home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



25

Те, що розповів Діма…

Я не знаходжу слів. Я — в осаді. Мені наче вирвали серце. Я два дні не міг у це вкурити. Мене, бляха, наче живцем закопали, а на завершення ще й помочилися на мою могилу! Дефіцит сказав достатньо, щоб я навіть не дивився в бік Ляні. Вона два місяці тому волочилася з Петром Григоровичем, і він зробив із неї звичайну підстилку: Ляня настільки опустилася, що до неї ходили ше кілька пациків. Одного разу, розповідав Діма, я випадкового пішов із Петром Григоровичем до неї додому, бо там мав бути Валік. Шо він там робив, ти, думаю, доганяєш? — сказав Дефіцит. Толя, забудь про неї. Петро Григорович із нею витворяв усе, що хотів… УСЕ, ЩО ХОТІВ… — зробив він наголос на останніх словах. Торба! Це просто торба…

Розповідаю про це Рині. На Риню ця новина діє, як шокова терапія. Він розгублено дивиться на мене й мовчить із таким виразом обличчя, ніби щойно вдуплився в найскладнішу математичну теорему. Від цигаркового диму в моїй кімнаті нема чим дихати, і я відчиняю вікно. Зранку не перестає дзеленчати телефон, але я не підходжу, оскільки знаю — це Ляня. Я ж їй сказав, що буде пізно. Хіба це не зрозуміло? На програвач ставлю платівку «Deep Purple», підводжу голку, вона плавно лягає на поверхню й міліметр за міліметром наближається до звукового поля. Зараз буде одна з моїх улюблених речей — «Голос пращурів» із симпатичними бахівськими фокусами Яна Ділана. Композиція починається заголосно, й Риня просить зменшити звук, бляха, ти скоро станеш старим дідом, якого все дратує, гнию на нього. Сьогодні йдемо на Старий парк, каже він. Де збираємося? — питаю, аби бодай так звільнитися від думок про Ляню. Біля Будинку залізничників, туди підвалять всі, а наш збір — тут, у дворі, біля столика, пішки підемо звідси.

— Хто буде?

— Прийдуть зі Східного, з Глибокої, пару пациків із Центру, Скруту. Зробимо їм, як ти любиш казати, повне Дахау.

— А Старий парк буде? — сміюся, бо уявляю, як ціле стадо народу підтягнеться, а тих, кого нада валити, нема.

— Вони самі назначили, — Риня сидить за моїм письмовим столом, розглядає наші спільні фотографії, де ми лежимо на березі літнього озера, і в дивній усмішці скалить жовті зуби, — навіть не вірю, що з того часу минув рік.

— Да. Цілий рік. Шо думаєш робити цього літа?

— Поїду в Естонію.

— До Інгрід?

— Да, відразу після практики.

— Але ж там зараз неспокійно. Горбачов може війну почати.

— Це в Талліні може бути неспокійно, а в Хаапсалу нормально, якшо буде війна, то замочу одного москалика, й мені за це воздасться, — він легко посміхається й додає, шо я не Боря Гебельс, мені біля прапора стояти не треба. Знову озивається телефон. Я кажу — це вона, задовбала. Риня сміється і пропонує поговорити, бо не будеш усе життя ховатися від баби. Хто ховається?! Вона мене дратує! Ця нікчемна курка, якій я сказав: признайся, бо буде пізно.

«Да», — беру слухавку.

«Толя… це я».

«Хто я?»

«Ти що, мене вже не впізнаєш? — тремтить її голос. — Це я — Ляня. В тебе нема настрою?»

«Я зараз зайнятий. Шо ти хотіла?»

«Як ти зі мною говориш? Невже ти думаєш, що мені від тебе щось треба?»

«Ляня, якшо маєш справи — кажи». Вона замовкає, важко сопе; все, як раніше — стогони, сльози, ридання й пошмаркування. «Ти прийдеш до мене?»

«Не прийду».

«Чому?»

«Я до тебе більше не прийду. Хочеш потрахатися? Знайди когось іншого». Кладу слухавку й відчуваю, як по моєму тілу бігають мурашки. Телефон знову тарабанить. Беру слухавку й одразу кладу. От курка тупорила, вівця вперта. Через годину заходить малий Машталір, каже, що всі наші в зборі, пора виходити. Я витягую з–під ліжка фанерний ящик із необхідними «інструментами» й довго вибираю, що взяти: ланцюг чи кастет. Риня бере кастет, захоплено дивиться на нього, зважує руку, каже: Бодьо, як думаєш — коли з бокового зарядити, з усієї сили, що буде? Тут може бути тріщина щелепи, показує Машталір по своєму обличчі, ну, про зуби я навіть не говорю, а тут — у цій точці — щелепа може вискочити і порветься сухожилля, це вже серйозно, але в тебе такого удару нема. У мене нема!? Гоніш, сміється Риня. Машталір із легкою усмішкою підходить до нього і дружньо, наче хоче сказати «ти синок у цих речах», плескає його по плечу. Як у Тайсона? — підйобую Риню. Да ну вас, Риня підводиться з–за столу, йдемо. Вивалюємо з під'їзду й прямуємо до столика під вербою. Серед присутніх шести–семи пацанів я не помічаю Петра Григоровича. Питаю в них, чого його нема, він шо, боїться? Риня пирскає зі сміху. Діма Дефіцит здоровкається зі мною, потискаючи руку, й відповідає, що той приєднається до нас біля Універсаму з кількома штемпами з Чалдаєва та Енергетичної. Невдовзі підходить ще четверо знайомих пациків із Молодіжної й двоє з Тинди. Ми вирушаємо пішки у Старий парк. За хвилин п'ятнадцять, навпростець через Бам, виходимо на зупинку «Чалдаєва» й по тротуарній доріжці, що тягнеться уздовж проїжджої частини вулиці, прямуємо вниз до наступної зупинки «Універсам», де маємо зустрітися з іншими штемпами з нашого масиву. Попереду, за метрів двісті, бачимо величезний кагал людей. Наближаємося й упізнаємо: це пацани з нижнього Баму, і з ними Петро Григорович. Дефіцит голосно гукає, один із них, що йде позаду, обертається і спиняє всіх решту. Ми підходимо й вітаємося. Я приємно здивований: помічаю Борю Гебельса, перекидаємося кількома словами. Петро Григорович стоїть разом із Валіком далеко попереду, легко киває мені головою, я роблю вигляд, ніби цього не помічаю. Нас стоїть табун чоловік сорок, і з вікон будинків за нами стежать мешканці. Кажу Дефіцитові, ми привертаємо увагу. Діма пропонує поділитися на дві колони і йти різними дорогами: одна — заходить у Старий парк біля автобусного парку, тим самим робить чималий гак, а інша — біля Універсаму — й одразу розчиняється в тихих вуличках приватного сектору, які приведуть до Центрального стадіону, 1–ї бурси і Будинку залізничників. Риня і ще кілька пацанів протестують, бо колона, яка піде біля автопарку — прибуде невчасно, а тоді вже може бути пізно і нашим відвішають по повній програмі. Вирішуємо в Старий парк заходити з боку Універсаму, але розсипатися по вуличках групами по десять чоловік.

Мовчки курю й думаю про нашу війну зі Старим парком. Зараз не ті пішли війни: мляві, нудні, про них забуваєш наступного ж дня. А колись, колись було все не так. Остання війна наприкінці вісімдесятих між Східним і Новим Світом: сторони виставили по двісті бійців. У Комсомольський парк різними вулицями рухалися величезні колони по п'ятдесят–сімдесят чоловік віком від тринадцяти до тридцяти років. З Нового Світу йшли — Хвалибога, старший і молодший Горохи, Радик Чорний (мій колишній сусід, ще коли ми жили на Березовій), Ткачук, Кактус, Погорілий, Ігор Ліник, а за ними Орест Крупіта, Петлюра, Новіков, Коля Пиріжок, Кєша Марадона, який класно грає у футбол, Штепа, Рудя, Петруха Допобачення, якого наступного дня мєнти їбошили молотком по п'ятках і він не витримав — багатьох здав із Нового Світу, Кудря–шов, Граф, а за ними Григорів, Діма Планка, Льоха Адідас, Кульчик, Дмитрашко й багато інших — усіх, ясний перець, не згадаєш. Зі Східного були — Адвокат, покійний Чернець, Затон–ський, старший і молодший Біби, Лисий, Денека, а за ними — Вася Чілі, Ява, Боря Депутат, Гуня, бригада Кашкета — Толя Кашкет, Стаднік та інші пацани, а за ними Бабай, Кіт, Мартік, Пупсік, Єфремов, якого сокирами зарубали чотири місяці тому в кутківецькому лісі, Курас, Шева. З Ковпачка(Частина Східного масиву (називається від імені вул. Ковпака) — підтягнулися старший і молодший Пінгвіни, Покуйовий, Андру–сишин, Кавалок, якого недавно посадили (поп'яній він лупонув на бульварі імені 50–річчя СРСР продуктовий магазин, а потім на вулиці Лесі Українки магазин «Меблі», де заснув із пляшкою пива на дивані; так його й пов'язали). З Глибокої — прийшли близнюки Будзуляки, Черчіль, усіх не згадаєш. А з Баму, який вписався за Східний, — прийшли старший і молодший Машталіри, Мавпа, Франьо, Ріпчик, Кнопка, старший і молодший Мухи, Підпригора, Остапенко, Малін, а за ними старший, два середні й два молодші Остяки, Пєкарь, Столяр, Іван Кидало, Смага, Боднар, Яцик, а за ними Руля Каліка, Зварич, Орлов, хто ще? Скочиляс, Іванов, Станкевич, усіх не згадаєш, навіть були деякі шмаркачі мого віку, й ми їм потім заздрили. На Східному, біля ресторану «Росія», в якому колись пацани відпиздили вискочку Валерія Лєонтьєва, Адвокат із натовпом перевернув міліцейський «бобік», який намагався розігнати народ; народу, ясний перець, така муля не сподобалася, й народ рвонув до місцевого опорного пункту, де відпиздив чергову частину, позривав із вікон ґрати, побив скло, пообписував усередині стіни, обісцяв кабінети дільничних, фараонам пообривав погони, а Вася Чілі плюнув у пику начальнику чергової частини (його на другий день взяли). Потім приїхало кілька взводів у касках і з великими металевими щитками, а за ними купа «бобіків» із мигалками, а за ними пожежні машини, котрі лупили в народ могутнім струмом води — з тридцяти метрів збиває з ніг; і народ почав відступати, поволі розсіюватися, оскільки найближчі квартали вже були оточені міліцією та внутрішніми військами, які все прибували та прибували; а потім почалися облави одразу в кількох масивах — на Східному, Бамі, Новому Світі, Глибокій, у Старому парку. Фараони шастали вулицями, провулками, перетрусили кожне подвір'я, дурнуватими запитаннями докучали дворовим компаніям, а потім у фараонів з'явилися списки з довгою чередою прізвищ і поганял тих, хто брав участь у тому вечорі, й почався новий шмон, нова хвиля арештів. Багатьох тоді посадили. Того ж незабутнього вечора, пригадую, до мене прибіг малий Машталір, у мене тоді зависали Риня й Коновал, я сказав Боді — ти був з нами, моя мати це підтвердила, а вітчим посміхнувся й змусив нас грати з ним у шахи, а через півгодини припхався наш дільничний капітан із двома чи то єфрейторами, чи то сержантами й почав ставити свої підступні, двозначні запитаннячка, і вітчим сказав йому, не блатуй, начальник, чьо під малих мутиш, і капітан запитав у вітчима, чи той сидів, і вітчим назвав статті, за якими сидів, а потім сказав, що цілий вечір малі (показав на нас) були тут і грали з ним по черзі в шахи; як виявилося, в тих блядських списках був малий Машталір, і навіть я з Ринею, хоча нас у тій катавасії й близько, на жаль, не було, про війну ми ще нічого тоді не знали; значно пізніше пацани казали, що фараони ловили всіляких гнид, які з переляку видавали всіх, про кого бодай трішки чули.

Петро Григорович і Валік опиняються в нашій колоні і йдуть одразу за Юрою Пижем, Дефіцитом. Поруч із ними валить Коновал, він сьогодні, як не дивно, не вмазаний. Я, Риня, малий Машталір, Гебельс і ще два штемпа з Молодіжної(Спальний район у Тернополі) йдемо позаду. Спостерігаю за Петром Григоровичем і кажу Рині, що зараз би його прибив. Він мовчки на мене дивиться і мовчить. Петро Григорович говорить із Валіком, повертає до нього голову, і я бачу, як краєм ока він стежить за мною. Невже здогадується, що я знаю про нього і Ляню? Раптом Риня каже, я тебе розумію, але ти маєш узяти себе в руки; Толя, це було до тебе, і Петро Григорович не міг знати, що ти з тією каргою будеш зустрічатися, так шо його вини я не бачу; пауза; хоча, це, мабуть, так написано на небі, Петро Григорович не може бути твоїм другом, це такий тупий і неписаний закон природи, якщо між мужиками пройшла баба — вафлі, вже нема дружби; пауза; Толян, тобі нада про все це забути. Да, відповідаю Рині й замовкаю. З одного боку, розумію, що Петро Григорович мені і не думав робити за–падло, але з іншого… бляха, я більше не можу, не хочу бачити цю людину, дивитися їй в очі, слухати її розмову чи спостерігати, як вона біля мене сміється, курить, жартує, гнівається чи просто перебуває поруч; ненавиджу все, що з ним пов'язане, — його звички, улюблені слова чи цигарки, колір волосся, вираз обличчя, хитрі очі, врешті, його дебільний одяг; а манера Петра Григоровича одягатися вже давно мене дістала: ці галімі панти ходити в крутому чорному костюмі і в лакованих туфлях без шкарпеток… інтелігент зачуханий, дешевий фраєр! Я тримаю кастет у кишені катонового куртяка, стискаю, від гніву мною трусить. Ледве себе стримую, щоб не підійти до Петра Григоровича і не зарядити йому в диню. Проте розумію: якби таке сталося, я був би неправий.

Виходимо до Центрального стадіону. Дефіцит підіймає вгору руку, аби всі зупинилися. Він каже, що нам не нада великим табуном маячити, аби не привертати увагу фараонів. Ми зустрічаємо трьох знайомих пацанів зі Старого парку, які є нормальними штемпами і з нами в мирі, дружньо перекидаємося словами. Чьо вас так багато? — запитує один із них. Ваших шакалів виловлюємо, каже Дефіцит. Ну, втручається в розмову інший, якшо вони заслужили, хай буде так. Ми з ними прощаємося, й вони відходять по своїх ділах. Біля кас стадіону бачимо натовп, чоловік до тридцяти. «Старий парк!» — кричить Пиж. Дурак ти, зупиняє його Коновал, це наші, зі Східного, а он там і пацани з Глибокої. Раптом помічаємо між ними метушню. З того табуна махають і кричать «сюда! сюда!». Високий шланг гукає, що Старий парк тут — із іншого боку Будинку залізничників. Невдовзі з'являються ще дві наші групи, вони вирушають з тилу до Будинку залізничників, аби відрізати уйобкам дорогу до кварталів приватного сектору. Ми підходимо до пацанів зі Східного й Глибокої. Один із них, з металевими верхніми зубами, які поблискують у темряві, захекано каже, що Старий парк уже в зборі, їх чоловік тридцять. «Ім вафлі!» — кричить Риня. Раптом усі біжать, кілька голосів далеко попереду ревуть, як ненормальні. По дорозі їздять машини, тролейбуси, з них дивляться перелякані обличчя. Ми підбігаємо до Будинку залізничників, а на сходах п'ятеро пацанів валять лежачого ногами. Навколо божевільний хаос, метушня, крики, зойки, в метрах п'яти від мене на колінах стоїть незнайомий штемп і витирає закривавлене обличчя, до нього підбігає лисий товстун у чорному спортивному костюмі — з ноги заряджає йому у вухо й біжить далі.

— Вони там! — чути грубий голос попереду.

— Всі сюда!

— Вони у дворі!

Забігаємо за Будинок залізничників, і я не розумію, де «наші», а де «чужі». Бачу, як одного при–дурка Дефіцит, Коновал і ще два штемпа притискають до стіни, і той плаче, просить не бити. Він падає на коліна й благає його відпустити.

Підар! — кричить Коновал і копає в голову, підріла! там твоїх кєнтів валять, а ти, сучяра, тут, на хуй, соплі пускаєш, на, сука! на! — мочить того ногами. Метрів за десять переді мною також валка. Звідти виривається незнайомий пацан і біжить прямісінько на мене, ніби інстинктивно б'ю прямим, затиснувши кастет, у незнайоме табло, під моєю рукою чужа білобриса харя чвакає, повільно осідає, тіло, як важкий мішок, звалюється на землю, чути важкі зойки від болю, заряджаю придуркові по голові з ноги й біжу далі.

— Молодець! — плескають мене по плечі, але я не знаю хто.

— Де вони всі? — питає здивований Риня.

— Розбіглися, — каже штемп із Глибокої.

Я так нікому по балді нормально і не дав, зиркає навколо Риня. Несподівано всі підриваються й біжать невеликою вулицею в глиб Старого парку. Смикаю одного з Баму за руку й питаю «шо за хуйня?», він каже, за квартал звідси бачили, як ті козли збираються. Ой бля! Позаду мене чути дикі крики «мєнти!», обертаюся, під Будинок залізничників із різних боків під'їжджають два «бобіки» з мигалками. Всі кидаються врозсипну, наче зараз має вибухнути бомба. З Ринею даємо дьору, спереду помічаю малого Машталіра, Дефіцита й Коновала. Пижа ніде не видно. Пробігаємо услід за іншими невеличкий квартал і за рогом, з боку парку Слави прямісінько на нас їде ще один «бобік» із мигалкою. За мною! — кричить Риня. Ми залітаємо в один із провулків, на ходу перескакуємо через паркан і біжимо городами. Тікати важко, бо земля під ногами скопана, наче на днях садили картоплю.

— Де Коновал? — запитую в Машталіра. Он, біжить за нами, каже він. Я обертаюся й бачу, як Коновал перелазить через паркан і падає на землю. От каліка, регоче з нього Риня. До нас прибивається ще невеличка група пацанів із Коновалом, двоє зі Східного й четверо з Баму. Де Юра? — запитую в Коновала. Я бачив, як він перебіг через дорогу, мабуть, ховається на Глибокій. Бовдур! — каже Риня, його ж там легко буде зловити. Там у нього родичі живуть, озивається Машталір, ніхто його не зловить. Риня підіймає вгору руку. Ми затихаємо й присідаємо за парканом, аби нас не було видно з вулиці. Метрів десять повільно проїжджає міліцейський «бобік», плавно освітлюючи простір перед собою. Гул машини невдовзі віддаляється, але, як на зло, в сусідньому дворі озивається злий пес, а за ним інші. Риня перескакує через паркан і виходить на вулицю, каже, що, здається, нема нікого, ми швидко подаємося за ним. Далі вулиця веде під незначним кутом вниз і Бодьо Машталір шепоче, що так ми вийдемо до автобусного парку. Коновал пропонує повернути праворуч, буде ближче до універсаму, звідкіля спокійно доберемося через нижній Бам додому, на Київську. Кількома темними, глухими вуличками, на яких не видно ані душі, проходимо углиб масиву й наближаємося до того провулку, де нещодавно перестріли Чихаренка й дали йому по балді. У дворі п'ятиповерхового будинку бачимо кілька червоних вогників від цигарок, чути розмову. Малий Машталір зупиняється, примружує очі, вдивляється в темряву, шепоче: пацани, здається, це шакали зі Старого парку. Ми одразу пожвавлюємося, збираємося в купу й спрямовуємо погляди туди, звідки линуть голоси. Тихо, шепоче Риня. Валимо їх? — запитує Діма Дефіцит. Да, відповідає малий Машталір. Підбігаємо швидко й несподівано, вони навіть не встигають підвестися з–за дерев'яного столика.

— Добрий вечір, дорога редакція, — підвалює Риня й хапає одного чорта за волосся, б'є його головою об стіл, від чого всі інші зіскакують на ноги.

— Сидіти, шакали! — кричить малий Машталір.

— Як ти мене назвав? — наближається до Боді дилда з обстриженою головою, — да я сидів!

— Ну і шо, шо ти сидів? — хапає малий Машталір його за жбари, — а я не сидів, серйозний штріх, да? може, вийдем?

— Давай вийдемо! — відповідає він, довгими, худющими ногами переступає через лаву й відходить у бік пісочниці.

— Пацани, тихо! серйозний пацик попався, да, чювак? — звертається Риня до незнайомця, — де мотав? із ким мотав? чьо мовчиш? обісрався?

— Я з цим розберуся, — показує лисий на малого Машталіра, — а потім з тобою.

— Без питань, на, — кланяється перед ним Риня, — тільки ти спочатку не помри.

Бодьо стає навпроти шланга. Незнайомець одразу накидається на малого Машталіра з кулаками, але Бодьо легко від них ухиляється й несподівано завдає противнику прямий у шнобак.

— Перший! — кричить Дефіцит, — Бодьо, вали його! Вали!

— Зламай йому ключицю! — чую голос Рині. Шланг витирає юшку й знову накидається на Бодю. Машталір легко відхиляється від хаотичних ударів і щоразу «ламає» його контратаками. Через п'ять хвилин незнайомець помітно здає й пропускає удари, майже на них не реагуючи, так, наче вже не має сили продовжувати.

— Ламай йому руку! — кричить Дефіцит.

— Ключицю! — не відстає від Діми Риня.

— Ставлю десять баксів, шо Бодьо зламає йому руку, — сміється Дефіцит.

— Ставлю на ключицю, — каже Риня. Незнайомець втухає з кожною хвилиною все більше. Вигляд його геть нещасний і побитий. Раптом він дістає ножа (метал поблискує в темряві) й тримає перед собою, наче жде, коли Бодьо на нього накинеться.

— Пацик витягнув жало! — каже Риня. Дефіцит дістає свій ніж і пропонує його Машталіру.

— Я його без ножа зроблю, — відповідає Бодьо й по–боксерському танцює навколо противника. Незнайомець підступає на крок до Машталіра і викидає руку, ніби хоче його вколоти. Машталір блискавично швидко вивертається з–під ножа й наносить серію ударів по корпусу й голові. У шланга підкошуються ноги, Машталір б'є ногою з розвороту по щелепі. Шланг розпластується на землі біля пісочниці.

— Вставай! — кричить до нього Риня, — бичяра, вставай! скільки можна загоряти! — Той поволі підводиться, затиснутий у руці ніж плаває перед Машталіром.

— Бодьо, ламай! — горланить Дефіцит. Машталір вичікує зручний момент, коли противник намагається його вдарити, з розвороту хапає дилду за руку, перекручує й — ой бля — ми бачимо, як з усієї сили скидає її собі на плече й різко тягне вниз.

— А–а–а! — репетує шланг, — моя рука! а–а–а! бля, рука! суки!!!

— Я виграв, — каже Дефіцит до Рині й додає: з тебе десять баксів. Шланг падає на коліна й боляче скавулить, тримаючи зламану праву руку в лівій. Його кєнти, які виглядають як перелякані кошенята, так і сидять за столиком, сполохано зиркають на нас, а при зустрічі поглядами з Машталіром чи Ринею відвертаються. Чьо па–сьош? — чьмирить Дефіцит одного з них. Ей, ублюдки! — говорить до них Машталір, викличте лікаря, в темпі! бігом! Ми покидаємо дворик і йдемо на Бам. Мені з голови ніяк не виходить картина того, як Машталір зламав руку тому довгому штемпу, мабуть, інші також про це думають. Біля універсаму Риня в Боді запитує: сукин ти син, не міг зламати йому ключицю?


предыдущая глава | Пацики | cледующая глава