3

Кашель перестав. Виснажена Ліліан лягла знову. Ранкова жертва була складна, то була плата за день. І за попередній вечір також. Чекала, аж прийде по неї медсестра. На сьогодні припадала щотижнева рентгеноскопія. Знала цей ритуал аж до огиди, який щоразу викликав у ній роздратування.

Ненавиділа інтимність рентгенівського кабінету. Ненавиділа стояти з оголеною огрудиною і відчувати на собі погляд асистента. Далай-лама їй не перешкоджав. Для нього була буденністю, для його асистента — жінкою. Її дратувала не сама голизна її тіла, а те, що вона ставала перед екраном більш, ніж гола. Адже тоді була гола також під шкірою, гола наскрізь аж до кісток і внутрішніх пульсуючих органів. Для зблискуючих в червонавій темряві окулярів була більше гола, ніж коли-небудь бачила і могла бачити саму себе.

Упродовж якогось часу ходила на рентгеноскопію разом з Аґнес Сомервіл. Бачила тоді, як Аґнес раптом з прекрасної молодої дівчини змінюється на живий скелет, в якому легені і шлунок, наче бліді звірятка, розтягувалися, мовби вижирали життя. Бачила, як скелет рухається з боку на бік і вперед, як дихає і говорить, і знала, що в неї усе це виглядає так само. Подекуди здавалося їй річчю геть сороміцькою, що асистент може її оглядати такою, коли чула в темряві його подих.

Прийшла медсестра. Ліліан вбрала халат і рушила за сестрою до ліфта. Побачила у вікні сірий день. Незабаром прийде весна. Хворий вітер, фен, важке повітря, вона мало не задихнулася вранці. З рентгенівського кабінету вийшла Марія Савіні. Стріпуючи головою, поправила своє чорне волосся.

— Як було? — запитала Ліліан.

— Він нічого не каже. Має поганий гумор. Як тобі подобається мій новий халат?

— Чудесний шовк.

— Справді? То від Лicci з Флоренції. — Марія скривила помарніле обличчя і розсміялася. — Що нам іще залишається? Коли ми не можемо ніде вийти увечері, то мусимо гарцювати тут у своїх хатніх дрес-кодах. Прийдеш увечері до мене?

— Ще не знаю.

— Панно Дюнкерк, професор чекає, — нагадала сестра у дверях.

— Приходь! — сказала Марія. — Інші також прийдуть! Я маю плити з Америки. Фантастичне!

Ліліан зайшла до оповитого в сутінки кабінету.

— Нарешті! — сказав Далай-лама. — Я хотів би, щоб принаймні раз ви були пунктуальні. Діаграма температури.

Медсестра подала йому картку. Він почав її вивчати, обмінюючись пошепки заувагами зі своїм асистентом. Ліліан намагалася зрозуміти, про що вони говорять, але це їй не вдалося.

— Загасити світло! — звелів Далай-лама. — Прошу ліворуч. Ліворуч. Ще раз.

Фосфоресціюючий відблиск екрану падав на його лису голову і окуляри асистента. Ліліан щоразу робилося трохи недобре, коли мусила так дихати і зупиняти дихання — нагадувало це момент, який передував непритомності.

Дослідження тривало довше, ніж зазвичай.

— Прошу мені ще раз показати медичну картку, — сказав Далай-лама. Сестра увімкнула світло. Ліліан стояла біля екрану і чекала. — Ви мали два запалення плеври? Одне з яких через власну необережність? Ви мали щастя. Майже жодних зрощень. Однак звідки… о, шляк! — Далай-лама підняв очі. — Прошу зайти до бічного покою і підготуватися до наповнення пневмографу.

Ліліан пішла за медсестрою.

— Що таке? — шепнула. — Якась рідина?

Медсестра заперечливо похитала головою:

— Можливо, перепади температури.

— Але то ж не має нічого спільного з моїми легенями! То тільки хвилювання! Від’їзд міс Сомервіл! Фен! Адже я негативна! Я не позитивна! А може, так?

— Ні, ні. Будь ласка, лягайте! Мусите бути готові, коли прийде професор.

Медсестра присунула апарат. «Все намарно, — подумала Ліліан.

— Упродовж цілих тижнів я робила все, що від мене вимагали, і замість покращення, мені знову погіршало. Те, що я відірвалася вчора, не може бути приводом, адже сьогодні я не маю температури — може, навіть і мала б її, якби не виходила з санаторію, ніколи невідомо. Що він хоче тепер зі мною зробити?. Буде мене бурувати і колоти, чи тільки знову мене наповнить, як м’яча?»

До приміщення зайшов професор.

— Я не маю температури! — проторохтіла Ліліан. — То тільки легке знервування. Вже тиждень я не маю гарячки, та й раніше я мала її тільки тоді, коли була рознервована.

Далай-лама сів біля неї і провів долонею по її тілу, шукаючи місця для уколу.

— Наступні кілька днів прошу залишатися у своєму покої.

— Я не можу безперервно лежати в ліжку. Саме тому у мене буває гарячка. Це доводить мене до безумства.

— Достатньо, що зостанетесь у своєму покої. А сьогодні в ліжку…

Перевдягнувшись у своєму покої, Ліліан витягнула з-під білизни пляшку горілки і, прислухаючись до відголосів з коридору, налила собі склянку. Щохвилини може прийти медсестра з вечерею, не хотілося попастися на питті. «Я ще не така худа, — подумала, стоячи перед дзеркалом. — Я поповніла на півфунта. Великий подвиг». З іронічною посмішкою випила сама до себе і сховала пляшку. Ззовні почула візок з вечерею. Медсестра поставила на столі тарілку і вручила їй пакунок, мабуть, квіти.

«Боріс», — подумала Ліліан, беручи білу картонку. Відтак хвильку пошпортала виделкою в тарілці, після чого попрохала забрати їжу. Тим часом сестра заправила її ліжко і увімкнула радіо.

Ліліан підійшла до вікна і чекала, поки сестра закінчить і залишить покій. Вдивлялася у вечірній туман і слухала музику з Парижа, але не могла її витримати.

— Ви знаєте Париж? — запитала медсестра. — Мабуть, чудесний!

— Коли я там була, він був зимний і темний, і похмурий, і окупований німцями.

Медсестра розсміялася.

— То давно минуло. Тепер, я певна, все таке ж, як і до війни. Вам не хочеться ще раз туди поїхати?

— Ні, — відказала Ліліан сухо. — Хто б їздив до Парижа взимку? Ви закінчили?

— Так-так, зараз. Куди вам так спішно? Адже в санаторії вже й так нема що робити.

Врешті медсестра пішла. Ліліан вимкнула радіо. Справді, тут не було вже що робити. Можна було тільки чекати. Чекати, але на що? На те, що життя далі складатиметься тільки з чекання?

Відкрила коробку. «Боріс вирішив залишитися тут, у горах, — подумала, — або принаймні так казав. А я?» Розгорнула тонкий папір і враз випустила коробку на землю, мовби всередині побачила змію. Втупила погляд в орхідеї на підлозі. Упізнала ці квіти. Збіг, огидний збіг, це інші квіти, не ті самі, інші, схожі! Водночас знала, що такі збіги не трапляються, а в селі ніхто не мав запасів цього виду орхідей. Сама таких шукала і, не знайшовши, замовила з Цюріха. Порахувала квіти на гілці. Число збігалося. Потім помітила, що у найнижчої квітки бракує пелюстки, і нагадала собі, що зауважила це, коли прийшла пачка з Цюріха. Не було уже найменшого сумніву — квіти, що лежали перед нею на килимі, були тими самими квітами, які поклала на труні Аґнес.

«Я стаю істеричкою», — подумала. Все це мусить з’ясуватися, не могли ж ці квіти їй примаритися, хтось мусив собі з неї пожартувати дуже негарним чином, але чому? І як? Як ці орхідеї опинилися знову тут? І що повинна була означати ця рукавичка збоку, що скидалася на мертву почорнілу руку, яка висунулася з землі, наче символ якоїсь мафії духів?

Ліліан кружляла навколо гілки, мовби та й справді була гадюкою. Квіти уже не нагадували квітів, зіткнувшись зі смертю, справляли тепер несамовите враження, і їхня білина була білішою над усе, що досі бачила. Рвучко відкрила двері на балкон, вхопила обережно папір, а через папір гілку і викинула все на вулицю. Услід за квітами викинула коробку.

Хвильку прислухалася. Крізь туман пробивалися віддалені голоси і звуки дзвіночків на санях. Повернувшись до покою, побачила на підлозі рукавичку. Тепер її упізнала і нагадала собі, що мала її, коли була з Клерфе в барі. Клерфе… що він має з цим спільного? Мусила довідатись! Негайно! Вона зателефонувала йому, а він сказав, що приїде за годину.

Ліліан, полегшено зітхнувши, відклала слухавку. Дякувати Господу, то був хтось, кому не мусила нічого пояснювати. Хтось, кому була байдужа і хто не піклувався про неї так, як Боріс.

Клерфе чекав її біля бічних дверей.

— Ви не зносите орхідей? — поцікавився, вказавши на сніг. Квіти і коробка ще там лежали.

— Ці квіти… ці самі квіти, — сказала Ліліан із зусиллям, — я поклала вчора на труні моєї приятельки. Я бачила їх, ще перед тим, як забрали труну. У санаторію не залишають квітів з домовин. Все було забране. Я запитувала в санітара. Все відіслано до крематорію. Я не знаю, яким чином…

— До крематорію? — запитав Клерфе. — Добрий Боже! Крамниця, в якій я купив квіти, розташована неподалік крематорію. Така убога крамничка, я ще навіть здивувався, звідки взялися там ці квіти. Тоді усе ясно! Якийсь працівник крематорію, замість спалити квіти, перепродує їх для квітникарні.

Ліліан витріщила на нього очі.

— Невже таке можливе?

— Чом би й ні? Квіти як квіти і загалом не надто відрізняються між собою. Шанс викриття шахрайства незначний. Можливість, що рідкісна орхідея потрапить знову в ті самі руки, які її вислали, така неправдоподібна, що ніхто не мусить з нею рахуватися.

Клерфе взяв Ліліан під руку.

— І що ми зробимо? Ми дістанемо шок чи просто посміємося з нестримної підприємницької жилки людства? Пропоную посміятися — бо якби цього не робили час від часу, то потонули б у сльозах нашого прекрасного двадцятого сторіччя.

Ліліан поглянула на квіти.

— Це огидно, — прошептала. — Вкрасти в померлої.

— Не менш і не більш огидне, ніж багато інших речей, — відказав Клерфе. — Я також ніколи не думав, що коли-небудь обшукуватиму трупи у пошуках хліба і цигарок, але я це робив. Під час війни. Спочатку це жахливо, але потім людина звикає, особливо коли дуже голодна і довго не курила. Досить спогадів, ходімо чогось випити.

Клерфе відчинив дверцята саней. При нагоді звернув увагу на обличчя візника, чий погляд спокійно, але з цікавістю спочивав на орхідеях, і знав, що опісля він повернеться сюди й забере квіти. Бог знає, що станеться з ними пізніше. Хвильку Клерфе розмірковував, чи їх не затоптати — але навіщо самому вдавати Бога? Такі забави ніколи нікому особливо не сприяли.

Сани зупинилися. Перед входом до готелю на мокрому снігу лежали дошки. Ліліан вийшла. Спортсмени у важких лещетарських черевиках і у светрах тупотіли туди й сюди, коли худенька Ліліан проходила поміж ними, трохи нахилившись вперед у своїх вечірніх черевичках, притримуючи на грудях плаща, овіяна похмурим чаром своєї хвороби серед кипучого довкола неї здоров’я, скидаючись на майже екзотичну істоту.

«У що влізаю, — подумав, — і з ким? У кожному разі було це щось інше, аніж Лідія Мореллі, яка годину тому зателефонувала до мене з Рима. Лідія Мореллі, яка знала кожен телефон і не забула жодного».

Догнав Ліліан біля дверей.

— Сьогодні увечері, — сказав, — ми розмовлятимемо тільки про найбанальніші речі під сонцем.

За годину бар уже був повний. Ліліан зиркнула на двері.

— Прийшов Боріс. Я мала б це передбачити.

Клерфе зауважив росіянина вже раніше. Волков протиснувся повільно між людьми, які мов грона винограду висіли кола буфету, й промовив, цілковито ігноруючи Клерфе:

— Твої сани чекають, Ліліан.

— Відішли сани, Борісе. Я їх не потребую. Це Клерфе. Якщо вже ти його зустрів.

Клерфе піднявся з місця дещо по-панібратськи.

— Справді? — сказав Волков. — Ах, справді! Пробачте! — Поглянув у бік Клерфе, але оминаючи його погляд. — В спортовому авті, яке сполохало коней, правда?

Клерфе відчув приховане глузування. Нічого не відповів, але продовжував стояти.

— Ймовірно, ти забула, що завтра тебе знову чекає рентген, — сказав Волков Ліліан. — Мусиш відпочити і виспатися.

— Я знаю про це. Ще є час.

Вона говорила повільно, так, як звертаються до дитини, яка не дуже розуміє. Клерфе здогадався, що для неї це єдиний шанс пригальмувати свій гнів, викликаний контролем. Йому стало майже шкода росіянина, який опинився в безнадійній ситуації.

— Може, сядете? — поцікавився не цілком безкорисливо.

— Дякую, — відказав Волков холодним тоном, мовби відповідав офіціантові, який запитав, чи не хоче щось замовити. Він, як і Клерфе хвилину тому, теж відчув глузування.

— Я мушу ще декого зачекати, — звернувся до Ліліан. — Якби ти захотіла тим часом сісти у сани.

— Ні, Борісе! Я хочу ще залишитися.

Клерфе втратив терпець.

— Міс Дюнкерк прийшла сюди в моєму товаристві, — сказав спокійно. — І вважаю, що я в стані відвезти її знову на місце.

Волков окинув його швидким поглядом. Вираз його обличчя змінився в одну мить. Усміхнувся.

— Боюся, що ви погано мене зрозуміли. Але будь-які пояснення не мають жодного сенсу.

Схилив голову перед Ліліан, і упродовж хвилі здавалося, мовби маска пихи ось-ось опаде, однак хутко опанував себе і підійшов до буфету. Клерфе сів. Він не був задоволений собою. «Що я тут роблю? — подумав. — Адже мені вже не двадцять років!»

— Чому ви не повертається разом з ним? — поцікавився роздратовано.

— Хочете мене позбутись?

Поглянув на неї. Здавалася безпорадною, але знав, що саме безпорадність у жінках найгрізніша — бо жодна жінка насправді не безпорадна.

— Звичайно, ні.

— Ну то лишаймося. — Зиркнула у бік бару. — Не йде, — шепнула. — Стежить за мною. Думає, що погоджуся.

Клерфе взяв пляшку і наповнив келихи.

— Добре. Перевіримо, хто перший втомиться.

— Ви його не зрозуміли, — сказала Ліліан гострим тоном. — Він не ревнивий. Він просто нещасний і хворий, і піклується про мене. Легко вигравати, коли ти здоровий.

Клерфе відставив пляшку. Що за лояльна мала бестія! Ледве була врятована, а вже клює руку рятівника.

— Можливо, — сказав байдужим тоном. — Але чи бути здоровим злочин?

— Очевидно, що ні. Не знаю, що кажу. Краще вже піду.

Сягнула по торбу, але не встала. Клерфе також мав її вже досить на сьогодні, але нізащо у світі не дозволив би їй відійти, поки Волков стоїть ще біля буфету і чекає на неї. «Я не такий вже й старий», — подумав.

— Не мусите поводитися зі мною як з яйцем, — сказав, — я не надто вразливий.

— Тут кожен вразливий.

— Але я не звідси.

— Власне. — Ліліан усміхнулася. — Про це й мова. Про те, що нас дратує. Що ви єдиний, хто не належить до нас. Хіба ви не зрозуміли цього? Невже й за Ґольманном не зауважили?

— Цілком можливо, — відказав Клерфе заскочено. — Мабуть, я не повинен був приїжджати.

— Можливо. То навіщо ж завдавати собі стільки зусиль, щоб і я це відчула?.. — А за хвилю додала: — Виходить.

Клерфе теж це побачив.

— А ви? Чи ви теж не повинні бути раніше в санаторії?

— Хто це знає? Далай-Лама? Я? Крокодилиця? Бог? — Підняла келих. — А хто відповідальний? Хто? Я? Бог? І хто за кого? Ходімо танцювати!

Клерфе не ворухнувся з місця. Витріщила на нього очі.

— Ви теж боїтеся за мене? Чи вважаєте, що я мушу…

— Я нічого не вважаю, — сказав Клерфе. — Просто я не вмію танцювати, але якщо хочете, можемо спробувати.

Вони вийшли на паркет.

— Аґнес Сомервіл завжди робила все, що їй рекомендував Далай-лама, — сказала Ліліан, коли оточили їх галасливі туристи, гучно тупочучи. — Все.