14 лютого 2013, 12:06 (UTC +2) Гостомель, 25 км на північний захід від Києва

Діані вдалось зателефонувати чоловікові лише з аеропорту, за кілька хвилин до вильоту службового «ААРОНа» до Парижа. Авер’янов привіз її до Гостомеля і відчепився тільки тоді, коли підвів до летовища і переконався, що Діана попростувала в напрямку літака, який чекав з уже прогрітими турбінами. Перед цим вона зателефонувала матері та, намагаючись говорити швидко й стисло, попросила її лишити Даньку на ніч. Після нетривалої суперечки Софія Борисівна погодилась; відтепер Діану було забезпечено косметикою і засобами гігієни від «Avon» до кінця року.

Геннадій відповів після першого гудка.

— Привіт ще раз, — почала Діана.

— Привіт, — у Гениній голові пікірували кулясті блискавки, чоловік з останніх сил старався говорити бадьорим, упевненим голосом. — Якщо ти переймаєшся, чи все гаразд з Артемом, можу заспокоїти: у нас усе чудово, він щойно пообідав.

— Я рада, — без помітного ентузіазму відповіла жінка, після чого рішуче випалила: — Пообіцяй, що не питимеш протягом наступних кількох днів.

— Що?

— Поклянись, що не торкнешся до пива хоча б до понеділка!

— Я не доганяю, — прогудів Гена.

Жінка зітхнула і, спробувавши приховати розгубленість, швидко заговорила:

— Мене відправляють у відрядження.

Гена зразу потверезішав:

— Як? Просто зараз? Куди? У перший же день? — і тут-таки виправився: — Та який перший день? Ти офіційно ще навіть на роботу не вийшла.

— Гено, я не маю часу на балачки. Минулої ночі у Франції розбився наш літак, і мене делегують як члена групи із розслідування причин авіакатастрофи.

— Я бачив новини, — промовив чоловік.

— Це літак мого батька, — надломленим голосом сказала жінка. Про літаки, над розробленням яких працював Родіон Столяр, Діана говорила так, наче вони належали її батьку.

«То й що?» — ледь не зірвалось у Гени з язика. Він вчасно стримався і спитав інакше:

— Тільки не сердься, але який стосунок ти маєш до розслідування авіакатастроф?

Секунду поміркувавши, Діана вирішила розповісти:

— Та реально там немає чого розслідувати. Літак розбився під час посадки через помилку аеропортових служб — влетів у снігоочисник, що стояв на посадковій смузі. Тому з боку АНТК зараз потрібен не так здібний інженер, як хтось, хто знає французьку, ознайомлений з «ААРОНом» і готовий захищати… — вона помовчала і, вагаючись, повторила фразу, вжиту Ревою, — «відбілювати» батьків літак перед французькою пресою, французькими слідчими і французькою публікою. Керівництво концерну вважає, що я найкраще підходжу на цю роль, — з того, як змінився голос дружини, Гена усвідомив, що не він один не поділяє думку керівництва з приводу доцільності вибору представника в слідчій групі. Діана помітно нервувала, боялась, що не впорається. — Мене запевнили, що в Парижі треба буде більше говорити, ніж розслідувати. Тому відряджають мене і програміста, який допоможе з розшифруванням «чорних скриньок».

Чоловік відважився поставити ще одне запитання:

— Ти впораєшся?

Діану пересмикнуло, як від удару струмом. На мить жінка відчула себе так, наче хтось зачепив відкритий нерв у пошкодженому зубі. Вона почервоніла від шиї до кінчиків вух і зірвалась на крик:

— Звісно, я впораюсь!! Блін, я не можу не впоратись! — хапнула ротом повітря. — Думаєш, я не усвідомлюю, наскільки важко виходити на роботу після майже чотирьох років відсутності й одразу братись за таку справу? Думаєш, я не знаю, що в мене для розслідування не вистачає ані знань, ані досвіду? Думаєш, я не запитувала себе тисячу разів, чому відправляють мене, а не когось іншого, і думаєш, я не замислювалась над тим, щоб відмовитись?!

— Вибач…

— Блін, Гено, ти довбаний ідіот! Якщо не можеш підтримати, то краще заткнися! Я б із величезним задоволенням сиділа зараз дома, ні про що не парячись, няньчила б хлопців, стояла біля плити, готувала вечерю і чекала, коли ти повернешся з роботи і принесеш мені багато-багато грошей, які я витрачу в наступні вихідні. Але я не можу сидіти вдома! І знаєш чому? Бо ти мутант якийсь, блін, каліка, бо ти не ходиш на роботу і не приносиш мені грошей! — Діана так розпалилась, що слова злиплись у грудку і спричинили напад кашлю. Прочистивши горло, вона продовжила: — Я пробувала відмазатись від поїздки, та не змогла. Я не можу відмовитись! Не можу, бо мені чітко дали зрозуміти, що в такому разі доведеться шукати іншу роботу.

— Будь ласка, заспокойся, — благав Гена.

Помітивши, що на неї оглядаються двоє працівників аеропорту, що стояли біля трапа «ААРОНа 44», Діана заговорила тихше, але від цього не звучала менш презирливо:

— Це мій останній шанс повернутись на роботу. І я не можу вчинити інакше, бо ти — безхребетний слимак, який тільки й робить, що жере пиво, виписує по два слова на день і не здатен заробити Дані навіть на підгузки!

Гена не заперечував і більше не заспокоював її. Діана розтулила рота, налаштувавшись пофілософствувати з приводу того, що буде, коли хлопчаки підуть до школи, однак раптом відчула, що виговорилась. Вона затихла; Гена теж не озивався.

«Образився, — подумала жінка. — Ну, й біс із тобою! Наче я перебільшувала чи казала неправду».

Піднявшись трапом, вона зайшла до салону. Пілот, що зустрічав її замість стюардеси, запитав, чи має бути хтось іще, чи вона остання. Діана, не прибираючи від вуха мовчазний телефон, знизала плечима.

— Чого мовчиш?

Гена не відповідав.

Діана пройшла глибше в салон, побачила худого, неохайно підстриженого хлопчину з обличчям землистого кольору, який, пристебнувшись, сидів на одному з крісел біля правого борту; вітаючись, кивнула йому, скинула сумку з ноутбуком під ноги й опустилась у друге від входу крісло з лівого боку.

— Ну, не злись, — вона заговорила м’якшим, хоч і далеким від примирливого тоном. Зрештою, якби не Гена, Діана просто не знала б, що робити з дітьми. — Зрозумій, це вперше я залишаю Даню й Артема на стільки часу. Я дуже хвилююся.

— Розумію, — буркнув Геннадій.

— Якщо хочеш, Данька сьогодні переночує в мами. Я поговорила з нею. Але зранку мусиш його забрати.

— О’кей, як скажеш.

— Завтра тобі доведеться піти до дитсадка і поговорити про Тьому з медсестрою. Вона впиратиметься, тому маєш постаратись, щоб її переконати. Даню можеш лишити на годину, нехай звикає. До понеділка я повернусь, — Діана чекала якоїсь реакції, але Гена не сказав ні слова. — Покличеш мені Тьому?

У слухавці зашурхотіло, було чути, як Гена гукає чотирирічного сина. Кількасекундна пауза — і Діана посміхнулась, почувши знайомий тоненький голосок:

— Мамо, приві-і-іт!

— Привіт, мій хороший!

— Ти на роботі? — не дозволивши їй вставити жодного слова, залопотів Артем.

— Так, я на роботі.

— Тато сказав, що ти сьогодні весь день на роботі.

— Я буду на роботі кілька днів, тому тобі доведеться пожити в тата.

— Кілька днів? — перепитав малюк. Із прикрістю Діана відзначила, що в голосі Артема не проступило жалю чи розчарування, радше легкий подив.

— Так, я лечу до іншої країни, до Франції, і кілька днів буду зайнята. Але телефонуватиму тобі кожного дня й обов’язково привезу подарунок.

— Класно! Хочу конструктор.

— «Lego»? — вона зауважила, що син збуджений і радісний, яким не був уже давно, і через це відчула шпильку ревнощів: малому зовсім непогано з Геною.

— Так, великий конструктор «Lego»!

— Добре, обов’язково куплю тобі найбільший з усіх, що знайду. — «Як просто все вирішується, коли тобі чотири роки…» — Ти там не сумуєш?

— Ні, — з того, як натхненно відповів зазвичай стриманий Артем, Діана збагнула, що із сином усе гаразд, ба більше — малому подобається в Гени. — Тато зробив яєчню, і ми запускали потяги, — захоплено розказував він, — а потім годували хом’ячків. Ма, вони такі смішні!

— Я рада… — на очі Діані навернулися сльози.

— Ма, я побіг, — розмова швидко набридла хлопчаку.

— Будь слухняним! — кинула жінка навздогін, хоча, судячи з шамотіння в трубці, мобілку взяв Гена.

Не знаючи, як завершити розмову, чоловік і жінка помовчали.

— Ну, все… — першою порушила мовчанку Діана. — Літак незабаром злітатиме, мушу вимкнути телефон. Гено, я дуже сподіваюсь, що на цей раз ти мене не підведеш. Не заради мене, заради малих.

Гена відповів якось не зовсім так, як вона очікувала:

— Чекай, у мене до тебе два запитання.

— Тільки не затягуй.

Молодий чоловік чмихнув і випалив:

— Ти справді купила мені хом’яків на День святого Валентина?

— Чувак, ти ідіот, — стисло і вичерпно відказала Діана.

— Гаразд, тоді останнє запитання: хто такий «Попіздунчик»?

Ямки на щоках поглибились — жінка не стримала пустотливої посмішки. Прибравши телефон від вуха, вона секунд п’ять дивилася на мобілку, після чого, посміхаючись не лише губами, але й очима, натиснула кнопку «Відбій». Гена залишився без відповіді.

Щойно екран погас, її обличчя посерйознішало. Вперши лікоть у бильце крісла, Діана повернулась до думок про те, чи правильно робить. Чи може вона покинути синів на стільки часу? Старший, Артемчик, якось перечекає, а як бути з меншим? Чи сумуватиме Данило? Чи, може, той розбишака взагалі не помітить її відсутності? Побачивши, як пілот зачиняє двері салону, Діана спохмурніла. Трап досі стояв під бортом «ААРОНа», вона ще могла плюнути на все і відмовитися.

Час спливав…

Зрештою, зваживши все, жінка усвідомила, що не має вибору: або вона відмовляється від відрядження, а тобто й від роботи, і мириться з Геною; або вирушає до Парижа, чіпляється за роботу в АНТК ім. Аронова і намагається облаштувати своє життя без того нездари.

— Я — Денис, — урвав її роздуми блідий хлопчина, що сидів у кріслі біля іншого борту. Він не любив озвучувати своє прізвище.

«Програміст», — зрозуміла Діана.

— А я Діана, — представилась вона, — Діана Столяр.

— А, — видав Денис таким тоном, наче йому все стало зрозуміло. — Ти, типу, слідчий чи… — смиканим порухом він звів руку і покопирсався пальцем у розкуйовдженому волоссі, — …чи — як це буде правильно — слідча?

Хлопець не збирався її ображати, хоча Діані здалось, що вона розрізнила саркастичні нотки в запитанні. Вона захотіла відповісти в’їдливо, бовкнути щось про його зовнішність, однак стрималась і відказала:

— Так.

— Це круто. Я допомагатиму тобі з «чорними скриньками».

Денис виглядав молодшим за неї на рік чи два. Діані не сподобалось, що хлопець, не запитавши дозволу, відразу перейшов на «ти». Крім того, програміст, голосно чавкаючи й вимахуючи щелепою так, наче вона кріпилась до верхньої частини черепа пружинами, жував жуйку. При цьому Денис що п’ять секунд схиляв голову то на правий, то на лівий бік, наче щось заважало йому тримати її прямо. Діана провела аналогію з поведінкою Гени: у стані граничної алкогольної інтоксикації, коли голову «веде», а очі не здатні сфокусуватись на одній точці, її чоловік схожим чином вимахує макітрою.

Зазвичай Діана не відважилася б таке запитати, але все ще накручена після розмови з Геною, випалила:

— Ти що, п’яний?

Хлопець потупився і сором’язливо буркнув:

— Я боюсь літати…

«Вау!» — Діана спробувала уявити, що про них подумають французи. Слідча група з України: двадцятивосьмирічна жінка, що ледве пам’ятає, де в літака елерони, і програміст, який боїться літати. Супер! Чудово! Краще не придумаєш.

Увімкнувся інтерком. Капітан лаконічно привітав нечисленних пасажирів і попросив застебнути ремені. Діана клацнула пряжкою, Денис побілілими пальцями затягнув пасок так, що ледве міг поворухнутися. Звук, що надходив від двигунів, змінився, став більш щільним і рівним, «ААРОН 44», здригнувшись, немов людина, що випірнула з кошмарного сну, рушив з місця і попрямував до злітної смуги.

Діана підтягнула сумку, щоб переконатися, що захопила з офісу всю документацію, яка може знадобитись у Франції. Дзизнувши блискавкою, заглянула досередини: Керівництво з льотної експлуатації літака «ААРОН 44», копії сертифікатів типу, технічний довідник з «ААРОНа 44», керівництва з льотної експлуатації англійською та французькою мовами, службовий ноутбук, закордонний паспорт, документи про відрядження, гроші — ніби все на місці.

Несподівано, коли літак розвертався, вирівнюючись стосовно осі злітної смуги, Денис бовкнув:

— Ми летимо на тому самому літаку, що розбився?

«Як можна летіти на літаку, який уже розбився?» — подумала Діана, хоча запитання зрозуміла.

— Так.

Його обличчя набуло блідо-зеленого відтінку, як серцевина щойно розрізаного огірка, а очі ніби звузилися, ставши замалими для очних впадин.

Оскільки розважальних глянцевих журналів, які зазвичай пропонують пасажирам на регулярних рейсах, не було, Діана дістала із сумки англомовне Керівництво з льотної експлуатації «ААРОНа 44» і почала гортати. Денис, учепившись пальцями в бильця крісла, злякано глипав на неї.

«Можливо, не все так погано, — міркувала жінка, — впораюся за день-два і швидко повернусь додому». Пальці перегортали сторінки Керівництва з льотної експлуатації «ААРОНа 44», очі блукали по тексту, не вчитуючись. І тільки тоді, коли літак почав розганятися, Діана згадала про Грубодупенка.

— О, Боже, ні! — скрикнула вона, затуливши рота долонею.

— Що таке?! — верескнув програміст, бліднучи ще більше. — Щось із літаком?!

— Заспокойся, — замахала головою Діана. — Я забула випустити кота на вулицю.

— І що?! Через це треба так кричати?

Лайнер відірвався від землі, тремтіння припинилося.

— Ти не знаєш мого кота…

І що тепер? Нехай перші два дні він зможе харчуватися вазонами. А далі? Ніхто його не випустить: ані в матері, ані в Гени немає ключів. Грубодупенко замурований, як мумія у єгипетській гробниці. Діана пополотніла, з жахом уявивши, на що перетвориться квартира до її приїзду…

Увесь час, доки «ААРОН 44» набирав висоту, легко протискаючись крізь розмазані по небу хмари, вона заспокоювала себе тим, що давно хотіла зробити у квартирі капітальний ремонт.