Книга: Сліди на піску
Сліди на піску
Новели та оповідання
(мозаїка)
Усі мої мандрівки – то немовби прощання з тими краями, де я викохався й серед яких здавався самому собі вічним, мов ті хімчинські пагорби, що колись мені, малому, заступали дороги, стежки й вивози до таємничого, сповненого загадок та несподіванок гірського пасма, яке лише у сніжні зими прозирало крізь безлисті ліси до мого Трача величними білими банями, що підпирали славу сизого неба, тримаючи на собі його ваготу. І якби не вони, то й не знати, що сталось би із моїм Трачем, а ще й з Хімчином, Коростами, Цуцулином – напевне, те небо затопило б каламутною повінню весь мій дитячий рай, захований у байраках, видолинах і мочулах, й може, лише в погожі дні спливали б над туманами кучеряві острови верховіть бучин, дібров, березин та ковчеги лисих пагорбів…
І здавався я собі таким самим невмирущим, як ті живі струмки, що переплелися повсюдно в моєму краю, а на низовинах, ген поза Трачем, де плине підступний і примхливий Прут, струмки зливалися в бурхливі потоки й спливали до славної покутської ріки, щоб разом з нею загубитися в далеких морях, таких же вічних, як і я. Однак мене ніколи не цікавили незнані води, вони існували поза межами мого реального й уявного світу – але ж бо починалися із струмків і потоків, що спливали на доли із підніж біловерхих гір, які ховалися за трацькими лісами, – ті джерела й витоки завжди були для мене загадкою, й коли настав час, я переступив хімчинську межу і днищами глибоких ізворів подався у незвісті, де збагнув не свою, а моєї землі вічність.
Й коли згодом та усвідомлена власна короткочасність й тимчасовість на вічній землі стала для мене тривожно відчутною, я вибрався з моєю Любкою в гори, щоб ще раз побачити їх зблизька, може, й востаннє, хоч ніяк не міг повірити в те, що десь у розколинах Карпатських гір зачаївся момент моїх прощань…
* * *
Цього літа ми вдруге приїхали відпочивати до Косова над Гук й чомусь цим разом не відчули тієї тихої радості, що панувала серед нас минулого року, і дивно нам було, чому так сталося, бо ж не прохололи ми і наша любов не пригасла, а що змінилося, не могли відгадати; пояснювали це, кожен для себе, тим, що повтор – то лише копія первісного враження, і взагалі ніщо в житті ніколи не повторюється…
Погода в горах була така сама розкішна, як і колись, плоский камінь, обіч якого вирував водоспад, не розколовся, не надщербився, і каньйон, пробитий Рибницею, не змілів, навпаки – став гейби глибший, запаморочливіший, і коріння смерек, схожі на пазурі велетенських грифів, завузловатилися ще густіше на стінах каньйону, ще щільніше обплели їх, щоб не осунулися, не осипалися піском на дно провалля, і вічний шум борів і текучих вод так само зливався в безнастанний гул, без якого світ оглух би, занімів, а жива Рибниця стала б мертвоводним Стіксом; так які ж то переміни тут зайшли, що повітря над Гуком гейби схолодніло, що зчорніла синява прилеглих до річки смерекових борів, і ми обоє відчули якусь непоправну втрату, а що згубили, не могли втямити і аж за кілька днів збагнули, чого нам забракло: плоский камінь над Гуком став для нас безлюдний – не сидів на ньому цього літа білоголовий хлопчик, який минулого року з ранку й до обіду ловив вудочкою мересниць для свого котика, й без якого світ збіднів, спіснів, змерк, ніби ми раптом втратили пам’ять про своє дитинство, ця втрата заступила нам контури майбутнього, які не могли проникати із незвіданої далини без тями про минуле…
Хлопчик не приходив над Гук ні першого, ні другого, ані третього дня – напевне, пішов наздоганяти свою зрілість, й, не чуючи більше його милого щебетання, ми зрозуміли, що наше дитинство разом з ним віддалилося на незмірні гони, то, щоб не втратити неперервності буття, ми повинні віднайти своє власне минуле, бо не існує півжиття, а тільки монолітна його цілість від першої до останньої миті.
Й сказала Любка: «А чи не помандрувати б нам до Криворівні, я там не була десятки літ…» – «Й мені давно не стелилася туди дорога», – відказав я. Ми вирушили пішки через Старий Косів, Соколівку, Яворів й півдня йшли, поки не опинилися на Буковецькому перевалі, звідки могли б злетіти в пропасну видолину над Черемошем, якби відштовхнулися від Писаного Каменя, що бовванів на обрії головатою банею й до якого бігла вузька стежка по голому хребті…
* * *
Ми зупинилися на гострому гребені хребта, що протягнувся від Писаного Каменя, перетяв проїжджу дорогу, здибивши на ній горбатий перевал, й побіг до східного обрію, оперізуючи крешем велетенську чашу, в якій – якби не срібна нитка Черемошу, що звивався у запаморочливій глибині попід прямовисними скелями – не було видно дна; із стрімких схилів бігли у пропасть чепурні рублені хижі, схожі на яворівські сувеніри, нестримно скочувалися вниз, зчеповзали із кам’яного ґрунту, й дух запирало в грудях від страху, що вони не зможуть стримати свій біг і розлетяться на тріски, зударившись об скелі за рікою. Однак арідницька ворожба чи то страх зупиняли їхнє шаленство над самим Черемошем, й хатки раптом поставали в ряд, немов ті безстрашні лижники, які злетіли зі скочні й майстерно загальмували свій рух у її підніжжі; хатки вилаштувались унизу півколом, окресливши згин ріки, – притихлі й сумирні.
Ми з Любкою стояли на чолопку Буковецького перевалу й пильно приглядалися до села, відшукуючи серед розкиданих по схилах й вилаштуваних над рікою хат те єдине обійстя, в якому багато літ тому кожен з нас, допавши до Криворівні, заквартировував на якийсь там час; я шукав хату Миколи Потяка, в якого колись давно мешкав Михайло Коцюбинський і писав там свої знамениті «Тіні забутих предків»; «а був він елеґанцким штрамаком у випрасуваних на кант – муха би розчахнулася! – споднях, із закрученими по-шляхетськи вусиками, й приходив до нього Іван Франко, що квартирував у Якіб’юка, – вони удвох деколи розмовляли до пізньої ночі, а одного разу завітала до них тендітна жіночка, з виду – ніби ніколи не їла, тільки шумку з молока спивала й була засмагла аж брунатна, – називали її Лесею Українкою…». Дев’яностолітній Микола Потяк розповідав це все з неабиякою гордістю, він навіть книжки зберігав з тих часів, однак я ними не скористався: старий розкрив дерев’яний куферок з книгами, я уздрів там тільки Біблію, а інших не побачив, – помітивши жадібний зблиск у моїх очах, Потяк квапно замкнув свій скарб…
Хати Потяка я не знаходив, хоч пильно перебирав очима одне за одним обійстя, звісно, давно помер останній свідок «Криворівенських Афін», то, може, й обійстя зникло; й теж не виднілася мені на Заріччі хижа Параски Харюк, яка колись хвалилася переді мною, що в молодості носила молоко в збанку самому Іванові Франкові на он той камінь, де він водно сидів і щось писав; «а мені завше говорив: «Дякую, Парасочко, яка ж бо ви файна молодичка!» – Харючка скромно витирала губи крайчиком хустки й пишнилася, думаючи, можливо, в той час, що вона й далі молода, хоч було їй уже сто п’ять років…
А Любка, видно, таки віднайшла домівку вуйни Ганнусі, до якої півстоліття тому привіз зі Львова батько на «свіжий люфт» і як там їй велося, я дізнався з однієї Любчиної розповіді; тепер Любка вдивлялася в покриту замохнатілим ґонтом хату над рікою й згадувала.
* * *
Однак розповідь розповіддю, а могло бути й інакше… Хоч би так: віднайшовши хату вуйни Ганнусі, Любка напружила спогадну думку: а хто в тій хаті нині ґаздує, бо ж колишньої господині напевно вже не світі немає – ще тоді була в поважному віці, може, там живуть її внуки або й правнуки. Та я тут же перемінив свій здогад: не про це думала зараз Любка – її вигляд враз омолодився, наче скинула вона зі своїх пліч віковий тягар, ніби зсунула з обличчя маску статечної зрілості; поруч зі мною стояла дівчина-підліток, достоту така, як на ранній світлині: густе закучерявлене волосся, випростуючись у медового кольору довгі пасма, спадало по спині аж до пояса, великі очі, налиті вщерть соковитою зеленню, немов смарагд, зорили з-під відкритого чола на бинду Черемошу, обставлену гусаком рублених хат; і вже ця незнайома мені панночка із зеленими очима, обрамленими чорними крилами зрослих на переніссі брів, ступила крок уперед, ступила другий, забувши враз про мене й чому б то мала пам’ятати незнайомця – й побігла, скотилася схилом, немов той казковий колобок; я не випускав її з поля зору, а вона, віддаляючись, не маліла, її струнка, перев’язана в поясі, мов сніпок плоскіні, постать не зменшилася й тоді, коли дівчинка, скинувши босоніжки, ступила в ріку, зануривши по стегна свої довгі ноги; а на березі стояв білоголовий хлопець, який здався мені добре знайомим, адже був це той самий малий рибалка з-над Гука, який ловив на вудочку мересниці для свого котика, і спитала русява панночка:
– Ти ловиш рибу? А де твоя вудка?
– Навіщо мені та риба, – відказав хлопчина, – коли мій котик не вернувся з полювання, хтось його вкрав…
– А що тут робиш?
– Йду на гриби… Після дощів, кажуть, під Ігрецем кинулося стільки панчуків, ніби опеньки восени. Ходи зі мною…
Вони перейшли кладкою через ріку, зникли в гущавині бору, й діялося там те, чого не розповідала Любка, – чи то затаїла, чи забула, але як могла таке забути?…
Сторожко заходили в темний бір, а він усе густішав, заступав їм дорогу висохлим гілляччям, що опустилося до землі, а далі здибилися велетенські наїжачені пазурами чепірнатого коріння виворотні, а звалені бурями стовбури смерек схрестилися в неприступні заборола – й не було змоги далі йти… Грибів тут не було, м’яка чатинна повсть навіть не пахла грибковиною, й панночка подумала, що сільський хлопець обманув її, заманивши в нетрі. І що хоче з нею вчинити: покласти на вологу чатинну ковдру, а чи тільки поцілувати в повні губи, що ворушилися немов до мови або ж таки для поцілунку; панночка не злякалася й щемно ждала несподіваного, а воно не приходило; німо стояли обоє під стіною виворотня, і врешті спитала панночка в хлопця:
– Ти звідки?
– Я сусід вуйни Ганнусі, в якої ти замешкала… А ти така файна, як квітка іван-чаю, й коли виростемо, станеш моєю княгинею…
Міська дівчина не знала, що хлопець цим словом називає наречену, їй було дивно, як то можна враз перемінитися із звичайного дівчиська в княгиню, однак це слово вміщало солодку несподіванку, воно їй сподобалося, й Любка відказала:
– А ти будеш моїм князем, так?… – хвильку помовчала і врешті квапно, щоб не збитися, заговорила: – А знаєш що: вдосвіта, коли ще всі будуть спати, зайди в мою кімнату так тихо, щоб вуйна не почула, і я тобі щось цікаве скажу…
* * *
Я мовчки допомагав Любці відтворювати її згадки з ранньої юності доти, поки в мої очі не увійшов крізь пройму між хатами крутий згин Черемошу під рудою прямовисною скалою, що стрімко спадала до ріки з Ігреця, закожушеного поза верхнім краєм обриву молодими ялинками, які, спинаючись угору, виструнчувалися, ставали високими ялицями й увінчували соборну баню гори піднебесними шпилями.
Той підскельний вир Черемошу, забурунений білим шумовинням, протиснувся поміж хатами до моїх очей, і тієї миті я упіймав свою власну згадку: із-за повороту ріки вихопилася змія дараби, зв’язані вужевками плоти грізно насувалися один на одного, мов у погоні здичавілі огирі; задні заганяли передніх у стіну скали, бокораші налягли на керма, й вони завищали на вугловах, перший пліт у розгоні тільки лизнув чорну гранітну призьбу гори, відсахнувся від неї й спокійно поплив далі течією випрямленої ріки, тягнучи за собою вервицю плотів; потім керми заскрипіли ще раз, й останній пліт причалив до берега…
У ту коротку мить, коли дараба долала відстань шириною вузької пройми між хатами, я побачив, як із останнього плота зіскочили два чорноголові хлопці з рюкзаками на плечах і впізнав їх: тими юними мандрівниками, не набагато старшими за Любку, були два студенти філфаку Львівського університету – Дмитро і я; ми панічно втікали тоді із Жаб’я від застави червонопогонників, які патрулювали прикордонну зону: від будинку сільради, забачивши нас, вихопилися озброєні патрулі й зупиняли нас грізними вигуками… Саме тоді пропливала рікою дараба, й керманичі, видно, побачили, яка небезпека нам загрожує, причалили до берега останній пліт, ми повискакували на нього й були врятовані; патрулі бокорашів не чіпали – ті ж виконували державний план: сплавляли ліс до Кут; і я при цій згадці подумав: як зважилися мої, Дмитрові й Любчині батьки пустити нас у ті тривожні повоєнні роки на відпочинок у карпатське пекло…
Дараба, вислизнувши із криворівенської пастки під Ігрецем, попливла собі до Кут, а ми з Дмитром, очунявши від страху перед небезпеками, які чигали на нас і в Жаб’ї, і під скалою, спітнілі й брудні після цілоденного переходу від космацького Ґрегота через Білу Кобилу до Ільців – присілка найбільшого в Європі села Жаб’є, поскидали із себе одежу і, як мати родила, увійшли в каламутну воду, випущену для сплаву дараб із кляуз Шибеного озера в Зеленій; ми талапалися, сміялися й скандували тут же складений віршик, бо ж обидва були віршомазами: «То не Львів, то не Львів, то ще краще без трусів, бо помиєш му5до!»; ми шаленіли на свободі й не бачили, як над нами нависла підступна карпатська хмарка-грозовиця… Злива вперіщила раптово, сипнуло градом, ми наспіх одяглися й поза будинком Якіб’юка – майбутнім музеєм Івана Франка – почали спинатися крутою стежкою вгору по Кливі, щоб за нею допасти до Брустор, а звідти до Космача…
Град лупцював по головах, довкруж запала темінь – а що в той час робила Любка, подумав я тепер, позираючи на неї, а напевно дивилася крізь вікно на шалені ігрища природи, мружила очі від блискавок і затуляла вуха від грому; ми з Дмитром, загубивши стежку, вперто спиналися на гору, бредучи рагашами в льодяній жорстві, ми падали від утоми, підводилися й розпачливо лізли вверх навкарачки, втративши надію на порятунок, – та враз у тій грозовій пітьмі наткнулися на стіну якоїсь хати, загримали у двері, й на порозі стала вродлива молодиця, вона впустила нас до сіней й співчутливо приказувала: «Сараки ви, мої леґіники, сараки!»
* * *
Ночували ми з Любкою в сільському готелику над Черемошем – такій самій рубленій хаті, як і ті, що тяглися вервицею над рікою, тільки й того що у двоповерховій: Любка спершу обійшла Ганнусине обійстя, пильно приглядаючись до нього, та зайти досередини не наважилася, й, мабуть через це тихий смуток затінив її обличчя, й навіть не смуток, а гейби образа на невблаганний час, який відігнав від неї ранню юність у найглибші закутини пам’яті, – і як виглядала вуйна Ганнуся, не могла згадати і не чула теж звучання її мови; а ґанок, змайстрований із полірованих смерекових дилин з різьбленими узорами й розетками, як і колись, виходив у садок і збігав до квітника по слизьких річкових валунах, викладених у східки; дилини почорніли, поборознилися крихкими ритвинами, немов старечими зморшками; з ґанку крізь вікно побачила Любка свою кімнату й те саме ліжко, на якому спала, тепер воно було заставлене горою вишиваних подушок й застелене замість ряднини волохатим ліжником; в кімнаті майнула чиясь постать, й Любка, засоромившись, що підглядає, прудко подалася за мною до готелю, була вона мовчазна, і так ми у невластивій для нас прохолоді перебули в готелю коротку літню ніч – кожний відчужений у свої згадки…
Господиня самотньої хижі на Кливі завела нас з Дмитром, промоклих до нитки, у світлицю, де було сухо, тепло й пахло бриндзою та вовною; «мій ґазда в бутині, не знати коли й вернеться, – щебетала молода жінка, – а ви вдягайтеся в його сорочки й гачі, своє мокре вішайте на жердку біля печі й підхарчуйтеся трохи…»; молодиця була жвава, запопадлива, а ще й вродлива, вона поставила перед нами на стіл дерев’яну тацю з кружалом холодної кулеші, нарізала скибок свіжого будза й гріховно приглядалася до нас, переводячи погляд з одного на другого, ніби оцінюючи, котрий з нас кращий; ми, зголоднілі, наїдалися й нітилися під її хтивими позирками, а коли подякували за вечерю, жінка просто з моста, не соромлячись, наче то йшлося про буденні речі, мовила: «Лягайте на лавицю голова до голови, накривайтеся веретами, а коли сон вас не йметься, то погодьтеся, хто перший прийде до мене – та де ж би то я мала спати сама, коли такі леґіні до мене загостили!»; і ми всю ніч до ранку промучилися в нестерпній хіті, а вранці господиня зайшла до світлиці, налила в горнятка молока й грайливо, проте з тінню докору проказала: «Які ж бо то ви, хлопці, ще зелені!»
Над горами нависла синя баня неба, було прохолодно – ще пахло в повітрі градовим льодом, наша вогка одежа холодно прилипала до тіла, й щоб зігрітися, ми швидко чимчикували по хребту Кливи в напрямі Брустор; обережно обминули колибу на вершечку гори й недаремно остерігалися: з колиби вийшов з автоматом напереваги партизан у мазепинці, неподалік на траві порозсідалися озброєні вояки; ми втямили, що набрели на упівську криївку, й страх зморозив наші спини; йшли, не оглядаючись й наслуховуючи, чи не окликне нас вартовий партизан – знали ж бо, що тут можуть нас затримати назавше, а ми з Дмитром до партизанки зовсім не були готові.
…Любка рівно дихала, та я знав, що сон до неї ще не добрався, й вона зараз згадує про те, про що мені не розповіла, – й, можливо, було так…
Любка й сама не знала, яку несподіванку справить білоголовому хлопцеві, на вершок вищому за неї, а здавалось їй, коли думала про нього, що він високий, поставний, у вибиваному кептарі, поверх якого лівобіч спадає на ремені інкрустована перламутром тайстра, а рудий пушок на верхній губі погустішав, виріс і закрутився під носом у браві, як у опришків, вуса; від широкого череса, що сягав аж до грудей, спадали до постолів червоні сукняні холошні, а ще із-за спини стриміло дуло кріса – таким приходив до Любки в її уяві сусідський хлопчина, який пообіцяв, що стане її князем, коли виросте, а вона, розкішна й найкраща в світі, прийме його як вірна княгиня, припаде до його вуст довгим поцілунком, вдихне від нього запах міцного тютюну, потім він схопить її на руки, понесе до ліжка, і станеться в них те, що стається в дорослих; вона зімліє в його обіймах, а коли прокинеться, то збагне, що перемінилася з дівчини в жінку, і ніколи навіть на крок не відпустить від себе свого князя, і сама ні на крок не відступиться від нього, і вони обоє все життя не будуть ні їсти, ні пити, а тільки кохатися, – і хай би прийшов той білоголовий хлопчик посеред ночі, відчинив двері ґанку, підійшов до ліжка, нахилився над нею, а тоді вона відірве від подушки голівку й подарує йому поцілунок на завдаток великому коханню, яке колись неодмінно прийде до них; від цих мрій ставало Любці солодко і млосно, вона ждала, що хлопець таки прийде до її кімнати за несподіванкою…
А ніч була довга, мов бойків світ, ніч поволі минала в тремтливому очікуванні, однак хлопець не приходив, від дівочих марень Любці стало душно, вона відкинула верету й скупалася в холодному сяйві місяця, що зазирав крізь вікно й любувався її білим, мов повісм’яне полотно, тілом з першими ознаками дозрівання; втім Любка начебто зачула тихі кроки за дверима ґанку, прокинулася з напівсну, але то був не він, й дівчина гола-голісінька міцно заснула – невинний і наготовлений до заповітного гріха ангел…
Та враз схопилася, зачувши голос вуйни Ганнусі: «А що ти тут робиш, хлопче, посеред ночі?»; попри вікно прошмигнула постать хлопчини, який ще не став князем, проте завчасно уздрів те, що має право побачити тільки князь: темну трикутну пляму на дівочому лоні й тугі груденята, що підбилися аж до ключиць; й схаменулася дівчина, яка засвітилася перед майбутнім князем, ще не ставши княгинею, вона похапцем натягнула на себе верету, й здалося їй, що від несусвітнього сорому ніколи не вилізе з-під неї й ніколи вже не побачить білоголового хлопчика; потім вона втікала від нього, вдавала, що не впізнає, гордо копилила губи, коли він здалеку несміливо усміхався до неї, – і з цієї пори в обох почалося щемне чекання зрілої пори, коли він, як дорослий муж, скаже їй, що хоче стати її князем й наготується почути від неї запевнення, що вона згодна стати його княгинею; а час тягнувся незмірно поволі, й діти так і не діждалися зрілості: приїхав Любчин батько й забрав її з собою, а хлопчина, припавши чолом до стіни Ганнусиної хати, гірко плакав, сам не відаючи того, що в ту хвилину став дорослим, вперше зазнавши солодкого болю кохання…
Доросла Любка дрімала в готелі на ліжку, засинала, і снився їй красень на білому коні: то юний князь виїхав на пошуки своєї княгині, яку йому судилося уздріти ще в дитинстві й так осліпнути від того дива, щоб ніколи й ніде її не знайти…
* * *
Ранок над Криворівнею розпочався задовго до того, як у видолині над рікою розтанули рештки нічних тіней. Із-за Ігреця вже злетіла в небо днина, виполірувавши небесну баню білизною, а Черемош, щойно прокидаючись, починав видихати із себе сизий серпанок, що постелився над водою, побіг разом із течією, обмиваючи кам’яні брили, які визирнули із змілілої за ніч ріки горбатими валунами, схожими на спини вепрів, що пустилися вплав на перебродах; серпанок поволі зрунтався, розпоровся на гострих кам’яних зазубринах; оголена ріка стала схожою на чорну бинду, що звивалася на закрутах від Криворівні до Устєрік; над биндою ще панував досвіток, а десь там, за Ігрецем, вже викотилося сонце й позолотило верхів’я ялиць, які виструнчилися вздовж хребта стрункими щоглами; стріли променів прошили простір над видолиною й освітили царинку на лисому чолопку Кливи, де із темряви виринула під саме небо самотня хижа відлюдника, котрий відокремився від села, щоб богувати й дізнаватися у небесних сил про таємниці погоди і людських доль, навчатися вміння розганяти або насилати негоду, болю чи здоров’я – хто на що заслужив – на пожильців, які втекли від піднебесної непевності на доли; врешті сонячне проміння відбилося від позолоченої царини, немов від дзеркала, й упало сніпком прямо у вікно нашого готелика; тоді в борах здійнявся радісний рейвах пробудженого птаства, й коли нарешті його втихомирило рівномірне кукання зозулі, ми з Любкою втямили, що сповнена нереаліями примарна ніч вже проминула й настав звичайний день…
З розповідей Миколи Потяка я знав, що в тій хатині на вершечку Кливи живе мольфар Ілько, який, якщо захоче, – а стається це тоді, коли добро загляне до його серця, – може відвернути град, зупинити повеневі дощі, втихомирити старому болість й дати йому легко вмерти, зняти вроки з дитини, якщо вона зривається й плаче по ночах, навернути зрадливого любаска до дівчини, і той висохне з туги за нею, коли та не захоче знову його прийняти; мольфар Ілько знав, у якій печері заховано скарби опришків, хоч сам до них ніколи не добирався – навіщо йому те золото: на зиму він вдосталь запасеться дровами, бриндзою й кукурудзяною мукою й ходити на доли не має потреби, хіба лише на Юрія вибереться та й то не до церкви, а до Довбушевого каменя, що на Заріччі випнувся до неба, мов палець, аби до нього вміло дотикнутися й набратися опришківської путері на цілий рік; і молодиці, а то й дівки, як йому дуже припече, самі приходять до нього: лише змахне барткою в потрібний бік – і найпорядніша жінка, все покинувши, пошнурує на гору й перебуде там стільки часу, скільки йому спотребиться, а потім вернеться до села, і ніхто їй того за встид не візьме, бо такий чарунок знав Ілько, що вмів розпалити в будь-якій жінці найгарячішу любов, тож про нього в селі й пісню склали: «Ой у горах сніги впали, Ілько ся не журить, п’є горівку, перчить дівку, аж ся порох курить!»
* * *
А хто там нині живе, дійняла нас з Любкою цікавість, і ми подалися, здолавши страх, на Кливу.
Низька хатка на вершині гори припала до землі, мов підстрелений птах, маленьке віконце, засклене синюватою шибкою, сперлося на призьбу, й виднівся крізь нього силует людини, знадвору важко було вгадати – чоловік то чи жінка; набравшись відваги, ми підійшли до дверей і зупинилися, не наважуючись їх відчиняти; людина, що заступала піввіконця, повернула голову – була то старезна жінка, вона кволо махнула рукою, зазиваючи нас до хати; ми обережно прочинили двері й опинилися в курній кімнаті, в якій на стінах не було ні дзеркала, ні образів, обоє поставали перед сухорлявою примарою, що сиділа на лавиці; вся у зморшках, із засльозеними очима відьма, якій напевно було за сто літ, приглянулася до нас й прошамкала беззубим ротом: «Ви думаєте, що самі прийшли-сьте сюди, ай бо ні – то я вас покликала, як тільки крізь мряку уздріла, як ви над рікою вдивлялися у бік моєї халабуди; давно не заходила до мене жива людина, хіба що привиди, то я захотіла почути від вас, що діється на білому світі, бо що на небі – добре знаю…» Любка пильно придивлялася до старої, й діймав її, певне, той самий подив, що і мене: як може тут у самотині жити немічна бабуся без догляду і літом і зимою, а хто їй їсти приносить, хто дров настарає, піч натопить, – і таки зважилася спитати Любка: «Ви тут самі живете?» – «А сама, сама, вже й забула, скільки літ, – відказала відьма. – З дівоцтва тут… Як зачула, що кличе мене, п’ятнадцятилітку, мольфар, то й не могла втриматися – пішла на гору й тут залишилася назавше… А він, старий градівник, який був дужий! Як уздріла його, коли він бурю відвертав, – а вже тріщали столітні дерева на Магурі й падали навхрест, а плова, що насувалася з Устєрік, грозила засипати все село сніговицею посеред літа, і вигинула б худоба без паші, й позамерзали б чабани на полонинах, – а він стояв з піднятою барткою кремезний, як дуб, а лице камінне, а вогонь в очах пекельний, і виглядав він молодший від молодого, – тож відступила негода з-над села на Шибені озера, туди, де кури не допівають й голосу християнського не чути, ото й тільки що зачепила плова білим хвостом Кливу… А побачила я його таким файним, ніби то весільний князь, піддалася йому й хлопчика від нього народила, такого біленького, як той сніг, що впав на нашу гору, й віддала його сестрі, яка жила біля Ганнусі Липкалючки над Черемошем, тож той білоголовий хлопчик доглядає мене й донині, хоч уже старий став, мов осінній гриб…»
Я помітив, як перемінилася на обличчі моя Любка, коли зачула мову старої про білоголового хлопчика, – а може, то був той самий, який називав її колись княгинею, а може, він ще й донині не виріс і ходить там десь понад Гуком у Косові й ловить мересниці; а міг же сам мольфар Ілько стати її князем, якби покликав замість зарічанської п’ятнадцятилітки зайшлу панночку з русявим волоссям й зеленими очима, й чи могла б вона йому супротивитися – чей ніхто не в силі виминути свою долю… «А мольфарської ворожби він вас не навчив?» – спитав я. «Ніхто того навчитися не може – мольфарем треба вродитися. Але ж різні чари суть: я запанувала над зміями, гадєркою стала… Та вже мене те гаддя не слухає: до одної ґаздині внадилася змія й молоко в корови висмоктує до краплі, інша в лісі дитину вкусила, й померло те дитя; а найстарша над зміями – та, що з короною, геть послуху вже не має, при пологах немовлят краде й бісенят підкидає: хіба не виділи-сьте таких чорних хлопів, а жінок аж синіх – кажуть, що то від горівки така машкара прилипає до їхніх лиць, але так не є: то справдешні арідники й бісиці ходять по світу в людській подобі й ганьбу та встид людям приносять… А як я вміла те гаддя колись прикоськувати! Як свисну, то й поповзуть вони туди, куди їх пошлю, кому діаманти з нор повиносять, якщо то праведник, а лихого закусають до смерті… Але ви, як мете сходити в долину, нічого не бійтеся, ви, як мені видно, ґречні люди, то йдіть собі з Богом».
Й не випитувала у нас стара, що діється на білому світі, – замовкла. А ми стояли, мов укопані, бо раптом здиміла гадєрка і в кімнаті зсутеніло, ніби враз вечір запав, і я подумав: а може, ця відьма то і є та сама молодиця, яка колись на Кливі хотіла нас з Дмитром зчарувати, – все ж бо може відбутися у відьомському світі. Та й куди поділася гадєрка, нема її, тільки порожня лавиця і темно в хаті…
І раптом нас винесло з курної кліті – ніби вітрами здуло на доли, ми отямилися знову над рікою й далі вдивлялися в закляту гору з похилою хижею на чолопку, й здалося нам, що з цього місця ми й не зрушувалися – криворівенські чари самі до нас навідалися…
* * *
Про цього чоловіка в довгополому чорному сардаку, схожому на кирею, і в ширококрисому купецькому капелюсі, про дивака, який щодня спускався крутою стежкою з Ігреця, виринаючи з хащів, немов привид, і, перейшовши тихим кроком через місток над Черемошем, прямував серединою села до трибанної церкви, яка причакнула у підніжжі Кливи, біля паперті зупинявся й застигав, мов незворушний монумент із зведеними до неба руками, – говорили про нього в Криворівні, що він неосудний, і тому ніхто ніколи не навідувався до його домівки, захованої в гірській розколині; ходив він босоніж як літом, так і зимою, й називали його люди Німим або Покутником, а за чиї гріхи чи за чию долю взяв на себе покуту, ніхто не знав та й не намагався розгадувати тієї таємниці; а я, дивлячись на нього, як він стоїть під Кливою з піднятими руками, догадувався, що нещасний або надмірно щасливий дивак занімів від довколишньої краси Карпат…
Дивний чоловік стояв занімілий, бо де ще таке диво побачиш: гори обабіч ріки так тісно збіглися одні до одних – коли шаленіє вітер, то здається, що смереки сплітаються верховіттям, й стає тоді сутіношно, а у хвилини затишшя гілля роздіймаються й сонячне світло вливається в ущелину, щоб її зігріти; я стою зачарований, дивлюся на вишиті ялинками геометричні узори на стінах борів – вони ж такі самі, як на космацьких сорочках або на яворівських ліжниках, і лише де-не-де з-поміж тих гострокутних орнаментів вихоплюються букети зеленої бучини, подібні до руж на брусторських жіночих вуставках; а царинки, немов збитошні діти, визирають із гущавин і сміються, а на хребті Кливи розпаношилася зелена лисинка, до якої припала хатина мольфара Ілька; і стоїть поруч з німим Покутником зачудований Гнат Хоткевич, який не може від подиву закрити рота, й Іван Франко мружить запалені від надміру зеленого сяйва очі, і ми з Любкою до сп’яніння напоєні міцним вином гірського повітря, йдемо на поклін до хати Василя Якіб’юка, яка свого часу була центром «Криворівенських Афін».
* * *
У хаті Якіб’юка я побував небезмай півстоліття тому, тоді Франкового музею фактично ще не існувало. Нині він розбудований, і експозиція в ньому наукова, а в той час одну кімнату, в якій мешкав колись Поет, займав онук Якіб’юка, він спав на лавиці, а Франкове ліжко, застелене веретою, стояло неторканим, й на стіні висів Франків портрет. Друга половина хати, світлиця, була відпущена під сільський клуб, де по неділях грали троїсті музи5ки, й молодь шаленіла в гуцульських танцях.
Я тоді гостював у мого приятеля доцента Львівського університету Івана Оксентійовича, який керував у Криворівні студентською фольклорною практикою, й коли заграли музи5ки, взяла мене охота, і я поквапився до клубу. Взяв до танцю гарненьку дівчину й пішов у круговерть, вибиваючи «трясунку»; музики грали довго, я, навчений змалку, танцював уміло, й дивувалася моя партнерка, що міський пан такий удатний до «гуцулки»; я їй сказав, що сам походжу з гуцульського роду, в що їй, видно, важко було повірити, й вона спитала наївно: «А чому ви не в кептарі?»
Цього літа перед тим, як податися в Криворівню, я поїхав з Любкою до Красноїлля на храмовий празник в день Петра і Павла, щоб вона побачила музей Гната Хоткевича – колишню читальню, в якій славетний бандурист і режисер зі своїм Гуцульським театром ставив колись знамениті вистави, а ще хотілося мені, щоб міська пані, моя Любка, подивилася на гуцульську вберю, в яку нинішні горяни ще одягаються на храмові празники.
А були ми обоє гірко розчаровані: та неповторна народна ноша – кептарі, крисані, тайстри, череси – давно вийшли з ужитку, людям стали вони задорогі й було в них надто душно, і я з прикрістю дивився на корінних гуцулів і гуцулок у джинсах, міні-спідничках, картатих сорочках навипуск і крамних кибатах; Любка була невдоволена, й мої міркування про те, що цивілізацію ніщо зупинити не може, не надто її втішали… Директор музею Гната Хоткевича зробив нам несподіванку: одягнув мене й Любку в гуцульський стрій і сфотографував, та це ще більше знеохотило мою кохану: кому потрібні такі травестії, коли в побуті подібна вберя вже не існує?
Ну а тоді, коли я витинав «гуцулку» в світлиці Якіб’юка, все ще було по-старому, й тому питала в міського пана криворівенська красуня, чому він, родовитий гуцул, не в кептарі… Спітнілий від шаленого шарварку, я подякував дівчині та музи5кам й пішов віддихатися на другу половину хати, яка була тоді лише прообразом музею Франка. Поважний вуйко, внук Якіб’юка, провів полою сардака по лавиці, запрошуючи в такий спосіб сісти, він цмулив люльку й мовчав, привітно позираючи на мене; потім, кивнувши рукою на Франкове ліжко, проказав тоном знавця, як це й пасувало завідувачеві музею: «То був великий чоловік!» й знову надовго замовк і аж за якийсь час ні з того ні з сього почав розповідати притчу, яка, очевидно, була невід’ємним компонентом його екскурсійної розповіді… Отож послав Господь з неба три іскри, які мали на землі прославити ім’я Боже. Одна іскра запалила людей до битви за віру Христову, й много людей загинуло в тій війні; друга, помщаючись людям за гріхи, дотла спалила села й міста, а третя впала в серце простому чоловікові, й він став великим письменником, який своєю працею просвітив запроторений у темряву край. І був цим чоловіком Іван Франко.
Більше нічого не вмів мені оповісти Якіб’юків онук – бо й що можна було ще додати до образу Франка?
Ми з Любкою оглядали музей, а я думав: чому ж то Господь за мого життя послав на нашу землю тільки дві, злочинні, іскри, а третьої ми ждемо, ждемо й діждатися не можемо? Чи то така вимога нової цивілізації, яка прийшла до нас у військових мундирах, у смокінґах, джинсах, а теж у куфайках і кирзаках – озброєна, жорстока й бездуховна? А чому ж то і я відрікся від традиційного кептаря, в якому вийшов колись до людей рудоволосий хлопчина з Нагуєвич із Божою іскрою в серці?
* * *
З музею Франка ми вийшли святкові, очищені в душах від буденного накипу, й може тому мені, а, певне, й Любці, здалося, що синій колір гір став густішим, гейби оксамитним; схили гір здалися стрімкішими й такими близькими, що можна доторкнутися до них руками й збирати в жмені хатки, що скочувалися до Черемоша, й бавитися ними, немов діти іграшками, а мініатюрна хижа мольфара Ілька на лисому вершечку Кливи уподібнилася до лелечого гнізда; із схилів зусібіч струменіли потічки, добираючись до ріки, немов кров із капілярів велетенського тіла до серцевої вени; гори, село і люди були такі самі, як і тисячу років тому – вони на мить явилися нам із предковічного минулого – тіні забутих предків – й далі жили своїм первісним життям, не помічаючи нас і дивуючи своєю натуральністю: допитливими дітьми, поважними чоловіками, фудульними мотронами з люльками в зубах, таємничими мольфарами й лукавими гадєрками, лицарями, які завше ходили тут – від опришків до упівських партизанів – оберігаючи свій край; тут зяяли в ізворах моторошні печери з Довбушевими скарбами і поростали мохом та бур’янами бандерівські криївки з тлінними останками загиблих воїнів; цей край завше пишався красою природи й витворами людських рук та мозку, тут завжди буяли молодість і любов: жінки знемагали ночами, очікуючи коханців, а чоловіків не спиняли ні повені, ні градобої, ані буреломи, коли вони втрапляли у сліди красунь; на криворівенське диво приїжджали з далеких сторін дивитися й користати з нього захланні чужинці, які полишали місцевому люду руїну й страшні хвороби; сюди приходили з великих міст мудреці набиратися вражень й дарувати народові величаві витвори своїх талантів; тут диктував синові Андрієві безсмертні твори спаралізований Франко, Коцюбинський писав свою найкращу повість, а Хоткевич перемінював простих парубків у знаменитих акторів, – у Криворівні завше творилося нице ницими, а велике великими людьми, які – й одні, і другі – неодмінно покидали цей край, а залишалися тут народжені: опришки стріляли з крісів на Ігреці, намагаючись налякати весь світ, а упівські партизани сторожко стояли на варті біля своїх криївок; тут білоголовий хлопчина при сяйві місяця гріховно приглядався до білого тіла майбутньої княгині, а хтива молодиця кликала до себе на ніч жовтодзьобих юнаків – був цей край для всіх гостинний і водночас чужий, невпізнаваний, і ми з Любкою розуміли, що явився він нам для оглядин, немов чарівна касетка, однак вжитися в ньому ми не зуміємо так само, як неможливо перемінити музей на готель…
Ми це враз відчули й непрошені, зчужілі подалися шукати виходу з криворівенської тіснини, що протискалася між крутими схилами понад рікою й, щодалі звужуючись, ставала схожою на стрілу, яка зривалася з натягнутої тятиви й пробивала вузьку ущелину, прохідну тільки для кіз та гуцульських коників й вилітала на свободу розлогого й спокійного Жаб’я. З тієї ущелини ми вийшли на роздолля, де нас чекало ще одне диво, й здалося Любці, що воно для неї однієї призначене…
* * *
Із жаб’євського церковного майдану після шлюбної церемонії вирушив весільний кортеж. На чолі процесії гарцював на угорському аргамаку князь, він міцно натягував вудила, аж здиблював на задні ноги буланого огиря: під вершником рипіла тарниця, застелена чапраком з білого сукна, крисаня з павами й бісерними трясунками за плетеною з червоної волічки околичкою була йому за корону, бо ж – князь; на плечах мав накинутий сардак, защеплений під шиєю вущанками з кольорових китиць; поруч із аргамаком ступала спокійна кобилиця; княгиня у високому вінку, з якого звисали різнобарвні бинди, сиділа в сідлі легко й вудила тримала в опущеній руці; молоді були поважні й статечні, а позаду них бісилися на «гуцуликах» дружби, коні брикали, бо їм була дана воля, дружки йшли поруч з білою кобилицею й співали весільної: «А я йому заспівала, як він мене кликав: бери мене до постелі, бо я вже велика!»; за дружбами й дружками потягнулася змійка весільних гостей, кортеж прямував до криворівенської ущелини, заходив у неї і звивався в тіснині, мов вуж; ми з Любкою стояли над фосою, відступивши від процесії на кілька кроків, і я бачив, як моя кохана не може відвести очей від князя, ніби хотіла віднайти на його обличчі риси білоголового хлопчика, який колись осліп від білизни дівочого тіла, що купалося у місячному сяйві, – і тут сталося чудо: Любка враз перемінилася на княгиню, я побачив її в сідлі на кобилиці – була вона тією самою, котра щойно стояла біля мене над фосою, тільки її очі палахкотіли вологою зеленню, мов роса на конюшині при сході сонця, й довге русяве волосся спадало з плечей аж до стремен; Любка впритул підігнала кобилицю до князевого аргамака, аж дзенькнули, зіткнувшись, остроги, нахилилася до молодого й щось йому прошепотіла до вуха, князь, зачувши її слова, здибив коня на задні ноги, кінь голосно заіржав, ніби теж зрадів разом з князем, «гуцулики» під дружбами сполошилися й стирлувалися у вузькій ущелині; врешті не стало видно ні молодих, ні дружбів, ані дружок, їх всмоктала криворівенська западина; ми з Любкою подалися слідом за кортежем, та враз він зупинився, стих, наслуховуючи, й тоді над горами пролунав урочистий кант без слів й тремтів, немов віолончельна струна, – то стояв біля криворівенської церкви босий Німий і, видаючи з горла величаву мелодію, творив своє диво…
* * *
Зачарований красою гір, Німий витонченою й тягучою мелодією, схожою на кавказький зіль, кликав ті чари до себе, й вони враз скропилися сліпим дощиком, а тоді від Ігреця аж до Кливи, вигинаючись луком, черкнула небесну баню й повисла над рікою барвиста райдуга. Німий сягнув до неї рукою, схопив за край і потягнув до своїх стіп; веселка світлішала, яскравішала, вишивалася сімома кольорами й ставала кращою за найвитворніший космацький узір на рукаві дівочої сорочки, тужавіла, наливалася барвами, які вже не вміщалися в ній, і вона подвоїлася, утворивши для весільного кортежу тріумфальну арку; Німий міцно тримав у руках кінці дуг, немов кінські вудила; веселка бриніла кольорами в унісон мелодії Німого, й гори, і видолина над Черемошем заніміли в тому тремті; краї веселки запалювали небесними вогнями стужавілі від синяви бори, й обабіч ріки спалахували з-поміж смерек червонолисті букові ватри; старі гуцулки поховалися у тліючих гущавинах й прикурювали люльки від райдужного жару, а тоді з узворів закурилися білі дими, віщуючи добру погоду; весільний кортеж парадно пройшов під аркою й звернув через місток на Заріччя; посмутніла Любка взяла мене за руку й повела крутою дорогою вгору на Буковець – чей то було не її весілля; я ще встиг підкрастись до Німого, схопив за край веселку й потягнув її за собою; натужуючись, немов воли в ярмі, ми з Любкою протарганили райдугу через Буковецький перевал й коли нарешті почули шум Рибниці, глянули вниз і на дні каньйону, над нашим Гуком, побачили білоголового хлопчика, який сидів на плоскій плиті й ловив мересниці…
Ми скинули йому згори край веселки й дивилися, як хлопчик тішився нею: перескакував, ніби через скакалку, обмотував нею шию, мов теплим шалем, світився у ній пломінцем й зникав у тому жареві; ми збігли вниз й кинулися обнімати малого, а він дивувався з нашої втіхи, бо ж нікуди не дівався, бо здавалося йому, напевне, як і мені колись, що він вічний, і ніяка тривога не добиралася до його душі – адже веселкова дуга ще вишивалася узорами, паношилася під небесами й не збиралася згасати…
15 жовтня 2008 року
Моїй коханій Нінусі
Зрозпачений безводдям, що змертвило відвічну зелемінь Карпатських гір, перемінивши їх у кам’яну пустелю, праукраїнський Мойсей багато тисяч років тому добрався до прямовисної скали, якою обривалася в безодню низовин найвища гірська вершина: зачувши в базальтовій глибині гори приглушений клекіт скованих вод, вдарив Пророк барткою в кремінний панцир, й віками стримувана бурхать виригнулася із земних тіснин могутнім струменем, вода повсюдно просякла крізь заціпенілу земну кору джерельцями, струмками, її було так багато, що вихопилась вона водограєм ще й на сідловині Чорногорського хребта й утворила там високогірне озеро, яке вп’ялося несамовитою синявою в блідо-голубий океан неба, ставши його оком на забутій Богом землі, й горяни, які згодом заселили безлюдне бескеття, назвали озеро Несамовитим. Мойсей, подарувавши людям життя та зуваживши свою місію сповненою, ще довго вдивлявся, як прудка вода, яку назвав Прутом, пробиває собі крізь гори каньйон, а коли шалений потік вихопився нарешті з тіснин до каскадів під Ґорґанами й прогримів водоспадом на низовину, ставши враз сумирною рікою, Пророк перебрів Несамовите озеро і зник у вічності.
У цьому каньйоні, що, обминаючи Ворохту, тягнеться від підніжжя Говерли аж до Яремчі й подекуди розкришується на колючу рінь, дозволяючи ріці розширитись і на мить угамувати свій стрімкий біг, щоб потім знову втиснутися між нездоланні кам’яні брили й заревіти в тіснині, – на необшустаному дикому зарінку, звідки видно Чорногору з важкою банею Говерли, я розклав намет і до заходу сонця вклав своїх дітлахів, стомлених денним сходженням на карпатський хребет, у спальні мішки, а сам, спершись на мосянжову бартку, сидів на камені і, вслухаючись у шум та плюскіт Пруту, думав про вічність цих гір і рік та про свою короткочасність.
Цю бартку з розплесканим обушком і загнутою буквою «р» головкою я побачив колись у знаного у Львові колекціонера: вона непримітно лежала на поличці поруч з підковами, бляшками з кінських хомутів, різьбленими веретенами, люльками, кресалами та ще якимось побутовим причандаллям; я похапливо сягнув рукою, взяв келеп і довго приглядався до розмаїтих на ньому узорів, рисок, кружалець, що нагадували солярні знаки; обушок бартки був добре стовчений, видно, побував на різних роботах у колишнього власника, а ще й не знати: може, цей келеп був колись власністю якогось мольфара, котрий відвертав ним градові тучі; колекціонер про таке, певно, не здогадувався, бо ж був, як видно, зовсім байдужий до експоната, а втім, до побутових знарядь він явно не мав особливих зацікавлень: стіни його домашнього музею були завішані бойовими топірцями розмаїтих конфігурацій на інкрустованих перламутром держаках, тож мосянжова бартка, очевидно, здавалась йому нічим іншим, як молотком, уживаним для хатніх потреб, – і він сказав:
– Якщо вам ця річ сподобалася, я міг би її виміняти, приміром, на двадцять космацьких писанок.
Не думаючи довго, я погодився і того ж таки дня приніс йому повний кошик писанок, яких мав удосталь, оскільки моя мама, родовита гуцулка, не знала кращого подарунка на кожний мій день народження, як десяток яєць, виписаних космацькими дивовзорами… Отже, я став власником ориґінального топірця, не схожого ні на які інші; мій брат, у якого золоті руки, приробив до нього тисового держака, і з цією барткою я ні разу не розлучався, полюбивши її, як вірного товариша.
Мої дітлахи міцно заснули, а я сидів, спершись на бартку, забувши в роздумах любуватися нею – достоту, як Довбуш у Федьковича: «Ні топірчик вже не пестить, ні кресак не обзирає, ходить, ходить по долині, схилив голову та й думає», – думки мої були тривожні й водночас спримирені: я намагався вдовольнитись цією миттю життя і не думати про невідворотне.
А вже звечоріло, і зорі, немов достиглі іванівки, повисли над каньйоном, готові впасти додолу, і мені в міжчассі промірковувалося нісенітне і смішне: чи було б дуже боляче, якби якась з них упала на моє тім’я; а серед зір, задерши роги, плив по небу молодий серпик місяця; схил протилежного берега каньйону стрімко спинався до підніжжя чорногорських верхів, де стугоніли старі ялиці й смереки, а тут, серед вологості, росли вільхи, клени, буки, вони вузлуватими кореневищами увіп’ялися в берег, немов велетенські орли пазурами, оберігаючи ріку від зсувів; високий берег щораз, то більше занурювався в сутінки, ріка вже ледь блищала переді мною, й чутно було лише її мирну розмову з камінням, що подекуди іклами випиналося з води; те жебоніння Пруту почало мене заколисувати, я врешті міцно задрімав і прокинувся раптом від несподіваного гуркоту грому. Глянув на небо, й заспокоїли мене тихі зорі й серпик місяця – ніщо не віщувало негоди, і я подумав, що грім мені приснився: над горами панувала така тиша, що чутно було глибоке дихання дітей в наметі.
Тиша була важка, безшелесна, глуха – такої тиші я ще ніколи не відчував, і подумалось мені, що надмірність завше небезпечна: перечулене кохання часто закінчується розлукою, гіпертрофована запопадливість тхне підлабузництвом, перехвалювання таїть у собі фальш, а надмірна тиша провіщає вибух.
І він пролунав. Тепер я втямив, що гуркіт грому зовсім мені не снився; глянув на захід і побачив, як із сідловини між Говерлою і Попом Іваном, де мертвіє Несамовите озеро, стрімко піднімається в небо кудлата чорна хмара, туча розчіхрувалася, шматувалась й поглинала зорі; одночасно з північного й південного обріїв почала виростати синява, я оглянувся на схід і побачив блідо-льодову плахту, що добиралася до місяця, – на небесах назрівала непримиренна битва Чорнобога з Білобогом, і я згадав, що те неминуче побоїще спровокував я сам, знехтувавши прадідівським забобоном. Стоячи з дітьми над Несамовитим озером, я вчинив те, що заборонялося: немов пустотливий хлопчисько, шпурнув в озеро каменем й почув тоді зловісне булькотіння, ніби той камінь занурився не у воду, а в магму; згодом з глибини піднялася на поверхню куля болотного газу й розірвалася, мов петарда; я тепер спімнув про це, і мене пройняло каяття за провину перед таємничими силами гір – і ось вони мстяться: на світ упала пітьма, котру прострілювали перехресні блискавки, й нарешті в самому зеніті з глухим зловісним лускотом розкришився грім. Непримиренні володарі гір, Чорний і Білий боги зчепилися у лютому двобої, в небі почалася битва не на життя, а на смерть, і першою жертвою мав пасти я зі своїми малими дітьми.
Мене пройняв несусвітній жах. Поблизу не було жодного житла: ворохтянські будинки блимали світелками вікон на віддалі доброї години ходу, намет стояв на вузькому зарінку біля самої води, а я добре знав, як скаженіє під час хмаролому гірська річка, як стрімко котить вона двометровий вал і змітає все на своєму шляху; я міг перебратися з дітьми на берег каньйону, але й там ми не врятувались би від холодної зливи та граду, і мені не залишалося нічого більше, як молитися.
Я з перестраху вимовляв замість «отченашу» слова заклинання, яке записав колись від мольфара Івана, що мешкав на околиці мого Трача; в ту мить цілковитої безнадії згадалося мені, що моя бартка вся списана магічними знаками – трикутниками з чорними цятками над гострими кутами, солярними колечками, на обох боках топірця були вирізьблені дві корони, з-під яких зирили совині очиська – певне, символізували образи Чорнобога й Білобога, на топірці не було живого місця – весь був насічений чертами і резями чи то рунами, які колись знайшов Іван Вагилевич на печерних стінах у Розгірчі й Бубнищах, і якби ці знаки озвучувались мольфарським заклинанням, я міг би відвернути негоду; а небо наді мною кололося, бліда хмара тріщала, мов лід під ногами, – я знав, що Білобог сипне зараз не градовим горохом, а ледяними осколками; блискавки зигзагуватими стрілами летіли вгору з усіх меж небосхилу і, зустрічаючись у зеніті, вибухали синім полум’ям; я в нестямі схопився, змахнув до неба барткою, немов гуцул у танці, і закричав: «Чорні чорнокнижники – чорний Чорнобоже і ти, білий Білобоже, відсилаю вас на темні бори, на дикі ізвори – там, де кури не допівають й голосу християнського не чути, туди вам бутіти, туди вам гриміти, чорні й білі піски переливати-пересипати, а у мій двір вас не пущу, амінь!»
Закляття було могутнє – напевне, ці ж слова були викарбувані рунічним письмом на моїй бартці й володіли мольфарською магією, бо вмент розчепилися блідо-льодова й чорна тучі над моєю головою, й обаполи хмар поспадали кожна до свого обрію, немов сукня з пліч зласкавленої жінки, яка, зборовши свою сувору неприступність, враз піддалася намові коханця; голе зоряне небо впало на ложе каньйону разом з місяцем, лягло, мною впокорене, і я, незмірно щасливий, припав до нього, збирав у жмені зорі й пересипав їх, мов перли, потім борюкався з місяцем, схопивши його, мов молодого бика, за роги, і, долаючи небесного князя, прислухався, як звідусіль долинають віддаленими звуками грому слова: «Ти можеш, можеш!» Я безмежно радів з визнання грізними силами природи моєї моці; діти мирно спали в наметі, навіть не прочувши крізь сон смертельної небезпеки; моя втіха підсилювалася ще й усвідомленням, що я мав нагоду брати участь у битві чорних і білих сил і вийшов над обома переможцем; щастя моє яріло ще й від того, що мені випало бачити погибель смерті, місце котрої посіла велич спокою світу, якої я досі не мав часу зріти, залучений до вічної боротьби з грозою; мене на мить огорнула туга за красою тривожних картин битви, стертих звабою тиші – й у той мент обізвався в мені внутрішній голос мого другого «я», до сьогодні заанґажованого битвами: «Nota bene, nota bene – запам’ятай цю мить супокою!»
То підступала до мене спокуса чистої краси, мистецької Рахманії, й підносила до моїх уст пугар солодкої води забуття, то обізвався голос чистого мистецтва, яке твориться заради нього самого, й закликав він до втечі від суворого життя й суворого його осмислення, – а тоді пролунав вимогливий покрик Великого Метра, який ніколи не дозволяв мені звільнятися від пут суспільного обов’язку: «Ні, друже мій, не та година, сучасна пісня не перина, і ти пам’ятай про красу боротьби – nota bene!»
Та я перестав прислухатися до владного голосу мого Вчителя; дивився на небо, що мліло на дні каньйону, відбите у дзеркалі ріки, і вчувався мені інший заклик: «Давайте нашій поезії хоч клаптик синього неба, щоб не зачерствіли у битвах ваші серця!»; у моїй душі наростав протест проти зневолення: а хіба чиста краса «без тенденційної прикмети, без гучних покликів до бою» – то не життя? Я весь свій творчий вік слухався вас, Великий Метре, і все чекав дозволу порозкошувати в прозорих водах естетики, а ви й донині очищаєте від неї штуку – скільки вона від цього втратила! І я більше не хочу сліпо вам підкорятися, я вирушаю на пошуки красивого й ні до чого не зобов’язуючого слова, я прагну вийти на незаймані буколічні левади прекрасного.
Доброго дня, моя новітня й незнайома Nota Bene!
* * *
Я добре знаю: будь-яка праця, в тому числі й письменницька, виправдовує себе лише тоді, коли вона додає до людського існування бодай дрібку нового смислу… Мене огортає сумнів, чи вдалося мені цього досягти, я виймаю зі стелажа томи написаних мною книг, продумую зміст кожної з них і запитую себе: якою ж новизною я збагатив духовний світ мого читача? Інформацією, фактажем, політичним підтекстом, мистецькими знахідками, ліричністю, темпераментом фрази, лаконічністю мови, витворною стилістикою?
Напевне, й цим. Проте усвідомлюю, що над усіма переліченими категоріями мала б вивищуватися одна, універсальна, яка б їх узагальнила й підвела до одного поняття: краса мислі!
Мисль повинна бути гармонійною, схожою на мудру і вродливу жінку – чи то часто трапляється подібне поєднання? Та коли природа зненацька витворить такий величний симбіоз, хто ж тоді встоїть перед всемогутнім дивом, хто не потрапить у залежність від нього, хто, пізнавши його, не збагне нової грані життєвого смислу?
Я закінчив свій буйний, тривалий і виснажливий танок, що, немов гуцульський «аркан», загнав мене до сьомого поту, і я, знеможений, віддихуюся й продумую весь рисунок танцю від початку до кінця і найбільше сумніваюся у вдалості його початку. Чи варто було пускатися в крутіж з вимахом бойового топірця, символізуючи цим битву і кровопролиття; чи не розминувся я, танцюючи, з сутністю мистецтва – образом краси землі та її природи, завжди доцільної і мудрої, з якою я від народження злитий і тому мав би стати її речником, а не апологетом суєти земних істот, котрі ту природу безжально тратують, – чи не краще було розпочинати свій «аркан» з ліричних ритмів? Бо хто такий письменник: протоколіст подій, учасник битв чи передовсім естет? Котра з цих сутностей стоїть найближче до мистецтва, яке я обрав своїм фахом і безнастанно наповнював ним своє життя?
Та ба… Не ми вибирали для себе найзручнішу позицію у праці й боротьбі – нас обставини заганяли до того чи іншого шанця. Інстинкт національного самозбереження примушував нас вникати передовсім у політичні проблеми, а те, що належало до сфери прекрасного, доволі часто проростало в наших творах поза авторською волею, немов ті не засіяні господарем волошки й польові маки серед пшеничних ланів. І мені здається, що настала нині найвища пора вивести з марґінесу справжню красу, без якої ми залишилися нецікаві й прісні, немов маца; мусимо нарешті звільнитися від політичної заангажованості й показати світові не лише вартість нашої землі й людей, а насамперед їхню вроду – неповторну, ориґінальну, за якою розпізнавали б нас чужинці серед різномастої юрби народів – достоту як фаховий колекціонер безпомилково запримічує в піраміді розмаїтих писанок космацький дивотвір.
Зробити це тепер відносно легко. За окупації чесні письменники, які постановили не йти на компроміс з ворогом, підписували контракт з власним сумлінням, і цей ангажемент примушував їх дотримуватися заполітизованості; нинішні умови договору з самим собою набагато сприятливіші, оскільки відпала спокуса покращувати своє життя ціною колаборантства, а сповідування ідей мистецької самодостатності ніхто сьогодні вже не вважає відступництвом, втечею з поля бою – і є воно нормальним чинником творення високої штуки…
Я так багато написав про неволю України, про боротьбу нашої нації за свободу, я увібгав у підтекст своїх історичних романів люту ненависть до окупантів, а скільки їм послав проклять – та від одного лише мала б настигнути ворога найтяжча кара, а скільки сліз пролив над горем мого народу – і як мало присвятив уваги красі рідної землі! Я хотів би тепер, якщо залишилося в мене ще трохи часу, написати такий твір, щоб навіть ескімос, прочитавши його, мусив би палко полюбити мій край.
І хотів би теж, щоб віднині і назавше поняття батьківщина, Україна не будили більше почуття болю, втрати, жадоби помсти, а явилися людям знаменням неповторної краси, яка є вінцем вільного народу. Я прагну, щоб надалі надія не межувала в нас з відчаєм приреченого, а була позитивним станом нашого духу. Така моя позиція сьогодні, мій Великий Метре.
Занурившись у глибінь власних писань, я вряди-годи втішався своїм умінням, а деколи й розчаровувався примітивністю письма, та це не примушувало мене розпачати, бо ж абсолютної рівноваги у мистецтві ще ніхто досягнути не зумів… Та чи то від перевтоми, а напевне – так, я почав спостерігати, як на марґінесі проступають іноді два слова – знайоме латинське словосполучення «nota bene». Воно мені вказувало як на недолугі місця, так і на зерна нової мислі в моїх текстах; ці слова з’являлися й зникали, а деколи надовго залишалися на полях збляклим чорнильним слідом; хтось-то ними зупиняв мене, застерігав, радив, і я в тривозі задумувався не раз над потрібністю чи непотрібністю того, що зробив. Це словосполучення набирало для мене іншого, ніж усім відомого, значення: його імператив ставав голосом моєї совісті й волі, гамівною сорочкою, і я збагнув нарешті, що то проявляється на марґінесі образ моєї другої сутності, відчуженої від мене на відстань сумління, здібності й любові.
О, то не суха канцелярська фраза вчулася мені в притишеному гуркоті грому під час грози в горах – то обізвався мій вартовий, який ревниво й пильно приглядається до всього того, що залишило моє перо на папері, то охоронець мого талану, то ласкава сестра, гаряча коханка, моторошна ерінія, ім’я якій Nota Bene; ця безтілесна істота має свій вигляд, свою мову, яка обростає, немов пушком вербові котики навесні, інтонаціями приязні, довіри, наказу, любові, докору, і я, єдиновладний володар свого твору, стаю зневоленим, скованим і повністю залежним від моєї другої іпостасі.
Nota bene! Зупинись, задумайся, запам’ятай і з’ясуй, що то за матерія, яку ти обробляєш весь свій вік, що то за зілля, яке ти невтомно жнеш і жнеш, і яким перевеслом воно повинно в’язатися в снопи: вибиваним міддю ременем політики чи вишиваною крайкою естетики?
* * *
Минулого року – від весняних підсніжників аж до осінніх хризантем, від снігів і до снігів – я у своїй благословенній Наварії, відокремившись від довколишнього світу, немов анахорет, працював запоєм над останнім із п’ятнадцятитомного циклу історичним романом «Саксаул у пісках». А повсюдно буяло, кипіло, чарувало й пахло цвітіння природи – в моєму городі, на левадах, над озером, у лісах, у ровах, на межах, серед мочарів і на пісних горбах, що попри Годовицю тягнуться аж до залізничної колії; цей роман, як і попередні теж, я писав серед незмірної краси, та не служила вона мені навіть тлом для моєї праці, а була тільки свідком натуги, з якою я вимальовував образ дерева, що розчиняє камінь і смокче вологу з піску, а тому виростає низьким, крислатим, покрученим, зате важчим від води і вічним; я вирізьблював постать Івана Вагилевича, який виріс знаменитим українським ученим серед національного безводдя… Довкола розкошувала у квітах тучна земля, а мені уявлялася пустеля, пісок і палюче сонце, тому я не міг засівати свій твір хоча б пелюстками із всеможного цвітіння – хіба не в цьому полягає наш національний парадокс: живемо в раю, а співаємо печальні пісні, купаємося в солодких водах, а складаємо легенди про пустелі, серед яких гартують свій дух пророки.
Нині ж, завершивши весь цикл романів, яким віддав майже сорок років життя, я відчув полегшу, волю й існування часу; скинувши з пліч важку ношу, я розпрямився, порозглядався й занімів від подиву: на мене хлинула повінь довколишньої краси світу, і я вперше втямив, що весь свій творчий вік, зріючи її, навіть не пробував пересаджувати на ґрунт своїх витворів бодай стебелину ромашки, бо ж не прийнялася б вона на пісках, де я шукав слідів нашої стратованої історії. Зазнав я, таким чином, непоправної втрати, адже ніколи вже не засію свої лани тими квітами, які відцвіли, та й тепер цвітуть вони, прекрасні й ображені, не для мене; тож одне, що можу нині вчинити – пуститися вбрід крізь не належне мені цвітіння, щоб хоч наприкінці свого життя побачити той світ, який я так необачно обминув, увібрати його в свої очі, вдихнути на повні легені його запах і застерегти нащадків, щоб ніколи не розминалися з красою, яку подарував нам Бог.
Вирушаю в мандрівку крізь весну, літо й осінь з цікавістю, любов’ю й покаянням.
…На квітнику в моєму городі ще задовго до того, як запанують на ньому білі, рожеві й червоні півонії та розкішні троянди, від пихи й погорди яких поникне все довколишнє квітування, – ранньої провесни, коли ще в розплугах жалюгідно конає зчорнілий сніг, на квітнику, що його плекає моя дружина, відбувається нечуване диво: із землі крізь шар мерзлоти вибризкують рясні сльози переможеної зими – білі, мов снігова пороша, підсніжники; а може, то не зимові сльози, а перший усміх весни?
Від цих ніжних дзвіночків, чистих, як ті дівчатка, що у білих сукеночках ідуть до першого причастя, я не можу відірвати погляду, день у день спостерігаю за ними і шкодую, що так швидко жухнуть вони на сонці, – дитинство природи таке ж швидкоплинне, як і людське, і, мабуть, треба радіти з того, що діти провесни непомітно дорослішають на моїх очах і перемінюються в панни-гіацинти, які вздовж квітникової стежечки вилаштувались одна біля одної, щоб вийти на перший свій квітковий бал у синіх, лілових, рожевих сукнях з буфиками, а навпроти них поставали елеґантні нарциси, вони пильно приглядаються жовтими очками до панянок, вибираючи собі для полонезу дансерку; ще мить – і закохані пари, побравшись за руки, попливуть у танці, й будуть до них із заздрістю приглядатися приземлисті фіалки і бриндуші, не запрошені на бал.
Кожного ранку, коли починає пригрівати сонце, виходять з квітника панночки-гіацинти з кавалерами-нарцисами і в зеленій залі під грушкою, що вкрилася бараницею білого цвіту, безтурботно виводять свої хороводи під симфонічну музику джмелів і бджіл…
Та ось стається несподіване лихо: на квітникове поле виходять гордовиті тюльпани, вони зверхньо приглядаються до забав гіацинтів і нарцисів, а ті, помітивши їх, враз розбігаються з танцювальної зали, засоромившись свого скромного вбрання, і стають на свої місця у квітнику; принижені погордою непрошених візитерів, вони в’януть, сохнуть, а потім зовсім зникають.
Тоді тюльпани самовпевнено завойовують квітничок, не відаючи того, що дуже швидко настане пора, коли прийдуть сюди поважні матрони-півонії, а слідом за ними напринджені пані бальзаківського віку – троянди, які не захочуть терпіти поруч вифранчених джиґунів, й, затьмарені їхньою вродою, зверхністю, самозакохані паничі сумно опустять пелюстки… Тільки конваліям, які заснували свою колонію під бузком, не загрожує нічия конкуренція: зібравшись у затінку тісною громадою, вони бенкетують окремо – набираючи у чашечки запашної амброзії, впиваються нею, аж поки не зчахнуть на похміллі серед густотрав’я.
Та найкраще зустрічати провесінь над озером, що пробивається синявою крізь буковий ліс, ніби там, за густим частоколом сивих стовбурів, впало небо в земну розколину і не стало межі між повітрям і водою: здається, що за лісом закінчується світ і нічого далі за ним немає, крім плеса голубизни, і я ще до початку квіткового балу, та й під час нього, вряди-годи вирушаю з барткою до озера.
Провесінь розпочинається з любові. Безсоромно пучнявіють на придорожних каштанах тугі прутні-пуп’янки, вони нестримно розбухають і врешті розриваються від солодкої хіті, а молоді маточки, що обліпили острішкуваті тичинки, нетерпляче ждуть запліднення; клени ж цнотливо прикривають свій цвіт зубчиками лілових листочків, які врешті опадають, не витримавши натуги розцвітання; перші польові квіти, забарвлюючись розмаїтими кольорами, наввипередки кличуть до себе бджіл, які вихопилися з вуликів на розвідини; жовті метелики шаленіють у високості, вилетівши в шлюбний політ; на муравлиних купинах крізь зжухле чатиння пробираються наверх робочі муравлі й шукають поживи для матки, котра десь там, у глибинних коморах, готується стати матір’ю; на стовбурах ясенів застигли, вчепившись за кору, божі коровки, вони повернулися голівками одна до одної й, знайомлячись, ворушать вусиками; у лісі вперто й занудно кує зозуль – він наполягає, просить, свариться доти, поки таки не прилетить до нього самичка; на телеграфному стовпі за крайньою сільською хатою в чепірнатому гнізді накриває лелека свою вірну подругу й лопотить крильми, щоб утриматись на ній у мить незрівнянної радості, а потім довго торохтить дзьобом, не можучи надякуватись коханій за її солодку покору…
Я йду крізь ліс вузькою стежкою, минаю закохану пару, яка сховалася за кущами помолоділого свиду й завмерла в поцілунку – і нікого вони не бачать і не чують нічого, сповнені вщерть бажанням зачати нове життя, і мліють в очікуванні цілковитої самоти; а ген далеко, у прозорому тунелі лісової доріжки віддаляються, тісно притулившись одне до одного, посивілі коханці й поволі зникають у своєму минулому.
Між позеленілими буками ще чорніє химерна графіка акацій, які ніяк не можуть продрухатися від зимової сплячки, та я знаю, що незабаром зовсім несподівано колючі самітниці вберуться у весільні сукні, з білих сережок ткані, й мені буде здаватися, що ті сльози зими, які вже стекли із зелених голівок відцвілих підсніжників, перенеслись з вітром на гілки акацій і тепер спливають з них додолу… А поки що будить сонні дерева дятел: вчепившись кігтями за кору, строчить по ній дзьобом, наче з кулемета, і я знаю теж, що йому зовсім байдуже до акацій, які ніяк не виберуться із зимової мертвотності, – в такий спосіб він кличе самичку, бо інакшої мови не знає.
Забрідаю в лісову твань, порослу сухими шпицями торішнього очерету, й зупиняюся. Болотище обступили висохлі за зиму модрини: зневажені гордою бучиною за те, що ніяк не можуть визначитися, хто вони – листвяні чи хвойні (а хіба між людьми такого не буває?), модрини скупчилися біля болота й несміливо випускають китички м’яких блідо-зелених чатинок, щоб хоч трохи сподобатись матері-природі, бо на мокляку не мають кого чарувати: тут панує жаб’ячий світ, який ніколи в небо не заглядає, – в багні напровесні раює земноводна твар.
Звідусіль долинає скрадливе кумкання чорних кумкаців, які до ночі мають настроїти свої музичні інструменти, а тим часом жаби-ропухи голосно перемовляються: торохтливим крекотом зазивають самички самців, а ті вдоволено бурчать, булькають і повзуть до гурту, збиваються в клубки й безсоромно займаються груповим сексом, – то вже потім, уночі, коли задиригують кумкаці, світ сповниться радісно злагодженою музикою жаб’ячого концерту, а зараз чутно лише млосне любострасне розпачання.
І все довкола – від ґраційного польоту метеликових пар до болотного огиддя – все потопає в любові, яка є власне життям природи, її способом існування: природа сама втішається, споглядаючи, як розмножуються витворені нею істоти в похітливій радості.
Виходжу на лісову леваду. Озеро віддаляється від мене на далекі гони, і вже не здається воно мені неподільною водно-небесною синявою; водоймище береже полохлива й елегантна, мов римська патриціанка, чапля, вона не хоче зі мною знайомитися і тихо відлітає, щоб потім, коли піду звідси геть, знову прилетіти на те саме місце й зупиняти рибок, що шугають біля її ніг; над водою стрімко пролітають, немов дві ракети, білі лебеді; з-під моїх ніг вифуркують гарматними стрільнами куріпки-дуриптахи, вони віддаляються, перелітаючи низько над землею, на кілька кроків, а потім ще трохи далі – дурять, мовляв, їхнє гніздо не тут, де я стою; я йду за ними, бо мені й справді цікаво побачити гніздечко, а його ніде немає – дуриптах бавиться зі мною й заводить у колонію бузькового вогню, обступлену парасольками болиголову, і я – можливо, не цього разу, а трохи пізніше – зайду у раннє літо, засвічене багряним цвітом.
* * *
«Тонконогі, високі, головки – зірочками, червоні й незапашні, ростуть на мочаруватих левадах квітки. Це бузьків огонь. Густо одна біля одної, мов коноплі, – і до самого краю мерехтять розбризканим багрянцем, тремтять від вологого подиху левади, ніби розпечене повітря, ніби міраж. Не можу ніколи байдуже пройти мимо: з теплим тремтінням у грудях, мов на побачення з коханою, іду, зриваю, а далекий спомин тугою і ласкою пестить серце…»
Так починається моя перша новела «Бузьків огонь», яка багато літ втішалася неабияким успіхом серед читачів, оскільки була насправді лірична й вигідно відрізнялася від так званої виробничої літературної продукції того часу, коли майже кожен твір був заражений фальшивою апологією колгоспного життя, заводських соцзмагань й нестравними комуністичними ідеями…
А як несподівано вона народилася!
Ще в студентські роки, коли марно було навіть мріяти про видання книжки, під час літніх вакацій я приїхав зі Львова до Коломиї, а звідти добирався до свого Трача пішки, й за Прутом довелося перебрести простору леваду, залиту по береги багряним цвітом бузькового вогню. Й тоді навіялася така далека, аж недосяжна, а тому тужно-солодка, з присмаком дитячої встидливості згадка про Анничку, внучку баби Каролі, курна хата якої стояла посеред села на найвищому белебні – під самим небом, і по тому, як піднімався дим з Каролиної стріхи, люди вгадували на найближчі дні погоду.
Кароля була сварлива і водно воркотіла на внучку, яка кожного ранку виганяла коровину на мочаруваті левади за село; Анничка котилася з гори білим клубочком, поганяючи Мінку, баба вслід їй без кінця торохтіла, щоб не пускала корову в шкоду, і те сварливе напучування звучало з такою любов’ю, що й не знати, чи можлива в будь-чиїй мові ласкавіша тональність; в Аннички мама померла, а батько за політику сидів у Березі Картузькій, тож стара всю свою любов, яку в серці мала, переливала на внучку й кожного разу тужно вдивлялася, як мала пастушка зникає з коровиною за цариною, і не бачила, що в той самий час з учительського двору вибігав чорнявий хлопчик і щодуху мчав на Пиконівські левади, бо так кохав він Анничку – маленьку, синьооку, з волоссям, мов витіпаний льон, із щічками, мов достиглі паперівки, – як ніхто на світі не вмів кохати; а дівчинка не відала нічого, а може, ще й не могла про таке знати, тільки й того, що звикла бачити, як неподалік від неї тиняється, мов неприкаяний, учителів синок; а йому ж горло заціплювало від хвилювання, він ніколи не обзивався й словом і не дивився на неї, щоб не осліпнути від її вроди; хлопчина зривав бузьків огонь, набирав його цілий оберемок, і коли Анничка гнала корову з паші, він теж зникав у лісі й добирався стежкою додому.
Так повторювалося майже кожного дня, і обом від того було добре й солодко: дівчинка здалеку поглядала на хлопчину і все чекала, що він підійде, бо чого блукає левадою, мов мара?… І врешті одного разу, відчувши її поклик, хлопчик таки підбіг до неї й був ніби шалений: не відаючи, що з ним сподіялося – чи то охопила лють за те, що дівча таке гарне, а може, ним заволоділо перше чоловіче бажання – він прискочив до Аннички і в нестямі шарпнув уверх її спідничку, а коли на нього блиснуло біле тіло, що збіглося до борозенки, яка, мов слід від розтину осокою, губилася в цнотливій невідомості, хлопчик ураз згорів від сорому й кинувся щодуху втікати, а в серці в нього разом зі страхом дзвеніло почуття незмірної втіхи від дознання найпотаємнішого.
Я стрімголов утікав з левади, а мене наздоганяв розпачливий плач ображеної дівчинки, яка, цвьохаючи корову прутиком, гнала її чимдуж до села.
Розплата за гріх настигла мене другого дня. Я крадькома вийшов на толоку й, сховавшись за старими липами, боязко позирав на Каролину гірку, вичікуючи, поки Анничка вижене корову на пашу, щоб сказати їй якесь вибачливе слово, та уздрів, як замість неї біжить з горба, забачивши мене, баба Кароля з ліщиновим прутом у руці. Я й не втікав, бо почувався до вини, а ще знав, що якщо втечу, баба поскаржиться моєму батькові, й такого сорому я не пережив би; тож покірно чекав, а стара, розпатлана й страшна, мов відьма, періщила мене по задку й по спині, аж поки не впріла, тоді пошпурила геть бука і, сміючись, – може, то з утіхи за початок внуччиного дівування, – подалася на свій белебень.
…Дуриптах виводить мене на залиту бузьковим огнем леваду, і я, бездумно зриваючи квіти, згадую своє раннє почуття, яке потім перелилося в літературний твір: коли йшов пішки з Коломиї до Трача, склав у пам’яті новелу, і якби не вона, яким би я став сухарем у прозі, та й то замало прихопив з собою на творчу дорогу того ліричного тепла… Напевне, через те, що після війни дочка славного упівця Чорноти – Анничка разом зі своєю бабусею навіки пропала в холодних незвістях Сибіру, я здебільшого ґвалтував своє слово трагічною нутою, а воно ж повинно було ліпитися на красу, мов гутне скло; я ж зливав слова, немов гарячий віск на воду, й вони леденіли, перетворюючись у холодне зображення мислі… А хіба зараз, коли мережу ці рядки, – чи ж покидає мене хоча б на мить обов’язок політичного ангажементу, від якого я так прагну звільнитися? Дарма!..
Згодом я таки попросив у Аннички вибачення. Записався до гімназії і перед тим, як покинути село, вийшов на леваду, нарвав букет бузькового вогню й сміливо підійшов до дівчини, а вона сказала, заливаючи мене синявою очей: «Дай лиш одну, я закосичуся». Й запитувала поглядом з-під довгих вій: «А мо, не хочеш?» Я віддав їй весь букет, і вона спитала: «Йдеш геть з села?» Я бачив докір у її очах і думав: за що? І аж далеко потім збагнув: таж не за те, що покидаю Трач, а що поквапився зарання її пізнати. «Чом же ти так поспішав, чому не почекав, поки виросту, чей би тоді нічого не пожаліла для тебе», – може, ці слова вимовляла вона мовчки, а вголос сказала: «Не забудеш?»
Затям… Запам’ятай!
То була моя перша Nota Bene, а в скільки іпостасей перемінювалася вона потім!
Свій сімдесятилітній ювілей я справляв у рідному селі. До Народного дому зійшлось людей чимало, а всі незнайомі, молоді – й ніхто з них не знав, як карала мене баба Кароля за мій перший парубоцький гріх. Може, й тому так багато зібралося люду, що я був для них поважним добродієм, чужаком, а не сільським збитошним хлопчиськом: важко бо стати в своєму селі пророком. Хіба що після смерті – мертві сраму не імуть.
Я знав, що в Народному домі Аннички немає, а все одно шукав її очима – ану ж повернулася! Перебігаючи поглядом по людях, побачив у першому ряду молодого батька, який тримав на руках синьооке янголятко з довгим, мов витіпаний льон, волоссям. Я підійшов і спитав, як звати дівчинку. «Анничка», – відказав батько.
І мені добре стало від того, що Каролина внучка розпочала своє друге життя в Трачі, й ця думка сполоснула з серця задавлений біль…
* * *
Коли літо висушить Годовицьке узгір’я, яке я назвав полониною, а спасене худобою низькотрав’я стане колючим, ніби над горбами провіялося полум’я, я вириваюся з наварійської німоти й прошкую хребтом до штреки, де вічно панує світовий рух. За полониною тихо розстелилася низовина, засіяна хлібами, я йду вузькою польовою стежкою, розгортаючи грудьми нахилене житнє колосся, з-поміж стебел визирають здивовані сині очі волошок, зі страху переді мною облітає дикий мак, а в далині гуркотять поїзди.
Зупиняюся на приколійному насипі, густо вкритому рум’янком і ромашками, лягаю долілиць, і як тільки наїжджає поїзд, рахую вагони, придумуючи собі забобон: якщо їхнє число щонайменше в трьох поїздах буде парне, то прийде мені добра звістка, або цікавий лист, а може, навіть грошовий переказ, та найбільше зогріває мене надія, що моя скупа Муза подарує найкращий, якого досі ще не створив, образ, і від цього додасться мені дрібка слави; ця надія владно вселяється в мою душу, я стаю добрий, ласкавий і, мабуть, тому привітно помахую рукою пасажирам, які визирають з тамбурів та вікон вагонів; поїзди ідуть один за одним, і я непомітно для себе знову опиняюся в центрі людського муравлища, від якого втік на певний час, проте вільним від нього не став ні на мить, і мені добре від цього: я не люблю почувати себе самотнім, не мислю себе поза суспільством, в якому займаю визначене місце, й відчуття неповторності своєї особистості виповнює мою свідомість: я ще і ще раз переконуюся, що ані світ без мене, ані я без нього існувати не можемо – настільки ми потрібні один одному.
Зрідка колією гуркотять товарні состави – їх я не люблю, нагадують вони мені колишню мою невільну мандрівку в чужий світ на службу в армію: я слізно прощався з рідною землею, спершись на поперечку в дверях товарняка, а на пероні львівського вокзалу стояла моя дівчина й помахувала рукою, і мені довгих чотири роки здавалося, що вона на тому самому місці вірно мене чекає, я навіть у думці допустити не міг, що колись повернуся і застану її замужем; товарні вагони нагадують мені ще й моторошні, з коминками на дахах, теплушки, якими вивозили людей в Сибір, – у такій теплушці, напевне, сиділа і плакала за рідною землею, та й за мною, моя перша любов – Каролина Анничка, проте й ці скорботні спогади не можуть мене відштовхнути від світу, він весь мій і в радості, і в горі, і я не міг би жити без нього, як не може жити бджола, що загубилася від свого вулика.
Гуркіт поїздів ураз віддаляється в безвісті, проте він десь там далеко існує, як свідчення мого нерозривного зв’язку з довколишністю; в такі хвилини приходить до мене в гості неіснуюче на землі життя, однак від існуючого похідне – мій художній світ, і в мені народжується відчуття, що той майбутній витвір моєї уяви існує так само реально, як ці ромашки, рум’янок і чебрець; він зримий і невловимий, він живий і ефемерний – ніхто його не бачить, окрім мене; цей мій видуманий світ має свою міру прекрасного – я хочу ту красу, дану мені Богом у відчуття, перенести на папір і знаю, що це стане можливим тільки тоді, коли виміряю його словом… А як його тяжко знайти – таке, яке відповідало б точно визначеній шкалі краси: слів тисячі, а ідеальну вартість образу може виміряти тільки одне…
Лежу долілиць і нічого не бачу й не чую, крім своєї заманливої візії, в якій проступають незнайомі обличчя, вони пересуваються перед очима, немов примари, та згодом окреслюються чіткими портретними рисами, і я впізнаю їх, ніби вони давно мені знайомі й цікаві, привабливі, а теж огидні; я починаю вести з ними діалог, спонукаю їх погоджуватися з моєю думкою й обурююся, що вони – видумані мною і начебто для послушенства створені – не погоджуються зі своїм творцем, немов ті неслухняні діти, які вперто утверджують перед батьками власну екзистенцію. Я розгублююся й водночас захоплююся цим новим життям, мене щораз дужче діймає охота докладно пізнати створюваний мною і від мене не залежний світ, – напевне, так само шостого дня творіння дивувався Господь, споглядаючи, як виліплені за Божою подобою істоти без його дозволу зривають райські яблучка, шаленіють від не задуманого ним грішного бажання, народжують, немов боги, собі подібних, заздрять одне одному, убивають – й нічого тоді не залишалося Творцеві, як покинути піклуватися богоподібними істотами і лише вгамовувати їхні земні пристрасті винагородами та покарами.
Господня енергія протягом мільярдів років, і нині теж, не мала стриму у своїй самореалізації, й людину, наділену Божим розумом, діймає іноді подив: чи потрібне аж таке розмаїття життя на землі? Ось переді мною, на самому краю приколійного насипу, вивищується чорна купина муравлиська – досконалий соціум, етнос, закинутий на землю невідомо для чого з космічних незвістей: він начебто нікому не зобов’язаний своїм існуванням, нікому не підпорядкований, а все-таки хтось для чогось його видумав, витворив для нього ідеальні правила поведінки, та муравлі цього не знають і знати їм не потрібно (а чи не так поводяться й видумані автором персонажі?), – вони лише мусять дбати, щоб вижити, якщо вже їм дано життя, їхнім обов’язком стала боротьба за існування, а не вдячність Творцеві, вони навіть не відають того, що створені, просто – живуть… Як же схоже на них людське суспільство, яке метушиться на землі з точно заданою кожній особі функцією й різниться від мурашника тільки тим, що – подібно Богові – має здатність створювати свої власні реальний і уявний світи…
Я дивлюся на муравлину купину з таким самим подивом, як споглядав би літаючу тарілку, послану на землю з інших галактик, однак знаходжу явну спільність між мною і цими маленькими істотами, які не мають мозку, та, видно, наділені іншими – досконалими й не відомими для нас чуттями, бо ж поводяться достоту так, як люди – реальні й видумані: кожне має своє заняття, кожне виконує свій обов’язок і кожне втрачає свою повноцінність, якщо загубиться від муравлиної сім’ї, а хіба я не споневолений суспільством подібно, як вони своїм, а хіба я міг би існувати без рідного етносу? І переконуюся, що і муравлі, і я, і мої уявні персонажі перебувають в нерозривному між собою зв’язку, бо хоч і живемо незалежно одне від одного, але на одній планеті і під одним небом.
Присуваюся ближче до муравлиська, хочу розпізнати цей незбагненний для мене соціум, проте так само мені потрібний, як квіти, ліси, озера, птаство і вся природа, яка є завжди правдивою. Пильно придивляюся до муравлиного життя, і мене враз проймає відчуття, що якась мисляча сутність у цей самий час приглядається з космічних висот до мене, вивчаючи незнайому, теж мислячу дивовижу разом з її візіями, і водночас мені здається, що то з мене видобувається моє alter ego, моя невідступна Nota Bene, яка спонукує мене споглядати себе самого, до кінця не пізнаного.
Як це дивно і цікаво! Хтось створив природу разом з цим муравлиськом, я теж створюю те, що досі на світі ще не існувало, і все це відбувається на землі і все є земним – кровно між собою спорідненим.
Але ж бо моя планета теж не єдина у всесвіті – і якщо хтось споглядає за мною з космосу так само, як я в цю мить за муравлями, то значить, що я є не тільки земним явищем – і зі всіма своїми мислями та візіями потрібен Богові.
Отже, ми з вами, муравлі, як посланці Господа на нашій планеті, єсьмо відповідальні за гармонію життя на ній; відмінність між нами лише та, що ви те життя засвідчуєте – і тільки, а я, наділений любов’ю до світу, мушу відповідати ще й за зло, яке однаково може знищити і вас, і мене.
Але то ще не відомо: може, в муравлів є теж почуття любові до землі, на якій вони живуть, ми ж про них так само мало знаємо, як ті позаземні істоти, які в цю мить обсервують наше життя – про нас.
* * *
Сонце вже сідає мало не на тому самому місці, де вранці встає, відстань між сходом і заходом звузилась до невеликого проміжку, й моє дороге світило, без якого не можуть обійтися ні я, ні світ, відтіснило з горизонтального кола люту Гіперборею, від котрої безнастанно йде холод і зло, і я на один мент сповнююся вірою, що більше ніколи не впаде сніг на мою землю, а лихо – на голови людям. Та ось зупинилося моє сонце на крайньому рубежі і далі не йде; з печаллю в серці починаю спостерігати, як воно поволі відкочується туди, звідки прийшло, – сонце втомилося, забагато тепла мені віддавши, воно хоче спочити, і я знаю, що доведеться знову перетерплювати довгу й сувору зиму, тож утішаю себе надією, що протягом багатьох куцих днів мене рятуватимуть від зневіри колядки, які прославляють не стужу, не завірюху, а чорнокрилу ластівку та сивую зозуленьку – жодної колядки про зиму не складено, й перемагають вони холодну непросвіть словесним образом весни.
Проте до зими ще далеко, а літо в розпалі – «жде спрагла земля плодотворної зливи», і я з нетерпінням чекаю живлющої грози, яка десь там, на західному прузі, іноді засиніє і розпливеться; розпечена баня неба жорстоко висушує землю, і вона мліє, лінивиться у своїй перестиглій красі: я думаю тепер про те, що без протиставлення тепла і холоду, погідності й забуреності, любові й ненависті пропала б привабливість світу; мені пригадується ліниве існування розімлілих серед вічного літа мешканців екватора і суворий первісний побут пожильців Півночі, які не знають літнього тепла, і стверджую про себе, що благословеннішої за мій край місцини на землі немає, я по-синівськи люблю його, а в припливах любові вчувається мені добрий тихий голос мого Вчителя.
Хто тобі сказав, синку, що я забороняю захоплюватись красою, хіба ти не знаєш моєї туги за зів’ялим листям і моєї радості від того, що на цвіт дрібний в зими сили нема? Але ж нерозлучно межують між собою білий і чорний кольори – на всьому світі і в душі кожної людини, а тому наш слух мусить бути однаково настроєний як на елегії, так і на бойові гімни.
Це правда, Вчителю: хто не задумувався над цією двоєдиною сутністю життя? Вольтер і Франко, Ґете і Леся Українка… Вічна антитеза, вічна єдиність, вічна точка спримирення і вічна боротьба, яка спороджує діяльність. Це людська сутність. Тварина бореться лише з оточенням, а не сама з собою, вона не може стати ні лотофагом, ні збойником, бо не осмислює своїх життєвих можливостей.
Але не забувай, що людина не позбавлена й осмисленої жорстокості, як теж – осмисленої байдужості. Тільки думаюча істота може стати патологічним убивцею або патологічним лінивцем. Вона не запрограмована, як твар, мисль стає для неї то приятелем, то ворогом; маючи Божий розум, але позбавлена почуття Божої справедливості, людина спороджує ту мисль – коли праведну, а коли злочинну. То щоб не схибити, мусимо озброюватися в любов, яка без ненависті не існує.
Мій Учитель суворий: розмовляючи з ним, я відчуваю, що надто вже розніжився на лоні спокійної природи – повинен статися струс. Якби навіть нагрянула така гроза, як тоді – в Карпатах, я б її тепер не відвертав: хай би щезла назавше з моєї душі підступна зваба Рахманії.
На заході нарешті почали схрещуватися бартками Чорнобог з Білобогом, від крицевих зударів вистрелили в небо блискавки, а по наварійському небу стрімко просувалася чорна градова хмара.
На моє обійстя забігли сховатися від грози, яка вже сипнула першим льодовим горохом, дві жінки, одна з яких була моєю давньою приятелькою й мала дачний будинок на другому боці масиву, другу ж побачив уперше. Я зрадів гостям, запросив їх до своєї вілли, розцілував приятельку, з якою мене в’язали довголітня дружба й безкінечні літературні розмови й суперечки; перестрашена смерчем, що вже нахлинув на городи, ламав крихкі черешні й нагинав додолу яблуні та волоські горіхи, вона заволала, щоб я узяв до рук свою бартку й відвернув біду – ти вже це робив не раз, ти можеш, умієш! – та я навіть не поворухнувся, й вона не могла зрозуміти, чому я не виконую її прохання.
А я стояв, ніби заворожений: до мене допитливо й з цікавістю приглядалася незнайома жінка, налита молодою вродою, немов свіжим молоком, вона мала відкрите біле обличчя й великі зелені, мов крутежі, очі; її повні губи були злегка розтулені, і я, забувши про бурю й не чуючи благань приятельки, думав тільки про одне: впитися б у ті губи – і ніщо більше мене не обходило, як колись Овідія, який признавався, що
Причину мого раптового одуріння я вмить збагнув: знав-бо колись цю жінку в дитинстві, бачив її теж у старшому, ніж зараз, віці, можливо, ми й зустрічалися між її весною і літом, а я забув, – та це була вона, моя єдина Nota Bene в ідеальному своєму вияві, й забулася вмить зелепужна пастушка, й образ моєї приятельки збляк: переді мною стояла моя душа, відкрита у всій її земній вартості.
Молода жінка не зводила з мене очей, манила, закликала, залишаючись при цьому незворушною; гроза вже з повною силою вдерлася на моє подвір’я й кидала яйцеподібними льодинами, сваволила громами й блискавками – була спустошлива і водночас несла з собою красу надмогутньої сили природи, тривоги, страху, непевності – красу, яка лякає і вабить: її хочеться пізнати і страх проймає душу перед пізнанням, а ще іншу передчував я небезпеку: ось закінчиться буря, настане спустошений спокій, і грізне видиво ніколи більше не повториться; я дивився на проявлену в молодому образі мою Nota Bene і не слухав спонук моєї приятельки…
Та спонук уже й не було: обидві жінки стали неймовірно схожі, як мати й дочка, обидві з зеленими, немов крутежі, очима, і я мав можливість уздріти ще раз свою приятельку молодою; жінки зачаровано спостерігали поєдинок Чорнобога з Білобогом: вони, напевне, не дозволили б мені тепер ставати на прю з природою – чей таємниця краси не в перемозі над нею, а в подиві людини при її з’яві.
Незнайома молода жінка вряди-годи поглядала з докором на мене: ви ж могли відвернути лихо! – й водночас вдячність зоріла в її очах за те, що дозволив їй побачити жорстоку красу природи, – та й чи мав я право розділяти її на спокійну і несамовиту, чей у поєднанні протилежностей полягає сенс життя. А якби не гроза – чи побачив би я найдосконаліший образ моєї Nota Bene?
Більше ніколи не зустрічав я тієї жінки, та вона вічно в моїй пам’яті – видозмінена з ображеної дівчинки в достиглу красуню, яку я побачив серед літа її життя. Хто ж вона нині – в моїй осені? Я впізнаю її у спогадах про маленьку дівчинку з букетом бузькового вогню в руці і в осінній печалі в очах моєї приятельки.
* * *
Що ж все-таки трапилось зі мною, що я так розніжився на лоні природи? А певне, причина цього – нестерпний голод за адекватним ідеальній красі словом, адже вміння бачити принади рідної природи – то важливий елемент культури, а тільки на її підставі визначатимуть наш цивілізаційний ценз сусідні народи.
Українська держава зможе по-справжньому утвердитися в світі передовсім духовністю – не схожою на інші, а тому й цікавою, адже матеріальним достатком Європу нині не здивуєш. Культура – то єдина неординарна, виняткова сила нашого народу, яка зараз перебуває в стані стиснутої пружини напередодні вивільнення. У здеморалізованому світі, в якому за вбивство однієї людини карають розстрілом або довічним ув’язненням, а за знищення цілого народу винагороджують званням президента, коли виведені з єгипетської неволі народи почали молитися до золотого теляти, а вартість найвищої моральної категорії – любові до батьківщини – вимірюється чистоганом, коли втомлені нестатками люди проклинають свою власну свободу і Божої кари не бояться, – крізь таку непроглядь пробивається величний образ гармонійної природи, як зразок для культури, з котрою ми здатні стати на прю як з власним дегенератством, так і з чужинецькою зажерливістю.
Тому я прагну намалювати Україну, мов наречену у вінку, бо ж таки нема на світі красивішої землі, ніж наша, й тамую при тому в серці лютий біль від усвідомлення, що моя нація вийшла з неволі хворою, з гнійними фурункулами на тілі, й невідомо, скільки треба часу, щоб її вилікувати, а якими ліками задопомогти? І неомильно стверджую: немає кращого засобу для оздоровлення нації, як її уподібнення красі природи, що витворилась на нашій землі для вічного життя у славі… Проте часом страх діймає душу, що ті сили, які змогли б відпустити пружину, зникають з національного овиду або нидіють дома в непроглядному песимізмі, й благословенні миті, в які міг би статися вибух культури, нечутно проминають, і може трапитися й таке, що пружина в стиснутому стані проїсться згодом іржею.
Чи вже проїлася?… Цілих десять літ, відколи маємо незалежність, турбує мене ось такий парадокс. За умов окупаційного цензурного терору все ж з’явилися у світі «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Люди зі страху» Р. Андріяшика, «Самотній вовк» В. Дрозда, «Мертва зона» Є. Гуцала, «Собор» О. Гончара, «Первоміст» П. Загребельного – все це літературні шедеври і всіх їх тут не перелічу. А на свободі – ну майже нічого рівноцінного з-під пера молодих не вийшло. Безкінечно триває так звана постмодерністська манія – калькування чужих зразків, обтяжування стилю незрозумілою лексикою і карколомними конструкціями й бачення виключно негативу.
Я адресую це моє писання талановитим молодим і вже не дуже молодим співцям, які надто глибоко застрягли в негативі й видобутися звідти не можуть, – вони так ретельно видавлюють з тіла хворої нації гнійні болячки, що, врешті, крім розкладеної матерії, нічого вже не спроможні бачити, тож хочу нагадати їм, що в набагато гірші часи, бо ж у неволі, наші майстри слова створювали неповторні за красою садки вишневі, і небо невмите та заспані хвилі, й безмежне поле в сніжному завою, і чари поліських пущ, і музику арідника в карпатських ізворах, – дайте, дайте ж українській поезії хоч клаптик синього неба, послухайтеся, нарешті, Миколи Вороного – чей на нашій землі не лише алкоголіки в запльованих гуртожитках та шизофреніки в психіатричних лікарнях, існують не тільки тваринна похіть, злучки без любові, таргани, блювотиння, а й чиста сльоза зими!
* * *
З якою б наполегливістю не прикваплював я кожен крок сонця в бік півночі, коли воно заходить, і як би не скнарив, відраховуючи ті самі кроки небесного світила після того, як воно, зупинившись на час, починає відкочуватися назад, – все одно настає осінь, а за нею зима, і я вже нині печалуюся, що вечори починатимуться зразу після обіду, а ранки, ніби з похмілля, ніяк прокинутися не зможуть… Та, незважаючи на те, я ніяк не надякуюся природі, що вона так пишно прощається з нами барвистими хвилями осені.
Щоранку виходжу на озеро, обрамлене осіннім лісом, щоб якнайбільше захопити для себе того кольористого дива, ідеально синього неба, лісових пожеж і тихого смутку осінніх вод.
Ходжу зі своєю нерозлучною барткою, яка із медіума стала враз звичайною палицею, бо ж більше не загрожують світові градобої та буреломи; різьба на голівці бартки потьмяніла, ніби стерлася або проникла в середину металу, щоб у його лоні знову набратися магічної сили для наступного літа; ті таємничі письмена за весь зимовий період проступлять на поверхню тільки один раз, коли я буду запрошувати Білобога й Чорнобога на Святу вечерю, а вони, звісно, не прийдуть, і я суворо попереджу їх, щоб не навідувалися, непрошені, і влітку, бо відішлю їх на темні бори, на дикі ізвори, – там, де кури недопівають й голосу християнського не чути!
Осінь у Наварії починається на Спаса, коли мої бузьки відлітають у теплі краї. Уже зміцніли крила в лелеченят, вже суворий батько, зайнявши спостережний пункт на чолопку водонапірної башти, провів зі своїми дітьми триденний курс польотів, вже молоді птахи подалися до лелечої зграї, що збирається на раду на мочаристих левадах за Ставчанкою, а мій старий бузьок чомусь ще стовбичить у гнізді біля крайньої сільської хати – може, він – вожай і полетить над Ставчанку, коли зграя буде в повному зборі, а може – просто тужить за дітьми й за подругою, яка полетіла разом з ними… Але чого б йому тужити, думається мені, коли діти здоровими виросли й самостійними стали, – певне, старий думає про тяжкі випробування, які стеляться перед лелечою зграєю: а чи витримають недосвідчені дітлахи далекий переліт, чи не зітруться в них крила над Мармуровим морем?
Бузьок думає і наслухає, як глухо падають на землю брунатні каштани, відраховуючи останні хвилини літа, він перехиляє голову і приглядається до мене, а я його запитую, як він з тих безмежних широт уміє допасти до свого гнізда, яка сила, яке чуття веде його додому з безкраїх розстаней, а він мудро і статечно відповідає: любов!
А на другий день після цієї розмови я бачу лише спорожніле гніздо – вже осінь, і чутно, як ласкава тиша скроплюється жовтими цяточками на листя, цяточки розпливаються, спалюють зелень, а дзеркало озера вигладжується, щоб відбити в собі всю красу осінньої містерії.
Від тих осінніх лісових кольорів я чманію; прохолодний вітер прокрадається між листя й безжально струшує їх з гілок, прокладаючи дорогу зимовому походу; листя летить, кружляє в повітрі – природа справляє свій барвистий карнавал.
А коли вітер стихає, залишивши на деревах ошатний одяг, з найміцніших листочків тканий, над озером починає звучати кольорова соната, музика барв добувається з піднебесся і з озерної глибини, і я вже не знаю, де справжній світ – піді мною чи наді мною, а втім, він єдиний, як злагоджений оркестр.
Вдивляюся у відбите у воді небо, і мені здається, що зовсім неважко добратися до небесних чертогів – треба тільки пірнути вниз до неба, по якому плавають білі хмаринки – і на них, мов на лодіях, попливти в те космічне бездоння, де нічого немає, крім всесильного згустку Божої енергії; я зовсім осамотнююся від думки, що моя власна енергія з космічною не співмірна, що я незначна особина, що мене, врешті-решт, нема… Проте залишається жити дужча від тілесної оболонки моя свідомість, і я щасливий від того, що в цю мить вона спроможна розмовляти з Богом.
…А вже на мій квітник вийшли хризантеми, і межі засиніли мевом осінок – останні квіти готуються справляти по літу скромну тризну.
Тож востаннє виходжу в надозерний ліс. Листя зовсім опало, а голі дерева такі виразні й відчутні, ніби зійшли з графічних полотен Гніздовського; небо стало таке прозоре, що ось-ось побачу крізь нього Господній престол…
І мені хочеться цей успокоений стан природи і мій власний стан якнайточніше визначити словом, я викликаю з підсвідомості потрібний образ, думку, формулу, і в цей мент чую слова, що їх вимовляє моя вірна Nota Bene, яка ні разу не відступала від мене ні на крок:
Душа відкрита, як осінній сад…
Не покидай мене ніколи, світла душе моя.
Наварія, 2000 р.
Оферми з тридцять шостого реґіменту
Ви питаєте мене, що то за штудерне слово «оферма», яким кожен з вас обзиває нехарапутів, не розуміючи, що мовить? То я вам поясню…
А ти, Муцо, сиди собі і слухай, хоч нічого з моєї розповіді не втямиш, бо вже давно втратив пам’ять і розум, і я собі думаю, най мені Бог простить, що, може, краще було б, якби ти в тому сорок третьому загинув разом зі своїми родаками в коломийському ґетто й не купував життя такою страшною ціною. І що тобі з нього, коли ти з того часу, як я заховав тебе у пивниці на своїй плебанії з трьома такими, як ти, нещасними втікачами з ґетто, й донині не усвідомлюєш, що живеш…
А може, щось і відчуваєш, тільки я того не знаю, – певне, й нині маєш якесь розуміння довколишності, бо чому ось у цю хвилину, коли ми сидимо в моїй пасіці, ти з такою ніжною увагою придивляєшся до бджіл, які сідають тобі на зап’ястя, не боїшся їх, хухаєш на них, зігріваєш, хоч їм твого тепла в цей гарячий літній день і не потрібно; ти ворушиш губами – може, прощення в них просиш за давню провину, коли твоїми вчинками замість милосердя керував ґешефт…
З усіх сільських євреїв, які жили в Сакатурі, – хто тримав трафіку з тютюном і сірниками, хто, як ті ґої, обробляв поле, а ще інший торгував телятами або скуповував оптом у маєтних ґаздів садовину й возив її до Коломиї на фабрику мармоляди, – ти у своїй молодості торгував стільниками із власної пасіки, й до тебе приходили медовари з далеких гірських сіл купувати жидівський мед, що славився цілющістю – вигоював гостець, ревматизм, виганяв з утроб солітерів і навіть продовжував життя хворим на рак.
Бо мав ти, Муцо, свій власний секрет медового промислу, про який у Сакатурі знав тільки я, чей наше знайомство розпочалося ще за Першої світової війни, коли ми разом служили у сформованому в Коломиї Тридцять шостому реґіменті, що був зарахований до корпусу генерала Гофмана й до вимаршу на італійський фронт проходив вишкіл під Віднем недалеко Бадена. Жили ми в бараках біженців з Галичини, окупованої москалями на початку війни, – ті бараки спорожніли, коли царське військо відступило за Збруч після перемоги армій кайзера Вільгельма II під Горлицею… Отож по війні ти вернувся у свою Сакатуру, де я зайняв після висвячення парафію, і ти розкрив переді мною свій грішний секрет… Бог зловчинників не прощає й тебе покарав. Хоч, мовивши правду, надто вже жорстокий ваш Єгова…
Отже ви, дорогі брати й сестри, які ось злетілися при неділі на мою пасіку, хочете знати… О, ви багато чого хотіли б дізнатися від мене – хоча б про те, наприклад, чому я, колишній всечесний отець із Сакатури, став пасічником у Кропивищах… То я вам про це тепер уже розкажу, бо відколи у зореносному Кремлі упокоївся останній всевладний склеротик і на його місце прийшов молодий правитель, якому я так само, як і старому, ні дрібки не вірю, бо всі вони суть одна банда і злодії, – отже коли при нинішній так званій перебудові й гласності людям трохи повідкривалися роти, я теж осмілів і вже не боюся сказати вголос, що в сорок шостому, як тільки большевики заборонили нашу греко-католицьку церкву, я переоблачився в цивільне, покинув своє приходство в Сакатурі й перебрався у Кропивища. Вчинити мені це було досить легко, оскільки я, як целебс, не був обтяжений сім’єю, тож купив собі це обійстя, розвів пасіку, а коли зав’язалися колгоспи, зголосився до контори на посаду бухгалтера, бо повинен вам сказати, що кожен священик хоч трохи визнається на розмаїтих рахунках.
А Муца, мій сердешний Муца, й донині щонеділі приходить сюди із Сакатури; мені деколи здається, що він нікого з тих людей, які його підгодовують, не запам’ятовує і не впізнає – крім мене одного. Якби ви бачили, яким вдячним полиском засвічуються його очі, коли мене уздрить, і як смішно ворушиться його гачкуватий ніс – видовжується, ніби хоче виповзти з кудлатих хащів чорної бороди, що закриває все обличчя; його зшерхлі губи складаються тоді в гримасу усмішки, але ж не вміє він ні сміятися, ні говорити… Муца завжди сідає на лавочку під он тим бузком, де й зараз сидить, хухає на бджіл, які лазять по його руках, і мені здається, що він бачить у них своїх родаків, працьовитих і дбайливих, яких в одну стражденну мить викинуто було на поталу смерті, подібно як він висипав колись, мов непотріб, використаний упродовж теплої пори бджолиний рій на сніг у лютий мороз…
Ага, ви хотіли знати, звідки взялося слово «оферма»… Таж я вам власне про це й оповідаю, почекайте трохи…
У сорок третьому році Сакатуру обступив загін німецьких карателів з коломийського крайсгауптманшафту: в ґестапо дізналися, що в сакатурських лісах перебувають упівці, а ще хтось доніс, що в селі переховуються євреї. Певне, не підозрювали ґестапівці, що дає їм притулок місцевий священик, бо ж німаки плебанію не обступали, а почали зганяти селян на дознання перед сільську управу.
По селу прокотився лемент жінок, які вели і несли на руках своїх діток; чоловіки, підштовхувані прикладами карателів, ішли мовчки, мов отара на бойню, лише вряди-годи стиха перепитували один в одного, сподіваючись почути заперечну відповідь, – чи то нас мають постріляти? – однак шелестіли тільки питання, а відповідей не було чутно, і гасли в безнадії обличчя ґаздів.
Німаки ґелґотіли й викрикували «los, los!», діти плакали, людське коло біля управи звужувалось, карателі оточували юрбу все тіснішим перснем, і коли два вояки зняли з вантажівки кулемет, наставивши його дулом на селян, я відсахнувся від вікна, крізь яке виднілася залюднена сільська толока, – мене враз осінила рятівна, а може, й фатальна думка: за мій зухвалий намір я перший міг поплатитися своїм життям…
Я притьмом почав виймати із шухляди приходські документи, в нервах перегортав, розкидав, розтрушував по підлозі канцелярські папери, шукаючи серед них фотографію, яку приніс із собою з Першої світової війни й геть-чисто забув про неї, – тепер згадав і подумав, що вона могла б врятувати село; я розпачливо перегортав аркуш за аркушем, аж поки не згадав, що всі військові знимки ще за перших совітів сховав за кроквою на стриху.
Вмить виліз драбиною на горище, вийняв із-за крокви перев’язану шнурком пачку фотографій, розкидав їх, шукаючи потрібної, й таки знайшов, всунув за пазуху й щодуху побіг на майдан. Біжучи, наступав на поли реверенди, падав долі, підводився і біг далі, повз, рачкував, викрикуючи до кулеметника: «Halt, halt, nicht shiessen!»,[2] мене помітив офіцер, що стояв на веранді сільської управи, розставивши ноги, й крикнув до солдатів, що стояли з накокоїженими на людей автоматами, наказавши їм привести мене до нього.
Задиханий і обімлілий від страху, я видряпався східцями на веранду й, вимахуючи перед носом офіцера фотографією, залементував: «Er ist mein Kriegskamerad!».[3] Офіцер вихопив з моєї руки фотографію, підніс її до очей і довго вдивлявся у дві парсуни на знимці, потім обернув її й, коли прочитав на зворотному боці дедикацію, вмить виструнчився, щось там скомандував карателям – я добре знав німецьку мову, проте, здурілий від жаху, не втямив ані слова з його команди, і аж тоді, як ті ж два вояки витарабанили кулемет на кузов вантажівки й позалазили під брезент, а офіцер, віддавши мені знимку й викинувши вперед руку, гарикнув «Хайль Гітлер!» і сам вскочив у кабіну, – аж тоді я, зімлілий від пережитого, звалився на долівку веранди…
Отак була врятована Сакатура, і ти, мій бідний Муцо, з трьома твоїми родаками – теж…
Ви питаєте, що за таку магічну фотографію підніс я до очей німецького офіцера? Які ви нетерпеливі, таж вам щойно йшлося про оте слівце – «оферма»…
Я, Остап Підгорецький, син судового райці, закінчив Коломийську гімназію перед самим початком Першої світової війни й готувався вступити на теологію у Львові, оскільки ще в четвертій гімназіальній, прислужуючи отцеві Капустянському на тихих відправах під час реколекцій, відчув нездоланний потяг до богослужіння. Однак моїм планам поки що не було суджено здійснитися: у вересні 1914 року Галичину захопили москалі, яких тутешні москвофіли славили приказкою: «Як прийшли москалі, то був хліб на столі»; недоїдки того білого українського хліба випрошували біля польових кухонь жебручі діти, і, скажу вам щиро, я й донині дивуюся з того, що та нужденна московська ялмужна навіки запам’яталася людям як велике благо, а те, що російські солдати, зайнявши під постої приміщення міських осередків НТШ та «Просвіти», а в селах Народні доми, спалювали в грубах книги, знущалися над портретами Шевченка і Франка, ґвалтували дівчат, і ті після московської окупації ходили ґелеваті й народжували байстрюків, котрих і донині прозивають «москаликами», – про це наш терплячий народ геть-чисто забув…
Коли Покуття зайняли російські війська й почали депортувати в Московщину священиків, учителів і навіть гімназистів – одне слово, українську інтелігенцію, я вислизнув з Коломиї й майже цілий рік переховувався в запрутській Боднарівці в шкільного товариша Петра Мельничука (потім ми з ним зустрілися в альпійських горах на італійському фронті – про це, як буде час, розповім вам пізніше), аж поки москалі не вступилися з Галичини.
Якраз тоді мені минуло вісімнадцять років – вік допризовний, і я, побоявшись залишатися в дезертирах, яких мадяри виловлювали й без суду вішали на придорожних вербах, зголосився до коломийського приймального пункту, що розташувався у школі уршулянок навпроти Єзуїтського костела.
Прийшов сюди не перший: австрійські польові комісари вже встигли поназганяти з усього повіту сотні тугих, мов горохові стручки, парубків та й міських хлопців теж. Після лікарського бадання їх записували до Тридцять шостого кавалерійського полку – потім той коломийський реґімент разом з кіньми повезли у вагонах «vierzieg Mann, sechs Pferde»[4] під Відень, де ми, як я вже говорив, відбули тримісячний військовий вишкіл, й опісля нас відправили маршбатальйонами на італійський фронт.
А моє серце й донині крається з болю: з усього того Тридцять шостого кавалерійського реґіменту залишилися живими небагато: я, Муца й ще кілька хлопців… Та найбільше жаль мені за характерником, балагурником і вірним кріґсколегою Мелитоном Небожителем із Сакатури, де він, кутський розбишака, ще хлопчиськом одружився й прийшов на приймальний пункт до Коломиї разом із своєю молодицею – красунею Катериною.
От ви лишень послухайте…
Того сакатурського опришка я, стоячи в довгій черзі до прийому, здалеку побачив, та й як було не запримітити дебелого галайка з кучерявим, що вилискував від гасу, волоссям, із заклебученим гуцульським носом та з підківкою пишних вусів! По-парубоцьки обхопивши позашию свою молодицю й гордо звівши до неба голову, він ішов, похитуючись, – певне, вже встиг зазирнути до корчми Рудого Менделя на Мнихівці; він немилосердно дер горло рекрутською піснею, що билася луною між стінами школи й фасадом костела:
Подай, мамо, пугар рому, бо я іду до прийому!
А в прийомній скляні двері, там сиділи офіцери.
Як наступив двадцять п’ятий,
всі сказали, що прийнятий…
Мелитон Небожитель не мав жодного сумніву, що пройде на комісії, й, видно, хотів чимшвидше позбутися цієї цереґелі: розштовхав хлопців, які сумирно стояли в черзі, й зник за дверима військового комісаріату, а Катерина залишилася на майдані. На її вродливому обличчі не було й сліду розпачу чи жалю, вона граціозним рухом поправила шалінову хустку, з-під якої вибивалися на чоло біляві пасма густого волосся, й мала такий вигляд, ніби стояла не перед комісаріатом, а в притворі церкви, й, ковзаючи поглядом понад парубочими головами, терпеливо чекала на свого леґіня.
Не довго довелося їй виглядати милого: за якусь там годину вивалився з дверей її Мелитон, пострижений під нуль, від чого валок вусів помітно згруб й здавався приклеєним до верхньої губи; він затягнув бравурної:
А як мене молодого асентерували,
Посадили на коника, як намалювали,
Посадили на коника, дали мені чако,
А тепер м’я, молодиці, поцілюйте в сраку!
Гей, гей!..
Довго не вгамовувався леґінь, ніби бозна-якого щастя запосяг, обняв Катерину й так міцно пригорнув, що вона аж завівкала від млості. Катерина обціловувала Мелитона, начебто він уже вернувся, цілий і неушкоджений, з тієї страшної війни, й сміялася, мов навіжена… Та враз утямивши, що нині немає ніяких причин для втіхи, – і що люди подумають про неї, веселу в таку годину, жінка помислила, як має поводитися в нинішній ситуації, і враз заголосила, мов на похороні, й обмивала слізьми Мелитонове обличчя, примовляючи:
«Та куди тебе, мій мужу, засилають, куди запроторюють, таж на тій чужаниці й ворон не визбирає твоїх білих кісток, а щоб за тими, що тебе постригли, й слід пропав!»
Тонкий Катеринин голос набирав усе вищих нот, вона вже піворила на всю Коломию, й Мелитон затулив їй долонею рота, прикрикнувши:
«А ти не вмієш тихше плакати, таж тебе чують аж в Сакатурі!»
На що Катерина відказала ображено:
«Агій на тебе, хіба я кричу, та мені здається, що я з розпуки ледве шепчу, мій дорогий Мелитоне…»
Жалобний ритуал молодого подружжя закінчився так само раптово, як і розпочався; Мелитон обернувся до парубків, що стояли в черзі, й забалабонив:
«А ви не бійтеся, хлопці, сміливіше заходьте, там вас будуть бадати такі ласкаві дохтори, що най ся преч каже!.. Один наказав мені зняти штани, розчепірив мою гузицю і відразу вгадав, звідки я родом. «Es ist gut!»[5] – промовив вдоволено, ляснув мене долонею по голій задниці, відштовхнув й почав другому рекрутові заглядати в гузно… А я дотепер не можу вийти з дива: по чому він там упізнав, що я з Кут?»
Хлопці зареготали, залилася сміхом і Катерина; вона якусь мить придивлялася до мене, а далі насмілилася підійти й мовила поштиво:
«Виджу по твоїх убйорах, паничу, що мав би-сь бути вчений, то зроби мені таку ласку, коли вже будете десь там воювати: мій Мелитон неписьменний, то на якомусь там перепочинку най він тобі наговорить пару слів до мене, а ти їх запиши і пришли листом у Сакатуру… А я тобі відразу даю завдаток…»
Жінка сягнула рукою в пазуху, виймаючи з-поміж циць паперового ринського, якого я, звісно, не взяв, проте обіцяв виконати її просьбу.
То була, кажу вам, ціла комедія з тим листом. Якось після муштри, коли ми вже відпочивали в бараку, підійшов до мене Мелитон і попросив, щоб я записав те, що він для жінки надиктує. І я писав: «Сарака моя жінка, сарака… Сарака моя жінка, сарака…» – і так він наговорив мені цими зітханнями аж два листки паперу… Я відіслав їх польовою поштою, й сказав мені згодом Мелитон, що Катерина відповіла йому такими словами, комусь там у селі надиктованими: «Я знала, мій милий, що ти мене любиш, але щоб аж так, того-м таки не сподівалася. Читав мені твого листа мій письменний сусід, довго читав, а я гіркі сльози проливала й благала Господа, щоб тебе вража куля проминула…»
За мною в черзі до прийому стояв пейсатий жидик, а більше його родаків я не побачив у натовпі рекрутів й подумав, що цей єврейський отрок – сирота або такий собі невдаха, який не вмів чи не мав чим відкупитися в комісарів, – всі ж бо знали, що євреїв, за певну мзду, не мобілізують, оскільки вони бояться фузії, та й Талмуд не радить їм брати зброю до рук.
Жидок стояв покірно і в міру того, як підходила черга, ступав за мною крок за кроком; він був розгублений, аж наче переляканий; ніхто із черги до нього не обзивався, хоч усі з подивом приглядалися, й мені жаль стало хлопця: ось зараз зістрижуть йому довгі патли, пейсики відріжуть, і стане він із своїм, мов п’явка, носом такий смішний, що й до синагоги його б кантор не впустив; я уявив собі майбутню долю нещасного єврейчика і, щоб якось його втішити, запитав його, звідки він.
«Із Сакатури…» – тільки й вимовив жидик і далі мовчав, а в його балухатих очах тінилася туга, здавалося, йому було недалеко до плачу.
Більше я не намагався втішати сусіда по черзі розмовою, бо й самому дошкулював туск, чей не на прогулянку в гори нас відправляють. А тут ураз знайшовся балагурник Мелитон Небожитель, він не міг жити без пісень і жартів, навіть якщо звеселяв себе чужим коштом. Мелитон помітив єврея й аж руками розвів:
«Як ти тут опинився, Мошку, сину міняйла Пінкаса Шпайхера із Сакатури?»
«Я не Мошко, я Муца, – відказав хлопець. – А тате помер…»
«Та я знаю: скільки було того вайкання біля твоєї халабуди!.. – Мелитон начебто хотів поспівчувати Муці, але це йому не вдалося – нахлинув на парубка злий жарт. – Ой, люди добрі, вірну вам правду кажу: наш найясніший Франц-Йосиф напевно войну виграє, коли вже жидів кличе до асентерунку! – І почав приказувати, паяцуючи перед Муцою: «Казав Йойна, що буде война, казав Сруль, що дасть куль, казав Мошко, що дасть порошку… Почекай, жиде: ти хоч один раз у житті бачив кріса?»
«А навіщо він мені здався?» – відказав Муца, поступаючись назад від Мелитона, який уже руку простягнув, щоб смикнути жидика за пейси.
«Ні, ти скажи мені, чи хоч знаєш, що з тим крісом робити?» – допитувався нахаба.
«Не маю такого інтересу», – аж схлипнув Муца і з надією, що я заступлюся за нього, глянув благально на мене.
Мелитон однак не перестав напастувати хлопця й давав тепер уже йому пораду:
«Як тебе вмундирують, то скажеш капралові, аби дав тобі фузію з кривою люфою, щоб ти міг стріляти з неї із-за вугла. Добре раджу тобі, Мошку?»
«Я ж не Мошко, я Муца», – скривився жидик до плачу й зайшов за мою спину.
«Дай йому спокій! – сказав я гостро до знахабнілого парубка. – То ще не відомо, хто краще буде воювати і в кого поцілить перша куля. Ліпше помолися Богу, йолопе».
Мелитон ніби й не почув моїх слів, проте таки відчепився від Муци й затягнув такої голосної коломийки, що аж луна відбилася від Єзуїтського костела:
Ой не плачте, леґіники, права вам дорога
Камінчиком буркована до самого Львова.
Камінчиком буркована, мости споряджені,
Туди ішли з кучерями, звідти пострижені.
Й немов на підтвердження цих сумних слів, під команду капралів і фельдфебелів вишикувалися сотні голомозих парубків, пролунало фатальне «forwärts!»,[6] і ми вирушили на товарну станцію сірими колонами.
Коли наш телятник рушив, Мелитон протиснувся до перекладини в проймі вагона й, відшукавши очима серед натовпу жінок свою Катерину, заспівав:
Таж ти знала, що я жовняр, що я не ґемайний,
Було мене не любити, хоч би-м який файний.
Катерина тепер уже по-справжньому гірко ридала, та й Мелитон, зігнавши з губів безжурну усмішку, витер рукавом сльозу.
Ой, та ви вже, певне, знудилися мене слухати, то хіба підкріпіться трохи, бо моя розповідь буде довга, як бойків світ… Злітайтесь до альтанки, там моя господиня Марина налила в тарілки меду… Ну а мені, моя вірна Марино, налий з тієї он бутлі, що на столику, «михайлик» медовухи, яку я готую за своїм власним рецептом: як вип’єш нині добрий пугар, то аж завтра розбере… Та й піднеси мені, голубко, бо маю вже, слава богу, небезмай дев’ятдесят і вставати не те що не можу, а не дуже хочу. Красно дякую… О, відразу вдарило в голову, і так мені стало файно та розмаїто!.. А навчив мого тата варити мед дід Теодор – був він не з простих, належав до української шляхти гербу «Погоня»; той герб зображав обрубану руку з мечем. Розказував дід, що якийсь там далекий його предок втратив під Грюнвальдом праву руку, проте справно орудував лівою, й за це отримав герб і нобілітацію. Його сестри ткали полотно, продавали й за ті гроші віддали брата до шкіл, а що він був майже двометровий, то забрали його в цісарську двірську сторожу… Але про що я вам оповідав?
Ага… Запакували нас до потяга, і їдемо ми з нашої Коломиї через усю Європу до Відня. Тарабанимося цілий тиждень телятником чи, як полюбляли австріяки називати той потяг, «сорок чоловік, шість коней», харчуємося вутлою комісною паркою, доїдаємо свої домашні запаси й слухаємо безкінечні просторікування Мелитона Небожителя, який не міг, ну ніяк не міг закінчити довгу байку про свого тата, який щороку гнав з Кут до Відня череду бичків на торговицю, через що бував у столиці нашої матінки Австрії частіше, ніж сам Франц-Йосиф, бо найясніший цісар водно райзував світами, а ще полюбляв сірчані купелі в Бадені й Баден-Бадені, де одного разу якийсь французький розбишака зарізав паню цісареву шпіндлем затруєним… Ми були зголоджені, немов той ненажера Балоун із знаменитої книги Ярослава Гашека про бравого вояка Швейка… Але Балоун, скажу вам, був дитиною супроти нашого кріґсколеги з Підгайчиків Федька Мазура, який теж трясся в кутку на нижніх нарах і, бебехатий, немов поросна льоха, наминав без упину курячі ніжки, ковбаси, сальцесон і солонину, ще й відригував, як кнур. Від запаху того м’ясива з наших ротів котилися потоки слини, а випросити в нього бодай крихту їдла ніхто з нас не зумів. Уночі він так голосно спускав газ, що у вагоні вмить змовкав храп… Через це того Мазура наймали потім за харчі то один, то інший фельдфебель, щоб він у його бараку будив серед ночі хропунів, внаслідок чого жовніри виходили вранці на муштру виспані, проте геть зачумлені… Го, як буде час, то я вам розповім одну пригоду, яка трапилася в нашому реґіменті між тим ненажерливим Мазуром і ротмістром Гольдмайстром. То було сміху!..
Отак ми нарешті доповзли через Чоп, Мішкольц і Братиславу до столичного Відня… Думав я, що на власні очі побачу славетну столицю Європи, як полюбляли називати Відень галицькі австрофіли, – з його палацами, соборами й цісарською резиденцією. Та де там!
Наш телятник зупинився на останній запасній колії товарної стації із закіптюженими гамазеями та зношеними паротягами, що вишикувались один за одним на заіржавілих, порослих чортополохом рейках. Фельдфебелі й капрали забігали вздовж потяга, відчиняли вагони, викрикуючи незрозумілі покутським хлопцям команди; потім нас погнали на привокзальний плац, і там ми лаштувалися із своїми клунками у схожі до арештантських колони. Служиві улани, які супроводжували наш ешелон, виводили з вагонів вороних гуцульських коників, реквізованих у Жаб’єму й Косові, зв’язали їх по шестеро й попудили попереду нашої валки. Відень із своїми шпилями веж і костелів зникав позаду нас у густому тумані, що здіймався над Дунаєм, а перед нами здиблювалися засніжені вершини альпійських гір, з-поміж яких витікали річки й потоки, й старшини привели нас нарешті до барачного поселення, що сховалося на дні Східних Альп – за Медлінгом і перед Баденом – між двома мілководими притоками Дунаю.
Бараки були низькі й довгі, немов стайні, їх заселювали рекрутами й кіньми на рівних правах, з тією лише різницею, що в конюшнях стояли глибокі жолоби для фуражу, а людські бараки були заставлені двоповерховими залізними ліжками, а одне – для командира – стояло збоку під віконцем, і на нього склав свою амуніцію фельдфебель Отто Кац, з яким нам довелося відбути тримісячну муштру на плацу за колишніми бараками для галицьких біженців, у чарівній і дикій гірській місцині.
Нас вмундирували, роздали п’ятизарядні карабіни, вишикували в бараку вздовж ліжок, й фельдфебель Кац, вусатий тіролець, повільно крокував, погойдуючись на носаках, вздовж здвоєної шеренги і з напускною суворістю придивлявся до виправки новобранців, а теж до виразу облич, на яких мали відбиватися лише вірнопідданість, субординація, готовність виконати наказ – і ніякої там хоча б тіні смутку, розгубленості або, крий боже, невдоволення не сміло висвітитися в очах молодих жовнірів.
Біля мене на правому фланзі стояв виструнчений, мов до рапорту, високий, кремезний, із зухвалим полиском в очах Мелитон Небожитель; незалежний його вигляд умить запримітив фельдфебель, і видно було – відразу пройнявся солдафонською неприязню до новачка. Пильно приглядався до виправки бравого новобранця – кутського штрамака, який звик дбати про свій зовнішній вигляд, і довго не міг знайти зачіпки; фельдфебель міряв очима Мелитона з голови до ніг та впоперек, і, врешті-таки запримітивши на комірі його кітеля загнуту вилогу, втішно вигукнув:
«Unförmlich!»[7]
Він вивів Мелитона з шеренги й злісно сіпав за вилогу коміра, раз у раз повторюючи незрозуміле слово; Мелитон слухняно поправляв комір, пригладжував долонями кітель, дотикався до багнета на поясі, відтягував пальцем ремінь карабіна, щоб тісніше приліг до спини, й коли фельдфебель уловив нарешті в очах новобранця близьку до страху покірність, наказав йому стати в шеренгу, спитавши при цьому:
«Was habe ich gesagt?»[8]
На мій подив, Мелитон зрозумів, про що його спитав фельдфебель, певне, знав трохи німецьку мову від тата, який частіше бував у Відні, ніж сам цісар, і відрапортував макаронічно:
«Мельдую gehorsam: ich bin оферма!»[9]
Ото, мої любі, звідси і взялася ця прозиванка для нехарапутів, яку наші люди, треба чи не треба, вживають, не розуміючи значення слова…
Та вельми прикро мені від того, що воно причепилося до всіх, хто служив у Тридцять шостому кавалерійському реґіменті, і до мене теж…
Фельдфебель Кац довго нас оглядав, однак не знайшов причини ні до кого більше присікатися. Та враз він запримітив на лівому фланзі череватого Федька Мазура й притьмом підійшов до нього. Хвилину приглядався й похитував головою, ніби журився: а що цей бельбас робитиме в кавалерії? Натужно мізкував і врешті-таки придумав йому службу, злобно посміхнувся, тицьнув Федькові пальцем у живіт, аж той перднув, і виголосив йому присуд:
«Du bist ganz unförmlich, marsch zum Schkrabkartoffel, verschtanden?»[10]
«Мельдую слухняно: я зрозумів, що мене призначено до шкраббараболі!» – радісно відказав Мазур, втямивши, що відбуватиме службу на кухні.
І був би на цьому закінчився фельдфебельський огляд, аж тут несподівано для всіх виступив із шеренги новобранець Муца, з виду якого ще не зійшов страх і повне нерозуміння того, що взагалі відбувається. Він зняв з плеча карабіна й, показуючи на дуло, проказав винуватим голосом по-польськи з надією, що фельдфебель його зрозуміє, бо німецької мови не знав, а говорити на ідиш боявся:
«Melduję posłusznie, że tu jest dziura, żeby to nie było na mnie, że to ja, bo ja już z taką dziurą dostał…»[11]
Коротко реготнули новобранці і вмить стихли від лютого крику Отто Каца, який нічогісінько не зрозумів з того, що сказав Муца.
«Abtretten!»[12]
…Після відбою, коли ми вже лежали на сінниках, набитих ячмінною половою, й обіськалися від остюків, які немилосердно впивалися в тіло, промовив Мелитон до Муци:
«Тобі, жидику, пощастило, що маєш готову з дзюрою, бо що б ти робив, така мізерота, з цілою: намучився б, а то б іще встиду набрався!»
«Найгірше, що є на світі, – оштемпитися перед жінкою», – почувся чийсь голос із темряви.
«Та замовкніть, щоб вам заціпило! – вискнув хтось інший. – Заткайтеся, бо на стіну полізу!»
Й стало тихо в бараку. Тільки за якусь хвилину простогнав, засинаючи, Мелитон Небожитель:
«Господи ласкавий! Забрав-єсь можливість, забери й охоту!»
Я згадав, дорогі мої гостоньки, про Муцу – отак-во розповідав вам про нього, ніби то не він, а намальована його парсуна сидить он там на лавиці під бузком і нічого не чує й не розуміє – говори собі що хочеш. Бідний Муца… А може, так і не є, може, він усе чує, тільки йому байдуже до того, що відбувається довкіл, і до себе самого – теж. Тяжкого удару зазнав у житті й не витримав, а одне, що залишилося в його пам’яті – то гріх, який він учинив супроти бджіл, і напевне думає Муца, що саме за те настигла його така страшна кара… Ось бачите, він хухає на них, ніби прощення просить, а на пугар медовухи, який Марина і йому піднесла, навіть не глянув, боячись, що бджоли, помщаючись, наносили в стільники отрути, для нього призначеної…
У нашій роті Муци Шпайхера й не чутно було. Мені завжди здавалося, що він встидається заговорити, а так воно й було – хлопці глузували з його жидівських інтонацій, коли раз на гамана він вимовляв кілька слів по-українськи, ну а польською мовою, яку добре знав, не прийнято було розмовляти у Тридцять шостому реґіменті, який складався з самих українців, й посмішкувався над ним той же невгамовний Мелитон Небожитель:
«У нашого Муци ні з ґлови мови, ні з дупи перду».
Муца на ці слова тільки усміхався, ніби радів з того, що не його, а Федька Мазура нагородила доля особливими здібностями із спускання повітря – ось Федька в роті й не видно: ротмістри майже щодня забирають його то в одну, то в іншу касарню, щоб серед ночі будив хропунів…
А кавалерія – то гонорова, але й не легка служба, і не кожен, кого призвали в Тридцять шостий реґімент, міг осідлати коня. Проте служб при війську багато – є чим зайнятися. Мене, наприклад, за те, що був грамотний і мав гарне письмо – тепер я його втратив, бо руки трусяться, а тоді міг розписуватися хоч би й на банкнотах, – тож за те, що був я неабияким каліграфом, мене взяли за писарчука до полкової канцелярії, бо так хотіла доля, щоб я там познайомився з одним кайзерівським єфрейтором, сфотографувався з ним, ще й отримав від нього гарну дедикацію на звороті знимки, яка потім врятувала Сакатуру від страшної розправи…
Отож Федько Мазур, як я вже мовив, мав поплатну службу – його добре підгодовували, щоб міг видавати потрібний звук серед ночі…
Ну а з Муцою – то була ціла цереґеля.
Спочатку фельдфебель Кац наповратився-таки вимуштрувати його на кавалериста, та це ніяк не вдавалося: Муца не міг вилізти на найнижчого гуцульського коника, а коли фельдфебель силоміць його висаджував, то кінь, вчувши невправного вершника, тут же ставав дибки і скидав його, справжнього-таки оферму, з хребта, ще й бив рийки задніми копитами, завдаючи болючих ударів нефортунному кавалеристові. Отто Кац, сумлінний службіст, не міг погодитися з тим, щоб умундирований жовнір залишався у душі цивілем, – тож навчав Муцу стріляти з карабіна, чого той найбільше боявся: тримав у руках фузію на півметровій віддалі від грудей, зажмурювався, натискав на спусковий гачок, й коли лунав постріл, кольба скакала вверх і одного разу вибила Муці два зуби… Фельдфебель зрозумів нарешті, що з цього недотепи доброго вояка ніколи не вийде, й назначив його ротним інтендантом, з чого жидик був вельми задоволений.
Бути кавалеристом – то, скажу вам – покликання, доля, талант, і не кожен може ним стати, хіба що такі гірські опришки, як Мелитон Небожитель. О, той гасав на вороному гуцуликові, немов диявол; спадковий конокрад, він умів цілком підкорити собі коня: вискакував на нього з розгону, пришпорював острогами, аж кінь радісно іржав від вольової спонуки вершника й летів, немов стріла; Мелитон умів на ходу переповзати попід кінським животом і сісти знову в сідло; випустивши з рук ліци, він стріляв з карабіна й продірявлював центральні круги на мішенях!
Фельдфебель роздобув для справжнього кавалериста карінтійського огиря і, віддаючи його Мелитонові, спитав поблажливо:
«Ти бував у Празі?»
«Нє!»
«То ти й не бачив Яна Жижки на коні з такими яйцями, як два гарматні ядра з війни під Садовою…»
«О, то мусив бути фест дужий хлоп!»
«Дурень ти, я про огиря такого, як ось цей аргамак».
Мелитон з того коня не злазив, дивував нас своїми кавалерійськими фортелями, а коли ми купалися в лазні, показував нам свою задницю з коричневим кружалом на сідницях і казав, що то наросла там комісна шкіра, така, що й рашпілем не візьмеш…
Але докажу вам про Муцу. Виявився він спритним постачальником, а панове офіцери після служби збиралися на квартирі у ротмістра Гольдмайстра – в казенному домі, вибудуваному колись для біженської адміністрації, і там ночами, бувало, аж до ранку, чорно пиячили. То мусив інтендант Муца постачати їм харчі і напої, за якими ходив до сусіднього поселення Дорнфельда й приносив звідти, як він сам казав, вуршт-мідель-повідель і всілякі делікатеси.
Ротмістр Гольдмайстер був бравим гусаром і заводіякою, мав він свій власний сленг, яким порозумівався з кріґсколегами, та й Муца теж навчився розуміти його мову. А що Гольдмайстер був незгідливий, то Шпайхер чув від нього здебільшого самі заперечення: «нікс» означало певну його нерішучість, «нікс-квакіс» – незгоду, яку ще можна здолати, а от «нікс-квакіс-кукурікіс» – було останнім присудом ротмістра; слово «genug» вимовляв, коли нарешті згоджувався, а як чимось втішався, то вигукував «о sakrament!»
А Федька Мазура взяв собі Гольдмайстер за жертву: по кілька днів не відпускав із своєї роти, користаючи його вмінням будити хропунів, водно штовхав череваня кулаком у живіт, аж поки він не видавав оглушливого звуку, гидився ним, коли той чавкав і сопів, з’їдаючи подвійну жовнірську порцію, й наказував кухареві ставити перед ним баняк з маслаками, а одного разу вдався до експерименту: звелів дати йому стільки їдла, скільки може зжерти, і нічого з того не вийшло: Мазур міг їсти без перерви цілий день!
Тоді ротмістра осінила ідея, й він, вигукнувши ввечері перед своїми колегами радісне «о sakrament!», заклався з ними в бочку баварського пива, що цей несусвітній ненажера зможе спожити двомісячного бичка…
Офіцери вдарили по руках, ротмістр дав Муці гроші, звелівши привести із Дорнфельда бичка від дійок; биця кухарі зарізали й приготували з того м’яса різні там котлети, гуляші, карменадлі й іншу смаженину; врешті привели Мазура до їдальні, поставили перед ним бутель вина, й кухар у присутності чотирьох офіцерів подавав ненажері ті смаколики. А той спокійно все змітав, а коли вже з’їв майже половину бичка, підозвав до себе ротмістра й прошепотів йому до вуха:
«Мельдую послушно, що як і далі будете мені подавати оці фриштиґалки, то бичка я вже не подужаю…»
Муца на цій церемонії не був присутній, але божився, що на власні очі бачив, як ротмістр копняком у задницю виставив пажеру з їдальні: вилетів Федько на плац, немов бальон, гепнувся й наклав повні штани… З того приводу багато було сміху в нашому реґіменті – навіть найостанніший оферма брав Мазура на глузи, і хоч був він особиною без сорому й честі, все ж затаїв на ротмістра образу й потім чорно йому відомстив…
Ті наїдки, які залишилися в їдальні від Мазурової трапези, Муца позагортав у кропиву, щоб не зіпсувалися, зніс у пивницю, й тоді у ротмістра зродилася інша ідея: справити офіцерський траскенбаль з медовухою, й оскільки знав, що Дорнфельд славиться знаменитими пасіками, послав туди Муцу по мед…
З цього й почалася трагедія в нашого інтенданта: дорнфельдський пасічник розкрив перед Муцою фатальний секрет цілющого меду…
Після війни, як вам уже було сказано, я закінчив у Львові теологію й після висвячення отримав парафію в Сакатурі – підгірському селі, забитому, як кажуть, дошками, куди – ви ж самі добре знаєте – можна дійти тільки пішки, обминаючи на лісовій дорозі глибокі баюри, в яких по осі застрягали вози, якщо хтось наважувався добиратися до села упряжкою. Те село було аж таке заможне, що війт, власник двадцяти морґів неужиткового поля, мешкав в оборозі, я ж влаштував собі плебанію в церковній трупарні…
І який був мій подив, коли я побачив у Сакатурі жидівське обійстя з пасікою із десяти пнів, біля якої порався унікальний пасічник-врей, і був то мій військовий камерад Муца Шпайхер!
Бортництво – аж ніяк не єврейський промисел, і я дивувався, що до успішного пасічника Муци приходять із сусідніх сіл маєтні ґазди – був той мед цілющий. А щоб мав він універсальні лікувальні властивості, Муца, за порадою австрійського бауера, скуповував у пасічників рої, й коли до зими стільники вщерть заповнювались, викидав живих бджіл на сніг, й за зиму той мед, який вони мали спожити, набував цілющих якостей.
Отак Муца повторював цю операцію щороку – я сам бачив, як розлазилися по снігу бідні комахи й гинули, і говорив Муці: «Господь покарає тебе за такий ґешефт, таж то Божа муха!»
І сталося по тім…
Але я бачу, що вам цікаво, як відомстив Мазур ротмістрові за ганьбу… А досить-таки жорстоко.
Погнав якось нас Гольдмайстер у Баден до лазні, ну а там курортники попивали собі різні води, докторами приписані, а в одному джерельці вибулькувала вельми смачна, яка за добу ґрунтовно прочищувала шлунки… Спраглі жовніри, і ротмістр теж, понапивалися тієї водиці, а посеред ночі всі до одного, разом з ротмістром, позривалися з ліжок і побігли до вбиральні, де вже вилаштувалась довга черга. Прибіг і Гольдмайстер в самих кальсонах і почав домагатися, щоб його пропустили першим, бо він, бачте, командир. І вже ми почали розступатися, як тут прискочив йому до очей Федько Мазур, зашкірився й вигукнув зухвало:
«А нікс-квакіс-кукурікіс! По чому видно, що ти офіцер? Піди одягнися, то й пропустимо!»
Й побіг бідний ротмістр до касарні, та вже й не вернувся… Думаю, ви догадалися, що з ним трапилося. А те саме, що з Федьком Мазуром на плацу перед їдальнею…
Я розповідаю вам, мої любі брати і сестри, про розмаїті пригоди й придабашки, які траплялися нам на вишколі під Віднем, і вам може здаватися, що велося нам, ніби на курорті, й ми геть-чисто забули про війну, яка гоготіла синім полум’ям по всьому світу…
Але що правда, то правда, до наших бараків не долинали ні рев гармат, ні цокотіння скорострілів, ані зойки поранених жовнірів – ото лишень, що Відень був обгороджений колючим дротом, а нас з ранку до вечора муштрували фельдфебелі й капрали, не даючи перепочинку, ніби квапилися підготувати до неминучої смерті: чи то в окопах під Сокалем, чи на відкритому полі в Паннонії, у болотах над Луарою або в альпійських ізворах на вороних гуцульських конях у відділку Мелитона Небожителя, який своїм кавалерійським умінням заслужив звання єфрейтора… А таких, як я, – згинути за каламарем у полковому штабі.
Тридцять шостий реґімент був універсальною бойовою одиницею. Кавалеристами ставали тільки вибрані – їх готували до красивої смерті на альпійських луках або в глибинах бездонних яруг, а інші жовніри цвічилися то в піхотному воєнному мистецтві, то в артилерії – щоб кожен був готовий за будь-яких умов стати гарматним м’ясом für Kaiser und Vaterland.[13]
Навесні 1915 року прослизла у війську тривожна чутка, що Італія готується вийти із союзного договору з Австро-Угорщиною й ось-ось має виповісти війну Центральним державам. Та якби таке, не дай боже, трапилося, – перемовлялися ми, – то наш реґімент, оскільки з Відня до Венеції рукою подати, першим вимарширує до італійського кордону.
У зв’язку з цим поголосом занипали по ротах поліцейські комісари, прислухалися до розмов, заходили до полкової канцелярії й випитували штабістів, і мене теж, про настрої жовнірів, нюшкували за італійськими шпигунами, які могли б, а чому й ні, проникнути в серцевину нашої військової частини; не один вояк відчував на собі пильний погляд поліцейських шпіцлів, і тому кожен з нас слідкував за своїми порухами й словами, – і треба було такого трафунку, щоб найздольнішого кавалериста Мелитона Небожителя запідозрили в підготовці диверсії й мало що не віддали його під воєнний трибунал.
Наші бараки не мали стелі, тільки крокви, накриті папендеклею, й ось на одній дилині під рубероїдом звив собі гніздечко горобець – якраз над ліжком Мелитона. Самичка висиджувала яєчка й удосвіта, коли жовніри ще спали, капала білим послідом бравому кавалеристові на самий ніс. Він свистів, гукав, намагаючись сполохати горобців, та вони на ті його погрози не звертали уваги, і врешті розлючений Мелитон пізно ввечері виліз на дах, щоб штурпаком скинути з крокви те гніздечко.
І тут попався. Вартовий запримітив на даху підозрілу постать, вмить доповів ротмістрові, ротмістр дав знати поліцейському комісарові, жовнірів підняли на алярм, ті стягнули Небожителя долі й потягли на допит.
«Для чого вилазив на дах? Яку диверсію задумав: вибух, підпал, замах на фельдфебеля? Які сигнали подавав ворогові? Хто ще був з тобою у змові? Де сховався італійський шпигун, який давав тобі диверсійне завдання?»
І так далі, і тому подібне…
На смерть переляканий Мелитон уже бачив, як його виводять з касарні на плац, оголошують вирок, щонайменше цілий взвод наставляє на нього карабіни, лунає команда «Feuer!»,[14] і він, ні в чому не повинний, падає долі й конає продірявлений кулями, а його вірна Катерина так лунко голосить, що чутно її із Сакатури аж до Відня, й шепоче колись безстрашний опришок і галабурда, а в цю мить засуджений до смертної кари оферма, якому сам диявол нарадив дряпатися на той рубероїдний дах:
«Сарака моя жінка, сарака… Сарака моя жінка, сарака…»
Останнього любовного листа надиктовує нефортунннй Мелитон – сам не знає кому, й нащурили вуха ротмістр, комісар і фельдфебель: що ж то він там бурмоче, до чого признається?
Й прикрикнув Гольдмайстер:
«Та ти не шепочи собі під ніс, злодію, потім помолишся, а тепер признавайся до державного злочину, даємо тобі одну хвилину!»
Й переляканий Мелитон випалює, немов з кулемета, оправдувальні слова – говорить такою мовою, яку розуміють і німці, і українці, і євреї – усі народи світу зрозуміли б!
«Ін унзере касарня айн горобець гат гніздо ґемахт… Іх бін ґекомен, патичок ґеномен, патичком ґештурке, горобець ґефурке!»[15]
Аж сам засміявся із свого словесного витвору, ротмістр і комісар теж пирснули сміхом, тільки Отто Кац, який ніяк не міг погодитися із офіцерським всепрощенням, бо ж таки порушив єфрейтор військовий порядок, виніс винуватцеві найсуворіший фельдфебельський вердикт:
«На сім днів до шкраббараболі!»
Карінтійський аргамак цілий тиждень відпочивав, а єфрейтор Мелитон, до свого сорому, всі ці дні чистив на кухні картоплю.
На другий день після того, як Отто Кац оголосив Мелитонові наряд на кухню, вкотився до бараку Федько Мазур і зі сльозами на очах почав скаржитися перед фельдфебелем, що йому життя немає від єфрейтора Небожителя, що краще гнити в буцегарні або гинути в окопах, ніж терпіти опришкові знущання; і не треба Федькові тих додаткових порцій каші, що їх вишкрябує з казана кухар Непийвода з Королівки, який колись варив пиво в тамтешній броварні і тут потаємно теж цим займається; і тих маслаків, що за наказом ротмістра на глум виставляють перед Мазуром посудомийники, ніби голодному псові, теж не треба; і то неправда, що Федько мав намір з’їсти двомісячного бичка, – всю цю брехню видумав конокрад Мелитон, який нині на кухні разом з Федьком чистить картоплю й допікає його розпитуваннями: що то був за бичок, якої масті, оббілованого чи з ратицями поставили його на стіл перед Федьком; їв Мазур сире м’ясо чи запечене, сам випотрошував бебехи, чи, може, Муца готову тушу притарганив на плечах із Дорнфельда, і які на смак бичачі яйця…
Тих безкінечних словесних знущань не могла б витримати жодна нормальна людина, тим більше Федько Мазур, який ніколи й нікому поганого слова не сказав, а що має добрий апетит – то не його вина, а щедра винагорода від самого Господа Бога, бо чи той Мелитон або якийсь інший зупак має хоча б зелене поняття, що таке смак під час їди?… Та вже нехай я і з голоду помру, а на кухню не вернуся, поки там паношиться кутський розбишака, – можете навіть вивести мене на плац і розстріляти…
Федько втирав сльози, й Отто Кац, про якого вояки говорили, мовляв, то така камінна людина, що сирим коржем в нього крові не доріжешся, раптом зм’як, розчулився й назначив Мазура на тиждень днювальним – поки Мелитон відбуде наряд на кухні.
…А війна тим часом невпинно точилася десь там під Верденом, над Сяном і в рідній Галілеї на сокальському фронті, однак у віденській ойкумені її й далі не було чутно, тільки та тривожна поголоска про зрадливу Італію ні на мить не вщухала, і ми всі ходили з терпким відчуттям страху в грудях, що ось-ось вилаштують нас у маршбатальйон і пошлють пішки під Трієст… То хай би вже кудись далеко відправляли – поки завантажать вагони військовим людом, поки телятники доповзуть до фронту, то й війна, можливо, закінчиться. А ця проклята Італія отут-во, під боком…
На початку квітня несподівано з’явився в нашому барачному містечку сам командувач корпусу генерал Гофман. Він без супроводу й охорони ходив від касарні до касарні, щось там вигукував, командував, кричав, і коли зайшов у нашу касарню, Федько став перед ним навитяжку, виставивши вперед живіт, він з острахом поглядав у нутро барака і вгамовував сварливого офіцера:
«Та не кричіть так, не кричіть, бо як вийде пан фельдфебель, то буде і вам, і мені…»
Гофман на благання днювального не звернув уваги, зрештою, він не зрозумів, про що той просить, й наказав усім воякам виходити до лаштунку. Й коли наш полк вишикувався на плацу в каре, генерал з просвітленим обличчям оголосив, що Італія залишається вірним союзником Центральних держав, і до Відня приїжджає на перемовини з цісарем командувач італійського корпусу ерцгерцог шляґенгофрат Ріттер фон Тоскана… Але може він завітати й до Тридцять шостого реґіменту, таке цілком імовірне, то ви, вірні воїни найяснішого цісаря, мусите бути до цього готові й повинні знати напам’ять ім’я і титул високого гостя.
Гофман окинув оком шеренги виструнчених жовнірів, його погляд зупинився на круглому бельбасові, який здався йому «ganz unförmlich»,[16] й сердито гаркнув до нього:
«Повтори, хто до нас має прибути, але раз-два!»
Й Федько, зі страху зажмуривши очі, випалив: «Мельдую слухняно, що до нас прибуде… герц… герц-перц шляк би його трафив ріпа з мотузками!»
«Чи то всі рутенці такі ідіоти?» – гидливо глянув генерал на ротмістра Гольдмайстра.
«Голошу слухняно, гер генерал, що всі до одного!» – такою ж скоромовкою, як і Федько Мазур, відрапортував ротмістр.
…Шляґенгофрата Ріттера з Тоскани не діждалися ні цісар, ні ми. В кінці квітня Італія виповіла Австрії війну, й у реґіменті почався шарварок: офіцери й підстаршини готували полк до вимаршу на італійський фронт.
Отоді-то моя добра доля вибрала мене на рятівника Сакатури: до полкової канцелярії нашого кавалерійського реґіменту заявився німецький емісар – єфрейтор Адольф Шикльгрубер, який мав перебрати в мене документи на фураж – овес і сіно – для кінноти кайзера Вільгельма II.
Був це вже не юнак, хоч йому щойно переметнулось за двадцять п’ять: важке обличчя з широкими вилицями, товстим носом і спадистим назад чолом надавало єфрейторові вигляду зрілого мужа, однак із важкістю фасу дисгармонували прямі, в ширину носа вусики й зухвала чорна гривка, що спадала на лівий бік чола. Ці деталі молодили його самовпевнений вид, який брижився від частих спазмів лицевих м’язів, й мені спочатку здавалося, що цей вояка водно чимось невдоволений, шукає приключки для суперечок, а єфрейторські зірочки на вилогах кітеля – то лише маска, що камуфлює його справжнє звання й непомірну амбітність.
Мав Адольф здатність в одну мить міняти свій настрій, і коли його обличчя розпогоджувалося після надокучливого тику, він ставав аж до симпатичності балакучим, проте постійна виклична посмішка на губах, яка спонукувала співрозмовника погоджуватися з усіма його інвективами, не згладжувала крижаної відчуженості єфрейтора.
Відрядження Шикльгрубера до Тридцять шостого реґіменту тривало кілька днів, хоча оформлення документів на фураж відбулося по-німецьки швидко й точно; я тоді вперше збагнув категоричну різницю між швабською зорганізованістю й австріяцькою розхлябаністю…
Єфрейтор Шикльгрубер у розмовах зі мною не приховував своєї зверхності до австрійців, які, на його думку, не становили собою імперської нації – то якийсь вавилонський конгломерат народів, серед яких переважають слов’яни, й Адольфа нудить на саму лише згадку про те, що у рейхсраті чутно здебільшого слов’янську мову, а президент, не розуміючи, про що говорять, солодко позіхає… І ось така квазіімперія очолила Союз Центральних держав у світовій війні – яка ж то ганьба і, зрештою, політична нісенітниця!
За ті три дні Адольф прив’язався до мене, адже серед австрійських офіцерів він не знаходив хоча б приблизного інтелектуала, а що говорити вже про фельдфебелів і капралів, аж тут знайшовся рутенець, який добре володіє німецькою мовою та ще й з віденським акцентом, таким приємним для вуха єфрейтора – уродженця міста Браунац, що на кордоні Австрії й Німеччини; визнається на філософії Ніцше й скептично ставиться до компіляцій Маркса.
Адольф, незважаючи на тевтонське виховання у Мюнхені, де він опинився після смерті батька буквально на бруку й голодував, бідував, заробляв на хліб креслярством, поки не зголосився фрайвілігом до війська, – враз вивільнився із панцера німецького відчуження, почувши мою віденську вимову, й під час першої нашої бесіди в бараку, коли жовніри перед відбоєм мали вільний час, розповів мені цікаву приключку, і я, слухаючи, з подивом спостерігав, як його банальне бюргерське обличчя крем’яніло при тій розмові й віддавало погано прихованою жорстокістю.
Був він не з боязких, поривався на фронт, увірувавши, що не Австрія, а Німеччина переможе в цій давно очікуваній війні й стане володарем новітньої Європи й творцем нового порядку в ній; гасло «Deutschland über alles!»[17] стало його життєвим кредо, й Адольф не дорожив своїм життям для перемоги райху… У битві на Соммі був поранений у праве плече, лікувався у віденському шпиталі, після одужання потрапив до запасного батальйону в Мюнхені й ось тепер перед наступним відправленням на фронт, виконуючи тимчасову службу військового комівояжера, прибув до Тридцять шостого реґіменту для оформлення згаданої операції.
Отож у касарні, коли жовніри – хто писав листа додому, хто, одягнений, відпочивав після муштри на своєму ліжку, розповів мені Адольф майже інтимну історію, з котрою, як сам признався, уперше звірився чужій людині.
Коли вже міг виходити зі шпиталю із забандажованим передпліччям, єфрейтор обережно і натхненно підходив, немов до храму, до віденського музею Гофбург, зупинявся перед вітриною й невідривно вдивлявся в заіржавілий надщерблений предмет – був то імператорський меч Фрідріха Барбаросси. Годинами там простоював, і здавалося йому, що в нього вливається затаєна в шматку металу могутня сила.
У шпиталі виздоровці інколи займалися спіритизмом, й Адольф зважився викликати духа Барбаросси. І дух повів йому: хто заволодіє цим мечем, який не дістався навіть Наполеонові, той стане вождем Великої Німеччини…
Ці заповітні слова єфрейтор шепотів ніби до себе самого, його очі палахкотіли зеленим вогнем, а обличчя натужувалося жорстокістю й ставало, скажу вам, страшним…
У подальших розмовах зі мною Адольф не зачіпав більше цієї теми, хоч я бачив по його очах, що він не перестає її обдумувати: у міжчассі вельми пильно позирав на мене, наче спонукував назавше запам’ятати, хто мені розповів про імператорський меч і кому та зброя має належати в майбутньому.
Як я вже згадував, був Адольф невтримно балакучий. Склавши руки на животі, він зупинявся навпроти мене, ніби ставав за трибуну, і, не дбаючи про те, слухаю його чи ні, без упину проголошував істини, до яких очевидно доходив сам, і здавалося мені, що він вправляється в ораторському мистецтві до того як вийти перед натовп.
«Ти мусиш знати, – говорив Адольф, – що нинішня війна точиться не за Австрію, а за Велику Німеччину, а німецький воїн покликаний рятувати не стару імперську стодолу, яка розвалюється на очах, а тих десять мільйонів німців, які живуть в Австрії. Але ж тоді нас стане набагато більше, і я приходжу до висновку, що німці можуть врятувати свій край від перенаселення лише завоюванням чужих земель. Якщо то правда, що наша планета має досить землі для всіх на ній живучих, то хай буде віддано нам належне. А ні, то візьмемо силою: німецький меч мусить відвоювати життєвий простір для німецького плуга!»
Адольф проникливо дивився мені у вічі, і я знав, що він говорить про меч Барбаросси, який чекає у віденському музеї Гофбург на нового німецького вождя.
«Але ж такі самі апетити можуть мати й інші народи», – пробував я заперечити Адольфову демагогію.
«І хай собі мають! – розводив руками єфрейтор, ніби жалів немічних. – Хіба ми винні, що Австрія знікчемніла, постаріла, і надії на її видужання немає зовсім? Хіба ми винні, що народи, які заселюють Австрію, після її розвалу не спроможні будуть взяти зброю в руки? Та коли вже сталася така неміч, то треба негайно вимести Габсбургів з трону й прокласти дорогу вождеві, який гряде… Гряде! – вдарився Адольф кулаком у груди. – І буде то не австрійський плебей і не слов’янський унтерменш, а родовитий німець, арієць, надлюдина!.. Йде війна, яка очищує землю кров’ю – для німців!»
«А хіба ви обраний Богом народ? – уже наступав я, зачеплений за живе зневагою до слов’ян: говорив Адольф так, ніби й не знав, що я теж з того племені, та він над цим, певне, й не задумувався ніколи, його ідеологія була ворожою до всіх, хто не німець… – А чи ж ти не відаєш того, – не вгавав я, – що всі, хто проголошував себе обраним народом, неминуче втрачали землю під ногами? Так сталося з римлянами, македонянами, турками, євреями…»
Адольфа аж пересмикнуло, коли почув слово «єврей». Він побагровів, викинув уперед руку, ніби проганяв самий привид цього народу; різким змахом зачепив за подушку на верхньому ліжку, з якого підвелася голова з гачкуватим носом і балухатими очима – то Муца Шпайхер прокинувся з дрімоти, зачувши розмову про євреїв. Він глянув униз й, побачивши прикомандированого до нашого штабу єфрейтора Шикльгрубера, враз принишк, відчувши загрозу антисемітської істерії.
Адольф Муци не помітив і вибухнув протиєврейською філіппікою:
«Як можна, ну як можна ставити римлян, македонян, навіть турків в один ряд з жидами? Це ж абсурд: жиди – то не народ, не нація, а паразити, які розмножуються зі швидкістю амеб! Всюди їх повно: на одного німця – тисяча юдеїв! Марксизм – жидівський, політика – жидівська, видавництва – теж жидівські… Маркс створив лжевчення, спрямоване на ліквідацію всіх вільних націй, і моєї – теж!.. Боже, як я в дитинстві ненавидів той купецький світ, просяклий смородом жидівських яток! Жиди тримають за горло всі народи світу, й звільнитися від них можна тільки за допомогою куль!»
Муца різко підвівся й, сівши на ліжку, увіп’явся в єфрейтора сповненими образи й переляку очима, він вгризався ненависним поглядом в обличчя Шикльгрубера, немовби диявола побачив, і я помітив, як никне самовпевнений вид єфрейтора – його руки опустилися з живота по швах, й він засовав ними по штанах, не знаючи, куди їх подіти.
Усі, хто слухав Адольфів пасаж, чекали конфлікту між супротивниками, може, й мордобою, проте Муца гейби зів’яв від власної ненависті.
«Слухай, єфрейторе, – промовив він нарешті тремтячим голосом. – Я родовитий жид і знаю, що твоє прізвище теж жидівське. Ти – юдей! І свою національну приналежність, від якої відрікся, прикриваєш нелюдським гнівом на родаків: тільки відступники можуть так люто ненавидіти родову кров!»
Втрутився у сварню Мелитон, намагаючись жартом злагіднити конфлікт:
«Та про що ви сперечаєтеся, хіба не знаєте мудрої приказки: коза не худоба, жид не чоловік…»
«А фрайтер – не саржа!» – закінчив Муца Мелитонів віц.
І тоді я побачив озвіріння на Адольфовому обличчі, він круто повернувся й вийшов з касарні.
А я подумав:
«Певне, має рацію Муца: шовінізм властивий напівкровкам, які стоять на стику націй».
На другий день єфрейтор скрадливо заходив у штаб. На його губах тліла винувата гримаса, проте вибачливих слів від нього я не почув. Й певне для того, щоб я, попрощавшись із ним, не запам’ятав учорашнього інциденту, плеснув мене долонею по плечу й завів у лабораторію полкового фотографа. Ту фотографію майстер до вечора надрукував, і Адольф вручив її мені, написавши на звороті: «Достойному камерадові О. Підгорецькому – Адольф Шикльгрубер».
Більше я з ним не зустрічався. А в тридцятих роках у газеті «Діло» побачив портрет канцлера Німеччини Гітлера – і впізнав…
Недавно я прочитав у якихось спогадах про Другу світову війну таке повідомлення: після аншлюсу Австрії до Німеччини в 1938 році Гітлер щонайперше забрав з віденського музею меч Фрідріха Барбаросси й заховав його у своїй літній резиденції у Берхстенгадені…
Я й донині не можу повірити, що у моїй молодості мені довелося спілкуватися з таким собі єфрейтором Адольфом Шикльгрубером – у майбутньому надлюдиною і нелюдом, який залив кров’ю всю Європу.
А Муца…
Занімілий від жаху під час ліквідації коломийського ґетто Муца Шпайхер не міг мені розповісти, що з ним трапилося того несамовитого дня, та я собі намагаюся уявити…
Зима сорок третього була сніжна й люта, і втікачам із ґетто, коли розпочалася остання ґестапівська акція на цілковите знищення чорного кварталу між будинком гімназії й повітовим шпиталем, тяжко було зникнути з очей карателів: глибокі сліди вели до замерзлого Пруту, й тих щасливців, яким вдалося крізь проломи в парканах вихопитися із палаючого пекла, наздоганяли кулі, клали втікачів один за одним, й здавалося Муці, що то бджоли, яких він щозими викидав із вуликів, гинуть тепер на снігу – так само ворушаться, лазять і мертво стихають, пойняті несусвітнім морозом.
Муца бачив, як тут же, за проломиною в паркані, впала горілиць на сніг його Рифка – він штовхнув її першою в пройму, може, врятується з немовлям, а сам прикипів до парканного стовпа і злився з ним, ставши непомітним для убивць… Й утямив тепер Муца, що наздоганяти Рифку немає потреби: бджола-матка, яка оберігала його сім’ю, вже не живе – настигла Муцу кара за знущання над Божою мухою; ой, та застерігав перед цим тяжким гріхом панотець, але ж ґешефт затьмарив пасічникові сумління, і що тепер він має робити, і чи взагалі є сенс жити далі й рятуватися від смерті…
Німці погналися за втікачами до зарінка, та переходити ріку не наважувалися, знаючи, що Запруттям заволоділи упівці; ґетто дотлівало, на снігу лежали мертві бджоли, й нарешті стихла стрілянина; ще якийсь час ґестапівці никали згарищами, висліджуючи уцілілих євреїв, вряди-годи лунали поодинокі постріли, а далі стало тихо, й карателі, завершивши акцію, подалися в бік гімназії.
А Муца не відривався від парканного стовпа, наче приріс до нього, й каявся цієї миті: чому він тоді, в касарні, не увіп’явся в горло знавіснілому єфрейторові, не задушив його й не врятував світ від страшного лихоліття, спричиненого біснуватим злочинцем, тож настигла Муцу кара ще й за ту нерішучість, – і так минала серед димів збожеволіла вічність, і меркнув день над погарищем.
Й коли запали сутінки, Муца начебто почув бджолине дзумкотіння й пильно прислухався: та невже ще хтось залишився живим на цьому лютому морозі?… А дзумкотіння звучало все голосніше і врешті перемінилося в дитячий плач…
Муца вискочив із схованки, проліз крізь пройму в паркані, обережно ступив крок-другий й уздрів, як на грудях у мертвої Рифки ворушиться кволе бджоленя, ворушиться і плаче, й була то найменша його дитина – єдина, що зосталася з усього сімейного кагалу; він схопив закутане в лахміття тільце, притиснув до грудей і щодуху побіг до ріки… За рікою прокрапилися в снігу три рядочки слідів, і Муца пішов уперед, ступаючи в них; він падав, піднімався, вовтузився в заметах, а сліди вперто вели до забутої Богом його рідної Сакатури, й зігріла втікача квола надія, що він з дитиною врятується, бо ж напевне нікуди не подівся із села єгомосць Остап Підгорецький, який не дасть пропасти ні Муці, ні його дитині.
…Удосвіта я почув, як хтось тихо шкрябає у двері моєї плебанії, притулив вухо до одвірка: хто ж там зачаївся, та невже ще один втікач приповз із ґетто? Вчора аж трьох встиг заховати в пивниці, в тій катуші, де колись чекали кари спіймані пушкарями опришки, й назвали люди зловісну прицерковну споруду трупарнею, бо жоден збойник не виходив звідти живим на світ Божий… Не вірив я, що й ці три втікачі вийдуть колись із пивниці на волю, але інакше з ними повестися не міг – то ж люди…
Я відчинив двері, й до кімнати вкотився брудною лахмітною купою четвертий втікач; я засвітив свічку, бо ще не розсмокталися вранішні сутінки, і впізнав мого кріґсколегу Муцу Шпайхера, який притискав до грудей посиніле від холоду немовля.
Ні хвилини не вагаючись, підвів його, посадив на лавицю, знав-бо, що мій обов’язок врятувати сердечного побратима, з яким небезмай три роки гнив у окопах над П’явою. Чудом ми втрьох із Мелитоном вибралися з того італійського пекла: кутський опришок загинув потім в Україні за Україну, а ми з Муцою залишилися живими, обидва замешкали в Сакатурі, й дивом дивувалися селяни з тієї дружби між юдеєм і всечесним греко-католицьким священиком…
Не розмірковуючи, я зійшов у пивницю й сказав тим трьом євреям, які вчора прибилися до плебанії, щоб потіснилися трохи, бо матимуть ще одного співмешканця, до того ж із маленькою дитиною. Й залементували втікачі з коломийського ґетто, що цього робити ніяк не можна, бо дитину буде чутно, та й хто і в що переповиватиме її, а хто дасть їй циці, і взагалі тиха наша схованка стане голосною – хтось же таки донесе німцям, і всі до одного загинемо разом з вами, панотче…
Жиди вчинили рейвах, я зрозумів, що вони мають рацію, й коли виліз із підвалу, промовив до Муци, як тільки міг, ласкаво:
«Мусиш свою дитину десь інде заховати, Муцо, люди в нинішній біді стали добрішими, й напевне є в селі жінка з молоком, а якщо не грудьми, то пипкою зможе якось вигодувати немовля… То йди пошукай і приходь сюди сам».
Й пішов бідний Муца шукати рятівницю, хоч я сумнівався, що знайде: село невелике й до того ж я не запам’ятав, щоб хтось останнім часом кликав мене хрестити… І скажу вам по правді, мої дорогі брати і сестри, – вельми боляче мучило мене сумління, та іншого виходу не знаходив, бо ж таки раніше чи пізніше зрадив би нас усіх дитячий плач.
Минуло два дні, Муца не повертався, й зрадливо відступала від мого серця тривога: а певне хтось таки прихистив нещасного, не один я такий милосердний на білому світі… І втікачі в пивниці теж заспокоїлися.
Аж на третій день прийшов Муца – сам, без дитини – й винувато розвів руками, мовчки пояснюючи, що виконав вимогу родаків: позбувся дитини… Й тоді я вперше помітив на його обличчі отупілий вираз, він виглядав так, ніби стояв перед дулом автомата під стіною, – то був уже не колишній наївний і добродушний Муца, а втілення жаху й безнадії; я намагався випитати в нього, де дитина, але він не вмів промовити ні слова, й відтоді й донині я не почув від нього жодного людського звуку…
Й ось сидить тепер Муца на лаві під кущем бузку й хухає на бджіл, благаючи в них прощення, й мовчить, мертво мовчить, а бджоли, видно, давно йому простили – лазять по його руках, ніби пестять…
Але чому він більше не дихає на них, не зігріває – може, моя розповідь заспокоїла його, й він заснув; погляньте, яке блаженство осінило Муцине обличчя…
Нехай поспить, нехай відпочине нарешті бідолаха, бо ж досі муки совісті невпинно сточували його душу: в ті чорні дні Муца Шпайхер поховав своє бджоленятко в холодному снігу – останню бджілку із грішної пасіки.
Але забіг я надто далеко – у смуток: повели мене туди тяжкі згадки, тож мушу вертатися назад, щоб розповісти далі все за порядком.
…У травні 1915 року зрадлива Італія виповіла війну Австро-Угорщині. Наш Тридцять шостий реґімент переформувався в маршбатальйон, і ми вирушили з бравими вигуками «Dreimal Hoch für Kaiser und Vaterland!»[18] – хто потягом, хто у возовому обозі, а драгунія на чолі зі старшими офіцерами потягнулася кінною колоною з-під Відня на південний захід, минаючи Капфенберг, Ґрац і Любляну, щоб зайняти бойові позиції між річками П’явою й Ізонцо, які впадають до Трієстської затоки.
У тому поході на італійський фронт наш полк виглядав велично: гриви в коней буйні й розчесані, ніздрі роздуті, шиї вигнуті дугами; справні в горах гуцульські коники й парадові карінтійські аргамаки ступають, ніби пританцьовуючи, аж риплять їхні гладкі крупи; попереду гарцюють ротмістри й серед них наш капітан Гольдмайстер, за ними – старшини з фельдфебелем Отто Кацом на правому фланзі; колону новоспечених кавалеристів очолює шеренга найздольніших вершників із знаменитим драгуном Мелитоном Небожителем посередині…
А я прилаштувався поруч із ним на низькому гуцульському конику й з дозволу капітана рунтаю злагоджений кавалерійський ряд: не гоже було заганяти полкового писаря у хвіст колони до інтендантів, хоч як вершник був я ще тоді справжньою офермою, й Мелитон добродушно позирав на мене з висоти свого об’їждженого, слухняного й розумного огиря, видимо опікуючись мною.
Бо ж у кавалерії був я зелепужним новачком: зовсім недавно, як тільки заговорили про війну з Італією, я напросився до Мелитона, щоб навчив мене кавалерійської справи – хай би не принижувала гідність канцеляриста їзда на фронт в обозі; до того ж здавалося мені, що під опікою кутського опришка смерть пролетить повз мене, бо ще в Кутах Мелитон навчився характерництва та прерізних замовлянь від куль.
Отож їдемо ми – кожен на своєму коні й кожен з нас інакший, а разом кавалерійська кавалькада має вигляд стоголового дракона, який задавить будь-яку ворожу силу, й ми ще не знаємо і в мислях не допускаємо, навіть уявити собі не можемо, що ці досконалі тварини й люди над тими ще не баченими П’явою та Ізонцо переміняться враз у криваве місиво, гекатомбу, і ніхто ніколи не збагне, навіщо все це сподіювалося, за що загинула така довершеність природи, й кому від цього життя ліпшим стало, якщо взагалі після тих безглуздо героїчних битв за цісаря й батьківщину таке поняття, як життя, ще залишиться у мовному вжитку.
А поки що непереможна на позір драгунія звивається крутими гірськими дорогами, наближаючись до синіх адріатичних вод, яким диявол війни задумав надати червоного кольору, однак не про це мислить мій приятель Мелитон: його нутро з дитинства переповнила жадоба битв – хай і за бездарного цісаря, про якого ось тутечки склав він глузливу пісеньку й оце затягує її, сподіваючись, що команда реґіменту сприйме лише мелодію, а змісту не втямить.
Наш татунцьо Францо-Йосиф як йшли воювати,
Взяли з собов штири цурки, як штири гармати.
Одна коня виводила, друга напувала,
Третя дала йому шаблю ще й поцілювала.
А четверта наймолодша дала ’му рушницю,
Би-сь си встрелив, як програєш, у саму гузицю!
Я щиро засміявся з такої дотепної творчості Мелитона – він сам складав коломийки, й за три місяці муштри під Віднем я вволю їх наслухався. Власне, не він складав пісні – то щось скритне в його екзистенції творило поезію – коли гумористичну, а коли таку діткливу, що серце болісно стискалося, і як тільки Мелитон бодай одним куплетом виспівував свою душу, відразу його пісню підхоплювали ті, які почули, і аж тоді я збагнув, як народжується фольклор…
Проте останні рядки насмішливої коломийки про нашого татунця Франца-Йосифа, такі актуальні на тодішній день, стривожили мене: а що коли офіцери й старшини зрозуміють їхній зміст – бо ж відразу всі оферми з Тридцять шостого реґіменту хором, з ентузіазмом і реготом повторили оте «би-сь си встрелив, як програєш», тож я обачно застеріг приятеля:
«Ти б трохи стримувася, парубче, бо колись доспіваєшся, як наші ротмістри вловлять смисл твоєї співанки…»
«А вони по-нашому не розуміють», – безжурно відказав Мелитон і гейби навмисне, щоб глузливі антицісарські слова увійшли в тямку вірнопідданому Гольдмайстру та тугодумному Отто Кацові, ще раз із викликом проспівав останній куплет.
«Ну-ну, – гасив я ризиковну браваду Небожителя, – тримай ґембу на замку, вже-сь бо мав з ними цурес… Забув, як вони вмить зрозуміли твоє пояснення, чому ти опинився серед ночі на даху касарні, хіба не чув, як зареготали?»
«То правда, – зітхнув Мелитон. – Ще не знати, хто швидше вивчить чужу мову: ми їхню чи вони нашу…»
Далі ми їхали мовчки, тільки й того, що поцмокували на коней: я вряди-годи позирав на рельєфний профіль Небожителя й думав: звідки він, такий породистий, взявся, кров яких предків нуртує в його жилах, чому ним всі не тільки захоплюються, а й бояться, і звідки в нього те вміння знаходити спільну мову з худобиною? А яке витворне його обличчя, та якби він жив у часи античні, то його парсуну напевне карбували б на римських монетах! А сам же – ну, звичайний конокрад…
І я таки не втерпів – спитав, наражаючись на глузливу відповідь Мелитона:
«Скажи мені, чого Федько Мазур позаочі непоштиво обзиває тебе конокрадом? Невже ти займався цим промислом?»
«Дурний твій Мазур, і ти – теж, хоч і вчений… Непошти-и-во! Таж у цьому слові найвищий пошанівок! Хіба вам утямки, що то не хлоп, який не свиснув коня з чужого пасовиська, не вкрав жінки і не навчив сина осідлати огиря?»
«Хтось би подумав, що ти вкрав, хлопе, свою Катерину…» – промовив я невпевнено й анітрохи при тому не сумніваючись, що так могло бути насправді.
Я пригадав собі надзвичай вродливу жінку, що то сміялася, то голосила на рекрутському прийомі в Коломиї, а вже яка пиха, яка дума й гордість малювалася на її обличчі, коли дивилася на свого мужа – так, напевне, не пишалася навіть красуня Ціта престолонаслідником Карлом, коли вони приїжджали на люфт до Косова й Коломиї!
«А таки вкрав! – на все горло вигукнув Мелитон. – Ще й як украв – якби ти бачив! Ніхто такого ніколи не зрів… Я жив тоді в Кутах, і найздольніші кутські парубки перебрідали верхи Рибницю, їдучи на Службу Божу до Новоселиці. Гадаєш – молитися? Дзуськи!.. Пішла така фама в Кутах, що до новоселицької церкви із Сакатури, що за Прутом, ходять найвродливіші на всю околицю дівки, бо свого храму ще не мали, і кожен з нас наглядав по своїй вподобі найгарнішу… І ось однієї неділі я побачив, як несусвітня красуня, кажу тобі – несусвітня, гейби то ангел або відьма, стоїть перед престолом у шлюбному віночку поруч із таким собі ґанц звичайним хлопунем, а панотець бере з таці два перстені й одного з них простягає до пальчика молодої. І я враз утямив, що ще секунда – і буде пізно, навіки її втрачу… То я довго не думав, підійшов до престолу, затримав отцеву руку й поцілував, а він, не збагнувши, що діється, справжнього жениха втратив з виду й надів обручку на палець дівчині, а другу втиснув на мій… Свідки, дружби, дружки й гості стояли ніби заворожені – таку ману я напустив на них, й поблагословив нас священик, а тоді я схопив Катерину на руки, кінь ждав мене перед папертю, висадив молоду на коня, сам вскочив у сідло, а вона, кажу тобі щиру правду, обняла мене за шию й прошепотіла: «Леґіню мій, я так якби знала, що ти маєш прийти: панотець перстень мені простягає, а мені ніби руку відоймило – не піднесу, аж тут ти, любчику мій коханий!» І погналися ми галопом у Сакатуру, й сказала Катерина своїм батькам, ніби нічого особливого й не трапилося: «Благословіть, тату й мамо, це мій чоловік». – «А де ж той?» – спитали старі. «А того не було, нема й ніколи не буде!» – відказав я зухвало. О, яке то було буйне весілля! Але мусив я дати щедрий викуп сільським парубкам – витрусив з пуляреса всі гроші, які виторгував у Вижниці за вкраденого коня з Прелуцької полонини…»
Я слухав з відкритим ротом: правду каже Мелитон чи бреше, як пес? Але ні, Мелитон не вмів брехати, бо все, що робив, було його найвищою правдою…
«А коли повернуся з війни, – закінчував приятель свою розповідь, – синок уже підросте, і я почну його вчити, як правити конем. А ще насію з тузін хлопчиків, бо не так дітей люблю, як ту роботу з моєю солодкою Катериною. Йой-йо-йой!»
…На третій день переходу виросли перед нами засніжені вершини Альп, і ми всі глухо змовкли, знаючи, що не кожен з нас вернеться звідси додому. Я дивився на Мелитона, й мене тривожила думка, що безглузда смерть може спотворити враз або й марно знищити цей величний витвір природи… І в ту мить я просив Господа не так за себе, як за Мелитона й Катерину.
Внизу синіли звивистими биндами дві річки, вони рівнобіжно вилися до блідого неба, що опустилося на саме дно гір, і було це Адріатичне море – блискучо-біле, немов розлитий кадмій.
Мабуть, генералові Гофману стало вже забагато українців у прикомандированому до його корпусу легіоні УСС, які боролися не за Австрію, а за якусь там, як він висловився, ніде не існуючу Україну, видуману самим цісарем на його власну голову: усусуси воювали в цей час на Поділлі, здобуваючи в москалів села й містечка над Стрипою й гору Лисоню, що за Бережанами, а наш реґімент, котрий, як вам відомо, складався з самих покутян, був загнаний на фаршмак в Альпи, щоб ми звідти ніколи не вернулися, не з’єдналися з Українськими січовими стрільцями й спільно не розвалили стару стодолу Австрію, під якою вже прогнили міцні колись підвалини.
А взагалі Центральні держави безнадійно програвали: німці потерпіли катастрофічну поразку під Верденом у Франції, Восьма російська армія під командою генерала Брусилова вийшла на лінію фронту Галич – Станіславів – Ворохта, й по коломийському брукові знову, як два роки тому, топтався московський чобіт.
Італійці ж методичними наступами проривалися від П’яви до Трієста через річку Ізонцо, де ми, немов той русин-вояк при каноні, стояли на смерть, бо інше нам не світило на п’ятачку чужої землі між альпійськими скелями і морем – достоту, як у тій новій пісеньці Мелитона Небожителя про українського гармаша:
При каноні стояв і фурт-фурт ладував,
І фурт-фурт, і фурт-фурт, і фурт-фурт ладував.
Вража куля його поцілила в чоло,
Та він далі стояв і фурт-фурт ладував.
В сиру землю його поховали давно,
А він все ще стояв і фурт-фурт ладував!
І посмішковувався Мелитон з нас і з себе самого, мовляв, ми між П’явою й Ізонцо потрапили в таку ж ситуацію, як на початку війни австріяки з москалями в Галичині: як москалі на-прут, то наш на-серет, а як наші на-прут, то москаль на-серет… Й несамовито він при цьому реготав – то нуртувала в ньому лють не на італійців і не на австрійських командирів, які загнали нас у пастку, а на свою власну долю, сатаною даровану, бо хіба тільки дияволові було відомо, за що і за кого на цій проклятій землі має віддавати життя кутський опришок.
І знаєте, той Мелитон, немов справжній-таки дідько, гнався верхи на своєму карінтійському аргамакові в бік ворожих окопів з оголеною шаблею, кулі його не брали, і я бачив, як летять голови італійських ні в чому не повинних жовнірів, і серце моє стискалося з болю, бо то ж – люди: десь там вони полишили свої виноградники й сади, і клаптики угноєного камінного поля, і вино, і жінок, і дітей – для того, щоб марно гинути, бо комусь там доконче було потрібно здобути Трієст, не знадібний ні італійцеві, ні русинові Мелитону; кажу вам щиру правду, я за всю війну не вбив ні однієї людини – стріляв угору, бо знав, що не зі своєї волі противники палять по мені…
А коли наш герой повертався на позицію – весь спітнілий, лютий і закривавлений, то говорив мені, стогнучи, і його вирлуваті очі були порожні, немов більмами заступлені:
«За що я гину, брате, за що вбиваю?!»
Тих італійських атак за три роки позиційної війни було більш як десяток, наш реґімент танув, мов крига по весні, і аж у вісімнадцятому році весною прийшло поповнення, і тоді наше з Мелитоном життя круто перемінилося, про що я пізніше розповім…
Та до того нам довелося перебути в справжньому пеклі під час шостого наступу на річку Ізонцо – сталося це теплого листопада шістнадцятого року.
Саме тоді відбулася коротка жалобна церемонія по татунцеві Францу-Йосифу: кожен жовнір випалив угору три набої за упокій дорогого монарха, який правив Австрією майже сімдесят літ, і всі хором вигукнули «dreimal Hoch!» новому цісареві Карлові І, за панування якого світ відправив панахиду по нашій славній матінці Австрії.
Проте смерть Франца-Йосифа аж ніяк не здеморалізувала армію – навпаки, генерали, вражені кончиною «вічного» цісаря і стривожені приходом до влади балагурника Карла, який усе своє престолонаслідницьке життя разом із дружиною Цітою розважався по рестораціях і гірських кастелах, – вдалися до рішучих дій.
Того молодого авантюриста кожен другий вояк із Тридцять шостого реґіменту свого часу бачив увіч: то на косівських пікніках над Гуком, то в чудернацькому повозі, який торохкотів, мов скоростріл, долаючи шешорський гостинець з Коломиї до Косова: престолонаслідник крутив перед собою якимось колесом, а красуня Ціта сміялася й помахувала рукою селянам, що юрмилися над фосами з обох боків дороги, дивлячись на невидану машину, яка їде сама…
«І хочете – вірте, хочете – ні, – заговорив Мелитон, випаливши за імператора поминальну сальву, – я помахав цісарському синкові, щоб зупинився і пояснив, що ж то за такий повіз, що їде без коней, однак Карл не звернув жодної уваги, зате пані Ціта огріла мене таким палючим поглядом, що у моїх штанях умить звільгло, натиснула на якусь там педалю, загальмувала авто й посадила мене поруч із собою. Карл завів мотор, навіть не глипнувши на мене, а пані Ціта притиснула до мого коліна м’якеньке й гаряче, немов свіжоспечена булка, стегно й мовила шепотом: «Та скажи хоч два слова, збойнику, не бійся», а я, задурманений, не міг відірвати своїх очей від її білих циць, що визирали із прошивки мережаної блузочки, і аж за якусь хвилину зумів вимовити: «А де ж коні?»
Крім того, Карла не раз бачили до півсмерті п’яного у коломийській ресторації «Roma», ну а що він вичворяв у Відні, того ніхто не знає…
Тож у різношерстому австрійському війську мало було до Карла довіри, а ще пліткували офіцери, що новоспечена цісарева італійка Ціта – досвідчена шпигунка, яка працює на користь Італії й передає ворожій стороні плани австрійського командування… Й напевне тому генерал Гофман без погодження з молодим імператором розпочав рішучий наступ австро-німецьких військ по лінії фронту між містечками Плєццо і Тальміно, гаратнувши по італійських окопах хімічними стрільнами. Не підготовані до газової атаки італійці панічно відступили за П’яву і звідти вряди-годи кидалися в безнадійні атаки на гірські твердині Карго, Ґоріцу й Бейнзіццу.
Втративши добру третину вояків, Тридцять шостий реґімент вернувся на свої позиції за річкою Ізонцо – й надовго для нас запанувало затишшя. Деколи велася млява перестрілка, ніби для забави, а коли зовсім стихало, я виходив зі свого штабного намету, йшов у окопи до побратимів, і часто за гутіркою, жартами та співами ми позбувалися на якусь мить відчуття безвиході.
Тисяча дев’ятсот сімнадцятого року день архістратига Михаїла був оголошений всенародним святом – настала перша річниця сходження на престол імператора Карла І.
А ми на італійському фронті перебували в начебто зовсім інших вимірах, ніж решта воюючого світу. Десь там далеко на теренах війни зайшли зовсім несподівані зміни, про які наш реґімент дізнавався не з офіційних повідомлень, а з жовнірських пліток: нібито австрійський рейхсрат видав рескрипт про надання Польщі незалежності, й хоч та свобода залишалася, мабуть, тільки на папері, все ж ми заздрили полякам; дійшла до нас теж вельми втішна звістка, що Центральна Рада в Києві проголосила Українську Народну Республіку в межах Московщини, а ще всіх переполошив більшовицький переворот у Петрограді – встигли ми вже наслухатися про ленінську банду, яка рвалася до влади в Росії.
Старий світ тріщав, ламався, на стратованій європейській землі народжувалося щось зовсім нове – невідоме, незнане, проте обнадійливе, нехай і гірше, аби інше; світовий лад уже не втримувався у зношеній упряжці, попруги рвалися, й стлумлені в імперіях народи почали піднімати голови й подавати свій властивий голос. Лише тут, між П’явою й Ізонцо, тривала й далі абсурдна позиційна війна, й ніхто не міг збагнути, за що ллється кров, наче Бог про нас забув і прирік на неминучу смерть над далеким і чужим Адріатичним морем.
Проте святкування річниці молодого австрійського імператора неабияк нас утішило: по обох боках фронту було оголошено одноденне завішення зброї – до нас прийшло свято, й італійці теж зраділи з несподіваного перепочинку.
Тридцять шостий реґімент змалів, ми вже й не рахували втрат і втішалися хіба лише тим, що самі ще живі. В наметі єфрейтора Небожителя наш уцілілий гурт пиячив: наливали в алюмінієві пугарі виділений командуванням полку ром, перехиляли й веселіли; Федько Мазур краяв на рівні скибки черствий цвібак, роздавав нам по одній, а собі забирав дві, бо так йому, ненажері, належалося за статутом; інтендант Муца, який приніс до намету провізію, скромно сидів скраю прічі й присувався до мене: коли правив бал Мелитон, Муца волів відчувати мій лікоть, знаючи, що я завжди його обороню від незлобливих, проте в’їдливих нападок кутського опришка, – не міг би я сказати, що наш жидик боявся Небожителя, навпаки, десь глибоко в душі любив його й почувався затишно під захистом владного баламута, а все ж кожної миті чекав від нього глузів, нібито єврей не мав права відчувати себе рівним у християнському товаристві.
Й коли в Мелитона посоловіли від рому очі, а в зіницях засвітилися бісики, знав Муца, що ось-ось розпочнуться для нього тяжкі словесні тортури – він саможертовно наготовився приймати їх і ще тісніше притиснувся до мене плечем.
«То слухай, Муцо, – блиснув Мелитон білими, немов здорові квасолини, зубами, наперед тамуючи сміх, який мав вибухнути з нього в кінці розповіді. – Зібралися три жиди – Мошко, Лейба і Хаїм – у подорож до Парижа. І каже Мошко: не пасує нам їхати до столиці Європи з такими простацькими іменами. То перейменуймося на французький лад: я буду Муй, Лейба – Луй… І тут викрикує Хаїм: а я з вами не поїду!»
Звісно, ми хором зареготали, й заохочений Мелитон уже сукав на язиці свіжий єврейський анекдот, як тут несподівано обізвався завжди мовчазний і накокоїжений, немов загнаний у кут щур, наш інтендант Муца Шпайхер:
«Не знаєш ти, Мелитоне, справжніх єврейських віців. Ті, які ти завжди розповідаєш, придумали ґої, щоб посміятися з юдеїв, а властивий жидівський анекдот навіть не пахне вашою ґоївською глупотою – він мусить мати суто наш національний сенс. Сенс, а не скалозубство!.. Ось послухай… Прийшов Іцхак до рабина покаятися в гріхах: був він, мовляв, у гостях і всипав до чаю три ложечки цукру. «Та який це гріх, сину мій, – каже рабин, – йди, Іцику, спокійно додому». – «Але ж послухай, ребе, – мовить Іцхак, – я вдома даю до чаю тільки одну ложечку». – «І це не гріх, сину мій», – дивується рабин. «Але ти далі слухай, ребе: мені до чаю потрібно дві ложечки цукру…» Ти втямив, опришку, єврейський сенс цього віца? Ґешефт! Найголовніший жидівський гріх!»
«А він не дурний…» – мовив до мене Мелитон, збагнувши єврейську філософію.
«Як бачиш», – відказав я.
«Ну то з тебе пляшка рому, Муцо! – загорілися очі в Мелитона. – Витягни, витягни з броцака, не будь уже таким останнім скнарою! У тебе завжди є щось у торбі, дорогий інтенданте. Ти вмієш заощаджувати, сам щойно сказав…»
Муца не впирався, витягнув з рюкзака коричневу бутельку, ще й буханець білого, мов сонце, хліба…
А коли ми вже геть розохотилися, й до Мелитона почала навально добиратися буйність, він підвівся з прічі й вигукнув:
«На якої псової мами ми тиснемо по кишенях заплачені за нашу кров гульдени? Чи, може, на той світ підемо з ними? Навіщо, там чорти задурно будуть поїти нас гарячою смолою… Потрусіть матнею, хлопці, а я нині всі проп’ю. Ану гайда у Вітторіо на Ринг!»
Й ми всі четверо схопилися, готові пропитись до нитки на святі нашого цісаря…
У містечку Вітторіо, на плацу Ринг, знайшли кнайпу, досередини не заходили й сіли надворі за столиком під різнокольоровою парасолькою. Навпроти заступив вулицю рекламний щит з парсуною лялькової дами зі стовпом кучерявого волосся на голові, а внизу щита виднівся якийсь напис ґотикою.
«Що там написано?» – спитав мене Мелитон.
«Скуповуємо жіноче волосся», – прочитав я.
«Гм… – заграли знайомі бісики в Мелитонових очах. – А чи тільки з голови? – Він придивлявся до куревського обличчя намальованої пані й тихенько наспівував сороміцьку коломийку: «Ой дана та й дана, така в мене кучерява, як шкіра з барана!»
Й замовк, позираючи на нас лукавим поглядом, і я вже знав, що в нього вертиться на язиці якась масна оповідка.
«Якось прийшов до чорта молодий граф просити, щоб привернув до нього серце неприступної панни, – почав розповідати єфрейтор, – а він за це готовий продати нечистому душу. Чорт не захотів його душі – нехай граф краще в заплату за послугу задає йому вічно якусь роботу. Й подумав закоханий панич, що чорт зовсім дурний, і радо погодився. Арідник тут же навіяв панянці чари кохання, й вона прийшла до графа в ліжко… Аж тут не те: не встигне він дотулитися до коханої, як нечистий з’являється на порозі: давай мені роботу! Граф посилає його побудувати міст на ріці, а чортові це як два пальці обісцяти; потім граф наказує збудувати замок, далі – ціле місто, й чорт умить усе ретельно виконує й не дає графові змоги взяти красуню. Аж врешті панна сама вийшла до арідника, щось там до нього прошепотіла, й нечистий пропав навіки… Довго та пара жила в любові, діждалися вони дітей і внуків – і ось одного разу проходжуються, вже старенькі, парком, аж бачать: сидить їхній чорт на пеньку й, спльовуючи в долоню, щось розправляє на коліні, аж свистить. Спитав граф у дружини, що ж це він робить? «А-а, я забула тобі сказати, ти ж такий був тоді нетерплячий: я вийшла до нього, висмикнула з лона волосинку й сказала, щоб він її розправив. Отож чорт і досі розправляє…»
Кельнер подавав на стіл пахучі м’ясні страви, кожен з нас присував тарілку ближче до себе, щоб Федько не зжер усього, а він таки хапав найбільші кусні й ковтав їх, мов крокодил. Мелитон замовляв вино, карменадлі, пудинги, гарячий шоколад – тратив гроші гейби перед смертю, а сам до страв не доторкався, лише пив і придивлявся голодними очима до намальованої дами.
І враз сталося диво: дама зійшла з рекламного щита і, вихляючи тугими стегнами, підійшла до нашого столика, провела пальчиками по Мелитоновому підборідді й млосно заговорила зрозумілою мовою – була то, певне, хорватка або герцоговинка:
«Красунчику мій, я тебе хочу…»
Я оглянувся: намальована дама й далі пишалася на щиті, а біля Небожителя сиділа жива, схожа на неї повія. Вона розстібала ґудзики на блузці й зваблювала жовніра повними, мов бохонці, цицями; Мелитон уже нічого не бачив, тільки її, він вихиляв один за одним пугарі червоного к’янті й залазив рукою курві в пазуху, а вона горнулася до нього й слинила йому щоки; ми ж, не знаючи, що чинити, почали виходити з-за столика…
Аж тут уперіщила злива, Мелитон вихопив із гніздечка на столику парасольку, взяв даму за стан, і вони обоє зникли за стіною дощу.
Здивовані й заздрісні, ми чекали на Мелитона в його наметі, хоч і не знали, коли він вернеться, чей з борделю може прийти аж уранці. Я був злий на приятеля, мов пес: як він міг умить забути Катерину, адже водно вистогнував свій жаль за нею: сарака моя жінка, сарака! І що з того – проміняв свою красуню на вуличну лярву!
Однак наш донжуан вернувся зовсім швидко, і я спитав його: гарбуза отримав чи грошей не стало, бо ж чималу суму залишив для кельнера на столі.
А Мелитон промовив гордо:
«Не согрішив, не согрішив!»
«Як це тобі вдалося? – здивувався я. – Як зумів стриматися перед такою спокусою?»
«Я спитав її, коли ми зупинилися під червоним ліхтарем, скільки вона візьме за ніч. А лярва відповіла: «Не хочу від тебе ані крейцара, такий бо ти файний!» І тоді я спам’ятався: якщо за гроші, то це така сама потреба, як, приміром, наїстися. А задурно – то вже любов. А в мене любов одна, одна! Ой сарака моя Катерина, сарака!.. Я пожбурив парасольку й залишив повію під ліхтарнею…»
Мелитон ліг на прічу, заклав руки під голову, й голосне його зітхання, ніби протяг, прошило намет, він зажмурив очі й тихенько проспівав: «Шіда-ріда, шіда-ріда, шіда-ріда-дочки, снилась мені моя любка гола без сорочки»; я дивився на нього й ще раз ствердив про себе, що вродливішого мужа на світі немає…
Й видав тоді філософську сентенцію:
«Щоб втриматися в чесності, треба неабиякої мужності, а щоб стати падлюкою, досить незначної слабинки…»
Мелитон розплющив очі й довго дивився на мене, чекаючи подальших моїх слів, – напевне, ждав від мене більш високої похвали за свій благородний вчинок. І я готовий був далі вправлятися в моралізаторстві, аж тут Федько Мазур, та остатна оферма, випалив досить-таки дотепне:
«А ти хоч висмикнув звідти-во бодай один волосок собі на пам’ять?»
«Я ж не чорт, дурню! – підвівся Мелитон, сплюнув і враз із сентиментального однолюба став розсердженим нахабою. – Чув я, Федьку, що в нашому реґіменті закінчилися стрільна й набої… Тож на тебе тепер уся надія: вийди за окопи, настав у бік П’яви голу задницю і гримни так моцно, як умієш тільки ти: якщо не вб’єш якогось там італійця, то хоч добре налякаєш!»
І в ту мить, ніби наврочений, схопився Федько за живіт, прожогом вискочив з намету, зсунув над окопом штани й щосили дриснув у ворожий бік.
Тільки один постріл пролунав з італійської сторони: Федько скрикнув і звалився в окіп поцілений, замість цісаря Франца-Йосифа, гарячою кулею в саму гузицю.
Із старшинського намету біг до окопів фельдфебель Отто Кац: невже італійці порушили перемир’я? Хвильку дивився на Федька, що лежав на дні окопа долілиць у болоті, потім допитливо глянув на Мелитона: що трапилося?
«Er ist etwas gestorben»,[19] – спромігся єфрейтор вимовити по-німецьки.
«Du bist dumm, er ist ganz tot… Feuer!»[20] – закомандував фельдфебель, змахнувши рукою в бік італійської лінії.
Однак ніхто не виконав наказу: набоїв у нас насправді не було.
Коли ми ховали Федька, Мелитон втирав сльози й примовляв:
«Холєра, то ж я винен, я…»
Так трагічно закінчилося святкування першої річниці сходження на престол імператора Карла І… І з того часу ми не чули від кутського опришка ані одного жарту…
Моя розповідь, дорогі брати і сестри, зближається до кінця, бо ж і дні мої позирають уже за свою межу – то про що далі розповідати?… Але ж таки цікаве було те наше життя, хоч, як згадати, надто вже сутужне: весь час на грані з небуттям.
Можливо, тому ми водно підживлювали себе жартами – в такий спосіб раділи кожним прожитим днем, що його нам вділив Господь, а про завтрашнє ніхто не думав, аби, не дай боже, не здуріти. А коли зрідка траплялися справжні радощі, то закарбовувалися вони в тямці навічно…
Таки мав я серед того безпросвітку на італійському фронті один справді щасливий день. Навесні вісімнадцятого року прибуло до нас підкріплення: цісар Карл І провів у Галичині останню мобілізацію, немовби хотів до решти позбутися тих остогидлих йому русинів, які тільки те й знали, що скиглити про незалежну українську державу, не маючи поняття, як вона мала б запрацювати, – достоту, як той карпатський абориген, який запитував у Ціти, де знаходяться коні в автомобілі… Тож нехай їх зжере ненаситний італійський фронт: прибув над Ізонцо Чотирнадцятий піхотний полк з невишколених руснаків. І що гадаєте: австріяки здобули перемогу над італійцями й увійшли в містечко Капоретто, що на підходах до неприступного Трієста.
Та якщо говорити правду – була то піррова перемога: обидві армії до того знесиліли, що воювати вже не могли й на очах розпадалися. По обидва боки фронту розпочалося масове дезертирство, вояки втікали додому на дахах переповнених поїздів, й переможець генерал Гофман попросив перемир’я.
Драгуни Мелитона Небожителя вешталися на конях вулицями завойованого міста, хлопці забирали з магазинів усе, що потрапляло до рук; до мене в штаб приходили кавалерійські інтенданти й вимагали фуражу для коней: на переднівку розпочався падіж худоби.
І ось заходить до канцелярії, що примістилася в напіврозваленому будинку, піхотинець у новісінькому чако, й на тому кашкеті я запримітив замість емблеми «F. J.», що означало «Франц-Йосиф», пришиту жовто-синю кокарду. Я не міг збагнути, чому та чічка, така мила моєму серцю, опинилася на мундирі австрійського жовніра, й пильно приглянувся до піхотинця. І враз скрикнув, як вар’ят, – ото й була та найщасливіша хвилина за все моє воєнне поневіряння: переді мною стояв із розпростертими для обіймів руками мій гімназійний однокласник із Боднарівки, в якого я цілий рік переховувався під час московської окупації, – Петро Мельничук.
Довго ми стискали один одного в обіймах, схлипували й сміялися; я запитав, що означає та жовто-синя квітка на чако, й він відказав: як не нині, то завтра Австрії прийде капут, в Буковину з’їжджаються усусуси, щоб у разі капітуляції захопити владу в Галичині, й треба буде зробити це раптово, щоб не випередили нас поляки. А нас дома не так багато, українці розсипані по різних фронтах, та й ми з тобою тут…
Отож придумав мій Петро геніальну аферу, тому й зайшов у штаб, сподіваючись знайти хоча б одного українця – аж тут я власною персоною!
І як на це, вривається до канцелярії весь червоний, немов зварений рак, ротмістр Гольдмайстер; ми виструнчилися, руки по швах, а він кличе до себе переляканого начальника штабу й волає до нього на все горло, що не далі, як за два тижні, не залишиться в полку ні одного коня: овес давно закінчився, сіна на складі залишилося хіба що для кіз, а ви протираєте тут штани на задницях і нічого придумати не вмієте! Zum Teufel mit solchen Stab, ich scheise auf euere Köpfe![21]
Я ще не знав, яку аферу задумав мій старий приятель, та він утямив, що сам Бог послав цієї миті знавіснілого ротмістра, й попросив у нього дозволу пояснити ситуацію.
«Насмілюся доповісти, пане капітане, що у Самборі гниє сіно на складах, і якщо дозволите збити команду й відправити її в Галіцію, це найбільше дві доби поїздом, то я гарантую, що за тиждень доправлю сюди щонайменше п’ять напханих сіном паквагонів і на додаток цілий пульман мішків з вівсом!»
Я чекав від Гольдмайстра заперечливого «нікс-квакіс-кукурікіс», проте він, не задумуючись, вигукнув:
«О sakrament! Негайно готуйте документи й відправляйте до того Самбора, чи як те місто називається, з десяток рутенців під командою рядового інфантерії, як ти називаєшся, не знаю, але менше з тим!»
Ніколи не забуду, як розлучався Мелитон із своїм карінтійським аргамаком – ніби з життям прощався, яке йому судилося віддати не за Австрію, а за Україну. Три роки доглядав його, гриву розчісував, годував найдобірнішим вівсом, деколи частував з долоні денною пайкою цукру, й тоді тихо іржав вірний друг єфрейтора Небожителя, який не раз виносив свого господаря живим із поля бою, коли той рубав ворожі – а чи ворожі? – голови… Мелитон обнімав коня, пестив, та насправді то кінь прощався з Мелитоном, бо проживе він значно довше за господаря, й обидва плакали: з очей коня котилися сльози, й він глухо постогнував, відчуваючи, що такого вершника більше в нього ніколи не буде…
Того дня нам видали нові однострої, карабіни, по два комплекти набоїв, харчів на два тижні, і за кілька днів ми – Петро, Мелитон, Муца і я – були вже в Дрогобичі. На стації нас зустріли пластунки з учительської семінарії, позривали з наших кашкетів осточортіле «F. J.» й пришили жовто-сині кокарди. Тільки Муца відмовився від цієї емблеми й подався пішки у свою Сакатуру… Потім нас трьох відправили в самбірську старшинську школу, якою опікувався славний письменник Андрій Чайковський…
У старшинській школі навчалися недовго: в ніч проти 1 листопада чота Василя Мариновича, до якої ми були приписані, за наказом Дмитра Вітовського вирушила до Львова й зайняла Народний дім…
Й аж тоді, після довгої мовчанки, заспівав Мелитон уже не своєї – стрілецької пісні:
А ми тую червону калину піднімемо,
А ми нашу славну Україну розвеселимо!
І весь час повторював, погладжуючи своєю важкою рукою моє плече, коли ми удвох виходили зі штабу на міське патрулювання:
«Не за швабів, не за макаронників воюємо, брате, а за свою рідну землю, а я ще й за Катерину… Мой-мой, як тепер хочеться жити!»
…Утримували ми Львів усього три тижні, а далі не вистачило ні людей, ні набоїв, й начальна команда Української галицької армії наказала усусусам залишити місто. Петра Мельничука призначив своїм ад’ютантом командант Гриць Коссак, а ми з Мелитоном у чоті Мариновича вирушили до села Вовчухи на залізничну лінію Городок – Судова Вишня, де й відбувся наш останній бій.
УГА облягала щільним кільцем Львів, польську військову залогу в місті живила лише одна артерія, зайнята генералом Галлером – залізниця Перемишль – Львів, і треба було її перетяти.
Ми стояли у військовій групі «Наварія» неподалік залізниці. В половині січня дев’ятнадцятого року цей важкодоступний об’єкт був узятий, можна було йти на Львів.
Саме в той час прибула з Парижа до Варшави військова комісія Антанти на чолі з генералом Бертелемі й поставила вимогу припинити українсько-польську війну й передати спір на вирішення мировій конференції. Сталося це в день успішної битви під Вовчухами. Наступного дня прийшов наказ від начального командування УГА припинити наступ. Це була зрада. Знеохочені стрільці кидали зброю й розходилися хто куди.
Ми з Мелитоном не підпорядкувалися наказові. Лягли за покинутий скоростріл, що стояв біля колійного насипу, й у розпачі стріляли по ворожих окопах, поки не закінчилася кулеметна стрічка. Тоді Мелитон підвівся на весь зріст і пішов з шаблею на ворога, співаючи:
Єсть у мене топір-топір, ще й кована бляшка,
Не боюсь я ані німця, ані того ляшка!
Й тут зустріла його гаряча куля. Він упав горілиць і, простогнавши «сарака моя Катерина, сарака!», навіки затих.
З польських окопів відкрили по мені вогонь. Та для мене все ураз стало байдужим і закінченим. Я бачив, як повзли по снігу жовніри до занімілого кулемета. «Ręce do góry!»[22] – кричали вони здалеку й бігли в мій бік.
Я вийняв із кобури револьвер, приклав дуло до скроні, та мужності мені не вистачило, й револьвер випав з руки в снігову кашу.
А тоді навалилися на мене польські жовніри, били, топтали, місили ногами й напівживого потягли за собою.
День закінчується, бджоли злітаються все ближче до лотків, щоб до смерку зайти в теплий вулик. А за рік у цих самих бджолиних хатках будуть мешкати вже інші особини – жвавіші, здоровіші. Усе на світі перемінюється, і я вже чую, як приходить у мій край нове покоління, котре житиме краще, ніж ми, може, і в незалежній державі – дав би то Бог.
Усе минається. Непереможний, здавалося колись, швабський кайзер Вільгельм II виїхав у Голландію, а на його місце прийшов звір у людській подобі, який залив півсвіту кров’ю, а потім здох у бункері, немов скажений пес… Що кому призначено долею: знищив єфрейтор Шикльгрубер мільйони людей і, не забезпечивши собі навіть могили, розчинився у вічній ганьбі, а мені, через знайомство з ним, судилося врятувати від загибелі своє село. І це також призначення.
Останній австрійський цісар Карл І, немов боягузливий тхір, утік із Шенбурна в Дрезден із своєю жоною Цітою, а його держава із жебрацької імперії перемінилася в заможну європейську республіку, – й важко мені нині збагнути, за що ж гинули люди на фронтах Першої світової війни… І хотів би ще побачити, як розвалиться найогромніша тюрма народів, дай мені, Боже, ще трохи пожити…
Але ж смеркається. Де моя Марина? Най би принесла мені тарілку з медом на денці, щоб я засолодив смутну хвилину мого сумерку. Ось виймаю з кишені реверенди ту саму ложку, якою користувався ще на італійському фронті, – то пам’ять про тяжку страду й про побратимів із Тридцять шостого реґіменту… Немає на світі вже ні одного оферми, тільки я – і як мені вдалося вижити аж два роки в тому страшному польському концтаборі в Домб’ю? Нікого вже немає, бо безпам’ятний Муца якби й не жив… Тільки Мелитон залишився в моїй пам’яті живий-живісінький, я й нині чую його жарти та співанки. Коли зайняв парохію в Сакатурі, знайшов Катерину й розповів їй про загибель мужа, якого вона сім літ вірно ждала з війни. Голосила бідна цілий тиждень, чутно її було аж у Коломиї, а потім перебралася з сином в Кути й там вийшла заміж за молодшого Мелитонового брата – такого ж буйного опришка, як і він.
Що ти робиш там, під кущем бузку, Муцо? Бджоли лазять вже не тільки по твоїх руках, а й по обличчі… Заснув чи, може, вмер? Та яка різниця, ти не жив уже піввіку… Але ж де моя Марина? Нема, пішла додому, втямивши, певне, що більш мені вже не потрібна.
Поховалися бджоли, і стихло в моєму світі, тож ходімо звідси, Муцо, пора… Куди, питаєш? На лоно Авраама… Веди, бо ти, відай, краще знаєш туди дорогу… Ходімо, бо з іншого світу прийшли ми на цю пасіку, а в ній запанував уже новий час. І нас з тобою, Муцо, не потребують тут ані бджоли, ані люди…
2005
Переборовши не зрозумілий для мене самого страх, бо ніби що могло загрожувати мені на занедбаній горі, яка вивищується над Львовом за шпиталем Святого Лазаря й має фортифікаційну назву – Цитадель, я рішуче звернув ліворуч з вулиці Коперника й, здолавши крутий провулок, зарослий з обох боків жухлими кущами глоду, будяками й деревистою, в ріст людини кропивою, вперше за півстолітній час мого проживання у Львові вийшов на четверту львівську гору, котра разом із Святоюрською, Замковою й Погулянковою утворює креш глибокої чаші, на дні якої безпечно осіло велике місто з червоними дахами кам’яниць, зеленими банями церков й зі шпилями католицьких костелів та православних дзвіниць; ті шпилі намагалися зіп’ятися так високо, щоб побачити, що там діється за горбатим заборолом львівських вершин, однак зазирнути через гребінь не спромоглися й німо стояли навшпиньках у солодкій дрімоті, немов утомлені перед світанком вартові.
А я таки спромігся – й зупинився на просторому овальному плато, яке теж було дном колиски між чотирма горбами, кожен з яких увінчувався схожим на проіржавлену корону бастіоном, складеним із порослої лишайниками цегли; ті оборонні споруди сторожко зирили на світ круглими для гармат і подовгуватими для ручної зброї бійницями й ховалися під чубатими наметовими дахами із прогнилої чорної бляхи, що скоробилася від дощів, вітрів і снігу, а зрештою – від давно проминулого часу.
Я знав назви цих чотирьох цитадельних вершин, хоч ніколи їх увіч не бачив: Каліча, Пелчинська, Вроновська і Познанська; плато мало вигляд побоєвища, цілковитої руйнації, проте життя тут таки існувало: недорозвалені будинки й подовгуваті, немов стайні, касарні та гамазеї дивилися на мене закіптюженими вікнами й повідчинюваними залізними дверима й дверцятами; поміж руїнами сновигали люди, вдалині щось гримотіло, наче хтось там гатив по ковадлу молотом, чувся брязкіт залізного пруття й гупання заступів об землю – велися якісь роботи, й так мусило бути, чей не могло – та й права не мало – зяяти в самому центрі міста цілковите безлюддя.
Я стояв на Калічій горі й думав: чому ж то ця здичавіла місцина залишилася й досі відчуженою від цивілізованого міста, нібито Господь прокляв її; навпроти мене бовванів двоярусний бастіон, у підчеревину якого збігала втоптана доріжка й зникала в темній пащі глибокої пивниці, з якої тхнуло смородом грибковини, розпаду й тліну; я почав відчувати, як цей відчужений шмат землі випромінює із себе негативну енергію, й мені захотілося якнайшвидше покинути моторошну юдоль, в надрах якої, здавалось, животіла смерть…
Чиє ж то небуття могло витати тут так натужно, що наситило собою землю й залишило її непридатною для життя? Виселених у давнину з міста на Калічу гору прокажених, яким дозволялося виходити на край Сокільницької дороги з прив’язаною до палиці мисочкою для подаянь; німецьких найманців у турецькому війську, котрі 1621 року втекли з-під Хотина й заховалися на цій горі: дві тисячі їх було тут поховано без домовин – у саванах; сотень польських жовнірів, що забарикадувалися в мурах шпиталю Святого Лазаря й цілий тиждень стримували наступ козацького полковника Павла Головецького – всі вони загинули до того дня, коли Хмельницький, взявши викуп, полишив Львів і подався переможним походом на Замостя; турецьких спагіїв Капудана-баші, що їх у 1671 році підтримував гетьман Петро Дорошенко, – і всі до одного турки загинули у викопаних ними шанцях під стрільнами Яна Собєського, який бомбардував Цитадель з Високого Замку; шведів, котрі зайняли Львів 1704 року й окопалися на цих горбах; усусусів, що тут загинули під час наступу війська генерала Галлера; полонених упівців, яких розстрілювали енкаведисти на Пелчинській горі; а може, воїнів Беніто Муссоліні, котрі відмовилися воювати на боці Гітлера й були інтерновані на цьому самому плато, де я стою, – я ж колись увіч їх бачив: незважаючи на те, що йшли вони безладними гурмами Сокільницькою дорогою без зброї, під конвоєм, ми, вуличні хлопчаки, бігли вслід за ними й щосили кричали, думаючи, що то вони причетні до мордерств у Янівському концтаборі: «Макарони, макарони, Муссоліні капут, Гітлер капут!»
Й крізь ці міркування проникли враз до мене звуки нетривкої, немов павутинка, мелодії, я прислухався і впізнав її: були то переривчасті звуки «Санта Лючії», що долинала із провалля під бастіоном…
Хто б це міг вправлятися у грі на флейті, адже у затхлій пивниці нікого немає і не може бути… Я підійшов ближче до отвору, а тоді музика стихла, та коли відступив назад, вона знову зазвучала; стривожений, я пішов із плато, а коли минав церкву Святого Лазаря, біля відчиненої хвіртки в мурі побачив старого чоловіка в схожій на сутану хламиді – був то, певне, шпитальний сторож або церковний служка: його цапина борідка виклично вставилася на мене, ніби він хотів спитати, що я тут роблю; я зупинився перед ним і промовив не так до нього, як до себе самого:
«Хтось там грає на флейті, в бастіоні… Чи, може, то мені причулося?»
Старий мовчки приглядався до мене, ніби зважував, чи можна розкривати переді мною таємницю, й по хвилі мовив недбало:
«Певне, причулося… Вже давно там ніхто не грає».
«А колись – хто грав?» – спитав я обережно.
«Грав… Італійський музи5ка. Пригравав, коли німці розстрілювали його однополчан… Аби їм було легше вмирати… Аби гинули гейби на своїй землі».
«Чи ж могло таке бути? – спитав я недовірливо. – А сам залишився живий?»
«Кожному життя дороге, – проказав дід і замовк. Однак за якусь мить пожвавився: – Я все те чув і бачив, прислужував тоді у Лазаря паламарем… Але то довга історія, ідіть собі…»
Я зійшов провулком поміж будяками й кропивою на Коперника, й тоді знову почувся звук флейти – тепер уже в моїх вухах, ніби кликав мене, щоб я вернувся…
І я пішов на Цитадель другого, третього і четвертого дня: мелодія й далі бриніла в утробі бастіону, та коли я підходив ближче, вона змовкала; це була якась мана, ілюзія, бо хто ж там міг грати?
«Не маєте спокою? – спитав мене шпитальний сторож чи то церковний служка на четвертий день, виглянувши з-поза хвіртки. – А що, і таке може бути: людей нема, а голоси залишилися, вони також живі…»
«Розкажіть мені, що знаєте», – попросив я старого.
«То проходьте сюди».
Я вислухав страшну розповідь і відтоді більше не виходив на Цитадель: збоявся живого голосу мерців…
Невдовзі після цієї приключки мені випало побувати в Італії разом з двома російськими письменниками – у форматі, як нині полюбляють висловлюватись, Товариства італійсько-радянської дружби. Це була моя друга поїздка в країну мистецтв, літератури й музики: я вже знав, що таке Рим, Неаполь, Палермо, а тепер сподівався побачити казкову Венецію з її каналами, гондолами й неповторним мелосом.
Товаришували мені в подорожі Григорій Бакланов – романіст із сміливими, як на той час, демократичними поглядами, і затятий шовініст поет Михайло Дудін, через примху якого я не потрапив до Венеції, хоча на цей маршрут Товариство призначило нас обох… У Мілані під час вітального прийому Дудін, нахваляючись знанням поезії, до нудоти рецитував вірші російських поетів, а серед них – уривки із Шевченкової «Тризни», і коли я пояснив італійським колегам, що для Шевченка не було властиво писати по-російськи, Дудін цвиркнув зверхньо: «А жаль, через те його й не знають у світі»; я обізвав декламатора русотяпом, і, звичайно, після цього ми не могли удвох відбути до Венеції.
Щоб заглагоїти конфлікт, італійське керівництво нашої групи роз’єднало нас: Дудін поїхав до Венеції, а мене, як мені здалося, за кару послали в нікому не відоме гірське містечко, що за сто кілометрів від Рима, – Л’Аквілю, в перекладі – Орлине гніздо.
Я мусив змиритися з такою покарою: Дудін категорично відмовився відступити мені Венецію, і я з Мілана поїхав поїздом до Рима сам… А втім, подорож уздовж половини італійського «чобота» виявилась вельми захоплюючою: з одного боку Альпи з кастелами на вершинах та прямокутними клаптиками обробленої й накритої плівкою пісної землі, з другого – море, а ще десятки тунелів і велична Флоренція з піднебесною банею Санта Марія, і врешті похмуре й неошатне передмістя Вічного міста, а за ним – гігантський вокзал площею небезмай у пів-Львова!
Тут мене зустрів голова Товариства Л’Аквілі Франко Крісталіні; цей симпатичний пан став на тиждень моїм щирим приятелем, і я довго потім з ним листувався; ми сіли в авто, яке з натугою спиналося в саме небо серпентиною, що безкінечною змійкою оповивала кілька разів довкруж альпійську вершину й нарешті винесла нас на плато, де осіло, немов утомлений птах, містечко Л’Аквіля, над яким вивищувався стрункий будинок університету, і звідси, як я потім жартував, ділячись своїми враженнями з приятелями, – відкрилась мені вся Італія у вигляді чобота!
З таким дивом, як Л’Аквіля, я ще не зустрічався, хоч з’їздив півсвіту; а хіба хтось із вас побував хоча б раз – в наших Карпатах, на Уралі чи то на Памірі – в університетському містечку на самій вершині гори висотою нашого Петроса або Попа Івана? То справжня фантазія, і я в душі дякував недоброму Дудіну за те, що не пустив мене до Венеції – це місто може будь-хто і будь-коли оглянути, а відвідати Л’Аквілю – тільки обранець долі, і то один-єдиний раз у житті!
Другого дня я виступав в університеті. Почувався досить вільно, бо ж не було біля мене московських цензорів, тільки самі італійці – гірські провінціали, яким не часто траплялася нагода зустрічатися з іноземцями, а тим більше з представником зовсім не знайомої їм України, про яку вони, крім того, що десь чули одним вухом ім’я міфічного Тараса Шевченка, нічого більше не знали, а імена Івана Франка і Лесі Українки, які бували в Італії й, натхненні її історією й мистецтвом, створили світові літературні шедеври, – ніщо для них не означали.
Тож розповідав я італійським викладачам і студентам про Україну, відкривав їм очі на невідому, гейби запроторену в космічні чертоги землю із самобутньою культурою – а та земля не так уже й далеко від Італії; я ще їм сказав, що наші народи єднає пролита кров – українська над П’явою та Ізонцо в Першій світовій війні, а італійська на львівській Цитаделі – у Другій, яку дехто із присутніх в університетській залі пережив.
Моя оповідь просто-таки шокувала слухачів: а де поховані українці, де – італійці, хто їх відспівував, хто освячував могили, чи поставлені їм пам’ятники або хоч хрести? Мене засипали питаннями, а тоді я закинув своє – дражливе й докірливе: ми нація недержавна й тому не мали змоги відшукувати по світу могили своїх родаків, але як могли ви, громадяни відвічної держави, не поцікавитися досі й не знати й не страждати від того, що з нашої львівської Цитаделі не вернулися до рідних домівок понад дві тисячі ваших батьків і братів, кості яких тліють у шанцях на Калічій горі; чи ви таки ніколи й нічого не чули про трагедію на Цитаделі, як ви могли про це нічогісінько не знати?
Франко Крісталіні відповів на мої інвективи аж тоді, коли ми вечеряли в ресторані на П’яцца дель Марко: крізь вікно виднівся невеликий майдан з фігурою Святого Марка, під якою на лавочці сидів жебрак із схожим на флейту інструментом у руці; Франко сказав:
«Мені аж тепер стало соромно, та не так від того, що нічого ми не чули про львівську Цитадель – наші й не наші воїни тисячами падали на неозорих просторах Європи, могли ми й не відати про трагедію італійців у Львові… Та он бачиш, сидить під фігурою вуличний музикант – старий ветеран війни, про якого ми знаємо тільки те, що він вернувся з німецького концтабору в Галіції. Й досі ніхто з нас не зумів його розпитати, де містився той табір італійських полонених, з якого він начебто втік… Мовчить, мов заклятий, і ніхто не зумів і навіть не намагався віднайти ключа до його стражденної душі, до його таємниці. А може, він побував саме на вашій Цитаделі – хто про те знає?… Грає собі старий на флейті, перед ним на землі лежить військовий кашкет, в який люди кидають дрібняки, і я теж деколи подаю йому кілька лір… Але чому він так уперто німує, нікого це не обходить, а скоро його не стане, і таємниця піде разом з ним на той світ. Тільки й за це стало тепер мені соромно…»
І якраз у цей момент, коли закінчив свою мову Франко, жебрак підніс флейту до уст, і я стрепенувся, почувши мелодію «Санта Лючії» – так само недоладно й переривчасто вона зазвучала, як це вчувалося мені на Цитаделі.
Я миттю вийшов з ресторану на майдан й присів неподалік музики на підмурівку постаменту. Наслуховував гру і згадував розповідь паламаря біля притвору церкви Святого Лазаря.
Старий паламар розповідав докладно й поволі… 1943 року німецький конвой супроводжував тлуми недобитків італійської армії, розгромленої під Воронежем і Курськом, в обхід шпиталю Святого Лазаря вгору вуличкою Вроновських на Цитадель; конвойних було мало, обшарпані солдати йшли майже добровільно, бо сподівалися – а так їм було обіцяно – що їх депортують в Італію, адже вони без принуки здалися в полон німцям, відмовившись воювати; гітлерівці вже окупували Італію, й для полонених начебто було приготовано табори на рідній землі, і то була остання для італійців надія.
…Я переслуховував ще раз розповідь паламаря, ніби запис на магнітофоні, а водночас згадував своє… Над Львовом стояла тепла осінь, а ми бігли хлоп’ячою гурмою за пораженцями, які мали ще сякий-такий вояцький вигляд, й викрикували: «Макарони, макарони!»; я ніколи не забуду, як один жовнір – молодий, у кашкеті, що налазив на вуха, – повернувся до мене, й на все життя запам’яталось мені його обличчя; він тицьнув пальцем у мої груди й вимовив з докором по-німецьки: «Ich bin soldat, du bist zivil»;[23] я тоді не зрозумів, що мали означати ті слова, аж згодом втямив справжній сенс солдатської долі, яка повинна бути пошанована цивілем, котрий не має поняття про тягар солдатської служби: будь-який воїн мусить бути пошанований навіть ворогом, бо жоден не керує своїм життям, і в цьому полягає його драма; сидячи цієї миті на підмурівку фігури Святого Марка на п’яццо в Л’Аквілі, я пильно приглянувся до вуличного музи5ки, якому перехожі вряди-годи кидали дрібні монети в солдатський кашкет, а він, склавши у вузьку смужку губи, видобував із флейти знайому мелодію; мені хотілося зіставити його образ із обличчям італійського вояка, який дорікнув мені за зневагу, проте риси музики не збігалися з рисами змореного солдата, – і я далі прослуховував у думці розповідь паламаря.
…Тлуми італійських солдатів виповзли на Калічу гору, де бовванів бастіон з виписаною дьогтем на залізних дверях римською цифрою «І», й тут же спам’ятовувались, що не на залізничний двірець для відправлення в Італію їх пригнали: був то концтабір для полонених – «Шталаг 328», в якому на них чекала неминуча смерть.
Овальне плато на Калічій горі за два роки війни начинилося трупом, криті рубероїдом дощані бараки були набиті вихудлими людьми. Вранці, коли табірний поліцай ударяв шворнем по рейці, підвішеній до перекладини на стовпі, схожому на шибеницю, – напівголі, в цюндрях прогнилого одягу живі скелети виповзали із смердючих халабуд; тоді із службової касарні вибігали гайдуки в зеленкуватих шинелях і кашкетах з черепами замість кокард на лобі; вони ґелґотіли, кричали, вигукували команди; цей несусвітній рейвах і побої ґумовими шлангами виганяли знесилених людей на огляд і перекличку; колишні совєтські командири загинали донизу коміри кітелів, на яких виднілися сліди кубиків і шпал, однак та розпачлива завбачливість не рятувала їх: комендант табірної поліції, колишній радянський лейтенант Андрєй Якушев давно розгадав цю наївну хитрість, він, ніби незрячий по точках брайлівського шрифта, пробігав пальцями по комірах кітелів і безпомилково вгадував командирські ранги; розпізнаних виводили на рови біля Пелчинського ставу і там розстрілювали під музику духового оркестру, що складався з колаборантів, – Якушев був романтиком, його розчулювали постріли, музика й горілка…
Євреї рятувалися вмінням моментально змінювати прізвища під час селекції, й деякі з них могли бути вдячні Давидові Гурамішвілі або Тарасові Шевченкові, закінчення прізвищ яких вони додавали до своїх – єврейських; повоєнний Львів знав художника Семена Грузберга, який тим шевченківським – енко врятував собі життя, назвавшись Грузбенком, і ще один в’язень «Шталагу 328» залишився в живих – був то математик із Львівської політехніки, котрий до прізвища Гольдман додав закінчення – швілі… Однак цих щасливців поминула смерть лише тому, що на черговому огляді не було мертвоп’яного в той час Якушева – досвідченого ката, який до війни пройшов вишкіл у золочівській тюрмі, де служив наглядачем і уславився повальними розстрілами українських і польських в’язнів перед відступом совєтського війська із Золочева в 1941 році, за що потім отримав звання лейтенанта, а коли потрапив у полон до німців, погодився розстрілювати своїх. Коли «Шталаг 328» поповнився італійськими солдатами, Андрєй Якушев зголосився до них за ката…
Зморені й виголоджені вояки опускалися на землю, падали, вони ще не знали, що з появою коменданта табірної поліції треба миттю вставати, що за такий непослух можна поплатитися й життям; полонених прибувало й прибувало, аж поки та ворухка людська маса не заповнила половину плато, обгородженого колючим дротом; Андрєй Якушев, ляскаючи шлангом по халяві, пробирався крізь чорну товпотню, наступаючи на лежачих, він штовхав їх ногами, прокладаючи собі прохід до бастіону; біля залізної брами споруди зупинився й верескнув «aufstehen!»; Якушев знав кілька слів – nieder, los-los, shweine-reine – а більше для того, щоб виконувати катівську роботу, й не потрібно було йому знати; пропите обличчя поліцая налилося червінню з люті, що жоден італієць не схопився на його покрик, – то сидіть собі, сидіть, італійські свині, незабаром ви будете лежати в ровах, а я тільки мінятиму диски в автоматі й одягну рукавиці, щоб не обпекти долоні об розпечене дуло; Якушев сам напрошувався в штурмфюрера ґестапо Штольца на «мокру» акцію, щоб заслужити довір’я, бо добре знав, що німці ладні закатрупити і його, тому ревним катівським старанням віддаляв від себе власну смерть.
Він раз у раз викрикував «aufstehen!», а коли італійці й далі не реагували на його команди, Якушев зняв з плеча автомата – й тут почув він звук флейти. Поліцай перекинув автомат на плече і, зваблений ніжною італійською мелодією, шукав очима серед чорного тлуму музиканта, врешті побачив його – молоденького солдатика у великому, що налазив на вуха, кашкеті; солдатик сидів на валуні й вивищувався над побратимами, які лежали покотом на всипаній рінню землі, і, схилений, дув у отвір флейти, видобуваючи з неї мелодійні звуки – чи то альпійських вітрів, чи сирен у Тірренському морі, або тихих, схожих на зітхання наспівів утомлених після цілоденного лову рибалок у таверні, а може, то були фрагменти серенади закоханого юнака під балконом вродливої венеційки; Якушев застиг, слухаючи мелодію, адже був він не тільки романтиком, а й професійним катом, й зухвала думка зблисла в його темній голові: він полегшить смерть цих бідолах – будуть вони вмирати не під фальшиві звуки рипливого духового оркестру, а під рідну їм серцевражаючу італійську музику!
…Я спідлоба позирав на жебрака, що сидів під фігурою й не переставав грати на флейті, й думалось мені: а може, це той самий солдатик, про якого розповідав паламар; до того ж я вирисовував у пам’яті обличчя вояка, котрого образив, коли колона обдертих італійців звертала з вулиці Коперника на Калічу гору; мені хотілося, щоб той полоняник, який усвідомлював мене, що я цивіль, а він солдат, був саме тим музикантом, що його запримітив Якушев; а чи тримав він тоді у руці флейту, не пам’ятаю, можливо, ніс її в рюкзаку; я й сьогодні не можу збагнути, чому мені потрібен був саме такий варіант – для загострення моєї майбутньої повісті, а чи для того, щоб збагнути духовну сутність людини, яка рятувала своє життя в такий вишуканий спосіб, і як я маю оцінити його вчинок: як добросердя до побратимів чи як блюзнірську зраду?
…Романтична ідея смерті італійців під музику на флейті враз зіслизла із просвітленого на мить мозку ката – він прикипів спиною до залізної брами бастіону, витягнувся, виструнчився, і ніщо тепер не могло б його зрушити з місця, окрім команди штурмфюрера Штольца, який вийшов із службової касарні, хвильку постояв, кинув оком на залюднений плац і рвучко закрокував у бік бастіону. Якушев завмер і ждав найтяжчої покари від шефа за те, що не зумів підняти на ноги італійців, а вони навіть не заворушились на появу ґестапівського офіцера у френчі, заперезаному поясом із кобурою, у вигнутому зеленому кашкеті з емблемою труп’ячої голови й двох перехрещених кісток над дашком; непокірність італійських вояків перед офіцером узлагіднила страх коменданта табірної поліції, він викинув праву руку вперед, зойкнувши «Хайль Гітлер!», штурмфюрер на те привітання не зреагував, проте став поруч з Якушевим, і катові відлягло: шеф потребує допомоги і слід йому з усіх сил догодити.
Однак допомоги Штольц поки що не вимагав, він вийняв із кобури маузера і тричі вистрелив угору, звуки пострілів мали, видно, магічну силу, й італійці почали поволі підводитися, тоді зашастали поміж ними поліцаї й, викрикуючи та штовхаючи їх прикладами, примушували полонених лаштуватися у здвоєну шеренгу півколом, і врешті Штольц оголосив: хто згоден вернутися в діючу армію й воювати за фюрера, хай виходить два кроки вперед – їм буде подаровано життя.
Тлум хитався, тривожний шемріт пронісся по колоні, немов протяг, та ніхто з неї не виходив; Штольц і Якушев ждали, кат поляскував шлангом по халяві чобота, штурмфюрер бавився маузером, підкидаючи його на долоні, а напруга гусла, стискалася, немов пружина, і врешті вона розпрямилася: з колони виступило не більше тридцяти солдатів, а решта закам’яніло стояли, і їхня доля тієї миті була вирішена.
Якушев підійшов до валуна, біля якого все ще стояв молоденький солдат із флейтою в опущеній руці; штовхаючи його поперед себе, привів до брами бастіону й сказав: «А ти будеш грати на своїй дудці, щоб твоїм родакам в останню мить примарилась Італія. За це я тебе розстріляю останнім».
Й пониклий солдат підніс флейту до уст…
Розповідь паламаря церкви Святого Лазаря наблизилась до мене – чіткіше зазвучала, і я ловив кожне його слово – не згадане, а ніби живо почуте…
«В кінці липня 1944 року, – оповідав старий, – до Львова увійшли совєтські війська, чиновники зайняли адміністративні установи, однак упродовж кількох днів на Цитадель ніхто не потикався: на зловісній горі стало неприродно тихо – ні криків, ні стрілянини, проте ця тиша була вельми непевною, і я довго не наважувався виходити з приміщення шпиталю, хоч уже знав, що німців давно нема на Цитаделі.
З Калічої гори і з-над Пелчинського ставу тягнуло млосним смородом – то дотлівали складені в штабелі трупи полонених: ґестапівці замітали сліди своїх злочинів і замести не встигли; я, зрештою, зважився вийти за шпитальний мур: на Калічій горі німо стояв опустілий бастіон, ніде ні душі; я почав поволі спинатися на гору й раптом сахнувся: до мене наближалася примара в цюндравій шинелі й військовому кашкеті, що налазив на вуха, привид тримав у руці схожий на прутик предмет, я приглянувся і втямив, що то флейта, й обурення та огида пройняли мене: тож напевне цей недомучений вояк був тим самим, який під час розстрілів грав на флейті – до мене щодня долинала ніжна італійська мелодія, вона завше звучала перед початком кривавої акції; так це ж він, той упир, який пригравав, коли його побратими падали розстріляні в рови; крики й торохтіння автоматів заглушували музику, та в перерві між стріляниною вона знову звучала – музикант грав весь час, мов на весіллі, і не змертвіли йому губи, не повсихали пальці; якою ж то страшною ціною він купував собі життя – і викупив: один-єдиний із двох тисяч італійців залишився живим на Цитаделі, й тепер ішов мені назустріч, підбігав і щось вигукував, вимахуючи флейтою.
Він спочатку говорив по-італійськи, потім перейшов на німецьку, яку я трохи знаю, й вимовляв одне і те ж – я зрозумів, що солдат божевільний.
«Немає нікого, нікого! А я мав умерти останнім, хто ж мене тепер розстріляє?»
Солдат наблизився до мене впритул, я бачив його каламутні очі, в яких нічого, крім безнадії, не світилося, від нього тхнуло підвальною гнилизною, зітліла шинель розлізлася й ледве трималася на плечах, він вимахував флейтою перед моїм обличчям, і крик його переходив у шепіт: з того всього, що він сказав і що я знав без нього, я домислив перебіг його стражденного життя на Цитаделі й вам про це нині повідаю…
«Я поривався до своїх, щоб умерти разом з ними, – лепетав солдат, – а вони мені говорили: ти грай, грай, viva Italia! ми гинемо за неї, а ти нам її даруєш в останню хвилину; я не переставав грати, а мої побратими, ридаючи, ставали над рови, поліцаї стріляли їм в обличчя, а Якушев у потилиці… до нас приходив священик відпускати гріхи, він приносив із собою монаші ряси й кидав під ноги тим, що стояли подалі від ровів, і хто встигав у них одягтися, той ставав монахом, і отець потім їх виводив крізь ось цю браму; священик кинув рясу і мені, та я її не одягав, я мусив грати, щоб моїм братам було легше вмирати… А потім – у небі літаки, бомби падають і вибухають біля бастіонів, зчинилась паніка, усі втекли, а я залишився сам… Хто ж мене розстріляє, хто?!»
Я поступався назад від божевільного, та він ураз забув про мене й побіг до спорожнілого бастіону, і більше я його не бачив, тільки щовечора чув мелодію, а коли вона нарешті стихла, я вирішив пошукати флейтиста в підвалі бастіону. Однак його там не знайшов, може, він подався за німцями, хто знає… А ви кажете, що чули недавно… Яку-яку? «Санта Лючія»? Таж це була його пісенька… Що ж, у Бога всього много, можливо, та мелодія живе собі сама і плаче за погиблими…
А Якушева совєтські розвідники спіймали аж під Берліном і привезли до Львова. Тут його засудили до страти й повісили на Цитаделі… Ця місцина призначена для смерті… Якби її освятити хресним ходом, то, може б… А так – самі знаєте…»
Флейтист музикував під фігурою Святого Марка, а я собі тихо наспівував:
В місячнім сяйві море завмерло,
Пливе мій човен, згубивши стерно,
Десь жде кохана, в серці надія,
Санта Лючія, Санта Лючія…
Можливо, музи5ка теж вимовляв подумки подібні слова, згадуючи свою юність, Адріатику й серенаду під вікном чарівної сеньйорити, а може, тих слів у його пам’яті давно вже не було – їх розстріляли ґестапівці біля рова на Цитаделі; я хотів, щоб моя моторошна здогадка була правдивою, і водночас боявся цього, бо надто страшною здавалася мені участь л’аквільського жебрака в трагедії півстолітньої давності; я все пильніше придивлявся до захованого в сивій бороді обличчя музиканта й усвідомлював зрештою, що то лише моя уява, що я шукаю гострих колізій для майбутнього сюжету повісті чи роману, а явлена мені реальність зовсім банальна; жебрак не підводив голови, мені здавалося, що він умисне уникає мого погляду, а може, терпеливо жде, коли я кину до його військового кашкета милостиню – а чи це не той самий, який налазив молоденькому солдатові на вуха?; ця думка й далі вперто мене переслідувала, я вийняв з кишені жменю лір, обережно підійшов до жебрака й опустив їх у кашкет, він буркнув «gracia», але й тепер не глянув на мене, і я зважився вимовити, немовби то мав бути пароль, його власні слова, кинуті мені колись на вулиці Коперника, коли тлум італійських солдатів звертав у провулок Вроновських, щоб вийти на Цитадель: «Ich bin soldat, du bist zivil…»
Кустраті брови флейтиста підскочили вгору, і я зустрівся з повним неприязні його поглядом. Він не вимовив ні слова і, схилившись, знову приклав уста до флейти, проте мелодія не зазвучала, і я тоді пішов на останній ризик:
«Ти пам’ятаєш Цитадель?» – спитав я по-німецьки.
Тепер його позирк здався мені розгубленим, та, напевне, зніяковіння музи5ки означало не більше, як невдоволення моєю настирливістю. Однак я ждав його відповіді.
Нічого не сказавши, він різко підвівся, глянув на мене безумним поглядом й, полишивши на лавочці флейту, покрокував упоперек плацу, йшов спотикаючись, наче аж підбігав, не оглядався й миттю зник у вузькому провулку…
Франко чекав на мене біля ресторану й курив цигарку; коли я підійшов, він допитливо глянув мені в очі, та не сказав нічого, й ми мовчки подалися до готелю.
…Першого ж дня після повернення з Італії я вийшов на Цитадель і довго стояв перед бастіоном, наслухаючи, чи не чутно гри на флейті… Було мертво тихо на зловісному плато, можливо, мені колись причулася мелодія «Санта Лючії», а якщо й ні, то тепер вона не могла вже звучати: флейту музикант полишив біля фігури Святого Марка, й закінчилась нарешті печальна музика, а, певне, і життя не відомого мені і невіднайденого італійського солдата.
2006
Крізь ліси до рідного обійстя в Гуцулівці Святослав Климчук добирався вельми обережно, він боявся, що путівець, який побіг від тракту через березину, грабовий ліс та бучину, раптом обірветься, немов звірина стежечка на тирловищі, розчахнеться, й блудна відгалузка поведе не в той бік: кількахатний хутірець, який не належав жодному селу в надовколишності, лишень собі самому, колись пропадав за білявим мревом березового лісу – в западині над болотистим потічком Слинявкою, джерельця якого вибулькували, мов гейзери, із земних тіснин у довгій видолині, обставленій критими ґонтом хатками, і одна крайня, на лисому горбі, що вихопився з вільшинового гаю, належала йому, Святославові, та він не знав, бо й не міг знати, чи збереглася вона, чи хутір Гуцулівка взагалі ще існує на світі й чи заведе його ця стежка на родиме подвір’я.
Йшов навмання, звернувши з гостинця у здичавілі хащі; колись він тут, ще хлопчиськом, пастушив, а їх зовсім не було: на схилах, що спадали в ізвори, буяли тоді соковиті трави, а як досягали вони пори цвітіння й медовий запах виповнював дно яруг, звідки вічно тягло кислим духом хопти і хвощу, Святко з Ганнусею Терлюковою запускали корів у духмяну повінь, й ніхто за це не сварив – було то по війні, парубків і ґаздів, які могли ті трави скосити, на хуторі не стало – всі пішли в партизани.
Тож брели корови, зволочуючи росяне зело, поринали в ньому по животи, вимивали до білоти вим’я й дійки, а Святко з Ганнусею падали на буйнотрав’я так глибоко, що їх не було видно, і там втішалися одне одним, дотикаючись пальчиками до сокровенних місць на оголених тілах, й від тих дотиків шнурували вверх по хребтах стада мурашок, добиралися аж до очей, витискаючи з них солоні сльози, – щоб не бачили діти першого моховиння на білих лонах, бо було ще рано…
Та марно зажмурювали вони очі на соромітну потаємність: очі зріли-таки досі ще не бачене, й діти з утіхи качалися травами, полохаючи корів, щільно притискалися голими животиками, й невідомий солод спопеляв їхні чресла, однак не знали вони, що це таке, і, залишаючись цнотливими, знемагали в незмірній радості від наближення до найпотаємнішого, а коли минав шал, кожне квапно закривало свій сором, й довго вони не сміли глянути одне одному у вічі.
У тих невинних гріховних забавах проминуло перше повоєнне літо; через довгу зиму Святко з Ганнусею дозрівали й весною, коли погнали корів на перший випас, квапно з’єдналися на білому килимі рясту в грабиновій гущавині…
Кохалися щодня через усе літо, а восени юним грішникам довелось дивитися одне на одного крізь заґратовані віконця паквагонів, і плакали вони й кричали, коли зловісні состави з коминками на дахах роз’їжджалися в різні боки з Міської товарної станції.
…Яка ж то тепер та Слинявська видолина? Можливо, після виселення ніхто до хутора й не заглянув – з роками хати позападалися в землю аж по вікна, ставши домовищами для пугачів; люди з віддалених сіл напевно встигли вже забути про партизанський хутір Гуцулівку, за один день виселений у Сибіри до останньої душі.
Вузька, ледь утоптана стежка не розчахалася на звірині путівці навіть у темній грабиновій гущавині, що потягнулася за березиною, і Святослав щораз то більше впевнювався, що не блудить, хоч колишні галявини й царинки закрилися дикорослими хащівниками, й упізнати терен було важко. А все-таки хтось сюди ходить – проникла ж крізь нетрі вузька стежина, й подумав Святослав, придивившись до неї, що втоптувала путівець начебто одна людина: відтиски підошов скрадливо, поодинці відбивалися на зжухлій траві й опалому листі – може, прохожий намагався не залишати після себе чіткого сліду… Й думалося теж Святославові, що за півстоліття Гуцулівка могла й зовсім безслідно зникнути з лиця землі, – але ж хтось таки ходить у Слинявську видолину!.. А могло й таке статися, що за той час хутір у село розрісся, але тоді до нього вела б принаймні возова дорога… Певне, то грибарі нипають лісами, а у видолині не залишилося вже жодної хати, та й хутір той невість-чого запропастився колись у недоступні тарапати, – розказували старі люди, що то від татарви ховався по лісах народ; від татар вберігся, а від новітньої орди не зміг…
Та враз сутіношну грабину прострелили вертикальні світляні смуги – то нарешті закінчувався ліс, і аж тепер Святослав остаточно впевнився, що не зблудив, він підбігцем подався до узлісся, бо вже знав: за стіною лісу простягається над гнилою Слинявкою видолина, поросла вільшиною, з якої вистрілює до неба горб, увінчаний його рідним обійстям.
І стоїть же воно, стоїть! – мало не вигукнув Святослав, побачивши рідну оселю. Кинув поглядом по видолині – ніякого сліду від хат на ній не зосталось, й дивувався старий Климчук: як могло так трапитися, що його домівка збереглася?
Сповільнив крок, наче злякався зустрічі з рідним порогом, а в пам’яті зринули далекі й відчужені від нього примарні спогади…
Про хутір Гуцулівку довколишній світ дізнавався хіба що випадково: ото як вийде в п’ятницю, ярмарочного дня, з хащів на Спасівський тракт якась там жінка, прямуючи з бербеничкою бриндзи та з вузликом сиру в бесагах до Міста, то й спитає її хтось із перехожих: «А звідки ви, вуйно?» – «Та з Гуцулівки». – «Ага…» – глибокодумно підтвердить свою обізнаність в терені той, хто запитував, а сам і зеленого поняття не мав про якусь там Гуцулівку, запропащену в підгірських бучинах, дібровах та ізворах, й називали люди мешканців того невидимого хутора «гоцуляками», таким чином відрізняючи їх від справдешніх гуцулів, які теж щоп’ятниці гнали з гір Спасівським трактом овець, телят, а то й корів на Міську торговицю.
Німці хоч як старанно прочісували ліси, висліджуючи упівців, – ні разу на хутір не натрапили; після війни довший час нічого про нього не відали навіть енкаведисти з карального батальйону «Червона мітла», й тому невловимий курінний Скуба обрав цю місцину під штаб та квартири для партизанських старшин, сам же замешкав у світлиці Онуфрія Климчука, відтіснивши господаря з молодицею й сином-одинаком на другу половину хати.
Й здавалося гоцулякам, що так довічно житимуть вони в тихій безпеці, бо ніяка потреба не наглила їх заявляти про себе перед світом Божим: вели натуральну господарку, а мило, сіль та сірники купували на Міському ярмарку; тих кілька хуторянських діточок взимку навчалися читати й писати в грамотного Юри Терлюка, в якого виростала розкішна, мов ружа, Ганнуся, й заради неї ревно брався до науки Святко, щоб не виглядати штубаком перед дівчинкою, яку собі змалку вподобав.
Так минули три воєнні й два повоєнні роки в партизанській республіці, аж поки не приплентався на хутір якийсь коростявий жебрак, що никав від хати до хати, випрошуючи хліба, й сердобольні та довірливі хуторяни годували зайду, аж поки Юра Терлюк не запідозрив лиха й не розповів курінному Скубі про чужака. Та було пізно: жебрак зник із Слинявської западини так несподівано, як і з’явився…
За кілька днів після того, як пропав невість-куди підозрілий прошак, на світанку оточили зусібіч Слинявське урочище червоні карателі, й було їх як трави та листу; курінь Скуби зайняв кругову оборону – за кожним деревом стояв упівець; бій тривав до надвечір’я, багато партизанів полягло й курінний загинув, а вночі зажевріло небо – то горіли крайні гуцулівські хати.
Святослав зник з дому, як тільки почалася стрілянина, й батько не шукав його: може, вислизне з оточення і в якомусь селі заховається хоча б приймаком в маючого господаря, бо ж карателі не випустять нікого із западини, всіх тут покладуть… Перебувши ніч у хащівнику, хлопець удосвіта добирався понад болотяним потоком до протилежного кінця хутора, де Ганнусина хата; з Кропивищанського узвору засвистіли кулі – то відступала в гори рештка бійців куреня Скуби й стримувала облавників, які її переслідували, й здавалося Святославові, що гарячий свинець прошиває його тіло й шипить, згасаючи в крові, проте він жив, бо мусив жити, поки не добіжить до Ганнусиного подвір’я… А вона лежала за хлівом, припавши до землі, ніби намагалася пірнути в неї; дівчина несамовито закричала, коли Святко схопив її за руку й поволік за собою в потоки, бо здалося Ганнусі, що то забирають її карателі.
Вирвалася від хлопця й побігла до хати – під захист батька й матері, та лежали вони зв’язані на долівці; побачивши дівчину, енкаведисти і її схопили й зв’язали їй руки за спиною; «Чого ти вернулася, – прохрипів Юра, – нас хочуть живими спалити!»
Партизани тим часом відступали в Кропивищанські узвори, стрілянина вщухала, а тоді знявся над хутором розпачливий лемент: солдати виводили з хат пов’язаних людей і кидали їх, немов дрова, на вози, що підоспіли бездоріжжям зі Спаса.
Правили кіньми карателі, фіри запруджували долину над Слинявкою, розверталися на багновищах – і потягнувся до далекого тракту моторошний караван. Святко без тями біг за возом, на якому лежали Ганнусині батьки й вона сама, він чіплявся руками за розвору й благав солдата, який правив кіньми, щоб узяв його з собою, та поцілила хлопця в ногу сліпа куля, й він упав у твань.
Вози виїжджали на тракт, хтось підібрав Святослава й посадив між полудрабки, й тоді він побачив, як його минала фіра з Терлюками, що була застрягла в болоті; Ганнуся скрикнула «Святку, Святку!», поранений хлопець сповз із воза й пошкутильгав за Ганнусиною фірою, благаючи погонича: «Віддай, віддай мені Ганнусю!..» Й на все життя запам’ятав Святослав ошкірене жорстоким усміхом обличчя молодого енкаведиста; той кинув, оглянувшись: «Што, ентой вот красавіци захатєл?», і вдарив Святослава карбачем по спині.
Хлопець упав на обочину дороги й лежав там, поки хтось не вкинув його на воза, в якому покотом лежали пов’язані батько й мати, – хата Климчуків була крайньою, й віз у валці тягнувся останнім… І ще – теж на все життя – затямив Святослав найстрашніше: коли валка виїхала на тракт, вояк розв’язав Ганнусині руки, посадив її біля себе на передок, взяв у долоню її косу, відкинув назад дівочу голівку і впився у її уста… Святослав чекав, що вона буде пручатися, кричати, кусатись, та Ганнуся немов зімліла в обіймах солдата, прилипла до нього, як колись до Святослава в любощах, й вибухнуло кров’ю хлоп’яче серце: він побачив, як дівочі руки оповивають шию напасника…
Караван потягнувся трактом до Міста, й людський лемент заглушила пісня карателів: «Расцвєталі яблоні і груші, вихаділа на бєрєг Катюша!»
Гірко стало Святославові, що не заболіло йому в грудях від цих згадок, пролетіли вони крізь свідомість, немов чужі, приналежні іншій людині. А так воно й було: Климчук щойно згадав про когось уже неіснуючого на цьому світі – той інший помер ще тоді, коли в нього розірвалося серце на вид несусвітньої зради, й відтоді пішов у життя інший Святослав, окремішний від минулого, проте з пам’яттю про біль, який нині став для нього начебто чужим… Однак несподівано для себе самого втямив тепер, що якраз та пам’ять погнала його в мандрівку до рідних місць: може, він сподівався віднайти в Слинявському урочищі себе колишнього.
Йшов поволі краєм узлісся понад яругою, внизу якої блищали вузенький потічок і болотяні озерця обабіч; тримався хребта, що провадив до лисого горба, який вигулькнув з густого вільшаника й перегородив свій стрімливий лет до неба знайомим обійстям. Й тоді вперше щось тремтке заворушилося в його серці – первісне, його власне, та трійлива туга за клаптиком землі, де зарита пуповина, – і збагнув тепер Святослав, що туск за Гуцулівкою не покидав його ніколи – й тоді, коли одружився з чужинкою, загосподарювався в далекому краю, обзавівся дітьми і внуками, які його землі знати не хотіли й розмовляли чужою йому мовою; й тоді, коли повдовів і в пітьмі осамотненості водно бачив тінь Ганнусі Терлюкової, з якою колись у буйних травах пізнав радість першого кохання. Проте ніколи не признавався сам собі, що кається в душі за те, що не шукав Ганнусі, що навіки викинув її зі свого серця в той день, як трактом тягнулася невільницька валка до Міста.
А може, то йому привиділося? – подумав у цю мить і незмірно зрадів від такого припущення… Та певне, що привиділося, вже переконував себе Святослав й щораз то більше впевнювався, що погнала його в рідні краї не так туга за рідною домівкою, як за тим слідом, відтиснутим розкішним дівочим тілом на розбуялій траві біля Слинявського потічка…
Солодкий тремт враз пройняв його старече тіло, і став він знову тим хлопчиськом з Гуцулівки, який поза Ганнусею світа Божого не бачив. Святослав нарешті вихопився з гіркого відчуження і втішився, коли затремтіло його схололе серце.
Приквапив кроку: ось ще тримається лисого горба занедбана домівка, звідки він щодня, поганяючи коровину, спішив на другий кінець хутора до Ганнусі, щоб з нею зникнути на буйнотравих схилах, нині порослих чагарником, – і він знайде, таки знайде ще сьогодні той грабовий гайок, всипаний білим рястом.
Й обірвалися враз його згадки – рідне обійстя постало перед ним: хвіртка, як і колись, відхилена, а за нею напевно вже поросле кропивою, рум’янком і споришем подвір’я; спориш заткав весь двір і переліз через поріг до хати; чорні провалля вікон заснувалися павутицею, повалені плоти проросли будяччям, в холодному димарі куняють сліпі сови… – такий образ колишньої господарки змалювався в уяві старого Климчука, він відхилив хвіртку, щоб увійти на рідне подвір’я, припасти до землі й заплакати, мов над могилою родителя…
Увійшов і завмер – очам своїм не повірив, ніби хтось на нього наслав неймовірне видмо. Він побачив перед собою чисто виметений двір, плетені молодим ліщиновим пруттям тини стояли рівно, кури греблися біля відчиненого курника, вимиті вікна блищали, стіни біліли, дах був побитий свіжим ґонтом – й витав над обійстям чужий дух.
На лавочці під горіхом сидів якийсь дід у круглому кашкеті й засмальцьованому каптані, схожому на військовий кітель, а з середини хати припала до вікна жіноча постать, яка враз, немов злякана, відсахнулася в хатню темінь.
Й здалося на мить Святославові, що він таки заблудився в лісі й натрапив на бозна-чиє житло, хвилину стояв біля хвіртки, не зважуючись ступити на подвір’я; дід, підбивши дашок круглого кашкета, сторожко пазив його очима й понуро мовчав; Климчук поступився назад, втямивши, що не туди потрапив, проте таки зупинився: все тут було добре знайоме, й лисий горб оперезався низом вологим вільшаником, де Святко колись ховався від спеки або від батьків, які водно кликали його до роботи, ну а криницю з високою стрілою журавля й кліттю дерев’яного цямриння викопав і обладнав батько Онуфрій, і хлопець допомагав йому в роботі, – та це ж таки рідний дім, і не дивно, що зайняли його чужі люди, минуло ж багато років від часу розлуки з отчим порогом.
Ступив уперед кілька кроків і, зупинившись на поштивій віддалі перед дідом, привітався:
«Слава Йсу!»
«Доброго здоров’я… – зігнорував дід християнське привітання. – Ви кого шукаєте?» – спитав по хвилі, й Святослав відчув неприязнь у його голосі.
«Та нікого… – знітився Климчук. – Я в гриби пішов, а оце дивлюся – хата посеред лісу й криниця на подвір’ї. То зайшов води напитися».
«Пийте здорові», – гумкнув дід й неначе для того, щоб своїм позирком не спонукати незнайомого до розмови, опустив голову, ніби задрімав.
Святослав підійшов до криниці, нахилив відро, що повне стояло на цямрині, і, п’ючи, впізнавав смак холодної аж терпкої води – такої не було в усій Гуцулівці, опущеній на дно Слинявської западини.
«Дякую, ґаздо», – витер Климчук долонею вуса і так застиг, побачивши знов у вікні жіночу постать, що, спершись руками на віконні рамці, притулилася чолом до шибки; жінка пильно приглядалася до зайшлого, та притьмом відступила, зустрівшись із ним поглядом.
Неясна підозра проникла у свідомість Святослава, й він спитав наче аж вимогливо:
«Давно тут живете?»
«Я тут покутую…» – відказав недбало дід.
«Кожен відбуває свою покуту на цьому світі… – промовив Святослав примирливо і, осмілівши, присів на лавку поруч з дідом. – Курите?» – вийняв з кишені пачку цигарок.
«Це можна…» – відповів старий трохи привітніше.
Мовчки смоктали цигарки, а з хати вряди-годи визирала повновида жінка, і Святославові здалося, що вона хоче когось у ньому впізнати; неясна здогадка щораз то більше тужавіла в його свідомості, й він, не хотячи того, спитав з притиском:
«За що покутуєте, діду?»
«Та за гріхи, за що ж би ще?» – злісно промовив дід, даючи зрозуміти непрошеному гостеві, щоб забирався геть.
Климчукові груди поволі повнились обуренням і люттю, адже він увійшов на своє подвір’я – а звідки ці зайди тут взялися й розпаношились, немов у власному маєтку?
Він так і спитав:
«Звідки ви тут взялися?»
«А нізвідки – з-під верітки! – пирснув дід. – Напилися, відпочили та й ідіть собі з Богом!»
Святослав підвівся, немов спонамірився послухатись господаря, та, глянувши на вікно, знову присів: повновидна жінка припала чолом до шибки, й здалося Святославові, що він її впізнає…
Й тут прийшло йому до голови шалене: адже ця жінка – то Ганнуся, а дід у кітелі і круглій сталінці – той самий енкаведист, що заціловував дівчину на арештантському возі! Самому важко було повірити в таке припущення, проте злість на займанця роз’ятрювала неймовірну здогадку: це ж таки вони, вони…
Сидів на лавиці, забувши про діда, а здогадка вперто перевтілювалась у реальність. Курив цигарку за цигаркою; дід залишив його й пішов до хати; Святослав, не помітивши цього, дивився у вікно, за яким стояла жінка, і все чіткіше впізнавав у ній риси Ганнусі, хоч жінка давно відійшла від вікна, залишивши проте на шибці свій молодий відбиток…
Курив, а в голові вкладалися в ряд дивовижні візії. І вчував він голос діда в сталінці, який взявся розповісти всю правду про свою покуту…
…Ми співали «Катюшу» не із бравади, а щоб заглушити людський лемент, що здіймався до неба з-над ясирної валки, падав на примежні до тракту поля й проростав на осінніх пустирищах чортополохом та сухим будяччям – ніщо ніколи не виросте більше на цих глеюватих гонах… Ті зойки й прокльони спадали із сірого небесного рядна, немов трутизний дощ, що спалює землю і зело, і я думав: хай так і станеться, хай спалить, це ж тричі проклятий ворожий край, де чигає на мене з-за кожного куща, з-за кожного пагорба смерть… Проте десь у глибині душі проколювалася крамольна думка, якої ніхто на світі не повинен би почути, бо й мене настигла б неволя, таких думок чекіст не мав права й близько до себе допускати, однак вона вперто проникала в мозок: це ж ми, ми залишаємо на землі пустош, адже тутешній край під руками людей, що ось виливають ядучі прокльони, від яких мертвіють поля, колосився колись житом, голубів льоном, джмелився конюшинами, бджолився медовими липами… Я оглянувся на зв’язаних рабів, що лежали на возі, й побачив звернене до неба личко дівчини, хату якої спалив, а її саму зв’язав; її губи ворушилися, може, вона випрошувала у свого Бога порятунку для себе, й була прекрасна, мов дикий тюльпан, мов польовий мак серед жита, й уособлювала колишню красу землі, нині сплюндрованої, проклятої…
Й на мить прокинулася у мені інша людина – певне та, яка, щойно народившись, побачила благословенний світ, що належить тільки вищій силі, а не людським рукам, котрі розшарпують його на своє й чуже, на рідне й вороже, на завойоване й визволене, на засіяне й столочене, – той світ на одну лише мить втілився для мене у великих голубих очах дівчини довершеної вроди, і сокрушилось моє серце. Я відчув, як у ньому, зжорсточеному законами нещадної війни, заворушився жаль і терпке каяття, а ще й здатність захопитись непорочною красою, мною самим зґвалтованою…
Однією рукою я безжально шарпав за посторонки, спонукуючи коней чимшвидше допровадити красуню до вічної неволі в Сибірах, а другою, всупереч обов’язку й власній жорстокості, розв’язував ремінь, яким сам сплутав дівочі руки; вона полегшено зітхнула, й здалось мені, що усміхнулася до мене. Й від того усміху я зшаленів, відчувши, як заворушилося в моїй душі не знайоме досі ніжне почуття, а вона була схожа на кетяг калини, скроплений росою, до якого конче хочеться доторкнутися пальцями або й зірвати; я посадив дівчину біля себе і впився в її уста… Й за одну лише мить зазнав стільки блаженства, скільки не звідав за всі прожиті роки. Дівчина, видно, зімліла від розкоші, я спіймав її за руки, що оповивали мою шию, й подумалось мені, що вона жадає мене так само, як я її…
Обличчя жінки за вікном, прояснівши на мить, ураз затьмарилося, лють спотворила її вродливий вигляд, й відвів очі Святослав, щоб не бачити, як споганів образ Ганнусі, відбитий на віконному склі.
…Я хотіла задушити його, – почув жіночий голос Святослав, і тепер він прислухався лише до нього, оглухнувши на сповідь діда. – Наш ешелон тягнувся на схід більш як місяць. Ми мліли в душних телятниках, коли їх заганяли в глухі тупики й залишали там, здавалося, навічно; люди вмирали, бо тих кілька черствих хлібин й каністра води, що їх вряди-годи вкидали до паквагонів охоронники, не могли порятувати невільників від спраги й голоду; я стала тонюсінькою, мов бадилинка, й мої батьки наче й змирилися з тим, що не виживу: в тупій безнадії споглядали вони, як я згасаю.
Та знайшовся рятівник. Енкаведист Скакунов, той самий, до якого потягнулися мої руки, щоб його задушити, а він пошпурив мене з переднього сидіння назад у васаг, той нелюд, який на моїх очах вилив відро солярки на дах нашої хати в Гуцулівці й жбурнув жмут палаючого клоччя, після чого дім спалахнув, мов смолоскип, – супроводжував і охороняв наш ешелон.
Зо два десятки вояків влаштувалися в причепленому зразу за паровозом цільнометалевому вагоні, й мали вони порівняно з нами неабиякий комфорт і забезпечення ситим пайком… То він, Скакунов, закарбував собі в тямці, в якому вагоні я знаходжуся, й приносив мені якусь одробину із своїх харчів, я мовчки приймала цей порятунок, без якого, можливо, ми б з батьками й не вижили… Я гидувала позирнути хоча б краєчком ока на того рятівника, проте він таки влазив у мої очі; вродливий катюга ніяковів, немов хлопчисько, коли стояв переді мною, і я несамовито боялася – не насильства, бо як би могла йому піддатися, краща вже смерть, – себе боялася, щоб не зм’якло моє серце від його уваги до мене…
За пересохлою річкою Тураєм, що ледве сльозилася поміж очеретом, нас висадили з паквагонів на порослий сухою тирсою казахський степ, де тільки байбаки, стаючи на задні лапи, нюшкували повітря й пересвистувалися, немов вартові, й тут ординці полишили нас на безкрайому безлюдді, щоб ми, наче троглодити, знаходили собі способи для виживання… Однак то лише так здавалося, що степ безлюдний, – десь там, за далекими курганами, ховалися чабанські аули, й чи то було наказано казахам, а чи то вони самі з простого людського милосердя почали приходити до нас і приносити з собою бурдюги з кумисом, ворки із сиром, лаваші, а щонайважливіше – лопати, щоб ми могли викопати для себе землянки.
Ешелон стояв кілька днів, охоронники спостерігали зі свого комфортабельного вагона за людьми – певне, стерегли, щоб ми не пробували втікати туди, звідки приїхали, та втямивши нарешті, що з цього запропастя ближче до Господа Бога, ніж до рідного краю, розкочегарили захололий паровоз, й він засвистів, запахкотів парою, попереджаючи, що леда хвиля вирушить із тюркського безлюддя в невідомість…
Як тільки батько з матір’ю заходились копати землянку, прибіг до нас Скакунов: я бачила, як він квапився, оглядаючись назад і даючи сослуживцям знак рукою, щоб почекали. Енкаведист зупинився над ямою, в якій порпалися, немов ті ховрахи, що вартували в степу, батько, мати і я, витягнув мене з ями й повів за собою, прямуючи до спорожнілого ешелона, який уже гримотів тарелями, пробуючи зрушитися з місця. Батько з матір’ю навіть не окликнули мене – такий виписався закон у виселенців: нехай хоч одне із сім’ї врятується…
Я зрозуміла, що Скакунов хоче забрати мене з собою, й на мить осяяла мене радість визволення, та тієї ж хвилини стлумив мою душу несусвітній сором, що я за ту свободу покидаю батьків і віддаю себе в руки катові, якому в нагороду за спалену мою хату, за зневолення гуцулівських хуторян дозволено забрати мене з собою. Я відчула себе бранкою, яку виводять на базар, щоб продати, – тож вихопилася від свого рятівника і, плюнувши у його вродливе обличчя, чекала страшної кари. Він сягнув рукою до кобури, та опустилася його рука, енкаведист витер долонею обличчя, повернувся й побіг щодуху до ешелона, який уже рушав…
За два роки ми загосподарювалися в чужому степу над Тураєм: хто залишився жити в землянці, а хто вже встиг звести саманну халупу; в казахській Гуцулівці блеяли овечки, гоцуляки сіяли і жали пшеницю, а я все чекала, що мене віднайде мій милий Святко. Могла такого сподіватися, бо розпорошені на просторах величезної зони виселенці таки знаходили одне одного: до нас прибували звільнені з тюрем гоцуляки, дехто від нас виїжджав в інші далекі поселення, дізнавшись про рідних… Тільки ти мене не шукав.
Коли помер верховний кат, нам дозволили повертатися на батьківщину. Не всі скористалися з цього права: дехто вріс коренем у чужу землю, обзавівшись сім’єю, а я, не дочекавшись від тебе звістки, вирушила в рідну Гуцулівку з надією, що ти вернувся…
Над болотнистою Слинявкою не було вже від хутора ані сліду, тільки на лисому горбі стояла твоя домівка. З тремтінням у душі я зайшла на обійстя – а може, ти вже там… Застала пустку. Й почала на ній господарювати в самотині. І все чекала. Та марно… Ти мене зрадив й гріха цього ніколи не спокутуєш.
Знайшла мене тут інша людина – в сталінці й поношеному кітелі. Я його прийняла, він добрий до мене. А ти безнадійно запізнився…
Щось пугукнуло над головою Святослава, він глянув угору й побачив на горіховій галузі, що потягнулася від стовбура до даху, головатого пугача, який великими очима сліпо приглядався до заброди. Пугач мав хазяйновитий вигляд, начебто він посів нероздільне право розпоряджатися на Климчуковому обійсті, й тепер, звівши сиві брови й вибалушивши злі очі, німо запитував Святослава, чому він тут відсиджується й не забирається геть, й від цього владного погляду стало Климчукові незатишно, немов жебракові, що непрошений зайшов на поминки.
Дивився пугачеві в очі й не витримав урешті того безмовного двобою: його погляд сповз униз і заціпенів, зустрівшись із такими самими сповненими зневаги очима старого діда, достоту схожого на пугача. Відсторонивши від вікна жінку, дід сам притулився чолом до шибки, круглий кашкет йому заважав, він його скинув і, пригладивши долонею сиві стрепіхи, заговорив.
…Тобі цікаво, звідки я взявся? Я вже давно тут господарюю, і знай – це мій дім. Ото все, що залишилося від мого набутку, який я все життя здобував. Хотілося мені завоювати весь світ, і я таки підкорив його, та коли в мене відібрали усе до нитки, я згадав про загарбану колись мною западину над гнилим потоком і знову зайняв її. Й ніхто вже цього обійстя в мене не відбере…
Він засміявся самими тільки губами, а очі були холодні й злі, й через те він став ще більше схожий на пугача, що сидів на горіховій гілляці, й Климчукові легше було дивитися на птаха, ніж на діда, який нахабно заявляв про своє право на чужу дідизну.
…Я прочалапав усе своє життя по крові й крізь вогонь, – дослухався Святослав до дідового голосу, – і хто знає, ким би став, якби та дівчина, схожа на скупане в росі зело, імені якої я так і не дізнався, пішла зі мною в той мент, коли з казахського степу вирушив у безвісті спорожнілий невільничий состав – може, я нині бавив би внуків і правнуків десь там, у тобольській глухомані, звідки родом, можливо, мої діти увійшли б у інший світ, ніж той, в якому я застряг на все життя, і не виймав би я з кобури револьвера, щоб скарати дівчину за плювок у моє обличчя.
Потім я тієї зброї не випускав з рук ніколи і сваволив нею стільки, скільки люті напливало до серця за ту образу, а от дівчини не застрелив: був у моєму житті єдиний просвіток, місячна доріжка серед ночі, по якій пройшла ангельським привидом красуня з русою косою; той образ ніколи не зникав з моєї пам’яті, та замість втішати, тяжко мене мордував, і я вбивав його, помщаючись на людях, які мені нагадували горду незайманку. Все, що було в мені доброго, щезло, я озвірів…
До старості служив охоронником, ніколи не одружувався, знав тільки бридких шалав, що жили у вагончиках на стройках комунізму; мені веліли стріляти в зека, який необачно виступив з колони крок вліво або вправо, – я це робив холоднокровно й без докорів сумління; безжально поливав свинцем натовп в’язнів, котрі збунтувалися на шахті «Капітальна» у Воркуті, – була то для мене звична праця, якою я заробляв на прожиток, а іншої й не уявляв… Та коли залишився без діла, коли в один день на моїх очах розсипалося могутнє царство, немов будівля на піску, і все, що я й мені подібні завоювали, привласнили собі, здавалося, навічно: людей, простори, ріки, моря і навіть небо, – було в нас ураз відібрано, я залишився на старості літ сам, без маєтку, дітей та внуків, бо ж не надбав нічого, а як міг надбати, коли тільки знищував, й заслужив собі цим лише на зневагу й на вічний страх перед розплатою…
Й тоді, на моє щастя, вибухнув у пам’яті стовп вогню – то горіла сільська хата, на дах якої я вилив каністру солярки. Це був мій перший подвиг у війні з інакшими, ніж я, людьми, те полум’я мене огріло, втішило своєю знищувальною величчю й нагадало, що в його світлі я пройшов через усе життя – переможний, злий і безпощадний. Це видмо ствердило, що я прожив у силі й героїці, проте воно ще й освітило силует тендітної й незмірно вродливої дівчини, пам’ять про яку я завжди намагався вбити; той образ зринув ураз перед моїми очима й нагадав, ким я міг би стати, якби та дівчина пішла зі мною…
Й тоді я втямив, що не забував її ніколи, а тепер, коли моє звичне життя зупинилося, лик дівчини зримо постав переді мною всією своєю солодкою звабою. І вже я нічого більше не бачив, тільки смолоскип палаючої хати й освітлену полум’ям постать прекрасної діви…
Тож, обкрадений до голизни, я подався до того місця, де вперше її зустрів. Продерся крізь хащі у Слинявську видолину, та не знайшов там жодного житла, й страшно мені стало, бо вороття назад не було – позаду зосталася тільки пустка серед велелюддя, а в ній – ненависть і примара помсти… Втім я побачив на горбі, порослому вільшиною, єдину уцілілу з усієї Гуцулівки хату, що прозирала чорним ґонтом крізь просвіти між деревами. І я пішов туди.
Зайшов на подвір’я й зупинився: біля повітки поралася жінка, на скрип хвіртки вона повернула голову. Була вже не молода, але вродлива – я впізнав її, ту саму, що лежала зв’язана на возі, за яким біг якийсь хлопчисько й розпачливо кричав: «Віддай, віддай її мені!»; ту саму, якій я розв’язав руки, посадив біля себе й шалено цілував, зазнаючи першого й останнього в житті блаженства… А жінка мене не впізнала, вона й досі не знає, хто я…
Дідова мова обірвалася, Святослав глянув на вікно, та за ним не було нікого. Й тоді на горіховій галузі пугукнув схожий на діда пугач, за тим птах тихо злетів угору й сів на пощерблений димар.
Тоді перед очима Святослава спливла ще одна візія. Він стояв у проймі відчиненої хвіртки, не зважившись ступити й кроком на подвір’я, заросле будяками й кропивою, а кучерявий спориш потягнувся батогами аж до порога й покрив його рудим кожухом. Й Климчук відчув себе знову непрошеним гостем – на своїх власних поминках: рідний двір зчужів, і знайомими для нього залишилися хіба що заховані поза грабиною порослі чагарниками схили, на яких колись толочили трави діти, які згодом стали коханцями – на білому рясті в гаю біля Слинявки.
Святослав спонамірився спуститись у яр до потічка, та в ту мить побачив, як з хати вийшли двоє старих людей, вони посідали на порозі, довго мовчали призажурені, й урешті озвався дід у сталінці й поношеному кітелі:
«Хто ж це знову приходив?… О, ніколи не буде нам спокою на чужому місці, та ще цей пугач, трясця йому, загніздився в горісі й лихо віщує. І завжди думаю, хто б не заглянув на наше прокляте подвір’я: господар повернувся й ніколи вже не вступиться з обійстя…»
Жінка мовчала й дивилася на чужака, що стояв у проймі прочиненої хвіртки, й здалося Святославові, що вона намагається його впізнати. Врешті жінка зітхнула й відвернула голову від діда, уникаючи його погляду.
«То я питаю, ти часом не знаєш, хто то був?» – вперто дознавався старий.
«Та звідки маю знати?» – відказала жінка, не повертаючи голови.
«Вічна покута на цій займанщині», – простогнав дід і сидячи задрімав.
«Неспокутна…» – промовила сама до себе жінка.
Святослав довго ще стояв у проймі хвіртки і з німою скрухою дивився на запустіле подвір’я, на чорні ями вікон, на закожушений споришем поріг, де не залишилося навіть тіней від двох старих людей, та на розвалений димар, з якого виглядав сліпий при дневі пугач.
Спускався поволі в зарослий грабиною яр. І враз став, мов укопаний, стрепенувся, та не оглянувся назад, коли на замшілому даху, висунувши з димаря круглу голову, моторошно зареготав пугач.
2004
На околиці Матіївського лісу – там, де берези, повтікавши із сивої букової мотороші, утворили білошумне озеро, заховалась облицьована жовтими смерековими латами шкатулка лісничівки. З блідо-зеленої каламуті молодої березини стрімко вистрілювали в небо два биті ґонтом шпилі, й на одному з них покручувався від подиху вітру флюгер у вигляді срібного оленя, а на другий опустився вирізаний із блискучої «нержавійки» мисливський сокіл – родові герби лісничого пана Онуфрія з Яремча.
Лісничівка разом з латкою березини оперезалася високою металевою сіткою, утворюючи просторий вольєр, в глибині якого стояла залізна кліть із бурим ведмедем Вуйком усередині, поруч припали до землі низькі койці для вовків, лисів та борсуків, виловлених у Язвинах; в окремій загорожі походжали яскравопері фазани, а павичі гуляли на свободі, якщо свободою можна назвати обгороджений березовий гай, і спілкувалися жар-птиці із звичайними індиками, які через те, що Господь не подарував їм зовнішньої зваби, водно приндилися, бурчали, голосно сварилися й для самоповаги надували свої синьо-рожеві вола.
До лісничівки навідувалися туристи, що з рюкзаками на плечах виправлялися в гірські походи, приходили сюди теж шкільні екскурсії, та й випадкові перехожі часто зупинялися й крізь сітку заглядали до заповідника, – та найбільше всіх цікавив пишнорогий олень, який гордовито й незворушно стояв на вибудуваній із річкових валунів скалі, немов паркова скульптура.
Тільки йому, Принцові Маралові, як назвав колись лісничий червоношерсте плямисте оленятко, належала тут цілковита свобода: міг він вільно ходити по всьому просторі заповідника, ніхто перед ним не зачиняв ні воріт, ні хвірток, проте приручений рогач навіть не подумував вертатися в тривожний буковий ліс, звідки прийшов до лісничівки добровільно. Найвищим досягненням його теперішньої свободи була рукотворна скала, на яку він щоранку, наївшись зелені та нализавшись із жолоба селітри й солі, повільно спинався на чолопок і, надивившись на своє відображення в дзеркалі кринички, вицямринованої внизу, витягав шию в бік темної стіни лісу, ворушив ніздрями, вловлюючи запах покинутої батьківщини, і видавав вряди-годи ледь чутний трубний звук – так стояв Марал до самого вечора, пойнятий солодкою ностальгією.
Й завжди згадувалася йому перша усвідомлена весна у Язвинах, коли він перебував ще під опікою матері – олениці Сурми; інші згадки були для нього прикрі, страшні, й він відганяв їх від себе, а до спогадів про першу провесінь так звик, як до їжі, води, сонячного світла, запаху березового листя, й повністю заміняли вони йому свободу. А відвідувачі заповідника вельми дивувалися із незворушного спокою Марала, який стояв на скалі, викладеній з річкових валунів, мов камінний монумент.
…Та пам’ятна весна скрадливо, майже підступно входила до Матіївського лісу. Останні бурульки дзвінко пообсипалися з букового гілля, залишивши на ніздрюватому снігу химерне мереживо провесіннього письма; брудне снігове потороччя розлізалося на прогалинах між стовбурами, немов прогниле рядно, і збігалося чорними купинами до кореневищ дерев, щоб додати їм ще крихту зимової вологи перед весняним сокогоном, й від того кора на буках починала м’якнути і молодіти. З пропасної западини Матіївського лісу, названої хтозна й ким Язвинами, у зловістя якої ніколи не заходили навіть найзавзятіші грибники, виднілося тільки небо, витворно порисоване ворухкою графікою верховіть, а на берегах глибокої лісової відлюдини сторожували довкола столітні патріархи, розділені між собою світляними вертикальними смугами, крізь які нині заглянула в темрявне безгоміння весна.
Перший зачув теплий запах молодого провістя смугастий борсук Бабай. З нори, яку минулоріч разом з Бабаїхою випорпав у підніжжі горбини, густо порослої колючим ожинником та повзучою жимолостю, вистромив звірок рийку, повів нею, вдихаючи просяклу запахом талого снігу патоку весняного повітря, прогорнув лапами торішню мерву, що затуляла вхід до нори, й жваво вискочив на волю. За ним виповзла розбебехана від плоду вірна Бабаїха, й закрутилися вони в танці з утіхи, що прийшло тепло; внизу, в глибокому ізворі, пробивши льодову кірку, вже вибулькував із земної жили струмок, і борсуки, спраглі після зимової сплячки, покотилися до нього, щоб уволю напитися цілющої води.
Почула весну й лисиця Микитиха, яка всю зиму голодно полювала поза межами Язвин, й рідко коли вдавалося їй поласувати сірою мишею, а Вухатого так і не змогла ні разу наздогнати; в далеке село Запотіччя навіть не важилася добиратись, добре знаючи, що марна то справа: взимку кури сидять замкнені по курниках; до лісничівки, в загорожі якої гонорилися, надуваючи вола, товсті індики, боялася й підходити, тямлячи про грізну фузію на плечі в лісничого; Микитиха була докраю зголоджена й тому хижо стрепенулася, коли біля борсучих ям щось зафухкотіло під купиною мокрого листя, вона миттю ту купину розгребла й побачила перевернутого вгору оксамитовим животом їжака, який ще спав і ніяк прокинутися не міг. Лисиця вишкірила зуби й кинулася, щоб роздерти той м’який животик, та їжак вчув небезпеку і згорнувся уві сні; люто чмихнула Микитиха й почала рийкою котити колючий клубок до води; борсуки сховалися в кущах, щоб їх не побачила лисиця й не винюхала сліду до нори – знали ж бо загарбницьку вдачу рудої хижачки; тим часом їжак докотився до потічного плеса й розпрямився у воді, а тоді Микитиха миттю його спожила, залишивши на березі тільки голчастий кожушок. Смачно пооблизувалася й тієї хвилини почула, як заворушилися в її лоні діточки, подаровані їй серед лютої зими невірним Микитою, який, уволю натішившись нею, навіки зник у снігових заметах; лисенята щораз то жвавіше ворушились у материнському животі, й Микитиха збагнула, що вони ось-ось попросяться на світ, а де їх прихистити? Пооглядалася довкола, вздріла борсучу нору й прожогом заповзла в неї, напустивши при вході смердючого лайна; борсуки вернулися з водопою, повели рийками по вітру й збагнули, що трапилось: терпіти лисячого смороду вони не могли й засмучені та скривджені подалися в хащі шукати зручного місця для майбутньої породіллі.
А весна щодень то більше розпаношувалась, і вже елегантний, у смокінгу й жабо, дятел вилетів із дупла, залишивши в гнізді на яєчках самичку, й заторохтів дзьобом по буковій корі, немов партизан з кулемета, витягуючи довгим язичком личинки шкідників, щоб ними нагодувати свою подругу; і вже відлюдний крук добудував своє житло на вершку нелиня, заховавши його між торішнім пожовклим, схожим на мідні бляшки листям, він скрадливо каркнув, закликаючи до гнізда й запевняючи в цілковитій безпеці свою полохливу жону; з низовинних мочарів, порослих крихкими чихирними вільхами, долинула весільна мелодія, що її виводив лісовий композитор чорний дрозд; врешті закували вічні блудниці зозулі, нараджуючись, в яке гніздо підкинути свої байстрючі яйця, – весь ліс зажив містерією продовження життя.
А плямисте червоношерсте оленя уже прийшло на світ у чагарнику на високому плато – воно зіп’ялося з колінець і тупцювало дубовими ніжками довкола Сурми, поки його ніздрі не залоскотав солодкий запах материнського вимені, й тоді сисунець немилосердно заждюхав мордочкою поміж задні ноги олениці, зловив язиком дійки, й коли цілюще молоко зігріло його нутро й зміцнило тіло, глянув з-під материного живота на світ й уперше побачив життя лісу, яке віднині мало стати його оточенням і батьківщиною.
Й було йому в цій загубленій місцині, яку люди неприязно назвали Язвинами, спокійно, любо, затишно й безпечно. Він ще не відав, що таке страх, про це добре знала олениця Сурма, яка ховала під животом своє дитинча й сторожко вслухалася в тишу лісу; вона стояла на барвистому плато, заквітчаному рястом, зозульчиними чобітками, медунками, грициками, козлятником, – звідси видно було всю пропасть Язвин, а позаду неї пролягла просіка, що губилася в темряві Матіївського лісу й давала можливість до втечі, якби враз зачула Сурма зловісне виття, значення якого оленятко ще не знало.
…Тепер Марал знав уже все: за своє життя в лісі він звідав радість волі, гордість ватажка й дошкульний сором страху. Нині він непорушно стояв на вибудуваній лісничим скалі, захищений від небезпек металевою сіткою; сірі вовки дзяворили в клітці й були не страшні, бурий Вуйко облизував залізні ґрати вольєра й у безсилій люті блимав червоними очима на гонористого оленя – був Марал у цілковитій безпеці на чужині, й тільки згадки про першу усвідомлену й вільну весну залишилися для нього куцими рештками батьківщини, що з’являлася йому в ностальгійних мареннях.
Лісничий Онуфрій виїхав мотоциклом на тихе полювання в кінці травня. Рушницю і ягдташ полишив удома, взяв з собою тільки кропив’яний мішок й на руки натягнув шкіряні рукавиці, забезпечивши себе ними від подряпин та укусів вовченят: натрапивши під виворотнем або у вимитій водою печері на вовче лігво, лісничий без жалю, на очах у старих сіроманців, забирав до мішка малят, і чи то мав він гіпнотичну силу в погляді, а чи відсутність зброї умиротворювала хижаків – ані разу жоден вовк не кинувся на нього, коли він із здобиччю вертався до мотоцикла, якого залишив у просіці, й тільки деколи обкрадена вовчиця, скімлячи, бігла слідом за машиною, сподіваючись, що лісничий здобріє й віддасть їй дітей.
Пан Онуфрій не піддавався жалеві, хоч серце й стискав туск від вчиненої звірам кривди: останнім часом популяція вовків у Матіївському лісі стала надмірною. У кінці зими, коли наставав голодний переднівок, лісничий усе частіше подибував у ізворах обгризені кості козуль і навіть оленів; вовчі зграї не знали пощади й немилосердно винищували лісову живність, ба навіть заходили до навколишніх сіл і нападали на людей. Пан Онуфрій мусив підтримувати життєву рівновагу в лісі й тому не зважав на розпачливе виття сіроманців та жалібне скімлення вовченят у кропив’яному мішку.
Ліс полохався, коли крізь чагарники звіриними стежками пробирався мотоцикл лісничого, буксуючи в котелебинах, надмірно ревучи на підйомах: вивірки й куниці спиналися на верховіття дерев і з безпечної висоти придивлялися до дивовижі, що кадила чадним димом; шугали в нетрі чубаті одуди, крикливі сойки й червоногруді снігурі; бобри ховалися в потоках за греблями й загатами; борсуки заповзали в нори; дикі кабани втікали в глибокі ізвори, а рись припадала всім тілом до гілляки, що нависла над путівцем, і вагалася – а чи б не плигнути на спину нахабному зайді, що он мордується внизу на гримучій машині, та й вп’ястися зубами в потилицю, і тільки головаті сови з мудрим виглядом спокійно дивилися на горбатий виворотень, з-під якого пан Онуфрій витягав немічних вовченят і запихав їх до мішка.
З густого чагарника, що закривав від язвинівського провалля галявину на високому плато, сторожко позирала вниз олениця Сурма: вона давно вибрала цю м’якорунну поляну для нічлігу й спочинку після щоденного походу в глибину Матіївського лісу. В тих походах мати навчала сина лісової мудрості й обережності: безкінечно довга просіка вела до просторого тирловища, куди щороку збігалися з усіх лісових закутків олениці на осінній рев, і оленятко, в якого над лобом щойно показалися пухнасті горбочки, мусило знати дорогу до стада лісових красунь і непомильно прибігти на їхній вимогливий поклик, коли вже з тих нікчемних горбочків виростуть розкішні роги, тіло наллється мужеською силою, а з-під черевини вихопиться в нестримній хіті могутній прутень, – мусить змалку знати цю дорогу її син і прийти на тирловище, коли настане його пора, перемогти суперника, запліднити зголоджене стадо олениць, дати життя новому поколінню росохатих маралів і стати їхнім ватажком.
Та поки що оленятко швидко втомлюється походами і все кличе маму до заповітної галявини, де можна спокійно нассатися молока з вимені, а теж поскубати молодої травиці й урешті заснути, вмостившись під теплим животом матері, коли вона ляже відпочити й почне вилизувати м’яку шерсть оленяти.
Для олениці Сурми гуркіт мотора не був страшний, вона зовсім не боялася лісничого Онуфрія – він ніколи в оленів не стріляв, проте завбачливо ховалася в глибині чагарника, як тільки лісничий ставив скраю галявини мотоцикла й сам скрадливо спускався в язвинівську западину. Нині вона уздріла, як він сягає рукою під виворотень і виймає звідти одного за одним вовченят; Сурма проймалася вдячністю до пана Онуфрія, бо ось та вовчиця Гава, яка тепер метушиться біля лігвиська й люто блимає жовтими очима, а чомусь не сміє напасти на ворога, взимку вирушила б із своїм виводком на лови, і хтозна, чи змогла б Сурма з малим врятуватися втечею. Та вже немає виводка, добрий лісничий, можливо, врятував тепер її з сином від неминучої смерті взимку.
Пан Онуфрій вибрався з провалля на плато, олениця з оленятком забилася глибше в чагарник: хай не звикає малий до людського духу, то дух зрадливий, він неволею тхне…
Проте Маралові став цікавий цей двоногий звір, він виплигнув із чагарника, щоб зблизька придивитися. Олениця подалася слідом за дитям, однак на краю заросляка зупинилася, не передбачаючи небезпеки, тільки висунула з кущів голову, пильно слідкуючи за поведінкою лісничого.
А той залюбувався малим: таких червоношерстих оленят він ще не бачив у своєму лісі, видно, колись занеслося сюди сім’я маралів із сибірської тайги. Оленятко було незвично красиве, якесь інше, й лісничий назвав його Принцом Маралом, зрештою, він давав наймення всім звірам у Матіївщині, й узяла пана Онуфрія охота завести малого у свій заповідник і приручити – він поклав у човник мотоцикла кропив’яний мішок, у якому вовтузились і скавуліли вовченята, й, ступивши крок уперед, простягнув руку, усміхнувся й поцмокав до оленяти.
Це насторожило оленицю: з якого то дива мав би лісничий заманювати лісову дичину; ви, двоногі, живіть собі окремо, а нас не чіпайте, не зваблюйте вільного звіра духом ситості й неволі – знала ж бо Сурма, що в березовій загорожі лісництва метушаться в койцях навіжені вовки, а бурий Вуйко моцує лапами ґрати, та розвести їх, щоб вийти на свободу, не має сил, і дикий кабан марно риє сікачами долівку в своїй кучі; стривожилася Сурма від передчуття, що довірливому дитяті може сподобатися підступне прицмокування лісничого, й воно піде за ним або хоч пізнає дорогу до березового гаю, й закортить йому колись наблизитися до нього на небезпечну відстань.
А лісничий сягнув рукою до кишені куртки й, набравши в кулак кришталевої солі, простягнув оленяткові. Й тоді Сурма остаточно збагнула, що, засмакувавши цих ласощів, Марал усе своє життя буде їх потребувати, й скоріше чи пізніше пам’ять про солодкий смак солі приведе його до заклятої березини, вузької і ялової, яка замінить йому повний таємниць і свободи безмежний буковий ліс, і так безславно може закінчитися вільне оленяче життя.
Олениця рушила з місця, допала до лісничого і, ставши на задні ноги, почала бити його передніми ратицями по руках і голові; пан Онуфрій не на жарт злякався, але ж таки всунув у Маралову мордочку жменю солі, а тоді позадкував, урешті обернувся й побіг до мотоцикла, миттю завів машину й погуркотів просікою.
Сурма повернулася до оленяти, яке смачно облизувалося, замруживши очі й не тямлячи себе від неймовірної смакоти; вона штовхнула його головою й погнала поперед себе бездоріжжям сивої бучини; Марал утікав від розлюченої невідь-чого матері, та все оглядався в бік просіки, заволочений сивим димком чадного газу, й на бігу прислухався до гуркоту, що губився між деревами і врешті згас на березовому узліссі.
До осені в Марала виросли перші роги, й він відчув себе дорослим. Ну не таким іще, аби зрозуміти значення трубного реву олениць на тирловищі, – ще не озивалася в його тілі жагуча похіть, проте він здогадувався, чому мати враз його покинула й зникла в глибині безкінечної просіки: знав Марал, що так їй належиться вчинити, і що він сам наступної осені знайде дорогу до тирловища, здалеку зачувши запах оленячого поту, млосний дух сечі і вдоволений рев покритих дужим рогачем досвідчених олениць, які перші заманювали до себе переможця турніру, відігнавши від нього несміливих первісток.
Та поки що Марал, звільнений від материнської опіки й незмірно радий з цього, вийшов з Язвин, які досі здавалися йому початком і кінцем лісу, було ж бо тут безліч птаства і всілякої звірини, то й думати не доводилось, що на інших лісових просторах існує ще якесь життя.
А проте потужний шум верховіть водно долинав з-поза Язвин, і здолала Марала цікавість позирнути за гребінь западини: одного разу він подався в мандрівку, спинаючись уверх крутосхилами. Й опинився на березі язвинівського провалля, полишивши за собою поросле чагарником плато, яке досі служило йому рідною домівкою, і просіку, один рукав якої вів до краю лісового світу, куди колись помчався на машині ласкавий двоногий звір, почастувавши перед тим Марала дивовижно смачною сіллю; другий же провадив на тирловище, де вже голодно сурмили олениці, й серед того хору Марал розпізнавав голос матері Сурми, яка стала йому враз чужою. Щоб не наближатися до місця, куди йому заглядати ще не гоже, Марал повернув убік і вийшов на лісову рівнину, яка не мала ні кінця, ні краю.
І тут втямив юний принц усім своїм розумом і серцем, що таке свобода. Це кремезні стовбури, яким нема числа, і кожен бук серед незліченного гурту має своє окремішне життя, кожен пишається перед іншим неповторною вродою, кожен сипле на землю скількимога більше жиру, якого шукають під жухлою травою і жадібно пожирають дики, що блукають лісом то поодинці, то стадами, підриваючи кореневища дерев, бо їм, пажерам, усе мало корму; й пожовкле листя буйних крон, що сиплеться й сиплеться донизу зів’ялим у теплі бабиного літа жужмом, покриваючи опущені від старості вуха лопухів, сухотний оман, висохлі стебла реп’яшка й крихкі сосонки падиволосу густим настилом; і в’їдливе торохтіння дятлів, котрі доліковують перед зимою прихворілу бучину; і пари запопадливих вивірок, які невтомно бігають по стовбурах, заносячи до своїх дупел ліщинові горішки; і метушливі синиці, котрі, позабувши свої гнізда, наїдаються востаннє перед снігопадом окупленою гусінню; і шелест вітру в букових верховіттях, і жовтогарячі озерця світла, що їх кидає на галявини осіннє сонце, й чорні купини завмерлих муравлищ, і хитра лисиця, яка незворушно чипіє над лісовим струмочком і раз у раз б’є лапою по дзеркалі плеса, оглушуючи мересниць і тут же їх з’їдаючи, і навіть далеке застережливе вовче виття – все це, приховане від небес і людського ока безмежним лісом, було свободою, яка цієї осені до щему відчутно увійшла в душу Марала.
Тож захотілося йому йти далі й далі – аж поки не дійде до кінця лісу, бо ж той кінець мусить десь таки бути, й аж там він визначить весь простір своєї волі.
Обережно, щоб не зачепитися рогами за дерева, Марал крокував уперед, він довго йшов, і врешті крізь стіну лісу проступили світляні стовпи, і крізь них він уздрів безлісу просторінь, вкриту рівними скибами чорної ріллі.
Десь там, на безліссі, напевно жили схожі на лісничого істоти, й Маралові не можна було туди йти. Проте він таки вийшов до самої лісової межі, що пробігала берегом обриву, і тут сторопів, аж прикипів ногами до землі з дива: над глибоким ровом, за яким простелялися орні поля, стояв на валуні могутній, з пишною короною росохатих рогів сірошерстий олень. Він витягнув довгу шию до жовтого диска сонця, що скочувалося до західного пруга, немовби хотів заблагати ревом, щоб воно ще трохи затрималося на небі й зупинило тривожний сумерк, який накочувався з лісу на беззахисні гони чорної рівнини; олень так захопився безлісим простором, що й не почув тріскоту сухого гілля під ногами Марала, не повернув голови й навіть не поворухнувся – був це, напевне, старий вожай, який не відав страху, й Марал, привчений до обережності, позаздрив сміливому бикові із м’язистими стегнами, міцними ногами й бородавчастими рогами з безліччю відростків; заздрість враз змінилася неприязню до родака, який і знати не хоче лісового побратима, й Марал підійшов ближче до зарозумілого вожая, люто штовхнувши його рогом у бік, готовий до двобою.
Але й тоді не зворухнувся пихатий олень, а відросток на Мараловому розі чомусь надламався, зударившись з тілом ватажка; тоді Марал, ще більше здивований, почав обережно обнюхувати незворушну оленячу подобу, та не почув терпкого запаху шерсті – пахла вона камінням, яке вимивав із землі потічок у Язвинах, й не мав вожай живих очей, і ніздрі його не роздулися на далеке вовче виття, що враз долинуло із лісових нетрів: олень, який мертво стояв на лісовій межі, мов незмінний сторож лісу, був камінний.
І Маралові легше стало на серці, коли переконався, що це не живий звір, а тільки його подоба, й не доведеться незміцнілому принцові вступати у двобій з дужим суперником – боротьба за першість в лісі настане згодом: Марал, відколи почали рости в нього роги, вперто мріяв про майбутнє верховенство в оленячому стаді.
І все ж у цю мить безпечності він таки заздрив могутній статурі неживого суперника, його величі, закам’янілій силі, безстрашності перед вовчим світом, що вряди-годи погрозливо озивався з лісових глибин, і подумав юний принц, що мине небагато часу, й він сам уподібниться міцній оленячій фігурі, тоді стане поруч з нею на узліссі й зареве, примушуючи полохливе стадо слухатися його одного, а кам’яна подоба ватажка буде вічним і непорушним знаком зрілої статечності Марала.
Він ще раз обнюхав кам’яного оленя й, остаточно впевнившись, що той йому не загрожує, повернувся й подався назад у лісову свободу з відчуттям незнаної досі впевненості, яку так щасливо перейняв від мертвого образу оленячої сили.
Зима була сувора, ліси обгородилися горбатими заметами, біла габа сховала під собою язвинівські видолини та пагорби – Марал прострягав по черево у снігових глибинах, добираючись із далеких мандрівок до рідного плато, де сподівався зустріти свою матір – оленицю Сурму. Була вона тепер йому доконче потрібна: Маралова самотність стала надто тривожною, в голому лісі годі було де-небудь заховатися, а лісова глушина все частіше озивалася вовчим виттям.
У Язвинах, куди Марал вернувся, вовків не було: малят позабирав лісничий, а старі сіроманці покинули свої лігвиська, подавшись шукати безпечніших місць у пропастях Матіївщини.
Маралові до того ж дошкуляв нестерпний голод, тож сподівався молодий принц, що досвідчена мама допоможе йому знаходити поживу, а крім того добиралася до серця примарна надія, що із заступленої березиною лісничівки вийде добрий двоногий звір й почастує Марала жменькою солі, смаку якої принц ще не встиг забути, й це додасть йому сили витримати люту зимову стужу.
За безлистим прозорим чагарником на плато Марал побачив не лише Сурму, а ціле стадо олениць, які стояли тісним гуртом головами до середини кола: напевне, так вони готувалися оборонятись задніми ногами від напасних хижаків. Осторонь стада пишався кремезний рогач, і Марал відразу втямив, хто це: вожай водив головою й наслуховував, чи не чутно тривожних звуків; він нагадував статую оленя на узліссі, й Марал відзначив про себе, що цей бик мізерніший поставою від камінного: щупліший і корона не така розлога, тож подумав принц, що наступної осені він, Марал, мусить уподібнитися кам’яній оленячій статуї, щоб мати силу стати до двобою з нинішним вожаєм, перемогти його й запанувати над стадом олениць.
Сурма відразу впізнала Марала, радісно ревнула й підбігла до нього, обнюхала і, остаточно впевнившись, що це таки її дорослий син, почала його облизувати, проте Марал відійшов убік, захопивши ніздрями чужий дух, яким пахтіла олениця – можливо, то був невивітрений запах вожая, котрий покривав Сурму восени, а ще помітив син роздуте черево матері й зрозумів, що вона виношує новий плід у своєму лоні, й це відкриття відчужило його від усього стада.
Й пішов Марал геть із чагарника, подався просікою, що вдалині розгалужувалася на два рукави, один з яких вів на тирловище, а другий до чужинецької березини, й зупинився на роздоріжжі, вагаючись, куди йти. Втім почув запах диму: був він достоту такий, як той, що колись вихоплювався з мотоцикла лісничого, й надія на добрий харч перестала бути примарною; водночас Марал побачив прибиту до стовбура бука драбинку, за якою вивершувалось запашне сіно, й, зголоджений, кинувся до нього. Схопив жмут, а тоді почувся рев оленів: стадо рушило з копит, погналося за Маралом і, захопивши його в середину, помчало разом з ним просікою, що вела до тирловища.
Марал так і не зрозумів, чому олені відігнали його від годівниці, яка ж то небезпека чигала на нього, коли він досягав сіно із-за драбинки? Та мусив підкоритися волі стада, й залишився він у ньому до самої весни, навчившись вигрібати ратицями жухлу траву з-під снігу, обгризати кору із свидових пагонів та вишукувати чагарники з червоними ягідками глоду.
…Навесні Марал скинув перші роги, глянув на них, і здалися вони йому нікчемними, пощербленими й до смішного малими – як тільки міг він носити їх на собі? Та згодом почув, що виростають у нього нові – міцні й розлогі, він фізично відчував, як моцуються вони над його лобом, розгалужуючись; Марал хотів знати, чи багато відростків на них з’являється, а коли роги поважно затяжіли на голові, молодий і дужий олень, відчувши в тілі мужеську силу, відбився від стада й, перебуваючи в цілковитій самотності, нетерпляче чекав осені, коли-то з тирловища обізветься млосне трубіння олениць.
Марал хотів побачити свої роги, щоб упевнитися в їхній красі, він інколи виходив на узлісся й придивлявся до камінного оленя, мізкуючи над тим, чи дорівнявся пишнотою власних рогів до корони камінного оленя.
Одного дня нестерпна цікавість таки здолала його, він вибрався на валун, став поруч з подобою, глянув на споловіле житнє поле і втім у глибині обриву, що відділяв ліс від польових рівнин, побачив грозове озерце, в свічаді якого відбилося його зображення поруч з образом кам’яного оленя. Були вони подібні, немов близнюки, – обидва вродливі, сильні, непереможні, й тоді Марала пройняла гордовита впевненість вожая, яким він неодмінно стане в пору осіннього реву.
Стоячи в лісничівському заповіднику на рукотворній скалі, Марал, крім першої усвідомленої весни, любо згадував той несамовитий осінній день, коли почув відлуння реву по всьому лісі. Він умить збагнув, що то олениці кличуть не когось там, а саме його, незрівнянного принца, якого вщерть переповнила дітородна сила, й Марал обізвався з плато трубним гласом, звівши до неба голову. Й коли олениці, вчувши відповідь самця, обізвалися ще раз, Марал, не тямлячи себе з утіхи й солодкої надії, помчав щодуху просікою до заповітного тирловища.
Готовий до битви за лісових красунь, він, проте, не знав, що цей спраглий поклик почув у протилежному кінці лісу й минулорічний вожай, який усю зиму й ранню весну водив лісами стадо в пошуках поживи; до них прилучився тоді й Марал, на якого вожай не звертав уваги – був-бо червоношерстий принц надто вутлий, а після того, як скинув перші роги, ще й жалюгідний, тож не сподівався старий ватажок у цей перший день осіннього реву, що саме з ним, ще недавно кволим підлітком, зчепиться рогами в смертельному двобої.
Обидва одночасно вийшли з протилежних сторін на тирловище, де стояли гуртом притихлі олениці, які розуміли, що треба вичекати час поєдинку дужих самців, й аж опісля розпочнеться тут весільна курява: переможець за чергою буде покривати кожну оленицю, і якби сталося таке, що новий вожай знесилиться і не задовольнить усіх самиць, вони безжально затовчуть його копитами або з ганьбою проженуть у лісові нетрі й почнуть кликати дужчого; обидва суперники знали, що йдуть на ризик – спершу у двобої, а потім у мужеських подвигах, та ніщо вже не могло стримати їхньої готовності до перемоги в поєдинку, і ніяка сила не змогла б вгасити пекучого жадання радості на шалених весільних ігрищах.
Олениці відступили на край галявини, витягнули шиї й неблимно стежили за кожним порухом самців, які поволі сходилися з наставленими вперед рогами. Тільки Сурма металася, мов навіжена, серед стада й мукала то до одного, то до другого оленя, пробуючи їх примирити, бо ж битва доконче закінчиться загибеллю одного з них, а один – то її муж, другий – син, і втратити будь-котрого було немислимо страшно, чей не піде вона тирлуватися з сином, а без мужа яловою залишиться, й укриє її на весь рік ганьба бездітності.
Та суперники не зважали на жалібне скигління Сурми, вони нестримно наближалися один до одного, і вже почувся глухий звук першого зудару лобами, і вже зарипіли роги й полетіли в боки зубчасті відростки; обидва олені, однаково дужі й непримиренні, після кожного зіткнення відступали назад, і новий зудар ставав жорстокішим від попереднього; сірошерстий вожай осаджував на задні ноги червоношерстого Марала, а той, відштовхуючись крупом від землі, в ярій люті нападав на ворога, і вже вони мертво сплелися рогами й роз’єднатися не мали сил, і вже обидва попадали на коліна і так завмерли в розпачливій непоступливості; вони довго моцувалися, аж поки в сірошерстого не відлетіли роги; обливаючись кров’ю, переможений звівся на ноги й назадгузь відступав, увіч побачивши смерть. Марал ішов на нього, щоб добити, й страх здолав сірошерстого, він повернувся й почав ганебно втікати; роги йому більше не заважали, й колишній вожай миттю прослиз поміж деревами й зник у темряві лісу.
Радісно засурмили олениці й обступили переможця, кожна запобігала його сватання, кожна першою намагалася облити нового вожая гарячою сечею, й Марал, оголивши зуби й облизуючи з варг жовту піну, накинувся на стадо й почав знавісніло валувати одну за одною олениць.
Тоді млосний рев сповнив Матіївщину з краю в край, олениці проштовхувались до Марала, приймали на себе навальний його тягар, а потім вихоплювались з-під нього, звільняючи місце іншій, і вдоволено скімлили, зачувши в лоні насіння живого плоду.
Не було серед них тільки Сурми: з відчуттям гордості за перемогу сина і з жалем вірної подруги за колишнім ватажком, вона покинула стадо й подалася по сліду зганьбленого мужа.
Цього не бачив Марал. Він довго втішався владою над оленицями – й був то ще один солодкий спогад прирученого оленя. Інших згадок Марал намагався до себе не допускати, однак вони вперто вповзали в його свідомість, і він мусив теж існувати з ними, стоячи на рукотворній скалі в заповіднику, який став його довічним притулком.
То був тріумфальний похід червоношерстого вожая, Принца Марала, безмежною Матіївщиною попереду стада вродливих олениць, до яких прилучилися народжені по весні бички з пухнастими ріжками, – деякі з них ще намагалися на ходу ждюхнути маму головою у вим’я, за що отримували повчального удару ратицею по морді, бо он уже потягло холодом, і треба буде самому добувати їжу, щоб перетривати зиму, зміцніти й навчитися уникати небезпек, які чигали на оленів з-за кожного стовбура.
А втім, у стаді всі почувалися в безпеці, жодна олениця не могла й у думці допустити, що з нею може трапитися лихо, коли он попереду поважно й гордо ступає кремезний рогач Марал; він раз у раз підводить уверх голову й видає з горла заспокійливий звук, мовляв, не чутно в лісі небезпеки, спокійно пасіться, мої красуні, а ви, ікласті кабани, вступайтеся з дороги, якою прямує моє стадо; куди прямує, питаєте, – а до краю лісу, де стоїть на сторожі нашої займанщини камінний олень, мій двійник – знак вожацької сили й безпеки стада, таж підведіть уверх свої гидкі рила й погляньте на князя Матіївського лісу; а ви, боягузливі зайчиська, аж на задні лапки стаєте і з подивом повертаєте вухаті голови, супроводжуючи поглядом мою велику сім’ю – окрасу Матіївщини, а тут ще й нікчемна борсучня плентається під ногами й тільки знає, що заривається в землю й гострим рильцем водить по вітру, наслуховуючи, звідки пройме лісову тишу далеке вовче виття; й позаздріть нашій відважній ході, підступні рисі, які причаїлися на розломах букових гілляк й жовто-хижими очима вибираєте з мого стада найслабшого сисунця, щоб вп’ястися йому кігтями в загривок, – не важтеся пробувати щастя, тхоряча ваша натура, якщо не хочете повиснути на кінці мого рога; і вовчої зграї нам не страшно, бо попереду стада ступаю я, дужий вожай, і будь-якого сіроманця пришпилю своєю короною до землі, та й копита в моїх олениць тверді, мов камінь, і надто наповратливий вовчисько може не дорахуватися зубів.
Тож розступалася лісова дичина перед оленями, а то й розбігалася, тільки птаство – незалежне, бо Господнє – вітало щебетом з верховіть пишнорогого Марала, що провадив за собою оленячий гурт, з якого вперто вихоплювалася вперед олениця Сурма, марно пробуючи наблизитись до неприступного сина, щоб хоч на хвильку вловити ніздрями рідного запаху, та Марал не звертав на неї уваги; а на пожовклих модринах незворушно засідали премудрі сови й витріщали круглі очиська, дивуючись із незрівнянного у своїй величі оленячого походу.
Але прийшла зима. Пухка габа проникла крізь букову гущавину, застеливши товстим покровом землю і все, що можна було на ній спожити, й залишила на гіллях білі китиці, що порошилися на вітрі срібною завірюхою; сніговий настил зашкаруб, й оленячі ноги кривавилися, прострягаючи в заметах, ходити лісом ставало чимраз важче, а для спожитку залишались тільки ліщинові пагони.
Марал нарешті вийшов на край лісу, поминув кам’яного оленя і звів стадо з обриву на засніжене поле, де можна було догребтися до живої озимини, й став оленячий гурт видний позалісовому світові.
Олені ламали наст, розгрібали сніг і пожирали розкожушене жито, а наїдаючись, забули про обережність. І тут почулося грізне виття: у польовій далині заворушились чорні цятки, які то пропадали в снігу, то знову виринали, цятки ставали щораз більшими, й нарешті олені уздріли, як, вигинаючи сірі хребти, наближалася до них вовча зграя.
Олениці вмить збіглися в коло, збившись головами докупи й наставивши убік вовків тугі зади, але тут владно затрубів Марал й рушив уперед до лісової межі, за ним помчалося стадо, збиваючи кіптяву, а вовки вовтузились у заметах, немов у спіненій воді, виплигували з білого шумовиння й знову занурювались у нього, гейби на мить пропадали, проте віддаль між зграєю і стадом нестримно скорочувалась, і вже допадали хижаки до задніх ніг олениць, та, вражені копитами, відлітали назад сірими клубками; вожай вів стадо до лісової стіни, що вивищувалась над обривом, однак до бучини було ще далеко – захопившись щедрою поживою, олениці надто віддалилися від лісу, а вовки, збагнувши, що марно їм переслідувати стадо з тилу, розділилися на два ключі й почали забігати з обох боків попереду Марала.
Вожай утямив смертельну небезпеку: сіроманці кидалися йому до очей, гарчали, деякі, проколені рогами, мертво падали, закривавлюючи сніг, та вовків було багато, і найдужчі плигали вгору, намагаючись вгризтися оленеві в горло; Марал відчайдушно борюкався з ними, проте вовки не переставали наступати. Вони намірилися спочатку покласти вожая і аж тоді розправитись зі стадом.
Марал увіч побачив смерть і вмить забув, що він ватажок, що від нього залежить передовсім життя оленят, й тому повинен боротися з напасниками до останку – здолав провідця страх, проти якого встояти не мав сил, він відскочив убік й почав утікати до обриву, над яким стояв камінний олень; Марал все швидше й швидше віддалявся від стада, розгублені олениці, уздрівши зраду вожая, почали розбігатися, полишаючи напризволяще молодих бичків; з ними зграя розправлялася без труду, й навіть деяких дорослих олениць сіроманці схоплювали за горло й звалювали на коліна. А за Маралом бігла пара найдужчих вовків – були то покривджена лісничим вовчиця Гава зі своїм мужем Бовкуном – незмінні ватажки зграї, і їм належалося здолати оленячого проводиря.
Та він уже з проводатора став нікчемним зайцем і думав тільки про свій порятунок; на розпачливий рев олениць, на передсмертні зойки молодняка Марал оглух і бачив перед собою тільки кам’яну подобу свого двійника, який був дужчий за нього, бо не знав страху; статуя оленя непорушно стояла над обривом й ніби кликала до себе втікача: біжи скоріше, я захищу тебе; зібравши останні сили, Марал вискочив на берег обриву й, колінкуючи, поповз на валун, він сховався за двійником, немов злився з ним, а тоді почув, як заскреготали вовчі зуби об камінь, сіроманці гризли статую, аж сипалися іскри, та втямили вони нарешті, що загризти вожая їм не вдасться, й вернулися на поле, де тут то там лежали вбиті тварини.
Марал віддихувався, тремтів і втішався порятунком. Звіддаля він бачив, як розбігається і гине його рід, як втікає його мати Сурма, зникаючи у снігових безвістях, й це стало для Марала єдиною розрадою в безнадійну мить.
Червоношерстий принц був урятований. Він ще довго стояв, заховавшись за своїм двійником, а на далекому сніговому полі відбувалася моторошна вовча тризна, й Марал втішав себе думкою, що коли вожай живий, то й недобите стадо колись збереться біля нього, проте з кожною хвилиною діймало поверженого принца відчуття покинутості, сорому й нестерпної самотності.
Марал вертався лісовим бездоріжжям до Язвин, сподіваючись застати на рідному плато свою матір – оленицю Сурму, від якої відрікся, ставши вожаєм. Тепер вона була йому конче потрібна як останній порятунок від самотності, встиду і страху, що кинув його у безпросвіття зради; ніхто, крім матері, якій вдалося врятуватись від вовчої зграї, не пробачить йому ганебної втечі, й ніколи вже не бути Маралові провідником стада. Аби тільки Сурма не відвернулася від нього, аби лише дозволила йому ходити поруч з нею, бо ліс сповнився по вінця моторошною тривогою, і здригався Марал навіть від шелесту снігової змійки, що пробігала, звиваючись поміж деревами на протягах, і китиці снігу, які падали з верховіть, полохали його, і зашкарублий наст боляче ранив ноги, коли Марал прострягав по саме черево й насилу виборсувався із заметів.
Здавалося Маралові, що лісовий світ, досі йому рідний і незамінний, враз відчужився від нього, бо й зайці, які раніше подивляли його тріумфальний похід на чолі стада, тепер проскакували мало що не попід його животом, ніби насміхалися з нього: певне, вони вже прочули про лихо, яке спіткало оленів на полі, а може, й самі бачили, як Марал у несусвітньому страху ховався за кам’яною оленячою подобою; ну а злобна Микитиха таки напевно дізналася, що трапилося – вона всюди пхає свою рийку, – бо чого б тепер переходила Маралові дорогу й, анітрохи не боячись, зухвало замітала хвостом сніг перед самим його носом, присідала на задні лапи й глузливо шкірила зуби?… А ось сталося таке, чого Маралові годі було й сподіватись: злобна рись побачила знікчемнілого вожая, прищулила волохаті вуха й таки скочила з гілляки на спину, увіп’явшись кігтями в хребет. Олень здибився, скинув із себе нахабу – що могла вдіяти рись дужому звірові, а все ж посміла налякати, й Марал зрозумів, що його колишня міць таїлася не в ньому самому, а в оленячому гурті, який його оточував, у владі над стадом, а сам-один він нічого не вартий у лісовому світі, сповненому тривог і злих сил, що чигають на нього звідусіль, і він не зможе більше безпечно в ньому почуватися, а що й казати, коли вовки перейдуть дорогу.
Марал вибрався на плато, що вивищилось над Язвинівським проваллям, – жодного оленячого сліду не знайшов; він зупинився в зажурі, й тільки згадка про дитинство тепло пройняла його, й Марал на мить побачив себе самого, червоношерстого принца з пухнастими ріжками, який заповзає під мамин живіт і солодко смокче цілюще молоко з вимені. Він аж ревнув з розпачу, втямивши, що таке блаженство ніколи не повториться; довго стояв, усе ще сподіваючись, що у глибині просіки таки з’явиться Сурма, бо й повинна вона, врятувавшись від вовків, прийти на безпечне місце, де хижаки, переслідувані лісничим, перестали водитися; Марал вряди-годи подавав трубний звук у бік тирловища, все менше й менше сподіваючись, що звідти обізветься мати.
Стояв осамотнений і знівечений: рідний ліс щораз то більше здавався йому чужим, ба навіть ворожим; Марал натужно думав, куди б йому податися, в який бік піти, щоб знайти бодай якийсь прихисток, та ніде жодного просвітку для нього більше не існувало, тільки самі небезпеки – велична Матіївщина стала для Марала чужиною.
Уже засутеніло в лісі й присмерки поворонили білу габу, до Язвин наповзала морозна люта ніч, протягом якої Марал міг і замерзнути, бо нема до кого йому притулитися: олениці вночі завше його обступали, тирлувалися довкола нього, грілися самі й вожая зігрівали; Маралом все дужче оволодівала безнадія.
І в ту мить з-поза лісу – звідти, де чахнув прозорий гай березини, вистрелив у холодне небо рожевий стовпець диму, що піднімався все вище й вище й губився в сталево-сизому зеніті неба; стовп диму здавався теплим, і, напевне, теплим він був: Марал здогадався, що десь там, за краєм суворої бучини, існує інший світ, в якому є досить їжі й тепла. Тоді олень згадав доброго двоногого звіра – лісничого, який на гримучій машині приїжджав просікою до язвинівського плато; той чоловік ласкаво прицмокував до нього, ще й пхнув йому в мордочку жменю солодкої солі; крім того, лісничий прибивав до дерев драбинки, за які напихав пахучого сіна… Тож чому від того іншого світу так ревно оберігало Марала оленяче стадо й сама олениця Сурма; чому вони не дозволяли червоношерстому принцові наближатися до лісничівки, чому відганяли – що поганого могло б з ним трапитися, коли б він сам заглянув до того раю?
Марал витягнув шию й неблимно дивився на стовпець рожевого диму, він вагався ступити бодай крок уперед, бо знав, що як наблизиться до людського житла, спокуса здолає його, й він залишиться там назавше; а може, в лісництві зачаїлася небезпека, бо чому олениці не дозволяли навіть глянути в той бік, а можливо, йому – іншому, червоношерстому – там і належиться жити, і ті люди, що мешкають серед березини – то справжній його рід?… Марал відчув, як ворожнеча, аж гейби ненависть до лісу дошкульно його проймає; він згадав камінного оленя, який на другому краю Матіївщини перебуває у вічній безпеці – чи то й Маралові не належиться, бува, подібна доля?
Й він поволі почав сходити вниз. Йшов обережно, все ще сумніваючись, чи добре чинить, проте і страх, і ганьба, яких зазнав на полі, а ще й нестерпний голод примушували його йти вперед – на димок. Врешті Марал пробрався крізь бучину й, залишивши позаду товсті стовбури, увійшов у тонкостанну березину і там, на просторій галявині, побачив пишну забудову – дім зі шпилями, на яких хилиталися під вітром вирізані з блискучої бляхи круторогий олень і дзьобатий сокіл; крізь відчинені ворота обійстя Марал уздрів ведмедя у клітці, вовків у койцях, кабанів у кучі – і збагнув остаточно, що це його рятівний прихисток. Рішуче зайшов на подвір’я й затрубів, сповіщаючи господаря, що колишній вожай оленячого стада просить у лісництві притулку.
Лісничий Онуфрій з Яремча очам своїм не повірив, коли побачив на подвір’ї червоношерстого Марала, якого мріяв заманити до свого заповідника, а ось він сам, без принуки, зайшов до лісничівки. І що б це мало означати, прикидав у думці пан Онуфрій, чей олені не так легко стають свійськими, і тут згадав, що вранці десь із Запотіччя долунило в березину гарчання, скавуління та виття вовчої зграї – ніщо інше, як Марал шукає захисту.
Обережно підходив до рогача, щоб не сполохати, сягнув до кишені куртки за сіллю, яку завше носив з собою; Марал запам’ятав цей жест двоногого звіра ще з дитячих днів і сам потягнувся до руки лісничого, а коли вилизав з його долоні всю сіль – уже став прирученим. Пан Онуфрій відступав, заманюючи оленя, Марал слухняно йшов за ним, аж поки не опинився в теплій стодолі, повній найдобірнішого іванівського сіна, й тоді лісничий завбачливо замкнув оленя в його майбутньому стійлі.
Однак пан Онуфрій швидко переконався, що Марал і гадки не має вертатися до лісу, й перестав закривати подвірні ворота. Олень статечно блукав березиною та все шукав якогось пагорбка, а знайшовши, виходив на узвишшя й тужно вдивлявся в сіру стіну букового лісу, де назавше полишив рідних, друзів і знайомих, де панувала свобода, яку приємно було згадувати, та повертатися до неї не мав відваги: побоїще на запотічному полі водно поставало перед його очима кривавим видмом, і навіть уві сні Марал скидався зопалу й гримотів рогами у двері стодоли.
Лісничий слідкував за оленем, вивчаючи його поведінку, й швидко зрозумів, що Маралові для цілковитого комфорту в прирученому стані потрібна ілюзія волі; він привіз із зарінку повну фіру виполірованих водою брил і спорудив над криничкою скалу.
Марал наче й чекав такого подарунка, він притьмом вибрався на чолопок, глянув униз і, побачивши у дзеркалі кринички своє маєстатичне відображення, враз згадав камінного оленя, який врятував йому життя; Марал прибрав таку саму гордовиту позу, уподібнившись двійникові, й цілими годинами стояв непорушно, уявляючи себе другим сторожем дрімучої Матіївщини.
Усвідомлення своєї потрібності в лісовому світі додало йому життєвої рівноваги й значущості, а справжню свободу замінила туга за нею, й коли навесні обізвався ліс щебетом птахів і серед того хору вирізнилась щемна фіоритура лісового композитора дрозда, Марал, дійнятий солодкою ностальгією, печально заскімлив, і з його очей потекли струмочки сліз: він часто так плакав, облегшуючи душу в ситій неволі.
Дратували його вовки, які метушилися в койцях і в безсилій люті гарчали на привілейованого й недосяжного для них звіра, та найдужче ненавидів Марал ведмедя, котрий, сіпаючи лапами ґрати вольєра, проймав пришельця ненависним поглядом, зневажаючи його всім свої єством – не так за добровільне ув’язнення, як за фальшивий самообман.
Та потім звиклося. Проте, коли восени долинув з тирловища рев олениць, Марал зіскочив зі скали, подався до відчинених воріт і вийшов у березину.
Лісничий пас очима оленя, та не заважав йому поводитись, як забагнеться: хай шукає свого стада, хай перебіситься, а мине осінній рев, то, може, й вернеться. Пан Онуфрій бачив, як Марал стрімко вибіг з березини й на початку просіки, що вгризалася в гущавину Матіївщини, різко зупинився, ніби побачив якусь загрозу; він стояв, вдивлявся у темінь лісу й ворушив ніздрями, глибоко вдихаючи забутий запах покинутої вітцівщини.
Марал не впізнавав рідного лісу: бучина стала начебто густішою, непрохідною, а просіка настільки звузилась, що ледве можна було протиснутися нею, не зачепившись рогами об стовбури дерев.
Й десь там, у Язвинах, жила собі зовсім чужа для Марала звірина: напевне, тепер борсуки, вивірки, бобри, куниці метушаться, запасаючись на зиму поживою, – і як йому знову звикати до голоду й небезпек, коли в лісництві має досить тепла та їжі. І вовки в заповіднику сидять замкнені в клітках, і лютий Вуйко не досягне лапою з вольєра, та й зрештою, як би там не було, а вони із двійником таки стоять на сторожі лісу, прикрашають його, й люди спиняються біля подвір’я лісничівки, із захватом споглядаючи червоношерстого оленя, й, напевно, із Запотіччя до узлісся підходять дітлахи, щоб хоч здалеку подивитися на камінного оленя – обидва ж бо вони уособлюють одвічне таємниче життя Матіївського бору.
У просіку Марал не зайшов. Навіщо йому той голодний ліс, коли ось тут, поруч, у прикріпленому до стовбура жолібці повно селітри, перемішаної з сіллю, – чи ж то він спроможний знайти подібну розкіш у темних язвинівських узворах, – дивно було Маралові, що годівниця стоїть неторкана, невже його родакам не хочеться хоч трішки поласувати, й чому так бояться олениці підходити ближче до березини, адже ніхто тут ніякого зла їм не вчинив би.
І тільки-но про це подумав олень, як у глибині просіки з’явилась тінь звірини, що наближалася до лісництва. Марал чіпко придивлявся до сірої постаті й ураз почув рев – чи то з тирловища долинув голос самиці, а чи затрубів цей звір, що підходив до нього. Марал з дива поступився назад, бо впізнав: просікою йшла олениця Сурма.
Готовий був до втечі, бо знав, що мати захоче повернути його в лісову вольницю, та враз заволав у ньому родинний поклик, ніздрі вловили рідний запах, й Марал кинувся вперед, припав до Сурми, обнюхав її, і з його горла вихопився звук, схожий на ридання. Олениця облизувала синові морду, шию, груди і втішно скімлила; вона то відходила від Марала, заманюючи його в глибину просіки, то знову поверталася, та син не ступив далі ні кроку.
Довго вони так стояли одне навпроти одного, й збагнула нарешті Сурма, що Марал став чужаком, задля ситості відрікся від роду й свободи. Вона з ненавистю відвернулася від нього й подалася просікою в ліс; тоді Марал, пожалівши її, схопив пащею селітри з годівниці, побіг за Сурмою, наздогнав і пхнув їй у морду лісничівських ласощів.
Та не прийняла мати ялмужни, виплюнула ту селітру в очі Маралові, тоді щодуху помчала просікою і зникла в незвістях.
Марал ще хвильку постояв, дивлячись Сурмі вслід, а коли й тупіт її стих, обпльований і зганьблений, вернувся до лісництва.
Пан Онуфрій ніяк не міг зрозуміти, що трапилося з Маралом, хто наврочив його, коли він підійшов до просіки. Олениці лісничий не запримітив, бачив лише, як Марал вертався до воріт з опущеною головою, аж рогами землі торкався, поминув лісничого, навіть не глянувши на нього, поволі, натужно, ніби скалічений, видряпався на рукотворну скалу і там застиг. Більше не підводив до лісу голови й не наслуховував ні щебету птахів, ні реву олениць, що долунював з тирловища, він і на ніч не зійшов з валунів – так стояв на скалі кілька днів і ночей, не рухаючись і не подаючи жодного звуку.
Нарешті пан Онуфрій, стурбований дивною поведінкою Марала, вибрався на скалу. Спершу обережно погладив оленя по спині й, відчувши долонею неприродну твердість його тіла, почав штовхати, сіпати за роги, та повернути до себе голову оленя не зміг, ніби його шия закостеніла. Лісничий довго обмацував непорушного Марала, врешті забив кулаками по хребті й тоді сахнувся з дива: олень був камінний.
2002
Історичне оповідання
На початку русальної седмиці 1015 року великий Київський князь Володимир віддав душу новітньому християнському Богові і з почестями та плачами був похований у Десятинній церкві в кам’яному саркофазі перед престолом.
Тоді над Почайною зупинився із особистою ратною охороною новгородський княжич Ярослав Володимирович, дізнавшись, що його старший брат Святополк, який за ребелію проти вітця був запроторений в поруб у Вишгороді, видобувся на волю, через найманих убивць відібрав життя волинському князеві Борисові та малолітньому Глібові, проголосив себе великим князем й привів під своїм началом столичну залогу покійного батька до Золотих Воріт. Загрожений небезпекою Ярослав вислав до князя Древлянської землі Святослава Володимировича місіонера Леонтія із закликом вирушити зі своєю раттю над Почайну і стати воєдино з ним проти братовбивці.
Й утямив древлянський володар-язичник, що християнин Ярослав, великим князем ставши, не вибачить йому, як і не вибачив вітець, невизнання нової віри, а ще й не забулась непокора древлян київському столові, яка яріла з часів жорстокої розправи над князем Ігорем в Іскоростені. Збагнувши, що йому загрожує доля Бориса і Гліба, віддав християнського місіонера під опіку головному волхвові й квапно зібрався до втечі з поліського Овруча на захід, де на рівнинах за Тисою знайшли пристановище язичники з дикого Мокселя, які прийшли із-за Танаїса в Паннонію й назвали себе уграми. Втеча древлянського князя Святослава від погоні Святополка криваво закінчилася русального тижня перед Купалом.
…Русальна седмиця розпочалася погідним днем, що млів, напоєний ранньолітньою тишею над широкою биндою Прип’яті. Синє мрево на рівнинному березі ріки пришпилювали до землі стрункі дрібнолисті тополі: проколовши паволоку туману складеними, мов до молитви, гілками, спиняли вони свій стрімкий виріст під славою неба, заворожені щебетом птаства, що на віддалі зозулиних голосів роївся у нетрищах поліських пущ.
Лагідний день повільно чекав русального дива, коли-то з вільхових гущавин вилуниться вдоволене мукання напасених корів, і з просік, що вузькими тунелями вгризлися у вогку гущавину, виступить поважний похід червонобоких матрон з барвінковими вінками на рогах, і розбредуться вони поодинці – кожна до свого обійстя, де їх зустрінуть господині з дійницями; змастивши маслом дійки, припадуть вони руками до повних вимен, з яких невтримно дзюркотітиме шумними цівками живильний напій.
Й стихне тоді пастуше галайкання: як лише роздереться навпіл зелена запона лісу, уздрять пастухи в житах замаєні віночками білі голівки русалок, й рушать вони, мов лошаки з копит; затикані сойчиним пір’ям їхні крисані здує зустрічний вітер, розохочені парубки зволочать житне руно, й коли кожен знайде свою русалку, тоді від молодечої жаги споловіють хліба…
Коли ж звечоріє, виберуться хлопці – кожен із спійманою й дівочою кров’ю заприсяженою русалкою – на Ключеву могилу, яка у своїх найпотаємніших надрах свято зберігає старосвітську пам’ять, що раз на рік оживає у купальських забавах.
Запалає вогонь на могилі, закохані і вже з’єднані русальними законами пари в шаленому розгоні перестрибуватимуть через ватру; міцно будуть вони триматися за руки, щоб ні над вогнищем, ані потім у житті не роз’єднатися; а крокове колесо покотиться до ріки й згасне в ній, розсипавшись віночками, й дівчата, які зосталися без пари, бігтимуть за течією, придивляючись, до котрого, чужого, діткнеться її віночок і яку пару судилося їй розбити.
…А князь Святослав y шоломі й густоплетеній кольчузі, з печально опущеними до підборіддя вусами, небезпекою стривожений, стоїть за частоколом на ґалереї Овруцького замку і знає вже, що вечірніх купальських пісень і хороводів не діждеться. На майдані озброєна дружина лаштується до втечного походу, бо донесли вістові: вийшов зі стольного города вигнанай Ярославом Святополк і йде з незчисленними воями на Древлянську землю, щоб приєднати її до своєї – Турово-Пінської над Двіною – і звідти тяжкою силою взяти Київ.
Мусив утікати Святослав. Й не вибрав він дороги на північ до дреговичів, як радили йому волхви, й не на Задоння, де живуть касапчі – варварське плем’я, яке при батьках лихословить і п’є замість вина гарячу оленячу кров, та й на південь до невірних печенігів не важився відступати, – помчить його дружина горі вздовж русла Горині до Дністра й Тиси, де Візантія ще не встигла знівечити предковічні звичаї й покони, до свата, властителя угро-руської землі боржавського князя Орсавара, що править за Верецьким перевалом.
У Вишгороді вістові донесли Святополкові, що Святослав, уміцнившись підмогою боржавського князя, неодмінно наважиться посягнути на київський стіл; вийшов він уже з Овруча й досягав Ізяслава, що над Горинню.
Й повернув у погоню за втікачами окаянний братовбивця полк списоносців, наздогнали вони ар’єрґард братової дружини на залучині біля Корчина, де Опір у Стрий впадає, й скололи до ноги Святославових воїв, – бойківські горяни назвуть згодом те побоїще моторошною назвою – Сколє.
За час тієї кривавої затримки передові загони втікачів встигли допасти до Тухлі над крутим вигином Опору, звідки рукою подати до верхніх воріт Верецького перевалу, за яким, над Латорицею, прослалися рівнинні простори боржавського князя Орсавара, дочка котрого Мілана замужем за сином Святослава Яном, й лише там безземельний князь-ізгой може знайти притулок.
Та зупинила втікачів плоска гора Крушельниця, стрімкий приступ якої треба ще здолати, й стане тоді вона перепоною для погоні.
Однак дружинники докраю втомилися нічними й денними перемаршами й падали з ніг. Тож заступивши вузький прохід між Кливою і Магурою закутими в панцери алебардниками, завів Святослав своє військо в простору Тухольську долину, заселену мирними бойками, й дозволив утомленим воям відпочити, та й сам задрімав у шатрі, а змилені коні пожадливо пили воду з холодного Опору.
Сон долав князя Святослава, обсотував м’яким шовковим прядивом; у липкій темряві пригасав його чуйний слух і зіркий погляд заволочувався сріблястою мережкою.
Стихав галас у таборі, віддалявся і, з’єднуючись із шумом Опору, відпливав у гірські незвісті, там затихаючи. Крізь відхилену пілку заглядав до шатра квадратик неба, всипаний жаринками Волосожару; багряний ріжок розгинав підкову місяця, й на плоску полонину Крушельниці виливалося, немов сироватка з нахиленої миски, примарне сяйво, вирізьблюючи сутінні постаті, які висновувались з ліщинових нетрищ, що зеленим чересом оперізували довкола гору, залишаючи для огляду Волосожарові й серпикові місяця кружало полонини, де ось-ось завирує купальське дійство. Вже блимнув там блідий вогник, витертий із сухих обрубків руками спузаря, вже потягнувся до неба білою цівкою димок – завихрився, закружляв над полониною, і попливли по ній хороводи русалок, а гомін їхніх співів потавав у росяних травах.
А чи то не з-над Прип’яті, – подумав у півсні князь, – прилетіли сюди білоголові діви, які пантрували за своїми віночками, що пливли північною рікою; може, Прип’ять увірвалася в ущелину між Кливою й Магурою й стала Опором; й, певне, карпатські горяни знають такі самі обряди, що й древляни, і ось прийшли вони засвідчити Святославові і його дружині про єдність звичаїв на всій Руській землі.
Заспокоєний такою думкою, схилив князь голову й потонув у солодкому сні… Та враз задавнена тривога увірвалася у шовкопрядну темряву сну, й видіння єдиного на всьому просторі від Прип’яті до Опору купальського свята перемінилося в жорстоку картину. Не на розспіваній Крушельницькій полонині, а на київській княжій горі зустрілися, скресавшись ненависними поглядами, немов булатними мечами, осиротілі й загарливі нащадки Володимира Великого – кульгавий новгородський княжич Ярослав і заплямлений кров’ю рідних братів, зсутулений, немов злодій, туровопінський володар Святополк.
Чи було так насправді, не міг би заприсягтися Святослав, ніхто ж бо з новгородських дружинників, що тьмою увійшли з Ярославом на княжу гору, щоб перегородити дорогу Святополкові, який зі своїми воями, готовими до битви, став біля Золотих воріт, не проник у Святославів сон як свідок події. Зійшлися тільки уві сні біля паперті Десятинної церкви два сини Володимира Великого, який лежав поза світом болізней і печалей у кам’яному саркофазі навпроти престола під опікою християнського Бога, що троєперстям благословив вічну славу покійного князя, – і стали один навпроти одного у тяжкій непримиренності.
Лик Ярослава із щоками, заслоненими світлими пасмами волосся, що спадало на закуті в панцир рамена і зливалося з клинцем чорної борідки, – стримано пробивався до блідих очей Святополка, проколених, немов цвяшками, ямками зіниць, з яких струменіла на суперника стримувана лють.
Ярославові дружинники заступили спинами вхід до храму, як переможці, й захищений ними новгородський княжич, увійшовши в роль тивуна над стратованим непрощеними гріхами Святополком, промовив:
«Не ступиш ногою до святого дому, бо навіть якби таке вчинив, то перевернувся б у саркофазі твій вітець і прокляв би тебе, а голуби, що он мирно туркочуть на карнизах, злими гарпіями стали б і заклювали б окаянного. Не квапся, братовбивцю, досягати своїм мечем мого горла: чаша твоєї злочинної душі переповнилась кров’ю братів, і моя в ній уже не вміститься. Твій найманий убивця Блуд зарізав Бориса, коли той, вертаючись з походу на печенігів, відпочивав у шатрі над Альтою, а злочинці Торчин і Горемир руками задушили малолітнього Гліба. Якби ти сів на київський стіл, твоє погане ім’я впало б прокляттям на всю отчину – чи зміг би наш народ витримати таку наругу?»
Зблідли цяточки зіниць на білках очей Святополка, й він відказав, пригашуючи в погляді злобну єхидність:
«Усобиці, брате, то наше життя. Хіба між синами нашого діда Святослава Завойовника не проливалася кров? Убив же Володимир, якого вже Святим називають, брата Олега, бо жадав великим князем стати. А чи не зачаївся нині на тебе і на мене у землі Древлянській підступний Святослав – і Мудрим стане переможець, а Окаянним той, хто програв… Я ж найстарший із синів покійного вітця, то кому, як не мені, належиться київський стіл?»
«Свіжа кров невинних отроків на твоїх руках, убивцю! – жорстко проказав Ярослав і, стиснувши долонею ефес меча, ступив крок до Святополка. Та впору зупинився, уздрівши, як погрозливо заворушилися гридні, які охороняли свого володаря. Й продовжив, не знижуючи тону мови: – Весь руський люд від Тиси до Танаїса вже називає тебе Окаянним, і я цієї миті бачу, як ти божеволітимеш, коли прокинеться в тобі сумління…»
«О, ти, мов візантійський проповідник, заговорив про совість. Певне, сам – раніше за мене – почув її волання, коли квапився з Новгорода, щоб застати мене, ще ув’язненого у Вишгородському порубі, й відправити до праотців. І звелів ти своїм гридням називати себе Мудрим, добре знаючи, що мудрість у силі, й милосердя розумному не потрібне».
«І ти теж, як видно, захотів мудрим стати, не прийнявши в Турові Володимирових проповідників, оскільки вони йшли до тебе з наукою християнського милосердя. Ти, злочинною маною пойнятий ще до кончини Бориса й Гліба, увійшов до Києва, щоб рідному вітцеві відібрати той залишок життя, коли він мав ще змогу назвати мене своїм спадкоємцем».
«Лукавий ти, Ярославе, – реготнув Святополк, й тоді погасли в його очах цяточки зіниць – на Ярослава вилився з більм жорстокий холод. – Кожен з нас сьогодні бере собі за оружжя християнство, бо за ним стоїть могутня Візантія. Та коли завзятий язичник Святослав збере сили в Боржаві й переможе нас обох, – хіба тоді наш люд, який ще не встиг як слід пізнати новітнього Бога, не припаде знову до стіп Перуна, відчувши його предковічну і знайому силу? Ми ж з тобою, і Святослав теж, змагаємося не за справедливу віру, а за владу…»
Й відказав Ярослав, у задуму впавши:
«Владу над народом засягне той, хто пошанує не лише новітнього Бога Ісуса, а й збереже вдячну пам’ять про Перуна, який протягом довгих століть небесним вогнем захищав нашу отчину».
…Тоді крізь сон почув Святослав хор русалок, які на Крушельницькій полонині вели хороводи, прославляючи поганського Купала. Той спів ніби вітром підняв завісу над церковним майданом, і уві сні побачив князь-ізгой заставлені жбанами медів і багатими наїдками столи, за якими справляли пир і ратники, і смерди, і закупи, вихиляючи пугарі за новітнього Бога, а милосердного чи сердитого – не знали ще, але просили в нього так само щиро, як і русалки в Купала, щедрої допомоги в страдну годину.
Й прокинувшись, утямив князь непомильно, що тоді, коли володарі удільних земель змагаються за владу, своєї й чужої крові не шкодуючи, роз’єднаний народ суголосно ублажає живих і мертвих богів, щоб зміцнили вони загрожену чварами руську могуть.
Князь покликав джуру й наказав йому привести до шатра взятого в полон проповідника нової віри Леонтія.
Джура привів у княжий стан християнського місіонера – чорнобородого мужа в чернечому облаченні. Увійшов полоняник до шатра з похиленою головою, засвідчуючи вдаваною впокореністю шанобу до господина Древлянської землі, якому вже відібрано з рук кермо, і у владичій рівновазі підтримувала його хіба що вперта віра в язичницьких богів, цієї пори таких же безсилих, як і він сам.
Бачив ієромонах Леонтій душевне сум’яття на обличчі переслідуваного погонею князя, який чекав рятівної поради від супротивника у вірі, й певне тому, духом сокрушившись, випростався станом, і степлілі очі обігріли пойнятого журою Святослава. Й вимовив він вісімнадцятий псалом Давида, пробуючи пояснити ізгоєві, що за веремія зчинилася на світі й чому так сталося.
«Захиталася земля й затряслися підвалини гір, бо розгнівався Господь».
Утямив цієї миті Святослав, що перед ним стоїть не простий монах, а високотитулований грецький священнослужитель, який прибув на Русь напевне ще за княгині Ольги й, можливо, займав стіл книжника в Києво-Печерському монастирі. Про грецьке походження місіонера свідчила кучерява чорна борода й гостроверхий клобук на голові. Із спокійних, з лукавинкою, очей світився розум.
Й промовив Святослав:
«Певне, учений єси, пришельцю, та чи глибинно усвідомлений ти богословськими науками?»
«На скільки з Божою допомогою спромігся, князю, – відказав Леонтій. – Письмовцем служив у спочилого в Бозі блаженнішого Нестора».
«То проречи правду своєї віри, та не токмо богоподобственно ласкаву, а й лиху, людинозлобствуючу».
«Ісус Христос приніс нам любов, і з нею я прийшов до вас», – незворушливо відказав місіонер.
Князь умить пригасив у своїх очах прихильність до співрозмовника, який йому спершу добрим приглянувся, і гнів зануртував у його мові.
«О так! – люто вигукнув він. – Я бачив ту любов, коли ваші ченці топорами крушили наші требища, а гридні мого вітця Володимира волочили понад Прип’яттю прив’язану до кінського хвоста подобу Перуна!»
«Усе нове приходить з мечем, князю, та попереду нас завше йшов благовірний муж з хрестом у руках, – так само спокійно відказав Леонтій. – І першим хрестоносцем на цій землі був апостол Андрій Первозванний, який провістив благодать Божу на київських горах».
«А чи знаєш, любомудре, що вкопав він того хреста на Щекавицькій горі посеред требища, обступленого камінними постаттями Мокоші-годувальниці, Перуна, Велеса і Даждьбога?… Навіщо було Володимирові валити і у Дніпрі топити старих богів, які століттями підтримували життя на цій землі?»
«Їхнє місце в преісподній серед бісів! – згас спокій у мові місіонера. – А хрест дав руському люду храми, божественний спів і книги».
Задумався князь й не слухав, що далі мовить Леонтій.
«Ти правду мовиш, ієромонаше, чи, може, і єпископе, – думав сам про себе Святослав. – Величні золотобанні церкви виростуть по всіх городах і весях, і залунає повсюдно божественний спів во славу Творця. Але ж Творець світу для всіх єдиний, і Божа сила не лише з візантійських чи римських храмів проникає у світ, щоб людство оберігати й до пуття приводити, – інші релігії таку саму силу ховають у требищах, мечетях, синагогах, тільки Творця різними іменнями називають… Й не Господня сила маліє від вашого нерозуму, коли ви зневажаєте й руйнуєте чужі храми, а ваша власна. Як незмірно збагатилась би новітня релігія, якби до неї долучилося й інше пізнання Бога!.. А наскільки міцнішою стала б християнська віра, якби ієрархи не обмежували себе читанням заповітів Єгови і Христа, а й намагалися відчитати хоча б тайнопис наших вишиванок – то не хрестики, не гладь чи низинка, а найдревніші письмена, в яких таїться досвід предків. А що глаголе вишита на рукавах жіноча постать з підведеними до неба руками? А що записано в різьбах на хатніх сволоках, про що щебечуть птахи на стінах, перед чим застерігає вуж-домовик у вигляді безконечника на ґзимсах? А що означають громові знаки й кружала сонця на бойових келепах, підкови біля дверей, оленяча голова на пряжці в гірського збойника – перед яким лихом вирізьблені ті обереги? Чи може, ви маєте інші тотеми, що ці руйнуєте?…»
«Й скажи мені, ієромонаше, чи думав ти коли-небудь над тим, чому переносять вогонь із старого дому в новий?»
Ці слова князь вимовив уголос, Леонтій їх почув, проте мовчки дивився на ватру, що спалахнула високим стовпом на Крушельницькій полонині, й слухав русальні пісні, які спливали з гір у Тухольську долину.
Ще нуртувало в душі Леонтія відлуння суперечки між ним і князем, та стихло воно від феєричного дива: із Крушельниці покотилося вниз вогненне колесо, полум’я перемінювалося в іскри, які розсипалися довкруж і гасли в темряві, мов світлячки, а коли зашипіла вода в заплаві ріки, спалахнув спів, як щойно вогненний стовп над ватрою, і ліщинові кущі, що оповили Крушельницю, і смерекові бори довкола Тухольської долини потонули в піснях про Ладу і Леля – і все довкола стало піснею.
Леонтій слухав, і здалось йому, що нічого кращого в житті не чув. Спів був живий, як довколишні гори, покриті кожухом смерекового бору, мелодія спадала на них тремткою пеленою, зливаючись із відгомоном, що злітав увись з найглибших ізворів.
Вчувався у тому співі щебет птахів: чорні дрозди виточували з горл найвитворнішу фіоритуру, клекотіли орли й гуділи готури; у глибині гір басував ведмежий рев й трубіли олені, скликаючи олениць на токовища – звучав живий хорал природи, й подібне диво чув Леонтій уперше.
Й моторошно стало йому від думки, що всім цим голосам, бісівськими названими, суджено втопитися в преісподній. Якби так лучилося, тоді б на світі запала німота, смерті подібна.
Від таких думок стихла враз розбуджена до життя мова дрімучих лісів – той вічний шум, насичений дійством добрих духів і злих демонів, чарами лісовиків, жартами пересмішників, виттям вовкулаків, реготом перелесників, танцями веселих чугайстрів й плачами потерчат. А коли стихли всі ті голоси, стала безсилою творча ворожба мудрих мольфарів…
Й коли стали вони немічні, похилилися вікові смереки, що верховіттям вимітали з неба грозові хмари, впали вони долі, мов від бурелому, й зітліли в димових оболоках – все царство природи провалилося у преісподню, й навіть мох перестав цвісти, а на спустошених галявинах почали проростати княжі сади з алеями, обсадженими рівними шерегами заморських дерев, на яких і птахи не гніздилися – чисте житловище виникло на пустирищах, призначених для безплотних ангелів, що злітали з храмових ікон й німотіли в нудному блаженстві, не знаючи ні втіх, ні клопотів і навіть мови пожильців, які колись панували у правічних борах.
Забувши, що сидить у шатрі поруч з князем, неблимно дивився Леонтій крізь відхилену пілку на Крушельницьку полонину, де ще буяло життя, якого раптом не стало довкруж Тухольської долини; а князь розповідав йому про те, як бояри заманювали до християнської віри язичників – простих однією, а маєтних двадцятьма гривнями, перекуплювали їх пирами, на яких пригощені мусили за ту ласку проклинати поган.
Не слухав князевої мови Леонтій, бо ожили язичники не в пеклі, а під самим небом на полонині, й раділи, танцювали перед купальським вогнем, що палахкотів, облизуючи язиками полумені всіяне зорями небо, й вихоплювались із кострища вогненні колеса, що з шипінням гасли в Опорі, розсипаючись на віночки.
А за тими кроковими колесами крутими плаями сходили в Тухольську долину русалки у віночках й парубки в гостроверхих баранячих кучмах, йшли вони із запаленими смолоскипами в руках – переносили живий вогонь у новий дім.
У долині покотом лежали втомлені дружинники й будилися від голосних переливів русальних співів. Й тоді побачив Леонтій, як знову ожили повалені людським нерозумом правічні ліси й розмаїтими голосами зливалися з піснями русалок у суголосний хор.
Спустившись із Крушельниці, попливли русалки шнурочком по галявині, завиваючись у вінок. Білі голівки заховалися під коронами з молодих березових гілок, переплетених білим рястом, рожевими зозульчиними чобітками й голубими чашечками барвінку, й на воїв, що поставали довкола, спершись на списи, злетів вітальний купальський кант:
Ой на Івана та на Купала
Красная дівонька зілля копала,
Квіти збирала, віночки плела,
Долі водою пускала.
Поплинь, віночку, по синій хвилі,
Поплинь, віночку, де живе милий…
Й на дівочий щебет обізвалися потужні парубоцькі голоси:
Три місяці ясні, три молодці красні,
А перший місяць – молодий Іванко,
А перша зіронька – гойна Марічка —
Грало сонечко на Купала!
На той владний поклик випірнув із-за Магури серпик місяця: молодий Іванко, виглядаючи гойну Марічку, вилонив із темряви постаті закованих у блискучі лати воїв; на живий дівочий вінок й на парубків у шапках з білої бараниці впало його примарне сяйво, й засвітилися вони, мов блудні вогники. Стих дзенькіт срібних монет на дівочих згардах, й з-поміж них тихо засвітилися бурштинові коралі, на ягідки свербигуза схожі. Світ зачаївся, чекаючи дива.
Виступив тоді з парубочого гурту муж, такий високий, що ховав голову в імлі, яка спадала плахтою із довколишніх верхів у Тухольську долину, – був то головний волхв-хмарогонець, Реверою званий. На його чорній киреї блищала золота пряжка з головою вищереного змія, в руці тримав він жезл з посадженим на шпицю кінським черепом.
Ревера увійшов у коло дівочого вінка і вдарив жезлом об землю. Тоді з лісових язвин й узворів вибігла гірська чортівня: біси били в бубни, клишоногі щезники висвистували на сопілках, нічні нетопирі перемінювались у красних парубків, котрі намагалися зірвати зелені корони з голів дівчат, щоб заволодіти ними. А вони й не оборонялися, знали ж бо, що на Купала жодна з них не вбереже свого віночка, й навперейми закликали їх леґіні піснею, що прилинула до них з неозорого майбуття:
Будь русалкою в цю ніч.
Сядь, схились і слухай пісню,
Я складу шалену пісню,
Будь русалкою в цю ніч…
Й незчувся Леонтій, коли опинився серед парубків і, розохочений, почав шукати своєї дівчини, яку покинув у далекому краю, й кожну заклинав «Будь русалкою в цю ніч!» – не знав, котру закляв.
На узгір’ях між Кливою і Магурою розпаношувалась купальська веремія, на вершинах гір пломеніли ватри, а в долині було темно, ще й місяць ховався за хмари.
Тоді вийшла на середину галявини жінка в сорочці з довгими рукавами, з її очей упали долі два сніпки променів й запалили ватру; жінка рукавами роздмухувала полум’я, й коли ватра спалахнула, скинула з себе сорочку, й від білоти її персів померк вогонь на кострищі, а вої від невимовної краси чарівниці перемінилися у кам’яні статуї.
Жінка підвела вгору руку з туровим рогом, й тоді обступили її боги Хорс, Стрибог, Перун і Велес, теж з каменю вилиті, щоб захистити жінку від вихору: у дикому танці закружляв волхв-хмарогонець на її честь.
Й оглух Леонтій від пекельного галасу, осліп від вроди богині достатку й плодючості Мокоші, скупаної у вогні.
А вона – така неймовірно схожа на його кохану Діану, яку покинув у Візантії – промовила до нього:
«Ти ж закляв мене, тож іди до мене!»
Від шаленого танцю, що його творив волхв-хмарогонець разом з пекельною чортівнею, розступилися аж на край галявини кам’яні бовди, що зображали язичницьких богів, завихрилися хмари над Бескидом й розпорені блискавками на чорні клапті полетіли до обрію, що підперезав небосхил блідо-синім ременем, не даючи їм пропадати в незвістях. Кудлаті бовдури колотилися під банею неба, затінюючи і зорі, і серпик місяця, – весь світ потонув у вологій темряві. Перун невтомно ламав на зиґзаґи вогненні стріли, реготав громовим відлунням у Даждьбогових чертогах, й ця розкішна тривога Природи тривала доти, поки хмарогонець не відчув утоми. Його постать ще вихорилася довкруж ватри й заслоняла незмірно звабливу голу богиню Мокошу, вид якої прозирав білизною між язиками полум’я, намагаючись здивувати чужинця, який заблукав у поганський світ. Та ієромонах Леонтій зовсім не торопів від того чуда, бо богиня плодючості Мокоша дивно була схожа на кохану Діану, яку він покинув, не докохавши її в ріднім краю.
Тим часом хмарогонець, утомою здоланий, лежав уже на землі, важко дихаючи, й подих його проникав крізь частокіл смерек, що обступили Тухольську долину, й білим серпанком піднімався над кожухом ліщинових зарослів, сповіщаючи добре верем’я.
Тоді язики полумені, за якими ховалася Мокоша, намагаючись допасти зором до чужинця, потахли, й до Леонтія наблизилася чарівна жінка, скупана у вогні. Кожен м’яз її щедрого тіла, світло очей, повномолочні груди й кучерявий, ніби осокою протятий трикутничок, що визирав із пропахвини, засліпили ієромонаха, жива жінка обпекла його гарячим подихом, й Леонтій, вимучений чоловічою повздержливістю, відчув ураз у своєму тілі ту саму, що у волхва, буйність танцю, порив хмар під вітром і жагу Перунових блискавок. Він кинувся до неї, заворожений красою вродливиці, й спалахнув і згорів у ній, а коли отямився – почув її голос, який теж був йому знайомий:
«То ти вже звідав, що таке пізнання добра і зла, про яке ваші жерці завчено повторюють за християнським писанням?»
«Звідав, – відказав Леонтій. – Добро – то радість, а зло – спустошення після неї».
Й він потягнувся до жінки, щоб ще раз спізнати добро. Та вона його зупинила.
«Ти вже наш, – сказала, – і розкошуватимеш у нас так само, як розкошує Природа: зимове спустошення пропадає у весняній радості, і так триває вічно. Я забираю в тебе твій час і дарую тобі своє безчасся, щоб ти у ньому пізнав цінності, які відвічно володіють світом. Увійди назавжди в нього, як щойно входив у мене. Я богиня Природи, я – справжність, і тільки мій досвід, моє життя у проявах Божої краси і людських звичаїв може стати змістом твоїх проповідей. Я покажу тобі світ, яким володію, і ти з його цінностей вибереш для своєї науки найвищої проби перли, які ще зберігаються на землі, неушкоджені й чисті, мов золото. Іди зі мною і дивись…»
Мокоша взяла його за руку й кам’янистими рагашами вивела з гірських тіснин на відкриту тацю землі, що прослалася від обрію до обрію, окреслена межами минулого й майбутнього. Було то поле світового безчасся, яке мало поглинути власний час прибулого.
Вона підвела Леонтія до розбуялого куща папороті, й він побачив, як з ребристого листя вихоплюється струнка бадилина, уквітчана біло-гарячим пуп’янком.
Мокоша зірвала ту гарячо-білу квітку, піднесла вгору, а тоді перед очима Леонтія явився примарний, мов уві сні, й правдивий, як будень, світ, й жили на ньому незнайомі люди, які дихали тим самим повітрям, що й він, чули ті самі голоси птахів і звірів, проте підкорялися законам і звичаям, яких не знав чужинець, а щоб пізнати, мусив перемінитися в пілігрима, цікавістю пойнятого.
Та враз не стало біля Леонтія Мокоші, ніби розчинилася її зваба в шумі темних борів, у журчанні потічків й натужному плині рік, у клекоті орлів у небесах, у світлі допитливих дитячих очей, у недовірливих поглядах суворих мужів, у хтивій звабі красунь, кожна з яких взяла дар від Мокоші: білизну грудей, гнучкий стан й трояндову жагу очей, і входив чужинець у відвічне на цій землі життя, яке він наповратився просвітити новою вірою, не знаючи таємниць віри тутешньої; не відав Леонтій і джерел її – так само, як несила було йому збагнути, звідки береться всеможне сяйво папоротевого цвіту, яке відкривало перед ним незнайомий край.
І, ставши з місіонера пілігримом, ступив Леонтій у світ, затоплений сяйвом купальського цвіту.
Ієромонах Леонтій, зачувши слова князя про вогонь, що його виносять пожильці зі старого дому в новий, вийшов із шатра й увіч той вогонь побачив: котився він кроковими колесами із Крушельниці, й супроводжували його русалки, які, тримаючись за руки в хороводі, сходили з гори в Тухольську долину.
Не вернувся Леонтій до намету, й подумав князь, що його співрозмовник потрапив у русалчин полон. Не посилав за ним гридня й пильно прислуховувався, чи не чутно погоні. Та від залучини, де Опір впадав у Стрий, не долинало жодного звуку, й заспокоївся Святослав, з полегшею догадуючись, що Святополкові вої не зважилися наближатись до заставлених уграми Верецьких воріт, й опальному князеві вдасться, як тільки розсвітне й закінчиться купальська ніч, вивести свій загін крутим схилом Крушельниці до перевалу.
Під спів дівчат, заколисаний русальною ворожбою, Святослав поринув у підступну дрімоту й у напівсні побачив: верби над Опором опустили віття в зашумлений плин ріки, й по них спиналися, виходячи на берег, русалки, які покинули на дні Опору кришталеві хороми, й тягнулися до місяця, що із серпика ставав повнею; були вони зеленоволосі, синьоокі й гнучкостанні, а голівки їхні коронували вінки з осокового віття та водяних лілій.
Заплітали довгими пальцями волосся в коси, гойдалися на вербових гілках й тихо наспівували; те солодке жебоніння заманювало князя, він вийшов із шатра й, підійшовши до верб, вибрав з русалок найвродливішу – Марену, подав їй руку, русалка потягнула його до себе, й він пірнув на дно сну.
Й приснився Святославові сон, облудності якого не дано було йому збагнути.
Ось вийшов він на берег Стрия, де вчора поліг його ар’єрґард, й не побачив там ні ворожого війська, ані полеглих ратників, пологим зарінком блукала лише одна постать, і був то братовбивця Святополк Окаянний. Обхопивши руками голову, він уголос вимолював у свого нового Бога прощення за тяжкий гріх, плакав, ридав, бився в груди, – й злобно помислив Святослав, що сповнюється проклін Ярослава Мудрого: настигло злочинця божевілля.
З глибоких плес Стрия і з гірських недеїв виповзали одноокі біси, вони не давали Святополкові ні втекти, ані заховатися – обступали вбивцю й прошивали його наскрізь палючими стрілами позирків; на тілі провинного ятрилися рани, з яких просочувалася чорна кров; з неба злітали круки зі сталевими дзьобами, довбали його тім’я, й він дико кричав від невимовних мук сумління.
Святослав кинувся, щоб добити злочинця, та сахнувся назад і стетерів у подиві: сполохані круки позлітали вгору, два біси злилися в одного: перед князем став нерозкаяний кат з озвірілим обличчям убивці й зловісним поглядом. Пойнятий страхом князь почав утікати від моторошного видива й забрів у сон, з якого вже не було вороття.
…У ту пору, коли князеві Святославу привиділася неминуча смерть, Леонтій з квіткою купальської папороті в руці мандрував незнайомим світом, який не мав меж й де панувало Мокошине безчасся, – була довколишня природа вічною й неосяжною, як сама богиня.
Світло папоротевого цвіту, немов сяйво чародійного ліхтаря, розпорювало перед мандрівником завісу, й незнання знанням ставало, а відчуття безпеки перемінювалося в осторогу, й негоже було смертному виходити на піднебесну Дівич-гору, де містилося требище Мокоші, обставлене кам’яними подобами космічних і земних сил, й символізували вони її власну потугу. Стояли там ідоли бога грому Перуна, якого греки-християни Іллею найменували, і повелителя буревіїв, смерчів та ласкавців бога вітрів Стрибога, і Полісуна, знаного Леонтієві під ім’ям Меркурія, і Сварога – бога вогню, у греків-язичників Гефестом званого, і Велеса – бога худоби, а в християн – Юрія, і Ярила, котрого греки Марсом величають, а теж Мокошине кам’яне зображення з підведеними до неба руками: у греків-поган вона Деметрою звалася, а в християн – Орантою.
Й подумав Леонтій, що всі ці символи – єдині для всіх живущих на землі, яка не знає ні меж, ані часу. Він обминув Дівич-гору й зайшов у темну діброву. З-поміж дубових стовбурів вийшла сувора амазонка в парі з укоронованим розлогими рогами оленем, і втямив місіонер, що ця богиня з’явилася перед ним, щоб нагадати йому про грецький час, який перестав для нього існувати; він низько поклонився Артеміді й пройшов повз неї, мовчазної й суворої, яка не мала над ним, захищеним квіткою купальської папороті, влади, й протяг лісових просік виніс його на галявину, де стояла крита ґонтом хата, на призьбі котрої сидів сумирний чоловічок: склавши навхрест два сухопрути, тер він завзято одним об другий, примовляючи:
«Приходь до мене, дєдику, чи від сонечка, чи від місяця, чи з небес вогненних. Приходь, мандрівниче ясний, до дітей своїх і накажи дітям-вогнятам, щоб годили нам й допомагали».
Спитав Леонтій у чоловіка, з ким він так улесливо розмовляє, й той, не покидаючи свого заняття, відказав:
«З духом вогню Перелесником».
Й тоді закурилися сухопрути, засвітився жар, і вогник спалахнув. Чоловічок підвівся, кивнув гостеві головою, запрошуючи його до хижі. Підійшов до печі, вклав у горно полінця, складаючи їх навхрест, запалахкотіло в ньому полум’я, а чоловічок незмірно виріс, аж головою стелі досягнув, ніби той вогонь дав йому снаги для зросту.
«Хто ти?» – спитав Леонтій.
«Я бойківський волхв Ревера, жрець вогню. Спузарем служу у Сварога й Мокоші поклоняюся».
І втямив Леонтій, що зустрівся він з титаном Прометеєм, який виріс на бойківській землі.
Леонтій втямлював, що перебував не уві сні, і все, що діється довкола нього, справжнє. Але й теж усвідомлював: чари купальської ночі перенесли його у зовсім інший світ, ніж той, у якому він перебував, розмовляючи з князем у шатрі.
Десь далеко, в Тухольській долині під Крушельницею, ще таланіли хороводні пісні бойківських дівчат і лунав галас парубоцтва – буяло там реальне життя горян, що вийшли прославляти літо й віддавати хвалу папоротевому цвіту, якого ні один щасливець відшукати не спроможний; надія на ворожбитний дарунок всесильної Мокоші жила лише в язичницьких молитвах і заклинаннях. Однак сліпучо-біла квітка щастя, яка дала змогу побачити незнане, зоріла в душі чужинця й заводила його у ворожий світ, щоб здолати, запрягти той світ у нову віру, у невластиві для нього звичаї, навчити чужих людей своїх молитов і засвітити на їхній землі найсвятіщу Господню правду.
Відчував Леонтій, як супроти його волі лагідніла в душі та ворожість, степліла вона ще тоді, коли він побачив за полохливою заслоною полум’яних язиків дивовижну красу, оспівану в купальських піснях карпатську природу – в образі звабливої богині Мокоші, яка нагадала йому покинуту в рідному краю кохану Діану. Ніщо живе не могло встояти перед богинею, й Леонтій пізнав з нею солод краси, дивовижної, як сяйво папороті.
Завело пілігрима те сяйво крізь Мокошине безчасся в домівку бойківського Прометея, який перемінився із сумирного спузаря – у світлі видобутого із сухопрутів вогню – у волхва, одягнутого в чорну кирею і з жезлом, увінчаним кінським черепом, у руці.
Був це той самий хмарогонець, який шаленим танцем довкруж вогню, розкладеного в Тухольській долині, стягав з неба зиґзаґи Перунових стріл. Волхв узяв Леонтія за руку, обидва вийшли на подвір’я до жертовника, де палала ватра, й промовив мирно, без властивої жерцям зверхності:
«Для чого ти прийшов у наш край, чи ж мало тобі Візантії й інших земель заморських?»
«Науку віри в єдиного Бога приніс я вам», – відказав Леонтій і відчув при тому, як потахає впевненість у його мові.
Й заговорив волхв, допитливо зазираючи в очі місіонера, проте ні злості, ні зневаги не почув Леонтій у його голосі.
«Ти правду мовиш: править світом єдиний Бог. Як тільки закінчиться купальська ніч, визирне він із-за Магури й покотиться золотою колісницею по небосхилі».
«Ми його Саваофом називаємо», – стужавів голос Леонтія.
«Назви різні, а Бог один. У Турані його називають Аллахом, а ми Даждьбогом».
«Але ж не Аллах і не Даждьбог створили людину за своєю подобою й поселили її в раю на полях між Тигром і Євфратом…»
«Я знаю: візантійці твердять, що рай був у Месопотамії на червоних пісках… Але хіба ти ще не переконався, що рай був заснований Господом тут? Поглянь лише довкола, пілігриме, на наші гори й полонини: де так низько висять над головами зорі, де ходять люди в німбах місячного сяйва, де трави шепочуть, а дерева гучно розмовляють, ти ж мусив уже чути їхню мову, адже цвіт папороті у твоїй руці».
«Віра ваша жорстока, – спробував оборонятися Леонтій. – Ви не віддаєте мертвих землі, а спалюєте їх».
«Ми спалюємо мертвих, а ви губите їх у вогні живими!» – відказав волхв.
Він узяв з руки Леонтія цвіт папороті й змахнув нею на захід, де ще чорніли в пітьмі і небо, і земля. Й пучок світла від квітки впав кружалом на складене з полін кострище із стовпом посередині, до якого була прив’язана оповита в білу попону постать.
У тому світляному крузі відбувалося щось неймовірне і для Леонтія страшне. Позаду кострища, за стовпом, до якого була прив’язана людина, сиділо за столом троє ченців у чорних мантіях з гостроверхими каптурами, очі їхні зловісно блищали, а середній монах, який тримав у руці золотого хреста, зачитував із розгорнутої перед ним книги вирок, вкарбовуючи у свій голос непоступливість і лють:
«Іменем Христа віровідступницю і відьму Маґдалену засуджено найсвятішою Супремою до спалення на вогнищі!»
Чорносутанні судді повставали й, хрестом тричі себе осінивши, заволали:
«Аутодафе!»
Біля кострища порався спузир, тер одним до одного сухопруття – достоту так, як це робив волхв Ревера, коли розпалював вогонь у печі: з патиччя цівкою заструменів димок, й коли зблисли пелюстки полумені, він підклав палаючі прутики у хмиз, і як спалахнув вогонь, з-під білої попони вихопився пронизливий крик – так могла кричати зранена мисливцем лань; зойк не був на людський схожий – то з неймовірного болю лементувала сама Природа, благаючи в неба порятунку; лемент поволі потахав серед диму, жінка вивільнила руки, розпростерла їх, немов хотіла злетіти в небо, й стала схожа на хрест.
Й пробився з німоти голос Леонтія:
«Це пекельне видіння, такої смерті ще ніхто у світі не зазнавав і зазнавати не буде, навіщо ти, волхве, зганьблюєш брехнею християнську віру? Де такою смертю карають?»
«Ти забув, християнський місіонере, – відказав Ревера, – що в ту хвилину, коли ти спостерігав акт інквізиції, часу не існувало, його для тебе спинила Мокоша, щоб ти в один мент увіч побачив, яке горе принесе людям твоя віра…»
«Неправда твоя!» – вигукнув Леонтій і кинувся до волхва.
Він вихопив з його руки папоротевий цвіт й змахнув ним на схід, де на небокраї протягнулася рожева смужка світанку. Десь там, у потойбіччі ночі, будилося сонце, яке у цьому гірському краю Даждьбогом називають, воно поволі виборсувалося зі сну, посилаючи поперед себе світло, щоб люд, який прокинеться, побачив не горе, не смерть, а світле добро, що його приносить нова віра, – й перед волхвом і місіонером виросли на обрії бані величної церкви із золотими хрестами й високі мури монастиря. Даждьбогові промені відчинили браму святої фортеці, й перед очима суперників відкрилася простора зала, заставлена попід стінами стелажами, на яких лежали фоліанти й інкунабули з тиснутими сріблом буквицями; до стелажів підходили ченці, послушники й спудеї, брали книги в руки, розгортали, читали, й сяйво сонця творило над їхніми головами німби знань.
«Дивися, волхве, – промовив Леонтій, – нова віра не смерть приносить, а світло науки».
Волхв не заперечував, він сказав лише те, чого ще не міг збагнути християнський місіонер.
«У ті книги, написані всевідними чужинецькими письмовцями, ми мусимо вкрапити крихту своєї мудрості, знань і досвіду, адже, прийнявши нову віру, не перемістимося до Візантії, а залишимося назавше на своїй землі, й тому прагнемо, щоб наші діти, внуки і правнуки, пізнавши візантійську науку і прийнявши вашого Бога як єдиного для всього людства, не забували, що вони не всесвітні пілігрими, а пожильці руського краю, і пам’ятали, звідки родом і хто вони є… Тому заходьмо, місіонере, у наш світ мудрості, забав і звичаїв, пізнаємо його й запишемо у свої покони, у християнські книги. Не сміємо їх забути – як би тоді збіднів весь світ!»
Повновида, як достигле спасівське яблуко, денниця зринула над рожевою смужкою світанку й зупинилася на небосхилі, бліднучи від страху, що ось-ось викотиться із потойбіччя черлене Даждьбогове марево і зіп’є її звабу, що явилася світові на одну мить, мов перед жагою шлюбного ложа личко незайманої нареченої, якій суджено спалити свою вроду в пеклі розкоші. Наближалася хвилина, котра перемінить таємничу купальську ніч на звичайний будень, перед приходом якого невблаганна Мара змете чорним крилом ворожбу дивних чарів.
Й отверезілому від купальської дивовижі Леонтієві явилося жорстоке видиво, яке ніяк не в’язалося з буйною радістю, що панувала щойно на неосвяченій християнством землі, й була первісно непорочною, мов дівоче лоно, що приймає від богині Мокоші, як належний подарунок, солод гріха – без сорому й каяття.
Волхв Ревера безжалісно засвітив перед Леонтієм яву смертної кари вогнем, і місіонер, спонуканий бажанням захистити свою віру помахом папоротевого цвіту, який ще не зів’яв від Даждьбогового жару, викликав видіння язичницького похорону, не менш жорстокого, ніж інквізиція, й у тому сні перебували одночасно князь Святослав і місіонер Леонтій, і кожному з них здавалося, що він присутній на власному погребенні.
Над залучиною ріки височів складений з колод жертовник, до якого слідом за саньми, запряженими двома круторогими волами, тягнулася похоронна процесія.
Попереду поважно ступали літні ґазди в солом’яних брилях із пацьорковими трясунками за околичками, в довгих сорочках навипуск, підперезаних чересами, в дублених кептарях з червоними кутасами, у білих холошнях з битого сукна та в постолах із загнутими шпіцами – йшли вони мовчки, попахуючи люльками з червоного дерева; над покійником, що лежав на санях, стелився сизий димок й під вітерцем струменів до жертовника, усотуючись у чорний стовп диму, який вихоплювався з холодного кострища.
Покійник був з виду моложавий, й запримітив Леонтій, що схожий він на нього самого, й жаль за собою діткнувся його серця, та вмить він прогнав з очей облуду: на марах лежав бойківський парубок, якого, можливо, привалила в лісі деревина, коли він стинав ялиці для сплаву на продаж уграм, що зводили оборонний замок на Верецькому перевалі, або на водоспадах потерли його стрункий стан пов’язані в дараби ялинові стовбури, чи то поламав його кості бурий ведмідь, – жаль за парубком поворонив чорнотою лиця мужів, ніби той дим з кострища прилипав гарячою спузою до їхніх щік; невимовна їхня туга переповнювалась голосінням дівчини, що йшла обіч саней, тримаючись рукою загнутого полоззя. Була вона в чорній намітці, що відтінювала білизну її лиця й прикривала на шиї срібні обручі, які зухвало зневажали траур, спокусливо визираючи з-під тороків; дівчина до крові скородила нігтями своє обличчя, здираючи з нього жагучу вроду, таку несумісну з горем, й тоді зблискували браслети на зап’ястях і перстені із зеленими очками яшми на кожному пальці, як заперечення смерті, – й знову блудна думка чіплялася Леонтія, що ця дівчина дивно схожа на богиню Мокошу й водночас на послушницю Діану із цареградського монастиря, котра навіки запала в його душу і стала осердям туги за вітчиною.
А плакальниці, що йшли позаду мужів, вторували голосінню дівчини – в небо злітав печальний реквієм.
«Сонце моє, рано заходиш, місяцю мій красний, рано погибаєш, зоре моя східна, чому на захід грядеш?»
І йдучи, припадала наречена до свого милого, який її покинув, обмивала його слізьми, а Леонтієві здавалося, що то плаче за ним кохана Діана.
Зупинилася процесія над залучиною ріки, на якій похитувався човен, покритий наметом. З-під нього визирала холодними білками кощава баба, ангел смерті, чекаючи приношення жертви. Поважні ґазди зняли покійника із саней й поклали на дерев’яний стос головою на захід, щоб дивився він до сходу, де рай; біля нього примістили рало й батіг, а тоді з чоловічого гурту вийшов волхв Ревера. Він уклякнув перед кострищем й почав роздмухувати вогонь, а коли полум’я облизало тіло покійника, підняли мужі наречену на висоту жертовника, щоб востаннє побачила вона свого судженого, потім витягли човен на берег й запитали дівчину, чи готова вона піти на той світ за милим до раю. Її обличчя блідотою пойняв страх, і знову здалося на мить Леонтієві, що на нього з надією на порятунок глянула кохана послушниця Діана.
Страх на обличчі дівчини враз змінився усмішкою надії на життя з коханим в едемі; вона почала зривати з шиї срібні обручі, знімати із зап’ясть золоті браслети, а з пальців перстені, й кидала їх у гурт дівчат, що збіглися до човна; спузарі підкладали під човен палаючі поліна, й коли просмолена барка зайнялася полум’ям, з намету вийшла баба – ангел смерті. Над рікою пролунав пронизливий крик, і впізнав у ньому Леонтій жалібний зойк покинутої Діани.
Творилося над рікою первісне аутодафе. Тіла парубка й нареченої попеліли, а їхні душі летіли вже на митарства в чистилище, й вірили похоронні гості, що потраплять покійники до раю, коли пройдуть через кару за вчинені гріхи, обминувши муки, котрих не заслужили: за брехню, наклеп, пияцтво, злодійство, грошолюбство, гордощі, убивства, блуд і перелюб. І здалося Леонтієві, що на кострищі попеліє він сам.
Щоб провести покійників гідно до раю, заправили мужі буйну тризну. Задзвеніли дримби, заплакали скрипки, затрубіли трембіти, загупав бубен; волхв Ревера перемінився в рогатого Чугайстра, достоту схожого на грецького Діоніса, й пішов у круговоротний танець; поважні ґазди, розшалівши від охоти, обнімали молодиць, безсоромно заголювали їх, й вони не оборонялися, зникали з ними в лугах, звідки до самого ранку долинали пристрасні зойки. Шабаш тривав доти, поки не погас жертовник, а рожеву смужку світанку розірвало марево Даждьбога.
Й прокинувся тоді зі сну вражений несусвітнім блюзнірством Леонтій, і закричав:
«Досить, зупиніться!»
Й раптом стихло довкруж. Перед Леонтієм посередині свого двору стояв статечний волхв Ревера й поблажливо прислухався до мови місіонера.
«Яка жорстока ваша віра», – проказав Леонтій, дивлячись на димові оболоки, що їх гнали в гори вітри.
«У сиву давнину, – відказав волхв, – ми сповідували закони юдейської Тори: чей Авраам важився заколоти свого сина Ісаака. Та це діялося тоді, коли наші люди ще коней не знали. Нині ж овдовіла наречена дає лише обітницю ніколи не виходити заміж…»
«Й приносили в жертву немовлят?!» – зойкнув Леонтій.
«Було й таке», – спокійно відказав волхв.
«І справляли по них богохульну тризну?» – допитувався пригнічений місіонер, який проповідував релігію, народжену юдейським Старозавітом.
Мовчав Ревера.
«Це був мій похорон, – зітхнув Леонтій. – Я нині зневірився у своїй і вашій релігії».
«Не станеться цього з тобою, – промовив Ревера. – Немає вашої і нашої релігії: вона у нас єдина. Ті закони одні. Й ті вірування, які віджили свій вік, теж спільні: Господь один над нами. А тризну ви доконче візьмете у свою віру, як обичай. Тризна – не гріховна забава, то спосіб відганяти від живих Мару…»
…Коли сполохані круки зі сталевими дзьобами позлітали вгору, а два біси злилися в одного, й перед Святославом став нерозкаяний кат з озвірілим обличчям, – пойнятий страхом князь почав безтямно втікати і в тій соромотній втечі забрів у сон, з якого вже не було вороття…
На Кливі заграли трембіти, й подумав обнадіяний на порятунок Святослав, що то ватаги скликають бойківських ґаздів на полонинський хід. Розглянувся по Тухольській долині, з якої мали б витекти й покотитися рагашами та просіками до гірських полонин чорно-білі отари овець; за ними поважно потягнуться червонобокі корови та горбаті бугаї, й задзяворять обабіч походу кудлаті вівчарки, заганяючи до гурту збитошних баранців, охочих зазнати полонинської волі, – пробуватимуть вони знаходити знайомі їм путівці, щоб навпростець допасти до соковитих трав, а позаду отар і стад ітимуть, приграваючи на сопілках, чабани в чорних крисанях і довгополих сардаках.
Та в Тухольській долині не чутно було й звуку: мертво зачаїлася вона, чогось очікуючи в напруженій тиші, й дихала холодними протягами, нібито сам Велес продував ізвористі проходи у глибину гір, щоб легше дихалося тварям, які мають пробути ціле літо на високогірних пасовиськах й перетравлювати пахучі трави в живильний напій, і мужам, котрі з того напою виліплюватимуть круглі будзи, щоб своїм жонам, без яких гибітимуть півроку, принести восени ситу поживу на всю зиму.
А як трембіти заридали на Кливі, мов плакальниці на похороні, таки оглянувся князь і сторопів від подиву, побачивши, як лівим берегом Опору, виринаючи з ущелини, йде похоронна процесія, й голова її, скупчена людом біля саней з домовиною, вже обминає Крушельницю і зникає за її вигином, допадаючи до полів Паннонії, де стоять готові до битви зі Святополком Окаянним полки князя Орсовара.
Святослав долучився до хвоста процесії й з дива не міг вийти, побачивши, хто йде у траурному тлумі.
За санями, запряженими двома волами, ступав сам Іван Купало у вінку з молодого березового гілля, провадив за руку оголену сліпучу жіночою вродою богиню плодючості Мокошу; були вони поважні, й на їхніх обличчях не зосталося й сліду від нічного шаленого гріховодства, що, узаконений правічним обрядом, панував протягом усієї купальської ночі; буйність закоханої пари змінилася поманою напускного жалю, бо ж на санях у відкритій домовині лежав споряджений у злототкане корзно, в короні, прикрашеній самоцвітами, князь без імені, – то відійшов у вічність під галас купальської тризни останній земний володар, який підкорявся Мокоші й Купалові, звільнивши місце на цій землі ще незнаному, іншому сюзеренові, який запровадить нові обряди – й запанують вони в поганському світі і волю свою йому накинуть, однак від нього ніколи вільними не будуть, бо на цьому шматку землі поховають того, хто ревно сповідував віру в Івана Купала й Мокошу.
За поганськими божищами валив тлум людей, які стікалися з бойківської землі, щоб у пам’ять про них справити останню тризну за язичницьким поконом.
Посеред статечних ґаздів, нібито давні добрі сусіди, тусувалися, мов ведмеді після зимового сну, Чугайстри: їхні гострі роги їжилися над натовпом, веселі Полісуни бренькали лапами по струнах, натягнутих на зладнані з черепашених панцирів арфи, ще й наспівували сороміцьких коломийок. Обабіч походу, збиваючи куряву, танцювали Стрибогові внуки – Буревій, Шаргун, Смерч та Посвистач, і навіть Ласкавець, набравши охоти, звивався поміж братами, немов дівиця, що вибиває чобітками безконечник у хороводному танці.
Позаду йшли жінки й дівчата, й не чутно було їхніх голосінь, лише сміхи та вівкання, нібито тягнувся над Опором не похоронний, а весільний кортеж, – здавалося, що жони супроводжують безіменного князя не до могили, а в храм живої пам’яті, й тому смуток не снувався пасмугами на їхніх обличчях. Мавки-повітрулі розпускали коси, обплутували зеленим волоссям земних подруг й пливли за домовиною; за жінками сунули невблаганні божища небуття – Мара, Нав, Пек та Чорнобог, але й вони не могли зрунтати веселощів земних і позаземних пожильців: співи й музичні трелі злітали на останній тризні в прояснене небо, вітаючи новий, ще не знаний день з вірою, що буде він щасливішим від попереднього.
Й геть розгубився Святослав, не маючи сил збагнути, що відбувається на світі: він пробирався крізь тлум до похоронного повозу, його ніхто не впізнавав, ніби він не князь, навіть не тутешній ґазда, а зайшлий чужинець; перелесники й потерчата зупиняли його, хапаючи за поли чорної хламиди, яка замість княжого корзна звисала з його плечей, та він таки добрався до саней і завмер, уздрівши покійника. У домовині лежав він сам – іскоростенський князь Святослав.
Й щезло похоронне видіння: довколишній світ померк, немов князя замість чорної хламиди враз огорнула кажанячими крилами Мара; й тоді задзвеніло відлуння бойових вигуків і брязкоту мечів, а до слуху князя прорвався із зграї нападників зловісний крик Святополка Окаянного:
«Я знищу всю свою братію і сам запаную на землі!»
Люд розбігався, переступаючи через трупи воїв, позаземні духи перемінилися в кам’яних ідолів, а під скелю Крушельниці ліг саркофаг з тілом князя, до якого навіки повернулося ім’я.
Сліпучо-біла квітка папороті, з якою, тримаючи в руці високо над головою, пілігрим Леонтій пробирався крізь примари купальської ночі, почала перед світанком бліднути, ніби її прихоплював недосвіток. Гарячі пелюстки бралися сірою осугою, в’янули, і втямив проповідник християнської віри, що його нічні блукання закінчуються: коли зрине на небокраї золотий серпик Даждьбога – зітліє на попілець папоротевий цвіт, купальські чари знемочніють, й Леонтій знову опиниться в тому самому буденному світі, з якого, за волею Мокоші, вийшов тієї миті, коли богиня Плодючості, скупавшись у полум’ї жертвенної ватри, взяла його за руку й повела в безчасся.
Й той світ постане перед ним таким звичайним, як і був: ті самі бори шумітимуть над Опором, вершини Кливи й Магури так само підпиратимуть опуклу баню неба, прохолодні протяги потягнуться з гірських ущелин у Тухольську долину й розбудять зі сну струджених працею людей. Та будуть то вже інші люди, облич яких Леонтій не впізнає, а під прямовисною скалою Крушельниці, де спали покотом ратники Святослава, виросте поросла дерезою висока могила; мечі, щити й сталеві панцери переміняться в червоний пісок, а сам Леонтій, вмиваючись у заводі ріки, не впізнає себе в її дзеркалі, бо вернеться він із безчасся у світ, в якому час невпинно протікає, мов води Опору.
Жаль стало місіонерові його видінь, крізь які він пізнавав невідомий йому край. Роздмухував папоротевий цвіт, від його подиху спалахнула квітка білим сяйвом і повела Леонтія до житловищ, де збиралися колядники.
Й здивувався він, що на коляду йдуть тут повесні. Зі снігових проталин визирали, мов очка розбуджених зі сну дітей, перші стокротки, й сумні, мов сльози вмираючої зими, підсніжники схиляли білі чашечки додолу; бузьки, прилетівши з ирію, кружляли над солом’яними стріхами, шукаючи своїх гнізд, й жебоніла над пробудженою землею коляда – то про ластівочку, що прилетіла на щедрик-ведрик, то про сиву зозуленьку, яка всі сади облетіла, поки не допала до трьох теремів, де прокинулися до життя сонце, місяць і ясні зорі.
Збагнув пілігрим, що в язичників Новий рік розпочинається з березоля, та це його не здивувало: чому ж бо то християни запроторили день народження весни в зимові холоди, а похвала новому життю має лунати серед заметілей?
Підійшов до хат і побачив: на порогах сиділи у вишиваних сорочках і тканих запасках жінки та дівчата й щедрівкою «У славному городі, у панському дворі там танчик ходить, дівочок водить, а найкраща серед них панна Зоряна» зазивали чоловіків, що у крисанях з павами за околичками і в сардаках, защінканих гарячими байорками, збиралися на подвір’ях й відповідали жінкам парубоцькою колядою:
«В неділю рано кури запіли, пан Іван встав, три свічки зсукав: при першій свічці личко вмивав, при другій коника сідлав, при третій свічці хвалився: нема в короля такого коня, як у славного пана Івана!»
А були ті жінки, як ружі, а хлопці, як ясени дужі, а одежа на них, мов розмай, весела: байорки, квітчасті кутаси, дублені кожухи й вибивані перламутром кептарі; згарди на жіночих шиях виклично попідбивали підборіддя, аж уста повипиналися, мов для поцілунків; камаші в парубків з барвистої волічки ткані, а юхтові постоли рийками позадиралися, бо квапно їм було рушати з колядою до людських дворищ.
Зачудувався Леонтій красою, якої не бачив у своїх краях, її дійств схожих не зрів у Візантії: переодягнуті в лати руських воїв хлопці внесли на подвір’я вертепну скриньку на високій тичці, й визирав з одного віконечка маленький Ісус у золотому німбі, а з другого – світовидний Даждьбог – панували вони на першому поверсі вертепу, а на нижньому вимахував мечем лютий цар Ірод й пританцьовувала Мара з косою.
Й подумав місіонер:
…Прийшов до них мій Бог – урочистий і до мук готовий – і побратався з їхнім богом, веселим і добрим. Й поєднаються у цьому краю суворість з веселощами, й народиться тут життя не подібне до нашого і ні на яке інше не схоже. Руський Бог любується жіночою вродою й напоказ її виставляє; руські парубки в танець ідуть і дівочок ведуть, бо язичницький бог дозволяє їм веселитися і яскравою одежею пишатися. А наш – візантійський і римський – в чорні туніки жон одягає, насуває клобуки мужам понижче вух; сарацинський, що над Тибром, велить заслоняти дівочу вроду попоною, щоб хоч крізь прорізи ледь прозирала, а мужів у дервішські сіряки обгортає; дикі мордвини з-над Ітіля, яких касапчами прозивають, на свято народження сонця криваву тризну справляють: оленів ріжуть, живою кров’ю впиваються й шаманять, обзиваючи найогиднішою лайкою рідних батьків.
І зрозумів Леонтій цієї миті, що треба йому, місіонерові, всіх сил докласти, щоб зберегти в руському краю неповторну красу давніх звичаїв, освятивши їх християнським благословенням, й може таке відбутися лише тоді, коли скіпетр Єгови перехреститься із жезлом Даждьбога.
…А вже вирушили колядники з дворищ й потягнулися вздовж селища по розбейканій весною дорозі, що вела до замку, який прошивав шпилями небо на крем’яній горі скраю світу. Поза ним простилалася чужина, й замкові мури захищали від неї правічні житловища людей, котрі сповідували старі звичаї, визнавали давні покони й святкували переберійну коляду. Й не мали ті житловища меж – була то земля, яку обороняв своєю ворожбою від злих духів, лютих сил Природи й від захланних чужинців волхв Ревера. Леонтій подався слідом за колядниками, передчуваючи, що стане свідком примирення Єгови із Даждьбогом…
Перебрані за воїв парубки йшли попереду юрмища з вертепною двоповерховою скринькою, яка, розширившись, зайняла все безмежжя довколишнього світу, – весь край від небес до землі став єдиним вертепом.
Під склепінням неба ще шугали Стрибогові вітри й зоріло всевидяче око Сварога, йшли слідом за Месією, якого досі ця земля ще не зріла, дванадцять рибалок із сітями; ті сіті тягнулися шлейфом за рибалками й загортали з собою збитошних полісунів, в яких перемінилися хлопчаки, що підбігали за колядниками, й закоханих, що й світу поза любов’ю не зріли, – Лада й Лелю; Ярило, зачувши весняну переміну, наздоганяв рибалок, щоб самому в ту неволю потрапити; простір між сходом, де панував Білобог, і заходом – володінням Чорнобога – прошивали блискавки, віщуючи битву добра і зла в Природі: Чугайстри, Перелесники й Переплути з реготом здіймалися до хмар, на яких вели хороводи Нявки-повітрулі, й кожен забирав у полон найкращу й летів з нею, щоб заховатися від Долі за синіми оболоками – усі ті примари ринули, загорнуті в рибальські сіті апостолів, що йшли за Месією, який тримав хреста в руках, й боялися, і чудувалися з невиданої новизни нової віри, ознаменованої хрестом; незнана досі тяга не відпускала їх, хоч зловісні Див, Пек та Чур галасували під небесами, застерігаючи й проклинаючи новіціїв. А Чорнобог перегороджував їм шлях блискавками, що стрілами падали вниз, де сунули невблаганні Мара, Щезби, Переберія й кощава, з чорними ямами очниць, смерть з косою, яка Навою звалась.
І як колядники зупинились перед підхмарним замком, назустріч їм вийшов волхв Ревера, звів уверх руку з мідним келепом й погрозливо замахав ним до чорних сил, примовляючи:
«Чорний чорнокнижнику, злий Чорнобоже, запрошую тебе на Святу вечерю, та коли не йдеш до мене нині, то не приходь і завтра! Відсилаю тебе в темні бори, в дикі недеї: туди тобі гудіти, туди тобі гриміти, червоні піски переливати-пересипати, а на мою землю тя не пущу, щоб ти й сконав. Амінь!»
І зрозумів Леонтій, що язичницький волхв Ревера дає дорогу новій вірі, й колядники за те віддають йому хвалу:
Ішов місяць по небу
Та й зустрівся з ясною зорею:
Ой зійди, зійди, зоре, де маєш стати —
У пана Івана на його дворі.
Ой дай, Боже, Святий вечір!
Тож і місіонер заплутався в рибальські сіті й вивільнитися з них не мав охоти, уздрівши злагоду старовини з новизною. Однак із сердечною скрухою провидів Леонтій, як крізь муки і битви пройдуть нові колядники, і жертву, якою окупиться їхня перемога, уздрів.
Він увійшов у сон князя Святослава, й померк тоді багатобарвний старий світ, оспіваний новітньою колядою.
…Ще не благословилося на світанок, як за Магурою і Кливою, що відмежовували Тухольську долину від залучини, де впадає бурхливий Опір у тихий Стрий і де поліг ар’єрґард Святослава, розколошкав решту купальської ночі сталевий брязкіт. Із ущелини, прорвавши заставу алебардників, викотилися на пологе узбережжя Опору і з клекотом ринули, немов повеневі гірські води, вої Святополка Окаянного – були вони в гостроверхих шоломах і з кінськими хвостами, що розвівалися над головами в шаленому галопі. Страшні й немилосердні, рубали вони двосічними мечами ратників Святослава, що струджені походом і вчорашньою битвою над устєріччям Опору й Стрия, спали покотом.
Бачив Леонтій, як із шатра, де він учора залишив Святослава і здався в полон всесильній богині Мокоші, вибіг сполоханий князь без корзно, лише в білій сорочці, й незаперезаний і босий мчав до прямовисної скали Крушельниці, яка ні його, ані розбуджених зі сну ратників не випускала на Паннонську рівнину, де стояли в засаді полки боржавського князя Орсавара; Тухольська долина вкрилася трупом, й зліталося звідусіль гайвороння на жир.
Й теж побачив Леонтій, як упав долі зі встромленим у спину палашем князь Святослав, і стерп місіонер від думки, що зі смертю князя відійшов у минуле весь його світ, і з жалю за тим, побаченим цієї дивної ночі світом, закам’яніло його серце: смерть забрала не лише воїв і князя, а й звичаї, чари й покони, які досі панували на Русі…
Ревно тужив Леонтій на страшному побоєвищі, й навіть у химерному своєму сні не помітив, як із-за Крушельниці вискочили загони боржавського князя – і стрімголов утікав від них у Польщу до свого тестя Болеслава Хороброго проклятий руським народом Святополк Окаянний.
Місіонер окинув поглядом Тухольську долину, на якій з-під трупів, що встелили землю, струменіли й стікали в Опір потічки крові; утратив язичницький світ свою душу, – подумав Леонтій, – і змертвів без віри: давня загинула, а нова не мала до кого прийти.
Та враз стрепенулося від утіхи серце загубленого в безчассі пілігрима: над Опором, йдучи берегом, наближався похід колядників, яких Леонтій покинув, увійшовши в сон князя Святослава.
Попереду походу ступав хмарогонець Ревера, а за ним ішла вся колядницька переберія. Парубки були язичницькими богами й боженятами, добрими й злими духами – все те, що зміцнювало володарську силу Святослава, й далі жило, тільки волхв Ревера замість вертепної скриньки тримав у руці хреста Андрія Первозванного й з виду був схожий на новгородського княжича Ярослава Мудрого.
Колядники висипали над мертвими воями і князем Святославом високу могилу, Ревера вкопав хреста на її чолопку, а довкола неї, не бажаючи вступатися, поставали перебрані колядники в гранітних подобах – свідки старого світу.
Чари купальської ночі згасли. На сході з-за обрію виплив серпик червоної лави, розтопленої для християн старим Даждьбогом. А папоротевий цвіт у руці місіонера спопелів і обсипався додолу, щоб зникнути назавше.
Перед Леонтієм постав оновлений світ, й пілігрим, видобувшись із безчасся, подався його пізнавати.
А як я? Що було зі мною цієї ворожбитної ночі? І де поділася моя кохана Любка – ми ж учора звечора приїхали в урочище Святославіє над Опором, щоб на Івана Купала бути на відкритті пам’ятника князя Святослава, замордованого Святополком Окаянним. Й десь загубилася вона серед хороводів зеленокосих русалок, а я в уяві пильно слідкував за кожним порухом князя й місіонера Леонтія, аж поки…
…На гірських вершинах докурювались купальські ватри; ворожбитна ніч, здолана непереможним сяйвом Даждьбога, вступилася зі світу, під синявою незглибинного неба прослалася вздовж Опору закожушена житнім дунаєм Тухольська долина, й під нахиленим від ваготи медової манни молодим колоссям протинала її вузька стежина, по якій обережно ступав чорнобородий чоловік, розглядаючись і вряди-годи зупиняючись, ніби заблукав у житній повені й шукав надійного проводиря, щоб увів його в незнайомий край, що десь там, поза розбуяним безмежжям хлібів, чекав на загубленого пілігрима.
Сонце почало обігрівати продряглий за холодної ночі світ, пригнічуючи до обрію посивілий від вранішнього туману окраєць нічної темряви, і з нього на стежину, йдучи назустріч пілігримові, виринула польова царівна у житньому вінку, й була вона тією жінкою, яку мандрівник упродовж усієї ночі шукав серед нявок, повітруль та русалок, бажаючи, щоб була вона схожа на загублену Діану і щоб не інакше, як Любкою, називалась, і не знаходив її, потрапивши в неволю богині Плодючості.
Польова царівна зупинилася перед чоловіком, зняла з голови вінок, й медового кольору волосся опустилося вздовж щік аж до грудей, до пояса, й пілігрим нарешті упізнав її й спитав:
«Де ж ти була дотепер?»
Й вона відказала стомлено, і в мові її звучав змішаний із вдячністю докір.
«Ти ж закляв мене, співаючи: будь русалкою всю ніч… А ким ти був серед тієї купальської веремії?»
«Я шукав тебе між примарами, та завихрила мене з собою погоня».
«І ти опинився в полоні Мокоші?»
«Звідки знаєш?»
«Я ж була нею».
«І була ти для мене, мов зачарована кринична вода, яку п’єш і вгасити спрагу неспроможний».
«Та спрага називається Любов’ю».
Й вони обоє з Любкою, взявшись за руки, вийшли з безчасся…
* * *
На Івана Купала відбулося відкриття пам’ятника Святославові Володимировичу, що його спорудили славні львівські художники Теодозія Бриж та Євген Безніско.
Ми побачили усипальницю у вигляді зрізаної піраміди, на якій лежав саркофаг з бронзовою фіґурою вбитого окаянним братом Святослава. Над усипальницею височів двадцятиметровий хрест в оточенні фіґур язичницьких богів.
– Чи вже закінчилася погоня? – запитували ми мовчки одне в одного.
– А ні, – відповідали самим собі. – Вона закінчиться тоді, коли за Святополком Окаянним пропаде слід.
2012
Діяріюш
Біля Студентського парку на околиці Коломиї вихоплювалась із лоток млинівка; впадаючи до ріки, вона утворювала обступлений грабовим живоплотом зелений острівець, на якому між чотирма тополями примістилася чепурна, в ґотичному стилі, альтанка. Тут торгувала хмільними напоями й канапками з червоною ікрою повногруда, баламутноока пані Малґося. Цього разу вона здалека пильно приглядалася до знайомих завсідників, які прямували від млина викладеною кам’яними плитами доріжкою, й помахувала руками, ніби ту доріжку промітала, щоб дорогі клієнти бува не спіткнулися і впевнені були, що їх чекають.
Коли вони наблизились, й пані Малґося могла уже впритул приглянутися до симпатично-статечного, із сивими скронями міського рентґенолога доктора Романа і навіть багатозначно йому підморгнути, коли перевела від нього погляд на похмурого інженера машинобудівного заводу Данила Івановича і, лише на мить затримавшись на його пісному обличчі, ковзнула очима на стрункого в чорному вбранні й з обручем накрохмаленого комірця під шиєю пароха Михайлівської церкви отця Павла, – тоді гейби аж розгубилася, не побачивши четвертого клієнта, бо тільки вчотирьох вони приходили до пані Малґосі відзначати день народження або ангела того чи іншого побратима, і запитала з непевністю, що з тривогою межувала:
«А де ви загубили пана Назарія?»
Її питання втопилося у глухій мовчанці, що відганяла іґнорацією, до якої пані Малґося геть не звикла, адже пан Роман завше обдаровував її бодай дешевеньким компліментом, й примлівала, коли доктор вельми пильно приглядався до вижолобинки між її цицями, ніби вимірював глибину; та й пан Данило чемно кивав головою, дякуючи за гальбу пива, канапку або келих вина; а отець Павло тепло обдавав її вибачливим поглядом, прощаючи їй невміло приховане спокусливе блудництво, за яке Малґося не вміла й не мала сил каятися…
Ображена такою іґнорацією, а ще й засмучена тим, що товариство прибуло в неповному складі, подалася шинкарка до буфету, чекаючи замовлення, гості ж тим часом всілися у крісла за свій столик, залишивши одне незайманим, й Роман попросив:
«Пані Малґосю, подайте нам, будь ласка, чотири фужери найкращого червоного вина».
Й шинкарка взялася до роботи, зрозумівши, що четвертий клієнт ось-ось надійде. За хвилину принесла на таці чотири келихи, в яких хилитався рубіновий напій, й розставила їх навпроти крісел.
Проте жодна рука не потягнулася до них; побратими позирали один на одного, чекаючи, хто проголосить перший тост – за що-небудь: за дружбу, за тихий передспасівський день, за ласкаве сонце, яке щедро сипало до вина потеруху золотих променів, аж пучнявів від них у келихах мерехтливий меніск, чи то за здоров’я іменинника, який спізнився, проте, як гадала Малґося, доконче прийде, бо ще такого не траплялося, щоб на побратимській гутірці когось бракувало. Тож три товариші сиділи мовчки, ніби очікували з’яви Назарія, хоч кожен знав, що він не прийде – зупинила його перешкода, яку здолати не зможе, й те очікування першого слова було надмірно туге, тихе, й чутно шуміла буйна гірська Пістинька, впадаючи за стіною паркових дерев до Пруту.
«То що, таки ще не прийшов пан Назарій?» – вдруге спитала Малґося, нарізаючи плястерок з товстолобика для канапок.
«Ще ні, – відказав доктор Роман. – Але ви не готуйте канапок, ми нині постимо».
«А то чому?» – аж писнула Малґося й, певне, для того, щоб приглушити свій неспокій, вдалася до банальних міркувань, мовляв, таким зацним кавалерам ніякий піст не пасує, та враз замовкла, глянувши на незаймане крісло, й видно було, що до неї діткнулася неясна тривога.
«Адже ще триває передспасівка, прошу пані», – поважно пояснив шинкарці отець Павло, й цієї миті стих раптом плюскіт неспокійної Пістиньки.
«Чуєте, яка тиша довкола?» – проказав сам до себе завжди мовчазний затятий рибалка Данило Іванович, й Павло з Романом уже знали, що Данило зараз поведе мову про глибоку заводь у гирлі Пістиньки, де в таку пору шалено клює пструг – інженер ні про що інше не провадив розмов.
Й таки додав Данило:
«У такій тиші он яка форель ловиться!» – він приклав долоню до згину в лікті з виразом рибальської компетентності на обличчі.
«А я неомильно знаю, що сказав би Назарій, якби почув цю твою похвальбу», – промовив жартома доктор Роман.
«Він сказав би, – докінчив за Романа Данило – спокійно, ніби не про нього йшлося: – «Ти б інколи у вільний час взяв до рук замість вудки якусь книжку, бо мені здається, що й не всі букви пам’ятаєш…» Назарій на язик гострий, аж в’їдливий… Проте, скажу вам, що добрішого за нього, мабуть, на всьому світі немає. І тому багато дечого йому вибачають».
«То правда, – втрутилася в розмову Малґося, яка, пораючись за лядою, пильно прислухалася до розмови клієнтів. – Я ще ніколи не бачила, щоб він на когось непривітно глянув, не чула, щоб неввічливо заговорив, а коли йде вулицею, то капелюх його голови не тримається – усім кланяється, бо в нього знайомих і друзів – півміста. А коли пан Назарій навіть знеобачки глупство скаже, то ніхто й не подумає ображатися. Чого варте оте його – «маю все те в дупі!» Хі-хі…» – й Малґося зайшлася сміхом.
«Це найневинніша його лайка, – вставив отець Павло. – Однак того ніхто не помічає – мабуть тому, що з нього завше доброта аж вибризкує… Ви лише згадайте, як він сміється: той його заразливий сміх заливає весь простір довкола, і всі сміються разом з ним, часто не втямлюючи причини… Тож я собі думаю: людина пройшла через пекло, а набралася на все життя світлого оптимізму. І де? – У катівнях! А може, зло має властивість породжувати антисилу?»
«Так, так, то доброта перемагає зло… – промовив мовчазний рибалка Данило Іванович. – Ну то випиймо нарешті за переможця зла, чей нині його день народження!»
«Народження? – подивовано мовив Роман. – А втім… А втім… Може, цієї миті він наново народжується – у нашій свідомості. То таки випиймо за його…» – й затнувся Роман на слові, а до келихів ніхто не торкнувся.
«Назарій усе життя пише денник, – сказав по хвилині отець Павло. – Та хто й коли його прочитає… Хто дізнається з нього, чому він став таким і чому народжується вдруге?»
Тільки-но встиг отець висловити свій згірклий сумнів, як за парковими деревами знову мертво стих плюскіт Пістиньки, й довколишній світ сторожко зачаївся ніби в очікуванні небувалого дива – так замовкає природа на світанку або перед громовицею з чистого неба…
Тоді побратими враз уздріли: у незайнятому кріслі, немов крізь мережку туману, проступив силует четвертого товариша, який з певної причини не прийшов на зустріч або запізнився – а може, й раніше за інших прийшов і сидів ніким не запримічений… Лик його щораз чіткіше вирисовувався, мов на зануреному в кислоту негативі, і в очах чи то в пам’яті друзів постав живий Назарій з його незмінною усмішкою, яка розбігалася від уст потрійними підковками зморшок й добиралася променистими віяльцями до примружених ласкавих очей.
Він сягнув рукою до пачки з цигарками, взяв одну і так тримав її, не припалюючи, між вказівним і середнім пальцями, чекаючи, що хтось подасть йому вогню, та ніхто цього не зробив; друзі черкали сірниками, й, прикуривши, розкошували глибокими затяжками, та до Назарієвої цигарки не дотягалися, ніби між ним і його побратимами пролягла незрима перепона. Й коли почалася розмова, три фужери з вином поволі порожніли, тільки один залишався неторканим, мов на натюрморті.
Назарій заговорив безмовно, як то буває уві сні, коли мовне спілкування зрозуміле, а голосу не чутно, – втрутився він у розмову друзів, яка вже бозна-скільки тривала, й мовчки прислухався, а коли мова зайшла про нього, відчув потребу й собі сказати слово…
«Дорогі мої, ви щойно згадали про мій діяріюш, а він не лише мій, а нами спільно створений, бо жили ми одночасно. А якщо точніше, то не лише наш – належить він тому шматкові часу, крізь який пройшли не тільки ми з вами. Й коли ви задумались, чому я став таким, а не інакшим, то зміг би те пояснити одним лише чинником. Мною керував встид, вірніше – страх перед встидом… Що ж то за така сила, як розтлумачити вам?… Тож погортаймо наш діяріюш з першої сторінки».
Й побратими повірили, що чують живу мову Назарія.
* * *
Назарій виростав одинаком у сім’ї вчителя Івана Пігуляка, який працював у запрутському селі Боднарівці, відмежованому косівським гостинцем від першої карпатської гряди, за котрою, здибившись під саме небо, стугонів у безвісті горбатий хребет Чорногори. Село ховалося за буковими лісами в мочулах і виярах, ніби й знатися не хотіло з надпрутськими рівнинами, і з цікавістю спиналося пагорбами до диких недеїв, де проживали нащадки опришківських збойників, які інакше, ніж боднарівці, одягалися, в інакшій тональності звучала їхня мова, інакших співали пісень, й таланіли там, нестримно заманюючи у пропасті не посвячених у тайни гір тихих покутян, кучеряві трелі флояр, й лунали у піднебессі тривожні згуки трембіт.
Мабуть, ця межова приналежність до двох материків, де на одному священною була пісна земля, що вимагала щоденного труду й поту, а на іншому буяла – в піснях, музиці й незбагненних повір’ях – солодка воля, спородила в душі хлопчини нестримний потяг до того, іншого, життя, де немає примусу й покори, де жандарм у чужинецькому мундирі не сміє стріляти в соляника, який з бесагами уторопської монопольної солі прокрадається з гір на доли, щоб виміняти їх на мішечок кукурудзяного зерна, де шкільний інспектор не наважується радити вчителеві зняти у власному домі зі стін портрети Шевченка і Франка, де за вирощене на городі стебло теж монопольного тютюну поліцаї не відбивають ґазді нирок і де у школі перед уроками не змушують учнів виконувати замість молитви польський гімн.
Так у Назарієвій дитячій душі зроджувалось перше усвідомлення неволі. Й він по-своєму протестував. Знаходив у батьковій бібліотеці видруковану в коломийському видавництві «Рідна школа» тритомну енциклопедію, яку вчитель придбав за гроші, виторговані за телицю, й потаємно, щоб ніхто не бачив, перемальовував на папір український герб й синьо-жовте полотнище національного прапора, відрисовував жовнірів у стрілецьких мундирах і мазепинках й тоді ще дужче ненавидів польського жандарма у конфедератці з білим орлом на лобі; знаходив теж між книжками український співаник й вивчав напам’ять «Ще не вмерла» й стрілецьких пісень, а коли в хаті нікого не було, прикладав вухо до дверей вітальні й наслуховував, як розмовляють між собою не зняті зі стін портрети Шевченка і Франка, й говорили вони, чув це виразно, про сором невільника.
Й думав тоді Назарій про Довбуша, який колись у Карпатах, воюючи за волю, той встид долав.
А одного разу трапилося таке…
З Хімчина до Боднарівки надійшла вістка, що польські гірські стрільці, яких смоляками прозивали, разом з місцевими запроданцями – пушкарями – викурили із Довбушевої печери під Чорною горою останнього опришка Петрика, котрий із загоном збойників протягом року нападав на мандаторії в Кутах і Теребіжі, спустошував їх, не залишаючи у поліцейських гарнізонах ні живої душі, та ще й до катуші в Устєріках добрався й закованих у кайдани в’язнів визволив.
Однак прийшла-таки до опришків судна година: три роти смоляків обступили Чорну гору, запалили висушений гарячим літом хмиз, й гора спалахнула, мов купальська ватра. Хлопці, яких не задушив дим, розбіглися по бескеттях, де їх смоляки виловлювали, мов загнаних вовків, і без суду вбивали, – тільки невловимий ватаг Петрик вислизнув із пастки і пропав у ростоцьких лісах.
Дізналися боднарівці, що Петрик переховується в колибі на Шпаєвській горі й до села рідко навідується, бо маєтні ґазди наглухо зариґлювалися на своїх обійстях, а бідні, які розбою не бояться, допомогти не мають чим, – то бачили його пастухи на Пиконівському перевалі, звідки видніє запропащена в глибокому виярі жменька хаток, й туди Петрик іноді сходить з перевалу – з рушницею й вінком набоїв на чересі й підхарчовується в людей, у кого хата не на замку.
Тож зашелестіли шепоти в Боднарівці – що робити, бо ж досі жилося спокійно, тільки й того, що матері дітям на сон казки розповідали про безстрашного Довбуша, котрий віддавав бідним відібране в багачів золото, та ніхто того ватага увіч не бачив. А нині ось живий опришківський нащадок ходить озброєний, а яку він думу має про Боднарівку, того ніхто не знає і знати боїться – минулися збойницькі часи, й лише у сільських читальнях оживають опришки на сценах, й валить люд до Гаврилишиної стодоли, яку в Боднарівці за театр мають…
У неділю в селі чекали на виставу за п’єсою Гната Хоткевича «Довбуш», й знали про це не лише селяни, а й матіївська поліція, яку завбачливий сільський солтис на всяк випадок повідомив про виставу, бо стало боязко – ану ж сам Петрик з’явиться на сцені…
Назарчик прибіг до стодоли задовго до початку дійства, це ж бо той самий Довбуш, про якого наслухався й начитався, стане перед людьми у гуцульській вбері з крісом на плечі й пістолем при боці.
Й здивувався хлопець і тривога його дійняла, коли серед людей, що сходилися до стодоли, побачив ненависних поліцаїв у темно-синіх мундирах і рогатівках, й водночас люта злоба втішила його: бояться, таки бояться зайди навіть накостюмованого опришка, й ще дужче роздмухала дитячий гнів розмова поміж ґаздами:
«Чули-сьте, виставу комендант поліції заборонив!» – й показували вуйки на офіцера, який стояв при вході до стодоли.
Назарчик підступив до поліцая і увіп’явся в нього лютим поглядом, аж той стетерів, змахнув рукою перед очима хлопця й прошипів:
«Czego tak patrzysz na mnie, mały opryszku?»[24]
Однак вистави ніхто не забороняв. Розсунулася завіса, й глядачі побачили на сцені гурт збойників, що сиділи за ватрою і співали сумну пісню: «Як сніги упадуть, головой наложим, не будем співати вже тут».
До них підійшла писана красуня й виклично заговорила:
«Кому Штефан Дзвінчук, а кому Довбуш!»
А тоді сталося несподіване й страшне. На сцену вийшов сам Довбуш, та не в барвистому байбараку, а в сірій сардачині й з блискучим револьвером у руці. Й перестрашений люд загомонів у залі:
«Та це ж Петрик!»
Чоловік у сардачині зупинився перед акторами, які співали біля ватри, пісня стихла, й загорланив, аж з подрі на голови глядачам посипалася потеруха:
«Довбуша вшановуєте, волю прославляєте? Таж не вам, не вам ходити в опришківських чересах!»
Він приклав револьвера до грудей, вистрелив і впав навзнак посеред сцени.
«Довбуша вбили! Довбуша вбили!» – закричав Назарчик, вибіг зі стодоли на толоку й помчав додому кликати батька.
…Два дні пролежав хлопчик в непам’яті, вчитель приводив його до свідомості, а він водно викрикував у гарячці:
«Йому бухала з грудей кров – така червона, червона…»
Тоді вперше втямив Назарій, що боротьба за волю має червону барву.
Від Пруту накотилася хвиля мряки, заслонивши сивою мережкою четверте крісло. А до Данила прийшла згадка, яку він міг би вставити у спільний побратимський діяріюш. Була вона на позір не такою вже й важливою, проте додавала до образу Назарія суттєвий штрих…
Від косівського тракту, що розділяв на обаполи запрутське Покуття, брала початок глибока ущелина, поросла вільховим чагарником. Вгризалася вона вістрям у підгір’я й, допавши до Волової гори, розполовинила її: правий схил належав учителеві Пігуляку, а лівий обробляв Данилів батько, й розмежовував ґрунти тихий потічок, що сльозився дном ущелини, впадаючи до річки Березівки.
У тій ущелині малий Данилко виліпив греблю, загативши струмок, й коли там утворився невеликий став, запустив у нього виловлену саком у Березівці форель. Риба швидко розмножилася, й Данилко разом із сусідським хлопчиком Назарієм у вільний від праці час просиджували над ставком, любуючись срібнобокими пстругами, що шугали по верховодді і в надвечірню пору стрімко виплигували, ловлячи комах.
З часом хлопці почали запримічувати, як ті елеґантні рибини поволі втрачали свій полиск, корявіли і щонайнесподіваніше – виростали на їхніх хребтах зубчасті гребені, й світла форель перемінювалась у лінивих тритонів, які залягали на дно в намул, знаходили там хробачну поживу, тихий спокій, і більше не вихоплювались колись гнучкі тіла над дзеркалом ставка.
Й одного разу Назарій, не питаючи згоди в Данилка, розкопав греблю, зі ставка ринула вода й пошуміла вниз ущелиною. Данилко від такої кривди заплакав, надавав Назарієві стусанів, мовляв, навіщо ти це зробив, та вмить хлопці затихли, уздрівши, як гидкі тритони вивільнюються з рапатої кожури із зубчастими наростами на хребтах, сірий колір луски поволі ставав сріблястим, вони видобувалися з намулу й прудко вихоплювались крізь проломину в греблі, щоб десь там, у бурхливій Березівці, знову стати срібнобокими пстругами – і хлопці тоді увіч побачили й на все життя затямили, як нівечить красу неволя…
* * *
Назарій продовжував свою розповідь про те, як уперше прийшло до нього усвідомлення, що волі на всьому світі немає – пропала вона, спопеліла, зоставшись десь далеко в минувшині. Здавалося, що він гортає сторінки свого діяріюша, відчитуючи давні записи.
Опришківські сутички із смоляками й пушкарями, про які боднарівці дізнавалися від соляників, що вимінювали сіль на зерно, та від карпатських різьбярів, котрі продавали за безцінь витворні касетки, хрести, підсвічники та медальйони, – закінчувалися програшем збойників, а ті, які залишилися живими, подалися в розбійники, щоб якось вижити на гірському безлюдді, й лише Петрик, який честь мав, пішов разом з нею на той світ.
Воля залишилася жити в піснях, переказах та леґендах, з її образу злущувалася спуза недоброї слави, й набирала вона зваби, схожої на космацьку вберю, в яку раз на рік наряджалися опришківські внуки на престольні празники: мінилися різнобарвними кольорами кутаси на ґаздівських байорках, кептарі красувалися перламутровими візерунками, а череси – кованими бляшками; молодиці аж задихалися від згардів з коралями й талярами, що підпирали підборіддя, й пишалися червонотканими запасками зі спокусливими розпорками на стегнах. Був то барвистий декор свободи, а волелюбство дзвеніло лише у бравурних піснях підпилих гуцулів на празниках та в сороміцьких коломийках на попразенах.
Волі вже не було. Й Назарій, побитий жебрацьким встидом, почав відшукувати її слідів у книгах.
А втім, мав він волю біля корів… Поки батько подав йому серпа у жниво, ціпа для молотьби на току, а в косовицю – косу, виконував Назарчик пастушу службу, й коли корови, радісно мукаючи, шнурували з голодної сільської толоки або з городів, де їх чекала кара за шкоду, – до Залуцького лісу, тоді приходила свобода і для корів, і для нього.
Солодкий дух весняного листя, килими білого рясту з синіми латками зозульчиних чобіток стелилися під ноги й хрускотіли, перемінюючись у зелений сік, яким аж захлиналися Мінка й Ласка, а пастушок, замруживши очі, смакував липкі листочки, вгадуючи, який з граба, з бука, з вільхи, а який з липи. Така забава була для нього не лише джерелом пізнавання природи, а й органічним злиттям з нею, й тоді він називав рогатого жука, що вчепився за корявий стовбур дуба, королем лісу, голубку, що воркувала на високому ясені, який острішкуватою короною вихоплювався з лісової темряви до сонця, – господинею. Музикантом у лісовому царстві був чорний дрозд: коли молодився вологою світ, він заливався найвитворнішими фіоритурами, випрошуючи в Бога травневого дощу перед безжалісним наступом посушливого літа; уся Вселенна наповнювалася млосними запахами й тишею, яку натовкували аж до самого лісового дна вперті зозулі, й лише інколи полохав спокій сторожкий поклик крука, нагадуючи про небезпеку, готову будь-якої миті впасти блискавицею і розколоти обране Перуном громове дерево. А корів, байдужих до всього того, що чиниться довкола них, виганяв пастушок із зеленої повені на буйнотравну долину під Лисою горою, що заслоняла тиху Боднарівку від розбійницького Іспаса, через який ще жоден парубок не перейшов небитим, й мала ця долина войовничу назву Кропивиське городище. Може, тут розміщалося колись поганське требище, де язичники приносили богам жертви; може, стояв замок скіфського князя, а ті кургани, що рядочком оточили долину, то могили древніх пожильців з-перед тисячі літ; а може, тут була стоянка мавполюдів, про яких розповідається у книжці, що має назву «Двоногий звір»… Корови хапають пащами соковиту траву, й тоді ніхто не заважає Назарчикові вийняти з-під пахви книжку, читати її й нарешті почуватися на свободі.
Мінка й Ласка пасуться внизу на круглій галявині, обступленій з усіх боків сивими стовбурами столітніх буків, а Назарій, видряпавшись на чолопок Лисої гори, обводить поглядом довколишній світ й мучить себе думкою, чому він, такий неозорий, відмежований від космосу грядою карпатського хребта з підхмарними вершинами, й неприступний, належить не йому, не його батькові, не боднарівцям і не коломийським городянам, а чужинцям у гранатових мундирах і рогатих конфедератках.
Коли і в кого зайди його відібрали? Мають ті далекі гірські верхи дивні назви, присвоєні, певне, древніми предками, що володіли цим краєм за правіків: Дземброня, Говерла, Петрос, Магура, Клива – що то за мова була в них і яке ймення мав той народ, котрий цей край заселяв? Куди подівся? А може, й ніде не дівався, а може, це ми і є тим народом, який жив тут споконвіків і досі живе? А коли так, то чому не ми господарюємо на цій землі, хто й коли цей край завоював й чому він піддався завойовникам? Чого йому не вистачало: воїнів, зброї, лісового захисту, криївок у печерах, що їх нині Довбушевими називають? Але ж це ми їх так назвали, а наші предки іншу мову мусили мати, – й полишали вони доли, подавшись на небосяжні вершини з дивними назвами, і не дійти до них, не доїхати, хіба що долетіти; ой як далеко втекла з мого краю свобода, й долунює вона тепер до нас лише піснями й звуками трембіт та флояр…
Відчував Назарій, як боляче щемить у нього серце, як йому кривдно, що в цій видолині, яку Городищем називають, не стало своєї сили і непокори, а де знайти бодай сліди того моцарства, щоб піти ними й пізнати ціну втраченої волі, а пізнавши її, повернути з темряви минувшини в нинішній день?
Сходив із чолопка Лисої гори замислений і думками струджений, бо прочитана щойно книжка про первісних людей, названих двоногими звірами, не давала відповіді. Назарій навіть уявно не хотів заселяти цей край дикунами без людської свідомості, бо ж не мавполюди, а такі, як і ми, істоти з Божим образом назвали цю місцину Городищем, – і мусили стояти тут високі мури, гостроверхі вежі, підйомні мости, клекотів тут колись військовий і базарний гамір, – чому ж від того життя не залишилося навіть мізерного сліду?
Й цієї миті потахли його натужні роздуми. Він спіткнувся й побачив, як від його ноги покотився не камінь, а якийсь предмет різьбленої форми. Підбіг, підняв його і з дива не міг вийти: у його руках опинилася сокирка, звичайна на вигляд сокирка з діркою для держака, та була вона не залізна, а із зернистого граніту виточена.
Тепер заговорив сам із собою подумки лікар Роман…
Було це в Коломийській гімназії за німецької окупації… Ми з Назарієм вчилися в одному класі, і якось я спитав його, чи справді знайшов він кам’яну сокирку… Недавно я побував у краєзнавчому музею Володимира Кобринського й серед експозиції побачив її – гранітну, ретельно відшліфовану, з діркою для топорища, і я не можу досі пояснити собі, як і чим древній предок з юрського або четвертинного періоду просвердлював той отвір, скільки праці й часу затратив він, щоб у зернистому граніті пробити наскрізну дірку. А для чого: та невже тим загостреним каменем міг він зрубати дерево, бо ж не для іншої роботи виготовляв подібне знаряддя… І пишається та сокирка за склом на підставці з написом: «Подарував музеєві боднарівський школяр Назарій Пігуляк». Ти й справді знайшов її – і як додумався занести ту унікальну знахідку до музею?
Назарій, видно, не вважав свій вчинок значною заслугою й на моє питання байдуже знизав плечима.
То було ще за Польщі, я вчився тоді у четвертому класі… Знайшов ту сокирку, коли пас корів на Городищі, показав батькові, а він повів мене до маестро Кобринського. Старий аж бороду розчухрав з дива – так утішився, ще й по голівці мене погладив. Про мою знахідку дав знати голові львівської археологічної секції НТШ докторові історичних наук Маркіянові Смішку. І що думаєш: незабаром учений приїхав до Боднарівки, найняв у селі робітників, й на Городищі почалися розкопки. Пан Маркіян замешкав у нас й, ніби винагороджуючи за цінну знахідку, брав мене щодня до Лисої гори, поблизу якої сільські парубки розкопували начетверо могили, що потягнулися рядочком скраю городищенської галявини.
* * *
Настав у Боднарівці новий триб трудового життя. Зубожілим господарям, які досі поралися на пісних клинчиках ґрунту, марно намагаючись забезпечити скупими дарами землі свої сім’ї, й через нестачі ставали поденниками при дворі кропивиського дідича Ромашкана, а деякі наймалися форналями в іспаського пана Огоновського, враз усміхнулося несподіване щастя – платна робота на Городищі: львівський пан з дивної примхи захотів дізнатися, що таїться в тих кропивою й полином зарослих могилах, які потягнулися шнурочком у підніжжі Лисої гори.
Думали боднарівці – скарбів пан шукає, проте марна його надія, чей дотепер ніхто не помічав, щоб опівночі бодай на хвильку замиготіли на горбках зелені вогники, а то найсправедливіша прикмета, яка показує, що глибоко в землі залягли таляри та дукати, що їх нагарбав у панів Довбуш, це ж його скарби заховані в норах, печерах й розколинах, про те навіть малі діти знають. А в цих могилках, можливо, поховані разом з череп’яними горшками предковічні ратники, що колись на межі з карпатською грядою захищали покутський край від угрів, ляхів і волохів, а що така застава тут стояла, свідчать поіржавілі наконечники стріл і списів, знайдені пастухами, а хтось з них витягнув із землі, взявшись пучками за вістря, кам’яний серп.
Копачі на просьбу пана Смішка уважно відкидають штихи землі, щоб бува не надвередити куфер із золотом, і посмішкуються над археологом зухвалі парубки, а вчений, не звертаючи на них уваги, дбайливо обмітає мітелкою з очеретяного цвіту кожну свіжу поверхню, визбирує черепки стародавнього посуду, розчавленого вагою землі, відкидає на бруствер кості, а чиї то – людські чи кінські – потім визначить… Та враз чийсь рискаль стукнувся об твердий предмет, пан Смішко припадає до глевтухи, витягує з болотної тісноти опуклу вазу й волає до парубків, щоб перестали копати.
Ставить ту вазу на бруствер, а вона аж тепер, звільнившись від глини, осідає, кришиться, й пан Маркіян мало не плаче з жалю, а учителів сусід Гнат Юлинин, насмішник і балагурник, регоче:
«Пан сподівався на золото, а я на мармоляду, бо якраз у таких горщиках тримає її дідич Ромашкан!» – й повів він далі безкінечну мову про найкращий смаколик – сливове повидло, яке їдять лише пани, а одного разу сам дідич дав Гнатові покуштувати його зі срібної ложки…
Прийшло й до Назарія інше життя. Вивітрилися з пам’яті опришківські леґенди, й страшний спогад про смерть останнього збойника на сцені Гаврилишиної стодоли змерк. Копачі вгризалися в землю, пан Маркіян визбирував черепки, кості й усе те заносив до вчителевого дому. Складав, обдротовував, а Назарій не відступав від нього й на крок і терпеливо чекав пояснень: що то за світ і з яких часів виник з-під землі й чому саме тут – на околиці Боднарівки?
Пан Маркіян, відвівши нарешті втомлений погляд від знайдених у курганах раритетів і з любов’ю погладивши обдротовану скіфську вазу з ледь помітними зображеннями кочівників, що випивають з пугарів вино, глянув на хлопчика, який аж наче перемінився на знак питання й чекав від ученого пояснень – звідки й коли прийшло на Кропивиське городище пастуше плем’я з табунами коней, щоб обробляти цю нині зарослу дерезою землю, вирощувати хлібні злаки, молоти на жорнових каменях зерно, споживати запашний житній хліб, запивати пожиток кумисом, оборонятися списами й бронзовими молотами від нападників, що із закарпатських рівнин пробиралися гірськими ущелинами на тихе підгір’я. Й тут умирали й ховали живі мертвих разом з домашнім начинням, зброєю й вірними супутниками – кіньми, а певне, й відправляли по них похоронні панахиди та висипали високі могили, які нині ледь помітними горбиками стали.
Пан Маркіян охоче розповідав… «Ти, мабуть, того зрозуміти не зумієш, бо й мені важко проникнути думкою в ту незмірно громіздку товщу літ, в якій з дикуна формувалась людина зі свідомістю й умінням пояснити собі себе саму. Не маючи змоги збагнути найсокровенніші таємниці природи, віддавала їх на відкуп всеможній вищій силі, як це, зрештою, робимо і ми, цивілізовані. І так буде довічно, бо не в силі навіть найздібніший мудрець розгадати всі Божі секрети, й не допусти, доле, щоб хтось те розгадав. Не маючи Господнього всесилля і вміння, привів би той страстотерпець світ до неминучої катастрофи, як це за грецькою леґендою вчинив недосвідчений син Геліоса – допитливий Фаетон, випросивши в батька золоту колісницю і, не вміючи правити небесними кіньми, спалив землю й себе самого…
Чи ти розумієш мене, хлопчику?» – запитував Назарія археолог Смішко, сумніваючись у спроможностях підлітка збагнути таємниці людського буття з його високими здобутками й підступними небезпеками, бо ж і Фаетон не зрозумів науки батька Геліоса й довів світ до згуби… І здивувався вчений і нової охоти набрався продовжувати й далі свою розповідь, почувши міркування хлопчика, котрі пасували б і дорослому: «А чому ні, розумію, адже й людство, з дикого стану почавши, поступово пізнавало світ…»
«Що ж, коли так, то слухай… І запам’ятай назавше, що ми не перші й не останні на цій землі. Й коли не можемо вгадати, хто буде останній і яких розумових висот досягне, то маємо змогу, до того ж потребу й невпинне жадання заглиблюватися в минуле, ніде не зафіксоване в письменах, а лише в позначках на землі – і є то могили й печери з рисунками первісних людей і кам’яні баби, і свідком минулого є ось ця ваза, яку я врятував від небуття, а сокирка, котру ти знайшов, пробула в землі – аж страшно подумати – мільйони літ!
Тобі дивно? І мені теж… У коломийському музею експонується ще одна сокирка, подібна до твоєї, але невідшліфована і без дірки для топорища. Нею, ще за палеоліту, користувалися пітекантропи. І що думаєш: проміжок часу між тією і твоєю сокиркою тривав приблизно два мільйони літ – ціла вічність! І ми з тобою ту вічність нині досліджуємо – докопуємося до початків виникнення інтелектуальної цивілізації. Та навіть найменшого поняття про це не мали б, якби наші далекі предки при похованнях не закопували б у землю матеріальних свідчень…
Ти цікавишся, як називалися ті первісні люди. Цього ми не знаємо й називаємо їх по-своєму – кроманьйонцями чи трипільцями. Але ж то з них вилонювалися племена з іменами, зафіксованими в працях античних істориків, зокрема – Геродота. Чи були то автохтони, а чи прийшлі, про це не відаємо: славетний історик з Галікарнасу називав їх кімерійцями, сарматами, венедами або антами, а кочові племена, які мандрували від Алтаю до Дунаю, – скіфами або сколотвами. Й ми нині ступаємо в їхні сліди…
Питаєшся, чи це наші прямі предки, й цікавишся, якою мовою вони розмовляли… Думаю, що ті племена, які отримали від античних істориків певні ймення, порозумівалися найпервіснішою мовою, яка збереглася в Індії і називається санскритом. Морфологічно видозмінені, проте коренево первісні лексеми санскриту часто зустрічаються в нашій сучасній мові… Нам, археологам, набагато легше пізнавати проминулу істину, ніж лінгвістам. Український вчений Іван Вагилевич, приятель Маркіяна Шашкевича, знайшов на скалі в Розгірчі чертоподібні написи, які назвав рунами; він усе своє життя намагався їх відчитати, як це зробив з єгипетськими ієрогліфами французький вчений Франсуа Шампольйон. Вагилевичеві це не вдалося, та він свято вірив, що якби таки відчитав руни, то заговорили б вони до нього мовою старовинних українських колядок…»
«І я в це вірю! – аж скрикнув Назарій. – Українці вічні і є вони першими мешканцями на нашій землі! То від нас пішла культура по світу – із золотими прикрасами із скіфських могил, з оздобленими рисунками вазами, з житнім хлібом трипільців, з княжими дочками, які виходили заміж за французьких і шведських королів, я читав про це в Грушевського. То чому ми не маємо права вважати ту культуру своєю й пишатися нею? Чому?!»
«Ми давно вже відбулися, сину, – скрушно мовив пан Маркіян. – Маємо лише змогу розкопувати предковічні могили – скіфські, княжі, козацькі – і в такий спосіб дізнаватися про свою проминулу славу й силу. Наш час минув…»
Й хотів я скрикнути: навіщо так мовите, пане Смішко! Та не скрикнув, тільки затулив долонями обличчя, щоб мій вчений приятель не побачив на ньому гіркоти…
Отець Павло тим часом подумки вписував у спільний діяріюш свою сторінку…
Ми вчотирьох вчилися у сьомому ґімназійному класі, я з Назарієм сидів за однією партою. Одного разу на уроці малювання побачив, як він скрадливо вийняв з течки папку в коленкоровій обкладинці, розгорнув її й, поставивши ребром долоню, заслонив від мене аркуш крейдяного паперу з якимись рисунками на ньому. Я нахилився до товариша, щоб глянути на той рисунок, а він немов чекав на цей мій допитливий порух, опустив руку, бо, видно, таки хотілося йому похвалитися своєю роботою.
І я побачив на папері нарисованих олівцем стрепіхатих, низьколобих, з видовженими щелепами і хижими кливаками в пащах істот, схожих на мавп, і запитав Назарія, чому він рисує таких огидних потвор. А він відказав:
«Це те, що дуже давно відбулося на нашій землі: тоді мавполюди ще не вміли відрізняти добра від зла, а краси від погані».
Назарій перегорнув листок, і на другому я побачив витончений скульптурний образ грецької богині – Афіни або Афродіти. Постать жінки була величною і вродливою. Назарій пояснив мені:
«Це те, що залишилося від колись могутньої Еллади – людська краса, й продовжує вона жити в мистецтві й людській пам’яті. Я вперше побачив її на амфорі, яку знайшов у скіфській могилі археолог Смішко…»
Назарій перегорнув ще один листок, і на ньому я побачив охопленого неймовірним болем вусатого козака, посадженого на палю.
«Це, – сказав мій приятель, – смерть нашої свободи, яку ми втратили».
А з наступного листка глянуло на мене затягнуте більматою полудою око в трикутному обрамленні.
«Що це?» – спитав я.
«Видуманий людьми Бог, який байдужим оком споглядає на жорстоку руйнацію створеного ним самим світу і не хоче чи не може сподіяному зарадити».
Я, глибоко віруючий, готувався вступати на теологію, й мене обурило мальовидло приятеля.
«Це богохульство!» – сказав я.
У тоні Назарієвої відповіді вчув я ненависть і біль.
«А чому твій Бог, – заярився приятель, – якщо він існує, дивився своїм всевидящим оком на горе закатованих москалями людських трупів у тюрмах на початку нинішньої війни? Чому байдуже дивиться й тепер на валки чорних людей, яких німецькі шуцмани ведуть на розстріл до Шепарівського лісу і вбивають їх лише тому, що вони жиди? Чи то не з сорому заслоняє Господь свій зір більмом байдужості?»
Й тоді я відчув потребу витягнути товариша з багна зневіри.
«Ти повинен прийти до сповіді, Назаре, тобою оволоділо зло», – сказав я.
«Мною оволодів сором за Бога і за себе… Й коли стану таким малярем, якого визнає Україна, намалюю її, мов наречену у вінку. Бо не примарний Бог, а краса врятує світ… Так сказав один великий письменник».
Мені вдалося намовити товариша піти до мого сповідника – пароха в Залуччі над Прутом – отця Лучківа.
* * *
Павло й Назарій вибралися до Залуччя в суботу після лекцій. Було їм любо удвох ходити на прогулянки у вільний час, коли над ними переставала тяжіти ґімназійна дисципліна і страх перед опитуваннями, а ще суворий денний розпорядок у бурсі на вулиці Міцкевича під недремним оком настоятеля – учителя фізкультури Ілька Гаврилюка, якого бурсаки прозивали Пархом за його набридливе понукування: «Ти парху один, ти ще і досі спиш; де ти вештався дотепер, паршива вівце, що я не бачив тебе за книжкою; якщо принесеш хоч одну двійку вухату, то вижену тебе на село свині пасти!»
Погрози Парха спудеїв не надто лякали: настоятель швидко добрів і таки ревно дбав, щоб ґімназисти були нагодовані й спали в чистій постелі. Проте вони набагато краще почувалися, коли позаду них залишався величний ґімназійний ґмах і обгороджене високим парканом бурсацьке подвір’я, а попереду піднімалася в піднебесся поросла ліщиновими кущами Воскресінецька гора, від стіп якої розбігалися увсебіч дороги – до притуленого під обривистими скалами над Пістинькою Микитинського урочища, до тисового лісу в Княждворі, а теж до поромної переправи через Прут у Тростянці, за якою височіла опукла гора Погорілець, в підніжжі котрої прикуцнуло рідне Павлове село Залуччя з ґонтом битою трибанною церковкою й чепурною плебанією славного на всю околицю своїми проповідями отця Івана Лучківа.
Приятелі минули вже Королівку, в Тростянці переправились чайкою на правий берег Пруту, а відчуження між хлопцями, час яким завше проминав у балачках, не тепліло; мовчанка для обох була гнітючою, та переступити межу, що пробігла між ними під час попередньої розмови, не наважувався жоден. Павло не міг збагнути, як може українець зневіритися в Богові, адже українство і християнство – кровно споріднені поняття: навіть найменша спроба резекції знівечила б усталену народженням і вихованням людину, і стала б вона враз із особистості неусвідомленою особиною, якій місце не в суспільстві, а в стаді. А Назарія холодом діймала порожнеча, яка після розмови з археологом Смішком на розкопках поволі і вперто вповзала в душу, розпаношувалась на місці віри, й Назарій не знав, чим її заповнити. А вона зяяла, немов рвана рана, й хлопець шкодував за тими хвилинами, коли намальований на іконі Бог, що був образом всесилля і премудрості, ще не встиг стати для нього наївним мальовидлом богомаза.
Й тому Назарій послухався Павла й погодився піти на сповідь до отця Лучківа, проповіді якого не один раз слухав під час Служби Божої в Залуччі. Не вчував у них фальшивої єлейної тональності, – і не про чуда говорив священик мирянам, а про чистоту душі й тіла, про національний патріотизм та про людську гідність.
З покою до вітальні вийшов сивуватий добродій з ледь поораним дрібними зморшками обличчям, короткострижений і геть не схожий на того священнослужителя, що в ритуальному облаченні виходив із захристія перед престол з кадильницею в руці й обкурював мирян пахучим димом мірри; який з’являвся у Царських вратах зі Святими Дарами, закликаючи вірних припасти до найсвятішої сутності Всевишнього, а потім з амвону навчав їх правди і добра. Здався Назарієві всечесний отець Іван схожим на батька – боднарівського вчителя, котрий теж ніс у світ науку добра, хоч не мав при тому ні панагії, ні мітри, ані єпитрахилі.
Отець привітався з хлопцями, Павло поцілував його в руку. Назарій цього не зробив: вітаючись, він сторожко глянув в очі священикові, ніби збоявся, що побачить у них осуд за гординю, й заспокоївся, зігрівшись теплом, що на мить зблиснуло в очах отця. Священик, помовчавши хвилину, промовив до Назарія:
«Ви бажаєте порадитись зі мною?… Знаю про це від Павла. То прошу, зайдемо до покою, там нам ніхто не заважатиме».
Павло зрозумів, що його присутність зайва, він сказав, ніби виправдовувався:
«Навідаюсь до мами. Прийду в обід».
Назарій насторожився. Він не мав наміру дотримуватись сповідального ритуалу – вклякати перед отцем, який заслонить його єпитрахиллю: Назарій змалку знав правила поведінки на сповіді, до якої в дитинстві приходив перед Великоднем, й кожного разу нітився від приниження. Та й отець Лучків не був для нього святим, а вчителем порядності: хлопець ловив кожне слово проповідника і сприймав так само, як науку батька на уроках у школі. До того ж Назарій не почувався винним за свої сумніви у правдах віри, – відчував лише потребу порадитися й збагнути, яка ж то невідома сила має заповнити порожнечу, витравлену в душі несправедливістю і горем, що зморило людство з вини Божої байдужості.
Та враз Назарій відчув полегшу: отець Іван, такий звичний і доступний, як і Назаріїв батько, сів у фотель, вийняв з папіросниці цигарку, черкнув колісцем запальнички, припалив, порухом руки запропонував гостеві сісти навпроти й запитав, ніби й не знав причини візиту ґімназиста:
«Який клопіт привів вас до мене, юначе?»
«Сумніви…» – коротко відказав Назарій.
Отець випустив з уст колечко диму – та невже священики теж курять, подумав Назарій – і проказав ніби й не до співрозмовника, а до самого себе:
«Сумніви не засмучують Господа, а втішають, бо створив він нас мислячими істотами. А без сумнівів немає мислення».
На хвилину запала мовчанка, отець чекав від Назарія його мови.
І хлопець враз виборсався із гнітючої мовчанки, що засмоктувала його, немов трясовина, й випалив, набравшись відваги – ще мить і не посмів би поставити отцеві такого зухвалого питання:
«Скажіть, всечесний отче: ваша віра в Бога ґрунтується на внутрішніх переконаннях, чи ви приймаєте без застережень богословську науку?»
Отець Іван у подиві звів брови – такого в болісті продуманого питання не міг сподіватися від зелепужного ґімназиста, проте вдоволений полиск таки промайнув у його пильному погляді: як катехит, він завше радо підтримував на уроках релігії в школі бесіди з мислячими школярами й, будучи вченим богословом, намагався зацікавленим учням пояснювати навіть те, що поясненню не піддавалося й мусило сприйматися на віру.
«А чи ти задумувався, сину, – священик перейшов на фамільярний тон, – чому життя на світі так створено, що одне явище обумовлюється іншим, й не жили б на землі хижі звірі, якби не було травоїдних; чому в організмі кожної живої істоти один орган зумовлює функціонування іншого; чому проти отруйних бактерій організм утворює імунітет, чому кисень, а не азот, наприклад, підтримує життя; чому вуглекислий газ для людей і тварин згубний, а для дерев і трав життєдайний; чому зорі, а їх мільярди, кожна має свою орбіту й у своїх вічних мандрівках вони між собою не стикаються; хто регулює рухом астральних тіл, хто наказав мурахам рятувати від згубних личинок ліс; чому соловій тішить нашу душу музикою природи, а чорний крук віщує своїм карканням лихо… Хто ж то тримає в руках віжки Всесвіту, як називається та сила?»
«Гармонія», – впевнено мовив Назарій.
«Бачиш, ти назвав іншим йменням самого Бога».
«Хай буде так, всечесний отче: гармонія – це Бог. Але ж вона не є живою субстанцією, не має зримого образу, а тільки енергію, яка буває доброю й лихою, чому ж людина віддала цій силі свій образ і твердить, що взяла його від Бога? Чому богословіє втовкмачує вірним, що Господь все бачить, на все дає дозвіл, допуст і навіть дозволяє благати в нього допомоги й порятунку, і, як бачимо сьогодні – марно. Як я можу вірити в доброту тієї гармонії, коли вона не стримує зла й, існуючи незримо і незалежно, немов магнетизм, діє дико й свавільно? Чому наш народ карається віками в неволі, чому він так давно відбувся як суспільна організація і не має права нині існувати самобутньо?»
Цієї миті з обличчя отця сповзла світла маска доброти, й голос його затінився роздратуванням.
«До вас, юначе, – промовив отець, – добирається небезпечна бацила атеїзму, що, мов корозія, роз’їдає душі. Бережіться такого стану, він нівечить святощі – недарма нинішня тоталітарна влада оголосила атеїзм своєю ідеологією… Згадайте слова Вольтера: «Якщо ви втратили віру в Бога, то видумайте його…» Бог – це шлях, і ви заблукаєте на ньому без його опіки… А втім, аби пізнати суть атеїзму, треба спочатку розгадати таємниці Біблії. Читайте цю книгу…»
«Але ж той шлях, – не здавався Назарій, – розбігається у двох напрямках. Адже став Сатана, десниця Бога, володарем пекла. Хіба нині не ступило людство на стезю Сатани: ідеологи, які обіцяли земний рай, створили пекло на землі й не з Божим образом прийшли у світ, а в машкарі дияволів».
«Й тому лише віра може врятувати нас, бо вона – то страх перед власною совістю, перед стидом», – закінчив дискусію отець.
Назарій замовк, упокорений: священик заговорив до нього його власними думками, в сумнівах зродженими.
Враз відчинилися двері до покою, й на порозі стала вродлива дівчина. Струнка, з дискретною опуклістю грудей, а личко ніби росою вмите, і яріли на ньому ясно-сині очі – запитливі: хто ж це прийшов у гості?… Й відчув цієї миті Назарій, як між ним і панною промайнула сліпуча блискавка, і він не міг собі пояснити, що ж то трапилося щойно…
«Знайомтесь, Назарію, – промовив отець, – це моя доня Мирослава. – Він порухом руки затримав дівчину, яка, збентежена, ступила крок назад. – Заходь, заходь, дитино, чей між нами секретів немає… – Й, помовчавши, додав, звертаючись до гостя: – Це правда, нас тільки двоє, позаторік я повдовів».
Назарій не відводив від панни погляду, та враз опустив очі, наче злякався її вроди. Й подумалось йому: ось втілення гармонійності в людині! З неї міг би я змалювати образ нареченої у вінку…
Отець Павло вписував у спільний діяріюш ще одну згадку…
Уроки малювання вів у нас відомий нині у Сполучених Штатах художник Микола Гарасим. Був то бравий кавалер, на якого заглядалися старші ґімназистки: наприкінці війни він одружився з одною й подався з нею в еміґрацію. А жаль: мали б ми тепер у нашій незалежній Україні знаменитого митця. Кажуть, хто зустрічався з ним в Америці, став він статечним добродієм, та з виду майже не змінився: такий самий, як був у молодості – з неслухняним чорним чубом, з випнутими монгольськими вилицями – певне, колись його предкам додалось чужинецької крові від ординців татарського нойона Телебуги, котрий в часи князя Льва Даниловича прорвався через Галичину в Татри, де знайшов свою кончину.
Одного разу на уроці малювання учитель перестав відкривати перед учнями таємниці грецького, римського та єгипетського мистецтва – дав їм півгодини часу на власну творчість. Й тоді Назарій спортретував Гарасима в шаржованому стилі: мав він знадібне для шаржу обличчя.
Пан Гарасим нервово проходжувався між рядами парт, заглядав до учнівських альбомів, у яких семикласники, хто як умів, трудилися над своїми першими творіннями, й кого заохочував, якщо рисунок хоч трохи йому імпонував, а кому докоряв, мовляв «курка лабою краще нарисує»… Й минаючи нашу з Назарієм парту, різко зупинився, мовби наштовхнувся на якусь перепону, сягнув рукою до Назарієвого альбома, взяв його, підніс до очей і вигукнув:
«Та як ти смів, це ж на мене карикатура!.. Але ж яка схожість!» – додав із задоволенням.
Довго приглядався, добрів, потім згріб з парти всі замальовані листки, перегортав їх, оцінював поглядом кожен витвір і врешті мовив упівголоса:
«Талант. Справжній талант… І де ти того навчився?» – спитав, дивуючись.
«Може, й у вас, пане професоре, – знизав плечима Назарій. – Та це я сам…»
«Сам?! Як – ти ніколи не бачив картин Трутовського, Боровиковського, Устияновичевого «Мойсея», портретів Мурашка, «Вірсавії» Шевченка?»
«Я й не всіх, про кого ви говорите, знаю…» – ледь чутно прошепотів Назарій.
«Він не знає! – ще голосніше вигукнув учитель. – Він нічого не знає, а як малює!.. То збери всі свої мальовидла, які маєш удома, і приходь у мою майстерню. На вулицю Куліша. Там побачиш на дверях парсуну єгипетського фараона…»
Ніхто не знає, якої майстерності досяг би Назарій у малюванні, якби його вчитель квапно не зібрав манатки і зі своєю молодою дружиною не сів у останній поїзд, що вирушив з Коломиї до Бухареста. А за морем – он як він розвинув свій хист! Тут годі було б… Правда, у воркутинському концтаборі Назарій малював портрети совєтських вождів, за що табірне начальство нагороджувало його подвійною порцією баланди й гнилою цибулиною… Не берім йому цього за зле. Його учитель побудував у Болоньї картинну ґалерею за кошти від проданих власних картин, а Назарій за свої вилабудався з дистрофії й позбувся цинги…
Чи бували ви в нього вдома? Я побував не раз і не міг надивитися на жіночі портрети, що він їх намалював. Мав їх багато, всі вони були різні, і в мене склалося враження, що Назарій шукав якогось одного обличчя, яке стало б символом жіночої краси, а може, й світу.
* * *
Перед вечером служниця прочинила двері до покою й прошепотіла до отця: «Приходив пан Павло й просив передати, що заночує в мами», – і тихо зникла у сутінку вітальні.
На душі в мене полегшало: не буде потреби звірятися перед товаришем, про що ми з отцем розмовляли, – звичайно, знав Павло, що не була то ритуальна сповідь, то й розпитуватиме. У мою душу, де щойно зяяла порожнеча на місці втраченої віри, увійшов спокій. Сумніви щодо богословських правд не покидали мене, проте розмова з отцем заспокоювала їх: була вона світською й давала мені право дискутувати з авторитетною людиною, не міняючи своїх поглядів. Повага отця до моїх переконань ставила мене з ним у рівноправне становище, і я вкотре усвідомив свою значимість не як гординю, а як упевненість у собі самому.
Мирослава, спершись рукою на батькове плече, уважно придивлялася до мене, і я відчував, що не зовнішність мою вона оцінює, а ніби намагається проникнути в мою душу. Я нітився від того погляду, щораз то дужче захоплювався нею й приборкував у собі глухі ревнощі до елеґантного штрамака Павла, який міг їй сподобатися, – усвідомленням, що він після закінчення теології буде змушений висвятитися в целібат, що його запровадив у станіславській єпархії єпископ Григорій Хомишин.
Моє зачарування вродою панни враз остудилося від напутнього слова отця Івана, яке прозвучало, немов благословення:
«Ідіть з Богом, юначе, і не сходьте з дороги, прокладеної для вас Всевишнім… Однак скажіть мені, якщо вже знаєте: чого ви хочете досягти на тій дорозі і якими ділами…»
«Моя пристрасть, отче, – відказав я, – малювання. Хочу стати художником, щоб відтворити в малюнках гармонію світу, про яку щойно говорили».
При цих словах я пильніше глянув на Мирославу, що стояла переді мною, ніби наготовилася позувати. І цієї миті я втямив, що намалювати її не зможу, бо ніколи не бачив оголеної жіночої натури. А чей не мало б людство скульптурного образу Афіни, якби Фідієві не позувала жінка. Я про це подумав і відчув пекучу жагу в тілі, коли в думці роздягнув дівчину. Її привабливий образ уже просився на папір, та я збагнув, що без моделі не зможу взятися за роботу…
Настав крайній час прощатися, і я скористався з цього, щоб утекти від тієї краси і від гріха. Панна Мирослава провела мене через вітальню до виходу й, зупинившись перед порогом, спитала, вимогливо дивлячись мені у вічі, й та гаряча блискавка, що перед хвилиною вихопилась з її очей, безслідно згасла.
«А чи не замало того, що ви вимріяли, – на всю життєву дорогу?»
«Не знаю, – відказав я. – Досі ще ні з ким не радився».
«А зі мною не хотіли б?» – промовила, лукаво примруживши очі.
Я мовчки стояв, приголомшений її відвагою: панна сама призначала мені побачення.
«Якщо схочете зі мною зустрітись, – промовила вона, – то приходьте на вулицю А-Б, тепер Гітлерштрассе, № 31, у відділення Центрального комітету Кубійовича. Я там працюю секретаркою…»
А Малґосі нудилося: чоловіки зрідка перемовлялися, вряди-годи підносячи до уст фужери з вином, і не хмеліли – певне, тому не було чутно товариського гамору, й репете ніхто з них не просив. Шинкарка мовчки стояла за лядою, підперши долонею щоку, й згадалася їй пригода – світла й сумна, мов проминаюча молодість.
Давно те було, ще за її буйних літ, коли вона втішалася увагою чоловіків й, ніколи не відмовляючись від гріха, щедро дарувала їм радість та й собі не шкодувала солодких утіх…
Настала неділя, цукерня навпроти чоловічої бурси на Міцкевича, де Малґося торгувала, у свята зачинялася – мала дівчина фрай. А літній ранок обіцяв спеку, тож подалася вона, шнуруючи берегом Пістиньки від її устя в Прут до Микитинського урочища, що причаїлося під прямовисними скалами й зирило в небо зеленим оком річкового плеса, відгородженого від села рядочком головатих верб. Тут у ранню пору до передзвону, що сповіщав початок Служби Божої у микитинській церкві, сільські дівчата влаштовували собі купіль, й деколи приходили сюди розчепурені панянки з Коломиї. А у надвечір’ї галасували над річкою сільські парубки, й голих купальників бачив хіба один Господь.
Малґося підійшла до плеса разом зі сходом сонця. Упевнена, що ніхто її не побачить, роздяглася й пірнула у холодну воду, що пахла товченим кременем; плавала й вихоплювалась із зеленого виру, немов русалка, й блиск від її сліпучо-білих грудей прошивав сірий серпанок, що зрання снувався над водою, і весь довколишній світ любувався красою її досконало виточеного тіла, призначеного природою до найсолодшої розкоші.
А коли прохолодна вода пригасила втомливу жагу, яка й на мить її не покидала, вийшла Малґося на берег і, повернувшись обличчям до сонця, що вже викотилось із нічних пропастей на чолопок скали, привіталася з ним, підперши долонями бохонці грудей, м’яла їх, ніби раділа, що вони в неї є… Стояла Малґося, відкривши сонцеві себе – схожу на монумент жіночої вроди.
Та враз відчула, що хтось скрадливо підійшов до неї, став позаду і, вражений досконалістю її тіла, затамував подих. Роздувши ніздрі, вловила Малґося терпкий запах самця, й жагуча млість пройняла її всю у тремтливому чеканні сподіваної втіхи. Не могла вгадати, хто ж то стояв позаду неї, й благала свою долю, щоб це був він – той вродливий ґімназист, який щодня, минаючи її цукерню, зникав за парканом бурси.
Ось зараз зажурчить під чоловічими ногами рінь, випорсне з-під ніг увсебіч виполірована водою галька, нетерплячі дужі руки обіймуть її за стан, пальці натиснуть на сосочки, а тоді вихором загуде довколишня природа, й грішно заблагала Малґося самого Бога, щоб це трапилося чимшвидше, бо їй невміч втримувати в собі гарячий пал; вона вже хоче лягти на холодну рінь і розпекти її до білоти; вона готова шалено кохатися і відчути, що так солодко ніколи ще їй не було, хоча зазнаватиме зараз цього шалу не вперше…
Гарячий чоловічий подих обпікав її шию, хвилею спливав до пояса, стікав по тугих стегнах; ще мить, і сталева твердь розчахне її тіло й пекуча лава увіллється в нутро; вона боялась оглянутися, щоб не сполохати дива, яке за мить спалахне всеможним вогнем.
Й тієї миті почула, як шурхотіння ріні почало віддалятися від неї, й нестерпне чекання в тілі схололо. Насмілилася оглянутись й завмерла від невимовної кривди. Той, який щойно стояв за її спиною, уже ховався в тумані, зникав у ньому. Й заволало від розчарування змаргане хіттю тіло жінки: хто ж то зумів устояти перед її звабою – старий, немічний чи боягуз, який злякався найвищої, що дарує природа, розкоші?
…Малґося опустила руку, якою підпирала обличчя, глянула на незаймане крісло і аж тепер вгадала – то був він…
Але чому, чому, – не переставала печалуватись, – не захотів Назарій зазнати тієї миті радості, яка кожного разу з’являється в житті – немов уперше?!
* * *
Мовчанка за столиком в альтанці ставала щораз то тяжчою, приятелі втомилися згадувати про Назарія й, певне, щоб не зрунтати тугу за відсутнім товаришем, отець Павло, вийнявши з течки удвоє складений учнівський зошит, розгорнув його й почав читати вголос вміщений у ньому запис. Був то знайдений у Назарієвому архіві діяріюш, який заговорив тепер до присутніх живим звуком.
…Я впевнився, що русалка, яка з’явилася переді мною, коли я проходжувався під скалою над плесом Пістиньки, була Мирослава. Побачив її в натурі, й цього вистачало мені для того, щоб потім провести на папері першу лінію рисунка й почати роботу над задуманим образом Нареченої у вінку. Й ще не знав я того, що творча пасія забере в мене весь вільний час у подальшому моєму житті.
А тоді, спалений соромом, стояв я, немов укопаний, позаду неї, намагаючись запам’ятати лінії її прекрасного тіла, й коли отямився, пройняв мене неймовірний страх, що русалка озирнеться і, впізнавши мене, втече, а щонайприкріше – присоромить, й ніколи більше не доведеться мені її побачити.
Та проминуло трохи часу, і я, завершивши рисунок, зрозумів, що контури русалчиної постаті, хоч і бездоганні, проте можуть служити хіба лише матрицею для змалювання її зовнішності й щонайважливіше – внутрішнього світу, який має бути зафіксований у світлі очей, закрою уст, у ніжних впадинах щік, у згині тіла, в поруху рук й німій мові пальців. Цього я ще не бачив, не вловив під час першої розмови з нею, ані при спогляданні оголеної фігури, й тому зважився навідатись до неї за вказаною адресою й продовжити розмову, яка в кабінеті отця Івана лише коротко зазвучала, мов зойк обірваної струни: «А чи не замало тих ваших мрій про славу митця на всю життєву дорогу?»
Мирослава зустріла мене привітно, я навіть помітив зблиск утіхи в її очах й з полегшею відзначив про себе, що вона, якщо і справді стояла перемінена в русалку над Пістинькою, то не впізнала мене… Це надало мені відваги, і я запропонував їй пройтися моїм улюбленим путівцем берегом річки до скали, з якої, коли вибратися на вершечок, можна побачити Лису гору й у її підніжжі зарослу чагарником простору галявину, яку боднарівці назвали Городищем.
Був це мій мікросвіт, що вріднився в мені за пастушого дитинства красою розкішної природи, а в ранній юності, на археологічних розкопках – усвідомленням свого прадавнього родоводу.
Я зупинив Мирославу, що йшла попереду мене, на тому самому місці, де колись стояла оголена русалка; панна запитливо глянула на мене, відчуваючи, що хочу продовжити обірвану розмову. Я остаточно заспокоївся: було тоді лише видиво – сама доля подарувала мені образ, без якого я не зміг би здолати знеохочення до праці.
Й вона сказала:
«Маєте зручну нагоду відповісти на моє колишнє питання…»
По хвилині натужних міркувань я промовив, одразу злякавшись власної пишномовності:
«Художник живе не лише заради слави, хоч вона йому вельми потрібна – для самоутвердження… Головне його покликання – шукати у предметах зовнішнього світу своєї сутності. І я знайшов таке джерело – то наша історія…»
Мирослава скептично посміхнулася, і я вловив, що вона готова взяти на глузи мою патетичність. Однак, силкуючись підтримати поважний тон моєї мови, сказала зовсім серйозно:
«Чомусь ми називаємо історією тільки те, що давно минуло… А хіба сьогодні не твориться історія? Невже те джерело, з якого ти збираєшся пити живлющу воду, засмітилось і більше не пульсує? Пульсує, Назарію, та ще й як!»
Від того, що вона перейшла на товариське «ти», стало мені затишно, немовби ми несподівано наблизились одне до одного, й той острах, що русалка над плесом була Мирославою, яка могла мене впізнати, вмить зітлів, – здалось мені тієї миті, що ми з панною давно заприятелювали, і я з цікавістю слухав її мову.
«Та невже воно для тебе висохло, – продовжувала Мирослава із запалом, що притаманний максималісткам, – й перестало живити твій дух, свідомість і не будить більше в тобі ні гніву, ані радості? А може, ти позбувся почуття обов’язку самому творити історію й від цього відчув підленьку полегшу?»
«Історія твориться без нас, – відказав я й почув у своєму голосі роздратування. – Вона давно відбулася, й ми можемо лише боятися втратити пам’ять про неї. Тому я хотів би увічнити її в мистецьких образах – у символах історії».
«Хочеш бути пасивним спостерігачем, а не учасником історичного процесу?»
«Так… Засвідчення подій не менш важливі, ніж участь у них, то віхи історичної пам’яті… Чи змогли б ми зримо уявити трагедію Помпеї, якби не ґеніальне полотно Карла Брюллова? Художники перебувають на межовій лінії між минувшиною й сучасністю: відтворення картин минулого може вразити навіть далекого нащадка. Це місія митця, й вона не менш важлива, ніж вихід на барикади».
Я взяв Мирославу за руку й повів її пологим схилом скали на вершину; мусив їй показати заросле чагарником Городище, що осіло круглою галявиною у підніжжі Лисої гори, де, як сказав колись археолог Смішко, відбулася давноминула слава нашої історії. Я спробував переконати свою нову приятельку, що відтворення у художніх образах історії не менш важливе, ніж нинішній збройний чин, адже без історичної пам’яті сучасний борець за волю не здатний утримати в руках зброю. Я промовив до Мирослави, показуючи на зарослі кущами ліщини й дерезою предковічні кургани.
«Чи ти ніколи не перебувала в стані першовідкривача, прочитавши вдруге давно знайому книжку! Якби не мистецькі документи – то таємниці колишніх подій назавше залишилися б нерозгаданими. Що сталось би з народом, якби він складався лише з воїнів? Що знали б ми про Трою, якби не Гомер і Есхіл?»
«Наші Гомери воювали в лавах Українських січових стрільців, – заярилася Мирослава. – Чому ти не хочеш взяти з них прикладу?»
«А скільки тих Гомерів не вернулися з поля бою? Й не могли їх замінити вцілілі воїни, навіть якщо вони були Леонідами…»
«Ти заздалегідь складаєш собі високу ціну, зі страху перед небуттям захищаєшся своєю винятковістю й боїшся признатись, що стаєш банальним боягузом!»
«Неправда! – вигукнув я. – Скільки художників, хоча б ґеніальні бойчукісти, загинули від московських куль не на полі бою, а при мольберті! А скільки письменників… Як смієш називати їх боягузами за те, що не пішли вони з партизанами в Холодний Яр, а взяли пера до рук, наперед знаючи, що ризикують життям…»
«Однак це не завадило Горліс-Горському очолити в тому ж Холодному Яру повстанський загін!»
«Бо став він одночасно воїном і митцем. І в цьому протиборстві відкрив себе самого».
«А ти на таке здатний?»
«Ще не знаю… Немає в мені нині ні страху, ані відваги. Мушу зазнати якогось поштовху».
«Тобі мало їх? Ще ж не висохла кров замучених в’язнів на цементних долівках московських тюрем!»
«Кажу ж тобі: не знаю… Усвідомлюю лише, що для України хочу жити і змалювати її такою вродливою, як ти… Але не вмерти».
«Страшно?»
«Не те слово. Страшно не мати змоги створити те, що задумав і на що здатний…»
«Тобі варто навідатися ще раз до музею Кобринського й глянути на кам’яну сокирку, яку ти знайшов на цьому Городищі ще в дитинстві. Й переконатися, що служила вона нашим предкам не знаряддям для вирубки лісу і не жезлом у ритуальних танцях на поганських требищах, а зброєю проти ворога…»
Отець Павло перервав читання Назарієвих записів на півслові, помітивши зосереджений на собі погляд Данила Івановича, який дотепер мовчки сидів за столиком – знуджений спогадами про відсутнього товариша. Й промовив Павло до Данила з відчутною іронією в голосі:
«Ти хотів щось сказати? Певне, згадав якусь свою рибальську придабашку…» – І знітився від власного недоречного жарту.
«У рибальській справі, – проказав Данило, – теж треба бути фахівцем, як, приміром, у медицині або навіть у богословській практиці. Та я про інше подумав, слухаючи записану в Назарієвому діяріюші цікаву дискусію про призначення людини… Називаю Назарія добрим, і сумно мені, що це містке слово не зовсім пасує до характеристики будь-кого з нас. Чому? На мою думку, доброта народжується в людині тоді, коли вона в пошуках життєвого шляху, знадібного лише їй єдиній, виховує в собі вірність знайденій ідеї. А все інше – труднощі, злидні, обмови і навіть муки стають для неї факторами нижчого ґатунку, мізерними перед жертовною готовністю віддати себе на вівтар за осмислену ідею…
Чи чули ви від Назарія бодай одне слово скарги на свою долю, яку, зрештою, міг обминути? Чи хтось колись відчув, що заздрить він тим, хто не зазнав митарств? Що мучить себе усвідомленням втрати свого таланту, загубленого в смердючих камерах і на смітниках концтаборів? На запитання, чи не шкодує він за втраченим, ми чули лише одне його зізнання: мене ніхто не примушував, я свідомо вибрав для себе таку дорогу… Й захоплювалися ми його оптимізмом і щиро сміялися з його щедрих дотепів… А ви – чи можете подібно похвалитися вибором своєї долі? Та ні… Ти, дорогий Романе, прилюдно каявся перед власть імущими за свою службу в дивізії «Галичина» – лише для того, щоб мати право зайняти скромну посаду санітара в коломийському шпиталі… А ти, Павле, після львівського ганебного собору Греко-католицької церкви 1946 року прийняв московське православіє, до смерті зляканий убивством Гавриїла Костельника, й це дало тобі право зайняти парохію в Замулинцях… Ні один з вас не відмовився від казенної ялмужни. А Назарій за горбачовської відлиги, повернувшись із заслання, зайняв вельми високу посаду двірника на вулиці Колійовій і відмовився від реабілітації, мовляв, як можна його вважати невинним перед окупаційною владою, коли він брав супроти неї зброю до рук?
«Почекай, почекай, – заговорили разом Роман і Павло. – Невже ти єдиний святий посеред нас?»
«Та ні! – вигукнув Данило. – Я – ніхто, навіть для найменшого гріха не здатний. Життя промайнуло повз мене…»
Й тут його самобичування заглушив голос Малґосі:
«На цій землі жила лише одна свята людина – жінка. Над її могилою височить обеліск з білого мармуру!»
Та ніхто з друзів не поцікавився, де стоїть той обеліск й чому він витесаний з білого мармуру, – кожен думав тієї миті про те, що стосувалося лише його.
* * *
Образа за Данилів докір лише злегка діткнула доктора Романа, й він не мав найменшого наміру виправдовуватися. Проте…
Гей, та якби то Господь зажадав каяття від кожного, хто пройшов крізь вогонь воєнного лихоліття, то до сповідальниці мав би підійти чи не весь наш народ. Бо хто у тій веремії міг вибрати для себе справедливий і безпечний путівець, хто міг відгадати, як поведеться німецький визволитель, на котрого після моторошних більшовицьких розправ у галицьких тюрмах таки чекав стортурований жахами люд. Хто знав, що проголошена Ярославом Стецьком незалежна Українська держава проіснує лише два дні, й новітні окупанти позривають синьо-жовті прапори з ратуші й Народного дому, а новостворений український уряд опиниться в німецьких концтаборах… Що Олена Теліга – пасіонарія мельниківського відламу ОУН, котрий погодився співпрацювати з німцями, буде розстріляна разом із драматургом Костем Гупалом, антисовєтська трагедія якого «Тріумф прокурора Дальського» невпинно йшла при аншлаґах на сцені Коломийського театру… Й що дивізія «Галичина», до якої масово записувалася галицька молодь, увірувавши, що створюється новітній леґіон УСС, буде розгромлена в першому бою під Бродами, а командир дивізії Фрайтаг ганебно втече з поля бою на «опелі», й обдурені хлопці поляжуть, змасакровані – лише жменька, а в ній і стрілець артилерійського дивізіону Роман, потрапить у московський полон…
Хто міг бути схожим провидцем? Хіба такі, як Данило, які все, що роблять, наперед обмірковують, й неправду мовить він, нібито життя промайнуло повз нього. А ні, Данило добре ним скористався, створив чесну сім’ю; діти, вивчившись, зайняли кожне непогану посаду – і всі уболівають за Україну, всі ненавидять яничарів і ревними патріотами суть. Проте ніхто з них не йде на ризик, бо всяк переконаний, що сім’я – то основа нації, й насамперед її треба берегти… І мають рацію: злагоджені сім’ї становлять силу народу, чей не із самих лицарів, готових іти на битву за волю, складається нація, а переважно з трударів, які все своє життя борються з нестачами й лише деколи знаходять час для розваг і відпочинку: грошовиті – на морі, а менш заможні – на риболовлі або за доміно в міському парку. Ця верства таки найбільш надійна, бо сміливці часто гинуть або розчаровуються, а на протестні майдани, коли треба, виходить мільйоннолика громада, в якій акумульована стабільна потуга…
У травні 1943 року, коли совєтська армія відвоювала Лівобережжя й відтіснила німців до Києва, а будинок Коломийської ґімназії перетворили на шпиталь, – восьмикласники перестали готуватися до матури й на заклик Українського центрального комітету, очоленого Володимиром Кубійовичем, який погодився на пропозицію німецького командування створити стрілецьку дивізію «Галичина», зголошувалися добровольцями до українського військового утворення.
Я прийшов на приймальну комісію, що розташувалася у міському театрі. Моїх приятелів зі мною не було. Данило заховався у своїй Боднарівці, куди війна ще не долунювала, Павло вже студіював теологію у станіславівській греко-католицькій семінарії. А Назарій не виходив із бурси. Сказав категорично, що не збирається гинути за німаків, хоче жити для України. Я назвав його боягузом і записався в дивізію «Галичина», взявши собі за приклад колишніх усусусів, які теж присягали чужій австрійській владі, проте стали згодом дисциплінованою й боєздатною Українською галицькою армією.
…І щонайчіткіше закарбувалося в моїй пам’яті й донині сниться й мучить макабричним видивом.
Совєтські танки й піхотні частини прорвалися через Ожидів на Львів, полки Тридцятого армійського корпусу панічно втекли на захід, залишивши в оточенні дванадцять тисяч українських вояків… Розбиті машини й фурґони, підірвані панцерфаустами перекособочені танки, задерті рила гармат, артилерійські коні з виваленими бебехами, спалені хати, зруйновані авіабомбами церкви й гори трупів – безголових, безруких, безногих, – а я, причавлений перекинутою вибухом гарматою, – живий!
А далі, дорогий Даниле, роки заслання в Іркутську, праця санітара в місцевому шпиталі й нарешті – воля, така примарна, як вранішня зірниця на затуманеному небі… Не докоряй мені, побратиме, за моє каяття. Я нині лікую людей і плати не беру. Сплачую борги за життя…
А Павло не міг позбутися почуття образи й напав на Данила, який не сподівався такого вибуху гніву від товариша.
Голос Павла зривався на дискант, й пиворізи, які сиділи скраю Студентського парку гуртом на траві, попиваючи з пляшок пиво, повернули голови до альтанки, зацікавлені суперечкою трьох чоловіків, що сиділи за столиком при вині.
«А що ти робив, Даниле, – волав Павло, аж відлунуювало в парку, – коли зі сходу посунула непереможна лавина чергових окупантів? Тюрми наповнювалися в’язнями, і серед них пропав митрополит Йосип Сліпий, а на паперті Преображенської церкви у Львові впав від кулі вбивці вчений богослов, поет і мислитель Гавриїл Костельник. Він прийняв православіє, мусив так зробити, щоб урятувати греко-католицький клір від репресій. І ще не відомо, хто наслав на нього вбивцю. Сам знаєш, яким авторитетом користувався Костельник серед мирян і священицтва – знали всі, що те православ’я залишиться українським у підпіллі. Звісно, кому він заважав…
І я скорився. Отримав у Замулинцях парохію, потаємно хрестив дітей і вінчав молодих у греко-католицькому обряді. А ти заховався у безпечну мушлю, немов слимак; як борсук зарився в сіно на оборозі в Сакатурі або сидів у кущах над Березівкою й ловив рибку, очікуючи кращої погоди…»
Данило мовчки слухав Павлові докори, та врешті виборсався з-під намулу його слів і відказав, як тільки міг, спокійно:
«Так, я рятував своє життя чесно, а ви з Романом, кривлячи душами, купували його покірним квилінням… Та що говорити, всі ми троє виявилися нікчемами, лише один з нас пройшов крізь вогонь чистим, мов лебідь, й був то Назарій Пігуляк! Про нього варто книгу написати, щоб наші нащадки могли на його прикладі знаходити межу між блудом і честю і вчилися виходити до людей з душами без тіней і без плям…»
Тієї миті приятелі побачили гурт людей, які вийшли з галявини, де пили пиво, й обступили альтанку. Були серед них знайомі художники, журналісти й актори театру, вони уважно прислухалися до суперечки трьох товаришів й, зачувши вимовлене ім’я Назарія, підключилися до розмови – всі ж бо в Коломиї знали Пігуляка.
«Мовите, що варто написати книгу про нашого героя – то й ми готові стати авторами, – заговорив художник. – Я добре знаю Назарія й свою розповідь про нього назвав би «Таємниці митця».
«І я маю що сказати про Пігуляка, – промовив журналіст. – У своїй уяві вже бачу статтю про нього – «Лицар честі».
«А я створив би його образ на сцені – у виставі», – вигукнув актор.
Й тоді всі прийшлі загомоніли, перекрикуючи один одного: «Я знаю його!», «Я його бачив!», «Я пив з ним пиво!», «Я… я… я!»
Не витримавши рейваху, запищала Малґося з-за ляди:
«Та замовкніть! Роз’якалися тут… Чому ж ви раніше й одного доброго слова не сказали про Назарія? Ідіть і допивайте своє пиво!»
І всіх їх наче вітром здуло.
«Не треба книги, – промовив Павло і ще раз розгорнув складений удвоє учнівський зошит. – Та й вона вже є: маємо діяріюш самого Назарія. То його сповідь…»
* * *
Я ніби осиротів… Старші студенти покинули навчання: ґімназійний будинок перемінився у військовий німецький шпиталь, і восьмикласники, до яких належав я, розбрелися. Тих, хто вступив до Дивізії, відправили на вишкіл у Німеччину – до Гайделяґру, інші позникали в уторопських лісах, куди перемаршували з Волині партизани Української повстанської армії, загрожені совєтськими військами, що вже допадали до Збруча. У бурсі на Міцкевича залишилися тільки штубаки, які ще відвідували лекції поріділої професури в будинку колишнього вже спорожнілого єврейського кагалу; наставник бурси – учитель руханки Ілько Гаврилюк відчутно подобрів й уже не обзивав бурсаків паршивими вівцями, а мене ніби й не помічав, і я задихався від неробства і невизначеності, мов риба, викинута з води на берег.
Згадався мені тоді Данилів ставок у ярузі, що вгризалася в наші городи, й занурені у гнилий намул срібнобокі пструги, які, спотворені неволею, перемінилися в гидких гребенястих тритонів. Я відчув, як моя нерішучість засмоктує й мене у твань безвиході, й тоді поставав перед моїми очима останній опришок Петрик, котрий пострілом із револьвера запосяг для себе свободу.
У стані такої депресії крізь зморні роздуми проник до моєї свідомості голос отця Лучківа, який уперто тортурував мене питанням – що ж то за шлях обрав я для себе і чи знаю, чого хочу в ньому досягти.
Змучений сумнівами, я криком переконував його, що мистецька творчість могутніша за рукопашну битву, бо, не здобувши перемоги, відчайдушні бійці падають, і нині теж вони не переможуть – сил таких не мають ні дивізійники, ані упівці. А мистецтво вічне, й невпинно розповідатиме про минулі звитяги й програші і не дасть загинути незнищенній зброї мислі, яка у принагідний час спонукуватиме народ взяти до рук зброю матеріальну.
«Але ж битва за свободу – реальність, а мистецтво, яким би величним воно не було, – тільки сурогат реальності», – нападав на мене отець Іван, і я розпачливо оборонявся.
«Помиляєтеся, отче. Сурогат – то копіювання реальності, ерзац, а справжня творчість – відкриття невідомого. Та ви лишень візьміть до уваги автопортрети Тараса Шевченка. Головна їхня сутність – не схожість з натурою, а відображення психологічного стану людини, яка уособлює свій народ. І чого лише не побачиш на тих його автопортретах: задума і біль, віра і зневіра, проблиск волі в сяйві свічки і рішучий заклик до боротьби. Це те вічне, що не дасть людям перемінитися в намулі байдужості із срібних пстругів у гидких тритонів, мистецтво творить новий світ, прозирає крізь невольничу темряву до світла свободи; митець – деміург, який розкриває перед людьми не лише себе самого, а весь гурт своїх однодумців!»
«Це правда, сину, – відказав отець. – Та коли ти вже згадав Шевченка, то подумай, чи довго він вагався, якій істині надати перевагу – пасивному зображенню на полотнах життя свого народу чи активній боротьбі словом на політичних барикадах? Міг він за подарований посаг Ганни Барвінок запосягти італійське небо й перевершити самого Брюллова, проте вибрав, здавалось, програшну битву за Україну в степах безкраїх за Уралом. Ким би ми нині стали, якби він не вчинив такої заміни? Подумай добре й вибери щось одне – для нинішнього часу найпотрібніше».
Тоді я подумав: а може, я вибирав мистецтво для того, щоб виявити в ньому лише свою власну сутність? Чи це не егоїзм? Та невже я боюся віддати себе на жертовний вівтар?
У думках я повернувся в часи свого дитинства, коли на Городищі під Лисою горою вперше утямив, що та моя сутність не є моєю власністю, а належить землі, де упокоїлися останки моїх предків, котрі, малюючи на амфорах свій образ, одночасно виготовляли гранітні сокирки, щоб стати з ними проти ворога.
Згадав пораду Мирослави й навідався до музею маестро Кобринського…
Незважаючи на те, що в музею я бував ще в дитинстві, – впізнав директора Володимира Кобринського. Він помітно постарів, гейби змалів ростом і похилився; однак, побачивши мене, жваво підійшов й запропонував оглянути експозицію.
Спершу повів мене до гуцульської зали й зі знанням справи пояснював, з яких сіл той чи інший одяг: байбарак, кептар, вишивка, крисаня, постоли, бартка, тайстра. Сусідня зала містила інтер’єр гуцульської хати – з високою постіллю, з піччю, оздобленою Бахматюковими кахлями, на яких красувалися браві опришки, австрійські жандарми й весільні пари з голубами, що цілуються дзьобиками; з парсунами фудульних молодиць в разках срібних талярів під шиями – ті з Космача, ті з Дземброні, з Шешор, а ці – з Прокурави…
«А тепер зайдемо в археологічний відділ, де ви побачите прадавнє домашнє начиння, якому на віку тисячі літ, – мовив директор, не відпускаючи моєї руки, немов боявся, що я загублюся в музейному лабіринті. – Ось вам скіфська амфора з картиною полювання на оленя. А це наконечник трипільського списа – то вже із залізної доби… А поруч кам’яний серп з палеоліту… Ну, а на цей експонат уважно гляньте – то виполірувана гранітна сокирка з діркою для топорища: безцінний дар школяра з Боднарівки Назарія Пігуляка… Хлопчина знайшов цей раритет на Кропивиському городищі, яке з десяток років тому уславилося знаменитими археологічними розкопками так званих карпатських курганів, що їх проводив археолог Маркіян Смішко…»
І я, завмерши, прикипів поглядом до моєї сокирки, а в пам’яті спливла кругла галявина під Лисою горою, відмежована від лісу рядочком горбиків – цвинтарищем предків, й розкопують їх сільські парубки. Гнат Юлинин жартує, що в посудині, яку щойно викопав, залишилося, може, хоч трішки предковічної мармоляди – того смаколику, якого йому вдалося один раз у житті покуштувати у дворі дідича Ромашкана… А доктор Смішко складає черепки розбитої амфори, нібито безцінний скарб, обдротовує і з тінню печалі в голосі говорить про те, що тут колись відбулася наша слава і вже не вернеться, зрешетована віковічною неволею, немов іржею…
Я не міг відвести очей від гранітної сокирки, схованої за склом, – лежала вона на картонному кружальці з написом, що це мій дар музеєві, й не тільки йому належить, а й усім тим людям, які, певне, й за тисячі літ тут житимуть, і я теж прилучився до збереження пам’яті про нашу проминулу історію цінною знахідкою, яка свідчить про славу мого народу й спонукуватиме нащадків до її відновлення. Я аж тепер до кінця зрозумів, що не для вирубки лісу була призначена моя сокирка, а до битв за волю…
Пан Кобринський терпляче вичікував, поки я перестану приглядатися до експоната, нарешті діткнувся рукою до мого плеча й проказав півголосом, ніби хотів поділитися зі мною якоюсь таємницею:
«А тепер, шановний юначе, заглянемо до цієї комірки: покажу вам те, що не експонується».
Він відчинив дверцята комірки, і я побачив два предмети, які ніяк не пасували до музейної експозиції. Під стіною стояло, схоже на стоматологічне, крісло, на високій спинці якого стирчали дві тарілки – певне, для опертя голови пацієнта. А поруч лежала подовгувата бочка із вбитими в її обід цвяхами, вістря котрих входили всередину посудини.
«Що це?» – спитав я здивовано.
«Знаряддя тортур… Знайдені вони в тюрмі на Лонцького після того, як з камер винесли змасакровані трупи, – прошепотів маестро. – Це електричне крісло: ось провід з вилкою, щоб устромляти в розетку… В’язня прив’язували до спинки, вмикали струм, і він признавався до того, чого не чинив… Гадаєте, це єдиний екземпляр? А ні, подібні крісла виробляли серійно для енкаведистських катівень. А таку ось бочку надівали на жертву й катуляли по долівці. Уявляєте?…»
Уявити такі муки було мені неможливо, і я, здоланий огидою, гнівом і страхом, вибіг з музею…
Данило Іванович промовив, перебиваючи читання діяріюша:
«Я бачив те знаряддя після війни. Кобринського вже не було на світі, а новий музейник в офіцерському кітелі без погон пояснював відвідувачам, що таку машинерію у тій самій тюрмі на Лонцького застосовували до в’язнів ґестапівці… А чому б і ні: яке їхало, таке здибало!»
…Надворі вже вечоріло, на вулиці А-Б в будинку навпроти музею, де працювала Мирослава, погасло світло. Службовий день закінчився, й Назарій чекав, поки дівчина вийде з установи: цієї миті йому доконче потрібно було її побачити.
А перед очима перегорталися в його теці з малюнками листки, на яких з’являлися і тут же зникали постаті княжих ратників зі списами в руках; й козаки, що гарцювали з оголеними шаблями, зблідли; пишні дівчата в барвінкових віночках зрунтали враз свій злагоджений купальський хоровод й розбіглися, немов з переляку перед грізною й незримою для мене небезпекою; колядники з вертепом замовкли під вікнами сільських хат: скринька з ангелами, трьома царями й Божим дитятком зірвалася з тички й розбилася на друзки, а юхтові чоботи колядників втоптували у снігову кашу воскові ляльки; богиня ловецтва Діана втекла без тями у дрімучий ліс, і конав у тяжких муках козацький полковник на палі…
Звідки настигла небезпека, втямив ураз Назарій: то отворилася страшна катівня на вулиці Лонцького, й на виду перед людьми, зображеними на малюнках, постало зловісне знаряддя тортур: середньовічна бочка з набитими цвяхами, й електричний стілець, змайстрований за найсучаснішою технологією – видиво віковічної неволі.
Й мистецтво, яке досі становило суть Назарієвого життя, стало марним і непотрібним перед зримою примарою неймовірних мук…
А Мирослава вже стояла на протилежному боці вулиці. Втішена, що бачить Назарія, була вона чарівною і водночас такою близькою до нього, ніби вони обоє були вже давно по слові; на її личку не залишилося й сліду від суворої вимогливості, яка дотепер відчужувала Мирославу від Назарія неперейденою межею; пойнята незбагненною для хлопця радістю перебігла вулицю, припала до нього, обняла й затихла в його обіймах.
Здивований і втішений, він хотів її спитати, коли це трапилося з нею – може, розбудив дівчину палкий Назаріїв погляд, коли вперше побачив її в покою отця Івана? Та не посмів, таке питання при найбільшій відвазі не могло прорватися крізь горло. Мирослава, видно, відчула невимовлене й запитала:
«Чи ти вже забув студентську забаву в чоловічій ґімназії? Звичайно… то було давно. Учениці приватної жіночої школи, ще далеко до матури, були запрошені на той комерс, й коли оголосили даменвальс, я підбігла до тебе, пришпилила до лацкана твоєї блюзи котильйон із жовто-синіми биндами й запросила до танцю… Бачу, не пам’ятаєш, а то й не дивно, була я тоді ще гидким каченям. А ти… Ти так легко танцював, мов вітер, був уважний до мене, і я зрозуміла, що хочу тобі подобатися… Тоді й сталося зі мною. Кваплюся про це сказати, бо ніхто нині не впевнений у завтрашньому дні…»
Назарій поривався, щоб поцілувати дівчину, та не посмів, лише її руку вище ліктя потиснув, й тут же зів’яв його дотик, пальці прохололи, й Мирослава, відчувши це, спитала:
«А чому ти так… Що трапилось?»
Він обняв її, пильно заглянув у вічі й промовив, затинаючись: «Мирославо, повинен тобі признатись… Ти колись мені сказала, що сьогодні настав час Марса, а не дочок богині Мнемозини… Я вже вирішив, поштовх стався, і мені соромно, що досі… Я в музею був і побачив – ти, напевне, догадуєшся, що… Й кажу: аlеа jacta! Я піду… Під грім гармат музи повинні мовчати».
Обличчя дівчини затяглося осугою, немовби вона злякалася його признання, якого, зрештою, ждала, й після короткої мовчанки проказала з діловитою прохолодою в голосі:
«Ти мужній хлопець… Я вірила, що вирішиш саме так… То слухай уважно: я зв’язкова у сотні Чарноти. У колибі на Городищі, куди ми з тобою тоді забрели, – наша явочна. Там поки що безпечно. Завтра чекатиму на тебе».
* * *
Келихи поволі порожніли, і Малґося підійшла до завсідників з пляшкою вина, наливала, скрадливо поглядаючи на клієнтів, які запали в мовчанку, ніби втомилися спогадами про відсутнього товариша. А журкотіння Пістиньки ставало щораз голоснішим, гейби спонукувало друзів покинути альтанку й податися берегом річки до микитинських скель й там зійти з Лисої гори на Городище, де у Назарієвому дитинстві проминали, певне, найкращі хвилини його життя, й він уперше замислювався над його таємницями, намагаючись розгадати, і мучився їхньою скритністю, а пізнаними втішався, й залишалися вони в його душі ні для кого недоступним набутком.
Й приятелі, відчувши духовну присутність відсутнього побратима, відтворювали кожен для себе його образ лише до такої міри, скільки дозволяли їм правдиві про нього згадки, а чого не знали, домислювали й приймали ті домисли за істину, яка могла бути для Назарія властивою. Проте найзаповітніших секретів його життя розкрити не могли, чей не признавався він до них, спілкуючись з друзями, ані у своєму деннику. Сповідався лише перед самим собою, свято зберігаючи тайну сповіді.
Коли Малґося наливала в Данилів келих вина, він затримав її руку, накрив долонею кришталеву посудину, ніби той трунок міг розмити думку, що раптом зблиснула в його свідомості, і, не звертаючись ні до кого, промовив уголос, наче хотів утвердитися у правдивості своєї здогадки:
«Мав Назарій таємниці, які ретельно оберігав для себе самого. Я завше відчував, як він їх маскував оптимістичним балагурництвом, жартами, дотепами й заразливим сміхом, на який ми відповідали суголосним хором, а ще й щедрістю на наших посиденьках у пані Малґосі, – немов боявся, що хтось проникне у глибину його душі, і тайна розчиниться в чужих пересудах, мов сіль у воді. Бо ж ніколи він про себе нічого не розповідав, на долю не скаржився, й ніхто з нас не знав, як він потрапив до неволі… Хто міг би бодай в уяві розгадати ті таємниці?»
При цій його мові приятелі поринули в задуму, вдивляючись у келихи з вином, яке при світлі полудневого сонця мерехтіло янтарним полиском.
Тільки Малґося, слухаючи Данила Івановича, пильно і зі скритною усмішкою на устах вдивлялася у стежину, що змійкою звивалася поміж кущами козолисту й бігла в бік Городища через кладку над Прутом, й здавалося друзям, що шинкарка знає набагато більше за них…
* * *
Павло покручував пальцями ніжку келиха, не пригублював й коротко позирав на Романа й Данила, немов чекав від них дозволу заговорити. Й згадував давноминулу зустріч з Назарієм, коли той, після зняття судимості, повернувся із заслання і влаштувався в Коломиї на вулиці Колійовій двірником. До Боднарівки не навідувався – боявся побачити на місці батьківського дому пустку або й руїну після вивозу батьків у Сибір. Тож одного разу подався до Замулинець, де отець Павло обіймав парохію, прийнявши православ’я.
Не чужався Павло колишнього однокласника й сердечного приятеля, та все ж незрима межа проклалася між ними: сталося це ще тоді, як Назарій після відвідин отця Лучківа в Залуччі признався товаришеві в найпотаємнішому: закохався він по вуха в попівну Мирославу.
Був тією межею його жаль, що не минути йому целібату, в якому у станіславівській єпархії примусом висвячували священиків… А нині жалю вже не було – не вернулася Мирослава з лісу, й отець Іван помер. Та ось з’явився перед Павлом муж Мирослави, й тільки він мав право на інтимну пам’ять про неї…
Назарій спитав Павла, чи не прогомоніла бува на Запрутті чутка про зв’язкову курінного Чарноти Мирославу, хоч знав, що марно про це допитуватися: оточений «червоною мітлою» курінь Чарноти, в якому воювало партизанське подружжя, поліг на Городищі, й лише декілька партизанів, й серед них Назарій, потрапили в полон, а явочна квартира – пастуша колиба – згоріла. Та все ще блимало в душі Назарія світелко надії, і він таки спитав…
«Ти сам добре знаєш: ніхто не врятувався, – відказав Павло. – Навіщо питаєш?»
«Щоб роз’ятрити рану», – прошепотів Назарій.
Й цієї миті відчув Павло, як його серце скоробила пекуча ревнивість: коли ж то сталося між ними, що вони…
І у змореній уяві чітко уздрів…
Коли смеркало, подався Назарій стежкою понад Пістинькою до Микитинського урочища, щоб вийти на чолопок скали й звідти зійти на Городище, де стояла пастуша колиба. Постукав, сказав пароль, й відчинила двері вона.
Була Мирослава в білій сукні, немов готова до шлюбу наречена. На її шиї ярів разок намиста з червоних коралів, а чорне волосся заквітчалося голубими чашечками барвінку. Й проказала вона, припавши до Назарія:
«За хвилину ми вирушимо в Уторопи до штабу Чарноти. За хвильку, Назарію. Може, вона буде останньою… Не хочу я відходити з цього світу непошлюбленою. Будь моїм мужем, коханий…»
Зняла з себе сукню й стояла перед Назарієм достоту схожа на русалку, яку побачив колись над плесом Пістиньки. Взяв на руки панну, таку легку, як її гарячий подих, й поніс на прічу, застелену гуцульським ліжником.
У шаленій розкоші бачив Назарій лише її великі сині очі, в яких мерехтіли кольори барвінкового цвіту й рожевих медунок, вологі білки були схожі на чашечки квітневого рясту, а із зіниць проколювались медові пуп’янки диких тюльпанів. І втямив тепер Назарій, що такий образ коханої назавше залишиться в його пам’яті.
Грішна уява вибухла буйним полум’ям в тілі Павла, нібито запалала молода сосна – й зітліла вона враз на попілець. І крізь жаль і заздрість пробився до нього сумний голос Назарія:
«Та й справді, навіщо питаю? Я сам чув одинокий постріл у колибі, коли її оточили карателі. Але ж де її могилка, де?!»
«Могилою для них усіх стала наша земля», – промовив Павло.
Він покручував пальцями ніжку келиха й мовчав, не наважуючись зраджувати таємницю, котра, якщо й була, то належала лише двом – на всьому білому світі…
* * *
Бій на Городищі на власні очі бачив Данило Іванович, й міг би він розповісти про це приятелям, яких щойно спонукував розкрити таємниці, що належали тільки Назарієві.
Якби-то… Однак те, що колись побачив, ховалось тепер у непрогляді – не лише за димами, вибухами й пожежами, а й за сірою мережкою встиду, бо судилося йому спостерігати смерть, немов тому байдужому рибалці, що вдивляється на поплавець над плесом Пруту. Та найскритніша таємниця залишилася навіки з тими, хто загинув на круглій галявині під Лисою горою – достоту, як і наші предки у прадавні часи. Ті забирали з собою свідчення бувалої героїки в кургани для майбутніх дослідників, а нинішні вої заповнювали сторінки найновішої історії кривавими письменами в нашій присутності.
Данило ховався від облавників, які зусібіч обступали Прикарпаття, переслідуючи і знищуючи партизанів військового округу УПА «Говерла», – на батьківській сіножаті в Сакатурі, що зеленіла оксамитовою латкою під небом, й видно було з неї Городище й гостинець, що біг, обминаючи Лису гору, з Кропивищ на Іспас. Він зробив собі схованку в оборозі, ночував у ній, а ранками сторожко оглядав околицю, в страху очікуючи облавників, які поки що в Сакатуру не заходили.
Уже відгриміли бої над Рушором, що протинав Камеральний ліс між Яблуневом і Космачем. Від пастухів дізнався Данило, що над цим потоком сотенний Кривоніс спіймав у пастку між двома зірваними мостами танкову дивізію совєтського генерала Дергачова і вщент розгромив її, генерала відправив на той світ, а курінь Чарноти «Гайдамаки» зайняв позицію на Городищі, де упівці готувалися до наступу на Коломию.
Із сакатурської сіножаті видно було пастушу колибу, що притулилася до Лисої гори; краями городищенської галявини виросли намети, стрільці рили окопи, щоб залягти у них для оборони перед «червоною мітлою», яка сунула з Коломиї трьома стрілецькими дивізіями – через Микитинське урочище на Косів.
Бій на Городищі розпочався опівдні. Спершу загриміла артилерійська атака, снаряди падали рівно по периметру галявини, стрільці Гайдамацького куреня відстрілювалися з окопів, й пайдьошники, що продиралися крізь лазівки обочинами Лисої гори на Городище, падали; наступ вряди-годи зупинявся, проте сили були нерівні. Тьма озвірілих напасників виливалася на галявину; тоді почувся рев літаків, які вихоплювалися з-над гори й на бриючому польоті скидали бомби; оборона заламалася, партизани почали відступати на південну лінію в бік Хімчина, а тоді ззаду затріскотіли кулемети – то наспіла з Косова моторизована бригада військ НКВД, й розпочалася різня. Карателі обступили упівців й заколювали їх багнетами. І враз зайнялася вогнем колиба…
Данило все те бачив. Уздріти Назарія в тій веремії, звісно, не міг, та бачили боднарівці, як вели центральною коломийською вулицею гурт полонених партизанів із зв’язаними назад руками, закривавлених, обшарпаних – до гардинної фабрики, навпроти міського парку, переміненої на тюрму, й хтось упізнав серед них сина боднарівського вчителя Пігуляка.
Ніхто, крім Данила, не міг того програшного бою засвідчити. Та він мовчав, пригноблений соромом, який не покидав його відтоді й донині, й Назарій ніколи не дізнався, що його односельця з Боднарівки завше мучило сумління за те, що мусив мовчки спостерігати смерть…
* * *
Отець Павло й Данило Іванович мовчки сиділи за столиком, виминаючи поглядом один одного, снували свої здогадки про Назарієві таємниці, не насмілюючись висловлювати їх уголос. А доктор Роман прошивав поглядом просвіт між їхніми нахиленими головами, вдивлявся на незайняте крісло й бачив в уяві Назарія. І думав про те, що знає про нього набагато більше, ніж приятелі, й міг би перед ними розкрити чимало секретів відсутнього.
…Совєтські вожді відходили один за другим у засвіти, немовби їх чума косила, державна машина почала відчутно буксувати – назрівала чергова відлига, яку згодом політики назвуть «перебудовою». Роман на той час закінчив навчання у коломийському медичному технікумі й працював рентґенологом у міській поліклініці…
Й одного дня отримав листа від Назарія, який після зняття судимості працював на посаді завідувача складом при воркутинській шахті «Капітальна».
Лист утішив Романа, а теж і вельми здивував: недавній каторжанин, який пережив десятилітню неволю і свого часу виповз із звалища безнадійних дистрофіків, у котрих шкіра на сідницях уже не відставала, приклеївшись сухою плівкою до кісток, – й ожив, хоч такі доходяги всі до одного замерзали на снігу в тундрі. А він таки знайшов у собі рештки сил, доповз до барака й одужав – на клопіт табірних лікарів, які повертали його до життя.
Назаріїв лист, на диво, гейби переповнювався світлом, що його дарує заполярного літа сонце, яке вже не ховається за обрій, й тоді враз оживає вічна мерзлота, мов той дистрофік на звалищах трупів. Й квапно вкривається зігріта кора землі повінню білої морошки, гарячими голівками полярних маків, хащами червоного іван-чаю й острівцями сонцеподібних ромашок… І все те, мій друже, становить величну красу життя – вічного й нездоланного ані віхолою, ані людьми, і я йду тим неозорим заквітчаним простором, де немає житловищ й доріг, і зупиняюся перед уральським хребтом, що біжить навперегони з тугоплинною Усою, лягаю на ліжник заквітлого моху і вдивляюся в небо, немов у вічність, втішений волею, яку запосяг не з лукавої ласки власть імущих, а силою власного духа, завдяки якому був я вільний і в тюрмі.
А сонце мандрує колесом обрію, лише на хвилину ховається за сизим пругом і знову вихоплюється на крайнебо, немов плавець, який виринає з темних водних глибин, щоб схопити ковток повітря…
Приїдь до мене, дорогий Романе, ми з тобою маємо право втішатися чарами світу, бо зважилися пролити за його свободу кров – взяли на себе покуту за свій народ, немов за Спартака повсталі раби. Хто як умів, вважаючи обраний шлях найоптимальнішим. Ми на тортурах зберегли свої хребти, вийшли з пекла цілими людьми й таким чином здобули повне право на своє майбуття.
І якщо, змаргані муками неволі, не зможемо стати будівничими нового життя, то хоч запишемо у своїх діяріюшах слова: за його красу варто було йти на муки. Приїжджай до мене на літо, мій друже…
…І я, не вагаючись, поїхав у Воркуту.
Не довго роздивлявся на воркутинському вокзалі, шукаючи Назарія серед людського натовпу, – він сам підійшов до мене, видно, не дуже я змінився. А він – нітрохи…
Ми завмерли в обіймах, і я з подивом придивлявся до його обличчя: чей десять неймовірно важких літ пролетіло над ним, йому вже за тридцять – й жодного сліду пережитого! Його добрі очі обігріли мене тихим світлом, і як це сталося, запитав я його, що ти такий?! Заспокоюючи моє здивування, відказав Назарій:
«Не дивуйся: біль, ненависть і безнадія вигоріли в муках, залишивши після себе на дні душі лише доброту, яка не дозволяла мені зненавидіти весь світ. Адже не кати нас перемогли, а ми їх, і вірю я, що настане такий час, коли ті бузувіри запобігатимуть у нас ласки, ще й прощення благати будуть…»
Ми просиділи в його скромному помешканні весь перший день нашої зустрічі, не могли наговоритися й залишалися один для одного колишніми ґімназистами, збагачені проте життєвим досвідом.
«Я нині часто згадую, – говорив Назарій, – той прикрий мент моєї юнацької зневіри в Бога. Тяжко було мені миритися з тим, що всесильний Творець дозволяє створеним ним самим людям, чи то пак недолюдкам, так люто знущатися над обраним для випробування у вірі народом. З одного боку – голодомори й розстріли, а ще й муки на вишуканих знаряддях тортур, а з другого – крематорії, в яких спалювали людей. І я волав до Бога словами шоломалейхемовського героя Тев’є: «Господи, вибери собі інший народ, бо нам уже несила терпіти більше Твоїх експериментів! Ти не зміг убити в душі праведного Йова його віри у справедливість Твого допусту, а в нас безжально її вбиваєш, і ми віддячуємо Тобі своїм стогоном і богохульними прокльонами!» Однак, якщо я знайшов у собі силу перемогти неминучу смерть на звалищі викинутих на сніг дистрофіків, то думаю: а може, Господь зіслав на світ таке лихо для того, щоб показати людям, до чого призводить втрата страху Божого й нехтування християнської моралі? Й хоч надалі здавалося мені надто многократним те Боже випробування, я таки відзискав у собі колишню віру й відчув, як з Божою допомогою вливаються в порожнечу, що зяяла на місці віри, доброта, оптимізм і забута мною самим краса мистецтва – могутні сили, здатні долати зло».
Я гостював у Назарія цілий тиждень, ми блукали залитою цвітом тундрою аж до Уси, звідки видно уральський хребет, й дивувався я, помічаючи, що Назарій полюбив цей край і ніби забув чи не хотів пам’ятати того, що злочинці, потоптавши красу, перемінили його в неозору тюрму; певне тому, щоб позбутися гірких спогадів, він водно повторював: «Яка краса, яка краса!», немов хотів цим закляттям захистити весь світ від потвор, що втратили не лише віру в Бога, а й Божий образ…
І допитувався в мене: чи ще цвітуть на Воскресінецькій горі рожеві медунки, чи виструнчуються на галявинах у Залуцькому лісі дикі тюльпани, чи цвітуть на пиконівських млаках конвалії з білими гірляндами дзвіночків, – й чулося у тих питаннях, що він боїться забути кольори, які становлять барву рідного краю.
Й напливала на його обличчя сірою пеленою туга, коли бачив, як над Усою тягнуться журавлині ключі на південь – ближче до Пруту й Пістиньки…
Останнього дня мого перебування в гостях був Назарій особливо балакучий, немов хотів переслати через мене в Україну свої роздуми, якими не мав з ким поділитися на чужині.
«Мене від голоду рятував пензель: грішно дбав я про своє життя, малюючи пики совєтських вождів. Тож мушу тепер відкупитися: якщо мені вдасться – відтворю красу рідного краю в єдиному фокусі. Тому не перестаю мріяти про своє повернення додому…»
«І знаєш, – не вгавав він, – перед моїми очима завжди стоять автопортрети Шевченка. Є їх кілька, проте лише один з них втілює його заповітне бажання – діждатися апостола правди і науки. Це образ пророка зі свічкою в руці – ще в юності поет усвідомив свою просвітницьку місію. В офорті, відбитому Поетом перед самою його смертю з первісного малюнка, бачимо в сяйві свічки його вічне майбутнє життя… А ще… У майстерні нашого ґімназійного вчителя малювання Гарасима я бачив колись цілу серію зображених козаків Мамаїв, й злилися вони для мене в єдиний образ героїки. Й тоді я подумав, що красу України можна відбити у символічному образі Жінки…»
Я спитав Назарія, чому так трапилося в нього, що з митця за покликанням він перемінився у воїна, й чи варто було розтрачувати Богом дарований талант.
«Я ніколи не мав наміру ставати воїном, – сказав Назарій. – Ти вступив у Дивізію як романтик, котрого манили зброя й битви за свободу. А я пішов в УПА з примусу свого власного сумління. Збагнув, що без вчинку, на який зважився народ, світ ніколи не визнає властивого карбування на монетах, якщо за ним не стоїть нація, готова до боротьби. У такого народу ненаситні сусіди й далі відбиратимуть золото, ставлячи на ньому свою тамгу, й твердитимуть, що то золото їхнє. Й мені соромно стало залишатися в безпеці за мольбертом… А коли життя в неволі ставало нестерпним, і я піддавався підступній спокусі здобути волю в такий спосіб, як це вчинив останній опришок Петрик, – моє невблаганне сумління примушувало мене жити для України… Й тоді я увірував, що настане час, коли я знову озброюся пензлем. Проте мусив вичікувати… І ми вичікували, воюючи й страждаючи в тюрмах. Бо усвідомили істину: коли люди крали у богів вогонь, вони ще не знали, що те світло стане засобом знищення. А коли пізнали ту страшну істину, тоді відклали пера та пензлі й узяли до рук карабіни… Однак нині знову мусимо міняти зброю, чей без краси не уявляли свого життя навіть наші далекі предки, які розмальовували стіни печер і амфори. І я дякую долі, що не остудила вона в мені жаги до праці, без якої я став би не потрібний ні собі, ані людям…»
…Я розумів, що наблизився впритул до розгадки найзаповітнішої Назарієвої таємниці, проте не уявляв собі її образу і тому мовчав…
* * *
Малґося щораз то більше втрачала спокій: де ж то забарився пан Назарій? Ще такого не було, щоб товариство збиралося в її альтанці без нього. Чи не захворів?
Й ще дратував її веселий гамір богемної компанії, що неподалік поралася біля манґала, готуючи шашлик.
Може, то до них пристав Назарій, втішала себе Малґося. Чей бувало не раз, що проходив він сам попри її альтанку й зникав у грабовому тунелі, прямуючи до гирла Пістиньки стежкою, що бігла краєм Студентського парку до моста над Прутом і зупинялася аж під микитинськими скалами. А там, певне, обминаючи плесо річки, звертав на Городище, де височів білий мармуровий обеліск, мабуть, самим Назарієм поставлений, поруч з горбиками стародавніх могил, порослих ліщиновими кущами.
З галявини, де метушився гурт чоловіків, долинув голос: «Пиво закінчилось!», на що хтось кинув заспокійливе: «А хіба в Малґосі колись його бракувало?» Ця перемовка ще дужче занепокоїла шинкарку: їй зовсім не хотілося, щоб до Назарієвого товариства долучалися чужі. Вона ще пильніше приглянулася до чоловічого гурту й, переконавшись, що Назарія серед них таки нема, підійшла до столика й сказала:
«Напевне, він на Городищі: часто туди ходить, не завжди й повертаючи до мене на каву. Якось я йшла за ним аж до микитинської скали…» – додала й зашарілася від такого признання.
На її мову Роман, Данило й Павло не обізвались ані словом, ніби не почули, проте, коли Малґося заклично змахнула до них рукою й квапно подалася в бік моста, всі троє підвелися і в понурій мовчанці потягнулися гусаком за нею.
Було з полудня, сонце котилося до обрію, і, певно, для того, щоб встигнути дійти до Городища завидна, квапилася Малґося, залишаючи позаду Назарієвих побратимів. Все ж вони слухняно йшли за нею, хоча й не знали, чому вона так упевнено провадить їх, проте кожен відчував, що шинкарка, одна серед них, знає найпотаємнішу таємницю Назарія.
Й не могли собі пояснити, чому Малґося враз зупинилася над плесом Пістиньки, але й самі поставали й мовчки чекали, поки вона побуде сама з собою – може, із власною таємницею, якої ніхто з них розгадати не спроможний.
Стояла непорушно над плесом, спиною до приятелів – й була у своїх згадках голою, як мати родила, й знемагала від спекотного подиху чоловіка, який стояв позаду неї й не насмілювався обняти її, зім’яти тугі груди й пальцями діткнутись до рожевих зерняток; вгадувала, хто то, й таки вже знала – хто, і розуміла, що не хвилева втіха, віддавна знайома, чекає тепер на неї, а любов, якої досі ще не відала… Й готова була впасти на розпечену сонцем рінь і остудити її своїм тілом, по якому скочувалися краплі холодної води, і втопитися у найвищій радості, коли коханий візьме її… Та коли цього не сталося, пройняло її гірке розчарування від того, що у її свавільному житті не сталося дива, яке могло її зневолити, мов смерть…
Колись трапилось таке з нею, й мучить її те диво дотепер… А може, нині здійсниться?…
Оглянулася, знову змахнула рукою, зазиваючи приятелів іти за нею, й розпалена своєю мрією звернула на стежку, що вела в обхід скали на Городище.
Й зупинилися враз приятелі, завмерши в урочистій мовчанці, мов перед вівтарем у церкві. Посеред галявини, заквітчаної рожевими медунками, голубими чашечками барвінку й сонцеподібними ромашками, височів на могилі обеліск з білого мармуру.
Зупинилася й Малґося неподалік приятелів, а вони підійшли до обеліска, обступили його колом й побачили прикритий овальним склом вмонтований у мармур образ молодої жінки – розкішної й сумної. Пасма гебанового волосся спадало по її тілі аж до стіп; крізь нього прозирали рожеві пуп’янки грудей, очі зоріли барвою синіх тюльпанів, а із сплетеного з конвалій віночка, що оповивав чоло, проколювалися тернові голки, й спливали з них по щоках пелюстки білого цвіту скупими сльозинами.
Прошепотів отець Павло:
«Вірсавія!»
«Україна в терновому вінку», – додав Роман.
«Це Назарієва таємниця», – зітхнув Данило.
Підійшла й Малґося до обеліска. Водила пальцем по склі, немов хотіла діткнутися до лиця зображеної на портреті жінки, розбудити її до життя і спитати, чому вона на неї не схожа. Й по хвилині тяжкої мовчанки, поникла й остуджена, проказала крізь сльози:
«Але ж де Назарій, де?!»
«Таж він весь день був разом з нами», – заспокоював невтішну жінку Данило Іванович.
Та Малґося його слів не чула. Не відводила очей від образу жінки, яка дивилася на неї крізь скло, і впізнавала її. Була то попівна Мирослава, яка давним-давно з доброї волі прийшла на Городище, щоб зостатися тут назавше й жити вічно в леґенді.
Малґося зосталася біля обеліска, а Назарієві друзі залишили городищенську галявину, на якій поруч із стародавніми могилками виросла новітня – і дай то Боже, думав кожен, щоб на цьому місці майбутні діти ставали мужами, як це трапилося колись з боднарівським хлопчиною…
* * *
Весела богемна компанія, діждавшись, поки упріє шашлик, озброїлася шампурами з настромленим запашним м’ясивом й подалася до Малґосиної альтанки на пиво.
Й зупинилися розчаровані чоловіки перед буфетом, на дверцятах якого висіла колодка.
За столиком нікого не було. Три попільнички вивершувались недопалками, а у четвертій лежала незапалена цигарка. На столику стояли три порожні келихи, а один, наповнений, мерехтів рубіновим меніском.
2013
Якби мені запропонували вибудувати своє родове дерево, то воно постало б надто приземкуватим і нерозгалуженим – корені іваничуківського роду навіки загублені в запрутських безпросвітностях, і моє пізнання власного родоводу по батьківській лінії сягає лише покоління моєї бабусі, яку я запам’ятав. Ніхто з її односельців не міг мені сказати, як і звідки з’явився перший Іваничук у селі Пилипах, що простягнулося вздовж ґрунтової дороги, яка біжить від Пруту на Кропивище й Микитинці й аж там чіпляється косівського тракту.
У це запрутське село, котре мало свого дідича й потребувало робочих рук на панському фільварку, десь у середині XIX століття приблукав спролетаризований до нитки парубок з прізвищем Іваничук, батракував він у дідича і, заробивши трохи грошей, купив на сільській околиці півморга ґрунту й побудував найнепоказнішу в Пилипах хату. Його син Микола, мій дід, якого я не пам’ятаю, одружився з місцевою біднячкою Палагною, і в них народилося двоє синів – Михайло й Іван та дві доньки – Марія й Ольга. Дівчата навіки прикипіли до убогого господарства й залишилися неписьменними, а хлопців батько послав до сільської школи.
Тут я зроблю відступ і проголошу величальне слово пилипівській учительці Юлії Шубертівні, яка зосталася незаміжньою, бо ж не могла в цьому селі знайти собі пари й присвятила все своє життя просвітництву: за час її вчителювання до Першої світової війни з тотально неписьменного села пішли у світ широкий вчені Михайло Іваничук, про якого йтиме у цій статті мова, археолог – професор Львівського університету Іван Старчук, учитель Іван Іваничук, мій батько, економіст Василь Кубаєвич – це ті, які зосталися живими після війни: всіх їх пані Юлія утримувала своїм коштом у гімназії, семінарії і в університеті. Слава їй – патріотці й мучениці австрійського концтабору Талергоф!
Коли вибухла Перша світова війна, Михайло закінчував перший курс університету у Львові. Прямо зі студентської лави, разом зі своїм шкільним товаришем й однокурсником Іваном Старчуком зголосився добровольцем до легіону Українських січових стрільців.
Легіон сформувався у Стрию, був зачислений до корпусу австрійського генерала Гафмана й після короткотермінового вишколу у паланці біля Мукачева австро-угорське військове командування закинуло його на фронт у Бескиди.
Михайло воював на Маківці, потім пройшов у переможному поході до Лисоні й 1 листопада 1918 року у званні хорунжого взяв участь в акції проголошення Західно-Української Народної Республіки. Обороняв Львів у рядах Української галицької армії, під Вовчухами потрапив у полон до поляків, у квітні 1919 року втік з польського концтабору Домб’є, що біля Кракова, проманджав пішки Польщу й ЧехоСловаччину, перейшов через Верецький перевал до Славська й застав тут ще недобиту Гірську бригаду УСС, якою командував отаман Черський. Тоді ж підпоручник головного отамана Армії УНР Курдиновський підписав від імені Симона Петлюри угоду з польським прем’єром Падеревським про кордон між Польщею й Україною по Збручу, й після того почався відступ УГА за Збруч. Отаман Черський відмовився переходити межову річку, й 30 червня 1918 року Гірська бригада вступила на територію Чехо-Словаччини, де була роззброєна й інтернована в містечку Йозефові біля Граду-Кралового.
До інтернованих українських вояків чеська влада ставилася напрочуд толерантно. Колишнім усусусам дозволено було проводити військові вправи – ще не згасала надія повернутися в Україну й продовжувати визвольну боротьбу, проте ці сподівання швидко виявились примарними, й усусуси, серед яких було чимало з середньою й незакінченою вищою освітою, готувалися в таборі до продовження навчання в Чехо-Словаччині. Іван Старчук організував курси істориків, а Михаило Іваничук читав лекції з географії України – те, що запам’ятав з лекцій професора Степана Рудницького у Львові.
Після Ради амбасадорів Антанти, яка не визнала України, для підтримки морального духу колишніх воїнів прибула до табору славетна капела Олександра Кошиця, яка теж залишилася в еміграції. Якось після концерту трапився прикрий випадок: у залі підвівся один стрілецький старшина й вигукнув: «Незалежні народи розіслали по світу послів, а ми – хор». З тими словами він вибіг на прокладену поруч із табором залізничну колію, саме йшов поїзд, й кинувся під колеса…
Президент Чехо-Словаччини Томаш Масарик поставився до українських вигнанців вельми благородно: дозволив Українському вільному університетові переїхати з Відня до Праги, й Михайло Іваничук, вступивши на третій семестр природничого відділу, слухав лекції з географії в того самого Степана Рудницького, який теж емігрував.
…Коли мені сповнилось шістдесят років (тоді я почав працювати над пошуковим романом про Михайла Іваничука «Бо війна – війною» до мене надійшло чимало вітальних листів, а між ними – на ловця і звір біжить – лист від пенсіонерки з Городенщини, заповзятливої дев’яносторічної читачки моїх творів пані Зіновії Навальківської, яка для себе вирахувала, що я син Михайла – і так звернулась до мене: Романе Михайловичу. Вчилася вона замолоду в Празі на фізико-математичному факультеті УВУ й мешкала на одній квартирі з Михайлом. Після мого пояснення, що я племінник Михайла й нишпорю за фактами з його життя, отримав ще кілька листів від неї. Пані Зіновія писала:
«Був Михайло середнього зросту, волосся мав гладко зачесане, очі вдумливі, погляд енергійний і водночас привітний, за натурою мовчазний і до останнього ґудзика педант. Ніколи не мав часу на балачки, вставав рано, пив каву, портфель у руки – й на виклади. Після лекцій – обід у Студентському домі, а потім – до бібліотеки. Знав тільки лекції, семінари, доповіді вчених…»
В останньому листі пані Навальківська написала, що побувала на захисті магістерської дисертації Михайла, а потім слідом за ним, разом зі своїм чоловіком, виїхала до Харкова. В тридцятих роках її репресували, чоловік загинув, а вона багато літ поневірялась у концтаборах. З Михайлом у Харкові не зустрічалася і про його трагічну долю дізналася уже від мене.
Був Михайло здібним студентом. Після університету навчався, в докторантурі і врешті на професорській раді під головуванням ректора університету Івана Горбачевського захистив докторську дисертацію на тему «Регіонально-географічне поняття Східної Європи в найновішому освітленні».
Як засвідчила пані Навальківська, в конференц-залі Геологічного інституту були присутні на захисті професор Степан Рудницький, професор педагогіки Софія Русова, професор мовознавства Василь Сімович, професор славістики Дмитро Чижевський та професор геології Карлового університету Франтішек Бегоунек. Захист був блискучий.
…У половині двадцятих років на світ почала насуватися економічна криза, яка не оминула й Чехо-Словаччину, й найтяжчим її бичем було безробіття. Маленьку країну просто-таки заполонили емігранти з усіх кінців світу, а найбільше з України й Росії. Вони займали робочі місця, належні передовсім чехам, і це викликало невдоволення в громадян молодої держави. Українці, чисельність яких серед емігрантів переважала, перші відчули неприхильність чехів, й тоді у середовищі еміграційної інтелігенції почала визрівати думка, що за Збручем усе-таки існує українська держава, хай і під червоними прапорами (хіба ми бики, що реагують на червоне?), й відбувається в ній бурхливе культурне відродження.
На цей гачок спіймалися насамперед найвідоміші діячі українських визвольних змагань, і приїхали в радянську Україну Михайло Грушевський, Володимир Гжицький, Степан Рудницький, Мирослав Ірчан, Василь Бобинський, сім’я Антона Крушельницького, не побоялися комуністичного «раю» навіть генерал армії УНР Юрко Тютюнник та полковник УГА Гриць Коссак й багато інших романтиків, які на той мент забули, що незалежна Україна може існувати лише під національними прапорами, що синьо-жовтий колір – то не суцвіття барв, а сутність, ментальність, душа українця.
Це добре розумів мій батько Іван Іваничук, який після війни закінчив у Станіславові учительську семінарію й отримав посаду сільського вчителя у сусідньому з різними Пилипами селі Трач – на межі Покуття й Гуцульщини.
Батько революціонером не був, не зголосився до УСС – пройшов війну рядовим жовніром австрійської армії, до польської окупаційної влади ставився лояльно, й головною метою його життя було просвітництво, яке він уміло й ретельно впроваджував у своєму селі, взявши собі за приклад жертовну діяльність учительки Юлії Шубертівни. І так з цілком неписьменного села вступило до Коломийської гімназії кілька десятків хлопчиків, і на сьогодні, після тарапатів Другої світової війни, з Трача вийшли два письменники – я та поет Михайло Пилатюк, професор Микола Черпінський, учителі – Наталка Іваничук – моя сестра, Ярослав Грицик, Микола Ориняк, Микола Юзевич – всі вони були учнями Івана Миколайовича Іваничука.
Патріотичною засадою мого батька була ідея виховання і збереження елітних українських сил, його методологією в здійсненні цієї ідеї було еквілібристичне ходіння по лезу бритви, а все для того, щоб якнайбільше спричинитися до розвитку української культури й мови і якнайоптимальніше зберегти своє життя для України.
Батько завжди пишався своїм братом Михайлом, який кожної миті був готовий віддати життя за рідний край, проте вельми зрадів, коли отримав з Праги листа від Михайла із звісткою про те, що він вчиться. Вчиться! Уже закінчив університет і докторантуру, захистив дисертацію, працює викладачем у Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі – отже стане згодом поруч із такими колосами української науки, як Іван Горбачевський, Іван Пулюй, Степан Рудницький!
Та ось 1927 року батько отримує листа від Михайла, в якому той повідомляв, що вирішив виїхати слідом за своїм учителем, а нині вже колегою Степаном Рудницьким – до Харкова. Це стривожило мого батька, він утямив, що брат нерозважно встромлює свою голову в пащу дракона й неминуче загине. Відписав Михайлові листа, в якому запропонував зустрітися з ним на польсько-чеському кордоні – на вершині Говерли біля прикордонного стовпа, того самого, який і нині височить на чолопку гори кам’яною бовдою. Тут відбулася зустріч братів на відстані п’яти кроків – навіть обнятися не змогли: польсько-чеські прикордонники за хабар дозволили їм тільки побачитися через межу.
Таки впізнали один одного, хоч десять літ не бачилися, проте радість зустрічі тут же затьмарилася прикрою розмовою: Іван просив Михайла, щоб не виїжджав в Україну, Михайло назвав Івана боягузом, і брати холодно розійшлися навіки.
У кінці 1928 року батько отримав від Михайла листа з Харкова: професор Степан Рудницький запросив його на посаду доцента кафедри фізичної географії в Харківському ІНО.
З цього моменту почалася в Михайла Іваничука стрімка наукова кар’єра. За три роки він стане славним полярником, очолить експедицію на Землю Франца-Йосифа, а далі перед ним розкриється заманлива перспектива наукових експедицій на Північний полюс, а може, і в Антарктиду. Михайло тоді в листі до Івана називав себе найщасливішою людиною в світі!
У моїй родині, скільки пам’ятаю, панував культ стрийка Михайла – мужнього воїна, старшини УСС, ученого і, звичайно, знаменитого полярника, якого ми, троє дітей Івана Іваничука – Наталка, Євген і я – ніколи не бачили, а наслухалися про нього багато прецікавих розповідей від тата, і коли хтось із нас запитував, де зараз наш стрийко, то батько, в якого на робочому столі чомусь весь час стояв глобус, показував нам на сам вершечок земної кулі, біля якого розсипався архіпелаг Землі Франца-Йосифа, а згодом, як від Михайла перестали приходити листи, засмучений тато показував нам інший архіпелаг, розташований на глобусі трохи нижче, і були то Соловецькі острови, про моторошну таємницю яких ми мало що знали.
…Після повернення з експедиції Михайло прислав нам фотографію, на якій він, обвітрений і смаглявий, сидить у розстібнутій під шиєю сорочці, а на його плече схилилася вродлива жінка – молода дружина стрийка Ніна Соколова-Краузе, зрусифікована німкеня, яка при своєму коханому чоловікові швидко українізувалася, і про неї, мабуть, для того, щоб попередити можливі докори брата за те, що одружився із чужинкою, написав Михайло у листі: «Це найкраща у світі жінка, і Ваша з Марією (моєю мамою. – Р. І.) любов до неї означатиме любов до мене». Десь у той час прислав Михайло моєму батькові свою книжку спогадів про Третю полярну зимівлю під назвою «14 місяців на Землі Франца-Йосифа» – прецікаву розповідь заступника начальника експедиції про досліджуваний ним найпівнічніший європейський архіпелаг, на окраїнах якого він відкрив ще не позначені на мапі невеликі острови.
Книжку ту ми зачитували до дірок, захоплені екзотикою безлюдної землі, на якій живуть лише північні птахи та білі ведмеді, й пересуватися можна на ній хіба що пішки або на собачих упряжках. А як цікаво було розглядати вміщені в книжці фотографії із засніженими базальтовими скелями, протоками поміж островами, з літнім буйноцвіттям, здавалося б мертвої землі. А оті спіймані білі ведмеді на прив’язі, а гостроверхі айсберги біля Землі Вільчека, а запряжені в нарти собаки – і серед килима полярних маків напівлежить бородатий чоловік геть не схожий на нашого стрийка. Який то чар, яка магія, яка родинна гордість – і ми любили стрийка як найпочеснішого члена нашої сім’ї і мріяли, що колись настане такий час – і ми побачимо його живого й, хмеліючи, будемо слухати захоплюючі розповіді.
Так минали наші дитячі роки, стрийкова книга спогадів читалася й перечитувалася, однак з якогось часу, а було то після 1937 року, від Михайла не приходило жодних звісток, і наш батько догадувався, що брата репресовано, й, можливо, він опинився у концтаборі на Соловках. Повірити в це батькові було надто важко, бо як це так: професор Харківського ІНО, легендарний полярник, який готується до нових експедицій на Північний і Південний полюси, ще й видав популярну брошуру «Антарктида», начебто для себе самого хотів визнати сувору сутність льодового материка, – і такого спеціаліста, такого вченого запроторювати в тюрму?
Дізнавшись про такі побоювання батька, ми, діти, покручуючи глобус, водили своїми пальчиками по цяточках островів на Білому морі, й тихо шепотіли, що вже, мабуть, тут перебуває наш коханий стрийко, й не розуміли: чому на нього мала впасти участь не в цікавій, а в страшній експедиції?
Аж настав «золотий вересень» 1939 року: народ упився щастям, що завалилася нарешті санаційна Польща з її пацифікаціями, полонізацією, з її Бригідками й Березою Картузькою; народ вітав червоних визволителів, хмелів від дешевої горілки в сільських крамницях, та швидко й протверезів, коли в тридцятиградусні морози сорокового року на коломийській товарній станції заповнювалися теплушки невинними людьми, яких «визволителі» депортували в Сибіри.
Протверезіння прийшло й до мого батька, котрий теж якийсь час радів з політичної переміни – прийшов з Харкова лист від Михайлової дружини Ніни, в якому вона повідомляла швагра, що 28 квітня 1937 року Михайла заарештували, засуджений він до десяти років тюрми без права листування, й батько зрозумів, що означає таке формулювання вироку. Ніна в листі вмістила фотографію свого дворічного синочка Станіславчика: стояв він, гарненький, пухкенький біля столика й усміхався – таким запам’ятався мені на довгі роки мій двоюрідний брат.
Був це приголомшливий удар для нашої родини. Батько догадувався, що Михайло вже не живе, розстріляний у застінках НКВД, та все ще жевріла в ньому крихта надії, що, може, його заслали на Соловки – який же парадокс: тепер вже Соловки здавалися Землею обітованою! – й написав листа Голові Президії Верховної Ради СРСР М. І. Калініну з проханням зменшити для брата кару, якщо він у чомусь провинився.
Та замість відповіді з канцелярії Калініна прийшов батькові виклик з коломийського НКВД. Батько вернувся з міста зляканий і пригнічений: йому увіч сказали, що він є братом ворога народу – це була погроза депортацією. Тільки й вимовив тато: «Чому Михась не послухався мене на Говерлі?» Обвів суворим поглядом дітей й заборонив будь-коли й будь-де згадувати про стрийка. А книжку «Чотирнадцять місяців на Землі Франца-Йосифа» заховав на горищі за кроквами.
Пам’ятаю: вислухавши батькову тривожну розповідь, я вибіг у сад. Лютували тоді страшні морози – такі, що ворони падали на льоту, і сонце, сходячи, двоїлося, а десь у далеких світах голі-босі люди замерзали в снігах. Я підвів угору кулачка й вигукнув у морозне небо: «Помщусь за тебе, стрийку!»
Ту дитячу клятву я виконав аж за п’ятдесят літ.
1943 року Ніна зі своїм Станіславчиком, мамою і сестрою Ніни Вірою втікали від більшовиків услід за німцями на Захід. З дороги вона написала моєму батькові листа, а далі за нею і її сином слід пропав.
Згодом до нас обізвалась Віра Соколова – вже з воркутинського концтабору: її заарештували в радянській зоні окупації Німеччини. Після смерті Сталіна Віру звільнили, й вона замешкала в Москві. Писала до нас листи, питалася, чи не знаємо чого-небудь про Ніну та її сина, а згодом листування обірвалося…
Мій батько був переконаний, що Ніна з дитиною десь загинули під час бомбардувань, бо за стільки років могла б обізватися хоч словом. Пропала, не залишивши по собі бодай малого сліду на курних воєнних дорогах…
Наприкінці вісімдесятих років XX століття я завершив роботу над романом з часів Івана Франка «Шрами на скалі» – це був дев’ятий історичний роман із багатотомного циклу романів, в якому я дослідив найдраматичніші моменти нашої історії, починаючи від XIII століття, й назріла черга для написання книги про Українських січових стрільців, і я, без жодної надії на її публікацію, адже тоді ще шаленіла совєтська цензура, взявся за збирання матеріалу.
Тема Українського січового стрілецтва була мені близькою й доволі знайомою, адже моє покоління виховувалось на стрілецькій романтиці й піснях, наші батьки – усусуси були тоді ще молоді й розповідали нам про героїчні бої на Маківці, Лисоні, під Чортковом, а ми зачитувалися стрілецькими повістями Миколи Голубця, Романа Купчинського, Олеся Бабія, Юрія Шкрумеляка, до того ж мій стрийко Михайло був хорунжим УГА, тож я взяв собі його за прототипа головного героя роману «Бо війна – війною», давши йому прізвище Шинкарук, яке вже фігурувало в кількох моїх романах, що стосувалися коломийського регіону.
У новому творі я намагався відтворити драму двох поколінь, які воювали за незалежність України – січових стрільців та упівців: прототипом старшини УГА, який закінчив своє життя в застінках НКВД, став, як я вже мовив, Михайло Іваничук, а прототипом бійця УПА й багаторічного в’язня воркутинських концтаборів – Євген Іваничук, мій брат.
Цей перегук двох ув’язнених поколінь відбувається на сторінках роману в трясовині тундри над рибним і необжитим озером Ямба-то, куди товариство колишніх воркутинських в’язнів вилетіло вертольотом на рибальство й залишилося у тундровім полоні на багато днів, оскільки вертоліт у призначений термін за ними не прилетів. Таку пригоду мав мій брат Євген, він про це написав спогад.
Тундрою тоді блукав майже міфічний, проте зовсім реальний скитальник Михайло, котрий колись утік із Соловецьких островів і до людей вже не вертався, я назвав його Михайлом Шинкаруком, з яким на безлюдді зустрівся його племінник Євген Шинкарук, і вони – в’язні тундри, прообразом якої був СРСР – з’ясували свій родовий зв’язок.
Та для повного розкриття образу Михайла Шинкарука мені треба було дослідити маловідому для мене біографію Михайла Іваничука харківського періоду (ми все ще думали, що його, можливо, заслали на Соловки, де він загинув, а ще подейкували, ніби втік), і я взявся шукати слідів на піску.
Передовсім поїхав до Харкова, щоб у Харківському університеті бодай щось довідатися про стрийка, але там з великою нехіттю (йшов тоді 1987 рік) відповіли мені, що справді працював такий в університеті до 1937 року, а далі нічого про нього не відомо.
Тоді я ще раз простудіював книжку спогадів стрийка «14 місяців на Землі Франца-Йосифа», розпочав листування з директором ленінградського Музею Арктики й Антарктики М. Г. Ягодіциним; саме в тому часі обізвалася до мене товаришка Михайла пані Зіновія Навальківська; пізніше я ознайомився з протоколами кримінальної справи Михайла Іваничука – й на підставі цих розірваних шматків інформації склав віртуальну біографію вченого і, переконаний, ніде не схибив: саме так, а не інакше могло протікати життя стрийка Михайла від того менту, як він став студентом Українського вільного університету й паралельно Карлового університету в Празі, аж до його смерті.
Про празький період життя М. Іваничука я вже дещо розповів, проте не з’ясував, чому саме йому була доручена така відповідальна експедиція, адже на посаду заступника начальника Третьої зимівлі могли рекомендувати й іншого географа – мусив Михайло мати для цього вагомі підстави.
Отже у квітні 1931 року доцент Харківського ІНО геоморфолог Михайло Іваничук отримав від директора Арктичного інституту Рудольфа Лазаровича Самойловича телеграму, якою він запрошував молодого вченого прибути до Ленінграда для підготовки третьої черги зимівлі на Землі Франца-Йосифа в бухті Тихій, при чому професор призначив М. Іваничука заступником начальника експедиції – лікаря Луки Васильовича Кулаєва.
Такої несподіванки Михайло, звісно, не чекав. Минуло неповних три роки, як він виїхав з Праги до Харкова, зайняв посаду викладача географії в ІНО, був обраний доцентом і відзначився хіба лише тим, що написав до шкільної читанки з географії популярну статтю про експедицію Умберто Нобіле на дирижаблі «Італія» до Північного полюса. Стаття, правда, мала неабиякий успіх у читачів через те, що автор взяв для неї матеріал безпосередньо від члена експедиції Нобіле чеського професора-геолога Франтішека Бегоунека.
Звичайно, така стаття могла бути знаковою для наукової кар’єри М. Іваничука, проте я, прослідковуючи події, які певним чином торкалися його діяльності, спіткнувся на непогоджуваному: який міг бути зв’язок між статтею й викликом від професора Самойловича, адже таких спеціалістів, як М. Іваничук, у Союзі, напевно, було чимало.
Цю головоломку я розв’язав досить легко. Адже після докторантури у празькому УВУ на природничо-географічному факультеті, про що вже мовилося, М. Іваничук захищав дисертацію, і на захисті, як засвідчила пані Навальківська, був присутній професор Бегоунек, який міг собі взяти в пам’ять ім’я здібного претендента на вчене звання. Той же Бегоунек наприкінці літа 1928 року після катастрофи дирижабля «Італія» над Землею Франца-Йосифа повернувся овіяний славою до Праги й оповідав на зустрічах із студентами й викладачами історію трагічної експедиції – тоді Михайло міг взяти в нього інтерв’ю.
Михайло виїхав до Харкова восени 1928 року, а саме в цей час приїхав з Ленінграда до Праги з візитом герой рятувальної виправи Р. Самойлович, який на криголамі «Красін» вивіз на Велику землю уцілілих членів експедиції Нобіле, в тому числі й професора Бегоунека – тож можна сміливо припустити, що Бегоунек рекомендував Самойловичу саме Михайла Іваничука!
У середині квітня 1931 року Михайло приїхав до Ленінграда, й Р. Самойлович доручив йому технічний бік підготовки зимівлі. До літа штат експедиції з дев’яти осіб був укомплектований, зимівники виїхали з Ленінграда до Архангельська, там закупили метеоапаратуру, продукти, собак і корову й завантажили те все на судно «Ломоносов».
Поруч з «Ломоносовим» готувався до виїзду в Арктику криголам «Малигін» з іноземними туристами на борту. Михайло зустрівся із самим Умберто Нобіле, який завітав на судно «Ломоносов» – молодим італійським генералом, котрий за наказом Муссоліні мав підкорити Північний полюс і Землю Франца-Йосифа й оголосити їх італійськими. Не вдалось. Трагедія експедиції Нобіле потягнула за собою низку інших трагедій: в пошуках уцілілих жертв загинуло сімнадцять осіб, і серед них великий Амундсен; генерала ж Нобіле, цілого й неушкодженого, доправили на літаку до Архангельська. Оскільки Луки Кулаєва в той час на судні не було, відрекомендувався генералові заступник Кулаєва Михайло Іваничук. Нобіле попросив його пошукати на архіпелазі слідів групи Алессандрі з шести осіб, яких дирижабль, вивільнившись під час зіткнення із землею від тягаря кабіни, поніс у безвість…
19 липня «Ломоносов» віддав швартови в Архангельську, а 8 серпня зимівники побачили в далині засніжені бані гір – окраєць Землі Франца-Йосифа.
На архіпелазі закінчувалось полярне літо. У насурмонене небо впиваються гострими вершинами базальтові кручі – житло північного птаства. На вершинах скель гніздяться буревісники, нижче каркають кайри, пищать майовки, клекочуть бургомістри, у підніжжях скель метушаться схожі на горобців люрики. А в оазах серед льодів цвітуть полярні маки з жовтими й білими голівками, голубі незабудки, малинові ломикамені, великоголові ромашки, криваві рододендрони, оленячий мох та карликова берізка. Літо згасає, незабаром настане безконечна ніч із буревіями й пургою.
У кінці жовтня чайки відлітають на південь, а з півночі перемандровують до Баренцового моря гігантські білуги, які сопуть, ніби потяги під критим вокзалом. Відлетіли білі куріпки, зайшло сонце на цілих чотири місяці. Та над північним обрієм ще довго стоятимуть жовто-зелено-голубі присмерки, а потім западе глуха ніч, крізь яку чутно буде, як у далині океану ламається крига – ніби хтось там у безвістях зітхає крізь сон. Місяць непорушно зависне на горизонті, а на небі вряди-годи спалахуватиме німа пожежа – сполохи полярного сяйва.
Наводжу цей опис не тільки з пізнавальною метою. Він живцем узятий із книги «14 місяців…» – такий наскрізний художний стиль спогадів Михайла Іваничука, які заслуговують на перевидання.
Можна б переказати чимало цікавих епізодів з книжки: полювання на білих ведмедів, неймовірно складний процес запрягання собак у нарти, майстерний опис полярного сяйва, проте одного епізоду таки не помину.
На Новий 1932 рік сталося майже неймовірне. Радист Михайло Боровський, який чергував у радіорубці, з нудьги вибив ключем радіовиклик «Усім, усім!», і на той сигнал відізвався Південний полюс:
«Сьогодні у нас літній день, лише два градуси морозу, нас тут сорок дві особи, й ми гріємося на сонці…
На той час такий зв’язок здавався фантастикою. Та, мабуть, саме тоді запало в душу М. Іваничука невтримне бажання податися в експедицію в Антарктиду…
З наближенням весни М. Іваничук вирушив на собачих упряжках Австрійською протокою до Землі Вільчека, за яку не ступала людська нога. Але про це краще розповість лист директора Музею Арктики й Антарктики М. Г. Ягодіцина, надісланий мені в серпні 1987 року (подаю його у своєму перекладі українською мовою).
«Шановний Романе Івановичу!
На питання, які Вас цікавлять, Музей може повідомити таке.
8 серпня 1931 року пароплав «Ломоносов» прибув у бухту Тиху на острові Гукер з третьою зміною зимівників.
У зимовий період зимівники на чолі з М. Іваничуком готувалися до санної експедиції за маршрутом Земля Вільчека – о. Греєм-Бел.
10 квітня 1932 року на двох нартах з бухти Тихої на Землю Вільчека вийшла партія в складі геоморфолога М. Іваничука, метероолога К. Теплоухова й механіка В. Семенова й попрямувала до островів Альджер і Хейса… 18 квітня за двадцять кілометрів на північний схід від острова Хейса в Австрійській протоці М. Іваничук відкрив чотири острови не позначені раніше на мапі.
20 квітня М. Іваничук зі своїми супутниками дійшов до мису Геллер на Землі Вільчека. 29 квітня партія повернулася в бухту Тиху, пройшовши назагал 430 кілометрів.
Наведені відомості взято з бюлетенів Арктичного інституту № 3, 1931 р. і №№ 1, 2, 3, 4, 5, 1932.
На жаль, особистого архіву Р. Л. Самойловича Музей не має, вчений став жертвою сваволі культу особи. Загинув 1940 року, реабілітований після XX з’їзду КПРС.
…Дивні парадокси дарує нам історія! Два велетенські континенти на Західній півкулі названо ім’ям не Христофора Колумба, а вискочки Амеріго Веспуччі, який, на думку деяких учених, навіть не бачив Нового Світу. Невидимі промені, відкриті українським електрофізиком Іваном Пулюєм, названо рентгенівськими. Найпівнічніший європейський архіпелаг названий не прізвищем відважного австрійця, який 1873 року залишив тут затиснуте льодами судно «Тагеттоф» і чудом добрався з командою на Велику землю, а ім’ям бездарного цісаря, який за смерть свого сина Фердинанда пролив море крові й безславно зник зі світу разом зі своєю клаптиковою імперією…
Та не слава, а жага наукових відкриттів вела людей пізнавати невідоме. 1893 року Фрітьоф Нансен на шхуні «Фрам» вирушив до Північного полюса, застряг у льодах і був урятований англійською експедицією на п’ятисотий день переходу. 1913 року біля берегів Таймиру загинув разом із своєю дружиною Володимир Русанов. Перший підкорювач Південного полюса Рауль Амудсен 1926 року перелетів на дирижаблі «Норвегія» із Шпіцбергена через Північний полюс до Аляски, а двома роками пізніше загинув у пошуках експедиції Умберто Нобіле. 1928 року Рудольф Самойлович на криголамі «Красін» врятував експедицію Нобіле, в 1940 році був засуджений чекістською «трійкою» до розстрілу. Імена цих мужів ніде не позначені в топоніміці.
Михайло Іваничук відкрив чотири невідомі острови біля Землі Франца-Йосифа, завбачливо назвавши їх Комсомольськими, проте був знищений державою, для якої працював…
Моя праця над романом «Бо війна – війною» на деякий час призупинилася: мені треба було багато домислювати, бо про подальше життя Михайла Іваничука після його арешту я не мав жодної інформації й тому ототожнював стрийка з утікачем із Соловецьких островів скитальником Михайлом, який вряди-годи з’являвся над озером Ямбато й випрошував у рибалок сірників та солі. Його живого бачив мій брат Євген.
Проте доля вченого склалася зовсім інакше.
1932 року він повернувся з експедиції у славі. Ним цікавилися науковці й письменники, журналісти брали в нього інтерв’ю, його дружиною стала найвродливіша, як він вважав, харків’янка. Через два роки Михайло випустив у видавництві «Харківський робітник» книжку спогадів «14 місяців на Землі Франца-Йосифа», яка з’явилася одночасно українською і російською мовами; захистив у Харківському ІНО докторську дисертацію «Опис рельєфів Землі Вільчека і Комсомольських островів», його обрали професором ІНО; крім того Михайло потаємно готувався до експедиції в Антарктику, сподіваючись, що така колись відбудеться, й видав у тому ж видавництві брошуру «Антарктида».
1936 року Р. Л. Самойлович включив Михайла Іваничука до складу Першої експедиції на Північний полюс, яка під керівництвом Івана Дмитровича Папаніна мала відбутися 1937 року, але з невідомих причин Михайла виключили із списку. Незабаром причина з’ясувалася: у квітні 1937 року його заарештували.
Вигадувати подальшу біографію М. Іваничука мені не довелося: на початку 1990-х років трапилася нагода дізнатися про нього всю страшну правду.
Мій брат Євген (сьогодні покійний), який у той час проживав у Коломиї, отримав у Службі безпеки України дозвіл ознайомитися з кримінальною справою Михайла Іваничука.
Отже, стрийко був звинувачений у тому, що, перебуваючи на еміграції у Празі, служив агентом диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича й переїхав в Україну для шпигунської діяльності на користь Чехо-Словаччини.
Методи допитів у НКВД нині усім відомі, тому не варто шукати особливої відповіді на те, чому М. Іваничук покірно зізнався у всьому, що йому інкримінували.
Цитую зізнання Михайла з протоколу:
«Вперше я зв’язався з білоемігрантами у Празі 1921 року. Мої з ними стосунки почалися з участі в контрреволюційному «Союзі студентів» і в «Українській академічній громаді», в якій я секретарював. До шпигунської діяльності залучив мене професор Карлового університету Іван Ріпка, який перед моїм від’їздом до СРСР виплатив мені дві тисячі крон. Мав я збирати матеріали про економічне становище і настрої українського народу… 1931 року з метою сховатися від радянського правосуддя я виїхав у Ленінград в Арктичний інститут і влаштувався на зимівлю на Землі Франца-Йосифа, звідки посилав радіограми за кордон професору Ріпці та директорові Празького географічного інституту професорові Шварцбергу…»
І так далі… Абсурд, що волає до неба о помсту!
9 серпня 1937 року Михайло Іваничук був засуджений до розстрілу, вирок виконаний 10 серпня в Харкові.
Наводжу акт про виконання вироку.
«Комендант Харківського обласного управління НКВД Зелений, прокурор Лінський, начальник спецкорпусу Кашин 10 серпня о 23 год. 50 хв. на підставі наказу капітана держбезпеки Рейхмана виконали вирок «трійки» при УНКВД Харківської області».
Розстріли дванадцяти засуджених (між ними одна жінка) відбувалися з інтервалом в одну хвилину. Ірину Величко розстріляли першою, оскільки жінці належиться першенство. Михайлові Іваничукові продовжили життя на дванадцять хвилин – його розстріляли останнім…
У той час мені сповнилося вісім років, а син Михайла Станіслав народився кілька місяців опісля. Лист від Ніни з повідомленням про арешт Михайла без права листування прийшов до нас, коли мені минуло десять років. Тоді я поклявся помститися за стрийка.
Помстився за п’ятдесят літ романом «Бо війна – війною», в якому дослідив тріумф і трагедію вченого геоморфолога Михайла Іваничука й засудив злочинний комуністичний режим, що знищив Михайла, ув’язнив Євгена, а мене прирік на муку злої пам’яті.
Не знаю, чи можливе таке, щоб той страх, що його пережив перед розстрілом мій стрийко, передався мені в мить розправи над ним…
Може й так. Мене довгі роки уві сні переслідував жах засудженого до смерті – певне, імпульси останнього Михайлового пережиття дійшли до мене… Ті імпульсі я востаннє боляче відчув, коли знайомився із стрийковою кримінальною справою: енкаведистські протоколи навіювали на мене стан тихого божевілля.
З марною надією, що десь у світах живе мій двоюрідний брат Станіслав Іваничук, що до його рук щасливо потрапить мій роман, і він дізнається, що Наталка, Євген і я – його близькі родичі, й обізветься, на звороті титульної сторінки я помістив присвяту:
«Пам’яті українського вченого полярника Михайла Миколайовича Іваничука, репресованого в серпні 1937 року, посмертно реабілітованого 9 вересня 1953 року».
Минуло десять літ від виходу у світ мого роману – ніхто не обізвався. Чудес на світі не буває…
А тим часом в американському штаті Орегон, у місті Портленді, що за сто кілометрів від Тихого океану, живе вже сорок п’ять літ із сім’єю середнього достатку громадянин США Ервін Берґман. У нього дружина бібліотекарка Леа, син і дочка; всі вони, як на американські мірки, непогано влаштовані, що дозволяє їм зрідка їздити по світу і мати в Канаді над диким озером комфортабельну дачу. Ервін нині пенсіонер, а працював електромеханіком, має руки спрацьовані, й нігті на його пальцях збиті. Сім’я англомовна, однак глава сімейства знає ще й німецьку, якої навчився у своїх прибраних батьків у Рурській області Німеччини, куди його колись загнала війна.
Ервін знає, що він не німець, що до шестилітнього віку розмовляв зі своєю мамою українською мовою, з якої не запам’ятав ні слова, проте мама втовкмачила в голову синові, що його справжнє прізвище Станіслав Іваничук, а його батько був професором Харківського університету і брав свого часу участь в експедиції на острови Північного Льодовитого океану, звідки привіз фотографію, яка й нині висить у Ервіновому кабінеті на стіні: під базальтовою кручею сидить бородатий смаглявий чоловік у чоботях, бушлаті й ватяних штанах – це батько Ервіна, ім’я якого син забув.
Нічого про свою колишню батьківщину і про свій рід не знає Ервін – він до кісток американець, якого Друга світова війна занесла з далекої й невідомої України через Німеччину в Сполучені Штати, коли йому виповнилось вісімнадцять років, а до того він був, напевне, українцем, а потім німцем. Добре пам’ята свою маму Ніну, яка померла в окупованому совєтами Берліні, затямив також безкінечну важку подорож на вантажівках із мамою, бабусею, тіткою Вірою – ту панічну втечу перед більшовиками з Харкова до Берліна: мав тоді лише шість років.
День закінчення війни застав біженців у розбомбленій столиці Німеччини, яку почали займати совєти. Віра раптом пропала (що з нею трапилось, ми вже знаємо), бабуся померла, а тяжко хвора Ніна віддала хлопчика своїм родичам Берґманам й звеліла їм чимшвидше перебиратися у британську зону Берліна, сама ж залишилася в зоні совєтській – і Станіслав-Ервін на все життя запам’ятав заплакані очі смертельно хворої матері, котрої він ніколи більше не побачив.
1956 року сім’я Берґманів емігрує до США, в Портленд. Згодом Ервін одружується з Леа, в них народжуються діти, й минуле для Станіслава Іваничука щораз то більше віддаляється, а згодом стає й зовсім непотрібним, тільки коли-не-коли діймає його цікавість, чи є в нього на світі хоч будь-яка родина?
І ось стається диво, принаймні для мене: Ервінова сусідка-українка Ярослава Атаманенко показує йому книжку, яка називається «Бо війна – війною», й зачитує йому присвяту автора Романа Іваничука професорові Михайлові Іваничукові.
Тоді й закінчився американський спокій в Ервіна Берґмана; він спонукує до пошуків слідів свого батька дочку Кару, й вона намагається з’ясувати, хто для них є автор книжки: однофамілець чи родич?
Кара пише листа до Харківського університету із запитом, чи працював у цьому навчальному закладі професор Михайло Іваничук. Їй відповідає бібліограф університетської наукової бібліотеки надзвичайно чуйна пані В. Д. Прокопова: є в бібліотеці дві книжки М. Іваничука «14 місяців на Землі Франца-Йосифа» та «Антарктида», автор книжок до 1937 року працював в університеті на посаді професора.
Крім того, вельми сумлінна пані Прокопова бере у відділі криміналістики Харківського обласного архіву докладну інформацію про Михайла Іваничука: родом він із села Пилипи Коломийського району Станіславської області, мав сестер Ольгу й Марію та брата Івана, який учителював у сусідньому селі Трач; Михайло брав участь у боях УГА, емігрував до Чехо-Словаччини, переїхав з Праги до Харкова, був заступником начальника експедиції на Землю Франца-Йосифа, потім його заарештовано й засуджено до розстрілу.
Але ж ким доводиться Михайлові автор книжки «Бо війна – війною», хоче знати Кара Хочеворст, дочка Ервіна. Вона звертається до знайомого українця в Канаді, він знаходить в «Українській літературній енциклопедії» статтю про мене, робить відбитку разом з моєю фотографією й присилає Карі. Таємниці більше не існує – я схожий на Ервіна!
Тоді Кара відчитує з веб-сторінки в Інтернеті адресу Форуму видавців у Львові й пише листа виконуючому директорові Форуму Катерині Шевченко: хай Р. Іваничук підтвердить або ж заперечить свою спорідненість з її дідом Михайлом. Моя приятелька Катерина телефонує до мене, і я мало не млію від несподіванки – справжнього чуда, яке міг би придумати хіба що витворний кіносценарист: через шістдесят літ знайшли один одного двоюрідні брати, яких розкидала по світу злочинна більшовицька система.
Моя помста за стрийка завершилась перемогою: я віднайшов його сина, написавши роман «Бо війна – війною». Крім того, в «Українській географічній енциклопедії» вміщена стаття про видатного вченого-геоморфолога Михайла Іваничука, а відкриті ним Комсомольські острови довіку, мабуть, залишаться на мапі під цією ж назвою – належать-бо до чужої й ворожої до нас держави.
У травні 2001 року Станіслав Іваничук, він же Ервін Берґман, приїхав зі своєю дружиною Леа до Львова. Вони гостювали у мене кілька днів, і моя дочка Наталя, германістка, була в нас перекладачем. Ми їм показали Львів, старовинні замки на Львівщині, повезли в Коломию до сестри Наталки і брата Євгена, а звідти в рідне село Михайла та Івана Іваничуків Пилипи і в Трач, де народився я. У Пилипах зустріли американських родичів двоюрідні по Михайловій сестрі Ользі – Софія і Михайло Войцеховські. Ервін тішився, плакав і водно попліскував мене по плечу, виявляючи єдине українське слово, яке засвоїв: «Брат, брат!»
Мої несподівані гості повернулися в Сполучені Штати, які стали їхньою батьківщиною, а на рідній землі залишилися після них сліди на піску, як вітер часу змете, завіє, – Ервін перестав бути українцем. Зате його батько залишив в Україні сліди вічні – такі сліди залишаються на вологому такирі, й ті відбитки ніколи не зітре час.
Та на цьому ще не закінчується моя пошукова стаття.
Обіцяна мною в дитинстві помста за стрийка Михайла довершилася аж у червні 2004 року: книжка «14 місяців на Землі Франца-Йосифа», яка пролежала сімдесят літ у батьковій, а потім у моїй бібліотеці і яку я подарував Ервінові, – в перекладі сусідки Берґманів пані Ярослави Атаманенко побачила світ англійською мовою у видавництві «Національна бібліотека Канади».
Не дав я безслідно пропасти славному імені, й дослідники Арктики можуть тепер дізнатися, хто з українців першим вийшов у крайні північні широти.
Мій стрийко випередив виправу російського дослідника Івана Папаніна до Північного полюса 1937–1938 років на цілих п’ять літ. І яка ж кривда діймає серце: начальником Першої полярної експедиції мав стати не І. Папанін, а український вчений-геоморфолог Михайло Іваничук.
Кісмет. Доля!
Ми часто шукаємо патріотів по всьому світу, не здогадуючись, що вони часто знаходяться поруч…
Директор Пилипівської середньої школи Михайло Герман прислав мені листа, в якому повідомляв, що має намір встановити на стіні школи меморіальну дошку на честь видатного українського вченого Михайла Іваничука.
Це свято відбулося при великому сільському зборі у травні 2012 року. У своєму виступі я славив стрийка й каявся за те, що кілька років тому видав брошуру з біографією Михайла Іваничука і його сина Ервіна Берґмана під заголовком «Сліди на піску». Проте й нині залишаю цей заголовок незмінним.
Ніщо ж на світі марно не пропадає – стрийко Михайло залишив свій слід, відбитим у бронзі. І ще я згадав у своїй промові пилипівську вчительку Юлію Шубертівну, яка за власні кошти посилала на навчання в Коломийську гімназію здібних учнів із незаможних сімей, серед яких були стрийко Михайло і мій батько. За Першої світової війни її, запідозрену в москвофільстві, австріяки заслали до Талергофа, де вона й загинула. І я попросив у пана Германа, щоб за мій кошт він встановив на стіні школи, поруч із Михайловою, ще одну меморіальну таблицю, присвячену славній Учительці.
Сліди на піску залишають комахи, люди вкарбовують їх у граніт.
2001–2014 рр.
1
Переклад Андрія Содомори.
2
Зупиніться, не стріляйте! (нім.)
3
Це мій військовий товариш! (нім.)
4
Сорок чоловік, шість коней (нім.).
5
Усе в порядку (нім.).
6
Вперед! (нім.)
7
Не за формою! (нім.)
8
Що я сказав? (нім.)
9
Мельдую слухняно: я є оферма! (макарон.)
10
Ти зовсім не у формі, марш чистити картоплю, зрозумів? (нім.)
11
Голошу слухняно, що тут є дірка, аби то не було на мене, що це я зробив, бо я вже з такою діркою отримав… (польськ.)
12
Марш назад! (нім.)
13
За цісаря і батьківщину (нім.).
14
Вогонь! (нім.)
15
У нашій касарні горобець звив гніздо. Я прийшов, узяв патичок, поштурхав ним, й горобець вилетів (макарон.).
16
Зовсім не у формі (нім.).
17
Німеччина понад усе! (нім.)
18
Тричі слава цісареві й батьківщині! (нім.)
19
Він трохи вмер (нім.).
20
Ти дурний, він зовсім мертвий… Вогонь! (нІм.)
21
До чорта з таким штабом, срав би я на ваші голови! (нім.)
22
Руки вгору! (польськ.)
23
Я солдат, а ти цивіль (нім.).
24
«Чого так дивишся на мене, малий опришку?» (польськ.)