Я підійшов до ланцюга. Табличка з написом ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО, допоки не буде полагоджено каналізаційну трубу поскрипувала під вітром. Я озирнувся на Зака Ленга, цього мандрівника бозна-з-відколи. Він дивився на мене безвиразно, поли його чорного пальта тіпалися навкруг його гомілок.

— Заку! Ті обертони… це ж я сам їх усі провокував. Хіба не так?

Можливо, він кивнув. Я не певен.

Минуле відбивалося від змін, бо вони були руйнівними для майбутнього. Переміни створювали…

Мені згадався старий рекламний кліп аудіокасет «Меморекс». Там кришталевий бокал лопався від звукової вібрації. Просто від обертонів.

— І з кожною зміною, яка мені вдавалася, цих обертонів більшало. Саме в цьому і полягає справжня небезпека, так? В тих клятих обертонах?

Без відповіді. Можливо, він колись знав, а тепер забув; можливо, не знав цього ніколи.

«Легше, — напучував я себе… як був робив це п’ять років тому, коли до перших пасом сивини в моєму волоссі ще залишався час. — Легше, не переймайся так».

Я підпірнув під ланцюг, ліве коліно в мене скрикнуло, потім на якусь секунду затримався, постояв під зеленою стіною сушарні, що височіла ліворуч. Цього разу там не було уламка цементу, котрий би відзначав місце, де починаються невидимі сходи. На якій відстані від ланцюга вони були? Я не міг пригадати.

Я рушив повільно-повільно, підошви моїх туфель скреготіли по потрісканому цементу. Шух-ШВАХ, шух-ШВАХ, — проказували шерстеткацькі верстати… а тоді, коли я зробив шостий крок, а потім сьомий, звук перемінився на ген-ГЕН, ген-ГЕН. Я зробив наступний крок. І наступний. Скоро я дійду до кінця сушарні й опинюся на тому кінці двору. Пропала. Бульбашка лопнула.

Я зробив ще один крок і, хоча сходинки там не було, на крихітну мить побачив свою туфлю у двох позиціях. Вона стояла на цементі, але водночас і на брудному зеленому лінолеумі. Я зробив ще один крок, і тут уже сам я опинився у двох позиціях. Більша частина мого тіла стояла біля сушарні Ворумбо наприкінці листопада 1963 року, але частина мене була ще деінде, але зовсім не в коморі Елової харчевні.

А що, як я вийду зовсім не в Мейні, навіть не на землі, а в якомусь іншому вимірі? У якомусь місці зі скаженим червоним небом і повітрям, яке отруїть мені легені й зупинить моє серце?

Я знов озирнувся назад. Ленг стояв, де стояв, з пальтом, що хльостало на вітрі. Його обличчя залишалось так само безвиразним. «Ти сам собі пан, — здавалося, говорить те обличчя. — Я не можу змусити тебе бодай щось зробити».

Це правда, але якщо крізь кролячу нору я не потраплю до Країни Буде, я не зможу повернутися до Країни Було. І Сейді залишиться мертвою назавжди.

Я заплющив очі і змусив себе зробити новий крок. Раптом я дочув аміачний запах, а разом й інший, ще неприємніший дух. Після того як ти проїхав через усю країну автобусами «Ґрейгаунд», займаючи в них задні місця, цей, другий запах, не впізнати було неможливо. Це був гидкий аромат туалету, який для своєї реабілітації потребував би чогось кардинальнішого за збризкування стінок освіжувачем повітря «Глейд».

Очі заплющені, я роблю ще один крок і чую у себе в голові оте «лусь». Розплющив очі. Я стою в маленькому, брудному туалеті. Тут нема унітаза; його демонтовано, на тому місці залишилася лиш тінь від його основи. Древній пісуар, колись яскраво-блакитний, тепер вицвілий до свинцево-сірого кольору, лежить в кутку. Туди-сюди по ньому марширують мурашки. Куток, з якого я вийшов, було заставлено картонними ящиками з порожніми пляшками й бляшанками. Це нагадало мені снайперське гніздо Лі Освальда.

Відсунувши вбік пару ящиків, я розчистив собі шлях в цю маленьку кімнатку. Вирушив до дверей, але потім підсунув коробки на місце. Нема сенсу полегшувати комусь можливість випадково провалитися в кролячу нору. А вже потім я вийшов надвір, назад у 2011 рік.