LXVI

Вітер завивав, вриваючись крізь відчинені ворота у півпідвальне гаражне приміщення. Він тягнув за собою пісок і холодну темряву. Термометр показував + 16 °C.

— Мене дивує одне, — Тимур говорив лиш для того, щоб відволіктися від власних тремтячих долонь. Він складав балони зі зрідженим зоманом у багажник «Туарега». — Кейтаро має найсучасніше оснащення для створення машин завбільшки з мозкову клітину, і при цьому у нас немає нормальних засобів комунікації.

— Ага, — відгукнувся Ріно. — Ці бевзі знали, що мобілки тут не ловлять, але про закупівлю потужніших радіостанцій ніхто не подумав. Видно, вони не розраховували, що доведеться ганятися за результатами власних експериментів по всій Атакамі.

— Ми якось зможемо тримати зв’язок між машинами?

— Так. Є звичайні рації. Але, віддаляючись, раніше чи пізніше втратимо лабораторію.

Стефан Ермґлен, блідий і зосереджений, теж вертівся поряд, усіляко намагаючись допомогти. Швед акуратно розштовхував набої від «Ремінгтонів» по спеціальних поясах.

Старий Джеп досі не виходив на люди.

— Притягнеш сюди отой ящик, — окликнув Стефана Хедхантер.

— Гаразд, Ріно. Що там?

— Гранати.

— Багато братимете?

— Що більше, то краще. Я поки перевірю мотори.

Хедхантер вирішив їхати двома машинами. На операцію виїжджало восьмеро: Тимур, Алан Ґрінлон (інженер погодився без нарікань), Ріно, Оскар Штаєрман (дженджик довго пручався, аж поки його не приперли до стінки) та четверо африканців із загону Хедхантера — Джеро, Ті-Джей, Ндонґа і Френкі. Тимур волів би бачити в команді кого-небудь замість Штаєрмана. Проте професор Доернберг був надто старим для участі у можливій м’ясорубці, Ємельянов мав проблеми із зайвою вагою і сварливим характером, а Кацуро Такеда, котрий, либонь, найліпше підходив для місії, всю п’ятницю провалявся з температурою 38,5°.

До машин спустився Алан. Він одягнувся у захисну плямисту уніформу пустельного (сіро-коричневого) кольору. Підперезався поясом з набоями, напхав у кишені «лимонок», перевірив «Ремінгтон» і ледачо, впівголоса доповів:

— Я готовий, Ріно, — наче збирався на пікнік на природі.

За Аланом підійшли хлопці Хантера, чемно побажали всім доброї ночі і стали мовчки чекати. Джеро та Ті-Джей, глибоко затягуючись, смалили цигарки.

Невдовзі виявилось, що в одного з африканців, Ндонґи, також піднялась температура. Стефан оглянув овамбо і наполіг, щоб найманець залишився на базі. Швед був здивований, не виявивши видимих причин підвищення температури. Єдине, що його насторожило — це дивний висип, який вкривав нижню частину обличчя африканця. Здавалося, наче Ндонґа поголився брудною бритвою. Стефан, знаючи про температуру в Такеди, запідозрив якусь інфекцію, але вирішив поки що не здіймати галасу.

Новина про Ндонґу засмутила Ріно. Овамбо був одним з найкращих. Хедхантер довго розмірковував і вирішив не брати нікого на заміну. Сем та Ґотто мусять зостатись. Не варто лишати лабораторії без захисту. Таким чином чисельність загону скоротилась до семи.

Останнім з’явився Оскар Штаєрман у супроводі… Кацуро. Японець ледве тримався на ногах. На щоках вигравав нездоровий рум’янець, очі гарячково блищали. Стефан Ермґлен зуважив такі самі, як і у Ндонґи, дрібні кров’яні цятки на підборідді та вилицях молодого японця. У тьмяному світлі гаража їх було майже не видно.

— Що це означає, найманцю? — з присвистом, злостиво запитав Кацуро.

Ріно повернув голову, опустивши руку на решітку радіатора.

— А ти як думаєш, азіате? Збираємось на дівок в Антофагасту.

— Що ти верзеш? Ти мусиш охороняти базу! Я забороняю залишати лабораторії, — японець хвилювався, його голос ламався і тріщав. — Кейтаро не санкціонував цю операцію!

— До сраки твого Кейтаро. Ми відбуваємо в пустелю і застосуємо газ. Усіх ботів, що не помруть від паралічу, зранку доставимо до лабораторій. Крапка.

— Як ти смієш говорити зі мною таким тоном? Ти забуваєш, хто тут…

Хедхантер, граючись, узяв до рук «Ремінгтона» і спрямував дуло на японця. Джеро та Ті-Джей, що курили коло воріт на одній лінії з Кацуро, метнулись врізнобіч, ушиваючись із зони обстрілу. Оскар Штаєрман зблід і відсунувся за спину молодого японця.

Німа ніякова сцена. Було чути, як завиває, розбиваючись об стіни «EN-1», пустельний вітер.

— На всяк випадок повідомляю, — розітнув тишу голос Стефана Ермґлена, — він заряджений.

Спливло ще кілька секунд. Ріно та японець пожирали один одного поглядами.

— Пішов ти! — зрештою просичав Кацуро і швидкими кроками, що геть не пасували до його хворобливого вигляду, забрався з гаража.

— Я не їду з вами, — задкуючи до виходу, прогундосив Штаєрман. Налаковане чорне волосся виблискувало металом у світлі підвальних ліхтарів.

«Уже мінус два, — подумав Хедхантер. — Спочатку Донґі, а тепер оцей дженджик. А ми ще навіть не виїхали за ворота». Вголос промовив:

— Ти сцикун, Штаєрмане.

— Я підкоряюсь старому Джепові. І Такеді. А не тобі.

— Ти нікчемне страшко, — вжалив язиком Ріно. — Баба! Після повернення я нагодую тебе лайном, страхопудна чилійська мавпо.

— Ти не повернешся! — верескнув чилієць і поспішливо ретирувався, побоюючись, що Ріно зопалу нашпигує його свинцем.

— Гівнюк! — чвиркнув Хедхантер, з гуркотом зачиняючи кришку капота.