Частина 4
«Навислий чоловік»
а також: акордеоніст — виконувач обіцянок — хороша дівчинка — єврейський кулачний боєць — гнів Рози — лекція — заснулий — обмін нічними кошмарами — і декілька сторінок з підвалу
Акордеоніст(Секретне життя Ганса Губерманна)
Молодий чоловік стояв посеред кухні. Йому здавалося, що ключ приржавів до його долоні. Він не сказав нічого на кшталт «здрастуйте», чи «допоможіть мені», чи ще якоїсь такої очікуваної фрази. Він поставив два запитання.
ЗАПИТАННЯ ПЕРШЕ
— Ганс Губерманн?
ЗАПИТАННЯ ДРУГЕ
— Ви досі граєте на акордеоні?
Поки він спантеличено розглядав людський силует навпроти, молодий чоловік видряпав свій голос і простягнув його у темряві так, ніби це було все, що від нього залишилося.
Тато, переляканий і стривожений, підійшов ближче.
Він прошепотів до кухні:
— Так, звичайно, граю.
Усе почалося багато років тому, під час Першої світової війни.
Дивні вони, ті війни.
Повсюди кров і насильство, а ще — історії, які теж нелегко збагнути.
— Це правда, — шепочуть люди. — Можете не вірити, але саме та лисиця врятувала мені життя. Або: — Тих, що були справа і зліва від мене, застрелили, а я залишився стояти, лише я не отримав кулі поміж очі. Чому я? Чому я, а не вони?
Історія Ганса Губерманна трохи нагадувала попередню. Коли я знайшов її серед слів крадійки книжок, то зрозумів, що ми з ним декілька разів розминулися у ті дні, але зустрічі не призначив жоден з нас. Я, приміром, мав дуже багато роботи. А от Ганс, гадаю, робив усе можливе, щоб ми з ним так і не зустрілися.
Перший раз ми пройшли дуже близько один від одного, коли Ганс був юнаком двадцяти двох років і воював у Франції. Більшість солдатів його взводу рвалися в бій. А Ганс не поспішав. Декількох з них я забрав по дорозі, але запевняю, що жодного разу навіть не наблизився до Ганса. Йому або дуже щастило, або він не заслуговував на смерть, або ж у нього була вагома причина, щоб залишитись живим.
В армії він не висовувався з жодного краю. Біг посередині, повз посередині і стріляв досить влучно, щоб не було соромно перед командирами. Він особливо нічим не відзначався, тож і не заслужив честі бути в перших рядах тих, що йшли в атаку простісінько на мене.
НЕВЕЛИЧКЕ, АЛЕ ВАЖЛИВЕ ЗАУВАЖЕННЯ
За усі ці роки я бачив безліч молодих людей, які думають, що йдуть в атаку одні на одних.
Насправді ж вони помиляються.
Вони йдуть в атаку на мене.
Він воював уже майже півроку, коли опинився у Франції, де, хоч як би неймовірно це було, його життя врятував дивний випадок. Проте в усій абсурдності війни воно звучить не так уже й неймовірно.
Загалом ця Велика Війна не припиняла дивувати його уже з першого дня, відколи його мобілізували до армії. Це було схоже на епопею. День за днем, день за днем, день за днем.
Розмова куль.
Полеглі солдати.
Найкращі в світі сороміцькі жарти.
Холодний піт — маленький злісний друг, — що вже засидівся під пахами і в штанях.
Найбільше йому подобалося грати в карти, потім — поодинокі партії в шахи, хоча і те, й інше давалося йому не дуже успішно. А ще — музика. Йому завжди подобалась музика.
Разом з ним служив на рік старший юнак — німецький єврей на ім’я Ерік Ванденбурґ, - який навчив його грати на акордеоні. З часом вони затоваришували, а поєднало їх те, що обоє не надто вже цікавились війною. Їм більше подобалось крутити цигаркии, аніж самим крутитися в снігу і багнюці. Їм більше подобалося кидати карти, аніж кулі. Їхня дружба зміцніла на азартних іграх, курінні і музиці, не кажучи вже про спільне для обох бажання вижити. Але була одна проблема — пізніше Еріка Ванденбурґа знайшли на порослому травою пагорбі, він був розірваний на шматки. Його очі були розплющені, а обручку хтось поцупив. Я згріб його душу разом з душами інших солдатів, і ми полинули в небо. Горизонт забарвився у колір молока. Холодного і свіжого. Розлитого поміж тілами.
Усе, що насправді залишилось від Еріка Ванденбурґа, — це декілька особистих речей і обмацаний пальцями акордеон. Усе, крім інструменту, відправили його дружині. Акордеон був занадто великим. Він, ніби картаючи себе, примостився на похідному ліжку Еріка у військовому таборі, і його віддали Гансу Губерманну, другові Еріка і єдиному, хто тоді вижив.
ОСЬ ЯК ВІН ВИЖИВ
Того дня він не пішов у бій.
Цим він завдячував Еріку Ванденбурґу. Чи, вірніше, Еріку Ванденбурґу і зубній щітці сержанта.
Того ранку, незадовго до відбуття, сержант Штефан Шнайдер ввійшов до розташування, де все ще спали солдати, і закликав усіх послухати його. Солдати любили сержанта за його почуття гумору і різноманітні витівки, але найбільше вони поважали його за те, що він не біг за солдатами. В атаку він завжди біг першим.
Бувало, що у нього була потреба зайти до солдатів, які відпочивали, і запитати щось на кшталт: «Є хто з Пазінґа?» або «Хто знається на математиці?», чи, у доленосному випадку Ганса Губерманна, «У кого гарний почерк?»
Ніхто не зголосився, коли він вперше поставив таке запитання. А тоді завзятий юнак на ім’я Філіпп Шлінк гордо випрямився і заявив:
— Так, сер, я з Пазінґа.
Йому одразу ж вручили зубну щітку і наказали драїти туалети.
Коли сержант запитав, у кого з них найгарніший почерк, ви, напевне, здогадалися, що ніхто не хотів висовуватися. Солдати думали, що тоді їм перепаде повна перевірка гігієни або велика честь відшкрябувати багно від чобіт дивакуватого лейтенанта.
— Не вірю, — дражнив їх Шнайдер. Намазане олією, його волосся вилискувало, але одне пасмо завжди вибивалося і, виструнчившись, пильно стежило за ними із сержантової маківки. — Ну хоч хтось із вас, нікчемних байстрюків, мусить вміти нормально писати.
Здалеку долинали залпи.
Цей звук підштовхував до дій.
— Послухайте, — сказав Шнайдер, — це не так, як завжди. Ця справа займе весь ранок, а може, й довше. — Він не міг стримати посмішки. — Шлінк драїв той туалет, доки ви всі грали в карти, але цього разу ви всі туди підете.
Життя або гордість.
Безперечно, сержант сподівався, що бодай одному його солдатові вистачить розуму обрати життя.
Ерік Ванденбурґ і Ганс Губерманн перезирнулися. Якщо зараз хтось вийде вперед, інші солдати, аж до закінчення війни, перетворюватимуть його життя на справжнісіньке пекло. Ніхто не любить боягузів. З іншого боку, якщо б когось обрали…
Досі ніхто не виступив зі строю, але голос, зіщулившись, подріботів до сержанта. Він опустився перед носаками його черевиків, очікуючи гарного копняка. Він сказав:
— Губерманн, сер. — Голос належав Еріку Ванденбурґу. Мабуть, він подумав, що його другові ще не час помирати.
Сержант проходжав туди-сюди вздовж коридору солдат.
— Хто це сказав?
Він умів крокувати як ніхто інший, цей сержант Шнайдер — невисокий чоловік, який розмовляв, ходив і робив усе поспіхом. Він марширував поміж двома шеренгами солдатів, а Ганс дивився на нього, очікуючи новин. Може, одна з медсестер захворіла і хтось мусив перев’язувати загноєні кінцівки поранених замість неї. А може, треба було облизати тисячу конвертів, які несли додому звістки про смерть.
Зненацька з шеренги знову висунувся голос, а йому вторували ще декілька.
— Губерманн, — озвалися вони, а Ерік навіть додав: — Бездоганний почерк, сер, бездоганний.
— Ну, тоді вирішено. — Округла насмішкувата посмішка маленького рота. — Губерманн. Ти.
Молодий довготелесий солдат вийшов зі строю і запитав, що він має робити.
Сержант зітхнув.
— Капітанові треба написати декілька десятків листів. А в нього страшний ревматизм пальців. І артрит. Будеш писати замість нього.
Сперечатися не було сенсу, особливо після того, як Шлінка відправили драїти туалети, а інший солдат, Пфлеґґер, мало не сконав, облизуючи конверти. Його язик набув такого синього кольору, ніби він підчепив якусь заразу.
— Так, сер. — кивнув Ганс, і на тому все й скінчилося. Його писанина була досить сумнівною, щоб не сказати більше, але він був певен, що йому вельми пощастило. Він старався писати, як міг, а інші хлопці йшли в бій.
Жоден з них не повернувся.
Тоді Ганс вперше зі мною розминувся.
Вдруге ми розминемося набагато пізніше, у 1943 році, в Ессені.
Дві війни для двох щасливців.
Одного молодого й одного літнього.
Не всім щастить оминути мене двічі.
Акордеон пройшов з ним всю війну.
Повернувшись, він відшукав у Штутґарті сім’ю Еріка Ванденбурґа, і його дружина дозволила Гансу залишити його собі. Її квартира була заставлена акордеонами, а єдиний погляд на цей завдавав їй багато болю. Досить було інших, які теж нагадували їй про чоловіка, як і їхня, колись спільна, професія вчителів музики.
— Він навчив мене грати, — повідомив Ганс, ніби це могло її втішити.
А може, і втішило, бо вимучена жінка попросила його зіграти для неї і тихенько плакала, поки Ганс перебирав кнопки і клавіші в незграбному вальсі «Блакитний Дунай»[37]. Це була улюблена мелодія її чоловіка.
— Знаєте, — пояснив їй Ганс. — Він урятував мені життя. — У кімнаті було мало світла і ще менше повітря. — Він… Якщо вам щось буде потрібно. — Він поклав на стіл і підсунув до неї клаптик паперу зі своїм іменем і адресою. — За професією я маляр. Вашу квартиру пофарбую безкоштовно, тільки скажіть. — Він знав, що це нікчемна компенсація, та все одно запропонував.
Жінка взяла папір, а незабаром до кімнати зайшло хлопча і всілося їй на коліна.
— Це Макс, — промовила жінка, а хлопчик був ще надто маленьким і дуже сором’язливим, щоб вимовити хоч слово. Він був худорлявим, мав м’яке волосся, а його глибокі темні очі спостерігали за незнайомцем, що наповнював задушливу кімнату ще однією мелодією. Він переводив погляд з одного обличчя на інше, поки чоловік грав, а жінка плакала. З її очей текли інші ноти. Стільки смутку.
Ганс пішов.
— Ти ніколи мені не казав, — звернувся він до Еріка Ванденбурґа й обрію Штутґарта. — Ти ніколи мені не казав, що маєш сина.
На мить він зупинився, похитав головою і вирушив назад до Мюнхена, сподіваючись більше ніколи не бачитися з цими людьми. Ганс навіть не підозрював, що його допомога ще неабияк їм знадобиться, та не для фарбування, і не в найближчі двадцять з лишком років.
Минуло декілька місяців, перш ніж він знову взявся за пензля. Коли випадала хороша погода, він натхненно брався за роботу, але навіть взимку, казав він Розі, нехай робота і не литиме на нього дощем, але буде час від часу накрапати.
Майже десяток років його схема працювала.
Народилися Ганс-молодший і Труді. Вони зростали, відвідуючи тата на роботі, ляпаючи фарбою на стіни і миючи пензлики.
Коли у 1933 році до влади прийшов Гітлер, малярська робота Ганса чомусь трохи занепала. На відміну від більшості німців він не вступив до НСРПН. Таке своє рішення він дуже довго обдумував.
РОЗДУМИ ГАНСА ГУБЕРМАННА
Він не був надто освіченим, не дуже цікавився політикою, але добре знався на справедливості.
Колись єврей урятував йому життя, і він не міг цього забути. Він не міг вступити до партії, яка боролася з людьми такими методами.
До того ж, як і у випадку Алекса Штайнера, деякі з його постійних клієнтів були євреями.
Як і більшість із них, він сподівався, що ненависть скоро скінчиться, і свідомо вирішив не підтримувати Гітлера.
У більшості випадків таке рішення було фатальним.
Коли почалися переслідування, його робота потроху пішла на спад. Спершу справи йшли не так уже й погано, але невдовзі його клієнти почали зникати. Жменька питань розчинилася в нацистському повітрі, що уже перетворювалося на бурю.
Якось на Мюнхенській вулиці він запримітив Герберта Боллінґера, одного зі своїх найдавніших клієнтів, — чоловіка з великим кулястим животом, що розмовляв на Hochdeutsch[38] (він був родом з Гамбурга). Спершу він не дивився на Ганса, втупивши погляд у землю під своїм чималим пузом, проте, коли його очі таки підвелися на маляра, було помітно, що запитання йому дуже неприємне. Хтозна, навіщо Ганс узагалі про щось його питав.
— Герберте, що відбувається? Я втрачаю клієнтів швидше, ніж встигаю їх рахувати.
Боллінґер більше не церемонився. Випроставшись, він виклав усю справу у формі зустрічного запитання.
— Отже, Гансе. Ти вступив?
— Куди? — Хоч Ганс добре знав, про що говорив Герберт.
— Гансі, не прикидайся. — наполягав Боллінґер. — Не примушуй мене вимовляти це вголос.
Високий маляр лише відмахнувся і пішов.
Йшли роки, євреїв утискали уже по всій країні, і весною 1937 року, майже соромлячись свого рішення, Ганс таки здався. Він трохи порозпитував і подав заявку на вступ до партії.
Заповнивши анкету у місцевому відділенні Нацистської партії на Мюнхенській вулиці, він вийшов і побачив, як четверо чоловіків кидають цеглою у вітрину продавця одягу Кляйнманна. Це була одна з небагатьох єврейських крамниць, які досі працювали у Молькінґу. Всередині затинався невеличкий чоловік, під його ногами кришилося скло, він намагався його прибрати. На дверях намалювали зірку гірчичного кольору. Недбалий напис «ЄВРЕЙСЬКИЙ ПОКИДЬОК» обтікав по краях. Метушня всередині поступово стихала, а тоді зовсім припинилась.
Ганс наблизився до крамниці і заглянув крізь розбите скло.
— Може, вам допомогти?
Пан Кляйманн подивився на нього. Швабра безсило повисла у його руці.
— Не треба, Гансе. Прошу. Йди звідси.
Минулого року Ганс фарбував будинок Джоеля Кляйнманна. Він пам’ятав трьох його дітей. Він досі бачив обличчя, але забув їхні імена.
— Я прийду завтра, — сказав він, — і перефарбую ваші двері.
Так він і зробив.
Тоді він припустився двох помилок. Ця була другою.
Першої він припустився одразу після того випадку.
Він повернувся туди, звідки щойно вийшов, і стукнув кулаком по дверях, а тоді по вікні осередку НСРПН. Скло здригнулося, але ніхто не відповів. Усі вже зібралися і розійшлися по домівках. Останній з членів партії уже прямував у протилежному напрямку. Він почув бряжчання скла і помітив маляра.
Він повернувся і запитав, чого він той хоче.
— Я передумав вступати, — заявив Ганс.
Чоловік був ошелешений.
— А чому?
Ганс подивився на кісточки правої руки і важко ковтнув. Він уже відчував присмак цієї помилки — ніби хтось запхав йому до рота залізну таблетку.
— А, та нічого. — Він розвернувся і пішов додому.
Його наздогнали слова.
— Ви подумайте, пане Губерманн. Повідомте нас, коли щось вирішите.
Ганс зробив вигляд, що нічого не чув.
Наступного ранку, як і обіцяв, він прокинувся раніше, ніж завжди, але таки запізно. На дверях крамниці Кляйнманна ще не висохла роса. Ганс її стер. Він постарався, наскільки це було можливо, дібрати схожий колір і вкрив двері густим шаром фарби.
Геть непримітний чоловік саме проходив повз.
- Heil Hitler, — сказав він.
- Heil Hitler, — відповів йому Ганс.
ТРИ НЕВЕЛИЧКІ, АЛЕ ВАЖЛИВІ ФАКТИ
1. Чоловік, який проходив повз, — Рольф Фішер — був одним із найревніших молькинзьких нацистів.
2. Минуло якихось шістнадцять годин, і на дверях з’явилася нова зірка.
3. Ганса Губерманна не прийняли до Нацистської партії. Принаймні поки що.
Наступного року Ганс усвідомив, як йому пощастило, що він не відкликав своєї заявки офіційно. Поки багатьох кандидатів приймали негайно, його внесли до переліку тих, кого ще розглядають, і ставились до нього з підозрою. Під кінець 1938 року, коли під час Кришталевої ночі[39] з міста витурили усіх євреїв, до Молькінґа завітало гестапо. Вони обшукали будинок, але не знайшли нічого підозрілого, і Ганс опинився серед щасливців:
Його не забрали.
Мабуть, його врятувало те, що він чекав , поки розглянуть його заявку, і всі про це знали. Саме тому його й терпіли, а хтось навіть цінував його малярський хист.
Окрім того, у нього був іще один рятівник.
Швидше за все, від гонінь його врятував акордеон. Малярів і в Мюнхені було чимало, а після недовгого навчання в Еріка Ванденбурґа і майже двадцяти років власної практики ніхто у Молькінґу не вмів грати на акордеоні так, як Ганс. Його манера не була бездоганною, але він грав від душі. І навіть помилки у нього були якимись милими.
Він показував «heil Hitler » , якщо в цьому була необхідність, і вивішував прапора у потрібні дні. Тому і не мав якихось особливих проблем.
А тоді, 16 червня 1939 року (дата, що вже закарбувалася), трохи більше як за півроку після прибуття Лізель на Небесну вулицю, трапилося те, що безповоротно змінило життя Ганса Губерманна.
Того дня у нього було трохи роботи.
Він вийшов з дому рівно о сьомій ранку.
За собою він тягнув возика з фарбою, геть не підозрюючи, що за ним хтось стежить.
Коли він прибув на місце, до нього наблизився молодий незнайомець. Білявий, високий і серйозний.
Вони міряли одне одного поглядами.
— Ви Ганс Губерманн?
Ганс коротко кивнув. Він потягнувся за пензликом.
— Так, це я.
— Ви часом не граєте на акордеоні?
Ганс застиг на місці, так і не діставшись до пензлика. Він знову кивнув.
Незнайомець потер підборіддя, озирнувся навколо і дуже тихо, але досить виразно, запитав:
— Ви той чоловік, який любить зберігати таємниці?
Ганс зняв з возика дві банки фарби і запросив його присісти. Перед тим як прийняти запрошення, юнак простягнув руку і відрекомендувався.
— Моє прізвище Куґлер. Вальтер. Я приїхав зі Штутґарта.
Обоє сіли і тихенько розмовляли, десь п’ятнадцять хвилин, і домовились зустрітися пізніше, ввечері.
Хороша дівчинка
У листопаді 1940 року, коли Макс Ванденбурґ опинився на кухні будинку під номером 33 на Небесній вулиці, йому було двадцять чотири. Здавалося, його одяг такий важкий, що тягне хлопця донизу, а його втома така страшна, що нехай-но тільки щось у нього засвербить, як він уже розламається навпіл. Стривожений, він трусився на порозі.
— Ви досі граєте на акордеоні?
Звісно ж, насправді це запитання означало: «Чи ви досі хочете мені допомогти?»
Тато підійшов до вхідних дверей і відчинив їх. Обережно він виглянув надвір, роззирнувся на всі боки і повернувся всередину. Вирок був: «Нікого».
Макс Ванденбурґ, єврей, заплющив очі і ще трохи наблизився до порятунку. Сама думка про це була сміховинною, але він прийняв її, хоч що б там було.
Ганс перевірив, чи зашторені усі вікна. Не можна залишати навіть щілинки.
Поки Ганс перевіряв, Макс не витримав. Він присів і склав долоні докупи.
Темрява його приголубила.
Його пальці пахнули валізою, «Mein Kampfом» і виживанням.
Тьмяне світло з коридору він розгледів лише тоді, коли підняв голову. В ту мить він помітив дівчинку в піжамі — вона стояла.
— Тату?
Макс підскочив, як запалений сірник. Темрява роздулася, поглинула його.
— Все добре, Лізель, — сказав тато. — Йди спати.
Вона ще хвилинку постояла, а тоді ноги потягли її назад. Коли дівчинка зупинилася, щоб кинути на незнайомця в кухні останній погляд, вона роздивилася обриси книжки на столі.
— Не бійся, — почула вона татів шепіт. — Вона хороша дівчинка.
Наступну годину хороша дівчинка ніяк не могла заснути, вона лежала в ліжку і прислухалася до тихого бурмотіння на кухні.
Туза ще не витягли з рукава.
Коротка історія єврейського кулачного бійця
Макс Ванденбурґ народився 1916 року.
Він виріс у Штутґарті.
У дитинстві він понад усе любив гарну кулачну бійку.
Свій перший поєдинок Макс провів у одинадцять років, коли він був таким худим, як сточений ножем держак від швабри.
Вензель Ґрубер.
Ось з ким він бився.
Він був гострий на язик, той Ґрубер, і мав дротяне кучеряве волосся. Місцеві дітлахи підбурювали їх до бійки, а хлопці і самі були не проти.
Вони билися, як чемпіони.
Десь хвилину.
Якраз на найцікавішому місці їх відтягли одне від одного за коміри. Пильні батьки.
Цівка крові звивалася з кутика Максового рота.
Він облизав її, і смак йому сподобався.
У його кварталі було небагато забіяк, а ті, що були, не билися кулаками. Кажуть, що в ті дні євреї радше терпіли усі кривди. Краще тихенько стерпіти образу і своїми силами знову здобувати собі краще життя. Очевидно, не всі євреї однакові.
Максові було близько двох років, коли загинув його батько, коли на порослому травою пагорбі його розірвало на шматки.
Коли хлопчикові було дев’ять, у його мами зовсім не залишилося грошей. Вона продала музичну студію, що була їм також за помешкання, і вони переїхали жити до його дядька. Там він зростав з шістьма двоюрідними братами і сестрами, які лупцювали, дратували і любили його. Бійки зі старшим, Ісааком, підготували його до кулачних боїв. Ісаак тлумив його майже щовечора.
У тринадцять удару завдала нова трагедія — помер його дядько.
Як свідчить статистика, його дядько не був таким шибайголовою, як Макс. Він належав до тих людей, які сумирно працюють за копійки. Він був замкнутим і усім жертвував заради своєї сім’ї — він помер від якогось наросту у животі. Чогось схожого на отруйну кулю для боулінгу.
Як це часто буває, сім’я зібралася навколо його смертного ложа і дивилася, як він капітулює.
Чомусь, поміж горем і смутком від утрати, Макс Ванденбурґ — уже підліток, з міцними руками, підбитим оком і хворим зубом — був трохи розчарованим. Навіть роздратованим. Він бачив, як його дядько повільно згасає на ліжку, і вирішив, що ніколи не дозволить собі померти так, як він.
Обличчя чоловіка не мало жодних заперечень, воно з усім погоджувалося.
Воно було жовтим і спокійним, незважаючи на сильну будову його черепа — нескінченну лінію підборіддя, що тягнеться на милі, гострі випнуті вилиці і провали очей. Таким спокійним, аж хлопцеві закортіло спитати.
А де ж бійка? — ніяк не міг збагнути Макс.
Де воля до життя?
У тринадцять років його осуд, звісно ж, був надто суворим. Він ще не дивився в обличчя комусь на кшталт мене . Поки що.
Разом з іншими він стояв біля ліжка і дивився, як дядько помирає — безпечний сплав, від життя до смерті. Світло за вікном було сірим і помаранчевим, кольору літньої шкіри, і здавалося, що дядькові полегшало, коли він видихнув востаннє.
Коли смерть прийде по мене, заприсягнувся хлопець, її пика відчує мій кулак.
Знаєте, а мені це подобається. Така марнославна хоробрість.
Так.
Дуже подобається.
З того дня Макс бився набагато частіше. Зграя сміливців, друзів і ворогів, збиралася в невеликому закутку в самому кінці вулиці Штебера і билася в останніх променях дня. Чистокровний німець, дивакуватий єврей, хлопці зі сходу. Усе це не мало значення. Коли треба вихлюпнути підліткову енергію, немає нічого кращого за гарну бійку. Навіть вороги були за крок від дружби.
Йому подобалися щільне коло і невідомість.
Солодкаво-гіркий присмак непевності:
Поразка або перемога.
Це відчуття, що весь час бовталося в животі, доки Макс більше не міг його терпіти. Від нього були одні ліки — вийти і комусь врізати. А він не належав до тих, хто до самої смерті задовольнятиметься лише думками.
Тепер, коли він пригадує своє минуле, його улюбленою була п’ята за рахунком бійка з високим, міцним і спритним п’ятнадцятилітнім хлопчаком на ім’я Вальтер Куґлер. Він поклав Макса на лопатки у всіх чотирьох попередніх поєдинках, але цього разу Макс відчував, що все буде по-іншому. У його жилах пульсувала нова кров — кров переможця, — що водночас бентежила і лякала.
Їх, як завжди, оточувало щільне коло глядачів. Грязюка під ногами. Обличчя присутніх ніби обмотані посмішками. Брудні пальці стискають гроші, а заклики і вигуки сповнені такої бадьорості, що, окрім них, більше нічого не чути.
Боже, скільки було втіхи і страху, яка то була видатна метушня.
Обох бійців скувала напруга цієї миті, їхні обличчя насуплені, підкреслені стресом. Очі втупилися одне в одного.
Хвилину- дві випробовуючи одне одного, вони почали наближатися і йти на ризик. Зрештою, це ж вулична бійка, а не годинний бій за чемпіонський титул. Нема чого тягнути довше.
— Ану, Максе! — вигукував один з його друзів. Жодного вдиху між словами. — Давай, Максі-Таксі, вріж йому, єврейчику, вріж йому, вріж йому!
Малий, з м’яким дереноподібним волоссям, розбитим носом і трясовинними очима, Макс був на добру голову нижчим за свого супротивника. Його стиль ведення бою був геть незграбним: він весь час згинався, кидався вперед і швидко замахувався Куґлеру в обличчя. А той, без сумніву сильніший і досвідченіший, тримався рівно і відповідав ударами, що досягали Максових вилиць і підборіддя.
Та Макс не відступав.
Навіть після того, як прийняв важкі удари і покарання, він наступав. Кров знебарвила його губи. Скоро вона засохне йому на зубах.
Глядачі заревли, коли його збили з ніг. Гроші передавали з рук у руки.
Макс підвівся.
Його ще раз повалили на землю, а тоді він вирішив змінити тактику, заманюючи Вальтера Куґлера ще ближче, ніж той мав намір підійти. Коли він наблизився, Макс зміг завдати йому короткого різкого удару в обличчя. І поцілив. Прямісінько в ніс.
Куґлер, якого миттєво засліпило, подався назад, і Макс використав можливість. Він підскочив до хлопця справа, ще раз йому врізав, а ударом у ребра примусив його відкритися. Правий кулак, що добив Куґлера, вцідив йому в підборіддя. Вальтер опинився на землі, його біляве волосся присипало пилюкою. Він широко розкинув ноги. Сльози, схожі на кристалики, бігли його обличчям, хоча він і не плакав. Ці сльози з нього вибили.
Коло глядачів почало рахувати.
Вони завжди рахували, про всяк випадок. Голоси і цифри.
У них був звичай — після поразки переможений має підняти руку переможця. Нарешті Вальтер Куґлер підвівся, похмуро поплентався до Макса і підняв у повітря його руку.
— Дякую, — сказав йому Макс.
Куґлер відповів погрозою:
— Наступного разу я тебе прикінчу.
Протягом наступних років вони билися ще тринадцять разів. Вальтер намагався помститися за ту Максову перемогу, а Макс хотів перевершити свій попередній тріумф. У підсумку рахунок був 10:3 на користь Вальтера.
Вони билися до 1933 року, коли обом виповнилося по сімнадцять. Скупа повага перетворилася на щиру дружбу, і бажання битися зникло. Обоє працювали, доки Макса з іншими євреями у 1935 році не звільнили з механічного заводу Єдермана. Це сталося незадовго після виходу Нюрнберзьких законів[40], що забороняли євреям мати німецьке громадянство і одружуватися з німцями.
— Господи, — сказав Вальтер одного вечора, коли вони зустрілися у тому крихітному закутку, де колись билися. — Ото були часи, еге ж? Ніхто й не думав про такі дурниці. — Тильною стороною долоні він ляснув зірку на Максовому плечі. — Ми більше не зможемо битися так, як тоді.
Макс заперечив.
— Чому це? Зможемо. Ти не можеш одружитися з єврейкою, але битися з євреєм закон не забороняє.
Вальтер усміхнувся.
— Мабуть є закон, який до цього заохочує, - в разі твоєї перемоги.
У наступні роки вони бачилися лише зрідка. Макса разом з іншими євреями постійно утискали, усі витирали об них ноги, а Вальтер поринув у роботу. У друкарській фірмі.
Якщо вам цікаво, то скажу — так, у той час в Макса було декілька дівчат. Одну звали Марта, іншу — Хільді. Але жодна з них не затрималась надовго. У Макса не було на них часу — здебільшого через непевність його ситуації і посилення тиску. Він був у постійних пошуках роботи. Що він міг запропонувати тим дівчатам? До 1938 року важко було уявити, що життя може бути ще гіршим.
А тоді — 9 листопада. Кришталева ніч. Ніч розбитого скла.
Та подія, яка знищила багатьох представників його народу, для Макса стала можливістю втекти. Йому було двадцять два.
Багато єврейських будинків уже майстерно розтрощили і пограбували, коли це кісточки пальців постукали і в його двері. Його тітка, мама, брати і сестри з дітьми і сам Макс втиснулися у вітальню.
— Aufmachen!
Вони перезирнулися. Великою була спокуса розбігтися по різних кімнатах, але передчуття — дивовижна штука. Жоден з них не міг зрушити з місця.
І знову:
— Відчиняйте!
Ісаак підвівся і підійшов до дверей. Дерево було живим, воно досі вібрувало від ударів, яких йому щойно завдали. Він озирнувся на обличчя, оголені страхом, повернув замок і відчинив двері.
Як вони й очікували, перед ними був нацист. У формі.
— Нізащо.
Це була перша реакція Макса.
Він вчепився в мамину руку і руку найближчої до нього сестри Сари.
— Я не піду. Якщо всі не можуть піти, то я теж не піду.
Він злукавив.
Коли сім’я виштовхала його, всередині, ніби щось непристойне, заворушилося полегшення. Він не хотів його відчувати, але таки відчував, і так сильно, що його від цього нудило. Як він міг? Як він міг?
Проте він зміг.
— Нічого не бери, — сказав Вальтер. — Іди так, як є. Решту я тобі принесу.
— Максе. — Це озвалася його мама.
З шухляди вона витягла старий клаптик паперу і запхала в кишеню його куртки.
— Якщо коли-небудь… — Вона востаннє його обійняла, обхопивши за лікті. — Може, це твоя остання надія.
Макс зазирнув у мамине постаріле обличчя і поцілував її, міцно, в губи.
— Ходімо, — потягнув його Вальтер, доки інші члени його сім’ї прощалися, пхали йому гроші і якісь коштовності. — На вулиці хаос, і це нам на руку.
Вони вийшли не озираючись.
Макс картав себе.
Якби ж він востаннє глянув на свою сім’ю, коли виходив за двері. Може б, тоді його совість трохи заспокоїлась. Бодай останнє «прощавайте».
Бодай остання зустріч очима.
Нічого, він просто пішов.
Протягом наступних двох років він переховувався у порожній комірчині. У тій будівлі, де Вальтер раніше працював. Їжі було дуже мало. Зате було багато побоювань. Тутешні заможні євреї емігрували. Бідні євреї теж намагалися, але марно. Родина Макса належала до другої категорії. Час від часу Вальтер провідував їх, намагаючись не потрапляти нікому на очі. Одного дня двері відчинив незнайомець.
Коли Макс про це дізнався, його тіло ніби стисли в клубок, як закалякану помилками сторінку. Як сміття.
Втім, йому щодня вдавалося розгортатись і випрямлятись, з огидою і вдячністю. Пожмаканий, та чомусь не роздертий на шматки.
Минула майже половина 1939 року, а заразом і півроку його переховувань, і вони вирішили діяти іншим чином. Вони прочитали клаптик паперу, який Макс отримав перед своїм дезертирством. Саме так — він був дезертиром, а не втікачем. Так він це сприймав, крізь призму абсурдності свого полегшення. Ви уже знаєте, що було написано на тому клаптику:
ОДНЕ ІМ’Я, ОДНА АДРЕСА
Ганс Губерманн
Небесна вулиця 33,
Молькінґ
— Стає тільки гірше. — розповів Максові Вальтер. — Нас можуть викрити будь-якої миті. — У темряві заворушилися погані передчуття. — Не знаю, що може статися. Мене можуть спіймати. Тобі доведеться знайти це місце… Я боюся звертатися до когось по допомогу. Мене можуть виказати. — Вихід був лише один. — Я поїду туди і розшукаю того чоловіка. Якщо він теж приєднався до нацистів — що дуже ймовірно, — я просто розвернуся і піду геть. Принаймні будемо знати, richtig?
Макс віддав йому на поїздку останні гроші і декілька днів по тому, коли Вальтер повернувся, обоє обійнялися, а тоді Макс затамував подих.
— Ну?
Вальтер кивнув.
— Добрий чоловік. Він досі грає на акордеоні, про який тобі казала мама, — на тому, що належав твоєму батькові. Він не є членом партії. Він дав мені трохи грошей. — Поки що Ганс Губерманн був лише переліком якостей. — Він досить бідний, одружений і має дитину.
Макс спалахнув іще більшою цікавістю.
— Скільки років?
— Десять. Не може ж усе бути бездоганно.
— Ага. У дітей довгі язики.
— Нам і так дуже пощастило.
Якийсь час вони сиділи в тиші. Макс порушив її.
— Він уже мене ненавидить, еге ж?
— Не думаю. Він дав мені гроші, забув? Він сказав, що обіцянка є обіцянка.
За тиждень прийшов лист. Ганс повідомив Вальтера: щойно зможе, постарається надіслати усе необхідне. У листі також був аркуш із картою Молькінґа і Великого Мюнхена і пряма дорога з Пазінґа (надійніша станція) до його будинку. Останні слова листа були очевидними:
Будьте обережні.
Десь у середині червня 1940 року прибула «Mein Kampf» з ключем під палітуркою.
Цей чоловік — геній, подумав Макс, але він досі тремтів, коли думав про поїздку до Мюнхена. Зрозуміло, що він, як і інші сторони, вплутані у цю справу, хотів би, щоб цієї мандрівки ніколи не було.
Але ми не завжди отримуємо те, чого хочемо.
Особливо у нацистській Німеччині.
Час і далі спливав.
Війна йшла повним ходом.
Макс ховався від світу в іншій порожній комірчині.
Доки не сталося неминуче.
Вальтера повідомили, що його відсилають до Польщі — утверджувати німецьку владу над поляками і євреями. А чим вони кращі за інших? Час настав.
Макс дістався Мюнхена, а звідти — Молькінґа, а тепер сидів на кухні незнайомого чоловіка, благаючи про допомогу, якої він так прагнув, страждаючи від докорів сумління, на які він, без сумніву, заслужив.
Ганс Губерманн потис йому руку і відрекомендувався.
У темряві він заварив Максові кави.
Дівчинка уже давно пішла, та до його прибуття наблизились іще чиїсь кроки. З рукава витягли туза.
У темряві всі троє були відірвані одне від одного. Вони вдивлялися. І тільки жінка говорила.
Гнів Рози
Лізель якраз знову поринала в сон, коли це до кухні ввірвався беззаперечний голос Рози Губерманн. Він розтермосив дівчинку від сну.
- Was ist los?
Дівчинку охопила цікавість, і вона навіть уявила, якими потоками лайки може пролитися мамин гнів. Унизу було чутно якісь рухи, а потім хтось відсунув стільця.
Після десяти хвилин, коли Лізель намагалася вгамувати свою цікавість, вона таки вийшла в коридор, і те, що побачила на кухні, неабияк її здивувало: Роза Губерманн стояла за плечима Макса Ванденбурґа і дивилася, як він жадібно ковтає її сумнозвісний гороховий суп. На столі примостилося полум’я від свічки. Воно не колихалося.
Мама насупилася.
Її пухкенька постать випромінювала тривогу.
Однак у той же час її обличчя чомусь мало тріумфальний вираз — і не тому, що вона врятувала іншу людину від переслідувань. Це більше нагадувало щось на кшталт: «Бачите? Принаймні, він не перебирає харчами». Вона переводила погляд з супу на єврея і знову на суп.
Вона знову заговорила лише для того, щоб запитати, чи не хоче він добавки.
Макс відмовився, а натомість підскочив до умивальника і виблював. Його спина здригалася, він широко розкинув руки. Пальці вхопилися за метал.
- Ісус, Марія і Йосип, — пробурчала Роза. — Ще один.
Макс обернувся і перепросив. Його слова були маленькі і слизькі, приглушені кислотою.
— Вибачте. Здається, я забагато з’їв. Мій шлунок, знаєте, минуло так багато часу відколи… Мабуть, не зміг перетравити стільки…
— Посунься, — скомандувала Роза. І взялася прибирати.
Закінчивши, вона побачила, що молодий чоловік сидів за столом, похмуріший за ніч. Навпроти сидів Ганс — його складені човником руки лежали на поверхні дерева.
З коридору Лізель бачила виснажене обличчя незнайомця, а позаду нього — занепокоєний вираз, безладно намазюканий на маминому обличчі.
Вона глянула на обох своїх прийомних батьків.
Хто вони, ці люди?
Лекція для Лізель
Те, якими насправді були Ганс і Роза Губерманни, — питання не з легких. Добрими? Сміховинно необізнаними? А може, божевільними?
Легше буде визначити їхнє скрутне становище.
СТАНОВИЩЕ ГАНСА І РОЗИ ГУБЕРМАННІВ
Дуже хистке, таки так.
Вірніше, страшенно хистке.
Коли до вашого помешкання раннього ранку, та ще й у самому серці нацизму, заявиться єврей, ви, швидше за все, будете неабияк спантеличені. Тривога, недовіра, параноя. Кожен компонент грає свою роль, і кожен тягне за собою бридкі підозри, що незабаром на вас чекають далеко не найприємніші наслідки. Страх вилискує. Нещадно дивиться в очі.
Проте слід згадати й про одну дивну річ — всупереч веселковому полиску страху, що світився у темряві, їм якось вдалось побороти приступ істерики.
Мама прогнала Лізель.
- Bett, Saumensch[41]. — Голос спокійний, але твердий. Розі таке не притаманно.
Тато прийшов за кілька хвилин і відкинув простирадло на сусідньому незайнятому ліжку.
- Alles gut , Лізель? Все добре?
— Так, тату.
— Як бачиш, у нас гість. — У темряві вона змогла роздивитися лише високий силует Ганса Губерманна. — Сьогодні він спатиме тут.
— Так, тату.
Минуло ще декілька хвилин, і до кімнати ввійшов Макс Ванденбурґ, нечутний і непримітний. Він не дихав. Він не рухався. Втім, він якось дістався від дверей до ліжка й опинився під простирадлами.
— Все добре? — Це знову тато, але тепер він звертався до Макса.
Відповідь злетіла йому з губ і плямою розтеклася по стелі. Так йому було соромно.
— Так. Дякую. — Він повторив ще раз, коли тато посів своє звичне місце на стільці біля ліжка Лізель. — Дякую.
Минула ще година, доки дівчинка нарешті заснула.
Вона спала міцно і довго.
Десь о пів на дев’яту її розбудила рука.
Голос, який тягнувся за нею, повідомив, що сьогодні Лізель не піде до школи. Скажімо, вона захворіла.
Остаточно прокинувшись, дівчинка вивчала незнайомця на сусідньому ліжку. З-під простирадла визирало тільки кубло скуйовдженого волосся на маківці, і він не видавав жодного звуку (ніби навчився навіть спати тихіше за інших). Дуже обережно Лізель пройшла вздовж його ліжка і попрямувала за татом у коридор.
Уперше за увесь час і кухня і мама були спокійними. Це була якась приголомшлива тиша-передвісниця. На полегшення Лізель, вона тривала не більше кількох хвилин.
З’явилася їжа і звук її поглинання.
Мама оголосила порядок денний. Вона сіла за стіл і сказала:
— Послухай, Лізель, тато хоче щось тобі розказати. — Справа серйозна — вона навіть не сказала Saumensch. Її особистий подвиг самоконтролю. — Він буде розказувати тобі, а ти уважно слухай. Зрозуміла?
Дівчинка ще не встигла проковтнути сніданок.
— Зрозуміла, Saumensch?
Оце вже краще.
Лізель кивнула.
Коли вона повернулася до кімнати, щоб забрати одяг, тіло на сусідньому ліжку обернулося на інший бік і скрутилося калачиком. Воно більше не скидалося на пряму колоду, тепер воно нагадувало літеру Z і діагонально простягнулося з одного кінця в інший. Зигзагом через усе ліжко.
Тепер у втомленому світлі вона змогла роздивитися його обличчя. Він спав з відкритим ротом, а його шкіра була кольору яєчних шкаралуп. Щетина вкривала його щелепу і підборіддя, вуха були тверді і плоскі. Маленький, але скривлений ніс.
— Лізель!
Вона обернулася.
— Рухайся!
Вона рухнулась — до умивальні.
Дівчинка переодягнулася, вийшла в коридор і зрозуміла, що далеко вона сьогодні не зайде. Тато стояв біля дверей у підвал. Він легенько посміхнувся, засвітив лампу і пропустив її вперед.
Посеред пагорбів, накиданих з полотен, і запаху фарби, тато сказав їй примоститися якомога зручніше. На стіні горіли слова, які вони колись вчили.
— Мені треба дещо тобі розказати.
Лізель сиділа на купі полотен метрової висоти, тато — на п’ятнадцятилітровій банці фарби. Декілька хвилин він намагався дібрати слова. Коли вони таки знайшлися, він підвівся, щоб їх виголосити. Потер очі.
— Лізель, — тихенько промовив він. — Я ніколи не був певен, що це станеться, тому й нічого не розповідав. Про себе. Про чоловіка нагорі. — Він зміряв кроками підвал — з кінця в кінець, а світло від лампи підживлювало його тінь. Здавалося, що то якийсь велет снує туди-сюди по стіні.
Коли він нарешті зупинився, тінь повисла за ним, спостерігаючи. Хтось завжди спостерігав.
— Знаєш мій акордеон? — спитав тато і почав свою оповідь.
Він розповів про Першу світову війну, Еріка Ванденбурґа і відвідини його дружини.
— Хлопчик, який тоді зайшов до кімнати, зараз спить нагорі. Verstehst? Розумієш?
Крадійка книжок сиділа і слухала історію Ганса Губерманна. Він присвятив їй добру годину, а тоді настав момент істини, який потребував такої очевидної і необхідної вступної лекції.
— Лізель, уважно мене послухай. — Тато поставив її на ноги і взяв за руку.
Обоє стояли обличчям до стіни.
Темні обриси і практика словописання.
Тато міцно стискав її пальці.
— Пам’ятаєш день народження фюрера — коли ми поверталися додому після багаття? Пам’ятаєш, що ти мені пообіцяла?
Дівчинка підтвердила. Стіні вона сказала:
— Що я збережу таємницю.
— Саме так. — Між тінями, що трималися за руки, розсипалися виведені фарбою слова — вони сиділи у них на плечах, примостилися на головах, звисали з рук. — Лізель, якщо ти кому-небудь розкажеш про чоловіка нагорі, ми всі вскочимо у велику халепу. — Він ішов по лезу ножа: йому треба було налякати дівчинку, щоб вона нікому не проговорилася, і водночас заспокоїти, щоб вона не дуже хвилювалась. Тато частував її реченнями і спостерігав за реакцією своїми металевими очима. Відчай і безтурботність. — Щонайгірше — нас із мамою заберуть. — Ганс справді переживав, що переступить межу і налякає її до смерті, але він розрахував ризик, і краще трохи переборщити з дозою страху, ніж трохи не додати. Згода дівчинки має бути цілковитою і непорушною.
Наприкінці Ганс Губерманн глянув на Лізель Мемінґер і переконався, що вона уважно його слухає.
Він навів їй перелік наслідків.
— Якщо ти кому-небудь розкажеш про того чоловіка…
Вчительці.
Руді.
Немає значення кому.
Головне, що за будь-кого з них тебе буде покарано.
— Для початку, — сказав він, — я заберу усі твої книжки, одну за одною, і спалю їх. — Це було безсердечно. — Я вкину їх у пічку або в камін. — Він, звісно ж, поводився як тиран, але це було необхідно. — Зрозуміла?
Потрясіння було таким сильним, що пробило в ній дірку — дуже охайну, дуже чітку.
Навернулися сльози.
— Так, тату.
— Далі. — Він мусив бути суворим, хоча це й вимагало неабияких зусиль. — Вони заберуть тебе від мене. Ти цього хочеш?
Тепер вона плакала, по-справжньому.
- Nein.
— Добре. — Він ще сильніше стиснув її руку. — Вони заберуть того чоловіка, що нагорі, а може, й маму і мене… і ми більше ніколи, ніколи не повернемось.
І це подіяло.
Дівчинка почала нестримно схлипувати, і Гансу до смерті закортіло притягнути її до себе і міцно обійняти. Але він стримався. Натомість він присів навпочіпки і подивився їй просто у вічі. І вивільнив свої найтихіші слова.
- Verstehst du mich? Ти мене зрозуміла?
Лізель кивнула. Вона не припиняла плакати і зараз, переможений, зламаний, тато обійняв її, у розфарбованому повітрі і керосиновому світлі.
— Я зрозуміла, тату. Справді.
Її голос зарився в його одяг, і вони декілька хвилин так простояли — Лізель зі здушеним диханням і тато, що гладив її по спині.
Коли вони піднялися нагору, то побачили на кухні маму — вона сиділа, самотня і замислена. Вона помітила їх, підвелася і кивнула Лізель, щоб та підійшла, — Роза розгледіла уже підсохлі струмочки сліз. Вона притягнула дівчинку до себе і здушила її у своїх звичних незграбних обіймах.
- Alles gut, Saumensch?
Вона не потребувала відповіді.
Усе було добре.
Втім, усе було жахливо.
Заснулий
Макс Ванденбурґ проспав три дні.
У деяких уривках цього сну Лізель спостерігала за ним. Можна сказати, що на третій день це стало її нав’язливою ідеєю — перевіряти, дивитися, чи він ще дихає. Тепер вона вже вміла визначати ознаки життя за порухом його губ, густінням бороди, легеньким коливанням гілочок його волосся, коли він смикався уві сні.
Лізель частенько стояла над ним, і в неї виникала страшна підозра — а що, як він прокинувся і ледь-ледь розплющив очі, щоб спостерігати, як вона спостерігає. Сама можливість бути спійманою на гарячому лякала і захоплювала її. Вона боялася цього. Вона цього хотіла. Тільки мамин голос, що кликав її, примусив Лізель відірватися від ліжка, одночасно заспокоюючи і розчаровуючи, що вона не зможе побачити, як він прокинеться.
Інколи, незадовго до завершення сонного марафону, Макс говорив.
Бурмотіння перелічуваних імен. Список.
Ісаак. Тітка Рут. Сара. Мама. Вальтер. Гітлер.
Сім’я, друг, ворог.
Усі вони були разом з ним під простирадлами, і якоїсь миті він ніби боровся сам з собою.
- Nein, — шепотів Макс. Він повторював це сім разів. — Ні.
Лізель, поки спостерігала за ним, помічала схожість між собою і незнайомцем. Обоє прибули на Небесну вулицю в сум’ятті. Обом снилися кошмари.
Коли час настав, Макс прокинувся з неприємним відчуттям нерозуміння. Його рот відкрився, щойно він розплющив очі, і він сів, під прямим кутом.
— Ой!
Клаптик голосу зірвався з його губ.
Він побачив над собою перевернуте догори дриґом обличчя дівчинки — мить роздратування від незнайомого місця, — і він ухопився за спогади, намагаючись пригадати, де він зараз сидить і чому. За кілька секунд він почухав голову (шурхіт займання) і звів погляд на Лізель. Він рухався уривками, а його очі, коли вони вже розплющились, були карими і трясовинними. Глибокими і в’язкими.
Рефлексивно Лізель відсахнулась.
Але занадто повільно.
Незнайомець простягнув руку, і його зігріті ліжком пальці зімкнулися на її передпліччі.
— Будь ласка.
Його голос теж вчепився в неї, ніби нігтями. Він в’їдався в її шкіру.
— Тату! — Голосно.
— Будь ласка! — Ледь чутно.
День котився до вечора, сірого і мерехтливого, та до кімнати могло потрапити лише брудно забарвлене світло. Це все, що пропускали крізь себе штори. Якщо ви оптиміст, уявіть, що воно було бронзовим.
Тато піднявся нагору і трохи затримався в дверях, споглядаючи стиснуті пальці Макс Ванденбурґа і безутішний вираз його обличчя. Обоє вчепилися за руку Лізель.
— Бачу, ви вже познайомилися, — сказав Ганс.
Пальці Макса почали холонути.
Обмін нічними кошмарами
Макс Ванденбурґ заприсягся, що більше ніколи не спатиме в кімнаті Лізель. Та про що він взагалі думав тієї ночі? Сама згадка про це жахала його.
Він поміркував і припустив, що після прибуття був занадто спантеличений, тому так і сталося. Підвал — ось найкраще місце для нього. Холодно і самотньо — ну й нехай. Він єврей, і якщо йому десь і судилося жити, то тільки в підвалі або ще якомусь такому таємному сховку для виживання.
— Вибачте, — покаявся він перед Гансом і Розою на східцях до підвалу. — Віднині я буду тут. Ви мене навіть не почуєте. Жодного звуку.
Ганс і Роза, охоплені відчаєм через своє скрутне становище, не сперечалися, навіть стосовно холоду. Вони постягували донизу простирадла і наповнили гасову лампу. Роза попередила, що їжі в них небагато, на що Макс із запалом попросив її приносити йому хіба недоїдки — та й то тільки ті, які не потрібні іншим.
— Нє, нє, - запевнила його Роза. — Ти в мене будеш добре їсти.
Вони також затягнули до підвалу матрац — той, що був на вільному ліжку у кімнаті Лізель, — а його замінили купою полотнищ (гарний обмін).
Внизу Ганс з Максом запхали матрац під сходи, а збоку спорудили стіну з полотен. Вона була досить високою, щоб цілком закрити трикутний вхід, а крім того, їх було легко відсунути, якщо б Макс конче потребував свіжого повітря.
Тато перепросив:
— Жалюгідно. Я розумію.
— Краще, ніж нічого, — заспокоїв його Макс. — Краще, ніж я заслуговую… дякую.
Вдало розмістивши ще декілька банок фарби, Ганс пересвідчився — сховок має вигляд купи мотлоху, неохайно зваленої в кутку, щоб не плуталася під ногами. Одна біда — варто лише відсунути кілька банок і зняти полотнища, і ви одразу зачуєте єврея.
— Сподіваюся, цього буде достатньо, — сказав Ганс.
— Мусить бути — Макс заповз досередини. І знову: — Дякую.
Дякую.
Для Макса Ванденбурґа це слово було найнікчемнішим з усіх, які він вимовляв, — з ним конкурувало хіба що «вибачте». Якась сила постійно спонукала його повторяти ці слова — мабуть, уколи хворобливого відчуття провини.
Скільки разів за ті кілька годин, відколи він прокинувся, Макс поривався вийти з підвалу і покинути цей дім? Напевне сотні.
Щоразу, однак, він обмежувався лише поривами.
А від цього ставало тільки гірше.
Він хотів піти — Боже, як сильно він хотів (чи, принаймні, хотів хотіти), — але знав, що це йому не до снаги. Це чимось нагадувало ту ніч у Штутґарті, коли він покинув свою сім’ю, прикриваючись вигаданою вірністю.
Жити.
Життя — це життя.
А розплата за нього — провина і сором.
Перші дні його життя в підвалі Лізель уникала Макса. Вона заперечувала його існування. Його шурхітливе волосся, його холодні і слизькі пальці.
Його вимучену присутність.
Мама і тато.
Поміж ними пролягло стільки тривоги, стільки неправильних рішень.
Вони обдумували можливість кудись його перевезти.
— Але куди?
Запитання без відповіді.
У такій ситуації у них не було друзів, у них були зв’язані руки. Максу Ванденбурґу не було куди податися. У нього залишились тільки вони. Ганс і Роза Губерманни. Ніколи раніше Лізель не бачила, щоб вони так часто дивилися одне на одного такими серйозними поглядами.
Саме вони носили до підвалу їжу і поставили порожню банку з-під фарби для Максових відходів. Вмісту банки дуже обережно мав позбуватися Ганс. А Роза носила йому відра гарячої води, щоб він міг помитися. Єврей був брудним.
Надворі, щойно дівчинка виходила за поріг, її зустрічала гора холодного листопадового повітря.
Лило як з відра.
Мертве листя важко осіло на землі.
Незабаром прийшла черга крадійки книжок навідатися до підвалу. Вони примусили її.
Вона нерішуче спускалася східцями, розуміючи, що не треба нічого говорити. Щоб його розбудити, було достатньо і човгання її ніг.
Вона стояла посеред підвалу і чекала. Дівчинці здавалося, що вона стоїть у центрі величезного тінистого поля. Сонце сідало за скирти полотен.
Коли Макс вийшов зі свого сховку, у руках він тримав «Mein Kampf» . Після прибуття він хотів повернути її Гансу Губерманну, але той сказав, щоб Макс залишив її собі.
Зрозуміло, що Лізель, тримаючи його обід, не могла відірвати погляду від книжки. Саме цю книжку вона декілька разів бачила на зборах БДМ, але вони її не читали, та й узагалі ніяк не використовували. Лише іноді згадували про її велич, а також обіцяли, що через кілька років діти отримають можливість познайомитися з цією великою книжкою — коли перейдуть до старших підрозділів «Гітлер’юґенд».
Макс простежив за її поглядом і теж подивився на книжку.
— Чи? — прошепотіла Лізель.
У її голосі було якесь дивне пасмо, зістругане і закручене на язиці.
Єврей трохи схилив до неї голову.
- Bitte? Перепрошую?
Лізель дала йому суп і повернулась нагору — червона і захекана ідіотка.
— Чи це хороша книжка?
Свою промову вона повторяла в умивальні перед невеличким дзеркалом. На ній досі тримався запах сечі — перед її приходом Макс якраз ходив до банки. So ein Gschtank, подумала Лізель. От смердючка.
Гарно пахне тільки своя сеча.
День шкандибав далі.
Щоночі, перед тим як поринути в сон, Лізель чула, як на кухні мама і тато обговорюють те, що вони зробили, розмірковують, що робити далі, загадують, що має статися. Весь цей час над дівчинкою кружляв образ Макса. У нього завжди було болісне вдячне обличчя і трясовинні очі.
Лише одного разу на кухні виникла сварка.
Тато:
— Я знаю!
Його голос був як наждачка, але він поспіхом змінив його на приглушений шепіт.
— Я мушу ходити, хоча б декілька разів на тиждень. Я не можу весь час сидіти вдома. Нам потрібні гроші, а якщо я припиню грати, вони насторожаться. Вони можуть розпитувати, чому я більше не граю. Минулого тижня я сказав, що ти захворіла, але тепер треба робити все так, як було раніше.
Ось тут і була проблема.
Їхнє життя немислимо змінилося, але вони мусили поводитись так, ніби нічого не сталося.
Уявіть, як це — усміхатись після ляпасу. А тоді спробуйте уявити, що це двадцять чотири години на добу.
Отак воно — ховати єврея.
Дні переходили в тижні, і вони, щонайменше, змирилися з тим, що трапилось, — а що ще їм залишалося? Адже причини їхньої скрути — це війна, дотримана обіцянка і такий собі акордеон. До того ж не минуло й року, відколи Губерманни втратили сина, а натомість отримали вельми небезпечну заміну.
Та найбільше Лізель шокувало те, як перемінилася мама. Може, через те, як вона вміло ділила їжу чи вправно приборкувала свого сумнозвісного язика, а може, й через лагідніший вираз її картонного обличчя, незаперечним було одне.
ОЗНАКА РОЗИ ГУБЕРМАНН
Вона майстерно давала собі раду у скрутних ситуаціях.
Навіть коли від її послуг прання і прасування відмовилася покручена артритом Хелена Шмідт — а було це через місяць після Максової появи на Небесній вулиці, - вона просто сіла за стіл і підсунула до себе тарілку.
— Смачний сьогодні суп, — сказала мама.
А суп був паршивий.
Щоранку, перед тим як Лізель йшла до школи, чи у ті дні, коли вона зважувалася виходити надвір, щоб пограти у футбол або обійти з пранням решту їхніх клієнтів, Роза тихенько зверталася до неї.
— Пам’ятай, Лізель… — Вона підносила палець до рота і більше нічого не казала. Коли дівчинка кивала, Роза зазвичай додавала: — Хороша дівчинка, Saumensch . А тепер іди.
Виправдовуючи татові, а тепер і мамині слова, Лізель справді була хорошою дівчинкою. Хоч куди б ішла, вона тримала язика за зубами. Таємниця ховалася глибоко всередині.
Вона звично обходила місто разом з Руді і слухала його балаканину. Якось вони порівнювали враження від своїх підрозділів «Гітлер’юґенд», і Руді вперше розповів про їхнього лідера-садиста Франца Дойчера. Якщо він не говорив про схильності Дойчера, то заводив стару пісню про останній гол, який він забив на Небесній вулиці, переповідаючи і відтворюючи все до найменших дрібниць.
— Я знаю, — запевняла його Лізель. — Я була там.
- І що з того?
— А те, що я бачила твій гол, Saukerl.
— Звідки мені знати? Наскільки я знаю, ти валялася десь на землі, ковтаючи грязюку, яку я залишив за собою, коли забив гол.
Мабуть, саме Руді допомагав їй не збожеволіти — дурними теревенями, вимоченим у лимонному соку волоссям і своїм нахабством.
Здавалося, наче від нього розбігаються хвилі впевненості у тому, що життя — не більше, ніж жарт, безкінечна послідовність забитих голів, бешкетних витівок і незмінного репертуару безглуздих балачок.
Окрім Руді у неї були ще мерова дружина і читання в бібліотеці її чоловіка. Тепер там було холодно, і з кожним візитом ставало все холодніше, проте Лізель не могла не приходити. Вона брала кілька книжок і з кожної читала маленькі уривки, доки одного дня не натрапила на ту книжку, від якої не могла відірватися. Вона називалася «Свистун» . Здебільшого ця книжка зацікавила дівчинку через випадкові зустрічі зі свистуном Небесної вулиці — Пфіффікусом. Вона пам’ятала, як він горбився у старому пальті, як він з’явився біля багаття у день народження фюрера .
Книжка розпочиналася з вбивства. Ножем. На вулиці Відня. Недалеко від собору Святого Стефана на головній площі міста.
НЕВЕЛИЧКИЙ УРИВОК ЗІ «СВИСТУНА»
Вона лежала, перелякана, у калюжі крові, а в її вухах лунала дивна мелодія. Вона пригадала ножа, як він ввійшов і вийшов, і посмішку. Свистун, як завжди, усміхнувся, тікаючи в темну і вбивчу ніч…
Лізель затремтіла — від слів, а може, від прочиненого вікна, — дівчинка не була певна. Щоразу, коли забирали і приносила прання меровій дружині, вона читала по три сторінки і тряслася, але так не могло тривати вічно.
Так само і Макс Ванденбурґ не міг довго протриматися у підвалі. Він не скаржився — як він міг, — але відчував, що повільно здається під натиском холоду. Як виявилося пізніше, своїм порятунком він завдячував урокам читання і писання, а також книжці під назвою «Знизування плечима».
— Лізель, — якось увечері сказав їй Ганс. — Ходімо.
Відколи прибув Макс, їхні з татом уроки тимчасово перервалися. Мабуть, він подумав, що зараз саме зручна нагода їх відновити.
- Na, komm[42], - покликав тато. — Не хочу, щоб ти розледащіла. Візьмемо одну з твоїх книжок. Може «Знизування плечима» ?
Коли дівчинка повернулася з книжкою в руках, її неабияк спантеличила пропозиція тата, що запрошував спуститися за ним до їхнього старого «класу» — до підвалу.
— Але, тату. — Лізель спробувала заперечити. — Ми не можемо…
— Що? Невже там сидить чудовисько?
Був початок грудня, день був дуже холодним. З кожним кроком підвал ставав усе неприязнішим.
— Тут дуже холодно, тату.
— Раніше це тебе не хвилювало.
— Так, але не було аж так холодно.
Коли вони спустилися, тато прошепотів до Макса:
— Можна позичити в тебе світло?
Тремтливо відсунулись полотна і банки, просунулося світло, і його передали з рук у руки. Ганс подивився на світло, похитав головою і додав декілька слів.
- Es ist ja Wahnsinn, net? Божевілля, правда?
Рука ще не встигла затягнути полотна, як її схопив Ганс.
— Ти теж виходь, Максе. Будь ласка.
Повільно полотнища відсунулися, і за ними з’явилося змарніле тіло і обличчя Макса Ванденбурґа. Він стояв у вологому світлі, дивовижно зніяковілий. Він тремтів.
Ганс доторкнувся до його руки, притягуючи його ближче.
- Ісус, Марія і Йосип. Ти не можеш залишатися тут. Ти замерзнеш до смерті. — Він обернувся. — Лізель, набери ванну. Не дуже гарячу. Нехай трохи остигне.
Дівчинка побігла нагору.
- Ісус, Марія і Йосип.
Вона почула ці імена ще раз, коли вже була в коридорі.
Поки Макс сидів у крихітній ванні, Лізель прислухалася за дверима умивальні, уявляючи, як прохолодна вода перетворюється на окріп і зігріває його захололе тіло. У спальні-вітальні мама з татом уже дійшли до кульмінації своєї суперечки, їхні стишені голоси билися об стіни коридору.
Тиша.
Тоді озвалася мама.
— Ну добре… Так, ти маєш рацію.
— Якщо ми ставимо на єврея, — незабаром відповів їй тато, — то краще вже на живого. — Відтоді вони зажили по-новому.
Щоночі тато з мамою розводили у своїй спальні вогонь, а тоді тихенько приходив Макс. Він сідав у кутку, зсутулений і спантеличений — напевне, добротою цих людей, болючим виживанням, і найбільше — чудотворним теплом.
За щільно стуленими шторами Макс засинав на підлозі, підібгавши під голову подушку, а полум’я вислизало і перетворювалося на попіл.
Вранці він повертався у підвал.
Беззвучна людина.
Єврейський щур, назад до своєї нори.
Прийшло Різдво, а з ним і душок нової небезпеки. Як вони і очікували, Ганс-молодший не приїхав (водночас полегшення і лиховісний знак), а Труді приїхала, як завжди, але, на щастя, все минуло добре.
ХАРАКТЕРИСТИКИ ДОБРОСТІ
Макс залишався у підвалі.
Труді приїхала і поїхала без жодної підозри.
Було вирішено, що Труді, незважаючи на сумирну поведінку, довіряти не можна.
— Ми довіряємо тільки тим, кому треба, — підсумував тато, — а це ми троє.
Було трохи більше їжі і вибачення перед Максом за те, що це не його релігія, але все-таки свято.
Він не скаржився.
Яке він мав право?
Він пояснив, що його виховали євреєм, в його жилах текла єврейська кров, але зараз, як ніколи, єврейство — це тавро, згубна ознака найгіршого невезіння.
Макс теж скористався можливістю і сказав, що йому дуже шкода, що їхній син не приїхав додому на Різдво. Тато відповів, що це не залежить від жодного з них.
— Зрештою, — сказав Ганс, — тобі це теж знайомо: юнак — він ще хлопчисько, а хлопчисько іноді буває впертим.
Більше вони про це не говорили.
За перші тижні біля вогню Макс не промовив ні слова. Тепер, коли він раз на тиждень приймав ванну, його волосся вже не здавалося Лізель кублом гілочок, воно радше скидалося на купку пір’я, що коливалося на його голові. Дівчинка досі ще трохи його соромилася і прошепотіла татові.
— Його волосся як пір’я.
— Що? — Вогонь приглушував її слова.
— Я сказала, — знову прошепотіла Лізель, підсуваючись ближче, — його волосся як пір’я…
Ганс Губерманн глянув на Макса і кивнув, погоджуючись. Я певен, він хотів би мати такий зір, як у дівчинки. Вони не знали, що Макс їх почув.
Час від часу він приносив «Mein Kampf» і читав її біля каміна, заглибившись у зміст. Коли він втретє приніс книжку, Лізель таки набралася сміливості, щоб запитати:
— Вона… цікава?
Він відірвав очі від сторінок, стиснув і розтиснув кулака. Прогнавши свою лють, Макс усміхнувся.
— Це найкраща в світі книжка. — Він глянув на тата, тоді знову на дівчинку. — Вона врятувала мені життя.
Лізель трішки підсунулася і схрестила ноги. Ледь чутно вона запитала:
— Як?
Ось так почався період історій — їх щовечора розповідали у вітальні. Неголосно, але так, щоб усі чули. Уламки життя єврейського кулачного бійця складалися перед ними в цілісну картину.
Інколи у голосі Макса Ванденбурґа пробивалися жартівливі нотки, але вони звучали так, ніби хтось обережно тер каменем об великий валун. Місцями його голос був глибоким, місцями шкрябав слух, а бувало, що й зовсім осипався. Найбільшої глибини від сягав у розкаянні, облущувався наприкінці жарту чи самокартання.
— Розіп’ятий Христос! — так вони найчастіше реагували на розповіді Макса Ванденбурґа, а тоді засипали його запитаннями.
ЗАПИТАННЯ НА КШТАЛТ
Як довго ти перебував у тій кімнаті?
Де зараз Вальтер Куґлер?
Ти знаєш, що сталося з твоєю сім’єю?
Куди їхала та хропунка?
Ти програв йому з рахунком 10:3!
Чому ти далі бився з ним?
Коли Лізель озиралася на події свого життя, ті вечори у вітальні були одними з найяскравіших її спогадів. Вона бачила, як полум’я танцювало на його обличчя кольору яєчних шкаралуп і навіть відчувала людський присмак його слів. Страва його виживання подавалася шматок за шматком, ніби Макс відрізав їх від себе і підносив їм на тарілці.
— Я такий егоїст.
Він промовив ці слова і заслонився обличчя рукою, ніби щитом.
— Всіх покинув. Заявився сюди. Наразив вас на велику небезпеку. — Виливши перед ними душу, Макс благав. Його обличчя розбили страждання і розпач. — Вибачте. Ви мені вірите? Мені справді дуже шкода. Я…
Його рука торкнулася вогню, і він відсахнувся.
Вони дивилися на нього, мовчазні, а тоді тато підвівся і підійшов до Макса. Сів біля нього.
— Обпік лікоть?
Якось увечері Ганс, Макс і Лізель сиділи біля каміна. Мама була на кухні. Юнак знову читав «Mein Kampf» .
— А знаєш що? — запитав Ганс. Він підсунувся ближче до вогню. — Наша маленька Лізель теж непогано читає. — Макс опустив книжку. — І у вас з нею більше спільного, ніж тобі може здатися на перший погляд. — Тато перевірив, чи, бува, не наближається Роза. — Вона теж полюбляє гарну кулачну бійку.
— Тату!
Лізель, уже недалеко від своїх дванадцяти років, але досі худюща, як кочерга, обурено сперлася на стіну.
— Я ніколи не билася!
— Тссс, — усміхнувся тато. Він махнув, щоб вона стишила голос і знову схилився, але вже до дівчинки. — А хто ж тоді відколошматив Людвіґа Шмайкля, га?
— Я ніколи… — Вона затнулася. Не було сенсу заперечувати. — Звідки ти знаєш?
— Я зустрів його тата у «Кноллері».
Лізель сховала обличчя у долонях. Її знову спіймали на гарячому і дівчинка поставила те саме запитання:
— Ти розказав мамі?
— Жартуєш? — він підморгнув Максові і прошепотів до Лізель: — Ти ж досі жива, правда?
Того вечора, вперше за декілька місяців, тато зіграв на акордеоні. Він грав не більше півгодини, а тоді звернувся до Макса.
— Ти вмієш грати?
Обличчя у кутку спостерігало за язиками полум’я.
— Я вчився. — Тривала пауза. — До дев’яти років. Тоді мама продала музичну студію і кинула вчителювання. Вона залишила тільки одного інструмента, але невдовзі припинила вчити мене, бо я сам опирався. Дурний я тоді був.
— Ні, - відповів тато. — Ти був хлопчиськом.
Ночами Лізель Мемінґер і Макс Ванденбурґ показували інші свої схожості. У різних кімнатах обоє марили своїми кошмарами, а потім прокидалися: вона — з криком потопаючи серед простирадл, а він — жадібно ковтаючи повітря біля закіптявілого вогню.
Іноді, коли Лізель з татом читали десь о третій ночі, вони чули, як Макс виривається зі сну.
— Йому, як і тобі, сняться кошмари, — казав тато, і одного разу, схвильована відлунням Максового переляку, дівчинка вирішила вилізти з ліжка. Вислухавши його історію, вона добре розуміла, що він бачив у тих кошмарах, от тільки не могла з точністю сказати, який саме епізод щоночі навідувався у його сни.
Лізель тихенько спустилася в коридор і зайшла до спальні-вітальні.
— Макс?
Прошепотіла ледь чутним, приглушеним і заспаним голосом.
Спершу ніхто їй не відповів, але незабаром Макс сів і обшукав темряву.
Тато досі був у її кімнаті, і дівчинка примостилася біля вогню по інший бік від юнака. Позаду голосно спала мама. Вона добряче переплюнула хропунку з потяга.
Від полум’я залишився лише заупокійний димок, одночасно мертвий і помираючий. Тієї ночі кімнату наповнювали ще й голоси.
ОБМІН НІЧНИМИ КОШМАРАМИ
Дівчинка. Розкажи. Що ти бачиш у своїх кошмарах?
Єврей. …Я бачу себе.
Бачу, як озираюся і махаю на прощання.
Дівчинка. Мені теж сняться кошмари.
Єврей. А що бачиш ти?
Дівчинка. Потяг і мого мертвого братика.
Єврей. Братика?
Дівчинка. Він помер, коли я їхала сюди, по дорозі.
Дівчинка і єврей, разом. Ja… Так.
Було б приємно сказати, що після цього невеликого прориву ні Лізель, ні Максу більше не снилися їхні кошмари. Було б приємно, але це неправда. Страшні сни з’являлися, як завжди, ніби найкращий гравець команди-суперника, про якого подейкують, що він зазнав травми чи захворів, — але ось він, розминається з усіма, готовий вийти на поле. Або як потяг, що за розкладом прибуває на нічний перон, тягнучи за собою мотузку зі спогадами. Все тягне і тягне. Весь час незграбно підкидає.
Єдиною переміною було те, що Лізель сказала татові, що уже досить доросла і сама може впоратися зі своїми кошмарами. На мить здалося, що тато образився, але, як це у нього водилося, він одразу вистрелив найпотрібнішими словами.
— Ой, дякувати Богу. — Він розплився у напівусмішці. — Нарешті я зможу нормально поспати. Те крісло мене просто вбивало. — Він обійняв дівчинку за плечі, і обоє пішли на кухню.
Час минав, і два різні світи все більше різнилися між собою: один — усередині будинку 33 на Небесній вулиці, а інший — існував і обертався за його межами, надворі. Уся хитрість була в тому, щоб їх не змішувати.
У зовнішньому світі Лізель вчилася знаходити більше корисного. Одного дня, коли поверталася додому з порожнім мішком для білизни, дівчинка помітила газету, що визирала зі сміттєвого баку. Тижневий випуск «Молькінзького Експресу». Вона вийняла газету і забрала її з собою, щоб подарувати Максу.
— Я подумала, — сказала Лізель, — що ти захочеш розгадати кросворд, щоб якось цікаво провести час.
Макс оцінив її подарунок і, на подяку за те, що вона принесла йому газету, прочитав її від першого до останнього слова, а за кілька годин ще й продемонстрував їй розгаданого кросворда — бракувало лише одного слова.
— Це кляте сімнадцяте по вертикалі, - сказав він.
У лютому 1941 року, на свій дванадцятий день народження, Лізель отримала ще одну вживану книжку і була дуже вдячна за цей подарунок. Вона називалася «Люди з бруду» і розповідала про дуже дивних батька і сина. Дівчинка обійняла маму і тата, а Макс ніяково стояв у кутку.
- Alles Gute zum Geburtstag . — Він легенько усміхнувся. — Бажаю всього найкращого у твій день народження. — Руки він тримав у кишенях. — Я не знав, а то б приготував якийсь подарунок. — Очевидна брехня — він не мав що їй дати, окрім хіба «Mein Kampf» , а він нізащо в світі не збирався давати німецькій дівчинці таку пропагандистську книжку. Це те саме, якби ягня подало ножа м’яснику.
Запала незручна тиша.
Лізель обійняла маму з татом.
Макс здавався таким самотнім.
Дівчинка важко ковтнула.
А тоді підійшла і вперше його обійняла.
— Дякую, Максе.
Спершу він просто стояв, та Лізель його не відпускала, і поступово його руки піднялися, і він обережно торкнувся її лопаток.
Тільки згодом вона дізнається про безпомічний вираз його обличчя. А також про те, що тієї миті Макс Ванденбурґ вирішив дати їй щось взамін. Я частенько уявляю, як він цілу ніч не може заснути, роздумуючи, що може їй подарувати.
Як виявилося, подарунок з’явився на папері десь за тиждень після її дня народження.
Він приніс його дівчинці раннього ранку, а тоді спустився бетонними східцями у те місце, яке тепер полюбляв називати своїм домом.
Сторінки з підвалу
Десь із тиждень Лізель нізащо не пускали до підвалу. Мама з татом самі носили Максові їсти.
— Ні, Saumensch, — відмовляла мама щоразу, коли дівчинка хотіла спуститися до підвалу. У неї завжди були якісь відмовки. — А чом би тобі не зайнятися чимось корисним тут , наприклад закінчити прасування? Думаєш розносити білизну містом — то дуже велика робота? А ти спробуй-но попрасуй. — Якщо вже маєте репутацію сварливої баби, то для гарної справи можете послуговуватись будь-якими хитрощами. Розині хитрощі працювали на славу.
За той тиждень Макс вирізав декілька сторінок з «Mein Kampf» і замалював їх білою фарбою. Тоді за прищепки підвісив їх до мотузки, натягнутої через цілий підвал. Коли вони висохли, почалася найважча робота. Макс був досить освіченим, але він аж ніяк не був письменником чи художником. Однак він вигадав потрібні слова і подумки повторяв їх доти, доки не зміг розповісти без жодної помилки. Лише тоді він почав писати історію, покриваючи нею папір, що зсутулився і вкрився бульбашками під натиском підсохлої фарби. Пером йому слугував маленький чорний пензлик.
«Навислий чоловік».
Макс підрахував, що йому знадобиться тринадцять сторінок, тому пофарбував сорок, припускаючи, що зіпсованих буде принаймні вдвічі більше, ніж успішних. Він також вправлявся на сторінках «Молькінзького Експресу» — намагався довести до пуття свої незграбні малюнки. Він працював, а у вухах лунав шепіт дівчинки: «Його волосся, — казала вона, — як пір’я».
Коли з писаниною було покінчено, він узяв ножа, проштрикнув кожну сторінку і скріпив їх мотузкою. У нього вийшла тринадцятисторінкова книжечка, у якій розповідалося про таке:
Наприкінці лютого, коли Лізель над ранок прокинулась, до її кімнати прослизнув силует. Властивість Макса — з’являтися якомога тихіше, наче безшумна тінь.
Дівчинка вглядалася в темряву, проте ледь-ледь розгледіла чоловіка, що наближався до неї.
— Агов?
Жодної відповіді.
Нічого, окрім тиші його кроків, що підступала, коли він підійшов до ліжка і поклав книжечку на підлогу, поряд із її шкарпетками. Сторінки хруснули. Злегка. Один їх край загинався до підлоги.
— Агов?
Цього разу він відповів.
Лізель не могла точно визначити, звідки пролунали слова. Головне, що вона їх почула. Вони наблизились і опустились на коліна біля ліжка.
— Запізнілий подарунок на день народження. Подивишся зранку. Добраніч.
Якийсь час вона то засинала, то знову прокидалася, уже не певна, чи Макс справді приходив, чи це їй наснилося.
Вранці, коли Лізель прокинулась і перекотилася на край ліжка, на підлозі вона помітила сторінки. Вона простягнула руку і підняла їх, прислухаючись, як папір шурхотить у її вранішніх руках.
«Все своє життя я боявся людей, які нависали наді мною…».
Дівчинка гортала сторінки, а вони тріщали, ніби перешкоди у радіоприймачі.
«Три дні, як мені потім розповіли… і що я побачив, коли прокинувся?»
Затерті сторінки «Mein Kampf» , їм затулили рота, вони задихалися під шаром фарби, коли їх гортали.
«Тоді я зрозумів, що найкращий навислий чоловік у моєму житті…»
Лізель тричі читала і переглядала Максів подарунок, щоразу звертаючи увагу на новий штрих чи нове слово. Прочитавши її втретє, дівчинка тихенько вибралася з ліжка і попрямувала до кімнати батьків. Виділене місце біля каміна було порожнім.
Вона роздумувала, як вчинити, і дійшла висновку, що було б добре, ба більше — було б просто бездоганно — подякувати йому там, де творилася книжка.
Лізель спустилася східцями до підвалу. Вона помітила, що на стіні проступає уявна фотокартка в рамці — таємниця з лагідною усмішкою.
Лише кілька метрів — а така довга та дорога до полотен і банок з-під фарби, які ховали за собою Макса Ванденбурґа. Вона відсунула ближні до стіни полотнища, і утворився вузенький коридор, крізь який можна було зазирнути досередини.
Спершу Лізель побачила його плече, тоді повільно і натужно просунула руку крізь невеличку щілину і торкнулася плеча. Його одяг був холодним. Він не прокинувся.
Дівчинка відчувала його ледь чутне дихання, бачила, як плече трішки підіймається, а тоді знову опускається. Декілька секунд вона спостерігала. Тоді сіла і сперлася на стіну.
Здавалося, що заспане повітря припленталося за нею до підвалу.
Незграбні літери з її уроків велично розтягнулися на стіні біля східців — зазубрені, такі дитячі і такі милі. Вони споглядали, як захований єврей і маленька дівчинка сплять, рукою до плеча.
Обоє дихали.
Німецькі і єврейські легені.
Біля стіни лежав «Навислий чоловік» , німий і задоволений, як приємна сверблячка в ногах Лізель Мемінґер.