Книга: Котигорошко



Анатолій Шиян

 

КОТИГОРОШКО

П'єса казка на три дії, шість картин

----------------------------------------

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Котигорошко Іван — хлопчина років дванадцяти.

Степан — його батько.

Катерина — його мати.

Оленка — його сестра.

Вернидуб —

Вернигора —

Крутивус —

Їм-і-не-наїмся — його брати.

П'ю-і-не-нап'юся —

Біжу-й-не-набіжуся —

Дядько Максим — коваль.

Змій, він же Капшивий дід.

Водяник-смертоносець — його брат.

1-а Змієва сестра.

2-а Змієва сестра.

Бабуся.

Зміїв слуга.

Гінці, сусіди Котигорошка, сільські діти, вартові, танцюристки, служки.

Той, що найбільше їсть.

Той, що найбільше п'є.

 ДІЯ ПЕРША

 

 КАРТИНА ПЕРША

 

 Зліва ліс, густий, дрімучий. Визирає з нього палац Змія. Праворуч — криниця з журавлем. Ростуть біля неї дивні квіти, незвичайні гриби. Стоять пеньки з густою травою, а в глибині сцени видніється надбережне каміння, і, скільки оком сягнеш, лягло море, широке, зеленувате, неспокійне... З палацу виходять Змієві сестри.

 

 1-а сестра. Я прокинулась сьогодні раненько, та вже нашого брата Змія не застала. Чи з лісу дрімучого його ждати? Чи з-за моря синього виглядати? А може, поплив він на кораблі, щоб зустрітися з Водяником-смертоносцем?

 2-а сестра (оглядаючи море). Ні. не бачу я на хвилях корабля. Тільки чайки літають над водою.

 

 1-а сестра припадає вухом до каменя.

 

 Що чуєш, сестро?

 1-а сестра. Чую, чую: стугонить земля.

 2-а сестра. Послухай, чи летить він, чи на коні скаче — на тім коні, що жар їсть, полум'я п'є, на двадцять верст під ним земля гуде, і листя з дерев осипається.

 1-а сестра. Не летить наш брат і на коні не скаче... А цить же, цить...

 2-а сестра. Що чуєш знову?

 1-а сестра. Чую, чую: стугонить земля, наче її на частки ножами розрізають.

 2-а сестра. Ой сестро, глянь! Що ж то він тягне на собі?

 

 З'являється Змій, упряжений в шість плугів.

 

 Змій. Ху! Втомився. Нелегке діло землю орати. (Скидає з себе упряж).

 1-а сестра. Брате Змію, та нащо ж тобі орати? А чи в тебе нема чого їсти?

 2-а сестра. А чи в тебе нема чого пити?

 Змій. Є в мене що їсти, є в мене що пити, і маю я в чому походити. Та обіцяв сьогодні прибути до мене в гості наш брат Водяник-смертоносець. Це я для нього подарунок готую, теплою кров'ю його почастую.

 1-а сестра. З кого ж ти кров тую візьмеш?

 2-а сестра. Хіба мало в нас невільників? Змій. Наточите крові з дівчинки Оленки.

 1-а сестра. А хто ж вона? А чия ж вона?

 2-а сестра. Може, її сюди заманити?

 Змій. Не треба заманювати. Мусить сама прийти.

 1-а сестра. Як же вона прийде?

 2-а сестра. Як сюди потрапить?

 Змій. По моєму сліду, що я проклав оцими плугами.

 1-а сестра. Не розумію тебе, брате.

 2-а сестра. Не розумію і я тебе, брате.

 Змій. Слухайте ж. Багато я сіл облітав, багато я люду всякого видав, та ще ніде не зустрічалась мені така дівчинка, як Оленка. Очі в неї, мов зірки, світяться, щоки в неї рум'яні, мов ті яблука.

 1-а сестра. І ти вирішив її вкрасти?

 Змій. Ні, сама мусить сюди прийти.

 1-а сестра. Як же вона прийде? Не розумію тебе, брате.

 Змій. Непомітно я підкрався до її подвір'я, заховався в саду та й дивлюсь. Вийшли з хати її брати. Вийшла Оленка з матір'ю та батьком. Чую, брати кажуть: “Ми поїдемо в поле, а ти, Оленко, винесеш нам сніданок”. Вона й питає в них: “А де ж ви будете? Я не знаю, як до вас іти”.— “А ми,— каже брат,— протягнемо скибу від двору аж до тієї ниви, де будемо землю орати, то тією борозною і йди”. А я взяв тую скибу назад перекинув, а свою протягнув та й заворожив. Хто тільки ступить на неї ногою, буряний вітер одразу його прижене сюди.

 1-а сестра. Хитро придумав, брате.

 2-а сестра. Вона може скоро тут бути?

 Змій. Пильнуйте її, а я скоро повернуся.

 2-а сестра. А куди ж ти знову?

 Змій. Гляну — перевірю, як мої невільники працюють. Чи все зробили, що я їм загадав.

 2-а сестра. А може, поснідаєш? Є для тебе і печене, і варене.

 Змій. Виголодніюсь дужче, то більше з'їм. (Свистить).

 

 Чути іржання й тупіт копит.

 

 Бач, жде мене кінь. (Вийшов).

 1-а сестра. Як він посвист братів знає!

 

 Чути дедалі стихаючий цокіт підків.

 

 2-а сестра. Помчав, мов вихор. А глянь-но, глянь. Якась дівчинка сюди наближається.

 1-а сестра. Може, це і е Оленка? Сховаймося!

 

 Ховаються.

 Входить Оленка. В руках у неї вузлик з сніданком. Вона оглядається назад.

 

 Оленка. Що б це воно значило? Тільки стала я на борозну, як знявся раптом вітер, та такий же сильний, такий дужий, що ні звернути кудись, ані зупинитися. Підхопив мене, мов ту билиночку, і приніс аж сюди. (Озирається). Де ж те поле? І зовсім ніякого поля тут немає. (Дивиться на палац). Розпитаюся в добрих людей. Може, вони мені дорогу вкажуть.

 

 З'являються Змієві сестри.

 

 1-а сестра. Здрастуй, дівонько, здрастуй, голубонько.

 2-а сестра. А куди це ти йдеш? Які гостинці несеш?

 Оленка. Це не гостинці. Несу братам сніданок, та збилася з дороги. Може, ви мені стежку покажете, як на поле потрапити?

 1-а сестра. Покажемо. Зажди, відпочинь трохи. (Розглядає її). Як же тебе, дівонько-голубонько, звати?

 Оленка. Та Оленкою.

 1-а сестра (глянула значуще на свою сестру). То заходь, Оленко, до нашої хати.

 Оленка. Хай іншим разом, а зараз мені часу нема. Вже брати мене, мабуть, ждуть-виглядають, чому це я до них не йду. Покажіть же мені, дівчата, ту стежку, якою на поле можна вийти.

 1-а сестра. Та зайди, Оленко, хоч на хвилинку.

 2-а сестра. Відпочинь трохи, погостюй.

 Оленка. Рада б гостювати, так часу ж нема. Ждуть мене в полі брати. (Глянула на сестер). Я бачу, ви не хочете мені стежку показати, то я сама її знайду. (Хоче йти. але дорогу їй заступає 1-а сестра).

 1-а сестра. Ні, дівонько-голубонько, ти не вийдеш звідціль.

 Оленка. Я ж поспішаю. Я дуже поспішаю. (Іде в інший бік, але дорогу їй заступає 2-а сестра).

 2-а сестра. Ні, дівонько-голубонько, ти не вийдеш звідціль. (Забрала з рук Оленчиних вузлик). Ми тебе не випустимо!

 Оленка. Як це не випустите?

 1-а сестра. А так. (Хапає її за руки, починає їх ламати).

 Оленка. Ой, болить, болить!

 2-а сестра. Будеш нас слухатись? Будеш тихенько сидіти?

 Оленка. Пустіть мене, пустіть!

 2-а сестра. Знай, вибратися звідси не можна. Чи підеш ти цією дорогою, а чи стежкою, чи так, чи отак — скрізь тебе зустріне смерть.

 Оленка (плаче). Ой, куди ж це я потрапила? Та що зі мною тепер буде? Мамочко моя рідненька...

 1-а сестра. Не плач, бо скоро повернеться наш брат, а сліз він не любить. Сядь отут і сиди.

 2-а сестра. Не думай тікати, бо все одно нікуди не втечеш. Хто сюди потрапить — назад уже не повертається. Ходім, сестро, підігріємо для брата сніданок.

 

 Виходять.

 

 Оленка (озирається). Ніде нікого. (Біжить в один бік, де стоїть пеньок. І раптом цей пеньок перетворюється в дивовижного звіра. З жахом кидається в другий бік, де росте кущ трави, але трава ця несподівано перетворюється в грізну пташину з трав'яними крилами і гадючою головою. Відступає до моря, схиляється на камінь, плаче). Мамочко... рідненька!.. Мамо-Мамо!..

 

 Звір знову стає пеньком, а пташина травою. Вбігає Біжу-й-не-набі-жуся.

 

 Біжу-й-не-набіжуся (помітив Оленку). Розшукав. Сестричко, що з тобою? Чого ти плачеш?

 Оленка (радісно). Братику! (Кидається до нього). Біжу-й-не-набіжуся. А ми тебе ждемо та ждемо. Де це наша Оленка? Чого вона з сніданком так забарилася? Кажуть мені брати: “Ти швидко бігаєш, ану помчи та довідайся, в чому справа?” Я і помчав...

 Оленка. Ой братику! (Озирається). Тут злі, недобрі люди живуть... Вони мені руки викручували...

 Біжу-й-не-набіжуся. Як то викручували? За що? (Помітив, що в руках Оленки немає нічого). А де ж наш сніданок?

 Оленка. Забрали... Не пускають мене, кажуть: “Чи так підеш, чи отак — все одно буде тобі смерть”.

 Біжу-й-не-набіжуся. Ось я їм зараз покажу, як сестричку нашу кривдити та залякувати. І сніданок відберу назад. (Поривається йти).

 

 Оленка його не пускає.

 

 Оленка. Не йди... Прошу тебе, братику, бо вони й тобі можуть зробити щось лихе. Не йди, послухай.

 Біжу-й-не-набіжуся. От дурненька. Чого ж ти боїшся? Чого так тремтиш?

 Оленка. Страшно мені. Страшно тут...

 Біжу-й-не-набіжуся. Ну, то біжімо звідціля! (Хоче бігти).

 

 Його зупиняє Оленка.

 

 Оленка. Ой братику, туди не можна, там звір страшний... Біжу-й-не-набіжуся. Який звір? Нікого я не бачу. Біжімо! (Тягне її за руку).

 Дорогу заступає звір. Біжу-й-не-набіжуся мчить у протилежний бік — дорогу заступає пташина з гадючою головою.

 Оленка. Я ж казала. Не випускають. Що ж ми тепер будемо робити?

 Біжу-й-не-набіжуся. Доведеться нам ждати братів. Слід від борозни обов'язково їх приведе сюди.

 

 Чути крик братів: “Оленко-о-о!”

 

 Оленка (радо). Здається, йдуть мої брати. Я вже їх бачу. Біжу-й-не-набіжуся. Я ж казав, що прийдуть.

 

 Входять Берн й гора, Вернидуб, Крутивус, Їм-і-не-наїмся з вінками цибулі та часнику, з великою ложкою. П’ю-і-не-нап'юся, обвішаний пляшками, є і барильце, е і кварта при ньому.

 

 Оленка. Прийшли... Прийшли мої брати! Тепер мені не страшно.

 Біжу-й-не-набіжуся. Я ж казав, що прийдуть.

 Крутивус (озирається). Такого дива ще зроду я не бачив. На борозні он який вітер дме, а тут навіть лист не ворухнеться.

 Оленка. Братики!

 Всі. Сестричко!

 Оленка. Коли б ви знали, що трапилось зі мною.

 Крутивус. Ми тебе на полі ждали...

 Вернигора. Чому ти опинилась тут?

 Вернидуб. Ти, певне, збилася з дороги?

 Їм-і-не-наїмся. А де ж сніданок наш? Я їсти хочу.

 Оленка. Нема. (Крізь сльози). Нема сніданку, відняли.

 Всі. Хто?

 Оленка. Ой братики! Тут злі, недобрі люди живуть.

 П'ю-і-не-нап'юся (оглядає палац). Цікаво знати, хто ж вони, ті люди?

 Оленка. Вони мені пальці виламували.

 Їм-і-не-наїмся. Що?

 Крутивус. Покажи. Оленка. І тут болить... (Показує руки). І тут, і тут...

 Вернидуб. Провчити треба.

 Вернигора. Таку малу зобидили. Цього простити не можна.

 Їм-і-не-наїмся. Я провчу... Я зараз... (Засукує рукава).

 Роз-ме-та-аю!! На частки роз-деру!.. Веди, показуй, хто забрав сніданок? Хто посмів таке вчинити?

 

 З'являються Змієві сестри.

 

 1-а сестра (сміливо й нахабно). Це вчинила я!

 2-а сестра. І я!

 Крутивус. А чиї ж ви є?

 П'ю-і-не-нап'юся. Цікаво знати, хто живе в цім палаці розкішнім?

 1-а сестра. Живе в нім Змій, а ми його сестри.

 Їм-і-не-наїмся (здивовано і водночас жахливо). Що-о? Тут живе Змій? (Ховається за спину Вернигори).

 Крутивус (до Їм-і-не-наїмся). Чого боїшся? Знеславлюєш себе і весь наш рід. Соромся, брате!

 Вернигора. Ну, стань як слід.

 Їм-і-не-наїмся. Я... Я стою... (Увесь тремтить і шукає очима, куди б заховатись).

 П'ю-і-не-нап'юся. Цікаво мені знати, тут живе Змій той самий, що людей до себе в неволю заганяє?

 1-а сестра. Так. Той самий.

 Оленка. Боюсь...

 Їм-і-не-наїмся. Я теж боюсь.

 Крутивус. А чим же ви довести можете, що все це правда?

 1-а сестра. Чим довести? (Припадає до каменя). Чую...

 2-а сестра. Що чуєш, сестро?

 1-а сестра. Чую, чую, стугонить земля.

 Їм-і-не-наїмся. Поки є час — втікаймо. Я... я не хочу зустрічатися зі Змієм... Він мені зовсім не подобається.

 Вернигора. Не думав я досі, що ти такий боягуз.

 Вернидуб. Тремтиш... Чого тремтиш?

 Їм-і-не-наїмся. Я?.. Я... не трем-ч-чу... Я... я...

 П'ю-і-не-нап'юся. А мені цікаво на Змія глянути, який він є.

 Крутивус. Коли вже ми прийшли сюди, то глянемо.

 2-а сестра. Що чуєш, сестро?

 1-а сестра. Чую... чую... Стугонить земля. Повертається додому Змій.

 Їм-і-не-наїмся (тремтить ще дужче, потім підбігає до Крутивуса). Ти старший брат... Ти чув? Уже повертається. Хіба не знаєш, скільки людей він загубив, скільки загнав до себе в неволю? Чого ж стояти нам? Втікаймо краще. (До П'ю-і-не-нап'юся). Тут пити не дадуть. (До Біжу-й-не-набіжуся). Тут побігати не дадуть. (До Оленки). На вулицю не пустять гратися.

 Оленка. Боюсь... Ходімо звідси. (Озирає братів, а ті, ображені поведінкою Їм-і-не-наїмся, суворо мовчать).

 Їм-і-не-наїмся. Не хочете? Тоді я сам! Я сам втікатиму. (Поривається бігти, а йому дорогу заступає звір. З жахом відступає назад).

 Крутивус (насмішкувато). Що, не пускає?

 Їм-і-не-наїмся. Не... не... пускає... (Біжить в інший бік—те саме. Звертається потім до сестри Змія). Скажи, дівчино, чи є тут така стежка, якою б можна було вийти звідціль? Я тобі кільце ковбаси принесу або... шмат сала... або часнику ось дам.

 1-а сестра. Стежок нема. Вийти звідси неможливо.

 Їм-і-не-наїмся (з жахом). То що ж робити? Що? (Сідає, плаче). Ой ма-мо!

 Вернидуб (хапає його за шию). Гидко на тебе дивитися. Сідай отут і жди.

 Їм-і-не-наїмся. Що ти мене садовиш? Я не хочу сидіти... Не хочу із Змієм зустрічатись.

 Вернигора (показує йому кулак). Сиди!.. Їм-і-не-наїмся (злякано). Сиджу... (Сідає).

 2-а сестра. Що чуєш, сестро?

 1-а сестра. Чую, чую — дужче стугонить земля.

 Біжу-й-не-набіжуся (теж приклав вухо до каменя). І я чую.

 Оленка (позираючи на братів). Може, втечемо? Крутивус (заспокоює її). Не бійся, сестричко. Ми тебе зобидить не дамо нікому.

 

 Чути могутній посвист, тупіт копит. Падають з дерев окремі листочки.

 

 2-а сестра. Прибув наш брат.

 

 За сценою чути голос Змія: “Чую, чую—людським духом пахне”. Входить Змій.

 

 Їм-і-не-наїмся. Пропав... Кінець... Рятуйте! (Ховається під грибком).

 Змій. Оленка тут? Ого, та не сама, з братами! (До Верни-гори). Як тебе звати?

 Вернигора. Вернигора. Можу гори розсувати. Змій. Чув про тебе. Та моя сила більша за твою. (До Вернидуба). А тебе як звати?

 Вернидуб. Вернидуб. Можу дерева з корінням вивертати.

 Змій. Чув і про тебе. Та моя сила більша за твою. (До Крутивуса). А ти, мабуть, серед них найстарший? Твоє ім'я?

 Крутивус. Крутивус. Можу воду спинити, по сухому дну річки переходити... І річки, й озера.

 Змій. Не повірю, доки сам того дива не побачу. (До П'ю-і-не-нап'юся). А ти хто?

 П'ю-і-не-нап'юся. Я? (Хильнув з барильця і пішов на Змія, той аж відсахнувся з переляку). Я? Хочеш знати, хто я? Я — П'ю-і-не-нап'юся. (Наступає на Змія, той відступає).

 У-ду-ду, у-ду-ду,

 Сидів голуб на дубу,

 Вигравав у трубу.

 Труба точеная,

 Позолоченая...

 Змій (невдоволено). Відстань! (Стежить за Біжу-й-не-набіжуся, який весь час бігає навколо нього). А ти хто?

 Біжу-й-не-набіжуся. Я Біжу-й-не-набіжуся.

 Крутивус (хапає його за руку). Сідай!

 

 Біжу-й-не-набіжуся сідає, але продовжує совати ногами.

 

 Змій (вмощується на грибок. Чує крик Їм-і-не-наїмся, витягає його за штани). А це що тут за молодець?

 Їм-і-не-наїмся (злякано). Я... той... Я брат Оленчин... Їм-і-не-наїмся... Ми в полі орали, а сніданку нема. Ми пішли... прийшли... шукали... Але я нічого... Я той... Я зараз... Де тут стежка? (Поривається йти).

 Змій. Ха-ха-ха! Стежку шукаєш? Хто потрапив у мої володіння, той назад не повертається.

 Їм-і-не-наїмся. Я не хочу тут бути... Мені не подобається... Ми всі не хочемо. І я, і вони... Що ж, ти нас силувати будеш?

 Змій. Буду! (Пройшовся, оглянув усіх, питає). Чого прибули до мене?

 Вернидуб. Закортіло, бач, на тебе подивитись, який ти є.

 Змій. Ну, дивіться. (Стає на камінь, освітлюється мінливим світлом прожекторів).

 Музика.

 Крутивус. Сестра наша Оленка забрела сюди. Хочемо її взяти з собою.

 Змій. Оленку взяти? Ха-ха-ха! Оленки я не віддам!

 Вернигора. А ми тебе й питати не будемо.

 Змій. Ха-ха-ха! І сестра ваша лишиться тут, і ви всі звідціля не вийдете.

 Вернигора. Вийдемо!

 Їм-і-не-наїмся. Вийдемо.

 Вернидуб. Ія кажу — вийдемо! Ну, Змію, глянули на тебе, який ти є, і досить. Нам часу нема. Нас робота в полі жде. То говори зразу: будемо битись чи будемо миритись?

 Змій. Будемо битись!

 Вернигора. Будемо битись.

 Вернидуб. Ну, так будемо битись!

 Оленка. Я боюсь, я боюсь... (Тулиться до Крутивуса).

 Змій. Хто першим на бій зі мною стане?

 Вернидуб. А хоч би й я!

 

 Починають битися.

 

 Брати. Не піддавайся, брате, не піддавайся!

 

 Змій перемагає.

 

 Змій. Хто ще зі мною силою помірятися хоче? Вернигора. А хоч би й я!

 

 Починають битися. Змій перемагає.

 Він свистить. З'являються різні птахи та звірі.

 

 Змій. Посадовити всіх їх до темниці!

 П'ю-і-не-нап'юся. Цікаво, дуже цікаво. (П'є з кухлика).

 Їм-і-не-наїмся. Я не хочу... Мені там зовсім не подобається... Я не люблю темниць... Пустіть додому.

 Всі. Не маєш права! Ще будемо битись!

 Змій (до звірів та птахів). Чому ви стоїте? Хіба не чули мого наказу?.. До темниці!

 

 Звірі й птахи починають бити крилами, гарчати по-звірячому, сичати по-гадю-чому.

 Заганяють в льох усіх. Оленку вихоплюють Зміївни.

 

 Оленка. І я з ними... Нащо мене лишаєте одну?.. Братики! (Кидається до них, але її піймали Зміївни, не пускають). Мамо! Мамочко!.. Мамо! (Плаче).

 Змій (кричить). Я сліз не люблю.

 

 Оленка затихає.

 

 1-а сестра. Пора вже тобі, брате, пообідати. Є для тебе і варене і печене.

 

 Захвилювалося море.

 

 2-а сестра. Зашуміло море. По морському дну йде наш брат Водяник-смертоносець.

 

 Музика. З моря виходить Водяник-смертоносець.

 

 Всі. Заждались тебе, брате.

 Водяник. Я бурі здіймав, розбивав кораблі, заманював рибалок у відкрите море. Здрастуй, брате! Здрастуйте, сестри! (Помітив Оленку). Яке дівчатко гарне.

 2-а сестра. Недобрий ти. Забуваєш, що в тебе є родичі на світі.

 Водяник (ще раз глянув на Оленку). А дівча мені подобається. Як тебе звати?

 Оленка. Оленка. (Плаче).

 Змій. Хіба забула, що я сліз не люблю? Водяник. Я теж сліз не люблю!

 

 1-а сестра бере чашу.

 

 2-а сестра (взявши Оленку за руку). Не бійся, дурненька, ми тебе в сад поведемо, а в тім саду що хочеш є — і вишні, і сливи, і райські яблука... Ходім!



 Оленка (пручаючись). Боюсь... Боюсь!

 

 Оленку виводять силоміць.

 

 Змій. Я почастую тебе сьогодні напоєм незвичайним, бо ти в мене гість дорогий.

 Водяник. Бач, не похвалився тобі, брате, новиною.

 Змій. Якою? Водяник. На дні морському серед водоростей знайшов я

 ліки чародійні. Помажеш ними рану — і навіть мертвий оживе.

 

 Музика.

 

 Змій. Ха-ха-ха! Оживлювати мертвих? Хіба не вистачає нам живих?

 

 Вбігає перелякана Оленка, ховається за зрубом криниці. Оточують її Зміївни, нападають...

 

 Оленка. Ой! (Застогнала).

 Змій. А що, сестриці, упорались з дівчам?

 

 Музика продовжується. 1-а сестра передає чашу 2-й сестрі, а та — Змієві, а вже Змій підносить її братові. Чаша зсередини освітлена. Водяник п'є Оленчину кров.

 

 

 Завіса

 

 

 

 КАРТИНА ДРУГА

 

 

 Краєвид села.

 Праворуч сільська хата. Садок. Город. Вдалині луки, ліс, річка. На вулиці діти, взявшись за руки, співають і пританцьовують. Зліва молода берізка. В колі танцюючих Котигорошко. Він же й заспівує.

 

 Котигорошко.

 Схотів добрий чоловік

 Весело зажити

 Та й вирішив курочку купити.

 Всі.

 А курочка по сінечках —

 Куд-ку-дак, куд-ку-дак!

 Котигорошко.

 Схотів добрий чоловік

 Весело зажити

 Та й вирішив кізоньку купити.

 Всі.

 А в кізоньки довгі роги,

 Ме-ме-ме, ме-ме-ме...

 А в кізоньки довгі роги,

 Ме-ме-ме, ме-ме-ме!

 Котигорошко.

 Схотів добрий чоловік

 Весело зажити

 Та й вирішив котика купити.

 Всі.

 А в котика гострі кігті,

 Няв-няв-няв, няв-няв-няв!

 А в котика гострі кігті,

 Няв-няв-няв, няв-няв-няв!

 

 Котигорошко. А тепер хочете побрехеньки послухати?

 Всі. Хочемо!.. Хочемо!.. Котигорошко (сідає).

 

 Його оточують діти.

 

 Як був ще я хлопцем отакеньким, а батька ще й зовсім на світі не було, поїхали ми з дідом на ярмарок і знаєте чим?

 Дівчинка. Кіньми.

 Котигорошко. Волами.

 Дід (недочуває). Чим, кажеш?

 Котигорошко. Волами.

 Дід. Чим? Чим?

 Всі (кричать разом). Волами!

 Дід. Ага... пішки.

 Котигорошко. А волики були невеликі. Можна отак їх... на пригорщ узяти.

 

 Сміх.

 

 Жінка (до матері Котигорошка). Та й втішний же син у тебе, Катерино. Втішний і розумний.

 Мати. Добрий син. Не жаліюсь. Рости б йому швидше.

 Котигорошко (позирнув у бік матері). Не перебивайте, мамо, а то побрехенька не вийде.

 Мати. Мовчу, мовчу.

 Котигорошко. Так отож їдемо ми та й їдемо. Бачимо, ломаччя валяється. Я зирк, а там шестеро яєць. Такі ж вони великі, що я їх ледве в жменьку забрав. А в нас, як на те, свиня квоктала. Ось я й підсипав їх під свиню, а вона вилупила мені аж шестеро...

 Хлопчик. Курчат.

 Дівчинка. Каченят... Гусят...

 Хлопчик. Поросят.

 Котигорошко. Аж шестеро... волів!

 

 Сміх.

 

 Дід. Каченят?

 Всі (кричать разом). Волів!

 Дід. Ага... кошенят. Котигорошко. А тоді ми з дідом стали хазяйнувати — землю орати та засівати. А як уродила в нас яра пшениця, дід і питає в мене: “А де ж ми будемо, сину, скирти складати?”

 Дівчинка. На полі.

 Хлопчик. У клуні, щоб під дощем не замокали. Котигорошко. Ні, на печі. Там і скирти складати, там і молотити. А тут уже й батько мій підріс.

 

 З хати виходить батько з лопатою.

 

 Мати. Таке наговориш!

 Котигорошко. Батько, правда, рибалка добрий.

 Батько. А що ти там, сину, з мене смієшся?

 Котигорошко. Отож, кажу, тато в мене добрий рибалка. Як закине вудочку в добру річечку, так і тягне, коли не сома отакенного (показує, який він великий), то краснопірочку. (Показує, яка вона маленька).

 Жінка. І таке ж вигадає.

 Батько (ніби суворо). Та я ж тобі і їсти не дам... Я ж тебе і в хату не пущу! (Хоче піймати Котигорошка, але його заступають собою діти).

 Мати. Годі тобі, сину, жартувати. Іди батькові допомагай криницю копати.

 Котигорошко. Добре, мамо. Тільки ось потанцюємо — та й піду.

 Батько. Погуляй, Котигорошку, погуляй. Я і сам упораюсь.

 Котигорошко (до дітей). Ану давайте “Подоляночку”

 танцювати.

 Всі. “Подоляночку”... “Подоляночку”... Котигорошко. А хто буде Подоляночкою?

 Дівчатка. Я! Я! Я!

 Котигорошко. Ти будеш Подоляночкою.

 

 Діти починають танцювати навколо берізки. Дівчині Подоляночці одягають на голову віночок з квітів, і вона виконує все, про що співається в пісні.

 

 Діти (співають).

 Десь тут була Подоляночка,

 Десь тут була молодесенька,

 Тут вона сіла, Тут вона впала,

 До землі припала.

 

 Дівчина схиляється біля деревця.

 

 (Танцюючи, просять).

 Ой устань, устань, Подоляночко,

 Витри очі свої так, як скляночку,

 Та візьмися в боки,

 Та піди у скоки,

 Та піди у скоки!

 

 Дівчинка включається у загальний танок.

 

 Хлопчик (вбігаючи). Тікаймо! Тікаймо! Змій летить, Змій!..

 

 Діти розбігаються, розбігаються й дорослі. Лишився стояти на своєму місці Котигорошко.

 

 Мати (гукає). Котигорошку, сину мій, ховайся! Котигорошко. А чого ж ховатися, мамо? Я подивлюся на нього, який він є.

 

 Падають з дерева окремі листки.

 

 Мати (позираючи на небо). Хвалити бога, пролетів. Ти-бо тепер у мене єдиний, сину. (Втирає хусткою очі).

 Котигорошко. Мамо, ви плачете?

 Мати. Та як же мені не плакати, коли стільки горя я зазнала від отого Змія!

 Котигорошко. А що ж він вам зробив?

 Мати. Ох, важко і згадувати. Була в тебе сестра Оленка і було шестеро братів.

 Котигорошко. Мамо, а чого ж я їх не пам'ятаю? Пі сестриці, ні братів.

 Мати. Тебе ще й на світі тоді не було.

 Котигорошко. А де ж вона, моя сестричка Оленка? Де брати рідні?

 Мати. Змій заманив Оленку до себе, заманив і братів твоїх. Може, й на світі їх уже нема. Ніхто мені звістки не приносить, Котигорошку.

 Котигорошко. Мамо, а чому ви звете мене так — Котигорошком? Адже ім'я моє Іван, а всі кличуть Котигорошко та Котигорошко.

 Мати. Отож як трапилося в нас горе, що не стало ні Оленки, ні синів моїх, пішла я до річки. Стою над водою, дивлюсь, виглядаю, чи не пливуть вони човном, бо річка ця в море тече, а десь там, над морем синім, живе Змій ненажерливий... Стою та гірко плачу. Коли де не візьмись вітер, здійняв хвилю на воді, вихрить курявою по дорогах, котить горошину. Підняла я тую горошинку, принесла додому, посадила в себе на городі. Виріс з неї отакенний кущ — густий та рясний. А на тому кущі тільки один стручок, а в тому стручку тільки одна горошина якась незвичайна, бо коли вечір настає, то вона вся так і засяє, мов лісовий світлячок. Тобі тоді ще й двох років не було. Підійшов ти до куща, зірвав стручок, випала з нього ота дивна горошина, а ти догнав її та з'їв. Від того й прозвали тебе...

 Котигорошко. Котигорошком... Котигорошком. Мамо! (Надія раптом спалахнула в його оченятах). Мамо, а може, наша Оленка ще жива? Може, брати мої у неволі томляться, на злого Змія роблять?

 Мати (з виразним сумом). Хто ж до нього добереться? Хто його здужає? Старі люди кажуть — тяжкий до нього шлях, тяжкий і небезпечний.

 

 Вбігають діти.

 

 Батько. Агов, сину, а йди-но сюди, щось покажу тобі.

 Котигорошко (підходить). Що покажете?

 Батько. Бачиш?

 Котигорошко. Камінь.

 Батько. Камінь-то камінь, та глянь, сину, який він великий! Це ж нам тут криниці не викопать, коли його звідси не забрати. Ось я людей гукну, хай допоможуть.

 Котигорошко. А може, не треба, тату? Може, самі впораємось?

 Мати. Ой ні. Де там його вам підійняти.

 Батько (гукає). Агей, сусіди, а йдіть на хвилинку. Куме Павло! Куме Грицько! Степане! Микито! Агей! Ходіть-но сюди!

 

 Сходяться чоловіки, жінки.

 

 Сусіди. Що тут у тебе?

 Батько. Та камінь. Сам не виверну, може, гуртом якось.

 Ану, беріться!

 

 Пробують.

 

 Ану, ще раз, дружніше візьмемось!

 

 Скидають свити, пробують знову.

 

 Сусіди. Бачу я, нам цього каменя не викинути. Тут треба пару добрих волів запрягти...

 — Та й то чи витягнуть.

 — Без волів навіть з місця не зрушимо.

 Котигорошко. А дайте, тату, я попробую.

 Батько. І не пробуй. Де це видано, щоб у твоїх літах...

 

 Всі сміються, але сміх уривається, коли Котигорошко вивертає камінь, бере на руки.

 

 Мати (злякано кричить). Сину!.. Ой сину, що ти робиш? Покинь, бо розчавить тебе. Сусіди. Покинь!

 — Підірвешся!

 — Скалічиш себе!

 Котигорошко. І чого це ви так злякалися? Він не важкий для мене. Ось я його віднесу звідси, та й хай собі котиться до річки.

 Батько (здивовано). Камінь... Такий камінь підійняв.

 

 Входить Капшивий дід, обвішаний торбами.

 

 Дід. А подайте милостиню старому, немічному... Подайте. не минайте...

 Котигорошко. Почекайте, діду, ось камінь віднесу. (Несе, кидає).

 

 Чути, як загуркотіло.

 

 Сусіди. Радій, мати, що такого сина маєш.

 — Лицар зростає в тебе.

 — Коли б мені отакого сина.

 — Це наш захисник росте.

 — Жили по сусідству, а й досі не знали, що в хлопця така сила богатирська.

 Мати. Люди добрі, я й сама не знала.

 Сусідка. І звідки вона в нього взялася?

 Мати. Мабуть, від отієї дивної горошини, що він її з'їв маленьким.

 

 Входить Котигорошко.

 

 Мати (обмацує його). Цілий... не ушкоджений... Руки теж цілі, плечі... голова...

 Котигорошко (до жебрака). Зараз, дідусю, щось вам винесу. Почекайте. (Побіг до хати).

 

 Старого оточили люди.

 

 Сусідка. Здалеку йдеш, жебраче?

 Дід. Ой, здалеку. Ходжу по землі, прислухаюся, до горя людського придивляюся.

 Батько. І що ж ти, діду, побачив, що почув?

 Дід. Коли б сльози зібрати народні — повноводної ріки не було б на світі. Плачуть сироти, плачуть вдови, плачуть матері. Проклинають Змія, ждуть богатиря. Та на світі ще немає такого молодця, який би міг помірятися з ним своєю силою.

 Сусідка. Не кажи, діду. Росте такий богатир.

 Котигорошко (вибігав з окрайцем хліба). Візьміть, дідусю!

 Дід. А де ж той богатир?

 Сусідка. Та оцей хлопчина, що стоїть перед тобою.

 Дід (розглядає Котигорошка). Звати ж тебе як?

 Котигорошко. Та ім'я моє просте — Іван, а прозивають Котигорошком. Беріть же, діду, окраєць.

 Дід. Спасибі, сину, за твоє добре серце, що бідним людям "е відмовляєш. Хай тобі сили прибавиться. Я по землях ходитиму, я людям говоритиму: у такому-то селі, у таких-то батьків росте син-богатир, який, може, колись піде воювати зі Змієм.

 Котигорошко. А піду! Неодмінно піду!

 Дід. І здолаєш його?

 Котигорошко. Не знаю. Пролітав оце він над селом. Листя з дерев обсипалось. А який з себе Змій — так і не довелось побачити.

 Дід. Він сильний. Його важко звоювати. (Пильно приглядається до Котигорошка).

 Котигорошко. А що це ви так дивитесь на мене?

 Дід. Запам'ятати хочу, який ти є молодець. Та ще хочу тебе попередити: тяжкий до Змія шлях, небезпечний. Не раджу тобі, хлопче, з дому вирушати, бо не дійдеш ти до синього моря.

 Котигорошко. Дійду! По сонцю та по зорях потрібні шляхи шукатиму, а дійду!

 Дід (кричить). Ні! Ти світу сонця більше не побачиш! (Зводить руки до неба).

 

 Враз настає тьма, вітер. У тьмі чується зляканий голос матері: “Людоньки! Це не старець, це — Змій! Рятуйте!” Кидається, щоб захистити сина, але дужий вітер звалює її, як і інших, на землю. Блискавка, грім. Зникає тьма. Всі люди, повалені вітром, лежать. Тільки один Котигорошко стоїть, закривши очі ліктем. Підбігає до нього мати.

 

 Мати (з жахом). Сліпий...

 Котигорошко. Ні, мамо, я... бачу! (Одводить лікоть від очей). Авжеж, бачу... тільки очі дуже болять.

 Мати (обнімає його, цілує). Синочку мій!

 Сусідка (придивляється до своєї дитини, скрикує). Убив!.. Люди... Змій дитя моє вбив... (Виходить).

 Всі. Дитя убив...

 

 Хтось б'є в залізну рейку. Вбігає хлопець.

 

 Хлопець. Чи чули, люди, що Змій наробив?

 Всі. Що? Не чули... Кажи!

 Хлопець. Хати поспалював, людей повбивав на тому кінці села.

 Батько. Гляньте, он знову горять.

 Всі. Теж Змій підпалив.

 — Життя нам від нього нема.

 — Спокою не знаємо...

 — Доки терпіти будем?

 Батько. А що робити? Що? Хто може силою своєю з ним помірятись? Хто?

 Котигорошко. Я поміряюсь... Я піду!..

 Мати. Куди, сину? Куди ти зібрався йти?

 Котигорошко. До синього моря, мамо, де Змій живе. Хочу битися з ним смертним боєм!

 Батько. Котигорошку, сину мій! (Обнімає його). Важко мені розлучатися з тобою. Та я знаю: святе діло — за волю народну битися. Я згоден... Іди! (Цілує його в лоб).

 Мати. Котигорошку... Синочку мій... Єдиний ти у мене, сину, єдиний...

 Сусіди. Виряджай, мати, сина-лицаря в дорогу.

 — Тільки йому під силу зі Змієм воювати.

 — За народну правду горою статні

 

 Пішла мати до хати.

 

 Котигорошко. Прощайте, тату!

 Батько. Прощай, сину. Дивися ж там... Будь обережним, бо Змій хитрий і підступний. Ну, а коли вже з ним доведеться битися, не відступай. Будь сміливим у бою.

 Котигорошко. Буду!

 Мати (виносить з хати і одягає на сина киптарик, торбу, брилик. Не стримавшись, жадібно обнімає його, цілує). Ой сину! Та я ж тебе виглядатиму і зраночку, і ввечері... Я ночей недосипатиму... все буду думати, все ждатиму...

 Котигорошко. Не плачте, мамо, я повернусь!

 Батько (схвильовано). Не плач, стара, він повернеться...

 Мати. Як же мені не плакати? Як же мені не тужити? Один він у мене на світі...

 Котигорошко. Прощайте, друзі мої! Прощайте!

 Діти. Прощай, Котигорошку!

 — Бажаємо тобі здолати Змія!

 — Повертайся до нас.

 — Не забувай нас.

 — Ми будемо тебе ждати.

 Котигорошко (до сусідів). Прощайте!

 Сусіди. Повертайся жив-здоров!

 — На тебе всі надії.

 — Ждемо тебе з добрими вістями.

 Котигорошко (скинув брилик, помахав ним у повітрі). Я повернуся, мамо, повернусь! (До всіх). Прощайте! (Вклоняється). Я все зроблю, щоб принести вам добрі вісті. (Пішов).

 Всі. Щасти ж тобі, хлопче...

 — Повертайся живим.

 — Хай тобі сили прибавиться...

 Мати. Ой, чує моє серце, пропаде... Зажди... Сину... (Поривається бігти, але її стримує чоловік).

 Батько. Хай іде наш син! Не зупиняй його. Хай щаслива йому дорога стелиться! Він сестру та братів визволятиме. Він волю народові здобуватиме. Не зупиняй його! Хай іде! (Махає йому привітно вслід рукою).

 

 Музика.

 Завіса

 

 

 

 ДІЯ ДРУГА

 

 

 КАРТИНА ТРЕТЯ

 

 

 Декорація першої картини. Біля криниці виріс кущ калини. Співають пташки.

 Кує зозуля. На ґанку сидять сестри.

 

 1-а сестра. Що сталося з нашим братом Змієм? Прилетів, мов хмара. Не їсть, не п'є.

 2-а сестра. Питаюся в нього: “Брате,—кажу,—Змію, хто міг тебе стривожити? Кого ти боїшся?” А він як гляне на мене, як тупне ногою, як мотне головою, як закричить, як заверещить: “Я нікого не боюсь! Я нічого не боюсь! Я того Котигорошка зі світу зведу!”

 1-а сестра. А хто ж він — Котигорошко?

 2-а сестра. Не знаю, тільки бачу, брат наш Змій його боїться.

 1-а сестра. Буде Змієві погано—буде погано й нам. Розпитаймось, порадьмось, як нам Котигорошка зі світу звести.

 2-а сестра. Здається, брат іде!

 

 З'являється Змій.

 

 Змій. Сестри мої, вам буде робота.

 1-а сестра. Слухаємо тебе, брате!

 2-а сестра. Все, що накажеш, зробимо.

 Змій. Затруїти криниці й озера! А тут поставити столи з їжею, питвом, ласощами — і теж все затруїти!

 1-а сестра. Брате, скажи, кого ти стережешся так?

 Змій. Котигорошка. Я бачив його. Я силу його знаю. Але мучить мене думка: чи засліпив я його, чи лишився він зрячим? Коли зрячим лишився, то він прийде сюди... Неминуче мусить прийти! Я відчуваю це... Я знаю...

 1-а сестра. У нього є батько, мати?

 2-а сестра. Є сестри, брати?

 Змій. його сестрою була Оленка. Його брати — ті шестеро, що ми їх укинули колись в оцю темницю. Нам треба обдурити Котигорошка й знищити його.

 2-а сестра. Все зробимо, що ти звелиш, бо знаємо: буде тобі погано — буде погано й нам. Хіба не так?

 Змій. Так, сестри, так. Спасибі! Одразу ж беріться до роботи, а я піду до моря та подумаю. (Виходить).

 

 Сестри виносять з палацу стіл, ласощі.

 

 1-а сестра. Де ж ми поставимо: чи тут, чи там?

 2-а сестра. Поставимо ось тут, біля криниці, щоб на виду було.

 

 Ставлять. 1-а сестра приносить відро.

 

 Давай сюди. (Вмочує у відро кропило, бризкає ним на стіл). Страшна отрута. Чи візьме оце яблуко, чи пиріжок, чи скибку кавуна... аби хоч раз вкусив, то вже він буде наш.

 1-а сестра (милується калиною). І що б це воно значило? На тім місці, де пролилась Оленчина кров, бач, яка рясна та пишна виросла калина. Чи не зазнаємо ми від неї лиха? Може, зрубати її?

 2-а сестра. Яке ж то лихо може бути від деревини? Нехай собі росте, а ми ходім тепер затруїмо озера й криниці.

 

 Виходять. За сценою чути голос бабусі: “Голубчику, батечку, пожалій”. Входить Зміїв слуга, тягне стару за руку. У старої в'язочка хмизу.

 

 Слуга. Не пручайся. Все одно не вирватись тобі від мене. Всіх наказано карати, хто хоч гіллячку а чи хоч дубчик вкраде з лісу Змієвого. Буде тобі, бабо, смерть!

 Бабуся. Я ж не крала. Я підібрала те, що з дерева впало. Голубчику, батечку, відпусти...

 Слуга. Не відпущу!

 

 З протилежного боку входить Котигорошко.

 

 Котигорошко. Гей, чоловіче, куди бабусю тягнеш?

 Слуга. А ти хто такий? Звідкіля ти взявся?

 Котигорошко. Звідкіля б не взявся, а стареньку відпусти!

 Слуга. Відпустити? (Сміється). Оцю бабу відпустити? Та їй зараз буде смерть!

 Котигорошко. Відпусти її!

 Бабуся. Відпусти мене.

 Слуга. Я тобі відпущу зараз. (Підняв палицю з гадючою головою. Засвітились гадючі очі вогнями).

 Котигорошко (підбіг, схопив руку, здавив. Палиця випадає. Б'є його).

 

 Слуга втікає.

 

 Ідіть, бабусю, тепер уже він вас не зачепить.

 Бабуся. Сину, ти врятував мені життя. Не знаю, звідки ти прийшов, хто ти є і як тебе звати, але бачу: в тебе добре серце. Візьми оцей перстень. У старих руках він уже не діє, а діє тільки в молодих. Хто серцем чистий, хто сміливий, чесний та відважний, тому завжди він у пригоді стане, бо це перстень не простий, а чарівний. Бери його собі. Ти молодий, тобі жити, а я вже скоро помру.



 Котигорошко (розглядає перстень). Що ж я з ним, бабусю, робитиму?

 Бабуся. Коли тобі буде сутужно, коли сам чогось зробити не зможеш,— забажай. Перекинь тоді його з лівої руки на праву, то й побачиш, що воно буде. (Озирається). А ще хочу я тебе попередити — втікай швидше звідціля.

 Котигорошко. Чому?

 Бабуся. Тому, що ти потрапив до Змія. Піду і я. (Виходить тією стежкою, якою вводив її Зміїв слуга).

 

 Звір заступає дорогу бабусі. Котигорошко знищує його.

 

 Такого звіра одним ударом убив. Бачу, є в тобі сила, але стережись хитрощів Змія. Стережись. (Виходить).

 Котигорошко (оглядає дім). Добряча хата. А море! Яке ж воно широке та гарне. (Сідає на камінь, розв'язує вузлик). Ні скориночки вже не лишилося. А їсти ж хочеться. Хіба пошукати? У Змія, напевне, щось знайдеться. (Помічає біля калини столик). Ого, скільки тут ласощів. Що ж його взяти? (Взяв пиріг, поклав). Ні, краще яблуко. Бач, яке воно красиве і, мабуть, смачне-смачне. (Роздумує), їсти чи не їсти? їстиму!

 

 Почувся Оленчин голос: “Не їж тут і не пий нічого”.

 

 Хто це промовляє? (Зазирає під кущ). Нікого. Може, мені вчулося таке? (Бере пиріг). Смажений! Їсти чи не їсти? Їстиму!

 

 Знову почувся Оленчин голос: “Не їж і не пий нічого”. Входять Змієві сестри.

 Котигорошко їх не помічає, бо знов оглядає кущ калини.

 

 2-а сестра. Може, це він?

 1-а сестра. Може, й він.

 2-а сестра. Біжи розшукай Змія, а я тут з ним погомоню.

 

 1-а сестра зникає, 2-у сестру помічає Котигорошко.

 

 Здоров був, хлопче!

 Котигорошко. Здорова була, дівчино! А чи правда, що тут живе Змій?

 2-а сестра. Правда. А хто ж ти такий і чого сюди прийшов?

 Котигорошко. Хто я такий? Так собі, хлопець, Котигорошком прозиваюсь...

 

 2-а сестра аж похитнулась.

 

 2-а сестра. Котигорошко? І це правда?

 Котигорошко. Авжеж, не брехня.

 2-а сестра. І ти не боїшся Змія? Він же тебе з'їсть.

 Котигорошко. А може, і не з'їсть. А ти хто така?

 2-а сестра. Я була одна дочка у батька й матері, та мене Змій украв, а шестеро братів пішли визволяти.

 Котигорошко. Де ж вони?

 2-а сестра. Закинув їх Змій до темниці, там вони й на попіл потрухли.

 Котигорошко. Як же тебе, дівчино, звати?

 2-а сестра. Оленкою.

 Котигорошко (кидається до неї). Ти? Оленка? Сестрице моя рідна! Я ж тебе прийшов визволяти!

 2-а сестра. Де тобі визволити! Шестеро не визволили мене, а то щоб ти сам!.. (Оглядає його). Я була у батька та матері найменша.

 Котигорошко. А тепер я меншенький. Я все тобі розкажу. А зараз дай мені, сестрице, чогось гаряченького, бо дуже зголоднів.

 2-а сестра. А чому ж ти ласощів не береш? Котигорошко. Я до них не звик. Мені борщу або каші. 2-а сестра. Добре. Зараз винесу. (Вибігла).

 

 Гойдається біля криниці калинове гілля, промовляє Оленчин голос: “Не сестра вона тобі, не рідна.

 Ти не пий тут і не їж нічого. Ти виріж із мене сопілку та заграй — всю правдоньку будеш знати”.

 

 Котигорошко. Зроду не чув, щоб калина людським голосом промовляла.

 

 Той же голос: “Я не калиною зростала, я була колись дочкою у батька та матері”.

 Входить 2-а сестра з мискою, ложкою та окрайцем хліба.

 

 2-а сестра. Їж, братику, та швидше, бо скоро сюди Змій прилетить.

 Котигорошко. А дай мені, сестрице, ножа.

 2-а сестра. Нащо він тобі? Ти ж просив їсти? Котигорошко. Я потім їстиму. Дай ножа!

 2-а сестра. Не розумію, нащо тобі ніж? (Дає ножа). Котигорошко. Сопілку виріжу. (Вирізує).

 2-а сестра. І для чого тобі, братику, тая сопілка? (Стежить, як він майструє).

 Котигорошко. Гратиму зараз. (Взяв до рота, сопілка заспівала. Під час співу калина освітлюється сильніше).

 

 Ой помалу-малу, мій братику, грай,

 Та не врази мого серденька вкрай,

 Мене, молодую, із світу згубили,

 У моє серденько гострий ніж встромили.

 

 Щоб б це воно значило, що калинова сопілка так промовляє?

 2-а сестра. Не вір! Неправду та сопілка промовляє.

 Котигорошко. Ану, ти заграй.

 2-а сестра. Не хочу й до рук її брати.

 Котигорошко. Грай! (Наказує). Грай!

 2-а сестра. Коли ти вже хочеш та просиш... (Взяла до рук сопілку і тільки притулила її до губів, як сопілка заспівала).

 

 Ой помалу-малу, душогубко, грай

 Та не врази мого серденька вкрай.

 

 (Кидає сопілку). Неправду вона вимовляє, неправду... Я не душогубка, я твоя сестра Оленка...

 Котигорошко (грізно). Грай.

 2-а сестра. Не хочу й до рук її брати... Не хочу!

 Котигорошко (грізно). Грай.

 2-а сестра. Ну, добре. (Притулила сопілку до губів. Освітилась калина яскравіше).

 

 Ой помалу-малу, душогубко, грай,

 Та не врази мого серденька вкрай.

 Мене, молодую, ти з світу згубила,

 У моє серденько гострий ніж встромила.

 

 Котигорошко. Так це ти мою сестру Оленку із світу звела?

 2-а сестра (падає навколішки). Не вбивай... Пожалій... Я всю правду тобі розкажу!

 Котигорошко. Веди, показуй, де Оленчина могила.

 2-а сестра. Немає могили, її тіло спалили, і попіл той вітер розвіяв.

 Котигорошко. Не вірю тобі, Зміївно, не вірю. Ось мені сопілка правду скаже. Скажи, сопілонько, де мені сестрицю Оленку шукати?

 

 Заспівала сопілка.

 

 Ой помалу-малу, мій братику, грай,

 Від Водяника мене виручай.

 Я у Смертоносця в царстві злім томлюся,

 Я за матінкою рідною журюся.

 

 Хто це такий Водяник? Якою дорогою йти до нього? Як мені визволити Оленку?

 2-а сестра. Водяник-смертоносець—Зміїв брат. Ані доріг, ані стежок до нього нема. Чи попливеш на човні, чи на кораблі — він здійме бурю, розіб'є твій корабель. До його царства водяного добратися не можна.

 Котигорошко. Ні, Зміївно, доберусь я і до Водяника-смертоносця! А зараз говори, де мої брати томляться?

 2-а сестра. Брати? їх давно вже на світі нема. Пропали вони в цій темниці.

 Котигорошко. Де ключі? Я сам хочу глянути.

 2-а сестра (з надією). Ключі? Вони там... У палаці... Я тобі Їх зараз винесу.

 Котигорошко. Добре. Я почекаю.

 

 2-а сестра зникає.

 

 (Позирає на двері). Втекла. (Підходить до темниці, гукає). Агей, брати мої, озовіться! (Слухає). Я ваш рідний брат, Котигорошко. Я прийшов вас з неволі визволяти. Чи ви ще живі, озовіться!

 

 Чути голос: “Живі. Двері відмикай, нас на волю випускай”.

 

 Чую, живі мої брати, живі. Набрехала мені Зміївна. Що ж робити? (Пробує замки). Міцні. Без ключів їх не відкриєш. Коваля б сюди гукнути, але де його розшукати? Ага! (Виймав

 перстень). Спробую бабусин подарунок. (Перекинув з лівої руки на праву). Хочу я, щоб зараз же мені тут був коваль з ключами,

 

 Входить коваль з в'язкою ключів.

 

 Коваль. А хто тут викликав мене у царство Змієве?

 Котигорошко (здивовано і радісно). З'явився... Чи не диво? (До коваля). Та це я вас викликав. Здрастуйте!

 Коваль. Здрастуйте! А хто ж ти будеш, хлопче? Чого прийшов у володіння Змія і що тобі потрібно від коваля Максима?

 Котигорошко. Я Котигорошко. Братів моїх і сестру Оленку полонив Змій. Я прийшов їх з неволі визволяти.

 Коваль. Хлопчику мій, я бачу, ти сміливий. Чоло в тебе мудре і погляд ясний. Говори, якої допомоги ждеш від мене?

 Котигорошко. Дядьку Максиме, он там, у підземеллі, мучаться брати мої рідні. Чи зумієте замки ці відімкнути?

 Коваль. Це діло добре. Попробую! (Починає поратись біля замків, відмикає їх, гукає). Агов, люди добрі! Тут прийшов ваш рідний брат Котигорошко з неволі вас визволяти.

 Котигорошко. Дядьку Максиме, ідіть відімкніть усі темниці й випустіть невільників на волю!

 Коваль. Я виконаю твій наказ. (Виходить).

 Котигорошко (кладе сопілку собі до торбини). Може, вона мені ще колись пригодиться.

 

 Жмурячись від денного світла, з темниці виходять брати.

 

 Крутивус. Де визволитель наш? Нічого я не бачу... так. ріже мені сонце очі.

 Котигорошко. Ось де я, перед тобою, брате. Крутивус (обіймає його, цілує).

 Всі оточують Котигорошка.

 Герой ти наш! Орел! Та як нам дякувать тобі за оцю волю?

 Вернидуб. Дай гляну я на тебе, який ти є.

 Вернигора. Це честь — такого брата мати.

 П'ю-і-не-нап'юся. Цікаво, як розшукав ти нас?

 Біжу-і-не-набіжуся. Я такий радий... такий радий... Хоч розімнуся трошки. (Починає бігати по сцені).

 Їм-і-не-наїмся. Та дайте ж і мені мого братика обійняти. (Обіймає). А їсти нам приніс?

 Вернигора. Скажи, як наша мати?

 Вернидуб. Батько як? Живі, здорові?

 П'ю-і-не-нап'юся. Цікаво, чи ждуть нас, чи, може, й ждати перестали?

 Крутивус. Затуркали хлопця, не знати кому й відповідати.

 Котигорошко. Я теж... Я такий радий, що оце вас розшукав. А мати й тато живі. Ждуть не діждуться... Це ж від матері я дізнався, що ви у неволі в Змія, і пішов вас визволяти.

 Крутивус. Життя нам врятував. Всі. Волю повернув нам, волю!

 Їм-і-не-наїмся. Дивіться, дивіться, скільки їжі. (Кидається до столу).

 Котигорошко. Не їж... Там все затруєне.

 Їм-і-не-наїмся. Таке добро, такий харч зіпсували.

 

 Входить коваль.

 

 Коваль. Я виконав наказ. Невільники на волі! Погляньте, скільки їх. Ідуть і йдуть.

 

 Чути голоси: “Слава Котигорошку! Слава богатиреві! Слава!”

 

 Крутивус. А це ж хто? Що за чоловік?

 Котигорошко. Дядько Максим.

 Коваль. Він замки відімкнув.

 

 Брати оточують коваля.

 

 Всі. Спасибі вам, Максиме. Спасибі.

 — Виручив нас.

 — Не забудемо.

 Крутивус. Та ще ми не всі. Немає серед нас Оленки, сестриці нашої. Невже її знищив Змій?

 Котигорошко (виймає сопілку). Ну, кому з вас дати: тобі чи тобі? (Дає Вернигорі). Скажи, сопілонько, де сестрицю Оленку шукати?

 Вернигора (недовірливо). І скаже? (Взяв до губів).

 Всі. Невже скаже?

 

 Чути спів сопілки.

 

 Ой помалу-малу, мій братику, грай,

 Від Водяника мене виручай.

 Я у Смертоносця в царстві злім томлюся,

 Я за матінкою рідною журюся.

 

 Всі. Жива.

 Вернигора. На морському дні. Чули?

 Біжу-й-не-набіжуся. Як же туди добратися?

 Крутивус. Подумаємо.

 Їм-і-не-наїмся. Я так гадаю: втікати нам треба мерщій, поки ще Змій не повернувся.

 Котигорошко. Ні, не втікати нам треба від Змія, а зустрітися з ним та розпитатися... По-доброму не говоритиме — силою примусимо! Хай покаже нам шлях до сестриці Оленки.

 Вернигора. Твоя правда, брате.

 Вернидуб. Не залишимо сестри, не повернемось додому, пеки її не розшукаємо.

 Біжу-й-не-набіжуся. Шукатимемо сестру.

 Всі. Шукатимемо сестру!

 Їм-і-не-наїмся (припадає вухом до каменя). Чую... (Злякано). Я чую, земля гуде. Це Змій летить. Ховаймося! (Метушиться. куди б сховатися).

 Котигорошко. Оце такий ти, брате? Оце так ти боїшся Змія? Нехай прилітає, будемо з ним битися.

 Крутивус. Твоя правда, брате.

 

 Пролітає Змій.

 

 Коваль. Бачу його в небі.

 Вернидуб. Ія вже бачу.

 Коваль. Дозволь мені, Котигорошку, лишитися з тобою. Я, може, ще тобі в пригоді стану.

 Котигорошко. Та я і так не знаю, як уже дякувати вам.

 Коваль. Не треба мені подяки. Віднині я твій слуга на всяке добре діло.

 Котигорошко. Ні, не слугою мені будьте, а другом вірним.

 Коваль. Гаразд, я буду і тобі, й твоїм братам вірним другом.

 

 Всі брати дякують йому за це.

 

 Їм-і-не-наїмся. Шумить... Ви чуєте?

 Вернигора. Он він сідає на узбережжі.

 Вернидуб. Крила згорнув.

 

 Шум стихає.

 

 Біжу-й-не-набіжуся. Дивіться, дивіться, сюди йде.

 Вернидуб. Нехай іде. Я дуже злий на нього. Он скільки літ найкращих він одібрав у мене. Цього я не прощу йому і буду битися з ним не на життя, а на смерть.

 Вернигора. І я з ним битимуся знову.

 Всі. Всі будемо битися.

 Котигорошко. Ні, брати мої, зі Змієм говоритиму я сам. А ви йдіть он туди, щоб Змій вас навіть не бачив.

 Вернидуб. Ми б підсобили тобі, брате.

 Вернигора. Допомогли б.

 Котигорошко. Ні, ні, я сам... Я хочу з ним зустрітися віч-на-віч.

 Крутивус. Будь обережним, брате, і Змія стережись.

 Котигорошко. Добре, добре...

 Вернидуб. Я бився з ним, і він мене переміг.

 Вернигора. І я бився з ним — він і мене переміг.

 П'ю-і-не-нап'юся. Коли потрібна буде наша допомога,— гукнеш. Ми всі одразу прийдемо сюди.

 Котигорошко. Гаразд.

 Біжу-й-не-набіжуся. Не забувай про нас. Лиш тільки свиснеш, ми всі зразу з'явимось сюди.

 Котигорошко. Спасибі, брате!

 Коваль. Гуртом би вдарити на Змія.

 Всі. Не забувай же, ми будемо недалечко. Ти тільки знак додай...

 Котигорошко. Спасибі вам, брати, спасибі.

 Їм-і-не-наїмся. Я теж з вами... Я боюсь тут залишатися... (Спиняється біля Котигорошка). Брате, а чи немає в тебе хоч сухарика?

 Котигорошко. Нема.

 

 Всі виходять. Котигорошко сідає під калиною. За сценою чути голос Змія:

 “Чую, чую, людським духом пахне”. Входить Змій.

 

 (Йде йому назустріч). Ти не помилився. Люди тут є.

 Змій. Агов, хлопче, чого тобі тут треба?

 Котигорошко. Тебе, коли ти є той самий Змій, що полонить людей, кров'ю людською впивається.

 Змій. Ха-ха-ха! Це я!

 Котигорошко. Довго тебе шукав. Хочу розпитатися, хочу сестру визволити з неволі.

 Змій. Ха-ха-ха! Про сестру думаєш, а знайдеш тут зараз свою смерть. Я з твого серця крові наточу й нап'юся. Признавайся, хто ти є, бо зі мною може мірятися силою тільки Котигорошко. Та він іще молодий і живе так далеко, що сюди і ворон його кісток не занесе.

 Котигорошко. Ворон кісток не занесе, а добрий молодець сам прийде.

 Змій. Хотів би я глянути на твою силу.

 Котигорошко. Ти спершу покажи свою силу.

 Змій. Ось моя сила. (Бере в руки камінь). Сам бачиш,— камінь твердий, а дивися, що з нього зараз буде. (Здавив, посипався тільки порох).

 Котигорошко. Е, це дурниці! Здави так, щоб з нього юшка потекла. (Здавлює камінь, біжить вода). Отак дави, отак-о!

 Змій. Ану, хто сильніше засвище? (Свиснув, аж з дерев листя посипалось). Послухаю тебе.

 Котигорошко. Зажмурся, бо коли я свистітиму, то в тебе очі можуть на лоба повилазити.

 

 Змій заплющує очі.

 

 (Свистить і палицею б'є Змія). А що, Змію, чи добре свищу?

 Змій. Правду кажеш. Мало очі не повискакували. Ну, тепер бачу я, недарма ти нахвалявся. А перед тим як битись, я мушу знати, хто ти є.

 Котигорошко. Я — Котигорошко.

 

 Музика.

 

 Змій (придивляється). Котигорошко. Впізнав... (Відступає вражений, зводить руки догори, кричить). Ти світу сонця більше не побачиш!

 Котигорошко. (перекидає перстень з лівої руки на праву, сміється). А що, Змію, не діють твої чари?

 Змій (знітившись). Може, будемо миритись?

 Котигорошко. Ні, будемо битись!

 Змій. Ну, бий ти першим.

 Котигорошко. Ні, бий ти першим!

 

 Починається двобій.

 

 Змій (знесилившись). У тебе є батько?

 Котигорошко (б'є його). Є!

 Змій. А воли в нього є?

 Котигорошко (ще удар). Є!

 Змій. Він ними орав?

 Котигорошко. (ще міцніший удар). Орав.

 Змій. А давав волам перепочити?

 Котигорошко. (збиває Змія з ніг). Давав.

 Змій. Давай і ми перепочинемо.

 Котигорошко. Давай!

 

 З'являється 2-а сестра, одягнена під стару бабу.

 

 2-а сестра (тихо). Брате Змію, отруєну стрілу тобі даю. Убий його, убий!

 Котигорошко. Хто вона? Хто оця жінка стара? А може, й не стара? Я зараз подивлюсь на неї.

 2-а сестра (здіймає хустку). Що, пізнаєш тепер? (Втікає).

 

 Змій швидко витягає з торби лук і пускає стрілу. Котигорошко вчасно відхиляється.

 Чути голос 2-ї сестри: “Брате... ти вбив мене... убив...”

 

 Котигорошко. Вмирай, душогубко, вмирай!

 Змій (погрожуючи). Я тебе зі світу зведу!

 

 Враз темніє. Шумлять дерева, падає листя. В небі пропливає чорна тінь Змія.

 

 Котигорошко (кричить). Що, злякався? Втікаєш? Та знай, я і під землею тебе розшукаю... За кривду людську, за сестру мою Оленку помщуся!

 

 Завіса

 

 

 

 КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

 

 Ліс. Галявина. В дуплі старого дерева горно. В освітленні горна в чорному шкіряному фартусі коваль Максим гострить меч. Він не помічає дітей, які, ховаючись між деревами, стежать за його роботою.

 

 Коваль (оглядає меч. Відчувається, що він дуже важкий). Ще нагострю його гарненько, та можна й віддати.

 (Підходить до точильного каменя, зазирає в коритце). Еге, та тут ані краплиночки води. Доведеться йти до озера. (Взяв казанок, прикрив гіллям меч, пішов).

 

 Вбігають з-за дерев діти.

 

 1-й хлопчик. А що я вам казав? Бачили? Самі тепер бачили, як він кував не серп і не рогач, а меч.

 2-й хлопчик. Давай глянемо на нього, поки коваля нема. (Вайлувате йде).

 

 Його спиняє 1-й хлопчик.

 

 1-й хлопчик. Почекай. Нам треба когось послати, щоб вартував. (Вказує на хлопця). Ти серед нас найменший.

 Хлопчик. Мені теж хотілося б глянути на меч. (Невдоволений, виходить).

 2-й хлопчик. Ось я його в руки візьму, попробую, чи замашний. (Пробує підняти меч і не може). Еге, я думав, що він легенький, а він он який...

 1-й хлопчик. Ось зараз я попробую! (Хоче взяти).

 

 Спритніший за нього 3-й хлопчик відпихає його геть.

 

 3-й хлопчик. Пусти мене, я дужчий... Я зараз навіть однією рукою підійму. (Пробує, але навіть не зрушив з місця).

 Всі. Що, важкий? Не підіймеш?

 — А хвалився: “однією рукою...”

 — Не витрачай сили!

 3-й хлопчик (з запалом). От підійму! Зараз підійму! (Напружився, схопив, крім дерев'яної ручки, ще й залізо). Ой!

 4-й хлопчик. Що, обпікся? Він же тільки з вогню. Ану лиш дай мені.

 2-й хлопчик. Та дайте ж мені дотовпитись...

 1-й хлопчик. Ану, гуртом.

 

 Пробують підняти — не можуть.

 

 Всі. Важкий.

 — Для кого ж він скував його?

 — Хто ж може таким мечем воювати?

 1-й хлопчик. А ви хіба не чули? Не знаєте?

 Всі. Про що?

 — Не знаємо.

 — Нічого ми не чули.

 — А ти хіба щось чув?

 — То розкажи і нам.

 — Розкажи.

 1-й хлопчик (таємниче). Я чув, уже по наших землях ходить він.

 Всі. Хто ходить? Хто?

 1-й хлопчик. Богатир Котигорошко, он хто! Кажуть, його навіть Змій боїться.

 

 Не помічений дітьми, входить Котигорошко, сідає осторонь, слухає, що про нього говорять.

 

 А наш коваль — наче друг тому богатиреві. Для нього він і меч оцей скував, щоб можна було битися зі Змієм.

 2-й хлопчик. А який же він із себе, той богатир?

 1-й хлопчик. Який? (Вибирає очима дерево). Бачиш оте дерево найвище? Отакого він зросту. А руки в нього отакенні. (Показує). А коли йде, так земля під ним угинається. Де рукавом майне, там тихі дерева починають враз шуміти, наче від бурі.

 2-й хлопчик (помітивши Котигорошка). А дивіться, дивіться, хто там сидить.

 

 Всі оточують Котигорошка.

 

 Всі. Ти хто такий?

 — Як тебе звати?

 — Відкіля йдеш?

 — Куди йдеш, хлопче?

 Котигорошко. Іду я здалеку. А зовуть мене Іваном.

 1-й хлопчик. Скажи, ти ніде не зустрічався з Котигорошком? Це богатир такий. Він за народ стоїть проти Змія. Нічого ти не чув про нього від людей?

 Котигорошко. Та трохи чув.

 Всі (з зацікавленням). Що? Що ж ти чув?

 — Розкажи.

 — Розкажи нам, хлопче!

 Котигорошко. Та гомонять люди, начебто він уже бився зі Змієм, але Змія у першому бою не здолав. І тепер жде, коли коваль скує йому меча...

 Хлопчик. Уже... Уже дядько Максим скували.

 2-й хлопчик. Тільки важкий дуже меч. Ми пробували його підняти.

 Котигорошко. А де ж він лежить?

 1-й хлопчик. Та он під отим гіллям.

 Котигорошко. Гляну. (Підвівся).

 

 В цю хвилину з криком вбігає хлопчик, той, що вартував.

 

 Хлопчик. Втікаймо! Втікаймо! Іде сюди Капшивий дід.

 Котигорошко. Чого ж вам втікати? Не бійтеся... Залишайтесь тут.

 1-й хлопчик. Ти ще його не знаєш. Це Зміїв слуга... Найлютіший. Я раджу, хлопче, і тобі кудись сховатись від нього.

 

 Діти розбігаються. Входить, озираючись, бабуся.

 

 Котигорошко. Здрастуйте, бабусю!

 Бабуся (злякано). Хто це? Хто?

 Котигорошко (підходить до неї). Це я, бабусю.

 Бабуся. Стара вже стала. Недобачаю. (Розглядає його). Впізнала тепер. Здрастуй, молодець.

 Котигорошко. Здрастуйте.

 Бабуся. Давно тебе шукаю в лісі, щоб попередити.

 Котигорошко. Про що?

 Бабуся. Послухаєш зараз. (Озирається). Знай, сину. Змій усюди вже порозставляв на тебе пастки. Стережись!

 Котигорошко. А які ж то пастки?

 Бабуся. Слухай. Де силою не може він здолати супротивника, там до хитрощів удається. Я давно живу в лісі. Я його вдачу Зміїну знаю. Може, там, сину, а може, й тут натрапиш на криницю чи джерело, то хоч би як хотів пити, але й краплі не бери тієї води, бо вона затруєна. Удар спочатку по ній ціпком, то й побачиш, що воно буде.

 Котигорошко. А що ж буде, бабусю?

 Бабуся. Цього я тобі не скажу. Слухай-но далі. А захочеш їсти та натрапиш десь у лісі на їжу—не бери ані рісочки в рот. (Озирається). Я зустрічалася з ковалем Максимом — це мій давній приятель, і він розповів мені про тебе. Я вже знаю, хто ти є. Ти богатир Котигорошко. Ти врятував мене від смерті. (Кладе руки йому на плечі). Врятуй тепер людей, що томляться під ярмом Змія, поверни їм волю, і люди тебе ніколи в світі не забудуть.

 Котигорошко. Я все зроблю, аби визволити сестру мою Оленку і всіх невільників, що мучаться у Змія.

 Бабуся. Запам'ятай же все, що я тобі сказала. Запам'ятай! (Виходить).

 

 Входить коваль з казанком води.

 

 Котигорошко. Здрастуйте, дядьку Максиме!

 Коваль. Здрастуй, Котигорошку!

 Котигорошко. Чув я, меч мій вже готовий.

 Коваль. Нагострити його треба, та можна й воювати. А чому сам прийшов? Де твої брати? (Ллє у корито воду).

 Котигорошко. Над річкою у лозах. Дядьку Максиме, то, може, ми зараз будемо гострити меч?

 Коваль. Давай! (Розкидає гілля, виймає звідти меч, несе до точильного каменя). Буде він гострий як бритва.

 

 Починають гострити. З'являється Зміїв слуга, підкрадається до коваля.

 

 Слуга. Ага, піймався, ковалю! Тепер нікуди не втечеш від мене. Змій велів доставити тебе навіть мертвого, а я живого приведу.

 Коваль. А нащо я Змієві потрібний?

 Слуга. Ти цей меч на кого скував, га? На кого ти скував його? На Змія? Говори!

 Коваль. Брехати не люблю і критися не буду. На Змія меч скував.

 Слуга. А тепер його разом з тобою доставлю Змієві. Хай ним голову зітне. (Пробує підняти меч, але не може). Важкий... Ну що ж, я тут його лишу. Ніде не дінеться. Потім волами одвезу. (До коваля). Іди.

 Коваль. То що ж мені так по-дурному доведеться помирати? Не згоден я на це.

 Слуга. Іди, коли тобі наказую.

 Котигорошко (бере меч. Налітає, як вихор, хапає діда за бороду). Що скажеш ти тепер? От я візьму і оцим мечем зітну тобі голову.

 

 Слуга виривається, залишивши в руці Котигорошка одірвану бороду, з лементом тікає.

 

 Коваль. Бач, як чкурнув він звідси. Треба й нам втікати, бо прибіжить до Змія, а той як гляне, як мотне головою, як тупне ногою, як закричить, як заверещить: “Де бороду подів?” Прилетить сюди відразу.

 Котигорошко. Хай прилітає. Я його зустріну, а ти, ковалю, йди до братів моїх, з ними побудь.

 Коваль. Чого ж мені йти? Може, тобі треба підсобити.

 Котигорошко. Іди, іди. Я хочу з ним зустрітися віч-на-віч. Коли сутужно буде — свисну, і ви з'явитеся всі.

 

 Коваль виходить. Кує зозуля.

 

 Зозуле, зозуле, скажи, скільки літ мені на світі жити?

 

 Кує один раз.

 

 Чому ж так мало? Еге, та зозулю хтось сполохав.

 

 Сам по собі починає хитатися кущ з дивними квітами.

 

 (Розгортає його). Бач, не помітив я, що тут криниця лісова. А вода яка в ній чиста і прозора. Нап'юся. (Але не п'є). Радила мені бабуся... (Підіймає над зрубом меч).

 

 З'являється в білому вбранні 1-а Змієва сестра.

 

 1-а сестра. Спинися, не вбивай! Не вбивай!

 Котигорошко. Хто ти така?

 1-а сестра. Невільниця.

 Котигорошко. Як ти потрапила сюди, дівчино?

 1-а сестра. Змій затруїв воду, примусив мене чатувати на тебе. Він знав, що ти прийдеш сюди, і, може, захочеш напитися з цієї криниці.

 Котигорошко. Дивись мені в очі.

 1-а сестра. Не все ще я сказала... Я на дні морському жила у Водяника-смертоносця за наймичку. Але Змій забрав мене звідти і примусив чатувати на тебе. Не винна я ні в чому. Десь живуть у селі мої батько та мати. Та ще десь є шестеро братів. Чи живі вони, — не знаю, бо їх колись полонив Змій і вкинув до темниці.

 Котигорошко. Як тебе звати, дівчино?

 1-а сестра. Оленка. Чула ще я розмову Водяника-смертоносця зі Змієм і довідалась: десь є у мене найменший брат, Котигорошко, але я його зроду і в вічі не бачила.

 Котигорошко. Оленка! Невже це про тебе мені сопілка промовляла? І ось зустрілись ми так дивно... Скажи мені, чи справді ти невільниця?

 1-а сестра. Бачиш, очі мої ясні.

 Котигорошко. Очі в тебе справді ясні. (Дістає з торби сопілку).

 1-а сестра. Дай же я гляну на тебе, щоб потім усім людям могла розповісти, який ти є, яке серце в тебе добре.

 Котигорошко. Який же я?.. Звичайний собі хлопець.

 1-а сестра. Ой ні. Ой, не звичайний! Я хочу знати твоє ім'я.

 Котигорошко. Іваном звуть та ще Котигорошком прозивають.

 1-а сестра. Ти? Котигорошко? Це правда? Так ти ж мій брат. Мій рідний брат... (Кидається до нього, щоб обійняти, але Котигорошко дає їй сопілку).

 Котигорошко. Мене вже раз обдурила дівчина. Хочу правду знати. Грай!

 1-а сестра. Братику, ти мені не віриш? Я ждала тебе стільки літ.

 Котигорошко. Грай!

 1-а сестра (притулила до рота сопілку. Почувся голос Оленчин).

 Ой помалу-малу, душогубко, грай... (Дивиться з жахом на сопілку). Що? Що це? Як сміє вона таку неправду вимовляти? Візьми, візьми!

 Котигорошко (суворо). Грай! Я хочу знати, хто ти е насправді.

 1-а с е ст р а. Я бідна дівчина-полонянка. Я в неволі була. Я додому...

 Котигорошко. Грай! (Підводить руку з шаблею).

 1-а с естр а. Гратиму.

 

 Сопілка виспівує.

 

 Ой помалу-малу, душогубко, грай,

 Та не врази мого серденька вкрай.

 Мене, молодую, ти зі світу згубила

 І в моє серденько гострий ніж встромила.

 

 (Кидає сопілку, кричить). Неправда! Неправда!

 Котигорошко. Правда! Ти вбила мою сестру Оленку? Ти? Признавайся!

 

 З-за дерева з'являється Капшивий дід.

 

 Дід. Ану, хлопче, почекай!

 Котигорошко. Десь я тебе бачив, діду. (Приглядається). Змій... Вгадав. Не крийся! Дід. А я і не криюсь.

 

 Темно, свист, грім. Із-за дерев з'являється Змій з мечем, кидає торбу сестрі, та виймає з неї лук і стрілу. Починається двобій. Змієва сестра цілить Котигорошкові в спину. Натягується лук дужче, дужче... пускається стріла. Котигорошко вчасно відхиляється... Стріла б'є мимо.

 

 Котигорошко. Так он ти як? Отруйною стрілою мене хочеш вбити? Умри ж сама!

 

 В цю мить Змій заносить над ним свій меч. Котигорошко вчасно відводить удар. Двобій триває. Зміївна зникає.

 

 Змій. Може, будемо миритись?

 Котигорошко. Ні, будемо битись. (Знов пішов у наступ). Мені на світі жить, тобі вмирати!

 

 З'являються брати і коваль. Котигорошко б'є супротивника ловким сильним ударом.

 

 Змій. Ой! (Хапається за рану, падає).

 Котигорошко. Сконав.

 Вернидуб. Сконав найбільший кат.

 Котигорошко. Ще залишилася Зміївна.

 Вернигора. Нема. Ми вже самі упоралися з нею.

 Всі. Слава тобі, брате! Слава!

 Крутивус. Ми перевірили: у володіннях Змія вже невільників нема. Всі повернулися додому.

 Біжу-й-не-набіжуся. А ми додому не підемо, а підемо до синього моря сестрицю Оленку визволяти. Веди нас, брате!

 Всі. Веди!

 Котигорошко (підіймаючи шаблю). Веду!

 

 Музика.

 

 За мною!

 

 Завіса

 

 

 

 ДІЯ ТРЕТЯ

 

 КАРТИНА П'ЯТА

 

 

 Підводні гори. Пропливають дивовижні риби: крилатки, нетопирі, морські лахматі коники, скати, глибоководні риби з ліхтариками на.голові; повзуть по підводному камінню краби, йоржі, черепахи, павуки, зірки. З'являється Крутивус, розмахуючи то лівим, то правим вусом, він розганяє воду. За ним ідуть Котигорошко, коваль і всі брати.

 

 Крутивус. Здається, далі дороги нема. Он які гори стали перед нами.

 Котигорошко. Високі, що й казати... На таку скелю нам

 не вибратись.

 П'ю-і-не-нап'юся. Цікаво, що ж будемо робити? Може,

 повернемо назад?

 Їм-і-не-наїмся. То добра рада, брате. Вже я по камінню цьому ноги позбивав. Повернемось.

 Котигорошко. Ні, назад ми не підемо. Лишить сестру? Та як не соромно вам отаке казати?

 Як глянемо ми в вічі нашій матері, коли вони спитають у нас про Оленку?

 Крутивус. Твоя правда, брате. Назад ми не підемо.

 Вернигора. Не лишимо сестру в неволі у Смертоносця.

 Вернидуб. Ми вільні, то хай же вільною буде й вона. А чи не так?

 Біжу-й-не-набіжуся. Назад ми не підемо. Тільки вперед.

 Коваль. Гори високі, та, може, стежку де знайдемо.

 Котигорошко. Біжу-й-не-набіжуся, ану поглянь, чи там можна пройти?

 Біжу-й-не-набіжуся (помчав в один бік). Тут стежки нема. (Помчав у другий). І тут нема.

 Котигорошко. Оглядаймо краще, оглядаймо всі.

 

 Оглядають, крім Їм-і-не-наїмся. По дну проповзають краби, павуки. Їм-і-не-наїмся сідає на камінь, до нього наближається краб. Їм-і-не-наїмся злякано скрикує, а потім б'є ложкою. Краб проповзає далі. З'являються брати.

 

 Біжу-й-не-набіжуся. Стежки нема.

 П'ю-і-не-нап'юся. Пройти не можна.

 Їм-і-не-наїмся. Я теж шукав і... нема. Таке страхіття скрізь.

 Крутивус. Високі скелі та урвища. Не вибратися нам.

 Вернидуб. Я таких гір не бачив зроду.

 П'ю-і-не-нап'юся. Що ж будемо робити?

 Коваль. Оце задача.

 Вернигора. Вже пробував я камінь—міцний, мов залізо.

 Котигорошко. А йти вперед нам треба.

 

 Мовчанка.

 

 (Озирає всіх, зупиняє свій погляд на Вернигорі).

 На тебе, брате Вернигоро, вся тепер надія. Виручай!

 Вернигора. Попробую! (Немовби воза підважує, так давить плечем).

 

 Всі стежать за ним.

 

 Їм-і-не-наїмся (злякано). Ховаймося, а то камінням нас привалить.

 Котигорошко. Не ховатися нам треба, а підсобити.

 Вернигора. Ні, ні, не підступайте близько, бо тоді сила моя пропаде. (Напружується. Давить).

 Крутивус. Стоїть гора, стоїть.

 Котигорошко. Не рушиться.

 Вернидуб. Натискуй дужче, брате, дужче!

 П'ю-і-не-нап'юся. Цікаво, чи звалить він цю скелю?

 Вернигора. Не можу. (Відходить геть).

 Котигорошко. Брате, пам'ятай: за тими горами сестра.

 Вернигора. За тими горами сестра... Я мушу подолати скелі, мушу! (Знову стає до скелі).

 Біжу-й-не-набіжуся. Ви гляньте, гляньте!

 

 Чути гуркіт падаючого каміння.

 

 Котигорошко. Спасибі тобі, брате.

 Брати. Знову є шлях перед нами!

 Котигорошко. Ну, рушили у путь.

 

 Крутивус розмахує вусами. Музика. Затемнення.

 

 Вернигора. Дивіться, знову якась перешкода.

 Котигорошко. Що б там не було, а ми не спинимось і не повернемо назад.

 

 Шлях їм перетинає дрімучий ліс з віковими деревами.

 

 Крутивус. Далі шляху нема.

 Котигорошко. А треба знайти.

 Коваль (здивовано). Оце ліс... Зроду такого не бачив. Деревина біля деревини.

 Вернигора. Не пройти нам тут.

 П'ю-і-не-нап'юся. Цікаво, як же ми будемо пробиратися в такій гущавині?

 Їм-і-не-наїмся. Скажіть, а в цьому лісі є вовки?

 Біжу-й-не-набіжуся. Є... Може, де стежку знайду.

 Вернидуб. Нікуди не біжи. Ось гляну я на дерева. (Підходить ближче, обмацує їх).

 Котигорошко. На тебе, брате Вернидубе, вся надія. Виручай!

 Вернидуб. Попробую! (Вивертає з корінням віковічні стовбури).

 Котигорошко. Хвала тобі, наш брате.

 Брати. Молодчина!

 — Ламай, ламай!

 — Є знову шлях у нас!

 — Все ближче до сестри!

 — Цікаво, ще якісь там будуть перешкоди чи це вже остання?

 Котигорошко. Рушаймо далі!

 

 Музика. Затемнення.

 

 Крутивус. Бачу, щось маячить спереду.

 Вернидуб. Скеля.

 Вернигора. Не схоже.

 П'ю-і-не-нап'юся. Цікаво, може, то палац?

 Їм-і-не-наїмся. Невже то справді палац? Так швидко ми прийшли. Це ж у ньому, мабуть, Смертоносець?

 Котигорошко. Тим краще, коли вдома він.

 Біжу-й-не-набіжуся. Ні, ні, на дім воно не схоже.

 Коваль. У мене добрий зір. Не палац бачу я й не скелю.

 Їм-і-не-наїмся. А що ж воно таке? Ну що?

 Коваль (придивляється). Стоїть там брама.

 

 Згодом виростає перед ними брама.

 

 Крутивус. І справді, брама.

 Котигорошко. На п'яти замках.

 Коваль (обмацує її рукою). Залізна.

 Котигорошко. На п'яти незвичайних замках. На вас, дядьку Максиме, вся тепер надія. Виручайте!

 Коваль (дістає ключі). Оце так задача.

 П'ю-і-не-нап'юся. Цікаво, чи відімкне ж він замки?

 Біжу-й-не-набіжуся. Майстер добрий — мусить відімкнути.

 Коваль. Ви не хваліть, бо щось не відмикається.

 Котигорошко. Ви, дядьку Максиме, пробуйте. (Стежить за ним). Ну, як? Годиться ключ? Не підійшов?

 Крутивус. Ти пробуй ще.

 Вернидуб. Ключів багато в тебе...

 Вернигора. Якийсь-то підбереш.

 Коваль (упрів). Не прості ці замки, і простими ключами їх не відімкнути.

 Котигорошко. Бачу.

 П'ю-і-не-нап'юся. Цікаво, чи обійти її не можна?

 Біжу-й-не-набіжуся. Я зараз гляну. (Побіг наліво).

 Котигорошко. Що там таке? Чому спинився?

 Біжу–й–не-набіжуся. Страшне провалля, аж туманіє голова.

 Котигорошко. А з цього боку що? (Іде направо, а за ним Їм-і-не-наїмся).

 Їм-і-не-наїмся. Ой-йой! Та не дивися ж, не дивись, бо звалишся у прірву!

 П'ю–і-не-нап'юся. Цікаво глянути й мені. (Вийшов).

 Вернидуб. Ось вона, пастка наша. Тут треба бути обережним.

 Котигорошко (з'явившись). І там провалля, і там провалля. Єдиний шлях нам — через оцю браму.

 Їм-і-не-наїмся. А за цією брамою ще, може, десять буде таких брам. Вже сили нема.

 П'ю-і-не-нап'юся. Коли втомивсь, лягай полеж, а ми за тебе думать будемо, як далі нам пройти.

 Біжу-й-не-набіжуся (вбігає). І дна не видно — така там прірва глибочезна!

 П'ю-і-не-нап'юся. Цікаво, що ж будемо робити?

 Крутивус. Подумать треба.

 Їм–і–не-наїмся. Я б повертавсь назад. Цієї брами нам не відчинити.

 Біжу-й-не-набіжуся. Мовчи хоч ти! Не досаждай.

 Котигорошко. Скільки пройдено шляху... Скільки подолано перешкод. Може, за брамою цією наша Оленка... То як же можна повертатись?

 Всі. Твоя правда, брате.

 Котигорошко. А може, повалити браму. Брате Вернигоро, пробуй.

 Вернигора. Попробую. (Пробує, але даремно). Ні, не можу повалити. Моя сила проти каменя діє, а заліза не бере.

 Котигорошко (до Вернидуба). Брате Вернидубе. Попробуй ще ти свою силу.

 Вернидуб. Попробую. (Пробує, але даремно). Моя сила проти деревини діє, а заліза не бере.

 

 Мовчанка.

 

 Котигорошко. Ану, я попробую. (Обмацує браму). Ні... замки тут зачаровані. Всі. Зачаровані.

 Крутивус. Невже нічого не придумаємо гуртом? Коваль. Коли б ключі... не прості... А де дістанеш їх? Котигорошко (скрикує). Згадав!.. Згадав... А може, вийде? (Виймає перстень).

 Крутивус. То що в тебе за перстень? Дивіться, як він сяє. Котигорошко. Це перстень не простий, це перстень чарівний. Я пробував його силу на горішній землі. Попробую ще й під водою. (Перекидає з лівої руки на праву). Бажаю, щоб зараз були мені ключі не прості... ключі від оцієї брами.

 

 Всі стежать.

 

 Коваль. Я вже бачу...

 Біжу-й-не-набіжуся. І я бачу. Дивіться.

 

 Згори падають ключі.

 

 П'ю-і-не-нап'юся. Ключі?

 Котигорошко (підіймає їх і передає ковалеві). Ану, дядьку Максиме, пробуйте.

 Коваль (відмикає). Цей є! І цей є! І цей! І цей! Котигорошко. А останній?

 

 Всі напружено стежать.

 

 Коваль (руки в нього тремтять). Та, мабуть же, і цей. (Пробує, але замок не відкривається). Ну, що б це значило?

 Котигорошко. Пробуйте, дядьку Максиме, пробуйте.

 Крутивус. Ти не хвилюйся, спокійно відмикай.

 Вернидуб. Не поспішай.

 Вернигора. Бач, руки як тремтять у тебе.

 П'ю-і-не-нап'юся. Цікаво, чи відкриє ж він останній той замок?

 Коваль. Ху! Аж кинуло у піт мене. (Відкрив замок останній, розчинив браму).

 

 Всі зупинились, мов зачаровані.

 

 Котигорошко. Ви бачите, бачите всі?

 Крутивус. Палац...

 Їм-і-не-наїмся. Там живе Смертоносець?

 Котигорошко. Там живе сестра.

 Вернигора. Оленка наша.

 Вернидуб. Не віриться, що зараз ми її зустрінемо.

 Коваль. Такого палацу не бачив зроду.

 Біжу-й-не-набіжуся. Вона ж не знає і не відає, що ми вже тут.

 П'ю-і-не-нап'юся. Цікаво глянути тепер на неї. Вже, мабуть, дівка.

 Котигорошко. Коли ми браму відчинили, чого ж спинятись? Веди нас, брате Крутивус! Веди на зустріч із сестрою. Швидше! Сміливіше!

 Крутивус. Веду! (Розмахує вусами).

 

 З піснею йдуть через браму.

 

 Завіса

 

 

 

 КАРТИНА ШОСТА

 

 

 Водяне царство з відповідною фауною і флорою. На передньому плані будівля, складена з підводного каміння. Заплели її різні водорості. Поруч альтанка.

 

 На ґанку сидить Оленка, співає пісню.

 

 Оленка.

 Не зозуля в лісі затужила,

 Не пташина в лузі голосила —

 То сестричка лист писала,

 На чужину посилала

 

 Та й до брата слізно промовляла:

 “Брате мій, брате-соколоньку,

 Ти покинув сестру-сиротоньку,

 А я ходжу, покликаю,

 

 Як зозуля в темнім гаю:

 Ой вернися з далекого краю”.

 

 “Сестро моя, сестро моя рута,

 Як я можу до тебе вернути?

 Через ліси темнесенькі,

 Через ріки бистресенькі...”

 

 З'являється служка.

 

 Служка. Плачеш... Знову плачеш? Хіба тобі невідомо, що Водяник-смертоносець не любить, коли в тебе засмучені очі? А вже є вісті, що всесильний володар моря повертається з походу. Він везе тобі багаті подарунки.

 Оленка. Нащо вони мені, коли я не маю волі!

 Служка. Ти про волю земну забудь. Ніколи й ніхто не може врятувати тебе звідси.

 Оленка. Нащо він оживив мене тоді, біля криниці, ліками чародійними? Нащо забрав сюди, в підводне царство? Я не можу забути, як світить сонце, як співають пташки, як цвітом рясним убирається земля.

 Служка. Скорися! Будь ласкавою з Водяником-смертоносцем. Адже сьогодні твоє з ним весілля.

 Оленка. Не бути цьому!

 Служка. Ти слухай мене, слухай моєї поради, бо велике горе впаде на твою голову, коли Водяник любов свою на гнів поверне.

 

 Чути сурму. Служка стає на камінь.

 

 Олено, бачиш, вже недалеко наш володар. Швиденько витри очі, умий обличчя.

 Оленка. Хай бачить він мою журбу. Хай знає про моє невтішне горе.

 Служка. Ти його наречена.

 Оленка. Я його невільниця.

 

 Входять слуги, несуть дарунки. З'являється і сам Водяник.

 

 Водяник. Здрастуй, Олено, здрастуй, моє сонце ясне!

 Оленка (покірливо). Здрастуй, Водянику-смертоносцю!

 

 Служка виходить.

 

 Водяник (зазирає в обличчя). Я бачу в твоїх очах сльози. Ти не любиш мене, ти не слухаєшся мене.

 Оленка. Я тобі корюся.

 Водяник. Сьогодні справимо наше весілля.

 Оленка (злякано). Ні... Ні!..

 Водяник. Ти хочеш відкласти його на день, на два?

 Оленка. Життя без волі — не життя для мене. Краще вбий... (Ридає). Убий мене!

 Водяник. Ти занедужала? А я здійняв бурю на морі, потопив корабель і в моє підводне царство привіз найкращих танцюристок. Ми справимо бучне весілля. А тим часом хай звеселять вони тебе, хай розвіють твій сум. (Б'є в долоні).

 

 Підходить до нього служка, вклоняється.

 

 Музик і танцюристок покликати сюди!

 

 Служка виходить.

 

 Я знаю, Олено, тобі не легко забути ту землю, де ти жила і зростала, але ти мусиш зрозуміти: туди вже вороття тобі нема. Справимо весілля — і станеш ти водяною царицею. Я так хочу, і так воно й буде.

 

 Заграли музики. Одна за одною з'являються танцюристки. Під час танців вбігає гонець, падає на коліна перед Водяником.

 

 Гонець. Володарю мій, біда! Водяник (невдоволено і збентежено). Що трапилось?

 Гонець. Невідомі люди йдуть сюди.

 Водяник. Що? Гонець. Попереду вусатий. Перед ним розступається вода.

 Оленка. Може, то мій брат Крутивус?

 Водяник. Встань! Дихни!

 

 Чути пісню братів

 

 Косарі косять, а вітер повіває,

 Шовкова трава на косу налягає,

 Шовкова трава на косу налягає,

 А з-під тієї трави галка вилітає.

 Ой скажи нам, галко, галочко чорненька,

 Де наша сестриця, сестриця рідненька?

 

 Ніхто й ніколи ще не приходив так у моє царство. Шлях до мого володіння закривають гори високі, заступають ліси дрімучі, загороджує залізна брама на п'яти чарівних замках. Людині тут не пройти. (Маленька пауза). Чому затихла музика? Чому припинилися танці?

 Оленка. Хто ж вони? Хто ці люди? Може, то мої брати?

 Водяник. Хто міг відчинити браму, коли ключі у мене?.. (Обмацує себе, але ключів не знаходить).

 

 З'являються брати, коваль.

 

 Оленка (біжить їм назустріч). Братики!.. Рідні!.. (Потрапляє в обійми Крутивуса).

 Крутивус. Жива! Жива!

 Вернигора. Сестрице!

 Вернидуб. Розшукали... Та дай же обійняти тебе. (Цілує).

 Їм-і-не-наїмся. Дозвольте ж і мені дотовпитися до сестриці! Здрастуй, Оленко, здрастуй, рідненька! (Цілується з нею).

 Оленка. Біжу-й-не-набіжуся! (Цілує його). П'ю-і-не-на-п'юся! (Кинулась до коваля й спинилася). А вас не знаю.

 Вернидуб. Коваль Максим — наш друг.

 Оленка. Здрастуйте, дядьку Максиме!

 Коваль. Здрастуй, Оленко, здрастуй!

 Оленка. Це сон... Справді, сон... Невже це ви переді мною?

 Всі. Як бачиш. Розшукали тебе. Така радість...

 Оленка. Не думала ж я і не гадала. А як же наші мама, тато? Живі-здоров!?

 Котигорошко. Живі, здорові. Ждуть нас там, не діждуться.

 Оленка (до Котигорошка). А це... це хто? Чому його не знаю? Чий ти, хлопчику?

 Котигорошко. Якщо ти їм сестра, то будеш і мені сестрою. Я твій молодший брат.

 Оленка (здивовано). Брат? (Позирає на Крутивуса, немовби перевіряє, чи правду ж говорить хлопчина). Це мій брат?

 Крутивус. Так, це наш брат.

 Оленка (кидається в обійми). Братику!

 Котигорошко. Сестрице! Рідна!..

 Оленка. Як же тебе звати?

 Котигорошко. Котигорошком.

 Водяник (з жахом і здивуванням). Ти? Ти Котигорошко?

 Котигорошко. Я Котигорошко. А ти, може, Водяник-смертоносець?

 Водяник. Я... Водяник-смертоносець.

 Котигорошко. Просимо тебе по-доброму, по-хорошому відпустити на волю нашу сестру Оленку.

 Оленка. Відпусти мене додому!..

 Водяник. Ха-ха-ха! Відпустити Оленку? Ха-ха-ха! Відпущу... (Схопив несподівано Оленку за руку, кинув її до служки). Відпущу... Коли всі загадки мої ти відгадаєш, коли все зробиш так, як я тобі звелю, тоді сестру твою Оленку, а мою царівну водяну я відпущу на волю. Коли ж ти загадок моїх не відгадаєш, тоді тебе й братів твоїх ще й коваля в придачу звелю скарати я на смерть.

 Оленка. Братику Котигорошку, не домовляйся з ним. Він і тебе, і всіх вас згубить.

 Котигорошко. Не бійся, Оленко. Коли треба буде, ми зуміємо себе захистити.

 Всі. Зуміємо!

 — Правда твоя, брате.

 Котигорошко. Погодимось на це?

 Всі. Дивися, брате, тобі видніше.

 — Погодимось.

 — Відступати нам не випадає.

 — Не боягузи ж ми.

 Котигорошко. Загадуй свої загадки.

 

 Для Водяника виносять крісло. Сходяться всі служки, і військо, і танцюристки.

 

 Водяник. Що є на світі найпрудкіше, найсолодше і найм'якіше?

 Вернидуб. Найпрудкіше... Хіба що заєць?

 П'ю-і-не-нап'юся. Цікаво, дуже цікаво... Найпрудкіша — ластівка.

 Крутивус. Подумати треба.

 Їм-і-не-наїмся (вискакує наперед). Подумать треба! О! Я вже знаю! Найпрудкішим є на світі наш брат Біжу-й-не-набіжуся!

 

 Той, схопившись з місця, починає бігати. Водяник і всі його прибічники регочуть.

 

 Водяник. Спиніть його, спиніть! Коваль (бере Біжу-й-не-набіжуся за руку). Сідай!

 Їм-і-не-наїмся. Я знаю... Я вже відгадав. А найсолодшим буде мед! А найм'якшим — подушки пухові!

 

 Сміх.

 

 Водяник (до Котигорошка). Що скажеш ти?

 Котигорошко. Найпрудкіша на світі думка, найсолодше — сон, а найм'якше — кулак, бо на чому б ти не лежав, а все кулак під голову мостиш.

 Водяник. Правда. Ти бачиш оту гору?

 Котигорошко. Бачу. Водяник. Чи зможеш ти з гори тієї пошить мені кожух?

 Котигорошко. Чом не пошити? Пошию, але тоді, коли ти мені з піску ниток зсукаєш.

 

 Схвалення серед братів.

 

 Водяник. Язик у тебе гострий мов бритва. А розум меткий, наче блискавиця! (Глянув убік). Подати мені отой горщик!

 

 Дають.

 

 Залатай оцю дірку — і я звільню з неволі Оленку.

 Котигорошко. Добре. Чом не залатати? Залатаю. Але спочатку виверни його навиворіт.

 Водяник (зі злістю надіває горщик на голову одному зі своїх служок). Це ще не все. Я хочу, щоб ти обігнав мого меншого брата.

 Оленка. Ти говориш неправду. Він тобі не брат. Це найкращий у твоєму царстві бігун.

 Водяник. Я тебе не питаю. Мовчи!

 Оленка. Не буду я більше мовчати...

 Котигорошко. Якщо ти, Водянику, брата виставляєш, то брата поставимо й ми.

 Водяник (б'є в долоні).

 

 З'являються слуги.

 

 Мого гінця покликати сюди.

 

 Слуги виходять.

 

 Ще раз нагадую: коли змагання ти програєш, вам всім буде негайна смерть — і смерть страшна. Чи згоден ти змагатися тепер?

 Котигорошко (до Біжу-й-не-набіжуся). Ну, брате Біжу-й-не-набіжуся, виручай!

 Біжу-й-не-набіжуся. Попробую.

 

 З'являється гонець — високий, з довгими, як у чаплі, ногами.

 

 Водяник (гінцеві). Бігтимеш до брами і назад. Коли не виграєш змагання, я батогами тебе засічу!

 

 Гонець вклоняється.

 

 Гонець. З ким маю я змагатись?

 Біжу-й-не-набіжуся. Зі мною. (Бігає навколо гінця).

 Гонець (зміряв його презирливим поглядом). Курча!

 Водяник. Помчали!

 Вернигора. Помчали.

 

 Музика.

 

 Вернидуб. Як вітер буряний.

 П'ю-і-не-нап'юся. Цікаво, дуже цікаво, хто буде переможцем?

 Водяник. Ага, мій гонець обганяє.

 Їм-і-не-наїмся. Обганяє його гонець. Що ж тепер буде?

 Крутивус. Мовчи! Дивися й мовчи.

 Оленка. Вони порівнялись знову.

 Котигорошко. До брами підбігає першим Біжу-й-не-набіжуся.

 Крутивус. Мчать назад.

 Їм-і-не-наїмся (кричить, розмахуючи руками). Давай... давай!.. Біжу-й-не-набіжуся! Рідненький братику, давай, да-а-ва-а-ай!

 Водяник. Уб'ю! Батогами засічу до смерті... Голову зітну! (Погрожує кулаком).

 Оленка. Він доганяє брата. Він обганяє його.

 Водяник. Ха-ха-ха! Гонець мій зрозумів, що не зносити йому голови, коли не виграє змагання!

 Їм-і-не-наїмся. Наддай, братику, наддай! Отак... Молодчина!.. Ага, знай наших... Відстає Водяників гонець.

 Вернигора. І справді, відстає.

 Вернидуб. Біжу-й-не-набіжуся знову вирвався вперед! *

 П'ю-і-не-нап'юся. Цікаво, дуже цікаво!

 Водяник (люто кричить). Уб'ю! Засічу батогами! Засічу!..

 Оленка (кидається вперед). Братику! Рідний! Переміг...

 

 Її схоплює служка. Першим вбігає Біжу-й-не-набіжуся, а за ним уже гонець.

 

 Котигорошко (тисне йому руку). Спасибі тобі, брате.

 Всі. Молодчина!

 — Добре бігаєш, ой добре!

 — Виручив.

 — Виграли змагання.

 Біжу-й-не-набіжуся. Так дякуєте, наче я хтозна-що зробив.

 Водяник (ходить, нерву ється).

 

 Гонець стоїть, чекаючи вироку.

 

 Забрати його до льоху.

 Гонець. Змилуйся, володарю! Пожалій, не губи.

 

 Гінця силоміць виводять вартові.

 

 Котигорошко. Ну, все. Загадки відгадали, гінця твого перемогли. Віддавай нам сестру!

 Водяник. Ні, це ще не все. Є в моїм царстві їдець. Є в моїм царстві питець. Коли ви їх переможете в змаганні, віддам тоді сестру Оленку. Коли ж програєте...

 Їм-і-не-наїмся. О! Це річ приємна. (Повеселів одразу). Там, де їжа, там і я. А скажіть, наїдки будуть смачні?

 П'ю-і-не-нап'юся. Цікаво, напитки будуть добрячі?

 Водяник (б'є в долоні).

 

 З'являються слуги.

 

 Покликати Того, хто більше за всіх їсть, і Того, хто більше за всіх п'є.

 

 Вносять стіл. Музика.

 

 Їм-і-не-наїмся (одразу вмощується за стіл). Ви чули, брати, чули? От бач! І я вам у пригоді став.

 Котигорошко. Дивися ж, брате, виручай.

 Їм-і-не-наїмся. Ого, у цьому ділі помічників мені не треба.

 Котигорошко (до П'ю-і-не-нап'юся). Від вас обох залежить наша доля.

 П'ю-і-не-нап'юся. Цікаво, що за питво, нам подадуть?

 Їм-і-не-наїмся (до слуги). Ей ти, земляк!.. Чи як тут тебе величають... Іди сюди!

 

 Слуга підходить.

 

 Скажи на кухні, щоб не барились та побільше їжі виставляли. Голодний я. Ну, моторніше повертайся, щоб одна нога тут була, друга там.

 П'ю-і-не-нап'юся. Про питво їм нагадай, і кварту хай поставлять мені найбільшу. (Теж сідає за стіл).

 Крутивус. Ведуть! Дивіться, їх обох ведуть під руки.

 Оленка. їх завжди водять...

 Котигорошко. Мов тих панів.

 

 Входять Той, що найбільше п'є і Той, що найбільше їсть. Перший говорить хриплим басом, а другий — тенорком. Обоє гладкі і з вигляду немовби сонні.

 

 Питець. Володарю мій, я жду твого наказу! (Вклоняється).

 Їдець. Волода... гик! Воло... гик! Я жду... Гик! Наказу... Гик!

 Водяник (невдоволено). Що це на тебе гикавка напала? Ти, мабуть, уже пообідав?

 Їдець. А так, мій володарю... гик! Я вже... гик!.. пообідав.

 Водяник. Напийсь води.

 Питець. Вода йому не допоможе. Я знаю, що робити треба.

 Їдець. Він знає... гик! (Підставляє спину). Тільки не дуже бий.

 Питець. Велику гикавку треба виганяти великим кулаком. (Б'є).

 Їдець (скрикує від кожного удару). Ой, ой! Уже... уже нема... Немає гикавки... Нема!

 Питець. А може, ще разок? (Б'є).

 Їдець. Та що ти мене гупаєш, наче спина моя—барабан? Та я тобі... (Замахується, щоб ударити, і скрикує). Ой! Иой! (Хапає ротом повітря). Відбив мені... Ой! Легені!.. Нічим дихати. Не прощу! Я... Я зараз...

 Водяник. Мовчать!

 Питець. Мовчу.

 Їдець. І я... Ой, мовчу!

 

 Обоє шанобливо вклоняються.

 

 Водяник. Сідайте за стіл, їжте, пийте, але попереджаю вас: коли змагання ви програєте, то вже ані пити, ані їсти більше вам не доведеться.

 Питець. Що має нам вчинить тоді володар?

 Їдець (радо). Ми сядем під арешт?

 Водяник. Я голови звелю вам відрубати!

 Питець (дивиться здивовано і лячно). Ого! То є найбільша кара.

 Їдець (мацає рукою голову). Це ж не гарбуз, це голова моя. Вона мені потрібна!

 

 Їх підводять до столу, де вже сидять Їм-і-не-наїмся та П'ю-і-не-нап'юся.

 

 Їдець (подав руку). Той, що найбільше їсть. З ким маю честь?

 Їм-і-не-наїмся. їм-і-не-наїмся.

 Питець. Той, що найбільше п'є. З ким маю честь змагатись?

 П'ю-і-не-нап'юся. П'ю-і-не-нап'юся.

 Водяник (до слуг). Подать їм їжу і питво. Попереджаю, щоб розмов сторонніх не було.

 

 Слуги приносять їжу, ставлять на столі, їдець простягає руку, але їм-і-не-наїмся схопив ту їжу собі.

 

 Їм-і-не-наїмся. Моє! їдець. Ні, це моєї

 

 Починають виривати один в одного з рук.

 

 Їм-і-не-наїмся. Пусти. Адже я гість. То май же совість. (Починає жадібно їсти).

 

 Слуги приносять ще їжу. їдець тягнеться до неї, але Їм-і-не-наїмся знову хапає ту їжу в нього з рук.

 

 І це моє! Моє! Тобі хай принесуть за третім разом!

 Їдець. Ви бачили? Та це ж грабіжництво! Та це ж розбій! Ой лихо! Голова моя!.. Втрачаю час на сварці! Пусти! Це вже моєї Моє!

 Котигорошко. Віддай йому! Змагайся чесно!

 Їм-і-не-наїмся. Ну, на вже й тобі. (Віддав).

 

 їдець починає їсти.

 

 П'ю-і-не-нап'юся. Цікаво, чому нам не подають нічого?

 Питець. Подадуть. Я знаю тут порядки.

 

 Двоє слуг вносять діжку. Помітно, яка вона важка, ставлять на стіл.

 

 П'ю–і–не–нап'юся. Посудина підходяща. Цікаво знати, що в ній: чи сирівець, чи квас?

 Питець. Я знаю тут порядки. В діжках оцих дають тільки вино. (Хапає діжку). Моя!

 П'ю-і-не-нап'юся. Нехай буде й твоя.

 

 Двоє слуг відбивають чоп, тримають діжку. Питець п'є через шланг.

 

 Питець. Міцне.

 

 Слуги приносять другу діжку, відбивають чоп. П'ю-і-не-нап'юся легко бере її на руки, припадає до неї губами.

 

 Ну, як напій?

 П'ю-і-не-нап'юся. Добрячий.

 їм-і-не-наїмся. Мало їжі, ще давай!

 Їдець. Мало. Ще давай!

 

 Подають.

 

 Їм-і-не-наїмся. Моє!

 їдець. Ні, це моє!

 

 Виривають один в одного.

 

 Пусти.

 Їм-і-не-наїмся. Моє! (Забрав). їдець. Володарю мій, ти бачиш, ти сам же бачиш!

 Водяник. Нічого я не хочу бачить. Ти мусиш виграти змагання.

 

 Принесли їжу знову.

 

 Їм-і-не-наїмся. Моє! І це моє!

 Їдець. Ні, це моє! Не тягни! Ой не тягни! Не випущу! (Кричить). Караул! Караул! Однімає...

 Котигорошко. Віддай йому, хай не кричить. Хай їсть.

 Питець. А правда... Гик... Міцне винце... Гик!.. І в голову вдаряє, гик!.. У голову... гик!..

 Водяник. Уже й на тебе гикавка напала? Припинити!

 Їдець. Я знаю, що йому робити треба! (Відсовує їжу, підходить до Питця).

 Питець (покірно підставляє спину). Тільки не дуже бий... гик!..

 

 Їдець починає бити.

 

 Їдець. Отак, отак, як ти мене.

 Питець. Терплю... гик!.. Терплю... Ну годі, годі... Вже нема, нема гикавки!.. Нема!

 Їм-і-не-наїмся. Мало їжі, ще давай!

 Їдець (взяв шмат ковбаси, підніс до рота і поклав на місце). Гик! Не можу більше їсти, а треба, бо голова... гик!.. Ой, що ж це воно знову... Гик!

 

 Слуги вносять велику рибу.

 

 Їм-і-не-наїмся. Ловись, рибка, мала й велика!

 

 Приносять вино.

 

 Питець. Гикай, чорт з тобою! (Припадає до шланга). Вино... Це не вино, а мед... Справжній мед.

 Їдець. Гик!.. гик!.. гик!.. (Обмацує голову). Гик!.. (Плаче). Ой голівонька... гик!.. Моя бідная!.. гик!.. Та я ж іще на світі... гик!..

 Водяник. Перестань плакати! Батогами засічу! На смерть скараю! їж!

 Їдець. Гик!.. Гик!..

 Питець. Плаче? Він уже плаче? А мені весело... весело... Пити вже не можу... Співатиму. (Співав веселу пісню).

 Котигорошко. Ми виграли і це змагання. Спасибі вам, брати!

 

 Всі дякують, потискують їм руки.

 

 Їм-і-не-наїмся. Підхарчувався таки добре.

 П'ю-і-не-нап'юся. А я б іще випив би хоч барильце.

 Водяник (люто). Забрати їх обох до льоху. На розправу!

 

 Тягнуть силоміць Питець співає, а їдець гірко плаче.

 

 Котигорошко. Додержуй слова, Водянику-смертоносцю. Звільняй нашу сестру, бо будемо ми всі зараз додому вирушати.

 Водяник. Ні, це ще не все. Всі. Як то не все?

 Вернигора. Доки це терпіти будемо? Пора кінчать.

 Вернидуб. Адже загадкам цим кінця нема.

 Котигорошко. Що хочеш ти іще?

 Водяник. Ти дістань черевички, щоб були золотом шиті, а сріблом підбиті і щоб вони якраз прийшлися на ногу Оленці.

 Коваль. Оце загадав нам задачу.

 Крутивус. Черевички... Де ж ти дістанеш їх?

 Вернидуб. Мені здається, не випустить він нас по-доброму.

 Вернигора. І я так думаю.

 Оленка. Він не хоче мене звільняти. Не хоче!

 Біжу-й-не-набіжуся. Що ж будемо робити?

 Котигорошко. Не журіться, брати! (Відходить убік. Витягнув перстень, перекинув з лівої руки па праву). Щоб зараз же були тут черевички і не прості, а золотом шиті, сріблом підбиті і щоб якраз прийшлися по нозі моїй сестрі Оленці.

 Коваль. Дивіться, дивіться!

 

 Опускаються до Оленчиних ніг черевички.

 

 Оленка (приміряє). Як на мене шиті.

 Водяник. Дістань тепер...

 Котигорошко. Остання загадка...

 Водяник. Остання... Дістань мені зорю ясную з неба, щоб світила вона в моїм підводнім царстві день і ніч,—тоді віддам тобі сестру Олену.

 Всі. Зорю?

 — Та як то можна?

 — Він сміється з нас.

 Котигорошко. Дістану! (Перекинув перстень з руки на руку). Зоря, з'явись!

 

 Зоря з'являється.

 

 Водяник. Ніхто не знав шляхів до мого царства водяного. Ви першими прийшли, але не вийдете звідціль. Смерть тобі буде, смерть!

 

 Служка дає Водяникові меч.

 

 Котигорошко. Ні, Водянику, мені на світі жити, тобі ж на дні морському гнити!

 Водяник. Може, будеш миритися?

 Котигорошко. Ні, буду битись!

 Оленка. Ой братику, ой рідненький!

 Котигорошко. Не бійся, Оленко. Я пробував його силу, а тепер покажу свою! (Наступає).

 Водяник. Уб'ю тебе, уб'ю! Гукнути мою стражу!

 

 З'являється стража, починається бій. Водяник відступає за куліси. Брати перемагають стражу. З'являється знесилений Водяник. Котигорошко перемагає Водяника

 

 Брати. Слава тобі! Слава Котигорошку! Слава!..

 Вернидуб. Вирушаймо в дорогу.

 Котигорошко (до Крутивуса). Брате! Веди нас звідси на горішню землю, веди до сонця!

 Брати (починають співати пісню).

 

 Розвіялась в небі сизо-чорна хмара,

 На голови вражі впала смертна кара.

 На голови вражі впала смертна кара,

 Не страшні тепер нам темні злії чари!

 Гей, радійте, люди! Рабства вже немає,

 Над великим краєм сонце волі сяє!

 

 (Підходять до рампи, беруть на руки Котигорошка).

 

 Над морем сходить багряне променисте сонце.

 

 Завіса

 

 Травень. 1945 р.

 

--- КІНЕЦЬ ---

 

 

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

 

Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво":

www.chtyvo.org.ua


на главную | моя полка | | Котигорошко |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу