РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Віктор Васильович Борозна щодалі болісніше переживав незрозумілу йому раптову зміну поведінки Нелі. Щоправда, коли починав аналізувати, то не міг не бачити, що цій раптовій зміні щось передувало. Що їхня любов дуже швидко стала не такою, якою була спочатку. Щось печальне, невиказане залишалося в ній, і ця невнказаність не була таїною недовідкритого, обіцянкою відкриттів і радощів, навпаки, вона повисла чорним провістям — сивою тучею на крайнебі. Найгірше, що він нічого не міг змінити, що провістя мовби вже й виходило не з них. Хоч, коли сказати правду, до цього спричинився таки він сам. А очевидний злам стався після вечора в “Либеді”. Саме відтоді й потьмарився їхній обрій. Хоч вони після того ще зустрічалися не раз. І намагалися не дивитися в той бік, де темніла хмара. Й здавалося обом, забули про неї. Але то тільки здавалося.

Але що він міг зробити? Неля й далі втікала од нього, не бажаючи слухати його. Він розумів одне — те виникло не в ній, якась інша сила, фатальний випадок став поміж ними. Бо не тільки Неля — всі обминали його. Борозна почував довкола себе якусь порожнечу, якесь зачароване коло, котре мовби рухалось разом з ним і в яке ніхто не хотів уступати. Він здогадувався, що це коло, це від'ємне поле, як називав його в думці, виникло ще з чогось, а не тільки з його критичної позиції щодо роботи лабораторії, що його породили якісь дужі струми і що ті струми в якійсь точці замкнув він сам. Але які і де? Надто його спантеличив учорашній випадок. Він побачив на столі в Світлани Хорол річну звітність по роботі групи ексордіум і вирішив проглянути її. Йому хотілося фаза за фазою простежити увесь хід досліду. Мабуть, ніхто не повірив би, якби він сказав, що невдача групи ексордіум засмутила його. А то була правда. Насамперед тому, що то була й Нелина невдача. По–друге, він по–справжньому поважав Марченка й не бажав йому зла. І взагалі його ніколи не тішила будь–яка наукова невдача. Не можна сказати, що він невимовне зрадів би удачі. Адже тоді якоюсь мірою постраждало б його самолюбство, його власне наукове прогнозування. Але Борозна звик усі свої почуття піддавати аналізу розумом і не міг не бачити неспівмірності цих двох величин. До того ж і його наукове прогнозування в основному випливало з чужої статті, а не з власної копіткої роботи і довготривалого аналізу. Тепер він хотів ще раз перевірити себе.

Проте не встиг він прочитати й десяти сторінок, як до його столу підійшла Світлана Кузьмівна й запитала, чи не брав він звітності. Вона вже побачила звітність, однак запитувала, й при тому голосно, з викликом. Ту звітність мав право взяти й почитати будь–хто з лабораторії, проте вона одібрала її в нього й з таким виглядом обвела всіх поглядом, мовби він викрав якісь секретні матеріали, та ще й хотів їх передати ворогові.

Кілька разів Віктор Васильович намагався зламати коло: підходив до Юлія, до Боброва, до Євгена, але щоразу натикався на майже відверту неприязнь і глухе відмовчування. Але так тривати далі не могло, він вирішив будь–що–будь докопатися причини, знайти осердя, яке породжувало поле.

Щойно, проходячи парком, він побачив Вадима Бабенка, котрий нехотя підкидав ракеткою білу кульку, Й підійшов до нього. Він пригадав, що кілька днів тому саме Вадим, один з усіх, відповів на його привітання.

— Вадиме, мені треба поговорити з вами, — сказав він. Борозна не вмів добуватися підхідними шляхами, не раз цим шкодив собі, знав про це, однак ніколи не пристосовувався до обставин.

Вадим оглянувся, ракетка здригнула в його руці, й кулька впала в траву. Вадим подумав, що Борозна говоритиме про Нелю. Він бачив раніше його з Нелею, бачив і те, що Неля зараз уникає Борозни, а вчора сам пропонував Рибченко сходити в кіно. І запросив не просто так, а натякнувши, що цей фільм стане першим у серії, яку вони подивляться разом. Тобто, як казали в старі часи, запрошував “з серйозними намірами”. Ті наміри виникли після довгого думання й зважування. Тобто то мало бути не остаточне рішення, а серйозна проба. Вадим Бабенко вже з півроку тому вирішив попрощатися з своїм холостяцьким життям і тепер підбирав, як трохи іронічно, але й не зовсім іронічно, висловлювався в думці, гожу кандидатуру. Перевірку він влаштовував ґрунтовну і пильну, за розробленою заздалегідь схемою. Кілька днів тому провалилася на останньому екзамені одна з найповніших кандидаток, дочка заступника міністра. Вони довго гуляли вдвох на Трухановому острові, а потім він запросив її до себе додому й запропонував повечеряти. Він чистив картоплю, смажив яєчню, різав ковбасу, а Клава сиділа з

журналом “Згріїкі” в руках, не ворухнувши в його бік пальчиком. То був певний знак, що так воно буде й потім, після одруження. Що ж, нехай сидить. Така фіфа йому не потрібна.

А потім він несподівано “відкрив” для себе Нелю. І зрозумів, що то було б зовсім непогано. А чого ж: він кандидат, і вона кандидат; у нього кімната, і в неї… можна обміняти на двокімнатну квартиру. Дітей виховували б Нелині батьки. У них свій дім на околиці і сад. Вона акуратистка і, здається, господиня. Ну, та ще він побачить… Щоправда, вчора Неля в кіно з ним не пішла. І це дряпонуло по Вадимовому самолюбству. Дряпало й зараз. Якщо Борозна знає про це…

А яке, власне, йому діло?

І Вадим поволі підвів голову. Лівою рукою поправив ідеально, на проділ зачесане волосся. Він, як і завжди, був пострижений і поголений, акуратно, зі смаком одягнений: біла теніска з широким, “байронівським” ковніром, світло–сірі, літні, бездоганно випрасувані штани, коричневі плетені босоніжки. І чисті, ясні очі, високе чоло.

— Може, ходімо на вулицю? — запропонував Борозна. — Вип'ємо пива. Я бачив у вікно — привезли свіжу бочку.

Вадим здивувався тій пропозиції і зрозумів, що розмова не буде грізною. Ба навіть навпаки. “Хочеш купити за келих пива… — подумав майже злорадно. — Хочеш, щоб я відступився…” Опріч усього, він не схотів іти з Борозною, аби їх не бачили разом.

— Я пива не п'ю, — сказав бридливо.

Вони пройшли трохи доріжкою, сіли на край басейну. У басейні плавав велетенський, кілограмів на сім короп, його упіймав і впустив сюди двірник Василь.

Борозна якусь мить спостерігав через плече, як рибина тичеться носом у крихти булки на дні, а тоді повернув до Вадима голову й запитав без будь–якого вступу:

— Скажіть мені, Вадиме, що означає вся оця обструкція, яку влаштовують мені? За що вона? За те, що я наперед спрогнозував невдачу? Але ж я те зробив без зла. І від цього нічого не змінилося.

Вадим йорзнувся, у ньому водночас рвонулися дві думки, закружляли, випереджаючи одна одну, і він не знав, на яку покластися. У першу мить він навіть хотів вибухнути гнівом і висловити Борозні своє обурення. Кинути в обличчя різкі слова, а тоді розповісти про це в лабораторії.

Адже пора було перейти від мовчазної обструкції до відвертої ворожнечі. Так принаймні думав раніше. Але за останні дні багато помінялося. Обидві перевірки дали негативний результат. Виходило, правда була на боці Борозни. Та це б ще нічого. Але ж похитнулося становище Марченка! Схоже на те, корабель їхнього зава йде на дно. Вчора на зборах Одинець відверто пішов на таран. Громив Марченка нещадно. За волюнтаризм, наукову безвідповідальність. Ще один такий удар… І не відомо, хто буде завідуючим лабораторією. Може, й оцей Борозна. У світі див чимало,

Тому сказав обережно й ніби аж співчутливо:

— Кажуть, ви написали на Дмитра Івановича листа.

— Я? — аж підвівся Борозна.

— Ну, підпис змінено. Тобто анонімка… Я не знаю… Так кажуть. Щось про роботу. Про якісь там шури–аму–ри…

Борозна задихнувся від гніву. У цю мить він підвів голову й побачив у вікні Нелю. Вона стояла й дивилася в сад. Вадим теж побачив Рибченко. Мляво підвів руку й поворушив пальцями. Борозна хотів щось гукнути, а тоді важко стиснув і розтиснув кулаки й швидко пішов у інститут.

Дмитро Іванович саме доїдав бутерброд. Він зараз не їздив обідати додому й рідко коли ходив до їдальні. Аби ні з ким не говорити — не сповідатися в нещастях — та й заощаджував час. Він зосереджено перечитував дисертації Юлія, Євгена та Миколи. Треба було рятувати своїх молодих колег, подбати, аби не обірвалися їхні стежки в науку. Він розумів: іншого для нього немає. Вивести їх з глухих бескеть будь–якою ціною! Цим зараз жив. Віднаходив у дисертаціях обірвані кінці, зв'язував, викреслював нові лінії. Адже дослідження Юлія та інших не суспіль складалися з розробок по амоніл–тетрафосу, а й по будові хлоропластів, світловому спектру, тут деякі знахідки були безсумнівні. Треба тільки було підсумувати їх, позводити в системи. Працюючи над дисертаціями хлопців, про свою роботу майже не думав. Ну, хіба що тоді, як ішов вулицею чи вертався додому.

Він, мабуть, теж працюватиме далі над спектральними дослідженнями й будовою хлоропластів. Скажімо, в квантосомі. Тут у нього є деякі цікаві міркування. Кожен міліметр нових знань — то дуже важливо на шляху загального поступу фотосинтезу. Зрештою, може піти в якийсь інший інститут. Його візьмуть залюбки. Проте на те не має права. Принаймні поки що. Доки не допоможе хлопцям.

Звичайно, він не збирався остаточно розлучатися й з ідеєю ексордіуму. Він ще шукатиме. Але там треба починати з самого початку. Міліметр за міліметром проповзе той шлях на череві.

Насамперед треба намітити вихідні позиції. Треба уважно і детально проаналізувати стан наукової розробки проблеми. Знайти слабкі місця, обриви ланцюга… Перевірити всі вузли. Перемацати всі щаблі. Згори вниз і знизу вгору. І кожен має промацати не тільки свої щаблі, а й сусідні.

Найприкріше йому було через плітки, що кружляли по інституту. Про його нібито неморальні вчинки, натяки на Світлану, їхні з нею поїздки машиною в ліс, розлад у сім ї… То було як їдкий дим темної ночі. Не знаєш, звідки його несе вітер, і куди йти, аби вирватися з задушливого полону. Про це він думав щодня. Думав і тепер, одірвавшись од рукопису й дивлячись на освітлені сонцем дахи будинків, пережовуючи бутерброд з ковбасою, смаку якого не відчував.

У саду співала іволга, але її спів мовби обтікав думку Дмитра Івановича, не перебиваючи її. Тільки якесь тоненьке відчуття чогось приємного, ніжного легенько поколисувало його, творило один безконечний акорд; той акорд лунав у ньому здавна, в ньому чи й не в ньому, просто в світі, і Дмитро Іванович почував, що він не погас і погасне не скоро, й це, в свою чергу, не давало думкам зсотати–ся у важку хмару.

О тій хвилі й увійшов Борозна. Він увірвався як вихор. Торохнув дверима, широко ступаючи, підійшов до Марченка. Його очі горіли рішучістю, уста були стулені в тверду складку.

— Дайте того папірця, — сказав, переводячи дух: збіг на третій поверх одним махом.

— Якого папірця? — запитав Дмитро Іванович і тільки тепер оглянувся. Упізнавши голос Борозни, він не оглядався навмисне, не хотів зустрічатися очима, думав, що той прийшов у якійсь буденній справі, запитає щось і піде. Щоразу, забачивши цього чоловіка, почував, як у ньому наростають роздратування й злість. Намагався не виказати цього, надавав голосу рівних інтонацій і сам відчував фальш, мимоволі хмурився, сердився, що не може загнуздати себе. Він не почував Борозну до кінця своїм ворогом, отим ворогом, якого хочеться збити з ніг, топтати, знищувати, мабуть, через те, що не бачив на власні очі його підступних дій, що ота анонімка залишала місце й ще для когось, проте й поводитися, як поводився раніше, теж не міг.

Але нього разу дзвінкий з напруги голос Борозни змусив його насторожитись.

— Анонімку, — майже крикнув Борозна. Дмитро Іванович розгубився. Підвівся з стільця, розвів руки — одну з олівцем, другу з бутербродом.

— Немає… Я її порвав.

Борозна хвилину невідпорне дивився на Марченка, немов хотів пришпилити його поглядом до стіни, а тоді рубонув рукою, неначе сокирою:

— Чорт би вас забрав з вашим лібералізмом! — закричав він. — Краще б ви прийшли й кинули мені її в пику. Краще б ви подали на мене до суду. Я тоді спробував би оборонитися. Та нащо ж ви тоді…

Він хотів крикнути “сказали іншим” і не крикнув. Він згадав, що Марченка спіткало вдома лихо, що воно ще не минуло, й замовк. Тільки важко з–під чорних гострих брів дивився на Дмитра Івановича. А той і собі не одводив погляду. “Хіба здатна людина так прикидатися? — думав. — Хіба б він тоді прийшов до мене?”

йому хотілося повірити Борозні. Проте думка мимовільно натикалася на анонімний лист і на те, чим той лист обернувся для нього. І щось не давало йому простягти руку, сказати щиро: “Я вам вірю. Забудемо про те назавжди”. “Якби можна було, — подумав мимовільно й проникливо, — якби можна було запустити йому в душу ті ж мічені атоми й побачити, справжня вона чи фальшива, світла вона чи в чорних тінях лжі та підступів. Немає таких атомів. Немає такого способу”.

Проте він почував якусь незручність перед Борозною, спробував його заспокоїти:

— Даремно ви так хвилюєтеся, Вікторе Васильовичу. Я, звичайно, не маю права підозрювати вас чи будь–кого іншого…

Борозна не дослухав його. Повернувся й так само рішуче, проте не так пружно, вийшов з кабінету. Він спустився на перший поверх і зайшов у приймальню директора. Секретарка сказала, що Корецького немає, і він прочинив двері ліворуч, до Одинця.

Бурбонистий заступник директора, з яким Борозна конфліктував з самого початку, зустрів його на диво привітно. Посадовив у крісло, сам вийшов з-за столу й сів у інше, навпроти. Це був найвищий вияв демократизму й привітності з його боку, коли приймав відвідувачів не за широким полірованим столом, а за маленьким приставним столиком, підкреслено ставлячи себе у рівне становище з тим, хто сидів навпроти.

— Як ваші справи, вже здали установку? — запитав Карпо Федорович, підсовуючи до Борозни попільничку й цигарки. — Здали. Прекрасно. Я поставив вашу роботу на перше місце в звітності. А чого не йдете у відпустку? Щось і на той місяць я не бачив вашої заяви. Чи ви на осінь… На бархатний сезон? Може, оце й принесли заяву?

Борозна сказав, що заяви на відпустку не приніс. Власне, він і сам не знав, чого прийшов до Одинця. Мабуть, ним просто рухала потреба щось робити, шукати десь захисту та якихось засобів, які б допомогли зняти з себе оту підлу підозру, а воднораз і наклеп на Дмитра Івановича. Може, думалось, підкаже щось Карпо Федорович. Він чоловік грубий, нецеремонний, то й знає, як треба рубати такі вузли.

— Карпе Федоровичу, — сказав, — мені стало відомо, що на Дмитра Івановича написано анонімну заяву. В тому підозрюють мене…

— Підозрювати можна будь–кого, — сказав Одинець. — Такі речі треба доводити.

— У тому-то й річ, що Марченко заяву порвав. І тепер не можу нічого довести я. Тим більше подібного в інституті ніколи не було.

— А вам і не треба доводити. Ви не вчинили нічого поганого. Всі ці розмови — дурниці.

Карпо Федорович дивився на Борозну, і в його чорних очах під густими, стріхами вниз бровами то гасли, то знову загорялися червонуваті вогники. То були вогники радості, схожі на ті, які загоряються в хижака при вигляді здобичі. Щоправда, зараз Одинець здобичі не бачив. Але вони про неї розмовляли, й це збуджувало його.

— То так, — дедалі більше хвилювався Борозна. — Але я не можу їх спростувати. Я ніколи не був анонімником і не буду ним. Я тільки що був у Дмитра Івановича і бачу, що він не вірить мені.

— Звичайно, не повірить, коли сам вказав на вас, — закурив Одинець. — О, то теж маневр: очорнити людину, в якої… Ну, яка вміє працювати й має підстави претендувати чи домагатися…

— Я ні на що не претендую, — перебив Борозна. — І мені щиро шкода Дмитра Івановича. Він не такий, як написано в тому брудному листі.

— Це у вас промовляє доброта, — посміхнувся Одинець. — Але нею, мій друже, не завжди можна керуватися.

— Я не з добряків, — спохмурнів Борозна. — І вмію постояти за себе.

— Прекрасна риса.

— Але я звик обстоювати свої вчинки.

— Ви не хвилюйтеся, — сказав Одинець. — До речі, те вже не так і важливо, хто написав. І не так страшно. Важливіше, що все те правда. Шість років Марченко дув мильну бульку. Таку, як ото дмуть діти. Тільки діти дмуть для забавки, а він тією булькою замилював усім очі. — Одинець говорив злостиво, безжально, він не міг подарувати Дмитру Івановичу того, що той не виступив на вченій раді проти Абрамчука, втік на Десну, пошивши його, заступника директора, в дурні, не міг подарувати незалежності, авторитетності, наукової спроможності. — І от — булька лопнула.

— Невдача може спіткати кожного, — не погодився Борозна. —Дмитро Іванович — шукач, чоловік з фантазією…

— От–от, — ухопився за невдало сказане слово Одинець. — Фантазер. Справжній фантазер. А в науці фантазер — це те ж саме, що ілюзіоніст. Маніпулятор.

— Його здогад щодо попередника АТФ не такий уже абсурдний, — сказав Борозна.

— Він висмоктаний з пальця. Це пластмасова лялька, од якої ждуть дитини. Так, так, пластмасова лялька. — йому, видно, сподобалося власне незвичайне порівняння, і він його повторював знову й знову, щоразу огрублюючи дужче й дужче. — Шість років він спав з пластмасовою лялькою. Ну, для різноманітності спав і з коханкою.

— Ну, це ви занадто, — сказав Борозна.

— Не захищайте! — в запалі ляснув по столу долонею Одинець. Упіймавши той свій жест, який не входив у плани розмови, потарабанивши по полірованій поверхні стола порослими чорнорудим волоссям пальцями, усміхнувся. — Пробачте. —Але по хвилі, заговоривши про Дмитра Івановича, забувся знову, кидав слова, неначе потрощені кістки, — Борозні навіть здалося, що він чує хрускіт, — очі його налилися кров'ю, стали нещадні й неприємні. — Про його маніпуляції вже знають у президії, —підніс багатозначно догори оклецькуватого пальця. —І про все інше. Завів на роботі коханку. Тероризує жінку. Виховав сина–бандита.

— Карпе Федоровичу, — підвівся Борозна. — Я не можу цього слухати. Кажуть, щось подібне написано і в тому листі. А я заперечую не тільки своє авторство, а й те, що там написано.

— А звідки ви знаєте, що там написано? — враз жорстко сказав Одинець. Але по хвилі зм'якшився, йому хотілося мати спільника. — Про це знає тільки Марченко. Котрий і обмовив вас.

— Думаю, що Марченко цього не робив, — сказав Борозна. Він уже кілька разів вертався думкою до того, що здогад про автора анонімки і її зміст буцімто вийшли од Дмитра Івановича. Не повний же Марченко ідіот, щоб зводити наклеп на самого себе! Щоправда, розумів і те, що його захист Дмитра Івановича тепер, коли всі думають, що саме він написав анонімку, виглядатиме фарисейськи й смішно. Отож йому не лишалося нічого іншого, як закінчити цю розмову. Він не став у чомусь переконувати Одинця, бо знав, що ніякі, навіть найвагоміші слова на того жодного впливу не мають. На коротку мить перед ним постало запитання: чи почувають такі люди, як Одинець, коли–небудь муки совісті, чи караються вчиненим злом? Проте відповісти не зміг. Може, й караються, бо всі люди караються, тільки такі, як Одинець, дуже мало і не так, як совісні й чесні. Здебільшого, роблячи підлоту, людина виробляє внутрішню філософію й намагається нею заспокоїти себе. Чим більша підлота, тим складніша “філософія”.

Але як це відбувається в Одинцеві, має він таку філософію чи живе тільки первісними інстинктами, відповісти не міг. Та й не до того йому було в той час.

Він вийшов у парк, зупинився біля басейну. Те, що Одинець прийняв його за свого спільника, було гидко й образливо. Він бачив, що його незгоду і захист Дмитра Івановича Одинець витлумачив по–своєму: мовляв, різник з білим комірцем, хоче залишитись чистеньким, знаємо таких. І, може, навіть ставить себе вище за нього: адже б'є прямо, навідліг. Щоправда, б'є він і з-за рогу, засобів Карпо Федорович не вибирає. В академію, мабуть, теж сам написав. Від такого пощади не сподівайся!

І Борозні вперше по–справжньому заболіло серце за Дмитра Івановича. І за тих, хто працював разом з ним. Тепер він безмежно шкодував за необережно сказані раніше слова. Йому хотілося допомогти Марченку й не знав, як це зробити. Розумів, що тепер кожне його втручання може зашкодити Дмитру Івановичу, йому залишалося одне: відійти вбік! Ні, спочатку спробувати знайти аноніма. Якби він його знайшов — розчавив би, як мокрицю. Стер би на порошок, змішав з гумусом…

Борозна важко дихав, він зупинив той свій дон–кіхотський порив. Він бив, трощив щось неуявне, аморфне, його думка не підказувала жодного конкретного обличчя й не могла вказати бодай на найнепомітніші сліди. Отже, якщо він не знайде, йому тут залишатися не можна. Доведеться покинути те, що вимірював підряд кілька років… Та що там це! Йому доведеться покинути…

І він підвів угору голову, подивився на четверте од краю вікно. І знову побачив Нелю. Вона дивилася вниз, на нього. Він подумав, що вона думає про нього, і його залляла хвиля пекучого сорому. Так, так, анонімник, підлий анонімник, спочатку нашептав на вухо, а тоді згордзяв наклеп. Він подумав, що отой підступний лист проклав поміж ним і Нелею розколину таку глибоку, що йому її не закидати. І що та розколина все ширшає, розносить їх по своїх берегах далі й далі, і йому годі й думати, щоб перебратись на омріяний берег. Неля відштовхує його очима, вона висловлює йому своє презирство і осуд за те, що він украв у неї любов, одурив собою, своєю вченістю, глобальними розмовами про моральність і чесність. Він важко повернувся й, спіткнувшись на рівному, пішов через парк до тролейбусної зупинки. Одне плече в нього було опущене, друге підняте, і вся його могутня і дужа постать здавалася жалюгідною і викликала співчуття.

“Саме так — співчуття”. Неля сама не знала, звідки воно взялося в її серці. Адже там мусили бути тільки гнів і презирство.

Весь пізній ранок вона просиділа за столом, думаючи, що працює, обмислює тези статті, а потім мовби пробудилася, поглянула на папір і побачила стрій ассірійців, котрі так запам'яталися їй з підручника четвертого класу. Тільки всі вони мали високі чола й прямі рівні носи — чола й носи Борозни. Вона кинула олівець, порвала аркуш на дрібні клаптики, підійшла до вікна, щоб укинути клаптики в кошик, і побачила Борозну. Він сидів на краю басейну і розмовляв з Вадимом Бабенком. Їй одразу не сподобалася та приязна, як їй здалося, розмова цих двох людей, хоч і зринула гостра цікавість — про що вони говорять? Якась угода, афера? О, вона вже давно розгадала Вадима. Усміхнений, коректний, приязний, догідливий, розумний — не голова, а перфокарта, — а за всім тим така холодність, що діткнувшись глибин його душі, може замерзнути серце. Там порядок і величезний розрахунок. Усе розкладено по поличках, усе проміряно по сантиметрах і секундах. Глибини його свідомості — склади на крижині, зроблені людиною, яка йде вперед, ті склади старанно приховані. Там припасено все тільки для себе. Для далекої мандрівки. І він, мабуть, зайде далеко (“Якщо його не з'їсть морж або ведмідь”, — посміхнулася мислено). Тільки що з того поступу іншим! Адже в пустелі своєї душі він не посадив ні для кого жодного деревця.

Якийсь розрахунок підказав йому вчора думку запросити її в кіно. Бр–р-р–р, він для неї як велика льодина. Вона уявила, як би він в пітьмі залу брав її за руку, й знову внутрішньо здригнулась. Те викликало в неї трохи не відразу. І тут їй пригадалося, як два тижні тому він запросив її з Зоєю зайти до нього додому. Тоді вона не звернула уваги; вони з Зоєю збиралися в театр, було ще рано, десь мали згаяти час. Вадим частував їх кавою, показував книжки, їх у нього чимало, і майже все раритети. А потім одімкнув шухляду столу й почав показувати якісь брошки, якісь камінці й навіть маленькі золоті ложечки та виделки. Він зовсім одмінився: очі стали одухотворені, блищали, довгі красиві пальці мовби творили музику й ледь помітно тремтіли. У його крижаній душі проглянула синя проталина. Але в Нелі вона викликала подив і почуття далекості од цієї людини.

Тепер вона подумала, що ті запросини не були випадкові. Учора він обурювався вчинком Борозни, говорив про нього різко, нещадно, як, може, не говорив ніхто в лабораторії. Про що ж вони так мирно розмовляють тепер?, У чому ото він упевняє Борозну? Звичайно, спрямовує ще на якусь криву стежку. Нічого доброго він йому підказати не може. А Віктор Васильович? Знає він, хто такий Вадим? Через що довіряється йому? Невже й справді уклали якусь тимчасову угоду?

Вона почувала, як щось у ній обстоювало Борозну, й лякалася того. Обстоювала одна половина серця, а друга… друга скніла від болю. Розум її підказував, що треба загасити той біль, треба бути холодною іі безкомпромісною.

Вона не змогла дотриматися тієї домовії з собою й півгодини. Коли Борозна вийшов з інституту і знову подивився вгору, вона зрозуміла, що з ним щось сталося. Вона бачила, як зсудомив біль його лице, як у нього опустилися плечі, і їй мимоволі скрикнуло серце. Якби він у ту хвилину піднявся до неї або покликав її в сад, вона б підійшла й заговорила, і, може б, серце відгадало правду, і, може б, береги, на яких вони стояли, почали сходитися знову. Але він пішов, пішов зігнувшись, немов ніс на плечах свою провину, про яку вона думала безнастанно, весь час, і якій, звичайно, не могла знайти виправдання.

Окрім того, вона думала про якусь розрідженість, ненаповненість того, що її оточувало. Ненаповненість квартири (звичайно, не речами), вулиці, інституту, безцільності й тягучості життя, яке ще недавно було таким цікавим і сповненим високого смислу. Мабуть, усе це йшло від того, Що після пережитого розчарування їй знову щось відкрилося в людях, у людях і в коханні, часом їй видавалося, що вона раптом вибігла на крутий гребінь, який панує над усіма гребенями, й подивилася звідти. Вона знову вельми довірилася тим дням, щасливим дням з Борозною, і не стільки щасливим, як обнадійливим, цією надією вона наповнила все життя, а тепер прийшло нове розчарування і вкинуло її в глибокий песимізм. І не стільки тому, що втрачала конкретну надію (не людину, а надію), скільки те посіяло в її душі недовіру взагалі. Вона не боялася, що не вийде заміж, але нащо виходити за того, чия душа блукає десь на інших паралелях і чиї інтереси ніколи не перетнуться з твоїми. Донедавна їй здавалося, що вона зустріла на рідних обшнрах близьку душу. Тобто, мабуть, зовсім не таку, як її, та душа несла в собі щось не до кінця осягнене нею, різке, круте, і все ж вони линули в одному потоці. Вона до кінця не розуміла Борозни, та в житті здебільшого саме й люблять за те, чого не розуміють, за таємничість, але таємничість, у якій не вгадують лихого. Нелі ще й зараз здавалося, що там сталася якась біда, яка, мабуть, не виправдовує Борозни, а щось пояснює, і, якби він заговорив нині, оця спільність обширіп, надзвичайно сильне бажання зрозуміти, проникнути допомогли б їм.

Але він таки пішов і прийшов тільки через три дні. Коли в її серці вже прохололо те гаряче бажання чи просто його ніщо не покликало, а на той час вона знову тяжко переживала невдачу Дмитра Івановича й свою власну, й та невдача в ту мить була їй надзвичайно гіркою. Та й підійшов він не так, як би мусив підійти. Важкий, нахмарений, стояв навпроти неї, зчепивши у замок руки, казав слова щирі, але якось так, немов вимагав від неї розв'язання

логічної задачі.

— Нелю, ти можеш знайти сили повірити мені! Тобто зрозуміти, що я б тим листом втрачав більше, ніж здобував.

Він мовби переводив розмову на терен мислі, логічних висновків, а вони всі були не на його користь.

Неля похитала головою, і він пішов. А їй знову стало шкода його, але почуття це було таке, що вона в одну мить розсердилася на себе й дала собі слово більше не розмовляти з Борозною.

Навпроти інституту, через дорогу, стояв голубий літній павільйон з прозаїчною назвою “Холодок”, у якому продавали теплий напій “Саяни”, лимонне печиво, цигарки “БТ” і фруктове морозиво. Його подавали на пластмасових тарілочках, а їли під полотняним тентом, нап'ятим на металевих стояках.

Під тим тентом у середу обідньої пори й зібралися Дмитро Іванович, Ірина Михайлівна, Світлана Кузьмівна та Степан Степанович. Вони демонстрували перед усім інститутом дружні взаємини, приязнь і довіру родин Марченків і Хоролів, гармонію і взаєморозуміння, які мали розвіяти будь–які підозри та наклепи. Ідея ця належала Світлані Кузьмівні, і впроваджувала вона її неухильно й ревно. Вона сподівалася в такий спосіб порятувати бодай скалки того, що з такою старанністю виліплювалося і вкладалося впродовж років, чому, здавалося, ніщо не загрожувало, що й справді, коли воно є, ніким не помічається, але розбивається од найлегшого доторку. Для одних всі оті Одинцеві розповіді та натяки були великою сміховиною, інші втішалися, що ось і у таких благополучних родинах не все гаразд, а ті, що не вірили й обурювалися, вважали все це наклепом, одначе довести нічого не могли. Такого довести не можна. Розголосу ж ця історія справді набрала великого. Так уже воно ведеться, що коли б це сталося з кимось іншим, усі тільки посміялися б, але тут вказали пальцем на “чистенького”, “морального”, й це викликало надмірне зацікавлення.

Для Дмитра Івановича лишилось загадкою, яким чином Світлана Кузьмівна умудрилася привести сюди Ірину Михайлівну, але вона прийшла, сиділа статечно, зосереджено, напружено одколупувала маленькою пластмасовою ложечкою крихти морозива й клала в рот. Дмитрові Івановичу стало жаль дружини, він почував перед нею провину за цю фальш, хоч і не міг їй розказати всього, що сталося насправді. Тому-то він був особливо вдячний дружині, що вона прийшла. Не через те, що схвалював оцей “захід” Світлани Хорол, а що Ірина це зробила для нього, й він знав, чого це їй коштувало.

Сам він почувався дурнем, почувався так, неначе його роздягли й отак, голого, виставили на розглядини. І це його відчуття не було вигаданим, безпідставно навіяним. На них справді дивилося чотири ряди широких вікон, за кожним з яких працювало щонайменше три чоловіки. Солодке фруктове морозиво здавалося Дмитру Івановичу кислим і несмачним. Він знехотя колупався ложечкою, пив теплу воду, уникаючи дивитись на інститутське подвір'я. Дивився під ноги, і навіть власна тінь видавалася йому маленькою, зіщуленою, жалюгідною. Він надзвичайно шкодував, що дався на підмову.

Непевно почувалася й Світлана Кузьмівна. Вона без угаву говорила, сміялася, але сміх її був нервовий, неприродний. Тільки Степан Степанович, здавалося, не помічав нічого. Наліг грудьми на столик і лигав морозиво, як товчену картоплю, — вже третю порцію. А може, його й справді все це мало обходило. Він давно здався в усьому на милість переможця — дружини. Молодість провів безпутно, спробував вести таке життя й після одруження, упіймався, злякався, Світлана Кузьмівна його притиснула, зуміла взяти в руки, трясла, як грушу, витрушувала лінощі, не допускала скільки могла до чарки та кінга, в який грав на гроші. Він повністю залежав од неї — квартира і машина були записані на неї, зарплатню вона одержувала більшу вдвічі, вона залишила йому тільки кілька душнич–ків — цигарки, футбол, риболовство. Він з тим змирився, а от вона змиритися з таким своїм заміжжям не могла. Шкодувала, що так дешево й невдало продала свою красу, молодість, сердилась на те, що не могла відплатити чоловікові тим же, — щось її до того не допускало — виховувана “змалечку порядність, загальна атмосфера інститутського життя — й помщалася за те на ньому. Зараз вона відчайдушно борсалася, намагалася втримати те, що трипало, ламалося, бо то насамперед ламався її благоустрій, її надія та, зрештою, і все те, чим по–справжньому жила.

— Хочете, я розкажу вам анекдот, — сказала Світлана Кузьмівна. — Дуже смішний. Жінка вибирає в магазині мітлу. Вибирає годину, дві, перебрала всі, врешті підходить до продавця, щоб заплатити, а той її й запитує: “Вам мітлу загорнути чи зараз полетите?”

Степан Степанович гмукнув, хоч, мабуть, і не зрозумів анекдота. Ірина Михайлівна посміхнулася очима, Дмитро Іванович розреготався. І не стільки з анекдота, хоч він справді був дотепний, як йому раптом пригадався начерк із записника Чехова: “Гімназист пригощає даму обідом у ресторані. Грошей у нього 1 крб. 20 коп. Рахунок 4 крб. ЗО коп… З дамою розмова про Абіссінію”. Безсмертний Чехов! У лабораторії все валиться й летить у прірву. Позавчора їм наполовину зрізали кошторис на наступний рік. Це означає: вони до сьогодні орудували сокирою і пилкою, а тепер треба оддати ще й пилку. А вони їдять морозиво і розказують анекдоти. Розмовляють про Абіссінію!

Дмитро Іванович реготав так довго, що Ірина Михайлівна занепокоєно і трохи осудливо подивилася на нього. Так він не сміявся ніколи.

Дмитро Іванович витер кулаками сльози, оглянувся, чи не дивиться хто. А ще: чи немає тут кого з інституту. Але під тентом було порожньо, тільки за сусіднім столиком сиділа парочка. Там теж розмовляли “про Абіссінію”. Довговолосий молодик похмуро переповідав вичитану десь теорію, що буде з світом, які жахи чекають людство в майбутньому, розмальована дівчина лякалася, округлювала вималювані очі, насправді ж обох змагав секс, і обом не було діла до світу. Дівчина аж повискувала, складала рота трубочкою, аби не розвозилась фарба. “Ох і мара, — подумав Дмитро Іванович. — Цікаво, яка вона насправді? Колись дівчат любили за коси, за брови, а тепер нерідко це як щітки з магазину “Киянка”. Сьогодні мода на такі, завтра — на інші”.

Непомітно для себе й далі очима спостерігаючи хлопця й дівчину, він переключився на інститут, на оте зловісне — карбованець двадцять — урізаний кошторис. А він сподівався збільшення кошторису. І не просто збільшення… Просив грошей на лазерну установку. Адже сьогодні самою центрифугою втнеш небагато… З чим же вони залишаться? Власне, їм залишили кошти тільки на зарплатню. Він не може погодитися з цим. Він буде доводити, буде боротися.

Оскільки Дмитро Іванович випав з розмови, Світлана Кузьмівна, аби зламати неприємну мовчанку, що запанувала за столом, почала розповідати вигадану історію їхнього з Степаном Степановичем кохання і одруження. Розказувала про те, як він їздив до неї на “опель–капітані”, а вона тоді жила в тітки, і тітка не хотіла, щоб племінниця без згоди батьків виходила заміж, не давала паспорта, а Степан тоді обдурив тітку, сказав, що паспорт потрібен Світлані, щоб купити в кредит пальто, і вони поїхали на “опель–капітані” в загс і розписалися. Все це була неправда, й неправда саме того відтінку, коли людина, щось розповідаючи, бреше й тому, кому розповідає, і сама собі, вона трохи фіксує свою брехню, але захоплення чи якась потреба набагато перекривають фіксування, врешті вона одключає його зовсім, бреше з натхненням, вона почуває, що рятується тим, рятує своє фізичне єство і той порядок речей, який сама ж уклала… “Він мене так шалено кохав. Ми й зараз іноді як молодята. Правда, Стьопо?” Вона одтинала будь–яку думку, будь–яку підозру з боку Ірини Михайлівни щодо неї самої і Дмитра Івановича.

А той урешті прислухався, йому аж щелепи звело од тієї байки. Йому хотілося торохнути кулаком по столу, але натомість він тільки подумав: “Пропади пропадом це чортове морозиво”, — й підвівся. Підійшов до прилавка і замовив собі чарку коньяку (коньяк тут продавали потайки). Випив зі смаком, крякнув, підійшов до Ірини Михайлівни:

— Ходімо, мені вже час. Ти ж звідси просто до Андрія?

І, не прощаючись із Степаном Степановичем, повів дружину до тролейбусної зупинки.

Вернувшись в інститут, він кілька хвилин порпався в шухляді столу, одбирав потрібні папери, згорнувши їх трубочкою і засунувши до кишені, спустився вниз.

Ще не скінчилася обідня перерва, секретарки не було, й Дмитро Іванович зайшов до кабінету директора без попередження. Корецький ходив з дитячим відерцем у руках і поливав на підвіконні квіти. У нього тут ріс цілий сад. Заскочений зненацька, він чомусь засоромився, поставив відерце, та одразу ж оговтався, знову взяв його в руки, щоб докінчити роботу. Дмитро Іванович сів на стілець під Протилежною від вікон стіною, чекав. Розглядався по кабінету — він завжди розглядався по цьому кабінету й не міг надавуватися. Будинок старий, багато разів реконструйований, а перший поверх, і зокрема кабінет, лишився недоторканим. У ньому була ліпна стеля — голуби, позолочені грона винограду, якісь труби, різьблені дубові стіни, різьблені лутки вікон — усе міцне, розкішне, мистецьки довершене.

Дмитро Іванович посміхнувся. Тепер кабінет цікавив його тільки з цього погляду. І йому пригадалося, як уперше зайшов сюди, щойно скінчивши аспірантуру, ще навіть без кандидатського диплома. Кабінет вразив і приголомшив його. І директор, оцей самий високий і худий, як Дон–Кіхот, Павло Андрійович Корецький, видався незвичайною людиною. Ставши до роботи, Марченко деякий час виконував обов'язки вченого секретаря, бував у цьому кабінеті часто. І тоді йому вклалася до голови химерна мрія. Він мріяв прийняти тут Ірину, з котрою нещодавно познайомився і котра довгий час не приймала його залицянь. Уява малювала йому таку картину: він сидить заклопотаний, щось пише, вона несміливо заходить, сідає на стілець. На приставному столику дзвонить один телефон, другий (тоді ще не було одного зведеного апарата), він невдоволе–но піднімає трубку, кладе, натискає пальцем білу кнопку, викликає секретарку. Ірина чекає і проймається до нього все більшою повагою… і любов'ю. Тоді йому здавалося, що саме для цього варто жити.

А ще він подумав, як довго іноді люди залишаються дітьми. І посміхнувся своїм думкам.

І саме тоді оглянувся Корецький.

— Ви що, тільки що знайшли десять тисяч карбованців? — сказав він. Це була маленька компенсація за недавнє замішання.

— Не знайшов, а загубив. Точніше, вкрали.

— Де ж це відшукався такий спритник?

— Тут, в інституті.

— І хто він? — вів і далі в тому ж жартівливому ключі розмову Корецький, радіючи, що в Дмитра Івановича не хмарний настрій, а значить, у нього все гаразд удома й акцію з кошторисом він сприйняв без ексцесів.

Дмитро Іванович і сам дивувався своєму спокою, проте на останнє запитання відповіц хоч і жартівливо, але вже сухо, діловито:

— Ви з Одинцем. Зменшили наполовину кошторис і поставили мене в неможливе становище, Павле Андрійовичу, — захвилювався він, — ви краще за всіх знаєте, що це означає для відділу.

— Сядьте сюди, — зненацька сказав Корецькии і повернув боком стільця по той бік столу. — Сядьте, справді.

Дмитро Іванович спантеличено й аж злякано подивився на Корецького: чи не відгадав він його недавні, а, правильніше, давні думки про директорське крісло, може, в нього здатність телепатії, може, здогадався, що той мав на увазі, й з досадою махнув рукою:

— Для чого це… — хотів сказати “фіглярство”, а сказав: —Перевтілення.

— Ні, ви таки перевтільтеся й сядьте на моє місце, — м'яко сказав Корецькии. —Справді, що б ви робили? Шість років ми не маємо ніяких практичних доказів того, що ота робота… ота робота конче потрібна. Тобто ви мене розумієте. Всі подібні лабораторії і навіть інститути поки що нічого не дають практично. Під словом “практично” я розумію вагомі результати. Ну, дещо ви маєте. По світло–спектру, по складу строми… Але основна група… Я просто не маю права.

В очах директора світилося щире співчуття, і саме це стримало Марченка від різких слів, які крутилися на думці.

— А ви самі, Павле Андрійовичу, якби це тільки від вас залежало?.. Ну, й кошти були ваші, власні? — тільки й запитав він.

— Я дозволив би. Щось там є… Я розумію. — Корецький став не директором, а просто науковцем. — Якби вам вдалося довести — це ключ до всього. Ну, не до всього, але ви б перевершили всіх своїх колег. І наших, і зарубіжних. Але, — сказав голосом уже тільки директора, — ті гроші не мої, і я не можу підписати кошторис у тому вигляді, в якому склали ви. Та й Карпо Федорович рішуче заперечує.

Слова Корецького про Одинця Марченко залишив поза увагою. Він вийняв з кишені папери і сказав:

— Якщо ви самі так думаєте, то зможете обстоювати інтереси лабораторії фотосинтезу перед вищими інстанціями.

— Ви мене впіймали, — сказав Корецький. — Я… спробую.

Дмитро Іванович розумів, що обстоюватиме Корецькии

слабко. І це, очевидно, нічого не дасть. Проте підсунув до директора папери:

— Тут деякі розрахунки. Подивіться. — Він помовчав, подивився на білих голубів на стелі й закінчив: — Як ви самі розумієте, не можу залишити цю роботу. Я залишу тільки тоді, коли впевнюся, що там справді глухий кут.

Дмитро Іванович піднявся на третій поверх. Біля дверей кабінету його чекав Вадим Бабенко. У руках тримав якийсь папір (“Ох, щось забагато сьогодні паперів”, — подумав Дмитро Іванович); Бабенко мав рішучий і незалежний вигляд, якийсь особливо незалежний, щось було у його обличчі, отверділе й не знайоме Марченкові.

— Тут не замкнено, — сказав Дмитро Іванович. — Чого ви не заходите?

— Знаєте, ще потім хтось щось подумає, — сказав Вадим. — Тут у нас творяться такі дива…

— Ніяких див, — і собі нахмурився Марченко. Йому не сподобався Вадимів натяк і насторожила холодність, з якою той зустрів його. Він звик бачити Вадима усміхненим, коректним, а тепер з його вигляду уловив якусь зміну й насторожився. —Що там у вас? —мовив сухо, офіційно.

— Підпишіть, — поклав перед Дмитром Івановичем папір Вадим.

Дмитро Іванович узяв папір, почав читати. “Вадим Олександрович Бабенко, сорок шостого року народження, безпартійний, освіта вища, кандидат біологічних наук. Працюючи в лабораторії фотосинтезу з тисяча дев'ятсот шістдесят дев'ятого року, зарекомендував себе здібним, талановитим науковцем, здатним до аналітичного мислення, глибоко теоретично освіченим, послідовним і точним у практичній лабораторній роботі.

Вадим Бабенко — свідомий громадянин, чуйний товариш, висококультурна людина…”

— Що це таке? —обірвав читання Дмитро Іванович.

— Я переходжу на роботу в інститут біохімії, — не змигнувши оком, відповів Бабенко.

Дмитро Іванович сидів, немов уражений ножем у спину. Він аж обіперся на стіл, щоб не похитнутися. Вадим Бабенко, котрого вважав надією і опорою відділу, котрому допомагав написати дисертацію, котрий і справді багато й плідно працював у лабораторії, утікав. Утікав дочасно (мабуть, поспішав, поки чутки про невдачу не розійшлися по сусідніх інститутах, бо тоді перейти буде важче). Це було неймовірно. Дмитро Іванович повернувся разом із стільцем і подивився у вічі Бабенкосі. Тон ледь–ледь почервонів, але витримав погляд.

— Мені давно пропонували там місце, — сказав. — Ви не маєте права затримувати мене… — Він говорив ніби й з повагою, але в очах і на губах було написано зовсім інше.

— А оце, — Дмитро Іванович тицьнув пальцем у папір, —самі написали?

— Сам, — нітрохи не зніяковів Бабенко. — Так усі роблять.

— Ті, що йдуть за доброю згодою. Ті, що не продають своїх товаришів, — скипів Дмитро Іванович. Він відчув, що лють зашморгнула йому горло. — Ви пацюк, що втікає з корабля.

Бабенкові очі враз стали круглі, в них спалахнули зелені вогники, і він сказав з холодним презирством:

— Не я в тому винен, що корабель виявився дірявим. Ви його стругали. І нікого я не продаю. Од цього нікому немає зла. То ви самі… вашою нікчемною добротою…

— Що… я сам? — обіперся об стіл Дмитро Іванович, почуваючи, як у ньому поруч з люттю народжується щось тремке, крихке; він уже шкодував, що не стримався, втягнувся в негідну суперечку чи й сварку з Вадимом, якого стільки літ опікував, хоч і здогадувався про холодини, які той носить у серці. Він і зараз, сказавши такі злі слова, залишився спокійним і холодним. Зелені вогники у його очах зблиснули тільки на мить, його очі знову були світлі, чисті, егоїзм не виїв їх, він, як упевнився в ту мить Мар–ченко, в'ївся в них далеко вглиб, то була іржа під поні–кельованою поверхнею. Придивившись ще пильніше, Дмитро Іванович зрозумів, що ота світлість, чистота — то не чистота, то прозорість рідини, що не пропускає проміння.

— Розплоджували брехню, стояли нам на дорозі.

— Я стояв на дорозі? —спантеличено сказав Марченко.

— А хіба ні? Моя думка про це така… Нам треба зробити так, — сказав Вадим, розтягуючи трохи слова, як вимовляв їх Дмитро Іванович. — А чужі думки? А бажання інших?

— Хіба я не давав можливості розвиватися їм?

— Давали… — іронічно скривив губи Бабенко. — А це тоді що? А оце?

Він відчинив шухляду, вийняв звідти оберемок журналів і кинув на стіл. На кожному з них рукою Дмитра Івановича було написано “sine mora”, ще й підкреслено раз або кілька разів. То були статті, прочитані його співробітниками, а деякі й ним самим, порушені в них проблеми потребували перевірки, розробки, звірки з проблемами, що розроблялися в їхній лабораторії. І ось вони лягли на полиці шафи, “sine mora” розтягалося на роки й забувалося зовсі. Дмитро Іванович підійшов до шафи. Журнали стояли нерівними рядами, їхні строї скидалися на камінне мурування, порушене в багатьох місцях, вони видалися Марченкові цегляною стіною, яка кожної миті могла похилитися і впасти на його голову.

— Мене не вистачало на все, — нарешті тихо, заглиблений у себе, сказав він. — Ми справді… надто жили летючим днем.

— Вашим днем, — уточнив Бабенко.

— Може, й моїм. Але чого мовчали інші? Зокрема ви?

— А кому хочеться мати неприємності?

— Ну, це вже ви… — обурився Марченко. — Хіба я коли–небудь помщався? Хіба я притискував вас?

— Зовні ніби й ні. А насправді…

— Що насправді? — Якби це була розмова тільки з Бабенком, оцим Бабенком, котрий щойно вивернув себе до лиця, Дмитро Іванович не вів би її далі. Але тепер він сперечався з самим собою, він намагався захиститись від чогось, що постало перед ним крутим ребром, суворим і нещадним знаком запитання, якого він ставив перед собою й раніше, але який ще ніколи не нависав так круто над його життям. — Я завжди намагався… Ну, як сказав один великий чоловік: ніхто не одягнув через мене чорного плаща.

— І думаєте, не одягнув?

— А звичайно. За десять років я виніс лише одну догану. Скажіть, я її виніс несправедливо?

— Догану ви винесли справедливо, — погодився Бабенко, але в його очах був тріумф, з якого Марченко здогадався, що той готує йому якусь особливу підлоту. — А пішло… чи було змушено піти з лабораторії…

— Ну… Бурлаченко був послідущий алкоголік.

— А чого?

Дмитро Іванович знизав плечима.

— Безвольність. Мав роботу. Мав сім'ю. Такі діти хороші… Жінка–красуня.

— Отож, жінка. Хіба не знаєте…

— Тоді… винен сам, — і далі захищався Дмитро Іванович, шукав собі виправдання, хоч і почував, що воно щербате. — Або тримай у руках…

— А може… — І в очах Бабенка засвітилися зовсім гидкі вогники. Достеменно такі, які загоряються темної ночі на болоті. Принаймні такими вони видалися Дмитру Івановичу. — Він перехворів. І як чоловік. Дмитро Іванович сидів, неначе вдарений по голові палицею. Він почував величезну провину, яку вже не міг виправити, і від того в душі немовби відкрилося якесь провалля, куди котилося все, що так довго визбирував, кохав і леліяв.

— Я ж не знав.

— Отож–бо. А Коваль? —Либонь, Вадим добре підготувався до такої розмови, вишукував аргументи, щоб кинути їх у бій за характеристику. І тепер посилав один за одним. По його обличчю було видно, що він має ще чималий резерв. — Він був змушений піти, бо його звинуватили в крадіжці спирту, А він зовсім не крав. Він рятував честь Ліди. Спирт украли… електрики. Ліда ж приходила до нього, коли він чергував. Він не хотів виставляти її як свідка.

Дмитро Іванович провів рукою по чолу, витер краплі поту. Надворі пряжило сонце, камінь і асфальт дихали спекою, в кабінеті стояла суха задуха, а піт на його чолі був холодний.

— І ви не сказали мені! — мовив Дмитро Іванович. — Який же ви підляк…

Його очі потемніли від гніву, праве — дужче, ліве — менше, і Вадим відмітив цю різницю, яка завжди усіх бентежила й чимось приваблювала зі злорадістю.

— Я підляк? — засміявся він. — А ви мене запитали? Чого воно мене мало обходити?

Так, Бабенка не обходила ні чужа біда, ні чужа радість. Дмитро Іванович тільки тепер зрозумів Вадима до кінця. Перед ним стояв чоловік жахливого практицизму, точного розрахунку, виміряної до міліграма корисливості. Як він цього раніше не помітив?

Він йому не позаздрив. Далебі, страшно жити так, нікого не любивши й не відчувши любові до себе. “Але я… Як міг я сам жити отаким сліпцем, отаким кротом? Боже, куди я дивився!”

Його розпачливі думки обірвав несподіваний прихід Хо–рол. Очі Світлани Кузьмівни чомусь неспокійно бігали, вона кидала короткі позирки то на Марченка, то на Бабенка. Дмитру Івановичу здалося, що вона або стурбована, або злякана.

— Що вам, Світлано Кузьмівно? — запитав він.

— Я не залишила у вас звітності? — сказала вона, а сама дивилася на Вадима вочевидь стурбованими очима. Дмитру Івановичу здалося, мовби вона щось наказувала йому, але він не надав тому значення.

— Ви забрали її ще вчора, — сказав він. Хорол неохоче пішла з кабінету.

— Знаєте, чого вона приходила?. —сказав Бабенко, щойно за Світланою Кузьмівною зачинилися двері. — Боїться, щоб я не розказав чогось про неї. Теж фрукт, — посміхнувся до Дмитра Івановича такою посмішкою, немов утягував і його в якусь гидку змову. — Сморідець у неї з душечки йде. Чуєте! — потягнув носом. — Інтриганка. І мене хотіла втягнути в свої інтриги. Тепер боїться.

Дмитро Іванович підвівся й сказав тихо, але твердо:

— Йдіть.

— Я піду, — так само нахабно подивився йому в обличчя Бабенко. — Але ви підпишете характеристику.

Дмитро Іванович узяв ручку. Поволі розписався. Поставив дату. А тоді враз кинув ручку, в одну мить пошматував папір і пожбурив його в обличчя Бабенку. Той зблід, губи в нього стали безкровні, руки нервово забігали по ґудзиках теніски, проте навіть у цю мить сила тверезого обрахунку в ньому була дужча за хвилю гніву. Він зрозумів, що Дмитро Іванович зараз зважиться на будь–який крок і що навіть сказати йому ті слова, які він казав напо–чатку, небезпечно. У цю мить він боявся цього розгаданого, як ііому видавалося раніше, до останньої мозкової звивини шефа. Він бачив, що Марченко міг ударити, міг взагалі вчинити хтозна–що.

— Я напишу сам, — твердо сказав Дмитро Іванович, намагаючись подолати дрож, який стрясав його.

— Що ви напишете? — У голосі Бабенка вчувалися нотки непевності. — Неправду?

— Ні. Я напишу правду. Що ви талановитий науковець, вмієте працювати. Але що людина ви нечуйна. Що у вас за всім стоїть розрахунок. І зовсім немає серця. І відсутня мораль.

— Мораль, — хмикнув Бабенко. —У кого вона е?

— У вас немає. Ви шість років підлещувались до мене. Ви лицемірили перед Світланою Кузьмівною. Тепер будете підлещуватись до когось іншого. До тих, до кого вигідно. Скажіть, — раптом подивився в очі Бабенку, — у вас батьки є?

— Є, а що хіба? — спантеличився Вадим.

— Хто вони?

— Селяни.

— Не селяни, а колгоспники, — майже зі злістю поправив Марченко. — І ви можете сказати, що вони коли–небудь отак лицемірили й брехали? Пригадайте. Уявіть собі, що вони знають усе про вас.

— Ну, вони теж увесь вік гризуться між собою, — знервовано мовив Бабенко. — І з сусідами. За курей, за город.

— Ну, а уявіть собі: чиясь корова витолочила ваш город. І хтось прийшов до вашої матері й каже: “Ото твій город випасла Денисова корова, але ти скажи, що то випасла Микитина. Так треба”. І що скаже ваша мати? “Бог з тобою, чоловіче, як я скажу, що Микитина, коли то Денисова? Гріх мені буде од людей”. І не скаже нізащо. Не скаже?

— Ну, не скаже. І що з того?

— Нічого. Оце все. А тепер ідіть.

Вадим Бабенко стояв спантеличений. Йому здавалося, ніби його обдурили, обсміяли, але в чому — зрозуміти не міг. І це породжувало почуття безпомічної злості.

— І все ж ви мені напишете позитивну характеристику, — врешті похмуро сказав він.

Дмитро Іванович здивовано поглянув на нього, як дивляться на несерйозного жартівника.

— Бо тоді я залишуся у вас. А ви ж мене вже не захочете.

— Правда. Я з вами працювати більше не захочу. А проте характеристику нехай напише профспілкова організація. Ваші колеги. Ідіть. І не доводьте мене до гіршого.

У нього під оком знову затіпалась синювата жилка. Вадим помітив це, хотів щось сказати, не сказав, вийшов. І майже одразу в кабінет зайшла Хорол. Дмитру Івановичу здалося, що вона стояла під дверима.

— Чого він приходив? —У її очах гойдалися сполохані вогники. Дмитро Іванович помітив їх, витлумачив по–своєму, його знову охопило шаленство, гнів кинув усю силу в кулаки, він стиснув їх і закричав:

— Приходив звільнятися з роботи! Тікає з корабля, який тоне. Тікайте й ви. Всі тікайте. Всі!

Світлана Кузьмівна мить стояла непорушне, сполохані

вогники, що горіли в її очах, полетіли кудись углиб, страждання й розпач спотворили її обличчя, вона затулила його руками й несподівано заплакала.

— Нащо ви так, — витиснула крізь ридання. — Куди я без вас? Я без вас… — хотіла сказати “ніщо”, не сказала, він зрозумів і так, йому було неприємне її приниження, але водночас у серці відгукнулася її щирість і каяття, у чому саме, він не знав, але вловлював, що вона шкодує за чимось, і тому сказав уже значно спокійніше:

— Ну, не треба. Я не хотів вас образити. Та й ми ж не вмираємо. Ми ще попрацюємо. І я, і ви.

Як і кожен чоловік, він губився перед жіночими сльозами, окрім того, боявся, що хтось увійде й побачить її розпач, витлумачить його по–своєму, доторкнувся рукою до її плеча.

— Заспокойтесь, Кузьмівно. Ми справді ще повоюємо. І попрацюємо.

Від його співчутливих і щирих слів її плечі затремтіли ще дужче, її розпинало каяття, каяття людини, яка вчинила великий гріх перед тим, хто зробив їй стільки добра, був момент, коли вона мало не призналася в усьому Дмитрові Івановичу, але страх поборов те почуття. Нарешті вона оговталася, витерла хустинкою сльози (в цю мить у її голові мелькнула ще одна думка, чисто жіноча: “Яка ж я була некрасива”), подякувала йому усмішкою, може, вперше на віку щирою усмішкою колеги і пішла.

А Дмитра Івановича ще кілька хвилин гріло й хвилювало полум'я, яке допіру спалахнуло в ньому, а далі він упав у глибоку депресію. Підійшов до дверей замкнув їх на ключ, опустився на диванчик і глибоко й тяжко задумався. По одному піднімав камені, які кинув у нього Бабенко, в гіркому подиві клав їх перед своїм мисленим зором і розглядав. Найдужчий біль відчував від отого — про його доброту. Але не міг змести з пам'яті й іншого — про гальмування поступу інших. Звичайно, все це сказав холодний і розсудливий шкурник, та ще й у помсту. Але чому саме це? Те, чим він і сам не раз тривожився й ставив собі на карб. Звичайно, ставив не до кінця серйозно, трохи як засторогу, трохи як самомилування — що ось він і такі дрібні свої вади може розглядати мовби стороннім оком і гамувати їх; а так чи так, але істина, якась крапля істини в тому крилася. Бо він і вади тільки називав, а не боровся з ними по–справжньому.

У цю мить він подумав, що багатьма вчинками деяких людей науки керує честолюбство, марнослав'я, що вони тільки приховані десь глибоко, закамуфльовані. Ну, є інші. Тих, інших, називають подвижниками. Марченко ясно усвідомлював, що сам на таке нездатний. Щоб віддати своє “я”, розчинити його до крихти в інших. Саме розчинити, а не зректися, бо самозречення, офірування — в них теж є насолода. Почувати, що віддаєш себе комусь, упиватися тим. Це насолода неподільна. Це не гордість, яку можна винести на люди. Навіть не лихо, відбиток якого помітиш на інших. Це “самоспоживання” насолоди. А він мав на думці зовсім інше. Повне зречення свого “я”, тобто зречення його як сили, яка тисне на інших. Мабуть, то найбільша людська геніальність — зробити, щоб ти сам не ма–нячив над содіяним тобою. Але ж тоді не знатимуть і тебе? Не оцінять твоїх зусиль! Ніхто й не подумає, що ти геніальний чи там талановитий. У цьому й полягає ота величезна несумісність множинного й одиничного. Хочуть піднести людям щастя, як пиріжок на тарілці. Але щоб знали: той пиріжок з їхніх рук. Нехай їдять пиріжок, але знають, хто його дав. І поміж цим промовляють імена відкривачів. Він, відомий учений Дмитро Іванович Марченко, хотів подарувати людям відкриття. Дати пиріжок з власних рук. Ну, він робив щось і для своїх помічників. Коли струмочки їхніх думок вливалися в ріку його мислі. Пхе, як це гидко — в ріку його мислі! Але куди він подінеться — справедливо. Струмочки їхніх власних думок пересихали. Вони губилися в пустелі. Оте “віпе тога” означало не швидкий розвиток, а швидке вмирання. Він тягнув великого наукового воза, йшов поперед нього, і всі бачили його й не бачили тих, котрі підпирали ззаду. Так, хтось та має тримати в руках дишель і скеровувати воза. Тільки ж треба частіше оглядатися, пильнувати, щоб ніхто не попав під колесо, не втомився й не відстав. Це правда, він умів тягнути воза. Умів робити. Та й що все життя без роботи! Без неї немає людини. Це він знав по собі. Іноді він почував, що його займає не результат сам по собі, а процес роботи, шукання, наближення до результату. Він здогадувався, що оце і є найвищий акт людської діяльності, це і є натхнення, і саме в оцьому, саме отоді він і був ученим, справді ученим за покликанням, а не дипломованим колекціонером наукових істин. Найчастіше ж оце шукання було важке. Так, легкою, приємною була сама мрія про досягнення результату. Про те, як усі це зустрінуть. Сама ж робота не раз завдавала йому мук. Іноді йому не просто було навернути себе до думання. Він залюбки втікав у якусь художню книжку. Навіть коли робота йшла, коли він почував, що нанизує один на один здогади, що вони шикуються в послідовний ряд, і тоді він не раз почував насильство над собою. Щоправда, в такі години чи хвилини це фіксував рідко, фіксував пізніше. Тоді він працював гарячкове, його щось гнало вперед, підштовхувало зсередини, він почував внутрішнє задоволення від своїх розгадок; ні, він не впивався цим задоволенням, не смакував його, тоді йому було не до того, просто було ніколи, але отой час, мабуть, і був актом справжньої творчості. Цей розгад упевняв його, що він прийшов на наукове поле не випадково. Що як науковець щось та важить.

І воднораз, міркуючи отак, він пригадував усе, що сталося за останній місяць, і в його голові почала прокльовуватися думка, що сам-то він тягнув, але, мабуть, трохи не так скеровував воза. Або в нього не вистачало сили, душі, отієї внутрішньої енергії, яка кидає не тільки саму людину в політ, а надає їй снаги повести за собою й інших. “Через те й невдача. Вона в мені самому”.

“Я ніколи не рвонувся, — подумав він знову. — Не зірвав банк. Я по крихітці, по піщинці викладав гірку й вилазив на неї. Придушував щось у собі. Намагався не порушити чогось значного. Не робити підлот. Але я й не зробив великого блага. Я робив добро. Але теж не велике. Десь там клопотався за квартири для підлеглих, допомагав їм захистити дисертації. Не притискував вельми. Оддавав себе потроху. Так, можу вчинити невелику помсту. Таку, як оце надумав для Вадима. А не спопелив його. Не розіп'яв на хресті совісті. Досить же Вадимові поплакатись кілька хвилин, я його, може, взагалі прощу. То що ж виходить: я не характер. Зумів посягнути на оте, найвище, зважився на найрішучіший крок, разом з іншими вченими взяв на себе клопіт мучитись чистим повітрям і хлібом на шість мільярдів — і я не справжній науковець? Чому? Тому, що шість мільярдів ми спробуємо зробити щасливими”.

“Але ж, — раптом щиро й відверто подумав він, — хіба я не хочу, щоб були щасливими Юлій, Микола, Неля? Хіба моя в тому вина, що я в чомусь помилився? І чи такий уже я страхопуд, як оце подумав про себе нині. Не був же я боягузом у війну…” Ця остання думка трохи протверезила його. Він зрозумів, що переборщує. Що Юлієва, Миколина долі йому болючіші за власну невдачу. Що якби йому зараз вивести їх з суточок, він зітхнув би легше й не карався б так душею, і нападки Одинця сприйняв би спокійніше, ще й дав би йому одкоша. Він і так дасть. І Вадимові не зможе простити. Ніколи й нізащо.

А основне… Він дуже багато вклав сюди, в лабораторію, самого себе. Думок, зусиль, надій. Кожну, бодай дрібну невдачу, кожну посередньо виконану роботу він сприймав як докір собі. Йому хотілося, і це хотіння було не просто бажанням погамувати власну наукову амбітність, а чимось більшим, щоб дослідження в лабораторії велися на справді високому рівні, адже тільки так можна щось знайти і здобути, щоб пломінець шукань не пригасав ні на мить. Він гаразд усвідомлював, як багато важить знати про найновіші здобутки на тому полі, на якому працювали вони. В лабораторії, та й в усьому інституті взагалі була добре поставлена наукова інформація. А поза тим майже кожного дня він запрошував до себе то того, то іншого працівника, а то й кількох одразу, або сходилися у якійсь з кімнат лабораторії, чи й у тупичку коридора, де стояла лава і кошик для недопалків, курили, вели розмову. Для декого ті розмови мали видатися порожніми балачками, теревенями, і тільки люди втаємничені втямили б, як те багато важило. Власне, саме отут найяскравіше тріпотів той пломінець, тут виробився напрям пошуку. Найчастіше вони говорили про те, хто що прочитав з останніх досліджень по фотосинтезу, розповідали також про роботи інших наукових установ — вони часто їздили у відрядження і просто вели ділову і дружню переписку з колегами — і кожному одразу ставало зрозуміло, що треба прочитати, у який спосіб провести той чи інший дослід, де шукати успіху. Дмитро Іванович культивував ці розмови свідомо, тут не боялися помилитися, не боялися сказати дурницю, тут і його перепиняли, і його варіанти одкидали рішуче. А він усе те непомітно для інших підсумовував, вивіряв і вже виносив на широкі офіційні обговорення.

Що ж до успіхів колег з інших інститутів, він сприймав їх майже ревниво. Можливо, тут, як йому здавалося, зачіпалася його наукова репутація, але більшу вагу мав страх — чи не відстали вони, чи там, де треба, ведуть пошук? Адже тільки пошук—інтенсивний, невтомний, у всіх напрямках — міг привести до якогось результату. Власне, Марченко і розглядав лабораторію як пошукову організацію, і спрямовував на те весь її механізм. Непомітний і невидимий, декому могло здатися, що ніякого механізму й не було. Проте Дмитро Іванович знав, що він був, і бачив його ясно, і усвідомлював, і спрямовував усю його роботу. То був не простий механізм. І складався він не стільки з приладів, затверджених тем, авторефератів, скільки з оцих ось розмов — бажань, устремлінь, стосунків, а в кінцевому рахунку знову ж з тих-таки наукових праць, поданих на розгляд вченої ради. Дмитро Іванович увесь час боявся, щоб цей механізм не застарів, не відстав, простіше, він боявся провінціалізму, отого крутежа на вузеньких гонах, самозаспокоєння, коли обрій звужується до тих же маленьких гонів і тобі весь час здається, що ти кудись ідеш, а насправді товчешся на місці. Він учив своїх товаришів посягати на найбільше — бодай думкою, мрією, — бо хто багато прагне, той багато і зможе. Він щоденно розвінчував перед ними оту притчу про синицю в жмені, адже для них синиця в жмені й означала б безнадійний провінціалізм, краще, казав він, один раз побачити журавля, ніж десять разів погладити по голівці синицю, бо, окрім усього, дивлячись на журавля, ми дивимось на небо, а розглядаючи синицю, розглядаємо власні долоні.

Таким чином, оце все і становило його лабораторію. Його світ. І так само, як він не може відмовитися від самого себе, не може відмовитися і від цього світу, допустити, щоб у ньому щось зруйнувалося, щоб він перестав функціонувати. То буде втратою. І не тільки для нього.

І все ж на душі було важко. Здавалося, там щось хилитається, розгойдується, і він не може зупинити хитавицю.

Дмитрові Івановичу захотілося курити. Він одчинив шухляду столу, але обидві коробки, які знайшов там, були порожні. Тоді одімкнув двері й вийшов у коридор. Там не було нікого. Інститут взагалі спорожнів майже на третину — багато людей пішло у відпустку. А курити хотілося страшенно. Марченко спустився на другий поверх, поволі повернув по коридору праворуч. Він не згледівся й не міг собі пояснити, чому постукав саме в ці двері й зайшов саме в цей кабінет. Денис Сергійович Чирков сидів за столом, ледь схиливши голову на ліве плече, й щось швидко писав. На його довгастому, землистого кольору обличчі застигло напруження, з яким людина поспішає закінчити якусь роботу і не дає собі попуску, не дозволяє зупинитися, поки не закінчить.

— У вас закурити знайдеться? — запитав Дмитро Іванович.

Денис Сергійович на мить одвів очі од паперів, посунув лівою рукою на край столу пачку “Прими”, показав пальцем на стілець. А сам знову швидко побіг пером по аркушу.

Дмитро Іванович сів і закурив сигарету. Вона була міцна, він глибоко затягнувся й трохи не закашлявся. Сам курив сигарети з фільтром — “Столичні” або “Ораl”. Сигарети з фільтром курили й майже всі інші науковці інституту. Марченко подумав, що Чирков людина твердих уподобань, не любить їх міняти, мабуть, і “Приму” курить через те, звик до неї ще в інституті або на заводі, де пропрацював близько семи років. Він і далі дивився на Чиркова, на його новий сірий костюм, на підбиті товстими підметками босоніжки.

Немов відчувши, що Марченко розглядає його, Чирков сховав черевики під стіл, поклав ручку. Відкинувся на спинку стільця, запалив і собі.

Він од самого початку, тільки–но Дмитро Іванович зайшов до кабінету, прочитав у його очах скаргу й бажання поговорити і тепер спокійно чекав. Він поважав Марченка як науковця, поважав і як людину, хоч трохи критично ставився до деяких рис його характеру. Він навіть заздрив у дечому Дмитру Івановичу — його фантазії, його умінню одним ривком прорізатися думкою кудись далеко, на терн–торії, зовсім не обжиті думками інших, і водночас увазі до дрібниць, до деталей, з яких часто виростали нові думки.

— Валиться в мене все, — сказав Марченко і відчув, що сказав занадто плаксиво й не те, що хотів.

— Щось, може, й повалилося, — затягнувся сигаретою Чирков. — Ви, мабуть, були у директора, говорили з ним про кошторис? Важко там, — він пошукав слово, — щось довести, вивести з чогось правильне рішення. Але можна зрозуміти й Павла Андрійовича.

Чирков сказав це м'яко, намагаючись заспокоїти Марченка, й зовсім не сказав про те, що він довго розмовляв з Корецьким і що вони домовились разом піти в президію академії.

— Все йде не од директора, а від Одинця, — обірвав його думки Дмитро Іванович. — Все! — підкреслив він.

Чирков скривився, наче йому боліли зуби, пожував сірник.

— З Одинцем, мабуть, доведеться говорити на бюро, — сказав він, — Карпо Федорович перейшов усі межі. Оті його плітки, оті вигадки… Павло Андрійович знає також, хто такий Одинець. Але через свою природну делікатність… Проте і він сказав, що далі з цим миритися не буде.

— Я дуже вам вдячний, що ви берете під охорону мою персону, — випростався Марченко, почуваючи, як його раптом починало поймати роздратовання на Дениса Сергійовича. Здавалося, мало 6 бути навпаки: оця його співчутливість, розуміння, а насамперед те, що він відверто ставав на його бік, мали б викликати почуття вдячності, а виходило не так. Мабуть, його дратувала власна безпомічність і те, що Чирков її бачив, а також розмовляв з ним, як розмовляють з людиною, котра потерпіла аварію. Він навіть забув, що Денис Сергійович пам'ятав ще одне його горе — нещастя з сином, майже щодня розпитував про Андрія і вже навіть через те мимоволі знизив тон на співчутливий. І забув, як щойно сам просив співчуття. — А може, все оте, що каже Одинець, правда? Може, я— справді аморальний тип, маю сім коханок і тероризую жінку? Ви що, не вірите, що я можу закохатися?

— Не вірю, — посміхнувся Чирков.

— Ну, знаєте… — удав обурення Марченко. — Думаєте так з огляду на мої літа чи просто відкидаєте таку можливість? А ви самі, пробачте, були коли–небудь закохані?

— Що–що? — здивовано вигнув брови Денис Сергійович, який ніколи не сподівався од Марченка, поважного Дмитра Івановича, такої несерйозності.

— Ви одружилися по любові? — з тією ж напосідливістю і ніби аж переконаністю, що справді було навпаки, допитувався Дмитро Іванович.

Чирков зашарівся — ледь–ледь, а спантеличився й розгубився вельми. Бо Дмитро Іванович справді торкнувся його таїни (майже в кожної людини є своя таїна) і багато чого вгадав. І не тільки вгадав. Викликав спомин, і він поплив, поплив, хоч Чиркову весь час здавалося, що він думає про Дмитра Івановича, їхню розмову, інститут. Насправді ж спогадувалось давнє, вже майже й забуте. Так, він кохав. І кохання те було без відповіді. Старша від нього на два роки Дуня піджартовувала, а то й насміхалася з нього. То була химерна історія…

Першої миті йому захотілося розказати її Марченку. Але це бажання розчинилося в тій же соромливості, совісності. Він посміхнувся й сказав:

— Нам з вами пізно говорити про це. Трапляються, звичайно, випадки… Але не в таких, як ви, людей.

— Чому? — запитав Дмитро Іванович.

— Ну, бо ви… — на мить зам'явся Денис Сергійович, — совісний. Ви б або вже як з кручі у вир, або… не прийшли б до мене. Може, було у вас щось за молодості, але в такі літа…

І Дмитро Іванович здався. Він вимучено посміхнувся, сказав:

— Правда. Але я прийшов не впевняти вас у своїй безгрішності. Мене мучить інше. Мені тільки що сказали… Та й не в тому річ, — махнув рукою. — Я весь час почуваю якусь хитавицю. Ви думаєте, я ото такий, як у лабораторії? Кручусь, щось придумую, чогось допинаюсь? Я весь час сумніваюсь. Ну, може, не завжди, а останнім часом. З цілого ряду причин. Ви їх знаєте. Розумієте, я справді працьовитий, і мене не так легко збити, вибити з колії — я чіпкий. Я завзятий, навіть запеклий. І разом з тим такий… Переживаю за хлопців… — І він опустив голову. — Я наче підвів їх. Вони мені повірили… І думаю оце… Може, я справді не до кінця така людина, як усі думають.

Денис Сергійович бачив, що з Марченком скоїлось щось серйозне, його дуже здивувала сповідь Дмитра Івановича й навіть чимось насторожила, а чимось і порадувала. Вже хоча б тим, що отакий поважний, досвідчений учений прийшов і одкрив йому свою душу. Отже, він йому довіряє, отже, недаремно сидить в оцьому кабінеті Денис Сергійович Чирков. І водночас, може, вперше відчув велетенську відповідальність своєї посади. Ну що він може сказати цьому чоловікові? В який параграф, у яку резолюцію його убгати? Тут не підійде жоден параграф. А сказати щось мусить. Либонь, сказати одне — правду.

— Ви, мабуть, кажете все це мені, думаючи, що я ні в чому не сумніваюся, — мовив він, ступаючи по кабінету.

Дмитро Іванович хитнув головою. Саме таким, прямим, навіть прямолінійним бачився йому Чирков.

— Ще й пов'язуєте це з моєю теперішньою виборною посадою?

Дмитро Іванович знову схитнув головою.

— А чого ви думаєте, що комуніст і навіть партійний секретар не повинен сумніватися? Так, він не повинен сумніватися в тому основному, задля чого він комуніст. А в своїх спонуках, у своєму ставленні до інших людей… До друзів, співробітників… У розпізнанні того, де добро справжнє, а де тільки бутафорія. Навіть у імпульсах власної душі. На мою думку, коли людина сумнівається, то не вже добре само по собі. Відомо: сумніваються ті, що вірять, а не ті, що не вірять. Негідники не вагаються. Вони й не караються. Тобто караються, але не так, як порядні люди.

Дмитро Іванович сидів з пригніченим виглядом і, здавалося, нічого не сприймав. Насправді ж він слухав, і йому дуже подобалося те, що казав Денис Сергійович. Може, думав він, Чирков трохи й підлаштовується, але вигадати всього цього, вигадати без відгомону у власній душі не можна. Поволі просвітлів обличчям, дивився на Дениса Сергійовича, мовби спонукаючи його розкриватися далі.

Чирков уловив ту зміну на обличчі Марченка, хоч і не до кінця відгадав її, закурив ще одну сигарету, сказав:

— Тільки зрозумійте: я не закликаю до вагань, до нескінченних ревізій душі. І не кажу, що ними можна виправдати наші вади характеру та помилки. Бо от хоч би й ви… Настроюєте себе на справедливість, а скрізь і всюди дотриматися того не вмієте. Та й помилок ви наробили. А все почалося з того, що відвели в лабораторії собі, своїй думці непомірне багато місця. Тепер карайтеся, сумнівайтеся, щоб не повторити те знову. Сумнівайтеся… на добро. То не погано.

Дмитро Іванович у думці не до кінця погодився з Чирковим, нібито посів занадто багато місця в лабораторії. Дослідник може, а інколи й мусить посісти все місце, часом навіть весь простір, який тільки осягне попереду, інша річ, що треба знайти і показати іншим їхні обшири й не сковувати їхньої волі. Але не це зараз хвилювало його.

— То ви все-таки не маєте мене за кар'єриста й хитруна? — сказав Дмитро Іванович, аби ще раз упевнитись у тому, що почув.

— Я маю вас за порядну людину, — погасив у попільниці цигарку Чирков. — Хоч і не знімаю того, що сказав допіру. І радий, що ви так болісно це переживаєте. А ще радий, що ваш син одужує, — усміхнувся він. — Сьогодні йому дозволили встати з ліжка.

— Звідки ви знаєте? — радіючи, й собі усміхнувся Дмитро Іванович.

— Та вже знаю, — сказав Денис Сергійович і подивився на залишені на столі папери. Хоч він миттю одвів очі, Дмитро Іванович зрозумів, що Чиркову муляє недокінчена робота, й підвівся. Подивився ще раз Денису Сергійовичу в очі, й знову обоє мимоволі не могли стримати усміху. Далі слова були зайві. Міцно, по–чоловічому потиснули один одному руки, й Дмитро Іванович вийшов з кабінету.

Він ішов повільно, немов намагався не розхлюпати щось у душі, він думав про те, що сказав Чиркову і що сказав Чирков йому, й почував, що вертається з зовсім іншим настроєм, що йому стало світліше на серці і ясніше на мислі. На площадці сходів поміж другим і третім поверхами він зупинився, обіперся об перила, задивився в сад. Так стояв довго, його опанував печальний і водночас мрійливий настрій. Він не бачив окремих дерев, а бачив одразу увесь сад, достиглу хвилю зелені, літа, того самого літа, якого так чекав, яке любив і нині не помітив, коли воно надійшло. Він так і сприйняв його, що воно накотилося враз, оце тільки. Хвиля прокотилася по ньому й мовби омила йому душу, піднесла її й освітила, і він знову міг приймати світ з усіма прикрощами та радощами, міг зустрічатися з людьми, говорити, думати, працювати. А може, то її омило щось інше — розмова з Чирковим, напевно, розмова з Чирковим, а зелена хвиля вже вкотилася в очищену душу.

І він розважливо подумав: як багато означає для людини чиясь підтримка та довіра. Велика чи мала. Часом здається, самі слова нічого й не важать. Важлива суть розмови. Вона творить з нас людей, спочутливих і добрих, ладних оддати себе іншим.

Розмірковування не проганяло та й не могло прогнати його важкої думки про від'ємний результат експерименту, невизначеність і невідомість всієї його роботи в подальшому. Просто він шукав собі якогось опертя, морального опертя, з яким би міг жити, мислити, працювати. І, йому здавалося, знаходив його. Знаходив саме тепер, після невдачі, майже після краху. Помалу починав усвідомлював. ти, що люди живуть не тільки для удач, що люди його професії живуть чи принаймні мусять намагатися жити для науки. Наука ж існує для людей. Він усвідомлював, що він звичайний собі чоловік, але чоловік не останній і не тим не останній, що хтось йому низько вклониться чи назве в найвищому ступені, а що він робить щось корисне для людей.

Звичайно, він буде й далі каратися, мучитись, бо карається й мучиться кожен шукач, він і далі аналізуватиме не тільки те, що зробив, а й самого себе. Було б найпростіше відкинути, забути все те. Адже — поглянь. Дерева ростуть. Сонце гріє. Іди й ти. Втомися. Зголодній. Поїж зі смаком. Поласуй черешнями. То буде найпростіше. Але ти вже так не зможеш. Ти мусиш ось зараз шукати вихід в глухого кута, в який попала лабораторія. Мусиш аналізувати всю роботу, свої власні думки, вчинки Бабенка, Хорол, всіх інших. Мусиш!

Дмитро Іванович повільно пішов нагору. Біля дверей кабінету на нього чекали Юлій і Неля. Обоє були схвильовані, заговорили навперебій, щойно він підійшов до них.

— Дмитре Івановичу, підпишіть характеристику Бабенку, — сказала Неля. — Нехай іде од нас. Ми з ним не зможемо далі контачити…

— А інакше — він залишиться, — чомусь злодійкувато оглянувся Юлій.

Марченко розреготався:

— Він і вас залякав…

— Не залякав, — скривився Юлій. — А знаєте, який він зануда? Ми вчилися з ним на одному факультеті. Він на два курси попереду. Товариші терпіли його п'ять років, а на випускному вечорі завели в темну аудиторію і оддубасили.

Марченко посміхнувся знову.

— Виходить, не помогло. А я хотів учинити щось подібне. Звичайно, не кулаками, а словами. — Він помовчав і додав: — Отож нехай іде дерев'яний кінь до іншої Трої?

— Ну, ви і в принципі не маєте права не підписати на нього характеристики, — вдався до хитрощів Юлій. — Він же не нездара й не ледар. А того… що за галстуком, — не видно.

— І воно вас не обходить? І вас не турбує, що поруч по землі буде ходити негідник! Та ви знаєте…

Він відчув, як щось скипіло в серці, щось збунтувалося, заллявши його всього хвилею пекучого гніву. То був гнів справедливості, правоти, презирства до дезертира й осуд тих, що мимоволі звільняли його від кари.

Тої миті він відчув, що його мовби щось підняло й твердо поставило на землю. Він зрадів тому. Адже відгадав певно: все це — і злість, і бажання працювати, й оця нова, знайдена віра — і є отой найбільший ривок, якого не мав і по якому сумував. Марченко знав, звідки прийшло все це. Він почував за плечима силу, почував міць, бо ж був не сам, бо поруч стояли друзі й однодумці — Чирков, Корецький і молоді колеги, які зараз хоч і поступалися чимось, але лише для того, щоб очистити спої лави, уберегти од чогось його самого. І тому він одразу ж вибачив їм. Але він знав, що вже ніколи й нікому не вибачить дезертирства, що ніколи не шукатиме компромісів, що йтиме тільки прямо й нестиме ношу, яку завдав на плечі, поки вистачить сил, поки не принесе туди, куди призначено. А нести має не сам, а ось з ними.

— Характеристику, — сказав Дмитро Іванович, — ви напишіть усі гуртом. При ньому. І взагалі… Може, згодиться ще комусь… для практики.

— Що ви, Дмитре Івановичу, —спалахнула Неля. —Ми вже все–все переговорили. Повірте, це буде єдина… така характеристика.

Вона зашарілася й стала дуже гарною. Вона й так була дуже гарна. А тепер жар залляв їй обличчя, очі горіли щирістю й рішучістю, в які Дмитро Іванович не міг не повірити. І він мимоволі подумав, як багато втратив Борозна, він не злорадів і не співчував, та й взагалі то була миттєва думка, інші почуття, інші думки полонили його, він боявся їх злякати, боявся розхлюпати, боявся видатися смішним, тому й подякував трохи сухувато, майже офіційно, й пішов до себе.