home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



4

У санаторію панувала тиша. Хворі лежали на верандах. Лежали мовчки на лежаках, випростані, наче жертви, в яких змучене повітря точило безголосу боротьбу з ворогом, що обжирався в теплій темряві легенів.

Ліліан сиділа на своєму балконі. Ніч давно минула і пішла в забуття. Тут, на горах, завжди так було — коли вдалося дожити до ранку, нічна паніка зникала, мов тінь на обрію і забувалася. Перед нею в снігу, якого вітер навіяв уночі на балкон, стояла пляшка горілки, подарована Клерфе.

Задзвонив телефон. Підняла слухавку.

— Так, Борісе… ні, звичайно, ні… до чого б ми дійшли, якби так робили?.. Не говорімо про це… звичайно, можеш приїхати… так, я сама, хто б мав бути в мене?..

Хвильку розмірковувала, чи повинна заховати пляшку, але врешті відкрила її. Горілка була дуже зимна і дуже добра.

— Добридень, Борісе, — сказала почувши відголос дверей, що зачинялися. — Я власне п’ю горілку. Вип’єш зі мною? Тоді принеси собі склянку.

Витягнулася на лежаку і чекала. На балкон вийшов Волков зі склянкою в руці. Ліліан зітхнула з полегкістю, дякувати Богу, жодних проповідей. Налив собі горілки. Підставила йому свою склянку. Налив повну.

— Чому, душко? — поцікавився. — Страх перед рентгеном?

Похитала головою.

— Температура? Чи Далай-лама казав уже щось на тему твоїх знимків?

— Ні. А що мав казати? Зрештою і так я не хочу цього знати.

— Добре, — відказав Волков. — І за це вип’ємо.

Випив свою горілку одним ковтком і відставив пляшку. Стежила за ним. Знала, що ненавидить, коли вона п’є, але знала також, що тепер не пробуватиме відмовити її від подальшого пиття. Був на це достатньо мудрий, знав її настрій. Замість цього поцікавився:

— Налити ще?

— Ні. — Ліліан поставила склянку біля себе, не торкнувшись до неї. — Знаєш, Борісе, — сказала, випростовуючи ноги на лежаку, — ми розуміємося надто добре. Ти розумієш мене надто добре, а я тебе, і в цьому полягає наше нещастя.

Волков розсміявся.

— Особливо, коли віє фен.

— Не тільки тоді.

— Або коли приїде хтось чужий.

— Ти бачиш, — сказала. — Ти знаєш уже причину. Ти умієш все пояснити. Я ні. Ти наперед знаєш про мене все. То таке виснажливе! Чи це також фен?

— Фен і весна.

Ліліан заплющила очі. Відчувала гостре неспокійне повітря.

— Чому ти не ревнуєш?

— Але ж я ревнивий. Завжди.

— До кого? До Клерфе? — Похитав головою. — Так я й думала. Отже до кого?

Волков не відповів. Навіщо вона питала? І що вона власне про це знає? Ревнощі не починаються з якоїсь людини і не закінчуються на ній. Починаються від повітря, яким дихає кохана людина, і не закінчуються ніколи. Навіть в момент смерті того другого.

— До кого, Борісе? — запитала Ліліан. — Хіба однак до Клерфе?

— Не знаю. Може, до того, що з’явилося тут разом з ним.

— А що таке з’явилося тут? — Ліліан зручно витягнулася і знову заплющила очі. — Ти не мусиш бути ревнивий. За кілька днів Клерфе повернеться з гір униз і забуде про нас, а ми про нього.

Упродовж якогось часу лежала непорушно на лежаку. Волков сидів за нею і читав. Сонце перемістилося, і світло його дісталося до її очей, які під віками миттю виповнилися теплим, помаранчевим і золотим світлом.

— Знаєш, Борісе, інколи я хотіла б зробити щось геть безглузде. Щось, що б розірвало цей скляний обруч. Кинутися кудись.

— Кожен би хотів. Я також.

— Чому ж ми цього не робимо?

— Це б нічого не змінило. Ми б тільки ще сильніше відчували цей обруч. Або його розбили б і, покалічившись об його гострі береги, знекровились.

— Ти також?

Боріс поглянув на худорляву постать, що лежала перед ним. Як мало вона про нього знала, хоч вважала, що його розуміє!

— Я змирився з ним, — сказав, знаючи, що то неправда. — Так простіше, душко. Перш ніж людина вичерпає усі сили, безглуздо ненавидячи когось, має спробувати, чи не вдасться з цим жити.

Ліліан відчула наближення втоми, яку зазвичай викликали ті балачки, в яких заплутувалася, наче в павучі мережі. Усе збігалося, але що з того?

— Змиритися — отже відмовитися, — буркнула за хвилю. — Отже, я ще доволі не стара.

«Чому він собі не піде? — подумала. — І чому я його ображаю, хоча цього не хочу? Навіщо я дорікаю йому за те, що він тут довше за мене і йому пощастило, що він думає про це все не так, як я? Чому мене так дратує, що він нагадує ув’язненого, який дякує Богові за те, що живий, а я — когось, хто ненавидить Бога за те, що невільний».

— Не слухай мене, Борісе. Я лише так кажу. Полудень, я випила, дме фен. А може, це все ж таки страх перед рентгеном — тільки я не хочу собі в цьому признатися. Відсутність новин тут, на горах, — погана новина.

Озвалися церковні дзвони в селі. Волков встав і опустив сонцезахисну штору ще нижче.

— Єва Мозер виходить завтра, — сказав. — Здорова.

— Знаю. Виходила вже двічі.

— Цього разу справді здорова. Крокодилиця мені це підтвердила.

Раптом крізь затихаючі дзвони Ліліан почула хурчання «Джузеппе». Авто на швидкості піднімалося серпантинами під гору і зупинилося. Здивувалася, чому Клерфе приїхав ним до санаторію вперше від свого прибуття. Волков встав і глянув через балкон вниз.

— Маймо надію, що не збирається на авті ковзатися, — сказав захрипло.

— Напевно. Чому ти так сказав?

— Бо припаркував на схилі за ялицями, а не перед санаторієм.

— То його справа. А власне чому ти його не терпиш?

— Дідько знає! Може, тому, що колись я був такий самий, як він.

— Ти! — промовила сонно. — Мабуть, багато років тому.

— Авжеж, — підтвердив Волков з гіркотою. — То було хтозна-коли.

За півгодини Ліліан почула, як авто Клерфе від’їжджає. Боріс вийшов раніше. Вона полежала ще хвильку, примружившись, і дивилася на світло, що колихалося попід віками. Потім встала і зійшла вниз. На свій подив, побачила Клерфе, що сидів на лавці під санаторієм.

— Здавалося мені, що хвилину тому ви спустилися вниз, — сказала, підсідаючи до нього. — Може, я галюциную?

— Анітрохи. — Заморгав через яскраве світло. — То був Ґольманн. Я вислав його до села, щоб купив пляшку горілки. Найвищий час, щоб він сів нарешті за кермо.

Знову почулося хурчання двигуна. Клерфе встав і почав прислухатися.

— А тепер побачимо, що зробить — чи ввічливо і слухняно повернеться нагору, чи звіється.

— Звіється? Куди?

— Куди захоче. У баку досить бензину. Може доїхати хоч і до Цюріха. — Клерфе знову почав прислухатися. — Не повертається, їде селом у бік озера і шосе. Ось погляньте, де він уже — за «Палас Готелем». Дякувати Богу!

Ліліан зірвалася з лавки.

— Дякувати Богу? Ви збожеволілії? Висилаєте його в дорогу у відкритому спортовому авті? До Цюріха, якщо захоче? Хіба ви не знаєте, що він хворий?

— Саме тому. Він думав, що забув уже, як їздити.

— А якщо застудиться?

Клерфе розсміявся.

— Він вдягнувся тепло. До того ж авто для гонщика те саме, що для жінки вечірня, сукня — якщо вона приносить їй приємність, то ніколи в ній не застудиться.

Ліліан дивилася на нього широко відкритими очима.

— А якщо все ж таки застудиться! Знаєте, що це означає тут, в горах? Вода в легенях, нарости, важка адаптація! Тут через застуду можна потрапити на той світ!

Клерфе придивився до неї. Така подобалася йому значно більш, ніж попереднього вечора.

— Чому ж тоді ви, замість лежати в ліжку, вислизаєте увечері до бару в тоненькій сукні і шовкових черевичках?

— То не має нічого спільного з Ґольманном!

— Напевно. А я вірю в терапію забороненого овоча. Досі я думав, що й ви також!

Ліліан отетеріла.

— Але не стосовно інших.

— Добре. Більшість людей вірять в її дієвість завжди тільки для інших. — Клерфе поглянув униз, в бік озера. — Там він! Бачите його? Тільки послухайте, як бере закрути! Не забув ще, як перемикається швидкість. Сьогодні увечері буде іншою людиною.

— Сьогодні увечері лежатиме в ліжку з гарячкою.

— Не думаю. А якщо навіть! Краще, щоб мав трохи гарячки, ніж аби зі спущеними вухами боявся підійти до авта і вважав себе калікою.

Ліліан знервовано відвернулася. Каліка. Бо хворий? Що собі дозволяє цей грубошкірий здоровий грубіян? Може, її також вважає калікою? Нагадала собі вечір у барі, коли розмовляв по телефону з Монте-Карло. Чи й тоді не говорив про каліку?

— Трохи гарячки може тут швидко змінитися в смертельне запалення легенів, — сказала недружелюбно. — Але то, я певна, вас не хвилює! Тоді ви зможете просто сказати, що Ґольманн також мав щастя, що помер, але зате перед тим сів ще раз за кермо спортового авта, вірячи, що стане великим автогонщиком.

Та відразу ж пошкодувала своїх слів. Не розуміла, чому раптом так напустилася.

— Маєте добру пам’ять, — сказав з усмішкою Клерфе. — Я зауважив це й раніше. Але прошу заспокоїтися, авто зовсім не таке швидкісне, як можна судити з відголосу. З ланцюгами на опонах не вдасться, мабуть, їхати у швидкому темпі.

Клерфе пригорнув її за плече. Ліліана мовчала й не рухалася. Дивилася, як «Джузеппе» вигулькує з-за лісу біля озера, а потім зникає за закрутом.

— Маймо надію, що насправді таки не втік, — сказав Клерфе. Ліліан не відповіла відразу. Губи мала сухі.

— Чому мав би утікати? — видушила врешті з зусиллям. — Адже він уже майже вилікувався. Чому мав би тепер ризикувати?

— Часом ризикують саме тоді.

— А ви на його місці б ризикнули? Ви б зробили це, знаючи, що ніколи не будете здоровим? Замість нидіти тут ще кілька місяців?

Клерфе усміхнувся. Раніше йому довелося уже нидіти в концтаборі.

— Не маю поняття. Цього ніколи не можна передбачити. Може так, щоб ще раз взяти у свої руки щось, що зветься життям… А може, я провадив би поміркований спосіб життя і відмовляв би собі у всьому, щоб прожити ще день, ще годину. Цього справді ніколи не передбачиш. А життя підкинуло мені не одну дивну несподіванку.

Ліліан висунулася з-під плеча Клерфе.

— А хіба ви не мусите впоратися з цим самостійно перед кожними перегонами?

— Це виглядає більш драматично, ніж є насправді. Я не їжджу, керуючись якимсь романтичним імпульсом. Я їжджу задля грошей і тому, що не вмію нічого іншого, а не задля жаги пригод. Пригод в наш клятий час я мав удосталь, зовсім цього не бажаючи. Ви, мабуть, теж.

Враз почули знову двигун.

— Однак повертається, — сказав Клерфе.

— Авжеж, — повторила і зітхнула глибоко. — Однак повертається. Ви розчаровані?

— Ні. Я хотів тільки, щоб він знову проїхався автом. Востаннє, коли в нім сидів, мав свою першу кровотечу.

Ліліан побачила, як блискавично наближається «Джузеппе», і раптом подумала, що не витримає вигляду сяючого обличчя Ґольманна.

— Я мушу повернутися, — сказала квапливо. — Крокодилиця мене вже шукає. А коли ви збираєтеся через перевал?

— Коли захочете, — відказав Клерфе.

Була неділя, а неділі в санаторії завжди було важче пережити, ніж будні. Відзначалися вони оманливим спокоєм, позбавленим рутини буднів. Лікарі приходили до покоїв тільки за необхідності, так що пацієнтам могло здаватися, ніби вони здорові. Однак під кінець недільного дня у них наростав неспокій, і медсестра часто мусила збирати увечері важко хворих з покоїв, де вони не повинні були опинитися.

Ліліан, попри заборону, зійшла на вечерю до їдальні, в неділю Крокодилиця зазвичай не контролювала. Вона випила дві чарки горілки, щоб позбутись меланхолії сутінків, але їй це не вдалося. Потім вбрала свою найкращу сукню — одяг помагав інколи більше, ніж будь-яка моральна утіха — але цього разу це теж нічого не дало. Залишалися похмілля, раптовий біль світу та ще суперечка з Богом, якого тут, в горах кожен знав і який приходив і відходив без жодної видимої причини. Похмурий настрій спурхнув на неї, мов темний метелик.

Лише коли зайшла до їдальні, усвідомила собі, звідки він взявся. За столом посеред залу сиділа Єва Мозер в оточенні купки приятелів, перед нею стояли пляшки шампанського, а також торт і лежали подарунки. То був її останній вечір. Завтра вранці мала виїхати.

Ліліан в першу мить хотіла розвернутися, але потім побачила Ґольманна за столиком.

— Я проїхався сьогодні на «Джузеппе», — сказав. — Ви бачили мене?

— Авжеж. Сьогодні увечері кожен здається щасливим, — відказала Ліліан з гіркотою і кивнула на столик, за яким сиділа Єва Мозер в числі своїх співчутливих і заздрісних приятелів. Нагадувала когось, хто виграв велику суму в лотерею і не може зрозуміти, звідки береться це несподіване співчуття.

— Клерфе увечері не прийде? — поцікавилася.

— Ні. Пополудні хтось приїхав до нього. Зрештою, нема потреби так часто приходити. Йому мусить бути тут нудно.

— Чому ж не виїде? — запитала Ліліан роздратовано.

— Виїде, але за кількох днів. У середу або в четвер. Припускаю, що виїде разом зі своїм гостем.

Ліліан не відповіла, не була певна, чи Ґольманн каже їй це навмисно, а що не була цього певна, вирішила, що робить це навмисно, і тому не допитувалася далі.

— Маєте при собі щось випити? — поцікавилася.

— Ані краплі. Пополудні я подарував решту свого джину Чарльзу Нею.

— Чого б то? Невже вирішили враз стати зразковим пацієнтом? Опівдні ви були його протилежністю.

— Саме тому, — сказав Ґольманн. — Хочу знову їздити.

Ліліан відсунула свою тарілку.

— І з ким я тоді відриватимуся вечорами?

— Чоловіків не бракує. І Клерфе врешті також іще є. І Боріс.

— З Борісом не можна відірватися. Я сказала йому, що мене болить голова. — Ліліан встала. — Сьогодні увечері я ощасливлю Крокодилицю. Піду спати. У обійми Морфея. Добраніч, Ґольманн.

— Щось сталося, Ліліан?

— Нічого, окрім того, що зазвичай. Нудьга. Певна ознака доброго самопочуття, сказав би Далай-лама. А якщо комусь і справді нудьга зашкодить, то паніка, мабуть, не йде в рахунок. Людина буде просто надто ослабленою. Бог дуже прихильний, правда?

Ліліан сиділа на ліжку і пробувала читати. Згодом відклала книжку убік. Знову були перед нею ніч, чекання на сон, сон, а потім на прокид зі сну і той момент невагомості, коли не розпізнаєш нічого, ані покою, ані самої себе, коли зависаєш у шумі, темряві, і є тільки страх, імлавий страх перед смертю, секунди, що тягнуться до безкінечності, — аж врешті вікно повільно набирає знову знайомого вигляду і в чужому хаосі нема вже тіні хреста, тільки знову вікно, і покій є покоєм, а клубок одвічного ляку і безголосого крику знову стає нею, тією, що впродовж свого короткочасного перебування на землі зветься Ліліан Дюнкерк.

Пролунав стукіт. За дверима стояв Чарльз Ней в червоному халаті і капцях.

— Все готове, — шепнув. — Ходім до Долорес! Прощальне прийняття на честь Єви Мозер.

— Навіщо? Чому вона ще не виїхала? Навіщо їй ще та прощальна урочистість?

— То не вона хоче, а ми.

— Адже ви вже прощалися у їдальні.

— Тільки для видимості, щоб обдурити сестру. Ходи, не будь плакучою вербою.

— Не маю бажання.

Чарльз Ней став на коліно коло її ліжка.

— Ходи, Ліліан, таємнице, виткана з місяця, срібла і палаючого вогню! Якщо ти лишишся тут, будеш злитися, що сама, якщо ти долучишся до нас, злитимешся, що пішла. Наслідок буде той самий — тому ходи! — прислухався до відголосів з коридору і відчинив двері. Чути було, що йде хтось на милицях. Повз двері прошкандибала худа старша жінка. — Всі прийдуть! Є вже Ліллу Стрептоміцин. А ось надходить саме Шірмер з Андре.

Повз них проїхав сивобородий дідок в інвалідному візку, якого штовхав молодик, рухаючись в ритмі чарльстона.

— Сама бачиш, навіть мертві встають з могил, щоб сказати панні Мозер: «Цезарю, роковані на смерть вітають тебе», — виголосив Чарльз Ней. — Забудь на один вечір своє російське походження і пригадай собі свого поштивого валлонського батька. Вдягнися і ходи!

Долорес Пальмер жила поверхом нижче. Уже три роки займала там апартаменти, що складалися зі спальні, покою і ванни. Платила найвищу платню в санаторії і безсовісно користала з усіх можливих привілеїв, які їй завдяки цьому титулу надавали.

— Маємо для тебе дві пляшки горілки у ванні, — сказала вона Ліліан. — Де хочеш сидіти? Біля дебютантки, яка мандрує до здорового життя, чи в гроні залишенців? Вибери собі якесь місце.

Ліліан роззирнулася. Картина була знайома: лампи були затулені хустками, сивобородий обслуговував грамофон, голосник якого був затканий шовковою білизною, щоб занадто не галасував, а Ліллу Стрептоміцин сиділа в кутку на підлозі, бо її відчуття рівноваги було розхитане наркотиками, й вона легко переверталася. Інші порозсідалися в штучних, вимушених позах богеми, нагадуючи дорослих дітей, які тайкома сидять уночі довше, ніж зазвичай. Долорес Пальмер була вбрана в китайську довгу сукню, розпороту внизу. Мала в собі щось з трагічної краси, чого сама не усвідомлювала. Її залицяльників це баламутило так само, як зводить на манівці марево у пустелі. Вони намагалися бути екстравагантними у той час, коли Долорес не прагнула в принципі нічого більше, окрім звичайного життя, дрібнобуржуазного життя зі всілякими люксами. Великі почуття набридали їй, але сама їх провокувала і мусила з ними воювати.

Єва Мозер сиділа і дивилась у вікно. Її радісний настрій раптом змінився.

— Тепер рюмсає, — сказала Марія Савіні до Ліліан. — І що ти на це?

— Чому рюмсає?

— Сама поцікався, ти не повіриш. Вважає санаторій своїм домом.

— Це мій дім, — сказала Єва Мозер. — Тут я була щаслива. Тут я маю приятелів. Внизу я не знаю нікого.

На хвилю всі замовкли.

— Ви можете тут лишитися, — сказав Чарльз Ней. — Нема нікого, хто б вам у цьому перешкодив.

— Власне, що є! Мій батько. Якби я лишилася тут, його б це надто дорого коштувало. Хоче, щоб я здобула якийсь фах. Але який фах? Я ж бо нічого не вмію! А тих небагато речей, які я вміла, я забула тут.

— Тут можна все забути, — звістила спокійно зі свого кута Ліллу Стрептоміцин. — Достатньо, що людина побуде тут кілька років, І вже не придатна для життя внизу.

Ліллу була здавна дослідним кроликом Далай-лами у сфері нових терапій. Тепер випробовував на ній стрептоміцин. Вона погано його зносила, але якби навіть Далай-лама відмовився від цього лікування і виписав її, вона б ніколи не реагувала так, як Єва Мозер. Ліллу була єдиним пацієнтом санаторію, народжена в селі, і завиграшки могла всюди знайти посаду, бо була чудовою кухаркою.

— Ким я повинна стати? — лементувала Єва у паніці. — Секретаркою? Хто мене візьме? Я ледве умію клацати на машинці. Крім того, багато хто уникає секретарок з санаторним минулим.

— Можна стати секретаркою у хворого на легені, — заскреготів сивобородий.

Ліліан приглядалася до Єви, мовби та була доісторичною твариною, яка враз вилізла з якоїсь щілини в землі. Раніше уже бачила пацієнтів, які, виписуючись, наполягали, що бажають лишитися — але казали так лише з огляду на тих, що мусили лишитися, аби пом’якшити дивне почуття дезертирства, яке супроводжувало кожну виписку. Але Єва була іншим випадком, справді думала те, що казала. Пхикала щиро, зневірена, бо призвичаїлася до санаторію і боялася життя, яке чекало її внизу. Долорес підсунула Ліліан склянку горілки.

— Ця особа! — сказала, дивлячись з відразою на Єву, — Досконалий брак манер! Як вона поводиться! Просто непристойно, не вважаєш?

— Я піду собі, — повідомила Ліліан. — Я не можу цього витримувати.

— Не йди! — прохав Чарльз Ней, нахилившись до неї. — Прекрасне світло, що мерехтить на непевному шляху, лишися ще! Ніч повна тіней і фраз, а ми потребуємо тебе і Долорес у якості фігур на носі корабля перед нашими обтріпаними вітрилами, щоб не затоптала нас жахлива плоскостопість Єви Мозер. Ми потребуємо сьогодні уночі темного вина самозакоханості, повір мені. Незагальмований сентименталізм кращий за сльози.

— Чарльз добув десь півпляшки коньяку, — сказала Долорес і, ступаючи на своїх довгих ногах, підійшла до грамофона. — Пусти нові американські плити, Шірмер!

— Що за потвора! — зітхнув Чарльз Ней, оглядаючись за нею. — Вона схожа на всю світову поезію, та в мізках у неї статистика. Я кохаю її, як кохають джунглі, а мені відповідає овочева грядка. Що робити в такій ситуації?

— Страждати і бути щасливим.

Ліліан піднялася з місця. У цей момент відкрилися двері і з’явилася Крокодилиця.

— Так я й думала! Цигарки! Алкоголь в покої! Оргії! Навіть ви тут, панно Рюш! — шипіла до Ліллу. — На милицях! І ви, Шірмер, ви також! Маєте бути в ліжку!

— Я мав би вже давно бути мертвий, — відказав весело сивобородий. — Теоретично, зрештою, таким і є. — Він вимкнув грамофон, витяг з динаміка шовкову білизну і помахав нею над головою. — Я живу в кредит! А в такому житті діють інші права, ніж в тому, в якому людина народилася.

— Так? А які то права, якщо можна поцікавитися?

— Тільки одне: брати з життя стільки, скільки вдасться. Як цього досягти — індивідуальна справа кожної людини.

— Я змушена попросити вас негайне лягти в ліжко. Хто вас сюди привіз?

— Мій власний розум.

Сивобородий піднявся на свій візок. Андре не міг зважитися — штовхати чи ні. Ліліан виступила вперед.

— Я відвезу вас, — вона штовхнула візок до дверей.

— Отже, то ви! — сказала Крокодилиця. — Я повинна була здогадатися.

Ліліан випровадила візок на коридор. Чарльз Ней і решта вийшли за нею. Хихотіли, мов діти, спіймані на пустощах.

— Хвилиночку! — сказав Шірмер і повернув візок знову у бік дверей, перед якими стояла Крокодилиця з гордо піднятою головою. — 3 усього того, що ви втратили у своєму житті, — сказав, — троє хворих могло б щасливо існувати. Спокійної ночі з чавунною совістю.

Шірмер спрямував візок знову на коридор. Далі штовхав Чарльз Ней.

— Навіщо стільки морального обурення, Шірмер? — поцікавився. — Адже ввічливе звірятко тільки виконує свій обов’язок.

— Я знаю. З тією лише різницею, що робить це надто по-хамськи. Але я її ще переживу! Я пережив уже її попередницю — мала сорок чотири роки і померла раптом за чотири тижні на рак — і переживу й цю бестію. Скільки років має Крокодилиця? Напевно, понад шістдесят. А може й усі сімдесят! Її також переживу!

— Прекрасна мета! Шляхетні з нас люди! — усміхнувся Чарльз.

— Ні, — відказав сивобородий з гіркою сатисфакцією. — Ми роковані на смерть. Але не тільки ми. Інші також! Всі! Всі! З тією лише різницею, що ми про це знаємо, а інші ні.

Ліліан у своєму покої підійшла до вікна. «Палас Готель» в селі був ще освітлений. За два-три тижні зникне і цей овид. Туристи відлетять, мов перелітні птахи, і довгий, одноманітний рік далі буде волоктися усю весну, літо і осінь до наступної зими. Прекрасний вечір! Знала багато таких похмурих, прекрасних вечорів!

Зашторила вікно. Паніка з’явилася знову! Почала шукати снодійних пігулок, які сама від себе сховала. На хвильку здалося їй, що чує ззовні двигун авта Клерфе. Поглянула на годинник. Він міг би її врятувати від довгої ночі, але не могла до нього зателефонувати. Хіба Ґольманн не казав, що хтось до нього приїхав? Хто? Якась квітуча панночка з Парижа або Монте-Карло! До дідька з ним, і так виїде за кілька днів! Проковтнула пігулки. Вона мусить піддатися, мусить робити те, що каже Боріс, мусить з цим жити, а не воювати, мусить піддатися, але якщо піддасться, буде пропаща!

Сіла за столом і витягнула поштовий папір. «Коханий, — писала. — Ти з невиразним обличчям, незнайомцю, завжди очікуваний, ніколи не бачений, чи ти не відчуваєш, що час спливає?» — відтак порвала листа і скинула зі столу касетку, в якій лежало вже багато не відісланих листів, листів, для яких не знала адреси, а потім поглянула на біле ліжко перед собою і подумала: «Чому я плачу? Адже плач нічого не змінить».


предыдущая глава | Життя у позику | cледующая глава