21 лютого 2013, 19:07 (UTC +2) Осокорки, Дарницький район, Київ

Після першого дзвінка ніхто не відповів.

Діана виждала цілу хвилину, не наважуючись повторити виклик (крізь масивні металеві двері вчувався слабкий гомін — схоже, що працював телевізор, а це означає, що у квартирі хтось був), і вже випростувала руку, щоб натиснути кнопку дзвінка знову, коли ручка дверей смикнулась і з-поза них долинуло клацання замка, який відкривають. Діана несвідомо стиснула долоню в кулак, опустила руку і набрала в груди побільше повітря.

Двері відчинилися. У просвітку — посеред слабко освітленого просторого коридора — постала фігура стрункої жінки у світло-сірому спортивному костюмі (штани-галіфе і кофта з капюшоном) із рожевим написом «COLORADO» на правій штанині та ще якимось малюнком у вигляді печатки зліва на кофтині такого ж рожевого, як і напис, кольору. Марина Ротко була високою, щонайменше на долоню вищою за Діану, але не худою, точніше — не настільки худою, наскільки могла би бути жінка її зросту: стегна мала м’які й повні, а кофта спереду надималась, облягаючи округлі груди. З досьє Радислава Діана пам’ятала, що пілот мав двоє дітей, двоє дочок — дванадцяти й семи років, але, ковзнувши поглядом по фігурі Марини Ротко, не виявила ні зайвої ваги, ні будь-яких інших ознак перенесених пологів. Живіт плаский, шия підтягнута, руки тендітні, наче у двадцятирічної. Схоже, Ротко заробляв достатньо, щоб давати дружині і час, і можливості стежити за собою. А можливо, причина крилася в генах: часто трапляється, що після пологів жінка виглядає краще, ніж до вагітності. На коротку мить, уявивши, власне, трохи занедбане, тіло, у голові Діани Столяр заіскрились заздрісні думки, та вона одразу ж похопилася: якою дурепою треба бути, щоби заздрити Марині Ротко у її нинішньому становищі?

— Марино… — почала гостя і затнулась. Коридор, на порозі якого стояла дружина Радислава, переходив у квадратний передпокій, по периметру якого йшли двері, що вели до житлових кімнат. Від порога Діана бачила лише двоє дверей; із правих у передпокій і далі до коридору залітали мерехтливі відблиски: у кімнаті хтось дивився телевізор. Під час одного з винятково яскравих — у буквальному сенсі — моментів у коридорі посвітлішало, і Діана змогла краще роздивитись обличчя господарки, ще більше здивувавшись Марининій вроді. Скільки їй років? Тридцять три? Тридцять п’ять? Всі сорок? Перед тим як вирушити на Осокорки, Діана вивідала ім’я по батькові Марини Ротко, але не потурбувалася дізнатись, скільки жінці років, а тепер, зблизька роздивившись дружину загиблого пілота, несподівано усвідомила, що звертання «Марино Сергіївно» геть їй не пасуватиме. Діана взяла себе в руки і, вирішивши, що краще говорити скупо, ніж розгублено, мовила: — Пані Ротко, мене звати Діана Столяр. Це я телефонувала стосовно зустрічі.

Марина мовчала, притримуючи лівою рукою двері. Діана зауважила, що очі у жінки сухі. Марина не плакала. На віях та довкола них не було жодного сліду від сліз (розмазаної косметики абощо). Єдиним видимим доказом душевного стану вдови були темні, заледве не чорні провалини, що двома півмісяцями підпирали очі.

Мовчанка затягувалась.

— Вибачте, що прийшла пізніше, ніж домовлялись, я не часто буваю на лівому березі і не знаю цей район, тому мені довго довелось шукати ваш бу… — Діана говорила швидко, ковтаючи слова, сама не впізнаючи власного голосу, та зупинитись не могла: малозмістовні фрази виконували роль захисного буфера, що відмежовував від Марининого горя. Крижаний відчай невидимими цівками струмував від дружини Ротка, від її обличчя, з її темних очей; за мить Діані здалося, наче вона фізично відчуває лиховісні емоції, що відчайдушно шукають виходу назовні, нишпорять у пошуках об’єкта, на якому могли б сконцентруватись. Вони поставали в уяві жінки липкими щупальцями сліпого глибоководного монстра, які виходять із невиспаного мозку Марини, тягнуться крізь простір і обкручуються навколо її шиї й грудей.

— Усе гаразд, — Марина обірвала безглузду тираду. Діана замовкла, ошелешена байдужістю, з якою дружина загиблого пілота вимовила свої перші слова. І тут-таки збагнула, що голос Марини Ротко лише здається байдужим. Насправді він був сухим і крихким, більш крихким, ніж тонка крига, що стягує неглибокі калюжі під час перших жовтневих заморозків. Діана подумала, що не хоче бачити того, що відбуватиметься, якщо цей голос раптом почне ламатися. Вона майже пожалкувала про те, що прийшла. Майже… Важкість у правій кишені зимового пуховика нагадувала, заради чого вона зважилась турбувати вдову, і не давала піддатися сентиментам. — Я вас чекала. Заходьте.

Марина розчинила двері ширше і відступила вглиб широкого й порожнього коридора, запрошуючи гостю зайти.

Діана несміливо переступила поріг, застигла ні в тих ні в сих.

— Роздягайтесь, — тим самим монохромним голосом запропонувала Марина Ротко. — Можете не роззуватись.

Діана заходилась розстібати ґудзики верхнього одягу, непомітно витягла вміст правої кишені, затиснула його в руці і тільки після цього дозволила вдові забрати куртку й повісити її в стінну шафу зліва від дверей. Сумку Діана залишила в коридорі. Після цього обидві жінки ввійшли до передпокою.

Справа передпокій переходив у другий коридор, що простягався перпендикулярно до першого, який впирався у вхідні двері. Зліва в цьому коридорі Діана побачила ще одні двері, зачинені, котрі вели до житлової кімнати, а справа знаходилися ванна й туалет. Картинка в телевізорі зблякла, передпокій занурився в півтемряву; Діана чекала, що господарка ввімкне світло, але Марина навіть не зиркнула в бік вмикача і подалася до сполучених в одне велике приміщення зали й кухні, куди впирався другий коридор.

Зазирнувши до перших двох кімнат, Діана зауважила, що там нічого немає. Ніяких меблів, килимів, фотографій чи картин на стінах. Лише в першій — найближчій до входу у квартиру — стояли, згромаджені одна на другу, півтора десятка картонних коробок різного розміру. Тільки тоді, здогадавшись, вона задерла голову і зрозуміла, чому Марина не вмикає світло: світильника в коридорі не було — на його місці стирчав жгут різнокольорових дротів.

— Ви переїжджаєте? — лякаючись відлуння, що розліталося у квартирі-пустці, поцікавилась Діана.

— Га? — Марина не відразу зрозуміла запитання, а тоді, не озираючись, ледь мотнула головою. — Ні. Ми думали переїжджати. Радислав мав забрати нас до Франції. А так… ми тільки вчора повернулись і ще не встигли… ну…

«От дурепа! — вдруге вилаяла себе Діана. — Увімкни нарешті мізки! Прокинься! Звісно, Радислав хотів перевезти їх до Франції…» Навряд чи розмова складеться, якщо вона кожною фразою нагадуватиме вдові про загиблого чоловіка.

Жінки спинились навпроти входу до другої кімнати. Точніше першою спинилась Діана, а Марина затрималась на крок далі і стала впівоберта, невдоволено зиркаючи на гостю. Діана проігнорувала недвозначний погляд господині, вп’явшись очима в картину перед нею. Кімната, як і попередня, була пустою, якщо не зважати на причеплений до стіни велетенський плазмовий телевізор «LG», DVD-програвач, приєднаний дротами до телевізора, й увімкнену в розетку настільну лампу, котра стояла на підлозі в дальньому куті та насичувала простір кволим розсіяним світлом. На подушці навпроти «плазми», підібгавши під себе ноги і прикипівши поглядом до телевізора, сиділа дванадцятирічна дівчинка.

Проте вразила Діану не дівчинка і не мертвотна блідість, що залила юне личко, а те, на що це личко дивилося. На екрані мелькали кадри з фільму «Спуск», чи не найбридкішого фільму жахів з усіх, що Діані довелося бачити. Хорори Діана не любила — більшість таких фільмів вона не сприймала, і лише поодинокі її лякали (останні не любила найдужче), — зате хорори обожнював Гена, смакуючи ними як мінімум раз чи два на тиждень. До народження Артема Геннадію зрідка вдавалось затягти Діану до кінотеатру на «жахливчик»; останнім, на що вони пішли разом, була перша частина «Сайлент Хіллу», проте після появи первістка Діана назавжди викреслила фільми жаху зі свого життя і заборонила чоловіку дивитись їх удома. Вражена беззмістовністю й кричущою алогічністю більшості хорор-фільмів, Діана ніколи не запам’ятовувала їхніх назв. Утім, один «жахливчик» усе ж відкарбувався в пам’яті. «Спуск». Цей фільм вони з чоловіком дивилися вдома, обом було страшно, а Діана ще на середині стрічки збагнула, що не витримає до кінця, однак Гена наполіг на тому, щоб додивитися. «Спуск» не просто налякав її. Від того, що чинилося в другій половині кінострічки, Діану почало нудити. У буквальному сенсі. Вона не досиділа до завершення і за десять хвилин до фінальних титрів утекла на кухню, розуміючи, що інакше почне блювати просто в ліжку.

Саме тому жінка легко впізнала фільм, на який із лячним заціпенінням витріщалась старша дочка Марини Ротко. Кіно наближалось до кульмінаційного моменту. Група дівчат — спелеологи-любителі — спустились не в ту печеру, куди планували, і загубились серед галерей, у яких протягом століть жили й еволюціонували людиноподібні потвори. У дівчат закінчився заряд акумулятора в останньому ліхтареві, і вони опинились у повній темряві на глибині кількох сотень метрів під землею. Щоб рухатися в потемках, вони користувались видошукачем невеликої відеокамери, перемкнувши її в режим нічного бачення. Прямокутник мерехтливого зеленкуватого світла розміром 4x6 см — оце й усе, що горе-спелеологи могли викроїти із суцільного мороку.

На той момент коли Діана застигла навпроти кімнати з телевізором, на спелеологів, що лишились живими, кинулась одна із підземних потвор. Певна річ, маючи настільки недолугі засоби огляду, помітити монстра завчасу не було можливості. За секунду до нападу камера вихопила з темряви зморшкувате ікласте обличчя з гіпертрофованими ніздрями, випуклими водянистими очима і перекошеним ротом, засотаним «нитками» в’язкої білої слини. А тоді почався треш: жіночі крики, гуркіт каміння, ревіння, хруст кісток і чавкання розірваної плоті. Діана відсахнулась, насилу стримавши зойк. Ліва рука смикнулась, щоб затулити рота (права все ще стискала вміст правої кишені пуховика). Ще більше за криваве місиво з фільму Діану перелякала реакція Марининої дочки, точніше — відсутність реакції. Коли жінка подолала крик, що пташкою рвався зі стравоходу, дванадцятирічна дівчинка навіть не здригнулася, продовжуючи отупіло телющитись на екран.

— Це фільм жахів? — кліпаючи, промовила гостя. Так, наче залежно від відповіді Марини, картинка на пласкому екрані могла змінитись на мультики про Дональда Дака.

Очі вдови забігали, вона мимовільно торкнулась пальцями губів, потім носа.

— Я… е… я не знаю, чи це правильно, — голос нарешті став забарвленим, у ньому проклюнулися хоч якісь емоції. — Але інакше не можу. Радислав… він… — Марина схлипнула, Діана легенько прикусила губу, бідкаючись, що вкотре, сама того не бажаючи, зачепила відкриту рану. — Він іноді дозволяв Оленці дивитись фільми жахів. Їй лише дванадцять, але вона обожнює хорори. Їй подобається, коли страшно. Я впиралась, але Радислав вважав, що страх — це просто сильне почуття, таке ж, як кохання чи голод, — жінка похапцем ковтнула повітря, наче боялась, що, лишивши легені відкритими, випустить усе, що накопичилось у ній протягом останніх днів, і це розірве її на шмаття. — Я не знаю, чи правильно роблю, — Марина наче просила вибачення, — просто ці кляті фільми — це єдине, що відволікає її від… від…

— Можете не пояснювати, — Діана намагалась, щоб її голос звучав якомога більш м’яко. — Я не звинувачую вас. Я лише… здивувалась.

Марина Ротко не чула її.

— Я дозволила Оленці їх дивитись, бо інакше… вона плаче. Плаче постійно відтоді, як нам повідомили про смерть Радислава. Тому я думаю, що краще хай так… Мені здається, фільми дають змогу їй змиритися з утратою.

— Усе правильно, — Діана ступила крок у напрямку кухні, ненав’язливо показуючи, що цю тему можна не обговорювати.

Марина шморгнула носом, розвернулася, й обидві жінки зайшли до просторої кімнати, розділеної на дві неоднакові за площею частини столом у формі барної стійки. Над столом на спеціальному металевому тримачі висіли різноманітні фужери й келихи. Справа була кухня. Зліва знаходилася зала, нині порожня, за винятком трьох високих стільців і білого шкіряного дивана. Стіни тієї частини, що слугувала кухнею, були стилізовані під необроблену цегляну кладку.

Біля дальньої кромки стола, що впиралась у стіну, стояла фотографія Радислава Ротка — усміхненого, у льотній уніформі; нижній кут рамки обв’язаний чорною стрічкою.

Діана обнишпорила очима порожню кухню, але не знайшла ані столових приборів, ані слідів приготування їжі.

Марина нечутно оминула Діану, підсунула один зі стільчиків до витягнутого стола, всілась на нього і лише тоді жестом запросила сісти гостю. Діана пересунула другий стілець і вмостилась навпроти вдови. Потому, намагаючись не привертати увагу господарки, непомітно виклала на мармурову стільницю те, що стискала в правій руці: крихітний «appl’івський» плеєр «iPod Shuffle» — квадрат сірого пластику завтовшки три міліметри з фірмовим білим кільцем на лицьовому боці — і невеликий динамік у формі яйця матово-синього кольору з уже під’єднаним кабелем. Яйцеподібну колонку Діані подарував батько років вісім-дев’ять тому, повернувшись з відрядження із Китаю. «Яйце» можна було під’єднувати до будь-якого програвача чи плеєра, після чого воно розсилало звукові хвилі рівномірно у всі напрями. Верхня половина яйцеподібної оболонки була відділеною від нижньої і піднятою на гумовій пружині, що забезпечувало збільшення сили і кращу якість звуку. Загалом «яйце» було непрактичною іграшкою, втім, вісім років тому мало хто в Києві міг похвалитися наявністю такої цяцьки, тож Діана носилася з ним і вдень, і вночі, тягала до університету, хизуючись перед одногрупниками. Останні кілька років китайський динамік припадав пилюкою в нижній шухляді Діаниного столу посеред купи інших непотрібних і давно забутих речей. Жінка згадала про нього, коли усвідомила, що мусить відвідати Марину Ротко, і зраділа, виявивши, що динамік працює. «Яйце» якнайкраще підходило для того, що вона хотіла зробити: Діана не тішила себе сподіваннями, що їй пощастить всунути у вухо Марини навушник, а тягти з дому колонку «SPS-622» було ще тим безглуздям.

Марина поставила лікті на стіл і, ігноруючи викладені гостею речі, вперла погляд у стільницю за кілька сантиметрів від краю стола. Стала терти скроні долонями. Не пучками пальців, а саме долонями. У цьому жесті було стільки безнадії й розпачу, що Діана довго не наважувалась заговорити.

Вони просиділи мовчки зо три хвилини, чуючи, як у кімнаті, де Оленка додивлялась «Спуск», лунало глухе гарчання й тріщали спецефекти, після чого Марина відвела долоні від обличчя і перепросила:

— Пробачте, що не пропоную вам чаю чи кави… Немає сил шукати кавоварку серед запакованих речей.

— Усе гаразд, — Діана вдруге відчула непевність та каяття: не слід було приходити. У смітнику неподалік мийки вона побачила зіжмаканий паперовий пакет з усміхненим личком, логотипом мережі ресторанів японської їжі «СушиЯ», і здогадалась, що всі ці дні Марина з дочками харчується, замовляючи їжу телефоном.

Вдова неквапно здійняла голову і перехопила погляд Діани:

— Ви розслідуєте авіакатастрофу?

— Так, — гостя підібралась, наче кішка перед стрибком, відчувши, що настав момент для головного, але… більше нічого не сказала. Діана з легким роздратуванням усвідомила, що не готова до розмови.

Погляд Марини «поплив» праворуч, ковзнув по стільниці і зупинився на портретові Радислава. Жінка видала ротом дивний звук, наче похлинувшись повітрям:

— Я не знаю, що тепер з нами буде. Не знаю, як житимемо без нього.

— Я вас розумію, — ледве ворушачи язиком, промовила Діана. — У мене теж двоє дітей — хлопці. І я також виховую їх сама.

Вдова відвела погляд від перев’язаного чорною стрічкою портрета:

— Ваш чоловік… їхній батько… він помер?

— Е… — Діана здригнулась, уявивши Гену в труні. Хай як сильно вона ненавиділа і зневажала Геннадія, але смерті йому не бажала. Ніколи. — Ні… Я вигнала його.

— Тоді нічого ви не розумієте! — очі Марини покруглішали, висунувшись з орбіт. Слова вилітали з недобрим шипінням: — Як ви можете порівнювати?.. Як… Як можна таке казати?..

Голос господарки пішов хвилями. Він вигинався і тремтів, неначе довжелезний міст, що ввійшов у резонанс із зовнішньою силою й от-от зруйнується через те, що частота його власних коливань збіглась із частотою подразника. «Тільки не зараз, Марино! — подумки благала Діана. — Будь ласка… прошу вас… тільки не зараз!»

Жінка стрималася. Набравши в груди повітря, вона стисла пальцями стільницю і сухо, на одному подиху, випалила:

— Чому ви прийшли?

— Я намагаюсь відновити події того вечора, коли загинув ваш чоловік, усі події, що передували фатальному зіткненню, і… дещо не збігається.

— Ви покараєте винних? — очі Марини запалахкотіли. — Пообіцяйте, що зробите так, щоб усіх причетних до авіакатастрофи притягнули до відповідальності! Я розумію, що хлопчина за кермом снігоочисника ні в чому не винен. Але ж був хтось, хто випустив його на льотне поле, хтось, хто через недбальство дозволив йому виїхати на діючу смугу…

Діана втямила, що господарка не слухає її, і заговорила рішучіше:

— Марино, мені здається, катастрофу можна було відвернути. Звісно, безпосередню відповідальність покладено на служби аеропорту Париж-Північ, але є неув’язки, що не дають мені спокою. Щось негаразд у записах «чорної скриньки», і поки що я не спромоглася зрозуміти, що саме. Я переконана: Радислав Ротко і Метью Ріґґсон могли зреагували вчасно, мали час, щоб скасувати посадку і повести літак на друге коло, але з якоїсь причини цього не сталося. Я прийшла до вас, щоб дати прослухати запис…

Тепер уже Марина обірвала співрозмовницю:

— Ви хочете сказати, що винен Радислав?!

Діана клацнула зубами, ледь не відкусивши кінчик язика. Вона геть не очікувала, що Маринині думки потечуть таким руслом. Катастрофічно неправильним руслом.

— Ні, ні! Марино, я не це мала на увазі!

Лють перекосила обличчя господарки. Верхня губа по-вовчому задерлась, відкривши верхній ряд зубів. Нижня затрусилася, зрештою затремтіло все підборіддя. Карі кришталики розширились, затопивши лиховісною чорнотою очі. Марина скидалась на божевільну:

— Ви, як завжди, хочете спихнути все на пілота?!!

«Господи, що я наробила?!»

— Марино, вислухайте мене…

— Ви припхались до мене в дім, посадили навпроти фотографії загиблого чоловіка і намагаєтеся довести, начебто це він винен у тому, що на злітну смугу викотився гігантський снігоочисник?! — тремтіння з нижньої щелепи передалось на решту тіла. Марину трусило як у пропасниці. З грудей на шию поповзли червоні плями з розкошланими, немов у грозових хмар, краями.

«Все, — подумала Діана. — Усе пропало. Я ж знала, що не варто було сюди йти». Кисле розчарування затопило груди. Діана більше не відповідала, розуміючи, що Марина не почує її слів, але здаватись не збиралася. Правою рукою вона схопила кінець приєднаного до «яйця» дроту і, притримуючи плеєр лівою, встромила штекер у триміліметровий роз’єм.

— Ви… — раптом крик обірвався, і наступне слово дружина Ротка промовила тихо, з лячною холодністю. — Геть… Геть з мого дому, суко.

«Пан або пропав», — Діана відчувала, що наривається, що переходить усі межі, будь-якої миті Марина може кинутись на неї, взявшись висмикувати волосся, але не могла піти, не спробувавши отримати відповідь. Радислав Ротко мертвий, йому нічим не допоможеш, зате відповідь Марини — жінка була в цьому впевнена — матиме вплив на життя тисяч і тисяч людей, майбутніх пасажирів «ААРОНа 44».

Учепившись поглядом у скривлене обличчя вдови, Діана випалила:

— Усе, чого я хочу: щоб ви підтвердили, що на записі голос вашого чоловіка.

І натиснула кнопку «PLAY».

Збоку «яйця» спалахнула втоплена в пластик ядучо-синя лампочка. Динамік захрипів, Діана викрутила гучність на повну.

На «iPod Shuffle» був лише один MP3-файл — оцифрований запис переговорів у кабіні «ААРОН 44» рейсу 1419. Спершу кімнату заповнило затушоване гудіння авіаційних турбін, змішане з шумом повітря, що треться об фюзеляж, а тоді залунали фрази:

— «, — англійська з виразним акцентом. — Ми на глісаді. За чверть години питимемо каву в кімнаті для відпочинку».

У Марини двічі вирвався химерний кавкаючий звук. Складалося враження, що замість повітря вдова силкується заковтнути воду чи в’язке желе. Погляд перемістився з Діани на яйцеподібний динамік.

Пролунав голос другого пілота:

— «Сімдесят метрів… Де вона?»

І знову командир екіпажу:

— «Все в нормі… Видивляйся».

— О, Боже… — прохрипіла Марина, тягнучись рукою до динаміка, але не торкаючись його. З очей ринули сльози. Півсекунди назад повіки були сухими, немов шерстю натерті, а тепер сльози збігали щільною вервечкою, наче хтось вичавлював їх, краплина за краплиною, з невидимої піпетки. Сльози лишали по собі нерівні блискучі сліди на щоках.

— «Є…Є візуальний контакт! — радів Метью Ріґґсон. — Бачу вогні смуги».

— «Підтверджую. Сідаємо!»

— Це він… — одними губами промовила Марина. — Він завше говорив із кумедним акцентом, надміру пом’якшуючи англійські звуки, які не вдавалось вимовляти правильно.

— Мамо!

Діана і Марина одночасно озирнулися. У коридорі, приставивши пальчики до правої стіни, стояла Оленка.

— Мамо, чому ця жінка розпитує про тата?

Коли Марина, неправильно потрактувавши мету Діаниного візиту, зірвалася, Діана Столяр відчула розчарування і більше нічого, зате, побачивши дочку Марини, перелякалась не на жарт. Очі Оленки Ротко випромінювали безкомпромісну всепожираючу ненависть, а м’який дитячий голос тільки підсилював страхітливий ефект.

Доччині слова опам’ятали Марину.

— ГЕТЬ!!! — заверещала вона, підхоплюючись. Сльози, шмарклі і слина розлітались навсібіч від перекривленого лиця. — ГЕТЬ ЗВІДЦІЛЯ!!!

— Мамо… — Оленка не плакала і не кричала, та це лякало найбільше.

Діана раптом відчула себе учасницею фільму жахів. На неї сунули знавісніла жінка і її дочка, причому поведінка останньої страшила до різі в животі. Діана подумала, що могло би статися, якби в межах досяжності в кухні висіли ножі чи будь-які інші речі, що згодилися б у якості зброї.

Плеєр ніхто не спиняв, і яйцеподібний динамік наповнював залу останніми вигуками пілотів, очевидно не сприяючи мирному залагодженню конфлікту.

Згрібши «яйце» і плеєр зі стола, Діана кинулась праворуч — у напрямку коридора. На дорозі постала Оленка; жінка штовхнула дівча, припечатавши її до стінки. Дванадцятирічна дівчинка хвицнулась у відповідь, ввігнавши Діані під ребра кулачки.

Марина Ротко видала нечленороздільний звук, схожий на ревіння пораненого звіра, і кинулась на гостю. Діана, не озираючись, майнула вздовж коридора, вихопила з вбудованої в стіну шафи куртку, іншою рукою підхопила з підлоги сумку. Серцю стало тісно в грудях. З-поза спини долітали схлипи й охкання. Був момент, коли Марина майже схопила її за волосся. У коридорі, що вів до виходу з квартири, клубочилась пітьма, і Діані приверзлося, наче вона перенеслася до похмурих печер, показаних у «Спуску», де перетворилась на одну з героїнь, за якою женуться розлютовані, спраглі людської плоті монстри. Відчуття виявилось настільки сильним, що серце заледве не випурхнуло з грудей.

За секунду Діана вирвалась на сходову клітку і, так і не оглянувшись, задріботіла сходами вниз, здригаючись щоразу, коли, обтираючи стіни під’їзду, її наздоганяли сповнені розпачу й люті викрики Марини Ротко:

— ГЕТЬ! ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ, КУРВО! БУДЬ ТИ ПРОКЛЯТА!! ЯК Я НЕНАВИДЖУ ВАС УСІХ!!!

Одягалась Діана вже на вулиці.