Book: Трактат атеології. Фізика метафізики

Мішель Онфре

ТРАКТАТ АТЕОЛОГІЇ

Фізика метафізики

Київ Ніка-Центр

2010

УДК172 ББК87.7(4ФРА] 0–59

Переклад з французької та наукова редакція Андрія Рєпи

“Трактат атеології” знаного французького філософа Мішеля Онфре

(нар. 1959 Р-) присвячений жорсткій критиці трьох світових монотеїзмів:

юдаїзму, християнству та ісламу. На думку автора, їх об’єднує одна похмура

пристрасть – генеалогічний потяг до смерті, на противагу потягові до життя.

Монотеїзми надихаються низкою ненавистей – до розуму й мислення, до всіх

книг в ім’я тільки однієї, до життя, до сексуальності, жінок, задоволення, до

тіла, бажань, потягів. Щоправда, критика релігії для Онфре не є метою в собі,

це радше засіб для віднайдення перспектив нової постхристиянської моралі,

етики та політики. Адже “культура смерті” монотеїзмів глибинно суперечить

демократичним і республіканським цінностям свободи, рівності та

братерства. Книга складається з чотирьох частин: “Атеологія”,

“Монотеїзми”, “Християнство”, “Теократія”, а також змістовного

бібліографічного огляду.

Розрахована на вчених, викладачів і студентів, що цікавляться

питаннями філософії, релігії, етики, соціальної психології, культурології.

Переклад за виданням: Michel Onfray Traitй d’athйologie

ЗМІСТ

Ni Dieu, ni maоtre... (Андрій Репсі)..

Передмова...

Вступ...25

Перша частина: Атеологія

I. Одіссея вільнодумців

1. Бог іще дихає.

2. У пошуках імені для вільнодумців,

3. Плоди антифілософїі.

4. Теологія та її фетиші.

5. Назвати нечестивців

II. Атеїзм і вихід із нігілізму

1. Винахід атеїзму.

2. Сплановане забуття.

3. Філософський землетрус.

4. Навчати атеїзму.

5. Тектоніка плит

III. Назустріч атеології

1. Спектрографія нігілізму.

2. Юдео-християнська епістема.

3. Сліди імперії.

4. Тортури, що походять із раю.

5. Про християнське незнання.

6. Християнський атеїзм.

7 . Постмодерний атеїзм.

8. Принципи атеології

Друга частина: Монотеїзми

I. Тиранія і рабство потойбічності..73

1. Похмуре світло монотеїзмів.

2. Розум обурює.

3. Нескінченна низка заборон.

4. Одержимість чистотою.

5. Тримати тіло на відстані

II. Розум на вогнищі...82

1. Продукування священних книг.

2. Книга проти книг.

3. Ненависть до науки.

4. Відмова від матерії.

5. Хлібобулочна онтологія.

6. Епікур не любить облатки.

7. Втрачені можливості

III. Жадати протилежності реального.95

1. Винаходження загробного життя.

2. Райські птиці.

3. Жадати протилежності реального.

4. Покінчити з жінками.

5. Прославлення кастрації.

6. Геть крайню плоть!

7. Бог любить скалічених

Третя частина: Християнство

I. Конструювання Ісуса....

1. Історії фальсифікаторів.

2. Кристалізація істерії.

3. Каталіз дивовижного.

4. Конструювати за межами історії.

5. Мереживо суперечності

122

II. Зараження Павла..

1. Безумства одного істерика.

2. Заражувати світ неврозами.

3. Помста недоноска.

4. Осанна поневоленню.

5. 3 ненависті до розуму

ІІІ. Християнська тоталітарна держава...129

1. Істерики продовження...

2. Константинівський державний переворот.

3.. Переслідувані стають переслідувачами.

4. В ім’я закону.

5. Вандалізм, аутодафе та культура смерті

Четверта частина: Теократія

I. Теорія вибіркового застосування.139

1. Історична позаземність.

2. Двадцять сім століть розбудови.

3. Монотеїстична іспанська харчевня.

4. Добирати ласі шматки.

5. Бич та інша щока.

6. Гітлер, учень св. Йоана.

7. Аллах не товаришує з логікою.

8. Сувій суперечностей.

9. Усе й протилежність усього,

10. Контекстуалізація, софістика

II. На службі потягу до смерті....154

1. Вибіркові обурення.

2. Винаходження юдеями священної війни,

3. Бог, кесар і компанія.

4. Християнський антисемітизм.

5. Ватикан любить Адольфа Гітлера.

6. Гітлер любить Ватикан.

7. Спільні точки християнства і нацизму.

8. Війни, фашизми й інші пристрасті.

9. Ісус у Хіросімі.

10. Любов до ближнього, продовження...

11. Колоніалізм, геноцид, етноцид.

12. Витіснення і потяг до смерті

III. За постхристиянську світськість...172

1. Мусульманська жага крові.

2. Локальне як універсальне.

3. Мусульманська жовта зірка і тату.

4. Проти закритого суспільства.

5. Мусульманський фашизм.

6. Слова аятоли.

7. Іслам: структурно архаїчний.

8. Фашистські тематики.

9. Фашизм лиса, фашизм лева.

10. Проти світської релігії,

11. Суть і форма етики.

12. За постхристиянську світськість

Бібліографія...189

Атеологія:

1. Бідний атеїзм.

2. Бог помер, невже?

3. Від антифілософії до її протилежності.

4. Тельбухи буржуа та кишки католиків.

5. Гольбахів-ський гурток.

6. Духовний лікар-гідропат.

7. Юдео-християнська епісте-ма.

8. Християнський атеїзм!

9. Непроминальність схоластики

Монотеїзми:

1. Ціна єдиних книг.

2. Книги про єдині книги.

3. Протиотрута від монотеїстичних обманів.

4. Крайня плоть, вишуканість і бібліотеки

Християнство:

1. Плоть ектоплазми.

2. Божий недоносок.

3. Портрет епохи.

4. Про наверненого вояку.

5. Християнський вандалізм.

6. Патро-логічне вариво

Теократія:

1. Тоталітаризми, фашизми й інші брутальності.

2. Специфічні терори,

3. Християнські злодіяння.

4. Свастика та розп’яття.

5. Сіонізм: фасад і лаштунки.

6. Філософ та аятола,

7. Постхристиянська світськість

Перелік згадуваних творів...206

Покажчик імен..211

NI DIEU, NI MAОTRE...”

Насолоджуйся й даруй насолоду, не заподіюючи зла ні собі, ні іншим –

ось у цьому, на мою думку, полягає вся мораль...

Шамфор

Французький філософ Мішель Онфре вірить у філософське життя і

практикує його. Для нього неприйнятним і безглуздим є уявлення про

філософію як професію, скажімо, з дев’ятої години ранку до п’ятої вечора,

після чого можна спокійно зняти із себе мантію філософа і розслабитися,

забувши на деякий час про всі проповідувані діалектичні конструкції та

метафізичні концепти. Це легко зробити, якщо ці позаземні ідеї ніяк не

стосуються тебе особисто. Натомість у традиції від досократиків до лівих

ніцшеанців активне життя й утверджувальна думка для мислителя, чоловіка

чи жінки, становлять одне ціле. Тут філософствують життям, молотом, тілом!

особистим прикладом. Відтак конституюються й місця філософії: це не

обов’язково бібліотека чи кафедра, з якої нібито ллються промені “істини”, а

й, щобільше, трапезний стіл, ліжко, вулиця, завод, художня майстерня,

барикада...

Хай це не так велично і піднесено порівняно з грандіозними соборами

метафізики, попід високим куполом яких ширяють аватари абсолютного

духу, але, як зазначає на сторінках цього “Трактату” Онфре, в цих місцях

принаймні можна жити людям... Ми можемо уявити собі спосіб життя

античного філософа, наприклад, життя епікурейське, скромне, але безмежно

радісне, натомість неможливо уявити “кантівський” чи “гегельянський”

спосіб життя **...

* Ні Бог, ні пан... (фр.).

** “І сьогодні філософія охоплена цими двома традиціями –

спорідненістю по екзистенціальній лінії та спорідненістю по лінії кабінету.

Філософи першого типу думають про особисте спасіння і прагнуть до

перетворення свого життя, що виходить за межі неповноцінного життя

більшості. Вони залишаються філософами 24 години на добу і прагнуть, щоб

їхні дії збігалися з їхніми словами. Філософи другого типу думають за

іншого, за інших, за світ, і геть не обов’язково застосовують до себе власні

висновки, з превеликою спритністю повчаючи всю планету”. – Онфре М.

Несчастья (и величие) философии // http://www.censura.ru/articles/miseregrandeur.htm#_edn8

Тож кожен свій філософський твір Мішель Онфрє (народився і січня

1959 року) розпочинає з автобіографічної передмови. Він не боїться

розповідати про себе, про свої “занадто людські” недоліки чи пристрасті,

пригоди та поневіряння, трагедії та радощі. Його видавець якось зізнався, що

не зустрічав ще такого гордого й упертого чоловіка, що послідовно

обстоює – і в філософії, безперечно, – не перериває зв’язок зі своїм

“пролетарським”

дитинством

(син

бідного

робітника-селянина

домогосподарки) в провінційному містечку Аржантан на північному заході

Франції; зі своєю безрадісною юністю, коли мати віддаляється від сина,

віддавши його на навчання до католицького притулку на кілька років; із

працею і бунтом на місцевій сироварні, з якої жило містечко, а патрон

фабрики контролював повсякденне життя мало не всіх робітників; зі своєю

мрією бути машиністом потягів (але на залізниці сказали: “Закінчи школу,

повернися з армії, а там побачимо”); зі своїм раптовим і доленосним

захопленням філософією та книгами в старших класах *; із захистом

дисертації з німецького атеїзму при Політико-юридичному центрі

університету міста Кан (Caen); зі страшною хворобою – рак – у його дівчини;

з нетрадиційним викладанням філософи старшокурсникам у технічному ліцеї

Кана протягом близько двадцяти років (1983–2002); із мало не смертельним

серцевим нападом у двадцять вісім років; зі створенням із друзями та

колегами (після великого успіху його книг, які він переважно публікує у

видавництві “Ґрасе”) так званого

* “Я був ненаситним читцем, поглинав усе підряд, тож, звичайно,

траплялося багато дурниць, але я відкрив для себе Фройда, Ніцше та

Маркса – перший розповів мені, юному онаністові, що мастурбація та дитяча

сексуальність – це природні явища, другий пояснив мені, колишньому

вихованцеві святенницького закладу, генеалогію релігійної моралі, третій дав

зрозуміти мені, синові бідняка, що капіталістична експлуатація не є

неподоланним горизонтом для людства”. – “Pour en Pour en finir avec Freud ?”

La rencontre entre Michel Onfray et Jacques Alain Miller // Philosophie Magazine,

2010, 21 лютого (інтерв’ю). http://philosophies.tv/ spip.php?article221

Народного університету Кана, безкоштовного і відкритого для всіх

охочих (2002); зі створенням Народного університету смаку (тут навчають

кулінарному мистецтву!) в його рідному містечку Аржантан *; із підтримкою

молодого радикального політика Олів’є Безансено на президентських

виборах 2007 року; із зустріччю та відомою конфронтацією з Ніколя Саркозі,

перш ніж той став Президентом Франції **; зі своїми численними

подорожами та мандрівками...

Власне, такий автобіографічний підхід зумовлює розуміння самої

філософії. Для Онфре тут особливо важить думка Ніцше, який писав: “Мало-

помалу я з’ясував, чим була дотепер будь-яка велика філософія:

самосповіддю її творця, своєрідними мимовільними і непомітними для нього

самого mйmoires. Так само мені стало зрозуміло, що моральні (чи аморальні)

цілі становлять в кожній філософії справжнє життєве зерно, з якого щоразу

виростає ціла рослина. Воістину, ми вчинимо добре й мудро, якщо для

з’ясування того, як, власне, постали найвіддаленіші метафізичні твердження

певного філософа, спочатку поцікавимося: яку мораль він має на увазі?” ***.

Тож мораль –це не високі небесні ідеали, які так легко і красиво

проголошувати, але яких не обов’язково дотримуватися, оскільки, мовляв,

“життя завжди вносить свої корективи”, але це конструювання свого життя

та життя інших тут і зараз на іманентних засадах учинків, практики,

домовленості, розуму. Це послідовний зв’язок між ідеями та життям. Адже

якщо єдність активного життя та утверджувальної думки розірвати, то вийде

так, що думка “приборкує і калічить життя, переповнюючи його мудрістю,

або... життя братиме своє, змушуючи думку безумствувати, гублячись разом

із нею.

* На сьогодні Народні університети на кшталт університету Мішеля

Онфре, що надихаються його філософським маніфестом “Філософська

спільнота: Маніфест для Народного університету” (2004), з’явилися і в інших

містах: Арасі, Ліоні, Нарбоні, Авіньйоні та Монсі (Бельгія)). Планується

відкриття ще п’яти таких університетів у Франції...

** Nicolas Sarkozy et Michel Onfray: Confidences entre ennemis //

Philomag, 2007, № 8. http://www.philomag.com/ article,dialogue,nicolas-sarkozy-et-michel-onfray-confidences-entre-ennemis,288.

*** Ніцше Ф. По той бік добра і зла. Генеалогія моралі / Пер. з нім.

А.Онишко. – Львів: Літопис, 2002. – С. 13 (переклад трохи змінено).

[Тоді] у нас не залишається іншого вибору: або нікчемне життя, або

божевільний мислитель. Або життя занадто мудре для мислителя, або думка

занадто божевільна для людини розсудливої: Кант і Гельдерлін” *.

Аскетичний ідеал і поетичний екстаз – два полюси сучасної релігійної

постави **.

Для Онфре такий розрив, що починається від Платона й закладає

основу ідеалістичної та спіритуалістичної думки, є неприйнятним. ііін обирає

матеріалістичну філософію життя, що походить від науковця та сміхуна

Демокрита, мудрого панка Діогена, розважливого і сдоніста Епікура та

радісного життєлюба Аристиппа із Кирени. Платон, що вірить у злуку

філософії та держави, та Діоген, який посилає Александра Македонського під

три чорти, – це два різних екзистенціальних, але також політичних та

ідеологічних вибори.

* Делез Ж. Ницше. – СПб.: Ахіота, 1997- – С. 27–28.

** У “Короткому трактаті перехідної онтології”, в передмові під

назвою “Dieu est mort”, Ален Бадью стверджує, що в західній думці існують

три фігури Бога: живий Бог релігійників, Бог-принцип метафізиків та Бог

поетів. Щодо останнього Бадью пояснює: “...треба почати з того, що я назвав

би апорією Гайдеґгера. Як так виходить, що мислитель, який визначає

метафізику як онто-теологію, затемнення питання буття питанням вищого

сущого, говорить у заповіті, що тільки бог може нас врятувати? Це, вочевидь,

можливо, якщо слово “бог” занурене в двозначність. Бог, який тільки може

нас врятувати, не є Богом-Принципом, що зосереджує на собі забуття буття в

західній метафізиці. Втім, доходимо висновку, що це не може бути живий

Бог релігій, смерть якого проголошує Ніцше, а разом із ним, хоч і заплутаним

чином, Гайдеґґер. Отже, потрібно, щоб, окрім Бога релігій, який історично

помер, та Бога метафізики, якого треба деконструювати (бога, який, однак,

може отримати в посткартезіанському гуманізмі ім’я людини), думці був

запропонований третій бог або божественний принцип іншого порядку.

Такий Бог, або боги, або божественний принцип, насправді є. Це – креатури

романтизму і, зокрема, Гельдерліна. Ось чому я назву його Богом поетів...

Він є тим, починаючи від чого для поета існує зачарування світу, а втрата

якого призводить до роз-творення (dйsњvrement)... Центральним поетичним

виразом цього Бога є таке твердження: Бог відступив, залишивши світ на

поталу розчаруванню. Тож питання поеми є питанням відступу богів, і воно

не збігається ні з філософським, ні з релігійним питанням. Завдання поета

або, як говорить Гельдерлін, його мужність полягає водночас у підтримці в

мові думки про Бога, що відступив, та осмислення проблеми його

повернення як розчахненая, що відкривається в тому, на що здатне

мислення”. – Badiou A. Court traitй d’ontologie transitoire. Paris, Seuil, 1998. –

P. 18–19. На думку Бадью, сучасний філософський атеїзм також розігрується

в полеміці з цим Богом поетів. Мітель Онфре підступає до цієї проблематики,

відштовхуючись від ідей Жоржа Паланта про “боваризм”. Також на цю тему

див.: Рєпа А. Спроби осмислення “політики поетів” // ї. Незалежний

культурологічний часопис. – 2004. – № 34- – С. 106–113.

“Людина-Пес любить життя, радість, реальне, сміх, свободу,

незалежність, індивіда; людина ідей прихильна якраз до протилежного:

смерть (зверніть увагу на танатофілію “Федона”!), аскетизм, потойбічні

світи, служіння, розчинення суб’єктивностей у спільноті” *. Платон

намагається продати при дворі сиракузького тирана Діонісія концепт

Філософа-Царя, однак, урешті-решт, потрапляє до того в рабство. Цій

традиції загравання інтелектуалів із сильними світу цього немає кінця-краю:

тут і Цицерон, який сам належав до політичних кіл, і Августин та незліченні

схоласти середньовіччя, які надають владі свої інтелектуальні послуги (в

термінології Ґрамші це так звані органічні інтелектуали), і Мак’явеллі,

Монтень та Ляйбніц, що служать сірими кардиналами в урядових коридорах,

і Вольтер та Дидро, що дають люб’язні поради освіченим деспотам, і Декарт

та Фенелон, які витончують уми монаршим головам, і Геґель із Гайдеґґером,

які вбачають у Наполеоні та Гітлері звершення історичної долі **, і Кожев,

Сартр, Бовуар, які в ім’я сенсу історії підтримують сталінський режим... А

скільки їх сьогодні, цих придворних інтелектуалів, ідеологів, радників,

“експертів” та інших хатніх тваринок при владному дворі ***!.. В Україні ‘їх

просто язик не повернеться назвати філософами, ба навіть інтелектуалами...

Союз “трону” та “вівтаря” призводить до інтелектуального виродження та

моральної деградації.

А хто стоїть по той бік барикади? “Хто ж ці лібертарії-вільнолюбці? Ці

альтернативники? Сини, онуки й інші послідовники Діогена? Будь-який

філософ, свідомий того, що державна й інституційна влада – брехлива,

руйнівна, кровожерлива й пожадлива, а сам він – активний і актуальний або

прихований опозиціонер.

* ОнфреМ. По різні боки барикади //Критика. – 20об. – №12. – С.іф **

Утім, потреба в “провідникові німецької раси” у Гайдеґґера з’являється

набагато раніше 30-х років. Так, 18 жовтня 1916 року він пише в листі до

нареченої: “Поєвреєння (Verjudung) нашої культури та університетів

насправді є жахливим і я гадаю, що німецька раса (die deutsche Rasse)

повинна віднайти достатньо внутрішніх сил, щоб дістатись вершини”. А для

цього у німецької раси має бути провідник (Fiihrer). 17 жовтня 1918 року він

пише про “повну втрату мети і порожнечу” в “житті та усталеності держави”

й доходить висновку: “Дедалі настійливо відчуваю необхідність вождя

(Fuhrer)”. Цит. за: Фай Е. Відкрити архіви Гайдеґґера // http://contr.

info/content/view/l28l/43/lang,uk/

*** Див. : Дебре Р. Інтелектуальна влада у Франції. – К.: Дух і літера,

2008. Сюриа М. Портрет интеллектуала в обличье домашней зверушки //

Респу-блика Словесности. Франция в мировой интеллектуальной культуре. –

М.: НЛО, 2005. – С. 374–388.

Як трагік він не тішить себе ілюзіями й не вигадує добро в одному

таборі, а зло в іншому; як лідер він не забуває, що так само буде знавіснілий,

як і ті, хто вже тут порядкує, й бореться без сподівання їх заступити” *. До

цього “трагічного гедонізму”, матеріалістичного та лібертарного, що

твориться поза межами поліційної політики, у мікроспільнотах і мережах,

можна

віднести

сократиків,

епікурейців,

гностиків,

неповторних

індивідуальностей Симона Мага, Василіда, Валентина, Карпократа, Епіфанія,

Вілема Корнелітца з Антверпена, Бентивенга з Губіо, Вальтера з Голландії,

Яна з Брна, Елігіюса Прюстинка та багатьох братів і сестер Вільного Духу.

Хто їх сьогодні пам’ятає, хто вивчає їхні концепції або розуміє їхнє

світобачення **? Панівна лінія філософії (платонівська та християнська) геть

стерла їх із пам’яті, починаючи від відомого бажання Платона знищити всі

твори Демократа або заклик апостола Павла спалювати язичницькі книги...

Століттями в юдео-християнському світі існувало табу на матеріалістичну та

гедоністичну думку та практику. Однак вона, незважаючи ні на що,

пробивається й продовжується: утопія Телемського абатства у Рабле

(гедоністичне та життєрадісне життя в спільноті друзів), критика

“добровільного рабства” Ля Боесі (насправді влада існує тільки зі згоди тих,

хто їй служить, достатньо відмовитись “інвестувати” в неї свою добру волю,

щоб стати вільним) – ось комунотарний та індивідуалістичний проекти

вільнодумців епохи Відродження. Епоха Просвітництва привносить свої

акценти – з’являються два проекти Просвітництва: з одного боку,

Просвітництво деїстичне, респектабельне та ліберальне, прихильне до ідей

освіченої монархії та “релігії для народу”, з другого – радикальне

Просвітництво, атеїстичне, лібертинське, неоепікурейське, яке систематично

витіснялося та спотворювалося...

* ОнфреМ. По різні боки барикади//Критика. – 2006. – №12. – С. 14.

** Звідси, либонь, присвята цієї книги Р.Ванейґему: насамперед як

авторові історичної розвідки з трохи дивною назвою “Рух вільнодумства.

Загальні міркування та свідчення про вихід життя на поверхню від

Середньовіччя, Відродження та й, заразом, нашої епохи” (Le Mouvement du

Libre-Esprit. Gйnйralitйs et tйmoignages sur les affleurements de la vie а la

surface du Moyen Age, de la Renaissance et, incidemment, de notre йpoque, L’or

des fous йditeur, 2005), що підіймає з пучин забуття багатьох із цих постатей.

Див. український переклад до передмови цього видання: Ванейґем Р.

Вивільнити

землю

від

небесних

ілюзій

та

їхньої

тиранії //

http://andriyryepa.blogs.nouvelobs.com/arcmve/2007/04/03/рауль-ванейґем-

вивільнити-землю-від-небесних-ілюзій-та-їхньо.html

(Тож у цьому світлі нині варто переосмислити не тільки сенс

“офіційного” буржуазного проекту Модерну, а й філософські витоки

Європи – не тільки юдео-християнські, а насамперед вільнолюбні та

життєрадісні!) Сучасна лібертарна та матеріалістична думка надихається

ідеями Жиля Дельоза, Мішеля Фуко, П’єра Бурдьє, Антоніо Неґрі, Ноама

Чомського, Рауля Ванейґема... Ці автори славлять вільне життя, вільну

думку, вільну сексуальність, вільну людину...

Тож Онфре розробляє послідовний і різнобічний проект сучасної

філософії гедонізму для двадцять першого століття. Уже перші чотири книги

філософа задають тон і визначають орієнтири для подальших досліджень:

це – “Живіт філософів: критика дієтетичного розуму” (1989), “Фізіологія

Жоржа Паланта: портрет лівого ніцшеанця” (1989), “Кінізми: портрет

філософа-пса” (1991) та “Мистецтво насолоджуватися: за гедоністичний

матеріалізм” (1991)- Протягом двох десятиліть Мішель Онфре написав

більше тридцяти книг, що охоплюють різні аспекти:

• етичний: “Скульптура себе: естетична мораль” (1991), “Ars moriendi:

сотня картинок про переваги та недоліки смерті” (1995). “Поруч із бажанням

вічності: фрагменти Єгипту” (1998), “Винаходження задоволення: киренські

фрагменти” (2002), “Теорія мандрів: поетика географії” (2005), “Трагічна

мудрість: про добре застосування Ніцше” (2005), “Сон Айхмана: кантівець

серед нацистів” (2008).

• естетичний: “Кочівне око: живопис Жака Паскьє” (1992),

“Метафізика руїн: живопис Мансу Дезідеріо” (1995), “Естетика північного

полюса: гіперборейські стели” (2003), “Велич катастрофи: живопис

Владимира Великовича” (2002), “Язичницькі ікони: варіації навколо Ернеста

Піньона-Ернеста” (2003), “Археологія теперішнього: маніфест сучасного

мистецтва” (2003), “Оксимо-рони: фотографії Бетини Реймс” (2005);

• політичний: “Політика бунтаря: трактат опору та непокори’^ (1997).

“Уславлення холеричного генія: на пам’ять П’єра Бурдьє” (2002), “Люта

філософія: анархістські існування” (2004), “Полуднева думка: археологія

лібертарної лівиці” (2007);

• еротичний: “Теорія закоханого тіла: за сонячну еротику (2000); . ,

• дієтичний: “Живіт філософів: критика дієтетичного тіла (1989)

“Гурманний розум: філософія смаку” (1995), “Форми часу: теорія сотернів”

(1996);

• біоетичний: “Анатомічні феєрії: генеалогія фастівського тіла” (2003),

“Архіпелаг комет” (2001);

• педагогічний: “Антипідручник із філософії: сократичні та

альтернативні уроки” (2001), “Філософська спільнота: маніфест Народного

університету” (2004);

• історіографічний: багатотомна “Контр-історія філософії”: І. “Античні

мудрості” (2006), II. “Гедоністичне християнство” (2006), III. “Барокові

лібертини” (2007), IV. “Ультрас Просвітництва” (2007), “Соціальний

евдемонізм” (2008), VI. “Екзистенціальні радикальності” (2009).

• 2006 року вийшов трактат, що підбиває весь філософський проект

Онфре: “Сила існування: гедоністичний маніфест” (2006).

Також вийшли чотири томи більш інтимного “Гедоністичного

щоденника” Мішеля Онфре (варто згадати хоча б том “Бажання бути

вулканом” (1996)) і численні CD-диски із записами його лекцій у Народному

університеті, які час до часу транслюються на радіо France Culture та жваво

поширюються на файлообмінниках в Інтернеті...

Отож для читача, обізнаного з філософію та мораллю, яку вибудовує

Онфре, геть не було сюрпризом, що 2005 року він присвятив окрему книгу

жорсткій критиці трьох світових монотеїзмів: юдаїзму, християнству й

ісламу. Як стверджує філософ, три монотеїзми об’єднує одна похмура

пристрасть – генеалогічний потяг до смерті, на противагу потягові до життя.

Монотеїзми надихаються низкою ненавистей: зневагою і ненавистю до

розуму й мислення; ненавистю до всіх книг в ім’я тільки однієї; ненавистю

до життя; ненавистю до сексуальності, жінок, задоволення; ненавистю до

жіночого; ненавистю до тіла, бажань, потягів... Натомість юдаїзм,

християнство й іслам обстоюють: віру та вірування, покору та послух, смак

смерті та жагу потойбічності, асексуальних ангельських істот та цнотливість,

незайманість і моногамність...

Щоправда, крім “деконструкції монотеїзмів” * і “демонтажу теократії”,

критика релігії для Онфре не є метою в собі (цим проект атеології

відрізняється від “звичайного” атеїзму **), це радше засіб для віднайдення

перспектив нової постхристиянської моралі, етики та політики.

* Онфре вживає термін “деконструкція” в дещо іншому розумінні, ніж

його розробляє Жак Дерида (див., скажімо, книгу “Віра та знання” (2001)) чи

Жан-Люк Нансі (“Деконструкція християнства” (2005)).

** Услід за Ж.Дельозом Онфре говорить про потребу “спокійного

атеїзму: “Атеїзм – це не драма, це безпристрасний спокій філософа й

невід’ємне надбання філософії”. – Делез Ж., Гватгари Ф. Что такое

философия? – СПб: Алетейя, 1998. – С. 120.

Адже, як майстерно доводить автор, “культура смерті” монотеїзмів

глибинно суперечить демократичним і республіканським цінностям свободи,

рівності та братерства...

Нині ми продовжуємо жити в юдео-християнській цивілізації, водночас

просоченій метастазами занепаду цієї цивілізації, що характеризуються

ліберально-споживацьким (західне юдео-християнство) та цинічно-

фанатичним (ісламський фундаменталізм) нігілізмами. Насправді вони не

мають нічого спільного з якимось духовним розвитком (та й духовність,

якщо це поняття має якийсь сенс, не обов’язково мусить бути релігійною).

Атеїзм філософів і вільних людей, стверджує Онфре, не має нічого спільного

з нігілізмом, що підштовхує до вибору: або “хрестовий похід” у дусі

Джорджа Буша чи окупантів сектора Газа, або “священна війна проти

невірних” у дусі Бен Ладена. Ні Біблія, ні Коран, – відповідає філософ. Він

має сміливість стверджувати, що це – фальшива дилема, безвихідь. Атеологія

натомість дозволяє конструювати інший простір для думки та життя. Вона є,

зрештою, віднайденим ментальним здоров’ям.

Однак, очевидно, що ця битва програна наперед... Адже “ця божевільна

скорботна бестія – людина!., рясно виплоджує “ні”, заперечуючи саму себе,

природу, природність, реальність свого єства...” *. Втім, ця книга дозволяє

якщо не вирішити, то бодай поставити справжні запитання: чи можемо

побудувати суспільство без “культури смерті”, без мракобісся, без похвали

упокоренню, без приниження, без заперечення розуму, книг, тіла, життя?..

Висловлюю щиру подяку за допомогу в роботі над перекладом Оленці

Синчак...

Андрій Рєпа

8 березня 2010 року

* Ніцше Ф. По той бік добра і зла. Генеалогія моралі / Пер. з нш.

А.Онишко. – Львів: Літопис, 2002. – С. 256.

Раулеві Ванейгему.

Поняття “Бог” було вигадане як антитеза життю – в ньому все

шкідливе, отруйне, наклепницьке, вся ненависть до життя зводиться в

жахливу цілість. Поняття “по той бік” “істинний світ” були вигадані, щоб

знецінити єдиний світ який існує, щоб не залишити жодної мети, жодного

розуму, жодного завдання для нашої земної реальності! Поняття “душа”,

“дух”, зрештою, навіть “безсмертна душа” були вигадані, щоб зневажити

тіло, щоб зробити його хворим – “святим”, – щоб усьому, що заслуговує на

серйозне ставлення в житті – питанню харчування, мешкання,

інтелектуальної дієти, догляду за хворими, охайності, клімату –

протиставити жахливу легковажність! Замість здоров’я – “спасіння

душі”, інакше кажучи, folie circulaire, починаючи з конвульсій покаяння до

істерії спокутування! Поняття “гріха” було вигадане разом з інструментом

катування, що його доповнює, поняття “вільної волі” – щоб заплутати

інстинкти, щоб недовіру до інстинктів зробити другою натурою.

Фридрих Ніцше, Ессе Нотто, Чому я є долею, § 8

ПЕРЕДМОВА

Пам’ять пустелі. Після кількох годин дороги мавританською

пустелею я побачив старого пастуха зі своєю родиною. Його молода дружина

і теща поганяли верблюдів, дочка і сини керували віслюками. Вони везли зі

собою все найголовніше, що треба для виживання, а отже, для життя. Вони

мали такий вигляд, що складалося враження, ніби я зустрів сучасника

Магомета. Розпечене біле небо, сухі поодинокі деревця, перекотиполе, гнане

піщаним вітром безкраїми просторами помаранчевих дюн... Це видовище

занурило мене в географічну, а відтак і психологічну атмосферу Корану, у

несвоєчасну епоху верблюжих караванів, кочових таборів, пустельних

племен та їхніх сутичок.

Мені згадалися землі Ізраїлю, Юдеї та Самарії, Єрусалим і Вифлеєм,

Назарет і Тиверіадське озеро. Місця, де так само сонце палить у голову,

висушує тіла, мучить душі спрагою. Ці місця народжують мрію про оазу,

бажання раю, в якому тече прохолодна, чиста, струмениста вода, повітря

свіже, духмяне, ніжне й досхочу наїдків і напоїв. Неземний світ раптово

постав переді мною як контрсвіт, який був вигаданий стомленими,

виснаженими, зсохлими людьми на своїх нескінченних перегонах посеред

барханів і каменистих, розпечених добіла шляхів. Монотеїзм виходить із

піску.

То була ніч у Бадані, на схід від Шинґетті, де я відвідував ісламські

бібліотеки, занурені в пісок. Навіть сьогодні дюни пустелі терпляче, але

невідступно продовжують проковтувати селища. Аб-дураман, наш водій,

розстеляє на землі свій килим для намазу, просто неба, у дворі будинку, де

ми розмістилися. Я у своїй невеликій кімнаті на імпровізованому матраці.

Повний місяць осяює темне тіло Абдурамана, від сизого світла ночі його

шкіра здається бузковою. Повільно, немовби під дією космічних ритмів

планети, він нахиляється, стає навколішки, опускає голову до землі,

молиться. Світло мертвих зірок сходить на нас у нічній спеці пустелі. Мені

здавалося, що я присутній під час первісної сцени, подібно до найпершого

здійснення сакрального акту людиною. Наступного дня під час поїздки я

розпитую Абдурамана про його релігію.

Здивований тим, що західна біла людина цікавиться ісламом, він

спростовує всі мої посилання на текст. Я тільки-но прочитав Коран із олівцем

у руках і добре пам’ятав деякі вірші слово в слово. Але його непохитна віра

не погоджується з тим, що до книги звертаються, щоб дискутувати

обґрунтованість деяких ісламських тверджень. Для нього іслам є добрим,

толерантним, великодушним, миролюбним. Священна війна? Джихад проти

невірних? Фетва проти письменника? Надсучасний тероризм? Це, безумовно,

роблять божевільні, але не мусульмани...

Йому не подобається, що не-мусульманин читає Коран і доводить йому

з текстом у руках, що, крім віршів, які підтверджують його переконання,

існує багато розділів у тій самій книзі, які виправдовують озброєних

бойовиків із зеленими пов’язками мучеників, що жертвують собою заради

справи, терористів Хезболли, обвішаних вибухівкою, аятолу Хомейні, який

засуджує на смерть Салмана Рушді, камікадзе, які скеровують цивільні

літаки у башти Мангеттена, послідовників Бен Ладена, що обезголовлюють

мирних заручників. Я виречую богохульство... Западає тиша серед

спустошеного сонячним вогнем пейзажу.

Онтологічний шакал. Після кількох годин мовчанки в незмінних

декораціях пустелі я повертаюся до Корану, цього разу до раю. Чи вірить

Абдураман у цю фантастичну географію буквально, в деталях, чи сприймає

як символ? Молочні та винні ріки, гурії з великими очима, ложа зі шовку та

парчі, небесна музика, дивовижні сади? Гак, відповідає він і додає: Саме так

і є... А пекло? Також, як говорить Коран... Живучи недалеко від святості –

люб’язний і делікатний, добрий, турботливий, м’який і спокійний, у злагоді

зі самим собою, а отже, з іншими та світом... – чи спізнає він одного дня ці

радощі? Так, я сподіваюся... Я щиро побажав йому їх. Але глибоко в серці

знав, що він помиляється, що його обманюють і, на жаль, він нічого цього

ніколи не побачить...

Після ще однієї мовчанки він додає, що перш ніж увійти до раю йому

треба звести деякі рахунки. Його хвилювало те, що не буде достатньо всього

життя побожного вірянина, щоб спокутувати один гріх, який він накоїв, гріх,

що може коштувати йому вічного миру і життя... Злочин? Убивство?

Смертний гріх, як кажуть християни? Так, схоже на те: одного разу він збив

шакала на своїй машині...

Абду їхав занадто швидко, не зважаючи на обмеження швидкості. Але

в пустелі фари освітлюють шлях на кілометри вперед. Дорога була

порожньою, він нічого не бачив... Аж раптом із темряви вискочив звір і за дві

секунди він уже конав під колесами машини.

Якби Абду дотримувався правил дорожнього руху, він би не скоїв

цього блюзнірства – вбити тварину, коли не маєш потреби її з’їсти. Крім

того, що Коран, наскільки мені відомо, нічого такого не приписує, ми не

можемо бути відповідальними за все, що з нами трапляється! Але Абдураман

уважає інакше. Аллах виявляє себе у найменших деталях. Цей випадок

доводить необхідність підкорятися – законові, правилам, порядку, адже будь-

яке, навіть найменше порушення наближає до пекла. Щобільше, прямісінько

веде до нього...

Шакал довго переслідував Абдурамана ночами, не давав заснути, він

часто бачив його у своїх снах, де той заступав дорогу до раю. Коли він

розповідав про це, виринули емоції. Його батько, мудра людина дев’яноста

років, який воював у Першій світовій війні, докинув хмизу до вогню:

очевидно, що він виявив неповагу до закону й має відповідати, коли помре.

Тимчасом у найменших діях свого життя Абдураман мусить спокутувати, як

тільки може. Біля воріт раю його чекає шакал. Я все віддав би за те, щоб

тварина втекла звідти і звільнила душу цієї порядної людини.

Досить незвичайно, що цей доброчинець зі своїми сподіваннями

поділяє одну релігію з пілотами, що скоїли теракт її вересня. Одного тисне

тягар за нещасний випадок, який відправив шакала у вирій; інші радіють з

того, що знищили якнайбільше невинних людей. Абду вважає, що шлях до

раю йому закритий через те, що він перетворив на падло тварину, що

живиться падлом; інші уявляють, як їм відкривається блаженство за те, що

вони перетворили в попіл і прах тисячі жертв, серед яких були й

мусульмани... Втім, одна й та сама книга виправдовує ці два різні типи

людей, що є антиподами в спектрі людської діяльності. Один схиляється до

святості, інші вчиняють варварство.

Містичні краєвиди. Я часто бачив Бога у своєму житті. Там само – у

мавританській пустелі, під місяцем, що зафарбовував ніч у бузкові й сизі

кольори. У прохолодних мечетях Бенгазі або Тріполі, у Лівії. На шляху до

Кирени, батьківщини Аристиппа. Неподалік від Порт-Луї на острові

Маврикій, у храмі Ганеші, кольорового ін дуїстського бога з головою слона.

У синагозі венеційського гетто з ярмулкою на тім “і. Серед хору в

православній церкві Москви. При вході до Новодівичого монастиря, коли

всередині дивовижними голосами співали оповиті ладаном попи у

золотистих рясах із сім’єю та близькими, що молилися біля відкритої труни.

У Севільї, перед Базилікою Макарени, серед жінок у сльозах і чоловіків із

застиглими в екстазі обличчями. У Неаполі, в церкві Святого Януарія,

покровителя міста, збудованого під боком вулкану; засохла кров святого, як

подейкують, тричі на рік стає рідкою. У катакомбах капуцинів, що в

Палермо, проходячи перед вісьмома тисячами скелетів християн, одягнених

у свої найпрекрасніші одежі. У Тбілісі, в Грузії, де перехожого запрошують

розділити м’ясо скривавленого баранчика, звареного у воді під деревами, на

яких побожні віряни розвішують свої платки-обітниці. На площі Сан-Марко,

коли одного разу я забув зазирнути в календар: мені хотілося ще раз навідати

Сикстинську капелу, але тоді було Воскресіння Христове й на величезному

екрані Іван Павло II віщав у гучномовець.

Я бачив Бога і в інших місцях, і в інших формах. У льодових водах

Арктики під час підйому лосося, якого шаман виловлює, вбиває волосінню й

ритуально повертає до космосу, з якого його було взято. У кухонній підсобці

в Гавані, де священик сантерії виконує ритуал, використовуючи розіпнутого

й закопченого агуті та жменьку вулканічних каменів і мушель. У храмі вуду в

глибоких заростях Гаїті, серед балій, наповнених червоними рідинами,

терпких запахів трав і відварів, серед настінних малюнків храму на честь

лоасів. У Азербайджані, неподалік Баку, в Сураханах, у зороастрійському

храмі вогнепоклонників. Або ж у Кіото, серед буддійських садів – чудові

вправи в негативній теології.

Також я бачив померлих, скам’янілих, незапам’ятних богів. У Ласко

приголомшений малюнками грота, цього черева світу, в якому душа

мерехтить під неосяжними шарами часу. В Луксорі, у фараонських

гробницях, розташованих на десятках метрів під землею, постаті з

таємничими головами псів, скарабеїв і котів на сторожі. У Римі, в храмі

Митри, вбивці космічного бика, що належав секті, яка могла б змінити світ,

якби в неї був свій імператор Константин. В Афінах, підіймаючись східцями

Акрополя, де, підходячи до Парфе-нону, можна відчути дух, наповнений

місцем, в якому там, внизу, Сократ зустрів Платона...

Ніде я не зневажав тих, хто вірить у духів, у безсмертну душу, у подих

богів, присутність ангелів, силу молитви, дієвість ритуалів, ефективність

заклять, контакт з лоасами, чудеса з гемоглобіном, сльози Діви, воскресіння

розп’ятого, магічні властивості каурі, шаманську могутність, цінність

жертвопринесення тварин, надприродний вплив єгипетської селітри або

тибетських молитовних барабанів. Онтологічного шакала. Але повсюдно я

бачив, як люди охоче вигадують байки, щоб не дивитися реальному в

обличчя. Створення позаземних світів не було б такою серйозною

проблемою, якби не доводилося за нього платити настільки високу ціну –

забуття реального, а отже, навмисне зневажання єдиного світу, який є. Коли

вірування розриває зв’язки з іманентним світом, а отже, з нашою самістю,

атеїзм дозволяє знайти примирення із землею – іншим іменем життя.

ВСТУП

У товаристві пані Боварі. У романі Ґюстава Флобера пані Боварі

притлумлює свій відчай мріями. Багато хто вчиняє так само. Без

романтичних марень * життя скидалося б на розчарування. Звичайно, людина

може втікати від трагічної реальності, видаючи себе за когось іншого, ніж

вона є насправді, уявляючи себе у відмінній від дійсності конфігурації, однак

лише ціною втрати самої себе. Я не зневажаю тих, хто вірить. Вони не

здаються мені смішними чи жалюгідними, але мені прикро, що вони надають

перевагу зручним дитячим вигадкам перед жорстокою правдою дорослих.

Краще заспокійлива віра, ніж раціональність, що непокоїть, – хай навіть за це

треба заплатити безпробудним розумовим інфантилізмом. Яка метафізична

спритність рук і яка страшна ціна!

Відтак я відчуваю те, що завжди зринає з глибини мого єства, коли

стаю свідком відчуження: співчуття до обманутого, що супроводжується

пекучим гнівом до тих, хто невідступно його обманює. Жодної ненависті до

того, хто стоїть на колінах, але й стійке переконання ніколи не панькатися з

тими, хто підштовхує до цієї принизливої позиції, не даючи піднятися. Кому

б спало на думку глумитися над жертвами? І як не протистояти їхнім катам?

Духовні злидні підштовхують відмовитися від себе; а це означає

сексуальне, розумове, політичне, інтелектуальне й інше збіднення. Є щось

іронічне, коли довірливість інших людей викликає посмішку в того, хто не

помічає її в себе. Християнин, який їсть рибу в п’ятницю, сміється з

мусульманина, який відмовляється від сала, а той кпинить з юдея, який не

споживає молюсків... Хасид, б’ючи поклони перед Стіною плачу, косо

поглядає на католика, який колінопреклоняється на спеціальному стільчику

для молитви, тимчасом як мусульманин розстеляє килимок для намазу в

напрямі Мекки.

* Тут Онфре вживає термін “боваризм” (le bovarysme) – це неологізм,

який у французькій мові запропонував філософ Жуль де Ґотьє у книзі під

однойменною назвою (1892). Під такою самою назвою публікує книгу й

філософ Жорж Палант – “Боваризм. Модерна філософія ілюзії” (1903).

Термін позначає всі можливі форми здатності людини вигадувати те, чого

немає замість того, що є. – Тут і далі примітки перекладача.

Та ніхто не доходить висновку, що скалка в оці ближнього менша, ніж

колода у власному оці. А критичний розум, такий проникливий і завжди

бажаний, коли стосується інших, міг би бути повернутий у бік свого

власника.

Людська довірливість перевищує все можливе. Відмова бачити

очевидні речі, бажання заспокійливого видовища, хай навіть воно засноване

на чистій вигадці, воля до засліплення не знають меж. Краще слухати байки,

розповіді, міфи, дитячі казки, ніж поглянути на жорстоку реальність, що

примушує прийняти трагічну очевидність світу. Гомо сапієнс відвертається

від смерті, переконуючи себе, що її не існує. Замість того, щоб вирішити

проблему, він її заперечує. Тільки смертним треба турбуватися про

неминучість смерті. Наївний і недалекий вірянин знає, що він безсмертний,

що він переживе нищення Судного Дня...

Приховані дилери. Я не можу дорікати людям, які користуються

метафізичними вивертами для того, щоб вижити. Натомість я діаметрально

протистою тим, хто організовує їм таке постачання, принагідно наживається

на цьому, проповідуючи ідеали аскетизму. Ми стоїмо по різні боки

екзистенціальної барикади. Торгівля загробним життям приносить користь

тим, хто його обіцяє, адже вони в цьому знаходять для себе матеріал,

необхідний для того, щоб підсилити власну потребу в ментальній допомозі.

Так само як психоаналітики часто лікують інших, щоб уникнути занадто

близьких запитань щодо власних слабкостей, намісник монотеїстичних богів

насаджує свій світогляд, аби день у день певніше переконувати самого себе.

Метод самонавіяння...

Приховувати власні духовні злидні, перебільшуючи їх в інших,

заплющувати очі на власні недоліки, виставляючи в усій красі недоліки

інших, – ці виверти слід виводити на чисту воду. Не чіпаємо вірних. Але

зовсім інша річ – це ті, хто прагнуть бути їхніми поводирями. Поки релігія

залишається суто приватною справою, йдеться, врешті-решт, про неврози,

психози й інші особисті чинники. Люди можуть мати різні збочення, але

вони не повинні загрожувати або шкодити життю інших...

Мій атеїзм зринає тоді, коли чиєсь особисте вірування стає публічним,

а в ім’я власної ментальної патології починають облаштовувати світ для

інших.

Адже між особистою екзистенціальною тривогою та контролем за

тілом і душею ближнього простягається цілий світ. У цьому проміжку

намагаються отримати свій ґандж ті, хто користуються цією тривогою та

контролем. Коли вони виплескують свій потяг до смерті на весь світ, це не

врятовує стражденних і не полегшує страждання, але заражує все. Спроба

уникнути негативності тільки поширює негативність довкола, відтак –

спричиняє ментальну епідемію.

Мойсей, Павло із Тарса, Константин, Магомет, апелюючи до Ягве,

Господа Бога, Ісуса й Аллаха – таких зручних виправдань, –здійснювали

нечисті наміри, що їх переповнювали, тиснули, п’янили. Вивергаючи свої

темні погляди на світ, вони ще більше затемнювали його, незважаючи ні на

що. Патологічна залежність від потягу до смерті лікується не хаотичним і

зачарованим розсіянням, а філософською роботою над собою. Організована

рефлексія та самоаналіз розвіюють марення та божевілля, якими живляться

божества. Атеїзм є не терапією, а відновленим ментальним здоров’ям.

Треба більше Просвітництва. Ця робота над собою вимагає філософії.

Не віри, вірування, вигадки, а розуму, чітко провадженої рефлексії. Проти

обскурантизму, цього угноювача всіх релігій, боротися треба за допомоги

західної раціоналістичної традиції. Належне використання здатності

розуміти, правильне спрямування розуму, запровадження справжньої

критичної волі, чесне застосування мислення, бажання зростати, стоячи на

власних ногах, – ось скільки можливостей змусити привидів відступити. Ось

чому ми повертаємося до духу Просвітництва, що дало своє ім’я XVIII

століттю.

Звісно, можна було б багато чого сказати про історіографію цього

іншого Великого Століття. Добре пам’ятаючи про Французьку революцію,

історики наступного століття пишуть по слідах особливої історії,

ретроспективно віддаючи перевагу тому, що, як їм здавалося, спричинило

відомі події. Вони згадують іронічні розвінчання Вольте-ра, три гілки влади

Монтеск’є, Суспільну угоду” Русо, культ розуму Канта, головного редактора

“Енциклопедії” д’Аламбера й ін. Насправді вони помічають найбільш

респектабельних й “політкоректних постатей Просвітництва. Але це далеко

не все.

Мене цікавить більш живе, відвертіше й набагато сміливіше

Просвітництво. Адже, незважаючи на позірну розмаїтість, усіх цих шлях, що

веде до дискурсу про Бога, до самих витоків, де ми можемо зблизька

дослідити механізми теології. На часі виявити те, що ховаються за

лаштунками всесвітнього монотеїстичного спектаклю. Гідне філософії

розслідування.

Крім перших кроків “Трактату атеології”, ця дисципліна передбачає

залучити різні царини – психології та психоаналізу (вивчати механізми

породження функції вигадки), метафізики (прослідкувати генеалогії

трансценденції), археології (дати слово тому, що приховане під географічною

поверхнею релігій), палеографії (вивчати архівні тексти), звичайно, історії

(пізнавати епістеми, їхні нашарування, пересування в зоні виникнення

релігій), компаративістики (помічати сталість чинних ментальних схем у

перервному часі та віддалених місцях), міфології (досліджувати деталі

поетичної свідомості), герменевтики, лінгвістики, мов (осмислювати

локальні ідіоми), естетики (простежити іконічне поширення вірувань).

Відтак, очевидно, філософії, адже вона, видається, найкраще підсумовує

результати всіх цих дисциплін. Яка ж мета? Дослідити, чим є фізика

метафізики, дійсна теорія іманентності, матеріалістична онтологія.

Перша частина

АТЕОЛОГІЯ

ОДІССЕЯ ВІЛЬНОДУМЦІВ

Бог іще дихає. То Бог помер? Поглянемо... Ця добра звістка

спричинила б сонячні зрушення, на які завжди чекають, хоч і намарно. Але

замість спраглих до врожаю полів, які б очистилися завдяки цій смерті,

констатуємо радше поширення нігілізму, культу “нічого”, смаку до небуття,

хворобливого потягу до присмеркового зникнення цивілізацій, захоплення

безоднями і бездонними вирвами, в яких губляться душа, тіло, ідентичність,

єство людини і будь-який інтерес до неї. Похмура картина, гнітючий кінець

світу...

Смерть Бога була онтологічною хитрістю, фокусом ілюзіоніста. Вона

була суголосна XX століттю, яке вбачало смерть де завгодно: смерть

мистецтва, смерть філософії, смерть метафізики, смерть роману, смерть

тональної музики, смерть політики. Сьогодні варто проголосити нарешті

смерть усіх цих фіктивних смертей! Раніше ці неправдиві некрологи

допомагали деяким умам – перш ніж вони перевдягайся в інші метафізичні

шати – визначити викриті ними парадокси доби. Смерть філософії дозволяла

писати книги з філософії, смерть роману плодила романи, смерть мистецтва –

нові твори мистецтва і т. д. Смерть Бога спричинила обвальний наплив

сакрального, божественного, релігійного. Тепер ми бовтаємося посеред цих

хресних вод...

Зрозуміло, що гучнішою була звістка про смерть Бога, то фальшивіше

вона лунала... Грали сурми, били барабани, на перехрестях кричали вістуни,

занадто рано радіючи. Епоха хиталася під вагою урочисто проголошуваних

одкровень у поважних проповідях нових оракулів. Переважає надмір, але на

шкоду якості та правдивості. Ніколи ще не подавалось стільки хибної

інформації у вигляді віднайдених істин. Аби довести смерть Бога, потрібні

були підтвердження, вказівки, речові докази. Проте цього бракувало...

Хто бачив труп? Крім Ніцше, та й то... Подібно до складу злочину в

п’єсі “Носороги” Йонеско ми мали б відчути його присутність, тиск,

отруйний сморід, який він розносить.

Ми б спостерігали, як мало-помалу й день у день труп розвалюється,

реально розкладається – і в філософському сенсі також. Натомість Бог,

невидимий за свого життя, залишився невидимим навіть після смерті. Й у нас

досі немає доказів його загибелі. Але хто може їх надати? Який новий

відчайдух зважиться на це неможливе завдання?

Адже Бог не є мертвим і не вмирає, попри те що думали Ніцше й

Гайне. Бог не є мертвим і не вмирає, тому що він не є смертним. Фікція не

може померти, ілюзія не гине, дитяча казка не займається критикою власної

фіктивності. Крилатий кінь або кентавр не живуть за законами ссавців. Павич

або кінь – так, тварини з міфологічного бестіарію – ні. Власне, Бог стосується

останнього, як і тисячі інших істот, які трапляються у спеціальній довідковій

літературі. Зітхання пригніченої тварі триватиме доти, доки вона існуватиме.

Інакше кажучи, навік-віки...

Крім того, де він мав померти? У “Веселій науці” Ніцше? У другій

половині XIX століття, вбитий у Сильс-Марії натхненним філософом,

трагічним і піднесеним, схвильованим і виснаженим? Якою була зброя?

Книга, книги, творчість взагалі? Прокльони, дослідження, доведення,

спростовування? Ідеологічна атака? Холодна зброя письменників... Чи був

убивця один? А, може, діяв у змові? Разом з абатом Мельє і маркізом де

Садом – старшими за віком помічниками? Можливо, завдяки якомусь

могутнішому Богові, який убив наявного? И хіба це фальшиве злодіяння не

приховує едипівське бажання, неможливий потяг, неприборкану, але й

безсилу амбіцію здійснити необхідне завдання заради свободи, ідентичності

та смислу?

Не можна вбити подув вітру, запах, мрію, сподівання. Бог,

змайстрований смертними за їхнім збиральним образом, існує лише для того,

щоб зробити повсякденне життя більш стерпним усупереч спрямуванню всіх

нас до небуття. Частина людей серед нас не може знести думки, що ми всі

маємо померти, а тому починає вишукувати ілюзії. Не можна вбити чи

фізично знищити ілюзії. Радше навпаки: либонь, це вони нас убивають. Адже

Бог знищує все, що йому протистоїть, починаючи з розуму, самостійного

мислення, критичного духу. Все інше відбувається за ланцюговою реакцією...

Останнє божество зникне разом з останньою людиною. А з нею –страх,

боязнь, тривога – ті інструменти, якими створюються божества. Жах перед

“нічим”, нездатність інтегрувати смерть як природний, неминучий процес, до

якого треба підійти осмислено. Тільки в усвідомленні нашої смертності

розум справлятиме якийсь ефект.

Й існує відмова, відсутність смислу, апріорна абсурдність поза тим, що

ми самі можемо запропонувати. Таким є генеалогічне дерево феномена

божественного. Померлий Бог означав би те, що порожнечу подолано. Нас

розділяють світлові роки від такого онтологічного поступу...

У пошуках імені для вільнодумців. Отже, Бог існуватиме стільки,

скільки існуватимуть уми, які дають йому життя. Але також і ті, хто його

заперечують... Усі спроби встановити генеалогію здаються марними – дати

народження Бога не існує. Так само як не існує дати народження практичного

атеїзму (інша річ – теоретичний атеїзм). Перша людина (ще одна фікція), яка

ствердила віру в Бога, повинна була водночас мати альтернативу в нього не

вірити. Сумнів іде пліч-о-пліч із віруванням. Релігійне почуття поруч із

невпевненістю та запереченням, мабуть, від самого початку співіснували в

одній і тій самій людині. Ствердити і заперечити, знати і не знати: час

ставати на коліна, час бунтувати – залежно від потреби або створювати

божество, або спалювати його...

Отож, Бог здається невмирущим. У цьому пункті його прихильники

виграють. Але не з тих підстав, які їм увижаються. Адже невроз, що

підштовхує створювати богів, виникає зі звичної роботи психіки та

несвідомого. Створення божественного співіснує з відчуттям тривоги перед

порожнечею життя, що зупиняється. Бог народжується з незворушності,

суворості та нерухомості померлих членів племені. Коли ми бачимо труп,

візії та фіміам, якими живляться божества, дедалі більше отримують плоть.

Коли душа обвалюється перед льодовим холодом коханої істоти, заперечення

бере гору і перетворює цей кінець на початок. Завершення одного циклу дає

початок іншому. Наперед виступають Бог, небеса і духи, щоб допомогти

уникнути болю та наруги смерті.

А що ж атеїст? Заперечення Бога і загробного життя, вірогідно, живе в

серці першої людини, що увірувала. Бунт, протест, відмова від очевидності,

неприйняття диктату долі та необхідності: генеалогія атеїзму видається

також простою, як і розвиток вірування. Сатана, Люцифер, Прометей

(емблематичний філософ Просвітництва), той, хто говорить “ні” й не хоче

коритися законові Божому, були створені в один зародковий період, що й

Бог. Диявол і Бог виступають як різні боки однієї медалі, як теїзм і атеїзм.

Утім, слово “атеїзм” недавнього походження, а його значення –позиція

людини, яка заперечує існування Бога як фікцію, витворену людьми задля

виживання всупереч невідворотності смерті, – закріплюється на Заході

відносно недавно. Звісно, натрапляємо на згадки про атеїстів у Біблії – Книга

Псалмів (10:4 та 14) і Книга пророка Єремії (5:12), – але за часів античності

воно здебільшого позначало не того, хто не вірить у Бога, а того, хто не

поклоняється панівним у певний період богам, їхнім соціально визнаним

формам. Довгий час атеїстом уважають того, хто вірить в іншого, чужого,

невизнаного бога. Не того, хто проганяє божеств із небес, а того, хто

наповнює їх власними...

Себто звинувачення в атеїзмі слугувало політичним інструментом

засудження, виокремлення або знеславлення індивіда, який вірив у іншого

бога, ніж той, якого обрала тогочасна влада на підтримку свого авторитету.

Адже невидимий, недоступний Бог, який нічого не говорить із приводу того,

що йому можна вкласти в уста, не протестуватиме, коли хтось виступає,

узаконює або діє від його імені з добрими чи поганими намірами. Мовчанка

Бога дозволяє його міністрам на всі лади виголошувати промови. Той, хто не

вірить в їхнього Бога, а значить, у них, негайно стає атеїстом. А отже,

найгіршим з людей: аморальним, ненависним, нечестивим, утіленням зла.

Такого треба кинути за ґрати, піддати тортурам, знищити.

Небезпечно, отже, називати себе атеїстом... Але як не сам назвешся, то

зроблять це інші, котрі будуть завжди засуджувати тебе, і зробить це влада,

ладна переслідувати за цей атеїзм. Сама структура слова підкреслює це: а-

теїст. Заперечний префікс указує на відсутність, нестачу, жест протесту. У

нас немає жодного терміна, щоб позитивно позначити людину, яка не

поклоняється химерам. Тільки ця лінгвістична конструкція, що підкреслює

відторгнення: отже, є а-теїст, але також безбожник, агностик, безвірник,

нерелігійний, нечестивий тощо. Й усі слова, які походять від них:

“безбожництво”, “безвір’я”, “нечестивість”... Немає нічого, що передавало б

сонячний, стверджувальний, позитивний, вільний і здоровий аспекти

індивіда, який вийшов за межі магічного мислення та вигадок.

Отож “атеїзм” є наслідком вербального продукування богів. Він не

постає з вільного та самостійного рішення особи, яка визначає себе в історії

за допомоги цього терміна. “Атеїзм” визначає іншого, того, хто

відмовляється від місцевого бога, тоді коли всі або майже всі в нього вірять.

Та ще й зацікавлені в цій вірі, позаяк теологія, здійснювана за

зачиненими дверима, завжди спирається на сили озброєної міліції, моральної

поліції, онтологічних солдатів, які звільняють від зусилля мислити та

якомога швидше підштовхують до віри та часто до навернення.

Ваал і Ягве, Зевс і Аллах, Ра і Вотан, але також і Ґіче Маніту, Великий

Дух племен алгонкінів, завдячують своїми іменами певній географії та

історії. Відповідно до метафізики, що вможливлює їхнє існування, вони

дістають різні ймення на позначення однієї і тієї ж фантазматичної

реальності. Однак жоден із них не є більш істинним, аніж інший. Усі вони

перебувають у пантеоні, де в одній веселій компанії бенкетують за одним

столом вигадані персонажі: Улісс, За-ратустра, Діоніс, Дон Кіхот, Тристан і

Ланселот Озерний, так само як Лисиця західноафриканських догонів або

лоаси вуду...

Плоди антифілософії. Через брак адекватного слова, щоб позначити

непозначуване, назвати неназване – божевільного, який наважився не вірити

в Бога, – ми маємо, отже, задовольнятися атеїстом... Звичайно, існують

фігуральні визначення невіруючих, однак їх також вигадали і ввели в

інтелектуальний обіг християнські поборники з не меншим зневажливим

навантаженням. Після смерті Паскаля у підкладці його плаща знайшли лист,

в якому він говорить про “Бога Авраама, Бога Ісака, Бога Якова, а не

філософів і вчених”. У цьому контексті Паскаль говорить про “філософів”,

маючи на увазі деїстів. Також серед термінів, що позначали безвірників,

були вільнодумці [libres-penseurs] та лібертини [libertins], але не в значенні

осіб, які провадять розпусне життя, а в значенні людей, які сумніваються або

заперечують релігійні догми. Або, як-от наші бельгійські друзі говорять

сьогодні, “прибічники вільних досліджень” [partisans du libre examen]...

Антифілософія – темний бік Просвітництва XVIII століття – це

зігнорована сьогодні течія думки, яку варто знову вивести на світло. Адже

вона демонструє, наскільки християнська спільнота не гребує нічим задля

досягнення своєї мети (навіть найбільш сумнівним у моральному плані), щоб

дискредитувати думку людей з незалежною вдачею, в яких немає часу вірити

якимсь вигадкам. Насправді антифілософія нещадно бореться зі свободою

слова і думки, які не вливаються в річище християнських догм.

Про це свідчить, наприклад, робота отця Франсуа Ґараса, єзуїта, який

винаходить модерну пропаганду в XVII столітті, створюючи “Забавне вчення

про нібито розумних людей віку цього” (1623), величезний фоліант, що

перевищує тисячу сторінок. У цій книжці він на всі лади гудить життя

вільних філософів, що змальовані як розпусники, содоміти, п’яниці,

облесники, ненажери, педофіли (бідолашний друг Монтеня П’єр Шарон!), та

інші диявольські риси цих мислителів, аби тільки відрадити читати їхні

прогресивні твори. Наступного року той самий єзуїтський міністр

пропаганди публікує “Захист моєї книги проти атеїстів і лібертинів нашої

епохи”. Тут Ґарас додає новий пласт до своїх знеславлень, обмов, підлот і

особистих образ. Любов до ближнього не має меж...

Він очорнює опонентів, насамперед щоб знівелювати їхній вплив. Так

само, як у IV столітті до н. є. фанатичні священики та тогочасна влада

ганьбили Епікура, філософи-вільнодумці, інколи навіть не заперечуючи

християнство як таке, піддаються переслідуванню за те, що не вважають

Біблію неподоланним горизонтом людської думки. Такі переслідування

трапляються й сьогодні. Крім того, що деяких філософів, які потрапили під

гнів отця Ґараса, треба взагалі діставати з плачевних пучин забуття, більшість

із них несправедливо заробили репутацію імморалістів і соціальних ізгоїв. Ці

ярлики досі тяжіють над їхніми іменами. Протягом століть атеїстична думка

не була подана чесно та належно, а самим атеїстам перешкоджали відкрито

робити судження про навколишній світ. У царині філософії “лібертин” досі

заплямований зневажливим і дискусійним значенням, і серйозна та зважена

розмова на цю тему заборонена.

Через домінування антифілософії в офіційній історіографії думки

широкі полотнища строгої, живої, сильної рефлексії, однак антиклерикальної

і сміливої, а отже, не залежної від панівної релігії, залишилися

проігнорованими навіть професійними філософами (незважаючи на дрібку

спеціалістів). Хто, наприклад, коли йдеться про епоху Короля-Сонця, читав

П’єра Ґасенді? Або Франсуа Ла Мот Ле Ває? Або Сирано де Бержерака,

філософа, а не вигаданого персонажа?.. Дуже мало хто. А втім, Паскаля,

Декарта, Мальбранша та інших представників офіційної філософії

неможливо уявити без знання цих постатей, які працювали над тим, щоб

філософія здобула незалежність від теології, зокрема, від юдео-християнської

релігії...

Теологія та її фетиші. Ця нестача позитивних термінів, щоб позначити

атеїзм, і небажання знайти можливі замінники супроводжуються

словниковим багатством для характеристики вірян. Немає жодної варіації на

цю тему, якій би бракувало відповідного слова: теїст, деїст, пантеїст,

монотеїст, політеїст. Іще можна додати аніміста, тотеміста, фетишиста або, з

огляду на історичну кристалізацію, католиків, протестантів, євангелістів,

лютеран, кальвіністів, буддистів, синтоїстів, сунітів і, звичайно, юдеїв,

свідків Єгови, православних та англіканців, методистів і пресвітеріан. Цьому

перелікові немає кінця краю...

Одні поклоняються каменю (від найбільш примітивних племен до

сьогоднішніх мусульман, що збираються навколо священного каменя Кааби),

інші – Місяцю або Сонцю, ще дехто – невидимому Богові, якого неможливо

зображати під страхом ідолопоклонства, або ж антропоморфній постаті –

білому, чоловічої статі, арійцеві, звичайно... Інший, правовірний пантеїст,

бачить Бога повсюдно, натомість прихильник негативної теології не бачить

його ніде. Для одного він обоготворюється, коли він вкритий кров’ю,

коронований терновим вінцем, лежить трупом, для іншого – коли він у

стеблинці трави, в стилі східного синтоїзму. Не існує такої витівки,

витвореної людиною, яка б не була використана в справі розширення

божественних можливостей...

Тим, хто ще сумніваються щодо можливих екстравагантностей релігій

у питанні засобів подання, нагадаймо уринальнальний танець народу зуні в

Нью-Мексико, виготовлення амулетів із сушених екскрементів тибетського

далай-лами, коров’ячі кізяки і сечу для очисного обмивання серед індусів,

культ Стеркоріуса, Скепитуса і Клоацини у давніх римлян (відповідно

божеств відходів, пукання і стоків), підношення кізяків Шиві й ассирійській

Венері, поїдання своїх екскрементів мексиканською богинею, матір’ю богів

Шочике-цаль, Божого припису використовувати фекалії в приготуванні їжі в

Книзі пророка Єзекіїля та інших незбагненних шляхів або своєрідних

способів підтримування зв’язку з божественним і сакральним...

Перед усіма цими незліченними іменами, нескінченним розмаїттям

практик і деталей, перед широчезним вокабулярієм задля висловлення

неймовірної пристрасті вірування атеїст мусить задовольнятися цим

самотнім і бідним епітетом, що був створений для його ж дискредитації!

Ті, хто поклоняються всьому й абичому, ті, хто в ім’я choix фетишів

виправдовують неприпустимі насильства й війни проти “безбожників”,

редукують вільнодумця всього лишень до неповного, обмеженого,

розірваного, скаліченого індивіда, особини, якій для справжнього існування

бракує Бога...

Поборники промислу Божого навіть розробили дисципліну, цілком

присвячену вивченню імен Бога, його пригод, пам’ятних вире-чень, думок,

слів – адже він говорить! – і вчинків. Це – дисципліна дискурсу про Бога,

місце для його вірних (і добре оплачуваних) мислителів, його професіоналів,

його юристів, його адвокатів, його підспівачів, його найманих убивць, його

діалектиків, його риторів, його філософів (так, навіть їх!), його зброєносців,

його слуг, його представників на землі та його закладів, його ідей, його

диктатів та інших нісенітниць – інакше кажучи, це – теологія. Дисципліна

дискурсу про Бога...

Рідкісні моменти в західній історії, коли християнству було

непереливки – наприклад, 1793 рік, – спричинили нову філософську

активність, а з нею з’явилися кілька нечуваних термінів, які швидко були

витіснені з пам’яті. Досі переважно серед істориків говорять про

дехристиянізацію, характеризуючи період Французької революції, протягом

якого громадяни перетворювали церкви на госпіталі, школи, сирітські

притулки, коли революціонери замість хрестів вішали триколори, а на місці

розп’яття з сухого дерева саджали зелені деревця. Але athйiste із “Проб”

Монтеня, attaystes з “Листів” Монлюка (розділ 137) та athйistique Вольтера

швидко зникають. Так само як athйiste часів Французької революції.

Назвати нечестивців. Бідність атеїстичного вокабулярія пояснюється

непорушним домінуванням в історії поборників Бога. Більше п’ятнадцяти

століть поспіль вони користуються незаперечною політичною владою.

Толерантність не належить до їхньої найпершої чесноти, й вони роблять усе

можливе, щоб унеможливити явище, а отже, й слово. Термін “атеїзм”

датується 1532 роком, а слово “атеїст” існує вже в II столітті н. є. в

християнському середовищі, яке засуджує і знеславлює ateos – людей, які не

вірять в їхнього Бога, воскреслого третього дня. Звідси лише один, швидко

подоланий, крок до висновку, що ці індивіди, які відмовляються йняти віри в

дитячі казочки, не будуть упадати ні перед жодним божеством. Так,

язичників [paпens], які, згідно з етимологією, поклоняються сільським богам,

сприймають як противників богів, а відтак Господа Бога.

Єзуїт отець Ґарас таврує Лютера атеїстом (!), так само робить Ронсар

стосовно гугенотів...

Слово відіграє роль крайньої образи: атеїст – це нечестивий і

аморальний тип, бажання дізнатися про якого або вивчати його книга стає

злочином, тільки-но його нарікають цим епітетом. Достатньо слова, щоб

перекрити доступ до творів. Воно функціонує як коліщатко у бойовій

машині, що працює проти всіх тих, хто не рухаються в річищі найчистішої

римо-католицької апостольської ортодоксії. Атеїст і єретик – це, зрештою,

одне й те саме. Кінець кінцем, незла кількість людей!

Епікур дуже рано зазнав звинувачень в атеїзмі. Однак ані він, ані

епікурейці не заперечували існування богів. Боги Епікура та його учнів були

створені з тонкої матерії, були численними, перебували в номіжевітті, були

байдужими і безтурботними з приводу долі людей і розвитку світу,

справжніми втіленнями атараксії, ідеями філософського розуму, моделями,

здатними породжувати мудрість у наслідуванні. Боги філософа і його

послідовників дійсно існують, та ще їх не один і не два... Але вони не схожі

на богів полісу, які за посередництва своїх священиків вимагають коритися

життю спільноти. Єдина провина епікурейців – їхня антисоціальна природа...

Тож історіографія атеїзму (нечаста, вбога і радше неякісна)

припускається помилки, коли відносить його до найперших днів людства.

Суспільна кристалізація потребує трансценденції – порядку та ієрархії

(етимологічно – влади сакрального)... Політика та поліс можуть набагато

легше функціонувати, коли вони апелюють до мстивої могутності богів,

офіційно представлених на землі сильними світу цього (які досить доречно

володіють для цього важелями здійснення наказів).

Боги – або Бог, – залучені до справи виправдання влади, розглядаються

як привілейовані співрозмовники вождів племені, монархів і князів. Ці земні

особи заявляють про своє право володіти владою від богів, а ті

підтверджують це право за допомоги знаків, що розшифровуються кастою

священиків, так само зацікавленою у користі від нібито законної влади.

Отож, “атеїзм” стає зручною зброєю, щоб запроторити того чи того – якщо

він чи вона чинить опір або протестує – до карцеру, катівні, ба навіть на

вогнище.

Атеїзм не розпочинається з тих, кого таврує і пов’язує з атеїзмом

офіційна історіографія. Ім’я Сократа не може по праву фігурувати в історії

атеїзму.

Так само як Епікур із його учнями, як і Протагор, перший і

найвідоміший із грецьких софістів, який у трактаті “Про богів” обмежився

твердженням, що він нічого не може сказати ні про їхнє існування, ні про

неіснування.

Це

принаймні

свідчить

про

певний

агностицизм,

невизначеність, навіть скептицизм, якщо завгодно, але точно не про атеїзм,

який передбачає відверте ствердження неіснування богів.

Бог філософів часто входить у конфлікт із Богом Авраама, Ісуса та

Магомета. Передусім тому, що перший походить із роботи мислення, розуму,

дедукції, роздуму, а інші передбачають радше догму, одкровення, послух –

результат змови між духовною і світською владою. Бог Авраама визначає

радше Бога Константина, а далі пап або войовничих принців, зазначених не

надто християнськими чеснотами. Такий Бог має не дуже багато спільного з

екстравагантними конструкціями, змайстрованими з безпричинових

першопричин, нерухомих рушійних сил, вроджених ідей, наперед

установлених гармоній та інших космологічних, онтологічних або фізико-

теологічних доказів...

Нерідко який-небудь філософський намір помислити Бога поза межами

панівної політичної моделі перетворювався на атеїзм. Так, коли 19 січня1619,

року церква відрізає язика священикові Джуліо-Чезаре Ваніні *, вішає на

шибениці й спалює на вогнищі, вона страчує автора книги “Амфітеатр

вічного Провидіння божественно-чарівного, християнсько-фізичного й не

менш астрологічно-католицького проти філософів, атеїстів, епікурейців,

перипатетиків і стоїків” (1615).

Якщо тільки не вважати цю назву безглуздою, треба розуміти, що ця

оксюморонна думка не заперечує провидіння, християнства, католицизму,

але натомість вона чітко відкидає атеїзм, епікурейство й інші язичницькі

філософські школи. Однак усе це ще не робить атеїстом (підстава, на якій

його спалює інквізиція). Ваніні, імовірніше, є кимсь на кшталт еклектичного

пантеїста. У будь-якому разі він – єретик, тому що інакодумець...

Спінозу, також пантеїста і з незрівнянно яскравим розумом,

звинувачують в атеїзмі, себто у недотриманні юдейської ортодоксії. 27 липня

1656 року юдейські старійшини (parnassim) Амстердама, зібравшись на

mahamad, під склепінням синагоги на вулиці Гоутрахт зачитують на івриті

неймовірно жорстокий текст.

* Лючиліо Ваніні – інша транскрипція імені, що зустрічається в

літературі.

Філософа звинувачують у жахливих єресях, моторошних учинках,

небезпечних думках, поганій поведінці, внаслідок чого було проголошено

harem, який так ніколи й не скасували!

Спільнота використовує надзвичайно жорстоку мову: виключений,

переслідуваний, знавіснілий, проклятий удень і вночі, уві сні й наяву, на

вулиці й удома... Божі люди апелюють до гніву своїх текстів і безмежної

анафеми в часі і просторі. На довершення parnassim воліють, щоб ім’я

Спінози було стерте з лиця землі назавжди. Не вийшло...

Після чого рабини, теоретичні прихильники любові до ближнього,

додали до свого відлучення заборону будь-кому підтримувати письмові чи

усні стосунки з філософом. До того ж ніхто не має права допомагати йому,

наближатися до нього менш ніж на два метри чи перебувати з ним під одним

дахом... Заборонено, певна річ, читати його твори. Тоді Спінозі виповнилося

двадцять три роки, він ще нічого не опублікував. “Етика” побачить світ після

його смерті, двадцять один рік по тому, 1б77 року. Сьогодні її читає вся

планета...

Де ж ми бачимо атеїзм Спінози? Та ніде. Можна даремно шукати в

повному зібранні його творів хоча б єдину фразу, що стверджує неіснування

Бога. Звісно, він заперечує безсмертя душі й стверджує неможливість

посмертного покарання чи відплати. Він висуває ідею, згідно з якою Біблія

створена різними авторами і є результатом історичних, а отже, не даних в

одкровенні фактів. Він не бажає пристати на думку про обраний народ і

відверто говорить про це в “Теологічно-політичному трактаті”. Він учить

гедоністичної моралі радості по той бік добра і зла. Він не піддається юдео-

християнській ненависті до себе, світу і тіла. Хоча Спіноза є юдеєм, він

розпізнає філософські якості Христа. Але ніщо зі згаданого не робить його

особою, що заперечує Бога, атеїста...

Списки нещасних, що поплатилися головою через атеїзм в історії світу

і які були священиками, вірянами-практиками, апостольськими римо-

католиками, які щиро вірили в існування єдиного Бога, – нескінченний. Так

само гігантським є перелік прихильників Бога Авраама чи Аллаха, які в

незчисленній кількості були страчені через те, що сповідували віру поза

встановленими нормами і рамками. Велика кількість анонімів, навіть не

бунтівних чи опозиційних владі, що ототожнювала себе з монотеїзмом,

людей, які не виявляли непокори чи впертості, – усі вони свідчать про одне:

слово “атеїст”, перш ніж позначити особу, яка заперечує Бога, слугувало для

переслідування і засудження думки людини – вільної, навіть хай не

цілковито, від влади і соціальної опіки в питанні мислення й рефлексії.

Атеїст? Вільна особистість перед постаттю Бога, вільна достатньо, щоб

заперечити його існування...

II АТЕЇЗМ І ВИХІД ІЗ НІГІЛІЗМУ

Винахід атеїзму. Епікурейське християнство Еразма чи Монтеня,

християнство Ґасенді, каноніка міста Дінь, піронічне християнство П’єра

Шарона, теолога з Кондому, викладача богослов’я в Бордо, деїзм протестанта

П’єра Бейля чи англіканство Томаса Гобса інколи призводили до осудження

їх у нечестивості, атеїзмі. Тут знову ж таки цей термін не дуже слушний.

Вони є неортодоксальними вірянами, звичайно, вільними мислителями, але

водночас вони є християнами. Це філософи з широким кругозором, хоча й

залишаються християнами за традицією. Ця розмаїта гама дозволяє вірити у

Бога без тиску з боку ортодоксії, що спирається на армію, поліцію та владу.

Хіба автор “Проб” Монтень є атеїстом? А як щодо його паломництва до

Богоматері в Лорето, католицького символу віри в його головній книзі,

приватної каплички, смерті у присутності священика в так званий момент

ушестя? Ні, весь цей філософський бомонд вірить у Бога...

Однак потрібен першопроходець, винахідник, власне ім’я, дороговказ,

про якого можна сказати: ось він, перший атеїст, той, хто проголошує

неіснування Бога, філософ, який це осмислює, стверджує, пише чітко,

прозоро, без прикрас, без недомовок, нескінченних застережень і

безперервних ухилянь. Радикальний атеїст, відвертий, щирий, добре відомий.

Навіть гордий із того. Людина, символу віри якої (якщо можна так сказати)

ми не додумуємо, не виводимо з розрахунку, не вгадуємо з читацьких

мудрованих гіпотез у пошуках витоків речового доказу.

Таким беззастережно атеїстичним провісником, якого ми шукаємо,

можна вважати Кристобао Феррейру, колишнього португальського єзуїта,

який зрікся християнської віри після тортур у Японії ібзз року. У 1636 році,

коли Декарт працює над “Міркуваннями про метод”, священик, віра якого

мала бути заслабкою, якщо зважати на проникливість аргументів, які не

могли виникнути лише з факту зречення, пише невеличку вибухову

радикальну книжку “Викрите шахрайство”.

На якихось тридцяти сторінках він стверджує: Бог не сотворив світ,

щобільше, світ ніхто не створював. Так само пекла чи раю ніколи не

існувало, а душа смертна. Немає ніякого вищого присуду. На померлих дітей

не поширюється первородний гріх, якого так чи так однаково не існує.

Християнство – творіння людини; десять заповідей – не здійснювана на

практиці безглуздість. Папа римський –аморальна і небезпечна особа.

Грошові пожертвування під час меси, індульгенції, відлучення від церкви,

харчові заборони, незайманість Марії, поклоніння волхвів – скільки

понавигадувано нісенітниць! Воскресіння з мертвих – недоладна,

сміховинна, скандальна вигадка і брехня. Таїнства і сповідь – дурниці.

Причащання – метафора. Останній суд – несусвітна маячня...

Чи можна було уявити важчі снаряди і щільніший загороджувальний

вогонь? А єзуїт продовжує: чим є релігія? Це винахід людини, мета якого

забезпечити владу над собі подібними. А розум? Це засіб, що дозволяє

боротися проти всіх цих нісенітниць. Кристобао Феррейра виводить на світло

всі грубі підробки. Тож чи можна його вважати атеїстом? Ні. Адже жодної

миті він не говорить, не пише, не доводить чи не думає, що Бога не існує.

Власне, щоб підтвердити, що він все-таки є вірним духівником, попри те що,

звичайно, зрікається християнської релігії, він навертається у дзен-буддизм...

Отож, він не є нашим першим атеїстом. Але ми вже від нього недалеко...

Диво приходить невдовзі після Феррейри разом з іншим священиком,

абатом Мельє – святим, героєм і мучеником нарешті виявленої справи

атеїзму! Кюре з Етрепіньї, що в Арденнах, скромно прослуживши протягом

свого життя в приході, не рахуючи однієї сварки зі сеньйором селища, Жан

Мельє (1664–1729) написав об’ємний “Заповіт”, в якому паплюжить церкву,

Ісуса, Бога, але також аристократію, Монархію, Старий Порядок, нещадно і

відверто викриває соціальну несправедливість, ідеалістичну думку,

християнську мораль долориз-му й водночас сповідує анархістське общинне

життя, автентичну й первісну матеріалістичну філософію та надзвичайно

сучасний гедоністичний атеїзм.

Уперше в історії ідей філософ (але як довго доведеться чекати

визнання?) присвячує цілу книгу питанню атеїзму. Він його приймає,

схвалює, обґрунтовує за допомоги аргументів і цитат, ділиться своїми

роздумами і читаннями, підтверджує власними спостереженнями з

повсякденного життя. На це чітко вказує назва: “Записи думок і почуттів

Жана Мельє”, а підзаголовок продовжує:

“Ясні й очевидні докази примарності та хибності всіх божеств і всіх

релігій світу” Книга вийшла 1729 року після смерті автора. Над нею він

працював більшу частину свого життя. Починається справжня історія

атеїзму...

Сплановане забуття. Панівна історіографія ховає атеїстичну

філософію від очей подалі. Було зроблено чимало, щоб абата Мельє забули.

Час до часу його згадують як певну дивину, схоластичний оксюморон.

Невіруючий священик! Коли йому таки відцають належне, хоч і побіжно, ми

даремно шукатимемо докази існування та сліди інших, достойних цього імені

робіт. Скажімо, постатей французького матеріалізму: Жульєна де Ламетрі,

тріумфального автора “Природної історії душі” (1745), або Леже-Марі

Дешана, відомого як монах-бенедиктинець дом Дешан, комунітаристського

передвісника Геґеля, або богохульного барона Гольбаха, або охочого до

чуттєвих утіх матеріаліста Клода Адріана Гельвеція, або Сильвена Марешаля

та його “Словник атеїстів”, а також ідеологів Кабаніса, Вольнея чи Дестюта

де Трасі, яких зазвичай оминають мовчанкою, тимчасом як бібліографія

німецького ідеалізму переповнюється назвами, книгами та дослідженнями.

Приклад: в університеті не знайти робіт барона Гольбаха. Не існує

вченого або наукового видання від філософського видавництва, достойного

такої назви; немає оглядових праць, курсових робіт або актуальних

досліджень під керівництвом зацікавлених викладачів; немає паперових

видань у кишенькових колекціях, тим паче в колекції “Плеяда” (натомість

Русо, Вольтер, Кант чи Монтеск’є в “Плеяді”, звісно, присутні); немає курсів

чи спеціальних семінарів, присвячених розгляду та поширенню його ідей;

немає жодної біографії... Сумно!

Університет переливає з пустого в порожнє старі добрі теми,

помічаючи лише так зване століття Просвітництва: русоїстську суспільну

угоду, вольтерівську толерантність, кантівський критицизм або розподіл

гілок влади у мислителя із замку Ла Бреди...

Скільки музичних пилок, скільки благочестивих філософських ікон. І

нічого про атеїзм Гольбаха, про його безкомпромісну історичну

інтерпретацію біблійних текстів. Нічого про критику християнської теократії.

Нічого про змову між Державою та Церквою та про необхідність розділення

цих двох установ. Нічого про автономізацію етичного та релігійного. Нічого

про розвінчання католицьких байок. Нічого про порівняння релігій. Нічого

про критику його творчості з боку Русо, Дидро, Вольтера та нібито

просвітницької кліки деїстів.

Нічого про концепт етократії чи можливості постхристиянської моралі.

Нічого про силу науки, корисну для боротьби з віруваннями. Нічого про

фізіологічну генеалогію думки. Нічого про фундаментальну нетолерантність

християнського монотеїзму. Нічого про необхідне піп корення політики

етиці. Нічого про заклик використовувати частину церковних багатств на

користь бідних. Нічого про фемінізм і критику католицького

жінконенависництва. Скільки гольбахівських тез мають неймовірно сучасне

звучання!..

Мовчанка про Мельє-огудника (“Заповіт”, 1729), мовчанка про

Гольбаха-демістифікатора (“Священна зараза, або Природна історія

забобон”,

1768).

Також

історіографія

мовчить

про

Фоєрбаха-

деконструктивіста (“Сутність християнства”, 1841) – третій великий

момент західного атеїзму, посутнього підмурівку атеології, що заслуговує на

це ім’я. Адже Людвіґ Фоєрбах пропонує пояснення, чим є Бог. Він не

заперечує його існування, він ретельно препарує химеру. Питання не в тому,

що “Бога немає”, а в тому, “чим є Бог, в якого вірить більшість?”. Відповідь:

вигадкою, творінням людини, креатурою що підлягає певним законам,

зокрема, проекції та гіпостазуванню: люди творять Бога за образом своїм у

перевернутому вигляді.

Смертні, скінченні, обмежені, страждаючі від цих обмежень,

переслідувані жагою до повноти, людські істоти винаходять силу, наділену

зовсім протилежними якостями. Зі своїми немовби вивернутими навиворіт

провинами вони майструють якості, перед якими стають на коліна і падають

ниць. Я смертний, а Бог безсмертний. Я скінченний, а Бог нескінченний. Я

обмежений у просторі й часі, а Бог необмежений. Я не можу знати все, а Бог

всезнаючий. Я не можу багатьох речей, а Бог всемогутній. Я не наділений

здатністю бути де завгодно, а Бог всюдисущий. Я створений, а Бог

нестворений. Я не можу вирішувати все, а Бог наділений правом верховного

рішення. Я на землі, а Бог на небі. Я недосконалий, а Бог досконалий. Я ніщо,

а Бог є всім. І так далі.

Отже, релігія стає практикою відчуження в повному сенсі цього слова.

Вона передбачає розрив людини із собою й пропонує створення уявного

світу, що отримує фальшиву істинність. Теологія, за твердженням Фоєрбаха,

є “психопатологією”, якій він протиставляє свій проект антропології. Не без

гумору він пропонує “духовну гідротерапію” – використовувати холодну

воду природного розуму проти релігійного й, зокрема, християнського жару

й поту...

Незважаючи на цю неозору філософську розробку, Фоєрбах

залишається переважно забутим в історії панівної філософії. Звичайно, час до

часу його ім’я зринає на поверхню. Так, у 1960-ті роки, за часів популярності

Луї Альтюсера, цей професор Вищої нормальної школи зупинив свій вибір на

ньому як на гегельянському слабкому ланцюгу, що нібито сформував думку

молодого Маркса в “Економіко-філософських рукописах 1844 року” та

“Німецькій ідеології” (1845). Альтюсер убачає глибоку різницю між цими

ранніми творами та “зрілими” ідеями Маркса, різницю, яку він називає

“епістемологічним розривом”. Але Фоєрбах був потрібен Альтюсерові не для

того, щоб підготувати Судний День для релігії, а радше захист дисертацій

для своїх студентів у 1967 році... Власний геній Фоєрбаха розчиняється

позаду утилітарних мотивів професора. Деколи чисте і незашорене забуття

краще, ніж непорозуміння та довготривала дурна репутація...

Філософський землетрус. І ось приходить Ніцше... Після прокльонів

кюре Мельє, деміфологізацій хіміка (барон Гольбах займався геологією і

високочолою наукою), деконструкцій патрона підприємства (Фоєрбах не був

за професією філософом, його зрізали в університеті після публікації “Думок

про смерть і безсмертя” (1830), де він заперечує будь-яке особисте безсмертя,

але завдяки шлюбові стає лівакуватим власником порцелянової фабрики,

улюбленцем своїх робітників...) з’являється Ніцше. Разом із ним панівній

думці – ідеалістичній, спіритуалістичній, юдео-християнській, дуалістській –

є від чого стурбуватися. Його діонісійський монізм, логіка сил, генеалогічний

метод, атеїстична етика дозволяють передбачити долю християнства. Уперше

в західноєвропейському пейзажі постає радикальна постхристиянська

високоосвічена думка.

Заради жарту (але чи дійсно це так?) Ніцше пише “Ессе homo”, що

розколює історію навпіл, після чого подібно до народження Хрис-та все

ділиться на “до” і “після” нього... Філософу із Сильс-Марії не вистачає свого

Павла і Константина, свого мандрівного істеричного торговця та

всесвітнього імператора, аби перетворити своє навернення на метаморфозу

світу. А це під історичним кутом зору зовсім і не бажано. Вибухова сила його

думки становить занадто істотну небезпеку для приземлених обивателів, які

відіграють провідну роль у реальній історії.

Але на території філософії батько Заратустри таки мав рацію.

Після “По той бік добра і яла” та “Антихриста” ідеологічний світ

кардинально змінюється. Ніцше робить пробоїну в судні юдео-християнства.

Не довершуючи самостійно всю атеологічну роботу, він, однак, уможливлює

її. Тому не позбавлено сенсу бути ніцшеанцем. Що означає “бути

ніцшеанцем”? Це не означає бути “таким, як Ніцше”, що було б безглуздо. Не

обов’язково повторювати його головні філософські теми – ресентимент,

вічне повернення, надлюдина, воля до влади, фізіологія мистецтва й інші

аспекти філософської системи. Зовсім не потрібно називати або уявляти себе

Ніцше, переймати і відтворювати все, що він коли-небудь сказав. Так можуть

робити тільки недалекі особи...

Бути ніцшеанцем означає мислити, відштовхуючись від нього, саме

звідти, звідки майданчик філософії був перебудований після його роботи.

Для цього потрібні невірні послідовники, що завдяки самій зраді доводили б

свою вірність. Він прагнув таких людей, які прислухалися б до нього,

прямуючи тільки за собою і не за ким іншим, навіть не за ним. А особливо не

за ним. У книзі “Так говорив Заратустра” притча “Три перевтілення”

розповідає нам, як дух стає спершу верблюдом, потім левом і нарешті

дитиною. Цей та інші твори навчають діалектики й естетики, які можна

застосувати на практиці. Треба прислухатися до Ніцше, але йти далі. Звісно,

ми пам’ятаємо його вчення, але насамперед треба пам’ятати про потужний

інструментарій, що підважує філософські гірські масиви.

Ніцше запускає новий процес перебудови, який є кроком уперед для

атеїзму. Мельє заперечував будь-яке божество, Гольбах узявся розвінчувати

християнство, Фоєрбах здійснював деконструкцію Бога, Ніцше вдається до

переоцінки цінностей: атеїзм не є метою в собі. Скасувати влад}’ Бога, але,

власне, для чого? Інша мораль, нова етика, абсолютно незнані цінності, про

які ніхто й подумати не смів, – ось що дозволяє здійснити й подолати атеїзм.

Захоплюючий проект для прийдешніх поколінь.

“Антихрист” оповідає про європейський нігілізм (якого ми ще не

позбулися...) й пропонує ліки для цієї метафізично-онтологічної хвороби

нашої цивілізації. Ніцшевські шляхи подолання плачевної ситуації добре

відомі. Вони реєструють недоліки життя та непорозуміння в ідеях. Бути

ніцшеанцем означає пропонувати альтернативні, свіжі, постніцшевські

гіпотези, але долучаючи до них його боротьбу на гірських верхів’ях. Форми

сучасного нігілізму як ніколи вимагають переоцінки цінностей, що нарешті

залишать позаду релігійні чи світські рішення та гіпотези, які походять від

монотеїстичних традицій. Заратустра має знову стати до роботи: тільки

атеїзм уможливлює вихід з нігілізму.

Навчати атеїзму. Тимчасом як 11 вересня 200і року, побачене очима

Сполучених Штатів, а отже, Заходу, закликає кожного обрати свій бік між

двома ворогуючими релігійними таборами – юдео-християнством та

ісламом, – ми б хотіли уникнути цієї нав’язаної альтернативи й обрати

ніцшевську позицію. Ця позиція не є ані юдео-християнською, ані

мусульманською. Адже ці вояки продовжують свої релігійні війни ще від

часів, коли Тора закликала юдеїв побивати ворогів: наприклад, Книга Чисел

посилається на “Книжку воєн Господніх” (Чис. 21:14). Виправдання

кривавих побоїщ проти ворогів становить важливу частину Тори. Коран

також має постійні варіації на тему винищення невірних. Інакше кажучи, вже

близько двадцяти п’яти століть з обох боків лунають заклики до злочинів.

Урок Ніцше: поміж трьох монотеїзмів ми можемо обрати не обирати. І

рішення не ставати на бік США чи Ізраїлю не означає автоматично стати на

бік талібану...

Талмуд і Тора, Біблія і Новий Заповіт, Коран і хадиси не здаються

достатніми гарантіями, щоб філософ обирав між юдейським, християнським

чи мусульманським жінконенависництвом, щоб він обирав між свининою й

алкоголем, на користь хіджабу чи паранджі, відвідин синагоги, собору,

церкви чи мечеті – усіх місць, де розум витісняється й де століттями

віддають перевагу упідлегленню догмам і покорі Законові, а отже, тим, хто

видає себе за обранців, посланців Бога чи словом Божим.

Тимчасом як Захід, шукаючи нову суспільну угоду та спільні коріння (в

цьому разі монотеїзми), дискутує з приводу викладання релігії в школі нібито

для того, щоб побудувати соціальні зв’язки й об’єднати спільноту, що

розпадається (зазначимо, розпадається вона саме через лібералізм, який день

у день породжує негативізм), нам здається, що краще навчати атеїзму. Краще

“Генеалогія моралі”, ніж послання до коринтян.

Сьогодні ми є свідками спроб протягнути через вікно Біблію та інший

монотеїстичний несмак після того, як кілька століть філософія намагається

вимести їх через двері.

Цю боротьбу провадили Просвітництво і Французька революція,

соціалізм і Паризька Комуна, лівиця і Народний Фронт, лібертарний дух і

травень 1968-го, а також Фройд і Маркс, Франкфуртська школа і школа

підозри ніцшеанців серед французьких лівих... Це прагнення відновити

поширення релігії є посутньо й етимологічно прийняттям реакціонерської

думки. Не в було б шито занадто білими нитками), а в ґрамшіанській манері

повернення до розбавлених, перелицьованих, лицемірно відживлених Ідеалів

юдео-християнства.

Нині ніхто відверто не прославляє чесноти теократії чи не закликає

покінчити з досягненнями 1789 року (поки що). Ніхто не публікує трактати

під назвою “Про папу”, доводячи вищість політичного могуття верховного

понтифіка. Але розвінчують індивіда, відбирають у нього права, нав’язують

безліч обов’язків, вивищують колективність на шкоду одноосібності,

закликають до трансцендентності, звільняють державу та її паразитів від

відповідальності через її онтологічну позаземність, нехтують народом і

обзивають популістами й демагогами тих, хто подає за нього голос,

зневажають інтелектуалів і філософів, які роблять свою справу й чинять опір.

Список нескінченний...

Ще ніколи як сьогодні не мало такої життєвої сили те, що в XVIII

столітті називали “антифілософією”: повернення релігійного мислення,

доведення того, що Бог не помер, а просто деякий час дрімав і його

пробудження сповіщає велике розчарування. Все це зобов’язує нас знову

зайняти нібито застарілі позиції й повернутися до атеїстичного редуту.

Викладання релігії в школі знову впускає вовка в кошару. Те, чого

священики більше не можуть робити відкрито, віднині вони можуть

запропонувати в м’якій формі, викладаючи байки Старого й Нового Заповіту,

втовкмачуючи вигадки Корану і хадисів, мотивуючи це тим, що допомагають

учням краще зрозуміти Марка Шагала, “Божественну комедію” Данте,

Сикстинську капелу чи музику Заріаба..;

Натомість релігії мусять вивчатися в межах уже поширених курсів –

філософії, історії, літератури, пластичних мистецтв, мов тощо, –як-от

Вивчають протонауки, скажімо, алхімію в курсі хімії, фіто-гномоніку та

френологію в природничих науках, тотемізм і магічне мислення в філософії,

евклідову геометрію в математиці, міфологію в історії способу

раціональності.

Реактивувати цю доісторичну історію означає загальмувати, ба навіть

утратити історію сьогоднішнього та завтрашнього днів.

Вивчення атеїзму передбачало б археологію релігійного почуття: страх,

неспроможність поглянути в очі смерті, неможливість усвідом мити

неповноту і скінченність людей, провідну роль і рушійну силу

екзистенціального суму. Релігія як творення фікцій вимагає в гідній і

належній формі викриття цих онтологічних плацебо – так само як у філософії

порушують питання чаклунства, божевілля та маргінесів задля з’ясування і

вироблення дефініції розуму.

Тектоніка плит. Ми досі живемо на теологічній чи релігійній стадії

цивілізації. Однак виявляються ознаки зрушень, подібні до тектоніки плит, –

наближення, віддалення, зсуви, насування, тріщини. Можна чітко визначити

дохристиянський континент: від міфології досократиків до римського

стоїцизму (тобто від Парменіда до Епіктета) добре окреслюється царина

язичництва. Між нею та християнським континентом унаочнюється

турбулентна перехідна зона: від пророцького міленаризму II століття до

обезглавлення ЛюдовікаХVІ (січень 1793 року), що безпосередньо позначає

закінчення теократії. Географія видається зрозумілою, як очевидною є

логіка – від Отців Церкви до світського деїзму Просвітництва.

Нині ми підступаємо до третього періоду – постхристиянського

континенту, який діє так само, як зона, що розділяє язичницький і

християнський континенти. Кінець дохристиянського періоду та початок

постхристиянського дивним чином схожі між собою: той самий нігілізм, той

самий страх, та сама динамічна взаємодія між консерватизмом, реакційною

спокусою, бажанням минулого, релігією нерухомості та прогресизмом,

позитивізмом, присмаком майбутнього. Релігія відіграє філософську роль

ностальгії, а філософія зазирає в майбутнє.

Добре бачимо перед собою ставки: не західне, прогресистське,

освічене, демократичне юдео-християнсгво проти східного, пасеїст-ського,

обскурантистського ісламу, а монотеїзми вчорашнього дня проти атеїзму дня

завтрашнього. Не Джордж Буш проти Бен Ладена, а Мойсей, Ісус, Магомет

та їхні релігії однієї Книги проти барона Гольбаха, Людвіґа Фоербаха,

Фридриха Ніцше та їхніх філософських формулювань радикальної

деконструкції міфів і фікцій.

Під історичним кутом зору постхристиянський світ розгортатиметься

так само, як і дохристиянський: християнський континент зовсім не с

непотоплюваним. Релігія одного Бога не може стати (як колись для деяких

комунізм чи для інших нинішній лібералізм) нездоланним горизонтом

філософії та історії взагалі. Так само як християнська епоха заступила

язичницьку добу, так і постхристиянська ера неминуче прийде на зміну їм

усім. Період турбулентностей, в якому ми перебуваємо, вказує на те, що

настав час для континентальних перебудов. Звідси виникає інтерес до

атеологічного проекту.

III НАЗУСТРІЧ АТЕОЛОГІЇ

Спектрографія нігілізму. Часи, в які ми живемо, вважають

атеїстичними, але це лише на погляд християн чи вірян. Насправді вони

нігілістичні. Вчорашні та позавчорашні святоші дуже зацікавлені в тому, щоб

показати негаразди та негативність сучасності як результат атеїзму. Ще

живуча стара ідея про аморального, розпусного атеїста, що не має ні віри, ні

етики. Відомий вислів “якщо Бога немає, тоді все дозволено”, запозичений з

“Братів Карамазових” Достоєвського, немов приспів продовжує резонувати і

хвилювати людей, які починають дійсно ототожнювати смерть, ненависть і

бідування з індивідами, які заперечують існування Бога задля виправдання

злодіянь. Ця теза, що збиває з пантелику, має бути належно спростована.

Адже, на мою думку, якраз істинним є протилежне: “Якщо Бог існує, тоді все

дозволено...”. Поясню. Три тисячоліття, від найдавніших текстів Старого

Заповіту до сьогодення, засвідчують: утвердження єдиного, жорстокого,

ревнивого, грізного, нетерпимого, войовничого Бога спричинило більше

ненависті, крові, смертей, насильства, ніж миру... Юдейський фантазм про

обраний народ, відтак авторитарна й озброєна теократія, християнський

образ торговців у храмі або Павлова концепція Христа зі сподіваннями, що

той принесе меча, виправдовували хрестові походи, інквізицію, релігійні

війни, ніч Святого Варфоломія, спалення на вогнищі, список заборонених

книг

(так

званий

Index),

але

також

всесвітній

колоніалізм,

північноамериканський етноцид, підтримку фашистських режимів у XX

столітті, світське могуття Ватикану, що століттями насаджувалось у

щонайменших деталях повсякденного життя. Й чіткий заклик мало не на

кожній сторінці Корану до нищення невірних, їхньої релігії, культури,

цивілізації, а також юдеїв і християн – усе. в ім’я милосердного Бога! Ось

скільки способів, щоб поглибити ідею, згідно з якою власне через існування

Бога все стає дозволеним – у ньому, через нього, в його ім’я. Віряни,

духівництво, простолюд чи панівні кола нічого не можуть тут заперечити...

Якби існування Бога, незалежно від його юдейської, християнської,

мусульманської форми, вберігало хоч трохи від ненависті, брехні,

ґвалтування, грабунку, аморальності, хабарництва, клятвопорушення,

насильства, презирства, злостивості, злочину, корупції, шахрайства,

лжесвідчення, розпусти, педофілії, дітовбивства, підлості, збочення, то ми

бачили б, як не атеїсти (адже вони внутрішньо порочні істоти), а рабини,

священики, папи, єпископи, пастори, імами, а разом із ними їхні прихожани,

усі їхні прихожани (а це чимала кількість людей) творять добро,

вдосконалюють свої чесноти, показують на собі приклад і доводять

безбожним нечестивцям, що моральність на їхньому боці – що вони ретельно

дотримуються десяти заповідей чи обраних сур, а отже, не брешуть і не

грабують, не крадуть і не ґвалтують, не лжесвідчать і не вбивають; а ще

менше не вчиняють терактів у Мангеттені, не роблять каральних вилазок у

секторі Газа чи не покривають учинки своїх священиків-педофілів. Тоді б ми

бачили, як вірні змінювали б усе навкруги своєю зразковою, взірцевою

поведінкою! Але замість цього...

Тож припинімо ототожнювати зло на планеті з атеїзмом! Здається,

існування Бога породило в своє ім’я набагато більше сутичок, погромів,

конфліктів і воєн в історії, ніж миру, спокою, братерської любові, вибачення

за гріхи чи терпимості. Наскільки мені відомо, папи, принци, королі, каліфи,

еміри в більшості своїй не виблискували особливими чеснотами, так само як

уже Мойсей, Павло та Магомет відзначалися в убивствах, тортурах і набігах,

про що свідчать біографії. Скільки варіацій на тему любові до ближнього...

Історія людства, безперечно, засвідчує успіхи пороків і бідування

доброчесності... Правосуддя є настільки трансцендентним, наскільки

іманентним. Існує Бог чи ні, але він ніколи не мав би переслідувати нікого за

те, що хтось його образив, не помітив, забув чи не послухав! Теїсти

потурають усіляким різновидам метафізичних викривлень, для виправдання

зла у світі, водночас стверджуючи існування Бога, від якого нічого не

сховається. Деїсти видаються не такими засліпленими, тимчасом як атеїсти

бачать речі набагато прозорливіше.

Юдео-християнська епістема. Отже, епоха, за якої ми живемо, не є

атеїстичною. Також вона не надто схожа на постхристиянську епоху, хоча

деякі ознаки постхристиянства в ній наявні. Натомість вона залишається

християнською й навіть більше, ніж здається на перший погляд. Нігілізм

проростає з цієї турбулентності, що нуртує в перехідній зоні між іще дуже

поширеним юдео-християнством і постхристиянством, яке несміливо торує

собі шлях.

Усе це відбувається в атмосфері, в якій перетинається відсутність і

присутність

богів,

їхнє

поширення,

фантастичне

розмноження,

екстравагантність їхнього вираження. Небеса геть не порожні, навпаки, їх

наповнюють божества, що вигулькують мало не щодня. Негативізм походить

з нігілізму, невіддільного від співіснування старечого юдео-християнства та

ще зародкового постхристиянства.

В очікуванні відверто атеїстичної ери нам треба враховувати вагу ще

дуже впливової юдео-християнської епістеми. Й тим паче, коли її заклади та

виконавці, що втілювали й передавали її протягом століть, уже не володіють

добре знаними засобами вираження та демонстрації. Скорочення релігійної

практики, позірна незалежність етики від релігії, більша індиферентність до

папських церемоніалів, порожні церкви у неділю (але не з нагоди вінчання, а

ще менше похоронів), відділення Церкви від Держави – усі ці знаки

окреслюють епоху, мало стурбовану релігією.

Але обережніше... Ніколи ще, можливо, таке позірне зникнення не

приховувало настільки сильної, могутньої й визначальної присутності юдео-

християнства. Охолодження до практики не свідчить про відплив вірування.

Щобільше, взаємозв’язок між кінцем практики та кінцем вірування є

помилкою в інтерпретації. Можна навіть припустити, що кінець монополії

релігійних професіоналів на релігійну сферу звільнило ірраціональні потуги

й спричинило більше поширення сакрального, релігійності та загального

підкорення нерозсудливості.

Відхід юдео-християнських сил геть не скасовує їхню могутність і

владу на захоплених, підкорених і керованих ними територіях за останні

майже два тисячоліття. Ця географія засвідчує довготривалу присутність та

ідеологічну, ментальну, концептуальну, духовну ін’єкцію. Навіть якщо їх не

видно фізично, завойовники залишаються, адже вони захопили тіла, душі, ум

і плоть переважної більшості, їхній стратегічний відступ не означає

завершення реальної влади. Після себе юдео-християнство залишає епістему,

підґрунтя, на якому досі відбувається ментальний і символічний обмін.

Навіть без священика та його тіні, без релігійників та їхніх підспівувачів їхні

колишні слуги залишаються покірними, зліпленими, сформованими двома

тисячоліттями історії та ідеологічного домінування. Звідси – незнищенність і

необхідність боротьби проти цієї потуги, яка несе тим більшу загрозу, що

справляє враження віджилої.

Звичайно,

дедалі

більша

кількість

людей

не

вірить

пересуществлення *, незайманість Марії, дівственне зачаття Христа,

непомильність папи й інші догми римо-католицької апостольської церкви. Як

щодо справжньої, а не символічної присутності тіла Христового в облатці чи

в чаші? Як щодо існування пекла, раю або чистилища з відповідною

географією та притаманною їй логікою? Як щодо існування лімбо, де

застрягли душі померлих до хрещення дітей? Більше ніхто не купується на ці

дурниці, а тим паче серед чималої кількості ревних католиків, що відвідують

недільну службу...

У чому ж тоді зберігається католицький стрижень? І завдяки чому

виживає юдео-християнська епістема? Завдяки ідеї, згідно з якою матерія,

реальність і світ – це ще не все, що є. Щось залишається поза пояснювальним

апаратом: якась сила, потуга, енергія, детермінізм, воля, бажання. Що нас

чекає після смерті? Напевне, не ніщо, а щось... Як це можна пояснити?

Причинами, раціональними та логічними зв’язками? Не все: щось уникає

логічного доведення. То світ є абсурдним, ірраціональним, алогічним,

жахливим, безглуздим? Безперечно, ні. Повинно існувати щось таке, що

виправдовує, легітимує, надає сенс. Інакше...

Це вірування у щось породжує затятий забобон, згідно з яким, навіть

якщо все виявиться неправдою, треба віддатися панівній релігії – релігії

твого короля і твоєї годувальниці, як пише Декарт, –релігії країни, в якій ти

живеш. Монтень стверджує, що ми є християнами так само, як пікардійцями

чи бретонцями! Й чимало людей, які вважають себе атеїстами, не помічають,

як сповідують етику, думку, світогляд, пройнятий юдео-християнством. Між

проповіддю щиросердого священика про досконалість Ісусову й вихвалянням

Христа з боку анархіста Петра Кропоткіна в “Етиці” марно шукати прірву

або хоча б урочище...

Атеїзм передбачає усунення будь-якої трансцендентності. Без жодних

винятків. Також він зобов’язує до подолання християнських набутків. Або ж

принаймні вимагає права на їхній повний перегляд, незашорений розгляд

постульованих

цінностей

беззастережно

визначених

пороків.

Постхристиянську етику неможливо створити лише завдяки світському та

філософському запозиченню, збереженню та використанню біблійних

цінностей.

* Transsubstantiation (фр.) – євхаристійна переміна хліба й вина в Тіло и

Кров Христові. Тут і далі використовуємо термінологічні рекомендації за

виданням: Термінологічно-правописний порадник для богословів та

редакторів богословських текстів. – Львів: Український Католицький

Університет, 2005.

У “Релігії в межах тільки розуму” (1793) Кант пропонує світську етику.

Коли читаємо цей засадничий для формування світської моралі в історії

Європи текст, знаходимо в ньому філософські формулювання, ґрунтовані на

невідступних юдео-християнаських засадах. Безперечно, революційні

імплікації цього тексту присутні в формі, стилі, словнику. Але в чому

християнська етика відрізняється від кантівської? Ні в чому... Кантівська гора

породжує християнську мишу.

Люди сміються з папського засудження презервативів? Але багато з

них вінчаються у церкві на догоду своїм лицемірним родичам. Люди

посміхаються, читаючи “Катехизис”, принаймні якщо їм цікаво туди

зазирнути? Але кількість зареєстрованих громадянських поховань є

мізерною... Люди кепкують із попиків та їхніх упереджень? Але водночас

звертаються до них за благословенням, цією модерною індульгенцією, що

примирює тартюфів-лицемірів з обох боків: прохачі зберігають лице поміж

собі подібних, а у служителів культу більшає клієнтів...

Сліди імперії. Під “епістемою” Мішель Фуко розумів невидимий для

ока, але дієвий механізм дискурсу, світогляду, уявлення про реальність. Цей

механізм фіксує, кристалізує та зміцнює епоху на ґрунті усталених

репрезентацій. Починаючи від істерії Павла з Тарса на шляху до Дамаску до

глобальних телевізійних виступів Івана Павла II на площі Святого Петра

юдео-християнська епістема утворює концептуально-ментальну імперію,

розлиту по всіх капілярах цивілізації та культури. Два приклади з-посеред

безлічі інших на підтвердження моєї гіпотези про цей вплив – тіло та право.

Західна плоть (сюди входить плоть і атеїстів, і мусульман, і деїстів, і

агностиків, що виросли чи були виховані в юдео-християнській географічній

та ідеологічній зоні) є плоттю християнською. Тілесна оболонка, в якій ми

живемо, успадкована нами платонічно-християнська тілесна схема,

символіка органів та їхні ієрархізовані функції – шляхетність серця та мозку,

непристойність нутрощів і статевих органів (нейрохірург проти

проктолога), – спіритуалізація та дематеріалізація душі, взаємодія гріховної

матерії та просвітленого розуму, онтологічна конотація цих двох штучно

протиставлених інстанцій, сили лібідо, що тривожать і непокоять із

морального погляду, – усе це структурує тіло останні дві тисячі років

християнського дискурсу.

Звичайно, свій внесок у розбудову християнської скульптури * плоті

роблять анатомія, медицина, фізіологія, але також і філософія, теологія,

естетика.

Погляд на себе, погляд медика та його уявлення, філософія здоров’я та

хвороби, концепція страждання, роль, яку відводять болю, а отже, ставлення

до фармацевтики, речовин, ліків, мова того, хто лікує і кого лікують, а також

ставлення до самого себе, залучення уявлення про себе та побудова ідеалу

фізіологічного, анатомічного та психологічного “я” – ніщо з усього цього не

постає без згаданого дискурсу. Так само, не виказуючи відверто симптоми

цього онтологічного зараження, юдео-християнського закону дотримуються

у хірургії чи фармакології, алопатичній медицині та паліативному лікуванні,

гінекології та танатології, швидкій допомозі й онкології, психіатрії та клініці.

Від цього невидимого впливу походить нинішня особлива чутливість

до питань біоетики. Позиції світської політики з цього приводу більш-менш

збігаються з позиціями, сформульованими церквою. І недивно, адже етика

біоетики залишається посутньо юдео-християнською. Крім легалізації

абортів і штучної контрацепції – цих двох зрушень у напрямі

постхристиянського тіла, яке в іншому місці я назвав фаустівським

тілом **, – західна медицина невідступно йде за вказівками церкви.

“Хартія медичних працівників”, яку розробив Ватикан, засуджує зміну

статі, наукові експерименти з ембріонами, запліднення в пробірці,

сурогатних матерів, медичну допомогу в репродуктивних функціях

неодружених чи гомосексуальних пар, клонування, але також терапію,

анальгетики, що зупиняють роботу мозку перед смертю, вживання

марихуани з метою терапії, евтаназію. Натомість вона вітає паліативне

лікування та підкреслює спокутну роль болю. Нескладно помітити, що ці

позиції були одноголосно підхоплені на перший погляд світськими й нібито

незалежними від релігії комітетами з етики...

* Слово “скульптура” має для Онфре концептуальне значення. Див.

Michel Onfray, La sculpture de soi. La morale esthйtique, Paris, Grasset, 1993.

Походить від афоризму Ніцше з “Волі до влади”: “Будь господарем і

скульптором самого себе”.

** Автор має на увазі книгу: Michel Onfray, Epiphanie de la sйparation.

Gйnйalogie du corps faustien, Grasset, 2003.

Безперечно, коли медперсонал на Заході має справу з хворим тілом,

переважно ніхто не задумується, що мислить, діє та діагностує згідно з

вихованням, яке передбачає християнську епістему. Тут задіяна не

свідомість, а низка глибших, задавнених детермінацій, що формуються разом

із темпераментом, характером чи самою свідомістю. Несвідоме терапевта і

несвідоме пацієнта виходять з однієї метафізичної купелі. Атеїзм передбачає

роботу над таким форматуванням – непомітним, але глибоко вкоріненим у

щонайменших деталях повсякденного тілесного життя. Докладніший розгляд

тіла, статі та сексуальності потребує цілої окремої книги...

Тортури, що походять із раю. Другий приклад – право. Наші палаци

правосуддя заборонено прикрашати релігійними символами. Не можна

виголошувати судовий вирок під символом хреста й тим паче в оточенні

висловів Тори чи сур Корану на стінах. Громадянський і карний кодекси

нібито проголошують права та закони незалежно від релігії та церкви. Однак

нічого не існує в французькому правосудді, що принципово суперечило б

приписам римо-католицької церкви. Відсутність хреста в залі суду ще не

гарантує незалежності правосуддя стосовно панівної релігії.

Адже самі засновки юридичної логіки походять із третього розділу

Книги Буття. Звідси юдейська (П’ятикнижжя Мойсееве) та християнська

(Біблія) генеалогія французького громадянського кодексу. Апарат, техніка та

метафізика закону прямо випливає з того, чого вчить байка про первісний

рай. Це історія про людину, що є вільною, а отже, готовою відповідати за

свої вчинки, а отже, потенційно винною. Оскільки вона наділена свободою,

то може обирати між тими чи тими можливостями або надавати перевагу

одним можливостям замість інших. Тож будь-яка дія спричинена вільним

вибором, осмисленою та явною доброю волею.

Передумова, згідно з якою людські особи мають добру волю, є ключем

до причинно-наслідкового зв’язку між злочином і покаранням. Адже

куштування забороненого плоду, непокора (гріх, скоєний у саду насолод)

походять від акту добровільного, а отже, такого, що може бути засуджений і

покараний. Адам і Єва могли й не грішити, позаяк вони були створені

вільними, але вони віддали перевагу порокові перед чеснотою. Тож від них

можна зажадати розрахунку. Навіть змусити їх заплатити.

І Бог не відмовляється від цього, засуджує їх та їхніх наступників на

сором, ганьбу, працю, народження в муках, страждання, старіння, підкорення

жінок чоловікам, складність сексуальних стосунків між людьми. Відтак,

згідно з цією схемою й на основі принципу, сформованого на перших же

сторінках Святого Письма, суддя може відігравати роль Бога на землі...

Хоча суд і функціонує без релігійних символів, утім, він діє згідно з

цією метафізикою: ґвалтівник неповнолітньої дитини є вільним у своїх

учинках, має вибір між нормальною сексуальністю разом із партнером, який

дає свою згоду, та жахливим насильством, що тягне за собою назавжди

поруйноване життя жертв. У своїй душі та розумі наділеному доброю волею,

що дозволяє вибирати між одним та іншим, він обирає насильство. Тимчасом

як він міг би вирішити зовсім інакше! Отож, він постане перед судом, де його

так-сяк вислухають але не слухатимуть, запроторять на роки до в’язниці, де,

вірогідно його ґвалтуватимуть за його статтю, перш ніж він не зачахне в

камері, звідки його викинуть з якоюсь підчепленою хворобою...

Хто допустив би утримувати в тюремному госпіталі чоловіка чи жінку

з діагнозом пухлини головного мозку (результат невільного вибору, як і

педофілічна фіксація) у камері, штовхаючи його чи її до репресивного

насильства кількох співкамерників, пронизаних етологічним варварством

ув’язнення, а потім, після чверті такого життя, залишити на поталу раку, без

догляду, лікування, терапії? Хто? Відповідь: кожен, хто запускає в дію

юридичну машину, застосовує її як засіб, віднайдений на порозі до

Едемського саду, не запитуючи себе, чим він є, чому тут перебуває, яким

чином функціонує...

Така машина з виправної колонії Кафки впливає на повсякденність у

так званих європейських палацах правосуддя та пов’язаних із ними тюрмах.

Ця змова між ученням про добру волю та вільним вибором Зла на противагу

Добру, легітимуючи відповідальність, а отже, винуватість, а отже, покарання,

передбачає функціонування магічної думки, якій не відомі постхристиянські

відкриття Фройда у сфері психоаналізу й інших філософів, які виявляють

сили несвідомих, психологічних, культурних, соціальних, родинних,

етологічних та інших чинників.

Тіло та право, навіть коли їх уважають і називають світськими,

походять з юдео-християнської епістеми. Так само з цієї епістеми походять

педагогіка, естетика, філософія, політика (о, ця мало не свята трійця: праця,

родина, батьківщина...) та інші сфери діяльності, які просякнуті біблійною

релігійністю. Треба прикласти ще одне зусилля, щоб справді бути

республіканцями...

Про

християнське

незнання.

Наше

невміння

розпізнати

функціонування цих логік впливу можна зрозуміти, якщо звернути увагу на

те, що велика кількість цих чинників поширюється несвідомо, уникаючи

свідомої, освіченої та послідовної ясності. Взаємодія між суб’єктами та

християнською ідеологією відбувається неявно, за межами мови, без ознак

видимих вимог. На відміну від відвертих теократій – політичних режимів, які

чітко ґрунтуються на одній із трьох Книг, – юдео-християнська генеалогія

світських практик найчастіше більшістю людей не вловлюється, і це

стосується самих вірян.

Невидимість цього процесу є не лише результатом несвідомого

способу поширення. Вона також стосується недостатності юдео-

християнської освіти. Віряни й ті, хто відвідують церкву, мало інформовані

або інформовані лише ідеологічною бурдою, нав’язаною певною установою

та її агентами. Недільна меса ніколи не вирізнялась рефлексіями, аналізом,

культурою, знаннями, якими діляться й обмінюються, так само цього не

скажеш про катехизис, як і про інші культурно-ритуальні заходи інших

монотеїстичних релігій.

Про жодне знання не йдеться під час молитов біля Стіни плачу або

п’ятьох щоденних молитов у мусульман: люди моляться, повторюють

молитви, тренують пам’ять, але не розум. Мистецтво проповіді Босюе для

християн є винятком серед валу пласких сентенцій протягом двох

тисячоліть... А скільки на одного Аверроеса чи Авіценну припадає полчищ

імамів із чудовою пам’яттю, але недалеким розумом?

Знання про структуру своєї релігії, дискусії та суперечки, заохочення

до роздумів, критики, аналізу, порівнювання суперечливих відомостей,

полемічні протиставлення – усе це красномовно відсутнє. Всередині общини

переважають папуже зубріння та повторення легенд і приказок за допомоги

добре змащених механізмів, які вимагають не творчості, а відтворення, не

інтелекту, а заучування. Бурмотіти, запам’ятовувати, повторювати молитви

не означає мислити. І не молитися. Зовсім навпаки.

Віряни вкотре слухають текст Павла, але не відають про існування

імені Григорія Назіянського. Щороку споруджують на Різдво ясла малого

Ісусика, але не знають, якою була засаднича боротьба проти аріанства чи

собор іконошанування.

Причащаються облаткою, але не чули про догмат непомильності папи.

Беруть участь у різдвяній месі, але не знають, що церква привласнила собі

цю язичницьку дату зимового сонцестояння, коли віншували Sol invictus,

“непереможне сонце”. Влаштовують хрестини, вінчання та відспівування

перед вівтарем, але ніколи не чули про апокрифічні євангелія. Знімають

капелюха перед хрестом, але не звертають уваги на те, що типовим

покаранням за злочин, в якому звинуватили Христа, було побиття камінням,

а не розпинання. Й стільки інших культурних сліпих плям, що фетишизують

ритуали та практики. Перспективи освіченого застосування релігії видаються

невтішними...

Усе це починається зі старого уроку Книги Буття: людині заборонено

шукати знання, треба вдовольнитися вірою і послухом, надавати перевагу

Вірі перед Пізнанням, притлумити інтерес до науки і славити пристрасть до

упокорення, яка не схвалює критичного погляду. Етимологія слова

“мусульманин”, що, як твердять словники, означає “покірний” Богові та

Магомету, неможливість мислити та діяти у найменших повсякденних

дрібницях поза рамками міліметрових приписів Тори – все це відбиває охоту

вибирати Розум замість упокорення... Немовби релігія потребує невинності,

відсутності культури та неуцтва для того, щоби мати гарантію свого

існування!

Звичайно, існують професіонали, добре навчені в питаннях релігії та

історії, але вони присвячують зусилля єзуїтському виправданню релігійних

догм, поповнюють церковний арсенал привабливими аргументами. Століття

риторики, тисячоліття теологічної софістики, цілі бібліотеки схоластичної

шліфовки дозволяють використовувати знання як зброю: турбуються не так

про чесну аргументацію, як про апологетику, мистецтво, яке для християн

блискуче відточував Тертуліан і яке передбачає підлеглість усієї Історії та

будь-яких знань ідеологічним шаблонам полеміста. Згадайте про подвійне

значення епітета “єзуїтський”...

Що як звернути увагу християнина на те, що від часів навернення

Константина церква стала на бік можновладців, нехтуючи слабкими та

знедоленими? Він пригадає “теологію визволення”, забуваючи при цьому, що

Іван Павло II, чільник і поводир церкви, засудив її. А як згадати таку

очевидну річ, що Павлове, себто офіційне, християнство дискредитувало

тіло, плоть, задоволення, зневажало жінок? Християнин пригадає “містичний

екстаз”, обходячи мовчанкою той факт, що будь-який вияв такого роду

викликав у Ватикану прижиттєвий осуд “еротоманів”, перш ніж

реабілітувати, канонізувати, зарахувати до лику святих учорашніх диваків.

А як щодо індіанського геноциду в ім’я єдиновірної католицької

релігії, заперечення душі та людяності індіанців із боку набожних

колонізаторів? Християнин посміхнеться й парирує: “Бартоломе де Лас

Касас”. Одночасно забуваючи, що сей мужній християнин, будучи

захисником індіанців у теорії, спалював книги гватемальців на вогнищі, лише

посмертно в своєму заповіті признаючись, що визнавав існування душі як у

чорношкірих, так і в індіанців...

Тією ж логікою керуються інтерпретатори коранічного закону –аятоли

та мулли, – які намагаються привнести сенс і послідовність у суперечливі

тексти їхньої священної книги, жонглюючи сурами, піснями та тисячами

хадисів, відкидаючи одні вірші й додаючи інші. Що як їм указати на

ненависть до євреїв і немусульман, якою сповнені цілі сторінки Корану?

Вони згадають про практики дхімми – угоди, що в загальних термінах

дозволяла жити й бути захищеними людям Писання, тобто немусульманам.

Але вони старанно уникають зауваження, що такий захист був можливий

тільки після сплати подушного податку – джизьї. Це споріднює таку позірну

терпимість із мафіозною практикою захисту особи, змушеної за свій спокій

сплачувати відсоток рекетирам... Ще один різновид революційного податку!

Ці замовчування, забування, вибір покірності замість розуму

вихолощують релігію позбавляють справжнього змісту, аби замість нього

спорудити бліду вульґату, віддану метафізичним і соціологічним

маніпуляціям. Подібно марксистам, які себе такими вважають, але

заперечують класову боротьбу й відкидають диктатуру пролетаріату, велика

кількість юдеїв, християн і мусульман конструюють мораль, яку підганяють

під зручну для себе мірку. Для цього треба вибірково черпати щось (на

потребу дня) зі своїх священних книг, аби встановлювати правила гри й

участь у ній громади, незважаючи на всю сукупність релігійного вчення.

Звідси – зникнення зовнішніх практик, що відповідають посиленню панівної

епістеми. Так ми приходимо до християнського атеїзму...

6 Християнський атеїзм. Досить довгий час атеїст розглядався

порівняно зі священиком як зворотний бік медалі. Захоплений своїм

суперником, безбожник часто переймав у нього особливі риси та звички.

Однак нас мало цікавить атеїстичний клерикалізм.

Каплиці вільнодумства, “раціоналістичні товариства”, що незгірше

кліру на-вертають у свою віру, масонські ложі за взірцем Третьої Республіки

не заслуговують на велику увагу. Нині варто націлитися на те, що Дельоз

називає спокійним атеїзмом. Тобто нам потрібне не так статичне

“заперечення” або “боротьба з Богом”, а радше динамічний метод, що дає

позитивну пропозицію після боротьби. Заперечення Nora – не мета, а засіб

для розроблення постхристиянської або відперто світської етики.

Щоб окреслити контури постхристиянського атеїзму, зупинимося на

тому, що сьогодні треба ще подолати. Це – християнський атеїзм, або

християнство без Бога. Яка дивна химера знову перед нами! Але це дуже

поширене явище: існування Бога заперечують, але водночас підносять

християнські цінності та непроминальний характер євангелічної моралі.

Завдання християнського атеїзму – відділити мораль від трансценденції:

благо не потребує Бога, неба чи розумного обґрунтування, воно самодостатнє

й постає з іманентної необхідності. Воно пропонує правила гри, кодекс

поводження між людьми.

Теологія перестає бути генеалогією моралі, її заміняє філософія. Якщо

юдео-християнське вчення передбачає вертикальну логіку – від низу людей

до верху цінностей, – гіпотеза християнського атеїзму проголошує

горизонтальний підхід: нічого поза раціональними дедукціями, жодних дій

на якихось інших просторах, крім реального й чуттєвого світу. Бога не існує,

чесноти не випливають з одкровення, не сходять з неба, а виробляються в

утилітарному та прагматичному регулюванні. Люди самі творять закони, й

для цього їм не треба звертатися до якоїсь неземної сили.

Християнського атеїста від вірного християнина відрізняє іманентне

розуміння світу. Але не цінності, які для них залишаються спільними.

Священик і філософ, Ватикан і Кант, Євангелія і “Критика практичного

розуму”, матір Тереза і Поль Рикер, католицька любов до ближнього і

трансцендентальний гуманізм Люка Фері у “Боголюдині”, християнська

етика і великі чесноти Андре Конт-Спонвіля набувають розвитку на одному

ґрунті: добродійність, помірність, співчуття, милосердя, смиренність, а також

любов до ближнього і прощення гріхів, підставлена друга щока, коли б’ють

по першій, байдужість до благ цього світу, етична аскеза, що передбачає

відмову від влади, почестей, багатств як фальшивих цінностей, які

відвертають від справжньої мудрості. Таким є вибір, що сповідують

теоретично...

Цей християнський атеїзм переважно відкидає Павлову нелюбов до

тіла, відмову від бажань, потягів і пристрастей. Радше у ритмі свого часу в

питаннях сексуальної моралі, ніж християни зі своїм Богом, ці прихильники

повернення до Євангелій – під виглядом повернення до Канта, навіть до

Спінози – вважають, що видужати від нігілізму нашої епохи допоможе не

зусилля в бік постхристиянства, а радше світське переосмислення, іманентне

змістові й вісті Ісуса Христа. Походячи з юдейського континенту, Володимир

Янкелевич (див. його “Трактат про чесноти”), Еманюель Левінас (“Гуманізм

іншої людини” або “Тотальність і нескінченність”), а також сьогодні Бернар-

Анрі Леві (“Божий заповіт”) додали до цього юдео-християнства без Бога

добрячу порцію своїх ідеалів.

Постмодерний атеїзм. Якщо ми хочемо подолати цей християнський

атеїзм, слід звернутися до справжнього атеїстичного атеїзму (але без

надміру в такій назві)... Цей термін охоплює не тільки заперечення Бога й

частини цінностей, що з ним пов’язані. Він вимагає іншої епістеми, відтак

перенесення моралі та політики на іншу основу – не нігілістичну, а

постхристиянську. Він не спрямований ані на руйнацію церкви, ані на

розбудову її, а створює щось інше, в інших місцях, інакше, для тих, хто

більше не бажають інтелектуально скніти в місцях, що вже давно відслужили

своє.

Постмодерний атеїзм звільняється від теологічних і наукових пасток,

аби збудувати моральну систему. Ні Бог, ні Наука, ні надчуттєві Небеса, ні

дія математичних теорем, ні Тома Аквінський, ні Оґюст Конт або Маркс. Але

Філософія, Розум, Корисність, Прагматизм, індивідуальний і суспільний

Гедонізм – ось скільки стимулів розвиватися на ґрунті чистої іманентності, з

турботою про людей, з їхньою поміччю, для них, а не з поміччю Бога чи для

Бога.

Історично подолання релігійних і геометричних моделей здійснювали

англосаксонці, наприклад Єремія Бентам (читайте його “Деонтологію”!) або

його учень Джон Стюарт Міль. Обидва споруджують інтелектуальні

конструкції тут і зараз. Звичайно, це скромні побудови, але в них можна

жити, це не безкраї безжиттєві собори, прекрасні для зору, але геть

непрактичні – як-от споруди німецького ідеалізму! – в цих будівлях дійсно

можна жити людям.

Добро і Зло існують не тому, що вони збігаються з релігійними

поняттями віри і невіри, але відповідно до користі та щастя якомога більшої

кількості людей.

Гедоністичний контракт (ніщо не може біти більш іманентним)

легітимує всю інтерсуб’єктивніеть, зумовлює думку тя дію, геть не потребує

Бога, реліні та священиків. Зовсім не треба погрожувати пеклом або

зваблювати раєм, немає користі встановлювати онтологію посмертної

винагороди і покарання, аби мотивувати на доброчесні, справедливі та гідні

справи. Це етика без трансцендентних обов’язків і санкцій.

Принципи атеології. Атеологія висуває три завдання: деконструкцію

трьох монотеїзмів, деконструкцію християнства та деконструкцію теократії.

Друга частина книги береться до розвінчання трьох монотеїзмів,

демонструючи їхню спільність. Попри їхні історичні та географічні

відмінності, попри ненависть, що пожвавлює адептів трьох релігій протягом

століть, попри позірну розбіжність Мойсеєвого закону, проповідей Ісуса і

слів Магомета, засновки залишаються спільними. Якщо вжити музичну

метафору, ці три релігійних рухи, що розвивалися більше тисячі років, мають

різний фон і звучать у різних ритмах, але це різні варіації однієї теми. Це

варіації у рівнях, але не в природі.

Але, власне, якими є ці спільні засновки? Насамперед це послідовна

хвиля ненавистей, безжально насаджуваних людьми, що видають із себе

власників і тлумачів слів Господніх – кліриками. А отже – це ненависть до

розуму, перед яким монотеїсти віддають перевагу послуху й покірності;

ненависть до життя, подвоєна незнищенним і пристрасним потягом до

смерті; ненависть до поцейбічності, що повсякчас знецінюється порівняно з

потойбічністю, єдиним умістилищем смислу, істини, впевненості й благодаті;

ненависть до гріховного тіла, що зневажене в найменших деталях, тимчасом

як душа – вічна, безсмертна, божественна – наділена всілякими вищими

якостями й чеснотами; нарешті, ненависть до жінок, засудження вільного

кохання й сексу заради задоволення. Усі три релігії віддають перевагу

ангелам, безтілесним архетипам, а не реальним жінкам.

Три монотеїзми негативно ставляться до радості від життя й навіть до

деяких засадничих людських потягів. Виявивши це реактивне ставлення,

атеологія сфокусується окремо на одній релігії. Християнство пустило

коріння на плідному ґрунті колективної істерії, що живилася страхами і

минущими емоціями мас. Воно поставало з оманливих принципів; висувало

наперед брехню, фальсифікацію, вигадку і міфи, що отримають безмежну

кладу.

Повторення суми помилок якнайбільшою кількістю людей перетворює

ці помилки на корпус священних істин. Ті, хто ставили їх під сумнів, зокрема

вільнодумці, наражали себе на велику небезпеку – від християнських вогнищ

у минулому до мусульманської фетви в теперішньому.

Для ілюстрації того, як конструюється міфологія, третя частина цієї

книги пропонує деконструкцію християнства. Можна виділити момент

історії, коли був створений Ісус; цей збиральний образ формується протягом

одного чи двох століть. Місцем продукування стала Палестина під ярмом

Римської імперії. Стражденному, пригніченому народові потрібен був

спаситель, який міг творити чудеса. Ісус – радше концептуальний, ніж

історичний персонаж – утілив міленаристські, профетичні, апокаліптичні

сподівання того часу. Його життя, смерть і вістка були оформлені як

спеціальне вчення для поширення Павлом із Тарса, який вірив, що

уповноважений на цю місію самим Богом, тимчасом як насправді він

задовольняв власні невротичні потяги. Власну ненависть до себе Павло

перетворив на ненависть до світу. Його імпотенція та ресентимент прибрали

форму помсти недоноска (за його словами) – помсти слабких. Павло став

рушійною силою на тлі месіанського культу, що поширився по всьому

Середземноморському басейні. То була мазохістична насолода однієї особи,

розширена до масштабу секти. Крім того, це була лишень одна секта серед

тисяч інших, що діяли в ті буремні часи. Все це стає очевидним, якщо ми хоч

трохи поміркуємо. А для цього треба відкласти набік покору чи послух у

питанні релігії й зняти давню заборону: куштувати плодів дерева знання.

Деконструкція християнства, звичайно, передбачає аналіз того, як був

створений міф та яку роль у цьому зіграв невроз Павла. Однак це тільки

початок. Поширення міфу мало всесвітні наслідки. Треба осмислити

історичну вагу навернення імператора Константина до сектантської релігії,

що було мотивовано суто політичним опортунізмом. Унаслідок цього

навернення віра і практика жменьки фантазерів поширилися в масштабах

імперії. З переслідуваної меншини християни перетворилися на більшість,

що переслідує, завдяки втручанню імператора, який стає одним із них.

Тринадцятий апостол, як Константин нарік себе під час одного собору,

насаджував тоталітарний режим, видаючи жорстокі закони проти

нехристиян, і застосовував систематичну політику викорінення культурного

розмаїття.

То була епоха спалення книг і аутодафе, Дічичних переслідувань,

конфіскації майна, насильницьких вигнань, убивств руйнувань язичницьких

споруд, наруги над святинями і культовими об’єктами, підпалів бібліотек і

архітектурної реутилізації; облаштування старих храмів у християнські

церкви або використання їхніх руїн для будівництва доріг тощо.

Після кількох століть такої нестримної влади духовне стає

невіддільним від мирського... Звідси – наша четверта частина: деконструкція

теократій. Ці форми домінування набувають практичного й політичного

вираження влади, що нібито походить від Бога. Сам він не говорить (і

небезпідставно), але його волю озвучують священики і духівництво. В ім’я

Бога, але через його так званих слуг Небеса наказують, що треба робити і

думати, як треба жити і поводитися на Землі, щоб не втратити їхню милість! І

ті ж люди, що прагнуть бути носіями слів Господа, також стверджують свою

компетентність в інтерпретації того, що він думає про дії, виконані в його

ім’я...

Теократія лікується в демократії: влада народу, іманентна суверенність

громадян проти гаданої вищості Бога, а насправді вищості тих, хто говорять

від його імені... В ім’я Господа, як засвідчують століття історії, три

монотеїзмі! пролили неймовірні ріки крові! Війни, каральні операції, бійні,

вбивства, колоніалізм, етноциди, геноциди, хрестові походи, інквізиції й

сьогоднішній глобальний тероризм...

Деконструювати монотеїзми, деміфологізувати юдео-християнство й

іслам, викрити злочини теократії – такими є первинні завдання для атеології.

Наступним кроком буде формулювання нової етики і створення нових умов

для справжньої постхрисгаянеької моралі на Заході – моралі, для якої тіло не

є покаранням, земля – юдоллю сліз, це життя – катастрофою, задоволення –

гріхом, жінка – прокляттям, розум – ознакою самовдоволення, фізична

втіха – квитком до пекла.

До цього всього ще варто додати політику, що захоплюється не

потягом до смерті, а потягом до життя. Інший більше не розглядатиметься як

ворог, “відмінність”, яку треба скасувати, стерти, підкорити. Зустріч з Іншим

буде шансом для побудови міжособистісних стосунків тут і зараз, не в очах

Бога чи богів, а лише в очах самих протагоністів, у найрадикальнішій

іманентності. У цій події рай функціонуватиме не як фікція, що обіцяє нам

вічні Небеса, а як раціональний ідеал цього долішного світу. Ця мрія

заслуговує на нашу увагу...

Друга частина

МОНОТЕЇЗМИ

ТИРАНІЯ І РАБСТВО ПОТОЙБІЧНОСТІ

Похмуре світло монотеїзмів. Як відомо, тварини не заражені Богом.

Звільнені від релігії, вони нічого не знають про фіміам і проскуру, про

колінопреклоніння і молитви. Ми не бачимо, щоб вони впадали в екстаз

перед небесними тілами чи священиками, вони не будують соборів і храмів, і

ніколи їх не заскочиш за вознесінням благань до вигаданих істот. Як і

Спіноза, припускаємо, що якби вони вірили у Бога, то створили б його за

своєю подобою: з довгими вухами у віслюків, хоботом у слонів, жалом у

бджіл. Так само люди, коли їм спало на думку породити єдиного Бога, вони

створили його за своєю подобою: жорстоким, заздрісним, мстивим,

жінконенависницьким, агресивним, тиранічним, нетерпимим. Одне слово,

вони витворили скульптуру власного потягу до смерті, темної частки, й

перетворили її на машину, що з розгону вдарила в них самих...

Адже тільки люди вигадають потойбічні світи, богів чи єдиного Бога.

Тільки люди падають на коліна, принижуються, б’ють поклони, майструють

вигадки, а потім твердо в них вірують, аби тільки не глядіти в обличчя долі.

Тільки люди городять несусвітну нісенітницю, що тягне за собою низку

небезпечних дурисвітств і нових лазівок для втечі. Тільки вони тяжко

працюють над здійсненням того, чого вони, втім, найбільше воліли б

уникнути: смерті.

Невже життя разом зі смертю як його неминучим кінцем здається їм

непридатним для існування? Вони намагаються потроху помирати,

систематично, день у день, аби в годину настання смерті помирати було б не

так болісно. Три монотеїстичні релігії закликають вірян відмовитися від

життя тут і зараз, позаяк одного разу доведеться прийняти її відсутність.

Вони славлять (вигадану) потойбічність, щоб перешкодити вповні

насолодитися (реальним) долішнім світом. Що ж їх підштовхує до цього?

Потяг до смерті й безнастанні варіації на цю тему.

Дивний парадокс! Релігія є відповіддю на онтологічну порожнечу, що

відкривається кожному, хто дізнається, що одного дня він помре що його

перебування на землі обмежене в часі, що будь-яке існування охоплює

короткий проміжок між двома небуттями.

Вигадані історії тільки прискорюють процес. Вони встановлюють

смерть на землі в ім’я вічності на небі. Отож, вони псують єдиний подарунок,

який ми маємо: жива матерія існування вбивається в зародку на підставі її

скінченності. Однак утікати від життя заради того, щоб не померти, – дурний

замір. Адже тоді данину смерті платимо двічі, натомість одного разу буде

достатньо.

Релігія походить від потягу до смерті. Ця дивна чорна сила в глибинах

нашого буття працює над руйнуванням того, що є. Тільки-но щось починає

жити, розвиватися, вібрувати, виникає протилежна сила, що прагне зупинити

рух і перекрити потоки. Коли вітальна сила торує собі шлях, пробиває стіни

навколо себе, смерть уже тут і починає відлічувати години – таким є спосіб її

існування, її modus operandi, аби зруйнувати всі надії й плани нашого життя.

Прийти в цей світ означає відкрити процес вмирання. Буття-до-смерті – це

день у день сплачувати рахунок за прожите життя. Здавалося б, ніби релігія

зупиняє цей механізм. Насправді вона його пришвидшує...

Спрямований проти нас самих, потяг до смерті спонукає до

небезпечної поведінки, збурює самогубні імпульси, штовхає до

саморуйнування. Спрямований проти інших, цей потяг призводить до агресії,

насильства, злочинів, убивств. Релігія єдиного Бога віддається цим

імпульсам: заохочує ненависть до себе, зневагу до свого тіла, недовіру до

розуму, нехтування плоттю, підносить усе, що перекриває шлях для

розвинутої суб’єктивності. Спроектована проти іншого, вона розпалює

зневагу, злостивість, нетерпимість, що призводять до расизму, ксенофобії,

колоніалізму, війни, соціальної несправедливості. Достатньо згадати історію,

щоб констатувати злиденність і ріки крові, пролиті в ім’я єдиного Бога...

Насичуючись цим генеалогічним потягом до смерті, три монотеїзми

поділяють серію ідентичних форм ворожості: ненависть до розуму і

мислення; ненависть до свободи; ненависть до всіх книг в ім’я тільки одної;

ненависть до життя; ненависть до сексуальності, жінок і задоволення;

ненависть до жіночого; ненависть до тіла, бажання, потягів. Замість усього

цього юдаїзм, християнство й іслам уславлюють віру і вірування, покору і

послух, жагу смерті та пристрасть до потойбічного, безстатевих ангелів і

незайманість, непорочність і моногамну вірність, дружину і матір, душу і

дух. Інакше кажучи, розіп яте життя и оспіване небуття...

Розум обурює. Монотеїзм ненавидить розум, цей величний дар, що

визначається як мистецтво поєднувати те, що на перший погляд і

здебільшого видається роз’єднаним. Розум викриває неочікувані, але істинні

підстави; він продукує раціональні, переконливі пояснення, що ґрунтуються

на доведеннях; він відмовляє будь-яким штукованим фікціям. За його

допомоги ми уникаємо влади міфів і дитячих казочок. Немає раю після

смерті, спасенної чи проклятої душі, всезнаючого і всевидючого Бога.

Правильно і раціонально проваджене мислення запобігає сваволі магічної

думки.

Прихильників Мойсеевого закону, християнських нісенітниць та їхніх

коранічних клонів об’єднує одна байка про походження негативності в цьому

світі. У Книзі Буття (з:6), спільній для Тори і Старого Заповіту християнської

Біблії, а також у Корані (2:29) знаходимо однакову історію про Адама і Єву в

раю, де Бог заборонив їм наближатися до дерева, тимчасом як демон

закликає порушити заборону. У цій монотеїстичній версії грецького міфу про

Пандору жінка (безперечно) вчиняє непоправне й її вчинок поширює зло на

весь світ.

Ця історія, що за нормальних обставин лишень спромоглася б

поповнити список повчальних байок чи нудних казок, мала для багатьох

цивілізацій неймовірні наслідки! Ненависть до жінок і плоті, почуття вини й

бажання спокути, пошуки неможливого виправлення й примирення з

непоправним, зачарування смертю і жага до болю –стільки підстав

активізувати потяг до смерті.

Про що, власне, йдеться в цій історії? Бог забороняє первісній парі

куштувати плід із дерева знання. Зрозуміло, перед нами метафора. Потрібні

були Отці Церкви, які внесли в цю історію сексуальний підтекст, адже текст

говорить чітко і ясно: скуштувати плід означає узріти й дозволяє розрізнити

добро і зло, а отже, уподібнитися Богові. Вірш говорить про “пожадане

дерево, щоб набути знання” (Бут. 3:6) *. Кинути виклик забороні Господа

Бога означало вибрати знання, а не покору, бажання пізнати, а не

підпорядковуватися. Інакше кажучи, обрати філософію, а не релігію.

Що означає ця заборона на мислення? У саду насолод можна робити

все, тільки не стати мислячим (не чіпати дерево знання) або безсмертним (не

чіпати дерево життя).

* Тут і далі робимо посилання на видання Біблії в перекладі о. Івана

Хоменка: Святе Письмо Старого та Нового Завіту, USB, 1991.

Тож яку долю Господь Бо; підготував людям: імбецильність і

смертність? Бог, який підносить такий подарунок своїм творінням, мав би

бути збоченцем... Тож при вітаємо Єву, яка обрала розум, наражаючись на

смерть, тимчасом як Адам не відразу второпав, що стояло на кону в цей

райський момент вічне вдоволення щасливого імбецила!

Що ж відкривають ці бідолахи, тільки-но панянка скуштувала

незвичайний плід? Вони узріли реальне. Нічого, крім реального. Голизна,

їхній природний стан. І щойно здобувши нове знання, вони виявляють свою

культурну частку: вибір фігового листя (а не виноградної лози), щоб

прикрити наготу, був символом їхнього майбутнього культурного надбання.

Щобільше, вони відкривають тяготи повсякдення, трагічність долі кожного,

боротьбу між статями, прірву, що назавжди розділила чоловіка і жінку,

неможливість уникнути тяжкої праці, пологи в муках і всесильну смерть.

Звільнившись від стану імбецильності, вони могли отримати й вічне життя

(адже дерево життя стоїть поруч із деревом знання), однак Господь Бог, який,

безперечно, є добрим, великодушним, люблячим, щедрим, проганяє Адама і

Єву з раю. Й ми залишилися назовні назавжди...

Урок номер один: якщо ми відмовляємося від віри, Божої розради,

релігійних вигадок, якщо бажаємо знання й обираємо пізнання та розум, тоді

реальне постає перед нами таким, яким воно є, – трагічним. Але що краще?

Істина, що відкидає всі сподівання на безсмертя, але рятує нас від повної

втрати свого життя (коли стають нібито живим мерцем)? Або історія, що на

якийсь час утішає нас, але змушує втратити те єдине, чим ми справді

володіємо: життя тут і тепер?

Нескінченна низка заборон. Господь Бог не вдовольнився однією

забороною куштувати плід із дерева знання. Відтоді він постає перед нами

тільки через табу. Монотеїстичні релігії живуть винятково приписами і

примусами: що робити і що не робити, говорити і не говорити, думати і не

думати, діяти і не діяти. Заборонене і дозволене, законне і незаконне,

погоджене і свавільне: релігійні тексти повняться екзистенціальними,

дієтичними, поведінковими, ритуальними та іншими кодифікаціями.

Адже послух вимірюється відповідно до приписів. Що більша їхня

кількість, то ймовірніша можливість припуститися помилки то менше шансів

досягти досконалості, то глибше почуття вини Т це добре для Бога – чи

принаймні для духівництва, що виступає віл його імені, – щоб мати змогу

використовувати цей потужний психологічний важіль. Кожен повинен

завжди пам’ятати, що він мусить коритися, підлаштовуватися, поводитися

так, як вимагає релігія Не так, як це зробила Єва, а радше як повівся Адам –

піти за волею єдиного Бога.

Етимологія підтверджує: іслам означає покірність... І як іще краще

відмовити розуму, ніж підкоритися людським заборонам? Адже ми погано

чуємо або чуємо заледве чи взагалі не чуємо голос Господа! Як же він може

висловити свої уподобання стосовно їжі, одягу, обрядів, крім як через

посередництво кліриків, які встановлюють заборони, вирішують,

покликаючись на його ім’я, що дозволено, а що недозволено? Підкорятися

цим законам і правилам означає коритися Богові, але набагато вірогідніше,

що це покора перед тим, хто виступає від його імені, – священиком.

В Едемському саду в благословенний час безпосередніх стосунків між

Божеством і його творіннями Господь Бог розмовляв з Адамом і Євою... Але

зв’язок урвався після вигнання з раю. Звідси поширена віра в те, що Бог

надсилає нам знаки своєї присутності. Він виявляється в найменших деталях

повсякденного життя, в найбільш буденних справах. Бог не тільки на

небесах: він усюди, слідкує за нами і погрожує нам. Так само Диявол не

спить у своєму закутку...

Позаяк Бог міститься в деталях, деталі мають велику вагу. Наприклад,

юдеям заборонено їсти молюсків, тому що Господь не схвалює морських

істот без плавників або луски, до того ж зі скелетом назовні. Так само

католики уникають м’яса у Велику П’ятницю (славетний день, коли, мовляв,

підвищується вміст гемоглобіну в крові), а мусульмани відмовляють собі в

задоволенні від кров’яної ковбаси. Ось три нагоди, з-поміж інших, виказати

свою віру, прихильність, співчуття та побожність перед Господом...

Дозвіл і заборона відіграють визначальну роль у Торі й Талмуді, менш

важливі в Корані, але особливо вагомі для мусульманських хадисів.

Християнство – воздамо славу святому Павлові (хоч одного разу) – геть не

обтяжує себе величезним списком заборон, які Левіт чи Второзаконня

приписують задля примусу, обов’язку, обмеження в усіх сферах життя:

поводження за столом і в ліжку, збір урожаю, текстура і колір одягу,

погодинний розпорядок дня тощо.

Євангелія не забороняють уживати вино, свинину, будь-яку ін їжу, так

само не зобов’язують до носіння якоїсь спеціальної оде Належність до

християнської общини передбачає прихильність п євангельської благовісті, а

не до дрібниць маніакальних приписів° Християнину не спаде на думку

відмовити в священицькому сані скаліченому, сліпому, кульгавому,

спотвореному, виродливому, горбатому, хирлявому, як вимагає від Мойсея

Ягве в разі обрання когось на це служіння (Лев. 21:16)... З іншого боку,

Павло залишається затятим у визначенні дозволеного/забороненого в

сексуальній сфері У цьому питанні Діяння святих апостолів засвідчують

непорушний зв’язок Старого і Нового Заповіту.

Юдеї та мусульмани вимагають ні на секунду не забувати про Бога в

повсякденні. Від пробудження до відходу до сну жоден аспект поведінки,

навіть, здавалося б, найтривіальніший, не залишається без інтерпретації:

дотримання молитовних ритуалів, що можна і не можна їсти, як можна і не

можна вдягатися. Особиста думка чи оцінка не має значення, тільки покора і

послух, відмова від свободи дії, підкреслення правила необхідності. Логіка

дозволу/заборони замикає вірянина у в’язниці, де відречення від волі є

доказом відданості та благочестя. Ця інвестиція буде відшкодована

сторицею, але трохи згодом, у раю...

Одержимість чистотою. Пара дозволене/заборонене діє паралельно до

пари чисте/нечисте. Що таке чисте? Або нечисте? Хто ним є? А хто не є?

Який індивід вирішує? Хто дає дозвіл і схвалює рішення? Чисте означає

незмішане. Протилежність суміші. На боці чистого – Єдине, Бог, Рай, Ідея,

Дух. З іншого боку – нечисте: Розмаїтість, Множинність, Світ, Реальне,

Матерія, Тіло, Плоть. Три монотеїзми поділяють це уявлення про світ і

зневажливо ставляться до матеріальності світу.

Безперечно, низка нечистот, визначених Талмудом, може походити з

практичної мудрості. Зрозуміло, що мертве тіло, труп, що розкладається,

тілесні виділення, проказа – все це є нечистим. Здоровий глузд ототожнює

розкладання, гниття, хворобу з ризиками і небезпеками для індивіда і

спільноти. Віруси, хвороби, епідемії чи пандемії, статеві інфекції – все це

виправдовує профілактику і суспільно корисні засоби для запобігання

хворобам.

Не дозволити хворобам заскочити нас зненацька – найперший

благочинний обов’язок.

Від нечистого можна заразитися: місце, середовище, оселя, предмети,

контакт з іншими людьми, але також особиста близькість, відкритий посуд на

господарстві – усе може стати джерелом забруднення. Своєю чергою,

інфікована особа заражає все, до чого наближається чи торкається, поки не

звільниться від зарази, відмиється від бруду, звільнивши інших від

небезпеки. Медик слушно розглядає такі заходи як необхідне запобігання

поширенню хвороби. Однак для інших нечистот аргумент профілактики не

спрацьовує. Чим ми ризикуємо, коли наближаємося до жінки, в якої місячні?

Або до жінки, яка щойно народила? Обидві є нечистими. Наскільки ми

можемо зрозуміти боязнь ненормальної кровотечі, що може означати

небезпеку триперу, гонореї або сифілісу, настільки можна запитати себе про

страх перед менструальною кров’ю чи перед новоявленою породіллю. Якщо

тільки не припустити, що в обох випадках жінка не є плодючою, а отже,

може вільно розпоряджатися своїм тілом і сексуальністю, не ризикуючи

завагітніти – стан, онтологічно неприпустимий для рабинів, прибічників

аскетичного ідеалу і демографічного зростання...

Юдеї та мусульмани поділяють чимало спільних уявлень і, зокрема,

фіксацію на чистоті. Загалом тіло є нечистим через сам факт свого існування.

Звідси одержимість постійно його очищати чіткими методами: стрижка,

миття, вимірювання бороди, вусів і шевелюри, обрізання нігтів, заборона

ковтати їжу, що не була приготована згідно з ритуалом, заборона будь-якого

контакту з собаками, звичайно, категорична заборона вживати свинину й

алкоголь, а також ретельне уникнення тілесних виділень – сечі, крові, поту,

сперми, фекалій.

Знову ж таки зрозуміло, що все це можна пояснити раціонально як

профілактику, гігієну, охайність, хоч і не тямлячи, чому треба уникати

свинини, а не верблюжини. Дехто вважає, що свиня була емблемою деяких

римських легіонів, неприємним місцевим спогадом. Інші звертають увагу на

всеїдність цієї тварини, що порпається у відходах... Ненависть до собак може

відсилати до небезпеки укусів і сказу; засудження алкоголю – до факту, що в

спекотних регіонах люди схильні до дозвілля, сієсти і непомірного насичення

рідинами, тож краще багато пити воду і чай, а не алкоголь, ефект від якого

добре відомий. Усе це можна раціонально пояснити.

Але чому б не обмежитися світськими практиками?

Для чого перетворювати ці обґрунтовані застереження, що керуються

здоровим глуздом, на привід для жорстких правил і непорушних законів, а

потім виводити вічне спасіння чи прокляття залежно від їхнього дотримання?

Ніхто не заперечує, що в туалетах має бути чисто, особливо в ті часи і в тих

регіонах, де відсутні каналізація, проточна вода, септичні резервуари,

бактерицидні засоби...

Але хадиси детально прописують методи, якими треба чистити

анальний прохід: не менш як трьома каменями, не користуватися сміттям (!)

або кістками (!) і не мочитись у бік Мекки. Вони прописують, як

підготуватися перед молитвою: не можна перед тим випускати сім’я, гази,

сечу, фекалії, звичайно, менструальну кров, але також – це призводить до

розриву з ісламом – мати сексуальні стосунки з дружиною, коли у неї

місячні, або займатися анальним сексом (знову ж таки через неможливість

зачаття)... Непросто побачити розумний чи раціональний зв’язок.

Тримати тіло на відстані. Усі заборони в юдеїв і мусульман – такі

схожі між собою – зумовлені ототожненням тіла з нечистотою. Тіло –брудне,

спаскуджене, заражене, складається з нікчемних матерій. Тіла переважно

чуттєві, смердючі, наповнені рідинами і розчинами. Трапляються інфіковані,

хворі, кровоточиві тіла. Йдеться про трупи, тіла собак і тіла жінок, тілесні

відходи і залишки. А ще трапляються тіла содомітські та безплідні, що

викликають ненависть...

Один хадис учить необхідності очищувати тіло, практикуючи

обмивання. Він стверджує, що чим більша кількість обмивань, тим більша

ймовірність мати на небі блаженне тіло, в християнському розумінні цього

слова. У день воскресіння тіло відродиться, випромінюючи світло від точок,

що контактували з молитовним килимком. Плотське тіло, темне і похмуре,

протиставлене духовному тілу, світлому й осяйному. Хто серед простих душ

може полюбити земне гріховне тіло, коли кожному вірянину, який приймає

логіку дозволеного/недозволеного згідно з принципом чисте/нечисте,

гарантовано прекрасне, досконале, небесне тіло?

Очисний ритуал також дає нагоду тримати тіло на відстані, так, ніби це

не наша плоть, а відчужений інструмент. Кожен орган посідає своє місце в

процесі педантично організованої молитви. Ніщо не сховається від погляду

Аллаха. Прийнятність матеріалів, що використовують (вода, каміння, пісок,

земля), нумерація внутрішніх органів, систематизація ритуалу, залучення

всіх анатомічних частин до процесу, хореографія повторення жестів.

Пальці, праве зап’ястя передпліччя, лікті, три рази і т. д. Не забувайте

про п’яти, позаяк нехтування ними веде прямісінько в пекло...

Не варто уявляти собі, ніби ці ритуали зумовлені винятково потягом до

чистоти. Деякі з них дійсно забезпечують чистоту. Скажімо настанови

уникати потрапляння урини на одежу або не підтиратися в нужнику рукою,

якою потім споживають їжу. Але раціональне обґрунтування зникає, коли

наштовхуємося на хадис, який дозволяє масх ‘аляль хуффайн (протирання

шкіряних шкарпеток), мити ноги поверх черевиків як прийняти)’ заміну

миттю ніг. Деякі імами також дозволяють здійснювати масх (протирання) в

шкарпетках, якщо ті достатньо товсті й цупкі. Воістину, мотиви Бога не

обмежуються однією гігієною!

Тренування тіла в очищенні відбувається паралельно з тренуванням у

молитовних практиках – п’ятьох денних молитвах, які оголошує муедзин з

верхівки свого мінарета. Немає й мови про використання власного часу чи

власного тіла на свої потреби. Пробудження і відхід до сну залежать від

заклику муедзина, так само перебіг денного часу, адже все зупиняється

заради молитви. Треба підтримувати порядок, організацію й общинну

гармонію. Ніяких жінок. Старших пропускають уперед. Поклони виконують

згідно з чіткими правилами: із землею мають контактувати сім кісток – лоб,

дві руки, два коліна, кінцівки ніг. (Не будемо прискіпуватися до імаму, але на

одній нозі п’ять пальців, на двох десять, і завдяки подіатрії – вчення про

стопу – ми виходимо за межі припису про сім кісток...)

Деякі пози заборонені, позаяк не відповідають правилам. Не дозволені

певні способи схиляння чи биття поклонів: вони також виходять за межі

правил. У жодному разі не можна, щоб тіло рухалося з радісною

спонтанністю, йому треба доводити свій послух і покору. Не можна бути

мусульманином, якщо старанно не виказувати насолоди від дотримання

деталей. Адже в деталях міститься сам .Аллах. (Іще одна примітка: ангали не

люблять часнику і цибулі. Тож, якщо несете ці голівки в своїй джелабі, не

слід наближатися до мечеті, а тим більше, Боже збав, заходити туди, якщо від

вашого бурнусу тхне часником!)

РОЗУМ НА ВОГНИЩІ

Продукування священних книг. Ненависть до розуму і знання,

вимога слухатися, а не думати, функція пари дозволене-недозволене/ чисте-

нечисте в спонуканні до покори і послуху замість вільного використання

свого власного розуму – все це кодифіковано у книгах. Три монотеїзми

виглядають як релігії Книги – але, здається, це радше релігії трьох книг, що

не зносять одна одну. Павлівці не дуже люблять Тору, мусульмани насправді

не поціновують Талмуд і Євангелія, а прибічники П’ятикнижжя розглядають

Новий Заповіт і Коран як купу побрехеньок. Звісно, всі проповідують любов

до ближнього. Від самого початку непросто догодити братам по авраамічним

релігіям!

Створення цих так званих священних книг відбувалося згідно з

найелементарнішими законами історії. Треба розглянути весь цей корпус

текстів з філологічного, історичного, філософського, символічного,

алегоричного – і будь-якого іншого – погляду, що не вважає, ніби ці тексти

були натхнені й продиктовані Богом. Жодна з цих книг не є результатом

одкровення. До речі, хто б його робив? Так само як перські казки чи

ісландські саги, ці сторінки не зійшли з небес.

Тора не така древня, як стверджує традиція; існування Мойсея

малоймовірне. Ягве нічого не надиктовував; у будь-якому разі Мойсей нічого

не міг би записати, адже за його часів користувались ієрогліфами, а гебраїчне

письмо тоді ще не існувало! Жоден з євангелістів особисто не зустрічав

славнозвісного Ісуса. Євангельський канон постав із пізніших політичних

рішень, зокрема, тоді, коли Євсевій Кесарійський за наказом імператора

Константина складає корпус текстів на основі двадцяти семи версій Нового

Заповіту в першій половині IV століття. Апокрифічних документів набагато

більше, ніж власне писань, що утворюють Новий Заповіт. Магомет не писав

Коран. Справді, книга як така з’являється лише за двадцять п’ять років після

його смерті. Друге джерело мусульманської влади, хадиси, побачило світ у

IX столітті, тобто за два століття після смерті пророка. Тож у затінку трьох

Богів ми констатуємо дуже пожвавлену активність самих людей...

Книга проти книг. Аби встановити остаточну владу Корану,

політична влада – зокрема, Марван, правитель Медини – почала вилучати,

відтак знищувати і спалювати наявні версії заради уникнення історичної

конфронтації та стирання слідів людського, занадто людського виробництва.

(Одна версія таки уникнула знищення серед ранніх семи й досі користується

впливом у деяких африканських країнах.) Марванівський учинок став

передвісником численних книжкових аутодафе, запалених в ім’я єдиної

Книги. Кожна з цих трьох книг стверджує, що “тільки вона одна має

значення”. Кожна з цих трьох релігій стверджує, що тільки вона одна володіє

істинною священною книгою, що містить усе, що треба вивчати і знати. На

кшталт енциклопедії вона охоплює головне, але палко відраджує заглядати в

інші книги (язичницькі, мирські, єретичні), адже мудрість уже міститься в

ній.

Зразком стають християни разом із Павлом із Тарса, який закликає

спалювати небезпечні книги (Діяння святих апостолів 19:19)-Заклик не

пройшов повз увагу: Константин та інші вельми християнські імператори

виганяють і забороняють філософів, переслідують священиків-політеїстів,

проголошуючи їх суспільними ізгоями, ув’язнюючи й убиваючи багатьох.

Ненависть до нехристиянських книг призводить до загального збіднення

цивілізації. Заснування інквізиції, а згодом формування в XVI столітті

“Індексу заборонених книг” стали кульмінацією кампанії зі знищення всього,

що відхилялося від офіційної політики римо-католицької апостольської

церкви.

Бажання покінчити з нехристиянськими книгами і недовіра до вільної

думки доводить філософію до злиденності, змушуючи її діячів поступитися,

замовкнути або поводитися неабияк обережно. (Ціла плеяда видатних

філософів від Монтеня до Сартра, включаючи Паскаля, Декарта, Канта,

Мальбранша, Спінозу, Лока, Юма, Берклі, Русо, Берґсона і стількох інших – а

про матеріалістів, соціалістів, фройдистів годі й казати, – має честь належати

до Індексу...) Біблія, стверджуючи, ніби містить у собі все, перешкоджає

всьому, чого вона не містить. Протягом довгих століть результат виявився

катастрофічним.

Проти мусульманських авторів було проголошено незліченну кількість

фетв, навіть тоді, коли вони не захищали атеїстичних позицій, не ставили під

сумнів учення Корану, не вдавалися ні до прокльонів, ні до образ. Достатньо

лише, щоб накликати на себе гнів просто мислити, вільно висловлюватися.

Прагнення до незалежної думки сплачується дорогою ціною. Вигнання,

облава, переслідування, наклеп, навіть убивства – усі ці нещастя припадали

на долю Алі Абдель Разика, Мухаммеда Халаф-Аллаха, Taxa Хусейна, Насра

Абу Зейда, Мухаммеда Ікбала, Фазлура Рахмана, Махмуда Мухаммеда Taxa...

У своїй непримиренній опозиції до вільного самовираження священики

трьох релігій радше надають повноваження чарівникам, які своїми

вправними розмовами, словоблуддям і завченими формулами напускають

слухачам туман. Чого ж досягли ці схоласти протягом століть, якщо не

загорнення старих християнських байок і церковних догм у нову словесну

обгортку (а для філософської корпорації – затемнене бурмотіння)?

Юдеї, християни і мусульмани люблять вправи на запам’ятовування,

особливо їм смакує виспівування псалмів. Мусульмани завчають сури з

Корану, починаючи з юного віку вчаться вичитувати їх з правильною

дикцією (“таджвід”) і виспівувати в належному тоні (“тартиль”). Правильні

артикуляція й інтонація під час читання Корану (“таджвід”) вимагають

повільної, мелодійної декламації з благозвучним, багатим мелосом, як-от

співання кількох нот в одному складі. Також важливе значення мають паузи.

“Тартиль” – це повільне, ритмічне і медитативне читання. Традиційно

теологічні школи навчають сімох способів читання Корану через лінгвістичні

та фонетичні відмінності: приголосні наголошені, ненаголошені, без

обертонів; приглушені голосні; зміни у відтінках; дуже м’які відтінки в тоні;

словесне оздоблення, як-от довільне повторення фрази на початку наступних

віршів. Усе це допомагає підкорити дух, зміст і розум тексту чистій

фонетичній роботі літери...

Літанії, які ми чуємо в талмудичних школах або коранічних школах –

медресе, центрах, часто вороже налаштованих до фальсафа – філософії,

тільки це підтверджують. Учні вчаться читання вголос, гуртом, у колективно-

общинному ритмі. Монотонні речитативи допомагають запам’ятати вчення

Ягве чи Аллаха. Юдейські мнемонічні техніки навіть пропонують метод

навчання читання й абетки, асоціюючи літери зі змістом, що відсилає до

талмудичного вчення.

Отже, хоч би як парадоксально це звучить, книга (після того, як

цілковито завчена) прямує майже до матеріального самознищення. Хитрість

розуму: Тору чи Коран завчають напам’ять, щоб у разі переслідування,

вигнання, відсутності примірника під рукою або інших непередбачених

ситуацій вірянин міг би ментально володіти Книгою та її настановами.

Ненависть до науки. Цей закон однієї Книги, тотальної, всеосяжної,

подвоєної прикрою звичкою вважати, ніби “все” може міститися в єдиній

книзі, відмовляє від використання нерелігійних (що не означає атеїстичних)

книг, як-от наукових праць. Монотеїзм, крім випадків зацікавленого

використання, насправді не любить раціональної роботи науковців.

Звичайно, іслам розвиває астрономію, алгебру, математику, геометрію,

оптику, але для того, щоб точніше розраховувати напрям до Мекки за

зірками, встановлювати релігійні календарі, оголошувати години молитви.

Звичайно, іслам цінує географію, але для того, щоб спростити підходи до

Кааби під час паломництва вірян з усього світу. Звичайно, іслам підтримує

медицину, але для того, щоб уникати нечистоти, що перешкоджає зв’язку з

Аллахом. Звичайно, іслам поважає граматику, філософію і право, але для

того, щоб збагатити коментарі Корану і хадисів. Така релігійна

інструменталізація науки підпорядковує розум прислужницькому і

теократичному використанню. В ісламських землях науку практикують не

заради неї самої, а заради вдосконалення релігійної практики. Протягом

століть мусульманської культури не помічаємо жодного винаходу або

дослідження, жодного визначного відкриття, зробленого в царині світської

науки. Один хадис таки уславлює пошук наукового знання, що простерся аж

до Китаю, але знову ж таки в логіці інструменталізації науки релігією і

ніколи заради суто людського й іманентного ідеалу соціального прогресу.

Християнство також уважає, що Біблія містить усе необхідне знання

для ефективного функціонування церкви. Століттями Біблія перешкоджала

всім дослідженням, що уважніше приглядались і ставили під питання її зміст

(навіть якщо вони йому не суперечили). Залишаючись вірною урокам Книги

Буття (знання не є бажаним, наука віддаляє від головного – Бога), католицька

релігія гальмує розвиток західної цивілізації, завдаючи їй неоціненної шкоди.

Від часів раннього християнства, на початку II століття, в усіх аспектах

було засуджено язичництво. Все, що воно створювало, було відкинуто,

ототожнено з фальшивими богами, політеїзмом, магією і помилкою.

Математика Евкліда? Фізика Архімеда? Географія Ера-тосфена? Картографія

Птоломея? Природничі науки Аристотеля? Астрономія Аристарха?

Медицина Гіппократа? Анатомія Герофіла? Недостатньо християнські!

Відкриття, зроблені цими грецькими геніями (геліоцентризм

Аристарха, якщо взяти тільки один приклад), вочевидь мають значення,

незалежно від тогочасних богів і релігійних систем. Неважливо, чи існує Зевс

і вся його рідня, якщо треба визначити закони гідростатики, підрахувати

довжину меридіана, винайти широту і довготу, виміряти відстань, що

відділяє нас від Сонця, публічно визнати обертання Землі навколо Сонця,

вдосконалити теорію епіциклів, створити карту неба, встановити тривалість

сонячного року, виявити зв’язок між припливами і відпливами та місячним

притяганням, відкрити нервову систему, запропонувати гіпотези щодо

кровообігу, – усі ці істини абсолютно байдужі до чудернацьких мешканців

Небес...

Не зважати на результати цих досліджень, поводитися так, ніби цих

відкриттів ніколи не існувало, звести речі до нульового ступеня –це в

кращому разі означає ввійти в застій, впасти в небезпечну відсталість. У

гіршому разі це означає стрімкий відкіт назад (тимчасом як інші

просуваються вперед) і сліпе прямування до мороку, з якого кожна

цивілізація прагне вирватися, щоб продовжити своє існування. Відмова від

Просвітництва характеризує монотеїстичні релігії: вони плекають ніч розуму

заради підтримки своїх вигадок.

Відмова від матерії. У царині науки церква помилялася завжди й у

всьому: стикаючись з епістемологічною істиною, вона відразу переслідувала

винахідника. Історія стосунків науки з християнством демонструє велику

кількість грубих помилок і дурниць. Між відмовою церкви від

геліоцентричної гіпотези античності та її сучасним засудженням законів

генетики нагромаджуються двадцять п’ять століть утрачених можливостей

для людства. Ми навіть не наважуємося уявити, з якою швидкістю Захід

розвинувся би без таких тривалих утисків науки!

Однією з силових ліній у поході проти науки є постійне й затяте

засудження церквою матеріалістичних теорій. Не може не дивувати те, як у V

столітті до н. є. геній Левкіппа та Демокрита підштовхує їх до відкриття

атома.

І це навіть без матеріальних засобів, щоб підтвердити свою інтуїцію! В

них не було мікроскопа, збільшувальних приладів, лупи, лінз, але вони мали

дієву експериментальну думку: з порошинки пилу на сонячному світлі вони

екстраполювали частки, невидимі неозброєному оку, які все-таки існували. І

на цьому підґрунті вони дійшли висновку, що дія цих атомів відповідає за

утворення всієї матерії, а отже, самого світу.

Атомістична традиція від Левкіппа до Діогена з Еноанди, минаючи

Лукреція й Філодема з Гадари, залишалася невмирущою, протримавшись

близько восьми століть греко-римської античності. Трактат Лукреція “Про

природу речей” пропонує найповніший виклад епікурейської фізики: форма,

природа, вага, число, атомний склад, розміщення в порожнечі, теорія

відхилення, народження і розпад –усе необхідне, щоб сповна дешифрувати

світ. Звичайно, якщо все складається з матерії, тоді душа, дух і боги

складаються з неї також. Так само люди. З приходом чистої іманентності

припиняються вигадки й казки, а отже, і релігії, а разом із їхнім зникненням

також вивітрюються засоби для обмеження тіла й душі мешканців полісу.

Антична фізика походить з поетичної методи. Втім, незважаючи на все,

час підтвердив її гіпотези. Минали століття, але в епоху електронного

сканування, прискорювачів часток, позитронів, ділення атомного ядра й

технологічних засобів занурення в саме серце матерії демокритівська інтуїція

виявилася валідною. “Філософський атом” набув офіційного визнання з боку

наукового (і, зокрема, фізико-ядерного) світу. Однак церква до цього часу

продовжує вперто стояти на своїх ідеалістичних, спіритуалістичних,

антиматеріалістичних позиціях – мовляв, у душі міститься реальне, що не

зводиться до жодної матерії.

Тож не дивно, що матеріалізм від самих початків залишається для

християнства предметом особливої ненависті. Церква не спиняється ні перед

чим, щоб дискредитувати цю послідовну філософію та її доскональне

вивчення реального. Як краще перешкодити доступові до атомістичної

фізики, ніж дискредитувати атомістичну мораль? Отже, треба обмовити

епікурейську етику. Епікуреєць визначає задоволення як атараксію,

безтурботність? Тож нам треба перетворити це негативне визначення на

цілковите збочення і проголосити, що воно прославляє тваринну, грубу і

нікчемну насолоду звірів!

Після цього не варта уваги й небезпечна в очах касти християн фізика,

адже вона походить від епікурейської свині *... Обмовляйте десять разів, сто

разів, століття, десять століть – завжди залишиться щось корисне’для партії

наклепників (традицію заклав святий Єронім).

Отже, церква атакує повсюдно, де виникає підозра у матеріалізмі. Коли

помер Джордано Бруно, спалений на вогнищі на Кампо деї Фіорі у 1660 році,

він загинув не через атеїзм (він ніколи не заперечував існування Бога), а

через матеріалізм: він доводив співіснування Бога і матеріального світу. Ніде

в своїх працях він не богохульствує чи ображає Бога католиків. Він пише,

думає і стверджує, що цей Бог який є, не може не бути в екстенсивному

модусі. Разом із Декартом екстенсивна субстанція ввійде до філософського

словника.

Джордано Бруно, який до того ж був домініканцем (!), не заперечував

існування духу. Але на своє нещастя він поміщає його на фізичному рівні

атомів. Він розумів частки як незліченні осередки життя, місця, в яких дух

виявляє себе як співвічний Богові. Тож божество, певна річ, існує, але воно

утворює одне ціле з матерією, що є її віднайденою таємницею. Церква вірить

у втілення Бога, але тільки в Сині Божому, дитяті незайманої і теслі. Вона не

вірить в якісь атоми...

Те саме стосується і Ґалілея, емблематичного представника ненависті

церкви до науки та конфлікту між вірою і розумом. Легенда фокусується на

питанні геліоцентризму: папа й інквізиція засуджують автора “Діалогу про

дві найголовніші системи світу” (1632), позаяк він обстоює гіпотезу, згідно з

якою Земля є сателітом Сонця, розташованого в центрі всесвіту.

Звинувачення, суд, відречення: всім відома ця історія, що завершується, як

згодом розповідатиме Брехт, фразою Ґалілея, кинутою ним на виході з залу

суду: Eppur si muove (“І все-таки вона обертається”).

Насправді все відбувалося дещо інакше. Що Ватикан дійсно закидав

Ґалілею? Не так уже його захист коперниківської астрономії (хоча ця теза

суперечила аристотелівській позиції церкви), а радше його прихильність

матеріалістичним поглядам... У ті часи за геліоцентризм засуджували на

довічний домашній арешт, відносно м’яке покарання. Натомість захист

атомізму штовхав прямісінько на вогнище! Якщо так, чому б не зізнатися в

менш злочинному мотиві?.. Інакше кажучи, радше визнати пробачний гріх

геліоцентризму, ніж фатальну помилку атомізму.

* Pourceau d’Epicure (букв.: свиня Епікура) – ідіоматичний зворот,

означає “любитель насолод”.

Хлібобулочна онтологія. Але чому церква так затято переслідує

захисників атомістичного уявлення про світ? Насамперед тому, що

переконання в існуванні матерії на відміну від будь-якої іншої реальності

логічно приводить до ствердження існування матеріального Бога. А отже, до

заперечення його духовних, позачасових, імматеріальних та інших якостей,

вписаних у саму християнську конституцію. Звідси – руйнується

непорушний Бог – породження юдео-християнства.

Але є й інша причина, а саме – пов’язана зі справами хлібобулочними.

Адже церква вірує в пересуществлення. Вона стверджує, за словами Ісуса під

час Тайної вечері – “Це – тіло Моє... це кров Моя” (Мт. 26:26–28), – що

істинне тіло й істинна кров Христови містяться в облатці й вині. Не

символічно, не алегорично, а реально... У момент приношення дарів під час

меси священик своїми руками підносить до уст вірян реальне тіло Христове.

Яким же надзвичайним дійством Духа Святого хліб булочника творить

містерію нескінченно помноженого тіла й потоку крові, що наводнює всю

планету? В той час, коли священики по всьому світу правлять службу Божу,

щоразу плоть мертвого, що воскрес, реально з’являється знову і знову в своїй

невідбутній свіжості, яку не рушить сама вічність. Цінитель лінгвістики,

Христос вдається до перформативів і творить реальне самим словом: сказане

стає фактом у самому акті промовляння.

Від перших днів існування церква вірила в це диво. Вірить дотепер.

“Катехизм Католицької Церкви” – видання XXI століття – досі наполягає на

реальній присутності Христа в євхаристії (стаття 1373)-На підтвердження цієї

фікції йдуть посилання на Тридентський собор, “Суму богослов’я” св. Томи

Аквінського, Таїнства Віри (під тридцять дев’ятим номером у церковній

класифікації) та інші тексти, зокрема, св. Йоана Золотоустого, який у “Слові

першім проти аномеїв” небезпідставно вітає радісний заклик Павла з Тарса,

зроблений ним у посланні до коринтян: “Хоч існує знання, – та скасується” (і

Кор. 13:8). Такий постулат видається досить доречним вступом до подібних

нісенітниць!

Отже, церква досі вірить у реальну присутність тіла і крові Христових

у хлібі булочника й у нектарі виноградаря. Але щоб змусити пацієнта

проковтнути таку онтологічну пігулку, треба проробити деякі інтелектуальні

витії, й до того ж чималенькі.

Ці дивовижні трюки полегшує концептуальний інструментарій

Аристотеля, улюбленого філософа Ватикану. Звідси – низка невмирущих

ілюзіоністських номерів, що послуговуються метафізичними категоріями

Стагирита.

Роз’яснення: тіло Христа по-справжньому, реально, сутнісно

(офіційний словник) міститься в облатці. Те саме стосується й гемоглобіну у

нині. Адже хлібна субстанція щезає разом зі словами священика, тимчасом

як її зовнішні властивості, її акциденції – колір, смак, температура –

залишаються. Ці властивості чудодійно зберігаються волею Божою. Той, хто

може робити найбільше – сотворити світ, – може й найменше –

фальсифікувати хлібобулочний продукт. Звісно, на смак він, як справжній

хліб, але це не є (або більше не є) хлібом! Те саме можна сказати і про вино:

дуже схоже, таке ж біле, як червона кров Христова, і не п’янить (або більше

не п’янить), але, втім, смакує, як напівсолодкий Монбазіяк.

Усі ці жонглювання із субстанцією і зовнішніми властивостями

потрібні для того, щоб змусити парафіян увірувати, нібито те, що є (хліб і

вино), не існує, а те, чого немає (тіло і кров Христова), насправді є!

Неймовірний метафізичний блеф! Тільки-но теологія береться до справи,

гастрономія і виноробна наука, навіть дієтетика і гематологія, відпочивають.

Отож, доля християнства розігрується в цьому патетичному фарсі

онтологічної гри в наперсток.

Епікур не любить облатки. А що Епікуру до цього? Він любить хліб,

адже його трапеза зі скибкою хліба і скромним горщиковим сиром долає

століття й залишає незмивні спогади в історії філософії. Але він розсміявся б

над євхаристичним кроликом, якого дістають із християнського капелюха!

Лунким і нестримним сміхом... Адже, виходячи з принципів, викладених у

“Листі Геродоту”, облатка зводиться до атомів. Лукрецій пояснив би, як за

допомоги пшеничної муки й води виготовляють ці білі, прісні, в’язкі

коржики, що тануть у роті, з невеликої маси атомів, поєднаних з іншими

подібними собі атомами. Він не запропонував би нічого корисного на

підтримку вигадки про пересуществлення. Нічого, крім матерії.

У цьому криється небезпека атомізму і матеріалізму. Вона робить

метафізично неможливою теологічну нісенітницю церкви! За нормами

сучасного атомістичного знання, у хлібі й вині міститься винятково те, що

передбачив Епікур: матерії.

Спритність рук і порожнє пашталакання про сутність і зовнішні

властивості з епікурейською те орією унеможливлюються. Ось чому треба

було дискредитувати учнів Демокрита, кидаючи тінь на їхнє життя, ‘їхню

репутацію, перетворю ючи ‘їхню аскетичну етику на розпусту, безсоромність

і свинство

У 1340 році Ніколя д’Отрекур наважився запропонувати надзвичайно

сучасну (але атомістичну) теорію світла. Він вірив у корпускулярну природу

світла (нині сучасна наука підтверджує цю теорію) що передбачає

ототожнення субстанції з її властивостями. Погана новина для любителів

аристотелівського метафізичного супу. Без вагань церква примушує вченого

зректись і спалює його роботи. То був початок переслідування всіх наукових

досліджень, що спиралися на атомізм, заборонений єзуїтами від 1632 року і

відтак на цілі століття. Матеріалізм (статті 285 і 2124 “Катехизму”) досі

фігурує у списку вчень, заборонених нинішньою церквою...

Втрачені можливості. Позаяк біблійна балаканина була цілком

достатньою для науки, церква пройшла повз усі головні відкриття десятьох

століть. Тимчасом вона стримувала, але не могла зупинити натиск освіченої

думки. Прогрес здійснювався завдяки бунтівним особистостям, рішучим

пошуковцям, ученим, для яких істини розуму стояли вище за вигадки віри.

Однак, якщо придивитися пильніше до реакції церкви на відкриття в царині

науки за останню тисячу років, ми будемо вражені неймовірною кількістю

втрачених можливостей!

Тут і відмова від атомізму на користь аристотелізму; відтак – опозиція

будь-якій гіпотезі, що не враховує задуму Творця (адже Книга Буття

розповідає, що Господь Бог виникає з ніщо і створює світ за тиждень, і все,

що суперечить цьому, накликає громи і блискавки Ватикану). Раціональні

причинно-наслідкові зв’язки? Розумно обгрунтовані послідовності? Логіка на

основі спостереження? Експериментальна методологія? Діалектика розумних

підстав? Що там іще? Бог вирішує, воліє, творить – крапка! Чи може бути

альтернатива креаціонізмові? У жодному разі. . .

Дослідники вірять у вічність світу? У множинність світів? (До речі,

епікурейські твердження...) Неможливо! Бог сотворив усесвіт з ніщо. Раніше

ніщо було... ніщо. Темрява, хаос, але також посеред цієї безладної вирви

небуття – Господь Бог і його бажання змінити все це.

Світло, день, ніч, небесна твердь, світила, земля, водні глибини – ми

знаємо цю історію аж до ссавців, плазунів, диких і людських тварин. Ось

офіційна історія, датована генеалогія. Множинні світи? Нізащо...

Після чітких і ретельних обрахунків науковці підтвердили ідею

Аристарха, згідно з якою Сонце міститься в центрі нашого світу. Церква

відповідає: безглуздя. Тільки творіння досконалого Бога –Земля – може

перебувати в центрі, в найдосконалішому місці. Й потім Сонце у центрі

світобудови відживлює мало не язичницькі солярні культи... Існування на

задвірках означало б немислиму недосконалість, отже, не може бути

доведене науково! Реальне помиляється, вигадане має рацію. Геліоцентризм?

Неможливо...

Ламарк, а після нього Дарвін публікують свої відкриття: перший

доводить, що види змінюються; другий висуває гіпотезу, що вони

еволюціонують згідно з так званими законами природного відбору. Читачі

єдиної Книги хитають головами: Господь створив собаку і вовка за однією

міркою, міського щура і польового щура, кота, ласку і кролика. Жодної

ймовірності в тому, що зіставлення кісток могло б довести еволюцію чи

трансформацію. А потім ця ідея, ніби люди походять від мавпи! Нестерпна

нарцисична травма, як пояснює Фройд. Папа – двоюрідний брат бабуїна?

Жах... Трансформація видів? Еволюція? Ніколи...

У невтомній атмосфері своїх робочих кабінетів науковці стверджують

ідею полігенізму – одночасного існування первісних людських груп у різних

географічних точках. Суперечність, волає церква: фактично, реально першим

чоловіком і першою жінкою були Адам і Єва. До них не було нікого.

Первісна пара, пара первородного гріха, уможливлює біблійну логіку

провини, почуття вини, боргу і спокути. Що робити з чоловіками і жінками,

які існують до гріха, отже, звільнені від нього? Преадаміти? Не може бути...

Відчищаючи камені від нашарувань, уважно оглядаючи скам’янілі

залишки, геологи пропонують наукову періодизацію світу. Мушлі, знайдені

на гірських схилах, шари і напластування свідчать про іманентну

хронологію. Але є проблема: числа не відповідають священній нумерації,

встановленій Біблією. Християни наполягають, що світові чотири тисячі

років, не більше, не менше. Науковці доводять існування світу до світу

християн. Наука помиляється... Хіба геологія є надійною наукою? Зовсім ні.

Люди доброї волі не можуть змиритися зі смертю і хворобами, и щоб

мати змогу побороти епідемії та патології, вони хочуть відкрити тіла й

навчитися на трупах, як допомогти живим, – нехай смерть рятує життя.

Церква категорично проти досліджень на людських тілах Жодних

раціональних причин, тільки теологічні підстави: хвороба кончина походять

від гріховної Єви. Біль, страждання і недуга залежать від волі й рішення

Божого. Йдеться про те, щоб випробувати віру людей та їхніх близьких.

Недосліджені дороги Господа, але він чинить за планом, відомим тільки йому

одному. Від матеріальних причиновостей до патологій? Раціональна

етнологія? Та де там...

В узголів’ї свого дивану, на зламі двох століть, віденський лікар

відкриває несвідоме, механізми витіснення і сублімації, існування потягу до

смерті, роль сновидіння і тисячі інших знахідок, що революціонізували

психологію, яка перебувала тоді у передісторичному стані. Він розробляє

метод лікування, заспокоєння і догляду неврозів, ментальних афектів,

психозів. Це правда, що, крім того, у “Майбутньому однієї ілюзії” він також

доводить, що будь-яка релігія є результатом “нав’язливого неврозу”, тісно

пов’язаного з “галюцинаційним психозом”. Церква засуджує його,

проголошує свою фетву і заносить до Індексу. Людину спрямовує темна

сила, що залягає в її несвідомому? Але це суперечить догмату про свободу

волі, таку необхідну для християн, аби кожен був відповідальним, а отже,

винуватим, а отже, міг бути покараний... Також свобода волі є корисною для

підтвердження логіки Страшного суду! Фройд і його відкриття? Годі...

Психоаналіз? Не можна...

І на завершення: вчені-генетики двадцятого століття відкривають

генетичну карту людини. Вони обережно входять у цей універсум, що обіцяє

дивовижні можливості в діагностуванні й попередженні хвороб, більшу

точність у лікуванні й уникненні патологій. Вони працюють над

наближенням передбачливої медицини, що суттєво змінила б цю

дисципліну... Однак “Хартія медичних працівників”, видана Ватиканом,

засудила їхні дії. Позбутися болю і страждання? Звільнитися від спокути

первородного гріха? Прагнути людської медицини? Тільки не це...

Дивний провал! Не перестає вражати вперте бажання обманюватися),

відвертатися від істини, затятість у потяг}’ до смерті, спрямованого проти

живого імпульсу досліджень, життєвості науки, динамічності прогресу!

Засудження наукових істин – атомістичної теорії, матеріалістичного вибору,

геліоцентричної астрономії, геологічної періодизації, трансформізму й

еволюції видів, психоаналітичної терапії, генетичного генія – ось тріумф

Павла з Тарса, який закликав скасувати знання. Але воно вижило, попри всі

сподівання!

Зрозуміло, щоб досягнути успіху в нескінченній низці провалів церква

мала виказати небувалу рішучість. Не припинялися переслідування,

занесення до Індексу, вогнища, методи інквізиції, ув’язнення процеси...

Століттями забороняли читати Біблію без посередництва кліру. Й мови не

було розбирати книгу з поміччю розуму, аналізу і критики, за допомоги

історика, філолога, геолога, науковця. Разом із Ришаром Симоном у XVII

столітті з’являються перші християнські екзегетичні розвідки Старого і

Нового Заповіту. Природно, Босюе і католицька церква нещадно накинулися

на нього. Плід із дерева знання довго ще залишає гіркий післясмак...

III ЖАДАТИ ПРОТИЛЕЖНОСТІ РЕАЛЬНОГО

Винаходження загробного життя. Монотеїзми не люблять розуму,

книг, знання, науки. Вивищуючи неземне перед матеріальним і реальним,

вони мають сильну відразу до людських інстинктів і потягів. Так, вони не

тільки вітають незнання, невинність, наївність, упокорення і послух: три

релігії Книги зневажають саму текстуру! форми і сили світу. Поцейбіччя

опиняється поза законом, адже вся земля несе вагу первородного гріха до

самого кінця віку.

На знак цієї ненависті до матерії монотеїзми з будь-чого майструють

світ нематеріальний. В античності слуги Господа Бога, скандалізовані

науковими питаннями, звертаються до Шфагора (який сам був сформований

східно-релігійною думкою) і Платона, щоб спорудити безплотний град, в

якому процвітають Ідеї, вельми подібні до клонів Бога. Як і Господь Бог, Ідеї

вічні, безсмертні, непротяжні, недосяжні для часу, захищені від розвитку й

занепаду, протиставлені всьому чуттєвому, феноменальному, тілесному, їм

нічого не треба, крім них самих, щоб існувати, тривати, наполягати на своєму

бутті й таке інше! їхні сутності нагадують сутності Ягве, Всевишнього й

Аллаха. З такої от субстанції монотеїзми будують повітряні замки, зугарні

для дискредитації всіх інших помешкань – реальних, конкретних,

рукотворних.

Звідси – шизофренія монотеїзмів: вони судять тут і тепер за

стандартами іншого місця; вони осмислюють земний град тільки з погляду

небесного граду. Вони турбуються про людей, але тільки порівнюючи їх із

янголами; вони звертають увагу на іманентність, тільки якщо вона слугує

сходинкою до трансцендентності; вони ладні перейматися чуттєвою

реальністю, але тільки для того, щоб зіставити її відповідно до своєї моделі;

вони уважні до матінки-землі, аби тільки вона пропонувала можливості для

небес. Між цими двома суперечливими інстанціями виникає зяяння,

онтологічний розрив, який неможливо закрити. Людина не знаходить собі

місця. Ця екзистенціальна порожнеча спричиняє дискомфорт і тривогу.

Тут знову ж таки атомістичний монізм і матеріалістична цілісність

дозволяють нам уникнути метафізичної пастки. Якщо людина розглядає

реальне як таке, що складається винятково з матерії, якщо вона доходить

висновку, що реальне не має нічого іншого, крім земного, чуттєвого,

мирського, феноменального вираження, то ця логіка рятує від ментального

блукання і запобігає розриву з єдиним справжнім світом. Дуалізм, хай то

піфагорійський, платонівський чи християнський, робить дурну послугу

кожному, хто підкориться йому. Прагнучи раю, людина втрачає землю. Надія

на потойбічне, сподівання на загробне життя неминуче породжують безнадію

тут і зараз. Або дурнувате блаженство немовляти в яслах...

Райські птиці. Світ поза світом породжує дві фантазії: ангел і рай.

Ангел функціонує як прототип антилюдини. Рай функціонує як антисвіт,

підштовхуючи людей ненавидіти своє становище і зневажати реальне заради

сподівання іншої сутності, відтак іншого існування. Ангельські крила

символізують протилежність мирського становища людини. На противагу

нашому недосконалому світові райська географія свідчить про суцільну

атопію, вічну утопію і природжену ухронію.

В юдеїв є своє плем’я окрилених істот: херувими охороняють вхід до

едемського саду, їх супроводжують серафими (пам’ятаємо про одного з них,

який відвідує Авраама, або про його приятеля, який боровся з Яковом). Чим

вони займаються? Славлять Всевишнього при небесному дворі. Позаяк

Господу не цікаве дріб’язкове копирсання людей, він, утім, полюбляє, коли

прославляють його велич. Окриленими небожителями повниться і Талмуд, і

Кабала. Отже, це – слуги Господні, але також захисники праведників і дітей

Ізраїлевих. Час до часу вони покидають небесну обитель і приносять людям

звістку від Бога. (Ніколи не барився і язичницький Гермес, також пір’їстий,

але тільки на шоломі та литках...)

Чисті духи світла – що цілком логічно не заперечує наявності в них

пір’я і крил, безперечно, спіритуальних і променистих, – ангели

заслуговують на увагу, позаяк вони не мають статі. Ні чоловіки, ні жінки,

андрогінні, потроху того й того, навіть із подобою дітей, вони звільнені від

обтяжень спарювання. Щасливі створіння, їм не відомий сексуальний стан

людини, вони не мають ані бажань, ані лібідо. Блаженно парять вони у

піднебессі, не відчуваючи голоду й спраги, та все-таки харчуються манною

(амброзія в язичницьких богів), однак, звичайно, не випорожнюються.

Щасливі птиці, вони не знають занепаду, старіння, смерті.

Але також є скинуті, бунтівні ангели, непокірні, нескорені В

едемському саду Диявол, “лихомовний, той, хто відкидає”, за визначенням

словника Літре, навчає того, чого знає: можливості непокори відмови

підкорятися, говорити “ні”. Сатана, “супротивник, осудник” теж, за

словником Літре, дихає вітром свободи над брудними водами первісного

світу, в якому тріумфує підлеглість, царство всеосяжного рабства. По той бік

Добра і Зла, а не втілення останнього, Диявол вказує на вибір вільночинства.

Він повертає людям їхнє владарювання над собою і світом, звільняє від

нагляду і контролю. Поза сумнівом, ці непокірні ангели збурюють ненависть

у монотеїзмів. Натомість в’ атеїстів вони викликають гарячу прихильність...

Жадати протилежності реального. Безперечно, ці неможливі тіла

мешкають у так само неможливому місці – у раю, “закритому саду”, як пише

словник Літре. П’ятикнижжя, Книга Буття, Коран – усі віддано змальовують

цю істеричну географію. Але найповнішу картину пропонують мусульмани.

Це вартує затрачених зусиль! Струмки, сади, ріки, джерела, квіти, чудові

плоди і напої, гурії з великими очима (завжди незаймані), граційні юнаки,

удосталь лож для спочинку, прекрасне вбрання, розкішна тканина,

неймовірні прикраси, золото, перли, парфуми, безцінний посуд... Чого тільки

немає в цьому проспекті онтологічної інформаційно-туристичної служби.

Визначення раю? Антисвіт, протилежність реального. Мусульмани

скрупульозно дотримуються ритуалів, слідують суворій логіці дозволеного і

недозволеного, підкорюються жорстким законам, що розділяють речі на

чисті й нечисті. У раю всьому цьому настає кінець – більше жодних

обов’язків, жодних ритуалів, жодних молитов. На небесному бенкеті п’ють

вино (83:25 і 47:15) і споживають свинину (52:22); співають і носять золото

(18:31), заборонене за життя; їдять і п’ють із тарелів і чаш із дорогоцінного

металу, недозволеного на землі; вдягаються у шовк, відразливий у цьому

світі, бо нитка ж є дефекацією хробака; пестяться із гуріями (44:54); мають

напохваті вічних незайманок (5570) або прекрасних юнаків (56:17) на ложах

із коштовностей – під пустельним наметом це лишень килим і максимум три

законні дружини... Одне слово, усе досі заборонене стає доступним, і так

донесхочу...

У пустельному таборі посуд зроблений із глини, у раю – з коштовних

каменів і металів. У наметі, присівши на твердий шкіряний килимок, родина

ділить скромний харч, який тяжко здобувається день у день, – верблюже

молоко, баранина, м’ятний чай; у раю –дивовижна кількість наїдків і напоїв

на зеленій сатиновій парчі. Під великим племінним шатром розносяться

терпкі, сильні, сморідні запахи – поту, бруду, шкіри, тварин, диму, сала,

шерсті; поруч із Магометом – тільки вишукані пахощі: камфора, мускус,

імбир, мирра, ладан, кориця. Навколо вогнища, якщо трапляється випити

спиртного, загрожує сп’яніння; у мусульманських емпіреях від алкоголю

ніхто не п’яніє (37:47) і, що не менш важливо, не відчуває похмілля (56:19)-

Щобільше, нестримне заливання не загрожує ввести у гріх! І за логікою раю

як антисвіту, якого жадають, аби прийняти дійсний, часто небажаний світ:

іслам первісно був релігією пустелі з жорстким, спекотним і непривітним

кліматом. У раю ж панує вічна весна, без сонця чи місяця, тільки невичерпне

світло, ніколи ні дня, ні ночі. Піщані бурі деруть шкіру, сироко і гарматан

обпікають плоть? На ісламських небесах мускусні аромати розтікаються

понад молочними, медовими, винними і прісними ріками, щедро розносячи

пахощі навколо. Часто збиральництво в пустелі є непевною справою,

знаходиш, не знаходиш, знаходиш обмаль – смішні можливості, окремі

моменти, рідкісні фіги? У райському обійсті Магомета є такий великий

виноград, що ворона, забажавши облетіти виноградне гроно, мусить летіти

більше місяця! На безкраїх пісках пустелі рідко зустрінеш благословенний

холодний затінок? У палаці мусульманських Ідей коню треба скакати тисячу

років, щоб вийти з-під затінку одного бананового дерева. Каравани ледь

тягнуться в дюнах, повільно долаючи нескінченні кілометри в пісках? У

конюшнях пророка є крилаті коні з червленого рубіну, вони не відають

матеріальних перешкод, а скачуть із галактичною швидкістю...

Зрештою, такі ж відмінності стосуються й тіла. Воно – неспокійний

супутник, що безнастанно вимагає свого раціону води, своєї пайки харчів,

свого задоволення лібідо. Стільки нагод віддалитися від пророка і від

молитви, стільки нагод стати рабом природних потреб. У раю тіло сяє своєю

нематеріальністю: більше немає їжі, хіба що суто для задоволення. Якщо

ковтаємо щось, травлення не становить проблеми: навіть Ісус, який вкушає

хліб, вино і рибу, ніколи не випорожнюється... здуття чи гази не турбують,

позаяк запахи, що бентежать на землі, на небі перетворюються на мускусом

надушені випари вологого, спітнілого тіла!

Більше немає потреби народжувати для продовження роду; немає

потреби у сні, адже віднині не знають утоми; не треба витирати ніс чи

спльовувати. На віки вічні забуто про хвороби; смуток, страх і приниження,

що так часто переслідують нас на землі, викреслені зі словника; більше немає

бажання – бажання, стверджує платонівська традиція, є болем і нестачею,

достатньо тільки відчути бажання, як воно миттю трансформується в

задоволення: досить ласого погляду на плід, аби відчути його смак,

пружність і запах у роті...

Хто б відмовився від такого? Зрозуміло, що мільйони мусульман,

принаджені обіцянкою цих канікул вічної мрії, вирушають на поля битви,

починаючи від першого набігу пророка під Нахлою до ірано-іракської війни,

або палестинські терористи-смертники підривають бомби на терасах

ізраїльських кафе, або повітряні пірати спрямовують літаки в башти-

близнюки Нью-Йорка, або ісламські радикали виносять у повітря електрички,

переповнені людьми, що вирушили на роботу до Мадрида. Чи варто досі

приносити себе в жертву цим байкам, що приголомшують найбільш

посередні уми?..

Покінчити з жінками. Чи треба розглядати спільну для юдаїзму,

християнства й ісламу ненависть до жінок як логічний наслідок ненависті до

розуму? Згідно зі священними книгами, первородний гріх, провина, воля до

знання походять від рішення жінки, Єви. Адам, невинний дурник, цілковито

задоволений покорою і послухом. Коли змій промовляє – нормально, всі змії

розмовляють... – він звертається до жінки й починає з нею діалог. (У Корані

спокусника звуть Ібліс, або Шайтан. Століттями мільйони мусульман

виконують примітивний ритуал побиття його камінням під час щорічного

паломництва до Мекки.) Змій – спокусник, жінка – спокушена, отже, на віки

вічні жінка є спокусницею. Нескладний висновок...

Ненависть до жінок виглядає як варіація на тему ненависті до розуму.

До цього можна додати ненависть до всього, з чим жінки асоціюються у

чоловіків: бажання, насолода, життя. Допитливість також – словник Літре

нагадує, що “дочкою Єви” називають кожну допитливу жінку. Вона викликає

бажання, вона дає и життя: через неї триває первородний гріх, що

передається, як стверджує Августин, від народження у лоні матері спермою

батька. Сексуалізація гріха.

Незмірно більше монотеїзми поціновують янголів, а не жінок. Краще

універсум серафимів, херувимів, тронів і архангелів, аніж жіночий чи статево

змішаний світ. Понад усе – ніякого сексу. Плоть кров, лібідо, природно

асоційовані з жінками, дають юдаїзмові, християнству й ісламу безліч

підстав для проголошення недозволеного, нечистого. Так вони розпочинають

війну проти жаданого тіла, проти менструальної крові, що на короткий час

звільняє жінок від материнства, проти гедоністичної енергії. Біблія і Коран

досхочу піддають анафемам усі ці теми.

Релігії Книги відчувають відразу до жінок. Вони люблять лише матерів

і дружин. Аби врятуватися від своєї посутньої негативності, для них є тільки

два виходи (насправді один у два заходи): стати дружиною чоловікові, відтак

народити йому дітей. Коли вони піклуються про чоловіка, готують йому їжу,

займаються хатніми справами, годують дітей, доглядають за ними,

виховують їх, у них більше не лишається місця для жіночого. Дружина і мати

вбивають жінку – на що, власне, сподіваються рабини, священики й імами

заради чоловічого спокою.

Юдео-християнство обстоює ідею, згідно з якою Єва була створена

вторинною, доповняльною, з Адамового ребра (Бут. 2:22). Другосортна

вирізка з філейної частини чоловічого тіла. (У Корані вона присутня,

звичайно, як дружина Адама (сура 2:35), але прикметно, що в неї немає

імені... Безіменне не можна найменувати!) Спершу з’являється чоловік, і

лише потім як відбитий фрагмент, залишок, уривок – створіння жіночого

роду. Усе навалюється на Єву, починаючи з порядку з’явлення. її підлеглість

чоловікові закладає модель жіночого життєвого становища. Однак

насамперед вона є відповідальною за первородний гріх. Із тих пір вона тяжко

сплачує ціну.

Її тіло прокляте, й вона також, у своїй сукупності. Незапліднена

яйцеклітина підкреслює жіночий бік у жінці й заперечує материнський. Це

відверта, безкорисна жіночість, звільнена від материнства. Тож менструальна

кров, мовляв, є нечистою й символізує період небезпеки безплідності. Адже

безплідна, неплодовита жінка – це найгірший оксюморон для монотеїзму! І

до того ж у цей період жінка не ризикує завагітніти, тобто сексуальність

може звільнитися від страху й практикуватися заради себе самої. Можливість

сексуальності, відділеної від запліднення, тобто можливість чистої

сексуальності, сексу самого по собі, – ось абсолютне зло.

100

В ім’я цього принципу три монотеїзми засуджують на смерть

гомосексуалістів (Лев. 20:13). Чому? Тому що їхня сексуальність

перешкоджає (аж до цього часу) вершити долю батька, матері, чоловіка і

дружини, чітко стверджує першість і абсолютну цінність вільного індивіда.

Неодружений, постулює Талмуд, це лише напівлюдина (!). Коран наказує

незаміжнім одружитися (сура 24:32). Павло з Тарса вбачає в одинакові

небезпеку похоті, перелюбства, вільної сексуальності. Звідси, якщо цнота

недосяжна, його заклик до шлюбу – найкращого упокорення лібідо.

Також ми натрапляємо на схожу критику абортів у трьох монотеїзмах.

Сім’я функціонує як неподоланний горизонт, базовий осередок суспільства.

Вона передбачає дітей, дітей, яких юдаїзм уважає умовою виживання свого

Народу, кількість яких церква воліє бачити примноженим, яких мусульмани

розглядають як ознаку пророчого благословення. Усе, що перешкоджає цій

демографічній метафізиці, викликає монотеїстичний гнів. Бог не любить

сімейного планування.

Утім, одразу після пологів юдейські матері вважаються нечистими.

Кров, завжди кров... Якщо вона народила хлопчика, їй заборонено заходити

до святилища сорок днів, якщо дівчинку – шістдесят! Так говорить Левіт...

Знаємо, що донині правовірні юдеї в ранковій молитві висловлюють три

обов’язкові подяки Господу Богові: “Хай славиться Бог, що не створив мене

неюдеєм... Хай славиться Бог, що не створив мене рабом... Хай славиться

Бог, що не створив мене жінкою...” (Талмуд, Менахот 43b)- Також

пам’ятаємо, що Коран явно не засуджує передісламську племінну традицію,

що мовить про сором чоловіка, який став батьком дівчинки, і легітимізує

роздуми, чи залишити дитину, чи закопати її в пилюці (16:58). (Часткове

видання Корану в “Плеяді” подає нотатку, либонь, щоб пом’якшити

варварство, що то через страх бідності – і попри те!)

Зі свого боку, веселі християни виставляють на обговорення

Маконського собору 585 року книгу Валенса Ацидаліуса під назвою

“Парадоксальна дисертація, в якій прагнуть довести, що жінки не є

людськими створіннями”... Невідомо, в чому полягає парадокс (!) і чи була

переписана дисертація. Ми також не знаємо, чи було успішним те

обговорення і чи вдалося Ацидаліусу переконати своїх читачів. Але

християнські ієрархи не заперечували проти так сформульованого питання:

варто лишень згадати численні жінконенависницькі зауваження Павла з

Тарса. В будь-якому разі церковні упередження щодо жінок залишаються

похмурою актуальністю.

101

Прославлення кастрації. Нам відомі пригоди Оригена, який

буквально зрозумів слова Матея. Євангеліст розмірковує про євнухів (Мт.

19:12), виводить типологію – скопці без яєчок від народження, скопці, що

були кастровані іншими, і скопці, що самі оскопили себе заради Царства

Небесного, – й висновує: “Хто може вмістити – нехай вмістить”. Спритний

Ориген діє рішуче й лезом відтинає собі дітородні органи, перш ніж,

можливо, усвідомити, що бажання – це не так справа яєчок, як мізків. Але

пізно...

Монотеїстична література повниться посиланнями на притлумлювання

лібідо та знищення бажання: осанна стримуванню, похвала повної або

відносної цнотливості. Та оскільки люди – не боги і не янголи, а радше

тварини, зі станом яких треба миритися, монотеїзми схвалюють шлюб із

вірністю дружині (або дружинам у випадку юдеїв і мусульман) і

наполягають, щоб уся сексуальність зводилася до запліднення. Сім’я, шлюб,

моногамія, вірність – скільки варіацій на тему кастрації... Або як стати

віртуальним Оригеном.

Левіт і Числа, власне, встановлюють правила щодо юдейської статевої

інтерсуб’єктивності: жодних сексуальних стосунків поза шлюбом;

легітимація полігамії; розлучення за вимогою чоловіка і без значних

формальностей (достатньо скласти листа, guet, покинутій дружині);

незаконність шлюбу з неюдеєм; передача юдейства по лінії матері (у неї було

дев’ять місяців, щоб довести, що вона справді є матір’ю, а от батько – не

завжди певна річ...); заборона жінкам вивчати Тору (обов’язково для

чоловіків); спадкоємицям Єви не дозволено декламувати молитви, носити

шаль, одягати філактерію, сурмити в шофар, будувати ритуальну хижку

(sukhd), належати до молитовної групи, що повинна становити щонайменше

десять осіб (тіпуагі). Жінки не правочинні виконувати адміністративні та

юридичні функції; можуть володіти власністю, але не вести чи

адмініструвати фінансові справи (це чоловіча роль). Ось і підтвердження

того, що Господь Бог за власною подобою створив чоловіка, а не жінку.

Читання Корану вказує на очевидну спорідненість між цими двома

релігіями. Іслам чітко стверджує вищість чоловічої статі над жіночою, позаяк

Бог віддає перевагу чоловікам перед жінками (4:34)-Звідси – серія жорстких

вимог: за межами дому заборонено виставляти волосся – хіджаб (24:30) – або

руки і ноги; жодної сексуальності поза легітимними стосунками з членом

спільноти, який сам може володіти кількома дружинами (4:3); звичайно,

жінкам заборонена поліандрія; звичайно, славиться цнотливість (17:32 і

33:35);

102

заборонено одружуватися з немусульманином (3:28); заборонено

носити чоловічий одяг; у мечеті статі не можуть змішуватися; не може бути й

мови потискати чоловікам руку, хіба що в рукавичках; шлюб обов’язковий,

жодної терпимості до безшлюбності (24:32), навіть в ім’я релігії; пристрасть і

кохання в шлюбі не вітаються на благо інтересам родини (4:25), племені та

спільноти; заклик підкоритися всім сексуальним бажанням чоловіка – який

обробляє свою дружину, коли заманеться, немов власну землю, – метафора з

Корану (2:223); дозволено бити свою дружину, навіть у разі підозри, провину

можна не доводити (4:34); так само легко розлучитися з жінкою, в неї такий

же життєво нижчий статус, така ж узаконена неправочинність (2:228) –

свідчення жінки в суді дорівнює половині свідчення чоловіка; безплідна

жінка й жінка, позбавлена невинності до заміжжя, вартують одного й того

самого: нічого.

Звідси – похвала кастрації: жінка – це занадто. Занадто бажання,

занадто задоволення, занадто надміру, занадто пристрасті, занадто

вибуховості, занадто сексу, занадто шаленства. Вона загрожує чоло-вічості

чоловіка. Речі, до яких мусить прагнути жінка, включають Господа,

медитацію, молитву, виконання ритуалів, слідкування за розділенням

дозволеного і недозволеного, згадку про божественне у найменших деталях

повсякденного життя. Прагнути неба, не землі. А ще менше треба прагнути

найгіршого, що може запропонувати земля, – тіла... Жінка, спокушена колись

давно, перетворившись на вічну спокусницю, загрожує уявленню, яке

чоловік плекає про себе, тріумфальному фалосу, який носять немов амулет

буття. Жах перед кастрацією рухає всім життям під поглядом Бога.

Геть крайню плоть! Юдеї не одинокі в емоційній підтримці

обрізання. У цій царині, як у багатьох інших, їх наслідують мусульмани. Не

дивно, що це питання викликає бурхливу дискусію серед ранніх християн.

Щодо рішення, чи обрізати новонавернених язичників, Павло з Тарса (сам

обрізаний) проголошує, що християни можуть зберегти крайню плоть, але

мають зробити обрізання серця * (Діяння святих апостолів 15:1–9).

* Circoncision du coeur (букв.: “обрізання серця”) – у французькій мові

цей вислів став ідіомою, що означає: “стримування дурних пристрастей,

бажань.

103

Чому б не губів, очей та інших корисних частин тіла? Це “обрізання

серця духом, а не за буквою” (Рим. 2:29) дозволяє нинішнім християнам

(крім коптських християн у Єгипті) мати капюшон на голівці й не світити

нею на відкритому повітрі.

Дивує, що ексцизія – жіноче обрізання, що багатьма мовами

позначається одним терміном для двох різних видів калічення, – маленьких

дівчаток обурює західну людину, але жодного несхвалення не викликає те,

що це застосовують щодо маленьких хлопчиків. Одностайність у цьому

питанні видається безумовною. Але попросіть-но вашого співрозмовника

замислиться над обґрунтованістю цієї хірургічної процедури, що полягає у

видаленні здорової частини тіла дитини, яка не давала на це згоди, без

медичних підстав, – юридичне визначення... калічення.

Коли Марґарет Сомервілль, канадська філософка, порушила це

питання, без зайвого полемічного запалу, послуговуючись раціональними

аргументами, порівняннями, аналізом, коли запропонувала серйозні

анатомічні, наукові, невропатологічні та психологічні дані на підтвердження

калічення, на неї був спрямований нещадний загороджувальний вогонь з

боку одноплемінників. Після всезагального вибуху народного гніву вона,

звичайно, не відмовилася від своїх досліджень, але утрималася від

остаточних висновків, а потім погодилася схвалити обрізання через...

релігійні підстави. (До відома читачів: 6о% американців обрізані, 20%

канадців, 15% австралійців із нерелігійною, либонь, гігієнічно метою.)

Китайське бинтування ніг, африканське витягування шиї обручами,

обпилювання зубів, пробивання носа, вух або губів серед амазонських

племен, полінезійське шрамування і татуювання, перуанське сплющення

черепа походять із того ж магічного мислення, що й клітородектомія або

юдейське та мусульманське обрізання. Таврування тіла з релігійних мотивів,

ритуальне страждання, щоб отримати членство в спільноті, племінні

практики привернення до себе прихильності богів – є тисячі підстав, а про

психоаналітичні гіпотези годі й згадувати.

Ми сміємося з дивних учинків інших людей. У Росії скопці –

християнська секта, що діяла між XVIII століттям і 1920-ми роками, –

виступали за добровільне оскоплення. У деяких районах Полінезії молодим

хлопцям роблять не обрізання, а надрізання: пласку паличку вставляють під

крайню плоть, відтак роблять надріз на верхній частині шкіри. В Австралії

ритуалом переходу для юних аборигенів є надріз уздовж нижньої частини

пеніса від кінчика до мошонки.

104

Але ми не маємо права сміятися. Ментальна логіка, припущення про

природу буття та магічна думка стоять не так уже далеко одна від одної. Ми

схильні вважати варварським те, що не є нашим звичаєм (згадаймо роздуми

Монтеня з цього приводу). Але як ми можемо прийняти і виправдати наші

хірургічні калічення, засуджуючи калічення в інших?

Адже це – фактичне калічення. Насамперед згідно із законом, що

забороняє будь-які хірургічні втручання, не обґрунтовані медично наявністю

дійсної патології. А крайня плоть сама по собі не є патологією. Відтак, згідно

з фізіологією: поверхня обрізаної плоті становить половину або дві третини

покривної шкіри пеніса. У дорослого чоловіка ця зона, що становить

тридцять два сантиметри квадратних –зовнішня і внутрішня шкіра, –

концентрує більше тисячі нервових закінчень або двісті п’ятдесят нервових

центрів. Себто це відтинання однієї з найбільш нервово насичених структур

тіла.

Щобільше, на місці зниклої крайньої плоті – яку примітивні племена

хоронять, поїдають, засушують, розтирають у порошок, оберігають –

з’являється окружний шрам, який згодом роговіє: постійне натирання об

тканину на кшталт шліфування впливає на шкіру, що твердішає й утрачає

чуттєвість. Осушення цієї поверхні та зникнення змазки зменшує

сексуальний комфорт обох партнерів.

Бог любить скалічених. Коран не закликає і не вимагає обрізання, але й

не засуджує. Хай там як, а традиція стверджує, що Магомет народився

обрізаним! Також Коран не приписує жіночої ексцизії чи інфібуляції.

Натомість такі калічення практикують у країнах Африканського рогу,

включаючи три типи жіночого обрізання. (Виконують так звані м’яку сунну –

сунна означає “традиція або шлях пророка”, – коли видаляють голівку

клітора; помірну сунну –клітородектомію, коли видаляють клітор і всі або

частини малих губ; інфібуляцію – повне видалення клітора, малих і великих

губ, після чого зашивають тканину, залишаючи потрібні отвори для

сечовипускання і менструації.)

Юдеї теж схвалюють це калічення як ознаку повної належності до

спільноти. Єдина чи майже єдина ознака підтверджується грізною

непохитністю в цьому пункті (якщо можна так сказати):

105

Господь Бог вимагає його від Авраама, який підкоряється у дев’яносто

дев’ятирічному віці; той наказує обрізатись усім чоловікам свого дому,

навіть рабам; зобов’язує робити це на восьмий день після народження;

перетворює цей обряд на знак особливого Завіту *, який Господь уклав зі

своїм обраним народом. Обрізання є настільки важливим, що коли воно

припадає на шабат, усі ритуальні заборони пов’язані з цим днем, зникають.

Навіть у випадку дитини, яка померла до моменту видалення крайньої плоті,

моель (служитель, якому довіряють процедуру обрізання) робить свою

справу.

Монтень оповідає ритуал обрізання у “Подорожньому щоденнику”:

обрізальник користується ножем, який до того мав лежати під подушкою

матері, щоб набути якнайкращих якостей. Дістає дитячий пеніс, затискає

шкірку, відштовхує голівку й ріже по живому, без анестезії, відтягуючи

крайню плоть. Ковтнувши вина, затримавши його в роті, він смокче ранку –

ритуальне відсмоктування називається мезиза, – відтак відсмоктує кров, щоб,

як говорить Талмуд, вона не залишалася на дні ранки. Тричі спльовує. І дитя

вступає в спільноту: йому дають ім’я. Від часів Монтеня ритуал, як і мезиза,

залишається незмінним.

Багато було написано та сказано про цей примітивний ритуал і його

збереження протягом століть. Фройд – біографи якого звертають увагу на

його поганий спогад обрізання – говорив (а після нього чимало

психоаналітиків) про витіснення жіночого б чоловікові (обрізання) як

відлуння витіснення чоловічого в жінці (ексцизія). Він припускав, що ритуал

міг відтворювати батьківське застереження нащадкові чоловічої статі проти

едипівських бажань через загрозу ще більшої кастрації або ж повторювати

розривання пуповини як символ нового народження. Звичайно, крім самої

мети ритуалу встановити общинну належність та ідентичність, ці чинники,

можливо, відіграють свою роль.

Та особливо цікавою є думка двох юдейських філософів – Філона

Александрійського у “Тлумаченнях Старого Заповіту” та Мойсея Маймоніда

у “Путівнику розгублених”. Поважні мужі стверджують, що ця операція,

власне, має на меті послаблення сексуального органа. Обрізання націлює

індивіда на головне – захищає від еротичних нахилів, не дає розтрачувати

енергію, яку краще звернути на прославляння Всевишнього; притлумлює хіть

і полегшує опанувати жагу.

* Фр. термін “alliance”, тобто “союз”, “угода”, перекладаємо як “Завіт

(слід відрізняти від “Заповіту”). Див.: Термінологічно-правописний порадник

для богословів та редакторів богословських текстів. – Л.: Український

Католицький Університет, 2005. – С. 28. 106

106

До чого можна додати: викривлює сексуальні можливості,

перешкоджає чистій насолоді заради самої себе; записує у плоть і плоттю

ненависть до бажання, лібідо і життя; готує перемогу смертоносних

пристрастей замість життєвих потягів; підносить один із різновидів

інстинкту, потягу до смерті, поверненого проти інших, – як завжди, на їхнє ж

благо...

Водночас із прийняттям християнства і рішеннями Павла обрізання

стає справою ментальною. Більше не потрібна позначка на тілі; калічення не

відповідає нічому реальному. Тож важить тільки “обрізання серця”. Щоб

досягнути цього, треба здерти з тіла всі гріхи, породжені плотськими

пожаданнями. Звідси, безперечно, хрещення, але також і насамперед

щоденний аскетизм життя, присвяченого наслідуванню Христа, його

страждань і страстей. Звісно, з людиною з Тарса вірянин береже пеніс у

цілості, але втрачає тотальність свого тіла. Мусиш цілковито відпасти від

тіла в його тотальності, немов обрізальник скасовує крайню плоть. З появою

християнства потяг до смерті починає отруювати цілу планету...

107

Третя частина

ХРИСТИЯНСТВО

КОНСТРУЮВАННЯ ІСУСА

Історії фальсифікаторів. Певна річ, Ісус існував – як Улісс і

Заратустра, щодо яких неважливо знати, чи жили вони фізично власною

персоною, тоді чи тоді, у чітко визначеному місці Існування Ісуса в жодному

разі не є історичним фактом. Жодних документів що засвідчують події на

місці, жодних археологічних доказів нічого немає вірогідного на

підтвердження істинної і реальної присутності його на зламі двох епох, що

скасовує одну й дає ім’я наступній.

Немає могили, савану, архівів, крім гробу, який 325 року винайшла св.

Олена, матір Константина. Жінка мала бути дуже обдарованою, позаяк

завдячуємо їй також відкриттям Голгофи і титпулусу, дерев’яного фрагмента

з написом провини Ісуса. Також є Туринська плащаниця, що датується за

допомоги радіоактивного вуглецю XIII століттям н. є., й тільки диво могло

змусити її огортати тіло Христа за тисячу років до того! Нарешті, нам відомі,

звичайно, дві чи три нечіткі згадки у давніх текстах – Йосифа Флавія,

Светонія і Тацита, –але у копіях, зроблених кілька століть після гаданого

розп’яття Ісуса, а надто після успіху його прибічників...

З іншого боку, як можна заперечити концептуальне існування Ісуса?

Так само як Гераклітів Вогонь, Емпедоклова Дружба, Платанові Ідеї чи

Епікурове Задоволення, Ісус чудово функціонує як Ідея, на якій ґрунтуються

світогляд, уявлення про реальність, теорія нечестивого минулого і

майбутнього спасіння. Полишимо роздуми про існування Ісуса любителям

неможливих дебатів і звернімося до питань, які справді вартують уваги. Чим

саме є ця конструкція на ім’я Ісус? З якою метою її створено? Якими є її цілі?

Чиї інтереси вона обслуговує? Хто створив цю фікцію? Як оформився міф?

Як байка розвинулась у подальших століттях?

Відповіді на ці запитання потребують звернення до істеричної постаті

тринадцятого апостола, Павла з Тарса (“єпископа зовнішніх справ”, як він

себе називає), до творця успішного державного перевороту, імператора

Константина, та його наступників Юстиніана, Феодосія, Валентиніана, що

підбурювали християн грабувати, катувати, винищувати язичників і

спалювати бібліотеки.

108

Від невидимої ектоплазми до абсолютного могуття цього фантому над

імперією, відтак над світом історія збігається з генеалогією нашої цивілізації.

Вона розпочинається в історичному тумані у Палестині, продовжується в

Римі й потім у Візантії в золоті, розкошах і пурпурі християнської влади.

Вона процвітає навіть сьогодні в мільйонах умів відформатованих цією

неймовірною історією, – зітканою на вітрах, на нечіткостях, на

суперечностях, які церква завжди розв’язувала під натиском політичного

насильства.

Тож ми розуміємо, що більшість поширених документів – це майстерні

підробки. Спалені бібліотеки, безперестанні сплески вандалізму, раптові

пожежі, християнські переслідування й аутодафе, землетруси, революція в

засобах передання інформації, що замінює папіруси на пергамент і ставить

копіїстів, сектантських поборників Христа, перед вибором між документами,

які мають бути врятовані, й тими, що мають канути в небуття... Відтак

монахи, які публікували видання античних авторів, на власний розсуд

додавали все, чого, на думку переможців, у них не вистачало. Усе це

породжувало філософське безумство!

Те, що залишилося, не вселяє довіри. Християнські архіви є

результатом ідеологічної майстерні. Навіть писання Йосифа Флавія, Светонія

чи Тацита, які кількома фразами згадують про існування Христа і його

прибічників у І столітті н. є., підпадають під правила інтелектуальної

фальсифікації. Коли анонімний монах переписує “Старожитності”

юдейського історика Йосифа Флавія (заарештованого і завербованого на

співпрацю з римською владою), коли у нього перед очима лежить оригінал

“Анналів” Тацита чи “Життів дванадцяти цезарів” Светонія, він здивований,

що не може знайти у цих текстах жодної згадки про історію, в яку він вірить.

Тож сумлінний християнин додає уривочок від себе, без сорому, без

комплексів, не замислюючись, що він робить щось неправильно або

виготовляє фальшивку. Він міг робити це тим легше, що у ті часи книгу не

розглядали під кутом зором нашого сучасника, стурбованого відповідністю

оригіналові, повагою до цілості тексту й авторських прав... Навіть сьогодні

ми читаємо цих античних авторів у рукописах, які були зроблені кілька

століть по тому християнськими монахами, які вберігають їхній зміст так,

щоб він узгоджувався з їхньою історією...

112

Кристалізація істерії. Ультрараціоналісти – від Проспера Альфарика

до Рауля Ванейґема – ймовірно, мали рацію, коли заперечували історичне

існування Ісуса. Закритий корпус текстів, документів, відомостей, які нам

доступні, десятиліттями вивчали з різних кутів зору, так і не дійшовши

остаточного висновку чи не зробивши загальновизнаної оцінки. Від

фіктивного Ісуса до Ісуса – Сина Божого спектр досить широкий, і кількість

теорій однаково виправдовує як агресивний атеїзм Раціоналістичного

Товариства, так і фанатизм Опус Деї...

Про епоху, коли нібито з’являється Ісус, можна сказати те, що вона

повниться індивідами такого ж ґатунку: полум’яні пророки, просвітлені

шаленці, істерики, переконані у вищості своїх гротескних істин, провісники

апокаліпсисів. Історія цього запеклого століття містила незліченну кількість

подібних прикладів. Філософи-гностики походять з цього міленаристського

запалу і навіженого психозу, що позначив період тривоги, страху і

перевороту в світі, якого ніхто не розумів. Старе тріщало по швах, сипалося,

загрожувало розпастися. Цей гаданий кінець породжував паніку, проти якої

деякі індивіди висували відверто ірраціональні пропозиції.

На берегах Йордану, місці, знайомому Ісусові та його апостолам,

чоловік на ім’я Февда називає себе Єшуа, пророком обіцяного спасіння

(етимон, рання форма імені Ісуса)... Прийшовши з рідного йому Єгипту з

чотирма тисячами прихильників, одностайно готових кинутися в бійку, він

хоче покінчити з римським владарюванням і стверджує, що словами своїми

може розвести річку, щоб провести своїх людей і покласти край колоніальній

владі. Римські солдати відрубали голову цьому бідолашному переродженню

Мойсея ще до того, як він міг продемонструвати свої гідравлічні таланти.

Іншого разу, в 45 роцы, повстають Яків і Симон, сини Юди

Галілейського (ще один топонім, відомий Ісусові). Це повстання закінчилося

невдачею, як і те, що підняв їхній батько в 6 році. Римляни розпинають

бунтівників. Менахем, внук із багатої на борців за свободу сім’ї, йде по

слідах предків і повстає у 66 році, давши початок юдейській війні, що

завершується у 70 році зруйнуванням Єрусалима.

У цій першій половині століття пророки, месії, провісники благих

звісток множаться у небаченій кількості. Декотрі закликають своїх вірних іти

за ними у пустелю, щоб узріти чудасії, знаки і вияви божественного. Один

провидець з Єгипту разом із сорока тисячами послідовників займає

Гетсиманський сад, іще одне місце, що асоціюється з Ісусом.

113

Він має намір одним голосом поруйнувати стіни Єрусалима, щоб туди

зайшли бунтівники. Тут знову римські кати розсіюють натовп. Безліч історій

розповідають про бажання юдеїв повалити римську владу єдиною зброєю

релігійного, містичного, міленаристського, пророчого дискурсу, що провішує

благу звістку, закладену в Старому Заповіті.

Цей опір обґрунтований: бажання вибити загарбників, які нав’язують

свою мову, закони, звичаї, завжди виправдовує спротив, повстання, незгоду й

боротьбу, навіть зі зброєю в руках. Але вірити, що можна протистояти

найдосвідченішому в світі війську, що загартовувалося в усіх найголовніших

битвах того часу, вишколеному і професійному, з потужним озброєнням і

амуніцією одним тільки віруванням у неможливе, – ось що перетворює ці

дивовижні бої на наперед програну битву. Бог, який тріпоче знаменом перед

римськими легіонами, не є достойним еквівалентом на ратному полі...

Ісус, отже, іменує тогочасну істерію, вірування, нібито за наявності

доброї волі й через виступ в ім’я Господа Бога можна бути переможцем і

перемагати. Розбивати мури одним голосом, а не стінобитними та

метальними знаряддями, перетинати води словом, а не надійними

військовими суднами, сходитись у сутичці з вояками, що добряче понюхали

пороху, озброївшись духовними піснями, молитвами й амулетами, а не

списами, мечами або кіннотою: ніщо тут не може потурбувати окупаційну

римську владу. Подряпини на шкірі імперії...

Ім’я Ісуса кристалізує розсіяні й розрізнені енергії, що витрачалися

проти тогочасної імперської машини. Воно дає емблематичну назву для всіх

юдеїв, що відмовляються прийняти римську окупацію, але володіють лише

однією зброєю – сумлінням, підкріпленим вірою в те, що Господь Бог може

робити дива і звільнити їх від колоніального ярма. Але якщо Бог дійсно

існував і любив свій народ, він міг би звільнити його від несправедливого

закону і відвернув би наругу. Чому ж він терпить її, перш ніж дозволить

знищити?

Отже, питання, чи дійсно існував Ісус, чи його не було, треба віднести

до статусу гіпотези. Цей Ісус міг би бути сином теслі та незайманої. Він міг

народитись у Назареті, у дитячому віці міг навчати законовчителів, у

дорослому віці навчати рибалок, ремісників та інших пересічних людей, що

працювали на березі Тиверіадського озера. Він міг мати проблеми радше з

юдейською спільнотою, ніж із римською владою, призвичаєною до цих

спорадичних і незначних бунтів.

114

Але він синтезує, фокусує і кристалізує те, що збурює епоху й історію

першого століття його ери... Ісус дає ім’я юдейському непри-йняттю

римського панування. ^

Це підтверджує й етимологія. Слово “Ісус” означає “Бог рятує

врятував, урятує . Неможливо чіткіше висловити символічне значення: саме

ім’я вказує на його долю. Патронім сповіщає про вже відоме майбутнє и

передбачає вже написану десь у небесному покутті пригоду. Відтоді історія

задовольняється тим, що день у день дає одкровенню відкритися. Чи

можливо уявити, щоб ім’я, дане під час хрещення, не зобов’язувало до

здійснення цих обітниць і пророкувань? Або як іще краще сказати, що

творення Ісуса – фальшивка до щонайменших деталей, ім’я якої слугує

приводом і нагодою для цього онтологічного каталізатора?

Каталіз дивовижного. Ісус концентрує в своєму імені месіанські

сподівання епохи. Так само він синтезує так звані topoп – античний термін на

позначення дивовижної особи. Адже народився він від незайманої матері, яку

про це повідомила небесна чи ангельська істота, міг творити дива, мав

харизму, що притягує захоплених учнів, воскрешав мертвих – ці загальники

розкидані по всій літературі античності. Очевидно, якщо вважати Євангелія

священними текстами, то це звільняє від необхідності порівняльного аналізу,

що занурив би в їхній контекст, – те, що є дивовижним у Новому Заповіті,

відповідало би логіці того, що є дивовижним в античності. Не більше, не

менше. Ісус Павла з Тарса підлягає тим самим законам жанру, що й Улісс

Гомера та Енколпій “Сатирикону” Петронія. Письменник Філострат написав

біографію Аполлона Тіанського, яку дехто розглядає як спробу створити

образ, що міг би посперечатися з образом Ісуса Христа. Інакше кажучи, тут

ідеться про величні картини античності.

Хто був автором Ісуса? Марко. Євангеліст Марко – перший автор

оповіді про дивовижні пригоди ім’ярека Ісуса. Ймовірний супровідник Павла

з Тарса в його місіонерських ходіннях, Марко написав свій текст близько 70

року. Ніщо не доводить, ніби він особисто знав Ісуса, що не дивно! Явне і

дійсне знайомство було б помітним і відчитувалося б у самому тексті. Але ми

не можемо стикатися з фікцією... Усе, що ми можемо зробити, так це

наділити її існуванням, як-от споглядальники міражів у пустелі, які чесно

вірять у справжність і реальність побачених у пекельній спеці пальм і оаз.

115

Тож в істеричному шалі епохи євангеліст викладає вигадану історію,

щиросердно стверджуючи її безумовну істинність.

Марко пише Євангеліє, щоб навертати. Його аудиторія? Люди, які мали

бути навернені, загалом байдужі до християнської звістки, але яких треба

було зацікавити, захопити, звабити. Текст постає у безпомильному регістрі

пропаганди. А вона, як годиться, не виключає звернення до засобів, щоб

подобатися, переконувати, викликати схвалення. Звідси використання

дивовижного. Як іще зацікавити аудиторію, розповідаючи їй банальну

історію про звичайну людину, подібну до більшості смертних? Євангелія

переймають літературні прийоми язичницької античності, яка вважає за

належне прикрашати, вивищувати, відбілювати особу, яку бажають

перетворити на провісника, що пробуджує.

Щоб переконатись у цьому, прочитаймо добре знані сторінки Нового

Заповіту разом із твором, який Діоген Лаерцій присвятив життю, ученням і

висловам відомих філософів. Надамо цим двом текстам однакового

літературного статусу – творів історичних, датованих, створених людьми,

рукою яких водив геть не Святий Дух, але які писали, щоб дістатися сердець

своїх читачів і переконати їх, що йдеться про надзвичайних осіб, великих

людей, непересічних особистостей. Піфагор, Платон, Сократ та Ісус

розглядаються одним оком, оком читача античних текстів. Що ми

знаходимо?

Схожий світ, однакові літературні прийоми в авторів, однакова

риторична

схильність

до

вивільнення

магічного,

дивовижного,

фантастичного, щоб надати своїм персонажам об’ємності та яскравості для

читацької уяви. Марко воліє, щоб Ісуса полюбили, Діоген Лаерцій прагне

того ж самого для своїх великих філософів античної традиції. Євангеліст

оповідає життєпис, сповнений неймовірних подій? Біограф начиняє свій

текст не менш надзвичайними перипетіями в етимологічному сенсі цього

слова. Як же вони могли народитися, жити, говорити, мислити і померти яко

звичайнісінькі смертні?

Ось, наприклад, Марія, матір Ісуса, дівою зачинає від самого Святого

Духа *. Та нічого особливого: Платон теж народився від матері у розквіті літ

з уцілілою плівою. Архангел Гавриїл сповіщає дружину тесляра, що вона

понесе без помочі свого чоловіка, ласкавця, який погоджується без пари з

вуст? То й що: той-таки Платон пишався тим, що своєю особою зампцував

Аполлона. Син Йосифа – насамперед син Бога?

* Par l’opйration du Saint-Esprit – (букв.: “силами Святого Духа”) –

фразеологічний зворот, означає “дивом, немовби помахом чарівної палички”.

116

Без проблем: і Піфагор, якого учні вважали Аполло-ном у плоті, що

прийшов від гіпербореїв. Ісус творить дива дає зіп сліпим, а життя мертвим?

Як і Емпедокл, який повернув до життя покійницю. Ісус відзначається

пророкуваннями? Такі ж таланти v Анаксагора, який з успіхом передрік

падіння метеоритів

Але це не все. Ісусові слова навіяні, запозичені у більшого сильнішого і

могутнішого, ніж він? Та й Сократа переслідує, супроводжує його даймон.

Майбутній розіп’ятий проповідує учням, навертає своїм ораторським

талантом і риторикою? Усі античні філософи, від кініків до епікурейців,

користуються подібним талантом. Стосунки Ісуса з Йоаном, улюбленим

учнем? Такі ж зв’язки мають Епікур і Метродор. Назаретянин говорить

метафорами, використовує символи, поводиться загадково? Піфагор також...

Ісус ніколи не писав, крім одного разу палицею на піску, відразу ж стерши

написане? Це стосується й Будди і Сократа, філософів усного слова,

терапевтичного мовлення. Ісус помер за свої ідеї? Сократ також. Месія не

спить у нічному Гетси-манському саду? Сократ проводить безсонну ніч при

Потидеї. Марія дізналася про свою долю діви-матері уві сні? Сократові

наснився лебідь, і наступного дня він зустрічає Платона.

Можна щось додати? Так, можна... Очевидно, тіло Ісуса ковтає

символи, але не перетравлює їх; неможливо випорожнюватися концептом...

Незвичайна плоть, не покірна забаганкам усякого і кожного: месія не

відчуває ні голоду, ні спраги, ніколи не спить, не какає, не злягається, не

сміється. Сократ так само. Згадаймо “Апологію”, в якій Платон зображає

героя, на якого не діють алкоголь, утома чи безсонна ніч. І Піфагор постає

переодягненим в антитіло, духовну плоть, ефірну, нетлінну матерію,

недосяжну агонії часу, реального й ентропії.

Платон та Ісус обоє вірять у життя після смерті, в існування

нематеріальної, безсмертної душі. Після розп’яття галілейський маг

повертається поміж людей. Але ще до нього до тієї ж практики вдався

Піфагор. Хоча не так швидко, позаяк Ісус чекав три дні, а філософ, одягнений

у льон, терпляче очікував двісті сім років, перш ніж повернутися до Великої

Греції. Й існує стільки інших байок чи то про грецьких філософів, чи то про

юдейського пророка, коли автор міфу бажає переконати читача у винятковій

природі свого персонажа і героя...

117

Конструювати за межами історії. Дивовижне повертається спиною до

історії. Не можна раціонально боротися проти дощу з жаб або ковадл, мерців,

які виходять зі своїх гробниць, щоб розділити трапезу з рідними. Така

критика нічого не варта перед паралітиками, хворими водянкою або

гемороєм, які раптово виліковуються за помахом чарівної палички. Ми не

здатні вхопити зміст цілющих заклинань, терапевтичних слів, жестів, що

спричиняють фізіологічні дива, якщо залишимося на ґрунті чистого розуму.

Щоб зрозуміти їх, нам треба мислити в термінах символів, алегорій,

стилістичних фігур. Читання Євангелій вимагає такого ж підходу, що й

антична романна проза чи гомерівські поеми: віддатися літературним

ефектам і відмовитися від критичного духу. Подвиги Геркулеса позначають

неабияку силу, пастки Улісса виказують його хитрість і вправність. Те саме

стосується див Ісуса, чия реальність та істинність криється не у збігові з

фактами, а в тому, що вони позначають: неймовірна влада, надзвичайне

могуття людини, що походить від більшого світу, ніж він сам.

Євангельський жанр є перформативним – якщо скористатися терміном

Джона Остина: називання чогось істинним таким його і робить. Заповітні

оповідання

геть

не

переймаються

істинністю,

правдивістю

чи

правдоподібністю. Натомість вони розкривають мовну І потугу, яка творить

те, що виголошує. Прототип перформативу: священик проголошує молодят

чоловіком і дружиною. Самим актом висловлення формули він ставить подію

у відповідність до слів, які позначають її. Ісус не підлягає історії, натомість

він підлягає перформативності Заповітів.

Євангелісти не звертають уваги на історію. їхній апологетичний вибір

їм це дозволяє. Немає потреби в тому, щоб їхні історії дійсно відбувалися, не

так важливо, щоб реальне збігалося з формулюваннями і розповідями про

нього. Достатньо, щоб слова продукували свій ефект – навернути читача,

дістати від нього схвалення персонажа та його вчення. Чи створювали автори

Нового Заповіту цей міф свідомо? Я так не думаю. Ні свідомо, ні

добровільно, ні осмислено. Марко, Матей, Йоан і Лука не обманюють

навмисне. Павло також. Власне, вони самі обманюються, позаяк називають

істинним те, у що вірять, і вірять, ніби істинним є те, що вони говорять.

Жоден із них не зустрічав Ісуса фізично, але всі наділяють цю фікцію

реальним, геть не символічним або метафоричним існуванням.

118

Зрозуміло, що вони дійсно вірили в те, про що розповідали.

Інтелектуальна само-інтоксикація, онтологічне засліплення...

Усі вони приписують фікції реальність. Вірячи у розказану байку, вони

надають їй дедалі більшого обсягу. Доказ існування істини часто зводиться

до повторення суми помилок, які одного дня стають узгодженою істиною.

Тож імовірне неіснування індивіда, про якого століття за століттям

розповідають якісь деталі, зрештою перетворюється на міфологію, якій

віддаються групи, міста, нації, імперії, планета. Євангелісти творять істину,

донесхочу повторюючи фікції. Войовничий запал Павла, державний

переворот Константина й репресії валентиніанських і феодосійських династій

довершують справу.

Мереживо суперечностей. Конструювання міфу здійснюється протягом

кількох століть багатьма різними письменниками. Вони копіюють один

одного, додають, віднімають, видаляють, спотворюють, свідомо чи

несвідомо. Врешті-решт, отримуємо величезний корпус суперечливих

текстів. Це зіштовхує нас з ідеологічною роботою, що полягає в доведенні

кострубатого матеріалу до однозначної історії. Результат: одні Євангелія

зберігають як істинні, інші, ті, що бентежать агіографію або переконливість

проекту, відкидають. Звідси – синоптичні Євангелія та апокрифи. Навіть

міжзаповітні писання, яким дослідники надають дивного статусу

метафізичної позаземності!

Чи був Ісус вегетаріанцем і воскрешав із мертвих зарізаного на бенкеті

півня? Чи душив маленький Ісус пташенят, аби потім благородно повертати

їм життя? Чи змінював потік річки одним тільки голосом, ліпив птиць із

глини, перетворював їх на справжніх пернатих і творив інші дива до

десятирічного віку? Чи зцілював Ісус зміїні укуси, лишень дмухнувши на

місце поранення? Як щодо смерті його батька Йосифа у сто одинадцять

років? І смерті його матері Марії? Як бути з образом Ісуса, що регоче аж

жижки трясуться? Та стількома іншими історіями, викладеними на багатьох

тисячах сторінок християнських апокрифів. Чому їх відкинули? Тому що

вони не задовольняли однозначності оповіді... Хто ж укладав цей корпус і

вирішував, яким має бути канон? Церква, її собори та її синоди до кінця IV

століття.

Проте цей добір не уникнув незліченної кількості суперечностей і

неправдоподібностей у загальному корпусі синоптичних Євангелій. Один

приклад: за словами Йоана, дерев’яна табличка, на якій судді написали

провину Ісуса – титулус, – розміщувалася на самому хресті, над головою

Христа.

119

За словами Луки, вона висіла на шиї розіп’ятого. Зі слів Марка годі

чітко встановити... Якщо порівнювати Марка, Матея, Луку та Йоана, про цей

титулус мовиться чотири різні речі... На шляху до Голгофи, як говорить

Иоан, Ісус несе хрест один. Чому ж інші додають, що йому допомагав Симон

із Киринеї? Залежно від того чи того Євангелія Ісус з’являється після смерті

то одній людині, то кільком, то групі... І з’ява Ісуса відбувається в різних

місцях... І немає кінця-краю такого роду суперечностям у самому тексті

Євангелій, хоч офіційна церква добирала їх так, щоб витворити єдиний

однозначний міф.

Крім суперечностей, так само звертають увагу на неправдоподібності.

Наприклад, обмін репліками між засудженим і Понтієм Пилатом, урядовцем

римської імперії. Якщо зауважити на те, що в таких випадках допит зазвичай

проводив не посадовець високого рангу, а його підлеглий, важко уявити, щоб

Понтій Пилат приймав у себе Ісуса, який ще не був Христом, тобто тим, ким

його зробить історія, – зіркою планетарного масштабу. На той час Ісус

просто йшов за статтею карного права, як і численні інші правопорушники у

в’язницях окупанта. Тож малоймовірно, щоб урядовець забажав розмовляти з

такою дрібною місцевою здобиччю. Щобільше, Понтій Пилат спілкується

латиною, а Ісус – арамейською. Як же вони могли розмовляти, як дає нам

зрозуміти євангеліст Йоан, легко і невимушено, без тлумача, перекладача чи

посередника? Фантазування...

Той самий Пилат не міг бути прокуратором, як називають його

Євангелія, тому що титул прокуратора вперше впроваджують близько so

року н. є. Він був префектом Юдеї... До того ж цей римський чиновник не міг

бути м’яким, люб’язним і привітним з Ісусом, як це змальовують євангелісти

(якщо тільки автори цих текстів не хотіли викрити юдеїв, винних у смерті

їхнього героя, і полестити римській владі заради певної співпраці)... Адже

історія пам’ятає жорстокість, цинізм, свавілля і схильність до репресій цього

юдейського префекта. Перекручування...

Інша неправдоподібність – розп’яття. Історія знову ж таки свідчить: у

ті часи юдеїв не розпинали, а забивали камінням. За що був засуджений Ісус?

За те, що проголосив себе Царем Юдейським. Одначе Рим тільки

насміхається з оцих історій месій і пророків. Розп’яття передбачало загрозу

імперській владі, яку розп’ятий ніколи явно не становив. Але припустімо, що

то було розп’яття.

120

У цьому разі покараного залишали прив’язаним на поталу хижим

звірам і собакам, які легко могли шматувати труп, позаяк хрест був не більше

двох меті * заввишки. Відтак останки кидали в спільну яму у будь якому разі

покладення до труни виключене. Вигадування РаШ

Тоді домовина. Інша неправдоподібність. Потайний учень ісуря Иосиф

з Ариматеї отримує від Пилата тіло вчителя для покладенні До труни. Без

ритуального обмивання? Немислимо для юдея Один з євангелістів згадує

ароматичні смоли, смирну, алое – тридцять кілограмів... – і сповивачі, типові

для єгипетського бальзамування Три інші проминають ці деталі... Але

розв’язок суперечностей здається, криється у значенні назви місцевості, з

якої походить Йосиф-Ариматея означає “після смерті”. Згідно з

перформативним принципом, Йосиф з Ариматеї іменує людину, яка

з’являється після смерті й піклується про тіло Христа, щось на кшталт

першого вірянина. Винаходження...

Порівняльне прочитання текстів порушує безліч інших запитань. Куди

поділися учні в день розп’яття? Як повірити, що після такого удару – страти

їхнього вчителя – вони розходяться по домівках, без жодної реакції, зібрання,

продовження місії, розпочатої Ісусом? Адже кожен повертається до своєї

роботи у селищі... Чому ніхто з дванадцяти не взявся за справу, яку Павло (не

знайомий з Ісусом) перебирає на себе: проповідувати благу звістку,

поширювати її якомога далі?

Що сказати про все це? Що робити з цими суперечностями, цими

неправдоподібностями – текстами відкинутими, текстами збереженими, але

повними вигадок, фантазувань, неточностей, ознак пізнішого, ліричного і

войовничого конструювання історії Ісуса? Зрозуміло, чому століттями церква

категорично забороняла будь-яке історичне прочитання так званих

священних текстів. Занадто небезпечно їх читати так само, як Платона чи

Фукідида!

Отже, Ісус є концептуальним персонажем. Уся його реальність

міститься в цьому визначенні. Звичайно, він існував, але не як історична

постать – або ж так, що питання існування чи неіснування вже не має

особливого сенсу. Він існував як кристалізація пророчих сподівань його

епохи і схильності до дивовижного, типової для античних авторів, – остання

виявлялась у перформативному регістрі, що творить у самому акті називання.

Євангелісти написали історію. Разом із нею вони розповідають не так про

минуле однієі людини як про майбутнє цілої релігії. Хитрість розуму: вони

творять міф і самі створені ним. Віряни винаходять своє творіння, а потім

йому ж поклоняються: це й є принцип відчуження...

121

ЗАРАЖЕННЯ ПАВЛА

Безумства одного істерика. Павло захоплює концептуального

персонажа, вдягає його в шати, споряджає його ідеями. Первісний Ісус нічого

не говорить проти звичаїв повсякденного життя. Дві фрази (Мр. 7:15 і 10:7)

показують, що він не є проти шлюбу й геть не захоплений аскетичним

ідеалом. Даремно вишукують жорсткі приписи щодо тіла, сексуальності,

чуттєвості. Ця відносна прихильність до повсякденного життя поєднується в

нього з піднесенням практики лагідності. Мовчанку Ісуса щодо цих питань

Павло з Тарса перетворює на оглушливий гуркіт, промульгуючи ненависть

до тіла, жінок і життя. Радикальний антигедонізм християнства походить від

Павла – не від Ісуса, концептуального персонажа, що залишився мовчазним

щодо цих питань...

Спершу цей істеричний юдей-фундаменталіст діставав задоволення від

переслідування і жорстокого поводження з християнами. Коли фанатики на

смерть побивають камінням Стефана, Павло серед них. Здається, таких

епізодів було чимало. Навернення на шляху до Дамаска, у 34 році, виникає з

суто істеричної патології: він падає на землю (не з коня, як це зображують

Караваджо та живописна традиція...) й, засліплений сильним світлом, чує

голос Ісуса, позбавлений зору протягом трьох днів, увесь цей час не їсть, не

п’є. Зір повертається, коли на нього покладає руки Ананій – християнин,

посланий Богом яко missi dominici *... Відразу Павло сідає за стіл, їсть і

вирушає на довгі роки шаленого проповідування благої звістки в усьому

Середземноморському басейні.

Сучасний медичний діагноз, здається, поставити нескладно. Такі кризи

завжди трапляються в присутності інших людей: падіння, так звана істерична

(а отже, проминальна) сліпота або перехідний амавроз – призупинення чуттів

(глухота, аносмія, агевзія) протягом трьох днів, – схильність до міфоманії

(Ісус говорить з ним особисто), гістріонство (прагнення привернути до себе

увагу, театральність) або моральний ексгібіціонізм – тридцять років

драматизації уявного персонажа, обранця Божого, віднайденого для того,

щоб змінити планету...

* Государів посланець (лат.).

122

Уся ця криза безпомильно скидається на уривок з підручника з

психіатрії, розділ “Неврози”, підрозділ “Істерія”... То була справжня істерія...

навернення!

Заражувати світ неврозами. Як жити зі своїм неврозом?

Перетворюючи його на модель світу, заражуючи ним увесь світ... Павло

творить світ за своєю подобою. Подобою жалюгідною, фанатичною, що з

істеричною непередбачуваністю перескакує з одного ворога на іншого

(спершу християни, відтак язичники), хворою, жінконенависницькою,

мазохістичною... Як не помітити у нашому світі відображення цього портрета

людини, захопленої потягом до смерті? Адже християнський світ якнайкраще

випробовує такий образ життя та дій – ідеологічна грубість, інтелектуальна

нетолерантність, культ поганого здоров’я, ненависть до життєрадісного тіла,

презирство до жінок, задоволення від завдавання болю, зневага долішного

світу в ім’я сфальшованої потойбічності.

Маленький, худорлявий, голомозий, з борідкою, Павло з Тарса не

вказує на деталі хвороби, про яку говорить метафорично. У другому посланні

до коринтян (12:7) він зізнається, що Сатана загнав йому шпичак у плоть,

вислів, який згодом на свій лад підхопить К’єркеґор. Жодних уточнень, крім

одного разу, коли він оповідає про свій бідолашний вигляд перед галатами –

після бійки, що залишила помітні сліди... Тож критики століттями

нагромаджували різні гіпотези про природу того шпичака. Сформувався

цілий списочок у стилі Превера: артрит, ниркова колька, тендиніт, ішіас,

подагра, тахікардія, стенокардія, сверблячка, короста, свербець, карбункул,

фурункули, геморой, анальні тріщини, екзема, проказа, зона, чума, сказ,

бешиха, гастралгія, різь, нирковий камінь, хронічний отит, синусит,

трахеобронхіт, затримка сечі, уретрит, бруцельоз, філяріоз, лишай, цефалгія,

гангрена, нагноєння, абсцес, хронічна гикавка (!), судоми, епілепсія... Тут усе

залучено: суглоби, сухожилля, нерви, серце, шлунок, кишечник, анус, вуха,

порожнини, сечовий міхур, голова...

Усе, крім сексуального регістру... Етнологія істерії передбачає

послаблений, якщо взагалі не відсутній, потенціал лібідо. Розлади

сексуальності, тенденція вбачати її повсюдно, еротизувати надміру.

123

Як не згадати про все це, коли з-під пера Павла виривається ad

nauseam * постійна ненависть і недовіра до тілесних питань? Його відраза до

сексуальності, прославлення цноти, вимога стримування, похвала вдівству,

захоплення безшлюбністю, заклик до вірян поводитися так само, як він –

висловлений у його термінах у першому посланні до коринтян (7:8), –

звичайно, покірливе прийняття шлюбу, але як меншого зла, позаяк найкраще

взагалі відмовитися від будь-якої плоті, – стільки очевидних симптомів

істерії, які чимдалі, тим важче не помічати.

Ця гіпотеза підтверджує деякі незаперечні дані – насамперед

невизнання Павлом у себе будь-якої патології. Адже ми чесно можемо

зізнатися про болі у шлунку або в суглобах. Не можна не помітити шкірну

хворобу, що поширюється тілом, як і невгамовну гикавку. Важче зізнатися в

імпотенції, яку, втім, можна своєрідно приховати під виглядом метафори

(“шпичак” згодиться). Імпотенції чи будь-якій фіксації лібідо на соціально

неспростовному об’єкті – матері, людині однакової статі чи будь-якому

іншому збоченні у Фройдовому значенні терміну. Фройд убачає корені істерії

у боротьбі проти витіснених сексуальних тривог та їхньої часткової реалізації

у формі перетворення [conversion] – у психоаналітичному розумінні, але інше

розуміння тут також підходить **...

Здається, споконвічно на планеті панує один закон. На честь великого

Лафонтена назвемо його “комплексом лисиці й винограду”: він полягає в

перетворенні необхідності на чесноту, аби не втратити лице. Удар долі,

необхідність, життя прирікають Павла із Тарса на імпотенцію чи

проблематичне лібідо. Його реакція? Він обдаровує себе ілюзією свободи,

автономії та незалежності, вірячи, ніби подолав усе, що його детермінує. Він

стверджує, що безшлюбність не була вимушеною, а є результатом його

свідомого вибору, самостійного рішення. Нездатний вести сексуальне життя,

гідне цієї назви, Павло проголошує нікчемними і порожніми всі форми

сексуальності не лише для себе (звичайно), а й для решти світу. Бажання

бути як усі, вимагаючи від світу, щоб той його наслідував, – звідси його

завзяття підкорити людство правилу його власних обмежених обставин...

* Тут: донесхочу (лат.).

** Слово “conversion” у релігійному значенні перекладається як

“навернення”.

124

Помста недоноска. Ця логіка з усією прозорістю постає в другому

посланні до коринтян (і2:2-ю), в якому Павло стверджує- “Краще я буду

хвалитися своши немочами, щоб сила Христова вселилася в мене. Тому любо

мені перебувати у прикростях, у бідах у пересліду ваннях, в утисках через

Христа. Коли бо я слабий, тоді я сильний” Власне, це – визнання логіки

компенсації, що охоплює істерика на шляху до Дамаска. Відштовхуючись від

власної розладнаної фізіології, Павло бореться за світ, що був би схожим на

нього.

Його ненависть до себе перетворюється на рішучу ненависть до світу й

усього, що пов’язане з ним: життя, кохання, бажання, задоволення, відчуття,

тіло, плоть, радість, свобода, незалежність, автономія. Зовсім не є таємницею

мазохізм Павла. Своє життя він розглядає під призмою неприємностей: він

любить проблеми, насолоджується ними, жадає, сподівається, створює їх. У

посланні, в якому Павло підтверджує смак до приниження, він перераховує

все, що йому довелося знести й пережити, щоб проповідувати натовпам:

п’ять разів бичування (щоразу тридцять дев’ять ударів), тричі побиття киями,

один раз каменування у Лістрі в Анатолії (де він мало не загинув, його

залишили лежати, вважаючи, що він помер), три затоплення корабля (день і

ніч він провів у крижаній воді), що вже казати про ризики, які

супроводжують мандрівника на розбійницьких дорогах, небезпечний перехід

річок, утому від пересування під свинцевим сонцем, часті недосипання,

вимушені голодування, брак води, холодні анатолійські ночі. Додамо два

роки в’язниці, вигнання... Мрія мазохіста!

Деколи Павло опиняється у принизливих ситуаціях. Наприклад, на

афінській агорі, де намагається навернути філософів-стоїків та епікурейців у

християнство, розповідаючи їм про воскресіння плоті –абсолютне безглуздя

для еллінів. Учні Зенона й Епікура сміються йому у вічі, але він незворушно

приймає всі кпини. Іншого разу, щоб утекти від народної люті й царського

намісника в Дамаску, його ховають у кошику, спустивши через вікно по той

бік міського муру. Позаяк смішне не вбиває, Павло залишився живий...

Цю ненависть до себе Павло перетворює на ненависть до світу, щоб

ужитися з ним, трохи відкараскатися від нього, тримати на дистанції.

Протилежність усього, що його надихає, віднині переслідуватиме реальне.

Зневага індивіда Павла до своєї плоті, що не здатна бути на рівні того, що

можна від неї очікувати, стає загальною дискредитацією будь-якої плоті

загалом, усіх тіл і всього світу.

125

Коринтянам він зізнається: “але вмертвляю й неволю я тіло своє” (1

Кор. 9:27), а від людства вимагає: вмертвляйте ваші тіла й невольте їх Робіть,

як я...

Звідси, як відомо, хвала безшлюбності, цноти, стримування. У цьому

немає ніякого Ісуса, лишень помста недоноска, як він себе називає у першому

посланні коринтянам (15:8). Нездатний мати стосунки з жінками? Він їх

ненавидить... Імпотентний? Він їх зневажає. Чудова нагода вдмухнути нову

енергію у жінконенависництво юдейського монотеїзму, згодом успадковане

християнством та ісламом. Перші ж строфи першої книги Біблії задають тон:

Книга Буття радикально і безповоротно засуджує жінку, першу грішницю,

причину зла у світі. Павло по-своєму підхоплює цю злощасну, тисячу разів

злощасну ідею.

Звідси – заборони, що тяжіють над ними в усіх павловських писаннях,

посланнях і діях: неодмінно слабка стать, вона мусить коритися чоловікам у

тиші й послуху. Спадкоємиці Єви мусять боятися своїх подружжів, не

повчати й не контролювати так звану сильну стать. Звабниці, спокусниці,

вони можуть, звичайно, сподіватися на спасіння, але тільки заради, через і у

материнстві. Дві тисячі років нав’язаних жіноцтву покарань тільки для того,

щоб спокутувати невроз недоноска!

Осанна поневоленню. Павло-мазохіст формулює ідеї, з якими

християнство згодом допнеться висот. Серед них – уславлення радощів

покори, послуху, пасивності, повного упідлеглення можновладцям на тому

облудному підґрунті, нібито будь-яка влада йде від Бога, а будь-яке соціальне

становище бідних, незаможних і принижених походить від волі небес і

божественного промислу.

Господь благий, милостивий і подібне схвалює хвороби хворих,

бідність бідних, тортури закатованих, прислужування прислуги. Звертаючись

до римлян, яким він хоче догодити, Павло як ніколи своєчасно, у самому

серці імперії навчає покірливості перед урядовцями, чиновниками,

імператором. Він закликає кожного віддавати належне: податки – митарям,

страх – армії, поліції, сановникам, пошану – сенаторам, міністрам,

державцеві...

Адже будь-яка влада є від Бога і походить від нього. Не підкоритися

одному з цих мужів означає збунтуватися проти Бога.

126

Звідси – хвала упідлегленню порядкові та владі. Звабити можновладців

легітимізувати и узаконити поневіряння знедолених, лестити особам із

мечем. Тепер церква співпрацює з державою, яка від самого початку

примостить п поруч із тиранами, диктаторами і самодержцями...

Імпотенція, преображена у владу над світом, неспромога

насолоджуватися жінками, що стає рушієм ненависті до жіночого зневага до

себе, перетворена на любов до своїх катів, істерія, сублімована в

конструювання соціального неврозу, – який матеріал для пеошо класного

психіатричного портрета! Ісус набуває консистенції стаючи заручником

Павла. Блідий і безплотний у питаннях суспільства сек суальності, політики

(і небезпідставно, адже ектоплазма не втілюється за одну ніч), назаретянин

уточнюється. Конструювання міфу стає дедалі виразнішим.

За життя Павло не читав жодного Євангелія. Він ніколи не зустрічався

з Ісусом. Марко написав перше Євангеліє в останні роки життя Павла або

після його смерті. Починаючи з другої половини І століття н. є. тарсянин

поширює міф, навідує велику кількість людей, розповідає свої байки тисячам

осіб у десятках країн: Мала Азія філософів-досократиків, Афіни Платона й

Епікура, Коринф Діогена, Італія епікурейців Кампанії чи стоїків Риму,

Сицилія Емпедокла. Він відвідує Кирену, місто, де народжується гедонізм

разом із Аристип-пом. І заїздить до Александрії, міста Філона. Повсюдно він

заражує. Невдовзі хвороба Павла захопить усе тіло імперії...

З ненависті до розуму. Ненависть до себе, до світу, до жінок, до

свободи – до цієї невтішної картини Павло з Тарса додає ненависть до

розуму. Книга Буття вже вчить про неприйнятність знання, адже не

забуваймо, що первородний, непрощенний гріх, що передається від

покоління до покоління, – це куштування плоду з дерева знання. Воля до

знання, а не вдоволення покорою і вірою, яких вимагає Господь Бог заради

блаженства, – ось найгірше. Смертельні гріхи людства стосуються знань

людини: зрівнятися з Богом у науці, віддавати перевагу культурі й освіті

перед невіглаством покірних...

Яка культура Павла? Жодної, або дуже обмежена: Старий Заповіт і

переконання, що там Бог говорить власним ротом... Його інтелектуальна

освіта? Невідомо, чи був він обдарованим учнем, чи займався тривалими

розвідками... Ймовірно, рабинська освіта... Його ремесло? Виробляв і

продавав намети для кочівників... Його стиль?

127

Важкий, запозичений, складний, усний насправді... Його грецька?

Неповоротка, штучна, очевидно, диктувалася ним під час роботи... Деякі

дослідники висновують, що він був неписьменним... Протилежність Філона

Алексаидрійського, філософа і Павлового сучасника.

Цей неосвічений чоловік, який викликає сміх у стоїків і епікурейців на

афінській площі, відданий своїй техніці перетворення необхідності на

чесноту, перетворює свою безкультурність на ненависть до культури. У

посланнях до коринтян і до Тимофія він закликає повернутися спиною до

“божевільних і дурних досліджень”, “порожніх думок” філософії.

Листування між Павлом і Сенекою, безперечно, є чистісінькою підробкою.

Павло звертався до таких само малоосвічених, як він сам. У мандрах по

всьому Середземноморському басейну його аудиторію становлять не

освітяни, філософи чи письменники, а радше простолюд – сукновали,

фарбарі, ремісники, теслі, як це зазначив Цельс у трактаті “Проти

християн” *. Тож Павло не потребував культури. Достатньо було демагогії та

її незмінної союзниці – ненависті до розуму.

* Інша, відоміша, назва твору – “Правдиве слово”.

128

III ХРИСТИЯНСЬКА ТОТАЛІТАРНА ДЕРЖАВА

Істерики, продовження... Так само як французький раціоналізм

формується на основі трьох сновидінь, побачених Декартом (‘) християнство

урочисто виходить на історичну сцену з подією, що нагадує якнайчистішу

язичницьку традицію: астрологічні прикмети Ми в 312 році. Константан

наступає на Рим. Він бореться зі своїм суперником Максенцієм, в якого хоче

відняти Італію. Завоювання півночі півострова було блискавичним: до його

ніг легко падають Турин, Мілан і Верона. Імператорові не звикати до прямих

контактів з абсолютом: у храмі Аполлона Галльського, що у воґезьких горах,

перед ним з’являється сам Аполлон і обіцяє тридцятилітнє царювання. Тоді

язичництво його не бентежить. До речі, він приносить жертву Sol invictus,

непереможному сонцю...

Але цього разу послання змінюється. Подібно до розпростертого на

шляху до Дамаска Павла Константин узрів на небі знак, що вістує йому

перемогу через його допомогу. І – прикметна деталь – його війська також

стають свідками події: усі бачать цей священний талісман на власні очі!

Євсевій Кесарійський, органічний інтелектуал державця, а згодом єпископ,

незрівнянний фальсифікатор, добірний спеціаліст із християнської

апологетики, подає нам детальну інтерпретацію цього знаку в формі

осяйного хреста понад сонцем. Щобільше (тут Євсевій хапає через край),

небесний текст стверджує, що імператор здобуде перемогу над Максенцієм,

узявши собі цей знак за символ. Одна обачність добре, а дві краще: вночі

Константану з’являється Ісус і наставляє свого протеже, що хрест допоможе

йому в усіх його битвах, тільки якщо він охоронятиметься цим талісманом.

Охоче розуміємо, що, тільки-но ставши найбільш християнським

імператором, Константин накидається на астрологію, магію та язичництво.

Уся ця філософська раціональність просто дивовижна...

За кілька днів він перемагає. Безперечно... Максенцій гине, потонувши

біля Мульвійського мосту. З поміччю фантома назаретянина Константин стає

володарем Італії.

129

Він вступає до Риму, розпускає преторіанську гвардію і вручає папі

Мільтіаду Латеранський палац. Царство християн, звичайно, не від світу

цього, але чом би його не використовувати, тим паче якщо воно пропонує

розкоші, золото, пурпур, гроші, владу, могуття – усі чесноти, очевидно,

виведені з послань сина теслі...

А той знак? То було християнське текстове повідомлення чи

колективна галюцинація? Звістка Христа, закріплена в небесній вічності, але

з проникливим поглядом на світ у його щонайменших деталях, чи

додатковий доказ того, що цей тривожний вік, цей розколотий світ є

сприятливим для спільних неврозів та істериків, нібито уповноважених

богами? Доказ відновлення чи свідчення про занепад? Перший крок

християнства чи один з останніх кроків язичництва? Убозтво людців без

Бога – і ще більше з Богом...

Сьогодні цей знак інтерпретують у раціональному, навіть в уль-

трараціоналістичному ключі: не астрологія, але астрономія. Сучасні науковці

висунули гіпотезу щодо істеричного, а отже, релігійного тлумачення факту,

що зводиться до найелементарніших причиновос-тей. іо жовтня 312 року,

тобто за вісімнадцять днів до відомої перемоги над Максенцієм 28 жовтня,

Марс, Юпітер і Венера утворили в римському небі таку зоряну конфігурацію,

що дозволила зробити легендарне передвістя. Подальшу роботу довершило

безумство...

Якщо Константин і не вирізнявся особливою книжною культурою, він

уважається тонким стратегом і вправним політиком. Чи справді він повірив у

Хрестове знамення? Чи вміло використав і розіграв усе з опортуністичними

цілями? Язичник, знайомий із силою магії, переконаний, як будь-хто у ті часи

античності, в твердженнях астрології, імператор також розраховував дістати

значну підтримку від упокорених, підлеглих владі християнських мас, які

були б відданими й ніколи не гицалися проти властей і можновладців...

Його батько Констанцій Хлор провадив успішну політику

толерантності щодо християн у Ґаллії. Чи продовжив цю вмілу поліційну

політику Константин, прислухаючись до порад активних християнських

інтриганів? Чи мав далекоглядне прозріння, як використати цю інтересну

силу, прив’язуючи її щедрими вигодами до свого проекту – назвемо його

ґрамшіанським – об’єднання імперії? Хай там як, але в першій половині IV

століття неймовірний кандидат Ісус (якого на всі лади сурмив Павло) стає

знаковим інструментом у духовому оркестрі нової імперії...

130

Константинівський державний переворот. Константин здійснює

майстерний coup d’Йtat. Ми досі живемо з цим фатальним спадком.

Очевидно, він збагнув, що можна дістати від людей, покірних Павловому

заклику коритися земній владі, беззаперечно приймати злиденність і бідність,

слухатись імперських посадовців і чиновників, забороняти будь-який земний

спротив немов образу, зроблену самому Господу, йти на компроміс із

поневоленням, відчуженням, існуванням соціальних нерівностей. Приклади

мучеництва і поведінки християн під час деяких переслідувань чітко

вказували владі на переваги цього поріддя для недоторканних на верхівці

держави.

Отже, Константин дає їм гарантії. Якщо сказати інакше, він їх купує. І

угода є взаємовигідною... Він уводить до римського закону нові статті, що

задовольняють християн і офіційно оформлюють аскетичний ідеал. Посилює

жорсткі санкції проти розбещення звичаїв пізньої імперії, проти вільної

сексуальності, тріумфу циркових ігор або оргіастичних практик деяких

язичницьких культів. Ускладнює шлюборозлучний процес, забороняє

конкубінат, перетворює проституцію на злочин, засуджує сексуальну

розпусту. Водночас він скасовує закон, що забороняє неодруженим

отримувати спадок. Так, після кількох вельми доречних смертей церковники

нині можуть законно набивати кишені. Він не скасовує рабства, попри те, що

стверджують поборники Христа, а лише частково пом’якшує... Натомість

магію забороняють, бої гладіаторів також. Водночас Константин наказує

збудувати церкву Святого Петра й інші другорядні базиліки. Християни

радіють, їхнє царство віднині від світу цього...

Тимчасом Фауста, друга дружина нового християнина, запевняє, що

його пасинок намагався її зґвалтувати. Не чекаючи на докази, він посилає

найманих убивць закатувати, а потім обезголовити власну дитину, а також

племінника, теж замішаного у змові. Коли ж помічає, що імператриця

обдурила його, він посилає до неї тих самих молодчиків. Вони зачиняють

жінку в лазні й підливають більше кип’ятку... Дітовбивство,

людиновбивство, жінковбивство: найбільш християнський імператор купує

спасіння та мовчанку церкви (яка не засуджує убивства) новими

подарунками – звільнення від податків земельних володінь церкви, щедрі

субсидії, будування нових церков – Святого Павла і Святого Лаврентія.

Варіації на тему любові до ближнього... Отож, добре налаштоване до свого

благодійника, обласкане щедротами, статками й хабарами від державця

духівництво вручає йому повновладдя на Нікейському соборі 325 року.

131

Папа був відсутній, як сказали б сьогодні, з поважної причини. Тоді

Константан проголошує себе “тринадцятим апостолом”, мечоносним

поплічником апостола Павла. І ще яким мечоносним! Починаючи від

Константина церква і держава формують те, що Анрі-Ірен Мару, історик, сам

християнин, якого важко запідозрити в антиклерикалізмі, атеїзмі чи лівацтві^

називає “тоталітарною державою”. Це – перша християнська держава.

Протягом цього часу мати Константина Олена, дещо стурбована

спасінням свого сина, збудженого сокирою і кип’ятком, здійснює подорож до

Палестини. Там побожна християнка віднаходить три дерев’яних хрести,

один із відомим титулосом, зрозуміло, Христовим. І, що дуже доречно,

місце Голгофи розташоване якраз під храмом Афродити, який має бути,

звичайно, зруйнований... Вісімдесятилітня Олена витрачає значні кошти, які

виділяє Константин, на спорудження трьох церков – Гробу Господнього,

Гетсиманського саду і Різдва Христового, в якій виставляє свої реліквії.

Навіть якщо ці місця були “відкриті” зі спеціальною метою, без історичного

підтвердження чи топографічної відповідності, культ зберігається...

Відплачуючи за таке значне капіталовкладення, церква доходить висновку,

що Бог пробачив злочини сина, і робить його матір героїнею своєї міфології.

Як наслідок, Олена була канонізована і стала першою римською

імператрицею, що входить до християнського танатофіль-ного пантеону...

Константин помирає на Трійцю 22 травня 337 року. На смертному одрі

його хрестить аріанський єпископ Євсевій Нікомедійський –від єретичної

конфесії, згідно з імператорськими указами в Нікеї... Це – політичне рішення,

що демонструє геній імператора в таких питаннях. Справді, цим жестом він

об’єднує ортодоксів і єретиків, тим самим відновлює єдність церкви,

забезпечує на майбутнє своє владарювання. Навіть після смерті він зберігає

єдність імперії!

Подібно всім тиранам, нездатним підготувати собі наступника, він

залишає по собі порожній трон і безладну групу високих посадовців церкви і

держави. Так, понад три місяці – від 22 травня до 9 вересня (ціле літо...) –

різні міністри (державні, воєнні, церковні) щодня звітували перед

виставленим трупом покійного імператора. Продовження неврозу, початок

культу і християнське зачарування перед мертвими, трупами і реліквіями.

132

З Переслідувані стають переслідувачами. Безперечно, християни

зазнавали переслідувань, але не завжди настільки суворих, як твердить

вульґата. Кількість загиблих від левових пазурів на арені суттєво знизили

історики, які вирішили залишити царину християнської апологетики і підійти

до питання добросовісно. Десятки тисяч померлих, пише Євсевій

Кесарійський, офіційний мислитель Константина. Сучасні дослідження

налічують близько трьох тисяч, для порівняння: під час влаштованих

Траяном ігор десять тисяч гладіаторів билися на смерть тільки для того, щоб

відсвяткувати закінчення війни проти даків у 107 році н. є...

Те, що сьогодні визначає тоталітарні режими, пункт за пунктом

збігається з християнською державою, якою її будували наступники

Константина: застосування примусу, переслідування, тортури, акти

вандалізму, руйнування бібліотек і символічних місць, безкарність убивць,

всюдисущість пропаганди, абсолютна влада вождя, переробка суспільства за

ідеологією уряду, знищення опонентів, монополія на легальне насильство і

засоби комунікації, стирання межі між приватним життям і публічним

простором, загальна політизація суспільства, знищення плюралізму,

бюрократична

організація,

експансіонізм –

стільки

ознак

вічного

тоталітаризму, як і тоталітаризму християнської держави.

Імператор Феодосій проголошує католицизм державною релігією у 38о

році. Дванадцять років по тому він категорично забороняє язичницький

культ. Уже Нікейський собор почав задавати тон. Феодосій II та Валентиніан

III у 449 році приписують нищити все, що може спричинити гнів Господній

або образити християнські душі! Настільки широке визначення, що дозволяє

репресії в усіх сферах. Терпимість, любов до ближнього і прощення гріхів

мають свої межі...

Раніше Константин підтримував контакти з деякими язичницькими

філософами, як-от Нікагором, Гермогеном, Сопатром, але після 330 року

стосунки погіршуються. То був тільки початок. 335 року Сопатра страчують

за чаклунство, писання неоплатоніка Порфирія (пом. 305) спалюють на

вогнищі. Дедалі частішими стають аутодафе, що дедалі більше

“збагачуються” книгами. Імператор Феодосій І запроваджує суворі заходи

проти всіх єретиків, включно з аномеями, монтаністами й, звичайно,

аріанами. 435 року під час правління Феодосія II константинопольського

патріарха Несторія виганяють до Єгипту, а всі йога твори спалюють, де б їх

не знаходили – чи у Східній, чи у Західній імперії.

133

На вулицях Александрії Іпатія, неоплатонівка і жінка, що займалася

математикою й астрономією, теж спізнала християнську любов до

ближнього. Під час заворушень проти язичників 415 року натовп християн

витяг її з екіпажу й потягнув до церкви. З неї зірвали одежу, гострими

мушлями і битою черепицею різали тіло й зіскрібали м’ясо від кісток.

Розірвавши на шматки, залишки дівчини спалили...

В ім’я закону. Законодавці ніколи не баряться легітимізувати безчестя

і надати йому силу закону під заголовком права. Вони вигадують усілякі

формули для покривання злочинів і злодіянь, переслідувань і вбивств. Варто

прочитати Кодекс Феодосія, аби пересвідчитися, що закон завжди підтримує

панування владної касти над масами. (В історії Сполучених Штатів “чорні

кодекси”, запозичуючи закони колишньої Конфедерації після Громадянської

війни, гарантували збереження вищості білих. Антисемітські закони

французького уряду Віші під час Другої світової війни розвіюють будь-які

залишки сумнівів. І перші, й другі послуговувалися християнськими

формулами.)

Якщо точніше, закон 380 року засуджує нехристиян до “безчестя”,

інакше кажучи, анулює їхні громадянські права й можливості брати участь у

житті міста, наприклад у системі освіти чи магістратурі. Проголошує смертну

кару для кожного, хто загрожуватиме особам чи власності католицьких

священнослужителів і місцям їхнього богослужіння. Тимчасом християни

руйнують язичницькі храми, конфіскують майно, грабують і спустошують

святилища з повним правом, оскільки тексти закону їм це дозволяють...

Заборона практикувати язичницькі культи супроводжується нещадною

боротьбою з єретиками, яких визнають за таких, що не відповідають

постановам імператора. Заборонені зібрання, а також маніхейство, юдеї

зазнають утисків за тими ж статтями, що й магія та розбещення звичаїв.

Закон заохочує доноси... Забороняє шлюби між юдеями та християнами...

Дозволяє конфіскацію майна нехристиян. Іще раніше цей шлях намічає

Павло з Тарса, коли в Діяннях святих апостолів (19:19) визнає свою

присутність під час спалення нібито магічних книг...

134

Залишаючись вірними методу Константинової матері, на місці

зрівняних із землею язичницьких храмів постають католицькі церкви. То тут,

то там у полум’ї зникають синагоги і гностичні святилища. Часто безцінні

статуї нищать, розбивають, шматують для християнських споруд. Місця

культу спустошують настільки, що деякий час їхні залишки використовують

як матеріал для будівлі доріг і мостів. Можна уявити, яким був розмір

завданої шкоди... У Константинополі храм Афродити перетворився на

конюшню і заїзд для колісниць. Священні дерева було викорчувано.

Текст від 19 лютого 356 року засуджує на смертну кару осіб, що

поклоняються ідолам або приносять їм жертви. Чого ж тоді дивуватися

випадкам загибелі людей? До нас дійшли сцени тортур у Дидимі й Антіохії,

де, скажімо, християни нападають на пророка Аполлона і закатовують його

до смерті. У Скифополі, що в Палестині, Домицій Модест провадить

“дізнання” серед високих постатей політичних та інтелектуальних кіл

Антіохії й Александрії. Християнське вогнище загрожувало мало не кожній

освіченій людині. У жорнах цих лютих репресій загинуло чимало філософів-

неоплатоніків. У “Бесіді про статуї” св. Йоан Золотоустий виправдовує

фізичне насильство й відверто пише, що “християни слідкують за

громадським порядком”...

В Александрії 389 року християни атакують храми Сераписа і Митри.

Ідолів виносять на вулицю, виставляють на посміховище і плюндрують.

Вірні язичники бунтують – “особливо філософи”, як зазначають джерела...

Далі спалахує повстання з багатьма загиблими з обох боків. У північно-

африканській Колонії Суфетульській (нині Сбейтла, що у Тунісі) близько 401

року християнські монахи схожим чином поводяться зі статуєю Геркулеса,

заступника міста, й у заворушеннях гине шістдесят осіб. Заохочені вже

згаданим Йоаном Золотоустим зграї монахів грабують святилища у горах

Фінікії. Павловий заклик зневажати культуру, знання, книги, розум,

обмежуючись вірою, знаходить тут своє логічне довершення...

Вандалізм, аутодафе та культура смерті. З-за спини Павла з Тарса

християни стверджують: культура перешкоджає доступові до Бога. Усі

запідозрені в єретицтві автори (звичайно, це Аргус, але також Мані та

несторіанці) наражаються на спалення. Неоплатонівські твори засуджені як

книги магії та пророцтва. Люди, які володіють бібліотеками, бояться за свою

безпеку. 370 року жителі Антіохії настрашені переслідуваннями, випередили

християнських комісара

135

самі спалили свої книжки на центральній площі. Що ж до великої

Александрійської бібліотеки, її частина знаходилась у Серапеумі, храмі бога

Сераписа. 391 року за наказом єпископа Александрії храм був зруйнований, а

бібліотека пішла за димом...

591 року зачиняють неоплатонівську школу в Афінах. Конфіскація

майна на користь християнської імперії. У грецькій столиці язичництво

підтримувалося століттями. Платонівське вчення передавалося безперервно

ціле тисячоліття. Філософи вирушають у вигнання до Персії. Тріумф Павла з

Тарса, колись висміяного стоїками й епікурейцями в місті філософів під час

його спроб євангелізації. Посмертний успіх Божого недоноска та його

катастрофічних неврозів! Культура смерті, культура ненависті, культура

зневаги й нетерпимості... У Константинополі 562 року християни затримують

“гелленів” (образливий епітет...), водять їх вулицями, супроводжуючи

тюканням і свистом. На площі біля Кінегію вони розпалюють величезне

багаття й кидають у полум’я книги язичників і зображення їхніх богів.

Останній цвях забиває Юстиніан, спрямовуючи християнське

законодавство проти нехристиян. Заборонено успадковувати чи передавати

майно язичникам; заборонено свідчити в суді проти церковників; заборонено

володіти рабами-християнами; заборонено користуватися юридичними

повноваженнями; заборона свободи совісті (!) у 529 році. Юстиніан

зобов’язує язичників вивчати християнські догми й набувати хрещення під

загрозою вигнання чи конфіскації майна. Новонаверненим у релігію любові

заборонено повертатися в язичництво. Поганам заборонено викладати чи

отримувати офіційні пенсії. Принаймні на тисячу років стає небезпечно

займатися філософією... Віднині в цю епоху, як і в усі подальші епохи,

теократія постає точною протилежністю демократії.

136

Четверта частина

ТЕОКРАТІЯ

ТЕОРІЯ ВИБІРКОВОГО ЗАСТОСУВАННЯ

Історична позаземність. Кожен знає про існування трьох

монотеїстичних книг, але мало кому відоме їхнє датування, авторство чи

обставини, за яких постали тексти: остаточна редакція, встановлення

недоторканного корпусу. Адже минуло неймовірно багато часу, перш ніж

Тора, Старий Заповіт, Новий Заповіт і Коран вийшли на поверхню, заявили,

що походять від самого Господа Бога й мають звітувати тільки перед тими,

хто входить у ці паперові храми поштовхом віри, звільнившись від розуму і

розмислу.

Лишень одна деталь: у бібліотеках, що спеціалізуються з історії релігій,

дослідник наштовхується на значні проблеми, дошукуючись дати написання і

походження текстів, з яких складаються священні книги. Так ніби самі

історики, люди розуму, були індиферентними до обставин, за яких ті тексти

створювалися. Однак знання цих обставин є визначальним для їхнього

розуміння. Наприклад, Книга Буття. Яким книгам і авторам вона була

сучасною? “Епосу про Гільгамеша” чи “Іліаді”? “Теогонії” Гесіода,

“Упанішадам” чи “Бесідам” Конфуція?

Ми звертаємося до вступних текстів Тори, Старого Заповіту й Біблії,

знаючи не більше того, що вони існують. Навіть не усвідомлюємо, наскільки

мізерні наші знання з предмету. Ці сторінки, як і всі інші, користуються

особливим статусом історичної позаземності. Ця методологічна дивина

виправдовує релігійників, які доводять, що ці книги не мають людських

авторів, записаної дати народження, що одного разу вони дивовижно упали з

неба або диктувалися людині, натхненній духом Божим, непідлеглим часові й

ентропії, безвідносно зародженню й занепаду. Загадка!

Століттями духівництво забороняло пряме читання текстів. Воно

засуджує історичне запитування: людське, занадто людське. Ми досі живемо

в тіні цієї заборони. Прислужники релігій на рівні інтуїції усвідомлюють, що

безпосередній контакт, осмислене та кероване здоровим глуздом читання

виявляють непослідовність цих сторінок, написаних чималою кількістю

людей, після довгих століть усної традиції, у надзвичайно довгі часові

періоди, тисячу разів перекопійованих.

139

Переписувачі часто були неуважними, недалекими або навіть по-

справжньому й свідомо брехливими. Якщо припинити ставитися до текстів

як до священних об’єктів, дуже швидко зникає віра, що вони не від світу

цього. Звідси постає потреба читати їх по-справжньому, з нотатками на

полях...

Двадцять сім століть розбудови. Коли нарешті ми усвідомлюємо ці

факти, сюрпризи продовжуються. Наприклад, французьке видання Біблії за

редакції Еміля Ості та Жозефа Тренке подає часовий відтинок створення

Старого Заповіту: між XII і II століттям до Різдва Христового. Інакше

кажучи, між останніми пам’ятками єгипетської мудрості – скажімо, писаря

Ані – та Новою Академією Карнеада. Жан Солер, чудовий поруйновувач

міфів, подає інші дані: між V та І століттям до н. є., тобто між Сократом і

Лукрецієм. Але деякі історики пропонують іще вужчий проміжок: III—II

століття...

Розбіжність у майже десять століть для дати народження першої книги

Біблії! Тож непросто поглянути під кутом зору історика й здійснювати

соціологічну, політичну й філософську контекстуа-лізацію. Робота стирання

(навмисна чи мимовільна) слідів, доказів історичності, зміна підмостків

призводять до того, що ми більше не знаємо, які люди були авторами цих

творів, які іманентні обставини їх уможливили. Отож, відкривається шлях

для фантасмагорій прихильників божественного джерела!

Такий самий туман застилає тексти Нового Заповіту. Найдавніші

датуються від півстоліття після гаданого існування Ісуса. В будь-якому разі

жоден з євангелістів реально, фізично не зустрічав Христа. У кращому разі

їхнє знайомство походить із міфічної й вигаданої оповідки, що передавалась

усно, відтак записувалася між 50-ми роками н. є. (послання Павла) та кінцем

І століття (Апокаліпсис). Однак жодних копій Євангелій не існувало до кінця

II століття або початку III століття. їх датують вельми приблизно щодо подій,

які нібито трапилися, вірячи апріорі всьому, що говорять тексти.

Позаяк вони належать Маркові, Луці, Матею і т.д., позаяк ми досі

плаваємо в цих водах, треба, щоб тексти датувалися тим чи тим роком, навггь

якщо найстаріший документ, який ми маємо доволі пізнього походження и

припадає на часи так званої розробки христи янсгва – відомі десятиліття II

століття н. є.

140

У 1546 році Тридентський собор діє ршіуче и встановлює остаточний

корпус текстів на основі Вульґати, створеної, своєю чергою, на основі

гебрейського тексту перекладеного у IV-V столітті Єронімом, який геть не

страждав віп інтелектуального сумління...

Юдеї формують свій текстовий корпус так само повільно і так само

довго. Якщо деякі тексти Тори, як уважають, датуються XII століттям до

Різдва Христового, то треба чекати кілька років після зруйнування

Єрусалимського Храму (близько 70-х років), перш ніж рабинські фарисеї

допишуть усі подробиці юдейської Біблії. Тимчасом Епіктет провадить життя

зразкового стоїка в імперському Римі...

На початку III століття фарисеї старанно вимальовують на сувоях і

кодифікують усні закони (Мішна), що доповнюють закони Тори. Тоді ж

Діоген Лаерцій збирає свої нотатки й починає писати “Життя, учення і

вислови відомих філософів”. Близько 500 року рабини, що емігрували з

Палестини, завершують Вавилонський Талмуд, коментар до Мішки.

Водночас у казематі пише свою “Розраду від філософії” Боецій. Треба ще

чекати 1000 року, щоб побачити остаточно впорядковану юдейську Біблію.

Тоді ж у своєму закутку старої імперії Авіценна прагне примирити

філософію та іслам.

То був також період, коли зі жмутком Коранів (тут писати слід у

множині) кілька мусульман укладають остаточну версію. Треба було

добирати серед багатьох версій, зіставляти діалекти, уніфікувати синтаксис,

стандартизувати написання й орфографію, уникати занадто разючих

непослідовностей у віршах. Справжнє текстуальне, але також ідеологічне

калібрування. Час діє на документи, й ще має бути написана прискіплива

історія цього майстрування.

Висновок: якщо зафіксувати на вході найдавнішу дату (XII століття до

н. є.) для найстарішої старозавітної книги, відтак – на виході новозавітний

корпус, прийнятий Тридентським собором (XVI століття), розбудова

монотеїзмів розгортається протягом двадцяти семи століть бурхливої історії.

Для книг, безпосередньо надиктованих Господом своїй пастві, маємо безліч

оказій для людського втручання. Щонайменше вони вимагають і

заслуговують на справжню археологічну працю.

141

Монотеїстична іспанська харчевня *. Єдине, у чому можна бути

певним, так це той приголомшливий історичний розмах, з яким ми

стикаємося. У нас навіть немає офіційної дати народження монотеїзму...

Дехто визначає її близько XIII століття до н. є., однак Жан Солер наполягає

на зламі IV-ІІІ століття, себто на досить пізньому періоді, але навіть у цьому

разі залишається невизначеність. Усе зрозуміло з лінією спорідненості: юдеї

винаходять її – навіть знаходячи натхнення в єгипетському солярному

культі, – щоб забезпечити послідовність, зв’язність, існування їхнього

маленького народу, що перебуває під загрозою зникнення. Створена ними

міфологія породила віру у войовничого Бога – жорстокого, кровожерливого,

агресивного військового ватажка, доволі ефективного, щоб мобілізувати сили

людей без землі. Міф про обраний народ закладає сутність та існування

Нації, що віднині має особливу долю.

Від цього винаходу залишаються кілька тисяч сторінок канонічного

тексту – не так вже багато, зрештою, зважаючи на їхній всесвітній вплив,

який вони мають понад двадцять століть. Якщо поглянути на ці книги в

одному виданні (французька “Плеяда”, до речі, обрала з ідеологічних

міркувань сіру, а не зелену палітурку текстів античності), то Старий Заповіт

загалом налічує три тисячі п’ятсот сторінок, Новий – дев’ятсот сторінок,

Коран – сімсот п’ятдесят, себто маємо трохи більше п’яти тисяч сторінок, на

яких стверджується і заперечується все, що можна уявити...

У кожному з трьох засадничих текстів натрапляємо на неймовірну

кількість суперечностей. Кожному проголошеному фактові майже негайно

відповідає його протилежність. На одній сторінці певне судження тріумфує, а

вже на наступній воно точнісінько заперечується. Спершу підносять одну

цінність, аби трохи далі замінити її антитезою. Тут нічого не вдіє й робота з

конструювання несуперечливих текстів, і закріплення остаточного корпусу, і

навіть рішення проголосити три синоптичних Євангелія, щоб вони читалися

відповідно одне до одного. Юдей, християнин і мусульманин можуть

звертатися до Тори, Євангелій і Корану, як їм заманеться: кожен знаходить

матеріал для виправдання білого і чорного, дня і ночі, недоліків і чеснот.

* В іспанських харчевнях, за свідченнями мандрівників, щоб попоїсти,

часто доводилося приносити власні харчі.

142

Військовому керманичеві потрібні строфи, щоб виправдати свої дії?

Він знаходить їх безліч. Але й пацифіст, який ненавидить війну бажаючи

обстояти свої погляди, з таким же успіхом може стрясти фразою, цитатою,

висловом, що стверджує протилежне! Один черпає з тексту, щоб виправдати

тотальну війну на знищення? Ось вам книги, тексти до ваших послуг. Інший

закликає до всесвітнього миру? Він також знаходить максими для своїх

потреб Антисемітові треба виправдати свою істеричну ненависть? Вірянин

хоче обґрунтувати зневажливе ставлення до палестинців із Біблією в руках?

А жінконенависник довести нижчість жінок? Текстів досхочу, вони це

дозволяють... Але слова, що відбирають із цього нагромадження, також

дозволяють дійти зовсім іншого висновку. Це стосується й’тих випадків,

коли бажають полегшити душу, виправдовуючи ненависть, різанин}’,

зневагу: існує стільки матеріалів, щоб вибачити свою підлість замість

сповідування непорушної любові до ближнього.

Занадто багато сторінок написано протягом надто великого часу

руками надто багатьох людей, висловлено забагато другорядних думок,

надто багато джерел, надто багато матеріалу: за відсутності єдиного джерела

натхнення (Бога)... Три так звані священні книги засвідчують забагато

переписувачів, посередників і копіїстів. Жодна з цих книг не є зв’язною,

однорідною, недвозначною. Отож, ми вимушені визнати незв’язність,

відсутність однорідності, багатозначну природу вчень. Уважне прочитання,

починаючи від самого початку і не гублячи з поля зору кінець, розставляючи

вздовж тексту віхи, –ось простий метод, яким послуговуються нечасто.

Хто по-справжньому прочитав книгу своєї релігії від початку до кінця?

Хто, читаючи її, залучав свій розум, пам’ять, мислення, критичний дух щодо

частин і цілого? Читати не означає гортати сторінку за сторінкою,

виспівуючи строфи на кшталт дервіша в екстазі, зазираючи у них немовби в

каталог, відбираючи те чи те, час до часу, певну сторінку для певної історії,

але це означає знайти час для осмислення цілого. Якщо зробити це, то нам

відкриється несусвітне безглуздя, мереживо незв’язних речей, з яких

складаються ці три книги, що більше двох тисячоліть формували імперії,

держави, нації та історію.

Добирати ласі шматки. У цих археологічних копальнях на відкритому

повітрі панує вибірковий підхід. Позаяк кожна з цих книг, як уважають, була

натхнена чи продиктована Богом, вона може бути тільки досконалою,

абсолютною, остаточною.

143

Бог слідкує за розумністю, принципом несуперечливості, діалектикою

наслідків, логічною причиновістю – інакше він не є Богом. Оскільки ціле

досконале, частини, з яких воно складається, також є досконалими. Отож,

книга в своїй цілості відображає досконалість моментів, залучених до

будови: Біблія є істинною, а отже, й кожен з її фрагментів – а також і фраза,

вирвана з контекст)’.

Відштовхуючись від цього принципу, дух витлумачують згідно з

літерою – і навпаки. Хіба підібрана цитата заперечує свою попередницю?

Так, але третя висловлює заперечення заперечення, й тоді ми дістаємо ще

одну фразу, яка – пропонуючи іншу суперечливість –відновлює першу. Ця

гра, мета якої виправдовувати наші твердження за допомоги вирваного з

контексту цитування, дозволяє кожному використовувати так звані священні

тексти на власний розсуд. Гітлер виправдовує свої дії, прославляючи Ісуса,

який проганяє торговців із храму. Мартин Лютер Кінґ підтверджує свої

ненасильницькі вчинки, також цитуючи Євангелія... Ізраїльська держава

спирається на Тору, аби виправдати колонізацію Палестини. Палестинці

цитують Коран, аби вигнати супротивника, вдаючись до вбивств. Достатньо

софістики, заплутаних діалектичних вправ, смаку до аргументації, щоб

благословити злодіяння й облити брудом чесноти.

Приклад з юдейської, усім відомої історії. Посеред хмар і туману, на

горі, в неопалимій купині власною персоною з’являється Ягве й гучним

голосом – важко уявити щонайменший фальцет чи невпевненість – дає

Мойсееві десять заповідей. У списку п’ятою значиться найвідоміша: “Ти не

вбиватимеш!” (інший переклад: “Не вбивай!”; Втор. 5:17). Нічого не може

бути простішим: підмет, особовий займенник; дієслово в майбутньому часі;

наказовий спосіб; заперечна частка. Господь Бог висловлюється доступно,

тож доходить до найтупіших: заборонено вбивати, забирати життя будь-

кого – абсолютний, непорушний принцип, що не виправдовує жодних

поступок, не припускає жодних винятків, жодних обмежень. Усе сказано,

зрозуміло.

Достатньо виділити ці слова з десяти заповідей, щоб визначити етику.

Ненасильство, мир, любов, прощення, лагідність, терпимість –ціла програма,

що відкидає війну, насильство, армії, смертну кару, побоїща, хрестові

походи, інквізицію, колоніалізм, атомну бомбу, вбивство – усе те, що

поборники Біблії безсоромно практикують століттями, власне, в ім’я їхніх

славетних священних книг. Чому тоді така разюча суперечність?

144

Разюча, тому що кількома строфами нижче, там само у Второ-законні

(7:і) той самий Ягве з’являється, щоб виправдати юдеїв у їхньому винищенні

деяких народів, чітко названих у Торі: хіттеяни (Мала Азія), амореяни,

пернззеяни, ханаанеяни, ґіргашеяни, хіввеяни, євусяни – не менше семи

племен, що становили більшість населення Палестини. Проти них Ягве

встановлює анафему, расизм (не дозволені змішані шлюби), заборону

стосунків. Відкидаючи милосердя, він вимагає руйнувати їхні “жертовники і

стовпи”, дозволяє спалювати книги. Для чого? Відповідь: юдеї – обраний

народ (Втор. 7:6), вибраний Господом Богом з-посеред усіх інших, усупереч

усім іншим.

З одного боку, не вбивати. З другого – словник подальшого уривка

Второзаконня: понищити, вигубити, порозбивати, поламати, постинати,

попалити й інші терміни, що належать репертуарові тотальної війни. Ягве

виправдовує знищення всього живого, чоловіків і тварин, жінок і дітей,

старців, віслюків, волів, дрібної худоби – нічого не вбереглося від вістря

меча (І.Н. 6:2і). Завоювання землі Ханаану й захоплення Єрихона дається

ціною життів усіх тамтешніх людей. Місто Єрихон спалено дощенту. Золото

і срібно не зазнають переслідувань й зберігаються для Ягве за його велич,

щедроту і співучасть у тому, що заслуговує називатися першим геноцидом –

винищенням народу.

Який висновок можна зробити? Чи маємо вбачати незаперечну

суперечність? Або ж маємо читати уважніше, проникливіше, сходячи з

уторованих шляхів, якими зазвичай послуговуються в цьому питанні? Адже

настанова не вбивати може видаватися сумісною з виправданням винищення

народу. Свого часу Лев Троцький запропонував розв’язок у своїй книзі “їхня

мораль і наша”: бійцівська мораль, етика для одних, інший кодекс для інших.

Гіпотеза: десять заповідей мають цінність як локальна, сектантська

рекомендація в межах спільноти. її розуміли як “ти, юдею, не вбиватимеш

юдеїв”. Заповідь відіграє архітектонічну роль у забезпеченні та виживанні

спільноти. Натомість убивство інших, неюдеїв, гоїв – слово позначає два

непримиренні світи, – не є насправді злочином або принаймні не пов’язано з

десятьма заповідями. Імператив не забирати життя перестає бути

категоричним, а стає гіпотетичним. Він не засновує універсальне, а

підтримує окремішнє. Ягве говорить зі своїм обраним народом і не

переймається іншими. Тора винаходить етичну, онтологічну і метафізичну

нерівність між расами.

145

Бич та інша щока. Інший, цього разу християнський приклад

можливих суперечностей або нелогічностей. Чотири Євангелія нібито

прославляють лише лагідність, мир і любов. Ісус виблискує як символ

прощення грішних, наділений словами втішання для хворих, засмучених і

убогих духом, та інших варіацій на тему милосердної думки. Ось звичний

арсенал месії, про який розповідають маленьким дітям і який виставляють

під час недільної проповіді сімейного призначення.

Вибрані уривки для ілюстрації цього аспекту персонажа: притча про

іншу щоку. Вона добре відома. її розповідає Матей (5: 39), запозичує Лука

(6:29): Ісус проповідує, що не скасовує Старий Заповіт, а завершує його.

Щодо юдейського закону відплати, lex talionis, він пропонує те, що означає

“завершення”, – подолати його. Усім, хто практикують принцип “око за око,

зуб за зуб”, він протиставляє нову теорію: на ляпас по одній щоці –

підставити іншу (на яку, мабуть, також чекає ляпас...).

Тут знову ж таки, як і у випадку з п’ятою заповіддю, заклик не

дозволяє жодних поступок. Ніяких ухилянь, перекручень або виправдань

повернути ляпас на образу. Удар – і християнин відповідає стриманістю, що

нейтралізує ситуацію. Зрозуміло, що Римська імперія не мала жодних

докорів сумління, відправляючи християнських мучеників у яму до левів! Ця

доктрина неминуче підштовхує – і без зайвих зусиль – до вірної смерті, коли

маємо перед собою безнадійного бузувіра. Лягаючи поперек залізничних

колій під час акцій громадянської непокори, Махатма Ґанді зі спільниками

могли підноситися духом Євангелій, позаяк перед ними не стояв керівник

нацистського ескадрону, який хутко відохотив би їх від сподівань на свої дві

щоки...

Але Євангелія містять іншу притчу, також схвалену християнськими

авторитетами, позаяк вона фігурує в каноні: торговці в храмі. У ній ідеться

про того ж таки Ісуса, й даремно стверджувати (як це роблять деякі), що

“інша щока” належить справжньому Ісусові, тимчасом як Христове

шаленство, лють і буйство – бич із мотузок (Ів. 2:15) _ походять від якогось

другорядного персонажа, можливо, апостола. Той самий Ісус, що

відмовляється відповідати ударом на удар, жорстко виганяє з храму

торговців, винних у тому, що продають волів, овець, голубів і обмінюють

гроші за своїми столами. Лагідний, миролюбний, терпимий Ісус?

146

У відповідь тим вірянам, які вважають цей епізод недостатнім, щоб

похитнути образ миролюбного Христа, ми згадаємо кілька інших уривків із

Нового Заповіту, в яких їхній герой не завжди поводиться як джентльмен...

Наприклад, коли виголошує сім прокльонів проти лицемірних фарисеїв і

законників (Лк. 11:42–52), коли прирікає на геєну тих, хто не вірять у нього

(Лк. 10:15 і І2:ю), коли паплюжить північні міста Генісаретського озера,

винних у тому, що не покаялися, коли пророкує спустошення Єрусалима та

зруйнування храму (Мр. із), коли проголошує, що хто не з ним, той проти

нього (Лк. 11:23), коли проповідує, що він не мир принести прийшов, а меча

(Мт. 10:34), і т. д...

Гітлер, учень св. Йоана. Добираючи й собі ласі шматки, Адольф

Гітлер високо цінував притчу про торговців у храмі з Євангелія від Йоана.

Далі ми ще поговоримо, наскільки Гітлер, християнин, який ніколи не

зрікався своєї віри, величає римо-католицьку апостольську церкву,

захоплюється її величним мистецтвом створення цивілізації й пророкує їй

многая літа в майбутніх віках. Поки що ми просто звернемо увагу на те, що в

“Моїй боротьбі” він прямо відсилає до Христового бича (с. 306) *, тобто до

Євангелія від Йоана – єдиного євангеліста, який наводить цю деталь. Це –

саме те християнство, яке обстоює Гітлер: істинний дух християнства (там

само) та аподиктична віра (с. 455> У перекладі: “незаперечна віра”).

“Аподиктична” – саме це слово вживає Гітлер, що означає “та, що виявляє

сутнісну істину або абсолютну певність”...

* Тут і далі робимо посилання в тексті за харківським виданням: Гит-

лер А. Моя борьба. – X.: Свитовид, 2003 (перекладач не вказаний). Однак

зазначений фрагмент у цьому виданні відсутній. У цьому разі посилаємося на

американське видання в пер. Джеймса Мерфі: “...ментальність [євреїв] є

чужою істинному духові християнства, так само як їхній характер був чужим

великому Засновникові нового віровчення два тисячоліття тому. Та и сам

Засновник Християнства насправді не приховував свого ставлення до

єврейського народу. Коли це було потрібно, Він прогнав цих ворогів роду

людського геть із Храму Господнього. Адже тоді, як і завжди, вони

використовували релігію як засіб просування своїх комерційних інтересів.

Але тоді Христа розіп’яли на Хресті за його ставлення до євреїв” (Adolf

Hitler, My Struggle, Hurst and Blackett Ltd., 1939).

147

Християнин, який нічого не має проти подвійного послання Біблії,

також може звернутися до Книги Виходу (Вих. 21:23–25), щоб застосувати

lex talionis, закон відплати. У деталях тут ідеться про відплату ока за око,

зуба за зуба, як відомо, але також руки за руку ноги за ногу, опарення за

опарення, рани за рану, синця за синець’ Звичайно, як ми бачили, Ісус

пропонує іншу щоку як альтернативне завершення давньої племінної

формули. Але якщо скасувати цю євангельську притчу й замінити її мстивим

старозавітним приписом поєднавши з новозавітним епізодом про торговців із

храму, то можна легко схвалити найстрашніший зі злочинів. Озброївшись

софістикою можна виправдати “Кришталеву ніч” як сучасну відплату

міняйлам із храму – згадаймо, що Ісус закидає їм, що ті займаються в храмі

торгівлею і обміном... Відтак, продовжуючи істеричну аргументацію

“остаточне вирішення” стає логічною відповіддю у формі нацистського

фантазму lex talionis на расову “юдеїзацію” та “більшовизацію” Європи... На

жаль, метафора бича дозволяє непоправному діалектикові або ритору

легітимувати й газові камери. До речі, Пій XII та католицька церква

звабилися чарами гітлерівських витій з перших же годин. Але роблять це й

донині, якщо вважати зізнанням у співпраці нездатність навіть сьогодні

визнати провину, якою була підтримка Ватиканом нацизмові. Ми ще

повернемося до цього.

Аллах не товаришує з логікою. Гітлер – Абу Алі арабською – дуже

любить мусульманську релігію, посутньо маскулінну, войовничу,

завойовницьку і мілітарну... Й чимало правовірних йому відплачує тим

самим: під час Другої світової війни це був, звичайно, пронацистський

великий муфтій Єрусалима, але також вічні антисемітські й антисіоністські

бойовики, які після війни ставили колишніх нацистів на найвищі пости у

близькосхідних військових формуваннях і таємних службах, які захищали,

переховували та підтримували численних військових злочинців Третього

Райху на своїх територіях – у Сирії, Єгипті, Саудівській Аравії, Палестині. А

чималу кількість навернень колишніх посадовців Райху в релігію Корану годі

й згадувати.

Після Тори і Нового Заповіту продовжимо наш розгляд суперечностей і

вибіркових запозичень для виправдання найгіршого. Старий Заповіт

забороняє вбивати, але водночас дозволяє знищувати деяких ворогів юдеїв.

Християнська любов до ближнього поєднується з підтримкою насильства,

коли воно продиктоване гнівом Господнім. Коран також повний

суперечностей. Заплутані послання в усіх 148

трьох монотеїстичних книгах потенційно призводять до жахливих

наслідків.

Отже, мусульманський приклад: досить необережна сура ( ’8

стверджує, що Коран безпосередньо походить від Аллаха Доїш? У священній

книзі немає суперечностей... На жаль! Не треба багато часу, щоб помітити,

що вони трапляються мало не на кожній сторінці Багаторазово Коран

говорить про себе з помітним самовдоволенням: “розумний виклад (6:114),

як у Спінози... – “зв’язна розповідь” (22:і6), немовби тексти Декарта... – “без

вивертів” (39–28) на кшталт аргументації Берґсона... Єдине, що текст

повниться суперечливими твердженнями. Достатньо лишень нахилитись і

назбирати...

Коран складається зі ста чотирнадцяти сур, або розділів. Кожен розділ,

крім дев’ятого, починається з повторення першого вірша першої сури: “В

ім’я Аллаха, всемилостивого, всемилосердного”. Йдеться про вчинки. Згідно

з ісламською традицією, Господь Бог має дев’яносто дев’ять імен, соте

відкриється тільки в майбутньому житті. Більшість цих імен є варіаціями на

тему милосердя: Всемилос-тивий – Аль-Ррахім; Всепрощаючий – Аль-

Ґаффар; Справедливий, Праведний, Милосердий, Добрий – Ал-Латиф;

Терплячий – Аль-Халім; Люблячий, Благодійний – Аль-Барр; Поблажливий –

Аль-Афув; Володар Величі й Пошани – Зуль-Джалялі Валь-Ікрам.

Читаємо у словнику Літре: милосердя означає “милість, прощення тих,

кого мусять покарати”. Суто релігійне визначення: “благість, якою Господь

милує людей і грішників”. Як же тоді можна виправдати наявність серед

інших імен Аллаха “того, хто принижує” – Аль-Мухій, “того, хто вбиває” –

Аль-Муміт, “мстить” – Аль-Мунтакім, “руйнує, спустошує, завдає кривди

образникам” – Ад-Дар? Принижувати, вбивати, мстити, кривдити – дивний

спосіб виказувати милосердя! Але це те, що виправдовують десятки сур на

незліченних сторінках Корану...

Сувій суперечностей. Аллах повсякчас постає в Корані як безжалісний

воїн. Безперечно, він може виявляти свою великодушність: зрештою, вона є

однією з його атрибутів. Але коли? Де? З ким. Тут радше віддають перевагу

мечу, закабаляють, катують, палять, грабують і нищать, ніж практикують

любов до ближнього. І все це як у пригодах самого пророка, так і в тексті

священної книги.

149

Мусульманська теорія і мусульманська практика не виблискують

прикладами милосердя.

Адже сам Магомет не лицарськими чеснотами, про що свідчить історія

його життя: Магомет із Медини вчиняє набіги під час племінних воєн,

захоплює і привласнює полонених, ділить лдобич, посилає друзів на

жорстоку розправу, відтак, отримавши каменем по голові, втікає врозсип із

загонами, доручає близькому оточенню прибрати того чи того незручного

суперника, завзято знищує юдеїв і т. д. Звісно, Аллах великий, а отже, і

Магомет – його пророк, але не будемо прискіпливо вдивлятися в якості

посланця, позаяк Господь не буде втішений від порівняння...

Отож, великодушний? Розгортаємо сувій, що говорить протилежне:

Аллаху немає рівних у стратегії, воєнній тактиці чи покаранні –включаючи

вбивства (8:30); йому чудово вдаються хитрощі (3:54); він охоче застосовує

насильство й прирікає на смерть (3.156); вигадує ганебні розправи над

невірними (4:102); він – Майстер помсти (5:95 і 3:4); він вигублює

нечестивців (3:141); він так добре застосовує цю величну чесноту, що навіть

не терпить вірувань, що відрізняються від його побажань: отже, він карає й

тих, хто складає про нього хибне уявлення (48). Нічого, крім

великодушності!..

Усе й протилежність усього. У незліченній кількості випадків Коран

спростовує твердження про благодійного та великодушного Господа, яким

розпочинається кожна сура. Але істинним є й протилежне. Ось перед нами

заклик убивати невірних (8:39) і політеїстів (9:5), але в наступному вірші

славляться ті, хто їм надають притулок (9:6). Ось наказ жорстоко побивати

невірних (8:39), але водночас порада Аллаха “пробачати їм” (8:із) може бути

витлумачена як запрошення до толерантності та миру. Сура 7-“і99 повторює

цю ідею, мовлячи про “прощення”. Чимало віршів дозволяють масове

знищення (4:56, 4:91 і 2:191–194)- Однак сура 5:32 (яку часто цитують, щоб

відкинути звинувачення, нібито іслам має схильність до побоїща) стверджує:

вбивство людини, яка не вчинила жодного насильства на землі, дорівнює

вбивству всіх людей, так само як порятувати одну людину означає врятувати

всіх. Коран схвалює закон відплати (2:178); один приклад: відрубування рук

злодіям (5:38), але в іншому місці говориться, що відмова від нього дорівнює

спокуті гріхів. У сурі 5:51 Коран забороняє товаришувати з юдеями і

християнами, але дозволяє чоловікам одружуватися з жінками, що

сповідують релігію двох інших Книг (5:5).

150

А ось дві інші сури, що суперечать забороні проти дружби з

іновірцями: 9:ю проголошує братерство всіх вірян і 29:46 радить ввічливо

дискутувати з ними. Коран дозволяє переслідувати нечестивців (4:91), але

інший вірш, в якому йдеться про тих, хто відвернувся від Господа, радить

залишити їх у спокої (4–80) Вірш 13:5 закликає накинути ланцюг на шиї

невірних, але вірш 2:256 (який часто цитують як доказ ісламської

толерантності) стверджує: “Немає примусу в релігії”. Доводиться тільки

мріяти... Одна сура молить Господа знищити юдеїв і християн (9:30), але

трохи далі в тому самому розділі (9:71) стверджується, що народи Писання є

захисниками один одного. Коран проголошує рівність усіх перед обличчям

життя і смерті (45:21), але розповідає про розчарування батька, коли в нього

народилася донька (43:17). Що вже казати про нерівність, що панує після

смерті: рай для одних, пекло для інших (59:20). В одному випадку пророк

учить, що нагородою за добро є рай (3:136), але в іншому – нагородою за

добро є... добро (55:6о). Він стверджує, що все походить від волі Господа,

який навмисне заплутує (45:2з), але в іншому розділі доводить протилежне:

кожна людина відповідальна за свої вчинки (52:21). Спадок Мойсея та Ісуса

не є безневинним...

Сура під назвою “Жінки” стверджує, що відсутність суперечностей у

Корані доводить божественне походження книги (понад двадцять років вона

диктувалася у Мецці та Медині чоловікові, який, підбираючи кізяки з-під

верблюдів, не вмів ані читати, ані писати). Якщо це так, кількість

суперечностей, що назбиралася тут, дозволяє нам дійти висновку про

людське, дуже людське, надто людське походження цієї книги! Хоч би як

парадоксально це звучить, але твердження Корану про відсутність

суперечностей у тексті (яку спростовує дослідження суперечностей)

виправдовує, власне, сам текст, підкреслюючи його людське, а не

божественне походження...

Контекстуалізація, софістика. Стикнувшись із цією навалою істин,

яким протистоять контрістини, з цим безладом метафізичної розбудови, в

якій будь-яке твердження містить своє заперечення, дехто бажає виправдати

логіку власного відбору, доводячи, що весь іслам зводиться до тієї порції

текстів, яку вони підібрали. Один пропонує поміркований іслам, другий –

іслам фундаменталістський, третій – іслам світський (!), відкритий,

республіканський.

151

Жартівники навіть говорять про феміністичний іслам і спирають ся на

біографію пророка, який, мир йому й благословення, допомагав своїй

дружині Аі’іші поратися в хатніх справах. Вони ж, ніколи скаржачись на

відсутність кмітливості, переносять ці ідеї до іншого контексту. Так, з

верблюжих перегонів між Магометом і його дружиною вони висновують

можливість проведення в наш час змішаних турнірів із футболу! Деякі йдуть

ще далі й стверджують, що Коран передбачив освоєння космосу (і5:33) і

відкриття кібернетики! Але зупинімося на цьому...

Одні добирають те, що дозволяє зобразити іслам як миролюбну і л

толерантну релігію. Достатньо виділити вірші, в яких пророк закликає дати

притулок невірним, практикувати прощення, забуття мир, відмовитися від

насильства і будь-якого злочину, відкинути закон відплати, любити

ближнього, хай то буде юдей, невірний, атеїст політеїст, терпимо ставитися

до різних поглядів. На нещастя, інші прагнуть діаметрально протилежного з

такою ж видимою легітимністю, стверджуючи обґрунтованість і

справедливість злочину, вбивства, насильства, ненависті, зневаги... Адже

немає істини Корану або його правильного прочитання – лишень

фрагментарні інтерпретації, ідеологічно зацікавлені отримати свою користь

від авторитету книги та релігії.

Наприклад, що означає контекстуалізувати вірш, який закликає

знищувати юдеїв? Пояснити його у зв’язку з певним періодом, історичним

контекстом, підставами, що змушували писати й мислити ці речі під час

розвитку племен? А потім? Чи зникне антисемітизм, коли ми покажемо його

вкоріненість у гумусі певної історії та географії? Чи заклик до злочину

раптово перестає, ніби під діями чарів, бути закликом до злочину? Хоч би що

ми думали про контекст, ми не можемо змінити той факт, що слова були

написані чорним по білому. Навіть якщо в іншому місці тексту натрапляємо

на протилежний припис, антисемітизм тут також прочитується і

висловлюється з не меншою легітимністю.

Хоч би як це парадоксально, але мусульманські ентузіасти

контекстуалізації вважають свою Книгу священною, божественною, даною,

продиктованою Господом. Як наслідок, Коран фактично стає раціонально

недоторканним. Але переслідуючи свої інтереси, вони змінюють регістри й

раптово звертаються до історичного прочитання. Згідно з їхніми

діалектичними потребами, вони воліють віру й розум, вірування й архів,

байку й істину.

152

В одну мить вони на містичному терені, в іншу – у філософському

регістрі, завжди невловимі, ніколи не перебувають на одній частоті з

читачем, вільним від забобонів або упереджень, налаштованим на справжнє

прочитання тексту.

Я виступаю на користь неухильного історичного прочитання трьох так

званих священних книг. Я усвідомлюю потребу в розгляді дійсного

продукування цих книг у західній і світовій історії. Юдейські байки про

Ханаан, геноцидні віщування Мойсея, перспектива десяти заповідей у межах

спільноти, закон відплати, бич, з яким виганяють торговців із храму, притча

про меч, милосердя вбивчого, антисемітського, нетерпимого Бога формують

монотеїстичну епістему всупереч забороні Тори вбивати, євангельській

любові до ближнього та змішаних послань того й того, спорадично

розсипаних у Корані. Ці три книги набагато частіше слугують потягові до

смерті, невіддільному від неврозу релігії одного Бога – перетвореного на

релігію єдиного Бога.

153

НА СЛУЖБІ ПОТЯГУ ДО СМЕРТІ

Вибіркові обурення. Можливість черпати на свій розсуд із трьох

монотеїстичних книг могла би принести найкращі плоди. Достатньо було б

зробити ставку на старозавітну заборону вбивати, перетворивши її на

універсальний абсолют без жодних винятків; наголосити на євангельській

темі любові до ближнього, не припускаючи нічого, що б суперечило цьому

категоричному імперативові; беззаперечно підтримати суру Корану, згідно з

якою вбити одну людину означає вбити все людство... Тоді три релігії Книги

постали б достойні схвалення, поваги і любові.

Якби рабини наполягали на тому, що не можна бути юдеєм і водночас

убивати, колонізувати, депортувати мирне населення в ім’я своєї релігії; якби

священики засуджували всякого, хто відбирає життя ближнього; якби папа,

перший серед християн, завжди ставав на бік жертв, слабких, знедолених,

підлеглих, відкинутих, нащадків простого люду, який першим пішов за

Христом; якби халіфи, імами, аятоли, мулли й інші мусульманські сановники

покрили ганьбою кривавих шаленців, різників юдеїв, убивців християн,

вішальників невірних... Якби всі ці представники єдиного Бога на землі

обирали мир, любов і толерантність, ми, по-перше, знали й бачили б це, а по-

друге, могли б підтримати релігії на ґрунті їхніх принципів. І нарешті, ми

могли б засудити використання цих принципів негідниками і злочинцями.

Замість цього вони чинять усе навпаки: віддають перевагу найгіршому й,

крім деяких рідкісних, окремих і особистіс-них випадків, завжди в історії

підтримують військових керманичів, мечоносців, вояків, бойовиків,

ґвалтівників, грабіжників, військових злочинців, катів, ініціаторів геноцидів,

диктаторів (крім комуністів) –саму потолоч людства.

Адже монотеїзм одержимий потягом до смерті. Він любить смерть,

плекає смерть, підносить смерть, захоплюється нею. Він її сіє, культивує,

погрожує нею, переносить у дію: від закривавленого меча юдеїв, що нищить

ханаанеян, до застосування літаків як повітряних бомб у Нью-Йорку,

проходячи через атомне бомбардування Хіросіми і Нагасакі.

154

Усе робиться в ім’я Господа, благословляється ним, а поготів тими, хто

виступає від його імені.

Сьогодні головний рабинат Ізраїлю засуджує палестинських

терористів, обвішаних бомбами на вулицях Яффи, але зберігає мовчанку

щодо вбивств мешканців кварталів на Західному Березі, зруйнованих

снарядами Цахалу. Папа вергає громами проти контрацептивів, винних у

“найстрашнішому геноциді всіх часів”, але активно захищає різанину сотень

тисяч тутсі католиками-хуту в Руанді. Найвищі інстанції світового ісламу

гудять злочини колоніалізму, приниження й експлуатації, які (були) завдані

мусульманам західним світом, але радіє всесвітньому джихаду,

здійснюваному під егідою Аль-Каїди. Захоплення смертями гоїв,

безбожників і невірних – і до того ж усі три релігії розглядають атеїзм як

свого єдиного спільного ворога!

Обурення монотеїстів вибіркове: тут потужно діє корпоративний дух.

Юдеї мають свій Завіт, християни – Церкву, мусульмани – Ум-му. Така

єдність між ними виходить за межі закону й користується онтологічною та

метафізичною позаземністю. Серед членів однієї спільноти все захищається і

виправдовується. Юдей – Аріель Шарон – може (наказати) знищити

палестинця – незахищений Ахмед Ясин... – геть не гніваючи Бога, позаяк

убивство здійснюється в його ім’я. Християнин – Пій XII – має право

виправдати учасника геноциду, який знищував євреїв, – Айхманна, висланого

з Європи завдяки Ватикану, – не ображаючи Господа, позаяк нацистський

геноцид мстить за боговбивство, яке нібито скоїли юдеї. Мусульманин –

мулла Омар – може (наказувати) вішати жінок, звинувачених у подружній

невірності, звеличуючи цим Аллаха, адже шибениця зведена в його ім’я... На

тлі всіх цих підлот видніють строфи Тори, уривки Євангелій, сури Корану,

що нібито легітимують, виправдовують, благословляють...

Тільки-но релігія має публічні та політичні наслідки, шкода від неї

суттєво зростає. Коли дістають потрібну фразу однієї з трьох книг, щоб

пояснити обґрунтованість і прийнятність скоєного злочину, злодіяння стає

невразливим: хіба можна виступати проти одкровення, слова Божого,

заклику Господнього? Бог не говорить – хіба що до юдейського народу та

кількох просвітлених, яким він інколи надсилає послання (Діві Марії,

наприклад), – але духівництво змушує його говорити донесхочу. Коли

церковник висловлює свою думку, цитуючи уривки зі своєї книги,

заперечити йому означало б сказати “ні” самому Господу.

155

Хто має такі моральну силу й переконання щоб відкинути слова

(людини) Господа? Будь-яка теократія унеможливлює демократію.

Щобільше, найменший вияв теократії зводить нанівець саму сутність

демократії.

Винаходження юдеями священної війни. По заслузі й честь. Юдеї

винаходять монотеїзм і все, що його супроводжує. Божественне право і його

обов’язковий корелят: обраний народ піднесено, інші народи принижено.

Логічний наслідок. Але особливо було потрібне божественне могуття, аби

підтримати спущене з небес право, адже озброєна рука гарантує його

ефективність на землі. Бог говорить, проголошує, а його різноманітні

пророки, месії, посланці перекладають його слова (в іншому разі досить

нерозбірливі). Духівництво перетворює все це на накази, підкріплені

військами – плакованими залізом, вкритими попоною, рішучими, озброєними

до зубів. Звідси три засадничих стовпи цивілізацій: державець, який

представляє Бога на землі, священик, який державця споряджає ідеями, і

вояк, який забезпечує священикові грубу силу. І, звичайно, народ, який

завжди розплачується за теократичну підступність.

Юдеї винаходять темпоральний вимір монотеїстичної духовності. Ще

задовго до них жрець діяв разом із царем, цей союз був примітивним,

доісторичним, допотопним. Але обраний народ переймає цю вправну й

доволі практичну логіку на свою користь: землю можна організувати так

само, як небо. На терені історії мають бути відтворені теологічні схеми.

Іманентність має відтворити правила трансцендентності. Тора оповідає все

без манівців.

На Синайській горі Господь Бог звертається до Мойсея. Тоді

юдейський народ слабкий, йому загрожує знищення у війнах із

навколишніми племенами. Він потребує Господньої підтримки, щоб з

упевненістю дивитися в майбутнє. Єдиний войовничий Бог, здатний нещадно

знищувати ворогів і запалювати військовий дух, – таким виступає Ягве,

прототипом якого, подібно Магомету, є племінний військовий ватажок, що

досягає космічних масштабів.

Бог обіцяє юдеям землю “на вічне володіння” (Бут. 17:8). Вони ж бо є

обраними, відібраними серед усіх інших, виокремленими з-посеред

пересічних, “власністю більше всіх народів” (Вих. 19:5)-Ця земля вже

заселена простими людьми? Вони там обробляють поля? Та земля годує

дітей і старих? Люди літнього віку випасають 156

череди? Жінки народжують? Підлітки вчаться? Там моляться богам?

Але ці ханаанеяни нічого не варті. Господь Бог вирішив їх знищити: “Я

знищу їх (Вих. 23:23).

Для завоювання Палестини Господь застосовує грандіозні засоби.

Послуговуючись сучасною термінологією, скажемо що він винаходить

тотальну війну. Розверзає морські води (як є потреба і і топить цілу армію –

жодних півзаходів! – затримує сонце щоб юдеї мали час знищити ворожих

амореян (І H 10–12–14) – як же без любові до ближнього... Ще раніше він

учиняє потоп із граду і жаб – трохи фантазії, – скеровує полчища мух і

сарани – не варто бути дріб’язковим, – воду перетворює на кров – дещиця

поезії і кольору, – насилає язви, гнояки, моровицю – передвістя

бактеріологічної війни... – до чого додає все, що споконвіку чинить вояччина:

вбивства всього живого, жінок, старих, дітей, тварин (Вих. 12:12). Випалена

земля і масове винищення населення, як бачимо, зовсім не є недавнім

винаходом.

Ягве благословляє війну і тих, хто її провадить. Він освячує битви,

розпалює їх, керує, звичайно, не особисто – ектоплазмі важко самій утримати

меч, – але надихаючи свій народ. Він виправдовує злочини, вбивства,

кровопролиття, дозволяє знищувати невинних – убивати тварин, як людей, і

людей, як тварин! Людяний (якщо не йдеться про ханаанеян), він може

запропонувати альтернативу побоїщу у вигляді поневолення – ознака

доброти і любові. Місцевим жителям Палестини він може дати тільки

тотальне знищення – священну війну, якщо вжити жахливий і

ультрамодерний вислів Єгошуї (І.Н. 6:2і).

Протягом двох із половиною тисяч років жодна чільна постать, що

походила від обраного народу, не проголосила, що ці сторінки закорінені у

байці, доісторичних, надзвичайно небезпечних, позаяк злочинних

нісенітницях і вигадках. Зовсім навпаки. На цій планеті існує неймовірна

кількість людей, які живуть, мислять, діють, сприймають світ згідно з цими

текстами, що закликають до загальної бійні. Й немає найменшого натяку на

те, щоб публікація цих текстів була заборонена через заклики до вбивства,

расизму чи інших неподобств. Спудеї єшиви, рабинської академії, завчають

напамять ці пасажі, не змінюючи ні коми, як не чіпають жодної волосини з

голови Ягве. Тора пропонує першу західну версію численних мистецтв війни,

що публікувалися від століття до століття...

157

Бог, кесар і компанія. Християни також не довго думали, перш ніж

утягнути Бога у свої злодіяння. Поборникам Христа не випадає бути обраним

народом чи виправдовувати знищення народів, які заважають здійсненню

долі найдобірніших. Але вони свято вірують, що Господні слова цілком

потурають земним учинкам їхньої на позір дуже духовної релігії. Від

Ісусових принижень до принижень, здійснюваних у його ім’я, процес

еволюції християнства в цьому напрямі був швидким, легким і незмінно

маніакальним.

Тут знову ж таки виявляється корисним вибіркове запозичення текстів.

Наприклад, від Йоана беруть “Моє Царство не зі світу цього” (18:36), а від

Матея – цілком протилежне: “Віддайте кесареві – кесареве, а Богові – Боже”

(22:21). У першому випадку перевагу віддають духовному й підкреслюють

незацікавленість земними справами, а в другому – розділяють повноваження,

звичайно, але й стверджують фактичний легалізм, адже віддавати кесареві

означає виправдовувати сплату податків на підтримку окупаційної армії,

згоду фінансувати воєнні операції, покору законам імперії.

Очевидну суперечність розв’язує Павло з Тарса. Адже християнство

віддаляється від юдаїзму, коли стає паулінізмом. Послання до різних народів,

які відвідував тарсянин, викладають церковну доктрину щодо зв’язків між

духовним і земним. Павло вірить, що Царство Ісуса буде від цього світу: він

хоче його досягти й зробити свій внесок у його здійснення тут і зараз – звідси

його подорожі від Єрусалима до Антіохії, від Фессалонік до Афін, від

Коринфу до Ефеса. Новонавернений після юдаїзму не задовольняється

землею обітованою, відібраною у ханаанеян, він прагне цілої планети під

стягом мечоносного Христа.

Це чітко стверджує послання до римлян: “Немає влади, як не від Бога”

(13:і). Ось теорія. На практиці схвалюється покора римській владі. Виходячи

з принципу, нібито можновладці є передусім слугами Господніми, Павло

вправно постулює таке: протистояти воякові, відмовляти чиновнику, чинити

опір префектові поліції, повставати проти прокурора (наприклад, Понтія

Пилата) – це все означає гнівити й ображати Господа. Отже, перефразуємо

Христові слова на Павловий лад: віддавайте кесареві – кесареве й кесареві –

Боже як залишок у результаті кінцевого розрахунку...

Забезпечивши себе такою онтологічною підтримкою, християни досить

рано почали продавати свої душі – вже непотрібні для прак–158

тикування Євангелій – земним властям. Вони облаштовуються серед

парчі та пурпуру палаців; покривають мармуром і золотом церкви; освячують

армії, схвалюють загарбницькі війни, військові завоювання, поліцейські

операції. Вони підвищують податки; посилають загони проти бунтівних

бідняків; запалюють вогнища – починаючи від часів імператора Константина

у IV столітті їхньої ери.

Історія свідчить: мільйони загиблих в ім’я Господа, мільйони на всіх

континентах і в кожній країні. З Біблією в одній руці й з мечем у другій:

інквізиція, тортури, допити; хрестові походи, бійні, грабунки, ґвалтування,

повішання, знищення; работоргівля, приниження, експлуатація, кріпацтво,

торгівля чоловіками, жінками, дітьми; геноциди, етноциди, безперечно,

вельми християнських конкістадорів. Але також, і зовсім нещодавно, ми

бачимо католицький клір Руанди поруч із хутськими винищувачами;

попутництво Ватикану з усіма фашизмами XX століття – Муссоліні, Петен,

Франко, Гітлер, Піночет, Салазар, грецькі полковники, диктатори Південної

Америки тощо. Мільйони смертей в ім’я любові до ближнього.

Християнський антисемітизм. Непросто християнинові любити

ближнього свого, особливо якщо цей ближній – єврей... Савл, який став

Павлом, з усім завзяттям побиває юдаїзм – так само як іще перед шляхом до

Дамаска він переслідував християн, простягав руку помочі, щоб лупцювати

їх, навіть пришвидшував їхню зустріч із потойбічним. Аби продавати секту,

до якої він щойно долучився, йому треба переконати всіх, буцімто Ісус є

месією, провіщеним у Старому Заповіті, й буцімто Христос скасовує юдаїзм,

долаючи його. Позаяк прибічники Ягве не ймуть віри у нісенітницю про сина

Божого, який помер на хресті заради спасіння людства, вони стають

принциповими суперниками. А відтак дуже скоро й ворогами.

Вічний Жид, мовляв, був проклятий на вічне блукання відтоді, як

відмовив Христові дати напитися на шляху до Голгофи. За те, що не допоміг

розіп’ятому, прокляття падає не тільки на нього – Ісус тут не дуже

милостивий, – а також і насамперед на його рід, нащадків, народ. Тим паче

що християнська версія смерті Ісуса покладає відповідальність на юдеїв, а не

на римлян... А як же Понтій Пилат? Він не є ні відповідальним, ні винним.

Павло стверджує, мовлячи про юдеїв, що вони “вбили Господа Ісуса” (і Сол.

2:15).

159

Євангелія повняться відверто антисемітськими пасажами. Даніель

Ґолдгаґен налічує принаймні сорок таких місць у Марка, вісімдесят у Матея,

сто тридцять у Йоана, сто сорок у Діяннях святих апостолів... Сам Ісус,

лагідний Ісус, учить, що батько юдеїв – “диявол” (їв. 8:44)- Важко полюбити

свого ближнього за таких обставин.

Від перших християн, які перетворюють юдеїв на народ-боговбивця, до

запізнілого визнання держави Ізраїль Іваном Павлом II наприкінці 1993 року,

минаючи тривалу історію любовних стосунків між римо-католицькою

апостольською церквою й усім, що вважається антисемітським в історії,

включно

дванадцятьма

роками

німецького

нацизму,

картина

вимальовується чітко. Кульмінацією цієї ненависті стала активна співпраця

Ватикану з нацизмом. А відтак, що менш відомо, – нацизму з Ватиканом.

Адже Пій XII та Адольф Гітлер поділяють цілу низку спільних поглядів і,

зокрема, нелюбов до євреїв у всіх її виявах.

Ватикан любить Адольфа Гітлера. Шлюб з любові між католицькою

церквою та нацизмом не викликає жодного сумніву. Прикладів, геть не

дріб’язкових, – безліч. Пособництво між ними не встановлюється у

зговірливих мовчанках, відвертих недомовках чи припущеннях, виведених з

упереджених гіпотез. Факти промовляють кожному, хто порушує це питання,

звертаючись до історії: це був не шлюб із розрахунку, керований потребою

церкви вижити, а спільна пристрасть до одних непримиренних ворогів: євреїв

і комуністів – найчастіше запертих у концептуальну комірку під назвою

жидо-більшовизму.

Від народження націонал-соціалізму до переправлення військових

злочинців Третього Райху після падіння режиму, до незмінної мовчанки

церкви щодо цих питань – вотчина святого Петра, наступника Христа, є

також вотчиною Адольфа Гітлера та його поплічників, нацистів,

французьких фашистів, колабораціоністів, вішистів, поліцаїв та інших

військових злочинців. Навіть сьогодні неможливо підняти архіви Ватикану з

цих питань.

Отже, є факти. Католицька церква схвалює переозброєння Німеччини в

1930-х, що суперечило, звичайно, Версальській угоді, але також частині

Ісусових настанов, зокрема, тих, що прославляють мир, лагідність, любов до

ближнього. Католицька церква підписує конкордат з Адольфом Гітлером,

тільки-но він обіймає посаду канцлера 1933 року.

160

Католицька церква відмовчується з приводу бойкоту єврейських

комерсантів, не пускає ані пари з уст щодо проголошення расових законів у

Нюрнберзі 1935 року, так само мовчить під час “Кришталевої ночі” у 1938

році. Католицька церква відкриває свої архівні документи з генеалогічними

даними нацистам, які віднині знають, хто є християнином, а отже, неєвреєм.

Натомість католицька церква обстоює “пастирську таємницю”, згідно з якою

вона не розголошує імена євреїв, які хрестилися в Ісусову релігію або

побралися з християнами. Католицька церква підтримує, захищає, допомагає

пронацистському режимові усташів під проводом Анте Павелича у Хорватії.

Католицька церква відпускає гріхи колабораціоністському режимові у Віші

1940 року. Католицька церква, хоча й добре знає про винищувальну політику

нацистів, маховик якої був запущений з 1942 року, ні приватно, ні публічно

не засуджує її й ніколи не приписує жодному зі священиків чи єпископів

огудити злочинний режим перед паствою.

Союзницькі армії звільняють Європу, дістаються Берхтесґадена,

відкривають Аушвиць. Що робить Ватикан? Він продовжує підтримувати

розбитий режим. Католицька церква, в особі кардинала Бертра-ма, замовляє

поминальну месу в пам’ять Адольфа Гітлера. Католицька церква залишається

німою й не висловлює жодного несхвалення після відкриття масових

захоронень, газових камер і таборів смерті. Щобільше, католицька церква

робить для нацистів, осиротілих після смерті фюрера, те, що вона ніколи не

робила для жодного єврея чи жертви націонал-соціалізму: вона організує

таємні канали для переправлення військових злочинців за межі Європи.

Католицька церква використовує Ватикан, видає документи зі своєю візою,

залучає мережу європейських монастирів, які слугують укриттям для

посадовців зруйнованого Райху. Католицька церква підвищує у своїй ієрархії

людей, що виконували важливі завдання для гітлерівського режиму. Й

католицька церква ніколи ні про що не шкодує – через те, власне, що нічого з

усього цього вона не визнає.

Якщо ж одного дня прийде покаяння, то, очевидно, треба чекати

чотири століття – саме стільки часу потрібно було папі, щоб визнати: церква

не мала рації у справі Ґалілея... Тим паче що догмат про непомильність папи,

проголошений на першому Ватиканському соборі 1869–1870 років (“Pastor

Aetemus”), забороняє ставити під сумнів церкву, адже римський папа, коли

висловлюється й вирішує, то робить це не як людина, здатна помилитися, а

як представник Бога на землі, повсякчас натхненний Святим Духом (відома

рятівна сила [grace d’assistance] – благодать). Чи мусимо тоді виснувати, що

Святий Дух є доглибно нацистським?

161

Залишаючись мовчазною щодо нацистського питання протягом війни і

після неї, церква не оминає жодної нагоди виступити проти комуністів. Що

стосується марксизму, Ватикан виявляє таку участь, войовничість та

енергійність, яку хотілося б бачити у побиванні та дискредитуванні

нацистського Райху. Вірний церковній традиції, яка милістю Пія IX та Пія X

засуджує права людини як такі, що суперечать ученням церкви, славетний

папа, друг націонал-соціалізму, Пій XII 1949 року гуртом відлучає від церкви

всіх комуністів усього світу. Він підкреслює таємну змову між євреями та

більшовизмом як один із мотивів свого рішення.

До відома читачів: жоден незугарний націонал-соціаліст, жоден нацист

високого рангу або член верховного складу Райху не був відлучений від

церкви, жодна група не була виключена з її лона за поширення та здійснення

расизму, антисемітизму або за роботу газових камер. Адольф Гітлер не був

відлучений, його книга “Моя боротьба” ніколи не потрапляла до Індексу.

Нагадаймо, що після 1924 року, дати виходу цієї книги, відомий Index

Librorum Prohibitorum додав до свого списку – поруч із П’єром Ларусом,

винним у публікації “Великого універсального словника” (!), – Анрі

Берґсона, Андре Жида, Симону де Бовуар і Жана-Поля Сартра. Адольф

Гітлер у цьому списку ніколи не фігурував.

Гітлер любить Ватикан. Вельми поширений загальник, що не

витримує бодай мінімального аналізу, а ще менше читання текстів, змальовує

Гітлера як язичника, захопленого нордичними культами, любителя

ваґнерівських рогатих шоломів, Валгалли і пишногрудих валькірій,

антихриста – точну протилежність християнства. Крім проблематичності

Гітлерового атеїзму та язичництва (заперечувати існування Бога чи богів, а

отже, водночас вірити в них... – тоді треба просто заплющити очі на всі

пасажі письмового твору – “Меіп Kampf”), варто звернути увагу на його

політичну творчість: відсутність у Третьому Райху переслідувань римо-

католицької апостольської церкви, на відміну від, скажімо, свідків Єгови, а

також приватні зізнання фюрера (опубліковані бесіди з Альбертом

Шпеєром), в яких Адольф Гітлер недвозначно й безнастанно висловлює свою

прихильність християнству.

162

Хіба це рішення фюрера-атеїста вигравіювати на портупеї нацистських

солдатів “Gott mit uns”? Чи знають, що ця фраза походить з Писань? Зокрема,

з Второзаконня, однієї з книг Тори, в якій чітко записано: “Господь іде з вами

воювати” (Втор. 20:4). Ця узята зі слів Ягве фраза призначається юдеям, що

вирушають побивати ворожих єгиптян, яким Господь обіцяє повне

винищення (Втор. 20:із).

Хіба це рішення фюрера-атеїста зобов’язувати всіх дітей у німецьких

школах починати день у націонал-соціалістичному Райху з читання молитви

Ісусові? Не просто Богові, що могло б говорити про Гітлера як про деїста, а

Ісусові, що відверто позначає його як християнина. Той самий нібито фюрер-

атеїст закликає Ґеринґа і Ґеббельса в присутності Альберта Шпеєра, який

записує цю бесіду, залишатися в лоні церкви до кінця днів своїх – що він і

робить.

Спільні точки християнства і нацизму. Порозуміння між Гітлером і

Пієм XII не обмежується тільки особистою згодою. Обидві доктрини

поділяють чимало спільних точок. Непомильність папи, який, нагадаймо, є

також чільником держави, не може не імпонувати фюрерові, переконаному й

у власній непомильності. Можливість побудувати Імперію, Цивілізацію,

Культуру разом із вищим провідником, наділеним усіма потугами – як-от

Константан і деякі імператори після нього, – ось що захоплює Адольфа

Гітлера, коли він пише свою книгу. Викорінення християнами всього, що

нагадує язичництво? Зруйнування жертовників і капищ? Спалення книг

(пам’ятаємо, до цього закликає Павло)? Переслідування всіх, хто протистоїть

новій вірі? Чудові речі – підсумовує Гітлер.

Фюрерові подобається теократичний розвиток християнства. У “Моїй

боротьбі” він пише, що лише завдяки “фанатичній нетерпимості” (с. 455) до

язичницьких вівтарів могла постати “аподиктична віра” – так Гітлер називає

“незаперечну віру”. Він уражений рішучістю церкви ні перед чим не

поступатися, зокрема, навіть перед наукою, коли та заперечує деякі з її

позицій і завдає шкоди певним догмам (с. 461); пристосовністю церкви, якій

він передрікає майбутнє, що виходить далеко за межі того, що ми можемо

уявити (с. 461); непохитністю величної установи (с. 115), попри окремішні

прикрі вчинки деяких священиків (які, втім, не перешкодять загальному

процесові). Завдяки всьому цьому Гітлер висновує, що “ми можемо багато

чого навчитися від католицької церкви” (с. 461, а також с. 114–118).

163

Що таке “істинний дух християнства”, про який говорить Гітлер у

“Моїй боротьбі” (с. зоб)? Це християнство “великого засновника нового

віровчення” Ісуса, того самого, якому моляться учні в школах Третього

Райху. Але якого Ісуса? Адже це не Ісус, який підставляє іншу щоку, ні, це

холерик, який проганяє торговців із храму. На підтвердження своїх слів

Гітлер прямо посилається на уривок з Євангелія від Йоана. Не забуваймо, що

це за різновид людей, яких проганяє Христовий бич: невіруючі, нехристияни,

люди, які займаються торгівлею й обміном, одне слово, євреї – вся сіль цієї

змови між Райхом і Ватиканом. Євангеліє від Йоана (2:14) не забороняє

гітлерівське філо-християнське й антисемітське прочитання – насправді воно

його уможливлює... Тим паче якщо згадати численні пасажі Нового Заповіту,

що прирікають юдеїв на вогонь геєнний Юдеї, народ-боговбивця – ось ключ

цього зловісного партнерства-вони, додає Гітлер, є ворогами всього людства;

вони породили більшовизм – наголошує він. Нехай кожен робить висновки.

Але для нього, Гітлера, все очевидно: “Для політичного керівника релігійні

вчення та установи його народу мусять завжди залишатися цілковито

недоторканними” (с. 11б). Тож газові камери можуть запалюватися від

полум’я св. Йоана.

Війни, фашизми й інші пристрасті. Партнерство християнства та

нацизму є не історичною випадковістю, прикрою й окремішньою помилкою

на шляху, а виповненням двохтисячолітньої логіки. Від Павла із Тарса, який

виправдовує вогонь і меч для перетворення обмеженої секти на релігію, що

заражує імперію, а відтак усю планету, до виправдання Ватиканом у XX

столітті атомної загрози – лінія не переривається. Не вбивай... бодай час до

часу... поки тобі не скаже церква.

Авґустин, святий за професією, присвячує весь свій талант на

виправдання найгіршого в церкві: рабства, війни, смертної кари тощо.

Блаженні лагідні? Блаженні миротворці? Не менше, ніж Гітлеру, Авґустинові

не подобається цей аспект християнства: занадто м’який, недостатньо

вірильний, не дуже войовничий, коли замало пролитої крові – це фемінний

бік релігії. Він пропонує церкві концепти, яких їй бракує для виправдання

каральних експедицій і різанини. Юдеї практикують ці речі, щоб захопити

землі в обмеженому географічному масштабі, але християни надихаються

цим місцевим досвідом, 164

аби завоювати весь глобус, позаяк мета – навернення всього людства

Обраний народ спершу спричиняє локальні катастрофи. Універсальне

християнство фактично породжує універсальні насильства. Кожен

континент перетворюється на поле битви.

Визнаний церквою блаженним, Авґустин, єпископ Гіппонський у листі

(і85) схвалює справедливе переслідування. Яка влучна формула! Він

протиставляє її несправедливому переслідуванню. Що ж відрізняє хороший

труп від поганого? Коли ж можна обдирати шкуру забитого, а коли не

можна? Будь-які переслідування, які чинить церква, є справедливими, адже

здійснюються з любові; переслідування проти церкви є несправедливими,

адже вони надихаються жорстокістю... Віддамо належне риториці й

софістичному талантові Авґустина, який також надає перевагу Ісусові, що

роздавав би удари бичем, а не отримував їх від римських солдатів.

Звідси – поняття справедливої війни, теорію якої також розробляє той

самий Отець Церкви, що, безперечно, знається на таких тонкощах, як

грубість, вада і збочення. Успадкувавши стару язичницьку байку, в даному

разі грецьку, християнство спрямовує ордалію (божий суд) у потрібне русло:

на війні переможця, а отже, й переможеного визначає Господь Бог.

Вирішуючи долю конфлікту між переможцями та переможеними, Бог

встановлює, що є істинне і хибне, добре і погане, законне і незаконне.

Магічне мислення щонайменше...

Ісус у Хіросімі. Ісус і його бич, Павло і його теорія про походження

влади від Бога, Авґустин і його справедлива війна разом приголомшливо

утворюють Отця, Сина і Святого Духа, здатних виправдати будь-які операції,

що були здійснені в ім’я Бога за два тисячоліття. Вони дарують нам хрестові

походи проти сарацинів, інквізицію проти гаданих єретиків, так звані

священні війни проти невірних – ось святий Бернард Клервоський пише в

листі (363): “Найкраще рішення – убити їх” або “Смерть язичника є славою

для християнина”... – дуже християнські етноцидні кампанії з підкорення так

званих примітивних народів, колоніальні війни з євангелізації всіх

континентів, фашизми двадцятого століття (включаючи, звісно, нацизм), що

люто накидалися на євреїв.

Тож не дивуймося, що офіційне християнство в еру постмодерної війни

засобом залякування обирає атомну зброю, захищає та вибачає її.

165

Іван Павло II бере її за основу її червня 1982 року, вдаючись д0

справжньої логічної химери: атомна бомба, стверджує він, відкриває шлях до

миру! Французький єпископат сліпо наслідує це й додає свої пояснення:

йдеться про боротьбу з “панівною й агресивною природою ідеології

марксизму-ленінізму”. Святий Отче! Яке потужне рішення, яка ясність

позицій! Як би нам хотілося почути настільки ж чітке та щире засудження

нацизму протягом його дванадцятилітнього владарювання! Ми були б навіть

вдячними за моральну оцінку вже після звільнення таборів...

Коли падає Берлінський мур й більшовицька загроза стає принаймні не

такою актуальною, католицька церква не відступає. В останньому

“Катехизмі” (стаття 2315) Ватикан закликає до “серйозних моральних

застережень” (гарна літота...), але гонку озброєнь таки не засуджує. У тому ж

опусі (стаття 2267) під рубрикою “Не вбивай!” (хай живе логіка і

послідовність!) стверджується: “Традиційне вчення церкви не виключає

звернення до смертного покарання”. Дивно, що в покажчику немає жодних

посилань на “смертну кару”, “вищу міру покарання” або “покару”. Натомість

“евтаназія”, “аборт”, “самогубство”, про які йдеться в тому самому розділі,

подані в покажчику як теми, достойні уваги.

Отож логічно, що екіпаж літака “Enola Gay” скидає атомну бомбу на

Хіросіму, як відомо, 6 серпня 1945 року. За кілька секунд ядерний вибух

спричиняє загибель понад сотні тисяч чоловіків, жінок, дітей, старих, хворих,

немовлят, єдина провина яких була в тому, що вони були японцями. Екіпаж

безпечно повертається на базу: християнський Бог береже новоявлених

хрестоносців. Отець Джордж Забелка урочисто поблагословив льотчиків

перед їхньою смертоносною місією! Три дні по тому інша атомна бомба

падає на Нагасакі й забирає вісімдесят тисяч життів. Значно пізніше цей

капелан перетнеться на плато Ларзак, що у Франції, з ученим-натуралістом

Теодором Моно, який разом із місцевими фермерами протестує проти

розташування військових баз у регіоні. Тоді духівник здійснює піше

паломництво у бік Вифлеєма...

Любов до ближнього, продовження... Павлові тексти, корисні для

виправдання покори перед фактичною владою, спричиняють результати, що

виходять далеко за межі легітимації війн і переслідувань. Наприклад, у сфері

рабства, яке християнство, як і два інші 166

монотеїзми, не забороняє. Справді, у пізніші століття рабство що об

межувалося племінними набігами, виростає до рівня чистої комерції продажу

и депортації населення на кшталт рогатої худоби.

Віддамо належне древнім: оскільки вони були першими у часі, їм

завдячують винаходженням, якщо не затвердженням чи узаконенням,

чималої кількості злодіянь, включаючи рабство. Десять заповідей не

передбачають якоїсь особливої поваги до ближнього якщо це не подібний

тобі з позначкою на плоті від ножа рабина. Не-юдей не має тих же прав, що

має член Завіту. Так що поза межами Книги інший може розглядатися як річ,

сприйматися як об’єкт: гой для юдея, політеїст або аніміст для християнина,

християнин для мусульманина, атеїст, безперечно, для всіх.

Книга Буття (9:25–27) захищає рабство. Не встигнеш і оком змигнути,

як ця тема з’являється у Торі... Людей купують, долучають до господарства,

тримають під однією крівлею, обрізують, проте однаково вони залишаються

рабами. Прокляття, що впало на Ноя, коли він збагнув, що його смертельно

п’яним і голим під час сну бачив син, поширилося на весь народ – знову

ханаанеяни, – якому було приречене рабство. В інших місцях численні

пасажі в тексті кодифікують цю практику.

Левіт, наприклад, турботливо зазначає, що юдей має уникати брати за

раба свого одноплемінника (25:39–55)- Той має за угодою відслужити в

наймах, так, але не більше шести років, після чого він звільняється.

Натомість неюдей може залишатися в наймитах до самої смерті. Народ

Завіту був у рабстві єгиптян, допоки з цього становища їх не звільнив Ягве,

який зробив юдеїв вільним народом, що може підкоряти, але не може

підкорятися жодній владі, крім влади Господа. Права обраного народу...

Християнство, яке також виправдовує рабство, не приносить жодних

змін. Пам’ятаємо: уся влада від Бога, на все воля Божа. Хтось опиняється у

рабстві? Недосліджені дороги Господа, але є причина, що пояснює факт:

первородний гріх в абсолютному сенсі, але відповідає за це кожний.

Авґустин, знову він, хоче, щоб раб служив зі старанністю, втішною для

Господа! Кожен раб є таким для свого ж блага (хоч і не знає про це).

Принижене становище – це те, що раб має прийняти на онтологічному рівні.

Не можна уникнути задуму Господнього...

Далі йде вища софістика. Оскільки люди є рівними в очах І ос-пода,

відмінності (зрештою, другорядні) мало що важать.

167

Чоловік чи жінка? Раб чи власник? Багатий чи бідний? Не важливо –

говорить церква, систематично в історії стаючи на бік чоловіків, багатих і

власників... Кожен є тим, що побажав Господь. Бунтувати проти наявного

стану речей означає повставати проти Божого задуму, ображати Господа.

Добрий раб, який грає свою роль раба – немовби сартрівський офіціант у

кафе, – здобуває свій (фіктивний) рай завдяки (реальній) покірності на землі.

Град Божий” св. Августина (19, 2і) – воістину велика книжка!

У суворій дійсності християнство нічим не стримує себе: у VI столітті

пана Григорій І забороняє рабам доступ до рукоположення! Ще раніше

Константин не дозволяє юдеям тримати рабів удома. За середньовіччя тисячі

кріпаків працюють на сільськогосподарських угіддях римського папи. їх

безпардонно експлуатують великі монастирі. Скажімо, у VIII столітті на

монастир Сен-Жермен-де-Пре працюють не менше восьми тисяч батраків.

Успадковуючи це, як і решту, мусульмани практикують рабство, і

Коран цього не забороняє. Зовсім навпаки, позаяк він легітимує набіги,

військові трофеї, здобич золотом, сріблом, жінками, тваринами, чоловіками.

Між іншим, ісламові завдячують винаходженням невільницьких ринків. У

юоо році встановлюється постійна торгівля між Кенією і Китаєм.

Мусульманське право забороняє продаж мусульман, але не представників

інших релігій. За дев’ять століть до трансатлантичної работоргівлі

розпочинає свою жахливу діяльність работоргівля транссахарська. Протягом

двох тисяч років налічують близько десяти мільйонів осіб, депортованих

вірними Аллаха Най-милосерднішого, Найвеличнішого, Найлюдянішого.

Одна ремарка: в глибині душі три монотеїзми не схвалюють рабства,

адже юдеї та мусульмани забороняють його для членів своєї спільноти, а

християни, ненавидячи юдеїв, забороняють їм володіти хатньою прислугою.

Відтак вони не дозволяють рабам-християнам приймати духовний сан, щоб

служити слову Божому. Тора, Новий Заповіт і Коран сприймають

поневолення як ознаку безчестя, а отже, приниження, нелюдської долі, що

загрожує всім, хто поклоняється іншому, а не їхньому Богові.

Колоніалізм, геноцид, етноцид. Логічне продовження легітимації

рабства – колоніалізм, експорт своєї релігії до чотирьох кінців світу й

застосування задля цього сили, примусу фізичного, розумового, духовного,

психічного та, безперечно, збройного.

168

Експортування рабства і поширення його на всі континенти було

діянням спершу християнства, а потім ісламу. Що стосується юдеїв, вони

воліли встановити своє панування тільки на одній території, їхній території,

не прагнучи нічого іншого. Сіонізм не є ні експансіонізмом, ні

інтернаціоналізмом. Навпаки, виповнена мрія Теодора Герцля передбачає

націоналізм, відцентровий рух, бажання закритого суспільства для себе, а не

захоплення всієї планети, що є бажанням християнства й ісламу.

Римо-католицька апостольська церква особливо відзначилась у

нищенні цивілізацій. Вона винаходить етноцид. 1492 рік знаменує не просто

відкриття Нового Світу, а й нищення інших світів. Європейська цивілізація

вигублює значну кількість індо-американських цивілізацій. Вояки

висаджуються з каравел, а з ними всі покидьки суспільства – рецидивісти,

зловмисники, головорізи, найманці.

Тільки-но вчинено етнічні чистки, як на безпечній дистанції урочистою

процесією з’являються священики з хрестами, дароносицями, облатками,

переносними престолами, вельми корисними для проповідування любові до

ближнього, пробачення гріхів, лагідності євангельських чеснот та інших

біблейських пустощів – первородного гріха, ненависті до жінок, тіла та

сексуальності, почуття вини. А поки що християнство пропонує так званим

дикунським народам у подарунок сифіліс та інші хвороби.

Партнерство церкви й нацизму також мало на меті винищення народу,

перетвореного для потреб справи на народ-боговбивця. Шість мільйонів

загиблих. До цього треба додати спільництво у депортації й убивствах циган,

гомосексуалістів, комуністів, франкмасонів, лівих, невіруючих, свідків

Єгови, учасників антифашистського опору, противників націонал-соціалізму

й інших осіб, винних у тому, що вони є не дуже християнськими...

Пристрасть християн до масових знищень – давня й тривала. Так,

нещодавнім підтвердженням став геноцид тутсі з боку руандійських хугу,

яких підтримує, захищає і покриває місцева католицька установа й сам папа

римський. Останній виявився набагато спритнішим у допомозі військовим

злочинцям – священикам і членам католицької общини – уникнути розстрілу,

ніж висловити хоч одне слово співчуття спільноті тутсі.

169

Адже у Руанді, переважно християнській країні, ще до геноциду церква

вдавалася до расової дискримінації, відбираючи кандидатів на семінари,

тренування, адміністрування католицьких шкіл, висвячення або підвищення

у церковній ієрархії. Деякі члени духівництва брали активну участь під час

геноциду: закуповування та доставлений мачете членами католицької

установи, визначення місцеперебування жертв, безпосередня участь в актах

варварства – людей зачиняли в церквах, підпалювали, залишки нищилися

бульдозерами, – доноси, заклики до насильства у проповідях, поширення

расистських висловлювані,.

Католицька церква не вгамовується й після винищень. Монастирі

використовують для переховувань від правосуддя винних християн,

залучають свої мережі для висилки того чи того злочинця до європейських

країн, забезпечують авіаквитки до Європи завдяки християнській

гуманітарній асоціації – “Caritas intemationalis”, добре налагодженої

добродійності. Винні священики були направлені до провінційних

французьких і бельгійських парафій, причетні до геноциду єпископи

прибрані з поля зору. Церква відступає до не-гаціоністських позицій:

заперечує термін “геноцид”, наполягаючи на “братовбивчій війні” тощо.

Мовчазний щодо приготувань, мовчазний під час бійні – близько трьох

мільйонів загиблих за три місяці (між квітнем і червнем 1994 року)... –

мовчазний після оприлюднення розмірів катастрофи –відкритих з

благословення Франсуа Мітерана, – Іван Павло II виходить з німоти, щоб

написати листа президентові республіки Руанда 23 квітня 1998 року. Про що

лист? Він шкодує? Співчуває? Розкаюється? Уболіває? Засуджує клір?

Відмежовується від їхніх дій? Ні, геть зовсім: він просить відкласти смертну

кару для хугу, звинувачених у геноциді. Жодного слова про жертв.

Витіснення і потяг до смерті. Зачарування трьох монотеїзмів потягом

до смерті має пояснення. Як можна уникнути домінування цього інстинкту

після ефективного нищення потягу до життя в собі й навколо? Страх смерті,

боязнь небуття, жах перед пусткою, що настає після кончини, породжують

утішливі байки, фікції, що дозволяють заперечити володіння всіма нашими

потугами. Реального немає. Натомість фікція є. Цей хибний світ, що

допомагає жити тут і тепер в ім’я фальшивого світу, підштовхує до відмови,

зневаги чи ненависті до світу тутешнього.

170

Звідси – незліченні нагоди побачити цю ненависть у дії: щодо тіла,

бажання, пристрастей, потягів, плоті, жінок, любові, сексу, щодо життя в усіх

його виявах, щодо матерії й того, що збільшує нашу присутність у світі, а

саме – розуму, мислення, книг, науки й культури. Таке витіснення всього, що

живе, призводить до прославлення всього, що вмирає, – кровопролиття,

війни, всього, що вбиває, й тих, хто вбивають. Якщо вибіркове прочитання і

дозволяє віднайти у трьох книгах те, що надавало б потягові до життя

максимальної сили, релігія однаково відшукує потяг до смерті в усіх його

формах. Витіснення живого породжує любов до смерті. Загалом будь-яка

зневага до жінок – перед якими віддають перевагу дівам, матерям і

подружжям, – іде пліч-о-пліч із культом смерті...

Цивілізації утверджуються разом із потягом до смерті. Жертовна кров,

цап відбувайло, заснування суспільства на ритуальному вбивстві – ось

зловісні соціальні інваріанти. Юдейське винищення ханаанеян, християнське

розп’яття месії, мусульманський джихад пророка випорскують кров’ю,

благословляючи й освячуючи монотеїстичну справу. Примітивне, магічне

зрошення, заклання спокутної жертви – якихось там чоловіків, жінок, дітей.

Примітивне виживає у постмодерному, тваринне залишається у людині,

звірине зберігається у гомо сапієнсі...

171

ІІІ

ЗА ПОСТХРИСТИЯНСЬКУ СВІТСЬКІСТЬ *

Мусульманська жага крові. Іслам як добрий синтез двох монотеїзмів,

що йому передували, акліматизує їх до арабської пустелі, в якій панують

племінні та феодальні звичаї. Він також на свій лад переймає найгірше від

згаданих юдеїв і християн: обрана спільнота, почуття зверхності, локальне,

перетворене на глобальне, окремішнє, піднесене до універсального,

упідлеглення тіла і душі аскетичному ідеалові, культ потягу до смерті,

теократія, спрямована на винищення всього відмінного, – рабство,

колоніалізм, набіги, тотальна війна, каральні походи, вбивства тощо.

Нагадаймо, що Мойсей убиває єгипетського наглядача власними

руками. І Магомет постійно винищує людей починаючи від розбою мирного

каравану під Нахлою (Саудівська Аравія) 623 року. Він продовжує вбивати

до кінця своїх днів 8 червня 632 року. Неможливо перерахувати всі війни,

сутички, наскоки, облоги й інші подвиги мусульманських вояків. Битва під

Бадром (березень 624 року): близько трьохсот мусульман із Медини

розбивають армію з дев’ятисот осіб під керівництвом Амра ібн Хішама,

одного з лідерів політеїстів Мекки, запеклого ворога Мухаммеда. Діставши

від пророка прізвисько Абу Джахл, що означає “батько нерозумності та

необачності”, він гине в бою. Битва під Ухудом (березень 625 року):

поранення Магомета, кілька десятків мучеників. Облога невірними Медини

(кінець 626 –початок 627 року), “битва біля рову”, винищення віроломних

юдеїв (627 року), захоплення оази Хайбар (травень-червень 6г8 року), бій

біля Мути (вересень 629 року) і т. д. Читачі Корану, либонь, зовсім не

кунятимуть від тридцять другого вірша п’ятої сури (те, що робимо одному, –

робимо всім; убиваємо одну людину, значить, убиваємо всіх)...

* Laпcitй ( фр.) – світськість; світський, мирський (ширше –

громадянський), нерелігійний або позацерковний характер суспільних

інститутів (сім і, освіти тощо).

172

Адже близько двісті п’ятдесяти віршів – з шести тисяч двохсот

тридцяти чотирьох віршів Книги – виправдовують і легітимують священну

війну, джихад. Достатньо, щоб заглушити дві-три зовсім безпечні фрази, що

схвалюють терпимість, повагу до іншого вели-кодушність або відмову від

примусу в питанні релігії (!) У такому морі крові чому б не затриматися на

хвильку на двох чи трьох фра-зах, що говорять про людяність, а не про

варварство? Тим паче що біографія пророка свідчить: убивство, злочин,

сутички і каральні вилазки повторюються постійно. Дуже багато сторінок

підбурюють до антисемітизму, ненависті до юдеїв, оббирання та

винищення –тож мусульманський воїн не відчуває жодної провини, коли

віддає їх під меч.

Мусульманська спільнота мислить подібно до членів Завіту: вони

також проголошують себе обраним народом, якого виокремив, уподобав

Аллах (9:19, a також 3:110). Однак якщо є два претенденти на елітний статус,

то один – зайвий! Віра в те, що інші належать до нижчої раси, що існують

меншовартісні особи, що Господь встановлює ієрархію між людьми,

вирізняючи певну невелику спільноту від решти людства, означає, що інший

не може претендувати на той самий статус, яким володіємо ми. Вчорашня

ненависть юдеїв до ханаанеян породжує сьогоднішню ненависть палестинців

до євреїв, й одна сторона вважає себе покликаною Господом домінувати над

іншою (іншими), тобто вважає себе наділеною правом знищувати.

Адже іслам за суттю своєю відкидає метафізичну, онтологічну,

релігійну, а отже, політичну рівність. Коран учить: зверху – мусульмани,

нижче – християни, позаяк вони також є людьми Книги, відтак ще нижче –

юдеї, вони належать до монотеїстичної групи. Нарешті, після мусульманина,

християнина та юдея йде четверта група – усі категорії, перемішані в

загальному осудженні: невіруючі, невірні, нечестиві, політеїсти та, звичайно,

атеїсти... Коранічний закон, який забороняє вбивство, злочини та знищення

свого ближнього, обмеженим чином стосується тільки членів спільноти –

умми. Як в юдеїв. В осерді самої мусульманської спільноти нібито рівних

між собою побратимів зберігається ієрархія: чоловіки домінують над

жінками, релігійники домінують над вірянами, набожні віряни домінують

над помірними, старші домінують над молодшими. Фалократія, теократія,

геронтократія – первісно-племінна модель залишається незмінною більше

тринадцяти століть. Вона фундаментально несумісна з суспільствами, що

виростають із Просвітництва. Мусульманин не горить братерською любов’ю:

він – брат своєму одновірцеві, так, але не іншим, які нічого не варті, яко

мізерно малі або нікчеммні величини.

173

Локальне як універсальне. Подібно читачам Карла Шмітта, якими

вони не є, мусульмани поділяють світ надвоє: друзі, вороги З одного боку,

брати по ісламу, з другого – інші, всі інші. Дар аль-іслам проти дар аль-харб:

два непоєднувані та несумісні світи, керовані дикими та грубими стосунками:

хижак і здобич, їдець і наїдь, пан і раб. Немов у найбанальніших джунглях,

серед них є представники диких тварин сімейства котячих і є решта

території, що має бути підкореною, поневоленою, контрольованою. Такий

закон панує у стосунках між тваринами.

Це – світогляд, що не надто різниться від світогляду Гітлера, який

виправдовує логіку маркування, володіння, керування і розширення

території. Лисиця та курятник, сокіл і його здобич, лев і газель, сильні та

слабкі, іслам та інші. Немає права, немає закону, немає мови, немає

обговорення чи комунікації, немає розуму, немає мозку, але є мускули,

інстинкт, сила, борня, війна та кров.

Універсальне? Це, перефразовуючи Міґеля Торґа, локальне мінус мури.

Племінний лад VII століття, феодалізм арабської пустелі, первісна кланова

система без змін переносяться щораз у той чи той час цивілізації, включно з

нашою – постмодерною, гіперіндустріальною та диґітальною. Селище у

пустелі стає моделлю світу. Оаза, яку століттями ніщо не перетинає, крім

кочових караванів, навантажених предметами першої потреби, функціонує як

соціальний, гуманний, метафізичний і політичний архетип.

Книга, що датується початком 630-х років, продиктована, як

припускають, неписьменному табунникові верблюдів, детально регулює

повсякдення мільярдів людей у часи надзвукової швидкості, підкорення

космосу, глобальних інформаційних мереж, реального й універсального часу

всесвітніх комунікацій, встановлення послідовності генома людини, атомної

енергії, перших проблисків постлюдського... Ця ремарка стосується й

фанатично прив’язаних до Тори і Талмуду “любавичських хасидів”, які

поділяють схожу байдужість щодо ходи історії.

Як і під шатром півтори тисячі років тому, сім’я утворює ядро. Це не

національна чи патріотична спільнота, ще менше універсальна чи

космополітична цілість, а цілість глави сімейства, який володіє своі–

174

ми двома, трьома чи чотирма покірними дружинами, адже первісна

полігамія зберігається як у Талмуді, так і в Корані (4:3), посеред юрби

численних дітей, благословення Господа, – володіє авторитетом що

звичайно, даний Аллахом, але через голос Батька, Чоловіка, Подружжя,

фігурацій Бога під тентом із козячих шкур.

Кожна дія відбувається під поглядом племені, що вимірює його ліктем

відповідності коранічним або мусульманським правилам Батько, але також,

за тотальною фалократичною логікою, старший брат, брат та інші варіації на

тему самця, є втіленим локусом релігії, а отже, політики та теократії. Це –

первинна організація суспільства! Ні Платон у “Державі”, ні Геґель в

“Основах філософії права”, ні Муссоліні, ні Гітлер, ні Петен та інші фашисти

не сумніваються у цьому: всі знають, що початок спільноти, генеалогія

колективу зав’язується тут, в інтимному просторі сімейства – первісному

племені. Читайте або перечитайте “Походження сім’ї, приватної власності та

держави” Енґельса, якщо потрібні докази...

Мусульманська жовта зірка і тату. Для общинної логіки, що

послуговується моделлю долучення/вилучення членів, так само важливим є

нанесення відмітного знаку. Носіння спеціального жовтого кольору – деколи

тюрбану – на своєму одязі спершу, в XI столітті (зазвичай той період

характеризують як золотий вік ісламу...), походило від постанови

багдадського халіфа, який бажав відрізняти юдеїв і християн особливою

відміткою, що дуже швидко стала ганебною.

Мусульмани користуються концептом “дхімма”, що спочатку мав на

увазі мирну угоду між немусульманами та їхніми мусульманськими

завойовниками. Сьогодні “дхіммі” – це громадянин не-мусульманського

віросповідання у країні, де діє шаріат, ісламський закон. Один час статус

“дхіммі” належав тільки людям Писання (юде-ям і християнам), але згодом

він поширився також на зороастршщв і деяких інших. Мусульмани

визначають “дхімму” як угоду, що захищає “дхіммі”, дозволяючи їм

підтримувати свою релігію та гарантуючи персональну безпеку і захист

їхнього майна. У теорії ісламе релігією миру й толерантності. На практиці ж

дхімма зобов’язує юдеїв, християн і зороастрійців платити додатковий

податок.за привілей проживати на ісламській території. Змушення

немусульман платити викуп за безпеку свідчить про фінансове здирництво.

Після такої підтримки (!) від громадянських прав для “Дхіммі”

залишається один пшик.

175

У племінному суспільств!, де володіння конем дозволяє існувати,

пересуватися,

воювати,

демонструвати

свій

соціальний

рівень,

немусульманин такої можливості позбавлений. Йому дозволено мати

віслюка, мула, принизливу в’ючну тварину, на якій можна їздити боком, по-

жіночому. Він може простувати вулицею, але йому не дозволено переганяти

мусульманина. Носити зброю немусульманину, звичайно, категорично

заборонено, тож, неозброєний, він потрапляв на милість першого стрічного

бандита. Подеколи навіть, крім носіння жовтої тканини зі зловісною

пам’яткою, нему-сульманам роблять татуювання лева на руці, як-от іншим в

історії ставили номер на передпліччі.

Теоретично скасування “дхімми” датується 1839 роком. Фактично

треба ще чекати кінця Другої світової війни, перш ніж Оттоманська імперія

остаточно відмовиться від цієї практики, яку дедалі важче було толерувати...

Очевидно, відомий захист, який обіцяли на папері, зі своїми обмеженнями та

приниженнями не завжди був гарантований немусульманським вірянам, які,

втім, сумлінно сплачували податок і погоджувалися жити як унтерменші.

Проти закритого суспільства. Належність ісламу до історії, що

заперечує Історію, породжує закрите, статичне, замкнене на собі суспільство,

захоплене знерухомленими мерцями. Як свого часу марксизм намірявся

виповнити Історію, скасовуючи її, присвячуючи їй квазірелігійний культ, аби

краще покінчити з нею, мусульманське прагнення панувати над планетою

має на меті застиглу, неісторичну систему, позбавлену динаміки реального та

світу, на користь універсуму, осмисленого й омріяного за зразком світу

загробного. Суспільство, що керується принципами Корану, пропонувало б

нам універсальний кочовий табір, якого хвилюють тільки віддалені підземні

струси та тихий шурхіт сфер, що монотонно обертаються навколо себе,

славлячи порожнечу, пустку та безглуздя спочилої у Бозі Історії.

Будь-яка теократія, що посилається на модель фіктивного світу без

часу і простору, прагне відтворити у часі конкретної історії та географії

іманентного простору копію концептуального архетипу. Адже задуми граду

земного написані в граді Господньому. Платонівська Ідея, така схожа на Бога

(без дати народження, без очікуваного моменту смерті, без хоч якої-небудь

підзвітності, непіддатна часові й 176

ентропії, бездонна, досконала), породжує байку про закрите

суспільство, що також наділене атрибутами Концепту.

Демократія живе рухами, змінами, договірними плануваннями,

текучими темпоральностями, безперервними динаміками, діалектичними

взаємодіями. Вона творить себе, живе, змінює, сама змінюється,

конструюється відповідно до волі, що походить від живих сил. Вона

звертається до розуму, діалогу, комунікативної дії, дипломатії та перемов.

Теократія функціонує навпаки: народжується, живе та підтримується

нерухомістю, смертю й ірраціональним. Теократія є ворогом, якого

демократії треба боятися якнайбільше: позавчора –старорежимний Париж до

1789 року, вчора – Тегеран 1978 року, сьогодні – Аль-Каїда, що вирушає у

смертоносний похід.

Мусульманський фашизм. Фашизм завжди збуджує уми жменьки

сучасних істориків, які ніколи не доходять згоди щодо чіткого й остаточного

визначення. Чи був маршал Петен фашистом? Безперечно, він був

націоналістом, на думку деяких, патріотом, і хоча його вішистський режим

провадив крайню праву політику, продовжують вони, її не обов’язково

вважати фашистською... Це – безплідні суперечки, позаяк у XX столітті

існувало багато різновидів фашизму, кожен зі своїми відмінностями. До речі,

останні сто років можна було б називати століттям фашизмів. Коричневий і

червоний – в Європі чи Азії, кольору хакі – в Південній Америці. Але також і

зелений, про що дуже часто забувають.

Адже повалення іранського шаха 1978 року та захоплення трохи

згодом повної влади аятолою Хомейні разом із вісімдесятьма тисячами мулл

закладає початок справжнього мусульманського фашизму. За чверть століття

він досі при владі, з благословення мовчазного та забудькуватого Заходу.

Зовсім не означаючи політичну духовність, якої бракує Заходові (як хибно

вважав Мішель Фуко у жовтні 1978 року), іранська революція народжує

ісламський фашизм, який ніколи до того не асоціювався з цією релігією.

Відомо, що Фуко серйозно помилився з приводу тих подій. Не тільки

тому, що стверджував у “Соггіеге della Sera” 26 листопада 1978 року: “не

буде ніякої партії Хомейні, ніякого уряду Хомейні” (за чотири місяці факти

жорстоко спростують його слова). Але тому, що уподібнив “ісламський уряд

першому великому повстанню проти планетарних систем, найсучаснішій

формі бунту”, навіть не замислюючись ані на мить про можливість уряду,

натхненного ісламським законом, шаріатом... Що насправді знав Фуко про

Коран та іслам?

177

У час, коли він дописує статті для італійської газети про іранську

революцію, Фуко, який, як ніхто інший, осмислював питання ув’язнення,

божевілля, тюрми, гомосексуальності, безуму, мав би знати, що ісламський

уряд ґрунтовно застосовував усе, проти чого виступав філософ: сексуальну

дискримінацію, арешт маргіналів, переслідування відмінностей, логіку

допитів, тюремну систему, тілесну дисципліну, тотальну біовладу, модель

паноптикуму, суспільство покарань тощо. Було б достатньо прочитати Коран

і ознайомитися з хадисами – двома джерелами шаріату, – щоб зрозуміти, що

ісламський уряд, геть не символізуючи повернення духовного в політику,

радше позначає вступ ісламу в постмодерну політику. Вирісши з

теократичного ґрунту, іранський уряд закладає початок ісламського

фашизму, який вислизнув з-під уваги майстерного мислителя мікро-фізики

влади...

Слова аятоли. Відомі політики, розмірковуючи над природою влади,

зазвичай залишають сухі, прямолінійні твори, які викладають суть їхніх

поглядів, підсумовують програму або підбивають підсумки. Ришельє

залишає “Політичний заповіт”, Ленін пропонує “Державу та революцію”,

генерал де Ґоль публікує “На вістрі шпаги”, Муссоліні створює “Доктрину

фашизму”, Гітлер розповсюджує занадто відому “Мою боротьбу” тощо.

Серед них ми знаходимо теорію монархістської легітимності, підручник із

марксизму-ленінізму для більшовиків, трактат із модерної полемології,

підручник із фашизму, расове націонал-соціалістське вчення.

Аятола Хомейні залишає після себе “Релігійно-політичний заповіт”. У

ньому він осмислює славнозвісний ісламський уряд, що викликав

інтелектуальне захоплення Мішеля Фуко в перші дні іранської революції.

Шиїтський сановник простими й невигадливими словами викладає політичну

програму ісламської республіки: як разом із Кораном і хадисами пророка,

себто спираючись на шаріат, можна скеровувати уми, тіла та душі згідно із

засадами мусульманської релігії? Настільна книга ісламської теократії є,

беззаперечно, фашистською.

Мусульманська теократія, як і будь-яка інша, передбачає закінчення

поділу між приватним віруванням і публічною практикою. 178

Релігійне виходить із глибин душі й захоплює всі сфери соціального

життя. Більше не підтримують безпосередній зв’язок із Богом для себе, в

регістрі містичної інтимності, але зв’язок непрямий, опосередкований

політичною спільнотою, який передбачає керування іншими. Кінець

релігійного для себе, пришестя релігії для іншого.

Віднині релігія стає державною справою. Не обмеженої спільноти,

невеликої групи, а цілого суспільства. Тоталітаризм призначає це

розширення політичного на всю людську діяльність загалом. Держава стає на

службу ідеї – расової, фашистської, ісламської, християнської тощо – й

насаджує панівну ідеологію в родину, працю, альков, школу, казарму,

лікарню, газету, видавництво, дружбу, відпочинок, читання, сексуальність,

судочинство, стадіон, культуру тощо. Отже, отримуємо ісламську родину,

ісламську працю, ісламський альков, ісламську школу і подібне.

Іслам: структурно архаїчний. Як легітимувати тоталітарне й

іманентне застосування Корану? Претендуючи на володіння єдиним і

унікальним тлумаченням священної книги. Треба серед широкого спектра

зробити відбір на свій розсуд. Сьогодні можна посилатися на пророка і пити

алкоголь, їсти свинину, відкидати хіджаб, відмовлятися від шаріату, грати на

перегонах, любити футбол, обстоювати права людини, розхвалювати

європейське Просвітництво, як цього прагнуть ті, хто бажають з-посеред

інших неймовірних нісенітниць модернізувати мусульманську релігію, жити

в світському, сучасному, республіканському ісламі.

За тією ж суперечливою логікою можна бути християнином і насправді

не вірити в Бога, сміятися з папських булл, кепкувати зі сповіді та причастя,

не зважати на таїнства євхаристії, відкидати догмати, забути про всі соборні

вчення! Теорія вибіркового ставлення до релігії дозволяє сьогодні

поклонятися тільки позначникові, абсолютно вихолощуючи його позначене.

Отже, обожнюють порожню шкаралупу, падають на коліна перед нічим. Це –

одна з численних ознак нігілізму нашої епохи.

З іншого краю цього спектра знаходимо протилежне: педантичне

дотримання коранічних настанов. Звідси – практика полігамії, зневажливе й

зверхнє ставлення до жінок у повсякденні, обмеження життєвих стандартів

кожної особи, що не сповідує іслам, виправдання вбивств невірних – від

представників інших монотеїстичних релігій до атеїстів, – ревниве

дотримання ритуалів і обов’язків вірянин засудження будь-якого

використання самостійного розуму тощо

170

Коран не дозволяє релігію на власний розсуд. І мови не може бути, щоб

скинути помахом долоні всі сури, що захмарюють комфортне буржуазне та

включене до ритму сучасності життя. Натомість ніщо не забороняє, навіть

усе дозволяє скрупульозне читання, завдяки якому виправдовуються будь-які

примуси, до яких закликає священний текст. Ніхто не зобов’язаний бути

мусульманином, але якщо ви проголошуєте себе таким, то треба

дотримуватися теорії, повчань і відповідно практикувати їх. Це випливає із

самого принципу послідовності. З цього приводу ісламська теорія

демонструє максимальну послідовність, яка тільки можлива.

Адже іслам є структурно архаїчним: пункт за пунктом він суперечить

усьому, чого досягла філософія Просвітництва в Європі починаючи від XVIII

століття. А вона передбачає засудження марновірства, відмову від

нетерпимості, скасування цензури, неприйняття тиранії протистояння

політичному

абсолютизмові,

кінець

будь-якої

державної

релігії,

спростування магічного мислення, розширення всієї свободи мислення та

висловлення, утвердження рівності прав, переконання, що будь-який закон

походить від договірної іманентності, волі до суспільного щастя тут і тепер,

сподівання на універсальність розуму. Стільки ясних і зрозумілих заперечень

уздовж однієї сури...

Фашистські тематики. Імам, за словами аятоли Хомейні, – це “Коран,

що підіймається” (без гри слів). У цій іпостасі він наділений тими ж

якостями, що й папа, себто непомильністю. Духовний вождь, він є також

вождем політичним. Як свого часу фюрер, дуче, каудильйо, кондукетор,

великий керманич та ін., мусульманський сановник вирікає закон. Це –

перформативна логіка. Він володіє монополією на правильне прочитання

священної книги, тільки він уміє відбирати з неї саме те, що виправдовує

інтегральну теократію.

Адже в Корані є все. Читання Корану дозволяє віднайти всі відповіді на

всі можливі й мислимі запитання. Гроші? Торгівля? Закон? Справедливість?

Правосуддя? Освіта? Суверенітет? Жінки? Розлучення? Сім’я? Дієта?

Екологія? Культура? Нічого не вислизає, все вже передбачено. Будь-яке

міністерство західного уряду і собі може знайти настанови, згідно з якими

слід здійснювати вчинки.

180

Тож верховний лідер тримає в руках верховне джерело, священний

текст, його слова ототожнюються із законом і правом. Теорія вождя-

заступника.

До цього треба додати бінарну логіку, що протиставляє друзів і ворогів.

Жодних четвертинок, жодних нюансів, жодних розсіянь. Немає потреби

прискіпуватися до деталей, щоб дізнатися, з ким і проти кого точиться

боротьба. За логікою іранської революції, ворогами є Америка, Ізраїль, Захід,

модерність, наддержави. Численні та розмаїті імена одної сутності – Сатани.

Диявола, демона, породження зла. Тож будь-який фашизм походить із

визначення ворога, якого максимально дияволізують, щоб підбурити готові

до битви загони. Теорія цапа відбувайла.

Наступна спільна для фашизму й ісламізму тематика – це претензія на

постполітичну логіку. Яку саме? Ні ліву, ні праву, але в іншому місці, по той

бік, взагалі поверх усього. На боці Господа Бога. Тобто нічого спільного з

лівицею – марксистською, більшовицькою, радянською свого часу,

атеїстичною, матеріалістичною, комуністичною (Хомейні її поширює й на

комунізм жінок!). Так само нічого спільного з правицею – американською,

споживацькою, розбещеною, продажною, діляцькою і капіталістичною. Ця

логіка відвертається від того й того, як-от у залі суду, не висловившись ані за,

ані проти. Теорія кінця політики.

Отже, трансцендентна логіка: Бог як вирішення суперечностей. Цей

синтез, однак, частково зберігає дві зганьблені системи: у лівиці запозичують

дискурс солідарності з гнаними і голодними, свої промови адресують

знедоленим, на словах виказують реальну популістську турботу покінчити зі

злиднями в світі; у правиці підбирають дрібновласницький капіталізм і

власність на землю. Загалом виходить на позір зв’язна картина, підтримана

Аллахом, творцем сполучень. Теорія кінця історії.

Водночас фашизм та ісламізм єднаються в містичній логіці. Аятола,

будучи антиподом щодо розуму в Історії, раціонально-причинових зв’язків

або всієї конструктивної діалектики, утверджує закон ірраціонального.

Колективне закликає пожертвувати індивідуальним. Кожна індивідуальність

має загубитися в таким чином утвореній тотальності. Тож від своєї жертви

вона набуває нової, синкретичної ідентичності: прилучення до містичного

тіла суспільства, а отже, спільноти, себто Господа Бога. Звідси – становлення

(ілюзорне) людського божественним. Теорія кінця розуму.

Ця пантеїстична логіка спільноти передбачає розчинення я

181

У всеохопнш тотальності. Жертву виправдовує розчинення в етері

політичного тіла *, що дозволяє індивідові не щезнути як такому здійснити

перетворення свого єства, зберігаючись у містичній спіль-ноті в

сублімованому, вічному, неісторичному та позаісторичному вигляді. Звідси –

мусульманські камікадзе. Теорія екзистенціальної есхатології.

Так само ісламська теократія покладається – як і будь-який фашизм –

на гіперморальну логіку. Бог скеровує Історію, його план записується в

реальному, задум повсякчас виявляє себе. Кожна суб’єктивність слухається

наказів Аллаха, який вимагає етичного очищення вірянина. Звідси –

ненависть до тіла, плоті, вільної сексуальності бажань тощо. Виповнення

морального порядку як доброї нагоди для іпостасей веде до містичного

емпірею. А це передбачає засудження сластолюбства, гомосексуальності,

гри, наркотиків, нічних клубів алкоголю, проституції, кіно, парфумів, лотереї

й інших пороків, розвінчаних аятолою. Теорія аскетичного ідеалу.

Нарешті, фашизм та ісламізм передбачають логіку військової

повинності. Ніщо, жодна особа не може уникнути призову, звідки випливає

загальна мобілізація всієї сукупності гвинтиків державної машини. У

заручники до цієї повинності потрапляють установи, преса, армія,

журналістика, освіта, суди, поліція, чиновники, інтелектуали, митці,

науковці, оратори (як стверджує текст...), дослідники. Компетентність у полі

діяльності відступає на другий план. А що на першому плані? Віра,

старанність, побожність, заповзятість, з якою дотримуються релігійних

обрядів. Теорія мілітаризації суспільства. Усе, що зазвичай визначає фашизм,

віднаходимо в теоретичних і практичних пропозиціях ісламського уряду:

маса, керована хариз-матичним, натхненним лідером; міф, ірраціональне,

містика, піднесені до рангу двигуна Історії; закон і право, творені словами

вождя; прагнення скасувати старий світ, щоб із нього створити новий – нову

людину, нові цінності; світоглядний віталізм, подвоєний невичерпною

танатофільною жагою; експансіоністська війна, яку переживають як доказ

здоров’я нації; ненависть до Просвітництва – розуму, марксизму, науки,

матеріалізму, книг; режим поліційного терору; скасування будь-якого

розділення між приватною і публічною сферами; побудова закритого

суспільства; розчинення індивіда в спільноті; самореалізація у втраті себе і

рятівній жертві; прославлення войовничих чеснот – вірильність, мачизм,

братство, товариство, дисципліна, жінконенависництво;

* Le corps politique (фр., букв.: “політичне тіло”) – держава.

182

нищення будь-якого опору; мілітаризація політики; ліквідація будь-

якої індивідуальної свободи; вроджена критика прав людини; постійний

ідеологічний

вплив;

писання

історії

зі

заперечними

гаслами –

антисемітськими,

антимарксистськими,

антикапіталістичними,

антиамериканськими, антимодерними, анти-західними; сім’я, виведена в

первинний ланцюг органічного цілого. Хоча почасти, ця низка дозволяє дати

визначення змісту фашизму, фашизмів. Теократія завжди додає незліченні

варіації на цю тему...

Фашизм лиса, фашизм лева. XXI століття розпочинається нещадною

боротьбою. З одного боку, юдео-християнський Захід – ліберальний (в

економічному сенсі слова), брутально капіталістичний, по-дикому ринковий,

цинічно споживацький, що виробляє фальшиві потреби, зневажає будь-які

чесноти, глибоко нігілістичний, без сорому і совісті, сильний зі слабкими,

слабкий із сильними, хитрий і підступний з усіма, захоплений грошима,

прибутками, на колінах перед золотом, дарувальником усіх властей, купцем і

продавцем усіх владарювань, упереміш із душею й тілом. Згідно з цим

порядком, ця свобода теоретично існує для всіх, але насправді – лише для

невеличкої купки, тимчасом як інші, більшість, скніють у злиднях, бідності,

приниженні.

З другого боку, мусульманський світ – побожний, ревнивий, грубий,

нетерпимий, насильницький, владний і завойовницький. Фашизм лиса проти

фашизму лева. Один нагромаджує свої жертви на постмодерний штиб, із

нечуваною раніше зброєю, другий вдається до гіпертероризму на суднах,

літаках, за допомоги саморобних поясів-вибухівок. Обидва табори

стверджують, що Господь на їхньому боці, і, так само як предки, уповають на

“суд Божий”. Вісь добра проти осі зла, лінія фронту постійно

перевертається...

Цю війну провадять монотеїстичні релігії. З одного боку, юдеї та

християни, нові хрестоносці. З другого – мусульмани, постмодерні сарацини.

Чи треба нам обирати табір? Вибрати цинізм одних на підставі боротьби з

варварством інших? Чи дійсно варто ставати на бік тих чи тих, якщо ці два

світогляди ведуть у глухий кут? Долучившись свого часу до маніхейства й

дозволивши собі потрапити у пастку, Мішель Фуко вітав перспективу

духовної політики іранської революції, позаяк вона пропонувала

альтернативу тому, що він називав “планетарними системами” (1978 року ще

не говорили про глобалізацію).

183

Крім того, тоді Фуко наголошує, що питання політичного ісламу є

фундаментальним для цього часу та для наступних років. А заразом

фундаментальною є й дія.

Проти світської релігії. У цьому спустошеному пейзажі виснаженого

Заходу боротьба деяких прихильників світськості деколи видається

зараженою ідеологією суперника. Багато хто з-поміж антирелігійних

активістів виглядає точнісінько немов ті клерикали. Гірше, немов карикатури

на клерикалів. На жаль, сучасне вільнодумство часто пахне ладаном,

безсоромно окроплюється свяченою водичкою. Немовби пастирі церкви

побожних атеїстів, діячі цього руху, що відіграв значну роль в історії, нині,

здається, запізнилися на потяг пост-модерності. Сьогодні не воюють проти

монотеїзму зі зброєю часів республіки Ґамбетти.

Звичайно, боротьба вільнодумців відіграла істотну роль у настанні

модерності: деконструкція християнських байок, розкріпачення свідомості

від почуття провини, дехристиянізація судової присяги, освіти, охорони

здоров’я та армії, боротьба проти теократії на користь демократії, зокрема, в

її республіканській формі, відокремлення Церкви від Держави, що знаменує

собою найвідомішу перемогу. Однак світські катехизиси, громадські

церемонії – хрестини, причастя (!), – “свята молодості”, боротьба проти

дзенькоту дзвонів у селищах, пропозиції нової календарної системи,

іконоборство, виступи проти носіння сутани сильно відгонять християнською

завзятістю... Дехристиянізація не розмінюється на дрібнички й витребеньки,

але проходить через роботу над епістемою епохи, через навчання розуму.

Адже один відомий революційний епізод дехристиянізації дуже швидко

витворив культ Вищої істоти й інші свята, так само по-клерикальному

дурисвітські й неприйнятні.

Розмислимо діалектично. Надмір пояснюється і виправдовується

жорсткістю тогочасної боротьби, непоступливістю суперників, що володіють

усіма повноваженнями над тілами, душами і думками, та конфіскацією

християнами всіх механізмів громадянського, політичного та військового

суспільства. Коли вільнодумці таврують своїх ворогів, обзиваючи їх вошами

і клопами (паразити), павуками і зміями (хитрість), свинями і козлами (бруд,

сморід, хтивість), совами і кажанами (морок, обскурантизм), стерв’ятниками

(смак до падалі!)

184

і воронням (чорнота і підступність), клерикали відповідають: мавпа

(Дарвін!), свиня (вічна “епікурейська свиня” – любитель насолод), собака

(улюблений пес Діогена, що безтурботно спарюється на людях)… Фольклор

стає смачнішим, але рівень дискусії якісно падає…

Суть і форма етики. Ще скрутніше, коли поборники світськості

спираються на юдео-християнську етику, якою вони досить часто й

обмежуються. Еммануїла Канта з його працею “Релігія в межах тільки

розуму” досить часто пропонують як наставника у світській думці:

євангелічні чесноти, принципи декалогу, старо- та новозавітні настанови тут

отримують нову оболонку. Суть зберігається змінюється тільки форма.

Секуляризація [laпcisation] юдео-християнської моралі досить часто

збігається з іманентним переписуванням трансцендентного дискурсу. Те, що

сходить з неба, не скасовується, але акліматизується до земних умов. Кюре і

“чорний гусар республіки” воюють між собою, але, зрештою, вони борються

в ім’я схожого за суттю світу.

Підручники з моралі в республіканських школах проповідують вищість

сім’ї, чесноти праці, необхідність шанувати батьків і поважати старших,

статечність націоналізму, патріотичні зобов’язання, недовіру до плоті, тіла та

пристрастей, красу фізичної праці, покору політичній владі, обов’язки перед

бідними. Що тут батюшка матиме проти? Праця, Сім’я, Батьківщина –

світсько-християнська свята трійця.

Світська думка – це думка не дехристиянізована, а іманентно

християнська. Послуговуючись раціональним дискурсом, у зміщеному

концептуальному

регістрі,

квінтесенція

юдео-християнської

етики

зберігається. Бог полишає небо, щоб зійти на землю. Він не помирає, його не

вбивають, не відкладають на потім, але акліматизують у царині чистої

іманентності. Ісус залишається героєм двох світоглядів, його лише просять

зняти німб, уникнути нескромної показності...

Звідси релятивістське визначення світськості. Тимчасом як епістема

залишається юдео-християнською, поводяться так, ніби релігія не пронизує,

не просочує уми, душі й тіла. Ми говоримо, мислимо, живемо, діємо, бачимо

сни, уявляємо, їмо, страждаємо, спимо, сприймаємо в юдео-християнському

ключі. Ми сформовані двохтисячоліт-нім форматуванням біблійного

монотеїзму. Тож світськість бореться за те, щоб кожен міг думати, як

побажає, міг вірити у свого бога, якщо тільки того не будуть нав’язувати

публічно. Але публічно таки панує секуляризована релігія Христа...

185

Тож немає жодної перешкоди, щоб у нинішній французькій республіці

проголосити рівність юдеїв, християн, мусульман, а також буддистів,

синтоїстїв, анімістів, політеїстів або агностиків і атеїстів. Складається

враження, ніби всі дорівнюють іншим, якщо тільки тримають вірування при

собі – в душі та глибині свідомості, – позаяк зовні в публічному житті рамки,

форми, сили, так би мовити, основа (етика політика, біоетика, право)

залишається юдео-християнською!

За постхристиянську світськість. Отже, вийдемо за межі цього

порочного кола. Треба подолати світськість, ще занадто просякнуту тим, із

чим вона прагне змагатися. Скажемо “браво” тому, чим вона була, воздамо

хвалу її минулим битвам, проголосимо тост за те, чим їй завдячуємо. Але

діалектично рушимо вперед. Битви сьогоднішнього й завтрашнього днів

потребують нової, краще виготовленої, ефективнішої зброї, інструментів на

вістрі часу. Отож, іще одне зусилля, щоб дехристиянізувати етику, політику і

решту. Але також і світськість, яка тільки виграла б, якби вивільнилася з пут

юдео-християнської метафізики, і могла б по-справжньому допомогти у

прийдешніх війнах.

Адже прирівнюючи між собою всі релігії та їхнє заперечення, як до

цього запрошує переможна сьогодні модель світськості, ми даємо добро

релятивізмові: рівність між магічним мисленням і мисленням раціональним,

між байкою, міфом і аргументованим дискурсом, між дискурсом

чудотворним і дискурсом науковим. Між Торою та “Міркуванням про

метод”, Новим Заповітом і “Критикою чистого розуму”, Кораном і

“Генеалогією моралі”. Мойсей дорівнює Декартові, Ісус –Кантові, а

Магомет – Ніцше...

Рівність між вірним юдеєм, який переконаний, що Господь Бог

звертається до його предків, щоб йому довірити його вибраність, і задля

цього розверзає морські води, зупиняє сонце і т. д., і філософом, який

керується методом гіпотез і дедукцій? Рівність між вірянином, переконаним,

що його герой народився від Діви, був розп’ятий за часів Понтія Пилата,

воскреснув на третій день і відтоді живе безтурботно праворуч отця, та

мислителем, який деконструює продукування вірувань, конструювання міфів

і створення байок?

186

Рівність між мусульманином, переконаним, що куштування божоле та

свинячої печені назавжди закриває йому доступ до раю, тимчасом як

убивство невірного, навпаки, навстіж відкриває ворота до вічного

блаженства, та сумлінним аналітиком, який виходячи з емпірично-

позитивістського принципу показує, що монотеїстичне вірування подібне

віруванню догона-аніміста, який вірить, що дух його предків повертається у

формі лисиці? Якщо так, то годі мислити...

Цей релятивізм завдає суттєвої шкоди. Віднині підприводом

світськості всі дискурси прирівнюються один до одного. Помилка й істина,

хибне та правдиве, фантастичне та серйозне. Міф і байка важать стільки ж,

скільки розум. Магія вартує не менше ніж наука А сновидіння – стільки,

скільки дійсність. Однак усі дискурси не рівні один одному. Дискурси

неврозу, істерії та містицизму походять з іншого світу, ніж дискурс

позитивіста. Так само як не можна однаково ставитися до ката і жертви,

добра і зла, ми не можемо толерувати нейтральність, прихильність і

доброзичливість до цілої сукупності дискурсивних режимів, включно з

дискурсами магічної думки. Чи треба залишатися нейтральними? Чи мусимо

залишатися нейтральними? Чи маємо ще засоби для такої розкоші? Я так не

думаю...

У час, коли окреслюється вирішальна битва – вже програна... – щоб

захистити цінності Просвітництва проти магічних пропозицій, треба

посприяти постхристиянській, а саме атеїстичній, активістській світськості.

Світськості, що радикально відмовляється від будь-якого шантажу між

західним юдео-християнством і ворожим йому ісламом. Ані Біблія, ані

Коран. Замість рабинів, священиків, імамів, аятол та інших мулл я віддаю

перевагу філософам. Замість усіх цих несусвітних теологій я вважаю за

краще звернутися до альтернативних щодо панівної філософської

історіографії мислителів: сміхунів, матеріалістів, радикалів, кініків,

гедоністів, атеїстів, сенсуалістів, життєлюбів. А ці знають, що існує тільки

один світ і що будь-яка промоція загробного світу позбавляє нас можливості

отримати користь і насолоду від єдиного, який тільки є. По-справжньому гріх

смертельний...

187

БІБЛІОГРАФІЯ

Атеологія 1

Бідний атеїзм. Бібліографія з питань атеїзму – біднувата. Навіть

мізерна, якщо порівняти з публікаціями, присвяченими релігіям. Хто

натрапляє на сонячний промінчик атеїстичної літератури у книгарнях?

Натомість варіації на релігійну тематику, до того ж часто сумнівної якості,

заповнюють усі підрозділи. Так ніби автори працюють на радість

богомольців! Першим бере слово Анрі Арвон із розвідкою “Атеїзм” 1967

року1 *: половина цієї невеличкої книжки присвячена Демокритові,

Епікурові, Лукрецію, Ла Мот Ле Ває, Ґасенді, П’єрові Бейлю, Томасу Гобсу,

Джону Локу, Юму та іншим мислителям, які ніколи не заперечували

існування Бога чи богів... Те саме стосується Геґеля – атеїст! Штирнера він

розглядає у розділі про ніцшевський атеїзм, тимчасом як Штирнерова єдина

книга “Єдиний на його власність” датується роком народження Ніцше: ось

вам і передчасний ніцшеанець! Інша хиба –відсутність Фройда, як-не-як

автора праці “Майбутнє однієї ілюзії” (яку можна читати у видавництві PUF

y перекладі Марі Бонапарт), що глибоко висвітлює феномен релігії й

належить до традиції великих текстів деконструкції релігійного. Анрі Арвон,

історик анархізму, скінчив своє буття, навернувшись у лібералізм, ба навіть

ультралібералізм, утішний серцю Рональда Рейґана...

На такі ж або схожі недоліки натрапляємо в монументальній “Історії

атеїзму” Жоржа Мінуа2. Тут із 671 сторінок тільки дві присвячено Фрой-дові!

Крім надуживання епітетом, зараховуючи до “атеїстів” політеїстів, деїстів,

християн-єретиків (Епікур, Рабле, Гобс, Сад, Ніцше та Сартр – усі на

обкладинці!), автор намагається осмислити атеїзм у надзвичайно затягнутому

вступі, тимчасом як усе решта більше скидається на картотеку, яку читачеві

треба йти розкопувати до бібліотеки. Книга корисна радше своїми

посиланнями...

Бог помер, невже? Щоб з’ясувати обставини вбивства, очевидно,

звертаємося до Ніцше та відомого розділу 125 (“Божевільний”) “Веселої

науки”. Також читаємо “Ессе homo” та “Антихриста” у двохтомному виданні

“Творів” 1993 року.

* Оригінальні назви згадуваних творів див. у кінці книги.

189

Тема екзаменаційного твору випускних класів “Якщо Бог помер, тоді

все дозволено” запозичена з роману Достоєвського “Брати Карамазови”.

Досі не написано гарної історії атеїзму, якої слід дочекатися, читаємо

дві філософські розвідки з цього питання. По-перше, книжка “Смерть Бога.

Нарис модерного атеїзму” Ж.-Ж.Натансона4, в якій автор наводить ясний і

розумний розгляд атеїстичних питань, поєднуючи інформацію, аналіз і

коментар. Вісім сторінок бібліографії. У такому ж ключі написаний “Дух

атеїзму та його доля” Домініка Фольшида5. Розлого проаналізовано ідеї

Ніцше та Достоєвського.

Від антифілософії до її протилежності. Поняття вивчене, наскільки

мені відомо, в єдиній присвяченій цьому питанню книзі: “Вороги філософів.

Антифілософія в часи Просвітництва” Дидьє Масо6. Єзуїти, янсеністи,

апологети, войовничі католики у XVIII столітті демонструють неприйняття

філософів (Русо, Вольтер, Дидро) та філософії. Історія вилощила це століття,

перетворивши його на Вік Просвітництва, забуваючи про те, що, з одного

боку, існує християнська, мстива, нетерпима й полемічна традиція, а з

другого – ті, кого я називаю “радикалами” філософії (атеїсти): Ламетрі,

Гольбах, Гельвецій, яких “носії безперечних цінностей” Просвітництва

критикують і засуджують в ім’я деїзму... Двадцять сім сторінок відмінної

бібліографії.

Відкриває бал антифілософії “Забавне вчення” Ґараса у попередньому

столітті. Має вийти перевидання у видавництві “Encre-Marine”. Аби

пересвідчитися, що Ваніні ніколи не був атеїстом, а був радше пантеїстом-

християнином, див. його “Філософські твори”. Вони були опубліковані 1856

року, але відтоді не перевидавалися7... Також див. “Життя і творчість Дж.-

Ч.Ваніні” Еміля Намера8.

У пандан до теми антифілософії йде збірка текстів за редакції Па-трика

Ґрая та Младена Козуля “Французький антирелігійний дискурс XVIII ст. Від

абата Мельє до маркіза де Сада”9 – цінна антологія з дуже важливим вступом

і примітками. Ліки від учорашніх і сьогоднішніх ворогів філософії...

Майже перший атеїст Кристобао Феррейра написав “Викрите

шахрайство”. Текст, що налічує не більше тридцяти сторінок, був виданий за

кропіткої редакції Жака Пруста, науковця достатньо претензійного, щоб

поставити тільки своє прізвище на титул видання, яке він переклав спільно з

Маріанною із тим же прізвищем. Так ніби автором книги є не Кристобао

Феррейра, імені якого не бачимо... Чесно, елегантно! Підзаголовок книги –

“Відмова від католицизму в Японії XVII ст.” (“в Японії” виглядає вже не так

науково, але утім...). Опубліковано у видавництві 190

“Chandeigne”. Бібліографія перераховує, певна річ, усі статті цього пр

кельного тандему...

Тельбухи буржуа та кишки католиків. Добре відома фраза абата

Мельє, в якій він побажав, щоб усі дворяни були повітані на кишках

священиків... Натрапляємо на неї у трьохтомнику “Творів Жана Мельє”10 Ті,

кого відлякують дві тисячі сторінок, можуть звернутися до гарного видання-

компендіуму під назвою “Мемуар””. Обов’язкове, либонь непе-ревершене

дослідження Мориса Доманже “Кюре Мельє. Атеїст, комуніст і

революціонер в епоху Людовіка XTV”12 підсумовує все, що можна знати про

творчість справжнього філософа, вочевидь відкинутого класичною

історіографією, позаяк він має все, щоб їй не подобатися: ненависть до Бога,

до християнства, до ідеалізму й аскетичного ідеалу, прославлення свободи,

гедонізму та земного життя. Для любителів скорочених версій див.

“Шалений Жан Мельє. Священик-атеїст і революціонер у часи Людовіка

XTV” Марка Бределя13. Майже дослівне повторення підзаголовка Доманже

вже свідчить про те, наскільки друга розвідка завдячує першій...

У такого чудового автора, як Морис Доманже, варто прочитати

інтелектуально-критичну біографію “Сильвен Марешаль. “Безбожник”.

Життя і творчість “Маніфесту рівних”, а також його текст у “Словнику

атеїстів”. Це – ще одне надзвичайне дослідження, присвячене авторові, який

також зник із сучасного інтелектуального обігу.

Гольбахівський гурток. Божественний Гольбах! Завдяки сміливості та

радісній рішучості Жана-П’єра Жаксона (Jean-Pierre Jackson) ми маємо

прекрасне видання “Філософських творів”, які нині публікуються. Три

монументальних томи вийшли у видавництві “Alive”. Перший том: “Викрите

християнство”, “Священна зараза” та “Кишенькове богослов’я”. Другий том:

“Досвід про марновірства”, “Система природи” та неймовірна “Критична

історія Ісуса Христа”. Третій том: “Галерея святих”, “Здоровий глузд”,

“Природна політика” та “Етократія”. Ці твори неодмінно треба викладати в

лекційних курсах, щоб студенти розуміли суть атеїзму! Сила атеїстичного

вогню цієї філософії – надзвичайна. Каменю на камені не залишається від

деїстичної манірності Русо, антиклерикальної комедії Вольтера, захисника

релігії для народу, та вагання Дидро в питанні Бога.

191

Виходила рідкісна натепер збірка текстів “Гольбах такого друзі за

редакції Андре Депека * в антиклерикальній сери, в якій також видавалися

Ґурмон і Жуль де Ґотьє про Ніцше. Потім книжка П’єра Навіля “Гольбах і

наукова філософія XVIII ст.” 15. Декілька творів філособ” перевидавалися в

чудовій колекції Corpus видавництва “Fayard” m! надихнуло журнал “Corpus”

присвятити Гольбахові спеціальне число

Духовний лікар-гідропат. Відсутність Фоєрбаха у філософському

обігу також є скандальною. Крім захоплення спадщини і використання

філософа Луї Альтюсером, перекладачем збірки “Філософські маніфести

Вибране (1839–1845)” i960 року, а також перекладу альтюсерівсько-го

епігона Жана-П’єра Озьє “Сутності християнства” для видавництва

“Maspero” 1982 року, даремно шукати щось інше. Маємо ще переклад Ж.Руа

1864 року збірки під назвою “Релігія”, де натрапляємо на “Сутність релігії”

(1845), “Смерть і безсмертя” (1830), “Думки” та “Нотатки”, перевидані

видавництвом “Vrin” 1987 року. Нещодавно вийшли “Думки про смерть і

безсмертя” у видавництві “Cerf”.

Критичної літератури про Фоєрбаха також замало: Анрі Арвон (автор

поганої книжки про атеїзм...) написав “Людвіґ Фоєрбах, або Трансформація

сакрального”16, а також підготував синтетичну збірку, що містить уривки

творів філософа, “Фоєрбах”17. Алексис Філоненко видав книжку “Молодість

Фоєрбаха (1828–1841). Вступ до його головних ідей”18. Хотілося б побачити

таку ж велику працю, присвячену тридцятьом останнім рокам філософа...

Жан Салем зробив короткий огляд його творчості у “Фривольному читанні

писань. “Сутність християнства” Людвіґа Фоєрбаха”19.

Юдео-християнська епістема. Фуко розробляє поняття епістеми у

“Речах і словах” 1966 року. У збірці статей та інтерв’ю “Сказане і написане”

(другий том) він формулює це поняття так: “Те, що я називаю епістемою

певної епохи, утворюється всіма явищами зв’язків між науками або між

різними науковими дискурсами”. Очевидно, елементи епістеми можна

схопити лише в термінах археології, на дуже хисткому ґрунті. Говорячи про

християнське тіло в “Анатомічних феєріях”, я запропонував підхід до

поняття епістеми через аналіз західної плоті20. На цю тему можна прочитати

дослідження Ніколя Мартена та Антуана Спіра “Чи любить Бог хворих?

Монотеїстичні релігії перед проблемою хвороб 21, щоб пересвідчитися,

наскільки глибоко вкоренилась юдео-християнська ідеологія в питаннях

здоров’я, хвороби та, на жаль, біоетики. Суть християнського ставлення до

питання охорони здоров’я викладена у “Хартії медичних працівників”, яку

видав Ватикан 1995 року.

192

Це пригнічує, коли усвідомлюєш, наскільки наша біоетика гальмує,

навіть регресує через ретроградні позиції церкви, які обстоюють просочені

свяченою водою світські уми...

Щодо питання права та його упідлеглення юдео-християнській тоа

диції, я детальніше викладаю свої погляди в книзі “Архіпелаг комет” 22.

Християнський атеїзм! Андре Конт-Спонвіль не відмовляється від

мого визначення, але надає перевагу “атеїстові-вірянину” [athйe fidиle] Він

пояснює, що має на увазі під цим терміном у книжці “Чи маємо ще потребу в

релігії?”2з: “Атеїст – тому що я не вірю в жодного Бога; але вірянин – тому

що визнаю свою належність до певної традиції, певної історії, а також юдео-

християнських (або греко-юдео-христия’нських) цінностей, які є нашими

цінностями” (с. 58). Так само міркує Люк Фері, хоча відмовляється від

атеїзму на користь агностицизму – обережнішому в усьому. Див. його

“Боголюдину”, видавництво “Grasset”2!

Цей християнський тропізм чіткіше подано у сучасних філософів

Мішеля Анрі та Джанні Ваттімо. Перший підходить до християнства з

позицій феноменології: “Воплочення”, “Христові слова” та “Це я, істина. Про

філософію християнства”25. Другий – з позицій герменевтики... Див.

“Сподіватися вірити” та “Після християнства”26. Або як занурити Біблію в

очисну воду “Буття і часу” Гайдеґґера, аби отримати дивовижний розчин

[solution], y хімічному сенсі слова...

Непроминальність схоластики. Можна також читати геть не атеїстів,

а ревних християн: Жан-Люк Маріон “Бог без буття”, видавництво PUF27, і

Рене Жирар “Бачу, Сатана впаде блискавицею...”, видавництво “Grasset”28.

Відтак в юдейській традиції, змішаній з російською, італійською, іспанською

та французькою, але геть не з німецькою, Володимир Янкелевич пише

“Трактат про чесноти”; півтори тисячі сторінок, що налічують кілька томів:

“Серйозність наміру”, “Чесноти та любов”, “Невинність і злостивість”. У цій

же традиції, але цього разу в суміші з гайдеґґерівською феноменологією

Еманюель Левінас пише “Інакше, ніж бути, або По той бік сутності”29. Звідти

він висновує, що краще любов, ніж війна, сміливість, ніж боягузтво,

пробачення, ніж злопам’ятність, Інше, ніж Самість. Прекрасно на папері.

193

Монотеїзми

Ціна єдиних книг. Теоретично три монотеїзми подають себе у вигляді

однієї релігії з однією книгою. Насправді ці єдині книги досить численні...

Престижна колекція “Плеяда” у видавництві “Gallimard” займає дивну

позицію: видає ці твори під сірою палітуркою, тимчасом як античні тексти

пропонує під зеленим кольором... Чому б не видавати в одному кольорі

Гомера, Платона, Авґустина, Біблію, Коран, міжзаповітні писання або

християнські апокрифи? Адже йдеться винятково про історичні тексти...

Я послуговувався виданням Біблії за редакції Еміля Ості та Жозефа

Тренке у видавництві “Seuil”30. Порівняно з тритомником “Плеяди” воно

краще тим, що додає заголовки в тексті, полегшуючи пошук. Натомість

система приміток і виносок не становить особливого інтересу... Коран у

“Плеяді” перекладу Д.Масона, безсумнівно, є ісламофільним. Тут варто

також переглянути систему посилань із тих самих підстав...

Щодо питання історіографії Біблії: монографія Ісраеля Фінкель-штайна

та Нейл Ашер Сильберман “Розгадана Біблія”31 пропонує історичні дані

стосовно міфологічного ательє крою і шиття, яким була ця книга. Інші

основні праці: П’ятикнижжя, екуменічний переклад, видавництво “Cerf32;

Талмуд у перекладі Ісраеля Зальцера, видавництво “Gallimard”33. Бракує

справжнього критичного й атеїстичного видання всіх цих книг! Більше не

витрачаємо свій час на читання “Катехизму Католицької Церкви”34...

Зберігання та наполягання на міфологіях, успадкованих від часів, що минули

понад тисячу років тому! Для тих, хто хотіли б ознайомитися з ангелологією,

широким полотнищем цього спочилого в Бозі світу є “Повне зібрання творів”

Псевдо-Діонісія Ареопагіта35. Також майстерний синтез подано у книзі

“Ангели” Філіпа Фора36. Про їхнє місце проживання – Субхі ель-Салех

“Майбутнє життя за Кораном”37.

Книга про єдині книги. Книгарні та бібліотеки повні релігійними

книгами. їхній надмір може зрівнятися тільки з рідкістю творів, присвячених

атеїзмові! Але час минає, і ці промінчики світла також поширюються на

книжкових полицях, недалеко від книг, що вихваляють Нью-ейдж,

медитацію, астрологію, буддизм, карти таро та інші вияви ірраціонального, –

читайте тимчасом книжку Адорно про гороскопи “Від зірок до землі”38, в

якій численні зауваження, очевидно, можуть бути корисними для розуміння

релігійних вірувань.

Неабиякий інтерес становлять словники. Див. дуже інформативний і

зручний “Словник монотеїзмів” за редакції Жака Потена та Валентин

Зюбер 39.

194

Словник Ісламу. Релігія та цивілізація” 40 – просто чудовий. Малек

Шебель зі своїм Словником мусульманських символів” 41, безперечно,

написав свою найкращу книгу, принаймні найменш фрагментарну. Корисні

посилання на сури, бібліографія, зіставлення…

Читати Талмуд надзвичайно марудно! Не надто відчайдушні читачі

можуть скористатися книгами Адина Стайнзальца “Вступ до Талмтау” 42 та

А.Коена “Талмуд” 43. Перша з них є чудовим історичним оглядом дпуга

подає численні цитати. Але контакт із самим текстом Талмуду безпереч но,

досить важливий для розуміння суті й ідей, а також економіки самої

талмудичної логіки, діалектики, думки.

Що стосується ісламу, віддамо перевагу дослідженню Рохді Алілі “Що

таке іслам?”44 перед полум’яним і уривчастим “Закоханим словником ісламу”

Малека Шебеля45: іслам, релігія миру та любові (!), що дозволяє пити вино

(“ніколи не поставало питання взагалі заборонити вино, але тільки відради

від нього доброчесних вірян”, с. 617), – оце так парадокс, який отримаємо,

якщо уникатимемо у справді закоханому словнику таких статей, як “Війна”,

“Набіги”, “Битви”, “Захоплення”, які все-таки були основою життя пророка й

ісламу протягом століть. Натомість натрапляємо на статтю “Хрестові

походи”. Те саме стосується відсутності статей “Юдеї”, “Антисемітизм”...

Про сексуальність тут із радістю читаємо: “Іслам вивільнив стать Qe sexe] і

перетворив її на місце активної соціальної взаємодії” (с. 561). Треба запитати,

що про це думають жінки, які живуть за умов шаріату, позаяк Малек Шабель

(див. статтю “Жінки”) вважає, що негідне поводження з жінками спричинене

ретроградними урядами, некомпетентними політиками, але в жодному разі

не самим текстом Корану...

Протиотрута від монотеїстичних обманів. Читайте “Нелюдськість

релігії” Рауля Ванейґема, видавництво “Denoлl” 46. А також його передмову

до “Мистецтва ні в що не вірити” та “Книгу трьох ошуканців” видавництва

“Payot-Rivages”47. Трьома ошуканцями були Мойсей, Ісус, Магомет... Крім

того, див. важливу, дуже інформативну книгу з дивними висновками (євреї,

“цей ментальний народ – як-от говорять про концептуальне мистецтво – є

вербальним творінням”, с. 118) Жана Солера “Біля витоків єдиного Бога.

Винайдення монотеїзму”, видавництво “Fallois 48. У ній автор показує, як

гебреї переходять від політеїзму до монотеїзму, щоб гарантувати своє

онтологічне існування на основі єдиної книги. А також як їхнє послання

любові стосується тільки їхніх одноплемінників Бог усіх чи Бог юдеїв?”

(с. 184–186), – а не ближнього. Те саме питання автор досліджує в книзі

“Закон Мойсея” 49 (с. 66–74, 106–111), в якій доводить (Перший розділ), що

нібито універсальну настанову “Не вбивай!” треба розуміти у вузькому

значенні. (Дякую Жанові Солеру за його цінні вка зівки під час написання

мого рукопису.)

195

Крайня плоть, вишуканість і бібліотеки. Той самий Малек Шебель

опублікував “Історію обрізання від витоків до наших днів”50, у вступі (с. її)

він пише: “відомості цієї книги є точними й не мають жодного бажання

навернути”. Авторське присвячення на початку (с. 7) вказує на природу

об’єктивності: “Ця книга присвячується “хірургам світла” – об-різальникам”.

А на сторінці зо, залишаючись безстороннім дослідником після деяких

психологічних спостережень і роздумів (адже Малек Шебель називає себе

психоаналітиком) він висновує: “Хіба можна дійсно вважати відсікання такої

незначної частини плоті “травматичним” і тим паче травматологічним

актом?”. Зиґмунд, повернися...

Щодо обрізання, я надаю перевагу аналізам Марґарет Сомервілль у

книзі “Етична канарка. Наука, суспільство та людський розум”, видавництво

“Liber”51. Ці дослідження надихаються англосаксонським утилітарно-

прагматичним (у найкращому сенсі цих слів) методом. Звертаю увагу,

зокрема, на восьмий розділ “Втручання в тіло маленького хлопчика. Етичні

виклики обрізання” (с. 201–216). Ці сторінки змінили мою думку з цього

питання, яку я мав до того, як прочитав книгу, а отже, остаточно зміцнили

моє переконання. Див. також трактат Мойсея Маймоніда “Путівник

розгублених”, переклав з арабської С.Мунк (с. 416–421)52.

Той самий Малек Шебель, якщо повернутися до нього, змайстрував

книгу з дуже гарною назвою “Трактат про вишуканість” (видавництво

“Payot”)53. Тут він прославляє “вишуканість” як мусульманське мистецтво,

тимчасом як насправді вона походить від доісламської арабської цивілізації.

Той факт, що деякі двори – в Багдаді, Кордові, Магрибі, Єгипті –

продовжували, незважаючи на коранічні повчання, насолоджуватися

ароматами, прикрасами, дорогоцінними каменями, вином (знову!),

розкошами, гастрономією, гомосексуальністю, не дозволяє виснувати, нібито

іслам навернувся у гедонізм! Так само можна було б судити про природу

марксизму-ленінізму, звертаючи увагу тільки на повсякденне життя

верховних правителів Кремля за часів сталінізму...

Щоб виміряти обшир гедоністичної ліберальності ісламу (не можна не

читати без завмирання серця “Віхи на шляху цнотливості” аль-Ватбана та

“Небезпеки статевого змішання на робочому місці” Абда Аллах База54), смак

толерантності щодо книг, які не є Кораном або релігійною літературою,

читаємо із задоволенням Люсьєна Поластрона “Книги у вогні , видавництво

“Denoлl”55. Тут ми натрапляємо на дослідження смаку християн до аутодафе

від витоків християнської тоталітарної держави (IV сто–196

ліття) до “Індексу заборонених книг”, так ніколи й не скасованого...

Юдеї багато зазнали спалень їхніх книг протягом усього свого існування але

ніколи не займалися цим самі. Чудовий огляд у Анни-Марі Делькамбр “Іслам

заборонених”, видавництво “Desclйe de Brouwer”56. Також їй завдячуємо

прекрасною біографією пророка “Магомет”, що побачила світ у тому самому

видавництві57.

Про стосунки між Ватиканом і розумом – а отже, книгами... – див.

Жорж Мінуа “Церква та наука. Історія одного непорозуміння”, видавництво

“Fayard”58, надзвичайно інформативна, трохи губиться в деталях (два томи,

було б достатньо одного), ніколи не виходячи на рівень узагальнень або

концептуалізації. Тут варто врахувати книгу Жана Стеймана “Ришар Симон.

Витоки біблійної екзегези”5?. Ришар Симон (XVII століття) долучає роботу

розуму до читання так званих священних текстів і тим самим викликає

обурення Босюе, ораторії, Пор-Роялю, бенедиктинців, єзуїтів, Сорбони,

протестантів. Стільки підстав тим паче перетворити його на героя... Див.

також дослідження Жана Роші “Непримиренний. Джордано Бруно перед

інквізицією”60 із ґрунтовною передмовою Марка Силберштайна, енергійного

видавця найзапекліших матеріалістів – силепс!

Християнство

Плоть ектоплазми. Зрозуміло, існує безліч історій про Ісуса... Але на

пальцях однієї руки можна порахувати історії, що заперечують його

історичне існування й зводять цю постать до кристалізації фікції. Зрозуміло...

Найвідоміша така історія написана Проспером Амальриком У школі розуму.

Дослідження

витоків

християнства”,

видання

Раціоналістичного

Товариства61. Зокрема, див. с. 97–200: “Проблема Ісуса. Чи існував Ісус?”.

Відповідь: ні... Сьогодні цю позицію на свій лад обстоює Рауль Ванейґем:

“Опір християнству. Єресі від штатив до XVІІІ ст., видавництво “Fayard”62.

Так, на с. 108 він говорить: римо-католицька байка про історичного Ісуса”.

Чітко...

Інші, звичайно, вірять у його історичне існування, але нагромаджу ють

у величезних творах тисячі неймовірних деталей, неперевірених припущень,

здогадок, суперечностей. Вони виявляють таку нездатність запропонувати

якісь певні відомості, що тільки дивуєшся, що їх утримує від переходу до

табору тих, хто заперечує… Обережність? Нездатність узяти на себе

відповідальність за це визначальне іконоборство? Нездатність подолати своє

інтелектуальне виховання (адже найчастіше це колишні семінаристи або

особи, які здобули ґрунтовну богословську освіту)? Адже їхні висновки

відділяє одна волосина від висновків у раціоналістів.

197

Так, Шарль Ґінебер пише книги “Ісус” (1933) 63 та “Христос” (1940) 64,

яким я завдячую деякими прикладами, коли звертаю увагу на певні 4’

травагантності Нового Заповіту – титулус, мова Пилата тощо. Жерар Мордія

та Жером Прійор зробили огляд цих праць, додавши кілька рідкісних

досліджень останнього часу, в “Corpus Christi. Огляд дослід” Євангелій”,

п’ять невеликих томів, що вийшли 1997 року 65; “Розп’яття”, “Процес”, “Цар

Юдейський”, “Агнець Божий”, “Воскресіння” та “Christos”. Праця лягла в

основу дванадцяти телевізійних фільмів каналу “Arte” Окремо ці автори

також публікували свої розвідки: “Відомий і невідоми” Ісус” Жерома

Прійора 66 та “Ісус проти Ісуса” Жерара Мордія67.

Божий недоносок. Він сам так говорить... святий Павло... В першому

посланні до коринтян (15:8). Щодо всіх його текстів або текстів про нього

Послання, Діяння святих апостолів тощо, див. Біблію в перекладі Ості.

Велика, певна річ, бібліографія. Геть не фрагментарна. Серйозні публікації у

видавництві “Fayard”... Як тоді зрозуміти, що досі зустрічаємо такі заяви, як-

от у Франсуаз Басле (“Святий Павло”, 199168), про навернення на шляху до

Дамаска: “ніде не йдеться про те, що він був засліплений” тимчасом як у

Діяннях (9:8) читаємо: “і хоч очі розплющені мав, нікого не бачив” – і це

протягом трьох днів...

У мало не телевізійному стилі (коли читаємо, можна його чути) Ален

Деко майструє твір “Божий недоносок. Життя святого Павла” (2003)69.

Історик не приховує своєї християнської емпатії, але здійснює добросовісну

компіляцію. Зокрема, щодо хвороб, які приписують тарсянину, – сторінка іоі.

Корисно – адже він уникає власних надуживань. Без критики, застережень,

власних витлумачень, лишень уведення до теми.

Ален Бадью, філософ, математик, лаканівець, романіст і драматург,

також активіст крайньої лівої орієнтації, в книжці “Святий Павло. Заснування

універсалізму” (1997) 70 розповідає про своє зацікавлення – ми його

розуміємо... – засновником релігії, творцем імперії. Шкода, що він розглядає

Павла самого по собі, не звертаючи уваги на те, що робить Константан, аби

церква планетарного масштабу стала можливою. Ектоплазмі потрібен істерик

для свого втілення, але поширення тіла Ісуса на імперію здійснює диктатор...

Портрет епохи. Для розуміння психологічної атмосфери пізньої

імперії, її вірування в містичне, дивовижне, у магів, астрологію, її релігію,

розколи, жагу до ірраціонального див. Е.Доддс “Язичники та християни у вік

страху” (1979) 71.

198

Також див. книгу А.-І. Мару “Римський занепад чи пізня античність?

(1977) 72, що доводить неперервність античного світу в період раннього

християнства. Саме в цьому творі можна натрапити на вислів “тоталітарна

держава пізньої імперії” (с. 172). Християнин Мару писав, крім того розвідки

про Авґустина, Клемента Александрійського, історію церкви. Щодо

функціонування та змісту язичництва яке переслідували християни, див.

книгу Рамсея Мак-Маллена “Язичництво у Римській імперії (1987) 73.

Ґіббон – англійський Мішле – оповідає про античність із великим

захопленням: “Історія занепаду і руйнування Римської імперії”, двотомник,

видання 1983 року 74.

Щодо перегляду підрахунків, які зменшують кількість християнських

мучеників під час переслідувань, перш ніж самим стати тими хто переслідує,

див. дослідження Клода Лепелея “Римська імперія та християнство”,

видавництво “Flammarion”76. Католицька історіографія суттєво завищила

цифри з метою пропаганди, яку мотивують тут, як і за інших обставин,

апологетичні наміри.

Про наверненого вояку. Портрет тирана – книга “Константан. Тріумф

хреста” Ґі Ґотьє, видавництво “France-Empire”76. Появу хреста на небі

пропонує тлумачити з погляду астрономії, тобто науково. Переконливо.

Жодних поступок, як і жодної ненависті, цей твір чітко розмежовує різні

речі. Хоч би як це дивно, постать першого імператора, який навернувся в

християнство, у Франції не спричинила великої кількості досліджень... Давня

книжка Андре Піґаньоля “Імператор Константан” (1932) залишається

джерелом інформації, що не старіє з часом 77.

Маємо оглядову розвідку Бертрана Лансона “Константан” у серії “Що я

знаю?” видавництва PUF (1998) 78. У тій самій серії корисно ознайомитися з

продовженням справи імператора, якого торкнулася благодать Господня:

“Імператор Юстиніан” П’єра Мараваля (1999) 79.

Християнський вандалізм. Я довго шукав докази переслідувань

язичників християнами. Чимало досліджень обходять цю тему мовчанкою,

заперечують, навіть перетворюють новоприбулих до влади на осіб терпимих,

приязних, лагідних, залюблених у книги, розбудовників бібліотек... Я

обходжу мовчанкою ці роботи, що підтримують загальники, їх найбільше.

Щоб віднайти реальні сліди переслідувань, аутодафе, руйнування храмів,

статуй, священних дерев, спалень.

Насамперед античні автори: Юліан, герой язичництва, який, на жаль,

намарно чинить опір християнству в імперії, написав “Проти християн” 80.

199

Цельс, інший прапороносець язичництва, опублікував “Проти

християн” 81” – також знищений трактат, обезсмерчений Оригеном який,

заперечуючи і рясно цитуючи Цельса, врятував головне з його твору! Луї

Ружьє у книзі “Цельс проти християн”82 згадує про християнський вандалізм.

Трактат “Проти християн” Порфирія був знищений у вогні, не знаємо, на що

був схожий цей текст, – серйозна втрата... Нарешті’ Ліваній написав “Проти

руйнування язичницьких храмів. Звернення до імператора Феодосія І” у книзі

Піґаньоля “Імператор Константин”8з.

Див. також: Фірмік Матерн “Про помилки язичницьких релігій” (XVI-

XXIV)84 та Созомен, Сократ Схоластик, Феодорит “Церковна історія: три

частини” (особистий переклад Лаури Шовель); “Бесіда про статуї” Йоана

Золотоустого у книзі “Витоки та розвиток католицької нетерпимості” Робера

Жолі (1986)85. Ці тексти (дякую Лаурі Шовель за цінну допомогу в

бібліотеці) деталізують християнські зловживання, але, дивна річ, історики

не використовують ці праці, щоб показати, як формувалося християнство –

силою, кров’ю, вогнем і мечем, терором.

Також не читають “Кодекс Феодосія”86. Книги XVI та IX легітимують

усі християнські репресії проти язичників: смертна кара, фізичні насильства,

конфіскація майна, поліційна грубість, створення незахищеного законом

громадянина, заборони будь-якої юридичної та особистої здатності

захищатися... Модель для майбутніх “чорних кодексів” і антисемітських

законів Віші – як право може проголошувати закон, заперечуючи частину

населення: позавчора це були язичники, вчора –негри та євреї...

Натрапляємо на пасажі про ці репресії у таких творах: “Хроніка

останніх язичників. Зникнення язичництва у Римській імперії: від

Константина до Юстиніана” (199і) П’єра Шувена; “Язичницька реакція.

Дослідження антихристиянської полеміки I-VI ст.” П’єра де Лабріоля (1934);

“Язичники та християни: релігія та релігійне життя у Римській імперії, від

смерті Коммода до Нікейського собору” Робіна Лейна-Фокса (Д997)87- Вони

рятують честь професії, що так одностайно замовчує християнський

вандалізм...

Петрологічне вариво. З утвердженням християнства філософія стає

служницею теології, а остання – дисципліною коментувань і коментувань

навзаєм [glose et entreglose]. Філософствувати віднині означає коментувати

тексти Біблії та чіплятися до деталей, створюючи світ чистих абстракцій і

безплотних понять. Якщо не це, то автори греко-римської патрології

конструюють мораль аскетичного ідеалу, одержимого ненавистю до тіла, до

бажань, до пристрастей і потягів, величанням безшлюбності, стримування,

цнотливості.

200

Гарний вступ до цих імен і ставлення знаходимо у книгах: “Читаючи

Отців Церкви у християнських джерелах” К.Мондезера (1979). “Вступ до

“Справжніх філософів . Отці Церкви: забутий континент західної думки

(1998) 88. Справді, вони називають себе “справжніми філософами” m але

незнання їхніх імен і текстів не йде в жодне порівняння з їхнім реальним і

впливовим поширенням у повсякденному житті протягом століть Ми живемо

з християнським тілом, створеним ними...

Теократія

Тоталітаризмі!, фашизми й інші брутальності. Насамперед – праця

Ханни Арендт “Джерела тоталітаризму”, що вийшла у видавництві

“Quatre”89. Відтак: Еміліо Джантиле “Що таке фашизм?”, видання “Folio”90. В

оригіналі книжка має назву “Фашизм. Історія та інтерпретація”, але формат

серії, в якій вийшла книжка, має на меті нібито зацікавити, а не пропагувати.

Ці книги дозволять читачам принаймні призупинити суперечки, що точаться

серед істориків, нездатних зупинитися на одному визначенні явища, що

призводить деяких до відмови, наприклад, визнати уряд Віші фашистським...

Менше відома блискуча і застережлива книга Жана Ґреньє

“Дослідження духу ортодоксальності”, що вийшла у видавництві “Gallimard”

1938 року91. Вона промовляє вже все, що треба знати на цю тему, й те, що так

звані нові філософи відкривають сорок років згодом – нацизм, Хіросіму,

травень 1968-го, – ніколи насправді Ґреньє не цитуючи... Інше важливе

читання – “Відкрите суспільство та його вороги” Карла Поппера, що вийшло

у видавництві “Seuil” i 79 року92. Тут знову на обкладинці згадують нових

філософів... Оригінальне видання датується і б2 та і 66 роками.

Специфічні терори. “Складна толерантність” Іва-Шарля Зарка та

Синтії Флері **. Заради переконливого аналізу Синтії Флері, за словами якої

“в ісламі не існує справжнього еквівалента толерантності” та її ґрунтовного

розгляду дхімми. Натомість, поняття “структура-толерантність” Зарка

насправді не переконує. Читаємо також “Іслам і Захід. Підстави конфлікту”

Кристіана Делакампаня, видавництво PUF 94, висновки завершуються

військовим і політичним успіхом США в Іраку... Добрий приклад риторики

французьких інтелектуалів та їхніх звичних висновків… Тому самому

авторові завдячуємо двома практичними оглядами: Історія расизму” та

“Історія рабства”, обидва побачили світ у видавництві “Livre de Poche” 95.

Короткі та стрімкі згадки про рабство у Старому Заповіті. Відтак –

християнстві. Радше надамо перевагу дослідженню Пітера Гарнсея

“Концепції рабства.

201

Від Аристотеля до святого Авґустина” (2004) 96. Щодо колоніалізму,

неперевершена і дуже корисна праця Луї Сала-Молена “Чорні кодекси, або

Голгофа Ханаану”, видавництво PUF 97, – приголомшлива для церкви,

французької монархії та Заходу...

Дуже цікава невеличка, але насичена праця спеціаліста зі стратегії

Жана-Поля Шарне “Шаріат і Захід” видавництва “L’Herne”98. Той самий

автор написав книжку “Іслам і війна. Від справедливої війни до священної

революції”, що побачила світ у видавництві “Fayard” (1986)”, відтак третій

том праці “Класики стратегії: Основи арабської стратегії”, видавництво

“L’Herne” (1984)100. Дуже обережне припущення щодо можливої переміни

ісламу... за кілька століть...

Аби пришвидшити процес і не чекати десять століть, Малек Шебель

пропонує “Маніфест за іслам Просвітництва. Двадцять сім пропозицій для

реформи ісламу”, видавництво “Hachette”101. Двома словами: якщо іслам не

буде ісламом, буде набагато легше його захищати! Адже чим буде

феміністичний, демократичний, світський, індивідуалістичний, егалітарний,

толерантний і подібний іслам, якщо не протилежністю того, чим він є по

суті?.. Щоб обстоювати ці західні чесноти, не потрібно апелювати до книги

та традицій, які їх завжди засуджували. Відмова від посилань на Коран і

хадиси здається прийнятнішою для реалізації проекту Просвітництва Малека

Шебеля!

Християнські злодіяння. “Церква та війна. Від Біблії до атомної

бомби” Жоржа Мінуа видавництва “Fayard” 102. Книжка дещо затягнена,

деколи багатослівна, губиться в деталях, не вистачає аналізу, фактажна,

навіть злегка уривчаста місцями. Наприклад, нічого немає про благословення

екіпажу “Enola Gay”, що знищив Хіросіму, отцем Джорджем Забелкою. Цю

деталь я знайшов у книзі Теодора Моно “Шукач абсолюту” видавництва

“Actes Sud” 103, c. 89. Від того самого Теодора Моно я дізнався (с. 93), Що

католицька церква відмовилася від Седії (таємної королівської та папської

резиденції) тільки за папи Івана XXIII.

Про колоніалізм – Міхаель Пріор, священик, вихований членами

ордену лазаристів, написав книгу “Біблія та колоніалізм. Критика ін-

струменталізації священного тексту” (2003)104. Питання колоніалізму,

рабства, торгівлі чорними рабами, які практикувалися мусульманами,

висвітлені в небагатьох дослідженнях: див. Жак Геерс “Работоргівці у землях

ісламу. Рання торгівля чорними рабами VII-XVI ст.”, видавництво “Perrin”

(2003)105. Він намагається пояснити підстави цієї мовчанки в історії, яку

порівнює з французьким талантом до самобичування та самоосуду. Можна

“робити історію”, виходячи й з інших спонукань.

202

Про Руанду – “Церква та геноцид у Руанді. Білі отці та неґаціонізм”

Жана Дамасена та Бізимана видавництва “L’Harmattan”106 Шкода що

редакторська робота цього видавництва не зроблена як належить’ чотири

фактичні помилки, що трапляються в різних місцях, можуть бути

використані – несправедливо – проти правильних тверджень двох авторів.

Див. також бездоганну книгу Жана Гацфельда “Пора мачете” видавництво

“Seui” (2003)’% – шедевр, що досягає рівня Примо Леві або Робера

Антельма. Зокрема, розділ “А Бог у всьому тому?”. Того самого автора –

“Оголеність життя. Оповідання про руандійські болота”108.

Інквізиції присвячена чимала бібліотека. Можна ознайомитися з

“Короткою історією інквізиції в Іспанії” Жозефа Переза, видавництво

“Fayard”109. Te саме стосується хрестових походів: див. чотиритомник

Альбера Дюпона “Міф про хрестовий похід”, видавництво “Gallimard”

(2002)110. Про стосунки між християнами та мусульманами – “Сарацини”

Джона Толана, видавництво “Aubier” (2003)111.

Свастика та розп’яття. Про зв’язки, які Ватикан підтримував з

нацизмом, відомо з праць Сола Фриландера “Пій XII та Третій Райх”

(1964)112, Даніеля Йогана Ґолдгаґена “Обов’язок моралі. Роль католицької

церкви в голокості та її невиконаний обов’язок спокути” (2003)113.

Неспростовно. Церкві складно відповідати щодо цієї суми доведених фактів,

оглядів, досліджень...

Менше відомо про захист Гітлером Ісуса, християнства, церкви...

Достатньо прочитати “Мою боротьбу”, щоб на власні очі пересвідчитись у

захопленні фюрера Ісусом, який проганяє торговців із храму, церквою,

здатною побудувати європейську, навіть планетарну цивілізацію. Текст існує,

але хто читає цю книгу, про яку всі говорять, ніколи не відкриваючи?

Переклад Ж.Ґодруа-Демомбіна та А.Кальмета для видавництва “Nouvelle

Edition Latine”, без дати11 *”. Зокрема, читайте сторінки п8, 119, 120, зоб,

451,457.

Гітлерівські висловлення підтверджені записами неофіційних бесід

канцлера Райху. Альберт Шпеєр повідомляє, наприклад, про відданість

Гітлера християнству та її церкві. Фюрер також шкодує, що не має гідного

співрозмовника на чолі церкви, з яким можна було б обговорити план

“перетворення євангелічної церкви на церкву державно-урядову . Див. “У

серці Третього Райху”, видавництво “Fayard” (1971)115, с. 130–131.

Сіонізм: фасад і лаштунки. Сіоністський проект Теодора Герцля не

може не зацікавити сучасних читачів. “Єврейська держава”,видавництво “La

Dйcouverte” (2003) 116.

203

Звідти дізнаємося, що Палестина не є нав’язливою ідеєю: Герцль

стверджує, що Аргентина також могла б підійти й треба брати те, що

запропонують. Соціальна модель – ідеальна: час роботи – сім годин;

організація, конституція, мова – не іврит, а всі мови, одна з яких виявить

себе; законодавство, прапор – білий з сімома золотими зірками; армія –

тільки професійна і квартирується тільки в казармах; теократія – в жодному

разі: релігійникам заборонено обіймати державні посади; віротерпимість –

свобода совісті, вірувань і культу. Щодо володіння землею – не грубе

захоплення, а купівля земель з аукціону (с. 90). Усе це здається досить

ідилічним. Чому тоді замовчують його “Щоденник”? І, зокрема, дату 12

червня 1895 року: “Ми повинні помалу конфісковувати приватну власність

на землях, яку нам надають. Бідне населення ми намагатимемося непомітно

вислати в сусідні країни, знаходячи їм роботу в транзитних країнах, але не

даючи її у нас. Власники будуть на нашому боці...”. Цитуємо за кн. “Біблія та

колоніалізм” Міхаеля Пріора, с. 131.

Філософ та аятола. “Релігійно-політичний заповіт” аятоли Хомейні

(вступне слово, переклад та анотування Р.Алаві, видавництво “Albouraq”;

2001) 117 – підручник для будь-якого ісламського уряду, будь-якої

мусульманської теократії. Треба читати обов’язково й осмислювати...

Мішель Фуко коментував іранську революцію в низці статей для

“Соггіеге dйlia Sera”. Статті зібрані в третьому томі “Сказаного і написаного”

протягом 1976–1979 років118. Справді, не можна залишитися байдужим,

читаючи сторінки, присвячені аятолі як надії іранського народу, поверненню

духовного в політичне – що, здається, його тішить, – поваленню ганебного

режиму, щодо якого він натомість добре обізнаний, необхідності опору

глобалізації з боку ісламу, якому він визначає прийдешні цілі.

Тексти вартують більше, ніж полеміка: Фуко засліплений / Фуко-герой,

Фуко – пособник аятоли / Фуко не може помилятися. Той, хто того року,

працюючи в Колеж де Франс над темою народження біополітики, може

здійснювати майстерний аналіз текстів, але водночас плавати в аналізі

фактів, – ось що цікавить історію філософії. Перечитаємо іншим поглядом

відомий текст під назвою “Репортаж “ідей”, с. 706–707.

Постхристиянська світськість. Щодо історії цих новаторських рухів

у справі утвердження світськості, читаємо “Вільнодумство у Франції. 1848–

1940”, видавництво “Albin Michel”11”. Огляд і осмислення великої кількості

фактів з цього питання. Відштовхуючись від цієї книги, можна замислитися

про світськість, яка могла б ефективніше відповідати на виклики XXI

століття.

204

Адже питання світськості більше не лежить у на ціональнш площині

боротьби за відокремлення церкви та держави Цю роботу ще треба

здійснити, й вона стає всесвітньою...

Звідси виникає інтерес до постмодерної, а отже, постхристиянської

світської думки. Серед опортуністичних праць на цю тему див. оглядове

дослідження Анрі Пена-Руїза “Що таке світськість?”, видавництво “Folio” 120.

Прихильник визначення “третя республіка” для віротерпимої нейтральності,

він, однак, обстоює ідею, згідно з якою світськість – це республіканські

цінності, політика соціальної справедливості, реального публічного простору

(с. 97), але ми не зовсім розуміємо, як він може обстоювати ці цінності та

монотеїзм, який їм суттєво суперечить. Його правдива оцінка сект, які є

несумісними зі світською толерантністю (с. 98), і “шарлатанів, які за

невеличку платню обіцяють щастя й намагаються поневолити людей у

їхньому мало не інфантильному пошуку готових рецептів і вирішень”

(визначення, на мій погляд, цілком стосується всіх релігій без винятку),

заслуговує на те, щоб бути розширеною. Це суттєво посприяло б визначенню

постхристиянської світськості!

205

ПЕРЕЛІК ЗГАДУВАНИХ ТВОРІВ

1 Henri Arvon, L’athйisme, PUF, “Que sais-je?”, 1967.

2 George Minois, Histoire de l’athйisme, Fayard, 1998.

3 Nietzsche, Њuvres, Bouquins, Laffont, 1993.

4 Jacques-J. Natanson, La mort de Dieu. Essai sur l’athйisme moderne,

PUF, 1975-

5 Dominique Folschied, L’esprit de l’athйisme et son destin, La Table ronde,

1991.

6 Didier Masseau, Les ennemis des philosophes. L’antiphilosophie au temps

des Lumiиres, Albin Michel, 2000.

7 Vanini, Њuvres philophiques, Adolphe Delahays, 1856.

8 Emile Namer, La vie et l’њuvre de J. C. Vanini, Vrin, 1980.

9 Discours antireligieux franзais du dix-huitiиme sciиcle. Du curй Meslier

au marquis de Sade. Sous la dir. de Patrique Graille et Mladen Kozul,

L’Harmattan, Les Presses de l’Universitй de Laval, 2003.

10 Jean Meslier, Њuvres, йd. Anthropos, 1970.

11 Jean Meslier, Mйmoire, Exils, 2000.

12 Maurice Dommanget, Le curй Meslier. Athйe, communiste et

rйvolutionnaire sous Louis XTV, Julliard, 1965.

13 Marc Bredel, Jean Meslier l’enragй. Prкtre athйe et rйvolutionnaire sous

Louis XIV, Balland, 1983.

14 Renй Hubert, D’Holbach et ses amis, Andrй Depeuc, 1928.

15 Pierre Naville, D’Holbach et la philosophie scientifique au XVIIIe

sciиcle, Gallimard, 1967.

16 Henri Avron, Ludwig Feuerbach ou la transformation du sacrй, PUF,

1957-

17 Feuerbach, sous la dir. Henri Avron, PUF, 1964.

18 Alexis Philonenko, La jeunesse de Feuerbach (1828–1841). Introduction

а ses pensйes fondamentales, Vrin, 1990.

19 Jean Salem, Une lecture frivole des йcritures. “L’Essence du

christianisme” de Ludwig Feuerbach, Encre Marine, 2003.

20 Michel Onfray, Fйeries anatomiques. Gйnйalogie du corps faustien,

Grasset, 2003.

21 Nicolas Martin et Antoine Spire, Dieu aime-t-il les malades? Les

religions monothйistes face а la maladie, Anne Carriиre, 2004.

22 Michel Onfray, Journal hйdoniste: III. L’archipel des comиtes, Grasset,

2001.

206

23 Andrй Comte-Sponville, A-t-on encore besoin d’une reUairm? 1 Tйtions

de l’Atelier, 2003. religion? Les Edi-

24 Luc Ferry, L’homme-Dieu, Grasset, 1996.

25 Michel Henry, Incarnation, Seuil, 2000; Paroles de rhri< * qq –i C’est moi la vйritй. Pour une philosophe du christian^ Л 2°°f

26 Giovanni Vattimo, Espйrer croire, Seuil, mS^Sr^S mann-Levy, 2004.

шкиктае, uu-

27 Jean-Luc Marion, Dieu sans l’кtre, PUF, 2002.

28 Renй Girard, Je vois Satan tomber comme l’йclar Grasset iqqq

29 Emmanuel Levinas, Autrement qu’кtre ou au-delа de l’essence, Nijhoff,

30 La Bible, trad. Emile Osty et Joseph Trinquet, Seuil, 1973

31 Israлl Finkelstein et Neil Asher Silberman, La Bible dйvoilйe, Gallimard

2004.

32 Le Pentateuque, Cerf, Sociйtй Biblique Franзaise, 2003.

33 Talmud. Traitй Pessahim, Gallimard, Folio, 2003.

34 Catйchisme de l’Eglise catholique, Marne et Pion, 1992.

35 Pseudo-Denys l’Arйopagite, Њuvres complиtes, trad. Maurice de Gan-

dillac, Aubier, 1943.

36 Les anges, Philippe Faure, Cerf, Fides, 1988.

37 Soubhi el-Saleh, La vie future selon le Coran, Vrin, 1971.

38 Adomo, Des йtoiles а la terre, trad. Gilles Berton, Exils, 2000.

39 Dictionnaire des monothйismes, sous la dir. de Jacques Potin et Valentine

Zubert, Bayard, 2003.

40 Dictionnaire de l’Islam. Religion et civilisation, Encyclopaedia

Universalis, Albin Michel, 1997.

41 Malek Chebel, Dictionnaire des symboles musulmans, Albin Michel,

1995-

42 Adin Steinsaltz, Introduction au Talmud, Albin Michel, 2002.

43 A. Cohen, Le Talmud, trad. J. Marty, Petite Bibliotиque Payot, 1976.

44 Rochdy Alili, Qu’est-ce que l’islam? La Dйcouverte, 2004.

45 Malek Chebel, Dictionnaire amoureux de l’islam, Pion, 2004.

46 Raoul Vaneigem, De l’inhumanitй de la religion, Denoлl, 2000.

47 Raoul Vaneigem, L’art de ne croire en rien suivi de Livre des trois

imposteurs, Pavot-Rivages, 2003.

48 Jean Soler, Aux origines du Dieu unique. L’invention du monothйisme,

йd. de Fallois, 2002.

49 Jean Soler, La loi de Moпse, йd. de Fallois, 2003. .

50 Malek Chebel, Histoire de la circoncision des origines a nos jours. Le

Nadir, Balland, 1997- .-.• f /•„-„„>

51 Margaret Sommerville, Le canari йthique. Science, sociйtй et l esprit

humain, Montrйal йditions Liber, 2003.

207

52 Moпse Maпmonide, Le guide des йgarйs. Traitй de thйologie et de la

phi-losophie, trad, de l’arabe par S. Munk, Maisonneuve et Larose, 1981,

53 Malek Chebel, Traitй de raffinement, Payot, 1999.

54 Abd Allah b.’ Abd al-Rahmвn al-Watbвn, Jalons sur le chemin de la

chastetй, suivi du texte de ‘Abd al’Aziz b’.’ Abd Allah b. Bвz, Les dangers de la

mixitй dans le domaine du travail, йd. al-Hadith, 2004.

55 Lucien X. Polastron, Livres en feu, Denoиl, 2004.

56 Anne-Marie Delcambre, L’islam des interdits, Desclйe de Brouwer 2003.

57 Anne-Marie Delcambre, Mahomet, Desclйe de Brouwer, 2003.

58 Georges Minois, Eglise et la science. Histoire d’un malentendu, Fayard

1990.

59 Jean Steinman, Richard Simon. Les Origines de l’exйgиse biblique,

йditions d’Aujoud’hui, i960.

60 Jean Rocchi, L’irrйductible. Giordano Bruno face а l’Inquisition, 2004.

61 Prosper Alfaric, A l’йcole de la raison. Etudes sur les origines

chrйtiennes, Publications de l’Union rationaliste, 1959.

62 Raoul Vaneigem, La rйsistance au christianisme. Les hйrйsies des

origines au XVIIIe sciиcle, Fayard, 1993.

63 Charles Guignebert, Jйsus, La Renaissance du livre, 1933.

64 Charles Guignebert, Christ, La Renaissance du livre, 1943.

65 Gйrard Mordillвt et Jйrфme Prieur, Corpus Christi. Enquкte sur

l’йcriture des Evangiles, Mille et Une Nuits, 1997.

66 Jйrфme Prieur, Jйsus illustre et inconnu, Desclйe de Brouwer, 2001.

67 Gйrard Mordillвt, Jйsus contre Jйsus, Seuil, 2000.

68 Franзoise Basiez, Saint Paul, 1991.

69 Alain Decaux, L’avorton de Dieu. Une vie de saint Paul, Desclйe de

Brouwer, Perrin, 2003.

70 Alain Badiou, Saint Paul. La fondation de l’universalisme, PUF, 1997.

71 E. Dodds, Paпens et chrйtiens dans un вge d’angoisse, trad. H. D.

Saffrey, La Pensйe sauvage, 1979.

72 H. I. Marrou, Dйcadence romaine ou Antiquitй tardive? Seuil, 1977.

73 Ramsey Macmullen, Le Paganisme dans l’Empire romain, trad. A. Spi-

quel et A. Rousselle, PUF, 1987.

74 Gibbon, Histoire du dйclin et de la chute de l’Empire romain, trad. M. F.

Guizot, Laffont, Bouquins, 2 vol., 1983.

75 Claude Lepelley, L’Empire romain et le christianisme, Flammarion,

1969.

76 Guy Gauthier, Constantin. Le triomphe de la croix, France-Empire, 1999-

77 Andrй Pigagniol, L’empereur Constantin, йd. Rieder, 1932.

78 Bertrand Lanзon, Constantin, PUF, “Que sais-je?”, 1998.

208

79 Pierre Maraval, L’empereur Justinien, PUF, “Que sais-je?” 199g

80 Julien, Contre les galilйens: une imprecation contre le christianisme trad.

Christophe Gйrard, Ousia, 1995.

81 Celse, Contre les chrйtiens, trad. Louis Rougier, Phйbus, 1999

82 Louis Rougier, Celse contre les chrйtiens, Le Labyrinthe, 1997.

83 Libanios, Contre la destruction des temples paпens adressйe а

l’empereur Thйodore Ier, in Pigagnol, op. cit.

84 Maternus Firmicus, L’erreur des religions paпennes (XV1-XXIV), trad.

Robert Turcan, Belles Lettres, 1982.

85 Robert Joly, Origines et йvolution de l’intolйrance catholique, йd. de

l’Universitй de Bruxelles, 1986.

86 Le Code thйodosien, trad. Elisabeth Magnou-Nortier, Cerf, 2002.

87 Pierre Chuvin, Chronique des derniers paпens. La disparition du

paganisme dans l’Empire romain, du rиgne de Constantin а celui de Justinien,

Belles Lettres-Fayard, 1991; Pierre de Labriolle, La rйaction paпenne. Etude sur la

polйmique antichrйtienne du Ier au VI” sciиcle, йd. Durand, 1934; Robin Lane-

Fox, Paпens et chrйtiens: la religion et la vie religieuse dans l’Empire romain, de

la mort de Commode au concile de Nicйe, trad. Ruth Alimi, PU du Mirail, 1997.

88 C. Mondйsert, Pour lire les Pиres de l’Eglise dans les Sources

chrйtiennes, Foi vivante, 1979; Jean-Yves Leloup, Introduction aux “vrais

philosophes”. Les Pиres grecs: un continent oubliй de la pensйe occidentale,

Albin Michel, 1998.

89 Hannah Arendt, Les origines du totalitarisme, trad. M. Pouteau, M.

Leiris, J. L. Bourget, R. Davreu et P. Lйvy, Quatro, 1972.

90 Emilio Gentile, Qu’est-ce que le fascisme?, trad. P. E. Dauzat, Folio,

2004.

91 Jean Grenier, Essai sur l’esprit d’orthodoxie, Idйes Gallimard, 1938.

92 Karl Popper, La sociйtй ouverte et ses ennemis, trad. J. Bernard et P.

Monod, Seuil, 1979.

93 Yves-Charles Zarka et Cynthia Fleury, Difficile tolйrance, PUF, 2004.

94 Christian Delacampagne, Islam et Occident. Les raisons dun conflit, PUF

2003

95 Christian Delacampagne, Une histoire du racisme, Livre de Poche, 2000;

Une histoire de l’esclavage, Livre de Poche, 2002.

96 Peter Garnsey, Conceptions de l’esclavage. D’Anstote a saint Augustin,

trad. A. Hasnaoui, Les Belles Lettres, 2004.

97 Louis Sala-Molins, Le Code noir ou le calvaire de Canaan, PUF, Qua

drise 2004

98 Jean-Paul Charnay, La Charоa et l’Occident, L’Herne, 2003

99 Jean-Paul Charnay, L’islam et la guerre. De la guerre juste a la rйvolu

tion sainte, Fayard, 1986.

209

оoo Classiques de la stratйgie: Principes de stratйgie arabe, L’Herne, 1984.

101 Malek Chebel, Manifeste pour un islam des Lumiиres. Vingt-sept

propositions pour rйformer l’islam, Hachette, 2004.

102 Georges Minois, L’Eglise et la guerre. De la Bible а l’иre atomique,

Fayard, 1994.

103 Thйodore Monod, Le chercheur d’absolu, Actes Sud, 2000.

104 Michael Prior, Bible et colonialisme. Critique d’une instrumentalisation

du texte sacrй, trad. P. Jourez, L’Harmattan, 2003.

105 Jacques Heers, Les nйgriers en terre d’islam. La premiиre traite des

Noirs VIP-XVI’ sciиcles, Perrin, 2003.

106 Jean Damascene, Bizimana, L’Eglise et le gйnocide au Rwanda. Les

Pиres blancs et le nйgationnisme, L’Harmattan, 2001.

107 Jean Hatzfeld, Une saison de machettes, Seuil, 2003.

108 Jean Hatzfeld, Dans le nu de la vie. Rйcits des marais rwandais, Seuil,

2000.

109 Joseph Pйrez, Brиve histoire de l’Inquisition en Espagne, Fayard, 2002.

110 Albert Dupont, Le mythe de croisade, Gallimard, 1987.

Ш John Tolan, Les Sai-rasins, trad. P. E. Dauzat, Aubier, 2003.

112 Saul Frielander, Pie XII et le IIIe Reich, Seuil, 1964.

113 Daniel Johan Goldhagen, Le devoir de morale. Le rфle de l’Eglise

catholique dans l’holocauste et son devoir non rempli de repentance, trad. W. О.

Desmond, Seuil – Les Empкcheurs de penser en rond, 2003.

114 Hitler, Mon combat, trad. J. Gaudefroy-Demombyne et A. Calmettes,

Nouvelles Editions latines [sans date].

115 Albert Speer, Au cњur du Troisiиme Reich, Fayard, Livre de poche,

1971.

116 Theodor Herzl, L’Etat des juifs, trad. C. Klein, La Dйcouverte, 2003.

117 Khomeyni, Le Testament politico-spirituel, йd. Albouraq, prйsentation,

traduction et annotation R. Alawо, 2001.

118 Michel Foucault, Dits et йcrits, tome III, 1976–1979.

119 Jacqueline Lalouette, La libre-pensйe en France. 1848–1940, Albin

Michel, 1997.

120 Henri Pena-Ruiz, Qu’est-ce que la laпcitй?, Folio, 2003.

210

ПОКАЖЧИК ІМЕН

Абда Аллах Баз 196

Абу Джахл 172, див. також Амр ібн

Хішам Авґустин 99, 164, іб5, 167, 168, 194,

199, 202 Аверроес 63 Авіценна 6з, 141 Авраам 37, 42, 43, 96, 105

Адорно 194 Айхманн 155 Алаві Р. 204 Алі Абдель Разик 84 Алілі Рохді 195

Аль-Ватбан 196 Альтюсер Луї 49, 192 Альфарик Проспер 113 Амальрик

Проспер 197 Амр ібн Хішам 172 Анаксагор 117 Ананій 122 Ані 140

Анрі Мішель 193 Антельм Робер 203 Аполлон Тіанський 115 Арвон

Анрі 189, 192 Арендт Ханна 201 Аристарх 86, 92 Аристипп 21, 127

Аристотель 86, 8д, 202 Аріус 135 Архімед 86 Ацидаліус Валене юі

Бадью Ален 198 Басле Франсуаз 198 Батай Жорж 2д Бейль П’єр 45, 189

Бен Ладен 20, 53 Бентам Єремія 67

Верґсон Анрі 8з, 149, ібг

Вержерак Сирано де 38

Берклі 8 з

Бернард Клервоський 165

Бертрам ібі

Бізиман 203

Бовуар Симона де іб2

Боецій 141

Бональд Луї де 52

Бонапарт Марі 189

Босюе 6з, 94, 197

Бредель Марк 191

Брехт 88

Бруно Джордано 88,197

Будда 117

Буш Джордж 53

Валентиніан III112, 133 Ванейґем Рауль 113,195, 197 Ватні Джуліо-

Чезаре 42,190 Ватгімо Джанні 193 Вольней 47 Вольтер 27, 40, 47, 48, 190, 191

Гайдеґґер 193 Гайне 34

Гацфельд Жан 203 Геґель 47, 175, 189 Геерс Жак 202

Гельвецій Клод Адріан 47, 190 Геракліт ш Гермоген 133 Геродот 90

Герофіл 86

Герцль Теодор іб9, 203 204 Гесіод 139 Гіппократ 86

Гітлер Адольф 144, 147, Н8, 159–1&4, 174, 175, 178, 203

211

Гобс Томас 45. i8g Гольбах 47–50. 53, 190–192 Гомер 115, 194 Григорій

І 168 Григорій Назіянський 6з

Ґалілей 88, ібі

Ґамбета 184

Ґарас Франсуа 37. 38, 41. 190

Ґарнсей Пітер 201

Ґасенді П’єр з8, 45, і89

Ґеббельс ібз

Ґеринґ ібз

Ґіббон 199

Ґінебер Шарль 198

Ґодруа-Демомбін Ж. 203

Ґолдгаген Даніель Йоган 159, 203

Ґоль де 178

Ґотьє Ґі 199

Ґотьє Жуль де 25, 192

Ґрай Патрик 190

Ґреньє Жан 201

Ґурмон 191

Д’Аламбер 27

Дамасен Жан 203

Данте 52

Дарвін 92, 185

Декарт з8, 45, 58, 8з, 88, 129, 149,

186 Деко Ален 198 Делакампань Кристіан 201 Делькамбр Анни-Марі

197 Дельоз Жиль 29, 66 Демокрит 87, 91, і89 Депек Андре їді Дешан Леже-

Марі 47 Джантиле Еміліо 201 Дидро 48, 190, 191 Діоген 87, 127, 185 Діоген

Лаерцій ііб, 141 Доддс Е. 198 Доманже Морис 191 Домицій Модест 135

Достоєвський 55, 190

212

Д’Отрекур Ніколя 91 Дюпон Альбер 203

Евклід 86

Емпедокл ні, 117, 127

Енгельс 175

Епіктет 53, 141

Епікур 38, 41, 42, 88, 90, ш, 117,125,

127, 189 Еразм 45 Ератосфен 86

Євсевій Кесарійський 8г, 129, 133

Євсевій Нікомедійський 132

Єгошуя 157

Єзекпль 39

Єронім 88, 141

Єшуа ііз, айв. також Февда

Жаксон Жан-П’єр 191 Жид Андре іб2 Жирар Рене 193 Жолі Робер 200

Забелка Джордж ібб, 202

Зальцер Ісраель 194

Заратустра 37, 49~5і, ш

Заріаб 52

Зарк Ів-Шарль 201

Зенон 125

Зюбер Валентин 194

Іван Павло II 22, 59) 64, ібо, ібб, 170

Іван XXIII 202

Іпатія 134

Ісак 37

Ісус 27, 42, 46, 53, 58, 63, 67–69, 82, 8д, 98, ні, 113–122, 126, 127,129,

130, 140, 144, 146, 148, 151, 158-ібі, 163–165, 185, 186, 191, 195, 197, 198, 203

Йоан 117–120, 147, 158, ібо, 164 Йоан Золотоустий 89, 135, 200

Йонеско 33 Йосиф 117, 119 Йосиф з Ариматеї І2і

К’еркеґор 123

Кабаніс 47

Кальмет А. 203

Кант Еммануїл 27–29, 47, 59, 66, 67,

83, 185, 186 Караваджо 122 Карнеад 140 Кафка 62 Кено Раймон 29 Кінґ

Мартин Лютер 144 Клемент Александрійський 199 Коен А. 195 Козуль

Младен 190 Коммод 200 Константин 22, 27, 42, 49, 64, 6g, 82,

8з, Пі, 119,129–134,159, ібз, 168,

198–200 Констанцій Хлор 130 Конт Опост 66, 67 Конт-Спонвіль Андре

66, 193 Конфуцій 139 Кропоткін Петро 58

Ла Mot Ле Ває Франсуа 38, 189

Лабріоль П’єр де 200

Ламарк 92

Ламетрі Жульєн де 47, 190

Лансон Бертран 199

Ларус П’єр іб2

Лас Касас Бартоломе де 65

Лафонтен 124

Леві Бернар-Анрі 67

Леві Примо 203

Левінас Еманюель 67, 193

Левкіпп 87

Лейн-Фокс Робін 200

Ленін 178

Лепелей Клод 199

Ліваній 200

Літре 97, 99, 149

Лок Джон 8з, 189

Лука U8, 120, цо, 6 Лукрецій 87, go, о, і8о Людовік XIV їді Людовік

XVI 53 Лютер 41

Магомет ід, 2

, 68, 82 98, 105, 150, і 2, і

2, і8б’, 195,

7, 42, 53, 56, 64

56, 17

197

Мак-Маллен Рамсей 199

Максенцій 129, 130

Мальбранш 38, 8з

Мані 135

Мараваль П’єр 199

Марван 8з

Марешаль Сильвен 47, 191

Маріон Жан-Люк 193

Марія 46, 58, 116, 117, 119, 155

Марко 115, и6, и8, 120, 127,140, ібо

Маркс 29, 49, 52, 67

Мартен Ніколя 192

Мару Анрі-Ірен 132, 198, 199

Масо Дидьє ідо

Масон Д. 194

Матей 102, и8, 120, 140, 146, 158, ібо

Матерн Фірмік 200

Махатма Ґанді 146

Махмуд Мухаммед Tax 84

Мельє Жан 34, 46–50, 190, 191

Менахем 113

Мерфі Джеймс 147

Местр Жозеф де 52

Метродор 117

Міль Джон Стюарт 67

Мільтіад ізо

Мінуа Жорж і89,197, 202

Мітеран Франсуа 170

Мішле 199

Мойсей 27, 53, 56, 6і, 68, 75, 78, 82, 113, 144, 151, 153, 156, 172, і86,

195 Мойсей Маймонід Юб, 19° Мондезер К. 201 Монлюк 40

213

Моно Теодор ібб, 202

Монтень з8, 40, 45, 58, 8з, 105, юб

Монтеск’є 27, 47

Мордія Жерар 198

Мунк С. ідб

Муссоліні 159, 175, 178

Мухаммед Ікбал 84

Мухаммед Халаф-Аллах 84

Навіль П’єр 192 Намер Еміль ідо Наср Абу Зейд 84 Натансон Ж.-Ж.

190 Несторій 133 Нікагор 133

Ніцше Фридрих 17, 29, 33, 34, 49, 50, 5і, 53, бо, і8б, 189, 190, 192

Озьє Жан-П’ер 192

Олена св. [мати Константина] ш,

132

Омар 155

ОріІГеН 102, 200

Остин Джон и8

Ості Еміль 140, 194, 198

Павелич Анте ібі

Павло 27, 49, 55. 56, 59, 6з, 64, 67, 6g, 77, 78, 83, 89, 93, Юі, юз, Ю7, ні,

115, и8,119.121–132,134–136, 140, 158, 159. 163–166, 198

Палант Жорж 25

Парменід 53

Паскаль 37, 38, 8з

Пен-Руїз Анрі 205

Перез Жозеф 203

Петен 159, 175, 177

Петро 59. 131, ібо

Петроній 115

Піґаньоль 200

Піґаньоль Андре 199

Пій К іб2

Пій X 162

Пій XII 148, 155, ібо, 162, ібз, 203

Піночет 159

214

Піфагор 95, и6, 117

Платон 22, 95, ш, иб, 117, 121, 127

175, 194 Поластрон Люсьєн 196 Понтій Пилат іго, ігі, 158, 159, 186

198 Поппер Карл 201 Порфирій 133, 200 Потен Жак 194 Превер 123

Прійор Жером 198 Пріор Міхаель 202, 204 Протагор 42 Пруст Жак 190 Пруст

Маріанна 190 Псевдо-Діонісій Ареопагіт 194 Птоломей 86

Рабле189

Рейґан Рональд 189 Рикер Поль 66 Ришельє 178 Ронсар 41 Роші Жан

197 Руа Ж. 192

РуЖЬЄ 200

Русо 27, 47, 83, 190, 191 Рушді Салман 20

Савл 159, due. також Павло Сад де 34, 189, 190 Салазар 159 Салем

Жан 192 Сал-Молен Луї 202 Сартр Жан-Поль 8з, іб2, 189

СвЄТОНІЙ 111, 112

Сен-Боне Блан де 52

Сенека 128

Силберштайн Марк 197

Сильберман Нейл Ашер 194

Симон із Киринеї 120

Симон Ришар 94, 197

Симон, син Юди Галілейського 113

Созомен 200

Сократ 22, 41, и6, 117, 140

Сократ Схоластик гоо

Солер Жан 140, 142, 195, 196

Сомервілль Марґарет 104, 196

Сопатр 133

Спіноза 42, 43, 67, 73, 8з, 149

Спір Антуан 192

Стагирит до

Стайнзальц Адин 195

Стейман Жан 197

Стефан 122

Субхі ель-Салех 194

Трасі Дестют де 47 Tax Хусейн 84 Тацит ні, 112 Тереза 66 Тертуліан 64

Тимофій 128 Толан Джон 203 Тома Аквінський 67, 8д Торг Міґель 174 Траян

133

Тренке Жозеф 140, 194 Троцький Лев 145

Фазлур Рахман 84

Фауста 131

Февда 113

Феодорит 200

Феодосій І [Великий] 112, ізз, 200

Феодосій II 133, 134

Фері Люк 66, 193

Феррейра Кристобао 45, 46, 190

Філодем 87

Філон Александрійський юб, 127,

128

Філоненко Алексис 192

Філострат 115

Фінкельштайн Ісраель 194

Флавій Йосиф ні, 112

Флері Синтія 201

Флобер Ґюстав 25

Фоєрбах Людвіґ 29, 48, 49. 50, 53,

192

Фольшид Домінік 190

Фор Філіп 194 Франко 159 Фриландер Сол 203 Фройд Зиґмунд 29, 52,

62, 92, 93. юб, 124, і89, 196

ФуКІДИД 121

Фуко Мішель 29, 59,177,178,183,184, 192, 204

Хомейні 20, 177, 178, l8o, l8i, 204 Христос 22, 43, 49, 55, 58, Н, 67. 89,

90,107, ні, на, U5,120,121,125, 130–132, 140, ні, 146, 147, 154, 158–160, іб4,

і86, 191, 193, 198, див. також Ісус

Цельс 128, 200

Шабель 195

Шагал Марк 52

Шарне Жан-Поль 202

Шарон Аріель 155

Шарон П’єр з8, 45

Шебель Малек 195, 196, 202

Шмітт Карл 174

Шовель Лаура 200

Шпеєр Альберт ібз, іб2, 203

ПІтирнер і89

Шувен П’єр 200

Юда Галілейський из

Юліан 199

Юм 8з, і8д

Юстиніан Ш, 136, 199. 200

Яків, син Юди Галілейського ііз

Яків 37, 96

Янкелевич Володимир 67, 193

Ясин Ахмед 155

215

НАУКОВЕ ВИДАННЯ

ОНФРЕ Мішель Трактат атеології

Фізика метафізики

Переклад з французької та наукова редакція Андрія Рєпи

Коректор О.В.Попова

Оригінал-макет О.В.Гашенко

В оформленні обкладинки використано роботу Олександра Мікушева

Підписано до друку 10.03.2010. Формат 60x84/16. Папір офсетний.

Друк офсетний. Умови, друк. арк. 12,56.

Тираж 1500 пр. Зам. ШгзуК.

ТОВ НВП “Ніка-Центр”, 01135. Київ–135, а/с 192;

т./ф. (044) 39-°п–39; e-mail:[email protected]; www.nika-centre.kiev.ua

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів

видавничої справи ДК №і399 від 18.06.2003

Віддруковано на ЗАТ “ВШОЛ”, вул. Волинська, бо, Київ, 03151

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів

видавничої справи ДК №752 від 27.12.2001

Онфре М. 0–59 Трактат атеології. Фізика метафізики / М. Онфре ; nep.J

з фр. та наук. ред. А.Рєпи. – К. : Ніка-Центр, 2010. –216 с. ;; ISBN 978–966–

521 –540-0