9

Прокинулася вона, мовби під лагідним хмелем. Майже два тижні провела серед суконь, капелюхів і туфель, наче п’яниця в пивниці. Коли доставили перші сукні, вона послала рахунки стрийкові Ґастонові, який передав їй, щоправда, до готелю місячну пенсію, але, крім того, ані гроша. Віднікувався, що оформлення займає багато часу.

Наступного дня з’явився знервований Ґастон. Покрутився трохи готелем, повідомив, що вона безвідповідальна, і несподівано зажадав, щоб переїхала до нього.

— Щоб ти мене мав під контролем?

— Щоб ти заощаджувала гроші. Це злочин — витрачати стільки на сукні. За такі гроші вони мусили б бути з золота!

— Вони і є з золота, тільки ти цього не бачиш.

— Розпродати добрі акції, що приносять відсоток, задля кількох ганчірочок, — лементував Ґастон. — Треба тебе віддати під опіку!

— Спробуй. Кожен суддя у Франції мене зрозуміє, а натомість за тобою почне спостерігати. Якщо ти якнайшвидше не повернеш мені мої гроші, я куплю удвічі більше суконь і надішлю тобі рахунки.

— Удвічі більше ганчірочок? Та ти…

— Ні, стрийку Ґастоне, я не шалена, то ти шалений. Ти, що не дозволяєш собі нічого зайвого, аби кілька спадкоємців, яких ти ненавидиш і ледве знаєш, розтринькало потім твоє майно. Але не говорімо вже про те! Лишися на обід. Тутешній ресторан винятково добрий. Я вдягну для тебе одну з тих ганчірочок.

— Виключене! Розтринькувати гроші ще на…

— Я тебе запрошую. Я маю тут кредит. Під час обіду зможеш мені далі розповідати, як живуть розсудливі люди. Тепер я голодна, як лещетар після шести годин тренування. Ні, дужче! Примірювання дуже сприяє апетитові. Почекай на мене внизу. За п’ять хвилин я буду готова.

За годину Ліліан зійшла вниз. Ґастон, блідий зі злості і довгого чекання, сидів за столиком, на якому стояв якийсь вазонок і лежало кілька журналів мод. Він не замовив собі навіть аперитиву. Ліліан мала велику втіху з того, що він не відразу її упізнав. Зате, коли побачив, як вона спускається тьмяно освітленими сходами, підкрутив вуса, випростався і окинув її поглядом старосвітського завсідника.

— То я, стрийку Ґастоне, — сказала. — Маю надію, ти знаєш, що таке інцест.

Ґастон закашлявся.

— Дурниці, — прохрипів. — Просто я погано бачу. Коли я бачив тебе до цього?

— Чотири роки тому — я була тоді заморена голодом і геть розгублена. Тепер я й далі заморена голодом, але дуже рішуча.

Ґастон витягнув з кишені пенсне.

— Для кого ти купила ці вбрання? Ти не маєш жодного…

— Єдиними чоловіками в горах, які надавалися до одруження, були інструктори лещетарів. У комбінезонах лещетарів вони презентуються непогано, а так виглядають, як селяни, вифранчені на свято.

— Отже ти цілковито самотня?

— Авжеж, але не так, як ти, — відповіла Ліліан і рушила до ресторану.

— Що б ти з’їла? — запитав Ґастон. — Звичайно, то я тебе запрошую. Сам я не голодний. А що для тебе? Напевно, щось легке? Омлет, фруктовий салат, трохи води Віші.

— Для мене, — перебила Ліліан, — на початок морських їжаків… дванадцять штук… і горілку.

Ґастон зиркнув у стравопис.

— Морські їжаки шкідливі для здоров’я!

— Тільки для скнар. Зараз ними усі обжираються, стрийку Ґастоне. А ще хочу куряче філе.

— Чи то не загостре? Може, краще візьмеш варену курку або вівсянку. Вам давали у санаторії вівсянку?

— Авжеж, стрийку Ґастоне. Вівсянок і варених курей я наїлася на все життя в горах з виглядом на прекрасну природу. Досить! До м’яса замов для нас пляшку шато Лафіт. А може, ти не любиш?

— Я не можу собі на таке дозволити. Дуже я зубожів, моя люба Ліліан.

— Я знаю. Тому вечеря з тобою стає такою драматичною. Бо в кожному випитому ковтку є крапля крові твого серця.

— Тьху, до дідька! — заговорив раптом Ґастон цілком нормальним голосом. — Що за образ! І це, п’ючи таке вино! Побалакаймо про щось інше. Я можу скуштувати твоїх морських їжаків?

Ліліан подала йому тарілку. Ґастон з’їв похапцем три. Він усе ще намагався заощадити на їжі, але вино пив на пару з нею. Він-бо за нього платив, то хотів бодай свого не втратити.

— Я влаштую для тебе невелике прийняття. Прийдеш?

— Ні, якщо то буде чаювання або коктейль-паті.

— То буде обід. Я маю також кілька пляшок вина — лише кілька, але вони не поступляться цим отут. З тебе вийшла чудова дівчина, Ліллі. Але гостра! Гостра! Твій батько таким не був.

«Гостра, — подумала Ліліан. — Що він називає гострим? Чи справді я така? А може, у мене просто немає часу делікатно обманювати, прикриваючи гірку правду фальшивою позолотою добрих манер, яку називають тактом?»

Ліліан раптом згадала Клерфе. Усміхнулася. Вона була до цього готова. Відколи він виїхав, не дав ознак життя. Але це її не гнітило, вона й не очікувала цього. Не відчувала ще в ньому потреби, але добре було знати, що він десь є.

…У Римі Клерфе просиджував у бюро, кав’ярнях і майстернях. Вечори проводив з Лідією Мореллі. Спочатку часто думав про Ліліан, але потім надовго про неї забув. Вона зворушувала його, а це стосовно жінок траплялося йому рідко. Вона була, наче гарненький молодий цуцик, який перебільшує у всьому, що робить. Але вона, напевно, призвичаїться до тутешнього життя. Ще вірить, що мусить надолужити все, що оминуло її досі. Незабаром впевниться, що ніщо її не оминуло. Розбереться в ситуації і стане такою, як інші — схожа на Лідію Мореллі, але, ймовірно, не такою досконалою. Ліліан не мала ані скептичної мудрості Лідії, ані її жіночної безсердечності. Була добра для легко сентиментального чоловіка з поетичними ідеалами — але не для нього. Повинна була лишитися з Волковим, який, як здавалося, жив тільки для неї і саме тому її втратив, так буває. Клерфе звик до іншого життя. Не хотів дозволити себе втягнути у щось глибше. Лідія Мореллі була саме для нього. Ліліан залишиться для нього звабливою, короткою вакаційною пригодою. Для Парижа вона була надто провінційна, надто вимоглива і надто недосвідчена.

Клерфе відчув полегкість, прийнявши це рішення. Після повернення до Парижа зателефонує до Ліліан і ще раз з нею зустрінеться, щоб усе пояснити. Може, зрештою, і нема що пояснювати. Вочевидь, таки нема що пояснювати. Мабуть, сама собі давно все пояснила. Тоді навіщо він хотів з нею зустрітися ще? Не розмірковував над цим надто довго. Чом би й ні? Адже майже нічого не було між ними. Він підписав свій контракт і залишився в Римі ще на два дні.

Того самого дня, що й він, їхала до Парижа Лідія Мореллі. Він їхав «Джузеппе», вона потягом, бо ненавиділа подорожі автом і літаком.