Розділ 8

ТЮРМА

Арешти і допити виснажували в’язнів, змушували їх іти на поступки, бентежили і дезорієнтували. Але на їхній психологічний стан величезний вплив справляла і сама система радянських тюрем, у якій в’язнів тримали до, під час і дуже довго після допитів.

З точки зору міжнародного контексту у радянських тюрмах і їхньому режимі не було нічого надзвичайно жорстокого. Радянські тюрми, поза сумнівом, були суворішими, ніж у більшості західних країн, як і суворішими за тюрми царської епохи. З іншого боку, тюрми в Китаї та в інших частинах третього світу в середині XX століття були місцями такими ж страшними. Разом з тим певні елементи радянського тюремного життя були унікальними. Деякі аспекти повсякденного тюремного режиму, такі як сам слідчий процес, навіть здаються спеціально розробленими для того, щоб підготувати в’язнів до їхнього нового життя в ГУЛАГу.

Звісно, офіційне ставлення до тюрем віддзеркалювало пріоритети тих, хто керував таборами. Наприклад, у серпні 1935 року, в момент, коли арешти політв’язнів починали набирати свого найбільшого розмаху, Генріх Ягода видав наказ, у якому роз’яснював, що найважливішою метою арешту (якщо можна сказати, що ті арешти взагалі мали якусь мету хоч у якомусь нормальному значенні цього слова) є зізнання арештованих. Наказом Ягоди не тільки «привілеї» в’язнів, а й найелементарніші умови їхнього життя передаються безпосередньо до рук співробітників НКВД, які проводять слідство у їхніх справах. Якщо в’язень співпрацює — що зазвичай означало зізнання, — то йому дозволяють листування, продуктові передачі, газети і книжки, побачення з родичами кожного місяця і годину прогулянки кожного дня. Якщо ні, його позбавляють усього цього, а також скорочують пайок^[502].

На відміну від цього, 1942 року — після приходу до влади в системі безпеки Лаврентія Берії, який прагнув перетворити ГУЛАГ на ефективний економічний механізм, — пріоритети Москви змінилися. Табори ставали важливим чинником у військовому виробництві, а табірне начальство скаржилося, що значна кількість нових в’язнів не здатна працювати. Голод, бруд і відсутність прогулянок призводили до того, що вони просто не могли рубати вугілля чи валити ліс у потрібних обсягах. Через це у травні того року Берія видає нові накази щодо слідства з вимогою до начальників тюрем дотримуватися «елементарних умов охорони здоров’я»; також Берія обмежив контроль слідчих над повсякденним життям в’язнів.

Відповідно до нового наказу Берії в’язні мали щоденно гуляти «не менш як одну годину» (з промовистим винятком для в’язнів, що очікують на страту, стан здоров’я яких навряд чи мав якесь значення для виробничих потужностей НКВД). Адміністрації в’язниць також мали забезпечити наявність двору, спеціально призначеного для цієї мети: «Жоден в’язень не має залишатися у камері під час прогулянок… Слабким і літнім в’язням мають допомагати їхні співкамерники». Наказ вимагав від наглядачів забезпечення в’язнів (крім тих, хто безпосередньо перебуває під слідством) вісьмома годинами сну, забезпечення тих, хто страждає від діареї, додатковими вітамінами і кращою їжею, а також своєчасного ремонтування параш (спеціальних відер, використовуваних як тюремні туалети) у разі їх протікання. Цей останній пункт видавався таким надзвичайно важливим, що у наказі навіть наводилися ідеальні розміри параші. У камерах для чоловіків вони мали бути 55–60 сантиметрів заввишки, у жіночих — 30–35 сантиметрів, а місткість їх мала становити 0,75 літра на одну людину в камері^[503].

Незважаючи на ці абсурдно точні правила, тюрми продовжували дуже відрізнятися одна від одної. Почасти це пояснюється місцями, в яких вони знаходилися. Як правило, провінційні тюрми були брудніші й вільніші від московських, тоді як московські — чистіші та страшніші від провінційних. Але навіть три московські тюрми дещо відрізнялися за своїм характером. Сумнозвісна Лубянка, яка і сьогодні панує над великою площею у центрі Москви (і сьогодні служить штаб-квартирою ФСБ — наступниці НКВД і КГБ), використовувалася для утримування найнебезпечніших політичних в’язнів і слідства. Камер у ній було порівняно небагато — в одному документі 1956 року згадується про 118, — і 94 з них були дуже маленькі, там утримувалося від одного до чотирьох в’язнів^[504]. Колись тут знаходилася страхова компанія, і в деяких лубянських камерах була паркетна підлога, яку в’язні мали кожного дня натирати. Анархістка А. М. Гарасьова, яка пізніше була секретарем Солженіцина, згадувала, що коли її тримали на Лубянці 1926 року, то їжу все ще носили офіціантки у формі^[505].

Ще одна тюрма, яку використовували як слідчу, Лефортово, на відміну від Лубянки у XIX столітті була військової в’язницею. Камери у ній, які не призначалися для утримання великих кількостей в’язнів, були темнішими, бруднішими і тіснішими. Будівля лефортовської тюрми має форму літери К, у центрі якої, за словами мемуариста Дмитра Паніна, «стоїть солдат із прапорцем, який спрямовує потоки в’язнів, котрих ведуть на допити і з допитів»^[506]. У кінці 1930-х років Лефортово переповнилося так, що НКВД відкрив «філію» цієї тюрми у Сухановському монастирі неподалік Москви. Вона офіційно звалася «Об’єкт № 110», в’язні ж називали її «Сухановка»; ця в’язниця зажила жахливої слави через катування, які там відбувалися: «Правил внутрішнього розпорядку не було, не існувало і жодних визначених правил ведення допитів»^[507]. Сам Берія мав тут особистий кабінет і особисто спостерігав за катуваннями в’язнів у Сухановці^[508].

Найстаріша з усіх трьох Бутирська тюрма була збудована у XVIII столітті; вона планувалася як палац, хоча її швидко перетворили на тюрму. Серед її видатних в’язнів XIX століття — Фелікс Дзержинський, а також інші польські й російські революціонери^[509]. Зазвичай вона використовувалася для утримування в’язнів, слідство над якими закінчилося і які чекали на транспортування; тут також було тісно і брудно, проте спокійніше. За словами Гарасьової, якщо лубянські охоронці примушували в’язнів «гуляти» по невеликому колу, то «в Бутирці ви могли робити все, що хотіли». Як і інші, вона також згадує чудову тюремну бібліотеку, зібрану багатьма поколіннями в’язнів, котрі перед відправкою далі залишали тут свої книжки^[510].

В’язниці також змінювалися з часом. На початку 1930-х років багатьох в’язнів засуджували до багатьох місяців або й років ізоляції. Один з них, Борис Четвериков, згадував, що, аби не збожеволіти за 16 місяців одиночного ув’язнення, він прав одяг, мив підлогу і стіни та співав усі оперні арії і пісні, які знав^[511]. Александр Долгун, якого також тримали в одиночній камері під час слідства, намагався не втратити розуму з допомогою ходьби: він полічив кроками довжину камери, приблизно підрахував, скільки кроків у кілометрі, і почав «іти» — спочатку по Москві до американського посольства: «Я уявляв, що дихаю чистим холодним повітрям і щільніше загортався у пальто», — потім перетнув Європу, і нарешті «пішов» через Атлантичний океан, додому у Сполучені Штати^[512].

Євгенія Гінзбург провела майже два роки у ярославському ізоляторі, в глибині Центральної Росії, переважну частину того часу — у повній самотності: «Я досі, заплющивши очі, можу собі уявити найменшу опуклість або подряпину на цих стінах, зафарбованих до половини улюбленим тюремним кольором — багряно-кривавим, а згори — брудно-білястим». Але зрештою навіть ця «спеціальна» тюрма почала заповнятися, і до неї підселили співкамерницю. У кінцевому підсумку більшість тюрзаків, «тюремних в’язнів», переводили до таборів. Як пише Гінзбург, «просто не було ні часу, ні можливості утримувати таку масу народу в тюрмах по 20 і по 10 років. Це стало суперечити темпам епохи, її економіці»^[513].

У 1940-х роках, з наростанням темпів арештів, ізолювати будь-кого, навіть нових в’язнів, стало набагато тяжче. 1947 року Леоніда Фінкельштейна спочатку кинули до тюремного «вокзалу — великої загальної камери без жодних зручностей, до якої спочатку кидають усіх арештованих. Потім їх поступово сортують, відсилають до лазні, а потім до камер»^[514]. Насправді набагато поширенішою за повну ізоляцію була тіснота. Ось лише кілька навмання вибраних прикладів: у головній міській тюрмі Архангельська, розрахованій на 740 в’язнів, 1941 року утримувалося від 1661 до 2380 осіб. У тюрмі в Котласі у Північній Росії, розрахованій на 300 в’язнів, утримувалося до 460^[515].

Умови у віддаленіших тюрмах могли бути гіршими. 1940 року в тюрмі у Станіславові, на території окупованої Східної Польщі, утримувалося 1709 осіб — набагато більше від 472 в’язнів, на які розраховувалася тюрма; також у ній було тільки 150 комплектів постільної білизни^[516]. У лютому 1941 року у в’язницях Республіки Татарії, розрахованих на 2710 в’язнів, утримувалося 6353. У травні 1942 року в тюрмах середньоазійського міста Ташкента, розрахованих на 960 в’язнів, утримувалися 2754 особи^[517]. Така переповненість справляла особливо потужний вплив на підслідних, усе життя яких ставало предметом напружених допитів, що проводилися вороже настроєними слідчими, а дні цим підслідним потрібно було проводити у товаристві інших. Один із в’язнів так пише про цей вплив:

«Весь цей процес розкладання людини відбувався на очах всієї камери. Людина не могла тут сховатися ні на мить; навіть свої потреби доводилося справляти у відкритій вбиральні, яка знаходилася тут же. Той, хто хотів плакати, — плакав при всіх, і почуття природного сорому подесятеряло його муки. Той, хто хотів накласти на себе руки, — вночі, під ковдрою, стиснувши зуби, склянкою намагався порізати вени на руці, але чийсь безсонний погляд швидко виявляв самогубця, і товариші обеззброювали його»^[518].

Маргарет Бубер-Нойманн також пише про те, що тіснота настроювала в’язнів проти один одного. Коли в’язнів, о пів на п’яту ранку, будили, «все ставало схожим на потривожений мурашник. Всі хапали речі для вмивання, щоб бути, якщо вийде, першими, тому що, звісно, всім місця біля кранів далеко не вистачало. У кімнаті, де ми вмивалися, було п’ять туалетів і десять кранів. Я кажу “туалетів”, хоча це насправді було п’ять дірок у підлозі і більше нічого. Миттєво вишиковувалися черги перед усіма п’ятьма дірками і всіма десятьма кранами. Уявіть собі, якщо зможете, як все це відбувається з вами, коли принаймні десяток пар очей за вами стежать, на вас кричать і підганяють інші, котрі чекають своєї черги…»^[519]

Мабуть, усвідомлюючи небезпеку, пов’язану з переповненням, тюремне керівництво робило все можливе, щоб знищити будь-яку подобу солідарності серед в’язнів. Уже наказ Ягоди 1935 року забороняє в’язням розмовляти, кричати, співати, писати на стінах камер або робити спроби у будь-який спосіб спілкуватися з в’язнями в інших камерах. Порушення цих правил каралися позбавленням прогулянок і листів або навіть переведенням у спеціально збудовану штрафну камеру^[520]. Вимушена тиша часто згадується авторами спогадів, які були в’язнями у 1930-ті роки; «Ніхто не говорив голосно, а дехто, щоб було зрозуміліше, показував на мигах», — пише Маргарет Бубер-Нойманн про Бутирку, де «напівоголені тіла більшості жінок мали особливий сіро-блакитний відтінок від довгого ув’язнення без світла і повітря…»^[521]

В одних тюрмах вимога дотримуватися тиші залишалася без жодних змін ще й у наступному десятилітті, в інших так довго не протрималася: один з колишніх в’язнів пише про «абсолютну тишу» Лубянки 1949 року, порівняно з якою «камера № 106 у Бутирці здавалася універмагом після маленької крамнички»^[522]. Інший пригадує, що в тюрмі міста Казані у центральній частині СРСР, коли в’язні починали шептатися, «з грюкотом відчинявся проріз для подачі їжі, і хтось цикав: "Ц-с-с-с!"»^[523].

Багато авторів спогадів також пишуть про те, що охоронці, ведучи в’язнів між камерами або з камер на допити, дзвеніли ключами, клацали пальцями або створювали якийсь інший шум, щоб попередити тих, хто був далі по коридору. У випадку зустрічі одному з в’язнів швидко наказували повернутися обличчям до стіни або відводили до спеціального відсіку. В. К. Ясний, який до ув’язнення був перекладачем іспанської літератури, одного разу пробув у такому відсіку площею 0,5 квадратного метра на Лубянці дві години^[524]. Здається, що такі відсіки використовувалися широко: у підвальному поверсі штаб-квартири НКВД у Будапешті, де зараз музей, також є один. Мета таких дій полягала в тому, щоб запобігати зустрічам в’язнів з іншими, які могли мати відношення до їхніх «справ», а також щоб не допускати контактів в’язнів з арештованими родичами.

Вимушена тиша навіть дорогу до кімнати для допитів робила нестерпною. Александр Долгун згадує застелені спеціальним покриттям коридори Лубянки: «Поки ми йшли, єдиним звуком було клацання язика охоронця… всі ці металеві двері було пофарбовано у сіро-блакитний колір; усе це: похмурість, тиша, двері, які повторювалися коридорами, поки не зникали в пітьмі, душило і бентежило»^[525].

Для того щоб в’язні не взнали імен тих, хто знаходився в інших камерах, їх викликали — на допити чи на пересилку — не по іменах, а по літерах алфавіту. Наприклад, охоронець вигукував «Г», і всі в’язні, прізвища яких починалися з цієї літери, вставали і називали свої імена й по-батькові^[526].

Порядок підтримувався — як і взагалі у більшості тюрем — з допомогою суворого розпорядку повсякденного життя. Заяра Вєсьолая, дочка знаменитого радянського письменника і «ворога», описує у своїх спогадах звичайний день на Лубянці. Він починався з оправки — туалету. «"Приготуватися до оправки!", — кричить охоронець, і жінки мовчки шикуються попарно. На туалет відводилося близько десяти хвилин, включно з умиванням і пранням того, що за такий час можна було випрати. За оправкою ішов сніданок: окріп, можливо із домішкою чогось, схожого на чай або каву, плюс денний хлібний пайок, плюс дві чи три грудочки цукру. Після сніданку заходив охоронець, який збирав прохання на відвідання лікаря, а потім відбувалася "головна подія дня" — двадцятихвилинна прогулянка маленьким закритим двором по одному під стіною». Порядок було порушено лише одного разу. Їй ніколи так і не сказали, чому це сталося: одного вечора, після відбою, її відвели на дах Лубянки. Тюрма знаходиться в центрі Москви, і це значить, що вона могла бачити якщо не саме місто, то принаймні вогні міста — які так само могли бути вогнями якоїсь іншої країни^[527].

Проте зазвичай решта дня повторювалася: обід — тюремна юшка з нутрощів, зерна або гнилої капусти, а потім та сама юшка на вечерю. Увечері ще раз ішли до туалету. Між цими подіями в’язні шепталися між собою, сиділи на нарах і часом читали книжки. Вєсьолая згадує, що дозволялася одна книжка на тиждень, проте правила у різних тюрмах були різні, як і якість тюремних бібліотек, а вони, як уже зазначалося, могли бути чудовими. У деяких тюрмах в’язням дозволялося купувати собі їжу у «крамничці», якщо родичі присилали їм гроші.

Крім нудьги і поганої їжі були й інші тортури. Усім в’язням — а не лише підслідним — заборонялося спати вдень. Наглядачі постійно стежили за виконанням цього правила у камерах через вічка у дверях. Любов Бершадська згадує: хоча «нас будили о шостій, до одинадцятої вечора нам не дозволялося навіть сидіти на ліжку. Ми мали або ходити, або сидіти на табуретах, не спираючись на стіну»^[528].

Не краще було й уночі. Заснути було тяжко, якщо взагалі можливо, через яскраве світло у камерах, яке ніколи не вимикалося, і через правило не ховати рук під ковдру. Вєсьолая пише; «Це тяжко, незручно, і я так не можу заснути… як тільки задрімаю, то мимоволі натягую ковдру до підборіддя. Тоді ключ у дрерях повертається і охоронець смикає моє ліжко: "Руки!"»^[529] Бубер-Нойманн пише, що «доки не звикаєш, ніч гірша від дня. Спробуйте спати під яскравим електричним світлом — в’язням не дозволяється прикривати обличчя, — на голих дошках, навіть без матраца з соломи чи подушки, і, можливо, навіть без ковдри, втиснувшись між іншими в’язнями з кожного боку».

Мабуть, найкращим способом зробити так, щоб в’язні не почувалися аж надто вільно, було підсаджування в камери інформаторів — які також були ознакою і всіх інших сфер радянського життя. Вони відігравали свою важливу роль і в таборах, але в таборах їх легше було уникати. У тюрмі обійти їх було не так легко, і через них люди мали стежити за тим, що говорять. Бубер-Нойманн згадує, що, за одним винятком, «я жодного разу не чула критики радянського режиму від росіянки за весь час перебування в Бутирці»^[530].

Серед в’язнів вважалося, що у кожній камері є принаймні один інформатор. Коли у камері було двоє, кожен з них підозрював іншого. У більших камерах інформатора часто виявляли і трималися від нього осторонь. Коли Ольга Адамова-Сліозберг вперше потрапила до Бутирки, вона помітила вільне спальне місце біля вікна. Її запрошували зайняти його, однак сказали: «Але тоді ви не матимете сусідів». Жінка, біля якої не спало жодної іншої, виявилася інформатором — увесь час вона «писала заяви із звинуваченнями всіх у камері, так що з нею ніхто не розмовляв».

Не всіх інформаторів було так легко виявити, і параноя набирала таких розмірів, що будь-яка незвичайна поведінка могла викликати ворожість. Сама Адамова-Сліозберг дійшла висновку, що одна з її співкамерниць напевне є шпигункою, коли побачила, що та «миється іноземною губкою і надягає якусь незвичайну білизну». Пізніше ця жінка стала її подругою^[531]. Письменник Варлам Шаламов також писав, що пересилка з однієї тюрми до іншої, до нової камери «річ не дуже приємна. Це завжди змушує нових співкамерників триматися насторожено і викликає у них підозри, що новий співкамерник — інформатор»^[532].

Поза сумнівом, така система була суворою, негнучкою і негуманною. Та, незважаючи на це, за найменшої можливості в’язні боролися — проти нудьги, проти постійних маленьких принижень, проти спроб розділити й атомізувати їх. Не один колишній в’язень пише про те, що солідарність між в’язнями у тюрмах була більша, ніж пізніше в таборах. Коли в’язні потрапляли до таборів, владі було легше «розділяти і владарювати». Для того щоб посіяти ворожнечу між в’язнями, вона могла використовувати обіцянки вищого становища у табірній ієрархії, кращої їжі чи легшої роботи.

На відміну від цього у тюрмі всі були більш чи менш рівними. Хоча й тут були мотиви до співпраці з владою, але їх було менше. Для багатьох в’язнів дні, проведені в тюрмі, перед пересилкою, виступали навіть певним вступним курсом елементарних прийомів виживання — і, попри всі зусилля влади, були першим досвідом об’єднання проти неї.

Дехто з в’язнів просто навчався у співкамерників елементарних способів підтримання тілесної чистоти і людської гідності. У тюремній камері Інна Шихєєва-Гайстер навчилася робити гудзики зі шматочків жованого хліба, щоб одяг не падав, робити голки з риб’ячих кісток, використовувати шматки ниток для зашивання одягу, подраного під час обшуків, та вирішувати ще багато проблем, що виявиться потім корисним і в таборах^[533]. Дмитро Бистрольотов, який був радянським шпигуном на Заході, навчився добувати нитки зі старих шкарпеток: шкарпетки розривалися, а кінці ниток натиралися шматочком мила. Такі нитки, як і голки, які він навчився робити із сірників, він потім у таборі міг міняти на їжу^[534]. Молоду антисталіністку Сусанну Печуро навчили, «як непомітно спати, як шити сірниками і як ходити без пояса»^[535].

В’язні також підтримували певний контроль над своїм життям через старост — старших по камері. З одного боку, у тюрмах, у залізничних вагонах і в табірних бараках староста був офіційно визнаною фігурою, функції якого були записані в офіційних документах. З іншого боку, багато з обов’язків старости — від забезпечення чистоти в камері до контролювання кількості походів у туалет — означали, що його авторитет мають визнавати всі^[536]. Тому інформатори та інші особи, що користувалися сприянням наглядачів, зовсім не обов’язково були найкращими кандидатами у старости. Олександр Вайсберг пише, що в більших камерах, у яких могло перебувати по 200 і більше в’язнів, «нормальне життя було неможливим без старшого по камері, який організовував розподіл їжі, прогулянки тощо». Через те що таємна поліція відмовлялася визнавати будь-яку форму самоорганізації в’язнів («їхня логіка була проста: організація контрреволюціонерів є контрреволюційною організацією», як пише Вайсберг), було знайдено класичне радянське рішення: староста обирався в’язнями «незаконно». Начальник тюрми потім дізнавався про це від своїх шпигунів і офіційно призначав цю особу старостою^[537].

У найбільш переповнених камерах основний обов’язок старости полягав у тому, щоб приймати нових в’язнів і забезпечувати всіх спальними місцями. Майже всюди нових в’язнів відправляли спати біля параші, і потім звідти вони поступово просувалися у напрямку вікна мірою набуття «стажу». «На хвороби чи вік не зважали», — відзначає Елінор Ліппер^[538]. Староста також розбороняв бійки і підтримував загальний порядок у камері — робити це було зовсім не легко. Пригадує в’язень-поляк Казимир Зарод, який деякий час був старостою камери: «Охоронці постійно погрожували мені покаранням, якщо я не триматиму певного контролю над недисциплінованими в’язнями, особливо після дев’ятої вечора, коли після відбою діяло правило "не розмовляти"». Зрештою, Зарод потрапив до штрафної камери за те, що йому не вдалося цього зробити^[539]. Однак з інших розповідей видно, що рішення старости зазвичай виконувалися.

Поза сумнівом, найбільшу винахідливість в’язні проявляли, порушуючи найсуворіше правило: строгу заборону спілкування — як між камерами, так і з зовнішнім світом. Незважаючи на загрозу серйозного покарання, в’язні залишали іншим записки в туалетах або перекидали повідомлення через стіни. Леонід Фінкельштейн хотів перекинути шматок м’яса, помідор і шматок хліба до іншої камери: «Коли нас відвели до вбиральні, я відчинив вікно і кинув у нього їжу». Його спіймали і посадили до штрафної камери^[540]. В’язні давали охоронцям хабарі за переправлення повідомлень, хоча часом ті робили це і з власної волі. Один наглядач зі ставропольської тюрми час від часу передавав усні повідомлення між Львом Разгоном і його дружиною^[541].

Один колишній в’язень, який провів 14 місяців у вільнюській тюрмі після радянської окупації міста — раніше воно перебувало під владою Польщі, — писав 1939 року у свідченні, поданому до польського уряду у вигнанні, як повільно зникали елементи польського тюремного режиму. В’язні втрачали свої «привілеї» один за одним — право читати і писати листи, користуватися тюремною бібліотекою, мати папір і олівці. Отримувати посилки. Запроваджувалися нові правила, звичайні для більшості радянських в’язниць: світло у камерах мало горіти протягом усієї ночі, а вікна заставили листами жерсті. Несподівано останнє відкрило можливість для спілкування між камерами: «Я відкривав вікно і, впершися головою у грати, розмовляв із сусідами. Навіть якщо вартовий у дворі й чув розмову, він не міг зрозуміти, звідки саме звучить голос — завдяки жерсті неможливо було виявити, яке вікно відчинилося»^[542].

Однак, мабуть, найскладнішою формою забороненого спілкування була тюремна «азбука Морзе», якою в’язні перестукувалися через стіни або через систему опалення. Цей код винайшли ще за царя — Варлам Шаламов приписує його одному з декабристів^[543]. Катерину Оліцьку навчили цього її товариші-есери задовго до того, як 1924 року її саму було ув’язнено^[544]. Про код розповідала у своїх спогадах російська революціонерка Віра Фігнер, Євгенія Гінзбург прочитала про нього саме там. Будучи під слідством, вона згадала достатньо для того, щоб використовувати код для спілкування із сусідньою камерою^[545]. Код цей порівняно простий: літери російського алфавіту розташовуються п’ятьма рядами по шість літер у кожному:

Кожна літера позначається парою стуків, перший означає ряд, другий — місце в ряду:

Навіть ті, хто не читав про цей код або не чув про нього від інших, іноді могли навчитися самі, тому що були стандартні методи навчання. Часом ті, хто знали код, відстукували алфавіт знову і знову, разом з одним-двома простими запитаннями, сподіваючись, що невидимий співрозмовник по той бік стіни зрозуміє. Саме так вивчав код Александр Долгун у Лефортово; для запам’ятовування він користувався сірниками. Коли він зрештою навчився «говорити» з в’язнем у сусідній камері і зрозумів його запитання: «Хто ти?», він відчув «порив чистої любові до людини, яка вперше за три місяці запитала, хто я такий»^[546].

Код широко використовувався не в усі часи. 1949 року Заяра Вєсьолая у Бутирці «не змогла знайти жодного, хто б знав "тюремний алфавіт"», і спочатку подумала, що ця традиція зовсім зникла. Потім вона вирішила, що це не так: тому що інші розповіли їй, що користуються цим кодом, і тому що одного разу, почувши якийсь стук у камері, до неї забіг охоронець, вимагаючи пояснень^[547]. Існували також інші варіанти коду. Російський поет і прозаїк Анатолій Жигулін стверджує, що винайшов свій код, також на основі алфавіту, який разом з групою друзів (усіх їх арештували одночасно) використовував для спілкування під час слідства^[548].

У деяких місцях і в деякі часи методи самоорганізації в’язнів набували складніших форм. Один з них описано в оповіданні Варлама Шаламова «Комбіди», також згадують його й інші^[549]. Він був відповіддю на несправедливе правило: наприкінці 1930-х років влада несподівано вирішила, що в’язні, котрі перебувають під слідством, не мають отримувати жодних передач від родичів, на тій підставі, що «двома французькими булками, п’ятьма яблуками і парою старих штанів можна повідомити в тюрму будь-який текст». Передавати було дозволено тільки гроші, і тільки круглі суми, так щоб ці суми не можна було використати для шифрування «повідомлень». Проте родини не всіх в’язнів мали змогу передавати гроші. Одні були дуже бідні, інші жили надто далеко, а ще інші могли навіть відігравати певну роль у засудженні своїх родичів. Це означало, що, хоча дехто з в’язнів мав право один раз на тиждень користуватися тюремною «крамничкою» — і купувати масло, сир, ковбасу, махорку, білий хліб, сигарети, інші тим часом мали сидіти на бідній тюремній дієті і, що важливіше, «почувалися чужими на загальному святі», яким був цей «день покупок».

Для вирішення цієї проблеми бутирські в’язні взяли на озброєння досвід раннього етапу революції і організували «комітети бідноти». Кожен в’язень жертвував комітету 10% своїх грошей. На ці кошти комітет купував їжу тим, хто грошей не мав. Ця система діяла щось близько року, доки влада не вирішила ліквідувати комітети, пообіцявши декому з в’язнів різні «винагороди» за відмову брати участь у їх роботі. Камери завдали удару у відповідь, піддавши бойкоту тих, хто відмовлявся вносити гроші. Але хто, запитує Шаламов, «ризикне протиставити себе тюремному колективу — людям, які з тобою двадцять чотири години на добу, і тільки сон рятує тебе від недружніх, ворожих поглядів товаришів?»

Цікаво, що це оповідання одне з небагатьох у великій літературній спадщині Шаламова, яке закінчується позитивною нотою: «Людський колектив, згуртований, як це завжди буває у тюрмі, на відміну від "волі" і табору, при повному безправ’ї своєму, знаходить точку докладання своїх духовних сил для настійного ствердження споконвічного людського права жити по-своєму»^[550].

Цей найпесимістичніший із письменників побачив у цій одній організованій формі солідарності в’язнів краплю надії. Скоро шок від транспортування і жах від перших приголомшливих днів у таборі не залишать від неї і сліду.