18 жовтня

Я забуваю те, чого навчився зовсім недавно. Мені здається, це відбувається згідно з класичним принципом: людина насамперед забуває те, чого вона щойно навчилася. А чи справді такий принцип існує? Краще подивися його знову. Я перечитав свою статтю про ефект Елджернона—Гордона, й, хоча знаю, що написав її, мені здається, вона написана кимось іншим. Більшість її змісту я не розумію.

Але чому я такий дратівливий? А надто тоді, коли Аліса ставиться до мене особливо добре. Вона домагається, щоб у помешканні панували чистота й акуратність, завжди складає мої речі в порядку й миє посуд та підлогу. Я не повинен кричати на неї так, як кричав сьогодні вранці, бо вона розплакалася, а я цього не хотів. Але їй не слід було збирати розбиті платівки, порвані ноти та подерту книжку й акуратно складати їх у сміттєвий ящик. Це мене розлютило. Я не хотів, аби хтось доторкався до цих речей. Я хотів, щоб вони лежали безладною купою. Я хотів, щоб вони нагадували мені, щ'o я залишаю позаду. Я копнув ногою сміттєвий ящик, розкидав його вміст по всій підлозі й наказав їй залишити все там, де воно лежить.

Йолоп. Жодної причини для цього не було. Думаю, я розгнівався, бо знав, що вона вважала дурним зберігати ці речі, а мені про це не сказала. Вона прикидалася, ніби вважає мій безлад чимось цілком нормальним. Вона намагалася догодити мені. І коли я побачив той ящик зі сміттям, то пригадав хлопця у Воррені й примітивну підставку для лампи, яку він зробив, і як ми його хвалили, прикидаючись, ніби він виготовив щось дуже гарне, хоч насправді його виріб був украй потворним.

Саме так вона ставилася до мене, і я не зміг цього витерпіти.

Коли вона вийшла до спальні й заплакала, мені стало погано, і я сказав їй, що це моя провина. Мовляв, я не заслуговую мати таку подругу, як вона. Чому я не можу контролювати себе, щоб мати право кохати таку людину, як вона? Либонь, моїй нормальності настав кінець.