Мої почуття

Стук у двері розбудив мене серед ночі.

Мені снився сон про рідну домівку.

Я одягла халат і підійшла до дверей.

Хто б це міг бути? Чому швейцар мені не подзвонив? Може, сусід? Але навіщо?

Стук повторився. Я подивилася на сходовий майданчик крізь вічко у дверях. Там стояв твій дідусь.

— Заходь. Де ти був? Із тобою все гаразд?

Його штани знизу були брудні.

— Із тобою все гаразд?

Він кивнув.

— Заходь. Дай-но, я тебе почищу трохи. Що сталося?

Він знизав плечима.

— Хтось зробив тобі боляче?

Він показав мені свою праву долоню.

— Ти поранений?

Ми пішли в кухню і сіли за стіл. Одне біля одного. За вікнами було темно. Він поклав руки собі на коліна.

Я підсунулася до нього настільки близько, що ми торкалися одне одного стегнами. Тоді я прихилила голову до його плеча. Я хотіла торкатися його якомога більше.

Я сказала йому:

— Ти мусиш розповісти мені, що трапилося, щоб я змогла тобі допомогти.

Він витяг ручку з кишені сорочки, але не було на чому писати.

Я простягла йому свою долоню.

Він написав: «Я хочу принести тобі декілька журналів».

У моєму сні всі повалені стелі знову зійшлися над нами. Вогонь повернувся назад у бомби, а ті піднялися назад у черева літаків, чиї пропелери оберталися в інший бік, як секундні стрілки на годинниках по всьому Дрездену, тільки швидше.

Я хотіла дати йому ляпас його ж словами.

Я хотіла закричати: «Так нечесно», і стукати кулаками по столі, наче мала дитина.

«Є якісь побажання?» — написав він на моїй долоні.

— Є багато побажань, — відповіла я.

«Журнали про мистецтво?»

— Так.

«І про природу?»

— Так.

«Про політику?»

— Так.

«І про знаменитостей?»

— Так.

Я попросила його взяти із собою валізу, щоб він міг взяти по одному журналу.

Я хотіла дати йому можливість взяти речі з собою.

У моєму сні весна настала після літа, а воно після осені, а та після зими, а зима після весни.

Я приготувала йому сніданок. Я намагалася зробити його просто неймовірним. Хотіла, щоб у нього залишилися гарні спогади, щоб одного дня йому захотілося повернутися сюди знову.

Або щоб він хоча б сумував за мною.

Я витерла край тарілки перед тим, як подати йому в ній їжу. Я розстелила серветку на його колінах. Він нічого не сказав.

Коли прийшов час, я спустилася вниз разом із ним.

Не було на чому писати, тому він написав на мені: «Я можу повернутися дуже пізно».

Я відповіла, що все розумію.

Він написав: «Я принесу тобі журнали».

— Мені не потрібні журнали, — відповіла я.

«Можливо, не зараз, але колись вони тобі знадобляться».

— У мене паскудний зір.

«У тебе чудовий зір».

— Пообіцяй мені, що будеш обережним.

Він написав: «Я лише йду по журнали для тебе».

«Не плач», — сказала я сама собі, затуляючи обличчя руками і заштовхуючи уявні сльози зі щік назад у очі.

Я розізлилась, бо це були мої сльози.

— Ти лише йдеш по журнали, — сказала я йому.

Він показав мені свою ліву долоню.

Я намагалася помічати геть усе, бо хотіла запам’ятати все до найменших дрібниць. Усе важливе у своєму житті я вже забула.

Я не пам’ятаю, якими були двері в тому будинку, де я виросла. Або те, хто першим припинив поцілунок, я чи сестра. Або краєвид з усіх вікон у будинку, окрім мого власного. Іноді вночі я не спала годинами, намагаючись пригадати обличчя своєї матері.

Він розвернувся і пішов від мене.

Я повернулася до квартири і сіла на диван чекати. Чекати чого?

Я не пам’ятаю останніх слів свого тата, звернених до мене.

На нього впала стеля, і тиньк став червоним.

Він сказав: «Я не відчуваю всього».

Може, він намагався сказати, що нічого не відчуває?

Він запитав: «Де матуся?»

Я не розуміла, чию маму він має на увазі — свою чи мою.

Я спробувала зняти з нього завалену стелю.

Він запитав мене: «Ти можеш знайти мої окуляри?»

Я відповіла, що пошукаю. Але ж усе було поховано під завалами.

Я ще ніколи не бачила, щоб тато плакав.

Він сказав: «З окулярами від мене буде більше користі».

Я сказала: «Спробуймо тебе звільнити».

Він повторив: «Знайди мої окуляри».

На вулиці хтось кричав, щоб люди виходили з будівель. Та стеля, що поки трималася, от-от мала впасти.

Я хотіла залишитися з ним.

Але я знала, що він хотів би, щоб я залишила його там самого.

Я сказала йому: «Тату, я мушу йти».

А тоді він сказав дещо.

Це були його останні слова.

Але я їх не пам’ятаю.

У моєму сні сльози котилися вгору по його щоках і поверталися назад до його очей.

Я встала з дивана і запакувала у валізу друкарську машинку і стільки паперу, стільки туди могло влізти.

Я написала записку і приклеїла її до вікна. Не знаю, кому вона призначалася.

Я ходила з кімнати в кімнату і вимикала всюди світло. Я переконалася, що жоден кран не протікає. Я вимкнула опалення і повитягала з розеток усі прилади. Я зачинила всі вікна в квартирі.

Коли я сіла у таксі, то побачила записку. Я не змогла її прочитати через свій паскудний зір.

У моєму сні художники розділяли зелений колір на блакитний та жовтий.

А з коричневого кольору малювали цілу райдугу.

Діти наповнювали олівці кольором зі своїх розмальовок, а матері, які втратили своїх дітей, латали траурний одяг ножицями.

Я думаю про все, що зробила, Оскаре. А ще про всі ті речі, які не змогла зробити. Мої помилки померли для мене. Але ті вчинки, яких я так і не зробила, я змінити не можу.

Я знайшла його у терміналі для міжнародних рейсів. Він сидів за столом, поклавши руки на коліна.

Я спостерігала за ним цілий ранок.

Він запитував людей, котра година, але у відповідь усі вказували йому на годинник на стіні.

Я вже стала експертом у спостереженні за ним. Це було справою всього мого життя.

З вікна моєї спальні. З-за дерев. З-за кухонного столу.

Я хотіла бути з ним.

Чи з ким-небудь іншим.

Я не знаю, чи я взагалі любила твого дідуся.

Я просто не любила бути на самоті.

Я підійшла дуже близько до нього.

Я хотіла закричати йому просто у вухо.

Я торкнулася його плеча.

Він нахилив голову.

— Як ти міг?

Він ховав свій погляд від мене. А я ненавиджу тишу.

— Скажи щось.

Він витяг із кишені сорочки ручку і взяв серветку зі столу.

Він написав: «Ти була щасливою, коли мене не було поруч».

— Як ти можеш так думати?

«Ми обманюємо одне одного і самих себе».

— Обманюємо в чому? Мені байдуже до цього обману.

«Я погана людина».

— Мені байдуже. Мені байдуже, який ти.

«Я не можу».

— Що тебе непокоїть?

Він витяг ще одну серветку зі стосу.

Він написав: «Мене непокоїш ти».

Я не знайшла слів.

Він написав: «Ти мені нагадуєш».

Я поклала руки на стіл і відповіла йому:

— Але у тебе є я.

Він витяг ще одну серветку і написав: «Анна була вагітна».

— Я знаю. Вона мені розповіла.

«Ти знаєш?»

— Я не знала, що ти про це знав. Вона мене попередила, що це таємниця. Я рада, що ти знаєш.

Він написав: «Мені шкода, що я це знаю».

— Краще втратити, аніж ніколи не мати.

«Я втратив те, чого не мав».

— У тебе було все.

«Коли вона тобі розповіла?»

— Ми розмовляли у ліжку.

Він вказав на слово «Коли».

— Майже в кінці.

«Що вона тобі ще сказала?»

— Вона сказала: «У мене буде дитина».

«Вона була рада цьому?»

— Вона була на сьомому небі.

«Чому ж ти нічого мені не сказала?»

— А ти чому не сказав мені?

У моєму сні люди вибачалися за речі, які от-от мали статися і запалювали подихом свічки.

«Я бачився з Оскаром», — написав він.

— Я знаю.

«Ти знаєш?»

— Звісно ж, знаю.

Він перегорнув на слова «Чому ж ти нічого мені не сказала?»

— А ти чому не сказав мені?

Абетка звучала я, ю, ь, щ…

Годинник ходив так-тік, так-тік…

Він написав: «Я був із ним минулої ночі. Ось де я був. Я поховав листи».

— Які листи?

«Листи, які я так і не надіслав».

— Де ти їх поховав?

«У землі. Ось де я був. І ключ я теж поховав».

— Який ключ?

«До твоєї квартири».

— Нашої квартири.

Він теж поклав руки на стіл.

Коханці одягали одне на одного білизну, застібали ґудзики на одязі, одягалися, одягалися і ще раз одягалися.

— Скажи це, — сказала йому я.

«Коли я востаннє бачив Анну…»

— Скажи це.

«Коли ми…»

— Скажи це!

Він поклав руки на коліна.

Мені захотілося його вдарити.

Мені захотілося його втримати.

Мені хотілося закричати йому просто у вухо.

— То що тепер буде? — запитала я.

«Я не знаю».

— Може, підемо додому?

Він перегорнув на слова «Я не можу».

— Тоді у нас немає вибору.

Ми залишились сидіти там.

Навколо нас щось відбувалося, але нічого не відбувалося між нами.

На екранах, що висіли над нами, змінювалася інформація про посадку та виліт нових рейсів.

Відлітає рейс до Мадрида.

Прилітає рейс із Ріо-де-Жанейро.

Відлітає рейс на Стокгольм.

Відлітає рейс на Париж.

Прибуває рейс із Мілана.

Усі кудись рухалися.

Люди навколо переміщувалися від одного місця до іншого.

Ніхто не залишався на місці.

— А що як ми залишимось? — запитала я.

«Залишимось?»

— Просто тут. Що як ми залишимось у аеропорті?

Він написав: «Це якийсь жарт?»

Я заперечно похитала головою.

«Як ми можемо тут залишитись?»

Я відповіла:

— Тут є таксофони, тому я зможу подзвонити Оскарові й сказати йому, що зі мною все гаразд. А ще тут є канцелярські магазини, де ти зможеш купувати папір та ручки. Тут є, де поїсти. А ще є банкомати. І вбиральні. Навіть телевізори.

Не буде більше куди йти і звідки повертатися.

Не буде чогось і нічого.

Не буде «так» і «ні».

Мій сон повернувся на початок.

Дощ всотався у хмари, і тварини зійшли вниз по сходах.

Парами.

Дві жирафи.

Два павуки.

Дві кози.

Два леви.

Дві миші.

Дві мавпи.

Дві змії.

Два слони.

Спочатку з’явилась райдуга, а після цього на землю впав дощ.

Поки я це друкую, ми сидимо одне напроти одного за столом. Він невеликий, але нам місця вистачає. Він п’є каву, а я чай.

Поки сторінки залишаються у друкарській машинці, я не бачу його обличчя.

Так я роблю вибір на користь тебе замість нього.

Мені й не потрібно його бачити.

Мені не потрібно знати, чи він дивиться на мене.

Справа навіть не в тому, що я перестала боятися, що він від мене піде.

Я знаю, що так триватиме недовго.

Я б нізащо не помінялася з ним місцями.

Слова народжуються так легко.

Так легко народжуються цілі сторінки.

У кінці мого сну Єва вішає яблуко на гілку дерева. А дерево зникає під землю. Воно стає паростком, а паросток стає насіниною.

Господь з’єднав землю і воду, небо і воду, воду і воду, ранок і вечір, дещо і нічого.

І сказав Бог: Хай станеться світло!

І настала темрява.

Оскаре.

Ніч перед тим днем, коли я втратила все, була абсолютно звичайною.

Ми з Анною не давали одна одній заснути до пізньої ночі. Ми сміялися. Юні сестри у ліжку під дахом батьківського дому. І вітер шумить за вікном.

Хіба може бути щось ще менш значущим, що може заслужити на знищення?

Я думала, що ми тієї ночі не спатимемо. Не спатимемо і решту нашого життя.

Паузи між нашими словами тривали довше.

Неможливо було відрізнити, говорили ми чи мовчали.

Ми торкалися одна одної волосинками на руках.

Було вже пізно, і ми стомилися.

Ми думали, що попереду ще багато таких ночей.

Анна вже дихала повільніше, але я хотіла ще трохи з нею поговорити.

Вона повернулася на бік.

— Я хочу дещо тобі розповісти, — сказала я.

— Ти можеш зробити це завтра, — відповіла вона.

Я так і не сказала їй, що я її люблю.

Вона була моєю сестрою.

Ми спали в одному ліжку.

Але так і не знайшли часу для того, щоб сказати ці слова.

Не було на це причин.

Книжки у татовому сараї зітхали.

Простирадла спадали і здіймались від дихання Анни.

Будуть ще інші ночі.

І взагалі, як сказати «Я люблю тебе» людині, яку ти любиш?

Я перекотилася на бік і заснула поруч із нею.

Ось для чого я все це тобі розповіла, Оскаре.

Завжди на щось є причини.

Люблю тебе,

Бабуся