5

Старий на ліжку під ковдрою здавався плескатим, мовби безтілесним. Його обличчя було вихудле і скидалося на зіжмаканий пергамент. Він лежав у вузькому ліжку у вузькому покої. Біля ліжка на нічному столику стояла шахівниця.

Хворий звався Ріхтер. Мав вісімдесят років і жив двадцять років у санаторії. Далай-лама раз у раз наводив його в приклад, коли мав пацієнтів, що занепадали духом, а Ріхтер демонстрував йому свою вдячність. Просто не вмирав.

Ліліан сиділа біля його ліжка.

— Погляньте на це! — сказав Ріхтер, показуючи на шахівницю. — Він грає, як нічний сторож. Через цей хід конем дістане мат за десять ходів. Що сталося з Реньє? Раніше грав добре. Він приїхав сюди під час війни. То був для мене рятунок. Бо раніше, моя дорога панянко, раніше я мусив упродовж року грати з одним шаховим клубом з Цюріха. Тут, в горах, ми не мали нікого. Було жахливо нудно.

Шахи були єдиною пристрастю Ріхтера. Під час війни партнери, яких мав у санаторії, виїхали або померли, а ніхто новий не прибув. Врешті з’явився Реньє. Він зіграв з Ріхтером партію, і Ріхтер був щасливий, що знайшов нарешті гідного супротивника, однак Реньє був французом, звільненим з німецького концтабору, а тому, коли дізнався, що Ріхтер німець, відмовився грати далі. Ріхтер знову почав марніти, а Реньє теж важко захворів. Обидва нудилися, але жоден не хотів поступитися. Один негр з Ямайки врешті знайшов рішенець. Він теж був важко хворий. Двома окремими листами він запросив Ріхтера і Реньє розіграти з ним партію шахів телефоном, не встаючи з ліжка. Обидва неабияк зраділи. Єдиний клопіт полягав у тому, що негр не мав уявлення про шахи, але вирішив цю проблему просто. Проти Pixтepa грав білими, а проти Реньє — чорними. Оскільки білим належав перший хід, Реньє, виконавши його, зателефонував негрові. Той повідомив хід Ріхтерові, з яким грав білими. Потім почекав відповіді Ріхтера і зателефонував Реньє. Другий хід від Реньє він передав знову Ріхтерові, а відповідь Ріхтера Реньє. Сам не мав навіть шахівниці: його роль зводилася лише до того, щоб дати змогу Реньє і Ріхтерові, без їхнього відома, грати в шахи.

Незабаром по війні негр помер. Щоб гра могла точитися далі, роль негра перейняла Крокодилиця, і медсестри передавали ходи супротивників, які вірили й далі, що грають з негром, про якого їм повідомили, що через загострений туберкульоз горла не може розмовляти. Все вляглося добре, поки Реньє не встав з ліжка. Перші ж кроки спрямував до покою негра, і таким чином уся справа розкрилася.

Тим часом упередження на національному тлі опали, коли Реньє дізнався, що родина Ріхтера в Німеччині загинула під час бомбових нальотів, він з ним помирився, і відтоді вони грали постійно. З часом хвороба прикувала Реньє знову до ліжка, а що обоє не мали вже в покоях телефонів, функції гінця виконувало кілька пацієнтів. Між іншим Ліліан. А три тижні тому Реньє помер. Ріхтер на ту пору був такий слабий, що сподівалися також його смерті, і ніхто не хотів йому сказати, що Реньє не живе. Щоб утримувати його далі в невіданні, місце партнера зайняла Крокодилиця, котра тим часом сама навчилася грати в шахи, але була слабким супротивником для Ріхтера. І тому Ріхтер, який і далі вірив, що має справу з Реньє, не міг надивуватися, як такий добрий гравець став раптом безнадійним профаном.

— Чи не хочете ви навчитися грати в шахи? — поцікавився він у Ліліан, яка принесла йому останній хід Крокодилиці. — Я можу швидко вас навчити.

Ліліан побачила страх в голубих очах. Старий думав, що Реньє незабаром помре, якщо грає так погано, і боявся знову залишитися без партнера. Тому запитав кожного, хто його провідував.

— Можна швидко навчитися. Я покажу вам усі штучки. Я грав з самим Ласкером.

— Я не маю до цього таланту. Ані терпіння.

У вікні покою, розташованого на найвищому поверсі, не видно було нічого, крім хмар і засніжених верхів гір. Хмари цього пополудня були жовті і неспокійні.

— Я мушу вас навчити, — сказав Ріхтер. — Можемо почати відразу.

Виразні очі в черепі живого трупа зблиснули. Прагне товариства, а не шахових розв’язок. Прагне когось, хто міг бути при ньому, коли двері несподівано відчиняться і не увійде ніхто крім безголосого вітру, під подихом якого кров вирветься з горла і наповнить легені, спричиняючи задуху.

Тут усе його життя, але що за життя! Кожен день був такий самий, як і наступний, закостенілий в безмежній рутині, день по дню, а в решті року дні зливалися між собою в один довжелезний день, бо настільки сильно вони були схожі на себе, і так само зливалися між собою роки, мовби вони були одним суцільним роком, бо і вони нічим між собою не відрізнялися. «Ні, — думала Ліліан, — тільки не так! Я не хочу так закінчити! Не так!»

— Ми почнемо сьогодні? — запитав Ріхтер. Ліліан похитала головою.

— Нема сенсу. Я не лишуся тут надовго.

«Що я вибовкую? — подумала заскочена. — Адже це неправда». Але слова відлунювали в її голові, мовби не хотіли, щоб їх забуто. Ліліан в замішанні встала зі стільця.

— Ви вже вилікувалися?

У захриплому голосі залунала така претензія, мовби Ліліан зрадила його довіру.

— Я не виїжджаю надовго, — додала поспішно. — Тільки на короткий час. Я повернуся.

— Всі повертаються, — прохрипів Ріхтер заспокоєно. — Всі.

…Тривога її не відпускала. Пополудні вдалося їй переконати молоду асистентку в процедурному покої, щоб та показала останні рентгенівські знимки. Медсестра вважала, що Ліліан нічого в цьому не тямить, і принесла кліше.

— Я можу його затримати на хвильку? — запитала Ліліан. Медсестра завагалася.

— Це всупереч правилам. Вже те, що я взагалі вам це показую, порушення.

— Професор майже завжди сам мені показує знимки і пояснює. Цього разу забув. — Ліліан підійшла до шафи і витягнула з неї сукню. — Це сукня, яку я вам недавно пообіцяла. Тепер можете її забрати.

Медсестра зарум’яніла і приклала сукню до тіла.

— Я думаю, навіть пасує, — шепнула, дивлячись в дзеркало, після чого повісила сукню на крісло. — Я залишу її на кілька хвилин. Знимки також. Потім усе заберу. Мушу ще зазирнути до двадцятого шостого номера. Саме від’їхав.

— Від’їхав?

— Так. Годину тому.

— Хто це двадцятий, шостий номер?

— Та мала латиноска з Боготи. Мануела. Все відбулося швидко, але можна було цього сподіватися.

— Досить загортати в папери, — сказала Ліліан, роздратована жаргоном, яким послуговувалися в санаторії. — Вона зовсім не від’їхала, вона не живе, померла, немає її вже!

— Звичайно, — відказала збентежена медсестра, поглядаючи крадькома на сукню, яка висіла на кріслі, мов жовтий прапор на кораблі, сигналізуючи карантин. Ліліан це зауважила.

— Можете йти, — сказала спокійніше. — Маєте рацію, коли повернетесь, відразу заберете усе.

Ліліан швидко витягнула темні гладкі конверти кліше і підійшла з ними до вікна. Так, справді не вміла їх читати. Далай-лама часто показував їй тільки окремі, на його думку, важливі тіні і забарвлення. Кілька останніх місяців вже цього не робив.

Поглянула на виблискуючі сіро-чорні знимки, від яких залежало її життя. То були кістки її плеча, її хребет, її ребра, то був її скелет — а всередині оте несамовите, похмуре щось, що позначало здоров’я або хворобу. Нагадала собі попередні знимки, імлаві сірі плями, і пробувала їх відшукати. Здалося їй, що розпізнає їх, ба навіть склалося враження, що плями побільшали. Відійшла від вікна і ввімкнула світло. Потім зняла абажур, щоб мати ще більше світла, і враз почулася так, мовби побачила саму себе, мертву, віддавна в могилі, тіло вже розпалося на сіре порохно і лише кістки були ще цілими, тільки вони й залишилися. Поклала кліше на столі. «Знову я роблю дурниці, — подумала, але — всупереч тому підійшла до дзеркала і вдивилася у своє обличчя, її обличчя і не її, подекуди навіть чуже. — Я не знаю її такою, якою вона є насправді, я не знаю того, що бачать інші, я знаю тільки цю примару з дзеркала, яка має усе переставлене місцями — правий бік там, де інші бачать лівий, я знаю тільки цю оманливу картину, так само, як я знаю іншу оману, барви і форми, а однак того, що головне, свого скелета, який потихеньку працює в мені, щоб видобутися на поверхню, я не знаю. Тільки це, дивлячись на чорне блискуче кліше, тільки це — єдине справжнє дзеркало. — Помацала чоло і щоку, відчула під пальцями кістки і здалося, що стирчать вони сильніше, ніж перед тим. — Тіла потроху зменшується, з очей починає дивитися та непідкупна і безіменна, а може, й невидима для мене істота, дивиться мені з-за плеча, і наші погляди зустрічаються в дзеркалі».

— Що ви там знову робите? — запитала медсестра, безшумно зайшовши знову до покою.

— Я дивлюся в дзеркало. Впродовж останніх двох місяців я схудла на три фунти.

— Ви надто усім цим переймаєтесь. І мусите більше їсти.

Ліліан блискавично обернулася.

— Чому ви завжди трактуєте нас як дітей? — запитала надміру розгнівано. — Ви справді думаєте, що ми віримо у все, що ви нам розповідаєте? Ось, прошу, — підсунула медсестрі рентгенівські знимки, — подивіться! Я розбираюся на цьому досить добре! Ви ж знаєте, що мені не стало краще!

Медсестра поглянула на неї перелякано.

— Ви умієте читати рентгенівські знимки? Навчилися?

— Так, я навчилася. Часу я мала удосталь.

То була неправда. Але вона вже не могла відступити. Почувалася так, мовби стояла на линві, тримаючись руками за платформу під цирковим шатром, а за мить має рушити понад прірвою, пронизувана сотнями поглядів. Ще могла всього цього уникнути, якби змовчала, і власне хотіла цього, але щось, що було сильніше, ніж ляк, штовхало її вперед.

— То не таємниця, — сказала спокійно. — Професор особисто мені сказав, що не бачить у мене покращення, а тільки погіршення! Я хотіла тільки у цьому переконатись, тому попросила вас показати мені ці знимки. Я не розумію, навіщо робити перед пацієнтами такий цирк! Адже набагато краще мати ясну картину ситуації.

— Більшість би цього не витримали.

— Я б витримала. Однак ви мені не сказали — чому? — Ліліан здалося, мовби відчувала безголосу тишу очікування, яка виповнювала циркове шатро там, унизу.

— Ви ж самі сказали, що вже знаєте, — відказала з ваганням медсестра.

— Звичайно, я знаю, що не покращилося, — сказала Ліліан із зусиллям. — Таке часто трапляється.

— Звичайно, — защебетала медсестра з полегкістю. — Завжди є коливання. Вгору і вниз. Невеликі рецидиви завжди трапляються. Особливо взимку.

— І весною, — сказала Ліліан. — І влітку. І восени.

— Маєте почуття гумору, — розсміялася медсестра. — Якби ви ще вміли бути спокійнішою! І виконували рекомендації професора. Врешті він знає все найкраще.

— Добре, так я й зроблю. Прошу не забути своєї сукні.

Ліліан чекала нетерпляче, поки медсестра, забравши знимку і сукню, вийде. Здавалося їй, мовби разом з нею завітав до покою подих смерті, який вона принесла у складках свого білого кителя з покою Мануели.

Пролунав стукіт, і до покою зайшов Ґольманн.

— Клерфе завтра виїжджає. Сьогодні уночі місяць уповні. Це традиційне свято в горах, в рятувальницькій садибі. Може, й ми відірвемося ще раз і поїдемо туди з ним?

— Мануела померла.

— Я чув. Це полегкість для всіх. Особливо для її родичів — і, мабуть, для Мануели також.

— Говорите, як Клерфе, — сказала недружелюбно Ліліан.

— Гадаю, з часом усі ми заговоримо, як Клерфе, — відказав спокійно Ґольманн. — В його випадку дистанція просто коротша, тому звучить це гостріше. Він живе від одних перегонів до других. А його шанси з кожним роком маліють. Може б, ми провели з ним цей вечір? То його останній вечір. А Мануела вже не оживе, незалежно від того, що ми робитимем.

— Клерфе їде сам? — поцікавилася, долаючи внутрішній опір.

— Так. То прийдете увечері?

Ліліан не відповіла. Надто багато всього звалилося на неї водночас. Мусила обдумати. Але над чим тут було замислюватись? Хіба ж вона й раніше не відвідувала ті вечірки? Тепер залишається лише погодитися.

— А ви не думали, що, може, варто бути обережнішим? — поцікавилася.

— Сьогодні увечері ні. Долорес, Марія і Чарльз також прийдуть. На дверях сьогодні Жозеф. Якщо ми вислизнемо звідси о десятій, то встигнемо в саму пору на канатну колію. Сьогодні уночі вона курсує до першої. Я прийду за вами, — Ґольманн розсміявся. — На майбутнє я буду знову найслухнянішим і найобережнішим мешканцем «Белла Віста». Сьогодні святкуємо.

— Що святкуємо?

— Що-небудь. Що є повня. Що приїхав «Джузеппе». Що ще ми живемо. Що прощаємось.

— Що завтра знову станемо ідеальними пацієнтами?

— І це також. Я прийду до вас. Ви ж не забули, що таке костюмована забава?

Ґольманн закрив за собою двері. Завтра. Завтра — але що з ним раптом сталося? То було інше майбутнє, ніж вчорашнє, майбутнє і все попереднє майбутнє. Завтра ввечері Клерфе вже не буде і санаторна рутина сповиє все, як мокрий сніг, що його приносить хворий вітер, м’який і лагідний, покриваючи все і повільно все притлумлюючи і душачи. «Не мене! — подумала. — Не мене!»

Хата рятувальників містилася високо над селом, раз в місяць, коли була повня, залишалася відкритою упродовж всієї ночі для учасників з’їзду лещетарів зі смолоскипами. «Палас Готель» посилав з цією метою на гору циганську капелу, двох скрипалів і цимбаліста. Піаніно там не було.

Гості приходили у вбраннях лещетарів або в костюмах. Чарльз Ней і Ґольманн про людське око приклеїли собі вуса. Чарльз Ней був у вечірньому костюмі, в якому досі ніколи не мав оказії покрасуватися. Марія Савіні вбрала іспанські коронки і вуаль. Долорес Пальмер мала на собі китайську сукню, а Ліліан Дюнкерк світло-голубі штани і короткий кожушок. Хата була переповнена. Клерфе вдалося зарезервувати столик під вікном, бо старший офіціант був завзятим вболівальником автоперегонів.

Ліліан була дуже схвильована. Вдивлялася в драматичну ніч за вікном. Десь понад горами шаленіла буря, місяць виринав з-за обтріпаних хмар і ховався в них знову, а їхні тіні оживляли білі схили, мовби то гігантські темні фламінго з могутніми крилами летіли понад світом.

У коминку палахкотів вогонь. З напоїв були пунш і вино.

— Що будете пити? — запитав Клерфе. — Я пропоную глінтвейн.

— Добре, — сказала Ліліан, — хай буде. Коли ви завтра їдете?

— На світанку. До Парижа. Поїдете зі мною?

— Так, — відказала Ліліан.

Клерфе розсміявся, не вірячи їй.

— Добре. Але не зможете взяти багато багажу. «Джузеппе» до цього не пристосований.

— Я потребую небагато. Де ми зупинимося на перших порах?

— Спочатку виїдемо зі снігів, які ви так ненавидите. Не дуже далеко. Через гори до Тічіно. Над Лаґо Маджоре. Там уже весна.

— А потім?

— До Женеви.

— Хіба не можна відразу поїхати до Парижа?

— Тоді б ми мусили вирушити вже сьогодні уночі. То трохи задалеко як на один день.

На терасі запалено штучні вогні. Феєрверки злітали в повітря, вогняні колеса крутилися, сиплячи іскрами.

— О, Господи! — шепнув раптом Ґольманн. — Далай-лама!

І справді, біля входу стояв професор, блідий, з лисою головою, і уважно розглядав тлум, що клубочився в хаті.

— Хто б подумав? — сказав Ґольманн. — Що тепер робити?

— Просто нічого, — сказала Ліліан.

Вона бачила бліде обличчя Далай-лами з водянистими очима, що піднімалося понад столиками, наче місяць, то зникало в юрбі, а потім знову з’являлося, як і його партнер у небі між хмарами.

Лещетарі саме збиралися виходити. Тоді й вони прослизнули, скориставшись метушнею, щоб подивитися, як ті будуть з’їжджати. Ліліан прочимчикувала без поспіху з Клерфе перед носом професора.

Лещетарі, тримаючи високо смолоскипи, рушили додолу освітленим схилом і зникли за стрімкими закрутами. Ліліан дивилася, як вони кидаються вниз, мовби кидалися в обійми життя, наче ракети, які, осягнувши найвищої точки свого польоту, падали знову на землю у вигляді зіркового дощу.

— Я можу бути готова о четвертій, — сказала Ліліан. — Можете мене висадити в Парижі. Просто я поїду з вами як… — шукала в пам’яті відповідного слова.

— …як хтось, хто подорожує автостопом? — запитав Клерфе.

— Так — саме так.

Ліліан, відчуваючи тремт, стежила за Клерфе, але він ні про що більше не питав. «Я не мушу йому нічого пояснювати, — подумала. — Просто нехай мені вірить. Те, що для мене є життєвим рішенням, для нього — буденний вчинок. Може, він, зрештою, і не вважає мене за дуже хвору, треба б хіба зазнати аварії на перегонах, щоб так вважав». На свій подив, відчула, як тягар, який вона довго носила, сповзає нарешті з її плечей. То була перша людина за багато років, яка не цікавилася її хворобою! Дивним чином це її робило щасливою. Вона мала враження, мовби переступила тим самим межу, якої досі їй подолати не вдавалося. Хвороба, яка, мов тьмяна шиба, відділяла її від світу, раптом зникла — замість неї, в повному світлі місяця, лежало перед нею життя разом з хмарами, долинами і долями, забиваючи подих своєю прозорістю і безкраєм, і вона до нього належала, не була з нього виключена, стояла, як інші, здорові, на старті перед великим спуском, з палаючим, тріскучим смолоскипом в руці, готова до стрибка вниз і в його обійми. Як Клерфе колись сказав? У житті найважливіше добитися того, щоб мати змогу вибрати момент власної смерті, бодай заради того, щоб смерть не змогла придушити людину зненацька, як пацюка, якщо та готова. Вона була готова. Тремтіла, але була готова.