Book: Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту



Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Генріх Белль

Твори в двох томах. Том 1

Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Дмитро Затонський

«...Я просто-таки не міг вступити до гітлерюгенду...»

Про Генріха Белля — людину й письменника

1

Якщо письменник чогось вартий, то про нього кажуть, що він створив свій власний художній світ. Таке твердження здається мені досить непевним, бо уявити собі письменника, що ніякого художнього світу не створив, означало б припустити існування вкрай ідеальних наслідувачів і вкрай досконалих копіїстів.

На мою думку, власний художній світ вибудовує кожен письменник і добрий, і поганий. Інша річ, що художні світи в доброго й поганого письменника відрізняються один від одного мірою самобутності. Міру особливо високу можна б назвати «внеском», «відкриттям».

Коли без власного художнього світу в літературі проіснувати майже неможливо, то без «внеску» ще й як можливо. Письменники, цього позбавлені, часом досягають великого успіху, стають вельми популярними Як правило, їхню творчість передбачити неважко, вона досить гладенька, досить природна і через те викликає менше претензій з боку професіоналів, та й читачам до неї підступитися легше. Зате письменник, що зробив «внесок», коли йому пощастить завоювати популярність, може стати читацьким улюбленцем, і йому не страшний ніякий осуд, ніякі насмішки вчених професіоналів.

Генріх Белль — із тих, що здійснили «відкриття», хоч багато хто з літераторів-професіоналів і схильний бачити в ньому тільки першокласного белетриста. Він-бо не претендував на особливу філософську глибину і, всупереч надзвичайній начитаності, ніколи не хизувався перед розгубленим обивателем своїми знаннями й думками. Навпаки, прагнув не виказувати ніякої своєї вищості. І це була не гра чи поза: він справді був простою людиною. Тільки бачив далі, відчував глибше й умів небагатьма вдало розставленими словами створити звичайний і водночас бентежно новий образ, що дає змогу помітити несподіваний злам у буденному житті.

«Внесок» Белля, як і все в нього, має вигляд не грандіозний, а скоріше скромний. І скромність ця не оманлива: просто видатне й грандіозне аж ніяк не синоніми, тим більше в Белля. І все-таки, у чому ж «внесок»?

XIX сторіччя (принаймні в першій половині) стверджувало сильного, бунтарського індивіда, а сторіччя XX довго шукало собі героя в гущі мас. Так було в житті, так було й у мистецтві. Відкрита ще в минулому сторіччі залежність особистості від середовища й від історії нерідко спонукала сучасників епохи світових війн і пролетарських революцій ставити абстрактне людство перед конкретною людиною, а то й зовсім перекреслювати людяність. Існувала й інша крайність: абсолютизація вирваної з усіх зв'язні украй відчуженої особи.

Белль не пішов ні тим шляхом, ні тим: його людський космос побудовано з окремих людей, бо письменник не спускався до часткового, а виходив із нього. Звичайно, на цьому шляху він був не самотній: досить згадати Фолкнера, Хемінгуея чи Грема Гріна, які, своєю чергою, вели родовід від Достоєвського й Толстого. Та коли на пошуках обох американців лежав відблиск індивідуалізму, породженого особливостями історії їхньої країни, коли англієць Грін, маючи за спиною Велику хартію вольностей, спостерігав чужі трагедії трохи збоку й тому зі співчуттям до певної міри іронічним, то німець Белль спирався на досвід найнесприятливіший і водночас найповчальніший — той, що його він надбав як підданий третього рейху, однієї з найкривавіших диктатур XX сторіччя.

Приклад Майданека й Треблінки міг породити недовіру до homo sapiens, але він покликав до життя інше: Белль повірив в окрему людину, тому що вдосталь надивився на звірства під'юджуваного вождями натовпу. Це зціляло від націоналізму, бо націоналізм завжди безликий, і це навертало до гуманістичної віри, бо гуманістична віра завжди предметна: їй, якщо вона хоче служити суспільству, несила переступити через особистість. Нарешті це відвертало від віри на користь насилля — насилля будь-якого, навіть того, яке саме вірить, нібито воно на добро. Бо насилля не здатне ні на що, крім самовідтворення.

Белль волав до морального закону. Здавалося б, він повертався назад: до батьків християнської церкви чи до вже згаданого Достоєвського, для якого непролита дитяча сльоза переважувала решту резонів. Але це було не повернення, це більше нагадувало сходження по спіралі: «Нове,— написав Белль у 1984 році,— атомна бомба, що вимагає нової філософії, яку не можна безпосередньо вивести з Паскаля чи з Фоми Аквінського».

Переконаність, що в термоядерній війні переможця бути не може, а отже, протилежні політичні системи мають або разом вижити, або разом загинути, сприяла, поза всяким сумнівом, тому, що Белль вирішив поглянути на наш світ як на світ у перспективі єдиний. Але він — не політик, тим більше не політик прагматичний. І формулу західних фанатиків «краще бути мертвим, ніж червоним» заперечував аж ніяк не із шкурницьких міркувань. По-перше, історична суперечка між капіталізмом і соціалізмом для нього не була ще зовсім вирішена, а по-друге, вся його життєва філософія замикалася на терпимості. І вся його поетика — теж.

Це й створило з Белля провідника нового мислення, яке нині нарешті заволоділо людськими умами, створило давно, того самого дня, коли він став письменником. І його внесок у нове мислення важко переоцінити саме тому, що внесок це насамперед художній. Белль не повчає, не переконує, не агітує, не вдається до сили логіки. Він робить щось більше: створює атмосферу, в якій читачеві важко не відчувати, не жити, не дихати по-людському.

Буття, як відомо, визначає свідомість. Однак звідси аж ніяк не випливає, ніби людина — тільки продукт середовища, помноженого на історичну добу. Ні, людина є сумою різних сил — соціальних, біологічних, духовних; вона — результат їхніх несподіваних, часом випадкових поєднань. Завдяки цьому людина наділена тим, що філософи називають «свободою волі», без якої вона була б усього лиш скалкою безликого натовпу чи частинкою колони, що йде крок у крок. Тож про особистість, особистість неповторну й суверенну, не могло б бути й мови.

Але ж коли йдеться про справжнього письменника, щоразу стикаєшся з особистістю. А надто коли письменника звуть Генріх Белль.

Він з'явився на світ 21 грудня 1917 року в Німеччині, а саме — в місті Кельні. Час і місце народження великою мірою визначили його життєвий шлях: йому ніби на роду було написано стати підданим третього рейху, далі — солдатом вермахту, потім — військовополоненим і нарешті — жителем зруйнованої, розтоптаної, приниженої країни.

Не всі німці однаково ставилися до нацизму, до війни, до повоєнного свого нікчемства. Белль зневажав Гітлера, не був згоден з жодною формою самовинищення людей і знав, що гріхи треба покутувати, а рахунки — сплачувати. І він не забував про це до свого останнього дня: «Солдатам — а я був солдатом — слід нарікати не на тих, проти кого їх послали воювати, а тільки на тих, хто послав їх на війну»,— сказано в «Листі до моїх синів», опублікованому за чотири місяці до смерті письменника.

Певною мірою Белль став таким завдяки своїй родині: усі її члени, дорослі й юні (Генріх мав п'ятеро старших од нього братів і сестер), відчували відразу до того, що почалося в Німеччині після 30 січня 1933 року. А втім, у тій відразі й натяку не було на цілеспрямований, політично усвідомлений аитифашизм. Ремісник-батько (столяр високого класу й різьбяр) не вважав себе ні дрібним буржуа, ні пролетарем. На психології й побуті родини Беллів лежала поволока богемної декласованості: вони жили невідповідно до своїх статків, цуралися будь-якої ощадливості, влазили в борги, а слово «бюргер» вважали чимсь на зразок лайки. Але — так уже влаштовано світ — непевне економічне становище примушувало їх часом іти на компроміс. Хтось натякнув батькові, що майстерня його дістане вигідні замовлення, якщо хоча б один із синів запишеться в штурмовики. Сімейна рада принесла в жертву Алоїза, який цього родичам так ніколи й не пробачив, бо, за словами самого письменника, виявився «людиною, найменш придатною носити військову форму». Через багато років Генріх Белль відтворить цей факт в оповіданні «Самовільна відлучка» (1964). Але її герої — брати Бехтольди — вчинять «справедливіше»: розіграють кандидата в карти...

Розповідаючи сімейну історію, Белль виявляє, як завжди, скромність: судячи з усього, «найменш придатним носити військову форму» був саме він, бо в школі так і не вступив до гітлерюгенду, хоч на нього й неабияк напосідали. Найцікавіше, однак, навіть не те, що Белль відмовився, а саме мотиви, які він висунув: «Моя непереборна (і донині непереборна) антипатія до нацистів не була опором, вони чинили опір мені в усіх сферах мого існування... Я просто-таки не міг вступити до гітлерюгенду, то й не вступив, і край». Тут ми стикаємося з несумісністю нібито біологічною (а насправді, звичайно, моральною), яка насамперед здається наївною. Вона й справді наївна у своїй «нутряній» дологічності, примітивній емоційності. Але є в ній і щось надійне. Навіть коли її порівнювати з позицією тих, хто спирається на свою ідейну переконаність: адже переконання можна поміняти, а натуру — ні. В усякому разі, Беллева несумісність із нацистським і всяким іншим злом непогано прислужилася йому: вона виліпила з нього не просто добру людину, а й прекрасного письменника.

Свій внесок у все це зробило й місто Кельн. У 1979 році, відповідаючи на запитання журналіста про національну самосвідомість, Г. Белль сказав: «Я німець. Рейнський німець. Не пруссак. У нас на Рейні Пруссію не любили, через це завжди були сильні сепаратистські настрої. Мій батько ще мріяв про окрему рейнську державу... Ось і Аденауер був такий самий, як і мій батько, для нього на правому березі Рейну вже починався Сибір». Хоч Гітлер — виходець з Австрії, хоч кар'єру свою він починав у Баварії, на Рейні його «теорію» «практику» ототожнювали з пруссацтвом з усім тим войовничим, пангерманським, імперським, що кидало тінь на історію німців. А кельнці зі своїми римськими руїнами, своїм неортодоксальним католицизмом, своїми карнавалами, своїм своєрідним космополітизмом були зовсім інші, набагато «кращі» німці. А може, Беллеві так тільки здавалося, бо він сам був інший?

Протягом півсторіччя нас переконували, що кращі люди Німеччини, коли не билися з третім рейхом, то принаймні залишали його: виїхали брати Манни, Деблін, Фейхтвангер, Брехт, Ремарк, Анна Зегерс, Леонгард Франк і сотні інших. Але все це — письменники з гучними іменами. Хоч як гірко було їм залишати рідний дім, на них усе ж десь чекали. Обставини в Белля та його рідних були інші: «Недавно,— читаємо в його автобіографічній книжці „Що ж із цього хлопчика вийде?“ (1981),— Франк Г., тридцяти семи років (він народився в передостанній воєнний рік) запитав нас, чому ж ми все-таки не емігрували. І нам було важко йому розтлумачити, що таке нам і на думку не спало б: це однаково, якби мене хтось запитав, чому я не замовляю таксі, щоб вирушити на Місяць; звичайно, ми знали, що дехто емігрував: знайомі євреї... чи такий чоловік, як Брюнінг, але ми — куди і хто ми такі?». Згодом Белль, уже бувши солдатом, розмірковував, чи не перебігти до противника але збагнув, що там його теж ніхто не жде з розгорнутими обіймами, і «дезертирував усередину». В останні місяці війни — в буквальному значенні (тобто втік із частини додому), а протягом багатьох років, зокрема й передвоєнних,— у значенні, так би мовити, переносному.

І в початковій школі, й у гімназії, і коли вже її закінчив і працював у книгарні боннського букініста, він не бажав мати з режимом нічого спільного. Режим, однак, на нього зазіхав: наприкінці 1938 — на початку 1939 року Белль відбував трудову повинність на важких земляних роботах, а в липні 1939 року його призвали до армії, де він і перебував до кінця війни.

Та щойно в планах режиму, що стосувалися його, утворилася прогалина (це сталось між лютим і листопадом 1938 року), як Белль одразу ж вислизнув. І знову ж таки і в прямому, і в переносному значенні: наводячи на всю сім'ю жах, він сидів удома й писав оповідання, працював над романом, тобто (за його власними словами) «пробував свої сили як вільний письменник». Гірший час важко було й вибрати: Гітлер проковтнув Австрію, готувався проковтнути Чехословаччину, в самому рейху наростав терор, і якби хтось чужий зазирнув тоді ненароком до беллівських рукописів, то їхній автор опинився б, швидше за все, в концтаборі.

Стати письменником Белль вирішив давно, майже відразу ж, як почав замислюватись над вибором професії, і турботи батька й матері про те, на кого йому вчитися — на ремісника, землеміра чи священика,— викликали в нього усмішку. Але доля не всміхалась йому у відповідь. Ранні рукописи згоріли в розбомбленій батьківській квартирі. А втім, Белль і не шкодував за ними, бо вважав, що не в них було закладено основи його літературного стилю, а в тих листах, які він цілих шість років посилав із фронту своїй нареченій, згодом дружині Аннемарі. Та навряд чи військова цензура дозволяла їм стати вправами вільного письменника. Крім того, хоч Белль служив телефоністом, жодного разу не вистрілив і згадував про свій карабін лише тоді, коли фельдфебель лаяв його, що карабін знов не почищений, він був солдатом з усіма наслідками, які з цього випливають.

У солдатах йому щастило й не щастило — все залежить від того, як на це подивитись. Він побував у Польщі, у Франції, довго й тяжко хворів на дизентерію. З літа 1943 року перебував на Східному фронті — в Криму й під Одесою. Був кілька разів і досить серйозно поранений, лежав у госпіталях у Румунії та Угорщині. Одне слово, його, мов тріску, крутила водоверть війни. Так тривало до літа 1944 року. А потім Белль починає по-своєму втручатися в хід подій. Кінець війни вже не за горами, і перемагає бажання протриматися й вижити. Від такого бажання не гріх було б і відмахнутися, як від суто шкурницького, коли б ішлося не про Белля (ні, не про майбутнього знаменитого письменника, а про колишнього хлопчика, що «просто-таки не міг вступити до гітлерюгенду»).

З підробленим наказом про відрядження Белль їде до Меца, а звідти, виклопотавши справжнє відпускне свідоцтво,— додому. Так починається його «швейкіана», що тривала мало не три чверті року. Пригадуєте, як герой Ярослава Гашека, бравий вояк Швейк, простував через усю Богемію до Чеських Будейовіц, не кваплячись приєднатися до своєї частини? Наслідував Белль і приклад іще одного гашеківського героя, однорічника Марека, що всіма силами намагався занедужати й таким чином уникнути геройської смерті в окопах. Так само й Белль — дружина впорскувала йому ліки, від яких страшенно підскакувала температура.

У немічній і через те ліберальній габсбурзькій монархії такі люди, як Швейк і Марек, не дуже ризикували. Щодо Белля, то його «швейкіана» своєю смертельною небезпекою нагадувала «російську рулетку»; в «Листі до моїх синів» він розповів про унтер-офіцера Шміца, що його «розстріляли як дезертира за кілька сотень метрів від батьківського дому». А проте Белль не припиняв своєї «гри», то втікаючи з частини, то повертаючись до неї, щоб знов дістати потрібні папери (нацистська бюрократична машина вже працювала з перебоями — не так навіть розхитавшись, як засліплена власною безцільністю). Часом він перегравав, ніби кидаючи виклик долі: скажімо, коли дезертирував тільки заради того, аби відвезти додому випадково роздобутий цукор. Очевидно, йому потрібен був не ризик, який лоскоче нерви, а нагода ще і ще раз упевнитись, що всупереч усьому він має дещицю особистої свободи, дарованої аутсайдерством.

Повоєнне життя в Белля склалося по-справжньому щасливо — певна річ, якщо зважити на загальне невтішне тло. В американському полоні він пробув недовго, якийсь час навчався в Кельнському університеті, працював у статистичному управлінні. Ну й, звичайно ж, одразу почав писати. Перші його оповідання побачили світ у 1947 році, отож роками боротися хоча б за якесь визнання (як колись було з Ернестом Хемінгуеєм) йому не довелося. У 1951 році Белль уже міг дозволити собі відмовитися від побічних заробітків; він став літератором професійним.

На цьому критики звичайно завершували виклад біографії письменника й переходили до творчості. Проте в біографії Белля є іще щось таке, про що слід нагадати.

Сходження на літературний Олімп тривало: збільшувалися тиражі його книжок, зростала їхня популярність серед читачів, добробут автора досяг того рівня, що межував з багатством. До 60-х років Белля уже вважають першим письменником ФРН. Більшість критиків ставить його навіть поперед Гюнтера Грасса, який 1959 року надрукував роман «Бляшаний барабан», що мав грандіозний успіх. Те, що в давнину говорили в нас про генералів та вельмож («кавалер усіх російських і багатьох іноземних орденів»), можна сказати про Белля, тільки замінивши слово «орден» словами «літературна премія». А в 1972 році він став також і Нобелівським лауреатом. Ще раніше, 1969 року, його обрали головою німецького пен-центру, 1972 року — президентом міжнародного пен-клубу. Здається, не залишалося вже почесних посад, титулів, нагород, якими його не вшанували б...



Отже, сходження на Олімп відбулося. Не було тільки олімпійця: він із Белля вочевидь не вийшов. Насамперед через уже згадану особисту скромність, якусь нездоланну (хоч і зовсім позбавлену самоприниження) соромливість. Белль не вмів і не бажав нікого й нічого «репрезентувати», і в цьому своєму небажанні, в цьому невмінні був цілком природний, як і тоді, коли просто-таки не зміг вступити до гітлерюгенду. Він пройшов свій життєвий шлях, так і не давши нікому створити довкола себе хоч би сякий-такий міф, хоч би бліденьку легенду. Мабуть, найпереконливіше свідчення цьому — його могила. У невеличкому селищі Мертен, що лежить між Бонном і Кельном, на кладовищі стоїть простий дерев'яний хрест. На ньому напис: «Генріх Белль. 1917—1985». Хрест трохи розмальовано в лубочній, але зовсім не яскравій манері. А розмалював його син письменника Рене, художник за фахом.

Олімпійця з Белля, однак, не вийшло не тільки через його соромливість. Причина тут і у властивій Беллеві незгідливості, його нездатності припускатися будь-яких компромісів із совістю. Цей лагідний чоловік нерідко бував на диво незгідливим саме завдяки своїй терпимості, своїй неупередженості.

Наприкінці 60 — на початку 70-х років рух так званих «нових лівих» досяг свого апогея. Уся Західна Європа, зокрема й ФРН, була охоплена студентськими заворушеннями. Різко активізували свою діяльність і терористичні групи, що вважали зухвалі пограбування та вбивства засобом боротьби з капіталізмом. Найвідоміша серед них була група Баадера — Майнгоф. За нею полювала вся поліція, вся служба безпеки; преса створила з її членів той «образ ворога», який наводив на міщанина жах і заразом кидав його в стан спраглого крові шаленства. І Белль (газетна критика вже зробила була з нього такого собі мудреця, що стоїть «над сутичкою») висловився за те, щоб навіть на Андреаса Баадера та Ульріку Майнгоф подивитись як на людей, а не як на породження пекла,— подивитися й спробувати їх зрозуміти. Й одразу все навколо Белля змінилося: його звинуватили в потуранні терористам, газети шпрінгерівського концерну цькували письменника, а поліція не спускала його з очей і навіть удиралася в його дім, влаштовувала обшуки.

А втім, поки що все відповідає тодішнім нашим стереотипам: прогресивний письменник підніс свій чесний голос проти імперіалістичної тиранії і опинився під колесами її колісниць. Проте майже одночасно Белль вступив у конфлікт із радянськими властями.

У 60—70-і роки письменник часто відвідував Москву. Тільки першого разу, в 1962 році, він прибув у складі делегації, а потім, уже маючи в Москві та Тбілісі чимало друзів, їздив до них у гості. Але канцелярії Спілки письменників при цьому обминав. І, говорячи про тодішнє наше життя, про нашу тодішню політику, висловів не перебирав. Надто коли йшлося про ставлення до інакомислячих письменників. Белль протестував проти суду над А. Синявським, Ю. Дані елем, проти переслідування В. Некрасова, Г. Владимова, В. Войновича, а коли О. Солженіцин опинився в Кельні, він знайшов тимчасовий притулок у домі Белля. В цьому не було і грана ворожості до нашої країни: адже автор «Листа до моїх синів» наголосив на тому, що коли «в написаному чується нарікання, то це може бути нарікання тільки на німецький райх, на правлячу верхівку й на тих, хто в ньому живе, але ні в якому разі — на жодну з держав-переможниць, тобто і не на Радянський Союз». А в іншому місці (полемізуючи цього разу з нашими інакомислячими B. Буковським та Н. Коржавіним, що живуть на Заході) він відмовлявся «втупити погляд тільки в Радянський Союз, тільки в ньому бачити небезпеку для всього світу».

Нашу теорію (з тими чи тими застереженнями) Белль ладен був прийняти. Але він не міг погодитися з «практикою» — сталінською і застійною, що нехтувала право і справедливість, робила ставку на насилля. Брежнєвська система відповіла на його критику бойкотом. Від 56-х років Белля широко видавали в Радянському Союзі, і незабаром він став у нас одним із найпопулярніших зарубіжних авторів. Та все припинилось у 1973 році, й вимушена пауза затяглася майже на півтора десятиріччя.

Одне слово, Белль виявився відкинутим двома антагоністичними система ми, виявився чужим і «вдома», і «в гостях». Знову ситуація аутсайдера. Але не зовсім така, як у дні його воєнної «швейкіани». Тоді він прагнув вижити й утвердити себе у власних очах, оскільки відторгнутість від нацистського суспільства була мало не цілковита. Тепер — справа інша: Белль відчужував себе від влади, але не від підвладних. І цурався узагальнюючих абстракцій. То дегуманізована влада мала до них особливу пристрасть, тут називала когось «терористом», там — «дисидентом». А Беллеві йшлося про окрему людину.

2

Друга світова війна майже в усьому перевершила першу — і числом зруйнованих міст, і кількістю пролитої крові, І ницістю скоєних злочинів. Тільки в одному вона, либонь, поступилася перед попередницею: після неї душі й уми сучасників не охопила така, як у 20-і роки, спустошеність (може, через те, що була вона другою, що не вибухнула, як грім із ясного неба, що були в ній усе ж і свої винуваті й свої невинуваті?). А от у 20-і роки ціле покоління осягнуло, що його ошукано і зраджено, зганьблено і позбавлено майбутнього. І на світ з'явилася література «втраченого покоління»...

Однією з найвідоміших і найхарактерніших книжок цієї літератури був роман Еріха Марії Ремарка «На Західному фронті без змін» (1929) У авторському передньому слові сказано, що це — спроба «розповісти про покоління людей, що їх занапастила війна, навіть як хто із них і не попав під снаряди». І водночас головний герой ремарківського роману, вчорашній гімназист Пауль Боймер уперто стверджує: «Нас не розбито, бо ми кращі, досвідченіші солдати; нас просто розчавлено і відкинуто, адже противник у багато разів численніший».

Сучасна Ремаркові критика схильна була відносити цю сентенцію на рахунок його наївного, трохи несподіваного націоналізму. Але справа, очевидно, в іншому: солдатська непереможність тут — лише метафора непереможності людської. А щодо останньої, то вона в Ремарка якнайтісніше пов'язана з так званими суто «чоловічими» чеснотами — силою, сміливістю, вмінням постояти за себе, а якщо треба, то й поквитатися з ворогом, помститися йому. Так відчував, так мислив багато хто з митців першої половини XX сторіччя. Передусім у зв'язку з цим на думку спадає ім'я Ернеста Хемінгуея, кумира не одного покоління Він був блискучий стиліст, прекрасно знав життя й людську натуру, але мільйони читачів приваблював до нього у першу чергу той «кодекс честі», що його сповідують у Хемінгуея тореро, боксери, мисливці. А власне хемінгуеївський герой їх тільки наслідує, хоче бути таким, як вони, і здебільшого не може. Та час вимагав міфа, і міф існував. Втім, він і досі існує.

А в Генріха Белля програма вже зовсім інша: «...Королівство за героя воєнного роману,— писав він у 1956 році,— який був би короткозорий, боягузливий, мав плоскостопість... і спеціальна премія авторові, якщо той зважиться іще наділити його астмою і тюремним ув'язненням». Здавалося б, зрозуміти тодішні беллівські настрої не важко: і літературні ідоли геббельсівської «залізної романтики», і їхні живі гіммлерівські прототипи набили нормальному німцеві таку оскому, що можна було впасти в іншу крайність, оголосивши анафему будь-якому натяку на людську силу. Отож у перші повоєнні роки беллівські настрої не надто вирізнялися з загального потоку Мало не вся «література руїн» схилялася до такої собі «апології слабості», а ця література задавала тон у західних зонах окупації Німеччини.

Проте «література руїн» разом із самими руїнами відійшла в минуле, а беллівський погляд на проблеми сили й слабості ніби й не змінився. 1986 року, вже після смерті письменника, побачив світ останній його роман «Жінки на тлі річкового пейзажу». І один із найсимпатичніших героїв книжки (звати його Герман Вублер) так оцінив свою поведінку в далекі роки війни: «Я був боягузом, не хотів стати героєм, не поривався вперед... коли справи обернулися серйозно, я дезертирував». Хіба ж не здається, що цей портрет ретельно списаний із програми 1956 року? Насторожує тут лише одне: репліка Вублерової дружини Еріки, якою вона відповіла на його слова про дезертирство: «І ти вчинив куди відважніше, ніж якби був зостався».

«Дезертир» — одне з найобразливіших слів у нашому лексиконі, та й слово «боягуз», зрештою, не краще. І в нашій свідомості вони якнайтісніше поєднані. Це через те, що ми воліємо пам'ятати про вітчизняні війни 1812 та 1941—45 років. Але існувала в нашій історії і перша світова війна, під час якої більшовики були пораженцями, тобто займали, по суті, ту саму позицію, яку займав Белль, коли його, одягнувши в шинель, гнали у Францію, в Польщу чи в Росію.

Безперечно, у вермахті було чимало солдатів, що дезертирували через боягузтво. Це кидає тінь на них, але не на саме дезертирство. Ми вже бачили, що в дні своєї «швейкіани» Белль частіше ризикував, ніж виявляв надмірну обережність, отож боягузом не був. А загалом люди не завжди усвідомлюють до кінця те, що пливти за течією (тобто робити, як усі, виконуючи накази тільки тому, що їх дано) незрівнянно легше, ніж зважати на власне розуміння життя й чинити відповідно до цього.

Легкого шляху Белль не шукав: він плив проти течії. Якось відомий у ФРН критик М. Райх-Раніцкі з цілком конкретного й досить невинного приводу порадив письменникові «йти в ногу з розвитком» і дістав у відповідь прочухана, несподівано різкого в устах такої терпимої людини, як Белль. Він пригадав давню шкільну історію про те, як відмовився вступити до гітлер-югенду, і завершив словами: «Я не знаю, куди приведе мене нинішній розвиток, якщо я йтиму з ним у ногу, та коли б і знав, я не бажаю й не можу йти в ногу».

Тим самим небажанням, тією самою нездатністю позначені, мов карбом долі, й герої Белля (йдеться, певна річ, про тих, яких він любить і яких наділяє часточкою свого єства). Фред Богнер з його раннього твору «І не промовив жодного слова...» (1953), напевне, більше не може, ніж не хоче. Він геть позбавлений тієї досить своєрідної активності, яка властива іншим персонажам письменника. Богнер — людина глибоко травмована життям, його тотальною (можна навіть сказати екзистенціальною) невлаштованістю і вибита цим із колії. Його позиція — аутсайдерство у якнайчистішому вигляді: «Я був байдужий до всіх професій, які тільки перепробував. Мені бракувало серйозності, щоб опанувати будь-яку з них. До війни я працював у магазині медикаментів, поки мене здолала нудьга, і тоді я перейшов у фотографію, яка мені так само скоро набридла». Одного разу Белль сказав: «Я цілком певен, що й без війни та нацизму написав би „І не промовив жодного слова... майже так само“». Можна сумніватися в тому, чи справедлива ця думка взагалі, але, мабуть, не в тому, чи вважав письменник свого Фреда Богнера класичним аутсайдером.

Роман «Очима клоуна» (1963) — це поглиблення аутсайдерства навіть за формою: суцільний внутрішній монолог героя, що протягом усієї дії твору не виходить зі своєї квартири і зв'язаний із зовнішнім світом (якщо не брати до уваги короткого батькового візиту) тільки телефоном. Симптоматичний тут і фінал: Ганс Шнір сідає з гітарою на паперті жебрати і цим поглибити прірву між собою і рештою людей.

Водночас Шнір, на відміну від Богнера, аутсайдер надзвичайно активний — у нього «не хоче», певно, переважає над «не може». Ганс покохав Марі, й усе його життя зосереджене на театрі й на ній. Але він — нонконформіст, і тому офіційний шлюб з Марі для нього не лише не важливий, а й огидний йому. А Марі — католичка, і друзі-католики переконують її, що жити з Гансом невінчаною — великий гріх. Марі йде від Ганса. І він не може пробачити Кінкелю, Зоммервільду, Цюпфнерові й іншим «католикам», що ті відібрали в нього Марі — єдину, навік кохану. І він карає їх упередженістю. Принаймні така можливість існує: адже вислухати другу сторону читачеві не дають. Особливо Марі, про яку зовсім не відомо, що її пригнічувало — тільки гріховність нешлюбних зв'язків із Гансом чи щось іще.

Хоча Шнірові думки про мистецтво вочевидь співзвучні беллівським, він — герой аж ніяк не автобіографічний. І насамперед через те, що Шнір — клоун, якого саме ремесло примушує когось висміювати, епатувати, розвінчувати.

В оповіданні «Самовільна відлучка» (1964) Вільгельм Шмельдер, так і не зумівши розтлумачити внучці єдину мету всього свого життя, зітхає: «Пояснити трирічній дитині, що таке самовільна відлучка з військової частини, неважко, але з якої військової частини — на це я не спроможен. Що людина починає ставати людиною тоді, коли вона відлучається з будь-якої військової частини,— цей досвід я тут цілком відкрито передаю майбутнім поколінням, як пораду». Шмельдер, ставши солдатом вермахту, повторює реальну Беллеву «швейніану» — не в деталях, певна річ, а в принципі і в формах багато радикальніших: «Все життя, а надто після того 22 вересня 1938 року, коли я ніби вдруге народився, моєю метою було стати непридатним до служби». Заради цього Шмельдер ішов на будь-які жертви: від чищення армійських вигрібних ям до спроби вступити в контакт із французьким макі, що, хибно його зрозумівши, вистрілив йому в голову. І ось наслідок: тепер Шмельдер — саме такий «герой воєнного роману», якого Белль запрограмував собі ще в 1956 році: «Я — невротик. Ці напади іноді тривають досить довго: йдучи додому, я насилу тягну ноги, руки в мене тремтять. Недавно одна жінка, показавши на мене пальцем, голосно й виразно сказала своєму синові, хлопцеві років п'ятнадцяти: „Глянь на нього, типовий випадок хвороби Паркінсона“». Та чи можна вбачати в цьому апологію слабості? Тим більше, коли брати такого Шмельдера в контексті всієї творчості Белля.

Генріх Груйтен, один із персонажів роману «Груповий портрет з дамою» (1971), багато в чому схожий на Шмельдера — і насамперед своєю відразою до військової форми, до служби, до ходіння в ногу. Однак, хоч Генріх і має змогу уникнути призову, він відкидає можливість протекції, яку може надати йому його ж батько, й надягає солдатський мундир. Іншими словами, хоче бути, як усі, поділити загальну долю? Навряд. Бо стає солдатом тільки для того, щоб померти мученицькою смертю. Ні, не в лаві тих, що йдуть в атаку, а вийшовши з тієї лави, йдучи супроти неї. Тільки дуже по-своєму. Разом із кузеном Ергардом Швайгертом він намагався продати мирним датчанам справжню німецьку гармату — на металобрухт, десь так марок за п'ять. «Звичайно,— каже один з авторових „свідків“, Лотта Гойзер,— те, що він зробив, було чистим самовбивством, тут навіть нема про що говорити, я тільки питаю себе: нащо він втягнув у ту історію Ергарда? А може, той і сам хотів бути втягненим, хтозна». І Лотта визнає, що вчинком своїм Генріх «завдав собі на плечі цілу Європу».

Інакше кажучи, як Христос, віддає себе в жертву, щоб спокутувати гріхи людські? Що ж, для католика Белля (хоч і католиком він був, як ми ще побачимо, досить неординарним) це — природний хід думок. А втім, справа не лише в Христі. За довгі роки панування естетики, яка опиралася на світобачення «Короткого курсу», нас були переконали, нібито єдина функція героя (позитивного, звісно) — це кликати за собою, являти дійові, гідні наслідування приклади. З погляду такої естетики беллівське «повчання», що являє собою самовбивча акція Генріха й Ергарда, не витримує ніякої критики. Але ж Белль і не закликав до того, щоб такі приклади слухняно копіювати. Тут йому був потрібен чийсь саме абсурдний вчинок, щоб за його допомогою висвітлити безглуздість, жорстокість війни й усієї системи, що її породила. А якщо вчинок цей до чогось і «закликав», то лиш до одного: намагатися не бути конформістом. Та важливіше, однак, констатувати, що в скоєному Генріхом та Ергардом нема й крихти боягузтва чи слабості.

Нема їх і в тому зухвала-веселому «хеппенінгу», що його влаштували Георг Груль та його батько Йогаян — герої повісті. «Чим скінчилось одне відрядження» (1966). Вони підпалили армійський джип, на якому солдатові бундесверу Георгові Грулю звеліли «накручувати кілометри», щоб у належному вигляді показати машину черговій інспекції. Батько й син Грулі, звичайно, не стільки ображені за ошукане військове відомство, скільки вбачають у цьому ошуканстві віддзеркаленими, як у краплі води, всі безглуздя, всі несправедливості, всі підлоти західнонімецького життя і проти них протестують.

Життя все ж змінилось, і тепер за спалений джип не розстрілюють, як колись за спробу продати датчанам гармату. Грулів, щоправда, судять, але вони дістають сміховинно малий строк — саме стільки, скільки обидва пробули під слідством. І це заслуга не лише ліберального судді Штольфуса: власті через те й доручиш Штольфусові вести цю справу, що зацікавлені якомога скоріше її затерти. «Хеппенінг» Грулів, однак, цікавий тим, що в ньому виразніше, ніж в історії з гарматою, прозирає саме протест.



Однак сила й далі викликає в Белля побоювання, а «чоловічі» чесноти в найкращому разі сумніви: він цінував письменницьку манеру Хемінгуея, навіть у чомусь її наслідував у ранніх своїх творах (скажімо, в повісті «Хліб ранніх літ» (1955) та й у романі «І не промовив жодного слова...»), але схильність хемінгуеївських героїв до «кулачного права» незмінно викликала в нього глузування.

В оповіданні «Коли закінчилася війна» (1962) наштовхуємося навіть на таку собі всім цим спровоковану «чоловікофобію». Оповідач (скоріше всього, сам Белль), повертаючись додому, відчуває себе геть чужим у натовпі колишніх солдатів, що нічого, як Бурбони, не забули й нічого, як і ті, не навчилися. І він міркує: «Вони не знали одного, що всіх їх, нацистів і ненацистів, я ненавидів не за нашивки й не за політичні погляди, а й за те, що вони були чоловіки однієї статі з тими, поруч з якими мені довелося прожити цілих шість років; поняття „чоловік“ і „йолоп“ стали для мене тоді майже тотожними». Навіть як урахувати тривалий казармений досвід, це відгонить максималізмом. Важливо, однак, знайти його витоки.

«Скільки себе пам'ятаю, я завжди повставав проти тілесної кари,— розповідає нам Фред Богнер.— Коли когось били при мені, я відчував біль.. Але останні кілька місяців у мене часто виникає бажання вдарити когось в обличчя, і траплялося, що іноді я бив своїх дітей...» Це й був той нестерпний жах, що змусив Богнера втекти від коханої дружини та дітей, поневірятися, ночувати на вокзалах.

Отже, не сила відлякувала Белля, а насилля, яке надто часто за нею ховалося Тим-то він і не довіряв почуттю помсти. Равік із «Тріумфальної арки» (1946) Ремарка вистежив і вбив есесівця, що замучив у фашистському концтаборі жінку, яку він, Равік кохав. У Леонгарда Франка молода єврейка Руф так само вчинила з нацистом Цвішенцалем винним у смерті її батька й матері («Учні Ісуса», 1947). Власноручно покарав фашистського злочинця герой роману Гюнтера Вайзенборна «Месник» (1961). І між авторами та їхніми персонажами ніяких суперечностей не було. А в Белля все інакше.

Колись такий собі лейтенант Гезелер послав солдата Раймунда Баха на смерть. І друг убитого Альберт Мухов дав лейтенантові ляпаса, за що й просидів півроку у військовій в'язниці. Тепер Альберт міркує: «І вибрав же я час затопити Гезелерові в пику! Потім це здалося мені безглуздим — так ніби ляпасом можна помститися за смерть Рая». Але є ще Раєва вдова, красуня Нелла, об'єкт подвійного поклоніння: як жінка і як удова поета, що його тепер стало модно уславляти. До її почту потрапляє і Гезелер. Ідентифікувавши його з тим лейтенантом, Нелла має намір узяти реванш. Ні, не крові винного прагне вона, а бодай його приниження. Але й цього домогтися їй не судилось: «Дарма вона шукала в собі зненависті до Гезелера, він викликав у неї інше почуття, холодне й неприємне — нудьгу... Невже отак ішла Юдіф до Олоферна? Невже вона позіхала на весь рот, проходячи поруч із ним поміж шатрами?»

Тільки Неллина мати, сварлива, ненажерлива стара, що дозоляє родичам своїми справжніми й вигаданими недугами, виявляє наполегливість у прагненні помститися Гезелерові. Але все звелося до комічної бійки між бабусею та нинішніми шанувальниками поета Баха — Шурбігелем і патером Вілібрордом...

Так усе це змальовано в романі «Дім без господаря» (1954).

Коли Альбертову, Неллину та бабусину поведінку можна пояснити тим, що в них, мовляв, така вдача, то в Ганса Шніра вдача, як бачимо, трохи інакша. І він на все може піти задля Марі, зокрема на паперть. Однак на насилля — ні: «Я навіть ладен був боротися за неї,— каже Ганс.— Але коли я чую слово „боротьба“, то щораз уявляю собі тільки боротьбу фізичну, тобто смішну — якусь бійку з Цюпфнером».

Смішну бійку змальовано і в повісті «Втрачена честь Катаріни Блум, або Як виникає насильство і до чого воно може призвести» (1974): «На жаль, задля правди треба повідомити, що в ту мить Блорна справді дав Штройбледерові помордаса. Скажемо відразу, щоб відразу й забути: полилась кров, кров із Штройбледерового носа, за різними підрахунками від чотирьох до семи крапель...» А втім, у «Втраченій честі Катаріни Блум» ця сценка ніби не до місця, адже героїня повторює те, що вчинив Ремарків Равік чи Руф Леонгарда Франка,— тобто вбиває свого ворога.

«Цього разу Беллева дама стріляє»,— такий заголовок дала клерикальна газета «Рейніше меркур» (№33 за 1974 рік) своїй рецензії на «Втрачену честь Катаріни Блум». «Дама» — це натяк на головну героїню роману «Груповий портрет з дамою» Лені Груйтен-Пфайфер, чий звичайнісінький, цілком природний нонконформізм дуже засмутив консервативну пресу. А тепер ось Лені, перевтілившись у Катаріну Блум, ще й стріляє... Виходить, рецензент із «Рейніше меркур» забув, що одна з героїнь Белля стріляла ще в 1959 році, тобто в романі «Більярд о пів на десяту». Звуть її Йоганна Фемель, і вона вже багато років божевільна чи такою прикидається. Автор нам цієї таємниці не відкриває, а Йоганнина онука Рут каже: «Я не розумію і не хочу розуміти бабусю. Її божевілля — брехня, вона не давала нам їсти, і я зраділа, коли її забрали... Може, це й правда, що вона робила й робить велике діло, але я навіть чути не хочу ні про яке велике діло...

І залишається незрозумілим, на чиєму ж боці Белль: чи то Йоганни, яка стріляє в міністра, чи то Рут, яка її недолюблює.

У всякому разі, хоч би якого значення надавала радянська критика 60-х років цьому пострілові, об'єктивно він залишається на периферії роману. Та й Шрелла — гнаний, емігрант, людина, яка в романі найбільше зазнала кривди від усіляких націоналістів, але так і не прийняла їхнього „причастя буйвола“ — цей самий Шрелла дивиться на колишнього свого мучителя Нетлінгера, як Альберт і Нелла на Гезелера, а не як стара Йоганна на міністра: Шрелла „чекав, так само даремне чекав того, до чого прагнув ось уже більше як двадцять років: ненависті... Він заздрив людям, здатним на такі прості почуття, але сам не міг ударити його в це кругле обличчя, на якому проступала збентежена усмішка, дати йому штурхана“.

„Втрачена честь Катаріни Блум“ — справа зовсім інша. Тут убивство стоїть у самому центрі повісті, визначає всю її дію. Та чи можна вважати, нібито Белль змінив свої погляди на вбивство? Гадаю, що ні.

Молода жінка, що вибилася з самих низів, дуже ділова, дуже організована, зовсім не позбавлена амбіцій, випадково познайомилася з чоловіком, і вони безоглядно покохали одне одного (кохання в Беллевих творах спалахує завжди несподівано, відразу й ні з сього ні з того). Катарінин обранець виявився терористом, не таким страшним, правда, як його змальовували, та все ж терористом. Але Катаріна допомогла йому втекти. За неї береться не тільки поліція, а й жовта преса, яка бреше і цькує її так натхненно, так безсоромно, що ні від честі, ні від гідності Катаріни вже нічого не лишається. І тоді вона стріляє в репортера Тетегеса, головного свого переслідувача. Стріляє не в стані афекту, а зберігаючи дивовижний спокій.

Від цього вчинку своєї герої і Белль (в одному з інтерв'ю) недвозначно відмежовувався: „Ця молода жінка обрала шлях, який я в жодному разі не можу рекомендувати...“ Бажано, однак, зрозуміти, чому ж письменник звернувся до такого сюжету. Невже задля того, щоб затаврувати Катаріну Блум? Гадаю, відповідь закладено вже в самій назві повісті: ...або Як виникає насильство і до чого воно може призвести». Хіба не ясно, що насильство тут — це дії держави, поліції, преси, а постріл Катаріни Блум — тільки їхній наслідок? Белль був переконаний, що насильство неминуче породжує у відповідь насильство, тому спроби викорінити його силою не можуть породити нічого, крім замкнутого кола самовинищення. 1972 року він написав у італійській газеті «Ля провокаціоне»: «Я прагну милосердя, а не жертв! І кажу весь час і настійливо: бог — це бог живих, а не мертвих».

Хтось може сказати, що заклик цей наївний, бо в ньому нема конкретних пропозицій. Письменникові, проте, не конче бути зцілителем, він може зробити світові неоціненну послугу й у ролі діагностика. А реальні акції — справа політиків. І хіба в другій половині 80-х років найкращі з них не докладають зусиль саме до того, щоб урятувати нашу планету від насильства?

Та повернімося до Белля. Він (сподіваюся, мені пощастило це показати) — не апологет слабості. Людська непереможність люба йому не менше, ніж Хемінгуеєві чи Ремарку. Але він інакше її витлумачує, не тільки не ототожнюючи (а-ля Ремарк) з непереможністю солдатською, а й не прирівнюючи (а-ля Хемінгуей) до ковбойського «кодексу честі». На щиті Генріха Белля стоїть слово «терпимість», що годиться швидше лицареві Печального Образу.

З

1979 року вийшов Беллів роман «Дбайлива облога». То був час розгулу політичного тероризму, коли вершителі доль західного світу почали відчувати себе ніби бранцями власної системи. І в романі все починається з того, що вже літнього газетного магната Фріца Тольма щойно обрали головою якоїсь Спілки. Очевидно, Спілки підприємців або, як це тепер сором'язливо називають у ФРН, Спілки роботодавців. Отже, Тольм — людина, що стоїть біля самої вершини фактичної влади у країні. Родом занять і деякими рисами біографії він навіть нагадує реального короля преси Цезаря Акселя Шпрінгера: беллівський герой, як і Шпрінгер, 1945 року дістав від англійських окупаційних властей ліцензію на видання газети, оскільки не був зв'язаний з нацистами, і з скромної провінційної газетки виріс неосяжний концерн. Однак Тольм — постать, на Шпрінгера зовсім не схожа, через те й доля в нього інша. Він не прагнув такої кар'єри і, бувши за освітою мистецтвознавцем, залюбки став би директором художнього музею. Видавнича імперія розрослася незалежно від його волі, підлягаючи власним законам, і навіть усупереч його волі: зовсім недавно вона, наприклад, проковтнула останню в Рейнській області незалежну газету, яку Тольм без огиди брав у руки, і тепер він не читає газет зовсім.

Симпатичним капіталістом був іще Френк Каупервуд із драйзерівської «Трилогії бажання» («Фінансист», «Титан», «Стоїк»). Не позбавлений привабливості й ролланівський Тимон у «Зачарованій душі». Але вони імпонували читачеві своєю активністю, енергією, могутністю: адже на них іще падав відблиск титанів буржуазного світу, виведених колись Бальзаком. А в романі «Дбайлива облога» діяльні капіталісти, навпаки, малосимпатичні, якщо не відразливі зовсім. Це — права рука Тольма, «сірий кардинал» Амплангер, колега з іншої галузі Бляйбль і, звичайно ж, Тольмів зять Фішер. Вони, втім, для європейської літератури XIX — XX сторіч досить традиційні. Зате Тольм у ній — явище нове. Бо він не лише пасивний, а й слабкий, добрий, терплячий. Він — невільник свого багатства, власної примарної влади, іграшка в руках не тільки Амплангера, але й референтів, секретарів.

Обидва Тольмові сини подалися в ліві екстремісти. Один із них, Рольф, навіть сидів у в'язниці й тепер, позбавлений можливості працювати за фахом, живе в селі з молодою комуністкою Катаріною. А Рольфова дружина Вероніка, забравши сина, втекла з Беверло, колишнім Рольфовим приятелем, майже названим сином старого Тольма. Цей Беверло подавав великі надії в банківській справі, його чекала блискуча кар'єра, а він став терористом і відверто погрожує підірвати Тольма, Бляйбля, Фішера й решту, навіть дещо з цією метою вже зробив. І через це всіх їх тепер пильно охороняє поліція: варта навколо замку, в якому живе Тольм; машини з увімкненими сиренами й вертольоти, що супроводжують його лімузин; тотальна перевірка всіх гостей і відвідувачів; ретельне прослуховування всіх телефонів. Це водночас і охорона, й нагляд: адже потенційні Тольмові вбивці певною мірою належать до його сім'ї.

Все в цій сім'ї змішалось, переплуталося, стало з ніг на голову. Навіть доти тихесенька католичка-дочка, дружина Фішера, втекла з молодим поліцейським із особистої охорони, спершу від нього завагітнівши,— втекла, бо від Фішера не можна було не втекти та й у її обложеній віллі не було інших, привабливих чоловіків. Усе це — якийсь абсурд, порочне, зачароване коло, саме існування в «облозі». І Тольм не протестує ні проти охорони, ні проти нагляду, ні проти доччиної втечі, ні навіть проти замахів Беверло. Він тільки відчуває страх, боїться навіть слуг, щохвилини чекає від них удару. І бачить, що пануюча в країні система — це Кронос, який пожирає власних дітей. Чи не означає це, що вона, система, приречена, сповзає до краю прірви? Адже герой шепоче на вухо дружині: «Кете... я мушу тобі щось сказати».— «Кажи».— «Ти ж знаєш, я завжди тебе любив. І ще одне ти повинна знати».— «Що саме?» — «Що колись таки настане, таки переможе якийсь соціалізм...»

Тольма обрали головою правління Спілки як «найвразливішого, найслабшого, до того ж його зв'язують з „тими“ кревні узи... Поступливий і лагідний, він усе ж в одному виявив твердість і непохитність — у бажанні разом із дружиною поховати на тихому сільському кладовищі безталанного Беверло, що готував замах на його життя. Беверло вистежили в Стамбулі, і він знищив себе, прихопивши з собою на той світ іще й двох поліцейських. Участь Тольма в похороні Беверло — виклик Спілці; це коштуватиме йому посади голови правління. Але Тольм, не вагаючись, іде на цю жертву. Заради чого? Щоб відстояти своє право на терпимість. І це розуміє навіть начальник охорони Гольцпуке. ...І коли він, Гольцпуке, починає міркувати, забувши про політику та службові поліційні справи, то їхній намір піти на похорон викликає в нього справжній захват».

У Белля, либонь, немає іншого твору, що був би так глибоко пройнятий почуттям терпимості, як «Дбайлива облога». Виступаючи 15 серпня 1979 року на прийомі, влаштованому його постійним видавництвом «Кіпенгойєр і Віч», Белль іронізував над слівцем nett («милий», «симпатичний», «люб'язний» і т. ін.) та аморфністю його численних значень. Але саме це слово він найчастіше використовує як епітет, характеризуючи зовсім різних персонажів роману В цьому є не лише іронія, а й глибокий зміст.

В одній зі своїх «Франкфуртських лекцій» (з ними він виступав перед студентами тамтешнього університету в зимовому семестрі 1963—1964 років), Белль вдався до аналізу відмінностей між німецьким та європейським гумором. Їх, на його думку, найкраще розглянути крізь призму відмінностей між «Дон Кіхотом» і Вільгельмом Бушем — автором досить популярних у минулому сторіччі й досить злісних історій про малих бешкетників Макса та Моріца. У Буша, вважає Белль, маємо справу із «знищенням окремого, людини, homo, людяного». Це нібито і є «німецький гумор». А втім, не варто ловити Белля на слові — адже він тут-таки й спростовує себе, протиставляю чи Бушеві іншого німця, славетного письменника кінця XVIII початку XIX сторіччя Жана Поля Ріхтера. «Гумор,— цитує його Белль,— це піднесене навпаки, він знищує не окреме, а кінцеве через контраст із його ідеєю. Для нього нема окремої глупоти, нема дурнів, а є тільки Глупота і знавіснілий світ».

Такий вигляд це має у більшості випадків і в самого Белля — у романі «Дбайлива облога» та в інших творах: світ поганий, влаштований недосконало, а для окремої людини нерідко знаходиться виправдання, принаймні добре слово. Але тільки за умови, що людина ця і справді — окрема.

 М. Райх-Раніцкі писав про героїв Белля, що вони «гідні співчуття жертви історичних обставин, безпорадні посередності, бентежні індивіди, яким і на думку не спадає за щось чи проти чогось боротися». Можливо, ця характеристика й накладається на персонажів декотрих ранніх оповідань письменника, воєнної повісті «Поїзд точно за розкладом» (1949), воєнного роману «Де ти був, Адаме?» (1951), а почасти й на Фреда Богнера з «І не промовив жодного слова...» чи на Неллу Бах із «Дому без господаря». З Раймундовим і Неллиним приятелем Альбертом Муховим, цим поборником порядку, цією людиною обов'язку, справа складніша. Та в подальших творах формула Райх-Раніцкі вже зовсім не «спрацьовує».

В критиці вже стало звичним твердженням, нібито Белль — співець «маленької людини». Можна заперечити, що ще Нелла була дочкою фабриканта, що Ганс Шнір — син вугільного магната, що Фріц Тольм — глава газетного концерну, що дія «Жінок на тлі річкового пейзажу» взагалі відбувається у найвищих сферах, серед партійних лідерів, міністрів та банкірів. Не варто, однак, прискіпуватись: адже поняття «маленька людина» — аж ніяк не просто соціальне. І, скажімо, Фріц Тольм, незважаючи на свої мільйони, до певної міри все ще «маленька людина».

Згадаймо краще, де витоки цього виду літературних героїв. Безперечно, у класичній російській літературі: в гоголівській «Шинелі», в усіх тих Дєвушкіпих, Голядкіних, Мармеладових Федора Достоєвського. А в Німеччині XX сторіччя такі взірці по-своєму наслідував Ганс Фаллада. Його Піннеберг із роману «Маленька людина, що ж далі?» (1932), його Куфальт із «Хто скуштував тюремної юшки» (1934) чи нарешті Енно Клюге з «Кожен помирає насамоті» (1947)— це й справді принижені й скривджені. Так, вони нещасні, приречені, нерідко огидні й усе ж мають право на існування, гідні нашого заступництва, бо й вони — люди. Така філософія Фаллади.

У нього «маленька людина» — представник сірої стражденної більшості, частинка натовпу, лиш на мить із нього волею автора вихоплена. А от беллівського героя вирізняє з натовпу власна його особливість, окремішність. Певною мірою він завжди нетиповий.

Взяти хоча б центральну постать «Групового портрета з дамою» Лені Груйтен. Сама побудова роману ніби покликана переконати, що Лені — не вигадана, не складена з непримітних рисочок багатьох особин, а виявлена у справжнісінькому житті. Розповідь імітує (і воднораз пародіює) пошуки письменника-документаліста. Автор (надалі він іронічно-серйозно називає себе «авт.») збирає на Лені досьє, і воно розбухає за рахунок даних, що їх подають численні й різноманітні добровільні «свідки».

Але чим же заслужила Лені таку пильну увагу до себе? Адже в школі вона вчилася погано (хоч і написала була вартий уваги твір про Клейстову новелу «Маркіза д'О...») й ходила там у «дурепах». Та й у наступні роки її освіта не вельми поглибилась (хоч вона дещо читала, прекрасно виконувала деякі фортепіанні п'єси і співала на слова несподіваних для неї поетів — таких, як Тракль та Гельдерлін). Одне слово, виділяв Лені зовсім не інтелект, а непомильне, цілком природне моральне чуття. Вона, як запевняє «авт.»,— «невизнаний геній чуттєвості».

У визначення це він укладав і звичайний, і не зовсім звичайний зміст. Еротика її цікавила, проте у своєму вже майже п'ятдесятирічному житті вона спізнала лише трьох чоловіків, бо, за словами своєї приятельки Маргрет, «сама знала, чого хотіла». А хотіла вона «принца», і на нього чекала. Оскільки Гергарда Швайгерта, першого кандидата в «принци», у неї забрала історія з гарматою, а другому, Алоїзові Пфайферу, своєму тимчасовому чоловікові, вона дала відставку, як тільки той забажав не кохання, а виконання «подружнього обов'язку», ним став Борис Колтовський, російський військовополонений — «принц», як на ті часи, найменш підхожий. Та Лені було начхати: вона кохала Бориса, і край, а тому ладна була милуватися з ним у цвинтарних склепах, щоб ніхто не застав їх — німкеню й росіянина.

Проте «генієм чуттєвості» Лені була не тільки через це. Вона керувалася здоровим інстинктом, який підказував їй безкорисливі, добрі вчинки й відвертав її від корисливих, лихих. У дочки людини, що певний час орудувала мільйонами, «пролетарська натура, так, так, у всьому, в ставленні до грошей, до часу — саме пролетарська... Ніякого честолюбства, ніякого прагнення вибитись вище. Я часом думала, що вона просто мрійниця. Трошечки схиблена, дуже мила мрійниця» (так бачить її пані Гельтоне).


Всі ці небуденні чесноти герої і спричинилися до того, що світ ніби поділився надвоє у своєму ставленні до неї. І одні, в нападі ностальгії за третім рейхом, вимагали «відправити її в газову камеру», а інші створили щось на зразок комітету на захист Лені від усіляких знегод, що впали на неї. До складу комітету ввійшов і «авт.»

Радянський дослідник М. Рудницький вважає, що беллівська манера ліпити характери призводить «до чіткості, іноді надто різкої, з якою вони поділяються на „добрих“ і „поганих“». Німецький критик Г. Шваб-Феліш, навпаки, певен, що «Беллеві невідомий живопис тільки чорними і білими фарбами. Його оберігає від цього здатність до співчуття...» А сам Белль писав: «Мені, власне, завжди кортіло спробувати... обійтися без позитивного й негативного героя...» Хто ж має рацію? Як на мене — всі й ніхто.

Справді, Беллеві персонажі явно поділяються на два види, але, гадаю, не за ознакою позитивності чи негативності. Визначальним є інше: пристосуванець герой чи не пристосуванець, здатний він поглянути на себе збоку чи не здатний. Цілковиті конформісти у Белля цілком чорні. Решта (залежно від міри їхнього нонконформізму) строкаті по-різному. До них Белль бував безмежно терпимий, а цілковитих конформістів не терпів зовсім. Вони для нього — просто нелюди. Хоч, звичайно, і не в загальновживаному значенні.

Нацистського недолюдка Белль вивів на сцену, здається тільки один раз. Це — комендант єврейського гетто оберштурмфюрер Фільскайт із роману «Де ти був, Адаме?» Дивно, але факт: як письменник Белль не дуже цікавився фашизмом. Скоріше вже запоганеними фашизмом душами. Через те й не описував, скажімо, фабрику смерті Майданек, а тільки ескізно змалював образ гітлерівського солдата, що виламував зі щелеп трупів золоті коронки (оповідання «В темряві», 1949).

В літературознавстві, правда, існує думка, що Белль створив цілий антифашистський роман — «Більярд о пів на десяту». А проте, ні прізвища «Гітлер», ні слова «нацизм» там ніхто жодного разу не вимовляє. Йдеться лише про «буйволів» та «ягнят». Навіщо ж уся ця метафорика, коли зрозуміло, що дія книжки припадає на останні п'ятдесят років німецької історії? Белль відповів на це запитання так: «Поділ (на „буйволів“ і „ягнят“ — Д. З.) у „Більярді о пів на десяту“ грунтується переважно на моєму уявленні про Гінденбурга та всіх тих німецько-національних злочинців, яких я вважав справжніми винуватцями... це й були для мене „буйволи“, їх я й назвав у романі „буйволами“, тому що вони, як череда буйволів, усе топтали». Ні, письменник не виводив нацизм з-під обстрілу, він просто ставив цей моторошний протуберанець насилля у певний причинний ряд. Гітлер з'явився і, залишивши після себе купи трупів та гори руїн, згинув. А «німецько-національні злочинці», що викликали цього духа, як були при Вільгельмі чи Гінденбурзі, так і залишилися при Аденауері. Недарма в «Більярді о пів на десяту» Німеччина 1957 року («вантажні машини, ремісничі учні, черниці...»), як викапана, схожа на Німеччину 1907 року («підводи, ремісничі учні, черниці...»).

Через те Беллева увага прикута до нелюдів інших — сказати б, актуальніших, таких, яких важче винищити. До них належить, наприклад, учений йолоп Бур-Малотке з оповідання «Мовчання доктора Мурке» (1955). Він веде на раді довжелезні передачі етичного спрямування, слухаючи які, навіть загартовані на подібній балаканині редактори не можуть стримати позіхання. А одного з них Бур-Малотке страшенно дратує: «Мурке був надто молодий і мав себе за надто інтелігентного, щоб любити слово „ненависть“. Але тепер, дивлячись крізь скло на Бур-Малотке... він раптом зрозумів, що таке ненависть...» Мурке ненависна самозакоханість Бур-Малотке, його впевненість у власній геніальності, його непохитна віра, що правда завжди на його боці. В третьому рейху він, очевидно, прислуговував нацистській Мамоні, «в чаду сорок п'ятого року» вдавав із себе лівого, а тепер повернувся в лоно вітчизняного консерватизму. Але при цьому в душі він анітрохи не мінявся, як не міняється посудина, в яку наливають інше вино, як не міняється актор, що сьогодні грає Гамлета, а завтра — Лепорелло. Адже Бур-Малотке — тільки функція обставин, позбавлена будь-якої людської суті.

У романі «Дім без господаря» діє схожий на Бур-Малотке суб'єкт, що його звуть Шурбігель. «Завжди, коли влаштовували яку-небудь інтелектуальну доповідь, її робив Шурбігель». Колись автор дисертації «Образ фюрера в сучасній ліриці» і редактор великої нацистської газети, Шурбігель, «після війни (тут як приклад часто згадувано Савла) відкрив надзвичайну принадність релігії». Манери Шурбігеля-оратора «нагадували жести послужливого перукаря...» У рівномірно мудрому потоці його промов спливали, мов осяйні дороговкази, такі слова, як «обранці», «катакомби», «відчай»,— а він тим часом наділяв уявних клієнтів своєї перукарні не знаними досі розкошами: делікатною поведінкою, гарячими, теплими та холодними компресами...

Між Бур-Малотке й Шурбігелем є, звісно, відмінності: перший скидається на страшнуватого індіанського божка, а другий — на ляльку-блазня з театру маріонеток; коли той весь час щось для себе вимагав, то цей «прощав ворогам своїм, він прощав усім усе». Відмінності, однак, стосуються манери гри, але аж ніяк не її суті, бо обидва вони — нелюди в розумінні Белля. Тобто позбавлені будь-яких властивих окремій особистості рис. І вони витвори не лагідного гумору, а злої сатири. Проте не бушівської, оскільки Бур-Малотке чи Шурбігель — це і є Глупота, Балакучість, Пихатість, Безвиразність. В їхній особі Белль викриває аж ніяк не інтелектуалів, а фразерів, що обернули слово й думку на розмінну монету, позбавили як слово, так і думку головного — самобутності.

Белль був глибоко релігійною людиною, але з Шурбігелевого навернення він насміхався. Не тільки через нещирість, а й через прагматичність цього навернення. Воно — акція конформістська, а не католицька.

В одному з ранніх оповідань героя приносять пораненого, без руки й обох ніг, до будинку, де містилась гімназія, з якої він лише кілька місяців тому пішов на фронт. Його проносять сходами, коридором, і він поступово пізнає свою школу; а в одному з класів, що править тепер за госпітальну палату, його очі натрапляють на ним самим не дописану фразу: «Подорожній, коли прийдеш ти у Спа...» Слова ці дали назву оповіданню, що перегукується з історичною легендою про спартанських воїнів, які загинули в битві під Фермопілами. У цьому творі є таке місце: ...тут, над дверима, висів колись хрест, як гімназія звалася ще школою святого Хоми; хреста вони потім зняли, але на тому місці на стіні лишився свіжий темно-жовтий слід від нього,— такий виразний, що його було, мабуть, іще краще видно, аніж сам той старий, маленький, благенький хрест, який вони зняли... Перед нами — образ християнства, що протестує, не підкоряється нацизму.

А проте є віра і є церква. І Белль їх розрізняє, оскільки за тисячоріччя свого існування церква перетворилася на інституцію, на ритуал, на формальний обряд, що стоїть між людиною і її вірою. І людина це гостро відчуває. «Я став навколішки,— розповідає Фред Богнер,— перехрестився, і на мить мені здалось, ніби я лицемірю, але потім я подумав, що бог ні в чому не винен і що стати перед ним навколішки — ще не означає бути лицеміром». Німецький літературознавець Г. Є. Голтузен відзначає в Белля, «з одного боку, католицизм, який він усмоктав з материнським молоком і якого жодного разу не зрікся, а з другого — гірку полеміку з клерикальним істеблішментом». Через це, на думку письменника Карла Цукмайєра, християнина Белля «скоріше всього можна порівняти з першими християнами або з ранніми бенедектинцями... Його релігійність — це істинна любов до буття, до всього живого, це потяг до моральної і справедливої світобудови».

Словам Цукмайєра неважко знайти підтвердження в Беллевих книжках. Наприклад, у повісті «Чим скінчилось одне відрядження» Груль-старший повідомив суду, що «до релігії ставиться байдуже» і тому останній раз був на проповіді патера Кольба років двадцять п'ять тому. «Після цього патер сказав, що Грулеві, може, й бракує віри, але він, патер, вважає і вважатиме Груля одним із небагатьох щирих християн у своїй парафії». Позиція старого священика не тільки чужа будь-якій корпоративності, будь-якому догматизму, а й сповнена такої терпимості, що просто обеззброює.

На зміну терпимості приходить, однак, роздратування, навіть упередженість, щойно на сцені з'являється такий персонаж, як, приміром, Кінкель — один із тих правовірних католиків, які відібрали в Ганса Шніра («Очима клоуна») його Марі: «В Кінкелевій оселі так пахло м'ясною юшкою, наче вони зварили там цілого бика. Сичання навіть здалеку здавалося смертельно небезпечним, так ніби син зараз задушить батька чи мати — сина. Я згадав про Лаокоона...» Грулеві можна пробачити брак віри, бо він — людина, а «сірому кардиналові» німецького католицизму Вінкелеві взагалі нічого пробачити не можна, бо він — нелюд.

У гамі негативних почуттів, що їх нелюди викликають у людяних героїв Белля, не на останньому, як ми пам'ятаємо, місці стоїть нудьга: Нелла («Дім без господаря») прагнула зненавидіти Гезелера, та через його нікчемність він їй одразу став байдужий; те саме сталося й зі Шреллою («Більярд о пів на десяту»), коли він нарешті глянув у вічі свого колишнього переслідувача Нетлінгера. Але навряд чи головну роль відіграла тут Беллева терпимість. Вірогідніше, що нудьга, як вважає Белль, здатна вразити свій об'єкт чи не глибше, ніж ненависть.

Ненависть для письменника — надто гучне слово, надто високе поняття. А гучним словам і високим поняттям — таким як «велич», «слава», «жертовність» — він не довіряв з тих самих причин, з яких ототожнював силу з насиллям. Тільки двох високих понять — релігії і любові — він ніколи не цурався, навіть казав про себе: «По суті, як письменника, мене цікавлять лише дві теми: любов і релігія». Але й ці теми вирішувались у Беллевих творах цілком по-земному, можна навіть сказати, «інтимно».

Без будь-якої патетики вирішував Белль і тему війни. Проте є в цьому вирішенні якийсь особливий відтінок. В оповіданні «Мій дядько Фред» (1951) про головного героя сказано: «Нашим настирливим проханням розповісти про війну дядько Фред не потурав». А в романі «І не промовив жодного слова...» таке «відштовхування» висловлене ще виразніше: «Прошу вас, тільки не про війну,— каже Фред Богнер,—...мене нудить від цього». Колишніх солдатів так само нудить від війни, як Неллу («Дім без господаря») від Гезелера, а Шреллу («Більярд о пів на десяту») — від Нетлінгера. І ніби само собою виходить, що війна — робота для нелюдів, принаймні та війна, в якій довелося брати участь Беллеві та його героям.

Звідси, здавалося б, випливало, що він не повинен її взагалі зображувати або повинен зображувати тільки сатирично. Скажімо, в гашеківській манері. Але ні того, ні того не сталося. Війна посідала надто велике місце в житті покоління, ровесником якого був Белль, щоб бути зовсім витісненою з його творчості. І водночас вона була надто страхітливою, щоб стати предметом висміювання.

Мало не на кожному творі Белля так чи так війна позначилася. Але інтенсивно він звертався до теми війни лише наприкінці 40-х і в першій половині 50-х років. Його твори про війну співзвучні творам літератури «втраченого покоління». Проте зображена Беллем війна має вигляд війни переможених стократ виразніший, ніж війна, зображена Ремарком. По-перше, Белль, за винятком кількох випадків, акцентує увагу тільки на її останньому періоді, тобто періоді поразки і відступу німецьких військ. По-друге, він уникає батальних сцен, які й усупереч авторській волі можуть ненароком виправдати й прославити солдата. А Белль найменше прагнув цього. У промові, виголошеній 1957 року з приводу так званих «Поминок героїв», він сказав: «Чи були героями всі ті, хто волав, молився й проклинав у окопах, госпіталях, на сходах і в підвалах, на вантажних машинах, на возах, у залізничних вагонах?.. Геройська смерть, яку їм так щедро приписують,— не більше як розмінна монета політики, а отже, фальшиві гроші».

Тим-то не лише життя, а й смерть зображених Беллем солдатів завжди підкреслено, визивно негероїчна, щоб не сказати — жалюгідна. Взяти хоча б одного з персонажів роману «Де ти був, Адаме?» обер-лейтенанта Грека. Він належить до тих воєнних героїв, за яких Белль обіцяв королівство, бо хворіє на нестерпний коліт і в найбільш неслушну хвилину змушений бігти до відхожого місця. Там він і загинув: «В яму з гноївкою влучив снаряд, на Грека вихлюпнулася хвиля, обливши його всього тією гноївкою, він відчув на губах її смак, заплакав іще гіркіше... і на якусь мить перед ним закружляло все його життя: калейдоскоп невимовно одноманітних страждань і принижень... Він іще плакав, коли снаряд перебив стовп, що підпирав дах стодоли, і велика дерев'яна споруда, набита паками пресованої соломи, поховала його під собою».

Важко показати людину більш приниженою. Але, страждаючи з нею і за неї, Белль не принижує людину. Навпаки, він її підносить, виділяючи, видобуваючи з анонімності саме в хвилину вимушеного приниження. «У величезній кількості жертв,— сказано в Белля.— губиться окрема людина... Грек — та окрема жертва, що волає до неба...»

4

«...Все, що я написав,— зокрема й необов'язкові дрібниці, статті, рецензії,— все це немовби писання з продовженням». Так сказав Белль в одному зі своїх інтерв'ю. Іншими словами, його творчість являє собою єдність, але єдність, яка безперервно розвивалася, а певною мірою й розширювалася. Тому багато хто з критиків вважає, що творчість цю найзручніше розглядати в хронологічній послідовності. Певна річ, що при такому розгляді дещо з беллівської своєрідності може уникнути читацької уваги, потонувши в потоці фактів. І все ж поглянути на створене Беллем як на єдине ціле просто необхідно.

Він почав з оповідань, а потім перейшов до повістей та романів щоразу більших за обсягом. Такий шлях пройшов багато хто з письменників. Хоча б тому, що оповідання — незамінна школа для того, хто хоче навчитися писати гарну прозу. Але для Белля оповідання було не просто школою. «...Ця форма, оповідання, мені наймиліша,— сказав він 1962 року, опублікувавши вже чотири романи,—...і вона залишається для мене найпривабливішою з усіх прозаїчних форм».

Він і справді майстер короткого оповідання, до того ж із тих майстрів, котрі ніби народжуються зі своїм хистом. «Звістка» (1949) один із перших опублікованих ним творів, але вже маленький — усього на якихось чотири сторіночки — шедевр. Сюжет (якщо він тут узагалі існує) можна переказати кількома фразами: колишній військовополонений, поруч якого у таборі помер товариш, їде повідомити цю звістку його дружині і застає в неї якогось чоловіка, але він її не засуджує, навіть цілує їй руку... Нікого не можна засуджувати, бо ні в кого немає майбутнього — ні в жінки, яка злякалася самотності, ні в чоловіка, який, стоячи в неї під дверима, шкодує, що «не помер тоді... замість стояти тут і думати, що треба ввійти в цей дім», ні в її нахабного й боягузливого коханця. Ніщо не сказано відкрито, але все сказано між рядків — украй ощадно й навдивовижу образно: «Я ввійшов у тісну кімнатку, заставлену вбогими меблями і наскрізь просякнуту запахом дешевої їжі та дуже дорогих сигарет».

Певна річ, кожне оповідання Белля є носієм окремої лише йому властивої «звістки» і відповідно до цього побудоване. «Карлик і лялька» (1951), де герой за завданням якогось інституту опитує людей, що таке, на їхню думку, бог відмінний від «Смерті Ельзи Басколяйт» (1953), де йдеться про дівчинку, яка мріяла стати танцівницею, та про її невтішного батька; «І був вечір, і був ранок» (1945), цей сумний варіант різдвяної історії, відрізняється від «Мітли б тобі в'язати» (1948), де розповідається про солдата вермахту, що позаздрив одеському мітляреві, і т. д. і т. ін. А все ж у всіх цих оповіданнях є і щось спільне: більшість із них написані від першої особи і через це не лише лірично забарвлені, а й напрочуд вільні в побудові.

Белль не раз казав, що як автор малої прози він найбільше завдячує новелістиці Генріха фон Клейста, а також коротким анекдотам та історіям для календаря швейцарського письменника кінця XVIII початку XIX сторіччя Йоганна Петера Гебеля. У Клейста Белль учився непатетичності мови, її майже графічної тверезості, у Гебеля — лагідного, близького до народного гумору. Але в композиції був далеко не такий традиційний. Його оповідання — це або миттєві ескізи, що не мають ані справжнього початку, ані справжнього кінця, об'єднані однаковим настроєм або ж нічим, крім примх пам'яті, не обмеженим поєднанням сучасного з минулим. І водночас вони дуже чітко організовані авторською ідеєю, що ніколи не лежить на поверхні.

«В історії, яку я хочу вам розповісти, власне, немає ніякого сюжету»,— так починається оповідання «По мосту» (1950). Тричі на тиждень герой проїздить повз двоповерховий будинок і щоразу бачить заклопотану прибиранням жінку, а на ганку сидить негарна дівчинка з лялькою на колінах. Прибирає жінка безперервно і за суворим порядком: помивши одне вікно, переходить до наступного, помивши останнє — знов береться до першого...

«Все це відбувалося десять років тому. І ось цими днями мені знов довелося проїхати по тому мосту, провадить оповідач. І ось я побачив її, ту жінку. Вона мила ганок. Ні, то була не вона, з-під спідниці біліли молоді повні ноги, але рухи, незграбні, різкі рухи були ті самі... Жінка тільки на мить повернулася обличчям до поїзда, і я одразу ж упізнав у ній дівчинку з лялькою...»

Картина не має глибини: оповідач тільки щось бачить, але, крім цього, нічого не знає і тому позбавлений можливості дійти якогось висновку. Через те й стиль оповіді суто візуальний, так наче весь твір тримається лише на самій пластиці. Але це не зовсім так. Герой чомусь із самого початку не міг відвести очей від жінки, що мила ганок та вікна, «а одного разу навіть сів і склав графік прибирання будинку». І через десять років, коли поїзд загуркотів по мосту, його охопило «страшне хвилювання». Так на перетині емоцій і пластики виникає смисл. Починаєш усвідомлювати всю абсурдність того мертвотного, механічного життя, яке лише симулює рух і яким із покоління в покоління живуть мати з дочкою, ці символи німецької заорганізованості. І, хоч як дивно, саме відсутність «погляду зсередини» надає змальованому рис загального, що не руйнують, однак, його конкретності.

А втім, Белль із самого початку писав і зовсім інші оповідання — сатиричні, гротескні, навіть карикатурні. Інвалід, який втратив на війні ногу, розтлумачує чиновникові пенсійного відомства, у що обійдеться ця нога державі: адже герой позбувся її, коли, замість просто втекти, попереджав дивізійне начальство про наступ росіян. Внаслідок цього вижили генерали й полковники, яким доводиться багато платити («Моя коштовна нога», 1948). Підданий однієї тоталітарної держави колись потрапив до в'язниці за те, що обличчя в нього було серйозне, а цього разу — за те, що воно — сумне. І він вирішує — якщо йому пощастить вижити, він «не матиме ніякого обличчя» взагалі («Моє сумне обличчя», 1950). Західнонімецькі власті дають колишньому полковникові фон Махорка-Муффу генеральський чин і ставлять його на чолі «Академії з питань збирання воєнних спогадів». Урочистості освятив своєю присутністю міністр, а «художню частину відкрили сім колишніх генералів, що грали на сімох барабанах» («Столичний щоденник», 1957). Тітонька Мілла, яку війна позбавила тільки однієї втіхи — справжньої різдвяної ялинки,— намагається тепер надолужити прогаяне. Коли в її домі почали розбирати першу повоєнну ялинку, вона заходилася кричати й робила це доти, доки іграшки й свічки почіпляли на місце і знову скликали родичів. Так виникли в цій родині перманентні різдвяні свята («Не тільки перед різдвом», 1951).

Цікаво, що оповідання «Не тільки перед різдвом», як і «По мосту», спрямоване, по суті, проти німецької заорганізованості, сліпої відданості правилам і традиціям, що обертають людину на раба й тирана водночас. Але засоби там і тут зовсім різні. У «Не тільки перед різдвом» це — гіперболізація часом майже сюрреалістична: дорослих родичів, що бунтують проти щовечірньої повинності, підміняють найманими акторами, а згодом вдалося й «підмінити дітей вощаними ляльками».

Дві — в чомусь антагоністичні — манери були закладеш в творчості Белля з самого початку. А втім, іноді вони поєднувалися в межах одного оповідання. У «Мовчанні доктора Мурке» фігурує, як ми пам'ятаємо, Бур-Малотке. І він виступає в оточенні породжуваних ним гіпербол. Але там-таки існує його антагоніст Мурке — постать того самого ряду, що й герой «Звістки». Через те світ навколо Мурке повитий смутком і водночас сповнений вірогідних реалій. Інакше кажучи, людина й нелюд стикаються тут як ідейно, так і стилістично.

Проте в ранніх Беллевих повістях та романах манера, яку, мабуть, слід було б охарактеризувати не так «життєподібною», як «серйозною» чи навіть «мінорною», вочевидь переважала. Це стосується і романів «Де ти був, Адаме?» та «І не промовив жодного слова...» і повістей «Поїзд точно за розкладом» та «Долина Тупоту Копит» (1957). Тільки в романі «Дім без господаря» навколо Шурбігеля, Гезелера, патера Віліброрда згущується атмосфера, сповнена іронії, глузування, сарказму. Але загалом і цей твір скоріше «мінорний». Безладний побут Нелли, її безсонні, забарвлені якоюсь безнадійною байдужістю ночі, упорядкований, але внутрішньо не влаштований побут Альберта, якесь невиправне схиблення, що змістило все життя цього «дому без господаря»,— ось що визначає дух і стилістику книжки.

А роман «Більярд о пів на десяту», який вийшов услід за «Домом без господаря», взагалі «найсерйозніший» твір Белля. Якщо хтось прочитає тільки цей твір, то з повним правом може подумати, нібито Белль зовсім позбавлений почуття гумору. До того ж «Більярд о пів на десяту» — найретельніше вибудуваний з усіх беллівських творів, якийсь у всіх деталях продуманий, скутий певним «етикетом» і тому наділений тією штучною «досконалістю», яку Белль так зневажав.

Нерухомо протиставлені одні одним «буйволи» та «ягнята», до притчі залогізована сюжетна основа (старий Фемель звів абатство, Фемель-син висадив його в повітря, Фемель-онук відбудовує), чіткий розпорядок, у який силкуються вкласти своє життя обидва головні персонажі,— все це невипадково викликає асоціація з червоними та білими більярдними кулями, що котяться по зеленому полю.

В «Очима клоуна» зовсім інша картина. Замість досить похмурого менуету, що його виконували в «Більярді...» кілька фігурок,— шалене й безладне соло Ганса Шніра, професійного блазня: він збиткується, він глумиться, хоч часто це — сміх крізь сльози. Заміна кількох аспектів розгляду світу якимось одним зробила свою справу.

Вище вже йшлося про те, що більшість Беллевих оповідань написані від першої особи. Але у воєнній повісті і воєнному романі існує хтось на зразок всевідаючого автора. Правда, у романі не зовсім традиційному. Адже «Де ти був, Адаме?» — це ніби й не роман, а кілька самостійних новел, об'єднаних «героями, що повертаються». Найчастіше повертається єфрейтор Файнгальс, і його вважають героєм головним.

В повісті «І не промовив жодного слова...» тільки дві центральні постаті — Фред Богнер і його дружина Кете. Зате вони розповідають самі про себе. Та ще істотніше інше: вони оцінюють з різних поглядів одних і тих самих людей, одні й ті самі події і проблеми. З'являється поліфонія, яка стане визначальною для художнього ладу і «Дому без господаря», і «Більярду о пів на десяту». В «Домі без господаря» ми чуємо «голоси» юного Мартіна Баха, його приятеля Генріха, Генріхової матері В Ільми і, певна річ, Нелли та Альберта. А «Більярд...» складається з монологів таємного радника Фемеля, його сина Роберта, його дружини Йоганни, його секретарки Леонори, його внучки Рут, давнього Робертового приятеля Шрелли, старого портьє Йохена...

Правда, в Белля є ще одна повість —«Хліб ранніх літ» (1955), розказана від імені головного героя, Вальтера Фендріха. Однак цього героя не можна назвати попередником Ганса Шніра з роману «Очима клоуна», бо він, хоч і є постаттю цілком беллівською (хоча б тому, що раптове, несподіване кохання перевернуло його життя), а проте залишається звичайним ліричним персонажем. А Шнір до певної міри узурпує авторську владу, бо не стільки знайомить читача з людьми, яких зустрічає, скільки створює їх за образом і подобою свого до них ставлення.

Може, це зосталося б непоміченим, якби через рік після виходу «Очима клоуна» не з'явилася повість «Самовільна відлучка». У ній Вільгельм Шмельдер розповідав про своє життя. Але як? В «Очима клоуна» (незважаючи на багатство ретроспекцій, на несподіваність асоціацій) є певний час дій: це — ті кілька годин, що їх Ганс пробув у своїй квартирі між приїздом до Бонна й виходом на паперть. І він, час, якнайтісніше пов'язаний із ретроспекціями й асоціаціями, оскільки саме цього дня герой остаточно втратив ангажемент, залишився без копійки і, головне, дізнався, що Марі вийшла заміж за Цюпфнера. Тільки один день триває безпосередня дія і в «Хлібі ранніх літ», в «І не промовив жодного слова...», в «Більярді о пів на десяту». Є свій «один день» і в «Самовільній відлучці» 22 вересня 1938 року, день, коли Шмельдер з'явився в дім до Бехтольдів, коли почалося його вічне кохання й до смішного коротке сімейне життя. Але день цей — не точка опори для оповідача. Навпаки, до нього майже неможливо дістатись, і на ньому зовсім неможливо утриматися. Розповідь раз у раз відхиляється вбік, вона, по суті, поспіль складається з таких відхилень.

І справа не в психопатичній Шмельдеровій балакучості: такий принцип побудови його звіту про своє життя. «Не тільки про себе, а про всіх згадуваних у цій повісті я хотів би написати не у викінченій, послідовній формі,— каже він,— а на взірець отих альбомів „Розмалюй сам“, що про них ми знаємо ще з нашого щасливого дитинства...»

Читача запрошують у співавтори. Але ще важливіше те, що цим стверджується авторство Шмельдера. На відміну від Ганса Шміра, Шмельдер уже видимо відірвався від власної історії, став, сказати б, над нею. І це дає йому нові права, відкриває перед ним нові можливості. Одна з них у тому й полягає, щоб образ буття не завершувати, а тільки ескізно його накидати. Бо незавершеність, ескізність співзвучна відтворюваній тут «швейкіані» Шмельдера-героя. Крім того, необхідність заповнювати все нові прогалини цієї «швейкіани» мобілізує авторську активність, яка в даному разі можлива тільки як активність іронічна, навіть саркастична: «На цьому вичерпується і воєнна, і подружня тема, й далі в оповіданні пануватиме тільки аромат мирних троянд. Ті воєнні й повоєнні події, про які я муситиму згадати, задля більшої пропорційності я подам у стилізованому вигляді — або в стилі модерн, або в стилі художників Шпіцвега чи Макарта». Для «швейкіани», яка підводить до думки, що «процес роблення людей починається аж тоді, коли ти відлучаєшся з військових частин, які тільки є», такий стиль щось природне, коли взагалі не єдино можливе. Тому що глузування з інших він доповнює глузуванням з себе самого.

У повісті «Чим скінчилось одне відрядження», опублікованій двома роками пізніше, автор уже зовсім відірвався від героїв: у дії він участі не бере і про себе нічого не розповідає. Це, однак,— аж ніяк не повернення до манери, в якій написано роман «Де ти був, Адаме?», а продовження змін, початих «Очима клоуна» і «Самовільною відлучкою». У повісті про витівку батька й сина Грулів нема й натяку на авторське всевідання. Хід суду над ними переказується з чужих слів навіть з украплюванням відповідних цитат: «Вони курили, сидячи на межовому камені біля бундесверівського джипа, який уже догорав і водієм якого (це з'ясувалося трохи пізніше) був Груль-молодший, і дивилися на пожежу „не тільки цілком спокійно, а й вочевидь задоволено“» — так принаймні записав у своєму протоколі поліцмейстер Кірфель із Бірглара.

Така форма не меншою мірою, ніж шмельдерівська ескізність, сприяє комічному забарвленню зображуваного, оскільки наперед його «очуднює». Але в описі грулівського «хеппенінга» гумор явно переважає над сатирою. Навряд чи тому, що Белль «подобрішав». У ранніх його творах фінал був іще осяяний неяскравим світлом надії; у творах пізніших цього вже немає. Не через дедалі більшу «іпохондрію», а завдяки гіркому політичному досвідові 1945 рік багато чого обіцяв, але обіцянки не збулися: «ХДС зруйнував у цій країні християнство, СДПН зруйнувала соціалізм»,— сказано в беллівському «Інтерв'ю із самим собою».

І все ж повість «Чим скінчилось одне відрядження» світліша і від попередньої «Самовільної відлучки», і від наступного «Групового портрета з дамою». Чим це можна пояснити?

У своїх «Франкфуртських лекціях» Белль висловив таку думку: «Антипа тіл німців до провінційного, до повсякденного (тобто до істинно соціального, істинно гуманного) якраз і свідчить про їхній провінціалізм. Провінції творять світову літературу, якщо доростають до її мови: я назву лиш Дублін і Прагу». Він указував на Джойса та Кафку, але стояв, скоріше всього, ближче до Діккенса: його опора — сім'я, довіра між сусідами, смак до доброї їжі та інших дрібних життєвих радощів. На цьому грунті Белль створював свою «естетику гуманного», покликану, на його переконання, протистояти наступові наділених владою нелюдів.

Місце дії повісті «Чим скінчилось одне відрядження» — саме така мила Беллевому серцю провінція. Її населяють люди терплячі, добрі, поблажливі люди, які все розуміють. Ну й, як звичайно, дивакуваті. Тільки в цьому середовищі суд над Грулями міг завершитися так, як він завершився, бо тільки тут їхній протест могли оцінити гідно. У певному розумінні перед нами — утопія. Але сконструйована цілком свідомо і тому не така вже наївна, як може видатись: адже Белль не просто милується своїми героями, він і посміюється з них.

До речі, утопію являв собою ще «Ірландський щоденник» (1954 1957) там в океані зелений острів, який ніколи не посилав до чужих земель солдатів, а тільки проповідників, у гордій своїй нужді, в своєму сповненому гідності вмиранні протиставлявся ситій, самозакоханій Німеччині.

Становлення своєрідного беллівського автора, почате в «Очима клоуна», завершується в «Груповому портреті з дамою». Ми вже знаємо, що він іронічно-серйозно називає себе «авт.», користується послугами багатьох добровільних і не зовсім добровільних «свідків» і нарешті сам втручається в дію. Не живе в ній, як Шмельдер із «Самовільної відлучки», а саме втручається в неї. Інакше кажучи, виступає не в ореолі всевідання, а маючи в руках скіпетр і державу творця.

Це дало життя досить дивному романові, водночас і зустрінутому осудом, і вшанованому Нобелівською премією. В ньому по-своєму оцінено німецьку історію часів Гітлера, часів Аденауера і часів аденауерівських наступників. Однак «Груповий портрет» — аж ніяк не епос.

Беллеві не імпонувало творення епічних полотен. Це ані його заслуга, ні його провина — це лише властива йому особливість. Адже, цікавлячись не масою, а окремою людиною, він не створював також і психологічних романів. Його персонажі, як правило, статичні, вони не знають розвитку; мотиви їхніх вчинків не з'ясовуються, а самі вчинки не аналізуються. Навіть більше, їхні образи звичайно тільки накидані пунктирно. Наприклад, в «Очима клоуна» всі другорядні постаті рідко мають вигляд завершених; вони не більше як «особисті думки». Такою самою «особистою думкою» Шмельдера виявляється в «Самовільній відлучці» Енгельберт Бехтольд. Тому, що він — «ангел», ми змушені вірити Шмельдерові на слово, бо Енгельберт майже не здійснює в повісті ніяких вчинків.

Так само не є винятком і «Груповий портрет». А проте тут ні фрагментарність розповіді, ні нерухомість характерів, ні їхня невідшліфованість не сприймається як слабість. І не лише тому, що її компенсує та беллівська інтонація, про яку вже йшлося,— інтонація довірча, сповнена щирості й самоіронії. Просто письменника треба судити за тими законами, які він сам для себе визначив...

У «Втраченій честі Катаріни Блум» автор знову ж таки збирає досьє на свою героїню. Але, на відміну від «Групового портрета...», власною особою на сцену не виходить: прийом сформувався, утвердився і спеціальних ефектів уже не потребує. А в романі «Дбайлива облога» письменник і зовсім від нього відмовився, повернувшись до поліфонії «Дому без господаря». Що ж до «Жінок на тлі річкового пейзажу», то вічне шукання привело тут Белля до драматичних діалогів і монологів — знахідки в даному разі не надто вдалої.

5

Критика нерідко була схильна бачити в Беллі щось на зразок побутописця. Хоч як дивно, але такий підхід до нього не позбавлений підстав. «Побутописець» — це, звісно, занадто, навіть якщо взяти до уваги беллівську «естетику гуманного». Але в кожному з його творів цілком виразно вгадуються часові ознаки. Він рідко називає дати; вони, проте, й не потрібні: кожен зрозуміє, що Кете й Фред Богнери із «І не промовив жодного слова...» живуть іще серед неприбраних руїн нацизму, а Ганс Шнір («Очима клоуна») — уже в дні «економічного чуда», отож на творчість Белля й справді можна поглянути як на «безперервним коментар до сучасної історії». Тим більше, що й сам він у 1970 році сказав «Очима клоуна»: «Сім років тому, коли роман з'явився, його сприймали зовсім інакше, ніж сьогодні... багато з його внутрішньополітичних деталей мають у найкращому разі „історичну“ цінність». Але Белль про той-таки роман сказав і зовсім інше: «Це, власне, історія про Тесея і Аріадну: Тесей у лабіринті, Аріадна перетинає нитку, і він залишається там».

Б. Бальцер, упорядник п'ятитомного видання художніх творів Г. Белля (ФРН), витратив чимало зусиль, щоб заперечити поширене в західнонімецькій критиці уявлення про них як про твори реалістичні. На підтвердження своїх поглядів Бальцер навів низку висловлювань самого Белля. Наприклад, таке: «Дійсність фантастична, але треба пам'ятати, що наша людська фантазія завжди рухається лише всередині реального». Або таке: «Поезія не тотожна неправді. Легенда, як і міф, не тотожна брехні. Поезія також не протистоїть історичній науці...» І нарешті таке: «Всю цю балаканину: форма, зміст, littérature engagée, не engagée чи pure, я вважаю цілковитою дурницею. Якщо я не знаходжу для чогось форми, то я не знайшов і змісту».

Та хіба наведені цитати доводять щось більше, ніж те, що у своїй творчості Белль не прагнув до звичайної життєподібності і що він не уявляє собі змісту поза формою? Адже Белль мало не на кожному кроці порушував горезвісну життєподібність.

Телефоніст Лео з оповідання «Коли почалася війна» (1961) вміє визначити з того, як відскакують на комутаторі дверцята клапанів, не лише чин абонента, але і його вдачу; Ганс Шнір («Очима клоуна») розпізнає по телефону й запахи; Лені Груйтен («Груповий портрет з дамою») на темному екрані свого телевізора бачить діву Марію; на могилі сестри Рахелі («Груповий портрет з дамою») взимку розквітає трояндовий кущ... Про такі чудеса Белль згадує здебільшого мимохідь, як про щось само собою зрозуміле. А ось біля могили наділеної провидінням черниці він спиняється зумисне не раз і подовгу, розповідає про гаряче джерело, що почало там бити, і про бальнеологічну лікарню, яку споруджують на його базі. І ще він розповідає про дивну реакцію церкви, яка зовсім не рада явленому чуду, а скоріше соромиться його й намагається приховати від громадськості. «Одне слово,— як каже Белль,— навіть досить реалістичний роман має свою складну демонію, здатну перетворити читача або критика на мимовільного коміка, якщо він не добачить добровільного, професійного комізму встановленої цим романом оптики».

А втім, «чудеса» — з огляду на їхню нечисельність — не роблять у Белля погоди. Ставлення Белля до життєподібності яскравіше висвітлюють сюжетні повороти, хоч і можливі, але малоймовірні. Згадаймо хоча б про те, що кохання приходить до його героїв раптово й ні з сього ні з того. Це буває. І все ж не так, як у «Хлібі ранніх літ», де Вальтер Фендріх, побачивши блідолицю Гедвіг Муллер, умить обернувся на соляний стовп.

Не гребує Белль і такими сюжетними поворотами, що ніби виділяються своєю надуманістю й тому наскрізь штучні. Звичайно вони в нього сягають корінням у легенду, в притчу. Єфрейтор Файнгальс пережив війну, він приходить до рідного села, вже визволеного американцями. Але на порозі батьківського дому гине від німецького снаряда. При цьому держак білого прапора, прибитого батьком, зламався, і прапор накрив тіло солдата. Це притча про повернення блудного сина, повернення, що не відбулося. І це — банальний фінал у дусі літератури тривіальної, розрахованої на читача масового й невибагливого.

Та коли Белля спитали, чи не здається йому, що втечу дочки мільйонера з поліцейським у романі «Дбайлива облога» взято з арсеналу тривіального роману, письменник відповів: «...докір, що це — тривіальна література, я приймаю майже як похвалу». Бо він (про це вже мимохідь згадувалося) не терпів у мистецтві «майстерності» й «досконалості». Не терпів відтоді, як довідався, що таке концтабори, бо «найдосконалішим із того, що існувало в нашій німецькій історії, були саме концтабори».

А щодо відношення форми до змісту, то в Белля можна знайти висловлювання й дивніші, ніж їх навів Г. Бальцер: «Зміст прози — це її передумова, його нам даровано, а дарованому коневі в зуби не заглядають». Але Белль, заявляючи так, аж ніяк не зазіхав на зміст: адже він вважав політичну активність чимось «самим собою зрозумілим, особливо для письменника». Белль тільки хотів наголосити, відстояти своєрідність мистецтва слова. Письменникові не варто братися за перо, якщо в нього немає власних думок, але й думкам цим гріш ціна, якщо вони не обернулись на образи. Лише так слід розуміти Белля, коли він каже, що зміст «нам даровано». Лиш у формі зміст знаходить себе, у формі, яку сам породжує і яка породжує його. «Мова,— казав Белль,— має свої закони, свою мораль, і з цієї моралі випливає те, що називають ангажованістю письменника». Перед нами — не визнання формаліста (формалізм Беллеві був органічно чужий, бо асоціювався в його уявленні з «досконалістю», яку він зневажав, а кінець кінцем і з «високочолою» елітарністю). Перед нами кредо художника, який вважав своїм покликанням служити людині засобами мистецтва.

Белль невтомно шукав нових форм, бо прагнув нової суті, яка поза ними просто не існує, з ними нерозривно зв'язана. Чому, приміром, його ніяк не влаштовував всевідаючий, «безгрішний» (як назвав його Достоєвський) автор? Та тому, що остаточність, незаперечність суджень такого автора не вписувалась у беллівську атмосферу терпимості. Йому потрібен був автор, здатний помилятися, бо черпає свою інформацію з других, навіть із третіх рук. І він створив собі такого автора,— спробувавши спершу й поліфонічного різноголосся, й монологізму,— який сам себе підозрює в упередженості.

Це, можна було б сказати, «велика» форма. І про неї вже йшлося. Але з'ясуванню образу Белля-письменника не меншою мірою сприяють ті «малі» форми, які він вибирає. Тим більше, що він, не бувши епіком, схилявся до всього малого й весь ніби складається з деталей.

«Несподівано я помітив, що ритм з'єднань-роз'єднань став інакший, рухи телефоністів утратили звичний автоматизм, стали непевні, а Лео тричі сплеснув руками над головою...» В цих трьох невеличких деталях сконцентровано інформацію про початок найграндіознішого божевілля, що називається війною («Як почалася війна»). А в оповіданні «Історія одного солдатського мішка» (1950) війну показано — знову ж таки у відбитому світлі — через деталі, доступні розумінню простої селянки Стобської: «1939 року одні польські полонені ішли тут на схід, інші — на захід; а тепер уже віддавна на схід ідуть німецькі військовополонені».

Беллівська деталь, здатна вмістити в собі події світового значення, має не менше значення і в житті приватному. Ось як в оповіданні «Зупинка в Г.» (1950) зображено пробудження солдата, що напередодні, добряче хильнувши, провів ніч із жінкою: «..я сягнув лівою рукою у прірву, виловив на її дні свої штани й почув, як у кишені заторохтіла сірникова коробка». Торохтіння сірникової коробки, таке суто прозаїчне, несподіване й безжалісне, вириває солдата з каламутного напівзабуття ночі, виштовхує його в голу безнадійність нового дня.

Альберт («Дім без господаря») цілу ніч проговорив із Неллою про їхні нерозв'язані проблеми. «Надворі вже світало. Замислившись, Альберт кинув недокурка і тепер, отупілий з утоми, спостерігав, як недокурок розмокає... Жовта хмаринка стала вже така завбільшки, як гриб, а вода, що била догори з душу на дні ванни, відштовхувала купку тютюну, яка все більше розпорошувалася і все більше втрачала свій колір. Унизу, на чистому блакитному дні ванни, рухалися чорні, затверділі часточки попелу. Течія відносила їх поволі до стоку». Це — деталь уже не звукова, а зорова. Альбертів погляд прикутий до круговерті частинок тютюну й попелу. Недокурок набухає і розростається. Разом із ним розсуває свої межі початковий факт, що навряд чи заслуговує на увагу: недокурок виявився на дні ванни. Але є ж якась мета, заради якої скупий на слова Белль (особливо Белль ранній) все це так предметно, так ретельно описує? Мить, коли опис обернувся на символ, наповнився невимовним, але значущим змістом, уловити важко. Немає лиш сумніву в тому, що це сталося і що бачимо ми круговерть свого життя.

Таких описів — зрозумілих, чітких, реальних — у Белля дуже багато. «Повз нього швидко пройшла дівчина,— читаємо в оповіданні „І була ніч, і був ранок“,— і він побачив, як її зелений капелюшок, поки вона перетинала площу, вкривався снігом, та аж коли вона стала на трамвайній зупинці, він упізнав у її руці невеличку червону валізу, яка в камері схову стояла поруч із його коробкою». Цей опис, правда, не обертається в символ, але й за ним стоїть якийсь сумний підтекст, причетний до формування загальної тональності твору.

Згадані вище особливості манери Белля властиві насамперед його «мінорним» речам. Однак ці особливості — тільки окремий випадок вияву загального, бо в повістях і романах, написаних після «Більярду о пів на десяту», як і в усіх ранніх творах, є два значення: пряме й переносне. Тому немає великої суперечності в тому, що «Очима клоуна» одночасно і злободенний твір, й інтерпретація міфу про Тесея.

Такий самий твір і «Втрачена честь Катаріни Блум». За оцінкою самого автора, це — «памфлет у формі репортажу», а також «міфічна тканина, просто-таки чистий міф...», бо героїня, допомагаючи злочинцеві, якого кохає, взяла на свої плечі трагічну провину й вважає себе відповідальною за скоєне нею вбивство у тому самому розумінні, що й Едіп чи Орест. Так це бачив Белль, і ми маємо право не погоджуватися з ним. Тим більше, що, скажімо, міф про Тесея був внутрішнім сюжетом в «Очима клоуна» тільки для самого Белля: на початку 60-х років він разом із кількома іншими літераторами намагався видавати журнал «Лабіринт», задум через ряд причин не здійснився, але образ лабіринту залишився й увійшов у глибинний, особистий підтекст роману. Отже, ми можемо не погоджуватись, і все ж таки зв'язок суспільно злободенного твору з міфом (зв'язок об'єктивний і навіть суб'єктивний) не повинен нас ні лякати, ні відвертати. Не може він також служити ознакою, на підставі якої роман, повість, оповідання мають бути винесені за межі реалізму.

«Дивні уявлення про реалізм панують у нашій країні,— говорив Белль,— ніби слово таке саме пласке, таке саме звичайне, як монета». Кажучи це, письменник насамперед мав на увазі себе й свої книжки. Так, у них відсутні чимало ознак, давно канонізованих на основі практики Гете, Бальзака чи Стендаля: вірність типовому, розвиток характерів, психологічний аналіз тощо. І все ж таки має рацію західнонімецький критик Г. Й. Бернгард, коли каже, що творчість Белля «куди більшою мірою, ніж це досі помічали, пов'язана з буржуазно-гуманістичною літературною традицією». Для Белля, як і для більшості великих художників XVIII — XIX сторіч, етичне й естетичне утворюють неподільну єдність. XX сторіччя вивело на історичну арену маси, а він, як і Клейст, як і Толстой та Достоєвський, і далі обстоює окрему людину і тим самим людяність, учить німців, яких роками труїли хмільним трунком насилля, бути терпимими...

Та чи відривався Белль при цьому від життя, від суворої його правди, як колись від них заради того ж таки захисту індивіда відривався дехто з романтиків? Чи ставало його проголошення людяності абстрактним? Навіть творячи свої утопії, він завжди стояв обома ногами на нашій грішній землі. Принаймні був меншим романтиком, ніж ті його побратими, що схиляли свої голови тільки перед колонами, що крокують у ногу. То чи ж є в нас підстава не бачити в ньому реаліста?

У добу, коли тоталітарні режими (виростаючи, мов гриби після дощу) заганяли безвиразні натовпи в концтабори своїх химерних антиутопій, беллівський погляд на дійсність виявився особливо потрібним і особливо тверезим.

Це, втім, не заважало йому вбачати в комунізмі «все ще надію, все ще можливість для людини „підкорити собі“ цю землю». І він припускав, що міг би стати комуністом, якби все склалося інакше. «Алє,— як сказав він 1967 року в інтерв'ю з Марселем Райх-Раніцкі,— Гітлер і Сталін надто полегшили моєму поколінню діалог із комунізмом: перший відібрав у нас шанс, а другий позбавив небезпеки приєднатися до цього руху».

Криваві диктатури були його ворогом, а теорії Карла Маркса — гіпотетичним (хай він і не відбувся) союзником. Це також одне зі свідчень на користь беллівського реалізму.

Пригадую, як наприкінці 60-х років швейцарський прозаїк і драматург Макс Фріш, з яким я зустрівся в Цюріху, домагався від мене відповіді на запитання, чому Белль користується в Радянському Союзі такою грандіозною популярністю. Він не вважав Белля великим письменником і, може, саме через те, а може, й тому, що я не зумів йому всього розтлумачити, пояснення мої Фріша не задовольнили. А мені ж усе було зрозуміло: хоч і лежали наші з Беллем країни по різні боки фронтів, а все ж таки надбали багато в чому подібний історичний досвід, якого решті Європи не довелося зазнати. Крім того, цей кельнський католик Белль мав якусь просто-таки «слов'янську душу» — необачливий, меланхолійний, емоційний, він не вмів довго гніватися й був дуже-дуже добрий.

Його досвід і його доброта вже неабияк прислужилися нам і, слід сподіватись, не раз іще стануть нам у пригоді.

Поїзд точно за розкладом

Переклала Галина Сварник

Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Анні-Марії присвячую

Ідучи ще внизу темним переходом, вони почули, як нагорі до перону прогуркотів поїзд і бадьорий голос з гучномовця м'яко оголосив: «Поїзд для відпускників з фронту, Париж — Перемишль через...»

Вони піднялися сходами на перон і зупинилися перед вагоном, з якого радісно вистрибували навантажені пакунками відпускники. Перон швидко порожнів, усе було, як завжди. Попід вікнами вагонів стояли дівчата, жінки, зрідка — мовчазний, похмурий батько... а голос з гучномовця нагадував, що слід поспішити. Поїзд ішов точно за розкладом.

— Чому ти не заходиш? — нерішуче спитав капелан солдата.

— Що? — здивувався солдат.— Боїшся, що я кинуся під поїзд?.. що стану дезертиром... га? Чого тобі від мене треба?.. Боїшся, що я збожеволію?.. А чого б мені не збожеволіти! Я не хочу вмирати, не хочу — і край.— Він говорив усе це з незворушним спокоєм, слова зривалися з його уст, наче крижинки.— Годі! Я вже сідаю, місце завжди десь та знайдеться... ну, ну, не сердься, молись за мене.

Він узяв ранець, зайшов у якісь перші відчинені двері, опустив зсередини віконну шибу й вихилився з вікна, а в цей час над ним поплив протяжний голос, як згусток слизу: «Поїзд відходить...»

— Я не хочу вмирати! — закричав він.— Я не хочу вмирати, але найжахливіше те, що я помру... скоро!

Темна капеланова постать на холодному сірому пероні віддалялася й віддалялася... Віддалялась, аж поки й сам перон розтанув у ночі.

Часом слово, вимовлене, здавалось би, випадково, стає раптом схоже на закляття. Воно набирає ваги й незвичайної швидкості, випереджає того, хто його мовив, відчиняє десь у невідомій далині двері майбутнього, а тоді з разючою невідворотністю бумеранга повертається назад. Отак часом легковажна, бездумна балаканина, а найчастіше важке, болюче слово, сказане на прощання біля вагона поїзда, що вирушає назустріч смерті, свинцевою хвилею повертається до того, хто його сказав, і людина раптом розпізнає зловісну й водночас оглушливу силу долі. Раптове прозріння дається закоханим і солдатам, людям, приреченим на смерть, і тим, що сповнені космічної жадоби життя, і тоді людина, яка дістала цей дар,— собі на радість чи на горе,— раптом відчуває, як мимохіть сказане слово, повернувшись, проникає у неї щораз глибше і глибше.

Андреас навпомацки повільно пробирався всередину вагона, але тут слово «скоро» влучило в нього, наче куля: безболісно і майже непомітно пройшло крізь м'язи, тканини, клітини й нерви, аж поки нарешті за щось зачепилося й розірвалось, завдавши болючої кривавої рани... Життя... Біль...

«Скоро»,— подумав він і відчув, як зблід. Але поводився при цьому звично, майже не усвідомлюючи цього. Запалив сірника, освітивши солдатів, які лежали, сиділи навпочіпки, спали над, під і на своїх пожитках. Запах застояного тютюнового диму змішався з запахом застояного поту й того особливого просякнутого пилом бруду, який чіпко тримається всіх солдатських скупчень. Перш ніж погаснути, сірник іще раз яскраво спалахнув, і в цьому останньому світлі він помітив попереду в проході невеличке вільне місце й почав туди обережно пробиратися. Ранець він затиснув під пахвою, шапку — в руці.

«Скоро»,— подумав він, і страх озвався в ньому десь глибоко-глибоко. Страх і тверда впевненість, що так воно й буде.

«Ніколи більше,— подумав він,— ніколи більше не побачу цього вокзалу, ніколи вже не побачу обличчя друга, якого я кривдив до останньої миті... ніколи...»

«Скоро!» Діставшись до вільного місця, він обережно, щоб не побудити поснулих людей, поклав на підлогу ранець, сів на нього, спершись плечима на двері купе; потім спробував, наскільки можливо, зручніше вмостити ноги — ліву обережно простяг біля обличчя сплячого, а праву поклав навскоси на речі, що підпирали спину іншого. Позад нього хтось витер сірника, мовчки закурив у темряві. Обернувшись у той бік, Андреас бачив жаринку цигарки, й часом, коли незнайомий глибоко затягався, відблиск вогника вихоплював незнайоме солдатське обличчя, сіре й утомлене, з гіркими складками безнадії.

«Скоро»,— думав він. Гуркотів поїзд, усе було як звичайно. Сморід. Бажання закурити, непогамовне бажання закурити. Тільки б не спати! Повз вікно пропливали похмурі обриси міста. Десь удалині по небу нишпорили прожектори, здавалося, бліді мертві пальці роздирають синю запону ночі... десь далеко били зенітки... А за вікном і далі пропливали темні, німі, похмурі будинки. Коли настане це «скоро»? Кров відринула від серця, знов прилинула до нього, життя творило свій кругообіг, але пульс вистукував тільки одне: «Скоро!» Тепер він не міг би вимовити фрази: «Я не хочу вмирати». Він боявся навіть вимовити її подумки. Як тільки пробував скласти речення, на думку спадало: «Я помру... Скоро!..»

Позад нього у відблиску цигарки виринуло ще одне сіре обличчя, і він почув приглушене, стомлене бурмотіння. Незнайомі розмовляли між собою.

— Дрезден,— сказав один голос.

— Дортмунд,— відповів другий.

Бурмотіння не вгавало й ставало жвавішим. Та хтось лайнувся, і бурмотіння знову стишилося, далі припинилось, і знов за спиною тільки жевріла цигарка, а тоді й вона погасла, потім залягла темінь позад і обік нього, а перед ним — чорна ніч з нескінченними будинками, німими, чорними. Тільки вдалині обмацували небо ці зовсім безгучні, страшенно довгі мертві пальці прожекторів. Йому здалося, що він бачить за цими пальцями обличчя, вони шкіряться, цинічно шкіряться, страхітливо шкіряться, як обличчя лихварів і шахраїв. «Ми до тебе доберемося»,— мали б казати тонкогубі роти. «Ми до тебе доберемося, ми шукатимемо всю ніч».

Можливо, пальці мерців справді шукали тільки його одного, мізерну комашку, блощицю в плащі ночі, і вони знайдуть цю блощицю...

Скоро. Скоро. Скоро. Скоро. Коли скоро? Яке жахливе слово: «скоро». Скоро може бути і за секунду, скоро може бути й за рік. «Скоро» — жахливе слово. «Скоро» стискає майбутнє, робить його малим і не обіцяє нічого певного, зовсім нічого певного, це абсолютна безнадійність. «Скоро» — порожній звук і водночас — всеохоплююче поняття. «Скоро» — це все. «Скоро» — це смерть...

Скоро я буду мертвим. Помру. Скоро. Ти сам це сказав, і хтось у тобі, й хтось поза тобою сказав тобі, що твоє «скоро» збудеться. В кожному разі, це «скоро» станеться на війні. Це вже щось певне, принаймні щось визначене.

Скільки ще триватиме війна?

Це може протривати іще рік, перш ніж на Сході все скінчиться цілковитою поразкою, а якщо американці й англійці не нападуть на Заході, протриває ще два роки, поки росіяни дійдуть до Атлантики. Але вони будь-що, а прийдуть. То все загалом триватиме ще щонайменше рік, до кінця 1944-го війна не закінчиться. Надто слухняна, надто боягузлива і надто брава уся ця військова машина. Отже, відпущений мені термін — від однієї секунди до одного року. Скільки секунд має рік? Скоро я помру, ще на війні. Миру я вже не побачу. Миру для мене не буде. Нічого більше не буде: ні музики... ні квітів... ні віршів... ані жодних людських радощів: скоро я помру...

Це «скоро» схоже на удар грому. Це коротке слово, як іскра, з якої починається гроза, і раптом на тисячну частку секунди це слово освітлює весь світ.

Запах тіл такий, як завжди. Запах бруду, пилюки і вакси. Дивно, де солдати, там сморід... Мертві пальці впіймали блощицю.

Він припалює нову цигарку. Спробую уявити собі майбутнє, думає він. Може, моє «скоро» — це помилка, може, я надто перевтомлений, надто роздратований і тому піддався паніці. Спробую уявити собі, що я робитиму після війни... буду... буду... але одразу ж виростає стіна, через яку неможливо перебратися, зовсім глуха стіна. Він не може нічого уявити. Звичайно, можна змусити себе додумати речення до кінця: я буду вчитися... матиму десь кімнатку... Будуть книжки... цигарки... лекції... музика... вірші... квіти. Але й тепер, змушуючи себе додумати речення до кінця, знає, що нічого цього не буде. Всього цього не буде. Майбутнє — це навіть не мрії, а якісь бліді привиди, невагомі, безживні, позбавлені будь-якої живої людської субстанції. У майбутнього нема обличчя, воно обрізане, і що більше він про це думає, то ясніше розуміє, яке близьке його «скоро». Скоро я помру, це істина, розташована на відтинку між роком і секундою. Мрій більше нема...

Скоро. Може, місяців два. Він пробує уявити це в часі, встановити, чи стоїть стіна перед наступними двома місяцями, та стіна, якої йому не подолати. Два місяці, це виходить кінець листопада. Але йому не вдається визначити цього в часі. Два місяці, це поняття, яке не має жодної сили. З тим самим успіхом він міг би сказати: три місяці, чи чотири, або й шість, це уявлення не викликає жодного відгуку. «Січень»,— думає він. Стіни нема. Несмілива тривожна надія оживає! Травень! — несподівано перескакує думка. Нічого. Стіна мовчить. Жодної стіни нема. Її не існує. Це «скоро»... це «скоро» — лише жахливий привид... «Листопад!» — думає він. Нічого! Нестримна, шалена радість оживає в ньому. Січень! Уже січень наступного року! Отже, ще півтора року! Півтора року життя! Нічого! Стіни нема!

Він полегшено зітхає і далі уявляє собі час. Думки його швидко мчать уперед, перескакують так легко, наче це зовсім низькі бар'єри. Січень! Травень, грудень! Нічого! Раптом відчуває, що нишпорить у порожнечі. Стіну споруджено не в часі. Час не має значення. Часу більше не існує. І все ж надія ще залишається. Він так гарно перескакував через місяці. Роки...

Скоро я помру. В нього з'являється відчуття, як у плавця, що майже доплив до берега, аж тут його раптом підхоплює величезна хвиля і відкидає знову на глибину. Скоро! Ось де стіна, за якою його вже не буде, не буде вже на світі.

«Краків», сяйнуло йому раптом, і серце в нього на мить завмирає, так наче йому поперев'язували вени, і кровообіг зупинився. Він натрапив на слід! Краків! Ні, не те! Далі. Перемишль! Ні, не те! Львів! Ні, не те! Тоді він пробує помчати: Чернівці, Ясси, Кишинів, Нікополь! Але на останньому слові вже відчуває, що це для нього всього лише мильна бульбашка, піна, як і недавня думка: я буду вчитися. Ніколи, ніколи вже він не побачить Нікополя. Назад. Ясси! Ні, і Ясс він ніколи вже не побачить. І Чернівці теж не побачить. Львів! Він ще побачить Львів, він іще живим потрапить до Львова. Я несповна розуму,— думає він,— я божевільний. Невже я загину десь між Львовом і Чернівцями?! Що за божевілля... Зусиллям волі він змушує себе думати про інше, знову закурює і втуплюється в обличчя ночі. В мене істерика, я звихнувся, надто багато курив, цілими ночами, цілими днями говорив, говорив замість того, щоб спати і їсти, тільки курив, як тут людині не звихнутись...

Треба щось з'їсти, думає він, щось випити. Їжа й питво тримають тіло й душу вкупі. Це прокляте вічне куріння! Він починає вовтузитись біля ранця, напружено вдивляючись У темряву біля ніг, щоб знайти пряжку, потім нишпорить у ранці, де лежать упереміш — бутерброди, білизна, тютюн, цигарки і пляшка горілки, але тут відчуває, як свинцева, невблаганна втома просто закупорює його жили... він засинає... звісивши голову на груди, ліва нога біля чийогось обличчя, котрого він ніколи не бачив, права нога на чиїхось речах, а знесилені, тепер уже й брудні, руки лежать на відкритому ранці...

Прокидається він від того, що хтось наступає йому на руку. Відчувши раптовий біль, Андреас розплющує очі: хтось, квапливо пробираючись повз нього, штовхнув його в спину й наступив на пальці. Вже розвиднілось, і він знов чує, як гучний голос бадьоро вимовляє назву станції, і за якусь мить до нього доходить, що це Дортмунд. Той солдат, що цілу ніч курив і бурмотів у нього за спиною, тут виходить; він пхається проходом, розштовхуючи всіх і лаючись,— отже, незнайомий з сірим обличчям — житель Дортмунда. Його сусід, на чиєму багажі спочивала права Андреасова нога, теж прокинувся й сидить навпочіпки у холодному проході, протираючи очі. Той, ліворуч, біля обличчя якого лежала ліва Андреасова нога,— ще спить. Дортмунд! Дівчата з паруючими бідончиками бігають по перону. Все, як завжди. Біля вагонів стоять жінки, плачуть; дівчата дозволяють себе цілувати, батьки... Звична картина, а все те, вчорашнє,— божевілля.

Але, тільки-но розплющивши очі, в глибині душі він зразу відчув: його «скоро» при ньому. Гачок глибоко засів у ньому, схопив і не відпускає. Це «скоро» спіймало його, як вудка, на якій він буде тільки борсатись, борсатись до того фатального місця десь між Львовом і Чернівцями...

Блискавично, в ту мільйонну частку секунди, коли Андреас прокидався зі сну, він повірив був, що те «скоро» щезне, як нічна маячня — наслідок нескінченних розмов і нескінченного куріння. Але слово те при ньому, тут, невблаганно близько...

Він випростується, помічає, що з напіввідкритого ранця видно сорочку, і запихає її назад. Сусід праворуч опустив вікно й простяг надвір кухоль: худа, стомлена дівчина наливає в нього каву. Гаряча кава пахне просто жахливо, від цього запаху Андреаса нудить — це запах казарми, солдатської кухні, яким просмерділась вся Європа... Невже цей сморід розповсюдиться по всьому світу. І все ж (як глибоко пустили в ньому коріння звички), усе ж він простягає через вікно й свій кухоль, щоб і йому налили кави, сірої, як уніформа. Він вловлює ледь чутний запах, що йде від дівчини: вона, видно, спить одягнена, ходить ночами від поїзда до поїзда і весь час тягає, тягає бідони з кавою.

Вона наскрізь просякла запахом цієї огидної кави. Мабуть, спить просто біля бідона з кавою, який увесь час стоїть на плиті, щоб кава завжди була тепла, спить уривками від одного до другого ешелону. У неї суха й сіра, як брудне молоко, шкіра, ріденьке й тьмяне темне волосся вибивається пасемцями з-під наколки, але очі лагідні й смутні, і коли вона нахиляється, щоб налити йому в кухоль кави, він зауважує, яка зворушлива в неї потилиця. Мила дівчина,— думає він,— усім вона здаватиметься бридкою, а насправді вона мила і гарна... в неї маленькі ніжні пальці... я міг би годинами дивитись, як вона наливає мені каву; якби в чашці була дірочка, вона змушена була б лити й лити, а я дивився б у її лагідні очі й на її зворушливу потилицю, а бадьорий голос з гучномовця хай би помовчав. Усі нещастя йдуть від цих бадьорих голосів. Саме вони свого часу оголосили війну, саме вони командують цією найогиднішою з усіх війною на вокзалах.

До біса всі бадьорі голоси!

Залізничник у червоному кашкеті покірно чекає, поки гучномовець оголосить свій вирок, потім поїзд рушить, кількома героями у ньому стане менше, кількома більше. Уже розвиднілося, але ще рано — щойно сьома година. Ніколи, вже ніколи в житті я не їхатиму через Дортмунд. Все-таки дивно, отаке місто, як Дортмунд, я ж не раз проїздив через нього, а ніколи в ньому не був. І ніколи в житті я не дізнаюсь уже, який на вигляд той Дортмунд, ніколи в житті не побачу цієї дівчини з кавником. Ніколи; скоро я помру, десь між Львовом і Чернівцями. Моє життя — це лише певна кількість кілометрів, шматок залізничної колії. Але все-таки дивно, адже лінія фронту не проходить між Львовом і Чернівцями, і партизанів там не так уже й багато, невже за одну ніч фронт посунувся так далеко, так неймовірно далеко? А що, коли війна зовсім несподівано закінчиться? І мир настане ще перед моїм «скоро»? Може ж статися щось катастрофічне? Може, ідол помре? Або його, нарешті, вколошкають? А може, росіяни розпочали генеральний наступ і змели весь наш фронт між Львовом і Чернівцями? І — капітуляція...

Ні, від долі не втечеш... Солдати вже попрокидалися й почали їсти, пити й базікати...

Він висовується у відчинене вікно й підставляє обличчя під удари холодного вранішнього вітру. А може, впитися, подумав він, випити цілу пляшку, тоді вже ні про що б не думалося, і я був би в безпеці щонайменше до Бреслау. Він нахиляється, рвучко розкриває ранець, але невидима рука не дає йому вхопитися за пляшку. Він бере бутерброд і починає спокійно й повільно жувати. Як дико, що на порозі смерті людина їсть. Скоро я помру, і все ж мушу ще їсти. Бутерброди з ковбасою, бутерброди, які роздають під час повітряних нальотів, які йому спакував його друг капелан, цілий пакунок щедро намазаних маслом скибок хліба, і найдикіше те, що вони йому смакують.

Спершись на вікно, він відкушує і спокійно жує, часом простягає руку вниз, де лежить відкритий ранець, щоб дістати ще один бутерброд. І запиває все це ковточками ледь теплої кави.

Прикро заглядати у вікна вбогих будиночків, де невільники саме лаштуються вирушати на свої фабрики. Будинок біля будинку, будинок біля будинку, і в кожному живуть люди, які страждають, сміються, люди, які їдять, і п'ють, і народжують нових людей, які завтра, може, теж загинуть; аж кишить від людей. Старі жінки й діти, чоловіки й солдати. Солдати стоять біля вікон, он один, а там іще один, і всі вони знають, що завтра-післязавтра їх знову заженуть в ешелони і відправлять у пекло...

— Гей, колего,— чути позаду хрипкий голос,— колего, зіграєш з нами партію?

Він злякано обертається і машинально відповідає:

— Зіграю!

І в ту ж мить бачить колоду карт у руці неголеного солдата, який, усміхаючись, дивиться на нього. Здається, я погодився, думає Андреас, потім киває і йде за Неголеним. Прохід зовсім спорожнів, а Неголений і ще один солдат перебралися зі своїми речами в тамбур. Високий блондин з лагідними рисами обличчя сидить навпочіпки й усміхається:

— Ну, що, знайшов ще одного?

— Ага,— хрипким голосом каже Неголений.

Скоро я помру, думає Андреас, сідаючи на ранець, який приволік із собою. Щоразу, як він ставить ранець на підлогу, сталева каска брязкає і, глянувши на каску, він раптом згадує, що забув автомат. Мій автомат, думає він, стоїть у Пауля в гардеробі під дощовиком. Він посміхається.

— Ну, й правильно,— каже Блондин,— забудь про свої гризоти, зіграй-но з нами.

Ці двоє зручно влаштувалися. Вони сидять, щоправда, під дверима, але двері забарикадовані, а ручка міцно обмотана дротом, і під ними наскладано цілу купу речей. Неголений, одягнений у справжню синю спецівку, дістає з кишені кусачки, витягає звідкись із-під речей моток дроту й починає ще раз обмотувати ним ручку.

— Ну, й правильно, друже,— озивається Блондин.— Пішли вони к бісу аж до Перемишля. Ти ж теж їдеш до Перемишля? Воно й видно,— додає він, коли Андреас киває.

Андреас незабаром помічає, що обидва вони п'яні, у Неголеного в ящику ціла батарея пляшок, і він час від часу пускає пляшку по колу. Спершу вони грають в очко. Поїзд гуркоче, за вікнами дедалі виднішає, й вони час від часу зупиняються на вокзалах, де лунають гучні бадьорі голоси і де їх немає. Поїзд то наповнюється, то порожніє, знову наповнюється і знову стає порожнім, а вони втрьох сидять у кутку й ріжуться в карти.

Часом на станціях хтось починає шалено грюкати знадвору в замкнені двері й лаятись, але вони тільки посміюються, і грають собі далі, і викидають порожні пляшки через вікно. Андреас зовсім не думає, як йому ходити. Це чудово, що азартні ігри такі прості, що зовсім не потребують думки, можна собі думати про щось інше.

...Пауль досі вже встав, а може, він і не спав взагалі. Якщо ще раз була тривога, то він і зовсім не лягав. А коли й спав, то лише кілька годин. О четвертій він був удома. А зараз десь близько десятої. Отже, до восьмої він спав, потім устав, умився, проказав молитву, помолився за мене. Він помолився за те, щоб я пізнав радість, щоб не зрікався людських радощів.

— Пас!— каже він. Чудово, просто кажеш «пас!» і можеш думати про щось своє.

...Потім Пауль пішов додому, розкришив недопалки, набив люльку, закурив, з'їв бутерброд «авіаційного нальоту» й знову пішов. Куди-небудь. Може, до дівчини, яка чекає позашлюбної дитини від солдата, може, до якоїсь із матерів або, може, на чорний ринок — купити трохи цигарок...

— Флеш,— каже Андреас.

Він знову виграє. У кишені вже ціла купа грошей.

— Тобі щастить, друже,— каже Неголений.— Пийте, хлопці! — знову пускає пляшку по колу й починає пітніти, а обличчя під маскою грубуватої веселості залишається сумним і задумливим. Тасує карти... Добре,— думає Андреас, що мені не треба здавати. Ще якусь хвилину можу не думати ні про кого, крім Пауля, який бреде зараз, стомлений і блідий, повз руїни і весь час молиться. Я на нього накричав, а кричати не можна ні на кого, навіть на унтер-офіцера...

— Трельяж,— каже він,— і ще «парочка» на додачу.— Він знову виграє.

Його партнери сміються, їм не йдеться про гроші, вони хочуть лише згаяти час. Яке виснажливе, жахливе заняття — марнувати час, знову й знову накривати важким темним мішком невидиму секундну стрілку, яка мчить по колу десь за горизонтом, чудово розуміючи, що вона все-таки мчить далі, нестримно мчить по колу...

— Нордгаузен,— повідомляє бадьорий голос.— Зупинка Нордгаузен...— а він тим часом тасує карти.— Поїзд для відпускників на Перемишль через...— провадить далі той же голос: — Прохання заходити у вагони й зачиняти двері.

Усе йде своєю чергою. Він повільно здає карти. На годиннику вже скоро одинадцята. Вони все ще п'ють, горілка добра. Він каже про це Неголеному. В поїзді знову повно людей; тепер вони сидять тісно один біля одного, під поглядами багатьох очей. Стало незатишно, мимоволі, доводиться прислухатися до чужих розмов.

— Пас,— каже він.

Блондин і Неголений жартома завищують ставки. Кожен із них розуміє, що партнер блефує, але обидва сміються, бо йдеться про те, хто кого перехитрує.

— Фактично,— каже за спиною голос з північнонімецьким акцентом,— фактично ми вже виграли війну!

— Гм...— озивається інший голос.

— Так, фюрер взагалі не може програти війни,— втручається третій.— Це взагалі дурниця, казати: виграти війну. Хто каже про те, що війну можна виграти, той уже думає, що її можна й програти. Коли ми почали війну, то, ясна річ, ми її виграємо.

— Крим оточений,— каже четвертий.— Біля Перекопа росіяни зімкнули кільце.

— А мені,— каже якийсь дуже тихий голос,— мені ж треба в Крим...

— Тепер тільки на «юнкерсі»,— рішуче стверджує голос упевненого в перемозі.— Це просто чудово, отак «юнкерсом»...

— Томмі їх здорово бояться.

Мовчання тих, хто нічого не говорить, здається зловісним. Вони мовчать, бо нічого не забули, бо знають: усі вони приречені.

Блондин здав карти, і Неголений поставив п'ятдесят марок.

Андреас зауважує, що в нього королівський флеш.

— Ставлю сто,— каже він сміючись.

— Я теж,— пристає на те Неголений.

— І двадцять зверху.

— Теж,— каже Неголений.

Звичайно ж, програє Неголений.

— Двісті сорок марок,— стиха вигукує позад них хтось, очевидно несхвально хитаючи головою. На хвилину западає тиша, солдати прислухаються, як вони підвищують, ставки. Потім усі знову починають говорити.

— Пийте,— заохочує Неголений.

— Але ж це неподобство, з отими дверима!

— Якими дверима?

— Вони забарикадували двері, ці свині, обманюють своїх же товаришів!

— Заткни пельку!

Вокзал без бадьорого голосу. Благослови, боже, вокзали без бадьорих голосів. Гудіння балачок у вагоні не припиняється, всі вже забули і про двері, й про двісті сорок марок, а Андреас нарешті відчув, що він поступово п'яніє.

— Може, зробимо перерву? — каже він.— Я щось з'їв би.

— Ні,— кричить Неголений.— Нізащо, будемо грати аж до Перемишля. Ні! — Його голос сповнений жаху. Блондин позіхає і щось бурмоче собі під ніс.— Ні!— кричить Неголений.

Вони грають далі.

— Вже самими кулеметами МГ-42 ми б виграли війну. Проти них ніхто нічого не вдіє...

— Наш фюрер усім покаже!

Але мовчання тих, хто нічого, зовсім нічого не говорить, зловісне. Вони мовчать, бо знають: усі вони приречені.

У вагон часом набивається стільки люду, що вони ледве можуть тримати в руках карти. Всі троє вже сп'яніли, але голови в них ясні. Потім у вагоні знову стає порожньо, голоси знову чути, і бадьорі й не дуже. Вокзали.

Минає полудень. Вони п'ють, закушують, грають далі. Шнапс чудовий.

— Це теж французький,— каже Неголений. Зараз він здається ще більш зарослим. Обличчя під чорним заростом мертвотно-бліде. Очі в нього червоні, він майже не виграє, але, здається, має хтозна-скільки грошей. Тепер часто виграє Блондин. Вони грають у «моя тітка, твоя тітка», бо поїзд знову спорожнів, потім грають у «купки», й раптом у Неголеного карти випадають з рук, він хилиться вперед і починає голосно хропти. Блондин відхиляє його й обережно садовить так, щоб той міг спати, спершись спиною на стіну. Вони прикривають йому чимось ноги, й Андреас кладе йому назад до кишені виграні гроші.

Як лагідно і дбайливо поводиться з Неголеним Блондин! От уже не сподівався такої делікатності від цього бовдура.

Цікаво, що зараз робить Пауль?

Вони встають, потягаються, струшують зі своїх штанів крихти і бруд, попіл від цигарок, і викидають через вікно останню порожню пляшку.

Їдуть незаселеною місцевістю, праворуч і ліворуч — розкішні сади, пологі пагорби, веселі хмарки — осіннє надвечір'я... Скоро, скоро я помру. Між Львовом і Чернівцями. Граючи в карти, він пробував молитися, але мимоволі знов починав думати про те саме, знову пробував складати речення у майбутньому часі й відчував, що то марна справа. Він знову спробував уявити собі все в часі — все піна, мильні бульбашки, що летять за вітром і лопаються. Але тільки-но він вимовив слово Перемишль, як переконався, що він на правильному шляху. Львів! Серце кудись падає! Чернівці! Нічого... Це десь посередині... він нічого не може придумати, не знає до пуття тієї місцевості.

— У тебе є карта? — спитав він Блондина, який дивився в вікно.

— Нема,— відказав той приязно.— Але в нього,— він показав на Неголеного,— в нього є карта. Як він неспокійно спить. Щось його гризе. На серці в нього щось тяжке, кажу тобі...

Андреас мовчки дивиться у вікно поверх плеча Блондина.

— Радебьойль,— каже бадьорий голос із саксонським акцентом. Бадьорий голос, упевнений голос, німецький голос, який так само бадьоро міг би сказати: «Наступні десять тисяч — на бойню, будь ласка...»

Надворі чудово, вересень, але погода майже літня. Скоро я помру, і ні цих дерев, що лишились позаду, ані цього багряно-золотистого дерева перед зеленим будинком ніколи вже не побачу. Ані цієї дівчинки, що веде велосипед, чорнокосої дівчинки в жовтій сукенці, я ніколи вже не побачу, не побачу нічого з того, що залишилось позад поїзда...

Блондин теж уже заснув, примостившись навпочіпки біля Неголеного, вони поринули в сон, тісно притулившись один до одного, один хропе грубо й голосно, а другий — неголосно посвистуючи. Прохід зовсім вільний, тільки часом хтось пройде в туалет і кине на ходу:

— У вагоні ще є вільне місце, колего.— Але в тамбурі значно краще, тут залишаєшся на самоті з собою, а тепер, коли обидва попутники сплять, він тут зовсім сам, це була геніальна ідея — перев'язати двері дротом.

«Все, що полишає за собою поїзд, назавжди полишаю і я,— думає він.— Нічого цього, нічого вже я не побачу, ні цього шматка неба, вкритого пухнастими сіро-голубими хмарами: ні цієї маленької, ще зовсім молодої мухи, що сиділа на краю вікна, а тоді знялась і полетіла кудись до Радебьойля; ах, ця маленька муха, певно, залишиться у Радебьойлі... вона залишиться під цією часткою неба, вона ніколи не полетить за мною до того місця між Львовом і Чернівцями. Ця муха летить у Радебьойль, може, вона залетить до когось на кухню, де стоїть задушливий запах картоплі, вареної в мундирах, дешевого оцту і де зараз готують картопляний салат для якогось солдата, що три тижні промучиться позірною радістю відпустки... Нічого цього я вже не побачу, бо поїзд робить величезний гак і підходить до Дрездена!»

У Дрездені на пероні дуже людно, у Дрездені багато хто виходить. Вікно вагона опиняється навпроти цілого натовпу солдатів, якими командує гладкий червонопикий молодий лейтенант. Усі солдати одягнуті в нове, лейтенант в уніформі смертника теж виглядає як нова копійка; і ордени в нього на грудях такі новенькі як свіжовідлиті олов'яні солдатики, якісь зовсім несправжні ордени. Лейтенант хапається за ручку дверей і починає гримати в них.

— Ну, відчиніть же нарешті! — гукає він Андреасові.

— Двері замкнені, вони не відчиняються! — кричить Андреас у відповідь.

— Припинити крик, одчинити негайно, негайно відчиніть двері!

Андреас замовкає й понуро дивиться на лейтенанта. Скоро я помру,— думає він,— а цей на мене кричить. Він дивиться кудись повз лейтенанта; солдати, що скупчилися навколо лейтенанта, сміються в нього за плечима. У них принаймні обличчя не нові, обличчя в них старі, сірі, досвідчені, на них тільки уніформа нова, і навіть ордени здаються старими й приношеними. Лише лейтенант весь з голови до ніг новий, у нього навіть обличчя, як з голочки. Щоки в нього стають дедалі червоніші, й голубі очі теж починають наливатися кров'ю. Він говорить тепер тихіше, страшенно тихо, так погрозливо тихо, що Андреасові стає смішно.

— Ви відчините двері? — питає він. Блискучі гудзики на мундирі мало не лускають з люті.— Ану, дивіться на мене,— горлає він.

Але Андреас не дивиться на нього. Я скоро помру,— думає він,— усіх цих людей, які стоять зараз тут на пероні, я вже не побачу, жодного з них. І цього запаху ніколи вже не вдихатиму, цього запаху пилюки й вокзального диму, який тут, перед вікном, перебивається запахом новісінької з ерзац-сукна лейтенантової уніформи.

— Я накажу вас заарештувати! — горлає лейтенант.— Я здам вас начальникові патруля!

На щастя, прокинувся Блондин. Він підхоплюється із заспаним обличчям до вікна, виструнчується й рапортує лейтенантові:

— Дозвольте доповісти, пане лейтенанте,— двері, оскільки вони несправні, замкнуті знадвору з метою запобігання нещасним випадкам.

Він говорить це, як того вимагає статут,— швидко й послужливо, надзвичайно чітко, як годинник, що б'є дванадцяту. Лейтенант задихається від люті.

— Чому ви про це не сказали? — кричить він до Андреаса.

— Ще раз перепрошую, пане лейтенанте, але я повинен доповісти, що мій товариш глухий, зовсім глухий,— знову рапортує Блондин.— Контузія.

Солдати за спиною лейтенанта сміються, а він стає буряковим, потім раптом обертається й кидається до іншого вагона. Юрба солдат суне за ним.

— Дурна свиня,— бурмоче йому вслід Блондин.

Я міг би тут зійти,— думає Андреас, приглядаючись до вокзальної штовханини,— міг би тут зійти й податися світ за очі, аж поки б мене схопили й поставили до стінки, й тоді я помер би не між Львовом і Чернівцями, тоді мене розстріляли б у якомусь глухому саксонському містечку або згноїли у концтаборі. Але я стою біля вікна, як олов'яний. Не можу поворухнутись, я приріс до місця, цей поїзд належить мені, а я належу поїздові, який повинен нести мене назустріч моєму призначенню. І найдивовижніше те, що я зовсім не відчуваю бажання висісти тут і піти прогулятися берегом Ельби попід чарівними деревами. Я прагну до Польщі, прагну досягти цього обрію так сильно, так шалено і так щиро, як лише закоханий може прагнути до своєї милої. Хай би вже поїзд рушав, хай би вже їхав далі! Чого тут стояти, чого так довго мовчить бадьорий голос? Мене переповнює нетерпіння, я зовсім не боюсь, дивно, що я не боюсь, що є лише ця незрозуміла цікавість і тривога. І все ж я не хотів би померти. Мені хотілось би жити, теоретично життя чудове, теоретично життя прекрасне, але я не хотів би зійти, дивно, що я взагалі міг би зійти з поїзда. Для цього мені треба було б тільки пройти вагоном, покинути свій мізерний багаж і втекти, куди-небудь, і гуляти десь під деревами, під осінніми деревами, а я замість цього стою тут, як олов'яний, і хочу залишитись у цьому поїзді, мене жахливо тягне в імлу польських просторів, до цього невідомого перегону десь між Львовом і Чернівцями, де мені судилося вмерти...

Невдовзі за Дрезденом прокинувся й Неголений, його обличчя під заростом було геть сіре, а очі стали ще нещаснішими. Він мовчки відкрив банку тушонки й почав їсти, беручи виделкою по шматочку консервів і кусаючи хліб. Руки в нього брудні, й часом шматочки м'яса падають на підлогу, геть всипану недокурками і хтозна-яким сміттям, яке, здається, просто-таки супроводжує солдата, на підлогу, де він знов спатиме уночі. Блондин теж їсть. Андреас стоїть біля вікна, втупившись поперед себе невидющим поглядом, надворі вже розвиднілось, і хоч сонце ще не сліпить, він однаково нічого не бачить. Його думки кружляють десь там — у лагідних зелених садах довкола Дрездена. Він нетерпляче дожидається, коли Неголений закінчить їсти, щоб запитати його про карту. Він не має ніякого уявлення про відрізок між Львовом і Чернівцями. Нікополь він може уявити собі, Львів теж, і Перемишль... Одесу й Миколаїв... і Керч, але Чернівці для нього тільки назва. При цьому слові в уяві постають тільки євреї, запах цибулі, понурі провулки й будинки з пласкими дахами, широкі вулиці й залишки давніх австрійських адміністративних будівель з повищерблюваними фасадами, цісарсько-королівськими фасадами серед здичавілих садів, у яких зараз, напевно, розташувались лазарети або пересильні пункти поранених, і чарівні, сумні східні бульвари з невисокими приземкуватими крислатими деревами, щоб крони не пригнічували будинків з пласкими дахами. Жодної високої крони...

Ось такий, напевно, вигляд мають Чернівці, але що знаходиться в проміжку між Львовом і Чернівцями, про це він не має жодного уявлення. Це повинна бути Галичина. Львів — це ж столиця Галичини. Десь там ще є Волинь — усе темні, похмурі назви, від яких в уяві постають погроми і страшенно сумні величезні маєтки, в яких меланхолійні жінки мріють про подружню зраду, бо їм уже набридли їхні товстошиї чоловіки...

Галичина, темне слово, страшне слово, і водночас воно вабить до себе. Щось у ньому є від ножа, який поволі ріже... Галичина...

Львів гарний. Львів він може собі уявити. Гарні, похмурі і важкі ці міста, криваве їхнє минуле, а тепер їхні провулки тихі, тихі й занедбані.

Неголений викидає консервну банку через вікно, кладе надкушений хліб назад до ранця й закурює. Обличчя в нього сумне-сумне й ніби сповнене каяття, наче Неголеному соромно за розпусне картярство і пияцтво; він спирається біля Андреаса на вікно, й Андреас відчуває, що йому хочеться поговорити.

— Дивись, фабрика,— каже він,— фабрика стільців.

— Так,— відповідає Андреас. Він нічого не бачить, він і не хотів би бачити нічого, окрім карти.— Ти не міг би,— він збирається з духом,— не міг би дати мені подивитися карту?

— Яку карту?

Андреас відчуває дикий страх, чує, що блідне. А що, коли в Неголеного немає карти?

— Ну,— він затинається,— географічну карту.

— А, он воно що! — Неголений одразу ж нагинається, порпається в ранці й простягає Андреасові згорнуту карту.

Жахливо, що Неголений разом з ним схиляється над картою. Андреас відчуває запах тушонки і кислий дух випитого вчора шнапсу. Він відчуває запах поту й бруду і від хвилювання майже нічого не може розгледіти, потім бачить палець Неголеного, товстий, червоний, брудний і все ж приязний палець, а Неголений каже:

— Ось куди я їду!

Андреас читає назву «Коломия». Дивно, зараз, придивившись ближче, він бачить, що Львів знаходиться зовсім недалеко від цієї Коломиї... він вертається назад... Станіслав, Львів... Львів... Станіслав, Коломия, Чернівці. Дивно, думає він; Станіслав, Коломия... ці назви не будять у ньому ніякого певного відгуку. Його внутрішній голос, постійно насторожений і чутливий голос коливається й тремтить, як стрілка компаса, що ніяк не може зупинитися. Коломия, чи я ще потраплю до Коломиї? Нічого певного... дивне коливання неспокійної стрілки... Станіслав? Те саме тремтіння. Нікополь! — думає він раптом. Нічого.

— Ось,— каже Неголений.— Тут знаходиться моя частина. Ремонтні майстерні. Мені там добре живеться.— Він вимовляє це з таким виразом, ніби хоче сказати: — Мені живеться гірше нікуди.

— Дивно,— думає Андреас.— Я гадав, що це рівнинна місцевість, це мала бути зелена пляма з кількома чорними цятками, але карта в цьому місці білувато-жовта. Відроги Карпат,— раптом спадає йому на думку, й перед його внутрішнім зором постає школа, весь будинок, і коридори, й погруддя Ціцерона, тісне шкільне подвір'я, затиснуте схожими на казарми житловими будинками, де влітку у вікнах грілися жінки в самих бюстгальтерах, і буфет з гарячим какао внизу біля будиночка шкільного сторожа, і великий, дуже сухий шпихлір, де вони похапцем курили під час перерв. Відроги Карпат...

Палець Неголеного посувається далі в південно-східному напрямку.

— Херсон,— каже він.— Ще недавно ми були тут, а тепер знову відступаємо, може, до Львова або й до угорських Карпат. Наші війська розгромлено під Нікополем, ти чув повідомлення? Вони там бредуть назад по грязюці, уявляєш відступ по грязюці! Це, мабуть, якесь божевілля, весь транспорт застряє, а коли три машини підряд застряють, тоді все, що за ними на дорозі, вважай, пропало, бо там уже ні назад, ні вперед не зрушишся, і все висаджують у повітря... все вибухає, й тоді всім доводиться брести пішки, може, навіть і генералам... Щиро бажаю їм цього. Але генерали, напевно, драпають на літаках... А треба було б, щоб і вони йшли по грязюці пішки, як улюблена фюрерова піхота. Ти піхотинець?

— Так,— каже Андреас, хоч не дуже дослухався. Він майже з ніжністю вдивляється у той відтинок карти, жовтувато-білий, де тільки чотири чорні кружальця: одне досить велике — це Львів, одне трохи менше — це Чернівці і два зовсім малі: Коломия і Станіслав.— Подаруй мені цю карту,— каже він хрипко.— Подаруй,— каже ще раз, дивлячись на Неголеного. Він уже не міг би розлучитися з цією картою й тремтить від самої думки, що Неголений може йому відмовити. Хіба ж мало таких людей, що для них річ раптом набуває вартості через те, що інші б хотіли її мати. Річ, яку вони за хвилину напевно могли б викинути, стає для них коштовною, і дорогою, й неоціненною тільки тому, що вона виявилась потрібною іншому.

Таких людей багато, але Неголений до них не належить.

— Звичайно,— каже він здивовано,— це ж така дрібниця. Якихось двадцять пфенігів. Та ще й стара. Ти куди їдеш?

— У Нікополь,— каже Андреас і знову відчуває огидну порожнечу при цьому слові, йому здається, що він збрехав Неголеному. Він не наважується глянути йому в очі.

— Ну, поки ти туди доберешся, Нікополя в нас уже не буде, може, хіба Кишинів... не далі. І то хтозна.

— Ти так гадаєш? — питає Андреас. Назва Кишинів йому теж ні про що не говорить.

— Звичайно, Коломия — інша річ,— сміється Неголений.— Скільки ти добиратимешся до місця? Давай подивимося. Завтра вранці Бреслау. Завтра ввечері Перемишль. У Львові ми будемо не раніше як у четвер — п'ятницю, а може, навіть — у п'ятницю ввечері. Ну от, у суботу ввечері я буду в Коломиї, а тобі треба їхати ще кілька днів, може, навіть тиждень, якщо не будеш дурний. А за тиждень нашим Нікополя вже не побачити, за тиждень за Нікополем аж свисне.

Субота,— думає Андреас,— цілком ясне, певне поняття. В суботу я буду ще живий. Досі він не зважувався підійти до цього подумки так близько. Тільки тепер він усвідомив, чому його серце мовчало, коли він рахував час місяцями або навіть роками. Це був переліт далеко, далеко за ціль, постріл у порожнечу, який не викликає відлуння, бо втрапив у нейтральну смугу, якої для нього вже не існує. Кінець зовсім близько, моторошно близько. Субота. Дике, розкішне, болюче тремтіння. В суботу я буду ще живий, ще цілу суботу. Ще три дні. Але в суботу ввечері Неголений уже має бути в Коломиї, отже, я під кінець дня мав би бути в Чернівцях, а це має статися зовсім не в Чернівцях, десь між Львовом і Чернівцями, і не в суботу. Неділя!— думає він раптом. Порожнеча. Майже порожнеча... лагідне, дуже журне й непевне відчуття.— Я помру в неділю рано між Львовом і Чернівцями.

Аж тепер він поглянув на Неголеного й перелякався. Його обличчя під чорною щетиною було біле, як крейда. А в очах застиг страх. Чому? Адже він їде в ремонтні майстерні, а не на передову, думає Андреас. Звідки ж цей страх, звідки ця туга? Це не просто з похмілля. Тепер він дивиться Неголеному просто в очі й іще більше лякається, ніби зазирнув у зяючу безодню відчаю; Він бачить не тільки страх і порожнечу, а й щось таке, що невблаганно засмоктує; тепер він розуміє, чому Неголений пив, весь час нив,— ту безодню треба було чимось наповнювати...

— Найсмішніше те,— хрипко каже раптом Неголений,— найсмішніше те, що в мене ще відпустка. Відпустка до наступної середи, ще цілий тиждень. Але я просто змився звідти. Моя жінка... Моя жінка,— щось стисло його горло: чи то схлип, чи спазм люті.— Моя жінка,— каже він,— знайшла собі тим часом коханця. Так,— він раптово вибухає сміхом,— аякже, вона, хлопче, знайшла собі коханця... Смішно, ти сам пройшов усю Європу, і з француженкою спав, і за румункою волочився, в Києві за спідницями ганявся і, їдучи у відпустку, коли зупинявся десь у Варшаві чи Кракові, то не марнував часу, бо польки таки гарні. Не марнував часу... а потім... потім...— горло йому знов стискує чи то схлип, чи то спазм люті, що застрягає йому в горлі, як клубок пір'я,— а тоді ти повертаєшся додому, звичайно ж, зовсім несподівано, через п'ятнадцять місяців відсутності, а там, на твоїй канапі, лежить якийсь мурло-росіянин. Авжеж, саме росіянин лежить на твоїй канапі, грамофон грає танго, а твоя жінка у червоній піжамі сидить біля столика і змішує коктейлі у склянках: так, це було саме так. Я ж присилав їй стільки шнапсу й лікерів... і з Франції, і з Угорщини, і з Росії. Той мурло з переляку проковтнув свою цигарку, а вона завила, як звір... клянусь тобі, як звір! — Його дужі плечі било дрожем.— Як звір, клянусь тобі, більше я нічого не пам'ятаю.

Андреас злякано озирається, кидає короткий швидкий погляд позад себе. Але Блондин їх не чує. Він спокійно сидить собі, зовсім спокійно, навіть досить зручно вмостившися, і намазує на скибку білого хліба яскраво-червоний мармелад з дуже чистої баночки з кришкою. Дуже акуратно й спокійно намазує хліб і так само їсть — чисто тобі якийсь службовець, якийсь старший інспектор. Може, Блондин і справді інспектор. Неголений мовчить, його тіпає лихоманка. Його слів ніхто не міг чути. Поїзд викинув ці слова... вони полетіли за вітром, їх безгучно витягло протягом... вони, напевно, полетіли назад до Дрездена... до Радебьойля... де сидить маленька муха, де досі ще дівчинка в жовтій сукенці стоїть, спершись на велосипед... досі ще... досі ще.

— Так,— каже Неголений. Він говорить швидко, майже діловим тоном, так ніби хоче швидше розмотати до кінця розпочату шпульку ниток.— Так от,— каже Неголений.— Я одразу ж змився. Туди я їхав у спецівці, бо свої нові чорні танкістські штани з запрасованою складкою беріг для відпустки. Як я радів, що побачу жінку... радів, як ідіот... не тільки тому... не тільки на думку про те... Ні, ні! — він мало не кричить.— Ні, радієш з чогось зовсім іншого. Що ти вдома і що це твоя жінка... Це ж зовсім не те, як з отими чужими жінками, про те забуваєш уже за годину... а тут, тут раптом бачиш того росіянина, того довготелесого бевзя,— це все, що я встиг роздивитися: він курив, розлігшись у мене вдома, курив, ми ніколи б так не могли зробити... ми ніде в світі не могли б отак розлягтися ліниво й курити. Та я вже по його носі побачив, що то був росіянин... то було видно по носі...

Мені треба більше молитися,— думає Андреас,— я, відколи ми від'їхали з дому, ще майже не молився. Неголений знову замовкає і дивиться на мирний ландшафт, залитий золотим відблиском сонця. Блондин усе ще сидить, він попиває каву з фляги і їсть тепер уже білий хліб з маслом, масло в нього в новісінькій масляночці; він їсть дуже ретельно, охайно. Я повинен більше молитися,— думає Андреас і саме хоче почати молитву, як знов озивається Неголений:

— Так, я кинувся сторчголов. Забрав усе з собою і сів одразу ж у поїзд. Усе забрав: і шнапс, і м'ясо, й гроші... Я ж, хлопче, привіз купу грошей, і все ж це для неї. Нащо б я це все волік? Тільки заради неї. Якби мені зараз шнапсу, хоч трохи шнапсу... але де його дістати? Не можу придумати. Вони ж тут усі звихнуті, ніхто не має уявлення про чорний ринок...

— У мене знайдеться випити,— каже Андреас.— Хочеш?

— Випити... Хлопче... Випити!

Андреас посміхається.

— Давай навзамін: я тобі — пляшку, ти мені — карту. Згода?

Неголений обіймає його. В нього майже щасливе обличчя. Андреас нахиляється до свого ранця й дістає пляшку. На мить він задумується: непедагогічно давати зразу дві пляшки. Другу треба притримати доти, доки йому знов не схочеться випити або як прокинеться на похмілля. Але одразу ж засуває руку до ранця й дістає другу пляшку.

— Ось,— каже,— випий усе сам, я не хочу!

Скоро я помру,— думає він...— скоро, скоро. Й оте «скоро» вже перестало бути таким розпливчастим, він уже добрався навпомацки до цього «скоро», підкрався до нього й нишком підглянув, і вже знає тепер, що він помре в ніч з суботи на неділю десь між Львовом і Чернівцями... в Галичині. Там унизу карти знаходиться Східна Галичина, і він буде зовсім близько від Буковини й Волині. Ці назви — як незнайомі напої. «Буковина» звучить, як міцна слив'янка, а «Волинь» нагадує густе, майже як сироп, пиво, як те пиво, що він його пив якось у відрядженні у Будапешті, справжня пивна юшка.

Він подививсь у вагонну шибу й побачив, як Неголений у нього за спиною прикладає пляшку до рота і як відмовляється Блондин, коли Неголений пропонує випити і йому. Потім Андреас знову дивиться вдалину, але нічого не бачить... бачить тільки за нескінченною рівниною той далекий польський обрій, той запаморочливо безкраїй обрій, який стоятиме в нього перед очима й тоді, коли прийде його година...

Добре, думає він, що я не сам. Жодна людина не могла б цього витримати сама! І він радіє, що погодився грати в карти й познайомився з цими двома. Неголений йому сподобався, та й Блондин теж, він, здається, не такий уже зіпсутий, як здається на перший погляд. Може, він і справді зіпсутий, але все ж — жива людина. Погано, коли людина сама. Було б страх як важко почувати себе самотнім серед оцього натовпу, що зараз набився у вагон, серед оцих, що тільки й знають балакати про свої відпустки та геройства, підвищення по службі й ордени, їжу й куриво, та про жінок, жінок, жінок, які всі начебто валялись у них в ногах... Жодна дівчина не заплаче за мною, думає він, це дивно і сумно... Якби десь котрась думала про мене. Навіть була б нещасною через мене. Господь любить нещасних. Нещастя — це життя, і біль — це життя. Шкода, що жодна дівчина не згадає про мене й не заплаче за мною... Я потяг би її за собою, я потяг би її за собою... заплакану... Усе ж краще, ніж чекати на мене плачучи, цілу вічність. Але такої дівчини нема! Це дивно. Жодної я не цілував. Зрештою, може, хоч і мало ймовірно, що одна дівчина все-таки згадає про мене; ні, не згадає... Наші погляди зустрілися на якусь десяту частку секунди, а то й менше, а я й досі не можу забути її очей. Три з половиною роки я все думав про неї і не міг її забути. Якась десята частка секунди, а то й менше, я не знаю, як її звуть, не знаю про неї нічого, пам'ятаю тільки її очі, дуже лагідні, полохливі, сумні очі кольору просоченого дощем піску, скорботні очі, в яких було щось тваринне, але ще більше — людського. Про них я ніколи, ніколи не забував, жодного дня за три з половиною роки, не знаючи ні її імені, ні де вона живе. Три з половиною роки! Не знаю, висока вона чи низенька, навіть рук її не бачив. Хоч би знати, які в неї руки! Тільки обличчя, та й того не роздивився; темне волосся, майже чорне, а може, каштанове, вузьке, довгасте обличчя, не гарне, не правильне, але очі, майже скошені, кольору темного піску, ці очі належать мені, тільки мені, ці очі спинились на мені й усміхнулись на десяту частку секунди... Там була огорожа, а за нею дім, і я побачив на огорожі лікті дівчини, а поміж ними її обличчя й очі. Десь у глухому закутку Франції, за Ам'єном; під аж посірілим від спеки літнім небом. Переді мною була сільська вулиця, що спиналася вгору поміж рідкими деревами, праворуч тягся мур, а позаду, як у казані, парував Ам'єн; над містом висів дим, темний дим бою клубочивсь, як хмара, ліворуч їхали мотоциклами істеричні офіцери, гуркотіли, залишаючи за собою широкий слід і обсипаючи нас пилюгою, танки, а десь попереду гриміли гармати. Від цієї крутої сільської вулиці в мене раптом запаморочилась голова, і все попливло перед моїми очима, і мур, який праворуч від вулиці, як дурний, дерся на гору, раптом перекинувся, просто взяв і перекинувся, і я раптом з муром упав на бік, так наче ми з ним жили одним життям. Весь світ переді мною закрутився, і я не бачив більше нічого, крім падаючого літака, тільки літак падав не згори вниз, не з неба на землю, а з землі на небо, й мені раптом здалося, що замість неба — земля, а я лежу на сіро-голубій, немилосердно розпеченій поверхні неба. Потім хтось хлюпнув мені в обличчя коньяк, почав мене розтирати, влив трохи коньяку і в горло, і я, підвівши очі, побачив над собою мур, той самий мур, цегляний мур з просвітами, а на мурі лежали два гострі лікті, а поміж ліктями я побачив ці очі, на десяту частку секунди. Потім лейтенант загорлав: «Вперед! Вперед! Вставай!» І хтось потяг мене за комір і заштовхнув у ту колону на сільській вулиці, колона затиснула мене, а вулиця знов підхопила й потягла геть, так що я не міг озирнутися, навіть озирнутися...

Ну, хіба то ганьба, що мені хотілось би знати, яке чоло має дівчина з тими очима, який рот, і які груди, і які руки? Ну, хіба ж то забагато, якби я міг довідатись, яке в неї серце. Мабуть, дівоче. Кому б завадило, якби я міг поцілувати в уста дівчину з тими очима, перш ніж мене кинули в ще одну глушину, де мені раптом просто-таки вибило ногу. А було ж літо, і поля золотилися, щоправда, деякі стебла стояли сухі, подекуди аж почорнілі від засухи, й для мене не було нічого ненависнішого, як умерти смертю героя на хлібному полі серед колосків, занадто вже це нагадувало один вірш, а мені не хотілося померти, як написано у вірші, померти смертю героя, як показано на плакатах, що прославляють цю мерзотну війну. А проте, все було, як у патріотичному вірші,— я лежав на полі серед колосся, поранений, спливаючи кров'ю і лаючись, що я маю померти тут, у п'яти хвилинах ходи від тих дівочих очей.

Але тоді мені тільки перебило кістку. Я став героєм, пораненим на полях Франції, під Ам'єном, неподалік від муру, який, наче скажений, дерся на гору, за п'ять хвилин ходи від того обличчя, з якого я встиг роздивитися лише очі...

Тільки десяту частку секунди бачив я свою єдину кохану, яка мені, може, просто примарилася, й тепер маю померти між Львовом і Чернівцями на безмежних просторах чужої землі.

І хіба я не обіцяв їм, тим очам, щодня молитися за них, щодня? А сьогоднішній день скоро скінчиться. Вже сутеніє, а вчора я тільки раз під час гри в карти побіжно подумав про неї, про дівчину, що її імені не знаю і що її уст ніколи не цілував...

Сором, але Андреас раптом відчув голод. Сьогодні четвер, а в неділю він помре, та він відчуває голод, у нього аж голова розболілася від голоду, його аж замлоїло від голоду. В тамбурі зовсім тихо й знову порожньо. Андреас сідає біля Неголеного, той з готовністю дає йому місце, й усі троє мовчать. Блондин теж мовчить. Він тримає в губах гармоніку глухим боком і беззвучно грає на ній. Ця маленька губна гармоніка м'яко ковзає зворотним боком у нього між губами, а по обличчю видно, що мелодію він собі придумує. А Неголений тим часом п'є, п'є цілеспрямовано й мовчки, через однакові проміжки, зливаючи в себе шнапс, й очі в нього починають гарячково блищати. Андреас їсть бутерброди з останнього пакету «повітряного нальоту». Хоч вони трохи зачерствіли, але прекрасно тамують голод. Смакота! Він з'їдає шість подвійних бутербродів і просить у Блондина флягу з кавою. Бутерброди справді були дуже смачні, після них він відчув звичайне задоволення і став благодушним. Його тішить, що обидва супутники мовчать і що монотонне постукування поїзда, найменший порух якого вони відчувають, ніби заколисує. Тепер я буду молитися, думає він, прокажу всі молитви, які знаю напам'ять, і не по одному разу. Спершу він проказує «Вірую», потім —«Отче наш» і «Богородицю», «З глибин...», «Як зіницю ока...», «Молитву до Святого Духа»; потім іще раз «Вірую», бо ця молитва здавалась йому зразком досконалості; потім проказав молитву про заступництво, що її проказують на страсну п'ятницю, бо вона така всеосяжна, що годиться навіть для невірних іудеїв. Він думає про Чернівці і молиться окремо за чернівецьких і за львівських євреїв, а в Станіславі теж, напевно, є євреї, і в Коломиї, тоді ще раз повторює «Отче наш», а потім свою власну молитву; приємно молитися, коли мовчать обидва сусіди, з яких один безгучно й зосереджено грає на зворотному боці губної гармоніки, а другий весь час п'є шнапс...

Надворі стемніло, й він довго молиться за ті очі, страшенно довго, значно довше, ніж перед тим молився за всіх інших. І за Неголеного, і за Блондина, й за того, що сказав учора: «Фактично, фактично ми вже виграли війну»,— за нього особливо.

— Бреслау,— каже раптом Неголений, і його голос має дивний, важкий, майже металевий звук; видно він знову починає помалу п'яніти.— Бреслау, скоро ми прибудемо в Бреслау...

Андреас одразу згадує кілька рядків вірша «Жив якось у місті Бреслау майстер, що дзвони робив..» Вірш здається чудовим, і як шкода, що він не пам'ятає його до кінця. Ні, думає він, я помру не скоро. Я помру між Львовом і Чернівцями, на тих безкраїх чужих просторах.

Потім він подумки проказує вірш «Арчібальд Дуглас[1]», думає про ті скорботні очі й, посміхаючись, засинає...

Прокидатися завжди жахливо. Минулої ночі хтось наступив йому на пальці, а цієї — приснилося щось моторошне. Ніби він сидить десь на величезній, сирій, дуже холодній рівнині, і в нього немає ніг, він сидить на обрубках, а небо над рівниною чорне й важке, і це небо повільно опускається на рівнину, все нижче й нижче, неухильно опускається, а він не може втекти, не може навіть закричати, бо знає, що кричати марно. Почуття безвиході паралізує його. Звідки тут узятися людині, яка б почула його крик, але ж він не може дати цьому невблаганному небу роздушити себе. Він не знає, чи ця рівнина, на якій він сидить, поросла травою, чи під ним гола земля, чи просто болото... Він не може поворухнутися, не думає про те, щоб спробувати повзти на руках, підстрибуючи, як підбитий птах. Та й куди? Обрій безкраїй, нескінченний, на всі боки, а небо все нижчає, й тоді йому на голову раптом ллється щось дуже холодне, і в мільйонну частку секунди він уявляє собі, що чорне небо — це грозова хмара і що вона оце впала на нього.

Він уявляє собі це в мільйонну частку секунди й хоче закричати... але прокидається й відразу бачить, що над ним стоїть Неголений з пляшкою біля рота, й розуміє, що йому на чоло впала краплина з пляшки...

Й одразу все пригадується. В неділю рано... а сьогодні вже п'ятниця. Ще два дні. Все згадалося. Блондин спить... Неголений великими ковтками п'є шнапс; у вагоні стало холодно — з-під дверей дме; і молитви втратили силу, і думка про очі викликає відчуття не щемкого щастя, а смутку й самотності. Все пригадалося. Тільки зранку все має інше обличчя, все втратило блиск, стало безнадійним. Тільки одне, на жаль, на превеликий його жаль, не поблякало — слово «скоро» не втратило сили, воно було дуже певним, дуже реальним. Це «скоро» не щезло, воно все так само тут, наче чигає на нього, готове до стрибка; відколи він вимовив це слово, воно стало ніби його другим обличчям. Уже два дні воно весь час так близько від нього, так нерозривно з ним зв'язане, як його душа чи серце. Вранці це «скоро» таке саме чітке й певне, як напередодні. У неділю вранці...

Тепер і Неголений помітив, що Андреас прокинувся. Він стоїть над ним і п'є просто з пляшки. В сірих сутінках у нього страшний вигляд, могутня постать, напівзігнута, як до стрибка, з пляшкою біля рота, ці блискучі очі й чудне, загрозливе булькання.

— Де ми зараз?— тихо й хрипко питає Андреас. Йому страшно, холодно, й до того ж за вікнами ще зовсім темно.

— Вже недалеко від Перемишля,— відповідає Неголений.— Хочеш ковтнути?

— Дай.

Шнапс добрий. Він вогнем вливається в нього й підштовхує кров, як вогонь під казаном, що змушує воду закипати. Шнапс добрий. Андреас зігрівся й віддав Неголеному пляшку.

— Та пий,— хрипко каже Неголений.— Я в Кракові ще дістав.

— Не хочу.

Неголений сідає поруч з Андреасом, і від цього йому легшає, бо коли ти прокинувся й тебе мучать невтішні думки, добре знати, що поряд іще хтось не спить. Довкола — сонне царство, Блондин тихо і з присвистом хропе в кутку, та й решта всі інші — і зловісні мовчуни, і зловісні балакуни,— всі сплять. Повітря у тамбурі затхле, кислувате й просякнуте брудом, потом і смородом.

Раптом йому спадає на думку, що вони уже в Польщі. Його серце на мить зупиняється, потім зовсім завмирає, так наче судини зав'язали у вузол, і вони вже не пропускають крові. Ніколи вже я не побачу Німеччини, Німеччина залишилась позаду. Поїзд проминув Німеччину, поки я спав. Десь там була лінія, невидима лінія через поле або через село, і там був кордон, і поїзд байдуже перетнув його, і я навіки покинув батьківщину, й ніхто не здогадався мене розбудити, щоб я ще раз втупився в темряву й побачив бодай часточку тієї ночі, яка висить над Німеччиною. Щоправда, ніхто ж не знає, що я вже її не побачу, ніхто не знає, що я помру, ніхто в усьому поїзді. Ніколи вже я не побачу Рейну. Рейн! Рейн! Ніколи! Цей поїзд просто забрав мене й поволік до Перемишля, а тут уже Польща, і я ніколи вже не побачу Рейну, не вдихну його запаху, того міцного, терпкуватого запаху води й водоростей, яким просякнуто все навкруги, кожен камінь на березі Рейну. Не буде вже ні алей понад Рейном, ні садів поза віллами, ні пароплавів,— барвистих, веселих і чистих,— ані мостів, чудових мостів, які вільно й граційно перестрибують через ріку, наче великі гнучкі хижаки.

— Дай мені ще ковтнути,— хрипко каже Андреас. Неголений простягає йому пляшку, і він робить іще один великий ковток цього вогню, цього рідкого вогню, який випалює з серця безутішну тугу. Потім він закурює, йому хочеться, щоб Неголений заговорив. Але спершу треба помолитися, саме тому, що все таке безутішне, він хоче помолитися. Він проказує ті самі молитви, що і звечора, але зараз молиться спершу за ті дівочі очі, щоб не забути їх. Ті очі завжди з ним, але не завжди він може уявити їх однаково виразно. Часом вони поринають у глибину його єства на цілі місяці, і просто є там, як і його уста, є там, як і його ноги, які завжди при ньому і про які він думає лише зрідка, тільки тоді, коли вони болять; і лише іноді, через нерівномірні проміжки часу, часто через цілі місяці, ці очі зринають знову отак, як було вчора, очі з'явились йому як новий пекучий біль, і в такі дні він увечері молиться за дівочі очі; але сьогодні він помолиться за них й уранці. Він знову молиться і за чернівецьких євреїв, і за євреїв у Станіславі й Коломиї; в Галичині скрізь є євреї. Слово «Галичина» схоже на змію з крихітними ніжками, змію з блискучими очима, що безшумно як ніж повзе по землі й ріже, розтинає землю... Галичина... темне, гарне й дуже болюче слово. В цьому краї я загину.

У слові «Галичина» багато крові, крові, яка стікає з-під ножа. «Буковина», думає він,— це добротне слово, міцне слово, там я не помру, я помру в Галичині, у Східній Галичині. Все-таки треба буде, коли розвидніється, подивитись, де починається Буковина, якої я вже не побачу. Коло майже зімкнулося. Чернівці — це Буковина, якої я вже не побачу.

— Коломия,— питає він Неголеного,— Коломия — це ще Галичина?

— Не знаю. Здається, Польща.

Кожен кордон — це щось чітке і назавжди визначене. Тут проходить лінія — і все. Але поїзд перетинає її з легкістю, з якою переїхав би мертвого або й живого. І нема ніякої надії, надії ще колись потрапити до Франції й знову побачити очі тієї дівчини, і її уста, і серце, й груди... Груди... тієї дівчини... Надія померла остаточно, безповоротно загинула. Ці очі так назавжди й залишаться недосяжними, ніколи він не пізнає тієї дівчини; яка вона є... Тіло, вбрання, коси, руки, дівочі руки, жіночі руки, які колись, можливо, могли б його пестити. А така надія завжди жила в ньому, бо ті очі все-таки належали живій істоті, людині, дівчині або жінці. Але тепер усе пропало. Живі тільки очі, решти всього вже не буде — ні уст, ні серця, ніколи він не відчує своєю рукою ударів її живого серця під ніжною шкірою, ніколи... ніколи... ніколи... У неділю вранці між Львовом і Коломиєю. Ось і Чернівці вже стали для нього далекі, як далекі Нікополь і Кишинів. Поняття «скоро» ще зменшилося в об'ємі, геть стислося. Всього два дні. Львів, Коломия. Він напевно знає, що встигне ще доїхати до Коломиї, але далі — вже ні. І не буде ні серця, ні уст тієї дівчини, тільки її очі, її душа, скорботна, прекрасна й безтілесна душа, затиснута поміж двома ліктями, як відьма, яку прив'язали до двох жердин, щоб спалити на вогнищі...

Кордон багато що відрізав. Пауля теж остаточно втрачено. Залишилися ще тільки спогади, надія і сон. «Ми живемо надією»,— якось сказав Пауль. Так, як хтось каже: «Ми живемо в борг». У нас немає певності... нічого... тільки очі, й хто зна, чи поможуть ті молитви, які я проказував три з половиною роки, побачити ці очі там, куди я, може, потраплю...

Так, звичайно, коли його виписали з лазарету в Ам'єні, він, кульгаючи, важко піднявся на гору, але там усе вже було інакшим. Вулиця вже не дерлася вгору, а поводилась цілком нормально. Гора тримала вулицю на своїй спині, а мур і не думав хитатися й надати кудись; він стояв на місці. Там був будинок, якого він не впізнав, тільки огорожу, її він упізнав, цегляну огорожу з просвітами, там, де між цеглинами було залишено проміжки, щоб створити якусь подобу візерунку. Біля огорожі стояв звичайний француз-міщанин з люлькою в зубах. В його очах світилась убивча іронія, і цей чоловік не знав нічого. Він знав тільки, що нікого нема, що всі повтікали і що німці все розграбували, хоч поперек вулиці й висів транспарант: «Мародерство карається смертю». Ніякої дівчини в будинку нема. Є тільки його дружина. Товста матрона, що стоїть, заклавши руку за глибокий викот сукні, обличчя в неї кроляче. Ніякої дитини, ніякої дочки, ніякої сестри, ніякої братової, нікого! Тісні, непровітрювані кімнатки, напхані всяким мотлохом, і глузливі погляди подружньої пари, яка спостерігала його безпорадні й болючі пошуки.

Засклений сервант у них розбили німці. А об килими гасили недокурки, а на тахті вони жирували зі своїми шльондрами, все було геть загиджене. Француз презирливо сплюнув під ноги. Але це все було пізніше, не під час боїв, коли Ам'єн димів, значно пізніше, вже після того, як отам, на житнє поле упав льотчик, отам, де з землі ще досі стирчить фюзеляж літака. Француз показує люлькою кудись через вікно... так, отам він стирчить із землі, уламок з триколірною кокардою, а поряд могила льотчика, звідси видно сталеву каску, в якій відбивається сонце; все це реальне, все реальне, все реальне, як і запах печені з кухні, й розбитий сервант, і Ам'єнський кафедральний собор, що маячить унизу в котловині. «Пам'ятка французької готики»...

Тієї дівчини нема. Нічого нема, зовсім нічого...

— Може,— каже чоловік,— може, то була повія.

Але в нього вистачає співчуття. Дивно, що міщанин може співчувати німецькому солдатові, солдатові тієї ж армії, що й ті, хто вкрав у нього столові прибори, його годинники, хто розважався зі своїми шльондрами на його тахті й загидив її, геть загидив.

Біль такий пекучий, що він зупиняється на порозі будинку й дивиться на те місце посеред вулиці, де він втратив притомність, біль такий пронизливий, що він його не відчуває. Француз хитає головою, він ще ніколи не бачив таких нещасних очей, як у цього солдата, що стоїть поруч і важко спирається на палицю.

— Peut — être,— каже він, коли Андреас збирається йти звідси,— Peut — être une folle, може, то була божевільна он з тієї лікарні,— він показує кудись у напрямку муру, за яким видно високі гарні дерева і будинки під червоною черепицею.— Лікарня для душевнохворих. Вони тоді були всі порозбігалися, так що їх насилу вдалося знову зібрати...

— Дякую... дякую.

Він пішов на гору, до лікарні. Мур починався недалеко, але брами все не було. Довелося довго-довго підніматись на розпечену гору, поки він знайшов браму. Він так і знав, що там уже нікого не лишилось. Біля воріт стоїть вартовий у сталевій касці, а душевнохворих тут уже нема, є тільки поранені й хворі та ще триперна амбулаторія.

— Велика триперна амбулаторія,— каже вартовий.— Ти що, теж підхопив?

Андреас дивиться вниз на широке поле, де з землі стирчать залишки літака з триколірною кокардою і де на сонці виблискує сталева каска.

— Це зовсім дешево,— каже вартовий, якому нудно стояти,— ти міг би мати за якихось п'ятдесят пфенігів,— він сміється,— п'ятдесят пфенігів.

— Авжеж,— каже Андреас... сорок мільйонів, думає він, сорок мільйонів живе у Франції, це забагато. Серед них навряд чи знайдеш. Треба набратися терпіння... доведеться заглядати в кожну пару очей, які мені траплятимуться назустріч. У нього немає бажання пройти ще зо три хвилини й оглянути поле, на якому його поранило. Бо це вже не те поле, все стало інакшим. І вулиця не та, що була, і мур не такий, як тоді, вони все забули; та й вулиця забула, як забувають люди, і мур забув, як від страху впав був на землю, впав, потягши за собою Андреаса. І уламок літака — це сон, сон з французькою кокардою. Навіщо оглядати це поле? Навіщо йти ще ці три хвилини і знову з ненавистю згадувати той патріотичний вірш, який він тоді трохи не втілив у життя? Навіщо ще більше мучити натомлені ноги?

— Тепер,— каже Неголений,— тепер ми вже десь недалеко від Перемишля.

— Дай мені ще раз ковтнути,— просить Андреас. Потім п'є.

Все ще холодно, але помаленьку починає розвиднятись і незабаром вимальовується виднокрай, цей польський виднокрай. Темні будинки й окутана мороком рівнина, на яку, здається, ось-ось обвалиться небо, бо воно не має ніякої опори.

Може, це вже Галичина? Може, ця рівнина, що поволі виступає з сутінків, бідна й сіра, сповнена смутку і крові, може, ця рівнина — і є Галичина?.. Галичина... Східна Галичина...

— Ти довго спав,— каже Неголений,— з сьомої до п'ятої. Зараз уже п'ята. Перегін Краків — Тарнів... ми вже проїхали, а я не склепив очей. Ми вже відколи в Польщі. Краків — Тарнів, а тепер Перемишль...

Яка величезна відстань між Перемишлем і Рейном. Проспав десять годин, а тепер знову хочу їсти, і жити мені залишилось сорок вісім годин. І минуло сорок вісім годин. Уже сорок вісім годин у мені сидить це «скоро»: скоро я помру. Спершу це було неминучим, але далеким; неминучим, але неясним, і воно дедалі більше й більше звужувалось, воно вже стислося до кількох кілометрів дороги й до двох днів, і кожен оберт коліс поїзда несе мене туди, до нього. Кожен оберт коліс уриває шматок мого життя, мого пропащого життя. Ці колеса розтинають моє життя на смуги, дроблять моє життя в бездумному ритмі, вони котяться через Польщу так само бездумно, як котились уздовж Рейну, адже це ті самі колеса. Може, Пауль дивився на це колесо, що під дверима, це змащене мастилом, обліплене брудом колесо поїзда, яке котиться з Парижа, а може, й з Гавра. Париж... Вокзал Монпарнас... Незабаром парижани сидітимуть там на плетених із лози стільцях під тентами і питимуть вино, їх обвіватиме осінній вітер, вони ковтатимуть солодку пилюку Парижа, цмулитимуть абсент або перно і з лінивою елегантністю клацатимуть пальцями по недокурках, скидаючи їх у жолоб водостоку, який плине під цим лагідним небом, що завжди насмішкувато дивиться на землю. В Парижі лише п'ять мільйонів жителів і багато вулиць, багато провулків і сила-силенна будинків, і з жодного вікна не визирають очі тієї дівчини, і п'ять мільйонів — це теж забагато... Неголений раптом починає квапливо говорити. Розвиднілося, і люди починають ворушитися, перевертатися вві сні, і здається, що йому треба виговоритися перш ніж вони зовсім попрокидаються. Він хоче виговоритись у ніч, у вухо ночі, яке готове його слухати.

— Найгірше, що я вже її ніколи не побачу, я знаю це,— тихо говорить Неголений,— і я не знаю, що з нею буде. Я вже три дні в дорозі, три дні. Що вона робила цих три дні? Не думаю, що той росіянин ще в неї. Ні, вона ж закричала, як звір... як звір, що опинився перед мисливським дулом. В неї нікого нема. Вона чекає. Ох, не хотів би я бути жінкою. Завжди чекати... чекати... чекати...

Неголений говорить зовсім тихо, але це крик, жахливий безгучний крик.

— Вона чекає... вона не може жити без мене. В неї нікого нема, і ніхто ніколи до неї не прийде. Тепер вона незаймана, як юна дівчина, яка ще й не думала про поцілунки, і ця її незайманість для мене одного. Я знаю, цей жахливий, дикий страх зробив її зовсім чистою... і жодна людина, жодна людина в світі не може їй допомогти, крім мене, жодна людина, а я сиджу в поїзді, який іде на Перемишль... і я поїду до Львова... до Коломиї... і ніколи вже не перетну німецький кордон. Нікому не збагнути, чому я зустрічним поїздом не повернувся назад і не пішов до неї... чому я цього не зробив. Нікому цього не збагнути. Але я боюсь цієї незайманості... я дуже її люблю, і я маю загинути, і все ж вона не дістане про мене нічого, крім офіційного повідомлення, в якому буде написано: «Загинув у боях за Велику Німеччину».— Він робить великий ковток.— Як повільно їде цей поїзд, правда, хлопче? Я хотів би опинитись якнайдалі, якнайдалі звідти... і чимшвидше... і я не знаю, чому б не пересісти й не повернутись назад, у мене ж іще є час... нехай поїзд їде швидше, якомога швидше...

Дехто вже прокинувся й невдоволено кліпає очима на непевне світло, що напливає з рівнини...

— Я боюсь,— бурмоче знову Неголений на вухо Андреасові,— я боюсь, боюся смерті, але ще більше боюся повернутися назад і піти до неї... тому я волію краще вмерти... може, я напишу їй...

Дехто, попрокидавшись, пригладжує руками волосся, запалює цигарки й зневажливо поглядає за вікна, на спорожнілі ниви, на поодинокі темні хатинки; безлюдна місцевість... де-не-де горби... все сіре... польський краєвид...

Неголений зовсім затих. Застиг, як неживий. Цілу ніч не міг заснути, а тепер знесилів — очі наче сліпі дзеркала, щоки пожовкли й позападали. Неголений тепер уже став схожий на бороду — чорно-руду під густим чубом.

— Саме в цьому й полягає безперечна перевага 37-міліметрових протитанкових гармат,— каже якийсь дуже чемний голос,— це безперечна перевага... маневреність... маневреність...

— Еге ж, тільки стукають у броню,— сміється так само чемно другий голос.

— Ну, що ви!

— Авжеж, він за це дістав рицарський хрест... а ми, ми нічого, хіба що повні штанці г...на...

— Їм треба було слухатися фюрера. К бісу аристократів! І прізвище в нього було фон Крузайтен. Одне прізвище чого варте. Міг би, чорти б його вхопили, краще думати...

Щастя Неголеного, що він спить тепер, коли починаються балачки, і може прокинутись, коли все стихне. Я втішатиму себе тим, що маю попереду ще дві ночі, думає Андреас... дві довгі, довгі ночі, коли я хотів би лишитися сам. Якби вони знали, що я молився і за чернівецьких, і станіславських, і коломийських євреїв, вони відразу ж віддали б мене під арешт або спровадили до божевільні... 37-міліметрові протитанкові гармати...

Блондин дуже довго тре свої вузькі, як щілини, каламутні очі. Кутики очей у нього бридко каправі, та він пропонує Андреасові хліб, білий хліб з джемом. І в нього у флязі ще є кава. Добре що-небудь з'їсти; Андреас відчуває, що він знову дуже зголоднів. Його охоплює якась жадоба, він уже не може відірвати очей від великої хлібини. Хліб виявився страшенно смачним.

— Так,— зітхає Блондин,— це ще моя мама пекла.

Потім Андреас довго сидить у клозеті й курить. Клозет — єдине місце, де справді можна побути самому. Єдине місце в усьому світі, й він відчуває, що знову переміг відчай. Відчай — тільки мана, яка з'являлась йому спросоння, а тут він сам, і все його з ним. Коли він не сам, у нього нічого не лишається. А тут є все: і Пауль, і очі коханої дівчини... Блондин і Неголений, і той, що сказав: «Фактично, фактично ми вже виграли війну», і той, що оце тільки-но сказав: «В цьому безперечна перевага 37-міліметрових протитанкових гармат»,— усі вони з ним, і молитви теж живі, дуже близькі й теплі, і — гарно побути самому. Коли залишаєшся сам, перестаєш бути таким самотнім. Сьогодні ввечері, думає він, я знову довго молитимусь, сьогодні ввечері у Львові. Львів — це трамплін... між Львовом і Коломиєю... поїзд що хвилина, то ближче до цілі, а колеса, які котилися по Парижу, вокзалу Монпарнас, а може, через Гавр або Абевіль, ці колеса котитимуться і по Перемишлю... ближче до трампліна...

Надворі зовсім розвиднілось, але сонце сьогодні, здається, так і не проб'ється, лише часом поміж товстими сірими громадами хмар раптом прозирає світла пляма, яка пронизує м'яке сіре повітря й освітлює ліси, далекі пагорби, села й постаті одягнених у темне людей, які, приставивши дашком руку до очей, дивляться вслід поїздові. Галичина... Галичина... Він сидить у клозеті, аж поки його не виганяють звідти настирливим стуканням і лютою лайкою.

Поїзд прибув до Перемишля точно за розкладом. Там стояла майже гарна погода. Вони зачекали, поки всі повиходять з поїзда, і розбудили Бородатого. Перон зовсім спорожнів. Сонце, пробившись крізь хмари, припікало закурені купи каміння й піску. Бородатий вмить оцінив ситуацію.

— Ясно,— сказав він. Потім устав і перетяв кусачками дріт на дверях, щоб вони змогли відразу вийти. У Андреаса було найменше речей — тільки ранець через плече, який дуже полегшав, коли з'їдено було основну вагу — бутерброди «авіаційного нальоту». Сорочка, пара шкарпеток, папка з письмовим приладдям для листів, завжди порожня планшетка й сталева каска. Автомат же він забув, він так і стоїть у Пауля в гардеробі під дощовиком.

Блондин має пілотський рюкзак і валізу, Бородатий — дві картонні коробки і ранець. У обох також пістолети. Тільки зараз, вийшовши на сонце, вони побачили, що Бородатий у чині унтер-офіцера. На сірому комірці тьмяно поблискують нашивки.

Перон порожній і похмурий, все схоже на товарну станцію. Праворуч тягнуться бараки, багато бараків: дезинсекційні, кухонні, житлові, спальні бараки, і в одному, напевно, бордель, де все гарантовано щодо гігієни. Нічого, крім бараків, але вони йдуть уліво, до глухої порослої травою колії, до порослої травою платформи під сосною. Андреас з Блондином лягають на сонечку за бараками, звідки добре видно давні вежі Перемишля понад Саном.

Бородатий не сідає. Він тільки скидає свої речі й каже:

— Піду візьму сухий пайок і дізнаюсь, коли буде поїзд на Львів, гаразд? А ви подрімайте трохи.

Він бере їхні відпускні посвідки й повільно віддаляється, спускаючись з платформи. Йде неймовірно повільно, страшенно повільно, і їм видно, що його сині робочі штани брудні, всі в плямах і маленьких дірочках, як від колючого дроту; йде дуже повільно, наче аж похитуючись, і здалеку може здатися, що він з флоту.

Полудень, дуже гаряче, і тінь від сосни вже пронизана спекою, суха тінь не дає прохолоди. Блондин простелив ковдру, й вони лежать, поклавши голови на свої речі, й дивляться на місто поверх гарячих паруючих дахів численних бараків. Десь поміж двома бараками зникає Бородатий. Хода в нього така байдужа...

На іншій колії стоїть поїзд, який іде в Німеччину. Локомотив уже випускає пару, солдати з непокритими головами визирають із вікон. Чому б мені не сісти? Це просто дивно. Чому б мені не сісти в цей поїзд і не поїхати назад до Рейну? Чому б не купити відпускну посвідку, адже в цій країні все можна купити, й не поїхати до Парижа, на вокзал Монпарнас, і не обійти всі вулиці одну по одній, обнишпорити всі будинки і шукати, шукати заради тієї єдиної крихти ніжності — доторку рук, її рук. П'ять мільйонів — це восьма частина, чому б їй не опинитися серед них?.. Чому б мені не поїхати до Ам'єна, до будинку, обгородженого цегляним муром з просвітами, й не пустити собі кулю в голову на тому місці, де її погляд, такий близький і ніжний, по-справжньому й глибоко запав мені в душу за якусь чверть секунди? Але ці думки такі безвільні, як і його ноги. Яка розкіш, що можна випростати ноги, ноги стають усе довшими й довшими, йому здається, що їх можна простягти аж до Перемишля.

Вони лежать там і курять, такі розморені й стомлені, як може бути стомлена людина після спання й сидіння у вагоні.

Сонце вже описало велику дугу, коли Андреас прокидається. Бородатий усе ще не повернувся. Блондин не спить, він знову курить.

Поїзд до Німеччини відійшов, але на його місці вже стоїть інший — теж до Німеччини, й там унизу з великого дезинсекційного барака виходять сірі постаті з пакунками, ранцями, з автоматами, що теліпаються на шиях,— ці люди їдуть до Німеччини. Раптом один з них кинувся бігти, тоді побігло троє, потім десятеро, а далі вже всі побігли наввипередки, вибиваючи один одному пакунки з рук, і вся сіра, загнана й стомлена череда біжить, тому що в одного не витримали нерви...

— Де в тебе карта? — питає Блондин. Це перші, вимовлені за довгий час, слова.

Андреас дістає карту з кишені мундира, розгортає її й сідає; він розстеляє її в себе на колінах. Його очі прикипіли до слова «Галичина», але палець Блондина лежить значно далі на південь і на схід; це довгий, дуже тонкий, зі світлими волосинками палець, що його навіть бруд не може позбавити шляхетності.

— Сюди,— каже Блондин.— Осюди мені треба. Ще десять днів їхати, якщо все буде нормально.

Його палець з гладеньким і все ще блискучим, з голубуватим відливом, нігтем заповнює всю відстань між Одесою і Кримом. Кінчик нігтя вперся в Миколаїв.

— Їдеш у Миколаїв? — питає Андреас.

— Ні,— Блондин здригається, і його ніготь сповзає нижче, а Андреас помічає, що, дивлячись на карту, той нічого не бачить, бо думає про щось інше.— Ні,— ще раз каже Блондин,— в Очаків. Я в зенітній артилерії, спершу ми були в Анапі, на Кубані, знаєш, але нас звідти поперли. А тепер Очаків.

Раптом обидва глянули один одному в очі. Вперше за сорок вісім годин, які просиділи разом, вони подивились один одному в очі. Довго грали в карти, пили, їли і спали, прихилившись один до одного, а зараз уперше глянули один одному в очі. Андреас побачив, що очі в Блондина затягнуло якоюсь огидною білувато-сірою слизистою плівкою. В Андреаса було таке відчуття, наче він своїм поглядом проткнув перший свіжий струп, яким щойно затяглася гнійна рана. Він раптом відчув відштовхуючі флюїди, які випромінює цей чоловік, який напевно колись, коли його очі були ще ясними, був гарний: стрункий, з ясним волоссям і витонченими руками. Отак-то воно буває, думає Андреас.

— Так,— каже Блондин тихо, наче почувши Андреасові думки,— так воно буває. Він провадить далі тихо, зловісно тихо: — Так воно і є. Він мене звів, той вахмістр. Я наскрізь зіпсований і про гни лий, і ніщо в світі мене вже не тішить, навіть їжа, це так тільки здається, що я їм усмак, а я їм, як автомат, п'ю, як автомат, сплю, як автомат. Це не моя вина, це вони мене зіпсували! — Він раптом зривається на крик, а тоді знов затихає.— Шість тижнів ми сиділи на позиції вище Сиваша... там, скільки оком кинь, ні будинку, ні навіть якоїсь руїни. Болота, вода... верболози... а вгорі літаки росіян, які полювали за нашими літаками, що літали з Одеси до Криму. Шість тижнів ми там сиділи. Описати це неможливо. В нас там була тільки одна гармата, і нас шість чоловік, та ще вахмістр. І жодної тварюки поблизу. Провіант вони підвозили нам машиною до краю болота, а звідти ми повинні були забирати його самі і переносити по вистелених хмизом стежках на позицію, завжди рівно на чотирнадцять днів і завжди цілу купу їжі. Їжа була нашою єдиною розвагою, та ще рибалка і війна з мухами... величезні хмари мух, я навіть не знаю, як ми не побожеволіли. Вахмістр був чиста тварюка. Він тільки й знав що цілими днями брутально лаявся, це спершу, а жер він жахливо. М'ясо і сало без хліба. Так,— страхітливий стогін вихоплюється з його грудей,— людина, яка не їсть хліба,— це пропаща людина, кажу тобі. Так...— Западає моторошна тиша, а тим часом над Перемишлем світить золоте, тепле, чудове сонце.

— Боже мій,— стогне Блондин.— Він звів нас, що про це довго говорити? Ми всі стали... крім одного. Той не дався. То був літній чоловік, одружений, мав дітей, вечорами він часто, плачучи, показував нам фотографії своїх дітей... до того. Він не хотів, відбивався, погрожував... він був дужчий, ніж ми всі п'ятеро разом; і якось уночі, коли він один стояв на посту, вахмістр його застрелив. Тихо вислизнув надвір і застрелив його — ззаду. З його ж пістолета; потім позганяв нас із ліжок і змусив допомагати йому викинути труп у болото А трупи такі важкі... Хлопче, людські трупи страшенно важкі. Трупи найважче, що є в усьому світі, нас шестеро ледве могли його нести, було темно, йшов дощ, і я подумав: ось воно, пекло. А вахмістр передав у рапорті, що старий бунтував і погрожував йому зброєю, а пістолет старого він приніс із собою як речовий доказ, там же бракувало одного набою. А його жінці послали листа, що він загинув за Велику Німеччину в болотах Сиваша... так, а через вісім днів прийшла перша машина з продовольством і привезла для мене телеграму, де було сказано, що нашу фабрику розбомбило і що мені дали відпустку. Мені не треба було більше повертатись на позицію, я просто поїхав звідти, і край! — В його голосі чути було дику радість.— Я вирвався звідти. Як він, певне, лютував! У штабі мене перш за все допитали як свідка в справі старого, і я казав так само, як написав у рапорті вахмістр. А тоді геть, геть звідти! З батареї — в частину, в Очаків, а тоді — в Одесу, й геть...

Тяжке мовчання, а сонце світить так само гарно, тепло і лагідно; Андреас відчув жахливу відразу. Це найстрашніше, думає він, це найстрашніше...

— Для мене нема й не буде вже більше ніякої втіхи. Я боюсь навіть глянути на якусь жінку. Вдома то сидів у напівзабутті, то плакав, як недоумкувата дитина; мама подумала, що в мене якась жахлива хвороба. Не міг же я їй нічого розповісти, цього жодній людині не можна розповісти...

Це дико, що сонце так світить, думає Андреас, відчуваючи, що в ньому сидить відраза, як отрута в крові. Він пробує взяти Блондина за руку, але той злякано сахається від нього.

— Ні,— скрикує він.— Ні!

Він перевертається на живіт, обхопивши голову руками, й схлипує, схлипує. Від того хлипання мала б розверзтися земля, а тим часом над цим плачем сміється небо — сміється до бараків, до всіх численних бараків, до веж Перемишля над Саном...

— Вмерти,— схлипує Блондин,— тільки вмерти. Я хочу вмерти, це кінець. Умерти...— Його слова захлинаються в клекотінні, й Андреас розуміє, що той плаче сльозами, справжніми сльозами.

В Андреаса потемніло в очах. Хвиля з крові, бруду й слизу затопила його, він молився, відчайдушно молився, так наче потопаючий, що кричить, опинившись сам-один посеред моря, де не видно ні берега, ні рятівника...

Це добре, думає він, сльози допомагають... поплакати корисно, плач, плач, хто з нещасних людей не плакав? І мені треба поплакати, так, треба, Бородатий плакав, і Блондин плаче, а я, я вже три з половиною роки не плакав, жодної сльози не пролив відтоді як спустився з тієї гори в Ам'єні й полінувався пройти ще три хвилини до поля, на якому мене поранило.

Другий поїзд теж відійшов, і перон спорожнів. Дивно, думає Андреас, навіть коли б я захотів, то уже не міг би повернутись назад. Не можна залишати самими цих двох. І я вже не хочу повернутись назад, вороття немає...

Вокзал з усіма своїми коліями зараз зовсім порожній. Тільки щось тьмяно поблискує поміж рейками, та десь позаду, біля входу, працює група поляків, які вивантажують щебінь, а пероном іде чудернацька постать у штанях Неголеного. Вже здалеку видно, що це не той Бородатий, несамовитий і зневірений, що сидів у поїзді і з горя наливався шнапсом. Це зовсім інший чоловік, тільки штани в нього лишилися ті ж самі. Чоловік із зовсім гладеньким і рожевим обличчям, у зсунутому трохи набакир кашкеті, і в його очах, коли він підходить ближче, видно щось справді унтер-офіцерське, отака собі суміш холодності, насмішкуватості, цинізму й мілітаризму. І очі здаються виспаними, й Неголений вже поголений, умитий і причесаний, і руки в нього чисті, і добре, що знаєш його ім'я — Віллі, бо тепер про нього вже не можна думати як про Неголеного, тепер треба думати як про Віллі. Блондин усе ще лежить на своїй ковдрі, затуливши обличчя долонями, важко дихає — чи спить, чи стогне, а чи плаче, важко зрозуміти.

— Спить? — питає Віллі.

— Так.

Віллі розгортає принесене й акуратно розкладає все на дві купки.

— На три дні,— каже він.

На кожного виходить по цілій буханці хліба, великому шматку вареної ковбаси — сік з неї аж скапує крізь папір. А ще йому дали для кожного майже по півфунта масла, по вісімнадцять цигарок і по три пакетики льодяників.

— А тобі? — питає Андреас.

Віллі підводить на нього здивований, майже ображений погляд.

— Я ж свої талони марками на шістнадцять днів наперед узяв.

Дивно, але те все не сон, те, що Віллі розповідав уночі. Це ж той самий чоловік, який стоїть отут перед ним, гладенько поголений, зі спокійними, хоча й трохи зболеними очима, який зараз дуже обережно, щоб не зім'яти кант, одягає в тіні під сосною свої чорні танкістські штани. Новісінькі штани, що лежать на ньому, наче влиті. Зараз він уже зовсім як унтер-офіцер.

— І ще пиво,— каже Віллі. Він дістає три пляшки пива, вони ставлять картонну коробку Віллі поміж собою як стіл і сідають їсти. Блондин не ворушиться, він лежить, уткнувшись обличчям у землю, як лежать убиті. Віллі дістав собі польського сала, пшеничного хліба і цибулі. Пиво чудове, навіть холодне.

— Ці польські перукарі,— каже Віллі,— екстраклас. За шість марок роблять тебе зовсім іншою людиною, навіть голову помили. Просто казка, а стрижуть як! — Він скидає кашкет і демонструє акуратно підстрижену потилицю.— Оце я називаю стрижкою.

Андреас усе ще не зводить з нього здивованого погляду. В очах у Віллі зараз з'явилося щось сентиментальне, щось унтер-офіцерськи сентиментальне. Приємно їсти наче за справжнім столом, далі від бараків.

— Ви,— каже Віллі, жуючи й зі смаком запиваючи пивом,— ви теж повинні піти помитися або хоч голови помити в перукарні, стаєш зовсім іншою людиною. Все скидаєш із себе, весь бруд. Але спершу поголитися. Тобі теж можна.— Він дивиться на Андреасове підборіддя.— Тобі справді теж можна. Чоловіче, це казка, знімає втому, і взагалі... взагалі...— Він шукає відповідного слова,— стаєш просто зовсім іншою людиною. Ще є час, ще дві години до відходу нашого поїзда. Сьогодні ввечері будемо у Львові. Зі Львова поїдемо транзитом, цивільним кур'єрським поїздом Варшава — Бухарест. Це казка, не поїзд, я ним завжди їжджу, треба тільки мати печатку, а печатка в нас буде, тільки як — не скажу...

Отже, нам не треба буде двадцяти чотирьох годин, щоб дістатися зі Львова до того місця, де це станеться, думає Андреас. Щось тут не те. Ми не виїдемо завтра о п'ятій ранку зі Львова. Бутерброди дуже смачні! Він товсто намащує хліб маслом і великими шматками відкушує соковиту ковбасу. От дивно, думає він, це масло на неділю, та ще, мабуть, трохи й на понеділок, і я їм масло, яке мені вже зовсім не належить. Та й на те, що на неділю, я вже не маю права. Продовольство розраховане від обіду до обіду, отож те, що на неділю на обід, уже не моє. Вони можуть віддати мене за це під військовий трибунал... покладуть мій труп на кафедру перед військовим суддею й оголосять: він з'їв масло за неділю, а частково й за понеділок, він обікрав переможний німецький вермахт. Він знав, що помре, і все-таки з'їв ще й масло, і хліб, і ковбасу, і цукерки, й викурив цигарки, ми не можемо внести цього ні в які статті видатків. Провіант на мертвих ніде не враховується. Ми ж, кінець кінцем, не якісь погани, що кладуть мерцям харчі в домовину. Ми добропорядні християни, а він обікрав добропорядний християнський, великонімецький, переможний вермахт. Ми повинні його засудити...

— У Львові,— сміється Віллі,— у Львові я вже дістану печатку. У Львові все можна дістати, це вже я напевне знаю.

Андреасові досить було сказати тільки одне слово, тільки спитати — і він би дізнався, як і де можна роздобути у Львові печатку. Але Андреас не хоче цього знати. Йому досить того, щоб вони мали печатку. Цивільний транзитний поїзд — це саме те, що він би хотів. Просто чудово їхати цивільним поїздом. Там будуть не тільки солдати, не самі чоловіки. Це жахливо — весь час бути між самими чоловіками, чоловіки гірші від жінок. А там будуть жінки... польки... румунки... німкені... шпигунки... дружини дипломатів. Як гарно їхати в поїзді, де є жінки... до... до... до того місця, де я помру. Що ж там трапиться? Партизани? Скрізь є партизани, але чого партизанам нападати на цивільний поїзд? Є досить поїздів із відпускниками, де їдуть цілі полки солдатів зі зброєю, речами, провіантом, обмундируванням, грішми й амуніцією.

Віллі розчарований, що Андреас не питає, де ж він дістане у Львові печатку. Йому так хочеться розповісти про Львів.

— Львів! — вигукує він і сміється. А оскільки Андреас і далі нічого не питає, він починає сам: — У Львові, знаєш, саме там ми завжди збували автомобілі.

— Завжди? — Андреас починає слухати.— Завжди збували?

— Тобто коли в нас з'являвся зайвий на продаж. Ми ж ремонтна майстерня, і в нас час від часу набирається трохи залізяччя, такого-сякого залізяччя, яке, по суті, зовсім не є залізяччям. І нам досить сказати, що це брухт. А обер-інтендант мусить закривати на це очі, бо ж і сам завжди волочився з чернівецькою єврейкою. А це ж зовсім не брухт, той автомобіль, розумієш? Можна собі з двох або з трьох зробити чудову машину, росіяни роблять це чудово.

А у Львові дають за це сорок тисяч готівкою. Поділи на чотири. Я та ще троє з нашої колони. Звичайно, це смертельна небезпека, тут уже доводиться трохи ризикнути,— він тяжко зітхає.— Аж кров холоне в жилах, ясна річ. Ніколи не знаєш, чи той, з ким ведеш торг, часом не з гестапо, цього ніколи не можна знати, аж до самого кінця. Чотирнадцять днів кров таки холоне від думки про це. Якщо за чотирнадцять днів не прийде ніякого повідомлення і нікого з тих, що були при цьому присутні, не заарештовано, значить і цього разу пронесло. Сорок тисяч готівкою.— Він з насолодою потягує пиво.— Як подумаю, скільки добра там зараз валяється в грязюці довкола Нікополя. Мільйони, кажу тобі, просто мільйони! І жодній свині воно не придасться. Хіба росіянам. Ти знаєш,— він з насолодою закурює,— часом вдавалося і частинами дещо збути, це не так небезпечно. Якусь дифіцитну запчастину, чи двигун, чи покришки. Або ще одяг. Там шалений попит на одяг. Наприклад плащ — це майже тисяча марок, добрий плащ. Вдома я, знаєш, побудував собі невеличкий будиночок, такий собі симпатичний невеличкий будиночок з майстернею... для... для, що? — питає він раптом. Але Андреас нічого не сказав, він тільки швидко поглянув на нього і побачив, що очі у Віллі знов стали похмурі, чоло поорали зморшки, і він квапливо допиває пиво. Вчорашнє обличчя, воно й без бороди знову таке ж саме... Сонце все ще золотить вежі Перемишля над Саном. Блондин заворушився. Видно, що він лишень прикидався, наче спить. Він удає, що прокинувся. Дуже довго випростується, тоді повертається на другий бік і розплющує очі, але він не знає, що сліди від сліз дуже добре видно на його брудному обличчі. Це справжні борозни, борозни в бруді, як у маленької дівчинки, в якої на дитячому майданчику поцупили бутерброд. Він цього не знає, може, вже взагалі забув, що плакав. Каправі, почервонілі очі викликають відразу; можна справді подумати, що він венерично хворий...

— А-а-а! — позіхає він.— От добре, є що пожувати.

Його пиво вже трохи нагрілося, але він спрагло й квапливо п'є, а потім береться до їжі, тим часом як Андреас і Віллі палять і поволі, смакуючи, п'ють горілку, чисту як сльоза, чудову горілку, яку Віллі дістав з ранця.

— Так,— сміється Віллі, але так раптово уриває сміх, що обидва злякано обертаються до нього. Віллі червоніє, втуплює погляд у землю й робить великий ковток горілки.

Що? — питає стиха Андреас.— Що ти хотів сказати?

Віллі ледве чутно відповідає:

— ...Хотів сказати, що я зараз пропиваю свою заставну, справді пропиваю заставну. За той будинок, що жінка дістала в придане, була ще одна заставна, невелика, на чотири тисячі, і я хотів їх оце сплатити... але пропало, давайте вип'ємо, будьмо!

Блондинові теж не дуже хочеться йти кудись до міста в перукарню чи в лазню, або туди вниз — в один із бараків. Вони беруть під пахви рушники й мило і йдуть униз.

— І щоб гарно почистили чоботи, дітки! — гукає їм у слід Віллі. В нього самого чоботи виглянсувані до блиску.

В якомусь тупику стояла велика водяна помпа для локомотивів, з якої без упину тихо цюркотіла вода, стікаючи на землю тоненькою цівочкою, і навколо в піску утворилась величезна калюжа. Справді чудово, що можна помитись. Якби ще тільки мило милилось як слід. Андреас узяв своє мило для гоління. Воно мені більше не знадобиться, думає він. А взагалі воно розраховане на три місяці, а мені його дали якихось чотири тижні тому, та мені воно однаково вже не знадобиться, а що залишиться, дістанеться партизанам. Партизанам теж потрібне мило, адже поляки так люблять голитися. І навіть спеціалізуються на чищенні черевиків і голінні. Та тільки-но вони зібралися поголитись, як побачили, що Віллі згори гукає до них і розмахує руками, та так виразно і справді драматично, що вони похапали свої речі й витирались уже по дорозі.

— Дітки! — кричить Віллі.— Тут запізнився поїзд для відпускників на Ковель! Біжіть швидше — за чотири години будемо у Львові, у Львові підете й поголитеся...

Вони понадівали кітелі й шинелі, нацупили кашкети і йдуть з речами на перон, де стоїть отой запізнілий відпускний на Ковель. У Перемишлі висідає небагато, але Віллі знаходить купе, з якого вийшов цілий гурт солдатів-танкістів, молоденьких хлопців, від їхнього нового одягу поширюється стійкий запах речового складу. Скориставшись тим, що прохід звільнився, вони швиденько заходять у вагон, поки ті, що там уже знаходяться, не встигли, разом зі своїми речами, позаймати звільнені місця.

— Зараз четверта,— тріумфуючи кричить Віллі,— так ми найпізніше о десятій будемо у Львові. Люкс! Цей чудовий поїзд не міг би вигідніше запізнитись. У нас ціла ніч, ціла ніч!

Вони швиденько вмощуються — сідають так, щоб можна було принаймні спертися спиною.

Андреас, уже сидячи, нарешті витирає як слід ще й досі мокрі вуха, розпаковує свій ранець і складає нашвидкуруч запхані туди речі. Тепер там були: брудна сорочка, брудні кальсони й пара чистих шкарпеток, рештки ковбаси й трохи масла в слоїку. Ковбаса — з пайки на понеділок, масло з пайки на другу половину понеділка, цукерки — з пайки на недільний обід; і молитовник — молитовник, який він усю війну тягав за собою й жодного разу не розгортав. Він завжди молився без молитовника, але ніколи не вирушив би без нього в дорогу. Дивно це, думає він, усе це дивно, й припалює собі цигарку, на яку ще навіть має право, цигарка — з пайки на суботу, з пайки, виданої на добу: від обіду в п'ятницю до обіду в суботу...

Блондин грає, а вони обидва мовчки палять, тим часом поїзд рушає. Блондин грає тепер по-справжньому, здається, він сам придумує музику, бо це не знайомі, відомі мотиви, а напрочуд лагідні, хвилюючі, зовсім безформні мелодії, які викликають думку про болото.

Так, думає Андреас, гнилий Сиваш. Що вони там роблять зараз біля своєї гармати? Його проймає дрож. Може, вони всі перебили один одного, може, прикінчили вахмістра, а може, їх змінили. Треба сподіватися, що їх змінили. Цієї ночі я молитимусь за тих біля гармати в болотах Сивашу і за того, що поліг за Велику Німеччину, бо він не, бо він не... хотів стати таким; це справді геройська смерть. Його останки лежать десь у болоті, там, у гнилому Сиваші, ніхто з людей не знає, де його могила, ніхто не видобуде його останків і не перенесе на військове кладовище, ніхто про нього не згадає, а він якогось дня воскресне, там у болотах Сивашу, батько двох дітей, дружина його живе в Німеччині — і ортсгрупенляйтер з украй скорботним обличчям вручив їй похоронку в Бремені, в Кельні або в Леверкузені, може, його жінка живе саме в Леверкузені. Він воскресне там, десь далеко в болотах Сивашу, і аж тоді вийде на божий день, що він зовсім не поліг за Велику Німеччину і не тому, що збунтувався й напав на вахмістра, а тільки тому, що не хотів стати таким.

Обидва здригаються, коли Блондин зовсім несподівано уриває гру, їх полонили, просто-таки оповили ці лагідні, ніжні, невиразні мелодії, а тепер ці тенета враз розірвалися.

— Гляньте,— каже Блондин і показує на рукав солдата, який стоїть біля вікна й курить люльку.— Ми це виготовляли вдома. Смішно, так рідко побачиш, а ми ж випускали їх тисячами.

Андреас і Віллі не розуміють про що він говорить. Блондин дивиться, змішавшись і червоніючи, в їхні запитливі очі.

— Кримські нашивки,— каже він аж ніби з серцем.— Кримських нашивок ми випускали безліч. Тепер робимо кубанські нашивки, скоро вони вже з'являться. І жетони з числом підбитих танків виготовляли цілими партіями, а до того — ордени за Судети з маленькими плакетками, на яких були зображені Градчани. Це було у тридцять восьмому.

Вони все ще дивилися на нього так, наче він говорив по-гебрейськи, дивились запитливими поглядами, а він ще більше червонів.

— Хлопці! — він мало не зривається на крик.— У нас же була своя фабрика!

— А, он воно що,— тільки й кажуть обидва.

— Так, вітчизняна фабрика прапорів.

— Фабрика прапорів? — питає Віллі.

— Так вона називалась, ми, певна річ, робили і прапори. Цілими вагонами, розумієте, ще тоді... по-моєму, десь у тридцять третьому. Звичайно, це тоді й було. Але, в основному, виготовляли ордени, жетони і значки для різних товариств, знаєте, такі значки, на яких писалося: «Переможцеві командної першості тисяча дев'ятсот тридцять четвертого» або щось подібне. І значки спортивних товариств, і шпильки зі свастикою, і такі маленькі бляшані прапорці, які можна пришпилити собі до одягу. Синьо-біло-червоні, французькі, в поперечну смужку — синьо-біло-червоні. Ми багато робили на експорт. Але відколи почалася війна, все робили для себе. Наприклад, нашивки за поранення, без ліку — нашивки за поранення. Чорні, срібні й золоті. Але чорні, чорні — найбільше. Ми заробили багато грошей. І ще ми робили й старі ордени часів першої світової війни, і значки спілки фронтовиків, і маленькі пряжки, які носять на цивільних костюмах. Так..

Він зітхає і враз змовкає, знов подивившись на солдата з кримською нашивкою, який усе ще курить люльку, спершись на вікно. Потім Блондин знов починає грати. Поволі, поволі смеркає... а тоді враз, несподівано, без будь-якого переходу, настають сутінки, набирають сили й темряви; швидко вечоріє, і от уже за порогом стоїть холодна ніч. Блондин награє свої болотяні мелодії, які присипляють їх, як наркотики... Сиваш, думає Андреас, я мушу помолитися за тих людей біля гармати в болотах Сивашу, перше ніж засну. Він помічає, що знову починає засинати, а це ж його передостання ніч. І він молиться, молиться... але слова плутаються, все напливає одне на одне... Дружина Віллі в червоній піжамі... очі тієї дівчини... француз біля муру... Блондин і той солдат, що казав: «Фактично, фактично ми вже виграли війну...»

Цього разу він прокидається від того, що поїзд довго стоїть. На станціях це якось інакше, там ще не встигнеш як слід позіхнути, як уже відчуваєш неспокій коліс і знаєш, що вони скоро рушать. А цього разу поїзд не рушає так довго, що колеса, здається, позамерзали. Поїзд стоїть. Не на станції, на запасній колії. Андреас, нічого не розуміючи, навпомацки встає й бачить, що всі товпляться біля вікон. Почуваючись покинутим, він іде вперед, такий самотній у темному тамбурі, мабуть, через те, що не бачить Віллі і Блондина. Обидва, напевно, стоять десь поперед усіх біля вікон. Надворі темно й холодно, і йому думається, що зараз щонайменше перша або друга година ночі. Він чує, як зовні повз них гуркочуть вагони і солдати в них співають пісні, дурні пісні, які так глибоко в'їлися їм у мозок, що вони, можна сказати, вкарбувалися туди, як мелодія в грамофонну платівку, тільки-но відкривши рот, уже відразу починали співати, співати ці «Марія на лужку» і «Стрілець»... Він теж часом співав їх, не усвідомлюючи, мимохіть, ці пісні, які просто вдовбували, врізали, усвердлювали їм у їхню свідомість, щоб не дати ні про що подумати. А тепер вони викрикують ці пісні в темну, похмуру, невеселу польську ніч, і Андреасові здається, наче він чує, як десь далеко-далеко солдатам відповідає луна, за похмурим невидимим горизонтом — насмішкувато, тоненько й дуже виразно відповідає луна... «Стрілець»... «Стрілець»... «Марія на лужку»... Проїхало, певно, багато вагонів, а потім ураз нічого не стало, й усі повернулись від вікон на свої місця. Віллі й Блондин також.

— СС,— каже Віллі.— Наших розбили під Черкасами. Там знову «котел» чи ще щось таке. А ці — спеціалісти по «котлах».

— Ну, ці вже впораються,— каже якийсь голос.

Віллі, який знову сидить поруч з Андреасом, повідомляє, що вже друга година ночі.

— Під три чорти! Ми ще запізнимося на поїзд у Львові, якщо зараз же не рушимо. Лишилося ще дві години. Доведеться їхати в неділю рано...

— Зараз рушимо, не хвилюйся,— каже Блондин, який знову опинився біля вікна.

— Цілком можливо,— погоджується Віллі.— Але в нас тоді не залишиться часу на Львів. Півгодини на Львів — це ніщо. Львів! — він сміється.

— Я? — раптом голосно питає Блондин.

— Так, ти! — кричить знадвору якийсь голос.— Збирайся і заступай на пост!

Щось невдоволено бурмочучи, Блондин повертається до них, а якийсь тип у сталевій касці, стоячи на приступці, заглядає через вікно до вагона. Коли Блондин запалює сірник, щоб знайти свою портупею й каску, вони бачать масивну важку голову, темні очі й лоб служаки.

— Є тут унтер-офіцери? — кричить голос з-під сталевої каски. Це голос, який тільки й уміє, що кричати. Ніхто не озивається.— Чи є тут унтер-офіцери? — Знову ніхто не озивається.

Віллі змовницьки стусає Андреаса ліктем.

— Не змушуйте мене самого шукати, як знайду когось з унтер-офіцерів, їм же гірше буде.

Ще якусь мить не озивається ніхто, хоча Андреас бачив, що від унтер-офіцерів тут аж кишить. Раптом хтось поруч з Андреасом вигукує:

— Тут!

— Ви що там, спали? — кричить голос з-під сталевої каски.

— Яволь,— відповідає голос, і Андреас упізнає зараз того, з нашивкою за Крим.

Дехто сміється.

— Прізвище? — кричить голос з-під сталевої каски.

— Фельдфебель Шнайдер.

— Призначаю вас старшим по вагону на той час, поки ми тут стоятимемо. Ясно?

— Так точно!

— Гаразд, а цей тут...— він показує на Блондина.— Прізвище?

— Єфрейтор Зібенталь.

— Значить, єфрейтор Зібенталь стоятиме на варті перед вагоном до четвертої години. Якщо до того часу ми не рушимо, ви, старший, заміните його кимось. Крім того, поставте пост по той бік вагона і в разі потреби знайдете йому заміну. Небезпечно! Можуть напасти партизани.

— Так точно!

Тип у сталевій касці зникає, бурмочучи під ніс: «Фельдфебель Шнайдер...»

Андреас тремтить. Аби тільки не на пост, думає він. Я сиджу зовсім недалеко від фельдфебеля, він просто схопить мене за рукав і запхає на пост.

Фельдфебель Шнайдер засвічує кишенькового ліхтарика, освітивши перед собою коридор. Пройшовся по комірцях тих, що лежали, удаючи ніби сплять, а тоді підняв котрогось за комір і, сміючись, сказав:

— Іди, стань зі своєю пукавкою. Нічого не вдієш.

Солдат, що його підняли, лаючись, збирається.

Аби вони тільки не докопались, що в мене немає автомата, взагалі ніякої зброї, що мій автомат стоїть у Пауля в гардеробі під дощовиком. Взагалі, що Пауль робитиме з автоматом? Капелан з автоматом — непогана пожива для гестапо. Сам він не зможе про це заявити, бо тоді йому б довелося назвати моє прізвище, і Пауль боятиметься, що вони тоді напевно сповістять у мою частину. Це жахливо, що я залишив Паулю ще й свій автомат...

— Слухай, це триватиме тільки доти, доки ми не поїдемо далі,— каже фельдфебель до солдата, який, лаючись, навпомацки шукає двері й відчиняє їх. Дивно, що поїзд не йде далі; минає чверть години, а вони, стривожені, не можуть заснути. Може, й справді десь поблизу партизани. Напад на поїзд — це найстрашніше, що може бути. Наступної ночі теж, мабуть, слід чекати чогось подібного. Дивно... дивно. Може, подібне станеться й там, між Львовом і... ні, тільки не Коломиєю. Ще двадцять чотири години, двадцять чотири або, щонайбільше, двадцять шість годин. Зараз уже субота, вже справді субота. Я був страшенно легковажним... я знав усе від середи... і нічого не зробив, я знав про це зовсім певно і молився навряд чи більше, ніж звичайно. Я грав у карти, пив шнапс, їв усмак, спав. Я надто багато спав, а час мчав, час завжди мчить, і тепер мені залишилися останні двадцять чотири години. І нічого я не зробив. Коли знаєш, що маєш умерти, треба все владнати, розкаятись і молитися, багато молитися, а я молився навряд чи більше, ніж звичайно. І це при тім, що знаю все напевно. Я знаю це точно. Субота рано. Неділя рано. Буквально ще один день. Я повинен молитися, молитися...

— Дай-но мені ще ковточок. Холод собачий,— Блондин просовує голову у вікно вагона, його дегенеративний, як у хорта, череп під сталевою каскою здається просто потворним.

Віллі підніс йому до рота пляшку і довго тримає її так. Потім простягає пляшку й Андреасові.

— Не хочу,— каже Андреас.

— Ще один ешелон,— знову чути голос Блондина. Всі кидаються до вікна. Минає півгодини, потім проходить ще один поїзд, знову військовий ешелон, і знову пісні, знову серед темної сумної польської ночі «Стрілець»... «Стрілець» і «Марія на лужку»... і знову «Стрілець». І так весь час, поки не пройде поїзд... з усім своїм господарством, з польовою кухнею і солдатськими теплушками, з отим «Стрільцем», та ще з «Сьогодні нам належить Німеччина, а завтра — цілий світ... цілий світ... цілий світ...»

— Знову СС,— каже Віллі.— І все під Черкаси. Там, здається, все це теж скінчиться крахом.

Він каже це тихо, бо біля нього хтось запекло й оптимістично твердить, що ці вже таки дадуть собі раду.

Пісні лунають уже десь далеко в нічній тиші. Вони линуть з вітром у напрямку Львова, як ледь чутний, приглушений плач, а потім лишається тільки темна і смутна польська ніч...

— Небагато їх вернеться з цих ешелонів, хоч би з сімнадцятеро вернулося,— бурмоче Віллі. Він знову пропонує Андреасові пляшку, але той знову відмовляється.

Нарешті настав час, думає він, коли я помолюся. Передостанню ніч свого життя я не хочу проспати чи продрімати, не хочу ні осквернити шнапсом, ні згаяти. Я повинен зараз молитися і, головне, каятись. Надто багато в чому треба каятися, навіть у такому нещасливому житті, як моє, доведеться довго каятись. Тоді у Франції, того спекотного дня, я вихлебтав цілу пляшку шері-бренді, як тварюка, і впав, як тварюка, на землю й трохи був не вмер. Цілу пляшку шері-бренді при тридцяти п'яти градусах у тіні, на голій вулиці у французькій глушині. Тільки тому, що пропадав від спраги й нічого було напитися. Мені було так погано, вісім днів після того голова боліла. А ще я сікався до Пауля, завжди обзивав його «попом» і завжди лаяв попів. Це жахливо — перед смертю думати, що ти когось кривдив. І вчителів у школі, які змушували нас зубрити, обзивав, і на погрудді Ціцерона написав «лайно», зробив це з дурної голови, був тоді іще хлопчиськом, але вже розумів, що це погано, що по-дурному, проте зробив це, бо знав, що всі сміятимуться, бо хотів, щоб інші вважали мене дотепним. Із марнославства. Не тому, що справді вважав Ціцерона лайном; якби я справді так вважав, мені можна було б іще пробачити, а то ж просто задля жарту. А задля жарту нічого не можна робити. І з лейтенанта Шрекмюллера насміхався, з цього сумного, блідого хлопчиська, для якого й погони лейтенанта були надто важкі, просто важезні, а по ньому ж було ясно видно, що це кандидат у смертники. З нього я теж насміхався, бо мені хотілось, аби мене вважали дотепним, таким собі бувалим дотепним вояком. Це, напевно, було найгіршим, і я не знаю, чи господь зможе мене простити. Я насміхався з нього, з його гітлерюгендівського вигляду, а він був уже приреченим на смерть; я прочитав це на його обличчі, і він загинув; під час першого ж наступу в Карпатах у нього влучило, і тіло покотилося урвищем униз, відразу страшно якось покотилося вниз і, перекидаючись, вгорталось у болото, це було жахливо, хоч труп справді майже кумедно перекидався, дедалі швидше і швидше, дедалі швидше, аж поки опинився на дні ущелини...

А в Парижі я вилаяв повію: серед ночі, це було дуже погано. Вона причепилася до мене холодної ночі... просто накинулась на мене, пальці і кінчик носа у неї посиніли, і я бачив, що вона дуже змерзла і, напевно, була голодна. Мені стало гидко, коли вона сказала: «Ходімо!» І я відштовхнув її, а вона ж замерзла й була бридка й зовсім самотня на тій великій, широкій вулиці й, мабуть, була б рада, якби я ліг поруч неї в її жалюгідне ліжко й хоча б просто трохи її зігрів. А я по-справжньому відштовхнув її, штовхнув у якийсь рівчак, ще й просичав услід щось злостиве. Коли б я тільки міг знати, що з нею сталося в ту ніч. Може, вона кинулася в Сену через те, що була така бридка, що ніхто не пішов з нею тієї ночі, а найгірше те, що я не був би такий жорстокий до неї, якби вона була гарна. Якби вона була гарна, мене не збентежила б її професія і я не штовхнув би її в рівчак, а може, й сам залюбки погрівся б у неї, і не тільки б погрівся. Бог його знає, що було б, якби вона була гарна. Це підло — погано ставитися до людини тільки через те, що вона бридка на вигляд. Бридких людей не буває. Бідолашна шльондра. Господи, прости мені за двадцять чотири години до смерті, що я відштовхнув від себе ту нещасну, бридку, змерзлу повію; відштовхнув уночі, на широкій безлюдній вулиці в Парижі, де вона не могла б знайти жодного клієнта, крім мене. Господи, прости мені все! Що зроблено, того вже не виправиш, і на віки вічні зависне над паризькою вулицею жалібний стогін тієї бідолашної дівчини як звинувачення мені, й нещасні, безпорадні собачі очі лейтенанта Шрекмюллера, якого аж пригинали додолу надто важкі, як для його дитячих плечей, погони...

Якби ж я міг плакати. Я не можу заплакати. Мені й боляче, й важко, і страшно, але заплакати я не можу. Всі вони можуть плакати, навіть Блондин, а я не можу. Господи, зроби так, щоб я міг заплакати...

Багато чого я не можу згадати. Багато чого. Скількох людей я зневажав, і ненавидів, і лаяв подумки. Наприклад, того, що сказав: «Фактично, фактично ми вже виграли цю війну». Я його ненавидів, але мені треба молитися за нього, бо він просто дурний. Я повинен помолитися ще й за того, хто оце щойно вимовив: «Ці вже дадуть собі раду»,— і за всіх тих, що захоплено співали «Стрільця».

Я ненавидів тих усіх, що оце проїхали повз нас, співаючи «Стрільця»... і «Марію на лужку»... і «Як гарно бути солдатом»... і «Сьогодні нам належить Німеччина, а завтра — цілий світ». Я ненавидів усіх, усіх, з ким мені доводилося лежати в нестерпній тісноті у вагоні й у казармі. Ах, у казармі...

— Рушаємо! — кричить надворі якийсь голос.— Усі по місцях!

Білявий повертається до вагона, і той, з другого боку,— теж. Поїзд свистить і рушає.

— Слава богу,— каже Віллі. Але все одно вже запізно. Вже пів на четверту, їм треба щонайменше дві години, щоб дістатися до Львова, а вже о п'ятій відходить кур'єрський Варшава — Бухарест.

— Ще й краще,— додає Віллі.— Так ми матимемо цілий день на Львів.

Він знову сміється. Йому б так хотілося більше розповісти про Львів. Це чути з його голосу, але ніхто його ні про що не питає й ніхто не просить розповідати. Всі зморені, вже пів на четверту, страх як холодно, темне польське небо нависає над ними, а звістка про ті два батальйони чи полки, кинуті десь там у котел під Черкасами, змушує їх задумуватись. Усі мовчать, хоч ніхто й не спить. Тільки стукіт поїзда так гарно присипляє й тамує думки, розсіює їхню задуму, одноманітне рак-так-так-бумс, рак-так-так-бумс присипляє їх. Всі вони — нещасні, сірі, голодні, спокушені й обдурені діти, їхня колиска — це поїзди, поїзди для відпускників з фронту, які своїм рак-так-так-бумс присипляють їх.

Блондин, здається, таки спить. Він намерзся надворі, і задуха тут, у вагоні, справді мала б здатися йому теплом і приспати його. Тільки Віллі не спить, Віллі, який колись був Неголеним. Часом чути, як він хапається за свою пляшку з горілкою і з бульканням п'є, а в проміжках тихенько батькує, іноді запалює сірник, закурює цигарку й при світлі сірника бачить Андреасове обличчя, бачить, що той не спить. Але не каже нічого. І дивно, що він нічого не каже...

Андреас хоче молитися, йому неодмінно треба молитися, спершу проказати всі звичні молитви, іще й кілька своїх власних; потім він хотів перелічити всіх тих, за кого треба помолитися, але зрозумів, що це безглуздя — перелічити всіх. Довелось би перелічити всіх узагалі, усе людство. Треба було б перелічити два мільярди... сорок мільйонів, думає він... ні, два мільярди довелося б перелічувати. Краще просто молитися за «всіх». Але це нічого не дасть, треба ж перелічити тих, за кого він повинен попросити. Спершу ті, кого образив, перед ким треба загладити свою вину. Він починає згадувати школу, потім — табори трудової повинності, потім — казарму й війну і багато людей, з якими його зводило життя. Його дядько, якого він ненавидів за те, що той марив військовою службою як найщасливішим часом свого життя. Думає про своїх батьків, яких, власне, не знав. Пауль. Пауль десь незабаром прокинеться і правитиме месу. Це вже третя відтоді, як я поїхав, може, він зрозумів, коли я крикнув: «Я помру... скоро». Може, Пауль зрозумів і помолиться за мене в неділю вранці, за годину до моєї смерті або через годину після моєї смерті. Сподіваюсь, що Пауль не забуде й про інших солдатів, тих, що стали такі, як Блондин, і про тих, що стали такі, як Віллі, і про тих, що кажуть: «Фактично, фактично ми вже виграли цю війну», і про тих, які вдень і вночі співають «Стрільця», «Марію на лужку», «Як гарно бути солдатом» і «Так, сонце Мексіки». Він зовсім не думає про дівочі очі цього холодного, безнадійного ранку під темним невеселим галицьким небом. Тепер ми вже точно в Галичині, так близько від Львова. Львів — це ж головне місто Галичини. Тепер я вже потрапив у ті тенета, в які мав потрапити. Мені залишилась тільки одна провінція — Галичина, і я вже в цій Галичині. За все своє життя я вже більш нічого не побачу, крім Галичини. Моє «скоро» геть стислося! До двадцяти чотирьох годин, до якихось кількох кілометрів. До Львова залишились лічені кілометри, може, шістдесят, і ще після Львова — щонайбільше шістдесят. Отже, моє життя в Галичині — це оті лічені сто двадцять кілометрів. Галичина... Це слово, як ніж на невидимих зміїних лапках, ніж, який блукає десь неподалік, нечутно блукає, такий собі нечутний блукаючий ніж. Галичина. Як воно станеться? — думає він. Застрелять мене чи заколють... а може, затопчуть... а може, мене просто розчавить разом із вагоном. Смерть приходить у найрізноманітніших подобах. Можна вмерти від кулі вахмістра, якщо не схочеш стати таким, як Блондин; можна вмерти як завгодно, а в похоронці все одно буде написано: «Поліг у боях за Велику Німеччину». Я неодмінно маю помолитися за артилерійську обслугу там на півдні, в болотах Сивашу... неодмінно... тільки б не забути... рак-так-так-бумс... неодмінно... рак-так-так-бумс... неодмінно за артилерійську обслугу... в болотах Сивашу... рак-так-так-бумс...

Це просто жах, що під кінець його знову зморив сон. І вони вже у Львові. Тут великий вокзал, чорні металеві конструкції, брудно-білі таблички біля платформ і на них чорним по білому написано: Львів. Ось він — трамплін. Важко повірити, як швидко можна потрапити з берегів Рейну до Львова. Львів, чорним по білому, чітко: «Львів». Головне місто Галичини. Ще на шістдесят кілометрів менше. Тенета вже зовсім стислися. Шістдесят кілометрів, а може, й менше, може, всього десять. «За Львовом», «між Львовом і Чернівцями», це може бути й за один кілометр від Львова. «За» це знову таке саме невизначене поняття, як і «скоро», а він думав, що воно все-таки стислося...

— Ну, хлопче, ти й спиш,— каже Віллі, жваво складаючи свої речі.— Сон у тебе, скажу, хоч з гармати стріляй. Ми ще двічі зупинялися. Тебе мало не поставили на пост. Та я сказав фельдфебелю, що ти хворий, і він не став тебе будити. А тепер вставай!

У вагоні вже нема нікого, а Блондин стоїть на пероні зі своєю льотною сумкою і валізою.

Дуже дивно отак іти собі пероном головного вокзалу у Львові...

Вже одинадцята година, майже полудень, і Андреас відчуває, що страшенно зголоднів. Але з нехіттю думає про варену ковбасу. Хліба з маслом і чогось гаряченького! Я вже давно не їв гарячої страви, добре було б з'їсти чогось гарячого. Дивно, думає він, ідучи слідом за Блондином і Віллі, перша моя думка у Львові: треба з'їсти чогось гарячого. За чотирнадцять чи п'ятнадцять годин до смерті треба з'їсти чогось гарячого. Він сміється так, що ті обидва обертаються і запитливо дивляться на нього, але Андреас, почервонівши, відводить очі. Як і на всіх вокзалах Європи, при вході тут теж патруль — постовий у сталевій касці; він каже Андреасові, що йшов останнім:

— Зал чекання ліворуч, і для рядового складу теж.

Як тільки вони минають патруль, Віллі стає майже зухвалим. Він зупиняється посеред вестибюля, припалює цигарку й голосно перекривляє:

— «Зал чекання ліворуч, і для рядового складу теж...» їх би, певна річ, влаштувало, щоб ми пішли до тієї стайні, яку вони для нас приготували.

Андреас і Блондин з подивом витріщаються на нього, а Віллі тільки сміється.

— Ну, дітки, давайте-но я сам усе влаштую! Львів — це мій клопіт. «Зал чекання для рядового складу!» Та тут такі кнайпи, такі ресторани,— він прицмокує язиком,— європейського рівня,— і каже ще раз, іронічно наголошуючи: — Європейського рівня.

Його обличчя знову здається давно не голеним, у нього, напевно, страшенно швидко росте борода. Це знов колишнє, сповнене відчаю і суму обличчя.

Він мовчки йде поперед них до виходу, перетинає, не кажучи й слова, широку площу, яка кишить людьми, і незабаром вони опиняються в темному вузькому провулку. Там на розі стоїть автомобіль, зовсім розтелепаний приватний автомобіль, і те, що Віллі знає водія, схоже на сон. Він гукає:

— Стані!

І знову, як сон: заспаний, брудний старий поляк підводиться з-за керма й, ніяково всміхаючись, вітається з Віллі. Віллі називає якесь польське ім'я, а далі все відбувається дуже швидко: вони втрьох з речами опиняються в таксі і їдуть Львовом. Вулиці тут такі, як у всіх великих містах світу. Широкі, елегантні, пологі сумні вулиці з блідо-жовтими будинками, які здаються вимерлими. А на вулицях повно людей. Люди. Як багато людей! А Стані їде дуже швидко... все, наче вві сні: увесь Львів, здається, належить Віллі. Вони в'їжджають на широкий бульвар, такі бульвари є у всіх містах світу, і все ж це польський бульвар, і Стані гальмує. Він отримує банкноту, Андреас бачить, що Віллі дав аж п'ятдесят марок, і Стані, ошкірившись, допомагає швидко вивантажити їхні речі на тротуар, а потім вони опиняються у здичавілому палісаднику перед будинком з облупленим фасадом. Андреас відразу бачить, що це типовий будинок австро-угорської монархії. Тут, можливо, жив хтось із вищих офіцерських чинів. Раніше, коли ще танцювали вальси. Або, можливо, якийсь високий урядовий чиновник. Це старий австрійський будинок, яких повно скрізь, по всіх Балканах, в Угорщині, в Югославії і в Галичині, звичайно, теж. Усе це встигло промайнути в його голові перш, ніж вони ступили в довгий темний, пропахлий пліснявою коридор.

Та ось Віллі, задоволено всміхаючись, розчиняє брудно-білі високі й широкі двері, й вони опиняються в залі ресторану з м'якими кріслами й гарно накритими столиками, на яких стоять квіти. Осінні квіти, думає Андреас, такі садять на могилах, і ще він думає, що це його прощальний обід. Віллі веде їх до ніші, яку можна заслонити шторою, там теж стоять крісла і гарно накритий стіл, і все це справді здається сном. Невже ж я щойно не стояв під табличкою, на якій чорним по білому було написано: «Львів»?

Кельнер! Бездоганно виголений елегантний польський кельнер у начищених до блиску невисоких черевиках усміхається до них, тільки фрак на ньому трохи бруднуватий. Всі вони тут усміхаються, думає Андреас. Фрак у кельнера трохи бруднуватий, але це дрібниці, зате черевики — як у великого князя, і поголений божественно... начищені до блиску чорні невисокі черевики...

— Георг,— каже Віллі.— Ці панове хотіли б помитися й поголитися.

Це звучить як наказ. Ні, це й справді наказ. Андреас не може втриматись від сміху, йдучи слідом за незмінно усміхненим кельнером. У нього таке відчуття, наче його запросили до дуже поважної бабусі або до дуже поважного дядечка, а той дядечко сказав: «Немитим і неголеним дітям не можна сідати до столу»...

Величезна ванна кімната сяє чистотою. Георг приносить гарячої води.

— Якщо панове бажають високоякісного туалетного мила, прошу — п'ятнадцять марок.

— Принесіть,— каже Андреас, усміхаючись.— Татко за все заплатить.

Георг приносить мило і все так само усміхаючись, говорить: «Татко заплатить».

Вони з Блондином миються; роздягаються до пояса, добре намилюються і з насолодою розтирають і руки, й усю блідо-жовту непровітрювану солдатську шкіру. Просто щастя, що я захопив з собою чисті шкарпетки, думає Андреас. Можна помити ще й ноги і надіти чисті шкарпетки.

Шкарпетки тут, напевно, дорогі, та й навіщо мені залишати шкарпетки в солдатському ранці, партизани, напевно, мають шкарпетки.

Помивши ноги, Андреас глянув на Блондина. Побачив його здивоване обличчя і засміявся. Та він справді марить наяву.

Як добре почувати себе гладко поголеним, отак, як той поляк, одне жаль, що завтра я знову заросту, думає Андреас. Блондинові можна й не голитися, в нього тільки легкий пушок над верхньою губою. Андреас уперше замислюється над тим, скільки ж років могло б бути Блондинові. Тим часом він одягає свою чудову чисту сорочку зі справжнім цивільним комірцем; тепер можна було б і не морочитися з ідіотською краваткою; голуба сорочка колись була зовсім синя, а тепер стала блакитною. Він застібає сорочку й натягає зверху мундир, досить зношений сірий мундир з нашивками за поранення. Можливо, нашивки за поранення виготовлені на вітчизняній фабриці прапорів, що належить батькові білявого, думає він. Ах, він же збирався подумати про те, скільки років Блондинові. Борода в нього не росте, але і в Пауля борода теж не росте, а Паулю вже двадцять шість років. Блондинові могло б бути й сімнадцять, і водночас сорок років, у нього чудна зовнішність, ну, двадцять йому вже напевно є. Він уже єфрейтор, а перед тим рік-два був солдатом. Отже, десь років двадцять-двадцять один, прикидає Андреас. Гаразд, мундир уже на ньому, комірець застебнутий; справді, як приємно відчувати себе чистим.

Ні, вони самі знайдуть дорогу назад. У ресторані з'явилося кілька офіцерів, яким вони змушені віддати честь. Як це страшно — віддавати комусь честь, це так гидко, і як добре, що можна знову опинитись у ніші.

— Отакими ви мені подобаєтесь, дітки мої,— каже Віллі. Віллі п'є вино і курить сигару. Стіл уже накритий. На ньому повно всіляких тарілок, виделок, ножів і ложок.

Георг обслуговує безшумно. Спершу подає суп. Бульйон, думає Андреас. Він тихо й довго молиться, ті два вже почали їсти, а він усе ще молиться, і дивно, що вони його не перебивають.

Після бульйону подають щось схоже на картопляний салат, тільки дуже маленькі порції. До цього аперитив. Все як у Франції. Потім ідуть різні м'ясива. Спершу німецький біфштекс... а потім подали щось зовсім чудне.

— Що це таке? — питає зверхньо Віллі, а тоді не витримує й сам сміється.

— Це? — Георг усміхається.— Це свиняче серце... Чудово приготоване свиняче серце...— За ним іде відбивна котлета, смачна соковита відбивна. Справжній обід приреченого на страту, думає Андреас, сам лякаючись того, що їсть із таким апетитом. Який сором, думає він, мені слід би молитися, весь час молитися, цілий день простояти на колінах, а я сиджу тут і їм свиняче серце... який сором... Далі приносять овочі — спершу горошок, потім трохи картоплі. І знову м'ясо, щось схоже на гуляш, добре просмажений гуляш. І знову овочі, салат. І нарешті зелень. І кожну страву запивають вином. Віллі наповнює келихи з дуже величним виглядом, але сам при цьому сміється.

— Вся заставна піде сьогодні на обід, хай живе львівська заставна! — вони цокаються і п'ють за львівську заставну.

А потім іще й кілька десертних страв. Як у Франції, знову думає Андреас. Спершу пудинг, справжній пудинг на яйцях. Потім по шматочку кекса під гарячою ванільною підливою. І знов вони п'ють вино, яке Віллі сам наливає в келихи, якесь дуже солодке вино. Потім на столі з'являється щось дуже маленьке, просто-таки крихітне на білій тарілці. Це заварне тістечко, облите шоколадною помадкою, із збитими вершками, зі справжніми вершками. Шкода, що воно таке маленьке, думає Андреас. Ніхто не каже й слова, Блондин усе ще наче спить, на його обличчя страшно дивитись, він тільки розкриває рота, і жує, і їсть, і п'є. На завершення справді подають сир. Чорт, таки зовсім як у Франції, сир і хліб, і на цьому кінець. Сир замикає шлунок, думає Андреас, і вони п'ють біле вино, біле французьке... Сотерн...

Господи, та ж він пив сотерн у Ле Тренорі на терасі над морем, чудовий сотерн, схожий на молоко, на вогонь, на мед, сотерн у Ле Трепорі на терасі над морем літнього вечора. І того вечора кохані очі були від нього майже так само близько, як і тоді в Ам'єні. Сотерн у Ле Трепорі. Це таке саме вино. У нього добра смакова пам'ять. Сотерн у Ле Трепорі, і з ним його дівчина, її уста, волосся, очі. І все це завдяки вину; і взагалі як приємно запивати хліб і сир білим вином...

— Діти,— каже благодушно настроєний Віллі.— Ну як, вам сподобався обід?

Так, обід їм справді сподобався, і вони дуже добре себе почувають. При цьому вони не об'їлися. Треба запивати їжу вином, це дуже добре.

Андреас починає молитися... після їжі треба помолитися, і він молиться дуже довго — поки двоє інших сидять, зручно спершись на крісла й курять, Андреас склав руки на столі й молиться...

Життя гарне, думає він, життя було чудове. За дванадцять годин до смерті я, хоч уже й запізно, повинен визнати, що життя гарне. Я був невдячним, я не визнавав, що на світі існують прості людські радощі. А життя все одно було гарним. Він червоніє від збентеження, червоніє від страху, червоніє від каяття. Я справді заперечував, що на світі існує людська радість, що життя все-таки було гарне. Я прожив нещасливе життя, безталанне життя, можна сказати, щомить страждав під цією їхньою огидною уніформою, вони затуркали мене до нестями, змусили проливати свою кров на їхній війні, в прямому розумінні проливати кров, я був тричі поранений на їхніх так званих полях честі: тоді, під Ам'єном, далі — під Тирасполем, а потім — у Нікополі, і не бачив нічого, тільки паскудство, кров і лайно, і дихав тільки пилюкою і бідою... і чув самі непристойні натяки, і тільки на десяту частку секунди відчув, що таке справжня людська любов, відчув любов, яку чоловік відчуває до жінки, любов, яка все ж прекрасна; відчув тільки протягом десятої частки секунди. І за дванадцять чи, може, за одинадцять годин до смерті я мушу визнати, що життя було таки гарне. Я пив сотерн... на терасі у Ле Трепорі над морем і в Кайо, в Кайо я теж пив сотерн, тоді так само був літній вечір і моя кохана була біля мене... А в Парижі я сидів на терасі якоїсь кав'ярні на бульварі, попиваючи інше, чудове золотаве вино. І, Звичайно ж, тоді теж моя кохана була зі мною, й мені зовсім не треба було опитувати сорок мільйонів людей, щоб почувати себе щасливим. Думав, що не забуду нічого, а от забув усе... все... і цей обід був такий гарний... І свиняче серце, і сир, і вино допомогли мені зрозуміти, що життя було чудове... І в мене ще залишилось дванадцять чи одинадцять годин...

Під кінець він ще раз згадує про чернівецьких євреїв, потім — євреїв із Львова, Станіслава й Коломиї, і гарматну обслугу там, у болотах Сивашу. І того, хто сказав: «Саме в цьому й полягає безперечна перевага 37-міліметрових протитанкових гармат...», і нещасну, бридку змерзлу повію, яку він відштовхнув тоді в Парижі вночі...

— Випий-но, друже,— хрипко говорить Віллі. Андреас підводить голову і п'є. У них ще є вино, пляшка стоїть у відерці з льодом; він випиває келих і просить налити ще.

Я у Львові, що я тут роблю, думає він, у будинку часів габсбурзької монархії, в цьому старому напівзруйнованому часів габсбурзької монархії будинку, у великому залі цього будинку, де колись влаштовувалися бали, великі, пишні бали, танцювали вальси, це було — він подумки рахує,— це було щонайменше двадцять вісім років тому, ні, двадцять дев'ять років, ще двадцять дев'ять років тому, ще до тієї війни. Двадцять дев'ять років тому тут була ще Австрія... потім була Польща... потім Росія... а тепер, тепер скрізь Велика Німеччина. Тоді вони влаштовували бали... кружляли у вальсах... чудові були вальси, й усі посміхались одне одному, танцювали... а надворі, у великому саду, який, напевно, є десь за будинком, у тому великому саду вони цілувалися, лейтенанти з дівчатами... а може, й майори із заміжніми жінками, а господар дому, той точно був полковником або генералом, і він удавав, ніби нічого не помічає... може, він був обер-регірунгскомісаром або ще чимось таким... отак...

— Та ти пий!

Так, він би з радістю випив ще... час біжить, думає він, хотів би я знати, котра зараз година. Була одинадцята, чверть на дванадцяту, коли ми вийшли з вокзалу, зараз уже, напевно, друга або й третя... лишилось дванадцять годин, ні, трохи більше. Поїзд же відходить аж о п'ятій, а тоді поки ще дійде до того «скоро». «Скоро» знову стало таким розпливчастим, неясним. У кожному разі, це буде не за шістдесят кілометрів від Львова. Шістдесят кілометрів поїзд проходить за півтори години, отже, це було б десь о пів на сьому, а в таку пору вже видно. І в ту мить, як його рука несе келих до уст, він враз усвідомлює, що світла дня він уже не побачить. Сорок кілометрів... це десь година, а то й три чверті години, поки почне трохи розвиднятись. Ні, має бути ще зовсім темно, а ніякий не світанок! Отак-то. Тоді це й станеться! Саме тоді все це й станеться! Це буде десь за чверть шоста, в неділю, а неділя вже завтра. Завтра у Пауля почнеться новий тиждень, і весь цей тиждень Пауль служитиме шестигодинні меси. Я помру, саме коли Пауль підійде до вівтаря. Коли він читатиме першу молитву, сам, без служки, Пауль казав мені, що з служками тепер скрутно. Це станеться, коли Пауль читатиме першу молитву, між Львовом і... треба подивитися, що там за сорок кілометрів від Львова. Треба глянути на карту.

Він піднімає очі й бачить, що Блондин дрімає у своєму м'якому кріслі. Блондин стомився, він стояв на посту. Зате Віллі не спить і щасливо посміхається. Віллі п'яний, а карта лежить в кишені у Блондина. Але поспішати нема куди. У нього в запасі ще годин дванадцять, а то й більше — п'ятнадцять... за цих п'ятнадцять годин йому ще багато чого треба встигнути. Він повинен молитись, молитись, а не спати, як досі... ні в якому разі більше не спати, і добре, що він уже все точно знає. Ось і Віллі знає, що має померти, і Блондин хоче померти, їхньому життю надходить кінець; пісок у годиннику вже майже весь висипався, до смерті лишилося ще трішки, якась дрібка.

— Отак-то, дітки,— каже Віллі,— шкода, але нам пора. Тут було чудово, правда ж? — Він штурхає Блондина, і той схоплюється. Але він, здається, всередині ще спить, обличчя в нього ще зовсім сонне, а очі вже не здаються такими бридко слизькими; в них зараз проглядає щось дитяче, напевно, це від того, що він справді забув про все, відчув справжню втіху. Радість багато що змиває, так само, як і горе багато що змиває.

— А тепер,— каже Віллі,— тепер нам треба саме в той дім, де «ставлять печатки», але більше я вам усе одно поки що нічого не скажу.— Він трохи ображений, що ніхто ні про що його не допитується; а проте він кличе Георга й розраховується за обід: чотириста з чимось марок. Плюс королівські чайові.

— І виклич машину,— додає Віллі.

Вони беруть свої речі, застібають тугіше ремені, одягають кашкети й прямують через зал до виходу повз офіцерів, повз цивільних і повз отих типів у коричневих мундирах. В очах у офіцерів і в отих типів у коричневому вгадується невимовний подив. І все відбувається так само, як у всіх пивницях Європи: у французьких і угорських, румунських, російських і югославських, чеських, і голландських, і бельгійських, і норвезьких, італійських і люксембурзьких пивницях — скрізь те саме: застебнути тугіше ремені, надіти кашкети й віддати у дверях честь, як при виході з населеного суворими божествами храму.

І вони залишають цей будинок часів габсбурзької монархії і палісадник, Андреас кидає прощальний погляд на облуплений фасад, за яким колись лунали вальси. А потім вони сідають у таксі... і вперед!

— А тепер,— каже Віллі,— тепер ми поїдемо туди, де «ставлять печатки». Саме о п'ятій вони відчиняють.

— Можна, я ще раз гляну на карту,— питає Андреас Блондина, але перше, ніж той встигає знайти її у своїй льотній сумці, вони зупиняються. Вони тільки трохи проїхали по цьому широкому, меланхолійному проспекту австро-угорських часів, у глибині якого видно було великі галявини і поодинокі вілли. Таксі зупиняється перед будинком пізніших, уже польських часів, у нього майже плаский дах, помальований брудно-жовтим кольором фасад і високі, вузькі вікна, закриті віконницями, як у Франції; віконниці з вузесенькими прорізами, пофарбовані вже, видно, дуже давно сірою фарбою. Будинок, де «ставлять печатки», явно польських часів, і Андреас чомусь відразу здогадується, що це бордель. Увесь нижній поверх затуляє густий живопліт, а коли вони йдуть через палісадник, Андреас помічає, що на вікнах першого поверху віконниць немає...

Він бачить штори кольору кориці, штори бруднуваті, майже темно-коричневі, з червонявим відтінком.

— Тут є всі на світі печатки,— каже сміючись Віллі,— треба тільки знати, чого хочеш, і вміти себе поставити.

Вони зупиняються біля входу з речами в руках. Віллі смикає за шнур дзвінка, і їм доводиться досить довго чекати, перш ніж щось озивається в цьому німому, зловісному будинку, хоча Андреаса не залишає відчуття, що за ними весь час спостерігають. Це триває так довго, що Віллі починає непокоїтись.

— Чорти б їх ухопили,— каже він.— Що їм від мене ховати? Вони ховають усе підозріле, коли до будинку підходить хтось незнайомий,— пояснює він сердито.

Нарешті двері відчиняються, й літня пані, улесливо всміхаючись, зустрічає Віллі з розкритими обіймами.

— Я вас спочатку не впізнала! — люб'язно вигукує вона.— Прошу заходити. А ці,— вона показує на Андреаса й Блондина,— ці двоє молодих людей,— вона трохи несхвально хитає головою,— молоді люди ще надто молоді для нашого будинку.

Всі троє заходять і складають речі в ніші біля гардеробу.

— Нам потрібні «печатки» на завтрашній поїзд, той що о п'ятій ранку, на кур'єрський поїзд, розумієте?

Жінка з сумнівом дивиться на двох молодих відвідувачів. Вона трохи нервується. На ній сивувата перука, це відразу видно. Тонке обличчя, з різкими рисами, злегка підмальоване, і підмальовані дуже вправно, з якимось невловним виразом сірі очі. Елегантна сукня, з червоно-чорним візерунком, закрита високо, під саме підборіддя, щоб приховати шию старої жінки — зів'ялу, зморщену, як у курки, шкіру. Їй треба носити високі стоячі коміри, як у генеральській формі.

— Гаразд,— каже нерішуче пані.— А ще?.. ще щось бажаєте?

— Мабуть, щось випити і — мені дівчину, а вам?

— Ні,— каже Андреас,— мені не треба.

Блондин страшенно червоніє, він аж пітніє зі страху. Як йому зараз, напевно, жахливо, думає Андреас, може б, йому справді було краще взяти дівчину.

Раптом до Андреасового слуху долинає музика. Це якийсь уривок, клаптик мелодії. Десь відчинили двері до приміщення, в якому, напевно, стоїть радіо, й за цих півсекунди, поки двері були відчинені, він почув якісь уривки мелодії. Видно, хтось, шукаючи, крутить ручку радіоприймача... джаз... солдатські пісні... гучний голос і уривок музики Шуберта... Шуберт... Шуберт... Двері знову зачинились, але в Андреаса лишилося таке відчуття, ніби хтось штовхнув його просто в серце й від удару прорвало невидимий шлюз: він зблід, похитнувся і, щоб не впасти, прихилився до стіни. Музика... фрагмент з Шуберта... я віддав би десять років життя за те, щоб іще раз почути пісню Шуберта від початку до кінця, але в мене лишилось якихось усього дванадцять і три чверті години; адже зараз уже, напевно, п'ята.

— А ви,— питає його літня пані, й тільки зараз Андреас помічає, який неприємний у неї рот, з вузенькими, стиснутими в щілинку губами, який, певно, тільки й знає, що рахувати гроші, чисто тобі щілина в скарбонці.— Ви що ж,— занепокоєно питає пані,— нічого не хочете?

— Музику,— затинаючись, буркоче Андреас.— Музику тут можна купити?

Вона спантеличено, вагаючись, дивиться на нього. Чого тільки вона не продавала за своє життя. Печатки, й дівчат, і пістолети. Її рот — це рот людини, що всім гендлюватиме, але вона не знає, як можна торгувати музикою.

— Я,— каже вона роздумуючи.— Музику... ну, звичайно.

Сказати спершу «так» ніколи не зашкодить. Сказати «ні» завжди встигнеться. Коли відразу сказати «ні», гешефт, вважай, пропав.

Андреас випростується.

— То що, продасте мені музику?

— Тільки разом з дівчиною,— посміхається у відповідь пані.

Андреас страдницьки дивиться на Віллі. Він не знає, скільки це коштуватиме. Музика та ще й дівчина на додаток і, як не дивно, Віллі відразу ж розуміє його.

— Друзяко! — вигукує він.— Не забувай про заставну, хай живе заставна на Львів, усе, що схочемо, буде наше!

— Добре,— каже Андреас до жінки.— Беру музику і дівчину теж.

Двері розчиняються. За ними стоять троє дівчат, які, сміючись, прислухалися до торгу. Дві чорняві, а третя — руда. Руда, впізнавши Віллі, відразу кидається йому на шию, гукаючи до літньої пані:

— А ти продай йому Солістку!

Обидві чорняві сміються, одна з них підходить до Блондина й кладе йому руку на плече. Від цього дотику Блондин починає схлипувати, він буквально ламається, як соломина, так що чорнявій доводиться підхопити його й тримати, нашіптуючи на вухо:

— Тільки не бійся, хлопчику... тільки не бійся!

Власне, це добре, що Блондин плаче, Андреас і сам хотів би заплакати, потік сліз, досі стримуваний шлюзом, з шаленою силою ринув до горла, до пролому в мурі його байдужості. Нарешті і я зможу заплакати, але не хочу плакати перед цією жінкою, рот у якої схожий на щілину скарбонки, рот, який тільки й знає, що гроші. Може, я поплачу біля Солістки.

— Авжеж, авжеж,— ущипливо говорить чорнява, що виявилася зайвою,— якщо він хоче музики, пошли до нього Солістку.

Вона повертається і йде до дверей. І Андреас, який усе ще стоїть, прихилившись до стіни, чує, як знову відчиняються двері й до нього долинає ще один музичний уривок, але це вже не Шуберт... це щось з Ліста... Ліст — це теж чудово... Ліст теж може змусити мене заплакати, думає він, а я не плакав уже цілих три з половиною роки...

Блондин, як дитина, припав до чорнявої й плаче в неї на грудях, але ці сльози — добрі сльози. В них немає нічого від боліт Сиваша, нема нічого від страху, лишився тільки біль, багато-багато болю. А руда — в неї виявляється добродушне обличчя — просить Віллі, який обіймає її за стан:

— Ну, купи йому Солістку, він такий милий, він просто чарівний із цією своєю музикою.— Вона посилає Андреасові повітряний поцілунок і знову звертається до Віллі: — Він юний і солодкий хлопчик, і ти, старий грішнику, просто повинен купити йому на ніч Солістку і фортепіано.

— Ну, звичайно ж, уся заставна — наша! — горлає Віллі.

Літня пані веде Андреаса сходами, тоді коридором з безліччю зачинених дверей; нарешті вони опинилися в кімнаті, де стоїть кілька зручних крісел, ліжко й фортепіано.

— Це наша невеличка вітальня для інтимних свят,— каже вона.— За вітальню ми беремо по шість сотень за ніч, а за Солістку — це, звичайно, прізвисько, ви ж розумієте? — а Солістка коштує дві з половиною сотні за ніч, не рахуючи того, що ви вип'єте і з'їсте.

Андреас, похитуючись, добирається до одного з крісел, киває головою, згідливо махає рукою й радіє, коли стара нарешті забирається геть. Йому чути, як у коридорі вона гукає до когось:

— Оліно!.. Оліно!..

Краще б він винайняв тільки фортепіано, думає Андреас, саме фортепіано без дівчини. Його раптом охоплює жах від думки, що він взагалі опинився в такому будинку. У відчаї він кидається до вікна й шарпає штору. Надворі ще видно. Навіщо ця штучна темрява, коли це останній день мого життя. Для чого затуляти його шторами? Сонце стоїть над пагорбом і осяває своїм теплим і ласкавим промінням сади, за розкішними віллами — дахи будинків. В садах уже, мабуть, достигли яблука, думає Андреас, зараз кінець вересня,— мабуть, у цю пору й тут достигають яблука. А в Черкасах наші знову потрапили в котел, і тих «спеціалістів по котлах» женуть туди, «ці вже упораються». З усім упораються, з усіма впораються. А я сиджу тут біля вікна в борделі, в будинку, де «ставлять печатки», хоча мені лишилося жити всього дванадцять годин, хоч я повинен молитися, на колінах замолювати свої гріхи, але я безсилий проти цього шлюзу, який прорвало в мені, коли ми ввійшли в цей дім і музика кинджалом ударила мене в серце. І все-таки добре, що я не буду цілу ніч сам на сам з оцим фортепіано. Я збожеволів би. Саме фортепіано. Добре, що прийде Оліна, Солістка. Я забув узяти карту, думає він, карту! Забув попросити в Блондина, а мені ж неодмінно треба знати, яке місто знаходиться за сорок кілометрів від Львова... неодмінно... бо це ж не Станіслав. Станіслав не може бути, до Станіслава я вже не доїду. «Між Львовом і Чернівцями»... з якою певністю я ще недавно думав про Чернівці! Я міг би навіть побитись об заклад, що побачу ще Чернівці, хоча б околицю Чернівців... а тепер мені залишилось якихось сорок кілометрів... якихось дванадцять годин...

Почувши раптом позад себе тихий шерех, він перелякано здригається. Шерех такий обережний, наче кішка прослизнула в кімнату. Солістка стоїть на порозі, тихо причиняючи за собою двері. Вона невисока на зріст, дуже ніжна, мініатюрна й делікатна, волосся високо підняте й зашпилене на потилиці — дуже гарне довге русяве волосся, золотаве волосся. На ній червоні пантофельки й блідо-зелена сукенка. Їхні погляди зустрілись, і її рука метнулась до плеча, так ніби вона хоче швиденько розстебнути сукенку.

— Не треба! — обурюється Андреас і ту ж мить шкодує, що так різко крикнув на неї. Я вже так був накинувся на ту бідолашну в Парижі, думає він, а тепер цьому вже нічим не зарадиш. Але Солістка дивиться на нього швидше здивовано, ніж ображено. Незвичайна нотка болю в його голосі дійшла до неї.— Ні,— говорить Андреас уже лагідніше.— Не треба.

Він підходить до неї ближче, потім відступає назад, сідає і знову встає.

— Можна, я називатиму тебе на «ти»?

— Можна,— відповідає вона лагідно.— Мене звуть Оліна.

— Я знаю,— каже він.— А мене — Андреасом.

Вона сідає на вказане ним крісло й дивиться на нього здивовано, майже злякано. Тоді він іде до дверей і повертає ключ у замку. Тепер, сівши поряд з нею, він бачить її профіль. У неї маленький носик, ні надто кирпатий, ані надто гострий. Фрагонарівський ніс, думає він, і фрагонарівський рот. На вигляд і не скажеш, зіпсута вона чи невинна, така собі невинно-зіпсута, як ті пастушки на картинах Фрагонара; але в неї польське обличчя, і навіть потилиця якась чисто польська, гнучка і гарна у своїй простоті.

Добре, що він прихопив з собою цигарки. От тільки сірники скінчилися. Вона підхоплюється, відчиняє шафу, напхану різними пляшками й коробками, дістає звідти сірники. Але перше, ніж дати їх Андреасові, записує на аркуші паперу, що лежить у шафі.

— Я повинна все записувати,— знову лагідно пояснює вона.— Навіть таку дрібницю.

Вони курять і дивляться на золотавий львівський краєвид, на садки поза віллами.

— Ти була оперною співачкою? — питає Андреас.

— Ні,— відповідає вона.— Вони мене так називають через те, що я вчилася музики. Вони вважають, що кожен, хто вчиться музики, неодмінно повинен співати в опері.

— То ти не співаєш?

— Та співаю, тільки я не вчилася співів співаю просто... просто так.

— А чого ж ти вчилася?

— Гри на фортепіано,— каже вона спокійно.— Я хотіла стати піаністкою.

Дивовижно, думає Андреас, адже я, я теж хотів стати піаністом. Шалений біль стискає його серце. Я теж хотів стати піаністом, це було мрією мого життя. Я вже навіть досить пристойно грав, досить непогано грав, але на мені свинцевим тягарем висіла школа. Школа не давала мені нічого робити. Спершу треба було отримати атестат зрілості. Кожна людина в Німеччині повинна насамперед отримати атестат зрілості. Без атестата нікуди не поткнешся. Отже, я повинен був спершу закінчити школу, а коли я нарешті її закінчив, йшов уже тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятий рік, і довелося відбувати трудову повинність, а коли я відбув трудову повинність, почалася війна, і вже чотири з половиною роки як я не торкався клавішів фортепіано. Я хотів стати піаністом. Я мріяв про це так, як хтось мріє стати директором середньої школи. А я, я так хотів стати піаністом, понад усе на світі я любив фортепіано. Та з цього нічого не вийшло. Спершу атестат зрілості, тоді трудова повинність, а тоді ці свині почали війну, ці свині... Біль стискає йому горло, ніколи ще він не почував себе таким нещасним, як тепер. Це добре, що я страждаю, думає він, може, за це мені проститься те, що я сиджу тут, у львівському борделі, поруч із Солісткою, ціна якої дві з половиною сотні за ніч, не рахуючи сірників і фортепіано, яке коштує шість сотень. Може, мені все це проститься за цей страшний біль, який паралізував мене, паралізував через те, що вона вимовила слова «піаністка» і «фортепіано». Який страшний цей біль, він душить горло, наче страшна отрута, й поволі стікає вниз — по стравоходу в шлунок, розливається по всьому тілу. А ще півгодини тому я був такий щасливий, бо пив сотерн і думав про терасу над морем у Ле Трепорі, де кохані очі тієї дівчини були зовсім поруч і де я подумки грав на фортепіано, грав для коханих очей. А тепер, у цьому борделі, мене буквально спопеляє біль, хоч я й сиджу поряд з цією чарівною дівчиною, такою чарівною, що мені міг би позаздрити весь переможний німецький вермахт. І я тішуся своїм стражданням, радію, що ось-ось упаду з болю, щасливий від свого страждання, нестерпного страждання. І все-таки я сподіваюсь, що мені багато чого проститься, і те, що я не молюсь, не молюсь, не молюсь і не клянчу на колінах, коли мені лишилось усього дванадцять годин до смерті. Але де я міг би стати на коліна? Ніде в світі не лишилося більше місця, де я міг би спокійно постояти на колінах. Хіба сказати Оліні, щоб вона постерегла двері, адже Віллі все одно заплатить шістсот марок за фортепіано і двісті п'ятдесят за прекрасну Солістку, не рахуючи сірників і пляшки вина, яку я візьму для Оліни, щоб вона не дуже нудьгувала...

— Що з тобою? — питає Оліна. Відколи він крикнув «не треба», в її лагідному голосі відчувається здивування.

Він підводить на неї очі; як приємно дивитися в її очі, в сірі, дуже ласкаві, сумні очі. Треба відповісти.

— Нічого,— каже він, і несподівано в нього виривається запитання, хоча йому коштує неймовірних зусиль видобути цих кілька слів з наповненого отрутою і болем рота: — Ти встигла довчитися?

— Ні,— коротко відповідає вона.

Справді жорстоко і далі розпитувати її. Дівчина кидає цигарку у велику металеву попільничку, яку вона поставила на підлозі між обома кріслами, і теж питає дуже тихо і лагідно:

— Хочеш, щоб я тобі розповіла?

— Хочу,— відказує він, не сміючи підвести на неї погляду, тому що боїться зустрітися з її спокійними сірими очима.

— Добре,— погоджується вона, але відразу й замовкає. Дивиться в підлогу. А потім він відчуває, що Оліна підняла голову, і раптом питає: — Скільки тобі років?

— У лютому було б двадцять чотири,— тихо каже він.

— У лютому було б двадцять чотири. Було б... Але не буде?

Він дивиться на неї, вражений, який у неї тонкий слух! І раптом розуміє, що він їй про все розповість, тільки їй одній він може це розповісти. Вона буде єдиною людиною, яка дізнається про те, що він повинен умерти завтра на світанку, десь перед шостою або відразу по шостій...

— Та ні, це я тільки так сказав. А яке місто,— питає він раптом,— знаходиться за сорок кілометрів від Львова в напрямку... в напрямку Чернівців?

Вона іще більше дивується.

— Стрий,— каже вона.

Стрий? Яка чудернацька назва, думає Андреас, видно, я не помітив його на карті. Господи, хоч би не забути помолитися за стрийських євреїв... Сподіваюсь, у Стрию ще лишились євреї... Стрий... Так ось, значить, де мені судилося вмерти. Біля міста Стрия... навіть до Станіслава я не дістанусь, навіть до Коломиї, не кажучи вже про Чернівці. Стрий! Ось воно як! А може, його взагалі нема на тій карті, яку мені дав Віллі...

— В лютому тобі буде двадцять чотири роки,— каже Оліна.— Смішно, але мені теж.

Він дивиться на дівчину. Вона посміхається.

— І мені теж,— повторює вона.— Я народилась дванадцятого лютого тисяча дев'ятсот двадцятого року.

Вони довго дивляться одне на одного, дуже довго, вони не можуть одвести погляду, а тоді Оліна нахиляється до нього, та відстань між кріслами виявляється завеликою, і вона встає, підходить до нього й хоче обійняти... але він відхиляється.

— Не треба,— каже він тихо.— Тільки не сердься, будь ласка, може, хай пізніше... я тобі поясню... я... я народився п'ятнадцятого лютого...

Вона припалює нову цигарку, добре, що не образилась. Усміхається. Напевно, подумала: він же винайняв і цю кімнату й мене на цілу ніч. А зараз щойно шоста, ще навіть і шостої нема...

— Ти ж збиралась мені розповісти,— нагадує Андреас.

— Так,— каже вона.— Ми з тобою однолітки, це добре. Я на три дні від тебе старша. Цілком би могла бути твоєю сестрою...— вона сміється.— А може, я й справді твоя сестра.

Розповідай, прошу тебе.

— Гаразд,— каже вона.— Я розповім. Гаразд. Я вчилася в консерваторії у Варшаві. Ти ж хотів знати, де я вчилася, правда?

— Так?

— Ти знаєш Варшаву?

— Ні.

— Гаразд. Так от. Варшава — велике місто, чудове місто, консерваторія знаходилась у будинку, схожому на цей. Тільки сад був більший, набагато більший. У перервах ми прогулювались у тому великому гарному саду і фліртували. Мене вважали дуже обдарованою студенткою. Я вчилась по класу фортепіано. Я більше хотіла грати на клавесині, але там цього не вчили, й мені довелося займатися фортепіано. На вступному іспиті я мала грати зовсім маленьку й просту сонату Бетховена. Такі прості маленькі речі дуже небезпечні. Можна зіграти або зовсім безбарвно, або надто патетично. Такі прості твори завжди дуже важко виконувати. Це був Бетховен, розумієш, Бетховен, але дуже ранній, ще майже зовсім класичний, ще майже як Гайдн. Дуже підступна річ як для вступного екзамену, розумієш?

— Так,— каже Андреас і відчуває, що сам ось-ось розплачеться.

— Так ось, я склала іспит на «дуже добре». Вчилась і грала до... ну... доки не почалася війна. Ясно, до осені тридцять дев'ятого, два роки; протягом цих двох років я багато грала і багато фліртувала. Я завжди любила цілуватись і фліртувати, розумієш? Я вже цілком пристойно грала Ліста і Чайковського. Але Бах а так і не навчилася грати як слід. А мені страшенно хотілося грати Баха. І Шопена грала зовсім непогано. Ну от. А потім почалася війна... боже мій, там за консерваторією був сад, такий чудовий сад, там були лавочки й альтанки; часом у саду влаштовували свята з музикою і танцями... пам'ятаю свято на честь Моцарта... чудове свято Моцарта. Я тоді вже досить добре грала Моцарта. Ну, а потім почалась війна!

Раптом вона уриває свою оповідь. Андреас запитально дивиться на неї, але її погляд стає колючим. І волосся над фрагонарівським чолом непокірно стирчить.

— Господи,— каже вона сердито.— Роби зі мною те, що роблять інші. Навіщо ці пустопорожні розмови?

— Ні,— каже Андреас.— Ти повинна мені розповісти.

— За це,— каже вона насупившись,— за це ти не маєш чим заплатити.

— Чому ж,— заперечує він.— Я заплачу тобі тією ж монетою. Я теж розповім тобі про себе. Все...

Але вона мовчить. Втупилась у підлогу й мовчить. Він дивиться на неї і думає: а все-таки по ній видно, що це повія. Чуттєвість проглядає з кожної жилки її гарного обличчя, ні це зовсім не невинна пастушка, це досить-таки зіпсута пастушка. І все ж як боляче переконуватись, що вона все-таки повія. Мрії були чудові! Вона цілком би могла стояти десь на вокзалі Монпарнас. І добре, що до нього знову повернувся біль. На деякий час він був зовсім зник. Як гарно було слухати її м'який голос, коли вона розповідала про консерваторію...

— Яка нудота! — каже вона раптом зовсім байдуже.

— Давай вип'ємо вина,— пропонує Андреас.

Вона встає, діловито йде до шафи й так само байдуже питає:

— Що б ти хотів випити? — Зазирнувши до шафи, додає: — Тут є червоне і біле. І, здається, є мозельське.

— Добре,— відповідає він.— Будемо пити мозель.

Вона приносить пляшку, підсуває ближче маленький столик, простягає Андреасові коркотяг і, поки він відкорковує пляшку, ставить на стіл келишки. Він дивиться на неї, потім наливає вино, вони цокаються, й Андреас усміхається, дивлячись у її сердите обличчя.

— Давай вип'ємо за наш рік народження,— пропонує він.— За тисяча дев'ятсот двадцятий.

Вона мимоволі відповідає посмішкою.

— Ну, гаразд, але розповідати я все одно більше нічого не буду.

— Хочеш, я розкажу про себе?

— Ні,— каже вона.— Усі ви тільки й знаєте, що говорити про війну. Я вже два роки тільки й чую, що війна. Весь час війна. Досить вам повернутися звідти, як ви одразу ж починаєте розказувати про фронт. Нудота.

— Чого ж ти хочеш?

— Я хочу тебе звабити. Ти ж іще незайманий. Я вгадала?

— Так,— каже Андреас і лякається, так несподівано вона зривається на рівні ноги.

— Я так і знала! — вигукує Оліна.— Я так і знала!

Він бачить її збуджене, розпашіле обличчя, її блискучі очі й думає: дивовижно, з усіх жінок, яких я будь-коли бачив, вона вабить мене найменше, хоч така гарна і така доступна. А як часто мене мимохіть пронизувала думка: яке щастя було б володіти жінкою! Але з усіх жінок я найменше жадаю цієї. Зате зможу їй усе розповісти, я розповім їй усе...

— Оліно,— просить він, показуючи на фортепіано.— Оліно, заграй мені ту маленьку сонату Бетховена.

— Тільки пообіцяй, що будеш мене... що будеш мене любити.

— Облиш,— каже він спокійно.— Сідай сюди.

Він садовить її в крісло, і вона мовчки дивиться на нього.

— Слухай,— каже він.— Тепер моя черга розповісти тобі.

Та, подивившись у вікно, Андреас бачить, що сонце вже сіло і що над садами лишилася ще тільки маленька світла смужка. Ще трохи, й світло понад садами зовсім погасне, і вже ніколи, ніколи для нього не зійде сонце, він уже ніколи не побачить жодного сонячного промінчика, настає остання ніч, а останній день уже минув, як і всі інші, марно і безглуздо. Він молився зовсім небагато, пив вино, а тепер ось сидить у бор Делі...

Він чекає, поки зовсім стемніє. Не знає, скільки часу це тривало, забув про дівчину, і про вино, і про сам будинок, він бачить тільки далекі дерева, на верхів'ях яких лежать останні сонячні промені. І ось уже на кронах дерев зосталися тільки червонуваті відблиски, такі прекрасні, такі несказанно чудові. Зостався невеличкий сонячний німб, останнє світло, яке йому судилось побачити. І все щезло... ні, ще ні, на найвищому дереві ще щось мерехтить, це дерево підноситься над іншими і може впіймати ще відблиск золотавого світла, кілька бризок сонця, яке через півсекунди зайде назавжди... і тоді вже не залишиться нічого. Світло ще є, думає він, поривчасто дихаючи, світло ще видно на верхівці того дерева... аж смішно, такий маленький сонячний відблиск, і я — єдина в світі людина, що спостерігає його. Ще є... ще є, це як усмішка, яка повільно згасає на обличчі... ще трошечки, і все, кінець! Світло щезло, ліхтар погас, і я вже ніколи не побачу сонця...

— Оліно,— тихо каже він і відчуває, що настала хвилина, коли він нарешті може все розповісти, і що тепер він її переможе. І все тому, що стемніло. Бо перемогти жінку можна лише в темряві. Дивно, думає він, невже це правда? У нього з'явилось відчуття, що Оліна тепер належить йому, що вона йому підвладна.

— Оліно,— знов каже він півголосом,— завтра вранці я помру. Так,— спокійно каже він, дивлячись у її перелякане обличчя.— Не бійся! Завтра вранці я повинен умерти. Ти перша і єдина людина, яка про це дізнається. Я помру, я знаю це. Ось щойно зайшло сонце. Я помру, не доїхавши до Стрия...

Оліна схоплюється й нажахано дивиться на нього.

— Ти збожеволів,— лепече вона враз побілілими устами.

— Ні,— каже він,— я не збожеволів, усе так і буде, повір мені. Повір, що я не збожеволів і що завтра вранці я помру, і ти повинна зіграти мені зараз ту маленьку сонату Бетховена.

Вона не зводить з нього переляканого погляду й безрадно промовляє:

— Але... але ж так не буває.

— Я знаю це абсолютно точно. А остаточно переконався, коли ти вимовила слово «Стрий». Саме Стрий. Яка жахлива назва. Що це за назва — Стрий? Чому я повинен умерти саме не доїжджаючи до Стрия? Чому спершу мені здавалося, що це має бути десь між Львовом і Чернівцями, а потім відстань звузилась до Коломиї, тоді — до Станіслава, а ось тепер — Стрий. Коли ти сказала «Стрий», я одразу зрозумів, що так воно й буде. Зажди!— гукнув він, побачивши, що вона кинулась до дверей, не зводячи з нього переляканого погляду.— Ти повинна залишитися зі мною,— просить він,— повинна залишитися зі мною. Я людина, і мені самому цього не витримати. Залишся зі мною, Оліно. Я не божевільний. Тільки не кричи.— Він затуляє їй рота.— О господи, що мені зробити, як переконати тебе, що я не божевільний? Ну, що мені зробити? Скажи, що мені зробити, як тебе переконати, що я не божевільний?

Але від страху Оліна не чує, що він їй говорить. Вона тільки дивиться на нього своїми переляканими очима, і він раптом усвідомлює, яка в неї жахлива професія. Адже він і справді міг бути божевільний, а їй би все одно довелось отут бути, зовсім беззахисною. Її посилають у номер, адже за неї заплачено двісті п'ятдесят марок, оскільки вона Солістка, дуже коштовна іграшка, вона змушена йти в номер, як солдат іде на фронт. Їй нікуди дітися, хоч вона й Солістка, хоч вона й дуже коштовна, мініатюрна лялька. Яке жахливе життя! Її посилають у кімнату, і вона не знає, хто там: старий чи молодий, потворний чи гарний, розпусник чи невинний хлопець. Вона нічого цього не знає і однаково йде в номер. І ось вона стоїть переді мною, і їй страшно, дуже страшно, що вона навіть мене не чує. Це справді великий гріх — іти в бордель, думає він. Адже їх просто посилають тут у кімнати до будь-кого... Він починає тихо гладити її Руку, за яку тримав, щоб вона не втекла. І, дивна річ, страх у її очах поступово зникає. Він усе гладить і гладить її руку, і в нього таке відчуття, наче він пестить дитину Жодної жінки я не бажав менше, ніж цієї. Вона як дитина... і він раптом згадує ту бідну, маленьку, брудну й обдерту дівчинку, яку бачив на околиці Берліна. Вона бавилась собі в оточеному бараками миршавому садочку. Хлопчики кинули в калюжу її ляльку й повтікали. Він тоді нагнувся й дістав ту ляльку з калюжі, з неї струмками стікала брудна вода, це була дешева, незугарна, пошарпана шматяна лялька, і йому довелось довго гладити дівчинку по голові й заспокоювати, бо бідна лялька зовсім змокла... Дитина.

— Ну, годі, ти ж залишишся, правда? — питає він.

Вона киває головою, а в самої в очах стоять сльози Він знову ласкаво веде її до крісла. Сутінки густішають і стають сумними.

Оліна слухняно опускається в крісло, ще трохи злякано стежачи за ним очима. Він наливає їй вина. Вона надпиває з келишка. Тоді важко зітхає.

— Господи боже, як ти мене налякав,— признається вона й одним духом випиває келишок до дна.

— Оліно,— каже він,— тобі зараз двадцять три роки. Подумай, чи сповниться тобі двадцять п'ять. Розумієш, він настирливо намагається пояснити їй: — Спробуй собі уявити: «Мені двадцять п'ять років. Зараз лютий тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року». Ну ж бо спробуй, Оліно, зосередься.

Вона заплющує очі й по її устах видно, що вона шепоче про себе, певне, по-польськи: «Лютий тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року».

— Ні,— каже вона, наче прокидаючись, і хитає головою. Порожнеча, так ніби цього не існує, дивно.

— Бачиш,— каже він.— А коли я думаю: «У неділю опівдні», «після обіду», «в понеділок опівдні», то ясно відчуваю, що для мене цього вже не існує. Ось так. Ні, я не божевільний.

Він бачить, як вона знову стулила повіки й щось тихо прошепотіла...

— Дивно,— каже вона тихо.— І лютий тисяча дев'ятсот сорок четвертого теж уже не існує...— І раптом перебиває себе: — Господи, ну чому ти не хочеш мене любити? Чому не хочеш потанцювати зі мною?

Вона швиденько підходить до фортепіано, сідає і грає модну пісеньку: «Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання...»

Андреас усміхається:

— Зіграй усе-таки ту сонату Бетховена... зіграй...

Але вона знову починає «Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання». Вона грає дуже тихо, так само тихенько, як заповзають у кімнату сутінки крізь незаслонене вікно. Грає сентиментальний шлягер так, що в музиці зовсім не чути сентиментальності, аж дивно, звуки здаються твердими й чітко окресленими, майже пунктирними. Вона грає зовсім тихо, і здається, що це фортепіано в борделі раптом перетворюється на клавесин. Клавесин, думає Андреас, ось справжній інструмент для неї, вона повинна грати на клавесині. Здавалось, вона грає вже зовсім іншу річ, і все-таки була та сама пісенька. Як чудово звучить цей шлягер, думає Андреас. Неймовірно, що вона робить з цього шлягера. Напевно, вона вчила композицію, бо ж перетворила нікчемний шлягер на сонату, яка злилася з сутінками.

Часом, наче побіжно, вона вплітає до своєї гри мелодію пісеньки, і мелодія ця звучить дуже чисто і ясно, без ніякої сентиментальності: «Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання». А часом ця музична тема виростає кам'яною скелею посеред ніжних хвиль музики.

Вже майже зовсім посутеніло, стає холодно, але він ні на що не зважає. Вона так чудово грає, що він просто не може встати й зачинити вікно; навіть коли із львівських садів на нього війнуло б тридцятиградусним морозом, він не встав би...

Може, це тільки сон. Може, мені тільки приснилося, що зараз тисяча дев'ятсот сорок третій рік і що я сиджу в цій сірій уніформі гітлерівської армії ось тут, у львівському борделі, може, все це сон, і я народився не тепер, а в сімнадцятому, а то й у вісімнадцятому столітті й сиджу оце в салоні зі своєю коханою, а вона грає на клавесині лише для мене одного всю музику, яка тільки є в світі,— для мене одного... Цей дім — замок десь у Франції або на заході Німеччини, і я слухаю, як на клавесині, в салоні вісімнадцятого століття, грає дівчина, яка мене кохає, грає тільки для мене, для мене одного. Увесь світ належить мені у цю годину, коли на землю спускаються сутінки. Пора запалювати свічки, але ми не покличемо служника... не треба служника... я сам запалю свічки скіпкою, а скіпку підпалю своїм військовим квитком, устромивши його в камін. Ні, камін ще не горить, я сам розпалю камін; вогке й холодне повітря лине з саду, з замкового парку; я стану перед каміном на коліна, з любов'ю поскладаю дрова, зіжмакаю свій військовий квиток і підпалю його тими самими сірниками, які вона записала на мій рахунок. За ці сірники буде заплачено грішми з львівської заставної, яку ми пропиваємо у Львові. Я стоятиму на колінах і перед нею, а вона з милим нетерпінням чекатиме, коли вже в каміні спалахне полум'я. Ніжки в неї змерзли, поки вона грала на клавесині; вона так довго сиділа при відчиненому вікні в цьому вогкому холоді, граючи тільки для мене одного, моя сестра. Вона так чудово грала, що я не мав сили встати, щоб зачинити вікно... я розпалю гарний, яскравий вогонь, і ніяких служників нам не потрібно, тільки не треба служників! Як добре, що двері замкнуті...

Тисяча дев'ятсот сорок третій рік. Страхітливе століття! Який потворний одяг носитимуть тоді чоловіки! Вони прославлятимуть війну і ходитимуть у роки війни в одязі брудного кольору, а ми, ми ніколи не прославляли війни, для нас вона була просто чесним ремеслом, ремеслом, у якому часто більше втрачають, ніж одержують. Займаючись цим ремеслом, ми носили яскравий одяг, як лікар, як бурмістр... і як повія; а вони, вони ходитимуть у потворному одязі, й прославлятимуть війну, і воюватимуть в ім'я слави вітчизни... страхітливе століття... Тисяча дев'ятсот сорок третій рік...

У нас іще ціла ніч попереду, ціла ніч. Щойно тепер вечірні сутінки огорнули сад; двері замкнені, й ніщо не може нам перешкодити; увесь замок належить нам: і вино, і свічки, і клавесин. Вісімсот п'ятдесят, та ще сірники на додачу! В Нікополі під ногами валяються мільйони! Нікополь? Порожнеча... Кишинів... Порожнеча... Чернівці? Порожнеча! Коломия? Порожнеча!.. Станіслав? Порожнеча! Стрий... Стрий... Жахлива назва, що звучить, наче риска, наче кривава риска на моєму горлі! У Стрию мене вб'ють. Кожна смерть — це вбивство, кожна смерть на війні — це вбивство, в якому хтось винен. У Стрию!

«Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання!»

Ні, все це зовсім не сон, що закінчується з останнім звуком цієї музичної парафрази, просто останній звук розірвав легеньку павутинку, яка обплутала його, і аж тепер, стоячи біля відчиненого вікна, в яке вливається вечірня прохолода, він відчув, що плаче. Досі він цього не помічав і не відчував. Але ось тепер обличчя в нього мокре, й Оліна своїми м'якими, дуже маленькими ручками втирає йому сльози; сльози тоненькими струмочками збігають по щоках і збираються біля коміра застебнутого на всі гудзики мундира. Оліна розстібає гаплик і хустинкою витирає йому шию, тоді промокає щоки, очі. Добре, що вона нічого не каже...

Ні з того ні з сього його раптом охоплює незрозуміла радість. Дівчина вмикає світло і, відвернувши обличчя, зачиняє вікно; може, вона теж плаче. Такої чистої радості я ще не знав, думає він, дивлячись, як вона йде до шафи. Я завжди відчував лише потяг, потяг до незвіданого жіночого тіла і жіночої душі, але тепер мені нічого не треба... Дивно, що я мав дійти до цього аж тут, у львівському борделі, в останній вечір мого життя, на порозі останньої ночі мого земного життя, під яким завтра вранці в Стрию буде підведено криваву риску.

— Полеж,— пропонує Оліна, показуючи на маленьку канапу. Андреас бачить, що вона ввімкнула електричний кип'ятильник, діставши його з таємничої шафи.

— Я зварю каву,— каже вона,— і тим часом розповідатиму тобі...

Андреас лягає, вона сідає поряд. Вони курять, попільничку вона примостила на низенькому столику, щоб обом було зручно діставати до неї. Йому досить тільки простягти руку.

— Не буду тобі пояснювати,— тихо починає вона,— що ти не повинен нікому про це казати. Навіть якщо ти... ну, якщо ти й не помреш, ні в якому випадку ти не повинен розголошувати цієї таємниці. Я в тобі впевнена. Я повинна була заприсягтися перед господом богом і всіма святими, заприсягтися перед своєю польською вітчизною, що нікому нічого не розповім, але коли я скажу тобі, це однаково, що сказати самій собі. Я не можу нічого від тебе приховувати, як неможливо будь-що приховати від себе самої.

Вона встала і дуже повільно й зосереджено почала лити окріп у маленький кавник. Час від часу вона переставала лити й усміхалась йому: і він побачив, що вона теж плакала. Потім вона наливає каву в горнятка, що стоять на столику поряд з попільничкою.

— Так ось, у тридцять дев'ятому році почалася війна. Мої батьки загинули у Варшаві під руїнами нашого великого будинку, а я залишилась сама у своєму консерваторському саду, де колись фліртувала з кавалерами. Директора консерваторії забрали в концтабір, бо він був євреєм. А я, я просто більше не мала бажання вчитися музики. Німці з усіх нас поглумилися, з усіх, з усіх нас.

Вона п'є каву, він теж робить ковточок. Вона знову посміхається до нього.

— Дивно все-таки, що ти німець, а я не відчуваю до тебе ніякої ненависті.

Вона знов замовкає, усміхаючись, а він думає, як напрочуд швидко йому вдалося схилити її на свій бік. Коли вона йшла до фортепіано, їй хотілося мене звабити, і коли вона тільки починала грати «Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання», все ще було таким непевним. А потім, граючи на фортепіано, вона заплакала...

— Вся Польща,— провадить вона далі,— охоплена рухом Опору. Ви про це навіть не підозрюєте. Ніхто не уявляє собі розмаху цього руху. Серед поляків немає непатріотів. Коли хтось із вас продає свого пістолета десь у Варшаві або в Кракові, він мав би знати, що тим самим продає стільки життів своїх співвітчизників, скільки куль у пістолеті. І якщо хтось із ваших чинів,— провадить вона з запалом,— ваш генерал або якийсь там старший єфрейтор спить із полькою і скаже їй лише, що десь під Києвом, під Любковицями або ще десь їхня частина не отримала продовольства, або що вони відступили всього на три кілометри, він навіть гадки не має, що все це береться на замітку і що серце польки, яка віддалась із такою, здавалося б, легкістю, радіє з отриманої інформації, а не тому, що вона одержала ті двадцять чи двісті п'ятдесят злотих... Серед вас так легко бути шпигункою, що мені це аж сприкрилося. Досить лише хапати на льоту. Я цього не розумію. — Вона хитає головою і дивиться на нього мало не зневажливо. — Я цього не розумію. Ви, німці, найбалакучіший народ у світі, до того ж іще й страшенно сентиментальний. У якій ти армії?

Він називає номер.

— Ні,— каже вона,— він з іншої армії. Я кажу про генерала, який часом буває тут у мене. Він базікає, як сентиментальний гімназист, який трохи хильнув зайвого. «Мої хлоп'ята,— скиглить він,— мої бідні хлоп'ята!» А трохи пізніше патякає про священність таємниць, про страшенну важливість дотримання таємниці. Скільки на його сумлінні тих його «бідних хлоп'ят»... він багато про що пробалакався. І тоді... тоді,— затинаючись, каже вона,— тоді я ставала холодною як лід...

— Але декого з них ти все-таки любила? — питає Андреас і думає: дивно, але мені боляче від думки, що вона могла декого з них любити.

— Так,— каже вона,— декого з них я справді любила, але дуже небагатьох.— Вона підіймає на нього очі, і він знову бачить у них сльози.

Він бере її за руку, підводить з канапи і вільною рукою наливає каву...

— Декого з солдатів,— каже вона тихо,— любила. Декого з простих солдатів я любила... І мені було геть байдуже, що вони німці, хоча всіх німців я мала б, власне, ненавидіти. Знаєш, коли я дарувала їм свою любов, то почувала себе зовсім виключеною з цієї жахливої гри, в якій ми всі беремо участь, а я, може, навіть більше від інших. Гра полягає в тому, щоб посилати на смерть людей, яких ти зовсім не знаєш. Уяви собі,— шепоче вона,— що хто-небудь — якийсь старший єфрейтор чи генерал — вибовкує мені тут щось, а я передаю цю інформацію далі — весь механізм приходить у рух, і через те, що я переказала по ланцюгу почуте мною тут, десь гинуть люди, розумієш? — Вона дивиться на нього безтямним поглядом.— Ти розумієш? Або ось, наприклад, ти, ти кажеш комусь на вокзалі: «їдь, друже, поїздом, краще їдь цим, а не тим»,— і саме на цей поїзд нападають, і твій друг гине, бо ти сказав йому: «їдь цим поїздом...» Тому так добре було просто дарувати свою любов, просто віддаватися їм, нічого не робити, тільки віддаватися... Я нічого в них не випитувала для нашої мозаїки і нічого їм не казала, я їх просто любила. І жахливо, що потім вони завжди бували такі сумні...

— Мозаїка? — хрипко питає Андреас.— Що це таке?

— Вся система шпіонажу — це мозаїка. Усе зводиться докупи, занотовується, кожен, навіть невеличкий клаптик інформації, який ми здобуваємо, використовується. Так створюється цілісна картина... це дуже копітка робота... і з великої кількості таких мозаїк створюється цілісна картина... вашого життя... вашої війни... вашої армії. Знаєш,— каже вона, дивлячись на нього з глибокою серйозністю,— це жахливо і зовсім безглуздо. Завжди вбивають тільки невинних. Завжди. І навіть ми вбиваємо тільки невинних. Я завжди це відчувала...— вона відводить від нього погляд,— ти знаєш, це все-таки страшно, що я аж тоді по-справжньому це усвідомила, коли увійшла до цієї кімнати й побачила тебе. Твою спину, твою потилицю в золотому сонячному промінні.— Вона показала на вікно, біля якого стояли обидва крісла.— Я знаю, що мені сказала стара, коли посилала сюди: «В барі на тебе чекає один. Думаю, що багато з нього не витягнеш, але він принаймні добре платить». Коли вона це сказала, я собі подумала: «Ну, хоч щось я з нього все-таки витягну. А якщо це такий, якого я зможу полюбити, то він не стане моєю жертвою». Бо завжди існують тільки жертви і кати. А коли я побачила, як ти стоїш біля вікна, твою спину, твою потилицю, всю твою юну постать, зсутулену, наче ти прожив уже тисячу років, аж тоді я усвідомила, що ми теж убиваємо тільки невинних... тільки невинних...

Який жахливий цей беззвучний плач! Андреас підводиться, гладить її мимохідь по голові і йде до фортепіано. Вона спантеличено дивиться йому вслід. Сльози в неї вмить висохли. Вона дивиться, як він сидить на дзиглику біля фортепіано, втупившись у клавіші, боязко розминаючи пальці, а впоперек його чола з'являється глибока зморшка, зморшка страждання і болю.

Він про мене забув, думає вона, він про мене забув, це прикро, що вони завжди забувають про нас, коли стають самі собою. Він уже не думає про мене, він уже ніколи не буде думати про мене. Завтра вранці в Стрию він помре... і навіть не згадає про мене.

А він же перший і єдиний, кого я по-справжньому кохаю. Перший. Він зараз зовсім самотній. Він страшенно сумний і самотній. І ця зморшка впоперек чола, яка розтинає його надвоє, і обличчя, бліде від страху, коли він, розминаючи пальці, неначе збирався схопити дуже небезпечного звіра... Якби він міг щось заграти, якби він міг хоч щось заграти, він би знову повернувся до мене. Перший же звук повернув би мені його. Мені, тільки мені одній він належить... це мій брат, усього на три дні молодший від мене. Якби тільки він міг заграти. Все його тіло ніби звело корчем, і він з болем розминає пальці, блідий як смерть і такий несказанно нещасний. У його пам'яті не лишилось нічого з того, що я хотіла навіяти йому своєю грою... своєю розповіддю; нічого не лишилось, усе щезло, тільки біль його залишився з ним.

І справді, коли він раптом з якимось шаленством ударяє по клавішах, то відразу ж підводить голову і звертає до неї свій захоплений погляд. Він посміхається. Вона ще ніколи не бачила такого щасливого обличчя, як це, обличчя цього солдата біля фортепіано, освітленого неяскравим, жовтуватим світлом лампи. Боже, як я його люблю, думає вона. Який він зараз щасливий, і він належить мені в цій кімнаті аж до завтрашнього ранку...

Вона думала, він буде грати щось бурхливе, шалене, щось несамовите з Чайковського або Ліста чи щось із чудових вальсів Шопена, бо ж так безтямно вдарив по клавішах.

Але ні, він грає сонатину Бетховена. Ніжну, невеличку, дуже небезпечну річ, і на якусь мить їй стало страшно, що він її «змаже». Але він грав дуже гарно, дуже обережно, може, навіть трохи занадто обережно, ніби не довіряючи своєму вмінню. Він грав із таким захопленням, вона ніколи не бачила такого щасливого обличчя, як обличчя цього солдата, що віддзеркалювалось у блискучій кришці фортепіано. Він грав сонатину трохи невпевнено, але дуже чисто, вона ще не чула, щоб хтось виконував її так чисто, так чітко і бездоганно ясно.

Вона сподівалась, що він гратиме ще. Їй зараз так добре; вона вмостилась на канапі, на його місці. В попільничці димить цигарка, і їй дуже хочеться затягнутися, але вона не наважується поворухнутись, щоб найменшим рухом не наполохати музики; бо найпрекрасніше зараз — це осяяне щастям обличчя цього солдата, що відбивається в чорній блискучій кришці фортепіано...

— Ні,— сміючись, каже він і встає,— це вже не гра. Немає сенсу! Треба було вчитися вчасно, а я так і залишився дилетантом.— Він нахиляється над нею і втирає їй сльози: як добре, що вона заплакала.— Лежи,— каже він тихо,— не вставай. Я теж хочу тобі дещо розповісти.

— Добре,— шепоче вона,— розповідай і налий мені вина.

Який я щасливий, думає він, ідучи до шафи. Я безмежно щасливий, хоч і переконався, що піаніста з мене не вийшло. Чуда не сталося. Я так і не став піаністом. Тепер це для мене вже в минулому, і все ж я щасливий.

Він зазирає до шафи, а потім обертається до неї і питає:

— Якого тобі налити вина?

— Червоного,— відповідає вона, усміхаючись,— цього разу — червоного.

Він дістає з шафи бокату пляшку, тоді помічає аркуш паперу й олівець і дивиться на її запис. Зверху написано щось по-польськи, це сірники, а нижче по-німецьки «Мозель», а перед ним ще одне польське слово, яке, видно, означає «пляшка». Який чудовий у неї почерк, думає він, гарний витончений почерк, і під словом «Мозель» пише «бордо», а під польським «пляшка» ставить лапки.

— Ти що, справді записав? — сміючись, питає вона, коли він наливає вино.

— Звичайно.

— Ти, певно, не можеш обдурити навіть власницю борделю?

— Даремно ти так думаєш,— заперечує він і раптом згадує дрезденський вокзал: до болю виразно уявляє і відчуває смак того дня, бачить гладкого червонощокого лейтенанта.— Даремно ти так думаєш, я обдурив одного лейтенанта,— і розповідає їй усю історію.

Вона сміється:

— Хіба ж ти когось обдурив?

— Авжеж,— заперечує він,— це все-таки дуже погано. Я не повинен був такого робити, треба було гукнути йому вслід, що я не глухий. Але я промовчав, бо знав: скоро я помру, та він іще так розрепетувався... І в мене було так тяжко на душі... А ще мені було просто ліньки. Авжеж,— тихо провадить він далі,— мені справді було просто ліньки зробити це, бо я в ту мить втішався життям. Спершу я навіть збирався йому все пояснити, дуже добре пам'ятаю, я ще подумав: не можна допускати, щоб через мене хтось почував себе приниженим, навіть коли це й новоспечений лейтенант з новісіньким орденом на грудях. Цього не можна допускати, думав я. Ще досі бачу, як він, знічений і збитий з пантелику, червоний як буряк, забирається геть, а за ним рушає, глузливо посміхаючись, уся юрба солдатів — його підлеглих. Як зараз бачу його товсті руки й жалюгідні плечі. Як згадаю ті його жалюгідні дурні плечі, аж плакати хочеться. А мені було ліньки, просто-напросто ліньки відкрити рота. Це був навіть не страх, а звичайні лінощі. Яке, все-таки, чудове життя, думав я, і цей вируючий натовп. Один їде до своєї жінки, другий — до коханої, а та жінка поспішає до сина. І яка осінь — просто чудо! А он оті двоє, що йдуть до виходу з перону, будуть сьогодні цілий вечір, а може, й цілу ніч цілуватися під розлогими деревами на березі Ельби.— Він зітхає.— Я розповім тобі про всіх, кого я обдурював!

— Ні,— каже вона,— не треба. Розкажи краще щось цікаве... І щоб довше.— Вона сміється.— Теж мені дурисвіт знайшовся!

— Я хочу розповісти всю правду. І коли я крав, і коли обдурював,— він знову наливає вина, цокається з нею і в ту мить, коли вони, усміхаючись, дивляться одне на одного поверх келишків, він жадібно вбирає в себе її нове, прекрасне обличчя. Я не можу втратити цього обличчя, думає він, я не повинен його ніколи більше втрачати, воно належить мені.

Я кохаю його, думає вона, кохаю...

— Мій батько,— стиха починає він,— помер через важке поранення, ще три роки мучився після тієї війни. Мені був рік, коли він помер. А слідом за ним пішла й матінка. Більше про це я нічого не знаю. Таке мені розповіли одного чудового дня, коли схотіли пояснити, що жінка, яку я завжди вважав матір'ю, зовсім мені не матір. Це була тітка, материна сестра. Чоловік її був адвокатом. Він заробляв купу грошей, але ми були бідні, як церковні миші. Він пив. І мені здавалося цілком природним, що за сніданком глава сімейства завжди лихий і хворий з похмілля, отож коли я пізніше познайомився з іншими чоловіками, батьками моїх приятелів, я не сприймав їх серйозно. Чоловіки, що не упиваються щовечора, а вранці за кавою не влаштовують істеричних сцен, для мене просто-напросто не існували. «Річ, якої нема»,— як казали гуїнгми у Свіфта. Я вважав, що всі ми народжуємось для того, щоб на нас кричали. Жінки народжуються, щоб усе життя бути упослідженими, щоб усіма засобами рятуватися від судових виконавців, терпіти принизливі докори обманутих кредиторів і вишукувати щоразу нові можливості для позичок. Щодо цього моя тітка була генієм. Вона примудрялася щоразу знаходити нового кредитодавця Коли доходило до того, що здавалося, все вже втрачено, вона ставала тихою як мишка, ковтала таблетку первітину й зникала з дому. А коли поверталася, в неї вже були гроші. Я завжди вважав її своєю матір'ю, а ту гладку брезклу потвору з червоними жилками на щоках вважав дорогим татусем. Білки очей у нього були жовтуваті, а з рота тхнуло пивом і зіпсутими дріжджами. Я вважав його своїм батьком Ми жили в чудовій віллі, мали прислугу і все інше, а тітка часом не мала за що проїхати кілька зупинок трамваєм. А мій дядько був знаменитим адвокатом... Тобі не нудно слухати? — раптом запитав він, устаючи, щоб знову налити вина в келишки.

— Ні,— шепоче вона,— ні, розповідай.

За тих кілька секунд, коли він обережно наливає вино в тонкі високі келишки, які стоять поруч на невеличкому столику, вона встигає придивитися до його рук і блідого худого обличчя. Цікаво, думає вона, який він був у п'ять чи шість років, або в тринадцять, коли сидів за сніданком у тій віллі. Вона легко уявляла собі гладкого п'яницю-адвоката, що невдоволено копирсається ложкою в джемі й не бажає їсти нічого, крім ковбаси. Вони, коли напиваються, то не бажають нічого, крім ковбаси. А його дружина була, певно, тендітна жінка, а цей блідий маленький хлопчик був, мабуть, дуже сором'язливий і зі страху ледве міг їсти й не смів навіть кашлянути, хоч їдкий дим від сигар дряпав йому в горлі. Він як міг стримувався, щоб не розкашлятися та не розсердити гладкої потвори, бо знаменитий адвокат навіснів, зачувши дитячий кашель...

— А тітка,— питає вона,— яка вона була зовні? Опиши мені докладно твою тітку!

— Тітка була невисока на зріст, тендітна.

— Вона була схожа на твою маму?

— Так, якщо судити з фотографії, вона була дуже схожа на маму. Згодом, коли я підріс і почав дещо розуміти, я завжди думав, як це, напевно, має бути жахливо, коли він... коли він її обіймає, цей величезний і важезний дядько зі своїм смердючим диханням та червоними жилками на одутлих щоках і на носі; адже ті жилки вона бачить тоді зовсім близько, і великі, жовтаві, каламутні очі й усе інше теж. Ця картина переслідувала мене довгими місяцями, як тільки я згадував про них. Я ж думав, що це мій батько, й мучився ночами, шукаючи відповіді на запитання: «Чому вони виходять заміж за таких чоловіків?»

— А тітку ти теж обманював? Еге ж?

— Обманював,— каже він, помовчавши якусь хвилю й намагаючись не зустрічатися з нею поглядом.— Це було жахливо. Знаєш, одного разу він тяжко захворів, і печінка, й нирки, і серце, геть усе в нього було в жахливому стані. Він лежав тоді в лікарні, а ми поїхали до нього в неділю вранці на таксі, йому мали робити операцію. Сонце сяяло, а я був страшенно нещасний. Тітка весь час плакала й кожних дві хвилини шепотіла до мене: «Молися, щоб усе обійшлося». Вона весь час мене про це просила, і я був змушений пообіцяти. І не виконав обіцянки. Мені було тоді дев'ять років, і я вже знав, що він мені зовсім не батько, і не молився, щоб усе обійшлося. Просто не міг. Звичайно, не молився й за те, щоб усе скінчилося погано. Навіть сама думка про це мене жахала. Але й молитися, щоб усе обійшлося, я теж не став. І мимоволі все думав, як добре було б, якби... так, я це думав. Увесь будинок був би нашим, ніяких скандалів і взагалі... А я ж пообіцяв тітці молитися, щоб він одужав. І не зміг. Тільки одна думка не виходила мені з голови: «Господи, і чого вони виходять заміж за таких чоловіків, чого вони виходять заміж за таких чоловіків?»

— Бо вони їх кохають,— раптом втручається Оліна.

— Ти бач,— здивовано каже він,— ти теж це знаєш. Вона справді його кохала, покохала колись і кохала все життя. Певна річ, тоді, після останнього університетського екзамену, він був зовсім інакший на вигляд. Збереглася фотокартка, на якій він у такій, знаєш, смішній студентській шапочці, вмерти можна! В студентській шапочці. Тисяча дев'ятсот сьомого року. Він був тоді зовсім інакшим, але тільки зовні.

— Як це?

— А так, тільки зовні. По-моєму, очі в нього були такі самі. Тільки тоді в нього не було такого черева. Але мені здається, що вже й на тій студентській фотокартці він був бридкий. Особисто я відразу зрозумів би, який він буде в сорок п'ять років, і нізащо б не вийшов за нього заміж. А вона все ще кохала його, хоч він перетворивсь на руїну, хоч мучив її і навіть зраджував. Вона кохала його безоглядно. Я не можу цього зрозуміти...

— Не можеш зрозуміти?

Він знову здивовано глянув на неї. Вона випросталась, опустила додолу ноги й пересіла ближче до нього.

— Ти не можеш цього зрозуміти? — з запалом питає вона.

— Ні,— здивовано відповідає він.

— Тоді ти не знаєш, що таке кохання. Так...

Вона дивиться на Андреаса, й він раптом аж лякається її зосередженого, пристрасного, геть зміненого обличчя.

— Так,— знову каже вона.— Безоглядно! — Кохання завжди безоглядне. Невже,— тихо питає вона,— невже ти ніколи не кохав?

Він раптом заплющує очі. Знову відчуває біль, глибокий і важкий біль. І це теж, думає він, і це я теж повинен їй розповісти. Між нами не повинно залишитися ніяких таємниць, а я сподівався, що мені вдасться зберегти для себе хоч цей спомин про незнайоме дівоче обличчя, цю надію, цей дарунок долі, що вони будуть тільки моїми і я заберу їх із собою... Він не розплющує очей, і в кімнаті залягає тиша. Він аж тремтить від страждання. Ні, думає він, нехай це залишиться тільки для мене. Адже це тільки моє і нічиє більше. Я три з половиною роки тільки цим і жив... Тільки цим спомином про десяту частку секунди там, на пагорбі за Ам'єном. Навіщо їй так глибоко й так боляче вдиратися в мою душу? Навіщо роз'ярювати напівзагоєну рану, яку я так старанно оберігав? Роз'ятрювати словом, що проникає в мене, як зонд, безпомильний лікарський зонд...

Так, думає вона, ось воно що. Він кохає іншу. Як він тремтить, як сплів руки, заплющив очі,— це я завдала йому такого болю. Ми завжди завдаємо найбільшого болю тим, кого любимо. Такий уже закон кохання. Йому так боляче, що він навіть не може заплакати. Буває такий величезний біль, перед яким сльози безсилі, думає вона. Ну, чому я не та, котру він любить. Чому я не можу перевтілитись у її тіло, в її душу! Нічого, нічого свого я не хотіла б зберегти, я віддала б усю себе, аби тільки... аби тільки мати її очі. В цю його останню ніч, у цю мою останню ніч, бо без нього життя Для мене нічого не важитиме, якби я могла мати хоч вії тієї іншої, тільки за її вії я ладна віддати себе всю...

— Так,— тихо каже він. Голос у нього зовсім безбарвний, майже мертвий.— Так, я кохав її так сильно, що віддав би душу лише за те, щоб на мить припасти до її уст. Тільки тепер я зрозумів це, в ту мить, коли ти мене спитала. І напевно тому мені ніколи не судилось її зустріти. Я міг би вбити когось заради того, аби побачити краєчок її сукні, коли вона повертає за ріг. Я так прагнув побачити її наяву, хоч раз наяву. Так, я молився за неї, молився щодня. Але все це було облудою й самообманом, адже я думав, що люблю тільки її душу. Тільки її душу! А я віддав би всі ці тисячі молитов за те, щоб хоч один-єдиний раз поцілувати її в уста. Лише тепер я це зрозумів.

Він схоплюється з місця, й вона радіє, що в його голосі знову зазвучали живі, людські ноти. Голос людини, яка страждає, але живе. Та вона знову відчуває, що він зараз став зовсім самотнім, що вже забув про неї, що знову залишився сам-один.

— Так,— каже він, дивлячись невидющим поглядом,— я думав, що люблю лише її душу. Але що таке душа без тіла? Що таке людська душа без тіла? Я не міг би почувати до її душі такої жагучої пристрасті, на яку тільки здатен, коли б не мріяв, що вона хоч раз, один-єдиний раз усміхнеться до мене. Господи,— він розтинає долонею повітря,— я завжди сподівався, весь час сподівався, що колись та побачу її живу, з плоті й крові.— Він уже майже кричить: — завжди тільки цей проклятий тягар надії! — І несподівано різко обертається до неї: — Котра година?

І хоч він звернувся до неї так різко й роздратовано, як до служниці, Оліна все ж рада, що він усе-таки помічає її присутність.

— Пробач,— швидко додає він, беручи її за руку.

Але вона вже пробачила йому, вона вже наперед усе йому пробачила. Оліна дивиться на годинник і всміхається.

— Одинадцята! — вона відчуває, як її просто-таки захлюпує щастя.— Ще тільки одинадцята година. Навіть не північ, ще навіть не північ. Чудово! Просто прекрасно! Яке щастя! — Вона радіє, як пустотлива дитина, схоплюється з місця, кружляє по кімнаті наспівуючи: —«Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання...»

Він дивиться на неї й думає: дивна річ, але я не можу на неї сердитись. Я майже гину від болю, я пропадаю, а вона танцює, хоч поділяє зі мною мій біль. Ні, на неї я не можу сердитись, ні...

— Знаєш що? — питає вона, несподівано зупиняючись.— Нам треба чогось попоїсти, ось що.

— Ні,— злякано відмовляється він,— не треба.

— Чому?

— Бо тобі б довелося на якийсь час піти звідси. Ні, ні! — у відчаї вигукує він.— Ти не повинна залишати мене ні на мить. Я без тебе не можу... без тебе... я не можу без тебе жити...

— Справді? — питає вона, сама не усвідомлюючи, яке слово вимовляють її губи, бо в ній прокинулась неймовірна надія...

— Так,— ослаблим голосом повторює він,— ти не повинна нікуди йти.

Ні, думає вона, я помилилась. Я не та, котру він кохає. А вголос каже:

— Мені й не треба нікуди йти. У шафі знайдеться їжа.

Яке чудо, що в одній із шухляд шафи справді лежить кекс і сир у сріблястій обгортці. Що може бути краще, ніж кекс, сир і вино. Цигарка здається йому несмачною. Тютюн пересох і неприємно тхне казармою.

— Якби ще ти дала мені й сигару,— просить він — і, звичайно ж, там знаходиться й сигара. Ціла скринька справжніх майоркських сигар, і все завдяки львівській заставній. Приємно стояти на м'якому килимі й спостерігати, як Оліна своїми ніжними ручками дбайливо готує на маленькому столику скромну вечерю. Приготувавши все, вона несподівано обертається до нього і з усмішкою дивиться:

— Ти не можеш без мене жити?

— Так,— каже він, але на серці в нього так важко, що він не може навіть усміхнутись. Власне, думає він, я мав би додати: «Я тебе кохаю»,— і це було б правдою і неправдою водночас. Адже після цих слів мені б довелось поцілувати її, а це був би обман, усе стало б неправдою, хоча я з чистою душею можу сказати: «Я кохаю тебе». Але тоді довелось би довго-предовго пояснювати, а як пояснювати, я ще й сам не знаю. Весь час переді мною її очі: такі лагідні, ніжні й щасливі очі — цілковита протилежність до тих очей, за якими я шаленів... ще досі шаленію... і Андреас говорить знову, не зводячи погляду з Оліниних очей: — Я не можу без тебе жити,— і нарешті всміхається до неї...

У ту мить, коли вони знову підносять келишки, щоб цокнутися й випити за свій рік народження або за своє пропаще життя, в ту мить їхні руки раптом так здригаються, що доводиться поставити келишки на стіл. Обоє злякано озираються: хтось стукає в двері...

Андреас схопив Оліну за руку й повільно встає сам. Іде до дверей. Щоб дійти до них, досить трьох секунд. Ось, виявляється, і кінець. Вони відберуть її в мене, не дадуть їй залишитись зі мною до ранку. Час, як і досі, збігає, земля, як і досі, обертається. Віллі й Блондин сплять десь у ліжках з дівчатами, стара внизу чатує на гроші, а її рот, вузький, мов щілина скарбонки, як завжди, трохи відкритий, злегка відкритий. Що мені робити, якщо я залишуся сам? Я навіть не зможу молитись, не зможу стати на коліна. Не зможу жити без неї, бо я кохаю її. Вони не мають права...

— Хто? — тихо питає він.

— Оліно! — чути з-за дверей голос старої.— Мені треба поговорити з Оліною.

Андреас озирається, блідий і переляканий. Я ладен віддати останні п'ять годин свого життя, аби тільки побути з нею ще півгодини. Вони й так її матимуть. А мені б ще хоч півгодини побути з нею, просто дивитись на неї, просто дивитись. А може, вона б іще щось зіграла, хай навіть ту пісеньку: «Я танцюю з тобою на небі...»

Оліна всміхається до нього, і з цієї усмішки він розуміє, що вона будь-що залишиться з ним, хай там що. І все ж він боїться; а поки Оліна обережно повертає ключ у замку, він усвідомлює, що дорогий уже навіть сам страх за неї. Що навіть цей страх йому дорогий.

— Залиш мені хоча б руку,— шепоче він, коли вона збирається вийти. Вона простягає йому руку, й далі він чує, як вона починає пошепки сперечатися по-польськи за дверима зі старою. Вони затято й палко сперечаються між собою. Скарбонка хоче перемогти Оліну.

Потім Оліна ступає назад до кімнати, залишивши двері прочиненими, й Андреас злякано зазирає їй в очі. Він так і не випускає її руки. З того, як Оліна зблідла, він раптом зрозумів, що її впевненості значно поменшало.

— Приїхав той генерал. Він платить дві тисячі. Лихий, як чорт. Скаженіє зараз там унизу. Ти маєш іще якісь гроші? Ми повинні покрити різницю, інакше...

— Так,— каже він і починає гарячково вивертати кишені. В нього ще лишилися якісь банкноти, ті, що він виграв в карти у Віллі. Оліна щебече щось по-польськи через двері.

— Швидше,— шепоче вона. Починає перелічувати гроші.— Триста. Правильно? А в мене нічого нема! Нічого! — з відчаєм каже вона.— Ні, таки є, ось перстенець, він коштує сотень п'ять, не більше. Отже, разом вісімсот...

— Моя шинель, каже Андреас.— Візьми.

Оліна прямує до дверей з трьома сотнями, перснем і шинеллю. Повертається іще менш упевнена.

— За шинель вона дає чотири сотні, тільки чотири й ні копійки більше. А за перстень шість, хвалити бога, шість. Тисяча триста. В тебе більше нічого нема? Швидше! — шепоче вона.— Якщо йому урветься терпець і він підніметься сюди, ми пропали.

— Військовий квиток,— каже він.

— Добре, давай сюди. За справжній військовий квиток дають багато.

— І годинник.

— Так,— вона нервово сміється.— І годинник. У тебе, виявляється, ще й годинник є. Він ходить?

— Ні,— каже він.

Оліна йде до дверей з військовим квитком і годинником. Знову чується збуджений шепіт по-польськи. Андреас біжить за Оліною.

— У мене ще є пуловер,— вигукує він.— І рука й нога. Може, вам придасться людська нога, чудова, доброякісна людська нога... нога майже невинної людини? Невже нікому не потрібна моя нога? Для того, щоб покрити різницю. Різницю ще не ліквідовано? — Він викрикує все це майже діловим тоном, без особливого хвилювання, не випускаючи Оліниної руки зі своєї.

— Ні,— відповідає з-за дверей стара.— Але якщо ви дасте чоботи, будемо вважати, що різницю погашено.

Чоботи важко стягнути. Дуже важко стягнути чоботи, якщо ти звик у них спати. Але йому це вдалося, так само, як вдалося колись швидко натягнути їх тоді, коли вони несподівано зачули, що росіяни підступили на загрозливо близьку відстань до їхніх позицій. Він стягає чоботи, й маленькі Олінині ручки передають їх за двері.

Двері знову замкнені. Оліна стоїть перед ним, губи в неї тремтять.

— Я не маю нічого,— схлипує вона,— всі мої сукенки належать старій. І моє тіло, а душа, душа моя їй не потрібна. За душами полює тільки диявол. А люди гірші від диявола. Пробач,— шепоче вона крізь сльози,— я не маю нічого.

Андреас пригортає її до себе й тихо гладить по обличчю.

— Ходи,— шепоче він,— ходи до мене, я буду тебе любити...

— Ні,— так само пошепки відповідає вона,— не треба, облиш, це не так уже й важливо.

За дверима знову лунають кроки. Стара впевненою ходою прямує коридором до них. Але, як не дивно, тепер Гм уже не страшно. Вони усміхаються одне одному.

— Оліно! — гукає голос за дверима.

І знову польське щебетання. Оліна з усмішкою обертається до нього.

— Коли тобі треба йти?

— О четвертій.

Вона зачиняє двері, але вже не замикає їх на ключ, підходить до Андреаса й каже:

— О четвертій по мене прийде генералова машина.

Вона прибирає зі столу сир, на який пролилось вино, коли вони здригнулись від грюкоту в двері. Знімає брудну скатертину й наново накриває стіл. Сигара в попільничці ще не погасла, думає Андреас, спостерігаючи за Оліною. Світ трохи був не загинув, а сигара навіть не погасла, і Олінині руки стали зараз спокійнішими, ніж досі.

— Чому ти не сідаєш?

— Зараз,— він сідає навпроти неї, відкладає сигару, і вони кілька хвилин мовчки сидять одне проти одного і, зашарівшись, намагаються не зустрічатись поглядами, бо їм страшенно соромно, що вони моляться, моляться тут, у борделі, на цій канапі...

— Вже північ,— каже вона, коли вони нарешті починають їсти...

Вже неділя, думає Андреас... Неділя. І раптом він ставить келишок і кладе надкушений шматочок кекса на стіл: жахливий корч звів йому щелепи й руки, в очах потемніло. Я не хочу вмирати, думає він і, не усвідомлюючи цього, белькоче вголос, як заплакана дитина:

— Я... я не хочу вмирати.

Це якесь божевілля, але він раптом виразно чує запах свіжої фарби. А мені ж тоді було всього сім років, коли в нас фарбували огорожу: був перший день канікул, дядько Ганс був у від'їзді, вночі йшов дощ, а вранці в мокрому саду заяскріло сонце... було так чудово, так гарно, і я, ніжачись у ліжку, вдихав запах мокрого саду і запах свіжої фарби: робітники вже почали фарбувати огорожу зеленою фарбою... а я міг порозкошувати в ліжку... в мене були канікули, і дядько Ганс був у від'їзді, а на сніданок мені пообіцяли шоколад, тітка Маріанна пообіцяла мені це ще звечора, бо їй вдалося взяти десь позичку, знайти кредитора... а коли їй вдавалося взяти десь позичку, ми завжди спершу купували щось смачне... І цей запах свіжої фарби я відчуваю зараз так виразно. Це якесь божевілля... адже тут не може пахнути зеленою фарбою. А це бліде обличчя переді мною — обличчя Оліни, польської повії й шпигунки... Ні, ніщо в цій кімнаті не може так різко пахнути фарбою і з такою виразністю викликати в пам'яті той давній день мого дитинства.

— Я не хочу вмирати,— белькочуть його губи,— я не хочу розлучатися з усім цим... ніхто не може змусити мене сісти в поїзд, який їде в... Стрий, ніхто в світі. Господи, з твого боку було б, мабуть, милосердніше позбавити мене розуму. Але ні, не дай, боже, мені його втратити! Ні, тільки не це! Краще вже відчувати цей шалений біль, вдихаючи запах зеленої фарби, краще усвідомити цей біль до кінця, аби лише не збожеволіти... І голос тітки Маріанни, яка дозволяє мені повалятися ще в ліжку... бо дядько Ганс у від'їзді...

— Що трапилось? — раптом злякано питає він. Навіть не помітив, як Оліна встала. Вона сидить за фортепіано, обличчя в неї бліде, як крейда, уста тремтять.

— Пішов дощ,— каже вона тихо, і здається, що вона ледве може вимовити це слово, в неї вистачає сили тільки на стомлений жест у бік вікна.

Справді, це тихе лопотіння, яке збудило його з задуми, наче могутні звуки органу, це всього лише дощ... який лопотить по листю в саду борделю... і по листю дерева, на якому він востаннє побачив сонце.

— Не треба! — скрикує він, коли Оліна торкає пальцями клавіші фортепіано.— Не треба.— Але потім відчуває сльози і розуміє, що ще ніколи в житті так не плакав... ці сльози — саме життя, вони ринули бурхливим потоком, у якому злилися водно безліч струмочків-спогадів, які викликають біль... це й зелена фарба, що пахла канікулами... і кабінет, посеред якого стоїть труна з жахливим мертвим тілом дядька Ганса, і душне повітря, що аж клубочиться від чаду запалених свічок... і багато, багато вечорів, проведених з Паулем, і болючо солодкі години за фортепіано... школа і війна, війна... війна, і те незнайоме обличчя, якого він так прагнув... і серед цього сліпучого потоку сліз як блідий хисткий і стражденний диск мріє єдина реальність цієї ночі — Олінине обличчя.

І все це зробили зі мною кілька тактів музики Шуберта; через них я плачу зараз, як ніколи в житті не плакав, хіба, може, тільки при народженні, коли це яскраве світло хотіло розрізати мене... Несподівано лунає акорд, почувши який, він жахається,— музика проймає наскрізь усе його єство. Це Бах. Але ж вона так і не навчилася грати Баха...

Музика була подібна до вежі, що здіймалася вгору сама по собі, зводячи усе нові й нові поверхи. Ця вежа пориває його за собою, вона, наче джерело, що несподівано прорвалося з найглибших земних надр, могутнім струменем з шаленою силою винесла його з похмурих доісторичних часів до світла, до світла. І, сповнюючи щасливою мукою, ця сила підносить його вгору, підносить проти його волі, хоч він усвідомлює й розуміє, що скоряється чистій і могутній силі музики. Він, здавалося, поринув у якусь невагому болючу радість, яка, підносячи його, водночас змушує переживати всі муки й зусилля людини, що долає цю вершину. Це духовність, це ясність, яка приходить на зміну людським помилкам. Що за неймовірно чиста, прозора гра величезної спонукальної сили. Так, це Бах, хоч Оліна казала, що так і не навчилася грати Баха... а може, це зовсім і не вона грає... може, це грають ангели... ангели чистоти... які співають у прозорих, світлих палацах... Світло, світло, о господи... яке сліпуче світло...

— Перестань! — кричить він, охоплений жахом, і Олінині пальці завмерли в повітрі, ніби цей крик відірвав їх від клавішів...

Він тре чоло, яке розколюється з болю, і бачить у м'якому світлі лампи, що Оліна не лише перелякана його криком, що вона страшенно стомлена, вичерпана, вимучена до краю. Ще б пак! Адже їй довелось видиратись на ці височенні вежі, чіпляючись за каміння своїми ніжними, слабкими руками... Вона дуже стомлена, кутики її уст тремтять, як у дитини, котра вже не має сили навіть плакати; волосся розсипалося по плечах... обличчя біле як крейда, навколо очей залягли глибокі тіні...

Андреас іде до неї, обіймає й обережно вкладає на канапу; тихо зітхнувши, вона заплющує очі, ледь помітно хитає головою, ніби хоче сказати: «Спочинку... не хочу нічого, тільки трохи спочити... Спокою». Як добре, що вона засинає. Голова її схиляється набік...

Андреас, відчуваючи, що він теж украй стомився, спирається ліктями на маленький столик і кладе голову на руки Неділя, думає він, перша година, лишилося ще три, і я не повинен спати, я не маю права спати. З ніжністю і любов'ю дивиться на заснулу Оліну. На її чисте, лагідне, стомлене, тендітне і бліде юне личко, на якому блукає ледь помітна щаслива усмішка. Я не повинен спати, думає Андреас і все ж відчуває, як невблаганно налягає йому на плечі важка втома... я не повинен спати. Боже, не дай мені заснути, дай помилуватися її обличчям... Я повинен був, повинен був потрапити в цей львівський бордель, щоб зрозуміти, що на світі існує кохання без фізичного потягу, кохання, яким я люблю Оліну... я не маю права заснути, я повинен бачити ці уста... це чоло, ці легкі золоті пасма на змученому обличчі й темні тіні глибокої втоми довкола очей. Вона грала Баха — це щось неймовірне... Я не повинен засинати... тут так холодно, а за темною запоною ночі вже причаїлася зловісна невблаганність ранку... тут так холодно, а в мене нема чим її накрити... шинель я віддав, а скатертину ми залили вином... валяється десь. У мене ж є ще кітель, я міг би вкрити її кітелем... А виріз на сукенці міг би прикрити своєю сорочкою... Але тут він відчуває, що страшенно втомлений, що не має сили піднятися й стягнути кітель... Я не можу навіть поворухнути рукою, але я не повинен засинати, мені ще багато треба зробити... так багато треба зробити... Я тільки трохи перепочину тут за столом, а тоді встану, накрию її кітелем й молитимусь... молитимусь, стану на коліна перед цією канапою, яка бачила стільки гріха, стану на коліна перед цим чистим обличчям, яке навчило мене, що існує кохання без потягу... я не повинен засинати... ні, ні, я не повинен засинати...

...Він прокидається, і його погляд схожий на птаха, що гине просто на льоту й грудкою падає вниз, падає в безодню відчаю; але веселі очі Оліни перехоплюють цей погляд і не дають йому впасти. Він відчуває раптом шалений страх, що вже надто пізно... надто пізно, щоб потрапити на місце, де йому треба бути. І він навіть не встигне на те єдине побачення, якого не можна пропустити. Але її усміхнені очі перехоплюють його погляд, і вона тихо відповідає на німе запитання, яке так мучить його:

— Зараз пів на четверту... нема чого боятись! — І аж тоді він помічає, що її легка долоня лежить у нього на чолі.

Тепер їхні обличчя майже поряд, і йому досить трошки повернути голову, щоб поцілувати її. Шкода, думає він, що я не жадаю її, шкода, що для мене це навіть не жертва — не жадати її... для мене не жертва — не цілувати її й не хотіти оволодіти її тілом, яке тільки здається оскверненим.

І він торкається її уст своїми губами, але нічого не відчуває. Спантеличено усміхаючись, вони дивляться одне на одного. Нічого! Так, наче безсила куля відбилася від невидимої броні...

— Ходімо,— тихо каже вона,— треба пошукати тобі щось на ноги.

— Не треба,— заперечує Андреас,— не лишай мене, ти не повинна кидати мене ні на секунду. Бог з ним, із взуттям. Я чудово можу вмерти і в шкарпетках. Скільки людей умирало в шкарпетках. Коли росіяни непомітно підходили до наших окопів, німці панічно кидалися втікати й гинули, діставши кулю в спину, обернувши обличчя до Німеччини. Бути пораненим у спину вважалось у спартанців найбільшою ганьбою. Так загинуло багато німців; бог з ним, із взуттям, я так стомився...

— Не кажи так,— просить вона й дивиться на свій годинник,— я ж могла віддати годинник, і ти зараз був би в чоботях. Завжди здається, що віддавати більше нічого, а про годинник я зовсім забула. Піду обміняю годинник на твої чоботи, годинник нам більше не придасться... нам з тобою вже нічого не треба...

— Вже нічого не треба,— повторює він тихо, піднімає голову і обводить поглядом кімнату, лише тепер помічаючи, яка вона злиденна: старі шпалери й бідненька обстановка — двоє просиджених крісел під вікном, жалюгідна канапа...

— Я врятую тебе,— тихо каже Оліна,— тільки ти не бійся.— Вона всміхається, дивлячись на його бліде стомлене обличчя.— Цю генеральську машину послав нам сам господь бог. Ти повинен довіритись мені: хоч би куди я тебе повела, там і буде життя. Віриш?

Андреас розгублено киває, а вона, не зводячи з нього погляду, повторює, як закляття:

— Хоч би куди я тебе повела, там і буде життя. Ходімо! — Оліна долонями стискає його голову.— В Карпатах є такі глухі куточки, де нас із тобою ніхто не знайде. Кілька хаток, капличка і ніяких партизанів. Я часом бувала в одній такій місцині, трохи молилася, трохи грала на старенькому роялі одного священика. Ти мене чуєш? — Вона намагається заглянути йому в очі, але його погляд блукає по брудних шпалерах, об які розбивали пляшки з вином і витирали липкі пальці.

— Грала на роялі... Ти мене чуєш?

— Чую,— простогнав він,— але як же бути з ними, з отими двома. Не можу ж я їх покинути. Це неможливо.

— Тоді нічого не вийде.

— А водій? Що ти думаєш зробити з водієм? — питає він.

Вони стоять одне проти одного, і між ними пробігає якась тінь неприязні. Оліна пробує усміхнутись.

— Від сьогодні,— тихо каже вона,— від цієї хвилини я не пошлю на смерть жодного невинного. Повір мені. Тебе одного врятувати було б не так уже й важко. Просто зупинили б машину й побігли... побігли б світ за очі! На волю... Якомога подалі звідси! Але якщо брати ще тих двох, боюся, нічого не вийде.

— Нехай! Тоді взагалі лиши мене. Ні, ні,— він піднімав руку, не даючи їй і слова промовити,— я тільки хочу, щоб ти зрозуміла: тут нема про що більше сперечатися. Або-або. Ти повинна мене зрозуміти,— каже він, дивлячись просто в її серйозні очі.— Ти ж теж колись когось любила. Значить, повинна мене зрозуміти. Правда?

Олінина голова повільно й важко схиляється на груди. До Андреаса доходить, що це означає згоду, тільки коли вона каже:

— Гаразд... я спробую...

Оліна вже чекає на нього, взявшись за ручку дверей, а він кидає прощальний погляд на цю брудну, тісну вітальню, а тоді виходить слідом за нею у тьмяно освітлений коридор. Вітальня була ще досить розкішною порівняно з коридором у цю ранню годину. Який їдкий, вогкий, холодний, спертий дух стоїть у коридорі борделю о четвертій годині ранку! Двері обабіч однакові, наче в казармі. Всі однаково обшарпані. І ця вбогість, жалюгідна вбогість.

— Ходи! — каже Оліна. Вона штовхає одні двері, й вони опиняються в її кімнаті, дуже бідній кімнаті, де є тільки найнеобхідніше для її ремесла: ліжко, маленький столик, два стільці, тазик для вмивання на хисткому триніжку. Поряд з триніжком стоїть глек з водою. Біля стіни ще невеличка шафка. Одне слово — тільки найнеобхідніше. Як у казармі...

Андреасові все здається сном: і те, що він сидить на ліжку й дивиться, як Оліна миє руки, дістає з шафи черевички, скидає червоні пантофельки й перевзувається в черевички. Ах, так, на стіні ще висить дзеркало, перед яким вона може причепуритися. Стерти з обличчя сліди сліз, припудритися, бо що може бути жахливішого від заплаканої повії! Їй іще довелось нафарбувати губи, підмалювати брови, почистити нігтики. Все це вона робить дуже швидко, як солдат, піднятий по бойовій тривозі.

— Ти повинен мені вірити,— каже вона через плече рівним голосом, наче йдеться про щось само собою зрозуміле.— Я врятую тебе, чуєш? Зробити це буде важко, якщо ти вирішив неодмінно взяти з собою і тих двох, але я все одно спробую. Можна багато чого...

Не дай мені, боже, збожеволіти, подумки молиться Андреас, не дай мені збожеволіти від цієї відчайдушної спроби осягнути дійсність. Усе здається нереальним: і ця кімнатка в борделі, жалюгідна й тьмяна в ранковому освітленні, сповнена жахливих запахів, і дівчина у дзеркалі навпроти, яка стиха наспівує собі щось під ніс тим часом, як її пальці вправно накладають помаду на уста. Усе нереальне: і моє стомлене серце, яке нічого вже більше не чекає, і мій сонний розум, у якого не лишилось ніяких бажань — ні курити, ні їсти, ні пити, і моя душа, позбавлена будь-яких прагнень, окрім одного — спати, спати...

А може, я вже мертвий? Як збагнути це тут, у цій кімнаті, з цією постільною білизною?.. Сідаючи, я машинально відгорнув простирадло, як і годиться робити, коли сідаєш на ліжко. Це простирадло не скажеш, що брудне, але й чистим його не назвеш. Жахливо таємнича постіль, не брудна, але й не чиста... не чиста... і ця дівчина перед дзеркалом, яка підмальовує зараз брови, чорні, тоненькі брови на блідому чолі.

— «Там будем рибалити і полювати, як у давні добрі часи!» Знаєш, звідки ці рядки?— питає, усміхаючись, Оліна.— Це німецький вірш. Арчібальд Дуглас. Там ідеться про чоловіка, якого вигнали з рідної країни, розумієш? А ми, ми хоч і живемо в рідній країні, ми все одно вигнанці. Вигнанці в себе на батьківщині, цього нікому не зрозуміти. Рік народження тисяча дев'ятсот двадцятий. «Там будем рибалити і полювати, як у давні добрі часи». Ось послухай.— Вона справді починає наспівувати цю баладу, й Андреас відчуває, що чаша його життя виповнилась, і цей сірий холодний світанок у польському борделі, і ця балада, покладена на музику Льове[2], яку вона стиха наспівує...

— Оліно! — знову почувся знайомий рівний голос за дверима.

— Чого треба?

— Рахунок. Давай рахунок. І збирайся, машина вже прийшла...

Ось вона, реальність — аркуш паперу, який дівчина, взявши кінчиками пальців, простягає в прочинені двері, аркуш, на якому записано все, починаючи з сірників, які ще лежать у нього в кишені. Сірників, що він їх узяв учора о шостій вечора. Як швидко летить час, невловимий час, і нічого, нічого я не встиг зробити за цей час і вже не зможу зробити, тільки зійду сходами вниз за цією свіжо підмальованою лялечкою назустріч своїй долі...

— Ці польські шльондри,— каже Віллі,— просто чудо. Вогонь, правда?

— Так.

Передпокій теж умебльований дуже убого: кілька хистких стільців, лавка, вичовганий тоненький, як папір, килим. Віллі курить, він знову дуже заріс, і нишпорить у своїх речах, шукаючи цигарок.

— Ну, любий, ти виявився найдорожчим з усіх нас. Хоч і я від тебе ненабагато відстав. Зате наш білявий юний друг майже нічого не коштував. Ха! — він штовхає в бік напівсонного Блондина.— Сто сорок шість марок.— Віллі вибухає реготом.— Здається, він таки справді проспав біля дівчини цілу ніч, просто проспав. У мене ще залишилось зайвих двісті марок, то я підсунув його крихітці під двері як чайові. За те, що так задешево зуміла його ощасливити. У тебе часом нема цигарки?

— Є.

— Дякую.

Як немилосердно довго веде Оліна переговори в старої, і це о четвертій ранку, коли весь світ іще спить. Навіть у кімнатах дівчат тихо, а внизу, у великій приймальні, зовсім темно. І за дверима, за якими вчора лунала музика, зараз темно, але він бачить цю темну кімнату, відчуває її запах. Тільки знадвору чути шум потужного двигуна. Але Оліна все ще сидить за помальованими червонуватою фарбою дверима, і це — реальність.

— То ти що, віриш, що цей лімузин, який возить генералів і повій, візьме й нас теж?

— Так!

— Гм, судячи з того, як працює двигун, це — «майбах». Путяща машина. Ти не заперечуватимеш, якщо я вийду й переговорю з водієм? Цей тип точно з жандармерії.

Віллі закидає на плече свій мішок і розчиняє двері: надворі ще справжня ніч, крізь каламутно-сіру імлу пробиваються тьмяні кола від фар автомобіля, який стоїть біля палісадника. Ніч холодна і невідворотно реальна, як усі воєнні ночі, холодна, загрозлива, лиха і глумлива. Ця зловісна ніч панує над усім: над брудними окопами і бомбосховищами, над десятками й сотнями міст, які зіщулились від страху... Особливо зловісною, невимовно жахливою воєнна ніч стає над ранок, десь близько четвертої. І одна з таких ночей чигає на них за Дверима. Ніч сповнена жахом, бездомна, безпритульна ніч, У якій не лишилось навіть найменшого теплого куточка, де можна було б сховатися... Всі ці ночі наслані на людей удавано-бадьорими голосами...

Невже вона справді вірить, що мене можна врятувати? Андреас посміхається. Невже думає, що можна прослизнути крізь цю густу сітку? Ця дівчина сподівається, що існує шлях до втечі, тішить себе надією, що знайде дорогу, яка обминає Стрий. Стрий. Це слово сиділо в мені від самого народження. Воно сиділо глибоко-глибоко, непізнане й нерозбуджене. Воно було в мені ще з дитинства і, можливо, тоді в школі, ми вчили про відроги Карпат, і я побачив на карті посеред ясно-жовтої плями слова «Галичина», «Львів», «Стрий», у мене раптом пробіг мороз по шкірі. Але потім я про це забув. Доля, мабуть, уже не раз поціляла в мене фатальним гачком смерті, але він ніколи не застрягав. І тільки це коротке малесеньке слово «Стрий», яке до часу дрімало десь у мені всередині, зачепило той гачок намертво...

«Стрий», це маленьке, крихітне, страшне й криваве слово піднялося в мені, перетворилося в якусь чорну хмару, яка вже все затьмарила. А вона ще вірить, що знайде дорогу, яка веде повз Стрий...

До того ж, мене щось не вабить намальована нею перспектива. Не вабить глухе село в Карпатах, де вона гратиме на роялі пастора. Мене не приваблює ця уявна певність... поки що це лише порожні обіцянки й обітниці, а щось певне можна знайти лише за темним, непевним обрієм...

Нарешті двері відчиняються, й Андреаса вражає блідість, яка розлилась по Оліниному обличчі. Дівчина в накинутій хутряній пелеринці й маленькій кокетливій шапочці, з-під якої на плечі спадає чудове золотаве волосся, а годинничка на руці вже нема, бо ж він дістав назад чоботи. Рахунок оплачено. Стара пані загадково всміхається, згорнувши руки на запалому животі. Коли солдати, закинувши ранці за плечі, збираються виходити, вона вимовляє, всміхаючись, одне-єдине слово:

— Стрий.

Оліна цього не чує, вона вже за дверима.

— Мені теж,— каже тихо Оліна, коли вони сидять поруч в автомобілі,— мені теж винесли вирок. Я стала зрадницею своєї Вітчизни, бо пробула цілу ніч з тобою замість випитувати таємниці в генерала.— Вона бере його за руку й усміхається.— Але не забувай, що я тобі сказала: хоч би куди я тебе повела, там і буде життя. Не забудеш?

— Ні,— відповідає Андреас.

Вся ця ніч проходить через його свідомість ниткою, яку він розмотує зі шпульки пам'яті; нитка розмотується гладенько, тільки в одному місці заважає вузлик, який не дає йому спокою. «Стрий», сказала стара. Але звідки б їй знати, що саме Стрий... Він же з нею не говорив про це, а Оліна тим більше не могла вимовити вголос це слово...

Отже, така вона, дійсність: рівний шум двигуна аристократичного авто, м'яке світло фар вихоплює з темряви безіменну вулицю, дерева, іноді будинки. Все навколо потопає в сірих сутінках. Спереду маячать дві потилиці і плечі з унтер-офіцерськими погонами. Обидві потилиці майже однакові, міцні німецькі потилиці. Від водія повільно повзе назад цигарковий дим, бо шибка в нього трохи опущена. Поруч дрімає Блондин, схожий на хлопчака, який стомився, набігавшись і награвшись, а праворуч сидить Оліна, він весь час відчуває м'який дотик її шубки... Нитка спогадів про цю чудову ніч біжить гладко й розкручується дедалі швидше, але поки він знову натикається на той дивний вузлик, згадуючи, як стара сказала «Стрий»...

Андреас нахиляється вперед, щоб подивитися на слабо освітлений циферблат годинника, й бачить, що вже шоста година, рівно шоста. Темний жах пронизує його, і він думає: «Боже, боже, на що я змарнував свій час, я нічого не встиг зробити, я за все життя нічого не зробив, я ж повинен був молитися, молитися за всіх; Пауль десь удома в цю мить підіймається східцями до вівтаря й починає проказувати молитву: „Те Deum“...»

Андреасові губи теж уже готуються вимовити «Те Deum», але в цю мить якась гігантська невидима рука накриває автомобіль, який повільно повзе під гору, Андреас відчуває якийсь моторошний беззвучний подмух, і в цій тиші звучить сухуватий голос Віллі, який питає водія:

— Куди ж це тебе несе, колего?

— У Стрий,— відповідає безтілесний голос.

І тут два невидимі ножі з несамовитим, шаленим скреготом розпанахують автомобіль: один врізається в металеве тіло машини спереду, а другий — ззаду, автомобіль стає дибки, крутиться, люди, що їхали в ньому, зарепетували...

Потім знову настає тиша, яку порушує лише діловите потріскування язиків полум'я, що пожирають автомобіль.

Господи, невже вони всі загинули, думає Андреас, а мої ноги... мої руки... чи від мене лишилася тільки голова?.. А де ж усі?.. Я лежу на безлюдній дорозі, а на груди мені тисне неймовірний тягар, так наче весь світ упав на мене, і я не можу видобути з себе навіть слова для молитви...

Невже я плачу? — раптом думає він, відчуваючи, як по щоках стікає якась волога. Ні, то щось капає згори. І в передранішній імлі, коли ще не золотиться жоден сонячний промінчик, він раптом розгледів, що то Олінина рука звисає з понівеченого заліза над його головою, а з руки на обличчя йому капає її кров. І тоді він справді заплакав, але вже не дізнався про це...

Де ти був, Адаме?

Переклала Галина Лозинська

Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Всесвітня катастрофа таки може на дещо придатися. Між іншим, і на те, щоб знайти собі алібі в очах бога.

«Де ти був, Адаме?» —«Я був на світовій війні».

Теодор Геккер «Денні й нічні книжки», 31 березня 1940 р. 

Колись я знав пригоди: прокладання поштових трас, переліт через Сахару, Південну Америку, але війна — це не справжня пригода, це тільки замінник пригоди.

Війна — це хвороба. Як тиф.

Антуан де Сент-Екзюпері «Політ до Арраса»

I

Спочатку повз них пропливло велике, жовте, трагічне обличчя — то був генерал. Він мав утомлений вигляд. Він квапливо проносив повз тисячу солдатів свою голову з синюватими капшуками під очима, жовтими малярійними білками очей і в'ялим тонкогубим ротом людини, якій не щастить. Почав він із правого краю вкритого курявою каре, заглядав сумно кожному в обличчя, повертався мляво, без хвацькості, і всі бачили: на грудях у нього було повно орденів, аж блищало сріблом і золотом, але на шиї — нічого, ніякого ордена. І хоча вони знали, що хрест на генеральській шиї важить небагато, та їх усе ж сковувало те, що в нього навіть цього немає. Ця худа, жовта, нічим не прикрашена генералова шия наводила на думки про поразки в битвах, невдалі відступи, про суперечки, прикрі ущипливі суперечки, які бувають ото між високими чинами, про іронічні розмови по телефону, про скинутих з посади начальників штабів і про старого, втомленого чоловіка, що з безнадійним виглядом знімав увечері мундира, тонконогий, з виснаженим малярією тілом, і сідав на край ліжка випити чарку. Всі три ряди солдатів по триста тридцять три душі в кожному, що їм він заглядав у обличчя, відчували щось дивне: смуток, співчуття, страх і приховану лють. Лють на цю війну, що тривала вже занадто довго, занадто довго для того, щоб генеральська шия мала право лишатися без належної прикраси. Генерал підніс руку до витертого кашкета — принаймні руку він тримав прямо,— і, підійшовши до лівого краю каре, повернувся трохи різкіше, вийшов на середину вільної сторони чотирикутника й зупинився там, а гурт офіцерів обступив його невимушено і все ж не безладно, і прикро було бачити його там без хреста на шиї, тоді як у інших офіцерів, нижчих чином, хрести зблискували на сонці.

Він спершу неначе хотів сказати щось, але тільки знову рвучко підніс руку до кашкета й повернувся кругом так несподівано, що група офіцерів злякано розступилася перед ним. І всі побачили, як цей щуплявий невисокий чоловік сідає в машину, а офіцери ще раз відсалютували йому, а потім біла хмара куряви засвідчила, що генерал поїхав на захід, туди, де сонце вже досить низько висіло над плескатими білими дахами, туди, де не було фронту.

Потім вони рушили колоною по троє, триста тридцять три солдати, в іншу частину міста, південну, повз неохайно-розкішні кав'ярні, повз кінотеатри й церкви, через бідняцькі квартали, де біля дверей ліниво лежали собаки, порпалися кури, де з вікон виглядали гарні, але нечепурні білогруді жінки, де з шинків чути було монотонний, дивно збудливий спів п'яних чоловіків. Повз них відчайдушно швидко, повискуючи гальмами, мчали трамваї. Та нарешті вони прийшли в тихий квартал. Серед зелених садів стояли вілли, перед кам'яними порталами вишикувалися військові автомобілі, і вони строєм увійшли до одного з тих кам'янистих порталів, а далі — до розкішного парку, а там знову вишикувались у каре — вже менше каре, сто одинадцять рядів по троє солдатів.

Позад них вивантажили й порозкладали спорядження, поставили в піраміди гвинтівки, і коли вони знов вишикувалися, втомлені, голодні, спраглі, люті, скривджені цією проклятою війною, коли вони знову вишикувалися, повз них пропливло вузьке породисте обличчя: то був блідий, довгоносий полковник із суворими очима і міцно стиснутими губами. Їм усім здавалося само собою зрозумілим, що комір під цим обличчям прикрашено хрестом. Але й це обличчя їм не подобалось. Полковник повертався круто, ступав повільно й твердо, не проминув жодної пари очей, і коли нарешті вийшов у відкритий бік каре,— а за ним — невеликий почет з офіцерів,— усі вже знали, що він виголосить промову, і всі подумали, що залюбки випили б чогось, випили, попоїли, поспали або викурили сигарету.

— Камради! — дзвінко й виразно промовив голос.— Камради, вітаю вас! Багато не говоритиму, тільки одне скажу: ми повинні відігнати їх, цих клаповухих, загнати їх назад у їхні степи. Зрозуміло?

Голос зробив паузу, і тиша під час цієї паузи була прикра, майже мертва, і всі бачили, що сонце вже зовсім червоне, темно-червоне, і мертвий червоний блиск наче осів на хресті, що висів на шиї в полковника, на отих чотирьох блискучих ріжках, і вони аж тепер побачили, що хрест до того ж іще оздоблений дубовим листям, яке вони називали «салатом».

Полковник мав на шиї «салат».

— Зрозуміло? — мало не зірвавшись, вигукнув голос.

— Так точно! — озвалося кілька солдатів, але голоси були хрипкі, втомлені й байдужі.

— Зрозуміло, я вас питаю? — знову вигукнув голос і так зірвався, наче хотів злетіти в небо — швидко, надто швидко, мов збожеволілий жайворонок, що хоче склюнути зірку.

— Так точно! — крикнуло ще кілька солдатів, але небагато, та й ті, котрі кричали, були втомлені, хрипкі, байдужі, і ніщо в голосі цього чоловіка не могло втамувати їхнього голоду, їхньої спраги й бажання курити.

Полковник розлючено шмагонув стеком повітря, солдати іще почули щось, наче «бидло», і він дуже швидко пішов геть, а за ним — його ад'ютант, довготелесий молодець обер-лейтенант, такий довготелесий і такий молодий, аж їм навіть стало його жаль.

Сонце все стояло на небі, над самими дахами, розжарене залізне яйце, що наче котилось по пласких білих дахах, і небо було вигоріле до сірого, пожухле листя обвисло на деревах, а вони крокували далі, тепер нарешті на схід, через передмістя, повз хатини, по бруківці, повз бараки ганчірників, повз зовсім недоречний тут кількаповерховий новий корпус з дешевими брудними квартирами, повз помийні ями, через городи, де гнили на землі дині, а на високому бадиллі висіли тугі, вкриті пилом помідори, і те надто високе бадилля здавалося їм незвичайним. Незвичайна була й кукурудза на полях, дебелі качани, з яких видзьобували зерно зграї чорних птахів, що мляво злітали, коли вони наближались утомленим кроком, цілі хмари птахів, що недовго кружляли в повітрі, а потім сідали й знов починали клювати.

Тепер їх було вже тільки тридцять п'ять разів по троє, втомлена колона, запорошена, зі стертими ногами, спітнілими обличчями, попереду обер-лейтенант із виразом нехоті на обличчі. Ще тоді, коли він приймав їх під свою команду, вони вже знали, хто він такий. Він тільки глянув на них, і вони, хоч які втомлені, хоч як їм хотілося пити, страшенно хотілося, прочитали в його очах: «Лайно! Саме лайно, але що вдієш». А потім його голос промовив з підкресленою байдужістю, знехтувавши всі інші команди:

— Марш!

Вони спинилися біля брудної школи, що стояла серед напівзасохлих дерев. Чорні смердючі калюжі, над якими гули рої мух, неначе вже кілька місяців стояли там — між нерівною бруківкою та пописаною крейдою вбиральнею, від якої різко, гидко смерділо.

— Стій! — скомандував обер-лейтенант, потім увійшов у будинок зграбною і водночас недбалою ходою людини, що їй геть усе остобісіло.

Тепер їм уже не треба було вишиковуватися в каре, і капітан, що проходив повз них, навіть не підніс руки до кашкета; він ішов розперезаний, затиснувши в зубах соломинку, а його товсте чорноброве обличчя було добродушне. Капітан тільки кивнув головою, гмукнув, став перед ними й сказав:

— У нас мало часу, хлопці. Я пошлю фельдфебеля, він розподілить вас по ротах.

Але вони давно вже побачили, що за ним стоять готові навантажені вози бойового обозу і на підвіконнях у відчинених вікнах лежить похідне спорядження — зеленуваті акуратні пакунки, а поряд ремені з усім належним: ранцем, підсумками, лопаткою і протигазом.

Коли рушили далі, їх було вже тільки тричі по вісім, і вони, пройшовши через кукурудзяне поле, вернулись до тих бридких багатоквартирних будинків, а потім звернули на схід і серед ріденького лісу побачили кілька будівель, на вигляд наче якесь артистичне селище: одноповерхові будиночки з пласкими дахами й великими вікнами, в садках — плетені стільці. І вони, зупинившись за командою, а тоді повернувшись, побачили, що сонце вже спустилося за ті будиночки, а його світло заливає весь небесний купол трохи занадто світлою, схожою на невміло намальовану кров, червінню,— а позад них, на сході, стояв уже теплий присмерк. Перед будиночками в затінку сиділи солдати, де-не-де стояли в пірамідах гвинтівки — десь із десяток, і вони побачили, що солдати були в повному спорядженні,— відсвіт заходу червонувато зблискував на пристебнутих до карабінних гачків касках.

Обер-лейтенант, що вийшов з будиночка, не проминув їх. Він зупинився, і вони побачили, що в нього тільки один орден, невеличкий чорний орден, а власне, й не орден, а нікчемна, штампована з чорної бляхи медалька, по якій видно, що він пролив кров за батьківщину. Обличчя в обер-лейтенанта було втомлене й сумне, і коли він подивився на них, то спочатку глянув на їхні ордени, потім — на обличчя, сказав:

— Чудово,— а тоді, трохи помовчавши, зиркнув на годинник і додав: — Я знаю, ви потомились, але нічого не вдієш — за чверть години треба вирушати.

Потім він глянув на унтер-офіцера, що стояв поруч нього, і сказав:

— Немає сенсу складати список. Зберіть солдатські книжки, здайте в обоз. Швидко розподіліть людей, щоб устигли напитися. Понабирайте води й у фляжки! — гукнув він цим двадцяти чотирьом.

На вигляд унтер-офіцер був роздратований, пихатий. У нього було учетверо більше орденів, ніж у обер-лейтенанта, він тільки кивнув у відповідь і гучно наказав:

— Здати книжки!

Поклавши книжки на садовий стіл, він почав свою роботу, а поки їх рахували та розподіляли по частинах, всі думали про одне: дорога була стомлива, нудна, хай їй чорт, але то ще не страшне. І генерал, і полковник, і капітан, і навіть обер-лейтенант десь далеко й не можуть від них чогось вимагати. Але оці от — цим вони належать, оцьому унтер-офіцерові, що підніс руку до кашкета й клацнув закаблуками, як робили ще чотири роки тому, або оцьому пихатому фельдфебелеві, що підійшов ззаду, кинув сигарету й поправив на собі ремінь,— оцим вони належать, поки не потраплять у полон або не впадуть десь, поранені чи й убиті.

З тисячі солдатів залишився один, що стояв перед унтер-офіцером і безпорадно озирався, бо поряд нього, позаду й попереду вже не було нікого; а коли він знову глянув на унтер-офіцера, то йому згадалося, що хочеться пити, страшенно хочеться, а з чверті години вже минуло принаймні вісім хвилин.

Унтер-офіцер узяв зі столу його солдатську книжку, розгорнув, подививсь туди, тоді глянув на нього й спитав:

— Ваше прізвище Файнгальс?

— Так точно.

— Ви архітектор? Умієте креслити?

— Так точно.

— Ротним писарем може придатися, пане обер-лейтенанте.

— Чудово,— сказав обер-лейтенант і глянув у бік міста, а Файнгальс теж глянув туди, куди дивився обер-лейтенант, і побачив, що так притягувало його зір: сонце лежало в кінці вулиці, між двома будинками, на землі,— дивне, ніби сплюснуте, блискуче яблуко, просто лежало між двома брудними будинками румунського передмістя на землі, яблуко, що на очах втрачало блиск і неначе лежало вже у власній тіні.

— Чудово,— сказав обер-лейтенант ще раз, і Файнгальс не знав, чи має він на увазі сонце, чи тільки повторює слівце за звичкою. Файнгальс думав, що він уже чотири роки як пішов із дому, вже чотири роки, а тоді в повістці було сказано, що його призивають на кількатижневу перепідготовку. Аж тут почалась війна.

— Ідіть пити,— сказав унтер-офіцер Файнгальсові.

Файнгальс побіг туди, куди подалися всі, і зразу знайшов воду: замість колонки просто іржава труба зі старим садовим краном серед миршавих соснових стовбурів, і струмінчик із неї був завтовшки з мізинець, але ще гірше було те, що там стояло, товпилось душ із десять і всі пхалися до крана з казанками, відштовхуючи один одного.

Від вигляду текучої води Файнгальс мало не зомлів. Він вихопив з ранця казанок, протиснувся поміж солдатами і раптом відчув у собі безмежну силу. Увіпхав свого казанка між інші, посеред отого рухливого зборища бляшаних отворів, і вже не бачив, котрий там його; простежив поглядом по своїй руці, побачив, що на його казанку емаль темніша, різким поштовхом посунув руку вперед і відчув, аж затремтівши: казанок важчає. Він уже сам не знав, що прекрасніше: пити чи відчувати, як казанок наливається вагою. Раптом він потяг казанок до себе, бо руки затремтіли всіма жилками від кволості, втратили силу. Позад нього вже гукали: «Шикуй-ся!» — а він сів, узяв казанок між коліна, бо не мав сили підняти його, зігнувся над ним, як собака над своєю мисочкою, тремтячими пальцями нахилив казанок до себе, так що поверхня води торкнулася губів, а коли верхня губа занурилася й він почав сьорбати воду, що барвисто затанцювала перед його очима, замигтіла: «Вода, одав, даво...» — з божевільною виразністю зринув перед ним уявний напис: «Вода». Руки знов наповнились силою, він підняв казанок і напився.

Хтось ривком підвів його, штовхнув уперед, і він побачив, що там стоїть рота, попереду обер-лейтенант гукає: «Вперед, вперед!» —і він узяв гвинтівку на плече й став спереду, куди показав йому помахом руки унтер-офіцер.

І вони рушили кудись у темряву; він рухався ніби несамохіть, він, власне, хотів би впасти, але йшов несамохіть уперед, власна вага змушувала його згинати коліна, а коли коліна згиналися, зболілі ноги посувались уперед, тягли за собою багатопудові тягарі болю, непомірно великі, більші від ніг, його ноги були замалі для цього болю, а коли він посунув уперед ноги, тоді знову почало рухатись усе тіло — сідниця, плечі, руки, голова, і знов тіло примушувало згинатися коліна, а коли коліна згиналися, зболілі ноги посувались уперед...

Через три години він зморено лежав десь на пожухлій степовій траві й дивився вслід комусь, що повз далі в сірому мороку; той хтось приніс йому два масні папірці, скибку хліба, трубочку льодяників, шість сигарет і сказав:

— Ти знаєш пароль?

— Ні.

— «Перемога». Пароль —«Перемога».

І він тихо повторив: «Пароль — „Перемога“», і те слово мало на язиці смак теплуватої води.

Потім він розгорнув трубочку льодяників, поклав одного в рот, а коли відчув у роті слабенький кислувато-синтетичний смак, це погнало з залоз слину, він проковтнув перший приплив тієї підсолодженої гіркоти, і раптом почув виття снарядів, що вже кілька годин вистрілювали десь попереду, вібруючи, шарудячи, гуркочучи, мов погано забиті ящики, перелітали через них, а тоді позаду вибухало. Другий снаряд упав перед ними, не дуже далеко. Схожі на гриби фонтани піску розповзалися по ясно-темному східному небосхилу, і йому спало на думку, що тепер позад них темно, а попереду — трохи світліше. Третього залпу він не почув — поміж ними неначе хтось трощив ковальськими молотами фанеру, так тріщало й близько, небезпечно летіли скалки. Землю й пороховий дим несло над самісінькою землею, і коли він упав, притиснувся до землі, уткнувши голову в землю, яку сам викидав з окопа, то почув, як по лінії перебіг наказ: «В атаку, готуйсь!» Слова прошелестіли з правого флангу на лівий, ніби просичав, догоряючи, запальний шнур, тихо й загрозливо, і коли він почав поправляти, пристібати на собі ранець, поряд гримнуло, і хтось наче відбив йому руку й шарпонув за плече. Всю ліву руку залило теплою вологою, він підняв обличчя з землі й гукнув: «Мене поранило!» — але сам не чув, що гукав, тільки почув чийсь тихий голос: «Кізяк». Дуже далекий, немов відгороджений від нього товстими скляними стінами, дуже близький і все ж далекий.

«Кізяк,— сказав голос, тихий, чемний, далекий, приглушений голос: — Кізяк, капітане Бауер, слухає». Потім — тиша, і голос промовив: «Я вас чую, пане підполковнику». Пауза, мертва тиша, тільки десь далеко щось булькотіло, сичало, пшакало, ніби бігло через край. Потім він похопився, що заплющив очі, й розплющив їх; побачив капітанову голову, і голос тепер був чутніший, голова видніла в темному вікні, обрамленому брудними лутками, і капітанове обличчя було втомлене, неголене, насуплене, він приплющив очі й сказав тричі підряд з невеличкими паузами: «Так точно, пане підполковнику... Так точно, пане підполковнику... Так точно, пане підполковнику...»

Потім капітан надів каску, і його широке, добродушне, смагляве обличчя мало дуже кумедний вигляд, коли він казав комусь коло себе:

— Чорт, прорвались у третьому й четвертому квадратах, треба їхати туди.

Ще один голос гукнув у глибину будинку:

— Зв'язківця-мотоцикліста до пана капітана!

Вигуки луною покотились по будинку, все тихшаючи: «Зв'язківця-мотоцикліста до пана капітана!», «Зв'язківця-мотоцикліста до пана капітана!»

Потім затріскотів мотоцикл, Файнгальс чув, як та суха тріскотнява дедалі ближчає, ось мотоцикл вихопився з-за рогу, сповільнюючи швидкість, а врешті зупинився перед ним, запилюжений, тихо фуркочучи мотором, і мотоцикліст із утомленим байдужим обличчям, ледь підскакуючи на сідлі, гукнув у вікно:

— Зв'язківець прибув, пане капітане!

І капітан, широко, повільно ступаючи, з сигарою в зубах вийшов із дверей, схожий у касці на похмурий товстий гриб, неохоче заліз у коляску, кинув: «Гайда!» —і мотоцикл, підстрибнувши, швидко, здіймаючи хмари пилюки, потарахкотів геть, у клекіт бою попереду.

Файнгальс навряд чи зазнавав коли такого щастя. Він майже не відчував болю; було тільки якесь ледь неприємне відчуття в лівій руці, що лежала, товсто вмотана в бинти, поруч нього, здерев'яніла, закривавлена, мокра й чужа, а все інше — ціле й здорове; він міг підняти одну ногу й другу, поворушити пальцями в чоботях, підняти голову, міг, лежачи, курити, дивитись на сонце, що зависло на сході десь на долоню вище сірої хмари куряви. Весь гамір ніби подаленів, заглух, неначе голову йому вкутали у вату, і він згадав, що вже майже двадцять чотири години нічого не їв, крім отого кислувато-синтетичного льодяника, й не пив нічого, крім кількох ковтків іржавої, теплої води з присмаком піску.

Відчувши, що його піднімають і несуть, він заплющив очі, але бачив усе; все було вже знайоме йому, колись таке вже сталося з ним. Крізь смердючий вихлоп автомобіля, що фурчав мотором, його внесли в гарячий, пропахлий бензином кузов, ноші завищали на полозках, а потім ревнув мотор, і гамір надворі почав ще дужче даленіти, майже непомітно, так само як він напередодні ввечері ближчав. Тільки поодинокі снаряди вибухали в передмісті — спокійно, через рівні проміжки, і, помічаючи, що засинає, Файнгальс подумав: «Добре, що цього разу все скінчилося так швидко...» Тільки хотілося пити, боліли ступні й було трохи страшно.

Коли машина різко спинилась, він прокинувся з дрімоти. Хтось шарпнув двері, знов завищали на полозках ноші, і його внесли до прохолодного білого коридора. Там була тиша, і ноші стояли рядочком, ніби шезлонги на вузькій палубі; він побачив перед собою голову з густим чорним чубом, що лежала спокійно, а далі — другу, лису, що весь час сіпалась, а попереду, на перших ношах, біліла геть забинтована, потворно видовжена, і з того сувою марлі вихоплювався голос — різкий, дзвінкий, чистий, безпорадний і зухвалий водночас, знайомий полковників голос і злітав до стелі криком:

— Шампанського!

— Сечі своєї напийся,— спокійно порадила лиса голова. Позаду хтось тихо, обережно захихотів.

— Шампанського! — несамовито кричав голос.— Холодного шампанського!

— Заткни пельку!— спокійно мовив лисий.— Заткни нарешті пельку.

— Шампанського! — жалібно заскиглив полковник.— Хочу шампанського...— Біла голова впала назад на ноші, з-під тугих завоїв бинта виднів кінчик гострого носа, а голос залунав ще різкіше: — І жінку!.. жіночку!..

— Сам обходься,— озвався лисий.

Потім нарешті забинтовану голову винесли, і стало тихо.

В тій тиші чутно було нечасті вибухи снарядів десь на околицях міста, глухі далекі вибухи, що долинали неначе з самого краю війни. А коли знову внесли полковника, що вже мовчав, повернувши набік забинтовану голову, і натомість винесли лисого, надворі почувся звук автомобільного мотора. Тихе завивання швидко, майже грізно наближалось, ніби хотіло протаранити білий прохолодний дім. Та завивання раптом стихло, і надворі хтось щось крикнув, а коли всі обернулися, сполохані з мирної дрімотної втоми, то побачили генерала, що повільно йшов понад рядом нош і мовчки клав на коліна кожному пораненому пачку сигарет. Його кроки ближчали в усе гнітючішій тиші, і ось перед Файнгальсом з'явилось обличчя генерала: жовте, велике, сумне, зі сніжно-білими бровами й темнуватим осадом пилюки круг тонкогубого рота. На тому обличчі можна було прочитати, що й цей бій він програв...

II

Він почув голос, що промовив: «Брессен! Брессен, гляньте на мене»,— і здогадався, що це голос Клевіца, дивізійного лікаря — його, напевне, прислали спитати, коли він повернеться. Але він не хотів вертатись, не хотів чути й бачити більш нікого зі свого полку — тож і не глянув на Клевіца Він застигло втупив очі в картину, що висіла перед ним праворуч, майже в самому темному кутку: сірі овечки на зеленій траві, а посеред них грає на флейті вівчар у синьому плащі.

Про що він думав, ніхто б не здогадався, а думав він про дуже неприємні речі, проте думав охоче. Він не знав, чи справді чує голос Клевіца; звісно, він чув його, але не хотів цього визнати й дивився на вівчаря, що грав на флейті — замість того, щоб повернути голову й сказати: «Клевіц? О, я радий, що ви прийшли».

Потім зашелестів папір, і він збагнув: гортають його історію хвороби. Він дивився на потилицю вівчаря й думав про те, як колись служив у фешенебельному ресторані. Опівдні, коли клієнти сходились обідати, він, гордо випростаний, ходив між столами й кланявся всім. Було аж дивно, як швидко й несхибно він зрозумів, які нюанси вкладати в свої поклони: кому коротко, кому низько, кому тільки кивнути або лиш ворухнути головою — власне, просто кліпнути очима, але здавалося, ніби він киває. Різницю в ранзі він засвоїв легко — це ж те саме, що в армії, цій ієрархії плетених і гладеньких погонів із зірочками й без зірочок, за якими йшла численна маса погонів без чи майже без прикрас. У цьому ресторані система поклонів була відносно нескладна: все залежало від гаманця, від розмірів рахунку. Він не був навіть дуже приязний, майже ніколи не всміхався, і його обличчя, хоча він і намагався дивитись по змозі без ніякого виразу, ніколи не втрачало отієї суворості й пильності. Кожен, на кого він поглядав, почував себе не стільки вшанованим, скільки винним; усім здавалося, що їх розглядають, оцінюють, і він швидко виявив, що декотрі бентежаться, так бентежаться, що починають машинально різати ножем картоплю, коли на них зупиняється його погляд, а коли він пройде — злякано сягають рукою по гаманець у кишені. Його тільки дивувало, що вони приходять знову — навіть ці. Вони приходили, терпіли його кивки, терпіли його пильні погляди, бо в шикарному ресторані, певне, так годилося. За його вузьке породисте обличчя й за вміння носити костюм йому досить добре платили, та ще й годували задарма. Та хоч він і силкувався напускати на себе гордовитість, а, по суті, йому часто бувало лячно. В деякі дні він аж пітнів, піт несподівано виступав на шкірі, і це його гнітило. А господар ресторану був добродушний плебей, що дуже пишався своїми успіхами й мав прикрий звичай: пізно ввечері, коли ресторан помалу безлюднів і Брессен збирався йти додому, він часом стромляв товсті пальці в скриньку з сигарами і запихав три чи чотири в нагрудну кишеньку Брессенові, хоч як той опирався. «Та, господи,— муркотів господар із ніяковою усмішкою,— беріть, це добрі сигари». І він брав. Він курив їх увечері з Фельтеном, із яким жив разом у невеличкій мебльованій квартирі, і Фельтен щоразу дивувався якості сигар. «Брессен,— казав Фельтен, — Брессен, сто чортів, добрий тютюнець ви курите!» Брессен мовчав і так само не манірився, коли у Фельтена була добра випивка. Фельтен був комівояжер якоїсь фірми спиртних напоїв, і коли йому добре торгувалось, то він приносив пляшку шампанського.

— Шампанського,— промовив полковник.— Холодного шампанського.

— Це єдині слова, що він інколи промовляє,— озвався палатний лікар поряд.

— Ви про пана полковника? — холодно спитав Клевіц.

— Так, про пана полковника Брессена. Єдині слова, що їх інколи вимовляє пан полковник: «Шампанського — холодного шампанського». Та ще часом пан полковник згадує жінок — чи жіночок.

...Найогидніше було, коли йому доводилось їсти в ресторані. У брудній задній кімнатці, на старому столі ставила їжу неприязна куховарка, яка не хотіла зважати на те, що він любить пудинги, а в ніс і в рот йому лізли оті нестерпні, холодні кухонні випари — жирні, бридкі,— та ще й господар то входив, то виходив, сідав за стіл, не виймаючи сигари з рота, наливав собі чарку горілки й мовчки випивав.

Згодом він давав уроки добрих манер. Місто, де він жив, було дуже підходяще для такого фаху. Там жило чимало багатіїв, які навіть не знали, що рибу треба їсти не так, як м'ясо, які все життя брали їжу пальцями, а тепер мали автомобілі, вілли й розкішних жінок, тож їм конче хотілося змінити й шкуру. Він учив їх поводитись у вишуканому товаристві, мов ковзанярів на слизькому льоду, ходив до них, навчав складати меню, демонстрував, як слід поводитись зі слугами, а потім вечеряв із ними — показував, як тримати виделку, стежив за кожним їхнім рухом, намагався навчити, як власноручно відкоркувати пляшку шампанського.

— Шампанського! — знов уголос промовив він.— Холодного шампанського...

— О господи! — вигукнув Клевіц.— Брессен, та гляньте ж на мене!

Але той і не подумав дивитися на Клевіца, він не хотів нічого й чути про цей полк, що розсипався в нього під руками на потерть. Три його батальйони — «кізяк», «стрілець», «ковпак» — і його командний пункт, що називався «курінь»,— усе щезло!

А за хвильку він почув, що Клевіц пішов.

Він був радий, що нарешті можна відвести погляд від дурної картини з вівцями і вівчарем, бо картина висіла трохи задалеко праворуч, і йому вже потилицю трохи судомило. Друга картина висіла майже якраз навпроти, і він мусив дивитись на неї, хоч вона йому не подобалась: Міхай, румунський кронпринц, розмовляв із селянином-румуном, а обабіч стояли маршал Антонеску й королева. Постава селянина на картині дратувала: він стулив ступні докупи, і здавалося, наче він зараз упаде вперед, а гостинця, що тримає в руці, кине молодому королеві під ноги. Що то за гостинець, як слід не було видно: сіль, чи хліб, чи грудка козячого сиру,— але принц усміхався селянинові. Брессен давно вже не бачив усього цього; він був радий, що знайшов точку, в яку можна дивитись, не боячись, що зсудомить потилицю.

Найдужче в тих уроках доброго поводження його бентежило те, чого він досі не знав і довго не хотів визнати: що ті манери справді можна засвоїти — оту невеличку виставу з ножем і виделкою, як правильно орудувати ними. Він часто лякався, коли бачив цих людей та їхніх жінок, що через три місяці вже поводилися з ним як із тямущим, але обмеженим учителем, і з усмішкою вручали йому чек. Декотрі так і не могли нічого навчитись — їхні пальці були надто незграбні, вони не вміли обрізати шкуринку з сиру, не беручи скибки в руки, або взяти келих за ніжку так, як годиться; а була й третя категорія — вони нічого не могли навчитися, але й не надавали цьому жодного значення. Були й такі, що не вважали за потрібне брати в нього, Брессена, уроки гарного поводження.

Єдине, що втішало його тоді,— це можливість час від часу мати пригоду з їхніми жінками. Безпечну пригоду, яка не розчаровувала його, але жінок неначе сповнювала нехіттю. Він мав багато пригод у той час — із усілякими жінками,— але жодна з них не прийшла до нього ще раз і не пішла з ним, хоча він здебільшого пив з ними шампанське.

— Шампанського,— промовив він голосно,— холодного шампанського.

Він вимовляв ці слова й на самоті — так було краще. На якусь мить задумався про війну, оцю війну, на одну лише мить, а тоді почув, що до кімнати знов увійшли двоє. Він і далі дивився на ту незрозумілу грудку, що її подавав румунський селянин молодому принцові Міхаєві, — і на мить картину затулила рожева рука головного лікаря, що нахилився над ним і знімав з гачка табличку з графіком температури.

— Шампанського,— чітко промовив Брессен,— шампанського й жіночку.

— Пане Брессен,— тихо покликав головний лікар,— пане Брессен!

Потім на мить запала мовчанка, і головний лікар сказав до свого супутника:

— Відправте з дивізійним госпіталем до Відня. В дивізії, звісно, дуже шкодуватимуть за паном Брессеном, але...

— Слухаюсь,— відказав палатний лікар; далі не було чути нічого, хоч вони напевне стояли біля ліжка: двері не рипнули. Потім знову зашелестіли ті бісові сторінки, лікарі, мабуть, ще раз переглядали його історію хвороби.

Обидва мовчали.

Потім десь там згадали, що він може навчати людей чогось іншого, справді потрібного,— наприклад, нового бойового статуту, з яким він був обізнаний, бо регулярно одержував усі новинки. Він став військовим інструктором «Сталевого шолома» та молодіжних організацій своєї округи і добре пам'ятав, що це почесне призначення припало саме на той час, коли він відчув невтримний потяг до солодкого, а до любовних пригод охолов. Виявилося, що він дуже добре зробив, придбавши коня, хоч як важко було його тримати. Тепер він у дні навчання заздалегідь виїздив на місце, обговорював усе з молодшими командирами, переглядав статут — а насамперед зміг познайомитися з підлеглими краще, ніж на самій службі; то були старі фронтовики й молоді люди; напрочуд тверезі й водночас наївні, вони часом навіть наважувались заперечувати йому. Засмучувало його те, що доводилося таїтися: він не міг після навчання вернутись до міста на чолі загону; але під час самої служби все було майже як раніше — обов'язки командира батальйону він знав чудово, до нового статуту не мав претензій, бо в ньому був добре використаний досвід минулої війни, і водночас ніяких радикальних змін. Особливу увагу він приділяв стройовій підготовці — вважав це найголовнішим і весь час ганяв людей на марширування, примушував їх робити різні повороти і стойки. А коли почував досить сили й певності, то наважувався навіть провести батальйонне стройове навчання — це навіть до війни, з добре навченою частиною, не завжди виходило добре.

Але потреба таїтися незабаром відпала, скоро почалися щоденні вправи, і коли Брессен одного дня став справжнім майором, командиром справжнього батальйону, він майже не відчув різниці.

Раптом йому здалося, що він обертається, чи то все кругом обертається, і він не міг стримати того обертання, але вже знав, що справді обертається, і було гірко усвідомлювати, що він усе відчуває: його обертають. Його підняли і обережно переклали з ліжка на ноші, поставлені поруч. Голова спочатку звисла назад, він якусь хвилинку дивився в стелю, потім йому підклали подушку, і погляд його впав якраз на третю картину, що висіла в кімнаті. Цієї картини він іще не бачив, вона висіла біля самих дверей, і спочатку він був радий, що може дивитись на цю картину, бо інакше довелося б дивитись на двох лікарів, між якими тепер висіла вона. Головний лікар, мабуть, вийшов. Палатний лікар розмовляв з іншим молодим лікарем, якого Брессен досі не бачив; низенький гладкий палатний лікар тихо читав тому щось із історії Брессенової хвороби і щось при цьому пояснював. Брессен не розбирав слів — і не тому, що слух був порушений, ні, навпаки, йому було дуже прикро, що він досі все чув — просто лікарі стояли надто далеко й розмовляли пошепки. А з коридора він чув усе: вигуки, зойки поранених, гурчання моторів надворі. Він побачив спину санітара, що став спереду, а той, що позаду, сказав:

— Ну, понесли!

— Речі,— сказав передній.— Пане докторе,— гукнув він до палатного лікаря.— Хай хтось винесе речі.

— Знайдіть кого-небудь.

Санітари вийшли в коридор.

Брессен пильно, не повертаючи голови, дивився на третю картину між головами в лікарів: картина була просто неймовірна, незрозуміло, як вона сюди попала. Він не знав, чи госпіталь був розміщений у школі, чи в монастирі, але що в Румунії є католики, такого він і не чув ніколи. В Німеччині вони були, він про це чув, але в Румунії?! А проте перед ним висів образ діви Марії. Його дратувало, що він мусить дивитись на цей образ, але що тут уже вдієш, він мусив витріщатись на неї, на цю жінку в блакитних шатах, чиє обличчя здавалося неприємно поважним; вона стояла ногами на земній кулі, дивилась угору, на небо зі сніжно-білих хмар, а в руках у неї були дерев'яні чотки. Він ледь похитав головою, подумав: «Гидота»,— і раптом побачив, що обидва лікарі насторожились. Вони глянули на нього, тоді на образ Богородиці, простежили за його поглядом і повільно підступили до нош. Йому було дуже важко поміж тих двох голів, двох пар очей, що зазирали йому в очі, втуплюватись у той, такий огидний йому образ. Він не міг думати ні про що інше, стороннє; спробував поринути в спогади, в ті роки, про які щойно думав, ті роки, коли він відчував, що речі, які колись були його світом, знову повільно ставали його світом: товариство штабних офіцерів, гарнізонні плітки, ад'ютанти, ординарці. Йому не вдавалося думати про це. Його затисло в двадцяти сантиметрах, які лишались між обома головами лікарів, і на тих двадцяти сантиметрах висів образ — але він з полегкістю побачив, що проміжок той ширшає, бо лікарі підійшли ближче і стали по обидва боки нош.

Він уже зовсім не бачив їх — тільки білі халати краєчком ока. Він виразно чув їхні слова.

— Отже, ви не вірите, що це наслідки того поранення?

— Ні в якому разі,— сказав палатний лікар. Він знову розгорнув історію хвороби, зашелестів папір.— Ні в якому разі. Там же тільки подряпина. Осколок тільки зачепив шкіру на голові, сміх, та й годі. За п'ять днів загоїлось би. І жодної типової ознаки струсу мозку. В найгіршому разі — шок. Або...— Він замовк.

— Що ви хочете сказати?

— Краще промовчу.

— Скажіть.

Прикро було, що обидва лікарі мовчать: певне, якось переморгувались, а потім чужий лікар раптом зареготав. Брессен не розчув ні слова. Тоді зареготали обидва. Він зрадів, коли ввійшли обидва солдати з третім — у третього рука була на перев'язі.

— Файнгальс,— сказав йому палатний лікар,— віднесіть до машини портфель. Великий клунок відішлемо потім! — гукнув він до солдатів, що взялися за ноші.

— Ви серйозно? — спитав чужий лікар.

— Цілком серйозно.

Брессен відчув, що його піднімають і виносять; образ діви Марії поплив у лівий бік, стіна наблизилась, тоді — віконна рама в коридорі, його знов обернули — він глянув уздовж довгого коридора, знов обернули, й він заплющив очі: сонце надворі сліпило. Він зрадів, коли за ним зачинилися двері санітарної машини.

III

В німецькій армії було безліч фельдфебелів — зірочками з їхніх погонів можна було б прикрасити склепіння якогось безглуздого пекла,— і хтозна-скільки фельдфебелів на прізвище Шнайдер, а серед цих останніх чимало й таких, що звались Алоїзами, але тільки один із цих фельдфебелів, що звались Алоїзами Шнайдерами, сидів у ті дні в одному угорському населеному пункті під назвою Сокаргей; то було невеличке містечко — напівсело, напівкурорт. Стояло літо.

Шнайдер сидів у невеличкій кімнатці з жовтими шпалерами, на дверях — рожева картонна табличка з написом чорною тушшю: «Виписка. Фельдфебель Шнайдер». Письмовий стіл стояв так, що Шнайдер сидів спиною до вікна, а коли не було чого робити, то вставав, повертався й дивився на вузьку, курну дорогу, що ліворуч вела до села, а праворуч, поміж кукурудзяним полем та абрикосовою посадкою, в «пусту» — угорський степ. Здебільшого Шнайдерові не було чого робити. В госпіталі лежали самі тяжкопоранені, решту, хоч трохи транспортабельних, вивезли, а ходячих виписали, видали амуніцію й відвезли на фронтовий розподільний пункт. Шнайдер міг цілі години дивитись у вікно: надворі було душно й парко, а найкращі ліки проти такого клімату — жовтувата абрикосова горілка з зельтерською водою. Горілка була досить міцна, дешева, чиста, смачна, і так гарно було сидіти коло вікна, дивитись на небо чи на дорогу й п'яніти. Сп'яніння приходило дуже повільно, Шнайдерові доводилось запекло боротися за нього, йому ще зранку потрібно було чималої дози горілки, щоб досягти стану, коли хміль заливав отупіння. У Шнайдера була своя система: в перший келишок він наливав горілки лиш на денце, в другий — більше, в третій — половину на половину, четвертий випивав без води, п'ятий знову половину на половину, шостий — як другий, а сьомий — як перший. Він випивав тільки сім келишків. До пів на одинадцяту закінчував цю процедуру і опинявся в стані, який називав лютою тверезістю, його сповнював холодний вогонь, і він був здатний витерпіти отупіння цілого дня. Близько одинадцятої години звичайно приходили перші виписані, здебільшого о чверть на дванадцяту, і він мав ще майже годину, щоб дивитись на дорогу, де зрідка з'являлась підвода, запряжена худими кіньми, і, збиваючи куряву, гуркотіла в село, або ловити мух, провадити вигадливі діалоги з уявним начальством — іронічні й стислі,— або ж розкладати на столі папери та печатки.


Десь близько тієї години — о пів на одинадцяту — доктор Шміц стояв у палаті, де лежали двоє поранених, яких він оперував уранці: ліворуч двадцятиоднорічний лейтенант Молль, схожий на стару бабу. Його загострене обличчя під дією наркозу неначе вишкірялось, рої мух пообліплювали бинти у нього на руках і сонно сиділи на закривавленій марлі, якою була сповита його голова. Шміц почав зганяти їх — марна річ, він похитав головою й натяг на голову сплячому біле простирадло. Почав надягати свіжий білий халат для обходу, повільно застебнув гудзики й глянув на другого пораненого, капітана Бауера, що наче прокидався вже від наркозу, бо щось глухо муркотів, не розплющуючи очей, і силкувався повернутись, хоча був прив'язаний до ліжка. Прив'язана була ременями до бильця ліжка й голова — тільки губи ворушились та інколи сіпались повіки, ніби він хотів розплющити очі,— і знову він щось мурмотів. Шміц, заклавши руки в кишені халата, чекав — у палаті стояв присмерк, повітря було важке, ледь тхнуло гноєм, та й мух аж роїлося, навіть коли двері й вікна позачиняли: раніш у цих підвалах були стайні.

Уривчасте мурмотіння капітана ставало неначе зрозуміліше, він раз у раз розкривав рота і ніби вимовляв усе те саме слово, якого Шміц не міг зрозуміти,— дивна суміш «е», «о» й горлових звуків, що ніби заворожила лікаря. Потім капітан несподівано розплющив очі.

— Бауер! — гукнув Шміц, хоча й знав, що марно. Підійшов ближче й помахав руками перед очима в капітана, але той не реагував. Шміц підніс йому руку до самих очей, так близько, що відчув долонею капітанові брови; марно — капітан тільки через рівні проміжки часу повторював своє незрозуміле слово. Погляд його був звернений у себе, а що там — ніхто не знав. Раптом він вимовив своє слово дуже виразно, чітко, немов вивчене напам'ять.— тоді ще раз. Шміц нахилив вухо аж до губів капітанові. Капітан сказав:

— Бєлогорже.

Шміц напружено вслухався, він не знав такого слова й не розумів, що воно означає, але радий був його чути, воно звучало гарно, таємниче і гарно. Надворі було тихо — він чув, як дихає капітан, дивився йому в очі й чекав, аж дух затамувавши, що слово «Бєлогорже» пролунає знову. Шміц поглянув на годинник, почав стежити за секундною стрілкою — цей малесенький палець повз по циферблату дуже повільно — п'ятдесят секунд: «Бєлогорже». Наступні п'ятдесят секунд видались йому нескінченними. До подвір'я в'їздили машини. Хтось у коридорі щось гукнув, і Шміц подумав, що головний лікар переказав йому, щоб зробив обхід замість нього. Ось до подвір'я знову в'їхала машина.

— Бєлогорже,— сказав капітан.

Шміц іще почекав — двері розчинились, увійшов фельдфебель, Шміц нетерпляче махнув йому, щоб мовчав, а сам, дивлячись на секундну стрілку, зітхнув, коли вона стрибнула на тридцяту секунду.

— Бєлогорже,— сказав капітан.

— Що там? — спитав Шміц фельдфебеля.

— Обхід — пора вже,— відповів фельдфебель.

— Іду,— сказав Шміц. Він обсмикнув рукав на годинник, саме коли стрілка показувала двадцять секунд, а капітанові губи щойно зімкнулися; втупив очі в рот капітана і підсмикнув рукав, коли губи зворухнулись.

— Бєлогорже.

Стрілка стояла точно на десяти секундах.

Шміц повільно вийшов.


Того дня нікого не виписували. Шнайдер почекав до чверті на дванадцяту, потім вийшов по сигарети. В коридорі зупинився біля вікна. На подвір'ї мили машину головного лікаря.

«Четвер»,— подумав Шнайдер. Машину головного мили щочетверга.

Будівлі стояли чотирикутником, відкритим ззаду, з боку залізниці. В північному крилі було хірургічне відділення, посередині — адміністрація й рентгенівські кабінети, в південному — кухня й помешкання для персоналу, а на самому кінці, в шестикімнатній квартирі, жив директор. Колись тут містилася сільськогосподарська школа. Позаду, в великому саду, що починався всередині прямокутника будівель, стояли душові, кілька стаєнь та дослідні ділянки — акуратно розбиті грядки з усілякими рослинами. Плодові дерева саду тяглись аж до залізниці, і часто там видно було директорову дружину, що їздила верхи з синком, шестирічним шибеником, який сидів на маленькому поні й раз у раз пронизливо скрикував. Жінка була молода й гарна, і щоразу, побавившись із сином у саду, вона приходила до адміністрації й скаржилася, що там біля гнойової ями лежить невибухлий снаряд — така небезпека! Щоразу їй обіцяли зробити щось, але нічого не робили.

Шнайдер стояв коло вікна й дивився на шофера головного лікаря. Той дуже старанно робив свою роботу; хоча він уже два роки їздив цією машиною й доглядав її, але, як належить, розгорнув на ящику схему змащування, одягнув тиковий комбінезон, а довкола порозставляв відра та бляшанки. Машина головного була низенька, сидіння обтягнені червоним. «Четвер,— думав Шнайдер,— знову четвер».

У календарі звичок четвер був днем, коли мили машину головного лікаря. Шнайдер привітався з білявою медсестрою, що квапливо йшла повз нього, ступив кілька кроків до дверей буфету, але вони були замкнені. На подвір'я в'їхали дві вантажні машини й стали віддалік від машини головного лікаря. Шнайдер зупинився й виглянув надвір; у ту мить до подвір'я в'їхала дівчина з городиною. Вона сама правила невеличким візком, сидячи на переверненому ящику, і обережно проїхала поміж машинами до кухні. Її звали Сарка, вона приїздила щосереди з котрогось із довколишніх сіл, привозила фрукти й городину. Щодня приходили люди, що приносили фрукти й городину, інтендант мав різних постачальників, але в середу приїздила тільки Сарка. Шнайдер знав це точно; в середу він часто кидав роботу о пів на дванадцяту, ставав коло вікна й чекав, коли в кінці алеї, що вела до станції, з'явиться хмарка куряви, чекав, коли вона наблизиться, в хмарі стане видна конячка, колеса візка й нарешті сама дівчина, з гарненьким довгастим личком та усмішкою на устах. Шнайдер припалив останню сигарету й сів на підвіконня. «Сьогодні побалакаю з нею»,— подумав він і водночас згадав, що думав так кожної середи: «Сьогодні побалакаю з нею»,— але ні разу ще не зважився. Але сьогодні неодмінно зважиться. У Сарці є щось таке, що він відчув тільки в тутешніх жінок, в оцих дівчат із пусти, які в фільмах завжди витанцьовують з таким дурним запалом. Сарка була стримана, так, стримана, і в ній ледь відчувалася ніжність. Вона була ніжна зі своїм конем, із фруктами та овочами в кошиках — абрикосами й помідорами, сливами й грушками, огірками й солодким перцем. Її розмальований візок прослизнув між брудними каністрами з мастилом та ящиками, зупинився біля кухні, і вона постукала батогом у вікно. О цій порі в будинку ще бувало тихо. Тривав обхід, поширюючи боязко-урочистий настрій, всі були напружені, в коридорах панувала якась невиразна тривога. Але сьогодні звідти долинав збуджений гамір, грюкали двері, лунали крики. Шнайдер чув усе те ніби краєчком свідомості, він курив свою останню сигарету й дивився, як Сарка торгується з кухарем-фельдфебелем. Звичайно вона мала справу з інтендантом, і той намагався вщипнути її за сідницю, але Працкі, фельдфебель-кухар, був худий, трохи нервовий, дуже тверезий чолов'яга, що дуже добре куховарив, а на жінок, як усі знали, не звертав уваги. Сарка щось із запалом говорила йому, махала руками, видно, вимагаючи грошей, але кухар тільки знизував плечима й кивав на головний будинок, саме туди, де сидів Шнайдер. Дівчина обернулась і глянула Шнайдерові майже в обличчя; він сплигнув з підвіконня й почув, що його гукають із коридора: «Шнайдер, Шнайдер!» Потім хвилинка тиші, і знову гукнули: «Фельдфебелю Шнайдер!» Шнайдер іще визирнув надвір: Сарка взяла коника за повід і повела до головного будинку. Лікарів шофер стояв у великій калюжі й згортав схему змащування. Шнайдер повільно йшов до канцелярії, він до дечого додумався, поки дійшов туди: що треба поговорити з дівчиною сьогодні, неодмінно, що по середах машину головного лікаря не миють і що Сарка не могла приїхати в четвер.

Назустріч йому йшов обхід. Люди в білих халатах виходили з великого залу, тепер майже порожнього; кілька медсестер, фельдшер, санітари — мовчазна процесія, а на чолі не головний лікар, а унтер-офіцер медичної служби доктор Шміц. Голос його чули рідко. Шміц був низенький, товстий, непримітний на вигляд, але його сірі очі були тверді, а часом він опускав на мить повіки, наче хотів щось сказати, але так і не казав. Коли Шнайдер підходив до канцелярії, білі халати вже розходились; побачивши, що Шміц простує до нього, Шнайдер відчинив йому двері й увійшов разом із ним.

Госпітальний каптенармус тримав біля вуха телефонну трубку. На його широкому обличчі видно було роздратування. Він саме сказав: «Ні, пане майоре»,— потім із трубки стало чутно голос головного, каптенармус зиркнув на Шнайдера і на лікаря, жестом запропонував лікареві сісти, всміхнувся, глянувши на Шнайдера, а тоді сказав: «Так точно, пане майоре»,— і поклав трубку.

— Що таке? — спитав Шміц.— То ми драпаємо?

Він розгорнув газету, що лежала перед ним, зразу ж згорнув її й глянув через плече Файнгальса, що сидів поряд. Тоді холодно подивився на каптенармуса. Він побачив, що Файнгальс креслить план містечка. На аркуші стояло: «Евакопункт Сокаргей».

— Так,— підтвердив каптенармус.— Наказано евакуюватись.— Він намагався лишатися спокійним, та коли глянув на Шнайдера, в його погляді було якесь гидке збудження. І руки в нього тремтіли. Він кинув погляд на пофарбовані в захисний колір ящики, що стояли попід стінами; піднявши чи опустивши дошку, їх можна було обернути в шафу чи стіл. Він так і не запросив Шнайдера сісти.

— Позичте сигарету, Файнгальс,— сказав Шнайдер.

Файнгальс підвівся, відкрив синю коробку й простяг НІ найде рові. Шміц теж узяв сигарету. Шнайдер зіперся на стіну й закурив.

— Я вже знаю,— порушивши тишу, промовив він.— Я виїздитиму останнім. Раніш, бувало, я їхав з першими.

Каптенармус почервонів. У сусідній кімнаті цокотіла друкарська машинка. Задзеленчав телефон, каптенармус узяв трубку, озвався й сказав: «Слухаюсь, пане майоре, зараз передам на підпис».— І поклав трубку.

— Файнгальс,— сказав він,— підіть спитайте, чи готовий наказ по частині.

Шміц і Шнайдер перезирнулись. Шміц глянув на стіл і знов розгорнув газету. «Процес проти державних зрадників»,— прочитав він і згорнув газету.

Файнгальс вернувся з сусідньої кімнати з писарем. Писар був блідий білявий унтер-офіцер з жовтими від курива пальцями.

— Оттен! — гукнув назустріч йому Шнайдер.— Ти ще відчиниш буфет?

— Хвилинку,— сердито перебив каптенармус,— у мене тут важливіші справи.— Він тарабанив пальцями по столу, поки писар розкладав примірники наказу та виймав копірку. Вийшло дві копії по три сторінки й чотири аркуші копірки. Наказ складався неначе майже з самих прізвищ. Шнайдер згадав про дівчину. Мабуть, вона в інтенданта, зайшла по гроші. Він підійшов до вікна, щоб бачити ворота.

— Гляди, зостав нам сигарет,— сказав він Оттенові.

— Тихо! — гримнув каптенармус. Він передав Файнгальсові аркуші й наказав: — До головного на підпис.

Файнгальс зішпилив аркуші скріпкою і вийшов.

Каптенармус обернувся до Шміца і Шнайдера, але Шнайдер дивився у вікно; було вже під дванадцяту, на дорозі нікого; навпроти простягся великий вигін, де по середах бував базар. Брудні ятки самотньо стояли під яскравим сонцем. «Отже, все-таки середа»,— подумав він і подивився на каптенармуса, що тримав у руці копію наказу. Файнгальс уже повернувся і стояв коло дверей.

— ...лишаються тут,— сказав каптенармус.— У Файнгальса план розміщення. Цього разу все робитиметься як у бою. Звісно, формальність, Шнайдер, але ви візьміть там кого-небудь, заберіть у інфекційному зброю й роздайте. Інших уже повідомили.

— Зброю? — перепитав Шнайдер.— І це формальність?

Каптенармус знову почервонів. Шміц узяв з Файнгальсової коробки ще одну сигарету.

— Я хотів би переглянути список поранених. З першою партією поїде сам головний?

— Так,— підтвердив каптенармус.— Він і списки складав.

— Я хотів би їх подивитися,— сказав Шміц.

І знову каптенармус почервонів. Потім дістав список із, шухляди й віддав Шміцові. Той уважно перечитав його, шепочучи собі під ніс усі прізвища. Всі мовчки дивилися на лікаря, коли він читав список. З-за дверей, з коридора, долинав гамір. Усі аж здригнулися, коли Шміц раптом голосно сказав:

— Сто чортів, лейтенант Молль і капітан Бауер!

Він ляснув аркушем по столу й звів очі на каптенармуса.

— Кожен студент-медик знає, що через півтори години після складної операції на мозку пацієнт іще не транспортабельний! — Він знову взяв список зі столу й затарабанив пальцями по паперу.— Везти їх санітарною машиною — то вже краще зразу їм кулю в лоб.— Він глянув на Шнайдера, тоді на Файнгальса, на Шміца, на Оттена.— Напевне ж, учора вже знали, що ми сьогодні будемо драпати. Чом же не відклали операції?

— Наказ надійшов тільки сьогодні вранці, годину тому,— сказав каптенармус.

— Наказ! Наказ! — Шміц кинув список на стіл і звернувся до Шнайдера: — Ходімо!

Вже надворі Шміц сказав:

— Ви недочули, коли він зачитував. Останню партію цього разу доручили мені. Ми ще побалакаємо.— І швидко рушив до кабінету головного лікаря, а Шнайдер неквапно почовгав до себе.

Проходячи повз вікна, він щоразу визирав з кожного на подвір'я, щоб пересвідчитися, чи стоїть іще Сарчин візок біля воріт. Тепер на подвір'ї було повно вантажних і санітарних машин, а поміж них легкова машина головного лікаря. Там уже почали вантажитись, і Шнайдер завважив, що біля кухні вантажили й корзини з фруктами, а шофер головного ніс через подвір'я великого сірого, оббитого бляхою ящика. У коридорах ледь можна було протовпитись. Зайшовши до своєї кімнати, Шнайдер швидко ступнув до шафи, вилив у склянку рештки горілки й хлюпнув трохи зельтерської, а коли пив, то почув, що надворі завівся перший мотор. Він вийшов зі склянкою в руці до коридора й став біля вікна; він зразу пізнав, що перший мотор, який завівся, був мотор машини головного, добрий мотор; Шнайдер на цьому не знався, але він чув, що мотор добрий. Потім через подвір'я надійшов головний лікар, він не ніс ніякого багажу, а кашкет у нього на голові трохи зсунувся набік. На вигляд він був, як звичайно, тільки обличчя, завжди витончене, бліде з легким рум'янцем, тепер почервоніло, як буряк. Головний лікар був вродливий — високий, стрункий, чудовий вершник, він щоранку о шостій сідав на коня з батіжком у руці й рівномірним чвалом мчав у пусту, поступово даленіючи на тій рівнині, що була неначе самим обрієм. Але зараз його обличчя було червоне як буряк, а Шнайдер якось уже бачив головного таким червоним — тоді, коли Шміцові вдалась операція, на яку головний не наважився. Тепер Шміц ішов поруч головного, йшов цілком спокійно, а головний збуджено махав руками... Але в ту мить Шнайдер побачив дівчину, що йшла коридором, простуючи до нього. Її, видно, бентежило все, що відбувалося навкруги, і вона шукала когось непричетного до цієї метушні. Дівчина сказала щось по-угорському, що саме — він не зрозумів, тоді він кивнув їй на свої двері, запрошуючи зайти. Надворі першою від'їхала машина головного, а колона повільно рушила слідом...

Дівчина, певне, гадала, що він заступник інтенданта. Вона не сіла на стілець, хоч він запросив її, і коли він сам сів на ріжок столу, вона стала перед ним і, вимахуючи руками, щось заговорила; йому приємно було тільки дивитися на неї й не слухати, бо він однаково не зрозумів би її мови. Але він не перебивав її, бо хотів на неї дивитись, вона була трохи захуда, може, занадто юна, зовсім юна, куди мододша, ніж він гадав,— груди ще маленькі, але дрібне личко бездоганно гарне, і він, аж дух тамуючи, чекав тих хвильок, коли її довгі вії лягали на смагляві щоки. Кілька хвилин вона стояла так, стуливши на мить червоний і круглий, може, трохи тонкогубий ротик, а тоді знов починала говорити. Він придивився до неї ще пильніше й признався сам собі, що трохи розчарований,— і все ж вона була чарівна. Він раптом заперечливим жестом підняв руки і похитав головою. Вона зразу вмовкла, підозріливо втупилась у нього; він тихо сказав: «Мені хочеться тебе поцілувати, розумієш?» Він і сам уже не знав, чи справді хоче цього, і йому було прикро бачити, як вона червоніє, як її смаглява шкіра помалу загоряється вогнем, і він збагнув, що вона не зрозуміла його слів, але здогадалася, чого він хоче. Відсахнулась, коли він повільно ступив до неї, і по її боязких очах та худій шиї, на якій сильно пульсувала жилка, він побачив, що вона справді занадто юна. Він зупинився, похитав головою й тихо сказав:

— Пробач... Забудь... Розумієш?

Але погляд її став ще боязкіший, і він злякався, що вона закричить. Цього разу вона, здавалося, зрозуміла ще менше, і він, зітхнувши, підійшов до неї, взяв її за маленькі руки, а підносячи до губів, побачив, що вони брудні, пахнуть землею, шкірою, цибулею, поцілував їх легенько й присилував себе усміхнутись. Вона дивилась на нього ще збентеженіше. Він поплескав її по плечу й сказав:

— Ходім, одержиш свої гроші.

Лиш коли він пояснив ті слова жестом, вона ледь усміхнулась і вийшла за ним у коридор.

Там вони зустріли Шміца й Оттена.

— Куди ви? — спитав Шміц.

— До інтенданта,— відповів Шнайдер,— дівчина хоче одержати гроші.

— Інтенданта нема,— сказав Шміц.— Він поїхав ще вчора ввечері до Сольнока; звідти він вирушить із першою партією.— Шміц на мить опустив повіки, тоді глянув на Шнайдера і Оттена. Дівчина позирала то на одного, то на другого.

— Оттен,— сказав Шміц,— зберіть останню партію, мені потрібно кілька душ розвантажити машину, бо нам забули доставити продукти.— І виглянув на подвір'я: там стояла тільки одна машина.

— А дівчина? — спитав Шнайдер.

Шміц знизав плечима:

— Я не можу видати їй гроші.

— То хай приїде завтра вранці?

Шміц глянув на дівчину. Вона всміхнулась до нього.

— Ні,— сказав він,— краще сьогодні по обіді.

Коридором пробіг Оттен, гукаючи:

— Остання партія — виходь!

Шміц вийшов на подвір'я й став коло машини, а Шнайдер провів дівчину до візка. Він спробував розтлумачити їй, щоб прийшла по обіді, але вона тільки вперто хитала головою, і він зрозумів, що без грошей вона не поїде. Він стояв коло неї, дивився, як вона видирається на візок, перевертає ящик і дістає з нього рудий пакунок. Потім почепила коневі шаньку з вівсом, а з пакунка вийняла скибку хліба, велику котлету й жмутик зеленої цибулі. А в товстій зеленій пляшці було вино. Дівчина всміхнулась до Шнайдера і раптом, жуючи, сказала: «Надьварад»,— і тицьнула кілька разів кулаком перед себе, напустивши на обличчя стривожений вираз. Шнайдер подумав, що вона показує, як хтось програв бій у бокс, або, може, натякає, що відчуває себе обдуреною. Він не знав, що таке «Надьварад». Угорська мова дуже важка, в ній нема навіть слова «тютюн».

Дівчина похитала головою.

— Надьварад, Надьварад! — кілька разів проказала вона з притиском і знов затицяла кулаком перед себе. Похитала головою й засміялась, завзято жуючи й квапливо запиваючи вином.— Ох,— зітхнула вона,— Надьварад рус,— знов тицьнула кулаком, знов і знов, розмашисто: «Рус, рус!» — показала на південний схід і забуркотіла: «Бр-р-р, бр-р-р»,— удаючи ревіння танкових моторів.

Шнайдер раптом кивнув, і вона голосно засміялась, але враз урвала сміх і споважніла. Шнайдер зрозумів, що Надьварад — то, певно, назва міста, і жест її кулака став зовсім недвозначим. Він позирнув на людей, що розвантажували машину. Шміц стояв біля кабіни й щось підписував. Шнайдер гукнув йому:

— Докторе Шміц, як матимете час, зайдіть на хвилинку!

Шміц кивнув.

Дівчина кінчила їсти. Вона старанно загорнула хліб, рештки цибулі й закоркувала пляшку.

— Напоїти вам коня? — спитав Шнайдер.

Вона глянула на нього запитливо.

— Води,— пояснив він.— Для коня.— Він трохи нахилився й спробував показати, як п'є кінь.

— О,— гукнула вона,— так, так! — Погляд її був дивний, якийсь цікавий, зацікавлено-ніжний.

Машина на подвір'ї рушила, і Шміц підійшов до них.

Вони провели поглядом машину; за ворітьми стояла ще одна колона, що чекала, поки звільниться проїзд.

— Що сталося? — запитав Шміц.

— Вона каже, що фронт прорвано під якимсь містом, на «Надь» починається.

Шміц кивнув:

— Гросвардейн, я знаю.

— Ви знаєте?

— Я чув увечері по радіо.

— Це далеко звідси?

Шміц замислено дивився на машини, що довгою колоною в'їздили в подвір'я.

— Далеко?— зітхнув він.— Що значить «далеко» в цій війні... Кілометрів зо сто. Може, заплатити дівчині сигаретами — оце зараз?

Шнайдер глянув на Шміца й відчув, що червоніє.

— Ще хвилину,— сказав він,— я хочу, щоб вона ще трохи побула тут.

— Про мене,— погодився Шміц. І повільно пішов до південного крила.

Коли він увійшов до палати з двома пораненими, капітан саме тихо й глухо промовив: «Бєлогорже». Шміц знав, що не варто дивитись на годинник: цей ритм, у якому капітан повторював це слово, був точніший за годинник, і, сидячи на краю ліжка з історією хвороби в руці, майже заколисаний цим безнастанним повторенням одного слова, він силкувався збагнути, як може виникнути такий ритм,— яка механіка в цьому розбатованому й зшитому докупи черепі, який механізм запускає оцю монотонну літанію? І що відбувається в ті п'ятдесят секунд, коли капітан нічого не каже, тільки дихає? Шміц не знав про нього майже нічого: народився в березні 1895 року у Вупперталі, звання — капітан, рід військ — піхота, цивільний фах — комерсант, релігія — лютеранська, місце проживання, військова частина, колишні поранення, хвороби, нинішнє поранення. Та в житті цього чоловіка й не було нічого більш-менш гідного уваги: в школі його мали не за доброго, а за досить посереднього учня, проте на другий рік він лишався тільки раз, а в атестаті зрілості мав з географії, англійської мови та фізкультури навіть «добре». Він не любив війни; 1915 року став лейтенантом, зовсім не прагнучи того. Він любив випити, але знав міру, а згодом, коли одружився, ні разу не наважився зрадити дружину, хоч би якою легкою й спокусливою здавалась нагода. Просто не міг присилувати себе.

Шміц знав, що все записане в історії хвороби мало варте, поки він не знає, чому капітан повторює «Бєлогорже» і що воно для нього означає; і знав, що ніколи того не довідається, і все ж сидів би тут довіку, чекаючи на те слово.

Надворі було дуже тихо, і він напружено, занепокоєно дослухався до цієї тиші, в яку час від часу падало оте слово. Але тиша була дужча, вона пригнічувала його, Шміц поволі, майже через силу підвівся і вийшов.


Коли Шміц пішов, дівчина глянула на Шнайдера й, здавалося, збентежилась. Вона квапливо показала на мигах, ніби п'є.

— А, води,— сказав Шнайдер. І пішов у будинок по воду. У воротях довелось відскочити: елегантний червоний автомобіль тихо, але швидше, ніж дозволено, проїхав повз нього і, керований вмілою рукою, обминув санітарні карети й підкотив до будинку, туди, де була квартира директора.

Коли Шнайдер повернувся з відром, йому знов довелося відскочити вбік. На подвір'ї пролунав гучний сигнал і колона рушила. У першій машині сидів каптенармус, решта повільно їхали за нею. Каптенармус не дивився на Шнайдера. Той пропустив довгу вервечку машин і ввійшов на подвір'я; там було гнітюче порожньо й тихо. Він поставив відро перед конем і глянув на дівчину; та показала на Шміца, що виходив з південного крила. Шміц пройшов повз них до воріт, й вони неквапно рушили за ним. Там усі троє зупинились і провели очима колону, що рухалася до станції.

— Ті двоє, що прийшли з інфекційного, справді принесли з собою зброю,— тихо сказав Шміц.

— Ох! — гукнув Шнайдер.— Я й забув.

Шміц похитав головою.

— Нам вона не буде потрібна, навпаки. Ходімо, вже пора.— І зупинився біля дівчини: — Мабуть, віддамо їй сигарети, га?.. Хтозна...

Шнайдер кивнув.

— А нам не залишили жодної машини? Як же ми поїдемо?

— Одна вернеться,— сказав Шміц,— головний мені пообіцяв.

Обидва перезирнулися.

— Он біженці,— сказав Шміц і показав у бік села, звідки наближався втомлений обоз. Люди ішли повільно, не дивлячись на них. Вони були зморені, сумні й не дивилися на військових та дівчину.

— Вони здалеку,— сказав Шміц,— бачте, як потомилися коні. Це безглуздя — втікати; з такою швидкістю від війни не втечеш.

Позаду гучно засигналили, пронизливо, нервово, нахабно. Вони повільно розійшлися, і Шнайдер вернувся до дівчини. Виїхала директорова машина; їй довелося зупинитись, бо вона трохи не врізалась в один з біженських возів. Добре видно було тих, хто сидів у машині,— наче в кіно, коли сидиш у першому ряду і екран аж неприємно близько. Спереду за кермом сидів директор, його гострий, трохи безвільний профіль був непорушний; поперед нього на сидінні громадились валізи й ковдри, міцно поприв'язувані мотузками, щоб не попадали в дорозі. Позад нього сиділа дружина, її гарний профіль був так само непорушний; вони обоє наче вирішили не дивитись ні праворуч, ні ліворуч. На колінах у неї лежало немовля, а шестирічного хлопчика вона посадила поруч себе. Тільки хлопчина виглядав із машини, притиснувши жваве личко до шибки, і всміхався солдатам. Десь хвилин за дві машина змогла рушити — коні в обозі були потомлені, й десь попереду сталася затримка. Видно було, що директор за кермом нервується; він спітнів, очі в нього блискали, а жінка щось шепотіла йому ззаду. Стояла майже цілковита тиша, чути було тільки стомлені вигуки людей в обозі та плач дитини, але раптом на подвір'ї ззаду залунав крик, хрипке ревіння, і обидва озирнулись; у ту ж мить по машині вдарила каменюка. Вона влучила тільки в прив'язаний спакований намет, а друга прогнула каструлю, причеплену зверху, наче люди в машині їхали на пікнік. Чоловік, що, репетуючи, біг до машини, був двірник, який жив у двох кімнатах біля душової позад будинку. Він підбіг уже зовсім близько й зупинився у воротях, але не мав каменюки в руці, отож, вилаявшись, нахилився, але в цю хвилину обоз рушив з місця й машина, гордовито сигналячи, теж рушила. В повітрі просвистів квітковий вазон, але впав на те місце, де тільки що стояла машина,— на чисту бруківку з невеликих синюватих каменів. Вазон розбився, черепки на диво симетричним віночком попадали навколо купки землі, що якусь мить зберігала форму вазона, а потім раптом розсипалась, оголивши коріння герані, а її простенькі червоні квітки стирчали посередині.

Двірник зупинився між Шнайдером і Шміцом. Він уже не лаявся, а плакав, на його брудному обличчі видно було сльози, а постава була зворушлива й водночас жахлива: зціпивши руки, він нахилився вперед, брудна стара куртка обвисла на запалих грудях. Почувши ззаду, з подвір'я, жіночий крик, двірник здригнувся і, плачучи, повільно пішов назад. Сарка пішла за ним; вона відсахнулась, коли Шнайдер простяг до неї руки. Взяла свого коня за вуздечку, вивела за ворота, сіла на візок і взяла віжки в руки.

— Я принесу сигарети! — гукнув Шміц.— Затримайте її на хвилинку.

Шнайдер схопив коня за вуздечку, дівчина шмагонула його батогом по руці, йому було боляче, але він не відпустив коня. Озирнувся й здивувавсь, що Шміц біжить. Він ніколи не думав, що Шміц може побігти. Дівчина знову підняла батіжок, але не вдарила, а поклала поруч себе на козла, і Шнайдер з подивом зауважив, що вона раптом усміхнулась, як звичайно усміхалась: лагідно й стримано. Шнайдер підійшов до візка, обережно підняв дівчину з ящика й поставив долі. Дівчина щось гукнула до коня, і коли Шнайдер обняв її, то побачив, що вона й досі трохи налякана, але не пручається, а тільки неспокійно поглядає на всі боки. В підворітті було темно, Шнайдер обережно поцілував її в щоки, в ніс і відгорнув рукою чорне гладеньке волосся, щоб поцілувати в потилицю. Він здригнувся, почувши, що вернувся Шміц і кинув сигарети у візок. Дівчина підскочила, сіла на віз і глянула на червоні коробки. Шміц, не подивившись у бік Шнайдера, зразу ж пішов назад у двір. Дівчина почервоніла, глянула на Шнайдера, але не в очі, а кудись на скроні, а тоді раптом гукнула до коня якесь коротке різке слівце й смикнула за віжки. Шнайдер відступив убік, даючи їй дорогу. Дочекався, поки вона від'їхала десь на півсотні кроків і голосно вигукнув її ім'я. Вона зупинилась, не обертаючись підняла на прощання батіжок і поїхала далі. Шнайдер повільно вернувся на подвір'я.

Там, біля кухні, сиділо семеро з останньої партії — вони їли, на столі перед кожним з них був суп і товсті скибки хліба з м'ясом. Підійшовши ближче, Шнайдер почув глухі удари зсередини будинку. Він запитливо подивився на присутніх.

— Двірник ламає двері до директорової квартири,— сказав Файнгальс і додав:— Хай би дав спокій тим дверям: що з того, як він їх розламає.

Шміц пішов з чотирма солдатами до будинку, щоб позбирати все, що треба ще було підготувати для перевезення. Шнайдер з Файнгальсом і Оттеном залишилися.

— Мені доручили гарну річ,— сказав Оттен.

Файнгальс випив із солдатського кухля червоної абрикосової горілки й дав Шнайдерові кілька пачок сигарет.

— Дякую,— сказав Шнайдер.

— Мені доручили,— вів далі Оттен,— повкидати кулемет, автомати та інший мотлох у яму з гноївкою, там, де лежить невибухлий снаряд. Ви мені допоможете, Файнгальс.

— Зараз,— озвався той і, не встаючи з місця, вмочаючи в калюжки супу посеред стола черенок ложки, став повільно малювати на столі якісь фігури.

— Ходімо вже,— сказав Оттен.

Шнайдер скоро заснув, схилившись над казанком. Сигарета його не погасла. Вона лежала на краю стола; з неї ніби вилазив тонкий черв'як попелу, а жар повз далі, пропалюючи на столі вузенький чорний слід аж до кінця сигарети, і за якісь чотири хвилини на столі залишилась лежати тільки тоненька, прилипла до дошки сіра паличка з попелу. Цей попіл довго лежав там, майже годину, аж поки Шнайдер прокинувся й змахнув його рукавом, навіть не побачивши. Він прокинувся, коли на подвір'я в'їхала вантажна машина. Майже водночас із тією машиною він почув перші танки. Шнайдер схопився — інші, що стояли на подвір'ї й курили, хотіли були засміятись, але не встигли: далеке гудіння було дуже вже промовисте.

— Що ж,— сказав Шміц,— машина справді прибула.— Файнгальс, погляньте-но з даху, що там видно!

Файнгальс пішов до південного крила. Двірник, вистромившись із вікна директорової квартири, дивився на них. Чути було, що в квартирі порається жінка, видно, рахує склянки, бо там тихо подзенькувало.

— Навантажмо весь цей мотлох, що іще зостався,— сказав Шміц.

Водій відмахнувся. Вигляд у нього був дуже стомлений.

— Начхайте на те сміття,— сказав шофер.— Сідайте в машину, покиньте все.— Він узяв зі столу пачку сигарет, розпечатав і жадібно закурив.

— Вантажмо,— сказав Шміц,— однаково треба почекати файнгальса.

Шофер знизав плечима, сів до столу й начерпав із бачка супу в Шнайдерів казанок.

Інші навантажили на машину все, що ще знайшли в домі,— кілька ліжок, похідну скриню одного офіцера, чиє ім'я було виразно написане на ній чорною фарбою: «Обер-лейтенант д-р Грек»,— пічку, купу солдатських ранців та заплічних мішків, кілька гвинтівок; потім стос білизни: позв'язувані пачками сорочки, кальсони, шкарпетки й хутряні безрукавки.

Файнгальс гукнув згори, з даху:

— Нічого не бачу. Рядочок тополь у селі все затуляє. А ви їх чуєте? Я чую дуже добре.

— Чуємо,— гукнув Шміц,— ми їх чуємо. Злазьте!

— Зараз,— сказав Файнгальс, і його голова, що визирала з слухового вікна, зникла.

— Нехай хтось вийде на залізничний насип,— сказав Шміц.— Звідти їх напевне можна побачити.

— Марна справа,— озвався шофер.— Їх іще не видно.

— Чому?

— Я чую. Я чую, що їх іще не видно. До того ж вони йдуть із двох боків.— Він показав рукою на південний захід, і той рух був наче чаклунський: тепер і вони справді почули гудіння моторів.

— Сто чортів,— лайнувся Шміц,— що ж нам робити?

— Їхати,— сказав шофер. Відступив убік і, хитаючи головою, дивився, як інші вже наостанці вантажать на машину стіл і лаву, на якій він сидів.

З будинку вийшов Файнгальс.

— Кричить один поранений,— сказав він.

— Я йду до нього,— мовив Шміц,— а ви їдьте.

Вони нерішуче постояли. Тоді всі, крім шофера, пішли за Шміцом. Той озирнувся й спокійно сказав:

— Їдьте, це ж я мушу лишитись — коло поранених.

Вони ще раз нерішуче зупинились, а за якусь мить знов пішли за ним.

— Хай вам чорт,— гукнув Шміц,— їдьте! На цій клятій рівнині ви зможете від них відірватися.

Тепер вони вже не пішли за ним. Тільки Шнайдер повільно рушив услід йому, коли Шміц уже зник у будинку. Інші неквапно пішли до машини. Файнгальс іще на мить зупинився. Трохи повагався, потім теж вернувсь у будинок і там зіткнувся зі Шнайдером.

— Вам іще щось треба? — спитав Файнгальс.— Ми ж усе повантажили.

— Скиньте трохи хліба й смальцю. І сигарет.

Двері палати відчинилися. Файнгальс зазирнув туди й вигукнув:

— Господи! Наш капітан.

— Ви його знаєте? — спитав Шміц.

— Так,— відповів Файнгальс.— Я півдня пробув у його батальйоні.

— Де?

— Не знаю, як називалось те містечко.

— Ну, їдьте вже! — гукнув Шміц.— Не робіть дурниць.

— До побачення,— відказав Файнгальс і вийшов.

— Чому ви залишилися?— спитав Шміц, але, видно, не чекав відповіді, і Шнайдер не відповів. Обидва прислухались, як від'їжджає машина, гудіння мотора стало трохи глухішим, коли вона виїхала за ворота, а потім рушила дорогою до станції — з-поза станції ще було чути її, але помалу звук зовсім затих.

Гудіння танкових моторів теж затихло. Почулися постріли.

— Важкі зенітки,— сказав Шміц,— треба сходити на залізничний насип.

— Я піду,— відповів Шнайдер. У палаті капітан промовив: «Бєлогорже». Промовив майже без наголосу, але ніби з радістю. Він був смаглявий, з густою чорною бородою, голова в нього була туго забинтована. Шнайдер глянув на Шміца.

— Марне діло,— сказав той.— Коли й видужає, все витримає, то й тоді...— І знизав плечима.

— Бєлогорже,— промовив капітан. Потім заплакав. Він плакав зовсім нечутно, і вираз обличчя нітрохи не змінився, але й крізь сльози іще раз промовив: — Бєлогорже.

— Його віддадуть до трибуналу,— сказав Шміц.— Він упав з мотоцикла, не мавши на собі каски. Він був капітаном.

— Піду подивлюся з насипу,— мовив Шнайдер,— може, звідти щось побачу. Коли ще йтимуть війська, пристану до них... отже...

Шміц кивнув.

— Бєлогорже,— сказав капітан.

Коли Шнайдер вийшов на подвір'я, він побачив, що двірник у директоровій квартирі вивісив прапор — жалюгідну червону ганчірку, на якій були нашиті незграбно вирізані жовтий серп і білий молот. Він почув, що й на південному сході гудіння стало знову чутніше. Стрілянини не було. Він повільно пройшов повз грядки й зупинився тільки біля гнойової ями. Коло ями лежав невибухлий снаряд. Він лежав там уже давно. Кілька місяців тому есесівські частини із залізничного насипу обстрілювали угорських повстанців, що засіли в школі. Бій, певне, був недовгий — на фасаді будинку вже майже не залишилося слідів обстрілу. Тільки лежав ледь помітний снаряд — іржавий, з лікоть завдовжки, плавно загострений шматок заліза. Він був схожий на оцупок трухлого дерева. Між високою травою його майже не було видно, але директорова дружина багато разів скаржилася, щоб його прибрати, про це не раз подавали рапорти, але відповіді так і не надійшло.

Минаючи снаряд, Шнайдер уповільнив ходу. Він бачив у траві сліди Оттена і Файнгальса, що вкинули в яму кулемет, але поверхня гноївки була вже гладенька — жирна, зелена гладінь. Шнайдер пішов далі повз грядки, повз садовий розсадник, через луг, і піднявся на насип. Ці півтора метра здались йому страшенно високими. Він дивився повз село, на широку рівнину ліворуч від залізниці, й не бачив нічого. Але гудіння чув виразніше. Прислухався, чи десь іще стріляють. Ніде нічого. Гудіння долинало саме звідти, звідки тяглися рейки. Шнайдер сів і став чекати. В селі було зовсім тихо, все наче вимерло — дерева, будиночки, чотирикутна дзвіниця. Село здавалося зовсім маленьким, бо ліворуч від залізниці не було жодного будинку. Шнайдер закурив.

Шміц сидів у палаті коло пораненого, що казав «Бєлогорже». Раз у раз. Сльози в нього вже не текли. Поранений дивився перед себе темними очима й казав «Бєлогорже», неначе співав мелодію, що здавалася Шміцові дуже гарною. Принаймні він міг би слухати, як звучить це слово, без кінця. Другий поранений спав.

Того, що раз у раз повторював «Бєлогорже», звали Бауер, капітан Бауер, колись він був агентом текстильної фірми, перед тим — студентом, але ще раніше — лейтенантом, майже чотири роки, і згодом, на службі агента, йому жилося нелегко. Все залежало від того, чи є в людей гроші, а грошей У людей майже ніколи не було. Принаймні в тих, що могли б купувати його пуловери. Дорогі пуловери купували завжди, дешеві теж, але ті, що мав продавати він,— отой середній гатунок,— завжди продавались погано... Йому не пощастило стати агентом, що рекламує дешеві пуловери, і дорогі — теж, то була добра служба, але така дістається тим, кому вона не потрібна. П'ятнадцять років пробув він агентом, що рекламував оті неходові пуловери; перші дванадцять років то була паскудна, невпинна, жахлива боротьба, біганина від магазину до магазину, від будинку до будинку,— виснажливе життя. Його дружина постаріла за ті роки. Коли він познайомився з нею, їй було двадцять три, йому двадцять шість — він, ще студент, полюбляв випити, а вона, дуже струнка блондинка, терпіти не могла вина. Але дружина ніколи не сварилася з ним — тиха жінка, що не сказала нічого й тоді, коли він покинув навчання, щоб продавати пуловери. Часто він сам із себе дивувався, що такий витривалий: дванадцять років продавати оті паскудні пуловери! І як тільки дружина все це терпіла. Потім три роки велося трохи краще, і раптом, через п'ятнадцять років, усе змінилося: він став агентом, що рекламував і дорогі пуловери, і дешеві, і середні.

То була чудова служба; тепер замість нього бігали інші. А він завжди був удома, телефонував, підписував, мав завідувача складу, бухгалтерку й друкарку-стенографістку. Він мав тепер гроші, але в його завжди хворобливої дружини сталося п'ять викиднів підряд — вона захворіла на рак. Це було встановлено остаточно. А крім того, такий успіх тривав усього чотири місяці — поки не почалась війна.

— Бєлогорже,— сказав капітан.

Шміц глянув на нього: от би взнати, що думає капітан. Він не міг погамувати цікавості, хотів до кінця взнати цю людину — це повне, трохи запале, мертвотно-бліде під щетиною обличчя, ці застиглі очі, що наче промовляли: «Бєлогорже»,— бо губи вже ледь ворушились. Тоді поранений знову заплакав, його сльози нечутно стікали по щоках. Він не був героєм, йому було неприємно, коли підполковник кричав у телефон, щоб він подбав про свою роту, в «Кізяка» щось негаразд, і — йому довелося їхати на передову з отією каскою на голові, в якій він, як йому було відомо, здавався кумедним. Він не був героєм і ніколи не казав, що він герой, бо сам добре знав, що ні. А коли під'їздив до передової, то скинув каску, бо не хотів здаватися кумедним, коли приїде й муситиме кричати. Він тримав каску в руці й думав: «Що ж, треба то треба»,— і гуркіт бою все ближчав, але він уже не боявся. Сто чортів, вони ж усі знають, що він не міг зробити більше, і ніхто б тут нічого не зробив, бо в них замало гармат і нема танків. Нащо ж цей дурний крик? Кожен офіцер знав, що забагато танків і артилерії виділено для прикриття штабів. Паскудство,— думав він — і сам не знав, що він хоробрий. А потім упав, і йому геть розвалило череп, і в ньому тільки й лишилося, що слово «Бєлогорже». Це було все. Здавалось, цього вистачало, щоб він міг говорити всю решту свого життя, це був цілий світ для нього, світ, якого ніхто не знав і не знатиме.

Він, звичайно, не знав, що його звинувачено в самоскаліченні й передано справу до трибуналу, бо він у бою, їдучи на мотоциклі, скинув з голови каску. Він цього не знав — і ніколи не знатиме. Той акт із його прізвищем, з реєстраційним номером, з усякими висновками та резолюціями був складений даремно — він не дізнається про нього, це його вже не зачепить. Він тільки що п'ятдесят секунд повторював: «Бєлогорже».

Шміц не спускав з нього очей. Він сам ладен був запасти в маячню, аби збагнути, що діється в мозку цієї людини. І водночас він йому заздрив.

Він злякався, коли Шнайдер відчинив двері.

— Що там? — спитав Шміц.

— Ідуть,— відповів Шнайдер.— Уже близько. З наших більш ніхто не прорвався.

Шміц досі не чув нічого, а тепер почув їх — вони були близько. Вже в містечку. Тепер він зрозумів те, що казав шофер: «Я чую, що їх іще не видно». Тепер було чути, що їх уже видно — добре видно.

— Прапор,— сказав Шміц,— треба вивісити прапор із червоним хрестом. Хоч спробувати.

— Ще можна.

— Ось він,— сказав Шміц і витяг прапор з-під своєї валізки, що лежала на столі. Шнайдер узяв прапор і сказав:

— Ходімо разом.

Вони вийшли. Шнайдер вистромив голову в вікно й зразу втяг її. Він був блідий.

— Он вони стоять,— сказав він.— Біля насипу.

— Я піду назустріч їм,— сказав Шміц.

Шнайдер похитав головою, підняв прапор якомога вище і вийшов надвір. Повернув праворуч і дерев'яно рушив до насипу. Було зовсім тихо, і танки на виїзді з села не гули моторами. Школа була остання будівля перед станцією. Туди були спрямовані танкові гармати, але Шнайдер їх не бачив. Він взагалі не бачив танків, не бачив нічого. Він здавався сам собі смішним — тримав прапор перед животом, мов на параді, й відчував, що в його жилах, замість крові, тече страх. Самий страх. Він ішов прямо, дерев'яно, повільно, наче лялька, і ніс перед собою прапор. Ішов повільно, поки спіткнувся, і це його розбудило. Він спіткнувся об дріт, натягнений між тичками на дослідній ділянці — винограднику. Тепер він побачив усе. Танків було два, вони стояли за насипом, і передній неквапно повертав башту в його бік. Потім, проминувши дерева, Шнайдер побачив, що танків більше. Вони стояли вишикувані кількома рядами, що тяглись у поле, і червоні зірки на них були страшні й жахливо чужі. Він ще ніколи їх не бачив. Ось уже гнойова яма. Тепер поминути грядки, далі через розсадник, через луг — на насип, але коло ями він зупинився: його раптом охопив іще гірший страх. Зразу він навіть не розумів, що це страх; йому здавалося тільки, що кров замерзла в жилах, але тепер кров була наче вогонь, а перед очима все червоне — він уже нічого не бачив, тільки велетенські червоні зірки, що наводили страх. Він наступив на невибухлий снаряд — і снаряд вибухнув.

Вибух у тиші пролунав страхітливо гучно. Потім знов тиша. Росіяни тільки знали, що снаряд не їхній, а солдат, що йшов до них із білим прапором, раптом зник у хмарі пилюки. А за мить вони вже стріляли по будинку, мов шалені. Навели всі гармати, перешикувалися для обстрілу й почали трощити спочатку південне крило, потім середину корпусу, тоді північне крило, де з вікна звисав прапорець, вивішений двірником. Прапорець упав у штукатурку, що осипалася зі стін. Під кінець вони знов обстріляли південне крило, дуже довго й люто: вони давно не стріляли, тож зрешетили всю стіну, поки будинок завалився. Аж тоді вони помітили, що у відповідь не пролунало жодного пострілу.

IV

На базарних прилавках залишилися ще тільки дві великі кольорові плями: зелена купа огірків і жовтогаряча — абрикосів. Посеред майдану, як споконвіку, стояла помальована синім і червоним гойдалка, але фарба вигоріла, потьмяніла, вкрилася брудом, наче на старому пароплаві, який терпляче дожидає десь у гавані, поки його спишуть у брухт. Човники з сидіннями висіли непорушно, жоден не гойдався, а з димаря на житловому фургоні, що стояв поряд гойдалки, йшов дим.

Кольорові плями помалу танули; купа огірків, схожа на мозаїку з різних відтінків зеленого, швидко меншала, і Грек ще здалеку бачив, що двоє чоловіків перекладають. Їх на візок. Купа абрикосів танула повільніше: там була тільки одна жінка, що обережно брала плоди по одному і обережно клала їх у кошики. Огірки, певне, були не такі ніжні, як абрикоси.

Грек пішов повільніше. «Відмагатись,— думав він,— уперто, затято відмагатись. Це єдина рада, коли все виявиться. Єдина. Адже йдеться про життя». Правда, поки що нічого не виявилося. Він був певен. «Але як тут іще багато євреїв!» — дивувався він.

Бруківка на вуличці, що тяглась між маленькими будиночками й невисокими деревами, була вся у вибоях, але Грек не відчував цього. Він страшенно хвилювався: швидше звідси, швидше, і якнайдалі, аби не впасти комусь в очі, то, може, ще й відмагатись не доведеться. Тільки швидше. І він усе піддавав і піддавав ходу. Він уже був зовсім близько від базару, ось його проминув візок з огірками, а на базарі лишилася тільки ота обачлива жінка, що так старанно складала свої абрикоси. Купка їх не зменшилася ще й наполовину.

Грек побачив гойдалку. Він іще зроду не гойдався на гойдалці з човниками. Таких розваг йому не дісталося; вони були заборонені в їхній родині, бо, по-перше, він був хворий, а по-друге — хіба годилося прилюдно отак по-дурному, ніби мавпа, теліпатися в повітрі. А він ніколи не робив нічого забороненого — оце сьогодні вперше, та ще й таке страшне, мало не найгірше, щось таке, за що можна заплатити життям. Грек відчув, що збудження душить його, і швидко, аж заточуючись на сонці, попрямував через безлюдний майдан до гойдалки. З фургона задиміло дужче. «Мабуть, підкинули вугілля,— подумав Грек.— Ні, дров». Він не знав, чим топлять тут, в Угорщині. Та йому було й байдуже. Він постукав у двері фургона, з'явився голий до пояса, білявий, неголений, ширококостий чоловік, трохи схожий обличчям на голландця, тільки ніс був дивно маленький, а очі темні.

— Що вам? — спитав він по-німецькому.

Грек відчув, як піт тече йому в рот; облизнувся, долонею витер обличчя й відповів:

— Погойдатися, хочу погойдатися.

Чоловік у дверях фургона примружив очі, потім кивнув. Клацнув язиком, за спиною в нього з'явилась його дружина, вона була в нижній спідниці, піт котився по її обличчю, і темно-червоні бретельки були плямисті від поту. В одній руці жінка тримала дерев'яного ополоника, на другій руці — дитина. Дитина була брудна. Смуглява жінка здалася Грекові похмурою. В цих людях, безперечно, було щось грізне. Може, він здався їм підозрілим. Грекові вже перехотілося гойдатись, але чоловік, що нарешті перестав клацати язиком сказав:

— Як хочете... в таку спеку... ополудні...

І пішов униз по сходинках. Грек відступив убік і пройшов за ним кілька кроків до гойдалки.

— Скільки це коштуватиме? — безпорадно спитав він. І подумав: «Вони гадають, що я божевільний». Піт доводив його до нестями. Він утер рукавом обличчя й зійшов дерев'яними сходинками на поміст. Угорець відпустив гальмо, середня гойдалка легенько хитнулась туди й сюди.

— Ви ж, певне, не схочете злітати дуже високо,— сказав він.— А то мені треба лишатися тут і пильнувати. Такий припис.

Грекові було неприємно чути його німецьку мову. Він вимовляв слова якось м'яко й водночас бридливо, ніби слова були німецькі, але мова зовсім інша.

— Я не буду високо. Можете собі йти,— сказав Грек. — Стривайте, то скільки платити?

Угорець знизав плечима.

— Дайте одне пенге.

Грек віддав йому останнє своє пенге і обережно сів у гойдалку. Човник виявився ширший, ніж здавався на вигляд. Грек відчув себе впевнено і заходився вправлятись у техніці гойдання — він бачив це багато разів, але сам ще не пробував. Він ухопився за жердини, але зразу пустив їх, щоб утерти піт, а тоді зігнув коліна, випростав їх, знову зігнув — і сам здивувався, що човник почав гойдатись. Це було дуже просто, треба тільки не порушити ритму гойдання, заданого самою гойдалкою, а пристосуватись до нього: вчасно згинати ноги в колінах, не стримуючи гойдалку. Відкидатися назад, випроставши коліна, коли човник гойднеться вперед, а коли човник летить назад — падати вперед, не випускаючи линви з рук. Дуже просто й гарно. Грек побачив, що угорець усе ще стоїть, і гукнув йому:

— Чого ви? Йдіть собі!

Угорець похитав головою, і Грек більше не зважав на нього. Він раптом збагнув, що прогавив у житті щось дуже істотне: гойдалку. Це ж чудова розвага! Піт на лобі в нього висох, за кожним розмахом у нього ніби чарами вливалися свіжі сили, і взагалі — світ став не такий. То він складався лише з кількох брудних дощок, між якими зяяли широкі щілини, то перед Греком відкривалось усе небо.

— Обережно! — гукнув угорець унизу.— Тримайтеся!

Грек відчув, що він загальмував; гойдалку нерізко шарпнуло, і вона зупинилась.

— Облиште! — гукнув Грек. Але угорець похитав головою. Грек знову швидко розгойдався. Яка це розкіш — стоїш паралельно землі, коли гойднешся назад, і перед очима — брудні дошки, що означають весь світ, а потім летиш уперед і — ступаєш по небу, бачиш його над собою, ніби лежиш на луці, тільки тут воно ближче, куди ближче. А що між тим — не варт і дивитись. Ліворуч жінка старанно вкладала абрикоси, а купка наче й не меншала. Праворуч стояв цей гладкий білявий тип, що мав припис гальмувати його; кілька курей з'являються в полі зору й зникають, позаду — вулиця. Кашкет злетів у нього з голови.

«Відмагатись,— подумав він, загойдавшись тихіше,— тільки відмагатись; вони мені повірять. Такого я не міг зробити. Ніхто не подумає, що я міг таке зробити. Я маю добру репутацію. Я знаю, що мене не дуже високо цінують, бо в мене хронічна хвороба шлунка, але мене по-своєму люблять, і такого про мене ніхто не подумає». Він водночас боявся, й пишався, і сам захоплювався собою, що наважився погойдатись на цій гойдалці. Він напише про це матері. Ні, краще не треба. Вона такого ніколи не розуміла. «Завжди тримай себе в руках!» — це її девіз. Вона б не зрозуміла, як це її син, обер-лейтенант доктор Грек, опівдні, в найбільшу спеку, на брудному ринковому майдані в Угорщині поліз на гойдалку, на очах у кожного перехожого. Ні, ні — він бачив, як вона хитає головою, жінка, зовсім позбавлена почуття гумору, він це знав і не міг нічого вдіяти проти неї. А оте... Господи! Він і не хотів, але мусив думати про те, як роздягався в комірчині в отого кравця-єврея, в тій смердючій халупі, де скрізь лежали клапті тканини, недошиті костюми з бортівкою, стояла, аж гидко, така величезна миска з огірковим салатом, у якому плавали, потопаючи, мухи,— він відчув, як рот наповнюється слиною, нудота підступає до горла, і знав, що поблід, але ще побачив сам себе, як скидав штани, під якими були ще одні, й одержував гроші, і як шкірився беззубий стариган, коли він квапливо виходив з майстерні. Все раптом закрутилося круг нього.

— Зупиняй! — загорлав він.— Зупиняй!

Угорець різко загальмував, гойдалку кілька разів ритмічно смикнуло, і вона зупинилася. Грек, розуміючи, який у нього кумедний і жалюгідний вигляд, обережно зліз додолу, зайшов за поміст і сплюнув. Нудота минулась, але гидкий присмак у роті лишався. Грекові паморочилось у голові, він сів на сходинку й заплющився, ритм гойдання ще був у очах, він відчував, як тіпаються очні яблука, і знову рот наповнився слиною. Дрож в очах завмирав повільно. Грек підвівся й підняв кашкет із землі. Угорець стояв поряд і байдуже дивився на нього, потім вийшла його дружина, і Грек здивувався, що вона така маленька. Мініатюрна, чорнява як галка, з висхлим обличчям. Вона тримала в руці кухлик. Білявий узяв того кухлика й подав Грекові.

— Випийте,— сказав байдуже.

Грек похитав головою.

— Випийте, вам полегшає.

Грек узяв кухлика; питво було гіркуще, але йому справді полегшало. Чоловік і жінка дивились на нього і всміхались — машинально, за звичкою, а не тому, що вподобали його чи співчували йому. Він підвівся.

— Дуже дякую,— сказав, почав шукати в кишені гроші, не знайшов нічого, крім тієї жахливої великої купюри, й безпорадно знизав плечима. Відчув, що червоніє.

— Дарма,— сказав угорець,— дарма.

— Хайль Гітлер,— попрощався Грек. Угорець тільки кивнув.

Грек більше не озирався. Він знову спітнів. Піт неначе кипів у його порах і виступав з них. Навпроти, через базарний майдан, була пивничка. Йому захотілось умитися.

Повітря в пивниці було затхле, але й прохолодне. Людей майже не було. Грек помітив, що чоловік за стойкою спочатку глянув на його ордени. Погляд був холодний — не ворожий, але холодний. У кутку ліворуч сиділа якась парочка, перед ними на столі брудні тарілки, карафка з вином і пляшка пива. Грек сів праворуч у кутку, так, щоб з вікна бачити вулицю. Йому вже стало легше. На годиннику ще тільки перша, а в нього звільнення до шостої. Буфетник вийшов із-за прилавка й повільно підійшов до нього. Грек замислився, що ж йому випити. Власне, йому нічого не хотілось. Тільки вмитися. Він не полюбляв спиртного,— й не йшло воно йому на душу. Недарма мати остерігала його проти цього, як і проти гойдалки. А буфетник, що зупинився перед ним, знов спершу глянув на лівий бік грудей.

— Добридень. Чого бажаєте?

— Кави,— сказав Грек.— Кава є?

Буфетник кивнув головою. Цей кивок сказав усе: що й ордени на мундирі Грека, і слово «кави» промовляють самі за себе.

— І чарку горілки,— додав Грек. Але, здається, надто пізно.

— Якої? — спитав буфетник.

— Абрикосової.

Буфетник пішов. Він був огрядний. Штани на заду в нього напнулися пухирем, узутий він був у капці. «Типово австрійське нехлюйство»,— подумав Грек і глянув на парочку навпроти. Рої мух сиділи на брудних тарілках із недоїдками — кісточками з котлет, купками гарніру та несвіжим салатом у череп'яних мисочках. «Гидота»,— подумав Грек.

Увійшов якийсь солдат, несміливо роззирнувся, відсалютував Грекові й рушив до стойки. В нього не було жодного ордена. І все ж у погляді буфетника світилася доброзичливість, що розсердила Грека. «Може, від мене, як офіцера, сподіваються, щоб я мав більше орденів — гарних, золотих, срібних,— оці угорські недотепи. Може, у мене такий вигляд, що мені б годилось мати ордени: я високий, стрункий, білявий. От чорт,— подумав він,— та й халепа ж». І подививсь у вікно.

Жінка з абрикосами майже склалась, і раптом Грек збагнув, чого йому справді хочеться: фруктів. Так, це йому допоможе. Мати колись завжди давала йому багато фруктів, коли вони були ще дешеві, і він залюбки їв їх. Тут фрукти дешеві, гроші в нього є, треба їсти більше фруктів. Він подумав про гроші, і думки його наче спіткнулись. Піт знову зросив усе його тіло. Нічого не станеться, а як і станеться — відмагатись, категорично відмагатись. Ніхто не повірить якомусь смердючому євреєві, коли той скаже, що він, Грек, продав йому свої штани. Ніхто не повірить, коли Грек заперечуватиме, і навіть коли встановлять, що то його штани, можна буде казати, що їх у нього вкрали абощо. Але ніхто й не клопотатиметься стільки. А з другого боку — чого саме він мав попастися? До речі, ця історія враз розкрила йому очі: всі щось продають, чорт би їх узяв. Усі. Тепер він знав, де дівається пальне, якого бракує танкам, де пропало зимове обмундирування — а він же таки продав свої власні штани, пошиті за власні гроші у кравця Грунка, у Грунка в місті Кельшде.

Звідки ж беруться всі ці пенге? Ніхто не зміг би на саму платню витівати таке, як отой нахабний лейтенантик, що в їхній палаті: після обіду їсть тістечка з кремом, увечері п'є справжнє віскі, ходить до жінок і курить не абиякі сигарети, а тільки один певний сорт, що тепер став дуже дорогий.

«Сто чортів,— думав він,— який же я був дурень! Завжди порядний і чесний, а інші тим часом розкошували. Сто чортів!»

Буфетник приніс каву й горілку.

— Щось попоїсти?— спитав.

— Дякую,— відповів Грек.

Кава пахла якось дивно. Грек покуштував: неміцна, якийсь сурогат, але досить смачна. Горілка була міцна, пекуча, він пив її з насолодою, повільно, ковточками. От воно як: алкоголь для нього як ліки, ось у чім річ.

Оранжевої купки абрикосів на ринку вже не було. Грек схопився й побіг до дверей.

— Я на хвилинку!— гукнув він буфетникові.

Жінка поволеньки їхала на візку через майдан, доїхала до гойдалки й пустила коня спокійною риссю. Грек зупинив жінку, коли вона повертала у вулицю. Вона потягла за повід. Грек подивився їй в обличчя: дебела літня жінка, приємні риси, обличчя смагляве, туге. Грек підійшов до візка.

— Абрикосів,— сказав він,— продайте, будь ласка, абрикосів.

Вона подивилась на нього з усмішкою. Але усмішка була якась холодна. Тоді зиркнула на свої кошики й спитала:

— Сумка є?

Грек похитав головою. Голос у жінки був теплий і густий. Він дивився, як вона обертається, перелазить з передка у візок; литки в неї були на диво тугі. Це впало йому в очі. У Грека аж рот набіг слиною, коли він побачив абрикоси: вони були просто розкішні. Він згадав рідний дім. «Абрикоси! — подумав.— Якби моїй матусі оці абрикоси! А тут їх везуть з базару назад... І огірки». Він узяв з кошика одну абрикосину й надкусив: терпкувата, солодка, трохи надміру м'яка й тепла, але смачна.

— Чудово,— сказав він.

Жінка знов усміхнулась до нього. З уривків паперу вправно зробила кульок і обережно наклала туди абрикосів. Погляд у неї був якийсь дивний.

— Досить? — спитала вона.

Грек кивнув головою. Вона зібрала докупи краї паперу, закрутила їх і подала Грекові пакунок. Він вийняв з кишені свою купюру.

— Візьміть.

Очі в неї зробилися круглі, вона сказала: «Ого!» — і похитала головою. Але гроші взяла і на мить притримала його за руку, обхопивши зап'ясток, хоч це було й не потрібно,— там, де пульс, на одну лиш мить; узяла гроші, затиснула в губах і почала діставати з-під спідниці гаманця.

— Ні! — неголосно гукнув Грек.— Ні, ні, сховайте гроші! — І боязко озирнувся. Ця велика червона банкнота була надто помітна. Вулиця людна, навіть трамвай проїхав.— Сховайте! — гукнув він.— Сховайте!

І вихопив папірця з її губів. Вона закусила губу — хто зна, з серця чи зі сміху.

Він сердито вхопив ще одну абрикосу, вгородив у неї зуби й став чекати. Піт виступив на лобі рясними краплями. Йому важко було тримати абрикоси в паперовому пакунку. Йому здавалося, що жінка навмисне зволікає,— він уже думав, чи не піти йому, але ж вона тоді зчинить несамовитий гвалт і збіжаться люди. Угорці — союзники, а не вороги. Він зітхнув і чекав далі. З пивниці вийшов солдат — не той, котрий щойно зайшов, а якийсь інший. У цього на грудях були ордени — аж три, та ще й нашивка на рукаві. Солдат відсалютував Грекові, і Грек кивнув йому. Знову проїхав трамвай — тепер іншим боком площі. Їх минали люди, дуже багато людей, а позаду, за отим дірявим дощаним парканом, тихо заграла шарманка біля гойдалки. Жінка розправляла купюру за купюрою, поки, як видно, вибрала їх із гаманця всі. Далі пішли монети. Вона терпляче складала їх купками на передку візка. Потім обережно взяла з його руки банкноту й простягла йому спершу папірці, потім монетки.

— Дев'яносто вісім,— сказала. Він хотів уже йти, але вона раптом поклала руку на його плече; її рука була широка, тепла, зовсім суха. Обличчя нахилилось до нього.— Дівчину? — пошепки спитала вона й усміхнулась.— Гарну дівчину, га?

— Ні, ні,— квапливо заперечив він,— не треба.

Вона спритно сягнула під полу, вийняла папірця й швидко тицьнула йому.

— Ось, маєте.

Він поклав папірця до грошей, жінка смикнула за повіддя, і він обережно пішов зі своїм ненадійним пакунком через вулицю.

Зі стола, за яким сиділа парочка, й досі не прибрали. Грек не розумів цих людей. Мухи зграями сиділи на тарілках, на вінцях склянок, а юнак щось шепотів, шалено жестикулюючи, до дівчини. Буфетник рушив до Греца. Той поклав абрикоси на стіл. Буфетник підійшов.

— Де б у вас умитися? — спитав Грек.

Той глянув на нього великими очима.

— Умитися,— роздратовано повторив Грек.— Чорт, умитись! — І сердито потер руку об руку. Буфетник раптом кивнув, повернувся й кивнув Грекові, щоб ішов за ним. Грек пішов, буфетник відсунув перед ним темно-зелену штору і глянув на нього якось наче інакше. Ніби щось питав. Вони пройшли коротким вузьким коридором, і буфетник відчинив двері.

— Прошу,— сказав він.

Грек увійшов. Його здивувала чистота в туалеті. Унітази акуратно обмуровані цементом, двері пофарбовані в білий колір. Над раковиною висів рушник. Буфетник приніс брусок зеленого армійського мила.

— Прошу,— знову сказав він.

Грек розгубився. Буфетник вийшов. Грек понюхав рушник — здається, чистий. Потім швидко стяг з себе мундир і повільно помив руки. Зайшов солдат — той перший, що без орденів. Грек відступив убік, щоб той міг підійти до пісуара. Застебнув мундир, узяв мило й вийшов. Біля стойки віддав мило, подякував і знову сів.

Буфетникове обличчя було суворе. Грек дивувався, чому солдат так довго не виходить. Парочка, що сиділа в кутку, вже пішла. Стіл так і стояв неприбраний. Грек допив холодну каву й цідив горілку. Потім заходився їсти абрикоси. Він відчував несамовиту жадобу до цих соковитих м'ясистих фруктів — з'їв підряд шість штук,— а тоді його раптом відвернуло: абрикоси були надто теплі. Він іще раз надпив горілки — й горілка була тепла. Буфетник стояв за стойкою, курив і куняв. Потім до пивниці зайшов ще один солдат. Буфетник, здавалося, знав його: вони про щось пошепотілися. Солдат узяв пива; він мав один орден —«Хрест за бойові заслуги». Той перший нарешті вийшов з туалету, розрахувався біля стойки й пішов. Біля дверей він відсалютував. Грек відповів, а тоді другий солдат теж пішов до туалету.

Надворі біля гойдалки грала шарманка. Та повільна, але жагуча мелодія сповнювала Грека меланхолією. Він ніколи не забуде цієї гойдалки. Шкода, що йому стало зле.

На вулиці побільшало людей; навпроти, біля павільйону з морозивом, товпилися люди. Тютюнова крамничка поряд була порожня.

Зелена брудна завіска в кутку відхилилась, і вийшла якась дівчина. Буфетник зразу глянув на Грека. Дівчина теж глянула на нього. Він бачив її наче в тумані; сукня, видно, червона, але в душному зеленкуватому півмороці вона здавалася безбарвною. Він виразно бачив тільки дуже біле, напудрене обличчя, з яскраво нафарбованими губами. Виразу обличчя він не міг розгледіти, йому здавалось, наче вона трохи всміхається, але, може, він помилявся: видно було погано. В руці вона тримала купюру, просто перед собою, наче дитина, що тримає квітку або палицю. Буфетник дав їй пляшку вина й сигарети, не зводячи погляду з Грека. На дівчину він не дивився, вони не перемовились і словом. Грек вийняв з кишені жмут грошей і знайшов ту записочку, що дала йому стара. Поклав на стіл, а гроші сховав. Він виразно відчув погляд буфетника й звів очі; але тепер було вже ясно: дівчина всміхалась до нього, стояла з зеленою пляшкою в руці, кілька сигарет у жмені, білі палички, що гармоніювали з її обличчям. У цьому півмороці він бачив тільки її біле-біле обличчя, темні губи та різко-білі сигарети в руці. Вона усміхнулась на мить, тоді відхилила штору на дверях і вийшла. Буфетник уже невідривно дививсь на Грека. Його обличчя було суворе, навіть грізне. Грекові стало аж страшно. Такі бувають убивці, подумав він і уже радий був чимшвидше піти звідси. Надворі грала шарманка, проскреготів трамвай, і Грека сповнив якийсь дивний, поважний смуток. Гидкі, м'які, теплі абрикоси лежали перед ним на столі, до чашки липли мухи. Він не відганяв їх. Він раптом устав і сказав:

— Рахунок, прошу.

Вигукнув голосно, щоб підбадьорити себе. Буфетник швидко підійшов. Грек вийняв гроші з кишені. Він бачив, як мухи повільно збираються на абрикосах — чорні липкі цяточки на огидно оранжевому тлі, його аж занудило, коли він згадав, що їв їх.

— Три пенге,— сказав буфетник.

Грек подав йому гроші, буфетник глянув на недопиту чарку, тоді на Грекові груди, на папірець, що лежав на столі, і взяв його, хоча Грек у ту ж мить простяг до нього руку. Буфетник оскірився, його велике, брезкле, бліде обличчя було бридке. Він прочитав адресу на папірці: то була його власна адреса. Він оскірився ще гидкіше. Грека знову облило потом.

— Вам ще потрібна ця записка? — спитав буфетник.

— Ні,— відказав Грек.— До побачення.— Йому спало на думку, що треба було сказати «хайль Гітлер!» і він на дверях ще додав: — Хайль Гітлер!

Буфетник не відповів. Грек, озирнувшись, побачив, що він різким рухом вихлюпнув на підлогу недопиту горілку. Абрикоси світились теплим кольором, ніби рожеві рани на темному тілі...

Грек зрадів, що вже опинився на вулиці, й швидко пішов далі. Він соромився вернутись до госпіталю раніше, ніж належало. Адже той нахабний лейтенантик сміятиметься з нього. Але йому хотілося негайно піти й лягти на своє ліжко. Він би залюбки з'їв щось ситне, але, як подумав про їжу, йому згадались абрикоси, їхній бридкий колір, і його занудило ще дужче. Він згадав жінку, в якої був опівдні, зразу, як вийшов з госпіталю. Йому раптом запекли на шиї сліди її машинальних поцілунків, і він збагнув, чому абрикоси зробилися йому огидні: вони були того самого кольору, що її сорочка. Вона трохи спітніла, і тіло в неї було тепле. Яка дурість — опівдні, в таку спеку йти до жінки. Але він просто послухався поради батька: той сказав колись, що принаймні раз на місяць треба переспати з жінкою. Ця жінка була навіть непогана, невеличка, туга; ввечері, мабуть, була б чарівна. Він віддав їй останні свої гроші, а вона, побачивши, що на ньому двоє штанів, зразу збагнула навіщо. Засміялась і назвала йому адресу кравця-єврея, який може купити штани. Грек сповільнив ходу. Він відчував, що може зомліти. Слід було попоїсти по-справжньому. А тепер запізно, він уже не зможе їсти. Все було таке гидке: і жінка, і брудний єврей, і навіть гойдалка, хоч вона його найбільше потішила, але й вона була огидна. І абрикоси, й буфетник, і солдат. А дівчина йому сподобалась. Дуже сподобалась. Але хіба можна двічі на день ходити до жінки! Дівчина була дуже гарна в тому півмороці, в зеленому кутку, така білолиця, але зблизька й вона, певне, була спітніла й від неї погано пахло. Такі дівчата навряд чи мають досить грошей, щоб у таку спеку серед дня не пітніти й гарно пахнути.

Дорогою трапився ресторан. Стільці стояли надворі, між великими діжками з якимись цупкими зеленими рослинами. Він сів у кутку й замовив лимонаду.

— З льодом! — гукнув він услід офіціантові. Той кивнув. Поруч Грека сиділо якесь подружжя й розмовляло по-румунському.

Грекові було вже тридцять три роки, а на шлунок він захворів у шістнадцять. На щастя, його батько був лікар, не дуже добрий лікар, але єдиний у містечку, і грошей мав досить. Але мама була дуже ощадлива. Влітку вони їздили на курорт — в Альпи або до моря, але взимку харчувались погано. Лиш коли бували гості, то їли краще, але гості бували не часто. В їхньому містечку гостини здебільшого відбувались у ресторані, а його в ресторан не брали. Коли приходили гості, подавали й вино, та коли йому дозволили пити вино, він мав уже хворий шлунок. У них дома їли здебільшого картопляний салат. Він уже не пам'ятав, як часто, три чи чотири рази на тиждень, але часом йому здавалося, що він у дитинстві не їв нічого, крім картопляного салату. Згодом йому сказав один лікар, що хвороба його викликана недоїданням і що картопляний салат для нього — отрута. В рідному місті швидко розійшлася чутка, що він хворий, та й по ньому це було видно. Дівчата на нього й дивитись не хотіли. Батько його був не такий багатий, щоб компенсувати хворобу грішми. І в школі він учився не блискуче.

1931 року, коли він одержав атестат зрілості, вдома спитали, якого він хоче подарунка, і він вибрав подорож. Уже в Хагені він зійшов з поїзда, найняв номер у готелі й ніби в гарячці пробігав весь вечір по місту, але не знайшов жодної повії. Другого дня він доїхав до Франкфурта й пробув там тиждень. На довше не стало грошей, і він вернувся додому. В поїзді йому здавалося, що він помре. Вдома здивувались і жахнулись, побачивши його: адже йому дали грошей на тритижневу подорож. Батько дивився на нього, мати плакала; потім батько добре вилаяв його, наказав роздягтись і оглянув. Він навіки запам'ятав той день: субота, післяобідня година, надворі, на старовинних, охайних, ідилічних вуличках тиша, теплінь, нескінченний церковний передзвін, а він стоїть голий перед батьком, і той його обмацує. В своєму лікарському кабінеті. Як він ненавидів батькове гладке обличчя і пивний душок із його рота! Він думав, що відбере собі життя. Батькові руки обстукували його тіло, а густий сивий чуб довго лоскотав йому живіт.

— Ти навіжений,— сказав батько, підвівши нарешті голову, і всміхнувся: — Навіжений. Раз, двічі на місяць сходи до жінки, і буде з тебе.

Він сам відчував, що батько має рацію.

Ввечері він сидів з мамою й пив слабенький чай. Вона мовчала, тоді раптом заплакала. Він поклав газету і пішов до себе.

Через два тижні він поїхав до Марбурга, до університету. Він твердо держався батькової поради, хоч й ненавидів його. Через три роки витримав державний екзамен, ще через два став асесором, а за рік — доктором. 1937 року вперше відбув військове навчання, 1938-го — вдруге, а 1939-го — через два роки після того, як він дістав посаду в окружному суді, у своєму ж місті,— його призвали як юнкера до війська. Війни він не любив. Війна ставила нові вимоги. Там було байдуже, що ти асесор і доктор права, що ти дістав таку посаду й скоро маєш стати радником при суді. Тепер, коли він приїздив додому, всі дивились йому на груди. Відзнак там було не густо. Мати писала йому, щоб він беріг себе, і водночас підпускала шпильки: «Беккерів Туго приїздив у відпустку. В нього Залізний хрест 1-го ступеня. Це немало для недовченого гімназиста, що не витримав навіть іспиту на різника. Кажуть навіть, що він дістане офіцерський чин. Неймовірно. Везендонка важко поранено, йому нібито мають відрізати ногу». А це вже щось та важить — позбутися ноги.

Він замовив ще лимонаду. Лимонад був холодний, і йому полегшало. Якби до всього цього не було ні дурної пригоди з євреєм, ні отої безглуздої витівки — серед вулиці купувати абрикоси за сотенну купюру. Коли він згадав ту сценку, то його знов облило потом. Раптом він відчув, що йому вивертає шлунок. Не підводячись оглядівся — де тут туалет? Усі клієнти сиділи спокійно, розмовляли. Ніхто не підводився. Грек тривожно озирався, поки побачив поруч стойки зелену штору, тоді повільно підвівся і, дерев'яно ставлячи ноги, пішов туди. Дорогою ще довелось салютувати, бо там сидів з жінкою якийсь капітан; Грек квапливо відсалютував, виструнчившись, і зрадів, дійшовши нарешті до зеленої штори.

Вже о четвертій він був у госпіталі. Нахабний лейтенантик сидів, приготувавшись іти. На ньому була чорна танкістська форма, на грудях блищали численні ордени. Грек добре знав їх. П'ять орденів. Лейтенант пив вино й закусував бутербродами з консервованим м'ясом. Він гукнув Грекові:

— Ваша скриня прибула!

— Чудово,— відказав Грек. Підійшов до свого ліжка, взяв скриню за ручку й підтяг до вікна.

— Між іншим,— сказав лейтенант,— вашого батальйонного довелось залишити в Сокаргеї. Шміц лишився з ним. Бо ваш капітан нетранспортабельний.

— Шкода,— відказав Грюк. І заходився відкривати скриню.

— Я б цього не робив,— сказав лейтенант.— Бо нас скоро вивезуть — усіх, і вас теж.

— І мене?

— Так,— засміявся лейтенант, потім його дитяче личко споважніло.— Тепер будуть формувати штурмові групи з проносників.

Грек відчув, що шлунок в нього знову збунтувався. Він важко задихав, побачивши перед собою бутерброд з м'ясом. Оті зернисті грудочки жиру в м'ясі здались йому мушачими яєчками. Він кинувся до вікна, до свіжого повітря. Дорогою проїхала підвода з абрикосами. Грек виблював — і відчув невимовну полегкість.

— Смачного вам! — гукнув лейтенантик.

V

Файнгальс пішов до міста купити кнопок, картону й туші, але знайшов тільки картон — рожевий картон, який любив каптенармус. Він мав намалювати таблички. Коли він вертався з міста, пішов дощ. Тихий і теплий. Файнгальс хотів був сховати сувій картону під мундир, але сувій був занадто довгий і грубий. Побачивши, що обгортковий папір на сувої промокає і крізь нього просвічує рожевий колір, Файнгальс пішов швидше. На одному перехресті довелося зачекати. Ішла колона танків, вони важко розвертались на розі, повільно заносячи довгі дула гармат та щиток, і прямували далі на південний схід. Люди спокійно дивилися на танки. Файнгальс рушив далі. Дощ ішов рясний, краплистий, з дерев крапотіло, і коли він повернув на ту вулицю, де розмістивсь евакопункт, на чорній землі вже стояли великі калюжі.

На дверях був пришпилений великий білий аркуш із блідим написом червоним олівцем: «Евакопункт Сентдьєрдь». Скоро там висітиме інша вивіска, намальована на товстому рожевому картоні, чорною тушшю, шрифтом «рондо». Щоб видно було всім. Поки що панувала тиша. Файнгальс подзвонив, йому відчинили, він кивнув до комірчини швейцара, вітаючись, і ввійшов до вестибюля. Там на вішалці висіли чийсь автомат і гвинтівка, біля кожних дверей були невеличкі засклені вічка, за якими висіли термометри. Скрізь було дуже чисто, стояла тиша, і Файнгальс теж намагався ступати тихо. З-за перших дверей почувся голос каптенармуса — той говорив по телефону. В вестибюлі висіли фотографії вчительок і велика підфарбована панорама Сентдьєрдя.

Файнгальс повернув праворуч, відчинив двері й вийшов на шкільне подвір'я. Кругом подвір'я росли великі дерева, а за огорожею тислися високі будинки. Файнгальс звів очі до одного вікна на третьому поверсі; воно було відчинене. Він квапливо вернувся в будинок і пішов сходами нагору. На сходах висіли знімки минулих випусків школи. Цілий рядок чималих коричневих з позолотою рамок, у яких були понаклеювані фото дівчат — кожна на окремій товстій овальній картонці. На першій фотографії був випуск 1918 року. Мабуть, то був перший випуск. Дівчата в накрохмалених білих блузках невесело всміхалися. Файнгальс уже не раз розглядав ці фотографії — щодня протягом майже цілого тижня. Посеред знімків дівчат красувалася сувора дама в чорному, з пенсне на носі — певне, директорка. Вона була серед усіх випусків з 1918-го до 1932-го року — і за ці чотирнадцять років зовсім не змінилась. Мабуть, щоразу давала фотографові наклеювати той самий знімок. Перед випуском 1928 року Файнгальс зупинився. Там його увагу привернула одна дівчина, що звалась Марія Картек. Гарненьке, горде личко з начесаною аж до брів чілкою. Файнгальс усміхнувся. Він уже повернув на другий проліт сходів і дійшов до випуску 1932 року. Він і сам закінчив гімназію в 1932-му. Файнгальс передивився всіх дівчат підряд — тоді їм було років по дев'ятнадцять, як і йому, а тепер — по тридцять два. В тому випуску теж була дівчина з чілкою, тільки коротшою, до половини чола, з личком гордим і якимось суворо-ласкавим. Її звали Ілона Картек, вона була дуже схожа на старшу сестру, тільки тендітніша й не така гордовита. Накрохмалена блузка дуже личила їй; вона одна серед усього випуску не всміхалася. Файнгальс постояв кілька секунд, знов усміхнувся й повільно піднявся на третій поверх. Він упрів, але не міг скинути кашкета, бо обидві руки в нього були зайняті. На площадці сходів стояла в ніші статуя матері божої. Вона була гіпсова, перед нею завжди стояли у вазі свіжі квіти: вранці — тюльпани, а тепер уже — червоні й жовті троянди, тугі, ледь розкриті пуп'янки. Файнгальс зупинився й глянув униз, у вестибюль. Загалом видовище всіх тих дівочих портретів було досить одноманітне: дівчата нагадували метеликів, безліч препарованих і зібраних у пласких засклених скриньках метеликів із темнішими головками. Здавалося, вони були все ті самі, тільки темна постать посередині час від часу мінялась. У 1932-му році, в 1940-му й 1944-му. Найвище, в кінці третього прольоту, висів випуск 1944 року — дівчата в білих накрохмалених блузках, усміхнені, але нещасні, а посередині літня дама в темному, так само усміхнена й так само невесела. Файнгальс мимохідь поглянув на випуск сорок другого року; там теж була дівчина на прізвище Картек, Сорна Картек, але вона не впадала в очі, бо зачесана була, як і всі, а личко мала кругле й зворушливе. Піднявшись нагору, в коридор третього поверху, тихий, як і весь будинок, він почув, що вулицею ідуть машини. Кинув свій картон на підвіконня, відчинив вікно й виглянув. Унизу, на вулиці, каптенармус стояв перед колоною автомашин з незаглушеними моторами. Солдати в білих пов'язках сплигували на брук, а за ними з великого червоного меблевого фургона висипали з ранцями все нові й нові. Вулиця швидко заповнилась людьми. Каптенармус кричав:

— Сюди, сюди! Заходьте! Всі в коридор і тут чекайте.

Нерівна сіра вервечка повільно втягувалась у двері. По той бік вулиці розчинялися вікна, з них визирали люди, а на розі вже збиралась юрба.

Дехто з жінок плакав.

Файнгальс зачинив вікно. В будинку було ще тихо — перший гомін знизу, з вестибюля, був ледь чутний. Він повільно дійшов до кінця коридора, штовхнув ногою двері, і з-за них озвався жіночий голос:

— Заходьте!

Файнгальс, відчуваючи, що червоніє, ліктем натиснув на клямку. Спочатку він не побачив жінки, бо кабінет був заставлений опудалами тварин, високими стелажами, на яких лежали сувої географічних карт, великими, чепурними цинковими ящиками з мінералогічними колекціями під склом, а на стіні висів барвистий плакат із зразками гаптування та пронумерована серія плакатів, що відображала різні стадії догляду за немовлям.

— Агов! — гукнув Файнгальс.

— Я тут! — озвалася жінка. Він підійшов до вікна, де між шафами та стелажами лишався вузький прохід. Жінка сиділа за столиком. Її обличчя було кругліше, ніж на фотографії внизу, суворість наче зійшла з нього, а лагідності прибуло. Вона збентежилась і зраділа, коли він сказав «добридень», і кивнула йому. Він кинув на підвіконня великий сувій, потім і пакуночок, що був у лівій руці, поклав поряд кашкета й витер з обличчя піт.

— Допоможіть мені, І лоно,— сказав він.— Чи не знайдеться у вас трохи туші?

Вона підвелась і згорнула книжку, що лежала перед нею.

— Туш? А що це таке? Я не знаю.

— Та ви ж, здається, викладаєте німецьку!

Вона засміялася.

— Туш,— пояснив він,— це таке чорнило. А що таке плакатне перо, ви знаєте?

— Ще б пак,— усміхнулась вона.— Плакатне перо я знаю.

— А знайдеться воно у вас?

— Мабуть, знайдеться.— І показала на шафу в нього за спиною, але він бачив, що сама вона не хоче вийти зі свого кутка за столом.

Три дні тому він натрапив на неї в цьому кабінеті й відтоді щодня цілі години стовбичив тут, але вона ще ні разу не підійшла до нього близько — видно, боялась його. Вона була дуже скромна, дуже цнотлива й розумна, він уже чимало розмовляв з нею й відчував, що в неї з'явилась симпатія до нього, але вона ще ні разу не підійшла до нього так близько, щоб він міг несподівано обняти й поцілувати її; він уже багато розмовляв з нею, цілими годинами стовбичив тут у неї, кілька разів говорив і про віру, але йому хотілося поцілувати її, та вона не підходила так близько.

Він наморщив лоба, знизав плечима й хрипко сказав:

— Досить одного слова. Одне ваше слово, і я більше не зайду до вас.

Її обличчя споважніло. Вона опустила повіки, стиснула губи і знову підвела очі.

— Не знаю, чи мені цього хочеться...— промовила тихо.— А крім того, це не допомогло б, хіба не правда?

— Правда,— підтвердив він.

Вона кивнула головою.

Він ступив у прохід, що вів до дверей, і сказав:

— Не розумію, як це можна — стати вчителькою в школі, де ви самі провчились дев'ять років.

— А чом ні? — відповіла вона.— Я завжди охоче ходила до школи, так само й тепер.

— Хіба тепер є уроки?

— Аякже... ми об'єдналися з іншою школою.

— А ви мусите сидіти тут за сторожа... мудро ж придумала ваша директорка, що залишила тут найвродливішу вчительку,— він побачив, що Ілона почервоніла.— І найнадійнішу, я знаю.— Він окинув поглядом наочні посібники.— У вас тут є карта Європи?

— Звичайно,— відповіла вона.

— А шпильки?

Вона глянула на нього здивовано й кивнула головою.

— Будьте такі ласкаві,— попросив він,— дайте мені карту Європи й трохи шпильок.— Він розстебнув ліву кишеню, знайшов там пакуночок з пергаментного паперу і обережно висипав на долоню його вміст — невеличкі червоні прапорці з картону. Підняв один з них і показав їй.

— Ідіть сюди! Пограємось у генеральний штаб, чудова гра.— Він бачив, що Ілона вагається.— Ідіть! Обіцяю, що й не доторкнуся до вас.

Вона повільно підвелася з-за столика й підійшла до стелажа, де лежали карти. Файнгальс, коли вона проходила повз нього, дивився у вікно, на подвір'я, а потім повернувся й допоміг їй установити стояк для карт, якого вона звідкись витягла. Вона вставила туди карту, відв'язала шнур і повільно розмотала її. Файнгальс стояв поруч із червоними прапорцями в руці.

— Господи,— промурмотів він,— невже ми звірі, що ви всі нас так боїтеся?

— Так,— тихо відказала вона й глянула на нього; він бачив, що вона й досі боїться.— Наче вовки,— додала вона, важко дихаючи.— Вовки, які щохвилини можуть заговорити про кохання. Страхітливий тип людей. Будь ласка,— дуже тихо попросила вона,— не робіть цього.

— Чого?

— Не говоріть про кохання,— знов дуже тихо пояснила вона.

— Поки що не говоритиму, обіцяю вам.— Він пильно дивився на карту й не бачив, що вона збоку всміхається до нього.— Будь ласка, давайте шпильки,— сказав він, не обертаючись. І далі нетерпляче стояв перед картою, втупившись у вкриту неправильними кольоровими плямами країн площину, і розгладжував її руками. Довга лінія від східного ріжка Східної Пруссії вела майже по прямій до Надьварада, тільки посередині, біля Львова, вона була увігнута, але до пуття ніхто нічого не знав.

Файнгальс нетерпляче поглянув на Ілону; вона порпалась у великій шухляді важкої горіхової шафи, виймаючи пелюшки та іншу білизну, тоді велику голу ляльку; а врешті квапливо повернулась і простягла йому велику бляшану коробку зі шпильками. Він похапцем повибирав з них ті, що мали червоні або сині головки. Вона напружено дивилась, як він наколює на них прапорці, а тоді обережно встромляє їх у карту.

Вони дивились одне на одного; в коридорі вже стояв гамір, грюкали двері, тупотіли чоботи, чулися голоси каптенармуса й солдатів.

— Що сталося? — злякано спитала вона.

— Нічого,— спокійно сказав він,— прибули перші поранені.

Тоді встромив прапорець аж унизу, в жирну крапку — Надьварад,— обережно провів рукою по Югославії, встромив іще один у Белград, потім — у Рим і здивувався, що Париж так близько від кордону Німеччини. Ліву руку він не відняв від Парижа, а правою протяг довгий шлях аж до Сталінграда. Від Сталінграда до Надьварада було далі, ніж від Надьварада до Парижа. Він знизав плечима й обережно повстромляв прапорці в проміжки між уже відзначеними пунктами.

— Ой! — вигукнула Ілона. Він глянув на неї — напружена, збуджена, обличчя ніби повужчало, гладеньке, смагляве, а на милих щічках пушок видно аж до темних очей. Вона ходила так само з чілкою, тільки підстриженою ще коротше, ніж на фото. Вона важко дихала.

— Хіба не чудова гра? — тихо спитав він.

— Так, аж страшно стає,— погодилась Ілона.— Все таке... таке... ну,— як це сказати по-вашому,— наче виліплене.

— Ви хочете сказати — рельєфне?

— Так, так,— жваво відповіла вона.— Дуже рельєфне. Наче зазираєш у кімнату.

Гамір у коридорі став тихіший, двері, мабуть, позачинялись; але раптом Файнгальс дуже виразно почув своє прізвище.

— Файнгальс! — кричав каптенармус.— Хай вам чорт, де ви?

Ілона запитливо глянула на нього.

— Вас кличуть?

— Так.

— Ідіть,— тихо сказала вона.— Прошу вас, ідіть, я не хочу, щоб вас застали тут.

— Ви довго ще тут сидітимете?

— До сьомої.

— Почекайте на мене — я прийду.

Вона кивнула головою, вся спаленіла й стояла перед ним, поки він пропустив її в куток.

— Там у пакунку на підвіконні печиво для вас,— сказав він. Відчинив двері, визирнув і хутенько вийшов у коридор.

Він повільно спускався сходами, хоча й чув, що на другому поверсі в коридорі каптенармус горлає: «Файнгальс!» Усміхнувся до Сорни, проходячи повз фото випуску сорок другого року, але вже темніло, і Ілониного обличчя він не міг розгледіти: велика рама висіла напроти сходів у коридорі, в густому сутінку. А внизу під сходами стояв каптенармус і гукав:

— Господи, де це ви запропали, я вже з годину вас шукаю.

— Та я ж у місто ходив — купити картону для табличок.

— Так, так, але ж ви вже півгодини як вернулись. Ходімо.— Він узяв Файнгальса під руку й повів його сходами вниз. У кімнатах співали, й санітарки-росіянки пробігали по коридору з тацями в руках.

Каптенармус поводився з Файнгальсом дуже ласкаво, відколи той повернувся з Сокаргея; він до всіх ставився ласкаво й водночас якось напружено, відколи йому наказано організувати новий евакопункт. Його тривожило те, чого Файнгальс іще не міг знати. Вже кілька тижнів у війську діялося щось таке, за чим Файнгальс не міг ні простежити, ні передбачити наслідків. А каптенармус жив цими справами, тільки цими, і був страшенно стривожений тим, що вони вибилися з колії. Раніше можливість переведення або небажаного відрядження була майже неймовірна, кожен наказ, перше ніж дійде до частини, бував уже обійдений. Та сама інстанція, котра віддавала його, перша ж його й обходила, і у відвертих балачках тим підрозділам, котрим він передавався, повідомлялось про можливість його обійти — і хоч накази та закони робилися все грізніші, все похмуріше сформульовані, водночас їх ставало все легше обходити, і насправді хто не хотів скористатися з них, щоб позбутись небажаних людей, той і не керувався ними. В крайньому разі медичне обстеження або розмова по телефону — і все йшло далі. Але тепер усе змінилося: телефонних розмов не вистачало, бо людей, з якими ти звик говорити, вже не було на світі або ж вони стали недосяжні, а ті, до котрих можна зателефонувати, тебе не знали й не були зацікавлені допомагати тобі, бо знали, що й їм ніхто не допоможе. Нитки попереплутувались, позав'язувались у вузли, і єдине, що тобі лишилося — це день у день рятувати власну шкуру. Досі війна розігрувалась по телефону, але тепер вона почала заволодівати телефоном. Обставини, паролі, начальство мінялися щодня, і траплялося, що тебе приділяли до підрозділу, від якого на другий день лишалися тільки генерал, троє штабних офіцерів та кілька писарів...

Коли вони спустились униз, каптенармус відпустив Файнгальсову руку й сам відчинив двері. Оттен сидів за столом і курив. На столі, за яким він сидів, чорніла випалена сигаретою пляма. Оттен читав газету.

— Нарешті,— сказав він і поклав газету.

Каптенармус глянув на Файнгальса, Файнгальс — на Оттена.

— Нічого не вдієш,— знизав плечима каптенармус,— я мушу віддати всіх людей, яким менше як сорок років, які не належать до штатного персоналу і вже скінчили лікування. Слово честі, я нічого не вдію. Вас забирають.

— Куди? — спитав Файнгальс.

— На фронтовий пересильний пункт, і то негайно,— відповів Оттен. І подав Файнгальсові папір з розпорядженням. Файнгальс перечитав його.

— Негайно,— сказав він.— Негайно... негайно ще ніколи нічого розумного не робилося.— Тримаючи папір у руці, він спитав: — Це так треба — щоб один супровідний папір на двох? Тобто спільний...

Каптенармус пильно подивився на нього.

— А що? Глядіть, не наробіть дурниць,— додав він тихо.

— Котра година? — спитав Файнгальс.

— Скоро сьома,— відповів Оттен. Він підвівся. Він уже підперезався ременем, а його ранець стояв на столі.

Каптенармус сів за стіл, витяг шухляду й глянув на Оттена.

— Мені начхати,— сказав він.— Коли вас відряджено, мені нема до вас діла.— І знизав плечима: — Про мене, можу виписати окремо на кожного.

— Я піду по свої речі,— сказав Файнгальс.

Побачивши нагорі Ілону, він зупинився в коридорі, дивлячись, як вона замикає двері, торсає за клямку й киває головою. Вона була в плащі й капелюшку, пакуночок із печивом тримала в руці. Плащ був зелений, каптурик коричневий, і йому впало в очі, що так їй ще більше личить, ніж у червонястій безрукавці. Вона була невисока, трохи повнувата, але, дивлячись на її обличчя, на лінію шиї, Файнгальс відчував щось таке, чого ще ні разу не відчув, коли дивився на жінку: він любив її, хотів нею володіти. Вона ще раз поторсала клямку, щоб пересвідчитися, чи двері замкнулись, і неквапно рушила коридором до сходів. Файнгальс напружено стежив за нею й помітив, що вона усміхнулася й водночас трохи злякалась, несподівано побачивши його перед собою.

— Ви ж казали, що почекаєте,— сказав він.

— Я забула, що мені неодмінно треба піти в одне місце. Я хотіла переказати вам, що за годину повернуся.

— Ви справді хотіли повернутись?

— Так,— відповіла вона, глянула на нього й усміхнулася.

— Я піду з вами,— сказав він.— Зачекайте мене. Одну хвилину.

— Вам не можна зі мною. Облиште.— Вона втомлено похитала головою.— Я ж повернусь, неодмінно.

— А куди ви йдете?

Вона промовчала, озирнулась довкола, але в коридорі нікого не було: час вечері, з кімнат долинав приглушений гомін. Тоді знову глянула на нього.

— В гетто,— пояснила,— мені треба з мамою в гетто.— І напружено втупилась у нього, але він тільки спитав:

— Що ви там робитимете?

— Сьогодні їх вивозять. Там є наші родичі. Ми хочемо дещо передати їм. І ваше печиво теж.— Вона показала йому пакуночок, що тримала в руці.— Ви ж не розсердитесь, що я віддаю ваш гостинець?

— Родичі...— промовив він, ухопивши її під руку.— Ну, ходімо.— Тримаючи її під руку, він рушив сходами вниз.— Ваші родичі — євреї? І мати?

Вона кивнула.

— І я... Всі ми.— І зупинилася.— Почекайте хвилиночку.— Вона випручала руку, вийняла з вази перед статуєю матері божої букет і старанно повибирала зів'ялі квітки.— Пообіцяйте мені, що вранці наллєте свіжої води. Завтра я не прийду. Мені треба в ту школу. Обіцяєте? А може, й квітки свіжі...

— Не можу я вам обіцяти. Я сьогодні ввечері їду. А то б...

— А то б ви зробили?

Він кивнув головою.

— Я зробив би все, аби порадувати вас.

— Тільки аби мене порадувати?— спитала вона.

Він усміхнувся:

— Не знаю... мабуть, зробив би й просто так, але сам би до цього нізащо не додумався. Зачекайте! — рішуче додав він.

Вони спустилися на другий поверх. Файнгальс побіг коридором до своєї кімнати й квапливо запхав у речову торбу деякі дрібнички, що лежали там і сям. Потім підперезався ременем і вибіг. Ілона повільно спускалася далі, і він наздогнав її біля фотографії випуску 1932 року. Вона була якась задумана.

— Що з вами? — спитав він.

— Нічого,— тихо відповіла вона.— Я б хотіла бути сентиментальною, але не можу. Це фото не зворушує мене, воно зовсім чуже мені. Ходімо далі.

Вона пообіцяла, що зачекає біля дверей, і він побіг до канцелярії, щоб узяти своє відрядження. Оттен уже пішов. Каптенармус притримав Файнгальса за рукав.

— Не наробіть же дурниць. На все добре вам.

— Дякую,— відповів Файнгальс і вибіг надвір.

Ілона чекала на розі. Він узяв дівчину під руку й повільно рушив з нею до міста. Дощу вже не було, але в повітрі відчувалася вогкість, якийсь солодкий запах; вони йшли тихими-тихими бічними вуличками, що пролягали майже рівнобіжно до центральних,— повз невеличкі будинки з низенькими деревцями перед ними.

— А чому ж ви не в гетто? — спитав він.

— Через батька. Він був на тій війні офіцером, нагороджений орденами, втратив обидві ноги. Але вчора він відіслав усі свої ордени комендантові міста, і протези теж — такий великий пакунок з обгорткового паперу. Ну, далі я вже сама піду,— сказала вона твердо.

— Чому?

— Я хочу прийти додому сама.

— Я піду з вами.

— Нащо? Вас побачать — хтось із моєї родини побачить вас,— вона глянула на нього,— і мене потім не пустять вийти.

— То ви повернетесь?

— Так,— спокійно відповіла вона.— Напевне. Я вам обіцяю.

— Дайте, я вас поцілую,— сказав Файнгальс.

Вона почервоніла й зупинилась. Вулиця була безлюдна й тиха. Вони стояли біля огорожі, через яку звисали пожухлі пагони витких троянд.

— А нащо? — тихо спитала вона, сумно глянула на нього, і він злякався, що зараз вона заплаче.— Я боюсь кохання.

— Чому? — тихо спитав він.

— Бо його не існує... хіба на хвилину.

— Так, більше як кілька хвилин нам не дістанеться,— тихо сказав він. Поставив торбу додолу, забрав у Ілони пакунок і обняв її. Поцілував у шию, за вухом і відчув її губи на своїй щоці.— Не йди,— шепнув їй на вухо,— не йди. Війна ж, не кидай мене. Зостанься.

Вона похитала головою.

— Не можна. Мама помре зі страху, коли я затримаюсь.

Вона поцілувала його ще раз у щоку й сама здивувалася, що це далось їй так легко. Навіть приємно було.— Ну-бо! — сказала вона, сама притягла до себе його голову, що лежала в неї на плечі, й поцілувала в кутик уст. Тепер вона відчула, що їй справді приємно буде знов побачитися з ним.

Вона ще раз поцілувала його в кутик уст і якусь мить дивилась на нього, раніше вона завжди думала, як це, мабуть, гарно — мати чоловіка й дітей. Про те й про те вона завжди думала воднораз, але тепер вона про дітей не подумала — ні, не подумала про дітей, коли цілувала його, певна, що скоро знов побачиться з ним. Їй стало сумно від цього, але й гарно.— Ну-бо,— тихо сказала вона,— мені справді треба йти...

Він глянув через її плече на вулицю, безлюдну й тиху, гамір на сусідній вулиці здавався далеким-далеким. Невеликі дерева були акуратно попідрізувані. Ілонина рука гладила його потилицю, і він відчував, що ця рука маленька, вузька й міцна.

— Не йди,— попросив він,— або, може, я піду з тобою. Байдуже, що станеться. Добра не жди — ти не знаєш війни, не знаєш тих, хто її затіяв. Не варт розлучатися й на хвилину, коли немає необхідності.

— Є необхідність,— сказала вона,— зрозумій же!

— Тоді дозволь мені піти з тобою.

— Ні, ні! — палко заперечила вона.— Для батька це буде тяжкий удар, розумієш?

— Розумію,— сказав він і поцілував її в шию.— Я розумію все аж занадто добре. Але я люблю тебе й хочу, щоб ти побула зі мною. Не йди.

Вона відсторонилася, глянула на нього й сказала:

— Не проси мене. Будь ласка.

— Гаразд,— тихо промовив він,— іди. Де мені почекати?

— Пройди ще трохи зі мною і я тобі покажу одну кав'ярню там ти можеш посидіти.

Він спробував іти повільно але вона потягла його за собою, і він аж здивувався, коли вони несподівано перетнули людну вулицю Ілона показала на невеликий, вузький будинок і сказала:

— Почекай мене там.

— А ти повернешся?

— Повернусь,— усміхнулась вона як тільки зможу. Я ж люблю тебе.

І раптом обняла його за шию й поцілувала в уста. А потім дуже швидко пішла геть. Він не хотів дивитись їй услід і зайшов до невеличкої кав'яреньки. Входячи, він уже відчував себе вкрай нещасним, спустошеним — йому здавалося, ніби він щось прогавив. Він знав, що чекати безглуздо, і водночас — що не може не чекати. Він мусив дати богові нагоду повернути все так, щоб було гарно, хоча був певен — усе вже повернулось інакше, вона не прийде. Станеться щось там, що не дасть їй прийти,— мабуть, це велике зухвальство: покохати в цю війну єврейку й сподіватися, що вона повернеться. Він навіть не знав її адреси, тож мусив плекати якусь надію, дожидаючи її тут, хоч ніякої надії вже не мав. Можливо, йому слід було побігти за нею, не пускати, примусити її, щоб лишилася; але людей неможливо примусити, людей можна тільки вбивати, і це єдиний примус, який можна застосувати до них. Нікого не можна примусити жити і кохати — теж, в цьому немає ніякого сенсу; єдине, що має над ними владу,— це смерть. І ось він мусив чекати, хоча знав, що це не має сенсу. Він знав також, що чекатиме довше, ніж годину, й довше, ніж цілу ніч, бо то було єдине, що поєднувало їх,— оця кав'яренька, на яку вказав її палець, і єдиний певний доказ, що вона не збрехала. Вона прийшла б, негайно, швидко, якомога швидше, якби тільки це залежало від неї.

Годинник над стойкою показував за двадцять хвилин восьму. Файнгальсові не хотілось ні їсти, ні пити, і він, коли підійшла господиня, замовив зельтерської води, а побачивши її розчарування, ще й карафку вина.

За столиком біля дверей сидів угорський солдат із дівчиною, а посеред залу — гладкий жовтолиций чолов'яга з чорною, як вугіль, сигарою в зубах. Файнгальс випив усю карафку дуже швидко і, щоб заспокоїти господиню, замовив ще одну. Господиня приязно всміхнулась до нього, вона була пристаркувата, щуплява, білява.

Часом на хвильку верталась віра, що Ілона прийде. Тоді він уявляв собі, куди піде з нею: наймуть де-небудь кімнату, і він ще перед дверима назве її своєю дружиною. Кімната буде темна, ліжко в ній старе, широке, коричневе, а на стіні висітиме картина релігійного змісту; буде там комод, на ньому синя порцелянова миска з теплуватою водою, а вікно дивитиметься в садок. Така кімната є, Файнгальс це знав, треба тільки піти в місто, пошукати, і він її знайде, цю кімнату, однаково де,— в будинку для побачень, у готелі, в пансіоні,— вона є, ця кімната, що на якусь хвилину була призначена дати їм обом притулок на ніч, вона справді існує — але вони ніколи не попадуть туди; з болісною виразністю бачив він і брудний килимок перед ліжком, і маленьке вікно в садок — коричнева фарба на рамі облупилася... Чарівна кімнатка з великим, широким коричневим ліжком, у якому вони могли б спати удвох. Але ця кімната залишиться порожньою.

Проте були й хвилини, коли він вірив, що не все ще втрачено. Якби ж вона була не єврейка — в цю війну дуже важко кохати єврейку, саме єврейку, але він кохав її, кохав глибоко, так що міг би і спати з нею, і розмовляти — розмовляти подовгу, дуже часто, знову й знову, він же знав, що небагато є на світі таких жінок, з якими можна і спати, і розмовляти. З нею це було б можливе — з нею багато що було б можливе.

Він замовив ще карафку вина. Пляшка з зельтерською так і стояла не відкоркована. Чолов'яга з чорною сигарою вийшов, і він лишився в кав'ярні з пристаркуватою білявою господинею, в якої була жилава шия, і з угорським солдатом та його дівчиною. Він пив вино й намагався думати про щось інше. Думав про рідний дім — але він майже не бував удома. Відколи скінчив школу, він майже не бував удома; удома він завжди боявся — їхнє сільце, ніби втиснуте між залізницею й річкою, було бідне на рослинність: на його вулицях і навколишніх дорогах не росли дерева, голий асфальт, і влітку, коли стояла задуха, тільки в садках було трохи затінку. Навіть увечері не ставало прохолодно. Він здебільшого приїздив восени, бо йому було приємно помагати збирати врожай: великі садки в рясних плодах, навантажені грузовики, багато грузовиків із грушами, яблуками та сливами проїздили понад Рейном у великі міста; вдома восени бувало гарно, він завжди ладнав із матір'ю та батьком, а коли сестра вийшла заміж за якогось садівника, це його не засмутило — адже восени вдома бувало так гарно... А взимку життя в селі ніби завмирало: воно лежало затиснуте й покинуте між Рейном і залізницею, лежало в холоді, і важкий солодкавий запах із мармеладної фабрики низькими хмарами, забиваючи дух, плив понад рівниною. Ні, він був радий, що може виїхати кудись. Він будував житла й школи, фабрики, багатоквартирні будинки, бо працював у великій фірмі. Казарми теж...

Та марно було силувати себе думати про все це. Він мимоволі думав про те, що забув спитати в Ілони її адресу — про всяк випадок.

Але ж він міг узнати ту адресу — від шкільного двірника або від директорки, тож існувала ще можливість розпитатися, розшукати її, поговорити з нею, може, й провідати її. Та все це належало до тих безглуздих речей, які треба було робити, щоб вгамувати власне сумління, неодмінно треба було робити, щоб дати вищій силі нагоду виправити непоправне. Проте коли хоча б на мить повіриш, що все це може бути не безглуздям, може бути виправлене,— ти пропав. Цілий вік робитимеш це знову й знову, шукатимеш і чекатимеш — житимеш надією. І надія ця найстрашніша за все! Він не знав, що роблять з угорськими євреями. Він чув, що через них був конфлікт між угорським і німецьким урядами, але хіба вгадаєш наперед, що зроблять німці? А він забув спитати в Ілони її адресу. Найважливіше, що треба робити під час війни,— обмінятись адресами,— вони забули, а для неї мати його адресу — ще важливіше... Та все це марне: вона не повернеться.

Краще вже думати про кімнату, де вони могли б бути разом...

Він побачив, що вже скоро дев'ята: година давно минула. Стрілка на годиннику рухалась дуже повільно, коли дивитись на неї, та коли відведеш очі хоч на хвилинку, вона немов стрибала. Ось уже дев'ята, і він чекає тут майже півтори години; чи й далі чекати, чи збігати до школи, спитати в двірника адресу й піти туди? Він замовив ще карафку вина й побачив, що господиня задоволена.

П'ять хвилин на десяту до кав'ярні зайшов патруль. Офіцер із обер-єфрейтором; спочатку вони тільки окинули кав'яреньку поглядом і хотіли вже вийти — він добре бачив їх, бо сидів, утупившись у двері. В тому, щоб дивитись на двері, було щось чудесне: в дверях таїлась надія; але він побачив тільки офіцера в касці та єфрейтора за його спиною, що тільки зазирнули й хотіли вже вийти, але офіцер раптом побачив його й повільно рушив до нього. Він знав, що всьому кінець, ці люди мають єдиний дійовий засіб, вони розпоряджаються смертю, тож він скорився їм без жодного слова. Бо ж стати мертвим — це означає, що ти більше нічого не зробиш на цьому світі; а він ще збирався щось зробити на цьому світі — дочекатись Ілони, розшукати її, любити її хоча він і знав, що це марна справа, та не втрачав надії, бо існував невеличкий шанс на успіх. Ці чоловіки в касках тримали в руках смерть, вона чаїлась у їхніх маленьких пістолетах, їхніх поважних обличчях, і хай навіть самі вони навряд чи хотіли завдати собі таку працю, та за ними стояли тисячі людей, що так само розпоряджаються смертю,— шибеницями чи автоматами, вони тільки й чекають, щоб дати їй роботу. Офіцер глянув на нього й нічого не сказав, тільки простяг руку. Він був утомлений, майже байдужий, робив усе машинально, мабуть, все це було йому не до вподоби, але він робив своє діло, робив послідовно й поважно. Файнгальс подав йому свою солдатську книжку й наказ про відрядження. Обер-єфрейтор кивнув Файнгальсові, щоб він устав. Файнгальс знизав плечима й підвівся. Він побачив, що господиня тремтить, а угорський солдат злякався.

— Ідіть з нами,— неголосно сказав офіцер.

— Я ще маю заплатити,— відказав Файнгальс.

— Заплатите коло дверей.

Файнгальс застебнув ремінь, узяв ранець і між обома патрульними пішов до дверей. Господиня взяла гроші, а обер-єфрейтор ступив уперед і відчинив двері. Файнгальс вийшов; він знав, що присікатись вони не можуть, та однаково міг би боятись, але не боявся. Надворі було темно, в магазинах і кав'ярнях горіло світло, і все мало дуже гарний, літній вигляд. На вулиці перед кав'ярнею стояв великий червоний меблевий фургон; задні дверці були відчинені, й одна стулка, відкинута вниз, на брук із кругляків, правила за східці. На вулиці стояли злякані люди, перед дверима фургона — вартовий з автоматом.

— В машину! — наказав офіцер.

Файнгальс піднявся по відкинутих униз дверцях у фургон, побачив у півтемряві багато голів, зброю — але ніхто не озвався й словом. Тільки всередині він розгледів, що фургон повний.

VI

Червоний меблевий фургон повільно їхав містом; він був щільно зачинений, оббиті повстю двері на засуві; на обох його боках чорніли літери: «Брати Героші, Будапешт. Перевозимо різні вантажі». З люка в даху фургона вистромлялась голова солдата, що уважно розглядався довкола, а часом нахилявся і неначе щось гукав усередину. Солдат бачив освітлені кав'ярні, морозивні, по-літньому вбраних людей, але раптом його увагу прикував ще один меблевий фургон, зелений, що намагався випередити їх на широкому бульварі, але не міг проскочити. За кермом зеленого фургона сидів чоловік у солдатській формі, поруч нього — ще один, з автоматом на колінах, а отвір у даху був густо заснований колючим дротом.

Шофер зеленого фургона раз у раз сигналив, їдучи за червоним фургоном, що важко сунув містом. Аж як вони доїхали до перехрестя з великою вулицею, де було просторіше й вільніше, зелений фургон зміг випередити їх, прошмигнувши мимо, і солдат, що визирав з люка, помітив, як він звернув у широку вулицю, що вела на північ; а червоний звернув на південь — майже точно на південь. Обличчя солдата в люку ставало дедалі поважніше. Він був невисокий і щуплявий, з обличчя немолодий, і, коли червоний фургон проїхав ще трохи, він прокричав усередину фургона:

— Видно, ми вже виїздимо за місто, бо тут будинки стоять рідше!

Знизу відповів глухий гомін, і червоний фургон помчав швидше — аж несподівано швидко. Дорога була безлюдна й темна, в густому гіллі дерев зависла густа, солодка вогкість, і солдат у люку нахилився й гукнув:

— Будинків уже нема, путівець веде на південь!

Унизу закричали ще гучніш, а фургон помчав ще швидше. Солдат у люку був зморений, він уже давно їхав так, стоячи на плечах двох інших, а ті двоє були неоднакові на зріст, і від цього він стомився ще дужче, йому вже остобісіло так стояти, але він був найменший і найлегший, тож його й вибрали, щоб стежив за всім зовні. Довгий час нічого не було видно. Дуже довго, як здавалося йому,— і коли його смикали за ногу та питали, що там видно, він казав, що не видно нічого, тільки дерева над шляхом та поле в темряві. Потім він побачив на дорозі двох солдатів, що стояли коло мотоцикла й присвічували ліхтариком на топографічну карту. Коли великий фургон проїздив повз них, вони звели на мить очі. Далі солдат у люку знов якийсь час нічого не бачив, поки не трапилась колона танків, що стояла на дорозі. Один танк, мабуть, був несправний, бо під ним лежав танкіст, а другий світив йому карбідним ліхтарем. Повз фургон швидко пролітали назад сільські будинки, темні сільські будинки, потім вони об'їхали зліва колону вантажних машин, що їхала дуже швидко, в кузовах сиділи солдати. Вслід за ваговозами їхала маленька сіра машина з командирським прапорцем. Ця машина швидко випередила вантажні. Неподалік дороги коло стодоли сиділи навпочіпки солдати-піхотинці, видно, дуже потомлені; декотрі лежали на землі й курили. Потім проїхали через село, а трохи далі солдат у люку вперше почув постріли: праворуч дороги стояла батарея важких гармат, її товсті, задерті вгору стволи чорніли на тлі темно-синього неба. З них вихоплювалися криваво-червоні спалахи й кидали червонястий м'який відсвіт на стіни сусідньої клуні. Солдат у люку злякався: він ще ніколи не чув канонади, яке це страхіття! Він хворів на шлункову хворобу, дуже тяжку; звали його Фінк, він був у чині унтер-офіцера й служив буфетником у великому госпіталі поблизу міста Лінца на Дунаї, і йому стало страшно ще тоді, коли начальник послав його до Угорщини добути справжнього токаю — токаю, лікерів і якомога більше шампанського. Ніби шампанське можна добути тільки в Угорщині! Але унтер-офіцер Фінк був єдиний у госпіталі, від якого можна було сподіватися, що він відрізнить справжній токай від підробки; та й, кінець кінцем, де шукати справжнього токаю, як не в Токайській окрузі. Його начальник, полковник медичної служби Гінцлер, дуже любив справжній токай, але дбав, мабуть, насамперед про свого чаркового брата й партнера в скат, отого полковника Брессена, до якого мимохіть зверталися «пане фон Брессен» — таким аристократичним здавався він завдяки худому поважному обличчю й рідкісному ордену на шиї. Він, Фінк, удома сам тримав ресторанчик, знав людей і розумів, що це тільки через якісь хвастощі начальник послав його по півсотні пляшок справжнього токаю — програв, певне, заклад, на який підбив його полковник.

Фінк побував у Токайській окрузі й добув там п'ятдесят пляшок токаю — і то навіть справжнього, що дуже здивувало його — адже він був шинкар, шинкар у виноробському місті, й знався на винах. Він не дуже вірив у той токай, куплений у Токайській окрузі за справжній — повна валіза, ще й кошик. Валізу йому дозволили взяти з собою, вона стояла внизу в фургоні, а кошика не дозволили. В Сентдьєрді йому не дали на це часу, їх прямо з вагона перегнали в фургон, не допомогли ніякі протести, навіть посилання на хворобу, весь перон було оточено, нічого не допомогло, довелось перейти до фургона, що стояв перед вокзалом. Дехто почав обурюватись і кричати, але конвойні були глухі й німі.

Фінк боявся за свій токай — начальник був чоловік вразливий, коли йшлося про вино, а ще вразливіший, коли йшлося про те, що він називав своєю честю. Майже напевне він дав тому полковникові слово, що в неділю вип'є з ним токаю — або про щось подібне. Можливо, він назвав навіть точну годину. А був уже четвер — чи навіть п'ятниця — адже північ, мабуть, минула,— і вони їхали на південь, досить швидко, тож він ніяк не встигне привезти вино до неділі. Фінк боявся — боявся й свого начальника й полковника. Той полковник не подобався йому. Він знав про того полковника щось таке, про що нікому ще не розповідав і нізащо нікому не розповів би, бо ніхто б не повірив; щось таке огидне, що сам Фінк ніколи не вважав би за можливе. Він, Фінк, бачив те сам, цілком виразно, і добре знав, яке це для нього щастя, що полковник його тоді не помітив. Йому доводилося по кілька разів на день заходити до полковника, приносити йому їсти, чи пити, чи якусь там книжку. З полковником треба було поводитись обережно. Якось увечері він увійшов до полковника, не постукавшись, і в сутінках розгледів на блідому обличчі старого чоловіка отой жахливий вираз... Фінкові того вечора шматок у горло не ліз. У них удома, коли якогось хлопця заставали за цим, його зразу обливали холодною водою — і допомагало...

Його знову смикнули за ногу, і він гукнув униз, що бачить гармати, ті гармати стріляють; крик у фургоні став іще гучніший. Спалахи вогню з гарматних дул усе даленіли, й самі постріли, щойно страхітливо близькі, тепер звучали так само далеко, як і досі вибухи снарядів, а вибухи ті все ближчали. Фургон минув ще колону танків, що стояли край дороги, потім — знов гармати, вже менші, розставлені біля колодязя з журавлем, і спалахи пострілів різко й скупо освітлювали ту похмуру шибеницю. Далі — знов якийсь час нічого, і знов — колони, і знов — нічого, а тоді Фінк почув тріскотняву кулеметів. Вони їхали якраз туди, де стріляли кулемети.

Несподівано фургон спинився серед якогось села. Фінк спустився вниз і разом з іншими вийшов надвір. У селі панувала метушня, хтось на когось горлав, через вулицю бігли солдати, а кулемети лящали дедалі гучніше. Файнгальс ішов за маленьким унтер-офіцером, що в дорозі виглядав у люк; тепер він ніс важку валізу й так зігнувся, що приклад гвинтівки тягся по землі. Файнгальс пристебнув ранець до наплічного ременя й ступив широко, щоб наздогнати маленького унтер-офіцера.

— Дай сюди,— сказав він.— Що там у тебе?

— Вино,— засапано відповів унтер-офіцер.— Вино для нашого начальника.

— Покинь його, це ж дурниця,— сказав Файнгальс. Не попреш же ти на передову повну валізу вина.

Маленький унтер-офіцер уперто похитав головою. Від утоми він насилу переставляв ноги, заточувався, сумно хитав головою і вдячно кивнув, коли Файнгальс ухопив за ручку валізу. Валіза здалася Файнгальсові неймовірно важкою.

Кулемет праворуч перестав стріляти, танки вже обстрілювали село. Позаду затріщали колони, і тьмяний відсвіт полум'я м'яко освітлював брудну, розриту вулицю.

— Та покинь його,— сказав Файнгальс.— Чи ти здурів?

Унтер-офіцер не відповів, тільки ще міцніше стиснув ручку валізи. Позаду загорівся ще один будинок.

Раптом лейтенант, що йшов попереду, зупинився й гукнув:

— Станьте під будинком!

Вони підійшли до будинку, біля якого зупинились. Маленький унтер-офіцер поточився до стіни й сів на свою валізу. Тепер уже й ліворуч не стріляв кулемет. Лейтенант зайшов до будинку й зразу вийшов з якимсь обер-лейтенантом. Файнгальс упізнав того обер-лейтенанта. Їм наказали вишикуватись, і Файнгальс зрозумів, що обер-лейтенант хоче в червонястому відсвіті пожежі розгледіти їхні відзнаки. Сам він мав тепер на грудях ще один орден, принаймні груди йому прикрашала чорно-біло-червона стрічечка. Слава богу, подумав Файнгальс, що він уже має хоч цей орден. Обер-лейтенант якусь мить дивився на них усміхаючись, а потім сказав: «Чудово»,— знов усміхнувся, ще раз сказав: «Чудово, правда?» — до лейтенанта, що стояв позад нього. Та лейтенант не відповів. Тепер вони роздивились його. Він був низенький, блідий, видно, вже не дуже молодий, обличчя мав брудне й поважне. На грудях у нього не було жодного ордена.

— Пане Брехт,— звернувся до нього обер-лейтенант,— візьміть двох солдатів для підкріплення. І фаустпатрони. Кілька ми пошлемо Ундольфові — чотирьох, гадаю, вистачить,— а решту я залишаю собі.

— Слухаюсь! — відповів Брехт.— Узяти двох солдатів і фаустпатрони.

— Саме так,— підтвердив обер-лейтенант.— Ви знаєте, де вони лежать?

— Так точно.

— За півгодини прошу повідомити.

— Слухаюсь! — сказав лейтенант.

Він тицьнув пальцем у груди Файнгальсові й Фінкові, що стояли першими, скавав: «Ходімо»,— повернувся й зразу пішов. Їм довелося поквапитись, щоб устигати за ним. Маленький унтер-офіцер ухопив свою валізу, Файнгальс допоміг, і вони підтюпцем подалися за низеньким лейтенантом. Минувши будинок, вони звернули у вузеньку вуличку, що тяглася поміж живоплотами та луками й вела, як видно, в чисте поле. Там, куди вони йшли, було тихо, але позаду той самий танк іще стріляв раз у раз по селу, а невеличка батарея, повз яку вони наостанці проїхали, так само стріляла в правий бік, приблизно в тому напрямі, в якому йшли й вони.

Файнгальс раптом кинувся на землю й гукнув своїм супутникам:

— Обережно!

В кинутій валізі забряжчало, лейтенант, що йшов попереду, теж ліг. Попереду, з того боку, куди вони прямували, почали обстрілювати село міномети; вони стріляли часто-часто, певне їх було багато, осколки свистіли в повітрі, вдаряли в стіни будинків, а найбільші фурчали поряд, недалеко від них.

— Встати! — скомандував лейтенант попереду.— Вперед!

— Хвилинку! — гукнув Файнгальс. Він знову почув негучний, майже бадьорий, дзвінкий виляск і злякався. Оглушливо гримнуло: міна влучила в Фінкову валізу, її відірване віко із злісним сичанням відлетіло метрів на двадцять, ударило в стовбур дерева, скалки засвистіли зграєю знавіснілих пташок. Файнгальс відчув, що вино оббризкало йому спину, й злякано пригнувся: він прогавив дальші постріли, вибух ляснув попереду, на луці над невеликим схилом. Ожеред сіна, що чорнів на червонястому тлі неба, розвалився, всередині його затлівся жар, іскри шугнули вгору, тоді бурхнуло полум'я. Лейтенант рівчаком підповз до нього й зашепотів:

— Що тут за чортівня?

— У нього в валізі було вино,— теж пошепки відповів Файнгальс.— Гей! — неголосно покликав він Фінка, що темним горбиком лежав, зіщулений, коло валізи, кроків за два від них. Той і не ворухнувся.

— Сто чортів,— тихо сказав лейтенант.— Невже його...

Файнгальс проповз до Фінка, наткнувся головою на його ногу, звівся на ліктях і підтягся ближче. Світло від підпаленого ожереда не сягало до вузької, наче ущелина, улоговинки, там було темно, а край луки був залитий червонястим сяйвом.

— Гей,— ще раз тихо покликав Файнгальс. Він вдихнув міцний солодкавий запах винної калюжі, наткнувся руками на бите скло, відсмикнув їх, обережно, починаючи з чобіт, обмацав унтер-офіцера й здивувався, що він такий невеличкий: ноги куці, тіло худюще.— Гей! — тихо гукнув він.— Гей, друже!

Але Фінк не відповів. Лейтенант підповз ближче й спитав:

— Що тут таке?

Файнгальс обмацував Фінка далі, поки рука не натрапила на кров — то було вже не вино. Він прийняв руку й тихо промовив:

— Здається, вбило. Велика рана на спині, все просякло кров'ю. У вас є ліхтарик?

— Ви гадаєте, можна...

— Може, піднімемо його отуди, на луку...

— Вино...— сказав лейтенант.— Повна валіза вина... Нащо він його...

— Мабуть, для буфету.

Фінк був неважкий. Пригнувшись, вони перенесли його через дорогу, викотили на трав'янистий схил, і він розплатався там, у відсвіті полум'я, темний, плаский. Спина була вся чорна від крові. Файнгальс обережно перевернув його і вперше побачив Фінкове обличчя — вузьке, з тонкими, дуже тонкими рисами, ще трохи вогке від поту; до лоба прилипло густе чорне пасмо.

— Боже! — сказав Файнгальс.

— Що там?

— Його влучило в груди. Осколок із кулак завбільшки.

— У груди?

— Атож, мабуть, стояв навколішки над своєю валізою.

— Не за статутом,— сказав лейтенант, але власний жарт, видно, не потішив його.— Візьміть його солдатську книжку й особистий медальйон...

Файнгальс обережно розстебнув закривавленого мундира, помацки знайшов на шиї закривавлений бляшаний овал. Солдатську книжку він теж розшукав зразу — вона була в лівій нагрудній кишені, начебто чиста.

— Хай йому чорт,— сказав лейтенант у нього за спиною,— ця валіза ще й тепер важка.— Він перетяг її через дорогу, потяг і Фінкову гвинтівку за ремінь.— Знайшли?

— Так,— сказав Файнгальс.

— Ходімо далі.— Лейтенант тяг валізу за один ріжок через усю улоговину, а тоді шепнув до Файнгальса: — Ліворуч, за огорожу,— і поповз попереду.— Пхайте валізу за мною.

Файнгальс, пхаючи валізу, теж повільно поповз угору не довгим схилом. За огорожею, що тяглась упоперек їхнього шляху, вони змогли випростатись і стояли, дивлячись один на одного. Відсвіт полум'я з ожереда був досить ясний, і вони хвилинку роздивлялись один одного.

— Як ваше прізвище? — спитав лейтенант.

— Файнгальс.

— А я Брехт,— сказав лейтенант. І збентежено засміявся.— По правді признатись, пити хочеться страшенно.— Він нахилився над валізою, перетяг її на смужку густої трави й обережно перевернув. Тихо забряжчало скло.— Господи! — сказав лейтенант і підняв цілісіньку невелику пляшку.— Токай!

Етикетка була заплямлена кров'ю і мокра від вина. Файнгальс дивився, як лейтенант обережно розгрібає скалки. П'ять чи шість пляшок виявилися цілі. Брехт вийняв складеного ножа, відкоркував одну й надпив.

— Чудо! сказав він, віднявши пляшку від губів.— Хочете?

— Дякую,— відказав Файнгальс. Узяв пляшку, хильнув один ковток — вино було занадто солодке для нього. Він повернув пляшку і ще раз сказав: — Дякую.

Міномети знов почали стріляти по селу, з більшої відстані, і раптом зовсім недалеко зататакав кулемет.

— Слава богу, — сказав Брехт,— а я вже думав, що й їх накрило.— Він допив пляшку й кинув її в рівчак.— Треба обійти цю огорожу зліва.

Ожеред уже весь узявся полум'ям, тільки нижній шар сіна жеврів тьмяно. Злітали іскри.

— Ви наче розумний чоловік,— сказав лейтенант.

Файнгальс мовчав.

— Тобто...— повів лейтенант далі й заходився відкорковувати другу пляшку.— Тобто я хочу сказати — досить розумний, щоб бачити, що ця війна — паскудство.

Файнгальс мовчав.

— Я кажу «паскудство»,— провадив лейтенант, бо війна, яку ми виграємо,— то не паскудство, а оця от, я кажу, погана, дуже погана війна.

— Так,— погодився Файнгальс.— Це дуже, дуже погана війна.

Його нервувало часте татакання кулемета так близько від них.

— Де цей кулемет? — тихо спитав він.

— Там, де кінчається ця огорожа... на подвір'ї маєтку. Ми стоїмо перед нею... а кулемет за нею...

Кулемет випустив ще кілька коротких черг і замовк. Тоді зататакав російський кулемет, почулися постріли з гвинтівок, і знов зататакали водночас німецький і російський кулемети. І раптом усе стихло.

— Паскудство,— сказав лейтенант.

Ожеред, догоряючи, почав осідати, полум'я вже не злітало вгору, чувся легкий тріск, і темрява густішала. Лейтенант простяг Файнгальсові пляшку. Файнгальс похитав головою.

— Дякую, я не люблю такого солодкого.

— Давно в піхоті? — спитав лейтенант.

— Давно,— відповів Файнгальс,— чотири роки.

— Господи,— сказав лейтенант,— отака нісенітниця: я в піхоті нічого не тямлю. Тобто практично і я не такий дурний, щоб це заперечувати. Я два роки вчився на нічного винищувача, тільки-но скінчив училище, і моє навчання коштувало державі ціни кількох одноквартирних будинків. І все це задля того, щоб тепер у піхоті рити носом землю і з повною викладкою на спині віддати богу душу. Паскудство, правда?

І знову хильнув вина з пляшки.

Файнгальс мовчав.

— Бо що ж іще зробиш, коли ворог переважає силою, вперто провадив лейтенант.— Два дні тому ми були за двадцять кілометрів звідси й кричали, що не відступимо ні на крок. Але ж відступили, хоч я знаю наказ дослівно: «Німецький піхотинець не відступає, він б'ється до останньої краплі крові»,— чи щось подібне, але ж я не сліпий і не глухий. Скажіть, будь ласка,— стурбовано спитав він,— що нам робити?

— Очевидно, драпати,— сказав Файнгальс.

— Чудово,— відказав лейтенант.— Драпати. Чудово — драпати,— засміявся він.— У наших славних прусських статутах є одна прогалина: у військовому навчанні зовсім не передбачено відступ, і тому нам доводиться засвоювати його аж тепер, на практиці. По-моєму, наші статути — єдині, в яких нема нічого про відступ. Тільки про оборону, про стримування ворога. Але цих не дуже стримаєш. Ходімо,— сказав він. І запхав дві пляшки в кишені мундира.— Ходімо далі, на цю чудову війну. Господи — сказав він — цей бідолаха дотяг своє вино аж ось куди... бідолаха...

Файнгальс повільно рушив за ним. Звернувши за ріг огорожі, обидва почули, що їм назустріч біжать якісь люди. Тупіт ніг було чути дуже виразно зовсім зблизька. Лейтенант умить відскочив назад, за мур наставив перед себе автомат і шепнув Файнгальсові:

— Здається, тут можна заробити бляшку на груди.

Але Файнгальс бачив, що він тремтить.

— Хай йому чорт,— шепотів лейтенант,— оце вже по-справжньому, оце вже війна.

Тупіт наближався. Люди вже не бігли, а йшли.

— Пусте,— тихо сказав Файнгальс,— це не росіяни.

Лейтенант мовчав.

— Навіщо б їм бігти — та ще так тупотіти...

Лейтенант мовчав.

— Це ваші люди,— сказав Файнгальс.

Тупало вже зовсім близько.

Хоча вони розпізнали по обрисах касок, що з-за рогу виходять німці, та лейтенант неголосно гукнув:

— Стій! Пароль!

Солдати злякались; Файнгальс бачив, що вони спинились і здригнулися.

— Лайно,— сказав один.— Пароль — «Лайно».

— «Танненберг»,— відгукнувся другий.

— Чорти б вас узяли,— лайнувся лейтенант.— Чого вам тут треба? Ховайтеся швидше за огорожу. Один стій на розі й прислухайся.

Файнгальс здивувався, що їх так багато. Він спробував порахувати їх у темряві — вийшло шестеро чи семеро. Вони посідали на смужку трави.

— Це вино,— сказав лейтенант, помацки діставши пляшки й передаючи їх солдатам.— Поділіться між собою. Прінце! — покликав він.— Фельдфебелю Прінц, що сталося?

Прінц був той, що лишився на розі. Коли він обернувся, Файнгальс помітив, як зблискують у темряві його ордени.

— Це чортзна-що, лейтенанте,— відповів Прінц.— Ліворуч і праворуч нас уже обійшли, і не станете ж ви мені торочити, що оце тут, саме тут, на оцьому паршивому подвір'ї, саме тут, де стоїть наш кулемет, має бути зупинений фронт. Фронт, лейтенанте, тягнеться на кількасот кілометрів і вже давно котиться назад, то як мені повірити, що на оцих півтораста метрах можна заробити рицарський хрест... Пора нам ушиватись, а то застрянемо, і жодна падлюка про нас не згадає...

— Та десь же він має зупинитися, цей фронт... Ви всі тут?

— Усі,— відповів Прінц,— тільки я не вірю, що відпускниками та тими, що вчора виписалися з госпіталю, можна зупинити фронт. До речі, малого Генцкі поранено — наскрізна рана від кулі... Генцкі, де ти? — покликав він неголосно.

Від огорожі ступила вперед худорлява постать.

— Гаразд,— сказав лейтенант,— ідіть у тил, і ви, Файнгальс, ідіть з ним — перев'язний пункт там, де зупинився ваш автобус. Скажіть командирові, що я відтяг кулемет метрів тридцять назад... і прихопіть фаустпатрони. Прінце, пошліть іще когось із ними.

— Веке,— сказав Прінц,— іди ти. Ви теж приїхали меблевим фургоном? — спитав він Файнгальса.

— Так.

— І ми теж.

— Ну, йдіть уже,— сказав лейтенант.— Солдатську книжку віддасте командирові.

— Що, когось убито? — спитав Прінц.

— Так,— нетерпляче сказав лейтенант.— Ну, йдіть.

Файнгальс неквапно пішов з обома іншими в село. Тепер по ньому стріляло кілька танків із півдня й зі сходу. Ліворуч від них, де з села вибігала головна вулиця, лунала гучна стрілянина й крик, і вони на мить зупинилися й перезирнулись.

— Розкіш,— озвався низенький з пораненою рукою.

Вони пішли далі швидше, та, як вийшли з улоговини, їх окликнуто:

— Пароль?

— Танненберг,— буркнули вони.

— Брехт? Загін Брехта?

— Так! — гукнув Файнгальс.

— Назад! Всім відступати в село, збиратись на головній вулиці.

— Біжи назад,— сказав Веке Файнгальсові,— біжи до наших...

Файнгальс побіг рівчаком униз, далі — вгору і на половині схилу гукнув:

— Гей, лейтенанте Брехт!

— Що таке?

— Всім відступати в село, збиратись на головній вулиці.

Вся група неквапно рушила назад.

Червоний меблевий фургон уже набився майже повний Файнгальс повільно піднявся покладеними замість сходів дверцями, сів аж спереду, зіперся спиною на стінку й спробував заснути. Шалений гуркіт видавався йому якимсь смішним — тепер він чув, що то стріляють німецькі танки, захищаючи шлях. Вони стріляли забагато — взагалі на цій війні стріляли більше, ніж треба, але, може, так і годилось на цій війні. До фургона вже сіли всі, крім якогось майора, що вручав ордени, та кількох солдатів, що мали їх одержати. Фельдфебель, унтер-офіцер і троє рядових стояли перед невисоким сивоголовим майором з непокритою головою, що, поспішаючи, вручав їм ордени й посвідчення і час від часу по гукував:

— Докторе Грек! Обер-лейтенанте Грек!

Потім він крикнув:

— Брехт! Де лейтенант Брехт?

Брехт озвався з фургона:

— Слухаюсь! — Потім неквапно підійшов до дверей, підніс руку до козирка й вигукнув, стоячи вгорі на похилому помості: — Лейтенант Брехт, пане майоре.

Де ваш ротний командир? — спитав майор. Обличчя його було не розлючене, але сердите. Нагороджені солдати повільно піднялись помостом і пропхалися повз Брехта у фургон.

Майор стояв сам-самісінький на сільській вулиці, з Залізним хрестом 1-го ступеня в руці, й Брехт із украй розгубленою міною відповів:

— Уявлення не маю, пане майоре. Пан доктор Грек щойно віддав мені наказ відвести роту на місце збору, а сам...— Брехт помовчав, тоді знічено додав: — У доктора Грека тяжкий коліт...

— Грек! гукнув майор, обернувшись до села.— Грек! і, хитаючи головою, знов обернувся до Брехта: — Ваша рота билася чудово — але треба відступити...

Ще один німецький танк стріляв з вулиці перед ними в правий бік, і невелика батарея позаду, видно, теж перенесла вогонь туди, куди стріляли танки. В селі вже горіло багато будинків, та й церква, що стояла серед села, вища за всі будинки, теж була повна червонястого сяйва. Зафурчав мотор фургона. Майор, нерішуче стоячи на узбіччі гукнув водієві:

— Рушай!

Файнгальс розгорнув солдатську книжку й прочитав: «Фінк, Густав. Унтер-офіцер. Цивільна професія — шинкар. Місце проживання — Гайдесгайм...»

Гайдесгайм! подумав Файнгальс — і злякався. Гайдесгайм лежав за три кілометри від його рідного містечка і він знав там винарню із вивіскою в коричневих тонах. «Винарня Фінка. Засновано 1710 року». Він часто проїздив тою вулицею, але до винарні не заходив ні разу..

Ту мить двері перед носом у нього зачинились, і червоний меблевий фургон рушив.

Грек раз у раз силкувався підвестись і бігти до виїзду з села, де на нього чекали, але не міг. Тільки-но підводився, як різь у животі змушувала його знов зігнутись, і його тягло на випорожнення: він сидів біля невисокої загородки ями для гноївки, і кал виходив з нього потрошечку, по ложці, хоча позив до випорожнення у змученому болем тілі був невтримний; він не міг навіть сісти по-справжньому: єдина стерпна поза — геть зігнувшись, сидіти навпочіпки й відчувати невелику полегкість, коли та ложечка рідини виходила з нього. В ту мить його оживляла надія, що різь минеться, але вона миналася тільки на ту мить. Ця судомна різь так скувала його, що він не міг іти, навіть повільно повзти не зміг би, і єдина можливість зрушити з місця була — впасти вперед і підтягуватись на руках, але й тоді він не доповз би вчасно. До місця збору лишалося триста метрів, і крізь ляскіт пострілів він кілька разів почув, як майор Кренц вигукує його прізвище; та йому стало байдуже майже до всього: у нього болів живіт, дуже, дуже сильно болів живіт. Він тримався за загородку, голий зад мерз, у кишках знов і знов виникав той різкий біль, ніби там повільно нагромаджувалась вибухова речовинна, що мала б вирватися з неймовірною силою, але виривалась по крихті, й знов нагромаджувалася, й знов обіцяла остаточне звільнення від муки, але не давала майже ніякого наслідку...

Сльози текли по його обличчю; він уже не пам'ятав нічого, пов'язаного з цією війною, хоча довкола нього вибухали снаряди і він виразно чув, як фургон виїздить із села.

Навіть танки відступили на шлях і, стріляючи, вертались до міста; він чув усе, уявляв собі, виразно бачив в уяві, як оточують село. Але біль в животі був більший, ближчий, важливіший, він був страхітливий, і Грек думав про той біль, що не втихав, що паралізував його; несамовито ошкіреною процесією повз нього проходили всі лікарі до яких він у житті звертався зі своєю болючою хворобою, з його відворотним батьком на чолі вони оточували його, ці нездари, які ні разу не посміли відверто сказати йому, що його хвороба пояснюється просто постійним недоїданням у юності.

В яму з гноївкою влучив снаряд, на Грека вихлюпнулася хвиля, обливши його всього тією смердючою гноївкою; він відчув на губах її смак, заплакав ще гіркіше, та скоро помітив, що танки прямою наводкою обстрілюють подвір'я маєтку Снаряди пролітали на волосину від нього хурчали над ним — неймовірно тверді м'ячі що гнали в повітрі потужні хвилі. За спиною в нього бряжчало скло тріщало дерево, в будинку скрикнув жіночий голос, довкола свистіли грудки глини й уламки дерева. Він упав за загородкою гнойової ями і обережно застебнув штани. Хоч його кишки ще конвульсивно шарпав нестерпний біль, він повільно поповз униз крутою брукованою доріжкою — аби далі від будинку. Штани були застебнені. Але він уже не міг повзти, біль паралізував його, він застиг на місці — і на якусь мить перед ним закружляло все його життя: калейдоскоп невимовно одноманітних страждань і принижень. Та важливими й реальними йому здавалися тільки ті сльози, що рясно котилися по його обличчю в налиплу грязюку, яку він відчував на своїх губах: солому, гноївку, землю й сіно. Він іще плакав, коли снаряд перебив стовп, що підпирав дах стодоли, і велика дерев'яна споруда, заповнена паками пресованої соломи, поховала його під собою.

VII

Зелений меблевий фургон мав чудовий мотор. Двоє солдатів у кабіні, що час від часу підмінювали один одного за кермом, говорили мало, та й то майже про самий мотор. «Як звір!» — промовляли вони час від часу, здивовано хитали головами й заворожено прислухались до потужного, густого, рівного-рівного гудіння, в якому не звучав жоден фальшивий чи тривожний тон. Ніч була тепла й темна, і дорога, якою вони їхали все на північ і на північ, подекуди була забита військовими машинами та підводами, і кілька разів їм доводилось різко гальмувати, бо вони запізно помічали колони солдатів на марші й мало не врізались у цю дивовижно безформну масу темних постатей, чиї обличчя вони освітлювали своїми фарами. Дорога була вузька, надто вузька, щоб розминатися з фургонами, танками, колонами солдатів, але що далі на північ, то безлюдніша, і можна було досить довго вести зелений фургон на найбільшій швидкості, фари осявали снопами світла дерева й будинки, а часом на повороті пробивались на поле, вихоплюючи з пітьми чіткі обриси рослин — кукурудзяне бадилля або кущі помідорів. Під кінець дорога зовсім збезлюдніла, водії почали позіхати, а в одному селі звернули в бічну вуличку перепочити, дістали ранці з харчами, сьорбали з баклажок гарячу, дуже міцну каву, відкривали пласкі круглі бляшанки з шоколадом, неквапно робили бутерброди — відкривали баночки з маслом, принюхувались до нього, товсто намазували його на хліб, потім накладали зверху великі кружалки ковбаси — червоної, з чорними цяточками перцю. Тоді спокійно їли. Їхні землисті від утоми обличчя пожвавішали, і той, що сидів тепер ліворуч і покінчив із їжею перший, прикурив сигарету, дістав з кишені листа, розгорнув його і вийняв звідти фотокартку. На ній була чарівна маленька дівчинка, що бавилась на луці з кроликом. Він простяг фото своєму сусідові й сказав:

— Глянь, правда ж любе дитя — це моя найменша,— і засміявся: — Під час відпустки устругнув.

Сусід втупив очі у фотокартку і, жуючи, промимрив:

— Гарна... Під час відпустки, кажеш? Скільки ж їй?

— Три роки.

— А з дружини фото є?

— Аякже,— перший потягся був до нагрудної кишені, але раптом зупинився і сказав: — Слухай! Що вони там — показились?

Із фургона почулося глухе збуджене мурмотіння, тоді пронизливий жіночий крик.

— Угамуй їх,— сказав той, що сидів за кермом.

Другий відчинив дверцята кабіни й виглянув на сільську вулицю. Надворі було тепло й темно, будинки стояли неосвітлені, пахло гноєм, дуже пахло коров'ячим гноєм; в одному подвір'ї гавкав собака. Солдат виліз із кабіни, лайнувся, ступивши в глибоке м'яке болото сільської вулиці, й неквапно обійшов машину. Знадвору мурмотіння було ледве чути, ніби лагідне гудіння всередині ящика, та в селі загавкали вже двоє собак, тоді троє, і десь раптом засвітилось вікно, з'явився силует якогось чоловіка. Водій — Шредер на прізвище — зовсім не мав охоти відчиняти важкі, оббиті повстю двері ззаду фургона; йому здавалось, що не варто завдавати собі клопоту, тому він кілька разів погрюкав прикладом автомата в стінку фургона, і всередині зразу ж усе стихло. Тоді Шредер став ногами на колесо,— глянути, чи колючий дріт на люку ще цілий. Дріт був цілий.

Він повернувся до кабіни. Плорін уже покінчив з їжею, пив каву, курив і дивився на фото, що лежало перед ним,— на трирічну дівчинку з кроликом.

— Справді любе дівчатко,— сказав він і на мить підвів голову.— Там уже тихо... То є в тебе фото з дружини?

— Аякже.— Шредер знову сягнув по гаманець, розкрив його і вийняв потерту фотокарточку: низенька розповніла жіночка в шубі. Жінка дурнувато всміхалась, обличчя було вже не молоде й зморене, і здавалося, наче чорні черевички на занадто високих підборах тиснуть їй ноги. Густе, важке темно-русяве волосся було завите перманентом.

— Гарна в тебе жінка,— сказав Плорін.— Ну, рушаймо.

— Так,— погодився Шредер,— рушай.— І ще раз визирнув з кабіни; тепер у селі гавкало багато собак, світилося багато вікон, і в темряві про щось перегукувалися люди.

— Ну, рушай,— сказав він, грюкнувши дверцятами.

Плорін натне на стартер, мотор завівся зразу, Плорін кілька секунд почекав, тоді дав газ, і зелений меблевий фургон повільно виповз на дорогу.

— Звір,— сказав Плорін,— звір, а не двигун.

Гудіння мотора наповнило всю кабіну, неначе позатикало їм вуха, та, проїхавши трохи, вони знов почули глухе мурмотіння у фургоні.

— Заспівай щось,— сказав Плорін до Шредера.

Шредер заспівав. Він співав голосно, не дуже гарно, трохи фальшивлячи, але з досить щирим почуттям — особливо найсентиментальніші слова, і часом можна було подумати, що він заплаче так розчулено співав Шредер,— але він не плакав. Найдужче подобалась йому, видно, «Марія на лужку...» певне, його улюблена пісня. Мало не годину співав він дуже голосно, потім вони помінялися місцями, і співати почав Плорін.

— Добре, що наш старий нас не чує,— сміючися, сказав він. Шредер теж засміявся, і Плорін заспівав знову. Він співав майже ті самі пісні, що й Шредер, але йому, очевидно, найдужче подобались «Сірі колони» — він повторював цю пісню знов і знов, то протягло, то швидко, а найкращі місця, в яких найвиразніше виливалися безрадісність і велич геройського життя, він співав особливо протягло, з притиском, а часом повторював по кілька разів. Шредер, що сидів тепер за кермом, невідривно дивився на дорогу, гнав машину на найбільшій швидкості й тихо підсвистував. З фургона їм уже не було чути нічого.

У кабіні помалу ставало холодно, вони повкривали ноги ковдрами й час від часу сьорбали з баклажок каву Співати перестали, але в фургоні вже й так було тихо. І взагалі стояла тиша: надворі все спало, дорога була порожня й мокра, тут, видно, пройшов дощ, і села, через які вони їхали, неначе вимерли. У темряві на мить зблискували окремі будинки, подекуди церква на головній вулиці села — вони на мить виринали з темряви й лишались позаду.

Вранці перед четвертою вони зупинилися ще раз Обидва вже потомились, обличчя були сірі, змарнілі, брудні, вони майже не розмовляли, і та година, яку їм іще треба було їхати, здавалась нескінченною. Вони зупинились на хвилинку, попротирали обличчя горілкою нехотя з'їли свої бутерброди й допили каву. Доїли залишки тонізуючого шоколаду з пласких бляшанок і закурили по сигареті. Трохи підбадьорившись, поїхали далі, і Шредер, що знову сів за кермо, тихо насвистував собі під ніс, а Плорін, угорнувшись у ковдру, спав. Усередині зеленого фургона було вже зовсім тихо.

Почався тихий дощ, уже світало, коли вони звернули зі шляху, вузькими вуличками якогось села виїхали в поле, а далі повільно поїхали лісом. Туман піднявся вище, і коли машина виїхала з лісу, перед нею відкрився луг, на якому стояли бараки, тоді знов невеличкий лісок, знову луг, і машина, гучно сигналячи, зупинилась перед великою брамою з брусів та колючого дроту. Поряд із брамою була чорно-біло-червона вартівня й велика сторожова башта, на якій стояв солдат у касці й з автоматом. Вартовий відчинив браму, усміхаючись, зазирнув до кабіни, й зелений фургон повільно в'їхав у загорожу.

Водій штовхнув сусіда, сказав: «Приїхали»,— і вони відчинили дверцята й вийшли зі своїми речами з кабіни.

В лісі щебетали пташки, на сході вставало сонце й освітлювало зелені дерева. Над усім висіла прозора імла.

Шредер і Плорін утомлено рушили до барака, що стояв позад сторожової башти. Піднявшись кількома сходинками до дверей, вони побачили на центральному проїзді табору цілу колону машин, готових до від'їзду. В таборі було тихо, ніщо не рухалось, тільки з коминів крематорію валив густий дим.

В бараці за столом сидів обер-шарфюрер і спав. Обидва прибулі втомлено вичавили усмішки, коли він схопився, і сказали: «Ми прибули».

Обер-шарфюрер підвівся, потягся, позіхнув і сказав:

— Гаразд.

Сонно закурив сигарету, пригладив чуба, надів кашкета, поправив ремінь, глянув на себе в дзеркало й протер закислі очі.

— Скільки привезли? — спитав він.

— Шістдесят сім,— відповів Шредер і кинув на стіл жмут паперів.

— Останні?

— Так, останні,— сказав Шредер.— Що нового?

— Драпаємо — сьогодні ввечері.

— Точно?

— Так — тут уже пахне смаленим.

— Куди?

— Курс на велику Німеччину, провінція Остмарк.— Обер-шарфюрер зареготав.— Ідіть спати,— додав він,— бо ніч буде знов нелегка: вирушаємо ввечері рівно о сьомій.

— А табір? спитав Плорін.

Шарфюрер скинув кашкета, старанно зачесався і поправив правою рукою чуба. Він був вродливий хлопець, стрункий, темноволосий. Потім зітхнув:

— Табір...— промовив.— Табору вже нема... до вечора не буде. Ні душі.

— Ні душі? — перепитав Плорін; він сів і неквапно витер рукавом вкритий росою автомат.

— Ні душі,— підтвердив обер-шарфюрер, ледь усміхнувся й знизав плечима: — Я вам кажу — ні душі. Чи вам цього не досить?

— Вивезли? — спитав Шредер, що вже стояв біля дверей.

— Хай вам чорт,— лайнувся шарфюрер,— дайте мені нарешті спокій, я сказав «ні душі», а не «вивезено». Тільки хор лишився,— оскірився він.— Адже наш старий схибнувся на своєму хорі. Глядіть, щоб він його знов із собою не потягнув...

— Ах так,— в один голос промовили обидва солдати,— ах так...

А Шредер іще додав:

— Старий справді схибнувся на своїх співунах.— І всі троє засміялися.

— Ну, то ми підемо,— сказав Плорін.— Тарадайка хай стоїть, я більш не можу.

— Хай стоїть,— погодився обер-шарфюрер.— Віллі віджене її.

— Ну, то ми підемо...— і обидва водії вийшли.

Обер-шарфюрер кивнув головою, підійшов до вікна й глянув на зелений меблевий фургон, що стояв на табірному проїзді — коло передньої машини готової до від'їзду автоколони. В таборі було зовсім тихо. Зелений фургон відчинили тільки через годину, коли до табору прийшов обер-штурмфюрер Фільскайт. Фільскайт був чорнявий, середнього зросту чоловік, його бліде інтелігентне обличчя випромінювало цнотливість. Він був суворий, пильнував порядку й не терпів ніяких порушень правил. Він керувався тільки офіційними приписами. Він кивнув головою, коли вартовий відсалютував йому, кинув погляд на зелений фургон і ввійшов до вартівні. Обер-шарфюрер відсалютував йому й склав рапорт.

— Скільки їх? — спитав Фільскайт.

— Шістдесят сім, пане обер-штурмфюрер.

— Чудово,— сказав Фільскайт.— За годину чекаю їх на співи.— Він недбало кивнув головою, вийшов з вартівні й пішов через табірний плац. Табір мав форму чотирикутника — чотири на чотири бараки з невеликою вільною площиною з південного боку, там, де була брама. На всіх чотирьох кутах стояли сторожові башти. Посередині — кухонні бараки, вбиральні, в одному куті табору, під південно-східною баштою — лазня, поряд неї — крематорій. В таборі стояла цілковита тиша, тільки один з вартових — на північно-східній башті — щось тихо мугикав собі під ніс.

Над кухонним бараком здіймався ріденький синій димок, над крематорієм — густий чорний дим, який, на щастя, відносило вітром на південь; крематорій уже давно випускав непроглядні чорні пасма. Фільскайт обвів поглядом усе, кивнув головою й зайшов до свого кабінету поряд із кухнею. Кинув кашкет на стіл і вдоволено кивнув знову: все було в порядку. При цій думці він міг би й усміхнутись, але Фільскайт ніколи не усміхався. Він ставився до життя дуже поважно, до служби ще поважніше, але найповажніше — до мистецтва.

Обер-штурмфюрер Фільскайт любив мистецтво, музику. Він був середнього зросту, чорнявий, і дехто вважав, що його бліде інтелігентне обличчя вродливе, але вугласте, завелике підборіддя ніби відтягувало делікатнішу частину обличчя вниз і надавало тому інтелігентному обличчю виразу такої ж страшної, як і несподіваної брутальності.

Колись Фільскайт був студентом консерваторії, але він любив музику так палко, що не міг ставитися до неї тверезо, як до професії. Він пішов служити до банку й лишився завзятим аматором музики. Він був схиблений на хоровому співі.

Старанний і честолюбний, дуже надійний, він і як службовець банку дуже швидко дослужився б до завідувача відділу. Але справжньою його пристрастю була музика, хоровий спів. Насамперед чисто чоловічий хор.

Свого часу — досить-таки давно — він був хормейстером чоловічої співочої спілки «Конкордія», йому було двадцять вісім, але відтоді вже минуло п'ятнадцять років,— і його обрали регентом, хоча він був дилетант. Знайти професіонала, що палкіше й ретельніше віддавався б справам спілки, навряд чи пощастило б. Коли він диригував хором, його бліде обличчя, що ледь помітно здригалось, його тонкі руки просто заворожували глядачів. Хористи боялись його пунктуальності, він не пропускав жодної фальшивої ноти і аж навіснів, коли хтось виявляв недбальство. Тож скоро цим добропорядним і славним співакам надокучили його прискіпливість та невтомне завзяття, і вони знайшли собі іншого регента. Фільскайт керував водночас і церковним хором своєї парафії, хоча й не любив церковної служби. Але тоді він хапався за кожну нагоду дістати під своє керівництво хор. Священика люди прозвали «Святим», то був лагідний, трохи недотепний чоловік, що міг інколи вдавати з себе дуже суворого, він був старий, сивий, а в музиці не тямив нічого. Але він завжди був присутній на репетиціях хору й інколи тихо всміхався, а Фільскайт ненавидів ту усмішку, бо то була усмішка любові, співчутливої й болючої любові. А інколи священикове обличчя робилося суворим і Фільскайт відчував, як нехіть до літургії здіймається в ньому разом з ненавистю до тієї усмішки. Та усмішка «Святого» ніби промовляла: «Марно... Марно... але я люблю тебе». А він не хотів, щоб його любили, і ненавидів церковний спів та священикову усмішку дедалі дужче, і коли «Конкордія» звільнила його, він покинув і церковний хор. Він часто думав про ту усмішку, про ту примарну суворість і отой, як він казав, «іудейський» погляд любові,— погляд, що здавався йому водночас і сухим, і любовним, і груди йому роз'їдали ненависть і мука...

Наступником його був один старший учитель, що любив курити добрі сигари, пити пиво й слухати масні анекдоти. Все це було огидне Фільскайтові: він не курив, не пив і був байдужий до жінок.

Через расову теорію, що відповідала його таємним ідеалам, він незабаром пішов служити до гітлерюгенду, скоро вислужився там до окружного хорляйтера, організовував хори, речитативні хори і незабаром відкрив своє захоплення: змішаний хор. Коли бував удома,— він мав просту, опоряджену по-казарменому кімнату в передмісті Дюссельдорфа,— то присвячував свій час літературі про хоровий спів та всім книжкам про расову теорію, які лишень міг дістати. Внаслідок цих тривалих і докладних студій з'явилася його власна праця, яку він назвав «Взаємозв'язок між хором і расою». Він подав працю до однієї державної музичної школи й одержав її назад із кількома іронічними зауваженнями на берегах рукопису. Тільки згодом Фільскайт довідався, що прізвище директора школи Нойман і що він єврей.

1933 року він остаточно покинув службу в банку, щоб цілком присвятити себе своїм музичним завданням у лоні нацистської партії. Інша музична школа позитивно оцінила його теоретичну працю і з невеликими скороченнями опублікувала її в одному спеціальному журналі. Фільскайт одержав чин обер-банфюрера гітлерюгенду, але обслуговував і штурмовиків та СС, він був фахівець по речитативних, чоловічих та змішаних хорах. Він, безперечно, мав організаційні здібності. Коли почалася війна, він відмовився від броні за «незамінність», кілька разів зголошувався добровольцем до СС; двічі йому відмовляли, бо він був чорнявий, низенький і явно належав до пікнічного типу. Ніхто не знав, що він часто цілі години у відчаї простоював перед дзеркалом, дивлячись на те, чого не можна було приховати: він не належав до тієї раси, яку палко шанував і до якої належав Лоенгрін.

Та коли він зголосився втретє, його прийняли до СС, бо він пред'явив щонайкращі характеристики від усіх партійних організацій.

У перші роки війни йому дуже шкодила його музична слава: замість фронту його послали на курси, потім він став керівником курсів, потім керівником курсів для керівників курсів; він керував навчанням співу в цілих арміях СС, і одним з найвищих його досягнень був хор легіонерів, у якому були представлені тринадцять різних націй і вісімнадцять різних мов, але вони співали хор з «Тангейзера» в бездоганній гармонії. Згодом він дістав Хрест за військові заслуги 1-го ступеня — одну з найрідкісніших відзнак у армії, та тільки коли він удвадцяте зголосився добровільно до стройової служби, його відрядили на ще одні курси, і нарешті він потрапив на фронт: 1943 року йому віддали під команду невеликий концтабір у Німеччині, а потім, 1944-го, він став комендантом гетто в Угорщині, а ще згодом, коли те гетто вивезли, бо наближались росіяни, його перевели до оцього невеликого табору на півночі.

Він вважав справою честі точне виконання всіх наказів. Незабаром він виявив, який величезний музичний потенціал прихований у в'язнях; особливо здивували його євреї, і він застосував такий метод добору: кожного з новоприбулих примушував співати і відзначав його співацькі здібності в формулярах за десятибальною системою. «Нуль» — найвищу оцінку — діставав дуже рідко хто; таких одразу брали до табірного хору, а хто діставав «десять», той мав дуже мало шансів прожити більше, як два дні. Формуючи етапи, Фільскайт так добирав в'язнів, що добрі співаки туди не попадали, і його хор завжди лишався повноголосим. Тим хором, яким він сам керував так суворо, як колись співацьким товариством «Конкордія», він дуже пишався. З цим хором він би переміг будь-яких конкурентів, та, на жаль, єдиними слухачами були ледь живі в'язні та охорона.

Але накази були для нього ще священніші, ніж музика, а останнім часом надійшло багато наказів, які ослабили його хор: гетто й табори в Угорщині ліквідували, а що великих таборів, куди він раніше відсилав євреїв, уже не було і його табір лежав далеко від залізниці, то він мусив усіх їх знищувати прямо в таборі; правда, й тепер іще лишались робочі бригади — на кухні, в крематорії й у лазні — в достатній кількості, щоб він міг убезпечити принаймні найкращих співаків.

Фільскайт не любив убивати. Сам він іще не вбив нікого і тому був трохи розчарований у собі: він просто не міг цього робити. Він розумів, що це необхідне діло, й захоплювався наказами згори, які він доручав неухильно виконувати своїм підлеглим; власне, йшлося не про те, щоб виконувати накази охоче, а про те, щоб розуміти їхню необхідність, шанувати їх і тому виконувати...

Фільскайт підійшов до вікна й визирнув: за зеленим меблевим фургоном в'їхали ще дві вантажні машини, водії вийшли з кабін і втомлено піднімались на ганок вартівні.

Гауптшарфюрер Блауерт із п'ятьма солдатами ввійшов у браму й відчинив великі, важкі, оббиті повстю двері фургона; люди всередині закричали, бо денне світло болюче різонуло по очах. Вони кричали довго й голосно, і ті, котрі вискакували з фургона, дибали туди, куди спрямовував їх Блауерт.

Першою з'явилась молода темноволоса жінка в зеленому плащі, вона була брудна, сукня на ній, видно, подерта, бо вона злякано куталась у плащ, за руку вона вела дванадцяти-тринадцятирічну дівчинку. В обох не було ніяких речей.

Люди, що виходили, хитаючись, із фургона, шикувалися на плаці, і Фільскайт тихо рахував їх: усього — чоловіків, жінок і дітей — було шістдесят один; вони дуже різнилися одягом, поставою й віком. Із зеленого фургона не вийшов більш ніхто — шестеро, очевидно, померли. Зелений фургон повільно під'їхав до крематорію й зупинився перед ним. Фільскайт задоволено кивнув головою: там з нього витягли шість трупів і затягли до барака.

Речі привезених людей склали купою перед вартівнею. Обидві вантажні машини теж розвантажувалися. Фільскайт рахував ряди по п'ять душ, що помалу шикувалися; всього в колоні по п'ять було двадцять дев'ять рядів. Гауптшарфюрер Блауерт сказав у мегафон:

— Всім слухати мене! Ви перебуваєте у транзитному таборі. Пробудете тут недовго. Заходьте по одному до канцелярії, потім до пана коменданта табору, що піддасть вас особистій перевірці. Далі всі повинні йти в лазню й дезинсекцію, а потім одержите гарячу каву. Хто чинитиме хоч би найменший опір, буде негайно розстріляний.— Він показав на сторожові башти, кулемети на яких уже були повернені дулами до плацу, і на п'ятьох солдатів, що стояли позад нього, знявши з запобіжників автомати.

Фільскайт нетерпляче ходив туди й сюди коло вікна. Він побачив серед привезених кількох білявих євреїв. В Угорщині було багато білявих євреїв. Фільскайт не любив їх іще дужче, ніж чорнявих, хоч серед них були індивіди, які могли б бути окрасою будь-якого альбому зразків нордичної раси.

Він побачив, як перша жінка — в зеленому плащі й подертій сукні — ввійшла до барака, де була канцелярія, тоді сів і поклав пістолет із знятим запобіжником на стіл. За кілька хвилин вона буде тут і співатиме перед ним.

І лона вже десять годин чекала, коли ж прийде страх. Але страх не приходив. Їй довелось багато чого витерпіти й відчути за ці десять годин: огиду й жах, голод і спрагу, задишку й розпач, коли світло вдарило їй в очі, і якесь дивне холодне щастя, коли їй на кілька чи кількадесят хвилин пощастило побути самій. Але на страх вона чекала марно. Страх не приходив. Цей світ, у якому вона жила вже десять годин, був примарний — такий примарний, як і дійсність, примарний, як усе те, що вона чула про нього. Але чути про нього було страшніше, ніж опинитись у ньому. В неї лишилось небагато бажань, і одне з цих бажань було побути на самоті, щоб по-справжньому помолитись.

Вона уявляла собі своє життя зовсім інакше. Досі воно було чисте, гарне, планомірне — точно таке, як вона собі уявляла,— навіть тоді, коли її плани виявлялися хибними,— але такого, як оце, вона не чекала. Вона розраховувала на те, що воно мине її.

Коли все піде як слід, через півгодини вона буде мертва. Їй пощастило: вона перша. Вона добре знала, про які «лазні» говорив той есесівець, вона була готова витерпіти десять хвилин смертної муки, але це здавалося їй таким далеким, що воно теж не лякало її. В машині вона витерпіла багато такого, що вражало її особисто, але не проникало в душу. Хтось пробував там згвалтувати її — якийсь тип, від кого й у темряві аж тхнуло хіттю, а тепер вона марно силкувалась упізнати його. Ще один оборонив її від нього — літній чоловік, який згодом шепнув їй, що його заарештували за штани — одні-єдині штани, що їх він купив у якогось офіцера, але й цього старого вона тепер не впізнавала. Той перший лапав її потемки за груди, порвав сукню, цілував її в потилицю, але, на щастя, другий упхався між ними. Пакунок із печивом теж вибили їй з руки — той невеличкий пакуночок, єдине, що вона взяла з собою; він упав додолу, і, в темряві, мацаючи руками підлогу, вона підібрала кілька шматочків, перемішаних зі сміттям та масляним кремом. Вона поділилася ними з Марією. Частину печива розтовкли їй у кишені, але через кілька годин воно здалося їй напрочуд смачним, вона виймала з кишені липкі грудочки, давала дівчинці, їла сама, і те роздавлене, брудне печиво, що його вона вишкребла з кишені до останку, мало чудовий смак. Кілька чоловік у фургоні відібрали собі життя, спливли кров'ю майже без гучно, дивно хекаючи й стогнучи в кутку, поки їхні сусіди, послизнувшись на витеклій крові, почали несамовито кричати. Але вони замовкли, коли охоронець постукав у стінку, той стук звучав грізно й жахливо, так не могла стукати людина, вони давно вже були не серед людей...

Вона марно дожидала й почуття жалю. Адже вона вчинила безглуздо, що не лишилася з тим солдатом, який дуже подобався їй, хоч вона навіть на знала до пуття, як його звуть; це було цілковите безглуздя. Батька й матір вона вже не застала вдома, там була тільки розгублена й налякана дочка її сестри, мала Марія, що прийшла зі школи й теж не застала нікого. Тата, маму, дідуся й бабусю вже забрали — сусіди розповіли, що їх забрали ще опівдні. І безглуздям було те, що вони потім побігли до гетто шукати своїх; вони ввійшли туди, як щоразу, через задню кімнату перукарні, бігли безлюдними вулицями і ще застали там оцей зелений фургон, що стояв, уже готовий від'їхати. Вони сподівалися знайти там своїх, але їх і самих запхали до фургона. Але батька й матері, дідуся й бабусі в ньому не було. Ілоні було дивно, що ніхто з сусідів не додумався збігати в школу й остерегти її, але ж і Марія до цього не додумалась. Та якби хтось і остеріг її, це навряд чи допомогло б... У фургоні хтось устромив їй у губи запалену сигарету; потім вона дізналася, що це був чоловік, арештований за штани. Вона курила вперше в житті й відчула, що сигарета заспокоїла її, дала велику полегкість. Вона не знала, як звати її добродійника, ніхто й знаку не подав, ні отой засапаний хтивий тип, ні її добродійник, і коли спалахнув сірник, усі обличчя здавались однаковими: жахливі обличчя, сповнені страху та ненависті.

Але вона змогла й молитися досить довго: в монастирі вона вивчила напам'ять усі молитви, всі літанії й великі уривки святкової літургії й тепер була рада, що знає їх. Молитва сповнювала її стриманою веселістю. Вона молилася не для того, щоб випросити в бога щось або врятуватись від чогось, не благала ні швидкої безболісної смерті, ні життя, і була рада, що могла зіпертися на оббиті повстю двері фургона й хоч би спиною бути на самоті — спочатку вона стояла до дверей обличчям, а спиною втискалась у напханих до фургона людей, а коли зморилась і просто відкинулась назад, саме тоді, мабуть, її тіло пробудило в чоловікові, на якого вона впала, безумну жагу; це злякало її, але не образило — майже навпаки, вона відчула, ніби чимось споріднена з ним, із цим невідомим...

Вона зраділа, коли вивільнилась, притулилась хоч би самою спиною до тієї повсті, прибитої там для того, щоб не подряпати дорогих меблів. Міцно пригорнула до себе Марію й була рада, що дитина заснула. Вона спробувала молитися так ревно, як завжди, але це їй не вдалося, виходило щось на зразок спокійного розважання. Вона уявляла собі своє життя зовсім інакше. В двадцять три роки склала державний екзамен, потім пішла в монастир — рідня була цим засмучена, але схвалювала її рішення. Вона пробула в монастирі цілий рік, то були чудові дні, і якби вона справді стала черницею, то була б викладачкою в монастирському пансіоні в Аргентіні, напевне, в дуже гарному монастирі; але вона не стала черницею, бажання вийти заміж і мати дітей було в ній таке сильне, що вона й за рік не змогла його придушити і вернулась у мирське життя. З неї вийшла дуже добра вчителька, й вона любила свою роботу, дуже любила обидва предмети — німецьку мову й музику, любила дітей, не могла й уявити собі нічого кращого, як дитячий хор, вона мала великий успіх зі своїм дитячим хором, що його організувала в школі, і спів дітей, оті латинські гімни, що вона розучувала з ними на свята, були наділені справді ангельською невинністю — діти співали з чистої внутрішньої радості, вимовляючи гарні слова, яких не розуміли. Життя здавалося їй прекрасним дуже довго, майже завжди. Мучило її тільки оте жадання ніжності й дітей, мучило, бо вона не знаходила собі пари; багато було чоловіків, що цікавилися нею, декотрі освідчувались їй у коханні декотрим вона дозволяла цілувати себе, але вона чекала чогось такого чого не могла б і сама описати — називала це коханням, але скоріш могла б назвати подивом, і їй здалося, ніби вона відчувала цей подив, коли той солдат, що й імені його вона не знала, стояв поруч неї і стромляв у географічну карту прапорці. Ілона знала, що він у неї закоханий, він уже два дні по кілька годин сидів з нею, розмовляв, і він подобався їй, хоч його мундир трохи непокоїв і лякав її, але раптом за оті кілька хвилин, коли вона стояла поруч нього, а він наче забув про неї, його скорботне обличчя і його руки, якими він водив по карті Європи, здивували її, вона відчула радість, їй захотілося співати. Йому першому вона відповіла на поцілунок...

Вона повільно піднялася сходинками до дверей барака, ведучи за собою Марію, здивовано звела очі, коли охоронець штовхнув її дулом автомата в бік і гримнув:

— Швидше! Швидше!

Вона пішла швидше.

В канцелярії за столами сиділо троє писарів; перед ними лежали великі паки формулярів; бланки були завбільшки з вічко сигарної коробки. Ілону штовхнули до першого столу, Марію — до другого, а до третього підійшов старий чоловік, обшарпаний, неголений; він ледь усміхнувся їй, а вона йому: здається, це її добродійник.

Вона назвала своє прізвище, професію, дату народження, віровизнання і здивувалась, коли писар запитав скільки їй років.

— Тридцять два,— відповіла вона.

«Ще півгодини»,— подумалося. Може, їй все-таки ще випаде нагода трохи побути самій. Вона дивувалась, як недбало все робиться в цьому відомстві смерті! Все відбувалося машинально, трохи роздратовано, нетерпляче: ці люди робили своє діло з такою самою нехіттю, як і будь-яку іншу конторську роботу, вони тільки виконували обов'язок, і той обов'язок був для них обтяжливий, але вони його виконували, їй не заподіяли нічого, вона й досі чекала того страху, якого так боялась. Великий страх вона відчувала тоді, коли вернулася додому з монастиря, великий страх — коли йшла з валізою до трамвая й стискала у вогких пальцях гроші. Їй здавався чужим і бридким цей світ, до якого вона прагнула повернутися, щоб мати чоловіка й дітей — ті втіхи, яких вона не могла знайти в монастирі і яких тепер, ідучи до трамвая, вже й не сподівалася знайти, але вона дуже соромилася — соромилася цього страху...

Ідучи до другого барака, вона поглядом пошукала у вервечці тих, що чекали своєї черги, знайомих, але не побачила жодного; зійшла на ганок, охоронець, коли вона завагалась біля дверей, нетерпляче махнув рукою, щоб заходила, і вона ввійшла, ведучи за собою Марію, але їй, мабуть, слід було йти самій. Удруге вона відчула брутальність, коли охоронець відірвав від неї дівчинку, а коли та стала пручатись, потяг її за коси. Коли І лона зі своїм формуляром у руці ввійшла до кімнати, у вухах її лунав Маріїн крик. В кімнаті був тільки один чоловік у офіцерській формі; на грудях у нього блищав дуже ефектний, витончений срібний орденський Хрест, обличчя він мав бліде й стражденне; коли він підвів голову, щоб глянути на неї, вона аж злякалась важкого підборіддя, що майже спотворювало його. Він мовчки простяг руку, вона віддала йому формуляр і стала чекати: страху ще не було. Чоловік прочитав формуляр, глянув на неї і спокійно сказав:

— Проспівайте щось.

Вона сторопіла.

— Чуєте? — нетерпляче сказав він.— Проспівайте щось. Байдуже, що...

Ілона глянула на нього й заспівала. Вона заспівала літанію, що її співають на свято всіх святих, у новій тональності, яку тільки недавно знайшла і записала, щоб розучити її з дітьми. Співаючи, вона дивилась на цього офіцера — і коли він підвівся і втупився в неї, вона раптом збагнула, що таке страх.

Вона співала, а обличчя есесівця, що стояв перед нею, кривилось, мов якась страхітлива пухлина, охоплена судомою. Вона співала гарно й сама не знала, що всміхається, незважаючи на страх, що піднімався в ній дедалі вище й підступав їй до горла, мов нудота...

Як тільки вона заспівала, навкруги стало тихо — і надворі теж; Фільскайт не спускав з неї очей: вона була гарна... жінка... а він ще не знав жінки... життя його минало в смертельній цнотливості... він часто, лишаючись на самоті, видивлявся на себе в дзеркало, марно шукаючи в собі краси, величі й расової досконалості... а тут усе це було: і краса, й велич, і расова досконалість, пов'язані з чимось таким, що зробило його зовсім безвладним: з вірою. Він сам не розумів, чому дозволяє їй співати далі, навіть коли вона скінчила антифон...— може, він замріявся... а в її погляді, хоча він бачив, що вона тремтить... у її погляді було щось схоже на любов... чи, може, то була насмішка... вона співала: «Fili, Redemptor mundi, Deus[3]» ...він ще ніколи не чув, щоб жінка так співала: «Spiritus Sancte, Deus[4]» — голос у неї був сильний, теплий, неймовірно чистий. Він, мабуть, марить... зараз вона заспіває: «Sancta Trinitas, unus Deus[5]» — він іще пам'ятав цей хорал,— і вона справді заспівала: «Sancta Trinitas...» —«Євреї — католики? — подумав він.— Я божеволію». Він підбіг до вікна й шарпнув його: надворі стояли в'язні й слухали, ніхто не ворушився. Фільскайт відчув, що його тіпає, він спробував закричати, але з горлянки вихопилося тільки хрипке безголосе сичання, а знадвору вливалась ота тиша, від якої, здавалося, аж дух забивало, а жінка співала далі:

«Sancta Dei Genitrix[6]»...— він тремтячими пальцями схопив пістолет, обернувся й, не дивлячись, вистрелив у жінку; та впала й почала кричати... вона вже не співала, і до нього вернувся голос.

— Кінчайте з ними! — кричав він.— Кінчайте всіх, і хор теж! Виводьте його! Виводьте з барака!..— він вистріляв весь магазин у жінку, що лежала долі й у муках вибльовувала свій страх.

На подвір'ї табору почалося мордування.

VIII

Пані Зузан спостерігала війну вже три роки. Спочатку прибули німецькі солдати та військові автомашини, а також кіннота — крізь осінню пилюку вони переходили міст і рухалися до проходів, що вели на польську територію. Це було дуже схоже на справжню війну: брудні солдати, потомлені офіцери на конях та мотоциклах, що снували туди й сюди. Цілих півдня, з обіду до вечора, війна, хоч і з перервами,— майже гарна картина,— солдати марширували, автомашини обганяли їх, позаду й попереду мотоцикли, і вони зникли з очей пані Зузан.

Після цього знову стало спокійніше; тільки час від часу проїздив німецький армійський ваговіз. Переїхавши міст, він зникав на тім боці в лісах, а серед навколишньої тиші вона ще довго чула гудіння його мотора, коли ваговіз підіймався на гору, час від часу натужно сопучи й порипуючи, чула його досить довго, аж поки він, очевидно, зникав за гребенем. Вона думала про те, що машини проїздять повз її рідне село там у горах де минуло її дитинство, літо на пасовиськах, а зима за прядкою,— високо-високо в горах, сама-самісінька влітку на тих убогих кам'янистих луках. Видершись на гребінь гори, вона часто годинами видивлялась, чи не їхатиме хтось дорогою вгору або вниз. Але тоді тут іще не було автомашин, лише зрідка проїздила підвода; здебільшого то були цигани або євреї, що їхали на польський бік. Через багато років, коли її давно вже не було там, проклали залізницю, що вела через міст біля Сарні й пролягала тією долиною, в яку вона колись дивилася згори, з пасовища. Пані Зузан давно вже не була нагорі, майже десять років, і вона прислухалась до автомашин, поки могла їх чути,— а вона чула їх іще й тоді, коли вони були вже за гребенем і їхали горішнім шляхом; можливо, діти її небожа, як і вона колись, дивляться тепер згори в долину, але бачать уже не підводи, а німецькі військові машини. Але машини проїздили рідко. Вантажна — регулярно, що два місяці, а крім неї — дуже зрідка, хіба котра з солдатами, і вони зупинялись у неї та пили пиво, перше ніж рушити в гори, а ввечері верталася з іншими солдатами, що теж зупинялись у неї й пили пиво, перше ніж рушити вниз, на рівнину. Але там, нагорі, було небагато солдатів, і вантажна машина проїздила всього тричі, бо через півроку після того, як війна прокотилася повз них у гори, підірвали міст через річку недалеко за їхньою оселею. Це сталося вночі, і вона ніколи не забуде вибуху, свого власного крику, і голосів сусідів на тім боці, й репету своєї дочки Марії, якій тоді було вже двадцять вісім і яка робилась дедалі чудніша. Шибки у вікнах повилітали, корови в корівнику ревли, а собака гавкав цілу ніч; коли настав ранок, усі побачили, що моста нема, тільки стоять бетонні опори, а настил, хідник і поруччя акуратненько зірвало, й іржаве залізяччя лежить на дні, подекуди вистромляючись із води. Ще вранці приїхав офіцер із п'ятьма солдатами, обшукали всю Берчабу — спочатку її дім, усі кімнати, господарські будівлі, навіть ліжко її дочки Марії, що відтоді, як стався вночі вибух, лежала в своїй кімнаті й скиглила. У Теманів через вулицю теж усе обшукали — кожну кімнату, кожну паку сіна й соломи в клуні, та й у оселі Брахі, хоч там уже три роки ніхто не жив і будинок помалу занепадав. Брахі всі виїхали до Пресбурга, працювали там, і досі не знайшлось охочого купити будинок і поле.

Німці страшенно лютували, але не знайшли нічого і нікого, тому взяли у неї в повітці човна й попливли через річку до Ценкошіка, маленького села, що лежало там, де шлях починав спинатись угору; зі слухового віконця в її домі видно було ген за лісом дзвіницю в тому селі. Але й у Ценкошіку не знайшли нічого й нікого, та й у Тесаржі,— звичайно, вони навряд чи знали, що відтоді, як підірвано міст, десь пропали обидва Сворчікові сини.

Їй це здавалося дурницею — підривати міст; адже по ньому тільки десь так раз на два місяці переїздив німецький ваговіз та ще дуже зрідка машина з солдатами, і міст служив лише селянам, що мали на тім боці луки чи ліс. Для німців нічого не варто було раз на два місяці згаяти півгодини на об'їзд через Сарні, всього за півкілометра, де річку перетинав залізничний міст.

Аж через кілька днів вона зрозуміла, що означав для неї підірваний міст. Спочатку приходили цілі юрми цікавих, пили в неї горілку й пиво, розпитували про все, але згодом у Берчабі стало тихо, дуже тихо, не приходили вже господарі й наймити, яким треба було за річку, в ліс чи на луки, і ті люди, що в неділю їхали до Ценкошіка, і парочки, що хотіли в ліс, не з'являлись і солдати, і за два тижні в неї тільки Теман випив один кухоль пива — отой скнара, що сам жене собі горілку. Дуже прикро було думати про те, що віднині вона тільки й зможе, що збувати раз на два тижні отой кухоль пива скнарі Теманові. Бо ж кожен знає, який він скупий.

Але це затишшя тривало тільки два тижні. Одного дня під'їхала сіра, невеличка, дуже вертка німецька військова машина з трьома офіцерами, вони оглянули зруйнований міст, півгодини ходили туди й сюди по берегу, з біноклями в руці, оглядали околицю, залізли на дах спершу до Темана, потім до неї, звідти знов оглянули околицю і поїхали собі, не випивши в неї й чарочки.

А ще через два дні з Те саржі до Берчаби повільно посунула хмара куряви. То йшли потомлені солдати, семеро, на чолі з фельдфебелем; вони спробували втлумачити їй, що житимуть — спатимуть і столуватимуться — в неї. Спочатку вона злякалася, але потім зрозуміла, як це добре для неї, і побігла нагору до Марії, що й досі ще не вставала з ліжка.

Солдати, здавалося, нікуди не квапились — вони терпляче дожидали, ці немолоді чоловіки,— закурили люльки, замовили пива, поскладали свої ранці — одне слово, спочивали. Вони терпляче дожидали, поки вона прибере нагорі три маленькі комірчини: комірчину для наймита, що вже три роки стояла порожня, бо пані Зузан не мала за що найняти наймита; і ту, про котру її чоловік колись сказав, що вона буде для гостей, але до них ніхто ніколи не приїздив у гості, і їхню подружню спальню. Сама вона перебралась у кімнату до Марії. Згодом, коли вона спустилася вниз, фельдфебель почав пояснювати їй, що за все їй заплатить сільський муніципалітет — цілу купу грошей — і що вона має й варити їжу для солдатів, теж за плату.

Таких вигідних клієнтів, як ці солдати, вона ще ніколи не мала: ці восьмеро за місяць спожили більше, ніж усі ті, хто колись поодинці ходив через міст. У солдатів, видно, було багато грошей і дуже багато часу. Те, що вони мали робити, здавалося їй сміховинним. Двоє завжди вирушали тим самим шляхом — трохи по берегу, тоді човном на той бік і назад, знов трохи пройти понад берегом; їх змінювали що дві години. А на горищі сидів один і розглядав околицю в бінокль; його змінювали що три години. Вони там, на горищі зручно влаштувалися, вийнявши кілька цеглин, розширили слухове віконце, уночі прикривали його листом бляхи і цілий день сиділи коло того віконця, поставивши крісло на стіл і підмостивши під себе подушку. Отож один з них сидів там цілий день і дививсь на гори, на ліс, на берег, часом і назад на Тесаржі, а решта тинялися довкола та нудились. Вона жахнулась, коли почула, скільки грошей одержують за це солдати, та й їхнім родинам удома теж виплачують гроші. Один з них був учитель, то він точно назвав їй суму, яку одержує його дружина, але сума була така велика, що пані Зузан не повірила. Ні, не могла та вчителева жінка одержувати стільки за те, що її чоловік байдикує тут, їсть гуляш, картоплю, капусту, хліб з ковбасою, п'є каву,— навіть тютюн вони одержували щодня,— а коли не їсть, то сидить у неї в шинку, п'є собі помаленьку пиво й читає, без кінця читає, у нього, мабуть, повен ранець книжок, а коли не їсть і не читає, то сидить з біноклем на горищі й дивиться на ліс та луки чи стежить за селянами на полі. Цей солдат був дуже приязний до неї, звався він Бекер, але він їй не подобався, бо тільки читав, нічого не робив, тільки пив пиво, читав та сидів без діла.

Але все це було давно. Ті перші солдати лишались у неї недовго, всього чотири місяці, потім прибули інші й лишались тут півроку, а треті — майже рік, а далі їх змінювали регулярно щопівроку, і декотрі з тих, що вже були, прибували знову, і всі робили те саме цілих три роки: байдикували, пили пиво, грали в карти та сиділи на горищі або казна-нащо вешталися по луці та в лісі з гвинтівкою за спиною. Вона одержувала багато грошей за те, що варила солдатам їсти й надавала їм житло. В неї тепер майже не було інших клієнтів, і зала шинку стала спільною кімнатою для солдатів.

Фельдфебель, що останнім часом жив у неї,— вже чотири місяці,— звався Петер, прізвища вона не знала; це був кремезний чолов'яга, ходив як справжній селюк, навіть вуса носив, і часто, дивлячись на нього, вона згадувала свого чоловіка, Венцеля Зузана, що не повернувся з першої війни; тоді через міст теж рухались солдати — запилюжені, пішки й верхи, ранці везли за ними на заляпаних болотом возах, і ті солдати не вертались назад — хіба аж через кілька років, та й то вона не знала, чи це ті самі, що йшли тоді в гори. Вона була ще молода, двадцять два роки, і собою гарна, коли Венцель Зузан забрав її з гір, узяв собі за дружину, і вона вважала себе дуже багатою й дуже щасливою, ставши дружиною шинкаря, що мав наймита для роботи в полі й коняку, і любила двадцятишестирічного Венцеля Зузана, його важку ходу, його вуса. Венцель уже відслужив у єгерському полку в Пресбургу, став капралом, і невдовзі після того, як чужі солдати, теж запилюжені, промарширували через ліс у гори, Венцель знову поїхав до Пресбурга, став єгерським капралом, і його послали до краю, що називався Румунія, в гори; звідти він прислав три поштові листівки, писав, що йому живеться добре, а в останній листівці сповіщав, що став сержантом. Потім цілий місяць звістки не було, аж поки вона дістала з Відня листа про те, що його вбито.

А невдовзі народилась Марія, і ось тепер вона завагітніла — від того фельдфебеля, що звався Петер і був схожий на Венцеля Зузана. В її спогадах Венцель жив як молодий, двадцятишестирічний чоловік, тож цей фельдфебель, що звався Петер і мав сорок п'ять років, тобто був на сім років молодший за неї, здавався їй дуже старим. Вона не одну ніч, лежачи в ліжку, дожидалась Марії, а та приходила тільки над ранок, босоніж прокрадалась до кімнати й хутенько лягала в ліжко — перед тим, як мали заспівати півні; не одну ніч вона дожидалась так, і молилась, і ставила куди більше квітів перед образом богоматері в світлиці, але Марія завагітніла, і фельдфебель прийшов до неї, збентежений, безпорадний, наче селюк, і сказав їй, що він одружиться з Марією, коли скінчиться війна.

Що ж, тут нічого не вдієш, і вона й далі ставила оберемки квітів перед богоматір'ю й чекала. В Берчабі стало тихо, куди тихіше — так їй здавалось, хоча нічого не змінилося. Солдати байдикували в залі, писали листи, грали в карти, пили горілку й пиво, а декотрі почали торгувати речами, яких у цих краях бракувало: складаними ножами, бритвами, ножицями — чудовими ножицями — та шкарпетками. Продавали їх за гроші або вимінювали на масло та яйця, бо мали куди більше вільного часу, ніж грошей, які могли пропити за той час. Тепер у них знову був один такий, що читав цілими днями; йому зі станції в Тесаржі привезли підводою цілий ящик книжок. Його називали професором, але й він сидів півдня на горищі й дивився в бінокль на гори, на ліс, на берег, а часом назад на Тесаржі або на поле, де працювали селяни Професор теж розповідав їй, що його дружина одержує за нього багато грошей, дуже багато, кількадесят тисяч крон на місяць. Вона і йому не повірила, це ж надто багато, страшенно багато, мабуть, він бреше. Не може його жінка одержувати стільки за те, що її чоловік байдикує тут, читає книжки та пише півдня, а то й півночі, а потім кілька годин на день посидить — із біноклем — на горищі. Був і такий, що малював: у гарну погоду він сидів над річкою, малював гори так добре видні звідси, і річку, і залишки мосту — кілька разів навіть її; малюнки їй подобались, і вона повісила один у залі. Вже три роки сиділи тут солдати, щоразу по вісім душ, і нічого не робили. Вони тинялись по березі, перепливали човном річку, шастали в лісі, доходячи аж до Ценкошіка верталися назад, знову перепливали річку, походжали берегом повз шинок, тоді трохи вниз до Тесаржі, а потім приходила зміна. Добре їли, багато спали, і вона часто думала, що й Венцеля Зузана, мабуть, забрали тоді, щоб він у чужому краю нічого не робив,— її Венцеля, що був дуже потрібен їй, що вмів і любив працювати. Мабуть, забрали, щоб він у тому краю, Румунії, нічого не робив, чекав у безділлі, поки його застрелять. Але в цих солдатів, що стояли в неї, ніхто не стріляв; поки були тут, вони самі стріляли всього кілька разів, і щоразу бував великий гвалт, і щоразу виявлялося, що вони помилились: стріляли вони в якусь звірину, що бігла лісом і не зупинялася на їхній окрик. Проте таке теж бувало не часто — чотири чи п'ять разів за всі роки, а одного разу стріляли в жінку, яка вночі спустилася з Ценкошіка й бігла лісом, щоб викликати з Тесаржі лікаря до хворої дитини,— та, на щастя, не влучили в неї. Потім вони самі допомагали їй сісти в човен і навіть перевезли на той берег, а професор,— він, як завжди, іще не спав, сидів у залі й читав та писав,— провів її аж до Тесаржі. Але жодного партизана за всі ці три роки вони не спіймали: кожна дитина знала, що тут їх і немає, відколи втекли Сворчікові сини. Партизани не з'являлись навіть у Сарні, де є великий залізничний міст...

Хоч вона мала чималі прибутки з війни, їй було гірко думати про те, що Венцель Зузан, мабуть, нічого не робив у тому краю, в Румунії, бо й не міг нічого робити. Мабуть, війна в тому й полягає, що чоловіки нічого не роблять і задля цього виїздять у інші краї, щоб ніхто цього не бачив; та хай там як, а їй було смішно й гидко три роки дивитися на цих чоловіків, які нічого не робили, тільки марнували час, а одержували багато грошей за те, що вночі раз на рік помилково стріляли в звірину, та ще в бідолашну жінку, що хотіла викликати лікаря до дитини; гидко й смішно було їй, що ці чоловіки мусять марнувати час, тоді як вона світа божого не бачить за роботою. Вона мусила куховарити, доглядати корів, свиней, курей, а дехто з солдатів навіть віддавав їй за гроші чистити чоботи, лагодити шкарпетки та прати білизну; вона мала стільки роботи, що довелося знов найняти наймита, чоловіка з Тесаржі, бо Марія, відколи завагітніла, нічого не робила. Вона жила з фельдфебелем, наче з законним чолові ком: спала в його кімнаті, готувала йому сніданок, чистила одяг, а часом і лаялася з ним.

І ось одного дня, майже через три роки, прибув дуже високий чин із червоними лампасами на штанях і золотим шиттям на комірі,— згодом вона почула, що то був справжній генерал,— цей високий чин приїхав з іще кількома офіцерами в дуже швидкій машині з Тесаржі; він був жовтий на обличчі, сумний на вигляд і перед її домом горлав на фельдфебеля Петера, бо той вийшов рапортувати йому без ременя й пістолета,— Петер побіг у дім, а розлючений генерал стояв надворі. Вона бачила, як він тупає ногою, обличчя в нього наче поменшало й стало ще жовтіше, він щось сердито говорив до іншого офіцера, а той стояв перед ним, піднісши тремтячу руку до козирка — втомлений сивоголовий чоловік років шістдесяти чи й більше. Пані Зузан знала його, бо він кілька разів приїздив велосипедом із Тесаржі й розмовляв у залі з фельдфебелем та солдатами дуже лагідно й приязно, а потім, у супроводі професора, неквапно вертався до Тесаржі, ведучи за кермо свій велосипед. Нарешті вийшов Петер в ремені й з пістолетом і повів прибулих до річки. Вони переправилися човном на той бік, походили лісом, вернулись і довго стояли коло мосту, потім повилазили на горище, і врешті офіцери поїхали собі, а Петер стояв з двома солдатами перед будинком, піднявши праву руку,— стояв ще довго, поки машина доїхала майже до Тесаржі. Потім Петер, злющий, вернувся в дім, кинув кашкета на стіл і сказав Марії тільки одне:

— Здається, міст відбудовуватимуть.

А ще через два дні з Тесаржі знову примчало авто, цього разу вантажне, і з кузова сплигнули семеро молодих солдатів і один молодий офіцер; він швидко ввійшов у дім і півгодини сидів з фельдфебелем у його кімнаті. Марія спробувала втрутитись у їхню розмову, попросту зайшла до кімнати, але молодий офіцер звелів їй вийти; вона ще раз зайшла — і знову молодий офіцер дуже суворо звелів їй вийти; вона, плачучи, стояла на сходах і дивилась, як солдати, що жили тут досі, збирають свої речі, а прибулі займають їхні кімнати. Вона півгодини чекала, плачучи, розізлилась, коли професор поплескав її по плечу, і з криком та сльозами почепилась на шию Петерові, коли той нарешті вийшов із кімнати з напакованим ранцем і, почервонівши, став її заспокоювати й утішати; вона не відпускала його, поки він не сів у машину; а тоді знову, плачучи, стояла на сходах і проводжала поглядом машину, що швидко мчала до Тесаржі. Вона знала, що він не вернеться, хоча і обіцяв вернутись...


Файнгальс приїхав до Берчаби за два дні до того, як почали відбудовувати міст. Весь хутір складався з шинку й двох будинків, із яких один був покинутий і напіврозвалений, і коли Файнгальс разом з іншими вилазив з машини, все довкола було повите гірким димом з полів, де палили картопляне бадилля. Навкруги панували тиша й мир, наче війни ніде й не було.

Тільки коли червоний меблевий фургон їхав назад, виявилося, що Файнгальса поранило в ногу — невеличкою скалочкою з пляшки токаю, і з цього вийшло дивне й прикре ускладнення, бо він міг би претендувати на срібний знак поранення, а головний лікар не хотів давати ніяких знаків за поранення скляною скалкою, і на Файнгальсі кілька днів тяжіла підозра в самопораненні, та врешті лейтенант Брехт, на якого він послався, прислав своє пояснення. Рана загоїлася швидко, хоча він пив багато горілки, і через місяць його послали до якогось пересильного пункту, а звідти — до Берчаби. Він зачекав унизу, в шинку, поки йому звільнять кімнату, яку вибрав для нього й для себе Грес. Він пив вино, думав про Ілону й слухав гармидер у домі. Солдати, що були тут, вишукували по всіх кутках своє манаття, хазяйка стояла за стойкою й похмуро дивилась перед себе — вже не молода, але гарна жінка, ще й досі гарна, а десь у сінях голосно, невтримно плакала ще одна жінка.

Потім вона заридала й заголосила ще дужче, а вантажна машина рушила назад до містечка, з якого вони приїхали. Прийшов Грес і повів його нагору, до їхньої кімнати. Кімната була низенька, стеля в ній — чорна, з брусів; тиньк подекуди обсипався, повітря затхле. Надворі було душно, у вікні виднів садок, зарослий травою,— старі плодові дерева, скраю грядочки квітів, стайні, а далі, за повіткою, перевернутий човен, колись пофарбований, але вже облуплений. Стояла тиша. Ліворуч за живоплотом виднів міст — іржаві балки стриміли з води, а бетонні опори поросли мохом. Річечка була метрів сорок-п'ятдесят завширшки.

Отже, Файнгальсові доведеться жити разом із Гресом. Він познайомився з ним учора на пересильному пункті й вирішив не обмовитись при ньому жодним зайвим словом: Грес мав на грудях чотири ордени й без кінця розповідав про польок, румунок, француженок та росіянок, що їх він, очевидно, полишив з розбитими серцями. Файнгальсові зовсім не хотілося слухати його, ці балачки були для нього надокучливі й водночас нудні, страшенно нудні, та й прикрі, а Грес, видно, був один із тих, що вірили, ніби їх слухатимуть охоче, бо в них на грудях ордени — більше орденів, ніж у інших.

Він, Файнгальс, мав тільки один орден, один-однісінький, і був наче створений слухачем, бо не казав нічого чи майже нічого і не вимагав пояснень. Він зрадів, коли дізнався, що чергуватиметься з Гресом на спостережному пункті: завдяки цьому він принаймні вдень здихається його... Він зразу ліг у ліжко, коли Грес повідомив про своє рішення й тут розбити серце якій-небудь словачці.

Файнгальс дуже втомився і щовечора, де б не лягав спати, сподівався, що йому присниться Ілона, але вона не снилась. Він намагався пригадати кожне слово з їхніх розмов, напружено думав про неї, та коли засинав, вона не приходила. Часто перед тим, як заснути, йому здавалося, що досить обернутись, і він відчує її руку, але вона була не з ним, вона лишилась дуже далеко, і обертатися було марно. Він дуже довго не міг заснути, бо напружено думав про неї, уявляв собі кімнату, призначену для них обох,— а коли засинав, то спав погано, а вранці не пам'ятав, що йому снилося. Ілона не приснилась ні разу.

Він молився увечері в ліжку й думав про всі розмови з нею в ті дні, коли їм іще не треба було розлучатися,— вона завжди червоніла, наче їй було прикро, що він у неї в кімнаті, серед опудал, мінералогічних колекцій, географічних карт та плакатів з гігієни. Але, можливо, їй було прикро тільки говорити про релігію. Вона щоразу червоніла як мак, видно, це була для неї мука — говорити про свою віру, та вона говорила, говорила про віру, надію і любов і обурювалась, коли він казав, що не може йти до церкви, бо обличчя й проповіді більшості священиків йому нестерпні. «Треба молитися, щоб утішити бога»,— казала вона...

Він ніколи не думав, що вона дозволить йому поцілувати себе, але він її цілував, а вона його, і він знав, що вона пішла б із ним у ту кімнату, що її він так часто бачив тепер в уяві: трохи бруднувату, з голубою мискою, в якій була теплувата вода, з широким темним ліжком і з вікном на занедбаний садок, де під деревами гнили опалі плоди. Він увесь час уявляв собі, що лежить із нею в ліжку й розмовляє, але ні разу це не приснилось йому...

Другого ранку почалася служба. Він сидів у кріслі, поставленому на хиткий стіл, у задушній комірчині на горищі й у бінокль дивився крізь дахове вікно на гори, на ліс, обшукував поглядом берег, а часом позирав назад, на те селище, звідки вони приїхали, він міг вистежити партизанів, але, можливо, й селяни на полях були партизанами, тільки в бінокль цього не розгледиш. Стояла така тиша, що аж боліло, і в нього було таке почуття, наче він уже багато років сидить тут; він підняв бінокль, навів його на різкість і задивився повз ліс, повз жовтавий шпиль дзвіниці на далекі гори Повітря було дуже прозоре, і він бачив на горі, серед пагорків, череду кіз — вони розсипались по тьмяному сіро-зеленому тлі, наче малесенькі, білі-білі, різкоокреслені хмарки, і він крізь бінокль неначе сприймав тишу й самотину. Кози рухалися дуже повільно й лише зрідка, неначе на короткій припоні. У бінокль він бачив їх такими, ніби з відстані три-чотири кілометри без бінокля, і вони видавались йому далекими, безмежно далекими; пастуха він не бачив зовсім. Він аж злякався, коли опустив бінокль і їх не стало видно — ані сліду, хоч як він вдивлявся в схил гори над дзвіницею. Навіть цяточки білої не видно було — певне, дуже велика відстань; він знову підніс бінокля до очей і подивився на білих кіз, чию самотність відчував, але його сполохали команди внизу, в садку, і він опустив бінокля, подивився в сад і побачив, що сам лейтенант Мюк провадить там стройову підготовку. Файнгальс підніс бінокля до очей, навів його на різкість і став роздивлятись лейтенанта; він знав Мюка всього два дні, але вже помітив, що той ставиться до служби дуже серйозно, його темний гострий профіль аж закам'янів від убивчої поважності, руки за спиною не ворушились, а м'язи на худій шиї сіпались. Мюк мав кепський вигляд, обличчя було аж землисте, безбарвні губи тільки ледь ворушились, коли він командував: «Ліво-руч!», «Право-руч!» і «Кру-гом!» В ту хвилину Файнгальс бачив тільки Мюків профіль, цю вбивчо поважну, нерухому половину його обличчя: губи, що ледь ворушились, сумне ліве око, що дивилось неначе не на солдатів, які виконували вправи, а кудись удалечінь, не знати куди, можливо — назад. Потім він перевів погляд на Греса; обличчя в того було набрякле і якесь збентежене.

А коли він знов, уже без бінокля, подивився вниз, у садок де солдати виконували команди: «ліво-руч», «право-руч» і «кру-гом», то побачив на буйному, прегарному лужку жінку, що розвішувала білизну на шворці, нап'ятій між стайнями. Здається, то була господинина дочка, що плакала й голосила вчора. Вона була серйозна, зажурена, така зажурена, що здавалась не просто гарною, а прекрасною — вузьке, дуже смагляве обличчя зі стиснутими губами. На чотирьох солдатів та лейтенанта вона й не глянула.

Коли Файнгальс другого ранку о восьмій годині знов піднявся на горище, йому вже здавалося, що він прожив тут цілі місяці, трохи не роки. Тиша й самотина були цілком природні: лагідне мукання корів у хліву, й димок із картоплиння, що й досі висів у повітрі, бо подекуди ще жеврів жар; і коли він навів на різкість бінокля й спрямував його вдалину, понад шпилем жовтавої дзвіниці, то й там відчув тільки самотину. Там нагорі було порожньо — тьмяна сіро-зелена площина, з якої стриміли чорні скелі... Мюк із чотирма солдатами пішов до річки — вправлятись у рушничних артикулах Його короткі, нудні команди здалеку звучали дуже тихо, надто тихо, щоб порушити безгоміння,— вони майже підкреслювали його; а внизу, в домі, молода жінка співала на кухні протяглу словацьку пісню. Стара пішла з наймитом на поле — вибирати картоплю. Навпроти, в другій селянській садибі, теж було тихо. Він довго обшукував поглядом гори, але не знаходив нічого, крім німих пустельних площин, крутих скель, тільки праворуч над лісом здіймався білий дим паровоза і швидко танув у повітрі; в бінокль той дим був схожий на куряву, що осідає на крони дерев. І не чутно було ні звуку — тільки Мюкові уривчасті команди над річкою та сумний спів молодої жінки унизу, в домі...

Потім солдати верталися від річки, і він чув як вони співають. Сумно було слухати чотирьох солдатів. Цей квартет, що співав «Сірі колони», був жалюгідний, незграйний, зовсім кволенький. Він чув і команди Мюка: «Раз-два, лівою!» Мюк, видно, боровся з самотністю розпачливо, але марно. Тиша була дужча за його команди, дужча за пісню.

Коли вони зупинилися перед домом, Файнгальс почув першу машину, що їхала з того самого містечка, з якого вони прибули позавчора. Він наполохано підніс бінокля до очей: шляхом швидко сунула до них хмара куряви, і в ній він розпізнав кабіну автомобіля і щось велике, важке, що видніло над нею...

— Що там таке? — загукали з вулиці.

— Машина,— відповів Файнгальс, усе дивлячись на машину в бінокль. Водночас він почув, що з будинку вийшла й молода жінка. Вона заговорила до солдатів і щось гукнула йому нагору. Він не зрозумів її, але гукнув униз:

— Водій цивільний, з ним у кабіні хтось у коричневому мабуть, із партійного начальства, а в кузові — бетономішалка!

— Бетономішалка?— перепитали його.

— Так! — підтвердив Файнгальс.

Ті, що стояли внизу, вже й без бінокля розгледіли кабіну, і чоловіка в коричневому, і бетономішалку, і побачили, що з селища до них їде ще одна машина — менша хмара куряви,— тоді ще одна, й ще одна: ціла колона рухалася з селища до решток мосту. Коли перша машина зупинилась коло в'їзду на міст, друга під'їхала вже так близько, що можна було теж розгледіти кабіну й вантаж — частини розбірного барака. Але всі підбігли до першої машини, і Марія теж, тільки лейтенант лишився на місці. Дверцята відчинились, і на землю сплигнув чоловік у коричневому. Він був простоволосий, засмаглий, із симпатичним, відвертим обличчям.

— Хайль Гітлер, хлопці! — гукнув він.— Оце й є Берчаба?

— Вона,— відказали солдати і нерішуче повиймали руки з кишень. У чоловіка на коричневому мундирі були майорські погони. І солдати не знали, як до нього звертатися.

Він гукнув у кабіну:

— Приїхали, глуши мотор!

Потім через голови солдатів глянув на лейтенанта, зачекав якусь мить і ступив до нього кілька кроків. Лейтенант також ступив кілька кроків, а майор зупинився, чекаючи, і лейтенант пройшов решту відстані вже квапливо й став перед ним, відсалютував, потім викинув руку вперед, крикнув: «Хайль!» і відрекомендувався:

— Мюк!

Чоловік у коричневому мундирі теж підняв руку, потім подав її Мюкові, потиснув і відказав:

— Дойсен. Начальник будівництва. Ми маємо тут відбуду вати міст.

Лейтенант глянув на солдатів, солдати — на Марію, Марія побігла в дім, а Дойсен жваво метнувся назад і почав розпоряджатись коло машин, що прибували одна за одною.

Дойсен поводився дуже рішуче, дуже енергійно, але й не без певної привітності. Він попросив, щоб його провели до кухні пані Зузан, усміхнувся, випнув губи, нічого не сказав, пішов до покинутої оселі, оглянув її дуже пильно, а вийшовши звідти — всміхнувся, і невдовзі дві машини, що привезли розібраний барак, рушили назад до Тесаржі. Він сам оселився в Теманів і за хвильку вже стежив з відчиненого вікна, чадячи сигаретою, як розвантажують машини. Коло них командував молодий хлопець у коричневому, з фельдфебельськими погонами. Дойсен час від часу щось гукав йому. Тим часом під'їхали всі машини — їх було десять і навезли робітників, залізних балок, колод, мішків з цементом, а ще за годину з боку Сарні підплив річкою невеликий моторний човен. З нього зійшов на берег третій чоловік у коричневому й дві гарненькі засмаглі словачки, що їх робітники привітали веселим сміхом.

Файнгальс уважно стежив за всім тим. Спочатку в занедбаний дім унесли велику кухонну піч, тоді почали розвантажувати решту: поруччя мосту, заклепки, болти, просмолені бруси, прилади для вимірювання глибини, кухонне начиння. Об одинадцятій словачки вже чистили картоплю, а о дванадцятій вивантажили всі матеріали, поставили навіть склад для цементу, а з селища приїхали ще три машини, з яких висипали на під'їзд до мосту щебінь. Коли Грес змінив Файнгальса і той спустився їсти, над дверима зали вже прибивали табличку: «їдальня».

В наступні дні він теж пильно стежив за будівництвом і дивувався, що все розплановано так точно: ніхто не робив зайвої роботи, всі матеріали лежали поблизу того місця, де вони були потрібні. Файнгальс бував у житті на багатьох будовах, сам керував кількома, але його дивувало, як злагоджено й акуратно працюють тут. Вже за три дні опори мосту були старанно запломбовані бетоном, а поки ще бетонували останню опору, на першій уже почали монтувати важку ферму з залізних балок. На четвертий день був готовий пішохідний місток, а через тиждень Файнгальс побачив, як на другий берег річки пригнано вантажні машини з деталями мосту — потужні машини, що їх Дойсен використовував одночасно як підмостки й основу для монтажу останньої ферми. Коли закінчили пішохідний місток, робота пішла швидше, і Файнгальс тепер дуже рідко дивився на гори або на ліс. Він уважно стежив за будівництвом, і навіть під час муштри дивився переважно на робітників: він любив цю роботу.

Вечорами, коли смеркало й виставляли дозорних, він сидів у садку й слухав, як грає на балалайці молодий росіянин, що звався Сталін — Сталін Гадленко. А в шинку співали, пили й танцювали, хоч танці були заборонені, Дойсен дивився на те крізь пальці. Він був у дуже доброму настрої. Йому надали два тижні на будівництво, а він, коли й далі йтиме так само, упорається за дванадцять днів. Він заощадив чимало бензину, бо міг купувати все для кухні в Темана й пані Зузан, а не ганяти машину по довколишніх селах, він дбав і про те, щоб робітники мали куриво, ситно харчувались і добре себе почували. Дойсен знав, що це краще, ніж вдаватися до влади, яка, хоч і наганяє на людей страху, але навряд чи примусить їх працювати краще. Він збудував уже чимало мостів — правда, майже всі ті мости вже були підірвані, але якийсь час вони все-таки служили, і ще ніколи в нього не було труднощів із термінами.

Пані Зузан раділа: тут знову буде міст, буде й тоді, коли скінчиться війна, а коли буде міст, то, може, лишаться й солдати, та й селяни з довколишніх сіл повернуться додому. Робітники теж були, видно, щасливі. Що три дні з Тесаржі приїздила маленька, швидка, світло-коричнева машина, завищавши колесами, зупинялась перед шинком, з машини виходив чоловік у коричневому, старий і зморений на вигляд, з капітанськими погонами, і робітників скликали, щоб виплатити гроші; платили їм багато, так багато, що вони могли купувати в солдатів шкарпетки, а то й сорочки, і випити ввечері могли та потанцювати з гарненькими словачками, що працювали на кухні.

На десятий день Файнгальс побачив, що міст готовий: установлено поруччя і основу для настилу. Він дивився, як вантажать на машини й вивозять цемент, залізні балки та й склад, у якому лежав цемент. Крім того, від'їхала половина робітників та одна з куховарок, і в Берчабі стало трохи тихше. Лишилося п'ятнадцять робітників, Дойсен і юнак у коричневому з фельдфебельськими погонами та одна жінка на кухні; на ту жінку він часто дивився. Вона цілий ранок сиділа коло вікна, чистила картоплю, співала сама собі, відбивала котлети, мила городину й була дуже гарна: коли усміхалася, в нього аж серце стискалось, і, дивлячись крізь шибку через дорогу, він дуже виразно бачив її уста, тонкі чорні брови та білі зуби. Вона весь час тихенько співала сама собі — і того вечора він пішов до шинку потанцювати з нею. Він дуже часто танцював з нею, бачив її темні очі дуже зблизька, відчував у своїх руках її міцні білі руки й був трохи розчарований, що від неї пахне кухнею... В шинку було душно й парко, вона була єдина жінка тут, крім Марії, що сиділа коло стойки й не танцювала ні з ким. Уночі йому снилася ця словачка, він навіть не знав, як її звуть; снилася виразно-виразно, хоча ввечері в ліжку він знову довго й напружено думав про І лону.

Наступного дня він уже не дивився на неї в бінокль, хоча й чув, що вона тихенько, протягло співає, він дивився на гори й був щасливий, коли знову побачив череду кіз — тепер уже праворуч від дзвіниці — білі плямки на тьмяному сіро-зеленому тлі, що рухались повільно, нерівномірно.

Раптом він опустив бінокля. Він почув постріл, чи то відлуння далекого вибуху, що скотилося з гір. Потім ще раз — дуже виразно, не гучно, дуже далеко. Робітники на мосту на мить застигли, словачка перестала співати, а лейтенант Мюк, схвильований, збіг на горище, вихопив у нього з рук бінокля й навів його на гори. Дивився дуже довго, але вибухів більше не було, і Мюк, повернувши бінокля Файнгальсові, промимрив: «Тепер пильнувати як слід!»— і збіг униз, на подвір'я, де наглядав за тим, як чистять зброю.

Пополудні було наче ще тихше, ніж останніми днями, хоч звуки лишились ті самі: робітники на мосту пиляли просмалені балки, вкладали їх на основу й прикріплювали болтами, на кухні стара господиня щось довго, настирливо втлумачувала своїй дочці, а та не відповідала; і словачка тихенько наспівувала, готуючи біля відчиненого вікна вечерю для робітників. На пательні смажились великі жовті картоплини, в присмерку червоніла череп'яна миска з помідорами. Файнгальс дивився на гори, на ліс, обшукував поглядом берег ріки — скрізь було тихо, ніщо не ворушилося. Обидва вартові зникли в лісі; він подивився на робітників на мосту: вони вже настелили його до половини, і міцний чорний настил із брусів помалу змикався; а опустивши бінокля, він міг бачити як на дорозі вантажили залишки матеріалів, інструменти, балки, ліжка, стільці, кухонну піч, а незабаром машина з вісьмома робітниками від'їхала в напрямі Тесаржі. Словачка вистромилася з вікна й помахала вслід їм рукою; стало наче ще тихше, а перед вечором відплив угору по річці моторний човен, і в настилі мосту лишалося заповнити невеликий проміжок: три-чотири бруси. Коли не настелених зосталось якихось два метри, робітники покинули роботу. Файнгальс бачив, що вони залишили на мосту й інструменти. Машина вернулася з Тесаржі, зупинилася коло кухні, в кузов поклали невеличкий кошик з городиною, кілька пляшок, а перед тим, як Файнгальса прийшли змінити, згори знов долинуло глухе відлуння вибухів — неначе в горах загримів театральний грім, штучно помножений, урвався, затих — три, чотири рази — і знову запала тиша. Знову прибіг лейтенант Мюк, став дивитись у бінокль, і обличчя його сіпалось. Водячи біноклем зліва направо, він обдивився скелі, гребені, хитаючи головою, опустив бінокля, написав на папірці рапорт, і невдовзі Грес поїхав Дойсеновим велосипедом до Тесаржі.

Коли Грес поїхав, Файнгальс виразно почув у горах дуель двох кулеметів — глухе, жорстке татакання російського і дзвінке, нервове дзявкання німецького, що нагадувало вищання гальм. Постріли були такі часті, наче сипалися з чогось. Бій тривав недовго: обмінялись кількома чергами, потім гуркнули гранати — три чи чотири, залящала луна, і виляски, завмираючи, покотилися долиною. Файнгальсові чомусь стало смішно — хоч би куди прийшла війна, вона була пов'язана з зовсім непотрібним гамором. Цього разу Мюк не прибіг, він стояв на мосту і вдивлявся в гори. Звідти долинув ще один постріл — видно, з рушниці, й озвалася негучна луна, ніби покотилося каміння; потім було тихо, поки почало смеркати, Файнгальс листом бляхи заслонив віконце на покрівлі й повільно зійшов униз.

Грес іще не повернувся, і внизу, в залі, знервований Мюк оголосив, що вночі всі мають бути в бойовій готовності. Стояв із убивчо поважним обличчям і неспокійно обмацував пальцями обидва свої ордени, заряджений автомат висів у нього на шиї, а каска — на ремені.

Ще поперед Греса з Тесаржі над'їхав сірий автомобіль, з якого виліз огрядний рожевощокий капітан і тонкий, суворий на вигляд обер-лейтенант. Разом з Мюком вони перейшли мостом річку. Файнгальс стояв перед будинком і дивився їм услід. Здавалося, що всі троє пішли й пропали, але досить скоро вони показалися знову. Машина розвернулась. У будинку навпроти з вікна дивився Дойсен, а внизу в своєму будинку сиділи в сутіні робітники за простим столом, і перед ними стояли тарілки з картоплею й помідорами. В кутку кімнати словачка вперлася одною рукою в бік, а в другій тримала білу сигарету й підносила її до губів. Занадто, як на Файнгальсів погляд, розгонисто. Коли зафурчав мотор сірого автомобіля, вона вистромилася з сигаретою в губах із вікна й усміхнулася Файнгальсові. Той уважно подивився на неї й забув відсалютувати обом офіцерам, що від'їздили; на жінці була темна блуза, і голе тіло у викоті біліло ясною плямою під засмаглим обличчям. Мюк, ідучи повз Файнгальса в дім, сказав йому:

— Перенесіть кулемет.

Аж тоді Файнгальс побачив, що там, де стояла машина з офіцерами, лежить на дорозі довгий чорний кулемет і скриньки з набоями. Він повільно перейшов вулицю й забрав кулемет, потім ще раз сходив по набої. Словачка все ще вихилялась із вікна; вона струснула з сигарети вогонь і сховала недокурок у кишеню на фартусі. Вона так само дивилась на Файнгальса, але вже не всміхалась, була сумна, а губи — до болю ясно-червоні. Враз вона ледь закопилила губи, відвернулась і заходилася прибирати зі столу. З дому вийшли робітники й рушили до мосту.

Коли через півгодини Файнгальс ішов з кулеметом по мосту, вони ще працювали там, потемки вкладали останні бруси настилу. Останню гайку затягнув власноручно сам Дойсен. Йому присвічували карбідною лампою, і Файнгальсові здалося, наче він тримає в руці гайковий ключ, мов корбу шарманки. Він немовби крутив ту корбу на великому темному ящику, з якого не виходило жодного звуку. Файнгальс, поклавши кулемета, сказав Гресові: «Хвилиночку»,— і ще раз вернувся назад. Він почув, що зафурчав мотор машини, яка стояла перед житлом робітників, пішов туди й став дивитись, як вантажать на машину рештки майна: пічку, кілька стільців, кошик картоплі, кухонне начиння й речі робітників. Від мосту надійшли й самі робітники і позалазили в кузов. У руках вони мали пляшки з горілкою й пили з них. Останньою сіла словачка. Вона запнулась червоною хусткою, речей у неї було небагато: клунок, зав'язаний у синю хустку. Файнгальс іще постояв, дивлячись, як вона сідає, а тоді пішов назад. Дойсен останнім покинув міст: із гайковим ключем у руці він ввійшов до Теманового дому.

Півночі просиділи вони з новісіньким кулеметом за низеньким муром, яким було обнесено під'їзд до мосту, і вслухалися в ніч. Вона була тиха — часом з лісу виходили дозорні, перемовлялися з ними кількома словами, і вони далі мовчки сиділи там, вдивляючись у вузьку просіку дороги, що губилась у лісі. Але нічого не сталося. І в горах теж було тихо. Десь опівночі прийшла зміна, і вони вернулись додому й зразу поснули. Аж над ранок почули гамір і посхоплювалися. Грес іще натягав чоботи, а Файнгальс босий підійшов до вікна й подивився за річку; там стояло багато людей — вони вмовляли лейтенанта, щоб він пропустив їх пройти по мосту, а він, видно, не хотів. Ті люди, мабуть, прийшли з гір, з того села, що його дзвіницю видно з-за лісу,— досить довга вервечка людей з візками та клунками, що тяглась аж до лісу, а може, й далі. Їхні пронизливі голоси були сповнені страху, і Файнгальс бачив, як пані Зузан у капцях і накинутому на плечі плащі, пройшла через міст. Вона зупинилась поруч лейтенанта й довго розмовляла з людьми, потім звернулась до нього. Вийшов і Дойсен із сигаретою в зубах, не поспішаючи підійшов до них, теж поговорив з лейтенантом, тоді з пані Зузан, звернувся до людей — і врешті потік біженців за річкою повільно рушив у напрямі Сарні. Там було багато возів, високо навантажених дітьми, скринями, корзинами з птицею,— довга процесія, що посувалася вперед дуже повільно. Дойсен вернувся з пані Зузан до будинку й дорогою силкувався, хитаючи головою, розтлумачити їй щось.

Файнгальс неквапно одягся й ліг на ліжко. Спробував заснути, але Грес марудився з голінням і тихо насвистував, а за кілька хвилин, чути було, над'їхали дві машини. Спочатку здавалося, що вони їдуть поряд, потім одна випередила другу, ту ще було ледве чути, а та була вже внизу. Файнгальс устав і спустився вниз. Виявилося, що то коричнева легкова машина, якою часом приїздив інтендант із платнею для робітників. Вона зупинилась біля Теманового дому, і Дойсен із ще одним чоловіком у коричневому, що теж мав на плечах майорські погони, вже йшов до мосту. Тоді під'їхала й друга машина. Вона була сіра, запилюжена, заляпана грязюкою, забризкана й неначе калічна; зупинилась перед домом пані Зузан, з неї вискочив маленький жвавий лейтенант і гукнув до Файнгальса:

— Гайда звідти, тут зараз запахне смаженим! Де ваш командир?

Файнгальс розгледів, що погони в маленького лейтенанта саперські. Він показав на міст і відповів:

— Он.

— Дякую,— сказав лейтенант. Гукнув до солдата в машині: — Наготуй усе! — і побіг до мосту. Файнгальс пішов за ним. Чоловік у коричневому мундирі з майорськими погонами обдивився міст, вислухуючи Дойсенові пояснення, схвально хитнув головою, навіть покивав нею, тоді повільно пішов із Дойсеном назад. Дойсен зайшов у Теманів дім, зразу вийшов зі своїми речами та гайковим ключем у руці, і коричнева машина помчала геть.

Мюк вернувся з обома кулеметниками, лейтенантом-сапером і якимсь унтер-офіцером-артилеристом; той не мав зброї, був геть брудний і виморений, по обличчю в нього котився піт, на голові не було пілотки, він раз у раз показував схвильовано на ліс і на гори за лісом. Тепер і Файнгальс розчув: на дорозі в лісі гули мотори, і те гудіння повільно наближалось. Маленький лейтенант-сапер побіг до своєї машини, гукаючи: «Швидше, швидше!» Солдат уже біг йому назустріч, несучи сірі бляшанки, якісь бурі картонні коробки й моток провода. Лейтенант глянув на годинник.

— Сьома,— сказав він.— У нас ще десять хвилин.— І глянув на Мюка.— Рівно о сьомій десять міст підірвем. Контрнаступ зірвався.

Файнгальс повільно піднявся сходами, зібрав свої речі, взяв гвинтівку, лишив усе надворі коло дверей і вернувся в дім. Обидві жінки, ще не одягнені, збуджено бігали по сінях, виносили з кімнат що попало й кричали одна на одну. Файнгальс позирнув на образ матері божої. Квіти пов'яли; він обережно повибирав в'ялі стеблини, розпушив решту, ще не зів'ялу, в букет і глянув на свій годинник. Було вісім хвилин по сьомій, і з-за річки виразно долинало гудіння моторів — уже ближче, в лісі, село вони минули. Надворі всі стояли готові в путь. Лейтенант Мюк тримав у руці блокнот для рапортів і записував особові дані стомленого унтер-офіцера-артилериста, що понуро сидів на лаві.

— Шнівінд,— сказав унтер-офіцер.— Артур Шнівінд, із дев'ятсот дванадцятого.

Мюк кивнув головою й запхав блокнот у планшетку. В ту мить маленький лейтенант-сапер вбіг у двір зі своїм солдатом і гукнув:

— Лягай! Усі — лягай!

Всі попадали на землю попід стіною будинку, що стояв чолом навскіс до мосту. Лейтенант-сапер глянув на свій годинник — і ту ж мить міст злетів у повітря. Вибух був не дуже гучний, ніщо не просвистіло в повітрі — спочатку наче зарипіло, потім гуркнуло, як в'язка ручних гранат, а потім важкий настил ляпнувсь у воду. Вони ще хвильку зачекали, тоді маленький лейтенант сказав: «Усе!» Вони попідводились і глянули на міст: бетонні опори стояли, настил і пішохідну доріжку акуратно скинуто в річку, тільки з того боку завис шматок поруччів.

Гудіння моторів було вже зовсім близько, тоді раптом запала тиша: видно, колона зупинилась у лісі.

Маленький лейтенант-сапер сів у машину, завів мотор і гукнув до Мюка:

— Чого ви ще дожидаєте? Такого наказу вам не було.— Квапливо відсалютував і помчав геть своєю маленькою брудною машиною.

— Шикуйся! — скомандував лейтенант Мюк.

Усі вишикувались на шляху. Мюк постояв вичікувально дивлячись на обидва будинки, але там ніщо й не ворушилось. Тільки плакала жінка, але, здається, старша з двох.

— Кроком руш! — скомандував Мюк.— Не в ногу — руш! — Сам він ішов попереду, вбивчо серйозний і сумний, і неначе дивився кудись удалеч — може, кудись у минуле.

IX

Файнгальс подивувався, що Фінкова садиба така велика. Спереду він бачив тільки цей вузький старий будинок із вивіскою: «Винарня і готель Фінка. Засновано 1710 року», ветхі сходи, що вели в залу для клієнтів, ліворуч від дверей одне вікно, праворуч — двоє, а біля крайнього вікна праворуч — підворіття, як у всіх будинках виноградарів, розхитані зелені ворота, крізь які ледве могла проїхати підвода.

Але тепер, коли Файнгальс відчинив вхідні двері, він побачив велике, гарно забруковане подвір'я, яке утворили поставлені правильним чотирикутником дуже міцні будівлі. На другому поверсі будинок оперізувало дерев'яне поруччя галереї; за другими ворітьми видно було ще одне подвір'я, на якому стояли повітки, а праворуч — одноповерхова будівля,— очевидно, зала для бенкетів. Він уважно оглянув усе, прислухався й раптом сторопів, побачивши двох американців-вартових, що охороняли другі ворота, ходячи туди й сюди, ніби два звірі в клітці, які знайшли потрібний ритм ходи, щоб розминатися; один був у окулярах, і його губи безперестану ворушилися, другий курив сигарету. Каски вони позбивали на потилиці й мали досить утомлений вигляд.

Файнгальс поторгав за ручку двері ліворуч з наклеєним папірцем: «Приватне помешкання» і другі, праворуч, із табличкою: «Готель». Обоє дверей були замкнені. Він постояв, чекаючи й дивлячись на вартових, що невтомно ходили туди й сюди. Тишу тільки зрідка розтинав постріл — супротивники перекидалися снарядами, ніби м'ячами, вони не бились, а тільки нагадували, що війна ще не минула; снаряди летіли, мо