8

Перед ними був Париж зі своїми передмістями — сірими, потворними, дощовими — але що далі вони рухалися усередину міста, то сильніше він їх зачаровував. Раптом з’явилася ріка з мостами і буксирами, деревами і баржами, барвистими рядами букіністів і старих кам’яниць на правобережжі Сени.

Вони зупинилися біля готелю «Біссон». Вільний покій містився на першому поверсі. Шпалери були старі, електричне світло тьмаве — зате за вікном виблискувала річка, виднілися набережні, дзвіниця Собору Паризької богоматері.

— У будь-який момент, якщо матимеш охоту, можеш звідси виїхати, — сказав Клерфе, який вирішив зупинитися в «Ріці». — Дехто забуває про це.

— Куди? До тебе в «Ріц»?

— Не до мене, а в «Ріц», — відказав Клерфе. — Я мешкав там під час війни півроку. З бородою і під іншим прізвищем. У дешевих номерах. А в іншій половині готелю, з вікнами на Вандомську площу, жили високопоставлені нацистські бонзи. Це було дуже знаменно.

Йдучи, Клерфе запросив її на вечерю. Ліліан подивилася йому услід. Під час мандрівки вони ані словом не обмовилися про ніч в Асконі. «Французька мова дуже зручна, — подумала вона. — Легко переходити з „ти“ на „ви“ і навпаки, усе дуже просто, як у грі». Почувши ревіння «Джузеппе», Ліліан підійшла до вікна.

Він, може, повернеться, а може, ні. Вона цього не знала, але й не було це аж таким важливим. Важливе те, що вона у Парижі, що вечір і що вона дихає. На бульварі Сен-Мішель загорілося зелене світло, і, мов розлючена зграя хортів, услід за «Джузеппе» кинулося стадо «сітроенів», «рено» і вантажівок. Ліліан не могла пригадати, чи бачила вона коли-небудь стільки автомобілів. Під час війни їх було мало. Шум був неабиякий, але в її вухах він звучав, як орган.

Вона розпакувала свої речі. Взяла з собою небагато. Грошей мала теж обмаль. Зателефонувала до стрийка. Телефон не відповідав. Стрийко вже кілька років, як відмовився від телефону.

На мить охопила її паніка. Вона отримувала гроші щомісяця через банк, і тривалий час не мала від стрийка жодної вістки. Неможливе, щоб він не жив. А ще у Парижі бракувало вугілля.

У кімнаті увечері робилося холодно. Ліліан накинула плащ. Добре, що покидаючи санаторій, прихопила кілька вовняних речей. Сірі, брудні сутінки починали вповзати у вікно. Ліліан вперше, відколи виїхала, була сама. Вперше віддавна справді була сама. Грошей могло їй вистачити найбільше на тиждень. Разом з темрявою з’явилася знову паніка. Хтозна, де був тепер її стрийко? Може, з ним щось сталося, а може, помер. Може, й Клерфе зник уже в цьому невідомому місті, переїхав до іншого готелю, почав інше життя, і вона теж про нього більше ніколи не почує. Ліліан морозило. Романтика швидко зникла перед фактом холоду і самотності. У теплій клітці санаторію зараз тихо дзенькали рури центрального опалення.

Хтось застукав. За дверима стояв готельний посланець з двома згортками. В одному з них були квіти. Мабуть, від Клерфе. У другому згортку була вовняна ковдра. «Думаю, що може вам знадобитися, — писав Клерфе. — В Парижі й далі бракує вугілля». Ліліан розстелила ковдру. З неї випали дві невеликі коробки. В обох були лампочки. «Французькі готелярі завжди заощаджують на світлі, — коментував Клерфе ще один подарунок. — Якщо замінити лампочки, які є у вашій кімнаті, новими, світло відразу стане удвічі яснішим».

Ліліан одягнулася. У неї збереглася остання адреса стрийка. Треба поїхати туди і розпитати. Виявилося, що стрийко мешкав далі за старою адресою.

— Твої гроші? — запитав він. — Як хочеш. Я можу виплачувати їх тобі щомісяця тут, у Франції. На яку адресу пересилати?

— Я не хочу отримувати їх щомісяця. Я хочу забрати усе відразу.

— Навіщо?

— Хочу купити собі різне вбрання.

Старий витріщив на неї очі.

— Ти така ж, як і твій батько. Якби він…

— Він не живе, стрийку Ґастоне.

Ґастон поглянув на свої великі бліді долоні.

— Ти не маєш надто багато грошей. Що ти збираєшся тут робити? Господи, якби я мав таке щастя жити в Швейцарії!

— Я жила не в Швейцарії, а в лікарні.

— Ти не знаєшся на грошах. Ти розтринькаєш їх за кілька тижнів. Все розтринькаєш.

— Можливо, — сказала Ліліан. — Я не буду для вас тягарем.

— Ти повинна вийти заміж.

Ліліан розсміялася. Його наміри були надто прозорі: хотів скинути відповідальність за неї на когось іншого.

— Повинна вийти заміж, — повторив Ґастон. — Я міг би запізнати тебе з кількома людьми.

Ліліан знову розсміялася, проте їй було цікаво, що зробить старий. «Йому, мабуть, під вісімдесят, — думала вона, — але поводиться він він так, мовби має передбачити все ще на вісімдесят років уперед».

— Добре, — відповіла. — А тепер скажи мені таке: що ти робиш на самоті? Тобі ніколи не спадало на думку забрати усе, що у тебе є, поїхати світ за очі і усе протринькати?

— Ти така ж, як і твій батько! — сказав зневажливо старий. — Він ніколи не мав почуття обов’язку і почуття відповідальності. Треба буде спробувати знову призначити тобі опікунів!

— Це тобі не вдасться. Ти вважаєш, що я марную гроші, а я вважаю, що ти марнуєш своє життя. Нехай кожен залишається при своїй думці. І дістань мені гроші не пізніше як завтрашнього дня. Я хочу якнайскоріше купити собі сукні.

— Послухай, Ліліан, не роби дурниць! Ти зодягнена дуже добре, вбрання в будинках моди коштують маєток!

— Стрийку Ґастоне, кажуть, у наш час можна покінчити з грошима двома способами. Один з них — заощаджувати, а потім втратити їх під час інфляції, інший — витратити їх. А тепер скажи мені, як тобі ведеться.

Ґастон нервово змахнув рукою.

— Сама бачиш. Мені важко. Такі часи! Я бідний.

Ліліан роззирнулася. Вона побачила красиві старовинні меблі, фотелі в чохлах, кришталеву люстру, перев’язану марлею, кілька добрих картин.

— Ти завжди був скупий, стрийку Ґастоне. Ти й зараз такий? А ти не боїшся смерті?

Ґастон помовчав, після чого тихо сказав:

— У тебе жахливі манери. Я почуваюся цілком пристойно. Якщо ти розраховуєш скоро отримати спадок, то тебе чекає розчарування.

Ліліан подивилася на скривдженого старого марабу.

— Ні, не розраховую. Я живу в готелі і ніколи не буду для тебе тягарем.

Трохи згодом за нею зайшов Клерфе. Вони поїхали в ресторан «Ґран Вефур».

— Як відбулася ваша перша зустріч з тутешнім світом? — запитав він.

— У мене таке відчуття, ніби я опинилася серед людей, які збираються жити вічно. В кожному разі, вони так поводяться. Вони так перейнялися грошима, що забули про життя.

Клерфе розсміявся.

— А під час війни усі присягалися, що більше не повторять цієї помилки, якщо виживуть. Але людина швидко усе забуває. Я теж намагався, але мені не зовсім вдалося.

— Може, я кохаю тебе саме тому?

— Ти мене не кохаєш. Якби ти мене кохала, то не вживала б цього слова так легковажно. І не говорила б мені цього.

— Я кохаю тебе тому, що ти не думаєш про майбутнє?

— Тоді ти мусила б кохати кожного чоловіка в санаторії. Ми будемо їсти морські язики зі смаженим мигдалем і запивати їх молодим монтраше.

— Тоді чому я тебе кохаю?

— Тому, що я з тобою. І тому, що ти любиш життя. А я для тебе безіменна частка життя. Це небезпечно.

— Для кого?

— Для того, хто безіменний. Його в будь-який час можна замінити.

— Мене теж, — сказала Ліліан. — Мене також, Клерфе.

— В цьому я не зовсім упевнений. Розумна людина на моєму місці втекла б якнайскоріше.

— Ти не настільки захоплений.

— Завтра я від’їжджаю. До Рима. Мушу потурбуватися про новий контракт.

— А я — до Баленсіаґи. Купити сукні. Стрийко Ґастон із задоволенням віддав би мене під опіку або видав заміж.

Клерфе подивився на неї.

— Він хоче знову ув’язнити тебе, хоча ти ще не встигла дізнатися, що таке свобода?

— А що таке свобода?

Клерфе усміхнувся.

— Я теж не знаю. Знаю тільки одне: свобода — це не безвідповідальність і не життя без мети. Легше зрозуміти, якою вона не буває, аніж якою вона є.

— Коли повернешся?

— За кілька днів.

— Ти маєш коханку в Римі?

— Авжеж.

— Так я й думала. Було б дивно, якби ти жив сам. Я також не жила сама, коли ти з’явився.

— А тепер?

— Тепер я тут надто п’яна сама собою, щоб могла над цим замислюватись.

Наступного дня Ліліан поїхала до Баленсіаґи. Крім спортового одягу, у неї було небагато вбрань. Деякі пошиті були ще за воєнною модою, інші зосталися після матері, перероблені дешевою кравчинею.

Після параду манекенниць, що рухалися на худорлявих ногах, наче стрункі хамелеони, які змінюють сукні, як колір шкіри, і мовчки вихляють поміж стільців, Ліліан вибрала п’ять моделей. Однак виявилося, що забрати їх одразу не вдасться, а щойно за три-чотири тижні.

— На жаль, ми потребуємо їх щодня, — сказала продавчиня. — Але ми зробимо, що в нашій силі. Ми завалені роботою, мадемуазель. Якби ми реалізовували замовлення по черзі, вам довелося б чекати шість тижнів.

Зразки суконь перенесли до кабіни, викладеної дзеркалами. Разом з ними увійшла кравчиня, щоб зняти мірку.

— Чудовий вибір, мадемуазель, — сказала продавчиня. — Сукні вам пасують так, мовби були для вас запроектовані. Більшість жінок купують те, що їм подобається. Ви ж купуєте щось, в чому вам гарно. Чи не так?

Ліліан придивилася до себе. З великого трираменного дзеркала дивилося на неї троє жінок, дві у профіль і одна в анфас, а коли відсунулась трохи набік, побачила у дзеркалі ззаду четверту, яка була обернута спиною і, здавалося, рушала до виходу.

— Шикарно! — сказала продавчиня. — Чому Лусіль не вміє цього так носити?

— Хто така Лусіль?

— Наша найкраща манекенниця. Та, яка презентувала цю сукню.

«Чому вона мала б це саме так носити? — подумала Ліліан. — Вона ще буде носити тисячу інших суконь і буде мати безліч показів моди, а потім вийде заміж і матиме дітей, і постаріє. А я носитиму цей плащ тільки одне літо».

Врешті вони погодилися пошити деякі сукні за два тижні. Але два тижні — то для неї, як два роки.

Ліліан щодня приходила на примірку. Тиша в кабіні якимсь дивним чином зачаровувала її. Біля неї поралася кравчиня, наче жрець на службі в якогось ідола. Ліліан стояла непорушно і бачила перед собою в дзеркалах трьох жінок, які були схожі на неї, а водночас якимсь дуже холодним чином дистанціювалися від неї, з ними на її очах робилося щось, що тільки здалека, здавалося, мало зв’язок з нею, а попри те, її глибоко змінювало.

В процесі цих днів розвинулися взаємини дивно чужої інтимності між нею, а жінками в дзеркалі, які змінювалися разом з кожним новим вбранням. Розмовляла з ними без слів, відображення усміхалися до неї, не усміхаючись. Вони були серйозні і якимсь тихим, сумним чином близькі собі, як сестри, які виховалися окремо і ніколи не підозрювали, що колись побачаться. А тепер відбулося, мовби у сні, оце мовчазне рандеву, сповнене лагідної меланхолії — бо незабаром знову муситимуть розлучитися і не побачаться вже ніколи.

Вона жила в невагомому, сірому і срібному світі. До полудня довго спала, потім йшла до Баленсіаґи, потім мандрувала без мети вулицями, а потім сама вечеряла в готельному ресторані. Вона не прагнула товариства і не дуже відчувала брак Клерфе. Анонімне життя, яке різко напирало на неї з вулиць, кав’ярні і ресторану, було доволі потужне й незвідане, тому вона не відчувала, що її особисте життя чимось обділене. Ліліан дозволила підхопити себе течії, натовп ніс її, але не жахав, вона любила його, бо він був життям, невідомим, безглуздим життям, що марнується на безглузді вчинки, які вигойдувалися на його хвилях, наче буйки на морі у вітряну погоду.

— Ви зробили гарні закупи, — сказала продавчиня в останню примірку. — Ці сукні ніколи не вийдуть з моди. Зможете їх носити роками.

«Роками», — подумала Ліліан з легким трепетом і усміхнулася.