Частина 2

«Висока та витончена, граційна, як дика тварина, із чорним, дивно вкладеним хвилястим волоссям, вона відносить нас до чарівних місць».

«Найжіночніша з усіх жінок, вона пише своїм тілом невідому нам трагедію».

«Тисячі нахилів і тисячі рухів, які досконало поєднуються з різними ритмами».

Ці вирізки з газет здаються уламками розбитого горнятка, котрі розповідають про життя, якого вже не пам’ятаю. Вийшовши звідси, я зроблю для них шкіряну палітурку, а кожну сторінку оздоблю золотом. Це буде доньчиним спадком, оскільки всі мої гроші вже конфіскували. Коли ми будемо разом, я розкажу їй про «Фолі-Бержер» — мрію всіх жінок, які прагнули танцювати на сцені. Я розкажу про красу Старого міста в Мадриді, вулиць Берліна й палаців Монте-Карло. Ми гулятимемо разом у «Трокадеро», «Серкль Рояль»^[5], відвідаємо ресторан «Максімз» у Парижі, питимемо каву в «Румпель Меєрс». Ми заходитимемо в усі ресторани, котрі зрадіють поверненню своєї найвідомішої клієнтки.

Ми поїдемо разом до Італії, де із задоволенням побачимо проклятого Дягілева на межі банкрутства. Я покажу «Ла Скала» в Мілані й гордо скажу:

— Тут я танцювала в балеті Антоніо Марчено «Бахус та Гамбрінус». Я впевнена: усе, що я переживаю зараз, лише поліпшить мою репутацію. Хто ж не захотів би побачитися з фатальною жінкою, можливо, шпигункою, яка знає безліч секретів? Увесь світ заграє' з небезпекою, оскільки її насправді не існує.

Можливо, вона запитає:

— А моя мама, Марґарета Мак-Леод?

І я їй відповім:

— Я не знаю цієї жінки. Усе своє життя я думала й діяла як Мата Харі, котра зачаровувала чоловіків, викликала заздрість жінок і завжди це робитиме. Відколи залишила Голландію, я втратила відчуття відстані, небезпеки й страху — мене більше ніщо не може злякати. Я приїхала до Парижа без грошей і нормального гардеробу — і поглянь, як піднялася в житті! Сподіваюся, з тобою станеться те саме.

Також я розкажу про свої танці — добре, що я маю портрети із зображенням більшості рухів та фігур. Хоча критики, які ніколи не могли мене зрозуміти, казали протилежне — на сцені я забувала, що була жінкою, і підносила себе Богу. Тому роздягатися було дуже легко. У той момент я й моє тіло були нічим. Були лише рухи, синхронізовані із Всесвітом.

Я завжди буду вдячна месьє Гіме, який дав мені перший шанс виступити в його приватному музеї в дорогому одязі, надісланому з Азії для його особливої колекції. Правда, це коштувало мені півгодини сексу без будь-якого задоволення. Я танцювала для трьохсот гостей, серед яких були журналісти, знаменитості й принаймні два посли — Японії та Німеччини. За два дні всі газети писали про цей виступ: про екзотичну жінку, котра народилася у віддаленому закапелку Голландської імперії та привезла «релігійність» і «розкутість» далеких народів.

Сцена музею була декорована статуєю Шиви — індуїстського бога створення та руйнування. Свічки з ароматичними оліями й музика занурювали всіх присутніх у транс, але не мене. Я точно спланувала, що маю робити, щойно дбайливо приміряла довірений мені одяг. Зараз або ніколи! Єдиний шанс, який випав у моєму доти злиденному житті.

Я постійно просила покровительства, можливо, обмінюючи його на секс. І вже звикла до цього. Проте одна річ — звикнути, а інша — бути задоволеною. Грошима тут не обійдешся. Я хотіла більшого!

І коли я вже почала танцювати, то зрозуміла, що треба зробити ще якусь річ, притаманну лише кабаре, не надто переймаючись наданням цьому якогось сенсу. Я танцювала в поважному закладі з партером, наповненим жадібними до новинок глядачами, які, однак, не мали сміливості відвідувати відповідні місця, де можна побачити такі новинки.

Сукня була пошита з прозорих тканин, нашарованих одна на одну. Я зірвала перший шар, і, здалося, ніхто не надав цьому жодного значення. Але коли за першим пішли вже другий і третій, присутні почали переглядатися. На п’ятому шарі весь партер повністю сконцентрувався на моїх діях, майже не звертаючи уваги на танець і бажаючи дізнатися, як далеко я зайду. Навіть жінки, з якими я подекуди зустрічалася поглядом, теж не здавалися ані шокованими, ані роздратованими — мій танець збуджував їх так само, як чоловіків. Я знала: якби посміла таке зробити в моїй країні, мене одразу ж кинули б до в’язниці, але Франція була взірцем рівності та свободи.

Дійшовши до шостого шару, я попрямувала до статуї Шиви, зобразила оргазм і кинулася на підлогу, зриваючи сьомий — і останній — шар.

Кілька секунд із партеру не долинало ні звуку — усі здавалися нерухомими й безмежно враженими, але у своїй позі я не могла їх побачити. Раптом почула перше «браво!», вигукнуте жіночим голосом, і цілий зал вибухнув аплодисментами. Я піднялася, прикриваючи однією рукою груди, а другу простягнула, щоби прикрити геніталії. Я вдячно кивнула й спустилася зі сцени, де збоку завбачливо залишила шовкову сукню. Потім повернулася на сцену й подякувала за аплодисменти, котрі не змовкали. Я вирішила, що краще тепер піти й більше не повертатися — це було частиною загадки.

Попри те, я помітила одну людину, що не аплодувала, а лише посміхалася, — мадам Гіме.

Наступного ранку прийшли двоє гостей, один із них — посланець від мадам Кіреєвської. Його цікавило, чи могла б я повторити свій танцювальний виступ на благодійному балі для збору коштів для поранених російських солдатів. Мадам Гіме подзвонила й запросила мене на прогулянку набережною Сени.

Газетні кіоски поки ще не майоріли поштовими листівками з моїм обличчям, поки ще не було сигарет, сигар і лосьйонів із моїм ім’ям. Я й далі почувалася невідомою, але вже знала, що зробила найважливіший крок: кожна людина, що сиділа в партері, вийшла з вистави зачарована, а це буде найкращою для мене рекламою.

— На щастя, люди — невігласи, — сказала мадам Гіме. — Бо те, що ви показали, не має жодного стосунку до східної традиції. Напевно, ви вигадували кожен крок у міру того, як наставала ніч.

Я завмерла й подумала, що наступний її коментар буде стосуватися ночі (простої, єдиної й неприємної), яку я провела з її чоловіком.

— Єдині, хто знають це, — занудні антропологи, котрі дізналися про все з книжок, ніколи не зробивши жодного відкриття.

— Але ж я…

— Так, я вірю, що ви жили на Яві, і знаєтеся на місцевих костюмах, і, можливо, були коханкою або ж дружиною одного з офіцерів. Як і вся молодь, ви мріяли колись досягти успіху в Парижі, а тому за першої ж нагоди втекли й приїхали сюди.

Ми йшли далі, але вже мовчки. Я могла брехати (що й робила все своє життя), а могла обманути тільки частково, сказавши ту правду, котру мадам Гіме знала достеменно. Зрештою я вирішила, що краще зачекати й подивитися, куди зайде ця розмова.

— Маю для вас кілька порад, — мовила мадам Гіме, коли ми переходили міст, який вів до гігантської металевої вежі.

Я попросила присісти. Мені не вдавалося як слід сконцентруватися, поки ми просувалися серед натовпу. Вона погодилася, і ми знайшли лавку на Марсовому полі. Кілька чоловіків із серйозним і проникливим виразом обличчя грали металевими кульками, намагаючись влучити в шматок деревини. Як на мене, ця сцена була безглуздою.

— Я поговорила з кількома друзями, які були присутні на вашій виставі, і знаю, що завтра газети піднесуть вас до небес. Щодо мене не переживайте — я нікому не скажу нічого про «східний танець».

Я слухала, не маючи жодної можливості наводити якісь аргументи.

— Моя перша порада найскладніша й жодним чином не стосується вашого виступу: не закохуйтеся! Кохання — це отрута. Закохавшись, ви втрачаєте контроль над своїм життям, оскільки ваше серце і розум належать іншій людині. Ваше існування під загрозою. Ви робите все, щоб зберегти кохану людину, і втрачаєте відчуття страху. Ця непоясненна й страшна річ, яку називають коханням, змітає з лиця землі все, чим ви є, а натомість залишає те, чим бажає бачити вас кохана людина.

Я згадала очі дружини Андреаса за хвилину до пострілу.

Кохання вбиває нас несподівано, не залишаючи жодних ознак злочину.

Хлопчик підійшов до візка, щоб купити морозива. Мадам Гіме скористалася цим, щоб озвучити другу пораду.

— Люди кажуть: життя не таке вже й складне — життя дуже складне. Просто бажати морозиво, ляльку, перемогу в боче^[6], коли під час гри ці поважні й сповнені відповідальності батьки сімей пітніють і страждають, коли їм не вдається влучити дурною металевою кулькою в шматок деревини. Просто бажати стати знаменитою, але складно залишатися нею понад місяць чи рік, особливо коли ця слава пов’язана з тілом. Просто бажати чоловіка всім серцем, але все стає неможливим і складним, коли цей чоловік одружений, має дітей і не збирається залишати свою сім’ю нізащо у світі.

Вона зробила довгу паузу, її очі наповнилися слізьми, і я зрозуміла, що вона говорила про себе.

Настала моя черга. На одному диханні я зізналася в брехні, що ні народилася, ні навчалася в Голландській Ост-Індії, проте познайомилася з цим місцем і зі стражданням жінок, які вирушали туди в пошуках незалежності та натхнення, а знаходили лише самотність і нудьгу. Я спробувала дослівно відтворити останню розмову дружини Андреаса з чоловіком, намагаючись утішити мадам Гіме. Водночас намагалася приховати своє розуміння: в усіх порадах вона мала на увазі себе.

— Усе на світі має дві сторони. Ми звинувачуємо людей, яких покинув цей жорстокий бог на ім’я кохання, оскільки дивимося в минуле й питаємо чому, адже ми так багато планували на майбутнє. Але якщо заглибитись далі у спогади, то згадуємо день, коли це насіння посадили, згадуємо, як удобрювали його й вирощували, аж поки не виросло дерево, яке неможливо викорчувати.

Інстинктивно моя рука торкнулася місця в сумочці, де лежали насінини, які мама дала мені перед смертю. Я завжди носила їх із собою.

— Тож коли жінку чи чоловіка кидає кохана людина, вони концентруються тільки на власному болю. Ніхто не питає, що відбувається з іншим. Чи буде ця людина теж страждати, бо обрала для себе залишитися із сім’єю через суспільний тиск, знехтувавши своїми почуттями? Щоночі вони змушені лягати до своїх ліжок, але не можуть заснути одразу, почуваються збентеженими та заблудлими й деколи думають, що зробили помилку. Іншими вечорами вони почуваються впевненими в тому, що це їхня доля — захищати свої сім’ї та дітей. Але час не на їхньому боці: що далі від моменту розставання, то чистішими є згадки про складні моменти; вони перетворюються тільки на сум за тим втраченим раєм.

Він більше не може собі допомогти. Він стає чужою людиною, здається зайнятим увесь робочий тиждень, а на вихідні приходить на Марсове поле грати в кульки з друзями, поки його діти задовольняються морозивом, а дружина розгублено дивиться, як дефілюють перед нею в елегантних сукнях. Не буде достатньо сильного вітру, щоб вітрильник змінив напрямок руху, і він залишиться в порту, насмілившись плавати тільки в стоячій воді. Страждають усі: ті, хто йде, ті, хто залишається, сім’ї й діти. Але ніхто вже не може нічого змінити.

Мадам Гіме невідривно дивилася на нещодавно висаджену траву в центрі саду. Вона вдавала, що «витерпіла» мої слова, але знала, що насправді я розворушила її рану, і та знову почала кровити. Невдовзі вона піднялася й запропонувала повертатися: її слуги вже мали готувати вечерю. Один перспективний художник, уже досить відомий і важливий, хотів відвідати музей зі своїми друзями, а потім продовжити вечір у своїй галереї, де мав намір показати деякі картини.

— Ясно, що він намагатиметься щось мені продати. Я ж хочу познайомитися з різними людьми, вийти у світ, який достатньо вивчила і який уже починає мені набридати.

Ми неспішно прогулювалися. Перш ніж знову перейти міст у напрямку до Трокадеро, вона запропонувала приєднатися до них. Я погодилась, але додала, що залишила в готелі вечірню сукню і, можливо, вона не пасує до сьогоднішньої події.

Насправді я не мала вечірньої сукні, яка хоч трохи була б такою ж елегантною й гарною, як сукні «для прогулянок у парку» на жінках, з якими ми перетиналися. «Готель» теж був метафорою пансіону, у якому я мешкала вже два місяці. Лише там дозволяли приводити «гостей» до кімнати.

Але жінки здатні розуміти одна одну без слів.

— Я позичу вам сукню на сьогоднішній вечір, якщо бажаєте. У мене їх набагато більше, ніж встигаю носити.

Я пристала на пропозицію з усмішкою, і ми попрямували до її дому. Коли не знаємо, куди життя нас веде, — не загубимося.

Це Пабло Пікассо, — художник, про якого я говорила, і він від моменту знайомства просто забув про решту гостей і постійно намагався зачепити мене для розмови. Він захоплювався моєю красою, просив йому позувати, кликав поїхати до Малаги й провести тиждень там, подалі від паризького божевілля. Він мав одну-єдину мету, і її не треба було озвучувати: затягти мене в ліжко.

Цей негарний, невихований чоловік із витрішкуватими очима завдав мені дуже багато клопоту. Він вважав себе найкращим. Друзі його були набагато цікавішими, включно з італійцем Амадео Модільяні, який здавався благороднішим й елегантнішим. Будь-якої миті він пробував завести розмову про що завгодно. Щоразу, коли Пабло завершував свої нескінченні незрозумілі доповіді щодо революцій у мистецтві, я поверталася до Модільяні, і це, здавалося, розлючувало іспанця.

— А чим ви займаєтеся? — поцікавився Амадео.

Я пояснила, що присвятила себе священним танцям племен Яви. Мені здалося, що він не зовсім зрозумів, але, оскільки мав гарне виховання, заговорив про важливість очей під час танцю. Його зачаровували очі, і тому, коли іноді приходив до театру, він майже не звертав уваги на рухи тіла, а концентрувався на мові очей.

— Сподіваюся, те саме відбувається у священних танцях Яви, оскільки я нічого не знаю про них. Знаю лише, що на Сході вміють утримувати тіло абсолютно нерухомим, концентруючи в очах усю силу того, що хочуть висловити.

Оскільки я не знала точної відповіді, то просто загадково похитала головою, щоб це могло означати і так, і ні залежно від його інтерпретації. Упродовж усієї розмови Пікассо переривав нас своїми теоріями, та елегантний і вихований Амадео вмів зачекати й потім повернутися до нашої теми.

— Чи можу я дати вам пораду? — запитав, коли вечеря наближалася до завершення й ми всі готувалися йти до студії іспанця.

Я кивнула.

— Точно знайте, чого ви хочете, і пробуйте досягти більшого, ніж очікуєте від себе. Удосконалюйте свої танці, багато тренуйтесь і ставте амбітні цілі, яких важко досягти. Це і є місією артиста: виходити за власні межі. Артист, який бажає малого й досягає цього, зазнає невдачі в житті.

Студія іспанця була недалеко, і ми дійшли туди пішки. Там я побачила речі, котрі засліплювали, і речі, які просто зненавиділа. Але хіба ж це не є людською суттю? Іти від однієї протилежності до іншої, оминаючи середину? Щоб спровокувати його, я зупинилася навпроти однієї з картин і запитала, навіщо впиратися і все ускладнювати.

— Я витратив чотири роки, аби навчитися малювати, як майстри Ренесансу, але вчуся ціле життя, щоб знову малювати, як дитина. У цьому і є справжній секрет на картині, яку намалювала дитина. Те, що ви бачите, може здаватися дитячим, але це і є найважливішим у мистецтві.

Відповідь, безсумнівно, була блискучою, але я не змогла повернути час назад і наново вподобати його. На той час Модільяні вже пішов, мадам Гіме недвозначно сигналізувала про свою втому, хоча й добре трималася, а Пікассо почувався незручно через ревнощі своєї дівчини Фернанде.

Я пояснила, що вже пізно, і всі розійшлися. З Амадео й Пабло ми більше ніколи не бачилися. Дізналася лише, що Фернанде вирішила його покинути, але мені не пояснили причину такого її рішення. Ми з нею знову зустрілися тільки раз кілька років по тому, коли вона працювала продавчинею в антикварній крамниці. Вона мене не впізнала, я також вдала, що не впізнаю її. Так ця жінка теж зникла з мого життя.

Усі наступні роки я дивилася лише на сонце й забувала про грози. Їх було мало, але зараз, коли я згадую, вони здаються нескінченними. Я дозволила собі захоплюватися красою троянд і не звертала уваги на шипи. Адвокат, який захищав мене в суді (утім, не дуже переконливо), був одним із моїх численних коханців. Тому, метре Едуард Клюне, ви можете вирвати із зошита цю сторінку й викинути, оскільки все відбувається саме за вашим передбаченням і я закінчу життя перед взводом стрільців. На жаль, я більше нікому не можу цього довірити. Ми всі знаємо, що я помру не через безглузді зв’язки зі шпигунством, а через своє рішення бути тією, ким я мріяла, а ціна мрії завжди висока.

Стриптиз уже існував і був дозволений законом з кінця минулого століття, але його завжди вважали простою демонстрацією плоті. Я перетворила цей гротескний спектакль на мистецтво. Коли стриптиз заборонили, я могла продовжувати свої вистави, оскільки вони були в межах закону і я була далекою від вульгарності інших жінок, які роздягалися на публіці. Серед відвідувачів моїх вистав були композитори (Пуччіні та Массне), посли (фон Клюнт і Антоніу Гувеа), магнати на кшталт барона Ротшильда й Гастона Меньє. Я насилу повірила, що зараз, на момент написання цих рядків, ніхто з них і пальцем не поворухнув, аби звільнити мене. Врешті несправедливо звинувачений капітан Дрейфус не повертається з острова Диявола?

Багато хто буде наводити докази: він невинен! Так, але я теж невинна. Не існує жодного конкретного доказу проти мене, крім того, що я звикла розхвалювати себе для підвищення власної важливості, коли вирішила покінчити з танцями, хоч і була визначною танцівницею. Якби це було не так, мене б не представляв найвідоміший агент сучасності месьє Астрюк, який репрезентував і великих російських талантів.

Астрюк майже домовився, щоб я танцювала з Ніжинським у «Ла Скала» в Мілані. Але агент (і коханець) танцівника вирішив, що я важка, темпераментна й нестерпна людина, а тому, посміхаючись, повідомив, що я повинна показувати своє мистецтво сама, без жодної допомоги італійської преси чи директорів театру. Після таких слів частина моєї душі померла. Я знала, що старію й що невдовзі вже не матиму такої гнучкості та легкості. А серйозні газети, котрі спочатку звеличували, тепер відверталися від мене.

А наслідувачі? Повсюди з’являлися листівки з написами на кшталт «наступниця Мата Харі». Усе, що вони робили, — це гротескно трусили тілом і зривали одяг без жодного мистецтва й натхнення.

Я не можу скаржитися на Астрюка, хоча наразі останнє, що я хотіла б побачити, — це його ім’я поряд із моїм. Він з’явився за кілька днів після серії благодійних вистав, організованих для збирання коштів для допомоги пораненим російським солдатам. Якщо чесно, я не вірила, що всі гроші, отримані від продажу квитків за ціною золота впродовж не одного місяця, були справді передані на поле битви в Тихому океані, де японці давали прочухана царським солдатам. Але, попри те, це були перші вистави після музею Гіме, і результати всіх задовольнили: я зацікавила ще більше людей своєю роботою, мадам Кіреєвська наповнила свою скарбничку, віддавши мені частину грошей, а аристократи думали, що жертвували на добру справу. І всі, абсолютно всі мали можливість побачити красиву голу жінку, і це ні в кого не викликало зніяковіння.

Астрюк допоміг мені знайти готель, гідний моєї дедалі більшої слави, і уклав контракти по всьому Парижу. Він організував мій виступ у найважливішому концертному залі сьогодення — «Олімпії». Син бельгійського рабина, Астрюк був здатен поставити все, що мав, на зовсім невідомих людей, які тепер стали іконами сучасності, наприклад Карузо й Рубінштейн. Моментально він відкрив для мене світ. Завдяки йому я повністю змінила свою поведінку, почала заробляти більше грошей, ніж могла собі уявити; я з’являлася на основних сценах міста й нарешті дозволила собі розкіш, яку цінувала найбільше за все у світі, — моду.

Я не знаю, скільки витрачала, бо Астрюк говорив, що запитувати про ціну — це ознака поганого смаку.

— Виберіть і замовте доставку в готель, де живете, а я залагоджу всі інші питання.

Зараз, пишучи ці рядки, я питаю себе, чи залишилася йому частина грошей.

Але я так більше не можу. Більше не можу тримати цю гіркоту в серці, адже якщо звідсіля вийду (а я й досі вірю, що так і буде, бо це просто неможливо — бути покинутою цілим світом), то мені виповниться сорок один рік, а я ще хочу мати право на щастя. Я сильно погладшала й навряд чи зможу повернутися до танців, але у світі існують й інші речі.

Мені краще думати про Астрюка як про людину, яка ризикнула багатством, щоб збудувати театр і відкрити його показом балету «Весна священна» — твору зовсім невідомого російського композитора, чиє ім’я я так і не змогла запам’ятати, бо захопилася цим ідіотом Ніжинським, який імітував сцену мастурбації з мого першого виступу в Парижі.

Мені краще згадувати Астрюка як людину, яка одного разу запросила мене сісти в поїзд та поїхати до Нормандії, адже напередодні ми обоє говорили про ностальгію за морем, якого давно не бачили. На той момент ми працювали разом уже практично п’ять років.

Там ми сіли на пляжі, майже не розмовляючи, аж поки я дістала із сумки газетну шпальту й передала йому для прочитання.

«Занепад Мата Харі: багато ексгібіціонізму й мало таланту» — так звучав заголовок статті.

— Це опублікували сьогодні, — промовила я.

Поки він читав, я піднялася, підійшла до краю води й підібрала кілька камінців.

— Хай що ти думаєш, а з мене досить. Я віддалилася від своїх мрій і вже навіть віддалено не є людиною, котру сама ж вигадала.

— Як це? — здивовано спитав Астрюк. — Я представляю лише найкращих артистів, і ти серед них. Хіба може проста критика від когось, хто не здатен написати нічого гідного, похитнути тебе?

— Ні. Але це перше, що я читаю про себе за стільки часу. Я швидко зникаю з театрів і преси. Люди вважають мене тільки повією, котра роздягається на публіці й видає це за мистецьку виставу.

Астрюк піднявся й підійшов до мене. Він також підняв кілька камінців із землі й кинув у воду подалі від берега.

— Я не репрезентую повій, бо це звело б нанівець мою кар’єру. Насправді я вже мусив давати пояснення одному чи двом посередникам, які побачили картку Мата Харі в моєму офісі. І знаєш, що я казав? Те, що ти робиш, — показ шумерського міфу, у якому богиня Інанна йде до забороненого світу. Вона має проминути сім дверей, біля кожної з яких стоїть страж. Для оплати за прохід вона мусить зняти весь одяг. Видатний англійський письменник, засланий до Парижа, де й помер у самотності та злиднях, написав театральну п’єсу, котра одного дня стане класикою. В ній розповідається, як Ірод отримав голову Іванна Хрестителя.

— «Саломея»! Де ця п’єса?

Мій настрій змінювався.

— Я не маю на неї прав і більше не зможу зустрітися з її автором Оскаром Уайльдом, хіба що викличу його дух на цвинтарі. Уже занадто пізно.

До мене знову повернулися безнадія, злидні й відчуття, що скоро я стану старою, негарною й бідною. Я вже минула рубіж у тридцять років — критичний вік. Я взяла камінець і жбурнула сильніше, ніж Астрюк.

— Камінцю, лети далеко й забери із собою моє минуле: весь мій сором, провину та скоєні помилки.

Астрюк шпурнув свій, пояснюючи мені, що я не скоїла жодної помилки, а лише скористалася правом вибору. Я не слухала його, граючись камінцем.

— А цей — за наругу над моїм тілом і душею. Від мого першого сексуального досвіду й донині, коли я лягаю в ліжко з багатими чоловіками, я роблю те, після чого заливаюся сльозами. І все це заради впливу, грошей, суконь, інших речей, що старіють. Я живу, замучена страхіттями, які сама собі створила.

— Ти нещаслива? — спитав мене Астрюк, і з кожним запитанням його дедалі більше охоплював подив.

Врешті ми вирішили провести приємний вечір на пляжі.

Я не припиняла кидати камінці, щоразу з дужчою злістю, дедалі більше дивуючись самій собі. Завтра вже не здавалося завтра, сьогодні вже не було просто сьогодні — вони були колодязем, який я викопувала кожним своїм кроком. Обабіч нас ходили люди, бавилися діти, чайки малювали в небі незвичні картини своїми рухами, а хвилі були спокійнішими, ніж я очікувала.

— Це тому, що я мрію, щоб мене прийняли й поважали, хоч і так нікому нічого не винна. Чому мені це потрібно? Я витратила багато часу на тривоги, каяття й темряву — ця темрява заганяє мене в рабство, приковуючи кайданами до скелі, звідки мені не втекти й де я стаю їжею для хижих птахів.

Я не змогла заплакати. Камінці тонули у воді і, можливо, падаючи один біля одного, складалися під водою в образ Марґарети Зелле. Але я не хотіла знову бути нею, бо глянула в очі дружини Андреаса й усе зрозуміла. Вона лише сказала (утім, я не передам точно ті слова), що наші життя сплановані до найменших деталей: народження, навчання в школі, навчання в університеті для того, щоб знайти собі чоловіка; одруження (навіть якщо це найгірший чоловік у світі) лише для того, щоб інші не казали, що нас ніхто не любить; народження дітей, старіння й останні дні на стільці біля дому, коли ми розглядаємо перехожих і вдаємо, ніби знаємо все на світі, а проте так і не можемо заглушити голос свого серця, котре говорить: «Ти могла спробувати жити інакше».

До нас наблизилася чайка, грубо крикнула й знову віддалилася. Вона підлетіла так близько, що Астрюкові довелося затулити очі ліктем. Цей крик повернув мене до реальності — я знову стала відомою жінкою, упевненою у своїй красі.

— Я хочу припинити. Я не хочу продовжувати таке життя. Скільки ще часу я зможу працювати актрисою й танцівницею?

Відповідь його була чесною:

— Може, ще років зо п’ять.

— Тож давай завершимо зараз.

Астрюк схопив мене за руку.

— Ми не можемо! Ми все ще маємо підписані контракти, і мене оштрафують за їх невиконання. Крім того, тобі треба заробляти на життя. Ти ж не хочеш закінчити в тому брудному пансіоні, де я тебе знайшов?

— Ми виконаємо контракти. Ти був добрим зі мною, і я не дозволю тобі платити за мою манію величі чи, навпаки, ницості. Але не переймайся, я знаю, як далі себе забезпечити.

І, недовго думаючи, я переповіла йому історію свого життя, чого ніколи раніше не робила, зберігаючи її тільки для себе, бо все було брехнею. Поки я розказувала, сльози потекли з очей. Астрюка стривожило, чи нормально почуваюся, та я продовжувала розповідати, тож він більше нічого не говорив, просто мовчки мене слухав.

Мені здалося, що занурююсь у темний колодязь, нарешті погоджуючись із тим, що зовсім інакша, ніж думала. Раптом я зрозуміла, що, прийнявши свої рани й шрами, почулася сильнішою. Сльози мали власний голос і виникали не в очах, а десь у найглибшій і найтемнішій частині мого серця, розповідаючи історію, якої я й сама насправді не знала. Там я пливла на плоту в цілковитій темряві, але десь далеко на обрії вдалося розгледіти світло маяка, котре виведе на тверду землю, якщо дозволить неспокійне море й не буде вже занадто пізно.

Ніколи не робила цього раніше. Я гадала, що, розказавши про свої рани, зроблю їх реальнішими, але насправді відбувалося геть протилежне — вони загоювалися сльозами.

Інколи я гатила кулаком по гравію на пляжі, — руки почали кровити, проте не боліли, бо я почувалася вилікуваною.

Я зрозуміла, чому католики сповідаються, знаючи навіть, що священики з такими самими, а то й гіршими гріхами. Не важливо, хто слухає, важливо залишити рану відкритою, щоб її очистило сонце й промила дощова вода. І я зараз сповідалася, стоячи навпроти чоловіка, з яким не мала жодної близькості. І насправді саме тому я говорила так вільно.

Минуло багато часу, поки я перестала схлипувати й звуки хвиль заспокоїли мене. Астрюк шанобливо взяв мене попід руку й сказав, що вже скоро відправиться останній поїзд до Парижа, тож краще поквапитися. Дорогою він переказував мені новини артистичного середовища: хто з ким спить і кого з котрого місця спровадили.

Я сміялася й питала ще і ще. Він справді був мудрою й елегантною людиною, знав, що вилите з моїх очей тепер поховане в піску й має залишитися там назавжди.

— Ми живемо в найкращі часи нашої історії. Коли ви сюди приїхали?

— За Всесвітньої виставки. Тоді Париж був іншим, провінційнішим, хоча мені здавався центром світу.

Вечірнє сонце просочувалося крізь вікно до найдорожчої кімнати готелю «Елізе». Нас оточували найкращі речі, які може запропонувати Франція: шампанське, абсент, шоколад, сири й аромат щойно зрізаних квітів. Вікна виходили на велику вежу, котра тепер мала ім’я свого конструктора Ейфеля.

Він також подивився на величезну металеву конструкцію.

— Її побудували, щоб вона перебувала тут лише до кінця виставки. Сподіваюся, що все піде за планом і цього монстра скоро демонтують.

Я могла не погодитися, тільки щоб він навів більше аргументів і врешті почувався переможцем. Але я не промовила ні слова, поки він розмовляв про Прекрасну Епоху, у якій тепер живе країна. Промислове виробництво потроїлося, у сільському господарстві використовували машини, котрі самостійно виконували роботу десяти осіб, полиці крамниць заповнені, а мода цілковито змінилася. Останнє мені подобалося найбільше, оскільки виправдовувало щопіврічні походи крамницями для оновлення гардеробу.

— Ти помітила, що навіть смак їжі покращився?

Справді, я помітила, але мені це не подобалося, бо почала набирати вагу.

— Президент Республіки сказав мені, що кількість велосипедів зросла з трьохсот сімдесяти п’яти тисяч наприкінці минулого століття до понад трьох мільйонів на сьогодні. У будинках є протічна вода й газ, люди подорожують на великі відстані на вихідні й свята. Споживання кави збільшилося вчетверо, а хліб купують без черг навпроти булочних.

Для чого він читав мені цю лекцію? Якраз настав час, коли слід було позіхнути й повернутися до ролі «дурної жінки».

Колишній військовий міністр, а нині депутат Національних Зборів Адольф Мессімі піднявся з ліжка й почав надягати мундир із медалями та нагородами. Того дня він зустрічався з колишніми побратимами з батальйону й не міг бути в цивільному.

— Хоч ми й ненавидимо англійців, в одному питанні вони мають рацію: вони стриманіші, коли вдягаються на війну у свої жахливі коричневі форми. На відміну від них, ми вважаємо, що маємо померти вишукано, у цих червоних штанах і кепі, які просто волають ворогові: «Гей, направляйте гвинтівки й гармати сюди! Ви що, не бачите?»

Він засміявся зі свого жарту. Щоб зробити йому приємність, я засміялася теж і почала вдягатися. Я вже давно втратила ілюзію, що мене любили за те, ким я є, тож абсолютно без проблем приймала квіти, лестощі й гроші, які підгодовували моє его й неправдиву ідентичність. Без жодного сумніву, одного дня я зійду в могилу, так і не пізнавши, що таке кохання, проте яка різниця? Для мене кохання й влада — речі тотожні.

Але я не була настільки дурною, щоб комусь дозволити це зрозуміти. Я підійшла до Мессімі й дзвінко поцілувала його в обличчя, наполовину закрите такими самими вусами, як і в мого чоловіка-невдахи.

Він узяв товстий конверт, наповнений банкнотами по тисячі франків, і поклав на стіл.

— Не зрозумійте мене неправильно, мадемуазель. Оскільки я говорив про прогрес країни, то вважаю, що зараз необхідно збільшувати споживання. Я офіцер, заробляю багато, а витрачаю мало. Тож хочу зробити невеликий внесок для заохочення споживання.

Він знову посміявся з власного жарту, оскільки щиро вірив, що я закохана в його медалі й близьке дружнє спілкування з президентом Республіки, про що згадував кожну нашу зустріч.

Якби він розумів, що все це неправда, що кохання (для мене) не підкоряється жодним правилам, тоді, можливо, усе припинив би й віддалився, а потім покарав би мене. Він перебував тут не лише заради сексу, а й для того, щоб відчути себе коханим, начебто кохання жінки справді може змусити почуватися здатним на все.

Справді, кохання й влада були тим самим, і не тільки для мене.

Він пішов, а я поволі вдяглася. Моя наступна зустріч була призначена за містом пізно ввечері. Тож я збиралася зайти до готелю, вдягти найкращу сукню та вирушити до Нейї-сюр-Сен, де мій найвірніший коханець придбав віллу на моє ім’я. Я також думала попросити в нього автівку з шофером, але вирішила, що це його розсердить.

Вочевидь, я могла бути, скажімо, вибагливішою. Він одружений банкір із серйозною репутацією, і будь-який натяк на публіці з мого боку став би святом для газет, які тепер цікавилися лише моїми «знаменитими коханцями» й зовсім забули про моб тривалу роботу, проведену над собою.

Поки я міркувала, зрозуміла, що хтось у вестибюлі спостерігав за кожним моїм рухом, вдаючи, що читає газету. Щойно я вийшла, він піднявся з місця і непомітно прослідував за мною.

Я прогулювалася бульварами найгарнішого міста в світі, бачила заповнені кафе й дедалі краще вдягнених людей, які ходили туди-сюди; слухала скрипкову музику, котра линула із дверей та вікон найвишуканіших місць, і думала, що, зрештою, життя добре до мене. Мені не доводилося нікого шантажувати, треба було тільки вміло керувати отриманими дарами й забезпечити собі спокійну старість. Окрім того, якщо я розповім хоча б про одного чоловіка, з яким спала, всі інші одразу ж втечуть від мене, побоюючись шантажу й викриття.

Я планувала піти до замку, який мій друг банкір споруджував «на старість». Бідолашний: він уже був старим, але не хотів цього визнавати. Я б залишилася там на два-три дні вправлятись у верховій їзді, а в неділю повернулася б до Парижа і поїхала б просто на іподром «Лоншан», маючи можливість показати всім заздрісникам і шанувальникам, яка я чудова вершниця.

Але поки ще не звечоріло, чому б не випити гарного ромашкового чаю? Я сіла за столик на вулиці, а люди навколо дивилися на мене, адже моє обличчя й тіло тепер з’являлися на поштових листівках, які розходилися по всьому місту. Я вдала, що замріялась і заклопотана безліччю важливих речей.

Ще до того, як видалася можливість щось замовити, до мене підійшов чоловік і зробив комплімент моїй красі. Я глянула на нього зі звично знудженим виразом обличчя, подякувала формальною посмішкою й одразу відвернулась. Але чоловік навіть не поворухнувся.

— Гарна чашечка кави може врятувати залишок вашого дня.

Я нічого не відповіла. Він знаком покликав офіціанта й попросив обслужити мене.

— Ромашковий чай, будь ласка, — сказав він офіціантові. Його французька мала акцент, який виказував у ньому або голландця, або німця.

Чоловік усміхнувся й торкнувся крисів капелюха, ніби проводжав мене: насправді він вітався. Запитав, чи буде зручно, якщо він присяде на кілька хвилин. Я відмовила, сказала, що хотіла б побути сама.

— Така жінка, як Мата Харі, ніколи не буває сама, — сказав новоприбулий.

Той факт, що він мене упізнав, зачепив дуже чутливу людську струну — пиху. Утім, я не запросила його сісти.

— Можливо, ви шукаєте те, чого ще не зустрічали, — продовжив чоловік. — Бо, крім того, щоби бути найбільш визнаною модницею в усьому місті (я прочитав це в якомусь недавньому журналі), залишається так мало вершин для підкорення, хіба ні? І несподівано життя стає зовсім нудним.

На перший погляд він видавався черствим фанатиком. Звідки він міг знати про речі, які публікували тільки в жіночих журналах? Давати йому шанс чи ні? Зрештою, було ще рано, і я ще мала достатньо часу до вечері з банкіром у Нейї-сюр-Сен.

— Ваші пошуки чогось нового успішні? — наполягав він.

— Звісно. Щомиті я відкриваю в собі щось нове. І це найцікавіше в житті.

Він більше не питав, а просто підсунув стільця й сів за мій столик. Коли ж підійшов офіціант із чаєм, замовив велику чашку кави для себе, давши знак, що заплатить за рахунком.

— На Францію насувається криза, — продовжив він, — і буде дуже важко вийти з неї.

Того самого вечора я вислухала протилежне судження. Але, здається, щодо економіки кожен чоловік має думку, яка мене зовсім не цікавить.

Я вирішила трохи пограти в його гру, як папуга, дослівно повторивши всі розмови Мессімі про «прекрасну епоху». Мій співрозмовник зовсім не здивувався.

— Я говорю не тільки про економічну кризу, а й про особистісну та ціннісну. Ви вважаєте, люди вже звикли до того, що тепер мають можливість розмовляти на відстані завдяки цьому винаходу американців, який був представлений на виставці в Парижі і тепер є в кожному куточку Європи?

— Упродовж мільйонів років люди розмовляли з тими, кого могли побачити. Раптом, лише за якісь десятиліття, такі поняття, як «бачити» та «розмовляти», розділилися. Ми думаємо, що звикаємо до цього, і не відчуваємо величезного удару по наших рефлексах. Проте наше тіло ще не звикло.

— Практичним результатом є те, що завдяки телефонним розмовам ми досягаємо стану, схожого на магічний транс: ми відкриваємо нові сторони самих себе.

Офіціант повернувся з рахунком. Мій співрозмовник мовчав, аж доки той не відійшов геть.

— Знаю, ви втомилися на кожному кроці бачити, як усілякі вульгарні танцівниці стриптизу називають себе наступницями Мата Харі. Але життя таке: ніхто не вчиться. Грецькі філософи… Я набридаю вам, мадемуазель?

Я похитала головою, і він продовжив:

— Залишімо грецьких філософів на потім. Усе, що вони сказали тисячі років тому, можна застосувати й до сьогоднішніх подій. Тож цей факт не новина. Насправді я хотів би зробити вам пропозицію.

«Іще один», — подумала я.

— Коли вас тут уже не сприймають із повагою, на яку ви заслуговуєте, хто знає, може, ви забажаєте показати себе в місці, де встигли почути ваше ім’я як ім’я видатної танцівниці століття? Я зараз кажу про Берлін — місто, з якого приїхав.

Це було спокусливо.

— Я можу передати вам контакти свого імпресаріо…

Але новоприбулий урвав мене:

— Я волів би працювати безпосередньо з вами. Ваш імпресаріо — представник раси, яку ми не дуже любимо. І французи, і німці.

Це було дивно — ненавидіти людину лише через релігійну приналежність. Зараз це стосувалося євреїв, але ще раніше, на Яві, я дізналася про випадки різанини, яку військові влаштовували тільки тому, що місцеві поклонялися богу без обличчя й мали священну книгу, продиктовану ангелом пророкові, чийого імені я не пам’ятаю. Колись мені дали копію книги, що називається Коран, але лише для того, щоб я оцінила арабську каліграфію. Коли ж чоловік прийшов додому й побачив її, він схопив цей подарунок і наказав спалити.

— Ми з компаньйонами добре заплатимо, — виправився він, озвучуючи суму, що найбільше мене цікавило.

Я запитала, скільки це буде у франках, і його відповідь вжахнула мене. Мені кортіло одразу ж погодитися, але мадам такого класу, як я, не могла дозволити собі імпульсивної поведінки.

— Там ви матимете визнання, на яке заслуговуєте. Париж завжди несправедливий до своїх дітей, особливо коли вони перестають бути «новинкою».

Він не знав, що ранить мене цими словами, адже я думала про те саме, поки прогулювалася. Я згадала день на пляжі з Астрюком, який тепер не зможе взяти участь у цій угоді. Попри те, я нічого не могла вдіяти, щоб не налякати свою здобич.

— Я подумаю, — відповіла я сухо.

Ми попрощалися, він пояснив мені, де його готель, і зазначив, що чекає на відповідь завтра, бо йому треба повертатися до свого міста. Я вийшла з кафе й попрямувала до офісу Астрюка. Мушу зізнатися, що дуже засмутилася, коли побачила всі ці плакати із зображенням людей, які тільки-но починають шлях до слави. Але я не могла повернути час назад.

Він прийняв мене зі звичною ввічливістю, ніби я досі була найважливішою артисткою. Я повідомила йому суть розмови й додала, що в будь-якому разі він отримає свої комісійні.

Єдине, що він сказав:

— Але зараз?

Я не одразу зрозуміла правильно. Мені здалося, що він припустився деякої грубості зі мною.

— Так, зараз. Я можу ще багато, дуже багато зробити на сцені.

Він ствердно кивнув, побажав мені щастя й додав, що не потребує жодної комісії, тому що, можливо, настав час економити й перестати витрачати так багато грошей на одяг.

Я погодилася й пішла з думкою, що Астрюка досі бентежив крах прем’єри його театру. Мабуть, він перебував на межі банкрутства. Окрім того, ставити щось на кшталт «Весни священної» з плагіатором Ніжинським у головній ролі — це те саме, що просити зустрічні вітри розламати щойно збудований човен.

Наступного дня я зв’язалася з іноземцем і пристала на пропозицію, спершу озвучивши низку вимог, які здавалися мені максимально абсурдними, але без виконання яких я готова була відмовитися. Однак, на мій подив, він лише назвав мене екстравагантною — зрештою, усі справжні артисти такі — і з усім погодився.

Ким була Мата Харі, яка дощового дня сіла в поїзд на одному з багатьох паризьких вокзалів? Та Мата Харі не знала, що приготувала для неї доля, а лише вірила, що їхала до країни з мовою, дещо схожою на її власну, тому вона там ніколи не пропаде.

Скільки мені було років? Двадцять? Двадцять один? Мені не могло бути більш ніж двадцять два, хоч у паспорті, який узяла із собою, записано, що я народилася 7 серпня 1876 року, тоді як того дня, коли поїзд прямував до Берліна, у газетах стояла дата 11 липня 1914 року. Я не хотіла підраховувати, мене більше цікавили події п’ятнадцятиденної давності. Жорстокий злочин у Сараєво позбавив життя ерцгерцога Фердинанда і його вишукану дружину, чиєю єдиною провиною була присутність поряд із чоловіком, коли божевільний анархіст вистрілив.

В усякому разі, мені було абсолютно байдуже до інших жінок у вагоні. Я екзотична пташка, котра їхала землею, спустошеною духовною бідністю людей. Лебідь серед качок, які відмовляються рости, побоюючись невідомості. Я роздивлялася пари навколо й почувалася абсолютно беззахисною. Я мала багато чоловіків, але тут сама й не маю поряд нікого, хто подав би руку. Насправді я відмовила багатьом чоловікам, які пропонували мені кохання: я вже мала певний досвід у житті й не хотіла його повторювати. Страждати через людину, котра на це не заслуговує, і, зрештою, продавати своє тіло за набагато нижчу ціну — гадану надійність домашнього вогнища.

Чоловік, який супроводжував мене, — Франц Олав, — дивився у вікно зі стурбованим виразом обличчя. Я поцікавилася причиною його стурбованості, але він не відповів. Тепер, перебуваючи під його контролем, я вже не мусила ні за що відповідати. Моїм завданням було танцювати й танцювати, хоч уже й не мала колишньої гнучкості. Проте достатньо кількох тренувань, особливо завдяки моїй любові до коней, і я точно буду цілком готова до дня прем’єри. Франція мене більше не цікавила: витягнувши всі соки, вона відкинула мене, надавши перевагу російським артистам, які народилися, можливо, в інших країнах — Португалії, Норвегії, Іспанії — і повторювали той самий трюк, що і я. Покажіть якусь екзотику, котрої ви навчилися у своїй країні, і завжди жадібні до новинок французи вам точно повірять.

На дуже нетривалий час, але повірять.

Поки поїзд просувався вглиб Німеччини, я бачила солдатів, які рухалися до західного кордону. Безліч батальйонів, гігантських кулеметів і гармат, які штовхали коні.

Я знову спробувала розпочати розмову:

— Що відбувається?

Але дістала лише загадкову відповідь:

— Хоч би що відбувалося, я хочу знати, що ми можемо розраховувати на вашу допомогу. Зараз артисти дуже важливі.

Він не міг говорити про війну, адже у французьких газетах нічого про це не писали. Їх усіх перш за все турбували чутки із салонів або скарги якогось кухаря на втрату урядової нагороди. Країни ненавиділи одна одну, але це було нормально.

Коли країна стає найвпливовішою у світі, вона мусить за це заплатити. Англія побудувала імперію, у якій ніколи не сідає сонце, але спитайте будь- кого, що б він хотів побачити — Лондон чи Париж, і, без сумніву, у відповідь ви почуєте про місто, котре перетинає річка Сена, з численними соборами й безліччю бутиків, театрів, художників, музикантів і відомих на весь світ кабаре — «Фолі-Бержер», «Мулен Руж» та «Лідо» — для сміливіших.

Достатньо було запитати, що важливіше: вежа з надокучливим годинником і король, який ніколи не з’являється на публіці, чи гігантська сталева будова, найбільша вертикальна вежа у світі, котра стала відомою в Європі під ім’ям свого творця, — Ейфелева вежа. А монументальна Тріумфальна арка, а Єлисейські поля, де пропонують найкраще, що можна купити за гроші!

Англія з усією своєю могутністю також ненавиділа Францію, але зовсім не тому готувала тепер військові кораблі.

Поки поїзд їхав німецькою землею, я бачила, як дедалі більше солдатів прямує на захід. Я знову наполягала на розмові з Францом і знову дістала таку саму загадкову відповідь.

— Я готова допомагати, — промовила я. — Але як можна допомогти, якщо не знаєш чим?

Він уперше відірвався від вікна й повернувся до мене.

— Я теж не знаю. Мене найняли, щоб доставити вас до Берліна, організувати вам танцювальний виступ для нашої аристократії й одного дня (точна дата мені невідома) відвести до міністерства закордонних справ. Один із ваших прихильників звідси дав мені достатньо грошей, аби укласти з вами договір, попри те, що ви одна з найекстравагантніших артисток, яких я знаю. Сподіваюся, мені заплатять достатньо, щоби покрити мої інвестиції.

Перш ніж завершити цю частину моєї історії, я хотіла б написати про себе трохи більше, шановний і клятий метре Клюне. Про себе, оскільки саме заради себе я почала писати ці сторінки, які стали щоденником, де подекуди можуть бути неточності, адже інколи пам’ять мені зраджує.

Ви теж вважаєте, вірите всім серцем, що якби вони обирали когось для шпигунства на користь Німеччині, Франції чи навіть Росії, то обрали б людину, за якою постійно спостерігає публіка? Вам не здається, що це вже занадто, занадто смішно?

Сівши на поїзд до Берліна, я сподівалася, що залишила минуле позаду. Кожен кілометр віддаляв мене від усього пережитого: навіть від гарних спогадів, від розуміння того, що я могла робити на сцені та поза нею; моментів, коли кожна вулиця й кожне свято в Парижі були для мене новинкою. Зараз я розумію, що від себе не втечеш. 1914 року замість повертатися до Голландії легше було, мабуть, зустріти когось, хто піклувався б про те, що переповнило мою душу; знову змінити ім’я, поїхати до тих місць у світі, де ніхто про мене не знав, та почати все спочатку.

Але це означало б розділити решту свого життя на дві частини: життя, яке може бути всім, та життя, яке ніколи не було нічим, — і, врешті, не мати що розказати дітям та онукам. Навіть зараз, у в’язниці, мій дух вільний. Поки всі воюють і намагаються вижити серед потоків крові у війні, котра ніколи не закінчиться, мені вже не потрібно боротися, треба лише очікувати, щоби люди, яких я ніколи не знала, вирішили, хто я є. Навіть якщо мене визнають винною, одного дня правда спливе назовні й сором впаде на голови суддів, їхніх дітей, онуків та їхні країни.

Якщо чесно, я вірю в те, що президент — людина честі.

Я вірю, що мої друзі, завжди милі й готові допомогти тоді, коли я мала все, будуть зі мною й тепер, коли в мене немає нічого. Уже розвиднілося, я слухаю спів пташок і шум на кухні десь унизу. В’язні сплять: деякі з острахом, деякі — покладаючись на удачу. Я прокинулася з першим променем сонця, і цей промінь приніс мені надію на справедливість. Утім, сонце навіть не потрапляє до моєї камери, звідси я можу побачити лише трохи неба, осяяного ним.

Я не знаю, чому життя змусило мене пройти через стільки випробувань за такий короткий час.

Можливо, щоби побачити, чи зможу пережити складні моменти.

Можливо, щоби побачити, з якого тіста я зліплена.

А можливо, щоби дати мені багато досвіду.

Але ж існують інші способи цього досягти! Не обов’язково змушувати мене тонути в темряві моєї душі та йти крізь ліс, де повно вовків та інших диких тварин, не маючи жодної руки, яка могла б мене скерувати.

Я знаю єдине: цей ліс, хоч яким би страшним він видавався, закінчується, і я маю намір вийти з другого боку. Я буду великодушною переможницею і не звинувачуватиму тих, хто багато про мене брехав.

Знаєте, що я робитиму зараз, перш ніж почую в коридорі кроки й мені принесуть ранкову каву? Я танцюватиму. Я хочу згадати кожну ноту й рухатися в такт музиці, бо це показує, що я вільна жінка!

Я завжди шукала саме свободу. Не кохання, хоча воно приходить і йде, і саме через нього я робила непотрібні речі й подорожувала до таких місць, де мене шукали.

Але я не хочу квапити свою розповідь. Життя летить дуже швидко, і мені складно поспівати за ним, починаючи від того ранку, коли я приїхала до Берліна.

Театр оточили. Виставу перервали саме тоді, коли я максимально сконцентрувалася на демонстрації найкращого з того, на що була здатна після довгої перерви необхідних тренувань. Німецькі солдати піднялися на сцену й оголосили, що від сьогодні всі вистави в усіх концертних залах скасовані до появи нового наказу.

Один із них голосно прочитав повідомлення:

— Це слова нашого кайзера: «Ми живемо в чорний момент історії нашої країни, оточеної ворогами. Ми маємо оголити свої шаблі. Сподіваюся, що зможемо гідно ними скористатися».

Я нічого не розуміла. Я спустилася до гримерної, надягла халат на сценічний одяг і побачила, як до кімнати увійшов задиханий Франц.

— Вам треба поїхати, інакше вас схоплять.

— Поїхати? Куди? І, крім того, хіба на завтрашній ранок мені не призначено з кимось зустріч у міністерстві закордонних справ?

— Усе скасовано, — проказав, не приховуючи стурбованості. — Вам пощастило, що ви громадянка нейтральної країни, і саме туди ви маєте негайно поїхати.

Я могла подумати про що завгодно, та тільки не про повернення туди, звідки з такими зусиллями втекла.

Франц дістав із сумки пачку марок і вклав мені до рук.

— Забудьте про піврічний контракт, підписаний із театром «Метрополь». Це всі кошти, які я зміг зібрати і які були в казні театру. Їдьте негайно. Я обіцяю надіслати ваш одяг пізніше, якщо на той момент ще буду живий. На відміну від вас, мене покличуть до війська.

З кожним словом я розуміла його дедалі менше.

— Світ збожеволів, — мовив він, міряючи кроками кімнату. — Смерть родича, хай би яким він був близьким, — це не найкраще пояснення відправлення людей на смерть. Але генерали керують світом і хочуть продовжити те, що не завершили тридцять років тому, коли Франція зазнала ганебної поразки. Вони гадають, що досі живуть у тій епосі, і вирішили між собою, що колись ця країна помститься за приниження, захоче завадити їхньому зміцненню, а все вказує на те, що з кожним днем вона й справді стає сильнішою. Я так пояснюю те, що відбувається: убити кобру ще до того, як вона стане достатньо сильною, щоб задушити нас.

— Ви кажете, що наближається війна? Саме через це я спостерігала рух стількох солдатів минулого тижня?

— Саме так. Гра в шахи ще складніша, оскільки всі правителі пов’язані різними домовленостями. Пояснювати це довго та втомливо. Але зараз, поки ми розмовляємо, наші війська вторгаються в Бельгію, Люксембург уже підкорено, а сім найкраще озброєних дивізій прямують до промислових регіонів Франції. Здається, поки французи насолоджувалися життям, ми шукали приводу. Поки французи споруджували Ейфелеву вежу, у нашій країні інвестували в гармати. Я не вірю, що це триватиме довго. Усе завжди завершується миром після кількох смертей з обох боків. Але доки цього не сталося, вам потрібно сховатися у своїй країні й почекати, поки все заспокоїться.

Слова Франца здивували мене: здавалося, що він був справді зацікавлений у моєму благополуччі. Я підійшла до нього й торкнулася його обличчя.

— Не переживайте, усе спрацює.

— Ніщо не спрацює, — відповів він, різко відхиливши мою руку. — Те, чого б я хотів найбільше, втрачене назавжди.

Він ухопив мою руку, яку перед цим грубо відштовхнув.

— Коли я був малим, батьки змушували мене вчитися гри на фортепіано. Я завжди ненавидів ці заняття, тож коли зміг поїхати з дому, то забув усе, крім одного: найчарівніша мелодія у світі стає потворною, якщо інструмент розстроєний. Колись я був у Відні, відбував військову повинність. Ми мали два дні відпочинку. На листівці була зображена дівчина, і вона одразу пробудила відчуття, котре не повинен відчувати чоловік, — кохання з першого погляду. І воно виникло ще до того, як я побачив її особисто. Ця дівчина — ви. Коли ж увійшов до заповненого театру, заплативши за вхід більше, ніж заробив за цілий тиждень, то відчув, що все, що збурювало мене, — мої стосунки з батьками, із військом, із країною, з цілим світом, — раптом досягло гармонії від танцю цієї дівчини. Це була не екзотична музика чи еротизм на сцені та в партері, а сама дівчина.

Я знала, про кого він говорив, але не хотіла переривати.

— Я мав розповісти вам це раніше, але думав, що матиму ще нагоду. Сьогодні я успішний театральний імпресаріо, можливо, натхненний тим, що побачив тієї ночі у Відні, завтра ж повинен з’явитися перед капітаном, відповідальним за мою військову частину. Я кілька разів відвідував ваші шоу в Парижі. Я бачив, як, попри всі свої зусилля, Мата Харі поступалася місцем у світському житті натовпу, котрий не заслуговує на звання «танцівників» та «артистів». Я вирішив забрати вас туди, де вашу роботу оцінили б, і зробив усе заради кохання, лише кохання, навряд чи взаємного, але хіба це важливо? Має значення лише бути поряд із коханою людиною, і це було моєю метою. За день до того, як я набрався хоробрості підійти до вас у Парижі, зі мною зв’язався офіцер із посольства. Він повідомив, що ви зустрічалися з депутатом, який, за даними нашої розвідувальної служби, мав стати наступним міністром війни.

— Але ж він і раніше ним був.

— За доповідями розвідки, він повертався на ту посаду. Я кілька разів зустрічався з цим офіцером — паризькими ночами ми випивали й розважалися. Однієї такої ночі я забагато випив і годинами розказував про вас. Він знав, що я закохався, і попросив мене привезти вас сюди, бо нам скоро знадобляться ваші послуги.

— Мої послуги?

— Так, людини, котра має доступ до вузького урядового кола.

Малося на увазі «шпигунки», хоча він і не вимовив цього слова. Я ніколи в житті не робила цього.

Я думаю, усі мали запам’ятати, шановний метре Клюне, як я сказала на цій подобі судового розгляду: «Повія — так! Шпигунка — ні!»

— Тому йдіть просто з театру та їдьте до Голландії. Грошей, які я вам дав, цілком вистачить. Невдовзі ця подорож стане неможливою. Найстрашніше, якщо вона буде можливою, бо це означатиме, що ми зможемо заслати когось у Париж.

Я вже була достатньо налякана, однак не настільки, щоб поцілувати його й подякувати за все, що він робив для мене.

Я збиралася збрехати, сказати, що чекатиму його, доки не закінчиться війна, але чесність роззброює будь-яку брехню.

Насправді фортепіано ніколи не може розстроїтися. Справжній гріх — це не те, чого нас навчають, а життя, далеке від абсолютної гармонії. Гармонія сильніша за правду та брехню, яку ми говоримо щодня.

Я повернулася до нього й ввічливо запитала, чи не міг би він піти, оскільки мені потрібно вдягтися. І сказала:

— Гріх творить не Бог, а ми, коли намагаємося перетворити щось абсолютне на відносне. Ми перестаємо бачити ціле, а бачимо лише частину, і ця частина приходить із почуттям провини, правилами, боротьбою добра зі злом, у якій кожна сторона вважає себе правою.

Я здивувалася власним словам. Можливо, страх впливав на мене більше, ніж я думала. Але здавалося, що мої думки були далеко.

— У мене є друг — консул Німеччини у вашій країні. Він допоможе вам розпочати життя з чистого аркуша. Але вважайте: так само, як і я, він, можливо, спробує змусити вас допомагати нашим збройним силам.

Він знову опустив слово «шпигунка». Але я достатньо досвідчена жінка, щоб уникати пасток. Скільки разів я розставляла їх для чоловіків?

Він провів мене до дверей і підвіз до залізничного вокзалу. Ми проїхали повз величезну демонстрацію перед палацом кайзера, де чоловіки різного віку, піднявши стиснені кулаки, кричали:

— Німеччина передусім!

Франц поїхав швидше.

— Якщо нас зупинять, мовчіть! Розмовлятиму я. Та якщо запитають, відповідайте «так» або «ні» зі спокійним виразом обличчя й ніколи не насмілюйтеся говорити мовою ворога. Коли будете на вокзалі, за жодних обставин не виявляйте страху, а залишайтеся собою.

Залишатися собою? Як я можу бути собою, якщо не знаю напевне, ким я є? Танцівниця, що взяла Європу штурмом? Домогосподарка, котру принижували в Голландській Ост-Індії? Коханка владних людей? Жінка, названа пресою «вульгарною актрисою», котрою донедавна захоплювалися та котру ідеалізували?

Ми приїхали на станцію, Франц шанобливо поцілував мені руку й попросив сісти на перший же поїзд. Уперше в житті я подорожувала без багажу — навіть до Парижа я привезла із собою деякі речі.

Хоч яким би парадоксальним це здавалося, відсутність багажу давала мені величезне відчуття свободи. Скоро мій одяг буде зі мною, але поки його нема, можна жити життям одного з персонажів, яких мені підкинула доля: жінки, яка абсолютно нічого не має, та принцеси, котра опинилася далеко від свого замку, але втішає себе надією на швидке повернення.

Коли я купила квиток до Амстердама, виявилося, що до відбуття поїзда ще кілька годин. І що скромнішою я хотіла здаватися, то більше помічала, що всі на мене дивилися. Однак ці погляди були іншими — не захопленими чи заздрісними, а зацікавленими. Усі платформи заповнилися, але здавалося, що, на відміну від мене, увесь світ спакував свої будинки у валізи, сумки й згорнуті килими. Я почула, як якась мама настановляла дочку так само, як нещодавно Франц — мене: «Якщо з’явиться патруль — говори німецькою».

Тож це були не ті, хто думав іти до війська, а швидше потенційні «шпигуни» й біженці, які поверталися до своїх країн.

Я вирішила ні з ким не розмовляти й уникати візуальних контактів. Однак до мене підійшов старший чоловік і запитав:

— Чи не хочете приєднатися до тих людей, що танцюють?

Чи можливо, щоб він зрозумів, хто я?

— Ми там, у кінці платформи. Ходімо!

Я інстинктивно прослідувала за ним, розуміючи, що буду в більшій безпеці, якщо змішаюся з натовпом незнайомців. Мене оточили цигани, і я машинально притисла сумочку до тіла. У їхніх очах світився страх, однак здавалося, що вони не піддавалися цьому почуттю, ніби вже звикли щогодини змінювати вираз обличчя. Вони утворили коло й плескали в долоні, а троє жінок танцювали в центрі.

— Хочете потанцювати? — запитав чоловік, який привів мене сюди.

Я відповіла, що ніколи в житті цього не робила. Він наполягав, однак я пояснила, що навіть за бажання моя сукня не дозволила б вільно рухатися. Він погодився й заплескав у долоні, запрошуючи мене робити те саме.

— Ми цигани, приїхали з Балкан, — розповідав він мені. — Ви знаєте: війна почалася саме там. Ми мусили поїхати звідти якнайшвидше.

Я хотіла б пояснити, що це не так: війна почалася не на Балканах і все це лише привід, аби запалити бочку з порохом, яка вже давно повинна була вибухнути. Але краще тримати язика за зубами, як порадив Франц.

— …Але війна припиниться, — сказала жінка з чорними волоссям та очима, простакуватий одяг якої дещо збавляв їй справжньої краси. — Усі війни завершуються, багато хто отримує вигоду від смертей, а поки вони тривають, ми завжди йдемо подалі від конфліктів, та вони слідують за нами.

Поряд із нами гралася група дітей, і, здавалося, їх зовсім не цікавили останні події, ніби подорожі — це завжди просто пригода. Для них дракони постійно билися один з одним; вершники, вдягнені в сталеві обладунки та озброєні великими списами, боролися між собою у світі, у котрому, коли б один хлопчик не переслідував іншого, було б украй нецікаво.

Циганка, котра розмовляла зі мною, підійшла до дітей і попросила не галасувати, щоби не привертати зайвої уваги. Але ніхто навіть не дослухався до її слів.

Жебрак, який, здавалося, знав усіх, хто проходив головною вулицею, співав: «Пташка у клітці може співати про свободу, але все одно житиме в неволі.

Теа погодилася жити в клітці, потім захотіла втекти, але ніхто не допоміг, бо ніхто не зрозумів».

Я не мала жодного припущення, ким була Теа. Я точно знала тільки одне: потрібно якнайшвидше прийти до консульства й постати перед Карлом Крамером — єдиною людиною, котру я знала в Гаазі. Я провела ніч у готелі п’ятої категорії, побоюючись, що хтось мене впізнає та вижене звідти. Гаага вирувала, але люди, здавалося, жили в іншому світі. Здавалося, новини про війну ще сюди не дійшли, вони зупинилися на кордоні разом із тисячами біженців, дезертирів, французів, які боялися помсти, бельгійців, які тікали від бойовища. Усі вони сподівалися на диво.

Уперше я була щаслива, що народилася в Лейдені й мала голландський паспорт. Цей документ був моїм порятунком. Поки я чекала на огляд (і тоді я зраділа, що не мала багажу), якийсь чоловік, ховаючи очі, передав мені конверт. Він був комусь адресований, але офіцер-прикордонник це помітив, розгорнув листа, а потім згорнув і повернув мені без жодного коментаря. Відтак покликав свого німецького колегу й вказав у напрямку, де той чоловік уже зник у темряві.

— Це дезертир.

Німецький офіцер кинувся його переслідувати. Війна щойно почалася, а люди вже тікали? Я бачила, як офіцер підняв гвинтівку й прицілився вслід фігурі, котра бігла геть. Коли він вистрілив, я дивилася в інший бік. Я хочу прожити життя з думкою, що тому чоловікові вдалося втекти.

Лист був адресований дружині, і я уявила собі, що він, можливо, хотів, аби я віддала його листоноші, щойно приїду до Гааги.

Я втечу звідси, хай якою буде ціна, навіть якщо заплачу своїм життям, адже мене можуть застрелити як дезертира, якщо впіймають дорогою. Очевидно, що починається війна; перші французькі солдати з’явилися з іншого боку, і їх одразу знищили єдиною кулеметною чергою, яку я — саме я — випустив за командою капітана.

Очевидно, що це скоро закінчиться, однак мої руки вже заплямовані кров’ю, і я більше не зможу це повторити. Я не зможу дійти до Парижа з моїм батальйоном, як усі натхненно проголошували. Я не зможу святкувати перемоги, яких ми очікуємо, тому все це здається мені божевіллям. Що більше я думаю, то менше розумію, що відбувається. Ніхто нічого не говорить, оскільки, гадаю, ніхто не знає відповіді.

Хоч би як неймовірно це звучало, у нас тут є пошта. Я міг би нею скористатися, але знаю, що вся кореспонденція перед відправкою проходить цензуру. Ця листівка написана не для того, щоб сказати, як я тебе люблю, — ти це й так знаєш, — і не для того, щоб розповісти про хоробрість наших солдатів, відому в усій Німеччині. Цей лист — мій заповіт. Пишу його під тим самим деревом, де півроку тому я зробив тобі пропозицію й ти погодилася. Ми складали плани, наші батьки допомогли нам із посагом, я знайшов будинок із додатковою кімнатою для нашої першої й такої бажаної дитини. І раптом я знову на цьому місці, після того як провів три дні, копаючи траншеї, у багнюці з ніг до голови і в крові п’яти чи шести чоловіків, яких я ніколи раніше не бачив і які ніколи не зробили мені нічого поганого. Вони називають це справедливою війною на захист нашої гідності, наче місце бою — правильне місце для цього.

Що більше я причетний до цих перших пострілів і відчуваю запах крові перших загиблих, то більше переконуюсь, що людська гідність не може з цим співіснувати. Мушу завершувати. Мене вже кличуть. Але щойно звечоріє, я піду звідси до Голландії або до своєї смерті.

Я думаю, що з кожним днем мені буде дедалі важче описувати те, що відбувається. Тому я краще втечу звідси вночі й знайду добру душу, яка передасть цього листа листоноші замість мене.

Кохаю тебе безмежно

Йорн

Боги забажали, щоби, приїхавши до Амстердама, я зустріла на платформі одного зі своїх паризьких перукарів, вдягненого у військову форму. Він прославився технікою нанесення хни на жіноче волосся — пофарбоване таким чином, воно завжди здавалося натуральним і приємним для очей.

— Ван Стаєн!

Він подивився туди, звідки долинав крик, на його обличчі застигла маска страху, і він одразу ж позадкував.

— Морісе, це я, Мата Харі!

Але він віддалявся. Це мене обурило. Чоловік, у руках якого я залишила тисячі франків, тікав від мене? Я пішла за ним, і він пришвидшив кроки. Я також прискорилась, і він спробував побігти. Проте кавалерист, який бачив цю сцену, притримав його за лікоть і мовив:

— Вас кличе та жінка!

Перукар упокорився долі, зупинився й почекав, поки я підійду. Він тихо попросив, щоб я не називала його на ім’я.

— Що ви тут робите?

Він розповів, що в перші дні війни, сповнений патріотичного духу, вирішив записатися до війська, щоб захищати Бельгію, свою країну. Але тільки-но почув перші залпи гармат, одразу звернув до Голландії й попрохав притулку. Я вдала презирство.

— Мені потрібно зробити зачіску.

Насправді я відчайдушно потребувала повернути собі відчуття самоповаги, поки не прибув мій багаж. Грошей, які дав Франц, було достатньо, щоби протриматися один-два місяці, поки я шукатиму спосіб повернутися до Парижа. Я поцікавилася, де можна тимчасово зупинитися. Тепер я тут м'aла хоча б друга, і він мені допоможе, поки все не заспокоїться.

За рік я переїхала до Гааги завдяки дружбі з банкіром. Познайомилася з ним у Парижі, і він орендував будинок, де ми зазвичай зустрічалися. Якось він перестав за нього платити, не повідомивши мені причину. Можливо, він вважав мої смаки дещо «дорогими й екстравагантними», як заявив одного разу. У відповідь банкір почув: «Екстравагантним є на десять років старший за мене чоловік, якому хочеться відновити втрачену молодість між ногами жінки».

Він сприйняв мої слова як особисту образу (зрештою, я це й мала на меті) і попросив забратися з будинку. Коли я один-єдиний раз відвідала Гаагу в дитинстві, це було монотонне місто. Зараз же, із картками для продуктів і відсутністю нічного життя через війну, котра робила дедалі пристраснішими сусідні країни, воно перетворилося на притулок для старих, шпигунське гніздо й величезний бар для поранених і дезертирів. Там вони розповідали про своє горе, напивалися до повного сп’яніння та зчиняли масові бійки, котрі зазвичай закінчувалися смертями. Я спробувала організувати кілька театральних вистав на основі танців Давнього Єгипту. Я могла легко їх представляти, оскільки ніхто не знав, як танцювали в Давньому Єгипті, тож критики не зуміли б заперечити автентичність танцю. Але в театрів не було відвідувачів, і ніхто не пристав на мою пропозицію.

Париж здавався вже просто нездійсненною мрією. Він був єдиною духовною поживою, єдиним містом, де я почувалася людиною в повному сенсі цього слова. Там я могла робити все, що дозволено, і грішити. Хмари там були іншими, люди — елегантнішими, а розмови — у тисячу разів цікавішими за нудні дискусії в перукарнях Гааги, де люди майже не розмовляли, побоюючись, що їх почують і схоплять за доносом за компрометацію нейтралітету країни. Певний час я шукала інформацію про Моріса Ван Стаєна, розпитувала про нього й кількох подруг з коледжу, які переїхали до Амстердама, але, здавалося, його — разом із технікою нанесення хни та смішним акцентом, імітацією французького — стерли з лиця землі.

Єдиним виходом тепер було домовитися з німцями, щоб вони допомогли мені перебратися до Парижа. Тому я вирішила зустрітися з другом Франца, надіславши попередньо записку з поясненнями, хто я. У цій записці я також попросила допомогти мені реалізувати мрію повернутися до міста, де я провела більшу частину життя. Я знову втратила вагу, набрану за цей страшний період; мій одяг так ніколи й не прибув до Гааги і, навіть якби прибув зараз, уже не був би потрібен. Журнали писали, що мода змінилася, але мій «благодійник» придбав для мене все нове. Звісно, якість одягу була не такою, як у Парижі, але він хоча б не рвався від першого ж поруху.

Увійшовши до офісу, я побачила чоловіка в оточенні розкошів, яких голландці не могли собі дозволити: імпортні цигарки й сигари, привезені з усіх кінців Європи, напої, сири й ковбасні вироби, котрі можна отримати за карткою на ринках міста. За іншим кінцем столу з червоного дерева із золотим орнаментом сидів добре вдягнений чоловік, вихованіший за інших німців, яких я знала. Ми привітно поговорили, і він поцікавився, чому минуло так багато часу, аж поки я прийшла до нього.

— Я не знала, що на мене чекають, Франц…

— Він повідомив мені, що ви маєте прийти, ще рік тому.

Він підвівся з-за столу й запитав, якому напою я віддаю перевагу. Я обрала анісовий лікер, який пила з тим консулом із келихів із богемського кришталю.

— На жаль, Франц більше не з нами: він загинув під час віроломної атаки французів.

Із дріб’язку, відомого мені, раптовий німецький напад у серпні 1914 року зупинився на кордоні з Бельгією. Ідея швидко дійти до Парижа, як було сказано в довіреному мені листі, тепер стала далекою мрією.

— Ми все дуже добре спланували! Я вам не набридаю цими розмовами?

Я попросила його продовжувати. Так, мені це набридало, але я хотіла якнайшвидше опинитися в Парижі й розуміла, що мені необхідна його допомога. Відтоді як приїхала до Гааги, я мала навчитися того, що було для мене надзвичайно складним, — мистецтва терпіння.

Консул помітив мій знуджений погляд і спробував максимально коротко описати, що діялося дотепер. Сім дивізій відправили на захід, вони швидко просунулися територією Франції, не дійшовши до Парижа п’ятдесят кілометрів. Але насправді генерали не мали жодної ідеї щодо того, як генеральний штаб організував напад, тож це спричинило відступ туди, де ми зараз, — поблизу кордону з Бельгією. Уже майже рік немає жодного прориву, а солдати гинуть щодня як з одного, так і з другого боку. Однак ніхто не здався.

— Коли ця війна завершиться, я впевнений, що в кожному французькому селищі (не важливо, великому чи маленькому) буде пам’ятник загиблим. Вони постійно відправляють людей, щоб ми їх обрізали вполовину своїми гарматами.

Вислів «обрізати вполовину» шокував мене, і він помітив вираз огиди на моєму обличчі.

— Скажімо, що раніше цей жах завершиться, то краще. Хоч з Англією з одного боку та з нашими дурними союзниками австрійцями, які ніяк не можуть зупинити наступ росіян, — з другого, ми врешті переможемо. Втім, для цього нам потрібна ваша допомога.

Моя допомога? Щоб зупинити війну, котра, якщо вірити прочитаному та почутому на кількох вечерях у Гаазі, уже коштувала життів тисяч людей? До чого він хилить?

І раптом я згадала застереження Франца, котре вкарбувалося в мою пам’ять: «Не приймайте жодної пропозиції Крамера».

А проте моє життя вже не могло стати ще гіршим. Мені терміново потрібні були гроші, я не мала де ночувати та накопичувала борги. Я розуміла, що він мені запропонує, але була впевнена, що зможу знайти спосіб не потрапити в пастку. За своє життя я багато їх уникла.

Я попросила його перейти до суті справи. Тіло Карла Крамера напружилося, а тон різко змінився. Я вже не була відвідувачкою, з якою треба ввічливо поговорити перед тим, як перейти до важливих питань. Тож він почав розмовляти зі мною, як із підлеглою.

— З вашої записки я зрозумів, що ви хочете поїхати до Парижа. Я можу це забезпечити. Я можу також допомогти з оплатою витрат у сумі двадцяти тисяч франків.

— Цього недостатньо, — відповіла я.

— Ця допомога коригуватиметься залежно від якості вашої роботи, від результатів і після завершення випробувального періоду. Не переживайте: у нас достатньо грошей. Натомість мені потрібна вся інформація, яку ви зможете отримати в тих колах, куди маєте доступ.

«Мала доступ», — подумала я. Я не знала, як мене приймуть у Парижі через півтора року, тим більше що останньою новиною про мене було те, що я їхала до Німеччини поставити кілька спектаклів.

Крамер дістав із шухляди три маленькі пляшечки й простягнув мені.

— Це невидимі чорнила. Завжди, коли матимете новини, використовуйте їх й відправляйте листи капітанові Хофману, відповідальному за контакти з вами. Але ніколи не підписуйтеся своїм ім’ям.

Він дістав перелік, продивився його згори донизу й зробив на ньому позначку навпроти чогось.

— Ваше військове ім’я буде Н21. Запам’ятайте: ваш підпис завжди буде Н21.

Я не знала, чи це виглядало смішно, страшно або нерозумно. Вони могли вибрати й краще ім’я, а не якесь скорочення, більше схоже на номер місця в поїзді. З іншої шухляди Крамер дістав двадцять тисяч франків у купюрах та пакунок із документами.

— Мої підлеглі в сусідньому кабінеті подбають про деталі паспортів і перепусток. Ви, думаю, уявляєте, що під час війни перетнути кордон неможливо. Тож єдиною альтернативою може бути подорож до Лондона, а звідти — до міста, де ми скоро маршируватимемо під приголомшливою, але нереальною Тріумфальною аркою.

Я вийшла з кабінету Крамера з усім необхідним: грошима, двома паспортами й перепустками. Проходячи першим же мостом, я вилила вміст пляшечок із невидимими чорнилами. Це була річ для дітей, які обожнюють грати у війну, але я ніколи не могла навіть уявити, що дорослі можуть сприймати це так серйозно. Я пройшла до французького консульства й попросила повіреного в справах зв’язатися з головою контррозвідки. Він уважно, з недовірливим виразом обличчя вислухав мене.

— Навіщо це вам?

Я відповіла, що це особлива справа, тому ніколи не говоритиму про неї з пересічними службовцями. Мабуть, моє обличчя було таким серйозним, що вже за хвилину я розмовляла по телефону з керівником, який вислухав мене, не називаючи свого імені. Я розповіла, що мене щойно завербували в німецьку розвідку, розповіла всі подробиці й попросила зустрічі з ним, щойно я прибуду до Парижа — свого наступного пункту призначення. Він запитав моє ім’я, сказав, що був прихильником моєї творчості й що зв’яжеться зі мною сам, щойно я приїду до Міста Світла. Я пояснила, що не знаю ще, у якому готелі зупинюся.

— Не переймайтеся: нашим завданням саме і є з’ясування таких речей.

Життя ставало цікавішим, хоч я поки що не мала змоги дізнатися час свого від’їзду звідси. Коли я повернулася до готелю, мені, здивованій, передали конверт із листом від одного з директорів Королівського театру з проханням зв’язатися з ним. На мою пропозицію пристали й тепер запрошували танцювати на публіці історичні єгипетські танці, якщо в них немає епізодів з оголеним тілом. Я подумала, що все це якось занадто одночасно, оскільки не знала, хто мені допоміг — німці чи французи.

Я вирішила погодитися. Єгипетські танці я поділила на «Непорочність», «Кохання», «Цнотливість» і «Вірність».

Місцеві газети рясніли похвалами, але вже після восьми вистав я знову помирала від нудьги й мріяла про день свого грандіозного повернення до Парижа.

Уже в Амстердамі, маючи вісім годин до пересадки до Англії, я вирішила вийти й трішки прогулятися, щоби знову перетнутися з тим жебраком, який співав дивні рядки про Теа. Я йшла за ним, але він перервав свою пісню.

— Чому за вами стежать?

— Тому що я гарна, спокуслива й знаменита, — відповіла я.

Але жебрак зауважив, що за мною йшли люди іншого типу — двоє чоловіків, які дивним чином зникли, щойно помітили, що він їх побачив.

Я вже й не пам’ятаю, коли востаннє розмовляла зі старцями, адже це було абсолютно неприйнятним для дам із вищого світу, навіть якщо заздрісники вважали мене артисткою чи повією.

— Хоч, можливо, так і не виглядає, але тут ви в раю. Він може бути гидким, але рай таким і є. Я знаю, що ви, мабуть, шукаєте пригод, але, пробачте мою нахабність, зазвичай люди не цінують те, що мають.

Я подякувала за пораду й пішла своїм шляхом. Яким же має бути рай, у якому нічого, абсолютно нічого цікавого не відбувається?

Я не шукала щастя, я шукала те, що французи називають la vraie vie — справжнє життя. Це життя з моментами невимовної краси й глибокої депресії, із вірністю та зрадами, зі страхами й моментами спокою. Коли жебрак сказав, що за мною стежать, я уявила себе в ролі, набагато важливішій за ту, яка була мені притаманна: зараз я людина, котра може змінити долю світу, зробити так, щоб Франція виграла війну, поки вдаватиме, що шпигує для німців. Люди вважають, що Бог — математик, але це домисли. Якби й справді так було, він грав би в шахи і випереджав би кожен рух противника та готував стратегію розгрому.

І це була я, Мата Харі, для якої кожен момент світла й кожен момент темряви означав те саме. Я пережила шлюб, втрату можливості піклуватися про дочку (хоч я знала від чужих людей, що вона носила мою фотографію у своєму ланч-боксі), і якоїсь миті я пожалілася на життя й водночас нічого не змінила.

Кидаючи з Астрюком камінці на нормандському березі, я зрозуміла, що завжди була войовницею, котра без смутку зустрічала свої битви, бо вони є частиною життя.

Вісім годин очікування на станції промайнули швидко, і невдовзі я знову була в поїзді, котрий повіз мене до Брайтона. Коли я висадилася на британський берег, мене швидко допитали, імовірно тому, що за мною стежили, або ж через мою подорож самотою, або ж тому, що я та, ким є; а можливо, і тому, що французькі секретні служби побачили мене на вході до німецького посольства й повідомили своїм союзникам. Ніхто не знав про телефонну розмову й мою відданість країні, до якої я прямувала.

Наступні два роки я знову багато подорожувала, перетинаючи невідомі раніше країни, повертаючись до Німеччини, щоб дізнатися, чи можливо повернути мої речі. Щоразу мене суворо допитували британські офіцери, хоча всі, абсолютно всі знали, що я працювала на Францію, зустрічаючись із найцікавішими чоловіками, відвідуючи найвідоміші ресторани і, зрештою, перетинаючись поглядом із моїм єдиним і справжнім коханням — росіянином, заради якого я почувалася готовою на все. Та він осліп через іприт, застосовуваний без розбору на цій війні.

Я їздила до Віттеля, ризикуючи через нього всім; моє життя набуло іншого сенсу. Ночами, коли ми лягали спати, я часто читала уривок із Пісні над піснями.

На моїм ліжку вночі шукала я того, кого серце моє любить. Шукала — не знайшла його. Встану, обійду навколо місто. По вулицях та по майданах шукатиму я того, кого серце моє любить. Шукала — не знайшла я його.

Сторожа мене зустріла, що ходить круг міста. Чи бачили ви того, кого серце моє любить?

Ледве повз них пройшла я і знайшла того, кого любить моє серце. Схопила я його й не пустила^[7].

І коли він кривився від болю, я сиділа поруч цілісіньку ніч, піклуючись про його очі й опіки на тілі.

Так було, доки найгостріша шабля не вразила моє серце: я побачила його на лаві свідків. І він говорив, що ніколи не закохався б у жінку, на двадцять років старшу за себе, а єдине, що йому було потрібно від мене, — це догляд за його ранами.

І, як потім я дізналася від метра Клюне, саме цей фатальний пошук пропуску для проїзду до Віттеля викликав підозру в того проклятого Леду. Відтоді, метре Клюне, я не маю що додати до цієї історії. Ви точно знаєте, що сталося і як.

Заради всього, що мені довелося несправедливо вистраждати, усіх принижень, яких я зазнала, публічного наклепу, котрий витерпіла на засіданні Третього військового суду; брехні з обох боків, начебто німці та французи спокійно вбивали одне одного, проте не могли залишити в спокої жінку, чий найбільший гріх — це вільний розум у світі, де люди дедалі більше замикались у собі, — заради того всього, метре Клюне (якщо мені відмовлять щодо мого останнього прохання президентові Республіки), я прошу, будь ласка, збережіть цього листа й передайте моїй дочці Нон, коли вона буде готова зрозуміти, що сталося.

Того разу на пляжі в Нормандії мій імпресаріо доктор Астрюк, якого я бачила лише раз від моменту приїзду до Парижа, розповів, що країною прокотилася хвиля антисемітизму, а тому йому не варто бути в моїй компанії. Він згадував про письменника Оскара Уайльда. Неважко було знайти «Саломею» — п’єсу, про яку він казав, — але ніхто не насмілився пожертвувати жодного сантима на постановку того, що я була готова створити, навіть нічого не маючи, хоч я зналася з впливовими людьми.

Навіщо я про це згадую? Чому наприкінці листа я цікавлюся твором англійського письменника, який закінчив свої дні тут, у Парижі, на похорон якого не прийшов жоден друг, а єдине, у чому його звинувачували, — любов до чоловіка? Дай, Боже, щоб і мені винесли такий вирок, бо за минулі роки я побувала в ліжках багатьох відомих чоловіків та їхніх дружин, які ненаситно шукали задоволень. Звісно, мене ніхто ніколи не звинувачував, оскільки вони свідчили й на моєму боці.

Але знову повертаюся до англійського письменника, проклятого сьогодні у своїй країні й забутого в нашій. Протягом своїх постійних подорожей я прочитала багато його п’єс, а згодом відкрила, що він також писав оповідання для дітей.

Молодий студент хотів запросити свою кохану на бал. Вона сказала, що погодиться, якщо він принесе їй червону троянду. Але там, де мешкав студент, не було червоних троянд, лише жовті чи білі.

Соловей почув цю розмову й захотів допомогти бідному хлопцеві, котрий так сильно засмутився. Спочатку він вирішив гарно заспівати, але одразу ж припустив, що таким чином зробить лише гірше: до відчуття самотності додасться сум.

Повз пролітав метелик і запитав, що сталося.

— Він страждає через кохання. Йому потрібно знайти червону троянду.

— Як це смішно — страждати через кохання, — відповів метелик.

Але соловей надумав допомогти юнакові. Посеред величезного саду ріс кущ, укритий білими трояндами.

— Дай мені червону троянду, будь ласка.

Але трояндовий кущ відповів, що це неможливо й солов’ю треба пошукати інший, чиї троянди колись були червоними, але стали білими.

Соловей дослухався до поради. Він полетів далеко й знайшов старий кущ троянд.

— Мені потрібна червона квітка, — сказав йому.

— Я вже занадто старий, — сказав кущ. — Зима заморозила мої листки, а сонце знебарвило мої пелюстки.

— Лише одну, — благав соловей. — Має ж бути якийсь спосіб!

— Так, є. — Але настільки жахливий, що кущ не хотів говорити.

— Я не боюся. Скажи мені, що потрібно зробити, щоб отримати червону троянду. Лише одну-єдину червону троянду.

— Повертайся сюди вночі, і заспівай мені найгарнішу мелодію, яку знають солов’ї, і водночас притуляйся грудьми до моїх шипів. Кров потрапить до мого соку й забарвить мою троянду.

І соловей зробив це тієї ночі, переконаний, що варто було пожертвувати життям в ім’я Кохання. Щойно на небі з’явився місяць, він притиснув свої груди до шипів і заспівав. Спочатку про хлопця й дівчину, які закохалися. Потім — про те, що кохання варте жертв. І поки місяць піднімався на небі дедалі вище, соловей співав, а найгарніша троянда на кущі поволі забарвлювалася його кров’ю.

— Швидше, — мовив кущ якоїсь миті. — Скоро зійде сонце.

Соловей притиснувся грудьми ще сильніше, і в цю мить шип увійшов до його серця. Але він не припиняв співати, поки не завершив того, що хотів.

Виснажений, відчуваючи близьку смерть, він узяв найгарнішу з усіх червоних троянд і відніс її студентові. Птах сів на підвіконні, поклав квітку й помер.

Студент почув шум, відчинив вікно й побачив найбільшу мрію свого життя. Сходило сонце. Він узяв троянду й кинувся до коханої дівчини.

— Ось те, що ти просила, — сказав він, спітнілий і водночас задоволений.

— Це не зовсім те, що я хотіла, — відповіла дівчина. — Вона занадто велика й затулятиме мою сукню. Крім того, я вже прийняла інше запрошення на сьогоднішній бал.

У відчаї хлопець вийшов, викинув троянду в канаву, де одразу ж проїхав екіпаж і розчавив квітку. А студент повернувся до своїх книжок, які ніколи не просили від нього того, чого він не міг досягти.

Таким самим було й моє життя: я була соловейком, який віддав усе й загинув.

З повагою

Мата Харі

(раніше відома під іменем, яке вибрали батьки, — Марґарета Зелле, потім змушена взяти ім’я чоловіка — мадам Мак-Леод і, нарешті, переконана німцями підписуватися як Н21 в обмін на нещасні двадцять тисяч франків)