Вступ

Правда про Великий терор в СРСР відкривалася Заходу поволі. Коли вчителі американських шкіл розповідали своїм підопічним про масові арешти й розстріли радянських громадян, ті переживали справжній шок. Сцени нічних наїздів, прискіпливих трусів, залякані родини, знічені малі й старенькі, що залишилися без годувальників, — усе це ятрило сентиментальні серця американських тінейджерів. Школярі тільки й змогли, що спитати у викладачів: «А чому ж ті бідні люди не викликали поліцію?»

Наївним дітям, які зростали в демократичній країні, несила було зрозуміти, як влада та органи правопорядку можуть бути одностайні в справі винищення власного населення. Як можна було створити світ, у якому жодна людина, від генерального секретаря до асенізатора, не почувалася в безпеці, не довіряла не те що товаришам — близьким родичам!

Утім, не варто забувати, що він був лише закономірним завершенням, своєрідною квінтесенцією репресивної політики більшовиків. Насилля супроводжувало радянський лад із перших його кроків. Революційні гасла «Свобода! Рівність! Братерство!» затверджувалися на постімперських просторах кривавою десницею червоного терору. За першою його хвилею прийшла така очікувана передишка, однак те, що здавалося початком нового життя, виявилося початком повільного вмирання: кілька голодовок і наймасштабніший в Європі Голодомор; черга політичних процесів; знищення політичних партій, профспілок і громадських рухів; встановлення тотального контролю над митцями, науковцями й освітянами; розбудова системи ГУЛАГу; знищення цілих соціальних верств; суцільна колективізація; депортації і врешті етноциди за національною ознакою — такими були віхи радянізації міжвоєнної України.

Нині ми багато знаємо про більшовицький терор, і настав час розібратися, звідки стільки зла взялося на нашій землі. Звідкіля в такій кількості плодилися старанні й вигадливі виконавці репресивних акцій? Ким вони були? Як пролеткульт проковтнув і перетравив світлі ефемерні образи «Срібного віку»? Як майже без бою здалася уславлена дореволюційна інтелігенція? Де знаходили відпочинок своїм скривавленим крилам музи й Пегаси співців «великого Сталіна» й авторів доносів? Якою була доля панотців, що не скорилися богоборчій владі, і як далеко зайшла без їхніх настановлень паства у своїй нестримній жазі «все відібрати і розділити»? Чи проклинали старі більшовики свою юнацьку одержимість більшовизмом, очікуючи кулі в чекістських катівнях? І врешті — якими за двадцять з лишком років щоденного існування на межі життя і смерті стали Людина і Суспільство радянської України у переддень нацистської навали?

Упокорення національно-визвольних змагань: місце радянської України в стратегії Кремля

Довге ХІХ сторіччя завершувалося в Європі кривавою світовою бойнею, у якій зійшлися найпотужніші геополітичні гравці з ненаситними імперськими апетитами, прагнучи наново перекроїти не лише карту Європи, а й Азії. Намагаючись задовольнити територіальний голод, у мілітарному афекті вони не помічали того очевидного факту, що в їхніх власних організмах запустилися незворотні некротичні процеси: низка народів стали на шлях національного самоусвідомлення та боротьби за національний суверенітет. На той час це було загальне прагнення. Утім, національно-визвольний рух був не єдиною вагомою тенденцією тогочасного політичного життя. Ще більш перспективно значущим був пролетарський рух, зміцнений марксистською теорією в її безлічі інтерпретацій від поміркованих європейських соціал-демократичних до російських ліворадикальних. Капіталістична Європа на той час була вагітною двома близнючками-революціонерками — пролетарською та національною. На межі доленосних 1914–1917 рр. обидві подавали мамці на останніх днях виразні передвісники своєї близької болючої появи на світ.

Начебто відповідно до передбачень комуністичних теоретиків, найуразливішою ланкою імперіалістичного світу виявилася імперія Романових. У лютому 1917 р. останній російський імператор зрікся престолу, до влади прийшов скроєний за європейським зразком Тимчасовий уряд, який готував постімперські простори до виборів в Установчі збори, що мали визначити конституційні засади подальшого життя величезної країни, яку збирали впродовж століть вогнем і мечем під скіпетром російських самодержців. Зібрані колись провінції існували в стані невизначеності, намагаючись не лише забезпечувати якимось чином існування розбалансованого державного організму, а й шукати своє місце в російському постреволюційному проекті.

Україна опинилася в чи не найскладнішій ситуації. Проблема полягала не лише в тому, що надто революціонізоване суспільство, функції представництва колективної волі якого в умовах безвладдя перебрала на себе Центральна Рада, генерувало надзвичайно широкий спектр політичних устремлінь, а в тому, що на тлі такої гострої політичної динаміки і панування лівих її сегментів Україна була й залишалася впродовж наступних кількох років полем запеклих воєнних дій, фронтом, що вигадливо змінював свою лінію, дислокацію і спрямування протиборчих сил. Фатальний збіг обставин, який перетворив українські етнічні землі на передній фланг Першої світової, кількох російсько-українських та радянсько-польської воєн, відіграв вирішальну роль у майбутній долі цієї багатостраждальної землі та її народу, який щиро, хоча часом і наївно прагнув жити «в сім’ї вільній, новій» на своїй Богом даній землі.

Напередодні Російської революції багатьом здавалося, що прагнення українців до національного самовизначення гальмуються лише імперськими амбіціями. Та в розбурханій революцією країні коло ворогів українського суверенітету почало зростати разючими темпами. Поряд із Білим рухом, який прагнув реставрувати імперські порядки, проти «українського питання» виступили як прибічники конституційної демократії (партія кадетів), так і соціалісти. Більше того, в післяреволюційній Україні політичні партії розкололися за національною ознакою (конституційні демократи і соціалісти-федералісти, соціалісти-революціонери й українські есери).

В українсько-російських переговорах труднощі почалися уже з визначення кордонів України. Українська делегація виїхала на переговори з документами Академії наук, у яких аналізувалися підсумки Першого всеросійського перепису населення 1897 р. Перепис засвідчував, що україномовне населення переважало у трьох губерніях Правобережжя (Волинській, Подільській і Київській), трьох губерніях Лівобережжя (Полтавській, Харківській та Чернігівській) і трьох губерніях Півдня (Катеринославській, Херсонській і Таврійській). Переважало україномовне населення і в деяких повітах інших губерній, що межували з основним ареалом розселення українців, однак на цьому першому етапі висловлення українських державотворчих амбіцій Центральна Рада вважала за необхідне окреслити контури України принаймні на картах губернського адміністративно-територіального поділу. Саме тому, поважаючи права самоврядування козацької Кубані, Центральна Рада вважала передчасним ставити перед російським урядом питання про включення області до складу української автономії.

Тимчасовий уряд передав питання про українську автономію на розгляд комісії науковців і політичних діячів, але вона не визнала кордонів, визначених Центральною Радою за етнічною ознакою. Комісія погодилася вважати Україною хіба що територію, приєднану до Російської держави на автономних засадах 1654 р. Позицію професорів-експертів саркастично оцінив В. Винниченко: «Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахували руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О ні, в такому розмірі вони ні за що не могли признати автономію. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та й хай уже й Чернігівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської академії наук. Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли однімаються Дарданелли, вугіль, залізо, сіль? Руський буржуа батька рідного одшпурнув би ногою, коли б він перешкоджав би йому тримати й не пускати ці багатства»^[1].

І все ж мрійники з Центральної Ради до останнього тягли з проголошенням українського суверенітету, сподіваючись на сприятливий для українського соціалістичного руху розвиток російської революції. Ілюзії почали танути у міру радикалізації політичного життя в Петрограді і наростання антиукраїнської риторики. Незабаром після того, як більшовики скинули Тимчасовий уряд, Центральна Рада своїм Третім Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки у складі дев’яти губерній без Криму. Більшовики ж фактично продовжували лінію Тимчасового уряду, визначаючи кордони України за історичним та політичним принципами, пристосовуючи свої організації до конфігурації національних регіонів. Унаслідок складних політичних розрахунків виникли два територіальні об’єднання — Донецько-Криворізька область із центром у Харкові й Південно-Західний край із центром у Києві. На обласній конференції у Києві, що відбулася в грудні 1917 р. за участі деяких більшовицьких організацій Чернігівщини, Полтавщини і Херсонщини, з ініціативи ЦК РСДРП(б) було поставлене питання про утворення всеукраїнського більшовицького центру^[2]. Натомість на конференції більшовицьких організацій Донецько-Криворізької області, яка тоді ж відбувалася у Харкові, ідея створення всеукраїнського партійного центру не обговорювалася. Тут більшовики не сприймали самого поняття «Україна», проголошуючи його вигадкою буржуазних націоналістів.

Події, однак, підштовхнули більшовиків до визначення кордонів України в певній конфігурації. Їм треба було протиставити свої дії політиці Центральної Ради, яка готувала скликання Всеукраїнських установчих зборів. Було вирішено зібрати у Києві Всеукраїнський з’їзд рад робочих і солдатських депутатів і утворити на ньому замінник Центральної Ради — Центральний виконавчий комітет рад України. На цей з’їзд треба було обов’язково запрошувати представників від рад півдня і сходу України, де вони мали міцні позиції. 30 листопада 1917 р. у розмові з представником обласного комітету РСДРП(б) Південно-Західного краю С. Бакинським нарком у справах національностей Росії Й. Сталін заявив: «Ми всі гадаєм, що безумовно необхідний крайовий з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів… На нашу гадку, взятися до скликання з’їзду повинні ви — кияни, одесці, харківці, катеринославці й ін.^[3]». Ідентифікація більшовиків за регіональним принципом була хоч і опосередкованим, але ж свідченням визнання Раднаркомом заявлених Центральною Радою кордонів України у складі дев’яти губерній. Ішлося, зрозуміло, не про кордони УНР, а про прагнення більшовицького керівництва сформувати надійний склад Всеукраїнського з’їзду рад, якому відводилося завдання створення маріонеткової радянської (тобто більшовицької) України.

Тим часом послаблення центральної влади (як органів Тимчасового уряду, так і проголошеної в Києві Центральної Ради) спричинило стрімку дезорієнтацію місцевої. Різко наростали явища кризового характеру. Україні загрожував голод. Руйнуванням державного організму вміло скористалися більшовики, що потужно нарощували чисельність своїх організацій у промислових регіонах, передусім Донбасі. Уважаючи Донбас за один із центральних форпостів свого впливу, вони швидко збільшувати тут свою присутність, унаслідок дієвої пропаганди захоплювали лідерство в радах, загонах «народної міліції», РВК тощо. За інструкцією Генерального секретаріату від 4 серпня 1917 р. компроміс між Центральною Радою та Тимчасовим урядом був унаочнений у тому, що територія Донбасу опинилася поза сферою впливу українського уряду.

Активізація відцентрових сил унаслідок падіння самодержавства створила в Україні якісно відмінну від решти постімперських просторів політичну ситуацію: паралельно з органами Тимчасового уряду та радами в Києві розпочав діяльність національний центр — Центральна Рада, що створила в низці провінційних міст Донбасу (зокрема, у Маріуполі, Луганську, Бахмуті) свої повітові ради і спиралася на українізовані військові частини та загони «Вільного козацтва». Утім, місцеві сили Центральної Ради суттєво поступалися впливовістю соціал-демократичним організаціям більшовицького напряму, які кваліфікували останню не інакше як «буржуазний орган», проводячи в робітничому середовищі відповідну агітацію. Більшовики Донецько-Криворізького басейну сприйняли як належне рішення Тимчасового уряду обмежити територію України п’ятьма губерніями.

Виступаючи потужним локомотивом соціальної радикалізації у Харкові, Катеринославі та Києві, надіслані ЦК для роботи в Україні більшовики у Донбасі зіткнулися з неочікуваними ускладненнями. Непринадні характеристики донбаського робітництва виходили з вуст багатьох більшовицьких очільників, зокрема і Троцького. Для більшовицьких вождів ситуація виявилася цілком незрозумілою. Суспільно-політичний та економічний аналіз приводив їх до висновку про критичне загострення соціальних суперечностей, яке створило сприятливі умови для переможного революційного вибуху. Утім, на місцях більшовицькі емісари зіткнулися з банальним нерозумінням та відстороненістю робітництва.

Що ж сталося насправді? Дійсно, примусова праця в шахтах і на заводах на умовах воєнного обов’язку не сприяла ані підвищенню її ефективності, ані зростанню свідомості шахтарів, тим більше що останні були позбавлені права на вільне пересування, можливості відходу в села на сезонні роботи, значно втратили у зарплатні. Але не варто й абсолютизувати погіршення становища шахтарів у контексті розгортання Першої світової війни: воно було універсальним для всіх верств населення країни. На підтвердження того, що тогочасний стан шахтарства не був катастрофічним, слід навести такий факт: селяни сусідніх сел широко скористалися ситуацією — вони масово вербувалися на шахти, аби уникнути призову і відправки на фронт. Отож, пізніші в часі інтерпретації заміток журналів «Летопись революции», «Каторга и ссылка» та ювілейних видань спогадів^[4] варто сприймати не більше як намагання затвердити думку про справедливість й обґрунтованість Жовтневого заколоту, аніж віддзеркалення реальної картини історичних подій.

Усупереч пізнішим за хронологією заміткам у засобах масової інформації, робітництво тривалий час лишалося глухим до агітаційної роботи більшовиків, сприймаючи лише найбільш популістську її складову. Це, слід відзначити, було цілком органічним — робітництво Донбасу, сформоване впродовж тридцяти років аврального освоєння його природних багатств, наполовину складалося з селян-сезонників, військовозобов’язаних, загнаних в екстремальні умови існування, тож як небо від землі відрізнялося від робітництва Петрограда та Москви. Рівень їхньої свідомості був просто таки неспівставним. Старанно згадувані Г. Куромією випадки самосудів на шахтах, що сталися впродовж 1917 р., і за своєю стилістикою («…натовп робітників сказав Майкуту, що єдиний вихід для нього — це зняти свій робочий кашкет («фуражку», символ вищого статусу), низько вклонитися на всі боки і просити у робітників пробачення»; посадити управлінця в тачку і возити по шахті; бити та нападати^[5]), і за формами привселюдного приниження цілком відповідали напівселянській свідомості шахтарів, крім того — цілковито копіювали суголосні у часі й у стилістиці ухвали селянських сходів.

На відміну від «учених» робітників Москви та Петрограда, шахтарі Донбасу виявили свою відсталість одразу ж після Лютневої революції. Вони майже не цікавилися такими інституціями, як колективні угоди і ради примирення. Коли став можливим і популярним вступ до профспілок, вони, на відміну від багатьох інших груп робітників та ремісників, дуже неохоче об’єднувалися у профспілки. Натомість вдавалися до прямих дій проти керівників — обшукували їх, виганяли з шахт, арештовували^[6]. Не менш промовисті характеристики непоказного рівня свідомості провінційних революціонерів знаходимо у Г. Куромії: «Деякі революціонери жорстоко розправлялися з колишніми шпигунами охранки та агентами поліції. Дикий степ не зрадив своєї слави краю насильства»^[7]. Не відрізнялася на краще і ситуація в решті регіонів України.

1917 р. перетворився в робітничих поселеннях на «один суцільний безперервний конфлікт»^[8]: практично не керований, стихійний, жорстокий. Повалення самодержавства спрацювало як каталізатор соціального вибуху небаченої сили: на кількарічне жорсткішання умов праці та адміністративний примус робітництво відреагувало, наче пружина, яку «передавили». Відразу після Лютневої революції робітники дали волю приховуваній перед тим агресії. Безпосереднім її наслідком стало самовільне впровадження восьмигодинного робочого дня та встановлення робочого контролю в його найпримітивнішій формі: з насильством над адміністрацією та самоуправством неорганізованої робітничої маси. Упродовж усього 1917 р. промисловці засипали Тимчасовий уряд проханнями про допомогу та втручання. В одному з таких прохань від 27 травня 1917 р. сказано: «Диктатура робітничого класу здійснена в її найпримітивнішій формі. Робітничий клас, захоплений привабливими перспективами, які малюють йому безвідповідальні вожаки, очікує настання золотої доби, і жахливим буде його розчарування, яке не можна не передбачити»^[9].

Події 1917 р. у промислових центрах стали, власне, унаочненням недолугості й банальності ленінської доктрини: замість свідомого революційного пролетарського руху — напади на винні склади і звинувачення робітничих дружин, що ставали на їхній захист, у «буржуйстві»; замість самоуправління на підприємствах — хаос, знеособлення, безвідповідальність і, відповідно, економічна деградація; замість революційного порядку — розквіт мародерства та бандитизму відразу після дезорганізації органів правопорядку; замість масового поставання під знамена більшовизму — погромні настрої, й передовсім спрямовані на більшовиків; замість розквіту робітничої держави за рахунок експропріації експропріаторів — голод і злидні. На питання, в чому полягав прорахунок більшовицьких вождів, слід зауважити наступне.

Попри те що на час описуваних подій Україна була чи не найбільш індустріалізованою окраїною колишньої Російської імперії, говорити про її готовність до соціалістичної революції чи відповідність її інтересам українського суспільства аж ніяк не доводиться. Показники економічного розвитку та урбанізації — то всього лише формальна сторона загальної характеристики стану виробничих сил. Причини своєрідних (архаїчних за своєю суттю) інтерпретацій більшовицьких та есерівських ідей у робітничому середовищі Донбасу, Дніпровського та Харківського регіонів перебували в іншій площині — ментальній. Ментальність робітництва новопосталих промислових велетнів абсолютно не відповідала рафінованим теоретичним викладкам К. Маркса. Навіть на Донбасі реалії життя розгромили вщент ленінську теорію, бо якість природного промислового зростання і відповідного йому дорослішання соціального організму неможливо компенсувати ані кількістю, ані швидкістю. Власне, розглядаючи тогочасні події в Донбасі в категоріях більшовизму і пролетарської революції, більшовики намагалися робити пролетарську революцію, тоді як для вчорашніх селян — військовозобов’язаних шахтарів — революція 1917 р. стала швидше другим визволенням від кріпосництва, аніж дверима у комуністичне майбуття. Отже, проблематичність опанування свідомістю мас із боку політичних партій, включаючи більшовиків, обумовлювалася не стільки примарною регіональною чи корпоративною свідомістю, скільки особливостями попереднього етапу формування пролетаріату. У регіонах більшовики зіткнулися не з класичним пролетаріатом, а з у переважній більшості напівпролетаріатом з усіма непересічними особливостями його ментальності. Характер перебігу революційних процесів 1917–1920 рр. у промислових регіонах України визначався, власне, цією обставиною.

Перша фаза революційного процесу тут більше нагадувала оспіваний російськими класиками бунт — «бессмысленный и беспощадний». Розуміючи це (на відміну від більшовиків) із цілковитою очевидністю, автори «Донбаського економічного дива» збирали валізи. Керівництво і власники шахт та підприємств залишали не лише свій бізнес, а й населені пункти, вдавались до локаутів та згортали виробництво, внаслідок чого тисячі працівників залишалися на вулиці. На початок вересня були закриті вже двісті шахт, близько сотні тисяч робітників втратили роботу^[10].

Тим часом більшовики зробили ставку на зміцнення своїх позицій у місцевих радах. У Луганську на серпневих виборах до міської думи більшовики здобули 29 із 75 місць (есери — 18, група домовласників — 11, меншовики — 10 тощо). У Юзівці більшовики здобули лише 6 місць із 73, есери — 50, меншовики — 10, кадети — 5. На вересневих виборах до Луганської ради більшовики отримали 82 місця зі 120. Тоді ж у Юзівці більшовики здобули третину мандатів до ради, значно збільшивши своє представництво: у липні була тільки жменька (5–6) із загальної кількості 200 обраних^[11]. У містах відбувалися страйки, збройні і політичні виступи, маніфестації. Чимдалі місто усе більше перетворювалося на шалений політичний вир.

Щодо села, то воно очікувало, докладаючи неймовірних зусиль для того, аби загальмувати швидкість господарського занепаду. На початковому етапі революційного руху (навесні — влітку 1917 р.) активність його була незначною. Пояснювалося це насамперед тим, що гасла буржуазно-демократичної революції, актуальні на більшості території Росії, тут не спрацювали. Гасло, що єдине було здатне сколихнути село, — «Геть війну!», було використане восени 1917 р. більшовиками.

Додатковим фактором, що ускладнював ситуацію, із часом став регіональний чинник, який обумовлювався як особливостями історичного шляху, так і передусім диспропорціями в розміщенні продуктивних сил і концентрації виробництва. На теренах Донбасу всі питання, що виникли перед етнографічними землями України в контексті революційного 1917 р., програма Центральної Ради, Гетьманата Скоропадського та Народного секретаріату УНР не мали тієї міри актуальності, як на решті території УНР. Ані українське питання в його історичній інтерпретації, ані повернення поміщицького землеволодіння часів Скоропадського (оскільки на Донбасі його питома вага на той час була мінімальною), ані іноземна інтервенція (саме тут, у колоніях німців, менонітів та греків вона мала суттєву частку своїх прихильників) не справляли революціонізаційного впливу на регіональну спільноту. Вирішальним виявився насправді влив лише двох факторів, що поставили місцеву людність перед необхідністю вибору у протистоянні обох сторін: реквізиції, що зростали й обумовлювали невідворотну деградацію та злиденність села; хаос у виробничих взаєминах на промислових підприємствах, який поволі перетворював Донбас на кровоточиву виразку соціальної деградації міського середовища.

У селі ментальний перелом, відхід від стандартів імперського корпоративного мислення, «зачинення» в рамках власних сільських громад відбувалися повільно: на це знадобилося щонайменше чотири роки. Падіння монархії, прихід до влади Тимчасового уряду й створення Центральної Ради практично не викликали резонансу в середовищі місцевого селянства. У заможних селах селянство зустріло лютневі події байдуже. Демократична революція не віщувала йому жодних економічних змін, а тому воно недовірливо, а подекуди й негативно поставилося до місцевих органів Тимчасового уряду і до виборчої кампанії у них. Невдоволення зростало тим більше, що поглиблення загальної кризи в країні спонукало уряд частіше проводити реквізиції худоби й хліба, які в Приазов’ї влітку 1917 р. здійснювалися волосними комітетами суспільних організацій.

До осені 1917 р. у низці місць утвердилися демократичні за складом ради та органи тимчасового уряду. Більшовики як більш-менш впливова політична сила заявили про себе вже після виходу з об’єднаних організацій РСДРП і утворення Маріупольського комітету РСДРП(б) (1 липня 1917 р.)^[12]. Наприкінці літа — впродовж осені більшовики, скориставшись фактичним безвладдям, поширили свій контроль над більшістю рад Донбасу, підготували базу для перевороту. Жовтневий переворот стався в Донбасі як відлуння Петроградського — швидко і майже без спротиву (за винятком незначних ексцесів у Юзівці, Лисичанську, Бахмуті тощо, тобто там, де керовані більшовиками РВК зіткнулися із протидією есерів та меншовиків).

Зупинення в листопаді виробничих потужностей, до якого вдалися їхні господарі під загрозою запровадження робочого контролю, призвело регіон до колапсу. На листопадових виборах до Установчих зборів більшовики отримали більшість, на той час їм здавалося, що революція завершена на їхню користь.

Утім, не лише в містах більшовицький переворот спричинив потужні тектонічні зрушення. Не менш бурхливі хвилі почало генерувати село, заряджене антивоєнною агітацією та негативом осінніх реквізицій.

Поки більшовицькі масмедіа та агітатори славословили перемогу пролетарської революції й віщували близькість комуністичного раю, у суспільстві ширилися передапокаліптичні настрої. Кожна з соціальних груп гарячково шукала шляхів порятунку, пов’язуючи їх із непримиренними супротивниками, протистояння яких на постімперських просторах тільки-но набирало сили. Починаючи з серпня 1917 р. промисловці бомбардували Тимчасовий уряд проханнями надіслати козацькі полки й оголосити в Донбасі, що перетворився на епіцентр політичного протистояння, воєнний стан. На початку жовтня ескадрони головного отамана О. Каледіна зайняли майже весь регіон. 26 жовтня (8 листопада) після втрати телефонного зв’язку зі столицею той спочатку оголосив воєнний стан у вуглевидобувному районі, а наступного дня поширив його на всю територію Області Війська Донського. Відтоді політичні події, збройні виступи, запровадження революційних органів влади, зміна політичних сил відбуваються з калейдоскопічною швидкістю.

На вибух революційної самодіяльності робітництва сусіднє донське козацтво, що впродовж років використовувалося царатом для підтримки «суспільного спокою» в робітничих поселеннях, відповіло апробованими засобами, помноженими в рази. У грудні 1917 р. Донбас поринув у білий терор, що запровадили загони Каледіна, знищуючи на своєму шляху ради. Відповіддю на нього став червоний терор — так само жорстокий і страшний. Червоні грабували козацькі станиці, брали місцевих жителів у заручники, використовували тактику поголівного знищення супротивника та його соціальної бази. Жертв червоного терору часто-густо знаходили з відрізаними вухами й носами, виколотими очима, розчленованих. У Луганську ЧК здійснювала масові розстріли офіцерства.

Південна група військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка та загони Червоної гвардії Донбасу майже без спротиву зайняли Донбас 25 грудня 1917 р. (7 січня 1918 р.). Повідомлення преси про звірства чи то білогвардійців, чи то більшовиків наводили жах на людей по обидві сторони конфлікту. Виставляння напоказ тіл розстріляних ворогів та заручників стало звичним інструментом «виховання» мас, яким не гребували користуватися ворожі сторони.

Тим часом становище Донбасу між табором білогвардійського руху — Доном (із центрами у Новочеркаську та Єкатеринодарі), українським Києвом, більшовицькою Росією лише погіршувалося. Населення Донбасу виявилося безпорадним заручником багатоходової політичної гри, яку розігрували значно потужніші гравці, аніж місцеві осередки уламків колишніх імперських партій. Взаємовиключна, агресивна агітація і пропаганда не давали змоги зорієнтуватися в розбурханому суспільно-політичному океані і випрацювати зважену позицію. Саме тому не лише шахтарі Донбасу «то поривалися йти до Червоної армії, то кидали рудники, відходячи з радянською владою, то, рятуючись від голоду, йшли на Кубань та інші хлібні райони, то від’їздили в рідні села, то знову поверталися на рудники»^[13]. Власне, усе суспільство перебувало в панічному стані. Прихід білих зривав з місць активістів робітничого руху, наступ червоних спричиняв панічну втечу заможних верств населення. З іншого боку, зміцнення позицій більшовизму у Росії та встановлення там червоного терору спричинило масовий приток біженців у місця дислокації Білого руху. Донбас поволі перетворювався на транзитний пункт білої еміграції. І так без кінця.

Третім Універсалом Центральної Ради Донбас визнали територією УНР. Утім, на Донбас претендував також режим генерала Каледіна, що отаборився в Області Війська Донського, руйнуючи місцеві ради. З не меншою запеклістю за Донбас змагалися більшовики: у листопаді 1917 р. за ініціативою Ф. Сергєєва (Артема) обласний виконком ухвалив рішення про перетворення Донецько-Криворізького басейну на самостійну адміністративно-територіальну одиницю, що мала згодом увійти до складу Російської Федерації. Скороминущим рішенням про створення Донецько-Криворізької Радянської Республіки з центром у Харкові український більшовицький загін намагався створити умови розгортання більшовицького проекту. 14 лютого 1918 р. був створений місцевий уряд — Рада народних комісарів на чолі з автором та ініціатором ідеї — Артемом. Типова більшовицька квазі-держава здійснювала типову більшовицьку політику: проголосила націоналізацію вугільної промисловості, муніципалізацію міських будинків, уведення робітничого контролю над виробництвом, формування військових робітничих загонів.

Слід відзначити, що на тому етапі розвитку російської і більшовицької революції про жодне наповнення революційного процесу національним змістом не йшлося: більшовицькі вожді прагнули не створення російської, української чи будь-якої іншої національної республіки, вони у своїх мріях бачили Всесвітній Союз Радянських Соціалістичних республік як перший крок до встановлення комунізму у світовому масштабі. У їхніх стратегічних задумах та теоретичних розрахунках не залишалося місця ані для національних, ані для регіональних амбіцій. Майбутня соціалістична держава мала будуватися лише за територіальним принципом. Саме тому Раднарком РСФРР не визнав ДКР ані самостійною республікою, ані частиною Російської Федерації, а саме її відокремлення оцінив як «шкідливе»^[14]. У березні тодішній голова більшовицького Народного секретаріату М. Скрипник видав постанову про ліквідацію Донецько-Криворізької республіки і приєднання її території до України. За три місяці ДКР впала під ударами німецько-австрійських військ, які були силою, що мала свої плани на Східну Україну та її багатства.

Драматичні події відбувалися й у центрі українського революційного руху. Слід нагадати, що від часу проголошення УНР 7 листопада 1917 р. Донецький басейн фактично не входив до її складу. Наприкінці грудня 1917 р. в Харкові було утворено Українську Радянську республіку, що проголосила федеративний зв’язок із Росією. Під прикриттям фіктивного рішення маріонеткового уряду більшовицький уряд Росії 1918 р. розпочав військову експансію проти УНР. Саме в цей час українська делегація вела у Брест-Литовську переговори з представниками держав Четверного союзу. Укладення 27 січня (9 лютого) 1918 р. Брестської мирної угоди поставило УНР у залежність від одного з таборів світового воєнного протиборства, але натомість дозволило скористатися воєнною підтримкою Центральних держав для звільнення території України від більшовицьких військ. Керівники УНР сподівалися, що для цього будуть використані насамперед частини, сформовані з українців-військовополонених, а також Січові Стрільці — галицькі українці у складі австро-угорської армії. Західні партнери Центральної Ради обрали простіший шлях — після офіційного звернення представників УНР німецький імператор Вільгельм дав згоду на проведення обмежених операцій на Східному фронті, плануючи початок наступу на 18 лютого. Рада Міністрів УНР у спеціальній відозві переконувала власний народ, що уряд прийняв воєнну допомогу від нині дружніх держав — Німеччини й Австро-Угорщини. Через місяць ведення спільної наступальної операції верховні командування Німеччини й Австро-Угорщини 29 березня 1918 р. уклали угоду про розподіл сфер впливу в Україні.

Катеринославська губернія відійшла до австро-угорської окупаційної зони. Німці залишали за собою важливі транспортні комунікації й порти або ж обумовили перебування там змішаних частин. Зокрема, у Маріуполі дислокувалися два гарнізони, але командування було австро-угорське. Щодо залізниці Харків—Севастополь, то вона повністю підлягала німецькому залізничному управлінню, включаючи й ділянки на території Катеринославської губернії. Промислові райони Донбасу за розподілом формально відійшли до австро-угорської зони.

Не вбачаючи у соціалістичному за своїми переконаннями керівництві УНР сили, спроможної навести лад в Україні, західні союзники підтримали іншу політичну силу, сприявши утворенню Української держави — авторитарного, правоконсервативного правління із зовнішніми атрибутами Гетьманщини ХVІІ—ХVІІІ ст. У дні приходу до влади П. Скоропадського наприкінці квітня 1918 р. німецькі та австро-угорські дивізії разом із частинами армії УНР завершили опанування східних теренів України. Від 18 травня на зайнятій союзниками території розпочалася денаціоналізація торгово-промислових і кам’яновугільних підприємств, усі розпорядження радянської влади були проголошені такими, що втратили юридичну силу. Запровадження нових порядків відбувалося під пильною увагою військових адміністрацій, а безпосередніми виконавцями від гетьманської влади вважали повітових старост, призначених із найбільш авторитетних місцевих мешканців.

Гетьманський переворот залишився у згадках завдяки денаціоналізації промислових об’єктів і масовому безробіттю. Проголошення Гетьманату було використане гірничопромисловцями для згортання досягнень робітничого руху: тривалість робочого дня була збільшена, зарплата зменшена, профспілки усунули від справ, страйки оголосили поза законом, для відновлення довоєнних порядків широко застосовувалися тілесні покарання та відвертий терор. Населення було роззброєне, влада на місцях перейшла до окупаційної адміністрації. Остання не соромилася у виборі засобів для вилучення ресурсів регіону. Вугільні й рудні багатства півдня Катеринославщини поділили між союзниками нарівно. Металургійні заводи Маріуполя були закриті, тисячі робітників втратили засоби для існування. З сільської округи в обсягах, що постійно зростали, вивозили сільськогосподарську продукцію. За час окупації через Маріупольський порт загалом пройшло 556 498 пудів вантажів.

Не можна сказати, що новопосталі органи влади не робили нічого, аби покращити становище. Так, Маріупольська міська управа, виявивши неабиякі організаторські здібності, завезла для потреб населення вугілля з Ростова-на-Дону, керосин і нафту з Поті. Безробітних залучили для заготівлі дров. Запустили маслозавод з електричною тягою. Підтримували грошима народний університет та міські училища, відкрили консерваторію. Слов’яносербська повітова управа опікувалася 150 школами, 8 лікарнями і 8 медамбулаторіями. Однак цього виявилося замало, аби зміни на краще стали помітними.

Основним прийомом діяльності союзних військ стало викачування з України матеріальних ресурсів, передусім хліба та решти продуктів харчування. Не лише селяни, а й населення міст страждало від непомірних апетитів «гарантів суспільного порядку і спокою», які відвантажували збіжжя не тільки вагонами, а й валізами та посилками. У черговому повідомленні МВС І. Черніков інформував: «Становище Слов’яносербського повіту і міста Луганська через повну відсутність хліба катастрофічне, загрожує бідуванням; з квітня не одержано жодного вагона хліба. На ґрунті голоду рудники і заводи закрилися… У Павлоградському і Бахмутському повітах вбивства і грабежі продовжуються»^[15]. Тим часом господарський комплекс регіонів прискорено деградував: улітку вже третина шахт не працювали, криза взаємних неплатежів приводила до накопичення боргів із заробітної плати, промисловці практикували продаж вугілля за продовольство, зароблене не виплачували шахтарям, а записували в розрахункові книжки. Катастрофічно не вистачало грошової маси, а та, що перебувала в обігу, швидко знецінювалася. Робочі місця скорочували.

Уявлення про обсяги тогочасної економічної катастрофи дають відомості статистичного відділу Союзу промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (ПРОТОФІС): «Станом на 1 серпня підприємства Товариства російських трубопрокатних заводів фактично не працювали; з загальної маси трудового колективу залишено близько тисячі робітників для ремонту та охорони; на Макіївському заводі працювала домна, дрібносортний і покрівельний стан; паровозобудівний завод Гартмана зупинено, понад 6 тис. робітників лишилися без роботи; кошти на відновлення виробництва відсутні; метал і паровози більшовики вивезли; на Брянському заводі працюють 1,5 тис. робітників на електростанції, водокачці, охороні, 2 тис. відправлені у неоплачувану відпустку; Російсько-Бельгійський завод повернуто власникам (працює доменна і кілька коксових печей); Донецько-Юр’ївський завод не працює (звільнилися 1100 робітників, 3 тис. за розрахунком не з’явилися); на Дніпровському заводі 3 тис. осіб звільнилися, стільки ж зайняті на зведенні вагонобудівного заводу та на ремонтних роботах; на заводі «Російський Провіданс» працює одна доменна піч і дрібносортний стан, але й ті мають зупинитися через брак вугілля; на Краматорському заводі працюють одна доменна, одна мартенівська піч і прокатний стан (звільнено 1,5 тис. робітників і частину службовців). Журнал «Голос металлиста» у вересні повідомляв, що на 18 південних металургійних заводах працює 21 тис. замість 120 тис. у кінці 1917 р.»^[16].

На повернення дореволюційних порядків, неприхований грабунок та подальше погіршання умов життя (зокрема, хронічні багатомісячні затримки зарплати) робітники відповідали методами революційної доби: у містах відновилися страйки^[17], селяни взялися за зброю. У зв’язку із загальним страйком залізничників Рада Міністрів 19 липня відновила чинність царського закону від 2 грудня 1905 р. про покарання за участь у страйках на підприємствах, які мають державне або громадське значення. Організатори страйків могли бути засуджені на термін до 4 років. Індивідуальна участь у страйку — від 4 місяців до 1 року і 4 місяців. Стільки ж отримували й підбурювачі заворушень.

Та не тільки вкрай напружена внутрішньополітична ситуація визначала напрями діяльності гетьманського уряду. Практично відсутніми були види на вирішення зовнішньополітичної ситуації на східних кордонах. Тут землі Гетьманату межували із Всевеликим Військом Донським, очолюваним генералом П. Красновим. Як і Гетьманат, це державне утворення мало пронімецьку орієнтацію і було зацікавлене у налагодженні взаємовигідного співробітництва. РСФРР зі свого боку не визнавала суверенітет Дону і намагалася включити території Донської республіки (Всевеликого Війська Донського) до свого складу при визначенні кордону. 31 липня голова української делегації С. Шелухін доповідав Раді Міністрів: «Російська делегація в своїм проекті відступила на захід в різних місцях на 125–150–200 верств від української етнографічної межі і захопила тільки Донецькі каменноугольні басейни звиш 20 000 кв. верст з українською людністю. Сею межею вона відрізала від України каменноугольні копі і металургічні заводи, що мають руду з Катеринославщини, і тим розрізали національний і економічний організм України»^[18].

8 серпня 1918 р. Дон та Українська Держава підписали оборонний і торговельний союз: державний кордон між ними встановлювали по адміністративній межі, яка існувала за часів Російської імперії станом на 1917 р.; Таганрозький і Донецький округи підпорядковувалися Дону, до України відходив невеликий клаптик у районі Маріуполя; у Договорі був зафіксований намір донського керівництва сприяти створенню єдиної федеративної держави України, Криму, Дону та Кубані зі столицею в Києві.

Поразка держав Четверного союзу у Світовій війні, розпад Австро-Угорщини, революція в Німеччині і зречення Вільгельма ІІ призвели до поспішного від’їзду австро-угорських військ. Гетьманська влада залишилася сам на сам з потужною хвилею робітничих і селянських збройних виступів. 9 листопада П. Скоропадський був змушений ввести у Катеринославській губернії військовий стан, однак утримати владу на місцях уже було неможливо: без збройної підтримки Заходу гетьманат розвалився наче картковий будиночок. Звістки про те, що уряд пішов у відставку, а 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади, були сприйняті переважною більшістю населення як належне.

Переважна більшість людей з апатією та нігілізмом споглядали руйнування «влади міцної руки», обертаючи погляд в бік повстанського руху, що поступово міцнів, з його ідеями непідвладності жодній владі. Виконувач обов’язків Катеринославського губернського старости повідомляв МВС: «В районі між станціями Єнакієво, Горлівка і Государів Байрак чини повітової варти роззброєні… У Маріуполі, повіті, становище серйозне, ватаги бешкетують, варта була примушена покинути більшість своїх пунктів. Старші агенти покинули станцію Волноваха^[19]».

У селянському повстанському русі, що був відповіддю на іноземну інтервенцію, викристалізувалася сила, яка впродовж наступних трьох років визначатиме політичне життя Донбасу та Приазов’я, — махновський рух. Анархістські формування та гуртки виринули в легальне політичне життя Східної України незбагненним спалахом епохи революційно-визвольних змагань і за короткий час отримали колосальну підтримку населення. Справа, певне, полягала не лише у видатних організаторських та ораторських здібностях провідних постатей анархістського руху — Нестора Махна, Марусі Нікіфорової, Федора Щуся, Лева Задова та ін., — а й у співзвучності ідей, що вони пропагували широким верствам мешканців південноукраїнських сел та робітничих поселень. Культ свободи від будь-якої влади стрімко поширювався робітничими колами, що впродовж останніх чотирьох років існували в режимі трудового табору.

Не менш яскраво діяльність анархістів проявлялася у великих промислових містах — Харкові, Катеринославі, Одесі, Олександрівську. Тут вони друкували газети та журнали, співпрацюючи з анархістами Петрограда, Москви, Ростова-на-Дону. На відміну від інших регіонів, у Центральній та Південно-Східній Україні кількісно переважав анархо-комунізм — найбільш революційна і непримиренна течія анархізму. Від агітації до активних дій їх змусило перейти вторгнення в Україну німецьких та австро-угорських окупаційних військ. У відповідь анархісти-комуністи організували повстанські загони, під прапори яких масово стало селянство. У останнього на той час, власне, не було альтернативи: анархісти з їх діяльнісною свідомістю виявилися єдиними лідерами, що взяли на себе місію очолити стихійний селянський повстанський рух.

Справа налагодження комунікацій між повстанськими загонами та координації дій просувалася складно — на перешкоді ставала свідомість селянства, яке не розуміло гостроти ситуації й прагнуло захищати округу, де мешкали, силами власних загонів. Лише частина керівників селянства розуміли загальнополітичну ситуацію та оцінювали потужність сил, яким мали протистояти. Отож пошуки шляхів об’єднання не припинялися, хоча далеко не завжди були результативними. Наприкінці 1918 р. була сформована Конфедерація Анархістських Організацій України «Набат», метою якої стало об’єднання різних анархістських напрямів і течій у боротьбі проти влади та окупантів. Ідейною основою організації була доктрина «єдиного анархізму», висунута ідеологами «Набату» В. Воліним, Ф. Бароном, Я. Суховольським, Й. Готманом на основі синтезу тогочасних течій анархізму. Завданням номер один прибічники «Набату» проголосили здійснення соціальної революції. Не в останню чергу саме через це вони виступали проти політики Директорії та ідеї самостійної України, що, на їх погляд, відволікала маси від вирішення завдань соціальної революції.

Після відходу німецько-австрійських військ та наступу білокозаків генерала Краснова, армії генерала Денікіна та більшовицьких частин місцеві мешканці були поставлені перед фактом: Україна фактично пошматована військами Антанти, Польщі, більшовицької Росії. Насувався 1919 р. — рік абсолютної владної «шизофренії»: місцевості, села й селища на якийсь час опанували отамани Директорії, їх проганяли загони Махна чи інших отаманів; в інших відновлювалися ради, за ними приходила біла диктатура — і так нескінченне число разів. Люди розгубилися. Тотальний господарський занепад у містах, нескінченні реквізиції в селі, насилля та щоденна загроза смерті, тотальна дегуманізація соціального середовища завершували картину. Громадянська війна перетворила терени Донбасу на театр фатальних за своїми наслідками бойових дій.

Згідно з договором генерала Краснова з союзними військами та гетьманом П. Скоропадським східну частину Донбасу зайняли частини донських козаків, на допомогу яким невдовзі підтягнулися офіцерські загони денікінської армії. Дивізія генерала В. Май-Маєвського з боями пройшла від Кавказу до Микитівки. На початку 1919 р. денікінці продовжили наступ на Південно-Східну Україну, де зустріли запеклий опір махновської повстанської армії. Могутній повстанський рух Центральної та Південно-Східної України значно послабив сили денікінських частин. Повстанський рух, очолюваний анархістами, суттєво допоміг частинам Червоної армії в розгромі білогвардійського руху А. Денікіна. Фронт завдовжки 350 км від Луганська до Азовського узбережжя тримався передовсім завдяки стійкості махновських загонів. Стратегічні населені пункти — Бахмут, Костянтинівка, Попасна, Дебальцеве багато разів переходили з рук до рук. Запеклі бої тривали до травневого контрнаступу денікінців у Луганському, Юзівському та Маріупольському напрямах.

Утім, «визволення» по-більшовицькому не покращило становища населення: сформовані більшовиками ВРК розпочали кампанію насильницької комунізації селянства Донецької губернії. Новопосталі комуни, артілі та радгоспи викликали шалений опір місцевого селянства. Спробувавши на практиці всі принади комуністичної ідеї, селянство із чимдалі більшою надією звертало свої погляди у бік Гуляйпольської республіки, тим більше що військова слава Н. Махна стрімко зростала: оговтавшись після втрати Маріуполя, його загони наприкінці весни розпочали рейд по денікінських тилах. Ведучи запеклі бої із Добровольчою армією, вперше у світовій практиці Н. Махно та його прибічники розпочали втілювати в життя ідею безвладної Гуляйпольської республіки — «Махновії». Мілітарна селянська анархістська республіка стала втіленням давніх недержавних пластів свідомості українського селянства, своєрідним відлунням історичної пам’яті про Запорозьку Січ з її духом вольності. Перебуваючи в безпосередній близькості від Донбасу і здійснюючи постійні рейди його теренами, Революційна повстанська армія України справляла потужний вплив на перебіг суспільно-політичних процесів у промисловому осерді Східної України.

Очолений Н. Махном селянський рух відіграв важливу роль у розвитку воєнних подій в Україні. Селянські партизанські групи й загони самозахисту перетворили Донбас і Приазов’я на внутрішній фронт, відволікаючи на себе значні сили Білої гвардії. На початку 1919 р. махновські та інші формування стримували натиск частин В. Май-Маєвського, єгерської бригади німців-колоністів, загонів Добровольчої армії, надісланих з Кавказу. Лише в районі Гуляйполя проти повстанців діяло близько 20 тис. білогвардійців. Утворення 3-ї бригади Н. Махна у складі 9-ї полкової Задніпровської дивізії під проводом П. Дибенка (лютий 1919 р.) не лише полегшило стан махновських формувань, а й створило реальні умови залучення широких верств населення Приазов’я до їхніх лав під гаслом «За владу рад!», що виглядає далеко не випадковим.

На березень—квітень 1919 р. припадає апогей партизанського руху в Приазов’ї. Регулярні війська, які перебували в регіоні, грабуючи й мордуючи селян, стали причиною бурхливого зростання партизанських загонів, що стихійно всюди виникали. Очолив їх Н. Махно. Навесні 1919 р. білогвардійський режим у Приазов’ї був підірваний зсередини збройним опором села. На початку квітня бригада Н. Махна, ведучи безперервні бої з денікінцями, залишила ряд завойованих раніше позицій. 15 квітня формування відійшли з Маріуполя. 15 травня місто вдалося відбити, але 23 травня при підтримці французьких військових кораблів денікінці захопили його знов. На середину 1919 р. Добровольча армія А. Денікіна зайняла майже увесь Донбас. Терор, реквізиції, тиф — ці три слова характеризували часи білогвардійського режиму.

Улітку 1919 р. більшовицька влада переживала критичний момент своєї історії. На більшості території України вона перестала існувати. У донецькому степу війна з денікінцями тривала. Продовжувала її 2-га Українська радянська армія, що фактично складалася з бригади Н. Махна. Лише тактичний союз із Н. Махном забезпечив більшовикам певні перспективи на українських теренах. Привабливість їхніх ідей у середовищі місцевих мешканців була більш ніж непоказною. Укотре прийшовши з ідеями ощасливлення трударів у всесвітньому масштабі в травні 1919 р. підрозділи 8-ї та 13-ї армій провели примусову мобілізацію в районі Бахмутського вугільного родовища. Погрожуючи зброєю, вони забрали всіх шахтарів до сорока років прямо з виробок. Не гребувала Червона армія і примусовими мобілізаціями в селах, беручи їх перед цим в облогу. Однак «мобілізації» не давали бажаного результату, оскільки «мобілізовані» стрімко поповнювали ряди дезертирів^[20].

На цей час ідеологічні суперечності Н. Махна і більшовиків наблизилися до критичної межі й спричинили розрив між ними. Після заборони реорганізації 3-ї бригади в дивізію (28 травня 1919 р.) й складення Н. Махном повноважень комдиву приазовська ділянка фронту з А. Денікіним була послаблена. 25 червня 1919 р. денікінці зайняли Харків, а 28-го — Катеринослав. 22 червня комісія К. Ворошилова прийняла у В. Білаша й передала начдиву 7-ї дивізії О. Круссеру 7 полків, 2 групи, 2 броньовика тощо.

Нескінченні реквізиції (1919 р. був напрочуд врожайним) і мобілізації денікінського режиму, з одного боку, та відхід Червоної армії з теренів України — з іншого забезпечили широке залучення селянства до лав Першої повстанської української дивізії. Збори командирів возз’єднаних загонів 1 вересня 1919 р. узгодили нову структуру органів управління Революційної повстанської армії, що налічувала близько 40 тис. піхотинців, 10 тис. кавалеристів, 1 тис. кулеметів, 20 гармат, понад 12 тис. тачанок.

З другої половини 1919 р. шляхи анархістів із більшовиками розходяться. Метою анархістів стає «третя соціальна революція», що повинна була остаточно знищити залишки капіталу та повалити більшовицьку владу (на їхню думку, політика більшовиків не відповідала інтересам робітничо-селянського класу). Анархісти гостро критикували аграрну політику українського радянського уряду Х. Раковського. Однак на етапі боротьби з денікінською навалою вони вкотре змушені були піти на союз із ними. Ситуація насправді була безвихідною. Найбільш точно її зміст висловлений у народній поемі «Українські митарства»:

До середини жовтня 1919 р. контроль Н. Махна над Приазов’ям був відновлений. У листопаді 1919 р. його армія зросла до 80 тис. осіб. Оголошений поза законом Н. Махно й більшовики перебували в різних політичних таборах. Чергове загострення ситуації відбулося наприкінці грудня 1919 р. — більшовики, що потерпали від нестачі вугілля, спрямували в Донбас армії Південного фронту. 29 грудня 1919 р. розпочав діяльність Ревком Донбасу, а на місцях — його клони, що сконцентрували у своїх руках всю повноту влади. Інтереси більшовицької влади та селянства, керованого Н. Махном, перейшли в стадію подальшого загострення суперечностей, які не вирішувалися. Гранично відверто тогочасна ситуація охарактеризована в одному з офіційних звітів: «Ставлення до Радянської влади зі сторони робочих добре, хоча відчувається ще пригніченість від білого терору, з боку селян — задовільне. Проте близькість махновського кубла, безсистемна і необдумана реквізиція військовими продорганами продуктів сільського господарства відображається на селянах негативно, створюючи деяке сприятливе середовище для махновських нальотчиків»^[22]. Загроза тривалої в часі партизанщини (попри усталений стереотип, що в Донбасі для неї умови несприятливі) була цілком реальною. Махновським та отаманським загонам було де сховатися: кожен із них мав не лише базові сільські округи, а й базові ліси з системою землянок, схронів та схованок військового спорядження. Базовим лісом отамана Ф. Щуся був Дібрівський, Савонова — Ізюмський, Каменюка — Старобельський. Як керівники, так і рядовий склад махновців на той час мали неоціненний досвід військових дій. Тактика і стратегія махновців, нестандартні військові рішення викликали щире захоплення навіть у білогвардійців. Більшовицьке керівництво також усвідомлювало рівень політичного впливу та військову силу свого супротивника. Не випадково ставка було зроблена на позбавлення його щирої і масової підтримки місцевого селянства.

9 січня 1920 р. Н. Махно був оголошений поза законом. 5 лютого 1920 р. Всеукрревком затвердив Закон про землю. Початок створення комбідів і здійснення політики воєнного комунізму в селах колишніх колоністів забезпечили Н. Махну широку підтримку грецького селянства. З цього часу для відроджених органів радянської влади основним став фронт боротьби з махновщиною. Махновські формування, на відміну від радянських органів, фактично контролювали життя сільської округи, здійснюючи раптові напади на продзагонівців, міліцію, каральні роти. Губуправління вимушено визнало: «Більша частина населення повіту перебуває в армії Н. Махна, і продрозкладка не здійснюється»^[23].

За роки Громадянської війни Південна Україна наводнилася біженцями з центральних губерній Росії, тут оселилася значна кількість колишніх офіцерів, буржуа. Через скрутний продовольчий стан відкрите невдоволення радянською владою виявляли службовці й робітники. Пересічним явищем стали робітничі страйки. Серйозного характеру набули заворушення через продрозкладку. (Показовим є випадок, що мав місце в Таганрозькому повіті: у липні 1920 р. тут висадився нечисленний білогвардійський десант, який через якихось 2–3 дні зріс за рахунок місцевого населення до 4000 осіб.) З початку здійснення продрозкладки (з травня по червень) у Донецькій губернії було вбито близько 300 радянських працівників (з них 150 продзагонівців та 60 міліціонерів). Авторитет радянської влади в широких верствах населення був невисоким. Натомість політвідділ повстанської армії Н. Махна проводив успішну агітацію не лише в середовищі селянства, а й серед робітників.

Наприкінці літа 1920 р. Донецький басейн перетворився на суцільний внутрішній фронт. Не останню роль у цьому відіграв рейд Н. Махна по Донбасу. Він не лише активізував великі формування (Шаповалова, Буданова, Сазонова), а й спричинив утворення значної кількості малих і найдрібніших загонів. На жовтень 1920 р. у Донецькій губернії самих лише великих загонів, оголошених поза законом, налічувалося близько 20, у них перебувало майже 10 тис. осіб (2,3 % сільського населення губернії без урахування махновських формувань). У донесеннях НКВС зазначалося: «Точному обрахунку банди не піддаються, оскільки більшість з них перебуває в селах, озброєні обрізами, мають місцеве значення і будь-якого моменту становлять реальну силу»^[24].

Загострення політичної ситуації в регіоні дещо призупинила небезпека врангелівської окупації. 2 жовтня 1920 р. у Старобільську між представником радянської України Я. Яковлєвим та представниками армії Н. Махна Куриленком і Поповим було укладено угоду про спільні дії щодо боротьби з Врангелем, наступ якого вдалося відбити.

Після розгрому «білого барона» питання ліквідації махновського руху стало справою часу, й не тільки через ідеологічні та політичні суперечності між Н. Махном та керівниками Країни Рад. «Махновія» містилася в промисловому серці України — Донбасі. В. Ленін цілком слушно зауважував: «Донбас — це не випадковий район, а це район, без якого соціалістичне будівництво залишиться простим добрим побажанням»^[25]. Така ж за змістом думка проводилася й у відозві ВУЦВК до всіх партійних організацій України.

26 листопада 1920 р. Н. Махно та усі його загони втретє були оголошені ворогами революції й республіки. Після перемоги над білогвардійцями, що підтримувалися з-за кордону, «внутрішня контрреволюція» розцінювалася як менш серйозний противник. 29 січня 1921 р. РНК УСРР ухвалила постанову, де боротьба з бандитизмом визнавалася фронтом першочергового державного значення. При РНК була утворена постійна комісія щодо боротьби з бандитизмом. Лише з Маріуполя на боротьбу з махновщиною в повіті були відряджені 2600 чонівців. Успішно здійснювалася ліквідація нечисленних регіональних угруповань. Упродовж весни 1921 р. місцеві селянські загони і формування переважно припинили своє існування. Серед них і загін Фоми Кожі в районі с. Старобешеве. Слід зауважити, що грецьке селянство цілком природно влилося до загального селянського повстанського руху в Приазов’ї й сприйняло Н. Махна як свого політичного та ідейного лідера, хоча він втілював ідеологію українського селянства з притаманною їй мрією «позадержавності».

Відновлення взимку 1920 р. радянської влади в Приазов’ї і розгортання політики воєнного комунізму, з одного боку, привело до масового втягнення місцевого селянства до махновського руху, а з іншого — остаточно зробило його антирадянським, антибільшовицьким (причому радянські органи в подальшому схильні були пояснювати участь греків у махновському русі національною й соціальною специфікою. — Авт.). 1920 р. — час запеклої боротьби радянської влади й Н. Махна за політичний вплив у Приазов’ї, в якій перемогла централізована державна організація. Її результат був зумовлений заміною політики воєнного комунізму непом, який прискорив відмову селян від збройного опору більшовикам.

Час Х анархістсько-більшовицького протистояння прийшовся на часи воєнного комунізму. По суті, його не могла відвернути й остання угода, укладена між ними 2 жовтня 1920 р. в Старобільську через загрозу наступу П. Врангеля. Покінчивши з Врангелем, усю силу свого інструментарію терору — каральні експедиції, масові арешти анархістів у містах, застосування системи заручництва, нацьковування отаманів, розстріли та стягнення, кампанії суспільної дискредитації тощо — більшовики спрямували проти персонально Н. Махна, Революційної повстанської армії України, місцевих повстанських загонів та селянства як його рушійної сили та економічної платформи. З листопада 1920 р. до жовтня 1921 р. Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУЧК) здійснила разом із частинами Червоної армії чотири масштабні антианархістські операції, внаслідок чого анархістський рух зазнав значних втрат. До кампанії силового та політичного знищення анархізму були залучені видатні більшовицькі політичні діячі: М. Фрунзе, Ф. Дзержинський, Г. Петровський, С. Косіор, Ф. Кон, Д. Лебедь, В. Чубар, Х. Раковський, В. Затонський, М. Скрипник, Д. Мануїльський та ін.

Переможний прапор більшовиків, здавалося, вже замайорів над Україною. Утім, «переможцю», вочевидь, було від чого опустити руки: і край, і його люди невпізнанно змінилися за роки нелюдських страждань і випробувань.

Якщо спробувати в кількох фразах охарактеризувати стан українського суспільства на етапі остаточного утвердження більшовиків, вимальовується такий малооптимістичний перелік: фрагментація соціальних і класових спільнот; знищення механізмів і законів соціальної взаємодії; тотальна дегуманізація міського і сільського середовища. Війна з її особливим кліматом, коли обиватель призвичаївся до майже щоденних змін у владі, звик до політичної нестабільності й адаптувався до життя «у вируючому котлі» («не було жодних військ майже все літо 1920 року, і селяни аж засумували від утвореної тиші»^[26]) невпізнанно змінила народ, від старців до дітей. Війна пройшла крізь міста і села, крізь долі й родини, розвівши підчас рідних по крові людей у різні світоглядні табори.

Прикметні спогади про цю найтрагічнішу сторінку життя знаходимо у І. Стріонова. Вони багато чого прояснюють в майбутньому тріумфі радянської влади та більшовицького світогляду в Донбасі. У чотирнадцять років І. Стріонов пережив смерть братів Дмитра та Юрія, замордованих білогвардійцями, а також Федора, який помер у віці дев’ятнадцяти років після перенесеного нервового потрясіння. Власне, з цього і почалася історія Івана Стріонова-більшовика, для якого білогвардійці стали кровними ворогами. У тексті спогадів чітко простежується, що юний Іван прийшов до більшовизму не стільки через переконання, скільки наперекір убивцям братів. Отож, саме громадянська війна як час обрання політичних пріоритетів та особиста трагедія стали стрижнем формування подальшої долі І. Стріонова, а разом із ним і сотень тисяч його співвітчизників. Роздуми І. Стріонова, присвячені цим подіям, напрочуд зворушливі й проливають світло на подальшу еволюцію І. Стріонова-комуніста. «Нині, коли я згадую про наші дитячі роки і юнацтво, мені здається, що їх взагалі не було. Ми здавалися дітьми та юнаками лише по віку і зросту, а по своїх розмірковуваннях — стариками… З початком громадянської війни діти та юнаки знов були приречені на злидні: обірвалися, овошівели, хворіли на коросту, тиф, і багато з них пішли з життя. Крім того, діти та юнаки перебували в постійному страху власної загибелі та загибелі своїх рідних від рук усіляких банд та грабіжників… Сім років війни та тривог розучили нас, дітей та юнацтво, розмірковувати й розмовляти по-дитячому. Нам здавалося, що ми стали дорослими і цілком зрілими, не відчували вже нічого дитячого. Всі ці перенесені нами переживання — страх, знущання, хвороби, голод та ін. — не могли не вплинути на нас, дітей, і не зістарити передчасно. Мені здається, лише розстріл моїх двох братів білогвардійською бандою відібрав у мене всі мої дитячі роки і початок юнацтва, не кажучи вже про решту переживань»^[27]. У цих словах — гірка доля цілого покоління, з дитинства призвичаєного до насилля, страждань, втрат і терпіння.

«Вакханалія дикості» — в цих словах, власне, концентрується суспільний досвід тих літ. Жахливе здичавіння виявляли всі політичні сили, що змагалися за Донбас, включаючи місцеве населення. Здавалося, вони намагалися в найжорстокіший спосіб продемонструвати свою спроможність навести тут лад. Лейтмотивом жорстокості стала теза: «Вони по-інакшому не розуміють». Привселюдні екзекуції та страти з елементами садизму впродовж років перетворилися на найпопулярніший інструмент «виховання» населення. Невипадково пролетарі десятками тисяч разом із сім’ями при наближенні білогвардійців відходили з червоноармійськими частинами, так само масово разом із білогвардійцями зникали інженери та власники підприємств. Трупи повішених перетворилися на звичну «окрасу» міських краєвидів. На селі з червоноармійців-реквізиторів живцем здирали шкіру, набиваючи рот і кишечник зерном.

Парадоксально, але факт: гору в тій ситуації дійсно отримала сила, що виявила «чудеса» послідовної, тривалої в часі жорстокості^[28].

Визвольні змагання 1917–1921 рр. закінчилися трагічною поразкою, внаслідок чого українські землі були поділені між Росією, Польщею, Чехословаччиною і Румунією. Війна з білогвардійцями не завадила Москві розгорнути жорстоку боротьбу за повернення національних республік в лоно вже нової, радянської імперії. З третьої спроби Кремлю вдалося за допомогою мільйонної армії закріпитися в Україні. Російські комуністи могли змиритися із втратою Фінляндії, Польщі і країн Балтії, але виявили наполегливість у завоюванні України.

Причини поразки визвольних змагань були різноманітні, але при розгляді проблеми українсько-російських відносин в часі і просторі слід зупинитися на двох головних.

По-перше, на відміну від поляків, українці в своїй масі не вважали росіян ворогами. З одного боку, за два з половиною століття перебування в Російській імперії вірус малоросійства поширився серед значної кількості українських підданих царя-самодержця. З другого боку, росіяни виступали перед українцями у двох протилежних іпостасях: як прибічники відновлення «єдиної і неподільної Росії» і як захисники української національної державності в її радянській оболонці.

По-друге, Червона армія несла в Україну на своїх прапорах гасла експропріації великих власників і зрівняльного переділу орних земель між селянами. Токсична дія комуністичного вірусу, значно посилювана руйнувальною дією вірусу малоросійства, виявилася смертельною для незміцнілого організму новонародженої української державності.

Виникає питання: наскільки український соціум був вражений вірусом комунізму?

Політичні еліти України виявилися своєрідним зліпком епохи: з неймовірною енергією та піднесенням вони акумулювали радикальні гасла кардинальних суспільних, соціально-економічних та політичних перетворень, які генерувала робітнича людність промислових регіонів. Утім, твердження про те, що тогочасні мешканці промислових центрів, зокрема Донбасу, були органічною соціальною базою більшовицького руху і підтримували його, є безпідставним радянським міфом. Крім того, не менш вагому роль у національно-визвольних змаганнях на українських теренах відігравало селянство, зведене більшовицькою доктриною до другорядного суспільного гравця, тимчасового попутника класу-гегемону. Дискредитація селянського руху, применшення його історичного значення відбувалося цілком усвідомлено — в його середовищі позиції більшовизму були просто-таки мізерними. Першість серед суспільно-політичних сил, що здійснювали пошук шляхів і місця Донбасу в революційно-визвольних змаганнях 1917–1920 рр., по праву належала анархістському селянському руху під проводом Н. Махна, що перетворився на незалежний політичний табір загальноукраїнського значення і послідовно проводив політику внутрішнього суверенітету, розробивши оригінальну ідеологію та новий суспільний устрій. Власне, це була історична інверсія природно характерної для українців ідеї козацької вольниці. Переростання ідеї непідвладності будь-якій владі в цілком конкретне її просторово-територіальне втілення було лише справою часу. Але саме часу для переростання Гуляйпольської республіки на історично нову версію повноцінної державності не вистачило. Під ударами надцентралізованої більшовицької диктатури вона зазнала поразки.

Не суголосність більшовицьких гасел прагненням широких верств населення, а цинізм, жорстокість та пластичність більшовицької влади забезпечила їй перемогу. Екстремістські форми соціал-демократії, які заперечували саму її суть, тому що пропагували необмежену класову війну замість класового миру, народилися в Центральній Росії на початку XX ст. У ситуації тривалої світової війни, яка до краю загострила класові суперечності, лівий екстремізм поширювався в багатьох країнах, і національні регіони Російської імперії не стали винятком. Немало вихідців з України, у тому числі українців за національністю, відігравали вагому роль у партії більшовиків. Після кількох розколів на комуністичні позиції перейшла основна частина найбільш впливової серед українського селянства партії соціалістів-революціонерів — боротьбисти. Однак перебіг визвольних змагань дає чітку відповідь на ступінь поширення в середовищі українського соціуму ідей комунізму. Без втручання у різноманітних формах з боку Росії комунізм в Україні не мав шансів на успіх.

Кінцевою датою визвольних змагань в Україні слід вважати 1920 р. Саме тоді російські війська на її території більше не мали в якості супротивників регулярних збройних сил, з якими треба було б воювати. Заключним акордом міждержавних, міжнаціональних і громадянських війн в Україні було укладення 28 грудня 1920 р. Союзного робітничо-селянського договору між РСФРР і УСРР. Договір із Росією укладав український радянський уряд.

Радянська Україна зовні виглядала як повноцінна держава — з власними кордонами, столицею, законодавчими і виконавчими органами влади, державною символікою і незалежним статусом. У преамбулі Союзного договору урочисто підтверджувалися «незалежність і суверенність кожної з договірних сторін»^[29]. Насправді, однак, народжена в ході Жовтневого перевороту 1917 р. в Петрограді більшовицька держава-комуна поневолила Україну. Видатний російський історик і політичний діяч доби горбачовської Перебудови Юрій Афанасьєв підкреслював: «Жовтень був способом закріплення російського традиціоналізму і консерватизму, а не розривом зі старим заради становлення нового»^[30]. Українці опинилися в надцентралізованій державі, яка долала опір встановлюваним порядкам жорстокими методами, не зупиняючись навіть перед геноцидом.

Мімікрія більшовицького керівництва в сфері національної політики досягала максимуму в період утвердження при владі й зводилася до мінімуму в той період, коли воно упевнено тримало в руках важелі влади. Конституційно визнана влада радянських органів принципово відрізнялася від неконституційної влади партійних органів. Якщо перша була суто управлінською, тобто другорядною, то друга — диктаторською. І все ж управлінська влада була справжньою, у тому числі в національних регіонах. Утворюючи в них республіки, більшовицьке керівництво повинно було потурбуватися про те, щоб вони не позбулися партійного контролю. Це означало, що в радянських республіках потрібно було організувати функціонування влади, ЗМІ, освітніх і культурних закладів переважно з місцевих людей. Узагальнюючи досвід перших років комуністичного будівництва, нарком РСФРР у справах національностей Й. Сталін опублікував у жовтні 1920 р. в газеті «Правда» статтю «Політика радянської влади з національного питання в Росії». На його думку, укорінення в Україні, Азербайджані, Туркестані та інших національних регіонах «диктатури пролетаріату» вимагало «перетворення їх на радянські країни, тісно пов’язані з Центральною Росією в одне державне ціле». Таке укорінення, як він стверджував, було «немислиме без широкої організації місцевої школи, без створення суду, адміністрації, органів влади та ін. з людей, які знають побут і мову населення»^[31].

Здатність радянської влади створювати ілюзію підтримки робітничо-селянських мас, одночасно залишаючись максимально централізованим політичним режимом, дозволила Сталіну називати національні регіони країнами й агітувати за максимально можливе насичення адміністративного апарату цих «країн» місцевими кадрами й управлінцями, які знали побут і мову місцевого населення. Стаття популяризувала тезу В. Леніна, трансформовану в резолюцію VIII Всеросійської партконференції «Про Радянську владу на Україні» в грудні 1919 р.: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план»^[32]. Політика, яку озвучував нарком у справах національностей, була продуктом колективної творчості вождів російського комунізму. Спочатку вона не мала назви. Назва з’явилася на першому після декларації про утворення СРСР XII з’їзді РКП(б): коренізація (у значенні «укорінення»). Ним позначався зміст кампанії — укорінення в республіках Комуністичної партії — носія диктаторської влади, розбудови влади як сукупності трьох взаємопов’язаних вертикалей — партійної, радянської й чекістської.

Для більшовиків після їх останнього утвердження в Україні не було жодної таємниці в тому, що їхні позиції в республіці, м’яко кажучи, не безсумнівні. Реальної підтримки ані в середовищі селянства, ані в середовищі робітників, тим більше пересічних міських обивателів нова влада не мала. Вона просто виявилася найбільш витривалою та цинічною, щоб врешті взяти Україну в свої руки в момент найбільшого знекровлення багаторічною виснажливою епопеєю варваризації, дегуманізації, економічної та соціальної деградації під ударами ворожих сил на цьому геополітичному майданчику. Затвердження більшовицької диктатури найменше відповідало інтересам місцевого населення. Насувався голод. Міста перебували на межі соціальної та комунальної катастрофи. У таких умовах більшовики зробили єдино можливий у тих умовах крок — переглянули попередню тактику, зробивши ставку на поступове зрощення своєї соціальної бази шляхом лібералізації в сфері товарно-грошових відносин та розіграш національної карти.

Із остаточним затвердженням радянської влади колишні її попутники на шляхах революції були перекваліфіковані на «банди». У процентному співвідношенні більшість осіб, засуджених за контрреволюцію та бандитизм упродовж 1921 р., становили українці (71 та 68 % відповідно)^[33]. Високі показники антирадянського руху в середовищі українців у цілому корелювалися з їхньою питомою вагою серед населення аграрних округів регіону. Утім, і серед таких етнічних громад, як греки, підтримка селянського повстанського руху була досить суттєвою. У донесеннях Донецького ДПУ 1921 р. ще фігурують «махновські банди», під якими, крім власне загонів Н. Махна, розуміють також угруповання Марусі Никифорової, Бистрова, Солодова, Сафонова, Пархоменка, Фоми Кожі, Щуся, Куриленка-Білаша, що виступали під гаслами «За вільні ради», «Вільна торгівля», «Визволення від більшовиків». До другої категорії спецзвіти відносили «петлюрівські банди» Каменюка, Терезова, Саєнка, Жоржа Бабицького. Угруповання Колесникова, Волоха та Винника кваліфікувалися як есерівські банди. Не менше клопоту донбаським чекістам завдавали угруповання дезертирів, що пройшли маршем територією губернії, — частини 51-го Кубанського полку, формування комбригу 1-ї Кінної армії на чолі з Маслаковим. Низка місцевих угруповань (Жугіна, Склярова, Огнєва, Карлова) не мали політичного підтексту, збиралися для здійснення кількох нападів і непомітно поверталися до звичного селянського життя. Саме такого роду угруповання лоскотали нерви чекістам аж до 1923 р., хоча вже не відігравали відчутної ролі ані в місцевому суспільному, ані в республіканському політичному житті.

Запровадження продподатку з нового врожаю 1921 р. різко звузило соціальну базу селянського повстанського руху в Україні^[34]. З кінця 1921 — в першій половині 1922 рр. «політичні банди», що перед тим становили неабияку силу суспільно-політичного простору України, поволі зникають не лише зі зведень ДПУ, а й з політичного ландшафту республіки. Переважна більшість селянства, що брало участь у повстанських загонах чи підтримувало їх, скориставшись амністією 15 квітня 1921 р., переходить до мирного життя.

Монопартійність — мета і засіб більшовизації України

Скинуті з п’єдесталів пам’ятники й погруддя героїв радянської епохи є безмовним свідченням того, що міжвоєнний період є найбільш суперечливим і драматичним відтинком в історії нашої батьківщини. Те, що підносилося за радянської доби як епохальний ривок у царство братерства й справедливості, чимдалі більше виглядає як час нелюдських випробувань, втрат і особистих трагедій. Пересічному сучаснику складно зрозуміти, що змушувало величезні маси людей сліпо вірити в комуністичну утопію, самовіддано жертвувати власним життям і нехтувати думками і почуттями мільйонів співгромадян. Аби спробувати це зробити, варто уважніше придивитися до історії Комуністичної партії більшовиків України, існування якої є непересічним феноменом політичної історії нашої країни, та її шляху до влади.

Більшовицька партія створювалася її вождем Володимиром Леніним як партія політичної дії, спрямованої на повалення наявного ладу. Невипадково перші кроки організація робила в умовах жорсткої конспірації, а місцеві осередки створювалися як бойові революційні групи. «Из искры возгорится пламя!» — за цим гаслом стояли не просто крилаті слова, це була програма дій для створення міцної, згуртованої, одностайної в своїх діях політичної сили, спроможної підготувати, здійснити політичний переворот та утримати владу у своїх руках. У часи мінливої короткочасної, але відчутної політичної відлиги початку ХХ ст., коли здавалося, що імперія Романових врешті стала на шлях незворотних конституційних перетворень, більшовицька організація мала доволі яскравий досвід політичної дії в умовах парламентаризму (Російська соціал-демократична робітнича фракція Четвертої Державної думи). Утім, уже тоді Леніну було зрозуміло: за наявних темпів соціально-економічного зростання в доступній для огляду перспективі Росія ніколи не наздожене країни класичного капіталізму, а більшовицька партія ніколи не прийде до влади парламентським шляхом. Одержимість ідеєю ощасливлення людства у світовому масштабі, як з’ясувалося згодом, виявилася не менш потужним чинником історії, аніж соціально-економічні процеси.

Початок ХХ ст. ознаменувався для Російської імперії низкою криз і провальних міжнародних кроків, внаслідок яких вона перебувала на межі краху. Вождь світового пролетаріату визнав момент цілком слушним для того, аби «завалити» 300-річну імперію Романових і взяти владу на постімперських просторах до рук. Ленінський план збройного повстання, геніальний у своїй простоті, був реалізований завдяки фатальному збігу історичних обставин наперекір усім теоретичним висновкам основоположників марксизму-ленінізму. Величезна частина публіцистичної (за радянських часів стверджувалося, що теоретичної) спадщини Леніна — праці, в яких у деталях був розписаний алгоритм здійснення більшовицького перевороту. Після захоплення влади ленінський план кілька разів зазнавав тактичних змін, залишаючись незмінним у своїй стратегічній меті — побудові комунізму у світовому масштабі.

Більшовиків так званої старої гвардії складно було запідозрити у корисливих мотивах. За винятком Я. Свердлова, якого викрили після смерті в банальному розкраданні, переважна частина їх прийшла до революції за переконаннями, часто-густо відмовившись від чудових перспектив в управлінській та інтелектуальній елітах Російської імперії. У рядах партії їх об’єднувала ненависть до «тюрми народів», сліпа віра в цивілізаційну місію пролетаріату та її передового авангарду — комуністичної партії. Владу в 1917 р. вони захопили не заради портфелів у Тимчасовому уряді й не для того, аби стати господарями теплих багатоповерхових дач навколо Петергофа. Влада їм була потрібна, аби, скориставшись нею як фігуральною Архімедовою підоймою, перевернути світ догори ногами, змінивши назавжди неспішний еволюційний хід історії. Пролетарська революція у всесвітньому масштабі — стадіальний стрибок — комунізм упродовж життя двох-трьох поколінь — такими були амбіції Леніна та його найближчого оточення.

Так фігурально звучало стратегічне завдання більшовицької партії.

Практика перших місяців владарювання більшовиків у революційному Петрограді довела, що зруйнувати старий світ, тим більше такий хиткий, як у тогочасній Росії, не складно, а от побудувати новий — справа майже непідсильна. На перешкоді цьому постала низка внутрішніх та зовнішніх проблем, однак системотвірною у цьому поважному списку усе ж була одна — хибність ленінської концепції переходу до комуністичної формації. У холодну й голодну зиму 1917–1918 рр. ідея воєнного комунізму з її безпосереднім товарообміном, скасуванням грошових знаків, тотальним одержавленням власності, централізованим розподілом товарів, партійною і державною диктатурою довела свою цілковиту неспроможність. Утім, і Леніну, і керованому ним ударному політичному кулаку, який підняв на ножі всі пострадянські простори, знадобилося ще кілька років безперервних невдач, поразок, випробувань і політичних уроків, аби зрозуміти її хибність.

На початковому ж етапі першого провального комуністичного штурму, зруйнувавши один «світ насильства», більшовики змушено почали будувати ще більш цинічний і жорстокий світ насильства, виправдовуючи його потребою захисту надбань революції від спротиву віджилих історично регресивних класів і верств. Їх послідовна щоденна дегуманізація, перетворення у масовій свідомості на, мовою загальновідомого «Інтернаціоналу», дармоїдів, паразитів, зграю псів и катів — призвичаювала пересічних обивателів до думки, що червоний терор — так само корисна і потрібна процедура, як, скажімо, асенізація. Не лише догматизм більшовиків, а й щоденна практика їхнього бездарного господарювання робила перелік таких категорій населення практично безкінечним: усі, хто так чи інакше опирався політиці воєнного комунізму та ставив під сумнів легітимність чи професійність більшовицької влади, переходили до стану ворогів, які підлягали знищенню. Чи не першими до цього чималого списку потрапили практично усі політичні партії, що народилися на теренах Російської імперії. Спершу з нього випали безпосередні попутники більшовиків у здійсненні перевороту — ліві есери та анархісти. Щоправда, і їхні часи будуть полічені після невдалого Кронштадтського повстання, відповідно до трактовки більшовиків — заколоту. В Україні коло політичних ворогів більшовицької партії суттєво розширювалося за рахунок національно орієнтованих партій.

Упродовж 1917–1920 рр. більшовики здійснили кілька невдалих спроб захопити Україну, застосовуючи широкий інструментарій безпосередньої військової агресії, одягненої в шати пролетарської революції, створення підпорядкованих кремлівським керманичам квазідержав (таких, як Одеська радянська республіка, Донецько-Криворізька республіка, Радянська соціалістична республіка Тавриди тощо), відвертого червоного терору тощо. Утім, утримати владу, залишаючись у прокрустовому ложі воєнного комунізму, було неможливо. Лише з проголошенням нової економічної політики політичні акції більшовиків різко пішли вгору.

Неп, однак, не означав, що більшовики відпустять «віжки», за допомогою яких керували суспільно-політичними та економічними процесами на постімперських просторах. Неп означав кероване тимчасове відродження приватновласницької ініціативи, менш жорсткий державний диктат у сфері економічних відносин, співробітництво із закордонними інвесторами та розширення меж економічної самостійності радянських республік. На допомогу непу була запропонована концепція коренізації, яка мала забезпечити стрімку й безболісну радянізацію національних околиць новостворюваної імперії. Однак ані неп, ані коренізація не повинні були ставити навіть під найменший сумнів ані перспективний курс Союзу Радянських республік (побудова соціалізму/комунізму), ані владу більшовиків, які твердою рукою скеровували державне судно встановленим курсом. За часів так званого перехідного періоду, заявленого більшовиками на початку 1920-х рр., непохитність «диктатури пролетаріату» (читай — більшовицької диктатури) трималася на кількох однаково важливих китах: непі, коренізації, партійній та інформаційній монополії, а також принципово новому в історії апараті стеження та придушення, що поволі перетворювався на повноцінну, хіба що не самодостатню вертикаль влади.

Установлення монополії більшовиків у суспільно-політичному просторі Росії та України було непростим процесом, який розтягнувся на кілька років; його досягали методами політичного терору, провокацій, розкладницької роботи та дискредитації.

Повернувшись в Україну, більшовицька влада взялася до зачистки рядів своїх супротивників, передусім білогвардійського підпілля. Загалом упродовж 1920 р. ЧК в республіці заарештувала понад 45 тис. осіб: 3879 розстріляли, 5692 запроторили до концтаборів, 334 стали в’язнями тюрем, 1772 відправили на фронт, 317 вислали до інших губерній. Опір новопосталій владі був доволі відчутним, про це свідчила питома вага засуджених за контрреволюційну діяльність у загальній масі справ ЧК — 36 %. Варта уваги й жорсткість, із якою чекісти розправлялися із «контрреволюціонерами» — 40 % засуджених за контрреволюційну діяльність було розстріляно, 51 % — ув’язнено в концтаборах і тюрмах.

Невдовзі принципи господарювання «по-воєннокомуністичному» далися взнаки і на українських теренах: безкінечні реквізиції вкупі з посухою стали причиною страшного голоду 1921–1923 рр. Ситуація тим більше ускладнювалася, оскільки Україна, що впродовж кількох років була ареною виснажливих запеклих воєнних дій, перетворилася на зону суцільної економічної та гуманітарної кризи як у місті, так і в селі. Власне, комуністам в умовах катастрофи, що наростала, було від чого розгубитися. Примара голоду ставала все більш виразною. Звіти українських чекістів до центру ставали чимдалі більше стривоженими та песимістичними, писати й далі про переможну ходу більшовицької революції не було сили. Катеринославці, зокрема, доповідали: «Продовольства нема й узяти немає звідки. Настрій службовців радустанов здебільшого незадоволений… Щодо ставлення робітників до радвлади й компартії, то воно байдуже. Вони взагалі перестали цікавитися політикою та засуджують радвладу, мовляв, вона довела їх до голоду і злиднів. Щодо здачі підприємств в оренду робітники говорять, що радвлада сама не у змозі впоратися з промисловістю і віддає колишнім господарям… На комуністів дивляться з усмішкою і вказують на них як на радбурів, а Леніна і Троцького називають царьками, що засіли в Кремлі»^[35].

Голод 1921–1923 рр. став тяжким випробуванням для більшовицької партії, її здатності трансформувати власну доктрину відповідно до порядку денного та керувати ним. Правда й те, що в умовах багатопартійності (хоч ішлося виключно про ліві партії, що так чи інакше стояли на платформі соціалізму/комунізму) та не цілком закритих каналів розповсюдження політичної агітації й пропаганди встояти під навалою критики навіть із боку лівого політичного табору було складно. У тих обставинах, слід зазначити, як стихійні, так і усвідомлені та організовані виступи проти радянської влади були цілком природними. Тим більше що Україна, яка мала славетний досвід повстанської й революційної боротьби, іще зберігала доволі розгалужену мережу різних за політичними кредо та методами боротьби політичних партій та рухів.

Аж до середини 1920-х рр. говорити про те, що загроза повалення більшовицької диктатури силами масованого селянського спротиву минула, було передчасно. Досвід самих більшовиків у поваленні білогвардійської влади і навіть іноземної окупації був, що називається, у всіх на пам’яті. Не лише живі свідки, а й безпосередні учасники повстань проти денікінців, більшовиків, німців та австрійців мешкали пліч-о-пліч в одних селах, на сусідніх міських вулицях. Величезна кількість зброї надійно була захована у схронах до «кращих часів». Отож роботи у чекістів було хоч відбавляй. За їхніми даними, в березні 1921 р. у Києві було організовано Всеукраїнський повстанський комітет (Центроповстанком) УНР у підпіллі, який на травень 1921 р. готував збройне антибільшовицьке повстання. У липні Катеринославська ЧК розпочала масові арешти в середовищі заколотників. Невдовзі арешти перекинулися на Херсонщину й Таврію. Зі 114 заарештованих фігурантів справи 52 було розстріляно.

У червні 1921 р. катеринославські чекісти відзвітували про розкриття Союзу російської молоді, яка нібито виступала за скликання Установчих зборів під гаслом «Бий жидів, рятуй Росію!».

В умовах всеосяжної господарської руїни антибільшовицькі настрої не згасали. Лише за офіційними даними, в середині 1921 р. на теренах Катеринославщини діяли 7 повстанських загонів з понад 650 бійців. На тлі голоду чисельність їх на кінець року зросла до 12 (об’єднували близько 900 бійців). На початок 1922 р. були відомі й імена повстанських ватажків: Петраш, Голик, Начинений, Іванов, Левченко та ін. Проходячи рейдами Україною, повстанці агітували селян на нові бойові подвиги та антибільшовицьке повстання. Не менш успішну антирадянську агітацію проводили емісари закордонних благодійних організацій, які впродовж голоду 1921–1923 рр. допомагали селянам найбільш постраждалої від посухи та більшовицьких реквізицій Південної України вижити. В умовах невдоволення голодного люду сел і міст України, що зростало, позиції більшовицької влади виглядали чимдалі хиткішими. Аж у жовтні 1922 р. Катеринославська губернська військова нарада оголосила Катеринославську округу загроженою бандитизмом і створила надзвичайну трійку у складі голови губвідділу ДПУ, голови губревтрибуналу та представника 30-ї дивізії РСЧА. Повноваження надзвичайки виходили далеко за межі законодавчого поля — вона мала право оголошувати надзвичайний стан, здійснювати каральні експедиції в села та розстрілювати підозрюваних на місці. Слід відзначити, на той час її члени застосовували свої необмежені повноваження без зайвого ентузіазму: за два місяці на межі 1922–1923 рр. вони приговорили до розстрілу лише 31 зі 130 заарештованих.

Радянська історіографія перетворила епопею затвердження більшовицької влади на історію про переможну ходу «Великого жовтня», яка майже не зустрічала опору на своєму шляху. Підрахунки сучасних дослідників терористичних практик В. Ченцова й Д. Архієрейського доводять геть інше: у 1921 р. в Україні щомісяця в середньому заарештовували 6262 особи, а в 1922 р. — 2662. Стало зростала й чисельність арештів, здійснених ДПУ УСРР. Якщо наприкінці 1923 р. за ДПУ числився 1631 ув’язнений, то за 1924 р. через тюрми пройшли 19 670 осіб. Варто звернути увагу і на категорії, за якими вони були засуджені: 943 — за контрреволюційну діяльність, 749 — за приналежність до антирадянських партій, 4632 — за шпигунство і зраду Батьківщині, 2557 — бандитизм і масовий безлад (до такого належали селянські виступи та робітничі страйки). За таких обставин нейтралізація політичних сил та їхніх осередків, спроможних очолити антибільшовицький рух, стала завданням № 1, і, слід наголосити, абсолютно зрозумілим: у такій багатій на політичні традиції республіці, якою була Україна, вгамувати розбурхане часами революційних змагань суспільство можна було, лише вирвавши з коренем осередки альтернативного політичного думання. Монополія більшовизму в суспільно-політичному полі, власне, була формулою збереження влади Кремля над Україною загалом.

Одним із перших на шляху затвердження політичної монополії стало анархістське підпілля. У контексті ліквідації махновщини боротьба з ним набула ознак погрому. Упередження стосовно анархістів, власне, були небезпідставними — дореволюційна діяльність давала багато підстав для висновків про необхідність їхнього викорінення в Країні Рад. Отож переслідування всіх течій анархістів набуло планомірного характеру, хоча взаємини більшовиків і анархістів на той момент не можна було назвати однозначними: з одного боку, М. Бакуніна й П. Кропоткіна вважали видатними діячами революційного руху, з іншого — ореол мучеництва революціонерів-анархістів початку ХХ ст. не заважав партійно-чекістському тандему проводити лінію дискредитації сучасного анархістського руху.

Від агітаційно-пропагандистських акцій РКП(б)/КП(б)У невдовзі перейшла до відкритої обструкції. 25 листопада 1920 р. ЦК РКП(б) виступило за проведення масштабних арештів в анархістському середовищі, передовсім українського «Набату». У лютому 1921 р. місцеві організації «Набату» були розгромлені, крім того, були заарештовані делегати харківського з’їзду анархістів. У березні 1921 р. арешти серед анархістів відбувалися вже як відповідь на повстання в Кронштадті, а в серпні був упереджений міфічний «заколот набатівців» групи В. Дубіна (В. Криклівіна) в Одесі. Наприкінці 1921 р. про анархізм в Одесі варто було б і забути, якби не приплив свіжих сил із решти постімперських просторів, а також Болгарії, Галичини, Бессарабії та Італії. Закордонні анархісти під тиском політичної реакції на Заході шукали тут політичного притулку. Політичне життя низки анархістських течій у постреволюційній Південній Пальмірі відбувалося доволі жваво, аж поки 1923 р. партійні куратори чекістів не поставили завдання домогтися самоліквідації «непролетарських партій». Цей напрямок роботи відпрацьовували стрімко й доволі успішно. Преса рясніла заявами про вихід із партії та саморозпуск місцевих осередків низки політичних сил: урешті, революціонерам із великим стажем не лишалося іншого шляху після низки прискіпливих «проработок» органами, утримання в бупрах (будинках примусових робіт. — Ред.) та слідчих ізоляторах. До особливо непіддатливих застосовували екстраординарні заходи. Так, у жовтні 1923 р. в Одесі відбувся суд над М. Кальком, якого звинуватили в організації підпільної мережі для повалення влади.

Терпець одеським чекістам увірвався після травневих подій 1924 р. Тоді понад 4 тис. безробітних влаштували «антирадянську» демонстрацію і, розігнавши міліцію, оточили будинок, у якому розмістилася місцева рада. Слідство дійшло висновку, що ініціаторами та організаторами заворушень були анархісти, які користувалися підтримкою не лише в їхньому середовищі, а й серед працівників порту та заводів. Зайвим буде казати, що акція, приурочена до Першотравня, була розцінена як безпосередня загроза владі. 75 анархістів були заарештовані.

Утім, українські анархісти, зокрема одесити, опиралися ще довго. 1924 р. на обліку Одеського губвіділу ДПУ перебувало понад 150 прихильників анархістської ідеології з понад 4 тис. загалом по СРСР. 1925 р. за партійними вказівками чекісти провели масштабну операцію зі зриву Харківського з’їзду набатівців (за ґратами опинилися 70 анархістів). З 1926 р. репресії проти анархістів набули стабільного характеру в контексті оголошеної активізації махновського підпілля. У ході масштабних арештів 1929 р. з України вилучили 102 видних діячів анархістського руху. Рештки підпілля підчистять упродовж 1934 р. у відповідь на вбивство Кірова. Фінальну крапку поставлять упродовж 1937–1938 рр., знищивши переважну більшість колишніх революціонерів фізично.

Після придушення Кронштадтського повстання Україною прокотилася хвиля репресій проти соціалістичних партій, яка підчистила рештки осередків соціал-демократів. У березні 1921 р. за ґратами опинилися 113 зі 175 членів РСДРП, які мешкали в Катеринославській губернії. У березні наступного 1922 р. арешти продовжилися, більшість заарештованих вислали до Туркестану та на Крайню Північ. З цього приводу у відозві Катеринославського комітету РСДРП йшлося: «1 квітня 1922 р. влада вислала на Північ 21 соціал-демократа меншовика, яких упродовж двох тижнів протримали без висунення їм можливих звинувачень, без будь-якої подоби суду, без допитів і слідства, у підвалах губЧК. Як безшумно, тихцем, крадькома було проведено арешти соціал-демократів, так само таємно, без розголосу більшовики здійснили їх вислання з міста. Їхня газетка не знайшла можливим, точніше, в неї забракло хоробрості хоча б сухо, двома рядками повідомити населення найстарших катеринославських робітників соціал-демократів — металістів, дукарів та інших»^[36].

Відозва соціал-демократів, слід зауважити, була абсолютно відірваною від реальності: революційна патетика та гідність були не властиві більшовикам, оскільки вони були не революційними романтиками, а жорсткими практиками. Утримання влади за будь-яку ціну заради втілення в життя комуністичної утопії — таким було їхнє завдання. На цьому шляху вони не гребували жодними методами, вигадливо сполучаючи витончені методики державного впливу й масової ідеологічної обробки з прихованим інструментарієм чекістських структур і т. ін. До розмов про революційну чи державницьку гідність їхня тогочасна практика, власне, не мала жодного стосунку.

Отож, масові арешти в середовищі катеринославських меншовиків, ряди яких на той час налічували понад 70 осіб, продовжилися в листопаді 1922 р. На жовтень 1923 р. загалом по Україні лишилося, за офіційними даними, близько 400 меншовиків, а наприкінці 1923 р. місцеві осередки змушені були заявити про саморозпуск. 1–3 лютого 1924 р. на Всеукраїнському з’їзді соціал-демократів було оголошено про розпуск РСДРП СРСР, замітки відповідного змісту були розтиражовані «Правдою» 3 й 5 лютого.

Частина незгодних і непримиренних вимушено пішла в підпілля. Невеликий меншовицький осередок продовжував існувати на катеринославському заводі ім. Петровського, однак наприкінці липня 1924 р. фактично був розгромлений внаслідок арештів 28 осіб. Поодинокі арешти меншовиків тривали аж до кінця 1920-х рр., особливо пожвавлюючись під час чергових чекістських кампаній. Фінальна крапка в історії меншовизму в Україні була поставлена за часів Великого терору, що знищив як реальних його учасників, так і міфічних.

Не менш наполегливо більшовики викорінювали лівих есерів, із якими до літа 1918 р. складали правлячу коаліцію. Уже з весни 1921 р. у матеріалах ЧК есери фігурують не інакше як контрреволюціонери. У 1923 р. місцеві осередки партії виступали в пресі із заявами про саморозпуск, і хоча кількість прихильників есерівської ідеології вимірювалася десятками осіб, які не виявляли помітної активності, час від часу в їх середовищі відбувалися арешти.

Надважливим завданням для більшовиків було знищення укапістів — Української комуністичної партії, доволі популярної серед українського робітництва. Причини такого ставлення до українських комуністів найбільш вдало сформулював І. Манжелій — секретар Катеринославського губкому УКП, заарештований у січні 1923 р. У зверненні до прокурора він писав: «Справа, очевидно, іде до того, аби, передавши мене до суду, позбавити виборчого права до рад^[37]… Мене не дивує становище комуністів у Німеччині, Франції, особливо в Італії, де панує реакція, фашизм, але мене дивує становище комуністів там, де влада належить працюючим»^[38].

Однією з найчисельніших організацій укапістів була катеринославська (близько 150 членів у вересні 1924 р.), що не лише здійснювала дієву агітацію серед робітників, намагалася провести своїх представників до рад, а й організувала колону в тисячу демонстрантів на першотравневих заходах у Катеринославі. Остання була сприйнята як політичний демарш. У результаті ДПУ заарештувало секретаря губкому УКП Дідича та ще кількох провідних укапістів. Згодом вони були звільнені, однак зобов’язані виїхати в розпорядження ДПУ УСРР до Харкова. Публічний процес, яким спочатку чекісти лякали укапістів і на якому врешті ті самі наполягали, не відбувся. Рішення про його недоцільність 30 липня 1924 р. ухвалило політбюро ЦК КП(б)У. Натомість ДПУ отримало вказівку вивезти опонентів більшовизму за межі України, що й було зроблено. Бранців спочатку доставили до Москви, а звідти — до тюменської в’язниці.

Усю осінь 1924 р. на Катеринославщині тривали переслідування членів партії: їх змушували давати підписки про нерозповсюдження друкованих матеріалів, передавати їх на цензурування ДПУ, публікувати заяви в пресі про вихід із партійних лав. Долю кількох десятків партійців вирішив Комінтерн, що оголосив про розпуск УКП як дрібнобуржуазної націоналістичної партії. Після цього підступного рішення колишніх соратників укапісти потрапили в списки контрреволюціонерів.

1925 р. став часом вирішальних успіхів партії більшовиків в опануванні політичним простором УСРР. Унаслідок примусової самоліквідації УКП український комуністичний рух ВКП(б) поглинув як політично, так і кадрово (як це було, скажімо, з Андрієм Річицьким, Олексієм Яворським, Борисом Антоненко-Давидовичем та ін.). Однопорядкові процеси розгорталися в решті соціалістичних партій та позапартійних рухів. Якщо на початку 1920-х рр. заборонна діяльність спрямовувалася на боротьбу з націоналістичною та контрреволюційною небезпекою, то на середину 1920-х рр. чітко окреслилася лінія на винищення усіх попутників та соціально близьких партій за принципом виключення «ідеологічн[ої] шкоди, що привноситься... партією в уми... робітників»^[39].

У 1927 р. рештки укапістів Катеринославщини були репресовані згідно з матеріалами «Керівного бюро УКП», якому інкримінували підготовку антирадянського збройного повстання, терористичних і диверсійних актів та, найстрашніше, унезалежнення України.

Не менш актуальною в Україні була ідея опанування свідомістю етнічних меншин. З перших років існування більшовицький режим характеризувала невідповідність проголошуваних гасел і чинних заходів щодо регулювання суспільно-політичної ситуації. Усупереч конституційним заявам про всебічну підтримку громадських організацій трудящого люду, влада здійснювала політику жорсткого контролю за створенням та діяльністю громадських організацій, керуючись принципом монополізації політичного життя й думання більшовицькою партією. Передусім це стосувалося національних партій та рухів, які кваліфікувалися не інакше як націоналістичні.

Єдиною меншиною, що характеризувалася високим рівнем суспільно-політичної активності та мала численні партії й суспільні організації, була єврейська. Найвищої активності діяльність сіоністських партій набула напередодні створення Центральної комісії у справах національних меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК. У переддень запланованого, але не скликаного з політичних міркувань Всеукраїнського з’їзду національних меншин^[40] ЦК Сіоністсько-соціалістичної партії 10-тисячним накладом випустила відозву, у якій вичерпно виклала власне бачення причин загострення єврейського питання та шляхів його вирішення. Основні претензії сіоністів-соціалістів до більшовицького уряду виглядали наступним чином: «Єврейські трудящі розгромлені економічно... Єврейські трудящі розгромлені духовно. Кількість єврейських шкіл є мізерною, і вони ведуть нужденне життя... Зростає покоління неуків і дикунів... Єврейство розгромлене політично...»^[41] «Антирадянська» діяльність партії виявилася в наступних підбурливих закликах: «Вимагайте трудової національно-персональної автономії євр[ейських] трудящих. Вимагайте трудових єврейських рад, вільно обраних. Вимагайте створення еміграційних та переселенських інституцій. Вимагайте створення єврейських секцій при профспілках. Вимагайте зрівняння кустарів та ремісників-одинаків у правах з членами профспілок. Вимагайте будівництва євр[ейської] трудової кооперації... Вимагайте розкріпачення євр[ейської] кооперації від ярма євсекцій. Вимагайте кошти для національної трудової радянської школи»^[42]. Відозву, що розповсюджувалася в громадських місцях, розсилали поштою, вона досить боляче дошкуляла органам НКВС, оскільки за своєю спрямованістю була явно антибільшовицькою і водночас прорадянською.

На середину 1925 р. сіоністські організації залишалися єдиними, що діяли в підпіллі, національними за змістом «організованими угрупованнями» на теренах УСРР^[43]. Найбільш активними були політичні виступи молодіжних організацій, які скликали нелегальні конференції та наради, розповсюджували в громадських місцях летючки, час від часу влаштовували бійки з комсомольцями, зривали комсомольські збори, погрожували терористичними актами (м. Сновськ Чернігівської округи)^[44], випускали відозви із закликами до боротьби проти комсомолу та компартії тощо.

У 1925 р., згідно з відомостями ДПУ, в Одеській губернії було понад 2,5 тис. молодих сіоністів, на Поділлі — 5 тис., на Київщині — 2 тис., на Волині — 1,5 тис. Загалом членами сіоністських організацій в Україні були 25–30 тис. євреїв до 23 років. За висновками сучасних дослідників, вони були кількісно та якісно сильнішими за комсомольські організації. Доволі міцні позиції в середовищі єврейської молоді посідала Сіоністська соціалістична спілка молоді (ЦСЮФ), яка діяла впродовж 1921 — кінця 1920-х рр.

Другою за впливовістю силою в молодіжному сіоністському русі була «Організація сіоністської молоді» (ОСМ), яка фактично керувала напівлегальним товариством «Маккабі». 1924 р. відбулося об’єднання ОСМ зі студентськими сіоністськими організаціями «Гістартуд» та «Геховер», організацією єврейських скаутів «Гашомер-Гацоїр» і гуртком «Кидимо», внаслідок якого була створена «Єдина всеросійська організація сіоністської молоді» (ЄВОСМ). Нищівні репресії проти організації відбулися 1926 р., тоді ж внаслідок арешту 681 члена розпочався її занепад. Остаточно була розгромлена 1934 р.^[45]

Сіоністські осередки існували повсюдно, де мешкали євреї. В Україні був свій ЦК, Київський та Одеський областкоми, губернські, окружні комітети. Районні інструктори курували діяльність місцевих осередків раз на 2–3 тижні, окружні — раз на місяць, ЦК — раз на 3 місяці. Напівлегальна робота молодих сіоністів була досить різнобічною і плідною: організація безкоштовних обідів, роздача допомоги, створення мережі сільськогосподарських колективів, виробничих артілей і майстерень, субсидування груп емігрантів до Палестини, виступи, демонстрації, спроби отримати доступ до масової трибуни, розповсюдження листівок, конспіративна виховна робота (збори, бесіди, доповіді). За висновками різних радянсько-партійних інстанцій, на середину 1920-х рр. сіонізм являв собою масовий рух єврейської молоді.

Знаючи про це, аж до початку суцільної колективізації компартійна влада продовжувала загравати з «єврейською вулицею», аби не припустити реінкарнації сіонізму і перетворення його на масовий народний рух. Тому стосунки влади та мешканців єврейських містечок вибудовувалися доволі химерно, найбільш непередбачуваного характеру вони набували на час підготовки і проведення виборчих кампаній. Саме під час виборчих кампаній розгорталася справжня війна більшовиків за єврейські маси, війна з потужним супротивником. Його офіційно не існувало, але він посідав чільне місце в суспільно-політичному житті містечка й безроздільно заволодів думками і сподіваннями найбільш політично активної частини його мешканців. Ішлося знов-таки про сіоністів.

Сіоністський рух перебував під невсипущим наглядом ЦКНМ та ДПУ УСРР. За рахунок відповідного листування з місцями були сформовані кілька справ фонду ЦКНМ, що за радянських часів зберігалися під грифом «Таємно»^[46]. У результаті аналізу стану справ у єврейських містечках було зроблено невтішні висновки: радянська і культмасова робота відсутні, це зміцнює позиції сіонізму навіть у середовищі партійців. Виявлену у містечку Янівка сіоністську групу очолював Тубеншлаг — «удаваний комуніст, що співчуває усім заходам партії. Торговець, бере участь у драмгуртках, намагається бути громадським працівником»^[47] (в оригіналі — «общественником»). Залишаючи поза увагою розмиту самоідентифікацію подібних до нього громадських діячів (для них тогочасна влада винайшла доволі промовистий термін — «примазавшиеся»), ЦКНМ, спираючись на рекомендації євсекції, розіслала на місця список рекомендацій стосовно протистояння сіонізму. Серед них традиційно називали: висування на агітаційно-масову роботу місцевих кадрів, які володіли мовою громади; термінове створення єврейських хат-читалень, кутків та сельбудів, лікбезів та драмгуртків при останніх, які, своєю чергою, повинні були запровадити практику «масових вечорів євреїв-трудящих», де роз’яснювали б несвідомій містечковій масі завдання партії та КСМ про роботу серед мас, шкідливість клерикалізму та сіонізму, популяризували ревкомпрес, а також пільги, що надавала влада кустарям, учням євртрудшкіл та членам піонерського руху^[48].

У звітній доповіді за 1925–1926 рр. Могилів-Подільське нацменбюро відзначало: «Під час виборів сіоністи мали повні права. Серед трудового населення жодним авторитетом не користувалися, всі їхні спроби проводити своїх кандидатів до ради для того, аби підірвати її роботу зсередини, скінчилися нічим. Ніхто з цієї антирадянської організації не потрапив до складу містечкових рад». Додамо: і не міг потрапити. Виборча практика була відпрацьована таким чином, аби ради були не тільки монопартійними, але й одностайними у своїй думці. Про те, яким чином цього добивалися, читаємо в цій самій доповіді: «В одному пункті нашого міста в м. Чернівцях сіоністам вдалося домогтися касації виборів до євсільрад, спираючись на декласовану частину містечкового населення (самогонників, крамарів, орендарів вітряків, підрядників, посередників тощо, що випадково потрапили до списку виборців), але ця спроба скінчилася крахом. На вторинних зборах переважною більшістю голосів виборців увесь попередній склад ради обирається знову»^[49]. Аналогічна практика з успіхом застосовувалася більшовиками в усіх без винятку нацменгромадах.

Невибаглива «механіка» керування виборчим процесом відображена у звіті євінструктора Шейєрівського райвиконкому: «За кілька тижнів до нашого приїзду [йдеться про комісію окружного ВК] відбулися збори містечкових виборців, на яких мала бути обрана Рада. Вибори, проте, не відбулися, оскільки були зірвані купкою крикунів, що намагалися провести до Ради небажану кандидатуру (про яку йтиметься далі) — певного Ермуса. Дійшло до того, що коли представники Райвиконкому всіляко наполягали на відводі кандидатури Ермуса, незадоволені елементи залишили приміщення і за ними вийшло багато виборців, довелося тоді збори закрити»^[50]. За такої ситуації вибори довелося відкласти. До проведення чергових зборів райком підготувався краще: були відряджені два єврейські працівники, окрпартком «намітив» товариша на посаду голови Шаргородської містечкової ради, робота останньої для популяризації дій влади терміново мала бути переведена на єврейську мову, водночас розгорталося слідство навколо скандального попереднього керівництва ради, що дискредитувало себе пиятикою і свавіллям.

Колоритна характеристика згадуваного в документі «громадянина Ермуса» багато прояснює у тогочасних відносинах влади і єврейської громади Шаргорода. Її ми наводимо дослівно: «Сам він робітник-жестянщик; з малих років працював переважно на заводі. Під час громадянської війни створював загони, пізніше був у Червоній армії, був тяжко поранений і тепер носить протезу. Певний час був членом Партії, але автоматично вибув з її лав. Працював потім в органах ЧК, Особвідділу, потрапив у полон до бандитів, був засуджений до розстрілу, втік і, нарешті, в 21–22 році знову повертається на завод. Парубок цей достатньо активний, розумний, але шахраюватий, не проти зробити при вдалому випадку кар’єру і разом із тим ласий до наживи. І ось, працюючи на заводі, він задається метою боротися із усілякими хворобливими явищами, одночасно із тим випинаючи всюди свою особу, використовуючи все на свою користь. Стає він і сексотом ДПУ, і тут він дає волю своїм планам, втручаючись у всі справи на заводі, виявляючи разом із тим неприпустимі явища: наприклад, пиятику на заводі, крадіжки і т. п. Він переносить свою роботу у містечко. Він виступає відкрито на всіх зборах, засіданнях, критикує і картає всіх і вся. Це декому невигідно і особливо з адміністрації заводу, як попередньому Мацюку, так і нинішньому Черкасову… Треба сказати, що Ермус у цей час встигає обрости господарством, заводить корови, перепродає їх, після того, як відгодовує, і взагалі не проти спекулювати чим попало. Певний час він збирався до Харкова, за його словами, зробити собі протезу. Але, як стверджують, він мав доручення від місцевих торговців, за що і отримав пару сотень рублів, — клопотатися перед Центром про залишення Шаргорода поселенням селищного типу. Він робкорствує і зокрема надсилає кореспонденцію до Профес. журналу Цукровиків, де пише про ненормальні явища на заводі. Його «активність» у справі боротьби із хворобливими явищами викликає кампанію проти нього і він, Ермус, кілька разів арештовується і кожен раз випускається. Під час одного арешту з’явився у п’яному вигляді Самсусенко [заступник голови РВК. — Авт.] і так побив його, Ермуса, дружину, що у неї відкрилася кровотеча.

В результаті робітники заводу на зборах вирішують виключити його із Спілки [профспілки]. Виселяється він із квартири і нині живе в містечку, займається своїм ремеслом, як жестянщик. Треба сказати, що він і тепер доволі активний, не пропускає жодних зборів, аби не виступити на містечкових зборах кустарів усього містечка, у нашій присутності він обирається до Президії. Тепер за ним мається справа по ст. ст. 83 і 86 Крим. код. На тій підставі, що він перебуває під слідством, працівники РВК намагалися відвести його кандидатуру зі списку до містечкової Ради, але, як було сказано вище, через його кандидатуру піднялася ціла буча і в результаті збори були зірвані»^[51].

На жаль, ми не маємо можливості простежити подальшу долю цієї колоритної постаті. Утім, нескладно помітити, що етапи бурхливої біографії Ермуса були типовими для більшості радянсько-партійних функціонерів: участь у повстанському русі, героїчне минуле, співробітництво з ДПУ. Єдине, що не сполучалося з вимогами партійного статуту, — прагнення особистої вигоди. Однак джерела свідчать, що останнє було міцно вкорінене в управлінське середовище. Не воно, а екстравагантні вихватки містечкового активіста відіграли вирішальну роль у завершенні його радянської кар’єри на самому початку.

Слід зауважити, що влада була цілком свідома щодо ролі особистісного фактору у вибудовуванні власних взаємин із громадами. Саме тому від початку коренізації кадрова політика була поставлена на належну висоту. Навіть секретарі сільрад проходили через щільне сито перевірок на благонадійність. Жодна випадкова особа не мала шансів потрапити на найменшу радянську посаду. Відмінність епохи коренізації полягала в тім, що влада пильно слідкувала, аби національність управлінця відповідала етнічності місцевої громади і намагалася при його проведенні на посаду уникати відкритого конфлікту із виборцями.

Циркуляр ЦКНМ від 11 січня 1926 р., підкреслюючи важливість фігури секретаря в життєдіяльності національних сільрад, відзначав, що їхні кандидатури треба готувати завчасно, оскільки бажано затвердити практику обрання, а не призначення секретарів. Це, однак, не означало, що секретарем сільради міг стати місцевий мешканець, висуванець громади. Це означало, що, просуваючи перевірені кадри, влада намагалася водночас створити ілюзію того, що населення бере безпосередню участь у формуванні місцевого керівного ядра. «Якщо кандидат у секретарі рад намічається Вами не з місцевих жителів, то бажано за певний час до виборів направити його в населений пункт для того, щоби він ознайомився з умовами того пункту, де йому доведеться працювати, і для того, щоби населення могло б ознайомитися із ним і обрати його до ради»^[52].

Наступ на сіоністське підпілля набув масового вигляду наприкінці 1925 р. Широка агітаційно-пропагандистська кампанія відбувалася під гаслом «Окрім радянського ладу, окрім ленінської національної політики компартії, нема в світі вирішення національного питання як для всіх народів, так і для євреїв»^[53]. Восени 1926 р. відбулися масові арешти сіоністського молодіжного активу, які дезорганізували роботу підпілля.

Аналізуючи ідеологічні розбіжності соціалістів-сіоністів і ВКП(б)/КП(б)У в особі євсекцій, слід зауважити, що сутність конфлікту поміж ними полягала в докорінних розбіжностях бачення перспектив і змісту соціалістичного будівництва як такого і місця в ньому єврейської меншини зокрема. ВКП(б) відстоювала шлях побудови соціалізму, позбавленого етнічних ознак, на принципах інтернаціонального єднання. Ідею створення єврейської державності було названо «утопічною палестинізацією»^[54]. ЄКРП зі свого боку наголошувала на «...безнадійності будь-яких територіалістичних перспектив у СРСР, тобто можливості штучного створення єврейської більшості з нормальною класовою структурою і національним господарством в межах союзних республік»^[55]. Фактично йшлося про одночасне й небезпечне зіткнення в суспільно-політичному житті УСРР та СРСР не лише трьох політичних, а й державницьких концепцій: радянської (тобто більшовицької), української та сіоністської. Радянська нав’язувала позанаціональну класову державність, побудовану на принципах формальної рівності етнічних складових. Українська концепція виходила з необхідності національного відродження українства шляхом перетворення його на державну націю, створення української національної держави з одночасним забезпеченням прав національних меншин. Прагнення української державності, кваліфіковане більшовиками як «петлюрівщина», вини цілком слушно розглядали як основну небезпеку територіальній і державній цілісності СРСР, і воно стало політичною віссю, навколо якої обертався весь комплекс складних і суперечливих взаємин між союзним та українським урядами протягом міжвоєнного періоду. Не менш небезпечною, як видно з політичної практики 1920-х рр., більшовики вважали сіоністську доктрину, яка ставила мету відродження єврейської держави в кордонах історичної батьківщини.

Слід визнати, такий вибухонебезпечний політичний «коктейль» в УСРР мав потужний руйнівний потенціал і дійсно становив загрозу для більшовиків. Важливим був також факт постійних зв’язків сіоністів із закордонням, звідки вони отримували альтернативні оцінки як становища євреїв у світі, так і діяльності радянського уряду стосовно вирішення єврейського питання.

Зваживши гостроту проблеми, радянський уряд розіграв козирну карту в політичній боротьбі з сіонізмом. Нею стала програма єврейської сільськогосподарської колонізації, створення єврейських національних районів в УСРР та Криму, а також автономної республіки в Біробіджані. Ця складова внутрішньої політики більшовиків разом із подальшим переслідуванням сіонізму вибила реальне соціально-економічне підґрунтя з-під його ніг і забезпечила досить швидкий спад політичної впливовості та активності сіоністів в УСРР та СРСР.

Розправившись із опонентами зі споріднених за політичними орієнтаціями партій, більшовики взялися до чистки своїх рядів. Напередодні вирішального комуністичного штурму це диктувалося міркуваннями тактичного й стратегічного порядку. На цьому етапі не лишалося місця на внутрішньопартійні дискусії й боротьбу навколо шляхів та інструментів досягнення мети.

Практика відносної лібералізації виборчої кампанії 1925–1926 рр., яка супроводжувала відповідну лібералізацію селянської та податкової політики, що мала на меті нагромадження селянських ресурсів напередодні індустріалізації, привела кремлівський провід до невтішних висновків. Багатонаціональне село УСРР сприйняло послаблення 1925–1926 рр. як довгоочікуваний поворот влади обличчям до селянства та його потреб. Зменшення частки позбавленців навело селян на думку про запровадження в скорому майбутньому загального виборчого права без обмежень. Перші здобутки коренізації вкупі з соціально-економічною лібералізацією викликали сплеск політичної активності села. Частка середняків у сільрадах у цей час виявилася чи не найвищою за всю історію непу. Спостерігалися активізація критики діяльності попередніх складів сільрад, висування альтернативних списків. Серед вимог селянства на перевиборних зборах називали прискорення землеустрою, пом’якшення загальної селянської політики, доступ до кредитування, зменшення податкового тиску, покращення медичного та ветеринарного обслуговування, відбудову шкільної мережі. Значно рідше селянство висловлювалося за повернення конфіскованих реманенту, худоби, майна, громадських земель. Отож, стимулом політичної активності селян у цей час були господарські та побутові негаразди селянського класу як такого. Більш напруженими були виборчі кампанії в місцях розселення колишніх колоністів, які претендували на повернення втрачених за часів аграрної революції земельних ділянок. Утім, завдяки виділенню національних адміністративно-територіальних одиниць ці суперечності досить скоро вдалося послабити. У середині 1920-х рр. політичною платформою всіх етнічних груп селянства був загальний селянський демократизм, який партійні документи кваліфікували як «плебейський».

Якщо лібералізація 1925–1926 рр. у середовищі селянства викликала виборчий ентузіазм, то реакція з боку влади була іншою. Проаналізувавши основні соціально-економічні показники розвитку країни та соціальний склад органів місцевої влади, вона дійшла цілком логічного висновку про загрозу «диктатурі пролетаріату» з боку приватного виробничого сектору й неможливості забезпечити більшовицьку більшість у сільрадах парламентськими методами. Небезпека «виродження» диктатури у демократичне суспільство була очевидною і за умови збереження окресленого соціально-економічного та політичного курсу могла відбутися протягом найближчих років. Збереження надбань комуністичної революції було можливим лише за чіткого дотримання розробленої В. Леніним концепції соціально-економічного та політичного розвитку країни перехідного типу. Сутність її, як відомо, полягала в одержавленні стратегічних засобів виробництва, зростанні кооперативного сектору, обмеженні політичних прав опозиції та однопартійній політичній системі. Повернення до ленінських засад організації суспільно-політичного життя відбулося вже 1927 р. разом із черговим ужорсткішанням виборчого законодавства.

Протягом 1927–1928 рр. загальне радянське та виборче законодавство були доопрацьовані відповідно до потреб зміцнення економічних і політичних позицій більшовизму. Цій меті були підпорядковані відповідні зміни в положеннях про сільські ради, районні виконкоми та районні з’їзди рад (1927 р.), ЦКНМ та її місцеві органи (1928 р.), врешті — Конституції УСРР 1929 р.

Паралельно чекісти активізували відпрацювання націоналістичного підпілля. Дивним чином «підпільні петлюрівські» гнізда з’являлися наче гриби після дощу. Однією з таких була націоналістична організація на заводі ім. Дзержинського (м. Кам’янське), яку було розкрито завдяки повідомленню місцевого комсомольця. За матеріалами агентурної справи з промовистою назвою «Домна», в ній перебувало понад 270 осіб. Ані програмні документи організації, яка нібито прагла зробити Україну незалежною, хоч і робітничо-селянською, ані матеріали слідства не давали насправді жодних серйозних підстав для далекосяжних репресій. Тому зі 107 заарештованих лише 13 було вислано за межі республіки. Однак пошуки націоналістичного підпілля в республіці не припинялися.

Не менш завзято розгорталася кампанія подолання внутрішньопартійних розколів. Власне, партія перетворювалася на замкнену надцентралізовану корпорацію з жорсткою вертикальною ієрархією, яка не передбачала будь-яких дискусій. Потужний кулак, керований колективним розумом та волею, спроможний виконувати будь-які завдання будь-якою ціною — такою була мета чистки партійних лав напередодні вирішального комуністичного штурму. Першою мішенню кампанії стали прибічники Троцького та Зінов’єва, які були вичищені з партії, а невдовзі потрапили на спеціальний облік ДПУ. Лише в Дніпропетровському окружному відділі ДПУ в 1927 р. перебували на обліку як «опозиціонери» 1683 особи. Після XV партз’їзду, який у грудні 1927 р. виключив із лав партії 75 провідних діячів троцькістсько-зінов’євського блоку та 23 прибічників так званої «платформи 15-ти», ефект доміно спрацював на регіональному рівні: виключення з партії набули масового характеру.

Послідовники Троцького здалися не одразу, спочатку вони ще намагалися протидіяти встановленню сталінської диктатури, здавалося б, добре відпрацьованими до революції методами революційного підпілля. Так, скажімо, професійно до справи його розбудови підійшли опозиціонери в Дніпропетровську, колишньому Катеринославі. Навесні 1928 р. тут відновилася діяльність опозиційного центру, до якого увійшли М. Лговий, А. Шустер, С. Раппопорт, О. Зусь та Ю. Портнов. Місто було поділене на 4 райони, опозиціонери активно діяли на робітничих зібраннях та заводських конференціях, пропонуючи гасла «роздержавлення» профспілок, вирішення житлової проблеми, тиску на адміністрацію підприємств тощо. Утім, ефективні в умовах царської Росії методи виявилися безсилими перед створеною більшовиками системою стеження й нагляду. Чекісти добре знали про кожен крок опозиціонерів.

Масові арешти в їхньому середовищі відбулися у 20-х числах квітня. У позасудовому порядку найбільш діяльних активістів дніпропетровської опозиції розкидали по теренах СРСР: С. Лугового та П. Каменського — на Сибір, О. Зуся та А. Шустера — на Урал, С. Раппопорта — до Казахстану. Рештки троцькістського підпілля перейшли в режим жорсткої конспіративності, керівники районних осередків мали дублерів на випадок арешту. Арештів не довелося чекати довго, вони відбувалися в липні, жовтні й листопаді 1928 р. На початок 1929 р. лінія партії на ліквідацію троцькістської опозиції була оформлена під ідеологічну вивіску «розгрому контрреволюції в партії», який набув форми тотального погрому, що одночасно відбувся на всіх просторах СРСР і підрізав під корінь основи самостійного мислення на всіх її рівнях: від ЦК до робітничих і сільських осередків. На зміну вибірковим арештам, звільненню з роботи, примушуванню до відмови від опозиційної діяльності ДПУ перейшло до формату масових антитроцькістських операцій. Перша з них відбулася в Україні наприкінці січня 1929 р., а згодом вони продовжилися в березні й травні. Після розколу наприкінці 1929 р. опозиція припинила свою діяльність. Чистки в партійному середовищі довершили справу.

Віддаючи належне «красі» антитроцькістської спецоперації в Україні, слід відзначити, що вона була генеральною репетицією того «капкану», в який республіканська парторганізація потрапила в контексті «вирішального комуністичного штурму», суцільної колективізації та Голодомору. 1932–1933 рр. стали своєрідним лакмусовим папірцем, який унаочнив очевидне перетворення більшовицької партії на небачену в історії корпорацію політичного нищення. Після того як на липневій Всеукраїнській партконференції 1932 р. завдяки тиску В. Молотова та Л. Кагановича Україна взяла на себе смертельні плани хлібозаготівель, стало зрозуміло, що думка республіканської партійної організації, включаючи такі потужні фігури, якими були на той час М. Скрипник, Г. Петровський та В. Чубар, у Кремлі всерйоз нікого не цікавить. Їхні завуальовані зауваження про надсильність хлібозаготівельного плану сталінські емісари одразу охарактеризували як «антибільшовицькі намагання», і сперечатися з ними ніхто не наважився. Прийнявши настанови Кремля до безумовного виконання, український партійний олімп продемонстрував свою дійсну готовність служити народу.

Однак далеко не всі партійці, передусім низової ланки, виявилися готовими до такого повороту подій. Чимало з них, приваблених гаслами рівності й братерства, були шоковані практикою чергового комуністичного штурму, активно виступали проти розкуркулення («не буду грабувати людей») та надсильних хлібозаготівель. Серед таких був заворг Носівського райкому КП(б)У Яременко, відправлений 1933 р. уповноваженим у с. Лихачів. Тут він, побачивши становище селянства, відмовився проводити хлібозаготівлю й експропріювати «твердоздавців». Бюро райкому двічі попереджало Яременка. На знак протесту проти політики партії він вийшов із її лав. За поширення думок про те, що в політбюро ЦК ВКП(б) засіли контрреволюціонери, всі чесні люди (Риков, Бухарін) вийшли з ЦК, тож чесні комуністи також мають вийти з партії й припинити виконувати хлібозаготівлі, Яременко отримав 8-річний тюремний строк. За «зрив хлібозаготівлі» були виключені з партії та заарештовані й члени Носівського райкому — культпроп Басов і голова районної профспілки Костюченко^[56].

Партією загалом, і генеральним секретарем ЦК КП(б)У Станіславом Косіором зокрема, думки низового партактиву про відсутність хліба були кваліфіковані як «опортунізм» і «потрапляння під вплив куркуля». Перспектива у таких комуністів була одна — виключення з партії. Більше того, у міру підвищення хлібозаготівельних планів для України та наростання господарської руїни ставлення до хлібозаготівель перетворилося чи не на основний тест на вірність партії. Сталін і Молотов відкрито заявляли, що «саботажники з партквитком у кишені» і є найбільшими ворогами партії, робітничого класу і колгоспного селянства. До них пропонувалося застосовувати найсуворіші репресії — довготривале ув’язнення в таборах та розстріл^[57].

Упродовж перших ударів «комуністичного наступу» на селах і в райкомах відбувалася справжнісінька кадрова чехарда: секретарів партійних осередків міняли кілька разів на рік, щоразу як вони виявлялися не спроможними виконати чергову «акцію» чи «кампанію». Для відстежування настроїв місцевих управлінців були розіслані спеціальні форми, в яких фігурували такі пункти: «відмова від прийняття планів хлібозаготівлі», «тенденції до звільнення з роботи», «відмова від виконання хлібозаготівлі», «опортуністичні настрої», «тенденції до виходу з партії», «протидія хлібозаготівлі», згодом до них додалися «пияцтво та зв’язок з куркульством».

Така практика стала універсальною по всьому СРСР. Повсякденність села розчавлювалася, слоїлася, деформувалася під ударами колективізації. Такого масованого пресування село не знало. Це був удар такої руйнівної сили, що завів історико-культурний феномен під назвою «село» в стан тотального ментального шоку. У епіцентрі більшовицьких перетворень опинилися селянські партробітники та сільський актив, за якими пильно наглядали відряджені на село городяни (25-тисячники) та співробітники ДПУ. Умілими діями республіканського проводу вони були зачинені в рамках такого собі шоу «Під склом». Попри бажання зробити найпростіший висновок, що то були безчесні виродки, слід пам’ятати, що останні, як правило, були плоть від плоті власної етнічної громади. Ментально й ідейно вони були не спроможні протистояти більшовицькій доктрині. Влада ж за допомогою каральних органів, адміністративного тиску, залякувань та агресивної більшовицької пропаганди спромоглася цілковито підкорити їхню незрілу волю. З початку 1931 р. життя сільських парторганізацій перетворилося на справжнє пекло: вони повинні були завершити суцільну колективізацію й забезпечити безперебійне надходження хліба до держфондів. Штрафників очікували догани, звільнення, передача матеріалів до слідчих органів та суду^[58].

На війні як на війні — тут були свої герої, свої дезертири. Утеча відряджених на село партробітників та 25-тисячників була справою звичайною — далеко не всі з них виявилися спроможними безоглядно втілювати лінію партії. Такими був і дехто тт. Алєксьохін та Мірошниченко, 25-тисячники Старобешівського району. Перший, не знявшись з обліку, залишив район і перейшов на «відповідальну» роботу в Красногорівці, другий зник у невідомому напрямку. Засідання бюро Старобешівського РПК 10 січня 1931 р. ухвалило «за невыполнение постановления бюро РПК о работе на селе и дезертирство тов. Мирошниченко из партии исключить, о чем опубликовать в местной и центральной печати», Алєксьохіна — відрядити на попередню (!) роботу^[59].

Тим часом прийдешні партійці використовували будь-який привід для того, аби виїхати з села — епіцентру нечуваної катастрофи. Відряджений ЦК до Сартанського району Берлін залишив свій пост після того, як господар квартири (Тодуров) виселив його за допомогою міліції. Бюро Сартанського РПК відзначило «нетактичный (!) поступок» Тодурова й запропонувало дезертиру «терміново з’явитися на роботу до району». Водночас бюро заслухало й подання про звільнення з роботи Коровяківського, Бессарабова й Піча, що були залишені без постачання. Відзначивши масовість залишення партійцями доручених їм партією «постів», РПК ухвалив «проробити» питання на найближчих партійних зборах і «невідкладно викорінити»^[60] неприпустиме становище в парторганізації.

У директиві від 20 жовтня 1931 р. С. Косіор вимагав від партійних осередків «розкрити й розвінчати опортуністів, куркульські елементи, які ведуть роботу проти хлібозаготівлі»^[61]. Улітку 1933 р. лише на Чернігівщині за «опортуністичні» настрої з партії було виключено 16 відповідальних районних працівників, 18 уповноважених райкомів КП(б)У, 22 голів і членів сільрад, 12 секретарів партосередків, 43 голів і членів правління колгоспів, 27 представників сільського активу, 5 відповідальних районних працівників, 7 уповноважених райкомів, 15 голів і членів сільрад, 11 секретарів осередків, 31 голову та членів правлінь колгоспів, 17 сільських активістів були засуджені^[62]. Справу зміцнення партійних рядів увінчала партчистка, ініційована в розпал Голодомору — 12 січня 1933 р. Упродовж 1933 р. українська парторганізація виключила зі своїх лав понад 100 тис. членів (за іншими відомостями — близько 200 тис.). 48 % із них становили неофіти — покликані впродовж колективізаційного набору 1931–1932 рр. Їм на зміну з міст були надіслані робітники, які склали понад 90 % сільського управлінського апарату^[63].

11 серпня 1932 р. Сталін роздратовано писав Л. Кагановичу: «Погано за партійною лінією. <…> у двох областях України (здається, у Київській і Дніпропетровській) близько 50-ти райкомів висловилися проти плану хлібозаготівлі, визнавши його нереальним. У інших райкомах стоїть справа, як стверджують, не краще. На що це схоже? Це не партія, а парламент, карикатура на парламент»^[64]. Роздратування генсека цілком компенсувалося безапеляційним завданням — «перетворити Україну в щонайкоротший термін на справжню фортецю СРСР, на дійсно взірцеву республіку»^[65].

Із 19 листопада 1932 р. ДПУ УСРР розпочало масову репресивну спецоперацію. Упродовж 1 листопада — 20 грудня 1932 р. у республіці заарештували 862 партійці. Серед них були й парткерівники Оріхівського району Дніпропетровської області, які радили сільським організаціям і колгоспам не виконувати хлібозаготівлі. За особистим розпорядженням Сталіна вони були заарештовані. 25 грудня 1932 р. відбулася нарада активу Оріхівського району, на якій, зважаючи на виховний потенціал справи, з промовою виступив сам М. Скрипник. Зібрання публічно прокляло колишніх районних керівників, зажадало суворої кари «зграї куркульських агентів» і зобов’язалося повністю виконати хлібозаготівельний план^[66].

За часів Голодомору вираз, яким у брежнєвські часи були прикрашені всі радянські міста — «Партія — ум, честь і совість нашої епохи» — набув зловісного змісту. Під тиском вирішального комуністичного штурму стогнало, вмирало, мутувало не лише українське село. Здійснюючи його нелюдськими методами, змінювалася і сама партія. Доводячи селян до стану озвірілої дикості, тупцюючи на останньому розчавленому горнятку квасолі, ганьблячи вагітних і породіль, викидаючи багатодітні родини в ярки та на Сибір, сільські партактивісти, районні уповноважені та уповноважені уряду (так називали надісланих із Харкова урядовців) самі втрачали людські ознаки. Мало хто з них насправді не усвідомлював, що завести в комуністичний рай людей, які однією ногою стоять у могилі, не можна. Величезна маса комуністів бачила страждання села, особисто відчувала трупний сморід і дивилася в очі осиротілим дітям, що вмирали. І попри це — йшла далі шукати приховані хлібні ями, забирати в опухлих від голоду те останнє, що могло вберегти їхнє життя. Створюючи закриті сільські розподільники, тоді як села, занесені на «чорну дошку», вмирали, відрізані від світу, партія стала на шлях перетворення на політичну потвору. Усе глибшим ставав вододіл між рядовими комуністами (так званими «партійними клячами»), які голодували разом із народом, та партійною номенклатурою, яка навіть за часів масової смертності, що обчислювалася мільйонами осіб, не відмовляла собі ні в чому.

Голодомор став часом, коли партноменклатура вповні сформувалася як клас нових господарів радянської держави. Вона мала все — доступ до спецрозподільників і спемагазинів, іноземних товарів, делікатесів, службових квартир і дач, шикарного відпочинку. Але за це вона мала самовіддано виконувати всі розпорядження Кремля без вагань і сумнівів.

Невдовзі, однак, і для партійної номенклатури настали чорні часи: як не виконував український партійний провід лінію Сталіна на селі, врешті і він впав у немилість. 2 червня 1932 р. Сталін надіслав Л. Кагановичу та В. Молотову листа зі словами, що віщували близькі зміни на вищих щаблях українського керівництва: «Зверніть якнайсерйознішу увагу на Україну. Чубар своєю розкладеністю та опортуністичним нутром і Косіор своєю гнилою дипломатією (щодо ЦК ВКП) і злочинно-легковажним ставленням до справи — занапастять до решти Україну. Керувати нинішньою Україною не до снаги цим товаришам»^[67]. 24 січня 1933 р. було ухвалено постанову ЦК ВКП(б), якою українську парторганізацію суворо засуджували за те, що не виконала плану хлібозаготівель. Це означало невідповідність вищих посадових осіб республіки тим посадам, що вони обіймали. Укотре в українській історії до Харкова прибув представницький партійний десант, який мав кадрово зміцнити як ЦК КП(б)У, так і керівництво радянськими органами. Так писали газети. Насправді ж ішлося про чергову акцію напоумлення як керівництва України, так і самої незручної республіки. Найсуттєвішою серед кадрових ретировок було призначення Павла Постишева другим секретарем ЦК КП(б)У^[68].

«Другий перший секретар», як називали його в партійно-урядових кулуарах, мав великі повноваження від Кремля і фактично був надісланий, аби контролювати Станіслава Косіора, який стрімко втрачав довіру Сталіна. Із ним прибула в Україну і його «команда» — Хатаєвич, Вегер, Попов, Балицький. Унаслідок добре відпрацьованої «легенди», неодноразової допомоги впродовж весни-літа посівним, фуражним зерном та кормами П. Постишев перетворився на рятівника українського народу, а попереднє керівництво республіки було усунене від влади без жодної реакції на те народу. Масова пропаганда педалювала тезу, що «лише з приїздом бригади ЦК ВКП(б) на чолі з тов. Постишевим 1933 р. призупинилося розорення колгоспників»^[69]. Це сприяло затвердженню в масовій свідомості замордованого голодом народу світлого образу П. Постишева, який, слід віддати належне, той умів підтримувати — підкреслено простий у спілкуванні, цей робітник з Іваново-Вознесенська, що любив надягати вишиванки, умів казати ті слова, які приємно було чути простому люду.

Місія цього «простака» була історичною — викорінити врешті навіть натяки на автономність Харківського субцентру влади. Суспільну думку уміло готували до звинувачень колишнього керівництва УСРР, зокрема М. Скрипника, А. Річицького (який за нелюдське поводження з селянами с. Арбузінка Одеської області був публічно засуджений до смертної кари), у невмілому злочинному керівництві республікою. У такий витончений спосіб готували погром так званого українського буржуазного націоналізму і згортання політики коренізації.

Водночас із «наведенням порядку в місті Харкові» П. Постишев почав «операцію по спасінню села». Яким чином це відбувалося, згадував І. Стріонов — грек-комуніст із приазовського с. Комар, на той час — харківський студент, відправлений як уповноважений обкому КП(б)У до с. Солдатське Великописарівського російського національного району. Перед відрядженням на село він, як і решта уповноважених, отримав директиви, які суттєво відрізнялися від тих, що декількома місяцями раніше отримували «представники уряду». П. Постишев вимагав, аби мобілізовані комуністи були уважними до селян, особисто перевіряли становище кожної родини, не припускали жодного випадку смерті від голоду. Водночас вони ж повинні були завершити суцільну колективізацію та підготувати засівну. У особливо тяжких обставинах новоспечений лідер республіки обіцяв допомогти кукурудзою.

Утім, підготовка та проведення весняної засівної кампанії, підгодовування перед нею селян і пом’якшення адміністративного тиску на селі — це, так би мовити, була лише видима вершина айсбергу діяльності «команди» Постишева. Від поглядів навіть допитливих громадян була утаємничена ключова роль, яку вона відіграла у розгромі так званого «українського націоналізму». У цій абсолютно секретній роботі не було ані дрібниць, ані сентиментів. У ній Постишев, що згодом нажив собі чи не образ ласкавого українського Діда Мороза, який повернув радянським дітлахам новорічну ялинку, виступав у повноті своєї натури. Його настанови «правій руці» — очільнику ДПУ УСРР Балицькому промовляють самі за себе: «Всеволод Апполонович! Надо обязательно семьи арестованных контрреволюционеров националистов выгнать из квартир и обязательно выселить их из пределов Украины на север. С работы членов семей арестованных надо немедленно снять, с учебы — тоже. Повторяю, надо как можно скорее выселить семьи из Украины, а также и всех тех, кто с ними жил в одних «гнездах». Хотя, может быть, на последних пока фактического материала и не имеется, но все равно — это несомненно одна шайка-лейка»^[70].

Твердою рукою Постишев розгорнув масовий погром спочатку в партійних лавах, згодом у системі Наркомосвіти та науці, знищуючи на своєму шляху все живе. З-поміж членів «команди» Постишева виділявся Всеволод Балицький — «другий перший» голова ДПУ, який повернувся в Україну з Москви, де був заступником голови ОДПУ СРСР. Власне, як і Постишев, він з’явився в Україні ще восени 1932-го, аби наглядати за Реденсом, який подібно до Косіора в очах Сталіна виглядав абсолютно непридатним для роботи в українських умовах. Разом в Україні вони взяли потужний «старт». Лише в листопаді 1932 — січні 1933 р. ДПУ УСРР ліквідувало 1208 «контрреволюційних» колгоспних груп. На початку року було оголошено про викриття «контрреволюційної організації у сільському господарстві УСРР». Її ув’язали з контрреволюційними організаціями у Москві, Ростові та Мінську, створивши в такий спосіб віртуальну загальносоюзну контрреволюційну організацію у сільському господарстві, що мала на меті «підірвати селянське господарство і викликати голод у країні». 35 членів викритої організації на чолі з колишнім заступником Наркомзему СРСР галичанином Ф. Конаром Колегія ОДПУ СРСР 11 березня 1933 р. засудила на смерть, про що 12 березня повідомила газета «Правда».

10 березня 1933 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило: «Надати право розгляду справ по повстанству і контрреволюції на Україні з застосуванням вищої міри соціального захисту трійці у складі тт. Балицького, Карлсона, Леплевського». Постишев і Балицький об’їхали райони України, що голодували, вживаючи на місцях рішучих і жорстких заходів. Поряд із репресивними заходами щодо господарських кадрів вони здійснили тотальне перетрушування партійно-радянської номенклатури. За десять місяців 1933 р. було замінено 237 секретарів райпарткомів, 249 голів райвиконкомів, 158 голів районних контрольних комісій.

У грудні 1933 р. очільник ДПУ підбив підсумки своєї річної діяльності в Україні й відзвітував Постишеву про ліквідацію цілої мережі контрреволюційних організацій, зокрема Української військової організації (УВО); Польської організації військової (ПОВ); Організації українських есерів; заколоту у сільському господарстві та ін. За здійснений у широких колах партійно-радянських управлінців, мистецької та наукової еліти погром Балицький просив нагородити орденом Червоного Прапора керівних працівників ДПУ УСРР.

Вінцем погромницької діяльності команди Постишева стала самоліквідація Миколи Скрипника, який мав «кришталево чисту» більшовицьку біографію й перетворився на обличчя українізації. 23 лютого 1933 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про призначення М. Скрипника Головою Держплану та заступником Голови Раднаркому УСРР. На посаді наркома освіти його заступив Володимир Затонський, який невдовзі став членом Політбюро ЦК КП(б)У. 23 лютого 1933 р. першим заступником наркома освіти було призначено колишнього боротьбиста, завідувача відділу агітації й пропаганди ЦК КП(б)У Андрія Хвилю, який здійснив перегляд та уніфікацію словників і термінології в напрямку зближення з російською мовою, тотальну кадрову чистку в освітянському середовищі, перегляд українського (скрипниківського) правопису. Добровільно пішовши з життя, Микола Олексійович розв’язав руки кремлівським погромникам — цькувати підлеглих старого ленінця за його відсутності було набагато простіше.

12 липня 1933 р. у записках «Думки про себе на тім світі» на смерть Скрипника відізвався Володимир Винниченко. Він вважав, що «Скрипник одібрав собі життя... 1) для того, щоб звернути увагу можновладців-товаришів на небезпеку для комунізму від того напрямку нацполітики, який вони забирають. 2) Щоб своєю смертю закричати проти брутальності, дурноляпства, нахабства, лицемірства, непослідовності й керівництва «в новому курсі нацполітики. 3) Щоб своєю смертю дати гасло іншим товаришам, які хочуть бути чесними, щирими, послідовними комуністами, щоб довести їм, що його політика не була помилкова, не була в інтересах його амбіції, чи вигод, чи якихось інших особистих національних намірів»^[71].

Слова видатного українського революціонера зависли в повітрі, вірніше, в папках чекістських зведень. Часи революціонерів-романтиків минули назавжди. У ВКП(б) та її структурному підрозділі КП(б)У не було кому оцінити ані жест Скрипника, ані реакцію на нього в середовищі української еміграції. Ляпасом Вінниченку пролунала думка очільників українського більшовицького осередку на самогубство колишнього наркомосу — «чорна пляма, що її не зможе змити його славне минуле».

Об’єднаний Пленум ЦК і ЦКК КП(б)У 18–22 листопада 1933 р. підбив підсумки політичної кампанії проти «скрипниківщини» та накреслив план боротьби з місцевим українським націоналізмом, що, за визначенням постишевської команди, поєднувався з імперіалістичними інтервентами. Погромна хвиля, цілком відповідна катастрофі українського села, прокотилася усім управлінським апаратом України, придушивши потенціал опірності Кремлю. Провідний поромник українського субцентру влади спочиватиме на лаврах недовго: Павла Постишева разом із дружиною Тетяною Постоловською заарештують в ніч на 22 лютого 1938 р. на московській квартирі. Протримається він майже півтора місяця й невдовзі зізнається, що упродовж кількох років був членом центру правотроцькістської організації в Україні, у списках якої фігурували такі гучні прізвища, як Косіор, Чубар, Балицький, Якір, Ашрафян, Вегер, Косарєв — тобто ті, хто брав безпосередню участь в упокоренні України голодом та розгромі скрипниківської українізації. У інтерпретації тогочасних чекістів, здійснювалася ця шкідницька робота, як не смішно, в інтересах Японії, агентом якої із 1920 р. і був «призначений» Постишев. Як «японського шпигуна» та «правого троцькіста» Постишева розстріляють 26 лютого 1939 р. Розстріляють і його дружину Т. Постоловську.

Повертаючись до подій середини 1930-х рр., слід наголосити, що й Україна, і її партійна організація після виконання місії команди Постишева змінилися до невпізнанності попри показні ознаки незмінності партійної лінії: «поганих» управлінців-опортуністів замінили на більш стійких більшовиків-сталінців; українізацію офіційно не скасовували й не забороняли, а лише очистили від «націоналістичних перекручень»; коренізація в республіці продовжувалася, більше того — партійна верхівка всіляко підкреслювала свою прихильність до української культури, вдягаючись на урочистості у вишиванки. Однак глибинні зміни були колосальними. Характерною ознакою політичної реакції середини 1930-х рр. був чимдалі очевидніший перехід від переслідування політичної опозиції до переслідування інакомислення як такого та інакомислення в партійно-радянських структурах зокрема.

У 1933–1934 рр. в УСРР не лише були придушені окремі невеликі осередки антибільшовицького думання, а й внаслідок широкосяжних перетрушувань кадрів була фактично дезорганізована робота мережі радянських установ, що займалася нацменроботою. Нагадаємо, що 1934 р. реорганізували ЦКНМ, у якій залишалося на той час усього 4 співробітники. 1935 р. учергове замінили керівний склад «Укрдержнацменвидаву» через «...засміченість антирадянськими елементами (члени УВО та ПОВ, німецькі фашисти, єврейські націоналісти)». Низку співробітників видавництва (Гриценка, Сказинського, Бжозовського, Співака, Скудиського, Кіпніса та ін.) розстріляли. Згідно із постановою ЦК КП(б)У «Про видавництво Укрдержнацменвидав» (2 лютого 1935 р.) зняли з посад директора видавництва Радлова, директора газети «Дер Штерн» Гулько, редактора єврейської секції видавництва І. Сударського^[72], тобто осіб що були безпосередньо причетні до організаційної й теоретичної розбудови коренізації в Україні.

Усунувши Скрипника, причому його ж руками, розгромивши частину найбільш одіозних генералів Великого Голоду та списавши на них провину за нього, команда Постишева вбила двох зайців: дискредитувала попередній український уряд, що асоціювався з українізацією, та підготувала суспільну думку для її безпроблемного згортання. Цій меті слугували, зокрема, й показові судові процеси над порушниками «революційної законності». Виїзна надзвичайна сесія Верховного суду УСРР 27 березня 1934 р. під головуванням заступника народного комісара внутрішніх справ УСРР З. Кацнельсона в селі Арбузинка Арбузинського району розглянула справу на групу з шести осіб, які були звинувачені в знущаннях й масових арештах колгоспників, одноосібників та середняків під час хлібозаготівель у грудні 1932 — січні 1933 рр. Основним фігурантом справи став колишній кандидат у члени ЦК КП(б)У, літератор, біограф Т. Шевченка, перший перекладач українською мовою «Капіталу» К. Маркса і колишній активний укапіст Андрій Річицький (справжє ім’я — Анатолій Пісоцький). У десяти томах справи містилися понад 40 свідчень про факти масових арештів, побиття, ґвалтування, руйнування хат, пограбування з боку так званих «залізних бригад», керованих Річицьким та районним начальством. У матеріалах справи «літературний працівник», який для здійснення лінії партії на селі, зачинивши селян на зборах, називав усіх колгоспників петлюрівцями, кричав: «Треба валити хати, треба тиснути та бити, щоб хліб пішов»^[73], — поставав справжнім чудовиськом. Ідея з руйнуванням хат, «щоб не лишилося не лише грубок, але й даху», у розпал Голодомору в лютому 1933 р. дійсно вимагала неабиякого творчого підходу. За те й поплатився. Справу «підв’язали» під республіканський процес УВО. Андрія Річицького проголосили головним винуватцем терору в Арбузинці й керівником міфічної організації, засудивши до розстрілу. Поза увагою справи залишилася та обставина, що В. Затонський, який особисто відвідував район 20 січня 1933 р., був прекрасно обізнаний із методами діяльності Річицького й вони не викликали у нього жодних заперечень. Поза увагою лишилося й те, що таких річицьких в Україні було безліч.

У системі координат невпинних партійних чисток, тотального стеження та наушництва партія впевнено крокувала до «генерального прибирання» в своїх рядах. 1936 р. стає очевидним, що Великий терор не за горами. Занадто вже безглуздими й комічними стають справи, занадто вже парадоксальними видаються претензії спецорганів до всіх і вся.

Наче передпогромний набат, пролунали звістки з Москви: 23–30 січня 1937 р. там відбувся судовий процес у справі «паралельного антирадянського троцькістського центру». На лаві підсудних сиділи визнані важковаговики більшовицької партії Г. П’ятаков, Г. Сокольников, К. Радек, Л. Серебряков, Я. Лівшиць, М. Муралов, Я. Дробніс, М. Богуславський та ін. Справу винищення «любимців партії» Сталін довершить майже через рік, під час процесу «правотроцькістського блока» у Москві (2–13 березня 1938 р.), де як звинувачувані постануть М. Бухарін, О. Риков, Х. Раковський, Г. Гринько та ін. Поміж цими двома знаковими подіями проляже полоса кривавого терору, спрямованого проти партійців, як не парадоксально, в інтересах створення партії нового типу.

Важливим етапом на цьому шляху став лютнево-березневий 1937 р. пленум ЦК ВКП(б), що дав імпульс репресіям проти партійно-радянського апарату. Перші «ліміти» визначив сам Сталін. Виступаючи на пленумі, він озвучив кількість партійних керівників, які повинні були втратити пости: 3–4 тис. з вищої ланки, 30–40 тис. із середньої, 100–150 тис. із низової. Для України, яка на той час уже пережила кілька масштабних репресивних операцій і тотальну чистку еліт, це означало чергову катастрофу.

Дізнавшись про призначення Миколи Єжова очільником репресивного відомства, не на жарт схвилювалася команда Постишева. У січні 1937 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про незадовільне партійне керівництво Київського обкому КП(б)У та недоліки в роботі ЦК КП(б)У»: Косіору «вказали», Постишеву оголосили партійний догану. Коли було прийнято постанову, Сталін, за словами Косіора, сказав: «Може, нарешті хоча б тепер ви зрозумієте, що таке партійна робота і як її слід вести в подальшому»^[74]. Незабаром стало зрозуміло, що мав на увазі Сталін. На лютнево-березневому пленумі ЦК ВКП(б) у 1937 р. він спеціально зупинився на історії з київською донощицею Ніколаєнко, яка сигналізувала про засилля троцькістів у Київській партійній організації. Невдовзі Постишев, Балицький (а в січні 1938 р. і Косіор) втратили свої посади.

Тим часом в Україні під орудою Наркома внутрішніх справ УРСР Ізраїля Леплевського розгорталися одна масштабна операція за іншою. 45 міжрайонних оперативних груп курували її проведення. Заарештованих розміщували в тюрмах або в місцях формування груп, очолюваних відповідальними працівниками обласних управлінь НКВС або начальниками відповідних міських та районних відділень або окружних відділів. Арешти санкціонували начальники міжрайонних оперативних груп на підставі матеріалів справ і узгоджували з районним прокурором. Обласні трійки повинні були виїжджати в місця концентрації заарештованих і розглядати справи з викликом кожного заарештованого. Щоб запобігти втечі за кордон, прикордонним загонам надіслали розпорядження за п’ять днів до операції перейти на посилений режим охорони. Радянська мишоловка захлопнулася.

Однією з найбільш резонансних справ Ізраїля Леплевського стала справа «буржуазно-націоналістичної антирадянської організації колишніх боротьбистів». На початку серпня 1937 р. він інформував Миколу Єжова про те, що діяльність організації «йшла по лінії створення і розстановки в широкому масштабі націоналістичних кадрів, особливо в системі земельних установ — Наркомрадгоспу, Цукротресту і в установах Наркомосу, здійснення диверсій і шкідництва в різних галузях народного господарства, особливо в сільському господарстві, створення терористичних груп для здійснення терактів проти керівників партії та уряду»^[75]. За звинуваченнями в участі в організації була заарештована, а потім і репресована ціла когорта партійно-державних керівників УРСР. Загнаний у глухий кут голова Раднаркому Панас Любченко, якого на пленумі ЦК КП(б)У почали звинувачувати у контрреволюційних злочинах, у перерві між засіданнями 30 серпня 1937 р. застрелив свою дружину і застрелився сам. Станіслав Косіор, який головував на пленумі, розцінив це подвійне вбивство як підтвердження того, що «ми правильно цю справу розглянули»^[76]. Репресивне цунамі лише набирало сили, і невдовзі воно знищило й самого Косіора.

Серед низки звинувачень кавалеру ордена Леніна, врученого за успішну колективізацію України, було пред’явлено й звинувачення в організації селянських повстань та баб’ячих бунтів 1930 р. та створенні умов, які послужили підставами для селянського невдоволення радянською владою. Під тиском слідчого^[77] він між іншим визнав і свою безпосередню участь у створенні Голодомору, хоча навряд чи сумлінний виконавець волі Сталіна розумів свою провину так, як розуміють її нині. Визнав і провину на той час уже розстріляного Всеволода Балицького. Слідом за Станіславом Косіором знищили також його дружину і двох братів — Казимира та Михайла. Більшовицька революція жерла власних дітей. Слід нагадати, що майже вся республіканська партійно-радянська номенклатура, яка в залізних руках тримала радянську Україну, слухняно й беззастережно виконуючи всі розпорядження Кремля, упродовж Великого терору була фізично ліквідована. У серпні 1937 р. до України прибули В’ячеслав Молотов, Микола Єжов і Микита Хрущов. Упродовж наступних десяти місяців були заарештовані й розстріляні 17 наркомів. Зі 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У розстріляли сотню, з 11 членів політбюро — десятьох. На 24 січня 1938 р. у складі ЦК КП(б)У з 62 членів і 40 кандидатів у члени ЦК залишилося відповідно 20 та 5 осіб^[78]. Аналогічна тенденція спостерігалася на рівні обкомів, міськкомів та райкомів партії. Урешті після притлумлення Великого терору партія змушена була піти на перегляд низки справ, відчуваючи колосальний кадровий голод. Виступаючи на XIV з’їзді КП(б)У в червні 1938 р., активний провідник терору в середовищі української партійно-радянської верхівки Микита Хрущов уже наводив численні факти «перегинів», анонсуючи кампанію «виправлення помилок». Він і озвучив страшну цифру — лише з січня по травень 1938-го у партійних рядах було відновлено 3135 осіб^[79].

Партійно-радянські діячі суттєво постраждали внаслідок Великого терору, практично вся управлінська верства радянської України була вичищена під корінь разом із родинами. У пекельному вогні Великого терору згорів Всеволод Балицький — вірний опричник сталінського терору голодом, знятий з посад в Україні й перекинутий начальником управління НКВС по Далекосхідному краю в Хабаровськ, у червні 1937 р. виведений зі складу членів ЦК ВКП(б) та виключений з партії, а в липні заарештований за особистим наказом М. Єжова за звинуваченням в організації антирадянського заколоту в органах НКВС УРСР і засуджений до розстрілу в особливому порядку. 17 липня заарештували, а 28 жовтня розстріляли і його дружину — 43-річну Людмилу Олександрівну, якій, крім звинувачення в недоносительстві на власного чоловіка, інкримінували й шпигунство на користь Німеччини. 31 липня 1937 р. постановою політбюро ЦК ВКП(б) з київського стадіону «Динамо» було прибрано ім’я Балицького і замінене на ім’я нового героя доблесних радянських чекістів — М. Єжова.

1937 р. обірвалося життя Юрія Коцюбинського — виконувача обов’язків народного секретаря військових справ першого більшовицького уряду України (Народного секретаріату), головнокомандувача збройних сил радянської УНР, члена більшовицького ЦВК й Тимчасового Робітничо-селянського уряду України, радянського дипломата, з лютого 1930 р. — голови Держплану, з 1933 р. — заступника голови Раднаркому УСРР, члена ВУЦВК. Зірка сина видатного українського письменника стрімко зірвалася з більшовицького небосхилу за часів постишевського погрому: у жовтні 1934 р. він був знятий з роботи, виведений зі складу ЦК КП(б)У й відправлений оргбюро до Москви у розпорядження ЦК ВКП(б). У лютому 1935 р. заарештований, а в березні виключений із партії. Рішенням особливої наради при НКВС СРСР засуджений на 5 років заслання в Західному Сибіру. У жовтні 1936 р. заарештований повторно за звинуваченням в організації та керівництві «Українського троцькістського центру». 8 березня 1937 р. колегією Верховного суду СРСР засуджений до смерті як учасник терористичної організації, що здійснила вбивство С. Кірова та нібито готувала низку терактів проти більшовицьких вождів, і того ж дня розстріляний. 27 вересня 1937 р. був розстріляний і молодший з братів Коцюбинських — Роман Михайлович. 8 років у таборах на Колимі відбула репресована за чоловіком дружина Ольга, дочка славетної більшовички Євгенії Бош.

У 1938 р. й 1939 р. загинули Чубарі: Влас і Олександра, 1948 р. був репресований їхній син Олексій, а 1950 р. — Володимир.

Із тих, хто стояв біля витоків УСРР, не лишилося практично нікого. Серед небагатьох щасливців можна назвати «всеукраїнського старосту» Григорія Петровського, який 1922 р. від УСРР підписав договір про утворення СРСР, доживав свої дні на посаді заступника директора Музею Революції СРСР у Москві. 1938 р. був заарештований і розстріляний його син Петро — редактор «Ленинградской правды». Репресований був також і чоловік доньки — голова Чернігівського облвиконкому С. Загер. За півтора місяця після смерті Сталіна він був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапору з нагоди 70-річчя й за заслуги перед радянською державою. Іще до ХХ з’їзду КПРС домігся посмертної реабілітації С. Косіора. Похований із воїнськими почестями біля Кремлівської стіни.

Упродовж 1937–1938 рр. увесь політичний бомонд України був змінений докорінно. Багато клопотів новому її керівництву, очолюваному Микитою Хрущовим, завдавала необхідність витравлювання пам’яті, ба навіть згадки про них. Неодноразова чехарда перейменувань міст, вулиць, заводів, фабрик і стадіонів укупі з обміном партійних документів, у яких стояли їхні підписи, довершила справу. Про постишевську команду, так само як і про скрипниківську, нічого не нагадувало в радянському архітектурному й ідеологічному просторі. На довгі десятиріччя не лише далекі родичі, а й далекі знайомі розучилися промовляти їхні гучні колись імена вголос.

Утім, не лише про колишніх «любимих вождів» радянське суспільство забуло начебто легко і невимушено. Суспільство охопило масове безпам’ятство, бо ж ішлося не про кілька десятків осіб, ішлося про сотні тисяч розстріляних і мільйони репресованих. Далеко не всі з тих, хто втрапив під каток Великого терору, були безневинними жертвами. Дехто поплатився цілком заслужено. Дехто просто унаочнив природну зміну поколінь партійно-радянської номенклатури, що здійснювалася засобами, які були властивими тому часу.

У страшному 1937 р. завершився земний шлях типового партійно-радянського функціонера Липмана Урбаха. Народжений у польському місті Лодзь, він був заарештований 5 жовтня 1937 р. одним із перших — в епоху розробки методологічних засад майбутніх «національних операцій». На той час він уже був звільнений із керівних посад, виключений у 1936 р. з партії й повернувся до роботи за спеціальністю — працював ткачем артілі «Промткач». Разом із 39-річною дружиною Ольгою та чотирнадцятирічною донькою займав невелику кімнату в українській столиці за адресою вул. Червоноармійська, 117, кв. 3^[80].

Стрімке падіння колишнього функціонера промкооперації розпочалося під час розгортання антитроцькістської істерії. Утім, активна участь у викритті й очищенні облпрофради від класово ворожих елементів відстрочила крах його кар’єри. 10 квітня 1936 р. Київський міський комітет та Сталінський РПК, зважаючи на клопотання парторганізації облпрофради, оголошену раніше т. Урбаху «сувору догану за гниле ліберальне ставлення до троцькістів» зняли.^[81]

На диво, дії Київського міського комітету партії не знайшли підтримки в парторганізації Облпрофради, яка на своєму засіданні 27 вересня 1936 г. розглянула справу Урбаха і звинуватила останнього в протегуванні троцькістів та класово ворожих елементів на відповідальні посади, у прийнятті антипартійної резолюції ІІІ пленуму Вукопромради (25–28 грудня 1934 р.), недостатньому реагуванні на випадки розкрадань та економічних злочинів по Гірничобудсоюзу, недбалому ставленні до обов’язків депутата міськради. Занесені до протоколу зборів висновки не залишали майбутнього особі, якої вони стосувалися: «Наведені матеріали характеризують Урбаха до вступу в партію як ярого меншовика, штрейкбрехера»^[82].

Минуло менше року, і справа Урбаха стала предметом докладного розгляду Молотовського РПК м. Києва. Останній на своєму засіданні 20 липня 1937 р. пригадав Урбаху 15-річний стаж у «меншовицькій партії «Бунд», штрейкбрехерство під час страйку на фабриці «Великодержавінська мануфактура», підбурювання робітників до страйку на фабриці ім. Кутузова у Харкові (1924 р.). Важливим пунктом звинувачень була кадрова політика, внаслідок якої за сприяння Урбаха до системи промкооперації потрапили так звані контрреволюціонери й троцькісти Зельдін, Сінаєв, Шпигель, Шварцбург, Спічка та ін. Виписка з протоколу партійних зборів за підписом секретаря РПК Воїна засвідчила виключення з лав партії, членом якої він був з 1920 р., і пропонувала МПК та обкому КП(б)У зняти Урбаха з керівної роботи^[83]. Так воно і сталося.

Арешт фактично став логічним кінцем радянської кар’єри кустаря-управлінця. Події після арешту розвивалися стрімко. Після одинадцяти днів очікування Урбах упродовж 16 жовтня був допитаний двічі. Перший протокол допиту мав лише 4 сторінки. У ньому винним себе Урбах не визнав, розповів, що був переведений до Києва за особистого сприяння Радкова. Натомість йому довелося розповісти про свою численну рідню за кордоном^[84]. Інший протокол від того ж таки 16 жовтня 1937 р. сягав 22 сторінки тексту і робив зрозумілішими мотиви арешту Урбаха. Ішлося, власне, про «відпрацювання» справи вагомих радянських функціонерів Радкова та Ільїна^[85]. Протокол допиту від 23 жовтня 1937 р. вмістився на 1 сторінці^[86]. 3 листопада 1937 р. Урбах підписав вагомий (12 стор.) протокол допиту, на якому визнав, що був учасником контрреволюційної троцькістської організації, до якої був завербований у червні 1936 р. секретарем Київського Обкому КП(б)У Ільїним.

Як це не смішно, конкретна контрреволюційна діяльність «троцькістів» полягала в наступному: Глезер зменшив випуск цегли-сирцю, збільшивши час випалювання, внаслідок чого була зірвана програма випуску будматеріалів. Рабінович зменшив випуск шкіри з Васильківського шкірзаводу, чим врешті призупинив розбудову мережі ремонтних майстерень на селі й викликав незадоволення селян^[87]. Сміховинні звинувачення свідчили про формальний характер справи Урбаха, який найменшою мірою був опонентом існуючої влади, скоріше типовим представником радянської номенклатури: разом із дружиною (панчішницею київської артілі «Трикотажник») і дочкою мешкав у невеликій кімнаті в комунальній квартирі в центрі міста. Мешкали ніби пліч-о-пліч з іншими робітниками й службовцями промкооперації, утім, побут і зовнішній вигляд їх суттєво відрізнявся. Пізніше, коли слідчий відпрацьовував майнову справу Урбаха, двірник та сусіди Урбахів показували, що вдягалися ті багато й елегантно. Декілька пальт хазяїв (огрядного 54 розміру) та набір шкури на пошиття пальто свідчили не лише про хазяйновитість господарів, а й про доступ до тих благ системи розподілу, вхід до якої для левової частки радянських громадян був щільно причинений. Насправді вражала не лише величезна, як для людини з неповною середньою освітою, бібліотека [до неї входило понад 300 томів повних зібрань класиків марксизму-ленінізму і російських письменників], але й неймовірна кількість предметів ужитку, що разом із трьома мешканцями були втиснені до невеличкої кімнати^[88]. Усе це завидне добро було звалене після арешту докупи й пізніше вивезене в невідомому напрямку, отож справа, вочевидь, набула тривіального мародерського присмаку: нова радянська номенклатура вивільняла для себе життєвий простір за рахунок усунення попередників.

22 грудня 1937 р. обвинувальний вирок у слідчій справі Урбаха Литмана Зельмановича проголосив, що він підлягає суду Воєнної Колегії Верховного Суду СРСР у порядку закону від 1 грудня 1934 р.^[89]. 25 грудня 1937 р. відбулося закрите судове засідання виїзної сесії Воєнної колегії Верховного Суду СРСР, яке приговорило Урбаха до розстрілу з конфіскацією всього особистого майна. Відповідно до постанови ЦВК СРСР від 1 липня 1934 р., вирок не могли опротестовувати й мали виконати невідкладно. Урбаха розстріляли в Києві наступного дня — 26 грудня 1937 р.^[90].

У переддень найстрашнішої в історії людства війни СРСР вступав із партією нового типу. Це дійсно було так. Вона не мала нічого спільного ані з політичними силами, що існували на той час у цивілізованому світі, ані з теоретичними уявленнями батьків марксизму про те, що таке політична партія. За принципами своєї внутрішньої організації, членства, механізмами взаємодії вона фактично перетворилася на тоталітарну секту, місце релігії в якій посідала комуністична доктрина, а місце духовного лідера, наділеного необмеженими повноваженнями, — генсек. Вихід із неї, як і в будь-якій тоталітарній секті, був один — смерть. Рішення лідера не обговорювали, а лише брали до виконання. Авторитет і воля керівника такої організації перевищувала всі межі здорового глузду, а непідробна любов, навіть до обожнення, абсолютно не відповідала масштабу особистості. Фатальним для народу СРСР загалом і України зокрема було те, що вона перебувала не на маргінесі соціального життя, а керувала величезною країною із понад стомільйонним населенням, готовим на будь-які жертви заради комуністичної мрії. Спасінням для народу і партійців, що потрапили в оману сталінізму, стала смертність Вождя. Для поступового прозріння вистачило двох, що певний час лежали пліч-о-пліч у Мавзолеї, — Леніна і Сталіна. Як засвідчила подальша історія, визволення від оманливого впливу більшовицької ідеології не означає автоматичної неможливості відтворення нових і нових когорт неосталіністів. Вони не втомлюються на велелюдних святкуваннях річниць народження Сталіна повторювати, що він узяв Росію із сохою, а передав із космічною галуззю.

Так, це правда… але не вся.

Узяв із людиною, яка вірила і тяглася до знань, а передав зі скаліченою істотою, яка боялася своєї власної тіні й була приречена на щоденну імітацію щастя.

Узяв із народами, що стояли на межі національного пробудження, а передав із сурогатами націй та асимільованими етнічними меншинами.

Узяв із болісно, але стрімко демократизованою державою, а передав із державним симулякром, що став тюрмою особистості, страшнішим за тавровану більшовиками «тюрму народів».

Узяв із інтелектуальною, духовною і культурною елітами, які явили світу недосяжні зразки наукового і творчого прозріння, а передав зі знищеним науковим і творчим мисленням як таким.

Узяв із зароджуваним громадянським суспільством, а передав із біомасою, що давала 99,9 % рейтингової підтримки Великому терору.

Список можна продовжувати…

Однак чи не першою жертвою Сталіна стала сама партія, що в умовах монопартійності виродилася до рівня банального корупційного клану, рекрутованого на принципах особистої відданості вождеві.

Коренізація в Україні: доля народів крізь особисті життєписи

Микола Скрипник (1872–1933), один із найвідоміших українських радянських діячів, учасник трьох революцій, мав за плечима 15 арештів, 7 термінів заслання (загалом був засуджений до 34 років), смертний вирок, 6 втеч. На хвилі десталінізації 1990-х рр. й повернення в підручники з історії України сторінок, присвячених історії українізації, його образ мимоволі набув сусального лиску. Тоді він позиціонувався як чи не найвидатніший український патріот. Утім, Микола Олексійович ніколи не був ані добрим «дєдушкой» (яким він виглядає на фото з українськими піонерами), ані революційним романтиком-мрійником, як не був таким і шанований ним Володимир Ленін. Власне, і в Україні він з’явився не за особистим бажанням, а внаслідок волі вождя. Микола Скрипник посів своє місце в партії і на номенклатурних щаблях радянської України завдяки непримиренності, різкості, бойовим і адміністративним якостям, непересічним навичкам партійно-радянського функціонера й полеміста, ну і, звичайно, неабияким здібностям. Належачи до так званої ленінської гвардії, він щодня мав доводити свою відповідність обійманій посаді і відданість партії. І, слід зауважити, до 1933 р. проколів у величезному послужному списку ортодоксального ленінця Скрипника не було. Його резюме, слід завуажити, вражало: член Петроградського військово-революційного комітету, член комісії з організації Вищої ради народного господарства, голова Народного секретаріату (першого уряду більшовицької УНР), нарком внутрішніх справ, юстиції та генеральний прокурор, голова Держплану УСРР, і заступник голови Раднаркому УСРР тощо. Однак в аннали історії він увійшов передусім як очільник установи, що відіграла вирішальну роль у здійсненні спочатку славленої, згодом зганьбленої політики українізації. 1927–1933 рр. були не найнасиченішими і не найбільш буремними в житті цієї вольової й діяльнісної людини, однак саме завдяки ним Скрипник і нині, на етапі чергового переосмислення радянської спадщини, посідає непересічне місце серед діячів, з особистістю яких безпосередньо пов’язана епопея радянізації України.

У почті радянських бонз і кар’єристів цю постать виділяла безмежна, практично свята віра в ленінську концепцію і прагнення служити її втіленню всіма своїми силами і здібностями. Навіть в оточенні «вождя світового пролетаріату» це, слід відзначити, було рідкістю. Отож усюди, куди його посилала партія, він докладав максимум зусиль, вважаючи, що довірена йому ланка роботи того варта. І все ж серед них була одна, що віднайшла в серці ортодоксального ленінця живий щирий відгук. Ішлося про втілення в життя ленінської концепції вирішення національного питання. Скрипник зі справжнім ентузіазмом сприйняв постанови XII з’їзду РКП(б) та резолюцію ЦК КП(б)У про українізацію партійного й професійного апарату радянських установ, навіть більше — брав безпосередню діяльну участь у їхньому ухваленні, борючись за кожну букву. Власне, радянська соціалістична Україна була його мрією і сенсом життя. Радянізація та українізація в його розумінні були двома нерозривно пов’язаними інструментами соціальної інженерії, без застосування яких на українських теренах перспектива побудови комунізму була для нього неможливою.

У своїй постаті цей уродженець Донбасу, дитинство і юність якого минули в епіцентрі «донбаського економічного чуда» (у слободі Ясинувата Бахмутського повіту Катеринославської губернії), поєднав природну українськість із затятістю марксистської ортодоксальності, а образи улюблених ним Шевченка, Куліша, родинних переказів про прадідів-запорожців — із незнищенною впевненістю у російському пролетарському гегемонізмі. Саме цей дуалізм його особистості, доволі органічний і творчо змінюваний, був основою його успішної самореалізації в українських партійно-радянських структурах. З одного боку, він був особою, на яку керівний склад ВКП(б) міг цілковито покластися у справі утримання України в полі свого монопольного впливу (саме Скрипник був ключовою постаттю боротьби з різного роду «ухилами» й «опозиціями»), з іншого — у міру розгортання радянської українізації, її якісного поглиблення трансформувалися й межі прагнень самого Скрипника, аж до таких шокуючих Кремль вимог, як приєднання до УСРР заселених переважно українцями земель Кубані та Центрально-Чорноземної області. Очільник Наркомосу насамперед бажав, щоб в історично україномовних Курській, Воронезькій, Саратовській областях, Ставропольському краї, на Кубані було запроваджено україномовне шкільництво, театр, пресу тощо. Для Кремля ж, свято переконаного в тому, що на імперські апетити мають право лише в Москві, такі вихватки Харкова були просто-таки неприйнятними.

І все ж українізація для Скрипника була не самоціллю, а інструментом, який ефективно працював на ідею світової революції^[91]. Єдине, що відрізняло його від одіозних українофобів і ставило в опозицію до них, — упевненість у рівноцінності української та російської культур і визнання принципової здатності української культури бути основою комуністичного будівництва. Успішному втіленню в життя скрипниківських настанов у національній політиці сприяв його імідж справжнього більшовика. Завдяки Скрипнику, його ораторському та публіцистичному дару українізація стала сприйматися всерйоз як у партійних колах, так і серед найширших верств населення. Прогрес був очевидним: зі збільшенням кількості українських шкіл частка неписьменних у республіці становила у 1931 р. лише 8 % (у 1926-му — 47 %), наклад україномовних газет 1933 р. сягнув 3,5 млн. примірників, в установах Всеукраїнської академії наук послуговувалися тільки українською мовою. «Мабуть, ні в одній з республік нашого великого Союзу народів національні процеси не проходили з такою глибиною і з таким розмахом, як на Україні», — пишався український наркомосвіти успіхами українізації.

За лаштунками парадної картинки українізації залишався її формалізм, хронічна нестача навчальної літератури, темпи, які ігнорували реальні можливості місць, авральність, врешті — банальна показуха і обмеженість відповідно до сталінського формулювання: «національна за формою, радянська за змістом». У цій формулі, власне, й приховувався цивілізаційний більшовицький фокус: розвиток національної культури допускався лише в тому сегменті, що відповідав більшовицькій доктрині, решта не мала права на існування. До того ж на існування національних радянських культур відпускався лише перехідний період. Саме навколо визначення хронологічних меж цього періоду (найбільш затяті ліваки вважали, що з початком колективізації коренізація має згортатися як така, що виконала свою історичну місію), а не навколо сутності самої політики й відбувалися дискусії в партійному середовищі. Іншим полем бою було протистояння великодержавницької лінії в партії, яка не визнавала цінності жодних культур, окрім російської. На протистояння цій лінії саме і спрямовувалися сили переконаного ленінця Скрипника.

Здавалося б, нонсенс — національно-культурне будівництво в Україні, яке впродовж першого радянського десятиліття ставили за приклад решті радянських республік, перетворилося на сферу безкінечного цькування і врешті тотального погрому. Республіка, яку з високих партійних трибун прославляли як прототип майбутнього всесвітнього союзу радянських республік, яка постійно демонструвала найвищі показники досягнень коренізації освітньої галузі, національного адміністративно-територіального будівництва, національні райони якої підносилися як взірець вирішення польського, болгарського, грецького, ба — бери вище — єврейського національного питання, врешті виявилася цілковито ворожою ідеї останнього комуністичного штурму, передусім його селянському вектору. Насправді нічого парадоксального в цьому не було. Варто лише взяти до уваги, що більшовицька риторика, так би мовити, для масового вжитку і реальне ставлення більшовицького проводу до нагальних політичних проблем суттєво відрізнялися за змістом. Колективізація стала тим екзаменом, який засвідчив, що більшовицькі викладки з національного питання є хибними. Або, принаймні, занадто переоціненими у частині хронологічних меж їхньої реалізації. Цього Й. Сталін, уславлений «теоретик національного питання», звичайно, ані визнати, ані усвідомити спроможний не був. Для цього ортодоксального й механічного ленінця прийнятний вихід з методологічного глухого кута був лише один — подальше теоретизування. У відповідь на загострення суспільно-політичної ситуації в СРСР була висунута теорія, згідно з якою у міру розгортання соціалістичного будівництва класова боротьба й опір класів віджилої формації посилюватимуться аж до найгостріших збройних форм. З таким методологічним підґрунтям «призначити» винних за провал колективізації в Україні було справою техніки.

Отож, зоряний час Скрипника-українізатора почав стрімко наближатися до свого логічного кінця на етапі форсованої колективізації. Українське селянство протиставило їй найсильніший у кордонах СРСР опір. У контексті того, що відбувалося в Україні впродовж 1930–1932 рр., стало зрозуміло, що скрипниківська українізація, попри всі намагання, не спроможна виступити дійовим знаряддям радянізації в тому сенсі, який у неї вкладали Сталін та його оточення. Село наближалося до катастрофи. Не буде перебільшенням сказати, що 1932 р. став для Скрипника, як і для решти українських очільників, часом Х. Саме під час Голодомору, ухвалюючи на засіданнях політбюро ЦК фатальні для українського народу рішення, вони щодня робили вибір між цим народом, який обіцяли вести до світлого комуністичного раю, і більшовизмом, який наразі той народ фізично знищував. У 1932 — на початку 1933 рр. Скрипник фактично виступав проти підвищених темпів хлібозаготівель (що спеціально підкреслив у своєму листі до Сталіна Каганович влітку 1932 р.) та пошуку винуватців у невдачах на селі на місцях, однак стати на шлях відкритого протистояння Кремлю не зміг.

Як свідчать документи, відповідальні за «український прорив», були визначені не відразу. М. Скрипник певний час був поза підозрою. Основний удар як під час сумнозвісної постанови 14 грудня 1932 р., так і під час лютневого 1933 р. пленуму ЦК КП(б)У спрямовувався проти колишніх боротьбистів — Любченка і Хвилі. Однак відразу після пленуму Любченко попрямував до Москви і зміг переконати вождя у своїй невинуватості, натомість спромігся перенаправити лють Сталіна на наркома освіти, звинувачуючи того в націонал-ухильництві. Вирішальну роль у призначені Скрипника цапом-відбувайлом відіграла неприглядна характеристика сталінського опричника Павла Постишева, організатора і натхненника Голодомору, який доповідав босу буквально таке: «На Україні, в даний момент, головну небезпеку становить місцевий український націоналізм. Ухил Скрипника почав оформлятися як… ціла система націонал-опортуністичних поглядів».

Слід зауважити, Скрипник був людиною незручною: за яку б справу він не брався, яке б питання не розглядав, він завжди мав персональну думку (це яскраво відображають протоколи засідань за його участі). Усюди вважав за можливе позиціонувати свій погляд, незважаючи на авторитети. Виступав із критикою і Леніна, і Сталіна — зокрема, у тому ж національному питанні. А незручність і принциповість у тогочасних обставинах становили реальний виклик для Сталіна — Кремля. Розправившись із ленінградською опозицією і розпочавши скручувати в баранячий ріг селянство, той просто вже не міг звертати зі шляху: на кону стояв його авторитет. Тож черговий старий більшовик-ленінець перетворився на чергову мішень сталінської багатоходової партії на шляху до необмеженої особистої влади.

Тоді як національне село, здавалося, доживало останні дні, в Україні розпочався новий етап в історії коренізації. Відряджений Кремлем до республіки П. Постишев не тільки «боровся» з голодом, а й рятував народ України від попередніх «перекручень» національної політики. Про механіку антискрипниківської кампанії, яка докорінним чином змінила обличчя політики коренізації в Україні та відповідальних за її здійснення установ, можна скласти уявлення, ознайомившись із запискою В. Затонського до М. Попова (4.04.1933)^[92]. Проголосивши, що «саме помилки й промахи, допущені КП(б)У в здійсненні національної політики, стали однією з головних причин прориву 1931–1932 рр.», Кремль вбив двох зайців — відвів від себе звинувачення у масовому холоднокровному народовбивстві і використав звинувачення як привід для згортання занадто витратної і, як з’ясувалося, не надто ефективної в сенсі досягнення більшовицької мети політики коренізації.

Фанатична відданість більшовизму і тут зіграла за Скрипником злий жарт, він навіть не намагався виправдатися в очах народу. За спогадами сучасника, на питання, чому він не бореться за правду, Скрипник рішуче заявив: «Не можна! В цьому вся суть. Це нанесе великої шкоди партії. Не всю правду можна сказати зараз партії та народу. Це може призвести до розколу, до катастрофи. Це озброїть ворогів і багатьох відштовхне від нас». 28 лютого 1933 р. його було звільнено з центральної в його житті посади, а його заступник по Наркомосу Затонський і перший заступник Хвиля почали ретельну тотальну чистку освітянського апарату. У журналі «Більшовик України» з’явилися розгромні статті Шліхтера і Хвилі «За більшовицьку непримиренність у теорії» і «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті».

Керуючись вказівками Кремля, П. Постишев з червня 1933-го всіляко намагався схилити його до публічного каяття. Чотири рази у резолюціях політбюро ЦК КП(б)У звучала пропозиція колишньому наркому освіти написати покаянного листа. 3 липня 1933 р., отримавши третього такого листа та ще не опрацювавши його, члени політбюро ЦК КП(б)У прийняли рішення про проведення 7 липня 1933 р. широкого збору харківського активу. На цьому зібранні мав виступити М. Попов із доповіддю на тему: «Про націоналістичні ухили в лавах української організації та про завдання боротьби з ними». «Критика моїх помилок є необхідна умова для здійснення всіх завдань партії, що стоять перед нами й передусім у галузі ідеологічній і культурній. Мої помилки дали всіляким ворогам, як закордонним, так і в країні, підстави посилатися на мої думки й заяви, щоб використати їх як зброю проти партії, її генеральної лінії. З обуренням і презирством відсікаючи всі ці, що тягнуться до мене, ворожі націоналістичні заміри, які хочуть протиставити мене цілій більшовицькій партії, що її членом я гордий бути і завдання якої є мої, я заявляю, що непримиренна більшовицька критика моїх помилок… є не тільки необхідна умова для виправлення і переборення шкідливих наслідків моїх помилок, але є більшовицький класовий вплив, щоб допомогти мені ці помилки виправити й іти надалі більшовицьким шляхом», — такі слова Миколи Скрипника сталінський емісар не вважав за задовільні.

Після того як на засіданні політбюро вранці 7 липня 1933 р. його члени вчергове тиснули на Скрипника, вимагаючи покаяння, він в обідню перерву, перейшовши на іншу сторону сучасної площі Свободи в Харкові до свого кабінету в будинку Держплану, наклав на себе руки, перед тим зателефонувавши дружині і наказавши їй подбати про сина. Скрипник у житті рідко усміхався, однак в останні хвилини, показуючи на невдало прострілені груди, пошуткував: «Це остання помилка Скрипника». Дочекавшись смерті соратника, члени політбюро на тому-таки засіданні ухвалили: «Ховати т. Скрипника М. О. без поваги, що звичайна для членів ЦК». Інформації про похорон не було, тому людей прийшло мало — тільки офіційні особи. Він відбувся на одній із околиць Харкова. Наступного ж дня преса опублікувала некролог, в якому назвала самогубство Скрипника «неприпустимим актом малодушності, не гідним комуніста». Утім, цього сталінським емісарам будо замало: треба було разом із Скрипником поховати й українізацію навіть у такому урізаному вигляді, як її адептував знешкоджений нарком освіти. Треба було закріпити на рівні масової свідомості думку про недоречність «теоретизувань» Скрипника і його неспроможність розвивати ленінізм, хоч про жодний розвиток ленінської теорії у випадку Скрипника не йшлося (навряд чи й сам він хоч колись вважав себе здатним на це), ішлося про банальну, хоч і доволі талановиту й натхненну популяризацію більшовизму в національному (українському) середовищі.

21 липня 1933 р. політбюро ЦК КП(б)У доручило скласти повний опис його творів, а 24 березня 1934 р. ухвалило рішення вилучити твори з масових бібліотек, книгарень і заборонити їхній продаж. Термін виконання постанови був обмежений 15 червня 1934 р. Скрипниківський (або ж харківський) правопис також визнали «націоналістичним» і скасували. Літературна спадщина Миколи Скрипника залишалася під забороною аж до 1960-х рр. Збірці його вибраних творів судилося побачити світ лише 1991 р.

1938 р. молодшу на тридцять років дружину Скрипника заарештували, а сина, про якого вона мала турбуватися відповідно до заповіту батька, забрали до спецдитбудинку.

Партія Миколи Скрипника в українізації завершилася на високій ноті. За кілька років про нього «забули», наче й не було. На жаль, для низки його підлеглих, однодумців і соратників на ниві того масштабного соціокультурного експерименту, на який перетворилася українізація, з його смертю все лише почалося. Попереду були ще кілька років перманентних чисток, винищення різного роду «націоналістів», «націоналістичних ухилів», що врешті переросли у тотальний погром кадрів, так чи інакше причетних до політики коренізації. Найстрашніше ж те, що в тому пекельному погромі, який охопив Україну, репресії з індивідуальних та групових перетворилися на репресії колективні — за національною ознакою.

Чи не першими під чекістський репресивний каток потрапили німецькі колонії. Безпосереднім приводом для зарахування їх до числа потенційно неблагонадійних стало те, що німці, оминаючи всі перепони радянських органів, все ж приймали закордонну допомогу, намагаючись врятуватися від Голодомору. Попри перлюстрацію, вони стали неконтрольованим джерелом витоку інформації про масштаби жахливого лиха, «виносячи сміття з хати», тобто просячи допомоги у закордонних місій та церков.

Чистка вищих щаблів українських управлінців сполучалася з відпрацюванням новітніх технологій упокорення національних громад. 16–31 березня 1933 р. ОДПУ провело зачистку західних кордонів, упродовж якої загалом були арештовані 18 802 особи, справи яких були підведені під діяльність шпигунських резидентур: 54 польських, 5 латиських, 4 румунських, фінської та естонської. Невдовзі Г. Ягода повідомив Й. Сталіну про розгром «контрреволюційної організації німців колоністів» Зельцького району та «великої повстанської організації німців» Карл-Лібкнехтівського району; остання, як зазначалося, керувалася з сусідньої Румунії^[93]. Зауваження про існування метастазів організацій у стратегічно важливих регіонах республіки (Одеса, Донбас) мурували підвалини майбутніх широкосяжних репресій за національною ознакою.

Чергова хвиля репресій обрушилася на німців після вбивства С. Кірова. 1934 р. позначена справа «Про диверсійну діяльність німців-фашистів на Україні». У матеріалах чекістських архівів вона постає як розгалужена мережа диверсійно-розвідницьких резидентур та повстанських штурмових груп на чолі з секретарем німецького консульства в Одесі. З дев’яти міфічних підрозділів два — у Маріупольському порту та Маріупольському заводі ім. Ілліча — розташувалися на Донеччині. Саме тут працювали 11 з 32 репресованих за справою фігурантів^[94].

Таким був мірошник колгоспу «Серп і молот» у селі Грінталь Старо-Каранського району Василь Неба. У квітні 1934 р. його звинуватили в тому, що він писав листи в Німеччину про тяжке матеріальне становище односельців і просив матеріальної допомоги. Слідчі не встановили, чи одержав він таку допомогу, але вирок був суворий: сім років позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддалених регіонах Радянського Союзу з поразкою в правах на п’ять років. У квітні 1938 р. трійка УНКВС по Далекосхідному краю повторно розглянула його справу і засудила до розстрілу^[95].

Нікодим Гецфрід, Валентин Гордок, Адольф Іллі, Олексій Мак і Григорій Функ були звинувачені в антирадянській пропаганді, зв’язках із Комітетом допомоги у Німеччині, до якого надсилали листи про продовольчий стан у Радянському Союзі й одержували від нього грошові перекази через філіал Торгсину в Слов’янську. Ці мешканці Костянтинівки писали, що «голод уже царює в нашому середовищі». У грудні 1934 р. Донецький обласний суд засудив Гордока до 10 років позбавлення волі, Іллі — до 8 років, Гецфріда — до 6 років, Мака і Функа — до 5 років. У квітні 1938 р. А. Іллі і Г. Функ були засуджені УНКВС Новосибірської області до вищої міри покарання, відносно інших у справі відомостей не залишилося^[96].

У листопаді 1934 р. проти 14 жителів с. Щербинівка Горлівського району було висунуто обвинувачення у тому, що в 1929–1934 рр. вони розповсюджували провокаційні чутки, відправляли наклепницькі листи за кордон і за це одержували винагороду в іноземній валюті. Зокрема, Д. Міньх казав: «Накладені на нас податки і плани хлібозаготівлі виконувати не треба, бо якщо виконаєш, то все одно на тебе накладуть повторно податки й хлібозаготівлі». Звинувачені були позбавлені волі на строк від 5 до 10 років, а Д. Міньх розстріляний^[97].

На перерахування аналогічних справ потрібні тисячі сторінок — врешті, саме вони складають поважну частину корпусу видання «Реабілітовані історією». Варто лише зауважити, що органи державної безпеки 1931–1933 рр. педантично збирали довідки з «Торгсину» на всіх, хто обмінював іноземну валюту, щоб придбати продовольство, але не давали їм ходу, щоб не зруйнувати це джерело надходження дефіцитної валюти. Коли Голодомор минув, вони взялися за тих, хто вижив завдяки валютним переводам, звинувачуючи їх у поширенні «контрреволюційних чуток про голод».

Урешті відпрацювання каналів розповсюдження так званої «фашистської допомоги» перетворилося на окремий напрям діяльності українських чекістів. 25 липня 1934 р. політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову «Про німецьку кампанію голоду». Шифрована телеграма ЦК ВКП(б) від 5 листопада 1934 р. розв’язала руки місцевим органам партії та НКВС. У контексті отриманих настанов навесні 1935 р. розгорнулися репресії в Пулинському районі, що пізніше перекинулися на німецькі навчальні заклади (зокрема, Хортицький німецький машинобудівельний технікум) та німецькі райони Південної України.

Далі більше — усі німецькі етнічні анклави почали розглядатися як осередки засилля «фашистів» і контрреволюціонерів. У червні 1935 р. відбулася масована перевірка німецьких колгоспів. З посад були усунені 24 господарських працівника (серед них — голови, члени правлінь і рахівники колгоспів). Стандартні звинувачення проти них полягали в саботажі і змові, антирадянській діяльності, релігійності та приховуванні соціального походження^[98]. Невдовзі до табору непримиренних ворогів радянської влади додається ще одна етнічна група — поляки. Обидві мешкають уздовж польсько-радянського кордону і виглядають в очах кремлівського очільника «п’ятою колоною». Тож середина 1930-х рр. перетворюється на час протиприродного поєднання апаратної коренізації, політичних репресій і депортацій етнічних громад. Переважна більшість німецьких та польський райони були організаційно й кадрово розгромлені внаслідок репресій 1933–1935 рр. у середовищі колгоспного керівництва, районних адміністрацій, культосвітніх працівників, духовенства. Постанови ЦК КП(б)У «Про німецькі райони» (грудень 1934 р.), «Про Мархлевський та Пулинський райони» (серпень 1935 р.) вимурували загальнодержавну шовіністичну кампанію так званої боротьби з націоналізмом та фашизмом. 20 грудня 1934 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про переселення з прикордонних районів», а в січні 1935 р. з України депортували 9470 господарств (близько 40 тис. осіб). Постанова політбюро ЦК КП(б)У «Про переселення польських та німецьких господарств з прикордонної смуги» (листопад 1935 р.) ініціювала виселення з Київської та Вінницької областей ще 6–7 тис. господарств^[99]. Після здійснення названих заходів Пулинський та Мархлевський райони у демографічному плані втратили ознаки національних.

Постанова політбюро ЦК КП(б)У від 17 серпня 1935 р. ухвалила розформувати Мархлевський і Пулинський райони. 3 жовтня партійна ухвала була дубльована постановою президії ЦВК УСРР «Про Мархлевський та Пулинський райони Київської області». Згідно з нею польський і німецький райони були розформовані «в зв’язку з економічною слабкістю... незручністю обслуговування МТС колгоспів, а також адміністративною черезсмужністю»^[100].

Завершення історії національних адміністративно-територіальних одиниць як таких, пов’язане з постановами Одеського обкому КП(б)У «Про реорганізацію національних районів Одеської області в райони звичайного типу» (5 лютого 1938 р.); політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР в звичайні райони та сільради» (16 лютого 1938 р.). З прийняттям Конституції УРСР 1937 р. національні сільради і райони втратили правові гарантії свого існування. У ній, на відміну від Конституції УСРР 1929 р., не йшлося про можливість утворення адміністративно-територіальних одиниць національних меншин на рівні районів і сільрад. 5 березня 1939 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про ліквідацію та перетворення штучно створених національних районів і сільрад України». 7 квітня 1939 р. протокольна постанова ЦК КП(б)У затвердила порядок розподілу сільрад ліквідованих районів по інших адміністративно-територіальних одиницях. Окрема доля чекала на російські райони. У другій половині 1930-х рр. росіян перестали згадувати в переліку національних меншин. Російські національні райони не ліквідовувалися в установленому законодавством порядку. Формально не ліквідовувалися також єврейські національні райони. Однак після Другої світової війни як національні вони не відроджувалися.

Новий курс національної політики СРСР на той час уже непохитно спирався на постанови РНК і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України» (20.04.1938 р.) та РНК УРСР «Про реорганізацію особливих національних шкіл, технікумів, Одеського німецького педагогічного інституту і особливих національних відділів і класів у школах, технікумах і ВУЗах УРСР» (29.06.1938) поставили крапку не лише на політиці коренізації, а й на багаторічних, не завжди вдалих спробах реформування грецької мови в Україні. Відповідно до них перестали існувати 6 початкових, 3 неповні середні, 2 середні грецькі школи та 5 початкових, 9 неповних середніх і 7 середніх мішаних шкіл.

Українські поляки та німці започаткували сумний список репресованих народів. Трагедія масових депортацій за національною ознакою перетворилася на одну з найганебніших сторінок радянської історії. Аби змалювати її в загальних рисах, варто згадати про її форми і суть у середовищі хоча б німців Донбасу.

Спочатку в 1937 р. багато німецьких родин залишилися без годувальників. Чоловіків арештовували й розстрілювали за приналежність до німецьких фашистських шпигунських організацій. З 1937–1938 навчального року німецькі школи перевели на російську мову навчання. Це рішення стосувалося середньої, 4 семирічних, 31 початкової німецьких шкіл та німецьких 5 класів, що діяли до цього на теренах Луганщини^[101].

Останній акорд історії німецьких колоній був відіграний у воєнному 1941 р. 3 серпня 1941 р. з Полтави за підписами Тюленєва, Запорожця та Романова до Ставки Верховного головнокомандувача була надіслана телеграма, у якій ішлося про те, що під час відходу радянських військ за Дністер німецьке населення стріляло по них із вікон та городів, а фашистські війська зустрічало хлібом-сіллю. Попри те що та ситуація стосувалася геть інших територій, приєднаних до СРСР напередодні Другої світової війни, командування Південного фронту просило ставку розпорядитися стосовно термінового виселення неблагонадійних елементів. Резолюція Сталіна — «Товарищу Берия. Надо выселить с треском» — була виконана завзятими чекістами оперативно і без вагань.

22 вересня 1941 р. Державний Комітет Оборони ухвалив постанову № ГКО-702 сс «Про переселення німців із Запорізької, Сталінської та Ворошиловградської областей». Згідно з нею впродовж 25 вересня — 10 жовтня з теренів Луганщини були депортовані рештки етнічної групи — 5,5 тис. німців, обрахованих органами НКВС. За поданням НКВС політбюро ЦК ВК(б) ухвалило постанову «Про німців, що проживають на території Української РСР». Згідно з нею, німці, які перебували на обліку як антирадянський елемент, мали бути заарештовані, працездатне чоловіче населення віком від 16 до 60 років мобілізувалося до трудармії й переходило в підпорядкування НКВС^[102]. За рішенням Державного комітету оборони від 10 січня 1942 р. трудармійців мали використовувати на лісозаготівлях, будівництві Бакальського та Богословського заводів, а також будівництві залізних доріг Сталінськ — Абакан, Сталінськ — Барнаул, Акмолинськ — Картали, Акмолинськ — Павлодар, Сосьва — Алапаєвськ, Орок — Кандагач, Магнітогорськ — Сара^[103].

Німців Донбасу депортували у віддалені регіони СРСР — Сибір та Казахстан. Депортували масово (на початок 1942 р. фольксдойче в Донбасі практично не лишилося), в товарних вагонах. Там з них сформували трудармії, смертність у яких була співставною зі смертністю в ГУЛАГу. Фактично це і була одна з його форм. Жінки з малолітніми дітьми, люди похилого віку та інваліди лишилися в казахському степу без засобів до існування та житла. У роз’ясненні начальника відділу спецпоселень НКВС І. Іванова, датованому 12 січня 1942 р. (тобто часом, коли морози в тих краях сягають понад 20 градусів), місцевим керівникам, які питали, що робити із депортованими, втлумачували: «Ви повинні ясно усвідомлювати, що німці-переселенці до Північно-Казахстанської області… переселені назавжди. На свої старі місця мешкання вони повернуті не будуть». Так, начебто депортованих викинули посеред зими не в безводному безкрайому степу, а принаймні в російському Нечорнозем’ї, керівник відділу писав: «Основними і найважливішими заходами до цього [облаштування депортованих] є: вступ німців-переселенців до колгоспів (в члени колгоспів їх треба приймати й оформлювати як усіх громадян згідно статуту сільгоспартілі), нарізка їм присадибних ділянок землі, на яких вони навесні будуть сіяти собі городи, будувати житлові будинки та інші будівлі, а в зимовий час вони мають заготовляти та підвозити на ці садиби будівельні матеріали. Це треба твердо розтлумачити… і примусити їх займатися цими господарськими справами, тоді вони менше будуть думати про переїзд з одного населеного пункту до другого»^[104]. Цинізм, із яким влада прирікала колишніх колоністів на вимирання, вражає: будматеріалів, як відомо, в степу обмаль; чоловіки і жінки трудового віку мобілізовані; колгоспи в тогочасному казахському степу — переважно скотарські; присадибні ділянки за відсутності зрошувальної системи створити неможливо. Тож, попри показну турботу, фактично йшлося про те, що депортовані у своїй масі були приречені.

Згідно з додатковим поясненням ГУЛАГу від 5 червня 1942 р., мобілізації до трудармій підлягали всі німці незалежно від звань у Червоній армії, партійної приналежності, виборчих партійних і радянських посад^[105]. У жовтні 1942 р. трудова мобілізація була поширена на чоловіків віком від 15–16 до 51–55 років, а також жінок від 16 до 45 років. Дітей від 3 років мали передавати на виховання старшим родичам чи німецьким колгоспам^[106]. Загалом за відомостями НКВС упродовж вересня—грудня 1941 р. зі Сталінської області було депортовано 35 925, Ворошиловградської — 12 488 німців^[107]. На цьому історія старожитнього німецького населення України закінчилася.

Нацменпрацівники України, які щиро повірили в ідеї коренізації і сприяли її здійсненню, розділили долю власних народів. Практично увесь склад Центральної комісії національних меншин при ВУЦВК (з 1934 р. Відділ національних меншин при ЦВК УРСР) був репресований. Ян Саулевич — «хрещений батько» Мархлевського польського національного району — унаочнив у власній постаті долю репресованої української полонії. Він народився 20 березня 1897 р. у садибі Огородники Двінського повіту Вітебської губернії у родині дрібного польського шляхтича^[108]. Батьки омріяли для сина кар’єру священнослужителя РКЦ. Однак після закінчення Двінського реального училища 1914 р. юнак забажав стати агрономом і вступив до Харківського сільськогосподарського інституту. За часів революційно-визвольних змагань, як і більшість студентів, захопився революційними ідеями. У травні 1917 р. увійшов до «Польського соціалістичного об’єднання» у Харкові, з серпня 1917 р. примкнув до ППС-лівиці. Наприкінці 1917 р. повернувся до Курляндії, брав участь у маріонеткових органах радянської влади. Упродовж 1919–1920 рр. служив у Червоній армії. Після демобілізації у листопаді 1920 р. відновився у Харківському сільгоспінституті, який закінчив 1922 р., а наступного року став аспірантом. 1924 р. вступив до КП(б)У^[109]. До цього ж часу належить і доручення Саулевича до нацменроботи: з 1923 р. він стає співробітником відділу національних меншин НКВС УСРР^[110], у 1924–1930 рр. — членом, згодом (з 1926) заступником голови Центральної Комісії Національних Меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК^[111]. На цій посаді він особисто ініціює, опрацьовує й запроваджує в життя ідею створення осередку радянізації поляків України, взірця соціалістичного будівництва для поляків Речі Посполитої — радянської Мархлевщини. Під час червневого вояжу по теренах майбутнього району Я. Саулевич обстежив майже 150 населених пунктів, зазирнувши у найвіддаленіші «ведмежі закутки», вивчаючи настрої місцевого населення, роз’яснюючи національну політику ВКП(б) — КП(б)У, зокрема й мету створення польського національного району^[112].

Утім, робота в ЦКНМ була для нього некомфортною, уже 1926 р. Я. Саулевич намагався залишити клопітливий пост нацменпрацівника й перейти на спокійнішу роботу за спеціальністю. На перешкоді його планам став підвідділ національних меншин Агітпропвідділу (АПВ) ЦК КП(б)У (його Польбюро на чолі з С. Лазовертом), який заблокував його заяву. Брак польських працівників був колосальним. Власне, усі, хто володів польською мовою, перебували на особливому рахунку. Домогтися свого йому вдалося вже в часи розгортання суцільної колективізації, коли село перетворилося на передню лінію більшовицького фронту. На початку 1930 р. Я. Саулевич був відкликаний ЦК КП(б)У з роботи у ЦКНМ й спрямований до апарату Наркомзему УСРР, де очолив відділ скотарства. У листопаді 1930 р. його призначили членом Колегії Наркомзему. На цій посаді він працював до травня 1934 р., коли його призначили заступником начальника Управління скотарства НКЗ УСРР. Тут він затримався на якихось два тижні, оскільки 13 червня 1934 р. був позбавлений не лише партійного квитка під час чергової «чистки» лав КП(б)У «за втрату більшовицької пильності» й недонесення на колег-«контрреволюціонерів», а й посади. Намагання віддалитися від «українського фронту» стало причиною переїзду Я. Саулевича. З 26 жовтня 1934 р. він обійняв посаду начальника відділу скотарства Саратовського КрайЗУ^[113]. Однак заховатися на Саратовщині не вдалося. Хвиля арештів у справі так званої «Польської Військової Організації» (ПОВ)^[114] «накрила» і Поволжя. 13 грудня 1934 р. він був заарештований і відправлений спецконвоєм до м. Києва у розпорядження НКВС УСРР^[115].

Протокол допиту Я. Саулевича від 21 січня 1935 р. став розгорнутою відповіддю на запитання слідчого: «За чиєю ініціативою й коли було організовано як самостійний адміністративний район Мархлевський польський національний район?» Відповідь Яна Домініковича, власне, була такою, якої прагли чекісти. «Хрещений батько» радянської мархлевщини зізнався, що ініціював її створення за вказівками керівництва «ПОВ» як бази для ведення націоналістичної роботи^[116]. Такі показання вибивалися з колишнього нацменпрацівника не дарма, плани ліквідації осередка «польського куркульського й націоналістичного засилля» вже цілком окреслилися в керівництві українських чекістів, справа полягала лише в підведенні під них фактографічної основи. Покази Саулевича нічого не могли змінити по суті, він лише виступав статистом масштабної чекістської операції. Так само як і пресловутий «Волинський центр ПОВ» (липень 1935 р. — лютий 1936 р.). У матеріалах цієї сфабрикованої справи зазначалося, що внаслідок підривної діяльності «шкідницьких елементів» Мархлевський район доведений до становища найвідсталішого у політичному та економічному відношенні, найбільш враженого контрреволюційною активністю куркульських елементів й діяльністю закордонної розвідувальної і диверсійної агентури.

Невдовзі «радянську мархлевщину» — вчорашню агітпропівську гордість, існування якої всіляко експлуатувала радянська пропаганда, — було ліквідовано. Причиною, як зазначала радянська преса, стала гранична засміченість усіх ланок радянського апарату. На підтвердження тези наведено результати проведених тут чисток: з району було «вичищено» 678 осіб «контрреволюційного, націоналістичного й соціально чужого елементу», у тому числі 1932 р. — 121, 1933 р. — 303 й упродовж 1934–1935 рр. — 254 особи. З тих же мотивів з 40 голів сільрад 1935 р. було знято з посад 34 (85 %) і з 80 голів колгоспів відкликано 76 осіб (95 %). На додачу з Мархлевського району за останні п’ять років його існування вислали й переселили 1658 родин^[117].

8 червня 1935 р. на судовому засіданні Спецколегії Київського обласного суду Я. Саулевич був визнаний винним і засуджений до десяти років таборів^[118]. 31 серпня 1935 р. було ухвалене рішення про його відправлення у супроводі спецконвою й разом із його слідчою справою до Москви, у розпорядження начальника Особливого відділу ГУГБ НКВС СРСР М. Гая^[119]. У лютому 1936 р. Я. Саулевич усе ще у Києві — дає свідчення у справі Олдаковського та інших звинувачуваних по справі «ПОВ» поляків. 15 лютого 1936 р. у Києві відбулося закрите судове засідання Військового трибуналу Київського військового округу, що на ньому розглядалася справа щодо обвинувачення Євгена Олдаковського, Болеслава Беганського, Станіслава Мая, Адама Калиновського — колишніх функціонерів, які опікувалися справами польської етнічної меншини УСРР. Є. Олдаковський був першим (1925–1927) головою райвиконкому Мархлевського польського національного району; Б. Беганський — завідувачем Польбюро Житомирського окружкому КП(б)У, секретарем парткому мархлевського фаянсового заводу; С. Май — завідувачем польської секції Житомирського відділу народної освіти; А. Калиновський керував польським бюро Шепетівської й Коростенської округ (1923–1925), був секретарем Мархлевського РПК КП(б)У (1927–1929). Ян Саулевич виступав свідком на цьому процесі. Десь навесні 1936 р. Я. Саулевича нарешті відправили до місця відбування покарання — Ухто-Печорського виправно-трудового табору (Ухтпечлагу).

У місцях позбавлення волі його знову «наздогнало» неблагонадійне національне походження. 22 вересня 1937 р. позасудовим рішенням наркома внутрішніх справ М. Єжова та Прокурора СРСР А. Вишинського Я. Саулевич разом з іншими 44 «польськими контрреволюціонерами» на підставі подання центрального апарату НКВС УРСР був засуджений до вищої міри покарання^[120]. Дата смерті не встановлена. Похований Я. Саулевич, як і тисячі інших жертв комуністичного терору, у безіменній могилі — здогадно у київському передмісті Биківня. Реабілітований значно пізніше решти основних «фігурантів» справи «Польської Військової Організації»^[121], через те що не мав родичів, які б вчасно потурбувалися про його реабілітацію: з дружиною на час арешту він був уже розлучений, спадкоємців не лишив. Реабілітований 26 квітня 1990 р. рішенням Судової колегії з кримінальних справ Верховного Суду УРСР.

Типовим представником «болгарського націоналістичного підпілля» став колишній член ЦКНМ Серафім Міцев. Завідувач болгарською секцією ЦКНМ (1924–1927) прийшов до апарату ЦКНМ з ЦК КП(б)У, де до 30 грудня 1924 р. очолював болгарське бюро. Він був одним із небагатьох працівників ЦКНМ, який мав не лише вищу освіту, а й багате політичне минуле. Біографія цього політемігранта яскраво унаочнювала перипетії міжнародного революційного руху, який докорінним чином змінив політичну історію ХХ ст.

Серафім Іванович народився в січні 1890 р. в м. Берковіци (Болгарія). До революції вчився і підробляв, учителюючи. Як офіцер брав участь у воєнних діях на фронтах імперіалістичної війни. У мирний час розпочав адвокатську практику в м. Берковиці. Ще в 1913 р. вступив до партії «Радусловистів». Під час війни, перебуваючи в полоні, вступив до фракції «тесняків». З неї в 1921 р. був виключений за фракційну діяльність, однак перед повстанням 1923 р. відновився в партійних лавах. Поразка повстання круто змінила його подальше життя.

До СРСР С. Міцев прибув із Відня в січні 1924 р., куди емігрував після придушення Вересневого повстання. ЦК ВКП(б) був спрямований спочатку на посаду помічника прокурора Нижньо-Новгородської губернії. Пізніше за сприяння Д. Парванова (Перванова) був відряджений до Харкова на посаду стажера-прокурора. Через 2 місяці Парванова відкликали в розпорядження болгарської секції Комінтерну, а Міцев замінив останнього на посаді голови болгарської секції ЦКНМ.

Серафім Іванович виявився вдалим надбанням ЦКНМ у вкрай метушливому 1925 р. Нагадаємо, бурхливо розгорталося створення й розбудова національних адміністративно-територіальних одиниць. Болгари одними з перших в Україні отримали свої національні райони. Зайвим буде казати, якої величезної організаційної роботи вимагало їхнє утворення. С. Міцев відіграв не останню роль у їхньому організаційному і культурному зміцненні. Першій рік у ЦКНМ промайнув у напруженій роботі: апаратна діяльність чергувалася з довготривалими відрядженнями. С. Міцев не лише обстежував та інструктував місцеві органи, болгарські ради і райони, а й організував курси для секретарів національних рад та особисто викладав на них. У подальшому викладацька та інспекційна діяльність стане основною для С. Міцева. Попри низку зауважень про зверхність болгарських емігрантів до українських сородичів, ми не знайшли жодних натяків на нього у звітах С. Міцева — підкреслено доброзичливих і толерантних, у багатьох аспектах навіть м’яких і поблажливих. Так, занурюючись у прості проблеми простих людей, викладаючи їхнім керівникам, болгарський емігрант намагався наближати світле комуністичне майбутнє в колисці більшовицької революції.

Утім, цей період виявився скороминучим. Наприкінці 1927 р. ім’я Серафіма Івановича зникає з документів ЦКНМ. Де і які посади він займав упродовж 1927–1937 рр., відомо лише в загальних рисах. На час арешту бурхлива революційна та політична діяльність, видається, відійшла в минуле. Імовірно, це була усвідомлена позиція. В анкеті арештанта в графі «спеціальність» зазначено: науковий музейний співробітник, юрист. На той час 48-річний директор виставки винахідництва й раціоналізаторства мав чималу родину: дружину Катерину Іванівну (38 років) — домогосподарку, синів Миколу (25 років), Юрка (10 років), Анатолія та Сергія (2 роки), що мешкала в «мальовничому» куточку Харкова на вулиці з промовистою назвою Барачний провулок (б. 8, кв. 112).

Заарештований 11 лютого 1938 р., він уже 12 лютого пише заяву на ім’я начальника 9 обласного управління НКВС про «бажання щиросердно заявити [...] про скоєні [...] контрреволюційні націоналістичні злочини»^[122]. Особисті покази Серафіма Івановича набули певної інтерпретації в майже 20-сторінковому протоколі допиту від 20 лютого. На ньому він визнав себе учасником (із 1925) підпільного центру бойової націоналістичної організації, створеної згідно з директивами фашистської партії Цанкова проти СРСР та Комінтерну. Попри те що організація, мовляв, мала антикомінтернівське спрямування, її очолювали представники болгарської секції Комінтерну Сапунов та Гавриїл Гєнов. До складу підпільного Центру слідчі внесли: Колєва (замредактора газети «Колективіст»), Степана Дем’яновича Іджилова (інспектора НКП УРСР, члена бюро болгарської секції ЦК КП(б)У), Степана Планінського (редактора «Колективіста», члена бюро болгарської секції ЦК КП(б)У, який нетривалий час працював у ЦКНМ), Дівіджієва (у минулому члена ЦКНМ при ВУЦВК, редактора «Колективіста»).

Вдалою знахідкою слідчих НКВС стало фабрикування віртуального образу розгалуженої підпільно-диверсійної мережі в Україні, створеної за національною ознакою. У свідченнях Міцева не випадково фігурували на той час уже заарештовані й розстріляні колишні співробітники ЦКНМ, яких звинуватили у створенні під прикриттям Харківського балканського клубу так званого «паритетного бюро», до складу якого запопадливі слідчі «ввели» представників усіх «націоналістичних підпільних організацій національних меншин», зокрема, від грецької — С. Ялі. Подальшого розвитку ця інтерпретація харківськими слідчими минувшини коренізації в Україні не набула, оскільки серед живих на той час залишалися залишки колись масового управлінського проекту.

Постановою Особливої тройки УНКВС по Харківській області від 28 жовтня 1938 р. С. Міцев був засуджений до вищої міри. Разом із ним під той же вирок підпали його син Микола, студент Харківського державного університету (заарештований 26 лютого 1938 р.), 10 болгар, заарештованих упродовж лютого—березня 1938 р. [публіка була доволі пістрявою: від городника до літератора], а також етнічний українець Іван Миколайович Шаховець, 1902 р. н., «учасник націоналістичної української контрреволюційної організації в Харкові»^[123]. Батько був розстріляний як «учасник та керівник контрреволюційної націоналістичної організації», син — лише як учасник. Обидва в один день — 4 листопада 1938 р^[124]. Реабілітовані 23 жовтня 1956 р.

Афанасій Іванович Дівіджієв, введений на посаду члена Президії ЦКНМ у серпні 1929 р. замість Планінського, був політемігрантом, який став громадянином Країни Рад у 1923 р., після невдалого Вересневого повстання у Болгарії. Власне, в той рік громадянство змінила левова частина Болгарської КП. Афанасій Іванович вступив до неї у 1919 р. Народився майбутній член ЦКНМ у с. Бойково (Болгарія), у селянській родині. До 1920 р. працював у господарстві батька, пізніше, аж до еміграції, був завідувачем магазину кооперативної мережі «Визволення».

До СРСР потрапив через м. Константинополь на початку листопада 1923 р. разом із вісімкою таких самих, як сам, політичних біженців. З грудня 1923 р. до початку 1924 р. працював у Одесі інструктором кооперації, упродовж декількох місяців Одеським погранзагоном використовувався на закордонній роботі в Туреччині [іншими словами, шпигував на користь СРСР], у 1925–1928 рр. обіймав посаду голови промсоюзу в м. Кірово. Півроку в 1928 р. працював завідувачем оргвідділу профспілки м. Умань.

1929 р. життєвий вектор фахового кооператора різко змінив свій напрямок. Спочатку із квітня по вересень 1929 р. він працював нацменіструктором у Наркомпросі України. З серпня 1929 р. по листопад 1932 р. перебував на посаді члена ЦКНМ. Упродовж 1933 р. редагував газету «Коллективист» (м. Харків). 1934 р. (після перенесення столиці до Києва) перейшов на господарську роботу. До виключення з партії (в 1936 р.) працював заступником голови «Укрпромпостачзбут», після — там само товарознавцем.

4 березня 1938 р. уповноважений 3-го відділу КОУ НКВС УРСР Кельнер підписав постанову про початок слідства у звинуваченні А. Дівіджієва по ст. 54–6 ч. 1, 54–11 КК УРСР (участь у контрреволюційній організації, шпіонаж на користь іноземної держави)^[125]. Постанову про арешт за підписом начальника 4-го відділення УДБ НКВС УРСР Лімберга підслідний отримав двома днями раніше — при арешті 2 березня. Арешт супроводжувався оцінюванням майна (піаніно, письмовий стіл, книжкова шафа, диван) «до розпорядження НКВС»^[126]. Тоді ж були вилучені позикові квитанції на здані облігації загальною вартістю 3505 руб.^[127] Дружина з дворічною дитиною фактично лишилася без засобів існування.

Тим часом як дружина намагалася дізнатися про долю чоловіка, останній майже три місяці чекав своєї черги у тюрмі. Перший протокол допиту А. Дівіджієва датований 22–23 травня 1938 р. На жаль, в оригіналі документа не означений час початку і закінчення допиту, однак це один із небагатьох бачених нами допитів, що тривав більше доби. Упродовж цього часу слідчі з’ясовували обставини еміграції в’язня та його радянської кар’єри. Відповіді бранця унаочнювали його внутрішні вагання: «Контрреволюційною роботою я на теренах СРСР не займався, хоча і не заперечую того, що за своїми поглядами був націоналістом»^[128]. Уже в наступній відповіді протокол зафіксував зізнання А. Дівіджієва в тому, що з 1931 р. він був активним учасником (членом підпільного центру) контрреволюційної націоналістичної організації, до якої був залучений редактором болгарської газети «Коллективист» Костянтином Стоімовичем Планінським.

Серед членів підпільного центру, що виник, мовляв, у розпал суцільної колективізації болгарських національних районів, ним були названі Олександр Даскалов (редактор болгарського сектору Укрнацменвидаву) та Аджаров. Фігура першого ідеально підходила для розробки закордонного сліду міфічної організації. Другий прибув до України лише 1931 р. за рекомендацією секретаря закордонного бюро ЦК Компартії Болгарії Маврова щодо його влаштування на видавничу роботу. Особисті зв’язки з Іскровим, працівником болгарської секції Комінтерну (практично повністю репресованої на той час), замикали коло заколотників, які вели «посилену роботу проти Коларова, Дімітрова і лінії Комінтерну, стосовно болгарської комуністичної партії»^[129].

До керівного підпільного центру, таким чином, разом із А. Дівіджієвим входили згадуваний К. Планінський (колишній член болгарського бюро ЦК КП(б)У, редактор газети «Коллективист», його нетривала праця в ЦКНМ навіть не згадувалася); О. Даскалов, Борис Малчев (працівник нацменсектору), Серафім Міцев (як зазначалося, «колишній член нацменкомісії при ВУЦВК і директор історичного музею»)^[130]. Завдяки Даскалову до кола звинувачуваних були залучені болгарські письменники: Микола Фуклєв, Дмитро Марков, Аджаров, Іван Нєнов, Іордан Стоянов.

Останні, за версією слідчих, використовуючи свої творчі відрядження до болгарських районів, створили в них підпільні бойові групи (що, зрозуміло, рекрутувалися з місцевого радянсько-партійного активу, викладачів педтехнікуму та шкіл, журналістів районних газет). «Закладені в низці районів бойові групи контрреволюційної організації здійснювали широку вербувальну роботу серед місцевих націоналістів, залучаючи переважно куркульство в болгарських національних районах». За версією енкаведистів, це було справою болгарських політемігрантів, які захопили керівні нацменівські посади. Завдяки ним робота районів була цілковито переведена на болгарську мову, що стало підосновою загострення міжнаціональних суперечностей^[131]. Осередком національної роботи був об’явлений болгарський Преславський педтехнікум — єдиний в Україні. Зусиллями заколотників була вироблена, мовою першоджерела, «болгарская правопись». «Эта правопись была составлена в националистическом духе. Впоследствии это было разоблачено и данная правопись была отменена»^[132].

Крім того, учасники організації збирали і відправляли до Комінтерну матеріали про політико-економічний стан болгарських національних районів. Тобто вся абсолютно легальна під час коренізації робота була кваліфікована як шпигунство на користь іноземних держав. Довершив 17-сторінковий протокол допиту висновок про зв’язок болгарського підпілля з польським, очолюваним Лазовертом та Клау — співробітниками нацменвідділу ЦК КП(б)У.

До справи А. Дівіджієва були долучені виписки з протоколу С. Міцева від 20 лютого 1938 р. (м. Харків)^[133], у якому в’язень «викривався» як учасник націоналістичної організації, та копія протоколу допиту Бориса Малчева^[134] від 16 березня 1938 р. (м. Одеса). В останньому фігурували понад 40 учасників розгалуженої міфічної організації, яка, наче спрут, оплутала всю Україну. У протоколі допиту Йордана Стоянова (колишнього завідувача відділу іноземної інформації редакції «Радянська Україна») практично повторювалася вибудована раніше версія.

Завершує підшивку документів, що безпосередньо стосувалися в’язня, виписка з протоколу № 317 засідання трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР від 1 жовтня 1938 р., якою А. Дівіджієва засудили до розстрілу з конфіскацією особистого майна. Приписка рукою інформує, що 7 жовтня 1938 р. присуд приведений у виконання^[135]. Родині повідомили, що Афанасій Іванович помер у місцях позбавлення волі 11 квітня 1943 р. від раку шлунка^[136].

Перегляд справи А. Дівіджієва розпочався 28 вересня 1956 р. Після численних запитів до прокуратури, архівів, перегляду справ репресованих колег, товаришів і просто випадкових осіб постанова трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР від 1 жовтня 1938 р. стосовно А. Дівіджієва була скасована, а справа зупинена за відсутністю складу злочину. 8 січня 1959 р. дочка Інна, яка мешкала в Харкові, звернулася до відповідних органів з проханням повідомити про долю репресованого батька. 3 березня 1959 р. їй повідомили про його реабілітацію. 28 червня 1990 р. рішенням президії контрольно-ревізійної комісії київської міської організації КПУ він був відновлений у лавах партії^[137]. Родина А. Дівіджієва була розшукана в Харкові. Донька і дружина отримали заробітну плату батька за два місяці, що належали їм у зв’язку з його реабілітацією… Адекватна плата за людське життя.

Постать Сави Георгійовича (Юрковича) Ялі, певне, посідає центральне місце серед державних та громадських діячів радянської України, причетних до так званого національно-культурного відродження грецької діаспори. Голова грецької секції ЦКНМ при ВУЦВК, співробітник Наркомосу, автор низки статей та єдиної в радянській історіографії монографії з історії українських греків, член Кабінету національних меншин при Етнографічній комісії ВУАН, член Всеукраїнського комітету краєзнавства, популяризатор історії греків в Україні, талановитий чиновник, упродовж 1925–1933 рр. він організував або здійснив таку кількість проектів з вивчення історії та культури, а також забезпечення умов для економічного та культурного розвитку греків, що ефективність його діяльності дивує й сьогодні. У цьому радянському працівнику щасливо сполучалися риси творчої допитливої натури, науковця, історика, етнографа, лінгвіста, справжнього патріота своєї країни та свого народу.

Народився він 1 листопада 1895 р. в родині заможного селянина^[138] с. Сартана Маріупольського повіту. Як усі заможні греки, батьки Сави намагалися дати дітям належну освіту. Навчання, як і переважна більшість грецьких юнаків, розпочав у сільській російськомовній школі. Пізніше навчався в Маріупольському реальному училищі, згодом — напередодні революції 1917 р. — у Київському комерційному інституті. Батьки, певне, мріяли, що син стане економістом, очолить багатий грецький торговельний дім. Проте доля його виявилася неймовірно бурхливою і драматичною.

1917 р. багато змінив у житті країни, круто повернувши долі мільйонів людей. Революційні події, вочевидь, справили вирішальний вплив на громадянську позицію С. Ялі, тим більше що, опинившись в епіцентрі перманентних змін урядів та потужного селянського повстанського руху, на який перетворилося Приазов’я, він доволі скоро змушений був визначатися зі своїми політичними уподобаннями. Тогочасна сторінка його біографії оповита серпанком недосказаності. Чи був свідомим його перехід на бік більшовиків, не відомо, однак уже наприкінці 1917 р. Ялі обирають секретарем Сартанської волосної ради Маріупольської округи. З 1918 р. він — член ВКП(б), працівник виконкому Катеринославської Ради селянських та червоноармійських депутатів. У 1919 р., згідно з відомостями автобіографії, 24-річний Сава добровільно вступає до лав Червоної армії, аби боротися з білогвардійським режимом у Приазов’ї.

Виняткова для свого часу освіченість і щиросердна відданість ідеалам революції забезпечили йому стрімке кар’єрне зростання в радянських органах. У 1920 р. його обирають головою Сартанського райвиконкому, а після демобілізації (1921) призначають заступником завідувача оргчастиною Маріупольського окружкому. 1923 р. він стає членом і головою маріупольської сільськогосподарської спілки, 1924 р. — секретарем та завідувачем культвідділу маріупольської окружної профспілки. Початок його радянської кар’єри цілком типовий для комуністів першого революційного призову: постійні «перекидки» [від рос. — «переброски»] з одного прориву на інший, ані родини, ані житла. У першій половині 1920-х рр. він доволі плідно, хоча й нетривалий час працює на різних посадах і як перспективний працівник отримує рекомендацію до Харкова для завершення вищої освіти в Інституті народного господарства.

На час організаційного становлення Центральної комісії у справах національних меншин С. Ялі був студентом Харківського наргоспу і членом Балканського клубу [згодом — Будинок народів Сходу]. Зарекомендувавши себе активістом, він доволі скоро був обраний головою балканської секції. Внутрішньополітична ситуація в республіці тим часом суттєво змінилася. Подолання голоду, розгортання непу та поглиблення коренізації сприяли зміцненню політичних позицій більшовиків. 1925 р. уряд радянської України впритул підійшов до вивчення «грецької проблеми» в республіці. Діяльність ЦКНМ у 1924–1925 рр. відбувалася в умовах інформаційного голоду, відсутності елементарних статистичних, історичних відомостей про етнічні групи, що мешкали в республіці, їхні національно-культурні особливості та потреби. Між тим, низка зловживань та помилок, припущених місцевими властями під час здійснення так званого поселищного розкуркулювання грецьких селищ на початку 1920-х рр., критично загострила міжнаціональні суперечності в Приазов’ї. Грецькі та німецькі колонії активно висловлювали своє невдоволення діями влади.

На порядку денному постало питання про створення грецької секції ЦКНМ, завданням якої мала стати прискорена радянізація грецької громади. Пошуки підхожої кандидатури на посаду голови грецької секції розпочалися навесні 1925 р. Кандидатуру С. Ялі запропонував Ян Саулевич, якого з братами Ялі познайомив давній приятель (з часів навчання в Харківському сільськогосподарському інституті) Степан Міленко, одружений з грекинею. Після співбесіди із завідувачем підвідділом нацменшин ЦК КП(б)У С. Лазовертом питання призначення С. Ялі було вирішене.

19 серпня ЦКНМ запропонувала президії ВУЦВК затвердити С. Ялі представником урядової комісії^[139] щодо вивчення греків Приазов’я. Наприкінці серпня склад комісії врешті затвердили^[140]; 29 серпня вона прибула до Маріуполя, 3 вересня виїхала в райони та села, які обстежувала впродовж першої половини вересня. Діяльність комісії не лише викликала доволі широкий суспільний резонанс, але й мала велике практичне значення.

Вона надала державним органам фактичний матеріал, який став підосновою розробки державної політики щодо греків України. Працюючи на місцях, члени комісії мобілізували окружні нацменкомісії та місцевий національний актив^[141], установивши їхній постійний зв’язок із ЦКНМ, нацменвідділами Наркомпросу та ЦК КП(б)У. Ставши своєрідною формою соціологічного дослідження, вона з’ясувала настрої грецького населення й підготувала громадську думку до проведення заходів радянської влади в етнічному середовищі. Повсякчас долаючи нерозуміння й супротив місцевих керівників (як це було, скажімо, в селі Ст. Карань), комісія збурила місця. На селянських зборах і сходах, зустрічах з інтелігенцією чимдалі очевиднішим ставало незадоволення громади більшовицькою політикою. У його підоснові, як з’ясувалося, було загострення земельного питання в Приазов’ї. Греки сприйняли приїзд комісії з ентузіазмом, оскільки сподівалися з її допомогою донести прагнення громади до більшовицького керівництва і вміло скористалися нагодою. 19 січня 1926 р. ґрунтовну доповідь комісії заслухав ВУЦВК, який схвалив основні положення доповіді і програму першочергових заходів радянізації грецької громади С. Ялі, який 15 грудня 1925 р. був затверджений на посаді члена ЦКНМ. Вищу освіту від здобував надалі заочно, закінчивши в 1927 р. ХІНГ^[142].

Після призначення членом ЦКНМ С. Ялі розгорнув бурхливу діяльність. Упродовж 1926–1927 рр. він особисто провів обстеження грецьких сільрад, не оминаючи жодного села^[143]. Власне, в другій половині 1920-х рр. С. Ялі жив у відрядженнях, призвичаюючи сільських мешканців і управлінців до думки, що коренізація — це не скороминуща агітка на час виборчих кампаній, а урядова програма всерйоз і надовго. Величезний документальний шар тих років не залишає сумнівів у тому, що сам С. Ялі щиро в це вірив. Поволі його ентузіазм передавався й місцевим нацменпрацівникам, які зверталися до нього по сприяння у вирішенні поточних проблем, знаючи, що всюдисущий голова грецької секції ЦКНМ допоможе.

До нього, попри існування нацменсекції в Наркомосі, стікалася вся тривожна інформація стосовно перебігу грецизації. З часом його діяльність набула універсального характеру: він змушений був реагувати на всі проблеми грецької громади, починаючи від землевпорядження в новостворених національних сільрадах і завершуючи лікнепом та науковими дослідженнями. Робочий графік С. Ялі в цей час напрочуд щільний: він курирує роботу Маріупольського окружного бюро національних меншин та його грецької секції, його регулярно відряджають до Приазов’я, де вивчає становище грецького населення, координує землевпорядну кампанію грецького села, супроводжує юридичне вирішення земельних суперечок, пише статті^[144], збирає матеріал для майбутньої книги, розшукує й заохочує до роботи спеціалістів, спроможних зсунути з мертвої точки справу дослідження мови маріупольських греків. С. Ялі доводилося вникати в найменші нюанси організаційного та фінансового забезпечення еллінізації і в наступні роки. Про те, що реформа буксувала по всіх напрямках, він знав краще за всіх у радянській Україні, але відступати не було наказу.

Кінець 1920-х рр. пройшов для С. Ялі під знаком активної й плідної роботи. Він бере діяльну участь у підготовці й проведенні всеукраїнських нарад по роботі серед національних меншин (у 1927 й 1930 рр.), публікує десятки статей, що популяризували історію греків України, проблеми мовної реформи, національного адміністративно-територіального будівництва, переведення шкіл на грецьку мову навчання^[145]. Значна частина його тогочасних публікацій нині виглядають не завжди переконливо. Тим не менше вони віддзеркалюють громадянську позицію автора, який зі всією заповзятістю своєї енергійної натури намагався скерувати поступ власного народу на шлях відродження й розвою. Умови, у яких це відбувалося, були надзвичайно складними. Ми далекі від того, аби канонізувати особистість С. Ялі, тим більше що сам він неодноразово зауважував, що радянські працівники вивчали національні меншини не від «чистої наукової цікавості», а задля прискорення радянізації останніх, подолання соціально-економічної відсталості й забезпечення безболісного переходу до соціалізму^[146]. Слід відзначити, він працював кваліфіковано й зацікавлено, намагаючись зробити все від нього залежне, аби схвально відповісти на запитання, поставлене ним же в одній із перших статей: «Чи є сенс відроджувати народність, яка не має писемності, тим більше, що дехто думає, що маріупольські греки майже забули рідну мову і втратили багато рис національного побуту». Чи знав С. Ялі шлях, яким треба було просуватися до цієї мети, чи вповні уявляв методи її досягнення, не відомо. Та все ж, помиляючись і роблячи одну спробу за іншою, він працював чесно і самовіддано, керуючись своєю ж настановою: «Нема сенсу лишати її [грецьку громаду] напризволяще, очікуючи, аби вона сама по собі зникла»^[147]. Складність становища Сави Ялі полягала в тому, що, усвідомлюючи якщо не всю, то принаймні більшу частину проблем, закладених у радянській версії політики еллінізації, він мав утілювати її в затвердженому партією варіанті, і єдине, що особисто він міг робити — намагатися скеровувати окремі її напрямки в ручному режимі. Чимдалі це вимагало більше зусиль.

Ситуація докорінно змінилася в переддень вирішального більшовицького штурму, який у тлумаченні М. Скрипника поставив високі вимоги щодо загальної та політичної писемності громадян. Утім, на початку 1928 р. під таким ракурсом грецьке питання не розглядалося. Тоді більш важливим виглядало виборення першості в здійсненні реформи грецького правопису. Решта проблем здавалася несуттєвою, більшовицький уряд вважав за можливе не зважати на низку «неприємних» складових еллінізації: спротив і нерозуміння еллінських громад, відірваність реформи від реального життя, низький рівень пропонованої населенню освіти, фактична неписьменність учительства, саботаж місцевих виконкомів тощо. Не зважав він і на реакцію закордоння, глумливу й гнівну. Значно важливішим була можливість щоразу з різних трибун виголошувати як заклинання: «СРСР — батьківщина пролетарів усього світу. Тільки тут правильно вирішується національне питання».

Початок 1929 р. позначився критичним загостренням «грецького питання» — багаторічні намагання запровадити еллінізацію не мали успіху, місцеві освітяни билися наче риба об лід, та якісних зрушень на краще не відбувалося. Кілька скандалів навколо неї, що зчинилися у 1928–1929 рр., поставили подальшу кар’єру С. Ялі під великий сумнів. У другій половині 1929 р. вибухнув викликаний листом Сарбаш (19 серпня 1929 р.) до ЦВК і Ради Національностей СРСР про насильницьку грецизацію в Україні^[148] гучний скандал. Восени 1931 р. вчитель Пипиджиті писав до редакції грецької газети «Колєхтівістіс» (створена в листопаді 1930 р.) таке: «Еллінізація в с. М. Янисоль (Володарського району) проходить чимдалі гірше... Що стосується постачання шкіл підручниками, тут узагалі катастрофічне становище. Є лише одна книга й та старого видання. За цією книгою «Протопопи» відбувається навчання грецької мови для III, IV, V, VI и VII груп. Граматики, арифметики, географії, фізики немає, їх проходять на російській мові»^[149]. Це, може, найяскравіший, але не єдиний опис кризи політики грецизації, спричиненої перш за все реформою новогрецької мови в тому вигляді, в якому вона здійснювалася в СРСР. Адже будь-яка реформа приречена, якщо відірвана від реального життя.

Попри те що багатьом згортання коренізації наприкінці 1930-х рр. здалося передчасним і несподіваним, ознаки того, що такий поворот курсу національної політики цілком імовірний, були очевидними вже на межі 1920–1930-х рр. З початком суцільної колективізації грецького села політична складова грецизації різко зміцніла. Національні бюро окружних виконкомів і ЦКНМ переживали критичний момент свого існування, коли, споглядаючи трагедію національного села, змушені були сприяти запровадженню антинародної політики. С. Ялі був добре обізнаний із ситуацією в грецьких селах Приазов’я. Сам, перебуваючи під негласним наглядом НКВС, він намагався полегшити удар колективізації по грецьких селах, посилаючись на специфіку соціально-економічного розвитку грецьких сел, їхню пересічну заможність, закликав відмовитися від практики масових розкуркулень. Але у той час він ще не мав сумнівів у правильності свого шляху, як і раніше, активно працював з місцями, акумулював матеріали для майбутньої книги про українських греків, перекладаючи їх українською^[150].

1929 р. став поворотним не лише в історії УСРР, а й у долі С. Ялі. Значну частину робочого часу він, як і раніше, проводив у службових відрядженнях. Проте це були відрядження іншого типу. Наприкінці березня — початку квітня він курирує хід виборчої кампанії в грецьких національних районах; 1–7 червня займається хлібозаготівлями на Харківщині; 29 червня — 7 липня налагоджує соцзмагання в Олексіївському російському районі^[151].

До середини літа 1929 р. він активно запроваджує в життя ухвали ЦКНМ, однак позиції його в комісії стають дуже хиткими. Раніше один із найперспективніших її членів, який доволі часто виконував обов’язки заступника голови комісії, тепер змушений виправдовуватися й оборонятися. Справа в тім, що 12 лютого 1929 р. газета «Правда» опублікувала фейлетон Михаїла Кольцова «ВУЦИК и овцы», що живописав негаразди бідняцьких колгоспів «Червоний броньовик» та «Перше Травня» на Бердянщині. 25 березня 1929 р. Президія ЦКК КП(б)У, розглянувши питання «о расследовании фактов, указанных в фельетоне М. Кольцова “ВУЦИК и овцы”», ухвалила «за допущенный протекционизм в этом вопросе со стороны ответственного работника ЦК Нацмен т. Яли, что стало причиной необъективного решения вопроса — тов. Яли уволить с работы и вопрос о его партпринадлежности передать в Парткомиссию ЦКК КП(б)У»^[152]. Так, з доброго почину видатного радянського публіциста розпочався занепад кар’єри С. Ялі.

Відчайдушних зусиль коштувало С. Ялі видати написану впродовж 1929 р. книгу. Після звільнення з ЦКНМ упередження до автора поширилося й на рукопис. Декілька разів його передавали з інстанції до інстанції. Навесні 1931 р. під назвою «Греки в УСРР» книга була видана Центрвидавом накладом 500 примірників. У другій половині 1930-х рр. майже весь наклад книги був знищений. Екземпляр, що перебуває нині в НБУ ім. Вернадського, зберігся завдяки тому, що загубився у Туркменській державній бібліотеці. Якби С. Ялі знав, що через шість років монографія перетвориться на один із пунктів обвинувачення у контрреволюційній діяльності, навряд чи він так затято добивався б її видання.

Президія ВУЦВК стосовно кандидатури С. Ялі (який працював у різних установах, зокрема Діпросталі) лишалася непорушною, що, однак, не заважало використовувати його для короткотермінових ревізій, перевірок, обстежень тощо. Під час ревізійних поїздок у якості представника ЦКНМ, Всеукраїнського штабу по огляду національних політосвітустанов, НК РСІ тощо він побачив нову Україну і нове життя грецької спільноти в колективізованому Приазов’ї. Від його пильного ока не приховалися проблеми жодної з установ, що займалися грецькою спільнотою. С. Ялі, певне, було нестерпно боляче дивитися на те, як справа його життя сходить нанівець. У гнівних звинуваченнях, власне, проглядала цілковита безпорадність перед масою місцевих керівників та пересічних селян, цілковито байдужих до будівництва грецької культури. «Необхідно констатувати розрив, який полягає в тому, що маса виступає рідною мовою частіше, аніж керівний склад, водночас останній виявляє більшу тенденцію виступати російською, підчас ігнорує використання рідної мови [...] керівний актив села не помічає класової боротьби навкруг ролі рідної грецької мови в радянському будівництві»^[153]. Утім, не лише пересічні мешканці і місцеві керівники Приазов’я були глухими до зауважень С. Ялі. Ще менше відгуку вони знаходили у харківських владних коридорах.

Одна з останніх згадок про участь С. Ялі в засіданнях ЦКНМ датується 31 січня 1932 р. 4 квітня 1932 р. призначений завідувачем науково-лекційною частиною Промвиставки, з 15 квітня (за сумісництвом) працює методистом дошкільного виховання НКП УСРР, 3 травня 1932 р. С. Ялі звільняється з Укрдіпромезу^[154]. У другій половині 1932 р. він — старший інспектор Ради національних меншин НКП УСРР, звідки звільняється 14 січня 1933 р. 8 червня 1933 р. датована доповідна записка С. Ялі до Культпропу ЦК КП(б)У, у якій він ще відчайдушно намагається домогтися рішучого перелому в «русифікаторських настроях» керівництва Маріупольського технікуму, вибити для нього фінансові вливання, оптимізувати навчальний процес. Усі спроби були марними — життя в катастрофі відбувалося за своїми власними законами. Віддзеркаленням, певне, надзвичайно складної ситуації, що склалася на той час не лише в структурах Наркомосу, а й у душі С. Ялі, стало його рішення про переїзд до Маріуполя. Це була доба глибоких розчарувань: батько розкуркулений і помер, стара немічна мати потребує підтримки, республіка охоплена жахливим Голодомором. В атмосфері катастрофи С. Ялі шукав опертя на рідній землі. Маріупольський міський партійний комітет увійшов до ЦК КП(б)У з проханням про переведення колишнього завідувача грецькою секцією ЦКНМ, однак із невідомих нам причин переговори з нацменвідділом ЦК КП(б)У в особі Теодора не були успішними.

Після самогубства М. Скрипника кар’єра С. Ялі, як і решти волонтерів національно-культурного відродження етнічних меншин, була пущена під укіс. Він звільнився з НКП за півроку до самогубства наркома й майже за рік до реорганізації ЦКНМ. Його добровільний вихід зі справи життя, певне, був пов’язаний із великою особистою драмою. Кілька років промайнули в повсякденній рутині обабіч політичного життя радянської України. Про існування С. Ялі уповноважені органи згадали в контексті розгортання так званої грецької операції.

Арешт застав С. Ялі на посаді начальника сектору кадрів управління Українського автогенного тресту в Харкові. Його було заарештовано за звинуваченням у приналежності до грецької контрреволюційної шпигунської повстанської організації 15 грудня 1937 р.^[155]. Серед іншого С. Ялі звинуватили в насильницькій еллінізації маріупольських греків, що привела до паралельного існування на теренах України місцевих діалектів та димотики, яка, своєю чергою, проголошувалася «результатом яскраво вираженої орієнтації на буржуазну культуру Заходу»^[156]. Як це не дивно, «мовна проблема» знайшла місце в особистій справі бранця, попри те що свого часу він відіграв ключову роль у визначенні напрямку еллінізації та подальшому її запровадженні. Слідчі були відвертими профанами в проблемі, у протоколах зустрічається колосальна кількість фактичних помилок і недоречностей. Головними шкідниками на мовному фронті були «призначені» мовознавці та історики. Матеріали справи були фальсифіковані таким чином, що весь життєвий шлях С. Ялі з моменту вступу до харківського балканського клубу був представлений як вдумливо спланована шпигунська операція, метою якої було створення грецької буржуазної республіки на теренах СРСР й підготовка повстання в тилу радянських військ.

Доля С. Ялі була вирішена. 7 лютого 1938 р.^[157] рішенням наркома внутрішніх справ та Прокурора СРСР Сава Георгійович Ялі був засуджений до вищої міри покарання — розстрілу. Як і його молодший брат Федір, Сава Георгійович був розстріляний у Харкові 28 квітня 1938 р. У лютому 1959 р. посмертно реабілітований. Підставою для перегляду справи стало звернення 82-річної матері С. Ялі, яка мешкала в Москві. У висновку слідчого слідвідділу КДБ при РМ УРСР по Харківській області лейтенанта Б. Черноіванова у справі С. Ялі (№ 22024) результати перевірки підсумовані наступним чином: «Покази Ялі про здійснення ним антирадянської діяльності викликають сумніви в їх правдоподібності»^[158].

Лишаючи поза увагою сміховинні й водночас страхітливі (універсальні за своєю конструкцією) віртуальні справи шпигунсько-повстанських заколотів, зазначимо, що звинувачення С. Ялі у здійсненні насильницької штучної грецизації, позбавленої опертя на народну культуру, мали під собою підґрунтя. Ця обставина не була секретом ані для С. Ялі, ані для його керівників від самого початку кампанії. Утім, у 1920-і рр. партія взяла її на озброєння як знаряддя розпалювання всесвітньої пролетарської революції, знехтувавши як заувагами фахівців, так і застереженнями С. Ялі. Останній змушений був підкоритися колективній волі радянсько-партійних органів і впродовж років запроваджувати політику попри всі складності й суперечності, що вона викликала до життя. Наприкінці 1930-х рр., після того як цей витратний і складний напрямок діяльності в очах радянського уряду втратив сенс, він, як і решта складових коренізації, був згорнений під приводом боротьби з націоналістичною контрреволюцією. Під жорнова репресій потрапила ціла плеяда діячів так званого національно-культурного відродження другої половини 1920-х — початку 1930-х рр., до яких був застосований принцип особистої відповідальності за провальні чи помилкові колегіальні рішення партійно-радянського проводу. Не став винятком і С. Ялі. Доля цього радянсько-партійного діяча, власне, була типовим відбитком епохи тоталітаризму.

Давид Мац — один із найстарших за віком і найстабільніших — за терміном праці в ЦКНМ співробітник, який тривалий час виконував обов’язки заступника голови комісії, а згодом (після її реорганізації) — завідувача відділу національних меншин ЦВК УРСР, народився у Сквирі — типовому містечку смуги осілості. Одне з найдавніших міст України, перша згадка про яке міститься в грамоті литовського князя Володимира Ольгердовича від 1390 р., почало доволі активно розвиватися лише в другій половині ХІХ ст. Громада міста була багатонаціональною, втім, провідну роль відігравали поляки та євреї. Заможність єврейських купців стала підосновою культурної потужності громади, тим більше що місто було центром окремого напряму в хасидизмі. Її зусиллями на кінець ХІХ ст. утримувалися дві школи, де навчалося понад 400 дітей. Духовне життя громади скеровували сім синагог. Найавторитетнішими діячами міста були рабини Тверський і Ямпольський. Серед єврейського населення зростав прошарок інтелігенції: адвокати, лікарі, службовці, вчителі, духівники. Тут народився відомий єврейський письменник Ісаак Бабель. Не менш уславленим було ім’я цадика-чудотворця Давида Тверського.

Народжений 15 березня 1886 р. у родині священика Давид Мац, певне, на думку батьків, повинен був мати благословенну долю. Він мав прізвище, що мало для євреїв України глибокий сакральний підтекст. Мац — прізвище-абревіатура — МАЦ — «море цедек» — означає «учитель справедливості». «Давид, учитель справедливості» — воно так пафосно звучало, що, здавалося б, віщувало непересічний життєвий шлях його носієві. Невідповідність внутрішньої суті родового імені життєвій долі його власника, власне, унаочнила суперечливу і доволі трагічну долю українського єврейства у постреволюційній Росії.

21 серпня 1937 р. нищівні покази проти Д. Маца підписав Іван Матвійович Бородавко^[159]. У «викривальних» показах практично не було правди, однак вони лягли «спецвантажем» в архіві НКВС, чекаючи на свою чергу. Більш як за півроку, 8 квітня 1938 р., було винесено постанову про арешт Д. Маца та про утримання його в спеціальному корпусі Київської тюрми^[160]. Під час арешту (9 квітня) здійснюється обшук на квартирі, в якості доказів вилучаються: партбілет, паспорт, профспілковий білет, військовий білет, пропуск до взуттєво-механічного технікуму, 6 посвідчень, заяви до партійних органів та редакцій газет (21 аркуш), листування (19 аркушів), 2 блокноти, 3 фотографії, рецензії, рукописи та замітки^[161].

На той час Давид Мац уже подолав чималий відтинок складного життєвого шляху. Погроми змусили частину його великої родини емігрувати до Палестини ще до затвердження радянської влади. 1904 р., згідно з матеріалами слідчої справи, він вступив до партії сіоністів-соціалістів. Спочатку працював агітатором у Житомирі, пізніше увійшов до складу Житомирського комітету партії. У 1905–1907 рр. керував Уманським осередком. У лютому 1917 р. увійшов до організації «объединенцев». У червні 1917 р. Давид Мойсейович переїхав з Тамбова до Вітебська, де, відповідно до партійних ухвал, брав участь у створенні Вітебської єврейської громади.

Як і більшість соратників, які склали міцний кістяк євсекцій, активний учасник єврейського соціалістичного руху, 1920 р. він примкнув до більшовиків і почав доволі успішну кар’єру в радянських владних структурах. Після приїзду до Києва спочатку завідував дитячим будинком (працюючи на цій посаді, він і вступив до ВКП(б)), а вже з травня 1920 р. став співробітником Наркомпросу, очоливши центральну єврейську секцію^[162]. На тлі своїх одноплемінників, значно молодших за віком, Мац вирізнявся ґрунтовною освітою: це й стало підосновою його сталого кар’єрного просування. На посаді в Наркомпросі він залишався до лютого 1925 р., коли внаслідок конфліктів із головою Наркомнацу М. Левітаном був відряджений на роботу до Мінська. З квітня 1929 р. він знову в Україні, тепер уже в Харкові, де введений до складу ЦКНМ. З 1932 р. виконує обов’язки заступника голови Комісії. Після ліквідації Комісії в 1934 р., замість якої був створений Відділ національних меншин при ЦВК, очолив його. У серпні 1937 р., зважаючи на обстановку в українському уряді, залишив роботу за власним бажанням, однак це не відвернуло передбачуваних неприємностей. На навздогінному тривалому засіданні парткомітету ЦВК УРСР (21–22 вересня того ж року) він був виключений із партії за приховування компрометуючих зав’язків, «націоналістичні помилки і неясність [...] вступу до партії»^[163].

Як видно з документів, долучених до слідчої справи в’язня, партійне цькування Маца тривало 3 дні. Колишній функціонер намагався захищатися, однак марно: ролі в цій виставі були розписані наперед, як і рішення. Добре розуміючи наслідки виключення з партії в тогочасній ситуації, він запекло боровся за політичну реабілітацію і, здавалося, домігся мети. У лютому 1938 р. Мац був відновлений у партійних лавах з повною політичною реабілітацією Кіровським райкомом КП(б)У, однак до цілковитої особистої катастрофи лишалися лічені тижні.

На момент арешту колишній голова відділу національних меншин при ЦВК УРСР, а тоді — інструктор центральної бази шкіряних товарів м. Києва, він мав нібито повноцінну родину: дружина Берта Бенедиктівна Вівельблат — радянський службовець, старший син — навчається в Ленінграді, дочка Мері та син Віктор — учні^[164]. Попри міцний суспільний статус, були в його сімейній біографії такі сторінки, що перетворювали його на особу глибоко підозрілу навколишньому радянсько-партійному середовищу. Переважна частина великої (глибоко традиційної й до того ж релігійної) батьківської родини емігрувала з України ще за часів революційного лихоліття. Після смерті батька в 1930 р. емігрувала до Палестини стара мати Циля. Внутрішній сімейний розлом впливав не лише на самовідчуття відлученого від церкви рабинського сина, але й залишився незнищенним тавром на його енкаведистському досьє. Усе своє життя Д. Мац безпомічно сіпався на гачку спецслужб: що і як він не робив, довіри йому не було.

Покази про темне минуле, клерикальне походження, закордонну рідню Д. Маца, знайомство із низкою репресованих (переважно вже розстріляних) осіб не залишали йому шансів у контексті широкосяжних «національних операцій», що охопили Україну. 23 квітня, після шести днів допитів, Д. Мац написав тристорінкову заяву на ім’я Наркома внутрішніх справ УРСР, у якій визнав свою участь у так званому «Українському бундівському центрі», до якого входили також Кіпер, Абрам, І. Сударський і Кантор. Шпіонаж на користь іноземних держав, згідно з його заявою, здійснювали Литваков, Лібенберг та Левітан^[165]. Долучивши покази Д. Маца до решти зізнань таких само бідолах, 5 липня 1938 р. помічник командира 5-го відділення 4-го відділу УДБ НКВС УРСР молодший лейтенант ДБ Бєлєнький^[166] звітував про розкриття та ліквідацію націоналістичної підпільної організації «Бунд», до керівництва якої в Україні й «призначили» Д. Маца. У звіті доводилося також, що Мац мав зв’язки з іноземними розвідками^[167].

Усе, що вдалося вибити з Маца впродовж декількох місяців знущань у Київській тюрмі, занотовано на 42 сторінках допиту від 21 серпня 1938 р. У ньому в загальних рисах підсумовані 34 роки життєвого шляху бранця від його вступу до партії сіоністів-соціалістів до дня арешту: власне, все те, що давало підстави зліпити справу бундівського українського підпілля та ув’язати її з аналогічною справою московських колег-енкаведистів. Мац підписався під тим, що в 1931–1932 рр. через Мережина передав для польської розвідки секретні відомості про стан єврейських районів України, а також поширення малярії в Одеській та Дніпропетровській областях. До складу «Українського ЦК Бунду» були записані Мац, Лібенберг, Левітан, Хуберман, Сударський, а іноземними шпигунами названі Левітан, Кіпер, Лібенберг, Каттель, Нікольський, Каганов, Шпрех. Зміцненню «вбивчої сили» справи бундівського підпілля мала слугувати самообмова Маца у зв’язку з віртуальними меншовицьким (С. Семковський) та троцькістським (Ю. Коцюбинський, Кіллєрог) підпіллям. Згідно з його показами, вони створювали по Україні терористичні групи та займалися шкідництвом — зокрема, «переселенські колгоспи будували в таких місцях, де не було води, селища будували дрібними, на 30–50 дворів, що заважало забезпеченню їх сільськогосподарськими машинами»^[168].

Покази Маца, власне, мали одне призначення — «підкріпити» аналогічні покази річної давнини Лейби Абрама (колишнього секретаря Калініндорфського райкому ВКП(б) Миколаївської області). На зізнаннях колишнього кустаря-чоботаря з початковою освітою, підписаних ним 24 серпня 1937 р., і була вибудована справа бундівського підпілля в СРСР. Згідно із нею, воно мало союзний (московський центр), який складався з Вайнштейна, Литвакова, Фрумкіної, Чемеринського, Мережина. До складу українського бундівського центру входили Альтшулєр (син рабина), Сударський, Литваков, згодом Мац і Кіпер. До білоруського центру були внесені Абрам, Ошерович, Мар’ясін. Підпілля, мовляв, мало налагоджені зв’язки з Американською Єврейською соціалістичною партією (так інтерпретували енкаведисти особисту дружбу українських комуністів та їхніх закордонних приятелів/родичів/друзів дитинства — емігрантів, які відігравали помітну роль в американському пролетарському русі). Діяльність шкідників прикривали секретар ЦК КП(б)У Панас Любченко, а також завідувач нацменвідділом Київського ГВК (він же редактор газети «Дер Штерн») С. Гулько. Серед ярих націоналістів були названі також І. Сударський, нацменпрацівники Наркомпросу Д. Мац, Літваков, а також група пролетарських єврейських письменників об’єднання «Бой» (Б. Фельдман, Н. Лур’є, Вінер).

Персональна справа Маца була сфабрикована на основі показань високопоставлених євреїв, заарештованих упродовж 1937–1938 рр. і штучно об’єднаних у межах різнобарвних «підпільних» угруповань. Багато звинувачувальних показань на Маца підписали М. Кіпер,^[169] Самуїл Гулько,^[170] Ілля Ошерович^[171]. Розгляд справи вирішили провести публічно. 26 березня 1939 р. відбулося перше судове засідання в справі Д. Маца. Протокол судового засідання 9–11 травня 1939 р. зафіксував несамовите намагання Маца відкинути хоча б частину звинувачень, зокрема в насильницькій ідишизації. На підтвердження своєї принципової непохитності він наводив свій конфлікт із керівництвом Наркомосу, зокрема з Левітаном, внаслідок якого він був відряджений на роботу до Білорусії. Судові засідання розтяглися на кілька місяців, однак загальносоюзна лібералізація і показне відновлення засад радянського судочинства мало позначилися на долі Д. Маца — занадто вже голосні прізвища в ній фігурували. Не допомогли ані зміна слідчого, ані виборений перегляд справи. 20 вересня 1939 р. помічник воєнного прокурора КОВО Москаленко, ознайомившись зі справою українського бундівського підпілля, заключив, що звинувачувані «Красний, Меламед, Мац і Абрам ще задовго до Жовтневої революції були членами єврейської націоналістичної організації «Бунда» й вели боротьбу проти партії більшовиків»^[172]. Звинувачення не стосувалися лише П. Красного, який виявляв симптоми психічного захворювання, внаслідок чого рекомендувалося виокремити його справу й окреме провадження, а його самого перемістити до психіатричної лікарні^[173]. Збожеволіти було від чого й Д. Мацу.

23 вересня 1939 р. на черговому допиті він непохитно тримався, заперечуючи всі звинувачення слідчого, але це не мало бажаних наслідків. Днем раніше його та подільників оглянув лікар і зробив висновок, згідно із яким було зрозуміло, що їх уже готують у далеку путь. Стосовно Маца відзначено, що 53-річний в’язень іти по етапу може. Так само спроможним подолати етап був визнаний 49-річний Абрам Л., хворий на бронхіальну астму. Стосовно 43-річного Меламеда Б., який страждав від екземи легенів та міокардичної аритмії, зазначалося, що його можна використовувати на легкій роботі^[174]. Обвинувальний висновок у справі № 49738 щодо звинувачення Д. Маца, Л. Абрама та Б. Меламеда за статтями 54–10, ч. 2, 54–11 УК УРСР, хоча й мало зауваження, що він «винним себе визнав, але згодом від власних показів відмовився», проголосило його винним у тому, що, будучи одним із керівників підпільної бундівської організації в Україні, здійснював антирадянську націоналістичну діяльність та спотворював національну політику радянської влади. Врешті справа була спрямована до прокуратури УРСР у спецсправах для розгляду Особливої наради при НКВС СРСР^[175].

Рішенням останньої Д. Мац отримав 8 років таборів і був відправлений до Томасінлагу. Звернення засуджених щодо перегляду справи були відхилені. Згодом, у березні 1941 р., Д. Мац (разом із 17 засудженими) знов звернувся із проханням про перегляд справи і знов отримав відмову.

Друга справа на Маца була розпочата 27 квітня 1950 р. Вона тривала до червня місяця і склала 5 томів. У постанові на арешт скромного товарознавця Сквирської швейної фабрики звинуватили в тому, що він був «одним із керівників антирадянської підпільної бундівської організації в Україні. Як кадровий бундівець здійснював активну антирадянську націоналістичну діяльність, спотворюючи національну політику радянської влади, проводив боротьбу проти комуністичної партії і радянського ладу»^[176].

Затриманий того ж дня за місцем проживання (м. Сквира, Гоголівський провулок, буд. 4) Д. Мац заявив, що раніше засуджений не був. У нехитрім скарбі^[177] одинака похилого віку нічого, що могло б компрометувати його, не знайшли. Словесний портрет змальовував чоловіка середнього зросту (165–170 см), середньої статури, з опущеними плечима, короткою шиєю, чорним волоссям, карими очима, овальним обличчям, високим чолом, невеликими носом, вухами та ротом, тонкими губами. Такий собі звичайний приємної зовнішності чоловік похилого віку без особливих прикмет^[178]. На фото, що докладалося до опису, доволі складно було впізнати колоритного єврейського красеня, світлини якого тиражували свого часу «Вісті ВУЦВК». Сторінки слідчої справи відобразили особисту драму колишнього успішного функціонера. Дружина-службовець і член ВКП(б) не схотіла компрометувати себе репресованим чоловіком, позбавивши його можливості спілкуватися з дітьми.

Особлива нарада при Міністрі ДБ СРСР 27 вересня 1950 р., розглянувши справу Маца (№ 7866 МДБ УРСР), винесла вирок: «За приналежність до антирадянської націоналістичної організації» вислати у заслання до Новосибірської області. Наряд на поселення Мац отримав 19 жовтня 1950 р. Так двічі він був покараний за те, чого не робив. 27 липня 1957 р. судове засідання колегії в кримінальних справах Верховного суду УРСР закрило справу Маца 1950 р. за відсутністю складу злочину^[179], згодом розпочався перегляд справи 1938–1939 рр. На той час Д. Мацу вже виповнився 71 рік.

Подальша доля невідома.

Біографія іншого яскравого очільника єврейської секції ЦКНМ з успіхом могла б стати основою для сценарію захопливого блокбастера. Народився він 1 червня 1894 р. в Кам’янці-Подільському. Тільки за радянської доби стала можливою неймовірна кар’єра Аврама Прозументера — фахового конторника з середньою освітою, який, пішовши в професійні революціонери і змінивши прізвище, став спочатку нацменінструктором Вінницького окрбюро, потім очолив Калініндорфський райвиконком, згодом став членом ЦКНМ і врешті — політредактором Нацменвидаву. Упродовж 1931–1937 рр. він був однією з найпомітніших постатей у роботі серед етнічних меншин УСРР, що були близько знайомі з першими особами республіки.

Політичну кар’єру Аврам Самоїлович розпочав доволі рано — у 1913 р. в Кам’янці-Подільському примкнувши до меншовиків. Після вступу Росії у Першу світову війну він був мобілізований до царської армії. На території Болгарії разом з оточеною дивізією 4 грудня 1916 р. потрапив у полон. Упродовж двох років працював чорноробом на складі вогнепальної зброї. У липні 1918 р. був відправлений до Македонії, а звідти (в жовтні 1918 р.) разом із двома тисячами колишніх військовополонених доправлений пароплавом до Одеси. Згодом повернувся на батьківщину — до Кам’янця-Подільського. Як з’ясувалося — вже до геть іншої країни.

До більшовицької партії вступив у грудні 1918 р. Упродовж 1919 р. працював у більшовицькому київському підпіллі. Напередодні вступу до міста армії Петлюри змінив прізвище [похідне від імені дружини — Гітлі (Гітл)]. Під час Громадянської війни брав участь у бойових діях у складі Червоної Армії, у 1920 р. — в політвідділі 14-ї армії.

Документи свідчать, що А. Гітлянський мав власне політичне бачення і не боявся його відстоювати. Так, у грудні 1918 р. в складі ініціативної групи він вийшов зі складу меншовицької партії на знак протесту проти підтримки нею Петлюри (зважаючи на інформацію про єврейські погроми). Попри цілковиту відданість комуністичним ідеалам, здійснив юдейський обряд над новонародженим сином, за що 1925 р. був виключений з ВКП(б). Пізніше відновився у лавах партії, та партстягнення залишилося. 1930 р., вже на посаді голови Калініндорфського райвиконкому, на засіданні податкової комісії наважився виступити на захист Давида Рукмана, обкладеного в експертному порядку. Більше того, добиваючись, аби до його думки дослухалися, власноруч вніс свої міркування до протоколу. Згодом отримав за це догану від районного партійного комітету^[180].

Організаторські здібності та непоказний ентузіазм А. Гітлянського повною мірою проявилися саме тут, на розбудові створеного в безводному степу єврейського району, під час його прискореної колективізації. За згадками сина, озброєний і натхненний, він у той час не сумнівався в правильності того, що робить. Він будував нове життя для радянських євреїв на заздрість усьому світові. Як і низка перспективних висуванців, які добре зарекомендували себе під час колективізаційного штурму, його направили на навчання до Харкова — для підвищення управлінської кваліфікації. На роботу до ЦКНМ А. Гітлянський рекомендував М. Кіпер^[181].

На час арешту 28 квітня 1938 р. він мешкав у Києві за адресою: бульвар Т. Шевченка, б. 3, кв. 65. Тут жило багато членів українського радянського уряду. У готелі «Дніпро» мешкали практично всі родини тогочасного республіканського проводу. Дружина Гітля Лазорівна була домогосподаркою, син (Самоїл) навчався в школі № 45. Учнями тієї ж школи були його приятелі — сини П. Постишева та П. Любченка.

Попри тортури і приниження, звинувачення в шпіонажі А. Гітлянський відкинув. Визнав себе учасником антирадянської організації, до якої був залучений в 1933 р. «троцькістом Мацем Давидом Мойсейовичем — колишнім завідувачем відділу національних меншин ЦВК УРСР, нині арештованим органами НКВС»^[182]. Як видно з протоколів допитів Гітлянського, його справа від початку формувалася як викривальна, спрямована особисто проти Д. Маца. Персонально ж йому закидалося незважання на випадки міжнаціональних суперечностей в єврейських національних районах. Після низки очних ставок, зокрема із Львом Цудіковичем Браїловським, бранець став виявляти свій бійцівський характер. У меморандумі по справі Гітлянського, датованій жовтнем 1938 р., цілком закономірно з’явився припис: «Вербувати недоцільно. Антирадянськи налаштований, працювати не буде»^[183].

Те, що арештант перебував на антирадянських позиціях, було абсолютною брехнею. Просто уявлення бранця та енкаведистів про сутність більшовицької ідеї та радянської влади докорінним чином відрізнялися. Слідчі своїми службовими ремарками засвідчили непридатність А. Гітлянського слугувати розбудові тоталітарної владної системи у відразливій версії часів Великого терору. А. Гітлянський, своєю чергою, був надто принциповим, непохитним комуністом зі своїм баченням комуністичної ідеї і честі комуніста. Ця риса, на той час, слід зазначити, уже майже втрачена партійною номенклатурою, давала йому сили захищати тих, хто свідчив проти нього (і, додамо, не один рік таємно звітував про кожен його крок у спецоргани). З розмов із довіреними в’язнями А. Гітлянський знав: хвиля терору йде на спад, треба тільки стояти на своєму і не підписувати жодних зізнань.

Тим часом слідчі робили все можливе для того, аби не тільки підвести під статтю А. Гітлянського, а й набрати компромат на ряд помітних політичних діячів, з якими той приятелював. Крім того, постійними гостями родини Гітлянських був цвіт тогочасної єврейської радянської інтелігенції, починаючи від головного редактора Нацменвидаву України Л. Мишковського і закінчуючи Соломоном Міхоелсом, Іциком Фефером, Левом Квітко та іншими письменниками. Розробка цього «напрямку» справи видавалася слідчим дуже перспективною. Двома місяцямі пізніше слідчий НКВС заходився активно відпрацьовувати всі особисті звязки в’язня, у якого вибивали свідчення проти С. Гулько та І. Сударського, далі — про родичів дружини, що мешкали в Англії, а також про власну рідню.

Відмова від попередніх свідчень стосовно участі в антирадянській організації започаткувала низку нових, більш настійливих допитів. Так, зокрема, 26 січня 1939 р. його допитували про особисту участь у виданні «контрреволюційної книги під назвою “Про греків-колоністів на Мелітопольщині”». Слідчого мало турбував той факт, що на Мелітопольщині греків-колоністів ніколи не було: на той час практично ніхто вже не пам’ятав, про що йшлося в книзі. Слідчий не потрудився навіть над тим, аби відтворити її справжню назву. Не цікавив його на той час уже розстріляний автор книги С. Ялі — реанімація жупела міфічного контрреволюційного видання була спрямована проти Д. Маца та А. Хвилі. Категорична відмова А. Гітлянського визнавати свою причетність чи навіть обізнаність в існуванні контрреволюційного блоку не залишала слідчому нічого іншого, ніж далі відпрацьовувати його особисті зв’язки: з А. Глинським, секретарем Голови ВЦВК Г. Петровського Щербиною, А. Дивіджієвим, директором нацменвидавництва України в Харкові Радловим, І. Сударським^[184].

16 лютого 1939 р. справа Гітлянського набула неочікуваного слідчими напряму — намагання «вступити» в’язня до так званого Українського бундівського центру не спрацювали, він категорично відмовлявся дати потрібні покази. Зв’язки з учасниками міфічної організації Л. Абрамом, М. Фрумкіною, Сігалом, Брівманом, М. Литваковим, Альтшулєром, Рабіновичем та ін. визнавав лише робочі, виключно по лінії обслуговування єврейської національної меншини. Мало що дав додатковий допит 23 березня 1939 р. Десять сторінок протоколу зафіксували неймовірну стійкість духу, намагання не лише вистояти самому, а й виправдати «подєльніков», зокрема Д. Маца.

Слідчим так і не вдалося запроторити А. Гітлянського до накатаної колії: він категорично заперечував свою участь у будь-яких конттреволюційних, троцькістських чи націоналістичних організаціях, більше того — вимагав очних ставок з особами, покази яких і були єдиним аргументом слідчих у його обвинуваченні. На користь А. Гітлянського прислужився поворот початку 1939 р. в напрямках і методах діяльності НКВС, формальне повернення до базових принципів кримінального процесуального впровадження. Дві заяви А. Гітлянського до Київської обласної прокуратури (від 8 та 21 квітня 1939 р.) засвідчили намагання вибороти свободу. 6 травня 1939 р. він написав заяву до Особливої наради НКВС СРСР, в якій ішлося про те, що його обмовили, а всі звинувачення проти нього не мають підстав^[185]. Заступник облпрокурора у спецсправах Юрковецький ухвалює рішення про повернення справи А. Гитлянського на дослідування впродовж 6-денного терміну та задоволення вимог останнього щодо проведення очних ставок з Абрамом, Сігалом, Гліндерном, Бородавко, Мацем.

Абрам Самоїлович народився в сорочці. Його визволення можна вважати дивом. На тлі осіб, які фігурують у його слідчій справі, він виглядає щасливцем. Так, І. Бородавко, якого було заарештовано у серпні 1937 р. і який одним із перших, іще 21 серпня 1937 р., дав проти нього свідчення, було засуджено до вищої міри. Та сама доля спіткала колишнього уповноваженого заготівель РНК УРСР Б. Глінберга, головного редактора нацменвидаву України Л. Мишковського, завідувача Земвідділом Калініндорфского району Я. Сігала та ін.^[186]

10 червня 1939 р. від попередніх своїх показів відмовився Пінхос Красний, який показав, що з 1925 р. жодних стосунків з А. Гітлянским не мав^[187]. 17 червня 1939 р. старший слідчий слідчої частини УНКВС по Київській області сержант Меєрзон підписав постанову про припинення справи Гітлянського-Прозументера А. С. Ухвала сержанта не викликала заперечень у на той час майже цілковито оновленого керівництва: слідчу частину очолював старший лейтенант Ламскін, а Обласне управління НКВС — капітан Романчук.^[188] 19 червня 1939 р. начальник Київської тюрми отримав талон-ордер № 465, у якому приписувалося «з отриманням цього невідкладно визволити з-під варти арештованого Гітлянського-Прозументера А. С.».

Переступивши тюремний поріг, він пішов далі, аби довести розпочате до логічного кінця. Він не забився в куток, не розчинився у натовпі. Певне, дбаючи перш за все про майбутнє своєї родини, він «пішов на ви». Спочатку на засіданні бюро Кіровського РПК 1 червня 1939 р. домігся скасування суворої догани, винесеної 27 листопада 1937 р. парторганізацією ЦВК УРСР^[189]. Свій випускний син радісно й піднесено святкував із цілковито реабілітованим батьком. Після звільнення Абрам Самоїлович працював завідувачем відділу кадрів Київського комунального банку, водночас посідаючи відповідальну посаду секретаря парторганізації.

О 5-й годині ранку 22 червня 1941 р. його давній приятель по більшовицькому підпіллю з 1918 р., на той час співробітник Київської міськради Попов зателефонував і повідомив, що почалася війна. Розпочалася підготовка до евакуації провідних державних установ і організацій. Сина А. Гітлянський відправив баржею до Дніпропетровська, дружину — до Сталінграда^[190], де вона отримала останній лист від чоловіка. Уже після війни родина дізналася, що Абрам Самоїлович отримав завдання вивезти з Києва важливі документи, однак не встиг вчасно залишити місто. Під Києвом був заскочений і розстріляний нацистами.

Національні операції пройшлися теренами України наче смерч. Жорстоко й педантично влада «підчищала» все, що мислило, співало, писало іншою мовою, аніж російська. Україна цілком не випадково постраждала так сильно. Не лише роками фіксована упередженість до українців та України як осердя «петлюрівщини», лежала в основі широкомасштабних чисток за національною ознакою. Упродовж міжвоєнного періоду Україна перетворилася на лабораторію, де розгортався унікальний за своїм змістом експеримент у сфері регулювання етнонаціональних відносин. Попри ідеологічну заданість і обмеженість, навіть нині його розмах та наслідки вражають. Очікування ідеологів української версії коренізації, таких як Скрипник, не справдилися. Не справдилися передовсім унаслідок нетривалості експерименту та фальшивих засад її здійснення. Ті завдання, які ставили перед коренізацією кремлівські очільники, вона не спроможна була виконати, бо питання мови втрачають свою значущість тоді, коли йдеться про загрозу втрати особистої свободи, базових людських прав та мрії. Власне, за межею насильницької колективізації втрачену більшовиками довіру зґвалтованих селянських етнічних анклавів не можна було відновити жодними культосвітніми заходами. Придушуючи хвилю селянського опору, влада це розуміла. Тож ставка була зроблена не на подальше «загравання» з нацменами, а на упокорення методами нещадного терору.

Першими і найтяжче постраждали непоступливі в своїх переконаннях поляки й німці. Утім, після кривавого погрому часів Великого терору жодна з етнічних груп України не почувалася в безпеці. Примара не лише «національних справ» із їхніми альбомно-конвеєрними присудами, а й депортації цілих етнічних анклавів за національною ознакою постала перед усіма народами України. Перекази про те, що за греків заступилася улюблениця Сталіна урумка Паша Ангеліна, надавали їм наснаги. Українців від планів масової депортації вберегла чисельність — упоратися з такою спецоперацією не в змозі були навіть натреновані радянські чекісти.

Ще одним яскравим виявом «ефективності» сталінської національної політики, безпосереднім наслідком чекістських спецоперацій, хоч і побічним, стало небувале загострення побутового антисемітизму, спровоковане високою питомою часткою євреїв у кадровому складі «органів». Не випадково ж навіть один із найодіозніших союзних наркомів цього відомства із сарказмом сказав про українських чекістів, що це такий собі «Біробіджан». Тема «єврейського сліду» в Голодоморі та Великому терорі жваво обговорювалася обивателями. Вона вочевидь дисонувала з гаслами пролетарського інтернаціоналізму і діагностувала чергове загострення хронічних хвороб суспільства. Залишаючи поза увагою місце вихідців із єврейської громади в чекістських структурах та роль, що вони відіграли у розробці «національних операцій», зазначимо, що окремої «єврейської операції» під час Великого терору дійсно не проводилося. Це, однак, не означає, що євреїв тоді не репресували. Зважаючи на несприятливу зовнішньополітичну ситуацію, Кремль далекоглядно уникав постановки «єврейського питання» руба. Євреїв не рідше за інших нацменів заарештовували й засуджували, але проходили вони не за «єврейськими», а за партійними (бундівці, сіоністи, троцькісти, меншовики тощо) чи іншими «національними» справами. Таким чином, зокрема, репресували колишнього голову відділу національних меншин при ЦВК УРСР — Давида Маца. Євреєм за походженням був також репресований двома роками раніше колишній член ЦКНМ Липман Зельманович Урбах.

Побіжний перелік кількох випадкових фігурантів «національних операцій» залишає поза увагою читача безкінечно довгий список сотень тисяч безневинних жертв сталінської технології стерилізації свідомості радянського обивателя, упокорення суспільства тоталітарною державою. Попри розмаїтість імен і прізвищ, неспівставність обсягу справ (одні містять постанову про арешт і довідку про розстріл, інші мають десятки томів) вони на загал неймовірно одноманітні, неписьменні, шаблонні в слідчих схемах та висловах, за допомогою яких вибудовуються. У пожовтілих палітурках — відлуння однієї на всіх, цілковито інтернаціональної долі й одного кінця. Щоправда, очі розстріляних вухастих шістнадцятирічних фезеушників та скинутих із п’єдесталів колишніх «улюбленців народу» викликають різні емоції.

Зворотний бік сталінської індустріалізації

«Узяв Росію із сохою, а передав із космічними ракетами», — у такий спосіб найчастіше сучасні сталіністи звеличують Й. Сталіна, забуваючи при цьому, що завдяки його «турботі» творець цих ракет С. Корольов багато років провів за надуманими звинуваченнями у ГУЛАГу, абсолютно молодою людиною втратив усі зуби від авітамінозу, вижив лише завдяки небувалій силі духу і значну частину свого життя працював безправним рабом у радянських «шарашках». Міфи про видатну роль більшовиків у створенні модерної індустріальної потуги Радянського Союзу загалом, України зокрема, стали такими само розхожими, як і звеличення їхнього внеску в перемогу у Другій світовій війні. Організаторська робота (як зараз кажуть, менеджмент) є дійсно доволі важливою. Але ж не менш важливими є методи досягнення поставленої мети. Хто всерйоз вважатиме, що індустріалізація не відбулася б без тих колосальних людських жертв, які більшовицький провід поклав на вівтар богів вугілля й металу?

Специфіка більшовицького «менеджменту» була дійсно явищем винятковим у світовому масштабі й полягала передусім у сполученні двох складників: спекуляції на трудовому ентузіазмі трударів Країни Рад та стимулюванні цього ентузіазму методами батога і пряника (терору і звеличення трудової доблесті). Тимчасова ефективність такого менеджменту найбільш виразно уприявнюється на прикладі радянського Донбасу — незмінної «парадної вітрини соціалізму». Розглянемо, що відбувалося за тим парадним фасадом.

Становище регіону та його мешканців у постреволюційну епоху було жалюгідним. Катастрофічний стан промисловості^[191] й потреба більшовицької держави-комуни в паливі стали підґрунтям радикальних дій. У лютому 1920 р. Донбас був проголошений особливою економічною та військово-адміністративною одиницею, на все чоловіче населення віком від 18 до 45 років була поширена трудова повинність, колишніх працівників вугільної промисловості масово демобілізували з армії і в примусовому порядку відряджали на відновлення донецьких шахт. Туди ж скерували тисячі військовополонених (денікінців), донських козаків із ліквідованих станиць. Вони поповнили лави Донецької трудової армії (ДОНТА)^[192]. Важко працюючи, водночас несучи варту та воюючи з «бандами», вони мали забезпечувати Країну Рад паливом.

Упродовж 1920–1921 рр. мобілізації залишалися основним інструментом забезпечення кадрового голоду Донбасу. Однак ця тактика відновлення промисловості Донбасу, як і політика воєнного комунізму, швидко себе дискредитувала. Восени 1921 р. від мобілізацій внаслідок їхньої низької ефективності влада відмовилася. Масове дезертирство змусило повернутися до відносин вільного найму та трудових вербувань. Водночас була скасована зрівнялівка в оплаті праці та запроваджені нові правила щодо оплати грошима та продовольством. Перший комуністичний штурм добігав свого логічного кінця. Це, однак, не означало ліквідації організаційно-наглядової системи, що тримала цей трудовий табір у залізних руках.

У 1920–1921 рр. у повітах Донецької губернії було створено та діяло чотири політбюро (Олександро-Грушівське, Дебальцівське, Слов’янське та Юзівське) та шість повітових відділів (Бахмутський, Гришинський, Луганський, Маріупольський, Старобільський й Таганрозький) надзвичайної комісії. Кожен із повітів було розподілено на 4–5 дільниць, які очолювали дільничні уповноважені. Створювалися НК і в армії — у вигляді особливих відділів. Особливий відділ при Донецькій губернській ЧК проводив роботу у військових частинах та на підприємствах мілітаризованої промисловості. Наказом від 26 лютого 1921 р. відбулося злиття відділів із Донецькою губернською ЧК та її органами на місцях. Так, було ліквідовано посаду уповноваженого особливого відділу в Шахтинському районі, а також при Старобільському, Слов’янському, Юзівському політбюро та Луганській повітовій ЧК. В Алмазнянському, Бахмутському, Должанському, Горлівському, Криндачівському та Семейкінському районах уповноважені особливих відділів залишалися в якості «уповноважених Донецької губернської ЧК» і територіально підпорядковувалися в адміністративно-господарському відношенні відповідним політбюро або повітовим ЧК^[193].

Тодішній очільник Донецької губернської ЧК К. Карлсон закликав підлеглих, враховуючи перехід до мирного будівництва, забути про попередні методи роботи, зокрема «масові операції, масові арешти», практику заручництва тощо. Система заручництва широко застосовувалася більшовиками з перших днів приходу до влади. З часом вона була відпрацьована і доведена до довершеності. Існувало безліч наказів ВНК, що роз’яснювали сутність та механізм заходу. Рекомендували брати заручників з ворожих до радянської влади соціальних верств чи організацій, причому неабияких, а особливо цінних в очах контрреволюціонерів.

На думку К. Карлсона, органи державної безпеки мали перейти від прямих каральних акцій до «повсякденної нелегкої охорони наших завоювань від ворогів радянської влади <…>, перетворивши ЧК на орган всевидющий, який має за всім стежити, все доносити у відповідні органи про відхилення тих чи інших органів від їх безпосередніх завдань; і тільки у випадках, що вимагають рішучого запобігання злочину, ЧК повинні взятись за арешти, масові операції та облави». Уводився мораторій на переслідування технічних кадрів — їх дозволяли арештовувати тільки у випадку наявності доведеного обвинувального матеріалу і тільки з відома губернської НК^[194]. На початку 1921 р. місцями Донецької губернії був поширений наказ Ф. Дзержинського щодо згортання арештів серед спеціалістів за «старими справами», негайне звільнення арештованих та залучення їх на відновлення промислових об’єктів під поручительство відповідальних комуністів, зацікавлених у справі^[195].

Певна лібералізація методів діяльності ВУНК суттєво вплинула на становище донського козацтва, станиці якого перебували в кордонах Луганщини й Донеччини. Нагадаємо, що взаємини його із більшовиками складалися за драматичним сценарієм, набувши обрисів геноциду. Інструментарій замирення козачих станиць докладно ілюструє циркулярний лист ЦК РКП(б) про розкозачення від 24 січня 1919 р. Серед акцій, перерахованих у ньому: масовий терор проти заможних козаків (поголовне знищення); масовий терор проти решти соціальних груп козацтва, що брало участь у боротьбі з радянською владою; конфіскація хліба; доселення в станиці прийшлої бідноти, забезпечення її землею за рахунок фондів станиць; здійснення роззброєння та розстріли за зберігання зброї після завершення строку здачі, розміщення в станицях озброєних загонів з числа немісцевих мешканців^[196].

Наприкінці березня 1922 р. функції ВУЧК у дещо видозміненому форматі перейшли до Донецького губернського відділу ДПУ. До кола його повноважень входило придушення контрреволюційних виступів та їхнє упередження; боротьба зі шпигунством, політична охорона кордонів, боротьба із контрабандою та незаконним перетином державного кордону, виконання спеціальних доручень Президії ВУЦВК та РНК стосовно охорони революційного порядку^[197]. Налагодивши регулярний збір та акумуляцію відомостей, складання секретних оглядів стосовно політично-економічної ситуації, ДПУ а через неї й політбюро КП(б)У взяли Донбас під цілковитий невсипущий контроль. Тим більше що спиралася вона на цілком відчутну воєнну силу — Донецьку дивізію (сформована 25 лютого 1921 р.) військ ВНК України та Криму, на яку покладалося завдання в умовах паливної та транспортної кризи забезпечити безперебійний вивіз вугілля та продуктів харчування з Донбасу. На неї, крім придушення антирадянських виступів та рухів^[198], покладалося також завдання охорони зсипних пунктів, державних споруд, станцій, підприємств кам’яновугільної промисловості. До запровадження непу та притлумлення так званого політичного бандитизму 17-та бригада дивізії утримувала Гришинський район, що був своєрідними «зеленим коридором» для формувань Запоріжжя та Катеринославщини, 16-та бригада наглядала за Старобільською округою, а 15-та — Юзівським та Єнакіївським. Після реорганізації ЧК у квітні 1922 р. названі вище функції Донецької дивізій перейшли до особливих військ, що діяли у розпорядженні ДПУ.

Місцевий бандитизм випалювали розпеченим залізом: у розпорядженні названих вище органів було широке коло засобів, включаючи практику заручників із так званих куркулів (по одному на 10 осіб), мобілізацію чоловічого населення «бандитської місцевості» віком від 19 до 45 років до лав Червоної армії або примусове виселення до віддалених регіонів Росії^[199].

За вбивство членів комнезамів розстрілювали за подвійною нормою шляхом жеребкування між відповідальними за злочин. Якщо вбитого знаходити поза межами населених пунктів, відповідальними вважали сусідні поселення^[200].

Спецапарат на Донбасі формувався з певним запізненням за образом і подобою російських відповідників. Кадри також були переважно російського походження^[201]. Після укладення воєнно-політичного союзу між Росією та Україною уряд останньої почав вимагати повернення російських міліціонерів на попередні місця роботи. За наказом начальника Головного управління міліції УСРР О. Чайковського, усі міліціонери^[202], відряджені з губерній РСФРР на територію Донецької губернії, повинні були не пізніше 1 січня 1921 р. повернутись до Росії. Утім, більшість із них все ж лишилися в Україні, але на загальних умовах — вони перестали отримувати добові за відрядження і були переведені на місцевий оклад^[203].

Роботи в них, слід відзначити, вистачало. Українські історики цілком обґрунтовано зазначають, що криміногенна ситуація на Донбасі в буремні 1920-ті була тяжкою. Давалися взнаки й роки воєнно-революційних потрясінь, і транзитний характер регіону на шляху наступу/відступу усіх збройних формувань, і наплив біженців, позбавлених засобів існування, і безробіття в промислових центрах, і, врешті, системна економічна криза, що унаочнилася в голоді 1921–1922 рр.

Проте варто наголосити, що криміногенна ситуація в Донбасі на той час була дійсно доволі складною, але не складнішою, аніж на решті території Країни Рад. Органи правопорядку в контексті розбудови радянської державності передовсім створювалися саме для зміцнення влади, а вже побічним напрямком своєї діяльності мали боротьбу зі злочинністю. Із кінця 1921 р. міський кримінальний бандитизм дійсно перетворився на серйозну суспільну проблему. Зграї по 4–5 злочинців грабували й роздягали містян, грабували крамниці, але обставини, на фоні яких це відбувалося, були типовими для Степової України, охопленої голодом. Упродовж голоду 1921–1922 рр. зростання кількості побутових майнових злочинів було зрозумілою реакцією соціуму на катастрофічні умови життя. У 1924–1926 рр. відзначався сплеск майнових злочинів, пов’язаний із кампанією розвантаження бупрів^[204] та напливом «гастролерів» з інших регіонів СРСР.

Зростання показників економічної злочинності було пов’язане передовсім не з погіршенням ситуації як такої, а зі щорічними змінами засад державного регулювання приватної економічної ініціативи. Левову частку правопорушень в роки непу складала спекуляція, однак слід пам’ятати, що влада занадто широко і жорстко кваліфікувала явище спекуляції. Між тим життєві умови самі генерували зловживання на споживчому ринку. В умовах украй обмеженого внутрішнього ринку, дефіциту товарів народного вжитку та нужденних умов існування поширювався типовий для радянських часів рух «несунів». Наступним джерелом поповнення яток торговців були товари, отримані по соціальних каналах (собезах). Спекулювали державними фабричними виробами (наприклад, мануфактурою або шкірою). На ринки потрапляли не тільки викрадені з підприємств вироби, а й видані робітникам у вигляді зарплати (так, наприклад, на Петровському заводі видавали зарплату каустичною содою (3–4 пуди на кожного), яка майже відразу опинялася у спекулянтів. Унаслідок розкрадання в розряд товару переходили речі, викрадені з державних складів продовольчих органів, млинів тощо. На ринок потрапляло і вугілля, винесене вибійниками (за тогочасними підрахунками, шахтарі в середньому за півмісяця приносили додому близько 50 пудів вугілля). «Ходовим» товаром після проголошення державної монополії на продаж і, відповідно, зростання ціни стала сіль. У Таганрозькому повіті її продавали вагонами нібито від установ, а в Луганському, навпаки, — з-під поли невеликими партіями^[205]. Як бачимо, цілком сучасна ситуація.

Не кращим чином на кримінальну ситуацію в містах впливала велика чисельність безпритульних дітей та підлітків. Слід зазначити, що під час голоду 1921–1922 рр. у рамках допомоги голодуючим Поволжя та Уралу на територію республіки було перевезено 56 тис. дітей. У 1922 р. дитячі будинки УСРР на 75 % були укомплектовані дітьми, які прибули з РСФРР. Багато безпритульних підлітків прибувало в Україну самовільно. Відсоток рецидивів серед неповнолітніх сягав 25–30 %. Соціалізація неповнолітніх, позбавлених батьківського нагляду, і далі залишалася великою суспільною проблемою, повсякчас ускладнюючи життя місцевих мешканців. Так, дитячий будинок м. Сталіно розташовувався неподалік базару, що створювало постійні проблеми з крадіжками. Через настійливі скарги городян дитбудиновців переселили у дитмістечко № 2 поза межі міста, однак загальної ситуації це не змінило, та й змінити не могло. Власне, не тяжкий спадок воєнного лихоліття і не малолітні бомжі не дозволяли суспільству жити мирним життям. У підоснові соціального напруження, що виривалося назовні відразливими соціальними хворобами, перебував власне радянський лад і більшовицький режим, що його встановив. Установлені більшовиками виробничі, товарно-грошові, суспільно-політичні відносини нехтували життєвими потребами, природними і громадянськими правами широких верств населення, яке в міру розбудови радянської системи, зокрема і її карально-репресивної складової, чимдалі більше втрачало можливості хоча б щось змінити в своєму житті на краще. Винятків не було в середовищі жодної соціальної групи чи класу, включаючи робітництво, що знемагало від безробіття та злиднів.

Однією з перших жертв тотальної соціальної агресії стали інженерно-технічні працівники, які отримали презирливе прізвисько «специ». Чекісти, своєю чергою, не лише не стримували соціальну агресію працівників проти керівного складу підприємств, а й часом вміло режисували її. Переслідування «спеців» на Луганщині розпочалися задовго до «Шахтинської справи». Так звана «Кадіївська справа» була сфабрикована чекістами ще наприкінці 1923 р. за доносом колишньої дружини на головного інженера Кадіївського рудоуправління Гулякова. Разом із головним інженером у справі проходили ще п’ять ІТР (Балтайтіс, Манукьян, Годзевич, Овсяний, Вейман). Усіх звинуватили в тому, що вони не лише через представника польського консульства Ружицького підтримували зв’язки із колишніми власниками шахт, інформували останніх про стан підприємств, а й приховували від пролетарської держави (на користь колишніх власників) найбільш продуктивні пласти вугілля, за що ті їм щедро платили. Фігуранти справи отримали від двох до десяти років позбавлення волі. Хвиля викриттів «спеців», що підтримували зв’язки із колишніми заводчиками і фабрикантами, прокотилася Донбасом. Стараннями радянської преси вони були перетворені на опудало, робітникам настійливо вправляли думку: саме «специ» є безпосередньою причиною проблем на виробництві, саме вони є втіленням економічної контрреволюції^[206].

1923 р. Бахмутський окрвідділ ДПУ розкрутив так звану справу «Кабель» проти трьох «спеців», звинувативши їх у створенні антирадянської організації на станції Лиман. 1927 р. справа була реанімована, але вже з іншими дієвими особами.

Утім, не лише ІТР були постійною мішенню чекістських спецоперацій. Власне, жодна з соціальних груп регіону не почувалася у безпеці. 1924 р. в практику життя Донбасу було введене «Положення про права Об’єднаного державного політичного управління щодо адміністративних висилок, заслань та ув’язнень у концентраційний табір». Визнаних соціально небезпечними осіб могли на термін до трьох років висилати із забороною проживати в місцевостях та губерніях, перелічених у спеціальному списку ДПУ, чи висилати до відповідних територій, визначених ДПУ, чи ув’язнюватися в концентраційному таборі або ж висилатися за межі державного кордону СРСР. Долю потенційних вигнанців мали вирішувати «Особливі наради» при республіканських ДПУ, що складалися з трьох членів колегії ОДПУ та прокурора.

Цей документ започаткував сумнозвісну в радянські часи практику позасудового переслідування не лише окремих осіб, а й цілих соціальних і етнічних верств. За допомогою низки супровідних рішень більшовики врешті перетворили обмеження свободи пересування на безвідмовний інструмент соціальної мобілізації, переслідування інакомислення, розвитку певних галузей промисловості та географічних зон, примусити освоювати які можна було тільки адміністративними засобами.

Додатковим інструментом стабілізації суспільно-політичної ситуації, який активно застосовували більшовики з перших днів приходу до влади, було зміцнення і розширення тотального нагляду за всіма потенційними противниками, спеціалістами та експертами, громадськими авторитетами, а згодом — цілими виробничими колективами і стратегічними населеними пунктами. На засадах глибокої конспірації трудові колективи Донбасу були пронизані мережею сексотів та чекістів, імплантованих у колективи, що тримали суспільство під невсипущим контролем. На їхнє утримання, до слова, виділяли великі суми. За підрахунками авторів та упорядників першого тому «Реабілітованих історією» по Донецькій області, 87 % опрацьованих ними справ були порушені на підставі інформації сексотів чи інформаторів ДПУ^[207].

Окреме слово слід сказати про процесуальні особливості радянського правосуддя часів непу. Слід зазначити, що загальна політична відлига жодним чином не позначилася на стилі діяльності спецслужб. Звичайно, це вже не був червоний терор у його початковій версії, але в справах не витримували елементарні правила ведення слідства, не гребували слідчі банальним підлогом обвинувального псевдокриміналу (зокрема, протоколів зборів і характеристик). У низці справ взагалі були відсутні протоколи допиту обвинуваченого та очних ставок, на підставі яких мали б виноситися присуди. Не поодинокими були випадки, коли долю людини вирішували заочно, без відправки до столичного ДПУ, без заслуховування сторін. І це, наголосимо, задовго до епохи Великого терору — у відносно спокійних 1924–1925 рр.

Послідовним і плановим напрямком діяльності чекістів була боротьба з так званою економічною контрреволюцією, оформлена в «Шахтинську справу», вістря якої було спрямоване проти старих спеціалістів та колишніх власників шахт. Залучивши спеціалістів із дореволюційним стажем до відновлення промислових об’єктів, радянська влада ніколи не забувала, ким вони були за царя. Таємний політичний лист «Про вивчення питання про спеціалістів» не залишає жодних сумнівів у тому, що роль, відведена їм у стратегії радянської модернізації, полягала не лише у використанні їхніх знань для розвитку промисловості та підготовки зміни, а й у невідворотному знищенні, причому руками самої ж інтелігентської верстви, а також використанні таких акцій на користь зміцнення політичної гомогенності суспільства. У листі технічну інтелігенцію класифіковано наступним чином: старі верхи, середні прошарки та молоді прошарки. «Старі верхи» виставляли у документі як цілком ворожу верству, а її існування на початковому етапі соціалістичного будівництва припускалося лише через те, що це був, за висловом того ж листа, «висококваліфікований елемент»^[208], замінити який на той час було просто неможливо. «Поставити їх на місце» партійне керівництво планувало, використавши ворожнечу між групами інтелігенції.

Не менш «творчо» для тиску на цей прошарок використовували і робітництво, тим більше що це було нескладно: доволі високі зарплати «колишніх» у період непу спрощували справу нацьковування пролетарів на «буржуїв». Дослідники відзначають, що хуліганство, побиття і навіть вбивства «спеців» мали місце задовго до «Шахтинської справи»^[209].

Думки про те, що останнім недовго лишилося пити трудову кров, існували в робітничому середовищі завжди. Із затвердженням ідей останнього комуністичного штурму настав їх зоряний час. Красномовним свідченням тогочасних настроїв є лист колишнього заступника керівника тресту «Донвугілля», а на час його написання (16 січня 1925 р.) — голови ВРНГ УСРР К. Максимова до голови Раднаркому В. Чубаря, секретарів ЦК КП(б)У Е. Квірінга та А. Медведєва, голови ЦКК Д. Лебедя. У ньому, зокрема, йдеться про те, що «специ» як переважно злочинний і контрреволюційний контингент, баласт радянської держави, який, до того ж, є соціально небезпечним, слід комплектувати у спеціальні групи і переселяти у віддалені регіони СРСР, переважно Сибіру. Використовувати їх пропонували за прикладом Римської та Російської імперій для колонізації віддалених околиць. Як приклад ефективності такого підходу наводили Росію, яка силами злочинного і втікацького елементу впродовж XVII–XIX ст. колонізувала Новоросію^[210]. Підхід, як бачимо, доволі сучасний. Зауважимо, що тогочасний очільник ВРНГ УСРР та партійно-радянський функціонер, попри весь партійний ідеологічний багаж, знання та ідеї управлінського натхнення черпав, як видно, у російській імперській історіографії. На жаль, він був такий не один. Урешті, відповідна колективна позиція була реалізована в щоденній практиці партійно-радянського будівництва.

Шахтинська справа. Публічний судово-політичний процес у справі «Про економічну контрреволюцію в Донбасі», більш відомий як «Шахтинська справа», проходив у Москві, в Колонному залі Будинку Союзів, з 18 травня по 6 липня 1928 р. 53 інженери і керівника звинуватили у навмисному шкідництві^[211], створенні підпільної шкідницької організації. Під час судового слідства «визнали» свою провину повністю 20 обвинувачених, частково — 11, не визнали — 22. Вирок оголошено 5 липня 1928 р.: 11 обвинувачених засуджено до розстрілу; трьох — до 10 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 5 років та конфіскацією майна; 21 — на термін ув’язнення від 4 до 8 років; 10 — від 1 до 3 років; четверо — засуджені умовно; четверо (німецькі спеціалісти) — визнані невинними.

Перші арешти кількох техніків, інженерів і управлінців Донецько-Грушевського «Донвугілля» відбулися в червні—липні 1927 р., при цьому тільки троє з них надалі опинилися на лаві підсудних, долю решти вирішувала колегія ОДПУ. Наступна серія арештів майбутніх «шахтинців» сталася 9–11 листопада 1927 р.: тоді були заарештовані п’ять осіб. Ще один був заарештований 3 грудня 1927 р., потім ще п’ятеро — в січні—лютому 1928 р. Таким чином, до початку березня 1928 р., коли члени Політбюро ЦК ВКП (б), поінформовані про розкриття «змови», ухвалили рішення надати справі широкого розголосу, під арештом перебувала приблизно чверть із тих, хто потім опинився на лаві підсудних. Найбільш активно арешти, проведені головним чином харківськими чекістами, здійснювалися впродовж 3–10 березня: тоді були затримані відразу 19 осіб. Після цього протягом місяця були взяті під варту ще 20. Останні ордери на арешт майбутніх підсудних датовані 15 квітня 1928 р. Таким чином, початкова фаза слідства, що включала шахтинський і частково ростовський етапи, була затяжною і повільною з точки зору слідчих результатів і перейшла в перспективну для чекістів стадію лише в січні—лютому 1928 р. Для цього були вагомі причини: чекісти довгий час не могли вибудувати доказову базу для того, щоб перекваліфікувати факти халатності та недбалості на звинувачення у шкідництві і шпигунстві.

25 квітня 1928 р. Артемівський окружний відділ ДПУ розпочав арешти в Щербинівському рудуправлінні «Донвугілля»: Кузьменко і Костюков, невдовзі — перекладач німецьких інженерів Горлівського рудоуправління гірничий технік П. Друшин та інженер «Донвугілля» К. Таманов, головний інженер рудоуправління комбінату «Південсталь» В. Вишняк і завідувач аналізом виробництва Я. Король були взяті під варту. У травні заарештували завідувача рудником ім. Рухимовича С. Чудотворцева й завідувача шахти ім. К. Цеткін С. Левитіна.

Республіканський уряд курував справу «Донвугілля». Єдине, що цікавило харківських керманичів, — не об’єктивність і справедливість процесу, а безперебійна робота тресту. Репресивна акція була обрамлена відповідно до правил часу: порадившись із Кремлем щодо питання «економічної контрреволюції і стану Донвугілля», політбюро ЦК КП(б)У ухвалило, «не висвітлюючи в пресі слідчих матеріалів, вважати необхідним (повідомлювати) про висування кадрів, про молодих спеціалістів у дусі статей у «Правді» і пленуму ЦК КП(б)У»^[212]. Нагадаємо, що в резолюції квітневого (1928 р.) об’єднаного пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б), опублікованій 12 квітня 1928 р. в «Правді», «розкрита організація» характеризувалася як «шкідницька» та контрреволюційна. Щоденні репортажі з судового процесу, обвинувальний висновок і вирок, у найбільш повній версії опубліковані в «Известиях», а також низка популярних брошур та підрозділ у «Короткому курсі» історії ВКП(б) намертво закарбували в масовій свідомості міф про контрреволюційну організацію, створену з ініціативи колишніх гірничопромисловців та іноземних розвідок. За твердженням офіційної пропаганди, в ній брало участь до 20 % усіх інженерів і техніків, що працювали в Шахтинскому районі.

Концепція звинувачення використала ментальний і світоглядний розрив між ІТР та робітництвом на користь зміцнення своїх позицій у середовищі перших і повного підкорення волі других. Робітники масово давали свідчення проти «спеців». Звинувачення, своєю чергою, свідчення про зухвале поводження інженерів із працівниками використало як доказ їхньої злочинної шкідницької діяльності. На доведення їхньої провини йшли в хід усі «аргументи»: і невідповідне соціальне походження, і зв’язки з денікінською контррозвідкою під час білогвардійської окупації, і контакти із закордонням, і ціпки, і краватки. Зі звинувачень, що пролунали на очних ставках і самому процесі, видно, що робітництво сприйняло процес як шанс поквитатися із ненависним класом багатіїв в особі цілком конкретних осіб за все своє скалічене життя. Варто лише звернути увагу на те, що казали про колишнього шахтовласника та керівника рудників акціонерного товариства «Грушівський антрацит» та завідувача шахти (1920–1923) Омеляна Колодуба. Робітник Вайлов заявив: «Багато сиріт, вдів та матерів плачуть від дій цього ката за царату і влади його соратників-білогвардійців… Нехай він скаже, як обирав робітників й заганяв їх до могили. Нехай він скаже, як нажиті експлуатацією робітників 30 000 грошей відправив до німецького банку». Робітник Федір Куропаткін розповів, що Колодуб до революції «завжди ходив з товстим ціпком, робітників вважав за собак. Цей ціпок Колодуба в 1913 р. ходив й по моїй спині»^[213].

Влада використала інформаційний привід повною мірою. Цей, по суті, перший показовий процес, побудований на сфабрикованому обвинуваченні, широко висвітлювався в пресі: передові статті, репортажі, фейлетони, карикатури і т. д. закладали підвалини відповідного суспільного дискурсу. Створений і закріплений у ньому образ «шкідника», принаймні до середини 1930-х рр., міцно закріпився за інтелігенцією. Більше того, в масовій свідомості навіть гіпотетично не порушувалося питання його невідповідності реальності. Періодизація «шкідницької» діяльності донецьких інженерів, яка накладалася на відповідні етапи економічного і політичного розвитку СРСР, увійшла в радянські підручники та масмедіа як аксіома^[214]. Чимало сил і красномовства державних прокурорів було витрачено, аби довести: «шахтинці» представляють смертельну загрозу для робітничого класу. «Тихою сапою» назвав свої замальовки з процесу відомий журналіст А. Аграновський, кваліфікувавши «Шахтинську справу» як форму економічної інтервенції, а «шахтинців» — як диверсійний загін світового капіталу). Демонізація і карикатуризація обвинувачуваних, а в їх особі і «шкідників» як особливої суспільної групи, перетворилася на дієвий інструмент соціальної мобілізації — деструктивної й антигуманної за своїм спрямуванням. Робітники в ній були сліпим інструментом більшовицької соціальної політики, однак, слід відзначити, виконали покладену на них функцію з ентузіазмом. У суспільній думці фізичне знищення «спеців» підносилося як вищий прояв радянської кадрової політики, правомірна заміна старого на нове і прогресивне. Деструктивні наслідки таких соціальних експериментів далися взнаки вже в недалекому майбутньому.

25 жовтня 1928 р. в Харкові був арештований головний інженер Рутченковського рудоуправління Р. Шапіро. Його засудили до трьох років позбавлення волі без жодних доказів провини, суто по аналогії із загальновідомою «Шахтинською справою»^[215].

Підправити підупалий імідж донецькі чекісти намагалися, розкручуючи нові справи. Найбільшою з них стала справа контрреволюційно-диверсійної організації у вугільній промисловості, вміщена в 807 аркушів двотомної справи. Розпочали її з допитів 34-річного гірничорятувальника Івана Кабаченка як меншовицьку, а наприкінці жовтня 1928 р. перекваліфікували у справу диверсійної групи під керівництвом 2-го відділу Польського генштабу із керівним центром у м. Орша. Група нібито мала організувати вибухи на азотному заводі ім. Рикова у м. Єнакієво та динамітному льоху поблизу Новосмолянинівського рудника. Утім, за недоведеністю провини лише трьох із кількох десятків заарештованих було засуджено до позбавлення волі на п’ять років, одного — на три роки, решта були звільнені. За відсутністю матеріалу «розгулятися» органам було ніде, втім, старання їхні не були марними: Донбас охопив масовий психоз.

Місцеві версії антиспецівських справ були сфабриковані в усіх промислових центрах радянської України, зокрема й процес у справі про «економічну контрреволюцію» в Південнорудному тресті (ПРТ) на Криворіжжі. Там було заарештовано 19 провідних спеціалістів (чекісти «зарахували» до складу організації практично все керівництво правління тресту та всіх головних інженерів рудних управлінь і електростанцій, загалом 38 осіб), яких звинуватили в прагненні довести рудну промисловість до катастрофічного становища, аби передати в концесію колишнім власникам. Шкідницькі групи «викрили» на дніпропетровських заводах ім. Петровського та ім. Леніна (до революції — Шодуар і Брянка). Технічний директор заводів, К. Шпальті, який отримав доручення на управління заводів від директорів-розпорядників власників заводів (французької та німецької акціонерних груп), був засуджений до 8 років ув’язнення за нібито роботу на колишніх власників і «невіру у тривалість більшовицької влади». За вісім років самовідданої праці з відновлення промислових підприємств більшовицька влада відплатила «спецу» 8 роками таборів.

Наприкінці осені 1928 р. справа дійшла до керівників Катеринославської залізниці. У справі шкідницької організації були організовані шість осіб на чолі з інженером А. Воскобойниковим, усі отримали від одного до двох років ув’язнення. Не минуло й року, як на тих же матеріалах дніпропетровські чекісти розкрутили іншу, більшу справу, за матеріалами якої 23 листопада 1929 р. П. Крендовського та А. Воскобойникова колегія ОДПУ СРСР засудила до розстрілу, а П. Вельса, Л. Флерова та І. Удалєва — до 10 років концтаборів.

«Спецеїдство» у своїй останній стадії «спецзнищення», наче ракова пухлина, пронизало наскрізь усі промислові регіони України. Закономірним наслідком загострення цієї хвороби, що швидко прогресувала, стала справа «Офіцерської бойової диверсійно-шкідницької і шпигунської контрреволюційної організації в Донбасі». Більше відома під назвою «Промпартії»^[216], вона стала класикою діяльності радянських спецорганів, її впродовж десятиріч вивчали в школах керівного складу органів. В обвинувальному висновку по Донбаському осередку цієї міфічної організації, підписаному головою ДПУ УСРР В. Балицьким, зокрема, йшлося про наступне: «Особливе значення цієї контрреволюційної організації, на яку після інтервенції покладалися завдання широкого розвитку диверсії з метою паралізування промисловості Донбасу, визначається безпосереднім керівництвом нею Рамзіним — директором Московського технологічного інституту… Заснована на початку 1926 р., організація, яка на час її розкриття і ліквідації нараховувала в своїх лавах встановлених 120 членів, сферою своєї активної діяльності мала основні промислові райони Донбасу, проповідуючи мету насильницького повалення радянської влади і відновлення капіталістичного ладу шляхом систематичного підриву економічної могутності СРСР та активного, бойового сприяння інтервентам, організація, поруч із щоденним шкідництвом, спрямованим в основному на дезорганізацію постачання палива промисловості, проводила:

1) масову вербовку антирадянськи настроєних осіб;

2) підготовку широкого фронту диверсійних актів;

3) виявлення політичних настроїв населення для інформування керівництва організації в Москві і забезпечення необхідним політичним орієнтуванням ймовірних противників на випадок інтервенції;

4) антирадянську агітацію серед широких прошарків населення і популяризацію ідей неминучої в найближчому майбутньому і смертельної для радвлади інтервенції;

5) створення військових осередків з колишніх офіцерів для організації бойових виступів до початку інтервенції в зв’язку з військами інтервентів»^[217].

37 томів справи та 102 сторінки обвинувального висновку проти 70 фігурантів справи ґрунтувалися на принципі загрозливого соціального походження та дореволюційного минулого звинувачуваних. На закритому судовому засіданні колегії ДПУ 12 вересня 1931 р. шестеро з них були засуджені до розстрілу, відносно чотирьох розстріл було замінено на 10 років концтаборів, решта отримали від 2 до 10 років таборів, виселення у віддалені райони СРСР на 3 роки, позбавлення права проживати в Донбасі впродовж 3 років тощо.

1930 р. голосно пролунала дочірня від справи «Промпартії» справа «Українського хімічного центру». У матеріалах чекістських структур вона подавалася як центральна стосовно «галузевих» контрреволюційних організацій у коксобензольній, хімічній та воєнно-хімічній промисловості України. Була пов’язана з філією «Промпартії» — інженерним центром та з її ЦК. Пожежа на Киштимському та вибух амонального та нітровочного цехів на Штерівському динамітному заводі чи не вперше саме в Донбасі були кваліфіковані як диверсії. Слід пам’ятати, що названі справи не були чимось унікальним у контексті тогочасної радянської дійсності — це були всього лише скалки поліфонічної мозаїки чекістських розробок концепції загострення класової боротьби, якими була оплутана вся країна від західних до східних кордонів. Під ніж чекістської гільйотини першими потрапляли всі схильні до самостійного думання інтелектуали та спеціалісти, які піддавали сумніву тактику й стратегію сталінського соціалістичного будівництва. Віхами подолання спротиву решток інтелектуальної еліти стали справа Трудової селянської партії (справа так званої «контрреволюційної есерівсько-куркульської групи Чаянова — Кондратьєва» відбулася також 1930 р.; обвинувачуваним приписувався саботаж у галузі сільського господарства та індустріалізації); справа «Союзного бюро» (відкритий процес над колишніми меншовиками відбувся в березні 1931 р.; обвинувачуваним приписували саботаж у галузі планування господарською діяльністю, зв’язок з іноземними розвідками); «Пулківська справа» (сфабрикована НКВС проти групи радянських вчених за звинуваченням в «участі у фашистсько-троцкістсько-зінов’євській організації». Їм було інкриміновано спробу терористичних актів проти керівників СРСР, а також шкідництво (зокрема, саботаж спостережень сонячних затемнень).

На квітень 1931 р. припадає справа «Шкідницької диверсійної організації на Єнакієвському заводі ім. Рикова об’єднання «Сталь» на чолі з головним інженером Ломовим та 6 «шкідниками» — технічними директорами й техніками. Інженери й техніки переважали серед 15 осіб, репресованих за матеріалами «Шкідницької та диверсійної організації на Сталінському азотному заводі». Причому в трактовці українських чекістів «Сталінський азотний завод став як би школою шкідницько-диверсійної роботи»^[218].

21 особа (серед них 14 інженерів) була притягнута 1931 р. за матеріалами аналогічної «Шкідницької та диверсійної організації на Рубіжанській групі заводів “Червоний прапор”». Під час слідства частину матеріалів справи перекваліфікували: 6 осіб засудили за шпигунство на користь Польщі, одну — Німеччини. Усі технічні негаразди та аварії на виробництві, включаючи засмічення зовнішньої каналізації, були кваліфіковані як шкідництво. Про методи ведення справи говорить той факт, що одна особа впродовж слідства померла, троє потрапили на лікування.

1931 р. датовані й «Контрреволюційна шкідницька організація на колишніх (!) донецьких залізницях» (7 технічно-інженерних кадрів), «Контрреволюційна організація в коксобензольній промисловості СРСР» (12 осіб), «Контрреволюційна шкідницька організація в Південному машинобудівельному тресті (ПМТ)» (2 особи), «Український інженерний центр — філія «Промпартії» на Україні», «Бойова диверсійна офіцерська шкідницька контрреволюційна організація в Донтопі».

У цей же час була інспірована регіональна версія «Української Військової Організації» (УВО) із закордонним центром та керівництвом у складі Є. Коновальця, А. Мельника, Р. Дашкевича та ін. Троє з 89 осіб, що проходили за матеріалами справи, були з Донеччини: заступник директора Комунального банку Артемівська М. Заєць; завідувач хімічним виробництвом маріупольського коксобензольного заводу І. Баб’як та професор Маріупольського педагогічного інституту М. Кузяк. Усіх пов’язувало минуле — колишні січові стрільці певний час мешкали за кордоном. 1932–1933 рр. розгорнулася справа 52 працівників Червонопроміньського «Донбасторгу» та «Відділу робітничого постачання (ВРП) Макіївського металургійного заводу ім. Томського» (29 фігурантів).

За межею виходу з активної фази кризи 1932–1933 рр. розпочинається нова ера чекістського терору на Донбасі.

Саме впродовж Голодомору оформлюється позиція нетерпимості до щонайменших виявів незадоволення та критики з наступною беззастережною перекваліфікацією на антирадянську діяльність. Нова лінія партійних органів була сформульована членом парткому ЦКК КП(б)У Лагодою в доповідній записці до Президії ЦКК КП(б)У про діяльність контрреволюційних троцькістських організацій в конторі «Облплодоовоч» та солеруднику ім. Шевченка у м. Артемівську (серпень 1933 р.): «Матеріали віддзеркалюють невміння узагальнювати окремі ізольовані антирадянські прояви і впізнавати в конкретних актах шкідництва к-р організації, організуючу роль троцькістів, розцінюючи часто-густо троцькістські дії як побутове розкладання, хуліганство, а виступи активних троцькістів, як бузотерство»^[219].

Відповідно зміцнюється тенденція до сталого ужорсточення репресивної діяльності, тим більше що вище керівництво радянської України було оновлене й активно дискредитувало діяльність попереднього. На останнє списали і так звані «продовольчі труднощі», і прориви на виробництві, і тимчасові перемоги класового ворога — українських і польських буржуазних націоналістів. Знесиленою Голодомором Україною загалом, Донбасом зокрема, поширювалася добре зрежисована вакханалія погрому.

Репресії поволі поширювалися на всі галузі виробництва. На 1933 р. припадає багатотомна справа «Шкідницьких диверсійно-повстанських організацій у системі тресту «Донбасантрацит», де кожен напрямок був виокремлений у том: «Фашистські повстанські осередки у німецьких колоніях» (15 осіб), «Організації в Хрустальському рудоуправлінні» (16 осіб), «Контрреволюційний осередок на Боківському рудоуправлінні», «Контрреволюціний осередок на Шварцевському рудоуправлінні» (34 особи), «Організація в системі тресту «Донбасантрацит», а також осередки на Чистяківському, Фомінському та Свердловському рудоуправліннях. У матеріалах «дізнання» йшлося про те, що лише осередок Шварцевського рудоуправління охопив своєю шкідницькою діяльністю 80 зі 102 діючих шахт, здійснивши 530 диверсій(!)^[220].

У жовтні 1933 р. керівники Донецького обкому КП(б)У в листі до ЦК ВКП(б) прямо заявили, що «…часті дрібні й великі аварії є результатом не лише слабкості нашої власної організаційної, господарської роботи, але також і присутністю шкідницьких КР елементів, що здійснюють організовано свою роботу на шахтах в системі енергопостачання, хімічної промисловості і на окремих заводах»^[221]. Навівши перелік справ троцькістських шкідників на шахтах «Артем» та «1 Травня» Лисичанського району, заводі «Тріплекс», Луганському інституті народної освіти (ІНО), обласні керманичі порушили питання про невідповідність апарату ДПУ широчині завдань, необхідність його збільшення і прирівняння принаймні до таких областей, як Урал, Західний Сибір. «Ми, безумовно, мали б право претендувати на розбудову у нас такого ж апарату ДПУ, який є в Ленінградській області, — не соромлячись, писав автор доповідної записки С. Саркіс (Саркісов), — однак те становище, що апарат Донбасу перебуває на рівні ДПУ Чернігівської області і набагато поступається Уралу, ЦЧО, Івановської області, є абсолютно неприпустимим. Крім того, вважалося бажаним зміцнення кадрами (передовсім районного рівня) партійного апарату»^[222] [вакансії були в Луганському, Маріупольському, Макіївському Краснолуцькому та Горлівському парткомах та обкомі].

Пішла ланцюгова реакція. Про неї представник обласної К. К. Петерсон на Артемівській міській партконференції (6–9 січня 1934 р.) з характерним пролетарським гумором розповідав так: «Треба сказати, що розкриття контрреволюційних елементів в «Плодоовочі» у вас послужило сигналом для всієї Донецької парторганізації переключитися і подивитися, як у нас справи з цим питанням. І коли ґрунтовно копнули, то ми виявили в районах — в Луганському районі в Інституті народної освіти, в Слов’янську, Макіївці, Артемівську, в двох, навіть у трьох місцях в Лисичанську, на деяких шахтах, в Маріуполі контрреволюційні троцькістські групи. Що характерно в цих організаціях? Передовсім те, що ці троцькісти групувалися з будь-якими шкідницькими елементами — і з петлюрівцями, і з махновцями, і просто з анархістами. Одним словом, усякий класовий ворог був їм товариш для того, аби складати єдиний план дій як зрив заходів, що ми проводили»^[223].

Сучасник може й не зрозуміти, де в такій кількості знов постали анархісти, махновці й петлюрівці на шістнадцятому році радянської влади? Відповідь проста: їх плодила радянська дійсність: напівголодні робітники, які повсякчас спілкувалися зі своїми сільськими родичами, другий рік існували в голодоморному пеклі, та партійно-радянським керманичам не було до того діла. Вони не переймалися тим, що натщесерце працювати у вугільних та соляних копальнях чи виконувати норми виробітку біля мартену було важко. Хронічне недовиконання планів вони пояснювали контрреволюційним настроєм і шкідництвом. Органи ДПУ отримали розпорядження «відпрацювати» підприємства на рахунок шкідництва. І відпрацювали повною мірою.

Про справжні причини «антирадянських» настроїв трударів можна скласти думку, звернувшись до тексту спецповідомлення Маріупольського міського відділу НКВС про антирадянські виступи під час зборів на судноремонтному заводі. Читаємо буквально наступне: «Робітники… з квітня — травня [документ датований 5 серпня. — Авт.] ц. р. фактично перебували на напівголодному пайку; в плановому порядку, крім хліба, крупи і неповної норми цукру, нічого не отримували. Позаплановим порядком робітники заводу отримали в травні й червні тільки по 1 кг риби… Їдальня № 5, яка годує більшість робітників порту, зокрема й робітників СРЗ, як правило, виготовляла обід з води й капусти без жирів і приправ… затримка виплат заробітної плати з квітня місяця ц. р. набула хронічного порядку…»^[224]

Про те, як виживали донецькі шахтарі під час Голодомору, згадав пізніше М. Руденко у вірші «Хліб тридцять третього»:

Попри це, виробничі норми мали повсякчас перевиконуватися.

В окресленій ситуації промова кандидата партії Коляди (за сумісництвом уповноваженого робітничого контролю, який привселюдно заявив, що бухгалтерія обраховує робітників, приміром особисто його на 6–8 руб., що в їдальні — «безобразия», що міськрада відпустила 3 тис. руб на покращення харчування в дитячих яслах, однак діти керівників отримують більше їжі і кращої якості, а діти робітників — навпаки, отож, ніби є «дві раси — чорна й біла») пролунала справжнім ляпасом керівництву заводу та міста. За ним виступив модельник Травкін, який заявив, що в їдальні зумисне так погано харчують, аби робітничий клас вимер. Токар Сентюрін (виключений з партії як троцькіст) погрожував керівництву, красномовно розмахуючи кулаками^[226].

Документ яскраво унаочнює не стільки сам факт катастрофічного становища робітництва, скільки відвертий цинізм партійно-радянської верхівки. У документі не простежується навіть найменшої розгубленості чи стурбованості змістом самої інформації. Вона підноситься під «певним соусом», як така, що виходить від троцькістів, розкуркулених, «колишніх» — отже, попри свою кричущу правдивість, є брехливою. Авторів документу турбує не те, що робітники голодують, а лише одне: кожні робітничі збори та їхні ухвали мають бути належним чином «підготовані». Ці збори — не підготовані. Партосередок не спрацював належним чином. Тож прочуханку отримали присутні на зборах партійці та керівники, що не спромоглися справитися із робітничою стихією. Однак значно більші негаразди чекали на робітничих «спікерів»: агентурна розробка швидко зарахувала їх до складу «соціально чужого елементу» з усіма належними наслідками. На облік було взято 25 робітників, присутніх на зборах, зрештою розпочалася чистка порту від соціально неблагонадійних.

На початку жовтня 1933 р. С. Саркісов рапортував в ЦК ВКП(б) про викриття шкідницької організації в Лисичанському рудоуправлінні тресту «Кадієввугілля» (на той час уже були заарештовані 16 інженерно-технічних працівників) і просив від імені Донецького обкому, «зважаючи на особливе значення цієї справи для Донбасу, дозволити судити учасників шкідницької організації відкритим процесом, який відіграє велику роль у підвищенні класової пильності донецьких робітників і відданих їм ІТР»^[227].

Четверо фігурантів «Будьоннівської справи» (на чолі з головою тресту «Будьонніввугілля» С. Володарським) на відкритому судовому засіданні під обурені зойки шахтарів були засуджені до розстрілу. І. Шишков — начальник дільниці на шахті № 9 «Капітальна» — був засуджений до 25 років позбавлення волі.

Документи свідчать про те, що від середини 1930-х рр. фактично всі працівники підприємств перебували під пильним наглядом партійних, комсомольських (комсорги фактично були зобов’язані стежити і доповідати про все, що відбувалося на виробництві) організацій, органів державної безпеки та сексотів, що працювали на них. Утім, подальше ужорсточення партійного й комсомольського контролю (а фактично — нагляду), ущільнення мережі сексотів й культивування атмосфери тотального стеження, шпигуноманії й пошуку шкідників не сприяли покращенню трудової атмосфери. Своєю чергою самі комсомольці й партійці перебували між своєрідним адміністративно-ідеологічним молотом та ковадлом. Під час партчистки 1933 р. з лав обласної організації за найменші натяки на невдоволення політикою партії було виключено 19 % складу. Під час партчистки 1936 р. виключених стало ще більше. Як правило, вони ставали першими жертвами рознарядок на арешти, які надходили з Кремля.

Зі всією своєю нищівною силою Великий терор обрушився на провідну галузь економіки Донбасу — вугільну. Для цього на той час було багато підстав. Від 1936 р. вугільна промисловість перебувала в занепаді, не допомогли ані масові форми організації стахановської праці, ані підвищення на третину норм виробітку. З’явилося принципово нове явище на виробничому ландшафті Донбасу — «шахти виправно-трудових робіт». Однак жодні інструменти позаекономічного визиску не давали бажаних результатів. Бравурна друга п’ятирічка в Донбасі кульгала на обидві ноги. З усією невідворотністю поставало питання: хто винен?

Ті, хто впродовж років ігнорували настановлення (що запуск шахти має довго й осмислено готуватися; що шахта — то не лише виробки, а й складна система комунікацій та кріплень; що головне — техніка безпеки), піднімали вугільну промисловість авральним чином, ігноруючи всі закони здорового глузду заради швидкого результату. Тепер вони почали шукати винних. Вихід був знайдений у методі «переведення стрілок». Винними призначили непоступливих інтелігентів та робітників. Інженерно-технічних працівників масово засуджували під надуманими звинуваченнями у шкідництві.

Погром в їхньому середовищі розпочався з ліквідації так званих «троцькістських гнізд» (відповідно до закритого листа ЦК ВКП(б) від 15 липня 1936 р. «Про терористичну діяльність контрреволюційного троцькістсько-зінов’євського блоку»). У серпні—вересні було заарештовано близько 600 осіб: 146 працівників вугільної промисловості, 36 залізничників, 115 металургів та машинобудівельників, 54 енергетики, 27 апаратників, 64 освітян і працівників культури, 79 сільських мешканців. Завідувача вугільним відділом обкому партії С. Шаєва «призначили» очільником антирадянського троцькістського центру, а керівників трестів «Чистяківантрацит» І. Антонцева та «Донбасантрацит» Зубкова — його підручними.

Підвищена аварійність на підприємствах, що кваліфікувалася не інакше як шкідництво, ставилася в безпосередню провину комсомольським секретарям, які, як видно з агентурних та службових матеріалів НКВС, перебували під невсипним контролем. У той час нагляд і агентурну роботу вважали обов’язком комсоргів, за свою роботу з виявлення ворогів та шкідників вони в 1937–1938 рр. звітували щоквартально.

Слід нагадати, що встановлення неусипного контролю за суспільними настроями було пріоритетним напрямком роботи КП(б)У з самого початку її заснування. У циркулярі Донецького губкому Луганському окружкому, датованому 21 жовтня 1923 р., ця мета була висловлена гранично відверто: «Добийтеся за будь-яку ціну, аби секретарі кусткомів, райкомів, секретарі осередків взяли на себе чи доручили іншому товаришу [збирати] повну інформацію про настрої робітників, про предмети незадоволення, про контрреволюційні групи серед робітників»^[228]. Поволі цей напрямок роботи став абсолютно звичним як для партійців, так особливо і для комсомольців. З літа 1936 р. рух перетворився на масовий після настійливих пропозицій парторганізаціям опрацювати на чергових партзборах передовицю «Правди» «уметь распознавать врага»^[229].

Стараннями чекістів, партійних і комсомольських працівників людність поволі вводили в стан афекту. Тотальна підозрілість, шпигуно- та шкідництвоманія охопили широкі верстви населення. «Викриття» поширювалося країною наче епідемія, тим більше що її вміло моделювали владні засоби масової інформації. Не лише в документальних, а й художніх фільмах шкідник, диверсант, шпигун став центральною фігурою суспільного дискурсу. Вплив таких «творів» на масову свідомість був колосальним. На 1937 р. на цю хворобу не хворіли лише глухі та незрячі.

Прикладом може слугувати резолюція, ухвалена на мітингу гірників шахти ім. Сталіна тресту «Ворошиловградвугілля» 1 лютого 1936 р. по доповіді про «викриття» троцькіста-диверсанта Попова. Спочатку в резолюції йшлося про те, що шахта — одна з кращих механізованих шахт-новобудов Донбасу. Через речення йшлося про те, що завдяки троцькістам «шахта була запущена і перебувала в глибокому прориві». Резолюція завершувалася заявою: «Ми, робітники та інженерно-технічні працівники шахти ім. Сталіна, заявляємо органам НКВС: кожен робітник буде чекістом; ми — ваш резерв, ми — ваші кадри. Ми твердо впевнені, що залізна рука НКВС під керівництвом Генерального комісара Державної Безпеки тов. Єжова розчавить усіх фашистських гадів, усіх ворогів народу і врешті очистить нашу батьківщину від усілякої контрреволюційної нечисті, що намагається нам завадити будувати щасливе радісне життя»^[230].

За ким же стежили ці добровільні чекісти? Що фіксували?

Про думки, які панували в неофіційному середовищі, свідчили частівки, фіксовані «органами» на Донбасі в 1936 р. Ось лише частина з них:

Одним із провідних напрямків діяльності каральних служб стало переслідування робітників, які насмілювалися критикувати стахановський рух. А таких, слід зазначити, було вдосталь.

Один із репресованих Ю. Чирков згодом згадував: «У Кремлі [під такою назвою фігурував один з пiдроздiлiв Соловецького табору. — Авт.] з’явився гiрничий інженер Грицай, широко освічений спеціаліст. Його відправили на Соловки за аналіз рекорду Стаханова, який у 1935 р. виконав 1400 відсотків норми на видобутку вугілля… Якщо норму можна перевиконати в чотирнадцять разів, то що це за норма? А якщо «норма» — це дійсно великий обсяг важкої роботи, яку виконує вибійник, i вона перевиконана в 14 разів, то, виходить, на рекордиста працювали також i «помічники»^[232]. Грицай не приховував, скільки шахтарів працювало «напохваті» у Стаханова, і розповідав про численні арешти серед гірників, які критично поставилися до таких рекордів.

До таких, зокрема, належав Ілля Деменчук, розстріляний за рішенням особливої трійки УНКВС по Ворошиловградській області від 20 вересня 1938 р. У звинуваченні проти цього робітника шахти «Ілліча» йшлося про те, що він «виступав проти Стахановського руху, зауважуючи, що Стахановський рух — це грабунок, це штучні приписки виробітку стахановцям задля того, аби підвищити робітникам норми і знизити заробітну плату, тому робітники мають колективно не виконувати норми, тим самим домагатися перед керівництвом не підвищення норм, а зниження»^[233].

Тим часом стахановський рух став чи не найвідомішим радянським трендом. Його поширення на всі галузі виробництва з невідворотністю вело й до переслідування антистаханівських настроїв. Урешті, за надуманими справами постраждали критики стаханівських методів праці не лише на підприємствах важкої промисловості, а й промислових об’єктах групи «Б» і навіть у сільському господарстві. На початку 1936-го старобiльська газета «Колгоспна правда» у матеріалі «За саботаж стахановського руху — до суду» писала: «Директор Старобiльського хлібозаводу Бондар навмисно не хотів створювати умов для впровадження стахановських методів роботи: не забезпечував завод водою, паливом тощо, чим фактично саботував стахановський рух, який розгортався на заводі. Бюро окрпрофради ухвалило рішення: порушити перед окрспоживспiлкою питання про негайне звільнення Бондаря з роботи. Крім того, порушено питання перед окрпрокуратурою про притягнення Бондаря до суворої відповідальності»^[234].

Населення брало активну участь у репресивній вакханалії. На теренах Донбасу слова одного з цехових парторгів «Кожен комуніст повинен бути чекістом» впроваджувалися в буквальному сенсі: партійні збори поволі перетворювалися на істеричні судові засідання, на яких висували неймовірні звинувачення і тут же вимагали привести у виконання вищу міру соціального покарання — розстріл.

Натхненником і організатором погрому в середовищі всіх соціальних і професійних груп Донбасу виступав перший секретар обкому С. Саркісов, надісланий в область в голодоморівське лихоліття. Розглядаючи область як трамплін для кар’єрного росту, уродженець Нагірного Карабаху, що вперше в житті побачив шахтні терикони, заходився виконувати розпорядження кремлівських кураторів. Першим фронтом його партійної відповідальності стали хлібозаготівлі, перетворені ним на експропріації. У розпал Голодомору С. Саркісов інспірував справу «Донплодоовоча» на чолі з директором тресту Гінзбургом, а згодом не лишив без відповідної «справи» жодної шахти, жодного підприємства, завершивши свою кар’єру широкими репресіями за національною ознакою.

Виступаючи на січнево-лютневому пленумі ЦК КП(б)У, він шельмував німців: «Німці, які переплітаються з фашистами, розставили свою мережу по великих електростанціях Донбасу. 60 фашистських груп розкрито НКВС. Я думаю, що тут ми зобов’язані йти сміливіше у висилці багатьох німців з Донбасу. Вони нам не потрібні. Наші люди, господарники обійдуться без них. Скільки років, як вони засіли в Донбасі. Потрібно вислати німців»^[235]. І, слід зауважити, йшов «далі сміливіше» — до останнього подиху нищив усе живе в Донбасі, намагаючись у такий спосіб бути корисним для Кремля, відводячи вістря радянської Феміди від себе. Упродовж трьох місяців, що передували його власному арешту, він не тільки десятки разів виступав на усіляких форумах, закликаючи знищувати «заклятых врагов партии», а й виступив ініціатором репресування своїх соратників — голови облвиконкому Іванова, секретаря обкому Вайнова, члена обкому та директора Макіївського металургійного заводу Гвахарії та інших партійців.

На короткому слідстві в липні—серпні 1937 р., що проводилося в Києві, Саркісов визнав себе винним за всіма епізодами звинувачення (зокрема в тому, що організовував шкідництво і був троцькістом. В останньому слові на суді визнав, що заслуговує на вищу міру покарання. Вирок суду був виконаний 2 вересня 1937 р.

Одночасно з С. Саркісовим була заарештована і його дружина Євгенія Бар’ян-Ахназарова. Особливою нарадою вона була засуджена до 8 років, які відбувала в північних таборах. За часів десталінізації домоглася компенсації за майнові збитки, педантично перерахувавши оглядний список конфіскованого, включаючи позолочені срібні чарки, дві пари шкарпеток, носовички, ремінець для годинника тощо. Компенсація склала величезну на той час суму 23 699 руб. 57 коп^[236]. Переважна ж більшість родичів репресованих за безпосередньої участі С. Саркісова донбасівців не отримали нічого, оскільки вони просто загубилися в неозорих просторах радянської репресивної системи і не мали навіть довідки про час і місце смерті. Або, за доведеними епізодами, отримали компенсацію в розмірі заробітної плати за два робочі місяці у зв’язку з реабілітацією посмертно. Отакою була гірка іронія долі.

На початку осені стежкою С. Саркісова відправилися голова облвиконкому М. Іванов та його заступник В. Конотоп, яких притягли до відповідальності за справою «шкідницької диверсійної організації троцькістів, правих і націоналістів» Донбасу. Унаслідок розкручування цієї міфічної організації та фізичного знищення майже всього виконавчого і партійного осередку Донбасу обласне керівництво повністю оновилося. Обком очолив Е. Прамнек, другим секретарем став У. Пиндюра (обидва перед тим працювали на партійній роботі у Горькому). Разом із обласним прокурором Р. Руденко вони склали обласну трійку, що продовжила чистку області із пекельним заповзяттям, тим більше, що прагла відмежуватися від розпочатої в Горькому справи латиської контрреволюційної націоналістичної організації. Виступаючи на пленумі Донецького обкому КП(б)У в серпні 1937 р., новопризначений перший секретар засвідчував свою затятість в розгортанні репресій: «Головне тепер — добивати ворогів, які ще залишилися і затаїлися, очистити Донбас від куркулів, націоналістів і всілякої іншої наволочі»^[237].

Найстрашніші конвеєрні розправи із мешканцями Донбасу, які мали нещастя потрапили в лабети НКВС за кремлівськими рознарядками, пов’язані з діяльністю трійок. До складу першої трійки увійшли головою Д. Соколинський^[238], членами — Е. Прамнек, Р. Руденко^[239]. Згодом Соколинського замінив В. Чистов, засудженого як ворога народу Е. Прамнека заступив надісланий Кремлем О. Щербаков, а по тому — П. Любавін. На місцях не лише з готовністю виконували рознарядки згори, а й зверталися із зустрічними пропозиціями збільшити ліміти, зокрема й за першою (розстрільною) категорією.

Не відставали від донецьких колег луганчани. У червні 1938 р. Ворошиловградська область стала самостійною адміністративно-територіальною одиницею. Швидкими темпами розбудовувався її апарат, і передовсім — каральний. Управління тільки-но створеної Ворошиловградської області очолив надісланий з Москви капітан держбезпеки Г. Коркунов. Спущені керівництвом рознарядки по першій і другій категоріях виконувалися із ударницьким заповзяттям. Після відрядження на Луганщину в липні 1938 р. нарком внутрішніх справ України О. Успенський доповідав М. Єжову про результати виконання його наказів і між іншим зазначив, що лише на заводі № 60 було «знешкоджено» 1400 антирадянських елементів, серед яких не лише звичні троцькісти, меншовики, «колишні» й діти репресованих, а й екзотичні для Луганщини дашнаки. Залишається лише дивуватися, як після таких масштабних чисток верстатобудівний завод не зупинився.

«Ліміти» спускалися не лише окремим районам, а й окремим підприємствам, зокрема шахтам. За їхнім виконанням новопризначений керівник Луганського НКВС Коркунов^[240] слідкував особисто. Міськрайапарати зобов’язали щодня робити подання на 30–40 арештів, за невиконання нещадно карали. За це поплатився зокрема звільнений з посади і згодом заарештований начальник Краснодонського райвідділення УНКВС Косьмін^[241].

До складу луганської трійки, що приступила до виконання завдань центру 8 вересня 1938 р., увійшли начальник обласного управління НКВС О. Чистов (голова), перший секретар обкому П. Любавін та обласний прокурор П. Нощенко. Згодом Чистова замінив висуванець Єжова капітан держбезпеки Г. Коркунов, а Любавіна — М. Квасов. Уже на перших десяти своїх засіданнях трійка розглянула 1226 справ, засудивши усіх до смертної кари з конфіскацією майна. Серед звинувачень формулювання — «навмисно заплутував облік трудоднів колгоспників», «готував диверсійні акти», «був одним з керівників шпигунсько-диверсійної організації (румунської)», «навмисно псував шкіряний матеріал» тощо. Серед страчених були дві жінки^[242]. Масово виявляли «ворогів народу» в трудових колективах луганських крамниць, а крім того — серед сторожів, пічників, чистильників взуття та асенізаторів. Упродовж 1937–1938 рр. чисельність репресованих перевищувала кількість репресованих у 1935–1936 рр. вдесятеро (!)^[243]. До речі, в 1937 р. був розстріляний і перший журналіст, який написав про рекорд Стаханова — Самійло Якович Каплан, за кілька місяців до того призначений редактором газети «Ворошиловградская правда».

1937–1938 рр. каральні органи Луганщини поставили абсолютний рекорд: було репресовано тільки згідно із справами, що збереглися, 12 929 осіб. Для порівняння: впродовж 1941–1945 рр. було репресовано 8720, а в 1929–1935 рр. — 6218 луганчан^[244].

У грудні 1937 р. органи НКВС святкували свою 20-ту річницю. На 13 сторінках тексту розташувалися прізвища представлених до державних нагород «ударників», що впродовж останнього року зі стаханівським заповзяттям нищили народ України (в їх інтерпретації — «зміїні кубла»). Серед них — начальник Донецького облуправління Д. Соколинський, представлений до ордена Леніна, начальники відділів Д. Орлов^[245], С. Гольдман, А. Баличев, А. Пришивцин, Л. Аксельрод та І. Дерновий, представлені до нагородження орденом Червоної зірки^[246].

Навесні 1938 р. репресії на Донбасі розгорнулися з новою силою, тепер уже під керівництвом і заохоченням М. Хрущова, який замінив у ЦК КП(б)У репресованого С. Косіора. Після його прибуття до України кадри змінювалися, наче люстерка в калейдоскопі. Впродовж лютого — першої декади червня 1938 р. з 31 перших і других секретарів обкомів на ворогів народу перекваліфікували 18. З тих, хто від травня 1938 р. був висунутий на посади перших секретарів обкомів, залишився лише один. Керівництво донецького обкому зазнало нещадної критики за безхребетність. Прамнека тим часом уже відправили до Горького за звинуваченням у керівництві антирадянською шпигунською латиською організацією (де він і був розстріляний), а безпосередньо на квітневому пленумі Донецького обкому партії був заарештований його заступник — Пиндюра. Навесні ж 1938 р., аби стерти всі письмові згадки про них, була проведена кампанія заміни партдокументів, підписаних особами, «які виявилися ворогами народу»^[247].

Утім, значно більш послідовно чекістський терор винищував видатних господарників: начальника будівництва і першого директора Новокраматорського заводу важкого машинобудування І. Кирилкіна, начальника будівництва «Запорожсталі», згодом — директора Макіївського металургійного заводу Б. Трахтера, директора Маріупольського заводу ім. Ілліча М. Радіна. Загалом за 1937–1938 рр. були репресовані 4230 осіб, 2745 з них були розстріляні. Серед них: 602 інженерно-технічних працівника, 3286 робітників, 342 службовця донецьких шахт. З 28 заарештованих завідувачів шахт 20 були розстріляні, до розстрілу були засуджені 18 з 31 заарештованих головних інженерів шахт^[248].

Терор пішов на спад лише в другій половині листопада 1938 р., коли були ліквідовані судові трійки та відбулося декларативне повернення до норм ведення слідства. Масові розстріли зненацька припинилися — як у таборах, так і по всій країні. Постанова Ради народних комісарів СРСР та ЦК ВКП(б) «Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства» (17 листопада 1938 р.) цинічно констатувала всі недоліки в роботі слідчих органів, які впритул не помічала впродовж двох років конвеєрних розстрілів і катувань сотень тисяч радянських та іноземних громадян. Після фінальних репресій у середовищі добровільних і підневільних катів радянської енкаведистської системи документ за підписами В. Молотова і Й. Сталіна завершувався словами: «РНК СРСР та ЦК ВКП(б) попереджають всіх працівників НКВС і Прокуратури, що за найменше порушення радянських законів і директив Партії і Уряду кожен працівник НКВС і Прокуратури, не дивлячись на особи, буде притягуватися до суворої судової відповідальності»^[249]. Можна лише уявити, який шок пережили тогочасні співробітники спецструктур і скільки часу знадобилося їм на те, аби узгодити у власній свідомості оточуючу реальність і світ партійно-радянських циркулярів.

Сталін 1939 р. визнав на черговому партійному з’їзді, що чистка супроводжувалася «більшою кількістю помилок, ніж можна було очікувати»^[250]. Утім, очікуваного, здавалося б, у таких випадках не те щоб вибачення, принаймні виправлення допущених помилок, не сталося. За кілька місяців до того Сталін розіслав циркуляр усім начальникам НКВС, вітаючи їх із тим, що вони блискуче справилися із «завданням нищівної поразки шпигунсько-підривним агентам іноземних розвідок» і з «очищенням країни від підривних, бунтівних і шпигунських кадрів»^[251].

Загалом за відомостями обласної редколегії «Реабілітовані історією» за роки Великого терору в Донецькій області було незаконно репресовано 25 381 особу: 60 % з яких складали особи віком від 31 до 40 років^[252], 42,2 % були робітниками, 11,9 % — службовцями, 8,9 % — інженерно-технічними працівниками, 3 % — освітянами (зокрема тими, хто працював у системі профосвіти)^[253]. 69,2 % відсотків репресованих були розстріляні. Тож удар, завданий у ті роки по людському потенціалу регіону, був непоправним і доволі скоро боляче позначився на стані виробничого сектору.

Власне, для сучасників це не було секретом. Важкі кадрові, а відтак і технологічні втрати доводилося компенсувати надривною щоденною працею пересічних трударів. За межею Великого терору повідомлення про виконання норми на 200–250 % стають звичайним явищем, не менш буденними стають зауваження про те, що дехто (забійник Коротченко) виконує норму на 350 %, а дехто (Ковалік) на 550 % (!)^[254]. Не менш нав’язливі повідомлення підносять як взірець поведінку шахтарських дружин-«домогосподарок» (!). Йдеться про те, що вони не тільки працюють у шахтах нарівні з чоловіками (вибійницями, коногонами, навальницями вугілля, лебідницями). «Десятки домогосподарок приходять на шахту, аби по-більшовицькому боротися за успішне завершення господарського плану». На передовій копальні № 2-біс-17 працює 16 домогосподарок, всі вони перевиконують виробничі норми. Домогосподарка Кіречевська працює відкатницею, щодень виконує норму на 160 %, Єфросинія Ріпная — на 161 %. «Видатних успіхів досягла домогосподарка т. Глушенкова, яка працює плитовою… Зараз на змаганні плитових на шахті тримає першість, систематично виконує норму на 140 %».

Сучасник не одразу й зрозуміє, навіщо домогосподарки працюють у шахті. Якщо вона працює відкатницею чи лебідчицею, то яка вона домогосподарка? Відповідь на непросте питання тривіальна: домогосподарки працюють безкоштовно, вони, виявляється, — золотий фонд радянської держави, її найсвідоміша частина, яка працює заради ідеї. Ідея, як ідеться, висока — разом із чоловіками-гірниками «до 7 листопада видати 12 000 тонн вугілля понад річного плану»^[255]. Та й це буде неповна відповідь. Повна відповідь полягає в тім, що вугільна промисловість України внаслідок масштабних репресій перебуває в глибокому прориві, норми видобутку повсякчас зростають, як і повсякчас не виконуються. За їхнє невиконання шахти отримують чергові стягнення та рознарядки на арешти. Саме тому шахтарські дружини спускаються до штреків — понад усе вони прагнуть бачити своїх стомлених тяжкою працею чоловіків вдома в родинному колі, а не носити передачі до тюрми.

Колективізація — Голодомор: жнива скорботи українського села

1929 р. став етапним у чекістських репресивних практиках, спрямованих проти села, цілком невипадково: отримавши болючого ляпасу на найбільш демократичних виборах до місцевих рад в 1925–1926 рр., провівши провальну хлібозаготівельну кампанію 1927–1928 р.^[256], Кремль цілковито ствердився в переконанні про нездоланну ворожість селянства ідеям комуністичного будівництва і розпочав розробку тактики комуністичного наступу на цю найбільш численну соціальну групу. Власне, дні селянства як суспільно значущого класу були злічені. XV з’їзд партії (грудень 1927 р.) у короткому курсі «Історії ВКП(б)» був пієтетно названий з’їздом колективізації сільського господарства. Під наполегливим тиском генсека в його директиви було закладено доволі високі показники колективізації сільського господарства на кінець п’ятирічки (1932/33 господарський рік) — до 20 % селянських посівів. Зафіксовані партійними ухвалами цифри були, скажемо відверто, непорівнянними із майбутніми темпами суцільної колективізації. Однак важливими були не тогочасні умоглядні орієнтири колективізації, а перспективна орієнтація на докорінну перебудову сільськогосподарського сектору та панівних у ньому виробничих взаємин. У стратегії розселянювання, що в загальних своїх рисах сформувалася у думках більшовицьких очільників упродовж 1928–1929 рр. (під час внутрішньопартійних баталій з цього питання ішлося лише про темпи та міру жорсткості заходів, а не про їхню сутність), селянству відводилася роль статиста грандіозних комуністичних перетворень. Дрібниці бракувало: зробити неможливим переростання стихійних селянських виступів і заворушень у повномасштабні селянські повстання і ліквідувати осіб, що були спроможні їх очолити.

Фатальну роль для України — багаторічної житниці спочатку імперії Романових, а згодом більшовицької імперії — відіграла та обставина, що очолювали цей стратегічний вузол радянського господарства найнадійніші ставленики Сталіна. Члени партійно-радянського керівництва України, у тому числі генеральні секретарі ЦК КП(б)У Л. Каганович (до липня 1928 р.) і С. Косіор, голова Раднаркому УСРР В. Чубар, голова ВУЦВК Г. Петровський, підтримували його в усіх починах, зокрема й у перехопленій у репресованої троцькістсько-зінов’євської опозиції ідеї надіндустріалізації за рахунок села. Реалізуючи плани патрона, 3 липня 1929 р. ВУЦВК і РНК УСРР продублювали постанову ВЦВК і РНК РСФРР, яка запроваджувала обов’язкові планові завдання щодо хлібоздачі з розверсткою на село за принципом самообкладання.

У життя селянина повернулася практика надзвичайшини: якщо господар ухилявся від поставок зерна, визначеного завданням сільського сходу, сільрадам дозволялося штрафувати його в межах п’ятикратного розміру вартості хліба, який мали здавати. Майно боржників продавали з торгів. Груповий опір розверстці або ухилення від продажу хліба після штрафних санкцій тягли за собою звинувачення за ст. 57 і 58 Кримінального кодексу УСРР, конфіскацію майна та депортацію засуджених у віддалені регіони СРСР. Широкі повноваження у виконанні постанов були надані місцевій бідноті. Вона ж отримувала від влади, крім відчуття повної вседозволеності вершителів людських доль, принадний матеріальний «бонус»: чверть надходжень від штрафів або продажу майна з торгів перераховувалася у фонди кооперування та колективізації бідноти. Утім, біднота виявилася на тому етапі хитрішою за владу. Майно розкуркулених фактично осідало в приватних кишенях, бо продавалося з молотка задарма. У селі Велика Каракуба Старобешівського району Сталінського округу було розкуркулено 56 господарств. Цегляні будинки продавали по 20 рублів, а курей — по 15 копійок за штуку^[257]. На селі розпочався зоряний час комнезамів: за рахунок експропріації хазяйновитих селян та тих, хто виступав на їхній захист, сільські люмпени забезпечували собі безбідне і не ускладнене виробничими проблемами життя. Недолугість і недалекоглядність не дозволяла їм зрозуміти, що такого привольного життя коштом чужої праці і сліз вистачить усього на кілька років.

На українське село насувалася чорна зловісна буремна хмара. Той соціальний смерч, який лютував на селі впродовж п’ятиріччя, залишив по собі понівечені знелюднілі оселі, спорожнілі хати й очі, по-рабському звичні до батогів спини. А починалося все з підготовки чергового колективізаційного штурму. Пришивши заможному селянству («куркульству») ярлик непримиренного супротивника соціалістичних перетворень, кремлівські поводирі завчасно потурбувалися про його нейтралізацію. 5 липня 1929 р. політбюро ЦК КП(б)У, наслідуючи кремлівські настанови, ухвалило скласти перелік куркульсько-поміщицьких господарств, які активно виступали проти хлібозаготівельної кампанії, для вислання за межі республіки. До кінця року, згідно з відомостями ДПУ УСРР, уже було заарештовано 8139 «куркулів», із них 1103 вислали поза межі України. Упродовж весни—осені 1929 р. близько 33 тис. селян було віддано під суд за звинуваченням у саботажі хлібозаготівель.

Заможні селяни впродовж 1929 р. були поставлені в умови абсолютної нелогічності виробництва. Яким чином це відбувалося, згодом пригадував селянин Михайло Лисенко, якому довелося рятуватися від розкуркулювання на шахтах у Чистяковому: «Розкуркулювали так. Накладуть на тебе гроші. Ти мусиш заплатити… Наклали на тебе сьогодні тисячу рублів, щоб ти заплатив. Ти заплатиш тисячу рублів. Завтра ж до тебе принесуть 3 тисячі, щоб ти заплатив. А в тебе вже немає грошей, щоб заплатити. То вони в тебе все чисто забирають. У тебе корова, коні — все забирають на auction. Продають пару волів за п’ять долярів. За п’ять рублів — пару волів! Корову — півтора рубля. Кінь — півтора рубля або два рубля… І тоді ще кажуть, що це їм не хватило — і хату продають — все! А ти куди хочеш, то йди. Торбу бери в руки, і можеш куди хочеш відправлятися»^[258].

Розпродаж господарства з молотка за невиплату накладених штрафів — цинічна форма соціальної репресії, спрямована на фізичну ліквідацію верстви найбільш потужних сільських товаровиробників, стала провідним інструментом «виховання» селянського світу на початковому етапі колективізації. Намагаючись уникнути знищення господарств, чимало заможних селян вдавалися до «саморозкуркулення», добровільно віддавали своє майно колгоспам та намагалися вступити до колективу, писали покаянні заяви і публікували їх у газетах. Дехто організовував тсози (товариства спільної обробки землі) та навіть артілі. Значних масштабів такий рух набув у заможних німецьких колоніях, де один по одному створювалися сімейні колективи. Влада називала їх лжеколгоспами (або ж куркульськими колгоспами) і нещадно знищувала, передусім економічно — шляхом переоподаткування. У 1929–1930 рр. в СРСР було оголошено кампанію перевірки соціального складу колгоспників. Усіх тих, кого вважали заможним до вступу в колгосп, виключали як «куркульський ворожий елемент».

Селянство, заскочене розгулом комнезамівського свавілля зненацька, перебувало в шоковому стані. Чимдалі масового характеру набували заклики: «Не здавайте надлишків хліба, краще закопаємо в землю, ніж віддамо їм, вони [комуністи] забрали хліб і гроші з тим, щоб втекти за кордон; Не йдіть до колгоспів, бо вам доведеться працювати на радянських панів, як раніше працювали на поміщиків, у колгоспі будете голі й босі… Життя стало незносним, скоро через грабіжництво доведеться залишитись в одній сорочці, цьому грабіжництву не буде кінця, радянська влада хліб відправляє за кордон, один вихід позбутися цих грабежів, якби одразу кілька хуторів відмовились здавати хліб… Якщо вам потрібен хліб, забирайте його насильно, а добровільно я не здам, деруть шкуру, час уже брати вила в руки й гнати їх, клятих комуністів^[259].

Селянство, розпорошене хуторами та зачинене в свідомості дрібного власника з притаманним їй егоцентризмом, наївно вважало, що може вплинути на владу, переставши виробляти товарний хліб. Воно не розуміло, що влада, залишившись без товарного хліба, забере увесь вироблений для власного споживання продукт за всяку ціну. На той час «органи» вже були цілком підготовані до такого ходу подій. Почалися масові арешти та суди в середовищі заможного селянства й «підкуркульників». 1929 р. навіть у промисловому осерді України Донбасі 78 % усіх заарештованих походили з сільської місцевості. У 1930 р. селянами за походженням були 75,8 % репресованих, 1931 р. — 60,8 %; 1932 р. — 55,3 %; 1933 р. — 45,2 %^[260]. Динаміка соціального походження репресованих цілковито відповідала політичній динаміці епохи комуністичного штурму. Переважна більшість розстріляних вироків часів суцільної колективізації була винесена за звинуваченням у антирадянській агітації та пропаганді, хоча, відповідно до законодавста, розстрілювати за цим пунктом можна було лише у воєнний час.

Переважну більшість засуджених становили селяни-одинаки, що не ховаючись виступали проти колективізації. Утім, поміж них траплялися й цікаві версії об’єднання кількох фігурантів у межах таких собі селянських підпільних партій. «Наївна спроба протистояти жорстокій владі», — таким чином характеризували автори донецького блоку «Реабілітованих історією» «Українську демократичну народну партію» в с. Новотроїцьке Андріївського району на Маріупольщині (1929 р.). Вона, згідно з матеріалами слідства, використовуючи «хлібні ускладнення» та незадоволення куркульства політикою радянської влади, «…розпалювала національну ненависть, агітуючи проти євреїв та великоросів, нібито винних у поневоленні українського народу, закликаючи населення до боротьби за Україну, яка належить тільки українцям»^[261]. За справою міфічної організації, якій утворили філії в бердянських селах Нововасилівка та Новоспасівка, а також гуртки на Волині та в Бердянському педагогічному технікумі, проходили 28 осіб — переважно молодь віком від 25 до 38 років. Для 12 осіб слідчі просили вищу міру покарання. 13 «членів організації» отримали по п’ять років таборів та 3 роки заборони проживати в республіці.

Розпалювання соціальної напруги на селі перетворилося на основний інструмент переладнання виробничих відносин. Влада цілком свідомо нацьковувала одні групи селянства на інші, знищуючи все потенційно конкурентоспроможне, аби на згарищі приватновласницької ініціативи, зігнавши безініціативних, зломлених, позбавлених засобів виробництва селян у великі виробничі колективи, одним махом перетворити мільйони осіб на пролетарів сільського господарства. За два роки Кремль планував здійснити перетворення, на які в умовах економічної еволюції потрібні були десятиріччя. Розселянювання найчисленнішого виробничого класу країни розпочали з так званих «куркулів».

21 січня газета «Красная звезда» вийшла зі статтею Й. Сталіна «До питання про політику ліквідації куркульства як класу». Він заявив, що схвалена XV з’їздом ВКП(б) політика обмеження й витіснення капіталістичних елементів села застаріла і слід переходити до нової політики ліквідації куркульства як класу. Про неї йшлося і в постанові ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи з ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». На селі розпочалася класова війна. Рапортуючи голові ОДПУ Г. Ягоді про результати депортації розкуркулених за 20 днів, заступник голови ДПУ УСРР К. Карлсон повідомив, що в Україні виселення «куркульських» господарств було здійснене з 29 округів і охопило на 10 березня 1930 р. 19 531 господарство загальною чисельністю 92 970 осіб^[262].

Травма розкуркулення для багатьох родин стала страшною раною, пронесеною крізь усе життя. Навіть ті, що уникли вислання в Сибір, зазнавали страшних поневірянь, їхні спогади вражають трагізмом.

Ось одна з десятків тисяч стражденна історія багатодітної працьовитої родини Серебрянських з с. Ремівці Чистопільського району (нині це частина селища міського типу Сніжне). Зоя Гречка (в дівоцтві Серебрянська), наймолодша, вісімнадцята, дитина в родині, розповідала, що батько був сиротою, в царській армії його навчили читати й писати. Під час світової війни воював на Кавказі, після працював саночником у шахті. За часів непу колишній шахтар відкрив у селі магазин, а коли розбагатів, то побудував для односельчан своїм коштом школу і церкву. У ніч на 10 січня 1930 р. «сусіди прийшли чуть світ, сказали, що перші на списку стоїмо ми на Сибір. Тата паралізувало, бо він серце мав не таке вже міцне. І його прийшли вночі, вони осталися удвох, тато і мама в хаті. І тата забрали з ліжком. Понесли з хати на ліжку. А мама слідом йшла, плакала, а брат своїм плаче голосом на все село. Винесли тата на самий край села, де була землянка, де лежало вугілля, паливо було. І туди тата й маму лишили, в ту хату, в ту землянку жити. Рано люди сходилися, зносили їсти, хто що зміг. А сестра була вдова, помер її чоловік, вона була з донечкою, два і півроку. Вона зразу начала писать в Москву, щоб дозволили їй тата і маму забрать. Чотири місяці пройшло, і їй дозволили забрать батьків»^[263].

Знищенням найзаможнішої частини селянства плани більшовиків не вичерпувалися. Узимку 1929–1930 рр. увиразнилася основна мета Кремля — стрімка суцільна колективізація. 5 січня 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». Україну в ній відносили до регіонів другої черги, де суцільну колективізацію треба було завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Українські очільники тут же виступили із зустрічними зобов’язаннями: на зібранні партійного активу в Харкові 4 лютого 1930 р. С. Косіор заявив, що треба здійснити суцільну колективізацію степових округів України за час весняної посівної кампанії, а восени 1930 р. — в усіх інших округах^[264].

Перша колективізаційна весна 1930 р. пройшла в атмосфері всезагального абсолютного афекту. Методи тиску на селян, які залишалися одноосібниками (цей термін виник у ході суцільної колективізації), вражали різноманітністю. Місцева влада і надіслані їй на допомогу «колективізатори» з округів наче змагалися між собою у вигадливості. Зокрема, у селах Передільському і Старий Айдар Петровського району з ініціативи надісланого з Луганського округа уповноваженого Чучмарова і секретаря партосередку Лапигіна були організовані демонстрації (нині б їх назвали флешмобами) активістів під червоними і чорними прапорами. Зупиняючись біля кожного подвір’я, вони пропонували господарю стати під червоний прапор, якщо він «за соціалізм», або під чорний прапор, якщо він прибічник «капіталізму». До чорного прапора приклеювали список селян — кандидатів на розкуркулювання. Таким чином, список поповнювався цілком «демократично» — самими селянами. Так само «демократично» формувався список тих, хто бажав стати колгоспниками. Лапигін не заперечив проти присвоєння свого імені новоутвореному колгоспу, а райземуправління затвердило цю назву^[265].

Селян заганяли в колгоспи шаленим адміністративно-чекістським тиском, тримаючи по півдня на зборах, аж поки не напишуть заяву на вступ. Тиск породжував опір. Найбільшого поширення набули баб’ячі бунти. Утім, насправді неорганізованому селянству не було що протиставити злагодженій роботі міських активістів, чекістів та місцевих люмпенів, окрім малоефективних спалахів агресії. Найбільш потужно антиколективізаційний рух розгортався у прикордонному Шепетівському окрузі, що стривожило більшовицьке керівництво. У телеграмі повідомлялося: «Натовпи, переважно з жінок, під керівництвом куркулів, церковників висувають вимоги: відкриття церкви, ліквідація колективів, повернення громадського реманенту та насіння. В окремих селах натовпи налічували до 400 чоловік, було здійснено побиття активістів… Причина руху — недостатня підготовка в окремих селах колективізації форсованими темпами (усуспільнення реманенту, посівматеріалу у дводенний строк при рішенні зборів, що не мали кворуму); головотяпство комсомольців, які здійснювали збирання вторинної сировини фактично шляхом масових обшуків дворів; закриття церкви…»^[266]

Наруга над селом обернулася господарською руїною: селяни, насильно загнані до комун, волинили як могли, спали до дев’ятої ранку, коні й корови хиріли від недогляду в колгоспних стайнях. Ось як ситуацію змальовував Петро Григоренко: «Я власними вухами чув, як секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор — недоросток, одягнений у прекрасний напрасований костюм, з виголеною до полиску, великою круглою головою — влітку 1930 року давав настанови нам, уповноваженим ЦК, які їхали на збирання урожаю: «Селянин вдається до нової тактики. Він відмовляється збирати врожай. Він хоче згноїти хліб, щоб кістлявою рукою голоду задушити радянську владу. Але ворог прорахувався. Ми примусимо його самого скуштувати, що таке голод. Ваше завдання — зірвати цю куркульську тактику саботажу збирання врожаю. Зібрати все до єдиного зернятка і збіжжя негайно вивозити як хлібоздачу…» Я ще в молоді роки був достатньо підготовлений, щоб сприймати косіорівський інструктаж з певною мірою критицизму. Тому те, що мене чекало в селі, куди я мав прибути як уповноважений ЦК, я собі уявляв досить правильно. Але те, що я побачив, перевершило всі мої найгірші сподівання. Велике, понад 2000 дворів, степове село у гарячу пору збирання врожаю наче вимерло. Працювала одна молотарка в одну зміну (8 осіб). Решта ж трудової армії — чоловіки, жінки, підлітки — сиділи, лежали, напівлежали в холодку. Я пройшовся селом з кінця в кінець, і мені стало моторошно. Я пробував вступати в розмови. Відповідали повільно, з цілковитою байдужістю. Я намагався переконати: «Хліб же у валках лежить, а подекуди ще й на пні стоїть. Ну, цей то вже осипався і пропав, а той, що у валках, він же згниє». — «Ну, звісно, згниє», — з неохотою відповідали мені»^[267].

Відповіддю на масову байдужість та сплески селянської відчайдушної люті стала поспіхом розроблена нова редакція статуту артілі. У ньому було чітко визначено все, що підлягало усуспільненню. Колгоспникам надавали право тримати корову, дрібну худобу і присадибну ділянку. Додаткові «роз’яснення» партійної лінії надав Й. Сталін у статті «Запаморочення від успіхів». Урешті 10 березня ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії у колгоспному русі», переклавши провину за примусову колективізацію на місцеві органи влади^[268]. Селянство вкотре спіймалося на гачок більшовиків і, повіривши радянським масмедіа, почало масово виходити з комун, розбираючи худобу та реманент. За неповних два місяці рівень колективізації упав на висхідну зими 1929 р. Значна частина селян відклала вихід, щоб не втрачати часу на тривалі процедури, пов’язані з поверненням усуспільненого майна, і вчасно відсіятися.

Загострення розпочалися на тому етапі, коли вони забажали вийти з колгоспів. Органи державної безпеки в Україні лише за травень 1930 р. зареєстрували 49 масових виступів колгоспників з вимогами поділу колективно засіяних полів. У селі Старий Айдар Петровського району натовп із 700 колишніх колгоспників, зібравшись на схід, ухвалив рішення: «Брати топори та вила і, якщо колгоспники перешкоджатимуть, бити на місці»^[269]. Виходи колгоспників зростали. За 100 днів, до 20 червня 1930 р., в Україні вийшли з колгоспів 1593,8 тис. господарств, а залишилося 1655,1 тис. Це були передусім бідняцькі господарства, які виробляли продукції в кількості, що не була достатньою навіть для власного споживання. Отже, свого центрального завдання — забезпечення за рахунок села потужного стрибка в промислову еру — влада не досягла. Тож на порядку денному знову постала мета відновлення колективізації, але тепер — господарств, здатних «потягти» таке надзавдання. Біднота в цій ситуації була використана як інструмент «демократичного», методом самооподаткування на сільських сходах, витискування хліба з тих селян, які виробляли товарну продукцію.

Після збирання врожаю на початку осені відповідно до сталінських настанов розпочався другий колективізаційний штурм. Він був набагато краще підготований і різноманітніший за інструментами впливу на селянство. Основна ставка була зроблена на економічне знищення товарних господарств. У вересні податкові органи затвердили порядок оподаткування на наступні два роки: худоба колгоспів і колгоспників звільнялася від оподаткування, тоді як худоба одноосібників обкладалася подвійним податком. Прибутки від роботи в колгоспі обкладалися податком у розмірі 5–7 %, а прибутки від індивідуального господарства, присадибного господарства колгоспників та їх сторонніх заробітків — за 70 %-вою ставкою^[270]. Крім того, широко застосовувалося індивідуальне, так зване «експертне» оподаткування, яке приводило до продажу нажитого непосильним трудом з аукціону. Неважко здогадатися, в якому шоці перебувало вдруге обдурене селянство. На жаль, економічний тиск супроводжувався черговою хвилею розкуркулень навіть попри заяви місцевих працівників про відсутність куркулів.

На грудневому пленумі ЦК КП(б)У колишній боротьбист Панас Любченко розтлумачив більшовицькій гвардії сутність поточного моменту: «Деякі комуністи і навіть окремі партійні організації забули вже про те, що в них на селі є куркуль, і це в першу чергу стосується районів Степу, де ми маємо високий відсоток колективізації. Деяким товаришам здається, що куркулі — це ті, хто був занесений до реєстру весною 1930 року. Їм здається, що коли вони за цим реєстром провели розкуркулення, то в них куркуля вже нема. Вони повторюють заяви тих куркулів, що не потрапили ще під розкуркулення, — що, мовляв, наші куркулі на Соловках, а на селі в нас куркулів нема. На декого з наших комуністів напав острах у зв’язку з таким величезним завданням — колективізувати 1,5–2 млн бідняцько-середняцьких господарств. Ми не організуємо наступ на куркуля, а значить, і успішну колективізацію, коли кожний член партії, кожний активіст, бідняк і середняк не усвідомлять, що куркуль у нас виростає на базі дрібнобуржуазної стихії щодня, щогодини, що куркуль не вичерпується, як я казав, реєстром 1930 року, що куркуль на селі є»^[271]. Вигадливими теоретичними умовиводами партія своє одноосібне рішення про соціоцид обернула на трендову ідею про розгортання «священної» соціальної війни. І, слід наголосити, така риторика отримала живу підтримку в соціальних низах українського села, які вже два роки як призвичаїлися до відчуття верстви-гегемону та життя за рахунок трудящих односельчан.

Законодавчу базу дугої хвилі розкуркулення забезпечив XII Всеукраїнський з’їзд рад (лютий—березень 1931 р.), який поставив перед органами радянської влади вимогу «рішуче провести ліквідацію куркульства як класу»^[272]. Комісія політбюро ЦК КП(б)У на чолі з П. Любченком, яка розробляла план кампанії розкуркулення, пропонувала депортувати з республіки до 40 тис. селянських господарств. Кремль зменшив квоту до 30 тис. господарств. Кампанія стартувала 29 травня 1931 р. і була проведена блискавично. Селяни навіть не встигли прийти до тями. Особливий відділ ОДПУ 12 червня повідомив, що чотири ешелони з України були вивантажені на місці призначення в Уральській області, а сім ешелонів перебували в дорозі. У ешелонах було 4853 сім’ї загальною чисельністю 18 279 осіб. Планувалося вивезти ще 25 тис. сімей орієнтовною чисельністю 100 тис. осіб^[273]. Однак із другої половини 1931 р. масове розкуркулення припинилося, бо в ньому не було потреби: селянство «добровільно» пішло в колгоспи, рятуючись від податкового і фізичного знищення. Оборотною стороною тієї «добровільності» став тотальний занепад продуктивних сил села. Селяни з безвиході йшли до колгоспів, але перед тим масово знищували худобу. На селі з колишнього доколгоспного многоголосся вранішньої та вечірньої подойки та годування лишилися невиразні голоси худоби, що хиріла в колгоспних стайнях. Під ніж ішли навіть одвічні селянські годувальниці — корови. Свине та овече стадо зменшилося в рази.

До найбільш непіддатливих господарів застосовувалася практика виселення за межі села. Про один з таких виселків у Новопсковському районі Старобільського округу йшлося в листі слухачів Військово-повітряної академії РСЧА в Москві Якова Коркіна та Омеляна Пахоленка, надісланому в липні 1931 р. до приймальні голови ВУЦВК. Повернувшись із відпустки, проведеної в Новопскові, вони намагалися донести правду про події в рідному селі до Г. Петровського, сподіваючись на його авторитетне сприяння у подоланні «місцевих перегинів».

У листі йшлося про концтабор, який влаштувала місцева влада для розкуркулених: «Всі розкуркулені вивезені в байраки, так звані «Ярки». Люди перебувають в зовсім безвихідному становищі. Майно, реманент сільськогосподарський у них відібрані, землю не дано, живуть в землянках з сім’ями. Існують жебрацтвом, розводять бродяжництво. На роботу їх не посилають. Щоб піти в село, вони повинні одержати перепустку у коменданта Ярка… Таке становище довго тривати не може, тому що приречені на голодування люди шукатимуть виходу в бандитизмі тощо».

Не менш наївно виглядала й решта викривальних нотаток курсантів, зокрема про методику залучення в колгости: «Є ряд випадків примусового втягнення в колгосп. В разі відмови йти в колгосп підводять під графу куркуля й розкуркулюють, відбираючи все майно і вивозять в «Ярки». Переконані, що втягнути в колгосп можна тільки силою. Наприклад, на зборах хут. Статівка активом заявлено: щоб 15 чоловік середняків і бідняків, які залишилися, втягнути в колгосп, треба 5 чоловік вивезти в «Ярки»… Пиятика, застрашування, погане виховання і забезпечення колгоспників є причиною небажання бідняків і середняків, які залишилися, вступати в колгосп, внаслідок чого вони йдуть за куркулями і поділяють їхні настрої. В ряді сел. (хут. Статівка, село Лізівка) є перегини, розкуркулили середняків і навіть бідняків. Наприклад, нами за пропозицією заступника голови РВК разом з представником від РВК на засіданні активу і групи бідноти хут. Статівка було переглянуто список розкуркулених, де виявилося: розкуркулений і вивезений в «Ярки» бідняк Пугач Артем Сергійович, розкуркулені два середняка Пугач Василь Кіндратович і Луковенко Василь Іванович. На даному засіданні ухвалили відновити в правах цих громадян і повернути їм майно. Таке ж становище й по інших селах, тому що там була маса скарг з боку середняків і бідняків. Наприклад, в с. Лізівка забрали майно у сім’ї червоноармійця Кобзаревої Ольги Романівни. РВК ухвалив повернути, але сільрада цього не виконала. Розпродано майно у бідняка цього ж села Біденка Якова Ізотовича, який одержував пенсію за сина-червоноармійця. Такі випадки продажу майна носять масовий характер… У розкуркулених середняків і бідняків забирали геть весь хліб і навіть одяг, сало тощо, а потім ділили між собою (хут. Статівка). Штрафи стягувалися й на користь окремих працівників, наприклад, голова правління кооперативу с. Лізівка прийшов до оштрафованого гром. Лізенка Парфена і взяв собі кабанця»^[274].

Курсанти, зважаючи на масовість і типовість порушень чистоти соціального підходу до формування виселків, просили терміново направити в район авторитетну комісію партійних і радянських органів. Водночас варто зважити й на те, що їх не турбувала присутність на околиці села концтабора як така. Їх турбував факт виселення туди випадкових бідняків і середняків. Стосовно решти своїх односельців, які раптово втратили всі громадянські права і були змушені жебракувати, виправданість виселків не викликала заперечень. Приймальня голови ВУЦВК направила лист до Білокураківського дільничного прокурора з дорученням розслідувати справу і притягнути винних до відповідальності. У супровідному листі було зазначено: «Ця справа як надзвичайно характерна своїми викривленнями на місці…»^[275]

У грудні 1930 р. об’єднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б) дав українській республіканській парторганізації завдання колективізувати у степовій зоні не менше 80 % селянських господарств. Поставлене завдання КП(б)У виконала й перевиконала достроково. Станом на серпень 1931 р. Лівобережжя і Степ України стали зонами суцільної колективізації. Степова зона України у 1931 р. була флагманом колективізації, але й на її фоні виділялися райони Донбасу, де було колективізовано понад 90 % господарств.

Номінальні показники колективізації вражали. Інша справа, що вони були зворотно пропорційними економічним показникам. Власне, село сповзало в руїну безгосподарності. Втрати зерна в полі були величезними, а різниця між видами на врожай і реальним врожаєм — разючою. На неспівставній різниці між розрахунками московських економістів та реальним станом продуктивних сил колективізованої України і зросла проблема, що врешті перетворилася на катастрофу колосальних масштабів. Вже хлібозаготівельний план 1930 р. виявився гумовим: спочатку його встановили в розмірі 440 млн, а у вересні збільшили до 490 млн пудів. Неймовірними зусиллями ЦК КП(б)У вдалося домогися у жовтні 1930 р. зменшення плану до 472 млн пудів. Однак ані це, ані підхльостування хлібозаготівель не допомогли, Україна виявилася боржницею. Сталін зменшив заборгованість до 25 млн пудів і зобов’язав ЦК КП(б)У оголосити лютий 1931 р. місяцем ударних хлібозаготівель, щоб цілком виконати план. А в травні 1931 р. голова Раднаркому В. Молотов поставив С. Косіора перед фактом, що план попереднього року лишається незмінним — 490 млн пудів. ЦК КП(б)У не лишалося нічого іншого, як оголосити нову кампанію із заготівлі минулорічного хліба з 20 травня по 15 червня 1931 р. План було виконано ціною вивезення всіх резервів республіки. Державні заготівельні пункти одержали по 4,7 центнера зерна з гектара посівних площ — рекордний показник за всі дореволюційні й пореволюційні роки^[276].

Отриманий результат спрацював на користь неконтрольованого зростання апетитів Кремля, який розцінив його як джерело нічим не обмеженого ресурсу. На XVI з’їзді ВКП(б) Й. Сталін заявив, що завдяки створенню колгоспного ладу в країні успішно розв’язується зернова проблема^[277]. Насправді вона успішно вирішувалася лише в тому сенсі, що влада відчула себе повновласним розпорядником продукту, який виробляв сільськогосподарський сектор. Однак вона не врахувала того, що село не спроможне було існувати в такому режимі на постійній основі. Те, що припускалося як захід надзвичайного стану, не могло стати щоденною нормою життя. Ані виснажливо працювати задарма, ані животіти у спартанських умовах на напівголодному пайку колгоспники бажання не мали.

Коли відразу після аврального виконання плану 1930 р. ішлося про хлібозаготівельний план 1931 р., село впало в ступор. Чекісти почали реєструвати випадки голодування. Навесні 1931 р. Укрколгоспцентр визначив види на врожай у розмірі 845 млн пудів (на 510 млн пудів менше, ніж у попередньому році). Натомість для колгоспів та одноосібників встановили план у 434 млн пудів, тобто на 41 млн пудів більше від попереднього року. Загальний план заготівель України з урожаю 1931 р. був визначений у 510 млн пудів^[278]. Розмірковуючи над тим, як виконати такі непідйомні завдання, заступник наркома землеробства УСРР О. Триліський зауважив, що треба не тільки розорати усі толоки, а й провести розкорчовування^[279]. Утім, це були розмірковування агронома. Влада робила ставку геть на інший ресурс — насилля.

5 грудня 1931 р. Й. Сталін і В. Молотов відправили телеграми з вимогою, щоб план був виконаний за будь-яку ціну. На колгоспи-боржники вимагали накладати санкції — дострокове стягнення всіх кредитів, припинення обслуговування МТС, примусове вилучення наявного зерна, включаючи насіннєвий фонд^[280]. 23 грудня політбюро ЦК ВКП(б) розглянуло у присутності Г. Петровського, В. Затонського та А. Мікояна стан хлібозаготівель в Україні і визнало його незадовільним: на 1 грудня республіка виконала тільки 74 % встановленого плану. В. Молотову було доручено виїхати до Харкова «на допомогу ЦК ВКП(б) для посилення хлібозаготівель»^[281]. 29 грудня 1931 р. у присутності сталінського емісара В. Молотова політбюро ЦК КП(б)У розглянуло стан хлібозаготівель. Членам політбюро ЦК було наказано негайно виїхати в райони республіки й організувати виконання плану заготівель упродовж січня 1932 р. Молотов залишався в Харкові до початку 1932 р., координуючи акції на «хлібному фронті».

Те, що селянський світ 1932 р. перевернувся догори ногами, не викликає сумнівів. Такої тотальної «уваги» до села, яка пронизувала наскрізь газетні шпальти, затьмарюючи вістки з будівель п’ятирічки, замальовки культурних подій, радянська преса ще не знала. Перші полоси віддані під висвітлення питання номер один: хто, скільки й коли здав державі хліба. Хліб, здається, то сиплеться рясною лавиною, то по зернятку падає, перемазаний кров’ю, з кожного газетного рядка. Усюди хліб — хліб — хліб. Та це тільки в газетах. Насправді його чимдалі менше, а згодом не стане зовсім.

Селянство перебувало в стані крайньої екзальтації і мало на те всі підстави. На початку 1932 р. в с. Старий Керменчик було «розкрито» антипартійне угруповання «бінатовців і тахтамишевців»^[282]. Їм інкримінували не лише підривну роботу в колгоспах та зрив хлібозаготівель. Зазначалося, що «ці угруповання являли собою групу куркулів, колишніх заводчиків, торговців, міцно заможних і колишніх махновців та мали на меті (з 1922 р.)^[283] політичний захват влади, а кінечною метою — створення незалежної грецької республіки»^[284]. Згідно з архівною справою, група мала розгалужену агентурну мережу в Харкові, Воронежі, Москві.

Суперечки з питань соціалістичного будівництва почалися поміж сільським активом ще в 1927–1928 рр. 1932 р. обидві групи визнали антипартійними. Більшість їхнього складу була виключена з партії, а 1933 р. засуджена до різних строків ув’язнення^[285]. Справа була сфальсифікована, вищезазначені особи засуджені не за фактом діяльності, а за свої думки та їхнє висловлення. Вони ж, незважаючи на націоналістичний ярлик, мали не національний, а відверто соціальний характер. Так, у матеріалах справ наявні такі «свідчення»: «В июле месяце как-то мне на улице встретился Бинат Иван и Балабан Василий, оба бывшие кулаки… При встрече они оба начали мне говорить: “Ось бачиш, нас виключили з партії, а ваші керівники і комуністи до чого довели — люди у вас вже з голоду пухнуть, вже всі коні скоро подохнуть, — це все тому, що ви, бідняки і батраки, всі дурні, все літо працюєте і віддаєте хліб цим дармоїдам. Треба об’єднуватися і в організованому порядку хліба не віддавати і в першу чергу забезпечити хлібом себе, а решту віддавати”»^[286]. В якості пасивного методу опору урядовій політиці засуджені закликали до організованого невиходу на роботу. Утім, і без їхніх закликів бажаючих віддано працювати на колгоспній ниві було обмаль.

Село поглинала господарська руїна. Становище в Україні стрімко погіршувалося: голодування внаслідок викачування продовольства комісією Молотова набирало масового характеру. 23 квітня 1932 р. політбюро ЦК КП(б)У змушене було звернутися безпосередньо до Сталіна з телеграмою, в якій просило дозволу на використання ресурсів продовольчого фонду для забезпечення принаймні промислових регіонів: «План постачання Донбасу, металургії, військових будов проводиться лише за рахунок розбронювання непфонду, бо ніяких інших ресурсів у нас нема»^[287]. Найстрашніше ж було те, що внаслідок зимових хлібозаготівель з урожаю 1931 р. Україна залишилася без насіннєвого фонду. Усвідомивши це, ЦК КП(б)У мобілізувало сили партійних організацій на збирання посівматеріалу^[288].

Однак було запізно: голод, який був наслідком зимових хлібозаготівель, поширювався Україною, мов пожежа в засушливу пору. Бездумно виконуючи вказівки Кремля, компартійно-радянсько-чекістський апарат зіткнувся з їхніми потворними наслідками. Першою реакцією було применшення масштабів голоду і пошук винуватців — місцевих «лівих закрутників». У довідках секретно-політичного відділу ОДПУ голод цнотливо прикривали словосполученням «продовольчі утруднення». Але доволі скоро робити вигляд, що нічого жахливого не відбувається, стало неможливо. У липневій 1932 р. довідці чекісти характеризували ситуацію більш відверто: «Численні факти уживання в їжу сурогатів і падлини, опухання і смерті від голоду. У деяких районах зареєстровані випадки людоїдства і самовбивств на ґрунті голоду»^[289].

Кремль розпочав допомогу голодуючим з 21 березня 1932 р., і це була спочатку виробнича допомога: трактори для МТС, насіння для радгоспів. 19 квітня союзні відомства уперше погодилися виділити зі своїх резервів на всю Україну 3 тис. тонн проса на харчування колгоспників^[290]. Нарикінці квітня — на початку травня Наркомат зовнішньої торгівлі СРСР дістав розпорядження повернути з портів 15 тис. тонн кукурудзи і 2 тис. тонн пшениці на користь України. За рахунок закупівлі хліба за кордоном вивезення хліба з України в Закавказзя було припининено, крім того, сюди перекинули 4 млн пудів зерна з Центральної Чорноземної області^[291]. Наприкінці травня за дорученням політбюро ЦК ВКП(б) до надання проддопомоги підключилися трести і об’єднання союзних відомств, розташовані в Україні, після чого голодуючі почали одержувати консерви, крупи, тюльку та інші продукти.

Утім, прояв людяності тривав недовго. 15 червня Сталін роздратовано писав Кагановичу: «На мою думку, Україні дали більше, ніж треба. Давати хліб непотрібно і нема звідки»^[292]. 23 червня політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення припинити завезення хліба в Україну^[293]. Більше того, на порядку денному партійних засідань знову оголилося основне завдання. Ним стало не рятування голодуючих, а розверстання хлібозаготівельних рознарядок. Хлібозаготівельний план з урожаю 1932 р. формувався на попередніх засадах. «Спасайте свої шкури, не приймайте планів хлібозаготівель. Перше забезпечимо хлібом себе, а державі здамо колосся»^[294], — лунали заклики по селах. Становище селян справді було тяжким.

З листа голови ВУЦВК Г. Петровського, датованого 10 червня 1932 р., Сталін дізнався багато нового і неприємного про «продовольчі утруднення» в Україні. Не криючись, Петровський писав: «На великих зборах по селах мене, звісно, лають на всі заставки, тітки плачуть, а трапляється й дядьки. Іноді критика становища, що склалося, заходить дуже глибоко та широко: навіщо створили штучний голод, адже в нас був урожай; навіщо засівматеріал забирали — цього не було навіть за старого режиму; чому українцям треба у тяжких умовах їхати по хліб у нехлібні краї, а не привозять хліб сюди тощо»^[295]. Винним у руїні на селі Григорій Іванович вважав ЦК КП(б)У, який бездумно підрядився виконувати абсолютно непідйомний для України план у 510 млн пудів. Якість засівів не відповідає жодним нормам не лише внаслідок виснаженості селянства, а й через те, що засівали неякісним посівматеріалом (все якісне зерно було реквізоване). До нового врожаю залишається місяць чи півтора, і якщо держава не надасть українському селу додаткову продовольчу допомогу, голод набиратиме страшніших форм. Селяни в панічному стані в очікуванні рознарядок 1932 р.

В. Чубар повідомляв Й. Сталіна і В. Молотова про те, що мінімум 100 районів потребують продовольчої допомоги. Аби селянство було здатним виконувати польові роботи, республіці потрібна допомога в обсязі не менше 1 млн пудів продовольчих культур. Наприкінці листа Влас Чубар попереджав, що український уряд офіційно звернеться до ЦК ВКП(б) і РНК СРСР з пропозиціями переглянути плани хлібозаготівель^[296].

За п’ять днів Сталін з неприхованим роздратуванням відреагував на листи: «Перший розводить «самокритику» — щоб одержати з Москви нові мільйони пудів хліба, другий зображає святенника, який віддав себе в жертву «директиві ЦК ВКП» — щоб добитися скорочення плану хлібозаготівель. Неприйнятним є ні перше, ні друге»^[297]. Висновки з провального досвіду хлібозаготівель Й. Сталін зробив хибні. Фактично він звинуватив українських керівників у тому, що вони неправильно розверстали хлібозаготівельний план з урожаю 1931 р. по районах, а районну ланку управління — у незнанні можливостей кожного окремо взятого колгоспу. Думка про те, що селянство — це є сукупність живих людей, з власними прагненнями, здібностями і вадами, а не машина, що виробляє рівно стільки, скільки заплановано в Кремлі, проходила повз свідомість генсека. Думку про те, що у заданих обставинах Україна не спроможна виробляти стільки ж хліба, скільки в 1929 р., не брали до уваги. Вихід із замкненого кола умоглядних суперечностей був віднайдений у тиражуванні легенд про «підземні пшеничні міста», до яких українські селяни ховають хліб, аби не віддавати його на потреби індустріалізації, і, відповідно, про селянство як цілком ворожий ідеї соціалістичного будівництва клас, своєрідного колективного «ховраха», який розтягнув щедрий сталінський врожай по норах.

Отож підхід до хлібозаготівель 1932 р. зазнав відчутних коректив. Не відмовляючись від інституту уповноважених, персональну відповідальність за виконання хлібозаготівельного плану поклали на керівників партійних організацій областей, країв і республік. У червні 1932 р. Раднарком СРСР розробив проект плану, який тепер підлягав затвердженню на партійних конференціях. Каганович і Молотов силою власного авторитету мали змусити партійну організацію України прийняти до виконання нав’язаний Кремлем заготівельний план з урожаю 1932 р. в обсязі 356 млн пудів.

Новий план хлібозаготівель зменшився на 40 млн пудів проти попереднього, однак і в такому вигляді був непосильним селу, що деградувало. Під час засідання політбюро ЦК було чутно зауваження про те, що недосів зернових на площі 2,2 млн га і загибель озимини на площі 800 тис. роблять його фантастичним. Та попри це резолюція була така: «Вважати правильним встановлений ЦК ВКП(б) план хлібозаготівель по селянському сектору обсягом 356 млн пудів і прийняти його до безумовного виконання»^[298]. Третя величезна продрозверстка тільки-но колективізованого українського села стала підосновою найбільшої в його новітній історії катастрофи.

Однак біда, як-то кажуть, ходить не одна. Село реагувало на хлібозаготівлі ще доволі емоційно, хапаючись за вила й топори. Однак жоден із тогочасних виступів не мав далекосяжних наслідків, українські чекісти давно були напоготові. 22 листопада 1932 р. голова ДПУ УСРР С. Реденс підготував С. Косіору величезну за обсягом довідку під назвою «Зведення фактів про правоопортуністичні настрої і протидію хлібозаготівлям з боку членів, кандидатів партії і комсомолу за час хлібозаготівельної кампанії». У довідці були зафіксовані результати спостереження за процесом прийняття плану в 407 селах 199 районів УСРР^[299]. У довідці фактично йшлося про масовий опір смертоносним планам усередині комсомольсько-партійного активу, від відповідальних районних працівників, уповноважених райпарткомів у селах, секретарів партосередків до їхніх членів. Низові працівники на власні очі бачили: селяни голодують і через те просто не спроможні працювати. Незважаючи на такий аргумент, Кремль сподівався переломити і селянські настрої, і хід подій посиленням репресій. Тогочасна його тактика увійшла в історію під назвою «виховання голодом». Готувалися до її здійснення завчасно і вдумливо.

7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» (яку назвали в народі «законом про п’ять колосків»), яка прирівняла розкрадання колгоспного та кооперативного майна до найтяжчих державних злочинів. За це було передбачено «вищу міру соціального захисту» — розстріл із конфіскацією майна. За «пом’якшуючих обставин» розстріл замінювали позбавленням волі на строк не менше 10 років^[300].

12 жовтня 1932 р. відбувся пленум ЦК КП(б)У, який розглянув хід хлібозаготівельної кампанії і змушений був констатувати загрозу припинення постачання хлібом Донбасу, Харкова, Дніпропетровська та інших промислових центрів України. Донецький і Харківський обкоми звернулися до ЦК з проханнями терміново завезти продовольство. Про голод на селі — ні пари з вуст. Уся республіканська партійна організація в цей час уже була мобілізована на хлібозаготівлі. До сел виїхали десятки тисяч партійних, радянських, профспілкових та інших працівників різних рангів, робітників з підприємств, викладачів вищих навчальних закладів тощо. Їхньою метою було вилучення хліба з села та придушення опору за будь-яку ціну. Однак результатів не було — на 25 жовтня виконали лише 39 % річного плану хлібозаготівель.

Відповіддю на стихійний латентний опір села став сталінський «сокрушительный удар», що здійснювався силами надзвичайних хлібозаготівельних комісій, створених відповідно до рішення політбюро ЦК ВКП(б) від 22 жовтня 1932 р. Українську комісію очолив В. Молотов, який 29 жовтня 1932 р. приїхав до Харкова і перебував тут аж до 23 листопада. В руках цього надзвичайного органу з необмеженими повноваженнями сходилися всі важелі впливу на суспільство: партійний, чекістський і радянський апарати. Надійною опорою владної війни проти селянства стали ЗМІ, за допомогою яких розпалювали ненависть між городянами, які потерпали від голоду, і селянами, які начебто ховали від голодуючих хліб у «чорних коморах».

Усі колгоспні скирти в полі було поставлено на облік, взято під охорону, зерно вивозили з-під молотарок. Від 12 листопада біля кожної молотарки мали стояти спеціальні контролери з числа працівників, мобілізованих з міста на хлібозаготівлі, для організації обліку зерна і забезпечення його вивезення на заготівельні пункти^[301]. На зойки замордованих селян влада відповіла масованими судовими переслідуваннями. Виїзні сесії на місцях із застосуванням суворих репресій вирішували справи, пов’язані із хлібозаготівлями. Лише за серпень—листопад 1932 р. було заарештовано за «розбазарювання» і приховування колгоспного хліба органами ДПУ УСРР та міліції 21 197 осіб, з них у листопаді — 14 230. Адміністративні заходи стосовно боржників по хлібозаготівлі широко висвітлювали в пресі.

Із жовтневих святкувань у Москві Молотов повернувся з новими санкційними настановами. Вони були запроваджені в життя у вигляді таємної постанови ЦК КП(б)У від 18 листопада, а потім опубліковані як постанова РНК УСРР від 20 листопада «Про заходи до посилення хлібозаготівель». У них висунули вимогу повністю виконати план хлібозаготівель до 1 січня і створити насіннєві фонди до 15 січня 1933 р. Фактично на все засипане зерно наклали арешт. Артілі-боржники, які видавали натуральні аванси на рахунок трудоднів або для громадського харчування понад встановлені норми (15 % від фактичного обмолоту), повинні були негайно організувати повернення «незаконно розданого хліба» і спрямувати його на виконання плану. Райвиконкоми зобов’язувалися «організувати вилучення у колгоспів, одноосібників і робітників радгоспів хліба, що його розікрали під час косовиці, обмолоту і перевезення»^[302]. Ішлося про те, що влада санкціонувала масові обшуки і конфіскацію зерна. Понад те до колгоспів-боржників по хлібозаготівлях застосовувалися натуральні штрафи у вигляді додаткового завдання з м’ясозаготівель у розмірі 15-місячної норми здачі цим колгоспом м’яса як усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників. Одноосібників, які не виконували хлібоздачу (по контрактації або «самозобов’язанням»), дозволяли штрафувати встановленням додаткових завдань не тільки на м’ясозаготівлях, але й по картоплі (в обсязі річної норми здачі). Для виконання постанов до села відряджали мобілізовані робітничі бригади^[303].

Саме цими постановами були закладені підвалини переростання хронічного вже на той час голодування українських колгоспників і одноосібників у жахливий за наслідками Голодомор. Запроваджуючи практику натуральних штрафів і «чорних дощок», влада розв’язала на селі справжній терор голодом. Прикриваючись зовні гаслами пошуку прихованого хліба для потреб міста, бригади конфісковували у «боржників» усі наявні харчі, блокуючи їх у позбавлених їжі селах і оточуючи непроникним інформаційним вакуумом. На початку 1933 р. вся Україна перетворилася на суцільну зону «чорної дошки».

«Чорна дошка» означала дострокове стягнення всіх кредитів, заборону торгівлі колгоспу та колгоспникам, накладання штрафу м’ясозаготівлі 15-місячного плану з колгоспу та колгоспників. Водночас згорталася торгівля закладів споживчої кооперації, а всі наявні товари перекидали в передові сільради^[304]. Стан облоги для сел, засуджених на голодну смерть, поволі розростався на всю республіку.

Секретарі партосередків першими дізнавалися про відповідні рішення райпарткомів, вони мали настанови опрацьовувати рішення на перших же зборах, тож сусідні села доволі скоро, не з пустомовної преси, дізнавалися про нові методи більшовицького виховання непокірного селянства. Та, попри середньовічну жорстокість нового курсу державної політики, уряд не міг похизуватися її дієвістю. Навіть комуни не були надійною опорою нелюдських ухвал уряду. У середині грудня 1932 р. керівники комуни ім. Сталіна Старо-Каранського району (голова Терещенко й секретар партосередку Лукаш) відмовилися виконувати плани заготівель картоплі, вважаючи за краще рятувати життя комунарів. Як було зазначено в додатку до протоколу РПК, вони «незаконно» роздали комунарам 153 центнери хліба, 180 центнерів — організаціям. Обидва керівники були зняті з посад і отримали партійну догану, селяни ж, залишившись без їхнього захисту, потрапили у ще більш скрутне становище. У комуні провели переобмолот соломи, перевіювання полови та вилучили попередньо розданий натураванс, припинили постачання хлібом їдальні, раніше спожитий харч зарахували в натураванс^[305].

Зрозуміло, що на здійснення цієї масштабної каральної акції були мобілізовані значно потужніші сили, аніж на розкуркулення 1929–1930 рр.: і кілька разів перетрушений і вже значною мірою на той час репресований (за умов опорності) місцевий партійно-радянський актив; і комсомольці, загартовані в кампаніях розкуркулювання односельців і церков; і міські «помічники»; і передусім — сили чекістів та внутрішніх військ.

Спецоперація розгорталася під керівництвом «уповноважених з близького оточення Сталіна: голови уряду В. Молотова, секретаря ЦК ВКП(б) Л. Кагановича і надісланого на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева. На початку грудня 1932 р. сталінська команда була посилена заступником голови ОДПУ В. Балицьким, який мав «допомогти» С. Реденсу, котрий стрімко втрачав довіру вождя через неспроможність упоратися з Україною, зламати «саботаж» та віднайти «центр», із якого той керувався.

Незабаром в оперативному наказі по ДПУ УСРР від 5 грудня 1932 р. Балицький вичерпно змалював напрямки діяльності чекістів у найближчій перспективі. Наказ починався з твердження про те, що в Україні існує «організований саботаж хлібозаготівель та осінньої сівби, організовані масові крадіжки у колгоспах і радгоспах, терор щодо найбільш стійких і витриманих комуністів та активістів на селі, перекидання десятків петлюрівських емісарів, розповсюдження петлюрівських летючок». З цього був зроблений висновок про «безумовне існування на Україні організованого контрреволюційного повстанського підпілля, яке пов’язане із закордоном та іноземними розвідками, головним чином польським генеральним штабом». Викриття та розгром контрреволюційного повстанського підпілля та завдання рішучого удару по всіх контрреволюційних куркульсько-петлюрівських елементах, які активно протидіють і зривають основні заходи Радянської влади та партії на селі»^[306], — таке завдання було поставлене перед українськими спецслужбами.

Під орудою цієї добре налагодженої команди справа викачування хліба з України, здавалося, зрушила з місця. Але якою ціною? Поволі масові обшуки та конфіскація усього продовольства (часто його цинічне знищення на очах у замордованого голодом селянства) переросло у вакханалію справжньої дикості. З листопада 1932 р. на тих, у кого не знаходили хліба, накладали натуральні штрафи, які передбачали вилучення м’яса (сала) і картоплі. На місцях кампанія перетворилася на банальне пограбування людей, які вмирали від голоду. Це засвідчили у своїх спогадах тисячі тих, хто вижив у страшну зиму 1933 р.

Намагання дирекцій радгоспів і правлінь колгоспів урятувати робітників та колгоспників від голоду розцінювалися як «неприпустиме розбазарювання хліба на продовольчі потреби». Районні керівники вимагали зменшення пайків, вважаючи неприпустимим, аби по відповідних категоріях видавали хліба від 400 до 600 грамів на день на їдця^[307]. Не можна стверджувати, що всі «члени уряду» (так називали протоколи РПК уповноважених РНК) та уповноважені обкомів були безсовісними жестокосердними машинами з виконання політики Центру. Архіви свідчать, що значна їхня частина щиро співчувала селянству, що голодувало, покривала правління колгоспів та дирекції радгоспів, які на свій страх і ризик годували селян із реквізованих фондів, приховували зерно у соломі тощо. Так, зокрема, вчинив уповноважений Сталінського обкому Слємзін у радгоспі «Сартана»^[308]. Таких було чимало, однак вони були не спроможні радикально вплинути на загальну державну політику.

Алгоритм діяльності репресивної машини при виявленні прихованого саботажу був украй жорстоким та напрочуд дієвим — він знищував рештки свідомості опору в селянстві. Виглядав він наступним чином: усі комбайни, молотилки, віялки запускали в переобмолот; організовували другі зміни для їхнього обслуговування; останні рекрутували переважно з комсомольців та партійців (70 %), решту (50 %) — з працездатних (!) утриманців; біля кожного агрегату виставляли варту з партійців, яка наглядала за ходом робіт та цілістю зерна; працівникам, зайнятим переобмолотом, підвищували платню, решті зменшували пайки. Репресії проти керівників, які намагалися врятувати людські життя, та тотальне перетрушування управлінських кадрів довершували справу.

Зима 1932–1933 рр., певне, була найстрашнішою в попередній історії села, — воно впало в анабіоз: голод і холод панували повсюди. На Різдво Христове 6 січня почалися обшуки селянських садиб. Наприкінці січня — в лютому 1933 р. на просторах України вже лютував справжнісінький Голодомор. Картини зустрічей із «ощасливленими» владою селянами потужно вплинули на наркома землеробства УСРР О. Одинцова, який згадував про «звірино-голодуючих людей, у яких немає іншого бажання, окрім єдиного, — будь-що і за яку ціну з’їсти»^[309]. Однак і цього Сталіну здавалося замало для досягнення насправді довготривалого виховного ефекту. Власноруч написаний Сталіним директивний лист ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 22 січня 1933 р. прирік голодне українське селянство на смерть у зачиненому чекістськими кордонами величезному гетто^[310]. Україна була заблокована, пересування всередині республіки суворо контролювалося. Намагаючись врятуватися, сільські мешканці пішки долали окольними шляхами десятки кілометрів. Селянки в розпачі кидали своїх дітей на залізничних станціях, сподіваючись, що у тих буде більше шансів вижити в дитбудинках. Тіла померлих селян на міських вулицях уже нікого не дивували: городяни, яких преса переконала в тому, що в їхньому власному голодуванні винні селяни, дивилася на їхні тіла без емоцій. Безпритульні, нікому не потрібні діти, знову заполонили міські околиці, промишляючи грабунками і вмираючи від голоду тут же, на вулицях. Картинки того «ощасливленого» Сталіним та його поплічниками колгоспного дитинства, які заполонили українські міста, вихлюпнувшись за «повні щастя» вінця колективізованого більшовицькими темпами села до скону стоятимуть перед очима його свідків. Дивні істоти, серед яких не можна відрізнити дівчинку від хлопчика, з вибритими наголо голівками, покриті струп’ями, бліді личка з болячками на губах, тоненькими ручками і ніжками, також покритими струп’ями, поміж яких — роздерті величезні животи, короста, лишаї, криваві поноси, пряма кишка, що випадає, передсмертні муки, широко розкриті бездонні очі і передсмертна радість: «Мамка прийшла, картоплі принесла…»^[311]

Олексій Кейс, який народився 1912 р. на хуторі поблизу с. Райського Дружківського району, розповідав комісії Конгресу США з розслідування голоду 1932–1933 рр. в Україні: «Був такий випадок: ідемо ми з братом по Єнакієво, по вулиці Туртіна, чи Трутіна, забув як, і дивимося — під парканом лежить жінка. І вона так не лежить, а так напівсидить, напівлежить. Мертва. Ми підійшли — й біля неї дитинка. І жінка мертва, а дитинка жива. І вона така, до одного року. Може, один рік, може, трошки менше, може, трошки більше. Тяжко, але так приблизно один рік дитинка. І воно витягло в мами грудь і смокче. А мати ж мертва. Ну, і ми з братом стали і плачемо. Значить, не так нам шкода тієї мами, як шкода тієї дитини, що вона не знає. Смокче і не розуміє, що там же нема нічого. І тут їде санітарна машина, яка підбирає ті трупи. А вони там ходили постійно, бо дуже багато було трупів, лежало. І вони хапають, то зскакують два чоловіка там за ноги ту жінку, на гору, то дитину туди, де мертві лежать. Повезли туди на звалку, на цвинтар отак. То була картина, я вам скажу. Жінка й дитина»^[312].

Тоді, як в українській пресі запустили нав’язливо повторюваний фейк про «підземне пшеничне місто», село вже здригалося у передсмертних конвульсіях унаслідок критичного фізичного виснаження. Кинувши всю сільську міліцію, уповноважених із хлібозаготівель, членів комітетів незаможних селян і власну агентуру на розшуки «підземних пшеничних міст», В. Балицький не досяг істотних результатів. У складеній наприкінці січня 1933 р. довідці ДПУ УСРР зазначалося, що за період від 1 грудня до 25 січня було викрито 14 956 ям, 621 «чорна комора» і 1359 інших таємних сховищ, з яких вилучено 1718,5 тис. пудів хліба^[313]. На тлі «боргу» України перед Країною Рад це, слід наголосити, були смішні цифри, які свідчили: з українських селян нема чого взяти, вони безпорадні жебраки. Приховуючи провал хлібозаготівельної кампанії, Кремль пішов на офіційне скорочення (уже втретє) плану. Навесні 1933 р., крім того, довелося повернути насіннєвий фонд, аби посівна кампанія стала можливою.

Вичавивши з села його душу, більшовики вдруге в радянській історії зробили крутий поворот, замінивши продрозверстку на продподаток. 19 січня 1933 р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили постанову «Про обов’язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами». На такий болючий для себе відступ від більшовицької доктрини в селянському питанні вони пішли під тиском неспростовного аргументу: аби змусити селянство безоплатно працювати на владу з її ненормованими апетитами, селянство доводилося масово вбивати. Але навіть такий екстраординарний захід соціального виховання не давав бажаного результату, померлі не могли ставати до плуга. Ті ж, хто лишився серед живих, або були не спроможні працювати від виснаження, або ставали на шлях свідомого опору. На зламі 1932–1933 рр. чекісти реєстрували зростання повстанського потенціалу українських селян, їхню рішучу відмову брати участь у посівній кампанії 1933 р. Наслідки діяльності чекістів для України були фатальними. Балицький доповідав у Кремль про викриття та ліквідацію ретельно розробленого плану організації збройного повстання в Україні навесні 1933 р. з метою повалення радянської влади і встановлення капіталістичної держави — так званої Української незалежної республіки^[314]. Ішлося натомість про упереджувальний удар по імовірних в умовах страшного Голодомору проявах незадоволення і розчарування владою на місцевому виконавчому рівні. У той час розчарування в комуністичній доктрині набуло масового поширення. Сільські комуністи і комсомольці з роздратуванням повертали свої квитки. Секретар Ново-Айдарського райкому партії в записці, датованій 23 лютого 1933 р., так розповідав про настрої партійної маси: «В селі Дмитріївка протягом п’яти днів не скликалися загальні партійні збори, а коли вони все-таки були скликані і на них поставили питання про мобілізацію посівматеріалу, якого в колгоспі зовсім не було, то всі комуністи місцевого партосередку поставилися до обговорення вказаного питання пасивно, виявивши цілковиту байдужість… Член партії Штормівського осередку, колишній червоний партизан Чуприна Макар Федорович прийшов до секретаря осередку з таким питанням: «Скажіть, товаришу секретар, яка різниця між капіталістичною системою з її урядом і соціалістичною з її урядом; по-моєму, перша знищувала людство війною, а наша, хоча війни й не хоче, все одно знищує людей голодом»^[315]. Це питання було задане у присутності безпартійних. Коли вказаного комуніста викликали на бюро осередку з приводу його виступу, то він у категоричній формі відмовився від партійного квитка, заявляючи, що він не комуніст…»^[316]

Отож, лише чергове перетрушування управлінських і партійних кадрів на основі лояльності владі гарантувало її непорушність. Для України, яка фактично була оголошена осередком широкомасштабної заколотницької операції, це означало близький тотальний погром не лише в середовищі селянства, а й усіх соціальних верств і груп, які не пройшли перевірку голодом на беззастережну сліпу відданість людоненависницькій владі.

Припустивши пік Голодомору в лютому 1933 р., влада почала готуватися до весняної посівної. З високих трибун, спочатку з вуст самого Сталіна, а згодом і його почту залунали тези про те, що варто лише добросовісно працювати в колгоспах, як життя налагодиться — голоду не буде. У ролі рятівника українського народу виступив і Павло Постишев, через якого надходили розпорядження про унормування діяльності хлібозаготівельних бригад на селі і кукурудза для годування придатних до польових робіт селян. Фінал партитури під назвою «напоумлення голодом» був відіграний у лютому—березні 1933 р. 8 лютого 1933 р. політбюро ЦК ВКП(б) задовольнило клопотання Дніпропетровського обкому КП(б)У на відпуск 200 тис. пудів жита «на продовольчі потреби робітників радгоспів, МТС [машинно-тракторних станцій], МТМ [машинно-тракторних майстерень], а також партійного і безпартійного активу колгоспів, які потребували такої допомоги». Тоді ж було ухвалено аналогічну постанову на клопотання Одеського обкому КП(б)У^[317]. Продовольча допомога сільському населенню Донецької губернії (знову-таки у першу чергу працівникам радгоспів, МТС і МТМ, «а також партійному і безпартійному активу колгоспів») була надана на початку березня 1933 р.^[318]

Дезорієнтоване, а фактично таке, що перебувало в стані афекту, суспільство сприйняло аргументи вождя цілком позитивно. Навіть самі селяни, не знаючи, що робиться в сусідньому селі, за звичкою звинувачували в трагедії місцевих начальників. Операцію «Голодомор», слід зауважити, українські чекісти провели блискуче.

Помилятиметься той, хто гадатиме, що мірою того, як кістлява рука Голодомору поволі розжимала свою хватку, українському селянству легшало. Голод іще лютував, а на село насувалася нова хвиля репресій. На початку травня 1933 р. в ЦК ВКП(б) і РНК СРСР лежали заяви регіональних керівників на негайне виселення близько 100 тис. селянських сімей. Сталін і Молотов обмежили виселення сумарною цифрою 12 тис. сімей, від 500 до 1 тис. на регіон (для України — 2 тис.). У інструкції йшлося про необхідність зменшення кількості ув’язнених в місцях позбавлення волі (крім таборів і колоній) з 800 до 400 тис. осіб^[319].

Втрати українського села за роки комуністичного штурму були неймовірними: згідно із розрахунками заступника наркома юстиції І. Слинька, за чотири роки — з 1930 по 1934 рр. — в УСРР було в той чи інший спосіб репресовано близько мільйона осіб. Ця цифра не включала селян, розкуркулених у 1930–1934 рр., а також селян, депортованих за опір хлібозаготівлям у 1932–1933 рр. Не включала вона і засуджених на тривалі строки ув’язнення за законом від 7 серпня 1932 р.^[320]

Коли голод іще лютував в українському селі, почалися широкомасштабні репресивні акції, що мали збалансувати суспільно-політичну ситуацію в республіці, забезпечити мовчазну зміну політичного бомонду УСРР та підвести кадрове підґрунтя під нову стратегію упокорення України. Загальнополітична ситуація не віщувала нічого доброго. У липні—вересні 1933 р. у Москві стартували перші арешти високопоставлених польських комуністів, яких обвинувачували в «агентурно-провокаторській роботі» на користь ПОВ. Арешти швидко перекинулися на територію України. Чекісти почали «підчищати» всіх, хто міг являти собою потенційну загрозу.

Під такими традиційно розуміли куркулів. Україною стартувала чергова кампанія ліквідації куркульських висілок як «вогнищ контрреволюційної роботи куркульства»^[321]. 1933 р., на відміну від попередніх років, їм залишили шлях лише до Сибіру та інших віддалених регіонів СРСР. 21 січня 1933 р. датований протокол закритого засідання бюро Донецького обкому КП(б)У, що окреслив ряд заходів щодо очищення Донбасу від куркульських елементів. Була створена комісія, що мала визначити перелік підприємств і професій, куди доступ розкуркуленим був суворо заборонений, а також «заходи профілактичного характеру» з метою призупинити приток «куркулів» на Донбас^[322].

У червні кампанія виселення «куркульських» господарств набула нового значення і супроводжувалася відповідною масовою роботою. Про те, як вона відбувалася, можна скласти уяву на основі спогадів свідків тогочасних подій. Ксенія Фатнєва з с. Новоборове згадувала: «Коли вивозили Салових, бабка сховалася, залишилася в селі. Їхній дім розібрали, і вона кілька років прожила у погребі»^[323]. Про незабутній «урок розкуркулювання», проведений місцевим учителем, згадував Тихон Зайцев із с. Шульгінка: «Коли почалося розкуркулювання, навчався у сьомому класі. Пам’ятаю, як ранньою весною класний керівник водив нас, учнів, розкуркулювати одну сім’ю, у якій було багато дітей. Прийшли ми всім класом, відігнали на колгоспний двір худобу і гусей. Потім роздягнули дітей (!) і винесли дещо з хати, майже все те поділили поміж собою. Учитель взяв собі нові чоботи, жіночі хустки, кілька відрізів мануфактури»^[324]. Отож, культова ленінська «експропріація експропріаторів» у виконанні недолугих сільських активістів набула карикатурного втілення, фактично перетворившись на неконтрольований шабаш пограбування голодного селянства, до якого залучали не тільки сільських маргіналів, а й неповнолітніх. Використання останніх задля фізичного та морального тероризування беззахисних селянських родин виглядає абсолютно цинічним витвором більшовицької системи, який мав далекосяжні перспективні наслідки — руйнування базових засад селянської хліборобської ментальності, причому як у самих жертв, так і в їхніх катів.

Виснажлива п’ятирічна війна більшовицької влади із селянством добігала свого логічного кінця. У ній не було очевидного переможця, скоріше, так би мовити, «нічия». У 1929–1934 рр. доля випробовувала селянство та владу на витривалість. Остання, руками самих трударів уміло розпалюючи соціальну ненависть у доведеному до відчаю голодуванням селянстві, через колосальні втрати прямувала до поставленої мети. Глибоко патріархальне за своєю ментальністю селянство на той час уже було «готове» до чергового етапу більшовицької «шокової терапії», спрямованої на докорінну переорієнтацію основоположних світоглядних орієнтирів. Віками усталені шаблони общинного самозахисту не спрацьовували, як раніше. Випадки кругової поруки як способу самозахисту селянських спільнот в умовах хлібозаготівель влада спромоглася ефективно викривати вже в другій половині 1932 р. Зворотна реакція державної машини на них була не менш жорстокою й цинічною, аніж дії монголо-татарських збирачів ясиру. Те, що ворог, із яким вони мають справу, значно сильніший за іноземну навалу, селянство потроху починало усвідомлювати. Сила цього ворога крилася в його вкоріненості в самому народі: його не можна було, домовившись миром, обдурити; йому не можна було замилити очі; для нього не існувало мовних кордонів; йому все ставало відомим, і наслідки були катастрофічними. Із таким ворогом селянство ще не мало справи, отож тактика поводження залишалася стандартною.

Селяни демонстрували зовнішню приязність до уповноважених, удавали, що радіють їхньому приходу, але обличчя (й перш за все очі) видавали ненависть. Питаючи про проблеми голодуючих, уповноважені втлумачували, що кардинальне покращення становища можливе тільки за умови вступу в колгосп. У розпал Голодомору влада частіше застосовувала метод батога й пряника, суттєво видозмінилася технологія агітації за колективізацію. І село не витримало, оскільки наприкінці страшної зими 1932–1933 рр. його опорний ресурс вичерпався. Перед обличчям невідворотної голодної смерті селяни зробили свій вибір — життя в колгоспній неволі.

Навесні 1933 р. ями, що їх розкривали, уже не реквізували, а спрямовували в насіннєві фонди. Переважна більшість місцевого та республіканського керівництва ставилася до селян утилітарно, без сентиментів. Наближалася сівба, вцілілі селяни не мали сил працювати в полі, а наступного року Кремль знову мав спустити фіксовані плани хлібозаготівель — то звідки б їх брав республіканський провід, якби дав померти решті селян? Вихід був один — вивести всіх дистрофіків у поле.

У поле пішли всі — і діти, і дорослі з тієї простої причини, що в полі стояли колгоспні казани: там годували. Про те, яких форм набула ця кампанія, можна скласти уявлення з постанови Дніпропетровського обкому та облвиконкому «Про організацію громадського харчування на час весняних польових робіт», універсальної в своєму цинізмі. Вона демонструвала прагматичне ставлення влади до проблеми Голодомору як такої. Отримавши харчі, обласне керівництво не заходилося рятувати населення, воно назвало практику годування всіх їдців помилковою (!) і наголосило: можна годувати лише тих, хто стає до праці (!).

Алгоритм діяльності районних органів влади регламентований гранично чітко:

• годувати тільки тих, хто працює в полі;

• управам колгоспів відпускати продукти головно для приварку — картоплю, капусту, моркву, пшоно і частково жири;

• організувати збирання продуктів для громадського харчування;

• забити потрібну мінімальну кількість худоби і годувати нею тільки бригади, що добре працюють;

• хліб видавати на трудодні винятково борошном, а не печеним хлібом;

• як виключення печений хліб видавати працівникам МТС;

• не допускати зрівнялівки, стимулювати передовиків;

• «позбавляти громадського харчування тих колгоспників, що запізнюються на роботу, не виконують норм виробітку і безгосподарно ставляться до коней, реманенту тощо»^[325].

Більшовицька настанова 1918 р. «Хто не працює — той не їсть» врешті втілилася в буквальному сенсі слова. Правління колгоспів та дирекції радгоспів отримують директиви терміново організувати громадське харчування, всім РВК дозволено організувати переробку на кустарних олійницях соняшника для забезпечення громадського харчування. У бригадах кращим громадським харчуванням (м’ясом та салом) забезпечуються колгоспники, які сумлінно працюють у бригаді, виконують норму, бережуть коней і реманент^[326].

Для завершення польових робіт на село мобілізують бригади городян^[327], які, попри погане продовольче забезпечення та жахливі побутові умови, денно й нощно працюють у полі. На збір врожаю додатково відряджають групи робітників та комсомольців. Селяни, навпаки, не квапляться, кажучи: «Навіщо поспішати? Все одно, якщо зберемо хліб, його в нас відберуть». Сількор під псевдо «Свій» пише, що членів бригади часто застають у полі, коли вони сплять, вони зірвали нічне (!) скиртування^[328]. Сількора не цікавить, що виснажені двома роками голоду люди були не спроможні працювати ударними темпами. Навіть традиційно працьовиті німці в колгоспах втрачають свої трудові навички: в артілі Тельмана поряд із колгоспниками, які лише за місяць роботи мали 31 трудодень, були й такі, що за весь рік накопичили від 7 до 27 трудоднів^[329].

Післяголодна руїна по донецьких селах має ті самі відразливі прикмети, що й усюди: за 17 днів до навчального року Старо-Каранська семирічка стоїть пусткою. «Гнітюче враження при вході до семирічки справляють розкидані по двору просто неба, напівзруйновані парти, а всередині — почорнілі від кіптяви й пилу класні стіни». Школа має тільки 30 % підручників, російські групи — 20 %, що ж до урумських груп — їхні підручники «застрягли» в Кримському держвидавництві^[330]. Щодо решти шкіл картина не привабливіша: відсутнє опалення, немає гарячих сніданків, діти часто пропускають школу^[331]. Поза інформаційним полем радянської преси лишилася та обставина, що восени 1933 р. сільські школи не дорахувалися величезної частки своїх колишніх учнів.

У постголодоморну добу організація сільського життя зазнала докорінних змін. Створення якісно нової реальності знаменувало утворення політичних відділів МТС і радгоспів — надзвичайних партійно-радянських органів влади на селі, які очолили відібрані спеціальною комісією політбюро ЦК ВКП(б) (П. Постишев (голова), Я. Гамарник, Я. Яковлєв, М. Єжов і О. Маркевич) начальники політвідділів і дві тисячі їхніх заступників (з партійно-масової роботи і по ОДПУ). Політвідділи стояли над місцевими і республіканськими органами партійної і радянської влади^[332]. Завдання цих надзвичайних органів, як підкреслювалося в рішеннях січневого (1933 р.) об’єднаного пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б), полягало в тому, щоб перетворити машинно-тракторні станції й радгоспи у центри як господарсько-технічного, так і політичного й організаційного керівництва. Фактично йшлося про відновлення керованості сільськогосподарського виробництва. Центральне місце в стратегії опанування свідомістю сільського населення відводилося партосередкам і парторгам там, де не було комуністів. Кількість секретарів партосередків і кандидатських груп у колгоспах зросла з 7908 на початок 1933 р. до 10 365 у вересні. Було виділено 6500 парторгів колгоспів і 16 500 парторгів колгоспних бригад. Із цією метою з міських і районних центрів було відряджено 15 929 членів партії, зокрема на постійну роботу — 3592, тимчасову — 12 339^[333].

Як і раніше, вагоме місце в налагодженні нових виробничих взаємин відводилося робітничій допомозі. На відміну від попередніх років, коли робітничі колективи підписували шефський договір із сільськогосподарським районом, у 1933 р. підприємства прикріплювали до МТС, цехи брали під свою опіку колгоспи на території обслуговування цієї МТС, а заводські бригади шефствували над колгоспними бригадами.

Заключним акордом постишевського переформатування колгоспного ладу стало затвердження Наркомземом УСРР «Тимчасових правил внутрішнього розпорядку», які набули законної сили у вигляді постанови РНК УСРР і ЦК ВКП(б) від 8 квітня 1933 р. Фактично відбулося повторне закріпачення селян, але цього разу не за певною особою чи державою, а за колгоспом. Перехід у промисловість, радгоспи тощо відбувався лише з письмового дозволу правління колгоспу на певний строк. У робочий час від’їзд колгоспника в особистих справах не допускався. Порушників вважали прогульниками і штрафували (до 5 трудоднів). У разі відмови колгоспника без поважних причин від дорученої йому роботи — знов-таки штраф до 5 трудоднів. За умови повторного порушення селянина виключали з колгоспу з позбавленням присадибної ділянки. Запізнення на роботу каралося на перший раз доганою, вдруге — штрафом, утретє — виключенням із колгоспу. Обробляти присадибну ділянку дозволяли у вільний від роботи в громадському господарстві час. Урешті після запровадження з 1933 р. режиму внутрішніх паспортів селяни були «прип’яті» до колгоспів. Це ганебне позбавлення величезної частини населення елементарної свободи пересування, вибору професії та місця проживання тривало довгих сорок років — аж до 1974 р.

Життя продовжувалося… але ціною життя мільйонів жертв страшної болючої голодної смерті, на кістках не похованих, з’їдених тваринами і перетворених Голодомором на тварин людей.

Втрати України внаслідок колективізації та спричиненого нею Голодомору непорівнянні навіть із часами Великого терору. Бо впродовж 1937–1938 рр., які зовсім не випадково отримали таку назву, лишившись кривавою сторінкою в історіографії міжвоєнного періоду, було фізично знищено понад 700 тис. радянських громадян у межах Радянського Союзу. Упродовж чотирьох років колективізації лише в Україні було репресовано близько мільйона осіб. Втрати України внаслідок терору голодом досі не обраховані і навряд чи колись будуть обчислені достеменно, але є не меншими за 3,9 млн осіб. Ані демографічні, ані ментальні, ані духовні втрати, пов’язані з цією найбільшою в історії українського селянства катастрофою, не будуть компенсовані ніколи і нічим.

Трагедія еліт

Нові реалії — старі проблеми: українська творча інтелігенція у 1920-х рр. Після буремних років Громадянської війни та соціальних експериментів доби воєнного комунізму проголошення радянським керівництвом нової економічної політики ознаменувало поворот до мирного будівництва. Знекровлена країна стала на шлях відбудови народного господарства та творення нової «пролетарської культури», яка мала гідно репрезентувати першу в світі країну диктатури пролетаріату.

Творення нової пролетарської культури, яка з проголошенням партією у 1923 р. курсу на українізацію знайшла відображення у сталінській максимі «національна за формою, соціалістична за змістом», зіткнулось із рядом ускладнень, зумовлених особливостями попереднього розвитку українських земель у складі Російської імперії.

Напівколоніальне становище українців у Російській імперії призвело до деформацій у соціальній структурі. Згідно із російським переписом 1897 р., загальна кількість представників науки, літератури і мистецтва становила 4594 особи, з них росіяни були представлені у кількості 2085 (45,4 %) осіб, євреї — 963 (21 %), українці — 489 (10,6 %), поляки — 359 (7,8 %). Українська інтелігенція становила 0,7 % від загальної кількості українців, тоді як серед росіян таке співвідношення сягало 17 %, а серед євреїв та поляків — 4,5 та 3,3 % відповідно. Серед української дореволюційної інтелігенції переважали представники гуманітарного профілю, що було пов’язано з постійною необхідністю боротьби за збереження національної мови і культури. Добровільно взята на себе просвітницька місія певною мірою сприяла тому, що 2/3 української інтелігенції проживало у сільській місцевості. Тим не менше свою нечисленність творча інтелігенція, особливо літератори, компенсувала своїм впливом та статусом.

На початку ХХ ст. саме письменники становили авангард «загонів» інтелігенції у Центрально-Східній Європі. Українська ситуація в цьому сенсі не була унікальною. Спільною особливістю соціального портрету інтелігенції Центрально-Східної Європи був опозиційний потенціал цієї групи. Навіть сам термін «інтелігент» викристалізувався у середині ХІХ ст. для позначення тієї частини освіченого суспільства, яка в тій чи іншій формі виявляла незгоду з політикою абсолютизму, а слово «інтелігент» позначало не стільки приналежність до певної соціальної групи, скільки мало морально-етичне забарвлення. Суть цього морально-етичного забарвлення полягала в тому, що національна інтелігенція бездержавних націй Центрально-Східної Європи виступала як свого роду «антитіла», які виробляють національні спільноти для протидії ураженню імперськими впливами Росії та Австро-Угорщини. В умовах імперської експансії інтелігенція зазнавала постійного цивілізаційного тиску, і за відсутності можливості втілення в життя своїх цінностей вимушена повсякчас покликатися на досвід та зголошуватися на пропозиції поневолювачів. За таких обставин конфлікт національної інтелігенції та імперії набував виразного ціннісного забарвлення, адже як провідна верства, що була відповідальна за принципи трансформації залежного суспільства, інтелігенція за будь-яких умов залишала за собою певні права і вибір. Саме право вибору накладало на інтелігенцію відповідальність перед нацією. Тільки створення власної держави могло звільнити їх від цього ціннісного конфлікту і повсякденного вибору між служінням музам чи власному народові. Свого часу такий непростий вибір зробив Іван Франко. Непересічний талант молодого письменника відкривав перед ним перспективу блискучої кар’єри у Відні й можливість стати в авангарді європейського модернізму, але моральний обов’язок перед власним народом переважив. Франко щиро вважав, що український народ занадто бідний, аби так його обкрадати. Вибір на користь Відня одночасно означав і зречення власної національної ідентичності. Ціла плеяда українських класиків (Іван Франко, Леся Українка та Михайло Коцюбинський) вимушені були писати твори на соціальну тематику, оскільки відчували глибоку моральну відповідальність перед власним народом, який за умов відсутності власної держави та політичної еліти міг розраховувати тільки на голос українських письменників. Казка-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня» та новела Коцюбинського «Intermezzo» стали перлинами українського модернізму і показали всю глибину таланту цих письменників, які жертвували власними інтелектуальними інтересами задля того, аби розповісти про біль і страждання українського села.

Отже, родовими рисами східноєвропейської інтелігенції стали любов до народу та опозиційність до влади. Останнє було обумовлене всепроникною владою самодержавної Російської імперії, що створювало сприятливі умови для формування таких рис інтелігенції, як готовність до самопожертви, ідейність, вразливість до суспільних питань, але був і зворотній бік медалі — доктринерство, схильність до максималізму та конспірації.

У Російській імперії і російська, і національні інтелігенції інших народів певною мірою перебували в однакових умовах опозиції до влади. Це можна пояснити політикою внутрішньої колонізації, яку здійснювала держава щодо своїх підданих. За логікою внутрішньої колонізації, імперія апріорі не робила різниці між своїми і чужими, росіянами та інородцями, а поділяла всіх тільки на друзів і ворогів. Лише з появою і виразним артикулюванням національних проектів народів, що населяли окраїни Російської імперії, політика внутрішньої колонізації змінюється і «ворог» отримує національність. Оскільки національні проекти були справою інтелектуальних потуг інтелігенції бездержавних народів Центрально-Східної Європи, це тільки посилювало їхню конфронтацію з імперією. Складалася парадоксальна ситуація: національна інтелігенція перебувала на периферії імперського дискурсу, й водночас в авангарді суспільних процесів, що охопили Російську імперію на початку ХХ ст. Будучи нечисленною і відстороненою від влади, інтелігенція визначала рух суспільних процесів і тим самим «знизу» формувала політичний порядок денний Російської імперії.

На відміну від західних інтелектуалів, інтелігенція Центрально-Східної Європи завжди мала двоїсту суть. Для неї було характерним перебирання на себе частини невластивих функцій. Це була верства, що займається розумовою працею та водночас творить і зберігає духовні цінності, тоді як інтелектуали — вузькопрофільні фахівці в галузі, пов’язаній із гуманітарною сферою, — виходили за межі професійних інтересів тільки тоді, коли відчували певну загрозу політичним свободам. Певною датою народження західноєвропейських інтелектуалів можна вважати 1898 р. — справу Дрейфуса^[334] у Франції у 1898 р. Саме тоді західноєвропейські інтелектуали вперше задіяли свій моральний авторитет, аби висловити публічну незгоду з державною політикою; створити ліги й організації, що сприяли б посиленню їхнього протесту; спертися на символічну духовну владу, що є вищою за владу державну. Певним аналогом справи Дрейфуса в російській імперії стала справа єврея Менделя Бейліса — працівника цегляного заводу Києва, звинуваченого російськими чорносотенними організаціями у ритуальному вбивстві українського хлопчика А. Ющинського. Судовий процес розпочався 1913 р. і мав на меті підбурити українців до єврейських погромів. На захист Бейліса піднялася вся українська і російська інтелігенція. А український письменник В. Короленко навіть написав відкритого листа в газету «Речь» (30 листопада 1911 р. ) під назвою «К русскому обществу. По поводу кровавого навета на єврея», під яким підписалися відомі російські й українські письменники та науковці — А. Андрєєв, О. Блок, О. Купрін, Д. Мережковський, О. Толстой, В. Вернадський, М. Туган-Барановський. Заарештований іще 1911 р., Бейліс провів під слідством два роки і був виправданий судом присяжних, який складався переважно з простого українського люду.

Кінець ХІХ — початок ХХ ст. був періодом тріумфу української інтелігенції, яка нарешті змогла не просто продукувати нові ідеї, а й стала в авангарді політичних процесів, аби втілити ці ідеї в життя, що, власне, й призвело до небувалої катастрофи. Адже інтелігенція зазіхнула на справу, що переростала її природні можливості, замість того аби виконати свою головну функцію — витворити національну ідеологію, що відповідала би вимогам часу.

Створення УСРР мало б звільнити українську інтелігенцію від «націєтворчої місії», яка вимагала від неї включитися в політичну боротьбу, що поряд із відчуттям героїчної місії накладало значні інтелектуальні обмеження. Здавалося б, українські інтелектуали нарешті отримали змогу зайнятися своєю безпосередньою місією — творенням духовних цінностей, проте цей процес виявився не таким однозначним.

Поступ українських інтелектуальних дискусій 1920-х зумовлювався не тільки соціальними витоками української інтелігенції. Важливими є контексти, що виникли внаслідок встановлення влади рад. Головним серед них був брак легітимності радянської влади. Попри те що більшовики спромоглися перетягнути на свій бік частину радикальних представників українських соціалістичних партій, вони все ж таки здобули владу в Україні як іноземні інтервенти. До того ж генеральна лінія партії Леніна мало чим відрізнялася від імперської логіки часів правління Романових. Але збереження імперії, хай навіть в урізаному форматі, вимагало від більшовиків переформатування імперського дискурсу. Аби прийти до влади, Ленін активно експлуатував концепцію Російської імперії як «тюрми народів» та проголосив «право націй на самовизначення». У політичній площині це дозволило більшовикам заручитися підтримкою частини національних еліт неросійських народів, але за це довелося заплатити ціну. Наслідком цього компромісу стала культурна автономія для України.

В умовах, коли частина інтелігенції емігрувала, а та, що залишилася, стояла на антибільшовицьких позиціях, нова влада перебувала в складному становищі. Серед більшовиків не було одностайності стосовно політики партії щодо «старорежимної» інтелігенції. Існувало три точки зору:

1) прийняття ідеї про співробітництво зі старою інтелігенцією, яке сповідували лише одиниці;

2) негативне ставлення, що підтримувала більшість рядових членів партії;

3) «прагматичний підхід» — усвідомлення об’єктивної необхідності співробітництва зі старою інтелігенцією. Цю точку зору підтримували найбільш авторитетні представники більшовиків: Бухарін, Ленін і Троцький.

Неминучість конфлікту партії й інтелігенції була визначена наперед, адже більшовики прагнули монополії в ідеологічній сфері. Неп став лише короткою передишкою в боротьбі більшовиків за повне підкорення «інтелігентського класу».

У 1922 р. в УСРР остаточного оформлення набуває радянський апарат контролю за культурними процесами, усі відгалуження якого підпорядковувалися Відділу агітації та пропаганди (Агітпроп) при ЦК КП(б)У. Попри посилення контролю за друком, в Україні інтелігенція мала можливість, принаймні до кінця 1920-х рр., обходити цю систему. Політика українізації дала змогу багатьом групам інтелігенції на творчу свободу, забезпечивши національно-культурне піднесення у духовній сфері. Саме в цей період, коли тоталітарні тенденції ще не встигли стати домінуючими в середовищі українських літераторів, розпочалися дискусії щодо вирішення низки літературно-мистецьких питань, спрямованих на пошук нових смислів і змісту творчості.

У той же час, саме в 1920-ті рр. були запущені процеси, скеровані на заміщення інтелігенції. Розпочалася трансформація поняття «спеціаліст» у категорію «службовець», що було необхідним для майбутньої легітимізації такого загального поняття, як «радянська інтелігенція». Ключовим моментом у процесі перетворення інтелігента на службовця стала перемога в партійній дискусії лінії Троцького та Зінов’єва. На відміну від Луначарського і Бухаріна, які розглядали інтелігенцію як самостійну суспільну силу, Троцький і Зінов’єв відводили їй роль міжкласового прошарку. Це в умовах класового підходу означало позбавлення інтелігенції самостійності й зведення її ролі до обслуговування класових потреб робітників і селян. Саме ця позиція запустила тенденцію до поступового перетворення інтелігенції з суб’єкта творчості на об’єкт управління, а в широкому сенсі призвела до деінтелектуалізації українського суспільства.

На початку 1920-х рр. кількість творчої інтелігенції складала приблизно 30 тис. осіб, що тією чи іншою мірою були причетні до культурно-освітньої роботи. Особи вільних професій становили 25 054 — сюди входили сім категорій: артисти, літератори, музиканти, лікарі, що вільно практикували, адвокати, педагоги, служителі культу. Через свою нечисленність до цього списку не потрапили художники та архітектори. Якщо звідси прибрати чотири категорії, не пов’язані з мистецтвом, то досить умовно можна стверджувати, що кількість митців у класичному розумінні цього слова була не більше за 3,5 тис. осіб. Звісно, така кількість була явно недостатньою для задоволення культурних потреб суспільства, яке швидко модернізувалося й мало бути виховане в радянському дусі.

На середину 1920-х рр. на державній службі було зареєстровано 6,1 тис. працівників мистецтв, 32,3 тис. осіб було віднесено до категорії осіб вільних професій. Збільшення кількості працівників, дотичних до сфери культури, стало наслідком перш за все активного залучення молодих кадрів із середовища робітників і селян, що було продиктовано курсом радянської влади на створення лояльного їй прошарку інтелігенції на противагу старій дореволюційній інтелігенції, яка трактувалася більшовиками як попутницька, потенційно контрреволюційна. Окрім залучення нових кадрів, радянська влада також використовувала метод перевиховання старих спеціалістів, втягнення інтелігенції у різні форми радянської діяльності, придушення угрупувань, що не бажали йти на співпрацю.

Але всі ці методи були не здатні вирішити засадничу проблему більшовицького режиму — ідеологічну монополію партії. Залучення класового близького елементу та усунення старої інтелігенції не давало гарантій, що не народиться нова, яка також стане в опозицію до комунізму. Власне, 1920-ті рр. й показали неефективність політики заміщення старої інтелігенції новою. Отже, в хід пішли деморалізація й підкуп, аби створити лояльну до радянської влади групу інтелігенції.

У другій половині 1920-х рр., після розгрому партійної опозиції, відбулася стрімка уніфікація офіційної ідеології, а за нею й культурного життя. Усі, хто не підпорядкувався цій уніфікації, були звинувачені у «націонал-ухильництві» і рештою зліквідовані.

Окрім конфлікту по лінії взаємодії з партією, українська інтелігенція мала низку своїх внутрішніх суперечностей, які багато в чому визначали її поступ у нових умовах радянської державності. Ідеться про той інтелектуальний багаж, який становили дискусії початку ХХ ст. Напередодні падіння царизму в українському культурному середовищі існувало три групи інтелектуалів, які по-різному бачили майбутній розвиток України. Перша група сповідувала амбівалентну «малоросійську», або «гоголівську», свідомість і бачила себе частиною російської культури. Друга виходила з драгоманівської традиції, що шукала modus vivendi^[335] з прогресивною російською ліберальною культурою. Третій напрям можна означити як культурницький націоналізм. Його представляли письменник Борис Грінченко і літературознавець Сергій Єфремов, які вимагали повністю відмовитися від звички підпорядковувати Росії культурний розвиток України.

Цей напрям був найбільш дискусійним, адже якщо російська література втратить свою традиційну роль інтелектуального посередника, що через імперський центр ретранслює передові культурні здобутки Заходу, то хто має посісти її місце і де шукати орієнтири? На це питання існувало дві відповіді. Традиціоналісти виступали за повернення до коріння та заглиблення в народну традицію, яка дасть натхнення і можливість плекати стиль і мову, що була б зрозумілою кожному селянинові. Інтелектуальна еліта, яка на зламі століть пристала до модерністських течій, звертала свої погляди на Захід і бачила орієнтири в європейській літературі. Перервана революцією і національно-визвольними змаганнями, ця дискусія повернулася в порядок денний українських інтелектуалів і стала визначальним фактором українського суспільного життя 1920-х років. Українізація сприяла актуалізації напрямку «культурницького націоналізму», центральною темою якого був вибір між традицію та модернізмом. Саме цей напрям став трендом 1920-х рр., що й вилився в літературну дискусію.

Українська художня інтелігенція, і насамперед літератори, які на той час становили авангард культурно-мистецьких сил, вступили в нову добу з багажем старих невирішених питань. Український державницький проект у його радянській формі створював новий контекст для інтелектуальної дискусії. По-перше, створення української хоча б за формою держави, здавалося, нарешті вивільнить українську інтелігенцію від необхідності стояти в обороні української мови і культури та виконувати інші, не властиві інтелектуалам функції. По-друге, виникли, здавалося б, передумови для подолання провінційності української культури, що набрали виразної антиколоніальної форми, яка відповідала спрямуванню тогочасної загальносоюзної більшовицької політики подолання імперського спадку «тюрми народів». Офіційна радянська лінія спиралася на ідею класової боротьби та інтернаціоналізму, а отже, старий режим виступав як однаково ворожий для всіх народів колишньої Російської імперії. Проте, так тривало недовго: радянські керманичі невдовзі змушені були повернутися до старої імперської політики, що передбачала культурний колоніалізм щодо неросійських народів СРСР, оскільки політика коренізації виявила всю глибину національних суперечностей, які партійне керівництво виявилося не спроможним ані розв’язати, ані втримати під своїм контролем.

Оформлення української радянської державності, з одного боку, здавалося б, нарешті звільнило українських письменників від необхідності займатися просвітництвом, з іншого — поставлені радянським керівництвом завдання боротьби з неписьменністю та українізація все ж таки вимагали залучення письменників до активної громадської роботи. Амбітний проект створення нової української культури вабив молодих письменників своїми перспективами творення нової естетики. Однак, відкриваючи нові обрії, він водночас накладав певні обмеження, проти яких і виступили українські письменники.

Поступ культурних процесів в УСРР зумовлював своєрідний «розподіл кваліфікації», що склався по лінії двох столиць. Специфіка ствердження радянської влади в Україні призвела до того, що тут оформилися два потужні культурні центри — Київ і Харків. Перший виступав у консервативній ролі оборонця культурної спадщини, тоді як Харків прагнув струсити свій провінціалізм і утвердитися пролетарським центром України, символом нової індустріальної доби і найпередовішої політичної культури. При цьому київські письменники демонстрували дещо зверхнє ставлення до своїх харківських колег, яких сприймали як неосвічених, а часом і як «войовничо-вульгарних».

Фактично протягом 1920-х рр. Київ залишався форпостом тих літературних течій, які партійне керівництво визнало ідейно ворожими, пізніше затаврувавши як націонал-ухильництво. У засадах художньої політики Головполітпросвіти^[336] від 1922 р. зазначалося: «З наявних напрямів у мистецтві категорично відкидаються такі, як, наприклад, футуризм у всіх його формах, як продукт ідеологічного розкладу буржуазного суспільства, а натуралізм розглядається як явище, що не цілком відповідає ері соціальної революції і відмираюче. Реалізм є найбільш відповідним для революції напрямом; не виключається й революційно-реалістичний символізм і революційний романтизм».

Проте жалюгідний стан економіки не дозволяв диктувати свої правила, культуру переводили на госпрозрахунок. Субсидії передбачали виключно для підтримки «тільки серйозних починань бойового чи досвідного характеру, що мають важливе ідейне теоретичне й художне значення». Головним гаслом мистецької політики початку 1920-х рр. була «ідейна витриманість і художність починань в пролетарських та селянських масах; ідейна нешкідливість і достатня художність починань міщанських районів».

Оформлення творчих груп та колективів тривало в усіх галузях мистецтва. 1922 р. в Одесі створюється Товариство художників ім. К. Костанді. 1923 р. оформлюється Асоціація художників Червоної України (АХЧУ). Осередком її діяльності стає Харків, а головним творчим методом — «героїчний реалізм». 1925 р. довкола Київського художнього інституту формується Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ). Провідне місце в ній посіли учні видатного українського художника-монументаліста М. Бойчука. 1927 р. молоді художники створили Об’єднання сучасних митців України (ОСМУ).

1921 р. було створено комітет пам’яті М. Леонтовича, на основі якого пізніше виникло музичне Товариство ім. Леонтовича. Театральне мистецтво було представлено двома основними напрямками: народницьким та модерністським. Яскравим утіленням першого був київський театр ім. І. Франка (1920) під керівництвом Г. Юри, другий представляв творчий колектив театру «Березіль» (1922) і його художній керівник Л. Курбас. 1926 р. «Березіль» переїздить до Харкова. Загалом у 1920-х рр. діяло 40 літературно-художніх організацій, які об’єднували представників різних галузей мистецтва.

Українська кіногалузь була представлена вертикально інтегрованою структурою — Всеукраїнським фотокіноуправлінням (ВУФКУ). Утворене 1922 р., ВУФКУ швидко стало найбільшим кіновиробником СРСР. Українські фільми завоювали не тільки вітчизняний кіноринок, а й ішли на експорт. У 1920-х рр. сходить зірка класика світового кінематографа — українського режисера О. Довженка. 1928 р. світ побачив фільм «Звенигора», який приніс режисеру світове визнання.

На початку 1920-х рр. організаційно оформлюватися почала й молода українська література. Виникли спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та спілка робітничих письменників «Гарт» (1923). Також оформилися український авангардизм, найяскравішим представником якого став український футурист Михаль Семенко. У 1921 р. він організовує Асоціацію панфутуристів — «Аспанфут», яка мала на меті порвати з традицією і встановити мистецтво майбутнього. Поряд із ними існували організації т. зв. «попутників» — митців класичної школи. Згідно із постановою ЦК КП(б)У від 10 квітня 1925 р. «Про українські художні угрупування», до «попутників» зарахували групу неокласиків на чолі з Миколою Зеровим та літературне об’єднання «Ланка», до складу якого входила ціла плеяда молодих і талановитих українських митців: В. Підмогильний, Т. Осьмачка, Б. Антоненко-Давидович, В. Ярошенко, Є. Плужник, Г. Косинка, Б. Тенета. Обидві ці групи — і неокласики, і «Ланка» — мали київську «прописку». Попри те що ярлик «попутництва» обмежував можливості літературної та громадської діяльності, він не ставив хрест на письменницькій кар’єрі.

Загальносоюзна організація Пролеткульт, що спиралася на теорію А. Богданова про «три шляхи розвитку революції»^[337],претендувала на монополію в мистецтві, але так і не стала значним явищем в Україні, до того ж прагнення пролеткультівців монополізувати керівництво в галузі культури наштовхнулося на спротив більшовиків, які не толерували жодного ідеологічного конкурента. Щоправда, пізніше деякі її діячі стали на чолі Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП), яка була організована 1927 р., на завершальному етапі літературної дискусії з метою об’єднати лояльних до влади митців у боротьбі з «націонал-ухильництвом» у галузі літератури.

Попри всі успіхи українського культурного будівництва, центральною подією 1920-х рр. стала літературна дискусія. Вона виникла як реакція на «кризу росту» української літератури зокрема і культури в цілому. Літературна дискусія була тісно пов’язана з питанням культурної ідентичності радянської України. Гострота проблеми ідентичності знайшла відображення у виборі фейлетонів^[338] і памфлетів^[339] як найбільш адекватної літературної форми для цієї дискусії. Цьому сприяла і велика кількість журналів та газет у 1920-х р., які стали трибуною для мистецьких і політичних дискусій.

Процес організаційного оформлення художніх угрупувань часто набував гротескних форм, що знаходило відображення у численних фейлетонах. У харківському щотижневику «Театр, литература, музыка, балет, графика, живопись, кино» була навіть опублікована інструкція «Як стати модним і талановитим письменником», яка відверто глузувала з мотивів, методів та загально-освітнього рівня учасників таких літугрупувань:

«Коли вже проданий останній костюм, парасолька й калоші, коли єдиною золотою валютою є 2 золоті пломби й одна коронка, — доводиться починати думати про новий вид творчості. Геть старе! Для декого стимулом до цього є посилене скорочення штату в закладах і відсутність достатніх коштів для купівлі патенту на відкриття хоч би бакалійної лавки.

Як назвати групу

Нічого політично (пам’ятай про Г.П.У.!), нічого синдикато-трестного (пам’ятай про податки!). Краще що-небудь символічне на кшталт: братерство, співдружність, ланка, кільце, стружка, жива церква.

Про керівництво

…взяти собі (можна за плату) в керівники кого-небудь з вже маститих. Звертатися за таким в місцевий пролеткульт не варто (по-перше, можуть образитися, по-друге, маститих в ньому немає)! К Льву Толстому чи Достоєвському — теж: вже померли!

Перші кроки

Листи в редакції з повідомленням, що група розпочала роботу і що найближчим часом вийде альманах групи — можуть замінити собою такий необхідний перший друкований твір».

Цей фейлетон яскраво унаочнює проблему дилетантизму, з якою стикнулася молода пролетарська література і якої не зазнали представники «старої» школи та представники авангардистів. Перші через те, що сповідували академізм, — відповідно, письменника розглядали як спеціалісті з широким світоглядом, гарною освітою і знанням мов. Авангардизм же як напрямок, по-перше, партія критикувала як шкідливий, по-друге, його новаторські підходи погано вкладалися в голові малоосвіченого робітника чи селянина, фактично також вимагаючи спеціальної освіти. А от спілки робітничих і селянських письменників не мали таких «фільтрів», тож недивно, що літературна дискусія зародилася в надрах «Гарту» як реакція на «масовізм» та низьку якість художніх творів. Лінія розколу пролягла між «просвітянами» та «олімпійцями», які у листопаді 1925 р. покинули «Гарт» і створили свою організацію — Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Ідейним натхненником літературної дискусії став лідер ВАПЛІТЕ — Микола Хвильовий, який із низкою однодумців виступав за необхідність підвищення професійних стандартів молодої української пролетарської літератури. Літературна дискусія розпочалася 30 квітня 1925 р. і була зосереджена довкола питання професійних стандартів. Але навесні 1926 р. вона почала переходити в політичну площину, набуваючи все більш похмурого і зловісного тону.

Головним обмеженням на шляху творення високої культури, якого прагнули «олімпійці», була масова неписьменність та неготовність читача до сприйняття такого роду мистецтва. Питання високих стандартів у мистецтві розбивалося об смаки читацької аудиторії, яка насамперед шукала розваги. Тут українським письменникам доводилося конкурувати з цілою навалою перекладної західноєвропейської й американської літератури. І треба відзначити, що літературні кола розуміли цю проблему.

Статистичні дані Київського кабінету бібліотекаря свідчили, що протягом 1924–1925 рр. динаміка попиту на зарубіжні твори зашкалювала:

Автори творів	Затребуваність (кількість разів)
Лондон Дж.	704
Золя Е.	616
Сінклер Л.	465
Горький М.	374
Уеллс Г.	361
О. Генрі	328
Винниченко В.	271
Сейфуліна Л.	215

Проблема читацьких смаків широко обговорювалася на шпальтах авторитетного журналу «Життя і революція». Проте якоїсь ефективної стратегії, аби зарадити цьому, так і не було напрацьовано. Хіба що письменникам пропонувалося більше цікавитися статистикою запитів їхніх творів у бібліотеках, що на той час було чи не єдиною доступною маркетинговою стратегією вивчення читацького попиту. Головною причиною відсутності цікавості до української белетристики була слабка поширеність української мови в містах, які були основними споживачами такої літератури. Тож українські письменники, що творили в цьому жанрі, часто поступалися російським.

Апелювання до смаків читача в рамках літературної дискусії мало на меті показати хибніть шляху «олімпійців», на відміну від «просвітян», які в своїй масі були чітко зорієнтовані на читача. Однак ця теза була доволі хиткою, адже письменники мали стояти в авангарді культурних процесів і не просто творити нову пролетарську літературу, а й формувати читацькі смаки.

Ідейний натхненник дискусії М. Хвильовий також зазнавав постійних нападок від колег по цеху та літературних критиків. Критик Фелікс Якубовський у своїй статті, присвяченій кризі в українській художній прозі, зазначав, що своїм успіхом і славою Хвильовий завдячує не стільки своєму таланту, скільки вдалому збігу обставин, коли внаслідок революції культурна нива була зачищена, що й сприяло успіху тих письменників, які почали виходити на мистецьку авансцену.

Відверті симпатії Хвильового щодо «попутників» дозволили літературним критикам ставити «олімпійців» в один ряд із ними. Той же Якубовський стверджував, що справжніх письменників, просякнутих духом епохи і цілком співзвучних добі, українська література ще не має. Наявних представників красного письменства впливовий літературний критик поділяв на дві категорії «безсюжетників» (Хвильовий, Підмогильний, Антоненко-Давидович) та «сюжетників за всяку ціну» (Йогансен, Яновський, Шкарупій). Якщо твори перших за образами й інструментовкою відсували сюжет на другий план, то другі, взявшись за наслідування модних західних зразків, як-от новели О. Генрі, не спромоглися адаптувати сюжети до українських реалій.

Попри гостроту полеміки, все ж таки літературне середовище було відкрите до новаторських підходів «олімпійців», але партійне керівництво вбачало в небувалому розмаху дискусії велику загрозу для себе.

Що ж так налякало партійне керівництво, яке, попри офіційну декларацію «невтручання» в художні справи, стало її фактичним диригентом? Хвильовий дозволив собі заявити, що письменник має бути високоосвіченою людиною з глибокими знаннями західноєвропейських мов та літератури. За зразок академізму й освіти Хвильовий узяв групу київських неокласиків, офіційно визнаних радянською владою «попутниками».

Потенційна небезпека для Хвильового полягала в тому, що він був членом партії. Ситуація в Україні була на особистому контролі Сталіна. У розпал літературної дискусії в листі до першого секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича Сталін писав: «Требования Хвылевого о «немедленной» дерусификации пролетариата на Украине, его мнение о том, что «от русской литературы, от ее стиля украинская поэзия должна убегать как можно скорее», его заявление о том, что «идеи пролетариата нам известны и без московского искусства», его увлечение какой-то мессианской ролью украинской «молодой» интеллигенции, его смешная и немарксистская попытка оторвать культуру от политики — все это и многое подобное в устах украинского коммуниста звучит теперь (не может не звучать) более чем странно. …В то время, как западно-европейские пролетарии с восхищением смотрят на знамя, развивающееся в Москве, украинский коммунист Хвылевой не имеет сказать в пользу «Москвы» ничего другого, кроме как призвать украинских деятелей бежать от «Москвы» как можно скорее. И это называется интернационализмом. Что сказать о других украинских интеллигентах некоммунистического лагеря, если коммунисты начинают говорить, и не только говорить, но и писать в нашей советской печати языком Хвылевого».

Партійне керівництво розглядало «попутників» як «необхідне зло», з яким потрібно миритися, доки не змужніє українська пролетарська література, але сталося не так, як гадалося. Молодий авангард пролетарської літератури, замість того щоб стати ідеологічною опорою більшовиків, у творчих пошуках звернув свої погляди у бік ідейних супротивників. Намагання більшовиків поставити національне питання на службу власним цілям провалилося. Піднесення національної культури вело до національної революції. Коли партійне керівництво, налякане розмахом літературної дискусії, вирішило посилити політичний контроль за друком, то побачило досить красномовну картину. На початок 1927 р. в Україні налічувалось 11 приватних видавництв: «Космос (Харків); «Слово» (Київ); «Час» (Київ); «Сяйво» (Київ); «Горно» (Київ); «Маса» (Київ); «Наука» и «Просвещение» (Київ); «Светоч» (Одеса); «Омега» (Одеса); «Труд» (Харків); «Видавництво Гінзбурга» (Полтава, єврейські священні книжки). Усі приватні видавництва працювали хоча й не за планами радянських та партійних журналів, але під безпосереднім партійним впливом, який мав різні форми. Як правило, контроль здійснювався за рахунок членів партії, що входили до складу правлінь і апаратів видавництв. Поширенню приватних видавництв сприяло й прагнення кожної організації мати свій друкований орган.

У звіті для ЦК КП(б)У відзначалося, що видавництва були представлені двома характерними групами. Перші переслідували виключно комерційні цілі, тоді як другі об’єднували навколо себе певні літературно-політичні течії, «що ворожі нам в цілому, але ще працюють за нейтральною маркою «ділових підприємств» й, часами, видають не тільки не ворожу нам літературу, а й за нашим замовленням для тої чи іншої кампанії». Перед вели київські видавництва, чия питома вага на книговидавничому ринку зумовлювалася їхньою кількістю й політичним значенням. Також було вказано, що особи, які очолюють київські видавництва, мають досить «певну і виразну орієнтацію» — серед них були колишні члени уряду УНР, представники «попутників» та решта «неблагонадійних» діячів мистецтва.

ЦК КП(б)У визнавав, що загальна картина вказувала на фактичне існування в Україні двох видавничих центрів, що конкурували: харківського радянського партійного і київського. Проникнення та поширення впливу до сфери «супротивника» йшло з однаковим натиском з обох боків, а от тенденції, що домінували, були явно не на користь радянського партійного: «Київські філії харківських радянсько-партійних видавництв прокладають собі шлях на Правобережжя, а керівники Київських приватних видавництв міцно завоювали собі позиції й на лівобережному ринкові, й у харківських видавництвах, де вони монополізували авторство в галузі підручників по українізації та українознавству, усі передмови до українських класиків художнього слова, бібліографічні відділи видавництв Харкова тощо, словом, захопили командні висоти в дуже важливих пунктах видавничої роботи».

Аби стримати таку культурну «експансію» київської культурної еліти над молодою харківською, партійне керівництво визнало за потрібне: регулювати діяльність приватних видавництв, аби їхня продукція (видана приватним коштом!) доповнювала роботу радянсько-партійних видавництв; доручити Укрголовліту^[340] посилити контроль над приватними видавництвами та «повести рішучу боротьбу з бульварщиною, ідеологічно не витриманою і шкідливою літературою».

Відділу преси було наказано зміцнити склад харківського, київського й одеського Окрлітів. Тобто йшлося про посилення цензури. Нова політика відразу далася взнаки. 1927 р. Українське товариство драматургів і композиторів (УТОДІК) звернулося з проханням надати дозвіл на створення свого видавництва. Попри задоволення прохання, видавництво УТОДІК мало право публікувати тільки твори членів товариства та музичну літературу.

Ці практичні заходи партійного керівництва у галузі друку були продиктовані необхідністю стримати національну емансипацію українців. Дійсно політичного звучання літературна дискусія починає набирати в міру того, як у запалі полеміки все більшого розмаху набуває антиколоніальна риторика. Політичне звучання мистецького маніфесту Хвильового — «Геть від Москви!», «За психологічну Європу!» — було обумовлене не стільки бажанням самого автора, скільки логікою культурної емансипації українців, яка передбачає пошук власної ідентичності. Проблема ідентичності пов’язана з двома засадничими питаннями: «Хто ми є? і «Куди йдемо?». Тому й не дивно, що це питання постало не в літературному середовищі Києва, де домінували академізм неокласиків та футуризм М. Семенка, які визначилися із засадничими світоглядними питаннями та мистецьким кредо. Натомість Харків — столиця пролетарської України, осердя нової пролетарської культури — мав визначитися зі своєю ідентичністю, аби рухатися далі.

Пошук відповіді привів авангард українського пролетарського письменництва до «попутників», чия глибока освіта й професіоналізм стали для них дороговказом на шляху творення нового мистецтва. Цей союз чи, радше, професійна симпатія й порозуміння дуже налякали партійне керівництво, яке побачило в ньому ту саму надкласову змичку на ґрунті націоналізму, про яку писав Ленін у своїх працях з національного питання.

Редактор часопису «Життя і революція» Іван Лакіза нараховував щонайменше 5 пунктів, що зумовлювали надзвичайну небезпеку «попутництва» саме в Україні:

1) культурна відсталість;

2) фактична відсутність унаслідок русифікації українського національного пролетаріату, який має скеровувати культурний процес;

3) постання національного питання в рамках літературного процесу;

4) слабкість позицій нової комуністичної інтелігенції;

5) відсутність симпатій до більшовизму серед української національної інтелігенції.

Подібні думки були викладені членом Центральної контрольної комісії ЦК КП(б)У та уряду з питань українізації, секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським. У своїх «Матеріалах до українського національного питання» він у дусі класового підходу виокремив «шовіністичні» прошарки, що підживлювали націонал-ухильництво в кожній українській соціальній групі: куркульство; українська буржуазія (непмани); українські фахівці. Про українську інтелігенцію Затонський писав: «Вони фактично майже монополізували в своїх руках утворення нових цінностей в українській культурі (передавши поки що лікнеп ідеологам-хуторянам), вони готують у радянських вузах офіцерський та унтерофіцерський кадр українського національного руху, вони через радянські видавництва та журнали сіють тонку отруту (в радянській обгортці) в маси, що жадають культурного розвитку. Своїм європеїзмом, вченістю, технікою слова та формальною лояльністю вони здатні, як виявилось, підкорити своєму впливові навіть декого з недосить витривалих членів партії (наприклад, тов. Хвильовий висловився в пресі про те, чого не ризикнули би сказати його надихачі й який не помітив сам того, що його марксизм не Плехановський, як він про це кричить, а особливий український струвізм, який вперто не бажає помічати, що він сам обертається на рупор войовничого українського націоналізму».

Фактично Затонський констатує, що українізація як суто культурницький проект дійшла своєї межі, за якою закономірно мали постати політичні вимоги незалежності. Це був певний сигнал, що період подальших загравань із національними почуттями українців становить небезпеку для радянської влади в Україні.

Досить своєрідно складалися й стосунки між українськими та російськими літературними колами. Процеси культурної емансипації, які були запущені в Україні національно-визвольними змаганнями та політикою українізації, не знаходили розуміння навіть серед прогресивного російського письменництва. Яскравим прикладом стала категорична відмова Максима Горького давати згоду на переклад українською його повісті «Мати». У листі до редактора видавництва «Книгоспілка» Олекси Слісаренка від 7 травня 1926 р. він писав:

«Я категорически против сокращения повести «Мать». Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие «языком» — но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия. При старом режиме я — посильно — протестовал против таких явлений. Мне кажется, при новом режиме следовало бы стремиться к устранению всего, что мешает людям помогать друг другу. А то выходит курьезно: одни стремятся создать «всемирный язык», другие же действуют как раз наоборот».

На що отримав не менш обурливу відповідь від Слісаренка:

«Простите меня, но, получив ваше письмо с нравоучениями по поводу «языка», «наречия» и «угнетения великороссов», я сначала усомнился в том, что это письмо написано действительно Вами. <…> Я не знаю, из каких источников вы получили сведенья о притеснении великороссов на Украине, думаю, однако, что источники эти очень сомнительного качества. Правда, возрождающаяся пролетарская Украина потребовала от не в меру спесивого русского чиновничества, мещанства и интеллигенции уважения к своей культуре и языку, но заставить нахала уважать хозяина страны — это еще не значит притеснять этого нахала. А этот-то именно зарвавшийся нахал, потеряв возможность оплевывать «мужицкую нацию», и воет сейчас об «угнетении». <…> Недаром в прессе поднимаются протесты против унизительной клички «хохол», которую так привыкли употреблять русские интеллигенты… Украина, несмотря на злопыхательство людей, привыкших грабить «славянскую Индию», выходит на широкую арену культурного и политического творчества, и надеюсь, что опека благодетельных «уничтожителей» ея культуры и языка для нее навсегда прошла. Нехорошо, утверждая свой язык, говорить об уничтожении другого во имя “всемирного языка”».

Використання Слісаренком метафори «слов’янська Індія» тільки посилило загальний антиколоніальний тон листа, що стверджує українську гідність і право на мову, культуру й державу. Категоричне несприйняття процесів деколонізації в Україні зумовили конфлікт українських письменників із Михайлом Булгаковим, який у своїх творах змальовував українців у дуже непривабливий спосіб.

Втручання партії в літературну дискусію мало на меті розколоти українське письменництво, аби не дати йому виступити єдиним фронтом, і тут не останню роль зіграло матеріальне питання, яке було підняте українськими митцями ще на початку дискусії. Більше того, бажання вирішити це питання об’єднувало не тільки «олімпійців» і «просвітян», а й решту мистецької спільноти УСРР.

Більшовики це добре усвідомлювали. Той же Затонський зазначав, що українізація призвела до посилення конкуренції, коли «український фахівець, незалежно від його поглядів на перспективи розвитку України, незалежно від того, чи він є захований ворог радянської влади, чи її найприхильніший прибічник, фахівець, що бажає використати українізацію для виживання російського конкурента». Жорстка конкуренція була зумовлена насамперед тими матеріальними благами, які надавала гарна посада.

Літературне середовище, яке в руслі більшовицької політики формування нової, лояльної до неї інтелігенції наводнили молодими кадрами з робфаків, було дуже конкурентним. Підняття професійних стандартів зіграло не на руку вчорашнім робфаківцям. Адже за умови перемоги лінії «олімпійців» для них було два шляхи: або зайнятися підняттям своєї кваліфікації, або ж залишити літературну ниву.

У перший рік літературної дискусії домінувала перша тенденція. Так, на з’їзді Всеукраїнської спілки селянських письменників «Плуг», що відбувся в Харкові 3–7 квітня 1926 р., серйозно обговорювалося питання підвищення художньої якості творів. «Плужани», яким належало 30 % від усього творчого доробку української літератури, визнавали актуальність питання художньої якості творів. У резолюціях з’їзду зазначалося: «…Продовжувати і поглиблювати працю над мистецьким самовдосконаленням, звернути увагу як на вивчення української літератури, так і західноєвропейської та російської, уважно ставлячись як до творчості ревписьменників, так і попутників, використовуючи всі надбання, що можуть трапитися у них і знадобитися у нашій творчості», звернути увагу на вдосконалення своєї мови, поставитись з увагою до створення нової дитячої книжки і радянської кіно-фільми, зорганізувати певний кадр Плужан, що виявили свої критичні здібності (брак марксистської критики) та ін.».

Із цієї метою навіть було вирішено пригальмувати процес розширення мережі філій організації, натомість зробити акцент на більш тісній співпраці з тими, що вже існували. Проте втручання партії змінило акценти. Дуже актуальним було питання матеріального стану письменників. Той же з’їзд «Плугу» серед іншого постановив: «…Вживати заходів для встановлення твердих норм оплати за літературні твори, підняття питання на відрахування видавництвам на соцстрах письменників, про утворення спеціального літературного фонду при центр. секції роб. преси, про відведення місць для письменників на курортах, у санаторіях тощо, про поліпшення житлового стану, збудування в містах будинків-комун письменників, про відкриття Клубу письменників в Харкові ім. В. Блакитного, про відпуск коштів на мандрівки-екскурсії письменників (тут і за кордон), про утворення літстипендій, премій, конкурсів».

Власне, практична площина митецького маніфесту Хвильового відображена в його пропозиціях щодо резолюції наради у відділі друку ЦК КП(б)У, яка відбулася 12 жовтня 1926 р. Хвильовий констатував «велику переобтяженість письменників і взагалі митців-комуністів партійними обов’язками, які не дають їм можливості удосконалюватись у своїй галузі і розпорошують їхню енергію». Тому він наголошував на необхідності створення нових організаційних форм літературно-мистецького життя, які б звільнили письменника від культурницької роботи. Оскільки «Гарт» і «Плуг» виконали своє першочергові завдання становлення і розвитку молодого пролетарського письменництва, перетворення їх на осередки мистецької самоосвіти, на думку Хвильового, було б найкращим рішенням. І нарешті, лідер ВАПЛІТЕ виступав за покращення матеріального стану письменників шляхом оформлення останніх в окрему профспілку, створення державного фонду з матеріальної допомоги незабезпеченим письменникам та підвищення тарифів за оплату літературної праці.

Звичайно, що ці цілком прагматичні й позбавлені політики пропозиції не були прийняті. Натомість резолюція відділу друку за результатами наради 12 жовтня 1926 р., з одного боку, сфокусувалася на проблемі класової боротьби й необхідності підтримки пролетарської культури, з іншого — проголосила принцип невтручання та змагальності різних літературних угрупувань. Одночасно було визнане за необхідне, щоб партія «заклопоталася ретельним добором осіб у ті заклади, що відають справами друку, аби забезпечити дійсно правильне, корисне і тактичне керівництво нашою літературою».

Отже, стратегія партійного керівництва була простою: заручитися підтримкою молодих кадрів письменників, попередньо озброївши їх політичною риторикою, достатньою, аби завдати нищівного удару опонентам. При цьому партія завдяки цензурі в галузі друку могла скеровувати цей процес у потрібне для неї русло. Таким чином, залишаючись нібито над конфліктом, партійні функціонери використали старий імперський принцип «поділяй і володарюй».

Для партії ідеологія і культура були фронтом, а інтелігенція — ідейним супротивником. Це стосувалося насамперед «старої» інтелігенції, у той же час партія прагнула створити свою «пролетарську» інтелігенцію. Але найбільш нещадною партія була до інтелігенції, що перебувала в її лавах, а вже потім до позапартійної інтелігенції, яку також сприймали як конкурента. Адже якщо перша була конкурентом у галузі ідеології, то друга — в культурі. Це пояснює, чому під час літературної дискусії основний удар був спрямований саме на партійну інтелігенцію.

Для більшої ефективності партія озброїла опонентів Хвильового жупелом «хвильовизму». Він став одним із перших ярликів, які кремлівські партійні функціонери стали активно навішувати на українських націонал-комуністів з метою їхньої дискредитації. Широка трактовка «хвильовизму» як сукупності ворожих радянській владі мистецько-естетичних та політичних принципів зробила цей жупел надзвичайно ефективним для цькування не тільки Хвильвого та його соратників, але й усіх «неугодних» представників красного письменництва.

Літературна дискусія була зумовлена політичними процесами національної емансипації, що стали наслідком розпаду континентальних імперій під час Першої світової війни. Створення Радянського Союзу та політика коренізації стали наслідком компромісу більшовиків з елітами національних окраїн колишньої Російської імперії. Українізація пришвидшила розпочаті ще до революції деколонізаційні процеси. Літературна дискусія, яка розпочалася в середовищі пролетарських письменників як боротьба за професійні стандарти в мистецтві, досить швидко вийшла на засадничі проблеми української національної ідентичності. Її політизація була зумовлена тією небезпекою, яку вбачало партійне керівництво в українському національному питанні. Мистецький маніфест Хвильового «Геть від Москви!» не без допомоги більшовиків набув політичного звучання й узалежнив відповідь на питання «Хто ми є?» і «Куди йдемо?» від вибору «Росія чи Європа?». До того ж на початок 1928 р. Сталін, який консолідував усю владу в своїх руках, розпочав підготовку до другого «комуністичного штурму», що вимагало ідеологічної монолітності. За цих умов розгром ВАПЛІТЕ і цькування Хвильового стало закономірним результатом курсу більшовиків на підпорядкування мистецтва ідеологічним завданням побудови комунізму.

Літературна дискусія мала потужний мистецький і політичний резонанс, який багато в чому визначив подальший напрямок культурних і політичних процесів не тільки в Україні, а й у СРСР.

Попри всі перипетії літературної дискусії, радянське керівництво прагнуло полегшити матеріальний стан письменників і працювало у цьому напрямі. Зокрема, Народний комісаріат освіти (НКО) разом із Народним комісаріатом юстиції, видавництвами й письменницькими організаціями розробив проект постанови ВУЦВК й РНК УСРР про авторське право, який мав заступити собою старий закон про авторське право від 30 січня 1925 р.

Новий проект закону мав повніше охопити всі ті умови, за яких автори літературних художніх творів реалізують свої авторські права. Крім того, він включав низку нових моментів, що їх не було у чинному законі: авторське право на колективний твір, обмеження права користування чужим твором для утворення нового твору, збільшення терміну авторського права, порядок стягування авторського гонорару і т. д.

Перший український національний закон про авторське право був ухвалений ВУЦВК і РНК УСРР 6 лютого 1929 р. Він увібрав основні положення Основ авторського права СРСР від 16 травня 1928 р. Згідно із новим законом автор отримував довічне право на свій твір замість обумовлених раніше 25 років. Було передбачено перехід авторського права до спадкоємців на період до 15 років. Використання творів допускалося тільки після підписання договору з автором, умови якого детально регулювалися законом. Відтепер авторським правом охоронялися кіносценарії та кінофільми, щоправда, термін дії був обмежений 10 роками.

29 лютого 1928 р. вийшла постанова ВУЦВК про комірне (квартирну плату). За цією постановою, працівників літератури, для яких літературний заробіток був основним джерелом доходу, прирівняли до робітників і службовців. Для вирішення житлового питання у Харкові було організовано будівельний кооператив «Слово». Постановою РНК від 29 березня 1928 р. було ухвалено видати НКО з резервного фонду уряду 51 тис. руб. для видачі субсидії кооперативу «Слово», причому 50 % цієї суми становив пайовий внесок НКО і 50 % — безпосередня субсидія. Для забезпечення потреб письменників НКО просило про збільшення фонду допомоги корифеям українського мистецтва з 5 тис. до 50 тис. руб. на рік. Проте остаточне рішення завжди залишалося за партійним керівництвом. Згортання непу робило митців усе більш залежними від влади у матеріальному сенсі, а отже, і в ідеологічному. Збільшення або зменшення матеріального забезпечення більшовики вдало використовували як політику кнута і пряника.

Літературна дискусія була закономірним наслідком процесу становлення нової радянської літератури в добу модернізації, яка мала очисти літературні лави від всілякого роду графоманів, пройдисвітів, авантюристів, партійних критиків, які вбачали в літорганізаціях перш за все зручну нішу для вирішення своїх матеріальних та побутових проблем при відносному «нічогонеробленні». Проте втручання партії з її тезою про загострення класового протистояння на літературному фронті призвело до катастрофічних наслідків, озброївши вищевказані категорії працівників від літератури потужною ідеологічною зброєю проти справжніх майстрів слова.

Удаючись до підміни понять та зміщення акцентів, партійне керівництво вдало використало процес самоочищення та творчого пошуку українських письменників для поступової ідеологічної уніфікації й посилення адміністрування мистецького загалу.

Доба ВУФКУ: розквіт українського кінематографу. Кіно було уособленням доби модернізації: високотехнологічне мистецтво, що об’єднувало літературу, малярство, театр, музику в єдине ціле і прокладало місток між культурними традиціями минулого та технічними можливостями сьогодення. Молоде мистецтво якнайкраще відображало революційний дух, уособлюючи собою початок нової ери. Український письменник-авангардист В. Поліщук називав кіно мистецтвом — дитиною великого індустріалізованого міста, єдиним мистецтвом, «яке належить нам цілком, без всяких Елад і ренесансів. <…> Колби і реторти хемічної лабораторії — ось де вариться це нове мистецтво, наше мистецтво, наша дитина, що зросла на наших очах, як велетень».

Закріплений за кіно статус «театру для бідних» апріорі ставив його в авангард культурної революції молодої радянської держави. Породження масової культури, демократичне і доступне кіно мало потужний просвітницький і пропагандистський потенціал. Водночас, будучи індустріальним мистецтвом, воно потребувало великих коштів для забезпечення виробництва, підготовки кваліфікованих кадрів та управлінців.

Єдине з мистецтв пов’язане зі складним виробничим процесом, кіно не обмежувалося лише традиційними для мистецьких середовищ творчими пошуками та організаційними питаннями, але й зачіпало ряд складних фінансово-економічних проблем.

Процес становлення кіносправи в Україні мав два взаємопов’язаних виміри: республіканський і загальносоюзний. Більшість організаційних питань були полемічними, що знаходило відображення на шпальтах відомчих журналів ВУФКУ — «Екран» та «Кіно». Останній, заснований 1925 р., став дискусійним майданчиком, де обговорювалися мистецькі, адміністративно-господарчі й технічні проблеми українського кіно. Радянське керівництво України, що взялося за розбудову кіноіндустрії після Жовтневого перевороту 1917 р., досить швидко усвідомило, що для успішного розвитку кіносправи необхідно створити вертикально інтегровану господарську структуру, яка контролювала б усі ланки виробничого процесу — від створення кінокартини до її показу глядачу.

Існувало дві точки зору щодо організаційної структури радянського кіновиробництва: об’єднання всіх республіканських кінопідрозділів на акціонерній основі з центром у Москві, тобто створення загальносоюзного тресту; трестування кіноорганізацій на республіканському рівні з подальшим об’єднанням в єдиний союзний кіносиндикат, що матиме правління в Москві. Передбачалося, що до функцій синдикату відійдуть закордонні закупівлі прокатного матеріалу, прокат фільмів радянського виробництва за кордоном, затвердження всіх виробничих завдань та кіносценаріїв.

Другим не менш полемічним питанням були джерела фінансування галузі. 1923 р. голова ВУФКУ В. Прокоф’єв писав: «Вже три роки ведеться суперечка між Москвою і Харковом щодо питання: чи в силах пролетарська держава, неподільно, без приватної допомоги, володіти державною кінематографією». У Москві вважали, що залучення приватного капіталу і передача йому більшої частини державних робіт піде на користь справі. У Харкові ж були проти того, аби передавати приватному капіталу свої виробничі можливості.

Відстоюючи незалежний розвиток кіноіндустрії, основоположники українського радянського кіно апелювали до суголосності цього нового виду мистецтва з ідеями пролетарської революції, наголошуючи, що кіно доступне кожному, і грамотному, і неграмотному. Саме кіно володіє тією універсальною мовою, що є зрозумілою «всім народам і племенам». Цей вид мистецтва є інтернаціональним у широкому значенні цього поняття.

Менш ніж за п’ять років (до 1923 р.) українська кінематографія пройшла три етапи на шляху свого становлення:

1) перехідний — підпорядкування усіх театрів та складів місцевим губполітпросвітам, у складі яких створювалися кіносекції;

2) установчий — створення за сприяння наркому освіти Г. Гринька, кіно-фотокомітету, якому підпорядкували кінотеатри Києва, Харкова та Одеси;

3) інституціональний — організаційне оформлення Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ).

Відсутність державної програми розвитку кінематографії на першому етапі сприяла суто комерційному підходу до кіносправи. Кінотеатри були розпорошені між різними організаціями, які не завжди мали стосунок до виконання культурно-просвітницьких завдань. Створення кіно-фотокомітету сприяло посиленню доцентрових тенденцій, що зрештою завдяки наполегливості наркома освіти УСРР Гринька у березні 1922 р. набуло організаційного оформлення у вигляді ВУФКУ.

У листопаді 1922 р. ВУЦВК на законодавчому рівні закріпив за ВУФКУ право власності на кіномайно, кінотеатри і монополію прокату. Українське кіновиробництво отримало повну господарську автономію, що відкривало шлях до формування незалежної політики в галузі кінематографії. У розпорядження ВУФКУ перейшли два павільйони в Одесі (колишній Харитоновський) та в Ялті (колишній Єрмольєвський). Оскільки ялтинській павільйон був у кращому стані й не потребував значного ремонту, саме там було знято перші фільми ВУФКУ. Робота в Ялті розпочалася з осені 1922 р.

Узимку 1922–1923 рр. відповідальні керівники ВУФКУ здійснили закордонну поїздку, що дозволила забезпечити фабрики необхідною сировиною, театри — прокатним матеріалом, а фотосклади — товарами і матеріалами. 1923 р. ВУФКУ повністю відновило Одеську кінофабрику, яка відтоді стала основою виробничих потужностей українського кінематографу, тоді як Ялті відводилась допоміжна роль у роботі над натурою.

Певним вододілом безсистемного керування кінопромисловістю став період на зламі 1923–1924 рр. Саме тоді керівництву ВУФКУ вдалося зламати невигідну для них систему кінопрокату, що призводила до дефіциту бюджету організації. Не маючи спочатку власної фільмотеки, ВУФКУ було змушене співпрацювати з приватними власниками, аби забезпечувати потреби своєї сітки кінотеатрів. Останні надавали картини на умовах розподілу прибутку 75/25 на свою користь.

Система спільного прокату за відсутності обліку і плану не дозволяла раціонально організувати справу. Централізувавши всі прокатні склади крайових відділів, ВУФКУ розпочало формування власної фільмотеки, дотримуючись партійних вимог щодо виховних та просвітницьких завдань кіногалузі. З наявних понад 3 тис. фільмів менше половини відповідали ідеологічним потребам влади та мали задовільний технічний стан. Разом із Репертуарною кінокомісією фільми було поділено на чотири категорії відповідно до ідеологічної цінності. Картинам було присвоєно певну літеру — т. зв. літеровка. Категорію «А» отримали ідеологічно витримані фільми, які рекомендували для показу в робітничих клубах. Фільми категорії «АБ» лише зрідка дозволяли демонструвати у клубах, тоді як картини категорії «Б» були призначені виключно для комерційних театрів. Решту взагалі заборонили для прокату.

Фільмотека ВУФКУ почала швидко зростати за рахунок власного виробництва та імпорту. Якщо на квітень 1924 р. вона становила 1161 картину, то в жовтні 1925 р. — 1705. Театральна сітка за рік зросла майже у 7 разів: зі 110 кінотеатрів у квітні до 741 у жовтні 1925 р. Вона включала як комерційні, так і театри культосвітнього значення.

Аби забезпечити ефективне функціонування театральної сітки, керівництво ВУФКУ розробило систему «паралелей і коефіцієнтів». Суть її полягала у тому, що кожному театру нараховувалися коефіцієнти (бали) відповідно до його прокатних можливостей (враховували пропускну спроможність, місце розташування і т. д.). Картини також отримували коефіцієнти залежно від групи, до якої належали (бойовики, добрі, пересічні, погані). Помноження коефіцієнтів театру та картини визначало прокатну ціну для обраного театру за демонстрування картини протягом тижня. Якщо картину демонстрували вдруге, надавали знижку на прокат, яка могла сягати 50 %. Коефіцієнти театрів не були сталими і могли переглядатися. Аби стимулювати поширення театральної сітки у провінції, ВУФКУ надавало пільги приватним орендарям і громадським організаціям.

Виконуючи поставлені партією завдання кінофікації села, ВУФКУ відмовилось від загальносоюзної практики «передвижки», що виявилася неефективною внаслідок розбитих шляхів, непридатності апаратів, випадковості й безсистемності обслуговування. Натоміть керівництво ВУФКУ, заручившись підтримкою Наркомпросу, запропонувало встановити стаціонарні апарати по селах, закріплюючи за 5–6 селами одного кіномеханіка, який раз на тиждень мав привозити картину. Для цього за кордоном було придбано 600 апаратів та 200 електростанцій, які, крім обслуговування кіноапарата, також слугували за первісний осередок електрифікації села. Потужність електростанції дозволяла забезпечувати роботу 125 ламп. При цьому керівництво ВУФКУ наголошувало, що до його функцій електрифікація села не входить. Протягом 1925 р. по селах було безоплатно встановлено 120 кіноапаратів, решту планували встановити протягом 1925/26 операційного року.

Змінилася й схема обслуговування Червоної армії. ВУФКУ відмовилось від старої практики відрахування 5 % місць по всіх кінотеатрах для армії. Замість цього був укладений прямий договір із Політичним управлінням Українського військового округу (ПУУВО), який зобов’язував ВУФКУ надавати Кінобюро ПУУВО по одній копії всіх картин, що потрапляли до фільмотеки ВУФКУ. Одночасно ПУУВО було передано 65 апаратів для розподілу по військових частинах. Створення стаціонарних кіноточок на селі і в армії сприяло більш ефективному використанню ресурсів ВУФКУ.

Нове керівництво сповідувало принцип прозорості щодо фінансової звітності. У відомчому журналі «Кіно» було розміщено фінансовий звіт про діяльність ВУФКУ за 1924–1925 рр. На утримання Одеської кінофабрики, включаючи витрати на нові будівлі та устаткування, капітальний ремонт та апаратуру, було витрачено 273 тис. руб. Закупівля апаратури для орендованої у Кримнаркомпросу Ялтинської кінофабрики обійшлася ВУФКУ у 37 тис. руб. І це дало результати. Обидві фабрики протягом 1924/25 операційного року випустили 10 повнометражних картин («Остап Бандура», «Лісний звір», «Укразія», «Боротьба велетнів» та ін.), 20 короткометражних, іще 9 перебували у виробництві, серед них і перший вітчизняний блокбастер — «Тарас Шевченко».

Зростання капіталів ВУФКУ

	на 01.04 1924 р.	на 01.10 1925 р.
Основний	830.969.83	1.499.528
Оборотний	250.884.45	803.909.08
Резервний	—	330.596.23
Амортизаційний	—	5.863.05
РАЗОМ:	1.089.581.28	2.639.896.36*
Заборгованість ВУФКУ	46.600	470.291.19**

* Великі капітальні ремонти, що їх провели відділи та фабрики.

** Витрати на купівлю апаратури для кінофікації села та устаткування.

Звіти НКО України для ЦК КП(б)У за 1924–1926 рр. відзначали швидке зростання усіх галузей ВУФКУ після його реорганізації. При цьому автори звітів не оминули увагою три головні проблеми українського радянського кінематографу: сценарій, режисер, актор.

Питання сценаріїв гостро стояло на порядку денному української радянської кінематографії. Брак досвіду роботи над кіносценаріями призводив до того, що режисерам часто доводилося переробляти сценарії навіть іменитих майстрів, не кажучи вже про дилетантські опуси різного штибу графоманів, які широкою хвилею влилися в пролетарську літературу. Особливо зухвалі не полишали спроб «освоїти» і такий передовий вид мистецтва, як кіно, постійно штурмуючи сценарне відділення ВУФКУ.

У звіті НКО відзначали великий рух сценаріїв через Вищий кінорепертуарний комітет (ВКРК) та суттєве підвищення вимог останнього щодо якості сценаріїв, які мали бути не тільки ідеологічно витриманими, а й художньо якісними. Проблема написання сценаріїв не сходила зі шпальт відомчої періодики ВУФКУ. Збурене літературною дискусією питання професійних стандартів у мистецтві актуалізувало обговорення сценарної кризи в кіношних колах. Фактично увесь 1926 р. для українського кінематографу пройшов під гаслом боротьби за якість.

Працівники кіно відстоювали інструментальне, прикладне значення сценарію. Відомий сценарист М. Лядів уважав, що після закінчення монтажу сценарій позбавляється будь-якої цінності, подібно до «дисконтованого векселя». Услід за Хвильовим він ставив за взірець молодим радянським сценаристам західні зразки, зазначаючи: «…Великої уваги варто те, що виходить за кордоном, де при всій убогості ідейного змісту техніка та композиція кінодраматичних творів дуже удосконалена». Але те, що у Хвильового виглядало зухвало і кидало виклик шовіністично налаштованим партійним колам, у кінематографії не могло викликати прямих заперечень. Адже відсталість і технічна залежність радянського кіно від Заходу була занадто очевидною, а розбудова технічно незалежного радянського кінематографу була офіційною лінією партії в кіногалузі.

Проте орієнтація на західні зразки зазвичай призводила не до наслідування техніки й композиції, а до сліпого копіювання західноєвропейських або американських зразків, і при тому копіювання того гіршого, що мають ці зразки. Проблема полягала перш за все у смаках аудиторії, яка не дуже активно йшла на політико-пропагандистські та ідеологічно витримані радянські картини. Це, своєю чергою, відбивалося на фінансовому боці справи.

Ситуація в кіно була подібна до ситуації в літературі. Широка публіка бачила в кіно перш за все сферу розваг і відпочинку, а не пропаганди й просвіти. «Легкі» сюжети закордонних фільмів користувалися більшим попитом серед публіки. Робітники кіно бачили вихід із ситуації в диференціації сценаріїв, «пристосовуючи їх до культурного рівня тих верств населення, для яких той чи інший сценарій призначений». Попри певну лібералізацію кінопрокатної політики, НКО бентежили моменти ідеологічного порядку, що призводили до розвінчування героїчної складової Громадянської війни навіть у сценаріях комуністів. В одному зі звітів Наркомпросу зазначалося: «Під фірмою, як це сценаристи пояснюють, дати людину з живим м’ясом — дають типів, розмагнічених волею, які захоплюються «нелюдським коханням», зраджують своїй класі («Любов і дим» — Дніпровського). В інших («Стерті сторінки» — Гуревича) матрос за послугу, що зроблено було його офіцером (по проханню його коханки), випускає цілого офіцера, коли він був захоплений як агент імперіалістів під час Громадянської війни в Середній Азії».

Однією з головних причин сценарної кризи була відсутність розуміння керівництвом необхідності готування професійних сценаристів. Якщо з 1924 р. режисерів, операторів і кіноакторів уже почали готувати в Одеському технікумі та спеціальному кіновідділі театрального технікуму Києва, то підготовка сценаристів була віддана на відкуп кіно- та літорганізаціям.

Реальним вирішенням проблеми могла стати організація сценарного факультету в Одеському технікумі кінематографії або ж при вищих навчальних закладах чи кінофабриках. Театральні драматурги не поспішали дебютувати у кіно, натомість перед вели письменники та белетристи.

Сценарна криза позначалася на всьому процесі кіновиробництва, роблячи його витратним та неефективним. Поверхове ставлення до сценаріїв під час затвердження призводило до того, що через кілька днів від початку зйомок виникала необхідність повністю їх переробляти. Це спричиняло тривалі простої — від одного до двох місяців, через що установи зазнали великих фінансових втрат.

Режисер як центральна фігура виробничого процесу став головним об’єктом дискусії. Питання режисерських повноважень, обов’язків і фінансової відповідальності стало чи не найголовнішим.

Проте проблема кадрів, особливо національних, гостро стояла на порядку денному молодого українського кінематографу, і керівництво ВУФКУ добре це усвідомлювало. Спроба залучити Л. Курбаса виявилася невдалою, він повернувся на театральну сцену. На кіновиробництві домінували російські працівники. Дореволюційні «специ» П. Чардинін і В. Гардін не могли розв’язати цю проблему, навіть попри прихильне ставлення першого до українських тем. Прихід у кіно українських письменників і творчого активу театру «Березіль» (Ф. Лопатинський, М. Терещенко, П. Долина, О. Перегуда) не вирішував проблеми в цілому.

Не все просто було й з акторами. Зміна парадигми продукувала запит на нові типажі. Кінокритик Г. Затворницький, аналізуючи ситуацію з акторськими кадрами, зазначав: «Той асортимент «зорь екран», що його лишила нам дореволюційна кінематографія, цілком не здатний працювати в радянському кіно-виробництві (хіба що тільки на ролях різних «буржуїв» та «аристократів»). Штампи — Полонський, Руніч, Холодная, та інші кіно-акторщики не можуть братися як взірець радянського кіно-натурщика».

Тут спостерігалася така сама картина, що й зі сценаріями. Оскільки попит породжує пропозицію, то спритні ділки почали швидко організовувати різного роду школи й акторські курси, випускаючи юрби непідготованих і неграмотних «інтелігентів», що були готові заради «мистецтва» цілими днями чекати під біржою на кіноадміністраторів, щоб записатися на «масовочку».

Як вихід із ситуації, режисери почали організовувати виробничі групи. Найсильніші групи спромоглися утворити найкращі радянські фільми з дуже чисто й ретельно дібраними типажами. До роботи залучали навіть колишніх ворогів радянської влади. У 1925 р. на Одеській кінофабриці було знято фільм «П.К.П». Ця чудернацька абревіатура розшифровувалася як «Пілсудський купив Петлюру». Консультантом фільму виступив колишній генерал Армії УНР, що перейшов на бік радянської влади, Ю. Тютюнник. Він також зіграв у фільмі камео. Згодом Тютюнника також було залучено до редакторської роботи ВУФКУ.

Попри певні недоліки, колегія НКО від 13 серпня 1926 р. визнала за доцільне й надалі зберегти за ВУФКУ монополію у галузі кіновиробництва. Колегія констатувала, що подальший розвиток української кінематографії гальмує відсутність української режисури, у зв’язку із чим ВУФКУ було рекомендовано звернути особливу увагу на залучення нових сил для створення в УСРР кадрів радянської кінорежисури.

Позитивна оцінка роботи ВУФКУ, попри наявність ідеологічно невитриманих картин, на перший погляд може видатися дивною. Виходячи з ленінської максими «Кіно — найважливіше з мистецтв», ідеологічне значення кіноіндустрії начебто вимагало поставити її під жорсткий контроль. Але насправді для Леніна, який ініціював неп, кіно було важливим насамперед як прибуткова галузь, яка не потребувала бюджетних дотацій. На початку 1920-х рр. перед СРСР стояло завдання не тільки подолати наслідки економічної кризи, що була спричинена революцією та війною, але й модернізуватися. Одним із ключових завдань більшовиків була ліквідація неписьменності та модернізація країни. Саме тому під час дискусії щодо становлення організаційної структури радянського кінематографа Москва була більш схильна залучати приватний капітал.

23 жовтня 1926 р. правління ВУФКУ переїздить до Києва. Переїзд був зумовлений амбітним планом керівництва українського кіно зробити з Києва центр української кіноіндустрії. На повний хід ішла підготовка до будівництва Київської кінофабрики та заводу з виготовлення кіноапаратури. Планувалося створення Центральної лабораторії. Крім того, саме Київ був осередком тих культурних сил українського суспільства, на співробітництво з якими розраховувало ВУФКУ. Справи йшли вгору.

Однак кінець 1926 р. позначився досить гучним скандалом довкола прокатної політики ВУФКУ щодо РСФРР. Кіноуправління не купувало російські картини для прокату в Україні. Це викликало шквал критики представників російських кінокол, насамперед зі структури Совкіно.

Цей конфлікт ВУФКУ і Совкіно отримав неформальну назву «митна війна». В Україні, як і в решті союзних республік, існувала монополія прокату, яка ґрунтувалася на тій самій законодавчій базі, що й російська, тоді як у Росії існувало кілька прокатних організацій і кілька кіноорганізацій, які конкурували між собою. У 1923–1924 рр. в РСФРР діяли ще й приватні прокатні організації, одна з яких — Елень — постачала російські фільми на український ринок.

Економічне підґрунтя конфлікту поставило питання «взаємний прокат чи купівля-продаж». Совкіно й російські організації виступали за взаємний прокат, який передбачав безпосереднє відрахування відсотку від прокату з кінотеатрів до організації — власника картини. ВУФКУ пропонував іншу схему: на підставі розрахунку встановлюється ціна копії картини, після сплати якої фільм потрапляє в повне розпорядження організації.

Особливості організації роботи кінотеатрів передбачали «пакетний» підхід. Під час одного сеансу демонстрували відразу кілька картин (фільм, кіноп’єса, кінохроніка), що унеможливлювало встановлення суми збору з кожної окремо взятої одиниці кінопродукції, оскільки було точно не відомо, яка саме картина зацікавила глядача. Враховуючи те, що продукція Совкіно не вирізнялася високою якістю, а український прокатний ринок був більшим за російський, російська сторона фактично намагалася нав’язати Україні завідомо невигідний формат співробітництва. Керівництво ВУФКУ виступило проти, оскільки справедливо вважало, що пристати на цю пропозицію означало би «перманентну склоку, незадоволення, сутички інтересів».

Україна була беззаперечним лідером радянського кіновиробництва. У 1925–1926 рр. усі кіноорганізації СРСР випустили 67 фільмів, включаючи малометражні сільські картини, тоді як Україна за аналогічний період дала 22 повнометражні фільми, не враховуючи хроніки, наукових та виробничих фільмів. При цьому вона акумулювала достатні фінанси, аби розпочати будівництво нової фабрики власним коштом, у той час як у Росії з 7 кінофабрик 3 взагалі припинили працювати.

Наявність кількох кіноорганізацій в РСФРР (Держкіно, Севзапкіно, Межрабпом-Русь, Пролеткіно) призводила до нездорових методів конкуренції. Створення 1924 р. Совкіно для монополії прокату на території СРСР тільки ускладнило проблему. Звісно, монопольний вихід Совкіно на зовнішні ринки збивав ціну на зарубіжні картини, але робив неконкурентним прокат картин радянського виробництва. У випадку закупівлі картини за кордоном Совкіно як єдиний господар картини мало 100 % зиску, тоді як при роботі з республіканськими організаціями, виступаючи в якості субпрокатника, — лише 25 %.

Відпускаючи картини кінотеатрам, Совкіно виходило не з твердих цін, а з відсотку від виручки, отже, на останньому етапі прокатну політику формували директори кінотеатрів. Такий організаційний підхід згубно відбивався на фінансово-економічному стані російських кіноорганізацій. Позиція ВУФКУ щодо відмови купувати російські картини була зумовлена відсутністю рівних умов на російському кіноринку.

Тему українсько-російських відносин у кіногалузі жваво обговорювали на шпальтах відомчої періодики ВУФКУ. Головний редактор журналу «Кіно», український письменник Микола Бажан передрікав велике майбутнє українській кінематографії:

«Вже й тепер кінематографія РСФРР дає продукти значно нижчі якісно, й дає їх значно менше, ніж кінематографія України. Коли не зважати на поодинокі картини поодиноких творців (згадайте Ейзенштейна, Кулешова, Вертова!), то пересічний фільм РСФРР (різні «Сигнали», «Байкальські хатки» та «Спирькі Шпандирі») ані з якого боку не може дорівнятися пересічному фільмові України. Не вмівши добре налагодити справи, не поставивши її на певний ґрунт, як з боку фінансового, так і з боку організаційного, кінематографія РСФРР, замість поступового зросту та розвою, занепадає, зменшуючи своє виробництво і закриваючи фабрики.

Україна дала цього року біля 36 художніх фільмів. На той рік виробних програм буде ще більше. Сама Україна зможе задовольняти тоді 40 % всієї потреби Союзу в кіно-фільмах. Лише одне заважає цьому. Хто не пам’ятає, який галас зчинився в пресі, коли «Панцирник Потьомкін» аніяк не міг доплисти до берегів України? Зараз теж настав час здійняти такий галас, але вже з іншого приводу. Коли ж нарешті Росія побачить останні українські фільми? Закаляючи біле рядно своїх екранів у різні «Багна розпусти» та «Пил вулиць», монополіст прокату в РСФРР Совкіно досі не показало трудящим Росії ані «Боротьби велетнів», ані «Аліма», ані «Гамбурга», ані одного з останніх випусків ВУФКУ. Всі ж кращі картини Союзу на Україні шли і йдуть. Чи довго триватиме таке становище, товариші із Совкіно?»

Безпосередні закиди російському кінематографу у неспроможності конкурувати з українським кіновиробництвом, безпідставність звинувачень у перешкоджанні експорту російських картин на українських ринок за умови фактично повної відсутності українських фільмів на російському не могли не бентежити партійне керівництво. Започатковані літературною дискусією питання професійних стандартів усе більше фокусувалися довкола проблеми духовних витоків української культури — її ментальної ідентичності. Екстраполяція проблеми української ідентичності на українське радянське кіновиробництво була небезпечною. Фінансово-організаційна монополія ВУФКУ, пропагандистсько-просвітницький потенціал кіно та слабкий контроль з боку радянських органів, що було визнано НКО у звіті для ЦК КП(б)У, потенційно становили небезпеку втрати партією контролю над кінопроцесом.

Відлуння літературної дискусії вже вилилося на шпальти журналу «Кіно». Відзначаючи річницю створення журналу, М. Бажан говорив про певну символічність цієї дати, яка знаменувала подолання одвічного українського комплексу хуторянства. Європеїзація української культури в кіногалузі означала «приймання всіх надбань сучасної європейської техніки з тим, щоб на цьому ґрунті зросли й відповідні художні форми, створені революцією та зміцнені технікою».

Розвиваючи тему досягнень українського кіно, Бажан указував на головні причини орієнтації українського кінематографу на Європу: технічну залежність від експорту плівки й обладнання та тривале закриття союзного ринку для українських фільмів. Тож Європа була єдиною можливою альтернативою. Така ніби «вимушена» європейська орієнтація українського кіновиробництва вибивалася із загальної стилістики статті Бажана, яка радше стверджувала право українського кінематографу на міжнародний рівень, ніж виправдовувала його.

Пожвавлення дискусії довкола взаємин між кіноорганізаціями Росії і ВУФКУ набувало антиколоніального характеру. Українське кіно відмовляло колишній метрополії в прерогативі бути ретранслятором передових ідей, технологій і культурних надбань. Політика українізації дала українським митцям голос, можливість самим формувати образ України. Подання наслідків колонізації українського дискурсу царською Росією, яка в офіційній радянській ідеології трактувалася як «тюрма народів», відкрило партійній номенклатурі небезпечну правду про українську ідентичність — її ідейну спорідненість з Європою, а не з Москвою.

Певно, що таке антиколоніальне за своїм характером спрямування професійно-митецьких дискусій у кіногалузі збентежило партійне керівництво, яке почало готувати кадрові зміни у правлінні ВУФКУ. Призначення О. Шуба на посаду голови ВУФКУ у травні 1927 р. збіглося в часі з посиленням боротьби з націонал-ухильництвом. У березні 1927 р., після відставки О. Шумського, новим головою НКО став М. Скрипник. Шуб прийшов на посаду голови правління ВУФКУ в досить непростий час. У партії вже почалися процеси згортання українізації, а літературна дискусія набула політичного забарвлення, яке не віщувало нічого доброго.

Перед новим керівництвом усе ще стояло невирішене питання сценарної кризи та конфлікт із Совкіно. Проте 1927 р. таки став певним проривом у вітчизняній кінематографії, що ознаменувався появою першого дійсно українського режисера — О. Довженко. Попри те що перші кроки Довженка у кіно не були вдалими, підтримка директора одеської кінофабрики Нечеса забезпечила поступ його кар’єрі. 1927 р. Довженко отримав першу велику постановку «Сумка дипкур’єра».

Довженко добре усвідомлював наявну в українському радянському кіно кризу ідентичності, проте в традиційних для української культури дискусіях між традиціоналістами і модерністами він демонструє прихильність до останніх. Його фільм «Звенигора» стане справжнім шедевром доби модернізму.

1927 р. поряд із традиційними для кіношного середовища внутрішньопрофесійними дискусіями все більше відчувається поява третьої сторони в особі комуністичного керівництва, яке всерйоз взялося за кінематографію.

У грудні 1927 р відбулася 1-ша Всесоюзна конференція кінофоторобітників при ЦК Робмису, де було зроблено спробу централізувати кіносправу в СРСР. Шуб виступив із жорсткою критикою постанови про утворення при Вищій раді народного господарства (ВРНГ) єдиного провідного центру, що об’єднував би радянську кінематографію. Її виконання означало б затирання національного обличчя кіно в кожній окремій радянській республіці. Передбачалося вилучити кіно з відання органів народної освіти, передати до ВРНГ та об’єднати в єдиному провідному центрі всі національні кіноорганізації.

Наводячи аргументи «проти», Шуб апелював до двоїстої природи кіно як виробничого мистецтва: «Залежно від того, хто керуватиме кінематографією — ВРНГ чи Наркомосвіти, без сумніву повинна визначитися основна установка кінематографії. Залежно від цієї постанови буде визначено перспективу нашого кіно, а перспектива ця лежить в такій площі: або занедбання культурного значення кіно й висунення на перший план господарчих справ, або висунення на перший план справ культурного порядку, культурного і ідеологічного значення кіно, цілком зрозуміло з одночасним вмілим господарюванням в галузі кінематографії».

Дихотомія «виробництво — мистецтво» та просвітницько-пропагандистські можливості кіно дозволяли керівництву ВУФКУ маневрувати. Проте які б першочергові завдання не ставила радянська влада — чи прибутковість, чи культурне виховання мас, — національні кінематографії були приречені. Центральне керівництво розпочало курс на згортання українізації, усе більше тяжіючи до ідеологічно-культурної монолітності. Проте поки що ці тенденції ще не набули виразних рис.

Сигнали, що надходили згори, були досить суперечливими. Одне можна сказати напевно: партійне керівництво не дуже толерувало модерністів, прагнучи бачити більше класичних українських творів. Адже, попри високі оцінки вітчизняних і зарубіжних критиків фільму Довженка «Звенигора», у широкому прокаті він провалився. Пересічний глядач не був готовий до сприйняття високого мистецтва, полюбляючи більш прості та банальні сюжети.

Питання постановки українських класиків неабияк зачіпало українські кінокола, адже українські теми в дореволюційній кінематографії через низку причин мали відверто колоніальний — малоросійський — характер. Кіноділки спочатку активно експлуатували українську культуру як певну екзотику. 1909 р. французький кінопромисловець Шарль Пате відкрив у Російський імперії свою філію й відрядив режисерів, які, шукаючи модні екзотичні теми, зупинилися на Україні. Кінокритик Б. Лихачов писав: «Уявлення про Україну у них [французів] було ще більш неясне, ніж про Росію. Але, треба зауважити, що таке уявлення було не тільки у французів, але й у більшості росіян. Всі відомості про український побут бралися у Гоголя і Україна не мислилася без колядок, горілки, широких штанів та обов’язкового гопака».

Схематичність раннього кінематографу зумовлювала специфіку зображення твору, суть якого полягала у тому, що картину ставили не за романом чи повістю, що мали бути інсценовані, а за художніми ілюстраціями до цього твору. Цей метод довго залишався домінантним у кінематографі. У результаті запорожців зазвичай змальовували за зразком відомої картини І. Репіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Саме з таким баченням і зображенням України намагалося боротися перше покоління українських кінематографістів. Адже такий підхід спотворював українську культуру, перетворював її на фарс. Екранізація пушкінської поеми «Мазепа» за популярними тогочасними ілюстраціями до неї художника Соколова призвела до того, що зображення українського побуту було далеким від етнографічних даних, а швидше нагадувало, як писав кінокритик Б. Лихачов, «той злиденний провінціальний псевдо-український театр, з яким можна ще було ознайомитися в 1920-х рр. де-небудь в глухих закутках. Надзвичайна оперетковість, підкреслена ще й типовими театральними декораціями, костюми, пошті за зразками карикатур минулого століття, і обстановка, що була чимсь середнім між балаганом і феєрією, — ось що було найбільш характерними рисами цієї постановки».

Успіх постановки зумовив створення певного стереотипного уявлення про Україну. Українські митці активно поборювали цей образ, запрошуючи до постановки фільмів на українську історичну тематику численних наукових консультантів, які відтворювали побут з історичною достовірністю.

Для створення епохального для української кінематографії фільму «Тарас Шевченко» були задіяні академіки ВУАН М. Грушевський і М. Новицький. Всеукраїнський музей ім. Шевченка (Київ) та Одеський музей Академії наук надали для зйомок експонати. Художньою постановкою фільму керував професор В. Кричевський.

Однак «екзотичний» образ України все одно раз-у-раз нагадував про себе. Велике обурення кіногромадськості спричинило оформлення лібрето до фільму «Звенигора», зроблене видавництвом «Теа-кіно-печать» для РСФРР. До речі, воно було зроблено двома мовами, оскільки на той момент у Росії проживало 7 млн. українців, проте видавництво не надто переймалося деталями:

«Оформлюючи лібрето, «Теа-кіно-печать», очевидячки, не знайшла нічого кращого, як дати «крупно» на обкладинці діда, а щоб він був подібний до українського діда, його старанно оточили Нарбутівською чи, власне, під Нарбута невдало зробленою графікою.

Але це, порівнюючи з текстом, — перлини. <…> Ми не будемо спинятися на стилістичних помилках: їх аж занадто багато. Не будемо спинятися на самій трактовці «Звенигори», що її тут подано як картину з «екзотикою». Але не можна замовчати одного: «Теа-кіно-печать» халтурно підходить до справи видання лібрето національними мовами».

До революції зображення України в російській кінематографії було класичним прикладом колонізації культурного дискурсу, коли певна територія та її населення було позбавлене власного голосу й зображувалося зверхньо, як екзотичний дикий край. Така орієнталізація України викликала спротив українських митців, які прагнули ствердити українську культуру як рівну і самобутню в колі інших європейських культур. Відмовляючись від посередництва Москви, українські митці йшли за процесом деколонізації українського культурного простору, часом не завжди до кінця усвідомлюючи, куди веде цей шлях.

Дискусія довкола проблеми екранізації української класики якнайкраще відображає прагнення українських кіномитців вирватися з тенет малоросійщини й провінціалізму, не дозволити сформувати хибне уявлення про українську культуру. Виходячи з тези, що «кіно уяви про художній твір не дає», оскільки не здатне розкрити мотивацію персонажів, а становить лише відеоряд подій, українські кінодіячі вважали екранізацію української класики хибною стратегією. Вона, на їхню думку, формувала у глядача неправдиві уявлення про письменника та його світоглядні позиції. Як вирішення проблеми пропонувалося чітко розмежовувати положення «кіно для класиків» і «класика для кіно». У першому випадку йдеться про популяризацію і пізнання письменника за допомогою кіно, а в другому — використання класичних творів як матеріалу для сценаріїв.

Авангардисти взагалі відмітали ідею екранізації класичних українських творів, натомість вважаючи, що кіно має творити свої власні класичні твори, а «не плентатися за тріумфальною колісницею літератури». Крайнім виявом цього був напрямок «кіно-око», який стояв на конструктивістських позиціях і виключав фільмування людини та постановочних сцен із життя, віддаючи перевагу фіксації «справжніх життєвих явищ». Гаслом цього напрямку було: «Від незграбного громадянина через поезію машин до досконалої електричної людини».

Фінальну точку в дискусії щодо екранізації української класики з дозволу редакції журналу «Кіно» було поставлено представником літературної групи «Ланка» Д. Фальківським. Оскільки звернення до класиків було обумовлено насамперед річним планом ВУФКУ, який вимагав 60 % продукції на українському матеріалі, то Фальківський зауважував: «…Теорія кінематографії і практика її доводить, що вимагати від екрану, щоб він сприяв «пізнанню художньої літератури», розуміючи це пізнання глибше, ніж ім’я письменника на заголовному титрі фільму, — це все одно, що вимагати від найхудожнішого опису симфонії Бетховена всіх тих нюансів, усіх тих вражень, що їх сама симфонія дає».

Загалом протягом 1922–1927 рр., попри загострення протистояння з Москвою та посилення тиску з боку партійного керівництва, справи ВУФКУ в цілому шли успішно. У другій половині 1927 р., після закінчення «блокади» з боку Совкіно, ВУФКУ надіслало до Парижа і Берліна низку фільмів свого виробництва («Тарас Шевченко», «Сорочинський ярмарок», «Микола Джеря», «Свіжий вітер», «Алім», «Мандрівні зорі», «Портфель дипкур’єра», «П.К.П».). Вони були схвально прийняті закордонною публікою, і ряд прокатних контор зажадали укласти договори з ВУФКУ. Було організовано регулярну інформацію в закордонній пресі. Через зростання інтересу до української кінематографії до Києва завітав відомий французький кінокритик Л. Мусінак, який згодом опублікував ряд схвальних відгуків^[341].

У статті до 10-річчя Жовтневої революції Шуб звітував про успіхи української радянської кінематографії та окреслив подальші перспективи розвитку, серед яких протягом наступних двох років планувалося збільшення виробництва до 100 картин на рік, режисерських груп — до 35, кіноперсоналу — до 2 тис. осіб. Він розраховував, що прорив на союзний і міжнародний ринки дозволить ВУФКУ отримати додаткові 12 млн. руб. та кілька мільйонів валютою. Проте для здійснення таких планів потрібно було добудувати Київську кінофабрику, через що Шуб звернувся до уряду УСРР з проханням надати ВУФКУ кредит у розмірі 1,5 млн. руб. на три роки, що дало б можливість навесні 1928 р., одночасно з будуванням фабрики, почати працю на ній і випустити на кінець року вже готову продукцію.

Проте вже на початку 1928 р. партійне керівництво почало активний наступ на незалежну українську кінематографію, залишаючи українським митцям все менше простору для творчих пошуків і рефлексій. 30 січня 1928 р., у переддень проведення 1-ї Всесоюзної партійної кінонаради при ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У вирішило провести свою нараду, аби визначитися з позицією України щодо завдань союзної кінематографії.

На нараді при ЦК КП(б)У було висловлено занепокоєння централізаторськими намірами Москви, яка, не змігши реалізувати цей план 1922 р., усе більш виразно вела курс на трестування кіногалузі. У передовиці про підсумки кінонаради в журналі «Кіно», зокрема, йшлося:

«Тенденція знищення української кінематографії, що вже зараз відіграє велику ролю в розвиткові української культури і не меншу ролю в розвиткові всієї радянської кінематографії, обережно, але настирливо помічалася як у виступах окремих кіно-діячів так і в статтях деяких російських часописів. Один з цих часописів «Жизнь искусства» був прекрасною ілюстрацією т. Скрипнику, коли він виступав у цій справі. Вказуючи на шкідливість та антиленінський характер цих тенденцій, що йдуть всупереч з національною політикою радянської влади, — т. Скрипник зауважив ту ж тенденцію і в критиці наших українських фільмів в РСФРР, які іноді зустрічають там незалежно від своє якості далеко не теплу зустріч».

Утім, були сподівання хоча б частко відстояти автономію українського кінематографу. Нарада ухвалила надання ВУФКУ кредитних коштів, необхідних для завершення будівництва Київської кінофабрики. Для вирішення сценарної кризи було ухвалено рішення запровадити систему тематичних планів і створити шляхом притягнення літераторів на постійну працю відповідні сценарні кадри. Для виховання радянських режисерських кадрів було вирішено практикувати асистентуру коло режисерів на фабриках та посилити роботу Одеського кінотехнікуму.

Окрім необхідності боронити автономію національного кінематографу, ВУФКУ стикалося й із суто економічними проблемами, що були продиктовані втручанням керівництва у виробничі процеси. Унаслідок відмашки партійних органів протягом 1926–1928 рр. відбулося стихійне зростання робітничих клубів, які стали складати реальну конкуренцію кінотеатрам, завдаючи ВУФКУ реальних збитків. Отримуючи фільми у прокат фактично безкоштовно, робітничі клуби поставили справу на комерційну основу — пускали на сеанси не тільки робітників, а й усіх бажаючих з вулиці. Кількість прокатоднів указувала, наскільки клуби заполонили український ринок прокату. Якщо ВУФКУ щотижня мав 2906 прокатоднів, то з них на долю клубних екранів припадало 1129 прокатоднів (38,5 %). Справа вимагала негайного втручання. Адже розвиток кіновиробництва залежав від прибутків кінотеатрів^[342].

Черговий скандал розгорівся довкола Ялтинської кінофабрики, яка, попри відсталість технічного оснащення, після землетрусу у вересні 1927 р. ще й набула значних пошкоджень. ВУФКУ не хотів продовжувати договір оренди, оскільки фабрика потребувала фінансування, тоді як будівництво Київської кінофабрики затягувалося через брак коштів.

Попри успіхи у кінофікації села, проблемою залишався сільській глядач. Старше покоління у кіно майже не ходило. Актуальним залишалося питання ціни квитків на кіносеанси. Один квиток коштував 15–20 копійок, отже, відвідування кіносеансу пересічній селянській родині коштувало в середньому 45–60 копійок, що було задорого. Селяни не завжди розуміли символізм картини та режисерський задум. Селянство як цільова аудиторія вимагало іншого кіно, ніж городяни. Сільський механік М. Ерез відзначав, що селяни негативно сприймають фільми, присвячені подіям Громадянської війни та повстань. Тематика Громадянської війни була емоційно важкою для селян, адже упокорення українського селянства більшовиками було дуже жорстоким.

15–22 березня 1928 р. у Москві відбулася 1-ша Всесоюзна партнарада з питань кіно, яка ознаменувала початок процесу згортання автономії українського кіно. У нараді взяли участь 200 кіноробітників, із них 140 з правом голосу. До президії було обрано т. т. С. Косіора, О. Криницького, М. Скрипника, В. Постоловського, К. Шведчикова (Совкіно), Н. Крупську, В. Мещерякова та ін. Генеральним посланням доповідачів партнаради було зміцнення ідеологічної витриманості фільмів. Відкриваючи нараду, Косіор виступив із промовою, у якій, зокрема, було зазначено: «Неправильно думають ті товариші, які кажуть, що, оскільки кіно-справа повинна бути рентабельною, — треба орієнтуватися на комерційний кіно-театр. Партія ставить це питання зовсім в інакшу площину. Вона знає, що при умінні і при гарній організації справи навіть найглухіші села даватимуть прибутки для кіно…»

Цю ж лінію продовжував і Криницький, який засудив переконання деяких кінопрацівників, які вважають ідеологічно витриманий фільм апріорі нерентабельним. Партійне керівництво поставило перед радянською кінематографією два завдання: зробити з кіно зброю пролетаріату в класовій боротьбі і культурній революції; у перспективі перетворити кіно на найприбутковішу галузь народного господарства й вижити горілку. Остання ідея належала Сталіну. Отже, ленінський принцип самоокупності кіно відходить на другий план, тоді як ідеологічні засади в кіномистецтві набувають першорядного значення.

Скрипник залишався послідовним щодо поліпшення якості українського мистецтва, зокрема й кінематографії, виключно шляхом створення міцної комуністичної критики, тоді як загальна лінія партії схилялася до залучення широких кіл громадськості. Розмивання меж професійної спільноти через масовізм створювала нездорові тенденції. У доповіді К. Мальцева прямо прозвучало, «що радянська кінематографія зможе в дальнішому нормально і правильно розвиватись лише за активної допомоги радянської громадськості».

Власне, партнараду було скликано не для вирішення проблем кінематографії, а для взяття під партійний контроль тих процесів, що відбувалися в радянській кіноіндустрії. Про це виразно свідчить той факт, що із 200 учасників було тільки два режисери і один сценарист. Відсутність провідних спеціалістів, на плечах яких тримається весь виробничий процес, означала зміну парадигми. Відтепер не мистецькі кола, а партійне керівництво і його функціонери на місцях будуть задавати тон і напрямок розвитку кіномистецтва.

Цю тенденцію відбивали й поставлені партнарадою практичні завдання, що потребували негайного вирішення. Було зазначене наступне:

«1). Треба встановити більш міцні форми постійного парткерівництва у кіно. Це керівництво можна здійснювати через ширші художні колегії при кіно-організаціях, кіно-фабриках тощо.

2). Поставити практично питання про відрядження кадру комуністів на працю сценаристів, режисерів і т. д., використавши комфракції федерації письменників та інших організацій.

3). Терміново поставити питання про поширення кіномережі й визнати, що кіно є одна з форм культосвітньої роботи. Тому заінтересовані Наркомати та культвідділи повинні замовляти кіно-організаціям потрібні для них культурфільми.

4). Взяти рішучий курс на збільшення тиражу фільмів і тим самим знизити собівартість».

У своїй постанові про підсумки партнаради від 24 квітня 1928 р. оргбюро ЦК ВКП (б) постановило доручити оргразподілу разом з агітпропом ЦК внести протягом місяця в Секретаріат ЦК доповідь про керівні кадри працівників кінематографії. Кадрове питання було розглянуто ЦК ВКП (б) 14 і 21 грудня 1928 р., а відповідна постанова вийшла тільки 11 січня 1929 р. У резолюції наголошувалось на тому, що завдання партії полягало в посиленні керівництва працею кіноорганізацій, щоб, «забезпечуючи ідеологічну витриманість кінопродукції, рішуче поборювати спроби пристосування радянського кіно до ідеології непролетарських прошарків».

Традиційним способом стало залучення широкої громадськості: «партійні, професійні, комсомольські, суспільні наукові товариства повинні більш активно брати участь в роботі кіно шляхом виділення на цю галузь роботи нових кадрів, обговорення планів роботи і продукції кіноорганізацій, створюючи довкола кіно атмосферу товариської допомоги». Враховуючи все вищезазначене, ЦК ухвалив:

«1. Запропонувати фракціям правлінь кіноорганізацій і фракціям літературних організацій пролетарських і селянських письменників укріпити кадри сценаристів…

2. Доручити АППО скласти в місячний термін, узгодивши з літературними, художніми, кіно та іншими зацікавленими організаціями список, що забезпечить активну участь кращих літературних і художніх сил в кінороботі.

3. Наркомосам союзних республік в місячний термін разом з кіноорганізаціями переглянути програми навчання в кінотехнікумах, з метою тісної ув’язки їх з виробничими потребами кіноорганізацій. Залучити до викладацької роботи в кінотехнікумах найбільш кваліфікованих, практичних працівників кіно. При комплектуванні кінотехнікумів довести робоче-селянську групу до 75 % відсотків…

4. Запропонувати НК РКІ (Народный комиссариат Рабоче-крестьянской инспекции) СРСР і союзних республік під час перевірки персонального складу радянських закладів передбачити необхідність перегляду особового скалу і кіноорганізацій.

Доручити НК РКІ РСФРР і Головмистецтву перевірити роботу ТДРК (Товариство друзів радянського кіно) з точки зору більш тісної ув’язки праці цього товариства з кіноорганізаціями і точного визначення характеру, функцій й організаційної структури».

Проте ще до остаточного ухвалення резолюції з кадрових питань українські кінематографісти взялися за виконання постанов XV-го з’їзду ВКП (б), а саме в царині розбудови зв’язків із громадськістю через структури Товариства друзів радянського кіно (ТДРК).

ВУФКУ вирішив провести опитування серед мистецької громадськості, дотичної до сфери кіно, або, як іще її тоді називали, — кіногромадськістю. У номері 5 журналу «Кіно» за 1928 р. були оприлюднені дані опитування, яке містило відповіді представників мистецького цеху та простих працівників на сім питань:

«1) Чи вважаєте ви, що українське кіно протягом п’яти років свого існування набуло свого своєрідного обличчя?

2) Які фільми ви вважаєте за найкращі фільми українського кіно?

3) Як повинно надалі будуватись українське радянське кіно, щоб щільно ввійти, як невід’ємний чинник, до української радянської культури?

4) Якими заходами (на ваш погляд) треба виконувати гасла 15-го з’їзду ВКП про кіно?

5) Як зв’язати ідеологічні завдання з господарчими?

6) Які органи повинні, на вашу думку, керувати кіно?

7) Чи вважаєте ви за потрібне віддати всю радянську кінематографію єдиному всесоюзному органу контроля та регулювання?»

Серед опитуваних були письменники і поети (В. Підмогильний, В. Поліщук, І. Фефер, Д. Загул), науковці (П. Лозієв), редактори і критики (І. Лакіза, С. Щупак), працівники кіно і режисери (О. Лазаришак, З. Сідерський, С. Орелович, О. Довженко, Ф. Лопатинський, Д. Вертов), партійні працівники (Ю. Войцехівський, В. Лимар) і робітники Червонопрапорного заводу (Фурсов, Комський), художній керівник театру ім. І. Франка Г. Юра.

Щодо першого питання, то більшість вважала, що українське кіно таки набуло «свого обличчя». Трійка найкращих фільмів виглядала наступним чином: перше місце — «Звенигора»; друге — «Тарас Шевченко»; третє — «Тарас Трясило».

Погляди на подальшу розбудову української кінематографії дуже різнилися і, як правило, відбивали прагнення кіл, до яких належав опитуваний. Партійні функціонери і громадські діячі наполягали на тому, аби «взяти твердий курс на фільми, які б відбивали недавнє минуле революційного змагання українських робітників та селян за радянську владу», висвітлення сучасного радянського побуту та зміцнення зв’язків із громадськістю як основним чинником радянської культури. Тут їх певною мірою підтримували конструктивісти, які вимагали кардинальної зміни тематики. Письменник-авангардист Поліщук у своїй відповіді зазначив:

«Українська радянська кінематографія тільки тоді зможе бути фактором нашого життя, коли вона почне розглядати Україну не як велетенський селозований хутір, а як потенціяльну східно-європейську Америку, де промислове і індустріальне життя грає першорядну роль. Звідси і в історії, не говорячи вже про сучасне і майбутнє, побачать не тільки галушки та вечорниці, але і сили і події, що створили Донбас, Кривий Ріг, Дніпрельстан і взагалі УСРР.

Далі, співпраця й використання сил нашої громадськості, а в першу чергу виробничої творчої кіногромадськості. Попередня лінія ВУФКУ, що нехтувала ці сили, призвела українську кінематографію до низки криз, за які зараз приходиться розплачуватись. Не бюрократичне самозадоволення з того стану, що, мовляв, на Вкраїні самій кіно-громадськості без ВУФКУ нічого робити, і вона, та кіно-громадськість все одно прийде до ніг…»

Погляди кінопрацівників на розбудову кінематографії були більш конкретними. Наголошувалося на необхідності формування висококваліфікованих кадрів і порушувалося питання, як збалансувати національні теми з інтернаціональними сюжетами. Член правління Сідерський та Орелович, на той момент завідувач виробничого відділу ВУФКУ, услід за сталінською формулою «національна за формою, соціалістична за змістом» пропонували «будуватися за принципом використання українського матеріалу, форми та мови, стаючи поряд з цим за змістом своїм інтернаціональним, пролетарським та колективістичним мистецтвом». Функціонери були схильні коливатися разом із лінією партії. Режисери ж залишалися непохитними на своїх позиціях. Вони відстоювали автономність кіномистецтва і недопущення втягування митців у політику. Довженко бачив велике майбутнє українського кіно тільки за умов дотримання високих професійних стандартів:

«Надзвичайно суворе відношення до підбору режисури. Обов’язкові командировки за кордон. Якість, а не кількість фільмів. Організація інституту асистентури. Повний перегляд функцій редакторату. Треба загрузити апарат українського кіно робітниками, що поряд із громадським стажем та бажанням працювати в кіно мали б ще велику ув’язку з художньою радянською культурою. Переглянути питання кіно-тематики. Припинити політиканство літературних груп навколо кіно й довести їм, що їм треба всім вчитися. Організовувати справжню кіногромадськість».

Позиція Довженка цілком відповідала духу літературної дискусії як битви за високі стандарти в мистецтві. Розуміючи загальну спрямованість політики партії, він все ж таки намагався повернути розмову до першопричини, виразно підкреслюючи надуманість політичної складової у мистецькій дискусії, яка була вигідною тільки для різного штибу невігласів і пройдисвітів, що використовують політичну риторику для облаштування своєї кар’єри, оскільки інших талантів, крім як вислужуватися, не мають.

Питання, як найкраще виконувати постанови XV з’їзду ВКП(б) про кіно, не дали особливо цікавих відповідей. Більшість опитаних ішли в фарватері партійних постанов, пропонуючи посилити кінофікацію села, більше орієнтуватися на сільського глядача, через товариства друзів кіно залучати широку громадськість до роботи у кіно. Пропонувалося також більше працювати над науковими, документальними, навчальними та дитячими фільмами. Поет Загул узагалі озвучив суто сталінську позицію: «Перестати дивитися на кіно-виробництво як на джерело прибутків та асигнувати на виконання гасел кільканадцять мільйонів карб. для поширення кіно в масах».

А от спроба централізації радянської кіногалузі в Україні знайшла рішучу відсіч. На питання, хто ж таки має керувати кінематографією і чи потрібен єдиний всесоюзний орган контролю, відповідь була цілком однозначною. Українська кіногромадськість підтримувала автономний статус республіканських кіноорганізацій, які мали підпорядковуватися національним Наркомосам. Митці вважали, що взаємовідносини між кіноорганізаціями різних республік і союзним центром мають регулюватися договорами. А голова осередку ТДРК Лазоришак узагалі наголосив, що це неможливо, адже «керівництво культурним будівництвом в СРСР децентралізовано». Достеменно невідомо, чи було редаговано відповіді на запитання анкети, але не виключено, що так. Теза Лазоришака залишилася не розкритою, але тут міститься виразний натяк на порушення Конституції СРСР 1924 р., яка закріплювала сферу культури за республіканськими органами влади.

1928 р. усе більше порушувалося питання кадрів. Радянська влада вже могла спиратися на нові кадри, необхідність у «попутниках» поволі відпадала, тим більше що літературна дискусія показала неспроможність більшовиків утримати національне питання в рамках культурництва, а отже, вимагала від них більш жорсткої реакції. Але в кіно все було не так просто. Російський державний апарат, який мав тривалий досвід контролю над літературою, живописом та музикою, уперше зіткнувся з кіно, що мало двоїсту природу. Кіносправу доручили не вчорашнім лікнепівцям та напівграмотним агітпропівським пролеткультівцям із робітфаків, як часто траплялося в літературі та друку. Подібні кадри висуванців можна було репресувати і змінювати безболісно. Кіно виявилося справою «спеців», хоча й червоних. Їхній спеціальний професіоналізм припускав певний ступінь самостійної свободи дій. Посилення контролю над ними йшло в ногу з тоталітарною централізацією суспільства. Скликання кінопартнаради в рік першої п’ятирічки не є випадковим, адже колективізація, як і решта планів Сталіна, вимагала потужної ідеологічної консолідації суспільства.

Саме тому так гостро постало питання щодо якості кадрів, підготованих Одеським технікумом, та необхідності переведення навчального закладу до Києва, як тільки буде добудована Київська кінофабрика. Новий голова правління ВУФКУ І. Воробйов став на захист молодих кадрів, підготовлених у рамках радянських кінематографічних вишів, хоча й визнав, що серед нових кадрів були елементи, які випадково туди потрапили. Певно, партійне керівництво деякий час розраховувало на те, що все ж таки зможе створити «пул» кіноспеців, аби мати змогу швидко одних замінити іншими.

Питання контролю кіновиробництва ставало все більш актуальним. Перед керівництвом ВУФКУ постала задача визначитися з тематикою на 1928–1929 рр.: «Ухил в бік історичних та історико-революційних фільмів і обмаль побутових тем, що на них тепер глядач пред’являє широкі вимоги, — ця диспропорція склалася внаслідок того, що якраз виготовлення сценарію не піддається будь-якому твердому плануванню… Часто добре складений план (так було попередні роки) лишається на папері, а виробництво на кінець року змушене кинути плана й реалізовувати те, що мається в портфелі… І саме тому і 1927/28 р. дав тем з громадянської війни більше над усі інші».

Такий наступ на кінематографію відбувався по всьому Радянському Союзу. За вказівкою партнаради тематичні плани стали виносити на обговорення громадськості.

Орієнтовний тематичний план ВУФКУ на 1928–1929 рр. операційний рік складався з п’яти тематичних блоків і відбивав нагальні політичні і культурні завдання, які ставило радянське керівництво перед українським кіновиробництвом. Соціально-побутові теми складалися зі чотирьох підрозділів:

а) теми з робітничого життя (раціоналізація виробництва, культурна революція і побут, робітниче винахідництво);

б) теми з селянського життя (культурна революція на селі, сільськогосподарський колектив та комуна, радгосп і селянство, жінка — громадський діяч на селі);

в) теми з життя молоді (кохання і робітнича молодь, над гранітом науки, комсомольці);

г) теми з червоноармійського побуту (Червона армія і село);

г) теми з життя української інтелігенції (розклад української інтелігентської родини).

Серед тем, що висвітлювали національну політику, пропонувалися наступні: Дніпрельстан та нацменшини в Україні.

Якщо в рамках соціально-побутової тематики та проблем національної політики було визначено тільки напрями, то решта була сформульована більш конкретно. Пріоритетними темами з історії соціальних рухів в Україні керівництво ВУФКУ вважало: «Декабристи на Україні» (1825 р.), «Селянська трагедія» (1905 р.), «Під Карпатами» (1915 р.). Теми давнього минулого України своєю хронологією не сягали далі Хмельниччини: «Бондарівна» (XVII ст.), «Кабала» (Історія Почепинської межі), «Маруся Богуславка». Для дитячих фільмів було запропоновано не просто теми, але вже картини з визначеними назвами («Радянський Робінзон», «Лис Микита», «В школі», «Дитяча комуна», «Олив’яний перстень»).

13–14 вересня 1928 р. у Києві відбулася Всеукраїнська нарада письменників у справі обміркування тематичного плану ВУФКУ на 1928–1929 рр. У вступному слові художній директор Черняк зауважив, що після активної співпраці українських письменників із ВУФКУ у 1925/26 рр. наступний операційний рік позначився відтоком письменників із кіногалузі. У результаті редакторат ВУФКУ фактично потопав у сценарній зливі, зі сценаріїв лише 0,8 % надавалося до постановки. Решті вдавалося компенсувати за рахунок професійних сценаристів, але таких у розпорядженні ВУФКУ було небагато. Без активного залучення письменництва ВУФКУ поставав перед проблемою чергового загострення сценарної кризи.

Проблема взаємовідносин сценаристів і режисерів виходила за рамки ВУФКУ, адже невдоволення сценаристів виливалося в скарги. У листі від 18 квітня 1928 р. до наркома освіти М. Скрипника, Правління ВУФКУ та репреткому автор сценарію «Січневе повстання» М. Патлаха, який сам був безпосереднім учасником січневих подій, оскаржував дії режисера Довженка:

«Довженко, замість того, аби як режисер сценарій розробити… поставив за мету стати не тільки режисером, але й привласнити собі авторські права сценарію, взагалі, він, Довженко, думає про себе, що він «все»…

…Він навіть придумав свою назву, замість «Січневе повстання» він назвав його «Арсенал»…

…Якщо Довженко буде його ставити згідно свого дешево надуманого сценарію… то я зі всією відповідальністю заявляю, що картина буде настільки нецікавою та абсолютно незрозумілою…

…Прошу звернути особливу увагу на хворобливе явище режисерського співавторства, оскільки цим співавторством хворіють і розбещуються цілий ряд вуфківських режисерів».

З висоти сьогодення пасажі про нецікавий сценарій Довженка можуть викликати хіба що посмішку, але головним лейтмотивом листа є авторське право, яке конвертувалося в конкретну матеріальну винагороду.

На нараді письменники висловили незадоволення зведенням ролі сценариста до мовчазного асистента режисера та творчими обмеженнями, які накладав на них тематичний план. Письменник і сценарист Д. Бузько вважав запропонований ВУФКУ тематичний план нежиттєздатним і виступав за те, аби делегувати право складати план самим письменникам. Його підтримали М. Йогансен та В. Підмогильний. Аби убезпечити художні фільми, Йогансен запропонував розмежувати функції редакційних осередків ВУФКУ, де один займався б агітаційними і науковими функціями, а другий — художніми. Підмогильний вважав, що запропонований ВУФКУ тематичний план створював умови, коли письменник міг дати тільки пересічний вузький сценарій. Довженко обстоював право режисера на остаточне оформлення сценарію, наголошуючи, що письменник має дати тільки ідею сценарію. Б. Антоненко-Давидович виступив із критикою на адресу режисерів, які за всяку ціну прагнули дати шедевр, тоді як нагальним питанням було привчити глядача до високоякісних українських художніх фільмів.

У постанові наради письменники виступили категорично проти «малоросійського» підходу. Було запропоновано включити до плану екранізацію фільму «Слово о полку Ігоревім», сценарій до якого був уже готовий. Також пропонувалося доповнити план антирелігійною темою, зокрема й проблемою антисемітизму та західноєвропейською тематикою.

Для успішної реалізації співпраці письменники також вимагали:

1) забезпечити право автора стежити за правильністю трактування його сценарію під час постановки;

2) дійти згоди з ВКРК щодо невтручання в роботу сценариста там, де це не стосується ідеологічного контролю;

3) підвести під роботу сценариста «серйозну економічну базу»;

4) домагатися визнання на законодавчому рівні права сценариста на відсоткову винагороду від прокату.

Керівництво ВУФКУ поблажливо поставилося до зауважень та побажань письменників, зауваживши, що тематичний план є радше ідеологічним дороговказом, а не директивою для виконання.

Крапку в утвердженні остаточного тематичного плану ВУФКУ було поставлено резолюцією наради при агітпропі ЦК КП(б)У. У резолюції вказувалося на недостатню кількість фільмів, присвячених Громадянській війні та висвітленню головних поточних політкампаній (перевиборчі кампанії, правда про Україну). Рекомендувалося звернути увагу на питання втягнення трудящих жінок у виробництво та висунення їх на керівні посади, участь у виробництві ЛКСМУ. Теми культурної революції пропонували конкретизувати в напрямку антирелігії, боротьби з алкоголізмом, антисемітизмом та ліквідацією неписьменності. Велике значення надавалося фільмам, присвяченим біографіям видатних діячів науки і техніки, а також гумористичним фільмам, які мали великий попит серед публіки. ВУФКУ також мало забезпечити, аби у постановках про життя села був показаний соціальний розподіл та класова боротьба (КНС, батрацтво), висвітлити революційний рух за кордоном, боротьбу з воєнною небезпекою та військовим захистом республіки.

Усе більш відчутними ставали доцентрові тенденції. Відтепер ВУФКУ мав погоджувати свій тематичний план із Совкіно, аби «уникнути непотрібного паралелізму». Більш жорсткому ідеологічному контролю підлягали історичні фільми: «З метою планомірної екранізації важливіших етапів історії України доручити ВУФКУ з участю відповідних органів НКО та Істпарту в 3-х місячний термін розробити мінімальний тематичний план п’ятилітки, погодивши його з історичним тематичним планом Совкіно».

Створення системи Товариств друзів радянського кіно (ТДРК) та інших профспілкових і громадських організацій мало на меті посилити контроль за інтелігенцією шляхом залучення широкої громадськості. Партія активно використовувала цей метод, що дозволяв їй контролювати процес, формально зберігаючи анонімність. Апелювання до робітничих і селянських мас створювало ілюзію народовладдя та давало партії витончений інструмент контролю і коригування курсу найбільш небезпечної групи — інтелігенції, яка єдина могла підірвати монополію партії на ідеологію. Для цього в окремому пункті резолюції зазначалося:

«Вважаючи за необхідність втягти широку громадськість до обмірковування тематичного плану ВУФКУ, доручити управлінню Політосвіти, К/В ВУРПС та ВУФКУ, вкупі з іншими громадськими організаціями, вжити низку практичних заходів до широкої популяризації тематичного плану, його обмірковуванню та виявленню громадської думки.

Переводячи в життя тематичний план, треба добитися, щоб запровадити порядок колективної перевірки і редагування сценарію, а не лише громадського перегляду вже виготовлених фільмів. Доручити ВУФКУ вкупі з Укрполітосвітою проробити практичні пропозиції щодо цього питання в місячний термін та приставити їх АПВ ЦК».

Наприкінці жовтня правління ВУФКУ скликало Всеукраїнську виробничу нараду в справах кінематографії. У нараді, крім членів правління ВУФКУ, взяли участь завідувачі всіх відділів і частин Управління та редактори Художнього відділу, а також представники крайових відділів, кінофабрик, механічного заводу, кінотехнікуму. Були присутні делегати ВУРПС, ВУК, Робмису та ТДРК. У порядок денний увійшли питання про 5-тирічний план розвитку, промфінплан, виробничий і тематичний плани ВУФКУ на поточний господарчий рік 1928/29. Нарада визнала хибність курсу на відрив кінопромисловості від Наркому просвіти і передачу у відання ВРНГ. ВУФКУ почав активно готуватися до виконання плану першої п’ятирічки. Останньою яскравою подією 1928 р. в український кінематографії стало відкриття у грудні Київської кінофабрики.

Підсумовуючи сім років діяльності ВУФКУ, можна впевнено сказати, що українські кінематографісти провели колосальну роботу з розбудови кіногалузі. Відмежувавшися від союзного центру, ВУФКУ обрав свій шлях, який уже за п’ять років дав приголомшливий результат. Дискусії щодо шляхів поступу українського кіно, удосконалення техніки та організації кіновиробництва, мистецькі пошуки становлять інтелектуальну спадщину українських дискусій про ідентичність. Зміна акцентів від внутрішньопрофесійних та мистецьких дискусій до полеміки з представниками кіношних кіл РСФРР та партноменклатурою щодо централізації союзної кінематографії протягом 1923–1928 рр. є яскравим унаочненням зміни політичного курсу більшовиків, які, не змігши опанувати процес деколонізації, вдалися до політики централізації.

Початок кінця: українські митці в жорнах другого комуністичного штурму. Ситуація на зламі 1920-х — 1930-х рр. у багатьох асп