19

— Я купив цей дім за багато років до війни, — сказав Клерфе. — Тоді можна було купити за безцінь пів Рив’єри. Я ніколи тут не мешкав, а сюди завіз лише кілька речей. Як бачиш, він збудований у найгидкішому стилі, але ці ліпні орнаменти можна повідбивати, а дім модернізувати і облаштувати.

— Навіщо? Ти справді хочеш тут мешкати?

— Чом би й ні?

Ліліан виглянула з зануреного в півтемряву покою на темніючий сад з гравієвими алеями. З цього місця не видно було моря.

— Але ж Клерфе! — сказала з усмішкою. — Ти можеш поселитися тут, коли матимеш шістдесят п’ять років! Не раніше. Після трудового життя в Тулузі. Тоді, якщо захочеш, зможеш тут провадити зразкове життя французького рантьє.

— Сад великий, а дім можна розбудувати, — відказав Клерфе, незворушно. — Я маю на це гроші. Маю надію, що після перегонів у Монако ще щось до того докладу. Чому ти вважаєш, що тут так страшно мешкати? А де б ти хотіла мешкати?

— Ніде. Хотіти десь мешкати означає завжди хотіти десь померти.

— Взимку тутешній клімат у сто разів кращий, ніж у Парижі.

— Взимку! — повторила Ліліан, мовби говорила «Сиріус» або «Стікс», або «вічність».

— Зима мине швидко. Якщо ми хочемо встигнути, треба незабаром почати перебудову.

Ліліан роззирнулася по похмурому приміщенню. Вони не вперше розмовляли на цю тему. «Я не хочу бути тут ув’язнена», — подумала.

— Хіба ти не мусиш взимку працювати в Тулузі?

— Одне другому не заважає. Я хочу, щоб взимку ти жила в найкращому для тебе кліматі.

«Яке мені діло до клімату», — подумала Ліліан і сказала з відчаєм:

— Найкращий клімат там, де санаторій.

Клерфе подивився на неї.

— Тобі треба повернутися до санаторію? — Ліліан мовчала. — Ти б хотіла туди повернутися?

— Що мені на це відповісти? Хіба я не тут?

— Ти радилася з лікарем? Ти взагалі зверталася хоч раз тут до лікаря?

— Мені нема чого радитися з лікарем.

Глянув на неї недовірливо.

— Разом пошукаємо якогось лікаря. Я підшукаю найкращого лікаря у Франції, і ми з ним порадимося.

Ліліан не відповіла. Цього ще бракувало. Клерфе вже раніше питав її кілька разів, чи ходить до лікаря, але ніколи не домагався від неї, щоб розповідала щось більше, крім запевнення, що вона це робить. Цього разу було інакше. Збіглося це з домом, майбутнім, коханням, піклуванням, зі всіма цими прекрасними назвами, які вже для неї не існували, лише утруднювали смерть. Наступний наслідок буде, мабуть, той, що спробує її помістити в якійсь лікарні.

— Ходімо звідси, — несподівано сказав Клерфе.

Вечір спирався на мури, прикрашені ліпними орнаментами. Ліліан глибоко зітхнула. Почувалася так, мовби після вдалої втечі.

— Правда така, — сказав Клерфе — що ти не хочеш зі мною жити, Ліліан! Я знаю про це.

— Але ж я живу з тобою, — відказала безпорадним тоном.

— Ти живеш зі мною, як хтось, кого завтра вже не буде. Як хтось, хто безперервно від’їжджає.

— Ти не хотів, щоб так було?

' — Можливо — але тепер уже я не хочу. А чи ти коли-небудь хотіла жити зі мною інакше?

— Ні, — відповіла тихо. — Але також з ніким іншим, Клерфе.

— Чому?

Вона покірливо мовчала. Навіщо ці ідіотичні питання?

— Ми вже неодноразово розмовляли про це. Навіщо до цього повертатися? — сказала врешті.

— Будь-які стосунки можуть змінитися. Невже кохання може бути гідним презирства?

Похитала головою. Клерфе поглянув на неї.

— Нічого в житті ніколи я не прагнув так сильно, Ліліан. Тепер прагну лише цього. Я прагну тебе.

— Адже ти мене маєш!

— Не зовсім. Не так.

«Хоче мене прив’язати і ув’язнити, — подумала, — цим він пишається і називає це подружжям, піклуванням і коханням, і може, зрештою, має рацію. Однак чому не розуміє, що саме те, чим він пишається, мене від нього відштовхує?» З ненавистю поглянула на віллу з гравієвими алеями. Хіба вона для того втекла з гір, щоб закінчити тут? Тут або в Тулузі, або в Брешії? Куди поділася пригода? Куди подівся Клерфе? Що його змінило? Чому вони не сміялися з цього? Що ще їм залишилося?

— Ми могли б принаймні спробувати, — сказав Клерфе. — Якщо не вдасться, продамо дім.

«Я не маю вже часу, щоб щось пробувати, — подумала Ліліан. — І не маю вже часу на експерименти з домашнім щастям. Це для мене надто сумне. Я мушу відійти! Я не маю навіть часу на такі розмови. Все це я знала в набагато кращому виданні, у горах в санаторії, в Боріса, звідки я втекла».

Раптом заспокоїлася. Ще не знала, що встругне, але те, що може втекти, зробило все менш нестерпним. Не боялася нещастя, надто довго жила з ним і завдяки ньому — не боялася також щастя, як безліч інших людей, яким здавалося, що його шукають, — боялася в’язниці пересічності.

Увечері біля моря був показ штучних вогнів. Ніч була світлою, а небо дуже далеким, але на обрії море зливалося з небом, і тому здавалося, що вогні націлені в нескінченність і падають кудись за межі земної кулі, в простір, що перестав бути простором, бо у нього немає меж. Ліліан згадала, що востаннє бачила феєрверк в «Гірській хатині». «Вочевидь, усі рішення, які я приймаю в житті, проходять під знаком феєрверків, — з гіркотою думала вона. — А може, усе, що зі мною трапляється, схоже на цей феєрверк, який швидко гасне, перетворюючись на попіл і пил»? Вона роззирнулася. «Аби лише не зараз, — подумала з тривогою, — аби лише не зараз. Невже наприкінці не станеться ще одного спалаху, такого яскравого, що не шкода буде віддати усю себе»?

— Ми ще не грали, — сказав Клерфе. — Ти робила це вже коли-небудь? Маю на увазі казино.

— Ніколи.

— Тоді мусиш спробувати. Ти маєш невинну руку і повинна виграти. Поїдемо? Чи, може, ти втомлена? Вже друга.

— Дитяча година! Хіба можна втомитися так рано?

Вони їхали повільно серед ночі, сповненої блиском зірок.

— Нарешті тепло, — сказала Ліліан.

Можемо залишитися тут, поки і в Парижі не настане літо.

Вона притулилася до нього.

— Чому люди не живуть вічно, Клерфе? Без смерті?

Він обняв її.

— Ба й справді — чому? Чому ми старіємо? Чому не можемо жити так, мовби мали тридцять років аж до восьмидесяти, а потім раптом померти?

Розсміялася.

— Я не маю ще тридцяти.

— То правда, — сказав Клерфе і випустив її з обіймів. — Я постійно про це забуваю. Але маю враження, мовби за ці три місяці ти постаріла принаймні на п’ять років, так ти змінилася. Ти стала на п’ять років гарніша. І на десять небезпечніша.

Вони грали спочатку у великих залах, а потім, коли ці зали спорожніли, перейшли в менші, де ставки були вищі. Клерфе почав вигравати.

— Побудь зі мною, — сказав він Ліліан. — Ти приносиш щастя.

Клерфе ставив на «дванадцять», на «двадцять два» і на «дев’ять». Помалу Клерфе програв майже усі свої жетони. У нього залишилося їх якраз стільки, щоб ще раз зробити максимальну ставку. Він поставив на «червоне». Випало «червоне». Половину виграшу він відклав, решту знову поставив на «червоне». «Червоне» випало вдруге. Він знову поставив максимальну ставку. «Червоне» випало ще двічі. Перед Клерфе тепер лежала ціла купа жетонів. Інші гравці в залі зацікавилися його грою. Стіл Клерфе виявився раптом оточеним людьми. Ліліан побачила, що до рулетки підходить Фіола. Він посміхнувся їй і поставив на «чорне». «Червоне» випало знову. Під час наступного кола чорне поле було всуціль покрите жетонами максимальної ставки. Навколо столу в три ряди юрбилися гравці. Майже усі вони грали проти Клерфе. Тільки худа стара у вечірній сукні з голубої вуалі ставила, як і він, на «червоне».

У залі запала тиша. Кулька застукала знову, стара почала чхати. «Червоне» випало ще раз. Фіола зробив Клерфе знак бути обережним, адже колись серія везінь повинна закінчитися. Клерфе похитав головою і знову поставив максимальну ставку на «червоне».

— Він з’їхав з глузду, — сказав хтось позаду Ліліан.

Стара, яка вже заховала було свій виграш, в останню мить знову поставила усе на «червоне». У тиші, що запанувала, було чутно, як вона голосно почала дихати, а потім затримала подих. Вона намагалася більше не чхати. Жовта рука старої лежала, мов кіготь на зеленому сукні. Перед нею на столі була маленька зелена черепаха — талісман.

Знову випало «червоне». Стара зовсім втратила голову.

— Приголомшливо! — сказала якась жінка до Ліліан.

— Хто це?

На номери вже майже ніхто не ставив. По усіх залах розлетілася чутка про небувалу серію. Рядами вишикувалися гірки жетонів на великі суми: усі ставили на «чорне». «Червоне» випало сім разів підряд, колір мусив би змінитися. Тільки Клерфе продовжував, як і раніше, ставити на «червоне». В останню секунду стара від хвилювання поставила на червоне поле черепаху. Не встигла вона виправити свою помилку, як залом прокотився гомін. Знову випало «червоне».

— На жаль, мадам, ми не можемо подвоїти вашу черепаху, — сказав круп’є, посуваючи до неї через стіл тварину з головою мудрою і древньою.

— Де мій виграш?! — заскрипіла стара.

— Даруйте, мадам, але ви не зробили ставки і навіть не заявили про неї.

— Адже ви бачили, що я хотіла поставити! Цього достатньо.

— До того як кулька впала, ви повинні або зробити ставку, або заявити про неї.

Стара із злістю роззирнулася.

— Faites vos jeux (Робіть ставки), — байдуже сказав круп’є.

Клерфе знову поставив на «червоне». Розгнівана стара поставила на «чорне». Інші теж поставили на «чорне». Фіола поставив на «шістку» і на «чорне». Випало знову «червоне».

Клерфе забрав свій виграш. Потім підсунув круп’є кілька жетонів і встав.

— Ти й справді принесла мені щастя, — сказав він Ліліан. Він не відходив від столу, поки кулька не зупинилася. Випало «чорне». — Бачиш, іноді у людини з’являється шосте почуття.

Ліліан усміхнулася. «Якби ж ти мав його ще й у коханні», — подумала вона. До них підійшов Фіола.

— Вітаю вас. Припинити гру вчасно — це найбільше мистецтво. — Фіола обернувся до Ліліан. — Ви не вважаєте?

— Не знаю. Я ніколи не мала оказії переконатися.

Фіола засміявся.

— Не вірю. Ви зникли з Сицилії, закрутивши безліч голів. Потому ви приїхали до Рима і випарувалися, як камфора. А у Венеції, як мене повідомили по секрету, вас ніде не могли розшукати.

Вони пішли в бар, щоб відсвяткувати щасливу гру Клерфе.

— Мені здається, що виграшу якраз достатньо, щоб відразу ж перебудувати будинок, — сказав Клерфе, сяючи.

— Завтра ти можеш усе програти.

— Те, що «червоне» випало дев’ять разів підряд, — дивний випадок, — сказав Фіола. — Лише раз мені довелося побачити ще довшу смугу везіння. «Чорне» випало дванадцять разів. Це сталося ще до війни. Тоді максимальні ставки на деяких столах були набагато вищі, ніж зараз. Гравець, який ставив на «чорне», зірвав банк. Він ставив на «чорне» і ще на «тринадцять». За дванадцять кіл кулька шість разів впала на «тринадцять». Це була справжня сенсація. Усі ставили так само, як він. Так він двічі за ніч зірвав банк. Це був росіянин. Як же його звали? Здається, Волков. Так, Волков.

— Волков? — недовірливо запитала Ліліан. — Але ж не Боріс Волков?

— Так! Боріс Волков. Ви його знали?

Ліліан похитала головою. «Таким не знала», — подумала вона. Вона бачила, що Клерфе спостерігає за нею.

— Цікаво, що з ним сталося опісля, — сказав Фіола. — То була людина, яка викликала тут сенсацію. Один з останніх гравців у давньому великому стилі. Крім того чудовий стрілець. Він приїжджав тоді з Марією Андерсен. Може, ви чули про неї. Одна з найпрекрасніших жінок, яких я будь-коли бачив. Загинула в Мілані під час бомбардування. — .Фіола обернувся до Клерфе. — Ви також ніколи не чули про Волкова?

— Ніколи, — підтвердив Клерфе.

— Дивно! Він брав участь також у кількох перегонах. Звичайно, як аматор. Я ніколи не бачив людину, яка могла стільки випити. Напевно, він сам себе загубив, враження було таке, що він цього прагне.

Обличчя Клерфе спохмурніло. Він зробив знак офіціантові, щоб той приніс ще одну пляшку вина.

— Ви ще сьогодні гратимете? — запитав Фіола Клерфе. — Звичайно ж, ні.

— Чому? Смуги везіння теж приходять смугами. Можливо, сьогодні знову «чорне» вийде тринадцять разів підряд.

— Він не повинен грати далі, — сказав Фіола Ліліан. — Не сьогодні. То старий принцип, як світ.

Ліліан глянула на Клерфе. Цього разу він не попросив її бути поруч, щоб приносити йому щастя. І вона знала чому. «Який він дитячий, — подумала з ніжністю, — і як безглуздо він ревнує! Невже він раптом забув, що справа не в комусь іншому, а тільки у власному почутті»?

— Грати потрібно вам, — сказав Фіола. — Ви тут уперше. Чи не хочете зіграти за мене? Ходімо!

Вони підійшли до іншого столу. Фіола почав робити ставки. За кілька хвилин Ліліан теж придбала трохи жетонів. Вона грала обережно і ставила невеликі суми. Гроші означали для Ліліан дуже багато. Вони були для неї частинкою життя. Вона не бажала перебувати в залежності від стрийка Ґастона, від його буркотіння і подачок. Ліліан майже відразу ж почала вигравати.

— Ось що означає щаслива рука, — сказав Фіола, який програвав. — Ця ніч ваша. Ви не заперечуєте, якщо я ставитиму так само, як ви? Буду вашою тінню?

— Ви про це пошкодуєте.

— Але не в грі. Ставте так, як вам спаде на думку.

Деякий час Ліліан ставила то на «червоне», то на «чорне», потім на другу «дюжину» і, нарешті, на різні номери. Двічі вона виграла на «зеро».

— Ви улюблениця небуття, — сказав Фіола.

За столом з’явилася стара з черепахою. Вона сіла навпроти Ліліан. Обличчя у неї було зле. У проміжках між ставками стара шепотілася про щось зі своєю черепахою. На її жовтому пальці вільно бовтався перстень з діамантом надзвичайної краси. Шия у старої була зморшкувата, як у черепахи, вони взагалі були схожі. Очі у обох були майже без повік і, здавалося, складалися з одних зіниць.

Ліліан ставила тепер на зміну то на «чорне», то на «тринадцять». Піднявши за якийсь час очі, вона побачила, що Клерфе підійшов до протилежного боку столу і спостерігає за нею. Сама того не усвідомлюючи, вона грала так само, як колись грав Волков. Ліліан стало ясно, що Клерфе це теж помітив. З почуття протесту Ліліан продовжувала ставити на «тринадцять». На шостий раз «тринадцятка» врешті випала.

— Досить, — сказала Ліліан.

Зібравши зі столу жетони, вона кинула їх в торбинку. Вона виграла, але не знала скільки.

— Ви вже йдете? — запитав Фіола. — Але ж ця ніч — ваша. Ви самі бачите, що вона ваша. Це вже ніколи не повториться!

— Ніч минула. Варто тільки розсунути штори, як відразу настане блідий ранок, який перетворить усіх нас на примари. Добраніч, Фіола. Продовжуйте гру! Хтось завжди повинен продовжувати.

Коли вийшли з Клерфе з казино, Рив’єра постала перед ними такою, якою була перед тим, як її відкрили туристи. Небо блищало в латунному і блакитному блиску і чекало на сонце, море було біле на обрії і прозоре, як аквамарин. На воді гойдалося кілька рибальських човнів з жовтими і червоним вітрилами. Пляж був тихий, на шосе жодного авто. Вітер мав запах лангустів і моря.

Ліліан не розуміла, звідки раптом вибухла сварка. Слухала Клерфе і згодом зрозуміла, про що йому йдеться. Його ревнощі до Волкова раптом прорвалися назовні.

— Що я можу зробити? — почула. — Я мушу воювати з тінню, з кимось, кого я не можу зрозуміти, з кимось, кого тут нема, але тому він тим більше тут, він сильніший за мене, бо його нема, хто безгрішний, бо його тут нема, кого ідеалізують, бо його тут нема, хто має потворну перевагу, виникаючу з відсутності, яка дає йому найсильнішу зброю проти мене, у той час, як я є тут, і ти бачиш мене, яким я є, ось як тепер, я не паную над собою, може, я навіть несправедливий, дріб’язковий, наївний — і з другого боку великий ідеаліст, який не може нічого поганого зробити, бо не робить нічого, бо мовчить, і нічого не можна на те порадити, як не можна нічого порадити зі спогадом про померлого!

Ліліан в знемозі відкинула голову назад. Які потворні дурниці в типово чоловічому стилі вибовкує він знову?

— Хіба це не так? — запитав Клерфе, вдаряючи долонею по керму. — Скажи, що це не так! Я відразу відчув, чому ти ухиляєшся від розмови зі мною. Я знаю, що з-за нього ти не хочеш вийти заміж за мене! Ти хочеш повернутися назад. Ось в чому справа! Ти хочеш повернутися назад!

Підняла голову. Що він говорить? Поглянула на Клерфе.

— Що ти говориш?

— Хіба це неправда? Хіба навіть тепер ти не думала про це?

— Я думала тепер тільки про те, якими жахливо нерозумними можуть бути наймудріші люди. Не відштовхуй мене силоміць!

— Я тебе? Я роблю все, щоб тебе затримати!

— Ти думаєш, що таким чином можеш мене затримати? Мій Боже!

Ліліан знову поклала голову на опору сидіння.

— Тобі не конче бути ревнивим. Боріс би мене навіть не хотів, якби я повернулася.

— Це не має нічого до речі. Ти хотіла б повернутися!

— Не відганяй мене від себе. О Боже, невже ти осліп?

— Так, — сказав Клерфе. — Напевно! Напевно, — повторив здивовано. — Але нічого вже не пораджу. У мене вже нема виходу.

Їхали мовчки у напрямі Антібу. Навпроти них з’явився віз, запряжений віслюком. На возі сиділо дівчисько і співало.

Ліліан з утомою глянула на неї з пекучою заздрістю. Згадала стару з казино, яка напевно житиме ще багато років, і поглянула на розсміяну дівчину, а потім подумала про себе, і раптом настала знову одна з тих хвилин, коли все здалося незрозумілим, і не помагали вже усілякі фортелі, коли охоплювала її жахлива розпука, і все в ній кричало в безсилому бунті: «Чому? Чому саме я? Що таке я зробила, що саме мене мусило це спіткати?»

Незрячими очима дивилася на чудесний краєвид. Над шосе линув сильний запах квітів.

— Чому ти плачеш? — запитав роздратовано Клерфе. — Бігме, ти не маєш жодної причини для плачу.

— Так, не маю.

— Ти зраджуєш мене з якоюсь тінню, — сказав з гіркотою. — І ти плачеш!

«Так, — подумала, — але ця тінь не зветься Боріс. Сказати йому, як зветься? Але тоді замкне мене в лікарні, а перед дверима поставить на варті кохання, щоб мене заопікували на смерть, за молочними шибами, оточену запахом дезінфекції, доброї волі і нудотним смородом людських випорожнень».

Глянула на обличчя Клерфе. «Ні, — подумала, — тільки не в’язниця кохання, проти якої не можна збунтуватися, залишається лише втеча! Феєрверк згорів, не варто порпатися в попелі».

Авто в’їхало у двір готелю. Якийсь англієць в купальному плащі спускався на пляж. Клерфе допоміг Ліліан висісти, не дивлячись на її.

— Тепер ти рідко бачитимеш мене, — сказав Клерфе. — Завтра почнуться тренування.

Він перебільшував, перегони мали відбуватися в межах міста, і тренування були неможливими. Вулиці можна було перекрити для руху тільки на час самих перегонів, тренування зводилося до того, що гонщики проїжджали дистанцію і запам’ятовували, де їм доведеться перемикати швидкості.

Ліліан раптом уявила собі усе, що станеться між нею і Клерфе, їй здавалося, що вона бачить довгий коридор. Коридор стає усе вужчим і вужчим, і врешті сліпим. Вона не може йти ним. Усі інші, що мали час на розлуку, могли. Вона ні. У коханні не було повернень, ніколи не можна було починати заново. Те, що відбувалося, залишалося в крові. Клерфе ніколи вже не може бути з нею таким, як раніше. Може, з будь-якою іншою жінкою, але не з нею. А того, що було між ними, не вдасться повернути так само, як і час. І ні жертви, ні готовність на все, ні добра воля — ніщо не може допомогти, такий похмурий і безжальний закон любові. Ліліан знала його, тому хотіла відійти. Решта життя була для неї усім її життям, а в житті Клерфе то була тільки дуже маленька частка. Тому все залежало від неї, а не від Клерфе. У них було надто нерівне становище, те, що для нього було тільки епізодом, незважаючи, що він сам у це не вірив, для неї було кінцем. Вона не могла жертвувати собою і була у цьому переконана. Не відчувала ні печалі, ні смутку, навіть на це вона мала замало часу, але відчувала ясність, що нагадує ясність світанку. І коли ця ясність з’явилася, зник останній туман непорозумінь. Усвідомила собі маленьке, виразне щастя, яке виникало з прийняттям рішення. А разом з ним — о диво! — повернулася ніжність до Клерфе, але вже не була небезпечною.

— Жодне з твоїх тверджень не є справжнє, Клерфе, — сказала зміненим голосом. — Жодне! Забудь про це! Все це неправда! Все!

Побачила, що його обличчя посвітліло.

— Ти зостанешся зі мною? — поцікавився швидко.

— Так, — відповіла. Протягом цих останніх днів вона не хотіла більше жодних сварок.

— Ти розумієш врешті, чого я хочу?

— Так, я розумію, — відказала і усміхнулася.

— Ти вийдеш за мене?

Не відчув її вагання.

— Так, — сказала. Бо й це було для неї тепер байдуже. Клерфе уважно придивлявся до неї.

— Коли?

— Коли захочеш. Восени.

Він помовчав.

— Нарешті! Нарешті! Ти ніколи про це не жалітимеш, Ліліан!

— Я знаю.

В одну мить усе змінилося.

— Ти втомлена! Ти мусиш бути смертельно втомлена! Навіщо нам це все було? Ти мусиш спати, Ліліан! Ходи, я відведу тебе нагору.

— А ти?

— Я візьму приклад з того англійця, скупаюся, а тоді проїдуся вулицями, перш ніж почнеться рух. То тільки рутина, я знаю цю трасу. — Він стояв на порозі. — Але ж я ідіот! Я програв більш, ніж половину з того, що раніше виграв! Зі злості!

— Я виграла.

Ліліан кинула на стіл торбу з жетонами.

— Я не рахувала їх.

— Завтра знову виграємо. Ти підеш зі мною до лікаря?

— Так. А зараз я мушу спати.

— Спи до полудня. Потім щось з’їмо і знову підемо спати. Я безмежно тебе кохаю!

— Я тебе також, Клерфе.

Обережно зачинив за собою двері. «Вперше так, мовби виходив від хворої», — подумала і виснажена сіла на ліжку. Вікно було відчинене. Вона бачила, як він сходить на пляж. «Після перегонів, — подумала. — Я спакуюся і після перегонів виїду, коли йому доведеться вирушити до Рима. Ще цих кілька днів». Вона не знала, куди поїде. Зрештою, байдуже. Просто мусила відійти.