Book: Я бачив снігову людину

Коли шерп закричав і зник з виступу, зірваний важким зітханням лавини, ясудорожно вхопився за льодоруб, але крижана брила переломила дерев’яний держак, і я впав у білі потоки снігу, що шалено мчали кулуаром [1 Кулуар - вузька ущелина.].Тільки б не засмоктало!Я відштовхувався руками й ногами, ковтав ї випльовував клятий сніг, а всенавколо кипіло, мов у гігантському казані.І все ж я вирвався. Відповз до скель, що похмуро височіли над льодовим бортомкулуара. Сніговий потік розпався, і тільки внизу ще клубочилася біла хмарина,пронизана яскравими веселками.Все вмовкло. Лиш запорошені сніговим пилом скелі тягли низьку басову ноту,строго підкреслюючи, що в цьому пустельному світі я лишився сам-один.Далека піраміда Джомолунгми маяла по вітру снігову китицю. Гора скидалася набіле скуйовджене страховисько, і, уявивши заметіль, що свистіла на її вершині,я подумав - там іще гірше... Лходзе і Нупзе були такі ж величні, і все-таки невони й не Джомолунгма здавалися звідси найбільшими. Ама-Даблан - ось хтопо-справжньому придавив усе. Її громада закривала пів-обрію.“Вставай, - сказав я собі. - Вставай і йди. Там, унизу, Пасанг, шерп, що трисезони тягав твій рюкзак і жодного разу не відмовився від найскладнішихмаршрутів...”Я підвівся.Долина піді мною щойно була заповнена важким туманом, але тепер він розвіявся,і я побачив ген унизу втиснуте, наче лінза, чорне льодникове озеро, оточенемайже прямовисними стінами льоду. Слід лавини вів до озера, та перед самимберегом відхилявся, розбиваючись об щітку скель, що вилазили із снігів мовголі, скарлючені від холоду пальці... Десь там, під брилами льоду і снігу,лежав Пасанг...Найгірше було усвідомлювати, що все сталося за три кроки від тріумфу. Адже ячітко бачив чорну тінь, що майнула переді мною, і так само чітко побачивланцюжок глибоких слідів. Це міг бути тільки йєті! І тепер, коли я це знав,доля буквально скинула мене з вершини. Я рвався вгору, на льодникове поле, авона гнала мене вниз, до втраченого мною супутника. Я ладен був впасти на сніг,закричати, але це все одно нічого б не змінило. Я програв. Це не можна було невизнати. І тільки привид згорбленої постаті та ланцюжок слідів залишаться менівтіхою або... нагородою.“Гаразд, - сказав я собі. - Головне зараз - знайти шерпа”.А коли він мертвий?Я похитав головою: “Я мушу знайти шерпа! Це закон. Мертвий він чи живий, я мушузнайти його!”Але за цей час йєті зникне!“Досить! - сказав я собі. - Головне зараз - знайти шерпа. Він мій супутник, івсе у нас було на двох - теплі біваки в долинах, з гарячим чаєм і ромом,холодні біваки в стременах, коли ми на всю ніч зависали над проваллям навузьких і ненадійних штормових драбинках, прибитих до скель такими жненадійними гачками...”Ти втратиш стільки часу на пошуки! - немов чув я збоку. - Змарнуєш стільки часуі можеш взагалі не знайти шерпа. Його могло всмоктати в глибину лавини,поховати під тисячами тонн льоду. А йєті чимраз далі й далі йтиме польодовиковому полю...Коли стіни скель, що стискали чорне озеро, звелися наді мною, я зупинився,вражений розмірами льодяних карнизів, які звисали гігантськими нерухомимиводоспадами. Страх за шерпа знову мучив мене, сповнював невпевненістю. Мабуть,мені легше було б вести ці пошуки, коли б сам Пасанг був хоч трохи винен упадінні, якби він сам допустив хоч одну із тих помилок, від яких у горах незастрахований ніхто, - але я ні в чому не міг звинуватити шерпа...Піднявши голову, я побачив у пасмах туману невиразні зубці хребта. Сонцезабарвлювало їх то в жовті, то в зеленуваті тони, та я знав, що мине хвилиндвадцять - і всі ці кам’яні гіганти спалахнуть справжньою крижаною чистотою, а потім відразупроваляться в гімалайську пітьму.З вузького гребеня, останньої перепони перед озером, відкрилась унизу долина,поцяткована плямами сіл, перетнута темною стрічкою річки. Ще далі темніласамотня вершина, поряд з якою кожен її льодовик здавався вирізьбленим згірського кришталю. Вона була такою чіткою, вона відкидала такі рівні тіні, щоприкрий жаль за втраченим тріумфом знову болюче стиснув мені серце.Я підвів погляд і... здригнувся!Берегом озера, просто піді мною, брів шерп. Згорбившись, припадаючи на однуногу, він долав замети, прямуючи до тільки одному йому видимої мети.Жителі гір уміють перегукуватись на величезних відстанях, я це знав. Секрет управильному ритмі мови - так читають вголос у соборі. Тож, склавши долонірупором, я крикнув, намагаючись розтягувати голосні.Звук мого голосу пронизав морозяне повітря, відбився від скель, але шерп невідгукнувся. Більше того, він повернувся і пішов геть від озера до далекоїморени. І тільки після повторного окрику нарешті зупинився і якось дивнопомахав рукою, ніби хотів звернути і мою увагу на те, чого я ще не бачив...“А-а-а, - подумав я, - певне, внизу застряв льодоруб або рюкзак і Пасангпросить забрати їх”.Тепер, коли я був спокійний за шерпа, я знову міг думати про йеті. Якщо вінсправді пішов у гори, ми зможемо перехопити його на Великому полі. Перевалнагорі був несправжнім, бо впирався в закритий цирк, і йеті все одно мусивповернутися.Зупинившись перепочити, я з подивом відзначив, що шерп устиг відійти надтодалеко. Та кричати я не став - якщо Пасанг узяв курс на морену, то, мабуть, наце є свої причини. І я чекав тепер лише кінця вже майже безпечного спуску. Колисніг піді мною перестав ламатись і просідати, я втомлено зупинився.Туман потягло вгору. Він нависав над замкнутим амфітеатром тонкою тремтливоюстелею, пропускаючи розсіяні промені сонця. Озеро і зблизька було чорне, яканілінове чорнило, хоча крізь його чорноту можна було побачити кожну розколинуна нерівному дні. Плоский берег здавався ідеальним місцем для біваку, і явідразу побачив свій рюкзак, вивільнений шерпом із снігового хаосу. Мабуть, нарюкзак і показував Пасанг.Я закріпив палатку між камінням, забив снігом довгі поли. І, працюючи, кількаразів підводив очі на близьку гору, з вершиною, схожою на риб’ячий хвіст. Вона не куріла, - отже, можна чекати доброї погоди. Тоді, подумавя, завтра вранці ми зможемо повторити сходження і, можливо, перехопимо йеті.Зграя лерв опустилася на берег, лопочучи крильми, побрела до води. Птахи йшлитак упевнено, що я злякався - вони не помітять воду! - але біля самої кромкивони повернули й рушили до слідів шерпа. І я раптом подумав - якасьнезвичайність у цих слідах. І підійшов ближче. І з відчаєм пересвідчився: шерппішов босоніж!.. Усі мої надії миттю звелись на ніщо, бо роздягнена і роззуталавиною людина не може вижити серед снігів, навіть коли вона божевільна.

Знайшовши в рюкзаці ліхтар, я знову підійшов до сліду. “Якщо шерп витяг злавини рюкзак, - гарячково думав я, - значить, він був сповна розуму і спокійноміг обмотати ноги шкарпетками й ганчірками. А якщо він, на лихо, збожеволів, тонавряд чи зацікавився б рюкзаком...”Зійшов місяць і освітив морену.Неспішно, уважно я оглянув сліди. Біля берега вони були незрозумілими, алевище, на свіжому снігу, виділялися досить чітко. Вони були набагато більшімоїх, і великий палець дивно вивернутий вбік. Крім цього, і це найбільше меневразило, біля п’яти можна було побачити два вузьких трикутних відбитки, як від жмутка волосся.Тут пройшов не шерп! І я відразу знайшов цьому доказ - там, де нога потраплялав розколину, на камені лишалося кілька рудувато-коричневих волосин. Це міг бутитільки йеті!Але хто ж тоді витяг рюкзак?Знову наплив туман. Стало трохи моторошно - гігантські тіні німотними драконамипогрожували мені, випускаючи м’які пазурі. Я повільно пішов до розлому. “За ніч, - думав я, - докирозкопуватиму шерпа, йеті зникне!..”Крик, схожий на протяжний стогін чайки, долинув вдалеку, згори. Звівши голову,в імлавому світлі місяця я побачив на кам’яній брилі чорну тінь і відразу згадав численні оповідки про чорних альпіністів- тих, що обморозились на вітрі. Тільки висота може врятувати цих нещасних відгангрени, і вони роками живуть на вершинах, прагнучи і боячись залишеного внизусвіту.“Ось один такий”, - подумав я, розглядаючи чорну тінь. Мені навіть здалося, щоя бачу за його спиною рюкзак. Більше того, зблиснуло на секунду вістряльодоруба, яким альпініст чіплявся за каміння. Я крикнув, повіривши в марево, івоно відразу зникло.“Ніч привидів, - подумав я. - Шерп... Йеті... Сліди...”І ніби для того, щоб остаточно мене спантеличити, відкрився новий слід. Вінішов од завалу до озера, а потім, не перехрещуючись із слідом йеті, різкозбочував.Я не міг помилитися - тут пройшов Пасанг. Саме на його черевиках булипоставлені гострозубі кішки і саме він, шерп, міг так налякатися сніговоїлюдини - тхлох-мунга, як він її називав.Я настільки втомився, що навіть не зрадів. І все ж знайшов сили пройти послідах шерпа аж до морени, звідки неважко було спуститися в долину, до хижібуддиста-самітника, у якого ми залишили частину своїх речей.“Скільки людей, - подумав я, - намагалося побачити хоча б постать йєті, знайтибодай найнікчемніші докази його існування. Експедиції обмацували печери йльодовики, дослідники виманювали у тібетських лам химерні скальпи, знятібуцімто з тхлох-мунга, створювалися спеціальні міжнародні комітети, але йєті непоспішав зустрЬ тися зі своїми сучасниками, і саме існування йогоперетворювалось на легенду”.Я пройшов майже кош. Це непальська міра довжини, і дорівнює вона близько двоммилям. Однак місцеві жителі поводяться з кошем досить вільно: коли вони кажуть,що до мети залишається два чи три коші, це не значить, що вам доведеться пройтичотири чи шість миль; ні, просто на вас чекає досить довгий шлях... І зараз,коли я сказав, що пройшов майже кош, це означало лиш мою безмірну втому, колистає важко орієнтуватися в просторі.Далекі вершини, залиті місячним сяйвом, курились. Могла налетіти заметіль, та вце поки що не вірилось - так тихо, так пустельно було навкруги.Тихо?Я прислухався... Дивний звук, наче за ближнім сераком [2 Серак - льодові брили, що виступають над поверхнею льодовика.] щось упало, здивував мене. А потім я почув кашель.Я занімів. Проте кашель мені не вчувся, він повторився знову.Повільно, намагаючись не скрипнути снігом, не продавити тонкий лід, я обійшовсерак і побачив під ним дивне створіння, що уткнулося лицем у сніг. Завбільшкияк чотирнадцятирічний хлопчик, воно було з ніг до голови вкрите шерстю, якаконусом сходилась на тім’ї... І це створіння, сховавши обличчя в широкі долоні, надсадно й важкокашляло.Я забув про втому і забув про шерпа. Я бачив нарешті істоту, через якуопоряджувались і йшли в гори цілі експедиції, через яку гинули на траверсахпрославлещ альпіністи, через яку втрачали добре ім’я серйозні дослідники! І доки йєті - а це був він! - мене не помічав, ягарячково перебирав варіанти того, як мені доправити цього малюка в палатку!Придивився.Йєті сидів просто в снігу, тіло його напружилось, лікті вивернулись назовні,через що він здавався кривим. Від нього йшов слабкий запах, трохи схожий назапах; мокрої повстяної ковдри. Очевидно, він був серйозно хворий.Я був готовий до того, що, помітивши мене, йєті спробує врятуватися втечею, тавін лише повільно і безпомічно звів голову, химерно вивернувши шию і втупивши вмене свої примружені сльозаві очі. Через лоб і тім’я у нього проходила вузька, схожа на гребінь смужка жорсткого волосся, обличчя,вкрите густими зморшками, здавалося плоским... І в свою чергу я жадібнорозглядав тхлох-мунга, запам’ятовуючи кожну деталь, - приплюснуті вуха на дивно маленькій голові, рудуватушерсть, що густо спадала на ноги, так, начеб на йєті натягнули хутряний костюм,нарешті, широкі, теж зморшкуваті, долоні.Знаючи, яке небезпечне на висоті запалення легенів, я з досадою згадав, щоосновну аптечку ми залишили у самітника. “Що ж, - вирішив я. - Значить, требапоспішати. Чим раніше ми втрапимо до людей, тим більше шансів побачити цьогомалюка живим”.Простягнувши руку, я обережно торкнув тепле волохате плече. Йєті хижо івтомлено розтягнув тонкі темні губи і роздратовано загарчав, показуючи рядвеликих, покритих чорним нальотом зубів. І все ж він був надто виснажений, щобчинити опір. Здався, повільно ступив уперед...Підштовхуючи, я вів йєті через морену. Кашель лунко метався серед валунів.Гучно лопався під ногами у своїй невимірній товщі льодниковий щит. Здавалося,ми ніколи не дійдемо. Здавалось, ось-ось перед нами розійдуться, як блискавиці,чорні тріщини.Але ми прийшли.Не звертаючи уваги на стогони й на мляві спроби йєті позбавитися моїх дотиків,я штовхнув його в палатку, і він відразу забився в найдальший і найтемнішийкуток. Тремтячи, він сховав голову в долоні і зовсім не реагував ні на воду, ніна сухарі. Я ладен був негайно спуститися до самітника по ліки, але навряд чийеті виї тримав би такий шлях. Залишалося чекати ранку, і, присівши біля входу,я повільно, як тібетський ченець, почав шепотіти - неголосно, невиразно: і- Ген там, де ніби черкають сірники, - метеори... Вони не страшні, містерейеті. Вони не приносять нещасть і нічого не змінюють. Просто існують, як,наприклад, ти. Їх, у принципі, можна було б викреслити із списку природи, яквикреслив один тібетський лама із своїх списків тебе, містере йєті, як істоту,що не бере участі в прославленні багатьох будд... А там зорі... Водолій,Великий Пес, Компас, Корма, Єдиноріг... Може, ї ти вмієш помічати їхнівластивості зникати і з’являтися знову? Може, і ти вмієш орієнтуватися по цих рухомих сузір’ях?..Я наче молитву вимовляв ці неголосні слова, і йєті, не перестаючи важкокашляти, прислухався, заколисаний розміреним ритмом. Він скидався на крихітногодідуся із чарівної казки, і я нарешті зрозумів - як же мені пощастило! Адже япотрапив у ту казку, до якої йшов більше сорока літ!Поглянувши на голі великі ступні йєті, я спробував натягнути на них “слонячуногу”, короткий спальний мішок, та цього разу, шкрябаючись і штовхаючись, йєтізумів відбитися. Я змушений був сказати:- Гаразд. Лежи. Скоро світатиме... Міцно зашнурувавши палатку, я ліг біля входу, відчуваючи, як зіщулився, якпринишк у темряві мій бранець. І зараз, коли він був поруч, зараз, коли я бувспокійний за шерпа, я раптом уповні відчув утому, що накопичувалася протягомцього неймовірного довгого дня... Не склеплюючи повік, я дивився широковідкритими, але все одно невидючими очима в куток, де сидів йєті, і думав - яканалякана і яка слабка ця гірська істота, а про неї ж думають, що це здоровань,здатний за день долати багатомильні перевали! Як зіщулюється йєті, намагаючисьстати якомога меншим! Так завжди і скрізь поводить себе слабкий звір передсильним... А втім, чому - звір? Хіба низький поклон жителя Сходу чи кивокєвропейця - не відгук того ж таки жесту слабкого перед дужим - покірнеприпадання до землі?

“У кожної людини, - думав я, - є свої нав’язливі ідеї. Одні перетинають океан, інші штурмують Аннапурну, треті здопомогою аквалангів намагаються зазирнути в морські провалля... Я ж сорокроків намагався знайти йєті!Чутки про ці створіння ходили давно, але тільки 1937 року в одному з районівСхідного Непалу його слід побачив сер Джон Хант, мій учитель. 1925 року з йєтізустрівся грецький мандрівник А. Тамбоці, але, як не дивно, сам не повіривцьому...Сама назва йєті пішла від тібетського “тех”, тобто від слова “йєх” - “скелястемісце”, і від слова “те” - терміну, присвоюваного даній істоті. Шерпи завждивважали, що є два різновиди йєті. Це “дзу-те”, досить крупний, алезустрічається рідко, і “міх-те”, якось пов’язаний з людиною. Досі неясно, в чому конкретно виявляється цей зв’язок, але живе цей звір чи людина, як правило, на обширній, всіяній валунамиальпійській зоні, звідки часто спускається на льодовики і морени, маючи свою,незрозумілу нам мету. В холодні зимові вечори йєті тягнеться до людськогожитла, проте від людей тримається подалі”.Йєті знову закашлявся...“Це тебе, - подумав я, прислухаючись до кашлю, - розшукував Ральф Іззард у 1954році. Але не Іззард, а я знайшов йєті, хоча, будемо справедливі, і він був доцього близько. Якось разом з Джеральдом Расселом, біологом експедиції, Іззарддва дні йшов по слідах йєті. І хоча дикого жителя Гімалаїв він не наздогнав,цей маршрут переконав його, що йєті і справді ісїгує, що він лякливий, малий інавряд чи може взяти на себе відповідальність за приписувану йомуфантазерами-мандрівниками агресивність. Запідозривши, що якась хатина на шляхуобжита, йєті завжди здалеку обходив її, не вважаючи для себе за гріх лишити взаметі слід сечі. А коли зустрічався крутий замет, йєті умудрявся залізти найого вершину і стрімко з’їжджав униз. Іззард пред’явив фотографії, які підтверджували такий безпосередній спосіб пересування, і врозмовах зі мною не раз підкреслював достовірність своїх спостережень”.Сорок з лишком років я поривався в Непал, щоб глянути хоча б на сліди таємничоїістоти, яка не давала мені спокою навіть у сні, можливо, вашого предка, Щоневідомо як пережив навалу льодів, зіткнення з хижаками і зумів там, навершинах, лишитися самим собою. Сорок років!..Але хоч як дивно, зараз, коли йеті перебував від мене на відстані руки, я невідчував тріумфу - тільки втому.Я ввімкнув ліхтар, і його широкий промінь вихопив з пітьми плоске зморшкуватеобличчя йеті. Напевне, від таких ось зустрічей пішли блукати по світу легендипро перевертнів - спотворені від переляку і болю очі, масивні щелепи, плечі,густо зарослі волоссям.- Без цих доісторичних жартів... - на всякий випадок пригрозив я, - коли людинапрокидається в лапах неандертальця...Та йеті був надто кволий, щоб зважитися на щось.Тільки я вимкнув ліхтар, як зовні пролунав знайомий мені тужливий крик. Його незаглушили ні пориви вітру, ні далекі зітхання гірських обвалів. Розшнурувавшипалатку, я виліз назовні.По той бік озера чітко виднілася вертикальна вогняна стежка - іскристийкаменепад. А попереду, прямо перед собою, на льодовику, я побачив чорногоальпініста.

“Хто це? - подумав я. - Може, альпініст заблукав чи мій шерп, що, незважаючи намістичний страх перед йеті, вирішив вернутися до мене?..”Я пронизливо свиснув.Тінь наблизилась - велика, скуйовджена, вона відразу перестала бути тінню, і яоціпенів від подиву, бо це був іще один йеті, присадкуватий, дужий, явно нерадий зустрічі зі мною. Руки його висіли нижче колін, важке надбрів’я, збільшене густими бровами, майже закривало очі, а гребінь на голові скидавсяна волохату митру. Йеті мовчки оглянув мене, і я подумав, що цей суб’єкт нічим не нагадує свого хворого родича... Чи не по нього він прийшов?.. Менідуже хотілося вступити з цим йєті хоч в який-небудь контакт, дати йомузрозуміти, що я не маю ніякого зла ні проти нього, ні проти його родичів, та чиміг він відчути й зрозуміти мене?Йєті, видно, щойно вечеряв - з куточка його великого рота недбало, наче огризоксигари, визирав корінець рододендрона. Я не втримався, розсміявся.Йєті погрозливо загарчав. Він був майже моєї ваги, але, без сумніву, дужчий, ія опустив очі, пам’ятаючи, що не мояша дивитися на дику істоту прямо - це завжди сприймається нимияк загроза... Неголосно, намагаючись заспокоїтись, я шепнув у бік палатки:- Містере йєті, по вас прийшли... Напевно, родич...Звук мого голосу страшенно вразив пришельця. Він забурчав і, незграбноперевалюючись, відсунувся на два кроки, не спускаючи з мене пронизливогопогляду, в якому бачились і страх, і докір.Вітер жбурнув на нас сухий сніг, йєті нервово мотнув головою. Майже відразу яповторив цей жест, відчувши невпевненість свого гостя, і він, справді,відступив і кілька разів тужно і протяжно крикнув. Я не знав, що його зненацьканасторожило, та він явно не хотів ні хвилини залишатися на березі озера -повернувся і великими стрибками побіг по льоднику.Я вліз у палатку й відразу відчув, яким жаром несло від хворого, що зіщулився всвоєму кутку... Чи доживе він до ранку?.. Я пожалів його, як молодшого брата.Саме так, як молодшого брата. І лише потім спало на думку: а й справді, скількинам літ? Нам, усьому людству?

Геологи навчилися датувати літопис планети, астрономи вирахували вік багатьохзірок, астрофізики - вік всесвіту. Та коли, де і як з’явились ми - люди? І що слід вважати днем нашого народження? Не так просто навсе це відповісти, як здається.Наука невпинно поповнює ланки еволюційної драбини, та далеко не всі знахідки -відкриття, далеко не всі вони продовжують еволюційний ланцюг - бувають дивні,незбагненні речі.Одну з таких знахідок зробив 1959 року в Африці археолог Луїс Лікі - скам’янілі кістки одного з людських предків, названого ним зінджантропом. Наче бнічого незвичайного. Та, продовжуючи роботи, Лікі знайшов скам’янілий череп другої істоти, названої ним “людиною вмілою”. І ця “вміла” засвоїм фізичним типом була набагато ближчою до нас, ніж зінджантроп. У неї небуло надмірно розвинених надбрівних дуг, низького, скошеного назад лоба, важкоїверхньої щелепи. Сенсаційність знахідки полягала в тому, що “вміла” була явностаршою від зінджантропа! Виходило, що примітивні людиноподібні істоти жили нанашій планеті поруч з людиноподібними, розвиненими набагато вище!“Єдине пояснення, - думав я, - може полягати лише в тому, що еволюційний ланцюгне такий прямолінійний, як багато хто вважав раніше. Скоріше, це не ланцюг, адерево, окремі гілки якого рано чи пізно відмирають. Не випадково вантропології виник термін - “тупикова парость”. Приклад - той-такинеандерталець, якого більшість вчених у наші дні відмовляється вважати одним злюдських предків”.“Могли ж, - думав я, - бути періоди, коли на планеті одночасно жили цілкомрізні за своїм фізичним розвитком і рівнем мислення істоти... Як довго вонирухалися паралельними курсами? І чи не представником такої тупикової паростібув мій застуджений бранець, що зумів пережити неандертальців і кроманьйонців,а зараз так важко помирає в тісній палатці свого далекого нащадка?..”

Вітер вив усе дужче, задував крізь щілини дрібний сніговий пил. Під ранок япочув крізь його шум щось схоже на важке зітхання велета. Палатку струсонуло, івідразу ж звідкілясь почулось дивне шерхотіння... Своєю незвичайністю інезрозумілістю воно лякало дужче, ніж наступ хуртовини, і я кинувсярозшнуровувати запону. Та палатку вже підняло, гойднуло, і з усіх боків ринулина мене крижані струмені води. Не вагаючись, я розпоров ножем днище,вивалившись просто в каламутну вируючу воду. Новий вал накрив мене з головою,відкинув геть від палатки. У місячному світлі я побачив, як фантастичноповільно обвалюються зі стін, що оточували озеро, льодяні іскристі дашки. Вониобвалювалися в чорну воду, потопали в ній, підіймаючи перед собою вал, а потімпоставали з глибин, мов гігантські левіафани...Обвал льодяних брил - це й стало причиною такої дивної повені...Марно я кидався в гігантські вали, що накочувалися на берег, мене неодмінновідкидало назад, і я так і не 8міг дістатися до палатки, в якій лишився хвориййєті.Тупий, холодний відчай оволодів мною. З протилежного схилу з гуркотом зірвалосякаміння, я навіть не глянув на нього. Куртка обмерзла на вітрі, жолобилась, яне відчував і цього. Одна-єдина думка змушувала мене страждати - я зновупрограв! Програв остаточно!“Вгамуйся, - сказав я собі. - Вгамуйся... З самого початку цей йєті здававсянадто великим дарунком...”

Основна маса Гімалаїв ще перебувала в тіні, але найвищі вершини осяялися сонцемі виблискували в недосяжному для смертних небі. Недаремно саме ці вершининаселялися з віку у вік мстивими й лихими богами - шерпи завжди відчували щосьзагрозливе у цій холодній, майже неземній красі.Коли сонце запряжило в повну силу, я розіклав на камінні одяг, ждучи, коли вінхоч трохи підсохне... Вогнисті краплі ліниво зривалися з довгої бурульки, щомінилася всіма кольорами веселки, і з тонким дзвоном падали в сніг.Розбиваючись, вони на мить спалахували надзвичайно яскравими жовтогарячимиіскрами...Тільки в горах можна так швидко з пустелі потрапити в сад. Вже через кількагодин я брів заростями барбарису і рододендронів. Гірлянди ломоносу щедрообвивали кожен кущ, і все навколо здавалося рожевим від квітів, які з’являлись то за камінням, то за численними потічками. Жоден садівник не зміг бистворити таке: миршаві кущики рожевих і лілових квіток постійно розмежовувалисягорбками льоду, де-не-де проткнутого високими стрілами гнучких ранніх примул ішипастими стеблами білих маків.Хатина пустельника-найдана, в якій ми з шерпом залишили речі, була десь поряд,та відсутність стежок водила мене манівцями, і я, як завжди, вийшов до неїнесподівано. Крізь широкі щілини в кам’яній важкій огорожі я побачив і самого найдана. Він сидів посеред двору, і йогодовгі пальці ледь ворушилися, перебираючи великі чотки. Найдан був старий ізігнутий, і, побачивши його, я відразу зрозумів - шерп іще не прийшов!Хвіртка скрипнула.Найдан підвів голову, кивнув і мовчки, не поспішаючи, рушив до хатини - варитичай.Переодягнувшись, я зупинився біля низької огорожі, вздовж якої тяглися ящики зквітками, і глянув на снігове громаддя Ама-Даблана.Я думав про шерпа Пасанга, що пішов униз - до селища. То була не така вже йгірка думка, зовсім не гіркіша від думки про втраченого йєті, але й воназалишала в душі осад. Звичайно, я розумію, що зустріч забобонного шерпа з йєті,породженням гемонських сил, рівнозначна зустрічі того ж таки найдана із самимгосподарем пекла Ерлікханом. З Ерлікханом, що тримає в руках чарівнедзеркало-толі, в якому відбиваються всі гріхи й добрі справи кожної людини. ЗЕрлікханом, господарем великого пекла живих істот.“Так, - думав я, - уявлення про пекло, де грішники вбивають себе й інших, щобзнову й знову воскресати для вічних страждань, уявляючи це пекло, де грішникикиплять в казанах або розчавлюються горами, цілком могло змусити Пасангаподатися в селище, залишивши мене наодинці з Гімалаями...”Ще гіркіше було думати про втраченого мною йєті, в якому мені хотілося бачитипредка, справжнього предка одного з нас - шерпа, мене, сера Джона Ханта і всіхінших, що плавають по океанах, злітають у небо, штурмують гори... Як грішник,шлунок якого ненаситний, а рот не ширший вушка голки, я прагнув відкриття, алевоно не відбулось. Як і чим я можу довести людям те, що кілька годин провівпоруч з істотою, історія якої може пролити світло й на саму історію людства.Найдан приніс чай і склянку міцнючої смердючої горілки - рашки. Найдан був дужестарий, але волосся його ще не посивіло, і він зв’язував його в тугий вузол. Він надто давно жив у горах, у самотності, він надтобагато передумав про смерть і життя, щоб сприйняти мої проблеми саме так, якхотілося б мені. Страх найдана перед втратами не мав нічого спільного з моїмистрахами. В цьому світі все для нього перебувало у вічній, невпинній змініформ, яким відповідають властиві лише їм хвилювання. Колесо життя... Найданхотів загубити це колесо, тому й жив самотньо, подалі від суєти... Скарги ітривоги безглузді, промовляло його обличчя, життя слід сприймати таким, якимвоно є...Дмухаючи на чай, я засмучено думав про те, що, напевно, вже ніколи не зможуповторити шлях у гори.Мені хотілось поділитися з самітником своїми думками, та я погано знав мову. Дотого ж підлога під нами зненацька хитнулась, забряжчав на полицях череп’яний посуд, і найдан, звівши руку вгору, заголосив: - Гіббозех! Гіббозех! Припини!..Він благав підводного гіганта, який тримає на плечах Землю, бути обережнішим зтакою священною ношею.Ублагавши гіганта, найдан заспокоївся і зашепотів на нерозбірливому непалі:- Рай... Тільки потрапивши в рай, людино, ти отримуєш можливість явитися в цейсвіт тільки раз, досягнувши цим глибокої нірвани... Грунт раю - він із кораліві лазуритів, і курява не кушпелить там, і предметів неприємних для ока нематам. І нема там нічого такого, що не було б повчальним для розуму і радіснимдля серця. І нема там темряви, бо постійно сяє світло будди Абіди. І літаютьнад водою птахи, тільки голосом і пір’ям схожі на наших. І нема там брехунів, що примножують шкоду і зло. І всі тамзвуть один одного “любий” і “друг”... Усі жителі раю пам’ятають свої минулі діяння, і всі жителі раю знають думки інших, а отже - думкий діла істот усіх відомих і невідомих нам світів...Найдан шепотів, а я думав: ні, найдане, мене неможливо навернути в цю віру. Ябачив війну, я бачив радість, я бачив злидні й багатство...- Подякуємо всемогутньому за його благодіяння, - шепнув найдан, - станемо наколіна.Я пожалів старого, але вдав, що не розумів непалі, і, коли найдан пішов, кинувна підлогу спальний мішок.

Глупої ночі мене розбудив якийсь птах. Зовсім поряд, невидимий, він вигукувавдивні словосполучення, схожі на англійське “брейн фівер” - “запалення мозку”.- Брейн фівер! - тужливо кричав він. - Брейп фівер!..Я в сум’ятті зустрічав кожен його викрик, боячися, що легені птаха не витримають, зтакою печаллю і розпукою гукав він про страшну хворобу. І, не бажаючи більшевалятися на твердій підлозі хатини, я встав, узяв льодоруб, припас галет ікави, всунув до кишені пістолет і вийшов у вузькі, низенькі двері.Проходячи повз прилаштовану неподалік кам’яну келію, я побачив за вікном найдана. Він сидів на солом’яній циновці, перебирав чотки, а на кам’яній божниці перед ним стояли крихітні фігурки будд. Там був Шак’я-муні із своєю жебрацькою чашею, грядущий будда Майдарі, червоний, мов квіткамаку, будда Ар’ябало, одинадцятиголовий і багаторукий, Бодхі-сатва Манжушрі з книгою і лотосомі багато інших будд. Всі вони були оголені до пояса і сиділи, підібгавши ноги іопустивши очі.Обережно, нічим не порушивши мертвої тиші, я рушив у гори.

Кроків за сто від мене пробігли на кам’яну гриву тібетські вовки. Я бачив, як довго вони маячіли на тлі вранішньогонеба, вперті й мовчазні.І одне по одному відкривалися переді мною маленькі дива: то крихітні кам’яні гриби, з яких звисали осині гнізда, то граціозні аметистово-голубі примулиз жовтими цятками посередині, то гнізда зелених мохів...Гірські кряжі й окремі вершини оточували мене, а зовсім близько - здавалось, яможу докинути до неї каменюкою - височіла прямовисна стіна льодів - батьківщинайєті. Підніжжя стіни було засипане фірном, ноги грузли в ньому, як у трясовині,та я повз і повз по вкритих інеем валунах, доки нарешті не вибрався до озера.Я чекав, що береги озера будуть оголені нічною хурделицею, аж ні - вони встиглиобрости свіжими сніговими дашками, а воду біля країв прихопило тоненькимльодком.Після недовгих пошуків я натрапив на обледенілу палатку. Вона була порожньою,ніде я не побачив ні трупа йєті, ні його слідів.Шорстка поверхня каміння обпалювала пальці, сніг алмазно іскрився, а я думавпро останній шанс - убити йєті.Та чи міг я взяти на себе таку відповідальність?Я йшов, думав про вбивство, і країна льодів невтомно відкривала переді мною всенові й нові простори, холодні й пустельні.Ні, сказав я сам собі. Ким би не був йєті, його треба вивчати саме тут...Та думаючи про це, я не забував про пістолет.Ніде не було жодного сліду. Сама доля застерігала мене від убивства. І даремноз жадібністю і страхом я вдивлявся в цирки і кулуари, в гребені льодяних і кам’яних стін, благаючи всіх будд дати мені ще одну, останню, можливість побачитихоча б здаля згорблену постать йєті.Льодяний світ мовчав.

Через кілька днів я вже був у Катманду. Я досягнув заповітної мети - побачивйєті, але це мене не тішило. Байдуже я розрахувався з шерпом, якого знайшовунизу, під льодовиком, у селищі...Вузьке вікно готелю виходило на смітник. Темні кімнати були обклеєні біблійнимитекстами та олеографіями на ті ж теми. Бридкі штучні квіти стирчали напідвіконнях.Усі троє моїх вікон дивилися на захід, тому в кімнат ті завжди гуляли сутінки.Місто, позбавлене звичайної європейської метушні, здавалося мертвим. “Сноув’ю” - “Готель з видом на сніги” - таку назву мало моє пристанище, частина моєїдовгої сорокалітньої мрії.Я усміхнувся.Сорок років тому я був призначений в гуркхський полк - офіцер, що мріяв прозакритий Непал, в’їзд до якого став можливим для іноземців тільки 1959 року, після падіннятиранії Ран.Вмостившись у єдиному кріслі, я спробував зосередитися. Врешті це так - яніколи вже не повернуся в гори. Але що я можу розповісти?Я думав: на південних схилах Гімалайського хребта свого часу були знайденіуламки щелепів і зуби третинних людиноподібних мавп - рамопітеків. Деякі ознакидають право вважати, що рамопітеки були ближчими до нас, ніж нині існуючілюдиноподібні мавпи. Зокрема ікла рамопітеків випиналися вперед не так сильно,як у шимпанзе. Але зуби й уламки щелепів не дають нам можливостей сказативпевнено - так, саме рамопітек міг бути нашим предком, хоча, звичайно, і цяможливість не виключена.У Південній Африці в шарах приблизно того ж віку також знайдено залишкилюдиноподібних мавп. Особливу увагу привернув до себе так званий “проконсул”,про якого ми можемо судити не тільки по зубах, а й по відносно ціломускелетові... І все ж ближче до людини стоять так звані австралопітекові мавпиПівденної Африки. Хоча вони, мабуть, і не були безпосередніми предками людини,та, без сумніву, досить близькі до нас. І найістотнішим виявилося те, щоавстралопітек був прямоходячим.“Але це в Африці, - думав я. - А за останні десятиліття європейські й китайськівчені виявили в печерах Південного Китаю рештки ще однієї викопноїмавпи-гігантопітека. Він теж не був нашим безпосереднім предком, але жив високов горах і в епоху, коли поряд існувала первісна людина - сінантроп. Хіба немогли якісь із цих попередників людей, відрізаних від світу гірськими хребтами,зберегтися до наших днів? Те, що до сьогодні вони не були нікому відомі, нічогоще не значить. Не знали ж європейці до 1898 року про існування найбільшогосеред ведмедів - грізлі, не знали ж вони до 1901 року про існування білогоносорога, не знали ж вони до 1912 року про існування дракона з острова Комодо,не знали ж вони до 1937 року про існування дикого бика коупрея... І цей списокможна продовжувати... Що дивного, - подумав я, - коли в гірській країні, в якійдавно не відбувалося ніяких катастрофічних перемін, могли зберегтися предлюди -йеті?Ти міркуєш так, - сказав я собі, - наче намагаєшся виправдатись... Так! Явиправдовуюсь”.У відчаї я відступив до вікна.Так! Я виправдовуюся. Адже все, що я можу сказати про йєті, зводиться до чистозовнішнього - згорблений, довгорукий, несміливий... А що я відповім, колипочнуть ставити справжні запитання, серйозні?.. Яке в нього співвідношення міждовжиною рук і зростом? Чи линяв він щосезону? Чи змінюється колір його шерстів залежності від сезону? Волохаті чи голі його живіт і долоні? Чи є в ньогопазурі? Чи залягає він у зимову сплячку? Спить він лежачи, як людина, чисидячи, як горила? Скільки разів і що саме він їсть протягом доби?. Ібагато-багато інших запитань.Чи відповість на все це той жмуток рудуватої шерсч ті, який я зберігаю вгаманці?Я зітхнув.Я не можу відповісти експертам. І ніхто не зможе відповісти їм. Та світвеликий. Світ далеко не повністю вивчений. І хіба тим, молодим, які йдуть намна зміну, не може нарешті пощастити більше?Це мене втішило.Я встав, виглянув у вузеньке вікно і зненацька подумав, що все-таки я, саме я,виявився першим, хто може нарешті сказати:- Я бачив снігову людину!..