Частина 3
«Mein Kampf»
а також: дорога додому — зламана жінка — боєць — хитрун — ознаки літа — арійська крамарка — храпунка — двоє спритників — і помста у вигляді суміші льодяників
Дорога додому
«Mein Kampf».
Книжка, написана рукою самого фюрера.
Це була третя надзвичайно важлива книжка, що потрапила до Лізель Мемінґер, тільки цього разу вона її не крала. Вона нагрянула за адресою Небесна вулиця, 33, десь за годину після того, як Лізель, прокинувшись від звичного кошмару, знову поринула в сон.
Хтось може сказати — це диво, що книжка взагалі у неї з’явилася.
Її подорож почалася з дороги додому того вечора, коли палало багаття.
Лізель з татом пройшли уже півдороги до Небесної вулиці, і тут дівчинка уже не мала сили терпіти. Вона зігнулася і вийняла книжку, що диміла, дозволивши їй боязко перестрибувати з руки на руку.
Коли вона достатньо охолола, обоє якусь мить дивилися на неї, очікуючи слів.
Тато:
— Що це, в біса, таке?
Він простягнув руку і вихопив «Знизування плечима». Не було потреби щось пояснювати. Було очевидним, що дівчинка поцупила її з вогню. Книжка була теплою і вогкою, блакитною і червоною — спантеличеною, — і Ганс Губерманн розгорнув її. Сторінки тридцять вісім і тридцять дев’ять.
— Ще одна?
Лізель потерла ребра.
Так.
Ще одна.
— Скидається на те, — припустив тато, — що мені більше не доведеться обмінювати цигарки, еге ж? Ти встигаєш красти їх частіше, ніж я — купляти.
Лізель, натомість, мовчала. Можливо, вона вперше усвідомила, що злочин промовляє сам за себе. Неспростовно.
Тато розглядав назву, ймовірно дивуючись, чим саме ця книжка загрожувала душам і мізкам німців. Тоді віддав її дівчинці. Щось сталося.
- Ісус, Марія і Йосип. — Кожне слово облущувалося по краях. Тоді відламувалось і утворювало наступне.
Крадійка більше не могла стримуватися:
— Що, тату? Що таке?
— Звісно.
Як і більшість людей на порозі відкриття, Ганс Губерманн заціпенів. Наступні слова він або викрикне, або вони не продеруться крізь його зуби. Або, швидше за все, стануть повторенням того, що він уже сказав секунду тому.
— Звісно.
Цього разу його голос звучав як кулак, який тільки-но стукнув по столу.
Чоловік щось бачив. Перед його очима, швиденько, наче на перегонах, одна за одною мінялися картинки, але видіння було надто високо і надто далеко, тож Лізель не могла його бачити. Вона просила:
— Тату, ну скажи, що таке? — Дівчинка стривожилась, що він розповість мамі про книжку. Як це зазвичай буває у людей, Лізель переймалася тільки цим. — Ти розкажеш їй?
— Що?
— Ти знаєш. Ти розкажеш мамі?
Ганс Губерман досі переглядав картинки — високий і далекий.
— Про що?
Вона підняла книжку.
— Про це. — Лізель помахала нею в повітрі, ніби револьвером.
Тато здивувався.
— Чого б це?
Вона ненавиділа такі запитання. Вони примушували її визнати огидну правду, показати свою мерзенну крадійську природу.
— Бо я знову вкрала.
Тато зігнувся і присів навпочіпки, а тоді знову підвівся й опустив руку дівчинці на голову. Погладив її волосся довгими шорсткими пальцями і промовив:
— Звичайно ж, не розкажу. Не бійся.
— А що ти зробиш?
Оце було питання.
Яку дивовижну відповідь Ганс Губерманн знайде у розрідженому повітрі Небесної вулиці?
Перед тим як дізнаєтесь, хотів би показати вам, що промайнуло у його голові перед прийняттям рішення.
ТАТОВІ ШВИДКОПЛИННІ ВИДІННЯ:
Спершу він побачив книжки Лізель: «Посібник гробаря», «Собака на ім’я Фауст», «Маяк», а тепер і «Знизування плечима».
Далі — кухню і запального Ганса-молодшого, що читає ті книжки за столом, де їх часто читає дівчинка.
Він каже: «Що за непотріб читає це дівчисько?»
Син повторює те саме питання тричі, а тоді пропонує годящу літературу.
— Послухай, Лізель, — тато обійняв її за плечі, і вони продовжили йти. — Ця книжка — наша таємниця. Ми читатимемо її вночі або в підвалі, як інші книжки, але ти мусиш мені дещо пообіцяти.
— Будь-що, тату.
Ніч була спокійною і нечутною. Усе прислухалося.
— Якщо я коли-небудь попрошу тебе зберегти для мене таємницю, ти нікому не розкажеш.
— Обіцяю.
— От і добре. Ходімо. Якщо ми запізнимось, мама нас уб’є, а ми цього не хочемо, правда? Як тоді красти книжки, еге ж?
Лізель усміхнулась.
Лише згодом вона дізналася, що через декілька днів її прийомному татові вдалося обміняти трохи цигарок на іншу книжку, яка, втім, була не для неї. Він постукав у двері Молькінзького відділення Нацистської партії і насмілився запитати про свою заявку на членство. Коли це питання обговорили, він простягнув їм свої останні копійки і дюжину цигарок. За це він отримав вживаний примірник «Mein Kampf» .
— Приємного читання, — сказав один із членів партії.
— Дякую, — кивнув Ганс.
Він уже вийшов на вулицю, та все одно почув розмову чоловіків за дверима. Один голос лунав особливо виразно.
— Його ніколи не приймуть, — сказав він, — навіть якщо він купить сотню примірників «Mein Kampf».
Цю заяву підтримали одноголосно.
Ганс тримав книжку у правій руці і міркував про поштові витрати, безцигаркове існування і прийомну дочку, яка підкинула йому геніальну ідею.
— Дякую, — повторив він, а перехожий перепитав, що він сказав.
З притаманною йому привітністю Ганс відповів:
— Нічого, друже, це пусте. Heil Hitler! — і попрямував уздовж Мюнхенської вулиці зі сторінками фюрера в руці.
Мабуть, у ту мить у нього була добра пригоршня суперечливих почуттів, адже ідею йому підказала не лише Лізель, а й його син. Можливо, він справді боявся, що вже ніколи його не побачить? А з іншого боку, він був у захват від цієї захопливої ідеї, поки не насмілюючись уявити усі складнощі, ризики і лиховісні дурниці. Зараз самої ідеї було достатньо. Вона була незнищенною. Втілити її в життя — ну, це вже зовсім інше. А сьогодні нехай уже він порадіє.
Дамо йому сім місяців.
А тоді прийдемо по нього.
О, ще й як прийдемо.
Мерова бібліотека
На Небесну вулицю, 33, без сумніву, насувалося щось надзвичайне, та Лізель про це ще не знала. Трохи перекручу відомий людський вислів — дівчинку обсіли куди нагальніші клопоти.
Вона поцупила книжку.
Хтось це бачив.
Крадійка книжок відреагувала. Належним чином.
Хвилину за хвилиною, годину за годиною, дівчинку не відпускала тривога чи, вірніше, параноя. Ось що крадійство може зробити з людиною, а що вже казати про дитину. Одразу уявляються розмаїті способи піймання на гарячому. Декілька прикладів. Люди, що вискакують з провулків. Вчителі, яким, не знати звідки, відомо про всі ваші гріхи. Шелесне листок чи десь поблизу грюкне хвіртка, а на порозі уже ввижається поліція.
Сама параноя була покаранням для Лізель, бо дівчинка боялася відносити прання до мерового будинку. Думаю, ви зрозуміли — коли цей день настав, Лізель не просто так оминула будинок на вулиці Ґранде. Вона віднесла білизну покрученій артритом Хелені Шмідт і забрала прання від котолюбів Вайнґартнерів, але не навідалася до будинку, де мешкали B … urgermeister Хайнц Германн і його дружина Ільза.
ЩЕ ОДИН ШВИДЕНЬКИЙ ПЕРЕКЛАД
BЕurgermeister = мер
Спершу Лізель сказала, що просто забула про них, — найжалюгідніша відмовка з усіх, що я чув, адже будинок стоїть на пагорбі, здіймаючись над усім містом, і не помітити його просто неможливо. Коли вона знову пішла до мера і вкотре повернулася з порожніми руками, то збрехала, що нікого не було вдома.
— Нікого не було вдома? — недовірливо перепитала мама. А від недовірливості у неї свербіли руки взятися за дерев’яну ложку. Вона помахала нею до дівчинки і сказала: — Негайно повертайся туди, а якщо прийдеш з порожніми руками, можеш взагалі не приходити додому.
— Так і сказала?
Це Руді перепитував Лізель, коли та розповіла йому про маму.
— Хочеш, втечемо разом?
— Ми помремо з голоду.
— Та я й так помираю. — Обоє засміялися.
— Ні, - сказала Лізель. — Я мушу це зробити.
Вони йшли містом, як завжди, коли Руді її супроводжував. Він намагався бути джентльменом і нести мішок, але дівчинка завжди відмовлялася. Загроза Watschen’у нависала тільки над її головою, тож лише вона могла правильно нести мішка. Хтось інший міг підкидати його, крутити ним чи зробити з ним ще якусь необачну маніпуляцію, нехай навіть найнезначнішу, тому дівчинка не хотіла ризикувати. А ще вона підозрювала, що, коли дозволить Руді нести мішка, за свою допомогу той вимагатиме поцілунку, а це теж неприпустимо. До того ж Лізель уже звикла до своєї ноші. Вона переносила її з одного плеча на інше, поперемінно, десь через кожних сто кроків.
Лізель йшла зліва, Руді простував справа. Майже всю дорогу він базікав — про останній футбольний матч на Небесній вулиці, про роботу в татовій кравецькій крамниці, і ще про різну всячину, що спадала йому на думку. Лізель намагалася слухати, але їй не вдавалося. Усе, що вона чула — це страх, який дзвенів у вухах, і з кожним кроком до вулиці Ґранде він усе більше наростав.
— Що ти робиш? Це хіба не тут?
Лізель кивнула на підтвердження його слів, бо перед цим намагалася оминути мерів будинок і виграти ще трохи часу.
— Ну, то йди, — поквапив її Руді. Молькінґ огортала темрява. З-під землі виповзав холод. — Рухайся, Saumensch. — Він залишився біля хвіртки.
Після стежки до ґанку вели вісім сходинок, а далі були величезні страхітливі двері. Лізель насуплено глянула на мідний дверний молоток.
— Чого ти чекаєш? — вигукнув Руді.
Лізель обернулася і зміряла поглядом вулицю. Чи є в неї якийсь, будь-який спосіб уникнути цього? Чи є ще якась відмовка, а по правді — брехня, про яку вона не подумала?
— Ти ще довго будеш там стовбичити? — здалеку знову пролунав голос Руді. — Чого ти, в біса, чекаєш?
— Може, ти вже стулиш свою пельку, Штайнере? — Це був вигук, який вона прокричала шепотом.
— Що ти сказала?
— Я сказала, закрийся, дурний Saukerl …
На цих словах Лізель знову повернулася до дверей, взялася за мідного молотка і повільно, тричі постукала в двері. По той бік наблизились кроки.
Спершу дівчинка не дивилась на жінку, а втупилась в мішок з білизною, який тримала в руці. Передаючи його, уважно розглянула шнурочок, яким стягувався мішок. Їй передали гроші і все, більше нічого. Мерова жінка, яка ніколи не говорила, просто стояла у своєму купальному халаті, а її м’яке пухнасте волосся було зібрано у короткий хвостик. Протяг нагадав про себе. Щось на кшталт уявного дихання трупа. Досі жодного слова від жінки, а, коли Лізель нарешті насмілилась глянути на неї, її обличчя не засуджувало, воно було холодним і далеким. Якусь мить вона дивилася на Руді поверх її плеча, а тоді кивнула, зробила крок назад і зачинила двері.
Якийсь час Лізель стояла на ґанку й оглядала вертикальне полотно дверей.
— Агов, Saumensch! — Ніякої реакції. — Лізель!
Дівчинка відступила.
Обережно.
Вона прозадкувала декілька кроків, розмірковуючи.
Може, жінка таки не бачила, як вона поцупила книжку. Тоді вже сутеніло. Може, це був якраз один з тих випадків, коли здається, що хтось дивиться прямісінько на вас, а потім виявляється, що він дивиться на щось інше, або просто замріявся. Як би там не було, Лізель відмовилась від подальшого аналізу. Їй зійшло з рук, от і добре.
Дівчинка обернулася і решту східців пройшла уже нормально, перестрибнувши три останні.
— Ходімо, Saukerl. — Вона навіть розсміялась. Параноя в одинадцять років — хоч куди. А позбутися клопотів в одинадцять років — це просто блаженство.
МАЛЕНЬКЕ ЗАУВАЖЕННЯ, ЩО ЗІПСУЄ БЛАЖЕНСТВО
Нічого їй з рук не зійшло.
Мерова дружина дуже добре її розгледіла.
Вона лише чекала зручної нагоди.
Минуло декілька тижнів.
Футбол на Небесній вулиці.
Читання «Знизування плечима» з другої до третьої ночі після кошмарів або вдень у підвалі.
Ще один безпечний візит до мерового будинку.
Усе йшло чудово.
До.
Наступного візиту Лізель, без Руді, і можливості проявити себе. То був день збору прання.
Мерова дружина відчинила двері, але в руках у неї не було мішка, як зазвичай. Натомість вона відійшла вбік і жестом крейдяної руки і зап’ястя запросила дівчинку ввійти.
— Я прийшла тільки для того, щоб забрати білизну. — Кров висохла в її жилах. Вони розкришились. Лізель мало не розсипалась на шматочки просто на східцях.
Тоді жінка промовила до неї перше слово. Вона простягнула руку з холодними пальцями і сказала:
- Warte — почекай.
Впевнившись, що дівчинка заспокоїлась, жінка повернулась і швиденько зайшла в будинок.
— Слава Богу, — видихнула Лізель. — Вона принесе його. — Його — це мішок з білизною.
Але те, з чим повернулась жінка, навіть трішки не скидалося на мішок.
Вона зупинилася з неймовірно тендітною непохитністю, тримаючи біля живота башточку книжок, що сягала її грудей. Вона здавалася такою крихітною проти тих велетенських дверей. Довгі світлі вії і легесенький порух обличчям. Запрошення.
Зайди і подивись, ніби промовляла вона.
Вона буде мене катувати, подумала Лізель. Вона затягне мене досередини, розведе вогонь у каміні і кине туди мене, книжки і все інше. Або зачинить у підвалі без їжі.
Однак, з якоїсь причини — напевне, її заманили книжки, — дівчинка зрозуміла, що заходить в будинок. Рипіння її туфель по дерев’яній підлозі примусило Лізель зіщулитись, а, коли вона досягла найболючішого місця і дерево застогнало, вона майже зупинилася. Мерова дружина від цього не збентежилась. Вона лише мигцем озирнулася і пішла далі, до дверей каштанового кольору. На її обличчі з’явилося запитання.
Ти готова?
Лізель трохи витягнула шию, ніби хотіла заглянути крізь двері, що стали їй на заваді. Це, звісно ж, означало, що вона хоче їх відчинити.
- Ісус, Марія…
Вона промовила це вголос, і слова розсипалися по кімнаті, заповненій холодним повітрям і книжками. Книжки були скрізь! Кожна стіна озброїлася вщерть забитими, проте акуратними стелажами книжок. Важко було розгледіти колір стін. Написи розмаїтих форм і розмірів вкривали корінці чорних, червоних, сірих та інших різнобарвних книжок. Одне з найпрекрасніших місць, яке Лізель коли-небудь бачила.
Зачудована, вона усміхнулася.
Невже така кімната справді існує?
Вона спробувала стерти усмішку рукою, але одразу зрозуміла, що марно старається. Дівчинка відчувала очі жінки, що вивчали її з ніг до голови, а, коли глянула на неї, погляд зупинився на її обличчі.
Вона і гадки не мала, що може бути так тихо. Тиша розтягнулася, як гумка, що нестерпно хоче тріснути. Лізель розірвала її.
— Можна?
Слово повисло серед неосяжного і пустого простору з дерев’яною підлогою. Між книжками і дівчинкою пролягли милі.
Жінка кивнула.
Так, можна.
Поступово кімната зменшилась, і крадійці книжок вистачило декілька кроків, щоб дотягнутися до полиць. Тильною стороною долоні Лізель провела по першій полиці, прислухаючись до шереху нігтів, що ковзали корінцями книжок. Прозвучало, ніби якийсь інструмент або мелодія лунких кроків. Вона провела двома руками. Вона пробігала полиці. Одну за одною. І сміялась. Її голос розплескувався, клекотав у горлі, і коли вона врешті зупинилась посеред кімнати, то ще довгенько переводила погляд з полиць на свої пальці і знову на полиці.
Скількох книжок вона торкнулася?
Скільки з них вона відчула ?
Вона підійшла до стелажів і знову пробігла рукою корінцями, цього разу набагато повільніше, внутрішньою стороною долоні, так, що її м’яка шкіра відчувала невеликий хребет кожної книжки. Люстра кидала донизу яскраві смуги світла, і дівчинці здавалося, що це якась магія, щось неймовірне. Декілька разів Лізель ледь не витягла книжку з полиці, але врешті не насмілювалась їх тривожити. Все було занадто бездоганно.
Ліворуч вона знову побачила жінку — та стояла біля великого письмового столу і досі тримала перед собою маленьку башточку. Стояла, трішки схилившись від захвату. Здавалося, що усмішка застигла на її губах.
— Ви хочете, щоб я…?
Лізель не докінчила запитання, а просто показала те, що хотіла запитати, — вона підійшла й обережно взяла книжки з рук жінки. Тоді помістила їх у прогалину на стелажі, недалеко від прочиненого вікна. Всередину заповзав холод.
На мить Лізель завагалася, чи, бува, не зачинити вікно, але вирішила залишити все, як є. Це не її дім, та й узагалі, краще не пхати носа в чужі справи. Замість того вона повернулася до жінки, чия посмішка тепер скидалася на синець, а руки делікатно повисли вздовж тіла. Руки, як у дівчинки.
Що тепер?
Ніяковість прослизнула до кімнати, й Лізель кинула останній швидкий погляд на стіни книжок. У неї на язику вертілися слова, і вона поспіхом кинула:
— Мені треба йти.
Тричі вона намагалася покинути будинок.
Дівчинка декілька хвилин простояла у передпокої, але жінка так і не вийшла, а коли Лізель повернулася до входу в кімнату, то побачила, що вона сидить за столом і невидющим поглядом дивиться на одну з книжок. Дівчинка вирішила не турбувати її. У передпокої вона взяла мішок з пранням.
Цього разу Лізель оминула болюче місце на підлозі і пройшла довгим коридором, притримуючись стіни ліворуч. Коли вона зачинила за собою двері, мідний молоток забряжчав у її вухах. Притиснувши до себе мішка з білизною, дівчинка погладила дерев’яну плоть.
— Час іти, — промовила вона.
Спершу Лізель була геть приголомшена.
Неймовірні враження від переповненої книжками кімнати і зламана жінка простували поряд із нею. Вона споглядала їх на будинках, ніби виставу. Мабуть, це було схоже на ті відчуття, які переповнювали Ганса, коли йому стукнула ідея з «Mein Kampf» . Куди б дівчинка не глянула, їй всюди ввижалася мерова дружина з купкою книжок у руках. На поворотах їй вчувалося, як шурхотять її руки, що потривожили книжкові корінці на полицях. Вона бачила прочинене вікно, бачила, як виходила, не кинувши бодай нікчемного «дякую».
Згодом на зміну спокою прийшли роздратування і самокритика. Вона почала картати себе.
— Ти навіть нічого не сказала. — Вона різко струсонула головою, не припиняючи поспішно крокувати. — Хоча б «до побачення». Чи «дякую». Чи «це найпрекрасніше з усього, що я коли-небудь бачила». Нічого!
Лізель, звісно ж, була крадійкою книжок, але ж це зовсім не означає, що вона має бути невихованою. Це не означає, що вона може забути про ввічливість.
Ще декілька хвилин вона йшла і боролася зі своєю нерішучістю.
На Мюнхенській вулиці боротьба припинилася.
Щойно Лізель розгледіла вивіску «STEINER — SCHNEIDERMEISTER»[30], вона зненацька розвернулася і побігла назад.
Цього разу вона не вагалася.
Дівчинка гупнула по дверях, а ті відлунили міддю крізь дерево.
Scheisse![31]Перед нею стояла не мерова дружина, а пан мер власною персоною. Поспішаючи, Лізель не помітила, що на вулиці навпроти будинку стояла машина.
Вусатий і чорнокостюмний, чоловік сказав:
— Чим я можу допомогти?
Лізель не могла промовити й слова. Поки що не могла. Вона зігнулася, задихаючись, та, на її щастя, жінка з’явилася, тільки-но вона трохи відхекалась. Ільза Германн зупинилася за спиною свого чоловіка, трохи збоку.
— Я забула, — сказала Лізель. Вона підняла мішок і показала його жінці. Попри уривчастий подих дівчинка протискувала слова крізь просвіт у дверях — поміж мером і дверима — до його дружини. Вона докладала стільки зусиль, щоб дихати, що слова вилітали клаптями. — Я забула… тобто я просто… хотіла, — видихнула Лізель, — по… подякувати вам.
На обличчі мерової дружини знову виник синець. Вона подалася вперед, стала поряд із чоловіком, ледь-ледь кивнула і зачинила двері.
Лізель ще хвилину-дві затрималась на ґанку.
Вона усміхалася східцям.
Знайомство з борцем
А зараз трохи поміняємо декорації.
Досі усе було якось занадто просто, друже, чи не так? Спробуймо на хвилинку-другу залишити Молькінґ.
Це піде нам на користь.
А ще — це важливо для історії.
Ми трішки помандруємо — до таємного сховку — і побачимо те, що побачимо.
ЕКСКУРСІЯ СТРАЖДАННЯМИ
Ліворуч,
а може, праворуч,
а може, й навіть прямо,
ви побачите маленьку чорну кімнату.
В ній сидить єврей.
Він — покидьок.
Він помирає з голоду.
Він боїться.
Прошу вас, спробуйте не відводити погляду.
Декілька миль на південний захід, у Штутгарті, далеко від крадійок книжок, мерових дружин і Небесної вулиці, у темряві сидів чоловік.
Це було найкраще місце, так вони вирішили. У темряві єврей не такий примітний.
Він сидів на своїй валізі і чекав. Скільки днів уже минуло?
Здавалося, що минуло вже багато тижнів, а все, що він їв, — це смердючий подих власного голоду, більше не було нічого. Час від часу поряд снували голоси, а інколи він навіть прагнув, щоб хтось із них постукав, відчинив двері і витяг його звідси, на нестерпне світло. Та все, що йому залишалося, — це сидіти на валізковому дивані, підперши долонями підборіддя, і пропалювати ліктями стегна.
Був сон, голодний сон, роздратування від напівсвідомості і покарання підлоги.
Не зважай на ноги, що сверблять.
Не шкрябай ступні.
І не дуже рухайся.
Нехай усе буде так, як є, чого б воно тобі не коштувало. Можливо, незабаром настане час вирушати. Світло, як постріл. Як вибухівка для очей. Можливо, незабаром вирушати. Можливо, незабаром, тож прокинься. Негайно прокинься, щоб тобі! Прокинься.
Двері відчинились і зачинились, над ним схилилася якась постать. Рука поплескала холодні хвилі його одягу і замурзані потоки під ними. За рукою з’явився голос.
— Максе, — прошепотів він. — Максе, прокинься.
Його очі відреагували не так, як це зазвичай буває від шоку. Він не кліпав, не мружився, не водив ними, як навіжений. Так буває, коли прокидаєшся від кошмару, а не посеред нього. Ні, він повільно розплющив очі, з темряви у морок. А от його тіло відреагувало — він смикнувся вгору і викинув руку, ловлячи повітря.
Голос взявся його заспокоювати.
— Вибач, що так довго не приходив, мені здавалося, що за мною хтось стежить. Та й той чоловік щось затягнув із виготовленням посвідчення особи, але… — Невелика пауза. — Тепер воно у тебе є. Не найкращої якості, але, якщо пощастить, допоможе тобі доїхати туди, коли вже не буде іншого виходу. — Він присів і махнув на валізу. В іншій руці він тримав щось плоске і важке. — Ну ж бо, підводься.
Макс послухався, підвівся і пошкрябався. Він відчував, як напружилися його кості.
— Посвідчення всередині. — Він простягнув книжку. — Тобі також слід покласти туди карту і вказівки. Там ще є ключ — захований усередині в обкладинці. — Він якомога тихіше розстебнув валізу і поклав туди книжку, наче якусь бомбу. — Я повернуся за декілька днів.
Він залишив невеликого мішечка з хлібом, салом і трьома маленькими морквинами. А ще — пляшкою води. Він не вибачався.
— Це все, що мені вдалося дістати.
Двері відчинилися, двері зачинилися.
Знову наодинці.
І одразу ж до нього долинув звук.
У темряві, наодинці, усе здавалося неймовірно шумним. Кожен його рух відлунював, ніби шурхіт складки. Він почувався як людина у паперовому костюмі.
Їжа.
Макс розділив хліб на три шматки і відклав два. А тоді накинувся на той, що тримав у руці, жував і ковтав, проштовхуючи його пересохлим коридором свого горла. Сало було холодним і твердим, воно ривками опускалося донизу, подекуди затримуючись на своєму шляху. Великі ковтки відривали його і зіштовхували донизу.
Тоді морквини.
Він знову відклав дві і жадібно вгризся у третю. Звук був неймовірний. Жодних сумнівів, до самого фюрера долинали звуки помаранчевої трощі в його роті. Зуби ламалися від кожного укусу. Запиваючи, він був упевнений, що ковтає їх. Наступного разу, порадив сам собі, спочатку пий.
Пізніше, йому на полегшення, коли відлуння облишили його і він знайшов у собі сміливість перевірити їх пальцями, Макс виявив, що усі його зуби на місці, неушкоджені.
Він спробував усміхнутися, але усмішка все не приходила. Він міг лише уявити цю боязку спробу і свій рот, повен зламаних зубів. Декілька годин він і далі обмацував їх.
Тоді розстебнув валізу і вийняв книжку.
У темряві він не міг розгледіти назви, а ризик запалити сірника зараз був як ніколи великим.
Він заговорив, а на смак було як шепіт.
— Будь ласка, — промовив Макс. — Будь ласка.
Він звертався до чоловіка, якого ніколи не зустрічав. Окрім декількох інших важливих подробиць він знав його ім’я. Ганс Губерманн. Він знову звернувся до нього, до цього далекого незнайомця. Він благав.
— Будь ласка.
Ознаки літа
Так от, тепер ви знаєте.
Вам добре відомо, що з’явиться на Небесній вулиці наприкінці 1940 року.
Я знаю.
Ви знаєте.
Лізель Мемінґер, однак, до цієї категорії не належить.
Для крадійки книжок це було звичайнісіньке літо. Воно складалося з чотирьох основних елементів, або ознак. Інколи вона дивуватиметься, яка з них була найсильнішою.
А СЕРЕД ПРЕТЕНДЕНТІВ…
1. Щонічне просування сторінками «Знизування плечима» .
2. Читання на підлозі мерової бібліотеки.
3. Футбол на Небесній вулиці.
4. Використання різноманітних можливостей для крадійства.
«Знизування плечима» Лізель вважала чудовою книжкою. Щоночі, заспокоївшись після чергового кошмару, вона раділа від того, що прокинулась і може взятися за читання.
— Кілька сторінок? — запитував тато, а Лізель кивала. Іноді вони дочитували розділ уже наступного дня, у підвалі.
Претензії влади до цієї книжки були очевидними. Головний герой — єврей, і його описували вельми позитивно. Таке не можна пробачити. Він був заможним чоловіком, який втомився від того, що життя проходить повз, — як він ще казав, він втомився знизувати плечима на усі труднощі та втіхи людського буття.
У Молькінґу саме починалося літо, і тато з дівчинкою дійшли до того моменту, де розповідалося, що чоловік їде у справах до Амстердама, а надворі тремтить сніг. Лізель дуже подобався цей фрагмент — про тремтіння снігу.
— Саме це він і робить, коли падає, - розповідала вона Гансу. Обоє сиділи на ліжку — тато у напівсні, а Лізель із широко розплющеними очима.
Іноді вона спостерігала, як тато спить, дізнаючись про нього більше і менше, ніж кожен із них усвідомлював. Часто дівчинка чула, як вони з мамою обговорюють брак роботи або заводять невеселу розмову про те, як Ганс збирався провідати сина, а, приїхавши до нього, дізнався, що той більше не орендує квартиру і, ймовірно, уже прямує на війну.
- Schlaf gut , тату, — говорила Лізель у такі дні. — Гарних снів, — і, перелізши через нього, сповзала з ліжка, щоб вимкнути світло.
Наступною ознакою, як я уже казав, була мерова бібліотека.
Щоб ви зрозуміли, про що йдеться, пропоную поглянути на прохолодний липневий день. Руді був обурений, м’яко кажучи.
За кого вона себе має, ця Лізель Мемінґер, заявляючи йому, що сьогодні вона понесе прання і прасування без нього? Що це він, не гідний іти поряд з нею?
— Досить скиглити, Saukerl, — дорікнула йому дівчинка. — Я просто погано почуваюся. А ти пропустиш гру.
Він глянув на неї через плече.
— Ну, якщо ти так кажеш. — Він показав їй Schmunzeln. — Тримай собі своє прання. — Руді побіг і, не гаючи часу, приєднався до команди. Лізель дійшла до кінця Небесної вулиці і озирнулася саме вчасно, щоб побачити, що хлопчик зупинився біля ближніх саморобних воріт. Він махав їй.
- Saukerl, — засміялася дівчинка, і, підіймаючи руку, вона була упевнена, що в ту саму мить Руді назвав її Saumensch . Думаю, що це любов — така, яка може бути в одинадцять років.
Вона побігла — до вулиці Ґранде і мерового будинку.
Звісно ж, тут був і піт, і зім’яте важке дихання, що простягнулося перед нею.
Але вона читала.
Мерова дружина — вона уже вчетверте приймала у себе Лізель — сиділа за письмовим столом і просто дивилася на книжки. Під час другого візиту дівчинка отримала від неї дозвіл вийняти з полиці книжку і проглянути її, а це спонукало Лізель вийняти ще одну, а тоді ще одну, доки до неї не пристали з півдесятка книжок — дівчинка тримала їх під пахвою або складала на купку, що росла в іншій руці.
Цього разу дівчинка стояла посеред прохолодної кімнати, у неї гуркотіло в животі, проте безмовна і зламана жінка ніяк на це не відреагувала. Вона була у своєму незмінному халаті і, хоча й кілька разів глянула на дівчинку, надовго погляду не затримувала. Її увагу куди більше привертало те, що було поряд, те, чого їй бракувало. Вікно було прочинене навстіж, ніби холодна квадратна пащека з поодинокими поривчастими подихами.
Лізель сиділа на підлозі. Навколо розкинулися книжки.
Минуло сорок хвилин, і вона підвелася, щоб іти. Кожна книжка повернулася на місце.
— До побачення, пані Германн. — Ці слова завжди звучали якось неймовірно. — Дякую. — Жінка дала їй гроші за прання, і Лізель пішла. Не можна було гаяти ні хвилини, і дівчинка побігла додому.
Літо тривало, а кімната, заповнена книжками, ставала теплішою, і з кожним новим візитом підлога уже не була такою неприємною. Лізель сиділа, а поряд лежала купка книжок — вона читала по декілька абзаців кожної з них, намагаючись запам’ятати слова, яких не знала, щоб вдома запитати про них у тата. Пізніше, уже підлітком, коли вона писала про ці книжки, Лізель не могла пригадати їхніх назв. Жодної з них. Можливо, вона б краще запам’ятала, якби вкрала їх.
Проте у її пам’яті закарбувалося ім’я, що незграбними літерами було виведене на внутрішній стороні обкладинки однієї книжки з малюнками.
ІМ’Я ХЛОПЦЯ
Йоганн Германн
Лізель прикусила губу, але довго стримуватися не могла. Все ще сидячи на підлозі, дівчинка обернулася, глянула на закутану у халат жінку і поцікавилась:
— Йоганн Германн, — промовила вона. — Хто це?
Жінка дивилася повз неї, кудись біля її колін.
Лізель перепросила:
— Вибачте. Мені не слід було питати… — Вона залишила речення помирати власною смертю.
Обличчя жінки не змінилося, однак вона таки заговорила:
— Для цього світу він більше ніхто, — пояснила вона. — Він був моїм…
АРХІВ СПОГАДІВ
О, я добре його пам’ятаю.
Небо було похмурим і глибоким, як трясовина.
Молодого хлопця, ніби величезним терновим вінком, обплутав колючий дріт.
Я розплутав його і виніс звідти. Високо над землею ми обоє опустилися на коліна. Минав іще один день 1918 року.
— Крім того, — мовила вона, — він замерз на смерть. — Якусь мить жінка перебирала руками, а тоді повторила: — Він замерз на смерть, я впевнена.
Мерова дружина — одна з багатьох таких самих жінок. Без сумніву, ви її зустрічали. У своїх розповідях, віршах, на тих екранах, що ви так любите на них дивитися. Вони є всюди, то чом би їй не бути і в нашій історії? На мальовничому пагорбі у маленькому німецькому містечку? Тут можна страждати так, як і в будь- якому іншому місці.
Річ у тім, що для Ільзи Германн страждання було відрадою. Коли воно не схотіло відпускати, жінка поступилася і прийняла його.
Вона могла застрелитися, роздряпати себе нігтями чи обрати якийсь інший спосіб самокатування, але схилилася до того, що, мабуть так вона думала, було найслабшим, — терпіти примхи погоди. Лізель чомусь думала, що жінка просить Бога, аби літні дні були холодними й мокрими. І мешкала вона у вельми підходящому місці.
Того дня, перед тим як піти додому, дівчинка зніяковіло звернулася до жінки. Це можна витлумачити якось так: Лізель боролася з двома велетенськими словами, що сиділи у неї на плечах, а тоді скинула цю громіздку ношу під ноги Ільзи Германн. Слова хилилися в обидва боки, доки дівчинка хиталася, намагаючись їх втримати, та, зрештою, впустила. Слова разом лежали на підлозі — великі, незграбні і гучні.
ДВА ВЕЛЕТЕНСЬКІ СЛОВА
ПРОБАЧТЕ МЕНІ
Мерова дружина, як завжди, дивилася перед собою. Обличчя — чистий аркуш.
— За що? — запитала вона, але час вже минув. Дівчинка уже вийшла з кімнати. Майже дійшла до вхідних дверей. Почувши запитання, Лізель зупинилась, але вирішила не повертатись, намірившись якомога тихіше вийти з будинку і безшумно спуститися східцями. Дівчинка глянула на Молькінґ перед тим, як пірнути в нього, і ще довго жаліла мерову дружину.
Інколи Лізель вагалася, чи бува не дати жінці спокій, та Ільза Германн була надто цікавою, а книжковий магніт — надто сильним. Раніше слова збивали її з пантелику, але зараз, коли вона сиділа на підлозі поряд з меровою дружиною, яка примостилася за письмовим столом, дівчинка відчувала, що має над ними заслужену владу. Це відчуття охоплювало Лізель щоразу, коли вона розгадувала нове слово чи складала докупи речення.
Дівчинка.
У нацистській Німеччині.
Як доречно — вона відкривала силу слів.
І як жахливо (та все ж радісно!) вона почуватиметься багато місяців по тому, випустивши на волю усю силу свого нового відкриття, коли мерова дружина зрадить її. Як швидко у неї пропаде весь жаль до цієї жінки і так само швидко виллється у щось зовсім інше…
Однак зараз, влітку 1940 року, дівчинка не підозрювала, що чекає на неї в майбутньому, а бачила лише одну картину. Нещасну жінку у заповненій книжками кімнаті, яку вона залюбки відвідувала. І все. Такою була друга частина її літнього життя.
Третя частина, слава Богу, була трохи веселішою — футбол на Небесній вулиці.
Дозвольте змалювати вам, як це було:
По землі шаркотять ноги.
Уривчасте дихання хлопчаків.
Вигуки: «Я тут! Сюди! Scheisse!»
М’яч лунко гупає об землю.
Усе це можна було почути на Небесній вулиці, а ще там лунали вибачення. А літо крокувало далі.
Вибачення належали Лізель Мемінґер.
Стосувалися вони Томмі Мюллера.
Наприкінці червня їй таки вдалося переконати хлопця, що вона не мала наміру його вбивати. Після прочуханки, яку Лізель влаштувала йому у листопаді минулого року, Томмі досі її боявся. Під час футбольних матчів на Небесній вулиці він старався триматися якнайдалі.
— Хто знає, коли вона може на тебе накинутись, — поділився він з Руді, наполовину смикаючись, наполовину говорячи.
На її виправдання слід сказати, що Лізель ніколи не полишала спроб заспокоїти Томмі. Її розчарувало те, що вона легко помирилася з Людвіґом Шмайклем, та ніяк не могла дати собі раду з простодушним Томмі Мюллером. Він досі трохи сахався, коли бачив її.
— Звідки я мала знати, що ти мені усміхався? — постійно запитувала Лізель.
Вона навіть декілька разів постояла замість хлопця на воротах, доки вже вся команда не благала його знову стати воротарем.
— Повертайся туди! — нарешті скомандував хлопець на ім’я Гаральд Молленхауер. — Тут з тебе ніякого толку! — Це сталося після того, як Томмі поставив йому підніжку і хлопець не зміг забити гол. Харальд нагородив би його пенальті, от тільки обоє грали за ту саму команду.
Лізель поверталася на поле і незабаром, чомусь завжди так було, протистояла Руді. Обоє намагалися збити одне одного з ніг, ставили підніжки і обзивалися. Руді коментував:
- Цього разу вона не зможе його обійти, ця Saumensch Arschgrobbler. Куди їй там. — Мабуть, йому дуже подобалось обзивати Лізель дупошкрябкою. Ще одна радість дитинства.
Іншою радістю, звичайно ж, було крадійство. Четверта частина, літо 1940 року.
Направду Лізель і Руді поєднувало багато речей, проте саме крадійство остаточно зміцнило їхню дружбу. Причиною став випадок, а стимулом була невідворотна сила — голод Руді. Хлопець постійно помирав з голоду.
Окрім того, що продукти видавали за картками, татова кравецька крамниця теж переживала не найкращі дні (загрозу євреїв- конкурентів усунули, а разом з нею і євреїв-покупців). Штайнери ледь-ледь зводили кінці з кінцями. Як і більшості мешканців Небесної вулиці і тієї частини міста, їм доводилося вимінювати їжу. Лізель приносила б Руді щось із дому, але її сім’я теж не розкошувала. Мама зазвичай готувала гороховий суп. Вона варила його ввечері в неділю — не лише на два-три рази. Вона варила стільки супу, щоб його вистачило до наступної суботи. А в неділю знову варила суп. Гороховий суп, хліб, інколи трохи картоплі чи м’яса. Їсти, не просити добавки і ні на що не скаржитися.
Спершу, щоб забути про їжу, обоє намагалися чимось себе зайняти.
Руді не помирав з голоду, коли грав у футбол. Або тоді, коли вони брали велосипеди його брата і сестри і їхали до крамниці Алекса Штайнера чи відвідували тата Лізель, якщо він того дня десь працював. Ганс Губерманн сидів під останніми променями світла і розповідав їм жарти.
Коли випадали спекотні дні, діти розважалися на річці Ампер — вчилися плавати. Вода ще досі була занадто холодною, та вони все одно купалися.
— Ну ж бо, — вмовляв її Руді. — Ходи сюди. Тут не дуже глибоко. — Лізель не бачила величезної западини, до якої наближалася, і провалилася на саме її дно. Плавання по-собачому врятувало їй життя, хоча вона й наковталася води і ледь не захлинулась.
- Saukerl, — обізвала його Лізель, щойно обоє гепнулися на берег.
Руді поквапився відсунутись. Він бачив, що вона зробила з Людвіґом Шмайклем.
— Але тепер ти вмієш плавати, хіба ні?
Та його слова чомусь не надто її підбадьорювали, і вона пішла геть. Мокре волосся з одного боку прилипло їй до обличчя, а з носа текли шмарклі.
Руді кинув їй у спину:
— Хіба я не заслужив на поцілунок за те, що навчив тебе?
- Saukerl !
Як же він її дратував!
Цього було не уникнути.
Осоружний гороховий суп і постійний голод Руді спонукали їх до крадійства. Саме тому вони приєдналися до групки старших дітей, які цупили їжу у фермерів. До крадіїв фруктів. Завдяки футболу Руді і Лізель добре засвоїли, що треба мати гострий зір і довгі вуха. Обоє сиділи на східцях до будинку хлопця і помітили, що Фріц Гаммер — один з їхніх старших приятелів — їсть яблуко. Воно було сорту Klar , що достигає в липні і серпні, і в його руці здавалося просто неперевершеним. Три або й чотири такі самі яблука випиналися з кишені його куртки. Вони підійшли ближче.
— Де ти їх взяв? — запитав Руді.
Спершу хлопець тільки усміхнувся.
— Тссс, — він перестав жувати. Тоді вийняв з кишені яблуко і кинув його Руді. — Тільки подивитися, — попередив він. — Не їсти.
Наступного разу того хлопця у тій самій куртці вони побачили того дня, коли для куртки було занадто спекотно, і пішли за ним. Він привів їх на берег річки трохи вище за течією. Недалеко від того місця, де тато вчив Лізель читати.
Групки з п’яти хлопців — довготелесі, низькі і худі — усі стояли там і чекали.
На той час у Молькінґу було декілька таких групок, і до деяких з них входили навіть шестилітки. Лідером цієї банди був досить приємний п’ятнадцятирічний крадій на ім’я Артур Берґ. Він озирнувся і побачив двох одинадцятилітніх шмаркачів, що вешталися позаду.
- Und? — запитав він. — Ну, і?
— Я помираю з голоду, — відповів Руді.
— А ще він швидко бігає, - докинула Лізель.
Берґ зиркнув на неї.
— Не пригадую, щоб я тебе про щось питав. — Артур був високим підлітком з довгою шиєю. На його обличчі зграйками розкинулися прищі. — Але ти мені подобаєшся. — Він був приязним, як і всі самовпевнені балакливі підлітки. — То хіба не та, що тоді так відколошматила твого брата, Андерлю? — Звісно, чутки доповзли і до них. Гарна прочуханка долає навіть вікові перепони.
Інший хлопець — один з низьких і худих — із розпатланим білявим волоссям і шкірою кольору льоду, кинув погляд на Лізель.
— Здається, вона.
Руді підтвердив:
— Так, вона.
Анді Шмайкль наблизився до дівчинки, оглянув її з голови до п’ят, а тоді його замислене обличчя розплилося в широкій усмішці.
— Гарно ти його, мала. — Він навіть ляснув її по спині, врізавшись рукою в її гостру лопатку. — Якби я його віддубасив, мене б теж відшмагали.
Артур підійшов до Руді.
— А ти у нас Джессі Овенс, правильно?
Руді кивнув.
— Зрозуміло, — підсумував Артур. — Недоумок, але такий, як треба. Ходіть.
Їх прийняли.
Вони дійшли до ферми, і їм кинули мішок. Артур Берґ тримав свій, з мішковини. Він провів рукою по м’яких пасмах волосся.
— Хтось із вас коли-небудь крав?
— Аякже, — запевнив Руді. — Ми весь час крадемо. — Але звучало це не дуже переконливо.
Лізель була конкретнішою:
— Я вкрала дві книжки, — на що Артур Берґ розсміявся і тричі коротко пирхнув. Зграйки прищів перекинулися на інше місце.
— Сонечко, але ж книжки не їдять.
Звідти вони оглядали яблуні, що вишикувалися довгими заплутаними рядами. Артур Берґ роздавав команди.
— По-перше, — сказав він, — пильнуйте, щоб не заплутались в огорожі. Якщо заплутаєтесь, ніхто вас чекати не буде. Ясно? — Кожен кивнув або промовив «так». — По-друге, один на дереві, один під ним. Хтось мусить збирати. — Він потер руки. Йому це дуже подобалось. — По-третє, коли побачите, що хтось наближається, кричіть так голосно, щоб і мертвий почув, і всі тікайте. Richtig?
- Richtig[32], - відповів йому хор голосів.
ДВОЄ НОВЕНЬКИХ КРАДІЇВ ЯБЛУК ПЕРЕШІПТУЮТЬСЯ
— Лізель… ти впевнена? Ти все ще хочеш іти туди?
— Подивись, Руді, колючий дріт. Який високий.
— Ні, ні, мішок треба перекинути. Бачиш? Як вони.
— Добре. — Давай, рухайся.
— Не можу! — Вагання. — Руді, я…
— Рухайся, Saumensch!
Він підштовхнув її до огорожі, згори кинув мішок, обоє перелізли і побігли за іншими. Руді вибрався на найближче дерево і взявся кидати донизу яблука. Лізель стояла під яблунею і збирала їх у мішок. Коли мішок наповнився, у них виникла інша проблема.
— А як ми переліземо назад?
Відповідь вони отримали, побачивши, що Артур Берґ підкрадається до стовпця огорожі.
— У тому місці дріт товстіший. — зауважив Руді. Він перекинув мішок, пропустив поперед себе Лізель і приземлився поряд з нею по той бік дроту, поміж розсипаних яблук.
Поряд, із подивом їх вивчаючи, стояли довгі ноги Артура Берґа.
— Непогано, — приземлився його голос. — Дуже непогано.
Коли вони дісталися до берега річки, прихованого деревами, хлопець забрав їхнього мішка і виділив Лізель з Руді дюжину яблук на двох.
— Гарна робота, — таким був його останній коментар.
Того дня, перед тим як піти додому, обоє за півгодини з’їли по шість яблук. Спершу вони мали намір поділитися ними зі своїми сім’ями, але така ідея була досить небезпечною. Їм не надто подобалась перспектива пояснювати, звідки у них взялися ті яблука. Лізель гадала, що змогла б, без жодних наслідків для себе, розповісти татові, але не хотіла, щоб він думав, що пригрів нестримну крадійку. Тож вона їла.
На березі, де вона вчилася плавати, вони й прикінчили свої яблука. Обоє не звикли до такої розкоші, тому не сумнівалися, що потім їх знудить.
Але все одно їли.
- Saumensch! — сварилась мама того вечора. — Від чого це тебе так нудить?
— Може, від горохового супу? — припустила Лізель.
— Точно, — піддакнув тато. Він знову стояв біля вікна. — Від супу. Мене й самого трохи нудить.
— Тебе хтось питав, Saukerl? — А тоді швиденько обернулася до малої Saumensch , яку знову вирвало. — Ну? Що таке? Що таке, брудна свинючко?
А Лізель?
Вона нічого не відповіла.
Яблука, задоволено думала вона. Яблука — і її знову вирвало, на удачу.
Арійська крамарка
Вони стояли біля крамниці пані Діллер, прихилившись до вибіленої стіни.
У роті Лізель тримала шматок льодяника.
Її очі засліплювало сонце.
Незважаючи на усі ці перепони, вона таки спромоглася говорити.
ЩЕ ОДНА РОЗМОВА РУДІ ТА ЛІЗЕЛЬ
— Швидше, Saumensch, уже десятий.
— Ні, тільки восьмий — у мене ще два.
— То давай, рухайся. Я ж казав, треба було взяти ножа
і розрізати навпіл… Усе, вже два.
— Добре. Тримай. І не ковтай.
— Я схожий на дурного?
(Коротка пауза.)
— Смачнюче, правда?
— Ти ще питаєш, Saumensch.
Наприкінці серпня і літа вони знайшли на землі один пфеніг[33]. Скільки було радості.
Він лежав на маршруті прання, наполовину заглибившись у багнюку. Одинока поржавіла монетка.
— Подивись!
Руді жадібно згріб її у долоню. Вони майже згорали від хвилювання, поки бігли назад до крамниці пані Діллер, навіть не замислившись про те, що одного пфеніга може бути недостатньо. Вони влетіли у двері і зупинилися перед арійською крамаркою, що презирливо їх оглядала.
— Я чекаю, — сказала вона. Її волосся було зібрано на потилиці, а чорне плаття здавлювало її тіло. Зі стіни за ними незмигно спостерігала обрамлена фотографія фюрера .
- Heil Hitler, — почав Руді.
- Heil Hitler, — відповіла пані Діллер, випрямляючись за прилавком. — А ти? — Вона прошила дівчинку поглядом, і Лізель швиденько показала їй «heil Hitler » .
Руді не забарився витягти з кишені монету і рішуче поклав її на прилавок. Він подивився просто у заокулярені очі крамарки і промовив:
— Суміш льодяників, будь ласка.
Пані Діллер усміхнулась. Її зуби штовхалися ліктями, їм бракувало місця у роті, а від її несподіваної люб’язності Руді і Лізель теж посміхнулися. Та ненадовго.
Крамарка зігнулася, покопирсалася під прилавком і знову з’явилася перед ними.
— Тримайте, — сказала вона, кинувши на прилавок однісінького льодяника. — Самі помішайте.
На вулиці вони зняли обгортку і намагалися розкусити його навпіл, але цукор був як скло. Занадто твердий, навіть для звіриних різців Руді. Тож вони вирішили смоктати його по черзі. Десять разів Руді. Десять — Лізель. І так мінятися.
— Ось це, — заявив Руді із льодяниковою усмішкою, — і є гарне життя, — а Лізель і не сперечалася. Коли льодяник уже висмоктався, у обох були неприродно червоні губи, а по дорозі додому вони нагадували одне одному уважно дивитися на дорогу — раптом їм трапиться ще одна монетка.
Монетки вони, звісно ж, не знайшли. Нікому не може так пощастити двічі за один рік, то що тут казати про один день.
Проте, з червоними зубами і язиками, вони простували Небесною вулицею, видивляючись по дорозі монетку.
То був чудовий день, а нацистська Німеччина — неймовірна країна.
Борець. Продовження
А зараз перенесемося трохи вперед, до холодної ночі боротьби. Крадійка книжок наздожене нас пізніше.
Було третє листопада, і його ноги причепилися до підлоги вагона. Виставивши перед собою, він читав книжку — «Mein Kampf» . Його рятівницю. Піт стікав з його рук. Пальці вп’ялися в сторінки.
ВИДАВНИЦТВО «КРАДІЙКА КНИЖОК»
ОФІЦІЙНО ПРЕДСТАВЛЯЄ
«Mein Kampf» («Моя боротьба»),
автор — Адольф Гітлер
За спиною Макса Ванденбурґа презирливо розкинув свої руки Штутґарт.
Йому тут були не раді, і він намагався не озиратися, доки його шлунок перетравлював рештки черствого хліба. Декілька разів він підсувався, щоб поглянути, як світло перетворилося у пригоршню вогнів, а потім і зовсім зникло.
Тримайся гордо, наставляв він себе. Не можна показувати страху. Читай книжку. Посміхайся їй. Це велична книжка — найвеличніша з усіх, які тобі доводилося читати. Не зважай на ту жінку, що сидить навпроти. Вона і так уже спить. Ну ж бо, Максе, тобі залишилося їхати якихось пару годин.
Як виявилося, обіцяне повернення до темної кімнати відбулося не за декілька днів, а за півтора тижня. До наступного візиту минув іще тиждень, тоді ще один, і Макс втратив лік часу, він уже не знав, скільки днів і годин минуло. Його знову перемістили в інше місце, до іншого крихітного таємного сховку — там було світліше, та й візити почастішали, а з ними додалося і їжі. Час, однак, спливав.
— Незабаром я їду, — розповів його друг, Вальтер Куґлер. — Знаєш, як воно… до армії.
— Мені шкода, Вальтере.
Вальтер Куґлер, друг його дитинства, поклав руку Максу на плече.
— Могло бути й гірше. — Він подивився в єврейські очі свого друга. — Я міг бути тобою.
Це була їхня остання зустріч. Останнього пакунка він залишив у кутку — цього разу там був квиток. Вальтер розгорнув «Mein Kampf» і поклав його всередину, до карти, яку приніс разом з книжкою.
— Тринадцята сторінка, — усміхнувся він. — На удачу, еге ж?
— На удачу, — і вони обійнялися.
Коли двері за Вальтером зачинилися, Макс розгорнув книжку і глянув на квиток. «Штутґарт-Мюнхен-Пазінґ». Потяг вирушав за два дні, вночі, якраз вчасно, щоб встигнути на останню пересадку. Звідти він піде пішки.
Карта уже була у нього в голові, складена вчетверо. Ключ досі був за обкладинкою.
Десь із півгодини він сидів, а тоді підвівся, підійшов до пакунка і розгорнув його. Окрім їжі там було ще декілька речей.
ДОДАТКОВИЙ ВМІСТ ПОДАРУНКА ВАЛЬТЕРА КУҐЛЕРА
Невеличка бритва.
Ложка — дуже схожа на дзеркало.
Крем для гоління.
Ножиці.
Коли він виходив, кімната спорожніла, окрім підлоги.
— Прощавай, — прошепотів Макс.
Останнім, що він побачив, була купка волосся, що безтурботно згромадилася біля стіни.
Прощавай.
З чисто виголеним обличчям і криво підрізаним, зате ретельно розчесаним волоссям, він вийшов звідти новою людиною. Він, фактично, вийшов звідти німцем. Заждіть-но, він і був німцем. Чи, вірніше, колись був.
У його шлунку електризувались переплетені відчуття ситості і голоду.
Він ішов на вокзал.
Він показав квитка і посвідчення особи і тепер сидів у маленькій коробочці купе, якраз у загрозливому світлі прожектора.
— Документи.
Саме це він і боявся почути.
Це було нестерпно, коли його зупинили на пероні. Він знав, що не витримає цього вдруге.
Тремтячі руки.
Запах, ні, сморід — вини.
Він просто не міг витримати цього вдруге.
На щастя, вони перевіряли документи раніше, а зараз тільки глянули на квиток, тож тепер залишилося тільки віконце з маленькими містами, згустки вогнів і жінка, яка хропіла з протилежного боку купе.
Більшість мандрівки Макс читав, намагаючись не підводити очі.
Слова розсипалися у нього в роті.
Дивно, але, перегортаючи сторінки, читаючи розділ за розділом, він розсмакував лише два слова.
Mein Kampf . Моя боротьба…
Назва, раз за разом, а потяг торохтів далі, від одного німецького міста до іншого.
Mein Kampf.
Єдина річ, яка його врятувала.
Спритники
Вам може здатися, що Лізель жилося доволі легко. У порівнянні з Максом Ванденбурґом їй справді жилося легше. Так, її братик помер практично у неї на руках. Мама покинула її.
Але не було нічого гіршого, ніж бути євреєм.
За деякий час до Максового прибуття вони втратили ще одного клієнта, що замовляв прання, — цього разу Вайнґартнерів. На кухні знову лунала звична Schimpferei[34], а Лізель заспокоювала себе тим, що у них є ще двоє клієнтів, а головне, що один з них — мер, його дружина і книжки.
Щодо інших її занять, то вони з Руді Штайнером досі обчищали фермерів. Я б навіть сказав, що вони вдосконалювали свої крадійські навички.
Обоє зробили ще декілька вилазок з Артуром Берґом і його приятелями, щосили намагаючись довести, що вони чогось варті, і розширити власний крадійський репертуар. З однієї ферми вони цупили картоплю, з іншої — цибулю. Та свою найбільшу звитягу вони здобули наодинці.
Як ви уже помітили раніше, однією з переваг обходу міста була можливість знайти щось на дорозі. А ще можна було придивитися до людей, вірніше, до тих самих людей, і того, що вони, тиждень за тижнем, незмінно роблять.
Хлопчик зі школи, Отто Штюрм, був одним з таких людей. Щоп’ятниці він брав свого велосипеда і їхав до церкви, везучи продукти для священиків.
Десь місяць обоє стежили за ним, а погода все гіршала, тож Руді був цілком певен, що однієї неймовірно холодної жовтневої п’ятниці хлопець до церкви не доїде.
— Усі ті священики, — пояснював Руді, коли вони простували містом. — Вони і так дуже товсті. За тиждень без їжі не помруть.
Лізель не мала жодних заперечень. По-перше, вона не була католичкою. По-друге, вона й сама була вельми голодна. Дівчинка, як завжди, несла прання. Руді ніс два відра холодної води, або, як він їх називав, два відра майбутнього льоду.
Він приступив до роботи десь о другій.
Без жодних вагань хлопець вилив воду на дорогу саме в тому місці, де Отто завертав з-за рогу.
Лізель мала визнати.
Спершу вона відчувала краплю провини, але план був бездоганним, ну, майже бездоганним, наскільки це взагалі можливо. Щоп’ятниці декілька хвилин після другої Отто Штюрм завертав на Мюнхенську вулицю з пакунком у кошику, прикріпленому до керма. Але цієї п’ятниці заїхати далі йому не судилося.
Дорога і так була слизькою, а Руді додав їй ще льоду, ледь стримуючи єхидну посмішку. Вона пробігала його обличчям, ніби слід від шини.
— Ходи, — сказав він, — он до того куща.
Десь за п’ятнадцять хвилин їхній диявольський план дав, так би мовити, плоди.
Руді вказав пальцем на просвіт у кущі.
— Ось він.
Отто завертав за ріг, замріяний, як овечка.
Він не забарився втратити керування, посковзнутися на льоду і розпластатися на дорозі.
Коли хлопець не поворухнувся, Руді занепокоєно глянув на Лізель.
— Святий Боже, — промовив він, — може, ми його вбили ?
Він повільно виліз з-за куща, забрав кошика, і обоє втекли з місця події.
— Він дихав? — запитала Лізель, коли вони вже трохи відійшли.
- Keine Ahnung, — відповів Руді, вхопившись за кошика. Він і гадки не мав.
Ще трохи спустившись пагорбом, вони дивилися, як Отто підводиться, чухає голову, чухає пах і оглядається у пошуках кошика.
— Дурний Scheisskopf[35], - усміхнувся Руді, і вони взялися до огляду здобичі. Хліб, побиті яйця і головний приз — Speck. Руді підсунув жирний окіст собі під ніс і радісно вдихнув. — Прекрасно.
Хоч як їм кортіло залишити всю здобич собі, відчуття обов’язку перед Артуром Берґом виявилося сильнішим. Вони вирушили до вбогої кімнатки по вулиці Кемпфа[36] і показали свої трофеї. Артур не міг стримати задоволення.
- І кого це ви обікрали?
Йому відповів Руді:
— Отто Штюрма.
— Ну, — кивнув Артур, — ким би там він не був, але я йому дуже вдячний. — Він ввійшов до будинку і повернувся з великим ножем, сковорідкою і курткою, і троє крадіїв пішли вздовж коридору квартир. — Покличемо інших, — провадив хлопець, коли вони виходили надвір. — Може, ми й злочинці, але у нас теж є совість. — Як і в крадійки книжок, у нього була межа, за яку він не переходив.
Постукали в декілька дверей. Викрикнули декілька імен під вікнами, і невдовзі уся фруктова братія Артура Берґа висипала на вулицю і понеслася до річки Ампер. Посеред просіки на іншому березі розвели багаття, і залишки яєць було врятовано, себто підсмажено. Хліб і Speck порізали. Руками і ножами вичистили кошика Отто Штюрма, не залишивши й крихти. Ніхто й не згадав про священиків.
Лише наприкінці банкету виникла суперечка через кошика. Більшість хлопців наполягали на тому, що його слід спалити. Фріц Гаммер та Анді Шмайкль хотіли його залишити, проте Артур Берґ, демонструючи свої, геть недоречні, моральні якості, запропонував дещо інше.
— Ви двоє, - звернувся він до Руді і Лізель. — Думаю, краще віддати кошика тому Штюрму. Я кажу, що той нещасний вилупок заслуговує хоча б на це.
— Артуре, ну ти що.
— Нічого не хочу чути, Анді.
— Господи Ісусе.
- Він теж нічого не хоче чути.
Усі засміялися, і Руді взяв кошика.
— Я віднесу його і повішу їм на поштову скриньку.
Руді пройшов якихось двадцять метрів, коли його наздогнала Лізель. Вона дуже спізниться додому і їй за це перепаде, але вона добре знала, що повинна пройти через усе місто аж до ферми Штюрмів разом з Руді.
Тривалий час вони йшли мовчки.
— Ти не шкодуєш? — нарешті запитала Лізель.
Обоє вже поверталися додому.
— За чим?
— Ти знаєш.
— Звичайно, шкодую, але тепер я не голодний і, можу закластися, він теж не голодний. Не думаю, що вони б давали їжу священикам, якби самі не мали що їсти.
— Але він так сильно гепнувся об землю.
- І не кажи. — Але Руді Штайнер не міг стримати посмішку. За кілька років він даруватиме хліб, а не крастиме — ось вам ще один доказ суперечливої людської природи. Трішки добра, трішки зла. Тільки розбавити водою.
За п’ять днів після їхнього гірко-солодкого тріумфу перед ними знову виник Артур Берґ і покликав на наступний крадійський промисел. Вони наткнулися на нього на Мюнхенській вулиці, коли у середу поверталися зі школи. Він уже був одягнений у форму «Гітлер’юґенд».
— Завтра знову йдемо. Ви з нами?
І Руді, і Лізель згорали від цікавості.
— Куди?
— На картопляне місце.
Двадцять чотири години по тому обоє сміливо перелізли через колючу огорожу і наповнили свій мішок.
Проблема виникла тоді, коли вони вже поверталися назад.
— Боже мій! — вигукнув Артур. — Фермер! — Втім, налякало їх наступне слово. Він викрикнув його так, ніби те уже нависло у ного над головою. Його рот розірвало. Слово вилетіло, а було це слово «сокира» .
І, звісно ж, коли вони оглянулися, фермер уже біг на них, високо здійнявши свою зброю.
Уся зграя побігла до огорожі і дерлася на інший бік. Руді, який добряче відставав, швидко їх наздогнав, але все ж таки підбіг останнім. Він закинув ногу на дріт і заплутався.
— Агов!
Голос приреченого.
Усі спинилися.
Інстинктивно Лізель побігла назад.
— Швидше! — вигукнув Артур. Його голос був таким далеким, ніби він спершу проковтнув його, а тоді заговорив.
Біле небо.
Інші побігли.
Лізель досягла Руді і взялася відчіпляти його штани. У Руді очі від страху викотилися на лоба.
— Швидше, — промовив він. — Фермер наближається.
Звіддалік до них долинали загрозливі кроки, коли це ще одна рука вхопилася за дріт і відірвала його від штанів Руді Штайнера. На металевому вузлику залишився шматок тканини, але хлопцеві вдалося вирватись.
— Тікайте! — кинув їм Артур якраз перед тим, як їх наздогнав фермер — він лаявся і ледь переводив подих.
— Я вас кину до в’язниці! Я вас знайду! Я дізнаюся, хто ви такі!
Раптом Артур Берґ відповів:
— Мене звати Овенс! — Він пострибав навздогін Руді та Лізель. — Джессі Овенс.
Відбігши на безпечну відстань, обоє важко втягнули повітря і сіли на землю. Згодом підійшов Артур Берґ. Руді не підводив на нього погляду.
— Таке бувало з кожним з нас, — сказав Артур, занюхавши розчарування хлопця. Він збрехав? Вони не були певні, але ніколи про це не дізнаються.
За декілька тижнів Артур Берґ переїхав до Кельна.
Під час обходу з пранням Руді та Лізель бачили його востаннє. У коридорі Мюнхенської вулиці він передав дівчинці коричневий паперовий пакет, у якому була дюжина каштанів. І самовдоволено усміхнувся:
— Зв’язки у смажильній промисловості. — Повідомивши їх про свій від’їзд, Артур видав їм останню прищаву посмішку і легенько тріснув кожного по лобі. — Дивіться мені, щоб не з’їли все одразу. — Артура Берґа вони більше ніколи не бачили.
А от я, будьте певні, ще й як його бачив.
НЕВЕЛИЧКА ДАНИНА АРТУРУ БЕРҐУ, ЩЕ ЖИВОМУ
Небо над Кельном було жовтим і гнилим, воно обсипалося по краях.
Він сидів, спершись на стіну, з дитиною на руках. Зі своєю сестричкою.
Коли вона перестала дихати, він не покинув її, і я знав, що він триматиме її годинами.
Два вкрадені яблука лежали у його кишені.
Цього разу вони вчинили мудріше. Обоє з’їли по каштану, а решту продали, обійшовши будинок за будинком.
— Якщо маєте кілька зайвих пфенігів, — щоразу повторювала Лізель, — можу продати вам каштани.
Отак вони вторгували шістнадцять монет.
— А тепер, — вишкірився Руді, - помста.
Того ж дня вони повернулися до пані Діллер, показали їй «heil Hitler » і стали в чергу.
— Знову суміш льодяників? — вона продемонструвала їм свій schmunzeln , а вони закивали у відповідь. Гроші розсипалися по прилавку, і в пані Діллер трохи відвисла щелепа.
— Так, пані Діллер, — Руді і Лізель сказали в один голос. — Суміш льодяників, будь ласка.
Обрамлений фюрер пишався ними.
Радість перед бурею.
Борець. Закінчення
На цьому завершується спритність рук, а от боротьба тільки починається. В одній руці я тримаю Лізель Мемінґер, в другій — Макса Ванденбурґа. Незабаром я лясну в долоні і з’єднаю їх. Потерпіть іще декілька сторінок.
Борець.
Якщо його вб’ють цього вечора, він, принаймні, помре живим.
Потяг залишився далеко позаду, а хропунка, мабуть, поїхала далі, закутавшись у вагон, що став для неї ліжком. Тепер лише кроки відділяли його від порятунку. Кроки, думки і сумніви.
За картою, яку він тримав у голові, Макс дістався з Пазінґа до Молькінґа. Уже споночіло, коли він побачив місто. Ноги нестерпно боліли, але він майже дійшов — до найнебезпечнішого місця у всьому світі. Так близько, що міг його торкнутися.
За описом він знайшов Мюнхенську вулицю і рушив тротуаром.
Усе напружилося.
Яскраві цятки вуличних ліхтарів.
Темні нерухомі будинки.
Міська ратуша скидалася на велетенського незграбного підлітка, занадто великого як на свій вік. Церква губилася в темряві, що вище він зводив погляд.
Усе за ним стежило.
Він здригнувся.
Застеріг себе:
— Пильнуй.
(Німецькі діти вишукували загублені монети, а німецькі євреї пильнували, щоб їх не спіймали.)
Дотримуючись своєї звички покладатися на щасливе число тринадцять, він рахував кроки групками по тринадцять. Лише тринадцять кроків, казав собі. Ну ж бо. Ще тринадцять кроків. Він нарахував майже дев’яносто таких підходів і нарешті дійшов до рогу Небесної вулиці.
В одній руці він тримав валізу.
В другій досі стискав «Mein Kampf».
Обидві ноші були важкими, обидві вкрилися краплинами поту.
Ось він повернув на бічну вулицю і прямує до будинку під номером 33, стримуючись, щоб не засміятися, стримуючись, щоб не розплакатись, боячись навіть уявити порятунок, що чекає на нього. Він нагадав собі, що зараз не час плекати надію. Так, він колись майже її торкався. Вже відчував її на дотик, майже сягав рукою. Проте, замість того щоб в цьому зізнатися, він іще раз обдумав, що робитиме, якщо його піймають або двері відчинить не та людина.
Окрім того, десь у душі шкреблася провина.
Як він може?
Як він посмів заявитися до цих людей і просити їх ризикувати власним життям заради нього? Як він може бути таким егоїстом?
Тридцять три.
Вони дивилися одне на одного.
Будинок був блідим, якогось хворобливого кольору, із залізною хвірткою і коричневими обпльованими дверима.
З кишені він вийняв ключа. Той не виблискував, а тьмяно і безвольно лежав на долоні. Макс на секунду стиснув його, сподіваючись, що він розтане і витече йому на зап’ястя. Цього не сталося. Метал був твердим і гладким, з набором здорових зубів, що врізалися в його шкіру, щойно він сильніше стиснув ключа.
А тоді борець дуже повільно подався вперед, сперся щокою на дерев’яні двері і вивільнив ключа зі свого затиснутого кулака.