УРКИ: КРИМІНАЛЬНІ ЗЛОЧИНЦІ

«Це були не звичайні блатнячки, а самі вершки кримінального світу. Так звані стерви — рецидивістки, убивці, садистки, майстрині статевих збочень… Вони тієї ж самої хвилини почали тероризувати "фраєрів", "контриків". Їх захоплювало розуміння, що є на світі люди, ще більш знехтувані, ще більш знедолені, ніж вони, — вороги народу!.. Вони забирали в нас хліб, витягували останні ганчірки з наших вузлів, виштовхували із зайнятих місць»^[1022].

На тому ж шляху в Олександра Горбатова — героя війни генерала Горбатова, чоловіка навряд чи боязкого, — забрали чоботи у трюмі пароплава «Джурма» в Охотському морі:

«Сильно вдаривши мене в груди і по голові, один із кримінальних з насмішкою сказав: "Давно продав мені чоботи і гроші взяв, а чобіт досі не віддає". Розсміявшись, вони зі здобиччю пішли геть, але, побачивши, що я у відчаї йду за ними, зупинилися і почали мене знову бити на очах принишклих людей»^[1023].

У десятках спогадів повторюються подібні сцени. Професійні злочинці з божевільною люттю налітали на інших в’язнів, скидали їх з нар у бараках і поїздах; кричачи і лаючись, відбирали залишки одежі. Для звичайних людей їхня поведінка здавалася вкрай дикою. В’язень-поляк Антон Екарт був шокований «повною відсутністю в урок будь-якої стриманості, вони прилюдно відправляли всі природні потреби, включно з онанізмом. Це робило їх дивовижно схожими на мавп, з якими у них, здавалося, було набагато більше спільного, ніж з людьми»^[1024]. Марія Йоффе, дружина знаменитого революціонера, теж пише, що злодії злягалися на людях, ходили голими по бараках і не мали жодних почуттів одне до одного: «Живими були тільки їхні тіла»^[1025].

Тільки через багато тижнів, а то й місяців невтаємничені чужаки починали розуміти, що злочинний світ є багатоманітним, що він має власну ієрархію, власну систему чинів і звань; що насправді є багато різних видів злодіїв. Лев Разгон пояснює: «Всі поділені на касти, на спільноти із залізною дисципліною, з численними правилами і постановами, порушення яких жорстоко каралося — повним вигнанням із кримінального світу, а часто і смертю»^[1026].

Кароль Колонна-Чосновський, в’язень-поляк, який виявився єдиним політичним серед кримінальних в’язнів у північному лісовому таборі, також пише про ці відмінності:

«У ті часи російська злочинність була вкрай класово свідомою. Насправді клас для них був усім. За їхньою ієрархією великі злодії, такі як грабіжники банків або поїздів, належали до вищою класу. Одним з них був ватажок табірної мафії Гриша Чорний. На протилежному кінці соціального спектру знаходилися дрібні злодюжки, такі як кишенькові злодії. Головні заправили використовували їх як лакеїв і посильних, майже не звертаючи на них уваги. Всі інші злодії належали до найчисленнішого середнього класу, та навіть там були свої відмінності.

У багатьох відношеннях це дивне суспільство було карикатурною копією «нормального» світу. У ньому можна було знайти еквівалент будь-якої найменшої тіні людської чесноти і вади. Наприклад, можна було відразу ж упізнати амбітну людину, що прокладає собі дорогу нагору, сноба, кар’єриста, шахрая, так само, як і чесну та щедру людину…»^[1027]

На самій верхівці ієрархії знаходилися професійні злодії, які встановлювали правила для всіх інших. Відомі як «урки», «блатні» або ж, якщо вони належали до найвищої кримінальної еліти, як «воры в законе» — «злодії в законі», — російські професійні злочинці жили за цілим зводом правил і звичаїв, які існували до ГУЛАГу і його пережили. Вони не мали нічого спільного з величезною більшістю населення ГУЛАГу, яке відбувало «кримінальні» вироки. Так звані звичайні злодії — засуджені за дрібні правопорушення, порушення розпорядку на роботі та інші неполітичні злочини — ненавиділи злодіїв у законі так само пристрасно, як і політичних.

У цьому немає нічого дивного: культура злодіїв у законі дуже відрізнялася від культури середнього радянського громадянина. Вона була глибоко закоріненою у злочинне підпілля царської Росії, у злодійські й жебрацькі гільдії, які контролювали дрібну злочинність тієї епохи^[1028]. Вона розрослася набагато ширше у перші десятиліття радянського режиму через появу сотень тисяч сиріт — прямих жертв революції, громадянської війни і колективізації, яким вдалося вижити спочатку дітьми вулиці, а потім злодіями. На кінець 1920-х років, коли почалося масове будівництво таборів, професійні злочинці стали абсолютно окремою спільнотою, що мала суворі правила поведінки, які забороняли їм мати будь-що спільне з радянською владою. Справжній злодій у законі відмовлявся працювати, відмовлявся мати паспорт і відмовлявся будь-яким чином співробітничати з властями, за винятком того, коли завдяки такому співробітництву він використовував їх у своїх цілях: в «аристократах» Миколи Погодіна з його однойменної п’єси 1934 року вже можна упізнати злодіїв у законі, що принципово відмовляються виконувати будь-яку роботу^[1029].

Насправді програми політичної освіти та перевиховання початку 1930-х років у своїй переважній частині були націлені саме на злодіїв у законі, а не на політичних в’язнів. Тоді вважалося, що злодіїв — які були «соціально близькими», на відміну від «соціально небезпечних» політичних, можна виправити. Та на кінець 1930-х років влада, як видається, відмовилася від ідеї перевиховання професійних злодіїв. Вони вирішили проблему по-іншому: використанням злодіїв у законі для контролювання і залякування інших в’язнів. Особливо «контрреволюціонерів», яких злодії органічно не терпіли^[1030].

Це не було чимось абсолютно новим. За століття до того кримінальні в’язні у Сибіру вже ненавиділи політичних. У «Записках з Мертвого дому», дещо белетризованих спогадах про п’ятирічне ув’язнення, Достоєвський згадує зауваження свого товариша: «Так, дворян вони не люблять, особливо політичних, з’їсти раді; воно й не дивно. По-перше, ви і народ інший, на них не схожий…»^[1031]

У Радянському Союзі табірна адміністрація відкрито використовувала невеликі групи професійних злодіїв для контролювання інших в’язнів приблизно з 1937 року до кінця війни. У цей період злодії в законі найвищого розряду не працювали, але натомість примушували працювати інших^[1032]. Лев Разгон пише:

«Вони не працювали, але їм приписували повний виробіток; вони обкладали грошовою даниною всіх "мужиків" — тих, хто працювали; вони половинили посилки, покупки в ларку; безцеремонно курочили нові етапи, забираючи у новачків кращий одяг. Одне слово — вони були рекетирами, гангстерами, членами маленької мафії, і всі "побутовики" ("бытовики") — а їх була більшість — ненавиділи "законників" лютою ненавистю»^[1033].

Дехто з політичних в’язнів знаходив способи уживатися зі злодіями в законі, особливо після війни. Деякі найвищі кримінальні авторитети полюбляли тримати біля себе політичних як такі собі талісмани або й за корешів. Александр Долгун завоював повагу злочинного авторитета у пересильному таборі, побивши злодія нижчої категорії^[1034]. Теж почасти через перемогу над злодієм у кулачній бійці Марлена Кораллова — молодого політв’язня, пізніше одного із засновників Товариства «Меморіал», помітив Нікола, кримінальний ватажок його табору, який дозволив Кораллову сидіти біля нього у бараку. Це рішення змінило статус Кораллова в таборі, де відразу ж запанувала думка, що Нікола його «захищає»; завдяки цьому Кораллов отримав набагато краще спальне місце: «Табір зрозумів: якщо я став частиною трійки навколо Ніколи, то увійшов до табірної еліти… ставлення до мене миттєво змінилося»^[1035].

Однак у переважній більшості випадків злодії мали над політичними абсолютний контроль. Їхній вищий статус почасти зумовлював те, що вони почувалися в таборах, за словами одного кримінолога, «у себе вдома»: вони жили краще за інших в’язнів і мали певну реальну владу у таборах, якої не мали поза ними^[1036]. Кораллов, наприклад, пояснює, що Нікола мав єдине у бараку «залізне ліжко», яке стояло в кутку. На ньому ніхто, крім нього, не спав, і за виконанням цього правила стежила група корешів Ніколи. Вони також розвішували біля цього ліжка ковдри, так щоб ніхто не міг заглядати. Доступ до місця перебування ватажка пильно контролювався. Такі в’язні навіть пишалися своїми довгими термінами ув’язнення. Кораллов каже:

«Були такі молоді хлопці, які для підвищення свого авторитету робили спроби втечі — безнадійні спроби, а потім отримували додаткові 25 років і, можливо, ще 25 за саботаж. Тоді, коли вони потрапляли в новий табір і розповідали людям, що мають термін у 100 років, це робило їх, за мірками табірної моралі, видатними фігурами»^[1037].

Виший статус злодіїв робив злочинний світ привабливим для молодших в’язнів, яких іноді приймали до братства з виконанням особливого складного обряду. За даними звітів співробітників таємної поліції і табірної адміністрації 1950-х років, нові члени клану мали давати клятву бути «достойним» злодієм і виконувати суворі правила злодійського життя. Інші злодії давали новачку рекомендації, можливо, характеризуючи його як «порушника табірної дисципліни», і жалували кличкою. Новини про «коронації» поширювалися табірною системою через мережі злодійських зв’язків, тому навіть коли нового злодія переводили до іншого лагпункту, його статус за ним залишався^[1038].

Таку систему застав 1946 року Микола Медведєв (не родич московських інтелектуалів). Арештованого підлітком за крадіжку колгоспного зерна, Медведєва ще на етапі взяв під крило один з провідних злодіїв у законі, який поступово ввів його до злодійського світу. Після прибуття до Магадану Медведєва відправили на роботу разом з іншими в’язнями: йому наказали прибирати їдальню — завдання навряд чи надто тяжке, — але його вчитель криком наказав йому припинити: «І я не працював, як не працювали інші злодії». Інші в’язні працювали на нього^[1039].

Як пояснює Медведєв, табірній адміністрації було байдуже, працює якийсь конкретний в’язень чи ні. «Важливим для них було тільки одне: щоб копальня давала золото, якомога більше золота, і щоб у таборі був порядок». І, пише він доволі схвально, злодії справді забезпечували порядок. Те, що табори втрачали у робочому часі, вони компенсували у дисципліні. Він пояснює, що «якщо хтось когось ображав, ображені зверталися до злочинних "авторитетів" зі своїми скаргами», а не до табірного керівництва. Медведєв твердить, що ця система забезпечувала підтримання низького рівня насильства і скандалів, який би в іншому разі був набагато вищий^[1040].

Микола Медведєв позитивно оцінює панування в таборах злочинців, і це незвичайно для табірних спогадів; зумовлене це почасти тим, що Медведєв дивиться на злочинний світ зсередини — багато урок були неписьменні, і навряд чи хтось із них писав мемуари, — але головним чином через співчутливе ставлення автора. Більшість із «класичних» літописців ГУЛАГу — свідки терору, грабунків і згвалтувань, які чинилися злодіями, — пристрасно їх ненавидять. «Злодії — не люди, — прямо пише Шаламов. — Злу, яке чинилося ними у таборах, немає ліку»^[1041]. Солженіцин пише, що «саме цей загальнолюдський світ, наш світ, з його мораллю, звичками життя і взаємним ставленням, найбільше ненависний блатним, найбільше висміюється ними, найбільше протиставляється своєму антисуспільному кублу»^[1042]. Анатолій Жигулін яскраво описує, як насправді виглядало встановлення злочинцями «порядку». Одного дня у фактично порожній їдальні він почув, як двоє в’язнів сперечалися за ложку. Раптом у двері залетів Деземія, головний «повноважний представник» старшого табірного злодія в законі:

«— Що за шум такий? Що за суперечка? Не можна порушувати тишу в їдальні.

— Та ось він у мене ложку взяв, підмінив. У мене ціла була. А він дав мені зламану, дротиком перев’язану!

— Я вас зараз обох і покараю, і примирю, — зареготав Деземія. А потім раптом блискавично зробив два випади пікою — наче блискавкою виколов сперечальникам по одному оку»^[1043].

Можна з певністю стверджувати, що вплив злодіїв на табірне життя був дуже великим. Їхній жаргон, такий відмінний від звичайної російської, що вважається майже іншою мовою, став найважливішим засобом спілкування у таборах. Незважаючи на те що знаменитий кримінальний жаргон передусім є багатою і складною лайкою, його словник, укладений у 1980-ті роки (який переважно залишився таким самим, яким був у 1940-ві), також включає і сотні слів для позначення звичайних предметів, зокрема одягу, частин тіла, предметів домашнього вжитку, які є цілковито відмінними від відповідних російських слів. Для позначення предметів особливого зацікавлення — грошей, проституток, злодіїв і крадіжок — він має буквально десятки синонімів. Поряд із словами на позначення злочинної діяльності взагалі (серед них «по музыке ходить»), є також багато конкретних термінів для крадіжок: вокзальна крадіжка («держать садку»), автобусна крадіжка («марку держать»), незапланована крадіжка («идти на шальную»), крадіжка вдень («денник»), злодій, який краде з церков («клюквенник»), та багато інших^[1044].

Засвоєння «блатного слова» — іноді воно ще зветься «блатная музыка» — являло собою ритуальний «вступний курс», який проходили майже всі в’язні, хоча і не завжди з власної волі. Одна жінка — політичний в’язень пише:

«Найтяжче в такому таборі винести постійну лайку і образи… ту огидну мову, якою користуються злодійки, абсолютно неможливо терпіти через її непристойність; здається, що між собою вони здатні розмовляти тільки найнижчими і найлайливішими словами. Коли вони починали так лаятися і клястися, ми їх так ненавиділи, що казали одна одній: "Якби вона умирала поряд зі мною, я б їй і краплі вони не дала"»^[1045].

Інші намагалися аналізувати цей жаргон. Ще 1925 року один із соловецьких в’язнів міркував над походженням цього багатого лексикону у статті, яку він написав для табірного журналу «Соловецкие острова». Деякі з цих слів, відзначав він, просто відображають злодійську мораль: лексика, пов’язана з жінками, наполовину непристойна, наполовину хворобливо сентиментальна. Деякі зі слів отримали своє значення завдяки контексту реалій: злодії використовували слово «стукать» замість «говорить», так сталося тому, що в’язні у тюрмах перестукувалися між собою через стіни^[1046]. Інший колишній в’язень відзначає велику кількість слів, які, очевидно, походять з івриту або ідишу — наприклад, «шмон» (обшук), «мусор» (міліціонер), «фраер» (не-злодій, також роззява)^[1047]. Можливо, у цьому відбилося значення для кримінального світу південного портового міста Одеси — колишньої столиці російської контрабанди, в якому проживало багато євреїв.

Час від часу адміністрація таборів намагалася навіть викорінити жаргон. 1933 року начальник Дмитлагу наказав своїм підлеглим «вжити належних заходів» для того, щоб в’язні — а також охоронці і табірна адміністрація — припинили вживання злодійського жаргону, який «зараз є загальновживаним, навіть в офіційних листах і промовах»^[1048]. Про результати цього починання жодних даних немає.

Злодії найвищого розряду не тільки говорили, а й виглядали інакше, ніж інші в’язні. Можливо, навіть більше за жаргон, їх виокремленню в окрему касту послужили їхній одяг і чудернацька мода, що своєю чергою призводило до подальшого посилення страху, який вони наганяли на решту в’язнів. За словами Шаламова, у 1940-х роках усі колимські злодії в законі носили на шиях алюмінієві хрести — не надаючи їм жодного релігійного значення: «це був певний символ». Проте мода змінювалася:

«У двадцяті роки блатні носили технічні кашкети, ще раніше — капітанки. В сорокові роки взимку носили вони кубанки, підгортали халяви валянок. А на шиї носили хрест. Хрест зазвичай був гладеньким, але якщо траплялися художники, їх примушували голкою розписувати по хресту візерунки на улюблені теми: серце, карта, хрест, оголена жінка…»^[1049]

Георгій Фельгун, який також був у 1940-ві роки в таборах, згадує, що злодії ходили по-іншому, «маленькими кроками, трохи розставивши ноги», а на зубах у них були золоті або срібні коронки, які для них були чимось на зразок особливо модних речей: «Злодій 1943 року зазвичай ходив у темно-синьому комплекті з трьох предметів, з холошами, заправленими у хромові чоботи. Кофта під жилетом носилася навипуск. Також кепка, насунута на очі. Також татуювання, зазвичай сентиментальні "Не забуду мать родную", "Нет счастья в жизни"…»^[1050]

Ці татуювання, що згадуються багатьма іншими авторами, також робили свій внесок у надання кримінальним в’язням відмінного вигляду й у позначення становища кожного злодія у кримінальному світі. За словами одного з істориків пенітенціарної системи, існували особливі татуювання для гомосексуалістів, наркоманів, засуджених за згвалтування і вбивць^[1051]. Солженіцин пише докладніше:

«Бронзову шкіру свою вони віддають під татуювання, і так постійно задоволена їхня художня, еротична і навіть моральна потреба: на грудях у них, на животах, на спинах одне в одного вони розглядають могутніх орлів, що присіли на скелю або ширяють у небі; балдоху (сонце) з променями на всі боки; жінок і чоловіків у злитті; і окремі органи їх насолод; і раптом біля серця — Леніна чи Сталіна, чи навіть обох (але це коштує рівно стільки, скільки хрестик на шиї у блатного). Іноді посміються кумедному кочегару, що закидає вугілля в самісіньку дупу, або мавпі, яка втішається онанізмом. І прочитають одне на одному хоча і знайомі, та дорогі у своєму повторенні написи: "Всіх дешевок в рот…!". Або на животі у блатної: "Умру за гарячу…!"»^[1052]

Як професійний художник, Томас Сговіо швидко потрапив до татуювального бізнесу. Одного разу його попросили зобразити обличчя Леніна на чиїхось грудях: серед злодіїв поширеним було повір’я, що розстрільна команда ніколи не стрілятиме в портрети Леніна або Сталіна^[1053].

Злодії вирізнялися серед інших в’язнів також і своїми розвагами. Їхню гру в карти оточували складні обряди, сама вона була пов’язана з великим ризиком, як через свої високі ставки, так і через те, що карти були суворо заборонені керівництвом^[1054]. Але у ризикованості, ймовірно, і полягала привабливість гри для тих, хто вважав небезпеку звичайним явищем: Дмитро Ліхачов, літературознавець, що відбував свій термін у Соловецькому таборі, зауважує, що багато злодіїв «порівнюють свої почуття під час гри в карти з тим, що вони відчувають під час скоєння злочину»^[1055].

Кримінальним в’язням вдавалося перехитрити всі спроби НКВД припинити гру в карти. Обшуки і конфіскації були марні. На виробництві гральних карт спеціалізувалися особливі «фахівці»; процес цей у 1940-ві роки став дуже складним. Спочатку «фахівець» нарізав лезом бритви прямокутні клапті паперу. Для забезпечення міцності ці шматки потім склеювалися по п’ять-шість — «клей» виготовлявся з жованого хліба, який потім перетирався через носову хустку. Після цього карти клалися на ніч під нари, щоб клей затверднув. Після цього штампом, виготовленим з дна кухля, на них наносилися масті. Для чорних карт використовувався чорний попіл. Якщо можна було дістати стрептоміцин — його мав табірний лікар, і його можна було якимось чином, погрозами чи хабарами, у нього взяти, — то його використовували для виготовлення червоних мастей^[1056].

Картярські ритуали становили ще один спосіб тероризування політичних в’язнів. Граючи один з одним, злодії ставили гроші, хліб і одяг. Коли вони програвали власні — вони грали на гроші, хліб і одяг інших в’язнів. Густав Герлінг вперше став свідком такого випадку у столипінському вагоні по дорозі до Сибіру. Він їхав зі своїм товаришем-поляком на прізвище Шкловський. У їхньому вагоні в карти грали троє урок, серед них «орангутанг з пласким монгольським обличчям».

«…орангутанг раптом жбурнув карти, зіскочив з верхньої полиці і став перед Шкловським.

— Давай шинель, — заволав він, — я її в карти програв.

Шкловський здивовано підняв очі і, не змінюючи пози, знизав плечима.

— Давай, — загорлав той знову, — давай, а то очі виколю!

Шкловський повільно встав і віддав шинель.

Тільки пізніше, в таборі, я зрозумів зміст цієї дивної сцени. Гра на чужі речі належить до найпопулярніших розваг урок, а головна привабливість її полягає в тому, що той, хто програв, зобов’язаний забрати у стороннього глядача раніше обумовлену річ»^[1057].

Одна ув’язнена жила в бараку, який було програно таким чином в карти. Почувши цю новину, жінки з тривогою чекали кілька днів, «не вірячи», поки однієї ночі не стався напад: «Піднявся страшенний шум — жінки пронизливо кричали, поки на допомогу не прибігли чоловіки… зрештою, не вкрали нічого, крім кількох вузлів з одягом, та староста отримала ножове поранення»^[1058].

Але карти могли бути не менш небезпечними і для самих злодіїв. Генерал Горбатов познайомився на Колимі зі злодієм, який мав тільки два пальці на лівій руці. Він пояснив:

«Грав у карти, програв, грошей уже не було, поставив на карту хороший костюм — не мій, звісно, а той, що був на щойно доставленому "політичному", — і програв. Хотів забрати костюм вночі, коли новачок його зніме, лягаючи спати, а віддати мусив до восьмої ранку. Але взяти костюм мені не вдалося — "політичного" того ж дня відвезли до іншого табору. Значить, борг не сплачено. З цього приводу зібралася наша рада старійшин, щоб визначити мені покарання. Позивач зажадав позбавити мене всіх п’яти пальців лівої руки. Рада запропонувала два пальці. Поторгувалися і зійшлися на трьох. Я поклав руку на стіл, позивач взяв палицю і п’ятьма ударами відбив у мене три пальці».

Свою розповідь закінчив той чоловік майже з гордістю: «У нас теж є свої закони, та ще й міцніші, ніж у вас. Завинив перед своїми товаришами — відповідай»^[1059]. І справді, злодійські судові ритуали були такими самими складними, як і обряди посвячення: тут був «суд», судовий розгляд і винесення вироку, який міг тягти за собою побиття, приниження і навіть смерть. Колонна-Чосновський був свідком напруженої тривалої гри в карти між двома злодіями високого рангу, яка закінчилася тільки коли один з них програв усе, що мав. Замість руки чи ноги переможець зажадав як стягнення жахливого приниження для нього: він наказав табірному художникові виколоти у того на обличчі величезний статевий орган, спрямований тому в рота. Через кілька хвилин той, що програв, припік собі обличчя розжареною кочергою і стер татуювання, після чого на обличчі на все життя залишився шрам^[1060]. Антон Антонов-Овсєєнко, син провідного більшовика, стверджує, що знав у таборі «глухонімого», який програв у карти, і на нього було покладене покарання три роки не розмовляти. Навіть коли його переводили з одного табору до іншого, він не наважувався порушити умов накладеного на нього покарання, бо про нього знав кожен місцевий урка: «Порушення каралося смертю. Ніхто не міг втекти від злодійського закону»^[1061].

Керівництво знало про такі ритуали, часом робилися спроби втрутитися — не завжди успішні. В одному випадку, 1951 року, злодійський суд засудив до страти злодія на прізвище Юрілкін. Про вирок дізналося табірне керівництво і перевело Юрілкіна спочатку в інший табір, а потім у пересильну тюрму, і ще пізніше — у третій табір у зовсім іншій частині країни. Незважаючи на це, двоє злодіїв у законі врешті його вистежили і вбили — через чотири роки. За це їх було притягнуто до суду і страчено, але навіть такі покарання не завжди відлякували злодіїв. 1956 року радянська генеральна прокуратура розіслала своїм місцевим підлеглим розчарованого листа, в якому йшлося, що «таке злочинне утворення існує в усіх виправно-трудових таборах, і часто рішення групи про вбивство того чи того в’язня, який перебуває в іншому таборі, виконуються безсуперечно»^[1062].

Злодійські суди могли виносити вироки також і стосовно в’язнів-незлодіїв, що, можливо, пояснює те, чому вони викликали такий жах. Політичний в’язень початку 1950-х років Леонід Фінкельштейн згадує про одне таке убивство з помсти:

«Я особисто бачив тільки одне вбивство, але воно було дуже яскравим. Ви знаєте, що таке великий металевий рашпіль? Такий рашпіль, загострений з одною краю, перетворюється на абсолютно смертельну зброю…

У нас був нарядчик, чоловік, який призначав в’язням роботу — у чому він був винний, сказати не можу. Але злодії в законі вирішили, що його слід убити. Це сталося, коли він стояв на повірці, перед роботою. Кожна бригада стояла окремо від інших. Нарядчик стояв попереду. Його прізвище було Казахов, це був огрядний дядько з великим пузом. Один злодій вихопився зі строю і засадив оцей рашпіль йому в живіт. Ймовірно, що то був професійний убивця. Його відразу ж схопили, — але в нього було 25 років. Звісно, його судили знову, і дали ще 25. Його термін на пару років виріс, так що невелика різниця…»^[1063]

Разом з тим злодії порівняно рідко спрямовували свою «юстицію» на тих, хто керував таборами. У переважній своїй більшості вони були якщо й не лояльними радянськими громадянами в точному сенсі, то принаймні з радістю співробітничали у вирішенні одного завдання, яке поставила перед ними радянська влада: тобто з величезною радістю вони знущалися над політичними — групою, яка, за словами Євгенії Гінзбург, була «навіть ще більш знехтуваною і пригнобленою, ніж вони самі».