1

Ще великий росіянин і природолюб Леонід Павлович Сабанєєв казав (мабуть, з добрим усміхом), що ні в кого немає стільки ворогів, як у рибалки. Де не примостись, у який куток не забийся з вудкою, а неодмінно хтось прийде і стане над твоєю душею: «Ну шо, рибка плаває по дну?» І бубонітиме, дзьобатиме тебе в тім’я, ворохобитиме, поки не змотаєшся і не підеш чи додому, чи шукати глухішої місцини. А спробуй його пересидіти, то воно тобі ще роздягнеться й почне купатися серед твоїх поплавців.

Микола шукав самоти. Тут були добрі люди, ні від кого не чув поганого слова, ніхто не бовтався на принаджених місцях, але його тягло туди, де зарості водяного зела, де тихі і темні плеса, де тиша, яку потривожить хіба писк очеретянки, кахкання крижня або риб’ячий сплеск.

Він очам своїм не повірив, коли, осідлавши Стахову гумову «Юрюзань» і відпливши за якийсь кілометр від села, натрапив на острів, невеличкий такий острівець метрів сто завдовжки і п’ятдесят завширшки, порослий вільхою, травами, кугою, оточений щільною стіною очеретів. Не можна було сказати, що цей острівець зовсім дикий, Микола помітив, що недавно хтось укосив тут собі сіна, проте він зеленів чисто, незаймано, якщо й ступала сюди людська нога, то не варварська.

Заплутуючись у травах, Микола десь зачепив лугову м’яту, і вона так запахла, так дихнула на нього холодною духмяністю, що захотілося впасти лицем до землі і вбирати у себе її цілющий крутий дух.

Але найбільше вабили «вікна» — невеличкі темні плеса поміж очеретами довкола острова, передчуття підказувало, що на дні тих «вікон» стоїть сита риба, і часом навіть чулося соковите цмокання — вона присмоктувалася до водоростей, до молодих пагонів очерету, його солодких і м’ясистих прикоренів.

Не треба було якоритись, човен добре стояв у прибережних заростях, і Микола, вкоротивши волосінь, щоб зручніше ціляти у «вікно» (зачепиш гачком за кугу або латаття — вважай, пропав), наживив лугового синюватого черв’яка, лінивого, але тугого, й закинув вудку. Вдало, якраз на ту чорну місцину, куди й хотів, — дно тут було з чорного, мов сажа, мулу, через те й прозора вода здавалась такою.

Ранок видався теплий, повитий серпанком, який дедалі густішав, і вгорі збиралися м’які хмари — ось-ось мав піти дощ, але Микола не втікав, знав, що це ненадовго, дощик буде ріденький і лагідний. Ще мама колись казала: якщо дощ зранку, то бери дранку та їдь у поле. А коли дощ з півдня, то це аж до рання, сиди вдома. Як там вона, його мама? Так і не зміг поїхати. Їхні краї зачепило добре, проте люди живуть своїми одвічними клопотами — порають городи, пасуть і доять корів, радіють, що пишно цвітуть сади, журяться, що немає дощів… І яке їм діло до прогнозів, що теперішнє бездощів’я буцім на користь, бо тоді земля не вбирає радіаційний пил; що їм до цих гадань і втішань, якщо вони тисячоліттями звикли ждати дощу тоді, коли просить земля, їхня земля-годувальниця, яку і вони не проміняють на жоден обіцяний рай.

Микола напнув на голову брезентового лейбика, дощові краплі зашаруділи об нього, зашелестіли в очеретах, забрунькали об воду, і «вікно» стало рябим. У губах погасла сигарета, кажуть, коли сигарета гасне сама, то про тебе хтось згадує. Хто?..

Дощик, як і гадалося, виявився курячим, освіжив повітря і втомився, однак, мабуть, ще збирався на силі, щоб згодом пролитися знов. «Вікно» стало чистим, і тут червона гусяча пір’їна дрібно затремтіла, затанцювала на місці, потім поволі схилилася навскоси і так само поволі пішла у зарості. Микола підсік, відчув пружну вагу, і тепер треба було не пустити рибину в очерет (заплута й порве), проте й не брати нахрапом, бо зірветься. Він поморив її і став підводити до човна, ще трохи, ще, і нарешті підхопив у підсаку, — мабуть, правильніше казав Сергій: підхватець, — підхопив темно-зеленого красеня. Це був чималий лин, Миколі здавалося, що затягне до кіла (хоч ваги завжди показують менше), але справа не в грамах — красивішої риби він ще не бачив. Золоті, фіолетові, оливкові кольори вигравали на линові, лусочка дрібненька, непомітна, тіло округле, в’юнке, пружинисте, і незрозуміло, чому цю рибу називають лінивою, коли вона така дужа. Вірмени, здається, кажуть на неї «тсугна», але що таке «тсугна»? Лин — бо линяє, ось на долоні синюватий слиз, хоча й це ще не вгадано, мабуть, щось глибше й мудріше заховане у ядрі цього чарівного слова. Тсугна. Стугна. Наша річка, лиш переставлено місцями дві літери. Може, ще київські князі частували вірменських гостей линами зі Стугни і ті назвали рибу таємничим іменем річки?

Мабуть, так воно і було, хоч нині у Стугні немає линів. І в Дніпрі не попадаються, і в Ірпені. Хоча той-таки Леонід Павлович Сабанєєв згадує, що, за свідченням професора Кесслера, на річці Ірпінь, неподалік Києва, 1857 року спіймано рекордного лина — близько аршина завдовжки і вагою вісімнадцять з половиною фунтів. Майже вісім кілограмів затяг цей порослий мохом гігант!

А тут, у цій річці, бач, збереглися, що то воно, коли далі від цивілізації і науково-технічного прогресу. До одинадцятої години він упіймав ще сім линків, правда, трохи менших, але таких же оливково-золотих і впертих, був би узяв ще більше, та все-таки кілька разів зачіпав гачка за водорості, обривав волосінь, і доводилося заново ладнати снасть.

Саме тут, біля острова, і сталося те, неймовірне, про що потім Микола кому не розповідав, ніхто не йняв віри, все це скидалося на красиву вигадку і суперечило здоровому глуздові, однак воно було, насправді було ще більше і таємничіше, ніж він міг будь-кому розповісти.

Почалося з гучного сплеску, так ніби хтось щосили вдарив по воді праником, Микола глянув туди, звідки покотилися виляски, побачив на широкому, метрів за тридцять від острова, кола і здогадався, що то гуляє короп, князь українських річок, сазан або САМ, як шанобливо його називають завзяті рибалки. Полювання на цього велета пробуджує у них солодкий, часом аж хворобливий дрож, й оскільки Микола і себе відносив до таких, то і в нього на короп’ячий сплеск тенькнуло серце, а коли за другим разом майже на тому самому місці викинулося щось ніби вилите з червоної міді, завдовжки з аршин, завбільшки з отого лина, виловленого в Ірпені майже сто тридцять років тому, то Микола взагалі втратив спокій.

Увечері розповідав про це Сергієві. З Сергієм вони здружилися душа в душу, Петрусь, той взагалі, можна сказати, жив у Сергія, цілими днями гасав з його дітлашками (однаково глядіти, що двох, що п’ятьох, як каже Говік), їв з ними, спав, Оля його обпирала, купала, причісувала, перевдягала, як і своїх, і Петрусь казав, що ніколи нікуди не поїде від Ванька і Наталі, житиме з ними, аж поки виросте, потім, звичайно, одружиться з Наталею й повезе її до Києва в зоопарк. Про маму згадував рідко, але часом Микола помічав на його личку якусь недитячу задуму, і тоді йому здавалося, що думає Петрусь саме про матір, може, й не думає, а так собі журиться, навіть не усвідомлюючи свого смутку. Такої миті він нагадував Миколі маленьке левенятко, яке лежить у клітці, поклавши на лапки голівку (у Стаха є такий малюнок), лежить і сумує за волею, за роздоллям, хоч ніколи не знало, що таке воля й роздолля. Мабуть, то найкраща Стахова робота, принаймні досить однієї такої картини, щоб вважатись художником.

Отож увечері Микола розповідав Сергієві про короп’ячі сплески, сиділи вони, уже за традицією, біля багаття на Стаховому подвір’ї, Сергій прихопив з дому кошик, начебто збирався насмикати кролям трави (це про Олине око), насправді ж замаскував у тому кошикові дещо таке, щоб не знала жінка, і вони гомоніли собі по-чоловічому, Сергій, як завжди, викочував із себе слова поволі, звагом, здавалось, його нічим не зворушиш. Линам не здивувався, казав, що юшка з них відгонить мулом, а короп — нічого, може бути, однак тепер його мало, перевівся, та й у сітку він не йде, хитрющий, зараза, ще можна спробувати на закидуху, але ж то треба сидіти біля неї хтозна-скільки, який же це дурень висидить, питається в задачі.

Добре, що нагодився дід Мурмишка, старий рибалка, з отих, кого б’є дрож, коли мова заходить про крупняка; своє вже одловив, заслаб на ноги, тільки й лишилося, що побалакати. І все про рибу: ех, було колись, поки, пля, ГЕСу оцього не загатили. Кишіло. А раків! Граблями тягали.

— Я, хло’, на вогник до вас, пустіть погріцця, мона?

— Сідайте.

— Сяду, пля, бо ноги нікуди не годяться. — Знімав картуза, відкривав лисину, червону проти вогню. — Юшку їсте? А я, пля, не мо’ вже йоржа піймати.

— Я ж бачив, що ви підлящиків ловили, — сказав Сергій.

— Хіба то риба? Фанера. Самі остюки.

— До пива акурат.

— Ке’ пиво? Уже, пля, не до пива, голова болить, ноги крутить. — Мурмишка аж занадто перебільшував з болячками, бо недавно йому як інвалідові дали «Запорожця», боявся, що заберуть. Хтось, пля, напише, що він ходить і рибу ловить, прийдуть до хати і скажуть: ану, діду, давайте назад «Запорожця». Он хоч би й Горобець, то такий, пля, що з-під стоячого підошви випоре.

— А зараз як нащот чарочки?

— Зара’? — почухав Мурмишка носа. — Зара’, пля, мона. Бо шось мене трусить, коли б не грип.

— Під «Запорожцем», мабуть, полежали?

— Точно.

— Зігрійтесь та розкажіть ось Миколі, як воно колись ловилося, бо він упіймав вісім линочків і до неба скаче.

— Я великих линів не ловив, — скромно сказав Мурмишка. — Ну, бувало, на ракову шийку візьму такого, — показав руками, — кіла на чотири, а більшого нє. Приніс раз додому та, щоб почистити його, ошпарив окропом — тоді луска краще злазить. Линув окропом, а він підстрибнув та в стелю бабах, тіки глина посипалась. Ну, то таке, їрунда. Я от судаків ловив, ото судацюри.

— На мурмишку? — легенько підкусив Сергій.

— Ку’ мурмишку? На блешню, сам клепав. То раз був як залигав п’ятьох, що в мішок, пля, не влазили. Отакі! До пуда. Ну, не влазите, то я вас на шнур. Нанизав попід жабри і пустив у воду, хай плавають. Вони трохи пошарпались, потім, дивлюсь, повипливали наверх і стоять, як поросята. А тут саме літак наді мною пролітає, «драбинка». Льотчик побачив, пля, шо таке діло, ше й коло зробив наді мною, ше й крилами отак похитав. — Мурмишка розкинув руки, поколивався. — Похитав і полетів далі. Ну, пля, думаю, полетів по інспекцію. Я за судаки та додому мерщій.

— Микола сьогодні бачив, шо навпроти острова короп кидався.

— Навпроти острова? Може бути, там проходить старе русло. Короп, він під руслом стоїть, якраз на бровці, — сказав Мурмишка. — Але вже нема того коропа, шо був. Колись, пам’ятаю, ідемо берегом з кумом Броньком, дивимось, а їх табун у заточці стоїть. І волочок же при нас. Затягли. Але ж і хитрий, пля. Не б’ється у волок, а тікає до самого берега, потім стане і дивиться. — Мурмишка зробив круглі очі, показав, як дивиться короп. — Отак роздивиться шо й до чого, а тоді, пля, набирає розгону і стриб через волок, стриб. Я тоді у куфайці був, осінь, холодно, то штани зняв, а куфайку надів і підперезався, шоб поли не ментилялися. І пазуха отако розхристана. То один з розгону шуг мені в пазуху з переляку! Він чи злякався, чи нє, а я, пля, трохи не вмер од страху і волока випустив. Киш, киш! — кричу і руками махаю, поки той короп не булькнув у воду. Ні хрена не витягли!

— Але ж ви коропів ловили, — підсолодив йому Сергій.

— Чо’ ж би не ловив! Тіки це робиться так, хло’. Загодовується місце, потім береш вудлище з отакенним комелем, в’ялене, з ліщини, а замість жилки — капроновий шнур. Він тоненький, зате кріпкий, «Запорожця» можна з болота тягти. Тре його ше просмолити, щоб не білів у воді, короп цього не любить, він, пля, обережний. А гачка тре отакого! — Мурмишка показав зігнутого вказівного пальця. — Кованого. І ловить на картоплю найлучче. Тіки вгадать зварити, шоб і не сира, і не розлазилась. М-га. Й ото як потягне, то добре пильнуй: коли до чотирьох кіл, то ше вимориш, а більшого нє, зразу кидай вудлище, нехай плаває з ним, поки сам не замориться. Я одного був як пустив, то вудка, пля, пішла шо торпеда. Моторкою не догнав би, пішла і нема. Добре, шо в мого кума Бронька бінокиль є, він його з хронту привіз, то я позичив у кума бінокля й давай шукати. Знайшов, пля, аж там, де тепер ГЕС, їй-бо. Дивлюся, лежить моя вудка на воді й не ворушиться, думав, зійшов. Коли беру за комель, а воно, пля, тягнеться порося. Скіки ви думали? — Мурмишка зробив паузу перед урочистим моментом. — Шістнадцять кілограмів і триста п’ятдесят сім грам!

— В аптеку носили важити? — знов підкусив Сергій.

— Нашо в аптеку? — образився цього разу Мурмишка. — Спитай, пля, у кума Бронька, як не віриш. У нього кантер німецький був, усі позичали, поки не вкрали.

— Ото вже холодцю вийшло з того коропа!

— Та при чому тут холодець? — сердився Мурмишка. — Думаєш, я голодний на ту рибу? Риба проїдається швидко, діло не в тому. — Він узяв паличку, поворушив жар у багатті, зітхнув. — Було колись… Ще дід мене брав ночами на весла, коли рибалив острогою. На носі човна вогонь горить у «козі» — це така штука бляшана, шоб дерево не зайнялося, — світить нам. Кругом темрява, ні неба не видно, ні зірок, ні берега, тіки дно річки. А на тому дні, матінко ти моя… Кожну травинку видно, кожну козявочку. Куняють смугасті окунці над пісочком; там, де мул, лин ворухнувся, видно навіть його маленькі червоні очі; а ондечки водяний щур із пліточкою в зубах… І раптом аж мороз по спині — водяник! Тікаймо! Хух, не водяник, то корч розчепірив ослизлі сучки, наче хоче тебе вхопити. Дід шусь острогою — є! Біля корчів завжди крутиться велика риба. І знов я гребну веслами, човен іде тихо, як тінь, а внизу — м-м-м… Ні, хло’, цього я передать вам не можу. Одне скажу: якби не річка, не вижити б нам у тридцять третьому. Нудило вже від риби, а більше ж нічо’ не було. У людей і риби не було… Такий, значить, холодець. Піду я, спасибі.

Мурмишка підвівся, хрускаючи коліньми, надів картуза, постояв, сказав:

— А ти, Мико’, якшо візьмеш охоту на коропа, то отам, де скидається, і пригодовуй. Поки не було ГЕСу, там берег проходив, а на ньому верби росли. Тепер під водою пеньки позоставались, корчі. То його місце, короп у корчах сидить, під старим руслом. Чув?

І подибав на прямих ногах, як на ходулях, до хвіртки.

А Микола нараз подумав, що всі Мурмишчині розповіді, які спершу здавалися смішними побрехеньками, — то чистісінька правда: і про лина, і про судаків, про «бінокиль», про «козу» і «водяника»… Правда ж не в тому, скільки заважив короп і куди він вудку затяг, правда, вона багато глибше, у неї треба вдивлятися, як вдивлявся малий Мурмишка у дно нічної річки, вірячи у водяника, якого немає і який є, бо хіба може корч бути схожим на те, чого взагалі не існує? Навіть якщо воно існує тільки в нашій уяві, і тоді воно часом правдивіше за те, чого можеш торкнутись рукою.

— А ти знаєш, — сказав Сергій, — Мурмишка був спалив бабі Марфі хату.

— Як це — спалив?

— А так, просто, підійшов уночі, черкнув сірником і спалив.

— За що? — зумівся Микола.

— Тиха вода глибока. Він полюбив Марфу ще до війни. А Марфа вийшла за Никодима. Никодим не вернувся з фронту, зосталася вона з маленькою дочкою. А Мурмишка вцілів, тіки в ноги поранило. Минув якийсь час, давай він знов до Марфи свататися: не можу без тебе, і край. Марфа йому жартома: чи одна сорока білобока? Он скільки дівчат без пари, вибирай яку хоч, а він одне: нема мені життя без тебе, ждатиму, поки надумаєш, сто літ ждатиму. Чи то Марфа Никодима свого не могла забути, чи шо, але не вийшла вона ні за кого. І Мурмишка звікував свій вік бовкуном, ото тіки й радості мав, шо коропи, судаки, щуки, а це ше одну втіху має — «Запорожець». Але довго він жив надією. Спершу думав, що, може, Марфа дочки соромиться, через неї ні за кого не йде, а як уже й Валя віддалася заміж і в райцентр переїхала, то знов йому замлоїло: може, зійдемось, Марфо? Життя прожито, це вже так, аби було кому води подати. А вона ні: нашо, каже, людей смішити, сивина до кіс, а в голову біс. Шо зробиш, — Мурмишка на те, — і в старій печі дідько топить. А таки затопив, — сказав Сергій. — Якось поїхала Марфа до Валі в район погостювати, а вночі зайнялась її хата. Хтось запалив, солом’яний верх геть згорів, хоч і дощило тої ночі. Хто, як, за шо? Та Марфа ж і мухи не зобидила, бідна вдова до того ж.

Сергій умовк, прислухався.

— Чуєш? — спитав. — Ліс шумить. Вітру нема, а він шумить. Не підеш ти взавтра на рибу, дощ буде.

— То як же дізналися, що то він запалив? — не вірилося Миколі.

— А ніхто й не дізнався. Я тоді школяриком був, побіг на згарище, інтересно ж. Приїхала і міліція, дивляться, розпитують у людей, а ніхто нічого не знає, і підозри ні в кого ніякої, думають, шо хата сама зайнялася, Марфа сажу давно не трусила, ото й загорілася з лежака. Приїхала й вона, голосить і теж нічого не може сказати, ні на кого не думає. Сама хата загорілася. На тому й порішили, з тим поїхала і міліція, і Марфа, бідна, подалася знов до дочки, без даху над головою.

А я щодня бігаю на згарище та длубаюсь там, копирсаюся, усе щось цікаве знаходжу. То цвяха, то коліщатко, то зливок розтопленого свинцю, шо як срібло, от-от вигребу скарб. А одного разу надибав недалечко од згарища в бур’яні пляшку, не просту, не гладеньку півлітрову, а більшу, з темного зеленого шкла й немов рубчики такі на ній. Підняв її, роздивляюсь: десь наче бачив таку. Де, в кого? Понюхав шийку, чую, гасом пахне. І тут у мені, малому, сищик прокинувся. Ага, думаю, це ж тої ночі йшов дощ, і, щоб запалити мокру стріху, тре було гасом її облити. Виходить… виходить, зосталося згадати, де бачив цю пляшку, і тоді, вважай, знайшов палія. Та де ж, у Мурмишки я її бачив, — аж затрусило мною, я уже наче й не я, а Павлик Морозов. Він з нею до нас приходив олії позичити, я ше тоді подумав, шо де ж це Мурмишка узяв таку гарну пляшку? Все ясно. Це він. За що? Я ж тоді ше не знав, шо Мурмишка все життя сватається до Марфи, а вона його не приймає. А може, думаю, це й не він, може, пляшку у нього вкрали або ще в когось така була, дай, думаю, віднесу її Мурмишці. Що він скаже? Приходжу, драстуйте вам у хаті, а він сидить за столом темний, як ніч, схилився на руку, дивиться крізь мене, нічого не бачить. Ось, кажу, пляшку знайшов, з гасом була коло Марфиної хати. Він дивиться, дивиться на ту пляшку, наче не впізнає, а потім як закричить: «Ти, каже, думаєш, що я зла їй хотів? Та я сам себе, пля, спалю за неї, кому хоч горлянку за неї перегризу, хіба ж я гірше хотів? Я ж хотів, шоб вона жити до мене пішла, думав, хати не буде, то піде до мене, а воно бач, як виходить?» Мурмишка кричить, стогне, очі страшні, я тоді пляшку поставив на лаву і до дверей. Втік. Втік і нікому ні слова. Та й шо я тоді міг кому пояснити? Набагато пізніше второпав, про шо він казав…

Сергій помовчав, потім додав:

— Така, значить, любов. Такий от дідько топив у печі.

Стиха шерехотів ліс, видно, дув легкий горішняк. Десь коло річки крикнула жаба, потім вони заскрекотіли гуртом — не кумкали, а верещали. Таки натягувало на дощ.

— А потім? — спитав Микола. — Марфа поставила хату заново?

— Мурмишка сам усе і зробив. Викинув верх, ушив очеретом, підвалькували, помазали, та й живи. Він би й гору перевернув, аби тіки вона вернулася в село. Я ж кажу, така любов. І зараз би в прийми пішов, якби прийняла.

— Сергію-у-у-у! — покотилося від його хати. — Сергійку-у-у-у!

І з лісу: у-у-у-у.

— Піду і я, — сказав Сергій. — А то перепаде на бублики.

Він на ходу нагинався, смикав бур’ян, спориш, лопухи, все, що траплялось під руку, і кидав у кошик. Мабуть, думав не про кролів, а про Олю: якось воно підозріло — вертатись додому з порожнім кошиком.

Микола зайшов у хату. Увімкнув світло. Нічого зайвого: ліжко, стіл, стілець і навісна шафочка на стіні. Те, що йому й потрібно, — нічого зайвого, хоч, мабуть, набагато більше, ніж мали самітники-літописці. Десяток угорських кулькових ручок «ВІС» (разові, одну вже списав), кілька записників, бразильська розчинна кава, стосик фінського паперу, який лякливо біліє на столі, нагадує про швидкоплинність часу, про те, що робота стоїть на місці. Ті аркуші, на яких він виписав одну ручку, пішли на розпал вечірніх багать; у паперу теж своя доля — на тому пишуться безсмертні рядки, на тому анонімки, на тому смертні вироки, а більшість, певно, зжирає вогонь, час, марнотність, забуття.

Ще на папері пишуться сценарії. Але Миколі робота не йшла. Заявку написав, як пісню проспівав, — виклав сюжет, окреслив характери, ідею, концепцію (тут він, звичайно, підспівував студійним снобам, які дихнути не могли без цього словечка), а головне, герої були молоді, красиві, особливо героїня — цвях усієї програми, бо який же режисер візьметься знімати фільм, у якому немає ролі для його дружини. Та й герой нічогенький, майже супермен з голлівудських стрічок, тільки що не стріляв, у всякому разі Микола таким хотів показати його в заявці, а там буде видно, потім можна виписати його по-своєму, цікавіше, глибше, головне на початку підкинути цукерочку на їхній, худрадівський, смак. Він уже знав, що то за смак, уже раз був зв’язався зі сценарієм і зарікався більше до цього не повертатись, але часи міняються, повіяло свіжим вітерцем, навіявся цікавий «кіношний» сюжет, і Микола вирішив ризикнути ще раз. Умовив його Білоножко.

Білоножко був єдиним, хто горою стояв і за його перший сценарій, він, студійний редактор, першим прочитав його «Трясовину», відразу зрадів, закричав: «десятка», «це те, що нам треба», розтрубив на всю кіностудію про свою знахідку, і «Трясовиною» справді зацікавилися, бо, як виявилось, у них був голод на сільську тематику, а згори вимагали, тут теж грав свою роль процент; село, товариші, гріх забувати, воно нас годує.

Згодом Миколу покликали на засідання художньої ради, і найперш його здивували люди, які там зібралися; він чомусь думав, що прийде Іллєнко, Миколайчук, Мащенко, ну, хай не вони, а принаймні рядові сценаристи, актори, але таких не було і близько. Білоножко, впевнений в успіхові (ні, старий, звичайно, зауваження будуть, та ми доробимо разом — уже натякав на співавторство) і від тої впевненості трохи розхристаний і фамільярний, бубонів Миколі на вухо: отой в окулярах, носатий — то Льоня Кожевник, головний редактор об’єднання, як скаже, так і буде, ну не бійся, він свій хлопець; ота з копицею на голові — сувора дама, має свою думку, та врешті-решт каже те, що й Льоня Кожевник; он той засушений — мультиплікатор; кирпата — дочка відомого кіноактора, за те й узяли на студію; чорнявенька — то взагалі непша, практикантка з театрального, вона навіть не має права голосу…

Виходило, що серед членів худради не було жодної людини, яка б конкретно займалась кіно, тільки Білоножко написав кілька сценаріїв, правда, усі в співавторстві, але ж як-не-як сценарист, художник, і Миколу навіть тішило те, що єдиний художник художньої ради обома руками за нього, і від того йому передалася Білоножкова впевненість, хвилювався, звичайно, проте чекав поздоровлень і доброзичливих побажань.

А потім почалося. Де він? Куди потрапив? Про що мова? Всі сходилися на думці, що тема потрібна, своєчасна, автор знає українську мову, вміє писати, АЛЕ:

— Невиразна канцепція, саціальна размитість, прерагатива… часава гіпатетичність… індивідум… фармалізм, — акала ота з копицею на голові перлами іншомовного походження.

— Я здесь фильма не вижу, вернее, я этот матерьял не так вижу, — дещо зрозуміліше сказав мультиплікатор.

— У «Трясовині» мова хороша, художня, але це не мова кіно. Кіно мислить не словами, а кадрами, кіно — це кадри, багато кадрів, і кожен із них художній образ, кіно — це колір, пластика, всі думають, що кіно легко робити, бери книжку й знімай, але ж книжка — не кіно, ах, кіно, кіно, — сказала дочка відомого актора.

— Фелліні, Хічкок, Бергман, Вісконті, Ренуар, — сипонула іменами практикантка з театрального, і Миколі здалося, що він її бачив на каві в «Хрещатику».

Білоножко верещав. Він кричав, що всі помиляються, «Трясовина» — це «десятка», тобто пряме влучення в ціль, це всім фора, «капєц всєму», це вишка, — в екстазі відчаю вигукнув Білоножко замість «вершина», і всі засміялися, розуміючи, що він також виносить сценарію смертний вирок, бо що важили «десятка», «фора» проти «концепції» і рогатої «прерогативи» — все одно що йти в бій з бузиновою пухкалкою та рогаткою проти важкої артилерії.

Але ще мав слово Льоня Кожевник, і слово його було останнім, вирішальним, через те він так скептично і знехотя вислуховував ревні дебати своїх колег. Кожевник не говорив, а топтався по сценарію кованими черевиками, плював і розтирав.

— Чому всі біжать на американське кіно? — поставив він риторичне запитання і зробив паузу, прочмихуючи носа-рушницю — зараз пальне з обох стволів разом. — Бо там герой завжди такий, що жінки пісяють від нього. Так, я завжди казав і казатиму, що головний герой у фільмі мусить бути таким, щоб йому хотілось віддатися, — сказав Льоня Кожевник і булькато всміхнувся з-за окулярів дочці відомого актора, потім практикантці з театрального, а на Копицю вже не дивився, знав, що вона завжди пристає на його думку. — А що ми маємо у «Трясовині»? Якийсь сухотний чоловічок хоче виростити сад на болоті. Та хто піде дивитися на цього чоловічка, який копошиться мурахою, проміняв на ідею-фікс жінок і все на світі, а потім сам же і гине у тій трясовині? Ніхто не піде. Прикро за автора. Прикро тому, що і в нашому сучасному селі можна знайти красивого, сильного героя, якому б хотілося…

Спершу Миколі здалося, що Кожевник жартує, що це в нього такий своєрідний хід перед тим, як говорити серйозно, та виявилося, що ні, це і було останнє слово Льоні Кожевника. Лука Лукич у порівнянні з ним «геній дзюдо». Чому дзюдо? Колись показували такий фільм, щоправда, не американський, японський, однак усі бігли дивитися.

Розтоптаний, Микола ішов просторим подвір’ям кіностудії, немов трясовиною ішов (повз Довженків сад!), а збоку по тверденькому дріботів Білоножко, втішав, казав, що не все ще втрачено, сухотного можна одним абзацом зробити таким молодим та красивим, що всі пісятимуть, і легко підкинути йому вродливу коханку — це кілька абзаців, одне слово, все це робиться просто, він, Білоножко, тертий і м’ятий, зробить усе це сам за тиждень, не хвилюйся, старий, ми їм утремо носа; а Микола нічого не розумів з тих втішань, він мов учадів і, слухаючи Білоножка, справді бачив великого, мов рушниця, носа, що був сам по собі, як у повісті Гоголя. Чому око, чому не ніс? На тобі, маєш і ніс.

— Молоко, — сказав Микола.

— Яке молоко? — не допетрав Білоножко.

— Ти стріляєш у молоко. Бувай.

І пішов, пішов трясовиною, на якій сивів весняним цвітом Довженків сад. Земля провалювалася під ногами, засмоктувала в себе з важким схлипом, ось він уже застряг по коліна, по пояс, по груди, по шию, та раптом відчув під собою твердий острівець. Зупинивсь на тій тверді і вражено дивився на Довженків сад.

Там, під яблунею, стояв сумноокий Іван Миколайчук, найкрасивіший чоловік у світі, стояв Іванко-наймит з ягням на руках, стояв молодий Шевченко, стояв філософ Фабіян, котрий, дивлячись в очі смерті, промовляв свої гнівні слова:

— Я прокляну вас… Я прокляну вас з того світу^[5].