Частина 6

«Носій снів»

а також: щоденник смерті — сніговик — тринадцять подарунків — наступна книжка — жахіття з єврейським трупом — газетне небо — відвідувач — schmunzeler — і останній поцілунок отруйних щік

Щоденник смерті: 1942 рік

То був рік, вартий цілої епохи, як 79-й чи 1346-й, — таких було чимало. Та яка там коса, щоб її чорти побрали, мені б не завадила мітла чи швабра. А ще — відпустка.

МАЛЕНЬКИЙ ШМАТОЧОК ПРАВДИ

Правду кажучи, зараз я почуваюся неабияким егоїстом — тільки про себе та про себе. Про свої мандри, про те, що я бачив у 1942-му. З іншого боку, ви ж людина, і самозакоханість вам теж знайома. Річ у тім, що у мене є вагома причина розповідати вам про те, що я тоді бачив. Більшість тих подій вплинуть на Лізель Мемінґер. Вони притягнуть війну на Небесну вулицю, а війна потягне за компанію ще й мене.

Того року мені довелося намотати кілька кругів — з Польщі до Росії, тоді до Африки і знову до Польщі. Ви скажете, що я намотую круги щороку, проте іноді люди полюбляють додавати мені роботи. Зростає кількість тіл та їхніх вивільнених душ. Зазвичай вистачає кількох бомб. Або газової камери, чи тріщання далекої автоматної черги. А коли вже й це не докінчує справу, то, принаймні, залишає людей без даху над головою, і в усіх куточках я зустрічаю безпритульних. Часто вони біжать за мною, коли я проходжу вулицями спустошених міст. Вони благають забрати їх зі собою, вони не розуміють, що я не маю на них часу.

— Ваш час настане, — запевняю їх і намагаюся не озиратись. Часом хочеться сказати щось на кшталт: «Хіба не бачите, що мені й без вас не бракує роботи?», але завжди мовчу. Повертаюся до роботи, жаліючись про себе, і трапляються роки, коли тіла не просто додаються — вони множаться.

КОРОТКА ПЕРЕКЛИЧКА ЗА 1942 РІК

1. Стражденні євреї — я тримаю їхні душі на колінах, і ми сидимо на даху поблизу димарів, що парують.

2. Російські солдати — вони брали мінімальну кількість боєприпасів, розраховуючи взяти решту у загиблих товаришів.

3. Вимочені тіла на французькому узбережжі — їх викинуло на пісок і гальку.

Я міг би продовжувати, але вирішив, що наразі і цих трьох прикладів достатньо. Саме від цих трьох прикладів ви відчуєте на язиці присмак попелу, що всюди супроводжував мене того року.

Стільки людей.

Стільки кольорів.

Вони перевертаються всередині. Вони тривожать мої спогади. Я бачу їх у високих купах, вони навалилися одне на одного. Пластмасове повітря, горизонт наче застиглий клей. Усе небо встелене людьми, воно пробите, протікає, а м’які вугільні хмари пульсують, ніби чорне серце.

А тоді.

Смерть.

Продирається крізь усе це.

Зовні: холоднокровна, непохитна.

Всередині: схвильована, спантеличена і розбита.

Чесне слово (знаю, я вже й так занадто багато скаржуся), я ще не встиг оклигати після Сталіна в Росії. Так званої «другої революції» — винищення власного народу.

І одразу ж з’явився Гітлер.

Кажуть, що війна — найкращий друг смерті, але мушу висловити іншу точку зору. Для мене війна — ніби новий начальник, який вимагає неможливого. Він стоїть за плечем і без упину повторяє те саме: «Виконуй, виконуй». Доводиться докладати ще більше зусиль. Виконувати роботу. А начальник навіть не подякує. Він вимагатиме ще більше.

Частенько я намагаюся пригадати розкидані шматочки прекрасного, що теж траплялося мені у той час. Я перекопую зібрання своїх історій.

Насправді ж зараз я вибрав одну.

Певен, що половину ви вже знаєте, але, якщо підете зі мною, я покажу вам другу частину крадійки книжок.

Вона навіть не підозрює, що попереду на неї чекає безліч подій, які я згадав хвилину тому, але вона чекає і на вас.

Зараз вона носить сніг — куди б ви подумали — у підвал.

Пригоршні замерзлої води будь-кого примусять усміхнутися, але не зможуть примусити забути.

Погляньте, он вона.

Сніговик

Життя Лізель Мемінґер на початку 1942 року можна описати десь так.

Їй виповнилося тринадцять. Груди ще не виросли. Місячні ще не почалися. Молодий чоловік із підвалу опинився в її ліжку.

ЗАПИТАННЯ І ВІДПОВІДЬ

Яким чином Макс Ванденбурґ опинився у ліжку Лізель?

Він упав.

Здогадки різнилися, але Роза Губерманн стверджувала, що перші ознаки лиха з’явилися минулого Різдва.

24 грудня було голодним і замерзлим, але у цьому був і свій плюс — ніяких тривалих візитів. Ганс-молодший водночас стріляв у російських солдатів і бойкотував свою сім’ю. Труді змогла забігти на вихідних перед Різдвом, і то лише на кілька годин. Вона від’їжджала з сім’єю, у якій працювала. На канікули для зовсім іншого класу німців.

У Святвечір Лізель принесла Максові подарунок — пригорщі снігу.

— Заплющ очі, - сказала дівчинка. — Простягни руки. — Щойно сніг опустився на його долоні, Макс здригнувся і засміявся, але досі не розплющував очей. Він лише похапцем спробував сніг, дозволивши йому змочити свої губи.

— Це звіт про сьогоднішню погоду?

Лізель стояла біля нього.

Обережно вона торкнулася його руки.

Макс знову підніс долоні до рота.

— Дякую, Лізель.

Таким був початок найкращого в світі Різдва. Трохи їжі. Жодних подарунків. Зате у їхньому підвалі був сніговик.

Передавши Максові першу порцію снігу, Лізель пересвідчилась, що надворі нікого немає, і винесла з дому усі відра і горщики, які їй вдалося знайти. З лихвою насипала в них снігу і льоду, що встеляв вузеньку смужку планети — Небесну вулицю. Наповнивши усі посудини, вона затягнула їх всередину і по черзі переправила до підвалу.

Правду кажучи, Лізель перша кинула в Макса сніжку, а тоді отримала відповідь у живіт. Макс навіть кинув одну в Ганса Губерманна, коли той спускався до підвалу.

- Arschloch! — вигукнув тато. — Лізель, ану дай мені того снігу. Ціле відро! — На якусь мить вони забулися. Ніхто вже не кричав і не зойкав, але вони не могли стримати уривки легенького сміху. Зрештою, вони звичайнісінькі люди, що тішаться снігом у підвалі.

Тато глянув на горщики зі снігом.

— Що будемо робити з рештою?

— Зліпимо сніговика, — запропонувала Лізель. — Давайте зліпимо сніговика.

Тато покликав Розу.

У відповідь йому жбурнули уже звичне:

— Чого тобі треба, Saukerl?

— Спустися-но до нас.

Коли мама з’явилася в підвалі, Ганс Губерманн, ризикуючи власним життям, кинув у неї чудовою сніжкою. Трішки схибивши, вона врізалася у стіну і розпласталася, а мама отримала причину лаятися не переводячи подиху. Висипавши всю свою лайку, Роза спустилася і допомогла їм ліпити сніговика. Вона навіть принесла ґудзики, щоб зробити очі й ніс, і огризок мотузки для усмішки. На додачу цього двофутового сніговика закутали у шарф і вдягнули у шапку.

— Ото коротун, — сказав Макс.

— Що будемо робити, коли він розтане? — запитала Лізель.

Роза мала відповідь:

— Усе повитираєш, Saumensch , і то швиденько.

Тато не погодився.

— Він не розтане. — Він потер руки і подмухав на них. — Тут самому можна замерзнути.

Хоча сніговик таки розтанув, у душі кожного з них він височів гордо і струнко. Мабуть, того Святвечора кожен з них бачив його перед сном. У вухах лунав акордеон, перед очима стояв сніговик, а Лізель іще й пригадувала слова Макса, які почула, коли прощалася з ним біля каміна.

РІЗДВЯНЕ ПРИВІТАННЯ МАКСА ВАНДЕНБУРҐА

«Часто я бажаю, щоб усе це скінчилося, Лізель, але тоді ти робиш щось таке неочікуване — як-от спускаєшся до підвалу зі сніговиком у руках».

На жаль, той вечір пророкував різке погіршення Максового здоров’я. Перші ознаки були досить незначними і дуже типовими. Він ніяк не міг зігрітися. У нього трусилися руки. Почастішали видіння боксу з фюрером. І лише тоді, коли навіть відтискання і присідання не змогли його зігріти, Макс направду занепокоївся. Хоч як близько він присувався до вогню, здоровішим не ставав. День за днем, спотикаючись, облітала його вага. Режим тренувань похитнувся і розсипався, а Макс припав щокою до похмурої підлоги підвалу.

До кінця січня йому так-сяк вдалося протриматись, але на початку лютого йому дуже погіршало. Він важко прокидався біля каміна, міг проспати мало не до обіду, його рот скривився, а вилиці почали напухати. Але на всі питання запевняв, що з ним все добре.

В середині лютого, за кілька днів до тринадцятого дня народження Лізель, Макс підійшов до каміна і мало не знепритомнів. Ще трохи, і він би впав у вогонь.

— Гансе, — прошепотів він, а його обличчя звело судомою. Ноги йому підігнулися, і він вдарився головою об футляр від акордеона.

У ту саму мить дерев’яна ложка хляпнулася в суп і Роза Губерманн уже стояла біля нього. Вона притримувала голову Макса і через цілу кімнату гавкнула на Лізель:

— Та не стій ти там, біжи принеси простирадла. Поклади на своє ліжко. А ти! — Тепер вона кричала до тата. — Допоможи мені його підняти і перенести у кімнату Лізель. Schnell!

Татове обличчя витягнулося від хвилювання. Його сірі очі дзенькнули, і він сам підняв Макса. Юнак був легеньким, як маленьке хлопча.

— А ми не можемо покласти його на наше ліжко?

Роза уже все обдумала.

— Не можемо. Вдень ми мусимо піднімати штори, інакше сусіди щось запідозрять.

— Твоя правда. — Ганс поніс його нагору.

Лізель спостерігала, не випускаючи з рук простирадла.

Коридором пропливли безсилі ступні і звисле волосся. З його ноги злетів черевик.

— Посунься.

Позаду перевальцем ступала мама.

Коли Макс опинився у ліжку, його вкрили горою простирадл і гарненько підібгали їх з усіх боків.

— Мамо?

І все. Лізель не змогла вимовити жодного слова.

— Що? — Роза так сильно стягнула волосся у пучок, що аж страх брав. А коли вона повторила своє запитання, пучок, здавалося, натягнувся ще тугіше. — Що, Лізель?

Дівчинка підійшла, боячись почути відповідь.

— Він живий?

Пучок кивнув.

Роза обернулася і дуже переконливо заявила:

— Послухай, Лізель. Я впустила його в наш дім не для того, щоб дивитися, як він помирає. Затямила?

Лізель кивнула.

— А тепер іди.

У коридорі тато обійняв її.

Вона цього конче потребувала.

Пізніше, вночі, вона почула, як Ганс і Роза перешіптуються. Роза поклала її спати у їхній кімнаті, і дівчинка лежала біля ліжка на підлозі на матраці, який вони притягнули з підвалу. (Були підозри, чи він, бува, не заражений, але всі погодилися, що ці підозри безпідставні. Причиною Максової хвороби не була інфекція, тож вони принесли матрац нагору і застелили його чистим простирадлом.)

Подумавши, що дівчинка уже заснула, мама висловила свою точку зору.

— Той клятий сніговик, — прошепотіла вона. — Закладаюся, усе почалося саме з нього: вигадали ж таке — бавитися снігом і льодом у тому холодному підвалі.

Тато був налаштований по-філософському.

— Розо, усе почалося з Адольфа. — Він сів на ліжку. — Треба глянути, як він там.

За ніч Макса провідували сім разів.

Відвідувачі Макса Ванденбурґа

Уранці Лізель принесла з підвалу його книжку замальовок і поклала на тумбочку біля ліжка. Вона жахливо почувалася через те, що минулого року посміла до неї зазирнути. Тож тепер, з поваги до Макса, вона твердо вирішила не розгортати її.

Коли до кімнати ввійшов тато, вона не озирнулася, не глянула на нього, а заговорила до стіни, біля якої лежав Макс.

- І нащо я принесла той сніг до підвалу? — картала себе дівчинка. — Все почалося через сніг, хіба ні, тату? — Склала руки, ніби для молитви. — Нащо мені заманулося ліпити того сніговика?

Тато, вічна йому хвала, був непохитним.

— Лізель, — сказав він, — так було треба.

Вона годинами сиділа поряд з Максом, поки він тремтів і спав.

— Не помирай, — шепотіла дівчинка. — Будь ласка, Максе, тільки не помирай.

Це був уже другий сніговик, що танув у неї на очах, але цей був зовсім іншим. Парадокс.

Що холоднішим він ставав, то більше танув.

Тринадцять подарунків

Це було схоже на приїзд Макса, повторний.

Пір’їнки знову перетворилися на гілочки. Гладенька шкіра пошерхла. Ознаки, яких вишукувала Лізель, не забарилися. Він живий.

Перші дні вона сиділа біля ліжка і розмовляла з ним. У свій день народження дівчинка розповіла, що на кухні чекає величезний торт, йому варто лише прокинутися.

Але Макс не прокинувся.

Та й на кухні не було ніякого торта.

УРИВКИ ПІЗНЬОЇ НОЧІ

Набагато пізніше я пригадав, що у той час я таки навідувався на Небесну вулицю, 33. Мабуть, це було у якийсь із тих моментів, коли дівчинки не було поряд з ним, бо я бачив лише чоловіка на ліжку. Я опустився на коліна. Приготувався просунути руки крізь простирадла. Аж раптом він ожив — з неймовірною силою відштовхнув мої важкі долоні.

Я відступив — у мене було ще багато роботи, але мені було приємно, що хтось боровся зі мною у тій маленькій похмурій кімнаті. Я навіть дозволив собі заплющити очі і якусь хвильку спокійно постояти у цілковитій тиші. А тоді пішов геть.

На п’ятий день усі дуже втішилися — Макс розплющив очі, нехай і на кілька секунд. Він не розгледів майже нічого, крім Рози Губерманн (та ще й так близько, що, мабуть, налякався), яка ледь не залила йому до рота цілу миску супу.

— Ковтай, — порадила вона. — Не думай. Просто ковтай.

Коли мама віддала миску Лізель, дівчинка спробувала глянути на Максове обличчя, але його заступила спина годувальниці.

— Він вже отямився?

Роза обернулася і нічого не відповіла.

Минув майже тиждень, і Макс прокинувся вдруге — цього разу в кімнаті були тато і Лізель. Обоє спостерігали за тілом на ліжку, коли раптом почули короткий стогін. Тато випав вгору зі стільця, якщо таке взагалі можливо.

— Поглянь, — видихнула Лізель. — Не засинай, Максе, не засинай.

Кілька секунд Макс розглядав її, але так і не впізнав. Очі вивчали її, ніби головоломку. А тоді він знову провалився в сон.

— Тату, що сталося?

Ганс упав на крісло.

Пізніше він запропонував дівчинці почитати для Макса.

— Ну ж бо, Лізель, останнім часом ти так гарно читаєш — хоча для мене досі загадка, звідки у тебе взялася ця книжка.

— Я вже казала, тату. Мені дала її одна черниця зі школи.

Тато підняв руки і жартівливо запевнив:

— Знаю, знаю. — Він зітхнув з висоти свого зросту. — Тільки… — Він поступово добирав слова. — Дивись, щоб не спіймали. — І це каже чоловік, який вкрав єврея.

Від того дня Лізель читала Максові «Свистуна» , поки він займав її ліжко. Єдиним розчаруванням було те, що їй доводилось пропускати цілі розділи, тому що багато сторінок злиплися. Книжка ще добре не підсохла. Але дівчинка продиралася і дійшла до того місця, звідки до кінця залишалося прочитати тільки чверть книжки. Загалом вона мала триста дев’яносто шість сторінок.

У зовнішньому світі Лізель щодня квапилася зі школи, сподіваючись, що Максу покращало.

— Він прокинувся? Він щось їв?

— Йди надвір, — благала її мама. — Ти мені дірку в животі прогризеш своїми питаннями. Ну, йди. Заради Бога, йди надвір, пограй у футбол.

— Так, мамо. — Вона вже відчиняла двері. — Але ти прийдеш і забереш мене додому, коли він прокинеться, правда? Вигадай щось. Накричи на мене так, ніби я щось натворила. Висвари мене. Не переживай, всі одразу в це повірять.

На таке навіть Роза усміхнулася. Вона вперлася кулаками у стегна і гарненько їй пояснила, що вона ще не така доросла, щоб за такі слова її оминула Watschen.

- І щоб забила гола, — пригрозила Роза, — інакше можеш додому не повертатися.

— Обов’язково, мамо.

— А краще два, Saumensch!

— Добре, мамо.

- І припини огризатися.

Лізель на хвильку замислилась, а тоді вилетіла на вулицю, щоб позмагатися з Руді на слизькій багнюці.

— Чого так довго, дупошкрябко? — Руді привітав її у звичний спосіб, коли вони боролися за м’яча. — Де тебе носило?

Десь за півгодини м’яча розчавила машина (вкрай рідко вони проїжджали Небесною вулицею), і Лізель знайшла перший подарунок для Макса. Дійшовши висновку, що з нього вже нічого не буде, діти засмучено розбрелися по домівках, а м’яч, посмикуючись, залишився валятися на холодній пухирчатій землі. Лізель і Руді схилилися над його здутим тілом. У нього на боці зяяла діра, що своєю формою нагадувала рот.

— Хочеш його взяти? — запитала Лізель.

Руді здвигнув плечима.

— Нащо мені здався той засраний розчавлений м’яч? Ми вже не зможемо його накачати, правильно?

— То береш чи ні?

— Ні, щиро дякую. — Руді обережно пхнув його ногою, так, ніби то була мертва тварина. Або тварина, що могла бути мертвою.

Руді пішов додому, а Лізель підібрала м’яча і запхала під пахву. Вона чула, як хлопець крикнув:

— Агов, Saumensch . — Вона вичікувала. — Saumensch!

Дівчинка здалася.

— Чого тобі?

— Я маю велосипед без коліс, може хочеш?

— Та йди ти зі своїм велосипедом.

Останнім, що вона почула з того місця, де стояла, був регіт того Saukerl ’ я , Руді Штайнера.

Вдома вона одразу пішла нагору. Принесла Максові м’яча і поклала біля його ніг.

— Вибач, — промовила дівчинка, — знаю, це небагато. Але, коли ти прокинешся, я розкажу тобі його історію. Я розкажу, що то був найсіріший у світі день і машина з виключеними фарами наїхала просто на нашого м’яча. З неї виліз чоловік і почав на нас кричати. А тоді запитав дорогу. От нахаба…

«Прокинься!» — хотіла закричати Лізель.

Або потрусити його.

Але нічого не зробила.

Вона могла лишень дивитися на м’яча, на його розчавлену, обдерту шкуру. То був перший подарунок з багатьох.

Футбольний м’яч наштовхнув її на одну ідею.

Тепер щоразу, коли йшла або поверталася зі школи, Лізель видивлялася викинуті речі, які могли б бути цінними для чоловіка при смерті. Спершу вона дивувалася, чому це так важливо. Як може такий відвертий непотріб когось втішити? Стрічка у канаві. Шишка на дорозі. Ґудзик, що недбало прихилився до стіни у класі. Плаский круглий камінець з річки. Хай там як, але вони показували, що дівчинці не байдуже і, можливо, потім, коли Макс прокинеться, ті подарунки стануть першою темою для розмови.

Наодинці Лізель розігрувала такі діалоги.

— Ну, і що це таке? — запитав би Макс. — Що це за мотлох?

— Мотлох? — Вона уявляла, що сидить на краєчку ліжка. — Максе, це ніякий не мотлох. Саме завдяки їм ти прокинувся.

Дуже гарна пір’їнка зачепилася за дверні завіси церкви на Мюнхенській вулиці. Вона кривобоко випнулася вперед, і Лізель поквапилася її врятувати. Зліва волокна були рівненько пригладжені, а справа тягнулися зубчики нерівних трикутників. По-іншому і не опишеш.

Газети виринули з холодних глибин сміттєвого баку (що тут додати?), а обгортка від цукерки була вицвілою і пласкою. Вона знайшла її біля школи і піднесла вгору, щоб роздивитися на світлі. На обгортці красувався відбиток підошви.

А ще була хмара.

Як можна дати комусь шматочок неба?

Наприкінці лютого Лізель стояла на Мюнхенській вулиці і розглядала величезну одиноку хмару, що випливала з-за пагорбів, наче біле чудовисько. Воно дерлося на гори. Сонце затьмарилось, і замість нього на місто споглядало біле чудовисько з сірим серцем.

— Поглянь-но, — сказав тато.

Ганс підняв голову і запропонував те, що здалося йому очевидним:

— Варто подарувати її Максу, Лізель. Думаю, можна залишити її на тумбочці біля ліжка, як і всі попередні подарунки.

Лізель глянула на нього так, ніби він з’їхав з глузду.

— Цікаво як?

Тато легенько постукав її по маківці.

— Запам’ятай. І напиши йому.

— …Вона скидалася на велетенського білого звіра, — розповідала Лізель під час наступної вахти біля Макса, — і вилазила з-за гір.

Коли після кількох поправок і доповнень речення нарешті склалося, Лізель відчула, що досягла того, чого хотіла. Вона уявила, як видіння перелітає з її долонь у долоні Макса, крізь простирадла, і записала його на клаптику паперу, а зверху поклала річковий камінець.

Солдатика затоптали у багнюку недалеко від будинку Томмі Мюллера. Він був подряпаний і потовчений, і вже це було причиною його підібрати. Навіть поранений, він досі міг стояти.

Кленового листочка вона знайшла у шкільній комірчині — він лежав поміж відрами і пухнастими щітками. Двері до комірчини були трішки прочинені. Листочок був сухий і твердий, ніби підсмажений хліб, а на його поверхні розкинулися пагорби і долини. Якимось чином він потрапив до шкільного коридору, а звідти — до комірчини. Ніби на гілочку почепили половину зірки. Лізель взяла його і покрутила в пальцях.

На відміну від інших подарунків, дівчинка не клала листочок на тумбочку. Вона пришпилила його до запнутої штори якраз перед тим, як прочитати останні тридцять чотири сторінки «Сви стуна» .

Того вечора вона не спускалася на вечерю, не ходила до туалету. Нічого не пила. Весь день у школі Лізель обіцяла собі, що сьогодні дочитає книжку, а Макс Ванденбурґ її слухатиме. І неодмінно прокинеться.

Тато сів на підлогу, у куточку, як завжди безробітний. На щастя, незабаром він візьме свого акордеона і піде до «Кноллера». Він вперся підборіддям у коліна і слухав дівчинку, з якою він так довго старався вивчити алфавіт. Гордо читаючи, вона вималювала перед Максом останні страхітливі слова книжки .

ОСТАННІ РЕШТКИ «СВИСТУНА»

Того ранку віденське повітря затуманювало вікна потяга, і, поки пасажири, нічого не підозрюючи, їхали собі на роботу, вбивця насвистував веселу мелодію. Він купив квитка. Ґречно привітався з іншими пасажирами і провідником. Він навіть поступився місцем старенькій пані і дуже люб’язно поспілкувався з гравцем, який розповідав про американських коней. Врешті-решт, Свистун любив поговорити. Він розмовляв з людьми, входив у довіру і обманом добивався того, що усім подобався. Він розмовляв з ними і в той же час вбивав їх, мучив, повертав ножа. Лише тоді, коли не було з ким говорити, він свистів, саме тому він і насвистував після вбивства…

— Отож, ви вважаєте, що забіг виграє сьомий номер?

— Авжеж, — усміхнувся гравець. Свистун уже здобув його довіру. — Він підкрадеться ззаду і прикінчить їх усіх! — Він вигукнув, намагаючись перекричати шум потяга.

— Якщо ви так кажете. — Свистун посміхнувся і взявся роздумувати, чи скоро знайдуть тіло інспектора у новенькій «BMW».

- Ісус, Марія і Йосип. — Ганс не міг приховати свого недовірливого тону. — Черниця дала тобі таку книжку? — Він підвівся і підійшов до дівчинки, поцілував у лоба. — Бувай, Лізель, мене чекає «Кноллер».

— Бувай, тату.

— Лізель!

Дівчинка зробила вигляд, що не почула.

— Ану спускайся і щось поїж!

Цього разу вона відповіла.

— Вже йду, мамо. — Насправді вона сказала ці слова Максу, коли наблизилася до ліжка і поклала прочитану книжку на тумбочку, поряд з іншими подарунками. Лізель схилилася над ним і не втрималася. — Ну ж бо, Максе, — прошепотіла вона, і навіть звук за спиною, що сповістив про прихід мами, не зміг спинити її нечутних сліз. Не завадив їй вилити з очей порцію солоної води і скропити нею обличчя Макса.

Мама обійняла її.

Її руки здушили дівчинку.

— Розумію, — промовила вона.

Вона все розуміла.

Свіже повітря, старий кошмар і що робити з трупом єврея

Вони сиділи на березі річки Ампер, і Лізель розповіла Руді, що має намір поцупити ще одну книжку з мерової бібліотеки. Замість «Свистуна» вона кілька разів перечитала Максові «Навислого чоловіка» . Книжки вистачало на пару хвилин. Вона намагалася читати «Знизування плечима» і навіть «Посібник гробаря» , але жодна з них не підходила. Було б добре дістати щось нове, подумала Лізель.

— А ти хоч ту останню прочитала?

— Аякже.

Руді жбурнув у воду камінець.

- І що, цікава?

— Аякже.

- Аякже, аякже. — Він спробував вишпортати із землі ще одного камінця, але порізав палець.

— Так тобі й треба.

- Saumensch .

Якщо останнім словом людини було Saumensch, Saukerl або Arschlosh, це означало, що ваша взяла.

Для крадіжки кращих умов годі шукати. То був початок березня, і надворі стояв похмурий день, а температура була лише на кілька градусів вища нуля — набагато неприємніше, ніж мінус десять. Надворі людей майже не було. А ще — дощ, який сипався, ніби сіра стружка з олівця.

— То як, ідемо?

— На велосипедах, — запропонував Руді. — Можеш взяти один з наших.

Цього разу хлопцеві кортіло самому залізти до будинку.

— Сьогодні я полізу, — сказав він, поки вони їхали, примерзаючи долонями до керма.

Лізель швидко зорієнтувалася.

— А може, не треба, Руді? Там всюди розкидані якісь речі. І дуже темно. Такий недоумок, як ти, неодмінно за щось перечепиться або на щось наштовхнеться.

— Щиро вдячний за турботу. — У такому настрої ніщо не могло його стримати.

— А ще треба зістрибувати з підвіконня. Набагато вище, ніж ти думаєш.

— То, по-твоєму, я не зможу зістрибнути?

Лізель піднялася на педалях.

— Нічого подібного.

Вони переїхали міст і запетляли пагорбом нагору до вулиці Ґранде. Вікно було відчинене.

Як і минулого разу, діти обстежили будинок. В освітленому вікні першого поверху, де, очевидно, була кухня, вони розгледіли якусь тінь. Вона рухалася кімнатою то в один, то в інший бік.

— Пару разів об’їдемо квартал, — сказав Руді. — Добре, що ми взяли велосипеди, еге ж?

— Головне, не забудь їх потім забрати.

— Ой як смішно, Saumensch. Вони, знаєш, трохи більші за твої смердючі туфлі.

Вони каталися десь зо п’ятнадцять хвилин, але мерова дружина досі була внизу, дуже близько від бібліотеки. Як вона тільки посміла так довго пильнувати кухню! Основною ціллю Руді, безперечно, була кухня. Він заліз би туди, набрав би стільки їжі, скільки зміг би винести, і, якщо у нього залишиться (тільки якщо залишиться) ще кілька секунд, по дорозі назад він би запхав до штанів ще якісь книжку. Першу, що трапиться під руку.

Втім, Руді мав одну слабинку — він був дуже нетерплячий.

— Уже пізно, — сказав хлопець і зібрався їхати додому. — Ти їдеш?

Та Лізель не зрушила з місця.

Вона вже давно прийняла рішення. Вона приволокла того іржавого велосипеда аж сюди нагору і нізащо не збиралася повертатися з порожніми руками. Дівчинка опустила велосипедне кермо у канаву, озирнулася, чи немає поблизу сусідів, і пішла до вікна. Ішла швиденько, але не квапилась. Наступаючи на закаблуки, ногами скинула туфлі.

Пальці міцно вхопилися за дерево, і вона пробралася до кімнати.

Цього разу, нехай навіть трішки, але Лізель почувалася впевненіше. За кілька секунд вона обійшла бібліотеку, вишукуючи назву, яка припала б до душі. Три-чотири рази вона вже простягала руку, щоб взяти книжку. Навіть подумала, чи не поцупити більше книжок, але все таки вирішила не порушувати власних правил. Наразі їй потрібна одна. Вона вивчала полиці і чекала.

Через вікно позаду неї до кімнаті прокралося ще більше темряви. Повітря наповнилося запахом пилюки і крадійства, і тут Лізель побачила її.

Червона книжка з чорним написом на корінці. «Der Traumtr Е ager». «Носій снів». У думках одразу з’явилися Макс Ванденбурґ і його сни. Про докори сумління. Про виживання. Про покинуту сім’ю. Про поєдинки з фюрером. Вона пригадала і власні сни — свого братика, що помер у потязі, і його появу на сходах, тут, за рогом, за кілька метрів від цієї самої кімнати. Крадійка книжок бачила його закривавлене коліно — це її рука зіштовхнула хлопчика з ґанку.

Лізель вийняла книжку з полиці, запхала під пахву, видерлася на підвіконня і зістрибнула вниз — одним махом.

Руді тримав її туфлі. Наготував для неї велосипеда. Дівчинка взулася, і вони поїхали.

- Ісус, Марія і Йосип, Мемінґер. — Раніше він ніколи не звертався до неї на прізвище. — Та ти точно божевільна. Сама хоч розумієш?

Лізель погодилася, несамовито крутячи педалі.

— Розумію.

На мості Руді підсумував їхні вечірні походеньки.

— Ті люди або зовсім дурні, - сказав він, — або дуже люблять свіже повітря.

НЕВЕЛИЧКЕ ПРИПУЩЕННЯ

А може, на вулиці Ґранде жила жінка, що не зачиняла вікна бібліотеки з якоїсь іншої причини, — але це вже говорить мій цинізм або надія.

А може, і те, й інше.

Лізель заховала «Носія снів» під куртку і взялася читати, щойно прибігла додому. Вона примостилася на дерев’яному кріслі біля ліжка, розгорнула книжку і прошепотіла:

— Це нова, Максе. Спеціально для тебе. — Дівчинка почала читати. — Розділ перший. Дуже доречно, що носій снів з’явився на світ тоді, коли все місто спало…

Лізель щодня прочитувала по два розділи з нової книжки. Один — зранку перед школою, другий — щойно поверталася додому. Іноді вночі, коли не могла заснути, прочитувала ще половину наступного розділу. Бувало, що вона так і засинала, зісунувшись зі стільця на край ліжка.

Це стало її місією.

Вона давала Максові «Носія снів» , ніби самі лише слова могли його нагодувати. У вівторок їй здалося, що він поворухнувся. Вона могла заприсягтися, що він розплющив очі. Навіть якщо й розплющив, то лише на мить, і це більше скидалося на гру її уяви і сприйняття бажаного за дійсне.

У середині березня пішли перші тріщини.

Одного дня на кухні Роза Губерманн — незамінна у кризових ситуаціях — мало не зірвалася. Вона підвищила голос, а тоді швиденько стишила його. Лізель відірвалася від книжки і тихцем прокралася до коридору. Хоч до кухні їй було рукою подати, але дівчинка ледь-ледь розбирала мамині слова. Коли вона таки розчула, то пожаліла, що вони дісталися її вух, бо Роза говорила страшні речі. Але так воно й було насправді.

І вона мала рацію.

Труп єврея — неабияка проблема. Губерманни мусили виходити Макса не лише заради нього, а й заради себе. Навіть тато, який завжди заражав усіх спокоєм, відчував тягар їхнього становища.

— Послухай. — Його голос був тихим, але твердим. — Якщо таке станеться — якщо він помре, — нам доведеться щось вигадати. — Лізель могла заприсягтися, що чула, як він важко ковтнув. Ніби хтось вдарив його у горло. — Візьмемо мого возика, кілька полотнищ…

Лізель зайшла до кухні.

— Лізель, не зараз. — Це сказав тато, хоча він і не глянув на неї. В обернутій ложці він роздивлявся своє перекошене обличчя. Лікті вгрузли у стіл.

Крадійка книжок не відступила. Вона зробила ще кілька кроків і теж сіла за стіл. Холодні руки намацали рукави, а з губ злетіли слова.

— Він ще не помер. — Слова впали на стіл і викотились на середину. Усі троє глянули на них. Вогники надії не наважувались розгорятися. Він ще не помер. Він ще не помер.

Тоді заговорила Роза.

— Хтось хоче їсти?

Мабуть, лише під час вечері Максова хвороба не так сильно їм дошкуляла. Вони про неї не забували, поки сиділи за столом з добавкою хліба, супу чи картоплі. Всі троє про неї думали, але ніхто не говорив.

Вночі, лише за кілька годин після тієї розмови, Лізель прокинулася і здивувалась, чому це в неї йокнуло серце. (Такий зворот вона вичитала у «Носія снів» , який, загалом, був цілковитою протилежністю «Свистуна», — у книжці розповідалося про покинутого хлопчика, який хотів стати священиком.) Дівчинка сіла і глибоко втягнула нічне повітря.

— Лізель? — тато перекрутився на ліжку. — Що сталося?

— Нічого, тату, все добре. — Але, щойно вона закінчила речення, перед очима дівчинки постало те, що вона бачила у своєму сні.

НЕВЕЛИЧКИЙ ОБРАЗ

Здебільшого все було як завжди.

Потяг рухався на тій самій швидкості.

Її братик заходився кашлем. Втім, цього разу Лізель не могла розгледіти його обличчя, що втупилося в підлогу. Вона повільно схилилася. Її руки обережно підняли його за підборіддя, і тоді вона побачила перед собою обличчя Макса Ванденбурґа, з широко розплющеними очима. Він витріщився на неї.

Пір’їнка падає на підлогу. Тепер тіло збільшилося, стало пропорційним до його голови.

Поїзд скрегоче по рейках.

— Лізель?

— Я ж кажу, все добре.

Здригаючись, дівчинка підвелася з матраца. Заціпенівши від страху, вона вийшла в коридор і пішла до Макса. Просидівши якийсь час біля його ліжка, коли все стихло, Лізель спробувала розтлумачити свій сон. Це був провісник Максової смерті? Чи просто реакція на вечірню розмову у кухні? То що, тепер Макс замінив їй брата? Якщо так, чи може вона так легко знехтувати свою плоть і кров? А може, це було зачаєне бажання, щоб Макс помер? Зрештою, якщо такої смерті заслужив її братик Вернер, то чим за нього кращий цей єврей?

— Ти справді так думаєш? — прошепотіла Лізель, нависаючи над його ліжком. — Ні. — Вона не могла в це повірити. Її відповідь підтвердилася, коли заклякла ніч пішла на спад і на тумбочці проглянули обриси різноманітних предметів, великих і маленьких. Її подарунки.

— Прокинься, — промовила дівчинка.

Макс не прокинувся.

Ще вісім днів.

У класні двері хтось постукав кісточками пальців.

— Увійдіть, — запросила пані Олендріх.

Двері відчинилися і весь клас здивовано глянув на Розу Губерманн, яка стояла на порозі. Двійко дітей навіть охнули, побачивши її, - жінка, завбільшки з маленьку шафу, з напомадженим осміхом і їдкими яскраво-зеленими очима. Вона. Була легендою. Роза вдягнула своє найкраще вбрання, але волосся мала розкуйовджене — таки справді рушник сивих гумових пасем.

Вчителька явно остовпіла.

— Пані Губерманн… — Вона заметушилася. Оглянула клас. — Лізель?

Лізель глянула на Руді, підвелася і поквапилась підійти до дверей, щоб чимшвидше покінчити з тою ніяковою сценою. Двері за нею зачинилися, і тепер вона стояла в коридорі, сам на сам із Розою.

Роза дивилася в інший бік.

— Мамо, що сталося?

Вона обернулась.

— Ти мені не шокай, мала Saumensch! — Лізель прошили її швидкі слова. — Мій гребінець! — З-під дверей витекла цівка сміху і одразу ж затекла назад.

— Мамо?

Обличчя Рози було суворим, але вона усміхалася.

— Де ти, в біса, поділа мого гребінця, дурна Saumensch , мала крадійко? Сто разів тобі казала не брати його, та хіба ти слухаєш? Авжеж не слухаєш!

Розин монолог тривав ще якусь хвилину, поки Лізель припускала, де б міг бути той гребінець. Раптом слова обірвалися, і Роза притягнула дівчинку до себе, лише на кілька секунд. Її шепіт ледве можна було розібрати, навіть так близько.

— Ти сама казала на тебе кричати. Казала, що всі в це повірять. — Вона роззирнулася вправо і вліво, її голос був як голка з ниткою. — Він прокинувся, Лізель. Він прокинувся. — Вона вийняла з кишені подряпаного іграшкового солдатика. — Він просив передати тобі. Це його улюблений подарунок. — Роза вручила їй солдатика, міцно стисла її руку і посміхнулася. До того, як Лізель спромоглася щось відповісти, Роза закінчила їхню розмову. — Ну? Чого мовчиш? Кажи, де ти його кинула?

Він живий, подумала Лізель.

— Не знаю, мамо. Вибач, мамо, я…

— От ніякого з тебе толку! — Вона відпустила її, кивнула і пішла геть.

Якусь мить Лізель стояла на місці. Коридор здавався величезним. Вона роздивилася солдатика, якого тримала на долоні. Інстинкт штовхав її негайно бігти додому, але здоровий глузд був проти. Тож вона запхала пошарпаного солдатика до кишені і повернулася в клас.

Усі вичікували.

— Дурна корова, — пробурмотіла собі під ніс.

Діти знову засміялися. Пані Олендріх до них не приєдналась.

— Що ти сказала?

Лізель було так радісно, що вона почувалася невразливою.

— Я сказала, — з осяйною усмішкою відповіла дівчинка, — дурна корова, — і тієї ж миті рука вчительки ляснула її по щоці.

— Не смій так говорити про свою маму, — сказала пані Олендріх, але на Лізель це ніяк не подіяло. Вона стояла, намагаючись стримати усмішку. Та що їй та Watschen , вона з легкість витримає будь-яку з них. — Повертайся на своє місце.

— Так, пані Олендріх.

Руді, який сидів поряд, насмілився заговорити.

- Ісус, Марія і Йосип, — прошепотів він, — в тебе на щоці відбилася її рука. Велика червона рука. Усі п’ять пальців!

— Ну й нехай, — відповіла Лізель, тому що Макс був живий.

Того дня, коли вона зайшла до кімнати, Макс сидів на ліжку, а здутий м’яч лежав у нього на колінах. Його борода шалено свербіла, і він докладав чимало зусиль, щоб його трясовинні очі залишалися розплющеними. Поряд з подарунками стояла порожня миска з-під супу.

Вони не віталися.

Швидше, зіткнулися краями.

Двері прочинилися, до кімнати увійшла дівчинка, вона стояла і дивилася на порожню миску.

— Мама силоміць залила його тобі в горло?

Він кивнув, задоволений і втомлений.

— А знаєш, суп був смачний.

— Мамин суп? Справді?

Йому не вдалося усміхнутися.

— Дякую за подарунки. — Більше нагадувало легенький ривок кутиком рота. — Дякую за хмару. Твій тато детальніше розповів мені про неї.

Десь за годину Лізель спробувала у дечому зізнатися.

— Ми не знали, що будемо робити, якби ти раптом помер, Максе. Ми…

Він не забарився з відповіддю.

— Маєш на увазі, як позбутися мене?

— Вибач.

— Немає за що вибачатися. — Він не образився. — Ви мали на це право. — Макс кволо бавився здутим м’ячем. — Ви мали право так думати. У вашому випадку мертвий єврей такий же небезпечний, як і живий. А може навіть небезпечніший.

— А ще мені снився сон. — Дівчинка описала його у подробицях, стискаючи в долоні солдатика. Вона вже хотіла знову вибачатися, коли Макс перебив її.

— Лізель. — Він примусив її глянути на себе. — Більше ніколи не вибачайся переді мною. Це я маю перед тобою вибачатися. — Він глянув на всі її подарунки. — Подивись. Скільки подарунків. — Він взяв ґудзика. — А ще Роза казала, що ти двічі, а іноді тричі на день читала мені. — Макс перевів погляд на штори, так, ніби міг дивитися крізь них. Сів трохи вище і затамував з десяток безмовних речень. На його обличчя насунулась тривога і він теж у дечому зізнався дівчинці. — Лізель. — Макс трішки схилився вправо. — Я боюся, — промовив він, — боюся знову заснути.

Вона рішуче заявила:

— Тоді я тобі почитаю. І дам тобі ляпаса, якщо почнеш куняти. Згорну книжку і буду трясти тебе, доки не прокинешся.

Того дня, а потім і вночі, Лізель читала Максові. Він сидів на ліжку, вбирав її слова, і не спав, десь до десятої вечора. Коли Лізель зробила маленьку перерву і відірвалася від «Носія снів» , вона помітила, що Макс спить. Боязко вона тицьнула в нього книжкою. Він прокинувся.

Макс засинав іще три рази. Двічі вона його будила.

У ліжку Лізель він провів ще чотири дні, тоді повернувся на своє місце біля каміну, а потім, в середині квітня — до підвалу. Він видужав, позбувся бороди, до нього повернулися уламки попередньої ваги.

У той час внутрішній світ Лізель видихнув з величезним полегшенням. А зовнішній світ почав хитатися. Наприкінці березня бомби впали на містечко під назвою Любек. Наступним у черзі був Кельн, а дуже скоро бомби долетять і до інших німецьких міст, не оминуть вони і Мюнхен.

Так, начальник стояв у мене за плечима.

— Виконуй, виконуй.

Бомби наближалися, а за ними йшов я.

Щоденник смерті: Кельн

Останні години 30 травня.

Певен, що Лізель Мемінґер міцно спала, коли тисяча бомбардувальників наближалася до Кьольна. Мені ж дісталися п’ятсот його мешканців, може трохи більше. Ще п’ять тисяч металися серед примарних шматків бетону, намагаючись розібрати, де вони і якому будинку належать ті чи інші уламки.

П’ятсот душ.

Я підхоплював їх пальцями, ніби валізи. Або закидав через плече. Лише дітей я виносив на руках.

Коли моя робота скінчилася, небо пожовкло, воно скидалося на обгорілу газету. Якби добре придивився, зміг би розібрати слова, заголовки репортажів, що описували стрімке просування війни та інші фронтові новини. Як би мені хотілося здерти ту газету з неба, зіжмакати її і викинути куди подалі. Але мої руки боліли, і я не міг обсмалити собі пальці, бо попереду було ще стільки роботи.

Як я й думав, більшість із них померли майже одразу. Інші прожили трішки довше. Мені належало відвідати ще декілька місць, побачити різні небеса й зібрати нові душі, тож, коли я пізніше повернувся до Кельна — саме відлітали останні літаки — я помітив одну дивну річ.

Я ніс обгорілу душу дівчинки і похмуро глянув на кислотне сірчане небо. Неподалік стояла групка десятирічних дівчаток. Одна з них вигукнула:

— Що це?

Вона простягнула руку і пальцем вказала на чорний предмет, що повільно опускався згори. Спершу він нагадував чорне перо, що ширяло, пливло по небу. Або клаптик попелу. Тоді почав рости. Та сама дівчинка — з рудим волоссям і розсипом веснянок — знову вигукнула, цього разу виразніше:

— Що це таке?

— Чиєсь тіло, — припустила інша дівчинка. З чорним волоссям, зібраним у коротенькі хвостики, і проділом посередині.

— Ще одна бомба!

Предмет летів занадто повільно, як на бомбу.

Юна душа досі тліла на моїх руках, але я пройшов за дітьми ще кількасот метрів. Як і дівчатка, я прикипів очима до неба. Менше за все мені хотілося дивитися на мертве обличчя моєї ноші. Гарненька дівчина. Тепер уся смерть у неї попереду.

Як і їх, мене заскочив зненацька кинутий в наш бік голос. То був сердитий батько, який заганяв дітей додому. Руда запротестувала. Її веснянки витягнулись у коми.

— Але, тату, подивись.

Чоловік зробив кілька коротких кроків і незабаром визначив, що то за штука падала з неба.

— Це пальне, — сказав він.

— Як це?

— Пальне, — повторив батько. — Бак з пальним. — То був лисий чоловік у розхристаній піжамі. — Вони спалили все пальне і викинули порожній бак. Глянь, он там ще один.

- І он там!

Діти є діти, і за мить вони вже метушливо видивлялися порожні баки, що падали на землю.

Перший приземлився з глухим грюкотом.

— Тату, можна його взяти?

— Не можна. — Розбомблений і ошелешений, цей батько був явно у поганому настрої. — Не можна його брати.

— Чому?

— Я запитаю свого тата, чи можна мені його взяти, — сказала інша дівчинка.

- І я запитаю.

Ось так посеред уламків Кельна зграйка дітей збирала порожні паливні баки, скинуті згори їхніми ворогами. А я, як завжди, збирав душі. Я дуже втомився. А рік не дійшов іще навіть до половини.

Відвідувач

Для футболу на Небесній вулиці знайшовся новий м’яч. Це була гарна новина. Дещо тривожнішою новиною було те, що до них наближався підрозділ НСРПН.

Вони обійшли весь Молькінґ, вулицю за вулицею, будинок за будинком, і зараз зупинилися біля крамниці пані Діллер, на швиденький перекур, щоб потім знову продовжити свій обхід.

У місті було кілька бомбосховищ, та після атаки на Кельн було ухвалено рішення облаштувати додаткові. НСРПН оглядала кожен будинок у пошуках підходящого підвалу.

Звіддалік діти спостерігали за ними.

Вони бачили димок, що звивався над головами групки партійців.

Лізель щойно вийшла надвір і підійшла до Руді і Томмі. Гаральд Молленгауер побіг за м’ячем.

— Що відбувається?

Руді запхав руки до кишень.

— Вечірка. — Він спостерігав, як його друг намагається дістати м’яча, що перелетів через огорожу пані Гольцапфель. — Перевіряють всі будинки і квартирні блоки.

Раптова сухість заповнила рот Лізель.

— Навіщо?

— Ти що, зовсім нічого не знаєш? Томмі, поясни їй.

Томмі розгубився.

— Ну, я теж не знаю.

— Ви обоє просто безнадійні. Їм потрібно більше бомбосховищ.

— Тобто… у підвалі?

— Ні, на горищі. Звичайно ж, у підвалі. Господи Ісусе, Лізель, ти дійсно дурна чи прикидаєшся?

Гаральд нарешті приніс м’яча.

— Руді!

Він повів м’яча у гру, а Лізель так і не зрушила з місця. Як би їй повернутися додому, щоб це не здавалося підозрілим? Димок поблизу пані Діллер уже не курився, і групка чоловіків почала розходитися в різні боки. Дівчинку охопила паніка. Стисла горло, затопила рот. Повітря перетворилось на пісок. Думай, пролунало в голові. Ну ж бо, Лізель, думай, думай.

Руді забив гола.

Його привітали далекі голоси.

Думай, Лізель…

Ідея.

Точно, — подумала вона, — але все мусить скидатися на справжнє.

Поки нацисти крокували вулицею, позначаючи деякі двері написом «LSR», м’яч пролетів у повітрі і потрапив до одного з найстарших футболістів — Клауса Беріґа.

LSR

Luft Schutz Raum: Бомбосховище

Хлопець розвернувся з м’ячем, і в ту мить на нього налетіла Лізель — вони з такою силою врізалися одне в одного, що гра одразу ж припинилася. М’яч відкотився в сторону, а гравці збіглися до них. Лізель однією рукою трималася за розбите коліно, іншою — за голову. Клаус Беріґ вхопився за праву гомілку, скривився і почав лаятись.

— Де вона? — Він сплюнув. — Я її вб’ю.

Та яке там вбивство.

Усе було набагато гірше.

Люб’язний партієць побачив, що сталося, і діловито подріботів до них.

— Що тут трапилось? — запитав він.

— Та вона навіжена. — Клаус вказав на Лізель, і чоловік допоміг їй піднятися. Його тютюновий подих кинув їй в обличчя закіптявілу жменю піску.

— Мабуть, сьогодні вже не зможеш грати, мала, — сказав він. — Де ти живеш?

— Зі мною все добре, — відповіла Лізель, — чесно. Я сама можу дійти. — Тільки відчепись від мене. Відчепись!

Ось тоді і вступився Руді, вічний заступник.

— Я відведу тебе додому, — сказав він. І чого б йому для різноманітності не запхати носа у свої власні справи?

— Усе добре, — запевнила дівчинка. — Грай собі далі. Я сама дійду.

— Ні, ні. — Він не хотів нічого слухати. От упертюх! — Та це дві хвилини.

Їй знову довелося думати, і в неї знову з’явилася ідея. Руді взявся її підводити, а вона умудрилася знову впасти, цього разу на спину.

— Тата, — промовила Лізель. Вона помітила, що небо було насиченого синього кольору. І жодного натяку на хмаринки. — Руді, можеш покликати мого тата?

— Будь тут. — Глянув праворуч і вигукнув: — Томмі, наглянь за нею. Не дозволяй їй рухатися.

Томмі кинувся виконувати.

— Я нагляну за нею, Руді. — Він стояв над нею, посмикувався і намагався стримати усмішку, а Лізель спостерігала за партійцем.

За хвилину над нею спокійно схилився Ганс Губерманн.

— Тату.

На його губах заграла розчарована посмішка.

— Мені завжди було цікаво, коли це станеться.

Тато підняв її і повів додому. Гра продовжилась, а нацистів відділяли від Губерманнів лише кілька будинків. В одному їм не відчинили. Руді знову вигукнув:

— Пане Губерманн, вам допомогти?

— Ні, ні, грайте далі, пане Штайнер. — Пан Штайнер. Її тата просто неможливо не любити.

Уже вдома Лізель розказала новину. Намагалася знайти щось середнє між мовчанкою і відчаєм.

— Тату.

— Нічого не кажи.

— Партійці, - прошепотіла дівчинка. Тато зупинився. Він подолав нестерпне бажання відчинити двері і визирнути на вулицю. — Вони перевіряють підвали, щоб зробити там бомбосховища.

Тато посадив її.

— Кмітлива дівчинка, — сказав він і покликав Розу.

У них була хвилина, щоб вигадати якийсь план. Шелестіння думок.

— Можемо сховати його у кімнаті Лізель, — запропонувала мама. — Під ліжком.

- І це твій план? А якщо вони захочуть обшукати ще й кімнати?

— А в тебе є кращий?

Уточнення: у них не було хвилини.

У двері будинку 33 на Небесній вулиці сім разів дрібненько забарабанили, і в них уже не було часу когось кудись переховувати.

Голос.

— Відчиніть!

Їхні серця вистукували навперебій, змішуючи свої ритми. Лізель спробувала з’їсти своє. Але смак серця не дуже її заспокоїв.

- Ісус, Марія… — прошепотіла Роза.

Цього дня усе було в руках тата. Він поквапився до дверей підвалу і кинув униз попередження. Повернувшись, заговорив швидко, на одному диханні.

— Послухайте, немає часу хитрувати. У нас є сотні способів його відволікти, але зараз маємо лише один вихід. — Він глянув на двері і докінчив: — Нічого не робити.

Не такого плану чекала Роза. Її очі розширилися.

— Нічого не робити? Ти що, з глузду з’їхав?

У двері знову забарабанили.

Тато не відступав.

— Нічогісінько. Ми навіть не підемо за ним до підвалу — нізащо в світі.

Час сповільнився.

Роза здалася.

Здушена горем, вона похитала головою і пішла відчиняти двері.

— Лізель, — татів голос порізав її на шматки. — Головне, поводься спокійно, verstehst?

— Так, тату.

Вона спробувала зосередитись на своєму розбитому коліні.

— Ага!

На порозі мама досі питала про причину перевірки, а люб’язний партієць уже запримітив Лізель.

— Навіжена футболістка! — Він усміхнувся. — Як там твоє коліно? — Зазвичай нацистів уявляють не такими життєрадісними, але цей чоловік, очевидно, був дуже веселим. Щойно він зайшов до кухні, як одразу схилився над дівчинкою, ніби оглядаючи її рану.

«Він знає? — подумала Лізель. — Може, він нюхом чує, що ми ховаємо єврея?»

Тато приніс від умивальника вологу шматинку і приклав її до коліна дівчинки.

— Пече? — Його сріблясті очі були турботливі і спокійні. Переляк, яким вони сповнилися, легко можна було прийняти за турботу про її розбите коліно.

Роза кинула через всю кухню:

— Мало воно пече. Але буде їй урок.

Партієць випростався і засміявся.

— Сумніваюся, що вона чогось там навчиться, пані…?

— Губерманн, — поморщилося картонне обличчя.

— Пані Губерманн, мені здається, що вона сама може навчити . — Він показав дівчинці усмішку. — Всіх тих хлопців. Правда ж, юна пані?

Тато потер шматиною рану, і Лізель замість відповіді скривилася. Тепер заговорив Ганс. Він тихенько вибачився перед нею.

Тоді запала ніякова тиша, і партієць пригадав свої обов’язки.

— Якщо ви не проти, — почав він, — я хотів би оглянути ваш підвал — це потребуватиме не більше двох хвилин, — щоб перевірити, чи підійде він для бомбосховища.

Тато ще раз зачепив розбите коліно.

— У тебе тут іще й величенький синець, Лізель. — І байдужно відповів навислому над ним партійцю. — Звичайно. Перші двері справа. Дуже перепрошую за безлад.

— Не переймайтеся, думаю, у вас не гірше, ніж в інших підвалах, які я сьогодні обійшов… Ці?

— Саме так.

Найдовші три хвилини в історії Губерманнів

Тато сидів за столом. Роза молилася у кутку, промовляючи про себе слова. Лізель гарячкувала: у неї запеклися коліно, груди, м’язи рук. Сумніваюся, що хтось із них наважився подумати про те, що вони робитимуть, якщо їхній підвал визнають придатним для бомбосховища.

Спершу вони мали пережити перевірку.

Вони прислухалися до кроків нациста, що відлунювали у підвалі. Шурхотіла рулетка. Лізель ніяк не могла відігнати думку про Макса, що сидів під сходами, згорнувшись клубочком, тримаючи в руках книжку своїх замальовок, яку він притис до грудей.

Тато підвівся. У нього виникла ідея.

Він вийшов у коридор і вигукнув:

— Ну як там, усе добре?

Відповідь підіймалася східцями, над головою Макса Ванденбурґа.

— Ще одну хвилинку!

— Може, хочете кави або чаю?

— Ні, дякую.

Тато повернувся і звелів Лізель принести книжку, а Розі — почати куховарити. Він вирішив, що їм не варто просто сидіти і кусати лікті.

— Ну ж бо, — сказав він якомога голосніше. — Рухайся, Лізель. Мені начхати, чи болить тебе коліно, чи ні. Ти мусиш дочитати книжку, сама ж казала.

Лізель намагалася тримати себе в руках.

— Так, тату.

— Ну, чого ти так довго? — Вона добре бачила, що тато доклав неабияких зусиль, щоб їй підморгнути.

У коридорі вона ледь не зіткнулася з партійцем.

— Не поладнала з татом, еге ж? Не переймайся. У мене з дітьми теж так буває.

Вони розійшлися в різні сторони. Лізель піднялася до своєї кімнати, зачинила двері і впала на коліна, не зважаючи на посилення болю. Спершу вона почула вердикт — їхній підвал був недостатньо глибоким, а тоді прощання, одне з яких було кинуто в коридор.

— Бувай, навіжена футболістко!

Лізель згадала про манери.

- Auf Wiedersehen! До побачення!

«Носій снів» плавився у її руках.

Якщо вірити татовим словам, тієї миті, коли партієць зачинив за собою двері, Роза розтанула біля плити. Вони зайшли по Лізель, разом спустилися до підвалу і відсунули гарно розвішані полотна і добре розставлені банки з фарбою. Макс Ванденбурґ зіщулився під сходами, стискаючи, ніби ножа, свої ржаві ножиці. Його пахви залило потом, а слова, ніби ранки, посипалися з губ.

— Я б ними не скористався, — тихенько промовив він. — Я… — Він приклав ржаві вушка до чола. — Мені дуже шкода, що вам довелося пройти через це.

Тато запалив цигарку. Роза забрала ножиці.

— Ти живий, — сказала вона. — Ми всі живі.

Вибачення вже давно запізніли.

Schmunzeler

За якусь хвилину у двері забарабанив новий відвідувач.

— Господи Боже, ще один!

Умить повернулася тривога.

Макса знову заховали за полотнами і банками.

Роза видерлася східцями нагору, але цього разу, коли вона відчинила двері, за ними не було нациста. На порозі стояв не хто інший, як Руді Штайнер. З лимонним волоссям і гарними намірами.

— Я прийшов, щоб перевірити, як там Лізель.

Коли дівчинка почула його голос, одразу кинулася нагору.

— З цим я сама розберусь.

- Її хлопець, — пояснив тато банкам з фарбою. І випустив іще одну хмарку диму.

— Він не мій хлопець, — заперечила Лізель, але досить добродушно. Вона не могла лютувати, адже якусь хвилину тому усі вони були за крок від свого кінця. — Я йду нагору тільки тому, що будь-якої миті мама почне кричати.

— Лізель!

Дівчинка була на п’ятій сходинці.

— Я ж казала.

Коли вона підійшла до дверей, Руді переступив з ноги на ногу.

— Я прийшов перевірити… — Він затнувся. — Що це за запах? — Він принюхався. — Ти що, там курила?

— Ой. Я сиділа з татом.

— А ви маєте цигарки? Ми могли б їх продати.

Лізель не мала настрою для таких балачок. Вона сказала тихенько, щоб не почула мама.

— Я не краду у свого тата.

— Але ти крадеш в інших.

— Чого так тихо? Давай голосніше!

Руді показав їй schmunzeln.

— Бачиш, що крадійство робить з людьми? Ти вся на нервах.

— Ніби ти ніколи нічого не крав.

— Крав, але від тебе аж тхне крадійством. — Він не на жарт розійшовся. — Може, то справді не цигарковий дим. — Руді нахилився до неї і посміхнувся. — Так пахнуть злочинці. Тобі варто прийняти ванну. — Він обернувся і гукнув до Томмі Мюллера: — Агов, Томмі, підійди-но сюди і понюхай її!

— Що ти сказав? — Ото покладися на Томмі. — Я тебе не чую!

Руді похитав головою в бік Лізель.

— Жодного толку.

Вона взялася зачиняти двері.

— Щезни, Saukerl, ще тебе мені зараз бракувало.

Вельми задоволений собою, хлопець повернувся на вулицю. Вже біля поштової скриньки він пригадав, що хотів перевірити. Повернувся на кілька кроків.

- Alles gut, Saumensch? Я маю на увазі твоє коліно.

Червень. Німеччина.

Ще крок, і все розвалиться.

Але Лізель цього не знала. У її підвалі не знайшли єврея. Її прийомних батьків не забрали, і до обох досягнень вона доклала своїх зусиль.

— Усе добре, — відповіла Лізель, та говорила вона аж ніяк не про своє коліно.

У неї все було добре.

Щоденник смерті: парижани

Прийшло літо.

У крадійки книжок усе було чудово.

А в мене було небо кольору євреїв.

Коли їхні тіла припиняли шукати цілини у дверях, повставали їхні душі. Коли їхні нігті шкрябали дерево, а іноді навіть упивалися в нього під натиском всеохопного розпачу, їхні душі летіли до мене, простісінько мені на руки, і ми вибиралися з тих душових на дах, а далі — вгору, в обійми неосяжної вічності. Мені відправляли їх без ліку. Хвилина за хвилиною. Душ за душем.

Ніколи не забуду свій перший день в Освенцимі, свій перший прихід до Маутгаузену. Там, у Маутгаузені, мені часто доводилося підбирати їх на дні високого урвища, коли їм не вдавалося втекти. Там лежали поламані тіла і мертві добрі серця. Та все-таки це було краще за газ. Декого з них я ловив, поки вони ще були у польоті. Врятував, думав я, тримаючи в повітрі їхні душі, поки все інше — їхня тілесна оболонка — важко вдарялося об землю. Усі були легенькими, ніби горіхові шкаралупки. Небо у тому місці затягнуло димом. Запах як від печі, але дуже холодний.

Я здригаюся, пригадуючи все це, і намагаюся стерти з пам’яті.

Я дмухаю на руки, щоб зігріти їх.

Однак нелегко зберегти тепло, коли душі не припиняють тремтіти.

Боже.

Коли думаю про них, я завжди промовляю це ім’я.

Боже.

Промовляю його двічі.

Я згадую Його ім’я, марно намагаючись зрозуміти.

— Але розуміти — це не твоя робота. — Я сам собі відповідаю. Бог ніколи нічого не каже. Думаєте, Він не відповідає лише вам? — Твоя робота… — Я більше не слухаю себе, тому що, чесно кажучи, я вже втомився від себе. Такі думки мене просто виснажують, а я не можу дозволити собі такої розкоші — насолоджуватись втомою. Я мушу працювати, і, хоча цього не скажеш про всіх людей, для більшості так воно і є — смерть нікого не чекає, а якщо й чекає, то зазвичай недовго.

23 червня 1942 року у німецькій в’язниці на території Польщі була групка французьких євреїв. Перший, кого я забрав, стояв біля дверей, його думки металися, тоді стишили свій біг, сповільнювалися, сповільнювалися…

Прошу, повірте, що того дня я виносив кожну душу, ніби новонароджену. Я навіть поцілував кілька виснажених отруйних щік. Я чув їхні останні судомні крики. Їхні зникаючі слова. Я бачив їхні видіння про любов і звільняв їх від страху.

Я виніс усіх, і того дня, як ніколи, я потребував якось відволіктися. Сповнений скорботи, я глянув на світ унизу. Я спостерігав, як небо зі сріблястого стає сірим, а тоді забарвлюється в колір дощу. Навіть хмари хотіли кудись утекти.

Іноді я уявляв, як усе виглядає над хмарами, достеменно знаючи, що сонце біляве, а безкрая атмосфера схожа на велетенське блакитне око.

Вони були французами, вони були євреями, вони були вами.