home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



8

До тебе телефонувала Ляня, каже матір. Ну і шо? Через смуток ні з ким не хочу бачитися. Дивлюся у вікно. Матір крутиться коло мене, дістає нудними запитаннями, докорами. Чоловік у чорному блискучому костюмі (мабуть, дуже дорогий), з паличкою у правій руці йде по доріжці, говорить до перехожих, і вони одразу починають йому щось пояснювати, показувати руками в напрямку заводу «Оріон», бачу, як він дякує легким кивком голови й прямує далі. Пильніше розглядаю незнайомця, аби не чути нарікання матері, що знову її не слухаюся, легковажно ставлюся до навчання, прогулюю пари в петеу (які в дулі пари, ма, зараз канікули!). Курю на кухні при відчиненому вікні й думаю, звідки приїхав цей багатий дядя. Одразу видно — не місцевий, мало того, він не з України, а значить, у нього бабла — кури не клюють. Ти став неконтрольований, свариться мати. Незнайомець у чорному дорогому костюмі зникає з поля зору. Я переводжу погляд на випадкову тринадцятилітню дівчинку з порожнім целофановим кульком, який надувається на вітрі, як маленький парашутик, вона йде вбік гастроному «Київ». Мабуть, батьки дали їй завдання купити продукти: сир, сметану, ковбасу, іншу біду. Ти мене не слухаєш, каже спокійнішим голосом мати. Як мене все це ковбасить. Толя, кладе мені руку на плече, а потім спирається головою, чому ти такий? Я не хочу говорити, уникаю відповідей. Пауза. У кімнаті спить її смердюче чьмо, закінчений алкаш із хворими на грибок ногами, і вона з цим змирилася. Дивлюся на меланхолійне, зажурене обличчя матері, на блукаючий, розгублений погляд, яким вона обводить інтер'єр кухні, поскладані чисті баняки, на білу скатертину на столикові та невелику вазу з засохлими квітами. Про що вона думає? їй подобається таке життя? Толя, знову озивається вона, я так хочу, щоб ти був щасливим, щоб у тебе все було добре. Як я хочу, щоб вона зараз мовчала. Синок, ти ж бачиш, який зараз жорстокий, цинічний світ. Заткнися, навіть не знаю, як із мене вискакує це слово. Пауза.

— Що? Що ти сказав? — відсторонюється мати й стає переді мною в такій позі, ніби хоче накинутися. — Ану повтори…

— Я нічого не говорив.

— Що ти сказав?! Шмаркач! — визвіряється. Залишаю її на кухні, а вона вслід мені кричить «вернися!», «негайно вернися!», я швидко натягую на себе футболку, переодягаю штани, взуваюся, під обстрілом її криків вибігаю з квартири. Хай свого алкаша пресує, а не мене. Виходжу надвір. Чиркаю сірником, легкий прозорий вогник спалахує, підношу його до цигарки, затягуюся. Сідаю на лавці під під'їздом, дивлюся на сусідських дітей, що тягають на довгих мотузках іграшкові вантажні машини, в кузовах яких поскладані камінці. Толя, пішли додому, здригаюся від голосу матері, яка непомітно виходить з під'їзду. Чьо тобі треба? Пауза. Під козирком під'їзду вона стає у войовничу позу, руки кладе на пояс, як наглядач у колонії. Я сказала пішли, гнівно дивиться на мене. Йди звідси! — гаркаю на неї, підриваюся й звалюю. Певний час іду й не знаю куди. Мене веде гнів. Тільки наприкінці мого п'ятипід'їздного будинку отямлююся й думаю, що робити далі. Зустрічаю знайомого пацика, який навчався в сусідньому восьмому класі 20–ї школи, поки нас звідти не викинули за «нехорошу» поведінку, тру з ним про всілякі дурниці, аби тримати розмову. Він розповідає свіжий анекдот, але я погано слухаю, бо мій дашок зайнятий тим, куди подітися. Раптом я згадую, що зранку мав приїхати Риня, швидко прощаюся і йду до Івана, який живе неподалік. Зараз тільки 11–а, певно, він уже в Тернополі, поїзди приходять переважно зранку. Дзвоню в його двері, ніхто не відчиняє. Прислухаюся. Здається, тихо. Дзвоню ще раз, протяжно, довго. Чути шум, наче тече вода, невдовзі спрацьовує замок, двері трішки відчиняються. Переді мною показується голова, обмотана рушником, врешті я бачу мокре обличчя Рині. Завалюй, каже він і йде у ванну. У вітальні стоїть велика ще не розпакована спортивна сумка, на журнальному столику безлад: розкидані журнали, фотки, пара чистих шкарпеток, горнятко з недопитою кавою, надгризений бутерброд.

— Ну, розказуй, — заходить до кімнати Риня й посміхається.

— Це ти розказуй.

Риня каже: Толян, мене накрило, я втюрився, як останній лох, мені все по–барабану, Інгрід, яка це тьолка! Пацики там нормальні, як і в нас, так само москалів ненавидять, райони на райони не б'ються — це палеоліт, в основному — на тачках по чотири–п'ять чоловік, струя в них серйозніша, ніж у нас, майже всьо є, он фланелеві сорочки, купуй — не хочу, на кожному кроці; в мене була така смішна історія, ну, ти ж знаєш, я поїхав у своїх старих подертих кросах «томіс», а в них цього нема. До мене один естонський па–цик причепився, шоб поміняв кроси на його «саламандри», а мені шо — майже нові туфлі тепер маю; пауза; а як ти, Толян? чьо під очима жовте? з ким пиздилися?

— Да, була тєма, в одному селі з Коновалом попали під роздачу.

— Він ше живий?

— Да, поки не вмер, — відповідаю. Він пропонує заварити каву, не відмовляюся. Йде на кухню, чую, як наливає в чайник воду, чиркає сірником, запалює камфорку.

— Хто з наших є? — запитує голосно з кухні.

— Всі! — кричу йому, бо вуличний шум, який проникає до кімнати через відчинений балкон, приглушує наші голоси. Невдовзі Риня заносить дві чашки з кавою, ставить на журнальний столик, із моєї ненароком проливає каву на журнал, але на це не звертає уваги.

— Ну, як ви жили?

— Да ніяк, вчора якусь курку знайому Дефіцита, натягнули на дальньому пляжі, уявляєш, малий Машталір з нею майже дві години триндів.

— Сили береже? Для боксу? — регоче Риня, — ну хай береже, тільки шоб сперма в мозґи не вдарила.

П'ємо каву, Риня знову розповідає про Естонію: Толян, я від цієї країни все більше випадаю в осад, мабуть, буду звалювати туди жити, вже навіть шуршав про отримання громадянства, естонці класні, але, бляха, такі націоналюги, шо це просто торба, вони всіх слов'ян витурюють; може, це й правильно? не знаю; пауза; там можна бабки робити, під боком фіни, дебіли рідкісні, уявляєш, люблять, козли, бухати… і в себе водку заборонили; є в них після цього олія в голові? Риня, я звалив з дому, несподівано кажу йому, і не маю де жмти. Впадеш у мене, пропонує він, мої старі сьогодні зранку в село до бабу–лі нюхнули на тиждень. Через хвилин двадцять озивається телефон. Риня бере слухавку, переводить погляд на мене, каже «його нема», «да», «обов'язково» й показує пальцем, що питають за мною. Це мати. У мене знову починається депресняк. Риня дивиться на мене потухлого й каже: тобі, Толян, на сьогодні нада свиню. Здивовано підводжу голову. Да, да, сьогодні на ніч, вони, курви, заспокоюють — це як ліки. Може, подзвонити до Ляні? — запитує й іронічно прикушує верхню губу. Здригаюся і розгублено розводжу руками. Згадка про Ляню ще більше пригнічує, але відчуваю, що хотів би зустрітися. Ясний перець — ця мантелепа глибоко залізла мені в душу. Риня бере телефон і каже, що дзвонить до Ляні, Толян, що скажеш, прийдеш, добре?

— Не знаю.

— Шо тут знати? — насідає Риня, — я ж тобі не пропоную з нею розписуватися, просто витягнеш її з хати, приведеш сюди, яйця підкотиш і відведеш назад, тут нема шо знати.

Я кажу, що мені доведеться знову чесати їй на вушко всіляку муру, в яку вона навряд чи повірить, казати, що люблю, не можу без неї, а цього робити не хочеться. Риня сміється: Толян, вони всі це люблять слухати, вони без цього не можуть, з ними тільки так треба, як ти цього не доганяєш, вона ж буде щасливою, коли їй вішатимеш лапшу на вуха; це ж елементарно, ват–сон. Добре, я піду до неї. Він набирає її номер: «Ляня? привіт, це Риня, як поживаю? нормально, а як ти? Молодець»; пауза; «Іра питала? на днях знайду її»; пауза; Риня сміється, час від часу каже «да», «класно» і раптом — «маленька, дати Толяна?» — зиркає на мене й показує пальцем вгору, тіпа всьо йде класно. На, говори, простягає слухавку.

«Ало», — кажу ніби чужим голосом.

«Ти?» — дивується Ляня.

«Да».

«Я до тебе дзвонила, а тебе ніколи нема, тільки мама. Дурачок, чьо ти ховаєшся від мене? А? Я ж тебе не забула…» Від цих слів по моїй спині починають бігати мурашки.

«Ляня, я…»

«Нічього не говори», — перебиває. Мною трухає, серце, таке враження, зараз к кібєням вискочить. «Ти прийдеш до мене?»

«Да».

«Коли?»

«Після сьомої».

«Не обманюєш? Я тебе буду чекати. Прийди, я тебе прошу. Прийдеш?»

«Да».

«Па», кладе слухавку. Риня дивиться на мене й сміється: в тебе навіть табло посвітлішало, ато ходив такий, ніби арматурою огріли. Пауза. Риня, дивлюся йому в очі, здається, мені настали ласти, я знов у цю суку втюрився.


предыдущая глава | Пацики | cледующая глава