18

— …В наші дні перебільшують значення слова «щастя», — сказав віконт де Пестре. — Існували епохи, коли це слово було взагалі невідоме. Тоді його не плутали зі словом «життя». Почитайте з цього огляду китайську літературу періоду розквіту, індійську, грецьку. Люди цікавилися у той час не емоціями, в яких корениться слово «щастя», а незмінним і яскравим відчуттям життя. Коли це відчуття зникає, починаються кризи, плутанина, романтика й ідіотичний пошук щастя за будь-яку ціну.

— А хіба відчуття життя не ерзац?

— І він більш гідний людини.

— Ви думаєте, що для людини неможливе щастя без відчуття життя?

— Майже неможливо. Але ви, як на мене, виняток. Якраз це мене у вас і зачаровує. Ви маєте і те, й друге. Але передумовою для цього є стан глибокого відчаю, марно намагатися назвати на ім’я цей стан, так само, як і визначити, що таке відчай. Ясно тільки одне: це лежить поза всілякою анархією — на полярній рівнині, яка не знає смутку. Ваші смуток і бунт, думаю, руйнувалися взаємно вже давно. Тому дрібні речі мають ту саму вартість, що й значні. Дрібниці заблищали.

— Відчувається XVIII сторіччя, — сказала Ліліан з легкою усмішкою. — Хіба не ви його останній нащадок?

— Його останній шанувальник.

— Хіба тоді про щастя не говорили більше, ніж будь-коли?

— Тільки у важкі часи, і то, кажучи і мріючи про нього, люди були куди практичніші за нас — в широкому сенсі.

— Доки не ввели гільйотину.

— Доки не ввели гільйотину і не відкрили «право на щастя», — підтвердив Пестре. — Від гільйотини нікуди не сховаєшся.

Ліліан випила вино.

— Чи це все часом не є лише довгою прелюдією до тієї пропозиції, яку ви мені маєте намір зробити, — стати вашою метресою?

Пестре зберіг незворушність.

— Можете називати це як завгодно. Я пропоную створити для вас такі умови, яких ви потребуєте. Чи, вірніше, такі умови, які, на мою думку, личать вам.

— Дати каменю відповідну оправу?

— Оправу, якої гідний дуже коштовний камінь.

— І я мушу погодитися, бо я в глибокому відчаї?

— Ні, бо ви надзвичайно самотні. І надзвичайно мужні, мадемуазель. Прийміть мої компліменти! І пробачте мене за наполегливість. Але діаманти такої чистої води зустрічаються украй рідко.

Пестре поставив келих на стіл.

— Хочете послухати останні вісті про перегони в Італії?

— Тут? У «Максимі»?

— Чом би й ні? Альбер, тутешній господар, виконує і не такі забаганки, коли захоче. А він захоче, якщо справа стосується вас. Я це відразу зрозумів, Альбер має набите око.

За кілька хвилин з’явився офіціант з невеликою пляшечкою. Він поставив на столик чарки і налив. У ту ж мить повіяло запахом ранкового літнього саду.

— Стара малинівка, — сказав з пієтетом Пестре. — Ще більша рідкість!

«Що б він вчинив, — подумала Ліліан, — якби я йому вилила цю наливку на його набундючену мармизу? Мабуть, сприйняв би це з розумінням і прокоментував якоюсь вагомою думкою». Вона його не зневажала, навпаки, вважала, що він настільки ж приємний, як лагідне снодійне, і слухала його з увагою. Він для неї був уособленням протилежного боку екзистенції. Він сублімував свій страх перед життям в культ естетичного цинізму, а з небезпечних гірських шляхів пробував робити паркові доріжки. Нічого це не змінювало. Коли вона вже чула це все в схожій формі? Звичайно, на Сицилії в Леваллі. Щоб так жити, потрібно багато грошей і мало серця. Такі люди не їздили з Брешії до Брешії, вони сиділи в Брешії, роблячи вигляд, ніби перебувають у Версалі початку XVIII сторіччя.

— Мушу йти, — сказала.

— Як часто ви це говорите, — сказав Пестре. — Це надає вам нездоланної чарівності. Це ваша улюблена фраза?

Поглянула на нього.

— Якби ви тільки знали, як мені хотілося б залишитися, — повільно сказала вона. — Я згодна бути бідною і самотньою, аби лише залишитися! Залишитися! Усе інше — брехня і мужність відчаю.

Ліліан попрохала висадити її під готелем. Схвильований портьє вибіг напроти.

— Клерфе на дванадцятому місці! Обігнав шість конкурентів. Диктор казав, що він чудово їздить уночі. Келих шампана, щоб відсвяткувати це свято?

— Ніколи не треба зарано частуватися. Автогонщики забобонні.

Ліліан посиділа з хвилину в темному холі.

— Якщо далі так їхатиме, завтра вранці буде знову в Брешії, — сказав портьє.

— Мабуть, так, — відказала Ліліан і встала. — Піду ще вип’ю кави на бульварі Сен-Мішель.

Її трактували там уже як постійного гостя. Офіціант наглядав за нею, Жерар її очікував, він мав ту гарну властивість, що завжди був голодний, Ліліан, поки він був занятий їжею, поринала у роздуми. Вона обожнювала дивитися на вулицю, де борюкалося життя з гарячими і похмурими очима. Важко було вірити в безсмертну душу кожної людини, дивлячись на цей безконечний потік. Куди душі мандрували пізніше? Чи розпадалися так само, як тіла? А може, поверталися в такі ось вечори повні прагнень, насолод і розпачу, живцем розкладаючись і благаючи в беззвучному страху залишити їх самими собою, а не перетворитися на духовний гній, на якому виростуть душі нових людей, щойно бездумно зачатих за тисячами вікон?

Жерар припинив нарешті їсти. Останньою стравою був шмат чудового сиру.

— Цікаво, що такий грубий тваринний процес, як поглинання підсмажених шматків трупів тваринних молочних продуктів, які напівзапліснявіли, зачіпає найпоетичніші струни в душі людини, примушуючи складати гімни, — прорік Жерар. — Це завжди дивує і втішає мене.

Ліліан розсміялася.

— З Брешії до Брешії.

— Я не розумію цієї прозорої і простої думки, але вона здається мені безперечною. — Жерар випив залпом свою каву. — Вона навіть глибока. З Брешії до Брешії! Так я назву наступну збірку своїх віршів. Сьогодні увечері ви мовчазні.

— Не мовчазна, лише без слів.

— З Брешії до Брешії?

— Більш-менш так.

Жерар кивнув і понюхав свій коньяк.

— То така думка, яка стає щораз кращою. Вона провадить до дуже багатьох дрібних формулювань, які були колись глибокі, як шахти, і, мабуть, ще є. Хвилину тому я боявся, що ви у своїй заклопотаності вишкрябаєте якесь безглуздя в стилі кухарки.

Ліліан усміхнулася.

— Як швидко ви усе підсумовуєте!

— Надто швидко. — Жерар скорчив кислу міну. — Надто швидко, щоб це пережити. — Потягнув чималий ковток коньяку. — Якщо ви це справді пережили, то вам залишаються лише три речі.

— Аж стільки?

— Вступити до буддистського монастиря, збожеволіти або померти, при цьому найдоречнішою була б смерть з власної руки. Самознищення є, як відомо, одна з трьох речей, якими ми вивищуємося над тваринами.

Ліліан не поцікавилася про дві інші.

— Є ще четверта. Наше нещастя полягає в тому, що ми віримо, буцім маємо право на життя. Але ми не маємо його. Якщо це усвідомити, справді усвідомити, то багато гіркого меду набере раптом солодкого смаку.

Жерар мовчазно засалютував, піднявши обидві руки вгору.

— Хто не очікує нічого, ніколи не буде розчарований. Остання з дрібних премудростей!

— На сьогоднішній вечір остання. Найпрекрасніша мудрість вмирає за ніч. Скільки трупів змітають наступного ранку! Дивно, скільки різних речей звучить після заходу сонця. Я мушу вже йти.

— Ви завжди це кажете, але потім приходите знову.

Поглянула на нього з вдячністю.

— Правда? Дивно, що тільки поети це знають.

— Вони також цього не знають, мають лише таку надію.

Ліліан йшла уздовж набережної Ґранде аж до набережної Вольтера. На вулиці Сени вона побачила, що хтось лежить на землі. Думала, що то якась пиячка, і обминула її, але щось у позі тіла жінки змусило її повернутися. Хотіла її принаймні витягнути усю на хідник, щоб не переїхало якесь авто.

Жінка була мертва. Її відкриті очі дивилися непорушно на Ліліан в слабкому світлі ліхтаря. Коли підняла її за плечі, голова жінки опала назад і з глухим стуком вдарилася об бруківку. Ліліан скрикнула, їй здалося, що завдала померлій болю. Безпорадно роззирнулася, не знала, що робити. Раптом побачила чоловіка, що наближався. На момент завагалася, після чого швидко вийшла йому напроти.

— Жераре! — сказала з подивом і полегкістю. — Звідки ви знали?

— Я йшов за вами. Це право поетів весняними вечорами.

Ліліан похитала головою.

— Там лежить мертва жінка! Прошу підійти!

— Мабуть, п’яна.

— Ні, вона не живе. Я знаю, як виглядає мертва. — Відчула, як Жерар опирається. — Що сталося?

— Я не хочу мати з цим нічого спільного, — відказав поет смерті.

— Ми не можемо її так залишити.

— Чому? Вона ж мертва. Тепер то вже тільки справа поліції. Я не хочу бути в це вплутаний. Ви також не повинні! Вони вирішать, що то ми її вбили. Ходімо!

Він потягнув Ліліан за руку.

— Ходімо. Інакше нас чекає тільки клопіт! Мати справу з поліцією — то не жарти! Можемо звідкись зателефонувати. Це все, що можемо зробити.

Ліліан дозволила себе відтягнути. Жерар йшов так швидко, що ледве за ним встигала. Коли добралися до набережної, побачила, що він дуже блідий.

— Стояти біля неї — це щось зовсім інше, ніж говорити про неї, правда? Звідки ми зателефонуємо? З мого готелю?

— Там може нас підслухати портьє.

— Я вишлю його за чимось.

З’явився сяючий портьє.

— Тепер Клерфе на десятому місці, але буде…

Тут він побачив Жерара і замовк з докором в очах.

— То приятель Клерфе, — сказала Ліліан. — Маєте рацію, тепер це треба відсвяткувати. Принесіть пляшку вина. Де тут телефон?

Портьє вказав на свій столик і зник.

— Тепер, — сказала Ліліан.

Жерар кинувся шукати номер у телефонній книжці.

На десятому місці, подумала Ліліан. Він їде собі далі з Брешії до Брешії, а тим часом…

Почула, як Жерар розмовляє по телефону. Портьє повернувся з келихами і пляшкою шампанського. Корок вилетів, як постріл, портьє надто радісно струснув пляшкою. Переляканий Жерар припинив говорити.

— Ні, то не був постріл, — пояснив у слухавку і відклав.

— Думаю, вам варто випити, — сказала Ліліан. — В цей момент мені нічого іншого не спало на думку, портьє чекав увесь вечір на відкриття цієї пляшки. Сподіваюся, це не блюзнірство.

Жерар похитав головою і хапливо випив. Дивився при цьому на телефон. Вочевидь, боявся, що поліція може встановити, звідки телефонував.

— Вони думали, що хтось тут стріляв. А то був лише корок. Чому трагічні речі часто так страшно комічні?

Ліліан подала йому пляшку, щоб налив.

— Мушу йти, — сказав.

— Цього разу мусите йти ви. Добраніч, Жераре.

Глянув на пляшку.

— Я можу її забрати, якщо ви вже не хочете.

— Ні, Жераре. Одне або друге.

Глянула, як швидко зникає за дверима. «Тепер прийде ніч, наодинці», — подумала і вручила пляшку портьє.

— Прошу це випити. Чи радіо ще нагорі?

— Звичайно, мадемуазель.