Книга: Червоний
ЧЕРВОНИЙ
Спеціальна відзнака за найкращий історико-патріотичний твір Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова — 2012»
«Клуб Сімейного Дозвілля»
Харків
2012
«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захоплюючу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.
Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.
Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.
Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.
koronatsiya.com
Минуло вже двадцять років після скасування радянської цензури, та тільки тепер з’являються художні твори про інший, нешаблонний вимір Другої світової та «війни після війни», останні салюти якої прозвучали аж 1960 року, коли українські повстанці дали свій останній бій. Це і добре, і погано. З одного боку, зацікавлений читач встиг прочитати енну кількість наукових та публіцистичних текстів про ті часи, побачив кілька документальних і художніх фільмів і загалом розуміє, що то за часи. З іншого боку, події того часу аж ніяк не пласкі, там дуже мало «білого» та «чорного».
Шкода, що так мало літераторів ризикнули осмислити той час, розкрити наміри і показати характери дійових осіб — як чільних, так і абсолютно пересічних. Драма українців, затиснутих двома тоталітарними «соціалізмами» — інтернаціональним та національним, життя «на грані двох світів», варта, щоб її розповіли. У цьому сенсі роман Андрія Кокотюхи «Червоний» приречений бути прочитаним.
Червоний — це, звісно, вигаданий персонаж. Ніякого «Остапа», командора летючої групи УПА Данила Червоного, не існувало. Це збірний образ тридцятирічних, часто безіменних героїв того часу. Героїв — саме у літературному значенні цього слова, без оцінювання. Знається, лише згадуванням горбинки на носі автор відсилає до нечисленних фото головного командира УПА Романа Шухевича. Та й не факт — чи мало таких легенів народили на початку XX століття волинські та галицькі мами?..
Це була війна без лінії фронту. Точніше, цей фронт звивисто пройшов через хутори, обійстя й окремі хати. Понад десять років люди краю жили в умовах, коли день і ніч належали різним «владам»
Світило сонце: це був час «совєтів» із українськими школами, про які так мріялося «за ляхів», де «москальки», юні вчительки російської мови — милі дівчиська — навчали дітей віршів про дружбу, честь, Батьківщину і, обов’язково, про товариша Сталіна. Це видається безглуздям, але саме їхні життя вартували найменше. Не потрібні нікому. Точніше, їхні бездиханні тіла були потрібні всім. Хлопцям з лісу — для поширення страху, хоч це була легка і непочесна здобич. Радянській владі з її пропагандою — як наочні приклади бузувірства «українсько-німецьких буржуазних націоналістів».
Коли спадала ніч, влада змінювалася. Селянин, поштар чи голова колгоспу, демобілізований вояк робітничо-селянської червоної армії, комсомолець і навіть орденоносець міг виявитись месником чи різуном — називайте як хочете, і невідомо, хто давав йому наказ вирушати у ліс, — друг-провідник чи майор МГБ. Бандерівці перевдягались у червоних, а у червоних спеціальні загони видавали себе за підрозділи УПА.
Хтось не повірить, але все описане автором має документальну основу — аж до того, як спецслужба ловила повстанського ватажка «на жінку». Або те, що у 1950-х у радянських таборах Півночі діяла розгалужена підпільна націоналістична мережа. Або те, що за збирання фактів про повстанців у 70-х потрапляли в «дурку».
Читачеві, який візьме книжку до рук, доведеться пережити три окремі історії, які врешті складуться в один пазл. Спогади, записані зі слів «акторів другого плану» — міліціонера-східняка Михайла Середи, кагебіста Лева Доброхотова чи колишнього червоноармійця-танкіста Гурова, — дають можливість прожити життя Данила Червоного, бути разом з ним так довго, як цього вимагає авторський замисел. А потім... А потім, після прочитання книжки, поговоримо. Буде про що.
Перш ніж запропонувати вам історію, заради якої ви взяли цю книжку до рук, вважаю за потрібне сказати кілька слів від себе.
Багато часу я не заберу. Але без мого короткого вступу непросто зрозуміти, чому публікація цих трьох зошитів під однією обкладинкою і до того ж у вигляді художнього твору для мене особисто є якщо не справою життя, то точно — результатом певних зусиль.
Звуть мене Клим Рогозний, повне ім’я — Климентій. Утім, дізнавшись, що батьки назвали мене на честь Климентія Ворошилова, який помер саме того дня, коли я народився, я поміняв паспорт. Правда, вийшло шило на мило, бо так званого першого червоного офіцера всі називали Климом, але тоді, тисяча дев’ятсот дев’яносто шостого, коли ми міняли радянські паспорти на українські, це був єдиний спонтанний протест, який я міг собі дозволити. Бо тоді мене і так усі знайомі знали як Клима. Погодьтеся, перехрещуватися, скажімо, на Петра було б, як каже мій син-студент, тупо. І єдине, що я зміг зробити, аби самому собі не асоціюватися з радянським полководцем, — переписатися з Климентія на Клима та поміняти в паспорті дату народження. Тепер там записано 4 грудня 1969 року.
Можливо, комусь мої намагання бодай у такий спосіб вичавити з себе радянську владу видадуться щонайменше смішними. Проте я вирішив розповісти саме про цю невеличку деталь, аби пояснити, чому свого часу затявся скласти докупи три зошити та довести справу свого дядька Григорія Тигаренка до кінця. Бо в цій історії моя роль дуже скромна. Найголовніше свого часу зробив саме він, мій рідний дядько.
Саме він зібрав і записав у трьох зошитах все, що вдалося дізнатися про командира УПА, чотового Данила Червоного.
Саме на цю справу Титаренко поклав власне здоров’я й життя. А я лише знайшов зошити та довів її до кінця.
Із дядьком Григорієм я майже не спілкувався за його життя. Він був навіть не найближчим родичем: двоюрідний брат матері, або, як вона сама казала, кузен. Хоча були в нашій родині часи, коли мені здавалося — ближчої за Титаренка людини для батьків не існує. Подібне враження склалося через те, що про кузена дуже часто згадували. Правда, з віком я зрозумів: про нього говорили не тому, що він був надто близьким моїм батькам, а навпаки: вони намагалися триматися від нього якомога далі. Причому робили це часом публічно, відхрещуючись від кузена навіть під час родинних свят, коли за столом збиралася купа народу.
Тоді я ще був надто малим і, признатися чесно, вірив у те, що радянська влада — найсправедливіша та найкраща у світі, тому в неї так багато ворогів. Одним із них, поза сумнівом, батьки вважали маминого кузена. Якось я підслухав їхню розмову, тоді ж уперше почув від тата: «Правильно, що його закрили в дурдомі! Там йому і місце! Це ж краще, аніж кудись у табори, в Мордовію чи на Урал». Мама погоджувалася: «У таборі не виживе. І не перекується. До того ж він тепер у лікарні, отже, теоретично можна вважати Гришу хворим». — «Ага, краще, коли він буде хворим, — підтримав батько. — Якби його судили і посадили, уяви, чим би це вилізло нам з тобою». — «Боком би вилізло, — бубоніла мама. — Хрест на кар’єрі, сто процентів».
Мені було десять, і про кар’єру я знав лише те, що за нею женуться кар’єристи, це погано, заради кар’єри вони готові продати як рідну маму, так і батьківщину, і взагалі, кар’єра — це добре лише у світі, де панують капіталісти. Тому не зовсім розумів, через чию кар’єру переймаються батьки. Згодом, ставши старшим та розумнішим, я подумки відмотав назад події 1980 року і тепер можу скласти логічний ланцюжок.
Виявляється, маминого двоюрідного брата, журналіста Григорія Титаренка, визнали психічно хворим і помістили до відповідного лікувального закладу. А могли посадити в тюрму, причому за статтею шістдесят другою Кримінального кодексу Української РСР: антирадянська агітація та пропаганда. Хоча, швидше за все, його діяльність підпадала під статтю сто вісімдесят сьому дріб один — поширення наклепницьких вигадок, що ганьблять радянську владу. Це дозволяло закрити дядька до кримінального табору. І таким чином ні про яку політику мови й не було б. Зокрема, про таких в’язнів ніколи не заговорило б радіо «Свобода».
Така «неполітична» стаття була вигідна всім. Адже батько тоді працював інструктором у міськкомі партії, до підвищення готувався, а мама — лектором товариства «Знання», спеціалістом з боротьби з негативним впливом західної культури на нашу молодь. Обоє, ясна річ, партійні, і варто лише материному кузенові загриміти за антирадянську діяльність, просування по службі для обох моїх батьків автоматично ускладнювалося.
Це потім я дізнався — батько підключив своїх знайомих по максимуму, аби дядька Григорія замість тюремної камери закрили в дурці. Спростило ситуацію те, що кузен жив у Чернігові, а це як-не-як глуха провінція за тодішніми радянськими мірками. Тобто далеко не лише від Києва, а й від Москви — з місцевими домовитися простіше. Тим більше, такому солідному чоловікові, яким вважався на той час у Чернігові інструктор міськкому партії з Києва.
Не знаю подробиць, знаю лише про результат клопотань: Титаренка надовго закрили у рівненському психо-неврологічному диспансері. Потім перевели для якихось досліджень у Київ, до Павлівської лікарні, далі — назад у Чернігів, потім — до Дніпропетровська. Це була сумнозвісна психіатричка, через яку пройшов не один десяток інакодумців. Випускали на якийсь час, тоді знову забирали, і ось так тривало років шість. Далі почалася перестройка, і поволі випустили не лише таких, як мамин кузен, а й решту, більш небезпечних ворогів радянської влади.
Власне, я захопився. Бо треба сказати нарешті, за які гріхи мій дядько, Григорій Титаренко, потрапив до списку особливо небезпечних, яких треба або стріляти, або саджати, або ізолювати в дурках. Насправді нічого особливого він не робив. Не створював підпільних організацій, не був у їх складі, не поширював інформацію, почуту на радіо «Свобода», не вимагав припинити насильницьку русифікацію тощо. Титаренко поплатився лише за власну цікавість, і я назвав би цю цікавість професійною.
Мій дядько, як я вже згадував, працював журналістом у чернігівській обласній молодіжній газеті. І на свою голову почав збирати матеріал про командира УПА Данила Червоного. Точно не знаю, але, здається, Титаренко справді збирався писати на основі цих матеріалів книгу та опублікувати її на Заході. Принаймні я чув таке від батьків, частково це підтверджували деякі дядькові знайомі, з якими мені вдалося поспілкуватися.
Так це чи ні, назавжди лишиться невідомим. Але зошити Титаренка збереглися в тому вигляді, в якому він їх вів. І тепер варто сказати кілька слів про те, як знайшлися зошити. Адже без них нічого в моєму житті й не почалося б.
Сам я вже майже десять років займаюся документальним кіно. Наша студія здебільшого освоює іноземні гранти. Та це не означає, що ми викидаємо гроші на вітер, роблячи щось лише для звітності, аби отримати новий грант під нову дурницю. Згоден, є колеги, котрі цим займаються. Але документалістика, яку робимо ми, з року в рік збирає професійні призи, в тому числі — на міжнародних фестивалях. І те, що на українському телебаченні для неї дуже рідко знаходиться не просто зручний, а взагалі — будь-який ефірний час, а отже, те, що про нас мало знають удома, — не моя проблема, погодьтеся... Та мова не про мою роботу, а про тітку Олю, дружину, точніше — вдову Григорія Титаренка.
Бо це вона два роки тому почула в новинах моє прізвище, коли там розказували про чергову нашу міжнародну відзнаку, і не полінувалася, подзвонила на канал, де ці новини показували, вийшла на редакторів, тоді на журналістів і так отримала мій телефон. Для своїх шістдесяти років тітка Оля виявилася неабияк активною жіночкою.
До її дзвінка я знав лише, що мамин кузен помер 1992 року, у страшних злиднях та, звісно ж, передчасно. Шість років примусового лікування та вимушених мандрів по психлікарнях зробили свою справу. Здається, мама навіть їздила на похорон, возила якісь там гроші, але точно не скажу: на той час я жив окремо від батьків, не те щоб порвавши з ними, просто максимально обмеживши спілкування до необхідного для дотримання правил пристойності мінімуму. Товариству «Знання» після серпня 1991 року лектори потрібні не були, тож мама влаштувалася референтом у офіс однієї з новостворених партій, де вже працював тато, помінявши один партквиток на інший. Згодом мої батьки змінювали партійні офіси з тією інтенсивністю, з якою зростала в нашій країні кількість цих партій. Який у цьому смисл, я, сказати чесно, не розумів, зайнявши принципово антипартійну життєву позицію. До речі, один із перших фільмів нашої студії був присвячений безглуздості існування політичних сил, про нього заговорили, почули про нього і батьки, і навіть побачили, після чого наші стосунки якось самі собою охололи.
Та я знову відволікаюся. Просто хочеться, аби ви зрозуміли, чому вдова дядька Григорія подзвонила саме мені, своєму двоюрідному племіннику, якого, здається, ніколи в житті не бачила. А якщо бачила, то я був надто малим, аби пам’ятати це. Коротше кажучи, тітка раптом захотіла, аби я зробив фільм про її покійного чоловіка, свого дядька. Власне, тоді я й дізнався про подробиці його так званої справи.
Тітка Оля весь цей час переховувала його записи — три грубих загальних зошити, два в клітинку, один — у лінійку. Вони всі були різними. Перший — у сірій цератовій обкладинці, другий — коричневий, із матовою обкладинкою, третій — бордовий, на дотик наче оксамитовий. Усі списані дрібним, але акуратним письмом. Я бачив інші рукописи мого дядька, там він писав інакше. Тітка називала таке письмо лікарським, і справді, зазвичай Григорій Титаренко писав, наче лікар на рецепті чи в медичній картці — хріна з два розбереш без дешифратора. Проте у зошитах ніби приборкував своє письмо, виписував літери старанно, ніби прагнув запхати в зошит певного обсягу максимальну кількість інформації, та ще й щоб написане міг розібрати хтось, окрім нього.
Усі зошити пронумеровані, хоча тітка Оля пояснила: насправді спочатку Титаренко списав зошит під номером «один», сірий, тоді — той, що під номером «три», оксамитовий, і нарешті — той, якому він присвоїв другий номер, уполовину тонший і навіть не списаний до кінця. Це означало: інформацію він збирав не в тому порядку, в якому планував оприлюднити, і саме через те, що людина, з чиїх слів дядько робив записи в зошит під номером два, виявилася останньою, з ким він бесідував, йому і вдалося довести роботу до завершення хоча б у рукописі.
Бо, як розповіла тітка Оля, попалився її чоловік саме під час цієї, третьої зустрічі. Адже його співбесідником був відставний полковник КГБ, а вони свою професійну пильність не втрачають навіть на пенсії. Спочатку прийняв молодого допитливого журналіста, приділив йому кілька годин своєї уваги, охоче поділився спогадами про те, як ганявся за командиром УПА Червоним. А вже потім, коли Титаренко пішов, дав знати, куди слід: ходить тут один тип, ставить запитання, яких не повинен ставити, збирає інформацію, яку напевне збирається спотворити, ну і таке інше.
Він, Григорій, це відчував, сказала мені тітка Оля при зустрічі. Бо вже півроку займався історією Червоного, повністю занурившись у матеріал і заразом ставши аж надто обережним. Особливо після того, як розшукав нарешті людину, чию розповідь записав у сірий зошит.
Саме відтоді Титаренко почав конспіруватися, а всякий, хто перетворюється на підпільника, дуже швидко відточує відповідну інтуїцію. Дядько знав, що рано чи пізно його вирахують, та вже не зупинявся — хотів швидше звести почуте докупи та переправити через кордон, нехай навіть у сирому вигляді.
Так, принаймні, говорила мені його вдова, називаючи мене Климком: «Розумієш, він був готовий до того, що його приймуть. Але, думав, це станеться на етапі, коли він почне шукати прямі виходи на тих, хто зможе передати рукопис по відпрацьованих каналах. Там напевне відстежували всі стежки, але ж однаково тексти залишали країну швидше, ніж КГБ ловив їхніх авторів. Він у одному прорахувався, Климку, — недооцінив того старого чекіста. Не подумав, що у свої вісімдесят заслужений працівник КГБ, орденоносний полковник Доброхотов, щось запідозрить і дасть маячок своїм молодшим колегам».
Дядька, як вона думає, пасли десь півтора місяця. Очевидно, в КГБ вважали — Титаренко справді пов’язаний з дисидентами. Тож чекали, поки вийде на прямий контакт, щоб пов’язати відразу всю групу. Це вигідніше для чекістів — рапортувати про знешкодження антирадянського, та ще й націоналістичного угруповання, аніж затримувати одну людину. Проте Григорій на той час не мав жодного виходу на Захід, тож спочатку хотів завершити свою працю, а вже потім шукати потрібні контакти. Тому щодня після роботи, а по вихідних — з ранку до вечора, сидів за друкарською машинкою і передруковував рукописні нотатки.
Дружина, між іншим, працювала разом із ним у редакції «Комсомольського гарту» друкаркою, та дядько відразу ж заборонив їй навіть наближатися до машинки.
«Він казав: у разі чого на клавішах не знайдуть твоїх відбитків і ти завжди зможеш відмазатися: мовляв, нічого не знаю, писав якусь книгу, всі журналісти рано чи пізно сідають за романи, нікому не показував», — пояснювала тітка Оля. І, зрештою, той розрахунок виправдав себе: вона не пішла як спільниця.
Очевидно, за їхньої відсутності в квартирі кілька разів робили обшук, припускала тітка. Бо як інакше пояснити, що за Титаренком прийшли саме тоді, коли він завершив передруковувати. Рукопис відразу конфіскували, шукали копії та заразом іншу заборонену літературу, навіть просили видати зброю, якої Григорій навіть в армії у руках і не тримав, бо служив у будівельному батальйоні — стройбаті. Але нічого, звісно, не знайшли, навіть зошитів: їх тітка Оля потай виносила з дому та ховала по різних закутках. Один — у матері, в селі, в льосі, через що його трохи повело від вологи. Другий — на роботі, серед старих газетних підшивок, складених у шафі машбюро, і туди, до того суцільного скупчення сірої пилюки не часто хтось наближався. Його вдалося заховати там, бо він був найтоншим, удвічі меншим від двох інших. Третій — на горищі їхнього будинку, від якого мала ключ. Вони жили на останньому, п’ятому поверсі, просто біля ляди, яка вела через горище на дах, тому тітку призначили відповідальною за ключ — ось так це називалося.
Прочитавши рукопис, компетентні органи визнали його однозначно антирадянським, і постало питання: що робити з автором. Ось тоді в справу втрутився мій батько, і за деякий час всі, від кого це залежало, домовилися: раз не знайшли прямий зв’язок Григорія Титаренка з українськими буржуазними націоналістами, а рукопис він не встиг оприлюднити, навіть дружині не показував та не читав, агітація та пропаганда тут можуть вважатися суто формальними. Швидше, він займався поширенням свідомо неправдивих відомостей про ствердження радянської влади на Волині у повоєнний час та місця позбавлення волі, де відбували належне покарання зрадники батьківщини. Тобто виклав усе це на папері, але поширити не встиг, бо органи виявилися настільки компетентними, що втрутилися вчасно.
У такому випадку краще визнати, що в Титаренка не все гаразд з головою. Справді, хто при здоровому розумі затято строчитиме на машинці ночами всю ту антирадянську маячню... За словами тітки Олі, дядько не надто опирався. Він обрав між тюрмою, судом та зоною, про які знав зі своїх записів аж надто добре, божевільню — теж тюрму, але, як йому здавалося, трошки іншу. Зрозуміло, що він помилявся щодо можливостей радянської репресивної психіатрії. Але й тут іншого виходу йому не лишали. Хіба накласти на себе руки.
А тітці Олі дали спокій, але вона ще довго не наважувалася забрати зошити зі сховків. До того ж, за роки так званого лікування Титаренко забув про їх існування. Узагалі доходило до того, що він переставав упізнавати сам себе. Коли його нарешті випустили, тітці вдалося частково відновити його нормальний стан. Правда, ніким, крім кочегара та двірника, він працювати вже не міг. Ніхто, крім, звісно ж, моїх батьків, не знав справжньої причини, чому Григорія помістили в психіатричну, тому його дружину переважно жаліли. А те, що до Титаренків приходили з обшуком, теж списали на хворобу мого дядька: так, мовляв, його переклинило, що міліцію довелося викликати.
Ну, ось така історія трьох зошитів, переданих мені вдовою Григорія Титаренка. Чому тітка Оля не зробила цього раніше? Цього вона мені до ладу не пояснила. Чи то не до зошитів було, бо після смерті чоловіка треба було якось жити далі. Чи то не знала, у чиї руки їх слід віддати, щоб вчинити правильно і праця не пропала. А може, просто відчула, як стрімко та раптово наближається старість, ось і злякалася, що не встигне довести до кінця те, заради чого поклав життя її чоловік, помре ось так раптово та передчасно, як дядько Григорій.
Так чи інакше, я отримав несподівану спадщину і почав читати.
Насправді головну проблему визначив для себе відразу. А саме: сьогодні, коли інформації про визвольний рух на Західній Україні, в моєму випадку — на Волині, відомостей про діяльність ОУН—УПА та історій про партизан і бандерівців опубліковано дуже багато, і всі вони — різні, розповідь про повстанського командира Данила Червоного напевне не справить такого враження, яке могла справити тоді, тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого. Адже для Титаренка, як я розумію, все почалося зі звичайного нарису, який за завданням редакції він мусив написати у свій «Комсомольський гарт» до чергового Дня радянської міліції.
Саме так він, тридцятирічний чернігівській журналіст, котрий, як і всі, народжені в СРСР, був жовтеням, піонером та комсомольцем, і, як обмовилася тітка Оля, подумував про перспективу вступу в комуністичну партію, познайомився з Михайлом Середою, пенсіонером, відставним капітаном міліції. Молодіжна газета замовила нарис про те, як у повоєнні часи міліціонери героїчно боролися з бандерівськими недобитками. Точніше, саме такого завдання — писати про сутички міліції з бандерівцями, Григорій не отримував. Просто сказали: героя його майбутнього нарису, такого собі Середу, тисяча дев’ятсот сорок сьомого року відрядили з Чернігівщини на Волинь, для підсилення тамтешніх правоохоронців. У той час на Західну Україну, було, направляли фронтовиків, людей із бойовим досвідом. Бо там треба було не просто працювати за міліцейським профілем, а й по-справжньому воювати. Там, вважайте, фронт, казали їм. Умови, максимально наближені до бойових. Ну, ось головному редактору й здалося, що ветерану міліції Михайлові Середі є що розказати про той період свого життя. Це мусив бути героїко-патріотичний нарис, і він, власне, таким і вийшов. Решта закарбувалася в пам’яті Титаренка.
Чому, власне, пенсіонер розповів журналістові все те, що дядько записав у свій перший зошит, не знає навіть тітка Оля. Не збереглося цього і в дядькових записах. Я ж тим більше не можу цього пояснити. Мабуть, Середу просто прорвало, хоча до того він мовчав три десятки років. Як я вже згадував, до Дня міліції, тобто десятого листопада тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого, Григорій таки написав, а газета надрукувала нарис про героїчну боротьбу міліціонерів із бандерівцями, але то був інший текст, бо в тітки Олі зберігався пожовтілий примірник. Ну, зрозуміло, що Титаренко не міг повернутися після інтерв’ю ні з чим. Але чи вигадав він ту героїчну історію, з якої зробив газетний нарис? Швидше за все — після прочитаного в першому зошиті я припускаю таку можливість — вони з Середою домовилися: він напише саме так.
Утім, доконаним фактом є те, що почута, а згодом записана історія відразу й назавжди змінила ставлення вчорашнього комсомольського активіста й потенційного члена партії до українського повстанського руху на Заході тоді ще Радянської України. І, що не менш важливо, докорінно змінила його ставлення до оспіваних у сотнях пісень, книг і фільмів радянських чекістів.
Недарма навесні наступного, тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року мій дядько зняв з ощадної книжки триста карбованців — дві своїх місячних платні, грубі гроші на той час, і взяв відпустку, помінявшись із колегою, щоб той замість нього зміг відпочити влітку, зібрався та поїхав до Ленінграда. За десять днів він повернувся в глибокій задумі, помітно пригнічений, але зі списаним блокнотом. Наступну відпустку Григорій провів, старанно переписуючи в новий, щойно куплений зошит почуте від такого собі Віктора Гурова. Тоді тітка Оля не знала, хто такий цей Гуров і як Титаренко розшукав його під Ленінградом. Це тепер, прочитавши той зошит, я можу сказати: мій дядько-журналіст розшукав колишнього «ворога народу», в’язня, засудженого за зраду батьківщини, котрий сидів у одному таборі з Данилом Червоним. І не лише на власні очі бачив, що там відбувалося, а й брав активну участь у тих кривавих подіях.
Урешті-решт, після, як казала тітка, тривалих вагань, Григорій розшукав у Києві заслуженого чекіста, відставного полковника КГБ Лева Наумовича Доброхотова. На це прізвище в першому зошиті, тобто у спогадах міліціонера Михайла Середи, я натрапив лише раз. Проте щось підказало: саме відставний капітан, як тепер кажуть, злив Доброхотова журналістові у бесіді, як то кажуть, не під запис, усно. Зошит зі спогадами чекіста виявився вкрай необхідним. Тонший, списаний не до кінця, проте саме він доповнив загальну картину, остаточно закріпивши за Червоним образ, який хотів відтворити у своєму рукописі Титаренко.
Повторюся: Григорій уже від знайомства з Середою ходив по краю, а його крах був питанням часу. Єдине, чого б, можливо, вдалося уникнути моєму дядькові — передчасного арешту. Рукопис міг би перетнути кордон таємними каналами. Отже, фахівець своєї справи журналіст Титаренко розумів: без спогадів старого лиса Доброхотова все решта — уривки, клаптики, що не тримаються купи.
Він ризикнув. Результат — ці зошити вдалося підготувати до публікації лише через тридцять років.
Ну от тепер додам кілька пояснень від себе.
По-перше, мій дядько не записував за своїми співбесідниками слово в слово. Якби запис вівся на диктофон чи відеокамеру, я міг би поручитися, що Середа, Доброхотов і Гуров говорили саме так, як відтворив мій дядько, а не інакше. Звісно, він фіксував лише ключові фрази, котрі могли б потім нагадати, яку саме думку розвивав його респондент у той чи інший момент розмови. Не володів Титаренко і стенографією, в усьому покладався на чіпку пам’ять, а отже, згодом, коли старанно переписував почуте в окремий зошит, напевне відходив від достеменного трактування подій співрозмовником, поза сумнівом додаючи щось від себе. Безперечно, це жодною мірою не спотворювало загальний зміст, проте написане й близько не нагадувало ані стенограму, ані тим більше — протокол допиту. Вийшло так, що Григорій Титаренко, відкинувши емоції, котрі напевне зринали під час живої розмови, залишив сам голий, сухий, позбавлений непотрібних сентиментів фактаж. По суті, в кожному зошиті є завершена історія, розказана, а точніше — записана від початку до кінця. Тому я не готовий поручитися, що герої переповідали саме так, у такій послідовності, як записав професійний журналіст Титаренко. Повіримо на слово не лише тим, з ким він розмовляв, а й самому Григорію — ясно, що тепер Середи, Доброхотова та Гурова нема серед живих, тож ані підтвердити, ані заперечити слова, вкладені в їхні вуста моїм дядьком, вони не зможуть.
По-друге, Титаренко збирався публікувати свої зошити на Заході. Саме тому, сідаючи за рукопис, мимоволі надавав цим записам вигляд швидше не журналістського нарису, а повноцінного літературного твору. Звісно, текст загалом потребував редагування. Але факт, що журналіст хотів переробити почуте на документальний роман, підтверджується хоча б наявністю в ньому діалогів. Тобто Титаренко вирішив відійти від монологу, котрий передбачає відповідь співбесідника на його запитання, а частково переробив кожну оповідь на невеличку повість.
Я дозволив собі реально втрутитися лише у зміст другого зошита, тобто в розповідь Доброхотова. Зрозуміло, що відставний чекіст відверто вихвалявся своїми подвигами. Але багато про що Лев Наумович не говорив та багатьох тем не зачіпав — не вважав за потрібне. Проте окремі фрагменти його розповіді потребують сучасних пояснень і коментарів, тому я розбавив ними розповідь Доброхотова, намагаючись переповідати лише суть та з надією на те, що сучасні читачі прекрасно розуміють, чого саме недоговорював, а то й відверто замовчував офіцер НКВД-КГБ.
Таким чином, мені лишалося тільки знайти й витратити час на те, аби віддати зошити на комп’ютерний набір, потім — суттєво зредагувати ці тексти, надавши їм більш сучасного вигляду та звучання. Звісно, по ходу справи я не міг не додати щось від себе. Але це не додатковий фактаж — мені просто не було коли його збирати. Та й все, викладене в зошитах, цінне саме по собі, без додаткових навантажень. Нехай уже потім фахівці розбираються, що тут правда, а що — художня література. Коли, завершивши свою частину роботи, я переглянув усе від початку до кінця, зрозумів: рукописні записи Григорія Титаренка, зроблені в 1978—1979 роках, мимоволі стали схожі на героїко-пригодницький роман, створений на документальній історичній основі. Тобто по суті я пропоную вам історичну гостросюжетну драму.
Чи схвалив би це автор записів, мій дядько Григорій Титаренко? Не знаю. Але ж він прагнув публікації, тож факти, викладені в зошитах, не спотворені та не перекручені. Тітка Оля як перша читачка лише плакала в окремих, найдраматичніших місцях, та загалом не заперечувала. «Якщо таким чином про це дізнається якомога більше людей в Україні, я буду тільки рада. І дядько твій напевне був би щасливим», — ось що сказала вона, повертаючи мені прочитаний за ніч рукопис.
Власне, це і є третя обставина. Аби зошити списав той-таки уродженець Волині чи взагалі — будь-якого регіону Західної України, я, скажу вам чесно, не певен, що взявся б випускати його у світ. Бо їм це близьке, вони з цим росли та жили, вони приймають партизанську боротьбу УПА з німцями та радянською владою як складову в боротьбі за українську незалежність. Приймають з усіма можливими обмовками, попри численні «але», яких повно в історії українського повстанського руху. Натомість і моєму дядькові, Григорієві Титаренку, і тим, з ким він говорив, — Михайлові Середі, Вікторові Гурову, навіть чекістові Леву Доброхотову, все це близьким не було. Так само, як і мені, народженому в Києві. Адже двадцять років із моїх сорока двох мене виховували в тому дусі, що бандерівці — це вороги. Уже потім я переконався: так, вороги — але вороги німецької окупації та радянської влади. Ті, хто розповідав моєму дядькові історії про зустрічі з командиром УПА Данилом Червоним, не змогли приховати свого ставлення до нього.
Той-таки чекіст Лев Доброхотов визнавав Червоного справжнім героєм. Я уявляю собі, як старий лис щиро зітхає під час розмови з Титаренком, котрого вже зібрався здати в КГБ: ех, мовляв, шкода, що в нас таких бійців не було... Ось чому я вирішив дати хід публікації зошитів: це — сторонній, а отже — незалежний, як я вважаю, погляд на те, що відбувалося не лише на Волині, а й на всій Західній Україні, та навіть у всьому Радянському Союзі в повоєнний час.
Ну, і ще трошки — про те, що може збурити в того, хто читатиме ці зошити, купу запитань.
Відразу скажу: оригінальний рукопис написаний російською мовою. Співбесідникам журналіста Титаренка так було зручніше. Тітка Оля говорила, що дядько, коли вже передруковував текст на машинці, відразу перекладав українською. Але машинописні сторінки, як відомо, конфісковані й зникли десь у архівах радянської держбезпеки. Та навіть без огляду на це я вирішив: правильно буде подавати тексти зошитів українською. Причому — повністю, «українізуючи» навіть радянських міліціонерів, чекістів, адміністрацію й охоронців концтаборів ГУЛАГу, а заразом — контингент, тобто кримінальних злочинців, які ніде й ніколи, особливо тоді, в описані часи, українською мовою між собою не спілкувалися. Нехай це вас не бентежить, так само, як попустіться, коли почуєте жаргонне табірне слівце в українській версії.
Якби це робилося для телебачення чи кіно, тоді, звісно, я б лишив пряму мову своїх персонажів такою, якою вони звертаються до операторської камери. Проте коли йдеться про писаний та друкований текст, я залишаю за собою право відмовитися від практики, коли з волі автора вороги України говорять виключно російською, та ще й матюкаються, а її герої — навпаки, вживають літературну українську, демонструючи при цьому високий як для людини без вищої освіти рівень мовної культури. Признатися, мене влаштувала та обставина, що далі герої говоритимуть від себе, тобто — прямою мовою. Усі огріхи та неточності можна списати на те, що з моїм дядьком спілкувалися живі люди — навіть старий чекіст Лев Доброхотов лишився для мене таким. Хіба що залишаю за собою право писати назву лиховісного органу держбезпеки, не перекладаючи абревіатуру українською мовою, а прямо так, як її запам’ятали, — НКВД, МГБ... Це звучить лиховісніше, безнадійніше, страшніше... Саме тому ми радіємо, коли така безвідмовна машина в боротьбі з нашими героями дає збої.
Здається, все. На цьому свою місію вважаю завершеною. Необхідне в нашій ситуації вступне слово трошки затягнулося. Тому лишаю тебе, читачу, сам на сам із цією історією. Настільки ж реальною, наскільки й неймовірною...
МИХАЙЛО СЕРЕДА
Україна, Волинь, осінь 1947 року
Досі не готовий сказати, чим для мене є та історія.
Ну, коли я після війни опинився на Волині та близько, як на мене — аж надто близько познайомився з бандерівцем Червоним: подарунком долі чи, навпаки, її прокляттям. Знаєш, ще кажуть — вискалом.
Саме так, вискал долі, десь я це прочитав. У якійсь газеті. Ваш брат-журналіст ще не таке напише для красивого слівця. Але саме з того часу на деякі речі, котрі як офіцер міліції мусив вважати очевидними й правильними, я дивився з певним сумнівом.
А от наш брат опер насправді повинен сумніватися у всьому — професія така. Мене ніхто цього не вчив, це про таких, як я, кажуть — вони, мовляв, університетів не закінчували. Просто завжди вважав так: кожен міліціонер, хоч простий вуличний постовий, хоч великий начальник, мусить вирішити, зі злочинцем має справу чи з нормальною чесною людиною. Дуже просто наставити на когось наган і назвати бандитом. Після війни так і було — як не ти витягнеш зброю, бандюга зробить це раніше за тебе. І думати не буде. Ти ж при цьому ще й мізкувати мусиш: стріляти, не стріляти, якщо стріляти — то куди, валити його на місці чи смалити в ногу чи плече...
Взагалі, такі були часи: чоловіки мали при собі зброю просто так, для самозахисту. Бо хто його зна — раптом я міліціонер несправжній! Перевдягнувся у форму — усе, приїхали. Скільки тоді таких справ було, але, напевне, про це якось іншим разом...
Так от, про зброю я не брешу. Після війни, особливо в перші повоєнні роки, такого добра по містах та селах вистачало. Далеко ходити не треба, ось хоч до найближчого лісу. Туди, де йшли бої. Там навіть тепер можна знайти людські кістки. А тоді зотлілі трупи хоч наших бійців та командирів, хоч німецьких, хоч розстріляних мирних жителів таки дуже лякали, брехати не буду. Але не надто дивували — факт. Ось там, на місцях боїв, трофеїв — хоч греблю гати — і пістолети, і кулемети.
Особливо щастило тому, хто знає, де шукати військові склади. Партизани часто робили такі, а коли відступали — бувало, лишали зброю та боєприпаси просто в підземних арсеналах.
Тому в міліцію брали насамперед тих, хто мав бойовий досвід. Нехай у нас, фронтовиків, не було відповідних знань та досвіду оперативно-розшукової роботи. Звісно, відкривалися якісь там курси, Кримінальний кодекс ми читали... Але для чого книжка, коли ловиш грабіжника на гарячому, а він, не думаючи довго, гатить із німецького парабелума. Жодна брошура не навчить, як діяти в подібній ситуації, поки в тобі дірок не наробили.
Я ось так у міліцію і потрапив.
Коли війна почалася — саме служив строкову. Наша частина стояла під Курськом, тож на фронті, вважай, із перших днів. Ще до служби я цікавився технікою, машинами всілякими. Тому мене направили з Чернігова в Ріпки, на тамтешню МТС. З Ріпок і пішов у армію. Умів водити машину, тож на фронт пішов у складі автомобільного батальйону — як війна почалася, їх на місцях дуже швидко формували, а кожен водій був на вагу золота. Крутив ото бублика на полуторці, боєприпаси возив і не тільки — усе, чим завантажать. Потім пересів на «віліс», возив нашого комполку, Калязіна. Та це не означало, що для мене війна була якоюсь інакшою — піди спробуй проскочити під обстрілом! У сорок третьому під Курськом мене серйозно поранили, ну, а потім, коли повернувся у стройову частину, знову осідлав знайому вантажівку. На ній доїхав до Варшави, там удруге поранили, цього разу — серйозніше, насилу вичухався. Додому, в Чернігів, повернувся офіцером, молодшим лейтенантом... і, як з’ясувалося, сиротою.
У місті залишилися батьки та молодша сестричка. Як німець попер, вони втекли недалеко, в село, думали відсидітися в родичів. Ті мені потім усе й розказали. Коли німці прийшли і почалася окупація, сестру забрали на роботу до Німеччини. Мама, побачивши припис від німецької влади, заголосила, кинулася на тих, хто прийшов по сестру, не пускала. Тоді поліцай, котрий припхався разом із німецьким офіцером, узяв та й застрелив її.
Батько пережив маму на півроку, помер тієї ж зими. Кажуть — з голоду. Тулилися всі разом у сільській хаті. Авжеж, не жирували — куди там жирувати, але й з голоду не пухли. Село ж таки, яке не яке господарство. Навіть якщо вигребуть запаси для потреб німецької армії, щось залишиться. Де троє годується, там і четвертий проживе. Тільки рідня, коли я повернувся та про все розпитував, пояснила: батько сам чим далі, тим частіше від їжі відмовлявся. Наче сам себе голодом заморив. Де сестру шукати, теж ніхто не знав. Від неї звістки взагалі жодної. А Чернігів розбомбили до чорної землі, живого місця не лишили, самі руїни. І нашого будинку, що стояв майже в самому центрі, теж не залишилося. Поки німці полонені все наново будували, народ у землянках кантувався. Обком, райком, інші владні установи — всі теж у землянках чи в бараках.
Коли запропонували йти в міліцію шофером — недуже й перебирав. Возив одразу начальника відділу з боротьби з бандитизмом, тільки недовго. Він сам запропонував мені перейти у відділ, на оперативну роботу. Людей не вистачало — це раз. Знову ж таки, бойовий досвід — це два. Бандити під час однієї операції відразу трьох оперативників поклали — це три. Людей катастрофічно не вистачало, як кажуть — кадровий голод. Ну, і як сказав сам начальник: «Ти, Мишко, мужик із головою, а голова не порожня. Нема чого бойовому офіцеру задурно бублика крутити, для такого діла он солдат чи єфрейтор згодиться». І відразу, як оформили переведення, підвищили у званні — тепер одягнув міліцейську форму з лейтенантськими погонами.
А десь так за два роки, улітку сорок сьомого, якимось макаром розшукав мене колишній командир полку. Я не особливо здивувався. Навіть зрадів, що той живий, бо після госпіталю так нічого про нього й не чув. У тому, першому листі Дмитро Петрович Калязін нічого аж такого важливого не писав. Просто розповів, як знайшов мене, цікавився моїми справами. Заразом розказав: служить тепер начальником міліції у невеличкому селищі Олика, це недалеко від Луцька, Західна Україна. Я відписав: так. мовляв, і так, живу в рідному Чернігові, батьки загинули, сестра пропала безвісти, теж служу в міліції. Ще й не стримався — пожартував: не начальником, звичайним оперативником, бандитів ловлю. Приписав також — хто б міг подумати...
За місяць відповідь: збирайся, товаришу лейтенанте, свої надійні люди тут потрібні. Становище в регіоні дуже складне, подробиці — на місці, як приїдеш. І писав так, ніби питання про моє переведення вже вирішене. Це я тоді так подумав, навіть рішення не прийняв, вирішив із цим переспати. Тільки на ранок викликає мене до себе наш начальник в кабінет і каже тоном, якому не заперечують: так і так, є відповідний наказ, згідно з яким лейтенанта міліції Середу Михайла Івановича направляють на нове місце служби і тепер він буде в розпорядженні управління міліції Луцького районного відділу МВС.
Звісно, для мене не стало новиною, що на звільнених територіях Західної України, Прибалтики та частково Білорусії є націоналістичні банди, котрі всіляко заважають остаточному утвердженню радянської влади на місцях. Я навіть чув по радіо виступ якогось компетентного чоловіка з Москви, прізвище тепер не згадаю. Він тоді заявив: ці групи залишили після відступу німці, аби в такий спосіб у безсилій люті максимально шкодити переможцям, сіяти паніку серед місцевого населення, з останніх сил боротися з завоюваннями Леніна—Сталіна. Але тоді, слухаючи це, я навіть уявити не міг, що незабаром сам візьму участь у боротьбі з націоналістичним бандерівським підпіллям.
Так у середині вересня 1947 року я опинився на Волині. Удома, як уже сказав, мене нічого не тримало: житло тимчасове, у казармі, переобладнаній під гуртожиток для міліціонерів. Заводити сім’ю не було коли, та й, якщо чесно, я вирішив поки не поспішати з цим. Мені лише двадцять сім стукнуло, війна позаду, життя попереду. Але поки ганяюся за бандитами, поки цю наволоч із коренем не вирвали, ніхто не гарантує мені особистої безпеки.
Познайомлюся з хорошою дівчиною, розпишемося, дитина народиться — а ну як мене застрелять під час чергової операції чи того гірше: підріжуть у темряві з-за рогу. Не хочеться залишати після себе вдів та сиріт у мирний час, досить того, що війна наробила. Тому збори вийшли короткими: фанерний чемодан із речами, фронтовий «сидір» через плече — і вперед, на Захід.
Хоча через Олику проходила залізниця, полковник Калязін зустрів мене на вокзалі в самому Луцьку.
Обнялися, наче не начальник та підлеглий, а старі бойові товариші — так, власне, й було. Калязін поводив мене по різних кабінетах, за півдня оформили всі папери, сіли в його машину і дісталися до Олики, ще навіть не сутеніло. Від обласного центру містечко лежало недалеко — якихось три з гаком десятки кілометрів. Власне містечко чи, як значилося в документах, селище міського типу видалося мені затишним і аж надто тихим. Побачив старовинний замок польських князів та костел — лишилося з часів, коли тут панувала польська шляхта. Ще церкви та синагога, які позачиняла вже радянська влада: а й справді — для чого, релігія — опіум для народу. Тут я підтримую політику партії й уряду. Нехай ці споруди слугують для потреб влади, ось хоча б як панський маєток, де тепер розмістилася міліцейська управа.
У кабінеті Калязіна ми нарешті сіли за стіл. Хазяїн застелив його газетою, досі назву пам’ятаю — «Вільний шлях». Видобув із сейфа та порізав на газетному аркуші товстими шматками сало, хліб, розклав холодну картоплю «в мундирі», поклав накруто зварені яйця. Тоді вийняв із шухляди стола — старовинного, здається, дореволюційної роботи — флягу, машинально збовтав, розлив самогон по гранчаках.
— Продукт перевірений, — мовив. — Вміють у тутешніх селах горілку робити, нічого не скажу. У нас у селі далі бражки діло не йде. Не доходять руки в мужиків — просто так хлебчуть.
Полковник Калязін, як я знав, народився у селі Рязанської губернії. Не без гордості якось сказав, що єдиний із села вибився в люди, став червоним командиром. Коли на побування приїжджав, село кілька днів гуляло. Навіть якби він не попередив, мене ніщо не зупинило б від того, аби випити: на фронті мав справу з чистим спиртом, хоч медичним, хоч авіаційним, а скільки всього доводилося вливати в себе, крім спирту, краще помовчу. Правда, мені як шоферу особливо пригощатися не можна, та свої наркомівські стограм я справно отримував і, якщо не було нагоди випити, зливав у флягу. Частенько для того доводилося використовувати не одну фляжку, тому в мене в машині завжди було вдосталь спиртного. Часом навіть старші офіцери через Калязіна просили позичити в мене. Хоча спирт чи горілку не позичають, іноді комсклад таки віддавав — то коньяком, то «казенкою», то й трофейним німецьким шнапсом. Пізніше Калязін навіть називав мою машину пересувним трактиром.
Я стиснув гранчак у долоні, підняв і гойднув ним у бік полковника:
— Будьмо, командире, — так неофіційно я називав його без сторонніх.
— Будем крєпкі, лейтенанте, — погодився начальник.
Почаркувалися, і він випив одним махом, навіть не скривися — ото вже звичка. Мені ж відразу наче вогнем обпекло горло й нутрощі — таким міцним виявився самогон, хоч і йшов він м’яко. Не витримав, покривився, хекнув і швиденько зажував шматком сала. Градусів п’ятдесят, як не більше.
— Ну, і яка тут обстановочка? — запитав, прожувавши.
У загальних рисах Калязін ввів мене в курс справи ще вдень. І натякнув, хоч я і без нього зрозумів: докладніше поговоримо згодом. Тепер, мабуть, і настав час для розмови. Та й сам Калязін не тягнув — відразу перейшов до справи.
— Обстановка, Михайле, максимально наближена до бойової.
— Ну, це я чув...
— Від кого?
— Так, краєм вуха... По радіо, і газети писали...
— Радіо, газети... Це все добре... Правильно це все, газети й радіо...
Калязін налив ще по одній, та пити не поспішав, дивився на мене якось дивно. Я не надто зрозумів його погляд: так дивляться батьки чи старші брати на нерозумних хлопаків, котрі пішли — ось так запросто — погладити здоровенного дворового собаку. Тому мовчав, чекаючи продовження розмови. Полковник не зволікав.
— Звідси, лейтенанте, треба зведення передавати. Щодня. Як товариш Левітан читав, — тут він випростав спину, розправив плечі й спробував відтворити знайомий всім голос головного диктора країни: — «От советского Информбюро! Сегодня, двадцять второго сентября...» Ну, і таке інше. — Калязін знову заговорив своїм нормальним голосом: — Нічого тобі, Мишко, по радіо не скажуть. І в газетах не напишуть, — він присунувся ближче, поклавши лікті на стіл. — Я після війни у комендатурі працював, недалеко звідси, на Львівщині. Потім сюди перекинули, спочатку теж у комендатуру, а згодом — начальником міліції. Чесно кажучи, на начальника сам зголосився — попередника вбили. Знаєш, як убили? — Він нахилився ще ближче, поплескав долонею по газетному аркушу. — Газета про таке не напише. Серед білого дня підкотила сюди, до міліцейської управи, «емка», вийшли троє, навіть не ховалися. З автоматами, один у цивільному, на двох — галіфе та кітелі, чи німецькі, чи польські. Хрін розібрали ті, хто це бачив. Ось так, просто, на очах у людей поклали на місці двох міліціонерів, тоді ввірвалися в цей кабінет, — Калязін обвів його рукою, — і розстріляли начальника міліції в три руки. Знову сіли в машину, розвернулися, поїхали. Виїхали за Олику, там біля лісу кинули. Гранатою підірвали на прощання. І це, лейтенанте, тільки один епізод. Можу ще розказати, тільки боюся — ти найближчим часом сам більше побачиш.
Тепер мій бойовий командир випив без чаркування. Я наслідував його приклад, зажував половинкою картоплини, тоді запитав:
— Відомо, хто це зробив?
— Бандерівці, — розвів руками Калязін. — Тут усі лиха — від бандерівців.
— Чого вони лютують? Я щось чув по радіо...
— Знов ти про своє радіо! — роздратовано відмахнувся начальник, мов від набридливої мухи. — Лютують, бо бандити! Від безсилої люті, як люблять писати різні там майстри художнього слова. Тільки лють у них, Михайле, аж ніяк не безсила. Я ж у цих краях давно...
— Саме тут?
— На Волинь перевели місяців вісім назад. До того часу виконував різні завдання у Львівській, Тернопільській, Станіславській областях. Скрізь однаково. Тільки, знаєш, тут небезпечніше.
— Тобто?
— Бо начальник міліції! Можеш не вірити, лейтенанте, але на армійських тут менше полюють. Ну, це ніби мої висновки... Хтозна, у кого тут більше шансів. Усі ми тут, мов на мінному полі.
Я нутром відчував — Калязін хоче сказати більше, але стримується. Від цього, а не від міцного волинського самогону, плутаються, стрибають одна через одну його думки. Аби хоч якось спрямувати розмову, я запитав:
— Чого їм треба?
— Кому? — стрепенувся Калязін, стрельнув на мене нерозумілим поглядом, та за мить усе зрозумів: — А, їм... Не знаю. Жили за Польщі, наче кріпаки. У злиднях, голі, босі... Зрозуміло, чому тоді почали терор. З німцями теж трохи повоювали... Тільки про це я тобі не говорив! — відразу застеріг він. — Дивись, бо офіційно бандерівці — союзники Гітлера. Насправді вони в сорок першому несли німчурі хліб-сіль як визволителям, а в сорок другому — півроку тільки пройшло — у цих самих визволителів стріляли. Хрін їх розбере, цих хохлів...
Не знаю чому, а мене від оцієї його останньої фрази тріпонуло. Калязін це помітив й одразу додав:
— Вибач, ти теж у нас хохол... Тільки ти холол правильний. Ти за радянську владу, бо розумієш, що вона дає людям. А вони тут — проти. Хто відкрито, той по лісах ховається. Хто приховує — по вулицях ходить, вітається з тобою.
— То невже вороги скрізь?
— Так і виходить. І чого їх крутить в одному місці? У тридцять дев’ятому, між іншим, коли наші звідси ви били поляків, теж квіти й короваї виносили. Нашим. Здається, все, товариш Сталін повідомив про історичне об’єднання українських земель. А тутешні потім знову за зброю! Поляки, виходить, погано. Добре. У німцях розчарувалися, бо окупанти. Нехай, тут усе правильно. Але що їм радянська влада поганого зробила?
Калязін говорив щиро, і тут я цілком із ним погоджувався. Тому мовчав. Машинально взяв із газети шматок сала, поклав на хліб та відкусив від цього бутерброда. Мій жест чимось привабив Калязіна. Зачепився об мою руку поглядом, про щось задумався, тоді різким рухом змів з газетного аркуша, на якому лежала закуска, хлібні крихти, тицьнув пальцем у якусь замітку.
— Ось, глянь-но, готовий приклад! У газеті пишуть! — розвернувши аркуш так, щоб замітка, яка впала в око, опинилася просто перед очима, полковник уголос прочитав, тобто пробубонів, калічачи українську: — «Заможно і культурно зажили колгоспники. У багатьох є патефони, радіоприймачі, велосипеди. Майже всі виписують газети. Художню літературу читають не одиниці, а більшість колгоспників. Зріє інтерес до кінокартин. У колгоспних клубах завжди повно людей», — Калязін перевів дух, знову підвів на мене погляд: — Це в кожному селі, лейтенанте! У кожному! Чи мали б вони таке за Польщі? Ти знаєш, я з села Рязанської губернії, у мене батьки неписьменні були. Тільки після революції та громадянської, коли по селах пішли вчителі, вони читати навчилися. По складах спочатку — але ж грамота, лейтенанте, це дуже важливо! Чому ось ці грамотні колгоспники з патефонами годують бандерівців уночі? Чому, коли ходиш по хатах, вовками зиркають з-під лоба? Яка влада їм ще такі блага дала?
Я вирішив промовчати. Справді, нема про що говорити. Навіть як людина нова в цих краях, ще не знайома із місцевою, як то кажуть, специфікою, я не мав підстав не вірити словам Калязіна. І таки не розумів, чому місцевий люд так затято опирається не лише тим, хто їх гнобить, як польські шляхтичі або німецькі фашисти, а й тим, хто справді звільняє народ від ярма.
Тим часом полковник знову повернувся до того, з чого почав.
— Може, мені тут, в цій Олиці, начальником міліції не місце. Та я сам написав рапорт: «Прошу в зв’язку з загибеллю призначити...» Ну, так далі. Думаєш, мені самому подобається, що тепер наді мною, як не крути, НКВД?
Я мовчки похитав головою. Тоді, правда, НКВД вже не було, точніше було, але називалося не так — перейменували на МГБ. А суть та сама лишилася, ну і переназвали зовсім недавно: не тільки ми, військові, а й цивільні ще довго енкаведекали... Чекісти, коротше кажучи: як були, так і лишилися донині.
За всю війну якось обійшлося, жодного разу не мав справи з особістами. Та дуже добре знав, що чинили особові відділи. Один миршавий лейтенантик із НКВД міг поламати життя бойовому офіцерові, старшому за званням, не кажучи вже про рядових бійців-окопників. Тільки тепер мир, а отже, все перемішалося. Це я на прикладі свого Чернігова знав, хоча коли ловиш грабіжників та бандитів, енкаведисти чи емгебісти, як хочеш, ну, словом, вони до оперативно-розшукової жодного стосунку не мають.
— Скажу, — тепер мені видалося, що Калязін виправдовується. — Той, кого тут розстріляли, попередній начальник, мужик був справжній. Міцний, колишній танкіст. Під Прохорівкою в сорок третьому горів у танку, витягнув увесь екіпаж. Хтось там і помер, на полі, хтось потім, а його наче хто оберігав... Для цього ось випадку, виходить... Ненавиджу, суки! — вирвалося в Калязіна, він угатив кулаком по столу, але так само швидко заспокоївся, знову налив, своє випив відразу, приклав до носа рукав форменого кітеля. — Думав, покерую міліцією тимчасово. Тепер бачу — надовго. Або скільки протягну, — він криво посміхнувся. — Тому я тебе сюди, можна сказати, виписав. Досвід роботи є, надійні люди мені тут потрібні, з місцевих у міліцію йти нема особливо охочих, залякали. На кого мені спиратися? На «стрибків»?
— А це ще хто? Які «стрибки»?
— Помічники міліції. Загони самооборони, якщо хочеш. Насправді вони себе називають «яструбками» — винищувальні загони чи щось таке. Тільки, — він знову криво посміхнувся, — це ще питання, хто кого тут винищує. Пацани там по п’ятнадцять-сімнадцять років. З цими МГБ легше працювати, бо вони і злидні батьків за Польщі трохи пам’ятають, і, що важливіше, при німцях боялися. Не довоювали, рвуться в бій. А якщо ти «стрибок» — зброю видають. Знову ж таки, очі та вуха МГБ по селах. Але надії на них мало, ходять маленькими зграями. Я навіть чув, де-не-де своїх односельців потрошку трусять.
— Це як?
— А отак! Ось хоч минулого тижня приводять до мене одного... клаповухого, рябого, волосся стирчить у різні боки. Зайшов серед ночі в хату на краю хутора, горілкою смердить, гвинтівку на хазяїна наставляє: давай, каже, винось сала, картоплі мішок, бо просигналізую уповноваженому, що Червоного годуєш.
— Кого?
— Є тут один... Пізніше про нього. Ну а в загальних рисах ти все наче зрозумів. Чи не все?
— Так точно, все, товаришу полковник! — відповів за звичкою.
— Добре, детальніше становище зрозумієш на місці, зорієнтуєшся. І ось наше з тобою, а за великим рахунком — твоє перше завдання.
Знову висунувши шухляду столу, Калязін видобув звідти паперовий прямокутник, поклав переді мною. Потому закурив «Казбек», проводжаючи замисленим поглядом після кожного затягу клубки сизого диму, котрі вилися до стелі під лампочку без абажура та огортали її. Я ж підсунув до себе папірець і зрозумів — це листівка.
Її надрукували на машинці. Видно — це друкована копія, навіть лишилися сліди друкарської фарби. З лівого боку було «ВОЛЯ НАРОДАМ!», по центру — «ВОЛЯ ЛЮДИНІ!», у правому куті аркуша — «СМЕРТЬ ТИРАНІЇ!». Трохи нижче, по центру, великими буквами розмістилося звернення: «ПЕРЕДАВАЙТЕ З РУК У РУКИ!» І вже потім — коротка стаття:
УКРАЇНЦІ!
Упродовж 1943, 1944, 1946 і тепер, до осени 1947 року видержала УПА сама-одна в тій нерівній титанічній боротьбі проти всіх величезних сил совєцької армії, совєцької пропаганди та совєцького поліційно-державного апарату. І сьогодні, коли більшовицька пропаганда знову готує грунт для святкування так званого звільнення українських земель, вона числить на коротку історичну пам’ять. Бо ми пам’ятаємо спільні відвідини Молотова й Рібентропа у Сталіна та Гітлера, спільні наради, спільні розбійницькі плани загарбників, спільні прийняття та обіди. А також спільні фотографії тих розбійників в газетах, де вони усміхнені, обнявшись під руки, мало не цілувалися.
Ще більше пам’ятаємо, як у нашого бідного колгоспника видирали останнє зерно більшовицькі комісари на допомогу Гітлеру. Як вони віддавали Гелерові всю нашу нафту і нашу бензину, щоб він міг краще воювати і поневолювати Європу. Того їхнього союзу, тієї спілки розбійників ми ще довго не забудемо. Тож даремно вони пробують усім іншим закидати співпрацю з німцями. Це ж власне вони, совєти — перші коляборанти та спільники Гітлера, перші палії цієї страшної війни.
Ми закликаємо Українців — не вірте більшовицькій пропаганді! Не вірте, що спільники Гітлера можуть звільніти народи. Вони можуть їх тільки поневолювати, як роблять це із нами, Українцями. Також не вірте тим, хто каже, що УПА ненавидіть усіх, хто прийшов до нас із Росії. Ми трактуємо тих москалів, які визнають основи нашого національного права, як наших сусідів і братів. Але тих москалів, які є шовіністами та імперіалістами, трактуємо як своїх найбільших ворогів, що відібрали нам волю і хочуть перетворити на рабів1.
Далі стояло: «ФАКТИ ТЕРОРУ НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ», але на цьому друкований аркуш обривався. Побачивши, що сторінка пронумерована, перевернув, глянув із іншого боку — чисто. Запитально глянув на Калязіна.
— Що?
— Це перша... А ще є? Друга, третя...
— А ти, я бачу зачитався? — Калязін, подавшись уперед, висмикнув аркуш у мене з рук, поклав назад у теку. — Взагалі-то, Михаиле, їх, цих сторінок, тут дванадцять.
— І все в такому ж дусі? — Я завмер, добираючи слів. — Насправді я вже не пацаном був дев’ять років тому...
— Ти про що?
— Ну... фотографії в газетах... Товариш Сталін і цей...
— А ось цього, Середа, я не чув! І слухати не хочу, зрозумів мене? Пропаганда, брат, вона все перекручує. Ми з тобою, — на слові «ми» Калязін зробив наголос, — не віримо. Бо знаємо, де правда і що влада наша нас не дурить. А тут люди не знають цього. І ще, Михайле, розберися, хто ти тут, а хто — я.
— Тобто?
— Українець ти для тутешніх бандерівців. Брат! — він розвів руками. — А я — москаль-окупант. Агітація, — Калязін на трошки замовк, потім повів далі, стишивши голос: — Говорив я тут із начальником політвідділу обласного МГБ. Він авторитетно довів: уся ця пропаганда розробляється в Мюнхені, бо американці ніби мають щось із ОУН... Хто у нас американці?
— Імперіалісти. — Я відчув себе на політінформації.
— Молоток! Ми з тобою, виходить, для імперіалістів тепер — спільний ворог. Але про те хай собі в кабінетах та управах думають, на те вони державна безпека. Наше завдання як представників органу охорони правопорядку — виявити, хто ці папірці в окрузі розповсюджує. Бо звідки вони приходять, уже відомо напевне. Не інакше Червоний, без нього тут таке не обходиться.
Почувши це ім’я вдруге, я запитав уже наполегливіше:
— Хто він такий, цей Червоний? Це прізвисько, або, по-нашому, кликуха, чи справжнє прізвище, за паспортом?
Перш, ніж відповісти, Калязін розлив по склянках горілку, спорожнивши нарешті флягу.
— Паспорта його, лейтенанте, я не бачив, — почав він, тепер ретельніше добираючи слова. — Але одне знаю напевне: він не ховається за прізвиськом, або, не має, як тут кажуть, псевдо. Звати його Данило, прізвище — Червоний. За даними як польської дефензиви2, так і НКВД — МГБ, раніше мав навіть кілька псевдо. Коли поляки його зловили в тридцять сьомому, називав себе Туром. До сорок четвертого проходив як Мартин та Дужий. Тепер, як свідчить зібрана МГБ оперативна інформація, він узяв собі псевдо Остап. Але ми й далі зватимемо його Червоним. Дуже гарно його прізвище лягає в оперативну розробку, я так собі думаю. Ти як, не проти?
— Чого ж, — я знизав плечима. — Так точно в його псевдах не заплутаєшся. Червоний — так Червоний.
Рука Калязіна знову пірнула в шухляду і вигулькнула з тоненькою картонною течкою. Начальник звільнив від залишків нашої вечері місце на застеленому газетою столі й поклав папку так, щоб мені було зручно дивитися.
— Тут є дещо на Червоного, добуте нашими ще з архівів дефензиви. Захочеш — потім почитаєш, а я у двох словах тобі розкажу, з ким доведеться мати справу.
Розгорнувши теку, я відразу побачив сірий конверт, приклеєний до якогось протоколу, писаного польською. Прочитати написане я не міг, але конверт розгорнув і дістав звідти фотокартку, зроблену на цупкому папері. У правому нижньому кутку стояла дата: листопад 1937 року.
Зі знімка на мене дивився хлопець, чи то пак — молодик у піджаку, вдягненому на світлу сорочку так, щоб комір лежав трохи поверх піджачного — за модою десятирічної давнини.
Навіть з фото помітно, що чоловік старанно голився і взагалі стежив за собою. Він не всміхався, тонкі губи стиснув щільно. Загалом у ньому вгадувалося щось нестримне, шалене, щось таке мужнє — як на порівняно молодий вік. Фото зробили по груди, та навіть так у поставі вгадувалася сила, і не лише фізична: чоловік був худорлявим, та попри це — помітно міцним, збитим; трошки примружені очі, що дивилися прямісінько на мене, підказували — у цю мить чоловік перебуває у стані стиснутої пружини. І якщо вона розтиснеться, краще тому, на кого ця людина має зуб, поруч не стояти.
На фронті я зустрічав чимало таких людей. Переважно вони служили у фронтовій розвідці, ходили через лінію фронту і робили вигляд або й справді не боялися ані чорта, ані грому, ані кулі. Якщо такий чоловік — друг, то про таких у військах говорили: з ним можна йти в розвідку. Коли ж він воює проти тебе... Про наслідки не хотілося думати.
— Хочеш — почитаєш потім сам, — сказав Калязін. — Коротку довідку можу дати. Народився тут, на Волині, причому знаєш коли? У листопаді сімнадцятого року, в жовтні за старим стилем. Буквально за день-два після того як у Ленінграді... тобто, Петрограді тоді ще, більшовики скинули буржуїв і проголосили нашу владу. До ОУН влився у віці вісімнадцяти років. Відразу став бойовиком, чинив теракти проти польської влади протягом тридцять шостого — тридцять сьомого років. Оголошений у розшук як особливо небезпечний терорист-націоналіст. У тридцять сьомому, як бачиш, його взяли, засадили до «Бригідок». Це тюрма така у Львові. Відсидів там з півроку, потім утік під час слідчого експерименту.
— Утік? — навіть розуміючи, що полковник розповідає мені про ворога, я не втримався: втеча з тюрми або полону завжди викликала в мене повагу.
— Так точно, — кивнув Калязін. — До осені тридцять дев’ятого був на нелегальному становищі. За різними даними, переховувався в Чехії, Німеччині, навіть один час відсиджувався у далеких родичів під Вінницею.
— На радянській території?
— І я про це. Але, кажу ж тобі, сам я його не допитував, а інформації про той період — нуль, хіба ось папірчики з донесеннями агентури, — він кивнув на папку. — Потім, коли сюди прийшли наші, Червоним зацікавився НКВД.
— Знову тероризм?
— Підпільна підривна діяльність. Антирадянська агітація та пропаганда. І чого їм треба — польській кабалі кінець, Україну їхню, — тут полковник осікся, скоса глянув на мене, швидко виправився, — вашу Україну об’єднали, живіть собі щасливо... Є підозра, що такі, як Данило Червоний, готували ґрунт для вторгнення німців. Он як фашистів тут зустрічали, хлібом-сіллю, казав же...
Тут я знову не витримав — кашлянув:
— Я довідку наводив, товаришу полковник. У нас, на Чернігівщині, деякі села теж виносили німецьким солдатам хліб та сіль на рушниках.
— Це, Михайле, означає одне: ворогів радянської влади всюди вистачає! — відрубав Калязін. — Не роби загальних висновків. У вас там, у твоєму Чернігові, хіба бандерівці? Просто собі люди. У когось влада рідню розкуркулила, у когось — родич ворог народу, товариш Сталін навіть статтю писав про перегини на місцях. Там окремі випадки, товаришу лейтенант. Тут — загальні настрої. Добре, — він знову закурив. — Закінчімо з Червоним. Так от, восени сорок першого його бачили у Львові, там націоналісти намагалися проголосити свою державу, тільки Гітлер не дав. Потім, із сорок другого, Данило Червоний знову береться за зброю і відтоді з рук її не випускає. Відомості про той період його діяльності отримали тільки тепер, коли у НКВД розкололи його колишніх спільників — вони ще називають себе побратимами, — Калязін відкинувся на спинку стільця і глибоко затягнувся. — Націоналісти чинили опір німцям, з якими нібито посварилися. Це було б непогано, але вони так само вступали в збройні конфлікти з нашими партизанськими групами, що діяли тут у лісах та підпорядковувалися тим-таки чекістам.
— Воювали на два фронти? — уточнив я.
— Можна і так сказати. А ще про поляків не забувай, з ними бандерівці теж у контрах. Отже, фактично воювали вони на три фронти. Аби я ще знав, за яким чортом вони ось так воювали, фактично проти всіх... Ну, а з осені сорок другого Червоний уже офіційно став командиром так званого відділу особливого призначення УПА — так званої Української повстанської армії. Для простоти — ті ж бандерівці, — Калязін прокашлявся. — Цікаво, що влітку сорок третього для ліквідації банди Червоного відрядили спеціальний каральний полк СС. Командир, тоді він проходив під псевдо Дужий, втратив майже всіх людей. Сам потрапив у полон лише тому, що його контузило і не встиг застрелитись, як у них там заведено. Німці відправили його в концтабір, але дорогою Червоний втік.
— Знову втік?
Це мені, чесно кажучи, вже подобалось. Своїм відчуттям я мав просте пояснення: коли хочеш перемогти ворога, поважай його.
— Не сидиться йому, — кивнув Калязін. — Знайшов своїх, і з осені сорок третього не дає нікому спокою. Бачте, жодна влада їх, — жовтий від тютюну палець полковника тицьнув на листівку, — не влаштовує. Специфіка діяльності Червоного: він має летючу групу, по-їхньому кажучи, — боївку, кількість залежить від обставин... Тобто може зібрати довкола себе до півсотні бійців, а може обійтися десятком. На даний момент, за оперативними даними, саме боївка Остапа, тобто Данила Червоного, контролює територію, прилеглу до Олики, Ківерців, Луцька. Між іншим, ще така обставина: він не місцевий, тут його мало хто знає в обличчя і може впізнати. Тим не менше, він для тутешнього населення — герой. Так навіть краще: знаєш, ніби є така собі людина з легенди... мать його так, — він знову помовчав. — Ну, завтра, значить, покажу тобі все це на карті, з місцевістю ознайомишся у процесі. Бо наше з тобою завдання на найближчі дні — ось ці прокламації.
Я відсунув теку з матеріалами на Червоного, знову взяв листівку.
— Що з ними треба робити?
— Вже нічого, — Калязін розвів руками. — Основна, я б сказав, бойова задача бандерівців і зокрема Червоного: збройний опір становленню радянською влади. Але сутички відбуваються переважно між бандитами та частинами НКВД, армійськими підрозділами, місцевими групами самооборони. Тут ми як міліція навряд чи зможемо діяти ефективно, та й не треба, це я тобі кажу — енкаведисти завжди напоготові. Наше завдання — виявляти можливі контакти місцевого населення з бандерівцями. Бо, крім того, що стріляють наших, вони ще й ведуть потужну агітаційну роботу. Залякують тих, хто хоче вступати до колгоспів, тероризують керівництво сільських та селищних рад, фактично забороняють місцевим їхати працювати на Донбас, а там тепер дуже потрібні робочі руки, бо промисловість відбудовується. Погрожують спеціалістам, котрих переводять на роботу сюди. Особливо страждають агітатори, але це зрозуміло. І ще вчителі.
— А вчителі чим не догодили?
— У них це називається совєтизацією, — промовив Калязін. — Розумієш? Я теж не дуже. Як би це точніше... Ну, впровадження в життя наших, радянських цінностей, політики партії, уряду — таке все. А ще атеїзм. У ширшому значенні — антирелігійне виховання. Тут їх, бач, учили Богу молитися, а тепер вчителі кажуть: не будьте, мовляв, рабами Божими. Звісно, уроки російської мови їм не подобаються, взагалі викладання російською. Де ж їм інакших узяти, коли вчителі — наші, з Росії? — він знову помовчав. — І ще один момент... Не знаю, як сказати, тобі це може в роботі знадобитися...
— Що саме?
— Розумієш... Не всі вчителі, деякі... Навіть не деякі — багато хто... Але не всі гамузом... Словом, співпрацюють із органами, так це назвемо. Міліція, чекісти, без різниці. Але без цього, вибач, ніяк, все ж таки вчителі — інтелігенція.
— До чого тут...
— До того! Мислездатні люди, опора влади. Очі та вуха, спостерігають, слухають... Висновки роблять... Так, усе, годі про це. Поки що в загальних рисах усе зрозуміло?
— Так точно, товаришу полковник.
— Ну, значить, молодця. Швидко розберешся в суті... якщо не вб’ють раніше...
Тоді я не второпав, жартував мій командир чи говорив серйозно. Ми зустрілися після довгої розлуки, трошки випили, і все сприймалося інакше, як звичайна розмова між давніми друзями, попри різницю в віці та різну кількість зірочок на погонах. Я навіть уявити собі не міг, як близько він був до істини і що незабаром втраплю в ситуацію, де моє життя важитиме менше, ніж на фронті, коли женеш полуторку під кулями та мінами.
— Отже, — підсумував Калязін. — Невеличку партію таких от листівок, а конкретно — двадцять вісім штук, ми вилучили під час обшуку в одного місцевого жителя. Його потрусили в МГБ, і він зізнався — отримав ці листівки від мешканця села Журавки, це кілометрів за сім від Олики. За його словами, чоловік підійшов до нього на місцевому базарі, передав пакунок і сказав роздати всім письменним. Про те, що дядько прийшов із Журавки, дізнався, знову ж таки, з його слів, випадково. Каже, патруль на базарі саме перевіряв документи, той чоловік говорив із патрульними, а затриманий чув. Але, по-перше, документи могли бути фальшиві. А по-друге, до Журавської сільради приписані ще кілька довколишніх сіл та хуторів, бо там організована сільськогосподарська артіль імені товариша Кагановича. І наше з тобою завдання — по можливості виявити, хто розповсюджує листівки серед селян. Адже насправді слід із лісу веде, тобто від того самого Червоного.
— Виявимо? Якщо в них кругова порука...
— А ти не думай про це. Завдання таке: разом із дільничним обійти хату за хатою, двір за двором, всюди показувати листівки, ставити стандартні запитання. Що це дасть у перспективі — поки не знаю. Але треба дати зрозуміти бандитам та їхнім допомагачам: не вони все контролюють з лісів, а ми — радянська влада — на місцях. Хтось обов’язково видасть себе. І тут уже агентура триматиме вуха вгору: наші теж роботу ведуть із населенням будь здоров, майор Доброхотов Лев Наумович свою справу знає.
— Це хто такий?
— Начальник управління МГБ у Волинській області. Тільки навряд чи ти з ним зустрінешся, та й не треба тобі, Михайле... Ну, по ходу п’єси завтра сам утягнешся. Зі мною поїдеш, нам людей саме для таких заходів не вистачає. Поки ходімо спати.
Мій перший ранок на новому місці служби виявився не по-осінньому теплим.
Ніби не відбувалося тут, у цих краях, залитих мирним вересневим сонцем, нічого з того, про що вчора до глупої ночі розповідав Калязін. Ночував я тут, у міліцейській управі, у кабінеті начальника міліції, на вузькому шкіряному дивані з високою прямокутною спинкою. Калязін обіцяв, що протягом доби поставить мене на квартиру, але я не надто переживав із цього приводу: речей — чемодан та фронтовий «сидір», ніхто ніде не чекає, а дах над головою служива людина завжди собі знайде.
Полковник уже чекав на мене біля «віліса». За кермом сидів хлопчина в солдатській гімнастерці, який, побачивши мене, вистрибнув з машини, виструнчився і козирнув. Я відповів, кинувши руку до кашкета, а сам відчув нестримне бажання сісти на його місце — так скучив за кермом. Калязін курив біля машини; він потиснув мені руку і запитав по-діловому, ніби не було вчора ніяких відвертих розмов:
— Нормально спав?
— Навіть виспався, товаришу полковник.
— Це добре. Не надійся, що далі зможеш висипатися, — він усміхнувся краєчком губ, глянув на годинник: — Ну, і де цей ПОЦ, мать його за ногу?
— Який поц? — Я не зрозумів, кого це полковник Калязін, аж ніяк не одесит3, так обзиває. — Чому поц?
Калязін здивовано глипнув на мене, швидко все зрозумів і реготнув.
— Отак! Ти бач, а мені на думку не спадали такі аналогії! Тут місцеві бюрократи придумали таку скорочену назву начальству з області — представник обласного центру, він же — ПОЦ. І я тобі скажу: цей Сичевський — справді поц рідкісний. Але без нього не можна, бо листівка як-не-як — політична диверсія, ось і присилають людину з обкому.
Представник обласного центру Казимир Сичевський, товстий лисий коротун в окулярах, який на додачу до всього ще й гаркавив та пітнів, таки нагодився за п’ятнадцять хвилин, по черзі тицьнув кожному, крім солдата за кермом, м’яку пухкеньку правицю, пересів у машину Калязіна, і ми нарешті рушили. Спочатку начальство про щось мляво перемовлялося, та скоро Сичевський із Калязіним за обопільною і, мабуть, давньою згодою вирішили — формальності залагоджені і далі без особливої потреби говорити їм нема про що. Так мовчки дісталися до Журавки, де вже чекали голова сільради, парторг, ще кілька чоловіків, напевне, так само представники місцевого начальства, і міліціонери в формі. Ще біля входу до сільради, у дворі, мій погляд зачепився за два німецьких трофейних мотоцикли з колясками — справжні БМВ. Знаючи, що дільничним на місцях тепер видають німецькі трофеї, щоб вони могли пересуватися від села до села, я визначив для себе колег як сільських дільничних і щиро пошкодував, що я не на їхньому місці: кому-кому, а мені Калязін напевне видряпав би такого залізного коня.
Про що тоді говорили — вже не згадаю, але ті розмови не важливі для моєї історії, бо жодним чином не вплинули на неї. Згадки варте тільки те, що там я познайомився з молодшим лейтенантом Василем Задурою — дільничним уповноваженим із Ямок, сусіднього села, яке входило до журавської ради і відповідно теж перебувало у сфері наших інтересів.
Задура відразу мені сподобався, до того ж виявилося, ми воювали майже поруч; слово за слово — домовилися під вечір добре посидіти в нього в хаті. Правда, тут не до діла втрутився Сичевський. Чим зайвий раз підтвердив, що він не тільки казенна персона, представник обласного центру, а таки справжній поц: розкричався при всіх — мовляв, міліціонери постійно п’яні, не контролюють ситуацію на місцях, тому й з’являються листівки злочинного націоналістичного змісту.
І тут дільничний Вася Задура вмить довів, що я в ньому та його людських якостях не помилився. Не чекаючи, поки начальник міліції відреагує на цю тираду, навіть десь підсвідомо розуміючи — Калязін не дуже й хоче демонструвати правильну з огляду обкому партії реакцію, він дослухав жирного Сичевського до кінця, а тоді спокійно, дивлячись навіть не на нього, а кудись йому через плече, за вікно, промовив, хоча й досить голосно:
— Заткав би ти халяву, щуряка тиловий.
Так і сказав. Як ляпас відважив по пухких щоках, дзвінкий і пекучий. Причому не в морду засандалив — саме ляпас, і навіть не долонею, а такою, знаєте, тонкою лайковою рукавицею, як у царських офіцерів — у кіно я бачив. Сичевський здригнувся, потім стрепенувся, підскочив, мов півень, що здуру застрибнув на розпечену плиту, витягнув, як міг, коротку шию, закрутив нею, шукаючи свідків негідного вчинку міліціонера і підтримки. Та, видно, не дуже тут люблять або всіх представників обласних центрів, або саме цього гладуна, бо присутні усі разом відвернулися, раптово переключивши увагу на якісь свої, поза сумнівом, нагальні справи.
— Ви що собі дозволяєте! — тим не менше, вискнув Сичевський і відразу ж повернувся всією жирною тушею до Калязіна: — Товаришу Калязін, як себе поводять ваші підлеглі!
— Мої підлеглі, товаришу Сичевський, бандитів ловлять, — холодно відповів начальник міліції. — І діло своє, між іншим, добре знають.
— Але хіба ви не чули? Не робіть вигляд, що нічого не відбулося, товаришу Калязін! Майте на увазі — я складу рапорт, і про вашу злочинну бездіяльність та потурання антирадянським вихваткам теж!
— Ось це не вийде! — Калязін далі поводив себе досить стримано. — У радянської влади тут ворог один — українські буржуазні націоналісти. З якими ведеться активна боротьба. Ви мене, русака, на якому проби ніде ставити, хочете записати у бандерівці?
— Дільничний уповноважений назвав мене... Ви самі чули, як назвав, — гнув своє Сичевський.
— А ви що, служили на фронті, товаришу представник обласного центру? — посунув на нього Калязін, і мені здалося — Сичевський став якось менший на зріст, навіть здувся трошки під поглядом полковника. — Можете писати доповідні, папір у нас не таке терпів. А я напишу, що ви своїми непрофесійними діями перешкоджали боротьбі радянських міліціонерів з українськими буржуазними націоналістами. То як, поборемося, чий папірчик сильніший?
Не чекаючи відповіді, Калязін жестом звелів Задурі йти за ним, залишив кабінет голови. І я пішов за ними — однаково мені тут не було чого робити.
На вулиці полковник видобув із кишені галіфе пачку «Казбеку», дав нам закурити, затягнувся сам, а тоді промовив, дивлячись, так само як дільничний Задура, кудись повз оточуючих.
— Я тебе розумію, Васю. Тільки сука він. Я про Сичевського. Ось щойно зрозумів, яку ідею підкинув: тепер будь готовий, що будеш у нього рано чи пізно допомагачем бандерівців і особистим другом чи не самого Остапа... Ти ж місцевий, правильно?
— Тутешній, із сусіднього району, — відповів Задура. — У червону армію добровольцем пішов.
— Ну ось, а ти вже скоро рік як дільничний тут, а бандерівці тебе не вбили. Чим не привід для такого ось Сичевського написати, що до лав червоної армії ти записався, виконуючи завдання головного проводу ОУН? Дивись, із вогнем граєш.
— Чи вперше! Не таких бачив.
— Таких, як Сичевський, ще не бачив. Добре, мужики, Журавку є кому відпрацьовувати. Дуй, Задура, на свою ділянку, ось даю тобі Середу в підмогу. — Він якусь хвилину подумав, ніби зважуючи «за» та «проти», тоді сказав: — Ну його к хрінам, разом поїдемо. ПОЦ за нами не попреться, хай сільрада з ними валандається. Заразом перевірю оперативний стан на місцях. То як, Васю, запрошуєш до Ямок?
Звичайно, Задура запрошував начальство. А я навіть і не сумнівався, що Калязін поїхав із нами, аби триматися подалі від жирного Сичевського. На фронті схожі ситуації сотні разів виникали: припреться з тилу якийсь гладкий штабіст, особливо якщо він ще й політпрацівник, бойовому офіцерові з таким заводитися — собі дорожче. Краще або мовчати й слухати, або, якщо втомився слухати і набридло мовчати, знайти собі важливі справи, залишити штабних із начальством.
І ще, я тут повторюся, мене страшенно бісили особісти. Прищавий лейтенантик із особливого відділу НКВД запросто міг зіпсувати життя будь-якому командиру, хай хоч у того бойові заслуги, поранення, подяки та нагороди.
Словом, не злякався Калязін цього жирного представника обласного центру — за себе хвилювався, за свою нестриманість. Стуконе Сичевський куди треба — все, змінять мені начальника міліції... А в таких умовах треба ще бандерівських недобитків ловити.
Ми збиралися їхати, коли трапилася ще одна невеличка пригода, яка невдовзі переверне все моє тодішнє життя. Тільки я про це ще не знав — просто звернув увагу на молоду жінку, зовсім ще дівчинку, в легенькому сірому пальті з опущеним коміром і так само сіренькому, під колір пальта, береті. На ногах в неї взуті зовсім не жіночого крою кирзові чоботи, але тут я нічого іншого не чекав: навіть у містах тоді складно зустріти восени жінку в черевичках або туфлях на високих підборах. Поки ми були заняті своїми справами та розмовами, вона тихенько стояла біля входу до будинку сільради, чогось терпляче чекала, і, ніби відчувши, що мій погляд зачепився за неї, теж глянула на мене, навіть ступила кілька кроків уперед.
Тепер нас розділяли з десяток метрів, але навіть із цієї відстані я побачив, які величезні в неї очі. Нічого більше не існувало навкруги — тільки ці очиська, круглі та глибокі; вони мов магнітом притягувати мене до цієї дівчини. І закортіло мені раптом пірнути в цю безодню, бо ніколи не бачив нічого подібного: очі, правильні риси обличчя, ямочка на підборідді, ще — коса: товстезна, руса, акуратно заплетена, з багрово-червоною стрічкою, вона вибивалася з-під краю берета, дівчина легеньким рухом перекинула її через плече, і коса впала на груди, опуклість яких не приховувало навіть погано скроєне, як я тепер тільки помітив — перешите з жіночої шинелі пальто. Коли ж вона заговорила, невідривно дивлячись на мене своїми очиськами, у голосі я почув легеньку хрипуватість — або це від природи в неї так, або курить багато, або застуджена — всяке може бути.
— Здрастуйте, товаришу, — сказала вона російською, і слух різонула надто правильна, дзвінка, поставлена вимова. — Мені до вас сказали підійти.
— До мене? — я навіть ткнув себе пальцем у груди для певності.
— Це ж ви їдете до Ямок?
— Ми, — погодився я. — Чим можу допомогти?
— То мені ж до Ямок і треба, дуже-дуже терміново! — тепер вона зачастила, у голосі з’явилися благальні нотки. — Там діти в школі чекають.
— У Ямках? — перепитав я, відчувши себе чомусь повним дурнем.
— У Ямках, у Ямках! — дівчина закивала. — Я тут із самого ранку, наш селищний голова дров на школу не виписує, киває на це начальство. — І вона кивнула в бік сільради. — Директор наш мені каже: ви, Єлизавето Олексіївно, мерзнете — ви й вибивайте дрова! Можна подумати, тільки я мерзну! А діти ж їхні хіба ні? Донька директора, між іншим, теж до школи ходить, менша... Старша вже поїхала вчитися у Луцьк...
— Неподобство, — кивнув я, аби якось підтримати розмову. — То ви, Єлизавето Олексіївно...
— Ой, та що ви — просто Ліза!
— Мене Михайлом звати, — я мимоволі виструнчився, швидше з піжонства, а не тому що хотів показати себе таким собі служакою. — Лейтенант Михайло Середа, від учорашнього дня служу тут, у міліції, у районній...
— Дуже приємно. — І ця відповідь видалася мені не виявом ввічливості — дівчині справді було приємно познайомитися з новою людиною.
— То ви, Лізо, вчителька? Який предмет?
— Російська мова, — через коротку паузу додала для чогось: — І література.
Зрозуміло тепер, чому вона так красиво говорить — навчена.
— Після університету відразу, — говорила тим часом Ліза, ніби звітуючи мені. — Московській університет, філологічний. Коли університет повернувся з евакуації, з Ашхабада, відразу на другий курс пішла.
— На другий? — насправді це мені ні про що не говорило, та я зіграв здивування, аби продовжити розмову.
— Ага! Навіть самій тепер згадати... не страшно, дивно якось. Тато — професор, дома книжок купа, сама вчилася, пройшла програму першого курсу. Працювала на заводі, на оборонному — і вчилася. — Й одразу, ніби щось згадавши, додала: — Я москвичка, за розподілом. Хоча я сама була не проти, ви не думайте: мама в евакуації померла, тато в сорок першому пішов ополченцем, коли німці підходили до Москви,.його бомбою, прямо в окопі... — Ліза говорила про це спокійно, видно, що вже давно пережила всі втрати і навчилася жити далі. — Тут житло обіцяли окреме, але поки на квартиру поставили. Люди тут нічого, хороші, залякані тільки. На всіх дивляться, мов на ворогів... Але ж дітей вчити треба, як вони не розуміють...
Може, вчителька Ліза ще щось розказала б, та підійшов, порипуючи начищеними до блиску хромовими чоботами, Калязін.
— Зараз поїдемо, Михайле.
— Ось, товаришу полковник, вчителька російської мови з Ямок. Єлизавета... гм... Ліза її звати. Проситься підкинути до робочого місця, — і чомусь додав: — Урок у неї.
— Урок — це добре, — промовив Калязін. — Учителька — ще краще. Російська мова — взагалі прекрасно. Радянська влада тут, лейтенанте, назавжди. А російська мова — мова міжнаціонального спілкування і радянської влади. Товариш Сталін говорив, не чув?
— Чув, — збрехав я. — Обов’язково чув.
— То сідайте, Лізо, он у ту машину, — полковник показав на наш «віліс». — Бо вже рушаємо, час не терпить.
Радісно кивнувши, дівчина порухом плечей перекинула косу за спину, і тільки тепер я звернув увагу на старенький, потертий, але досить ще представницького вигляду портфель, який Ліза стискала в худенькій правиці. Знову перехопивши мій погляд, вона коротко пояснила:
— Таких тепер не роблять. Від тата лишився, професорський, пам’ять.
Той день проминув швидко, нема про що особливо згадати. По дорозі ми з Лізою говорили про якісь неважливі речі, вона ввічливо підтримувала розмову — та й годі. До Ямок від Журавки — кілометрів десять, не більше, ми висадили вчительку біля школи, вона махнула рукою на прощання, подякувала і пообіцяла — ми ще зустрінемося. Аби ж я тільки знав тоді, за яких обставин станеться ця наша зустріч...
Побачивши, що дільничний привіз із собою ще кількох людей у формі, один із яких до всього — начальник районної міліції, селищний голова, плюгавенький дядько Назар Пилипчук, який постійно вставляв, де треба й де не треба, фразу «пане-товаришу», спочатку помітно перелякався, потім — просто на наших очах заспокоївся, випнув миршаві груди колесом, обсмикнув на собі піджак. Близько години Калязін проводив бесіду з ним і з нагально скликаним селищним активом, а потім голова особисто пройшовся з нами від хати до хати.
Ось тільки користі від цього не було: місцеві люди переважно або зиркали на нас спідлоба, відповідаючи короткими рубаними фразами, зводячи все до «не знаю, не бачив, не чув, не читав», або навпаки — зустрічали, розкривши обійми, намагалися посадити «панів начальників» за стіл. Тільки кого-кого, а мене точно не обдуриш: губи всміхаються, руки метуть на стіл полумиски та чарки, а очі геть без усміху; насторожені, чіпкі, відразу видно — показна гостинність, а за нею ховаються і страх, і ненависть.
Завдяки Пилипчукові ми в кількох хатах все ж таки дозволили собі трохи присісти. Він ще дорогою пояснив: сам знає, де точно можна, де до представників влади справді ставляться нормально і де таке ставлення варто закріпити. Урятували фронтовий гарт та певний оперативний досвід: до кінця дня вдалося і почастуватися кілька разів, і налагодити певні контакти з тими, кого Пилипчук вважав перевіреними та надійними, і при цьому не дозволити собі зайвого. До того ж Василь Задура запросив до себе і, як попередив, жінка вже поралася біля печі, не зайти — образа смертельна, то чого б не зайти, раз мужик хороший.
Єдине, що лишалося, — зрозуміти, чи повернемося назад, до Олики, проти ночі. Тут сам Калязін ухвалив рішення: залишаємося ночувати. Тільки у Задури нема де, бо хата невелика, дітей двоє, стара мати. Утім, і це питання селищний голова взявся вирішити: солдата-водія покладе спати до себе, там, у дворі, можна було залишити і «віліс», а нас із «паном-товаришем» полковником прилаштував на нічліг до вдови, чия хата стояла майже на краю Ямок. Полковник ще напівжартома запитав, чи не пустять люди поголос про вдову, в якої ночує двоє москалів, на що Пилипчук, так само напівжартома, відповів: так у неї місця багато, в неї часто гості ночують, поголос давно вже йде, тому чуткою більше, пліткою менше...
У дільничного посиділи добре, на той час Калязін навіть дозволив собі та іншим забути, що він — товариш полковник, цю його манеру я ще з фронту пам’ятаю. Спочатку селищний голова, без якого вечеря не обійшлася, намагався в нашу розмову вставити свої п’ять копійок. Потім зрозумів: краще тихенько сидіти й озиватися, коли просять. Бо нема про що говорити плюгавому плоскостопому дядькові, котрий у сорок першому втік із рідного села разом із червоною армією, а повернувся за нею в сорок четвертому, весь цей час просидівши через свої болячки, справжні чи вигадані — то вже на совісті лікарів — по тилах. І сиділи б ми ще, бо давно так не вечерялося в гарній компанії, та сам Калязін, глянувши на годинника, сказав: усе, мужики, завтра підйом ранній, ще не всю роботу тут, у Ямках, провели, треба ще зібрати селищний актив та вставити все, що ще не вставлено. Від цієї обіцянки Пилипчук якось скоцюрбився: видно, недуже йому подобалося, коли приїжджали з району та вставляли все, що треба, туди, куди слід. Та нічого не поробиш — така його доля.
Коли розходилися — не втримався я, обійнявся з Василем Задурою. Так уже мені сподобався цей мужик, фронтовик, який не боїться косих поглядів, вбирається в міліцейську форму, служить Радянському Союзу і, як може, охороняє односельців від лісових бандитів. На відміну від них, дільничний не ховався і, як мені здалося, нікого особливо не боявся. Мовляв, я в себе вдома, у своїй хаті, а вони хай як хочуть... Домовилися, що прийдемо снідати, Задура навіть сам викликався проводити нас до вдови Килини, аби попередити її: гостям дорогим на ранок лише молока, а снідати для них уже готується. На це Калязін відповів — сам проконтролює, теж обійняв дільничного, правда, не так міцно, як я, — пам’ятав про субординацію навіть у такому стані.
А вже за годину, коли вдова поклала нам на підлозі дві великі перини, дві подушки та вибиті ковдри й залишила відпочивати, я переконався: мій колишній командир і теперішній начальник багато про що пам’ятає. Бо щойно я задрімав, віддавши тіло подушці з периною, як мене розбудив поштовх у бік. Спав я в одязі, зняв лише портупею та чоботи, а пістолет поклав поряд, тому й вхопив його, ще не продерши очей. Хотів запитати, що сталося, та раптом шорстка долоня затулила мені рота. У ніс вдарив запах тютюну, змішаного з потом, а просто у вухо я почув шепіт:
— Тихо. Мовчи, ні звуку. Роби, як я.
Відразу впізнавши голос Калязіна, я не розумів, що відбувається. Та, звичний до виконання наказів, у тьмі кромішній намотав онучі, взув чоботи й приладнав портупею. Схоже, полковник поряд робив те саме.
— Тихо, — повторив він із темряви. — Обережно рушай за мною.
Його тінь ковзнула до вікна, я посунув за ним, та мене зупинив шепіт:
— Постіль!
У першу мить не зрозумів, до чого тут постіль, та потім второпав; рвучко розвернувся, швидко розправив свою ковдру так, наче під нею хтось лежить, і знову повернувся до вікна. Калязін обережно прочинив його, вужем виповз назовні, обійшов хату кругом і порачкував через двір до копиці сіна під дерев’яним дашком, що тримався на чотирьох міцних жердинах. Я порачкував слідом, аж от Калязін підхопив легеньку драбину біля копиці, обійшов стіжок з тилу, приставив драбину, спритно заліз нагору, під дах. Мить — і я вже був біля нього.
— Скинь, — почув я новий наказ і, зрозумівши, про що мова, зіштовхнув ногою драбину на землю. Тільки тепер, примостившись біля Калязіна та чуючи його важке, змішане з духом випитого самогону, дихання, запитав:
— Що сталося?
— А ти хочеш, щоб щось сталося? — з нотками роздратування в голосі перепитав полковник. — Усе село знає, хто в цій хаті ночує. Хочеш жити — ніколи не спи в тутешніх хатах, особливо якщо господаря не знаєш.
— Усе так серйозно?
— А ти як думав? Розслабився зовсім, бачу, — просичав із темряви Калязін. — Так от, лейтенанте: тепер нуль двадцять. Три години тобі на сон, потім мене зміниш на три години. Завдання зрозумів?
— Так точно, — прошепотів я у відповідь.
Уклавшись під дашком на копиці, я закопався в духмяне сіно глибше. Тільки сон зовсім пропав, але я взнаки не давав: вмостився так зручно, як тільки міг, заплющив очі, стиснув у руці пістолет, поставивши його на запобіжник, і, сам того не помітивши, задрімав.
Я швидко прокинувся від обережного доторку Калязіна. Стояла ніч, тільки тепер її тривожну тишу порушував новий звук — шелест дощових крапель по дерев’яному дашку над нашими головами. Полковник нічого не сказав, просто простягнув мені свій командирський годинник, вмостився зручніше і скоро заснув, навіть тихенько підхропував. Я ж, влігшись на живіт, заступив, можна сказати, на варту, не даючи заколисати себе дощикові та насторожено вдивляючись у темряву.
Під ранок, коли на обрії поволі сіріло, підступний сон зморив мене на кілька хвилин. Бо, почувши якісь нові звуки, я відразу стрепенувся і зрозумів — задрімав на варті. За інших обставин трибунал, вважай, заробив. Звуки чулися від хати вдови Килини, і тепер я чітко вирізняв чоловічі голоси. Штурхнувши ліктем Калязіна, я скинув великим пальцем запобіжника, виставив пістолетне дуло перед собою й обережно виткнувся з копиці. Поруч напружено дихав полковник.
З нашої позиції було добре видно стіну хати та вікно в ту кімнату, де замкнулася від нас господиня. Як от з-за рогу, крадучись, вийшли один за одним двоє чоловіків. Світанок тільки-тільки вступав у свої права, шурхотів дощ, надворі сіріло, і постаті несподіваних гостей було добре видно, проте розгледіти ще складно. Єдине, що я зміг роздивитися чітко: кітелі, схожі на польську чи німецьку військову форму, гостроверхий кашкет на голові в одного, звичайний картуз — на іншому, чоботи з високими халявами, в які заправлені холоші штанів, та автомати в руках.
Той, що йшов першим, зробив товаришеві якийсь знак. Другий бандерівець — а в тому, що це були вони, я не мав жодного сумніву — розвернувся всім корпусом у бік копиці, взяв автомат напереваги, і ми з Калязіним, не змовляючись, відсунулися далі, зариваючись у сіно ще глибше. Почувся легенький, проте наполегливий стукіт у скло. Я нашорошив вуха, намагаючись почути, про що вранішні гості говорять із господинею, яка, поза сумнівом, відчинила їм. Зі свого місця ми навряд чи почули б бодай уривки розмови, а за шумом дощу, що створював додаткову перешкоду, і поготів.
Готуючись до будь-чого, я міцніше, до болю в пальцях, стиснув руків’я пістолета. Час спливав повільно, і працював він не на нас, бо поволі-поволі світало, та й дощ ущухав. Якщо їх двоє, прикидав я подумки, ми з Калязіним зможемо прийняти бій, бо сили рівні. Тільки напевне ці двійко — лише розвідка, і десь поруч, неподалік від крайніх хат, на узліссі залягли ще з десяток бійців. Далі думки закручувалися вихором; залишалося тільки лежати, зарившись у сіно, та чекати, як поведе себе ворог.
Тим часом дощ припинився, стало зовсім тихо, і в цій передсвітанковій тиші до нас чітко долинули голоси:
— Куди ці москалі могли з хати подітися?
— Загнув ти, друже Мирон... Треба знати наперед, коли вони звідти вибралися.
— Вдова каже — нічого не чула.
— Думаєш, бреше?
— Для чого їй брехати? У неї москалі чоловіка розстріляли. Бач, друже Лютий, вони нас таки бояться — тікають, ховаються, все тихцем.
— Може, пошукаємо? Далеко не могли втекти, друже Мирон.
— Раз виповзли з хати серед ночі — досвідчені сучі сини. Чув, вдова казала: велике цабе до неї голова спати привів. Наче сам начальник міліції з Олики.
— Не може бути.
— Чому?
— А щоб так пощастило — не може бути.
— Де ж пощастило: втекла ж москальня...
— Та отож — начальник міліції не кожен раз сам до рук прийде.
— Аби ж знати...
— І я про це. Ось тому й пощастило, тільки не нам — йому. Слухай. — Пауза, яку витримав той, кого назвали Лютим, тривала страшенно довго. — А що, як вони он там, у копиці ночують?
Після цих слів я затамував дух. Не дихав і Калязін. Якщо вони підуть перевіряти, стріляти треба першими. Тільки тепер я второпав всю хибність ситуації: ми, представники влади, працівники міліції, вночі тікаємо з теплої хати на сіно, а потім змушені, мов ті миші, ховатися від бандитів, які поза законом. Так чия ж тут влада і хто тут закон?..
Але висновки, яких у офіцера міліції з’являтися не повинно, зупинив голос того, кого називали Мироном.
— Нема їх там, друже Лютий. Бігме нема.
— Чого це так?
— Дощ вночі падав. Ось тільки перестав, сам хіба не бачив.
— То хай собі дощ, пощо він нам?
— А якби москалі пхалися до тієї копиці, на землі б наслідили. Бач, волого і мокро, слідів не можна не лишити.
Ніколи не вірив я в Бога, ні тоді, ні потім. Особливо після того, з чим довелося зіткнутися незабаром і що затягнуло найближчими тижнями у вир трагічних та непередбачуваних подій. Може, дурницю скажу — тільки нема Бога після того, що довелося мені побачити на власні очі. Якби був — не допустив би... Але тоді, в копиці сіна, була коротка мить, коли я в Бога таки повірив, навіть помолився йому, як умів. «Господи, — промовляв я про себе, — дякую Тобі за те, що послав уночі той рятівний дощ, і саме тоді, коли ми вже заховалися від чужого ока, знищив дощ усі наші сліди на землі...»
— Твоя правда, — почулося нарешті. — Видно, дуже злякалися, далеко забігли. Нічого, ми на своїй землі — нікуди вони від людського гніву не дінуться. Гайда, друже Мирон, зовсім видно вже, Остап нервує, напевне.
У тиші почулися їхні кроки по вологій землі. Звуки віддалялися, дуже скоро зникли зовсім, і тоді ми з Калязіним, не змовляючись, спустилися зі стогу. Не поспішали спинатися на рівні ноги, посиділи, перевели дух, тоді полковник сплюнув і просичав крізь зуби:
— От же ж с-суки... А ти кажеш, Мишко...
Нічого, ясна річ, я не казав, зате остаточно зрозумів, які тут умови і на кого треба розраховувати. Вірніше, на кого не треба опиратися: місцеве населення — ці завжди в спину вдарять. Ненависть до радянської влади та її законів чорна та люта, і довго, ой довго треба ще працювати, аж поки...
— За ними? — коротко запитав у Калязіна, підводячись.
— Куди в чорта — за ними: вдова нас тепер цікавить, — полковник теж підвівся. — Солодка удовиця Килина. Недарма ми з тобою, Середа, тут залишилися, ой недарма. От і поставимо їй кілька запитань...
Та нічого ми її не запитали, не встигли: раптом почувся гул машини, і за мить до подвір’я підкотив наш «віліс». За кермом сидів солдат, у галіфе та чоботях, зате без гімнастерки, в самій нижній сорочці. На ходу з машини викотився Пилипчук, розтріпаний, переляканий не на жарт. Попервах він нічого не міг сказати — тільки руками махав, викрикуючи:
— Там... там... там... пане-товаришу...
У прорізу прочинених дверей завмерла вдова, у самій сорочці, боса, на плечах хустка. Кинувши на неї недобрий погляд, Калязін ступив крок уперед, наставив на жінку зброю, гаркнув:
— Сюди! В машину!
— Ось так? — Удова позадкувала.
— Кому сказано — з нами поїдеш! — Зброя загрозливо гойднулася в його руці.
Все ж таки вдова встигла сунути босі ноги в якісь чуні, що стояли в сінях, та прихопити з собою куфайку з гвіздка. Вона мовчки пройшла через двір, сіла на заднє сидіння і мовчала весь час, поки ми в супроводі Пилипчука — а той досі не міг нічого толком пояснити — мчали через усе село до подвір’я Васі Задури, бо з уривчастих фраз селищного голови зрозуміли: щось сталося з дільничним або в дільничного.
Під’їжджаючи до обійстя, почули голосний грудний надривний жіночий крик — навіть не крик, так виє хвора побита собака. За мить ми побачили дружину Василя — вона в порваній сорочці, з розпущеним волоссям сиділа на землі біля криниці-«журавля» й обіймала руками дерев’яний криничний зруб. Біля прочинених дверей на порозі тихо сиділи діти. Ще вчора, менш ніж півдоби тому — такі веселі, а тепер — ніби бачили, як раптом ожила одна з найстрашніших казок. Біля двору товклося кілька людей, які вийшли на крик, — сусіди, і Калязін, ще не зовсім розуміючи, що ж тут відбулося, рявкнув, щойно машина загальмувала:
— Дітей заберіть звідси! Геть дітей!
Його послухались, а він, далі стискаючи пістолет у правиці, перетнув подвір’я. Край жердини «журавля», до якого кріпили відро на ланцюжку, був опущений у криницю. Але бляшане цебро валялося серед двору. Недалеко від відра лежав мертвий пес — ще вчора він із гавкотом кидався до непроханих гостей, а Василь цитьнув на нього, загнавши в буду. Тепер собача голова лежала в калюжі крові.
— Сюди, сюди, пане-товаришу! — дріботів Пилипчук, жестами показуючи — треба витягти щось із колодязя, те, що опустили туди замість відра.
Перехопивши погляд Калязіна, я запхав пістолет у кобуру, наблизився до криниці, взявся за жердину й потягнув на себе. Вона виявилася несподівано важкою, та я напосів дужче.
Під несамовитий жіночий крик та зойки цікавих, котрих чимало набігло за цей час від довколишніх дворів, з криниці виринув дільничний Василь Задура.
Висів замість відра, підвішений за ланцюг. З мертвого тіла на мокру землю капала вода.
Погано пам’ятаю той день. Не тому, що п’яний був, хоча пом’янули як слід того, хто не встиг стати справжнім другом. Калязін звелів нам із шофером знімати мертвого дільничного з криничної жердини, Пилипчуку та набіглим схарапудженим «стрибкам» — розганяти народ по хатах, а сам по телефону з селищної ради подзвонив до районної енкаведешної управи, і за півтори години в Ямках стояв взвод, як їх тут називали, «червонопогонників».
Ми з Калязіним на власні очі бачили бандерівців, чули, як вони говорили про Остапа, тобто про Данила Червоного. Отже, підтвердилося, чиїх то рук справа. Власне, інших версій та припущень після розповіді згорьованої жінки й не було. Коли дружина, тепер уже вдова вбитого дільничного, прийшла до тями (хоча про яку притомність тут можна говорити, самі ж розумієте), то розказала: прийшли вночі троє. Точний час не запам’ятала, не дивилася на годинник, не до того, але дощ саме почався, це точно пам’ятає. Василь не відчинив би просто так, але почув — з гостями біда. Так і сказав жінці перед тим, як відімкнути двері. Потім усе закрутилося: вломилися троє, на вигляд — хлопці з лісу. Перший ударив Задуру в обличчя прикладом автомата, але дільничний встояв на ногах, — тоді його вдарили знову. Навалилися двоє, били ногами, а третій наставив на жінку револьвер, у зброї дружина фронтовика хоч не хоч розбиралася, наказав сидіти тихо, не кричати, не будити дітей — інакше всім хана. Задура, видно, теж це почув — не кричав, поки били, тільки стогнав та скреготав зубами. Тоді його витягнули на вулицю, жінку потягли за ним. Там, у дворі, стояв гурт озброєних лісовиків. Скільки їх було, перелякана жінка не рахувала. Сказала: подумки попрощалася з Василем, бо ті, з лісу, пощади не знають до тих, хто служить совітам, навіть сама молилася, мов перед смертю. Не стрималася тільки, вигукнула: «Дітей пожалійте!» Тоді той, кого вона визначила як старшого відповів: «Як повиростають та служитимуть москалям — тоді не пожаліємо. А тепер хай знають, за що їхньому батькові винесли вирок». Навіть звелів комусь піднімати малих — хай дивляться, та один із тих, хто тримав побитого Василя, промовив: «Буде з них, друже Остап. Ми ж не звірі, не москалі — з дітьми не воюємо. І мамку займати не слід — хто дітям розкаже про батька-юду?» Далі той, кого назвали Остапом, звелів жінці хутко зібрати харчі в мішок, всі, які є: «Москалів незле приймала, то своїх так само мусиш».
А після того двоє прикрутили Василя Задуру за шию ланцюгом до криничного журавля. І повісили в жінки на очах, тоді скрутили їй руки, запхали кляп до рота... і зґвалтували. Пішли, залишивши її надворі. Перелякані діти довго сиділи в темній хаті, лише під ранок старший хлопчик насмілився постукати до сусідів. Ті гукнули Пилипчука, що жив неподалік...
Собаку, як потім з’ясувалося, не застрелили. Пес загавкав, побачивши чужих, це розбудило Задуру. Потім, коли бандерівці товкли його в хаті, один із тих, хто чекав назовні, рубонув собаку по голові сокирою. Стріляти, виходить, вони не ризикували, взагалі діяли тихо, щоб нікого не переполохати. Мабуть, знали, що в селі ночує начальник міліції. Напевне, хотіли розправитися і з ним, для цього і ходили потім до вдови. Лише завбачливість Калязіна, його обізнаність із місцевими звичаями та дощ врятували нам життя.
Саме на дощ я тоді звернув увагу. Зафіксував цю обставину, вірний набутим за півтора останніх року навичкам оперативно-розшукової роботи. У зв’язку з убивством дільничного Задури міліції жодних заходів вживати не треба було, адже і без того зрозуміло, чиїх це рук справа і кого треба шукати. Інше питання: де саме шукати Данила Червоного...
Вдову Килину, просто так, як була, — в чунях на босу ногу, нічній полотняній сорочці та куфайці, повезли в район, у розпорядження МГБ, але досвідчений у таких справах Калязін зітхнув: не буде з неї користі для слідства.
Зв’язок із Червоним? Так бандерівці вночі, вважай, до кожної другої хати заходять: там їм харчі збирають, бо місцеве населення годує тих, хто називає себе повстанцями. І, як пояснив полковник, людей теж можна зрозуміти: тих, хто не пускає до себе вояків, за симпатію до більшовиків можуть підпалити. Люди бояться за своє життя, а по автоматнику в кожну хату не посадиш...
Загалом за зв’язок із Остапом, чи то пак Червоним, в окрузі можна гребти людей пачками. Це зайвий клопіт, для роботи з місцевим населенням не дарма радянська влада направляє на місця агітаторів.
Тоді й справді користі від затриманої вдови НКВД не буде. До неї прийшли, бо там ночували «москалі» — ми з Калязіним. Якби селищний голова поклав нас до іншої хати, по наші душі прийшли б туди. Тому варто краще розібратися, хто саме оперативно повідомив Червоного в лісі про те, що в Ямках ночує начальник районної міліції. Але й тут нічого нового для себе Калязін шукати не радив: очі й вуха у бандерівців є в кожному селі, в кожному місті, на кожному хуторі, і виявити ці зв’язки МГБ та міліція намагаються вже кілька років. Практично відтоді, як наші вибили з Західної України німців, знову встановивши тут свою владу. І кінця-краю цьому не видно. Тож вишукувати зв’язкових, виявляти агентурні мережі, придушувати бандитські кубла — головне завдання всіх підрозділів МГБ. Тоді як показові акції, як це убивство дільничного — основний метод ворога, спрямований на залякування населення, отже, це вбивство аж ніяк не стане відправною точкою, з якої можна напевне вийти на слід Данила Червоного.
І все ж таки: дощ.
Під вечір, коли все потроху вляглося і в хаті Задур готувалися до похорону загиблого, я спробував поговорити про це з Калязіним. Правда, в нього голова, як він сам сказав, була забита зовсім іншими справами, тому, напевне, він до діла не простежив хід моїх думок.
А мислив я, як мені здавалося, досить просто й логічно. Коли вночі ми перебралися з хати на сіно, полковник сам назвав мені час: нуль годин двадцять хвилин. За три години, тобто, десь о третій двадцять, я мусив змінити його на варті. Отже, при бажанні можна вирахувати, коли почався той рятівний для нас дощ: приблизно о третій годині ночі. Бандерівці вдерлися в хату дільничного, коли дощ почався або вже йшов, але не перед самим світанком, бо жінка Василя, не зафіксувавши часу, точно пам’ятає: знадвору було ще темно. Сіріти, як я помітив, почало після четвертої ранку, я б навіть сказав — десь навіть о п’ятій ранку. Ось тоді ті двоє біля хати вдови і з’явилися.
Калязін або не розумів, до чого мені ця вся математика, або, швидше за все, не хотів думати. А мене дуже цікавило, звідки взялася така велика група людей. Вірніше — як вони серед ночі пройшли повз нас, точніше — повз полковника, який саме не спав, бо стояв на чатах. І він, і я прекрасно бачили, куди, в якій саме бік пішли ті Мирон та Лютий. А рухалися вони до лісу, в напрямку, протилежному центральній частині села, де стояли хати селищного голови Пилипчука та дільничного Заруби.
Отже, група озброєних людей пройшла повз нас, і Калязін їх не почув. Я навіть не припускаю, що начальник міліції спав на посту, ба більше: він сам подбав про нашу безпеку після того серйозного застілля. Або Червоний зі своїми людьми зайшов до Ямок з одного боку, зробив свою справу, а потім, почекавши для чогось зайву годину, залишив село і вийшов до лісу з протилежного краю. До того ж іще й послав двох своїх вояків до вдови, по наші душі.
Усе це нагадувало метушливу біганину, а не організоване та узгоджене пересування добре вишколеної групи так званих повстанців — ось яким уявляв я собі загін Данила Червоного. Він уже десять років воює проти всіх зі зброєю в руках, та ще й двічі тікав із полону. Але ж я мусив скласти про ворога правильне уявлення — адже тільки так зможу оцінити його, відповідно — власні сили, та краще й швидше пристосуватися до нових умов служби. Бо тепер справді зрозумів: той кримінальний бандитизм, із яким я стикався, немає нічого спільного з тим, що твориться тут, — зі збройною боротьбою. Злочини кояться не для власного збагачення. Усі дії тут спрямовані проти радянської влади, а отже, тут іде війна, і лінія фронту — всюди, куди оком не кинь.
Мої міркування про час появи боївки Червоного в селі та ймовірний шлях відходу, як і слід було чекати, зовсім не зацікавили Калязіна. Його більше хвилювало те, що з убивством Заруби Ямки залишаться без міліціонера, котрий виконував би обов’язки дільничного. Бо взвод бійців МГБ, присланий сюди під обід, навряд чи затримається тут надовго. Усі оперативні дії, вжиті за наказом їхнього командира, молоденького лейтенанта з червоними чи то від недосипання, чи то від самогону, чи від усього разом очима, звелися до вибіркових допитів та обшуків, які, звісно, не дали жодних результатів. Якщо не вважати результатом конфісковані у двох хатах продукти: лейтенант заявив, що це приготували для бандерівців, тому якщо їх не вдасться піймати, то хай хоч трошки посидять у своїх криївках голодними. Так я дізнався: криївками називаються підземні бункери, облаштовані та старанно замасковані в лісах. Там ховаються бандерівці, і, як я, знову ж таки, почув від емгебешного лейтенанта, від недавнього часу керівництво апарату держбезпеки налаштоване на виявлення криївок по довколишніх лісах. «Викуримо, як лисиць із нірок!» — пояснив червоноокий.
Саме тому підвечір Калязін запропонував мені залишитися в Ямках дільничним. Це була саме пропозиція, але, знаючи полковника, я прекрасно розумів: він може і наказати, і будь-кому іншому на моєму місці він віддав би відповідний наказ. Але мені, за великим рахунком, і наказ не потрібен, бо я сам збирався посісти місце Василя Задури. Так само добровільно, як недавно Калязін заступив на місце загиблого наглою смертю начальника олицької міліції.
Дивно якось усе виходило: погодившись тимчасово, до особливого розпорядження виконувати обов’язки начальника міліції, полковник Калязін тримається на цій посаді з березня, і його сприймають як не тимчасового, а справжнього начальника. Отже, відразу погодившись тимчасово заступити на місце Задури, я знав, що затримаюсь тут, у Ямках, надовго.
Уявіть собі: я пробув тут менше місяця, і за цей час сталося стільки подій, суть яких я, людина з партійним квитком у шухляді, до сьогоднішнього дня відмовляюся розуміти...
Солдати простояли в селі три доби: справ для них у цих місцях не бракувало.
У Манівцях, що за двадцять кілометрів від Ямок, трапилася відкрита сутичка бійців МВД із бандерівцями, судячи з усього — зі всюдисущою боївкою Червоного. Налетіли посеред білого дня. Рота супроводжувала до Луцька вантажівки з місцевими жителями, котрих організовано везли на вокзал, щоб відправити на нове місце проживання: промисловий Донбас поставав із руїн і робочих рук катастрофічно не вистачало. А я вже знав: бандерівці закликали тутешніх селян та городян бойкотувати переселення, називаючи їх примусовими.
Бачив я й схожу листівку, тримав у руках, навіть читав. Ну, що можу сказати... Раз люди тут несвідомі й не розуміють, де саме радянській владі потрібні робочі руки, то вони самі винні в тому, що їх перевозять примусово, під конвоєм... Ось вам і вся казочка.
Про сутичку в лісі під Манівцями мені коротко переповів по телефону Калязін — він поїхав раніше, щоб швидше залагодити всі формальності, необхідні для мого вступу на посаду дільничного в Ямках. Загиблі є з обох боків, двох убитих бандерівців упізнали, і є достовірні відомості про те, що вони з боївки Остапа. Власне, Калязін інструктував мене і про поранених: вони серед нападників напевне є. Переховувати їх можуть не в лісі, а по сільських хатах — у підготованих для таких випадків криївках. Я мусив мати це на увазі, адже цілком ймовірно поранених переховуватимуть на підпорядкованій мені території.
На той час я вже освоївся на новому місці. Отримавши у спадок від покійного Задури той самий німецький мотоцикл БМВ, змотався на ньому до райцентру, забрав свої нехитрі пожитки й оселився поки що в селищній раді, окупувавши шкіряний тапчан у кутку однієї з двох кімнат — меншої, де сиділи рахівник та бухгалтер. За поляків тут була управа, а німці зробили відділок допоміжної поліції: до будівлі прилягав підвал, де можна було замикати затриманих. Мій попередник теж використовував цей льох як камеру попереднього ув’язнення, але охороняли затриманих «стрибки», а Задура жив удома. Селищна рада — то єдине місце, де був телефон, а це мені пасувало якнайкраще.
Інша причина, чому я оселився тут: недовіра до місцевих, підірвана ночівлею у вдови Килини. Не хотілося щоразу тікати спати на сіно, і хоч Пилипчук намагався поставити нового «пана-товариша» дільничного комусь на квартиру, я категорично відмовився.
Відтоді як ввірений мені населений пункт Ямки залишив підрозділ МГБ, минуло ще три дні, і в пам’яті про те не зачепилося нічого, крім хіба того, як у дворі покійного Задури забивали дошками криницю: тепер воду з неї люди не питимуть. За цей час, особливо коли лишився на хазяйстві сам, зрозумів, наскільки я тут чужий для всіх. Навіть «яструбки» цього не приховували, хоча вони разом із кількома сільськими активістами бодай намагалися виявити щось схоже на повагу. А миршавий Пилипчук мене, певно, побоювався. Він, за моїми спостереженнями, так само ставився взагалі до всіх, тому час від часу без жодної видимої причини кричав на людей, бризкаючи слиною. Міг навіть тупати ногами та махати кулаками: все це, очевидно, до певної міри додавало йому впевненості в собі.
Саме ця манера селищного голови вирішувати навіть елементарні питання стала причиною другої зустрічі з учителькою Лізою Вороновою. Її прізвище, як і решти селян, я на той час уже знав, бо ходив від хати до хати, знайомився.
Ми бачилися щодня, тільки поговорити від часу знайомства не виходило. Віталися, обмінювалися малозначущими фразами, і, заклопотаний освоюванням на новому місці та новій посаді, я, якщо чесно, зовсім про неї не думав. Але того ранку, коли вчителька Ліза прийшла до селищної ради, я саме длубався в мотоциклі на подвір’ї. І раптом я зрозумів: ось вона, споріднена душа.
Тоді нічого іншого, крім розуміння, що вона, корінна москвичка, тут теж чужа, ще не виявилося. Не знав я і того, що цей день буде останнім перед значними потрясіннями, які чекали на мене. Просто підвівся з колін, обтрусив формене галіфе — мій як робочий, так і повсякденний одяг, витер ганчіркою брудну від мастила руку і простягнув їй, вітаючись.
— Добрий ранок!
— Ось дуже добре, товаришу дільничний, що я саме вас тут застала! — вигукнула Ліза у відповідь.
— Єлизавето Олексіївно! — я зсунув брови в удаваній суворості. — Товариш Воронова! Ми ж домовились!
— Та знаю я, Михайле, знаю! — задріботіла вона, нервово поправляючи волосся, що неслухняно вибилося з-під берета. — Тільки я до вас як до офіційної особи, ну, при виконанні...
— Щось сталося? — я враз став серйозним.
— Тут постійно щось трапляється, — Ліза повела плечима. — Пам’ятаєте, я ходила в райцентр паливо для школи вибивати?
— Так точно. Дрова покрали? — Цього, до речі, можна було чекати, і такі справи підпадали саме під мою компетенцію.
— Є дрова, їх позавчора таки привезли.
Точно — за селищною радою з вантажівки поскидали якусь деревину.
— Ага, то це ваші дрова звалили он там?
— Наші, шкільні, — закивала вчителька. — Я тут намагалася з’ясувати, чому їх не під школу підвезли, а тут скинули... Ну, тобто, розібралася: їх виписали, виявляється, на Ямківську раду, не на школу, тут і вивантажили. Логіки нема, але вже нічого не попишеш. Тут інше: раз дрова є — їх треба перевезти до шкільної будівлі. А товариш Пилипчук, коли я звернулася до нього, ось так очі зробив, — Ліза примружилася, дуже схоже копіюючи манеру тутешнього голови дивитися на людей, — і каже: «Вам привезли — ви везіть! Я вам не візник, пані-товаришко!»
— Так і сказав?
— Так і сказав, уявляєте! Можна подумати, це мені особисто треба! — вчителька заводилася, її й без того великі очі ставали ще більшими й круглішими. — Мене хазяйка на квартирі тримає тільки тому, що на мене, виявляється, їй виписують дрова та вугілля! Діти замість уроків російської літератури збирають то попіл, то жолуді! Жолуді ще можу розуміти — їх у східні області відправляють. А попіл, попіл для чого? Ви бачили, Михайле, щоб хтось десь колись збирав попіл?
Я мовчки похитав головою. Почасти через те, що не мав відповіді, почасти — бо тільки тепер, коли Ліза розпашіла від праведного гніву, я побачив нарешті, яка вона гарна, і не хотів переривати: рожеві щічки, пухкі губи, великі очі, коса, пальтечко, напнуте спереду, на рівні грудей... А вона не зважала на стан, що раптово мене охопив, — палко говорила далі:
— Запитую: чому треба саме тепер збирати жолуді? Мені говорять — бо сезон і соцзмагання, зі школи треба дітей привчати. Ні, кажу, чому ви зняли дітей саме з мого уроку, з російської мови? Нема відповіді! Фізкультурний рух розвивають, є така постанова партії та уряду. А література, мова — яка постанова потрібна? Михайле, мене попереджали, я намагаюся не зважати, але ж це диверсії!
Навіть якби я з Лізою погоджувався, такий поворот розмови мені аж ніяк не подобався.
— Ну, знаете, з диверсіями хай інші компетентні органи розбираються, — промовив обережно і взяв її за плече. Вона не скинула моєї руки: або не зважила на жест, або не схотіла. — Якщо ви прийшли до мене за порадою — добре зробили, правильно. Але я лише дільничний, один міліціонер на всі Ямки. Когось підозрілого затримати, посадити в холодну та викликати МВС — це моє, а виховувати директора школи, ба більше — селищного голову, не в моїй, Лізо, владі. — Я спробував усміхнутися. — Скажімо, наставлю я на Пилипчука пістолет і звелю везти вам дрова. Він послухає, тоді скаже кому треба: мовляв, дільничний Середа намагався зчинити теракт.
— Теракт? — вчителька відсахнулася, та я міцно стиснув її за плече.
— А то! Він же у нас посадова особа. Радянською владою поставлений. А я на нього — з пістолетом! Часи такі... — говорячи так, я швидко міркував: що ж робити? — Так от, що ми з вами зробимо, Лізо... На мотоциклі я дрова не перевезу, бачив ту купу. Але вповноважений вимагати собі коня та підводу для службових потреб. І пан-товариш Пилипчук зобов’язаний мою, міліціонера, вимогу задовольнити. У нас що сьогодні за день?
— П’ятниця...
— От і прекрасно! Завтра мої «яструбки» вийдуть на суботник! — гордий собою промовив я і додав: — Комуністичний... чи комсомольський, хай спробують не вийти, чорти! Ось тоді побачимо, хто тут проти радянської влади!
Не стрималася Ліза Воронова — заплескала в долоні.
І в якомусь щирому пориві подалася до мене.
Чмокнула в щоку, праву. Потім — знову, тепер уже в ліву.
— Ви просто чудовий, Мишко! Перша людина, з ким мені тут легко, правда! Ви навіть уявити не можете... — Чого я не міг уявити, Ліза не сказала, і в поцілунках її була лише щира радість від нарешті знайденого друга: — Слухайте, приходьте завтра ввечері в клуб? Там танці...
— Ви мене на танці запрошуєте?
— Та ви що! Тут не танцюють так, як я звикла в Москві! І уявляєте взагалі, що про нас потім понесуть селом? Хоча можемо на танці...
— Лізо, хоч як — а я буду в суботу в клубі! За порядком стежити — мій службовий обов’язок, нікуди від цього не дітися.
— Та я ж не про танці, Мишко! Не про танці! У нас репетиція буде, гурток самодіяльності. Уявляєте, тут не було гуртка самодіяльності! Навіть у Журавці є, шефський концерт давали на цегельному заводі імені Молотова! «За двома зайцями» називається, тільки я казала в райвно: російську класику треба освоювати — Чехова чи Островського...
— То у вас репетиція буде? Що ставите?
— Поки нічого такого серйозного, — Ліза зашарілася, навіть заговорила тихіше. — 3 малого треба починати, знаєте... Я запропонувала театралізовану постанову «Наша країна»... Розумію, назва, може, не дуже, але в дусі часу... Сама придумала... Загадала дітям так само взяти в цьому участь. Вони в мене вірші самі писали. — Це прозвучало з нотками гордості. — Тут, по селах, дуже багато дітей талановитих. Тільки ніхто з ними не займається...
— І як, вийшли в них вірші? Поезія — це ж непросто, — тут я сказав чисту правду, зовсім не розумівся, та й тепер не дуже знаюся на поезії.
— А то! Приходьте, приходьте — самі почуєте! Може, не дуже з точки зору літератури чи ще там чогось, зате дуже щирі. Я сама тему задала, ось вони на задану тему й написали.
— І що за тема?
— Хочу до Жовтневих свят пристосувати. Або отака — дев’ята річниця возз’єднання українського народу в єдиній радянській державі. Приводів багато, ідеологічно правильні... Ну, відповідно, і віршики універсальні. Дорослих тут не перевчиш, але для чого вчителі? Для чогось нас сюди партія посилає, довіряє нам покоління, правда?
Хоча говорила Ліза Воронова правильні слова, але навіть якби вона верзла дурниці — я однаково мовчки кивав би, погоджувався б з усім, що вона говорить і ще не сказала. Я таке відчував уперше, хоча, попри війну, мав певний досвід спілкування з жінками, як і всякий мужчина мого віку. Та вчителька Ліза — щось інше, це не передати словами ані тоді, ані тим більше тепер...
Звісно, я погодився прийти на репетицію. Сільський дільничний теж має культурно рости і розвиватися, і в цьому краще за вчителя російської мови й літератури йому ніхто не допоможе. Ось так я сказав тоді Лізі Вороновій.
Того вечора вчителька навмисне вибрала час перед оголошеними раніше танцями. Не знаючи, куди себе подіти в очікуванні суботньої розваги, молодь зазвичай приходила у клуб раніше і — хочеш не хочеш — товклася в залі, а отже, виконувала роль глядачів. Тієї самої публіки, до якої Ліза намагалася привчити своїх вихованців — адже тут, при школі, ще ніколи не організовували драмгуртка. Для неї було дуже важливо, щоб під час репетиції в залі сиділи люди. Як пояснила мені вчителька, саме такий метод має поступово позбавити дітей та юнаків страху перед глядачами та публічними виступами. Ну, це Лізі, мабуть, краще знати, вона ж педагог, і я не збирався втручатися в це своїм солдафонським розумом...
Зрозуміло, що підводу в Пилипчука я вибив, «стрибків» на суботник мобілізував, а коли дрова під моїм пильним наглядом розвантажили, ще й спробував провести з директором школу невеличку виховну п’ятихвилинку. Той виявився непробивним: заявив, що учнів знімають на суспільно-корисні роботи не лише з уроків російської мови та літератури. Він, наприклад, викладає математику, йому теж не дуже подобається, коли втручаються в навчальний процес, ось тільки ніякої «політики», як сказав сам директор, в цьому нема: дітей насамперед слід привчати до колективної праці, без розуміння цього ані математика не знадобиться, ані література не піде на користь.
Я вже почув краєм вуха: в школі навпаки нема вчителя з української мови, і це директор легко пояснив. Учителька є, але двоє її братів — в УПА, молодша сестра — зв’язкова, заарештована й засуджена, а сама вчителька за німців була членом місцевого осередку «Просвіти», а це націоналістична організація. Я змушений був погодитися: вчителька з такою біографією справді не має права викладати в радянській школі, а українську мову тут, по селах, і без вчителів знають. Через те вчительку російської, таку молоду й активну, тут особливо цінують. Отже, в тому, що замість її уроків діти збирають жолуді чи відпрацьовують із батьками в колгоспі, не варто шукати особливих змов. Словом, цей дядько під кінець розмови видався мені не таким уже й гадом, як я собі уявляв. При нагоді вирішив розвіяти даремні сумніви Лізі. Зрештою вона тут така сама нова людина, як і я, хіба приїхала на місяць раніше за мене. І ось він, шанс: візьму та й запропоную їй освоюватися тут разом, двом новачкам завжди спокійніше та веселіше.
Загалом, про що б я не думав того дня, все так чи інакше поверталося до вчительки Лізи й обдумування можливостей познайомитися з нею ближче. Почасти це було викликане тим, що місцеві дівчата й молодиці дивилися на мене, зайду, скоса, якщо не сказати — вороже, а мені, нормальному здоровому мужикові, хотілося жіночої уваги. А почасти — тим, що в Лізі я побачив споріднену душу.
Ну і, звісно ж, її великі очі та довга, мов у казкових царівен, коса не лишали мені вибору...
Своїх гуртківців Ліза Воронова зібрала в клубі на шосту вечора, коли вже поволі сутеніло. Хоча вчителька старалася загнати до залу і глядачів, поки що тут нікого, крім мене, не було. Діти, двоє хлопців-підлітків та шестеро дівчаток років десяти-одинадцяти, кидали на мою форму хто підозрілі, хто відверто боязкі погляди. Тому я всівся якомога далі, настільки далеко, наскільки дозволяв невеличкий зал, нашвидкуруч перероблений, як виявилося, із місцевої церкви ще до війни, коли священика з родиною вислали кудись до Сибіру за зв’язок із ОУН. Взагалі-то я навіть припустити не міг, що тут колись молилися Богу — найменших ознак культової споруди це приміщення благополучно, як на мене, позбавили... ну, хіба що сцену могли б змайструвати не так кривувато, зі свого місця я навіть неозброєним оком помітив невеличкий перекіс.
Ліза дуже переймалася тим, що вперше після кількох тижнів роботи виводить своїх вихованців на справжній кін, і, не звертаючи на мою присутність жодної уваги, щось пояснювала учням, котрих згуртувала навколо себе. Коли ж вона нарешті сіла в перший ряд, дівчатка та один підліток, всі без винятку в вишитих сорочках, стали так, як звеліла вчителька — вглиб сцени. Один хлопець лишився спереду, завмер камінчиком, чекаючи команди, а коли Ліза махнула рукою, гукнувши: «Давай!», ступив ще на півкроку вперед і монотонно заговорив, дивлячись кудись перед собою:
— Нова радість стала, яка не бувала...
— Стоп! — зупинила його Ліза. — Манюк! Я радості не чую і не бачу! Ти радіти повинен, ти про радість говориш, а сам як на похороні чи голодний. Ти голодний, Коля?
— Є голодніші, — буркнув у відповідь хлопець. — Тато казали, ми мусимо іншу Україну годувати...
— А з твоїм татом, Манюк, буде окрема розмова! І говоритиму з ним не я, а ось товариш міліціонер! — Ліза кивнула в мій бік. — Вас, діти, політика цікавити не мусить, ви повинні вчитися, із радістю, Колю Манюк! Із радістю! Нумо ще раз, тільки правильно!
Я розумів, про що говорить Ліза. Ще вчора говорив із черговим агітатором після його виступу на користь зміцнення колгоспних господарств. Коли його запитали, чи правда, що за Збручем в Україні знову голод, тому тутешні колгоспи мусять здавати продукти для Сходу, агітатор поцікавився: «Товаришу, ви грамотний? Ви передплачуєте газети? А які? “Вільний шлях” та “Правду”? Дуже добре, а в газетах написано, що хтось десь у нашій країні голодує? Не написано? Чи ви вважаєте, що радянські газети брешуть? Ось я вам і відповів: читайте газету, там все написано! І більше передплачуйте!» Потім, коли вже всі розійшлися, агітатор, пригостивши мене і Пилипчука «Біломором», бурчав: «Бач, заговорили... Листівки вони оунівські читають, не інакше... Народній владі їм шкода, своїм братам-українцям шматка хліба не дадуть, а бандерівців у лісах годують».
— Нова радість стала, — тим часом знову почав Коля Манюк, тепер уже промовляючи слова бадьоріше. — Яка не бувала. Раніше ці слова ми чули, коли треба було славити Бога та Божеє Рождество...
— Манюк! — знову зупинила його Ліза. — Так зване Божеє Рождество. Скільки тобі говорити! Бога нема, тому народитися він не міг! Саме про це писали великі гуманісти, чиї твори стали класикою російської літератури! Ми ж це з вами вчили! Нумо, Колю, ще раз!
Хлопчина покірно зітхнув.
— Нова радість стала, яка не бувала. Раніше ці слова ми чули, коли треба було славити Бога і так зване Божеє Рождество. Тепер ми говоримо так, згадуючи той славний день, коли радянська влада, виконуючи мудрий наказ друга всіх народів, великого вождя товариша Сталіна, з’єднала український народ, звільнила нашу землю від панівної влади буржуазної Польщі. Тому ці осінні дні вже ніколи не будуть для нас похмурими, і ми гордо славимо наш народ-переможець, наш край та нашого дорогого товариша Сталіна. Завдяки йому ми маємо те, чого не мали раніше: світлі клуби, — тут Коля Манюк завчено витягнув руки перед собою, — зали-читальні, школу, де можемо вільно вчитися, аби потім засту... — він затнувся. — Застусо ...застосувати ці знання на благо та процвітання нашої батьківщини — Радянської України, сестри в великій родині народів-братів!
Перевівши дух, він глянув зі сцени на Лізу.
— Наразі добре, — милостиво кивнула вчителька. — Можеш поки перепочити. Повтори ще раз весь текст про себе. Ще раз пройдемося.
Манюк, як мені здалося, надто швидко зістрибнув зі сцени та, прокрокувавши через зал, вийшов на вулицю. Мені навіть пояснювати не треба нічого: цей Коля вже просився у «яструбки», на підтвердження своєї дорослості при мені закурив самокрутку, але таких вояків у «стрибках» і без нього вистачало. Хай підросте, прийде за рік, якщо ці загони самооборони не розженуть... Ну, ще дожити треба. А тепер Коля побіг подалі від вчительських очей перекурити після нервового стресу.
Тим часом решта учасників розташувалися на сцені півколом. Ліза, звіряючись із папірчиком, махнула рукою. Дівчинка, що стояла в центрі, ступила три кроки вперед, витягнула голову і дзвінко, аж луна пішла під стелю колишньої церкви, прочитала:
До радвлади ми прийшли
під час революції!
Хай живе товариш Сталін —
творець Конституції!
Відчитавши, вона стояла на місці. Та ще коли вона промовляла останні рядки, з лівого краю півкола вийшла вперед інша дівчинка, щоб, як тільки перша читиця замовкне, перехопити ініціативу та продовжити:
— А я Сталіна люблю!
Я йому листа пошлю!
Новина у нас настала —
навіки біда пропала!
Поки вона читала, відділилася від гурту ще одна дівчинка, тепер з правого краю півкола, але ця не підійшла, а підбігла, вірніше — подріботіла: так хотіла швидше стати поруч, вийти на перший план і прочитати:
На цьому мізансцена завершилася, і Ліза не стрималася — заплескала в долоні. Зі свого місця я помітив: дівчатка старалися більше, ніж Коля Манюк, бо, напевне, їм усе це подобалося. Нарешті я зрозумів, точніше відчув усю, як то кажуть, стратегію молоденької, але затятої вчительки: правильніше славити владу і товариша Сталіна в національному одязі. А що — хай усі бачать, знають та розуміють: радянська влада поважає національні традиції і не лише буржуазні націоналісти, а й звичайні радянські школярі хай вдягають вишиті сорочки. І на партзбори варто ходити в вишиванках! Я б навіть таке правило ввів: тоді бандерівцям не буде чим крити, а з часом повиростають ці діти і зовсім не розділятимуть владу робітників і селян та її ворогів за тим, що її вороги, націоналісти, вдягають сорочки, а комуністи — ні. От ще б порадити Лізі, нехай дівчатка вдягнуть на свої вишиваночки червоні піонерські галстуки...
Раптом двері розчахнулися і всередину вбігла перелякана дівчина. Я розвернувся на шум усім корпусом, глянув на неї — і нічого більше не треба, без того видно: ззовні щось погане відбувається. Дівчина — здається, донька ланкової, щось кричала, та я не дослухався — кинувся у двір, виймаючи пістолет. Уже на ґанку почув із лівого боку, за рогом, приглушені крики, стогін та звуки ударів, рвонув туди — і налетів на невеличкий парубочий гурт.
Вони стали невеличким тісним колом і, притиснувши когось до стіни, мовчки, завзято лупили.
Сутінки вже опустилися на село, світла з вікна не вистачало, аби я міг когось упізнати. Тому схопив за плече найближчого, рвонув до себе, але той виявився несподівано пружним, легко вивільнився, крикнув:
— Тікаймо! Москаль! — і зграйка порснула врізнобіч, швидко зливаючись із темрявою, розчиняючись у ній.
Не стримавшись, я пальнув у повітря і гукнув:
— Ану стояти! — Та без особливої надії на те, що хтось із них підкориться.
Тоді, не ховаючи зброю, повернувся до щойно відбитої жертви, яка лежала долілиць, перевернув, розгледівши того, кого й сподівався побачити: Колю Манюка. Він стогнав, по-дитячому шморгав носом, та, зрозумівши, хто над ним схилився, відсторонив мене кволим рухом, підвівся сам, спочатку сів, потім став, спираючись об стіну.
— Хто? — коротко запитав я, наперед знаючи — відповіді не буде.
Манюк промовчав, лише обтер бруд на закривавленому обличчі.
— За що? — запитав я знову, хоча й здогадувався.
— За батьківщину, — пробурчав Манюк, спльовуючи кров, тоді додав: — За Сталіна.
— Усе зрозуміло з тобою.
Із клубу вибігла дівчина, стривожилася, кинулася до побитого, зиркнувши на мене, і навіть у темряві я побачив блиск її очей. Поки вона витирала Колі Манюку писок, з ґанку спустилася, майже збігла стривожена Ліза; вона навіть не накинула пальто. А з вулиці, захекавшись, уже наспівали троє озброєних гвинтівками «яструбків».
— Знаєте, хто його? — я показав їм на жертву.
— А хто завгодно! — поквапом, ніби випереджаючи інші відповіді, промовив той, що був старшим групи, Славко Ружицький. — Може, навіть не з нашого села! Так надійніше, вони давно домовилися...
— Хто вони? — я насилу стримався, щоб не схопити цього вояку за грудки та як слід не струсонути. — Не треба мені тут казок! І без вивертів! Ходите гуртом, зброю вам видали, а однаково боїтеся! Та йдіть до біса, помічники, комсомольці-добровольці, вашу матір!
Поруч стояла Ліза, та в цю мить мені було не до того, аби стежити за язиком. Я вже знав, що частина «стрибків» записалася до загону самооборони, щоб звести з кимось персональні рахунки, ще частина — аби не чіпали батьків, бо влада вважала їх неблагонадійними, решта — ті, хто не довоював та хотів здобути хай малесеньку, але владу над односельцями. Надії на це «військо» в мене, фронтовика, не було жодної, та й покійний Задура попереджав — це потішні солдати, у критичний момент можуть кинути гвинтівки та розбігтися по дворах. І при першій-ліпшій нагоді мало хто з них не скаже: «Мене примусили!»
— Ти хто йому? — коротко запитав дівчину, котра панькалася коло Манюка.
— Так... — Вона або не знала, що треба сказати, або, швидше за все, не хотіла говорити з чужаком зайвий раз.
Ох і важко ж із ними!
— Добре, коли так... Ви, — я знову глянув на «яструбків», — проведіть свого товариша додому. Ружицький, візьмеш ще одного, залишишся біля хати патрулювати. Налагодь зміну, чатувати до ранку. Зараз пізно, потім сам розберуся... І з вами також...
— Ми тут до чого! — щиро обурився Ружицький, хоча у голосі прозвучали плаксиві нотки.
— Ото ж і погано, що ні до чого! З вами все, виконуйте! — І я розвернувся до Лізи: — Все гаразд, Єлизавето Олексіївно, можете продовжувати!
— Та де там гаразд, і ви самі це бачите! — вирвалося в неї. — Я теж бачу, ось у чому вся справа й біда!
Поки ми говорили, на звук пострілу та шум до клубу підтягнулися всі, хто гуляв неподалік. Зібрався невеликий гурт. Облич я досі не міг роздивитися, та відчував: всі, хто наспів сюди, тихцем радіють безсиллю молодої російської вчительки, очевидній безпорадності нового дільничного, тож підтримає мене хіба миршавий «пан-товариш» Пилипчук; а його підтримка насправді може тільки зашкодити справі зміцнення влади. Та ще мо’ з десяток дорослих чоловіків, але переважно це місцеві ледарі, без власного доведеного до ладу господарства і без чесно зароблених трудоднів. Таких я бачив усюди: їм не залежить, яка тепер влада, аби їх не чіпали та годували час від часу — типова біднота, яку можна озброїти, але у критичній ситуації вони не захистять тебе, якщо щось загрожуватиме їхньому власному життю.
Хай там як, саме з них переважно складався актив Ямок. Отже, завтра, хоч то й неділя, я мав намір зібрати весь цей актив у селищній раді, котра досі вважається й опорним пунктом місцевої міліції. Пилипчук, яким би він не був, усіх збере. А я поговорю з ними, спробую прочистити їм мізки, треба буде — подзвоню в район, хай присилають МГБ. Ну, налякаю — адже цього місцеві бояться як вогню. Для них чекісти ще страшніші за бандерівців.
То, може, й удасться налагодити на ввіреній мені території нормальну самооборону.
Захоплений цими планами, я ділився ними з учителькою-москвичкою, поки проводжав її того темного вечора до хати Ставнюків, куди Лізу Воронову поставили квартирувати.
Звісно, свою першу велику репетицію вона згорнула, пообіцявши наступного разу все довести до кінця. Може, вона хотіла поговорити зі мною про щось інше, але слова всю дорогу лилися з мене без упину, вона слухала, кивала, навіть потакувала, і лише коли дійшли до її оселі, запитала раптом, без жодного стосунку до вже сказаного мною:
— А ви читаєте, Михайле?
— Тобто? — не зрозумів я такого повороту.
— Ну, книги ви читаєте? Книжки? Літературу?
— Російську?
— Хоча б російську... Можна і просто художню, знаєте, белетристику.
Я тоді не знав, що це слово означає, тому вирішив краще промовчати. Мабуть, Ліза сприйняла мою гру в мовчанку по-своєму.
— Нам треба більше говорити, Михайле. Спілкуватися. Ми можемо обговорити якусь книгу, буде тема для спільної цікавої розмови.
— Вибачте, Лізо... Я натяк зрозумів...
— Без жодних натяків, Михайле. — Я не побачив, але відчув, як вона всміхнулася в темряві. — Люди мусять читати, тоді буде менше зла, нетерпимості... Це я знаю, мене тато вчив. Книга — знання, а від знань людина тільки добрішає...
Я зітхнув.
— Не те, щоб особливо... У сенсі, читав... Війна...
— А в школі? — Не дочекавшись цілком очікуваної відповіді, Ліза намацала мою руку в темряві, м’яко стисла її: — Заходьте до мене.
— Тепер? — вирвалося в мене.
— Завтра. У мене є книги, я доберу вам щось. І ми зможемо про це говорити. Повірте, Михайле, про книги набагато цікавіше та приємніше говорити, ніж...
Вона раптом замовкла. Я прекрасно розумів, що Ліза хотіла сказати. А ще розумів: ось так просто ми не можемо сьогодні розійтися. Тому міцно обійняв її за стан, пригорнув до себе. Ліза не пручалася, сама притислася до моїх грудей на якусь коротку, але блаженну мить, не забрала губи, коли я знайшов їх своїми...
Поцілунок вийшов коротким. Учителька відсторонилася так само стрімко, як притислася, скоромовкою проказала: «Завтра, до завтра!» Рипнула хвіртка, і її чоботи застукали по двору. Дочекавшись, поки Лізу впустять до хати і двері за нею зачиняться, я постояв ще трохи, перекурив, збираючи до купи думки й відчуття, а докуривши, втоптав недопалок у землю, розвернувся і пішов до себе. Коли чую щось подібне до фрази «на крилах полетів», то знаю — не перебільшення, таке справді буває.
По дорозі зайшов до Пилипчука. Домовився, щоб він завтра зібрав актив. З ним і повечеряв, і випив. Горілки й самому хотілося, від неї тоді думалося краще. Уже дійшовши-таки до свого тапчана, довгенько не міг вкластися, хоча там особливо й не вмостишся. А коли нарешті заснув — подумав спочатку, що сниться: мені уві сні після фронту часто ввижалися постріли.
Але ні — розплющив очі, рвучко сів, а постріли не припинилися. Десь віддалік бахкали та бахкали — ці звуки ні з чим іншим сплутати я не міг.
Особливо збиратися не треба: спав я здебільшого одягнений, навіть у чоботах, хіба ремені знімав. Пістолет тримав біля руки, а виданий мені автомат ППШ5 — під тапчаном. Я підхопив пістолет однією рукою, автомат — іншою, закинув його на плече, вже дорогою пристебнув кобуру, насунув кашкета. Примостивши ППШ в коляску, осідлав мотоцикл, увімкнув фари, і мій мотоцикл із ревінням помчав через усе село туди, звідки, як мені здалося, чулися постріли. їдучи, зловив себе на думці: а мчуся я туди, звідки прийшов, коли провів учительку...
Недобрі передчуття охопили мене. Стиснув зуби, натиснув на газ, ризикуючи перевернутися в темряві на ґрунтовій сільській дорозі. Перед собою побачив вогняні сполохи і зрозумів — рухаюся в правильному напрямку, та зовсім не зрадів: адже справді горіло щось у дворі Ставнюків. Ревіння мого мотоцикла змішалося з лементом напіводягнених людей, котрі повибігали з довколишніх хат. Від ставнюківського плоту мені навперейми кинулася постать із гвинтівкою напереваги — Ружицький, командир «стрибків». Рухався він так різко, що я мало не збив хлопця, вчасно вивернувши кермо, але протаранив і завалив переднім колесом сусідський дерев’яний паркан. Пістолет я не займав, схопивши автомат, вистрибнув з сідала, відштовхнув «яструбка», котрий намагався щось сказати, підняв дуло вгору, полоснув короткою чергою, відганяючи натовп і торуючи собі в такий спосіб шлях до місця пригоди.
З першого погляду зрозумів, що сталося — принаймні, спочатку думав, що зрозумів. Вогонь охопив не хату, палала копиця сіна, полум’я загрожувало перекинутися на клуню, та господарі, старі Ставнюки, дід у самих кальсонах та баба в білій полотняній сорочці, ніби й не дуже переймалися гасінням пожежі. Стара Ставнючка, як називали її в селі, сиділа на землі, обхопивши руками голову, хиталася з боку в бік та голосно стогнала. Дід Ставнюк, який воював іще в Першу світову та відморозив там пальці на правій нозі, стояв над нею, розгублено дивлячись то на вогонь, то в бік криниці. Там вовтузилися кілька «яструбків», загороджуючи собою щось страшніше за пожежу.
— Назад! Розійтися! — гаркнув я, і хлопці, впізнавши дільничного з голосу, вмить розступилися, залишивши щось біле на краю криничного зрубу.
Знаючи, що можу там побачити, й водночас боячись цього, я опустив автомат дулом донизу. Подолав останні метри, вже не чуючи ані криків, ані стогонів: усі звуки раптом умерли для мене. І коли осяяне вогняними блисками тіло посунулося вниз, на землю, я кинувся підхопити його, щоб не дати впасти.
Так, сидячи на голій землі, я тримав у обіймах мокре тіло Лізи Воронової.
«Стрибки» дістали її, поки я їхав. Один обмотався віжками та поліз у криницю. Уже потім, від Калязіна, по телефону, крізь тріск перешкод, я дізнався: від пострілу в живіт вчителька не померла — захлинулася водою, коли її кинули на дно колодязя. Це сказали в районній лікарні, коли зробили розтин. А ще, прокашлявшись, Калязін сказав: якщо мене це цікавить, Ліза Воронова виявилася незайманою. Що ще? Ага, двадцять два роки, за паспортом...
Тільки це було потім, після того, як труп вчительки завантажили в кузов полуторки та повезли в район разом із затриманим мною тієї ночі спільником бандерівців. А тоді я сидів на землі у відблисках заграви, тримаючи худеньке мертве тіло на колінах, і мені хотілося кричати, громити все підряд, стріляти в усе довкола без винятку.
Бо це неправильно, це зовсім неправильно — коли ось так, серед ночі, в мирний час озброєні люди вриваються до хати, витягають звідти молоду дівчину, ще зовсім дівчинку, намотавши на руку її розплетене довге волосся, вбивають, кидають тіло на дно колодязя. І все відбувається не в мертвій пустелі, довкола живуть люди, ніхто з них не вибіг, не втрутився, всі чекали, поки вбивці зроблять свою чорну справу та підуть до лісу, щоб заховатися там знов у свої глибокі нори.
До мене ніхто не ризикував наближатися, і правильно робили — в ту мить я готовий був випустити чергу з ППШ в кожного, хто ступить до мене бодай один крок. Сіно за спиною палахкотіло. Обережно вклавши тіло Лізи на землю, я звівся на рівні ноги, підхопив автомат, виставив дуло перед собою, почув голосний дружний зойк селян, підніс ствол догори і таки не стримався — натиснув на гашетку, випустивши в темне зоряне небо люту коротку чергу. Тоді повернувся, обмацав поглядом стихлий натовп цікавих, рявкнув:
— Чого стоїмо, суки! Вогонь гасіть! Ружицький, твою мать, сюди!
З ночі зараз же вибіг командир «стрибків» і завмер навпроти мене. У мене майнула думка: та він чекає, що я його отут і розстріляю. Скреготнувши зубами, кивнув Ружицькому на тіло:
— Шукайте брезент чи що там, накрийте її! Підводу знайдіть, де хочете! Довезете до контори, тільки обережно, глядіть! Пилипчука буди, хай в район дзвонить, у енкаведе! Виконуй!
Навіть не намагаючись сперечатися, Ружицький поправив гвинтівку на плечі і, тримаючи її за ремінь, щоб не сповзла, погнав передавати мій наказ своїм «стрибкам». Тим часом люди вже сновигали довкола копиці з відрами, гасити довелося ще й клуню, бо вогонь устиг лизнути її крівлю. Та з цим народ упоратися міг. А мені край треба було поговорити зі старими Ставнюками.
Обоє, хоч і були дуже налякані, змогли розказати, що трапилося. Нічого нового я не почув, бо від самого початку підозрював: без Данила Червоного тут не обійшлося. Справді, вночі постукали у вікно, спочатку — тихенько, але майже відразу — сильніше. Вимагали відчинити, бо хату запалять, і Ставнюк підкорився. Нікого з тих, хто вломився до хати, господарі не знали й не бачили раніше. Одного, з вигляду старшого, інші називали «друже Остап». Далі все відбулося стрімко: схопили перелякану «пані професорку», «Остап» коротко запитав: «Це ти, курво москальська, вчиш наших дітей собачої мови? Це ти наказуєш їм вашого Сталіна прославляти? Хто тебе сюди кликав, лярва ти, підстилка сталінська? Ти ще в комсомол наших дітей прийми! Комсомолка?» — і вдарив у лице, не чекаючи відповіді, знав, напевне. — «Свиня ти московська, гнида комсомольська!» — крикнув на Лізу ще хтось із незваних гостей, а потім сам «Остап», обмотавши волосся дівчини довкола п’ясті, поволік її надвір. Інші, погрожуючи Ставнюкам автоматами, змусили їх так само вийти.
Далі просто на їхніх очах той, кого називали Остапом, вистрілив у Лізу з пістолета впритул і пустив тіло на землю. Двоє інших спритно підхопили тіло, перевалили через край колодязного зрубу, інші вже підпалювали скирту. «Будете москалів, комуняк чи жидів пускати до хати — і хату спалимо, — пообіцяв «Остап». — Всім скажіть!» Взявши щось із харчів, вони пішли. Більше в Ямках тієї ночі бандерівців ніхто не бачив. Хоча... навіть якби бачили, навряд чи сказали б, така моя стійка думка.
Але та ніч ще не закінчилася для мене. Примчавши на мотоциклі до селищної ради та переконавшись, що переляканий Пилипчук таки додзвонився до Олики і взвод МГБ уже вирушив, сам, крутнувши ручку на апараті, попросив з’єднати мене з Калязіним, щоб доповісти особисто. Його, виявляється, вже розбудили, та сюди він не збирався — без мене справ по самі вуха, сказав крутитися самому. Кинувши важку ебонітову трубку на важіль, я вигнав із кімнати всіх, включно з селищним головою, зачинив за собою двері. Дуже хотілося напитися, та чудово розумів — треба триматися, бо ситуація напружена до краю. Тому просто сів на свій топчан, кинув автомат під ноги, сперся ліктями об коліна, обхопив голову руками, заплющив очі та завмер.
Скільки так сидів — не пам’ятаю. Про що думав — теж. Та з заціпеніння вивів звук розбитого скла за спиною.
Дзенькіт ще звучав, а я вже падав уперед, на підлогу, хапаючи автомат, перекочуючись на спину та наставляючи його на джерело звуку. Проте нічого не відбулося: розбита шибка зяяла чорною дірою, а на підлозі посеред кімнати лежало щось, зовсім не схоже на гранату чи інший вибуховий пристрій. Скоса зиркаючи на розбиту шибу, я підповз, помацав обережно, відчув, як шелеснуло під пучками пальців: каменюка, загорнута в папір.
Про всяк випадок я відповз до стіни — якщо хтось намірився стріляти у вікно, то краще про всяк випадок вийти з лінії вогню. Та щось підказувало: каменем у шибу на сьогодні справа й обмежиться. Перемістившись у відносно безпечне місце, я сів, спершись спиною об стіну, правою рукою досі притримував автомат, лівою — розгорнув папірець, підніс до очей.
Це був нерівно відірваний шматок сірого обгорткового паперу. Перше, що спало на думку: тут, у селі, в магазині такого нема, я точно знаю — продавчиня, п’ятдесятирічна Галя, замотує товар у шматки газети, та й ту намагається економити, вимагаючи, аби приходили зі своєю, як вона бурчала, «замоткою». «Ай-яй-яй, неакуратно, хлопці... Я ж легко дізнаюся, хто з селян був недавно в райцентрі, бо туди рідко сільські люди за покупками вибираються, а папір не затяганий, свіженький, якщо, звісно, можна так визначити звичайну магазинну обгортку. Добре, це потім, ще буде час.
Коли прочитав написане — відразу забув про бажання гратися в нишпорок-розбійників. Бо ця інформація не мала значення. Дотепер стоять перед очима старанно виведені друковані літери:
В ОНИЩУКІВ КРИЇВКА ПІД БУЛЬБОЮ.
ТАМ ПОРАНЕНИЙ Є.
Зрозуміло: не кожен ось так запросто прийде до дільничного та здасть криївку. Чомусь здалося: якби не трагічні події останніх днів, навряд чи хто навіть у такий спосіб наважився б попередити мене, ворога, про те, що такі собі Онищуки переховують у криївці пораненого бандерівця. Що таке криївка — мене вже просвітили, хоча до цього часу жодної не бачив на власні очі. Ну, а бульба — так тут картоплю називають.
Отже, наспів час побачити, хто й що у них там під картоплею.
А далі два й два самі складалися: менш ніж тиждень тому була стрілянина під Манівцями, з боку бандерівців є поранені, і це, поза всяким сумнівом, група Червоного. Скільки від Манівців до Ямок? Кілометрів сім, не більше, це якщо навпростець, а вони тільки так і ходять. От я і прикинув, цілком реально, що Онищуки переховують у себе пораненого бійця з боївки Остапа — Данила Червоного.
А отже, у мене є шанс особисто взяти його.
Годинник показував початок третьої ночі. Швидко підрахував: взвод МГБ буде тут щонайменше за півгодини. Часу обмаль. А з іншого боку — вагон, це якщо швидко діяти. Тягнути гуму після того, що сталося, я не збирався.
Підхопившись на ноги та взявши автомат, я швидко вийшов у ніч. У дворі сільради товклися троє. Підійшовши ближче, розгледів Ружицького з іще одним «стрибком» — охороняли підводу, на якій лежало накрите брезенгом Лізине тіло, та Пилипчука, цей, схоже, не знав куди себе подіти. Побачивши мене, всі троє виструнчилися, ніби дільничний міліціонер тут був головним начальством. Закинувши автомат на плече, я підійшов до мотоцикла, гукнув:
— Нічого не чули?
— Коли? — щиро озвався селищний голова.
— І нікого не бачили, — його здивування я проігнорував, а сам не питав нічого більше — лише констатував факт: навіть якби вони чули дзенькіт скла та бачили, хто засвітив туди каменем, навряд чи зізналися б мені. — Добре, Ружицький — у люльку, ви, товаришу голова — за мною, на сідало. Ти, — кивнув «яструбкові», — тут залишаєшся, чекаєш підкріплення. Усе зрозумів?
Звісно, ніхто не сперечався. Командир «стрибків» слухняно поліз у мотоциклетну коляску, а Пилипчук боязко примостив свій худий зад за мною, на шкіряному сидінні мотоцикла, навіть обхопив мене за талію руками. Зціпивши зуби, я крутонув ногою педаль, запускаючи мотор, і рвонув уперед, розсікаючи фарами темряву.
Поки їхали, нікому нічого не пояснював.
До потрібної хати дісталися менш ніж за десять хвилин, і тут мене теж ніхто ні про що не питав: Пилипчук сам, без особливого запрошення, штовхнув хвіртку, та зупинився, не наважуючись іти далі, бо шалено гавкав хазяйський собака, піднятий ревом мотору. На ґанок уже вийшов, кутаючись у тілогрійку, сам господар — Микола Онищук, місцевий конюх, й озвався голосно:
— Кого чорти принесли?
— А ви всіх так зустрічаєте, громадянине Онищук, чи тільки представників радянської влади? — гаркнув я.
— Забери собаку, Миколо, — голосно промовив Пилипчук.
— Ти, чи що, Юхимовичу? Що таке, чую, гамір по селу...
— Кажеш, тільки чув?
— Чув. Такі часи, товаришу дільничний, спиш сторожко.
— Так. Що ж ти чув, га, Онищук?
— Кажу ж — гамір.
— І нічого більше не знаєш?
— Нічого. Своя сім’я, товаришу дільничний, нічого мені не треба.
— Ага, ось ми прийшли розказати! — я відсторонив Пилипчука, виставив дуло автомата перед собою. — Нумо! Забирай собаку, веди!
— Куди вас маю вести?
— Не ліпи мені тут горбатого, Онищук! Показуй, кого ховаєш! Добровільне видавання тобі зарахується. Інакше або з гостями своїми дорогими поїдеш у район, куди повезуть, або поряд з ними, сука, ляжеш!
Не знаю, що тоді подіяло на господаря: мій крик чи мій автомат, але він, нічого не питаючи більше, спустився з ґанку, як був, босий, відтягнув пса до буди, обмотав мотузок довкола вбитого для пса кілка. Та на собаку не цитьнув, і це мене зайвий раз переконало — не збрехав автор записки, ой, не збрехав. Бандит, якого тут ховають під землею, мусить почути псячі брехи та вибратися через передбачений вихід. Ось коли пошкодував, що не дочекався солдатів: відразу оточили б територію, бо хід викопали навряд чи довгий, далеко не втече.
— Показуй! — я рішуче ступив до Онищука, красномовно наставляючи автомат.
— Не знаю, про що ви говорите, товаришу дільничний, — той говорив до мене, але дивився на Пилипчука. — Нема мені чого показувати. Жінка, дітей двійко, та ви ж бачили, коли по хатах ходили.
— Не задурюй мені голову, падло! І зуби не заговорюй! Якщо потягнеш ще трохи — дочекаєшся солдатів, Онищук, ох дочекаєшся. А як вони шукають... ну, сам знаєш.
— Не знаю, що ви шукаєте. — Господар далі опирався.
Я зціпив зуби. Не озираючись, гукнув:
— Ружицький!
— Слухаю, товаришу лейтенант! — «Стрибок» вмить опинився поруч.
— Бував тут, у цій хаті?
«Стрибок» засопів, переступив з ноги на ногу.
— Відповідай, коли запитують! — знову рявкнув я.
— Це хрещений мій... Бував...
— То, де твій хрещений картоплю тримає, знаєш?
— Онде, в льосі...
— А я тебе, Славку, скурвий ти син, до хреста тримав, — приречено зітхнув Онищук. — Шукайте, що хочете, ваша влада. Я з місця не зійду, отут стану. Захочете стріляти — тут і ляжу, у своєму дворі.
Трикутний, викладений цеглою дашок льоху височів біля хати, за сараєм. Я рішуче попрямував туди. Побачив колодку на дверях і, збивши її трьома ударами приклада, розчахнув міцні дерев’яні двері.
Звідти війнуло сумішшю запахів сирої землі, недавно копаної картоплі та мишачого лайна. Униз вели муровані сходи, сходинок було п’ять — і я опинився біля зваленої між дощок, що відгороджували кут, картоплі. Що ще було в льосі — мене тоді не обходило, не по харчі сюди прийшов. Я нахилився, для чогось помацав картоплини, а тоді, ставши на коліна, загріб їх до себе і вивалив із саморобного ящика.
Видно, я тієї ночі дуже хотів знайти потаємний сховок, бо вдача посміхнулася мені дуже скоро. У купі картоплі рука наштовхнулася на якусь дошку і пальці намацали щось на зразок клямки. За мить я вже розгрібав на дні ящика замаскований картоплею вхід. Дотепер порпався в темряві, але, коли переконався, що пошуки не марні, підвівся з колін, підійшов до крайньої сходинки, крикнув у темряву:
— Ружицький, світла сюди!
«Яструбок» зараз скочив униз, тримаючи напоготові невідомо де роздобутий ліхтарик. Світла той давав небагато, та мені вистачило, аби розворошити картопляну купу, рвонути догори замасковану ляду і побачити темний квадрат ходу, що вів донизу, вглиб криївки.
Чим далі йшло, тим більше я розумів, яка це дурість — припертися сюди самому. Та відступати не хотілося. Наставивши дуло на чорний отвір, набрав у легені чим більше повітря і не крикнув — видихнув у підземелля:
— Увага! Говорить лейтенант міліції Михайло Середа! Двір оточений, опиратися безглуздо! Пропоную здатися! Життя гарантую! Ні — кидаю гранату!
Не було в мене гранати. Але й іншого виходу не було: тепер уже пост тут не виставиш, чекаючи мовчки, поки наспіють чекісти. Кров кипіла, бажання покарати хоч когось за наглу смерть молодої вчительки рвалося назовні. Коли у відповідь нічого не почув, я повторив наказ ще раз, а потім узяв у Ружицького ліхтарик та, не думаючи довго, поставив ноги на верхню щаблину саморобної драбини і стрибнув униз.
Готувався до всього — льох виявився не глибшим за два метри, та не надто просторим, і за інших обставин тут, у закритому просторі, шансів вийти з сутички живим чи бодай неушкодженим зовсім не було. Проте, ледь мої підошви торкнулися дощок підлоги, я кинувся до стіни, хоча поки не зустрів жодного опору. Більше того: тут, у замкненому просторі, здається, не було людей.
Я виставив руку з ліхтариком перед собою і пройшовся променем по стінах, вихопивши з темряви лише порожні двоярусні нари — і все, більше нікого й нічого. Хоча чому: біля нижніх нар щось біліло, я ступив туди, нахилився, лівою рукою, яка стискала ліхтарика, підхопив той предмет. Ага, тут таки хтось був — з вимощеної дошками підлоги я підняв шматок саморобного бинта, вимащеного кров’ю.
Досі не можу пояснити, що саме змусило мене посвітити під ноги, а потім — простукати дошки під ногами. У правому куті підземелля почув під собою порожнечу, став на коліна, але підчепити дошки не було чим. Я скинув кашкета, витер тильним боком лівої руки спітніле чоло, підійшов до ляди і, підвівши голову, крикнув:
— Ружицький! Тягни сюди лопату!
— Яку лопату? — почулося над головою.
— Або не лопату! Залізяку гостру, штик — що хочеш!
Щойно я це сказав, як знизу вдарила довга автоматна черга.
Якби я не відійшов від того місця, що затуляло ще один хід донизу, кулі точно мене б дістали. А так я просто відстрибнув до стіни, стукнувся плечем, присів навпочіпки, жбурнув ліхтар убік та пальнув у відповідь, хоча розумів: у того чи тих, хто засів унизу, позиція, попри всю безнадійність ситуації, поки що виграшна. Але добре хоча б те, що ніхто не втік — отже, іншого виходу з криївки нема.
Потягнулися секунди. У тісному темному підземеллі пахло порохом, землею, потом. Тяжко дихаючи, я чекав, що знизу знову почнуть стріляти. Та нічого не траплялося, і я, знову набравши в легені повітря, повторив наказ:
— Припинити вогонь! Опір марний! Двір оточено, кидайте зброю! Гарантую життя!
У відповідь знову огризнувся автомат.
Цього разу черга була коротшою, і я навіть вирішив не витрачати дурно патрони. Не знаю, чи надовго внизу вистачить боєприпасів, та точно зрозуміло: хоч з-під землі й огризаються, криївка виявилася пасткою. Викурити звідти когось не так уже й складно. Ніби відповідаючи на моє запитання, як діяти далі, над головою почувся голос Ружицького:
— Товаришу лейтенант!
Але відразу його перекрикнув інший:
— Говорить старший лейтенант МГБ Собінов! Що там у тебе, дільничний?
— Поки не знаю! — голосно відповів я, відчувши полегшення: — Але кусаються, тварюки!
— Нічого, це не надовго! Звичне діло!
Щойно Собінов промовив це, як знизу один за одним гримнули три чи чотири — не до підрахунків було, — одиночних, по звуку — револьверних постріли. Не стримавшись, я розрядив у дошки залишки диска. Уже не чекаючи спеціального наказу, вниз до мене спустилися один за одним троє бійців, у темряві я не розрізняв ані лиць, ані позначок на погонах. Лише почув десь поруч наказ Собінова:
— Лізь нагору, Середа! Ти своє діло вже зробив, тепер ми!
Сперечатися розхотілося. Справді, з порожнім диском мені тут робити нема чого. Тому, проштовхнувшись до драбини, вибрався нагору, побачив полуторку біля паркану, солдатів у дворі, вже зв’язаного Онищука на землі, підійшов до свого мотоцикла, обперся на коляску, закурив.
З цього місця й побачив, як енкаведисти витягнули з криївки того, хто там ховався.
Він був один. Поранений. Випустив спочатку весь магазин «шмайсера», потім — розрядив у дошки револьвер.
Останню кулю бандерівець пустив собі в голову.
Відчуття перемоги в мене не було. Ні тієї ночі, коли бійці витягнули труп того, кого я вважав бандитом. Ані коли бандерівського посіпаку, закривавленого Миколу Онищука, побитого просто в його дворі, закинули в кузов та повезли в район. Ані пізніше, коли несподівано побачив Данила Червоного і все в моїй голові заплуталося остаточно.
Під ранок тієї довгої ночі ми всі лишилися там, звідки й почали, не наблизившись до Червоного навіть на трошки. Заарештований Онищук уперто мовчав. Насправді він міг собі це дозволити: поки він зустрічав нас серед ночі у дворі, його жінка, швидко зібравши двох дітей, десятирічного хлопчика та восьмирічну дівчинку, втекла через вікно з тильного боку хати, а отже, за свою родину він не боявся.
Напевне, такі дії від самого початку були продуманими, ніхто ні з ким не сперечався, жінка рятувала дітей, попрощавшись із чоловіком, якого — знала напевне — більше не побачить. Перебравши на себе командування, старший лейтенант Собінов звелів вічно переляканому Пилипчукові скласти список ймовірних бандерівських допомагачів. Той обмовився: «Ви як собі хочете, пане-товаришу, тільки тут півсела таких!» На що Собінов категорично відповів: ну, коли так, тоді візьмемо навмання десяток заручників — як не Онищук, то хтось інший розколеться. А ні — то всіх у тюрму, потім — по етапу на Колиму, беремо ще десяток, бажано — жінок з дітьми. Чи жінок, чиї діти лишаться самі: так більше ефекту.
— Інакше, Середа, цю фашистську сволоту не подушити, — пояснив Собінов, коли ми рано снідали, як водиться, в Пилипчуковій хаті. — Усі вони тут вороги, тільки одні по лісах, інші — по своїх хатах сидять. Не хочеш, аби сичали, погано дивилися чи стріляли в спину, — випали довкола себе все й усіх. Мені тутешнього вже — во! — Він тернув себе долонею по горлу.
Я міг би заперечити: мені за той короткий час, що прослужив тут, здавалося навпаки — земля горить у нас під ногами. І легше було вибити німців із Києва, Кенігсберга чи Варшави, аніж бандерівців — із тутешніх лісів. Розумів я й без старшого лейтенанта МГБ Собінова, чому так: місцеве населення поки проти радянської влади, тому й підтримує бандитів. Отже, агітатори працюють погано, і, мабуть, треба посилювати саме таку роботу, а не хапати мирне населення в заручники, особливо жінок та дітей.
Проте тоді Собінову я не заперечував: усі доводи перекреслював витягнутий із криниці труп Лізи Воронової. Вона приїхала сюди вчити дітей, і за це її вбили. Коли так, тоді, можливо, Собінов каже діло. А МГБ в цілому обрав та тримає єдину правильну лінію: кров за кров, смерть за смерть. На жаль, це війна, у якій ми теж мусимо перемогти. Німців у Берліні, в їхньому лігві задавили, невже тут обламаємо зуби...
Але Собінову не вдалося проявити активність цілком. Справді, протягом дня енкаведисти, «стрибки» та я разом із ними перетрусили Ямки, здається, від краю до краю, вздовж і поперек. Результат — виявили в двох хатах порожні криївки, хазяїв заарештували, прихопили ще кількох підозрілих, тут уже «яструбки» постаралися, та й сам селищний голова доклався. Ось тільки саме ці відомості я піддавав сумнівам: Пилипчука в селі не любили, «яструбків» теж не жалували й не надто визнавали за бодай невеличку владу, тож вони могли сповна користатися нагодою і зводити під шумок облави власні рахунки.
Менше з тим, довести справу до кінця Собінову не дали: під вечір надійшло повідомлення — бандерівці відбили заарештованих заручників у Паньках — ще одному з довколишніх сіл. Там також організували облаву, затриманих вантажили в дві машини. Ось на цю саму колону на шляху до райцентру вони й налетіли. Тепер готувалася масштабна облава, бо люди таки масово повтікали, хто куди, а на все це в МГБ не вистачало сил. Тому взвод Собінова терміново зняли з Ямок та перекинули ближче до Паньків.
Я ж отримав наказ забезпечити належну охорону затриманих бандерівських допомагачів, і для цього в мене нікого, крім «стрибків», не було. їх навряд чи можна вважати належною та надійною охороною, проте викручуватися якось треба, тож комсомольців Ружицького в повному складі я кинув на варту. Лише після цього відчув щось схоже на полегшення: нарешті можна хоч трошки відпочити та поновити сили, адже за весь час, відколи виїхав на вбивство вчительки, не присів ані трошки, якщо не вважати короткої перекуски в домі голови. Коли тебе не тримають ноги, ти не боєць, а мені треба триматися та ще тримати ситуацію в кулаці, навіть дуже потрібно. Тому, повернувшись до свого так званого опорного пункту з тапчаном, спочатку присів, тоді — приліг, за звичкою, не роздягаючись, навіть не скидаючи чобіт.
Заснув, здається, ще в русі.
А прокинувся ніби відразу — ось тільки заплющив очі, як тут же розплющив, стривожений стороннім чужим звуком. Стукали у вікно — тобто в шматок фанери, яким затулили дірку в розбитій шибі.
Стукали обережно, але наполегливо, і чомусь саме цей стукіт видався мені навіть безпечнішим за кинуту в вікно гранату. Перша думка — це прийшов тихцем той, хто минулої ночі попередив про криївку, і тепер хоче розкрити себе та дати якусь нову інформацію. Потім сяйнуло: пастка. Я підійду до вікна, і мене розстріляють знадвору. Та відразу ж відкинув цю думку — нікому нічого не заважало кинути мені через вікно гранату, навіть не одну. Ні, що б це не було і хто б це не стукав, навряд чи тепер моє життя під загрозою.
Підвівся, підхопив з підлоги пістолет. Обережно, тримаючись під стіною, наблизився до вікна. Визирнув. Побачив лише темряву — нікого, жодного людського контуру. Припинився і стукіт. Обсмикнувши для чогось формений кітель та поправивши ремінь, я скрадаючись вийшов з будинку і прислухався. Устиг мазнути поглядом по годиннику — початок першої ночі. Отже, мені вдалося міцно проспати понад чотири години. Я відчував себе на диво відпочилим. Прислухавшись, не почув нічого, тому виставив перед собою руку з пістолетом, повільно обійшов будинок, наблизився до потрібного вікна.
Клаптик білого паперу, застромлений в щілину між рамою та фанеркою, побачив відразу. Його і прилаштували з наміром, аби послання кинулося мені в очі. Роззирнувшись, простягнув руку, взяв папірчик. Це був вузенький паперовий прямокутник, складений навпіл упоперек. Розгорнувши, побачив якийсь напис, та прочитати зміг, лише коли повернувся до себе й засвітив гасову лампу.
Там друкованими літерами було написано:
ВИХОДЬ НА РОЗМОВУ. ПРИХОДЬ ЗА ГОДИНУ.
ЧЕКАЙ ЗА ОКОЛИЦЕЮ БІЛЯ ЛІСУ. БУДЬ САМ.
Чесно кажучи, в мене тоді навіть на думці не було взяти когось із собою чи взагалі комусь про цю пригоду розказати. По-перше, в Ямках не було жодної людини, вартої довіри для такої справи, а дзвонити Калязіну, аби порадитись, не вважав за потрібне. Ну ось як це видається з боку: фронтовик, бойовий офіцер, міліцейський оперативник узгоджує свої кроки по телефону з начальством... По-друге, я зважив на прохання прийти самому. Це означало: той, хто кличе на зустріч у такий спосіб, так само нікому не довіряє. Нарешті, нема умови приходити без зброї. Отже, мене ніхто не хоче позбавити якихось переваг.
Зрештою, після всього, що сталося в Ямках цими днями і чому я був свідком, лякатися чи поводити себе, мов боягуз Пилипчук, хотілося менш за все. Тому, вирішивши йти, куди кличуть, обійшов пости, наказав «стрибкам» не спати, тримати вуха сторчака, а тоді, перевіривши зброю, рушив у темряві пішки через усе село.
Проминувши крайню хату з темними, як і скрізь, вікнами, звернув із битого шляху на стежку. За якихось півсотні метрів починався ліс, я примостився під першим ліпшим деревом, закурив, сам дивуючись власному спокою, приготувався чекати.
Вони вийшли з ночі, коли я докурював другу цигарку. Підійшли тихо, з’явилися відразу обабіч. Почув наближення надто пізно, лапнув пістолет. З темряви промовили:
— Не треба, пане офіцер.
Підвівшись, я побачив — мене обступили троє. У темряві не бачив їхніх облич, та відчував: незнайомці насторожені, але не надто вороже налаштовані. Швидше, в голосі того, хто говорив зі мною, лунала якась незрозуміла мені цікавість.
— Хто ви? — я запитав, аби не мовчати, бо прекрасно розумів, із ким маю справу.
Уперше за останній час заговорив не російською, а українською — не такою, як там, на Волині, інакшою, до якої звик тут, у нас. Але чомусь перейшов на неї, хоча навіть до тутешніх селян говорив по-російськи, бо саме так і повинні, на моє переконання, звертатися до людей представники влади.
— То не так важливо, пане офіцер, — відказав той самий голос. — Важливіше, що ти таки прийшов сам.
— Звідки знаєте?
— Не тримай нас за вар’ятів, москалю, — мовив інший голос, який видався мені чомусь знайомим. — Ми тут давно, весь час, поки ти сидів та смалив. Якби привів кого — побачили б.
— Бачу, Остап таки в тобі не помилився, — сказав перший, котрий підійшов до мене майже впритул, і я міг роздивитися обриси лиця з вусами. — Ходімо, він чекає.
— Хто? — Я тоді справді не відразу зрозумів.
— Остап, — повторив вусань. — Зброю можеш поки не здавати. Раз не привів нікого й не злякався, тобі можна довіряти.
— Це Червоний так сказав?
— Такого не знаємо, — була відповідь.
— Хай так. Інакше запитаю: Остап так сказав?
— Може, й Остап, — спокійно підтвердив вусань. — Нумо, пане офіцер, ходи за нами. Тут недалеко. Тільки стій поки ось так...
Зайшовши мені за спину, накинув пов’язку на лице, затуляючи очі, щільно притиснув, зав’язав.
— Отепер усе. Гайда.
І я рушив між дерев, взятий трьома бандерівцями в півкільце.
Чи довго ми йшли, тепер не згадаю. Та й тоді не надто контролював час. Може — годину, може — більше, може — трошки менше. Усю дорогу мовчали: я не намагався заговорити, здогадуючись, що саме для розмови мене й ведуть, а мої супутники чи конвоїри не мали бажання зі мною розмовляти.
Спочатку ми рухалися поміж дерев, і я залишив спроби хоч якось визначити зворотний шлях. За якийсь час дорога повернула до яру, ми спустилися, пройшли його дном та нарешті зупинилися. Далі вусань спокійно сказав мені здати зброю, і я підкорився — зрештою, нічого іншого й не залишалося. Тоді пов’язку з очей зняли, а коли я звик до темряви, розгледів: мої супутники вже стояли на краю прямокутної ями, знизу якої линуло тьмяне світло.
— Прошу пана офіцера, — мене кивком запросили спускатися першим, і я поліз донизу, ступаючи по щаблях міцно збитої драбини.
Тут було так само неглибоко, як і в тій криївці, яку я виявив учора, — не більше від двох із половиною метрів, приблизно півтора людських зросту. Землянкою мене, фронтовика, важко здивувати. Проте, опинившись всередині, я зрозумів: це справжній бункер, зроблений старанно, дбайливо та призначений для тривалого перебування. Солдати на фронті ніколи не розглядали землянку як постійне житло. Хоч під час відступу, хоч у наступі, ми сприймали землянки як тимчасовий дах над головою, який можна за першої ж нагоди швиденько залишити. А тут усе зроблено добротно й на совість. Відразу побачив це, щойно очі звикли до тьмяного світла каганця, хоча, попри такий дбайливий хазяйській підхід, я однаково почувався, наче в могилі, тільки заживо похованим: стеля, оббита грубими дошками, чим далі, тим більше опускалася, як я прикинув, щоб вода добре спадала.
Стіни були так само обшиті, тільки вже не дошками, а брусом. Уздовж них — дерев’яні лежанки, накриті плащ-наметами. По стінах на цвяхах — верхній одяг: я розгледів шинелі німецького та польського зразка, бушлати, тілогрійки, поруч висіла зброя: кинулися в очі наші, радянські автомати, переважно ППШ та ППД, а ще — два «дегтярі»6 в кутку. Усе це, включно з нашою зброєю — точно трофейне. І мені навіть не хотілося думати, як ці трофеї потрапили до бандерівського сховку.
Нижче вішака побачив два великих відра. Обидва накриті дошками, але те, що прилаштоване ближче до стіни, я визначив як помийне. Сам бункер тягнувся завдовжки метри на чотири, завширшки — приблизно на три, але це й без того не надто широке підземелля здавалося ще тіснішим, бо тут були люди. На око я визначив: десятка півтора мужчин, усі мовчазні, стримані та помітно організовані: не товклися один на одному, один не заважає іншим, кожен на своєму місці. З моєю появою нічого не змінилося, люди у криївці розступилися, даючи мені дорогу вглиб, де біля стіни стояв збитий, очевидно, зі снарядних ящиків стіл. А з-за нього назустріч мені підвівся чоловік, котрого зблизька я, незважаючи на тьмяне світло, відразу впізнав.
Хоча польська служба безпеки фотографувала Данила Червоного десять років тому і з того часу він напевне змінився, вираз на обличчі лишився той самий. Як і кілька тижнів тому на знімку, так і тепер, я бачив перед собою мужчину-воїна. Це кидалося в очі: такого чоловіка важко уявити в цивільному костюмі де-небудь у конторі або на колгоспному полі, з вилами, за складанням сіна в копиці. Не міг він бути і шкільним учителем, університетським професором чи директором заводу. Якби я побачив Червоного в піджаку та в краватці, перше, що зробив би — порадив негайно перевдягнутися, бо сам на себе він може бути схожий тільки у військовій формі. Ось так, як тепер: мундир німецького покрою, одягнений на легкий плетений светр, портупея, заправлені в добротні офіцерські чоботи галіфе. На манжеті рукава я розгледів дві світлі горизонтальні нашивки — мабуть, це в них щось на зразок військових погонів. Поруч на столі лежала гостроверха шапка з припасованим спереду тризубцем.
Тоді я вже мав уявлення про те, звідки в бандерівців одяг: по селах та містах таємно працювали маленькі шевські майстерні, котрі виконували замовлення УПА, обшиваючи їх мундирами, светрами, шкарпетками, онучами та білизною. Калязін обмовився — за роботу платять радянськими грошима, котрі бандерівці добувають, організовуючи напади на поштові відділення та ощадкаси. «Це ж людські зарплати», — нагадав тоді полковник.
Лоб — широкий та відкритий. Профіль — ніби карбований, губи тонкі, на носі — невеличка горбинка: так я машинально фіксував собі його прикмети. Коротко стрижене чорне волосся сильно побила сивина, і це робило тридцятирічного чоловіка старшим щонайменше на п’ять років. Форма облягає щільно, під нею вгадується м’язисте треноване тіло.
— Остап, — він простягнув руку.
Я машинально потиснув її, тієї ж миті усвідомивши — щойно привітався з убивцею вчительки Лізи. Тож ледве стримав гнів, котрий так і рвався назовні. Подумки вирішив: як би не повернулася наша розмова, за першої ж нагоди кинуся вперед, вчеплюся в горло — хай буде, що буде.
— Середа. Тільки з’ясуємо відразу: я знаю, що ти Данило Червоний. Тому відгукуйся на справжнє прізвище, мені так зручніше.
— Називай, як хочеш, ти гість. — Він повів плечима.
— Говорити сам на сам будемо чи при свідках?
— Відразу ти так — при свідках... Мені ховатися від своїх нема чого. Ось лиш хлопці саме збиралися подихати, розім’ятися, до річки сходити. Тут річка недалеко, — Червоний говорив рівним голосом, зовсім, здається, позбавленим жодних емоцій. — Помитися треба, тут сидіти — зовсім засмердиш.
— Вода вже холодна, — промовив я, аби щось сказати.
— Холодна, — погодився Червоний — далі називатиму його так. — Тільки тут хвороб насправді більше, ніж у проточній воді. Там, у протоці, змивається.
— Чого ж тоді ви тут сидите, мов щури? — вирвалося в мене.
Не озирнувся, почувши тривожні для себе звуки за спиною. На це Червоний зробив якийсь жест рукою, і всі, хто був у бункері, по одному вилізли назовні. Тепер ми залишилися самі. Судячи з того, що в підземелля тягнуло свіжим осіннім повітрям, вхід лишили відчиненим.
— Щури, кажеш... — Червоний пройшовся бункером, розминаючись та пригинаючи голову, бо в цьому місці стеля опускалася й сягала йому маківки. — А ви, як по землі ходите, — наче собаки цепні? Так?
— Ми — це хто?
— Ви, українці, старанно служите тим, хто нищить наш народ. Ось ти ж українець. Не москаль, не поляк, не жид. Звідки сам?
— Чернігів.
— З самого міста?
— Можна і так сказати. Батьки перебралися з села, коли я ще малим був.
— Чому твоє місто тепер під комуняками та москалями, а ти нічого не робиш, пане Середа? — запитав Червоний.
Мені здалося — відповідь йому саме тепер потрібна менш за все. Бо зловив себе на думці: що б я не відповів, на все він матиме свої залізні аргументи. І кожне моє слово він поверне так, що я помиляюся, якщо не взагалі — виявлюсь дурнем. Натомість видушив із себе:
— Я тобі не пан, громадянине Червоний.
— Отак! — вигукнув він. — А хто? Товариш?
— Хоч би й так.
— Може, ти партійний?
— Не встиг. Тільки це нічого не змінює.
— Що б ти хотів змінити, лейтенанте Середа? — І знову я відчув себе в глухому куті, тоді як Червоний вів далі: — Гаразд, нехай ти товариш, а я — громадянин. Тільки громадянин — чого? їхнього совіцького союзу.
— Нашого, — коротко відповів я.
— Тож вашого. Тоді поясни мені, Михайле Середа, чому всюди, де нема комуністів, називатися громадянином і мати громадянські права — це честь. А тут «громадянином» тебе називають, коли позбавляють громадянських прав. Ніколи не думав про це, друже Михайло?
— Про що...
— Про те... — Червоний перервав мене, далі не підносячи голосу, говорив рівно, спокійно та впевнено, не лишаючи шпарини для дискусій. — Коли ти вірний владі, ти для них — товариш. Але щойно стаєш для них ворогом народу, відразу перестаєш бути товаришем. Тебе заковують у кайдани, тягнуть в тюрму, там б’ють смертним боєм, і ти вже не товариш — ти громадянин. Лише громадянин! — він красномовно підніс до стелі вказівного пальця. — Без прав, поза законом, вимазаний власною кров’ю, власним лайном, злочинець для комуністів та народу: ось що таке для совєтів означає «громадянин». Товаришів голодом морити не можна. Громадян — дуже просто, досить віддати належний наказ із Кремля.
— До чого тут голод?
— Бо, Михайле Середа, це влада морить українців голодом! — Я відчув, що бандерівський командир потроху заводиться. — Так само, як морила їх у тридцять третьому. Ти жив у місті, ти цього не відчув. Хоча напевне не був тоді малим. Скільки тобі років, лейтенанте?
— Ну, скажімо, двадцять сім, що це змінює?
— Знову ти нічого не хочеш змінювати! — Червоний розвів руки і легенько ляснув себе по стегнах. — Ти в Чернігові до школи ходив, так?
— Авжеж.
— Добре вчився?
— Грамотний. — І тут же вирвалося: — Не хвилюйся.
— Та я бачу, що грамотний. Тільки тебе чомусь нічого з того, про що ми говоримо, зовсім не хвилює. То ти літери знаєш, читати вмієш, писати протоколи — теж. Але це ще не означає, друже Михайло, що ти грамотний. їсти в школу мама давала?
— Ну, давала, — розмова, як на мене, йшла у якийсь дивний для мене бік. — Хліб із салом замотувала у вощений папір...
— Сало, кажеш, із хлібом... Ти тоді, напевне, записався в піонери. Було?
— Припустімо.
— І тобі, піонеру, нічого не казали про те, як українці, поки ти в місті їси хліб із салом, сотнями й тисячами пухли з голоду по селах?
Я справді чув таке від батьків. Навіть знав: від голоду померли в селі родичі майже в усіх наших сусідів. Тільки про це розповідали тихо: вважалося пропагандою. Хто поширював подібні чутки, по того приходили з НКВД.
— Говорили — неврожай, — відповів обережно. — А ще куркулі згноїли в землі хліб, щоб підірвати курс на індустріалізацію.
— Так вам і говорили?
— Саме так!
— Добре, нехай. А по довколишніх селах пантрували комсомольці з гвинтівками. їх мобілізовували та ставили в оточенні довкола кожного села. Аби жодна жива душа звідти не вибралася. Люди доходили до того, що починали їсти собі подібних. І до гріха людожерства доходило всюди, де в Україні вже ствердили червону владу.
— Брехня...
— Правда, — відчеканив Червоний. — Правда, лейтенанте. І ти, виходить, не такий уже грамотний, щоб цю правду собі сказати. А заразом — сліпий та глухий, бо нічого не хочеш бачити й чути. От скажи, чому на іншому боці України знову був страшний голод? Тільки не кажи, що нічого не чув!
Я не просто чув — я бачив це на власні очі, коли службові обов’язки вимагали виїзду з Чернігова в район. Тепер зізнаюся: намагався не дивитися на тих, хто мучився від тифу й дистрофії, і не слухати моторошних розповідей про те, як люди навесні їдять лободу, листя дерев, полюють за бродячими псами та вишукують у полях здохлих гризунів. Ось тільки з ворогом про це говорити не хотілося. Тоді лише відповів Червоному коротко:
— Засуха була велика. Запасів хліба виявилося не досить. Газети писали.
— Чому ж мало? Куркулів уже нема, нікому хліб гноїти, — у голосі Червоного чулася зла іронія. — Кажеш, газети читаєш... А не писали твої газети, як наші, тутешні села збивають у колгоспи, щоб потім продукти масово відправляти на Схід? Тільки, друже Михайло, ніяких голодуючих це зерно не рятувало! Все йшло туди, в Росію чи за кордон. Поки в Україні масово мерли люди, комуністи годували Польщу, Німеччину, навіть Францію7! І вже точно не напишуть ніколи ці ваші газети, як я особисто та мої хлопці потайки зустрічали біженців з того краю України і переправляли сюди. Бо люди тікали від голоду зі Сходу на Захід, а їх знову не пускали: хай подохнуть, де жили! А, про що з тобою говорити... товаришу, — Червоний махнув рукою.
— Правильно, — легко погодився я. — Не треба мене агітувати.
— Таких, як ти, слова не продеруть, — кивнув він. — Вас тільки наочна агітація переконає. Власне, для цього тебе сюди й привели.
Червоний хотів ще щось сказати, та я його перервав:
— Тож товариші вам не годяться. Ви всі тут — пани. То чим тобі тоді польські пани не догодили? Я читав твою справу, Червоний.
— Цікаво. Хотів би й я почитати... Що ж ти там вичитав? А, неважливо, — він знову пройшовся тісним приміщенням. — Я тобі скажу, чого там точно нема й не буде ніколи. Я, Середа, хоч за Польщі, хоч за німців, хоч за совітів кладу своє життя заради того, аби на нашій з тобою землі, лейтенанте, не було жодних окупантів. Зрозуміло сказано?
— Нехай поляки окупанти, це я ще розумію, — завівся я. — Німці — теж справедливо. Але чому ви проти радянської влади? Скільки мріяли про об’єднання України, більшовики визволили її від усіх, тепер країна в нас одна...
— ...А держави немає! — закінчив Червоний. — Слухай, з мене таки поганий агітатор чи політпрацівник. Не вмію красиво говорити. Бо ти сам мусиш зрозуміти колись очевидне: насправді ніхто Україну не визволяв! Ніхто й ніколи за останні триста років, це щонайменше! За Польщі нас саджали в тюрми й табори, коли ми хотіли своєї держави. Прийшли москалі — ми знову в тюрмах і таборах, бо Совіцькій Союз — не наша держава. Він убивав нас, мордував, морив голодом, морозив у Сибіру. Прийшли німці і на наші хліб-сіль відповіли так само тюрмами, таборами, розстрілами та шибеницями! — Тепер із бандерівського командира злетіла маска незворушності. — Та подумай тепер і сам собі дай відповідь, чому в совіцьких тюрмах і таборах, за комуністів, сидіти ліпше, ніж у польських чи німецьких. А заразом, товаришу Середа, скажи мені: чому, коли мордує та розстрілює НКВД — це благо, а коли те саме робили дефензива або гестапо — це зло.
— Державна безпека виявляє ворогів радянської влади...
— Правильно! Дефензива виявляла ворогів Пілсудського. Гестапо — ненависників Гітлера. Комуністи — тих, хто проти їхнього Сталіна! А методи, друже Михайле, однакові! Кров із нашого брата-українця вони всі випускають однаково. І нам однаково болить, хто б нас не катрупив: комуністи чи фашисти! Чому всякий, хто сюди, на нашу українську землю, приходить, не дає волю, а лише замінює іржавий колючий дріт на новенький? Де тут визволення, друже Михайле? Яке звільнення може бути, якщо конвой по периметру? Я бував на Заході, бував у Європі — останні табори там зникли, щойно американці та англійці зайняли належні їм після перемоги території. Там, де лишився контроль москалів, табори нікуди не поділися. Згоден, з мене таки справді злий агітатор. От самі факти — вони вперті. Подумай, Середа, добре подумай.
Червоний перевів дух, замовк, до нього поверталася вже звична мені незворушність. Та і я нічим не міг йому відповісти. Бо чи не вперше відчув, навіть проти своєї волі, всупереч здоровому глузду, котрий всотав зі шкільних підручників: а справді, чому наша влада, така гуманна й справедлива, раптом не може існувати без таборів, куди з року в рік пакує ворогів народу ешелонами, а вони, вороги, ніяк не переведуться...
І швидко прогнав від себе подалі ці крамольні думки. Навіть мотнув головою, наштовхнувшись на здивований погляд Данила Червоного. І запитав, аби подалі відійти від небезпечної для себе розмови:
— Може, радянська влада себе так захищає. Від таких, як ти, наприклад. Убивати шкільних вчителів... Знаєш, тут справді потрібна кров за кров.
— Отакої, — Червоний потер підборіддя. — Я все думав, як же ж перейти від слів до діла. Бо говорити про те, як совіти нищать наш народ, можна довго. Ну, тоді поговорімо про наші справи, Середа.
— У нас із тобою, Червоний, не може бути жодних справ.
— А ти не поспішай, лейтенанте. Бо саме про ту дівчину, вчительку, я й хочу тобі дещо розповісти. Заразом — про попередника твого, дільничного Задуру. Та про інші злочини, котрі від нашого імені чинять довкола перевдягнені агенти НКВД. Чи, як це тепер у вас називається — МГБ, одна холєра.
Можете не вірити мені.
Тим більше, що з того часу спливло понад тридцять років. Це тепер, озираючись на події, до яких я наблизився у своїй історії, легко казати: я, мовляв, так і знав, що бандерівський командир говоритиме про щось подібне. Але тоді, вночі, у лісовій криївці, почувши від Данила Червоного, що МГБ «працює» під бандерівців, справді не надто здивувався.
Складно пояснити хід моїх думок тоді... Після того як цілісінькі півгодини бандерівський командир поливав радянську владу брудом, роблячи її винною в усьому, крім хіба що всесвітнього потопу, мене аж ніяк не здивували ці його слова. Навіть не заперечив тоді, просто мовчки слухав. Ну, а Червоний, здається, не звернув уваги на мою мовчанку.
— Говоритиму, лейтенанте, коротко й по суті, — почав він. — Я — Остап, командир летючої групи Української повстанчої армії. Таких груп створено багато, і наше завдання — вести боротьбу з окупаційною адміністрацією, також — просвітницьку роботу серед українського населення, але головне — виявляти та ліквідовувати агентурно-бойові групи МГБ. Тому як командир я маю досить широкі повноваження, і головне з них — ухвалювати рішення та діяти самостійно, не чекаючи наказів. Координувати свої дії я можу лише відповідно до інформації, здобутої по лінії нашої служби безпеки. Наша агентура теж працює, вона є в совіцькій адміністрації, органах влади, в тому числі — в штабах МГБ. У це хоч ти готовий повірити?
— От у це, Червоний, я вірю повністю.
— Добре. Тоді ти точно не матимеш сумнівів щодо справжності ось цього документа. — Він узяв зі столу планшет, витягнув кілька складених удвоє аркушів, розгорнув: — Це — копія спеціального наказу для управлінь НКВД—МВД у західних областях України. Ось число, ось номер. Наказ стосується, читаємо, організації та результатів роботи спеціальних груп, створених для боротьби, як тут сказано, з оунівським бандитизмом. Знаєш, що це означає?
— Тільки те, що з бандитизмом треба боротися.
— Тоді ось тут почитай. Перший аркуш, третій абзац знизу.
Знайшовши потрібний текст, я пробіг його очима. Не треба дивуватися — не вчив це напам’ять. Не поручуся за дослівність цитати, проте спробую навести її максимально близько до прочитаного. Казенні речення самі чіплялися за пам’ять, залишилися в ній, і тепер можу повторити їх краще, ніж табличку множення:
Заданием специальной группы, как и каждого отдельного агента-боевика, является компрометация главаря банды или местного националистического подполья. Комплектование спецгрупп при оперативных группах НКВД УССР следует проводить по принципу отбора агентов, ранее проверенных на исполнении заданий по ликвидации оуновского бандитизма. По своему внешнему виду и вооружению, знанию местных бытовых особенностей и языка личный состав специальных групп ничем не должен отличаться от бандитов УПА. Специальная группа должна быть нацелена на необходимость уничтожения местного населения, если есть уверенность в том, что оно сочувствует бандитам УПА. Подобные акции, совершенные от имени и под видом УПА, должны настроить население против бандитов, а также выбить из-под оуновцев ресурсную и человеческую базу, сеять среди местного населения страх и подрывать доверие к УПА. Конечная цель каждой такой спецоперации — лишить местное население желания поддерживать оуновский националистический бандитизм8.
Не читаючи далі, я підвів очі на Червоного.
— Що скажеш? — запитав він.
— Провокація! — Я згорнув аркуші навпіл, та не поспішав повертати.
— Авжеж, провокація, — погодився він. — Звернув увагу на оту «необходимость уничтожения местного населения»? З цим ми й маємо справу.
— Оці твої папірці — провокація! — Я кинув їх на стіл.
— Точно. — Червоний усміхнувся, і це вийшло в нього дуже щиро. На якусь мить на мене поглянула зовсім інша людина, та сама, котра ховалася за грубою маскою незворушності й жорсткості: — Наша СБ тримає цілу підпільну канцелярію, де штампують ось ці папірці, аби ми показували їх таким, як ти, сільським міліціонерам та навертали їх, так би мовити, до своєї віри.
Він промовив «віра», а я мимоволі глянув ліворуч, на забрану вишитими рушниками ікону в закутку та свічечку, що тихим вогником горіла під нею.
Червоний перехопив мій погляд, мені чомусь стало від цього ніяково, я вже готувався до чергового його їдкого закиду, та бандерівській командир повів далі:
— Оригінал цього та інших документів викрадати з енкаведешної канцелярії ризиковано. До того ж, лейтенанте, коли ти не віриш прочитаному з копії, навряд чи повіриш і такому наказові, який я назву оригіналом. Ти скажеш — це підробка, фальшивка, бо насправді ми, упівці, хочемо всіма засобами скомпрометувати милу твоєму серцю радянську владу. Через те пропоную тобі угоду...
— Я не домовляюся з бандитами! — вирвалося в мене.
Червоний слухняно підніс на рівень плечей руки долонями вперед.
— Авжеж, лейтенанте, зрозуміло! Жодних домовленостей, ніхто тебе не вербує, ніде не треба підписуватися кров’ю. Скажу інакше: я даю тобі можливість переконатися в тому, що справді існують спецгрупи МГБ, котрі під виглядом вояків УПА та від їхнього імені тероризують та вбивають мирне населення. Навзаєм від тебе не вимагається нічого.
— Можеш не старатися! — Тепер прийшла моя черга іронічно посміхатися, бо я нарешті відчув упевненість у собі. — Дільничного Задуру повісили та кинули в колодязь твої люди, Червоний. У мене є докази, тож підітрися своїми папірцями.
— Навіть так? — Він обійшов стіл і став до мене впритул: — Ти можеш це довести?
— Коли вбивали Васю Задуру, твої вояки були в Ямках. Вони приходили до вдови Килини, сам бачив. І чув, як вони говорили про тебе, називали твоє прізвище. Називали вони один одного Мирон та Лютий. Тепер скажи, що серед твоїх людей таких нема.
Червоний не поспішав із відповіддю. Ступив кілька кроків до виходу, прокашлявся, гукнув голосно:
— Друже Лютий!
— Так, друже Остап! — почулося згори.
— А йди-но сюди!
— Слухаю, друже командир!
За якусь мить до бункера спустився той, кого назвали Лютим, — той самий вусань, котрий привів мене сюди. Підійшовши, запитально глянув на Червоного. А той кивнув у мій бік.
— Ось, лейтенант запитує, чи не тебе він бачив у вдови Килини тієї ночі, коли в Ямках убили дільничного.
— Були ми в Ямках, — підтвердив Лютий. — Вдова мала віддати нам випрану білизну. Але, за чутками, в неї ночували двоє офіцерів. Та коли ми з Мироном усе ж таки прийшли, Килина сказала: ті кудись забігли вночі.
— Звідки ви прийшли? — вирвалося в мене.
— З лісу, — так само спокійно відповів Лютий. — Ось із того боку, де ми тебе сьогодні перестріли.
Навіть після цього я не здався. Хоча тепер, усупереч моїй волі, все ніби ставало на місця — ось вона, відзначена мною ще тоді дивна різниця в часі між нападом на хату Задури та появою бандерівців на обійсті вдови Килини. Так і крутилося в голові: дільничного вбили інші бандити, вони прийшли з протилежного боку села, Задура жив досить далеко від Килини... Ніби прочитавши мої думки, Червоний сказав:
— Друже Михайло, у цих краях мене ніхто не знає в обличчя. Зате завдяки агентурі МГБ, яка працює дуже добре, москалям достеменно відомо, що саме моя група діє в Олицькому районі. Тому вбивці та ґвалтівники називають себе боївкою Червоного. Довести, що це не так, можу тільки я сам, — він зітхнув. — УПА не воює з регулярною армією. Ми не займаємо цивільне населення. Тут працює багато цивільних, котрих перевозять з Росії та Білорусії. Але вони не становлять для нас загрози, і це, лейтенанте, стосується так само вчителів, інженерів, агрономів, лікарів, хоч москалі вони, хоч жиди, хоч хто. Наш головний ворог — совіцькі внутрішні війська та військові підрозділи МГБ, а також окупаційна адміністрація та всі, хто їй служить. Тільки от попередній ямківській дільничний — місцевий, лейтенанте. Він служив чужій владі, та не робив людям зла, тому й протримався так довго. — Червоний глянув на Лютого, той мовчки кивнув, погоджуючись із командиром. — Нам не вигідно карати представників місцевого населення, щоб не налаштовувати людей проти підпілля. Отже, лейтенанте, вбивство Задури, наруга над його жінкою та знищення російської вчительки — діло рук тієї спеціальної групи, на яку ми полюємо від початку серпня. Далі впиратимешся й не віритимеш?
— Довго ж ви їх ловите, — мовив я, аби тільки не мовчати.
— Бо нас, лейтенанте, так само ганяють, — спокійно, ніби навіть рапортуючи, пояснив Червоний. — До того ж ліквідація такої групи — важливе, але не основне наше завдання. Людей депортують, вивозять подалі від рідних місць, тасують, мов ту колоду карт. Треба цьому заважати. Підготовка кожної такої операції забирає час... Ну, довго пояснювати. І головне, друже Михайло, — спецгрупи переймають нашу тактику. Ми невловимі для них, вони — для нас.
— Ти хочеш, аби я в це повірив?
Питання вирвалося щиро. Я справді не збирався вірити бандерівському командирові. Хоча таки черв’ячок сумнівів точив: для чого Червоному, людині з біографією, великим бойовим досвідом та певною репутацією у своїх колах, влаштовувати такий спектакль для звичайного сільського дільничного, який з’явився тут тиждень-два тому. Апелював до того, що я українець... Вербує? У таких іграх я не мастак, але якщо таки вербує, — з якою метою? Яка користь УПА від лейтенанта, котрий не має тут, на Волині, жодних зв’язків, крім начальника Олицької районної міліції? Правда, якщо вони схилять на свій бік з десяток таких, як я, лише в одному районі...
— Нічого я від тебе не хочу. — У голосі Червоного чулися нотки втоми. — Зустрілися. Поговорили. Я сказав, ти вислухав. Не почув сказаного — то так уже й буде, колись сам зрозумієш. Поки ми не вороги, лейтенанте.
— Ти за мене не розписуйся.
— То ти мені ворог? — скинув брови командир бандерівців, глянув на Лютого, та той байдуже знизав плечима. — Нехай так, я в друзі теж не набиваюся. Розійдемося, як зустрілися. Одне прохання до тебе, Середа... Виконай службовий обов’язок, добре?
— Тобто? — він, схоже, остаточно намагався мене заплутати.
— Доведи до відома свого керівництва: населення села Ямки не налаштоване проти бандерівців. Навіть після того, як вони вбили дільничного, поглумилися з його жінки та замордували вчительку. Це, між іншим, правда: із Задурою, вважай, півсела не віталася, ну а дівчина — москалиха, навчала дітей віршів про Сталіна. Вважай, маєш від мене оперативні дані. Ось такі настрої по селу, лейтенанте, не брешу, бігме, не брешу.
Я швидко склав у голові два і два. Гаразд, цілком можливо припустити: акція проти Васі Задури та його родини скоєна іншою бандерівською групою, МГБ тут ні до чого, показані мені документи — фальшивка, а Червоний справді виконує завдання своєї служби безпеки, щоб реабілітуватися в очах народу. Тобто існує в стані ворога певна неузгодженість дій, бо права рука не відає, кого вбивають лівою. І якщо я доповім, наприклад, Калязіну, що тутешніх людей ці акти не налякали і не налаштували проти УПА, з огляду на аргументи Червоного це, як не крути, буде правдою. Бо ж звичайні люди, котрі ніяким боком не служать радянській владі або працюють на неї примусово, справді можуть не боятися оунівського гніву...
Так, тут слід працювати й працювати. Ось тільки яка користь з цього Червоному? Людина двічі тікала з полону, десять років на нелегальному становищі, особливо небезпечний для влади злочинець — він без зиску для себе та своєї справи мізинцем, напевно, не поворухне. Таким чином, з невідомих мені причин йому вигідно, щоб я саме так доповів начальству... З іншого боку, чи дізнаються в районній та обласній управах НКВД щось нове про справжній стан речей по селах? Навряд. То яким чином я підіграю Червоному? Виявляється, жодним.
Мабуть, навіть при тьмяному освітленні бункера на моєму обличчі читалися всі сумніви, котрі мене в той момент обсіли. Бо Червоний знов усміхнувся, тепер уже ширше, показавши рівні білі зуби, і сказав:
— Михайле, ти ж так чи інакше не змовчиш про цю нашу зустріч. Розпиши її гарно. Натисни на те, що бандерівці тобі погрожували. Обіцяли далі вбивати тільки активістів, москалів, совіцьких прислужників, а простих людей не займати. Нехай, зрештою, охорону тобі сюди пришлють.
— А цього не буде! — мені раптом здалося, що я зрозумів задум бандерівського командира, тому поспішив у цьому признатися: — Хочеш — стріляй прямо тут, а солдатів на допомогу та для захисту я вимагати не збираюся! Це ж ваша тактика, знаю: нападати на невеличкі підрозділи, винищувати і знову ховатися по лісах!
— Тоді не викликай сюди НКВД! — легко погодився той. — Але інформацію від мене своєму начальству таки донеси. Так прямо і скажи: чотовий УПА Остап просив передати, що мирне населення не чіпатиме. Годиться?
Мені набридло товкти воду в ступі, тому я вирішив краще промовчати. Така моя поведінка упівця, здається, цілком влаштувала.
— Друже Лютий, проводіть гостя, — звернувся він до вусаня. Той для чогось взяв свій автомат напереваги, кивнув мені в бік виходу.
Червоний простягнув руку, прощаючись. Тільки я вже освоївся та не захотів повторювати власної помилки: руки не потиснув. Не знав ще тоді: дуже скоро побачу Данила Червоного вдруге — і востаннє.
Тепер переходжу до того, заради чого почав цю розмову і в чому хотів... Не знаю, як правильно сказати: признатися, покаятися...
Ні, мабуть, «покаятися» тут не годиться. Навіть тепер, через тридцять із гаком років, зовсім не шкодую про те, що сталося в волинському селі Ямки тієї ночі, на початку жовтня. Коли ж говорити про зізнання — так ви ж не суддя, не прокурор, щоб я у чомусь вам зізнавався. Навряд чи схочете ви бути моїм адвокатом. Але так само мені здається — ви не побіжите після нашої розмови, як то кажуть, куди треба.
Після розмови з Червоним, мети якого, коли говорити вже зовсім відверто, я до кінця тоді не зрозумів, мене провели назад до узлісся. Назад вели, теж зав’язавши очі. Та навіть якби вели ось так, без пов’язки, я однаково не зміг би зафіксувати дороги. У цих лісах зовсім не орієнтуюся, та й не лісова я людина — кілька років бублик крутив, тож мені на шосейках якось звичніше. Довівши до місця, Лютий зірвав пов’язку і повернув мені зброю. Мовчки. І трійця моїх провідників розчинилася в ночі.
Повернувшись до свого тимчасового пристановища, я, ніби нічого не сталося, перевірив пост біля того підвалу, де сиділи затримані, переконався, що «яструбки» не спали, тоді зачинився в кімнаті, сів на тапчан і сидів так майже годину, переварюючи те, що трапилося зі мною, те, що почув, і те, що побачив. Думки роїлися в голові, привести їх до ладу я так і не зміг, тому, коли за вікном засіріло, прийняв єдине правильне в цій ситуації рішення: знайшов почату пляшку самогону, випив півкухля одним ковтком та вклався спати, бо в стані, у якому я почувався, однаково не здатен нормально мислити.
Проспавши чотири години, відчув себе бадьорим та навіть готовим припустити: нічна прогулянка до криївки — це лише сон. Звісно, Червоний мені не наснився. Та й привід дзвонити в район Калязіну і без того знайшовся: треба ж вирішити, що мені робити з затриманими, чи довго маринувати їх у підвалі, бо з «яструбків» таки не найкращі охоронці. Почувши несподіване з огляду на ситуацію розпорядження випустити всіх (тільки хай сидять удома та за межі Ямок не виходять), не сперечався. Тим більше, що тримали їх під вартою ні за щось конкретне, а лише за підозрою. Зрештою, хай люди думають, що влада справедлива: переховуючи бандерівців у криївках, люди бояться за свої життя та життя рідних.
Ось тут знайшовся привід обмовитися про вчорашню пригоду. Подав це так, ніби серед ночі мене підстерегли та попередили, щоб забирався звідси геть, бо мені не жити. Зробили таке собі останнє попередження, ну і заразом нагадали: люди бояться МГБ більше, ніж УПА, бо ці — свої, а ті — чужі. Калязін не те, щоб стривожився, але суворо попередив: по-перше, треба триматися обережніше, а по-друге — вибратися найближчим часом у район, написати заяву про погрозу, офіційно заявити про контакт із ворогом та переговорити зі слідчим МГБ, котрий веде справу про вбивство у Ямках.
Таку заяву я справді склав. Але вже за інших обставин...
Цілий день усе було спокійно. З випущеними на волю провів профілактичну бесіду, відчуваючи, як ці люди тихо ненавидять мене, потім цілий день займався якимись дрібними та необов’язковими службовими справами, а під вечір, відмовившись їсти в Пилипчука та пославшись при цьому на втому, вирішив спробувати, нарешті, відпочити — ніщо не віщувало біди, минулий день виявився тихим та не по-жовтневому теплим, волинські села взагалі, як я помітив, навертали на спокійний розмірений життєвий лад.
А вночі постукали в вікно.
Тепер не обережно. Репетувати, зовсім не криючись, ще трохи — й висадять чергову шибу, де скла набратися... Спати вклався, як завжди, вдягнений, лише ремені зняв, але тепер не до них було: відчайдушний стукіт супроводжувався дівочим криком, слів не розібрати. Я підхопив з підлоги автомат — даремно дівчата серед ночі дільничному не стукають. У темряві не бачив годинника, та прикинув: десь за північ, раніше в цих краях біда не ходить.
Стукати у вікно облишили, тепер гатили в двері. Так і залишивши ремінь на столі, поряд із міліцейським кашкетом, я кинувся до дверей і розчахнув їх. У обійми відразу впурхнуло дівча. Очі вже призвичаїлися до темряви, ніч так само видалася світлою, тож я впізнав її: Марійка Ставнича, старша донька сільського конюха, недавно шістнадцять виповнилося, чув: не хоче до Луцька, мама хворіє, та мусить, бо є рознарядка — вчитися треба, потім і самій учити, вчителів по селах обмаль.
— Що там таке? — запитав коротко, відсторонивши дівчину вільною рукою.
— Швидше! Там вас треба, дядьку Середа! — так мене часом називала місцева молодь. — Дуже треба, біжіть скоро!
Хотів уже питати — де, та відповідь сама прийшла: враз ніч озвалася пострілами.
Цокотіли автомати. Скільки їх було — навіть не намагався вгадати. Досить того, що вони лупили довгими чергами, потім — короткими, і я швидко здогадався: короткі черги посилають ті, хто атакує, довгі — ті, хто відстрілюється.
Бій, що спалахнув раптово, вівся десь зовсім поряд. Я, забувши про мотоцикл та відсторонивши Марійку, подався на звук, та вже за мить біг не на звук, а побачив точне місце, де почалася стрілянина.
Нічну темряву прорізав сніп вогню: щось вибухнуло й загорілося, певніше за все — чиясь хата.
— Топорчуки! — почулося за спиною.
Але я вже й без старшої Ставничої зрозумів: палає хата поштаря Павла Топорчука, неговіркого кульгавого чоловіка, якого я не уявляв окремо від велосипеда, тільки так — у сідалі та з чорною поштарською сумкою — постійно його й бачив. Подвір’я було зовсім недалеко, стріляли напевне звідти. Тому, повернувшись до Марійки, я гукнув:
— Ховайся! Там будь! — Стиснув ППШ в руках та великими стрибками помчав на постріли та вогонь, навіть не думаючи про те, хто з ким воює, скільки їх і чи надовго вистачить мене самого, коли встряну в м’ясорубку.
Я пробіг метрів двісті, коли шлях заступили дві постаті; я помітив автомати в руках. Єдиний вихід — до найближчого паркану, в кущі, та стріляти, стільки протримаюсь. Утім, нічні люди впізнали мене. Навіть, як я зрозумів пізніше, знали, що бігтиму саме цієї дорогою, бо почув та відразу впізнав голос Лютого:
— Не стріляй, лейтенанте! Це ми! Не руш залізку!
Дивно — цей окрик зупинив мене. Бандерівці бачили, що я озброєний, проте самі, перші опустили автомати. Але розосередилися так, щоб я навіть при бажанні не міг воювати з обома.
— Там Остап! — знову крикнув Лютий.
— Де? — Я важко дихав, досі не розуміючи, що відбувається. І чому я взагалі стою, опустивши ППШ, та про щось говорю з цими двома.
За якусь мить бандерівців довкола стало більше. З’явилися зненацька, виринувши з ночі всі відразу. У місячному сяйві я налічив чотирьох, хоча сам був переконаний — їх більше. Ці четверо рухалися з протилежного боку села. Дотепер не можу пояснити, чому й коли в мене зникло відчуття небезпеки. Уже нічого не розпитуючи, я рушив із ними туди, де горіло й стріляло.
За кілька хвилин перед моїми очима постала картина: червоні полум’яні язики охопили дах хати поштаря Топорчука; весь двір по периметру оточили люди в формі, яку я бачив на бандерівцях, і час від часу посилали автоматні черги в бік хати. Звідти, зсередини, хтось затято відстрілювався. Посеред двору лицем донизу лежав, розкинувши руки, застрелений вояк, метри за два від нього — ще один труп. Трохи далі, біля порога, конав сам поштар. Просто біля хвіртки, втупивши мертві очі в зоряне небо, лежав Славко Ружицький.
Я й не оговтався, як почулися ще постріли — тепер стріляли здалеку, здається, на протилежному краю вулиці. У мене ніхто навіть не намагався забрати автомат, тому я взяв його напереваги. Аж раптом почув зовсім поруч:
— У кого стрілятимеш, Михайле?
Це говорив Остап, чи то пак Данило Червоний. Ставний, міцний, пружний виступив із темряви, під вогняні сполохи. І в них його лице видалося мені напруженим, майже кам’яним — не обличчя, а маска.
Маска неприхованої люті.
— Вони таки прийшли, лейтенанте. — Червоний не сказав — виплюнув коротку фразу.
— Хто?
— Ті, кого ти так хотів побачити. Дуже спішили довести, що бандерівці — це звірі і їх треба боятися.
— Що тут...
— Мої хлопці з вечора оточили Ямки. Вони наскочили півгодини тому. Частина розбіглася, частина — он. — Червоний кивнув на мертвих. — Один у хаті, викурюємо.
— Добре, діти нині залишилися в баби ночувати, — мовив хтось поруч.
Повернувши голову, я побачив у сусідньому дворі двох старих — свекра й свекруху поштаря та двох дітей, яких вони притискали до себе. Поруч стояло кілька озброєних вояків, за ними, тримаючись у темряві, — сусіди, жителі найближчих хат. Ніхто не кричав, не плакав, не стогнав: десятки пар очей мовчки дивилися на вогонь.
— Топорчучка там, — попередив один із вояків. — Прикривається бабою, сука москальська!
Данило Червоний скинув кашкета.
Передав його найближчому, хто стояв до нього, — мені, потім простягнув мені ж «шмайсера», якого я прилаштував на плечі, і витягнув з кобури «вальтер».
А тоді, пригинаючись, кількома стрибками перетнув подвір’я і наблизився до хати.
Його ніхто не зупиняв. Єдиний раз із вікна вдарила автоматна черга, але Червоний ніби відчув це — у потрібну мить упав на землю, віяло куль пройшло мимо, а бандерівці з усіх боків відкрили вогонь по вікнах, не даючи стрільцеві, котрий засів у хаті, висунутися.
Швидко діставшись до дверей, Червоний штовхнув їх та зник усередині.
Запала тиша, порушувана поодинокими пострілами, що лунали тепер з різних кінців села. Тріщав, охоплений вогнем, дах.
Здавалося, це тривало вічність. А тоді раптом зсередини хати почувся відчайдушний жіночий крик. Долинуло надривне протяжне: «Ма-а-ма-а!», хтось уже стримував дітей, тоді народ закричав увесь разом, потім з хати гримнув постріл, і знову почувся крик — цього разу чоловічий.
За якусь мить у палаючі двері пробігла налякана жінка з розтріпаним волоссям, заметалася по двору, мов сліпа, і двоє вояків кинулися до неї, підхопили під руки, намагалися погасити на ній тліючу сорочку. Жінку, тепер уже вдову поштаря, чимось прикрили, до неї наспіли інші жінки, тільки тепер пропустили дітей, але вона волала вголос, мов поранена птаха. Я завмер, прикутий очима до цього моторошного, не прийнятного для мирного часу видовища — людського горя та страждання.
За цим якось так непоміченою була поява Червоного.
Спочатку зсередини хати вилетів, мов стара ганчір’яна лялька, високий худорлявий чоловік у бандерівському мундирі. Права рука висіла канчуком уздовж тіла, він притримував її лівою, намагаючись встояти на ногах, та все марно — Данило Червоний, спокійно і впевнено, із виразом люті на закіптюженому обличчі, ступав за ним, мов янгол смерті, збиваючи з ніг то прикладом автомата, то носаком чобота, даючи піднятися — і знову збиваючи.
Люди, що скупчилися довкола, дивилися на цю розправу мовчки. Я теж не втручався, забувши про свої службові обов’язки. Хоча в умовах, коли довкола озброєні до зубів вояки, виконання будь-яких обов’язків є неможливим. Мені лишалося отак стояти, тримаючи в кожній руці по автомату, і стежити за стрімким розвитком подій: від моєї появи тут до порятунку жінки-заручниці з палаючої хати минуло хвилин десять.
Тут уже не стріляли.
Та й по селу стрілянина дуже скоро вщухла. Червоний припинив розправу, жестом покликав до себе двох своїх, звелів підняти полоненого, бандерівці підхопили того під обидві руки, зовсім не зважаючи, що ворог поранений. Тепер уже я не міг просто так стояти осторонь, тому теж наблизився. На мене ніхто не зважав, лише Червоний взяв свій «шмайсер», почепив його на шию, вмостив руки на дуло та приклад, запитав голосно:
— Хто такий? Чий наказ напасти на село?
Закривавлений полонений мовчав, і Червоний перевів погляд на мене.
— Дільничний уповноважений, лейтенант міліції Середа! — так само голосно назвався я. — Відповідай: хто такий, чий наказ виконуєш!
Полонений підняв голову, глянув мені в лице, спробував сплюнути — слина зависла на нижній губі, цівкою стекла йому на груди.
— Дурак ти, лейтенант, — проказав він російською, тоді перевів погляд на Червоного, до нього заговорив українською, з західняцькою говіркою: — А вам усе одно гаплик, курви німецькі.
Червоний коротко замахнувся, ударив, цілячи кулаком у середину обличчя полоненого, і влучив у ціль. Від удару той сіпнув головою і впав би, лиш двоє вояків тримали його міцно. Кривлячись від болю, полонений сплюнув криваву слину, заразом виплюнув зуб.
Тим часом підтягувалися інші. Упівці рухалися з протилежного боку села, я не лічив усіх, та навряд чи їх було менш ніж півтора-два десятки. У гурті почулися розлючені крики, і кілька наспілих ввели у двір ще трьох полонених. Закривавлені, у подертих мундирах, вони відразу збилися докупи, позираючи на того, кого намагався допитувати командир бандерівців. Ця поява відволікла його, і він запитав, розвернувшись усім корпусом:
— Це всі?
— Усі, хто лишився, друже Остап! — вигукнув один із вояків.
— Трупи де?
— Хто де...
— Друже Тхір, як хочеш, а всі трупи цих паскуд потрібні тут. Збирайте скоро, тягніть на майдан, перед радою. Хай люди їх бачать. Ці, — він кивнув на вцілілих, — самі туди підуть.
— Не вбивайте!
Скрикнувши так, один із трійці полонених рвонувся вперед, дістав прикладом автомата по спині, впав писком на землю, та не заспокоївся — вужем поплазував до Червоного. Повзти йому не заважали, командир лише ступив кілька кроків назад, аби той не торкнувся руками його чобіт.
— Та поводься ж ти достойно! — Знов озвався перший, і, судячи з поведінки — таки справді старший серед нападників — поки що я назвав їх для себе саме так.
— Чув, що сказали? — запитав Червоний і, вже не звертаючи на того увагу, повернувся до людей. — Хто з них називав себе Остапом?
Дружина вбитого поштаря, Докія Топорчук, кволим жестом відсторонила від себе переляканих дітей, простягнула в бік свого ката руку.
— Ось, він!
— Що він сказав? Повторити годна?
— Назвався командиром УПА Остапом. Говорив — ми тут дуже ревно служимо клятим москалям. Проводять показову акцію...
— Ще?
— Нічого більше не встиг... Ви... ваші наскочили...
Командир наблизився до свого полоненого впритул,
переступивши через розпластаного на землі вояка.
— Отже, ти Остап, — неквапом промовив він, поволі розстібаючи верхні ґудзики мундира. — Побачимо... В Остапа ось тут — хрест, бо Остап у Бога вірує. А в що віриш ти? — різким рухом він рвонув комірець мундира ворога. — Нема на тобі хреста, падлюка. Нема в тобі Бога, Ленін зі Сталіним твої боги, паскуда червона! — не почувши відповіді, та й напевне не надто її чекаючи, він знову ступив кілька кроків убік, стаючи так, аби його бачило все зібрання: — Я командир відділу Української повстанської армії, мене називають Остапом! Тут і тепер ми, відділ особливого призначення УПА, зірвали спецоперацію НКВД з винищення мирного українського населення та знищили зграю найманих совіцьких бандитів! Я хочу, щоб усі почули та передали іншим: немає наказу залякувати людей на окупованих совітами землях! Ми, борці за звільнення України від більшовицької окупації та терору, в усьому спираємося на вашу, люди, допомогу й підтримку! Оце весь мітинг, — сказав Червоний, переходячи з крику на уже звичний мені рівний впевнений голос, потім ковзнув по мені поглядом, перевів увагу на полонених. — Повторюю: ім’я, звання, хто наказав.
— Убивай, — відповів той, хто називав себе Остапом. — Здохнеш не завтра, так пізніше. З ким тягаєшся, ідіот, ми ж Гітлера об коліно!
— Я скажу, я! — закричав із землі інший полонений. — Це Топорков, Віктор Топорков, капітан МГБ! Він у Ковпака, у розвідці був! Диверсант!
— Сука! — Топорков знову сплюнув, цього разу — вдало.
Навіть тепер я не до кінця вірив, що це правда і що все
відбувається зі мною.
— Встати, — наказав Червоний і, коли зрадник підвівся з землі, запитав: — Звідки знаєш? Теж із ним служив?
— А він ваш! — Попри своє становище, закривавлений Топорков чомусь розвеселився. — Ваш, бандерівець! Як він на допитах співав, які клятви давав, як матюкав вас усіх — чисто курський соловейко!
— Це правда? — Червоний тепер не дивився на Топоркова.
— Не вбивайте... Правда... У тому році, під Сокалем... Оточили бункер, хлопці себе постріляли... я не зміг... Не зміг я! Злякався я, страшно помирати, страшно!
— А ось так жити тобі не страшно? — таким само рівним голосом спитав командир бандерівців. — Топорков — старший у вас?
— Він, він старший! Він наказував, я мусив кров’ю змити...
— Ти змивав свою вину перед москалями кров’ю своїх же, українців? — перепитав Червоний, і мені здалося — він просто тут, на місці, розрядить у полоненого автомат, та Данило стримався: — Ваше завдання?
— Під виглядом боївки УПА заходити в села... Вбивати активістів... Радянських працівників... Продукти конфісковувати, начебто для потреб партизанів...
— Був такий наказ — убивати своїх?
— А які вони мені свої! — раптом полонений пожвавився. — Друже Остап...
— Не смій так до мене звертатися!
— Так, звичайно... — Він заторохтів, ніби боявся не встигнути всього сказати: — Голови колгоспів, міліціянти, агітатори, комсомольці, професорки — то ж наші вороги, наші з тобою! Якщо мені дозволяють їх нищити, якщо сама радянська влада дозволяє нам це робити — чому, чому я маю бути проти! Слухай, Остапе, яка різниця, з якого боку нищити їх, з того чи з цього! Хіба ми не...
— Брешеш!
Це вирвалося в мене, Червоний не втручався, а полонений, ніби відчувши в мені заступника, ступив крок до мене.
— Не брешу! Правда! Що їм люди, цим москалям? Свої, чужі — для них нема різниці! Я за цей час, поки з ними тут, всякого бачив! Це енкаведе, ми навіть одну таку саму групу, ну, як наша, літом ліквідували — чи засвітилися вони, чи ще яка напасть... Списали їх, ось цими руками списали! — Він виставив перед собою руки.
— Хто дав завдання? — вкотре спитав Червоний, але при цьому дивився на капітана Топоркова.
— Нам наказував ось він, Топорков! Про нього знаю тільки — до війни у Львові був, нелегально, чекіст, мать його так! Ну, а його, мабуть, із Луцька направляють... Чи зі Львова... А то взагалі з Москви! З Москви, хлопці, ними всіма Москва керує!
— Дуже змістовна розмова у вас, — озвався Топорков.
— Нічого, мені досить, — Червоний глянув на мене. — А тобі, лейтенанте? Чи все це, — він обвів рукою хату, дах якої вже просідав під вогнем, подвір’я, трупи, принишклих людей, — спеціально для тебе? Хто ти такий, Середа, щоб для того, аби тебе обдурити, ми все це влаштовували?
Командир бандерівців говорив правду. Ось тільки ця правда мене аж ніяк не влаштовувала. Можливо, навіть напевне, десь була інакша правда, котра не перекреслювала за одну ніч усе, про що я думав, у що вірив та заради чого взяв зброю до рук. Уже не дивлячись на Червоного — раптом він перестав для мене існувати, я наблизився до Топоркова майже впритул.
— Він... він правду сказав?
— Лейтенанте, не дурій, — капітан знову перейшов на російську, в його очах відбивалася заграва. — Це не твоя війна. З ким ти тепер, не зрозумів хіба? З ними не можна інакше, не можна, чуєш мене?
— А люди? — Я кивнув через плече. — Ці люди, з ними теж не можна інакше?
— Вони стрілятимуть тобі в спину, лейтенанте. Люди повинні боятися тих, кого вважають своїми захисниками, — тільки так вони потягнуться до нас. — Тепер Топорков не сплюнув, а судомно ковтнув слину. — Ось так ми воюватимемо за цих людей. Інакше вони не потягнуться до нас, лейтенанте.
Червоний стояв поруч і уважно слухав. Боковим зором я помітив: він жестом заборонив іншим втручатися та навіть наближатися до нас, даючи, таким чином, змогу мені послухати капітана НКВД, а москалю — виговоритися перед смертю: в тому, що жити Топоркову лишилося рівно стільки, скільки часу він говорить зі мною, я не сумнівався.
— Нехай... Вчителька, Ліза Воронова... Її за що?
— Знала, куди їхала... — Тепер Топорков тримався так, ніби його не стискали з обох боків, мов лещатами, руки двох вояків. — Що тобі до неї, лейтенанте? Думаєш, ось ці, з тризубами, справді їх жаліють?
— Вона... — Мені враз забракло подиху. — Вона була... вона була молодою...
— А на фронті, санітарки? Теж молоді, їх теж убивали! Війна, лейтенанте!
— Нема війни... Ти ж сам щойно... Про хребет Гітлеру... Ти... Топорков... вона була молодою, такою молодою... Вона вірила, що її захистять...
— Хай вірить менше! Нікому не вір, лейтенанте! Особливо тут, ось йому. — Кивок у бік Червоного.
— Вона... — Чим далі, тим важче мені було добирати слова. — У неї ж не було ще чоловіка... Ти це розумієш?
— А ти чого ж, не встиг?
Все.
Тепер нікого й нічого не існувало довкола. Тільки я і капітан МГБ Топорков. У якого я випустив зі свого ППШ довгу чергу. Я не спускав пальця з гашетки, доки не розрядив увесь диск.
Пам’ятаю тільки: щойно скинув автомат та вистрілив, як капітана відразу пустили, він завалився на землю і мої кулі рвали груди лежачого.
Майже одночасно збоку гримнули ще автомати: це бандерівці розстрілювали решту диверсантів, котрих вдалося захопити живими. Зрадника Червоний порухом рухи звелів не чіпати, а коли швидку страту завершили — простягнув тому, переляканому, свій «парабелум».
— Коли твої хлопці помирали, але не здавалися, в тебе забракло духу, — промовив він. — Тепер можеш виправити цю помилку. Люди дивляться, ну?
Коли зрадник приречено простягав руку за пістолетом, я раптом зрозумів: з мене вже досить. Тому відвернувся, завмер із порожнім автоматом у опущеній руці, прикипів поглядом до палаючої хати, навіть не здригнувся, коли позад мене гримнув постріл.
Чиясь рука лягла мені на плече. Навіть не озираючись, зрозумів — це Червоний підійшов ззаду. Навіть попри почуте й побачене я не мав бажання продовжувати з ним розмову. Мабуть, командир бандерівців сам відчув це, бо промовив лише:
— Ось і все, Михайле.
— Я вбив радянського офіцера, — глухо сказав я у відповідь. — Правда твоя. Ось і все.
— Ти розстріляв убивцю й бандита. Ти виконав свій обов’язок, дільничний.
Це була правда. Викривлена, неправильна, не зовсім навіть моя — але правда, з якою я мусив жити... чи померти.
Напевне, Червоний чекав від мене як не дій, то хоча б якихось слів. Тільки я далі мовчав, і він проговорив:
— Далі що, друже Михайло? З нами?
Тепер я повернувся до нього.
— Не думаю, Червоний.
— Знаю я, про що ти, лейтенанте, насправді думаєш. Ми, повстанці, поза законом. А хто тоді закон? Капітан Топорков? Сталін, Берія, МГБ, радянська влада — це твої закони? Ти згоден із цими законами, Середа? Тепер згоден?
— Я залишуся тут... Остапе. — Не знаю чому, але тоді вирішив назвати його на псевдо.
Іншої відповіді в мене не було. Та й тепер, коли минуло багато років, далі кажу собі: інакше не могло бути.
— Дивись. Ти вибрав.
Відступивши на два кроки назад, Данило Червоний виставив уперед зігнуту в лікті руку з пістолетом.
І вистрілив у мене.
Ну, так: із госпіталю виписався під кінець жовтня. Міг більше валятися, Калязін мав владу це влаштувати, та самому не хотілося пролежувати боки. Та й рана доволі швидко зажила. Хірург, старий львівський єврей, все дивувався — стріляли з близької відстані, а куля влучила в м’які тканини, не зачепивши життєво важливих органів, крові втрачено багато, але насправді шкоди — наче на гострий кілок випадково нахромився. Промахнутися з такої відстані — це треба вміти...
Я не став розчаровувати досвідченого хірурга. Бо, опритомнівши під ранок біля тліючої хати, коли перестрашений нічними подіями Пилипчук лив мені на лице криничну воду, знав: більше нічого Червоний для мне зробити не міг. Після бандерівського нападу дільничний міліціонер мав або загинути смертю хоробрих, або втекти, що напевне закінчиться для нього погано, або лишитися на полі битви, поранений та закривавлений. Коли лікар дивувався моєму неймовірному везінню та щиро радів дурній кулі, мене так і підмивало пояснити: командир упівців не промахнувся, а зробив дуже влучний та майстерний постріл — поранив мене так, щоб завдати мінімум шкоди, залишивши мене всього в крові. Так я став героєм, про мене написали замітку в міліцейській газеті, назва якої вилетіла з голови, й нагородили медаллю.
Згодом я дізнався, що саме, за офіційною версією, сталося тієї ночі в Ямках. Це розповів, ніби між іншим, слідчий з обласного МГБ, котрий знімав із мене покази і якому я розповів дуже коротку історію: почув крики, стрілянину, вискочив надвір з автоматом, побіг на пожежу, в короткій сутичці з нападниками дістав поранення. Підтвердивши, що на багатостраждальне село Ямки тієї ночі справді наскочив бандерівський загін під командуванням Данила Червоного, слідчий повідомив: бандити зустріли шалений та неочікуваний для себе опір з боку винищувального загону, тих-таки «стрибків», а також частини місцевого населення. Людям, виходить, набридають так звані повстанці... У сутичці загинув місцевий поштар, командир «яструбків» Славко Ружицький, нападники теж мали втрати.
Як насправді вбили Ружицького, де були інші бійці загону самооборони, а також звідки в МГБ такі точні відомості, що діяла саме боївка Червоного, не знаю дотепер. Загалом, для тих часів подібний випадок — не з надзвичайних. І якби я не знав, що трапилося насправді, може, і повірив би слідчому. До речі, селяни напевне так само знали, що відбулося і хто кого від кого врятував: ніхто із щонайменше десятка свідків моїх розмов та дій тієї пам’ятної ночі жодним словом не обмовився. Інакше дільничний Михайло Середа був би підсобником бандерівців... самі розумієте.
А підсобництво таки намалювалося. Як же просто все вийшло! Це я потім, коли лежав та видужував, склав собі в голові. Данило Червоний домігся від мене того, чого хотів. Я доповів своєму начальнику, полковнику Калязіну, про настрої в Ямках: мовляв, не втратили ще люди довіри до УПА та не бояться, навіть попри прояви терору. Полковник, так само вірний службовому обов’язку, доповів про це в управління МГБ, вищому начальству. Там негайно вжили заходів — і в Ямки, щоб позбавити людей ілюзій стосовно бандерівців, оперативно направили спецзагін капітана Топоркова. А той прийшов у пастку.
Виходить, не лише я, а й навіть Калязін несвідомо допомогли Червоному її влаштувати. Розрахунок командира виявився точним: від спецзагонів вимагали активізації, а тут, виявляється, їхні попередні дії не мають належного ефекту. Враховуючи те, що я чув і бачив, як не відразу, то протягом двох найближчих діб перевдягнуті бійці МГБ мали з’явитися в селі, тож Червоному хоч як не довелося б довго чекати. Замість того, аби ганятися за диверсантами Топоркова, він так легко виманив енкаведистів і чекав на їхню появу саме там, де й розраховував.
До Ямок я не повернувся. Саме настали холоди, УПА згортала активність до весни, всі сили МГБ кидали на пошук криївок по лісах. Там мені робити не було чого. Говорили, що Данило Червоний, псевдо Остап, забрався з Олицького району, а то й взагалі — з Волині. Калязін чи то сам залишив посаду виконувача обов’язків начальника міліції, чи його про це наполегливо попросили — він збирався перебратися далі від України, бо вимальовувалася десь відповідна посада. Намагався прилаштувати і мене, та я не погодився — ось так і повернувся назад, до Чернігова, де з оперативної роботи сам попросився знову в водії, киваючи на поранення.
Нічого більше не чув про Червоного. Про те, що сталося вночі, про останні слова капітана Топоркова не забував ніколи, тому й не люблю оцього кіна про наших розвідників, краще вже «Слідство ведуть ЗнаТоКи», там хоч у народу вороги інші...
Ось, усе, здається. Думаю, ти без мене знаєш, про що можна писати в вашій газеті... А для чого тобі, молодому, все оце, гадки не маю. Раз прийшов — сам мусиш зрозуміти.
Для себе.
Лев Доброхотов
Україна, Волинь, весна 1948 року
То вас цікавить, чи пам’ятаю я такого собі Данила Червоного...
Аякже, дуже добре його пам’ятаю. Навіть не так його самого, як той час. Зрештою, за операцію з ліквідації банди так званих повстанців загону Червоного, чи то Остапа, і за захоплення самого командира я тоді отримав не лише нагороду. До речі, вдумайтеся в прихований смисл: орден Червоної зірки за арешт Червоного, отож... Після того як Червоний пішов по етапу, мене перевели сюди, у Київ. Пішов на підвищення, як кажуть.
Тут я трошки поясню ситуацію, про яку ви, напевне, чули. Ось ви працюєте журналістом, так? Відразу прийшли в газету, як я розумію, після університету. Але вашу ситуацію з кар’єрним зростанням типовою назвати не можна, бо як воно у вашій системі зазвичай буває... Спочатку людина дописує позаштатно, стає робітничо-селянським кореспондентом. Активно співпрацює спочатку з багатотиражкою, де нічого не платять. Потім із районною, наприклад, газетою — це вже сходинкою вище, та й гонорар нараховують. Десятка9 — суттєва надбавка до зарплата, правда ж? Далі, якщо щастить, активного автора оформляють позаштатним кореспондентом, а це вже певний соціальний статус. Ну, приблизно як народний дружинник. Так. Потім позаштатника відправляють кудись учитися, він стає штатним кореспондентом — і це теж підвищення. Але всякий працівник районної газети хоче дорости до обласної. Потім, якщо має амбіції, цілиться на республіканську. І вищий пілотаж — це всесоюзне видання. Спочатку — позаштатним кореспондентом, наприклад, «Комсомольської правди», далі — робота в кореспондентському пункті, а там, диви, солідний власний кореспондент. Ну, і великий кар’єрний стрибок — Москва, у гіршому випадку — Ленінград. Тільки не кажіть, що серед ваших знайомих нема таких успішних людей...
Примітка Клима Рогозного: У Радянському Союзі спецслужби безпосередньо контролювали журналістику. Окремі публікації автор узгоджував зі спеціальними працівниками, котрі сиділи в окремих кабінетах, вважалися працівниками так званого Головліту, неофіційного підрозділу держбезпеки. Адже журналістика належала до важливих ідеологічних професій, тому кафедрами на профільних факультетах завідували люди, котрі мали і вчені ступені, і високі звання в КГБ. Керівні посади в редакціях, особливо у великих газетах обласного та республіканського значення, обіймали люди, котрі мали безпосередній стосунок до спецслужб, не кажучи вже про численних позаштатних «секретных сотрудников» — сексотів. Навіть якщо офіцер КГБ за родом діяльності не мав жодних стосунків до роботи журналістів, практично кожен із них знав організаційну структуру та принципи роботи радянських засобів масової інформації та пропаганди.
Я такий приклад навів, ви, напевне, зрозумієте його і перекладете на будь-яку систему, в тому числі на нашу. Київ — столиця Радянської України, велике місто, певний статус. Згоден, після Луцька, та ще й тридцять років тому, — це значне підвищення. От тільки багато хто з моїх колег розглядав, та й тепер вважає Київ таким собі провінційним містечком, яке лише трохи більше за Луцьк чи той самий Львів, чи там Житомир. За статусом для значної частини моїх колег воно мало чим відрізняється від інших обласних центрів, то й сприймається як трошки більший та зручніший стартовий майданчик, звідки простіше стрибнути далі, наприклад, до Москви. Вас дивують отакі мої слова? Не треба, я у відставці давно, але мою думку колеги без того знають: добросовісно треба працювати всюди, куди б тебе не призначили. Адже і тут, у Києві, і там, на Західній Україні, і в Ленінграді, і в Москві ми робимо одну справу та працюємо для однієї країни. Тобто боремося з її ворогами. Так. Ну, а є колеги, які просто, вибачте на слові, сачкують — вважають, що тут, у, так би мовити, провінції, і старатися не треба, і перспектив не особливо є.
Це я вам так докладно пояснюю, аби зрозуміли: я, коли мене перевели в Київ після успішної операції з ліквідації групи так званого Остапа, він же Червоний, насправді нічого більшого не хотів. Навпаки, ніде, крім Києва, я себе не бачив тоді й не бачу тепер. Можна сказати, я до певної міри навіть вдячний Червоному і взагалі отим так званим повстанцям — це ж завдяки роботі з ними я отримав це підвищення та перебрався, точніше повернувся до Києва. Це ж рідне місто моє.
Наше коріння в Бердичеві, але там у мене родичів нині не залишилося. Моєму татові вдалося зробити блискучу як для царських часів кар’єру на державній службі. Допомогло вдале одруження на доньці впливового київського чиновника, а тато взяв прізвище дружини, тобто я ношу прізвище своєї матері.
Примітка Клима Рогозного: Ймовірно, батько Лева Доброхотова був вихрестом, тобто прийняв християнство, перехрестившись із юдейської віри у православ’я. Шукати відомості про родовід Доброхотова навряд чи треба, але той факт, що він узяв прізвище дружини, підтверджує цей здогад. До того ж впливовий чиновник не схвалив би шлюбу доньки з молодим чоловіком, котрий нічого не вартий, обіймає нікчемну посаду і не має серйозних перспектив. Але, якщо згадати, що в російській імперії існував антисемітизм, подібні перспективи з’являлися, звісно, з багатьма обмовками, лише перед тими євреями, котрі вихрестилися у православ’я. У той час зміна прізвища могла стати для батька Доброхотова черговим кроком до сходження по кар’єрній драбині.
Через своє, так би мовити, непролетарське походження я міг мати серйозні проблеми, коли вже працював у НКВД. З іншого боку, саме походження змусило мене вибрати цей шлях. Коли почалася революція, мені ледве виповнилося вісім років, і я добре пам’ятаю, що мої батьки її не сприйняли, тому діти на вулиці дражнили мене буржуєм і кидалися камінням. Довгенько я ховався від усіх, а якось не витримав і дав здачі. Зав’язалася бійка. Утрутився міліцейський патруль, бо тоді в Києві вже закріпилася радянська влада, і мене потягнули у відділення. Там зі мною дуже довго говорив стомлений чоловік у шкірянці. Він зрозумів ставлення моїх батьків до влади робітників та селян, звелів іти додому, а дуже скоро мене перевели в один із новостворених інтернатів. Я був дуже радий тому: це, я скажу вам, дуже важко, коли твої батьки не хочуть розуміти, що довкола будується абсолютно нова країна, абсолютно нове суспільство і люди теж будуть новими.
В органах я опинився на початку тридцятих років. Саме тоді вливалося нове поповнення і було багато роботи, бо активізувалися вороги партії, не згодні з ленінським вченням та політикою товариша Сталіна, спрямованою на індустріалізацію країни. Саме тоді я, ще молодий чекіст, зіштовхнувся з першими проявами цього українського націоналізму. Але тепер ми про це не згадуватимемо, підіть, як хочете, в газетні архіви тут, у Києві, почитайте, там все написано.
Примітка Клима Рогозного: Очевидно, йдеться про сфабрикований радянською владою і реалізований НКВД процес над так званою Спілкою визволення України та похідні від нього планомірні переслідування діячів української науки та культури, що ввійшли в історію під назвою Розстріляне Відродження.
Отже, я свою роботу в органах державної безпеки почав саме з боротьби з українсько-німецькими буржуазними націоналістами. Потім, звісно, мене перекинули на іншу ділянку. Але успіхи в моїй роботі й там були досить високими, інакше вороги не робили б перед війною спроб скомпрометувати мене перед органами й в очах партії, нагадуючи про оте саме буржуазне походження. Правда, на деякий час із Києва довелося виїхати... Потім війна та призначення в новостворене управління НКВД, що взяло на себе керівництво партизанським рухом та підпільною й диверсійною роботою у ворожому тилу10. Ось так із весни сорок третього року ваш покірний слуга особисто провадив боротьбу з так званою Українською повстанською армією.
Звичайно, керівництво вважало мене спеціалістом. До того ж у службових справах я особисто контактував з Медведєвим11 і, можна сказати, досить добре орієнтувався на Волині. Тому після війни я й опинився на посаді начальника Луцького обласного управління НКВД.
Не знаю, що ви там збираєтесь писати, який матеріал готуєте, але незалежно від цього вважаю за потрібне довести до вас ще деяку загальну інформацію, без якої ви навряд чи зрозумієте, як, чому, що саме допомогло органам державної безпеки ліквідувати бандерівські групи взагалі й групу Червоного зокрема саме в той період, під кінець сорокових. Хоча б тому, що активний збройний опір пішов на спад. Поки йшла війна, зосередитися тільки на ліквідації УПА на щойно звільнених від німців землях радянська влада та НКВД не могли собі дозволити. А от у повоєнний час з’явилася змога кинути на Західну Україну більше сил: окремі спеціальні загони, котрі частково складалися з колишніх партизанів та сповна володіли тактикою ведення бойових дій у лісах.
Паралельно викурювали націоналістичне охвістя із бункерів та криївок: зазвичай УПА згортала діяльність із настанням лютих холодів, щоб пересидіти зимові місяці в спеціально обладнаних укриттях, а ми часу дурно не витрачали і кидали значні сили саме на виявлення та знешкодження цих схованок. Фактично це означало ліквідацію і, так би мовити, особового складу: за якимись своїми неписаними законами бандерівці, заскочені нашими бійцями у криївках, чинили шалений опір, а коли розуміли, що прорватися не вдасться, вчиняли самогубства. Фанатики якісь, чесне слово...
Примітка Клима Рогозного: Відставний офіцер КГБ при цьому не згадує, що радянські солдати й офіцери, які здавалися в полон, ставили себе поза радянськими законами військового часу. Згідно з особистим наказом Сталіна, здатися в полон — то зрада батьківщини. А втеча з полону переважно означала для втікача трибунал і або смертний вирок, або величезний термін у таборах ГУЛАГу, що дорівнювало смерті, тільки вже повільній. Радянські воїни знали про це. Тим не менше, воліли таки здатися, аніж застрелитися.
Весною тисяча дев’ятсот сорок восьмого, про яку ми з вами говоримо, ми думали, що суттєво послабили ОУН—УПА. Навіть у нас були оперативні дані, що більшість бандитів подалася за межі країни. Говорили про Польщу, Чехословаччину, Румунію та Угорщину. Але саме тоді раптом активізувалися летючі підрозділи — такі, як той, яким командував і Остап. Пригадую випадок. На початку січня це було, знаєте, на Різдво припадає за старим календарем... Атакували бандерівці взвод внутрішніх військ десь неподалік від Тернополя. Коли ж наспіли війська, вони залягли в кругову оборону, потім виявили слабке місце, пішли на прорив і залишили після себе — щоб ви собі розуміли — сорок двох людей убитими. їх теж потріпали, тільки, як виявилося, значно менше. Чого не забрати у бандерівців — воювати вміли, так...
Ще засіло в пам’яті, як за три місяці, від зими до ранньої весни, вони провели десять акцій по волинських селах: показово страчували зрадників. Для них зрадник — це той, хто співпрацює з владою та виказує нам бандитів та поплічників. Що характерно, страти відбувалися публічно: зганяли все село, зачитували вирок і ніхто й слова не говорив.
Та однаково: чим далі, тим частіше антирадянське підпілля зазнавало поразок. Усе це, молодий чоловіче, лише завдяки зміцненню влади в центрі та на місцях. Скажімо, відразу після перемоги оголошували амністію для засуджених бандерівців і членів їхніх родин. Потім націоналістам запропонували скласти зброю в обмін на ту ж таки амністію, і добровільно здалися сотні людей. Там, де не вдавалося вмовити, працювала наша агентура.
Нарешті, ми всіляко послаблювали матеріальну базу бандерівців. Бо одне діло, коли в тебе нема, чим стріляти, і зовсім інша справа, коли вояка голодний. Завдяки агентурі ми виявляли оунівських допомогачів по селах, судили й депортовували їх, куди слід. Організовування колгоспів так само не сприяло тому, що в потенційних посіпак лишалися запаси харчів, котрі вони могли без суттєвої шкоди для власних родин і їхнього добробуту передавати в ліси. Тому велася потужна агітація проти колгоспів. Тим не менше, наші стратегії з тактикою перемагали.
Примітка Клима Рогозного: Відставний офіцер КГБ тут свідомо не говорить, що публічні акції залякування практикувала і радянська влада. До того ж Доброхотов не згадує про так звану Велику блокаду: передбачалося повністю відрізати підрозділи УПА від сіл і хуторів, замкнувши їх у лісах, щоб знищити голодом, холодом, хворобами та безперервними боями. За розрахунками керівництва НКВД—МГБ, було заблоковано, за тодішнім адміністративним поділом, десять областей України. Державні кордони і кордони між областями й навіть районами перекривалися. У селах та на хуторах стояли військові гарнізони. Уводилася сувора контрольно-пропускна система. Якби українське підпілля було таким слабким, як про це говорить Доброхотов, подібні зусилля влада навряд чи докладала б.
Ось як усе складалося: сидіти в бункерах та ховатися по лісах з автоматами бандерівцям ставало все важче. Люди частіше відмовляли їм і не давали харчів: адже обіцянки скинути радянську владу в обмін на хліб і сало ставали все безглуздішими. Та й влада, проти якої оунівці налаштовували народ, відкривала школи, лікарні, давала робочі місця, знижувала ціни на продукти та промислові товари, іноді продукти і теплі речі доводилося забирати силою, з погрозами, а цього, погодьтеся, ніхто не любить. Ну, що ж то за патріоти такі, якщо вони забирають у бідних людей без того мізерні харчі...
У комплексі це послаблювало, як ви розумієте, діяльність УПА. А от Червоний, за оперативними даними, котрі я мав у своєму розпорядженні, зважав на це найменше. Він виявився таким затятим! А ще його чомусь любили в тих краях, згадували пошепки та з захватом. Навіть у нас на допитах затримані за підозрою в різного роду антирадянській діяльності не стримувалися, погрожували: «Нічого, Остап до вас іще добереться! Він вам пустить червоних півнів!» Саме тому його група й він особисто становили для нас і — без перебільшення скажу — для успішного поступу радянської влади досить велику небезпеку.
Можете прямо так і писати: Данило Червоний вважався на Волині особливо небезпечним злочинцем.
А після кількох акцій, котрі провела його група і котрі, на жаль, виявилися успішними, знайти та знешкодити Червоного стало для мене справою честі.
Навесні тисяча дев’ятсот сорок восьмого року боївка Остапа, тобто Червоного, напала на автоколону, де був і автомобіль нового начальника Луцького військового гарнізону.
Зазвичай бандерівці не вступали в сутички з регулярними частинами, зосереджувались на підрозділах МВД, і це було зрозуміло: кидати виклик армії — то прискорити свій і без того близький кінець. Але, як підрахував я тоді, Червоний хотів піти ва-банк, саме тому вкрай знахабнів, бо втрачати йому особливо не було чого. До того ж напад на колону — серйозна акція, котра хоч як матиме розголос і наробить шуму. Авжеж. І1 якщо бандерівцям удасться вивернутися живими, їхнє реноме в очах антирадянськи налаштованого населення стрибне вгору. Отже, Червоний ще якийсь час зможе користуватися прихильністю людей і продовжувати діяльність, спираючись на націоналістичне антирадянське підпілля.
Акція в Червоного вийшла вдалою не в останню чергу через ефект несподіванки. Засідку бандерівці влаштували там, де їх ніхто не чекав, бо маршрут автоколони складався ретельно й з урахуванням ось таких неприємних сюрпризів. Головну машину відразу закидали гранатами. Поки бійці приходили до тями та займали оборону, шукаючи ворога спереду, по них ударили з тилу. Щойно наші прийняли бій, як їх атакували з іншого боку, і ті, хто дивом уцілів, потім говорили в свідченнях — сутичка почалася несподівано й завершилася блискавично. Нападники розстрілювали наших впритул, добивали старанно, навіть я б сказав — дбайливо, з усією, так би мовити, відповідальністю та знанням справи. Самого начальника гарнізону повісили пораненого на найближчому дереві, почепили на шию табличку, вона досі час від часу перед очима в мене стоїть — «Смерть окупантам!». Ну, табличка табличкою, але все це наводило на думку про розгалужену бандерівську агентуру, яка закріпилася не лише по селах, а й по містах, окопалася в державних установах, навіть проникла в нашу систему — інакше як би Червоний дізнався нехай не максимально, та все ж таки засекречену інформацію про маршрут слідування автоколони...
Не лише я такий розумник. Керівництво з Києва тоді, пам’ятаю, всипало мені по перше число. їм, відповідно, попало з Москви, адже начальників військових округів призначають там. Зізнаюся, тієї весни наді мною завис, як то кажуть, дамоклів меч: або я негайно активізую роботу зі знешкодження Данила Червоного та його озброєної групи, або мене, попри всю мою компетентність та обізнаність у регіональній специфіці, зашлють начальником якого-небудь табору в Сибір.
Кажу вам це тепер так спокійно, бо державної таємниці не розкриваю: кримінальні елементи разом з антирадянниками, згідно з радянськими законами, дотепер відбувають терміни покарання в місцях, так би мовити, не дуже віддалених. Охорону цих виправних установи теж треба комусь організовувати, але якщо траплялися служиві люди, котрі вміли це робити, то були й такі, кого на відповідні посади призначали спеціальними наказами. Звісно, я змушений буду підкоритися. Ось тільки восени того року готувався святкувати сорок років від дня народження та двадцять років служби в органах ВЧК—НКВД—МГБ. Дуже не хотілося робити це в умовах Далекої Півночі та вічної мерзлоти. Авжеж, партії видніше, куди мене посилати, ось тільки назад, до нормальної роботи, повернутися, як показувала практика, досить непросто.
Єдиний вихід із ситуації, що склалася, — якомога швидше взяти Червоного. І тут мені на руку грала не лише описана вище загальна ситуація, котра ускладнювала бандерівський рух, а сама можливість провести успішну операцію, яку ця ситуація створювала. Бо все склалося так, що я зміг організувати й успішно провести єдину оперативну комбінацію, можливу за тих умов. А мова, молодий чоловіче, не про якісь там складні розрахунки чи битву інтелектів, як у шпигунських романах чи фільмах.
Якби мені довелося ганяти Червоного по лісах, маючи в розпорядженні великий військовий підрозділ, готовий зізнатися — гони затяглися б надовго. Шанси вполювати летючу бандерівську боївку залишалися мізерними: поки що за Остапа велика частина місцевого населення, а ще він мав протоптані стежки для відходу за кордон — у разі чого. Єдиний варіант військового вирішення проблеми — бомбити ліси з повітря протягом кількох діб. І не треба так усміхатися. Але ж винищити цю заразу з повітря, шаровим бомбардуванням, мені б ніхто не дозволив. Надто жирно для припинення діяльності одного бандерівського командира та його загону.
Ні, все насправді вдалося провернути набагато простіше. Варто було лише «шерше ля фам», як кажуть французи. Тобто знайти жінку. У прямому розумінні — коханку Данила Червоного.
Саме через таку ось банальну любовну історію нам і вдалося добратися до невловимого командира.
А чого ви дивуєтесь? Тут нічого дивного нема. Чекали, що розповім про військову операцію, засідки, переслідування, сутички? Справді, читачів саме таке цікавить. У кіно нашому теж полюбляють такі видовища. А й справді, кому цікаво дивитися майже дві години на головного героя, котрий сидить за столом, навіть не креслить отих схем, як Штірліц. Бачили, напевне, цей фільм. То от. Нікому не цікаве таке видовище. Треба так, як у іноземних картинах — бачив я кілька на закритих показах. Нам влаштовують покази, спеціально. Радянські люди такої пропагандистської кривавої гидоти дивитися не повинні, але це продукт ідеологічних диверсій нашого потенційного ворога. Отже, наша служба, що займається охороною державної безпеки, має вивчати таку, як кажуть, зброю. По-перше, правильно кажуть, що ворога слід знати в обличчя. По-друге, якщо в них це успішно працює проти нас, то ми візьмемо певні прийоми боротьби на озброєння, дамо рекомендації та застосуємо в нас проти них.
Ну, це я вас трошки плутаю, бо не про те хотів сказати: американські чи там французькі фільми про всяких там шпигунів без погонь, бійок та стрілянини не обходяться. Тоді як у реальній роботі, хоч у нашій, хоч у їхній, застосування зброї — крайній випадок. Ви, напевне, про це чули. Якщо говорити про історію з Червоним, то повірте мені — війни, бойових дій, збройних конфліктів після війни вистачало не тільки на Волині та загалом на Західній Україні. А стріляли в нас не тільки бандерівці чи оті, чули напевне, «лісові брати» — націоналісти з Прибалтики. Звичайні бандити теж озброєні до зубів. Хоча в сорок восьмому більше половину бандгруп повоєнного розливу половили на відправили назад за колючий дріт... те ж іще проблема...
То от, вогнепальної зброї на руках гуляло, дай Боже. Але якщо звичайних бандитів відповідні міліцейські підрозділи могли придушити самі, без спеціального втручання військ МГБ, то з такими, як Данило Червоний, було складніше. На відміну від кримінальних злочинців, бандерівці мали бойовий досвід і не просто ведення війни, а передусім ведення партизанської війни. Через те звичайна військова операція проти них не завжди виявлялася ефективною.
Примітка Клима Рогозного: Відставний офіцер КГБ знову лукавить і не називає речей своїми іменами. Операції, які він делікатно та обтічно називає військовими, насправді були каральними. Після російсько-чеченської війни подібні операції називають «зачистками». Військові підрозділи НКВД влаштовували облави по селах за мінімальною інформацією про те, що хтось із місцевих підтримує зв’язок із УПА. Людей брали в заручники, часом за ґратами опинялася третина населення, включно з жінками та дітьми. Облави проводили і в лісах, і не завжди заради реалізації реальної оперативної інформації. Боротьба з бандерівцями місцями мала показовий, точніше — показушний характер, щоб МГБ та МВД на місцях могли підтвердити власну дієздатність.
Але там, де не завжди можна кинути силу на силу, завжди є інші, причому набагато простіші методи. Один із них — чекати, поки злочинна група самознищиться через внутрішні суперечності. До речі, в ОУН подібні суперечності вже виникали, це було видно з аналітичних довідок, складених на основі агентурних звітів і доведених до відома керівників усіх підрозділів МВД й МГБ. Хоча саме Червоний залежав від подібних суперечностей найменше. Ми мали перевірену інформацію: він сам і його мобільна група на той момент нікому з керівництва ОУН не підлягали, самі визначали для себе стратегічні завдання, напрямки ударів, коротше — боролися з радянською владою автономно, як кажуть, на свій страх та ризик. Без централізованого забезпечення фінансами, харчем, зброєю.
Ось це я називаю фанатизмом.
Пояснити не можу та й вам шукати пояснення не раджу — мозок собі спалите. Цьому справді нема пояснення з точки зору здорового глузду. І враховуючи обставини, про які я говорив вам трошки раніше, Червоного та його групу можна було й не ловити. Достатньо посилювати агітаційну роботу у містах, а особливо у селах, вести відповідну роз’яснювальну роботу.
Досвід показував: бандерівські загони по своїх криївках в певний момент потребували елементарного харчового забезпечення. Тому частіше траплялися випадки, коли окремі групи виходили, складали зброю й отримували за це офіційно оголошене пом’якшення в судах. Пізніше дехто навіть мав нагоду вийти по амністії, звісно ж, без права повернення додому. У Сибіру робочих рук завжди бракує.
Проте видавалося, що Остап, тобто Данило Червоний, триматиметься до останнього. Через те, що його група цілком поділяла настрій свого командира, їхні дії були такими зухвалими. Отже, чекати, поки Червоному набридне воювати і він виведе своїх людей здаватися або піде за кордон, — то марна справа. Тим більше, що саме він мав найбільше прихильників серед місцевих — авжеж, він активний, не здається, ще й огризається на владу. А незадоволені владою були і тоді, і тепер таких не бракує. І ви, як журналіст, повинні це розуміти.
Тому залишалося далі розробляти агентурну мережу, регулярно закидати широку сітку та, набравшись терпіння, чекати, поки щось зловиться. Адже брати Червоного і таких, як він, можна тільки на особистому. Виявляючи його близькі контакти та розробляючи їх.
Тепер трошки відійдімо від теми. Дарма ви дивуєтеся: на особистому, зокрема на жінках, переважно коханках, зрізалися та палилися десятки, якщо не сотні таких от героїв. Бачите, скільки он там у мене книжок стоїть? Бути грамотним для того, аби працювати в системі охорони державної безпеки, дуже важливо.
Не сприйміть за вихваляння, але деякими фактами з історії я оперувати можу.
Згадайте хоча б таку французьку дворянку Шарлотту Корде. Це ж вона, а не політичні опоненти, заколола ножем у ванні лідера революціонерів — якобинця12 Марата. Прийшла під приводом, що принесла йому список змовників, а потім зарізала. Чим суттєво послабила якобінців. Яка ж партія без лідера... Гаразд, не подобається цей приклад, дуже прошу інший, близький українцям. Народний герой Олекса Довбуш як загинув, знаєте? Ішов до коханки в одне село, Космач, здається, називається. А її чоловік Довбуша застрелив на порозі своєї хати. І це, якщо ви хоча б трошки знаєте історію, після того як Довбуша та його побратимів-опришків безуспішно ловила невеличка армія. Скільки ще таких випадків знає історія... Ще більше — будь-який судовий архів.
Якщо вам цікаво, при нагоді скажіть, поклопочуся, подзвоню комусь, аби вам дали можливість почитати ці томи. Бандити палилися на коханках — тут Америки я вам не відкрию. Про Америку, до речі: чули про такого їхнього легендарного гангстера — Джона Ділінджера? Ну, про Аль Капоне напевне чули, той був такий самий. За цим Діліджером, значить, понад сорок років тому ганялася поліція кількох штатів, він тікав із тюрми кілька разів, а здала його — хто? Правильно, любаска! Аби зрозуміліший приклад навести — фільм ось недавно по телевізору показували, багатосерійний, про розбійника Дату Туташхіа13, бачили? Там, між іншим, дуже докладно та правильно, як вважаю, показали роботу царської жандармерії. Ви книжечку почитайте, я після фільму сам зацікавився, мені роздобули. Я навіть рекомендував би колегам читати її уважно, з олівчиком — в кіно багато чого пропустили про організацію роботи царської охранки, а там, нехай вони були, як кажуть, сатрапами, поза тим багато чого робили мудрого й грамотного. Слід би взяти на озброєння...
Ага, то і царські спецслужби ловили цього розбійника, Туташхіа. Уполювати не могли і тоді розробили безпрограшну оперативну комбінацію: вичислили коханку, від якої в розбійника був син-підліток, попрацювали з хлопцем, налаштували проти батька, потім підсунули пістолет — і все, далі залишалося тільки чекати. Бачте, жандарми в тій вигаданій історії навіть самі не стріляли, за них це зробив відповідним чином налаштований, вважайте, пацан. Використали вони його, як то кажуть, у темну, зате ефективно.
Так. Здається, я вам уже всю прелюдію до своєї історії не лише пояснив, а навіть розжував. Правда, таке прохання: як писатиме — майте цю інформацію на увазі. Вона не секретна, не закрита... Просто це ми з вами ось так, між собою, можна сказати — по-товариські, за чайком говоримо. Широкому загалу це не цікаво, а вам лише інформація. Аби ви остаточно зрозуміли: саме так, на особистому, навіть такі, з дозволу сказати, воїни, як Данило Червоний, досить легко ловляться.
Годі. Краще перейдімо до конкретики, ви ж заради цього прийшли. Час у мене є, це єдине, що в пенсіонера залишилося. Тим більше, що сама історія довгенько тривала, та, якщо її ось так переповідати, вийде коротенькою.
Почалося все, як у таких великих операціях буває, з малесенької, незначної справи, котра навіть у нашому відомстві не проходила.
Написав якийсь житель Луцька до редакції газети «Вільний шлях» скаргу. Мовляв, приїхав до нього фронтовий друг, пішли вони в їдальню перекусити з дороги, а там бруд, свинство й хамство. Буфетниця розливає вино стаканом, який навіть не споліскує. Це в неї мірка така — на око. Явно ж недоливає на виході, краде, скурвина дочка: так і написано, я не полінувався, сам ту скаргу прочитав разом з іншими документами. Посуд теж погано миють. Коли робиш зауваження — грубіянять. Хіба заради такого ставлення до себе люди на фронтах били фашистів?
Навіть не у скарзі справа була. Фронтовики не полінувалися, зібрали з десяток підписів, а це вже не індивідуальна справа, а колективна петиція. Хоч не хоч, треба реагувати. Посилають у їдальню кореспондента, той пише замітку: скарга громадян перевірена, порушення мають місце; до всього речі працівників складені біля продуктів харчування, що є грубим порушенням санітарних норм, а поряд із посудом, де готується їжа для людей, варять свиням.
Після такого сигналу наступним етапом має бути реакція відповідних органів. У нашій країні подібні речі чітко продумані та добре працюють, за що наша система мені й подобається: ніхто не втече від відповідальності, саме з таких ниточок змотується великий клубок. Варто було копнути глибше по тій їдальні — і все, спливають на поверхню факти порушень, зловживань, розкрадань. Ви зрозумійте, що навіть тепер, коли війни, слава Богу, нема скільки років, у країні стабільність, мають місце факти розкрадання в системі громадського харчування. Скільки продуктів списується через звичайні їдальні, якщо завідувач — добренний жучок, ви, навіть працюючи в пресі, не можете собі уявити. Ну, а в повоєнний час, коли більшість продуктів за картками, талонами, — це ж яка спокуса для різного роду спритників зав’язати прямі й тісні контакти з чорним ринком!
До слова: аби персонал їдальні поводився пристойно, ставився до людей приязно і тримав би заклад у чистоті, за зябра того завідувача, Сидора Волощука, взяли б не так скоро, тут мушу визнати. Але викритий та затриманий Волощук перелякався до смерті, відкараскувався в кабінеті слідчого прокуратури лише години зо дві, для годиться, у стилі: «Нічого не робив, нічого не знаю, не винуватий!» Потім, коли йому докладно та наочно пояснили, що за подібні «художества» світить за кримінальним кодексом, Волощук раптом перепитав: що йому, мовляв, буде, якщо він допоможе органам знайти і знешкодити особливо небезпечного злочинця? Відразу не сказав, про кого мова. Торгувався, зараза, ціну собі набивав.
Зрештою, слідчий подзвонив до нас в управління, від нас прийшла людина, і невдовзі мені доповідають: якщо затриманий за розкрадання директор їдальні Волощук не бреше, то є реальний шанс взяти Данила Червоного.
Такими обіцянками не розкидаються. Я тоді відразу склепав — цей Волощук хоч і шахрай та сучий син, але точно не дурень. Повинен прекрасно розуміти, що буде, якщо в НКВД спіймають на брехні. Але звідки в якогось там директора їдальні, цілком лояльного до радянської влади — списування продуктів на усушку-утруску я не рахую, це не заважало йому бути партійним — інформація не лише про Червоного, а й про те, де і як його можна взяти? Скринька просто відчинялася: у мене в кабінеті переляканий Волощук сказав, що Червоний підтримує зв’язок із його донькою Уляною. Причому зв’язок той самий, інтимний.
Прозвучало це так: «Остап до моєї Ульки ходить, набридло вже, може, хоч ви, товариші, щось із ним зробите».
Слово за слово, з’ясувалося таке.
Уляна Волощук, або, як її називають колеги, Волощучка, працює у відділі народної освіти. Закінчила інститут у Тернополі, вступила там до комсомолу, виявила себе активісткою. Тому, коли повернулася до рідного Луцька, її відразу запросили працювати лектором. На своїй посаді дівчина, якій тільки-но двадцять два стукнуло, розвинула бурхливу діяльність. Спочатку по району з лекціями та агітаційними бригадами їздила. Потім налагодила роботу в межах області. На місці практично не сиділа, ініціативи — фонтан. Роз’яснювала по містах, а особливо по селах політику партії та уряду, про колгоспи, про вибори, про освіту... Ну, і взагалі — про все на світі.
Але коли я почув про можливий зв’язок Уляни Волощук із Червоним, навіть ще не до кінця вірячи у це, таки склав два і два. І з висоти власного досвіду роботи на Західній Україні відразу зрозумів: ширма це все. Комсомол, активність, агітація... Ідеальне прикриття для бандерівської зв’язкової! Особливо в ситуації, яку я вам окреслив. Націоналісти поступово припиняли відкриту боротьбу, ішли в глибоке підпілля, всіляко конспіруючись, у тому числі вкорінюючись у органи радянської влади. Ось звідки, між іншим, стався витік інформації про маршрут нового начальника гарнізону, переданий боївці Червоного. Навряд чи Уляна Волощук була причетна саме до цього епізоду, але раз у відділі освіти працює бандерівська зв’язкова з комсомольським квитком, нема гарантії, що таких прихованих ворогів — навіть з партійними квитками! — нема деінде.
А Волощук і далі переконував: його донька не лише зв’язкова, а й коханка Данила Червоного. Справа в тому, що живуть вони разом, у одному будинку. І Волощук не раз чув, як серед ночі до Уляни хтось приходив. Коли намагався розібратися, донька спочатку відбріхувалася — не твоє, мовляв, діло! — а потім навіть погрозила: не лізь, куди не просять, бо тебе за зраду своєму народу повісять, посіпака москальський, комуняка засратий. Так і сказала.
Я з того допиту багато чого запам’ятав.
Проте це ще нічого не доводило. Мало хто приходить до дівчини серед ночі... Та, виявляється, взимку з Волощуком сам Червоний говорив, власного персоною.
Привела його та ще двох сама Уляна. Просто завела вночі до кімнати, де батько спав, та поставила перед фактом: спокутуй гріхи перед своїм народом, комуняко, а то не подивлюся, що рідна кров... Так виходило з його слів, що сам Червоний поставив директора їдальні в такі умови, аби той махлював із продуктами, викручував певну кількість харчів, готував їх для переправлення в ліс на потреби бандерівців. Словесний портрет і фото самого Червоного в нашому розпорядженні, звісно ж, були. Але, знову ж таки, чому я маю брати на віру свідчення переляканого шахрая? Він же на упівців готовий списати всі свої гріхи. Траплялися подібні випадки.
Та остаточно я повірив Волощукові, коли той назвав псевдо одного з тих, хто разом із Червоним приходив, — Лютий. Цього так само давно ми розробляли, випадково такі відомості не збігаються, виходить, ми справді дістали змогу вийти на Червоного, і саме найпевнішим способом — через інтимні, сердечні справи. Тепер головне — правильно цю інформацію реалізувати, провести комбінацію акуратно, аби сама Уляна нічого не запідозрила. Операцію я взяв під особистий контроль. Признаюся: відсунув інші справи, важливішої за ліквідацію Червоного на той момент для мене не було.
Найперше, що наказав зробити, — негайно звільнити Волощука. Затримали його ще зранку, спокійно, без галасу. Пояснювалося все це просто: хвиля після тієї газетної замітки. Ну, викликали чоловіка ще й в прокуратуру, ну, протримали там... З ким, як кажуть, не буває. Так. Усі, хто хоч якось були до історії причетні, дістали суворий наказ тримати роти на замках. Наших працівників додатково попереджати не треба, а ось слідчому прокуратури, якому Волощук признався, про всяк випадок за нашою рекомендацією виписали службове відрядження до Львова — завжди можна навантажити людину роботою при бажанні.
Самого Сидора Волощука відпустили акурат під кінець робочого дня, благо, Уляни не було вдома, десь проводила чергові агітаційно-просвітницькі заходи, хоча, розумієте тепер, яка їм була ціна... Наступного дня «Вільний шлях», з нашої, звісно, рекомендації, публікує коротке повідомлення: за фактом таким-то, опублікованим тоді-то, проведена перевірка; порушення підтвердилися, винні дістали суворе покарання. Усе, досить, у ті часи подробиць у газетах не друкували. Усі без газет знали — раз хтось покараний, то суворо. Але раз не в тюрмі, влада й партія дали шанс зрозуміти помилки та виправитися. Тут, виходить, прикрилися.
Далі треба було підвести до Уляни Волощук нашу людину. Це складніше, особливо якщо врахувати її граничну обережність. Узяли під нагляд, обережно зібрали попередню інформацію. З усіма рівна, привітна, проте близько до себе нікого не підпускає, стосунки підтримує суто ділові, робочі, часом приятельські, товариські. Ось тільки ніяк не вдавалося вирахувати, хто ж справді її друг, через кого діяти.
На мене тиснули час і керівництво з Києва: міг не доповідати передчасно, знав, чим все може скінчитися. Та набагато гірше, якщо не поспішаєш доповідати. Червоний давно всім у печінках сидів, з усіх рівнів шпиняли: коли, товаришу Доброхотов, ви покінчите з цими націоналістично-фашистськими недобитками... Звісно, постійно рапортуєш: робота, мовляв, ведеться. Але краще таки доповісти про реальні результати. Хоч підганятимуть, проте точно знатимуть: Доброхотов на своєму місці, займається тим, чим повинен, компетентний і так далі.
За кілька днів я вирішив активізуватися. Саме намалювалася можливість підштовхнути до Уляни одну нашу людинку. Ось тільки в тій ситуації слід було врахувати: ця Уляна Волощук — людина, поза сумнівом, досвідчена й обережна. Через те і виходити на неї треба, реалізуючи багатоходову комбінацію. Тому наш хлопець, назвемо його Захаром, планувався лише для дезінформації.
Примітка Клима Рогозного: Нижче Лев Наумович багато чого опускатиме й недоговорюватиме, бо того вимагає статус. Загалом і сьогодні працівники хоч міліції, хоч спецслужб, хоч на пенсії вони, хоч діючі, в розповідях про різні оперативні комбінації обходяться загальними, неконкретними фразами. Зокрема, обтічними словосполученнями на кшталт «за оперативними даними», «реалізуючи оперативну інформацію» тощо. Але насправді в подібних випадках варто зважати: в усі часи, навіть тепер, а тоді — поготів, у будь-якій радянській організації, особливо такій, що займалася ідеологічною та просвітницькою роботою, і вже напевне — там, де існувала комсомольська чи партійна організація, неодмінно працювало кілька неявних працівників органів державної безпеки. Назви її хоч НКВД, хоч ГПУ, хоч КГБ — суть від цього не зміниться. Часом ці сексоти навіть не знали про існування одне одного, навіть строчачи доноси одне на одного. Підводити до зв’язкової Уляни випадкових людей Доброхотов не ризикнув. Через те далі напевне йдеться про стукачів із системи народної освіти, котрих до певного часу просто притримували.
Виконуючи завдання, Захар вів у присутності Уляни розмови сумнівного характеру. Не явно, без відвертої провокації, а приватно, неофіційно. Скажімо, сумнівався в окремих пунктах програмних настанов ЦК КПРС. Згадував про так званий голод минулого року на Сході, нібито організований навмисне. Обговорював недоліки місцевого партійного керівництва. Словом, робив усе, аби викликати Уляну на відвертість. За якийсь час дістаю від Захара інформацію: ніби Волощучка зацікавлено дивиться в його бік, навіть кілька разів обережно підтакнула — звісно ж, коли поруч не було сторонніх.
Чи справді вона клюнула, чи навпаки — сама почала таку собі контргру, аби перевірити Захара на вошивість, дотепер не знаю. Та й не це було аж таким важливим у моїй операції. Бо кінцева мета цієї комбінації — виставити провокатором саме Захара. Тобто викрити його.
Виконуючи належні інструкції, Захар якось провів додому таку собі Любу Соцьку. За нашими даними — не те, щоб близьку, але таки досить добру приятельку Уляни Волощук. Провів так раз, другий, третій. У цей самий час у контакт із Волощучкою вступає ще один наш хлопець, назвемо його Богданом. Цей діє оперативніше: обережно звертає увагу Уляни на Захара й натякає: він, напевне, провокатор, так що зважай, дівчино... Та відразу наїжачилася: мовляв, їй нема до цього діла, вона взагалі не слухає, хто що довкола говорить, тримає між собою та Богданом дистанцію.
Ось тут починається наступний етап: заарештовують Любу Соцьку. Нібито за націоналізм. Хоча відразу попереджаю: радянські органи ніколи невинних людей не арештовували, це затримання складало частину розробленої мною оперативної комбінації. А Богдан перечекав день-два, поки шок від арешту пройде, а тоді знову ніби між іншим підкочується до Уляни та нагадує: спілкувалася вона з Захаром, які розмови вела — не зрозуміло, на які одкровення той її спровокував — не відомо, але ж ситуація прозора, я, мовляв, попереджав: провокатор цей Захар... Ну, а ми тим часом Захара обережно з операції вивели. Свою справу він зробив, дав підстави Богданові себе викрити й зник несподівано.
Примітка Клима Рогозного: Зрозуміла річ, Доброхотов не сказав, що такі, як згаданий ним Захар, використовувалися одноразово. В описаній ситуації НКВД, напевне, ліквідував агента власними силами. До того ж акцію можна зробити публічною і списати провину на бандерівців, котрі зводять рахунки з ворожими посіпаками. Ймовірно, так і було. Але цілком можливий інакший розвиток подій — Захара ліквідували бандерівці за наказом Червоного. А Доброхотов не заважав, адже сам списав агента на мотлох. І саме ця акція давала йому додаткові підтвердження зв’язку Уляни Волощук із упівцями, бо дівчина, напевне, передала інформацію про провокатора від іншого його агента, Богдана, по каналах підпілля. Так чи інакше, згаданий Доброхотовим сексот Захар та йому подібні відігравали в оперативних ігрищах МВД та МГБ роль такого собі гарматного м’яса. Чи пішаків, яких жертвують у шаховій партії для того, щоб провести в гру більш значущі фігури.
Після того довіра Уляни до Богдана зміцніла. Не так швидко, як мені б хотілося, але контакт налагоджувався досить міцний. Богдан не квапив події, працював акуратно. Ну, а сама Уляна, видно, вирішила спочатку як слід перевірити свого нового приятеля, а вже потім залучати його до підпільних справ.
Існувала в тодішньому керівництві ОУН негласна настанова: вербувати якомога більше незадоволених радянською владою українців, надто молодих, бо надія місцевих на УПА як на ілюзорних захисників чим далі, тим більше втрачалася. Хто зна, можливо, в такий спосіб готувалися до збройного повстання. Багато версій висувалося тоді... Важливіше, що Уляна Волощук тепер довіряла Богдану, і я вже розробляв черговий етап комбінації, котрий мусив наблизити до Червоного та вивести на нього.
Ось тільки всі мої хитрі плани в один момент зруйнував молоденький службист, міліцейський лейтенантик. Теж героєм захотів стати, зараза, теж із підпіллям боровся. Звісно, лейтенантик цей, Воробйов його прізвище, до кола втаємничених у нашу операцію не входив. Це була операція МГБ, міліція тут навіть поруч не стояла. Тому нічого не знав, постарався сам — заарештував Уляну Волощук на робочому місці.
Жодною частиною мого плану це не передбачалося. Потім Воробйов пояснював, кліпаючи очицями: хтось йому доповів, що Уляна веде антирадянські розмови, от він і поспішив вислужитися — бандерівку, бач, упіймав. Усю операцію поставив під загрозу зриву.
Треба було вживати заходів і негайно.
Щоб ви розуміли: рішення я мусив знайти протягом двох годин, не більше. Бо час працював не на нас. Дивіться самі: Уляна Волощук затримана за підозрою в антирадянській діяльності. Хто-хто, а всі ці бандерівські посіпаки добре знали, як працює наша система: довго в камері перед першим допитом не тримають, негайно беруть в оборот. Але в тому-то й штука, що тримати II під арештом для нашої операції не вигідно! Ця Уляна мала вивести нас на свого коханця Червоного. А отже, у її повсякденному, в прямому розумінні подвійному житті нічого не мусило змінитися на гірше.
Гаразд, уявімо собі на хвилинку: дівчину, затриману МВД на очах у купи народу, вже до кінця дня випускають на волю. Мовляв, вибачте, розібралися, живіть далі, як жили. Та ніхто, навіть сама Уляна, не повірить у таке щасливе й швидке вирішення ситуації. Надто серйозне звинувачення, та й органи наші, самі розумієте, ніколи не помиляються. Звісно, у всіх системах трапляються прикрі помилки. Ось тільки в системі державної безпеки подібні помилки за кілька годин не виправляються.
По-перше, швидке звільнення видасться підозрілим. Зв’язкова Волощук стане надто пильною, гранично обережною, може на деякий час припинити контакти із бандерівцями, навіть якщо і дуже скучатиме за своїм коханим. А нам доведеться теж взяти паузу і починати операцію від самого початку, причому вводити в дію новий план. А час ітиме, активність групи Червоного не знизиться, хто знає, скільки радянських офіцерів і комуністів ще поляже від бандерівських куль...
По-друге, якщо вже випускати Уляну, то її звільнення має стати не щасливим збігом обставин, а результатом ретельної роботи. Отже, звинувачення треба висунути такі, щоб за деякий час зняти їх. Ось тільки лишалося мало часу для підготовки цієї комбінації та повноцінної її реалізації. Тобто звинувачення слід висувати серйозні, достатні для того, щоб потримати Волощук, між іншим комсомольську активістку, за гратами деякий час, але не конкретні. Ті, які можна досить швидко зняти, щоб Уляна сама розуміла: тут не випадковість та не наш умисел, а їй справді пощастило, більше того — її дійсно ні в чому не підозрюють, все це збіг обставин.
Нарешті, пункт третій: навіть при такому, вдалому для неї розвитку подій Уляна Волощук якийсь час не зв’язуватиметься з Червоним. Отже, треба повернути все так, щоб вихід на зв’язок став для неї вкрай необхідним, бо інакше її коханому загрожує смертельна небезпека. Це можливо лише в одному випадку: якщо бандерівська зв’язкова в тюремні камері цілком випадково чує важливу для своїх спільників інформацію. Ось таку мету я поставив перед своїми підлеглими, ось таку багатоходову комбінацію ми всі мали втілити в життя.
Лейтенант Воробйов чортів від мене дістав, звісно. Від свого керівництва — так само. Отак карається дурна ініціатива. Проте саме на нього, Воробйова, робив я початкову ставку. Адже він заварив кашу — заарештував Уляну, він, за логікою речей, мусив проводити хоча б перші допити. У тому, що переляканий Воробйов чітко виконає всі інструкції, я після розгону, влаштовану йому в моєму кабінеті, навіть не сумнівався. Лейтенант дістав чітку вказівку: вести справу так, наче він реалізовує інформацію, отриману від нашого ж агента Захара. Раз Уляна Волощук уже впевнена, що той наш працівник, нехай ця легенда тепер слугує операції на повну котушку.
Тому під час першого допиту, проведеного лейтенантом Воробйовим уже за півтори години після затримання Волощучки, зробили очну ставку між нею та затриманою раніше Любою Соцькою. Таким чином, складалася легенда: Соцьку заарештували за діло, а Уляну затримали як її близьку подругу. Тобто відпрацьовується коло знайомих. На додачу Волощук навіть пред’явили письмові покази Захара, в яких вона згадується.
Примітка Клима Рогозного: Судячи з того, як упевнено робив ці записи Григорій Титаренко, його співбесідник, Лев Наумович Доброхотов, ближче до кінця розмови теж говорив упевнено, навіть з гордістю за себе та свою вдалу операцію. Але, дотримуючись неписаного правила працівника органів держбезпеки та замовчуючи факти, яких випадковий знайомий, тим більше журналіст, знати не повинен, Доброхотов уже менше стежив за деталями своєї оповіді, котрі не видавалися йому важливими. Але сучасникам, тим більше тим, хто займається цією тематикою, варто лише уважніше вслухатися в його слова чи то вчитатися в текст, щоб зрозуміти правоту деяких припущень. Зокрема, припущення, що агента Захара не просто вивели з операції, а ліквідували. Свідчення тому: свідчення Захара на папері, а не очна ставка між ним та Уляною Волощук. Ніхто ж не міг припустити, що знадобиться фізична присутність цього агента. Його похапцем списали на мотлох, а його донос на Уляну сфабрикували — навряд чи дівчина знала письмо провокатора, аби відрізнити фальшивку.
Потім, для більшої достовірності, затриманій влаштували очну ставку з іншим нашим працівником, Уляниним добрим знайомим Богданом. Саме його легенда у тій ситуації нам теж вигідна: саме Богдан попередив Уляну про провокатора Захара, саме з Богданом у дівчини складалися довірчі стосунки, саме він працював під хлопця з буржуазно-націоналістичними переконаннями, і Волощук, напевне, планувала залучити його до оунівського підпілля. Але всі ці очні ставки в кабінетах — лише непрямі докази, котрі, за моїми розрахунками, мусили переконати Уляну: її затримали за підозрою, прямих доказів немає. Таким, як Люба Соцька та Богдан, уже не допомогти, має вирішити для себе вона. Та провина самої Волощук — лише в знайомстві з цими двома, і не більше. Отже, можна протриматися.
Примітка Клима Рогозного: Відставний чекіст знову недоговорює: просто так Уляна Волощук на провокацію, навіть таку тонку й майстерну, навряд чи швидко піддалася б. Ті, з ким їй робили очні ставки, мусили мати відповідний вигляд. Навряд чи комусь треба пояснювати, як у кабінетах та підвалах НКВД працювали з заарештованими «ворогами народу». Напевне, Любу Соцьку, поки вона сиділа в тюрмі, били, катували та, ймовірно, ґвалтували. Подібним чином із молодими жінками поводилися як у НКВД, так і в гестапо у часи німецької окупації. Не гребували сексуальним насильством над заарештованими дівчатами та жінками і поліцаї — кримінальні злочинці, котрі працювали в допоміжній поліції. А щодо провокаторів на кшталт Богдана, з ним теж не церемонилися. Переважно все відбувалося так: їх викликали до кабінету, там несподівано, без жодних пояснень, жорстоко били, екзекуцію швидко припиняв «вчасно» наспілий офіцер, куратор провокатора, навіть вибачався. Проте після цього побитих до крові агентів просто й безпечно використовували в тюрмах як підсадних — зовні вони мало чим відрізнялися від катованих співкамерників. Саму Уляну Волощук навряд чи били, напевне, собі вона це пояснювала так: поки що, зводячи її з іншими заарештованими товаришами, на неї тиснуть лише психологічно, бо підводять до думки в чомусь зізнатися. Але, як я розумію, від Уляни не вимагали обмовляти товаришів, тож вона заперечувала всі звинувачення, зайнявши таку позицію: якщо не можеш допомогти іншим — допоможи собі. Тобто кожен, у кого є хоча б маленький шанс вирватися з МГБ, тримався сам за себе.
Зрозуміло, що Волощучка від самого початку заявляла про помилку та обурювалася наклепниками. Правда, як доповідав мені лейтенант Воробйов, на очних ставках з Соцькою, Богданом та іншими, не завжди знайомими їй арештованими, котрих ми залучали, як кажуть, до купи, Уляна поводилася стримано. У тому смислі, що не так палко переконувала слідство в тому, що її обмовили. Вона й зрозуміло: коли складаєш провину з себе, цілком логічно переводити її на інших, а саме цього бандерівська зв’язкова дозволити собі не могла.
Через те, коли її з кимось зводили в кабінеті, тримала з іншими затриманими певну дистанцію, але коли її підводили до того, аби вона згадала якийсь компромат на цих людей, відразу закривалася в собі. Мовляв, може говорити лише за себе, в неї дуже багато власних справ, кого на чому взяли, хто що говорив проти радянської влади, комуністичної партії та особисто товариша Сталіна — її не цікавить. Причому відразу погоджувалася: так, це неправильно, вона, як комсомолка, мусила бути пильною і допомагати органам виявляти прихованих ворогів та націоналістів. Але все це якось повз неї проходило, якщо її хочуть звинуватити в неналежній пильності — що ж, за це вона відповість, коли в Кримінальному кодексі є відповідна стаття...
Була в неї, як скоро з’ясувалося, ще одна причина чіплятися за будь-яку можливість вийти на волю. Тоді якось про подібні речі ніхто не задумувався, бо це не в компетенції органів. Та якби хтось таке припустив, уся комбінація відразу спростилася та полегшилася б. Але не забігатиму наперед.
Отже, поки Уляна сиділа в камері, я організовував заходи в іншому напрямку: наші працівники збирали на Волощук усі можливі характеристики. Вона ж проводила роботу, а її результатом стане підтвердження абсолютної лояльності затриманої до радянської влади! Тільки в нас як усе відбувається, ви ж у курсі справи? Ну, якщо когось затримала міліція чи інші компетентні органи, за місцем роботи та проживання людини завжди знайдуться ті, хто про всяк випадок від неї відхреститься. Коли вже арештували громадянина чи громадянку, значить, є за що. І гайда згадувати гріхи: то дорогу не в тому місці перейшов, то рубля позичив та не віддав, то джинси купив із переплатою... Ну, тоді, зрозуміла річ, джинсів не вдягали, це я вам пояснюю — часи хоч і змінюються, а люди — ні.
Тобто на Уляну Волощук її керівництво спочатку хотіло писати негативну характеристику. Хоча, яких собак на неї навішати, ніхто до діла не уявляв. І в цьому напрямку провели обережну роботу. Кому треба натякнули: всі відгуки про Волощучку мусять бути лише позитивними, а всі, від кого це залежить, повинні її захищати. За це, мовляв, нікому нічого не зроблять. Ви не думайте, в повоєнний час народ ще жив за військовими законами, хоча ті давно вже не ходили. Люди, особливо в Західній Україні, досі перебували під впливом бандерівської пропаганди й не до кінця зрозуміли: радянської влади боятися не треба, вона — для народу, вона — друг, авжеж.
Між іншим, дії з нашого боку мали далекий приціл: після звільнення Уляна не повинна відчувати підозріле ставлення до себе. Навпаки, ті, від кого вона залежить, повинні зрозуміти: Волощук — наша людина. А отже, мусить користуватися цілковитою та безумовною довірою. Коли зв’язкова це відчує, то остаточно, за нашими розрахунками, заспокоїться — а коли так, то швидше виведе нас на Данила Червоного.
Головне ж дійство розгорталося, звісно, в камері, де перебувала Уляна. Нашими стараннями там опинилася одна молода жінка, назвемо її Юстиною, яка не надто приховувала свого зв’язку з оунівським підпіллям. За легендою, її взяли в Ківерцівському районі, тримали там, потім перевели сюди, до Луцька, в область, де слідство в її справі тривало. Думаю, навряд чи треба пояснювати: працівникові з такою легендою, як у Юстини, дозволили говорити все. Вона відразу зібрала довкола себе однодумниць із числа мешканок камери. Проте Уляна Волощук, як доповідали мені, трималася саме так, як і передбачалося: не виявляла до Юстини жодного інтересу. Адже вона за ґратами через непорозуміння, настроїв Юстини не поділяє, отже, на ці розмови не ведеться.
Але наша Юстина мала чималий досвід подібної роботи. Тому свою виставу зіграла грамотно, точно знала, як зробити, аби в певний момент напружена до краю Волощучка відчула з її боку фальш. І ось тут Уляна насторожилася, бо зрозуміла: Юстина — висловлюючись їхньою термінологією, провокатор. Ось тільки попередити про це Волощук не може — не має права, не ризикує довіритися жодній зі співкамерниць. Бо хто його знає: раптом у ситуації, коли кожен сам за себе, котрась жінка візьме та й доповість про дивну поведінку комсомолки, котра вся така з себе ніби невинувату корчить, а сама інтригує, партизанить, не знаю, як це ще назвати... Словом, ви зрозуміли, я думаю.
Коли мені доповіли, що Уляна напружена до краю й помітно бореться сама з собою, аби справжня сутність не проявилася, даю команду на фінальну сцену: Юстина потихеньку домовляється з однією молодицею, яку тримали за антирадянську агітацію, аби та передала на волю записку, чи, як у них казали, штафетку. А та не лише погодилася, а й розказала, кому та цидулка піде. Назвала кілька прізвищ, відомих Уляні. Звісно ж, Юстина потурбувалася, аби Волощучка могла розмову підслухати. Ага, я не сказав — та, з якою Юстина домовлялася, теж працювала на МГБ. Правда, на вербування пішла вже тут, у в’язниці, в обмін на обіцянку, що її родину не переселять, коли вона отримає термін, та й амністію незабаром пообіцяли. Часи такі були, вимагали домовлятися з тими, хто визнав власні помилки та силу й справедливість радянської влади. Тих, хто йшов на співпрацю, влада завжди намагалася підтримувати, та й тепер нічого не змінилося.
Фокус був у тому, що та молодиця справді знала прізвища деяких бандерівських поплічників, яких ми з оперативних міркувань тримали поки під наглядом, а Уляна теж цих людей знала. Насправді в той час для мене не мало значення, мають ті особи зв’язок із Червоним чи ні: однаково через Уляну на нього вийти простіше, а ставку ми зробили саме на неї. Ймовірно, Волощук і була тією ланкою, котра зв’язувала луцьку групу, до якої вона входила, із Данилом Червоним та його групою в лісі. Так чи інакше, Уляна зрозуміла: провокаторка Юстина зловила в пастку менш досвідчену жіночку і запобігти цьому ніяк не можна, не розкрившись.
Мабуть, Волощук таки вирішила б розкритися на власний страх та ризик, напевне, вже готувалася зняти з себе маску незворушності. Ось тут настав, як кажуть, її час: за кілька годин після того, як дві наші секретні працівниці розіграли перед Уляною невеличку виставу, її, нарешті, викликали з камери до слідчого та відпустили з миром. І наголосили: так, сталася прикра помилка, товариш Волощук — кадр перевірений, ось, скільки народу за неї ручається, всі поважні, партійні, відомі, бездоганні...
Загалом операція в тюрмі тривала чотири доби та пройшла максимально інтенсивно.
Ну, а далі все вийшло зовсім не цікаво.
Я виношував надію, що Уляна Волощук не відразу, звісно, але дуже скоро після свого звільнення почне шукати Червоного, аби повідомити: луцька група під наглядом, треба стерегтися провокацій та пасток. Звичайно, самих членів групи вона теж знайшла б спосіб повідомити про небезпеку, але ж бандерівці в лісі мусять знати це так само, щоб допомогти своїм поплічникам непомітно піти з міста. Обклали Волощучку щільно, гранично обережно й максимально непомітно. Мало не дві третини особового складу луцького обласного управління залучили до операції.
А Данило Червоний узяв і сам прийшов.
Чи то пак, не сам. З ним було ще троє, їх конспіративно зняли біля Уляниної хати. Усіх чотирьох, разом, без жодного пострілу — ось чим я особисто пишаюся дотепер. Пізніше стало відомо: Червоний знав, що його любаску заарештували, і коли дізнався, що вона вийшла, і швидко переконався — випустили за відсутністю доказів, перевіряли старанно, підозри знято, — власного персоною об’явився. Так поспішав обійняти свою милу, що не подбав про елементарну обережність.
Знаєте, чому саме так він учинив? Виявляється, Уляна була вагітна.
Термін невеликий, п’ятдесят сім днів. Через те ніхто нічого не помічав, медики затриману не обстежували, сама вона в Луцьку до лікаря не ходила: це ж пояснювати треба, від кого та як, хто батько... За всіма розрахунками, під кінець лютого це сталося. Або відразу на початку березня. Засиділися хлопці у своїх криївках, весна, молоді ж усі, здорові, та ще й додайте сюди любов — у бандерівців вона теж трапляється, ви не думайте...
Ех, знати б раніше, про що я вже говорив! Не так би я комбінацію будував, не ускладнював би. Чого простіше за наживку для бандита — коханка з його дитиною під серцем...
Куди поділася група Остапа? За моїми відомостями, без командира до літа всі розійшлися, хто куди. Прибилися хто до інших роздрібнених загонів, хто за кордон подався. Правда, ніхто не здався, бо ті, хто добровільно складав зброю, себе називали, перераховували весь свій послужний список. Коли був би хто з Червоним, напевне, не промовчали б.
Що стосується подальшої долі самого Остапа, він же Данило Червоний... Слідство, суд, вирок. Не розстріляли, дали по максимуму. І йому, і тим, хто з ним був. Добре пам’ятаю псевдо кожного: Лютий, Мирон та Ворон. Прізвища не скажу, та й не потрібні вони вам. Коли їх судили, мене вже не було в Луцьку, а до того часу встиг трошки особисто поспілкуватися з Червоним... Висновок такий: переконаний ворог радянської влади, бандитом себе не визнавав. Дістав те, що заслужив...
Так. Здається, про все поговорили. Велике прохання: як напишете щось, оформите, так би мовити, нашу бесіду, покажіть, будь ласка. Може, я ще кілька фактів підкину...
Власне, це не прохання. Ви ж самі розумієте прекрасно.
Примітка Клима Рогозного: Розповідь відставного офіцера КДБ Лева Доброхотова, особливо фінальна її частина, інакшою й бути не могла. Узагалі я спочатку здивувався, як це Лев Наумович пішов на контакт із провінційним журналістом.
Пізніше пояснив сам собі, тепер поясню вам: якщо Титаренко, автор цих записів, ішов ва-банк, на свій страх і ризик, бажаючи заповнити певний пробіл у своїй історії, яка на той час уже майже склалася, то Доброхотову спочатку було просто цікаво. Адже в телефонній розмові Титаренко назвав прізвище Червоного, а це нехай не секретна, проте до певної міри закрита інформація. Таким чином, Доброхотов лише грався зі своїм співбесідником, милостиво ділився деякими спогадами, котрі, дійди діло справді до публікації, горя навряд чи нароблять — все витримано в належному дусі. Ну, а тоді попросив своїх колег із вулиці Короленка14 перевірити, хто ж це такий цікавий. Ось тоді й виплили зв’язки, через які Титаренко вийшов на колишнього в’язня ГУЛАГУ Віктора Гурова. Зв’язки, чесно кажучи, для журналіста небезпечні, особливо в ті часи, коли в Україні починалася нова хвиля арештів дисидентів, а ті, кого випустили, отримували нові терміни.
Думаю, варто хоча б трошки пояснити, що приховував Лев Доброхтов за отим коротким «слідство, суд, вирок». Тепер із численних спогадів відомо, як саме МГБ проводило слідчі дії. Я не здивуюся, якщо Данила Червоного та його побратимів, котрі насамперед були звичайними людьми, тому й потрапили в старанно підготовану пастку, не просто били на допитах смертним боєм. На допитах садисти в енкаведистській формі вкладали, наприклад, жертву голим животом на табурет, ноги та руки розтягали в різні боки так, аби спина напружувалася, і лупцювали або міцними палицями, або залізними різками. Після такої тортури довгий час катований не міг лежати на спині. Траплялося, на допитах в’язням спеціально давали наркоз, аби ті засинали, і з їхніми безпомічними тілами виробляли таке, що пробудження здавалося суцільним пеклом. Але навіть якщо до Червоного не застосовували таких тортур — в арсеналі НКВД було багато чого іншого.
Витримував не кожен. Скажімо, ось я не певен, що витримав би. Проте, судячи з того, що дізнався Григорій Титаренко від Віктора Гурова, командир УПА Данило Червоний гідно пройшов і крізь це пекло, аби опинитися в іншому і вижити там.
Віктор Гуров
Комі АРСР, Воркута, осінь 1948 — весна 1949 року
Уперше я побачив Данила Червоного на ранковій перевірці.
Хоча тоді стояв лише вересень, у тих краях, на російській Півночі, починалися перші заморозки. Підморозити могло навіть у розпал короткого воркутинського літа. Сидячи в тому таборі, який вже звично називав нашим, я встиг відчути на собі всі вбивчі здібності місцевого клімату. Одна фраза все пояснить: зима вісім місяців на рік. Вересень тут вважався перехідним місяцем, коли треба готуватися до тривалих холодів.
Каторжна праця тут не залежала від погодних умов — щоранку сотні доходяг викрикнувши захриплими голосами належне «Я!» на переклику, поволі сунули на шахти, де одинадцять годин на день мусили добувати вугілля для країни. Чи на цегельний завод — першу його чергу тоді вже запустили, але треба було зводити другу. Чи в глиняні кар’єри — довбати глину, з якої потім робитимуть цеглу. Так день за днем, місяць за місяцем, рік за роком.
Аби ще бадьоріше ми сунули на роботу та з роботи, шикувалися та рухалися під музику. Репродуктор — його називали в нас матюгальником — висів на високому, добре просмоленому дерев’яному стовпі, майже в центрі прямокутного табірного плацу. У певні години його жерло хрипко доповідало щоденні новини. Саме так ми почули повідомлення про перемогу над німцями в травні і над японцями у вересні. Навіть мешканці нашого, «політичного» бараку тоді щиро кричали «ура». Хоча спробували б вороги народу не кричати — це вам не блатні, нашого брата навіть за менший косяк відразу брали на олівець і робили відповідні, завжди невтішні для нас висновки.
Та переважно через матюгальник оголошували інформацію, котра стосувалася в’язнів, і ще крутили музику. Напевне в радіорубці нашого табірного відділення, чи, як ще говорили — лагпункту, запас платівок невеличкий: пісні заводили одні й ті самі, навіть не балували зеків, бодай якось змінюючи порядок мелодій. Тому, чесно вам скажу, мене навіть тепер, через тридцять років, тіпає від Утьосова з його джазом, «Амурських хвиль», «Сопок Маньчжурії», «Стомленого сонця»15. Навіть від Вертинського погані спогади...
Червоний та інші бандерівці прийшли з черговим етапом, так само під музику. Але коли новеньких завели до нашого бараку, ми, старожили, їх не дуже й роздивлялися. Контингент оновлювався часто, а доходяги — ті взагалі щотижня. Хтось міг замерзнути у стволі шахти, хтось — не прокинутися. Але здебільшого тих, хто виробив у шахтах та кар’єрах свій людський ресурс і не чіплявся за життя, тягнули до лікарні. Не лікувати: для таких звели окремий барак біля власне больнички, де їх складали рядком на голі дошки й чекали, поки нещасні дійдуть. Я це знав, як ніхто: саме моя бригада працювала переважно як похоронна команда.
Робота теж не з легких. Більшість смертей припадала на затяжну зиму, земля промерзала, і одну могилу доводилося копати від світанку до заходу — цілу робочу зміну. Табірне начальство намагалося оптимізувати роботу нашої бригади, впроваджувало різні ініціативи, тільки з цього нічого корисного не виходило.
Скажімо, нам могли наказати копати велику загальну могилу. Проте для цього слід прогріти більшу ділянку ґрунту, окреслити більший периметр, а за таких розкладів на одну могилу витрачалося більше часу. Добре, що мертвим зекам однаково. Вони, як жартував начальник нашого табірного пункту майор МВД Василь Абрамов, вже своє відпоспішали. Складність ситуації полягала в тому, що їхнє місце в бараці приречених мусили зайняти інші, бо їхні нари в табірних бараках уже чекали на нових зеків. Ось так працював конвеєр смерті — саме задля того, аби людина швидше померла, їй присуджували відповідні терміни каторжних робіт у Воркуті й інших таборах, названих чомусь виправними чи трудовими.
Але пропоную трошки відволіктися.
Уявіть ситуацію: померлих виносять з бараку та складають біля стіни. Навіть брезентом не накривають. Так вони й лежать упродовж дня. І хай звичайний воркутинський день короткий, а в темряві трупи не видно. Начальство добре знає про цю купу мертвяків, так само як добре розуміє — смерть тут, на Воркуті, цілком звичне, навіть природне явище. До того ж тіла не засмердяться, не розкладуться... Але, як ми встигли тоді зрозуміти, існував ще й показовий радянський гуманізм.
З одного боку, товаришу Абрамову, «кумові», тобто начальнику оперативної частини лагпункту, капітану Бородіну, решті табірного начальства, включно з лікарем Тамілою Михайлівною Супруновою, не кажучи вже про останніх вертухаїв — усім, хто не вбирався у зеківську робу, плювати було на те, скільки народу тут піде на той світ, скажімо, за робочий тиждень. Проте, з іншого боку, такого байдужого ставлення до масової смертності каторжан вони не могли собі дозволити — як радянські військовослужбовці, солдати та офіцери МВД чи звичайні вільні найманці з бездоганно чистими анкетами. Адже це йшло врозріз із заявами про належне утримання засуджених, котрих справедливий радянський суд відправив на перековку. Ми дізнавалися про це від нових зеків, які йшли сюди з волі. А в нашому бараці не було нікого, окрім зрадників батьківщини, тобто політичних. Це, як я встиг переконатися, народ здебільшого грамотний, цілком володіє ситуацією в країні. До того ж «вороги народу» могли не лише навести якийсь факт, а й зробити з нього певний висновок.
Так, доцента Бориса Шліхта, викладача права у Ленінградському університеті, тобто мого земляка, забрали просто на лекції. За що, тепер не суттєво. Насправді причина, за яку Шліхту впаяли п’ятдесят восьму статтю16, в ті часи значення не мала. Важливо те, що розказав нам Шліхт: невдовзі після війни Америка і Західна Європа раптом зацікавилися, чи в належних умовах тримають підслідних у радянських тюрмах, а зеків у радянських таборах. Після відбою Шліхт пошепки божився, що сам особисто чув розмову: мовляв, Гітлеру та фашизму шию скрутили, тепер треба не допустити нічого подібного в СРСР, бо існування концтаборів нібито суперечить якимось там міжнародним законам чи конвенціям. Я особливо в це не вдавався тоді, відповідної освіти бракувало — мав лише прискорені курси механіків, там такого не навчали, ніяких премудростей, крім як розбиратися, де в танку які важелі. З усього, сказаного мудрим Шліхтом, я зрозумів тоді одне: навіть якщо табірне начальство у своїй повсякденній роботі не надто прагне зберігати пристойність, воно мусить робити це хоча б формально.
Нам, наприклад, регулярно пропонували писати скарги та побажання. Наївні, особливо з інтелігентів, неодмінно користалися з такої можливості. Реакції не було жодної — і це в кращому випадку. У гіршому — скаржник або з якоїсь причини потрапляв до ШІЗО — штрафного ізолятора, або наривався на нібито випадкову заточку блатаря, або... Ну, самі розумієте, начальство мало купу можливостей влаштувати будь-якому зеку ще веселіше життя, ніж те, яке він має в таборі. Те саме з похованням, або, як любив примовляти товариш Абрамов, утилізацією шлаку. Ну, от не положено трупам лежати під стіною бараку! Правило таке, а проти правила у нас, самі ж знаєте, ніхто не піде. Його, правила, слід дотриматись хоча б формально, для себе, для «галочки».
Начальник четвертого табірного відділення міг не бачити звалища трупів у темряві, проте він мав знати, що ці тіла звалені, і за це — нагрянь раптом перевірка — його по голівці не погладять. Бо перевіряльники повинні доповісти по інстанціях про виявлені непорядки, щоб формально покарати порушника. Звісно, не надто жорстко, але майора Абрамова можуть зняти звідси, з насидженого місця, і перекинути кудись ближче до зони вічної мерзлоти. Просто так, аби відрапортувати про вжиті заходи. Адже десь там, на Великій землі, як тут називали будь-яке місце південніше Ухти та Інти17, таких як Абрамов із Бородіним, теж за людей не вважають. Тому й тасують їх, мов карти в колоді. Отже, наше начальство мусить тримати носи по вітру й не давати нікому найменшої можливості для такого шантажу.
Це мені також доцент Шліхт пояснив: хоч табірне керівництво та конвойні перебувають по той бік дроту, їхня свобода — насправді теж формальність. Вони також пов’язані Системою так само, як і ми, сидять у таборах, і колючий дріт для них означає те саме, що й для нас. Різниця лише в тому, що нам, зекам, уже нема чого втрачати, тоді як вони, конвойні, легко можуть опинитися на нашому місці. Отже, підсумував Шліхт, ми всі разом вільніші у своїх словах та вчинках, аніж люди, подібні до майора Абрамова та капітана Бородіна.
Легше від висновків Шліхта мені, чесно кажучи, не ставало. Адже моя особиста свобода від того не ближчала. Ба більше: на початку того року, десь у лютому чи березні, тепер не згадаю, з черговим етапом прийшла звістка про скасування Президією Верховної Ради, вважайте — особисто товаришем Сталіним, указу двадцять два — сорок три. Щоб вам було зрозуміліше: саме за цим указом за зраду батьківщини мене засудили на п’ятнадцять років каторжних робіт. Тепер для мене відкрилася лише одна дорога — туди, на Воркуту, бо саме тамтешні табірні пункти призначалися для каторжан. А підписав наш улюблений вождь цей Указ акурат 22 квітня 1943 року — до дня народження іншого вождя світового пролетаріату, товариша Леніна...
Це я до того, що Червоному та всім «політичним», котрі прибули з ним із новим етапом, можна сказати, пощастило. Хоча б у тому, що тепер «політичних» не ізолювали від решти в’язнів. Згодом з цього скористалися спочатку блатні, а потім бандерівці. Відносно вільне пересування територією саме по собі прискорило події, котрі почалися з появою в нашому лагпункті великої кількості українців. Інша обставина — ще рік тому в країні скасували смертну кару17, тож бандерівців, яких судили тепер, не розстріляли. Хоча впаяли наповну. І хоч їх вислали до Воркути, але це вже не вважалося каторжними роботами. Виправними — так. Працею рабською, безнадійною, від світанку до того часу, скільки протримається на ногах зек, — так. Але так, пояснював Шліхт, виникла така собі юридична відмінність за повної відсутності відмінності формальної.
Проте вироки щодо мене та решти «зрадників», винесені до скасування указу двадцять два — сорок три, за цією постановою не переглядалися. Тож я й далі відбував каторжні роботи. Хоча саме на той час, коли в нашому таборі з’явилися українці й литовці з «буржуазних націоналістів» та «німецьких поплічників», моя бригада перебувала на особливому становищі. Хай там що, а там, у таборах, ми завжди прискіпливо вивчали деталі й найменші нюанси всього, що відбувалося на волі і могло так чи інакше стосуватися нас. Подібну інформацію, нехай навіть кволу-кволу, ми мали з розповідей новоприбулих.
Думаю, тепер ви зрозумієте, чому я спочатку зненавидів Червоного і всіх, хто прийшов із ним. На відміну від мене та хлопців із моєї похоронної команди, прибулі були справжніми зрадниками та ворогами — як нам тоді здавалося, ці вороги ще й мали нехай непомітні, як усе в умовах вічної мерзлоти, статусні переваги над нашим братом, старим зеком.
Так, у таборі ми виконували функції могильників. Утім, за дивною, справді збоченою логікою, саме ця робота дозволила всім нам не перетворитися на класичних здохляків — доходяг. Та не потрапити самим до бараку приречених. Нас виручали, нехай це прозвучить тепер дикувато, місцеві погодні умови.
Вони не дозволяли ось так, доклавши стільки зусиль, скільки для цього потрібно, копати землю. Як я вже говорив, для кожної нової ями — великої чи малої, ґрунт доводилося прогрівати. Через те ми регулярно палили вогнища. І, зрозуміло, самі грілися біля них. До того ж ховати доводилося не лише подібних до нас каторжан, а й кримінальників, котрі частіше різали одне одного на смерть — саме починалася «суча війна».
Але про це згодом. Власне, ця табірна війна між справжніми злочинцями досить близько звела нас із Данилом Червоним.
Отже, вперше прізвище Червоного я почув на перевірці наступного ранку після того, як нова партія зеків опинилася в нашому бараку. Чесно кажучи, навіть не роздивився його тоді. Чого там дивитися...
Побачиш такого, як сам, худого в’язня, наголо бритого тупою машинкою: а через цю машинку проходив кожен із нас, незалежно від присудженої статті, і навряд чи її нагострили хоч раз за ці роки. На ньому така сама, як на тобі, брудна ватянка, під нею — груба роба і, якщо пощастило зберегти на етапі, светр грубого плетіння (правда, його могли забрати блатні або конфіскувати конвойні, караючи за якусь провину), утім, довго така одежина не протримається — розлізеться на нитки. Ще ватяні штани, здебільшого не нові, зняті з чергового померлого здохляка й оброблені в засобі для дезінфекції, а потім підібрані для новачка за розміром. А замість чунів із калошами, змайстряченими з половинок автомобільних покришок, на ногах у новоприбулих красувалися кирзові чоботи.
Власне, правом вбиратися, крім табірного, ще й у залишки «вільного» одягу ті, кого судили після скасування указу двадцять два — сорок три, відрізнялися від нас, справжніх каторжан. Ми такої можливості не мали, навіть якщо хтось підтримував зв’язок з рідними і міг би коли-не-коли отримати теплі одяг та білизну з передачею — дачкою по-нашому. А взуття Червоного привернуло не лише мою увагу. У нашій команді зібралися фронтовики, серед яких — розжалуваний офіцер. У цьому, до речі, був злий намір Абрамова: я, сержант, водій і механік танка, фактично керував — наскільки це може дозволити собі звичайний каторжанин — старшим за званням. Але, так чи як, жоден із нас не забув, які на вигляд нехай брудні, стоптані, проте справжні хромові офіцерські чоботи.
Звісно, таке взуття на зекові, приреченому скніти у вугільній шахті, видавалося відвертим піжонством і знущанням з інших в’язнів. Адже подібне сприймалося щонайменше потуранням з боку табірної адміністрації. Та мене здивувало інше: офіцерські чоботи Червоний спромігся зберегти на етапі, де завжди пасуться блатарі, вишукуючи в решти засуджених щось цінне та поживне. Коли етапом вели мене, на власні очі бачив, як тих бідах, хто намагався опиратися, без жодних сумнівів душили, штрикали саморобною пікою, калічили і навіть викидали з «телячих» вагонів на ходу за цілковитої байдужості конвою в червоних погонах.
Дуже скоро не лише я один — ми всі зрозуміли, як і чому Червоний, його друзі-бандерівці та прибалтійські «лісові брати» доїхали до місця відбуття покарання у своєму одязі та навіть у власних чоботях...
Ще Данило Червоний з рештою колишніх вояків вирізнялися кольором шкіри, особливо на обличчі. Утім, ця різниця швидко щезла: невдовзі вугільний пил міцно в’їсться в лиця, вони свербітимуть, а світлими залишаться тільки білки очей, а якщо хтось із них доживе до літа, вугільний пил змішається ще й з солідолом. Короткими літніми днями дошкулятимуть комарі та дрібна, майже непомітна і від того ще противніша мошкара. Намастивши писки тонким шаром солідолу, ми могли хоч трошки вберегтися від укусів. Комахи липнули до рідини, грузли в ній. Час від часу ми зчищали їх разом із залишками солідолу, аби намаститися знову. До цієї процедури рано чи пізно тут вдаються всі, як би довго хто не гидував, відтягуючи неприємний момент. Із завершенням літа захисна маска змивалася, а вугільний пил залишався.
Розібравши новеньких по бригадах, бригадири — бугри, переважно зеки з побутовими статтями або кримінальні елементи, котрим їхній закон не забороняв обіймати цю посаду, здебільшого — так звані суки, повели загони на роботу. Розвернув свою команду і я: так почався новий день, схожий на всі, що були, та всі, що будуть.
Напевне, час кілька слів сказати про те, як я сам опинився на такій блатній або, краще сказати, придурочній роботі.
Навесні 1944 року з усіх мешканців «політичного» бараку я виявився першим фронтовиком, засудженим на півтора десятки років каторги. Тоді особливого ставлення до мене в майора Абрамова не було. Та трохи згодом, до літа, з різними етапами прийшли Саня Морозов, прозваний Морячком, Інокентій Свистун, до якого, попри промовисте прізвище, приліпилася простенька кличка Кеша, і той самий колишній офіцер червоної армії Марат Дорохов, ще на пересилці охрещений Сапером. Аж тоді начальник табору почав приділяти нам чим далі, тим більше уваги. Одного разу Абрамов викликав мене до себе через «кума», капітана Бородіна, і поставив питання ребром:
— У мене, Гуров, син на фронті безвісти пропав. Як і ти, в танкових військах служив. Тільки командир танка, молодший лейтенант. Абрамов, Олександр... Шурик... Не зустрічав?
— Ні, — обмежився я короткою відповіддю, знаючи — мою справу начальник табору напевне вивчив, отже, — у курсі, що з його Шуриком ми воювали на різних фронтах. Запитав Абрамов швидше машинально, таке часто виривається, навіть коли людина зустрічає військового в звичайних умовах, на волі: чи не бачив ти, синку, мовляв, мого там, на війні...
— Що ти там з особістом не поділив — не моя справа, — мовив майор, витримавши коротку паузу. — Твоя швидше, — тут він промовисто похлопав по не надто пухкій картонній папці, яку я бачив уже кілка разів, тобто моїй кримінальній справі з дбайливо підшитими один до одного папірцями. — Є думка, Гуров, що оті вороги народу, котрим не догодила радянська влада, до відповідальних робіт не готові. З людьми вони не зможуть тут працювати, скажи, Гуров?
Я мовчав. За час, поки мотало по тюрмах, пересилках та етапах, встиг освоїти одне правило: коли до тебе говорить працівник МВД — краще мовчати й слухати. Бо все, що ти можеш йому відповіси, він наперед знає.
— Їм, Гуров, фізична праця на благо та процвітання радянської промисловості дуже корисна, — вів далі майор Абрамов. — Розумову свою діяльність вони запороли. Мізки — просрали троцькізмом та іншою контрреволюцією. їм влада більшовиків давала шанс послужити. Тепер хай кайлами махають. Ти ж бойовий офіцер, танкіст, людьми командував. То й із людським матеріалом впораєшся. Упораєшся, Гуров? Можна на тебе покластися?
— Так точно, громадянине майор, — автоматично відчеканив я, ще не второпавши, до чого той веде.
Коли дійшло, зайвий раз подивувався справді ні на що не схожому, суто табірному, можна сказати — воркутинському почуттю гумору начальника табору. Ота його робота з людьми, чи, як він потім частіше казав, з людями, насправді передбачала подібний рід табірних робіт. Тільки йшлося про ледь живих, умирущих або вже мертвих людей.
Наказавши мені самому дібрати зеків з числа «політичних» для роботи в похоронній команді та загалом при лікарні, Абрамов прозоро натякнув: хоч я і ворог народу, але справу мою він уважно прочитав, зробив поправку на те, що я воював, хоча й не довго, і оця пропозиція до певної міри спричинена бажанням хоч якось компенсувати втрату сина. Іноді мені навіть здавалося, що начальник табору бачить на моєму місці чи на місці когось із моїх товаришів по нещастю свого хлопця, про якого я так і не дізнався нічого більше від того, що зронив мимохідь Абрамов.
Тепер, після всього, що мені довелося пережити в таборі, я готовий чесно визнати: переведення мене, а разом зі мною Морозова, Свистуна та Дорохова з вугільної шахти в так звану похоронну команду було чи не єдиним достойним вчинком, котрий дозволив собі начальник табору від призначення на цю посаду до самої смерті, наглої та страшної.
Ой, щось мене знову понесло не туди...
Але вже потерпіть, давно я нічого з цього не згадував уголос. Тим більше, якби я не товкся постійно біля лікарні, то не мав би можливості більш-менш вільно спілкуватися з тими, кого за існуючими в таборі правилами тримали окремо від нас. Зокрема — з вором, злодієм — законником, якого всі звали Коля Тайга.
Вважалося, що саме він тримає зону, тобто є її неофіційною владою, часом сильнішою за владу Абрамова. Волею долі я познайомився з Тайгою на пересилці. Дізнавшись, що я теж ленінградський, та ще й жив на Васьці — Василівському острові, професійний злодій відразу порадив триматися його. І хоча я сам міг дати собі раду, вирішив — таке земляцтво ні до чого не зобов’яже, а може вийти користь від цього знайомства мені, для якого все довкола було нове, несподіване та дике.
Прогнози справдилися: вже в зоні нас розділили, помістивши мене до «політичних», але блатних, на відміну від нашого брата, в пересуванні територією табору ніхто не обмежував. Через те я не часто, але ж таки контачив із Тайгою, іноді отримував якийсь дрібний грів — окрайчик хліба чи маленький шматок цукру, а коли дістав призначення бугра так званої похоронної команди й опинився при лікарні, спілкуватися з Колею став частіше: блатні завжди мали біля медсанчастини безліч власних інтересів.
Я не надто здивувався, коли через три дні після появи в таборі бандерівців, серед яких Данило Червоний вважався чи не командиром, і вже точно — старшим, з-за рогу бараку, де містився морг, мені спочатку тихенько свиснули, потім — так само неголосно гукнули:
— Е, Танкіст... Тайга перетерти хоче.
Повернувшись, я вгледів Васю Шарика — київського щипача — кишенькового злодія, одного з наближених до ленінградського авторитета. Загалом почт Колі Тайги складався з десяти цілковито вірних йому людей, де кожен знав своє діло. Наприклад, Шарик, котрий дістав прізвисько не через ідеально круглу геометричну форму голови, як могли подумати невтаємничені, а через те, що якось у окупованому Києві не помер із голоду, бо вполював, зварив та з’їв німецьку вівчарку, був у Тайги посильним. Та це не означало, що Шарик — типова шістка: для дрібних доручень він сам мав на підхваті зграйку молодих кримінальників, що проходили лише перший курс свого табірного університету. Якщо від імені Тайги з кимось приходив говорити сам Вася Шарик, це означало, по-перше, важливість справи, про яку йдеться, а по-друге, певну міру довіри з боку самого смотрящего.
Крім Шарика в розпорядженні Колі Тайги було кілька справжніх бандитів та убивць, але, щоб ви знали, навіть рецидивіст, котрий зарізав або застрелив людину під час скоєння свого чергового злочину, мав за вироком суду менший термін, аніж мешканці нашого, «політичного» бараку. Розказаний не в тій компанії політичний анекдот чи навіть обережно висловлений сумнів стосовно конкретних дій партії, уряду й особисто товариша Сталіна карався приблизно так само, як умисне вбивство людини. От тільки умови для вбивць і взагалі різних кримінальних елементів у тюрмах і зонах кращі, аніж для нашого брата, засудженого за політику. Я, взагалі-то, навіть не за політику... Добре, пізніше про це: до мене ж застосували п’ятдесят восьму.
І ще скажу, щоб потім не відволікатися: тепер у радянських тюрмах мало що змінилося. Та й в цілому законодавство не надто змінилося. У мене, як ви вже знаєте, є певні знайомства серед юристів, адвокатів зокрема. Можу навіть юридичні консультації давати, але не дай Бог вам вони знадобляться, молодий чоловіче.
Ага, знову трошки вбік ми відійшли. Мусите терпіти, все ж таки згадка про Данила Червоного — це спогади про часи, про які варто говорити та писати. Тільки заборонено це, посадять за антирадянщину. Тому вже звиняйте за бажання виговоритися. Тим більше, що без ось таких деталей вам не буде повною мірою зрозуміло, як розвивалися події в табірному відділенні номер чотири особливого табору номер шість із появою Червоного й інших бандерівців.
Отже, роззирнувшись, аби переконатися, що ми тут самі, я неквапом наблизився до Васі Шарика. Той простягнув недокурену самокрутку: кримінальники якось примудрялися добувати в зоні самосадну махорку, і я навіть бачив у Колі Тайги пачку піжонського «Казбеку».
Так, визнаю: в нашому становищі доводилося докурювати за злодіями, а дехто із доходяг взагалі міг схопити недопалок, кинутий під ноги конвойним, вартовим або кимось із офіцерів. З цього приводу доцент Шліхт розвинув цілу теорію про те, що табірні умови дозволили йому, нарешті, впоратися зі шкідливою пристрастю до паління. Краще перетерпіти, аніж отак... Проте я, так само як багато хто з товаришів у нещасті, у якийсь момент перестав думати про те, що є приниженням за колючим дротом.
Загалом саме перебування тут було приниженням. Голод, холод, позбавлення елементарних умов для життя та навіть натяку на громадянські права, каторжна праця та головне — неможливість щось змінити, окрім як тихо померти ось тут, у бараках, чи кинутися з відчаю на колючий дріт, бо спроба втечі дає гарантовану смерть та позбавлення від табірних мук.
Тому я запросто взяв недопалок із рук злодія. Око на такі речі вже набите: залишалося мінімум на три затяжки. Щедрість подарунку чи подачки — розумійте, як собі хочете! — переоцінити в таборі важко. Курити одразу не став: акуратно загорнув недопалок у шматочок брудної газети, поклав до кишені бушлата. Потім з цього папірця зроблю мундштук і докурю цигарку до останньої грамулі. Шарик стежив за моїми маніпуляціями без зацікавленості — таке він бачив щодня. А я розумів — ось так, запросто, за здорово живеш, жирні недопалки нашому брату від блатних не перепадають. Тому запитав коротко:
— Ну?
— Гну, — автоматично відповів Шарик. — Тайга цікавиться, чи достойно ви тут поховаєте наших товаришів.
— Закопаємо, як положено, — у тон йому відповів я.
— Це були достойні люди, — гнув своє Шарик.
— Були, — погодився я. — Тільки окремих ям для вашого брата начальство не передбачає.
— З цим розберемося, — Шарик знову сторожко роззирнувся. — Для сук окреме місце готується, правильно?
Здається, я згадував уже про них...
«Суками» в таборах називали кримінальників, переважно злодіїв, котрі порушили закони кримінального світу. Навіть тепер я не дуже добре на них знаюся. Тим більше, що ці закони коригуються, незначно, але таки є. А тоді, після війни, головним визначенням «суки» була його згода працювати на радянську владу. Наприклад, коли засуджені за кримінальні злочини зголошувалися йти на фронт.
«Зсучені» — так на мові злодіїв охрестили зрадницькі дії ренегатів злочинного світу. З такими мені довелося послужити в штрафному батальйоні: поки мене не віддали під трибунал за бійку с офіцером особливого відділу НКВД. Через те я та інші фронтовики, навіть розуміючи всю умовність ситуації, попервах готові були сприймати «зсунених» злочинців товаришами по зброї. Ну, а кримінальники, вірні традиціям, які воювати зі зброєю в руках за батьківщину й за Сталіна не пішли, оголосили сукам війну не на життя, а на смерть. Цього вимагали їхні неписані закони. І «зсучені» це прекрасно знали. Тому й приготувалися захищатися.
У тому, що рано чи пізно злодії та суки зустрінуться, сумніватися не доводилося. Служба в штрафбаті передбачала: свою провину перед владою злочинець змиє кров’ю в бою. З першим тяжким пораненням боєць-штрафник мав можливість погасити всі свої судимості достроково. Можна й не ловити кулю, а прослужити, тобто протриматися у штрафбаті три місяці, і якщо за цей час бійця не вбили, судимості з нього так само знімали, а його переводили в звичайну загальновійськову частину, де він воював далі, навіть заробляв нагороди.
Ось тільки жодна медаль ще не перевиховала професійних злочинців. Після війни переважна більшість «зсунених» повернулися до звичного способу життя: жодного іншого застосування на волі вчорашні крадії, розбійники, грабіжники та бандити просто не знаходили. Відповідно, рано чи пізно вони попадалися, за вироком суду йшли по етапу, а в таборах на зрадників чекали вірні кримінальним законам злодії, аби виконати свій, злодійський вирок. Він завжди означав смерть сукам.
Покаятися і тим самим зберегти життя не виходило. Навіть радянські суди присуджували розстріл ворогам народу, хай їхні покаянні заяви займали по кілька аркушів, а промови відзначалися палкою щирістю. Через те «зсучені» мали два виходи: битися на смерть, мов останній раз, і перемагати силою силу, а масою масу, або заручитися підтримкою табірних адміністрацій. Тобто зраджувати закони далі, співпрацюючи з владою.
Три десятки років минуло. Можете повірити моєму досвіду: суки завжди співпрацюють із владою. А влада — тільки з суками. У цій країні змінювалося багато чого — тільки ця форма лишилася без змін. Знаєте, що найгірше? Життя триватиме, напевне, зміниться влада. Але оце, на жаль, не зміниться: з владою працюватимуть лише суки... Ну, це я так, суто про свої висновки...
То от, коли кримінальники гризлися між собою, ні на кого не зважаючи, війна злодіїв і сук залишалася їхньою приватною справою. Тож начальство однаково карало за порушення обидві ворогуючі сторони. Та якщо суки йшли на співпрацю з табірною адміністрацією, вони мали союзника. Фактично радянська влада вербувала до своїх лав убивць та бандитів, аби ті перебирали на себе владу в таборах і контролювали внутрішню ситуацію. Заразом виконуючи окремі, часто негласні розпорядження адміністрації.
Наша зона поки що мала статус «злодійської». Тобто заправляли ув’язненими кримінальні злочинці, котрими керував Коля Тайга. Напевне, майор Абрамов мав намір переламати ситуацію: кілька останніх етапів здебільшого складалися з сук, і взаємне цькування відбувалося свідомо, за його планом. Проте Коля Тайга ще відчував за собою силу, і наш табір не «червонів»18, залишаючись «чорним», тобто злодійським.
Усі ці внутрішні протиріччя кримінальників нас, «політичних», не стосувалися, адже ми жили відокремлено від основного табору. А решта доходяг, що сиділи за побутовими статтями, під час кривавих сутичок між в’язнями намагалися триматися якомога далі, навіть забивалися під нари, щоб пересидіти чергову бурю. Хоча не надто спритні могли таки потрапити під гарячі руки бійців із обох таборів: махаючи ножами та заточеними металевими піками, ані злодії, ані суки не розбирали в темряві бараку, хто свій, а хто випадковий.
Напередодні на «злодійський» барак після невеличкої перерви наскочила суча команда. Застати зненацька противника їм не вдалося, людей Тайги попередили в останній момент. Сутичка вийшла короткою, та з обох боків таки були жертви. Зокрема, зарізали Ботву, відомого в злодійських колах рецидивіста, старого товариша Колі ще з довоєнних часів.
— Правильно, — повторив я після паузи.
Тим самим не вдаючись у подробиці, а лише підтвердивши: трьох злодіїв включно з Ботвою поховають у спільній могилі, а двох сук, за розпорядженням майора Абрамова, поруч, окремо.
Така собі, якщо можна так сказати, дискримінація мертвих під час «сучої війни», котра на той час лише починалася, для начальника нашого табору була звичним явищем. Абрамов навіть декларував це, підкидаючи дровець у вогонь взаємної ненависті обох категорій кримінальних злочинців. Тоді мені навіть здавалося, що майор хотів, аби злодії та суки просто знищили одні одних, і тоді цілодобове життя зони опиниться під його особистим контролем. І, між іншим, досить скоро після подій, до яких ми вже підходимо впритул, я переконався у правоті своїх припущень.
— Жмурів оцих кнокає19 хто? — уточнив Шарик.
— І треба ж начальству ще цим морочитися, — відповів я.
І це була правда: за весь час, поки ми трудилися в похоронній команді, ніхто з адміністрації жодного разу не зазирнув у яму, аби подивитися, кого саме ми збираємося закопати. Лікар констатував смерть, потім оформлювали відповідні довідки і списували справу померлого в архів.
— Отож, — Шарик по-блатному цикнув зубом. — Усе допер, спеціально товкти не треба?
— Зрозумів, — кивнув я.
Закопати Ботву та двох інших убитих злодіїв окремо, у могилі для сук, а вбитих «зсучених», навпаки, покласти до загальної могили ми ще могли без особливих для себе наслідків. Нехай сук і сприймають як фронтовиків, та урочистих похоронів для них однаково не буде. До речі, на нас в разі чого чекала така сама доля.
Проте Шарик не поспішав іти. З чого я зрозумів: він не скінчив. Справа про поховання злодіїв окремо від сук, звісно, дуже важлива, та зі свого досвіду спілкування з Колею Тайгою я відчував: це прохання, точніше, цей наказ міг передати і хтось дрібніший за статусом, аніж Вася Шарик. Отже, це була лише затравка.
Справді, знову витримавши невеличку паузу, Шарик продовжив, для чогось ще більше стишивши голос:
— У вас там бандерівці в хаті...
— Так точно, — підтвердив я, для чогось додавши: — Восьмеро. І п’ятеро прибалтів... Поплічники... Це поки що, чує моє серце, ними нас іще допакують.
— То херня, — відмахнувся Шарик. — Хай пакують, вам-то що. Вони сидять, ви теж сидите, вашої баланди не зжеруть... Ну, а чиї вони там посіпаки, хай громадяни прокурори розбираються. їм за це зарплату платять. — Він знову цикнув зубом. — Ти якось із ними контачиш?
Насправді питання складне для мене на той момент. Хоча Кримінальний кодекс передбачав для нас із бандерівцями одну статтю, нехай і різні пункти, між нами я не бачив нічого спільного. Більше того: такі, як Червоний, на моє переконання, служили фашистам, потім американцям, тобто ворогам радянської влади. У мене ж, наприклад, була зовсім інша історія та до справжньої зради батьківщини я не мав жодного стосунку.
До того ж існувала ще одна причина триматися подалі від бандерівців: тоді я вважав, що вони ненавидять росіян, вони навіть між собою говорили українською, хоча російську добре розуміли. Узагалі ця група в’язнів від самого початку видавалася досить організованою, закритою, вони самі не надто шукали з іншими мешканцями бараку контактів ближчих, аніж того вимагали правила співжиття під одним дахом.
— Та... Не дуже...
— Доведеться законтачити. Хто у них старший?
Думаю, Коля Тайга це знав. Відповідно, володів інформацією і Шарик. Але я залишив свої думки при собі і коротко відповів:
— Є там такий... Червоний. Данило, здається.
— Кликуха?
— Прізвище. Ти ж знаєш, у нас без прізвиськ...
— То у вас... Танкісте! — Злодій криво посміхнувся, хоча очі не випромінювали веселощів. — Значить, так. Даси йому знати: хай сьогодні вночі він та його корєша не сплять. Запитає, чому, скажеш — від Колі Тайги маячок. Зовсім тиснутиме, говори: жити хочуть — хай слухаються. Усе, більше нічого для тебе нема. — Уже зібравшись іти, Шарик раптом знову повернувся до мене, глянув просто в очі. — Своїх теж підкрути. Гаряче вночі буде. Теж бережіться, попечетеся...
Не хочу тепер казати, що зовсім не зрозумів натяків блатаря.
Але для чого злодіям попереджати «політиків», та ще й бандерівців, про якусь загрозу? Якби загроза йшла від в’язнів, керованих Тайгою, звісно жодних застережень Червоному не передавали б. Хіба злодії надумали удатися до однієї зі своїх улюблених складних ігор, на які були мастаками завжди, а в табірних умовах і поготів. Ось тільки досвід підказував: «законникам» із націоналістами нема чого ділити. Припустімо, Коля Тайга пронюхав — адміністрація збирається пресувати бандерівців. Але тут хоч попереджай, хоч ні — це однаково станеться, і опиратися насильству безглуздо.
Отже, лишається одне джерело реальної загрози для бандерівців — суки.
Вони мали претензії на статус третьої табірної влади. За чутками, окремі зони вже потроху «червоніли». І відбувалося це завдяки активності зсучених, котрі, як я вже казав, іноді користувалися мовчазною підтримкою табірної адміністрації та навіть позначали себе, вдягаючи на рукави червоні пов’язки. Проте наш особливий табір номер шість досі тримався на злодійській більшості, тобто вважався «чорним»: Коля Тайга і такі, як він, вважали себе «чорною мастю». Кримінальний табель про ранги взагалі поділяв не лише злочинний, а й весь світ на масті, як у картах. Чорне, червоне, королі, тузи, шістки... Ну, розумієте, мабуть, бо по телевізору фільми відповідні показують.
Ось тільки мене все не обходило. Принаймні, я сам так хотів.
Але роки, проведені у Воркуті, помножені на те, через що мені довелося пройти до таборів, добряче вплинули на мої, як то кажуть, життєві настанови. Найперша з них — на відміну від того ж доцента Шліхта чи інших засуджених із вищою освітою, ще на етапі я зрозумів, що змінити нічого не вдасться — доведеться терпіти, і я змирився.
Вірте, не вірте... Не дай вам, звісно, Бог опинитися в подібній ситуації, хоча і тепер усе можливе... Словом, не хочу, аби ви на власній шкурі переконалися, як воно: після надриву та зламу ось тут, усередині, плисти за течією, мов тріска у брудному струмочку на тротуарі після дощу. Навіть те, що майор Абрамов звернув на мене увагу та своєю владою перевів у похоронну команду, подалі від повільної смерті у вугільній шахті, я сприймав як вищу подяку за упокорення долі. Хоч я і підтримував — знову ж таки через обставини — контакти з кримінальниками, не вважав, що чимось зобов’язаний таким, як Коля Тайга. І тим більше, не мав жодного бажання хоч якимось боком вписуватися в їхні розбірки з суками. Та й взагалі єдина надія, яку я собі залишив: тихенько досидіти свій термін, вийти й непомітно десь осісти.
Якщо порівнювати злодіїв із тими, кого вони іменували «зсученими», то насправді моє ставлення саме до сук могло б бути інакшим. Адже мені довелося побути штрафником: повоювати з колишніми кримінальниками пліч-о-пліч і поспати з ними в одному окопі. І хоч частина з них після війни знову взялися за старе, я та інші фронтовики, котрі потрапили в один табірний барак, сприймали їх як товаришів та навіть симпатизували. Особливо коли згадувати, що саме штрафників кидали вперед, на найважчі ділянки фронту, і вони, часто навіть не озброєні, таки проривалися, рвали німців мало не зубами і міцно закріплювалися на захоплених рубежах.
Проте саме тутешнім, воркутинським сукам, розраховувати на підтримку інших фронтовиків без кримінального минулого не випадало. Бо верховодив «сучим бараком» Сава Зубанов, він же Зубок, заарештований і засуджений за мародерство.
Таких у військах не любили — незалежно від того, штрафник він чи воює в загальновійськовій частині. Як я дізнався, Зубка захопили та привели в комендатуру жінки в щойно звільненому від німців білоруському містечку. Він та ще троє його подільників оббирали загиблих і не лише: на них поскаржилася зґвалтована цим кагалом дівчина-підліток, у якої під час боїв за містечко осколком снаряда вбило маму. На слідстві Зубок кричав, що ця дівчинка, як і більшість молодих жінок міста, служили німецьким окупантам, були підстилками гітлерівців, а він лише перевіряв сигнал, намагаючись затримати підозрювану та доставити в комендатуру. Звісно ж, йому ніхто не повірив: зґвалтування долучилося до фактів мародерства, і Сава Зубанов, побувавши на багатьох пересилках, врешті-решт опинився в нашому таборі. І тут оточив себе такими, як сам.
Очевидно, майору Абрамову такі, як Зубок, були вигідні. Відселені в окремий барак тамтешні суки, які мали не надто помітні, проте відчутні попуски з боку адміністрації, утворили зграю таких рідкісних покидьків, що порівняно з ними злодії, підпорядковані Колі Тайзі, справді видавалися аристократією злочинного світу. А наша невеличка група фронтовиків однозначно відмовилася визнавати Зубанова та інших «зсучених» рівними собі.
Адресоване Червоному попередження Тайги так чи інакше стосувалося складних стосунків між кримінальниками всередині табору, з одного боку, та суками й адміністрацією, з іншого. Та Коля Тайга навряд чи врахував, що до бандерівців і зокрема до Данила Червоного я сам тоді мав ставлення не надто краще, аніж до типів, подібних Саві Зубанову. І якщо смотрящий натякав на те, що бандерівцям слід стерегтися якогось виверту від табірних сук, то я міг би цю інформацію адресатові не і іередавати. Тайга цього ніяк не перевірить, бо бандерівці в таборі принципово ні з ким не сходилися, трималися окремим гуртом, навіть спілкувалися між собою виключно українською.
Тоді навіть здалося, що українці тримаються зверхньо, ніби не сидять з нами в одному бараку та не сьорбають одну баланду. Тож якби мова була не про Зубка, я, напевне, так і зробив би: хай «зсучені» з’ясовують стосунки і бандерівцями і рвуть одне одного на шматки, і від цього якось легше на душі. Ось тільки підігравати таким, як Зубанов, я не міг собі дозволити навіть у таборі.
Тож, дочекавшись, коли мешканці нашого бараку повернуться зі зміни та безсило попадають на нари, аби знайти хай невеличке полегшення у короткому табірному сні, вибрав момент та наблизився до Червоного.
Не сів біля нього. Не заговорив. Бо не мав такого наміру У вас може скластися неправильне враження про те, як саме жив «політичний» барак. Лише здається, що всі ми там — товариші у нещасті й пов’язані міцною чоловічою дружбою. Насправді тут не зібрання благородних людей. Оперативна частина табору і навіть особисто «кум» — капітан Бородін, повинні бути в курсі того, як і чим живуть засуджені «вороги народу». І стукачів серед тих, кого посадили за п’ятдесят восьмою статтею, вистачало, як у інших бараках та взагалі у табірному середовищі.
Цілком можливо, за моїми переміщеннями та контактами тоді стежили двійко цікавих очей. Власне, не за мною, а просто так, щоб потім, обпікаючи губи окропом, щедро здобреним пайковим офіцерським цукром, в зачиненому зсередини кабінеті було про що доповісти начальнику оперчастини. Чай і будь-яку іншу подачку сексот повинен відпрацьовувати, інакше не бачити йому більше гарячого чайку...
Я посунув углиб бараку, до саморобної пічки, за яку слугувала велика діжка з-під мазуту. Там доходяги мостили бляшанки з вечірньою пайкою, щоб створити хоча б ілюзію теплої вечері. Минаючи Червоного, я мимохідь торкнувся його плеча. Зрозумівши, що дотик не випадковий, Червоний, так само не привертаючи до себе уваги, повернувся в мій бік. Збоку видавалося, наче зек зручніше моститься. Але коли наші погляди перетнулися, я помітив, що на мене сторожко зиркає спідлоба товариш Червоного, який сидів на сусідніх нарах і, здавалося, пішов глибоко в себе після роботи. Його прізвище згадалося одразу, бо прикметне було — Воропай. Правда, на той час я вже знав, що бандерівці звертаються один до одного так, як звикли: у них так само заведено давати всім щось на кшталт прізвиськ. Скажімо, до Червоного, головного свого, інші зверталися Остап. Цього Воропая називали Лютим. Були ще Мазепа, Мирон, Холод, Ворон — цих прізвиськ у голові тоді не тримав, а тепер зовсім повилітали. Це ж тридцять років минуло!
Коли Лютий глипнув на мене, я зрозумів: Червоний дав знати товаришеві: з ним ввійшов у контакт чужий, що на умі невідомо, тому про всяк випадок треба готуватися. До чого? А ці люди, як второпав я згодом, коли познайомилися ближче, завжди готові до сутички, до бою, словом — дати комусь відсіч. Навіть ці кілька людей разом уже були певною організацією — ні більше, ні менше...
Давши Червоному зрозуміти, що до нього є розмова, я примостився біля вогню — благо, топити воркутинським вугіллям в’язням не заборонялося. Пічка була невеликою, грітися хотілося всім, тож довго тут ніхто не сидів — краще частіше підходити. Ось так, сидячи на втрамбованій земляній підлозі бараку, я чекав. Хвилин за десять до мене підсів навпочіпки Червоний. Розчепірив великі долоні, притулив їх до гарячого металевого боку діжки, примружив очі, та, не повертаючи голови, запитав стиха:
— Чого треба?
До речі, пізніше я мав нагоду переконатися ще в одному: як Червоний і інші бандерівці, так і прибалти, що теж становили певну спільноту і намагалися триматися біля українців, дуже погано говорили російською мовою. Тоді для мене це була дивина. Як так: хтось з мешканців Радянського Союзу не знає нашої спільної, ну, розумієте — головної мови. Господи, в мене командир танка був з Тального — це таке містечко українське є, та ви знаєте, напевне. А один інструктор на курсах — із Сум, теж українець. Так вони, і не тільки вони, чудово говорили російською.
Думав спочатку: це бандерівці так навмисне. Коли згодом усвідомив: то для них справді ця мова чужа! Іноземна! Ну, як для нас із вами польська чи чеська! Ні, звісно, вони все розуміли, навіть говорили каліченою російською, коли спілкувалися з кимось із нас або з начальством. Та в більшості випадків, принаймні в розмовах зі мною, яких далі було немало, Данило Червоний розмовляв українською. І я його розумів.
Та в той момент, біля пічки, ми заговорили вперше. Відповів я не відразу і теж коротко.
— Сьогодні вночі обережно.
— Чому?
— Не знаю. Просили передати.
— Хто?
У приховуванні джерела інформації я не бачив сенсу.
— Тайга. Знаєш такого?
— Блатний?
— Угу.
— Зрозумів.
Потім, коли наше знайомство з Червоним стало тіснішим, я переконався: у ту мить Данило таки все зрозумів. А сам я, виявляється, багато про що навіть не здогадувався...
А тоді, вислухавши мене, він кивнув, відвернувся, а я звівся на рівні, підпускаючи до груби чергового охочого хоч трохи відігрітися. Мені здавалося — все, свою невеличку місію я виконав. Лишалося тепер і самому не спати вночі, та про це й мови не велося: на таку жертву, як відмова від належних за табірними законами кількох годин відпочинку, я йти не збирався. Адже чужі справи, що б за ними не стояло, мене не обходили.
Виявляється, Червоний цього не знав. Чи, швидше, зовсім на життєву настанову такого собі Віктора Гурова не зважав. Бо вже за годину, коли я вкладався на нари, поруч із темряви почув тихе:
— Коли всі заснуть — перейдеш на місце Остапа.
Рвучко повернувся на голос, та, як слід було чекати,
нікого в темряві бараку не розгледів. Але прохання, точніше розпорядження, передав не сам Червоний. Досі не можу пояснити, чому вирішив підкоритися і за півгодини, коли барак пірнув у сон, обережно сповз зі своїх нар, на нижньому ярусі, та у мороці посунув туди, де розмістилися бандерівці.
Коли і як Червоний пройшов повз мене — не знаю. Надибав його місце, так само нижнє, вмостився. Дошки, як досі пам’ятаю, ще тримали залишки людського тепла. Витягнувся на спині, заплющив очі і зрозумів, що ось тепер точно не спатиму.
Що б не почалося цієї ночі, про час, коли це станеться, мені нічого відомо. Тому приготувався чекати. Потім повіки самі склепилися. Аби за, як мені здалося, мить розліпитися знову.
Я почув рип вхідних дверей. Інші не почули, бо ні про що не підозрювали. «Політичний» барак міцно спав. Час тут зупинився, бо ми вимірювали його від підйому до відбою. Я прокинувся від цього звуку, бо чогось напружено чекав. Ось і відлетів сон. Його місце зайняв страх. Не той, табірний, до якого звикаєш.
Це було липке передчуття близької та неминучої смерті.
Очі мої давно звикли до темряви. Не лише тут, у бараку: більшу частину року тутешні північні ночі трималися довше за день. Тому через тривале проживання в умовах ночі людський зір призвичаюється. Дехто з політичних, з тих, хто примудрився прожити тут понад п’ять років, привчився бачити в темряві, наче кіт.
Розгледіти тих, хто ковзнув до бараку, вдалося не відразу. Зрозумів лише: в кого б не матеріалізувалися ці темні постаті, вони прийшли вбивати. І рухалися саме в мій бік. Навіть не так — вони насувалися на мене.
Пригадую, що тієї ночі, вклякнувши на нарах із примруженими очима, я не відчував свого скутого жахом тіла, та свідомість працювала на повну. Не наважуючись жодним порухом видати себе, я, тим не менше, з якимось дивним мені самому спокоєм полічив рухомі тіні. Їх було десятеро, і в русі вони вистроїлися бойовим порядком, розосередившись по всьому бараку. Вони наче заполонили собою барак за якусь коротку мить і зайняли прохід, не залишивши шансу вислизнути для тих, хто раптом відчайдушно ризикнув би це зробити.
Перша постать, що рухалася скрадливими кроками хижака, була вже близько. Тепер навіть з-під напівопущених повік я розгледів писок Сави Зубанова. Ковзнувши поглядом нижче, побачив у його правому кулаку коротку заточену залізяку — піку. Мозок працював на повну котушку, і я досить легко склав два і два: Зубок та інші суки прийшли серед ночі не по мене.
На місці, де лежав я, спить Данило Червоний. І Зубок це знав, бо впевнено наближався саме сюди.
Отже, зробив я собі мітку, хтось із нашого бараку підтримує зв’язок зі «зсученою» командою. А суки, у свою чергу, мають змогу вільно пересуватися по території зони вночі, бо на їхні дії табірна адміністрація здебільшого заплющує очі, адже вони працюють в одній спайці. Тобто інформатори біля нас таки є і якщо не напряму передають відомості сукам, то через оперативну частину табору так точно.
Чому тієї миті думав саме про це — тепер не скажу. Зате точно пригадую, якою була наступна думка: моє місце в бараку — ближче до дверей, і тепер Червоний лежить за спинами Зубка та його банди вбивць. Тобто в них у тилу. Отже, бандерівець або знав, що так трапиться, або дуже швидко «прокачав» ситуацію та вжив тактичних заходів. Залишається зрозуміти, чи підставляє цей бандюга мене під ножі кримінальників, чи...
Від усвідомлення того, що Червоний послав мене на смерть замість себе, а я упокорився, з голови вилетіли раптом усі думки, окрім однієї: тепер мене заріжуть, мов свиню. Захотілось кричати, оголосити про помилку, спробувати хоч так врятуватися від неминучої загибелі. Та навряд чи Зубка і його поплічників зупинило б те, що в катавасії потрапить під гарячу руку випадкова людина. Одна або кілька. Тим не менше, я вже намірився кричати.
Але не встиг.
Важку тишу бараку раптом сколихнув гучний вигук:
— ХЛОПЦІ!
Це Данило Червоний гукнув із-за сучих спин. Від несподіванки Зубок, котрий стояв за два кроки від мене та навіть примірявся вдарити, вкляк, зігнув коліна, присідаючи, і рвучко обернувся на голос. Ніхто з нічних візитерів не готувався до організованої зустрічі — бандерівцям таки вдалося захопити їх зненацька.
Зі свого місця я лише встиг побачити, як на озброєних заточками сук із різних боків дружно кинулися бандерівці. Вони навалили гуртом та відразу, діяли мовчки й злагоджено. Рукопашна почалася стрімко, шум боротьби розбудив усіх, простір бараку вмить заполонили крики — здивування, переляку, болю.
Заціпеніння враз відпустило, і я кинув своє тіло з нар на підлогу. Та бажання лізти під нари, аби не брати участь у чужій війні, раптово зникло. Звівшись на ноги, я завмер, намагаючись зрозуміти, що відбувається в проході. Я не бажав ставати ані на бік сук, котрих привів сюди мародер та ґвалтівник Зубанов, ані на бік націоналістів, до яких долучилися чисельно менші прибалти, я вперше за роки тюрем, пересилок і табірного виживання відчув гостру потребу щось зробити. Відчути себе знову чоловіком, здатним огризатися.
Зрештою, суки прийшли до мене в дім, яким би цей дім тепер не був. Нехай сьогодні вони прийшли за життями бандерівців, але де гарантія, що завтра вони так само вільно серед ночі не прийдуть за кимось іншим. За мною, наприклад... Кулаки стиснулися мимоволі, і я ступив крок вперед, висуваючись у прохід між нарами. Туди, де у розпалі точилася бійка. Я бачив, як переді мною бандерівець Лютий голими руками ламав озброєного пікою суку, міцно обхопивши ворога. Трохи далі двоє інших, українець та литовець, зосереджено місили носаками когось, збитого з ніг. Далі розібрати, хто є хто, було важко, і мені навіть здалося: бандерівців та «лісових братів» виявилося значно більше, ніж сук, тож в останніх не лишалося шансів, хоча проти них були беззбройні та безправні зеки.
Я не сумнівався — на крики охорона не прибіжить. Схоже, вертухаї мали наказ не реагувати на шум у «політичному» бараку. Але якщо це не зупинять вартові — цього не зупинить ніхто: тишу розпороли перші крики болю — так кричать поранені. Наступної миті просто на мене з купи бійців виштовхався зігнутий навпіл чоловік. Він тримався за обличчя, крізь пальці текла кров, поранений не втримався, опустився на коліна — і тут же над ним зависнув розлючений бандит, замахнувшись заточкою та збираючись добити ворога.
У мене спрацювали давно забуті рефлекси — з місця кинувся навперейми, перехопив занесену руку і вклав усю силу, яка залишилася, в удар, націлений в обличчя. Кулак урізався в гостре підборіддя, почулося клацання щелепи, сука загарчав, розвернувся до мене, легко вивільнив руку та вдарив у відповідь.
Від першого випаду я ухилився інстинктивно, ступивши крок убік, і знову спробував ударити, та вдруге бандит і іримірився краще — і біль обпік лівий бік. Я закричав, сахнувся, схопився за рану, відчувши липку кров. Третім ударом мене збиралися добити, та раптом за спиною вбивці виросла висока худорлява постать. Я впізнав Червоного.
Рвучко розвернувши суку за плече до себе, бандерівець, коротко замахнувшись, рубонув його ребром долоні, мітячи в горло. Та той сіпнувся, й удар прийшовся на ключицю, правиця з ножем опустилася, і Червоний вивернув суці руку, завдаючи болю та змушуючи пустити зброю на підлогу.
Сутичка захопила бандерівця, і він не помітив стрімкого нападу ззаду. Я попередив його вигуком. Схоже, це врятувало йому життя — піка, котра могла проткнути спину, ковзнула по правому боку. Червоний поточився, не втримався на ногах, перечепився через пораненого і впав. Я знов розгледів Зубка — це він намірився добити Данила, та не встиг. На нього навалилися двоє, збили, і він спритно порачкував під нари — тільки так зміг врятуватися.
От тепер ззовні заревла сирена. Навіть якщо так і планувалося, кримінальники мали змогу втекти з нашого бараку раніше, до появи охоронців на чолі з капітаном Бородіним. Для мене і, думаю, для інших усе довкола закрутилося, тому, сидячи на підлозі та спершись спиною об нари, я не чітко зафіксував, коли саме побігли з бараку суки, а коли налетіли вертухаї.
Простір бараку враз наповнився світлом їхніх ліхтариків. Його виявилося досить, аби побачити розгром, спричинений короткою кривавою сутичкою, та зрозуміти: нікого з нападників тут немає. Уздовж нар обабіч проходу виструнчилися за наказом Бородіна зеки, окрім поранених. Той, кого вдарили в обличчя, лежав далі на підлозі, згодом я дізнався, що це литовець Томас, в бійці йому викололи око. А я стояв поруч із Червоним, ми навіть підтримували один одного, кожен тримаючись за скривавлений бік. Правда, я рипнувся стати з усіма в стрій, та Червоний, ледь стиснувши моє плече, не дав цього зробити.
— І що тут таке? — гаркнув «кум», засліплюючи мене електричним променем. — Засуджений Гуров, якого хріна тут відбувається? Побилися? Чого не поділили? Зброя де, мать вашу, вороги народу довбані!
— Своєму народу я не ворог, — просичав крізь зуби бандерівець, і саме тоді я вперше почув від нього такі дивні та не до кінця зрозумілі мені слова.
— Це хто там у нас? — промінь перемістився на Червоного. — Ага, фашистський допомагач? Не поділив щось із радянським танкістом, морда бандерівська?
— На нас напали, громадянине капітан, — видушив я з себе.
— Напали на них... Хто тут такий борзий, а? Мовчимо? В мовчанку граємо, Гуров?
Але начальник оперативної частини вже сам зрозумів — щось не спрацювало і він побачив точно не те, чого чекав. У його повній поінформованості стосовно того, хто приходив сюди вночі та з якою метою, я вже не сумнівався. Тепер перед ним була інша проблема: троє поранених. Навіть за тутешніми правилами всіх трьох слід помістити в больничку, а вже потім — розбиратися. Аби таких, як ми, можна було просто застрелити на місці, на очах у таких самих безправних зеків, це зробили б уже давно. Проте для табірної адміністрації навіть бандерівці — насамперед робочі руки, і добувати воркутинське вугілля вони мусять до останнього.
— Розберемося, — відчеканив Бородін, відводячи промінь та пробігаючи ним по шеренгах доходяг. — У всьому розберемося. І покараємо. Ви, — кивок у наш бік, — до медичного блоку... Поки що. Бачу, дибаєте. То самі доповзете. Його заберіть, — кивок на Томаса. — Всім іншим — спати! Почую ще хоч писк до ранку — розбиратися не буду. Десять доходяг у ШІЗО, давно воно за вами плаче! Профілактика... бля...
Це він промовив, уже рухаючись до виходу. Усе ж таки не стримався: зупинився біля першого-ліпшого зека, наказав ступити крок уперед, обвів важким поглядом, без замаху влупив у сонячне сплетіння, задоволено подивився, як в’язень згинається від болю, і нарешті дав нам спокій.
Прибалтові Томасу пощастило менше, ніж нам, — він таки втратив око.
Хоча він і побачив у цьому певну вигоду: тепер його тримали в санчастині, давали «лікарняну» пайку — трошки більше хліба, кашу та мерзлий буряк, і, за великим рахунком, не мали права використовувати на роботах у шахті. З мого досвіду, одужанням пораненого в таборах вважається те, коли в нього перестає йти кров із рани. Але однаково якийсь час йому не знайдуть іншої роботи, крім як санітаром.
Наша з Червоним ситуація виявилася кращою. Мене приголубили ножем не надто сильно, його — трошки серйозніше, довелося навіть зашивати. Проте більш ніж десять днів ніхто нас із такими пораненнями не тримав на лікарняному ліжку з відносно свіжими, проте завжди випраними простирадлами.
Звісно, в тому, що сталося вночі, ніхто особливо не розбирався. Нас по черзі допитали під протокол, і я чомусь вирішив не називати «кумові» Саву Зубка. Ні з ким про це не домовлявся — рішення випливло з небажання всіх інших учасників сутички називати взагалі хоч когось. Загальне «не знаю», повна несознанка бандерівців передалася мені, тож я тиснув та інше: випадково потрапив у цю кашу. У принципі такі ситуації відповідали дійсності. Навряд чи я міг ввійти в якусь змову із націоналістами, та й Бородін із Абрамовим добре вивчили мене і, відповідно, моє небажання влазити в чужі розбірки з доброї волі.
Згодом я зрозумів небажання бандерівців переповідати в оперативній частині табору справжній розвиток подій. По-перше, це означало співпрацю з адміністрцією, з комуністами, чого Червоний та інші дозволити собі не могли. По-друге, вони зробили висновки, і результати цього не лише я, а вся зона побачила досить скоро. Поки ж ми лежали на ліжках поруч. Так і почалося наше тісніше знайомство.
І хоча ми з бандерівцем билися пліч-о-пліч у темряві, мені однаково не хотілося вступати з ним у тісніший контакт. Червоний почав першим, запитавши наступного ж дня коли мене відпустили з допиту в лікарняну палату.
— Тебе як звати?
— Віктор, — відповів здивовано, бо чомусь вважав — Данилові моє ім’я вже відоме.
— Звідки сам?
— Ленінград.
— За що тут? — Це вже скидалося на допит.
— Тобі яке діло? — мимоволі огризнувся я.
— Все ж таки?
— У танку горів, — промовив, трошки подумавши. Мені самому не хотілося зайвий раз згадувати свою печальну історію.
— Не згорів, виходить...
— Як бачиш... Навіть не обгорів.
— Далі що? За те, що не обгорів, сюди потрапив? Чому політична стаття?
— Коли наш танк підпалили, німці саме прорвалися. Півтори доби був у ворожому тилу. У лісі пересидів... Потім наші знову захопили цей рубіж. Ну, я вийшов до своїх.
— Ага. Свої ж тебе і посадили.
— Це помилка! — вирвалося в мене.
І одразу ж пошкодував через свою нестриманість — Червоний, справжній ворог радянського народу, тепер може вирішити, що я теж маю певні претензії до влади.
— Помилка, — легко погодився він. — А в чому помилка?
Я зітхнув. Мабуть, таки доведеться йому пояснити.
— Екіпаж розстріляли, коли підбитий танк загорівся. Мені, вважай, пощастило — ані опіку, ані подряпини. Про це мене потім особісти питали: чому весь екіпаж загинув у бою, а механік-водій навіть не постраждав? Що робив у ворожому тилу тридцять чотири години? Куди подівся планшет командира танку? Ну звідки я знаю, куди подівся його планшет! — Раптом я завівся. — Ну, слово за слово — пішло звинувачення в зраді батьківщини. Мовляв, чому я не застрелився, коли опинився в оточенні... А німці мене не помітили навіть! Там же війна кругом! Говорить особіст: вас, сержанте Гуров, устигли перевербувати, бо ви віддали фашистам планшет свого командира, а там були стратегічно важливі карти... Не було там стратегічно важливих карт!
— Ти звідки знаєш? — Червоний усміхнувся кутиками губ.
— О! Точно так мене питали в особливому відділі фронту! Звідки сержант може знати, що тримає у своєму планшеті старший лейтенант? Таки потягнув за собою і навіть зазирав... Аби ще мене хоча б поранили... Ну хоч якась подряпина...
— Бач, як буває: цілий — і не слава Богу. Краще, якби вбили. — Попри серйозність ситуації Червоний знов усміхався.
Наче думки мої читав: часом мені таке спадало на думку, та я гнав це від себе. Далі відчував десь глибоко у свідомості — не повинен я ось так запросто, наче рівному собі, ніби як... не знаю... сповідатися цьому зраднику... Хай навіть не сповідатися, навіть говорити з ним про подібні речі. Та зупинитися вже не міг: за весь час ніхто — від фронтового вгодованого особіста до зека на сусідніх нарах — не цікавився моєю сумною історією з такої неприхованою щирістю.
Поки, правда, я не міг розібратися, що ж так тішить Червоного в моїх поневіряннях, але тоді вирішив: десь у глибині душі бандерівець знущається з колишнього сержанта червоної армії. Не через ненависть до мене особисто — адже тоді, під час кривавої бійки в бараку, Данило, чесно сказати, врятував мені життя чи принаймні вберіг від тяжкого поранення. Просто у них це в крові — не любити нас: так я тоді думав. Та почавши розповідь чи сповідь, уже не міг зупинитися.
— Не знаю, що краще... Тільки потім мені, вважай, підфартило. Приїхав за тиждень якийсь серйозний чоловік із військової прокуратури, вивчив усі, на його думку, суперечливі справи. Дійшло до моєї. І вирішив так: з мене досить трьох місяців штрафної роти та розжалування в рядові. Ну, хай так — рядовий, штрафник, зате живий. Там теж люди воюють. Тільки далі я сам, напевне, винен...
— Тобто, ти сам не знаєш точно, винен чи ні? — З того моменту я відчував певний тиск з боку співбесідника.
— Ну... Я міг би стриматися...
— Від чого?
Я зітхнув.
— Нас послали в атаку, на прорив... Штрафників завжди кидають уперед, коли треба прорвати лінію оборони на важкій ділянці...
— Гарматне м’ясо — відомий прийом, — кивнув Червоний. — І що далі?
— Нічого! — несподівано для себе огризнувся я. — Багато ти знаєш! Ми воювали! На війні! На передку, в окопах! Із німцями, твою мать!
— Ми теж воювали, — спокійно промовив Червоний. — І з німцями теж.
— Мовчав би! Ми воювали за батьківщину!
— І за Сталіна, — нагадав він.
— За Сталіна! — Тепер я говорив із викликом. — За Сталіна! За батьківщину і за Сталіна бійці піднімалися в атаку та йшли з гвинтівками на танки! І таких, як ви, на фронті без суду — до стінки! Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік!
— Справді, іменем вашого совіцького союзу, — Червоний саме так, зумисне перекручено, вимовив назву країни, — наших вояків та простих людей, українців, розстріляли ваші за десять років багато. — Він тримався спокійно, як людина, впевнена у своїй правоті. — Ось ти сидиш у таборі, тебе засудив радянський суд. І однаково вимагаєш стріляти таких, як ми. Як я, — бандерівець ткнув себе пальцем у груди. — Навіть без суду. Так?
— А хоч би й так, — поки я не вповні розумів, до чого веде бандерівець, хоча підозрював — заганяє у якусь пастку.
— Скажи... ну, ось а сам — стріляв би? За наказом, без наказу, просто так — стріляв би?
— Стріляв, — уперто гнув я свою лінію.
— За що?
Останню фразу він не проказав — виплюнув. Мені раптом захотілося бути схожим на Червоного в оцій його впевненості. Тому відповів, мимоволі переймаючи його інтонації:
— За зраду! Зрадників навіть у мирний час розстрілюють!
— Зрадників чого? Чи кого? Кого ми зрадили, Вікторе? Я, зокрема, що, по-твоєму, зрадив?
— Батьківщину.
— Яку? Вікторе, свою батьківщину, — він знову ткнув себе вказівним пальцем у груди, — свою, розумієш, свою я не зраджував. І ніхто з моїх хлопців: вбитих, замордованих, загнаних до ваших таборів, за колючий дріт, у ваші шахти та копальні, на ваші глиняні кар’єри та рудники, навіть ті, хто на волі досі продовжує боротьбу, — ніхто, жоден із нас не зрадив батьківщину. Ми готові померти за неї. І за неї, Вікторе, ми помираємо від ворожих куль.
— Не ліпи мені тут горбатого, Червоний! Ти воював проти Радянського Союзу, проти своєї батьківщини...
— А ваш Радянський Союз, Вікторе, не моя батьківщина! — різко перебив мене Червоний, подавшись уперед, і в його очах я вгледів не бачений раніше блиск. — Моя Батьківщина — це Україна. Не оця, придумана вами Українська Радянська Республіка, а вільна країна. Де нема ні радянської влади зі Сталіним та Кагановичем, ні польської шляхти з Пілсудським, ані німецького рейху з Гітлером та його намісником Кохом20. Навіть царська Росія та Австро-Угорська монархія — теж не наше.
— Але революція скинула царя та звільнила народи! А товариш Сталін цю справу довершив...
— Більшовики не дали волі Україні. Вони перебрали владу над моєю країною спочатку в російського царя, потім у поляків, а тепер ось у німців. Мій народ комуністи далі тримають у неволі. Тобі важко це зрозуміти, але так є, хлопче.
Сказавши так, Червоний подався назад, сперся зручніше руками об металевий край лікарняного ліжка, торкнувшись рани на боку. У його погляді я прочитав усвідомлення власної перемоги. Та навряд чи бандерівець знав, що на політзаняттях Віктор Гуров задніх не пас. Дещо про загальнополітичну ситуацію я завжди знав та міг почати будь-яку дискусію. До того ж чотири роки поруч із язикатими «ворогами народу» теж чогось та навчили. І якщо Червоний думав, що я замовкну, то помилявся: хто-хто, а я за словом до кишені ніколи не ліз.
— Який це такий у тебе особливий народ, що його тримають у неволі? Бандити, націоналісти — це твій народ?
— Навряд чи поясню, — відповів Данило. — Але спробую. Може, ти навіть сам собі все зможеш пояснити. Мій народ — це українці. Те, що частина з нас тепер справді служить совітам, навіть самі стають партійними, ще нічого не означає. Твій народ — це росіяни. Народ он Томаса, — кивок у бік пораненого прибалта, який, здається, дослухався до нашої розмови, — литовці. Серед людей різні є. Тепер подумаймо, Вікторе, чому ми троє: росіянин, українець та литовець, сидимо в одному таборі за однією статтею. Що в кого ми вкрали? Ось ти пішов на фронт чому?
— Бити фашистських окупантів!
— Правильно. Бо вони прийшли на твою землю, пограбували та спалили твою хату, збезчестили твою жінку, вивезли на чужину твою дитину.
— У мене нема нікого, — огризнувся я, бо Червоний зачепив болісну струну. — Усі мої померли від голоду, в Ленінграді, зимою сорок другого! Може, ти нічого не чув про блокаду?
— Чув, — кивнув бандерівець. — Але не українці зробили таке з твоїми близькими. Це Сталін почав гризню з Гітлером. Тому твоє місто, оточене німцями, більш як наполовину вимерло.
— Не чіпай Сталіна, — процідив я крізь зуби. — На нас напали. Ми захищалися і перемогли.
— О! — Червоний багатозначно підніс пальця догори, ніби зловив мене на потрібному йому слові. — А на нас теж нападали. І не раз.
— І хто це на вас нападав? Ви — це хто? Чим на нас не схожі?
— Усі люди однаково створені, — це прозвучало якось навіть по-філософському. — Голови, руки, ноги, серця...
Тільки ти — росіянин... ви росіяни. Ми ж — українці. Ось і вся між нами різниця. Але ми ж із тобою тут беремо ширше, правильно?
Я помовчав. Тепер Червоний говорив, наче отой засуджений за критику влади інститутський доцент. Оце його «беремо ширше» так взагалі було однією з улюблених фраз Шліхта: як заведуться з кимось із троцькістів, тільки й чуєш — бери ширше, бери ширше... Данило ж розцінив моє мовчання як згоду та повів далі:
— У нас, українців, теж є своя земля, одвічна. Але по нашій... по моїй землі спочатку топталися царські та австрійські чоботи. Потім — російські, польські, німецькі, знову російські. У мене була дружина — вона померла під час пологів у тюрмі. Її навіть вагітною тримали в вологій холодній камері. І знущалися з неї... З моєї Уляни... — Він судомно ковтнув — смикнувся знизу догори гострий борлак. — Моє дитя так і не народилося. І це була ваша, совіцька, радянська тюрма, — Червоний перевів дух. — Так можеш нарешті доказати, за що ти тут сидиш, якщо ти служиш своїй країні навіть тепер, на каторзі?
— Сказати? Скажу! — тепер я набрав у легені повітря, аби видихнути йому все разом. — Штрафників погнали вперед, на німецькі доти. У половини з нас не було зброї — її добували в бою. Коли лягли перші, решта розвернулася та в паніці побігла назад, в окоп. І я біг разом з усіма. Я не хотів помирати, Червоний, розумієш? Я витримав там, у штрафроті, майже місяць. Була надія на перегляд вироку, я вже писав листи в інстанції... Коли ми... — Раптом говорити стало важко, та я пересилив себе. — Коли ми заскочили назад в окопи, там уже бігав молоденький особіст, прізвище назавжди запам’ятаю — Орлович. Старший лейтенант Орлович. Він вимагав, аби ми повернули назад, потім погрожував розстрілом зрадникам та дезертирам. Хтось його послав — язики в штрафників довгі. Тоді Орлович вистрілив спочатку в повітря. Потім розстріляв із нагана трьох — одного за одним. Стріляв упритул... На мене тоді щось накотило... Я мусив стриматися, та сам не знаю, як кинувся на Орловича, повалив, вирвав наган, бив, куди попали кулаки...
— Зрозуміло, — сказав Червоний. — Замах, спроба вбити офіцера НКВД, опір, невиконання наказів. Може, ще тероризм?
— Смішно тобі, я бачу...
— Нема нічого смішного. Ти, Вікторе Гуров, радянську владу захищаєш. Але тебе засудили до десяти років каторжних робіт та позбавили громадянських прав. Хто, німці тебе судили? Чи, може, ми, борці за вільну Україну? Ти, може, листи писав вашому Сталіну?
— А хоч би й писав!
— Скаржився на несправедливість?
— Орлович розстріляв червоноармійців. Нехай бійців штрафної роти, але це були наші люди, радянські. Довкола війна, але ж він не мав права стріляти у своїх. Ось товариш Сталін зрозумів би все, наказав би розібратися...
— Ага, він же добрий, ваш Сталін. Друг усіх народів... Тільки, як я бачу, в Сталіна важливіші справи є, ніж читати листи якогось рядового, котрий насмілився дати безкарному червонопогоннику в морду, а потім розкаявся. Ти ж розкаявся, Вікторе Гуров?
— Тому і не розстріляли, — буркнув я.
— Розкаявся — і тебе замість розстрілу послали сюди, гнити заживо. — Червоний широко розвів руками. — Тепер я тобі щось розкажу. У пересильній тюрмі зі мною в одній камері сидів червоний командир. Льотчик, капітан Бурлаков, як тепер пам’ятаю. Він горів у літаку, викинувся з парашутом, потрапив у полон. Рік чи трошки більше сидів у концтаборі. Там підняли бунт, йому та ще кільком вдалося захопити німецький літак, підняти його вгору та втекти. Ті, кого Бурлаков називав своїми, замість радіти поверненню героя, пришили йому зраду батьківщини. Нічого не нагадує?
Я вирішив — краще мовчати, розмова ставала все небезпечнішою для мене. Аби точно не знав, що Червоний — ворог радянської влади, вирішив би: провокатор. У тюрмі з такими розмовами частенько підкочувалися слизькі непевні типи, аби потім тим, хто на це вівся, додавали років до строків.
— Ну, мовчи, мовчи... І слухай: на руці, тут, вище зап’ястка, — бандерівець показав, — у Бурлакова був випалений табірний номер. Одна тисяча сто сорок вісім, я це добре пам’ятаю. Знаєш, що вбило Бурлакова остаточно? Не садисти з НКВД, котрі товкли його ногами, вибиваючи зізнання в зрадництві. Не слідчий-єврей, який дбайливо та монотонно вмовляв зізнатися в обмін на їжу та навіть справжню чорну каву в кухлі. Не вирок — десять років таборів, стандартний для вашого брата-зрадника, — тут Червоний знов усміхнувся. — Номер, Вікторе. На етапі нас перевдягли, видали тілогрійки з нашитими на них номерами. Знаєш, який номер присвоїли колишньому капітанові Бурлакову? Одна тисяча сто сорок вісім! Такий самий, як у німецькому концтаборі, Вікторе Гуров!
— Випадок...
— Звісно, випадок. І з ним випадок, і з тобою. Це тільки ми он із Томасом та іншими хлопцями тут, у совіцькому концтаборі, не випадково. А ти тут за що? Бурлаков? Жид отой, Шліхт, професор...
— Доцент, — автоматично виправив я.
— Хай доцент, однаково вчений. Міг би бути корисним своїй країні й інакшим способом, аніж відвалювати вугільну породу. Чи сидіти ось тут цим, табельником чи як воно, на Бога, називається... — Знову коротка пауза. — Льотчик Бурлаков помер на етапі. Наклав на себе руки. Уночі перегриз вени. Зубами. Тими, що не випали в німецькому таборі та не вибили вартові радянських законів. Перед тим він сказав: «Батьківщина мене зрадила, Данило». Тепер зрозумів, чого ти тут і чому ти такий? Чому нікому ніколи не опираєшся? Чому приймаєш за щастя повільну смерть в таборі, на яку замінили миттєву смерть від куль розстрільної команди? Бо не ти зрадив батьківщину, Вікторе Гуров, — вона зрадила тебе. Та всіх інших. Навіть тих, кого ще не посадили сюди. У тебе вже нема, на кого надіятися.
— Можна подумати, в тебе є...
— Мене, в усякому разі, моя батьківщина не зраджувала. І напризволяще не кидала. Не лишала помирати ось тут, де каторжна праця з ранку до ночі. Й бандити, які заріжуть швидше, ніж застрелить вартовий при спробі втечі. Над цим подумай, чоловіче...
Поки адміністрація змушена була тримати нас із Червоним у табірній лікарні, бандерівець час від часу повертався до цих розмов. То я заводився, то відмовчувався, бо визнавав подумки: крити, як кажуть, нема чим.
Значно пізніше, коли сталося те, до чого день за днем упевнено йшов Данило Червоний, доцент Шліхт, котрому теж вдалося вижити після тих трьох діб, тихенько пояснював мені майже те саме: в’язні з України та прибалтійці справді не зламалися і протрималися гідно лише тому, що не відчували себе зрадженими своєю країною.
Вони сприймали своє становище як ворожий полон, ні на що та ні на кого, крім себе, не покладалися, і тому чим далі, тим більше людей перетягували на свій бік з тих, хто бачив їхню виваженість і організованість.
Зрозуміло, між іншим, як вдалося Червоному та іншим бандерівцям доїхати етапом у своїх чоботах: ніхто з них, почувши наказ першого-ліпшого блатного, не зняв би їх. Кримінальники, як я переконався, побачили в цих людей справжню силу, здатну піти проти їхньої сили та навіть пересилити...
А тоді, після першої такої бесіди з Червоним, на язику так і крутилися історії інших фронтовиків, збитих у нашу табірну похоронну команду.
Саня Морозов, прозваний Морячком через те, що на етапі мав на собі подарований загиблим другом справжній морський тільник, тепер уже зотлілий і спалений у печі, служив у розвідці та якось не вберіг дуже важливого «язика». Через лінію фронту перетягнув уже мертвого німецького офіцера — поруч розірвалася міна, полоненого дістало осколком. В особливому відділі Морозову закидали, що він, мовляв, не виконав наказу командування, а це злочин, тоді Саня, який перед тим майже не спав дві доби, полюючи за «язиком», висловив особісту все, що накипіло на душі. Наговорив на статтю, котра передбачала покарання за антирадянську агітацію та пропаганду.
Інокентій Свистун — Кеша — не підкорився наказу старшого за званням і відмовився розстрілювати на місці товариша, заявивши: «Я не кат, а старший сержант!» Засуджений за те, що, за твердженням його командира, члена партії, назвав у його особі катами всіх комуністів. Марат Дорохов, офіцер саперних військ, закохався в дівчину з санітарної частини, на яку поклав око командир їхнього полку. Результат — донос, звинувачення в антирадянській агітації, трибунал та вирок.
Не розповів їх Червоному, бо після тієї розмови визнав його правоту лише в одному: ніхто з нас, засуджених радянським військовим судом, фронтовиків навіть не думав опиратися своїй долі. Та переглядати власні погляди на те, що відбувалося в країні. Скажу вам — і без агітації таких, як Червоний, ми б рано чи пізно зрозуміли, що винні не прокурори та судді, а сама система. Не дурні, слава Богу.
Але на той час ніхто не говорив із нами про такі речі.
Так, тепер готовий визнати: очевидні речі.
Від нашого повернення у барак до того морозяного вечора, коли Данило Червоний вперше заговорив зі мною про паровоз та залізницю, сталося три важливих — як для особливого табору номер шість, так і для мене особисто — події, про які варто згадати.
Перша відбулася не на моїх очах. Чи так: я бачив, як під ранок, десь за тиждень після того, як Червоний і я зайняли свої місця на нарах, кілька людських постатей безшумно ковзнули проходом повз мене до виходу з бараку та розчинилися в темряві. Спочатку я навіть вирішив — це мені сниться. Та після проведеного на больничці часу, коли спати дозволялося більше, ніж здоровим в’язням, — хоча поняття «здоровий зек» насправді досить умовне, якщо, звісно, говорять не про блатних, котрим їхній закон забороняє фізичну працю, — я певний час не міг відновити усталений режим сну. Тому прокидався десь за годину до команди і лежав або з заплющеними очима, або дивлячись на дерев’яний спід верхніх нар.
Приблизно в цей час, саме за годину до загального підйому, вартові починали обхід зони, відмикаючи двері бараків, котрі регулярно замикалися на ніч. І якщо хтось серед ночі мав змогу зайти в інший барак, це означало — вертухаї в курсі, без їхнього дозволу жодних переміщень не відбувається.
Крім тих, що я помітив того ранку. Очевидно, бандерівці, котрі готували свою вилазку, старанно вивчали табірний розпорядок. Як я переконався пізніше, Данило Червоний досконально, по хвилинах, знав усе, що відбувається в зоні, коли вона живе своїм звичним життям, без надзвичайних пригод. Тому він вирахував: від п’ятої до пів на шосту ранку, коли вартові відчиняють бараки ззовні, — єдиний спосіб вийти. І бандерівці того ранку вийшли, точніше ковзнули і витекли тихим струмочком.
Перша думка: тікають. Насправді чогось такого від них можна було чекати. В усякому разі Червоний, його товариші Лютий, Мирон, Холод та Ворон — точно не з тих, хто покірно сидітиме тут, наївно вірячи, що дотягнуть до кінця своїх жахливо довгих термінів — двадцять п’ять років. Але якось надто швидко, без особливої підготовки рвонули бандерівці на волю...
Та коли вони за якийсь час так само тихо повернулися і знову вляглися кожен на свої нари, я, чесно кажучи, відмовлявся щось розуміти. Прояснилося все досить скоро — під час ранкової перевірки. Сталася невеличка затримка з виходом на роботу, по табору бігали знервовані Абрамов із Бородіним, та на «політиків» зовсім не звертали уваги. Наша похоронна команда дізналася подробиці першого: хтось проник у барак, де осіли суки, та зарізав відразу чотирьох, Саву Зубанова, Зубка в тому числі.
З уривчастих фраз, почутих нами протягом дня, я зрозумів: начальник оперативної частини підозрює злодіїв, до того ж тепер «зсучені» фактично не мають голови. Ніхто навіть не припускав, що на таку зухвалу каральну операцію може зважитися хтось, крім кримінальників. До того ж табірним операм, як я зрозумів, не вкладалося в голові, що заточки, піки чи іншу саморобну зброю, могли тримати на руках інші, тим більше «політичні». Я був більш ніж упевнений: тоді, у бійці, бандерівці змогли частково знезброїти нападників і тепер їхні знаряддя вбивства заховані десь у нашому бараку. Ці трофеї бандерівці й пустили в діло минулої ночі.
Та, повторюся, прошманати наш барак капітанові Бородіну навіть на думку не спадало. А от Колю Тайгу, Шарика та ще кількох блатних ще до сніданку замкнули про всяк випадок у ШІЗО. Але чисельну, а головне — моральну перевагу «законників» над «зсученими» ця нічна акція таки ствердила.
Ховати вбитих, зрозуміло, довелося нам. Саме тоді до мене прийшло розуміння ступеня готовності бандерівців до організованого опору будь-кому, хто спробує поткнутися до їхнього гурту. Так, вони перечекали, до того ж після тієї пам’ятної ночі суки більше до нашого бараку не лізли. Проте лиш тепер я зрозумів тонкий розрахунок Колі Тайги.
Спочатку він дізнався, що Зубок поведе своїх різати бандерівців. Між іншим, Червоний ще в лікарні обмовився: таке практикують майже в усіх таборах, його попередили, але хто — не угочнив. Значно пізніше я дізнався про існування в таборах якоїсь підпільної української організації, котра незрозумілим мені чином налагодила зв’язок між бандерівськими групами на зонах по всій Півночі. Отже, Тайга попереджає Червоного, теж, напевне, володіючи потрібного інформацію та знаючи — об українців та заразом прибалтів його особисті вороги, «зсучені», напевне обламають зуби та кігті. Ну, а потім бандерівці самі завдали удару у відповідь, послабивши сук та зігравши на руку злодіям. Не з’ясованим залишається, чи розумів Червоний, що своїми акціями грає на руку Колі Тайзі, чи не зважав на такі речі, вибудовуючи власну стратегію й тактику опору.
А за кілька днів майор Абрамов спробував узяти реванш та черговий раз утвердити на підпорядкованій йому території вигідні йому порядки.
Того дня прийшов черговий етап, і навіть «п’ятдесят восьма стаття» знала: він «чорний». Тобто серед засуджених переважали злодії. Якщо на такому етапі опинялися суки, їх, згідно з кримінальними законами, могли вбити по дорозі до кінцевого пункту призначення. Навпаки теж траплялося: злодії, потрапивши на «сучий» етап, так само ризикували життям. Правда, їм, на відміну від «зсучених», давали реальний шанс вижити: зректися законів та переметнутися на бік ворога і, звісно, співпрацювати з адміністрацією. Якщо зона, куди вони потрапляли, виявлялася «червоною», перефарбовані злодії могли в перспективі піднятися вище в табірній ієрархії: суки, набираючи силу, поступово переписували кримінальні закони під себе.
Але етап, який вивели на плац того холодного ранку середини жовтня, був «злодійським».
Це знав Коля Тайга: тюремна пошта донесла йому, що з цим етапом іде ще один відомий авторитетний злодій — Ваня Француз. Зі свого досвіду я знав: таких, як він, відразу по прибутті про всяк випадок замикають на кілька діб у штрафному ізоляторі, поки оперативна частина з’ясовує становище в таборі та вирішує, як би послабити вплив кримінальників із серйозною репутацією. Проте цього разу майор Абрамов вирішив діяти інакше.
Етап одразу з карантину вивели на табірний плац. А нас усіх не погнали на роботу, як того вимагав розпорядок, а теж вивели та вишикували таким макаром, щоб ми добре бачили, що відбуватиметься. До перших морозів додався перший воркутинський сніжок — ще не сильний, легенький, навіть якийсь несподівано затишний. Легкий вранішній вітерець ганяв поземок, скупчені сухі сніжинки збивалися вкруж підошов наших черевиків, чобіт та чунь, і дехто з зеків мимоволі опускав очі, стежачи за невинними забавами північної осінньої погоди.
Ще горлало радіо — репродуктор видавав того разу:
Есть город, который я видел во сне.
Ах, если б вы знали, как дорог.
У Чёрного моря явившийся мне
В цветущих акациях город —
У Чё-ор-но-ого моря!
Етап за наказом Абрамова по периметру оточили автоматники. Сам майор, у ошатному білому кожушку з хутряним коміром, битих валянцях, перетягнутий ременями портупеї, спочатку пройшовся вздовж нашої шеренги. За ним, на крок позаду, рухався капітан Бородін. І коли вони проминали мене, морозяний вітерець доніс запах перегару — не густого, але міцного.
Тягнуло від Абрамова. Видно, пив майор не під вечір, як водилося, а від самого ранку. Те, що він п’яний, видавала його хода — надто старанно крокував начальник табору, надто помітно намагався триматися рівно. Він ковзав поглядом по рядах своїх підопічних, і, мабуть, не лише я відзначив: очі були ще не каламутні, але вже скляні й маловиразні. «Кум», що крокував за начальством, видавався тверезішим, хоча, напевне, Абрамов та Бородін пили разом. Швидше за все, майор почав на самоті, за ним це водилося і він не надто й соромився. А потім начальник оперчастини або сам долучився, або виконав наказ начальства, ковтнувши спирту: тут, у Воркуті, його навіть не розбавляли.
Обійшовши під супровід репродукторної музики свої володіння, майор Абрамов зупинився перед вишикуваним етапом, витримав коротку паузу, а тоді наказав, намагаючись говорити якомога голосніше:
— Та-ак! Хто тримає чорну масть — два кроки вперед! Марш!
Удруге повторювати наказ йому не довелося. Та й не було сенсу його не виконувати: з гурту прибулих зеків вийшло півтора десятка людей. Не знаю, до чого вони готувалися, та всі дивилися просто перед собою, не на Абрамова, Бородіна, автоматників — повз них, на нас. Зі свого місця я не міг бачити їхніх облич чітко, та постава злодіїв була красномовнішою за будь-якій вираз обличчя: всі трималися гідно, навіть зухвало, вони нагадали мені штрафників, котрі йшли в кожний бій, як у свій останній та рішучий.
— Та-ак! — повторив майор, хитаючись із п’ятки на носок. — Для тих, хто не знає: з вами, вилупки, говорить начальник табірного відділення номер чотири особливого табору номер шість державного управління таборів СРСР, майор МВС СРСР Абрамов Василь Михайлович! На ввіреній мені території діють тільки закони Союзу Радянських Соціалістичних Республік! Інших законів тут немає! Хто не згоден, того автоматично буде визнано таким, хто скоює злочин проти нашої радянської держави! Всяке заперечення законів нашої радянської держави тут, на території табору, вважається замахом на зміну конституційного ладу СРСР! Цей злочин тягне за собою покарання у вигляді вищої міри соціального захисту — розстрілу! Кожну гадину порву на німецький хрест! Хто з вас, суки, цього не зрозумів?
— Ми не суки, громадянине начальник, — пролунало у відповідь.
Запала тиша аж дзвеніла. Така виникає раптово, після того як голосно бомкне великий церковний дзвін, — у моєму дитинстві було селище під Ленінградом, де жила та вчителювала мамина сестра і де храм на той час ще не зруйнували, і в неділю його дзвіниця оживала.
— Хто це сказав? — гаркнув Абрамов.
— Я, — відповів той самий голос.
Майор ступив кілька кроків і зупинився біля зека, який тримав руки за спиною і далі демонстративно дивився перед собою.
— Прізвище!
— Сапунов Іван Антипович, — почулося у відповідь.
— Ваня Француз, значить, — пояснив майор не стільки собі, скільки всім, хто бачив і чув усе, що відбувалося.
— Для вас, громадянине начальник, — Сапунов Іван Антипович, — повторив злодій. — В особовій справі сказано.
— Для мене, Ваня Француз, ти — говної — заявив Абрамов. — Ви всі для мене і для радянської влади тут — говної Тобі гуманна влада ось тут і тепер дає шанс виправитися! І не бути говномі Це виправний табір! Ти ж працювати не хочеш, правда ж, Французе?
— Закон не дозволяє, — спокійно відповів той.
— А ти, може, глухий? Тут тільки один закон! Наш, радянський, бля, закон! І я, майор Абрамов, цей закон представляю! Це якщо ти не зрозумів, сука!
— Я не сука, громадянине начальник, — повторив Ваня Француз, тепер голосніше.
— А хто ж ти?
— Сапунов Іван Антипович.
— Злодій?
— Злодій, громадянине начальник.
— Збираєшся далі тримати чорну масть?
— Так за законом, громадянине начальник.
— За законом, кажеш... Ну то за законом... А адміністрація табору, радянська влада — тобі не закон?
— Я злодій, громадянине начальник.
— Ти ніхто, Ваня Француз!
Ступивши крок назад, майор Абрамов не вихопив, а спокійним, розміреним жестом витягнув з кобури пістолет, виставив дуло перед собою, зігнувши в лікті правицю.
Грохнув постріл. Другий. Третій. Четверту кулю начальник табору випустив уже в голову лежачого біля його ніг Француза.
І знову запала тиша. Тільки Утьосов бадьоро співав над табором:
Нам песня строить и жить помогает!
Она как друг — и зовёт, и ведёт!
И тот, кто с песней по жизни шагает,
тот никогда и нигде не пропадёт!
Ніхто не поворухнувся. Данило Червоний стояв у строю лише на двох людей лівіше від мене, я мимоволі повернув у його бік голову та зачепився поглядом за його профіль. Бандерівець дивився на те, що відбувалося, без страху, без обурення, навіть без приреченої байдужості. Мені здалося, що процес, на тутешньому жаргоні названий трюмленням, тобто примушення зека до зміни власного тюремного статусу в насильницький спосіб, серйозно зацікавив Червоного. Він стежив за майором і його потенційними жертвами уважно, наче закарбовуючи в пам’яті все побачене, та очевидно роблячи з цього свої, поки не зрозумілі мені висновки.
Тим часом майор Абрамов, навіть не криючись, повернувся до капітана Бородіна, переклав пістолет у ліву руку, простягнув праву, і «кум» мовчки відчепив від паска флягу, передав начальнику. Бовтнувши нею, Абрамов приклав горлечко до губів, зробив великий ковток. І наблизився до наступного злодія, переступивши через труп Вані Француза.
— Ти, — промовив, наставивши на зека дуло, але поки не цілився, лише показував, мов пальцем. — Змерз?
— Не Сочі, громадянине начальник, — у відповідь.
— Правильно. Ти не скоро побачиш Сочі. Прізвище?
— Копилов Лавр Григорович. — На вигляд років сорок.
— Масть?
— Злодій, — сказавши так, Копилов стягнув зі стриженої голови шапку та перехрестився.
— Як далі жити збираєшся?
— За законом.
— За яким законом?
— У нас закон один, громадянине начальник.
Флягу майор Абрамов далі тримав у правій руці. Тому стрельнув із лівої. Цього разу — відразу в голову жертви, майже впритул. Зробив ще ковток, повернув флягу Бородіну, гидливо провів рукою по своєму білому кожушку — напевне, залишилися сліди крові.
П’ятеро наступних кримінальників упали від куль начальника табору один за одним. За цей час Абрамов перезарядив пістолет, Бородін завбачливо подав йому нову обойму. Коли вистріляв і цю, обвів поглядом спочатку тих злодіїв, що ще були живими та стояли, завмерлі, перед строєм. Тоді прибулий етап. Нарешті, повернувшись, нас усіх.
А далі, запхнувши невпевненою рукою пістолет до кобури, швидко підійшов до найближчого конвойного. Вирвав із його рук автомат, хоча солдат не надто й опирався, — взяв його напереваги, розвернувся до етапу.
Хтось із доходяг не стримався — зойкнув.
А майор Абрамов, в останню мить піднявши автоматне дуло, випустив довгу чергу над головами зеків. Злодії, котрі залишилися живими, за рефлексом попадали на плац долілиць. Решта зеків, що стояли в колоні, сіпнулися і збилися в людську гамірну купу, так само вклонившись кулям. Розстрілявши весь диск ППШ, майор Абрамов, очевидно, був утішений справленим ефектом: повернув автомат конвойному — той перелякано схопив і сахнувся далі від начальства — і гаркнув:
— Встати! Струнко! — і коли всі в’язні вирівнялися, розпорядився: — Злодіїв у БУР21! З ними ще буде розмова! — повернувшись у наш бік, додав: — Звягіна теж у БУР! Хай там собі подумає! — Це було прізвище Колі Тайги. — Решта всі — розійтися по ділянках! Працювати треба, сволото! Ось так! І прибрати на плацу! Гуров, твою мать!
Тепер язик у майора помітно заплітався. Не чекаючи, поки він повторить наказ, я вийшов зі строю, за мною — решта похоронної команди. А інших уже розводили по бригадах під супровід пісні з «Цирку», моєї улюбленої в іншому, дотабірному житті комедії:
Я другой такой страны не знаю,
Где так вольно дышит человек!
Та я таки встиг зловити на собі погляд Данила Червоного. Мені не здалося: у той момент бандерівець справді торжествував.
Третя подія, важлива для подальшого життя табору, сталася за два тижні після публічної розправи над «чорним» етапом. Коли на початку листопада морози остаточно заволоділи Воркутою, а життя проходило майже в суцільній ночі.
Саме тоді одного морозяного вечора, коли закінчився черговий робочий день, Червоний підійшов до мене в бараку. Тепер, після того як ми разом лікували рани в больничці, нашого періодичного спілкування ані він, ані я не приховували. Правда, він та інші бандерівці далі трималися на відстані від основної маси зеків, тісніше спілкуючись лише з прибалтійцями. Але, живучи в одному мурашнику, комахи так чи інакше мусили підтримувати хоча б формальні стосунки.
Трошки згодом Червоному випала нагода дещо розтлумачити мені: виявляється, українці, засуджені радянськими судами від другої половини 1944 року, тобто з того часу, коли радянська влада повернулася в Україну, тривалий час, поки велася боротьба з націоналістичним підпіллям, перебували під особливо пильною увагою. Відповідно, фіксувалися всі тісні контакти між ними та рештою в’язнів. Через те Данило не хотів, аби саме я опинився під ковпаком. Бо розрахунок на мене він вибудовував уже після того, як дізнався, що на фронті я водив танк. Тому одного разу й завів зі мною розмову про паровоз. Та це, повторюся, трапилося пізніше, у лютому наступного року.
А того листопадового вечора я грів біля пічки казанок із порцією вечірньої баланди, щоб додати туди трошки картопляного лушпиння. Із самого ранку двоє хворих під наглядом конвойного старанно чистили в оцинковане відро рідкісну тут, на Півночі, картоплю. Потім її, вже зварену в кухні, заносили до кімнати лікарки, відро парувало свіжим, давно забутим і п’янким ароматом, ніс його солдат, а за ним ішов єфрейтор, тягнучи заповнений чимось, накритий рушником дерев’яний ящик. Нарешті туди, до Супрунової, статечно пройшло табірне начальство на чолі з майором Абрамовим. Побачивши мене, він чомусь підморгнув — і царським жестом дозволив забрати лушпайки, котрі досі лежали купкою біля лікарняного ґанку на мерзлій землі. А коли за кілька годин, ситі, розморені та п’яні, чоловіки повиходили, начальник табору залишився. Правда, вийшов проводжати всю компанію: ми через дротяну огорожу бачили у світлі прожекторів.
Жодне з неписаних табірних правил не могло змусити когось із зеків ділитися їстівною зонівською здобиччю. Звісно, коли траплялася така щаслива нагода і до когось добиралася з дому продуктова посилка, тим, що від неї лишалося, щасливець міг пригостити тих, кого вважав за потрібне, — хоч усім мешканцям бараку по мікроскопічному шматочку.
Виняток — блатні. За їхніми законами, продукти, куриво й інші блага передавалися в общак. І лише після того як старші, в нашому випадку — Коля Тайга, наближені до нього чи інші авторитети з інших бараків візьмуть собі частину кеіиаря, дачки чи як там ще називали табірну посилку, нею могли розпоряджатися інші, включно з власником. За порушення цих правил могли зарізати, але частіше просто калічили.
Та, по-перше, у нас усе-таки «політичний» барак, через те публіка хоч і млява, зате більш культурна, ніж у блатних, хоча й тут могли вкрасти. А по-друге, таке добро, як картопляне лушпиння, кримінальників зовсім не цікавило. А нам воно, підпечене у вугіллі, слугувало гущею: навіть не уявляєте собі сьогодні, яким смачним ставав від нього ріденький табірний супчик...
Згадую про лушпиння, бо Червоний та інші бандерівці такою їжею відверто гидували. Пайку всі мали однакову, і, як я собі вважав, вони ще не остаточно змучилися від голоду — постійного табірного відчуття, з яким, як і з неможливістю виспатися, звикнутися важко, скільки б ти не просидів. Може, настав би час — і українці сховали б подалі дивну пиху. Тут уже не знаю. Пам’ятаю лиш погляд Данила в тьмяному освітленні барачного приміщення: у ньому на коротку мить блиснула гидь та зневага не до того, що я вибираю лушпайки з пічки — збоку мазутної діжі для таких потреб прорізали в металевій стінці щось схоже на піддувало, а навіть до мене: того, хто дозволяє собі цим харчуватися. Та він досить швидко опанував себе, присів біля мене, приклав долоню до залізного боку пічки, запитав ніби між іншим, без всякого приводу:
— Чуєш, Вікторе... А коли в таборі останній раз був вихідний?
Від несподіванки я навіть впустив лушпину на підлогу.
— Ти чого? Ти серйозно?
— Дуже серйозно. Ми тут цілу осінь. За цей час вихідних не оголошували.
— Ну як... А на свято...
— Сьомого листопада, на свято вашої революції та вашої влади, яка годує тебе ось цим, — таки не стримався Червоний — показав пальцем на моє лушпиння, — ми перед початком робочого дня отримали урочисте привітання від громадянина Абрамова. І працювали на чотири години менше, бо він так вирішив. А я не хочу, аби подібні речі вирішував він.
— Майор Абрамов — начальник табору, — бовкнув я, не знаходячи інших слів.
— Правильно, — погодився із очевидним Червоний. — Ось тільки, крім нього, є ще конституція. Нехай її затвердив ваш Сталін. Але навіть Сталін у своїх промовах та статтях постійно наголошує на торжестві конституційних норм у радянській країні.
— До чого тут...
— До того! — за своєю звичкою перервав мене Червоний, далі заговорив уже спокійніше: — До того, Гуров, до того. Конституція гарантує громадянам право на відпочинок. Я не хочу вдаватися в подробиці того, чим ми, ув’язнені, відрізняємося від тих, хто ще не сидить за колючим дротом. Звісно, наші права суттєво обмежені. Але вихідний навіть такі люди, як ми, мусять мати.
Не повірите — після тих слів я навіть забув про їжу. Справді — на моїй пам’яті ніхто з зеків жодного разу навіть не намагався запитати, чи належить нам вихідний день і скільки їх для нас передбачено. Відлік чергового тижня ми починали від дня, коли нас повертали з роботи раніше, — так у таборі проходила неділя. Офіційно нам оголошували вихідний день після повідомлення про капітуляцію німецьких військ22. Ще коли репродуктор голосом Левітана повідомив про розгром японців23. Здається, один вільний від робіт день нам дали, коли проходили перші після війни вибори...24 Ще Новий рік, але тут точно не скажу, точно не завжди відпочивали. Ну, а на Перше травня та Сьоме листопада — на офіційні радянські свята — ми працювали неповні дні. Словом, Червоний таки змусив задуматися.
А він вів далі, не даючи мені навіть переварити почуте:
— Про конституцію забудьмо, без толку однаково. Є більш цікаві нам тут речі.
— Наприклад?
— Поговори зі своїм жидом, — Данило кивнув у бік доцента Шліхта. — Ти ж із ним наче дружиш?
— Ніби... Розумний чоловік...
— Тут інших не тримають. Жиди — взагалі не дурна нація, он як світ дибки поставили в сімнадцятому році. — Він натякав на те, що керівники пролетарської революції були переважно євреями, і чомусь саме цими розмовами Червоний проїв мені в лікарні всю печінку. — Я тут поговорив із ним. Цікаві речі говорить.
— Тобто?
— Існують, виявляється, якісь табірні положення. Він, звичайно, їх не читав. Але я Шліхту твоєму вірю...
— Не мій він взагалі-то... Просто теж із Ленінграда...
Червоний відмахнувся — він уже чимось захопився.
— Згідно з цими положеннями, Гуров, в’язень виправного табору має право на цілодобовий вихідний раз на десять днів, — тут Данило багатозначно підніс палець догори. — Чув щось про таке?
Я знизав плечима, тоді мотнув головою.
— О! — Червоний тепер націлив палець на мене. — Але, як каже жид, існує конфлікт між цим положенням і виробничим планом. Табір має план, у нашому випадку — це видобуток вугілля. Якщо в’язні за законом матимуть навіть один вихідний на місяць, виконання цього плану постане під загрозою. За що по шапці дістане керівництво табору. — Побачивши, що я уважно слухаю і все це для мене — справді новина, бандерівець не стримав звичної вже для мене переможної усмішки. — Це все розказав мені Шліхт. Вони такі люди — звідкись знають усе. Не лише про такі речі, як вихідний.
— Шліхт — нормувальник...
— Правильно. Він і пояснив: теоретично, це він так сказав, в’язні можуть мати вихідний, якщо увесь табір — увесь, Гуров, — перекриє, це знову Шліхт сказав, якусь там верхню планку квартального виробітку.
— Тобто, — уточнив я, — для того, щоб мати право на добу відпочинку, вся зона повинна виконати план раніше встановленого терміну?
— А бажано ще й перевиконати, — кивнув Червоний. — Ось тільки норми ці постійно збільшуються. Та й про план ми знаємо лише кілька основних речей. — Він загнув указівний палець. — План треба виконувати. — Загнув середній палець. — План треба перевиконувати. — Загнув великий палець, поклавши його між вказівним та середнім, — вийшла дуля. — План ми не виконали.
Оскільки, як пояснив мені твій Шліхт, з Москви регулярно спускають різні норми, тут, у таборі, в них плутаються. Результат: нас просто ганяють на роботи. Якщо ми здохнемо, нас одразу ж замінять іншими. Не існує плану, який можна виконати чи навіть перевиконати, заробивши собі на вихідний. Ти зрозумів, Гуров, у чому пастка?
Я знову знизав плечима.
— У нас буде вихідний не тоді, коли це належить, а тоді, коли цього захоче начальство, — терпляче, мов маленькій нерозумній дитині, пояснив мені Червоний. — Це порушення конституції, Вікторе.
— Пиши в Кремль, — вирвалося в мене.
Червоний схилив голову набік. Потім постукав скривленим пальцем себе по центру лоба. Нарешті покрутив цим самим пальцем біля скроні. Підвівся і перед тим, як іти, кинув ніби між іншим фразу, глибинну суть якої я зрозумів за кілька тижнів:
— У Кремлі не читають, друже Гуров. Інакші є способи.
Кілька наступних днів у житті особового табору номер шість нічого не відбувалося. Я навіть встиг забути про розмову з Червоним: мало хто вихідного собі хоче. Звичайні собі зеківські мрії, нашому братові тільки мріяти й залишається — навіть снів багато хто давно не бачив...
Та раптом, коли шахтарська бригада повернулася черговий раз із копальні, до мене поспішив незвично збуджений Шліхт. Для чогось сторожко озираючись, колишній доцент заговорив, точніше зашепотів, ніби збираючись втягнути мене в якусь таємну змову чи навпаки — повідомити про неї:
— Вітюшо, я не розумію цих людей. Тобто зовсім їх не розумію?
— Ви про кого, Ісаковичу?
— Ці, з України... Націоналісти. — Через те, що бандерівці запросто, без очевидної злоби, швидше за звичкою, називали його «жидом», Шліхт ставився до них насторожено: — Вітюшо, вони стахановці! Не розумію, для чого їм це треба, але вони справді стахановці!
— І тепер не дійшло...
— Що тут не зрозуміло, Вітюшо! — Тепер у голосі колишнього доцента вчулися нотки роздратування, наче він висловлювався чітко, а його однаково не хотіли розуміти: — Уже кілька днів їхня бригада посилено працює! Або їх хтось підгодовує тут, Вітюшо, або я не знаю... Ці люди двожильні, семижильні, та головне — для чого вони це роблять?
— Ісаковичу, — зітхнув я. — Почніть від самого початку. Що сталося?
— Нічого особливого! Крім того, що група з нашого бараку раптом почала активно працювати! Ви ширше на це дивіться, Вітюшо, ширше! їм тепер не встигають подавати порожні вагонетки в шахту, ви уявляєте, на секундочку, що це означає?
Я таки уявляв.
Бригаду зеків із кайлами заганяли вглиб темної шахти, де вони, дихаючи вугільним пилом, з ранку до вечора відбивали породу, якою завантажувалися вагонетки — теж вручну, зеки орудували важкими совковими лопатами. Повні вагонетки штовхали до рейок старої колії: коли в цих краях почали добувати вугілля, ствол шахти значно поглибився, ось тільки прокладати вглиб рейки ніхто не збирався. Тому спочатку група доходяг штовхала порожню вагонетку по колії ззовні, потім вручну, навалившись гуртом, спускали на землю, далі доставляли до кінця забою. Там її завантажували відбитою породою і вже повну перли назад, так само вручну заводили по настелених дошках на рейки і штовхали нагору, де розвантажували, аби цю насипану купу далі перекидати до інших, більших вагонеток. Ці доставлялися за межі зони, до залізничної станції в Воркуті, де вугілля вантажилося в вагони, котрі паровоз тягнув залізницею ще далі, ближче до Великої землі.
Униз, до шахти, вело дві колії. Коли порожню вагонетку спускали, повну вже штовхали догори. Сам попервах я вкусив такої праці, тож відразу пригадав біль у всьому тілі та цілковиту апатію, котра дуже швидко охоплювала разом з отупінням від монотонної каторжної праці. І раптом оце здивування Шліхта. Виявляється, бандерівці дружно взялися до роботи, наче від її кінцевого результату залежали їхні життя. Знати б ще, де він та який — цей кінцевий результат...
Я по-новому подивився на українців. Вони, так само як і решта зеків, поверталися стомленими. Та в цій втомі проглядалося щось таке, чого я, навіть фіксуючи для себе, не міг до діла зрозуміти. Дивна зосередженість на невідомій поки що, не зрозумілій мені та іншим меті. Червоний та інші втомлювалися від праці, котра якщо не давала задоволення, то принаймні — мала смисл. Але який смисл бачили вороги радянської влади в безпросвітній праці на неї, ані Шліхт, ані — після його слів — я, зрозуміти поки не могли. Ударної праці тут, у таборі, ніхто не побачить. Навіть помітивши, не нагородять, навіть не відзначать перед строєм. Єдине, на що можна було сподіватися — так званий посилений пайок: зайві сто грамів гливкого хліба та мерзла бруква. Трошки знаючи Червоного, міг точно сказати: навряд чи він рватиме пупа заради можливості дістати доважок до скудної пайки.
Підозри, звісно, були. Правда, я ще до кінця не розумів, як ці трудові подвиги бандерівців у шахті пов’язані з розмовами про вихідний день. Та досить скоро все стало на свої місця — того самого морозяного ранку під кінець листопада, коли Червоний під час розводу на роботи висунув свої вимоги.
До нього ніхто з в’язнів ні на що подібне не наважувався. І сталося це якось так буденно: Данило відразу після переклику голосно гукнув бригадира. їхню бригаду водив на роботу розкуркулений, один раз засуджений, а перед самою війною відразу заарештований та засуджений повторно п’ятдесятирічний Григорій Лемешев, до якого в таборі приклеїлося прізвисько Гриша Кубань.
— Бригадире!
— Що таке? — смикнувся від несподіваного вигуку Кубань. — Це хто там?
— Засуджений Червоний Данило Назарович!
— Чого треба? — Бригадир глипнув на лейтенанта Засухіна в кожушку з червоними погонами, що стовбичив поруч, ніби чекав вказівки.
Той умить стрепенувся, машинально поклав руку на кобуру. Але Червоний говорив так голосно, як міг, намагаючись привернути до себе увагу тих, хто був найближче, і йому це вдалося. Наглядачі до з’ясування раптово виниклих обставин — «ти диви, в якогось падла голос прорізався!» — про всяк випадок зупинили рух своїх колон, теж поклавши руки на зброю. Хоча нічого не свідчило про близьку загрозу з боку в’язнів.
— Я хочу дещо сказати, — промовив Червоний.
— Я так само! — гаркнув лейтенант. — Відбувається порушення дисципліни! І якщо ти, бандерівська морда, зараз не закриєш хайло, підеш у БУР! Полетиш навіть!
— Відбувається порушення радянських законів. — Голос Червоного далі звучав рівно, навіть, як мені здалося, бринів на морозі. — За це, офіцере, теж не похвалять.
— Якого чорта ти там мелеш!
— Вчора наша бригада перевиконала місячну норму з добування вугілля, — сказав Червоний. — Тим самим ми, крім усього, перевиконали навіть квартальний план. Хай бригадир підтвердить. Учора на вечірньому розводі він про це говорив.
Тепер лейтенант Засухін повернувся до Кубані. А той, враз опанувавши себе, підтвердив тоном міцного господаря, котрий оцінює працю своїх робітників:
— Таке було, громадянине начальник. Відомості я ще вчора подав у контору. Усе правильно. Хохли працюють по-стахановськи, громадянине начальник.
— І що? У нас виправний заклад! Тут гарна праця — не подвиг, а шлях до усвідомлення скоєних перед радянською владою злочинів! Отже, шлях до виправлення! — відповів лейтенант, далі тримаючи руку на кобурі. — Що ще?
— Є відповідні положення в законі, громадянине начальник, — спокійно пояснив Червоний. — Якщо бригада працює з перевиконанням плану, вона отримує вихідний день як заохочення. А якщо ці норми виконують усі бригади, вихідний має увесь табір.
— Ти, виходить, розумний...
— Ні, громадянине начальник. Розумна та справедлива радянська влада. А ми, як ви точно помітили, усвідомлюємо свої помилки. Та потроху виправляємося.
Ще я знаю — табір справді йде з перевиконанням плану. Це можна перевірити.
Засухін якось зовсім по-дитячому мотнув головою.
— Чому я тебе слухаю досі, Червоний?
— Тому що ви мудра людина, начальнику. А я говорю правильні та розумні речі, — вів своє Данило. — Якщо ви своєю владою тут і тепер не оголосите сьогоднішній день вихідним, наша бригада не вийде на роботу.
— Бунт? — Не знаю, чи тільки я почув тоді в голосі лейтенанта радісні нотки — він уже смакував жорстоке придушення та покарання непокірних.
— Не бунт. Ми перевиконуємо план. Є закони, котрі дають нам за це право на вихідний. Ми повинні відпочивати, аби наша праця була продуктивнішою...
— Ти, Червоний, і такі, як ти, — не дав йому договорити Засухін, — повинні тут здохнути! Бо на ваше місце вже везуть нових ворогів! Знаєш, як говорять: святе місце пустим не буває! Я повторюю питання: ти відмовляєшся від роботи?
— Я вимагаю дотримання радянських законів. — На відміну від лейтенанта, Червоний не підвищував голосу, дивним чином він і без такого напруження розносився далеко.
А суть його, здається, доходила тепер до кожного зека на плацу.
— За радянськими законами ти, падло, сидиш тут! І сидітимеш!
— Але навіть ви, начальнику, не захочете піти проти вашої конституції, — відрубав Данило: і от чесне слово — ця незвична для табору суперечка вибивала в Засухіна ґрунт з-під ніг.
Далі Червоний повівся так, що напевне не лише я подумки попрощався з ним — адже нічого не заважало не тільки лейтенантові, а й будь-якому конвойному розстріляти Данила отут, на місці. Потім якось відпишуться заднім числом, таке вже бувало — згадайте хоча б трюмлення майора Абрамова. Не знаю, як він потім оформив для керівництва купу розстріляних людей, але якось же оформив!
Тому ви мене зрозумієте: коли Червоний, не виходячи зі строю, повільно опустився на мерзлу землю, я чекав пострілу. Та за мить його приклад наслідували інші бандерівці: півтора десятка змучених, худих, брудних зеків теж вмостилися на землі, за ними — одноокий Томас та інші «лісові брати».
Такого видовища табірне відділення номер чотири за чотири роки, що я тут сидів, точно не бачило.
Масові бійки були, але щоб ось так, на плацу, заявляли про відмову від роботи — для начальства це, напевне, занадто. Але саме тому, думаю, лейтенант Засухін спочатку розгубився. А конвойні без наказу офіцера нічого не робили, адже жодної спроби напасти на вартових і тікати не відбувалося, тому пускати в дію зброю солдати не мали права: вони лише скинули автомати з плечей, взяли напереваги, наставили стволи на бунтівну шеренгу.
— Ви-хід-ний! — промовив Червоний і повторив уже голосніше: — ВИ-ХІД-НИЙ!
Його заклик підхопили інші — навіть прибалта, котрі говорили російською ще гірше, ніж бандерівці, дружно скандували з усіма:
— ВИ-ХІД-НИЙ! ВИ-ХІД-НИЙ! ВИ-ХІД-НИЙ!
Ступивши два кроки назад, лейтенант Засухін таки потяг пістолет із кобури. Та враз на його очах, очах конвою, решти вишикованих зеків спочатку один за одним, а потім групами, наче виконуючи команду, доходяги з «політичного» бараку теж опустилися на плац. Хто присідав навпочіпки, хтось просто сідав на холодну землю, хтось при цьому схрещував ноги по-татарськи. На коліна ніхто не став — це я відзначив боковим зором. Нічого не встиг подумати, чесно вам кажу: не зміг прийняти жодного рішення. Коліна самі вирішили за мене — підігнулися: і ось я теж сиджу, хрипко вигукуючи разом з усіма:
— Ви-хід-ний! Ви-хід-ний! Ви-хід-ний!
На мерзлому плацу сиділа вся «п’ятдесят восьма». Та на цьому все не скінчилося — чи то перейнявшись загальним настроєм, чи то поділяючи вимоги українців, чи то, швидше за все, відчувши запах та смак бузи, — зі свого місця зично гаркнув Коля Тайга:
— Правильно, братва! Діло, хохли! Зливай воду, начальник! Даєш вихідний!
— ДАЄШ ВИХІДНИЙ! — підхопили свого ватажка блатні. І ось уже вони опустилися на плац за прикладом «політичних», зухвало скандуючи та ляскаючи про цьому в долоні.
Заплескали і з нашого боку: тепер у відмовниках була чи не третина зони. За ними, побачивши щирий шок офіцера і конвою, спочатку невпевнено, поволі, але за кілька хвилин уже активніше й дружніше, на плац осідали мужики з побутовими статтями: а їх більшість у будь-якому таборі. За десять-п’ятнадцять хвилин переважна більшість зеків сколихувала морозяне повітря закликами:
— Ви-хід-ний! Ви-хід-ний!
За винятком «зсунених», котрі не поспішали визначатися, та «опущених» — табірних педерастів, котрі взагалі трималися окремо, законного вихідного вимагала вся зона.
Напевне, якесь покарання на нас чекало. От тільки вперше за весь час мого ув’язнення про наслідки, навіть найнеприємніше, думати не хотілося. Здається, того ранку такий самий настрій охопив усю зону. Тепер уже не Червоний та бандерівці подали всім приклад: кожен в’язень наслідував того, хто сидів поруч, вигукуючи: «Вихідний, вихідний, вихідний!» та плескаючи долонею об долоню.
Коли до загального протесту приєдналися-таки табірні ізгої, а за ними, зціпивши зуби, підкорилися настроям більшості лояльні до влади суки, лейтенант Засухін не витримав — пальнув угору. Це не подіяло: ніхто не замовк, не сіпнувся, щоб стати на ноги. Засухін вистрілив удруге, потім необхідність у цьому відпала, бо до плацу вже поспішали табірні опери на чолі з Бородіним, хтось із них навіть спробував підняти кількох доходяг, та «кум» жестом заборонив підлеглим когось чіпати — стояв, розставивши ноги та заклавши руки за спину, і слухав монотонне скандування зони. Він мусив дочекатися Абрамова.
І майор не забарився — прибіг на плац у розчахнутому кожушку, без портупеї, лише з пістолетом у руці. Але й він не поспішав вживати будь-яких заходів: навіть якщо тепер заводіїв відтягти у штрафний ізолятор, решта так не розійдуться — силу та зброю так чи інакше доведеться застосувати проти всього контингенту. Такого вже не приховаєш, Абрамову хоч як уже не викрутитися, і Червоний, напевне, брав це до уваги, коли планував свою акцію непокори. До того ж він удало обрав момент: люди справді дуже давно не мали нічого навіть близько схожого на вихідний — законний, як не крути. Ось і прорвало — мусив знайтися хтось, здатний набратися сміливості й підштовхнути до відчайдушного опору стомлену решту.
Поява начальника табору не вплинула на зеків — заклики не стихли, навпаки — побачивши його, хтось із блатних вигукнув задерикувато:
— Банкуй,начальнику!
Кивнувши чи то у відповідь, чи то просто так, майор Абрамов неквапом запхав пістолет до кишені кожушка. Далі, так само не поспішаючи, застебнув кожушок на всі ґудзики, обсмикнув його, поправив шапку на голові, тоді набрав повітря в груди, виголосив на розтяг:
— Нумо... мо-о-овчать!
Навіть якщо хтось один замовк, це не було помітно. Зеки сиділи на землі та вимагали вихідного.
— МОВЧАТЬ! — повторив Абрамов уже голосніше, на всю силу легенів.
Знову ніхто не послухався — кожен дивився на сусіда і не хотів виявитися боягузом. Я чекав, коли майор втретє повторить наказ, проте начальник табору, трошки помовчавши, мовив якось дуже миролюбно, по-простецькому:
— Та хоре вже, кажу. Базарить давайте чи що...
Дивно — тепер його послухали. Скандування враз змовкло, наче по команді, а майор, коротко запитавши про щось Засухіна, знову заговорив, так само не підвищуючи голосу:
— Червоний, це ж ти почав.
— Вимоги законні, громадянине майор, — сказав Данило у відповідь.
— Ви б повставали... Чи до вечора так збираєтесь?
— Буде розмова?
— Якщо я захочу, Червоний, з лежачим тобою поговорю, — зауважив Абрамов. — Вставайте вже, нумо, всі вас уже почули й побачили.
Спочатку Данило, за ним бандерівці, нарешті решта зеків випросталися. Тепер ми стояли на плацу так, як зазвичай перед уранішнім розводом.
— Тобі хто задвинув цю бодягу про вихідний? — поцікавився майор.
— Це законна вимога, громадянине начальник. Ми перевиконали план, — Червоний вперто тримався заданої лінії. — Поясніть усім, за що ми тут працюємо. Якщо ви знайдете причину...
— Я тебе, паскуда, можу без причини — за спробу втечі, — перервав Абрамов. — Ви всі тут це чудово розумієте.
Усі чекали, що майор скаже далі. Та він якийсь час знову мовчки дивився на ряди зеків. А тоді жестом підкликав до себе «кума», нахилився до нього, щось коротко звелів. Бородін кинув руку до шапки, махнув рукою своїм операм, ті розвернулися та рушили за капітаном до бараків.
— Передовики праці, значитця... Ну-ну...
Знову заклавши руки за спину, Абрамов мовчки походжав уздовж шеренги зеків. Ріденькі сніжинки, що сипали з неба від сходу сонця, тепер перетворювалися на лапатий сніг, який вкривав зону, плац, офіцерів, конвойних солдатів і нас — усі, крім майора, завмерли в німому очікуванні не знати чого.
Скільки часу минуло, не беруся сказати. Здавалося, після загального сидячого протесту начальник табору почав гру, в якій виграш лишається за тим, хто кого перемовчить. Та ось на плац повернувся капітан Бородін, замість доповіді кивнув майору, і Абрамов знов обсмикнув кожушок і, прокашлявшись, сказав:
— Вихідного хочете? За законом, Червоний?
— Ваші закони, громадянине майор.
— Закони десь почитав?
— Грамотний, громадянине майор.
Знову коротка пауза. Абрамов смакував момент.
— Буде вам вихідний, — мовив нарешті. — Радянська влада свої закони поважає.
Останні його слова потонули в радісних криках блатних, побутовиків та частини «політиків». Бандерівці були з меншості зеків, що виявили в цей момент стриманість. Абрамов жестом звелів усім замовкнути і продовжив:
— Можете сьогодні гуляти. Тим більше, норму окремі бригади справді перевиконали. Таким чином забезпечили вихідний тим, хто філонив. Хто кому винен — між собою розбирайтеся.
— Філонів накажемо, начальнику! — пообіцяв Коля Тайга. Його голос я ні з чиїм не сплутаю, та й говорив він серйозно.
— То ваші клопоти, — кивнув майор. — Але вихідний ваш почнеться після того, як наведете порядок у своїх житлових приміщеннях. Почув, Тайга? Бардак на зоні!
— Де бардак, начальнику...
— А я тобі покажу, Коля! Якщо сам не побачиш! І за це ті, хто допустив бардак, матимуть по п’ять діб ШІЗО! Готовий провести вихідний в ізоляторі, Коля? Чи все ж таки на роботу?
— Мені на роботу закон не дозволяє...
— Так то тобі! Кандидатів, крім тебе, вистачає.
Говорячи так, майор дивився впритул на Червоного, і я зрозумів — його доля на найближчі п’ять діб так само вирішена, як і питання про оголошення сьогодні вихідного...
— Чого стали? Розійтись по бараках, навести порядок! Зовсім розпустилися!
Так ми зрозуміли ще одну задумку Абрамова: наш барак і, як я підозрював, інші за той час, поки нас морозили на плацу, опери і солдати за наказом майора та під керівництвом начальника оперативної частини старанно обшукали. Благенькі пожитки наші розкидали по бараку, а вогонь у пічці залили водою, від чого вона страшенно чаділа, задимивши все помешкання. Конвойні підганяли, ми взялися порядкувати. Пічку наново ніхто не затопив, і за ті кілька годин, що ми витратили на ліквідацію наслідків оперського набігу, стало холодно, як надворі. Тому більшу частину дня, таки оголошеного вихідним у таборі, не лише ми, а й решта зеків, як могли прогрівали барак.
Лише під вечір ми мали змогу насолодитися спокоєм — і виявилося, що ось цей, відвойований Червоним час, нам нема куди дівати. Хтось тинявся табором, хтось писав листи, а більшість дрімали, скрючившись на нарах. Бандерівці далі трималися окремо, проте я вже відчував — після того дня Червоний потроху завойовував авторитет на зоні, нічого особливого для цього не роблячи. Навіть обіцяні Абрамовим п’ять діб у БУР, котрі Данило таки відсидів, починаючи з наступного дня, нічого не змінили: в’язні вперше за багато років, якщо не за весь час свого табірного життя, побачили можливість опору та відчули всю насолоду від цього.
З того дня Червоного знала вся зона. Що зіграло на користь планам, у які на початку лютого наступного року він посвятив мене.
В’язні дістали певні поступки — тепер вихідні в зоні стали не такою вже рідкістю.
Не сказав би, що відбулося якесь послаблення режиму чи табірна адміністрація боялася повторення невеличкого бунту. Навпаки, придушити опір для влади було б заввиграшки — варто відкрити вогонь на знищення, і більшість зеків поскладає лапки: за життя, нехай таке мізерне, в’язні чіплялися щодня, прожити наступний день — ставало для більшості з них сенсом існування. І не думайте — не скажу, що був інакшим, всі ми живі люди й хочемо жити, хоча б у непридатних для цього умовах.
Точно не скажу, та, з огляду на мій досвід табірника, справа була не в нездатності майора Абрамова придушити в зародку будь-яку спробу бунту. Тим більше — не в тому, що начальник табору тепер хоч трохи зважав на права зеків. Йому не хотілося морочитися з самим процесом упокорення непокірних в’язнів. Тому вирішив грати на випередження: узаконив один вихідний раз на два тижні — за умови, якщо норми та плани виконуватимуться. Навіть поставив за приклад бригаду, в якій працювали бандерівці. Абрамову не потрібна зона, котра несподівано усвідомила, що за свої права можна — нехай не боротися, але бодай спробувати поборотися. Адже, не давши зеківському кипінню виходу, можна сміливо прогнозувати: дуже скоро пара зірве кришку. Ось тоді, як кажуть, ховайся...
Та й на власні амбіцій начальник табору в цій ситуації жодним чином не наступав: як не крути, а вихідний день нам мали надавати частіше, ніж це було досі. Отже, майор Абрамов міг проявити до зеків невластивий йому гуманізм, а ще й пишатися собою та власною людяністю.
До того ж на деякий час він навіть не чіпав Колю Тайгу та Червоного, старого та нового зеківських неформальних лідерів. Одне діло — закривати злодія в законі та бандерівця в карцер просто так, для профілактики, знайшовши формальний привід: у таборі до цього ставилися спокійно, бо з кожним може трапитися щось схоже будь-якої миті. Але зовсім інша справа — трюмити Червоного, коли той почав свідомий опір та виступив на захист людських прав: тепер він усякий раз ішов до карцеру й виходив звідти героєм.
Хто-хто, а герої Абрамову не потрібні на дорученій йому території. До такого я додумався не сам, хоча й підозрював: саме так майор і мислив. Теоретичну базу під мої роздуми підвів, як завжди, доцент Шліхт. Він і обмовився: довго ці розклади не триватимуть, бо хоч начальник табору і дотримувався законів, до такого рішення його підштовхнув саме Данило Червоний. Отже, рано чи пізно майор зробить так, щоб прибрати його — чи з табору, чи навіть зовсім, із лиця землі... Ну, а так зону не сколихувало більше нічого, крім прибуття нових етапів та локальної гризні між кримінальниками.
Так тривало до початку лютого нового вже року, коли морозяним вечором чергового вихідного Червоний непомітно для інших подав мені знак вийти.
Не дуже хотілося виходити з масного та кислого, але все ж таки теплого барачного повітря в північну пургу. Та Данило взагалі вперше після того пам’ятного листопадового дня відкликав саме мене. Пройшовши вздовж довгої стіни, ми зайшли за барак, де видавалося трошки затишніше, і там я побачив ще невеличкий гурт людей.
Дні о цій порі року були зовсім короткими, сутеніло рано, до того ж табір замітало сніговою пургою мало не щовечора. Іноді снігові бурі не влягалися і під ранок, та це не заважало піднімати зеків на роботу. За мудрим спостереженням майора Абрамова, в шахти сніг не замітає. Проте саме в таку заметіль охорона намагалася вештатися табором рідше. Отже, це була чи не єдина зручна нагода зібратися гуртом за межами бараку, точно знаючи — зібрання уваги не приверне.
Підійшовши ближче, я розгледів, крім самого Червоного, одноокого литовця Томаса та незмінного супутника Червоного Лютого, що рідко коли тримався далеко від свого старшого. Навіть їхні нари тепер стояли поряд, хоча коли бандерівців завели до нашого бараку, вони вмощувалися, не як хотіли, а займали вільні місця. Трошки далі, біля протилежного кута стіни, примостився ще хтось, та я не міг розгледіти зі спини. Певно, це був хтось із бандерівців — він стояв на чатах, охороняючи невеличке зібрання.
— Довго говорити не будемо, тут усі вже все знають. — Червоний почав із місця, без передмови. — Тим більше, друже Віктор, довго ми взагалі тут збиратися не годні.
— Ну, кажи, — відповів я, нічого ще не розуміючи — просто, аби не мовчати.
— Ти на війні був. Танк водив, еге ж?
— Водив...
— До війни з технікою теж мав справу, так?
— Цікавився. Хотів інженером-механіком...
— Мало хто що хотів, — відмахнувся Червоний, чим навіть трохи роздратував. — Паровоз, наприклад, повести зможеш?
Запитання прозвучало так несподівано, що я вирішив — мені вчулося. Чи, що певніше, я не розчув чи не так зрозумів.
— Паровоз? Чому паровоз? Який паровоз?
— Звичайний. Не знаю, наскільки він схожий на танк чи трактор. Але, думаю, принцип дії такий самий. Приблизно... Якщо водив танк, запустиш і паровоз. Чи ні?
— Мабуть... Не пробував... Який паровоз, Червоний? Де паровоз?
— На станції, — спокійно відповів Данило.
— Залізниці, — уточнив Лютий, вступивши в розмову. — Вузькоколійка тягнеться звідси, на Воркуту, до станції.
— Туди стікаються всі вантажі з вугіллям. — Червоний говорив далі, ніби взяв від свого друга футбольний пас. — Туди ж, на станцію, приходять вагони з в’язнями. Далі етапи женуть сюди своїм ходом, і коли ми сюди йшли, мали можливість зрозуміти, як у разі чого повертатися.
— Ти хочеш... — Ось тепер я все зрозумів — і в мене дух перехопило, щойно усвідомив — я ж тепер у змові.
— Хочу, — твердо мовив Червоний. — Ми всі хочемо здобути собі волю. Мене дивує, що тисячі людей, котрі сидять тут, жодного разу не намагалися зробити те саме. Нас тут тисячі, Гуров. Набагато більше, ніж озброєних вояків, котрі нас стережуть.
— Ти хочеш тікати, — не знаючи, чого від мене чекають інші, я закінчив фразу, яку Данило не дав договорити.
— Неправда. — Умить відрізав він, глянувши на решту змовників та ніби заручаючись їхньою підтримкою. — Ми не тікаємо. Ми хочемо здобути волю. Повернути свободу, хіба не зрозуміло? Тікають злодії від обікрадених ними людей. Тікають убивці від заслуженої кари. Тікають ті, хто нашкодив, хочу, Гуров, щоб ти це чітко й точно зрозумів. Нас тримають у неволі. Так само, як і тебе. Нехай ти вважаєш нас бандитами, ворогами комуністів, Бог із тобою. Але сам ти за що тут сидиш?
— Друже Остап, не агітуй цього москаля, — буркнув Лютий. — Не старайся. Або твої слова дійшли до нього, або ні.
— Авжеж, — погодився Червоний. — Зрештою, можеш сидіти тут і далі. Скільки тобі залишилося? Десять років, одинадцять? Чи думаєш досидіти, поки добра влада не оголосить амністію? Далі що? Воркута, поселення, обмеження в правах? Я не збираюся ані чекати, поки Сталін мене помилує, ані сидіти тут та гнити в шахті. Треба вириватися на волю.
— Як? — не стримався я.
— Оце вже краще, — ламаною російською вставив одноокий Томас. — Уже думає.
— Я поясню, тільки слухай уважно та спробуй уявити собі всю схему. Малювати нема на чому, — проказав Червоний. — Буде так...
І в ту мить у мене зникли рештки сумнівів — оце його «буде» не залишало іншого варіанта розвитку подій: бо він так вирішив, отже, так і буде.
— Буде так: ми в призначений день нападемо на вартових та захопимо зброю. Потім, якщо діятимемо чітко, ліквідуємо табірну адміністрацію. — Червоний говорив так, наче йшлося про визначення обсягу якихось хатніх робіт. — Далі складніше. Та спробувати треба — тоді вийде. За табором — селище. Там — харчі, транспорт, казарма.
— Зброя, — уточнив одноокий Томас.
— Зброя, — підтвердив Червоний. — Нас півсотні набереться. Якщо діяти швидко й наскочити відразу, можна здобути все — автомати, машини, їжу. Далі — кидок на Воркуту. А там захоплюємо поїзд і їдемо залізкою до Ухти. Машини заганяємо на платформу.
Чим далі я слухав, тим менше чомусь сумнівався: буде саме так, на фронті частіше реалізуються максимально прості плани військових операцій.
— Звідти починаються дороги, — вів між тим Данило. — Можна пересуватися на машинах чи навіть пішки. Але так чи інакше, з Ухти більше можливостей кудись рвонути та скинути слід. А от із Воркути на волю один прямий шлях — залізниця. Є ще тайга, болота... У тайзі ми навряд чи довго протримаємося. Зими тут затяжні. Лишилося посадити когось на паровоз, із наших ніхто його з місця не зрушить. Усе, сам далі вирішуй.
Він замовк, і всі троє відразу посунули на мене з боків: чи то прикриваючи від поривчастого сніжного вітру, чи то погрожуючи — або погоджуйся, або не ображайся... На коротку мить я навіть відчув себе зацькованим, загнаним у глухий холодний кут.
— Не знаю, — вичавив із себе. — Ніколи не доводилося вести паровоз...
— То спробуєш, — докинув Лютий.
— Відмовитися можу?
— Ти справді готовий далі сидіти тут, закопувати покійників у мерзлу землю, хлебтати смердючу бовтанку та конати день за днем?
Червоний запитував щиро, у голосі чувся відвертий подив, та не в тому річ. До тієї миті я справді не зізнавався самому собі: ось таке, як він каже, моє табірне життя збоку. Аби якось пом’якшити це бридке та липке відчуття власної нікчемності, я спробував заперечити:
— Так усі живуть...
— Hi, — Червоний говорив жорстко. — Так живуть не всі. Аж ніяк не всі. Навіть кримінальні злочинці мають тут більше прав та можливостей, аніж ми з тобою. Добре б ми, українські повстанці. Або наші литовські брати. Ви, росіяни, для майора Абрамова і навіть вашого дорогого товариша Сталіна — таке саме лайно, як ми, українці. Чи інші народи, котрі більшовики підгребли під себе. Хіба ні, Вікторе?
— Знаєш, не люблю цих твоїх розмов... Непросто в нас усе...
— Тому й не любиш, що розумієш — я кажу правду. Не все просто, згоден. Крім одного: нас тут тримають у неволі за злочини проти совєтів, а вас — невідомо за що. Тому наше бажання здобути волю мусить збігатися з вашим.
— А на волі що робити?
Знаєте: це я сам у себе вже тридцять років запитую... Тоді вголос промовив уперше, з не меншим відчаєм. Бо бандерівці точно знали, що робитимуть, якщо їм пощастить здійснити свій безумний план і вирватися з табору. Мені й таким, як я, не лишалося навіть такого шляху, на який прагнули повернутися українці, — шляху боротьби. Мені не було з ким боротися, тим більше — зі зброєю в руках. Німців ми розбили, у своїх стріляти я не збирався.
— Ось тут ти правильно мислиш, — озвався Лютий. — Друже Остап, твій товариш сам для себе ще не вирішив, для чого йому свобода. Адже за дротом та парканами для нього — те саме, що й тут.
— У нього є час подумати. — Тепер вони говорили так, наче я не стояв поруч, майже впритул. — Поки що ми самі чекаємо команди.
— Команди? — перепитав я.
— Такі акції готуються відразу в кількох таборах Півночі, — пояснив Червоний. — Це все, що тобі слід знати. Ти й так, здається, дуже багато почув, як для людини, котра ні в що не ставить особисту свободу.
— Це погроза?
— Розумій, як знаєш. Тільки щось мені підказує, Гуров, навряд чи ти побіжиш з цим до Бородіна.
І знову Данило Червоний сказав чисту правду — здавати наміри бандерівців табірному начальству я не збирався. Вони могли вважати мене ким завгодно — боягузом, нікчемою, ворогом, комуністом... Ось лиш стукачем я ніколи не був.
— Гаразд, — зітхнув я. — Це все теорія. Схема, кістяк. Не все у вас продумано.
— О, тепер бачу й чую серйозну людину, — Червоний задоволено гмикнув. — Кажи, ми тебе слухаємо: що, по-твоєму, не так?
— Інші в’язні... Блатні, зокрема. Та й наші, п’ятдесят восьма... З ними що буде? Всі разом підуть за тобою?
— Мене мало обходить, хто і як даватиме собі раду. Лютий взагалі пропонує вириватися лиш одним ударним загоном. Нас два десятки, п’ятнадцять литовців. Якщо твої хлопці, ну, з твоєї команди, ті, які воювали та мають бойовий досвід, підуть із нами — це буде доволі потужна бойова одиниця. Ми можемо дати бій та прийняти його: зуби об нас хтось точно покришить.
— Ось і я про це — стріляти у своїх не буду. Ніхто з наших не стрілятиме у своїх, — відповів я рішуче.
— Навіть так? І хто для тебе свої? Конвойні з вівчарками, кожен із них готовий і без наказу застрелити тебе на місці чи спустити на тебе псів? Майор Абрамов? Ти бачив його справедливість не так давно на плацу.
Скажеш, він убивав злочинців, а всі інші для нього — свої? Гуров, для них ми всі тут — вороги народу.
— Але я їм не ворог... — Ці слова я промовив неголосно, переконуючи самого себе в тому, що цієї миті доводив бандерівцям.
— Отже, ти не з нами?
— Інші зеки, — нагадав я, щоб зійти зі слизького.
— Отже, усі інші... Я не згоден із Лютим, — повів далі Червоний. — Зі зброєю в руках на волю прориватиметься тільки одна, наша група. Решта в’язнів так само матиме можливість вийти на свободу. Тут хай кожен сам вирішує, як оце ти, Вікторе, сказав: кому й наскільки ця воля насправді потрібна. Панькатися з дорослими людьми я не збираюся.
— Друже Остап, разом з усіма ми випустимо бандитів. — Із тону Лютого я зрозумів — така суперечка триває між ними давно.
— Нема ради, — розвів руками Червоний. — У блатних інакша мета, ніж у нас. Вони зіб’ються у зграю.
— А... ми?
— Ми — не зграя, — Червоний говорив до мене терпляче, мов люблячий батько до сина-непослуха. — Ми — чота, озброєний підрозділ УПА — Української повстанської армії. Різницю розумієш?
— Всі ми станемо біглими зеками. — Тут уже я вперся.
— Вони — зеки, Вікторе Гуров. Ми — в’язні. Полонені. Навіть, якщо так краще зрозумієш, — військовополонені. Вони грабуватимуть, аби прогодуватися, й однаково скоро перегризуться між собою. Ми бачимо перед собою абсолютно інші цілі. їх так чи інакше зловлять та повернуть назад, бо тюрма для них — другий дім. Ми маємо намір почати бойові дії на ворожій території.
— Стратегія, — додав одноокий Томас.
— Ось чоловік діло каже — до всього ще й стратегія.
— Ви про що?
— Коли на волю з бараків вийде відразу, вважай, понад тисяча людей, почнеться хаос, — зауважив Червоний. — Охорона розгубиться — але так само розгубляться в’язні. Адже тут ти, Гуров, дуже правильно підмітив: волю всі вони матимуть раптово. Не здобудуть її — затюканим та переляканим в’язням свободу подарують. Ми подаруємо. А вони не знатимуть попервах, що з нею робити. Навіть блатних це стосується. А ми тим часом у цій загальній колотнечі справді знатимемо, що і як треба робити. Бо, кажу ж тобі, маємо мету, розробили стратегію та знаємо правила тактики.
— Я не згоден, — гнув своє Лютий. — Але ти — командир, друже Остап. Ти поведеш, тобі вирішувати.
— Отже, тут домовилися. Що тобі ще не зрозуміло, Вікторе Гуров?
— У Воркуті, напевне, є військовий гарнізон. Не лише війська МВД, як у селищі. Армійський підрозділ. Нам не дадуть прорватися до вокзалу.
— Іншого шляху на волю я не бачу. — Тут Червоний був категоричним. — Якщо не вийде діяти стрімко — діятимемо за обставинами. Не зможеш запустити паровоз, не вдасться захопити нікого, хто вміє це робити чи здатен тобі показати — підемо пішки. Тут, у цьому пеклі, я не лишуся. Треба — поповзу на свободу.
Слова його не видавалися мітинговими гаслами. Данило Червоний справді так думав, говорив спокійно, без надриву, навіть трошки соромлячись того, що доводиться озвучувати такі прекрасні потаємні думки. Головне — я раптом зрозумів: так, він правду каже. Готовий відповісти за свої слова — ручаюся, що навіть останній табірний здохляк потай мріяв вийти за периметр колючого дроту.
Найкраще — коли ранок зажевріє, пора року значення не має, хоча на волю особливо чомусь тягне навесні. Та Бог із нею, з весною: коли б не настав час свободи, всякий хоче вийти на битий шлях за табірні ворота і піти на схід сонця — чим далі, тим впевненіше карбуючи крок. Не важливо, доведеться йти промерзлою землею чи місити багнюку пізньої воркутинської весни — адже з кожним новим кроком бараки, колючка та вартові з автоматами залишатимуться позаду...
А чим довше говорили ми з Червоним, тим ясніше відчувалося наближення омріяної волі: нехай на день, годину, коротший час, але таки хочеться відчути себе на свободі, вдихнути її п’янкого повітря... Думаю, годі пояснювати, чому рішення прийшло до мене саме і я не надто йому опирався.
Зі своєю командою, фронтовиками, я говорив обережно, ніби рухався тонким льодом. Та даремно боявся: Морозов, Свистун, а надто Марат Дорохов, здається, швидше за мене відчули близьке дихання волі. Довго вмовляти їх не довелося, особливо Марата: той взагалі хотів, вирвавшись, пробиратися з Воркути сам, готовий був голодувати, тільки б відшукати того, хто написав на нього донос. Після того, сказав Сапер, можна або назад у табір, або... Не договорив тоді Дорохов, що мав на увазі, ми й самі здогадалися, не мали бажання уточнювати.
Єдине, в чому наша думка виявилася спільною — не стрілятимемо у своїх, тобто в солдатів та офіцерів, навіть заволодівши зброєю. Бо розуміли, що бандерівці та інші, кому вдасться заволодіти зброєю, почнуть стрілянину та різанину. Так, ми ставали співучасниками вбивства радянських військовослужбовців, але на жодному з нас не буде хоча б крові своїх. Нехай навіть, як переконував Червоний, вони нас убили б без докорів сумління. Утім, як визнав Марат, вони виконують наказ — навіть майор Абрамов підкоряється наказам вищих інстанцій.
Бандерівці з цим не погодилися. Хоча визнали наше право не вбивати радянських вояків. Узагалі домовленість між фронтовиками та рештою заколотників звелася до такого: я, маючи певні навички, спробую повести паровоз і, якщо в мене це виходить, на станції Воркута, куди нас приведе вузькоколійка, залишаюся з бандерівцями та «лісовими братами». Решта ж наших далі дає собі раду сама. Дорохова влаштовував саме такий варіант, Свистун пристав до нього, а Морозов взагалі подумував, чи не прибитися йому до націоналістів — однаково втікачеві нема чого втрачати.
Словом, утеча — а я називав наш план саме так, бо я справді збирався тікати разом з усіма, навіть не сподіваючись дістати повну свободу, — стала для змовників фактом вирішеним. Чекали ми не стільки сигналу від Червоного, котрого вже навіть наша невеличка команда, не кажучи вже про литовців, вважала своїм ватажком. Ми чекали весни: надто спраглі до волі українці не хотіли здійснювати свої плани, поки кругом навалено снігу та виє завірюха. Та й сам Червоний теж чекав команди від якогось невідомого мені їхнього проводу. Ну, а сам наказ починати, за логікою речей, теж очікували ближче до сходження снігів.
Усе полетіло шкереберть за місяць після нашої змови за бараком, на початку березня.
Снігових заметілей із приходом календарної весни в цих краях ставало менше. Хоча сніг лежав, та ще довго він не танутиме, бо перші відлиги починалися тут у кращому випадку ближче до середини березня. Саме в один із таких морозяних, але тихих ранків Червоного після ранкової перевірки викликав із строю та повів із собою під конвоєм капітан Бородін. Нічого хорошого ніхто не чекав, я, чесно признаюся, навіть не думав, що Данило повернеться назад до бараку. Та під кінець дня ми побачили його на своїх нарах. Одначе вираз обличчя нашого ватажка нічого хорошого не віщував.
Начальник оперчастини майже дев’ять годин протримав його у своєму кабінеті. Привід: із Києва через Москву прийшли якісь матеріали, котрі вимагали допитати бандерівського командира у новій справі. Так, принаймні, пояснив Червоний: або там, в Україні, зловили когось, з ким Данило був тісно пов’язаний, і тепер закон вимагає допитати засудженого Червоного за цією справою, або в його особовій кримінальній справі знайшлися нові обставини. Що теж вимагало зняти з нього свідчення.
Зрештою, Бородін таки відпустив Червоного назад у барак, протримавши цілий день без їжі. Але завтра його смикнуть на допит знову, як не завтра — то післязавтра. Можуть про всяк випадок замкнути в ізоляторі, до особливого розпорядження. І найгірше: за спеціальним розпорядженням із Москви, його не лише можуть, а зобов’язані за законом етапувати до Києва для свідчень тамтешньому слідчому. Сюди, на Воркуту, слідчий не поїде.
Ніхто не давав гарантій, що потім Червоний повернеться назад, у цей самий табір, у цей самий барак. Скажу більше — вже тоді ми всі погодилися з Данилом: без певних зусиль майора Абрамова тут точно не обійшлося. На що саме він міг вплинути, досі не готовий сказати. Проте начальник табору не згає моменту і скористається ситуацією, щоб на законних підставах позбавитися такого проблемного в’язня, як Червоний.
А це означало кінець усім планам. Керівництво міг перебрати на себе і Лютий. Проте сам він заявив: без Червоного спроба вирватися з табору не вийде як слід. І напевне приречена на провал.
— Але ми можемо провалитися і з Червоним, — не стримався тоді я.
Червоний погодився, що всяке може статися. Ось тільки він особисто чекати не може. Його тягнуло на свободу з дикою, нестримною силою, і загроза знову потрапити в слідчо-судову махіну нашої системи лише прискорила прийняття рішення.
— Починаємо сьогодні й зараз! — так Червоний сказав.
Ніхто не заперечував, не сперечався, нічого не обговорював. Ми давно були готові і сприйняли це за сигнал, якого мусили дочекатися.
За кілька годин все, що було до того, перекреслилося жирною лінією. А життя стрімко прискорило свій біг — наступна доба вклалася в один-єдиний спогад. І досі згадується, як одна велика мозаїчна картина.
Тієї ночі ніхто зі змовників не спав.
Кожен навчився визначати час без годинника, та саме тоді він тягнувся надто повільно. Не поручуся за всіх, та я, лежачи на спині на своїх нарах, досі не міг уявити, як усе це буде. І зовсім не відчував себе готовим до відчайдушної спроби втечі. Ці відчуття змішувалися з іншими: голосно калатало серце, тіло огортало млосне передчуття змін — не важливо яких, головне — це будуть зміни не лише моєї долі: кожен із в’язнів так чи інакше відчує це на собі, пропустить крізь себе, а життя табору, як би потім не відбувалося, поділиться на час до виходу Червоного й після нього.
Здається, занурившись у такі думки, я задрімав — бо легкий дотик руки ніби пробудив мене, повернув у кисло-смердючу реальність табірного бараку Не роздивився, хто мене зачепив, та й це не мало значення. Я легко підвівся та, намагаючись ступати обережно, дотримуючись умов попереднього плану, посунув у бік дверей. Там уже згуртувалися змовники, нас ставало більше, люди підходили з усіх кінців бараку, і аж тепер я усвідомив масштаб усього, що мало статися: до сутички підготувалося з півсотні мовчазних худих суворих мужчин. Вони вимучені, але як тварина відчуває зміни в природі й атмосферу небезпеки, так і зеки насобачилися тонко відчувати довколишні настрої. Це, знову ж таки, про мене — я знав, що більшість із тих, хто йшов за Червоним, готувалися до смерті, але в бою.
Щось подібне охоплювало і мене, коли вів свій танк уперед, бачив перед собою світло і ворога через прямокутне віконечко. Спочатку, в першому бою, охопив страх — і він змушував мене тиснути на педалі та смикати важелі, підбадьорюючи себе криками «ура». Потім уперед вело вже щось інше, відчайдушне — так пацанва до війни сходилася у вуличних бійках.
В’язні розступилися, пропускаючи вперед, до невеличкого коридору, у якому стояла параша і який відділяв житлову частину бараку від вулиці, Червоного, Лютого, одноокого Томаса та бандерівця на ймення Ворон. Тепер, коли все починалося і зупинити події було неможливо, змовники не особливо крилися. їх уже не хвилювало, що можуть підняти на ноги весь барак: стукачі, що напевне є серед нас, хоч як не зможуть попередити оперативну частину.
Червоний загрюкав у замкнені ззовні барачні двері. В унісон йому молотив кулаком литовець Томас. Решта стали півколом, у їхніх руках я помітив гострі предмети — ось коли знову підуть у дію здобуті в бою з кримінальниками саморобні заточки та піки. Від думки, що зараз на моїх очах убиватимуть радянських солдатів, стало незатишно. Проте й для мене не було вороття назад.
Конвойні відреагували на бузу в «політичному» бараку досить швидко — спочатку почулися нерозбірливі крики, хтось із того боку вгатив по замкнених дверях чимось замашним, напевне, автоматним прикладом, а потім почулося характерне брязкання — це висувалася з пазів важка груба довгаста клямка.
Першим поріг переступив сержант з автоматом напереваги. Його пропустили, навіть розступилися — так, аби Червоний та Лютий опинилися в нього за спиною. Він ще не встиг роздивитися що до чого. За старшим зайшли один за одним троє солдатів. На них накинулися разом, мовчки, не чекаючи команди. У повітрі майнули руки з затиснутими гостряками, конвойні видихнули несподіваний гострий біль, здається, хором, осіли на підлогу. Хтось — я не побачив хто, швидко причинив двері.
Не хочеться зізнаватися тепер, через тридцять років. Тим більше, не хотілося визнавати це тоді. Мабуть, мені б мало бути соромно й ніяково за свої почуття. Точніше за те, що в мене їх не виникло. Нічого, жодна струна не смикнулася в душі, коли на моїх очах бандерівці зарізали солдатів конвою. Сам не зміг би — скажу напевне. Та коли це зробили інші, я відчув щось на кшталт визнання очевидного факту: ось і стало на кількох вертухаїв менше...
Все ж таки я відчув на короткий час заціпеніння, якого мене вивів поштовхом Марат Дорохов.
— Чого став, Гуров? Не кисни! Рухайся, змерзнеш!
Стрепенувшись та остаточно опанувавши себе, я побачив, як Червоний, Лютий та Ворон вдягають на себе шинелі та шапки вбитих конвойних. Томас крутив у руках шинель єфрейтора, не знаючи, що з нею робити: убитий виявився на голову вищим за литовця та товщим, шинель лише сковувала рухи одноокого. Нарешті, кинувши її комусь із тих, хто стояв ближче, Томас підхопив єфрейтора за ногу та відволік в куток, до параші, де вже поскладали решту трупів. Але автомат узяв, хотів вислизнути з бараку першим, та Червоний, теж у шинелі замість бушлата й солдатській шапці, жестом зупинив його.
— Тепер так, хлопці. Томас веде одну групу до адміністрації. Автомат один на всіх, озброюватиметесь у бою. Друже Ворон, до виходу, там караулка, зброярня. Розумію — важко, але вас тут більше, ніж солдатів на вахті. Я з Лютим зніматиму кулеметні гнізда на караульних вишках. Оцих двох, кутових. — Для певності він щось показав рукою в повітрі, ніби нагадуючи напрямки ударів. — Діємо швидко та одночасно, всім зрозуміло?
— Зрозуміло, друже Остап. — Лютий взяв трофейний автомат напереваги.
— Томасе, ви підсувайтеся ближче та по можливості тримайтеся обережно. Без команди не починати, добре? Тебе, друже Ворон, це теж стосується.
— Яка команда? — діловито уточнив одноокий.
— Сам ще не знаю, — признався Червоний. — Дивіться в бік вишки, тієї, що ліворуч. Або махну шапкою, або там стрілятимуть. Та як би там не пішло, Томасе, починайте відразу, що б не побачили і не почули. Іншим бути тут. Друже Мирон, поведеш людей.
— Так, друже Остап.
— Стрілянина почнеться так чи інакше. Щойно почуєш її — веди людей в табір, відчиняйте бараки, випускайте всіх на волю. Зважай на кулемети, бо в когось із нас не відразу може вийти. До того ж не забувайте про решту вишок — там теж кулеметники. Але ці ближче.
— Погасимо їх — половину справи зробимо, — додав Лютий.
— Не кажи «гоп», — буркнув Червоний. — Поки діємо так. Далі за обставинами. Пішли, хлопці. Зі мною хто?
Не знаю для чого ступив уперед. Та Данило навіть не зважив на це й не оцінив, хоча не думаю, що в той момент мені взагалі потрібна була оцінка. Просто раптом закортіло бути причетним до чогось важливого. А важливе — там, де Червоний.
Вибравшись на березневий мороз, Червоний, Лютий, Ворон та один із литовців, на якого налізла шинель дебелого сержанта, на мить зупинилися.
Колотнеча біля «політичного» бараку, напевне, не лишилася без уваги, і точно: прожектор із найближчої вишки світив у наш бік. Червоний, намагаючись триматися до світла боком та насунувши солдатську шапку глибоко на вуха, махнув рукою, щоб дати зрозуміти — все гаразд. Тим часом Лютий і Ворон вели під конвоєм трьох зеків — нібито винуватців нічного чепе. Невеличка процесія рушила, риплячи снігом, у бік цегляної двоповерхівки — оплоту табірної адміністрації. Прожектор провів її, і в цю мить я з іще кількома в’язнями вислизнув з бараку, намагаючись відразу ковзнути за стіну та притиснутися до неї, щоб урятуватися від світла.
На нічний табір знову впала тиша. Промінь прожектора перемістився в центр плацу, вихопивши частину бараку, розташованого неподалік. Це стало для всіх нас певною командою: Червоний та Лютий вмить відділилися від гурту, до них пристали в’язні, готові діяти негайно, і я опинився серед них. Ще кілька людей приєдналися до Ворона з Томасом. Одноокому без жодних заперечень віддали автомат, другий узяв бандерівець. Пересуваючись у темряві швидко й намагаючись навіть не рипіти снігом, всі групи розтеклися табором, кожна — у своєму, визначеному командиром, напрямку.
Усе ж таки наші темні постаті були помітні на загальному білому засніженому тлі. Те, що вартові на вишках не звернули на переміщення уваги, можна пояснити тим, що тієї ночі карти лягли на нашу користь. Або вдало вибраним часом початку акції: до середини ночі на морозі важко протриматися навіть у кожусі та битих валянцях, зберігаючи при цьому максимум уваги. До всього пильність конвою на кутових вишках притупилася давно. Адже в нашому таборі кілька останніх тижнів навіть кримінальні групи не надто воювали, напевне, взявши щось на зразок перемир’я. Крім усього, «політичний» барак, ота сама «п’ятдесят восьма», навіть в часи, коли кримінальники між собою не воювали, не вважалася аж такою небезпечною спільнотою.
«Вороги народу» до появи в таборах бандерівців узагалі належали до сумирної категорії в’язнів.
Наблизившись до вишки на максимально безпечну для всіх відстань, Червоний жестом звелів своїй невеличкій групі зупинитися. А сам, зовсім не криючись, запахнув шинель, перекинув через плече автомат і рушив уперед. Він одразу ж привернув до себе увагу — згори почувся окрик, спочатку зацікавлений, а за мить із тривогою в голосі:
— Е, кого там несе?
Червоний виграв дорогоцінні миттєвості ще й через неповороткість вартового. Побачивши рух під собою, він спочатку сам повернувся і глянув униз, не підсвітивши променем прожектора. Інакше перевага була б на його боці: якби вартовий побачив гурт зеків, мав би змогу перемістити кулемет у наш бік та відкрити вогонь. Сектор обстрілу дозволяв йому покласти більшість із нас однією довгою півкруглою чергою. Та вартовий трошки підмерз на своїй вишці, тож його реакція вповільнилася.
— Свої! — вигукнув у відповідь російською Червоний, рухаючись і стягуючи автомат із плеча. — Грітися будеш?
Коли на, морозі чуєш щось подібне, перша реакція завжди спричинена природними потребами людини в теплі, аж ніяк не логікою моменту: темна ніч, солдат з автоматом, дивна пропозиція.
— Чим грітися? — долинуло згори, а Червоний уже поставив ногу на перший щабель сходинок, котрі вели догори.
— Спирту хочеш?
— Можна... Е, стій, якого ще спирту? Де спирт? Стояти, я сказав!
Ще не зрозумівши, що відбувається, вартовий таки запідозрив щось недобре. Зі свого місця я та решта зеків-утікачів не бачили, як саме він повів себе, стоячи на вишці. Та наступної миті це вже не мало значення, бо з протилежного боку, де бовваніла інша вишка і куди вирушив зі своєю командою Лютий, донеслося: «СТІЙ, СТРІЛЯЮ!», відразу ж нічну морозяну тишу розпорола коротка кулеметна черга.
Червоний не чекав, поки вартовий огризатиметься, бо вже виграв кілька секунд розгубленості, тож підніс автоматне дуло вгору, прилаштувався та дав довгу чергу. Кулі, пущені віялом, знайшли ціль: вартовий із криком полетів униз. Червоний відступив — і тіло розпласталося на снігу, а тоді стрімким птахом злетів нагору і заходився біля кулемета.
З протилежного боку кулеметник строчив короткими прицільними чергами, почулися крики вражених, огризнувся автомат — то Лютий вступив у двобій. Не гаючи часу, Червоний розвернув прожектор, спрямовуючи широкий промінь через увесь плац на іншу вишку. У світлі ми побачили солдата, котрий заліг біля кулемета і, напевне, зовсім не чекав, що на нього спрямують потужний прожектор. Машинально прикрився рукою, повернувся в бік Червоного, щось вигукуючи, — і Данило, припавши до кулемета, випустив у той бік довгу чергу, не боячись вистріляти весь запас патронів. Тепер важливіше знешкодити ще одне кулеметне гніздо, бо інших можливостей найближчим часом не з’явиться. Кулемети до себе не підпустять.
Не знаю, хто влучив: Червоний, стріляючи зі свого місця, чи Лютий, який був до ворога ближче. Кулемет на сусідній вишці захлинувся і заглух. Данило скинув униз непотрібну вже зброю, ковзнув сходами, став на рівні ноги, розстебнув шинель та збив набакир шапку: кінець маскараду.
Табір ожив якось відразу. Я вже не стежив за подіями, котрі почалися раптом та одночасно: стрілянина з усіх боків, ревіння сирени розпорювало сніговий морок, темні постаті, вже не криючись, перетинали плац. Я лише зосередився на пересуванні своєї групи — Червоний з автоматом напереваги вів нас до адмінбудівлі. Казарма, де була зброярня, стояла в селищі, за територією табору. Там був і продуктовий магазин, лікарня з більшим, ніж у зонівскому медпункті набором потрібних нам ліків, платформа для вузькоколійки. Там жили й працювали вільнонаймані та поселенці. Це була не справжня, така собі — наполовину, але все ж таки — вже свобода.
Дорогою ми перетнулися і злилися з групою Лютого — вона поменшала, той нічого не пояснював — і так зрозуміло, дехто залишився на снігу біля іншої вишки. Та ефект несподіванки таки давав нам суттєву перевагу — решта «ворогів народу» сипонула назовні, уже не чекаючи команди, та у загальному запалі дружно відчиняла інші бараки.
Гостро відчувши ситуацію, до них приєдналися злодії — трохи згодом я дізнався, що Коля Тайга негайно звелів кримінальникам озброїтися, разом вони зламали двері зсередини, і не гаючи часу та не чекаючи, як саме повернуться події далі, навіть не розібравшись що до чого, кинулися різати своїх кревних ворогів — сук.
Менш ніж за годину після того, як пролунав перший постріл, табір накрила нестримна хвиля масової розправи: ті, хто вирвався на волю, ледь встигали уникати заточок злодіїв, а «зсучені», навіть не намагаючись опиратися, панічно тікали — шосте відчуття підказувало, що найближчим часом за них ніхто не заступиться.
Рятуючись від вірної смерті, суки бігли врозтіч — і першими потрапляли під перехресний вогонь кулеметів із вишок. Це та інше я теж дізнався багато пізніше. Враз подурілий від несподіваної свободи і безкарності табірний люд, незалежно від того, хто ці люди і за що сидять, не зважав на стрілянину. Звісно, не перли бездумно: коли під кулями попадали перші жертви, в’язні без команди розбіглися. Аби потім, так само без команди, перестроїтися в щось подібне до бойового порядку, гуртами кинутися на вишки та звалити їх на землю, разом із вартовими.
Солдатам не давали піднятися: топтали ногами, рвали руками, когось затоптали на смерть, когось зарізали в загальній купі спритні злодії. Конвойні групи так само відстрілювалися, та їхні автоматні черги зупинили зеків на дуже короткий час, потім у перші ряди висунулися кримінальники, пролунав клич: «Смерть лягавим!», і свою смерть тієї ночі знайшли всі, хто не встиг вчасно забігти за табірну територію.
А незабаром морозяну темряву лизнули перші червоні гарячі омахи — спалахнув один із бараків. У вогонь кидали ще живих «зсучених», туди ж летіли мертві тіла солдатів охорони. Усе це тривало під гучне ревіння сирени, вимкнути її поки що не було змоги.
Поки на території табору палахкотів бунт та тривала кривава розправа, ми разом із Червоним добігли до двоповерхового цегляного адміністративного корпусу. Будівлю вже оточили озброєні саморобними ножами бандерівці та «лісові брати» — саме сюди, на стрілянину, вони підтяглися після того, як табір поринув у суцільний бунтівний хаос.
Тут точився справжній бій.
Довкола будівлі на закривавленому снігу лежали кілька трупів, серед них я впізнав Мирона — він лежав горілиць, кулі прошили його від голови до грудей навскоси. Усередині тримали глуху оборону. Хоча, судячи з кількох напіводягнених трупів біля ганку та цегляної стіни, оперативний склад табору теж зазнав утрат, кітель із погонами був лише на одному з убитих, решта встигли ускочити лише у галіфе та чоботи або валянці. У кількох в’язнів я побачив пістолети. Ті, хто знайшов смерть тут, на невеличкому подвір’ї, вискочили озброєними, і повсталі задавили їх масою в рукопашній сутичці. Ті, хто вцілів, повернулися назад: час показав, що я майже не помилився з висновками.
— Що тут? — коротко запитав Червоний, стаючи поруч з однооким Томасом, котрий вибрав собі позицію за рогом кухні.
— Кусаються, — зосереджено відповів литовець, даючи в бік будівлі ще одну скупу чергу.
Йому відповіли постріли з вікна на другому поверсі — усі знали, що то кабінет «кума». І там, напевне, засів у обороні сам капітан Бородін. Бив із прочиненого вікна коротко, прицільно, і на відміну від нападників мав, напевне, значно більший боєзапас. Огризалися пострілами і з інших вікон. Та бажання вирватися в усіх, хто атакував будівлю, виявилося сильнішим. Чи то мені здалося, чи справді ніхто з нападників не боявся зловити сліпу кулю.
— Нічого, зуби вирвемо.
Процідивши так, Червоний повернув голову праворуч — звідти, від виходу, теж лунала канонада: це Ворон зі своєю групою намагався взяти штурмом караульне приміщення та розчистити вихід із зони на волю. Поруч була казарма, а там піраміда з гвинтівками та автоматами. І якщо захопити її стрімко, майже голими руками, згідно з розрахунками Червоного, не вдалося, тоді справи наші швах. Та, судячи з усього, біля виходу тривала перестрілка — отже, все ніби йшло за планом.
Видно, Червоний розривався між бажанням бути тут, біля будівлі, де оборонялися його головні вороги, Абрамов із Бородіним, та бігти туди, де Ворон із іншими пробивав шлях на свободу. Не знаю, чи довго в тій ситуації він збирався шукати своє місце, але все вирішили дії українців та литовців.
Одноокий Томас щось скомандував своєю мовою, кілька його озброєних лише саморобними ножами товаришів із місця рвонули до прочинених дверей, туди ж за ними скочило кілька бандерівців. Червоний не стримався — скинув автомат, даючи скупу чергу в бік вікна, з якого відстрілювався Бородін, і наступної миті капітан із криком летів з другого поверху головою вниз. Падаючи, він зумів згрупуватися, зустрів землю простягнутими вперед руками, перекотився, але підвестися не зміг — у віконному прорізі виріс Томас, нахилився для певності, прицілився та щедро розрядив у начальника оперативної частини залишки автоматного диска.
З інших вікон теж лунали крики — біль, лють, передсмертний зойк. Раптом до них додався пронизливий жіночий вереск — і стрілянина раптом стихла. А тоді двоє в’язнів виволокли на втоптаний та рожевий від крові — це помітно було навіть у темряві! — сніг майора Абрамова: босого, у ватяних штанях, без кітеля, у самій спідній сорочці, теж брудній від крові. В’язні тягнули начальника табору, наче вередлива дитина набридлу поламану іграшку: викручували руки, били носаками по ногах та спині, намагалися придушити за горло і, якби це було можливо, напевне, відірвали б коротко стрижену голову. Полоненого майора не кинули на сніг під ноги Червоному — той саме підійшов ближче — його щільно оточили, не даючи впасти, та почали рвати руками: так це, принаймні, здавалося збоку.
Коли за ним вивели Тамілу, лікарку, — розпатлану, в шинелі, накинутій на нічну сорочку, з-під якої визирали повні голі ноги в теплих бурках. З нею поводилися не так, як із її табірним коханцем. Навпаки, її, здається, лише тягнули за руки й підштовхували в спину. Та однаково лікарка надривно кричала, і в цьому крикові чулися біль та страх.
Нарешті захлинулася сирена — видно, хтось дістався до розподільної будки і вирубив її разом з усією електрикою. Табір остаточно занурився в темряву, якщо не зважати на відблиски полум’я з боку підпаленого бараку. А ще я раптом помітив: північну ніч робить світлішою білий сніг вкупі з зорями, що несподівано ясно висипали на темному березневому небі над бунтівною зоною.
— Не треба, не треба, будь ласка, не треба! — кричала Таміла.
І не зрозуміло було, чого вона не хотіла: власної смерті, зупинити невідворотну розправу над Абрамовим, закликала до загального милосердя. Перелякана розкуйовджена жінка волала від страху. Її не лякали ані сама зона, ані поведінка офіцерів та солдатів конвою в ставленні до в’язнів, ані щоденні висновки про смерть від кривавих ран, обмороження чи голоду, складені та підписані нею. Я стиснув зуби: готуючись до того, що лють зеків, котрі вирвалися раптом на волю, буде нестримною й некерованою, не чекав сам від себе, що і мене охоплять мстиві настрої.
З боку вахти досі цокотіли постріли. Червоний судомно стиснув автомат, знову глянув у той бік, але стримався, наблизився до Абрамова, кинувши при цьому лікарці:
— Заткни рота, бо докричишся мені...
Дивно: це подіяло. Таміла захлинулася, враз припинила кричати, тільки стояла, оточена в’язнями, й важко та голосно дихала, видихаючи повітря з голосним присвистом.
— Ну, громадянине майор, то що мені тепер із тобою робити? — запитання Червоного було риторичним, вирок начальник табору отримав давно, можна сказати — заочно.
Червоного та інших відповідь не дуже й цікавила. Та раптом позаду почулося хрипувате:
— Не знаєш — так я знаю!
З темряви насунув гурт злодіїв — не надто великий, людей десять. Попереду йшов Коля Тайга: світлий офіцерський кожушок замість бушлата, зняті з когось, напевне, з власника кожушка, бурки і стара шапка-вушанка на голові. Злодій грався пістолетом, теж, мабуть, відібраним у вбитого офіцера. Трохи позаду тримався Шарик із гвинтівкою на плечі. Решта блатних тримала напоготові заточені залізяки: видно, не всі озброїлися вчасно.
— Здоров, бродяги! — гаркнув Тайга, і в його голосі чулася неприхована веселість. — Молоток, Червоний! Я від самого початку знав: оцей хитрий хохол таки втягне всіх у знатну бузу!
— Тобі чого треба? — Данило, не приховуючи ворожості, повернув до ватажка злодіїв автоматний ствол.
— З громадянином начальником побазікати наостанок. — Коля Тайга стояв досить близько, і у темряві було видно, як, коли він розтягує рот у посмішці, блищать дві металеві фікси. — Скажу йому два слова. Відпущу гріхи, не можна на той світ без відпущення, нє?
— Ти хіба піп? — Брови Червоного стрибнули вгору.
— Та й ти не святий! — відрізав Коля Тайга. — Ніхто тут не святий, всі ми грішники.
— Ага, всі до Бозі в черзі, — вставив Шарик.
— Тепер ось начальникова черга, — Тайга кивнув на закривавленого майора. — Завтра, може, твоя, Червоний. Чи ось хоч Танкіста, — кивок на мене. — Або ось Циклопа, — кивок у бік одноокого Томаса.
— Твоя коли?
— І за мною прийдуть, коли треба, — легко погодився Коля Тайга. — Бачиш, скільки в нас із тобою, хохол, є спільного...
— Ти це до чого?
— До того самого. — Тепер і Коля Тайга повернув голову на звуки стрілянини з боку виходу. — Всі ці людці, які тут сидять, — шелопонь, життя не знають, крові не нюхали. Мені з ними не по дорозі, їм зі мною — так само. Вони як спирт найдуть і кухню розбомблять, понажираються, баньки заллють, покричать — ось і вся свобода. Мені й ось цим нормальним бродягам, — Тайга широким жестом обвів своє невеличке військо, — тут, із ними, нема чого робити.
— Твоє діло.
— Ні, Червоний, це вже наша справа. Спільна. Тобі теж із ними не по дорозі. У тебе... в усіх вас точно є план. І своє діло ви, мужики, знаєте. Тоді ми з вами.
— Хто так вирішив?
— Я виніс питання на колектив. Ми прийняли резолюцію, — Коля Тайга криво посміхнувся. — Все, як за законом.
— За вашим законом я не живу, — відрізав Червоний. — Совіцькі закони мені взагалі в одному місці. А людей у мене доста.
— У тебе? Тебе тут хтось бугром призначив, а, хохол? — вишкірився Тайга.
— Мене ніхто ніким не призначав. У нас загальних зборів не проводять. Я вирішую сам, із ким мені йти далі і куди.
З Колею Тайгою ніхто з в’язнів тут, у таборі, не дозволяв собі говорити ось так, просто й навіть зухвало. Трошки знаючи ватажка злодіїв, я нутром відчув: навіть якщо ці двоє між собою про щось домовляться, аби тільки не починати гризню за крок до виходу на волю, за першої ж нагоди Тайга вдарить Червоного ножем. Або вистрілить у нього.
У спину. Інакше з такими, як Червоний, Томас чи Лютий, такі, як Тайга та Шарик, не впораються.
Не знаю, як далеко зайшли б ці двоє тієї ночі, якби з темряви не вибіг засапаний Ворон: на шинелі з лівого боку розпливлася пляма, ліва рука рухалася погано, та права стискала автомат. Ворон зачастив збуджено:
— Друже Остап! Там наші зброю захопили!
— Добре! — пожвавився Червоний, враз забувши про Тайгу та решту кримінальників. — Втратив багато?
— Москалів лягло більше! Голими руками працювали, рукопашна почалася! Тільки, друже Остап...
— Ну?
— Там, на вахті... В караулці...
— Що в караулці?
— Засухін... Лейтенант... З ним ще бійці, у них кулемет... Думаю, набоїв мало лишилося, рясно стріляли... Переговорів хочуть...
— Час вони тягнуть! — роздратовано мовив Червоний. — Сирену в селищі напевне чули. Зв’язок тут теж є, думаю, встигли повідомити, куди треба. Якщо й не встигли... Один чорт з селища вже підмога йде.
— То що?
— Нічого! Ніяких переговорів, друже Ворон! — Він кинув погляд спочатку на Колю Тайгу, потім на захопленого та скрученого майора, ковзнув очима по мені, лікарці, зупинився на одноокому литовцю. — Томасе, нумо всі за мною, до вахти! Маємо тепер більше стволів, викуримо всіх! — Він знову глянув на злодіїв. — Чорт із вами, забирайте майора!
— Коли договоримо?
— Ніколи ми з тобою не договоримо!
Це Червоний вигукнув біжучи, а за ним поспішили інші. Менш ніж за хвилину я залишився сам-на-сам із кримінальниками, Абрамовим, який стогнав на снігу, лікаркою Тамілою, що вмить кинулася до майора й накрила його собою, та Свистуном. Кеша теж не міг знайти собі застосування. Бо воювати з радянськими солдатами та офіцерами — зі своїми ж, як не крути, — колишній старший сержант червоної армії теж не був готовий.
Тим часом Коля Тайга негайно перебрав ситуацію у свої руки. Двоє бандитів відтягнули лікарку, ще троє дружно підняли побитого та пораненого Абрамова. Ватажок підступив до полоненого впритул, коротко замахнувся, сильно ткнув пістолетним стволом усередину обличчя майора, розкроюючи шкіру та вибиваючи дулом передні зуби жертви.
— То як, начальнику? Побазаримо? Чи ти не можеш мене послухати?
Знову не стримала крику Таміла. Тайга повернув голову в її бік. Я стояв за кілька кроків від нього, зловив навіть у темряві цей погляд, і він мені дуже не сподобався. Свистун відчув мої побоювання — ступивши кілька кроків уперед, встав поруч зі мною.
— З тобою, сучко, теж поговоримо. Ти в нас лікар? У нас тут он скільки хворих чоловіків. Усіх полікуєш. Є в тебе хороші ліки, лялю... Не бійся, жити будеш, від цього баби ще не помирали.
Таміла знову закричала, та Колю Тайгу жінка поки що не цікавила. Він знову повернувся до Абрамова, навідліг ударив в обличчя.
— То що, мовчимо, начальнику? Холодно, язик примерз на морозі? Нічого, є де погрітися. Там твоїх уже багато гріється. Айда, братва.
Коли начальника табору підхопили під руки та поволокли в бік пожежі, він усе зрозумів раніше, ніж я, втратив контроль над собою, з останніх сил засіпався в руках своїх катів. Та один із бандитів різко вдарив Абрамова ззаду в потилицю — і тіло його враз обм’якло. Тепер майор не опирався своїй жахливій участі — щойно Коля Тайга прирік його до спалення живцем в охопленому вогнем бараку.
— Так не можна, — вирвалося в мене.
— О, Танкісте! — Ватажок злодіїв ніби лише тепер мене помітив. — Голос прорізався? Чому ти з дружками своїми не пограв? А ти, Кеша, чого кіксуєш? Може, он, бабу чекаєте? Нічого, вистачить. Поки там Червоний із начальниками все повирішує...
— Колю, лікарка тут при чому? З жінками не воюють...
— Хто тобі сказав, що ми з нею воюватимемо? — Тайга дурнувато реготнув. — Я скільки тебе знаю, земляче, а не думав, що ти такий дурко... Башка закрутилася?
— Нема часу, Тайга. — Я рішуче ступив уперед. — Відпусти її.
— На що в тебе нема часу? Ох, бачу, помилявся я в тобі... Став я помилятися в людях, Танкісте, ох, став... Нічого, мені наука буде, тобі так само.
— Тайга...
— Хайло заткни! — рявкнув той, стиснувши в руці пістолет, але не поспішав наставляти дуло на мене. — Біжи на вахту, тебе там твої зачекалися! Он, чув?
Справді з боку виходу раптом почулася рясна стрілянина.
— Вали! Кешо, ти теж вали! Чи залишаєшся з нами? А то дивись! Ми підтягнемося!
Двоє блатних тим часом уже тягли перелякану лікарку до дверей будівлі.
Потім усе закрутилося дуже швидко. Я не встигав стежити за подіями, навіть не керував ані ними, ані собою. Бо якби не так, то навряд чи кинувся за ними. Нічого не кричав — лише рвонув із місця, озброєний лише власними кулаками.
Не змовляючись, лише реагуючи на мій ривок та діючи на випередження, колишній старший сержант Свистун стрибнув на Колю Тайгу, підбиваючи вгору його правицю з затиснутим пістолетом та не даючи вистрілити мені в спину. Мить — злодій і фронтовик уже зчепилися, покотилися по снігу. На виручку ватажкові сипонуло двоє, Шарик клацнув затвором гвинтівки. Я почув цей звук за спиною, інстинктивно присів, пірнув ліворуч, прагнучи уникнути куль.
Та зупинив мене не постріл — один із блатних, що тягнули лікарку, пустив жінку, рвучко повернувся всім корпусом, зустрів мене влучним ударом. Щось госте та пекуче пронизало живіт, я ойкнув, зупинився, схопився руками за поранене місце та осів на сніг. Але свідомості не втрачав.
Тому бачив, хоча й у темному тумані, як Коля Тайга скинув із себе Свистуна, і поки інші бандити копали тіло ногами, підвівся, а тоді, не роздумуючи, вистрілив у лежачого.
Десь поруч озвався автомат — і Тайга, скошений чергою, впав на щойно застреленого мого товариша. Інші бандити кинулися врозтіч, найперше ті, хто взявся за Тамілу: розчинилися в темряві, на відміну від тих, кого звалили прицільні постріли.
А тоді я побачив біля себе Червоного. Він тримав автомат дулом донизу, шапки на стриженій голові вже не було. Червоний опустився біля мене на коліна, нагнувся близько, і вперше я почув у його голосі розгубленість:
— Думаю, де ж ти подівся... Чого ж ти... Міг із нами... Хотів же...
— Не міг... — видушив я, долаючи пекучий біль. — Потім... Я не стріляв би... Знаєш...
— Ти мовчи, мовчи, — Червоний поклав руку мені на лоба. — Як же так, ну як...
— У вас що?
— Добре все, — почувся поруч голос Лютого, і я побачив його в себе над головою. — Роздушили горішок. Вихід є, свобода, Вікторе.
— Не для мене...
Червоний зітхнув, випростався.
— Отже, нема в нас машиніста, друже Лютий. Куди його з собою...
Може, він ще щось говорив. Але біль ставав сильнішим за мене. Я навіть не відчував холоду — поволі занурювався в пухнасту вату, яка хтозна-де взялася тут, в таборі, темної воркутинської ночі. Останнє, що вловило вухо, — рипіння снігу, віддалені звуки пострілів, далекі переможні крики...
Потім нарешті настала темрява — справжня, густа й мовчазна.
Мене виходила Таміла Супрунова.
Коли все скінчилося, вона нікому слова не сказала про те, що тієї ночі я був разом із Червоним та іншими бандерівцями. Нічого не пояснила і мені, сам здогадався про причину доброго і дбайливого ставлення до себе. Знаю лише: коли Червоний та Лютий залишили мене та пішли до своїх, щоб спробувати довершити почате, жінка, яка залишила надії на порятунок, підповзла до мене, підхопила, волоком затягла всередину будівлі, знайшла все необхідне та перев’язала рану. Потім дізнався: Таміла свого часу теж нюхала пороху, була військовим лікарем, а в управління таборів перебралася після загибелі фронтового чоловіка, якогось полковника.
Вона ж домоглася, щоб після одужання я був при лікарні, і мене зробили санітаром. Спробу втечі не шили: почасти допомогли свідчення Супрунової, почасти те, що судити та навішувати нові терміни треба було всьому табірному контингенту, без винятку. А виявилося, Червоний правильно казав: не всі, навіть «вороги народу», знали, як себе поводити, коли довкола бунт, вбивають солдатів та офіцерів, ріжуть одне одного та підпалюють барак. Переважна більшість в’язнів навіть не намагалися вийти за межі табору. Більше того — навіть не ризикнули наблизитися до периметра.
Тому, як я дізнався від Таміли, судили кримінальників, які розбіглися, коли Данило Червоний вивів свою групу за табірні ворота.
Їм удалося, хоча й ціною втрат, придушити відчайдушний опір конвою, заволодіти зброєю і до світанку марш-кидком дістатися до селища. Там, на околиці, назустріч уже висувалася автоколона — солдати в кузовах трьох вантажівок. Розвернувшись бойовим порядком, бандерівці та чисельно менші «лісові брати» дали бій. Коли закінчилися набої, а це сталося, судячи з усього, дуже швидко, в’язні пішли врукопашну.
Їм удалося змусити солдатів відступити, залишивши одну машину — повсталі просто відбили вантажівку. Усі, хто залишився живий, озброїлися наново. Серед в’язнів знайшовся той, хто вмів тримати кермо, вони завантажилися в кузов та поїхали єдиним маршрутом: у тайгу, намагаючись обігнути селище збоку та все ж таки прорватися на Воркуту.
У них це вийшло — успішному пересуванню почасти сприяла паніка. Та спочатку в’язні збилися з дороги, потім, коли розібралися, в баку полуторки вийшов увесь бензин: виявляється, бак був неповний. Тоді озброєні в’язні пішли пішки — іншого варіанта в них не було.
Під вечір дісталися до невеличкого, на дванадцять хат, села. Там застрелили місцевого міліціонера, котрий здуру вимагав здатися, стали табором у двох хатах, відігрілися та поїли: вперше за тривалий час вони харчувалися людською їжею. Ну, а під ранок село оточила регулярна армійська частина. Кажуть, звідкись пригнали навіть два транспортери. Подробиць від лікарки дізнатися я не міг, вона сама не все знала. Допитуватися ж не хотів, щоб мій інтерес не сприйняли як нездоровий.
Ну, а потім...
Я ось так, при лікарні, дотягнув до 1953 року, без кількох місяців — десять років із п’ятнадцяти присуджених. Весною помер Сталін, улітку мене та ще купу народу викликали з речами, доставили у Воркуту, там видали якісь папірці про перегляд справи та дострокове звільнення. Потім, уже в Ленінграді, ще довго ходив, брав різні довідки про реабілітацію, але не дали. Чи то дали, але якусь не таку... Я ж особісту по морді заїхав, а хіба інший особіст такого помилує, навіть заднім числом? Скостили третину строку — і бувай здоровий...
Ще за якийсь час викликали в КГБ, сірий молодик сухо попередив, що проживати в межах міста я не можу, і порадив перебратися в Ленінградську область, навіть обіцяв посприяти з роботою. Між іншим нагадав — краще б я менше говорив про своє кримінальне минуле.
Так і сказав, уявляєте: КРИМІНАЛЬНЕ. Судимість з мене ж не зняли, лише випустили на волю достроково. Справу не фабрикували, сам себе я не обмовляв, отже, сидів за діло, а те, що відтягнув дві третини строку, — гуманізм влади, не інакше... Ось приблизно про таке натякнув їхній сіренький молодий працівник.
То вас не це цікавить... Авжеж, авжеж, не перепрошуйте, усе чудово розумію. Отже, Червоний...
Усе, що я знаю тепер: озброєні в’язні трималися чотири години. Живих лишилося дуже мало, четверо чи п’ятеро, серед них Марат Дорохов та одноокий литовець Томас.
їх лікували, щоб судити і додати термін по максимуму. За рік, коли Сталін повернув смертну кару, їхні справи переглянули і присудили кожному розстріл.
Усіх, хто чинив озброєний опір, привезли в табір, скинули тіла на плацу горілиць та провели повз них стрій в’язнів. І так тричі. Це розказав доцент Шліхт — потім, коли мав змогу навідуватися до мене. Саме він, за звичкою сторожко роззираючись довкола себе, напівшепотом сказав: Червоного серед мертвих не було.
Точніше так: він, Борис Ісакович Шліхт, на плацу серед викладених горілиць трупів Червоного не побачив. Або не впізнав: хоча там лежали і Лютий з простреленою головою, і Ворон, із грудьми, зрешеченими кулями, і всі решта, з ким ми ділили барак. Навіть трупи Колі Тайги, Шарика, інших кримінальників, у тому числі тих, кого виловили потім в околицях Воркути, лежали там. їх впізнати було можна. Червоного ж не було...
Утім, Шліхт обмовився: лежали там, поруч із придатними для впізнавання мерцями, кілька чоловіків із залитими кров’ю обличчями. Звісно, хто ж їх вимиватиме, змиватиме кров, аби всі побачили ці лиця?!
Може, Данило Червоний був одним із них.
Може, ні.
Якщо ви чекаєте від мене готової відповіді — її не буде...
Київ
Жовтень—грудень 2011 року
Скажу чесно: мав велику спокусу дати волю творчій уяві й написати роман про події української історії середини XX століття, не зважаючи ні на що й ні на кого. А всі закиди у стилі «Так не буває!» списати на невігласів, котрі не розуміють, що фантазію вигадливого автора зв’язують кайдани історичної правди та справжньої, а не книжкової реальності. До того ж тиснули й суб’єктивні чинники: як то письменницьке небажання розкривати комусь тему, ідею, сюжет майбутнього твору. Ба більше — давати прочитати рукопис комусь, крім майбутнього видавця.
Але здоровий глузд переміг. Після тривалої боротьби з самим собою зрозумів: без консультацій людей, котрі перебувають у темі українського повстанського руху середини XX століття набагато глибше, ніж автор, який вирішив взяти для роману не надто знайомі сторінки історії, точно не обійтися. Можу відверто сказати: цей роман не був би написаний без допомоги тих, кому щиро дякую:
Микола Дмитрієв, письменник із Волині, лучанин, автор творів воєнної тематики, дослідник воєнної історії та очевидець подій, використаних чи лише згаданих у першій частині роману;
Олександр Булавін, генерал-майор СБУ — крім іншого, допоміг мені детально накреслити типову оперативну комбінацію, внаслідок якої такі, як мій герой, Данило Червоний, гарантовано потрапили б у ворожу пастку. І дав зрозуміти: часи не змінюють методи, лише вдосконалюють та коригують їх...
Іван Патриляк, кандидат історичних наук, перший читач. Його резюме я боявся найбільше, але він, на щастя, зрозумів: у художнього твору свої закони. Натомість його зауваження допомогли максимально наблизити художню правду до історичної. Отже, події, описані в романі, цілком могли відбуватися там і тоді, тож історія за його допомоги лише набула форми літературного твору.
Вахтанг Кіпіані, журналіст, редактор «Історичної правди» — його зауваження до тексту виявилися дуже точними.
Крім того, зауважу: не читаючи чужих книжок, своєї не напишеш. Тому джерелами для створення цього роману слугували:
• спогади ветеранів УПА Степана Семенюка «...І гинули першими» та Марії Савчин «Тисяча доріг»;
• в’язнів ГУЛАГу Варлама Шаламова «Сучья война», Івана Іванова «Колыма», Андрія Микулина «Концентраційні табори в Совєтському Союзі» та Густава Герлінга-Грудзинського «Інший світ. Совєтські записки»;
• книги істориків Івана Патриляка «Встань і борись!» Слухай і вір...»: українське націоналістичне підпілля та повстанський рух (1939—1960)» та Володимира В’ятровича «Історія з грифом “секретно”»;
• оповідання Варлама Шаламова «Последний бой майора Пугачева», роман Сергія Бортникова «Замок королеви Бони», а також фрагменти романів Владіміра Висоцького та Леоніда Мончінського «Чорная свеча» та Андрея Константінова й Александра Бушкова «Второе Востаннє Спартака».
• А ще джерелами були волинські газети 1946—1948 років з архівів Національної бібліотеки ім. В. Вернадського, тематичні публікації в сучасній друкованій періодиці та Інтернеті.
І все ж не забувайте — передусім це художній твір...
1 Використано фрагмент справжньої листівки, поширеної УПА у 1947 році.
2 Дефензива — польська політична поліція та контррозвідка, діяла в період 1918—1939 років.
3 Поц (ідиш) — чоловічий статевий орган. Поширене як жаргонне слово в одеському та інших південних регіонах України. На відміну від ідиш, в українській мові не завжди вживається як нецензурна лайка.
4 Подано справжні твори волинських школярів, написані 1947 року та опубліковані в місцевих газетах.
5 ППШ — пістолет-кулемет Шпагіна, сконструйований Георгієм Шпагіним 1940 року.
6 ППД — пістолет-кулемет, розроблений Юрієм Дегтярьовим, базова модель на озброєнні Червоної армії з 1934 року; «дегтяр» — розмовна військова назва ручного кулемета Дегтярьова, поставленого на озброєння 1944 року.
7 У 1946—1947 роках під час повоєнної відбудови економіки та відновлення військово-промислового комплексу СРСР радянська влада використовувала українське село як основного «донора». Щоб ствердити існуючий міф про переваги соціалізму та прагнучи раніше держав Західної Європи, теж охоплених засухою, відмінити карткову систему, в Радянському Союзі за прямим наказом Сталіна створювалися так звані резерви зерна. Хліб постачали не лише майбутнім союзникам — країнам новостворюваного соціалістичного табору, а й навіть у деякі капіталістичні країни. Таким чином, відбулося чергове тотальне викачування хліба з села, що в умовах економіки неринкового типу через механізм адміністративно-командної системи призвело до третього масового голодомору. Він охопив усі регіони України, крім західних — тамтешнє сільське господарство ще не було знищено колгоспами. Тому Західна Україна, за стратегічним задумом керівництва СРСР, на той час стала постачальником харчів у так званий держрезерв і за кордон.
8 Використано фрагмент справжнього документа.
9 Йдеться про 10 радянських рублів. За газетну публікацію пристойного обсягу або кілька невеличких заміток дописувачу могли дати мінімум десятку на місяць. Ця сума становила приблизно чверть місячної платні радянського працівника культури, тому популярною була практика активного дописування в різні друковані видання, що на виході справді могло становити суттєвий приробіток для малозабезпеченої категорії радянських службовців.
10 Йдеться про Четверте управління НКВД СРСР під керівництвом Павла Судоплатова, що тоді спеціалізувалося на боротьбі з українськими націоналістами. Зокрема, виконуючи завдання Кремля та особисто Сталіна, вбило 1938 року легендарного полковника УНР Євгена Коновальця й організувало протягом наступних 15 років ряд терактів та провокацій, спрямованих на дискредитацію українського національно-визвольного руху.
11 Медведев Дмитро (1898—1954) — герой Радянського Союзу, кадровий чекіст. Працював у системі ГУЛАГ. Під час війни — командир партизанського загону спеціального призначення «Переможці», який займався розвідувально-диверсійною діяльністю на окупованих німцями землях, зокрема на території України. Серед іншого, мав збройні сутички з вояками УПА. Цей період описав у кількох книгах, найвідоміша серед них — «Сильні духом». У Радянському Союзі неодноразово перевидавалася. Пізніше його перекинули на боротьбу з литовськими повстанцями — «лісовими братами».
12 Якобинці — політична сила часів Великої французької революції (1789—1799), котра у своїй ідеології спиралася на революційний терор, через що звеличувалася радянськими істориками. Іменами якобинських лідерів називалися вулиці в СРСР.
13 Доброхотов має на увазі телевізійний художній фільм «Береги», знятий 1977 року за мотивами роману Чабуа Аміреджибі «Дата Туташхіа» (російський переклад — 1976 року, український — 1984 року).
14 На вулиці Короленка (нині Володимирській), 33, у Києві розташовувалося КДБ УРСР, нині — СБУ.
15 Популярна в Радянському Союзі естрадна музика. «Амурські хвилі» — російський вальс, написаний 1909 року капельмейстером Східносибірського полку Максом Кюссом, текст для якого 1944 року написав соліст Далекосхідного ансамблю Серафім Попов. «На сопках Маньчжурії» — російський вальс, написаний 1906 року капельмейстером Михайлом Шатровим для підняття духу Мокшанського полку, у 1940-ві роки часто виконувався по радіо в СРСР. «Стомлене сонце» — польське танго, написане 1935 року композитором Єжи Петербурзьким на вірші Зенона Фрідвальда, за рік перекладене російською поетом Йосипом Апьвеком — саме цю версію добре знали радянські люди.
16 У Кримінальному кодексі РРФСР, прийнятому 1927 року, стаття 58 передбачала покарання за держані злочини та контрреволюцію. Містила 18 пунктів. Засудити за цією статтею при бажанні чи потребі можна було без суду і слідства — достатньо було рапорту відповідальної посадової особи.
17 Інта — селище міського типу, Ухта — місто, засновані в 1940-х роках саме як центри керування концентраційними таборами в СРСР. Табори звели біля Воркути, бо знайшли там поклади вугілля та природного газу. На розробках та видобуванні використовувалася примусова дармова праця засуджених. Територіально Інта й Ухта розташовані ближче до так званої Великої землі, аніж Воркута: тут на момент розвитку подій роману силами каторжан збудували залізничну колію. Проте автомобільних доріг, котрі зв’язували б Воркуту та Ухту з Великою землею, не спромоглися збудувати навіть до кінця XX століття.
18 «Червоний табір», або «червона зона», — місце позбавлення волі, де внутрішнім розпорядком керує адміністрація і де вона має більше впливу, ніж кримінальники. Ті в’язні, хто співпрацює з адміністрацією, називаються «активом» і носять червоні пов’язки. Відповідно, «чорна зона» — місце позбавлення волі, де сильний вплив кримінальних авторитетів. За градацією, зона не могла «чорніти» — лише «червоніти». Адміністрація мусила щодня посилювати свій вплив на контингент. У «табірних війнах», на кшталт описаних тут, «червоніти» зони могли прискореними, відверто насильницькими методами.
19 Буквальне значення слова «кнокати» на російському злодійському жаргоні середини XX століття — «спостерігати». Проте часто це слово вживалося у значеннях «стежити», «дивитися», «глядіти», «опікати», «дбати».
20 Еріх Кох (1896—1986) — військовий злочинець. У 1941—1944 роках призначений Гітлером рейхскомісар окупованої німцями території України. Визначав українців як «недолюдей». За його наказом їх масово вивозили на роботи до Німеччини, розстрілювали.
21 БУР — (рос.) барак усиленногорежима, штрафний ізолятор, де в’язні відбували покарання.
22 9 травня 1945 року, наступний день після підписання між радянськими та німецькими військами акта про беззастережну капітуляцію Німеччини в передмісті Берліна.
23 2 вересня 1945 року японський уряд підписав акт про беззастережну капітуляцію. Так закінчилася Друга світова війна.
24 10 лютого 1946 року відбулися вибори до Верховної Ради СРСР.