17

Мовчки курю й дивлюся собі під ноги: між моїми коричневими «саламандрами» по асфальті повзає кілька мурашок, я назбирую в роті слину й пускаю на них «бомби», одна з них накрила мурашку біля правого мешта, інші ж ніяк не можуть утрапити в ціль. З нудьги хочеться комусь дати по балді. Ми чекаємо на Чихаренка, як чекали на цю жирну свиню вчора. А вчора — взагалі були вафлі: Діма Дефіцит, Риня, Коновал і я майже цілий день — із сьомої ранку аж до вечора — як повні дауни стовбичили біля п'ятиповерхового будинку в Старому парку, де, за словами Сави, у своєї бабки ховається Чихаренко. Чекати його — питання принципу, якщо нада буде — на місяць зависнемо під цим під'їздом, вівця рано чи пізно виповзе на вулицю, ну, хіба він став святим і полетів на небо… Цей жирний кнур, мабуть, доганяє, що його шукають, і не висовуватиме свого носа надвір, бо зі своєю головою, певно, дружить. Учора ми пішли додому аж біля десятої вечора, по дорозі наткнулися на двох штемпів зі Старого парку, відвішали їм по повній програмі, одному, білобрисому, здається, зламали носа, а в другого, худющого й високого, забрали котли. Радісно було його товкти, бо уявлялася харя Чихаренка. Коли я затопив білобрисому, відчув неприємний біль у кисті руки. Ці козли на наступну суботу набили нам стрілу за Будинком культури залізничників; без питань, на, — ми завжди до ваших послуг. Риня з радості потер руки, нарешті буде війна, і знову комусь кранти настануть. Учора під вечір рука розпухла. Вітчим оглянув її і сказав, що це, певно, тріщина. Яка в дупі тріщина! Мені зараз не можна мати тріщину! Він сказав, міцніше нада тримати кулак під час удару, ти ж не дівчинка… Сьогодні ми з одинадцятої години висимо під під'їздом цього сраного будинку. Чихаренка поки нема. Коновал, повний даун, ще в обід здимів у гастроном купити нам хавчик, і його вже три години нема. Може, йому по мозгах надавали? і ми цього не знаємо? Дефіцит питає, як моя рука. Хуйово, ніяк, здається, повна жопа, навіть не знаю, як буду драяти мордяку Чихаренка. Риня каже, що це вивих. Я мовчки їх слухаю й намагаюся розгинати пальці, але відчуваю легкий біль. Нас охоплює конкретна нетерплячка, бо з роботи повертаються додому люди, а Чихаренка ніде не видно. Як на зло, ми не знаємо, в якій саме квартирі той поц. Діма Дефіцит каже, що, може, він живе у батьків на Київській, але я в це не вірю. Чихаренко сци–кун, якого світ не бачив, на Бам, на Київську — він не потикнеться. Пауза. Завтра в Боді змагання, порушує мовчанку Риня, здається, у «Спартаку». Нє, відповідаю, на вул. 15–го квітня, у клубі. Це добре. Додому близько, регоче Дефіцит, «Оріон»(Кафе неподалік однойменного заводу) під носом, є де забухати, якщо виграє.

— Ти чьо? Шоб Машталір не виграв?

— Звідки ти знаєш? — не вгамовується Дефіцит. — А може, йому такий штемп попадеться…

— Чуєш, бля, хулі ти переживаєш?

— Я не переживаю.

— Так чьо туфту несеш? Бодя вийде, дасть йому пару разів по балді, і твій «серйозний штемп» накриється.

— Подивимося.

— Шо «подивимося»? Так і буде! Машталір мужиків клав, важчих від себе на десять–двадцять кілограмів, а ти мені «подивимося».

…пауза. Дефіцит закурює, підносить запаленого сірника до цигарки Рині, той і собі затягується, випускає дим. Знову згадують Коновала. Діма хвилюється, аби з ним не сталося якої біди, Риня тільки злостиво посміхається й кидає, наркалига, мабуть, зараз мутить у таких самих чьмошних на хаті, або сидить убитий і п'є мінералку, йому, пацани, наші проблеми до одного місця, а хулі, нас тут можуть сьогодні закопати, а йому… по–барабану, нас тут можуть порізати, а йому до цього… Коновала нада відшивати, бо він із кожним днем опускається. Да, я це розумію й бачу, що так воно і буде, але Коновала, з яким разом ріс ще з дитячого садка, мені шкода, бо я знаю, який він добрий і щедрий, тільки прикро, що ця біда його накриває й затягує. Нада відшивати, впевнено каже Риня. Тихо, тихо, перериваю їхню розмову, пацани, очам своїм не вірю, дивіться — показую на тротуарну доріжку, по якій іде Чихаренко з двома важкими торбами в руках. Ну шо — вафлі, сміється Риня. Чихаренко нас помічає, навіть здалеку бачу, як здригається його їбальнік, він оторопіло відступає на крок, наче вагається, чи йти далі. Ми швидко підриваємося з лавки й наближаємося до нього. Риня каже, що його треба тягнути он у той провулок, який починається за яблунями, там нас ніхто не побачить. Харя Чихаренка блідне. Він намагається до мене привітатися, але я швидко хапаю його за комір і тягну за собою. Риня з Дефіцитом забирають у нього важкі торби й кидають під паркан. Чихаренко не чинить жодного опору й дозволяє завести себе у провулок, де нема ні душі. Слухняна вівця. Ну шо, лосяра? Його губи тремтять, очі перелякано кліпають, Толя, не нада, не роби помилки, стає він біля металевого паркану обличчям до нас. Я дивлюся в метушливі перелякані баньки, на тремтливе позеленіле табло, й мені стає огидно. Ти шо, вівця, з копит зійшла? — б'ю Чихаренка в рило з лівої, але це виходить мляво, оскільки правиця пошкоджена, підар утримується на ногах, несподівано підбігає Риня й швидко робить ногою підсічку, туша Чихаренка, наче важкий мішок, звалюється на асфальт. До нього підбігає Дефіцит і копає в живіт. Але Риня зупиняє Діму, почекай, мій куртячок замастиш, скидає з Чихаренка новеньку катонову куртку «Lee», оглядає її, о, нормальок, тепер можете його хуярити. Пацани, скавулить Чихаренко, як його вбивають. Пху, фуфєл, тільки пару разів дали по балді… Толя, забери їх! я хочу з тобою поговорити. На… с–сука, правою ногою заряджаю йому в харю, одразу відчуваю біль, оскільки бив «шпіцом»; Чихаренка відкидає під паркан.

— Говорити хочеш? Бичяра! Тварюка ти продажна! — хапаю за волосся й піднімаю голову до своїх колін, — Так, як ти, роблять чьмирі…

— Толя…

— Закрий свій унітаз, придурок, — знову б'є його Дефіцит. Від удару Чихаренко обм'якає, я відпускаю його волосся, й він падає на асфальт. А слабо було самому на мене наїхати, без цього дауна Артурчика, да я його жопі Дахау, на, концтабір влаштую, можеш йому передати, а цю курку, Ірочку… від злоби аж запинаюся, Чихаренко, самому слабо? один на один, а? Риня з Коновалом тебе вже обісцяли, ти — коньчік, доганяєш? тепер тобі — хіба вішатися, бичяра. Е, чьмошний, чьо мовчиш? — питає Риня, давай вставай! ти боєць чи затичка? Ми регочемо. Чихаренко намагається підвестися. Дефіцит хапає його за комір і тримає перед собою, наче лантух. Чихаренко, запитує він у нього, правда, що ти підар? признайся, ну, не чую… Чихаренко заперечливо киває, пробує відповісти, але Дефіцит знову б'є його в табло. Відповідь неправильна, ще раз… ти — підар, правда? Той сопе й відповідає «нє». Дефіцит підходить до нього упритул і б'є коліном по яйцях, Чихаренко згинається утричі й починає плакати, його тіло здригається, він заходиться плачем, як мала дитина. Толя, пробач, плаче Чихаренко, я був не правий.

— Він був не правий! — кривляється Дефіцит і знову копає. Риня дивиться в інший бік провулку й помічає двох літніх жінок, котрі, певно, повертаються з роботи. Жінки зводять на нас погляди, замовкають і застигають на місці, хочуть зрозуміти, що тут відбувається. Я бачу, як одна, з великою світлою хімією на голові, змахує руками, а писклявий голос волає «міліція!», «рятуйте!», інша, корова безмозгла, також починає пищати. З досади, що все так несподівано обертається, кричу до Чихаренка, дякуй богові, підар. Ми по разку його смачно копаємо, від чого він скочується під паркан, як колода, й звалюємо з провулку. Виходимо на одну з тихих вулиць Старого парку й прямуємо в бік Баму. Певний час ідемо мовчки, потім пацани весело згадують, як мочили Чихаренка.

А бачили, як він крякнув від удару Рині, а як благав, щоб його не чіпали, от фуфєл. Я не втручаюся в їхню розмову, бо почуваюся спустошено, хоча зла на цього недоумка Чихаренка, якому щойно настріляв по макітрі, не тримаю, натомість мене повільно охоплює незрозуміла апатія й депресняк. Риня сміється, кладе мені руку на плече й питає, чи задоволений. Не знаю, кажу йому, я справді нічого не знаю, бо не можу зрозуміти, чи це щось дало. Риня здивовано зиркає, але мовчить.