15

Тільки на третій день мати більш–менш заспокоюється, не вимагає пояснень, оскільки бачить, шо це гнилий номер. Випитувати вона мастак: любить вчепитися, наче воша до кожуха, й капати на мозґи. Вчора ввечері її прорвало плакати, до дванадцятої ночі ганила мене за те, що я не вчуся, а тільки вештаюся з ким попало й де попало, що через це маю купу неприємностей, за це мене й віддубасили, дякувати Богу, що не прибили або не зробили калікою, тоді б, синку, мені до повного щастя ніц би не бракувало. У такі хвилини я не перебиваю матір, бо це мало що дасть, заспокоюю, все неприємне, що зі мною відбувається, це лише випадковість, сліпа й незрозуміла випадковість. Забагато випадковостей! — кричить вона; пауза; а якшо в тюрягу попадеш, то це також буде випадковість?! Мовчу, бо нічьо не можу змінити. НІЧЬО НЕ МОЖУ ЗМІНИТИ! Це таке сране життя, як сумно кажуть похилі бабусі, когось треба любити, бити чи просто закопувати… я нічьо не можу змінити. Торба. Навіть зараз, коли відчуваю, як по–звірячому болить бік (мабуть, права нирка), з великими труднощами і стражданнями підіймаюся з ліжка й пересуваюся по квартирі, навіть зараз, коли згадую, як мене недавно гасили ці суки — неврівноважений дебіл, лох тупорилий Артур і його мішком прибита Іруся, якій я рано чи пізно влаштую справжнє Дахау, — навіть зараз я посміхаюся, бо подібне рано чи пізно може трапитися з ким завгодно. Це така жизнь і всьо. Синяки з обличчя зійдуть, нирка перестане боліти, а кістки й ребра про себе нагадувати ниттям. І настане новий день, і настане новий мордобій.

Годину тому від мене пішов Риня. У кімнаті й досі стоїть запах від його шмалі. Риня захоплено розповідав, як учора зранку після першої пари разом із Коновалом вони опускали Чихаренка, з мордяки зробили відбивну, наклали на лосяру контрибуцію, а Коновал на завершення ще й його обісцяв, уявляєш, Толян, всі наші бачили; сьогодні цей поц забрав свої документи й кинув бурсу, а всіх нас пообіцяв порвати, за ці слова ми його ще по разу копнули під зад, чьмо так тікало, шо не доженеш… Коновал казав, що в Чихаренка в Старому парку живе двоюрідний брат, серйозний штемп, під два метри, уявляєш, яка дилда, можливі розборки, скоро знову буде весело, готуй біту, ланцюги, хокейні щитки. Да, коли трапляються серйозні заворушки, ми з Ринею завжди одягаємо хокейні щитки — на лікті, ноги й плечі, а ще — саморобні щитки з десятиміліметрової фанери на живіт. Рині взимку це навіть допомогло: один підар вошивий ударив його довгим шилом у живіт і попав у щиток, а так би було хана (навіть грубий теплий одяг не врятував би). Я деколи дістаю з–під ліжка ящик, де лежить усе моє «озброєння»… і це мені здається дитячим і наївним, єдине, що є переконливим і важливим, — виграний у карти кастет. Його важкість у руці приємна, проте впадло ним користуватись — я бачив морди після ударів кастетом — ворогам не побажаєш.

Я сам у квартирі, мати прийде за дві години, вона працює до 17:15. Мої роздуми несподівано перериває телефонний дзвінок. Від першого ж слова Ляні «дурачок» — млію. Вона схвильована, каже, що тільки сьогодні дізналася від Капусти про те, що сталося. Висловлює свої співчуття й зізнається, що дуже хвилюється, чуєш? я дуже непокоюся! Ой, сюсі–пусі. її слова, тривога, інтонація голосу — все це мене збуджує; тримаю слухавку біля вуха й згадую нашу першу ніч, згадую її погляд у темряві, білявість теплого тіла. Ляня запитує мою адресу, хоче прийти до мене. Вона прийде! Торба! Навіть не знаю, що їй від хвилювання сказати. Звичайно ж, хай приходить. Дивлюся на повний срач у моїй кімнаті — на гору брудних шкарпеток, на хаотично розкидані інші лахи, на неприбраний письмовий стіл — і мене мало не охоплює паніка.

Потерпаючи від неприємного болю в боках, підводжуся і все це прибираю: запихаю ногами під ліжко брудні шкарпетки, закидаю в шафу футболки, штани, в шухляду столу згрібаю магнітофонні касети, олівці, кілька недочитаних книжок, з попільнички через відчинене вікно висипаю купу недопалків. Вона зараз буде тут! Признатися, я вже кілька днів думаю про Ляню й у мріях часто бачу її у своїй кімнаті. Вчора телефонував, але слухавку підняв її батько, і це мене трішки злякало, я не сказав жодного слова. Пригадую, як старший Машталір говорив, що від тьолок у пацанів їде дашок, особливо тоді, коли вони не можуть без них жити й на кожному кроці клянуться тим куркам, що їх люблять, а насправді роблять купу дурниць і перетворюються на слюнтяїв; а шмаркадявці цього тільки й треба… Невже на мене така лажа чекає? Невже я стану схожим на тих закоханих придурків зі скорботними очима, яких показують по ящику в латиноамериканських серіалах? Це буде повна торба, смішно уявити. Через півгодини приходить Ляня. Вона стривожена й водночас усміхнена, дивиться на мене, наче на прибульця з космосу, обережно торкається пучками до моїх синців і ран на обличчі, шепоче «дурачок». Гладжу її пальці, ніжно перебираю, ніби рідкісні витвори природи, які можу бачити тільки я, підношу до своїх губ, цілую, немов найдорожче. Ляня мовчки стежить за мною й не рухається, у її очах помічаю теплі сльозинки. З невеликої чорної сумочки вона дістає маленький тюбик, відкриває й на вказівний видавлює білий крем. Що це? — морщуся, бо мені всі ці косметичні штучки здаються смішними; це дуже гарний крем, каже Ляня, він лікує пошкоджену шкіру. Я посміхаюся, підколюю, тіпа, звідки знаєш? часто б'ють морду? ой, пробач, я хотів сказати «мордашку»…

— Дурачок! Це мені брат із Канади вислав. Пам'ятаєш, я тобі про нього розповідала?

— Да, пам'ятаю. Це той, як його, бобер? Да?

— От, — із удаваним незадоволенням киває головою. — Бомбер, а не бобер! Бобер псує дерева, а бомбер — тільки будинки й паркани.

— Він їх також гризе?

— От дурачок! Поверни голову. Підкорююся, і Ляня легко розтирає мені крем, спершу біля лівої скроні, куди був затопив цей тупорилий лох Артур, потім на лобі, підправим оком і врешті біля почорнілої від застиглої крові верхньої губи, яка, якщо її злегка розвернути перед дзеркалом, має невелику рвану рану. Там усе набрякло, наче під шкіру щоки запхали квасолину. Невдовзі відчуваю присмак крему в роті, і це мені не подобається. Відриваю Ляню від її заняття обережним поцілунком у шию, вона здригається і в усмішці оголює кілька верхніх зубів. Я хочу тебе, маленька, шепочу їй. Ляня зводить на мене погляд і ніби застигає. Повторюю сказане. Серйознішає й стає старшою, дихання зростає, а в оченятах з'являється туман. Від шмалі, яку я курив недавно з Ринею, в роті повний сушняк. Напіврозтуленими губами Ляня обережно бере мої сухі уста й легко пожовує, але я кривлюся від болю. Болить? — співчутливо оглядає губу, нагнувшись наді мною. Трішки, посміхаюсь, я так хочу тебе цілувати, але не можу… це ж нічого, правда? Да, відповідає вона й цілує мене в очі. Ти так гарно кажеш «да», наче слухняна маленька дівчинка, котра відповідає на запитання батька. Ляня кокетує, запитує, чи хотів би я мати схожу на неї доцю. Звичайно. Ляня задумано пестить моє обличчя пальцями, пучками легко водить по бровах, по контурах носа й устах; пауза; я хочу, щоб у неї були такі ж красиві губи, як у тебе. Як у мене?! — регочу, з оцією ґулею!? Дурачок, ображається вона й випрямляється, рана заживе; пауза; боже, який ти дурачок, сміється Ляня. Беру її за руку й веду до ліжка, вона підкорюється й лягає поруч. Намагаюся її обіймати, наскільки дозволяє біль, і водночас боюся, бо розмова про дітей, яких мені робити ще рано (шо в мене, дашок поїхав?) не виходить із голови. Оголюю її груди, живіт, торкаюся до волоссячка у трусиках, і раптом чую, як у вхідних дверях оживає замок — перший оберт, другий. Йо, прийшла матір, але чьо так рано? вона рідко коли так швидко приходить. Ляня сполохано підривається, поправляє на собі одяг, пригладжує розкуйовджене волосся й сідає в крісло біля письмового столика. Мати спершу стукає у двері кімнати, а потім, після дозволу зайти, злегка привідчиняє їх і зазирає. Побачивши Ляню, її очі повільно розширюються, наче в маленької дитини, яку вперше привели у зоопарк і показали екзотичну птаху чи тварину. Видно, вона цього не очікувала. Ляня — перша дівчина, яка відвідала моє помешкання. Мати привітно щебече, накидається на мене, чи погодував дитину, перед Лянею вибачається за розгардіяш, каже, що якби знала про її прихід раніше, то неодмінно б приготувалася, спекла пиріг з яблуками. Делікатно її перебиваю, нічьо не треба, ми себе добре почуваємо. Вона не відступає й запитує, що придумати на вечерю. Ляня соромиться, червоніє, дякую: їсти не хочу, щойно з дому, прийшла провідати Толіка, навіть не думала завдавати вам зайвих клопотів. Які клопоти, донечко! — сміється матір. Якби я знала, що до нас прийде така файна дитина; знову перебиваю її: ма… Все, біжу на кухню, каже вона й зачиняє за собою двері. Ми з Лянею мовчки дивимося одне на одного й сміємося, в тебе добра мама, видно, що вона хороша людина, ти мабуть вдався…

— Йди до мене, ну, не бійся…

— Толя, незручно…

— Будь біля мене.

Ляня підкорюється, встає з–за столу й сідає поруч на ліжко. У мій бік дивиться задумано, наче кілішкує над якоюсь темою, котра не дає їй спокою і відволікає від навколишнього. Я беру її руку, вона здригається, шепочу, шо трапилося, маленька? а вона кидає швидкий і розгублений погляд, одягає неприродну усмішку на сумне обличчя; і каже, що все добре, нічого не сталося. Такі зміни в її поведінці — повна торба, нічьо не доганяю, не здогадуюся про причини цього, що ж усе таки, бляха, сталося. У Ляні тремтить підборіддя. Підводжуся з ліжка, боляче штиркає в боці, опираюся на лікоть і ніжно цілую її в руку. Ляня здригається, схиляється наді мною й припадає обличчям до моєї голови. Пауза. Толя, я не знаю, що буде далі, гаряче шепоче мені на вухо, обережно підводжуся, у її очах стоять сльози. Розумієш, не знаю, я не знаю, що буде з нами; пауза; так боюся тебе втратити, як би ти тільки знав… Маленька, не думай, нічого не думай, міцно обіймаю її, цілую в заплакане й вологе від сліз обличчя. Мати знову стукає у двері, просить, щоб прийшов до неї на кухню. Ляня допомагає мені підвестися. Мати накидається зі своїми запитаннями, які мене одразу втомлюють, це та дівчина? це ти в неї був? так? любиш її? На її шепітливий, змовницький голос відповідаю — да, да, да, і прошу більше не турбувати й не набридати. Мати замислено каже, Ляня дуже гарна, страшно гарна. Не розумію, що вона хоче цим сказати. Мати деколи любить отаке викинути з незрозумілим виразом обличчя, а ти собі потім ламай голову — що ж вона мала на думці. Покидаю її, мабуть, матір непокоїться, бо рано чи пізно таке мусило б трапитися, але ж… не ходити мені самотнім аж до старості? Повертаюся до Ляні, гаряче обіймаю, наче ненормальний, сантиметр за сантиметром осипаю поцілунками. Ляня шепоче, що зараз не той час, незручно; пауза; шо, бляха муха, незручно? все буде добре, нам ніхто не заважатиме; підводжуся й зачиняю двері на защіпку, яку я поставив два роки тому. Раніше я часто вночі мудохався з негативами фотографій (моїм нетривалим захопленням), а мати мала звичку відчиняти двері заспаною, з приплющеними, наче в китайця, очима й запитувати, чого так довго не лягаю; не одну плівку вона мені зіпсувала… Ляня, здається, мені вірить, у її непорушності відчувається тривога й нервозність. Шепочу, ми самі, все буде добре, але власні слова здаються непереконливими. Граюся, водячи пальцями по її білосніжній шкірі, розстібаю непотрібну блузку, добираюся до м'яких, ніжних грудей, збоку на крісло кидаю кремовий бюстгальтер.

Моя рука стає гарячою й неспокійною, блукаю по Ляні аж до гумки трусиків, із під яких визирає чорнявий кущик, губами припадаю до запашної, теплої шкіри, в моєму роті набрякає лівий сосок, мало не божеволію. Ляня допомагає скинути з себе все зайве, і мій язик, наче слизький слимачок, повзе до пупчика. За вікном ліниво темніє. Невиразно бачу те, від чого мене кидає в трепет: вона спокійна й розкішна, ніжно дивиться й чекає. Я давно мріяв цілувати там дівчину — мріяв, здається, ще з тринадцяти років, коли вперше побачив у заростях біля тернопільського озера невідому пару: голову чоловіка, затиснуту між ногами жінки… Нутром відчуваю, що це, мабуть, найбільша насолода, яка може бути на світі. П'янію відливного, незвичного, чистого запаху, яким просякнуті мої пальці: наче ненормальний припадаю до того, з чим вони бавилися; моя маленька скрикує, легкою дугою випинається на спині, від чого груди помітно загострюються, а соски тверднуть, водить туди–сюди стегнами й треться ногами. Ротом занурююся в її гарячу вологість, а ніжні, сполохані руки штовхають мою голову далі. Де ти цьому навчився? — через кілька хвилин запитує, цілуючи мене в губи. Знизую плечима, не знаю, це зі мною вперше. Не бреши! Ляня вискакує на мене, бере моє обличчя в долоні й шепоче, не вірю, не вірю, не вірю — жодному твоєму підступному й хитрому слову не вірю, твоїм очам, які, проте, знову цілує й каже «мій дурачок». Ну, признайся… в її погляді скачуть бісики. Кажу, що цього хотів завжди, але ніколи не було нагоди. «Хочеш, я з ним побалакаю?» — сміється вона й тягнеться до моїх трусів. Мій поршень настільки готовий до бою, що я майже нічого не відчуваю, тільки бачу, як голова Ляні повільно рухається вгору–вниз. За дверима несподівано лунає п'яний голос вітчима: мулька, гукає він матір; чути важкий гуркіт, вітчим, мабуть, утративши рівновагу, вдаряється тілом об шафу в коридорі. Раптом він стукає кулаком у мої двері. «Хто це?» — перелякано запитує Ляня, зіскакує на ноги й хаотично одягається. Лежу нерухомо, зціпивши зуби, мені хочеться його задавити, молотком проломити його дебільний череп.

— Толька, виходь! Я маю пиво, — вже тихіше каже за дверима. У сраці я бачив твоє пиво, лаюся про себе. Гнівний голос матері намагається його втихомирити:

— Чого тобі від нього треба?! У нього зараз дівчина.

— Га? — перепитує він.

Настає тиша. Вітчим важко сопе за дверима, нерозбірливо бурмоче виправдання: пардон, я не знав, Толька, коли закінчиш, виходь, пива поп'ємо! чуєш? Толька! і дівку бери з собою, дівку! пива на всіх вистачить. Хочу його прибити, от підар! завалив би дурбелика! постійно, гандон, припхається тоді, коли його ніхто не чекає. Мулька, знову озивається вітчим, малий наш не чує, мабуть, дуже зайнятий; матір знову обрушується на нього з лайкою й заганяє на кухню. їхніх голосів більше не чути, лише невиразне бубоніння долітає із–за стіни. Через кілька хвилин вітчим повертається, чую, як він тупцює за дверима, як торкається до них долонями, Толька, а, Толька, я маю пиво, давай пару партій, в шашки або шахи, я розкладаю, Толька, будеш чорними чи білими? Пауза. Мовчиш, важко зітхає. Ляня запитливо киває, що будеш робити? Толька, я знаю, несподівано жаліється вітчим, ти мене не любиш; пауза; ет, Толька, давай партію, а? хочеш, я буду без ферзі, а? Толька… Він навіть не уявляє, як я його ненавиджу. Дивлюся в стелю й бачу його п'яну, косооку мордяку — мордяку, в якій є щось від отих невідомих далекосхідних народів із Байкалу, я хочу плюнути в цю мордяку, затопити в неї кулаком, хочу здерти з голови вітчима скальп і прибити сотими цвяхами до його дурнуватої задниці. Потім злюся на матір, бляха, треба ж було найти на свою голову таке чьмо! і звідки? з богом забутої Чіти…

— Толька, коли звільнишся, зіграємо? Добре? А дівка хоч гарна? — знову перепитує; пауза; раптом несподівано переходить на російську (він завжди так робить, коли ображається чи гнівається): да, я все понимаю, парень…

— Що йому треба? — запитує Ляня.

— Шашки хоче грати, придурок. Це він, коли п'яний…

У нас пропадає настрій. Матір знову визвіряється на вітчима й забирає на кухню, він клянеться, що «більше не діставатиме дітей». Ляня дивиться на мене в темряві й зітхає «пора». На мене находить злоба, бо я настільки розігрітий, що хочу випустити свій пар. Натякаю їй на це, вона довго думає, каже «тільки швидко». Оскільки моє ліжко скрипить, як ненормальне, лягаємо на підлогу. Ляня задирає спідницю, я натягую польський презик, який лежить без діла вже кілька місяців, і молю бога, аби протриматися якнайдовше. Не встигаю в неї ввійти, як відчуваю, що зараз настане повна торба. Ще трохи дригаюся… який я лох… усе це, мабуть, було так смішно… Ще більше пропадає настрій, і Ляня це бачить. Не переживай, ніжно цілує мене, у нас усе попереду, ми ще не знаємо одне одного, правда? нам треба звикнути. Да, глухо відповідаю й соромлюся її погляду. Вже пізніше, коли виходимо з моєї квартири й мовчки йдемо на тролейбусну зупинку, думаю, що все це, мабуть, тому, що я в цих ділах іще шмаркач. Легкий теплий вітер розвіює волосся Ляні, вона ніби про себе посміхається, заплющує очі. Да, в нас все ще попереду — заспокоююся й пригортаю її до себе. Ляня запитливо дивиться; хочу, щоб у нас усе вийшло, кажу їй на прощання, коли приходить тролейбус. Вона заходить на задні двері, рогатий рушає, певний час я ще бачу лагідне обличчя й долоню, яка застигла на склі в тихому «па».