7

Авто рухалося повільно білим яром, над яким, наче потік, струмувало небо кольору тирличу. Вони вже минули перевал, але купи снігу обабіч дороги височіли майже на два метри і затуляли краєвид. Були тільки снігові мури і голуба стрічка неба. Досить було трохи довше посидіти з відхиленою головою назад, і зникало розуміння, де верх, а де низ, де білість, а де блакить. Потім з’явився запах живиці і ялиць, а відтак насунулося брунатне, плескате село. Клерфе затримав авто.

— Думаю, можемо вже зняти ланцюги з коліс. Яка там дорога внизу? — запитав хлопця на автозаправці.

— Чиста.

Клерфе придивився до хлопця, зодягненого в червоний светр і нову шкіряну куртку, він мав окуляри в нікелевій оправі, мав прищі і настовбурчені вуха.

— Ми, мабуть, знайомі! Герберт, Гельмут чи…

— Губерт.

Хлопець вказав на дерев’яну табличку, прикріплену до стійок перед заправною станцією: Г. ГЕРІНГ, ГАРАЖ і РЕМОНТ АВТОМОБІЛІВ.

— Це нова вивіска? — запитав Клерфе. — Чому ж ти не написав своє ім’я повністю?

— Так практичніше. Завдяки цьому багато людей думає, що я на ім’я Герман.

— Швидше можна було б сподіватися, що ти волів би змінити прізвище, ніж малювати його такими великими літерами.

— Я був би страшенним дурнем, — сказав хлопець. — Тепер, коли знову з’являється усе більше німецьких авт! Не уявляєте собі, які я отримую чайові! Ні, пане, моє прізвище — то золота жила.

Клерфе зиркнув на його шкіряну куртку.

— То вже за ці гроші?

— Наполовину. Але, перш Ніж закінчиться сезон, будуть ще лещетарські черевики і плащ, я певен.

— А може, ти прорахуєшся. Від декого не одержиш чайових саме через своє прізвище.

Хлопець вискалив зуби і вкинув ланцюги до багажника.

— Але не від тих, хто може собі дозволити виїжджати на лижви, пане. Крім того, нічого поганого не може статися: одні дають, радіючи, що його вже немає, а другі — тому що у них пов’язані з ним приємні спогади, але дають майже усі. Я спостеріг це, відколи тут з’явилася ця вивіска. Бензин, пане?

— Бензин, — сказав Клерфе, — цілих сімдесят літрів, але я куплю його не в тебе, а в когось не такого спритного, як ти. Пора, Губерте, щоб твоя картина світу трохи змінилася.

За годину сніг лишився позаду. Уздовж шосе мчали потоки, з дахів капотіло, а стовбури дерев блищали від вогкості. У вікнах червонів захід сонця. Діти бавилися при дорозі. Поля були чорні і мокрі, а на лугах видно було жовту і сіро-зелену торішню траву.

— Хочете зупинитися? — запитав Клерфе.

— Ще ні.

— Боїтеся, що сніг може нас наздогнати?

Ліліан кивнула.

— Я не хотіла б його вже ніколи бачити.

— Не раніше наступної зими?

Ліліан не відповіла. Наступна зима. То було щось як Сиріус або Плеяди. Ледве чи колись її ще побачить.

Клерфе затримав авто перед сільським готелем, і вони нашвидкуруч перекусили.

До Ґошенена сяяли зірки і була світла ніч. Клерфе завантажив «Джузеппе» на одну'з товарних платформ, які стояли біля перону. Крім них, тунелем їхали ще два лімузини і червоне спортове авто, інші водії теж залишилися у своїх автах. Вагони зчепили, і потяг в’їхав у тунель Святого Ґотарда. Стіни в тунелі були мокрі. З боків миготіли вогники сигналізації. За кілька хвилин Ліліан почало здаватися, що вона в шахті і опускається в глиб землі. Повітря стало важким і застояним. Стукіт коліс відбивався від стін луною. Освітлені лімузини, що гойдалися перед очима Ліліан, здавалися їй вагонетками на шляху в Аїд.

Ліліан боялася цього першого вечора. Думала, що спогади і туга виповзуть до неї з темряви, як пацюки. Тим часом гучний переїзд кам’яним животом землі витісняв будь-яку думку. Глибоко укорінений страх бути похованою, який властивий кожній істоті, що живе на поверхні землі, а не в її нутрі, наповнював її таким нетерплячим очікуванням появи світла і неба, що на інші почуття не було вже місця. «Усе дуже швидко міняється, — думала вона. — Усього кілька годин тому я була високо в горах і мріяла спуститися вниз, а тепер я мчу під землею і мрію знову піднятися нагору».

Здавалося, тунель знімав з неї усе, що налипло на неї у колишньому житті, наче гострі щітки гуркоту здирали з Ліліан минуле. Стара планета, на якій розташувався санаторій, залишилася назавжди позаду, повернутися назад було неможливо, як неможливо двічі перебрести Стікс. Вона з’явиться тепер на новій планеті, викинута з надр Землі, долаючи падіння, в нестримному русі вперед, з однією лише думкою в голові: вирватися і жити. Почувалася, мовби в останню мить вирвалася з вузької, довгої могили, стіни якої обвалилися позад неї, і утікала вперед, до світла, яке несміливо ряхтіло, але блискавично наближалося до неї і врешті розсіяло темряву.

Підземний гуркіт перейшов у звичний стукіт, а потім замовк. Потяг стояв у м’якому шумі сірості, золота і лагідного повітря. Після зимного, мертвого повітря, що било від склепіння тунелю, то було повітря життя. За хвилю Ліліан зрозуміла, що падає дощ. Вслухалася у відголос крапель, що легенько барабанили об дах, вдихала м’яке повітря і виставила руку у вікно. Вона врятована. Переправилась через Стікс і врятована.

— Краще було б навпаки, — сказав Клерфе. — По той бік дощ, а тут погода. Ви розчаровані?

Похитала головою.

— Я з жовтня минулого року не бачила дощу.

— І чотири роки ви не були внизу? То майже так, мовби ви ще раз народилися. Ще раз, але збагачена спогадами. Можна вам тільки позаздрити. Ви ще раз починаєте усе спочатку. З властивим молодості темпераментом, але без юнацької безпорадності.

Потяг від’їхав, червоне світло зникло в дощі. Авто виїхало задом на дорогу. Клерфе загальмував, щоб розвернутися. На мить побачив Ліліан в малому замкненому просторі, під спущеним верхом машини, на тлі мерехтливих крапель дощу, що шумів за вікном, в спокійному світлі приладів на панелі. Її обличчя здавалося Клерфе, всупереч усім цим механізмам, не підвладним часу, як сама смерть, з якою Ліліан мчала наввипередки. Клерфе раптом зрозумів, що в порівнянні з цими перегонами усі автоперегони на світі — дитяча гра. «Коли я висаджу її в Парижі, то втрачу, — подумав він. — Ні, я мушу спробувати її затримати! Я був би ідіотом, коли б не спробував!»

— Ви вже знаєте, що хочете робити в Парижі? — поцікавився.

— Я маю там стрийка, який керує моїми грошима. Досі він присилав мені їх щомісяця. Тепер я заберу в нього усю решту. Буде велика драма. Йому й далі здається, що я маю чотирнадцять років.

— А скільки маєте справді?

— Двадцять чотири і вісімдесят.

Клерфе розсміявся.

— Добра комбінація. Я мав тридцять шість і вісімдесят, коли повернувся з війни.

— І що сталося?

— Мені виповнилося сорок, — сказав Клерфе і ввімкнув першу швидкість. — То була дуже сумна річниця.

Авто піднялося на узвіз, що відділяв залізницю від шосе, і почало з’їжджати довгою простою дорогою вниз. У цей сам момент завив за ними інший двигун. То було червоне спортове авто, яке разом з ними їхало тунелем. Водій ховався раніше за якоюсь стодолою. Тепер ревів за ними так, мовби мав не чотири циліндри, а шістнадцять.

— Я не думав, що таке ще трапляється, — сказав Клерфе. — Хоче з нами йти на перегони. Дамо йому урок? Чи залишимо йому ілюзію, що у нього найшвидше авто на світі?

— Залишмо сьогодні кожному його ілюзію.

Клерфе пригальмував «Джузеппе». Червоне авто за ними зупинилося також і почало сигналити. Місця було доволі, щоб їх обігнати, однак невідомий прагнув перегонів.

— Ну що ж, — зітхнув Клерфе, знову рушаючи з місця. — Є люди, які прагнуть своєї згуби.

Червоне авто набридало їм аж до Фаїдо, безперервно пробуючи їх догнати.

— Він готовий ще злетіти з траси і вбитися, — сказав Клерфе. — Мало вже не вилетів на останньому закруті. Пропустімо його. — Він загальмував, але раптово знову додав газу. — Що за бевзь! Замість нас обігнати, мало в нас не в’їхав! Однаково небезпечний попереду, як і ззаду.

Клерфе з’їхав на узбіччя. З придорожньої стодоли долинав запах деревини. Червоне авто цього разу не зупинилося. Водій помахав їм зневажливо і розсміявся.

За чверть години в’їхали в туман. Клерфе змінив світло на ближнє. Їхав дуже вільно. Згодом знову стало видно узбіччя дороги. На сто метрів попереду туман був змитий дощем, потім вони знову занурилися в імлу, що піднімалася знизу. Враз Клерфе різко загальмував. Саме виїхали з туману. Перед ними висіло одним колесом над прірвою, зачепившись за кілометровий стовпчик, червоне спортове авто. Біля авта стояв водій, який не був навіть поранений.

— Оце називається щастя, — сказав Клерфе.

— Щастя? — відхаркнувся чоловік. — А авто? Подивіться на нього. Не застраховане. А моя рука?

— У найгіршому разі вивихнута. Але ж ви можете нею рухати. Радійте, що ви ще стоїте на цьому шосе. Інколи кілометрові стовпчики стають у пригоді.

— Це ви винні! — закричав чоловік. — Ви змусили мене їхати надто швидко. Я вважаю вас відповідальним! Якби ви дозволили мені обігнати вас, а не влаштовували перегони!

Ліліан розсміялася.

— Чому ця пані сміється? — запитав розлючено чоловік.

— Не ваше діло. Але оскільки сьогодні середа, щасливий день, то я вам поясню. Ця пані прибула з іншої планети і ще не знає наших звичаїв, а сміється тому, що ви лементуєте над своїм автом замість того, щоб радіти життю. Пані цього геть не розуміє. Я ж, навпаки, захоплююсь вами. Тому з найближчої місцевості надішлю вам буксирне авто.

— Стоп! Так легко вам не викрутитися. Коли б ви не викликали мене на перегони, я був би їхав спокійно.

— Якби та коби… у вас проблеми з умовним способом, — сказав Клерфе. — Краще звалити усе на програну війну.

Чоловік глянув на номерні знаки авта Клерфе.

— Французькі! І як я тепер поверну свої гроші? — Він почав розмахувати олівцем і клаптиком паперу, тримаючи їх у лівій руці. — Ваш номер! Прошу мені його записати! Хіба ви не бачите, що я не можу писати лівою рукою?

— То навчіться. Я мусив навчитися гірших речей.

Клерфе знову сів до авта. Чоловік не відставав.

— Ви хочете втекти від відповідальності. Хочете мене залишити на дорозі під дощем?

— Авжеж. Бо це двомісне авто. Дихайте глибоко, дивіться на гори, дякуйте Богові, що ще живі, і думайте про те, що кращі люди, ніж ви, мусили померти.

У селі вони знайшли автомайстерню і повідомили про аварію. Власник саме вечеряв, але облишив і прихопив з собою пляшку червоного вина.

— Можливо, він потребуватиме трохи алкоголю, — сказав. — І я, либонь, теж.

Авто рухалося далі вниз, закрут за закрутом, серпантин за серпантином.

— Це доволі одноманітний відрізок, — сказав Клерфе. — Тягнеться до Локарно. Потім буде озеро. Ви втомлені?

Ліліан похитала головою. «Одноманітний! — подумала. — Втомлена! Чи цей здоровий шмат життя, що сидить збоку, не відчуває, що все в мені клекоче? Не розуміє, що зі мною робиться? Не відчуває, що застигла картина світу в мені раптом відтанула і зарухалася, і промовила до мене, розповідаючи, що каже дощ, що кажуть мокрі скелі і долина зі своїми тінями і світлом, і шосе? Він не здогадується, що ніколи я не буду така злита з природою, як тепер, коли я немов лежу у колисці в обіймах невідомого бога, ще полохлива, як молода пташка, але яка вже усвідомила, що усе триватиме лише мить, і що я втрачу цей світ, перш ніж він стане моїм, втрачу цю вулицю, ці дерева, темні вантажівки біля сільських готелів і пісні за осяяними вікнами, сіре і срібне небо, і ці назви сіл: Осонья, Крещіано, Кляро, Кастіоне і Беллінцона. Назви, які, ледве з’явившись, вже зникають, мов тіні, мовби їх ніколи і не було. Невже він не бачить, що я більше схожа на ненадійне сито, з якого усе висипається, аніж на надійний кошик? Не зауважує, що я надто мало кажу, бо серце в мені піднімається великим, анонімним почуттям, і хоча поміж небагатьох прізвищ, які воно знає, є також його прізвище, але кожне з них звучить тільки так: Життя?»

— І як вам сподобалася ваша перша зустріч з життям? — запитав Клерфе. — Той чоловік, який лементує над своєю власністю, а своє життя вважає за щось буденне? Зустрінете ще багато схожих випадків.

— Це все ж різноманітність. В горах кожен вважав своє життя чимось страшенно важливим. Я також.

Перед ними вигулькнули раптом вулиці, світло, будинки, блакить і просторий майдан з аркадами.

— За десять хвилин будемо на місці, — сказав Клерфе. — То вже Локарно.

Проторохтів трамвай, в останню мить загороджуючи їм дорогу. Клерфе розсміявся, побачивши, що Ліліан придивляється до трамвая, мовби то був собор. Вона не бачила їх чотири роки. У горах не було трамваїв.

Раптом перед ними з’явилося озеро, широке, сріблясте і неспокійне. Перестало мжичити. Низькі хмари пропливали швидко, затуляючи місяць. Біля озера лежала тиха Аскона зі своєю площею.

— Де ми замешкаємо? — запитала Ліліан.

— Біля озера. У готелі «Тамаро». Після війни я мешкав тут цілий рік. Вранці побачите, чому.

Він зупинився перед невеликим готелем і випакував багаж.

— Ми відразу поїдемо вечеряти. Але під італійський кордон до ресторану «Джардіно».

Ліліан роззирнулась.

— Тут цвітуть гліцинії!

Грона блакитних квітів дерлися по білих стінах будинків. Мімоза висипала свої золоті квіти і пір’їсте листя понад муром, що оточував чийсь сад.

— Весна, — сказав Клерфе. — Хай Бог благословляє «Джузеппе», який пересуває пори року.

Авто їхало повільно уздовж озера.

— Мімози, — сказав Клерфе, киваючи на квітучі дерева над озером. — Цілі алеї. А цей пагорб зарослий ірисами і нарцисами.

Він припаркував авто біля довгих кам’яних сходів, і вони увійшли до невеликого ресторану. Клерфе замовив пляшку вина, шинку, креветок з рисом і сир. Всередині не було людно. Вікна були відчинені, повівав лагідний вітерець.

— Ви тут мешкали? — запитала Ліліан. — Біля цього озера?

— Так. Майже рік. Після втечі з табору і потім після війни. Я думав побути тут лише кілька днів, але лишився набагато довше. Я відчув, що потребую цього. То було лікування, яке полягало на байдикуванні: сонце, ящірки на мурах, я лікувався тим, що годинами дивився на небо і на озеро, прагнучи усе забути, щоб нарешті мої очі перестали втуплюватися в одну цятку, і я зрозумів, що природа навіть не помітила двадцяти років людського безумства. Салют!

Ліліан випила ковток легкого італійського вина.

— Я помиляюся, чи то їжа дивовижно смачна?

— Їжа дивовижно смачна.

— Я щаслива, Клерфе, — сказала Ліліан. — На додачу мушу зізнатися, що не знаю навіть, що це слово значить.

— Я також не знаю.

— Ви ніколи не були щасливим?

— Часто. Але щоразу інакше.

— Коли найбільше?

— Коли я був сам, — відказав Клерфе. Ліліан засміялася.

— Куди ми підемо тепер? Чи є тут більше таких зачарованих рестораторів і готелярів?

— Багато. Уночі, коли місяць уповні, з озера випірнає скляний ресторан. Він належить одному з синів Нептуна. Там можна почастуватися старими римськими винами. Натомість зараз ми підемо до бару, де є ще вино, давно вже розпродане в Парижі.

Вони знову поїхали в Аскону. Клерфе залишив авто перед готелем. Вони зійшли сходами до бару.

— Я не мушу вже нічого пити, — сказала Ліліан. — Я п’яна мімозами. Усе довкола просто в них потонуло. Що це за острів на озері?

— У римську добу там стояла, мабуть, святиня Венери. Тепер хтось має там ресторан. Але інколи вночі при повному місяці там ще блукають давні боги. Потім власник наступного ранку знаходить багато порожніх пляшок з неторканими корками. Час від часу Пан відсипляється на острові після нічної пиятики і прокидається пополудні. Тоді чути його флейту, а на усіх радіостанціях починає фонити.

— Це вино чудесне. Що це таке?

— Старе шампанське, яке прекрасно відлежалося в тутешньому підвалі. На щастя, античні боги у цьому нічого не тямлять, бо інакше б давно його випили. Шампанське відкрили щойно у середньовіччі.

До готелю вони поверталися пішки.

…Ліліан стояла біля вікна у своїй кімнаті. За вікном було озеро, ніч і вітер. Весна шуміла в платанах на площі і в хмарах. Увійшов Клерфе. Він обняв її. Вона обернулася і подивилася на нього. Він поцілував її.

— Ти не боїшся? — поцікавилася. — Що я хвора?

— Я боюся, що під час перегонів при швидкості двісті кілометрів на годину може мені тріснути передня шина.

Ліліан глибоко зітхнула. «Ми в схожій ситуації, — подумала. — Обоє не маємо майбутнього! Його майбутнє сягає тільки до наступних перегонів, а моє — до наступної кровотечі». Вона усміхнулася.

— Є така історія, — сказав Клерфе. — В Парижі в добу гільйотини взимку провадили одну людину на екзекуцію. Було ще далеко до місця страт. Конвоїри зупинилися дорогою, щоб напитись вина. Коли самі випили, запропонували пляшку засудженому. Цей взяв її, покрутив і врешті сказав: «Сподіваюся, що жоден з нас не має заразної хвороби», і теж випив. А за півгодини його голова скотилася до кошика. Цю історію розповіла мені моя бабця, коли я мав десять років. Вона мала звичай випивати впродовж дня пляшку кальвадосу. Пророкували їй ранню смерть. Але живе досі. Пророки давно вже померли. Я взяв пляшку цього старого шампанського з бару в підвалі. Кажуть, навесні воно піниться дужче, ніж в інші пори року. Бо тоді відчуває життя. Я залишаю його вам тут.

Поставив пляшку на підвіконні, але відразу переставив на столик.

— Не можна, щоб вино опинялося у світлі місяця. Місяць вбиває його аромат. То теж слова моєї бабці.

Рушив до дверей.

— Клерфе, — покликала Ліліан. Озирнувся.

— Я виїхала звідти не для того, щоб залишитися на самоті.