Розділ 10

ЖИТТЯ В ТАБОРАХ

За найточнішими на сьогодні даними, між 1929 і 1953 роками в системі ГУЛАГу налічувалося 476 табірних комплексів^[646]. Однак цифра ця оманлива. На практиці до складу кожного з цих табірних комплексів входили десятки, навіть сотні менших табірних одиниць. Ці менші одиниці — лагпуикти — ще ніхто не порахував, та це й навряд чи можливо, оскільки деякі з них були тимчасовими, деякі — постійними, а ще інші в різні часи формально входили до складу різних таборів. Небагато можна сказати і про звичаї та практики лагпунктів такого, що було б вірним для них усіх. Навіть під час правління у системі Берії, яке тривало з 1939 року аж до самої смерті Сталіна у 1953-му, умови життя і праці в таборах ГУЛАГу дуже відрізнялися як у різні часи, так і в різних місцях, навіть в одному й тому самому табірному комплексі.

«Кожен табір — це свій власний світ, окреме місто і окрема країна», — писала радянська актриса Тетяна Окунєвська, — і в кожного табору був свій власний характер»^[647]. Життя у великому промисловому таборі на Далекій Півночі дуже відрізнялося від життя в сільськогосподарському таборі на півдні Росії. Життя в усіх таборах у найнапруженіший період Другої світової війни, коли серед зеків щороку помирав кожний четвертий, було цілком відмінним від життя там на початку 1950-х, коли рівень смертності там був майже таким самим, як і по всій країні. Життя у таборі, яким керував порівняно ліберальний начальник, не було схожим на життя в таборі, де начальником був садист. Лагпункти також дуже відрізнялися один від одного: за своїми розмірами — в них утримувалося від кількох тисяч до кількох десятків в’язнів, а також за тривалістю існування. Деякі проіснували від 1920-х до 1980-х років, коли вони продовжували функціонувати як тюрми для злочинців. Інші, наприклад ті, що створювалися для будівництва доріг і залізниць у Сибіру, могли діяти протягом одного літа.

Разом з тим перед війною деякі аспекти табірного життя у величезній більшості таборів були спільними. Атмосфера у різних лагпунктах, як і раніше, була різною, проте значні коливання державної політики, характерні для 1930-х років, припинилися. Натомість владу в ГУЛАГу поволі переймала та сама інертна бюрократія, яка зрештою приклала свою важку руку до всього в Радянському Союзі.

У цьому відношенні варто відзначити відмінності між фрагментарними і дещо нечіткими правилами для таборів, що видавалися у 1930-ті роки, і докладнішими правилами, які прийшли їм на зміну 1939 року після того, як влада у ГУЛАГу перейшла до Берії. Видається, що ці відмінності відображають зміни у стосунках між органами центральної влади — московським керівництвом ГУЛАГу — і табірним начальством у регіонах. Протягом першого, експериментального десятиліття ГУЛАГу накази не претендували на те, щоб диктувати, як мають виглядати табори, і майже не торкалися поведінки в’язнів. У них окреслювалася загальна схема, заповнення ж прогалин у ній залишалося на розсуд місцевого начальства.

На відміну від цього пізніші накази стають справді дуже конкретними і дуже деталізованими, вони регулюють фактично кожен елемент табірного життя, від способів будівництва бараків до розпорядку дня в’язнів — відповідно до нового розуміння ГУЛАГом своєї мети^[648]. Видається, що з 1939 року Берія — за яким, очевидно, стояв Сталін — більше не прагнув того, щоб табори ГУЛАГу були відвертими таборами смерті, якими фактично були деякі з них у 1937–1938 роках. Це, однак, зовсім не означає, що адміністрація таборів стала якось перейматися захистом життя людей, уже не кажучи про людську гідність. Від 1939 року і далі головною турботою Москви стає економіка: для табірних виробничих планів в’язні мали виконувати функцію зубців у шестерні.

З цією метою правила, що видавалися у Москві, вимагали суворого контролю над в’язнями, який досягався маніпуляціями з умовами їхнього життя. У принципі, як уже зазначалося, табір класифікував кожного зека за його вироком, професією та його «трудоспособностью» — працездатністю. У принципі, табір призначав кожному зекові роботу і норми, які він мав виконувати. У принципі, табір забезпечував кожного зека найнеобхіднішим — їжею, одягом, дахом над головою, місцем для життя — відповідно до того, як добре чи погано він виконує ці норми. У принципі, кожен аспект табірного життя був організований таким чином, щоб він сприяв поліпшенню виробничих показників: навіть «культурно-виховні частини» таборів існували головним чином тому, що начальство ГУЛАГу вважало, що вони можуть переконати в’язнів працювати краще. У принципі, інспекційні перевірки призначалися для того, щоб пересвідчитися у злагодженій роботі усіх елементів табірного життя. У принципі, кожен зек навіть мав право скаржитися — начальнику табору, в Москву, Сталіну, — якщо табори діяли всупереч правилам.

І разом з тим на практиці все було зовсім не так. Люди не були машинами, табори не були чистими, налагодженими фабриками, а система ніколи не працювала так, як передбачалося. Охоронці брали хабарі, адміністрація крала, а в’язні знаходили способи порушувати чи обходити табірні правила. В’язні у таборах також мали можливість створювати свої власні ієрархії, які часом діяли у злагоді, а часом конфліктували з офіційними ієрархіями, створеними табірною адміністрацією. Незважаючи на регулярні візити московських інспекторів, за якими часто йшли догани і розгнівані листи з центру, дуже небагато таборів жили відповідно до теоретичної моделі. Незважаючи на очевидну серйозність у ставленні до скарг в’язнів — для їх розгляду працювали цілі спеціальні комісії, — вони рідко коли приводили до якихось реальних змін^[649].

Саме цей конфлікт між тим, якими уявляла собі табори Москва в їх ідеальному варіанті, і якими вони дійсно були на низовому рівні — конфлікт між писаними на папері правилами і практичними діями, — надавав життю в таборах ГУЛАГу його особливого абсурдного відтінку. В теорії центральна адміністрація ГУЛАГу в Москві диктувала найдрібніші аспекти життя в’язнів. На практиці на кожен такий аспект впливали і стосунки в’язнів з тими, хто контролював їхнє життя, а також їхні стосунки між собою.