Книга: Великий Клаус і маленький Клаус
Великий Клаус і маленький КлаусАндерсен Ганс
ВЕЛИКИЙ КЛАУС І МАЛЕНЬКИЙ КЛАУС
В одному селі жили два чоловіки, і обидва вони мали _ однакові імена, їх звали Клаусами. Але в одного було чотири коняки, а у другого лише одна. Щоб не сплутати цих Клаусів, того, хто мав чотири коняки, звали великим Клаусом, а того, хто мав лише одну,- маленьким Клаусом. От послухаємо, що з ними трапилось,- істинна історія!
Цілий тиждень мусив маленький Клаус орати своєю . конячкою поля великого Клауса. За те великий Клаус давав йому своїх чотирьох - проте тільки раз на тиждень, та й то у неділю! Ой, як помахував маленький Клаус своїм батіжком на всіх п'ятьох коней! Адже сьогодні всі вони .були начебто його власні, хоч і на один тільки день.
Сонце весело сяяло, дзвони дзвонили, люди були в святкових вбраннях. Усі вони бачили маленького Клауса, який орав п'ятьма кіньми, і він був з цього дуже задоволений, ляскав батіжком і кричав:
- Но! Но, мої конячки!
- Не смій так казати! - говорив великий Клаус.- Твоя конячка лише одна!
Але, коли хто-небудь проходив повз нього, маленький Клаус забував, що не смів так казати, і кричав:
- Но! Но, мої конячки!
- Слухай, я тебе прошу не казати так! - сказав великий Клаус.- Якщо ти скажеш так ще раз, я стукну твою конячку по голові, і вона зразу здохне.
- Я не буду більше так казати! - відповів маленький Клаус. Але незабаром хтось із знайомих пройшов мимо і привітався до нього, і маленький Клаус подумав, який це у нього пишний вигляд, коли він оре аж п'ятьма кіньми своє поле, ляснув знову батіжком і закричав:
- Но! Но, мої конячки!
- От я тобі понокаю твоїх конячок! - закричав великий Клаус, узяв ціпок та так дав по голові його єдиній коняці, що та впала мертва.
- Ах, тепер нема в мене жодної коняки! - мовив маленький Клаус і заплакав.
Потім здер він з коняки шкуру, добре її висушив, поклав у мішок, закинув мішок за плечі та й пішов у місто продавати.
Йти треба було чимало, та ще великим темним лісом. Як навмисне, була негода, і він зовсім заблукав у лісі. Коли маленький Клаус вийшов на шлях, вже сутеніло, і було однаково далеко - і до міста йти, і додому назад вертатися. До ночі він ні туди, ні сюди не дістався б.
Саме край дороги стояв великий селянський двір. Віконниці в хаті були зачинені, але крізь них світився вогонь.
«Попрошу я тут дозволу переночувати»,- подумав маленький Клаус, підійшов до дверей і постукав.
Хазяйка відчинила, але, дізнавшись, в чім справа, сказала, щоб він ішов своєю дорогою. Чоловіка, мовляв, нема дома, а без нього вона не хоче пускати чужих.
- Ну, доведеться заночувати надворі,- сказав маленький Клаус, коли хазяйка зачинила двері перед його носом.
Коло хати стояв великий стіг сіна, а між стогом і хатою була маленька повітка під плескатою солом'яною стріхою.
«От я там і ляжу! - подумав маленький Клаус, глянувши на стріху.--Це буде чудова постіль, сподіваюсь, . що чорногуз не злетить згори та не вщипне мене за ногу».
Це він подумав тому, що на стрісі стояв чорногуз,- там було його гніздо.
От зліз маленький Клаус на повітку, ліг там і почав повертатися з боку на бік, щоб умоститися зручніше.
Віконниці не щільно затуляли вікна, і він міг бачити всю кімнату. А там стояв великий накритий стіл з вином/ з печенею та чудовою рибою. За столом сиділа хазяйка і дяк-більше нікого. Вона частувала його, а він уминав рибу, бо це була його любима страва.
«От би й мені присусідитись до них»,- подумав маленький Клаус і просунув голову в вікно.
Ой, який чудовий пиріг він побачив! Справді, це було у них якесь свято! Тут він почув, як хтось під'їхав до дому. Це повернувся чоловік хазяйки.
Чоловік хазяйки був дуже доброю людиною, але мав одну особливу рису - він не міг бачити дяків. Досить було йому зустрінути дяка, як він просто казився. Тому-то дяк ходив до його жінки, коли його не було дома, а жінка і частувала його найкращими стравами. Коли вона почула, що повернувся чоловік, злякалася і почала просити дяка влізти в порожню скриню.
Той послухався, бо знав, що хазяїн не може бачити дяків. Хазяйка мерщій поховала всі страви в піч, щоб хазяїн бува не спитав, чому це на столі така вечеря.
- Ох,-- зітхнув маленький Клаус на повітці, побачивши, як зникла вся їжа і питво.
- Хто там нагорі? - спитав селянин і, глянувши туди, побачив маленького Клауса.- Чого ти лежиш там? Іди краще до хати!
Маленький Клаус розповів, як він заблудився, і попросив знову, щоб його пустили переночувати.
- Ну, звичайно! - сказав селянин.- Але спочатку нам треба чимось підживитися.
Жінка зустріла їх дуже ласкаво, накрила стіл і поставила велику миску каші.
Хазяїн був голодний і їв з великим апетитом, але маленький Клаус ніяк не міг відігнати думку про печеню, рибу та пиріг, заховані в печі.
Під столом, коло його ніг, лежав мішок із шкірою коняки, яку він ніс -у місто продавати. Каша йому була не до смаку, от він і наступив ногою на цей мішок, а суха шкура голосно зарипіла.
- Т-сс! - сказав маленький Клаус своєму мішку, але за кілька хвилин знову наступив на нього. Шкіра зарипіла ще голосніше.
- Ей, що там у тебе в мішку? - спитав хазяїн.
- О, це в мене чарівник! - сказав маленький Клаус.- Він каже, щоб ми не їли каші, він наворожив нам повну піч печені, риби та пирогів! 9
- Отаке! - скрикнув хазяїн, відкрив швидко піч і побачив там чудові страви - все, що туди заховала жінка. Він гадав,, що то наворожив чарівник!
Жінка нічого не могла сказати і витягла все з печі, і обидва вони взялися до печені, до риби, до пирогів. Тоді наступив маленький Клаус знову на свій мішок, і шкіра зарипіла.
- Що він говорить тепер? - спитав хазяїн.
- Він каже,- відповів маленький Клаус,- що наворожив ще три пляшки вина. Вони стоять там, у кутку, за піччю.
Мусила хазяйка і вино поставити. Випив селянин вина, і йому стало дуже весело. Він був би не проти того, щоб мати й собі такого чарівника, який сидить у мішку в маленького Клауса.
- А Чи може він викликати чорта? - спитав хазяїн.- Я б на нього подивився, бо я тепер веселий!
- Звичайно - відповів маленький Клаус,- мій чарівник може все, що я накажу. Правда ж? - спитав він і наступив на мішок так, що той зарипів.
- Ти чуєш? Він каже - так. Але чорт - дуже страшний, краще не треба на нього дивитися.
- Та я його анітрохи не боюсь. А який же він на вигляд?
- Та він викапаний дяк!
- Тьху! - сказав хазяїн.- Отака гидота! Треба вам знати, я бачити не можу дяків! Але що поробиш; я ж знатиму, що це чорт, і мені не буде так противно! До того ж я зараз хоробрий! Тільки хай він не підходить дуже близько!
- От я звелю зараз це моєму чарівникові,- сказав маленький Клаус, наступив на мішок і прихилив до нього вухо.
- Що він каже?
- Він каже, щоб ми відкрили ту скриню, що стоїть у кутку.- Там причаївся чорт, але треба тримати вікно, щоб він не вистрибнув.
- Так допоможіть мені! - попросив хазяїн і підійшов до скрині, де жінка сховала справжнього дяка, який там сидів і тремтів від жаху.
Селянин відчинив трохи віко і заглянув у скриню.
- Тьфу! - закричав він і відскочив назад. - Ну, побачив його, побачив! Точнісінько наш дяк! Та й бридота ж!
Після цього вони ще випили і так випивали до пізньої ночі.
- Чарівника цього ти мені продай! - мовив селянин.- Проси, скільки хочеш, все дам. Справді, хоч цілу мірку грошей!
- Ні, цього я не можу! - сказав маленький Клаус.- Ти ж подумай, скільки я користі маю від цього чарівника.
- Ох, мені так хочеться мати його! - сказав селянин і почав упрошувати маленького Клауса.
- Ну, нехай,- сказав, нарешті, маленький Клаус.- Ти приязно прийняв мене, дав мені переночувати, хай уже чарівник буде твій за мірку грошей, тільки дивись, насипай повніше.
- Це ти одержиш! - сказав хазяїн.- Але скриню ти також візьми, я й години не можу тримати її вдома. Звід- . ки я знаю, може, він і досі сидить там?
Маленький Клаус дав селянинові мішок з висушеною шкурою і одержав за нього мірку грошей. Селянин подарував йому навіть тачку, щоб було на чому везти і гроші, і скриню.
- Бувай здоров! - сказав маленький Клаус і покотив тачку з грішми та скринею, в якій сидів дяк.
По той бік лісу була велика, глибока річка. Вода в ній текла так швидко, що ледве можна було її перепливти. Через річку був перекинутий новий міст.
Маленький Клаус зупинився посередині і сказав навмисне голосно, щоб дяк у скрині почув:
- Навіщо мені ця дурна скриня? Вона така тяжка, ніби камінням напхана. Я тільки заморюся тягнути її далі. Краще кину її в річку. Припливе вона до мене додому - добре, не припливе - також нічого поганого з того не буде!
Взявся він однією рукою за скриню і трошки підняв її, ніби наміряючись кинути в воду. .
- Стривай! - закричав із скрині дяк.- Випусти мене спочатку!
- Ай! - закричав маленький Клаус, удаючи, що він налякався.- Він і досі там. Треба швидше кинути його в воду, щоб він потонув!
- Ой, ні, ні! - закричав дяк.- Випусти мене, я дам тобі цілу мірку грошей.
- Ну, це інша справа! - сказав маленький Клаус і , відчинив скриню. Дяк швидко видряпався звідти, штовхнув порожню скриню в воду, і вони пішли до його дому, де маленький Клаус одержав ще мірку грошей.
Тепер тачка була повна грошей.
- Ну, конячку я непогано оплатив! - сказав він сам до себе, коли прийшов у свою хату і висипав цілу купу грошей.- От розсердиться великий Клаус, коли дізнається, як я забагатів через мою єдину\" конячку, але я йому не скажу правди!
І він послав хлопчика до великого Клауса попросити мірку, якою міряють зерно.
«Навіщо вона йому?» - подумав великий Клаус і намазав трохи дьогтем дно мірки - може, щось пристане.
Так і трапилося. Коли віддали мірку назад, побачив великий Клаус на дні три новенькі срібні монетки.
- Що це таке? - здивувався великий Клаус і швидко побіг до маленького Клауса.- Звідки у тебе стільки грошей?
- Та це я вчора продав шкуру своєї конячки.
- Тобі багато заплатили! - сказав великий Клаус, побіг ще швидше додому, схопив сокиру, повбивав своїх чотирьох коней, поздирав з них шкури та. й повіз у місто продавати.
- Шкури! Шкури! Кому потрібні шкури? - кричав він на вулицях.
Усі шевці та чинбарі збіглися до нього і питали, скільки ж він хоче за шкуру.
- Мірка грошей за кожну,- сказав великий Клаус.
- Чи ти сказився? - закричали всі.- Ти, може, думаєш, у нас стільки грошей, що ми мірками даємо!
- Шкури! Шкури! Кому потрібні шкури? - кричав він далі і всім, хто питав, почому шкура, відповідав:- Мірка грошей штука!
- Він хоче нас дурити! - розсердилися всі, і шевці взяли свої ремені, чинбарі свої шкіряні фартухи і добре одлупцювали його.
- Шкури! Шкури! - передражнювали вони його.- От ми здеремо з тебе шкуру, то й знатимеш! Іди швидше геть звідси! -кричали вони, і великий Клаус так дременув, як тільки міг. Ще ніколи в житті його так не били.
- Ну,- сказав він, коли повернувся додому,- буде ж тобі, малий Клаусе, за це! Я тебе вб'ю!
Він узяв величезний лантух, пішов до маленького Клауса і сказав: .
- Ти обдурив мене! Спочатку я побив моїх коней, а потім мене самого побили! Це все з твоєї ласки,- але більше ти не зможеш мене дурити!
Він схопив маленького Клауса, посадив у лантух, закинув його на плечі і гукнув:
- Піду та й утоплю тебе!
Шлях до річки був чималий, а маленького Клауса не так то й легко було нести. Йшли вони повз церкву. От великий Клаус поклав лантух, а сам зайшов у церкву відпочити та помолитися перед тим, як утопити маленького Клауса.
- Ох-ох-ох! - зітхав маленький Клаус, і крутився, і повертався на всі боки, але ніяк не міг розв'язати лантуха та звільнитися. Повз нього проходив старий-престарий чередник, з білим, як сніг, волоссям і великою палицею в руці. Він гнав цілу череду корів та биків. Вони набігли на лантух з маленьким Клаусом і звалили його.
- Ох-ох-ох! - зітхав маленький Клаус.- Я такий молодий, а вже мушу вмирати.
- А я, бідний, такий уже старий, а ніяк не можу вмерти,- сказав чередник.
- Розв'яжи лантух!- закричав маленький Клаус.- Лізь туди замість мене, і ти швидко вмреш!
- З великою охотою,- сказав чередник і ррзв'язав лантух, з якого вистрибнув маленький Клаус.
- Але ти подивись за моєю чередою,- сказав старий і вліз у лантух.
Маленький Клаус зав'язав його і погнав корів та биків на пасовище.
Незабаром вийшов з церкви великий Клаус, закинув лантух собі на плечі, і йому відразу здалося, що лантух став куди легшим. Адже старий чередник важив трохи не вдвічі менше за маленького Клауса.
«Он, бач, як стало легко! - подумав він.- Напевне, це тому, що я помолився».
Дійшов він до річки, глибокої та широкої, кинув туди лантух з чередником і гукнув:
- Отут і лежи собі! Більше не дуритимеш мене! Після цього він пішов додому. Тільки дійшов він до перехрестя - бачить, іде маленький Клаус і жене череду.
- Що таке? - сказав великий Клаус.- Хіба я не втопив тебе?
- Звичайно, втопив! - сказав маленький Клаус.- Ти кинув мене півгодини тому в річку.
- А звідкіль же в тебе така чудова череда? - спитав великий Клаус.
- Це морська череда! - сказав маленький Клаус.- Я мушу розповісти тобі цілу історію ї подякувати, що ти мене втопив, бо тепер я буду дійсно багатим! Ой, як було мені страшно, коли я був у лантусі! Вітер свистав мені в вуха, коли ти кинув мене з мосту в холодну воду. Я пішов зразу на дно, але не забився, бо там внизу росте ніжна, м'яка травиця. На неї я й упав. Лантух одразу розв'язався, і чудова дівчина у білосніжному платті, з зеленим вінком на мокрому волоссі взяла мене за руку і сказала: «Це ти, маленький Клаусе? Ну, на тобі спочатку маленьку череду! Недалеко звідси, на дорозі, пасеться друга, велика череда, я і її дарую тобі!» Тут я побачив, що ріка для водяних мешканців була однаково, що шлях. Унизу, на дні, ходять і їздять вони від моря, аж сюди, де річці кінець. Як там гарно! Повно квітів, свіжої трави! Риби, плаваючи в воді, шугали повз мої вуха, як пташки в повітрі. Які там гарні люди, а які череди пасуться коло рівчаків та канав!
- Але чому ти так швидко повернувся? - спитав великий Клаус.- Мене б не виманили звідти, якщо там добре.
- Ну,- сказав маленький Клаус,- це ж я не просто собі так зробив. Ти ж чув, що я тобі розповідав: морська дівчина сказала.мені, що далі на шляху,- а шляхом вона називає річку,- пасеться друга череда, яку вона мені подарувала. Але ж я знаю, що річка робить закрути то туди, то сюди, і я б мусив зробити великий гак. Ні, я вирішив іти коротшим шляхом, вийти на сушу та й піти навпростець до того місця, де чекає на мене череда. Я виграю таким чином з півверсти!
- Ох, ти щаслива людина! - сказав великий Клаус.- Як ти гадаєш, а я дістану таку морську череду, коли спущуся на дно?
- Напевне! - відповів маленький Клаус.- Але я не зможу тягти тебе до річки,- ти надто важкий для мене! Якщо хочеш, дійди сам і влізь у мішок - і я тебе з великою охотою кину в воду!
- Дякую тобі! - мовив великий Клаус.- Але, якщо я там не дістану ніякої череди, я, повір мені, коли повернуся, добре одлупцюю тебе!
- Та ні, все буде гаразд! І вони пішли до річки.
Тільки череда побачила воду, так і кинулась до неї - вся худоба дуже хотіла пити.
- Бач, як поспішають!- мовив маленький Клаус.- їм хочеться швидше додому!
- Так, так, ти краще поможи мені спочатку, а то одлупцюю,- сказав великий Клаус, влізаючи у великий мішок, який лежав на спині в одного бика.- Та поклади каменюку в мішок, а то я, боюсь, не піду на дно!
- Підеш! - заспокоїв маленький Клаус. Але все-таки поклав у мішок велику каменюку, міцно зав'язав мішок ї штовхнув у воду. Шубовсть! - і великий Клаус пішов прямо на дно.
- Ох, боюсь, не знайде він там череди,- сказав маленький Клаус і погнав свою худобу додому.