11

Може, я все не так роблю? Може, я надто сильно на тебе насідаю? Ти мені скажи, я… я… може, й справді я не помічаю за собою, що від тебе надто багато хочу, каже вона й сідає

навпроти за кухонний стіл. Мовчу, не хочу перебивати, бо якшо переб'єш — її знову прорве, а мені всю цю туфту слухати ще раз — ломи. Тебе не було вдома три дні, зітхає вона, я вже не знала навіть, що думати, передзвонила до всіх твоїх друзів, ніхто нічого не знає, ніхто тебе не бачив, брешуть — і не заїкаються, Господи, що я тільки не передумала… хотіла дзвонити в міліцію, в лікарні, в морги, думала дзвонити в медвитверезник, я навіть знайшла (вичислила — як ти кажеш) телефон Ляні і дзвонила їй, бідолашна за тебе також сильно переживала… Господи, це така гарна дівчина… і чому ти не з нею? Вона просто золотце, таке симпатичне дитятко, воно, як почуло, що тебе нема, аж мало не плакало; Ляня казала мені, що тебе дуже любить, а ти… ти навіть до неї не дзвониш… пауза; тебе не було вдома три дні, ТРИ ДНІ… ти хоч це розумієш? — дивиться на мене незрозумілим поглядом, такого її погляду я ще не бачив. Позіхаю. Пауза. Мати просить, аби більше ніколи не йшов з дому. Мовчу, бо не знаю, як буде далі. Дзвонить Риня, каже, що всі наші збираються біля столика в дворі, кинемо картішки на копійчину, «храп» або «буру». Да, да, я прийду, відповідаю йому. Мати уважно на мене дивиться, ніздрі поволі роздуваються, значить, вона гнівається, й раптом — справді — прискіпливо запитує «знову колеги?». Усміхаюся, бо її поведінку знаю наперед, говорити до неї зараз — це божевілля, від цього матір ще більше заведеться, а тоді її навіть артилерійська канонада не зупинить. Невдовзі я скипаю з хати. Підходжу до столика й бачу Риню з двома знайомими штемпами, які живуть на Тинді. Вітаюся з ними, Риня запрошує зіграти в «храп» на гроші. Нема питань, граєм. На сармак граєте? — питає в них. Пацики з Тинди пропонують класти в банк одразу по рублю, ми з Ринею переглядаємося й сміємося, ці лохи навіть не підозрюють, як швидко в цій грі підскакує банк. Якшо хочеш програти свою хату, каже Риня до одного з них, то можемо ставити й по рублю. Вони думають, перекидаються словами. Потім менший на зріст, із кумедним поганялом Кефір, питає: скільки кладемо? По двадцять п'ять копійок, кажу я, нормально? Да, відповідають вони. Риня чіхрає колоду, роздає на чотирьох. Ну? — дивиться на Кефіра, той каже «пас», а за ним і його сусід. У мене козирний хрестовий туз і хрестова дама, можна ризикнути. Я — «храп». Правильно, Толян, допомагаю, каже Риня. Я — «п'ятірку», каже Кефір. Ну шо? — сміюся я, «пятьорік» ходить — і виграє. Міняємо в колоді карти. Мені підвалює хрестова десятка, ху, не пропаду. Кефір ходить. Бере першу взятку. Всі решта — мої. Риня влетів. Рубль п'ятдесят — мій, 50 копійок — Кефіра. Риня сердиться й кидає мені маяки, щоб допомагав розводити паца–нів. Риня виставляє банк. Тасує Кефір, дає збити колоду, всьо, як має бути, роздає карти. Його друган одразу каже «храп». Ми з Ринею переглядаємося, шо за біда може в нього бути. У мене козирний бубновий король і два тузи — піковий і червовий. «Помагаю», кажу я. «Пятьо–рік», підключається Риня, Кефір: і я «пятьорік». На цей раз храповщик влітає, бо взяв лише одну взятку козирним тузом (і про шо дурбелик думав?), Кефір не бере жодної, Риня падає, а все решта — моє. Храповщик виставляє подвійний банк, а Риня й Кефір — по два рублі. У банку тепер 8 рублів. Можна грати, сміється Риня.

Приходить малий Машталір, вітається з усіма потиском руки, каже, що в Діми Дефіцита проблеми. Шо таке? — запитую і роздаю карти. Я не в курсах, відповідає Бодьо, він тільки по телефону сказав, шо хоче з нами серйозно поговорити, бо не знає, як далі жити. Пауза. Ми наче мішком прибиті (???); пауза. Роздаю карти. Риня — «я пас», Кефір — «храп», його друган кидає карти. Малий Машталір дивиться на мої карти й каже, шо можна попробувати. Добре, попробую. Риня пожвавлюється — «пятьорік». Пятьорік» ходить, сміюся я, і виграє. Храповщик знову падає, а ми з Ринею ділимо банк. Кефір нервується, психує, каже, мені сьодні, пацани, не фартить, виставляє подвійний банк: 16 рублів. Нічьо, нічьо, тасує Риня карти, ше всьо попереду. Роздає. Я дивлюся в свої карти, і в мене падає шухляда: пацани, підводжу на них очі, в мене «вертольот» — козирний туз і козирна шістка, ніхто не міняє карти, всі при ділах. Кефір знову псіхує, його друг голосно каже: блядство. Я непокоюся, оскільки змушений «храпіти», але коли не заберу дві взятки, тоді виставлятиму подвійний банк. Граємо. Козирним тузом вибиваю в них козирі, але Риня, бляха, козирним королем вибиває мою шістку. Я на грані провалу. Кефір заходить із хрестового валета, слава богу — в мене хрестовий король, тільки, шоб його не перебили… Риня кидає хрестову десятку, друган Кефіра — взагалі якусь фігню. Ху! — ричу й забираю свою останню взятку. На соплях, бля, витягнув, регоче Риня. Ми з ним знову ділимо банк, а тиндівські штемпи викладають по 16 рублів. Банк: 32 рублі. Та ну його нахуй! — знову псіхує Кефір і позичає в свого другана бабки. У мене вже голяк, каже той.

Несподівано з'являється Дефіцит. Він блідий як смерть, під очима чорні синці. Діма, шо сталося? — питає в нього Риня. Той мотає головою, як контужений, і розводить руками. Я дивлюся на його тремтливі губи, які ледь виразно вимовляють: пацани. Діма, кажу я, давай ми швиденько цю фу кинемо, а потім поговоримо, добре? Да, глухо каже той. Друган Кефіра роздає. Риня храпить, я допомагаю. Кефір у відчаю кидає карти і кричить, ну як з такою хуйньою можна фати? — сама мілюзга, ні одного туза. Я беру одну взятку (8 рублів), Риня все решта. Друган Кефіра каже, що більше фати не хоче. Правильно, сміюся я, ліпше файте на сірники. А шо, вже всьо? — розчаровано дивиться на них Риня, ну, як скажете. Потухлі штемпи з Тинди прощаються з нами й звалюють.

Діма, розвертається Риня до нього, говори. Від того, про шо починає розказувати Дефіцит, у мене бігають по шкірі мурашки, а в малого Машталіра очі стають такі великі, ніби він зараз важко какає. Ну, говори… Дефіцит переводить подих: пацани, пам'ятаєте Ахінацею, ту клячу, яку ми натягували на дальньому пляжі? Тебе, Риня, тоді не було. Да, да, кажу я. Так от, ця Ахі–нацея, ця суча пизда, вафлєглотка триперна, затичка багаторазова… вона ніяка не Ахінацея, її звати Оксана, ну, в неї шиза, мабуть, так себе називати — Ахінацеєю, але я не про те: вчора ввечері до мене додому припхалася бригада три–дцяти–сорокалітніх збуїв, серед яких один — підполковник кегебе, її старий, словом, витирає він піт на лобі, ця вівця сказала, шо я її зґвалтував, і якшо на ній не женюся, то мені будуть ласти.

Ми — в осаді. Відчуваю, як у моєму горлі все пересихає й перетворюється на мертву, нерухому плоть. Малий Машталір розгублено кліпає очима, наче не доганяє, що сталося. Риня задумано грається коробкою сірників і мовчить. Діма всіх нас обводить диким поглядом і чекає, що ми скажемо. Пауза. Блядь! Та скажіть шось! Чьо ви мовчите!? — кричить він, як ненормальний. Навіть не знаю, що йому порадити. Пауза. Риня каже: Діма, тобі треба звалювати з Тернополя. Куди? Куди мені звалювати? — розгублено вигукує той; пауза; я не маю куди їхати. А за кордон? — запитує малий Машталір. Який у пизді «закордон»! — у мене ж навіть паспорта нема, хто мене туди випустить, хто? Навіть якби мав… вони ж мене не випустять, вони ж… блядь! ШО МЕНІ РОБИТИ? Пауза. Не кіпішуй, каже Риня. Бодьо тихо бурмоче: та курва могла вибрати кожного з нас. А ти хочеш, щоб вона вибрала тебе? — зловтішно посміхається Риня. Да ну тебе, відхрещується малий Машталір, несеш всіляку пургу. Діма, кажу я після короткої мовчанки, женись на ній. Усіх відразу пересмикує. Шо?!? Шо ти сказав?!? — визвіряється той, у тебе шо, Толян, не всі вдома? Пауза. Риня здивовано дивиться й питає в мене: дашок поїхав? Пацани, намагаюся бути спокійним, у нього ж нема виходу.

??? — диким поглядом свердлить мене Дефіцит. Толя, у тебе впала планка? Пауза. У мене нічьо не впало, просто я дивлюся на це реально. От сука недоношена! — злиться малий Машталір на Ахінацею, а може її шугнути? Перестріти біля під'їзду і дати красіво пару разів по печінці? Ти думаєш, це поможе? — каже Риня. Пауза. Мені нада забухати, подавленим голосом озивається Діма. Завалюємо в гастроном «Київ». Виграні в карти бабки пускаємо на кір (дві «столичної») і все інше (плавлені сирки, мінералка, шість гарячих чебуреків).

Повертаємося до мого будинку, заходимо в під'їзд, сідаємо в ліфт (я виходжу на своєму поверсі й беру вдома кілька стаканів) і підіймаємося на дах. Риня розливає, Дефіцит мовчки сидить осторонь і сумно спостерігає за його рухами. Випий і попустить, каже малий Машталір. А ти будеш пити? — запитує в Боді Риня. Нє, нє, відмахується той. Може, чисто символічно? Добре, знехотя бере він стакан. Мовчки цокаємося, мовчки випиваємо. Пауза. Да–а, ну і в передрягу ти попав, жує малий Машталір і дивиться на Дефіцита, шо будеш робити? Не знаю. Ми випиваємо ще по одній. Діма до хавчика не торкається. Бери гризи, кажу йому. Він мовчки киває й продовжує дивитися крізь нас, наче ми прозорі. Я стаю біля краю даху й оглядаю мій двір: унизу ходять люди, бабуся з паличкою несе невеличку сумку, біля мого під'їзду четверо шмаркачів грають футбольним м'ячем у «квадрат». Із третього під'їзду виплентується п'яний, о, так це ж мій вітчим, пацани; пауза; от стерво, насилу на ногах тримається, а ше навіть не вечір… шоб на тебе колись залізобетонна плита впала! Дивлюся на Тернопіль. Вдалині, де центр тулиться до Нового світу, крізь хаотичний ряд будинків і запони з дерев у кількох місцях помічаю чисті та блискучі, мов скло, кілька клаптиків озера. Згадую недавні події на дальньому пляжі, краще б ми тоді ту вівцю Ахінацею не зустріли. Випиваємо знову. Риня йде відлити, повертається здивований. Пацани, там, показує рукою, я бачив Коновала і Мавпу. Мавпу? — перепитує малий Машталір. Да, да, Мавпу і Коновала, вони, здається, хапають, з ними ще якась кляча. Мавпа тверезий? — перепитує Бодьо, не вірю, цього не може бути, мій брат казав, шо йому вже кранти, він спився, він вже себе не контролює, а деколи не впізнає знайомих. Наливай, каже Дефіцит. Випиваємо, Діма до закуски не торкається, його трішки накриває, він стає агресивним. Невдовзі до нас підходять Коновал і підігрітий Мавпа з пожовклим, пожмаканим лицем і страшними червоними очима. Коновал стає біля нас, а Мавпа сідає на невелику бетонну огорожу з маленьким металевим парканчиком. Дивиться на недопиту пляшку, бере її й повільно глушить із горла. Ти шо, свиня? — визвіряється на нього Діма Дефіцит. Мавпа відривається від горлечка, зупиняє на ньому каламутний погляд, несподівано вихоплює швайку й підставляє йому під горло. Тихо, тихо, тихо, підбігає до них Риня й намагається їх розвести. Мавпа рукою з ножем різко робить захват Дефіцита за шию і тягне за собою: пішли, сука, да я тебе зараз викину! Мавпа! — кричу до нього, лиши його, чуєш? Мавпа мене не слухає і відтягує Діму на п'ять–шість метрів від нас. Він швидко кидає ніж, хапає Діму за шкірки й спирає його на невеликий металевий парканчик, міцно тримаючи за сорочку, Дефіцит втрачає рівновагу й висить над прірвою.

— Я тебе викину!

— Давай, — каже Дефіцит, — викидай.

— Шо? Шо ти сказав?

— Мені похуй.

— Шо тобі «похуй»?

— Шо ти мене викинеш.

Мавпа пускає його, Діма втрачає рівновагу й перевалюється через металевий парканчик, але — слава тобі Боже! — зачіпляється ногою за пруття й встигає вхопитися ще лівою рукою. Ми швидко підбігаємо, відтягуємо озвірілого Мавпу, який встигає підняти ніж і намагається тепер нас ударити. Допомагаємо вибратися Ді–мі. Кілька секунд, каже Риня, і були б гайки. Мавпа сичить, шо всіх нас повбиває, по одному буду ловити й відрізувати яйця. Да, да, каже малий Машталір і міцно його тримає, повбиваєш, але потім, коли ми тобі дозволимо, а нам кидає: тільки шоб його ніхто не вдарив, чуєте? Не бити. Риня обережно забирає в Мавпи ножа, той помітно здає, потроху заспокоюється. Мавпа, тобі налити? — дивлюся на нього. Да, показує рукою. Я відкриваю другу пляшку й розливаю. Мавпа бере склянку й залпом випиває. Дивлюся на його мокрі бліді губи й мені стає гидко. Всьо нормально? — питаю в нього. Да, малий, всьо нормально, каже він і пускає відрижку. Бере шматок чебурека, роздирає зубами, жирне м'ясо вивалюється йому на світлі штани, але він на це не звертає уваги. А тебе, гівнюк, каже Мавпа до Дефіцита, я викину. Діма злісно зиркає й зневажливо кидає: попробуй. Мавпа знову пробує підвестися, але ноги підкошуються, і він падає на те ж саме місце, рукою хапається за поручні маленької металевої огорожі, але встати не годен. Він шипить, сичить, вичавлює з себе нерозбірливі погрози, фиркає, аж слина розлітається, і плює перед себе. Йдемо звідси, каже Риня, бо це повний аут. Мавпа хапає порожню пляшку «Столичної» й викидає з даху. Він уже себе не контролює, каже малий Машталір. Ми підводимося й покидаємо його самого. Може, заберемо? — дивиться на нас Коновал. Ти його і забереш, відповідає Дефіцит. Ми спускаємося ліфтом, я виходжу на своєму поверсі й заношу додому склянки. Ну шо, пацани, каже усміхнений Діма, гуляємо сьодні? їдемо далі бухати? їдемо, каже Риня. Ми сідаємо в білу «трійку», яку Дефіцит залишив біля п'ятого під'їзду мого будинку. На Коновала чекаємо? — запитує Бо–дьо Машталір. Та пішов він, лох останній, несподівано вибухає Риня. Від спеки нас потрохи накриває, тягне на сон, хочеться пити. На Київській беремо по бокалу холодного приємного квасу, випиваємо, сідаємо в колимагу, їдемо в центр. Так куди валимо? — запитує малий Машталір, коли ми спускаємося по Прімакова до універсаму. Квасити, їдемо квасити, бурмочу я. Риня, який сидить на першому сидінні біля Дефіцита, каже, Толян, не спи, скоро будуть дєвки, чуєш, голі дєвки з о–от так–кими сіська–ми, не спи! Да, я не сплю, я просто дивлюся і бачу цих дєвок! Як ти можеш їх бачити, регоче Риня, ти ж закрив очі? Я всьо бачу. Мене так гребе на сон, що я чую їхні голоси, але не розбираю, про шо вони триндять. Малий Машталір хоче їхати на дальній пляж, Дефіцит кричить, як недорізаний, шо їбав я в рот той дальній пляж, ми вже на ньому недавно були, з мене досить цього, бляха, зоопарку. Несподівано Риня пропонує їхати на Дружбу в ресторан «Калина», там ціни нормальні, водяра хароша. їдемо? Да! Да! — кричать вони. У «Калину»!

Толян, ми приїхали, каже веселий Бодьо Машталір. Я розплющую баньки, мені допомагають вибратися з салону колимаги. Заходимо до ресторану. Сідаємо біля вікна за столик на чотирьох. До нас підрулює усміхнена тьотя в білому фартушку, вона усміхається, і я дивлюся на її великі, як у коня, золоті зуби. Ну й ікла, бля, бурмочу, загризе — не задумається. Пацани регочуть, тільки Дефіцит сидить засмучений. Нам приносять великі тарілки з картоплею–пюрешкою, зеленим горошком, великою відбивною і салатиком зі свіжої капусти, а ще ставлять графин водяри. Я пити не буду, кажу їм, балда розвалюється. Давай пий, каже Дефіцит, попустить. Попустить — значить попустить. За хвилин тридцять–сорок глушимо графин. їдемо тьолок знімати, пожвавлюється Дефіцит. О! — сміється малий Машталір, Діма повертається до нормального життя. А мені вже всьо похуй, каже він, гіршого бути не може. Виходимо з «Калини». Риня каже: нада купити пару пляшок вінчіка, баби ж водку не п'ють. Заходимо в найближчий гастроном і беремо два снаряди дешевого червоного вина. їдемо в центр. Там із тьолками повний голяк, наче вони розбіглися по норах, їдемо на Східний, але там така сама біда: зупинилися біля випадкової карги, але вона така страшна, шо ми мало не повсцикалися зі сміху, фу, алігатор, фу, повзи звідси.

Раптом колимага глохне. Вилазьте, гаркає п'яний Дефіцит, нада штовхнути. Штовхаємо, машина кілька разів ліниво пчихає, але заводиться, Діма на нейтральній тисне на газ, ще раз, ми заскакуємо. Куди тепер? — запитую. Ідемо на Канаду, каже Дефіцит, там тьолок валом. Цей новий мікрорайон, який побудовано на схилі між Східним і Бамом, не дуже я люблю, хіба що круто вставляє швидко їхати по єдиній дорозі, яка веде від магазину «Обнова» вниз до універсаму. Ми заїжджаємо на Канаду, й раптом машина знову глохне. Ти шо, каліка, визвіряється Риня на Дефі–цита, навчися їздити. Виходимо з машини, п'яний Дефіцит відливає на обочині, перед житловими дев'ятиповерховими будинками та перед людьми, які випадково проходять неподалік. Ти шо, даун? — дивиться на нього Риня. А мені похуй, каже Діма й хитається. Ми закурюємо. На дорогу поблизу нас виходять дві симпатичні дівахи, й Риня до них підрулює. Я дивлюся, як він їх зама–лажує, а ті красиво посміхаються. Потім дівахи йдуть дорогою вниз і віддаляються на метрів п'ятдесят. Повз нас проїжджає червона «таврія» й несподівано зупиняється біля тьолок. Із неї виходить середнього зросту штемп у чорних окулярах, цілує блондинку, а її подруга цієї миті показує на нас. Штемп розвертається, і я бачу, як він зневажливо показує на нас пальцями, тіпа, ці лохи до вас, дєвки, чіплялися? Риня на це дивиться, і в нього падає планка. Раптом штемп у чорних окулярах показує нам «фак». Пацани! — як ненормальний ричить Риня, цей лох нас послав! за ним! Ми підриваємося, запихаємо Дефіцита за кермо, а самі щосили штовхаємо з накату нашу колимагу, на ходу заскакуємо в салон. За ними! — кричить малий Машталір. Діма, газу! газу, на! — кричу я. Швиденько, поки вони не звалили! Діма, йобтвою мать, кричить Риня, вони вже внизу, зараз відірвуться! Діма тисне на газ, дає копоті, і ми на шаленій швидкості летимо до універсаму. Червона «таврія» зупиняється на повороті, пропускає тролейбус, і ми до неї швидко наближаємося. Раптом вона рушає, об'їжджає велике кільце і повертає у бік Будинку культури «Текстильник». Заріжу підара! — кричить Риня, я тебе сука закопаю да я тобі гланди через жопу повириваю а якшо ти обісрешся то заставлю зжерти своє лайно да я тобі гадьониш всі ребра поламаю шоб у тебе рак мозгів почався щоб тебе кожного дня в жопу трахали щоб тобі рідна мама їсти фуфєл не давала щоб ти гнида все життя на таблетки працював ах ти ж пі–дар вошивий лосіна нєобузлая да я тебе… Ми вискакуємо на вулицю Енергетичну, на якій розміщене велике кільце, але його не об'їжджаємо, як це потрібно робити, а обгинаємо з іншого боку — по зустрічній смузі і скорочуємо дистанцію. Прямісінько повз нас пролітає «рафик», і я встигаю помітити, як водій показує нам кулака. Діма, газу! — кричить малий Машталір. Дефіцит дає копоті і наша колимага швидко наближається до тих ублюдків. Риня відкручує віконце у дверцятах і бере в руку пляшку вина, яке ми купили на Дружбі. Між нами й «таврією» приблизно двадцять метрів. Дистанція скорочується. Риня реве на всю вулицю, і жбурляє пляшкою в машину, але вона не долітає, розбиваючись на асфальті. Толян, давай другу пляшку, гукає мені. Простягаю йому снаряд. Риня висувається з вікна, тримаючи пляшку в руці, як протитанкову фанату. Ми зрівнюємося з «таврією», але між нами біля двох метрів.

— Діма, підрулюй до них! — кричить Риня. Наша колимага наближається, і цієї миті Риня б'є пляшкою по капоті «таврії». Лох різко натискає на гальма, вискакує з машини й репетує на всю вулицю. Дефіцит зі страшними скрипами також гальмує, і ми вибігаємо.

— Це мого тата машина! — від розпачу волає мудак у чорних окулярах. — Що скаже тато?!

Риня підскакує до нього й з усієї сили б'є в табло, да я в рот їбав твого тата, придурок! Із «таврії» вилазить ще один фуфєл. Я швидко оббігаю нашу «трійку» і з ноги заряджаю йому в коліно, він згинається і йойкає від болю. Машталір коротким прямим вирубує його. У цей час Риня пресує того вилупка, який на Канаді показав нам «фак». До Рині долучається п'яний Дефіцит і копає лежаче тєло, яке верещить, ніби недорізане порося, й закривається своїми каліками. Тьолки в салоні «таврії» відкрили сосальники: люди! хто–небудь! рятуйте! Ми закриваємо двері, щоб їх не було чути. Повз нас проїжджає набитий людьми тролейбус і раптом збавляє хід. Діма Дефіцит підбігає до нього й починає товкти по металевому корпусу кулаками, переляканий водій дає ходу. Круті педалі, пака в лоб нє далі! Малий Машталір дивиться на пасажирів, зупиняється поглядом на одному з них і горланить «чьо пасьош, ублюдок? траву пасі!»

— Звалюємо! — кричить Риня. Ми штовхаємо колимагу, вона заводиться, сідаємо й їдемо по Енергетичній у бік універсаму. Потім звертаємо на Прімакова, а далі — на Київську.

Заїжджаємо в моє подвір'я, Діма виключає двигун. Ху, каже він, покаталися. Пауза. Малий Машталір тихо регоче, за ним Риня і я. Дефіцит дивиться на нас, харя його схожа на табло дауна, кліпає п'яними очима і собі гигикає.

— Як ми того лоха, а? — сміється Риня.

— Да, — каже Бодьо, — красіво.

Пауза. Мовчки куримо і знову час від часу сміємося. Пацани, може, по пивасику, бокаль–чик–другий — пропоную їм. Вони погоджуються, Дефіцит закриває колимагу, ми йдемо в найближчий магазин, набираємо купу «жигулівського». Від перших кількох ковтків відчуваю пожвавлення руху крові, а потім — повний форсаж. Заєбі–толз. Допізна сидимо за столиком, Дефіцит пару разів ходить стругати, накрило, бідаку. Машталір звалює додому, каже, водяру з пивом не мішаю. Ми лишаємося утрьох — мертвий Діма, який спить за столиком і намагається крізь сон говорити, я і Риня. Як ти думаєш, запитує Риня, йому гайки? Пауза. Думаю, да; хай жениться… а потім розведеться.