Частина 8
«Струшувачка слів»
а також: доміно і темрява — думки про голого Руді — покарання — дружина дотримувала слова — збирач — їдці хліба — свічка на дереві — таємна книга замальовок — колекція костюмів анархіста
Доміно і темрява
За словами молодшої сестри Руді Штайнера, у кухні сиділи два чудовиська. Їхні голоси методично місили двері, за якими троє малих Штайнерів грали в доміно. Троє інших дітей, ні про що не здогадуючись, слухали у спальні радіо. Руді сподівався, що цей візит не пов’язаний з тим, сталося в школі минулого тижня. Він нічого не розповів Лізель, та й удома не обмовився ні словом.
СІРИЙ ДЕНЬ, МАЛЕНЬКИЙ ШКІЛЬНИЙ КАБІНЕТ
Троє хлопців стояли рядочком. Їхні картки і тіла ретельно оглядали.
Коли завершилася четверта партія в доміно, Руді почав викладати кісточки рядами, виводячи по підлозі вітальні звивисті узори. За своєю звичкою він залишив кілька просвітів, якщо раптом до його рядів потягнеться збиточний палець когось із малих, як це зазвичай і траплялося.
— Руді, можна я їх зіб’ю?
— Не можна.
— А мені можна?
- І тобі не можна. Будемо збивати всі разом.
Він склав три окремі ряди, які тягнулися до однієї вежі в центрі. Вони разом спостерігатимуть, як усе те, що було так ретельно сплановано, обвалиться, і всі посміхнуться цій красивій руйнації.
Кухонні голоси гучнішали, нагромаджувались одне на одного, щоб їх почули. Різні речення боролися за увагу, доки не втрутилася людина, яка до того весь час мовчала.
— Ні, - сказала вона. Повторила ще раз. — Ні. — Навіть коли вони повернулися до суперечки, їх знову змусив замовкнути той самий голос, який тепер набрав сили. — Будь ласка, — благала Барбара Штайнер. — Тільки не мій хлопчик.
— Руді, можна запалити свічку?
Так частенько робив їхній тато. Він вимикав світло, і вони при свічках дивилися, як падають кісточки доміно. Це додавало події врочистості, більше видовища.
Йому і так затерпли ноги.
— Зараз. Тільки знайду сірника.
Вимикач був біля дверей.
Руді тихенько підкрався до нього з коробкою сірників в одній руці і свічкою в другій.
По той бік троє чоловіків і одна жінка от-от зірвуться з петель.
— Найкращі оцінки в класі, - сказало одне з чудовиськ. — Не кажучи вже про його спортивні здібності. — На біса йому здалося перемагати у всіх змаганнях на тому фестивалі?
Дойчер.
Чорти б його побрали, того Франца Дойчера!
І тут його осінило.
Не Франц винен у всьому, а він сам. Він хотів показати колишньому мучителю, чого вартий, він хотів проявити себе перед іншими. Тепер ті інші сиділи у нього на кухні.
Він запалив свічку і вимкнув світло.
— Готові?
— Я чув, що там робиться. — То був ні з чим не зрівнянний дубовий голос його тата.
— Ну, Руді, давай.
— Так, але зрозумійте, пане Штайнер, це все для високої мети. Подумайте про можливості, які отримає ваш син. Це дуже почесно.
— Руді, віск капає.
Руд відмахнувся, чекаючи на татову відповідь. Алекс Штайнер заперечив:
— Почесно? Це бігати босим по снігу? Чи стрибати у води глибиною три фути з десятиметрової висоти?
Руді притис вухо до дверей. Віск стікав йому на руку.
— Це лише чутки. — Сухий практичний бас мав відповіді на усі запитання. — Наша школа — одна з найкращих. Навіть вище, ніж світового рівня. Ми готуємо елітний клас німецьких громадян в ім’я фюрера …
Руді більше не міг слухати.
Він відшкрябав віск, який прилип до руки і зійшов зі згустку світла, що пробивалося крізь щілину під дверима. Він сів, і свічка згасла. Забагато рухів. До кімнати затекла темрява. Єдиним джерелом світла був білий квадратний трафарет у формі кухонних дверей.
Він черкнув ще одного сірника і знову запалив свічку. Потягнуло солодкавим запахом вогню і вугілля.
Руді з сестрами штовхнули свої ряди доміно і дивилися, як вони по черзі лягають, а центральна вежа падає на коліна. Дівчатка радісно заплескали у долоні.
До кімнати зайшов його старший брат Курт.
— Вони схожі на мертві тіла, — сказав він.
— Що?
Руді глянув на братове темне обличчя, але той нічого не відповів. Він звернув увагу на суперечку за дверима.
— Що там робиться?
Йому відповіла одна з дівчаток. Наймолодша, Беттіна. Їй було п’ять.
— Там два чудовиська, — пояснила вона. — Вони прийшли забрати Руді.
І знову людська дитина. Наскільки кмітливіша за дорослих.
Пізніше, коли чоловіки у пальтах пішли, двоє хлопців — один сімнадцяти років, інший чотирнадцяти — набралися сміливості зайти до кухні.
Вони зупинилися на порозі. Світло різало очі.
Першим заговорив Курт.
— Вони забирають його?
Мама склала руки на столі. Долонями вгору.
Алекс Штайнер підняв голову.
Дуже важку.
На його обличчі застиг чіткий серйозний вираз, ніби щойно вирізьблений.
Дерев’яна рука провели по скалках його чуба, він кілька разів намагався щось сказати.
— Тату?
Але Руді не підійшов до батька.
Він сів за стіл і вхопився за обернену догори мамину долоню.
Алекс і Барбара Штайнери не зізнаються, про що говорили, поки у вітальні, як трупи, падали кісточки доміно. Якби ж Руді ще на кілька хвилин залишився біля дверей, якби послухав…
У наступні тижні він казав собі — чи, вірніше, виправдовував себе, — що якби тільки він дослухав суперечку до кінця, то зайшов би до кухні набагато раніше.
— Я піду, — сказав би він. — Будь ласка, заберіть мене, я вже готовий.
Якби він втрутився, усе могло б бути по-іншому.
ТРИ МОЖЛИВІ ВАРІАНТИ
1. Алекса Штайнера не чекало б те ж покарання, що й Ганса Губерманна.
2. Руді поїхав би до тієї школи.
3. І, можливо, він би вижив.
Однак жорстока доля не дозволила Руді Штайнеру в потрібний момент увійти до кухні.
Він повернувся до своїх сестер і кісточок доміно.
Він сів.
Руді Штайнер не збирався нікуди їхати.
Думки про голого Руді
Була жінка.
Вона стояла в кутку.
У неї була така товста коса, якої Руді ніколи не бачив. Вона канатом звисала у неї за спиною, а коли жінка час від часу перекидала її через плече, коса тулилася до її величезних грудей, ніби якась перегодована домашня тваринка. Та й взагалі, у неї все було збільшеним. Губи, ноги. Зуби, що своїми розмірами не поступалися бруківці. У неї був об’ємний і прямий голос. Чого марнувати час?
- Komm, — звеліла жінка. — Підійдіть. Станьте тут.
Лікар, натомість, скидався на лисіючого гризуна. Невисокий і спритний, він походжав кабінетом, демонструючи свої, якісь навіжені, але діловиті і манірні рухи. А ще у нього була застуда.
Важко було сказати, хто з трьох хлопців найбільш неохоче роздягався, коли вони отримали такий наказ. Перший переводив погляди з одного обличчя на інше — з підстаркуватого вчителя, на здоровецьку медсестру і невеличкого лікаря. Той, що посередині, вивчав свої ноги, а крайній праворуч дякував Богу, що перебуває у шкільному кабінеті, а не в темному завулку. Руді дійшов висновку, що в цій компанії роль страховища випала медсестрі.
— Хто перший? — запитала вона.
Їй відповів пан Гекеншталлер, учитель, що відповідав за медогляд. Він більше нагадував чорний костюм, ніж людину. Замість обличчя — вуса. Він глянув на хлопців і швиденько вибрав.
— Шварц.
Сердешний Юрґен Шварц дуже ніяково зняв свою форму. На ньому залишилися хіба труси і черевики. Його німецьке обличчя побуряковіло від нещасного благання.
— Ну? — запитав пан Гекеншталлер. — А черевики?
Хлопець зняв обидва черевики, обидві шкарпетки.
- Und die Unterhosen, — додала медсестра. — І труси.
Руді та інший хлопець, Олаф Шпіґель, теж почали роздягатися, але їм було ще далеко до скрутного становища Юрґена Шварца. Хлопець тремтів. Він був на рік молодшим від Руді та Олафа, але вищим за них. Труси сповзли донизу, і він мусив стояти отак у тісному шкільному кабінеті — гіршого приниження годі й уявити. Самоповага Юрґена впала нижче його щиколоток.
Медсестра пильно його вивчала, схрестивши руки на своїх приголомшливих грудях.
Гекеншталлер наказав двом іншим рухатись.
Лікар пошкрябав свого черепа і кашлянув. Застуда дуже йому дошкуляла.
Трьох голих хлопців на холодній підлозі по черзі оглянули.
Вони прикривали свою гідність руками і тремтіли, як майбутнє.
Поміж кашлем і хрипінням лікаря вони проходили перевірку.
— Вдихнути. — Сопіння.
— Видихнути. — Знову сопіння.
— Руки вперед. — Кашель. — Я сказав руки вперед . — Страшний порив кашлю.
Як це притаманно усім людям, хлопці дивилися одне на одного у пошуках будь-яких ознак взаємного співчуття. Але нічого не знаходили. Всі троє віддерли долоні від своїх причинних місць і витягнули руки. Руді чомусь не почувався частиною елітного класу громадян.
— Ми поступово досягаємо успіху, — медсестра розповідала вчителю, — у створенні нового майбутнього. Це буде новий клас німців, фізично і розумово розвиненіших за інших. Офіцерський клас.
На жаль її проповідь перервав лікар, який зігнувся навпіл і з усієї сили розкашлявся над купкою одягу. З очей йому бризнули сльози, і Руді направду здивувався.
Нове майбутнє? Таке, як отой чоловік?
Йому вистачило розуму промовчати.
Огляд закінчився, і Руді показав свій перший голий «heil Hitler». З якоюсь збоченою втіхою він визнав, що це не так уже й кепсько.
Зірвавши з хлопців усю їхню гідність, їм дозволили одягнутися, і, коли випроваджували з кабінету, їм вдалося розчути початок суперечки, що на їхню честь розгорталася у них за спинами.
— Вони трохи старші, ніж зазвичай, — сказав лікар, — але думаю, що двоє мають підійти.
Медсестра погодилась:
— Перший і третій.
Троє хлопців стояли за дверима.
Перший і третій.
— Першим був ти, Шварц, — сказав Руді. Тоді запитав Олафа Шпіґеля: — А хто був третім?
Шпіґель взявся щось підраховувати. Вона казала про третього в ряду чи третього у черзі на огляд? Та яка різниця. Він знав те, у що хотів вірити.
— Я думаю, що ти.
— Дурня, Шпіґелю, це ти.
НЕВЕЛИЧКЕ ЗАПЕВНЕННЯ
Чоловіки в пальтах знали, хто був тим третім.
Наступного дня після їхнього візиту на Небесну вулицю Руді сидів на своєму ґанку з Лізель і переповідав їй усю епопею, до найдрібніших деталей. Він здався і розповів про все, що сталося того дня, коли його викликали під час уроку. Вони навіть трохи посміялися з гігантської медсестри і виразу обличчя Юрґена Шварца. Але здебільшого це була досить тривожна історія, особливо коли дійшло до голосів на кухні і мертвих кісточок доміно.
Довгий час Лізель ніяк не могла прогнати одну думку.
Про огляд трьох хлопців чи, якщо по правді, про огляд Руді.
Вона лежала в ліжку, сумуючи за Максом, думаючи про те, де він зараз, молячи Бога, щоб він був живий, але десь там, посеред її думок, завжди стояв Руді.
Він мерехтів у темряві, голий-голісінький.
Та в цьому видінні було немало й страшного, особливо у ту мить, коли його примусили забрати руки. Таких думок вона, м’яко кажучи, соромилась, але чомусь не могла про це не думати.
Покарання
У нацистській Німеччині не видавали карток на покарання, але кожен мав отримати своє. Для когось це смерть на війні в чужій країні. Для інших — злидні і провина, коли війна закінчиться і по всій Європі проведуть шість мільйонів відкриттів. Мабуть, багато німців бачили наближення своєї кари, але тільки одиниці приймали її з радістю. До таких людей належав і Ганс Губерманн.
Не варто допомагати євреям на вулиці.
І ховати їх в підвалі теж не радимо.
Спершу його карала власна совість. Він картав себе за те, що марно витягнув Макса з підвалу. Лізель бачила татову провину, що лежала біля його тарілки, коли він відмовлявся їсти, чи стояла поряд на мосту через Ампер. Він більше не грав на акордеоні. Його сріблястоокий оптимізм поранили і знерухомили. Уже погано, але то був тільки початок.
Якось у середу на початку листопада в поштову скриньку опустилося його справжнє покарання. На перший погляд новина здавалася хорошою.
АРКУШ НА КУХНІ
Ми раді повідомити, що ваше прохання про вступ до НСРПН схвалено…
— Нацистська партія? — здивувалась Роза. — Я думала, що ти їм не потрібен.
— Так воно й було.
Тато сів і ще раз прочитав листа.
Його не судитимуть за державну зраду, допомогу євреям чи ще щось таке. Ганса Губерманна нагородили , як подумали би більшість людей. Хіба таке можливо?
— Це, напевно, ще не все.
Саме так.
У п’ятницю надійшла повістка — Ганса Губерманна призивали в німецьку армію. Будь-який член партії має радіти від можливості зробити свій внесок у боротьбу на фронті, йшлося наприкінці листа. А якщо не радітиме, то може чекати відповідних наслідків.
Лізель саме повернулася від пані Гольцапфель. Кухня обважніла від паруючого супу і порожніх облич Ганса і Рози Губерманнів. Тато сидів за столом. Мама стояла над ним, а суп на плиті вже почав пригорати.
— Боже, тільки не до Росії, - промовив тато.
— Мамо, суп пригорає.
— Що?
Лізель поквапилась до плити і зняла каструлю.
— Суп. — Успішно його порятувавши, Лізель обернулася і глянула на своїх прийомних батьків. Обличчя як у примар. — Тату, що сталося?
Він передав їй листа, і, поки Лізель читала, у неї тремтіли руки. Слова, насильно викарбувані на папері.
ЗМІСТ УЯВИ ЛІЗЕЛЬ МЕМІНҐЕР
У контуженій кухні, недалеко від плити, з’являється образ самотньої, спрацьованої друкарської машинки. Вона притулилася у віддаленій, майже порожній кімнаті. Клавіші стерлися, а чистий аркуш терпляче чекає, виструнчившись на своєму місці. Він легенько коливається на вітрі, що залітає з вікна. Незабаром закінчиться обідня перерва. Стос паперу заввишки з людський зріст байдужно стоїть біля дверей. З легкістю може закурити.
Насправді ж Лізель побачила друкарську машинку пізніше, коли писала свою історію. Вона гадала, скільки ще таких листів з покараннями розіслали німецьким Гансам Губерманнам і Алексам Штайнерам — тим, хто допомагав нужденним, тим, хто відмовлявся віддавати своїх дітей.
Це було ознакою відчаю, який все більше охоплював німецьку армію.
Вони зазнавали поразок в Росії.
Німецькі міста бомбили.
Армія потребувала нових солдат і нових способів поповнювати свої лави, тож здебільшого найбрудніша робота діставалась найнепридатнішим з призваних.
Її очі бігали аркушем, і крізь пробиті наскрізь контури букв Лізель могла розгледіти дерев’яну поверхню столу. Слова на кшталт «необхідно» та «обов’язок» були втиснені в папір. До горла піднялася нудота.
— Що це?
Тато тихесенько відповів:
— Мені здавалося, що я навчив тебе читати, моя люба дівчинко. — У його голосі не було роздратування чи сарказму. Його голос був порожнм, він добре пасував до його обличчя.
Лізель глянула на маму.
Під правим оком Роза мала невеличкий розрив, і за якусь мить її картонне обличчя тріснуло. Не посередині, ближче до правого боку. Смуга здулася і побігла дугою від щоки до самого підборіддя.
ДВАДЦЯТЬ ХВИЛИН ПО ТОМУ: ДІВЧИНКА НА НЕБЕСНІЙ ВУЛИЦІ
Вона дивиться у небо. Промовляє пошепки:
— Максе, сьогодні небо лагідне. Хмари такі м’які і сумні, і… - Вона відводить погляд вдалину і схрещує руки на грудях.
Вона думає про свого тата, який іде на війну, і чіпляється за краї свого пальта. — І холодно, Максе. Так холодно…
Через п’ять днів, коли вона знову вийшла, щоб скласти звіт про погоду, Лізель не змогла роздивитися небо.
На сусідньому ґанку сиділа Барбара Штайнер, з гарно зачесаним волоссям. Вона курила і тремтіла. Лізель попрямувала до неї, але зупинилась, побачивши Курта. Він вийшов з будинку і сів біля мами. Помітивши, що дівчинка зупинилась на півдорозі, хлопець вигукнув:
— Ходи сюди, Лізель. Руді скоро вийде.
Ще трохи постоявши, вона пішла до сусідів.
Барбара курила.
На кінчику цигарки хиталася зморщечка попелу. Курт вихопив її, збив попіл, затягнувся і повернув цигарку мамі.
Коли цигарка скінчилася, Барбара підняла очі. Вона провела рукою по охайних пасмах свого волосся.
— Нашого тата теж забирають, — сказав Курт.
Усі затихли.
Недалеко від пані Діллер групка дітей копала м’яча.
— Коли вони приходять і просять віддати їм твою дитину, — пояснила Барбара Штайнер, ні до кого не звертаючись, — ти мусиш сказати їм «так».
Дружина дотримувача слова
ПІДВАЛ, 9-ТА РАНКУ
Шість годин до прощання:
— Я грав на акордеоні, Лізель. На чужому акордеоні. — Він заплющує очі. — Публіка шаленіла.
Не враховуючи склянки шампанського минулого літа, Ганс Губерманн за десять років не випив навіть крапельки спиртного.
Але настав вечір перед відбуттям до тренувального табору.
Ще в обід вони з Алексом Штайнером пішли до «Кноллера» і просиділи там до самого вечора. Пропустивши повз вуха погрози дружин, обоє чоловіків напилися до забуття. Та ще й власник «Кноллера» Дітер Вестгаймер наливав їм задарма.
Мабуть, тоді, коли Ганс ще був тверезий, його запросили на сцену зіграти на акордеоні. Відповідно до обставин він зіграв горезвісну «Сумну неділю»[50] — угорський гімн самогубців, — і, хоча він пробудив весь той смуток, завдяки якому ця мелодія стала відомою, публіка справді шаленіла. Лізель уявила, як це виглядало, як звучало. Набиті роти. Порожні гальби пива в патьоках піни. Міхи тяжко зітхнули, і мелодія скінчилася. Залиті пивом горлянки кликали його назад до барної стійки.
Коли обоє сяк-так дісталися додому, Ганс не міг поцілити ключем у дверний замок. Тож він постукав. Кілька разів.
— Розо!
То були не ті двері.
Пані Гольцапфель не вельми зраділа.
- Schwein! Не той будинок. — Вона протискувала слова крізь замкову шпарину. — Сусідні двері, дурний Saukerl.
— Дякую, пані Гольцапфель.
— Запхай своє «дякую» сам знаєш куди, недоумку.
— Перепрошую?
— Та йди вже додому.
— Дякую, пані Гольцапфель.
— Я хіба не казала, куди можеш запхати своє «дякую»?
— А хіба казали?
(Дивовижно, що можна скласти зі шматочків розмов у підвалі і читання на кухні нестерпної старушенції.)
— Та щезни нарешті!
Коли він таки доплентав додому, тато не пішов спати, а піднявся до кімнати Лізель. Він нетверезо стояв на порозі і дивився, як вона спить. Дівчинка прокинулась і спросоння подумала, що це Макс.
— Це ти? — запитала вона.
— Ні, - відповів Ганс. Він добре знав, про кого вона думала. — Це тато.
Він позадкував з кімнати, і Лізель почула його кроки, що спускалися до підвалу.
У вітальні солодко хропіла Роза.
Близько дев’ятої ранку на кухні Лізель отримала наказ від Рози.
— Подай-но мені оте відро.
Жінка набрала холодної води і понесла відро до підвалу. Дівчинка кинулась за нею, марно намагаючись її відговорити.
— Не треба, мамо!
— Не треба? — Роза кинула на неї короткий погляд. — Невже я щось пропустила, Saumensch ? То тепер ти у нас тут командуєш?
Обидві застигли.
Дівчинка нічого не відповіла.
— Так я і думала.
Вони спустилися до підвалу і побачили тата, що лежав на спині посеред купи полотен. Він вирішив, що не заслуговує на матрац Макса.
— Так-так, подивимось… — Роза підняла відро, — чи він ще живий.
- Ісус, Марія і Йосип!
Мокра пляма була овальної форми, вона розтягнулася від голови до грудей Ганса. Волосся йому прилипло на один бік і навіть з вій скапувала вода.
— А це за що?
— Старий пияк!
- Ісус…
Від татового одягу підіймалася якась незрозуміла пара. Було видно його похмілля. Воно навалилося йому на плечі і давило, як мішок мокрого цементу.
Роза перекинула відро з лівої руки в праву.
— Тобі пощастило, що тебе забирають на війну, — сказала вона. Тоді простягнула палець і не побоялась ним потрясти. — Інакше я б сама тебе вбила, можеш не сумніватися.
Тато витер з горла цівку води.
— Обов’язково треба було?
— Обов’язково. — Вона вже підіймалася по сходах. — Якщо через п’ять хвилин тебе не буде на кухні, отримаєш іще одне відро.
Лізель залишилася з татом в підвалі і взялася витирати полотнищем воду.
До неї звернувся тато. Зупинив її мокрою рукою. Вхопив за лікоть.
— Лізель? — Його обличчя вчепилося у неї. — Думаєш, він живий?
Дівчинка сіла.
Підібгала під себе ноги.
Мокре полотнище намочила її коліно.
— Сподіваюся, тату.
Здавалося, що це якась дурнувата, дуже очевидна відповідь, та схоже, що інших варіантів майже не було.
Щоб сказати бодай щось розумне і відволікти їх від думок про Макса, Лізель нахилилася і запхала палець у маленьку калюжку на підлозі.
- Guten Morgen, Papa.
У відповідь Ганс підморгнув.
Але не так, як завжди. Важче і незграбніше. У післямаксовій, у похмільній версії. Він теж сів і розповів їй про акордеон минулого вечора і пані Гольцапфель.
КУХНЯ: ПЕРША ГОДИНА ДНЯ
Дві години до прощання. «Не їдь, тату. Будь ласка. — Її рука, що тримає ложку, тремтить. — Ми вже втратили Макса. Я не можу втратити і тебе». У відповідь похмільний чоловік заривається ліктем у стіл і прикриває праве око. «Ти вже наполовину жінка, Лізель. — Він хоче заплакати, але стримується. Він зможе. — Подбай про маму, добре?» Дівчинка тільки легенько киває, погоджується. «Добре, тату».
Він покинув Небесну вулицю, вдягнений у похмілля і костюм.
Алекс Штайнер вирушав через чотири дні. Він зайшов до них за годину до того, як вони вирушали на вокзал, і побажав Гансу всього найкращого. Усі Штайнери прийшли з ним попрощатися. Усі тиcли йому руку. Барбара обійняла, поцілувала в обидві щоки.
— Повертайся живим.
— Добре, Барбаро, — відповів він упевненим голосом. — Звичайно, повернуся. — І навіть здобувся на посмішку. — Це ж просто війна, еге ж? Одну я вже пережив.
Коли вони йшли Небесною вулицею, дротяна жінка з сусіднього будинку вийшла за хвіртку і зупинилась на тротуарі.
— Бувайте, пані Гольцапфель. Перепрошую за вчорашню ніч.
— Бувай, Гансе, п’яний Saukerl, — однак вона кинула йому і дружнє слово. — Швидше повертайся додому.
— Обов’язково, пані Гольцапфель. Дякую.
Вона навіть трохи йому підіграла.
— Сам знаєш куди можеш запхати своє «дякую».
На розі з вітрини своєї крамниці сторожко визирала пані Діллер, і Лізель взяла тата за руку. І не випускала її всю дорогу по Мюнхенській вулиці, доки вони не дійшли до вокзалу. Потяг уже чекав.
Вони зупинились на пероні.
Першою його обійняла Роза.
Мовчки.
Її голова міцно притислась до його грудей, потім відчепилась.
Тепер дівчинка.
— Тату?
Він не відповів.
Не їдь, тату. Будь ласка, не їдь. Нехай прийдуть по тебе, якщо залишишся. Тільки не їдь, будь ласка, не їдь.
— Тату?
ВОКЗАЛ: ТРЕТЯ ГОДИНА ДНЯ
Жодної години, жодної хвилини до прощання.
Він обіймає дівчинку. Щоб сказати хоч щось, будь-що, він каже їй через плече: «Подивишся за моїм акордеоном, Лізель? Я вирішив не брати його. — Тепер він знаходить потрібні слова: — І, якщо будуть нові атаки, продовжуй читати в бомбосховищі». Дівчинка відчуває тривалі ознаки своїх трохи збільшених грудей. Їй боляче торкатися грудьми татових нижніх ребер. «Так, тату». За міліметр від свого ока Лізель розглядає тканину його піджака. Говорить до нього: «Зіграєш нам, коли повернешся додому?»
Ганс Губерманн посміхнувся своїй доньці, а потяг уже наготувався рушати. Він простягнув руки і ніжно обхопив обличчя Лізель.
— Обіцяю, — сказав він і зайшов у вагон.
Він дивився на дівчинку, а потяг від’їжджав від перону.
Лізель і Роза махали. Ганс Губерманн все зменшувався і зменшувався, у його руці не залишилося нічого, крім повітря.
Люди поступово покидали перон, доки навколо не залишилося ні душі. Тільки схожа на шафу жінка і тринадцятирічна дівчинка.
Кілька наступних тижнів, поки Ганс Губерманн і Алекс Штайнер були у своїх пришвидшених тренувальних таборах, Небесна вулиця ніби розпухла. Руді дуже змінився — він не говорив. Мама теж змінилася — вона більше не лаялась. З дівчинкою теж щось коїлось. У неї зникло бажання красти книжки, хоча вона й з усіх сил намагалася переконати себе, що це її збадьорить.
Коли минуло дванадцять днів, відколи поїхав Алекс Штайнер, Руді вирішив, що з нього вже досить. Він забіг через хвіртку і постукав у двері Лізель.
- Kommst?
- Ja.
Їй було байдуже, куди він збирався і що він замислив, але без неї він не піде. Вони пройшли Небесною вулицею, Мюнхенською і вийшли з Молькінґа. Минула добра година, поки Лізель поставила важливе запитання. До того вона лише зиркала на рішуче обличчя Руді чи вивчала його напружені руки і стиснуті кулаки, які він сховав у кишенях.
— Куди ми йдемо?
— Хіба не ясно?
Лізель намагалась не відставати.
— Якщо чесно, то не дуже.
— Я хочу його знайти.
— Свого тата?
— Так. — Він замислився. — А знаєш, ні. Краще я знайду фюрера.
Кроки пришвидшились.
— Навіщо?
Руді зупинився.
— Я хочу його вбити. — Він навіть розвернувся на місці, звертаючись до всього світу. — Чуєте, ви, покидьки? — Вигукнув хлопець. — Я хочу вбити фюрера!
Вони пішли далі і подолали ще кілька миль. Саме тоді Лізель відчула непереборне бажання повернути назад.
— Руді, скоро стемніє.
Він йшов далі.
- І що з того?
— Я повертаюся.
Руді зупинився і глянув на неї так, ніби вона його зрадила.
— Чудово, крадійко книжок. Давай, покинь мене. Закладаюся, якби наприкінці дороги валялася якась задрипана книжка, ти б не зупинилась. Правда?
Певний час обоє мовчали, та незабаром Лізель набралася сміливості.
— Думаєш, ти один такий, Saukerl? — Вона відвернулась. — Тільки твого тата забрали…
— Що це означає?
Лізель якусь мить рахувала.
Мама. Братик. Макс Ванденбурґ. Ганс Губерманн. Їх усіх не стало. А в неї так ніколи й не було справжнього тата.
— Це означає, - сказала вона, — що я йду додому.
Десь п’ятнадцять хвилин вона крокувала сама, і навіть тоді, коли її нагнав Руді, зі збитим диханням і спітнілими щоками, вони ще майже годину не розмовляли. Вони просто разом ішли додому — з наболілими п’ятами і втомленими серцями.
У книжці «Пісня у темряві» був розділ під назвою «Втомлені серця». Закохана дівчина пообіцяла свою руку юнаку, але згодом він утік з її найкращою подругою. Лізель запам’ятала, що то був тринадцятий розділ. «Моє серце так втомилося», — сказала та дівчина. Вона сиділа в капличці і писала у щоденнику.
Ні, думала по дорозі Лізель. Це моє серце втомилося. Тринадцятирічне серце не має так почуватися.
Коли вони дійшли до околиць Молькінґа, Лізель кинула хлопцеві кілька слів. Попереду виднів «Овал Губерта».
— Руді, пам’ятаєш, як ми там бігали?
— Аякже. Я якраз сам про це подумав — згадав, як ми впали.
— Ти казав, що вимазався лайном.
— Та то була багнюка. — Тепер він не приховував свого веселого настрою. — Я вимазався лайном на зборах «Гітлер’юґенд». Ти все переплутала, Saumensch .
— Нічого я не переплутала. Я розповідаю те, що ти сам тоді сказав. Те, що розповідають, і те, що насправді сталося, — це зазвичай дві різні речі, особливо у твоєму випадку, Руді.
Оце вже краще.
Коли вони проминули Мюнхенську вулицю, Руді зупинився і зазирнув до вітрини татової крамниці. Перед від’їздом Алекс радився з Барбарою, чи варто їй самій вести справи за його відсутності. Вони вирішили, що не варто, зважаючи на те, що останнім часом роботи у нього було небагато, та й хтозна, раптом втрутяться партійці. Агітатори ніколи не схвалювали підприємців. Солдату досить і армійської зарплатні.
На вішаках висіли костюми, у дурнуватих позах застигли манекени.
— Мені здається, що цьому ти сподобався, — за якийсь час промовила Лізель. Це був її спосіб сказати, що їм треба йти.
На тротуарі Небесної вулиці разом стояли Роза Губерманн і Барбара Штайнер.
— Свята Маріє, - сказала дівчинка. — Вони здаються стурбованими?
— Я б сказав, лютими.
Щойно вони підійшли, як жінки засипали їх запитаннями — здебільшого щось на кшталт «Де вас обох чорти носили?», але дуже скоро їхня лють перейшла в полегшення.
Втім, Барбара вимагала відповіді.
— Ну, Руді, то де ви були?
Лізель відповіла замість нього.
— Він убивав фюрера, — пояснила вона, і кілька довгих секунд Руді здавався справді щасливим, тож Лізель і сама втішилась.
— Бувай, Лізель.
Через кілька годин Лізель почула якийсь шум у вітальні. Звук дотягнувся до її ліжка. Дівчинка прокинулась і завмерла, уявляючи собі привидів, тата, грабіжників і Макса. Вона почула, як щось відчинили, тоді потягнули, і враз запала якась химерна тиша. А тиша — це завжди велика спокуса.
Не ворушитися.
Ця думка багато разів крутилася в голові, але, мабуть, таки недостатньо багато.
Її босі п’яти картали підлогу.
Повітря втягувалось у рукави піжами.
Вона йшла темрявою коридору у напрямку тиші, яка щойно шуміла, у напрямку ниточки місячного світла, що лежало у вітальні. Лізель зупинилась, відчуваючи свої голі щиколотки і пальці. Вона спостерігала.
Її очі звикали до темряви трохи довше, ніж вона сподівалася, а коли призвичаїлися, Лізель була впевнена, що Роза Губерманн сидить на краєчку ліжка, притиснувши до грудей акордеон свого чоловіка. Пальці зависли над клавішами. Вона не рухалася. Здавалося, що й навіть не дихала.
Цей образ врізався у дівчинку в коридорі.
НАМАЛЬОВАНИЙ ОБРАЗ
Роза з акордеоном.
Місячне сяйво у темряві.
5 футів 1 дюйм x інструмент x тиша.
Лізель стояла і дивилась.
Повз неї пронеслося море хвилин. Крадійка книжок нестерпно хотіла почутий бодай одну ноту, але нічого не відбувалося. Клавіш ніхто не торкався. Міхи не дихали. Тільки місячне світло, що тоненькою волосиною заплуталося у шторах, і Роза.
Акордеон повис у неї на грудях. Вона схилила голову, і він опустився їй на коліна. Лізель дивилась. Вона знала, що кілька днів мама ходитиме з відбитком акордеона на тілі. І, визнавши, що вона щойно побачила неймовірну красу, Лізель вирішила не турбувати Розу.
Вона повернулася в ліжко і заснула з образом мами і мовчазної музики в думках. Пізніше, коли вона прокинулась від своїх звичних снів і тихесенько прокралася в коридор, Роза все ще сиділа на ліжку, а з нею й акордеон.
Він, ніби якір, тягнув її донизу. Вона тонула. Здавалося, що вона вже мертва.
У такій позі неможливо дихати, подумала Лізель, але підійшла трохи ближче і почула.
Мама знову хропіла.
Кому потрібні міхи, коли є такі легені?
Коли Лізель нарешті повернулася в ліжко, образ Рози Губерманн з акордеоном ніяк не хотів покидати її думок. Крадійка книжок не заплющувала очей. Вона чекала, поки її задушить сон.
Збирач
Ні Ганса Губерманна, ні Алекса Штайнера не відправили на війну. Алекса розподілили до Австрії до військового госпіталю поблизу Відня. Зважаючи на його кравецькі вміння, йому доручили роботу, яка, принаймні, була хоч трохи пов’язана з його професією. Щотижня привозили гори солдатського обмундирування, шкарпеток, сорочок, і Алекс штопав ті речі, що потребували ремонту, навіть якщо вони годилися хіба на білизну для солдат, які страждали в Росії.
Спочатку, за іронією долі, Ганса відправили до Штутґарта, а пізніше — до Ессена. Йому випала одна з найнеприємніших робіт на внутрішньому фронті. В ЛСЕ.
НЕОБХІДНЕ РОЗШИФРУВАННЯ
LSE
Luftwaffe Sondereinheit — Спеціальний підрозділ протиповітряної оборони
Завдання ЛСЕ — залишатися на поверхні під час атак і гасити пожежі, підпирати стіни будинків, рятувати людей, які потрапили під завали. Незабаром Ганс дізнався, що ця абревіатура мала ще одне розшифрування. Ще в перший день чоловіки його підрозділу пояснили, що насправді це означає «Leichensammler Einheit» — Збирачі Трупів.
Прибувши на місце, Ганс дивувався, чим усі ці люди заслужили таку роботу, а вони, своєю чергою, гадали, як сюди потрапив він. Їхній командир, сержант Борис Шиппер, запитав прямо. Коли Ганс розповів про хліб, євреїв і нагайку, круглолиций сержант видав короткий смішок.
— Тобі ще пощастило, що ти взагалі живий. — У нього були круглі очі, і він постійно їх тер. То вони втомлювалися, то свербіли, то в них набивалося диму і пилюки. — Запам’ятай, що тут ми не бачимо своїх ворогів.
Ганс саме збирався поставити якесь очевидне запитання, як у нього за спиною пролунав голос. Він належав вузькому обличчю молодого чоловіка з презирливою посмішкою. Рейнгольду Цукеру.
— Для нас, — сказав він, — ворог не сидить за пагорбом чи в якомусь іншому місці. Він усюди. — Він знову опустив голову до листа, якого писав. — От побачиш.
Через кілька метушливих місяців Рейнгольд Цукер загине. Його вб’є місце Ганса Губерманна.
Війна дедалі бурхливішим потоком ринула в Німеччину, і з часом Ганс збагнув, що всі його зміни починаються однаково. Чоловіки збираються біля вантажівки, щоб послухати коротку доповідь про об’єкти, які розбомбили, поки вони відпочивали, про наступні ймовірні цілі, про те, хто з ким буде працювати.
Навіть тоді, коли не було атак, у них все одно була купа роботи. Вони їздили з одного зруйнованого міста в інше і розбирали завали. У вантажівці сиділо дванадцятеро зсутулених чоловіків, вони підскакували і падали на горбках та вибоїнах, що траплялися на дорозі.
З самого початку було зрозуміло, що кожен з них має своє постійне місце.
Рейнгольд Цукер сидів посередині лівого ряду.
Ганс Губерманн примостився в самому кінці, куди сягало сонячне проміння.
Він швиденько навчився ухилятися від сміття, яке часом вилітало зсередини вантажівки. Його особливу повагу заслужили недопалки, які ще горіли, пролітаючи повз.
ПОВНИЙ ТЕКСТ ЛИСТА ДОДОМУ
Мої любі Роза та Лізель, у мене все добре.
Сподіваюся, що з вами теж усе гаразд.
З любов’ю, тато.
Наприкінці листопада Ганс вперше відчув закопчений присмак справжнього бомбардування. Вантажівку зусібіч оточили уламки, навколо бігали і кричали люди. Палали пожежі, а розтрощені коробки будинків височіли, ніби кургани. Каркаси хилилися до землі. Димові бомби стриміли з ям, як сірники, і заповнювали легені міста.
Ганс Губерманн був у групі з чотирьох чоловік. Вони вишикувались шеренгою. Попереду стояв сержант Борис Шиппер, його руки ховалися в клубах диму. За ним був Кесслер, тоді Брунненвеґ, а вкінці Губерманн. Сержант поливав вогонь, двоє інших поливали сержанта, а Губерманн, про всяк випадок, поливав усіх трьох.
Позаду застогнала і сколихнулась якась будівля.
Вона впала обличчям до землі всього за кілька метрів від Гансових ніг. Цемент пахнув, ніби щойно замішаний, і на них посунула стіна пилюки.
- Gottverdamnt, Губерманне! — Голос вирвався з вогню. Одразу за ним виринуло троє чоловіків. Їхні горлянки забилися клаптями попелу. Навіть коли вони відійшли за ріг, подалі від епіцентру руйнації, запилюжений туман від обваленого будинку нагнав їх і там. Білий і теплий, він підкрадався ззаду. Збившись докупи в тимчасовому сховку, чоловіки безперестанку кашляли і лаялись. Сержант повторив попередній вигук:
— Чорт забирай, Губерманне. — Він пошкрябав губи, щоб їх розліпити. — Що це, в біса, було?
— Воно просто впало, прямо за нами.
— Та я бачу. Питання в тому, якої висоти? Напевно, поверхів десять, не менше.
— Ні, пане, здається, тільки два.
- Ісус. — Напад кашлю. — Марія і Йосип. — Він взявся видобувати з ока суміш поту і пилюки. — Ну, з цим ми вже нічого не вдіємо.
Один з чоловіків витер обличчя і сказав:
— Боже, як би я хотів, щоб хоч раз розбомбило пивну. Страх як хочу пива.
Усі сперлися на стіну.
Кожен відчував, як пиво гасить в горлі пожежу і пом’якшує дим. Гарна мрія, але недосяжна. Вони знали, що будь-яке пиво, яке тече цими вулицями, — це ніяке не пиво, а щось на кшталт молочної суміші або манки.
Усіх чотирьох обліпили сіро-білі пластівці пилюки. Коли вони випросталися, щоб продовжити свою роботу, виднілися лише маленькі тріщинки їхньої уніформи.
Сержант підійшов до Брунненвеґа. Що є сили збив йому з грудей пилюку. Ляснув кілька разів.
— Оце вже краще. Налетіло трохи пилюки, друзяко. — Поки Брунненвеґ сміявся, сержант повернувся до нового солдата. — Цього разу ти перший, Губерманне.
Кілька годин вони гасили пожежі і намагалися знайти будь-що, тільки б переконати будівлі не падати. Траплялося, що стіни вже розвалилися, але краї досі випиналися, наче лікті. З таким Ганс Губерманн добре вмів давати собі раду. Можна сказати, що йому подобалось шукати крокви, що тліли, чи розбиті бетонні плити і підпирати ними лікті, підставляти їм опору.
Руки у нього були всипані скалками, а зуби заліплені рештками обвалів. Губи вкривала волога пилюка, що з часом зашкарубла, і не було жодної кишені, жодної ниточки чи захованої складки на його уніформі, які б не були вкриті плівкою відходів, що залишало по собі важке повітря.
Та найгірше, що було у їхній роботі, - це люди.
Час від часу траплялися такі, що вперто продиралися крізь туман, зазвичай з одним словом на вустах. Вони завжди вигукували ім’я.
Іноді це був Вольфґанґ.
— Ви не бачили мого Вольфґанґа?
На Гансовій уніформі завжди залишалися відбитки їхніх рук.
— Стефані!
— Гансі!
- Ґустель! Ґустель Штобой!
Коли туман трохи розсіювався, перекличка шкутильгала поламаними вулицями — часом вона закінчувалась запилюженими обіймами чи скорботним лементом на колінах. Годину за годиною імена нагромаджувались, ніби солодкі і кислі мрії, що чекали свого здійснення.
Небезпеки гуртувалися в одну. Пилюка, дим і кипуче полум’я. Поранені люди. Гансові, як і іншим солдатам його підрозділу, потрібно було вдосконалювати мистецтво забуття.
— Як ти, Губерманне? — якось запитав сержант. Вогонь вирував у нього за спиною.
Ганс ніяково кивнув, обом.
Коли минула вже половина зміни, вулицею, похитуючись, беззахисно брів старий чоловік. Ганс якраз підпер будівлю, озирнувся і побачив його у себе за спиною — старий спокійно чекав, поки він зверне на нього увагу. На його обличчі розписалася кривава пляма. Вона стікала йому на шию. Чоловік був одягнений у білу сорочку з багряним комірцем і тримав ногу так, ніби вона стояла біля нього.
— Можете підперти і мене , юначе?
Ганс взяв його на руки і виніс із запилюженого туману.
МАЛЕНЬКЕ СУМНЕ ЗАУВАЖЕННЯ
Я був у тому містечку, на тій вулиці, коли чоловік іще був на руках у Ганса Губерманна. Кольором небо скидалося на попелястого коня.
Ганс поклав старого на латку присипаної пилюкою трави і лише тоді побачив.
— Що сталося? — запитав один з чоловіків.
Ганс спромігся тільки вказати рукою.
— Ох. — Рука відтягнула його. — Звикай, Губерманне.
До кінця зміни він занурився в роботу. Намагався не зважати на далеке відлуння, що вигукувало імена.
Десь за дві години Ганс разом з сержантом і ще двома чоловіками відбігав від будинку. Він не дивився під ноги і через щось перечепився. Тільки підвівшись, він побачив, що усі ніяково дивляться на перешкоду, і зрозумів.
Обличчям до землі лежав труп.
Він лежав на простирадлі з пилюки і попелу і затуляв вуха.
То був хлопчик.
Одинадцяти чи дванадцяти років.
Неподалік, коли вони трохи відійшли, їм трапилась жінка, що вигукувала ім’я Рудольф. У тумані вона наштовхнулася прямісінько на них. Квола жінка, переламана тривогою.
— Ви не бачили мого хлопчика?
— Скільки йому років? — запитав сержант.
— Дванадцять.
Ой, Христе. Розіп’ятий Христе.
Вони всі подумали про те саме, але сержанту забракло сили розповісти їй чи вказати дорогу.
Жінка спробувала пройти, та Борис Шиппер притримав її.
— Ми якраз повертаємося з тієї вулиці, - запевнив він. — Там його нема.
Переламана жінка досі хапалася за надію. Вона то йшла, то переходила на біг і весь час вигукувала:
— Руді!
У ту мить Ганс Губерманн згадав іншого Руді. Того, що з Небесної вулиці. Будь ласка, звернувся він до неба, якого не міг розгледіти, нехай у Руді все буде добре. Тоді, цілком природно, у його думки прийшли Лізель і Роза, Штайнери і Макс.
Коли вони повернулися до інших, Ганс упав і розтягнувся на спині.
- І як тобі там було? — запитав хтось.
Татові легені наповнились небом.
Кілька годин по тому, коли він вмився, поїв і виблював, Ганс спробував написати додому листа. Руки його не слухались, не давали написати всього. Якщо він зважиться, то решту розкаже їм на словах, коли повернеться.
«Мої любі Роза та Лізель», — почав він.
Чимало часу йому знадобилося, щоб написати ті п’ять слів.
Їдці хліба
Той рік для Молькінґа був довгий і насичений подіями, але він уже врешті наближався до свого кінця.
Останні місяці 1942 року Лізель гризли думки про трьох, як вона їх називала, невтішних чоловіків. Вона гадала, де вони можуть бути і що з ними відбувається.
Одного дня вона витягла з футляра акордеон і протерла його ганчіркою. Лише разочок, перед тим як заховати його, дівчинка зробила те, на що не наважилась мама. Лізель торкнулася пальцем однієї з клавіш і легенько надула міхи. Роза мала рацію. Від цього звуку кімната ще більше спорожніла.
Щоразу, зустрічаючи Руді, вона запитувала, чи були якісь новини від його тата. Іноді він детально переповідав їй листи Алекса Штайнера. У порівнянні з ними один-єдиний лист її тата трохи розчаровував.
А про Макса вона могла тільки здогадуватись.
Лізель з великим оптимізмом уявляла, як він сам крокує безлюдною дорогою. Інколи вона бачила, як він прочиняв якісь двері до порятунку, обманувши своїм фальшивим посвідченням потрібну людину.
Ці троє чоловіків з’являлися всюди.
У школі вона бачила тата через вікно. Макс частенько сидів з нею біля каміна. Алекс Штайнер приходив, коли вона була з Руді, - він дивився на них, коли обоє кидали велосипеди на Мюнхенській вулиці і зазирали до його крамниці.
— Подивись на ці костюми, — казав їй Руді, притиснувши до скла обличчя і долоні. — Вони нікому не потрібні.
Хоч як дивно, найулюбленішою розвагою для Лізель стала пані Гольцапфель. Тепер сеанси читання проходили ще й у середу, тож вони закінчили читати скорочену водою версію «Свистуна» і перейшли до «Носія снів» . Час від часу стара пані заварювала чай чи пригощала Лізель супом, який завжди був набагато смачніший за мамин. Не такий водянистий.
Між жовтнем і груднем Молькінґом пройшов іще один парад євреїв, а потім мав бути ще один. Як і перед тим, Лізель поквапилась на Мюнхенську вулицю — цього разу вона хотіла пересвідчитись, що серед євреїв немає Макса Ванденбурґа. Дівчинка розривалася між зрозумілим бажанням побачити його — дізнатися, що він досі живий, — і не побачити, що могло означати будь-що, в тому числі і його свободу.
У середині грудня невелику групку євреїв та інших негідників знову провели Мюнхенською вулицею, в Дахау. Парад під номером три.
Руді цілеспрямовано навідався на Небесну вулицю, 35 і повернувся з невеличким пакунком і двома велосипедами.
— Ти зі мною, Saumensch?
ВМІСТ ПАКУНКА РУДІ
Шість черствих окрайців хліба, розламаних на четвертинки.
Вони обігнали парад, що рухався в Дахау, і зупинились на безлюдному відрізку дороги. Руді передав їй пакунок.
— Візьми жменю.
— Не знаю, чи це добра ідея.
Він ляпнув їй на долоню шматочок хліба.
— Так робив твій тато.
Про що тут іще сперечатися? Ця затія вартує нагайки.
— Якщо поквапимось, нас не спіймають. — Він почав розкидати хліб. — Рухайся, Saumensch.
Лізель не могла втриматися. З її обличчя не сходила легесенька посмішка, поки вони з Руді Штайнером, її найкращим другом, розсипали по дорозі окрайці хліба.
Покінчивши з цим, вони підібрали велосипеди й заховалися поміж ялин.
Дорога була холодною і прямою. Незабаром з’явилися солдати з євреями.
У тіні дерев Лізель дивилася на хлопця. Як він змінився — з крадія фруктів став роздавачем хліба. Його біляве волосся потроху темніло, але досі горіло, як свічка. Вона чула, як гуркоче у нього в животі, - а він віддавав свій хліб іншим.
То була Німеччина?
Нацистська Німеччина?
Перший солдат не помітив хліба — його не мучив голод, — а от перший єврей побачив.
Його кістлява рука сягнула до землі, вхопила окраєць і очманіло заштовхала до рота.
Може, це Макс, подумала Лізель.
Вона не могла добре розгледіти і трохи посунулась, щоб краще бачити.
— Ну! — обурився Руді. — Не товчись. Якщо вони знайдуть нас і припишуть нам хліб, все, нам кінець.
Лізель не заспокоїлась.
Інші євреї теж схилялися і підбирали з дороги хліб, а з-під гілок їх уважно розглядала крадійка книжок. Макса Ванденбурґа серед них не було.
Та полегшення було нетривалим.
Воно сколихнулося навколо неї, коли один з наглядачів побачив, що в’язень опускає руку до землі. Усім наказали зупинитись. Дорогу ретельно оглянули. В’язні жували так швидко і так безшумно, як тільки могли. Разом ковтали.
Солдат підібрав кілька окрайців хліба та оглянув дорогу по обидва боки. Євреї теж озиралися.
— Он там!
Один зі солдатів крокував в їхній бік, до дівчинки, що ховалася за найближчим деревом. Тоді він побачив хлопця. Обоє почали тікати.
Під кроквами гілок і високою стелею дерев вони розбіглися врізнобіч.
— Не зупиняйся, біжи, Лізель!
— А велосипеди?
— А що з велосипедами?
- Scheiss drauf! Грець з ними, кому вони треба!
Вони бігли, і десь за сто метрів згорблене дихання солдата наздогнало її. Воно кралося зовсім близько, і Лізель чекала, що от-от з’явиться і його рука.
Їй пощастило.
Вона отримала лише копняка під зад і пригорщу слів:
— Тікай, мала, тобі тут не місце!
Лізель бігла без зупинки ще добру милю. Гілки шмагали її по руках, шишки котилися під ногами, а запах ялинкових голок дзвенів у її легенях.
Минуло аж сорок п’ять хвилин, поки вона повернулась назад, а Руді вже був там, сидів біля іржавих велосипедів. Він зібрав залишки хліба і жував черствий закам’янілий пайок.
— Я ж казав тобі не висовуватись, — сказав він.
Вона повернулась до нього задом.
— Глянь, чи нема відбитка?
Таємна книга замальовок
За кілька днів до Різдва відбулася ще одна атака, та на Молькінґ нічого не впало. Як повідомлялося у новинах по радіо, більшість бомб скинули на відкриту місцевість за містом.
Але куди важливішою була реакція в бомбосховищі Фідлерів. Коли прибули останні постійні відвідувачі, усі врочисто повсідалися і застигли в очікуванні. Вони дивилися на дівчинку і чекали.
Лізель почула татів голос, він голосно пролунав у її вухах.
- І, якщо будуть нові атаки, продовжуй читати в бомбосховищі.
Лізель не квапилась. Хотіла пересвідчитись, що вони справді цього хочуть.
Руді відповів за всіх:
— Читай, Saumensch .
Вона розгорнула книжку, і слова знову заволоділи людьми, які перебували в підвалі.
Удома, коли сирени дозволили їм піднятися на поверхню, Лізель сиділа з мамою на кухні. Обличчя Рози Губерманн мало явно заклопотаний вираз, і минуло небагато часу, коли вона взяла ножа і вийшла.
— Ходи зі мною.
Вона пішла до вітальні і вхопилася за край матраца. Там був зашитий проріз. Якби ви наперед не знали, що він там є, малоймовірно, що ви б змогли його знайти. Роза обережно розрізала його і просунула руку, до самого плеча. Коли рука повернулася, вона стискала книгу замальовок Макса Ванденбурґа.
— Він казав віддати її тобі, коли ти будеш готова, — сказала мама. — Я подумала про твій день народження. А тоді перенесла на Різдво. — Роза Губерманн стояла біля ліжка, в її обличчі було щось дивне. Його сповнювала не гордість. Мабуть, нашарування важких спогадів. Вона промовила: — Я думаю, що ти завжди була готова, Лізель. З тієї самої миті, коли з’явилася тут, чіпляючись за хвіртку, тобі судилося отримати її.
Роза віддала їй книжку.
Ось що було на обкладинці:
«СТРУШУВАЧКА СЛІВ»
Невеличка збірка думок
Для Лізель Мемінґер
Лізель ніжно тримала її в руках. Дивилася.
— Дякую, мамо.
Вона обійняла її.
А ще їй кортіло сказати Розі Губерманн, що вона її любить. Шкода, що не сказала.
Лізель хотіла прочитати книжку в підвалі, в пам’ять про старі часи, але мама її відмовила.
— Не без причини Макс захворів саме там, — сказала вона, — так ось, що я тобі скажу, люба, — я не дозволю ще й тобі захворіти.
Вона читала на кухні.
Червоні і жовті щілини в печі.
«Струшувачка слів».
Дівчинка проглянула безліч замальовок, прочитала безліч історій і підписів під ілюстраціями. Про Руді на підвищенні з трьома золотими медалями, що звисали з його шиї. «Волосся лимонного кольору» , було підписано під картинкою. Там був і сніговик, був перелік тринадцяти подарунків, не кажучи вже про згадки незліченних ночей у підвалі та біля каміна.
Там, звісно ж, було багато спогадів, замальовок і снів, пов’язаних зі Штутґартом, Німеччиною і фюрером. А ще — спогади про Максову сім’ю. Врешті-решт, він не зміг їх оминути. Мусив написати і про них.
А тоді сторінка 117.
На ній власною персоною з’являється «струшувачка слів».
То було оповідання чи казка, достеменно Лізель не знала. Навіть кілька днів по тому, коли вона шукала обидва слова у «Словнику Дудена» , дівчинка не змогла вибрати якесь одне.
На попередній сторінці містився коротенький напис.
СТОРІНКА 116
Лізель, я ледь не викреслив цю історію. Я подумав, що ти вже завелика для таких казок, та, може, вона згодиться і дорослим. Я думав про тебе, про твої книжки, про слова, і в моїй голові виникла ця чудернацька історія. Сподіваюся, що ти знайдеш у ній щось корисне.
Вона перегорнула сторінку.
Лізель іще довго сиділа за кухонним столом і гадала, де ж у тому лісі міг бути Макс Ванденбурґ. Навколо неї лягало світло. Дівчинка заснула, мама нагнала її до ліжка, і вона піднялася в кімнату, притискаючи до грудей Максову книгу замальовок.
Лише за кілька годин, прокинувшись, вона отримала відповідь на своє запитання.
— Звісно ж, — прошепотіла Лізель. — Звісно ж, я знаю, де він там є, - і знову заснула.
Їй снилося дерево.
Колекція костюмів анархіста
НЕБЕСНА ВУЛИЦЯ, 35, 24 ГРУДНЯ
За відсутності обох батьків Штайнери запросили Розу і Труді Губерманнів та Лізель. Коли гості прибули, Руді досі пояснював ситуацію зі своїм одягом. Він глянув за Лізель і ширше відкрив рота, зовсім трішки.
Кілька днів перед Різдвом 1942 року місто вкрило товстим шаром важкого снігу. Лізель безліч разів перечитувала «Струшувачку слів» — і саму історію, і замальовки, і коментарі до і після них. На Святвечір вона прийняла рішення щодо Руді. І начхати, що вже пізно.
Вона підійшла до сусідського будинку якраз перед сутінками і повідомила, що має для нього різдвяний подарунок.
Руді глянув на її руки, тоді оглянув з обох боків її ноги.
— Ну, то де ж, в біса, той подарунок?
— Ай, забудь.
Але Руді зрозумів. Він і раніше бачив її такою. Очі, повні ризику, і липкі пальці. Її огортало крадійське дихання, і Руді внюхав його.
— Той твій подарунок, — припустив він. — Ти його ще не маєш, правильно?
— Не маю.
- І ти, звичайно ж, не збираєшся його купляти, еге ж?
— Купляти? Думаєш я маю гроші? — З неба досі сипався сніг. На краєчку трави намерз лід, що скидався на бите скло. — Маєш ключі? — запитала Лізель.
— Від чого? — Та Руді майже одразу збагнув. Він зайшов до будинку і невдовзі повернувся. Словами Віктора Хеммеля він оголосив: — Час іти за покупками.
Світло швидко зникало, і всі заклади на Мюнхенській вулиці, окрім церкви, зачинились на Різдво. Лізель квапилась, щоб не відставати від довгих кроків свого сусіда. Вони підійшли до вітрини потрібної крамниці. «STEINER — SCHNEIDERMEISTER». Скло вкривав тоненький шар бруду і кіптяви, що їх нанесло за минулі тижні. По той бік, як безмовні свідки, стояли манекени. Вони були серйозними і безглуздо модними. Вони ніяк не могли позбутися відчуття, що манекени стежать за всім, що тут відбувається.
Руді запхав руку в кишеню.
То був Святвечір.
Його тато був десь біля Відня.
Хлопець подумав, що тато був би зовсім не проти, щоб вони пробралися до його улюбленої крамниці. Того вимагали обставини.
Двері плавно прочинилися, і обоє прослизнули всередину. Рука Руді потягнулася до вимикача, та електрику вже давно відрізали.
— Тут є якісь свічки?
Руді стривожився.
- Я взяв ключа. Та й взагалі, то була твоя ідея.
У розпал суперечки Лізель перечепилась через якусь купу на підлозі. На неї звалився манекен. Зачепився за її руку і розлетівся на дівчинці простісінько в одязі.
— Зніми це з мене! — Манекен розпався на чотири частини — тулуб, голову, ноги і дві окремі руки. Здихавшись його, Лізель підвелася і засапано видихнула: — Ісус, Марія.
Руді підняв одну манекенову руку і поплескав її по плечу. Коли дівчинка перелякано обернулася, він простягнув її в дружньому жесті. — Приємно познайомитись.
Якийсь час вони повільно просувалися вперед тісними стежками крамниці. Руді попрямував до прилавка. Перечепився через порожню коробку, упав, щось просичав, почав лаятись, і знову повернувся до дверей.
— Та це безглуздо, — заявив він. — Почекай хвилинку. — Лізель сиділа, тримаючи манекенову руку, поки він не повернувся з запаленою лампадкою, яку взяв у церкві.
Його обличчя оточувало світлове кільце.
— То де той подарунок, яким ти так хвалилася? Сподіваюся, це не один з тих чудернацьких манекенів?
— Посвіти мені.
Коли Руді дістався дальнього лівого закутка татової крамниці, Лізель взяла в одну руку лампадку, а другою перебрала костюми, які там висіли. Витягла одного, але швидко запхала його назад і взяла іншого.
— Ні, все одно завеликий. — Переглянула ще два і показала Руді Штайнеру темно-синій костюм. — Ніби твій розмір, правда?
Поки Лізель сиділа у темряві, Руді приміряв костюм, сховавшись за шторкою.
Його оточувало світляне кільце, від його рухів металися тіні.
Тоді він вийшов і підняв лампадку над головою, щоб дівчинка змогла його роздивитись. Не зашторене, світло скидалося на колону, виблискувало на елегантному костюмі. І освітлювало його брудну сорочку та зношені черевики.
— Що скажеш? — запитав Руді.
Лізель ретельно його оглядала. Обійшла кругом і здвигнула плечима.
— Непогано.
— Непогано? Та я виглядаю краще, ніж непогано.
— Черевики псують всю картину. І твоя мармиза.
Хлопець поставив лампадку на прилавок та з удаваним роздратуванням підійшов до Лізель, і вона відчула, що її охопила певна ніяковість. Тож із полегшенням, хоча й розчаровано, дівчинка дивилася, як він перечепився і впав на горезвісного манекена.
Уже на підлозі Руді засміявся.
Тоді заплющив очі, міцно-міцно.
Лізель підбігла.
Схилилася над ним.
Поцілуй його, Лізель, поцілуй його.
— Руді, з тобою все добре? Руді?
— Я сумую за ним, — промовив хлопець, кудись убік, над підлогою.
- Frohe Weihnachten, — відповіла Лізель. Вона допомогла йому підвестися і поправила костюм. — Веселого Різдва.