20

Кожне коло мало трохи більше трьох кілометрів, але траса бігла вулицями Монте-Карло, якраз центром міста, у багатьох місцях вона була така вузька, що ледве вистачало місця для обгону, складаючись переважно з закрутів, подвійних віражів, закосів у формі шпильки і під гострим кутом. Треба було проїхати сто таких кіл — понад триста кілометрів, а це означало, що гонщик мусить десятки тисяч разів перемикати швидкості, гальмувати, рушати з місця, знову перемикати швидкості, гальмувати і знову рушати.

— Майже карусель, — сказав з усмішкою Клерфе до Ліліан. — Щось на зразок циркової акробатики. Ніде не можна розігнати авто бодай до половини максимальної швидкості. Де ти сидиш?

— На трибуні. Десятий ряд праворуч.

— Добре. Увечері ми будемо їсти лангустів у «Павільйон д’Ор» біля моря і попивати холодне вино. А завтра поїдемо до одного мого знайомого — він архітектор і зробить нам план перебудови дому. Дім буде світлий, з великими вікнами і сонячний.

Тренер гукнув щось Клерфе італійською.

— Починається, — сказав Клерфе застібаючи під шиєю білий комбінезон. Він вийняв з кишені шматок дерева і поплескав ним по авті, а відтак по долоні.

Ліліан поцілувала Клерфе, і виконала ритуальні забобони: буцім поплювала на авто і на комбінезон Клерфе і прошептала якесь заклинання, яке мало б викликати зворотну дію, відтак підняла руку з двома розчепіреними пальцями у напрямку шосе і боксів, де знаходилися інші авта, — це було «vettatore», спеціальне заклинання проти лихого ока. Коли Ліліан пішла до виходу, італійці-механіки дивилися на неї з німим обожнюванням. Йдучи, вона чула, як за її спиною молиться тренер:

— О, солодка крове Ісуса, і Ти, Матір Усіх Скорботних, допоможіть Клерфе і Фріджеріо.

У дверях Ліліан озирнулася. Дружина Маркетті й два інші водії сиділи вже з секундомірами і картками паперу на своїх місцях. «Мені не варто було його залишати», — подумала Ліліан і підняла руку. Клерфе засміявся і помахав їй у відповідь. Він здавався зараз зовсім молодим.

— А ви, всі святі, спаліть опони конкуренції більш-менш удвічі швидше, ніж наші! — молився тренер, після чого крикнув: — Готові до старту! Стороннім вийти!

Стартувало двадцять авт. Після першого кола Клерфе їхав на восьмій позиції, він не мав найкращого місця на старті і коли рушали, трішки забарився. Тепер він тримався за Мікотті, про якого знав, що той буде рватися до перемоги. Перед ними їхали Фріджеріо, Монті і Саккетті, перед вів Маркетті.

На четвертому колі Монті обігнав Саккетті на рівній дорозі, що вела вгору до казино, витискаючи максимальні можливості двигуна. Клерфе, який сидів йому на хвості, також розігнався і обігнав Саккетті перед самим тунелем. Коли виїхав з тунелю, побачив, як авто Мікотті починає диміти і відстає. Обігнав його і рушив у погоню за Монті. За три кола він догнав його на «шпильці» і причепився, як тер’єр, до його задніх коліс.

«Ще дев’яносто два кола і сімнадцять конкурентів», — подумав Клерфе, коли побачив друге авто, що зупинилося біля Мікотті. Тренер сигналізував йому, щоб він поки що не рвався вперед, мабуть Фріджеріо і Маркетті, які терпіти не могли одне одного, вирішили воювати між собою, замість підкорятися дисципліні і їхати колективно, і тренер хотів тримати Клерфе і Мейєра в резерві на випадок, якби лідери потрощили свої авта.

Ліліан бачила, що уся зграя мчала повз трибуни частіше, ніж кожні дві хвилини. Швидкість, з якою це відбувалося, робила в її очах перегони ще безглуздішими. Щойно авта були ще тут, але досить було на секунду відвернутися, як вони знову з’являлися на тому ж місці, тільки в дещо іншому порядку; здавалося, вони не пропадали з овиду, а просто пересувалися назад і вперед, мов скельця в магічній камері. «І як тільки вони можуть порахувати ці сто кіл»! — подумала Ліліан, а потім згадала тренера, який молився, пітніючи і проклинаючи, і показував гонщикам таблички та прапорці, увесь час міняючи їх відповідно до якогось секретного коду.

Після сорока кіл вона хотіла вже йти. Мала враження, що повинна тепер, саме зараз, виїхати — перш ніж перегони закінчаться. Перспектива стеження за наступними шістдесятьма колами з невеликими переміщеннями на трасі здалася їй марною тратою часу, такою ж, як і час, змарнований до її від’їзду з санаторію. У неї в торбинці лежав квиток до Цюріха. Ліліан купила його вранці, коли Клерфе востаннє об’їжджав дистанцію. Квиток був на післязавтра. Цього дня Клерфе повинен був відлетіти до Рима. За два дні він збирався повернутися. Літак Клерфе відлітав уранці, потяг від’їжджав увечері. «Я вислизаю, як злодій, — подумала, — як якийсь зрадник. Так само, як в санаторії я хотіла вислизнути від Боріса. А врешті все ж мусила відбути розмову з Борісом, але що це дало? У таких випадках завжди звучать фальшиві слова, люди завжди брешуть, бо правда тоді — безглузда жорстокість, а потім вони відчувають гіркоту і відчай, бо не зуміли розлучитися інакше, бо останні спогади, які їм залишилися, — це спогади про сварки, непорозуміння і ненависть».

Вона почала шукати в торбі свого квитка. Раптом здалося, що його згубила. Цього моменту було достатньо, щоб її прикувати до місця. Незважаючи на спекотне сонце, її морозило. «У мене знову піднялася температура», — подумала Ліліан. Натовп навколо неї заволав. Внизу, там, де виднівся блакитний мініатюрний порт і білі яхти, на яких юрмилися люди, маленьке, наче іграшкове, авто раптом протиснулося боком і обігнало інше.

— Клерфе! — вигукнула радісно огрядна дама поруч неї, ляскаючи програмкою по товстих стегнах під полотняною сукнею. — Але сучий син!

За годину Клерфе уже вийшов на друге місце. Він тепер із зимною кров’ю безжально переслідував Маркетті. Не хотів ще його випереджати, бо йому не квапилося, міг це зробити після восьмидесятого кола, ба навіть на дев’яностому, хотів його тільки переслідувати, тримаючись на невеликій відстані, аж той почне нервувати. Він не бажав ще раз ризикувати, перенапружуючи мотор, він розраховував, що це зробить Маркетті в надії позбутися свого переслідувача. Маркетті так і вчинив без жодних наслідків для двигуна, та все ж Клерфе відчув, що Маркетті дуже стурбований, адже йому не вдалося досягти своєї мети — відірватися від Клерфе. Маркетті став блокувати дорогу і віражі, він не хотів пропустити Клерфе вперед. Клерфе почав хитрувати, роблячи вигляд, ніби має намір обігнати Маркетті, насправді навіть цього не пробував, а в результаті Маркетті почав уважніше спостерігати за ним, ніж за власним автом, і став менш обережним.

Так вони зробили коло і добряче обігнали кількох гонщиків. Обливаючись потом, тренер показував Клерфе таблички і махав прапорцями. Він вимагав, щоб Клерфе не йшов на обгін. Маркетті належав до тієї самої «стайні», і достатньо було, що він уже перед тим, змагаючись із Фріджеріо, втратив опону і відстав від Клерфе на цілу хвилину, між ними було вже п’ять інших гонщиків. Самого Клерфе доганяв тепер Монті, але ще не вчепився йому в колеса. Клерфе, зрештою, швидше долаючи віражі, легко позбувався суперника.

Знову проїхали біля боксів. Клерфе бачив, як тренер волає до всіх святих, а водночас трясе на його адресу кулаками, щоб не тримався надто близько до Маркетті, котрий дав перед тим тренерові розпачливий знак, щоб стримав Клерфе. Клерфе кивнув і відстав на довжину авта, але не більше. Хотів виграти ці перегони, чи з благословенням тренера, чи без нього. Він також хотів отримати премію за перемогу, а крім того поставив на себе в тоталізаторі. «Я потребую грошей, — подумав. — На майбутнє. Дім. Життя з Ліліан». З-за кепського старту він трохи відстав, але знав, що виграє, почувався дуже спокійним, в дивній рівновазі між концентрацією і розрядкою, яка дає певність, що нічого ніколи не може з ним статися. Це було щось як яснобачення, котре вилучає будь-які сумніви, вагання і невпевненість. Раніше Клерфе часто переживав цей стан, але останніми роками йому не раз його бракувало. Була то одна з рідкісних хвилин чистого щастя.

За черговим закрутом Клерфе побачив, що авто Маркетті раптом затанцювало і стало упоперек дороги, пролунав скрегіт розтрощеного металу об перешкоду. Він побачив, як чорна калюжа мастила заливає трасу, як два інші авта на величезній швидкості зіткнулися одне з одним, як авто Маркетті, наче у звільненому темпі, дуже повільно перекидається, водій пролітає в повітрі і падає на землю, сотнями очей Клерфе вдивлявся в шосе, намагаючись знайти хоч якийсь просвіт, у який можна було втиснути авто, але просвіту не було, шосе раптом різко збільшилося і водномить скорчилося, Клерфе не відчував страху, він лише прагнув наскочити на інше авто не під прямим кутом, а боком, в останню мить він ще встиг подумати, що варто звільнитися від керма, але руки були надто повільні, все злетіло вгору, він раптом став невагомим, а відтак отримав удар в огрудину і другий в обличчя, і з усіх боків звалився на нього розтрощений світ, за хвилю виникло ще перелякане, бліде обличчя людини з обслуги траси, а потім вдарив у нього ззаду потужний кулак, і залишився тільки темний шум, а потім не було вже нічого.

Авто, яке налетіло на Клерфе, пробило вилом в суцільному плетиві автомобілів, через нього змогли проскочити авта, що мчали услід. Гонщики пролітали мимо, вихляючи, впритул до розбитих авт, так що метал зі скреготом терся об метал, і здавалося, що це голосно стогнуть скалічені автомобілі. Черговий з лопатою в руках перестрибнув мішки з піском і почав засипати піском калюжу мастила, відскакуючи, коли наближалося виття двигуна, з’явилися санітари з ношами, вони витягнули Маркетті з небезпечного місця, понесли вгору і подали іншим понад барикадою з мішків — підбігло кілька людей зі знаком «небезпечно!», щоб застерегти інших водіїв, але перегони встигли переміститися в інше місце, усі авта проминули цей відрізок шосе і тепер знову поверталися сюди, деякі з гонщиків кидали швидкий погляд на боки, очі інших були приковані до траси.

Авто Клерфе не тільки само впало на інше, але ззаду наїхав на нього Монті. Монті не отримав майже жодних ушкоджень. Власними силами пошкутильгав убік. Обличчя Клерфе було розбите, кермо зім’яло йому огрудину. Кров текла з рота, він був непритомний. Наче мухи біля скривавленого шматка м’яса зібрався на краю траси натовп і витріщався вибалушеними очима на санітарів і механіків, які поспішно різали метал, добуваючи Клерфе. Перед ним догорало інше авто. Людям з вогнегасниками вдалося відтягнути уламки і тепер пробували гасити авто. На щастя, бак тріснув, і завдяки цьому не сталося вибуху, але бензин горів, спека була нестерпна, і пожежа й далі загрожувала іншому транспорту. Що дві хвилини пролітала цим відрізком решта авт. Рик двигунів зависав раптом над містом, наче якийсь похмурий реквієм і наростав, переходячи в жахливе виття, коли авта минали здиблене авто, на якому був розіп’ятий скривавлений Клерфе, освітлений блідим полиском гаснучого вогню у світлі погідного полудня. Перегони точилася далі, ніхто їх не перервав.

Ліліан не відразу зрозуміла, що сталося. Голос у мегафоні був невиразний, багато разів відлунюючи. Диктор, мабуть, від хвилювання говорив надто близько до мікрофону. Ліліан почула, що сталося щось з автами, які випали з траси і вдарилися, бо з іншого авта витекло на трасу мастило. Потім вона побачила зграю авт, що мчали повз трибуни. «Неможливо, щоб було аж так погано, — подумала вона, — інакше б перегони перервали». Вона шукала очима номер Клерфе. Але не знайшла його, хоча він міг уже проїхати, адже раніше вона не звертала на це уваги. Через мегафон трохи виразніше залунало повідомлення, що на набережній Плезанс трапилася аварія — зіткнулося кілька авт, є кілька поранених, ніхто не загинув, подальша інформація в наступному повідомленні. Розподіл місць такий: Фріджеріо з п’ятнадцятисекундною перевагою, потім Конті, Дюваль, Мейєр.

Ліліан слухала з напруженням. Ані слова про Клерфе, хоча був другим. Ані слова про Клерфе. Вона знову почула, як наближаються авта і проштовхалася в перші ряди, намагаючись роздивитися «дванадцятку», червоне авто № 12.

Але воно не з’явилося, а серед глухої тиші жаху, яка затопила її, загримів тлустий голос диктора:

— Серед поранених перебуває Клерфе, він у дорозі до лікарні. Здається, непритомний. Монті зазнав ушкоджень коліна і стопи, Маркетті…

«Це неможливо, — зойкнуло щось всередині Ліліан. — Не у цій гонитві мініатюрних авто, не в цьому місті з мініатюрним портом і кольоровою панорамою, мовби складеною з кубиків! То мусить бути помилка! Його авто зараз приїде, виникне як з-під землі, так, як тоді на „Тарґа Флоріо“, може, трохи запізниться, буде зім’яте і пооббиване, але все ж таки ціле і неушкоджене!» Однак, думаючи про це, уже відчувала, як надія маліє, як розбивається, перш ніж встигла зміцніти. «Непритомний», — подумала і вчепилася у цю думку, що б вона мала означати?

Могло це означати все! Зауважила, що непомітно для самої себе покинула трибуну і рушила до боксу — може, його занесли туди. Мабуть, лежить на ношах з вивихнутим плечем або рукою, як на «Тарґа Флоріо», і сміється зі своєї невдачі.

— Повезли його до лікарні, — сказав спітнілий тренер. — Мати Найсвятіша, святий Христофоре, чому саме ми? Чому не з нашими конкурентами? Що? Хвилиночку!

Побіг на край траси, щоб передати водіям сигнали. Авта промчали, зблизька здаючись більшими і грізнішими, і їхній рик наповнив цілий простір.

— Що сталося? — загукала Ліліан. — Та залиште врешті ці кляті перегони! Скажіть мені, що сталося!

Роззирнулася. Ніхто на неї не дивився. Механіки, зайняті запасними частинами і опонами, намагалися не піднімати очей. Коли до когось наближалася, той відразу відсувався. Виглядало так, мовби була зачумлена.

Врешті повернувся тренер.

— Для Клерфе не стане легше, чи я залишу ці кляті перегони, чи ні, — прохрипів. — Зрештою, ледве чи хотів би цього. Він хотів би…

— Де він? — перебила його Ліліан. — Я не хочу жодних проповідей на тему почесного кодексу автогонщиків!

— У лікарні. Його відразу забрали до лікарні.

— Що з ним сталося? — поцікавилася тихо.

— Я не знаю. Я не бачив його. Всі ми були тут. Ми мусили лишитися тут.

Тут підбіг до них якийсь механік. Наростаючий рик двигунів наближався знову.

— Синьйорино, — тренер розвів руками і поглянув у напрямку траси. — Я мушу.

— Чи він живий? — запитала Ліліан.

— Але ж так — живий! Непритомний. Лікарі… я мушу, на жаль, синьйорино… — Тренер вхопив з ящика табличку і побіг давати знаки водіям. Ліліан чула, як кричить: — Мадонна, Мадонна, чому саме мене, кляте мастило, іродове, кляте мастило!

Чорне покривало шуму висіло далі над містом, коли вона їхала до лікарні. Їй вдалося знайти тільки бричку, оздоблену прапорцями і кольоровими стрічками, з конем в солом’яному капелюсі на лобі.

— Це триватиме довше, ніж зазвичай, мадемуазель, — сказав візник. — Муситимемо зробити великий об’їзд. Вулиці перекриті. Перегони, ви ж розумієте.

Ліліан кивнула. Вона сиділа закутаною в біль, який не здавався болем, а тупими тортурами, що були мовби приглушені якимись наркотиками. Усі її почуття, окрім слуху і зору, були майже паралізовані, вона бачила авта і виразно, несамовито гостро чула рев моторів, і це було нестерпно. Їзда тягнулася без кінця, перш ніж вони зупинилися перед лікарнею. Дорогою Ліліан дала собі силу-силенну всіляких обітниць. Вона була переконана, що виконає їх. Вона не поїде, вона залишиться, вона вийде заміж за Клерфе, аби лише він жив! Вона давала ці обітниці, не думаючи, автоматично, так, як кидають камінці в ставок.

— Пан Клерфе в операційній, — сказала сестра в приймальній кімнаті.

— Я можу почекати? — поцікавилася. Медсестра показала їй на двері. Ліліан зайшла до приміщення, де росли натомлені декоративні рослини, лежали старі ілюстровані журнали, і мухи дзижчали довкола липучки, що звисала над столом зі стелі. Ревіння моторів долинало і сюди, хоч і було приглушеним, наче десь далеко скаженіли барабани.

Час став липким, як та липучка, на якій мухи вмирали повільною смертю в муках. Ліліан вдивлялася в розтріпані журнали, відкривала їх і закривала, пробувала читати, але не могла, вставала і підходила до вікна, сідала знову. У покої висів запах страху, який добувався тут з безлічі людей за тривалий час. Пробувала відчинити вікно, але відразу його затраснула, бо рик двигунів миттєво увірвався всередину зі ще більшою силою.

За якийсь час Ліліан напружила слух. Щось змінилося.

Відчувала це в потилиці. Напруженість спала, неначе щось ослабло. За хвилю вона зрозуміла, що то тиша. Затихнув рик двигунів. Перегони закінчилася.

За чверть години побачила, що під’їжджає і зупиняється відкрите авто з тренером і двома механіками. Медсестра ввела їх до залу очікування. Стояли з опущеними головами.

— Уже щось відомо? — запитала Ліліан.

Тренер вказав на наймолодшого механіка.

— Він був при тому, як його витягнули.

— Кров йому текла з рота, — сказав механік.

Ліліан поглянула на нього. Що за жахлива помилка! Кровотеча була її сферою, а не Клерфе.

— Яким чином міг дістати кровотечу? — поцікавилася.

— Кермо врізалося йому в огрудину, — сказав механік. Ліліан повільно похитала головою.

Тренер підійшов до дверей.

— Погляну, де лікар.

Ліліан чула, як провадить з сестрою розмову. Їхні голоси відзвучали, і знову настала гаряча тиша, в якій дихали обидва механіки, і дзижчали мухи.

Повернувся тренер. Зупинився в дверях. Його очі здавалися незвичайно білими на тлі загорілого обличчя. Кілька разів він порухав вустами, перш ніж промовив.

— Клерфе помер, — сказав нарешті. Механіки витріщили на нього очі.

— Його оперували? — поцікавився молодший механік. — Напевно погано його прооперували.

— Не оперували його. Помер раніше.

Усі троє поглянули на Ліліан. Вона не рухалася.

— Ви бачили його? — поцікавилася з великим зусиллям.

— Краще, щоб ви його тепер не бачили, — відказав тренер. — Завтра зможете його побачити. Лікарі. Ви б його не розпізнали. Краще приходьте завтра. Можемо вас завезти до готелю.

Ліліан підвелася.

— Чому я б його не розпізнала?

Тренер помовчав.

— Обличчя, — пояснив нарешті. — Сильно понівечене. Кермо зім’яло йому огрудину. Лікар вважає, що він нічого не відчував. Це настало миттєво. Він відразу втратив свідомість і вже не отямився. Думаєте, — сказав голосніше, — що нас це не потрясло? Ми знали його довше, ніж ви!

— Так, — відказала Ліліан. — Ви знали його довше, ніж я.

— Я не те мав на увазі. Я мав на увазі, що завжди є так, коли хтось вмирає: раптом його нема. Він уже нічого не промовить. Хвилину тому ще був, а потім раптом його нема. Хто ж то може збагнути? От я й кажу, що й нам нелегко. Стоїш і не можеш нічого второпати. Розумієте, що я маю на думці?

— Так, розумію.

— Тоді ходімо з нами, — сказав тренер. — Відвеземо вас до готелю. Вистачить на сьогодні. Завтра ви зможете його побачити.

— А що я робитиму в готелі? — запитала Ліліан. Вони знизали плечима.

— Раджу вам викликати лікаря, щоб дав вам заспокійливий укол. Сильний заштрик, щоб ви спали собі до ранку. Ходімо! Тут не можна вже нічого зробити. Він не живе. Ми всі не можемо вже нічим зарадити. Коли хтось помер, то кінець, не можна вже нічого зробити. — Він ступив на крок ближче і поклав їй руку на плече. — Ходімо! Мені це знайоме. Господи, таке для мене не вперше! Але, до дідька, це завжди вперше!