Тук-тук

Мій старий, така вже він людина, усе норовить перетворити на Неабиякий Жарт. Що тут скажеш? Полюбляє людина здоровий сміх. Доки я не подорослішав, у більшості випадків я й гадки не мав, що тут смішне, та все одно сміявся. От узяти, приміром, перукарню. Йому було байдуже, скільки нахаб, плюючи на чергу, пролізе поперед нього. Сам він ладен був просидіти в черзі хоч усю суботу, аби вся черга реготала над його жартами. Довести людей до гикавки стояло в списку його суботніх справ значно вище, ніж довести власне волосся до ладу.

Перед виступом він попереджає: «Якщо ви таке вже чули, зупиніть мене». Зайде, було, до кабінету онколога і каже: «Скажіть, лікарю, а після вашої хемотерапії я зможу грати на скрипці?^[1]»

А той йому: «З вашими метастазами вам не на скрипці грати, а в ящик, десь місяців за шість».

У відповідь, ворушачи бровами, як отой Граучо Маркс^[2], та струшуючи попіл з уявної сигари, старий каже: «Місяців за шість? Хотілося б почути іншу думку».

«Добре, — киває онколог, — у вас рак. Це — по-перше. А по-друге, як на мене, від ваших жартів, теє, несе похабщиною».

З тим він і призначає хемотерапію. Тож, як лікар прописав, старого починають начиняти радіацією, навіть попри те, що їжа у нього в шлунку запікається скоріше, ніж перетравлюється на лайно, а сходити до вітру, за його власними словами, все’дно що силкуватися висцяти лезо бритви. Втім, кожної суботи він любісінько з’являється зі своїми жартами в перукарні, хоча потреби в тому вже немає — голова в нього лиса, як та більярдна куля. При цьому, позаяк від нього залишилися самі шкіра та кості, він, зі своїм лисим черепом, нагадує ходячий шкелет, якого чомусь змусили волочити за собою чималий балон зі стиснутим киснем, — у такому вигляді він більш за все нагадує каторжника, прикутого до чавунного ядра ланцюгом. Обплутаний медичними трубочками, що повз вуха забігають йому на лису як коліно голову і, зробивши петлю, пірнають углиб носа, він з’являється на порозі вже згаданого закладу зі словами: «Мені тільки підрівняти, на маківці, будь ласка». У відповідь — регіт. Зрозумійте мене. Мій старий — то вам ніякий не «дядечко Мілті»^[3]. Та й Едґар Берґен з нього теж аніякий^[4]. Неабиякий був би з нього лише Геловінський шкелет, та й то — якому топтати землю зосталося лише місяців з півтора, тож яка кому різниця, що він там каже, а в перукарні ржання, та таке, що й віслюк позаздрить. А все тому, що до вподоби хлопцям його натура.

Якщо серйозно, то я це веду не до того, щоб віддати належне його жартам. Може, це моя провина, що мені бракує потрібних слів, та в тому й річ, що мій старий був куди як смішнішим за те, про що йшлося в його, так би мовити, дотепах. Може, я чогось не розумію, бо відчуття гумору — це, здається, не той його талант, який я успадкував. Ще в ті часи, коли я був його маленьким Чарлі Маккарті^[5], а тягнулися вони досить довго, бувало, питає він: «Тук-тук^[6]?»

А я йому: «Хто там, га?»

А він: «Я-га».

А я: «То не ти “га”, а я — “га!”»

А він: «Я — Яга, а ти — Тига?»

А я: «Я — не ти, га, я — я — «га».

А він: «Ага! Так ти ще й йодля співати вмієш!»

Що до мене, то у ті роки я був занадто малим, аби второпати різницю між йодом та йодлем, бо мені взагалі було лише сім, і я тільки-но пішов до школи; я навіть не знав, чим Швейцарія відрізняється від «Шайноли»^[7], але мені дуже кортіло догодити таткові, тому я привчив себе сміятися раніше, ніж розуміти. Тож, хоч що б він казав, мене це одразу смішило. А під «Ягою», як я гадаю, він мав на увазі мою маму, котра пішла від нас, а швидше — втекла. Єдине, що я дізнався про неї від старого, — вона була «справжня краля», яка вважала себе вищою від будь-яких жартів, тому з нею були лихі жарти. Вона дійсно не приймала жартів на свій рахунок, тому ось так і розрахувалася з ним.

А то спита він у мене: «От коли Вінні ван Гог відчикрижив собі вухо та відправив його отій повії, яка звела його з розуму, то яким чином він це зробив?»

Сіль жарту полягала у відповіді «З повієдомленням». Але коли тобі лише сім і тобі незнайомий ані ван Гог, ані повія, то яка там до біса «сіль»; а ніщо не вбиває жарт скоріше, ніж чесно спитати у старого, коли і з чого сміятися. Отже, коли старий питає: «Що вийде, як схрестити свиню та графа Дракулу?» — я розумію, що зустрічне питання: «А хто такий граф Дракула?» буде великою помилкою, тому лише мовчки накручую себе, як той будильник, на дзвінкий регіт. І коли він мовить: «Упиросятко невмируще!», я радо вибухаю сміхом.

А він не вгамовується: «Тук-тук…», а я: «Хто там?» А він: «Радіо». — «Яке радіо?» — «Активне». — «Чого тобі, активне радіо?» — «Не активне радіо, а радіо активне». — «Добре, і чого ж тобі, радіо активне?» — «Радить, діти, не радіти, коли радій ніде діти!» Або: «Карл у кралі вкрав коралі, краля зробила Карлу…» Ще не закінчивши, він заливається сміхом.

А я? — що я? — я ще подиху не перевів і від попереднього жарту, як доводиться знову рвати кишки. І зовсім не тому, що жарт мені припав до смаку. Взагалі, я був не в тому віці, коли ти в змозі розділити радість хоча б від будь-якого дотепного жарту, позаяк у школі ми ще й до таблиці зразумноження не дійшли, не кажучи вже про таку незбагненну річ, як ділення у стовпчик. Отож провини мого батька в тому, що й на «перестановці місць доданків» я теж не розумівся, не було.

Утім, я був не один такий. Наша стара, що пішла від нас, за словами батька, останнього жарту теж геть не сприймала, тож своїм почуттям гумору я, мабуть, вдався в неї. А от поза гумором питання, як старого сприймати, ніколи не стояло. Гадаю, що й вибору-то немає: свого старого треба сприймати таким, яким він є, бо не нам вирішувати, у яких батьків народитися. Хоча сприймати буває тяжко, бо кому ж сподобається, коли твій старий якщо й дихає, то лише через якийсь балон, і лягає до лікарні радше не лікуватися, а помирати на захмарних дозах морфію, і червоного желе «Джелло»^[8], яким їх напихають на вечерю, він і ріски в рот не бере. Зупиніть мене, якщо я вже казав, та у мого старого такий собі рак простати, що й навіть раком не назвеш, адже минуло чи то двадцять, чи, може, й усі тридцять років, перш ніж ми взагалі дізналися про його хворобу. Відтоді я й почав пригадувати, яких маленьких хитрощів старий мене навчив. Як-от, перш ніж копати яму, на лезо лопати треба попшикати WD-40^[9], тоді й лопата піде як по маслу. А ще він навчив мене не тиснути на спусковий гачок одним пальцем, бо так, скоріш за все, потрапиш пальцем у небо, а «вичавлювати» його, як лимон, усією п’ятірнею. Навчив виводити цятки крові. Та наводити жарти. Безліч жартів.

Авжеж, про порівняння з Робіном Вільямсом не йдеться. Я бачив якось те кіно^[10] з ним, із Вільямсом, коли він чіпляє червону кульку на носа і натягає таку велику перуку в стилі «афро», тільки не чорну, а всіх кольорів веселки, і завеликі клоунські пантофлі, а в петлицю встромляє штучну гвоздику, з якої цівкою б’є вода, і ти мимоволі віриш, що цей приятель, дійсно, неабиякий цілитель, що змушує хворих на рак малолітків умирати від сміху, не в тому сенсі, що вони вмирають сміючись, а в тому, що сміються і — більше не вмирають. Мало того, ці голомозі дітлахи, від яких зосталася сама снасть, гірша навіть за мого старого, на превеликий подив, сміючись, видужують.

А найдивовижніше те, що все це кіно базується на справжнісінькій «історії з життя».

Я це до чого? А до того, що Сміх, що, втім, і їжакові зрозуміло, це — Найкращі Ліки. Проводячи, ясна річ, без ліку часу в лікарняному передпокої, я, саме собою, вигодив хвилинку на той самий «Рідерз дайджест». Правдиву історію з нього всі ми, якщо не читали, то напевно чули: жив та був собі один аміґо, і була у нього пухлина мозку, і була та пухлина завбільшки з грейпфрут, і через ту пухлину він вже збирався відкинути копита. Про те, що недовго залишилося, йому натякали вже геть усі: і лікарі, і священики, і патологоанатоми. Та їм на зло він примусив себе дивитися стрічку про «Трьох бовдурів»^[11] нон-стоп. Ба більше, цей аміґо з четвертою стадією раку примусив себе ще й реготати, теж нон-стоп, з Ебота й Костело^[12], з Лорела й Гарді^[13], та ще й з цих, як їх, братів Маркс, щоб уже певнісінько. І що б ви думали? — оклигав. Ось що буває, коли гормонійно поєднати непереливки крові з хахоньками від ген-дорфінів.

Отож я й подумав: чого тут втрачати? Чому б і мені не пригадати двійко-трійко улюблених дотепів старого, щоб теж, напевне, провести терапію сміхом — нехай набирається здоров’я. Здоров’я ж бо нікому не зашкодить?

З тими думками здоровий йолоп прямує навпростець до батькової палати в госпісі, рішуче підтягує стілець до ліжка і сідає. Потім втуплюється в землисте обличчя старого на смертній постелі й починає: «Так от, заскакує ота білявка до генделика за рогом, де раніше ніколи не бувала, цицьки — як цяцьки; булки — цупкі, і замовляє портер, скажімо, «Мікелоб». А бармен, не гвіздком у тім’я битий, потайки щедрою рукою підмішує у пляшку «Мікі Фін»^[14], що одразу «вирубає» її як підтяту, і кожен перець у генделику по черзі користується з її стану, задравши їй спідницю та перехиливши бездиханне тіло через край більярдного столу. Та настає час зачинятися. І лише тоді, плескаючи по щоках, її приводять до тями і сповіщають, що пора, мовляв, і честь знати. І що ж, зо два-три дні ця ципа з цицьками та булками з’являється знов, замовляє той самий «Мікелоб» і дістає все те саме, що й минулого разу. І так триває не один тиждень, аж поки одного дня, зайшовши до генделика, вона не питає у бармена, чи може їй краще замовити «Будвайзер».

Треба визнати, що в цей сивий, як та кобила, анекдот я як не «в’їжджав» ще в першому класі, коли почув його вперше, так і досі не «в’їжджаю», проте добре пам’ятаю, що батька завжди тішило його закінчення…

Бармен осміхається так красно і запитує: «А що? Невже від “Мікелоба” голова бо-бо?» На що ця краля перехиляється через стійку і хіба що не на вушко так шепоче: «Тільки між нами… Від «Мікелоба»? Та ні. Голова не бо-бо, а от манда…»

Так от, цей анекдот я вперше почув від старого, позаяк він сам мене його й навчив, але ж навчив у тому віці, коли я не знав не тільки, що таке «манда», а й яка користь від «Мікі Фіна», і як саме можна «скористатися з чийогось стану». Та я твердо знав одне: ця історія чомусь викликає у старого сміх. Більше того, якось, коли ми з ним сиділи в черзі до перукаря, він загадав мені встати й задекламувати всю цю історію, як віршик, і вся черга — хто листав журнальчик, хто в детектив поринув — разом з перукарями так і пирснула сміхом; половина з них захлинулася шмарклями та слиною, а в іншої, яка ремиґала тютюн, жвачка через ніс пішла.

Отож бо, здоровий йолоп розповідає цю байку вмирущому батькові; це відбувається пізньої-пізньої ночі, коли в лікарняній палаті вже нікого немає, окрім їх двох і — що ж? — навіть і тіні усміху. Тоді він робить другу спробу й розповідає іншу, не менш улюблену, батькову байку про певного комівояжера, якому телефонує певна фермерська дочка, з котрою той мимохідь звів знайомство під час своїх мандрів місяців зо два до дзвінка. Ось вона йому і каже: «Пам’ятаєш мене? Нам було дуже весело вдвох і ми гарно провели час. Ти ще обіцяв кохати мене хіба що не до гробової дошки». А той її питає: «Ну то й як?», а вона йому: «Що “як”? Я — вагітна! Мені нічого іншого не залишається, як накласти на себе руки!» А він їй: «Отакої! Ти ж бач, яка вона, виходить, швидкоплинна, та комівояжерська любов…»

Коли мені було сім, і я не жартую, цим анекдотом я абикого міг довести до кольок в боку, а сьогодні дивлюсь, а старий — ані пари з вуст. Єдиний засіб, яким я міг сказати старому: «Я тебе люблю», — це сміх з його дотепів заради нього, навіть тоді, коли мені було не дуже смішно, і зараз я лише хотів того ж від нього. Мені було б досить усмішки, однієї-єдиної усмішки, хоча б понад силу, хоча б куточками вуст, хоч би як старий озвався, хоч би «хе-хе» прохекав, хоч би бровою повів. Та у відповідь анічичирк: ні охкання, ні стогону. Та гірше від несміху те, що старий примружує очі, зціплюючи повіки, а коли розліплює, то в очах бринять сльози. Ще за мить сльози збираються у дві важкі краплини, що під власною вагою, скочуються щоками. Великим беззубим ротом старий ловить повітря, ніби йому нема чим дихати, і сльози починають котитися одна за одною, торуючи собі шлях зморшками по обох щоках і розпливаючись темними плямами по подушці. Й ось дорослий син, наче мала дитина, хоча яка ж вона мала і кому ж вона вже дитина, що все-таки, здається, ніяк не може перерости глевтякуваті дотепи, у відчаї засовує руку в кишеню брюк і видобуває з неї штучну квітку гвоздики, з якої просто заради сміху чвіркає вода, заливаючи зарюмсане зморшкувате обличчя старого.

Ось чому не в змозі зупинитися, чадо давай розповідати про пóляка, який вийшов якось на полювання зі своїм штуцером. І ось іде цей зденек лісом, аж — гульк! — просто під деревом на ложі з м’якого зеленого моху — кобєта, вже гола, ще й ноги розкинула. Придивляється він, а ця кобєта — така собі здобна краля; вона ж, своєю чергою, грайливо розглядає зденека з його чималим штуцером та й питає: «Як ся маєш? Що робиш?» На що той відказує: «Та ось — полюю». А вона йому підморгує: «На стрільця і звір лежить. Може, я твоя здобич?!» Той знизує плечима: «Чом би й ні!» — і розряджає свій штуцер просто в неї: «Бабах!» Довго над лісом гуляла луна…

Свого часу цей анекдот про пóляка, хай яким він був бородатим, входив до золотого фонду наших жартів; як пісня, перевірена часом, він завжди викликав бурхливий відгук, та зараз відгуку не було — старий продовжував тихо вмирати. Він плакав, не роблячи жодної спроби бодай осміхнутися — він просто мав би зробити мені крок назустріч. Як же лікувати сміхом того, хто лікуватися не хоче?! А я допитуюся: «Що вийде, якщо схрестити підора з маланкою?» А я допитуюся: «Яка різниця між собачим лайном та нігером?» А йому не стає краще. Тоді я прикидаю, а може, рак вже й до вух добрався. Воно ж як: коли присів на морфій та на все таке, ти, звісно, стаєш глухим до всього іншого. Тож, аби просто перевірити, чи чує він мене взагалі, я схиляюся майже впритул до його зарюмсаного, як у немовляти, обличчя і питаю: «Яка різниця між чорницею і черницею?» І, не дочекавшись на відповідь, мабуть, занадто голосно як для такого закладу, волаю на всю католицьку богадільню: «Черницю можна трахнути!»

У розпачі я розливаюсь соловейком про усяку гомосячину, про мачо і мучачу, маланців і маланок — словом, пробую усі дійові курси лікування, відомі сучасній медичній науці, але старий ішов від мене не прощаючись. Людина, яка все довкола перетворила на великий анекдот. Той факт, що він навіть не огризається, лякає мене мало не до втрати мови. І з переляку я горлаю як навіжений: «Тук-тук!» І коли не чую відповіді, то для мене це рівнозначно тому, що старий втратив пульс. Я волаю: «Тук-тук!»

Я горлаю: «Навіщо екзистенціаліст переходить дорогу?!»^[15]

А він тихо переходить у інший світ, так і не давши мені відповіді на самі екзистенційні питання. Він полишає мене тоді, коли я відчуваю себе бовдур бовдуром. У розпачі я хапаюся за його обм’яклі, наче чужі, посинілі пальці холодної-холодної, немов крижаної, руки, та він навіть і не здригається, коли я по синій льодяній долоні проводжу «Джой базером»^[16]. Я горлаю: «Тук-тук!» Я волаю: «Чому? Чому стара пішла з сім’ї, чому залишила чоловіка з чотирирічним сином?»

Ніщо не вбиває жарт дужче, ніж просто попросити у старого пояснень, бо саме це і вийшло — саме цієї миті він і перестає дихати. Серцебиття припиняється. На моніторі — суцільна ізолінія.

Отож-бо, здоровий йолоп, котрий глупої ночі сидить біля ліжка в лікарняній палаті батька, вдається до найдотепнішого, як йому здається, аналога тих електродних прасок, що їх лікарі використовують, аби зупинити серцевий напад, до сміхового відповідника того, що цілитель Робін Вільямс застосував би до вас у покої клоунської невідкладної допомоги: такий собі дефібрилятор «Три бовдури»; так от, цей йолоп бере великий-превеликий бутафорський кремовий торт, змащений зверху грубим-грубезним шаром збитих вершків, такий, яким не погребував би і сам Чарлі Чаплін, якби його покликали рятувати ваше життя, і підносить цей торт високо-високо над головою, наскільки рук вистачає, і опускає його вниз, блискавично, як той баскетболіст, якому вдається слем-данк^[17], або той поляк, що як грім серед ясного неба розряджає свій штуцер — бабах! — просто старому в рот.

І попри чудодійну, добре задокументовану цілющу силу комедійного мистецтва, мій старий відходить, залишаючи під собою пляму кривавого лайна.

Ну, взагалі-то, це, мабуть, виглядало значно кумедніше, ніж я оце розповідаю. І якщо ви в цьому місці не регочете, то не картайте мого старого. Його провини в цьому немає. Провину я цілковито беру на себе, бо такий же з мене балагур. Знаєте, як буває: там солі не досипав, там перцю не додав, ударний рядок не підготував і — щонайкращий дотеп нанівець. Далеко по приклад ходити не треба. От і я пішов до тієї перукарні, де й розповів їм, як відходив мій старий і як я намагався його відживити, аж до самого торту з вершками, та й про торт повідав не криючись; не втаїв і того, як службовці шпиталю викликали гевалів-охоронців, і ті перепровадили мене до палати для пацієнтів з певними відхиленнями на невеличкий тридобовий карантин. І що ж? Навіть розповідаючи цю, найбожевільнішу, частину всієї історії, я, здається, її запоров, судячи з того, як ті дідугани з перукарні мовчки подивилися на мене. Я їм про те, як проводжав старого в останню путь не тільки поглядом, а й носом, бо той був з голови до ніг увесь у крові, лайні та збитих вершках, і не учути цього було неможливо, а вони, усі перукарі та їхні давні клієнти з їхньою тютюновою жвачкою, тільки дивляться на мене і хоч би хто «хе-хе» сказав. І тоді, як і багато років тому, в цій самій перукарні, я закидаю: «Тук-тук!»

Перукарі заклякають з ножицями в руках. Старі шкарбуни завмирають зі жвачкою в роті.

Я знову: «Тук-тук?» Усі затамували подих, і на мить мені здається, що я єдиний живий серед мерців. І я кажу їм: «Смерть! Смерть навкруги! І смерть повсюди»^[18]. Ви що, хлопці, не вивчали в школі Емілі… Снікерсон? Або про Жан-Поля… Стюарта не чули?»

Я ворушу бровами та струшую попіл з уявної сигари: «Хто там?» І сам відповідаю: «Я не знаю, хто там, — я навіть не вмію грати на скрипці!» Єдине що я знаю — що в голові моїй не клепки, а клоччя жартів, які просто так не викинути з голови, бо вони засіли в ній, наче пухлина, пухлина завбільшки як грейпфрут. А ще я знаю, що з часом навіть лайно собаче біліє і більше не смердить, — ось яке лайно не йде мені з голови, бо ним напихали мені голову усеньке попереднє життя, начебто це й справді весело. І вперше відтоді, як у ролі «малого бовдура» я на всю перукарню проголошував такі слова як «підор», «манда», «нігер» або «маланець», я зненацька збагнув, що то не я укидав жарти, а я… я — сам був жартом. Яке запізніле прозріння! Зрозумійте мене: добрий жарт, він як пісня перевірена часом, він як «Мікелоб», що подається приємно-прохолодним… от тільки з «Мікі Фіном»… і подається тим, хто всміхається так ласкаво, що вам і невдогад, як смачно вас вздрючили. Разючий дотеп тому й зветься разючим, що він вражає, а вражає він несподіванкою; це як у боксі: буцімто кулак у рукавичці, та ще й у м’якій, але ж вона приховує залізні костяшки; тож як поцілить такий у щелепу, то дійсно вражає — бах! — він наче дає зрозуміти: «Я кращий за тебе», «Я крутіший» і «Останнє слово, приятелю, за мною».

І стоячи посеред все тієї ж старої суботньої перукарні зранку як оглашенний я кричу: «Тук-тук!»

Я вимагаю: «ТУК-ТУК!»

І нарешті один з тих дивнуватих дідків, завсідників перукарні, мовить сиплим від тютюну ледь чутним шепотом: «Хто там?»

І я витримую паузу, пропускаючи такт, аби зберегти напругу, — цього навчив мене старий, коли казав, що вдало витримана пауза — це половина успіху, якщо не весь, — і після паузи я осміхаюся так ласкаво і кажу: «Радіо…»

Еленор

Ренді ненавиде дерева. Він ненавиде дерева так гаряче, що, коли Інтернет репортерує про гуртову дефенстрацію дощових джунглів Амазонії, він, Ренді, вважа, що це доволі гарне і шляхетне визначення подій.

Здебільшого, дерева сосни. Він ненавиде, як дерево сосна руха: воно руха повільно, потім руха швидко. Спершу так екскоріаторно повільно, що забуваєш, що воно руха, типу, завжди. Це саме той метод, яким дерево дедалі вища й вища, набираючи собі тонни дров’яної кубатури, аж поки воно, типу, не наведеться на ціль — просто на маківку голови якоїсь людини. Після цього дерево сосна руха швидко, як замаскована протипіхотна міна швидко. Занадто швидко, щоб це усвідомити.

У всякому разі, Рендів татусь усвідомити його прихід аж ніяк. Наперед визначивши собі на все життя відкривати дросель і тягати зелений ланцюг^[19], Рендів татусь уже, типу, жив у тривожному часі. Один швидкий рух, і вся та деревинна сировина троще волосатий купол його тонкого черепа на мільярд кривавих фрагментів.

Ренді виріша, що він має кращі заняття, ніж зусібіч стерегтися, та зрештою й на себе отримати згори сотню тонн целулоїдної фібри. Ренді ненавиде Орегон^[20].

Ренді доходе жити в якомусь будинку під рожевим тиньком, де дерева ніколи, нізащо не потрапляють у краєвид. Ренді, він прибира до рук гроші за батьківську страховку і пха до машини свого буля. Він праве на південь, всю дорогу шаліючи швидше і швидше, типу, як ніби зграя сіромашних вовкодавів приглядаються до його, Рендівої, сраки.

У Каліфорнії, тамтешня реалторка лупе баньки на Рендіву тачку: на його «Селіку»^[21], тюнінговану вдвічі дорожче післяпродажного хромування за цінами автодовідника «Синя книжка». І ще та регентка, вона бере на увагу Рендівого пітбуля. Такий стандарт, таке конфесійне бунтарство. Та регентка легко ексгумує поголену Рендіву голову і його свіжонабите на обличчі табу, яке, типу, досі сочиться кров’ю. Регентка відчиня свій ноутбук і дрібніша до качання якоїсь піратської штуки. Вона каже Ренді:

— Котику.

Вона каже, типу:

— Котику, ти так схуднеш на цій хаті.

Реалторка, ім’я в цієї агентки, типу, Газель.

І ноутбук Газелі показує перед виряченими баньками Ренді певне кіно. Типу, там відвертий контент, переписаний з контенту, переписаний з контенту, переписаний з контенту, переписаний з контенту за тисячу поколінь від будь-чого, за що колись давно було платилося грубі гроші. Регентка каже:

— Котику.

Вона, типу, каже:

— Котику, назва цьому буде: «Тікай і ховайся, біла манюню IV».

В означеному фільмі, типу, зіркою Дженніфер-Джейсон Моррел^[22]. Вона підбива одного блондинистого злодюжку-квартирника бомбонути якусь хату-лялю, де, щоб зітхнути з полегшенням, капітулюють з десяток якихось братчиків- котиків. Ті братчики-котики, типу, мліють-метастазують у постелі опісля доволі нахабного цілонічного, розпаленого «Ремі-Мартеном», запліднювання. Сам сюжет розпочинається, коли вона, Дженніфер-Джейсон, інкрімінує себе у розплутування золотих ланцюгів з десятка тих означених ший. І тільки коли ті дебелі, запальні — і зрозуміло, що вже обпатрані — братчики-котики прокидаються, кіно набирає темпу.

Він, типу, під рожевим тиньком ззовні — будинок в цьому фільмі. І плавальний басейн займа ледь не все заднє подвір’я, і, здається, з одного його краю газована вода виливається десь у безслав’я. В сусідів на переднім дворі з гравію росте кактус Сеґундо^[23], і жодного дерева.

Під час оглядин реалторка Газель, вона зверта його увагу на спеціальні особливості, включно з двоповерховим проваллям передпокою з долівкою з білого мармуру. Це, типу, та локація, де Дженіфер-Джейсон вовтузилася з лавою тих зголоднілих братчиків-котиків, які добивалися черги, щоби брутально її вибахурувати.

Ренді й реалторка, вони просто стоять там і благоговіють. Обоє вбиті приголомшливою кіногенічністю гістероктомії, яка мала місце на цій квадратурі.

Він, Ренді, типу, покладаючи глибоку жертву, він каже:

— Сестричко-кицюню, щось мені тут тхне фарисейством!

А Газель, вона каже:

— Котику, ось коли ти вступиш у володіння. Ти продаватимеш квитки і роззолочуватимешся, водячи золочені екскурсії.

Газель наставля, що ця з білого мармуру квадратура долівки, ось просто тут, типу, ідеальне місце для встановлення Різдвяного деревця. Але ж Ренді, він ненавиде дерева — хоч живі, хоч мертві.

Реалторка, вона наполяга на тому, що проведе Ренді через залу для витребеньок, губорозпусну вітальню, стінну шафу, безклепкий куточок, кімнату для нудьгування і стильне домашнє гріховодство вже тоді, коли Ренді укладе угоду купівлі. Ренді лише хоче знати, чи вистаче тут, типу, достатньо місця, щоби собаці побігати. Ренді показува пальцем, викорінюючи свого американського бультер’єра. Типу, собаку звуть Еленор.

Енді з Газеллю міряють кроками гравійний метраж. І звісно ж, там вистача достатньо місця, між ними і Хуанами Кордобами по сусідству. А отже, Ренді, він шляхтує на придибання будинку через транзакцію чистої готівки.

А та пітбуль, Ренді веде її до безповідкового парку і навча приносити закинуте, капітулюючи при цім до явно фальшивої відрубаної руки. Еленор любе цю розтерзану бутафорську остачу з якогось гелловінського блокбастеру. Зблизька кров на обрубаному зап’ястку вигляда абсолютно вікарною^[24]. Типу, пучки почорнілі і такі пустопромовисті. Тим не менш попри те, нема кінця веселощам, коли Еленор раптом вискакує з кущів з таким шокуючим, облупленим в неї між ікл обрубком.

Ренді гра в такий спосіб у ці закидони, просто аби подрочити своїх сусідів, отих кляузників Хуанів Кордобасів, які возять возики зі стереотипом, ніби пітбулі цілими днями нічого не роблять, окрім як тільки використовують свої гострі як бритви щелепи, щоби, типу, мастурбувати крихітних немовлят.

Просто, аби накрутити комічну пружину цих ескапад, Ренді приневолює себе до утилізації рожевого пластмасового пупса — хай його приносить Еленор. Він катапітулює означену ляльку до навколишніх шаблонних живоплотів та кактусів Сеґундо й Еленор, вона хижо кидається по неї. Як побачать, як дико мчить пітбуль, вочевидь термосячи безпорадне немовля, вся ця спитуація виллється в крики, дума Ренді.

У будинку він потай плека найоптимістичніший сералій, що Дженіфер-Джейсон, типу, виріша вирушити у сентиментальну подорож. Будь-якогось дня вона, типу, вмоторює своїм «Порше» на його під’їзну алею і дзвонить у дверний дзвоник, благаючи дозволу рекогносцирувати місця її старих хлюп-пригод. Коли це трапиться, мріє Ренді, як він обійма Дженіфер-Джейсон своїм сильним-але-ніжним захватом і, типу, вставля — як дуже багато мужніх інших, — щоби ретельно й прискіпливо її вибахурити.

А тим часом, щоби послабити свою самотність, Ренді бентеже Газель. Він представля їй залишки грошей від страховки і каже:

— Сестричко-кицюню, я, типу, пропоную готівкові умови, щоби ти поєдналася зі мною в священному маркимоніальному союзі.

Ренді, він її романтизує, смаже їй стейки і псує її чудову фігуру, подаючи їй на десерт запечену Небраску^[25]. І врешті-решт Газель, вона стуха до того, що виходе за нього заміж.

Поза тим, втіша себе Ренді, життя в Каліфорній — це, типу, покращення. Життя в такому архітектурно імпозадному будинку, зна Ренді — це наповнює його нудне буття глибокістю ректабельного кредитного забезпечення. Вільно віддихуючись тут, він почува себе кимсь насправді важним. Чи то укуратором музею, чи то стражем-охоронцем якогось інфербального вогню.

Ренді ненавиде бути просто ніким. Це, типу, ніби якесь спадаюче дерево вже розшпетило його на друзки.

Типу, це та потайна правда про загибель Рендівого тата, це вона спонука Ренді почуватися глибоко й обґрунтовано збендефекованим.

Тим не менш попри все, будь-які покращення в стилі його життя виявляються всього лише пустими перденціями.

Його нова рідна душа, Газель, вона завжди зника, вируша то на Ревні Класи^[26], то в притулок для знепучених дружин. А коли з’являється Ренді, щоб відвезти її додому, вона імітує своїм захвисникам зі служби допомоги скурвивдженим особам, ніби це він винен в тому, що в неї продавлена ламбада^[27], тоді як Газель, вона сама якось конфондувала йому, що це одної пізньої ночі, колись давним-давно, у неї мав місце інцидент з травматичною перфорацією під час самофеляції.

Тим не менш попри все, Ренді лячно. Він констатує, що, якщо Газель вдасться пройти обстеження на хорість, тоді саме його буде з’ясовано судами і зацукровано на важкий термін за ґратами. Замість Дженіфер-Джейсон, це він, типу, циркумцизується у пастці обставин поза власним контролем. А у в’язниці Ренді стане тим, кого через його пристрасть до ніжності день і ніч пропускатимуть через вибахурювання зграї зголоднілих братиків-котиків. Всі до одного схильні до вчинення безплідних актів тюремно-стільникового покриття.

Додаючи скипидару на рани, Інтернет репортерує, що Дженіфер-Джейсон, типу, вчудила жорстокий акт самогубства. На відзнаку її життєвих досягнень Ренді зводе на передньому дворі невеличку капличку, щоби там демонструвалася її фотографія. Він надіється на приплив паломників, але оті сусіди, Хуани Кордобаси, кажуть, що його капличка, типу, огидна через те, що фотографія Дженіфер демонструє, як вона, типу, насолоджується своїм тривимірним покликанням.

Всі відверті кінокадри, що їх Ренді помістив у свою капличку, вони зникають.

Зрештою, сезонознавці — хоча в Каліфорнії весна, літо і всі пори року майже ідентичні на вигляд — його сусіди влаштовують у себе на подвір’ї Наївний Вертеп^[28]. Узгодженню не помага, а навпаки, коли вони скаржаться, що Еленор створює забагато шуму, і Ренді з заднього подвір’я кричить їм через огорожу, що принаймні його собака вміє гавкати англійською мовою.

Різдво — це також коли всюди, типу, ховаються по засідках, чигаючи на нових жертв, свіжозрубані вічнозелені дерева з Орегону. Одно з таких, вичисля Ренді, типу, несе на собі і його ім’я. Найближчі сусіди влаштовують Наївний Вертеп на підставі того, що вони Хуани Кордобаси, цілувальники Папи. Вертеп, типу, довершено штампованими з пластмаси фігурами Йосипа і Діви Марії. І пластмасовим немовлям, яке, типу, сквашене догори лицем у ящику від помаранчів, навалашеному купами жовтої соломи. Через великий надлишок сонячної репарації це передстражденне немовлятко Ісусик має порчений вигляд. На думку Ренді, воно, з його потрісканим пластмасовим личком і вицвілою фарбою, гірше за якийсь потрух.

Проблема в тім, що для Еленор цей Ісусик на вигляд, типу, як та лялька, яку вона віддавна, типу, призвичаїлася приносити. Еленор завжди їжаче свої баньки на нього. Ця собака, типу вже близька до істерики, наче якоюсь безсовісною Дженіфер-Джейсон Моррел можна виправдати цей святенницький кіч.

Можливо просто аби побавити Ренді, Газель закида, що їм треба вирушити на шопінг. Вона повністю насуцілена на придбавання хвойного деревця в діаграмі достатньо розкидистого, щоби заповнити двоповерхове провалля їхнього передпокою. Вона анулює всі застереження Ренді, вона абсолютно відкида нарікання на те, що його рідного тата було впокоєно падінням іншого такого ж орегонського монстра. А ні, Газель, вона каже:

— Котику.

Вона каже:

— Котику, ми декорнуємо наше деревце різнобарвними Різдвяними скляними прикрастами.

Купити хвойне дерево, підраховує Ренді, буде дешевше, ніж сплачувати колишній дружині антимонії. А отже, вони закуповують означене дерево і декорнують його тисячами прикрасток з дутого скла. Роблячи цю справу, вони залишають відкритими передні двері.

Нікому не є дивним, що пітбуль Еленор екстраполює себе за межі будинку. Роз’ятрюючись швидше швидкого, вона викрада ту пластмасову ляльку Ісуса і пускається в напрямку на північ через північний захід^[29] у чимдуж зростаючому темпі втечі.

Якісь люди, типу, проїжджають повз машиною, може, євреї чи слідчі Єгови, але якісь такі, що не визнають Ісуса за сина Божого, вони вирішують, що Еленор ущелепила звичайне немовля. У них такий депутатський вигляд. У всіх до одного настирливих нахаб очні яблука, типу, ось-ось повипадають. І вони починають гонитися за Еленор і розсилати убійне відео телефонами, а потім і котільйони низькозадих грубіянів Хуанів Кордобасів також затято переслідують Еленор з небезпечно високим темпом. І всі вони, типу, смалять з нелегальних револьверів.

Забиваючи баки супротиближньому, Газель, вона чита Ренді лекцію. Сестричка торочить і торочить йому про якийсь пісуар, що, типу, висить на стіні в якомусь французькому мистецькому мавзолеї. Вона кричить:

— Марсель Дюшан, котику!

Ось щойно Газель була висотувала його хіть; а ось уже вона, типу, виверга з себе напівпереварені лекції з Ревних Класів. В його сестрички-кицьки як в нікого іншого серце сапфірове. Вона глузує з нього, провадячи далі:

— Котику, невже ти ніколи не читав Люїса Гайда?^[30]

І от фінал, Ренді вихоплює єдине слово з того, що вола Газель.

Пінячись зі своїх розчинених передніх дверей, Ренді кричить:

— Тікай і ховайсь, Еленор!^[31]

Позаду себе він чує Газель, важко індоктриновану «Ремі Мартеном». Вона, типу, гаркає:

— Котику, ось тобі за те, що продавив мені ламбаду.

Й, утилізуючи всю свою безцеремонну силу, вона, типу, це атестує, перекидаючи Різдвяне дерево!

І наступний нефортунний акт, це коли котільйони тонн убійних соснових голок і фрактальних скляних осколків, падаючи, вганяються Ренді в спину. Тим не менш попри те, він не помира раніш, аніж серцем зараня пересвідчується у цьому наївному фіаско.

Його пітбуль, Еленор, вона, типу, відшкодовує повернення Ісуса Христа з мертвих. Затиснутий в контексті гострих собачих ікл, цей мертвий, вилинялий, брязкітливий кімвал, типу, повертається назад до буття справжнього Святого Дитяти.

І, випочиваючи зі свого усвят пробитого тіла, Ренді, він баче, що життя, воно як дерево. Спершу життя руха повільно. Так дратівно повільно, що забуваєш, що твоє життя тебе, типу, руха завжди. Твоє життя тебе, типу, руха завжди. Твоє життя тебе, типу, руха завжди. Потім твоє життя, воно руха швидше швидкого. Під кінець, твоє життя руха занадто швидко для усвідомлення цього руху. Тим не менш попри це, все ще сенсилізуючи як гаряча кров струменить крізь завдані важкою армадою рани, екстраполюючи себе з його тіла, Ренді, він, типу, співа Різдвяну колядку:

— Тікай і ховайсь, Еленор! Тікай і ховайсь!

І, лінгвомарячи на тому порозі, що відбожествлює тих, що відходять, і вже мертвих, Ренді — уже напівпримарою — типу, співа:

— Текіла і хвись, Еле-Желе в нору!

Спінюючи в собі силу, Ренді, типу, шепоче-співа:

— Люба, пожди! Заходь сюди! Плинь до насолоди! Цукрова-лайт! Кошенята-спрайт! Рукавиці-файт! Копірайт! Мегабайт! Форсайт! Бонні і Клайд!

Всі його слова розсипаються на шматочки, тим часом як Ренді відходить, аби щасливо і безповоротно скваситися, пригорнувшись до грудей свого напередвідбулого тата.

А тим часом, що стосується його пітбуля…

Так швидко, як тільки можуть нести її волохаті лапи, Еленор, типу, луною повертається знову на північ. І, хоча ті низькосракі Хауани Кордобаси, типу, швидкі, неможливо заперечити, що пітбуль Еленор стрімка, вона легка — завжди і вічно вона, типу, фашистка.

Про те, як Мавпа вийшла заміж, хатинку придбала та щастя в Орландо знайшла

Багато років тому, ще за часів, що передували великому розчаруванню, йшла якось Мавпа лісом, облизуючись від гонору. І було чому: неймовірні зусилля та роки самопожертви нарешті далися взнаки, і навчання лишилося позаду. Було чим похизуватися навіть перед старим Вороном: «От подивись на мене: ти бачиш перед собою не просто мавпу, а Мавпу зі ступенем бакалавра з комунікацій!» Або повипендрюватися перед Койотом: «Ти й не уявляєш, скільки цінних стажувань довелося мені пройти на шляху до освіти!» У світі, де їй ще невідомі були ні ганьба, ні поразка, тим паче те, як повернути їх собі на користь, Мавпа власноруч передала своє резюме до відділу людських ресурсів «Ллевеллін фуд продакт маркетерз, інкорпорейтед».

Там вона спромоглася дістати особисту аудієнцію у пані Хом’як, яка на той час очолювава зв’язки з громадськістю у згаданому відділі. Мавпа сміливо поклала своє резюме на стіл перед нею та зробила таку заяву: «Дозвольте мені довести, що я чогось варта! Дайте мені доручення, що личить справжньому лицарю!»

Так Мавпа вперше опинилася за розкладним прилавком, з якого зазвичай починається просування нового товару. І на майданчику роздрібної торгівлі, і у великому торговельному центрі Мавпі доводилося пропонувати відвідувачам то нарізані кубиками шпикачки на зубочистках, то шматочки яблучного пирога у паперових вазончиках, то зразки тофу, соєвого сиру, загорнуті у паперові серветки. Доводилося Мавпі підставляти і власну тендітну шию, як, наприклад, тоді, коли вона пшикала її промоційним парфумом, аби здоровенний Лось із якогось тартаку врешті-решт нанюхався й таки його придбав. І таки придбав! Та ще й не раз. Завдяки її особливому власному шарму, як усміхнеться Мавпочка чи то Оленю, чи Леопардові, чи Орлові, ті не можуть втриматись і усміхаються у відповідь, переповнюючись бажанням зробити таку ласку й хоч будь-що в неї купити. Так, Мавпі вдалося продати сигарети Барсукові, який доти ніколи не палив. Втюхати палички до пива з в’яленої яловичини Баранові, котрий взагалі не їв м’яса. Впарити лосьйон для рук Зміючці, у якої, власне, й рук не було!

Після чого пані Хом’як із «Ллевеллін фудз» викликала її та мовила: «Щойно відкрилася вакансія у Вегасі», — так Вегас став першим у довгій низці її звитяг, позаяк тепер Мавпа була не сама по собі, а корисним членом команди, та й зарекомендувала себе істинно командним гравцем. І коли пані Хом’як пропонувала Мавпі переїхати до філії у Філі^[32], а потім до Міст-близнюків^[33], а потім — і до Сан-Франа^[34], Мавпа ніколи не відмовлялась і залюбки вирушала чи то «сплавляти» новий плавлений сирок на сандвічі, чи то «штовхати» новий енергетичний напій для спортсменів. І відчувши себе досить успішною, вона знову постала перед ясні очі очільниці людських ресурсів пані Хом’як та сказала: «Ви завжди чинили мені добро, пані Хом’як, увесь цей час як вірою і правдою служу я “Ллевеллін фудз”. Дозріла до подальших я випробувань».

І відказала на те пані Хом’як: «Шукаєш нових викликів? То добре! Що ж, є в нас крам, який “пропихнути” ще нікому не вдалося. Це — сир…»

Та не злякалася труднощів настирлива Мавпа й, анітрохи не вагаючись, відповіла зухвало: «То доручіть мені той ваш проблемний сир!» І навіть не глянувши мигцем на «непропихний» крам, Мавпа необачно пообіцяла здобути щонайменше чотирнадцять відсотків у такому конкурентно-жорстокому, середньої насиченості сегменті ринку, як імпортовані молочні продукти твердої консистенції; більш того, Мавпа пообіцяла, що досягнутий успіх буде розвинуто і в наступні сім тижнів згаданий сир, хоч із цвіллю, а буде належним чином позиційовано серед твердосирних виробів тієї ж таки категорії ще до початку найближчого розважального сезону. Натомість пані Хом’як гарантувала, що «Ллевеллін фудз» не пожалкує для Мавпи місця регіонального Північно-Західного супервайзора, а це дасть їй змогу осісти в Сіетлі, придбати «кондо»^[35], знайти собі пару та започаткувати сім’ю, яка б збалансувала кар’єрний бік її життя. Та найважливіше, Мавпі більше не доведеться знову підставляти шию лохатому Лосеві, який ніяк не нанюхається. Або чарівно всміхатися в «Сейфвеї»^[36] Шакалу, почуваючи себе в безпеці, поки той нарізає кола чи то задля того, щоб «тяпнути» в неї тістечка, чи то просто тяпнути за булки.

Ось так і вийшло, що в ті давні часи, коли вона ще не знала гіркого присмаку невдачі, опинилася Мавпа за розкладеним прилавком в одному з супермаркетів Орландо, випромінюючи лагідну усмішку понад густим лісом зубочисток, що стирчали з чогось такого, біленького, у формі кубиків, що здаля виглядало, ніби ліжко «кінг-сайз» скрізь утикане гвіздками як на йога. Так вона всміхалася й осміхалася, аж поки не спіймала на собі погляд Ведмедя Грізлі. «Ага, — мовила собі Мавпа, — Сіетл уже на підході, тепер мій хід». Та щось пішло не так, а саме: не так пішов Грізлі. Замість поквапитися до неї він зупинився на півдорозі. Крутячи носом у повітрі, Грізлі підняв одну ногу, потім другу, старанно перевіряючи, чи не прилипло щось зайве до підошви, а відтак перевірив іще й власний слід. Тоді він крадькома вигнув шию та понюхав у себе під пахвами. І лише потім його погляд зупинився на Мавпі, от тільки привітна усмішка зникла, мов і не було, і підходити ближче він якось не наважувався. Вуста його затремтіли, ніби через образу чи огиду; з тим Грізлі втік і згадуй лише як звали. Тоді у пастку своєї усмішки Мавпа спробувала підманути Вовка, та Вовк наблизився лише на кілька кроків, аж тут ніздрі його розкрилися, наче розтруби. Ще мить — і з розширеними від жаху сірими очима, підібгавши хвоста, Вовк хутко подався геть. Майже попався на її чари Орел: він навіть увійшов у піке, коли, не долітаючи до цілі, раптом видав придушений клекіт, замахав золотавими своїми крилами, і ті понесли його через весь супермаркет кудись удалечінь.

Чого Мавпа одразу не унюхала — може, тому, що нюх притупився на тих парфумах і сигаретах? — то сирного запаху, який не можна ні словом сказати, ні пером списати, бо тхнуло від нього водночас фекаліями й паленим волоссям, а до того ж він «пітнів» маленькими, але дуже вже смердючими краплями чи то олії, чи то оліфи. Та невдовзі, і це не дивно, той запах «прочистив» ніс і самій Мавпі, і спитала вона себе: «З таким, теє, штином, чи можна бути впевненим, що цей сир, теє, ще споживний? З таким смородом сама собою вже виникає підозра, що він просто нашпигований сальмонелою». Щоб перевірити свою здогадку, Мавпа приязно всміхнулася Свині, запрошуючи ту до столу, проте навіть Свиня не спокусилася поласувати занадто вже пікантним делікатесом. З усмішкою, яка так і замерзла у неї на обличчі, Мавпа спіймала на собі погляд Горили. Та якого Горили! Стоячи на безпечній відстані, одягнений у яскравий атласний оксамитовий жилет, що було ознакою менеджера в супермаркеті, той згорнув могутні руки на могутніх грудях, нахилив могутню голову в бік Мавпи та мовив: «Покласти такий сир до рота може лише божевільний».

Того самого вечора зі свого номеру в одному з мотелів Орландо Мавпа зателефонувала пані Хом’як зі словами: «Гадаю, цей сир — якась отрута».

І також телефоном почула відповідь: «Не переймайся, твій сир — як сир».

«Але ж цей запах», — почала була наполягати Мавпа.

«Ми розраховуємо на тебе, — відказала пані Хом’як, — бо якщо хтось і спроможний знайти ринкову нішу для цього сиру, то це ти».

Далі вона пояснила, що «Ллевеллін фудз» так чи інакше підписалася проштовхнути той сир на національний ринок, але наразі нічого, окрім збитків до дванадцяти центів за одиницю, з того сиру не націдила. Далі пані Хом’як прохопилася, що Мавпів архісуперник Койот, який запускає такий самий сир у містечку Рейлі-Дарем, поки що не рапортував про опір споживачів. «А це дає підстави, — важко зітхнула слухавка, — вважати кандидатуру Койота найгіднішою на посаду регіонального Північно-Західного супервайзора. Може, це тому, що Койоту дужче кортить потрапити до Сіетлу».

Поклавши слухавку, Мавпа мовила собі: «Щоб я — та поступилася Койотові підвищенням у посаді? Того просто не може бути! Хом’ячка бреше. Койот навіть горіхи Білочці вторгувати не здатен». А все ж, цілісіньку ніч Мавпа не могла заплющити очей, мимоволі прислухаючись до того, як за стінкою у сусідньому номері Кролик уже вкотре робив це з Норкою, та, намучившись через безсоння, подумки питала себе: а чи не доведеться їй, такій розумній, що аж зі ступенем з комунікацій, вік вікувати по різних мотелях, до кінця своєї кар’єри не в змозі вирватися з того зачарованого кола, де тебе обнюхає будь-який лосяра?! За словами втіхи вона була зібралася телефонувати матусі й таткові, але вчасно втрималася. «Ти вже не маленька мавпочка, а доросла Мавпа, — мовила вона собі, — а коли так, то твій клопіт — він тільки твій». Сказавши це, вона рішуче сіла у ліжку та під стогони й виски по той бік тонкої стіни вдала, ніби старанно вивчає місцеву «Вопшот Кронікл». Дочекавшись, доки над Орландо зійде сонечко, Мавпа хутко одяглася, причепурилася та з думками про те, що ніхто її не любить і що ніколи не бачити їй власного житла, вийшла з мотелю.

Того дня, визираючи з-поза лісу наїжачених зубочисток, Мавпа, власне, виглядала одну-єдину, особливу тварину. А тим часом вона даремно всміхалася підсліпуватій Сові, зазивала то Посума, то Моржа, то Кугуара, вмовляючи їх скуштувати хоч крихту: «Підходь, підповзай, налітай — тут сир на дурничку! Зроблений у Швейцарії з натурального фермерського молока без додавання гормонів росту та штучних домішок!» Годі й казати, що в усій її промові було що не слово то брехня, хоча й брехня ця відбивала сподівання. Утім, Мавпа й сама не вірила тому, що казала, бо як на те, їй самій і на думку не спадало сувати до рота казна-що. Лише божевільна може дозволити, аби її чарівних вуст торкнулася така гидота, як оцей сир.

Того ж вечора, телефонуючи зі свого номера в мотелі, Мавпа вперше порушила таку заповідь, як «ланцюг відповідальності», бо зателефонувала не кому іншому, як Бізонові, котрий очолював відділ національних операцій, тобто стояв аж на чотири сходинки вище за пані Хом’як. Гірше того, вона зателефонувала йому просто на його власний номер стільникового зв’язку. Щойно вона відрекомендувалася, одразу почула у відповідь: «Чому ви доповідаєте мені?»

Мавпа не знітилася й повідомила, що є членом мобільної команди з просування демонстраційної продукції із завданням проникнути до Флориди та вивести на тамтешній ринок пробний товар, тобто сир. Як відповідальна за мережу в Орландо, вона побоюється, що той сир дещо зіпсувався. Мавпа зверталася до нього «сер», хоча колись обіцяла собі ніколи цього не робити, навіть звертаючись до рідного батька.

«Зіп-су-вав-ся?» — чи то пробелькотіла, чи пробулькотіла слухавка. На той час у Чикаго був іще ранній вечір, але кожне слово давалося Бізонові з натугою, ніби на лінії виникали перешкоди. Спочатку в слухавці чулося хлюпання та булькотіння, ніби хтось виливав джин з горлечка просто в горлянку. Потім заторохтіло, немов поруч зі слухавкою хтось розсипав пігулки. Та й сам голос, що гудів у слухавці, долинав неначе з лункої печери. Запопадлива уява намалювала Мавпі картину з Бізоном, у якій він розмовляє з нею з інкрустованого золотом апарата, сидячи посеред великої зали з мармуровою підлогою та фресками на стелі.

«Сер, — повідомила йому Мавпа, скривившись ніби кислиць наїлася, — Миша й та не підходить до сиру!»

«Ви зверталися по команді до пані Хом’як?» — прогундосив Бізон.

«Сер, — мовила на те Мавпа, — якщо якесь дитинча ненароком проковтне бодай шматочок того сиру та, боронь Боже, отруїться, мене ж першу потягнуть до суду за ненавмисне вбивство. І це при тому, що, правду кажучи, навіть Скунс мене попереджав, що сир, як на нього, дуже кепсько пахне».

У відповідь Бізон гучно заявив, мовляв, життя прожити — не басейн переплисти. Тут потрібна, пробасив він, сила духу чи, може, нюху — Мавпа не дочула, бо в слухавці по черзі то лячно хрьопало, то жалісно хлюпало, дедалі менше нагадуючи членороздільну мову. До речі, без жодного зв’язку з попереднім слухавка спитала, чи вона не проти, щоб комусь надрати дупу, і раптом змовкла.

Ось із такого напутнього слова й почався третій день сирної опупеї. Мавпа, як і раніше, тримала оборону за частоколом зубочисток, що, ощирившись наче піки, немовби попереджали: ця засіка не здасться без бою. Поодаль від частоколу дві тварини, Пантера та Дикобраз, зупинившись, нагородили її поглядом, у якому читалося, з одного боку, неприхована зневага, а з другого — глибоке співчуття. Невидима хмара сирного духу огортала прилавок, утримуючи на відстані усяку твар, попри усі зазивання Мавпи, що стояла в самісінькому центрі кола зичливих поглядів. Чого тільки Мавпа не робила, аби долучити горе-покупців до чудо-сиру. Вона вже й обзивала їх «боягузами». Вона вже й брала їх «на слабо». І підкупити намагалася, обіцяючи подвоїти суму повернених грошей, якщо сир не припаде їм до смаку. Вона й улещувала їх, кажучи: «Нумо, хлопці, хто хоче бути першим у черзі до невимовної насолоди?»

Дарма. З безпечної відстані за всіх крякнув Ворон: «Клюнути на ваш сир можуть лише самогубці». Усі інші вишкірилися і схвально закивали головами. За цим дійством здалеку спостерігав і сам Горила, постукуючи носком однієї ноги по другій, сплітаючи пальці рук та похрускуючи суглобами, готовий у разі чого виштовхнути Мавпу на вулицю.

«Якщо те, що ви кажете, таке смачне, як ви кажете, панночко, — закинув Тхір, — то чому б вам самій того не скуштувати?»

Мавпа зміряла поглядом стіл з розкладеними на ньому кубиками білої потрави і мовила до себе: «Від мене з моїм сиром, здається, тут усіх нудить». Було від чого занепасти духом. Та й за ті дві ночі поспіль, що вона не стулила очей, від її гордості не залишилося й сліду. І сказала вона собі: «Краще вже померти, ніж стояти отут поодинокою мішенню для презирливих поглядів». На мить вона уявила себе такою, що помирає у страшних корчах на бетонній підлозі супермаркету. Потім уявила, як її батьки закладуть позов на «Ллевеллін фудз» із приводу ненасильницької смерті, спричиненої кримінальною недбалістю, та отримають від компанії рекордні відступні, аби не доводити справу до суду… і, ухопивши зубочистку двома пальцями, високо підняла її над головою, тримаючи, мов смолоскип, між собою та натовпом. Цієї миті Мавпа уявляла себе вже у труні, де саме оці пальці складено на холодних грудях, а наступної миті вже побачила могильну плиту, де зубилом вибито її ім’я та сьогоднішню дату. Сир пах так, як пахне сама смерть. Сир пах так, як після нього буде пахнути вона сама.

«Дайте мені доручення, що личить справжньому лицарю, — мовила вона собі, тримаючи сир високо угорі, — настав випробування час!»

Натовп заціпеніло спостерігав. Щелепи відвисли. Стиха схлипнула Індичка.

Мавпа заплющила очі та піднесла сир до рота. Самими вустами вона обережно зняла шматочок із зубочистки та поклала на зуб. Усе ще із заплющеними очима вона почула зойк Горили та його панічний заклик: «Хто-небудь! Дзвоніть 9-1-1!»

А Мавпа вже жувала сир. Жувала — і не вмирала. Вона навіть не стала його ковтати, а радше перекочувала його у роті з одного боку й до іншого, аби відчувати й відчувати, як він тане в роті, і така охопила її жага життя, що закортіло жити вічно і стільки ж харчуватися самим лише сиром. Сир убив її. Він убив її своїм смаком, якому не було рівних. І те, що здавалося смородом на нюх, на смак перетворилося на дивовижний аромат, і Мавпа, зрештою, проковтнувши шматочок, облизала ще й зубочистку до останньої крихти смакоти. Тепер сир був у неї всередині, він був її часткою, і вона умлівала від задоволення.

Усміхнувшись сама собі, Мавпа розплющила очі — натовп досі не отямився. Обличчя аж звело від жаху. Очі аж повилазили, ніби її спіймали на чомусь ганебному, на кшталт споживання коров’ячих кізяків чи кінських яблук, чи навіть того, що вона наробила сама. Наскільки огидною вона здавалася натовпу до цього, настільки ж її вчинок лише додав до первісних вражень, та Мавпі на це було вже начхати. На очах у юрми вона потягнулася за іншим шматочком, а потім іще за одним. Наїстися сиром було неможливо, хоча так і кортіло наповнити себе його дивним смаком та букетом, ба навіть переповнити, достоту як тоді, коли тебе переповняє щастя, що аж кольки під грудьми спирають.

Того вечора в її кімнаті в мотелі телефон задзвонив першим. У слухавці почувся голос пані Хом’як. Та мовила: «Будь на дроті, в мене на іншій лінії Бізон». Мавпа зачекала, у слухавці почулося «клац-клац-клац», і гучний голос промукав: «Бізон».

Цього разу Бізон не був багатослівним: «За порадою юридичного відділу ми відкликаємо ваш сир з роздрібної торгівлі. Компанія не може ризикувати перед кредиторами».

Мавпа розуміла, що на фінансовому обліку стоїть і її власна кар’єра, і що за краще буде стулити пельку, та нехай собі події розвиваються своїм природнім чином, але натомість вона сказала: «Заждіть».

За двох їй відповіла пані Хом’як: «Ніхто тебе не звинувачує».

Та Мавпа вже завелася: «Я помилялася, — мовила вона, — якщо хочете, можете мене звільнити, але сир насправді чудовий. Будь ласка! — попросила вона. — Сер!»

Голосом, з якого можна було зрозуміти, що він знизує плечима, Бізон відповів: «Завтра ви позбудетеся ваших зразків».

«Спитайте хоча б того ж Койота, — заблагала Мавпа. — Він “проштовхує” його і, здається, досить успішно».

«Койот вже у Сіетлі, — відрубав Бізон, — ми перевели його, аби закрити вакансію регіонального Північно-Західного супервайзора».

Остаточно спіймана на брехні, Хом’ячка негайно встала дибки: «Це все заради команди, принцесо. А якщо ти проти, тебе звільнено».

Після тривалих поневірянь на ниві проштовхування парфумів, паличок до пива та лосьйонів для рук у Мавпиних руках нарешті опинився крам, у який вона повірила. Досі вона мріяла лише про те, щоб весь світ обожнював її, але тепер була готова відкинути цю мрію, аби світ обожнював її сир. Їй раптом стало байдуже, з якою неприхованою зневагою інші тварини споглядали її, вона була ладна впасти ще нижче в очах мільйона тварин заради поки що хиткої нагоди вмовити хоч будь-кого скуштувати малесенький шматочок сиру та підтвердити її правоту. Якби це вдалося, то відважна тварина одразу полюбила б її сир, а значить, у цьому світі Мавпа була б уже не самотня. Якщо немає іншого виходу, вона поступиться своєю гідністю заради чесного імені сиру.

Згідно з текстовим повідомленням від Ігуани, компанія вже заявила про тендер на ліквідацію усіх запасів сиру. Наступного дня Мавпа навмисно не встигла на свій рейс до Клівлінду. Зазвичай на вирішальні промоційні заходи вона вдягала рожеву сорочку-поло від «Брукс Бразерз» із двома ґудзиками, причому залишала незастебнутим тільки один, верхній. Рожеве поло створювало враження такої собі пацанки, що залюбки товаришує з хлопцями, полюбляє спорт і навчається у приватній школі, де її, до речі, й привчили ніколи не піднімати комірець. Та сьогодні ставки були високі, як ніколи, і Мавпа витягла тяжку артилерію: топ, як від нічної сорочки, з бретельками завширшки з флос^[37] та облямівкою значно вище від пупка. Щоправда, аби груди стирчали як треба, довелося вбиратися в бюстгальтер з підбоєм. Щоб показати сир у найвигіднішому світлі, Мавпа була ладна постати перед публікою хоч у ролі храмової весталки, тобто піти далі, ніж дозволяли собі «Ллевеллін фудз» за всю свою історію. Анітрохи не вагаючись, вона підхопила свій складний прилавок, зубочистки та білі кубики з утіленою в них нірваною, що спершу викликає слиновиділення, а потім насичує душу, і подалася до рідного їй супермаркету. Затуляючи вівтар, на якому були розкладені зразки, Мавпа випромінювала просто таки релігійний фанатизм. Вона стояла перед ним, мов борець за віру, пристрасний і ревний. Просто посеред натовпу в супермаркеті вона намагалася проповідувати, застерігати невірних, насилати прокльони на ворогів, з чого юрба зробила висновок, що вона таки навіжена: бо хто їсть такий сир, той здатен на будь що. На якийсь час це її й захистило від натовпу… От, якби їй пощастило передати свою любов до сиру хоча б іще одній-єдиній істоті, їй вистачило б і цього.

«Пізнати справжню насолоду — це тут! — волала Мавпа. — Щирісіньке блаженство, — не вгавала вона, — на дурничку!»

Тільки густий сморід відбив бажання в Качки та Бика тієї самої миті схопити її, задзьобати, взяти на роги — словом, викинути геть із приміщення; лише Грізлі, склавши долоні в рупор, обізвав її непристойним словом та Папуга додав щодо неї кілька уїдливих зауважень.

На її боці не було нікого. Відстоювати свою твердиню Мавпі доводилося на самоті.

Так, як і раніше, вона почувала себе командним гравцем з тією лише розбіжністю, що одним-єдиним.

Далі здійнявся хаос. Змітаючи все на своєму шляху, наче вихор, невідомо з якого дива просто на неї помчало стадо північних Оленів, за мить перекинувши і стіл, і все, що на ньому було. Ще за мить на тій самій підлозі, де лише вчора Мавпа уявляла себе розпростертою у пилу, вона побачила улюблений сир спершу під копитами ошалілих Оленів, а потім ще й під пазурами Тигра. Тієї ж миті чиясь могутня долоня зімкнулась на її зап’ястку, висмикнула з вихору та й потягла до дверей. Так, то був він, не хто інший, як Горила, а тягнув він її не просто до дверей, а до дверей, що вели до останніх днів її буденної кар’єри у «Ллевеллін фудз». Де вночі можна спати. А вдень — вештатися, як уві сні. І навіть сенсу немає хоч будь-коли по-справжньому прокинутись.

Єдиний кубик, що його не спіткала лиха доля, на зуботичці міцно тримала сама Мавпа. То був її меч та її грааль — вона підняла його над головою та повела перед очима у Горили. А потім щільно запхала його Горилі якнайдалі до рота. Той одразу ж захлинувся, закашлявся та виплюнув те, що так підступно Мавпа поклала йому на язик. Та Мавпа була напоготові: вона на льоту підхопила білу вогку грудочку і, склавши долонь човником, затулила Горилі вуста. І поки охоплені панікою олені неслися до виходу, Мавпа міцно притискала свою долоню до його вуст; їхні погляди зустрілися, і доки він жував, і доки не проковтнув той єдиний кавалок, вона не зводила з нього очей. Аж поки не відчула, як потужні м’язи могутньої руки, що досі міцно тримали її руку, відхиляючи її, мимоволі слабшають і відпускають її з розумінням.

Зомбі

То був не хто інший, як Ґрифін Вілсон: саме він запропонував теорію дееволюції. Викапаний злий геній, у класі органічної хімії він сидів позаду мене через два ряди. Так от, він то й став першим, хто зазіхнув на Великий стрибок^[38] назад.

Це знають усі, бо водночас із ним у кабінеті шкільної медсестри, коли він і здійснив цей свій стрибок, була Триша Джедінґ. Триша якраз лежала тоді за паперовою фіранкою на іншій кушетці, удаючи, ніби в неї «критичні дні», щоб не писати лячну контрольну роботу з перспектив східних цивілізацій. Вона сказала, що чула гучне «біп!», та не приділила тому належної уваги. Коли Триша Джедінґ разом із шкільною медсестрою знайшли Ґрифіна Вілсона на його кушетці, то вони спочатку вирішили, що Вілсон — манекен, якого використовують під час тренувань із серцево-легеневої реанімації (просто кажучи, диханні рот у рот з непрямим масажем серця). Він практично не дихав. І майже не рухався. Вони були вирішили, що це просто жарт, бо його гаманець усе ще був стиснутий між його зубами, а електричні дроти й досі були приклеєні до обох боків його чола. З’ясувалося — ні.

У руках він усе ще тримав скриньку завбільшки зі словник, натискаючи, наче паралізований, на велику червону кнопку. Усі бачили цю скриньку так часто, що насилу впізнали, хоча раніше вона висіла на стіні шкільного медкабінету — то був серцевий дефібрилятор. Саме так: апарат для надання екстреної допомоги при раптовій зупинці серця, автоматичний зовнішній дефібрилятор (АЗД)^[39]. Судячи з усього, Ґрифін стягнув його і прочитав інструкції. Просто зняв вощений папір із клейких деталей і приліпив електроди до обох скронь. «Відліпив-приліпив» — ось тобі й лоботомія «зроби собі сам». Усе аж так просто, що й шістнадцятирічний підліток докумекає.

На уроках англійської літератури у міс Чен ми якось вчили «Бути чи не бути»^[40]. Та між «буттям» і «небуттям» існує велика сіра зона. Можливо, у часи Шекспіра люди мали лише два варіанти. Ґрифін же Вілсон зрозумів, що академічні оцінні тести SAT^[41] — то просто брама до тлінного й лайнового життя. До взяття шлюбу і вступу до коледжу. До сплати податків і спроб виховати дитину так, щоб вона не влаштувала стрілянину в школі. А ще Ґрифін Вілсон зрозумів, що й наркотики — не ліки. Бо після кожних ліків потрібні інші ліки, щоб лікуватися від попередніх.

Проблема талановитих і обдарованих іноді полягає в тому, що вони занадто вже розумні.

Мій дядечко Генрі твердить, що добрий сніданок важливий, оскільки мій мозок, який все ще росте, потребує поживи. Але чомусь усі мовчать про те, що подеколи той мозок може стати занадто вже мізковитим.

Ми по суті — великі тварини, які в ході еволюції розвинулися до того, що здатні потрошити мушлі й поїдати сирі устриці. Але тепер від нас іще очікують, аби ми встигали за трьомастами сестрами Кардаш’ян і вісьмастами братами Болдуїн. Без жартів, з такими темпами, з якими вони плодяться, Кардаш’яни та Болдуїни^[42] незабаром витіснять усі інші людські різновиди. Решта, тобто ми з вами, тільки глухі кути в еволюції, на котрі чигає нагода хіба що мигнути й зникнути.

Раніше Ґрифіна Вілсона можна було запитати про що завгодно. Cкажімо: «Хто підписав Гентську угоду?» І він, подібно до мультяшного фокусника з телешоу, промовить: «Уважно дивіться, зараз я з капелюха витягну кролика…»^[43] Магічне слово «абракадабра!» — і будь ласка — тримайте відповідь. На органічній хімії він до знемоги міг теревенити про теорію струн^[44], але чого він хотів насправді, так це бути щасливим. «Щасливим» — це не просто бути «не смутним», а бути щасливим, таким щасливим, яким буває цуценя. І не сіпатися постійно то туди то сюди від того, що загорілося якесь там миттєве повідомлення, або до податкового законодавства внесли якісь там зміни. Але й помирати він також не хотів. Він хотів і бути, і не бути — причому водночас. Ось таким геніальним першопрохідцем він був.

Завідувач навчальної частини змусив Тришу Джедінґ дати слово, що про це не дізнається жодна жива душа, та ви знаєте, як воно зазвичай буває. У шкільному окрузі боялися наслідувачів. Адже сьогодні цих дефібриляторів натикано усюди.

З того дня у кабінеті медсестри Ґрифін Вілсон здається щасливішим, ніж будь-коли доти. Він вічно гигоче, гигоче понад міру лунко і з підборіддя витирає слину рукавом. Викладачі ж у царині спеціального навчання^[45] плещуть йому в долоні та осипають його похвалами лише за те, що він сходить до вбиральні. Як тут не згадати про подвійні стандарти. Решта з нас геть з-під шкури пнеться заради якоїсь задрипаної кар’єри в той час, як Ґрифін Вілсон всеньке життя радітиме жалюгідному льодянику й ціпенітиме в захваті від повторів дитячого серіалу «Скеля Фреґлів»^[46]. Якщо раніше він був нещасний, якщо не вигравав геть усі шахові турніри, то тепер — інша справа. Узяти хоча б учорашній день: під час ранкової переклички дістає, значить, Вілсон свого патика і давай його дрочити. Поки місіс Рамірез нашвидку робила перекличку на літери «С» та «Т», народ відповідав «тут» або «присутній» занадто мляво, а сам тихо ржав та наводив оком, і не встигла пані Рамірез кинутися в прохід між рядами, щоб зупинити Ґрифіна, він просто оголосив: «Зараз із штанів я витягну кролика!» — і оббризкав спускалкою книжкову шафу, в якій, проте, нічого не було, крім сотні примірників «Убити пересмішника»^[47]. І весь цей час він без упину заливався сміхом.

Хай і після лоботомії, та Ґрифін Вілсон усе ще залишається носієм різних крилатих слів. Замість іще одного гризуна науки ми тепер маємо живу легенду й легендарну душу товариства.

До того ж… електрична напруга очистила його обличчя від підліткових вугрів.

З такими результатами хіба посперечаєшся?!

Не минуло й тижня після того, коли Ґрифін перетворився на зомбі, як Триша Джедінґ пішла до спортзалу, де опановувала зумбу^[48], і в дівчачій роздягальні зняла дефібрилятор зі стіни. Після простої процедури «відліпив — приліпив» у туалетній кабінці можна було вже начхати на те, де її заскочить місячне. А от її найкраща подруга Брі Філіпс добралася до дефібрилятора поруч із туалетом у крамниці будматеріалів «Гоум діпо»^[49] й тепер розгулює вулицею і в сонце, і в дощ… без трусиків. І йдеться не про потолоч школи. Йдеться про старосту класу та про заводіяку компанії, капітана нашої танцювальної групи підтримки. Про найкращу та про найвродливішу. Про тих, хто завжди був на перших ролях у всіх спортивних командах. Вони добулися до всіх дефібриляторів — аж до канадського кордону, і відтепер, коли вони грають у футбол, за правилами ніхто вже не стежить. І навіть, коли вони програють усуху, всі завжди всміхаються і плескають долонею об долоню, даючи одне одному «п’ять».

Вони, як і раніше, молоді та запальні, але їм тепер до лампочки, що з ними буде, коли молодечий запал минеться.

З одного боку, це — самогубство, а з другого — ні. Газети реальних цифр не розкриють. Газети самі собі лестять. Хай там як, а сторінка Триши Джедінґ у «Фейсбуці» має ширше коло читачів, ніж наша щоденна газета. Теж мені «масс-медіа»! Як подивишся на першу сторінку: усе тобі безробіття та війна, і ніхто ж не питається: як воно нам від того? Мій дядечко Генрі читає мені статтю про запропоновані зміни до законодавства штату. Влада хоче запровадити десятиденну затримку у виконанні заявок на продаж усіх серцевих дефібриляторів. Говорять про обов’язкові перевірки біографічних даних і про довідку від психіатра, та це ще не закон. Поки що.

Дядько Генрі за сніданком зиркає поверх газети і дбайливо мене вивчає. Він утоплює в мене цей свій прискіпливий погляд і питає: «Якщо усі твої друзі плигонуть зі скелі, ти стрибнеш услід?»

Мій дядько в мене за маму й тата. Він ніколи не визнає, але за краєм тієї скелі є вільготне та зручне життя. І на все життя перепустки для паркування інвалідів. Дядечко Генрі не розуміє, що всі мої друзі вже плигонули.

Дехто називає моїх друзів «інвалідами», хоча політично коректніше було б їх назвати «інакше валідними», адже вони придатні до багатьох справ. І навіть більше, ніж будь-коли. У них молоді та гарячі тіла і розум малої дитини. Від обох світів їм перепало найкраще.

Так, ЛеКвіша Джеферсон під час уроку з основ теслярської справи встромила свого язика всередину Ганни Фейнерман, змусивши ту вищати та звиватися, притулившись до свердлильного верстата. А Лора Лін Маршал? Вона в усіх на очах відсмоктала у Френка Рендолфа просто посеред заняття з міжнародної кухні. Усе їхнє причандалля було виставлене на показ, і хоч фалафель у них підгорів, та криміналу ніхто з цього не робив.

Після натискання на червону кнопку дефібрилятора ця особа, так би мовити, наражається на певні наслідки, та страждання їй невідоме. Після такої «кнопочної» лоботомії підліткові навіть і вбивство так зійде з рук.

Під час самостійної роботи я взяв і запитав у Бориса Деклана, чи це боляче. Він сидів у їдальні зі свіжими червоними опіками обабіч лоба. Штани його були спущені до колін. Я запитав його, чи був удар струмом болісним, але він не відповів. Точніше, відповів, але не відразу. Його відповідь полягала в тому, що він витяг пальці з дупи і глибокодумно їх обнюхав. А він же ще торік був королем балу серед учнів передостаннього класу!

Та багато в чому він тепер крутіший, ніж був колись. З голою дупою посеред кафетерію він простягає мені палець, пропонує його понюхати, але я кажу йому: «Ні, дякую».

Він дав мені зрозуміти, що нічого не пам’ятає. Борис Деклан усміхається нехлюйською дебільною посмішкою. Він постукує брудним кінчиком пальця по сліду опіку на скроні. І тим самим нечистим пальцем він кудись тицяє, намагаючись привернути до чогось мою увагу. Він вказує на стіну за моєю спиною, на плакат шкільного психолога, де на тлі волошкового неба махають крилами білі птахи. А під птахами напис у романтичному стилі: «Справжнє щастя — справа випадку». Шкільне керівництво вивісило цей плакат, щоби приховати пляму на тому місці, де раніше висів дефібрилятор.

І тепер цілком зрозуміло, що хоч би де Борис Деклан завершив своє життя — це буде доречне місце. Він вже живе в Нірвані мозкової травми. І в шкільному окрузі мали цілковиту рацію щодо сили-силенної наслідувачів.

При всій повазі до Ісуса Христа, боюся, що лагідні не успадкують землі^[50]. Якщо судити з реаліті-шоу, то все до рук прибирають горлодери. І я кажу: нехай! Ці Кардаш’яни та Болдуїни наче якісь інвазивні види^[51]. Наче кудзу^[52] чи дрейсена річкова^[53]. Що ж, нехай вони борсаються та б’ються за панування над цим потворним реальним світом.

Протягом тривалого часу я слухав свого дядечка й не рипався стрибати. Та зараз я щось не певен. У газетах попереджають про загрозу терористичних нападів у вигляді листів із сибірською виразкою, повідомляють про смертельно небезпечні нові штами вірусів та бактерій, що викликають менінгіт, а єдина втіха, яку вони можуть запропонувати, це купони зі знижкою на 20 центів на дезодорант для усунення неприємних запахів під пахвами.

Не мати ніяких турбот, аніякого жалю — це доволі спокусливо. Стільки крутих діток з моєї школи обрали за краще підсмажити власні мізки, що здається — залишилися тільки невдахи. Лише невдахи та придурки від природи. Ситуація настільки жахлива, що я став безперечним кандидатом на те, щоб виступити з прощальною промовою на випускних урочистостях. Ось, власне, чому дядечко Генрі відправляє мене куди подалі. Гадає, що, переселивши мене до Твін-Фолс, зможе відвернути неминуче.

Отож, ми сидимо в аеропорту і чекаємо біля брами, коли оголосять посадку на наш рейс. Я відпрошуюся до туалету. У чоловічій вбиральні вдаю ніби мию руки, щоб глянути на себе у дзеркало. Мій дядечко якось запитав мене, чому я так часто дивлюсь у свічадо, і я відповів йому, що не так з фанаберії, як з ностальгії. Кожне люстро демонструє мені ту дещицю, що зосталася від батьків.

Я треную усмішку своєї мами. Зазвичай люди не тренують свого усміху посмішки в достатній мірі, тому коли більшості необхідно удавати щасливий вигляд, вони нікого не можуть пошити в дурні. Я муштрую свою усмішку повсюдно, адже ось воно що: це ж мій квиток до славного щасливого майбуття, до роботи у фастфуді. На відміну від прісного життя всесвітньо відомого архітектора чи кардіохірурга.

Вимальовуючись над моїм плечем, зовсім трохи позаду мене, неначе хмаринка з текстом моїх думок на сторінці коміксу, віддзеркалюється він — серцевий дефібрилятор! Установлений на стіні відразу за моєю спиною, вкладений у металевий контейнер за скляною заслінкою: щойно відкриєш — ввімкнуться сигнали тривоги й заблимає червоне проблискове світло. Напис трохи вище від контейнера «AED»^[54] і знак — блискавка, що вражає символ серця. Металевий контейнер схожий на кіношну вітрину, в якій тримають королівські прикраси в якійсь голлівудській стрічці про пограбування століття.

Відкриваючи контейнер, я автоматично запускаю сигнал тривоги і вмикаю проблискове червоне світло. Швидко, перш ніж прибіжить якийсь герой-рятівник, я влітаю з дефібрилятором до туалетної кабінки для інвалідів. Сидячи на унітазі, я прикидаю, як відкрити контейнер. На його кришці надруковано інструкції: англійською, іспанською, французькою та ще й картинки намальовано, як у коміксах. «Дурньобезпечно» — аякже! Якщо забаритися, ця опція зникне. Невдовзі дефібрилятори замикатимуть на ключ, а коли вони будуть вилучені з відкритого доступу, то залишаться хіба що в парамедиків «швидкої».

Ось воно, у моїх руках, — моє безмежне дитинство. Моя особиста «Машина Блаженства».

Мої руки розумніші за інші частини мого тіла. Мої пальці знають, як просто зняти папір з електродів і приклеїти їх до моїх скронь. Мої вуха знають, як розпізнати голосне «біп!», яке означає, що пристрій повністю заряджений.

Мої великі пальці знають, що краще. Вони шмигляють по великій червоній кнопці. Начебто, це — відеогра. Немовби кнопка, у яку президенту досить тицьнути, щоб спалахнула ядерна війна. Одне лише «тиць» — і тому світу, котрий я знаю, гаплик. Розпочнеться нова реальність.

Бути чи не бути. Найбільшим Божим даром тваринам є те, що їм не треба робити вибір.

Щоразу, коли я розгортаю газету, мене негайно нудить. А пройде лише якихось десять секунд, і я не буду більше вміти читати. А ще ліпше те, що мені воно буде по барабану. Бо я не знатиму ні про глобальні кліматичні зміни, ні про рак, ні про масові вбивства, ні про атипову пневмонію, ні про деградацію екосистем, ні про релігійні конфлікти.

Аж ось по системі оповіщення аеропорту викликають моє ім’я. Що ж, навіть своє ім’я я більше знати не буду.

Перш ніж я себе зітру, я уявляю дядечка Генрі біля брами з посадковим талоном в руці. Він заслуговує на краще, ніж оце. Він має знати, що його провини тут нема. Тому з електродами, приклеєними до чола, я виношу з туалету дефібрилятор і йду головною залою аеропорту до воріт. Униз від скронь, наче тонкі, білі кіски, спадають витки електричного дроту. А перед собою на витягнутих руках я несу блок живлення, неначе той терорист-смертник, який ось-ось збирається висадити в повітря всі пункти власного IQ^[55].

Побачивши мене, бізнесмени перестають котити на роликах свою ручну поклажу. Люди, що родинами летять на відпочинок, розкривають широко руки і завертають своїх дітей в інший бік. Якийсь хлопець вважає себе за героя. І тому він бадьоро горлає: «Усе буде добре!» Він мені каже: «У тебе є все, заради чого варто жити».

Хоча ми обоє розуміємо, що він — пустобрех.

Моє обличчя упріває так сильно, що електроди можуть зісковзнути. Це — мій останній шанс сказати все, що у мене накипіло, і я, коли всі на мене наводять оком, мушу відкритися: а я не знаю, чи щасливий це кінець. І я не знаю, як усе владнати. Двері в головну залу відчиняються, і до неї вриваються бійці служби внутрішньої безпеки. А я відчуваю себе одним з тих ченців-буддистів у Тибеті чи де ще там, який розплескує на себе бензин, а потім перевіряє, чи запальничка на ділі працює. Як незручно буде вимоклому в бензині просити сірника у випадкового перехожого, тим більше що сьогодні так мало людей палить. Я зараз посередині головної зали аеропорту, і з мене капає не бензин, а піт. Піт заливає очі, а думки мої рояться без ладу, одна збиває іншу.

Тут негадано з’являється мій дядечко, хапає мене за руку і каже: «Знай, Треворе: якщо ти зробиш боляче собі, ти зробиш боляче мені». Він стискає мою руку, я стискаю червону кнопку. Кажу йому, що це ще не трагедія. Я кажу: «Я буду любити тебе і далі, дядьку Генрі … Просто не знатиму, хто ти».

У голові мої останні думки, то — молитви. Я благаю, щоб акумулятор був повністю заряджений. Щоб там вистачило напруги, аби стерти той факт, що я щойно перед кількома сотнями незнайомців вимовив слово «любов». Ба гірше, я сказав це своєму дядькові. І свою провину я ніколи виправити вже не зможу.

Більшість людей, замість прийти мені на допомогу, дістають свої телефони і давай знімати відео. Усі борюкаються за найкращий ракурс. Це дещо мені нагадує. Нагадує мені вечірки на дні народження і на Різдво. Тисячі спогадів пролітають переді мною востаннє, і це те дещо, що я також не передбачив. Мені не шкода, що я втрачу освіту. Мені не шкода, що я забуду власне ім’я. Та мені бракуватиме однієї малої дещиці: того, що я пам’ятаю про батьків.

Очей моєї мами, носа та лоба татка — їх уже немає, а якщо і є — то лише в рисах мого обличчя. І мені боляче від думки, що більше їхні риси я не впізнаватиму в собі. Натисни я кнопку — і вважатиму своє відображення тільки своїм.

Дядечко Генрі повторює: «Якщо ти зробиш боляче собі, ти зробиш боляче мені». Я кажу: «Я все одно зостануся твоїм небожем, просто більше про це не знатиму».

З доброго дива підходить до нас якась пані й хапає дядька Генрі під іншу руку. І ця нова особа каже: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені». Хтозна-хто інший хапає за руку цю пані, а хтось своєю чергою вхоплює і цього когось зі словами: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені». Незнайомі між собою люди простягають руки і хапають незнайомців, утворюючи вервечки та ланцюжки, аж поки ми всі не стаємо з’єднані. Неначе ми молекули, що кристалізуються в розчин у класі органічної хімії. Кожен тримається за когось, і всі тримаються за всіх, і їхні голоси повторюють той самий вигук: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені… Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені…».

Ці слова утворюють повільні хвилі. Як під час рапіди, їхній відгомін поволі віддаляється від мене, розносячись угору і долі по головній залі в обидва боки. Кожна особа бере за руку іншу, яка бере за руку третю, котра вже тримає за руку мого дядька, який тримає мене за руку. Все так і відбувається. Звучить банально, але це лише тому, що слова роблять зужитим усе справжнє. Тому що слова повсякчас спотворюють те, що ви намагаєтеся сказати.

Голоси інших людей, в інших місцях, зовсім незнайомі, що розмовляють по телефону, спостерігають через відеокамери, ці далекі голоси говорять: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені». І якийсь пацан встає з каси в Der Wiener Schnitzel^[56], іде до ресторанного подвір’я і хапає за руку геть незнайому людину з вигуком: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені». І ті парубки, що начиняють тортілью всякою пряною всячиною в кафе швидкого приготування «Тако Белл», і ті, що збивають вершки в кав’ярні «Старбакс», усі вони припиняють свою роботу й беруться за руки з кимось, з’єднаним зі мною ланцюжком через цей велетенський натовп, і вони промовляють ці слова також. І тільки коли я думаю, що все це має вже закінчитися, і всі мусять відпустити одне одного, і розлетітись у своїх справах хто куди, позаяк усе зупинилося, через те що люди тримають одне одного за руки; навіть прямуючи через рамку металошукача в аеропорту, вони тримаються за руки, саме у цей час ведучий новин на CNN^[57], на екранах телевізорів, установлених високо на стелі, прикладає палець до вуха, буцімто, щоб краще чути, і навіть він каже: «Екстрене повідомлення з місця події». Він виглядає дещо зніяковілим, либонь, читаючи якийсь текст із дисплея телепромптера, і він каже: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені». І перекривають його голос голоси політологів на Fox News^[58] і кольорові коментатори на ESPN^[59], і всі вони кажуть одне.

На екранах телевізорів показують, як люди надворі, на парковках і в зонах примусової евакуації тримаються за руки. Утворюють зв’язки. Люди завантажують одне одному відео, люди, що стоять за кілька миль, але й досі під’єднані до мене.

І крізь потріскування від атмосферних перешкод чути голоси з переносних рацій служби національної безпеки: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені. Як чути? Прийом».

На цей момент у цілому світі немає аж такого великого дефібрилятора, щоб вивести з ладу всі наші мізки. А так, врешті-решт, ми просто будемо змушені повідпускати руки, але ще якусь мить ми тримаємося міцно одне одного, намагаючись зробити так, щоб цей зв’язок тривав довіку. І якщо ця неможлива річ спрацює, тоді хто знає: що ще можливо? І дівчина із закусочної «Бурґер Кінґ» репетує: «Я надто вже боюся!». І хлопець із фастфуду «Джек-ін-зе-Бокс» кричить: «Я увесь час боюся!». І всі інші кивають головами. І я — теж.

На довершення, чути голос над усіма іншими голосами: «Увага!». Він лунає згори: «Прошу, будь ласка, уваги». Це — голос жінки. Голос тієї пані, яка викликає людей через гучномовці й наказує їм узяти слухавку білого телефона персонального радіовиклику. Всі слухають, і в аеропорту западає тиша.

«Хай хто б ви були, ви повинні знати …», — каже голос пані з білої слухавки персонального радіовиклику. Всі слухають, тому що всі думають, що вона говорить особисто з ними. З тисячі динаміків вона заспівує. З її голосом, вона співає так, як співає пташка. Та не папуга, і не крук Едґара Алана По, який каркає англійською. Цей спів — це трелі та рулади, що їх неначе виводить кенар; звуки занадто неможливі для того, щоб у горлі гуртуватися в дієслова та іменні частини мови. Цим співом ми можемо впиватися, не розуміючи його. І можемо його обожнювати, не відаючи, що він означає. Цей спів, котрий переноситься як телефонами, так і телебаченням, лунає одночасно для всіх нас, усіх у цьому світі. Цей голос до того божественний, що просто ллється на нас відкілясь зверху.

Більше того… цей голос огортає все довкола, не залишаючи жодного місця для страху. Її пісня перетворює всі наші вуха на єдине вухо.

Та це ще не зовсім кінець. На кожному телеекрані — я, і я упріваю аж так сильно, що один електрод повільно зісковзує з моєї скроні. Це, поза всяким сумнівом, не той щасливий фінал, який я собі уявляв, але порівняно з тим, з чого почалася ця історія: з Ґрифіна Вілсона у кабінеті медсестри з гаманцем у зубах, наче з пістолетом… утім, для початку історії згодиться.

Невдаха

Це шоу геть не змінилося відтоді, як ти лежав удома з високою температурою й увесь день дивився телевізор.

Це не «Сторгуймося». Це не «Колесо Фортуни». Тут ти не побачиш Монті Голла, це не передача з Петом Сейджеком^[60]. Це інше шоу, в якому гучний, дзвінкий голос викликає тебе з аудиторії на ім’я й каже: «Спускайтеся на сцену, ви — наступний учасник», і якщо ти вгадаєш вартість упаковки півфабрикатів «Райс-е-роні», то виграєш тижневу поїздку до Парижа.

Оте шоу. І приз ніколи не буде чимось корисним, як то пристойний одяг, музика чи пиво. Призом завжди буде якийсь пилосмок або пральна машина, і ти б зрадів такому виграшу, якби був, скажімо, домогосподаркою.

Зараз «піковий тиждень», і за традицією всі охочі вступити до організації грецьких літер «Дзета дельта»^[61] замовляють собі великий шкільний автобус і їдуть на якусь телестудію, аби взяти участь у цій вікторині. За правилами, всі дзета-дельти мають бути вдягнені в однакові червоні футболки, на яких методом шовкографії надруковані чорні грецькі літери дзета, дельта й омега. Спершу треба прийняти марочку «Привіт, кицю»^[62], може, пів-марки, а тоді чекати на спалах. Вона схожа на звичайні паперові марочки з надписом «Привіт, кицю», і її треба розсмоктувати й ковтати, тільки насправді це марка з «кислотою».

Ось, що відбувається: дзета-дельти розсаджуються такою собі червоною латкою посеред аудиторії, а тоді кричать і верещать, аби потрапити в телевізор. Це вам не «Гамма-стегно-згама». Це вам не «Лямбда-безноса-лярва». Це «Дзета дельта», всі хочуть бути на їхньому місці.

Як подіє кислота — чи в тебе зірве дах, чи ти покінчиш життя самогубством, чи з’їси когось живцем, — ніхто тобі не скаже.

Так повелося.

Відтоді як у далекому дитинстві тебе била лихоманка, вибір учасників цієї вікторини не змінюється — дзвінкий голос обов’язково викличе якогось морпіха США в парадній формі з латунними ґудзиками. Там завжди буде чиясь стара бабця в спортивному светрі. Завжди буде іммігрант з якогось далекого краю, що ти не розбереш і половини того, що він говорить. Завжди буде якийсь фізик-ядерник зі здоровим черевом і нагрудною кишенею сорочки, повною кулькових ручок.

Саме такою ти й запам’ятав цю гру, тільки тепер ти вже дорослий… і всі дзета-дельти починають на тебе верещати. Вони мружаться й так голосно верещать, що аж очі ріже. Вони перетворюються на суцільні червоні футболки й роззявлені роти. Їхні руки випихають тебе з місця, проштовхують у прохід між рядами. Дзвінкий голос вимовляє твоє ім’я й наказує спускатися на сцену. Ти — наступний учасник.

У роті лежить «Привіт, кицю», на смак — як рожева жувальна гумка. Це та сама «Привіт, кицю», ходовий товар, без усілякого полуничного чи шоколадного присмаку, як буває, коли чийсь брат «варить» ночами в природознавчому корпусі, де працює прибиральником. Потім паперова марка застрягає в горлі, тільки тобі не хочеться ремиґати на телебаченні, а тим паче назавжди залишитися таким на відеозаписі, що його передивлятимуться незнайомці.

Усі глядачі повертають голови, аби подивитися, як ти, спотикаючись, сунеш униз проходом у своїй червоній футболці. Усі телекамери беруть тебе крупним планом. Усі плескають — так само, як у твоїх спогадах. Вогні — яскраві, мов у Лас-Вегасі, — освітлюють кожен предмет на сцені. Це щось новеньке, хоча ти вже мільйони й трильйони разів бачив, як воно відбувається, тож просто на автоматі займаєш вільний стіл поруч із морпіхом.

Ведучий цього шоу, який у жодному разі не є Алексом Требеком^[63], змахує рукою, і цілий сектор сцени починає рухатися. Це не землетрус, але цілісінька стіна відкочується вбік на невидимих колесах, повсюди спалахують вогні, швидко спалахують — блим-блим-блим, навіть швидше, ніж людина встигне це вимовити. І ця здоровенна стіна в глибині сцени відкочується вбік, а з-за неї виходжає велетенська манекенниця, на її обтислій сукні блищать мільйони й трильйони страз, і вона змахує довгою худою рукою та вказує на стіл з вісьмома стільцями, що його можна побачити в чиїсь вітальні на День подяки — з великою печеною індичкою, ямсом і таким іншим. Талія манекенниці — в обхваті вона не товща за твою шию. Кожна її цицька — розміром із твою голову. Кругом спалахують оті лас-вегаські вогні. Лункий голос розповідає, хто виготовив цей стіл і з якого дерева. Він називає його роздрібну ціну.

Ось що треба робити, щоби виграти. Ведучий піднімає маленьку коробочку. Немов фокусник, він показує глядачам, що під нею… а там лежить ціла хлібина, у своєму натуральному вигляді. Такий вигляд має хліб до того, як із нього приготують щось їстівне, як то сендвіч або французький тост. Просто хлібина, ціла й непорізана, як її купляє твоя матуся на фермі, чи де там ростуть оті буханці.

Стіл зі стільцями швидко й легко стануть твоїми, якщо ти вгадаєш ціну тої великої хлібини.

Позаду тебе всі дзета-дельти згуртовуються, притискаються одне до одного своїми червоними футболками, і тепер вони скидаються на велетенську червону зморшку посеред аудиторії глядачів. Вони навіть не дивляться на тебе, їх волосся сплітається поміж собою, утворюючи велику волохату серцевину. Здається, минає ціла вічність, а тоді в тебе дзвонить телефон і дзета-дельти кажуть, яку ставку слід робити.

І весь цей час хлібина просто лежить на своєму місці. Вона вкрита брунатною кірочкою. Лункий голос повідомляє, що вона начинена десятьма життєво важливими вітамінами й мінералами.

Ведучий цієї вікторини — древній, він дивиться на тебе так, наче ніколи в своєму житті не бачив телефонів. А тоді він питає:

— То яка ваша ставка?

— Вісім баксів? — відповідаєш ти.

Судячи з виразу обличчя старої бабці, треба викликати бригаду «швидкої», бо в неї стався серцевий напад. З-під одного рукава звисає побгана серветка «Клінекс», схожа на білу, тріпотливу набивку, і бабця починає скидатися на пожмакане м’яке ведмежа, що його надто сильно любили.

Намагаючись переграти тебе за допомогою якоїсь блискучої стратегії, морпіх, отой виродок, він каже:

— Дев’ять доларів.

Тоді його намагається переграти фізик-ядерник і каже:

— Десять. Десять доларів.

Мабуть, то було якесь підступне питання, бо стара бабця каже:

— Один долар і дев’яносто дев’ять центів.

А тоді вдаряє гучна музика, і вогні знову починають спалахувати. Ведучий витягає бабцю до себе на сцену, а вона плаче й грає в таку гру, де треба кидати тенісний м’ячик, аби забрати додому диван або більярдний стіл. Обличчя бабці таке само зібгане й пожмакане, як той «Клінекс», що вона дістає з рукава свого спортивного светра. Лункий голос викликає на її місце іншу бабцю, і вся ця вікторина несеться далі.

У наступному раунді тобі треба вгадати ціну кількох картоплин, тільки то справжня, ціла, жива картопля, яка ще не перетворилася на їжу, вона в тому самому вигляді, в якому її дістають від шахтарів, або хто там копає картоплю в Ірландії, чи Іллінойсі, чи якомусь такому місці, що починається на «І». Із неї ще навіть не нарізали чіпсів або картоплі-фрі.

Якщо ти правильно вгадаєш, то отримаєш великий годинник у дерев’яній коробці, схожій на домовину Дракули, що її поставили вертикально, тільки всередині неї б’ють церковні дзвони, які позначають час. Твоя мама, яка висить із тобою на телефоні, називає його дідусевим годинником. Ти знімаєш його на відео, показуєш мамі, а вона каже, що годинник копійчаний.

Ти стоїш на сцені серед телекамер і вогнів, дзета-дельти ніяк не можуть тобі додзвонитися, а ти притискаєш слухавку до грудей і кажеш:

— Моя мама питає, чи немає у вас більш пристойного призу, що його можна буде виграти?

Ти показуєш мамі відео з картоплинами, а вона цікавиться, в якому магазині їх купив той древній ведучий — у «Ей-енд-пі» чи «Сейфвеї».

Тоді ти швиденько набираєш свого тата, а він питає про суму податку до сплати.

Мабуть, вся справа в «Привіт, кицю», але циферблат того великого годинника Дракули починає на тебе супитися. Наче в нього були потаємні, приховані очі, а тепер повіки розчахнулися, а ще показалися зуби, і ти чуєш, як усередині тої дерев’яної коробки повзають мільйони й трильйони велетенських, живих тарганів. Шкіра всіх тих манекенниць стає восковою, їх обличчя всміхаються, але очі нікуди не дивляться.

Ти називаєш ціну, яку тобі підказує мама. Морпіх каже на долар більше. Фізик-ядерник каже на долар більше, ніж морпіх. Але в цьому раунді виграєш саме ти.

Картоплини розплющують свої маленькі оченята.

Тільки тепер тобі треба вгадати ціну якогось цільно-коров’ячого молока в пакеті, тобто в такому вигляді, яким воно потрапляє до тебе в холодильник. Треба вгадати вартість упаковки пластівців на сніданок, яку ти можеш знайти в своїй кухонній шафі. А потім з’являється гігантська порція чистої солі, якою вона приходить до нас із океану, тільки в діжці, але в тій порції більше солі, ніж ти з’їси за все своє життя. Досить, аби змазати вінця бокалів для мільйонів і трильйонів маргарит.

Усі дзета-дельти пишуть тобі смс-ки, немов подуріли. Вхідні повідомлення накопичуються.

Потім з’являються яйця, якими вони бувають на Великдень, тільки чисто-білі й укладені в спеціальну картонку. Усенький, повний набір із дванадцяти штук. Дуже мінімалістичні яйця, начисто білі… такі білі, що на них можна вічно дивитися, проте тобі одразу ж треба вгадувати ціну великої пляшки, в яку немов налили жовтий шампунь, тільки якийсь бридкий, і назвали його олією, що бозна для чого використовується, а потім треба обрати правильну вартість якогось замороженого продукту.

Ти прикриваєш долонею очі, аби хоч щось роздивитися крізь світло прожекторів, і всі дзета-дельти губляться в тому сяйві. Ти тільки й чуєш, як вони викрикують різні ціни. П’ятдесят тисяч доларів. Мільйон. Десять тисяч. Якісь недоумки викрикують якісь цифри.

Неначе телестудія перетворилася на якісь темні джунглі, а люди стали якимись мавпами, що кричать своїми мавпячими голосами.

Ти відчуваєш у себе в роті кутні зуби, і вони так сильно труться один об одного, що ти відчуваєш смак гарячого металу зі штифтів, отого срібла, що плавиться в задніх зубах. Тимчасом з-під пахви й до ліктя стікають краплі поту, а твоя футболка «Дзета дельта» стала червоно-чорною по боках. Присмак розплавленого срібла й рожевої жувальної гумки. Це апное сну, тільки вдень, і ти маєш нагадувати собі зробити наступний вдих… і наступний вдих… а елітні манекенниці походжають на своїх блискучих високих підборах і намагаються спокусити публіку на мікрохвильову піч, спокусити її на бігову доріжку, поки ти витріщаєшся на них, силуючись збагнути, чи насправді вони такі привабливі. Тобі доводиться крутити якусь штуковину, аби вона оберталася по колу. Тобі доводиться зіставляти цілу купу якихось картинок, аби вони ідеально пасували одна до одної. Ти почуваєшся білим пацюком із курсу основ поведінкової психології № 201, і тебе змушують вгадувати, яка бляшанка печеної квасолі коштує більше за іншу. І весь цей гармидер — тільки заради того, щоби отримати чортопхайку для стрижки моріжка.

Завдяки тому, що мама підказує ціни, ти виграєш якусь річ, що її можна поставити тільки в кімнаті, запнутій вінілом, який легко миється, не вимагає особливого догляду та стійкий до утворення плям. Ти виграєш один із тих сертифікатів на довічну відпустку для всієї родини, від якої ваше життя сповниться щастя й радості. Ти виграєш чудасію, на якій від руки накреслені магічні закляття Старого Світу, що її випустили до нещодавньої прем’єри якогось епічного блокбастера.

Усе так само, як у дитинстві, коли ти лежав із високою температурою, коли серце того маленького хлопчика калатало, коли тобі переймало подих від однієї думки про те, що хтось може забрати до себе додому електричний орган. Хоч як би зле тобі було, ти дивився ту вікторину, поки лихоманка не спадала. Усі ті сліпучі вогні та садові меблі — від них ти начебто краще почувався. Якимсь чином ти одужував, зцілювався через них.

Здається, минула ціла вічність, але ти виграв усі раунди й пробив собі дорогу у Фінал.

А там — лише ти й стара бабця в тому самому спортивному светрі, просто чиясь звичайнісінька бабця, але вона пережила світові війни та ядерні бомби, вона, певно, бачила, як перестріляли всіх Кеннеді й самого Абрагама Лінкольна, а тепер вона підстрибує, стає на носочки своїх тенісних капців, плескає в свої старечі долоні в оточенні елітних манекенниць і сліпучих вогнів, поки лункий голос провіщає їй виграш у вигляді спортивного автомобіля, телевізора з широким екраном і хутряної шуби до п’ят.

Мабуть, справа в «кислоті», але тобі здається, що все це якось неправильно.

Типу, якщо ти проживеш таке собі нудне життя й знатимеш ціну «Райс-е-роні» або сосисок для хот-догів, то твоїм головним призом має стати тиждень проживання в якомусь лондонському готелі? Або ти отримуєш квитки на літак до Рима. До Рима, типу, в Італії. Ти забиваєш собі повну голову буденним непотребом, а в нагороду тобі дістається снігохід із рук велетенської манекенниці?

Якби на цій вікторині дійсно хотіли з’ясувати, який ти розумний, то треба було б питати про те, скільки калорій у звичайному бейглі з цибулькою та сиром «чеддер». Нумо, питайте, скільки коштує хвилина розмови у твого мобільного оператора в будь-який час доби. Питайте про розмір штрафу, який доводиться платити, якщо ти перевищив обмеження швидкості на цілих тридцять миль на годину. Питайте про вартість квитків в обидва кінці, аби з’їздити на весняні канікули до Кабо^[64]. Точно, до останнього пенні, ти зможеш назвати вартість пристойних місць на ювілейному концерті «Пенік-ет-зе-діско»^[65].

У тебе треба питати ціну коктейлю «Лонг-Айленд-айс-ті». Або скільки Марша Сендерс заплатила за аборт. Нехай питають про дорогі ліки проти герпесу, які ти приймаєш і не хочеш, аби про це дізналися батьки. Нехай питають про ціну підручника з історії європейського мистецтва, яка становить триста баксів, — та всралися мені такі книжки.

Нехай питають, чого тебе так гальмує та марочка «Привіт, кицю».

Бабця в спортивному светрі ставить на свій лот якусь помірну суму. І, як завжди, ці цифри висвітлюються маленькими ліхтариками, які спалахують на гральному столі, за яким вона стоїть.

Саме в цю мить усі дзета-дельти починають верещати. Твій телефон усе дзвонить і дзвонить.

З’являється твій лот — елітна манекенниця викочує на сцену п’ятсот фунтів сирих яловичих стейків. Ці стейки викладені в жаровні. Жаровня стоїть на палубі моторного човна, який стоїть у тяговому трейлері, який чіпляється до здоровенної опорно-зчіпної вантажівки, яка стоїть у гаражі новенького будинку в Остіні. В Остіні, типу, в Техасі.

Тимчасом усі дзета-дельти разом підводяться. Вони стають на ноги, а тоді — на сидіння й починають махати руками й скандувати… ні, не твоє ім’я. «Дзета дельта!» — скандують вони. «Дзета дельта!» — скандують вони. «Дзета дельта!» — скандують вони так голосно, щоби їх було чутно на записі телепередачі.

Мабуть, уся справа в «кислоті», але ж ти змагаєшся зі старою бабцею, яку бачиш вперше в житті, за лайно, яке тобі навіть не потрібне.

Мабуть, уся справа в кислоті, але — просто тут і зараз — до біса майбутній диплом з бізнес-адміністрування. До біса курс загальних основ бухгалтерії № 301.

Щось застрягає у твоєму горлі, і ти починаєш ремиґати.

Навмисне й ненароком ти робиш ставку в мільйон, трильйон, сто тисяч мільярдів доларів… і дев’яносто дев’ять центів.

А тоді всі звуки раптово замовкають. Чутно тільки тихеньке клацання, коли спалахують і згасають всі ті лас-вегаські вогні. Спалахують і згасають, спалахують і згасають.

Минає ціла вічність, і нарешті до тебе підходить ведучий ігрового шоу, він стає дуже близько, притискається до твого ліктя й сичить.

— Так не можна, — сичить ведучий, — ти мусиш грати, аби виграти…

Зблизька здається, що обличчя ведучого потріскалося на мільйони й трильйони нерівних фрагментів, які просто склеїли докупи рожевим гримом. Наче Хитун-Бовтун^[66] або головоломки-пазли. Його зморшки, вони скидаються на бойові шрами від того, що він веде ту саму телевікторину з моменту її першого випуску. Усе це сиве волосся, яке він завжди зачісує на один бік.

Лункий голос питає — цей гучний, низький голос, що звучить нізвідки, голос велетенського велетня, що ти його ніколи не побачиш, — він питає, чи не міг би ти повторити свою ставку?

Може, ти й не знаєш, що тобі потрібно від життя, але ти знаєш напевне, що це не дідусів годинник.

Мільйон, трильйон… так кажеш ти. Це число завелике, воно не вміщується в табло на твоєму ігровому столі. У ньому більше нулів, ніж яскравих вогнів у всіх вікторинах світу. Мабуть, уся справа в «Привіт, кицю», але з обох твоїх очей починають котитися сльози, ти плачеш, бо вперше відтоді, як ти був маленьким хлопчиком, не знаєш, що буде далі. Сльози сповзають за комір твоєї червоної футболки, і червона тканина чорніє, тому всі ті грецькі омеги вже неможливо розібрати.

Голос якоїсь дзета-дельти, такий самотній у великій тихій аудиторії, він верещить:

— От недоумок!

На маленькому екрані твого телефону — повідомлення, і в ньому сказано: «Тупак!»

Від кого смс-ка? Від твоєї мами.

Ота бабця в спортивному светрі, вона плаче, бо виграла. А ти рюмсаєш, бо… та ти й сам не знаєш чому.

Зрештою бабця виграє снігохід і хутряну шубу. Вона виграє моторний човен і яловичі стейки. Стіл, стільці й диван. Усі призи з обох лотів, оскільки твоя ставка була надто, занадто високою. Вона стрибає по сцені, її яскраві білі штучні зуби пускають навсібіч усмішки. Ведучий вікторини заводить аудиторію, і всі починають плескати в долоні, за винятком дзета-дельт. Родина старої бабці вилізає на сцену, усі її діти, онуки й правнуки, і вони сунуться, аби помацати блискучий спортивний автомобіль, аби помацати елітних манекенниць. Бабця обціловує губами в червоній помаді всеньке тріснуте рожеве обличчя ведучого вікторини. «Дякую», — каже вона. «Дякую», — каже вона. «Дякую», — каже вона, а тоді закочує під лоба очі й хапається рукою за свого спортивного светра в тому місці, де її серце.

Старший Синок Червоного Султана

Кінь здавався велетнем — він був заввишки щонайменше вісімнадцять долонь у загривку. Але більшою проблемою була Ліза. Вона вже прикипіла очима й серцем до цього чистокровного трирічного арабського жеребця кольору червоно-коричневого лискучого каштана. Зважаючи на його походження, за нього, певно, правитимуть на багато тисяч більше, ніж вони зможуть дати. Рендал спитав, чи не завеликий він для маленької дівчинки.

— Мені вже тринадцять, татку, — обурено заявила його донька.

Рендал сказав:

— Але ж це жеребець.

Те, що вона назвала його татком, також не пройшло позв його увагу.

— Він дуже лагідний, — запевнила вона. Вона дізналася про це з Інтернету.

Вона про все дізнавалася з Мережі. Тепер вони стояли за парканом, що огороджував загін. Вони дивилися, як тренер працював з тим скакуном, водячи його на мотузці колами й вісімками. Поруч із ними агент з продажу поглядав на годинника, чекаючи на їхнє рішення.

Коня звали Старший Синок Червоного Султана. Народжений кобилою Імлистою Весняною Лукою від Червоного Султана. Власний кінь Лізи, рябий мерин, здох тиждень тому, і Ліза плакала відтоді й майже до теперішнього моменту. Вона умовляла батька:

— Це ж надійна інвестиція.

— Шість тисяч, — утрутився агент з продажу.

Здається, цей чолов’яга бачив у Рендалі й Лізі двох селюків, у чиїх кишенях вітер гуляв. Агент сказав, що відтоді, як ринок нерухомості обвалився, люди почали топити свої яхти чи кидати їх на милість моря, бо не могли дозволити собі сплату портових зборів. Ціна на сіно теж злетіла до хмар, і платня за утримання зробила коней недосяжними для гаманців звичайних людей.

Рендал ніколи не бачив океану, але слова агента викликали в його уяві образ цілої флотилії моторних яхт, вітрильників і катерів. Людські прагнення і мрії, кинуті напризволяще. Саргасове море покинутих розкішних суден, що стукаються одне об одне посеред неосяжної водної широчіні.

— Я був свідком купи угод, — вів далі агент, — і повірте мені, шість тисяч — це майже задарма.

Рендал не був фахівцем з конярства, але вигідну угоду розпізнати вмів. Жеребець був таким сумирним, що підчалапав до них і дозволив Лізі погладити свою морду. Ліза обережно піднімала його губи великим пальцем і роздивлялася ясна і зуби — конячий еквівалент стукання ногою по колесах. Здоровий глузд підказував Рендалові, що треба шукати далі. Треба доїхати аж до округу Чикасо, відвідати усі стайні й кінні заводи по дорозі і скрізь зазирати в зуби. З того, що він бачив у своєму житті, він розумів, що такий кінь має іти не менш як за тридцять тисяч доларів, навіть за несприятливих умов на ринку.

Ліза притулилася до коня щокою, щоб перевірити, чи гладенька у нього шерсть.

— Він точнісінько такий, як на екрані.

Рендал не знав, яке кіно вона мала на увазі: «Чорного Красеня», чи «Чорного скакуна», чи, може, «Перегони Вельвет». На світі багато сентиментальних історій про дівчат, закоханих у коней. Віднедавна його донька почала поводитися так по-дорослому. Він тішився тим, як вона пожвавішала, особливо зважаючи на те, як швидко хвороба здолала її коника, Кислого Качана. Вона каталася на мерині лише тиждень тому. Кінь міг отруїтися миш’яком, якщо з’їв забагато вишневого листя. Або кропиви. Та навіть мокра конюшина могла його вбити. Протягом тижня Ліза жила зі своєю матір’ю в місті. На вихідні вона приїздила відвідати Рендала. Ще в неділю ввечері рябий здавався здоровим, а наступного ранку, коли Рендал зайшов його нагодувати, бідолаха Кислий Качан вже простяг ноги й лежав мертвий з піною на морді.

Ліза нічого такого не казала, але батько підозрював, що вона винуватить його. Вона зателефонувала у вівторок, що було приємною несподіванкою. Вона майже ніколи не дзвонила серед тижня. Йому довелося зізнатися, що її мерин помер. Принаймні, спочатку вона не плакала. Мабуть, від шоку. Її голос по телефону звучав тихо, зісторонь і, йому здалося, сердито. Вона вже ненавиділа його. Підліток, що відчайдушно шукав об’єкт ненависті. Її мовчання стурбувало Рендала більше, аніж очікуване рюмсання.

Наступної п’ятниці він поїхав до міста, щоб її забрати, і на той час вона вже ридала в повну силу. Поруч із ним голосила маленька дівчинка. На півдорозі додому вона утерла сльози й витягла зі своєї торби телефон. Вона спитала:

— А ми можемо завтра поїхати на кінний завод «Конвей»? Будь ласка, татку?

Ліза не гаяла нічийого часу. В суботу вранці вона подбала, щоб він приладнав до машини причепа. Вони ще не бачили жодного коня, а вона вже підганяла Рендала і без угаву випитувала:

— А ти взяв чекову книжку? Ти впевнений? Покажи мені її, татку.

Арабський скакун не скидав головою й не бив землю. Він покірно стояв у загоні, поки Рендал з агентом обходили його, щоб підняти й оглянути кожне копито. Здавалося, він зовсім не мав норову, тож Рендалові спала на думку доречна підозра, що жеребця чимось накачали. Кінь виглядав пригніченим. Майже переможеним. Рендалові здавалося, що було б розумніше оглядати тварину з ветеринаром. Такий сумирний скакун арабської крові просто не міг бути здоровим. Ліза не бажала чекати.

За угодою про розлучення Рендалові відійшов будинок. Це було справедливо, бо будинок належав його родині ще відтоді, як земля в штаті взагалі почала комусь належати. Він отримав угіддя, стайню й загони. Він отримав зустрічі з Лізою на вихідних. А до цього тижня він ще мав Кислого Качана, про якого мусив дбати. Рендал заплатив би й тридцять штук, аби тільки побачити свою доньку такою піднесеною. Ліза переводила погляд з коня на нього і знов на коня, туди й назад, не кажучи ані слова. Було видно, як вона розпалилася.

Рендал ще виписував чек, а Ліза вже вела коня до причепа. Старший Синок Червоного Султана тепер належав їм. Їй. Жеребець ішов за нею з покірністю вірного ручного пса.

Вперше за тривалий час Рендал відчув себе добрим батьком.

А чи був жеребець хворим чи наколотим, вони дізнаються дуже скоро.

У ті перші вихідні Ліза була щасливіша, ніж будь-коли з часів розлучення. Вона записалася на уроки виїздки в стайнях Меррівезер, що стояли далі дорогою.

Будинки Рендалових сусідів стояли так далеко, що їх було ледве видно на іншому краю широкого темно-зеленого поля люцерни. Ішли канікули, і зграйки дівчаток-підлітків каталися на своїх конячках уздовж гравійних узбіч тихих окружних доріг. Зі стовпчиків парканів співали жайворонки. Собаки трусили услід за кіньми, а поливалки на газонах розприскували дрібні бризки води, в яких у сонячному промінні вигравали веселки. Коли така група під’їхала до дверей, Рендал стояв на порозі й дивився, як його донька приєднується до них. Старший Синок був прекрасним, і видно було, як Ліза ним пишається. Вона заплела гриву жеребця в косички, і він стояв спокійно й непорушно, поки вона пропускала крізь ті косички блакитні стрічки.

Принишклі від захвату дівчата скупчилися навколо жеребця і легенько торкалися його, ніби хотіли впевнитися, що він справжній. Ця сцена нагадала Рендалові його власне дитинство. У ті дні до містечка що кілька років приїздили пересувні виставки, що привозили закритий автофургон. На обох боках того фургона у старому ковбойському стилі, що нагадував переплетені мотузки, були виведені слова: «Приходьте подивитися на машину, в якій загинули Бонні і Клайд!» Вони зупинялися на парковці «Вестерн Авто»^[67] або вивантажували машину десь неподалік центрального ряду на окружному ярмарку. То було дводверне купе з іржавими швами, всіяне маленькими дірочками. Вибиті вікна. Постріляні в шмаття, здуті колеса. Розгачені фари. За якийсь четвертак Рендал ходив навколо машини, здригався, дивлячись на криваві плями на сидіннях, і засовував пальці до дірок від куль. То була така собі похмура реліквія з темного боку історії. Він ще й досі мав десь фотографію, на якій стояв поруч із машиною разом зі Стю Ґілкрестом, коли їм обом було десь як Лізі. Вони зі Стю сперечалися про калібр набоїв, що пробив ту чи іншу дірку.

Та машина була зловісною. Але так і мало бути, бо вона була частиною американської історії. Частиною великого, справжнього світу, що підтверджувала те, чому його вчили. Розплата за гріхи — смерть. Злочини не вигідні.

Сьогодні ж дівчата юрмилися навколо коня, як Рендал з друзяками юрмилися навколо «машин смерті». Одного року привозили «машину смерті» Джеймса Діна, іншого — «машину смерті» Джейн Менсфілд. Ще якось привезли «машину смерті» Кеннеді. Люди стояли в чергах, щоб торкнутися їх. Щоб клацнути кілька знімків — аби довести друзям, що торкалися чогось жахливого.

Поки місцеві дівчата крутилися навколо неї, Ліза витягла із задньої кишені телефон і сказала:

— Звісно, що це він. Зараз покажу.

Вона щось поклацала. До Рендала, який стояв на ґанку, долинуло кілька писклявих звуків з телефону. Дівчата, що дивилися разом з Лізою, вибухнули стогонами й сміхом.

Що б вони щойно не побачили, тепер вони гладили червонясто-гніду морду і боки коня. Вони зітхали й туркотіли. Вони тримали телефони на витягнутих руках і знімали свої обличчя з надутими губами, що тягнулися до конячих щік.

Не минуло і двох годин, відколи дівчата поїхали, як задзеленчав телефон. Рендал саме перевіряв електронну пошту на кухні, дивлячись на смужку завантаження на екрані, що й не думала рухатися. Його провайдером була та сама компанія, що встановила йому супутникове телебачення, але паршивий Інтернет не був для Рендала трагедією, не тепер, коли єдиним натиском клавіші можна вивергнути усю бридоту й деградацію цього світу на свою мирну, чистеньку кухню. Нині доводиться добряче упріти, щоб зберегти чистоту дитячої душі. Високошвидкісний Інтернет не вартий невинності Лізи. Цього факту ніяк не могла прийняти її мати. Серед багатьох інших.

Йому телефонував Стю Ґілкрест, що жив далі дорогою. Він сказав:

— Твоя дівчинка щойно тут проїздила.

Саме так поводилися хороші сусіди. У їхній громаді було заведено придивлятися за близькими одне одного. Рендал сказав йому, що десь із липня Ліза буватиме тут набагато частіше.

— Усе літо? — поцікавився Стю. — Вона виросла чарівною юною леді. Ти маєш нею пишатися. — У його голосі чулася якась стриманість. Якась недомовка.

Рендал подякував йому. Відчувши, що це ще не все, він почекав.

Стю додав зі слухавки:

— Бачу, вона завела собі нового коника.

Рендал розповів, що Кислий Качан здох, і похвалився, як об’їздив усі усюди, щоб знайти йому заміну. Він чекав, що Стю якось похвалить скакуна. Відзначить його красу. Його неноровливу вдачу.

Коли Стю заговорив, його голос втратив дружній, сусідський тон.

— Ніхто не сподівається, що я помиляюся, більше аніж я сам. — Його голос понизився до майже гарчання. — Але якщо я не помиляюся, то це Старший Синок Червоного Султана, хіба ні?

Рендала це захопило зненацька. Його тілом пробіг тривожний холодок. Нарешті він спромігся на:

— Це дуже, дуже гарний кінь.

Стю не відповів одразу. Він ковтнув.

— Рендале, — почав він. — Ми з тобою живемо сусідами вже дуже давно.

— У третьому коліні, — погодився Рендал. Він спитав, у чому річ.

— Я лиш хочу сказати, — Стю виштовхував з себе слова, — що ти й Ліза завжди бажані гості в нашому домі.

Рендал спитав:

— Стю?

— Я не пхаю свого носа, куди не треба, — затинався сусід, — але ми з Ґлендою будемо дуже вдячні, якщо ви не приводитиме ту тварину на нашу землю. — Звучало так, наче говорити йому було боляче.

Рендал спитав, чи мав він на увазі коня. Невже Ліза чи кінь завдали їм якоїсь кривди? У Ґілкрестів було двійко дівчат приблизно Лізиного віку. Дівчата можуть посваритися, поскубтися й замиритися швидше, ніж в серпневу спеку вдарить блискавка. Вони обожнюють такі пристрасті.

У телефоні клацнуло. До розмови приєднався жіночий голос. Це дружина Стю, Ґленда. Вона сказала:

— Рендале, будь ласка, зрозумій нас. Ми не можемо дозволити дітям наближатися до твого дому. Принаймні, поки коня не буде знищено. — Не слухаючи Рендалових протестів, вони обидва попрощалися й повісили слухавку.

За наступні чотири години йому подзвонили майже всі сусіди. Гокінси. Рамірези. І Кої, й Шенді, й Тернери. Було ясно, що група вершниць повільно об’їздила весь округ, проїхавши дорогою № 17 до Баундері-лейн, а тоді рушивши на захід уздовж шляху Скай-Ридж. Вони зазирали до будинків батьків або родичів кожної з дівчат. Ніби передаючи швидку естафету, йому одна за одною дзвонили матері, батьки, тітки, дядьки, дідусі й двоюрідні сестри. Після напруженого вітання кожен з них питав, чи справді Ліза їде верхи на Старшому Синку Червоного Султана. І коли Рендал відповідав, що так воно і є, усі вони інформували його, що на майбутнє цей кінь — небажаний гість біля їхніх домівок. Крім того, жоден з них не навідається до його будинку, поки той кінь житиме на його землі.

Ліза мусила проїхати останній відрізок маршруту наодинці. До полудня всім її подружкам було заборонено супроводжувати її далі бодай на крок. Та хоч вона і підтрусила додому покинута своїми друзями, здавалось, що її це не засмутило. Високо піднята голова й бездоганно рівна спина робили її вигляд пихатим. Навіть переможним.

Телефонні розмови налаштували Рендала на найгірше. Він був готовий побачити, що кінь поводиться примхливо чи вороже, але скакун був сумирним, таким же спокійним та лагідним, як завжди. Проводячи скребачкою по його боках, Ліза сказала, що він легко слухається команд. Його хода рівна. Ані машини, що проминали їх, ані гавкіт собак, ані літачки, що ширяли низько над полями, — ніщо його не наполохало. Ніхто не сказав і слова лихого. Здавалось, її не стурбувала реакція людей. Вони дивилися на коня, але ніхто з родичів дівчат не підійшов і не торкнувся його. Вони просто наказували дівчатам спішитися й не їхати далі ані кроку.

Того вечора, коли Рендал з дочкою після вечері мили посуд, на дорозі, навпроти під’їзду до будинку, зупинилася машина. Події цього дня рознервували Рендала, і він дослухався, чекаючи, коли машина поїде собі далі. Натомість у вітальні розлетілася шибка. Чиїсь кроки віддалялись гравійною доріжкою, поки не вискнули колеса й машина не рвонула геть. Серед уламків скла на килимі лежав темний округлий предмет. Підкова.

Ліза роздивилася зброю, і її губи вигнулись у посмішці.

Наступної суботи вони завели Старшого Синка Червоного Султана до причепа і рушили до стаєнь Меррівезер. Енід Меррівезер вчила своїх відвідувачів виїздці ще з тих часів, як Рендал був малим. Парковка біля загону була заповнена жіноцтвом, здебільшого матерями, доньками і їхніми конячками. Коли Ліза розчинила дверцята причепа, гамір ущух.

Одна дівчинка захихотіла. Жінки суворими поглядами примусили її затихнути.

Чийсь голос сказав:

— Ну, якщо це не Старший Синок Червоного Султана…

Коли Енід Меррівезер підійшла до них, усі голови повернулися до кремезної наїзниця. Її шкіряні черевики вершниці скрипіли. Сонце виблискувало на ґудзиках її жакета. В одній руці вона несла батіг для виїздки. Вона окинула оком похмурий і розтривожений гурт жінок. Повернувшись до Лізи, вона сказала не без співчуття:

— Вибач, але на цей сезон ми вже набрали навіть трохи більше людей, ніж могли.

Рендал виступив наперед і сказав:

— Я бачив тут і більше охочих учитися, ніж є сьогодні. — Якщо не брати до уваги матерів, а тільки дівчат і коней, то їх було не більше, ніж траплялося в звичайний день.

Ліза звела свого скакуна з пандуса причепа, немов нічого не чула. Енід відступила. Енід Меррівезер, яка ніколи не відступала перед найбільш непокірною твариною, тепер дивилася на цього арабського жеребця і робила натовпу знаки дати коню більше місця. Вона піднесла батога вгору, готова ним скористатися.

— Я буду вдячна, якщо ви заведете коня назад у причеп і вивезете його подалі від цих стаєнь.

Глядачі перевели дух.

Ліза гукнула до неї з таким викликом, якого батько ніколи в її голосі не чув:

— Чому?

Її обличчя не просто залилося фарбою. То був такий червоний колір, який люди бачать, коли дивляться на сонце крізь повіки.

Міс Меррівезер хрипко засміялася.

— Чому? — вона озирнула натовп, шукаючи підтримки. — Цей кінь — убивця!

Ліза безтурботно оглянула свій манікюр і сказала:

— Це не так. — Вона притулилася щокою до щоки коня і сказала: — Правду вам кажу. Він просто ніжненький гарнюнчик.

Кремезна наїзниця жестом закликала юрбу підтримати її.

— Він гірший за вбивцю. І в цих краях усі це знають.

Ліза подивилася на батька. Рендал був приголомшений. Жеребець підніс голову догори, витягнув шию і втягнув ніздрями більше повітря. Він позіхнув.

Енід Меррівезер дивилася на самовдоволену посмішку дівчинки співчутливо і навіть жалісливо.

— Лізо Рендал, ти й без мене добре знаєш, що цей кінь лихий.

— Це неправда, — муркотнула Ліза. Вона поцілувала його.

Скупчені матері здригнулися.

Того вечора Рендал кількома дошками затулив розбиту шибку. В призахідному світлі йому було видно дальню частину подвір’я, де він трохи спушив землю і поставив хреста, дві збиті докупи, пофарбовані в біле дошки, на яких було виведено «Кислий Качан». Він сказав Лізі, що поховав його там. Але правда була в тому, що вантажівка відвезла його до сусіднього штату, на переробний завод в Гарлоу. Він дивився, як Ліза нарвала трохи стокроток з клумби, яку висадила ще мамця матері його матері. Вона принесла букет на несправжню могилу й стала на коліно. Вечірній легіт уривками доносив до нього слова її молитви. Вона говорили про те, як сильно любила свого старого коника і як сильно любила нового арабського скакуна. Рендал слухав, і йому подумалося, що любов людей до тварин — це найчистіша форма любові. Любов до коня, кота чи собаки — це завжди романтична трагедія. Це значить любити щось, що помре раніше за тебе. Як у тому фільмі з Елі Макґроу. Тут немає жодного майбуття, тільки прихильність тут і зараз. Ніхто не чекає грандіозної винагороди колись пізніше.

Світло згасало, і роздивитися Лізу на подвір’ї ставало дедалі важче, але слова Рендал чув чітко. Вона розповідала, як їй подобається це літо. Який прекрасний Старший Синок Червоного Султана і як він усім подобається. А коли вона сказала «І я тебе люблю, мамо», Рендал зрозумів, що вона балакала по телефону.

Перш ніж вона встигла повернутися всередину, Рендал почув, як на кухні дзвонить телефон. На екрані було написано: «Приватний номер». Він відповів.

Такого голосу він не чув за все своє життя. Ні, такий голос він би запам’ятав. Цей присвист. Це задихане пихтіння. Голосом, якого Рендалу вже не забути, незнайомець запитав:

— Чи правильно мене поінформували, що ви нинішній власник арабського жеребця, відомого під іменем Старший Синок Червоного Султана? — Рендал вже приготувався до зливи словесних образ. Він прислухався, чи не підійшла Ліза до ґанку.

Не чекаючи на відповідь, голос продовжив:

— Знайте ж, будь ласка, що я готовий запропонувати вам суму в п’ятсот тисяч доларів за вказану тварину.

Рендал почув голос:

— З ким ти говориш, тату? — Це була Ліза, що стояла просто поруч із ним.

— Ні з ким, — сказав Рендал і повісив слухавку.

Того тижня Рендала кольнуло неясне передчуття, і він поїхав до сусіднього штату на той переробний завод у Гарлоу. У таке місце ніхто не їздить через примху, бо то була та сама клейова фабрика, що стала приказкою. Самий лише сморід міг звалити людину з ніг. Рендал їхав дорогою уздовж огорожі з ланцюгів, поки не вперся в зачинені ворота. Зразу за ними стояв будинок на колесах, тож Рендал натиснув на гудок і почекав. З будинку вийшов чоловік і спитав Рендала, чого йому треба, а Рендал пояснив, що кілька тижнів тому сюди привезли тіло Кислого Качана. Не відчиняючи воріт, чоловік приніс якийсь журнал. Він гортав сторінки, стоячи з того боку.

— Кажете, рябий мерин?

Рендал спитав:

— Ви знайшли бодай якийсь запис?

Перегорнувши чимало сторінок, чоловік сказав:

— Ось воно. Шкура була непошкоджена. Кістки. Копита. — Вочевидь, вони тут нічого не переводили дарма.

Рендал спитав:

— А там не написано, що його вбило?

Чоловік сказав:

— За законом округу ми мусимо перевіряти на губчастий енцефаліт.

Рендал чекав. Образ Кислого Качана, що простягся на підлозі стайні, живо зринув перед його очима. Він знову побачив його витягнуту шию і калюжу кривавої піни, в якій лежала голова.

Чоловік повернув журнал, щоб Рендал побачив. Його палець потицяв у рядок, де було написано слово «атропін».

— Серцевий напад, — сказав чоловік. — Здається, ваш коник набрів на дурман чи клаптик пасльону.

Рендал спитав:

— І як скоро вони діють? — Кожен м’яз в його тілі ослаб, наче він щойно вийшов з надто гарячого душу.

— Доволі скоро. — Чоловік похитав головою. — Кінь помер би на тому місці, де з’їв їх.

Того ж тижня надійшло більше дивних дзвінків, і щоразу хтось пропонував купити коня. Серед них був і агент, що продав його їм. Він зателефонував у четвер увечері й завів розмову про те, щоб викупити його назад.

— Не для себе, дозвольте запевнити. — Агент ніби виправдовувався. — Я дію в інтересах третьої особи.

Він почав з дванадцяти тисяч. Удвічі більше, ніж дав Рендал. Рендал прямо спитав його, з чого здійнялася така метушня. Агент спитав:

— Хочете сказати, що справді нічого не знаєте?

Рендал насторожено похитав головою. Тоді він згадав, що говорить по телефону, і спитав:

— Про що?

— Ви не бачили відео? — спитав агент. — З того часу, як воно розлетілося Інтернетом, мене закидають запитами ледь не з того світу.

Перш ніж Рендал повісив слухавку, він ще встиг почути слова агента:

— Ваша дівчинка вже дзвонила мені й сказала збирати пропозиції, але, згідно з паперами, власник — ви.

До того часу найгіршим, що коли-небудь дивився Рендал, був документальний фільм під назвою «Сигнал 30». Переглядати це кіно містер О’Коннор посадив їх у шостому класі, щоб вони були обережнішими, коли переходили колію, й завжди пристібалися ременями. Згадка про фільм була десь така, як про начищені дитячі чобітки чи про шматочок вати, яку клали до пляшечки з аспірином, — майже забута. У шкільному кінозалі показували чорно-білі фотографії розбитих машин і людей, наскрізь прохромлених закривавленими кермовими колонками. Лобове скло, пробите немовлятами, що вилітали назовні, наче гарматні ядра. На тих фотографіях кров і моторна олива мали однаковий чорнильний колір. Через це важко було сказати, чи калюжа на асфальті натекла з розбитого двигуна, чи хтось у машині сплив кров’ю. Один його однокласник, Лоґан Карлайл, зомлів, і Єва Н’юсам, здається, теж знепритомніла. Зловісний голос оповідача зшивав ці жахливі картини докупи і приказував: «Наступного разу, коли вам здається, що ви можете перегнати товарняк, подумайте ще раз!» А тоді гудів паровозний гудок, а за ним було чути, як розбивається скло і зминається метал, а потім з’являлося фото загиблих підлітків, розкиданих серед уламків розвалюхи, яку знівечив локомотив Південної тихоокеанської залізниці.

Лункий голос питав: «Думаєте, обходити шкільний автобус безпечно? Що ж, подумайте ще раз!» — і на екран вигулькувало провінційне шосе на дві смуги, всипане скаліченими тілами дітей.

Іншим видовищем, яке Рендал міг назвати найгіршим у своєму житті, були журнали про справжні злочини, які тримали в перукарні під стосом «Плейбоїв». Сторінка за сторінкою фотографії показували місця насильницьких діянь. Звірства. Наприклад, оголену жінку, миловидну, якщо не зважати на те, що її руки й ноги були відрубані сокирою м’ясника, — вона лежала у відкритій валізі, а її очі на фотографії були приховані чорною смужкою, щоб захистити її гідність. На іншому знімку, на килимку з квіточками, які бувають у кімнатах старомодних готелів, лежала жінка, задушена дротом від дискового телефону. На пожовклих, грубих сторінках він бачив безліч жінок, оголених і вбитих у різний спосіб, але всі вони мали на обличчях чорні прямокутники, які нікому не відкривали їхніх очей.

Порівняно з «Сигналом 30» і журналами з перукарні те, що Рендал знайшов в Інтернеті, було гірше. Ковтнути отрути було не шкідливіше, ніж дивитися це відео. Йому знадобилося лиш кілька хвилин, щоб упізнати коня. Те, що робив Старший Синок Червоного Султана з оголеним і зігнутим чоловіком, було нечуваною наругою. Тягар побаченого Рендал буде змушений нести на собі аж до смерті.

Принаймні, його заспокоювало те, що з усіх друзів і сусідів він був останнім, хто заплямує душу переглядом цього дивного і сумного знущання. Не менш паскудним було уявляти те, що уявляли собі інші, коли він привів цього чистокровця під свій дах. Але там, де вони бачили гріх, він бачив самотність. Такий різновид самотності, про який Рендал не підозрював, що він існує.

Він клацнув «Enter» і передивився відео вдруге.

Могло статися, що сцена на цьому відео показувала не скільки насолоду, як спробу пережити справжнє відтворення того, що життя робить з людиною щодня. Рендал міркував, що тут ішлося про те, аби віддатися на волю могутнішої сили. Але чи було це насолодою, а чи фізичним дослідом — в будь-якому разі тут не було і натяку на романтичну любов. Скоріше йшлося про любов релігійну. Те, що відбувалося, було покутою або каяттям.

Рендал міг зрозуміти бажання не бути володарем, не мати влади над усім. Бажання задовольнити якогось велетенського, потужного бога. Відчути його нищівне схвалення.

Він клацнув «Enter», відчути це знову.

Його налякала думка про протилежне. Думка про те, що це таки могла бути насолода, насолода, яку більшість людей не могла собі навіть уявити, насолода, за яку не шкода було померти. Буквальне вознесіння.

Судячи зі стогонів і пихтіння на відео, чоловіку під конем здавалося, що веселиться на всю губу. Він мусив знати, що його знімали, але не зважав на це, судячи з того, як він вигинав спину й посміхався із заплющеними очима. Було дивно бачити когось настільки невдавано щасливого. Чоловік на екрані комп’ютера сильніше зігнув коліна, штовхнувши задом стегна жеребця, що подався назад. Щось темне, кров або тінь, вкривало його ногу.

Рендал натиснув «Enter», і пригода почалася наново. Цього разу він стежив за конем.

Передивившись знову, Рендал впізнав у темній плямі, що збігала ногою чоловіка, сперму. Надто багато, щоб бути людською.

Він ще раз натиснув «Enter». Йому ще треба було замінити шибку. Він клацав «Enter» усю ніч. Коли хтось зателефонував, Рендал приглушив звук, але не припинив дивитися.

— Як ви, можливо, знаєте, — почав той, хто телефонував, — цей кінь має певні таланти, що роблять його неймовірно цінним для вибраної групи покупців. — То був голос, який він вже чув кілька днів тому. — Я вважаю за свій обов’язок застерегти вас. Ці люди не вагатимуться, якщо вирішать, що насилля може схилити терези на їхню користь.

Рендал переглядав відео, поки не настав вечір п’ятниці і не надійшов час забирати дочку на вихідні.

Вони перебралися до цього будинку після того, як помер батько Рендала, переїхали усі втрьох. Ліза тоді ще не виросла з пелюшок. Рендалів татусь провів останні два роки життя в притулку для літніх у місті, де вони навідували його майже кожного дня. Воднораз будинок чекав на них, мов капсула часу. Піаніно стояло там, де й завжди. У кожної тарілки чи молотка була пов’язана з ними історія. Нічого не можна було викинути. Кожна подушечка викликала довгу проповідь, яка пояснювала кожну її плямку чи шов на місці розриву. Якщо Рендалова дружина перекладала виделку для м’яса з одного ящика до іншого, він повертав її назад. Вона купила зеленої фарби, щоб змінити колір стін у спальні нагорі, і він примусив її повернути банку до крамниці. Ще Рендалова тітка обклеїла ту кімнату шпалерами. Кожна ниточка в кожній ковдрі була недоторкана. Кожна мітка, вишкрябана на одвірку на кухні показувала зріст давно померлих людей. Вони стали доглядачами. Нарешті його дружина перебралася назад, у місто. Те, що він вважав своєю спадщиною, Естель сприймала як прокляття.

Коли Ліза відвідувала його, то тільки нудилася й дратувалася, поки він не купив їй Кислого Качана. Вона доглядала коня так само дбайливо, як він доглядав будинок і ферму. Вони обидва не могли кинути напризволяще щось беззахисне.

Біля будинку Естель Ліза закинула свою торбу на заднє сидіння Рендалової машини. Вона стрибнула на переднє сидіння поруч із ним, балакаючи по телефону. Вона казала:

— Це не мої клопоти. Якщо ви думаєте, що знайдете іншого коня для цього діла, то не гайте мій час. — Вона зиркнула на Рендала і підморгнула, сказавши в телефон: — У нас багато пропозицій.

Він спитав, не дивлячись на неї:

— Це по-справжньому?

Ліза тицяла щось у телефоні.

— Що по-справжньому? — А тоді вона зі сміхом спитала: — Ти говориш про відео?

Воно було обурливим. Звірством.

Закотивши очі, Ліза повела:

— Періс Гілтон. Кім Кардаш’ян. Пем Андерсон. Роб Лоу — та хто не робив секс-відео? — Вона засміялася. — Татку, це ж просто хіт.

Рендал сильніше вхопився за кермо.

— То ти його бачила?

Та це ж була класика інтернету, як міфи, про які вони читали в школі. Леда і лебідь. Її друзі ніколи не бачили нічого смішнішого.

Рендал сказав, що це не смішно. Це трагічно.

Її пальці клацали по крихітних кнопках на телефоні, викликаючи на екран різні сторінки й факти. Ліза наполягала:

— Татку, ну звісно ж, це смішно.

Рендал спитав чому. Вона замислилася, наче не думала про це раніше.

— Не знаю. Мабуть тому, що він був білим.

Вона прочитала подробиці, коли знайшла їх. Чоловік був гетеросексуалом, розлученим, мав дитину, помер він розриву сигмоподібної кишки. Вона вишкірилася.

— Просто бездоганно, га? — Вона вдоволено кивнула екрану. — Він був якимось багатієм з «Г’юлет-Пакард» чи якоїсь іншої компанії з рейтингу «Форчун-500» від військово-промислового комплексу.

Рендал кинув:

— А якби це була дівчинка твого віку?

Ліза посварила його пальцем.

— Якби на відео була дівчинка, то усі, навіть ті, що просто дивилися на це, потрапили б за ґрати.

Рендал розвідував далі:

— А якби чоловік не був білим?

Ліза промотувала сторінки й тицяла в екран, заглиблена в свої пошуки.

— Якби чолов’яга був чорним, це був би расизм. Ніхто б не виклав це на жоден сайт.

Якби на відео була жінка, пояснювала далі Ліза, це було б жінконенависництво, що пропагує наругу. Навіть якби жінка дала свою згоду, це розцінили б як примус з боку її культурного середовища чи приховану ненависть до себе. Те саме й про гомосексуалістів. Ні, що робило це відео кумедним, то це той факт, що об’єкт був білий, звичайної орієнтації, чоловік і дорослий. Ліза сказала:

— Я написала цілу доповідь про це для уроку з гендерних перспектив. — Вона відірвалася від телефону й широко всміхнулася. — Дістала «відмінно».

Рендал сказав, затинаючись:

— Але ж він помер.

Його донька знизала плечима.

— Не на відео. Він помер кілька годин по тому, в реанімації.

Рендалові подзвонили. То був агент з продажу тварин. Він не відповів.

Ліза невимушено міркувала:

— Ніби дивишся, як матінка Природа мститься за те глобальне потепління, спричинене діями білого патріархального ладу. — Вона зітхнула. — Не сприймай це особисто, татку. Ти просто вибрав неправильний час, щоб бути білим чоловіком-християнином звичайної орієнтації.

Знову це самовдоволення в її голосі. Абсолютна впевненість. Через неї Рендалові стало шкода доньки. Вони проїхали кілька миль, перш ніж він наважився спитати:

— Це ти вбила Кислого Качана?

Передивляючись свої повідомлення, його донька відповіла:

— Зараз дають уже два з половиною мільйони.

Це були останні слова, що вони сказали одне одному.

Вони під’їхали до будинку вже незадовго до заходу, але там на них чекала зграя дівчат і хлопців, що хотіли побачити Старшого Синка Червоного Султана. Увійшовши до будинку, Рендал почув, що побачити його коштуватиме п’ять доларів. А клацнутися з ним — десять.

Надходив час вечері, й агент прислав Рендалові повідомлення, в якому казав, що пропозиція становить уже майже три мільйони.

Рендал написав у відповідь: «Готівкою?» Було неможливо не витрачати ці гроші в своїй уяві. Першокласна освіта для Лізи. Нове життя в такому місці, де Естель була б щаслива. Свобода від минулого. Він написав: «А що буде з конем?»

Агент відповів: «Дуже смішно. Запевняю, що він точно не тягатиме воза. У того коня буде таке життя, про яке ми з вами можемо лиш мріяти».

Кінь на відео не виглядав нещасним. Як можна порівнювати якість такого життя, скажімо, з тим, щоб тягати плуга? Здається, люди можуть піддавати тварин будь-чому: тісняві, дії хімікатів, хірургічним знущанням, злидням й смерті, — але не насолоді.

На тих вихідних Ліза гарцювала на коні по всьому округу. Хизувалася.

Рендал. Рендал порпався в альбомах. У його родині ніхто нічого не викидав. Він знайшов фотографію, на якій стояв зі Стю Ґілкрестом перед «машиною смерті» Бонні та Клайда. Двоє хлопців, що весело вишкіряли зуби. Кожен запхнув пальця в дірку від кулі у водійських дверцятах. Залежно від того, хто розповідав історію, Паркер і Берроу були злочинцями або мучениками, але де б їхня машина не виставлялася для огляду, вона збирала більше, ніж вони награбували з банків.

У неділю ввечері Ліза поклала квіти на несправжню могилу Кислого Качана, і Рендал відвіз її до матері. Жоден з них не попрощався.

У понеділок він згадав слова агента про те, як люди відпускали свої яхти у відкрите море. Як покидали те, що колись цінували, але не могли надалі утримувати. Він подумав про чоловіка на відео, який вірив, що переживає найкращі миті свого життя, коли насправді всередині він спливав кров’ю. Рендал записав місце, куди агент сказав йому приїхати. То була якась поросла шавлією місцина посеред сотень квадратних миль порожнечі. Він завів Старшого Синка Червоного Султана до причепа.

Рендал також узяв свій револьвер 55-го калібру, якого вистачило б, щоб продірявити Бонні разом з Клайдом.

Він не поїхав туди, де вони домовилися зустрітися. Натомість він проїхав сотню кілометрів на північ.

Він бачив це так: він рятує коня в найкращий спосіб, який має. Він відчинив дверцята причепа. Зняв з жеребця поводу. Виплів блакитні стрічки з гриви. Тягнучи за мотузку на шиї, він повів його туди, звідки дороги вже не було видно. Кінь і надалі був тим лагідним і сумирним створінням, яким він побачив його уперше. Не наколотим, не хворим, але не менше пошкодженим. Рендал витяг револьвер і наготувався зробити те, що його власна дитина зробила з Кислим Качаном. Якщо вона змогла виявити стільки жорстокості й завбачливості, то й він зможе стати суддею, присяжними й катом.

Що б то не був за звук, кінь почув його першим. Його вуха розвернулися назустріч джерелу шуму, що його доносив вітер. Це копита, але не диких мустангів, а просто здичавілих коней.

Рендал не першим приїхав сюди, в серце цієї просторої, відкритої вітру пустки. Інших людей скрута теж заганяла в це глухе поле, де вони робили те, що він саме збирався зробити. Він був не один такий, але усім до нього спав на думку кращий вихід, і на горизонті показався табун мрій, які вони були змушені покинути. Усі їхні нібито неможливі прагнення тепер скакали вдалині, вільні й щасливі.

Рендал стягнув петлю мотузки з шиї жеребця. Він плескав у долоні й тупав ногами, але той навіть не сіпнувся. Нарешті Рендал звів дуло револьвера догори й вистрілив кілька разів. Це допомогло, і Старший Синок Червоного Султана рвонув геть. Надто пізно Рендал подумав, що, мабуть, незле було б спершу сколупнути з нього підкови. Він багато чого міг би зробити краще.

Щоб перевірити, чи правильно він вчинив, Рендал приставив дуло до скроні й натиснув гачок іще раз. Клацнув курок, але нічого не трапилося. Камора була порожня. Його вибачено.

Їдучи додому, Рендал нагадав собі, що він був повноправним членом кооперативу, а це означало, що вони мусили викупити його врожай. Операція була не надто вигідна, але Рендал якось проживе.

Романтика

Можете мене привітати. У нас із дружиною щойно народилися близнюки, і з ними, здається, все гаразд. По десять пальців на руках. По десять пальців на ногах. Дві маленькі дівчинки. Але ж ви самі знаєте, як воно… Я все чекаю, що станеться якесь лихо, бо саме так буває, коли щастя забагато. Я все дожидаю, що прокинуся від цього казкового сну.

Розумієте, ще до того, як я одружився, в мене була подружка — товстуха. Ми обоє були товстунами, тож легко знаходили спільну мову. Ота подружка, вона постійно випробовувала нові дієти, аби схуднути, типу, не їсти нічого, окрім ананасів і оцту або ж зеленої водорості з якогось пакетика, і вона наполягала, аби ми багато ходили пішки, аж потім почала скидати фунти, її стегна танули на очах, і не було у світі людини, щасливішої за неї.

І вже тоді я знав, що щось піде не так. Самі знаєте, як воно, — коли ти когось любиш, то тобі буде добре, якщо їй буде добре, але я знав, що подружка мене кине, бо тепер вона потрапляла в поле зору чоловіків з кар’єрами й страховими полісами. Я пригадую, що вона й до того була гарненькою й дотепною, але тільки коли вона так схудла, то стало очевидно, що в неї малися невичерпні запаси самоконтролю й самодисципліни — геть поза межами моїх можливостей. Від своїх друзів я також не дочекався підтримки, бо вони все кружляли навколо нас і чекали, поки ми розійдемося, аби запросити її на побачення, але потім з’ясувалося, що справа була не в ананасах чи самодисципліні, бо вона дізналася, що в неї рак. Проте перед смертю вона встигла схуднути до того ласого, курва-дошка, другого розміру^[68].

Ось звідки я знаю, що щастя схоже на бомбу уповільненої дії. А зі своєю дружиною я зустрівся лише тому, що взагалі не збирався ні з ким зустрічатися, ніколи й нізащо, і тому був сів на поїзд «Емтрек» до Сіетла. Того року в Сіетлі проводився фестиваль «Лоллапалуза», тож я спакував намет, загорнув у спальник свій бульбулятор, аби не розбити, бо ж збирався привести цілі вихідні, таборуючи просто неба, наче Ґрізлі Адамс^[69], і таким чином опинився у вагоні-ресторані «Емтрека». Самі знаєте, як воно, — інколи хочеться на кілька днів покинути всіх своїх друзів і тверезе життя заразом. Тож заходжу я у вагон-ресторан, а там — пара хижих і пронизливих зелених очей, які дивляться просто на мене. Я ж не страховидло якесь. Я ж не прикутий до ліжка гладун із реаліті-шоу, який цілий день жере смажених курей з відерець, але я розумію, чому деякі хлопці хотіли б працювати в жіночих тюрмах або концентраційних таборах, де вони могли б зустрічатися з гарненькими засудженими й не вислуховувати, як ті крихітки постійно ниють, типу, «Вдягни сорочку!» або «Скільки можна пітніти?». Але тут, у цьому поїзді, зі мною їхала богиня у коротенькій футболці «Рейдіогед»^[70], з-під якої визирав голий живіт, її джинси сповзли аж до того місця, де виднівся кущик, а на кожному пальці було кільце з Мікі Маусом або Голлі Гоббі^[71]. Вона прикладалася до пива своїм гарненьким ротиком і поглядала на мене з перспективи коричневої пляшки — справжній «Міллер», а не якась там приватно-броварна сеча в зеленій тарі.

Такі хлопці, як я, знають сувору правду життя. Жодна краля не стане на тебе так витріщатися, якщо ти не Джон Белуші чи Джон Кенді^[72], тож я одразу збагнув, що краще мені сконфузитися й відвести погляд. Єдина причина, з якої така дівчина може до мене заговорити, це аби повідомити, що я — жирна й огидна свинота, яка заважає їй милуватися океаном. Знай своє місце, так я завжди кажу. Не намагайся стрибнути вище голови, й ніколи не розчаруєшся. Я протискуюсь повз неї й роздивляюся її, не підводячи очей. Я зацінюю, принюхуюсь до неї, а вона пахне, як десерт, як пиріг, як гарбузовий пиріг, посипаний тими червоно-коричневими спеціями. Далі — ще краще, бо пляшка пива в її роті повертається за мною, коли я проходжу до бару й замовляю собі випити, а ми ж нібито не останні хлопець із дівчиною в цілому світі. Кілька людей попивають за пластиковими столиками, і, судячи з кольорів їхніх краваток і дредів, вони також їдуть на «Лоллапалузу». Я проходжу вагоном і сідаю за столик, якомога далі від неї, але ця краля невідривно стежить за мною. Самі знаєте, як воно, коли хтось на тебе дивиться, а ти й кроку не можеш зробити, аби не перечепитися, особливо в поїзді, що рухається. Я роблю ковток, коли поїзд завертає за ріг, і проливаю пиво на свою смугасту ковбойську сорочку. Я вдаю, що дивлюся дерева, які пропливають за вікном, але краєм ока, наче спецагент, спостерігаю за її відображенням на склі, а вона й досі дивиться на мене. Єдиний раз, коли ця краля відводить очі, це коли підходить до шинквасу, дає бармену гроші й він дає її пляшку пива, а тоді її відображення починає збільшуватися й збільшуватися, поки не стає завбільшки з людину, краля зупиняється біля мого столика й каже «привіт» і щось іще.

— Що? — перепитую я.

Вона показує на мою ковбойську сорочку, на оту пивну пляму, й каже:

— Мені подобаються твої ґудзики… Блискучі.

Я втягую підборіддя й дивлюся на перламутрові застібки. То не ґудзики, а застібки, але я не хочу споганити таку мить. І одразу, з найпершого погляду, я помічаю, що вона інколи засовує пальці до рота… гаразд, вона часто засовує пальці до рота й говорить із придихом, наче маленька дівчинка, а ще вживає дитячі слова, наприклад «па-скеті» замість «спагеті» й «лісіцьок» замість «рушничок», але ж це перше правило сексуальності для таких краль, як вона.

Вона мені підморгує й облизує губи кінчиком язика, і вони блищать від вологи, а тоді краля каже:

— Я Брітні Спірс.

Вона така пустунка. Звісно, вона трохи налигалася. Стала недієздатною. Тепер ми вже п’ємо текілу з отих маленьких пляшечок і навіть не пам’ятаємо, що їдемо на якомусь там поїзді. Ні, вона не Брітні Спірс, але така сама ласа. І вона явно погладжує мій качан, але все відбувається якось природно. Я просто поглянув на неї й зрозумів усе, що треба було зрозуміти.

У мене немає іншого вибору — я мушу тягнути час, фліртувати й купляти випивку. Вона питає, куди я їду, а я кажу, що на «Лоллапалузу». Вона водить пальчиками по моїй сорочці, вони стрибають із застібки на застібку, від поясу й до горла, а потім спускаються назад, і я сподіваюся, що вона відчуває, як швидко б’ється моє серце.

І вона постійно заграє до мене, стріляє з боку в бік своїми зеленими очима чи поглядає на мене з-під довгих тремтливих вій. Мабуть, вона випила набагато більше, ніж я, бо весь час забуває закінчити речення, інколи показує на щось там за вікном і кричить «Собака!», а тоді вона помічає машину, яка стоїть на залізничному переїзді, й верещить «Жук-капшук!»^[73], і б’є мене в плече кулаком, повним перснів з Мікі Маусом і Привіт-кицькою^[74], а я потайки сподіваюся, що той синець залишиться на мені до кінця життя. Ми приїжджаємо на «Лоллапалузу» й напинаємо мій намет, і Бріт така п’яна, що навіть коли прокидається наступного ранку, то й тоді не тверезіє. І скільки б дурі я не курив, усе одно в мене не виходить за нею угнатися. Може, це через те, що Бріт така худа, але ж вона ловить свій хміль годинами, навіть коли не п’є, наче випадає на одну хвилю від моїх вторяків. Уся наша «Лоллапалуза» скидається на чудову класичну мелодраму, типу тих, на які ви дрочите за гроші в Інтернеті, але все це відбувається зі мною й насправді. Ми зустрічаємось півроку, святкуємо разом Різдво, Бріт перевозить свої речі до мене на квартиру, а я все чекаю, що одного ранку вона прокинеться тверезою, але якось не щастить.

На День подяки ми їдемо вечеряти до моєї мами, і тут мені треба дещо пояснити. Не те щоби Бріт перебірлива в їжі, але худа вона саме через те, що харчується тільки цукіні, яке розрізали навпіл уздовж й вийняли м’якуш, зробили з нього мініатюрну довбанку ірокезів і покарбували її зовні ножем, аби було схоже на індіанський клинопис, а ще посадили в неї ціле плем’я сміливців, вирізаних із морквин і з зеленим горошком замість голів, і вони вишукуються й веслують у своєму каное по тарілці, залитій товстим шаром шоколадного сиропу, і ви не повірите, але в більшості ресторанів такого не готують. Тому зазвичай Бріт доводиться робити каное самотужки, і на це в неї йде півдня, а тоді вона ще годину грається ним на килимі у вітальні, ось чому вона й фунта ваги набрати не може. А моя мама, ну, вона просто рада, що я знов із кимсь зустрічаюся.

І немає такої трави в світі, немає такого дуру, який би подарував мені той самий кайф, який я ловлю, коли йду по вулиці й тримаю за руку супермодель із хижим і пронизливим поглядом, як у моєї Бріт. Повз нас проїжджають хлопці на своїх «феррарі-тестароссах», хлопці з квадратними пресами й стероїдними грудаками, і вперше у своєму житті я маю над ними перевагу. Я йду по вулиці з Брітні, із тим трофеєм, який прагнуть здобути всі чоловіки.

І кайф мені наламує тільки те, що до неї принюхується кожен другий ромео, намагається увійти з нею у візуальний контакт й усміхається своєю найкращою усмішкою в стилі зубної пасти «Пепсодент». Наприклад, їдемо ми одного разу в автобусі, і тут гурт ромео зупиняється саме біля того місця, де сидимо ми з Бріт, у хвості автобуса. Бріт любить сидіти біля проходу, прямо над задніми колесами, аби першою стусонути мене, якщо з’явиться «фольксваген», і тоді один ромео, великий такий, підходить і стає так, аби його пах був на рівні її очей, а коли автобус наїжджає на якусь вибоїну, чи що, він починає тертися стегном об плече Бріт, поки вона піднімає на нього очі й, не виймаючи з рота пальців, каже:

— Привіт, здорованю.

Отака в мене Бріт — дружня й товариська. Вона підморгує тому ромео, а потім манить його до себе мокрими пальцями, а він озирається, аби переконатися, що всі суперники стануть свідками того, як йому пощастить, і тоді ромео присідає, його очі зупиняють на рівні очей Бріт, а на обличчі розповзається постільна посмішка. Мабуть, Бріт хоче, аби я приревнував, тому вона заговорює з тим ромео, дивиться на нього своїми приголомшливими зеленими очима й каже:

— Хочеш, покажу фокус?

Усі інші ромео оживають, нашорошуються й стежать за тим, що відбувається далі, а Бріт дістає з рота пальці, ковзає ними під ширіньку й починає терти собі промежину під тканиною обтислих штанів, і в задній частині автобуса стає дуже тихо, бо всі дивляться, як її пальці борюкаються під застібкою варених джинсів. І я бачу, як усі ромео глитають, їх борлаки підстрибують угору й вниз, переганяючи надлишок слини, а очі вилізають з орбіт хтивими стояками.

З тою самою швидкістю, з якою вона навішує мені стусанів від жука-капшука, Брітні висмикує якусь штуку зі штанів і кричить:

— Фокус-покус!

Вона розмахує нею й верещить:

— Ляльковий театр!

З її руки звисає якась штука на маленькій ниточці, наче пакетик чаю, тільки більший. Вона нагадує булочку для хот-догу, вимазану кетчупом, і Бріт смикає її на маленькій ниточці й кричить:

— Ляльковий театр! Фокус-покус!

А тоді вона ляпає цією штукою по щоці ромео, який і досі сидить перед нею навпочіпки. Бріт женеться за ним, верещить і розмазує по його шкіряній куртці червоні плями. Інші ромео намагаються не зустрічатися з нею очима, вони вперто роздивляються свої черевики або поглядають у вікна, але вона смикає за ту маленьку ниточку, ляпає їх по головах, вимазує червоною рідиною й весь час вищить:

— Ляльковий театр! Фокус-покус!

Вона сміється — аха-ха-ха-ха — й кричить:

— Ляльковий театр! Фокус-покус!

В автобусі день-дзень-дзеленькає дзвоник, який відзначає наступну зупинку, і сотня пасажирів виходить біля магазину «Севен-ілевен», вони штовхаються й вивалюються з автобуса, наче їм усім терміново закортіло купити сльорпі^[75] та перевести в готівку мега-виграшні квитки лотереї «Павербол».

— Люди, все гаразд! — кричу я їм навздогін.

— Вона акціоністка! — волаю я з вікна автобуса й махаю їм руками.

— Вона нічого такого не мала на увазі! Це лише черговий протест проти статевої дискримінації! — верещу я.

— Вона мислить поза рамками! — волаю я, навіть коли автобус від’їжджає, а в ньому — лише ми двоє.

— Та вона просто дурня клеїть! — волаю я, коли Бріт проходить між рядами сидінь і починає поганяти водія своїм чайним пакетиком.

Одного вечора я приходжу додому з роботи, а гола Бріт стоїть боком перед дзеркалом у ванній кімнаті й тримає обома руками живіт — відтоді як ми зустрілися в поїзді, вона трохи погладшала, але нічого серйозного, тиждень на ананасах і оцті легко все виправить. А тоді Брітні бере мене за руку, розводить пальці, притискає їх до свого живота й каже:

— Відчуваєш? Здається, я з’їла дитинку.

Вона дивиться на мене своїми звабливими зеленими очима, наче цуценятко, і я питаю в неї, чи не хоче вона піти зі мною в лікарню й владнати цю справу, і вона киває головою, що згодна. Тоді ми чекаємо, коли в мене випаде вихідний, і йдемо в лікарню, і, як завжди, хідник перед будівлею перекривають учителі недільної школи. Вони тримають сміттєві пакети, повні якогось непотребу, типу відірваних і поламаних рук і голів від пластикових ляльок, і всі вони перемішані з кетчупом, тож моя Бріт не вагається ані секунди. Вона опускає руку в один зі сміттєвих пакетів, дістає звідти ногу й облизує її начисто, наче картоплю-фрі. Ось яка крута моя красуня-дівчина. Я розгортаю журнал «Нейшенал джеографік», поки медсестра питає в Бріт, чи вона їла щось сьогодні, і Бріт відповідає, що вчора з’їла ціле каное, повне вояк племені ірокезів, але ні, сьогодні вона ще нічого не їла. І не встигаю я дочитати оту статтю про стародавніх єгипетських мумій, коли лунає крик і в коридор вибігає Брітні — босоніж і в одноразовому паперовому халатику, наче відбулося щось жахливе або наче вона ніколи раніше не робила абортів, бо вона біжить босоніж аж до самої моєї квартири, і, щоб вона припинила тремтіти й блювати, я пропоную їй вийти за мене заміж.

Очевидно, що мої друзі просто подуріли від ревнощів, тому й учинили мені холостяцьку вечірку, і коли Брітні йде в туалет — уся така похнюплена, бо кухар не схотів вирізати для неї бойове каное, то мої так-звані «друзі» дивляться на мене й кажуть:

— Чувак, вона, звісно, суперсексі, краща за всіх, але нам здається, що вона не під кайфом… Ти ж іще не встиг з нею одружитися, еге ж?

Так кажуть мої ліпші друзі. І, судячи з виразу їхніх облич, вагітність Брітні — не найкраща новина. Самі знаєте, як воно, — завжди хочеться, аби твої друзі й наречена подобалися одне одному, але друзі скреготять зубами, заклопотано позирають на мене з-під зведених на переніссі брів, а тоді кажуть:

— Чувак, а тобі ніколи не спадало на думку, що, може… може, Брітні розумово відстала?

Я кажу, аби вони розслабилися. Вона просто алкоголічка. А ще в мене є дуже велика підозра, що вона сидить на героїні. Окрім того, вона гіперактивна в сексуальному плані, але нічого серйозного, розмова з психіатром легко все виправить. От погляньте на мене, я — товстун. Ніхто не ідеальний. Може, замість весільного прийому нам слід зібрати обидві родини в якомусь конференц-залі й розробити оперативні заходи, а замість медового місяця можна здати Брітні на трьохмісячний курс амбулаторної реабілітації. Ми все подолаємо. Але вона в жодному випадку не відстала. Просто їй потрібна реабілітація.

Очевидно, що вони поливають Брітні брудом лише тому, що насправді несамовито мені заздрять, що ті хтиві ромео зі стояками. Варто мені втратити пильність, і вони одразу накинуться на неї.

— Чувак, тільки не ображайся, але ти трахаєшся з відсталою, — кажуть вони мені. Бачите, як мене всі ненавидять, доводиться терпіти навіть таких лайняних друзів. Вони наполягають, що рівень розвитку Бріт не вищий, ніж у шестирічної дитини. Вони гадають, що роблять мені велику послугу, коли кажуть:

— Чувак, вона не може тебе кохати, бо просто не здатна на це.

Ніби зі мною може одружитися тільки жінка з непоправною травмою головного мозку. Тож я відповідаю їм:

— Вона не може бути відсталою, бо носить рожеві стрінги.

І це напевно кохання, бо кожного разу, коли ми займаємося сексом, я кінчаю так сильно, що в мене живіт болить. І так само я відповів кавалеру своєї мами на День подяки, що ні, Брітні не «високофункціональне ніщо». Скоріш за все, вона просто шльондра, яка страждає на алкоголізм, нюхає клей і ширяється, але ми обов’язково покладемо її на лікування після того, як вона народить. Так, можливо, вона й німфоманка, але найголовніше те, що вона — моя німфоманка, і саме тому всі мої родичі казяться від заздрощів. А я їм кажу:

— Я закоханий у красуню-шльондру, схибнуту на сексі, то чого б вам не порадіти за мене?

Після всього цього галасу на наше весілля прийшло набагато менше людей, ніж очікувалося.

Може, я упереджений, бо закоханий, але Брітні завжди здавалася мені дуже розумною. Самі знаєте, як воно, коли ти цілий рік дивишся з кимсь телевізор і ви жодного разу не посварилися через вибір передачі. Справді, якби ви знали, скільки ми дивимося телевізор щотижня, то назвали б нас щасливою подружньою парою.

А тепер у мене з’явилися дві маленькі дівчинки, які пахнуть, наче пироги на День подяки. І коли вони трохи виростуть, то я розповім їм, що всі люди здаються трохи божевільними, якщо уважно до них придивлятися, а якщо тобі не хочеться так уважно придивлятися, то це не справжнє кохання. А життя все минає й минає. І якщо ти чекатимеш на когось ідеального, то ніколи не знайдеш своє кохання, бо саме сила твого кохання зробить якусь людину ідеальною. І, може, саме я є відсталим у нашій парі, бо й досі прокидаюся посеред ночі від страху, що моє щастя закінчиться, замість просто насолоджуватися ним. Таке щасливе, шалене кохання — воно не буває просто так. І я навіть не очікую, що щастя триватиме до кінця життя, і, мабуть, це зі мною щось не те, якщо я так сильно люблю свою дружину. І зараз я везу свою нову родину додому з лікарні, і моя красуня-дружина сидить поруч, а маленькі дівчата-двійнята пристебнуті на задньому сидінні, а я все переймаюся, що таке велике щастя не може тривати вічно, коли Брітні кричить: «Жук-капшук!» і так сильно б’є мене кулаком у плече, що я мало не врізаюся в стіну ресторану «Дайрі квін».

Каннібал

Осьо він. Ось, як збирається вчинити капітан «Червоних». Він, весь такий, каже:

— Слухайте!

Він у відчаї, бо команди досі обирають гравців. Бо всіх нормальних спортсменів уже порозбирали, тож капітан каже:

— У нас є пропозиція!

Склавши руки на грудях, капітан «Червоних» кричить:

— Ми заберемо педика… чотириокого… та мексикоса — якщо ви заберете Каннібала.

Фіз-ра майже скінчилася, тому «Сині» довго перемовляються і скрекочуть носками чешок по підлозі спортивного залу. Тоді їх капітан кричить у відповідь:

— Ми заберемо педика, чотириокого, мексикоса, єврея, каліку та задрота разом із відсталим — якщо ви заберете Каннібала.

Бо в цій школі бали з громадської активності видають тоді, коли ти правильно відповідаєш на питання «Чи залучаєте ви до спілкування соціальних ізгоїв?».

А коли видаються бали за спортивні досягнення, то постає питання «Як часто ви утискаєте права людей з особливими потребами?».

І саме через це капітан «Червоних» кричить:

— Ми накинемо вам сто очок.

Зачувши це, капітан «Синіх» кричить у відповідь:

— А ми вам — мільйон!

Каннібал, такий, гадає, що він весь із себе крутий, він просто роздивляється свої нігті, посміхається, потім нюхає ті нігті, наче не розуміє, що тримає обидві команди в заручниках. Відбувається щось на кшталт аукціону, на якому продають рабів, тільки навпаки. І всім відомо, про що він згадує. Бо Марша Сендерс^[76] дещо всім розповіла. Бо Каннібал згадує один фільм, який уже розпався на окремі кадри в його голові, один старезний чорно-білий фільм, що він його побачив по кабельному телебаченню і в якому безжальні офіціантки жбурляли клієнтам печеню з картоплею в якійсь придорожній корчмі. Бо Каннібал згадує, як вони лускали бульби з жувальної гумки, оті офіціантки. Вони жували жуйки й водночас волали: «Дай-но мені бійню на пательні, і нехай кров тече за ножем». Вони волали: «Дай-но мені порцію першої пані з нервовою запіканкою».

Ви ж самі розумієте, що то було в сиву давнину, бо тоді по корчмах варені яйця називалися «Адам і Єва на плоту». А «Перша пані» означала порцію свинячих реберець, через якусь там історію з Біблії. А страва, яка називалася просто «Єва» — то яблучний пиріг, через легенду про змію. Бо в наші часи всі позабували про Райський сад, окрім Пета Робертсона^[77]. У цих краях, коли капітан бейсбольної команди розповідає, як він з’їв кудлатий бургер, то він має на увазі, що зжер кошлатий пиріжок, він говорить про те, як обслинив сині вафлі^[78].

Бо в дівчаток теж є своя їжа, наприклад коли вони кажуть, що в Марши Сендерс з’явилася хлібина в печі, то мають на увазі, що в неї ніяк не починаються оті червоні дні в календарі.

Взагалі-то, більшість своїх знань про секс Каннібал почерпнув з каналу «Плейбой»^[79], де дівчата ніколи не всідалися на ватяну коняку^[80], тож коли дітлахи шепочуть про поїдання бородатих мідій або поглинання м’ясних вареників, то він розуміє, що вони мають на увазі оті забави, в які дівчата-кроленята гралися зі своїми подружками, — так само змії вихають тремтливими язиками на «Енімал пленет»^[81], коли принюхуються до чогось, що збираються вкусити.

Бо Каннібал був бачив розвороти в журналах. Знаєте, оті, на яких колишня міс Америка посьорбує з пухнастого кухлика. Оті непристойні картинки, з яких усі дізналися, що вона — затята любителька бородатих молюсків, бо на тому розвороті були лише дві дівчини й жодної сосиски чи там лисого кефірного стрільця, аби справити традиційне весілля. Бо саме так інколи вчиняють дівчатка, коли їм дуже кортить пригостити когось своїм проміжним десертом.

Каннібалу ніхто й ніколи не пояснював, що до чого, тому він уже нагострився пірнати по самі помідори в желейну дірочку Марши Сендерс. Бо його татко, старий містер Каннібал, лише зрідка поглядав канал «Плейбой», а місіс Каннібал дивилася виключно «Клуб 700», тож їх синочок швидко розкумекав, що секс і християнство мають багато спільного. Бо коли ти вмикаєш кабельне телебачення, то розумієш, що сюжет той самий. Ти налаштовуєш канал і бачиш майже гарну дівчину, яка майже грає на тлі майже правдоподібних декорацій, і Каннібал знає, що в кінці кожної історії дівчини торкнеться янгол. Або янгол, або ж їй на обличчя бризне щедра порція підливи з ненароджених діточок.

Завдяки цьому Каннібал уже почав бавитися зі своїм ковбасним списом, коли одного дня, на занятті з американського суспільствознавства, його помічає Марша Сендерс. І як би Каннібал не намагався цього приховати, його шкірою бігають мурахи завбільшки з горошок на дівчачій сукні, бо він пригадує балачки безжальних офіціанток, які вони вели крізь маленьке віконце. Так само католики стають у чергу в церквах, аби вести брудні балачки крізь свої маленькі віконця.

І як би там вони не називалися, а від брудних балачок у Каннібала завжди тече слинка. Від цих йому ввижаються вусаті кренделі, оті м’ясні завіси, про які говорять дітлахи за ланчем, а насправді мають на увазі суфле під назвою «Верблюжі пальці».

Коли в середній школі тобі виставляють бали за командний дух, то питання постає так: «Ти береш участь у демонстраціях, ти вболіваєш на футболі?» А коли дітлахи жартують про Каннібала, то говорять про той випадок, коли Марша Сендерс навчалася в старших класах і вже майже закінчила школу. Бо в неї були такі, типу, великі губи й запалі щоки, тому Марша завжди мала такий вигляд, наче запхала чим глибше собі до рота товсту сардельку. Саме тому Марша Сендерс була дуже ласим шматком. Усі вважали її гарячою штучкою, тим паче що школа була така маленька. Тож коли на четвертому уроці в Сендерс було «вікно», її відправили допомагати вчителю на американське суспільствознавство, і вона підійшла до Каннібала. Бо він був лише в сьомому класі, і вона знала, що він ніколи їй не відмовить, бо такі хлопці геть схиблені на втраті цнотливості. Тож Марша, вся така, каже:

— Тобі до вподоби моє волосся, так?

Вона закидає голову, її волосся лягає на інше плече, наче перука зі спагеті, а Марша продовжує:

— Такого довгого в мене ще не було.

Вона вимовляє це так, що фраза здається сороміцькою, проте всі фрази здаються сороміцькими, якщо вихоплюються з рота привабливої дівчини. І через те, що Каннібал узагалі не тямить, що до чого, він погоджується перестріти Маршу Сендерс у неї вдома, бо містер і місіс Сендерс поїхали на озеро на всі вихідні. І вона просить його про це лише тому, що її хлопець, капітан усіх можливих спортивних команд, не хоче дихати крізь її протигаз. Осьо вона, ця Марша Сендерс, просто туточки стоїть і каже:

— То ти хочеш мене спробувати чи ні, малий?

Каннібал і гадки не має, до чого вона веде, тож відповідає:

— Ага.

А тоді вона каже йому приходити до неї додому в суботу, як посутеніє, і постукати в двері з чорного ходу, бо ж їй треба дбати про свою репутацію. А тоді Марша Сендерс каже, що він може стати її таємним хлопцем, і Каннібал не вагається ані секунди.

Бо в середній школі імені Джефферсона бали з громадського обов’язку залежать від відповіді на питання «А ти помив руки після того, як запустив шоколадного човника?». І через те, що в половині випадків Каннібал і сам не розуміє, про що думає, то суботнього вечора він вирушає на побачення, і Марша Сендерс згортає ковдри на королівському водяному ліжку своїх батьків. Тоді вона розкладає на водяному ліжку пару великих рушників і каже Каннібалу класти голову точно посередині. Вона каже йому не знімати одяг, але Каннібал сподівається, що до цього дійде пізніше, бо вона розстібає свої джинси, тоді вішає їх на спинку стільця, і через те, що він так витріщається на її трусики, вона велить йому заплющити очі. Каннібал тільки вдає, що не підглядає, і тому він бачить, як вона стає на коліна на оббите бильце з одного боку водяного ліжка, а тоді він бачить, чому та штука називається гаманом із шинкою. А тоді він ні чорта не бачить, оскільки Марша перекидає ногу через його обличчя й сідає навпочіпки, поки кімната не перетворюється на суцільне тако^[82] з рибою, яке затуляє собою всі інші видовища, окрім підводного відлуння голосу Марші Сендерс, яка розповідає йому, що робити далі.

Каннібал розуміє, що потонув, з головою занурився в рідкий водяний матрац, який заткнув йому вуха, тому він і чує плескоту океанських хвиль. Його тіло здригається з голови до п’ят, і Каннібал відчуває, як б’ється його серце, відчуває, як б’ється чиєсь серце. І тут раптом, нізвідки, голос Марши Сендерс каже йому:

— Та смокчи вже, бовдуре!

І Каннібал починає смоктати. А тоді вона каже:

— Треба хутчіше кінчати.

І Каннібал смокче так, наче хоче зацілувати її нутрощі до синців. Проти нього також грає той факт, що Каннібала важко назвати досвідченим джигуном, наприклад колись місіс Каннібал попросила його приколоти букетик на зустріч випускників, але не пояснила, що його доведеться приколювати до її сукні^[83]. А ще проти нього був той факт, що можна щовечора ходити повз їх будинок і слухати, як містер Каннібал волає:

— Терпіти життя з тобою?! Та я стільки не вип’ю!

Каннібал не може чинити опір Марші Сендерс, бо коли дітлахи кажуть, що в нього ноги, наче стовбури дерев, то мають на увазі вербові гілки. А ще в «Клубі 700» розповідають багато чудових, радісних історій з життя, але це геть не той випадок, бо що сильніше смокче Каннібал, то важче це робити, бо його починає засмоктувати всередину. Бо він воює з мокрими нутрощами, наче перетягує канат у цій битві ні за що.

Каннібал дихає крізь протигаз Марши Сендерс, смокче так, наче її там змія вкусила, а її стегна повністю затуляють йому вуха по обидва боки голови, тож він не може розібрати, чого вона кричить. Бо на тих каналах «Плейбой» вчать, що крик — це саме те, чого треба прагнути. Каннібал починає панікувати, бо всі ті сині вафлі по кабельному пахли лише маминими стравами, що вона їх готувала в кухні нагорі. Бо в телевізорі гаман із шинкою ніколи не пручається, тож Каннібал смокче, що той торнадо на каналі погоди, який розбиває вікно й викручує цілий дім навиворіт.

Бо Каннібал іще ніколи не куштував кошлатих пиріжків, тож коли він чує, як у голові щось лопається, то гадає, що водяний матрац репнув і почав протікати. Так само клацає у вухах, коли ви піднімаєтеся в супершвидкому ліфті на дах Сірс Тауер^[84]. Так клацає, коли ви лускаєте бульби жуйкою або вгризаєтеся в стиглий помідорчик.

Каннібал гадає, що репнув матрац, бо наступної миті вже кашляє та спльовує воду, яка на смак — наче сльози. І вона заливається йому в рот галонами, наче там ціле століття ридала Теммі Фей Беккер^[85], і оскільки Каннібал ніколи не закусював синіми вафлями, то одразу ж вирішує, що він убив Маршу, а йому в горлянку зливається вміст її нутрощів. Бо вона верещить, наче офіціантка в корчмі для дальнобійників. І все це сталося за лічені секунди, а через те, що Каннібал дивиться-таки канал «Плейбой», то він розуміє, що змусив Маршу стікати відрами жіночого супу просто в його пащеку. Він же бачив оті відео, на яких дівчата дрочать, а потім випускають цілі гейзери, здоровенні фонтани, як у китів на «Енімал пленет», або потоки, що вириваються з пожежних шлангів, якими гасять вогонь на Статуї Свободи на двохсотріччя з дня прийняття Декларації незалежності. Бо він бачив, як потужні струмені жіночої підливи просякають кошлатий килим оранжевого, сирного кольору, який завжди присутній у фільмах «Плейбоя». Каннібал добре знає, що не варто випльовувати той жіночий сік, бо найлегший спосіб образити людину — це не проковтнути страву, яку вона подала до столу.

Через те що знайомство з жіночим соусом відбувалося в Каннібала лише на кабельному телебаченні, він не помічає, що в рідину домішався якийсь твердий кавалок. Тобто не одразу. Але зараз між його язиком і піднебінням перекочується маленька солона горошина. Такий собі нирковий камінець, на смак — наче розсіл із банки з маринованим овочами. Він стрибає в роті, немов остання оливка в пляшці киплячої оливкової води. Цей кавалок такий маленький, що Каннібал просто ковтає його. І через те, що в половині випадків він і сам не розуміє, про що думає, Каннібал каже:

— У тебе вийшло.

Марша Сендерс вишукує свіжу ватяну коняку з косметички й починає:

— Клянуся, я нічого не знала…

Вона навіть не встигла зняти майку, а вже застібає джинси. Каннібал тоді каже:

— Я змусив тебе кінчити.

Марша роззявляє рота, але нічого не каже, бо саме цієї миті лунає дзвінок у двері — прийшов її справжній хлопець.

І через те, що Каннібал змусив Маршу Сендерс так сильно фонтанувати, їй доводиться прийняти «Тайленол» і заткнути свою кицьку корком, тож Каннібал знає, що він — справжній жеребець. І Марша Сендерс, мабуть, усе розпатякала Лінді Рейнольдс, бо Лінда Рейнольдс якось підкрадається до нього біля хімічних лабораторій і просить, щоб він став і її таємним хлопцем. І тому, що Каннібал так добре закусює м’ясними вареничками, Петті Уотсон також бажає побачити його в дії, бо від нього кожен кудлатий бургер стікає щедрими порціями того особливого соусу. Бо найкоротший шлях до серця жінки лежить через шлунок чоловіка.

Як гадаєте, на що здатні старшокласниці, аби спокійно спати ночами? Бо ж Каннібал усім дівчатам дає нагоду знову відчути себе цнотливими. І тому він став їх маленькою брудною таємницею, хіба що це вже не зовсім таємниця. Він базарить з таким виглядом, наче кожне його слово почепило сонцезахисні окуляри. Бо він же не малеча якась, тепер уже ні. Бо Каннібал жиріє з помилок, яких припускаються старшокласниці, і тому Марша Сендерс каже, що його треба заткнути. Лінда Рейнольдс заприсяглася перестріти Каннібала якогось п’ятничного вечора за корпусом технічного коледжу й пригостити його голову влучним ударом монтувалки, бо Каннібал щось надто бундючиться, надто гороїжиться собі на горе, бо він надто дурний, аби збагнути, що став уособленням зла. Бо тепер коли Каннібал пускає відрижку, то смакує вашу неперебірливість. А коли Каннібал пускає гази, то можна відчути запах мертвих онуків ваших батьків.

І якщо вірити Пету Робертсону, то в «Клубі 700» якось розповідали, що Ісус був вигнав легіон нечистих духів із одержимого і ті демони вселилися в стадо свиней. А тоді тим свиням довелося скинутися з кручі в Тиверіадське озеро, і саме тому Каннібал мусить померти. Це єдиний правильний вихід із ситуації.

Бо навіть ті священики, які харчуються гріхами крізь кухонні віконця своїх католицьких церков, коли вони наїдаються донесхочу, їх також треба спалювати на вогнищі. Саме тому цап-відбувайло потрапляє на заколення. Бо якщо вірити в еволюцію, то світ здається дорогою з жовтої цегли, якою, наче в кіно, стрибають люди й співають: «Тому що, тому що, тому що, тому що, тому що…»^[86] Бо справжня істина ховається в Старому Заповіті, де сім народів ходять-бродять і все промовляють: «Понеси, понеси, понеси, понеси, понеси…»^[87]

А з іншого боку, Каннібал має всі шанси потрапити до Раю, бо якщо не брати до уваги його рот, то він і досі незайманий.

І тому в цій школі капітани набирають у свої команди кого завгодно, тільки не Каннібала, бо він уособлює зло, з яким ми всі врешті-решт зустрінемося, тож просимо: «Дайте нам паски безпеки й мазки з шийки матки, ми заберемо бідність й старість, тільки не підпускайте до нас Каннібала. Не дозволяйте Каннібалу кидати тінь на наші будинки».

Тому під час вибору гравців капітан «Червоних» каже:

— Ми дамо вам свого кращого пітчера^[88]…

Ми візьмемо того хлопа, що колупається в носі та їсть власні шмарклі. І того хлопа, від якого смердить сечею. Ми заберемо собі прокаженого, шульгу-сатаніста, хворого на СНІД і гемофілію, гермафродита й педофіла. Ми погоджуємось на наркотичну залежність, на світ у цифрових світлинах замість справжнього світу, на звук із навушників замість живої музики, ми проміняємо життя на існування за клавіатурою. Ми накинемо вам щастя й людяності, пожертвуємо співчуттям — тільки не підпускайте до нас Каннібала.

І через те, що Марша Сендерс не понесла ніякої дитини, її справжній хлопець закінчує школу й переїжджає до штату Мічиган, щоби навчатися на бухгалтера. І саме через це Петті Уотсон призначає Каннібалу побачення — на вечір п’ятниці, за корпусом технічного коледжу, — а Лінда Рейнольдс обіцяє принести залізний лом. І всі погоджуються надягти латексні рукавички.

Бо вони зможуть повернутися до своїх забав лише тоді, коли зітруть Каннібала з лиця землі.

Чому в Койота ніколи грошей на парковку не вистачало

Так вже сталося, що в Койота та його дружини з’явилося немовля. От чого він ніколи не хотів, то це стати татком. Далекоглядні плани на майбутнє малювалися йому такими: у нього постійна робота цією, рок-зіркою, точніше фронтменом популярної групи, що під стогін гітар при повних трибунах заводить пісню і стадіон; після концерту, ясна річ, «травка» з Віслюком, а після «травки» давити подушку можна й ткнувшись пикою у впалий живіт Гієни — аж раптом у нього з’явились обов’язки. Замість групових секс вечірок у Койота була дружина, для якої не існувало такого поняття, як аборт.

У Райнер-веллі Койот придбав будиночок на дві спальні, стіни яких аж здригалися від постійного, як йому здавалося, крику немовляти. Зате йому не було потреби вдаватися до тестів на батьківство, бо він і так, на власні вуха, чув, чиї гени волають на весь дім. Дитині ще не було й року, як виникли побоювання, що в неї нездорова звичка, а саме: автозалежність, що ніяк не в’язалася з благами довколишнього середовища. Ніяк, бачте, її не вдавалося приспати, окрім як, пристебнувши до заднього сидіння задрипаного «Додж Дарт», намотувати кола кільцевою дорогою навкруги Сіетла зі швидкістю возика, який пхають поперед себе у супермаркеті, тобто миль, десь із п’ять на годину. А ще, рівно о півночі, немовля завело собі звичку прокидатися, мов за годинником. Койотова жінка повивала його та передавала Койотові, який бігцем відносив того до «доджу». Втім, хвилюватися, що переполохаєш сусідів, не було чого — по сусідству все одно ніхто не спав. Ніхто не працював, і ніхто не спав. Просто на сусідньому подвір’ї, сидячи на веранді, Віл з Ламою потроху «квасили» недитячий солодовий напій. Мангуст і Бурундук гасали у стріт-баскет, а саме у той його різновид, що зветься «пік-ап», просто неба під ліхтарем у кінці провулку, і краю тій забаві не було видно. Хоч і не кожну ніч, але час від часу темряву осявали сполохи та чулася пальба. Звичний саундтрек, що супроводжував нічне життя навколишньої громади, був абияким, тільки б на повну силу динаміків з усіх авто, та так, що аж шибки трохи не вилітали. Хор протиугінних пристроїв. Завивання поліцейських сирен. Ніщо з названого не надихало Койота на те, щоб одного дня відправити дитину до однієї з місцевих шкіл.

Колись невідь-хто видер із дротом радіо з його автівки, і тепер, коли Койотові кортіло пісень, доводилося співати самому. Кожна ніч на повну потужність підсилювача калатала у вухах ритмами музичного лайна, останнього почутого перед виїздом, і Койот відчував, що його голос дедалі виснажується все скоріше — так, що й сам себе він не в змозі почути. Та гірше від звичних шумів було інше: бачити, як усі приторговують хто на що здавсь — просто на узбіччі. Оцінити це явище можна було, навіть не виходячи з машини. Коли ти плентаєшся зі швидкістю п’ять миль на годину з дитинчам, що будь-якої миті прокинеться та подасть голос, приєднуючи його до загального звукового безладу, все й так видко: ось Лис, який торгує геричем… Фламінго, котра торгує сама собою… Слон, який торгує своїм суремним голосом, вторуючи замовленням у придорожньому фастфуді з сервісом просто до віконця автівки. Конкуруючі бандити, які шмаляють одне одного з усіх стволів, навіть не збавляючи швидкості того, на чому там вони їздять. «Для району, де ніхто ніколи не мав справжньої роботи, — дивувався Койот, — чи не дивно, що всі кудись женуться як оглашенні?» Навіть нікчемні покидьки, й ті метушилися так, ніби перед ними стояло комплексне, з невідкладними термінами, завдання.

Хоч і не кожного дня, але вже затемна трафік, бувало, ставав, як то кажуть, бампер у бампер. Від нетерплячки водії витягували шиї у віконце, мов той журавель, хоча за кермом зазвичай сиділи ті, хто їздив у місто, як на роботу, але до самої, аж ніякої, роботи ніколи не доїжджав.

Узяти хоча б ту-таки Фламінго. У своїй міні-спідниці, грайливо покачуючи сумочкою з рожевим пір’ячком на жовтому, під золото, ланцюжку, що теліпалася на худорлявому плечі, вона заробляла вчетверо більше за Койота, при цьому не сплачуючи жодного центу податків. Койот дещо знав про них, не приручених суспільством звірів. По-перше, у кожного з них був свій таємний знак. Хтось мав якусь дрібну фенечку, що її власноруч сплела донька, ще хтось — тату на шиї; це могло бути все що завгодно, важило лише те, що то був наявний знак того, що носій мав щось таке, чим він насправді дорожить. То був ключик до потаємного скарбу. Якщо ти здогадався, де той ключик, і дав те зрозуміти хвалою — сезам сам собою відчиниться; можна вважати, ти дібрав відмичку до замку чийогось серця. Треба тільки вміти читати знаки. У коледжі цього не навчають, зітхнув до себе Койот, навчає життя. От коли тебе ставлять «впарювати» вершки для прикраси десертів у тюбиках в одному супермаркеті, а потім в іншому, то, якщо ти не навчився яструбиним оком вихоплювати найважливіше, гріш тобі ціна. Робота на «Ллевеллін фудз», до речі, була не з тих, що збуджувала мозок настільки, щоб на кар’єрне зростання виникала ерекція.

Друга річ, яку збагнув Койот, торкалася самої суті сексуального потягу, і полягала вона в доступності. Саме доступністю й спокушала порнографія. Взяти хоча б типовий розворот порнографічного журналу, скажімо, з Лелечихою: дзьоб, роззявлений, як літера «О», немов для орального сексу; сідниці хіба що не в об’єктиві, чи, сказати вже, об’єктив у сідницях; стрінги, скільки їх там, спущені аж до високих підборів — видко одразу: така не відштовхне. Якщо ту ж Фламінго навчити класти вказівного пальця якомога далі до рота, поки повз неї повзуть автівки з усілякими збоченцями, то була б вірна ознака того, що її задовольнить навіть і такий повний невдаха, як ти. Втім, вона була на правильному шляху: лайкрову міні-юпку задрано до самого вихідного отвору, що можна було розцінити як заохочування твоїх хтивих намірів, це як триматися за руки усім самотнім і сором’язливим. Щоночі автомобілі баражували кварталом, де промишляла Фламінго. Це була даність. Вона дасть. Вірняк.

Не сказати, щоб Койот не відчував і на собі її зваби, та проти того, щоб остаточно піддатися, повставав його власний член, що, бач, ніяковів у джунглях дикого кварталу, та з такою автівкою, та ще й серед затору, де, куди не кинь, самі покидьки і збоченці, та ще й маючи за спиною маленьке скигливе койотинчисько, пристебнуте до заднього сидіння.

Єдине, чим Койот таки завинив перед дружиною, був, отже, келих вина, коли він трохи надпив, а потім долив, а потім іще надпив, і, коли вона спитала його, скільки келихів він вже осушив, Койот тільки похитав головою: «Це перший». На що вона теж похитала головою, рішуче осушила рівно половину, а потім, накривши целофаном, сунула до холодильника до кращих часів. Хай як це не скидається на божевілля, але вона дійсно вчинила так.

Ледве котячись темною вулицею, за дюйм долаючи димову завісу вихлопних газів і тримаючи вухо на приховану у напівтіні малу, Койот аж здригнувся, зненацька почувши страшний зойк: «П’ять доларів!» Зойк лунав від бачків з непотребом, що вишикувалися вздовж дороги. Пригледівшись, Койот побачив між бачків Фламінго. «Найсміливіші бажання на дурничку усього за п’ять доларів!»

«Яке ж це “на дурничку”, — здивувався про себе Койот, — коли це за п’ять доларів?» Він уже зібрався додати газу, коли вперся в бампер попередньої машини. Краєм ока він помітив, як Фламінго ступає на самий бордюр. Район діяв за принципом: усе на дурничку, якщо платиш сповна. Фламінго постукала кістлявими костяшками пальців у пасажирське віконце, нахилилася нижче та показала вказівним пальцем на кнопку, що замикала віконце зсередини. Постукала ще раз, вже наполегливіше, одночасно другою рукою смикаючи ручку дверцят, ніби збиралася її відірвати. «На дурничку!» — вигукнула вона ще ближче, притиснувши розмальовані губи до самого скла і залишаючи на ньому жирний змазаний відбиток помади; зсередини він виглядав жахливо, як той червоний м’ясистий равлик, що збирає водорості з внутрішньої стіни акваріума. Голосно так, що й малій койотинчисьці не снилося, вона заверещала: «Татку, агов, задарма віддаюся!»

Її спроби прорватися всередину вже залишили на автівці масний слід. Від крику розбризкалася слина, велика пляма розповзлася лише в кількох дюймах від обличчя малої, що безжурно куняла. Вуличні вогні відкидали зловісну тінь на маленьке заспане обличчя. Від смердючого дихання Фламінго запітніло скло, а пурпурові нігті, розмазуючи туман, залишили на ньому розводи з відбитків пальців та помади. Мало того, оскільки Койот ані на хвильку не зупинявся, відбиток густо наквацяних губ у розводах пальців проповз по всій довжині пасажирських вікон, як багряний гальмівний слід.

Койотові лячно було навіть уявити, яка зараза могла пристати до його авто, і весь шлях додому тільки й думав про те, від якого чудовиська врятувала його родину така начебто непомітна річ, як чисте скло. Койотиха все ще спала, коли він поклав койотинчисько поруч із нею, підіткнув тій ковдру, а сам, прихопивши пачку «Клінекс»^[89], повернувся до автівки. Під пильним оком Вола й Лами, що як сиділи під ліхтарем на веранді, так, здавалося, і не зрушили з місця, він узявся до своєї темної справи. Роздивитися бруд у пітьмі було важкенько, та кожного разу, як Койот проводив серветкою по склу, на ній залишалася темно-багряна пляма. Навшпиньках він прокрався в дім за свіжою порцією того, чим можна відтирати бруд. Поплював і знов заходився терти скло, мішаючи, таким чином, слину Фламінго зі своєю, свою ДНК з її. На світанку на веранді з’явилася дружина, вдягнена у банний халат, із чашкою кави в руках і спитала, що то він робить. Із сусідньої веранди Віл з Ламою дивилися на неї з ніжністю, з якою хижак дивиться на свою здобич.

«А як тобі здається, що я роблю? — тявкнув у відповідь Койот доволі роздратовано, бо хоч як крути, а він, не складаючи рук, працював цілу ніч, і, не відволікаючись від свого заняття, додав, — мию цю грьобану тачку!»

«Клінексом?» — уїдливо спитала дружина. Дійсно, все узбіччя навколо було скрізь заслано пожмаканими серветками, і вона, як була у банному халаті, почала їх збирати. «І памперсами?!» Дійсно, поміж серветок деінде виднілися ще й одноразові дитячі підгузки, на кожному з яких жевріла темно-багряна пляма. На білому тлі ті плями виглядали чи то як синці від засосу, чи то відхарки від сухоти, чи то ознаки невиліковного раку крові, який можна підхопити лише статевим шляхом.

Цілісіньку ніч Койот лише те й робив, що плювався, аж поки в роті не пересохло. Від возюкання по склу назад-уперед він якщо й відчував свій лікоть, то лише як тупий ниючий біль. У горлі дерло, наче він піску об’ївся.

Доки Черепаха й Морж іще не виповзли зі своїми стільцями на партію-другу звичного доміно у промінні ранкового сонечка, Койот устиг похапцем прийняти душ і зібратися на роботу. «Де ж справедливість, — нарікав він на сусідів, — коли все, хай чого вони торкаються, вилазить мені боком». І в голові його почали визрівати плани помсти.

Наступної ночі, дочекавшись поки мала закуняє, Койот їхав уже не безцільно, а маючи певну мету: зустріти Фламінго. Побачивши її, він трохи скинув швидкість і притиснувся до самого узбіччя, а в слушний час, перехилившись, прочинив пасажирське віконце. Фламінго клюнула на наживку і потрусила поряд з автівкою, питаючи: «А ти часом не коп?»

Койот посміхнувся й відказав: «А чи я схожий на копа?» Тепер він навмисно повз упритул до бордюру, тим самим змушуючи Фламінго вихляти між дорогою, паркометрами та пожежними гідрантами, аби триматися на рівні з автівкою.

У своєму віці Койот мав би летіти по дорозі життя на верхній позначці спідометра, натомість — він ледве повз. На роботі він був рабом погодинної платні, яку одержував за те, що нав’язував покупцям у супермаркетах нові товари: плямовивідники, мило з дезодорантом, йогурти, вмовляючи тих скуштувати чи бодай нюхнути новинку. Сьогодні він сам був покупцем. Саме він замовляв музику.

Фламінго, підтюпцем тримаючись біля автівки, прохекала: «Хочеш, я навчу тебе кільком сексуальним тех-нікам». Останнє слово вона розбила на два, тож воно чулося начебто «тихо…нікому». При цьому вона кинула на нього погляд, який змусив Койота перевести свій на те місце, де палець із обручкою лежав на кермі. «Десять баксів, — простогнала Фламінго, — і твоя пані буде верещати так, що всі сусіди вирішать, ніби ти її лупцюєш».

«П’ять баксів», — відрубав Койот.

«Татку, освіта нині дорого коштує. Десять, — не погодилася Фламінго, трусячи перукою та розчісуючи пасма своїми загребущими, мов граблі, багряними нігтями. — Те, чого я тебе навчу, може врятувати твій шлюб». Послухати Фламінго, то трах із нею був аж ніяк не звичайнісіньким адюльтером, а довгостроковою інвестицією в освіту, а саме: як найкраще догодити дружині. «Нап’ялити» Фламінго в жодному разі не означатиме подружню невірність, а навпаки — дружній лікнеп, що даруватиме матері його малючки дещо набагато цінніше за повну шафу хутряних шуб або шухляду, доверху засипану діамантовими обручками.

«Дай-но мені підрахувати банк», — помізкувавши, мовив Койот. Якось примудряючись кермувати самими колінками, він перегнувся через пасажирське сидіння та відчинив бардачок, у якому тримав дрібні гроші на оплату паркування. Все ще тримаючи Фламінго на гачку, Койот почав вивуджувати з бардачка численні нікелі та дайми і складати їх охайними стосиками на сидіння коло себе. Він лічив їх уголос, час від часу збиваючись та починаючи знов, піднімаючи напругу очікування, з одного боку, та гаячи робочий час Фламінго — з другого. Поки він, цент до центу, доїхав до десяти доларів, він змусив Фламінго пробігти підтюпцем не мало не багато аж вісім кварталів, і це на високих підборах.

От чого Койот ніяк не міг уторопати, це чому за секс, на відміну від гамбургера, так складно платити: та ж сама Фламінго намагалася здерти з Койота ще три бакси на презерватив і вибачила їх лише тоді, коли він знов почав відраховувати їх по одному центу.

Фламінго розташувалася таким чином, що її штучна перука колихалася десь між Койотовим пузом і кермом. Сам Койот зовсім не був певен, що «блоу джоб» якось збагатить його у сексуальному плані, як коханця, та, як перший крок, спротиву воно не викликало. Тим паче що його аж розпирало від утіхи, що у напівтемряві він таки не додав їй цілих тридцять сім центів.

Утім, насолодитися таємними радощами сповна йому не вдалося, бо він і незчувся, як його «горішки» немов стиснув могутній волохатий кулак, який, не випускаючи їх, одразу ж тицьнув його туди, звідки ріс його корінь. Стегна аж підкинули його, немов того песика, з яким бавляться на собачому майданчику. І саме тоді, коли нічого не залишалось, окрім виплеснутися назовні та зняти напруження, мала` прокинулася й одразу наробила у нові спортивні штанцята. Тому кінчати йому довелося під її вереск і запах щойно забруднених штанців.

Утім, Фламінго мала рацію. Спускаючи їй у дзьоб, Койот значно зміцнив узи свого шлюбу. Одначе зовсім не тому, що чогось новенького навчився. Ні, іронія полягала в тому, що хай як це жахливо, а ніколи Койот не любив свою маленьку родину більше, ніж після того, як витяг свою «гідність» з рота Фламінго. Щойно його кінець упав, кров, що його напувала, миттю припливла до серця, наповнюючи його до стану просто кам’яної ерекції. Ще до того, як до нього повернулася «дихалка», ще коли він стягував кондом зі знесиленого кінця та крутив ручку, опускаючи віконце, Койот уже палко бажав лиш одного: признатися дружині… як же він обожнює її. Ще за мить, коли він жбурляв замаслену вологу гумку геть на вулицю, Койотиха вже здавалася йому найчарівнішою та найшляхетнішою жінкою на землі. Він на таку досконалість не заслуговував — про себе вирішив він.

Дорогою він намагався не замислюватися над тим, як вміст ось такої гумки, котру щойно викинув у придорожню канаву, свого часу перетворився на його обожнювану манюню. Так само не замислювався Койот і над тим, що і Фламінго колись була для когось пухнастим клубочком радості. Для нього, як і для багатьох інших, вона була те, що зветься «вірняк», і не хотілося зайвими роздумами руйнувати те, що й так добре. Та понад усе він побоювався дивитися в люстерко заднього огляду, бо йому ввижалося, що мала не спить, а дивиться назад на дорогу. Так він кружляв години дві, але коли скермував автівку додому, то відчував себе Одисеєм, який повертався до Пенелопи після двадцяти років морських мандрів.

Ніколи він не робитиме цього знов — умовляв себе Койот. Він і так не дозволяв собі кусати двічі ту саму річ: арахісове масло з ексклюзивним ароматом, картопляні чіпси з новаційною текстурою для поліпшення смакових відчуттів, — переднє сидіння автівки було скрізь заляпане залишками таких, скажімо, одноковткових продуктів, запакованих у разові пробнички. Така вже була в нього робота.

«Подружня зрада, — заспокоїв себе Койот, — змушує серця битися вдвічі ніжніше»^[90].

Удома він швиденько збігав до душу. Прополоскав рота. Сковзнув у ліжко. Обійняв дружину лапою та прошепотів на вушко: «Я так тебе кохаю».

Вона якраз не спала і миттєво повернулася поцілувати його у відповідь, під ковдрою намацуючи поясок на трусах і намагаючись його розворушити. Не дочекавшись Койотової реакції, вона чмокнула його у груди, а потім — у живіт. Їхнє сексуальне життя не зосереджувалося виключно на відтворенні потомства. Вони спробували, і не без успіху, такі види сексу, як оральний, анальний, у сексуальному одязі, а також із ділдо. Вони жили у стилі рок-н-рол, що, погодьтеся, передбачає звісну свободу, та коли вона опустилася ще нижче, щоб узяти його своїми вустами, цього разу Койот сказав: «Ні».

«Я тільки бажала показати тобі свою любов», — не зрозуміла вона.

«Не сьогодні, о’кей?»^[91] — відповів Койот і повернувся на інший бік. Яка ж нестерпна була для нього сама лише думка про те, що дружина збиралася задарма зробити те, за що Фламінго стягувала аж по десять баксів.

Де ж у цьому світі справедливість? — ніяк не міг заспокоїтися він. Він жив, відчуваючи себе ніби в упряжі: слухняно волочив свою дупу до «Ллевеллін фудз», слухняно ковтав ранкову каву, аби, чого доброго, не закуняти під час стратегічних інструктажів з Носорогом та Трубкозубом у залі з флуоресцентним освітленням, а що він мав: а мав він віддавати половину своєї зарплатні як податок на прибуток і податок на власність — ось такий високий, сказати прямо, привілей. Після податків він іще мав десь наскребти гроші на медичну страховку, а натомість усі інші, потрапивши до невідкладної допомоги, попросту називали якісь вигадані імена. У Сіетлі їхній район взагалі мав славу дармового, тут були дармові одноразові шприці, дармові зубодери, дармове соціальне житло. Дармові талони на харчування. Дармовий державний сир. Не було нічого, чого б Койот не міг би дозволити собі придбати, чого б решта не отримували задарма. Безкоштовні телефони для безпритульних. Безкоштовні проїзні на автобуси. І навіть, коли Мангуст і Бурундук робили перерву у своїй улюбленій грі «кинь м’яча в кошик», вони досить вдало імітували спино-мозкову травму, аби дістати перепустку до інвалідних місць на парковці. Фламінго весь час поривалася здерти з клієнтів зайві три долари за кондоми, які вона безоплатно отримувала за програмою допомоги малозабезпеченим просто на окружному рівні. Та головне, усі, хто оточував Койота, мали вільний час.

У Койота через зайнятість інколи не вистачало часу підтерти власну дупу, а переймався він постійно тим, що сплачував чиїсь рахунки. А ті, кому й на думку не спадало щось сплачувати, мали досить дозвільного часу виходити на мітинги та вимагати все більше законних прав. Поки Койот, сидячи за своєю конторкою, напихався сандвічем з невідомо яким фуфлом, його район фігурував у телевізійних новинах або був темою спеціального роздери-душу-репортажу в газеті. Бідні та голодні з Сіетла бідкаються, що вони настільки вже бідні та голодні, що їх найбільшою медичною проблемою стало ожиріння.

Виходило, Койот тягнув лямку не тільки за себе, а й за когось стражденного.

Одного дня, коли він сидів у своєму офісному закутку, задзвонив телефон. То була пані Хом’як з «людських ресурсів». Без зайвих пояснень вона спитала: «Як хутко ти можеш бути в Орландо? У нас там назріває інцидент». Квиток було заброньовано в СіТак^[92]. Якщо він поворушить дупою, то встигне на наступний рейс.

Койот одразу ж підхопився й ламанувся додому складати речі. Додому він потрапив, здається, передчасно, бо знайшов дружину не вдома, а на сусідській веранді, де вона кружляла солодовий віскі з Ламою і Волом. При цьому вона ще й реготала так, як геть не личить реготати пристойній дружині та матері. Ухопивши її за зап’ястя, Койот витяг її з веранди і доправив додому. Вдома він спитав: «І що ж тобі наплели ці невдахи? Либонь, пащекували з мене?» Насправді злословити було про що: Койот уже бачився з Фламінго принаймні раз на тиждень. Зазвичай — двічі або тричі. Біс із тим пальним, що воно коштувало більше за «блоу джоб», на який воно пішло. Навіть тоді, коли койотинчисько не волало серед ночі, Койот закидав його в автівку, пристебав до заднього сидіння та повільно вирушав у путь. Фламінго нічого для нього не значила: єдиний слід, що вона залишала по собі, був у нього не на серці, а на кінці, і то був слід пурпурової помади. Для нього вона й обличчя не мала, тільки слід. Та все ці ледацюги з району, у яких досить вільного часу: чом би їм не розважатися тим, що знічев’я шпигувати за ним, а потім розпускати про нього плітки. А коли так, то мав Койот побоювання, що криве слово про нього дійде й до жінчиних вух, і тоді постане питання: а кому ж вона повірить?

«Віл сказав, що я файна, — мовила дружина, — а Лама — що моєму чоловікові дуже пощастило».

«Ну, — не розгубився Койот, — може, не треба вірити всьому, що брешуть?» — Він і не помітив, як перейшов на крик.

Вона, здається, образилася: «Любий, не такі вони вже й погані. Ти б тільки послухав, які захопливі історії вони розповідають!»

«Навіщо мені слухати історії, — не став доводити до історій Койот, — мені досить того, що я бачу на власні очі. Ті тварини, — мотнув у їхній бік головою, — то знані брехуни. І не тільки: вони махлюють з номерами соціальної страховки, читають чужі листи та коять усілякі шахрайства! Лама, та відсиділа своє у в’язниці, а Віл, він і того гірше, — сповістив Койот, — він щоночі клеїть Фламінго на предмет п’ятидоларового підробітку. Оскільки ж Фламінго — це ходячий мішок усіх можливих болячок, то Віл вже мав підхопити цілий букет різних пошестей, які там розводить Фламінго!»

Тут Койота понесло: Віл, як йому відомо, відбув термін за зґвалтування неповнолітньої антилопи Спрінґбок, а Лама, до речі, — за розповсюдження дитячого порно. Фламінго — і це теж усім відомо! — бігає на безкоштовні аборти ледь не щомісяця, та що там — «щомісяця», адже в неї, як у регулярного клієнта, талон на позачергове обслуговування на постійній основі! І як же ж так, — усе більш обурювався Койот, — що та, котра вважає себе за «правовірну католичку», вештається з колишніми пройдисвітами на довірі, відповідальними за безліч ненароджених малюків бідолашної Фламінго. Тут Койот урвав свою тираду, аби перевести подих, а заодно дати змогу дружині розридатися та перепросити.

Натомість вона знов розреготалася: «Аборт, — простогнала вона крізь сміх, — про нього Фламінго годі й мріяти!»

Койот зачаївся. Він наказав собі утриматись від того, щоб одразу дати їй ляпаса. Він вирішив дочекатися, доки мине її дурносміх.

Нарешті дружина трішки опанувала себе і мовила: «Фламінго — то ж ніяка не дівчина!»

Койот аж закляк, почуваючись так, ніби вся кров умить випарилася крізь пори в шкірі. Пальці пройняв дрібний дрож.

А дружина знов покотилася зо сміху: «Фламінго — це… як воно зветься? — Вона злегка постукала себе кулаком по лобі, а потім клацнула пальцями. — Трансвестит, от що!» І все ще сміючись, додала, пахнувши на нього запахом недитячого солодового напою: «От бачив би ти зараз своє обличчя!»

І тут Койот не втримався.

Від його ляпасу жінка опинилася на підлозі. Навіть не намагаючись підвестися, вона піднесла долонь до куточку вуст. Відняла долонь. На долоні була кров. Не сказати, щоб її було так уже й багато. Її було достатньо, щоб побачив Койот. Койотова дружина подивилася на кров’яні крапельки так, ніби для неї настав кінець світу.

Койот узяв свої ключі зі столу в передпокої й мовчки вийшов на вулицю, де залишив автівку. Зараз на задньому сидінні було порожньо. Він виїхав на дорогу і невдовзі влився у тяганину заклопотаних подорожніх, які ледь-ледь повзли автострадою невідь-куди. Тепер Койот знав напевне, чого вартий його шлюб. Він нагадував один із тих фільмів, у яких усе найцікавіше та захопливе вміщується у трихвилинний передпоказ. Частина його роботи в маркетингу якраз і полягала в тому, щоб показувати тестовій аудиторії в шопінг-молах такі проморолики з провокаційним питанням: чи готові глядачі заплатити власні гроші, щоб подивитися усю стрічку цілком. Іще до того, як на ньому клацнув пасок безпеки, Койот знав, що за хвилину дружина схопиться за телефон, висуваючи проти нього звинувачення у домашньому насильстві. Надворі вже стемніло, бо то була одна з тих ночей, коли сутеніє швидко, тому вже темними вулицями Койот вирушив на пошуки Фламінго.

«Собі життя я зруйнував, — підбив сумні підсумки Койот. — Дружині й малечі — теж. От кому я не зруйнував життя, то це Фламінго!» З якою ж насолодою пальці, що тримали кермо, зараз охопили б худорляву шию та стиснули щосили. І було за що: нічого з того, чого навчила чи навчив його Фламінго, не допомогло йому врятувати шлюб. Койот опустив усі вікна, впускаючи нічний вітер, що аж загув, пролітаючи крізь автівку. Потім завив під радіо, якого в нього не було, на ходу вигадуючи слова жалісних пісень, яких ніколи не замислював писати. Пошуки тривали недовго: Фламінго стояло на своєму звичному місці серед бачків з непотребом. Побачивши машину, що гальмує, воно нахилилося та зазирнуло у вікно.

«А в тебе непоганий голос, — мовило, — я б залюбки попрацювала у тебе на підспівках». Воно розчахнуло дверцята та всілося поруч із Койотом.

Койот окинув оком Фламінгову перуку в стилі «фрайт віг» з волоссям, що стирчало в усі боки, та напомаджені у пурпур вуста. Сидіння між ними було скрізь захаращене демонстраційними облатками з протикашльовими льодяниками. Якщо дуже не придивлятися, вони виглядали, як запаковані кондоми. Поміж них заблукали кілька дрібних монеток. Фламінго вже знало його брудні трюки та все одно всміхнулося.

«А де ж твоє дівчисько?», — спитало. Тож воно помітило не тільки те, що мале було, а й те, що його немає.

У відповідь Койот хотів поцікавитись: «А твоя кицька де?» Одначе притримав пащу, тобто пастку, поки що на замку. Автівка продрейфувала ще кілька метрів і стала, аж тут він мовив: «Знаєш, сьогодні я вдарив свою дружину». Страшна правда злітала з його вуст маленькими бульбашками по кілька слів. «Сьогодні я приїхав лише з однією метою — вбити тебе», — вичавив він. Йому хотілося розридатися, та він вирішив, що це якось уже «перегравати сцену». Риданням бо нікого ні в чому не переконати. Койот зачекав, та Фламінго аж ніяк не поспішило вистрибнути з його машини.

До нього простяглися пурпурові нігті, і воно сказало: «Татку, хоч би раз ти заплатив мені сповна: усі десять доларів, як домовлялися». Рука обвилася навкруг його шиї та потягла донизу.

Койот відчув, що піддається. Він завалився набік, заплутавшись у паску безпеки. Так і повиснувши на ремені, він тільки й мовив: «І кожен день свого життя вмираю я й вмираю». Обличчям він майже ткнувся Фламінго у міні-юпку, це він відчув по запаху. Проте не встиг він торкнутися, як уже міцно спав.

Фенікс

У понеділок увечері Рейчел телефонує по міжміській лінії зі свого мотелю в Орландо. Слухаючи гудки на тому кінці, вона підбирає пульт від телевізора і перемикає канали, заглушивши звук. Вона вже нарахувала п’ятнадцять гудків. Шістнадцять. Тед відповідає на двадцять шостому гудку, він задихано сопе, і вона просить передати слухавку їхній доньці.

— Піду приведу її, — каже Тед, — але чудес не обіцяю.

Телефон стукає об кухонний стіл, і Рейчел на іншому кінці чує, як голос Теда то гучнішає, то стихає, коли він блукає будинком, вигукуючи: «Ейпріл, люба? Іди побалакай з матусею!» Вона чує скрип завіс на дверях. Тедові кроки спочатку наближаються, а тоді віддаляються, коли він проходить дерев’яною підлогою коридору до застелених килимом сходів.

Рейчел чекає. Вона сидить на ліжку. Килимок і завіски в кімнаті мотелю ледь чутно пахнуть крамницею старого одягу: в тому запаху багато плісняви, трохи затхлого поту і диму цигарок. Їй нечасто доводиться подорожувати в справах; це її перше відрядження з того часу, як три роки тому народилася Ейпріл. Рейчел перемикає канали то на мовчазну трансляцію футболу, то на музичні кліпи без музики.

Будинок, у якому вони зараз живуть, у них не перший. Той, у якому вони мешкали раніше, згорів ущент, але нічиєї провини в тому не було. Це було доведено в суді. То був нечувано химерний нещасний випадок, нині записаний в анналах страхових компаній. Вони втратили все, що мали, а тоді ще їхня дочка народилася сліпою. Ейпріл була сліпою, але могло бути й гірше. Той перший будинок належав Тедові ще до того, як вони познайомилися. Стіна їдальні в ньому була складена зі скляних блоків, що кидали сітку тіней на лакований чорний стіл зі стільцями. Варто було клацнути вмикачем — і в газовому каміні вітальні на устилі з потовченого граніту починали танцювати чарівні язички полум’я. Ванни, унітази й раковини були з чорної порцеляни. На вікнах висіли вертикальні жалюзі. Ніде не було видно ані землистих тонів, ані дерев’яної текстури.

Але Тедові це підходило, його влаштовував той будинок. Він тримав кішку на ймення Белінда Карлайл і дозволяв їй хлебтати воду з чорних біде. То була довгошерста темно-коричнева бурманська кішка, схожа на кулю чорного хутра. Тед любив Белінду Карлайл, але мав досить розуму, щоб не підпускати її до себе надто близько. Кішка виглядала чистою, але коли хтось її торкався, разом з нею вкривався якимось жирним порохом. Щоб упоратися зі скинутою шерстю Белінди, Тед мав робота-пилосмока, який цілий день чистив підлогу. Принаймні, так воно мало бути. Не раз вони об’єднували сили: на кішку нападала діарея, а робот цілий день човгав калюжками туди й сюди, розмазуючи ту гидоту, поки нею не вкривався кожен квадратний дюйм чорного килима.

Коли вони вже були рік як одружені, Рейчел оголосила, що їм треба переїхати. Вона завагітніла і не хотіла ростити дитину в цьому світі брудних килимів і відкритого вогню. Їм треба було продати будинок і віддати комусь Белінду Карлайл. Навіть Тед не міг заперечувати, що, хоч як часто вони міняли наповнювач, їхня оселя тхнула котячим лотком, а в котячому лотку вагітній жінці не місце. Якось за вечерею Рейчел розповіла Теду про токсоплазмоз. Його спричиняли паразитарні найпростіші Toxoplasma gondii, які розводилися в котячих кишках. Вони поширювались, відкладаючи яйця в котячих екскрементах, і могли призвести до сліпоти або й смерті немовлят.

Вона звикла, що Тедові багато чого треба пояснювати. Вона знала, що він ніколи не буде надто кмітливим. У цьому була його головна принада. Він був вірний, мав лагідну вдачу і невтомно працював, якщо кожну секунду над ним хтось стояв і уточнював, що робити. Вона вийшла за нього з тих самих причин, з яких наймають робітника на тривалий термін.

Вона говорила повільно, помалу жуючи спагеті. Єдиним способом замаскувати котячий запах було додавати до всього коріандр. Після її промови він просто сидів з іншого боку столу, а тіні від скляних блоків робили його обличчя і білу сорочку схожими на контурну карту. Вона чула бульбашки мінеральної води в його склянці. Що б Тед не приготував, на його чорній полив’яній порцеляні ніщо не виглядало апетитно. Він блимнув очима. Він спитав:

— Що ти сказала?

Рейчел сказала повільніше:

— Нам треба шукати новий будинок.

— Ні, — сказав Тед, розтягуючи слово, ніби намагався виграти час. — Перед тим.

Рейчел це не роздратувало. Вона репетирувала цю розмову кілька днів. Їй варто було викласти все розміреніше. Вона забагато вивалила на нього одним махом.

— Я сказала, що треба продати цей будинок.

Тед заплющив очі й похитав головою. Його чоло насупилося, і він знову сказав:

— Перед тим.

— Те, що я сказала про Белінду Карлайл? — спитала Рейчел.

— Перед тим, — попросив Тед.

Рейчел стурбувала думка, що Тед міг і не бути таким дурним, як вона гадала; натомість могло статися, що він просто ніколи не слухав її уважно. Вона подумки перекрутила розмову на початок.

— Ти маєш на увазі те, що я вагітна?

— Ти вагітна? — спитав Тед. Він притулив чорну серветку до губ. Рейчел не знала, чи він хотів їх витерти, чи сховати.

В Орландо і досі вечір понеділка, і Рейчел досі чекає на телефоні. Вона знімає покривало з ліжка і витягається на ньому, щоб подивитися «Канал домашніх покупок». Що вона в ньому любить, то це те, що тут немає перерв на рекламу. Збільшені в сто разів діамантові коктейльні персні повільно обертаються й виблискують у світлі галогенових ламп. Невидимий продавець завжди розтягує слова і говорить по-домашньому просто, і його голос завжди звучить так захоплено, коли він каже:

— Ліпше мерщій замовити й собі одну, народ, бо в нас тих тіар з рубінами лишилося всього кілька тисяч…

Смарагдові солітери продаються за стільки, скільки коштує піалка з горішками кеш’ю в її міні-барі.

Звук у телевізорі вимкнено, і Рейчел чує по телефону, як гавкає сусідський собака. Тоді гавкання стихає, немов заглушене чимось. Наприклад, вухом Ейпріл, що притислося до слухавки. Затамувавши подих, щоб краще чути, Рейчел каже:

— Донечко? Кицю? Як ви там з татком справляєтеся без матусі?

Вона говорить, поки не відчуває себе дурепою, що базікає сама з собою в порожній кімнаті мотелю. Вона питає себе, чим завинила цього разу. Невже вона забула поцілувати дочку на прощання?

Рейчел підозрює, що ця тиша — це відплата. Увечері перед відльотом вона помітила, як пожовтіли її зуби. Таке трапляється, якщо пити забагато кави. Після вечері вона наготувала жолобки для відбілювання і дозволила Ейпріл дослідити їх. Рейчел пояснила, як туго вони сидять: матуся не зможе відповідати на запитання принаймні годину з того моменту, як надягне жолобки на зуби. Матуся взагалі не зможе балакати. Якби Ейпріл щось знадобилося, їй треба звернутися до батька. Щойно вона вичавила дорогий гель для відбілювання в жолобки й надягла їх на зуби, рука Ейпріл смикнула її за халат, бо дівчинка хотіла почути казочку на ніч.

Від Теда не було жодної користі. Ейпріл пішла спати в сльозах. Зуби Рейчел все одно залишилися страшними як смерть.

Зі звуків, що пробиваються крізь стіну, Рейчел розуміє, що пожильці в сусідньому номері шпорхаються на повну. Вона прикриває слухавку долонею і сподівається, що дочка не почує цього. Вона переживає, чи їх не роз’єднало, і повторює:

— Ейпріл? Люба моя, ти чуєш матусю?

Рейчел поступається і просить дівчинку повернути слухавку батьку. Чується Тедів голос.

— Не переймайся, — каже він. — Це просто такий мовчазний протест. — Його голос приглушений, він каже кудись убік: — Ти засмучена, що матуся поїхала, правда? — За цим хвилька мертвої тиші. Рейчел чує карнавальну музику і дурненькі голоси героїв мультика, який іде по телевізору в вітальні. Вона мимохідь помічає, що зазвичай слухає телевізор без звуку, тоді як її дочка дивиться його без зображення.

Голос Теда, і досі спрямований кудись убік, питає:

— Ти ж все одно любиш свою матусю, правда?

Ще одна хвилька тиші. Рейчел нічого не чує, поки Тед не говорить примирливо:

— Ні, матуся не любить свою роботу більше за тебе.

Звучить не надто переконливо. За мить він скипає:

— Припни язика, дівчино! Не смій такого казати!

Почувши його тон, Рейчел готується почути звук ляпаса. Вона хоче почути ляпас. Але не чує. Натомість долинає чіткий, звернутий просто в слухавку голос Теда:

— Що я можу сказати? Наше дитя вміє пам’ятати образи.

Рейчел у захваті. Останнє, чого б вона хотіла, то це того, щоб їхня дочка була такою ганчіркою, як Тед, але вона не каже цього вголос. На цьому дзвінок у понеділок закінчується.

Белінда Карлайл жила у Теда, ще відколи була кошеням. Коли вони розмістили об’яви на різних сайтах, де шукали притулки котам, вона вже була старою. Старою і повною газів. Нею могли зацікавитися хіба що ветеринари-дослідники. Коли стало зрозуміло, що найкращим виходом буде приспати її, Тед покликав Рейчел на кухню і показав на двадцятикілограмову торбу з котячим кормом. Та ще була наполовину повна. Він сказав:

— Даймо їй ще стільки часу на пошуки нової родини.

Рейчел це видалося вдалим компромісом. Кожен день дорівнював двом черпачкам корму. Торба стала піщаним годинником, що показував, скільки днів їм залишилося прожити з Беліндою. Але через два тижні Рейчел вже не була цього певна. Торба і досі стояла наполовину повна. Насправді вона навіть здавалася важчою, ніж була, коли вони дійшли тієї згоди. Вона підозрювала, що Тед тихцем проносить корм з якогось іншого джерела. Мабуть, він тримав таємний запас десь у своїй машині чи в гаражі й тягав звідти корм, щоб поповнити нестачу. Щоб перевірити цю підозру, Рейчел почала набирати подвійні порції для кожного годування. Вона казала собі, що пригощає кішку, а не підпихає її до могили.

Збільшені порції ледь-ледь вміщалися у котячу миску, але Белінда з’їдала все. Вона гладшала, але ні на крок не наближалася до того, щоб зникнути з їхнього дому. Подібно до хліба і риби з тої притчі або світильнику в Храмі Давида, велика торбина з кормом увесь час лишалася наполовину повною.

Дзвінок з Орландо у вівторок не набагато кращий за попередній. Щовечора вони з Тедом розповідали про свій день. Він згріб перше опале листя. Вона ввела в дію первинні алгоритми ініціації мікрохвильової передачі даних через супутник. Він знайшов лавку, в якій продавали сир, що так їй подобається. Рейчел доповідає, що переузгодила протоколи розподілу живлення між підсистемами. Вона каже, що Орландо — жахливе місце для того, хто приїхав сюди без дітей.

Коли вона змовкає, западає коротка тиша, ніби Тедова увага зосереджена на чомусь іншому. Вона чує, як він клацає клавіатурою, перебираючи електронну пошту, поки вона говорить. Нарешті Тед озивається. Він каже:

— Що це там відбувається?

Він має на увазі звуки. Пожильці з сусідньої кімнати знову шпорхаються. Насправді вони й не стихали, і вуха Рейчел вже просто не чують тих стогонів й пронизливих криків. Це охання тяглося так довго, що тепер немає сумніву — там знімають порнофільм. Ніхто й ніколи не міг бути аж настільки закоханим одне в одного. Її бісила думка, що замість розповіді про її роботу Тед слухав, як гойдаються якісь незнайомці.

По телевізору показують як плаває в повітрі сапфір, а Тед каже:

— Візьми слухавку, Ейпріл. Скажи матусі «на добраніч».

Щоб краще чути, Рейчел намагається забути про гудіння міні-бару й приглушені любощі з того боку стіни. Вона не вживала алкоголю з того Різдва три роки тому, коли пила еґноґ, але зараз Рейчел підходить до міні-бару й вивчає полички, заставлені маленькими скляними пляшечками, кожна з яких коштує більше, ніж діамантовий кулон з телевізора. Зворотний відлік показує, що кулонів, яких і так було лише близько п’яти тисяч, стає дедалі менше. Рейчел змішує собі джин з тоніком за ціну сережок з перлами й випиває одним махом.

Вона чує в телефоні голос Теда. Він скиглить і умовляє десь на фоні:

— Розкажи матусі про черепах, які сподобались тобі в зоопарку.

Але відповіді нема. Рейчел відчуває до дочки таку повагу, якої ніколи не відчувала до чоловіка. На вечерю вона розриває пачку простих «Ем-енд-емз», що коштує більше, ніж пара обручок з телевізора. Замість кожної пачки чіпсів або цукерок, яку вона з’їсть, у міні-барі ніби за помахом чарівної палички з’явиться інша.

Рейчел прямо спитала Теда про торбу з котячою їжею, але він сказав, що й не думав шахраювати. Рейчел не зізналася в тому, що перегодовує кішку, але вказала чоловікові на те, що вже минуло п’ять тижнів і Белінда Карлайл стала схожа на кавун в шубі. До того ж Рейчел уже теж не була струнка та худорлява.

— Хочеш сказати, — питала вона, вказуючи на корм, — що це чудо?

Агент з нерухомості сказав, що в їхній вітальні погано пахне. Це не додало їм щастя. Агент сказав, що вони просять щонайменше на двісті тисяч більше, ніж можна отримати за умов такого ринку. Гормони Рейчел теж давалися взнаки.

Тед і Рейчел сварилися. Вони гризлися від Дня подяки й до самого Різдва майже щодня. За цей час рівень корму в торбі тільки зростав, аж поки той не почав висипатися на підлогу кухні. Кішку так рознесло, що вона ледве могла перетягти себе через килим вітальні. От тоді їхній переоцінений будинок і загорівся.

У середу ввечері Рейчел, як завжди, телефонує з Орландо. Вона наполовину сподівається, що Ейпріл не заговорить. Це могло б довести, що дитина успадкувала частку власного завзяття Рейчел. Щоб перевірити це, Рейчел питає:

— Ти любиш матусю? — Вона молиться про себе, щоб дівчинка не спокусилася на таку очевидну приманку.

Світ — жахливе місце. Рейчел менш за все хотіла виростити дитину, якій легше наставити синців, ніж стиглому банану.

Щоб упевнитися, Рейчел каже:

— Хочеш, матуся заспіває тобі колискову? — І вона починає наспівувати пісеньку, що напевне похитне затятість її доньки.

З сусіднього номера їй підспівують стогони й хрипи, ці беззмістовні звуки, які слабкі люди видають проти своєї волі. Рейчел наміряється проспівати всі колискову до кінця, але втрачає самовладання, коли чує Тедів сміх. Його чутно надто ясно. Вона здогадується, що Ейпріл поклала слухавку і пішла собі. Значить, Рейчел співала для порожньої кухні. Вона попереджає:

— Якщо ти не скажеш «на добраніч», матуся плакатиме.

Якщо ніхто її не слухає, то не важливо, що вона каже. Вона прикидається, ніби плаче. Її удавані шморгання переростають у голосіння. Це легше, ніж їй здавалося, і, коли Рейчел розуміє, що не може зупинитися, вона кладе слухавку.

Рейчел не вигадала загрози токсоплазмозу; вона з’ясувала все в Інтернеті й дібрала нездоланні аргументи. Це була ніяка не маячня. Нейробіологи пов’язували T. gondii з самогубствами й розвитком шизофренії. І все це через контакт з котячими буруб’яхами. Деякі дослідження навіть вказували на те, що паразитичні токсоплазми в мозку хімічно примушували людей заводити більше котів. Тими навіженими бабцями, що тримають по сто котів, насправді керувала зараза, спричинена одноклітинними нападниками.

Але дурного просвітити важко, бо він не розуміє, що дурний. Те саме й з навіженими. І коли мова заходила про кішку, Тед був і одним, і другим.

Як Рейчел пояснила поліції, в останній вечір у їхньому будинку вони пішли на різдвяну вечірку до сусідів. Після неї вони обидва повернулися додому. Вони пили еґноґ, і, поки вони чалапали через сніг, вона пояснювала Тедові, що йому варто намагатися б не бути такою м’якушкою. Вона говорила обережно, щоб слова дійшли до нього. Сліди, що вона залишила на снігу, показували, як широко їй доводилося ступати, щоб упоратися зі своєю новою вагою.

Рейчел і досі працювала корпоративним консультантом першого рівня, але коли настав другий триместр, сама лиш вагітність стала здаватися повноцінною роботою. Її тривожило, що з появою дитини ситуація може стати не набагато кращою. Можливо, любов чоловіка можна розділити на двох, але ніяк не на трьох.

Як Рейчел сказала поліції, вона увійшла до темного будинку першою. Вона навіть не скинула кожушка. Вона сказала:

— Та тут же задубіти можна.

Різдвяна ялинка заступала вікно вітальні, не пропускаючи світло з вулиці. Насправді спочатку всі думали, що в усьому винна саме ялинка. Ароматичні свічки, зіпсуті гірлянди й перевантажені розетки були звичайними підозрюваними в таких справах. Тед ганив свого самохідного робота-пилосмока. Він був готовий закластися, що той перегрівся. Десь замкнуло, всередині робота спалахнула займиста шерсть, і він поїхав розносити вогонь кімнатою.

У четвер увечері Рейчел відчуває на собі старий як світ парадокс: що більше вона намагається прискорити запровадження всіх процесів, то на довше він розтягується. Вона телефонує сама собі й залишає голосові повідомлення: «Нагадування: визначитися з термінологією для презентації».

Вона бере телефон зі столика при ліжку і починає передивлятися на ньому фотографії. У неї тільки один знімок Ейпріл. Їй чомусь здається неправильним фотографувати сліпу. Ти наче крадеш у неї щось цінне, але таке, про що вона сама гадки не має. З тієї ж причини, вона щодня жорстко редагує усі свої слова, щоб часом не сказати «Як гарно сьогодні заходить сонце» чи «Дивись на мене, дорогенька». Сказати коло Ейпріл «Яка гарна квітка!» — все одно, що глузувати.

Вони з Тедом познайомилися на сліпому побаченні — ще один вислів, якого Рейчел з усіх сил уникає.

Віднедавна дочка почала вигукувати: «Поглянь на мене, мамо! Поглянь! Ти дивишся?» Звісно, Ейпріл гадки не мала, про що говорить. То просто була пісня, яку рано чи пізно заводять усі діти на світі, сліпі чи зрячі. Суть батьківства була в тому, щоб з тих, за ким наглядають, стати тими, хто наглядає.

У четвер дівчинка знову відмовляється озватися бодай звуком. Рейчел дослуховується з усіх сил. Вона підлещується і обіцяє, поки телефон не бере Тед і не каже:

— Пробач. — З його голосу вона розуміє, що він безсило знизує плечима, коли говорить: — Я не зміг примусити її говорити.

На що Рейчел каже:

— Спробуй ще.

У Теда просто дар здаватися. Рейчел пропонує йому тицьнути Ейпріл в ребра, щоб вона засміялася. Вона питає:

— Хіба їй не лоскотно?

У відповідь Тед сміється, ніби не вірить почутому.

— Ти питаєш, чи їй не лоскотно? — пирхає він. — Де ти була останні три роки?

Наступної ночі після пожежі Рейчел визнає себе винною лиш у тому, що клацнула вмикачем. Перш ніж увімкнути світло, Рейчел пішла до термостата й накрутила його, щоб стало тепліше. Вона клацнула вмикачем каміна, і тієї самої миті почувся вереск. Дике завивання банши заповнило темні кімнати. Вони чули неземне завивання духу лютої хуртовини, а тоді здалося, що уся їхня оселя загорілася одразу. Спалахнула різдвяна ялинка. Спалахнули чорні подушечки на дивані. Вогонь затанцював на чорних килимах. Тед кинувся вперед і схопив Рейчел, а навколо горіли жовтогарячим полум’ям накривала й рушники. Над усім цим стояв лемент катованих у пеклі душ. Повітря пахло димом і підсмаленим волоссям. Пожежна сигналізація теж додавала свої ноти до цього нестерпно пронизливого галасу. Вони не мали часу відігнати від будинку свою чорну машину і врятувати її, перш ніж яскраві язики полум’я вирвалися з кожного з кожного вікна нагорі. Вони стояли на присипаній снігом моріжку перед будинком, коли нібито нізвідки з’явилися пожежні машини з сиренами. Вогонь уже охопив увесь будинок.

В Орландо Рейчел почали заходити в голову різні думки. Це було в точнісінько в Тедовому стилі — приховати від неї жахливу правду до того часу, принаймні допоки вона повернеться додому. Якщо Ейпріл потрапила в лікарню, якщо її вжалила бджола і в неї пішла важка реакція чи трапилося щось гірше, Тед думатиме, що вберігає Рейчел, не розповідаючи їй про це по телефону. Вона заходить в Інтернет і шукає нещасні випадки з трирічними дівчатками в Сіетлі за минулий тиждень. Вона жахається, коли знаходить один. У новині кажуть, що на дівчинку напав сусідський пес. Наразі вона в лікарні в критичному стані. Її ім’я не розголошується, щоб дати батькам жертви час сповістити родичів.

Цього вечора Рейчел переслуховує нові повідомлення. Усі вони від неї самої. «Нагадування: наслідки!» Лише одне слово, різке і загрозливе. Вона гадки не має, що мала тоді на думці. Їй навіть доводиться перевірити, з чийого номера телефонували, щоб упевнитися, що то була вона сама. Невже її голос звучить саме так?

Увесь вечір її мучить одна думка: скільки малюків давляться гумовими м’ячиками, помирають, але так і не з’являються в стрічці новин «Сі-Ен-Ен»? Вона без кінця оновлює сторінку, сподіваючись на доповнення тієї статті «Сіетл Таймз». Що ж вона за мати така, якщо не може відчути, жива її дитина чи ні?

Спочатку пожежний слідчий не думав, що то був підпал. Цей випадок зробив їх відомими, але не в приємному сенсі. Вони стали живим доказом реальності тієї загрози, в імовірність якої люди не хотіли вірити.

Пожежний слідчий вивчив обвуглені кімнати й прослідкував шлях поширення вогню. Пожежа почалася в мінімалістичному каміні й пішла уздовж стін вітальні. Далі зайнявся периметр їдальні. Він наніс план поверхів на аркуш розкресленого паперу, приколотого до планшета. Він провів механічним олівцем лінію з їдальні до сходів, а тоді всередину й по периметру хазяйської спальні й ванної кімнати.

Під рукою він тримав щось, загорнуте в чорний пакет для сміття.

— Найстрашніша чортівня, що я бачив у своєму житті, — сказав він Тедові й Рейчел на парковці перед будинком. Він розгорнув пакет і дав їм зазирнути всередину. Звідти повіяло жахливим смородом горілої шерсті й хімікатів. Тед кинув єдиний погляд і затремтів.

У п’ятницю Рейчел в Орландо трохи міркує над ідеєю викликати поліцію, але що вона може їм сказати? Вона перевіряє, чи не з’явилося новин про ту трирічну дівчинку в критичному стані. Вона телефонує сусідці, Джоанні. Вони побіжно знайомі на ґрунті претензій до місцевих сміттярів. Джоанна бере слухавку на дев’ятнадцятому гудку. Рейчел питає, чи Тед виносив їхній бак для сміття на тротуар цього тижня. Вона не хоче виказувати себе.

Вона слухає, перекладаючи телефон від одного вуха до другого, але нічого не чує. І перш за все, вона не чує гавкання ротвейлера-мішанця Джоанни. Він завжди гавкає і шкребеться об їхній паркан.

Нарешті Джоанна каже:

— Рейчел, сміття забирають наступного тижня.

Її голос звучить насторожено. Вона вимовляє ім’я Рейчел так, ніби дає знак комусь іншому, хто стоїть поблизу. Вона питає про Орландо, і Рейчел гарячково намагається пригадати, чи розповідала Джоанні про свою подорож заздалегідь. Рейчел далі вивідує:

— Сподіваюся, Тед не розбестить Рейчел, поки мене немає.

Пауза триває надто довго.

— Ейпріл? — підказує Рейчел. — Моя дочка?

Джоанна каже:

— Я знаю, хто така Ейпріл. — Тепер вона роздратована.

Рейчел не може стриматись:

— Твій Цезар покусав мою дитину?

Дзвінок обривається.

Принаймні, пожежний слідчий розгадав таємницю жахливого запаху, яким тхнуло в їхньому будинку кожної зими. Белінда Карлайл, здогадався слідчий, використовувала розтовчений граніт у каміні замість свого лоточка. Щоразу, як Тед і Рейчел запалювали газ, вони випаровували незліченні кілограми закопаних котячих екскрементів. Агент страхової компанії сказав їм, що цей випадок не має прецеденту. Рейчел помітила, що він силкувався стримати сміх, коли пояснював, що в той момент, коли Рейчел клацнула вмикачем каміна, кішка, певно, саме випорожнювалася.

Глупої ночі Белінда потайки справляла потребу в темряві схожого на маленьку печеру каміна. Вона, мабуть, ніжилася в лагідному теплі від пілотного вогника. Тоді вона почула, як зацвіркотів електричний іскровий запалювач, і тієї ж миті струмені блакитного полум’я кинулися на неї зусібіч.

Саме цей кудлатий, охоплений вогнем демон вирвався з каміна з криком і помчав будинком, підпалюючи усе ганчір’яне на своєму шляху, перш ніж упасти мертвим у шафі нагорі, де Рейчел тримала одяг з хімчистки, загорнутий у займистий пластик.

У суботу Рейчел тричі телефонує додому і застає тільки голосову пошту. Вона уявляє собі порожній будинок. Вона легко уявляє собі, як Тед плаче над лікарняним ліжком. Коли він нарешті бере слухавку, вона просить покликати Ейпріл.

— Якщо ти цього прагнеш, юна леді, — погрожує вона, — то не буде тобі ніякого Різдва, ніяких каруселей і ніякої піци, якщо ти зараз не озвешся.

Вона зупиняється, щоб не напирати надто сильно. Вона звинувачує у своєму поганому настрої подвійний ром з колою, що коштує більше, ніж оздоблений бірюзою пояс з телевізора.

— Я сліпа дівчинка, носіться зі мною, — дражниться вона, намагаючись викликати гнівну відповідь. — За кого ти себе маєш, Гелен Келлер^[93]?

Це все ром. На екрані телевізора гіпнотично виблискує збільшений топаз, що повільно обертається без звуку.

У глибокій тиші Рейчел чує чиєсь дихання. Це не її уява. Це дихання Ейпріл, що вперлася і гнівно сопе, згорнула на грудях пухкенькі ручки й надула почервонілі від злості щічки херувима.

Рейчел розігрує іншу карту:

— Що ти хочеш, щоб матуся тобі привезла? — Хабар, що допоможе усім зберегти обличчя. — Мікі Мауса, — пропонує вона, — чи Дональда Дака?

Вона чує короткий тихий вдих. На мить дихання переривається, і далекий тонкий голос пищить:

— О, татку! — Голос задоволено веде: — Схопи мене за волосся, татку! Вжар мене в дупу!

Це не Ейпріл. Це пожильці з сусіднього номера, їхні голоси, що пробиваються крізь стіну.

— А може, ти оближеш вкритий шоколадом стокілограмовий прут під дощем із золота? — з ходу невимушено пропонує Рейчел, відвернувшись від слухавки. Вона гупає кулаком в стіну й горлає: — Може, нехай тебе краще гарненький поні вжарить?

Вона чує по телефону, як тихенько гуде в кімнаті малий робот-пилосмок — заміна старого. Він сновигає підлогою і стукається об стіни, наче — що ж іще? — незряча тваринка. Тед по півдня не відриває дупу від дивана, але все одно купує пристрої від «Шарпер Імідж»^[94], що виконують роботу замість нього. Рейчел це лякає, вона боїться, що Ейпріл може ненароком перечепитися через робота, але Тед наполягає, що вона розумніша за дешевий автомат.

Аж тут у голові Рейчел спалахує розуміння. Хоч вона й трохи сп’яніла, але розуміє, що все збігається. Тед вважає її винною в тому, що сталося з Беліндою Карлайл. Його розум не дуже гострий, але він і не дурний. Вміння пам’ятати образу Ейпріл успадкувала від батька. Він чекав нагоди і тепер смакує помсту.

Її голос ламається, і крізь утворену тріщину виривається назовні вся її паніка. Вона питає:

— Ейпріл, дитинко, татко тебе кривдить? — Вона намагається стримати це питання, силкується вчасно замовкнути, але це все одно, що спробувати повернути проколоту повітряну кульку до колишнього стану.

На той час, як народилася Ейпріл, вони поселилися у типовому будинку в стилі ранчо за кілька кварталів від старого будинку. Тед хотів поховати кішку на новому подвір’ї, але пожежний слідчий так і не віддав її рештки. Ранчо було не таким ефектним. У ньому не було відкритого вогню і біде, але зі сліпою дитиною це було на краще. Як Рейчел могла уникнути шкідливого впливу, коли шість місяців жила вагітна серед випарів котячого посліду в повітрі? Як сказав акушер, паразити пошкодили зорові нерви, але Рейчел знала, що тут крилося ще дещо. То була відплата. Звісно, Рейчел заприсяглася, що не бачила Белінду Карлайл, поки не клацнула вмикачем. І Тед повірив їй на слово.

То була брехня, що одружує людей міцніше за будь-які весільні обітниці.

У неділю Рейчел телефонує додому і наполягає, щоб Тед її вислухав.

— Наступним я наберу номер поліції, — обіцяє вона. Якщо Ейпріл не скаже щось для того, щоб вона передумала, вона зателефонує в соціальну службу і попросить про втручання.

Її чоловік, містер Пасивний-Агресивний, спантеличено сміється.

— Ти хочеш, щоб я її вщипнув?

Так, Рейчел хоче, щоб він її ущипнув. Дав ляпаса. Потягнув за волосся. Що завгодно.

Він питає:

— Просто щоб уточнити… Якщо я не лясну свою дитину, ти заявиш, що я жорстоко з нею поводжуся?

Рейчел киває і каже в телефон:

— Так.

Вона уявляє, як він п’є каву з чорної полив’яної кружки, яку притягнув зі згарища. Її колір і візерунок були такі гидкі, що вона й обгоріла виглядала як нова.

— А може, я припалю її цигаркою? — питає він зміненим від сарказму голосом. — Тобі від цього полегшає?

— Візьми голку з мого набору для шиття, — вказує Рейчел. — Але спочатку вмочи її в медичний спирт. Їй іще не робили щеплення проти правцю.

Тед каже:

— Повірити не можу, що ти це серйозно.

— Це вже триває досить довго, — каже вона. Вона знає, що здається навіженою. Може, це через токсоплазмоз, через інфекцію, що захопила її мозок, але вона впевнена, що налаштована серйозно.

Страхова виплата за пожежу не прийшла так швидко, як їм хотілося, а згодом, до того ж, і пожежний слідчий почав називати цю пригоду підпалом. Лабораторні тести знайшли в котячій шерсті залишковий осад. Якусь займисту хімічну речовину, що підтримувала горіння Белінди Карлайл під час її панічної, болісної спроби втекти від смерті. Справа стала ще слизькішою, коли з’ясувалося, що за кілька тижнів до пожежі Рейчел подвоїла суму страховки. Незважаючи на те що в неї на руках з’явилася дитина, вона не вагаючись вирішила йти в суд.

У неділю ввечері Рейчел каже, що не блефує. Або Тед робить так, щоб їхня дочка видала якісь слова чи бодай звуки, або вона перенесе цю суперечку в судову залу. Здається, минає чимало часу, але Тед відповідає.

Він говорить кудись убік:

— Ейпріл, сонечко, ти пам’ятаєш, як тобі робили щеплення проти грипу? Пам’ятаєш, як довелося робити щеплення, щоб поїхати до дитячого табору на Великдень?

У відповідь Рейчел не чує нічого. Вона заплющує очі, щоб краще чути. Усе, що вона може розібрати, — гудіння флуоресцетної лампи, що стоїть у головах ліжка. Вона встає, щоб вимкнути кондиціонер, але, перш ніж встигає відійти на крок, у слухавці знов озивається Тед.

— Принесеш таткові кошика для шиття? — Рейчел не чує, чи відбувається там щось узагалі, але потім голос Теда звучить просто в її вусі: — Ти щаслива? Тобі від цього весело? — Він крокує коридором. — Я йду до ванної. — Його інтонація якась співоча, наче він її колисає. — Я йду по медичний спирт, щоб катувати нашу дочку. — Він співає: — Рейч, ти можеш зупинити це будь-якої миті.

Але Рейчел знає, що це неправда. Ніхто нічого не може зупинити. Люди за стінкою завжди будуть гацати. Охоплена полум’ям кішка завжди буде носитися кометою по всіх будинках, в яких вони коли-небудь житимуть. Ніщо й ніколи не буде виправлено. І знову в її голові пролітає думка, що Тед просто мучить її. Ейпріл нагорі в своїй кімнаті або грається на задньому подвір’ї, а він тільки вдає, що вона поруч. Легше уявити собі таке, ніж переварити думку, що її власна дитина зневажає її.

— Ти не розумієш, — каже Рейчел у телефон. — Я хочу, щоб ти зробив їй боляче і довів, що вона жива. — Вона вимагає: — Зроби їй боляче і доведи, що не маєш до мене ненависті.

Перш ніж по телевізору встигають продати ще одну тисячу годинників з діамантами на браслеті, Ейпріл кричить.

Тієї ж секунди Тед питає:

— Рейч?

Їй забило подих. Крик відлунює в її голові. Він лунатиме там вічно. Березневий котячий вереск. Завивання Белінди Карлайл. Це той самий писк, який видала Ейпріл, коли народилася.

— Ти зробив це, — каже вона.

Тед відповів:

— Це ти кричала.

Але кричала не Рейчел і не Ейпріл. То знов заверещали коханці з сусіднього номера. Знову безвихідь. Торба завжди буде наполовину повною. Тед завжди дуритиме її.

Рейчел просить дати телефон Ейпріл.

— Переконайся, що вона притулила слухавку до вуха, — каже Рейчел, — а тоді я хочу, щоб ти вийшов з кімнати.

— Твій батько не розуміє. — Рейчел говорить у телефон: — Він був винен за будинок більше, ніж той коштував. Хтось мусив зробити неприємний вибір.

Вона пояснює доньці, що єдиною проблемою в тому, щоб вийти за безхребетного, ледачого, дурного чоловіка, є можливість застрягнути з ним до кінця своїх днів.

— Я мусила щось зробити, — каже Рейчел. — Я не хотіла, щоб ти народилася мертвою і сліпою.

Не важливо, хто її слухає — Тед чи Ейпріл. Це ще одна паскудна справа, з якою Рейчел повинна розібратися. Вона розповідає, як розпилювала на котячу шерсть лак для волосся, звичайний дешевий лак для волосся, щодня протягом кількох тижнів. Вона знала, що кішка ходить в камін замість лоточка, і сподівалася, що пілотного вогника вистачить. Рейчел перегодовувала кішку, щоб тій треба було частіше випорожнятися. Вона щиро сподівалася, що підвищений рівень кишкових газів теж сприятиме справі. Вона не була садисткою. Навпаки, вона не хотіла, щоб Белінда Карлайл страждала. Рейчел упевнилася, що в пожежній сигналізації стоять свіжі батарейки й почала чекати.

— Твій батько, — починає вона. — Він думає, що коли тарілки й унітази були чорними з самого початку, то вони ніколи не забруднюються.

В їхній останній вечір у Тедовому будинку Рейчел увійшла до вітальні. Вона забігла всередину з холоду. Вона навмисне прикрутила термостат, щоб зробити пілотний вогник більш принадним. Щоб довершити пастку, вона закопала тунця в потовченому граніті. Того вечора вона зайшла в темну кімнату, ступила в тінь різдвяної ялинки і побачила пару жовтих очей, що блимали на неї з каміна. Трохи п’яна, Рейчел тоді сказала:

— Мені шкода.

По телефону з Орландо, дуже п’яна, вона сказала:

— Мені не було шкода.

Рейчел попрощалася з кішкою і торкнулася вмикача. Почулося швидке клац-клац-клац, схоже на стук тростини сліпого. Крик банші. Полум’я кинулося вгору завісками у вітальні. Врешті-решт, страхова компанія не змогла переконливо довести, що будь-які хімічні залишки не могли бути розтопленими фрагментами пакетів з хімчистки.

Кажучи це, вона відчуває, що Ейпріл віддаляється від неї. Стає кимось іншим, кого треба поважати і хто заслуговує знати правду. Нова Ейпріл відділилася від колишньої, вона стала іншою людиною.

— Це через вагання твого татка ти ніколи не побачиш захід сонця.

Тиша могла означати, що її слухає будь-хто з них або геть ніхто. Якщо це Ейпріл, то вона не зрозуміє, принаймні поки не виросте.

Рейчел каже:

— Я вибрала твого батька лиш тому, що він слабкий. Я вийшла за нього, бо знала, що зможу ним крутити ним, як захочу. — Вона каже, що з пасивними людьми халепа така, що їх треба примушувати діяти. А після того вони тебе за це ненавидітимуть. Вони ніколи цього не пробачають. І тільки тоді, по телефону, Рейчел ясно чує звуки, в яких безпомилково впізнає схлипування Теда. Вона чула таке й раніше, але цього разу рюмсання наростають, аж поки їх не перекриває дитячий вереск, що розтинає повітря, мов заливистий свисток. Цей тонкий відчайдушний крик сиреною лунає з телефону, нагадуючи пожежну сигналізацію.

Рейчел таки зачепила їх за живе. Тед залякував її, примушував, контролював і довів її до того, що вона скривдила невинне створіння. Тепер вони квиті.

У вухах Рейчел ще й досі лунають верески її дитини й рюмсання її чоловіка, а вона не зводить очей з велетенського діаманта, що крутиться в повітрі, ніби в трансі намагається побачити їхнє нове майбутнє. Вона шепоче:

— Добраніч.

Правда життя

Батько Троя твердо вирішив вчинити краще, ніж його власний. Коли його татко, Троїв дідусь, розповідав про пестики й тичинки, він розповідав це, наче жарт, він запитував: «Яка різниця між анальним сексом і мікрохвильовкою?» Татові Троя на той час було шість років, стільки, скільки Трою зараз. Тато Троя не знав відповіді, тож його татко буденно сказав: «Те, що ти пхаєш у мікрохвильовку, не коричневіє».

Це була вона — правда життя. Тож коли одного дня Трой заліз до машини після школи й розповів, що вони в другому класі проходять тему «Незахищений секс», його батько побачив нагоду для повчального слова. Школа ще нічого не розповіла дітям про секс, але вже вказувала їм, чого не слід робити. Утім, батько Троя знав те, що знають усі політики у світі: відповідай не на питання, яке тобі поставили, а на те, яке ти хотів би почути. На тему незахищеного сексу батько Троя міг би написати книжку.

Тож вони сиділи в машині, і вона здавалася не гіршим стартовим майданчиком за інші. Вони їхали додому, тож батькові Троя треба було слідкувати за дорогою. Він сказав Трою, що іноді матусі й татусі люблять одне одного дуже-дуже сильно і тоді вони хочуть побути тільки удвох. Він сказав, що коли вони вчилися в старшій школі, то іноді єдиним місцем, де можна було усамітнитися удвох, була машина, навіть якщо це був «Додж-Дарт», у якому потрісканий вініл був заліплений клейкою стрічкою, але й тоді ще треба було придбати квитки в автомобільний кінотеатр, — ідею якого вже майже неможливо пояснити нинішнім дітям, хіба що сказати, що це як телевізор з екраном заввишки як будівля, в якій працює тато, — навіть якщо того тижня крутили «Втечу» з Саллі Стразерс, хоч це й було майже геть однаково, бо єдине, заради чого матусі й татусі їздили до автокінотеатру, — це побути на самоті, а коли вони вчаться у старшій школі, то їм аж пече побути тільки вдвох, щоб поцілуватися, поторкатися, висмалити трохи травички й поборюкатися, наче двійко порноакторів з роздряпаною шкірою на ліжку з гарячої солі, так от, матусі й татусі в такому становищі купили б квитки, навіть щоб подивитися, як на стіні сохне фарба, аби це лиш дало їм кілька годин подалі від будь-чийого нагляду, і навіть якщо у них справжнє, вічне й чисте кохання, про існування якого старші матусі й татусі вже забули, навіть тоді «Додж-Дарт» — не найкращі колеса для таких стосунків, бо якийсь дурноверхий попередній власник замінив суцільне переднє сидіння на дві окремі чашки, а на задньому сидінні тільки й вистачає місця, щоб робити це задом до переду, лежачи на боці, мов ложки, а це не найкраща позиція, бо матуся каже, що це завжди, завжди накачує в неї забагато повітря, і все одно батько Троя зараз дивиться тільки на дорогу і не бачить реакції сина, навіть коли каже, що ложки — це єдиний варіант для матусі, бо якби вона хоч раз спробувала поскакати зверху, то довелося б сісти рівно, стрибаючи вгору-вниз у всіх на очах, і її груди й волосся злітали б угору й плюхалися б униз, поки усі на тій парковці не почали би блимати фарами, дальній-ближній, дальній-ближній, і сигналити й понукати, як на родео, а тоді чутки розлетілися би по всій школі, але все одно цей татусь в автокінотеатрі пропонує шістдесят дев’ять як розминку, і тоді, коли він описує, як вони зривали одяг одне з одного і вовтузилися на задньому сидінні, його синок, Трой, все одно питає, як це стосується того, звідки беруться діти, хоч його тато вже досяг моменту, коли матуся бере татусин сором двома пальцями, наче піднімає сміття з підлоги громадської вбиральні, і каже, що на запах він не такий чистий, як їй хотілося б, і вона тепер вагається, хоч він і пояснював їй багато разів, який він чистий, а також про природу крайньої плоті, але й тоді вона не ведеться, навіть коли він пускає в діло свій старий аргумент про «Чого це називають скаліченням геніталій, тільки коли воно стосується дівчат?», — а коли вона вся застигає, він каже: «Скалічені геніталії — це скалічені геніталії, хоч як ти їх нарізай», але вона й тоді не сміється, навіть коли він підморгує, щоб показати, що просто жартує, навіть тоді вона впирається рогом і не хоче братися за його прут, тож він тягнеться своєю верхньою половиною на переднє сидіння і розкриває бардачок, і порпається там у дорожніх мапах, хоч йому тепер доводиться пояснювати своєму малому, що воно за дорожня мапа, бо покоління його сина має GPS де тільки можна, тож їм ніколи не зрозуміти тієї кошмарної вправи зі складання оригамі, коли вночі намагаєшся скласти, як було, старий шмат паперу на вітрі, але він все одно шукає презерватив і бодай що-небудь, щоб перебити запах, навіть коли так і має пахнути здоровий, нескалічений сором, але навіть тоді все, що вдається намацати татусеві, — це велика пляшка дезінфекційного засобу для рук, що залишилася ще з часів зимової паніки через азіатський курячий грип, і хоч це й було за десять років до його народження, його синок, видко, хоче відхилитися від курсу і питає «що таке курячий грип?» і «що за чашки замість сидіння?», хоч нічого з цього і не грає ролі на загальній картині, але він і далі пояснює, як той татусь на задньому сидінні, вкритому смугами клейкої стрічки, показує мамі дезінфекційний засіб і пропонує дезінфікувати весь його сором, якщо їй від цього полегшає, і навіть її крижане серце не може не розтанути від такого палкого романтичного жесту, хоч він і непокоїться, чи воно йому не болітиме, бо на пляшці написано, що в рідині високий вміст спирту, але все одно його сором так болить від хотячки, що це перебиває його здоровий глузд, тож він витискає повну долоню цього прозорого, холодного, слизького гелю і полірує ним свій сором, і навіть від сотні бактерицидних складників, перелічених на етикетці, не кажучи вже про ледь чутний аромат алое вера, навіть тоді йому болить не так сильно, як він боявся, не дужче, ніж його сором уже болить, наче він може померти від щільно стисненої всередині сперми, що ниє, наче зуб мудрості, тільки не в роті, а між його худими ногами підлітка, той біль не такий сильний, щоб його сором передумав, навіть коли матуся і досі відмовляється взяти його до рота, навіть тоді його сором стоїть, мов скеля, і стирчить, як ніс на його обличчі, яким він припадає просто до матусиного сорому і пускається гуляти, граючи у гру, відому як «Фліппер»^[95], назва якої походить від телесеріалу настільки старого, що «Нікелодеон»^[96] і близько до нього не підійде, і навіть тоді ця матуся ніяк не хоче працювати губами, бо тепер її непокоїть загроза отруїтися хімічними складниками, і навіть тоді замість здатися татусь не піднімає голови, затамувавши подих, граючи у «Фліппера», він розтинає її води язиком, бо знає, що коли вона достатньо розпалиться, то погодиться на будь-що, і навіть зараз батько Троя не відриває очей від дороги, хоч і відчуває, як у малого хвилею наростають питання, але й тоді той татусь в автокінотеатрі не зупиняється, щоб вдихнути, він знай хлюпає язиком, поки не викликає в матусі таку повінь, що якби він рвучко підняв голову, то струмінь матусиних соків розлетівся би з кінчика його носа кривою дугою з бризок, а він швидко пищить «і-і-і-і-і», як той дельфін, і плескає в долоні, як дельфін плавцями, як він робив щоразу, коли дивився той серіал малим, і тоді вже його сором ледь не розривається від внутрішнього тиску здавленого всередині татусевого соку в дві тисячі фунтів на квадратний дюйм^[97], коли нарешті ця мамуся вже не хоче нічого на світі, окрім лягти, як ложки, задом до переду на задньому сидінні його «Доджа-Дарта», і байдуже, добре чи погано їй пахне, і скільки в ній буде повітря, хоч вона дечого і не сказала — того, що її щомісячний час відстає від звичайного графіка вже не менше, ніж на одинадцять днів, хоч вона і каже собі, що це могло статися через те, що вона переїла корн-догів^[98], хоч вона й порахувала все в голові й уявила, що її помилка вже перейшла в багатоклітинну стадію, але й тоді цей малий, Трой, питає: «То так ви завели мене?», досі намагаючись триматися основного русла про тичинки й пестики, але й тоді татусь у «Дарті» ляпає своїм соромом об мамин, про що так приємно згадати, а на екрані кінотеатру Саллі Стразерс щось каже до Стіва Макквіна, хоч на той час він ще жодної гадки не має, що вже став татусем, він просто знай собі ляпає з розмаху, а вода, в якій плавав Фліппер, сохне на його обличчі й натягує шкіру, і він чує, як матуся вищить, наче для неї усі різдвяні ранки злилися в один, і він відпускає себе, але одразу хоче ще раз, проте вона каже, що спершу вони викурять марічки, що лежить в її сумці, і вона тягнеться до неї рукою і видобуває звідти ту самокрутку, і підкурює від запальнички, і до біса паракват^[99] і малатіон^[100], і вона тоді жаліється на повітря, яке він в неї накачав, але все одно вона розкурює цигарку, і вони чують, що травичка поганенька, бо навіть коли Саллі Стразерс щось крякає, вони все одно чують, як лускають підпалені насінини, коли вона глибоко затягується, і тоді вони знову ляпають своїми соромами один об один, бо в татуся в старших класах він ніколи не опадав повністю, і тоді малий Трой, його малий, хоче знати, навіщо вони палили марічку, ризикуючи спричинити в його ще не народженому мозку якісь вади, і хіба ж це не суто дитяче — запитати, а тоді не слухати відповідь і перейматися лише собою, і навіть коли його малий почав читати лекцію про незахищений секс і вплив ТГК під час першого триместру, навіть тоді він все одно описує, як від жару лускає одна насінина, лускає голосно і навсібіч розлітається іскрами, наче тобі Четверте липня, і ті іскри летять у матусин кущик.

Далі було гарно. Гарно і яскраво. Наче банановий фостер^[101] чи креп сюзет^[102], що блимають блакитними вогниками, коли їх готують просто біля столу. Як кава по-іспанськи, коли бармен посипає її цинамоном, і той спалахує світлячками, стало так гарно, що татусь із матусею можуть лиш видивлятися на блакитне сяйво, як від чорно-білого телевізора, по якому крутять старі фільми, на це чарівливе блакитне світло, що танцює десь унизу, серед її лобкового волосся, яке, певно, просякло його засобом для дезінфекції, бо та штука ніколи повністю не випаровується, і тому її кущик вибухає, наче напалм зранку за спиною Чарлі Шина в тому кіно, що крутять на іншому сеансі, навіть тоді матуся з татусем не думають про те, щоб зупинитися, впасти додолу й покотитися, зупинитися, впасти додолу й покотитися^[103], як учив їх Білл Косбі^[104] все їхнє дитинство, замість цього вони кричать, і навіть мамин сором теж кричить усім тим повітрям, що накачав у неї татусь, і цей струмінь повітря пахкає полум’ям, як той вогнедишний дракон, як вогнемет часів В’єтнамської війни чи як лейтенант Елен Ріплі, що переслідувала Чужого в темряві, Елен Ріплі, скажено крута ікона фемінізму, подібних до якої ніхто раніше не бачив, поки вона не перетворилися на просто Сіґурні Вівер, і хоч те полум’я, що спалахнуло на задньому сидінні, підпалило татусів дезінфікований сором, і не тільки волосся, а й шкіру теж, що й досі натягнута від внутрішнього тиску, мов барабан, і надлишок крайньої плоті тепер турбує його найменше, навіть тоді він намагається правдиво описати, як усе це виглядає, хай навіть обличчя малого, обличчя Троя, тепер виражає тотальний жах, а батько Троя каже, що усе схоже на те, як у поході на природу підносиш зефірки надто близько до вогню і залишаєш їх там плюватися, і шкварчати, і крапати на землю в калюжку, яку неможливо загасити, і все в сто разів гірше, ніж просто покоричневіння, навіть коли тієї миті раптом вирішує наступити щомісячний матусин час, хоч і зовсім не вчасно, бо так буває у жінок, коли щось їх лякає, скажімо, павук поруч із раковиною чи страшна геловінська маска, вони скорочують усі м’язи в захисній реакції, як восьминоги випускають чорнила, утворюючи димову завісу, щоб можна було втекти, матуся вивергає цілий вулкан крові, облямований кільцем полум’я. І навіть це не допомагає, коли займається салон «Доджа-Дарта», перетворюючи сцену на пожежу всередині більшої пожежі, як комин у палаючому будинку, що стоїть десь у пеклі, а татусь на той час уже так близько, що коли він виходить, то ще й досі стріляє сперматозоїдами просто у вогонь від засобу для дезінфекції, пах, пах, пах, наче трасуючими кулями, наче Четвертого липня, але й тоді матуся не відчуває полегшення від того, що не вагітна, і вони з татусем стрибають по всьому задньому сидінню «Доджа-Дарта», поки усі фари за ними не починають блимати дальнім-ближнім, дальнім-ближнім, і усі горлають, як на родео, і кричать: «Скачи, дівко!», не знаючи, що у них обох зайнявся сором, аж поки матуся не випадає із задніх дверей «Доджа», а татусь не випадає з іншого боку, і навіть тоді їм не спадає на думку впасти і покотитися, хоч вони обидва і горять на бігу, а за ними тягнеться слід з обгорілих шматочків зефірки, з жевринок бананового фостера, що плюються гарячими бризками у гравій парковки і підпалюють паперові серветки й викинуте сміття, і коли вони біжать туди, де обличчя Саллі Стразерс і Стіва Макквіна й далі цілуються і ростуть на екрані, а обличчя його малого, обличчя Троя є одним велетенським знаком питання, навіть тоді цей малий питає: «То це так я з’явився на світ?»

Під цю пору вони вже приїхали додому і зупинилися на парковці перед будинком, а з вікна Трою махала рукою мама. Те, що від неї залишилось. І батько Троя так твердо налаштувався перевершити жалюгідну спробу власного батька, що навіть тоді все одно каже:

— Ні, сину. Це тому ми тебе всиновили.

Холодні дзвінки^[105]

Комп’ютер видає мені номер місіс Вейн Тіммонз із телефонним кодом Бетл-Кріка. Ми перший тиждень продаємо по телефону «Диво-чепуруху», не просто швабру, а цілий комплекс для доглядання підлоги, єдиний певний спосіб захистити і вберегти ваше новеньке та якісне покриття, недорогий спосіб зекономити тисячі доларів на заміні пошкоджених паркетин чи недешевого вінілового ламінату, а також зберегти свій душевний спокій усього за три помірні платежі по…

А місіс Вейн Тіммонз питає:

— Стривайте, а чому я мушу щось у вас купувати?

Інструкції кажуть перескочити до аргументів другого рівня: тому що «Диво-чепуруха» заощадить вам набагато більше, ніж коштує сама, якщо порахувати збережений час і різницю в ціні будинку, коли надійде пора його продавати.

А місіс Вейн Тіммонз каже:

— Ти хоч у Бога віруєш?

На таке питання немає затвердженої відповіді, але я відповідаю. Розмова за межами визначених схем офіційно називається пробіжкою. Згідно з інструкціями, нам не слід вступати в побічні розмови, але я відказую їй:

— Так.

Місіс Вейн Тіммонз уточнює:

— В нашого єдиного й істинного Бога?

Так. Згідно з інструкціями, я мусив повернути розмову в русло «Диво-чепурухи» і сказати, що прибирати підлогу на кухні стане так легко, що це не вважатиметься роботою в шабат…

А місіс Вейн Тіммонз каже:

— А точно не в якесь усміхнене слоноголове божество? Ти певен, що не поклоняєшся якійсь голій жінці з купою звивистих рук?

Основою будь-якого вихідного дзвінка є те, що треба пройти через стадії Привітання, Дозволу і Подачі. Спочатку треба сказати «добрий вечір», чи «доброго ранку», чи чого там іще. Тоді мусиш спитати, чи можна розповісти клієнтові дещо, — це стадія Дозволу. І тільки після цього слід Подавати.

— Котра у вас там година? — цікавиться місіс Вейн Тіммонз. — У нас четверта пополудні.

У мене третя пополудні того самого дня. Ще одна пробіжка. Забагато пробіжок — і інструктор-наглядач записує зауваження. Забагато зауважень — і можна починати шукати собі ще гірш оплачувану роботу.

— Не бреши мені про свій час, — каже місіс Вейн Тіммонз. Вона питає: — Ти в Калькутті чи в Нью-Делі? В Індії чи в Пакистані?

Ще одна пробіжка. Я у Валла-Валла. Я молюся тому самому Богу, високому чоловікові з білою бородою.

— Як тебе звати?

Білл.

— Не бреши мені, Омаре чи Акбаре, — каже місіс Вейн Тіммонз. — Ми тут, в Америці, знаємо, як вас готують. Це було в газетах і по телевізору. Вам дають звичайні імена і вчать говорити, як говорять справжні, нормальні люди. — Вона додає: — Але ми все одно знаємо, що таким чином ви видираєте шматок хліба у наших власних, милих діточок…

На іншому кінці зали інструкторка-наглядач підводить на мене очі. Вона зустрічається зі мною поглядом, і її брови злітають догори.

Вона показує нігтем на цифрове табло на стіні, де видно кількість активних дзвінків, загальну кількість дзвінків за зміну і наскільки мої пробіжки потягли вгору середню тривалість дзвінка. Середня тривалість у три хвилини перетворилася на чотири сорок п’ять. Інструкторка-наглядач проводить пальцем по горлу.

Місіс Вейн Тіммонз у моєму навушнику каже:

— Ви ж навіть гамбургери не їсте. Я бачила фото — ви даєте брудним коровам зупиняти рух на дорогах…

Мої очі бачать, як середня тривалість дзвінка виросла до п’яти хвилин і як оператори за іншими столами й острівцями дивляться на мене та хитають головами через те, що я позбавив їх місячної премії.

Сценарій підказує мені вибачитися й закінчити дзвінок, але я не роблю цього. Моя пробіжка затягується, я розповідаю, що мене звуть Вільям Бредлі Гендерсон. Мені сімнадцять років, і я ходжу до школи імені Томаса Джефферсона у Валла-Валла, штат Вашингтон. Я чотири вечори на тиждень працюю в телефонних продажах, щоб назбирати грошей на машину…

А місіс Вейн Тіммонз каже:

— Ви такі, що нічим не гребуєте…

І я кажу це, кажу надто голосно. Я кажу в мікрофон:

— Повірте мені.

Скрізь навколо мене піднімаються вгору пари навушників. Вони зводять на мені очі, щоб пришпилити поглядами з мільйона сторін. Чорні оператори, латиноамериканці, корінні американці.

Я шепочу в мікрофон:

— Послухайте, пані… — а тоді майже кричу: — Я такий самий білий, як і ви…

Наступного вечора чоловік звідкись із Су-Фолс каже:

— Ви захоплюєте літаки й скеровуєте їх у наші хмарочоси, а я повинен купувати твою драну швабру? — Він додає: — Ні, дякую тобі ломакою, Хаджі…

Чоловік із Талси рече:

— Тюрбаноголовий, — і кладе слухавку.

Чоловік із Фарґо каже:

— Погонич верблюдів, — і кладе слухавку.

Звідкись із Мемфіса чоловік мовить:

— Пустельний ніґер, — і в слухавці тихо.

Наступним у черзі комп’ютер видає мені номер з кодом Західного Лос-Анджелеса, і жінка, що бере слухавку, каже:

— Події на площі Тяньаньмень — це трагічно придушений виступ борців за права людини, але ви мусите й далі боротися за свою свободу. — Вона каже: — Як член «Міжнародної амністії», я витрачаю кожен зайвий цент, борючись за гідну платню й умови роботи для вашого народу. Вам треба повстати й порвати кайдани, в які закували вас ваші імперіалістичні корпоративні магнати.

Вона каже:

— Народи світу крокують з вами пліч-о-пліч.

Та швабру вона не купує.

Наступним у черзі комп’ютер видає мені містера і місіс Веллс, штат Вашингтон, телефонний код 509, і слухавку бере дівчина.

Я питаю:

— Чи можу я розповісти вам про революцію в догляді за підлогою?

А дівчина відповідає:

— Аякже. Розповідай.

Привітання, Дозвіл, Подача.

Дівчина перебиває мене і каже:

— Я тобі заздрю. Я от застрягла в зачуханому містечку, що зветься Валла-Валла, і треба спалити цілий бак бензину, щоб доїхати звідси в якесь хороше місце. Я ходжу до школи, де всі учні наче клоновані — однакові зачіски, одяг, мрії, — ніби ми всі зійшли з конвеєра. І мені ніколи не вибратися звідси. Ніколи.

Я кажу, що «Диво-чепуруха» являє собою цілий комплекс для доглядання підлоги…

— У тебе є слон? — питає вона. — Тобто ти ж їздиш на роботу на справжньому живому слоні?

Черга клієнтів, середня тривалість розмови, інструкторка-наглядач. І я кажу:

— Так. — Усупереч розписаним сценаріям я відповідаю: — П’ятирічний індійський слон.

Вона каже:

— Оце круто!

Я кажу:

— Його звуть Синдбад.

Дівчина каже:

— Так гарно! А в мене є кішка, хоч насправді вона оцелот. Тобто вона стане оцелотом, коли виросте, а звати її Паприкою.

Інструктор-наглядач дивиться в мій бік і підходить ближче, щоб мене чути.

— Батьки мене вдочерили, — каже дівчина, — коли я ще була немовлям у Заїрі, де тато служив у миротворцях. Вони добрі і все таке, але мені якось дико бути єдиною афро-американкою в будь-якому приміщенні. — Вона цікавиться: — А ти знаєш, які з себе оцелоти?

Записавши її телефон на аркушику, я питаю дівчину, чи можу я внести її номер у список, щоб зателефонувати їй знову якось на днях. Тоді ми зможемо більше поговорити про «Диво-чепуруху».

— Так, будь ласка, — каже вона. — Саманта. Мене звуть Самантою, але, коли народилася, мене нарекли Шаму-Рінді.

І я закінчую дзвінок.

Того тижня я підійшов у школі до чорної дівчини під час обіду й запитав:

— Ти родом із Заїру?

А вона тільки глянула на мене. Тоді штурхнула мене плечем, розвернулася й пішла геть.

Наступного дня я запитав у чорної дівчини, чи є в неї оцелот.

А вона сказала:

— Що?

— Це такий невеликий дикий кіт, — сказав я.

А вона закотила очі й сказала:

— Я знаю, що таке оцелот!

Наступного дня я підійшов до останньої чорної дівчини в школи імені Томаса Джефферсона і спитав:

— Твоє справжнє ім’я — Шаму-Рінді?

Ця дівчина кліпнула. Вона дивилася на мене і чекала.

Тому я спитав:

— Саманта Веллс?

А вона повільно підняла руку й вказала пальцем на дівчину з іншого боку їдальні. На білу дівчину. З довгим білявим волоссям. У формі дівчат із групи підтримки.

Коли я знову телефоную їй, Саманта «Шаму-Рінді» каже:

— …і нікому не подобається музика, яку я слухаю, такий, знаєш, ґлобал-трайбл-етнотехнобіт. І ніхто не любить органічної, натуральної їжі, а я тільки таку й можу їсти. Я хочу сказати, що мій смак настільки за межами їхнього вбогого розуміння…

Я нічого не відповідаю.

— Чи таке, наприклад, — каже вона. — Влітку тут висока вологість, і в мене волосся стає ще кучерявішим…

Я нічого не кажу.

Вона питає:

— Як там твій слон?

Я відповідаю, що добре. Чудово.

— Синдбад? — каже вона. — Правильно?

Я питаю, чи хоче вона придбати «Диво-чепуруху».

А Саманта питає:

— А якщо я куплю її, ти зателефонуєш мені завтра?

Наступного мого робочого вечора чоловік з Якіми каже:

— Зараз мене більше цікавить, як сталося, що ви отримуєте мільярди доларів фінансової допомоги з кишені наших платників податків, а ще й досі не вичухалися? Завжди у вас як не СНІД, то голод!

Інструкторка-наглядач стає поруч зі мною. Вона хитає головою і проводить пальцем по горлу.

І я закінчую дзвінок.

Коли я знову телефоную Саманті, вона каже:

— …і мені подобається, що ти зі Східної Індії. — Вона зізнається: — Це так збуджує. — Вона питає: — Чи ти пакистанець?

Я питаю, чи хоче вона купити п’яту «Диво-чепуруху».

А вона каже:

— Стривай, піду витягну в тата кредитку.

Наступного тижня у школі імені Томаса Джефферсона я підійшов до білявої дівчини з групи підтримки й сказав:

— Привіт. Ти Саманта Веллс?

А вона:

— А хто питає? — Це та дівчина, чий голос я чув по телефону. Та сама, в котрої вже майже дюжина «Диво-чепурух», але нема оцелота.

Я, вигаданий хлопець зі слоном, пропоную їй:

— Хочеш, якось сходимо куди-небудь?

А Саманта каже:

— Я вже маю декого. Він сюди не ходить. — Вона, у своєму светрику групи підтримки, зі своїм білявим хвостиком, що звисає на спину, нахиляється до мене і голосно шепоче: — Він індус. — Вона каже: — Ми пробуємо романтичні стосунки на відстані…

Я питаю:

— Як його звати? — Я ніколи не називав їй своє ім’я.

А Саманта хитає головою і каже:

— Ти його не знаєш.

Тож я питаю її…

Я питаю, як можна зустрічатися з кимось, хто не вірить в істинного і єдиного християнського Бога?

Я стою перед нею, а мої одяг, зачіска і мрії — все, що в мене є, — зійшло з того самого конвеєра, що й її, я просто ще один клон, і я кажу їй:

— Усі ті індуси… Індуси — гімнюки…

А вона:

— Пробач, — і розвертається так, що хвостик злітає вгору, і йде геть.

А я кричу їй навздогін, що вона біла. Я кричу, що вона дівчина білої раси. Їй треба зустрічатися з білими християнськими хлопцями. А не злигуватися з якимось кольоровим дристуном з іншого боку планети і не народжувати від нього богопротивних покручів…

Я кричу їй услід:

— Я Білл! Мене звуть Білл Гендерсон!

Але Саманта Веллс уже зникла з очей.

Принц-жабеня

У Мони Ґлісон на щічці сіднички витатуйовано невеличкого Мікі Мауса, тому Ітан вирішує розпочати з нього. Він цілує те місце і каже, промовляючи ці слова впритул до шкіри:

— Уяви собі першого печерного первобутнього.

Мона каже:

— Не треба.

Вона каже:

— Лоскотно.

Проте не перевертається.

Знову ж, він цілує її мишеня і каже:

— Уяви собі якогось первобутнього, що його штрикнули обгорілою ломакою. Сажа застрягає в нього під шкірою, і тому первобутньому доходить, що ця темна плямка не збирається бодай колись щезнути…

Це вже після того, як Ітан сягнув першої, другої й третьої бази: Мона в його кімнаті, вони удвох в його ліжку, попереду перед ними один довгий день, аж до того як його батьки підуть з роботи. Для нього то була ще та битва — залишити на собі сині джинси. А одяг Мони повсюди. Її майка й спідничка. Покривають його стіл, покривають усе, окрім неї самої. Він стиснув її циці і прокволом стягнув з неї трусики. Татуювання в неї в такому місці, де її батьки ніколи не дізнаються, що воно там є. В тому-то й сенс. Мона вже така заведена, що готова йти до кінця. Вона скавулить і мокріє на простирадло, але Ітан не бажає повторити свої нещодавні, раніші катастрофи.

На відміну від першого татуйованого дикуна, йому хочеться бути вшанованим історією за своє відкриття.

Він зшилює губи й присмоктується, надаючи обличчю Мікі Мауса огидної пурпуровості. Він каже:

— Оціни: Гікі Маус^[106].

Розпластана на животі Мона вивертається назад, але їй все одно не видно, без дзеркала ніяк.

Ітан запитує:

— Уявляєш собі як той перший печерний дикун збільшує на собі чорну плямку?

Ітан описує їй сажу і гострий уламок кістки, і як той хтось штрикає себе, аж поки не вкривається кров’ю. Яким божевіллям це мусило б здаватися іншим первобутнім. Як те, що пізніше виглядає крутим, завжди спочатку здається божевільним. Він щипає шкірку Мікі Мауса і каже:

— Уявляєш першу печерну пані, яка простромила собі вухо якоюсь сережкою?

Він каже:

— Що воно там не було, риб’яча кістка чи колючка якогось кактуса, вона тоді навіть не розуміла, що це вже сережка.

Мона хихотить і гладить його крізь джинси.

— Ви, пані, тепер уже куленепробивні. Усі ви вакциновані проти ВПЛ^[107] і маєте мільйон способів, як не завагітніти.

Очі Мони перебігають туди-сюди між його матнею й обличчям. Вона зволожує язиком собі губи.

Ітан розповідає їй про практику «перлування», винайдену аборигенами островів Південного моря^[108]. Абориген, той робить надріз на верхівці головки свого пеніса. Просто під верхній шар шкіри він вставляє перлину і щільно зашиває той надріз. Можливо, робить він це не самотужки. Можливо, потрібна ціла футбольна команда тонганців^[109], щоби тримали його, поки це йому робить якийсь знахар. Але якщо там добре заживає, вони роблять це знову. Вони вставляють перлини, низку перлин, по всій головці його члена. Таким чином, коли в нього стоїть, ті перлини, ті маленькі тверді шишечки, вони перекочуються якраз там, де годиться пані.

Слухаючи це, Мона продовжує гладити, проте вже не так активно. Вона дивиться йому на штани і питає:

— Це те, про що ти мені не признаєшся?

— Ні, — відповідає Ітан. Він дозволяє їй думати, що там не аж так погано.

Хитрість полягає в тому, щоб діставатися правди дитячими крочками. Від татуювання до пірсінгу, далі — перлінг. Потім він описує їй сольове надимання. Як люди, здебільшого парубки, роблять маленький проріз у шкірі верхньої частини своїх мошонок. Він підкреслює множину, кажучи «парубки» і кажучи «мошонки», щоби це звучало менш схожим на окремі розваги збочених циркових фріків з ярмаркових атракціонів. Такий парубок вставляє собі в той проріз стерильну рурку і заповнює мошонку літрами соляного розчину. Лантушок такого парубка роздимається до розміру баскетбольного м’яча, і він заклеює ранку, щоб загоїлася.

Почуте змушує Мону припинити полювання на його зіпер. Вона ніби трішки зеленішає на лиці, але й це є частиною плану.

— Пані це також роблять, — пояснює Ітан. Зі своїми грудьми, з-під низу, за допомогою великої голки, як для забору крові. Якщо це груди або мошонка, воно залишається великим пару днів, перш ніж тіло тієї людини вбере в себе воду. — Я бачив зображення в мережі, — каже Ітан. — Від цього циці в тебе робляться великими і стиснутими разом, як у водяному бюстгальтері «Вікторія сікрет», тільки без самого бюстгальтера^[110].

Цей образ змушує Мону схрестити руки в себе на грудях.

Ітан вибрав саме її, і то не тільки тому, що вона запальна. Він гадав, що вона виявиться менш упередженою. Не такою, як Ембер Рейнолдс або Венді Файнермен. Він знайшов Мону Ґлісон на курсі з поглибленого вивчення мікробіології. Під час занять з вірусології. Він її любить, бо вона любить віруси. Їхній зв’язок заповідано небесами. Щось ворушиться у нього в матні, немов немовля, що готове народитися.

— Модифікація тіла, — каже він.

Кожна епоха встановлює певний модний тренд, який здається кумедним з будь-якої іншої точки в історії. Тепер він може сказати, що в Мони двоїсте почуття щодо залізання до нього в штани. Вона таки заведена. Але всі ці його теревені прибрали гостроту з її жаги і збудження.

— На мою думку, — каже він, — заради чогось людина мусить покласти на вівтар власне життя.

Він собі відзначає, що дівчина проклала на ліжку між ними обома трохи вільного простору.

Ітан питається:

— Ти коли-небудь чула про Бурдейну капусту?

А Мона, вона перепитує:

— Брюсельську капусту?

Ітан повторює, повільно:

— Бурдейну. — І уточнює: — Як десь у борделі.

Тепер вже Мона дивиться насторожено. Лоб у неї береться зморшками, так, ніби їй насправді не хочеться зв’язати все це докупи.

Він питається:

— А як щодо «гальмівних ґульок»?^[111]

Зморшки настороженості зникають з її лоба. Вона киває.

Ітан питається:

— Ти знаєш про «варену кукурудзу»?

Мона пускає собі під лоба очі. З осовілим від полегшення виглядом вона каже:

— Звичайно.

Ітан хитає головою.

— Ти поняття не маєш, про що я говорю.

Він кидає погляд, щоб упевнитися, що вікно закрите. Двері замкнені. Він прислухається до звуків, чи не ходить хтось у межах чутності. Коли впевнився, що берег чистий, він продовжує, повідомляючи:

— Ці речі так називають вуличні.

— Шльондри? — питає Мона.

Ітан підіймає пальця і, виправляючи її, уточнює:

— Повії.

— Варена кукурудза? — перепитує Мона.

— Просто вислухай, — каже їй Ітан. Він розповідає про поїздки до східної частини міста. Як пізнього вечора вислизаєш з будинку і їдеш автобусом у східну частину міста. Іншим часом, по вікендах. З дослідницькою метою. Дорого те не коштувало.

Слухаючи це, Мона робить таке обличчя, ніби вона розуміє, до чого він веде.

— Я надягав латексні рукавички, — каже Ітан, захищаючи свої методи. Свій науковий протокол. Він розповідає, як крав стерильні ватяні палички з кабінету шкільної медсестри і чашки Петрі з хімічної лабораторії. Взяті проби він культивував просто тут на столі, у своїй кімнаті.

Мона дивиться на той захаращений книжками стіл. Підручники з вірусології. Жодних чашок Петрі. Вона питається:

— Ти мав секс з повіями?

Ітан кривиться:

— Ні, — каже він. — Я всього лише шарував їх.

Судячи з її виразу, Мона уявляє собі картину чийогось шарування. Як на якомусь кораблі моряки з повними мильної води відрами шарують швабрами палубу.

Для уточнення Ітан пояснює:

— Кожну особу я розпитував про історію її інфекції. Як давно вона проявилася. Як швидко вона поширювалася. Ставив запитання про дискомфорт та будь-які інші негативні симптоми.

У Мони вже такий вираз, що вона готова знайти свій одяг.

Щоби виграти час, щоб її заспокоїти, Ітан каже:

— Це не те, що ти думаєш. — Він каже, заспокійливо: — Якщо тебе було вакциновано, обіцяю, жодної небезпеки для тебе немає.

Мона зсовується з ліжка. Вона тягнеться по свій телефон, але Ітан дістає до нього першим. Тримаючи телефон на відстані витягнутої руки від неї, він уточнює:

— Пам’ятаєш, яким навіженим мусив здаватися той чоловік, з першим татуюванням?

Очі Мони знову вдивляються у його очі.

Ітан розповідає їй це тому, що бажає, аби вона зрозуміла. Він не псих. Але й не те щоби він був святенником; просто йому потрібно залишити деякі речі нерозголошеними. Він бажає, аби вона знала чого очікувати, коли він скине з себе штани. Він митець свого роду. Він новатор-першопроходець. Він їй це розповідає, щоб вона не закричала, коли сама все побачить.

Він спинається на рівні, стаючи над нею. Він нагадує:

— Пам’ятаєш ту первісну пані, що проколює собі кісткою носа?

Далі він береться рукою за ремінь штанів. Береться, щоб розстібнути пряжку. Шпурляє собі через плече телефон. З ляском розмикає ремінь.

Він не бажає, щоб вона закричала, як кричала, гукаючи по допомогу, Ембер Рейнолдс. Чи набирала 9-1-1, як то намагалася зробити Венді Файнермен.

Ітан — втрачена ланка, що не бажає бути втраченою. Він каже:

— Я те, що йде між людськими істотами і тими, хто прийдуть потім.

Мона вже більше не заведена. Але вона не боягузка. Її зачепило гачком цікавості. Вона повертається назад на ліжко і, підібгавши під себе колінка, зіщулюється перед Ітаном, котрий там так і стоїть. Вона відгортає волосся собі з обличчя. Її циці, пипки на них уже стали плескуватими. Він розстібає верхній ґудзик в себе на джинсах.

Ітан каже:

— Я не перший науковець, який сам собі слугує за піддослідного пацюка.

Відтягуючи донизу бігунок зіпера, він намагається зчитувати реакції Мони. Щось воно йде недобре. Він розпочав так повільно, викладав свої ідеї так поступово, але те, що бачить Мона, вже стерло будь-яку наукову раціональність з її обличчя. Очі в неї робляться круглими. У неї відвисає щелепа. Єдине, що вона видає, — це кволий, тремтливо спазматичний звук «ох».

— Мій метод, — намагається пояснити Ітан, — полягав у нанесенні крихітних проколів для інфікування кожного з них іншим зразком. — Він докладає зусиль, щоб залишатися резонним і не реагувати на вираз її обличчя. — Як на курсі з біології. Як Грегор Мендель з його горохом? — промовляє він з надією. — Я сам собі дослідницький садок.

Саме так мусив би почуватися той перший татуйований печерний мешканець. Чи навіть принц Альберт, коли всі на нього дивилися у спортивній перевдягальні середньої школи, думаючи — от же скажений придурок; не розуміючи, що принц Альберт є блискучим зачинателем нових трендів і за кілька років від сьогодні всі бажатимуть собі такої ж штуки^[112]. Та ж ні, мабуть, кожний тупий футболіст витріщався з роззявленим ротом на принца Альберта так, як оце зараз витріщається Мона, ще й уся кров відпливла їй зі щік.

Попри те що він її так ретельно підготовляв, Мона не робить нічого, окрім як зирить Ітанові між ніг. Тим часом як він намагається пояснювати свій науковий метод, обличчя у неї застигає ніби в безмовному сміху. Як перлінг, як багато інших форм тілесних модифікацій, його мета полягала у підвищенні сексуальної чуттєвості. Усі ті пані вакциновані, то яке має значення те, що якийсь парубок тепер інфікований? Він засіяв свої дослідницькі ділянки і спостерігав, що може прорости. Ті дрібні проколи були дрібничкою. То було легшим за татуювання. Менш болючим, ніж пірсинг.

Коли з його шкіри продзьобнулися перші результати, вони утворили грядки маленьких пуп’янків. Гарненьких — майже. Як на фермі старого МакДоналда^[113]. По всьому ньому простягнулися низки делікатних новонароджених бруньок, занадто крихітних, щоби їх розгледіти без збільшувального скла. Коли ті маленькі бруньки почали зростати, Ітан нарешті побачив, чому їх називають Бурдейною капустою. Після того як вони піднялися, побільшали і його хабоття кругом взялося рядами маленьких бульбастих бульбочок, Ітан зрозумів, чому інша їх назва — варена кукурудза.

Мона, уклякла на колінках проти його стіп, позирає на вікно. На замкнені двері. Стоячи з розставленими ногами, нависаючи над нею, Ітан каже:

— З наукової точки зору ти мусиш визнати: вони чарівливі.

Деякі з них були червоними. Інші рожевими. Яскраво-рожеві росинки плоті. Ще інші видавались темнішими — лавандового кольору висипи, що кратерами вивергаються з висипів фіолетових. Декілька, що були блідо-білими, зростали більшими, телескопічно висуваючись назовні. На заняттях з мікробіології вони вивчали про вірус, що той є не живим, ні мертвим. Технічно тобто. Наука не впевнена, чим є вірус, окрім того, що це частка нуклеїнової кислоти у білковій оболонці.

Годі й казати, що тепер, аби відлити, він мусить сідати.

І це чергова гарантія того, що дамські органи Мони геть просохли.

Знову і знову Ітанів тато повторює йому, що він розумака собі на шкоду, але він знає, що цього разу не той випадок. Щойно він зможе удосконалити свій процес, він його запатентує або оформить на нього авторське право або ще шось, і це зробить його родину багатою. Ітан винайшов такий безпечний і ефективний спосіб нарощування й індивідуального формування чоловічого хабоття. Світ уторує битий шлях до його дверей.

Проблема в тому, що Ітанів садок розростається. Навіть зараз цей сад дедалі буяє. Це вже більше не качан вареної кукурудзи. Це ціле кукурудзяне поле. Це не просто дослідницький садок, більше ні. Це цілий ліс наростів і ґуль. Там, унизу, скупчення бородавок таких фіолетових, що аж чорних. Жирні папіломи пускають парості, що галузяться як вусики, аж поки не формують джунглі, які звисають на півдорозі до його колін.

Ці висячі сади, що теліпаються в Ітана між ногами, вигляд вони мають кошлатий, гороїжачись ґульками, котрі спливають зі спинок більших шишок, які повисли з купин миршавої плоті. Вони утворюють конусовидне гроно сталактитів, звільна опущене плетиво, що провисає наче якась важка драперія. Зсередини цього тороччя аберантної клітинної рослинності повільно спливають хлипкі прядива сім’яного слизу, безбарвного, мов павуча слина, які будь-який порух, чи подих, чи глухий удар серця запускає в маятникове колихання туди-сюди.

І якимсь чином воно — ці слизисті нетрі — воно може вчувати Мону. Воно чує дух її циць, воно відчуває жар її голої шкіри. Так, як воно вже було відчувало Ембер і Венді. І воно розростається, краде кров, що нормальним чином мусила б надходити до Ітанової кори головного мозку. Воно узурпує його нервову систему. І, розростаючись, воно стає якимсь чудовиськом, що випускає м’ясисті пагони й вусики, і невдовзі решта Ітана, первісний Ітан, починає чахнути й мізерніти. Це чудовисько примножується, бубочки вилуплюються з бородавок і, набрякаючи, плинуть деінде з відгалуженнями пагонів бубнявіючої плоті. Воно поширюється з кров’ю і лімфою, аж поки все, що залишається від Ітана, не стає якимсь зібганим, змиршавілим послідком, присілим посеред пістряво-червоної, бородавчато-брукованої спини цього чудовиська.

Воно дибиться над Моною, чужинне і бездумне. Ітан, не важливіший за якусь плямку на шкірі, губиться поза гузном цього чудовиська. Не більш значний для Мони, ніж її Засмоктане Мишеня.

Чудовисько рухається, як воно завжди рухалося. Без м’язів. Без кісток. Так, як рухається інфузорія, поширюючи себе в одному напрямку поверхнею ліжка. Чудовисько рухається з перистальтичним виштовхуванням тремтливих вузликів, з гідравлічним затоплюванням клітинних стінок навпереміну з їх осушенням. Воно не потребує скелету, щоб прибирати собі якоїсь форми. І, роблячи так, воно перевальцем наближається до Мони.

На цей час Ітан вже майже зовсім заклякнув. Ні живий і ні мертвий. Він ледве здатен говорити, бо чудовисько увібрало більшу частину його крові. Мізерним голоском Ітан мовить:

— Найгірше, що ти можеш зробити, це запанікувати.

Він покликається на її розсудливість, бажаючи розважливо і логічно роз’яснити дещо про естетику. Про передній край культури та еволюції.

Пошепки він каже:

— Ви, пані, не єдині, хто може приводити у цей світ нове життя.

І сам він є цьому доказом. Спочатку він був просто хлопцем, який намагався наростити собі члена і розбагатіти, а наступна річ, що він її розуміє, — це те, що він є прохідною брамою для якихось нових домінантних видів.

Але тут проблема: він не може здійснити цього сам-один.

Він благає. Якби тільки Мона змогла простягнути руку й торкнутися цієї речі. Попестити її. Можливо, навіть поцілувати, як те потворне жабеня в якійсь чарівній казці. Поп-культура по горло повна монструозних речей, що проростають з ординарних, нормальних юнаків. Як на Ітанів спосіб мислення, це не так вже й відрізняється від того, що сталося зі Спайдерменом^[114]. Мона Ґлісон могла б стати співавторкою його винаходу. Вона могла б потоваришувати з цією штукою і змусити цю розпухлість зменшитися. Разом, удвох вони могли б цю штуку приборкати.

Всього лиш один… один поцілунок, і Ітан знову обернеться на її Принца Чарівність.

Та дещиця, яка ще залишилася від Ітана, вже висотана досуха, зжужмлена до прищика на сраці в цього монстра, але він продовжує прислухатися до верещання Мони.

Після вереску, знає він, вона намагатиметься втекти. Так само, як намагалися Ембер і Венді. А після того як він оклигає, він прокинеться і знайде Мону такою ж, як був знайшов Ембер: задушеною, і в синцях, і всяке таке інше, і, поки батьки не повернулися додому з роботи, йому доведеться заховати її тіло до своєї шафи. Потім, наступного дня, йому доведеться йти в школу і сидіти поряд з порожнім столом Мони. А після полудня він мусить поспішити додому і закопати її. Він майже впевнений, що ні поліції, ні його батькам ніколи цього не зрозуміти. Щойно повії, в яких він брав проби, унюхають, куди дме вітер, вони зчинять галас, і ніхто не отримає ексклюзивних патентних прав.

Потім, на довершення неприємностей, йому доведеться розпочинати все спочатку з якоюсь новою подружкою.

І отоді-то Ітан щось відчуває. Ніби лоскіт. Лоскотання.

У цю мить він відчуває щось тепле. Це теплий дотик пальців, це Мона проникає глибоко у тремтливі хащі поплутаних волосків і обвислої плоті і її прекрасні, м’які губи обхоплюють маленьку, вологу частинку того, що ще залишилося від нього.

Дим

Жодного зайвого слова віднині з нього не вичавиш. Кожен склад кожного слова мав бути виваженим та виміряним. Можна сказати, відкаліброваним, чи будь-то заради того, аби викликати сміх, чи то аби заробити долар. Він сидів на кухні, попиваючи каву, поки дружина гортала журнал. Ось вона опустила його на якусь риску, підвела очі та мовила: «Даю пенні, якщо скажеш мені, про що думаєш». Поверх корінця журналу на нього дивилися її ясні сині очі: «Що, язик проковтнув?» Хай що б він сказав у відповідь, здавалося йому жованим-пережованим. Розмовляти… складати нові слова…це навіть погіршало б і без того скрутне становище. Занадто довго мова користалася ним, як тією племінною кобилою, аж поки він вирішив не відкривати рота, доки в ньому не визріє щось настільки важливе, щоб його почули. Він відклав газету з кросвордом — була в нього така звичка розгадувати їх за сніданком. Була ще книжка, яку він читав, та зараз вона слугувала підставкою для філіжанки з кавою. Він і подумати не встиг, як відчув, що слова вже підступають до горла, тиск піднімається, ще трохи — і він вибухне. Його, власне, непокоїло от що: а що, як мова прийшла на Землю, а потім винайшла людей, аби увіковічити в них саму себе. Сказано ж бо в Біблії: «На початку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово». Тож зійшла мова на Землю звідкілясь із космосу та почала схрещувати ящірок з мавпами, чи когось іншого з кимось іншим, аж поки не винайшла придатний, як то кажуть, «хазяйський», організм, здатний її переносити та розповсюджувати. Першій людині було введено складну, як ДНК, послідовність іменників та дієслів з усіма їх часовими та видовими формами — і все: поза мовою вона вже не існувала. Втекти? А як утечеш від того, що в тобі? Про втечу й мови не було. Відтоді, аби хоч би щось відчути, воно потребувало слів, чимраз більше. Великих звалищ слів. Для обміну думками треба було встановлювати повітряний міст. А щонайменше почуття можна було лише висловити, та й те, здолавши велику гору все тих-таки слів. Розмову якщо й можна було з чимось порівняти, то лише з машинами Руба Ґолдберґа^[115], коли, скажімо, маленька пташка своїм дзьобом тицькає в зернятко кукурудзи, яке приклеєне до кнопки, що активує дизельний локомотив, який мчить униз відполірованим треком рівно сто миль до зіткнення з атомною бомбою, вибух якої має налякати мишенятко в Новій Зеландії, котре з переляку має випустити з рота шматочок сиру з синьою пліснявою, який неминуче падає на терези таким чином, що порожня чаша, підлітаючи вгору, вмикає тумблер, який смикає дріт-спотикач, що визволяє такий собі маленький молоточок так, що той здобуває достатнє прискорення, аби тюкнути й роздовбати підкладений фісташковий горішок. Дружина вдихнула повітря, ніби збираючись щось сказати. Він вичікувально подивився на неї: чи не дістанеться йому на фісташки. Великі жовті слова на обкладинці журналу повідомили, що це «Elle Dе´cor». Вона кашлянула. Знов повернулася до читання, водночас підносячи філіжанку до вуст. Тієї миті, як вінця торкнулися вуст, перетворюючи її обличчя на потворну білу маску, вона нарешті знайшла потрібні слова: «От у тих французів, виявляється, є окремий вислів для того, про що ти думаєш». А він думав про те, що кожну людину, і він це знав напевне, населяють мільйони мікробів, і не тільки ті, що складають флору шлунково-кишкового тракту. Люди відіграють роль перевізника для тьми-тьмущої інших невидимих оку істот, як то кліщів чи вірусів, у яких одна мета: плодитися й поширюватися, тож при першій-ліпшій нагоді вони ладні пересісти на інший корабель. При потисканні рук вони вже тут як тут — ідуть на абордаж. Яка ж дурість вважати себе вищими за тих, кого ти возиш, коли ти лише судно, а вони — твої зухвалі пасажири. Ми — ніщо.

Він сьорбнув кави, посилаючи тим, хто на борту, додаткову порцію цукру та кофеїну. Воліючи збити тиск, що раптом підскочив, він теж уявив себе на кораблі: він підкидає слова в топку величезного океанського лайнера, величезного настільки, що кожна каюта на ньому розміром з футбольне поле, а бальна зала така, що дальніх стін не видно. На повних парах корабель борознить океанські простори, над якими висить ніч без кінця і без краю. Кожен ліхтарик на кожній палубі сяє яскраво, як в операційній, і грає вальс; під звуки вальсу труби вивергають з димом усе ще не згаслі іскорки спаленого діалогу. Обливаючись потом, він стоїть у бункері кочегарки, широко розставивши ноги для рівноваги, і шурує всі ці «хелло», «хепі бьорздейз» та «хев е найс дейз» прямісінько до ревучої топки. У полум’ї вже згинула ціла купа «я тебе люблю» і завали «це з податком чи без?». А потім він побачив планету, блакитну та довершену, якою тільки може бути планета, котрій не потрібні слова, і корабель усе ще посеред океану в пошуках пристані. Хай навіть не океанський лайнер, а проста рятівна шлюпка, досить і її. А може, немає і шлюпки. Лиш останній, уже приречений вмирати, мореплавець, у якого на язику ще залишилися останні у світі слова, з останнім подихом спитає: «Хто він?» І цього вистачить, аби раю настав край.

Палій

Піщана буря не увійшла на маленьких котячих лапках. Не схожою вона була і на туман Дешила Геміта, що крадькома оповиває Сан-Франциско, чи на туман Реймонда Чендлера, що розставляє декорації по Лос-Анджелесу^[116]. Ця піщана буря зійшла на наметове містечко, немов кипуча коричнева снігова завірюха. Усю ніч мешканці містечка щулилися по своїх лопотливих наметах. Зав’язавши собі носи й роти мокрими хустками. Замість танців з обручами і пожирання вогню, вони при світлі ліхтариків попахкували бульбуляторами й упівголоса розповідали історії. З тихою повагою до мертвих згадуючи тих «паліїв»^[117], які вже покинули безпечний затишок своїх кланів. Дурніші виходили бувало в отакі бурі, як буря цієї ночі, покладаючись на якесь власне, п’яне відчуття напрямку. Їхня мета могла міститися лише за якихось кілька футів, але, засліплені, з заплющеними проти обдирних дрібок піску очима, такі мандрівці збочували. Хльостані піском, вони примножували свої помилки. Впевнені, що вхопляться за щось міцне і надійне, вони спотикливо просувались вперед чисто на вірі. Порятунок завжди здавався їм в межах досяжності.

На світанку запищала рація «вокі-токі». Спершу атмосферна тріскотня, а слідом уже голос. Жіночий голос. Напівзарита в землю, забита порохом рація спитала:

— Веселкове Сяйво, ви мене чуєте?

Черговий кашель радіозавад повис у курявому повітрі.

— Це Суничне Тістечко, — промовив той голос. — У мене код «Кучерява м’ята». Як чуєте мене?^[118]

Зі сходом сонця курява врешті вляглася. Поблизу вокі-токі пішла донизу довга застібка-блискавка. Зсередини вогкого спального мішка потягнулася чиясь рука. Кожний палець на ній було помережано зробленими хною химерними візерунками. Нігті пофарбовано чорним. Настроєвий перстень^[119], його камінь виявився оніксом: тривожність. Найнижчого рівня. Немолода рука, молодшою вона вже відбула. Рука почала мацати довкола по земляній долівці намету, відкидаючи геть мертві світлові палички^[120], обкачані в бруді цукеркові намиста^[121], жувачки та використані кондоми, допоки знайшла вокі-токі і затягнула рацію до себе у спальний мішок. Приглушено прокашлявся чоловік. Він відповів:

— Веселкове Сяйво слухає.

— Дяка богині, — відгукнувся жіночий голос^[122]. Суничного Тістечка голос.

Напівсонно той чоловік глибоко занурився пальцем собі в пупок — отакий-от єдиний привілей з досягненням середнього віку: він виростив собі черево. Життя подарувало йому твердий круглий живіт, що тяжів донизу і змушував дівчат вигинати спини, коли він брав їх іззаду. Що більше в парубка черево, то глибший в нього пуп; у Веселкового Сяйва він був, як торба в кенгуру. Його пучка намацала п’ятиміліграмовий «стелазин». А ще південноафриканський «мандракс»^[123]. І ще п’ятнадцятиміліграмовий «мелларіл», припасений саме для таких надзвичайних оказій. Він виколупав зелену десятиміліграмову пігулку «мелларілу» і закинув її собі між потрісканих губ. А вже тоді запитав:

— Ви певні, що там саме «Кучерява м’ята»?

Спальний мішок розгорнувся, демонструючи його мешканця: засмаглого бородатого чоловіка. Що перебував під загрозою задушення плутаниною бісерних намист. Намист, що вчепилися у волосся на його голих грудях. Одна бісерна низка закрутилась петлею крізь срібне колечко пірсингу в його нижній губі. Тримаючи вокі-токі собі біля вуха, чоловік перепитав:

— Де?

Він відчув запах котячої сечі. Вхопив вільною рукою жменю свого заплетеного в кіски-дредлоки волосся й підніс до носа.

Голос Суничного Тістечка промовив:

— Я в таборі Болотяного Народу^[124].

Спальний мішок вчувався вологим більше, ніж просто від поту. Поряд з Веселковим Сяйвом лежав порожній бульбулятор, витеклий. Вода з нього всоталася чоловіку в коси. То була навіть не вода. Минулої ночі він наповнював бульбулятор «Єгермайстром»^[125]. Голова в нього тхнула чимсь між «Єг’майстром», золою «скунсової трави» та «тетрагідроканабінолом»^[126]. Навіть іще ближче до нього пригорнулося хтось-щось голе. То міцно спала якась юна шукачка просвітлення. У суто коматозному різновиді сну. Спала, ніби під чарами з якоїсь казки. Якась невідома особа поналіплювала їй зірочок на обличчя і голі цицьки. З пипками темно-фіолетовими й великими в обводі, як сливи, чи й більшими. Зірочки з фольги, ті, що їх вчителі використовують для оцінювання домашніх робіт, — червоні, золоті, срібні. Хтось скористався незмивним чорним маркером для позначення білизни перед пранням, щоб написати їй дещо поперек лоба. Сяйво прочитав ті слова і скривився. «Татусеве діффча». Він придивився до почерку, уважно. Не схоже було на те, що там писано його рукою.

Мала спала так міцно, що навіть зграя мух, які обробляли її цицьки, не могла її розбудити. Веселкове Сяйво відігнав їх помахом. Такий собі порожній жест галантності. Мухи задзижчали в повітрі; тієї ж миті, як він піде, вони знов опустяться на неї, як стерв’ятники.

Суничне Тістечко запитала в нього, чи варто їй викликати копів.

Це знову повернуло його до реальності. Майже реальності. Достатньо близько. «Мелларіл» дедалі виконував свою магію.

— Відповідь негативна, — сказав Сяйво. — Ми ніколи не залучаємо важкої артилерії. — Він почекав, щоб наголосити на сказаному. — Ти зрозуміла?

Голос в рації заплакав, вона почала благати:

— Будь ласка, приходьте швидше.

Він почекав, поки вона переведе подих.

— Суничне, ти мене зрозуміла? — З пушка сплячої малої він підібрав лобкову вошу розміром як зерня сочевиці й відцопнув її в той бік, де досипали його товариші по намету. — Не кликати жодних сторонніх. Зрозуміло?

Табір Болотяного Народу. Не найулюбленіше кубло Веселкового Сяйва. І зблизька аж ніяк. Та йому приємніше було б провести ніч при повному місяці, дивлячись на пожирачів вогню і танцівниць з обручами у становищі Сумного Клоуна, а він же реально зневажав тих виродків з Сумного Клоуна. Тим часом він уже виліз зі свого фіолетового спального мішка «Динозавр Барні»^[127] і знайшов на землі свій телефон. Витер з екрана тонкий шар пустельного пороху. Ще не було й восьмої. Більшість наметового містечка досі мусить спати. Екран повідомляв, що зараз уже дев’яносто чотири градуси^[128]. Він потягнувся. Цілісінький день обіцялося сонце. Після того як він знайшов шльопанці і підтягнув на собі настегенну пов’язку, Веселкове Сяйво вирушив до Павільйону Гостинності по горнятко кави. Це було по дорозі до табору Болотяного Народу. Він аніскілечки не поспішав. Труп може зачекати.

Обгинаючи чиюсь арт-інсталяцію — виліплений з пап’є-маше ерегований пеніс, — Веселкове Сяйво розсилав текстові повідомлення парочці потенційних помічників. Якісь химерники привезли сюди цей пеніс на вантажівці-платформі аж із самого Східного Ленсінгу^[129]. Скульптура була завбільшки як церковний шпиль і заповнена незаконними феєрверками, які мусили зірвати саме цього фестивального вечора.

Збудуй. Спали. Збудуй. Спали. Вшануй і зруйнуй. Цей фестиваль — цивілізація на прискореній перемотці вперед. Вони з розкритими обіймами вітали й святково відзначали блазенську безглуздість амбіційних людських діянь.

Танцюючи великими пальцями по клавіатурі, Сяйво знову нагадав, що в них код «Кучерява м’ята». Підкреслив: «Це не навчальна тривога».

Він зупинився між наметами, щоби відлити. Мабуть, не більше половини його сечі впало на землю. Таким розпеченим уже було вранішнє повітря.

У руці задзвонив телефон. Телефонував хтось із невизначуваного номера. Або його дружина, або ота рудоволоса коментаторка, яку він бачив на якомусь кабельному каналі. Веселкове Сяйво вирішив ризикнути.

— Ладлоу Робертс? — Виявилося, це його дружина. — Ти де?

Говорила з такого віддаля, що авіаквиток туди коштував шістсот чотирнадцять доларів (за винятком податкових і багажних видатків), а чути її було напрочуд ясно.

Веселкове Сяйво завагався — чи не відімкнутися йому.

— Я телефонувала у той готель, — продовжувала вона. — В Орландо нема ніякої конференції Спілки художників-фрілансерів^[130].

Він прикусив язика. Пучка його вказівного пальця полізла нишпорити в пупі, аби нашукати люмінал на випадок, якщо той йому знадобиться.

У його дружини були власні жуки в голові. Працювала в державній установі, тасувала папери вже двадцять з гаком років. Обчислювала рахунки до сплати. Нараховувала відсотки. Це після того, як вона навчалася в одній середній школі з Біллом Ґейтсом. Два пальці на відріз, що це правда. З Вільямом Генрі Ґейтсом ІІІ. Не в одному з ним класі, вона була на три роки молодшою, але незрідка ловила на собі його багатозначні погляди. Багатозначні довгі погляди, на які вона ніяк не реагувала. Доля, як усім відомо, нікому не пропонує такого великого виграшу двічі за одне життя. Тепер вона працювала на своїй роботі так, ніби спокутувала заслужену провину. Вона продовжувала у телефоні:

— Ти ж там, хіба не так? Ти порушив власну обіцянку, — сказала вона понуро. — З усіма тими «дітьми квітів»^[131].

Веселкове Сяйво обірвав зв’язок. Він знайшов «мандракс» і, щоб пришвидшити його дію, розжував пігулку.

Команда в Павільйоні Гостинності знала, яку саме він любить каву. Жодної сої чи чогось подібного. Жодного ЛСД. Жодного мескаліну. Ні в якому разі не безкофеїнову. Найкраще взагалі без кави. Вони наповнили ручної роботи глиняну кварту і подали її Сяйву разом з цільнозерновим бубликом. Він підніс кварту собі до губ і добряче з неї потягнув: ром, присолоджений, з банановим смаком ром. Отакі пільги дарував йому статус Координатора Спільноти. Веселкове Сяйво придивився до членів тутешньої команди, чи нема якихось ознак, що їм відомо про ту померлу людину. Кожний не порослий шерстю квадратний дюйм шкіри у всіх густо був вкритий татуюванням. Ні в кого не спостерігалося схвильованого вигляду. Ніхто не мав на собі обов’язкової сіточки для волосся. Усе тут, здавалося, йшло як звичайно.

Бути Координатором Спільноти далебі не найгірша позиція. Ген-ген крутіше за Сантехнічну Команду. Свої перші три роки на цьому арт-фестивалі він викачував шпарку гівняну воду з розжарених, як пекарські духовки, фібергласових сралень. Ніхто, ніколи не байдикував у тій команді, але новачок мусив розпочинати з самісінького дна. Він був тоді таким юним. Короткостриженим випускником середньої школи. На той час, коли його волосся відросло до плечей, він просунувся вгору до Команди Гостинності. Фестиваль тривав тільки три тижні, але тільки ці три тижні в році бодай щось значили. Коли волосся в нього висіло вже до ліктів, він доріс до Водяної Бригади. По тому була Йога-Команда. А ще через кілька сезонів Координація Спільноти. Зараз він був провідним координатором — з відповідним браслетом і головним болем на доказ цього. Містер Правопорядок у тутешнім довкіллі. Показніша позиція за ту, яку він мав у зовнішньому світі.

Протягом сорока восьми тижнів року він створював відео-спецефекти в медичній індустрії. Втім, там усе було складніше. Веселкове Сяйво працював медичним ілюстратором, принаймні так він себе визначав у податкових деклараціях. Його бухгалтеру не потрібно було знати точніших деталей.

Тепер його дреди висіли аж до пояса, але волосся вже сивіло, почало сіктися і рватися біля коренів.

Коли він дістався до Болотяного Табору, там уже чекали його помічники. Тінкі-Вінк та Сонячне Дитя^[132]. Гарні хлоп’ята. Не сировина з коледжу, але й не цілком палії. Поки ще ні. У них не виросло на двох ще й трьох волосинок на грудях. Обидва мали приголомшений вигляд і під шарами облущеної шкіри й невадської засмаги були блідими.

Якщо не рахувати різноманітних ремінних портупей і пір’я та ще браслетів служби Координації Спільноти, обидва були голими.

Неначе щоб Веселкове Сяйво міг почуватися ще більш древнім, обидва юнаки мали крайню плоть. Коли ж це весь світ був прокинувся перед тим фактом, що чоловіче обрізання є генітальним скаліченням?^[133] Навіть члени команди Єврейського Табору мають крайню плоть. Ніщо не змушувало Веселкове Сяйво почуватися динозавром дужче за його старомодний пеніс. Та остання дівчина, з якою він злягався, вона була сильфідою з Табору Чарівних Казок. Голою, окрім пари рожевих серпанкових крилець, прив’язаних гумовою тасьмою до спини^[134]. Така юна, вона ще спитала, чи це він такий тому, що був потрапив колись у якусь аварію.

Перш ніж злягатися, вона, захоплено роздивляючись його хабоття, сказала:

— Ти точно, як той парубок у «Сонце також встає»^[135].

От тому-то він завжди й носив настегенну пов’язку. До того ж при його відповідальному пості прикривати своє хабоття здавалося слушним.

На шиї у Тінкі-Вінка висіла на шнурку соска-дурничка. Сонячне Дитя був у велетенського розміру протисонячних окулярах із рожевими лінзами — оправа обсипана стразами, на які при потужному денному світлі було боляче дивитися. Сяйво вважав обох своїх помічників серферами-приблудами. Нахлібниками. Невтомними мандрьохами по світу у пошуках кращих хвиль та рейвів.

Веселкове Сяйво запитав, чи бачилися вони вже з Суничним Тістечком. Тінкі-Вінк вихнув своїми косами в напрямку поза наметали Болотяного Табору. Більшість його насельників усе ще були непритомними, хропли щодуху посеред зростаючої спеки. Стінки величезного намету лопотіли під суховійним бризом. Суничне Тістечко стояла позаду намету з якоюсь Болотяною Особою. Звичаєм їхнього клану було — провести всі три тижні голими, вкритими висохлою кіркою сірої грязі. Ходили вони босяка і носили круглі шоломи, ховаючи голови під цими сірими сферами, які мали всього лиш по три дірки. Рот та два ока. Усі вони на вигляд були однаковими, наче сірі кулі для боулінгу. І танцювали вони по наметовому місту, схожі на космічних прибульців чи якихось аборигенів. Та, що стояла поряд із Суничним Тістечком, страшенно побивалася. Вона ридала так сильно, що змила більшу частину грязі зі свого станка. Очищені, там виявилися гарні цицьки. Цицьки студентки коледжу. Попри свою роль Містера Правопорядку Веселкове Сяйво сподівався, що вона не перестане плакати, поки не вмиє достатньо доброго майна в себе нижче талії. Дівчина вклякла на колінах над чиїмсь покритим спливаючою гряззю тілом. Її грязь тріскалася і відпадала лушпайками.

Це його бентежило, але давно вже тільки таким чином, що єдиною реакцією на вроду — вроду і беззахисність — у нього був стояк.

Чийсь голос позаду Сяйва озвався з пропозицією:

— У мене є оце…

То був Сонячне Дитя. Помічники підійшли сюди слідом за ним. Сонячне Дитя простягнув пластмасовий ніж з Харчового Намету і промовив:

— Якщо вам потрібно буде робити, ну теє, розтин.

Фігура, що лежала долі, не відрізнялася кольором від сірої, пласкої, сухої землі, що тягнулася тут на сотні миль в усіх напрямках. Попри товстий шар грязі мухи вже встигли знайти дірки у схожій на боулінгову кулю масці мерця. У нього попустився сечовий міхур, і мухи гуділи над вологістю його запечених у шкаралупі грязі геніталій. Він лежав на боці, трохи скоцюрблений, з черевом, провислим до ґрунту. Неможливо було визначити — білий він, чорний чи азіат. Ніяк без води й мила. На око Веселкового Сяйва покійник скидався на розплавлену піщану свічку^[136]. Навіть цей мертвий Болотяний Чоловік мав крайню плоть.

Сяйво вручив свою напівпорожню кавову кварту Суничному Тістечку.

— Хто-небудь ще знає? — майнув він рукою, окресливши присутніх на місці. — Окрім нас п’ятьох?

Він показав рукою дівчині, щоб випила. Заспокоїла себе. При цьому помітив, що настроєві каблучки в нього на пальцях пояскравішали, ставши майже брунатними.

Суничне Тістечко мала поголену голову. Напрочуд кебетливий захід. Минулий рік випав показово щедрим на воші, тож цього року вона всім казала, що не збирається витрачати найкращу частину літа на длубання нігтями у себе в сирому, роздертому до крові скальпі. На ній була блискуча, зроблена з довгих прядив кольору жувальної гумки перука. Вона помотала головою:

— Ні.

Промовляючи наступні слова, Сяйво обводив кожного значущим поглядом:

— Якщо ми повідомимо офіс шерифа, вони нас закриють.

Він почекав, поки ці слова дійдуть. Єдиним звуком залишалося дзижчання мух.

— І тоді більше ніколи не буде арт-фестивалю «Плая-Рок»^[137], тут ні. — Він по-ідіотськи усміхнувся. — Якщо ви, звісно, не бажаєте проводити ваші наступні відпустки у «Дісней-Ворлді»… — глибокодумно кивнув він, — …ми спробуємо впоратися з цим самотужки.

Пекучі пориви вітру доносили звуки музики транс… гіп-гоп… драм-енд-бейс. Веселкове Сяйво мусив думати швидко. Вже поступово прокидалися фестивальники.

— Ти, — посмиком голови показав він на Тінка. — Ти пошириш по всіх локаціях текст з безапеляційним повідомленням, що в Остудному Наметі в нас нагальний Код Короста.

Ніщо — ні повідомлення про скорпіонів, ні про гримучих змій — не обезлюднювало будь-який намет швидше за чутки про зараженість блощицями. Щойно піде поголоска, ніхто не ризикне ошиватися поблизу Остудного Намету.

— Віднесіть туди тіло, негайно. Мені знадобиться жорсткий пензель і тисяч з десять вологих серветок.

У таборі Секс-Відьом він розшукав голову служби Реєстрації Учасників. Саме в неї зберігалися облікові документи, ті форми, які мусили заповнювати люди. Відмови від юридичних претензій. Секс-Відьми були заклопотані зведенням велетенської постаті Сандри Бернгард^[138]. Вони збудували її заздалегідь секціями, руки і ноги в таких місцинах, як Мемфіс і Браунсвіл^[139], згідно з інженерними кресленнями, які знайшли в Інтернеті. Наразі йшлося про складне завдання — правильно її зібрати.

Отже, реєстраторка, її ім’я було Дзвінка^[140]. Веселкове Сяйво був готовий з нею дечим обмінятися за інформацію.

Дівчина з Болотяного Табору, та, що знайшла тіло, казала, що жертву звуть Скубі-Ду, але вона не знала, звідки він приїхав^[141]. Вона показала його спальний мішок. У ньому не малося нічого, окрім бліх та примірника «Бійцівського клубу» у паперовій обкладинці^[142].

Веселкове Сяйво порився у себе в пупі, аж поки не знайшов трохи пейотлю та трохи «токвілону»^[143]. Дівчина проковтнула все без вагань, і він переконав її, що цей парубок, Скубі-Ду, не мертвий, він просто передозував. Вона виявилася швидкою у сприйнятті історії про те, що невеличка доза «наркану» повернула всю цю справу назад на шлях доброчесної праведності^[144]. За допомоги колискової та печива з гашишем Суничне Тістечко вклала її спати.

У наметі Секс-Відьом Дзвінка прикрила ківшиком долоні собі носа і рота.

— У тебе голова смердить, наче коробка з котячим туалетом.

Нічого на ній не впадало в око, крім скептично здійнятих брів та плівки кокосової олії, через що волосся скидалося на фальшиву текстуру деревини, намальовану фарбою в неї між ніг.

Веселкове Сяйво зробив пропозицію:

— Тобі потрібні кондоми? Я можу дати тобі кілька, в обмін за можливість зазирнути до документації.

— У тебе є «ріталін»?^[145] — відгукнулась вона з контрзапитанням.

Він похитав головою:

— Як ти щодо крему проти сонячних опіків?

— Маєш той, що SPF 54?^[146] — уточнила Дзвінка. Вона кинула багатозначний погляд на його дреди. — У мене є дещо, що може прибрати залишені тваринами запахи.

Веселкове Сяйво запропонував:

— Тобі потрібен «імодіум»? «A200»?^[147] Антисептик для рук?

На посушливих рівнинах навкруг них вироювалися ексцентричні персонажі. Наче в якійсь химерній місцині на далекій планеті. Наче в шинку з «Зоряних війн». Повз них шкандибали фріки на дибах. Фріки в сомбреро, сидячи високо на моноциклах, жонглювали пластиковими людськими черепами. Майбутнє з «Шаленого Макса», прищеплене до ковбойського минулого^[148]. Це мало вигляд сум’яття під час голлівудських зйомок десь на натурі років за сто тому: мішанка декорацій і персонажів, немов усі вони шукають нитку якогось грандіозного сюжету, який би їх об’єднав.

Дзвінка запитала:

— А як там Дюймовочка? — Це було фестивальне ім’я його дружини. Вони були знайомі з Дзвінкою з давніх-давен. — Удома з дітьми, я гадаю? — Тон в неї був глузливий, наче вона знала щось таке, чого не знав він.

Веселкове Сяйво підняв ставку до пропозиції серйозніших речей. «Твінкі». «Казанний поп-корн». Гідрогенізовані олії тропічних рослин та біотехнологічні штучні закусочні чіпси з кейджунським смаком^[149]. Тут — після кількох діб споживання всілякого макробіотичного, цільнозернового та соєвого — жаданими, як рубіни, були б і «орео»^[150].

Дзвінка нахилилася до нього ближче. Так близько, що він відчув гіркуватий, сексуально-шавлієвий запах її поту. Очі її просканували, чи нема когось в межах чутності, і вона прошепотіла:

— Ти можеш дістати м’яса?

— Бажаєш курчатини? Свинини?

— Телятини, — прошепотіла вона.

— Фарш годиться?

Вони домовилися. Будь-що, аби лише уникнути дієти з темпе й тофу^[151]. Він знайде для неї два фунти телячого фаршу в обмін за те, що перегляне табірні реєстраційні записи.

В Остудному Наметі вони очистили гуртовий вівтар, поприбиравши звідти кварцові кристали, мідні статуетки мавпи-Ханумана^[152], обрамлені фотографії Рама Дасса^[153], рухомі пластикові фігурки майстра Йоди, Скелеторів^[154], ляльок Міс Пігі^[155], Моїх Гарнюніх Поні^[156], Барбі-з-Малібу^[157], Ґамбі^[158]158 та обітні свічки з ароматом ванілі. Очищений, вівтар виявився по пояс заввишки, його було вкрито фарбованим технікою батик-зав’язування у помаранчеві й червоні завитки простирадлом. Таким чином вони отримали практичне місце для огляду трупа. Поки Веселкове Сяйво працював, Сонячне Дитя документував кожен крок процедури, знімаючи фото і відео мобільним телефоном.

Згідно зі списками прибулих, під іменем Скубі-Ду зареєструвалося сорок вісім табірників. У повітрі щедро віяло запахами барбекю. Тут завше тривало літо. Веселкове Сяйво зважив імовірність того, що цього померлого Болотяного Чоловіка нема серед тих шістьох Скубі-Ду, які під час реєстрації вказали номери своїх водійських ліцензій. Шанси радше схилялись до того, що він приїхав сюди автостопом.

Працюючи, Сяйво почувався археологом, який зчищає пензликом сторонній бруд, щоби потім, після протирання дитячими вологими серветками, відкрити ділянки чистої шкіри. Він шукав сліди ін’єкцій, місця заштриків, які б свідчили про передозування. Колоті поранення. Дірки від куль. Зміїні укуси. Що більше Веселкове Сяйво очищав, то дужче упевнювався в тому, що ніколи раніше не бачив цього юнака. Він явно був з пристойних. Лілейно-білий домашній хлопчик, якого заманили сюди репортажі музичного телеканалу про запаморочливий фестиваль-оргію і вгашених пустельних німф. Він не мав жодних татуювань. Не мав пірсингів. Обстеживши тіло, Веселкове Сяйво попрохав Тінкі-Вінка принести йому з Харчового Намету ножиці для патрання курчат, і вони почали зрізати зроблену з пап’є-маше маску «боулінгова куля». Віддираючи від неї смуги так, як людина чистила б помаранч, вони випустили на волю не менше мільярда чорних мух. З тімені Скубі-Ду до задньої частини його черепа шпичаками збігав фарбований на червоне «ірокез». Шпичаки стояли сторчма, тверді, немов залізні. Ці шипи скидалися не так на гребінь півня, як на маківку багряного какаду.

У голові Веселкового Сяйва вигулькнула фраза «природні причини», і він вже почав було думати, де вони зможуть поховати тіло цього хлопця, та аж тут, відвернувшись, переломився в попереку Тінкі-Вінк. З його рота ринув довгий текучий каскад. Напівперевареним тофу обляпало Лежачого Будду^[159]. Коли Веселкове Сяйво подивився знову, ірокез перестав бути зачіскою. Гаряче повітря вмент просмерділо блювотинням. Шипи, що стирчали з мертвого хлопця, виявилися металевими. У його поголений скальп було ввігнано ніндзівську метальну зірку, яка вкрилася червоною глазур’ю засохлої крові.

У Веселкового задзвонив телефон. Знову невизначуваний номер. Здогад малоймовірний, але телефонувати міг хтось із його дітей, а отже, він відповів на дзвінок.

— Алло?

Можливі відбитки пальців, які не знищила пилюка, напевне замазано кров’ю.

— Містере Сяйво? — запитав абонент на зв’язку.

Цей голос він знав з телевізора. Дівочий голос, причепурений якимсь британським акцентом. Чисто тобі з Кінгс-ровд^[160]. На пам’ять навернулися вкорочений топік і життєрадісна, вся в ластовинні дівчина, що під час весняних канікул веде пряму трансляцію з якоїсь місцини в «Узбережжі Джерсі»^[161].

Це була остання особа, якій варто було дізнатися про тутешній код «Кучерява М’ята». На жаль, він мусив обірвати зв’язок.

Останнє, що йому було потрібне, — це, щоб якась підмальована кицька-подкастерка унюхала новину про заблукалого в ницій місцині студента коледжу з розваленим черепом^[162].

У цей момент він потребував косяка і якоїсь хорошої засмаглої дев’ятнадцятирічної давалки. Отамечки, у Таборі Зомбі, одна зомбі-чірлідерка в короткій плісованій спідничці, під якою вона не носила більше нічого, скинула перед цим на нього грайливим оком. Здебільшого до другої дня він уже мав хороший перепихон. Пуцьку з тих зомбі. Пуцьку з гобітів. Дівчата, які увінчували його шовковими квітами і всівали йому бороду блискітками, всі вони мали серйозні проблеми з батьками. Боронь Боже, щоб його донька виросла й зв’язалася з якимсь вульгарним череватим хижаком середнього віку.

Ці три тижні єдиний період у році, коли він отримує бодай якусь повагу. Єдиний час, коли він почувається повноцінною людиною. Тут він особистість, яка має певну вагу. Він не збирався дозволити якійсь журналісточці спаплюжити єдину в його житті приємну річ.

Сонячне Дитя нахилився нижче, щоб роздивитися зблизька.

— Я б вам сказав, що ця зірчаста штукенція, ось вона і є ймовірною причиною смерті.

Він поважно кивнув і схрестив тоненькі руки на голих грудях, немов весь такий з себе лікар-консультант.

Наразі умови для посмертного огляду не були ідеальними. Дедалі гучніше лунав музичний передзвін висячих рурок, вказуючи на те, що пустельний вітер набирає силу. Пилова буря приховає сліди вбивці так само ефективно, як той лондонський туман, що зветься гороховим супом, колись був маскував Джека-Патрача. Завше залишаючись Невіруючим Фомою, Сяйво спитав:

— З чого ти такий впевнений?

Сонячне Дитя потягнувся рукою донизу почухати собі промежину:

— Я медик.

Веселкове Сяйво засумнівався, що він ясно дочув сказане.

— Маю на увазі, — уточнив Сонячне Дитя, нюхаючи свої пальці, — що поза цією місциною я медик. Зараз я навчаюся на медичному факультеті в «Ратґерзі»^[163].

Неоново-рожева дитяча соска звисала на шнурку з його шиї. За кілька років там висітиме стетоскоп.

Веселкове Сяйво відкинув цю заяву глузливим пирханням. Він не збирався поступатися авторитетом якомусь Дуґі Хавсеру, що виростив собі лише перший врожай лобкового волосся^[164].

— Якщо ти такий розумний, то, може, розкажеш мені, яким чином це трапилося?

Сонячне Дитя на мить придивився до трупа.

— Табір Злих Ніндзя.

Тінкі-Вінк витер в себе з губ блювотиння. І сплюнув, прочищаючи рота:

— Ніякого сумніву.

Навіть у блиманні свічок і в диму кадильниць зблискували його рівні зуби. Трохи блювотиння прилипло до всіяної стразами оправи його окулярів.

Веселкове Сяйво пересмикнуло. Табір Злих Ніндзя був для нього, либонь, найменш спокусливим для візиту місцем. Особливо в офіційній справі. Кожен Злий Ніндзя, аж до останнього пахолка, був непередбачуваним, світового класу пронозою з гострим знаряддям, і то вельми дратівливим.

— Скубі-Ду повідав уже все, в чому він збирався зізнатися. — Веселкове Сяйво клацнув пальцями і кивнув великим пальцем назад собі через плече. — Приберіть, щоб він зник.

Обидва помічники вирячилися на нього. Невтямливо. Сонячне Дитя підніс собі до рота соску і почав смоктати. Тінкі-Вінк боязко втягнув голову в плечі:

— Може, мені таке казати й не по рангу, але чи не буде це знищенням доказів?

Веселкове Сяйво всміхнувся:

— Що? Ти хіба юрист?

Хлопець знизав плечима. Почервонів і відвернувся.

— Ну, я спеціалізуюся на судових справах в індустрії розваг.

За межами пустельного арт-фестивалю, поза цими трьома тижнями магії посеред невідь-де, кожен жив якимсь іншим життям. Удома ці обкурені лялі без ліфчиків були нейробіологами та дизайнерами комп’ютерних програм. Геть усі палії, що вешталися тут з характерно роззявленими ротами, в реальному житті були районними прокурорами. Ніхто з них не бажав цього втратити. Веселкове Сяйво чекав наступних заперечень. Не надійшло жодних.

— Зарийте його, і то поглибше. Десь поза обрієм. Покладіть згори камені, щоб не дозволити падлоїдам подарувати його кісткам воскресіння.

Він дивився, як вони загортають тіло у розфарбоване вівтарне покривало. Коли хлопці його підважили, Сяйво їх запевнив:

— Усе стабілізується, коли ми притягнемо до відповідальності вбивцю.

Насправді Сяйво сказав це, аби заспокоїти самого себе.

Він мав певну контактну особу. Очільником клану ніндзя був один зух на ім’я Фальш-Хвиський^[165]. Давно, ще в плейстоценову епоху, той разом з Сяйвом виконував роботу з очищення сральників. Хвиський ніколи не признавався, що він аж такий старий. Він голив сиве волосся в себе на грудях і багато патякав про отримання «ЗОР», намагаючись створити про себе враження як про юнака^[166]. Сяйво знайшов його у Медійному Павільйоні, де той записував подкаст для якогось музичного відеоканалу. Цього сезону знімальні групи з усіх країн світу протоптали сюди стежки, щоб поживитися тутешніми ексцентричними акціями. Вони кількісно перевершували кола барабанщиків, і, коли їхні гелікоптери зависали занадто низько, намагаючись зняти конкурс топлес-лімбо^[167], їхні гвинти збивали пустельну пилюку в задушливі нуртовища хмар.

Те, що відбувалося тут, слугувало для світу свого роду колективною гештальт-терапією, тож ніхто не міг звинувачувати світ за бажання на це піддивитися. Тут дитиніли монстри. Повільно набирали форми мрії. З безплідного, відкритого всім вітрам кам’янистого ґрунту виросла повнорозмірна копія Нью-Йоркської фондової біржі — з усіма тими її широкими сходами і колонами з канелюрами. Перебував у стадії будівництва майже такої самої висоти бюст вождя Мао. Рейнський замок. Занурений у випалені сонцем вапнякові пласти океанський лайнер. Гаргантюанський пеніс. Троянський кінь. Усе будувалося з бальсового дерева й корку. Кожна структура створювалася на очах за допомоги планок і пап’є-маше, дротяної сітки і натягнутих полотнищ, скоб та фарби. При них роїлися крихітні голі фігурки. Наче на якійсь картині Сальвадора Далі. Змахували крихітні руки, і за мить долинав стукіт мініатюрних молотків. Усе спотворене масштабами й відстанями. По широких проспектах між цими монументами походжали фігурки у різьблених африканських масках і високих головних уборах з павичевого пір’я. Поряд з римськими центуріонами дріботіли гейші. Католицькі папи та американські листоноші в офіційній уніформі. Безупинне юрмище костюмів і голизни. Люди вигулювали на повідках своїх добровільних рабів. Люди видували серенади на сліпуче сяйливих тубах — на полуденному сонці пекуче блищала їх мідь.

У цю юрбу й втасувався, приймаючи зусібіч привітання і схвальні вигуки, Веселкове Сяйво. Від молодих людей, для яких він був доказом того, що вік не припинить їхніх забав. Для старших табірників він був тією ланкою, що пов’язувала їх з їхньою юністю.

Тут діяв інкубатор, лабораторна пробірка, чашка Петрі. І він пишався тим, що грає в ній певну роль. Ця глушина творила майбутнє, і те, що потім відбувалося в світі, спершу воно відбулося тут. Мода. Політика. Музика і культура. Наступна світова релігія сформується тут. Майже все з тутешніх експериментів зазнає фіаско, але дещо вкоріниться й зростатиме.

Натомість у такого явища, як «Окупуй», трапився лише один сезон^[168]. Веселкове Сяйво вважав, що арт-фестиваль «Плая-Рок» виживає впродовж десятиліть тому, що його принципом є творчість, а не ремствування. Творення, а не протест.

Зовнішній світ залишається каналізаційною системою корупції й розбрату. Він непоправний, і єдина надія на лікування може з’явитися від цієї зайнятої у виставі зграї митців і вільнодумців. Цей їхній особливий, крихкий світ не мусить скінчитися. Не за його врядування.

Найперше він відвідає власний намет і пориється у себе в пупі. Він знав, що Фальш-Хвиський стає піддатливим там, де задіяно мескалін.

У Медійному Павільйоні інтерв’юеркою виступала та британка. Рудоволоска, зі знадливими карими очима і голеною пуцькою. Схрестивши ноги, вона сиділа з Хвиським в тіні смугастої, блакитно-білої пляжної парасолі. На Фальш-Хвиському була настегенна пов’язка з конопельного макраме. Мудро з його боку. Будь-якій євро-дівчині його обрізаний член здався б вродженим дефектом. Хвиський з дівчиною цілувалися в щічки, і Веселкове Сяйво відійшов геть. Він підступив до старіючого ніндзя і пішов з ним в ногу, коли той покинув місце інтерв’ю. Блимнув перед Хвиським екраном свого телефону. Показав знімок мертвого болотяного хлопця. І запитав:

— Твої ніндзя часом не губили метальних зірок?

Фальш-Хвиський кинув погляд на фото і похитав головою. Це заперечення було явною брехнею.

Веселкове Сяйво продовжив невинним тоном. Наївним тоном:

— Гадаєш, мені варто звернутися з цим до окружного шерифа?

Це запитання змусило Хвиського зупинитися й задуматись. Він розумів, що на кону лежить геть усе. Якщо шуканим вбивцею є ніндзя, їхній клан не зможе зачаїти його. Або її. З усіма тими їхніми покривленими мечами, скімітарами і всіяними шипами булавами вони пожертвують кимось зі своїх членів раніше, ніж ця брудна справа закриє все наметове поселення.

Хвиський іще раз подивився знімок.

Цього разу довше.

— Скинь мені цю картинку, — буркнув він. — Мені знайоме це знаряддя.

Фальш-Хвиський вихопив з-за вуха косяк, а з глибин своєї настегенної пов’язки видобув запальничку. Піднісши полум’я до того, що пахло сумішшю каліфорнійської скунсової трави й доброго тютюну, він втягнув повні груди диму. Вже видихаючи дим, він промовив:

— Якщо правопорушник хтось із наших, ми порахуємося.

Він запропонував Веселковому затягнутися і Веселкове Сяйво пристав на пропозицію. Вони розсталися біля намету Хутряних. Усе тамтешнє плем’я тинялося довкола в суцільних костюмах і плюшевих масках. Неможливо було збагнути, як в таку спеку хтось може носити штучне хутро.

Сяйво прогулювався далі, та тут у нього знову задзвонив телефон.

— Ладлоу, я розумію, що залишаюсь для тебе завадою.

Знову його дружина. Вона не завжди була завадою. Колись вони й познайомилися на цьому фестивалі. У ті часи, коли вона була тією дивачкою, що ходила по розпечених жаринах, закидувалася пігулками і розмальовувала собі тіло. Вона була вродливою тоді, давно. Безстрашною. Тепер вона голить собі пахви. Вона продовжувала по телефону:

— Ладлоу, в тебе двоє дітей. Ти не можеш проводити всю свою відпустку далеко від сім’ї.

Як і перше, Веселкове Сяйво дозволив їй висказатися. Він не відповідав. Не виправдовувався. На нього справила враження якість сигналу. Йому було навіть чутно скрегіт її зубів.

— Почасти душа мені підказує, що мені варто від тебе піти, — закинула вона наживку. — Треба мені від тебе піти? Забрати дітей, поміняти замки і виїхати? — Голос у неї стиснувся, немов кулак, вона чекала. — Це те, чого ти бажаєш?

Він слухав. Давав їй можливість випустити пару. Його настроєва каблучка потемнішала й темнішала далі, перетворюючись майже на обсидіанову.

— Ладлоу, ти ще слухаєш?

Він слухав, але не сказав цього.

— Гаразд, — промовила вона. І відімкнулася.

Він вирушив тим самим шляхом назад до Медійного Павільйону. В рудоволоски була пауза між інтерв’ю. Вона якраз пила дієтичну колу, коли Веселкове Сяйво потрапив на її карі очі. Оцінивши зазивний вираз її обличчя, він зрадів, що на ньому чиста настегенна пов’язка. Веселкового непокоїло, що його дружина і діти можуть побачити трансляцію, але за те, щоб її побачили його ділові партнери, він молився. Оператор всадовив його під смугасту парасолю, а рудоволоска перевірила себе в дзеркалі. Трохи пошпортавшись, вони врешті-решт пристебнули крихітний мікрофон до його бороди.

— Я намагалася вам додзвонитися, — простягнула вона йому свою всіяну веснянками руку. — Мене звуть Шкіпер. — Обернувшись до камери, вона спитала: — Ти готовий? — Чоловік у бейсбольному картузі й навушниках показав їй два великі пальці.

Веселкове Сяйво розумів офіційну позицію табору щодо мас-медій. Медійники перебували тут для того, щоб експлуатувати фестиваль, перетворюючи його на товар, який буде ефективно використано для продажу інших товарів: пива, кондомів, будь-чого, чого прагнуть шукачі розваг. Тим не менше медії надають паліям можливість поділитися зі світом своїми ідеями й концепціями. Фокус полягав у тім, щоб не потрапити в пастку запитання типу «ось ти й попався». Він відповідав: так, його ім’я Веселкове Сяйво. Ні, він не голова служби безпеки цього наметового містечка. Його робота — полегшення спілкування між кланами. Вона поставила низку стандартних запитань про конфлікти. Про наркотики. Про сексуальні напади. Раптом, зненацька, ведуча програми, ця Шкіпер, спитала:

— Що таке код «Кучерява М’ята»?

Веселкове Сяйво засумнівався, чи він правильно дочув:

— Код що..?

Вона кивнула:

— Один сумний клоун порадив мені про це спитати.

Веселкове Сяйво знизав плечима:

— У нас немає такого терміна.

— Це означає серійного вбивцю, це так чи ні? — Рудоволоса й на мить не збилася зі свого ритму. Вона показала пальцем у бік гурту, що стояв і дивився на них. — Он той клоун, якщо я не помиляюся.

Він простежив за її поглядом до того місця, де той сфокусувався серед аудиторії, там стояв якийсь похмурий клоун. Знайомий на вигляд, але тільки тому, що всі клоуни були схожими одне на одного. Щось таке в його очах чи в поставі.

Веселкове Сяйво завиляв:

— Це зовсім не те, що у зовнішньому світі, — зблиснув він до неї втішливо-сором’язливою усмішкою. — Тут, у нас, й зблизька нема нічого такого.

— Ви кажете, що навіть з усім тутешнім юнацтвом, наркотиками та екстремальними умовами… — очі в неї сміялися, підбурюючи його до правди… — у вас ніколи не траплялося жодного вбивства?

Він зробив вигляд, ніби задумався. Нахилив набік голову. Насупив лоба. Тривале самозаведення пітчера перед тим, як метнути фастбол^[169].

— Ні, — відповів він. — Ніколи не траплялося.

Дзеленькнув його телефон, сигналізуючи про надходження нового текстового повідомлення. Прямий ефір. Йому казали, щоб він вимкнув телефон, але тепер він зрадів, що цього не зробив. Під лютим поглядом Шкіпера він проглянув текст. Той був від Суничного Тістечка, вона повідомляла про крики і звуки шаленої бійки в таборі Злих Ніндзя. Незважаючи на камери, він почав набирати текст їй у відповідь.

Провокуючи його на реакцію, Шкіпер запитала:

— Це той ваш код «Кучерява М’ята»?

Веселкове Сяйво скористався повідомленням як приводом, щоб злиняти. Він подивився прямо в камеру — ще одна річ, яку вони особливо були заборонили йому робити, — і сказав:

— Час іти, дати бій лиходіям.

Коли він полишив імпровізовану сцену, той клоун з гурту зівак уже десь зник. Поглинутий масованою круговертю балерин, обтягнутих шкірою байкерів та трансвеститів.

Поза камерами він зателефонував Суничному Тістечку. Вона не дізналася ніц. Не було чого повідомляти. Клан Вампіра і дехто з членів клану Супергероїв нібито чули, як кричав якийсь чоловік. Благав про допомогу. Раніше, ніж хтось устиг щось дослідити, схоже, все повернулося до нормального стану. В сенсі, нормального для цієї місцини. Веселкове Сяйво подумав про Фальш-Хвиського і загадався, чи було віддано там комусь належне згідно з ніндзівським правосуддям.

На цей момент обидві ноги Сандри Бернгард були вже високими, як телефонні стовпи. Цілком зібрана, вона височітиме, як вікова секвоя. За графіком її мусили спалити через два дні. Навряд чи її встигнуть закінчити до того, як пустять на вогонь. Веселкове Сяйво стояв і дивився, як до її безголового тулуба підвішують руки. Довшали післяполудневі тіні. Перед сутінками тіні від усього, смугуючи цю безмежну площину, простягнулися на цілі милі. Замерехтіли низки різдвяних вогників і невдовзі величезна тінь ночі прикінчила всі менші тіні. У чистому повітрі пустелі почало смердіти дизельним димом генераторів. Десь віддалік якийсь ідіот грав на волинці.

На телефон йому прийшов текстовий бюлетень він Національного бюро погоди. Ближче до півночі передбачалися сильні вітри, а це означало чергову сліпучу пилову бурю. Він сподівався, вона їх обмине. Спалення гігантського пеніса з пап’є-маше було призначене на дев’яту. Очікувався доволі великий натовп. Цей вечір складався зі звичайних вербальних дискусій щодо кохання або наркотиків. Пара випадків теплового шоку. Клани виказували йому шану, коли він непоквапливо минав їхні табори. Дівчата накидували йому через голову на шию цукеркові намиста. Народ пропонував пиво і запашний чай. Це був його народ. Невдатні художники. Невизнані музиканти та письменники. Ідеалісти за сумісництвом і кабінетні містики.

Замолоду він теж був ідеалістом у безчесному світі. Не дивина, що й сам він виявився так само безчесним, тільки в іншій, новій формі безчесності. Можливо, це найкраще, чого може досягти будь-яке нове покоління: покласти початок своєму власному бренду безчесності.

Він навчався в художньому училищі, то було безглуздям. Мерзенним, смердючим шахрайством. Там переводили в готівку його чеки, запевняючи його, що він має рембрандтівський потенціал. Куратори і професори, вони змальовували картину його майбутнього краще за будь-який шедевр, будь-коли намальований ними в реальному житті. Який жарт. Вони казали йому, що він має талант. Для юнака це слово було героїном. Талант. Чотири роки, п’ять років, шість, а він усе купувався на цю підмазку. Він мріяв створювати комп’ютерну анімацію для кінофільмів, можливо, відеоігри. Він уявляв собі кар’єру з приведення в життя героїв і янголиць комп’ютерної графіки. Роблячи неможливе можливим.

Студентський борг та низка робіт напохваті — і кожного року перерви тут, де він зустрів свою дружину, жінку, яка тепер вміє віддано триматися нудотного родинного гнізда, — і нарешті він знайшов своє покликання. Хто б міг такого очікувати, але його завербував один проктолог. Забавно, колись він цілковито довіряв лікарям. Тепер він знав, що лікарі в роботі такі само шахраї, як і всі інші.

Веселкове Сяйво постраждав через першу в своєму житті ректороманоскопію^[170]. Все ще причмелений під дією «демеролу»^[171], він подивився зняте відео разом зі своїм лікарем. Такий собі тур з екскурсоводом по своїй цілком здоровій товстій кишці. Вони не ставили собі на меті розробити якусь аферу. Просто двоє метких парубків виявилися ще й кмітливими. Веселкове Сяйво попрохав собі копію того відео. Воно було цифровим. Усе таким уже було. І забрав його додому, і, залишаючись іще під кайфом, завантажив знятий матеріал до свого цифрового аніматора. Він обробив у фотошопі знімки найогидніших передракових шишок і поліпів, які лишень тільки знайшлися в Інтернеті. Скомпонував їх з образами Ісуса Христа. Це була найбільш творча робота, відтоді як скінчилася його роль юного генія в художньому училищі. Потім він розташував ті обличчя-поліпи на стінках своєї кишки і показав відео своєму ескулапу. Шокував гузнодохтура, звісно. Обидва тоді славно пореготали, проте добрий лікар поставився до цього жарту серйозно.

Вони проробляли це тільки з людьми, які могли собі дозволити заплатити, людьми з рясним страховим покриттям. Звісно, це було шахрайством. Коли ректороманоскопія не виявляла жодних аномалій, Веселкове Сяйво застосовував свою надбану в художньому училищі магію. Один позирк на ті жахи, що їх Веселкове Сяйво так ретельно організував у їх нутрощах, і люди благали, щоб їх поклали під ніж. Насправді ніхто нікого не різав. Хіба що трохи наркозу і колупання всередині, але нічого травматичного. Пацієнти йшли собі додому, під кайфом, переповнені енергією до нового життя, бо вони обманули смерть. Сяйво з лікарем ділили гонорари. Загрібали велику грошву.

Останнім часом він брав потроху замовлень від одного онколога, обробка рентгенографії грудної клітини. Пухлини здебільшого, інколи туберкульоз. Не те щоб йому не вистачало грошей. Він просто хотів дослідити нові шляхи для власного мистецького вираження. Це було шахрайством, брудним шахрайством і крутійством, але не більшим за те художнє училище. Крім того, він довів одну річ: Марсель Дюшан був правий^[172]. Ніхто не в змозі перешахраїти того француза. Контекст — це все. Ти можеш зобразити щось прекрасне — як прекрасно сідає сонце поза пишним розарієм, — і жоден любитель мистецтва не розщедриться й на мідний цент. Але якщо ти сотвориш шедевр, щось деформоване й обезбарвлене, та вставиш це якомусь багатієві в сраку, тобі заплатять королівський викуп, аби лише того позбавитися.

Надвечір грандіозний пеніс підносився над ними. Такий височенний, що губився в сутінках. Звичайно, він був необрізаним.

Багатотисячний натовп дивився як, стоячи віддалік, натягує тятиву лука одна з Секс-Відьом. З досконалим прицілом вона пустила палаючу стрілу, яка спершу прокреслила яскраву дугу по кількох тисячах сітківок, а потім уже простромила голівку члена. Кожен із присутніх чоловіків здригнувся. Полум’я розбрідалося на всі боки, немов спалахи якогось миттєвого герпесу. По тому почали гатити феєрверки. Верещали ті, що свистять, — «Піколо Піти». Інші вибухали, розкидаючи ракетами іскри в нічному небі.

У нього розгулялася фантазія… він це собі, либонь, уявив, але «Піколо Піти» звучали майже по-людськи. На той момент щось розчути було вже запізно. Всюди вереск, голосіння, усі танцювали навкруг вогняного видовища.

Крики всередині пенісу підбивали й людей до кричання. Серед цього шарварку Веселкове Сяйво помітив, що до нього тишком підібрався і сідає поряд Фальш-Хвиський.

З очима, спрямованими на вогонь, Хвиський промовив:

— Чувак учинив бійку в Болотяному Таборі. Сказав, що його зірки й ножі включилися самохіттю.

У нічному повітрі пахло барбекю, але не дужче, ніж це бувало завжди. Смаженим на грилях м’ясом, дизельним паливом і збройовим порохом.

Тон у Хвиського був самовдоволений:

— Ми проголосували. Чувак програв.

Він так і тупився очима в палаючий фалос.

— Не хвилюйся, — додав він, не відриваючись увагою від певної плямки у верхній частині багаття. — Ми дали йому стільки «рогипнолу», що вистачило б нокаутувати коня^[173]. Чувак нічого не відчуває.

На якусь мить фестиваль для Веселкового перестав бути прообразом майбутнього. Здалося, ніби це вимазані кров’ю й фекаліями демони під музичний акомпанемент з криків катованих людей танцюють довкола охопленої полум’ям вежі. Це все трава, запевняв він себе, це все та трава, поки картина перед його зором не повернулася до тієї, якою він бажав її бачити. Поки найважливішою з його турбот не стало питання — де він зможе дістати два фунти свіжого телячого фаршу?

Пеніс кінчив у нічне небо. Похилився набік. Повільно влігся. А вогонь прогорів до пагорба жарин, по якому, не гаючи часу, почав походжати клан Містиків. Як воно й обіцялося, почав здійматися вітер. Люди почали вирушати до укриттів. Збиралося на чергову пилову бурю «гороховий суп».

Навіть найвитриваліші рейвери — Табір Небувандія^[174] та Кінетично-Ритуальна Лабораторія Прикладної Науки, — і вони вгамувалися, зважаючи на ураганної сили пориви і летючу куряву. Повітря стало таким густим, що Веселкове Сяйво зі свого намету не міг роздивитися на стежині нічого далі табору Секс-Відьом. Він не бачив вогнів на Харчовому Наметі. Зі світу було згладжено місяць і зірки.

Із затишку свого спального мішка він набрав номер, який знав на пам’ять.

— Дюймовочко?

Це було її фестивальне ім’я. У зовнішньому світі вона трималася даного їй батьками імені — Слоун. Місіс Слоун Робертс. Він запитав:

— У тебе все гаразд?

Вона перепитала:

— У тебе все гаразд?

Утомлено він відповів:

— У нас тут був один інцидент, але його залагоджено.

— Ладлоу?

Він, після вагання:

— Не хвилюйся.

Він чув, як вона чекає. Він слухав її, на щось зважуючись. Він чув, як за стінками намету вибудовується ревіння піщаної бурі. Вишаровуючи пустелю дочиста. Стираючи з пам’яті крики спалюваного живцем убивці. Він не мав певності, звідки взялися його наступні слова. Поки ніхто з них не говорив, він чекав, що ця мовчанка глибшатиме. Він чекав іще. Нарешті він заговорив:

— Якось собака потрапив до нас у школу, було таке один раз. Я навчався в четвертому класі. Той собака всюди бігав і все облизував. Мені було вісім років, і той пес дав мені розуміння, чим я жертвую, назавжди^[175].

Це все, що спало йому на думку. Він сказав своє слово.

Слоун чи Дюймовочка, здалося, вона розуміє. Дружина зреагувала на подачу:

— Діти реготали, бавилися, ще б пак — побачити ягня в школі^[176].

Вона зрозуміла. Сидіти вдома — це прирікати їхніх дітей на майбутнє без змін. А тут колиска кращої цивілізації. Вона мусить це розуміти. Це не криза середнього віку і не тимчасова підміна, а справжній вибір. Шукачі просвітлення завжди відходили в пустелю в гонитві за якоюсь великою відповіддю.

— Я подумав, — промовив він з надією, — може, наступного року ми сюди всі разом приїдемо, на цей фестиваль, родиною.

Він відпливав у сон.

Холодним голосом, м’яко, проте не без співчуття, його дружина сказала:

— Не буде фестивалю наступного року.

Веселкове Сяйво здивувався, як близько і чітко, попри цей вітер, звучить її голос.

Голос у неї стишився до муркоту. Якогось глузливого муркоту. І вона погукала:

— Ладлоу?

Вона сказала:

— Я запропоную тобі угоду.

— Угоду, — луною відгукнувся він, не впевнений, що правильно розчув.

— Якщо ти приїдеш додому, — сказала вона, — я припиню вбивати твоїх людей.

Веселкове Сяйво вмент отямився. Він їй нічого не розповідав. Суничне Тістечко не мала її номера. Крім нього, ніхто не знав її номера.

Вона прошепотіла:

— Метальна зірка в потилицю одному ідіоту з Болотяних Людей… такий дзвіночок тобі про щось говорить?

Тут геть усі користуються вигаданими іменами. Багато хто носять маски. Чи здатна на таке Слоун? Так, колись вона сама була дикою, вся в струпах грязі. Коли вони вперше зустрілися, вона була метальницею в дуеті «летючі ножі». Але ж тепер вона матуся, що возить машиною дітей на тренування з європейського футболу.

Голос у телефоні запитав:

— Як ти гадаєш, хто розповів твоїй телевізійній подружці про код «Кучерява М’ята»?

Він запитав:

— Де Ліса й Бенні?

— З їхньою бабусею Робертс.

Ладлоу Робертс спитав:

— Поки їхня матуся мордує паліїв?

Це вона була сьогодні тим клоуном, що дивився на нього наврочливим оком. Тим сумним клоуном у натовпі. А ввечері вона дозволила їм стратити невинну людину і танцювала серед хутряних, і зомбі, і всяких інших гультяїв у машкарі. Справжній монстр серед уявних.

Слухаючи, він почувався дедалі важчим і важчим — так, наче замість свого фіолетового спального мішка він лежав у ванні, з якої навкруг нього витікала тепла вода. Втративши плавучість, він почав відчувати повноцінну вагу своїх кісток і плоті. Раптовий тягар, занадто важкий, щоб його посунути. Масивну незграбність когось мертвого.

Голос у телефоні приписував:

— Завтра ти перед ким треба вибачишся і приїдеш додому до того, як я уграю наступного.

А після паузи:

— Вирішуй сам.

І обірвала зв’язок.

Це вітер, цей вітер робив людей скаженими. У гущині цього розвіяного піску вона може перебувати за якихось кілька футів звідси. Наметове містечко переповнене п’яними й очманілими від наркотиків юнаками, і, якщо той мертвий ніндзя був вартий довіри, вона вкрала арсенал його заточеної, вигостреної, як бритва, зброї. Вона знала: якщо він викличе поліцію, всій цій гульні кінець. Кінець назавжди, тому що він знехтував своїми подружніми обов’язками. Якщо він не складе свого намету, загинуть нові люди.

У найкращому разі він повернеться додому до безжальної вбивці.

Його палець рився всередині пупа, нашукував, нишпорив і врешті видобув звідти стоміліграмову таблетку «люміналу». Люди щодня полишали наметове містечко. Інші прибували. Ніхто їх не рахував. У найгіршому разі кожна ніч коштуватиме життя черговій людині. Він уявив собі мертвою Суничне Тістечко. Тінкі-Вінка. Сонячне Дитя. Він міг би вивести її на чисту воду. Можливо, якби він пустив поголоску, вони зуміли б її впіймати. Впровадити заходи безпеки.

Одна ніч — один палій, таким чином вимальовується ще сімнадцять трупів. Щороку один-два юнаки полишали їхню гулянку, похитуючись, зникали серед піщаного вітру, і більше ніхто ніколи не мав від них жодних звісток. Пустеля поглинала їх, як якісь пожертви. Як данину. Десь серед тисячі квадратних миль цієї пустки буря ховала кожного там, де той впав.

Збудуй. Спали. Збудуй. Спали. Вшануй і зруйнуй.

Йому дійсно був потрібен люмінал, цієї ночі. Навіть уже заснувши, він відчував, як в грудях зростає збудження. Затівається того варта гра. Якщо він її впіймає, що тоді? Зможе її накачати наркотою, знаючи правду? Чи засмажить він власну дружину — живцем, у голові гаргантюанської Сандри Бернгард? Тепер, коли він дізнався, якою величною, незрівнянно-грандіозною є самовідданість його дружини?

Літургія

З огляду на нещодавній випадок пошкодження майна по вулиці Бетлінгемшир-корт, 475, рада домовласників хотіла б іще раз нагадати політику нашого об’єднання як стосовно утримання собак, так і щодо належної утилізації біологічно небезпечних органічних речовин. Відповідно до правил об’єднання, усі свійські собаки мають бути прив’язані або утримувані за парканом у межах власності свого господаря. За жодних обставин собаці не може бути дозволено бродити околицею без нагляду.

Що ж до людських решток, санітарні правила округу вимагають, щоб їх передавали відповідним службам для належної утилізації. Поховання вдома не дозволено за жодних обставин.

Виконання бодай одного з наведених вище правил відвернуло б недавній випадок завдання масштабної майнової шкоди. Зараз стало можливим, за допомогою встановленої хронології завдання збитків, простежити переміщення згаданої санітарно-небезпечної речовини й назвати тварин, що взяли в ньому участь. Повідомляють, що перший інцидент стався 10 травня, коли між 10:00 ранку і 15:30 пополудні частково розкладені рештки були, вочевидь, видобуті з невідомого місця собакою. Найімовірнішим підозрюваним, який поклав початок усій справі, став Ґудзик. Викопавши рештки, хатній пес переніс їх до ще недавно білої хазяйської спальні з ворсистим килимом у будинку 475 по Бетлінгемшир-корт, де він грався з ними протягом невизначеного проміжку часу, поки не закопав на задньому подвір’ї того ж таки будинку.

Якщо на мапі з’єднати однією лінією будинки 475–565, 785, 900, 1050, 1075 і 1100 по Бетлінгемшир-корт, яким завдано збитків, можна простежити за невеселою подорожжю безтямно викинутих людських нутрощів і побачити, як їх знаходила і переносила до нового місця ціла низка як свійських тварин, так і диких шкідників, а саме пацюків і єнотів, кожен з яких, заволодівши чимдалі сильніше розкладеним предметом, нівечив його і ховав у новому місці. Подібність шкоди, завданої килимам, оббивці меблів і постільній білизні, вказує на те, що далі ця контрабанда потрапила до провулка Серрідейлдаун. По тому були знайдені суттєві докази схожих випадків у кількох домогосподарствах по Найтбриджтон-клоуз і Риджентроузтюдор-кресент. Через невпинний характер розпаду тканини кожна наступна її поява спричиняла суттєвіший і триваліший ефект на м’які поверхні в кожному будинку.

Щоб розрахувати вартість зливу й очищення басейнів у нашій околиці, запропоновано провести окрему оцінку. Крім того, мешканцям району рекомендується переглянути свою історію щеплень; особливо це стосується тих купальників, яким трапився згаданий предмет і які не змогли розпізнати його природу й приймали його за старенький здутий фіолетовий пляжний м’яч. Принаймні в одному випадку купальники перекидали його одне одному з неприхованою втіхою.

І от це гидке, просякнуте водою чужорідне страхіття молодша з дочок Санчез, нічого не підозрюючи, виловила з їхнього басейну. Взявши щипці для барбекю, вона перекинула його через паркан, де воно залетіло до басейну родини ДіМарко. Там на нього натрапив їхній старший син, Денні, котрий виявився нездатним дати йому гідну і пристойну раду. Натомість він зажбурнув предмет на сусідський дах по вулиці Айві-гай, 8871. Там його дзьобали ворони, одна з яких врешті підняла напіврозкисле падло в повітря і злетіла високо в блакитне літнє небо, звідки впустила свою здобич просто на шезлонг, у якому лежала Ада Луїза Каллен. На цьому подорож тих покидьків обірвалася.

Прикро, але кілька інформаційних інтернет-порталів уже поширили цю історію під заголовком «Викинуті мертві рештки впали на голову оголеній купальниці». Історія розлетілася мережею після того, як про неї порозводилися так звані експерти радіостанцій по всій країні.

На час вилучення покидьків вони вже втратили чималу частку своєї початкової ваги. Були викликані офіційні представники правоохоронних органів. Після обговорення медики «швидкої допомоги», що прибули на місце події, спробували визначити природу органічної матерії, а крім того, зафіксували її вагу в 22 унції^[177]. Вони також надали допомогу міс Каллен, яка виявляла симптоми шоку й нудоти, мала травми міжхребцевих дисків і м’яких тканин шиї, а ще підозру на струс мозку.

Після тривалих дискусій більшість пристала на те, що знайдена матерія не свідчила про вчинення акту насильства. Вочевидь, вона була відкинута природнім шляхом. Первинний огляд засвідчив її людське походження.

Хоч багато хто з цим і не погоджується, такі відкидувані тканинні оболонки насправді підпадають під категорію медичних відходів і, таким чином, становлять загрозу санітарній безпеці громади, вже не кажучи про вартість будинків, у яких побували вказані відходи за пособництва кількох хатніх тварин, котрі, як з’ясувалося, послідовно викопували їх із землі й переносили далі впродовж трьох спекотних днів.

Експертиза виявила, що вказана органічна матерія є нещодавно відторгнутими утробними тканинами з характерними, просякнутими загустілою кров’ю утвореннями, що викидаються з організму матері під час народження дитини. Це залишок від процесу пологів у людей.

Поповнення родини нещодавно святкували одразу в кількох оселях «Мармурових скель», але це не виключає можливості того, що згадані медичні відходи були занесені з-поза меж нашого об’єднання для ритуального висадження дерева чи іншого подібного обряду. Швидка перевірка заяв на постійну зміну ландшафту, поданих упродовж останніх трьох місяців, виявила дозволи висадити п’ять трояндових кущів, один бузок, три кущі садового жасмину, один плакучий кипарис, чотирнадцять самшитових кущів і один болотний дуб. Будь-яка з цих рослин може вказувати на місце первинного заховання викинутих тканин.

Також не видається неможливим, що якась бродяча тварина, наприклад койот, цей чотириногий стерв’ятник, міг поцупити рештки покидьків з території іншої громади. Це могли бути, наприклад, «Північні пересмішники». Або «Озерні вілли», де до такого безцеремонного викидання залишкового післяпологового продукту, судячи з усього, ставляться поблажливіше.

Правду кажучи, не можна забувати також і того, що таку хіпацьку штуку могла утнути половина мешканців «Чаплиної затоки», але що тут можна вдіяти? Розмістити приватне оголошення в рубриці «Загублено і Знайдено»? «Знайдено: одна подрана плацента, частково розкладена. Пожована всіма допитливими тваринами в радіусі двох миль. Телефон». Хай би до якого засобу вдалася рада, цього все одно не буде достатньо, щоб задовольнити декотрих людців, які схильні виступати проти всього на світі і вважають, що заради повернення покидьків його власникам треба перевернути небо і землю.

Рада також не вступатиме в суперечки стосовно духовної чи ритуальної цінності цих викинутих надлишків репродуктивної тканини; одначе цей інцидент показує, що на майбутнє ми потребуємо чіткої політики щодо таких випадків.

Окрім того, що були забруднені численні предмети інтер’єрів, чимала кількість свійських тварин також наковталася шматочків тих покидьків. Унаслідок цього сіамська кішка, що належить містерові й місіс Маршалл-Саймонам, вивергнула проковтнуте, сидячи у місіс Маршал-Саймон на руках. Те саме зробив і скотч-тер’єр Ґудзик, просто на нову шкіряну оббивку заднього сидіння нового «Ягуара-XJR-LWB», який належить містерові Клейтону Фармеру.

Рада домовласників співчуває усім нашим постраждалим сусідам. Але, за винятком міс Каллен, усі вони не без гріха. Невідомі власники тварин, що так недбало прикопали покидьки, грубо знехтували правила утримання на прив’язі — усі, кого це безпосередньо торкнулося, причетні до інциденту. Дехто з тих, чия власність була пошкоджена, виступають за генетичну експертизу для встановлення особи власників з метою стягнення з них фінансової компенсації витрат на відновлення майна. Щоправда, рада переконана, що такі заходи буде важко як обґрунтувати, так і вжити.

Легко уявити собі, що молодий батько, котрий знайшов розриту яму на своєму задньому подвір’ї і чув, який через це щойно здійнявся ґвалт, не поспішатиме подавати голос і брати на себе відповідальність. Замість негайного рішення, що задовольнило б усі зацікавлені сторони, рада домовласників вирішила поглянути на інцидент у довгостроковій перспективі. Саме такі нещастя, поділені усією громадою, і пов’язують сусідів крізь роки. У нашому нинішньому суспільстві, де будинки продаються, а родини переїздять на інше місце в середньому раз на сім років, ця легенда дасть нам триваліші спогади про плинний час нашого знайомства і дружби.

У переказах факти неодмінно викривляться. Ті, що не були безпосередньо причетні до справи, казатимуть, що були. Ті, кому довелося викинути килимок, скажуть, що весь будинок був забруднений так, що довелося його покинути. Недавні події обростуть деталями й стануть частиною міфології нашої громади. Багато років по смерті наших хатніх улюбленців ми воскрешатимемо спогади про них, і смакуватимемо їх, і розноситимемо по світу. Заради сміху ми розповідатимемо про це одне одному. Ми перекрутимо факти. Ми кидатимемо цю історію в юрбу на вечірках і аж за боки братимемося від реготу. Хоч яка ця подія була огидна, ми зробимо її ще огиднішою. Роздуємо її. Зробимо надміру жахливою, щоб і самим потрапити до міфів. Щоб мати бодай таку втіху. Щоб мати якийсь доказ жахливих випробувань, які ми пережили.

Зараз ми невпинно молимося за одужання міс Каллен, яка скаржиться на нічні кошмари, що переслідують її з часів інциденту.

Через брак кращого виходу рештки доправлено до сховища в центрі судової експертизи округу Шейшоу, де їх зберігатимуть упродовж двох місяців, після чого спалять з належною пошаною.

Чому Трубкозуб так ніколи й не висадився на Місяці

Майже ціле життя тому, коли Півень був усього лише півником, грав він якось у шахи зі своїми друзями. Усі вони, а це — Півень, Заєць і Трубкозуб, тоді ходили до п’ятого класу. І от під час великої перерви сиділи вони, схрестивши ноги, навколо шахівниці в затишному кутку спортивного майданчику. Трубкозуб саме зробив хід турою, замишляючи відверту пастку, а Півень узяв слона Трубкозуба й оголосив «Шах!», коли над шахівницею нависла величезна тінь. Тінь розміром з усе. Чиясь нога тупнула в гущину пішаків, розкидаючи коней і придавлюючи шахову дошку, яку разом із шахами Півень отримав на свій десятий день народження і приніс до школи у спеціальному футлярі, що замикався на защіпку та мав свою власну ручку і тому виглядав наче портфель «дипломат», той самий шкіряний «дипломат», що його Півень планував носити, коли стане правником. І не просто адвокатом, а правознавцем у царині інтелектуальної власності, а в ідеальному випадку — юриспрудентом, що спеціалізується на праві в медіа-сфері. Цей футляр навіть мав ініціали Півня, витиснені в штучній шкірі — з тисненням золотом, — подарунок від мами й татка. Трубкозуб мав ось-ось здобути перемогу, але тепер шахівниця була розтрощена навпіл і розідрана на краях. Його мініатюрний король із чорної пластмаси та білі пішаки були змішані в одну малу купу, і посеред цього розгардіяшу стояв Бородавочник, який утоптував подарунок Півню на день народження в багно.

З несамовитим войовничим улюлюканням Бородавочник стрибнув зверху на Півня і, горлаючи, щосили вперся обома коліньми йому в груди. Заєць і Трубкозуб повідкочувалися кудись убік, видираючись у траві на ноги, щоб дати драпака, кожен радий, що хоч цього разу, лупцюють не його. Стусанами вузлуватих кулаків Бородавочник збив з обличчя Півня окуляри. Коліна Бородавочника гуляли по тендітних ребрах Півня і чавили йому ніс. Півень, зі свого боку, як міг відбивався, хоча з його розбитих губ і ніздрів рясно юшила кров. До того ж, коли він катався по власних шахових фігурах, слони боляче штрикали його в спину, а тури впивали зубці йому в сідниці. Від схлипувань Півень задихався, розпускаючи нюні, наче мале дитя, що тільки-но прозирнулося на білий світ.

Десь удалині пролунав пронизливий свист, і Бородавочник чкурнув собі геть, так само прожогом як і налетів. Одне скельце з окулярів Півня випало, а стрижень кріплення дужки репнув навпіл. Дошка й фігури були настільки брудні й потрощені, що Півню стало навіть соромно за те, що колись він був від них у захваті. Він був від них у захваті настільки, що тепер, коли за ним мовчки спостерігали Трубкозуб і Заєць, він з тим самим запалом заходився втрамбовувати все, що від них залишилося, в землю майданчика. Він хвицав коней та ферзів ногами у всі боки, тим часом як по його щоках котилися краплини сліз і крові. Півень гамселив із усієї сили по своїх тиснених золотом ініціалах, утоптуючи їх у тванюку власного приниження, примовляючи: «Блядська-суча-прибабахана-дебільна-х…ва гра!»

Трубкозуб і Заєць були спантеличені нестямою друга, але сповна його розуміли. Усі троє вони сумлінно вчилися, не пропускаючи й додаткову літературу задля додаткових балів. Усі вони заробляли найвищі бали, і навіть уже в п’ятому класі було видно, що на них чекає величне майбутнє: Півня як правника, Зайця як нейрохірурга, а Трубкозуба як конструктора космічних кораблів. Зрозуміло, що серед однокашників вони були хирляками. Усі вчителі їх любили за те, що вони підвищували середні оцінки класу. Та особливо їх любила нинішня їхня вчителька в п’ятому класі, міс Скот, яка була і вродлива, і молода, і носила довге волосся, зав’язане стрічкою ззаду, і вони її теж дуже любили. Півень, Заєць та Трубкозуб походили з добропорядних родин і мали батьків, що ставилися до своїх дітлахів теж із любов’ю й повагою. Певна річ, що мало не щотижня їх лупцювали шкільні забіяки.

Як на лихо, у їхній школі трималися політики нетерпимості до насилля, тому якщо відбувалася лупка, то всіх причетних неухильно карали тимчасовим відстороненням від занять. Для кривдника-забіяки це було все одно що тижневі вакації, та для потерпілої сторони означало одне: відставання в науці. Тому коли міс Скот прибігла на те місце, де Півень саме топтав власну шахівницю і лаявся останніми прокльонами, то він тильним боком долоні витер заплакані очі й повідомив: «Ми грали у квача, і я наскочив на дерево».

Коли Півень із промитими та перев’язаними подряпинами й синцями повернувся з кабінету шкільної медсестри, дівчатка-п’ятикласниці, поглянувши на нього, захихикали, затуляючи рота долонями. Колібрі привернула увагу Ластівки до його підпухлої губи та надщербленого зуба, і вони обидві закотили очі під лоба. Півень сів на своє місце за парту і сказав сам собі: «Цей іспит ти витримав як геній!» Заєць та Трубкозуб потупили очі, щоб не спіткати його погляд, та він перехилився через парту і сказав їм пошепки: «Мусимо розробити власний план, як нам бути».

Читання про себе змінилося на математику. Понеділок змінився на середу. На правопис і лексику. Подряпини Півня загоювалися, та не загоювалися рани, завдані його самолюбству. У самому кінці конкурсу з правопису Півень ясно відчув на собі чиїсь недружні очі. Коли він узявся писати слово «квитанція», то мигцем помітив на задньому ряду класу Бородавочника, який з лютим поглядом, тихо й лихо вишкіривши зуби, товк кулак однієї руки в долоні другої. З переляку Півень ненароком написав не «и», а «і» і поступився перемогою Дельфіну. Того самого дня, по обіді, коли міс Скот пішла до шкільної канцелярії по крейду, Бородавочник з усього маху огрів словником Дельфіна по потилиці. Від самого лише оглушного удару книжкою по голові всім у межах чутності стало якось кепсько.

Та Півня ця подія наштовхнула на щасливу думку. Дорогою зі школи додому він сказав Зайцю і Трубкозубу: «Послухайте, друзі. У мене є план нашого порятунку». План був простим. Легким і блискучим. Заєць та Трубкозуб погодилися з тим, що він геть-чисто геніальний.

Наступного ж дня міс Скот викликала Півня до дошки і задала йому розв’язати приклад: 34 помножити на 3 і розписати, як він це зробив. Півень узяв кусок крейди і довго щось виводив, списавши половину дошки. У відповіді він дістав 97. Міс Скот попросила його знову розв’язати цей самий приклад. Та цього разу в нього вийшло 91. Міс Скот занепокоєно огледіла Півня і звеліла йому сісти на місце. Коли вона попросила Зайця розв’язати цей самий приклад, то в нього вийшло аж 204. А Трубкозуб одержав 188.

Під час короткої контрольної роботи з суспільствознавства Заєць написав, що столиця Фінляндії — це Афіни. Трубкозуб же відповів, що столицею Фінляндії є Данія, а Півень вивів — море Кортеса. Тож міс Скот попросила їх залишитися після уроків. І вже віч-на-віч вона їх спитала, чи все у них до ладу вдома, чи, бува, не сваряться татко з мамою. Волосся у міс Скот було таке пругке, а щоки такі полум’яні, що троє найкращих друзів могли тільки, обожнюючи її, світити круглими, наче місяць у повні, очима.

У наступні тижні Трубкозуб забув, як писати власне ім’я. Заєць уже плутався в словах пісеньки «У лісі, лісі темному…», а коли настала черга Півня читати вголос із «Маленького будиночка на Плам-Крик»^[178], він спіткнувся на слові «гермафродит».

Міс Скот роздала контрольні з історії, яку клас писав за тиждень до того, і всі троє друзів дістали оцінку «F». «F» означає «незадовільно». Вони настільки знизили криву успішності, що навіть Бородавочник дістав «С», тобто «чотири з мінусом». Зате під час великої перерви їх ніхто не бив.

Бо «F» також означало й «фрідом» — свободу.

Коли було забуто математику і природознавство, читання й географію, Півень та його друзі пильнували вдвічі завзятіше. Так, до школи вони приходили замурзані й нечесані, аби довести, що їм начхати на гігієну. Вони прошмигували невидимкою повз чергового, що регулював рух транспорту біля школи, щоб показати: вони не пам’ятають про права та обов’язки громадянина. Мало того, вони ще й сутулилися, аби зіпсувати собі поставу.

Невдовзі з усіх предметів вони мали жахливі оцінки. План Півня спрацьовував блискуче. Як він і пропонував, їм треба було робити все, щоб залишитися в п’ятому класі на другий рік. І не раз, а три чи чотири рази. Нехай Бородавочник і Колібрі, та й решта кривдників і скализубів із класу, переходять у шостий, сьомий клас. За кілька років Півень, Заєць і Трубкозуб перетворяться на велетів, що височітимуть над своїми однокашниками з п’ятого класу. Протягом решти років перебування у школі вони будуть старостами класу, капітанами спортивних команд і королями випускних балів. І будуть вони не просто здоровішими, а головатішими, розумнішими та поблажливішими за будь-кого з колишніх героїв школи. Адже матимуть могутні м’язи, тілесну координацію і мудрість колишніх жертв несправедливості. А вони між тим відпочиватимуть й упиватимуться прекрасними чотирма роками, коли про них додатково дбатиме клопітлива міс Скот.

Вони чудово усвідомлювали, що залишитися на другий рік принизливо тільки тоді, коли залишаєшся сам-один. Тож, ідучи додому того дня, коли відбувся отой провальний конкурс із правопису (а звук удару словником по Дельфіновій голові й досі бринів у їхніх вухах), трійця поплювала на долоні й тричі присяглася завалювати предмети разом. У кінцевому результаті вони зуміють досягти мети, але лише тоді, коли завалять усе всі троє як одна команда. Притому про цей план вони не скажуть жодній живій душі. Саме Заєць назвав їх трійцю «Фіаско клуб». «Перше правило “Фіаско клубу”, — сказав Трубкозуб, — нікому не розповідати про “Фіаско клуб”»^[179].

У реальності втілити в життя їхній план було набагато важче, ніж вони спочатку гадали. По-перше, вони були змушені зовсім покінчити з хизуванням та похвалами. «Ломка» була жахливою, проте коли хтось із друзів відчував спокусу виконати дослід з реактивами зі свого комплекту юного хіміка чи перечитати «Республіку» Платона, то йому було досить зателефонувати іншим, щоб дістати підтримку, аж поки ці негативні пориви не минуть. Здається, перегляд телевізійних програм цілими годинами цьому також немало сприяв, але вимагалися чималі розумові зусилля для того, щоб бути настільки тупим, аби їх дивитися. На щастя, Трубкозуб знайшов найкоротший шлях. Якось уранці по дорозі до школи він завернув у вузький прохід між будинками і подав знак Півневі та Зайцю іти слідом за ним. Там, де ніхто не міг їх побачити, він таки роззирнувся, перш ніж засунути руку в кишеню куртки й дістати звідти зіжмаканий паперовий пакет. Коли він розгорнув той згорток, єдине, що вони побачили, був тюбик клею для авіамоделей.

Трубкозуб відкрутив ковпачок і, стиснувши тюбик, заходився вичавлювати з нього в’язку стрічку клею, що молочного кольору цівкою стікала в паперовий пакет. Він опустив побганий тюбик у загорток (позаяк вони жадали бути нетямами, а не «свинями», що смітять на вулиці) і тримав відкритий пакет над своїми носом та ротом. Очі Трубкозуба були розплющені. Він спостерігав за Зайцем і Півнем, а сам тим часом робив такі глибокі вдихи й видихи, що вони раз за разом то накачували цей кульок повітрям, то випускали його з нього, наче з повітряної кульки з бурого паперу для обгорток. Єдиними звуками, чутними у провулку, були шурхіт паперу та важкі вдихи й видихи Трубкозуба. Та ось очі Трубкозуба стали скляними, і він передав пакет Півню. Клей мав запах перестиглих бананів, укритих цятками гнилі. Нюхання клею та дихання його випарами дали просто чудові результати! Члени «Фіаско клубу» тепер більше не просто діяли, як пустоголові тупаки, а були ними на самому ділі!

Метод клеїти дурня, або так званий Glue Method^[180], як вони стали його називати, використовували не вже й довго; та завдяки його чарівній силі Заєць не міг уже втримати в руці олівця. Трубкозуб якось заснув за партою і напудив у штани. А Півень висунув пропозицію: поцупити з батьківського морозильника горілку. І тоді чарівливе поєднання клею та зеленого змія призвело до такого вже невігластва й неуцтва, якого трійця друзів навіть і не сподівалася досягти. На Різдво їх перевели у групу з додаткових занять із читання для тих, хто не встигає. А на Великдень вони вже не могли зав’язати шнурки на власних черевиках!

Міс Скот, чарівна, дбайлива міс Скот, майже ніколи не відходила від них і на крок. Вона голубила їх і хвалила вже за те, що вони розкривали книжку коміксів. До того ще, як у Півня зійшли синці, вона без угаву просила його: «Розкажи мені, будь ласка, ще раз, як ти вдарився?» Або, бувало, заставши Трубкозуба самого, допитувалася: «Як забився Півень?» Ніхто з них навіть не подбав про те, щоб розповіді узгодити. І клей тут не став у пригоді. Так, Півень розказав, що він упав на спортивному майданчику, з самого верху дитячої гірки. А Заєць говорив, що Півня збили під час гри у футбол. Урешті-решт учителька пішла з Півнем до шкільної канцелярії, де медична сестра зробила три моментальні знімки його та міс Скот, яка притискала його за плечі до себе. Попри те що розквашена губа неабияк пекла, Півень розплився в усмішці. З променистим усміхом він і позував перед об’єктивом, бо дуже вже вчительку любив.

Ніхто їх більше не лупив і не штовхав. Ніхто з них більше не знущався і не показував пальцем. Ніхто їх більше і не помічав. Спочатку було нелегко від того, що на тебе не звертають уваги. Та незабаром з’явилася звичка. Півень усе ще мріяв про навчання на юридичному факультеті. Він «на ура» складе іспит на право мати адвокатську практику і буде полум’яно захищати в судах розтоптаних та потерпілих. Зі школи, мабуть, прислали лист-попередження — щось протилежне табелю успішності, бо якось увечері мама й татко Півня залишили його за столом після вечері. Батько Півня тяжко зітхнув і спитав: «Гаразд, у чому справи, містере?»

Аж тут на кухні задзвонив телефон, і мама Півня встала з-за столу, щоб відповісти на дзвінок. Крізь кухонні двері Півень бачив, як вона зняла слухавку, і почув, як сказала: «Добривечір», і голос її раптом став тихим. «Прошу, хвилинку», — сказала вона і притиснула мікрофон до грудей так, наче кладе руку на серце, щоб проголосити клятву вірності американському прапору^[181]. Підкликаючи до телефона татка Півня, вона прошепотіла: «Це — пані Хом’як».

Після того як татко Півня трохи послухав, що йому говорили, він заявив у трубку: «Як ваш головний юрисконсульт змушений дати вам пораду негайно викинути той сир геть…»

Повернувшись до обіднього столу, мати Півня поглянула на нього стривоженими очима з червоними прожилками і мовила: «Ми знаємо, що це не через твої оцінки». Вона прикусила нижню губу: «Адже ти розумієш, що ми любимо тебе, незважаючи ні на що, еге ж?»

А на кухні батько Півня наполягав: «Сальмонела ризику не варта, і якщо про це пронюхає наш носій відповідальності, то вони скасують наше страхове покриття на підставі недбалості, що реалізувалася в дії». Він повісив слухавку і повернувся до їдальні. Знадобилася вся майстерність Півня, яку він здобув, клеячи дурника, щоб не розкусити тривогу своїх батьків, але батько сказав: «Ніякого телевізора, поки не поліпшиться ситуація з оцінками». Потім настала черга розваг з телефоном. Згодом — взагалі жодних розваг. Незабаром Півень, Заєць та Трубкозуб, кожен з них, спали в голій кімнаті без яскравих плакатів на стінах і навіть без музики на середніх хвилях, аби ніщо їх не відволікало від запущених занять.

Якось, однієї п’ятниці міс Скот затримала Півня після уроків і благала його розказати, що такого з ним сталося. Чому він опустився до самого дна класу? І розпитувала вона його настільки розпачливим голосом, що Півень вдарився в сльози. Він ридав так само безутішно, як і тоді, коли його віддубасив Бородавочник. Від того, що Півень бачив на обличчі міс Скот вираз страждання, він почувався куди гірше, ніж від стусанів ногами та руками. Півень обливався слізьми, аж поки в нього з носа не пішла юшка, а навколо очей не утворилися сині кружала, як у Єнота. Та навіть тоді, коли міс Скот, також зі сльозами на очах, обхопивши Півня руками, міцно притискала до себе, навіть тоді єдине, що він промовив, було: «Я не можу вам розповісти. Я дав слово, що ніколи не розповім».

Наступного понеділка суддя суду в сімейних справах видав розпорядження, згідно з яким Півня передали на патронажне виховання до чужої сім’ї на час розгляду справи агентом соціальної служби. А в середу і Заєць і Трубкозуб також були передані до названих родин. Півень сказав сам собі: «Ці випробування лише на нетривалий час». Півень підтримував товаришів, кажучи їм: «Наше тріумфальне майбуття послужить виправданням цих сьогоденних тимчасових тягот та випробувань». Ми маємо підтримувати одне одного, нагадував він. І є ще чудова підтримка від міс Скот. А за кілька років вони будуть у школі королями; як найбільші та найрозумніші діти, вони пануватимуть у коридорах і на спортмайданчиках. Вони троє зараз страждають заради того, щоб їхніх майбутніх малосилих та беззахисних співучнів ніхто не мучив і не принижував.

А одного дня Півень стане адвокатом. Заєць — нейрохірургом. Трубкозуб — конструктором космічних кораблів. І кожен з них придбає для своїх клопітливих батьків заміський клуб із садибою та особистий літак. Вони розкажуть під кінець про таємний пакт «Фіаско клубу», і всі разом безтурботно посміються. А їхні батьки будуть їх любити й шанувати ще дужче завдяки наявності в усієї трійці дару передбачення та їхньої відданості ідеї, які вони продемонстрували ще в п’ятому класі.

Нюхання клею також стало в пригоді. Коли Півень нанюхувався досхочу, в голові у нього сичало й шипіло, неначе там жеврів шматок пластмаси. Він заривав обличчя в паперовий пакет і вдихав, аж доки не відчував, як під шкірою бігають мурахи, а в голові крутяться думки якихось незнайомців. Однієї суботньої днини Півень затіяв гру — стежити за Трубкозубом. Півень квартал чи два йшов крадькома позаду, ховаючись за живоплотами та присідаючи в тіні сміттєвих баків, щоб той його не помітив. Таким чином він пройшов хвостом за Трубкозубом усю дорогу до публічної бібліотеки. А коли Півень побачив, як його друг переступив її поріг, він просто так і скипів гнівом. Трубкозуб замишляє віроломно зрадити нас, сказав він сам собі. Він виконує завдання задля додаткових балів і наприкінці навчального року перейде до шостого класу, кидаючи нас із Зайцем напризволяще і виставляючи на ганьбу!

Тож Півень пішов повідомити Зайця про зраду. І де він його тільки не шукав: і в оселі названої родини, і у вузьких проходах між будинками, і за сміттєвим контейнером початкової школи, та Зайця як корова язиком злизала — зник без сліду. Жахлива істина стала просинатися в голові Півня, хоч у ній і жевріла пластмаса, але він відмовився від цієї думки. Та коли його відмову переважили підозри, Півень пішов до Музею природознавства.

Там, біля експозиції, присвяченої Давньому Єгипту, і стояв Заєць. А на довершення усього в його руках були блокнот та олівець і він робив стислі нотатки.

Півень, засновник «Фіаско клубу», почувався самотнім і спустошеним. Його залишать на другий рік у п’ятому, залишать самого. Його товариші, з якими він ділив стільки кривд і образ, виявилися відступниками та продажними шкурами. Яка ж віроломність! Їхнє себелюбство прирече майбутні покоління десятиліток на той самий ряд залякувань і катувань. Як швидко вони все забули, та Півень був повен рішучості освіжити їм пам’ять.

У понеділок, схилившись убік від парти, Півень пошепки запропонував: «Друзі, давайте під час перерви на обід трохи понюхаємо за сміттєвим контейнером». Нічого не підозрюючи, обидва дали згоду. А коли трійця зібралася і було підготовлено паперовий пакет, Півень ґречно запросив друзів подихати випарами першими. Коли Заєць і Трубкозуб зовсім очманіли, коли очі в них розширилися, а крізь розслаблені губи потекла слина, Півень різко виклав претензії. «Я вас викрив!» — завищав він і, зненацька стрибнувши на безпомічну пару, став коліньми дубасити Трубкозуба, а кулаками молотити Зайця. Півень репетував: «Бібліотека? Музей?» Він верещав: «Поясніть свою поведінку!» Та друзі його під дією токсичних випарів були до такої міри недієздатні, що Півень міг гамселити їх кулаками й топтати ногами скільки завгодно без жодного спротиву з їхнього боку.

Після обідньої перерви, коли міс Скот ледве не заголосила, побачивши зламаний ніс Трубкозуба та подрані вуха Зайця, ці двоє сіли на свої місця за читальним столом і пробубоніли, щоб вона не непокоїлась. «Я зашпортався і скотився зі сходів, — роз’яснив Трубкозуб. — І це ціна, яку я заплатив через те, що забув про інших». А Заєць пробелькотів і собі: «Це все через мою власну необачність. І мої вуха, то дрібна плата в обмін на блискуче майбутнє».

Маючи на меті краще врозумляти друзів, Півень звернувся з клопотанням до міс Скот, упрошуючи, щоб їх усіх трьох поселили разом в одній названій родині. Міс Скот вдалося відстояти його прохання, і незабаром Півень, Заєць і Трубкозуб користувалися спільною спальнею, спільною ванною і спільним бурим паперовим пакетом. І ні в кого не виникало спокуси піти до бібліотеки чи там до музею. На стіні спільної кімнати вони повісили календар і закреслювали в ньому кожен прожитий день до кінця навчального року. Вони забули відмінності між штатами Айдахо, Айова та Огайо. Вони забули відмінність між «індійцем» та «індіанцем», між «швейцаром» і «швейцарцем». На значну міру, найважчою метою, до якої вони коли-небудь поривалися, було не жити адекватно до їхнього чималого потенціалу, та вони відважно відповіли на виклик. Хоч і не легко їм було, проте вони все ж отримували незадовільні оцінки з усіх предметів. У літній школі їм довелося працювати понад сумління, щоб не докладати жодних зусиль.

І от останнього дня літньої школи вони спостерігають за тим, як міс Скот відсуває шухляди свого столу і дістає звідти фотографії … подарунки на пам’ять … усілякі сувеніри… і складає їх у картонну коробку. Коли стіл спорожнів, а коробка наповнилася, міс Скот подивилася на їхню трійцю у порожньому класі, де, крім них, нікого не було, і сказала: «Наступного року я за вами сумуватиму».

«Ми провалили наш провал», — сказав Півень сам собі. Попри всі їхні старання робити все якомога гірше їх переводять-таки до шостого класу. Вони жертвували власним престижем, власними родинами, власним часом, а їх, в остаточному підсумку, мають перевести до наступного класу, де вони зостануться на самому дні підлої неофіційної ієрархії, у хвості черги до годівнички. Яке моральне падіння! Яка продажність!

Тієї миті гнів Півня взяв гору над любов’ю до вчительки. Якби міс Скот на ділі за них дбала, то вона б ні за що не перевела б їх у шостий клас. Півень був певен: міс Скот просто перекладає свої проблеми на плечі іншого вчителя. Вона їх кидає напризволяще. Тут кров прилила до обличчя Півня, все його тіло стяглося в ярий кулак злоби, і він загорлав: «Ах ти, сука!»

Трубкозуб та Заєць вирячили на нього очі. Витріщилася на нього й міс Скот. «Як ти можеш нас переводити до шостого класу? — висунув претензію Півень. — І ти ще називаєш це наукою?» Саме тому, що Півень так сильно її любив, він підбіг до учительського столу і стусаном скинув з нього картонну коробку. Розкидаючи фотографії та пам’ятні подарунки по підлозі, Півень товк їх каблуками черевиків, рвав їх та шматував і при цьому кричав: «Блядське-суче-прибабахане-дебільне-х…ве стерво!»

Коли все було понищено, Півень, важко дихаючи та обливаючись потом, затих, чекаючи на реакцію. Міс Скот не заплакала. Ніхто не заплакав. Це вже був прогрес, якщо це можна було так назвати. «Ви до шостого класу не переходите», — мовила вона. І, не намагаючись навіть зібрати пошкоджені речі, міс Скот взяла своє пальто зі спинки стільця і просунула руки в рукави. Застібнула ґудзики. Потім висунула шухляду шафи для документів і дістала звідти свою сумочку. «У мене, попри всі мої найкращі зусилля, три учні не опанували програму, — сказала вона, рвучко розкриваючи блискавку сумочки і вивуджуючи звідти кільце ключів. — Через те я втратила роботу». Не звертаючи уваги на безлад під ногами Півня, вона підійшла до дверей, відчинила їх, переступила через поріг і зникла з їхнього життя. Назавжди і без вороття.

А Півень, Заєць та Трубкозуб замість перейти до шостого класу перейшли до марихуани. Слід зазначити, що хлопці набули великого вміння бити байдики і клеїти дурня, тому другий рік у п’ятому класі минув значно легше й непомітніше. Настільки, що трійця навіть не вивчила імені їхньої нової вчительки. Вони повернулися до своїх власних батьків. І вперто домагалися свого.

Наступного року замість перейти до шостого класу вони перейшли до болезаспокійливих ліків, які видають лише за рецептом. Тепер вони були дванадцятирічні велети, що підносилися над ліліпутами, їхніми малорослими десятирічними однокашниками. Зараз серед п’ятикласників вони гляділися неповороткими бовдурами-переростками. І ніхто не вважав їх за героїв; і ніхто не звертав на них ані крихти уваги аж до одного конкурсу з правопису, коли Півень слово «квитанція» написав через два «і» й випадково почув, як хихикає Гну. Коли ж настав час великої перерви, Півень, Заєць та Трубкозуб тріумфально пропарадували на ігровий майданчик, де по черзі взялися частувати стусанами зарюмсану фізіономію Гну. Само собою, що це Гну нікому про це не скаже, а якби й бовкнуло, ну… то й що з того? Те, що їх можуть перевести з п’ятого класу, більше вже не наганяло на них страху, а щоб підсилити власну дурість, троє друзів сіли у потаємному куточку за смітником — «забити косячок».

Вони курили марихуану і гоготіли, теревенячи про те, чого собі накуплять, як загрібатимуть гроші лопатою. А коли Півень, розлігшись на траві майданчику, розтягнувся, щось гостре штрикнуло його в спину. Він помацав довкола і знайшов, що це було: невеличку фігурку з короною на голові… він майже впізнав її, хоча й не зовсім. Отож Півень показав цю штукенцію Зайцеві та Трубкозубу, проте вони лише похитали головами. Ніхто не міг напевне сказати, що воно таке. Тоді Півень лизнув її язиком і спробував на зуб, а відтак оголосив, що фігура зроблена з чорної пластмаси. Тож Трубкозуб висунув пропозицію розплавити її і з цією метою чиркнув дерев’яним сірником. Коли невеличка корона зайнялася, то вона, опливаючи, палала синім полум’ям і шибала в ніс смородом, подібним до запаху фекалій та горілого волосся. Однак хай що це було, воно чаділо ядучим димом, отже, без зайвих роздумів усі троє друзів схилилися до нього й заходилися вдихати.

Апорт!

Генк стоїть, прилаштувавши одну ногу на крок попереду другої, переносячи всю вагу свого тіла на кінцівку. Він опускається на ту ногу, що стоїть позаду, він низько присідає на неї, згинає коліно, а його тулуб, плечі й голова викручуються й відсуваються якомога далі від носка ступні, виставленої вперед. Генк завмирає, видихає, а тоді різко випростовує зігнуту ногу, викручує стегно й кидається всім тілом уперед. Тоді викручує тулуб і викидає вперед плече. За плечем — лікоть. За ліктем — зап’ясток. Уся його рука описує траєкторію по кривій, наче батіг, що їм ляскають худобу. Усі його м’язи напружуються, рука вилітає поперед тіла, і тієї самої миті, коли Генк уже має гепнутися обличчям об землю, його пальці відпускають м’ячик. Яскраво-жовтий тенісний м’ячик, він летить зі швидкістю кулі, він летить, поки не зникає в синьому небі, лишаючи по собі жовтий дугоподібний слід аж біля самого сонця.

Генк жбурляє м’ячик усім тілом — так, як це роблять справжні чоловіки. Лабрадор-ретривер, якого привела Дженні, несеться за тенісним м’ячиком — чорна пляма, що мчить до небосхилу, увивається між надгробками, а тоді, виляючи хвостом, біжить назад і кладе м’ячик біля моїх ніг.

Як я кидаю м’ячик? Ну, я кидаю пальцями. Може, трохи долучаю зап’ясток, але зап’ястки в мене худенькі. Мене ж ніхто цьому не вчив, тож м’ячик долітає до першого ряду надгробків, відскакує від мавзолею, котиться по траві й зникає за чиєюсь могильною плитою, а Генк дивиться на свої ноги, шкіриться, хитає головою й каже:

— Непогана спроба.

З самих глибин свого нутра Генк відхаркує згусток і випльовує таку собі товсту слизьку устрицю в траву, просто мені між босі ноги.

Пес Дженні, наполовину чорний лабрадор, наполовину недоумок, стоїть на місці й позирає на Дженні. Дженні позирає на Генка. Генк позирає на мене й каже:

— То чого ти чекаєш, хлопче? Апорт!

Генк киває головою в той бік, де щез тенісний м’ячик, де він загубився між надгробками. Генк розмовляє зі мною так само, як Дженні розмовляє зі своїм собакою.

Дженні крутить між пальцями пасмо довгого волосся й озирається на порожню парковку, де самотньо стоїть автомобіль Генка. Її спідниця просвічується на сонці, бо на Дженні немає натільної сорочки, і обриси її ніг проглядаються аж до самих трусиків.

— Ми почекаємо. Присягаюся, — каже вона.

На найближчих надгробках немає жодної дати, яка б перевалила за 1880-ті. За моїми грубими підрахунками м’ячик мав приземлитися десь біля 1930-х. Генк, певно, закинув його аж до самих Пілігримів із їхнім дурнуватим «Мейфлавером»^[182].

Я роблю перший крок і відчуваю, щоб вступив босою ступнею в щось мокре, слизьке, липке й досі тепле. Під п’яткою розмазується плювок Генка, харкотиння просотується між пальцями, і я проводжу ногою по траві, намагаючись його стерти. Позаду мене стоїть Дженні й сміється, а я тягну ногу, піднімаючись схилом до першого ряду могил. Із землі стирчать букетики пластикових троянд. Тріпотять на вітрі маленькі американські прапорці. Попереду мене біжить чорний лабрадор. Він принюхується до мертвих, коричневих місцин у траві, а тоді додає своєї сечі. За рядом могил 1870-х років тенісного м’ячика немає. За 1860-ми — також нічого. Навсібіч від мене простягаються імена мертвих людей. Любі чоловіки. Кохані дружини. Дорогі батьки. Хоч куди кинь оком — усюди ці імена, на які випорожняється собака Дженні, ціла армія мертвого народу, який лежить просто під нами.

Я роблю наступний крок, і ґрунт вибухає, підстрижений моріжок розривається наземними мінами з холодною водою, яка заливає мені джинси й сорочку. Підривний пристрій, начинений чистим, студеним холодом. Приховані прискалки на моріжку фонтанують водяними потоками, які мене сліплять, мокре волосся обвиває голову. З усіх боків на мене ллється холодна вода. За спиною лунає сміх — Генк і Дженні так сильно регочуть, що знесилено падають одне одному в обійми, їх одежа намокає, і тканина обліплює соски Дженні, а внизу викреслюється її кущик. Обіймаючись, вони падають на траву, і сміх замовкає, коли їхні мокрі губи зливаються в поцілунку.

Ось як мертві сцять на нас у відповідь. Тим самим крижаним холодом смерть приходить по нас серед спекотного дня, коли ми найменше цього очікуємо.

Дурнуватий лабрадор Дженні гавкає, хапає пащекою водяні потоки й кусає головку розприскувача біля моїх ніг. Так само несподівано автоматичні прискалки зникають під землею. З моєї футболки скрапує вода. На обличчя стікають струмочки з вогких мотузок, на які перетворилося моє волосся. Джинси геть промокли, вони стали грубими й важкими, наче вилиті з бетону.

М’ячик лежить біля якогось надгробка, лише за дві могили від мене. На тому камені немає ані бруду, ані моху. На граніті видніються нещодавно вигравіювані слова «Коханий чоловік», ім’я «Кемерон Геміш» і дата цього року. Черговий мертвий бідолаха. Я тикаю пальцем і кажу собаці:

— Апорт!

Він біжить туди, обнюхує тенісний м’ячик, ричить і повертається до мене без нього. Я йду до могили та підбираю мокру й кошлату жовту кульку.

— Вибач, що потурбував тебе, Кемероне. Можеш і далі годувати своїх хробаків.

Клятий пес.

Коли я обертаюся, щоби кинути м’ячик Дженні, трав’янистий схил позаду мене виявляється порожнім. За ним — парковка, також порожня. Ані Генка з Дженні. Ані автомобіля. Усе, що залишилося, це калюжа чорної оливи, яка витекла з піддону Генкового двигуна, та дві вервечки мокрих слідів, які виходять із кладовища й зупиняються в тому місці, де була припаркована машина.

Я щосили замахуюсь, напружую кволі м’язи по всій довжині руки й жбурляю м’ячик до підніжжя схилу, аж до того місця, де плюнув Генк. Я даю собаці команду «Апорт!», але він тільки дивиться на мене. Я вирушаю вниз схилом і так само тягну одну ногу по землі, поки знову не вступаю в щось тепле. Цього разу — собачі сцяки. Трава під ногами — груба й суха на дотик. Мертва. А коли я підвожу погляд, бачу поруч із собою м’ячик, наче він прикотився сюди вгору схилом. Кладовище безлюдне, скільки оком докинеш, окрім тисяч і тисяч імен, викарбуваних у камінні.

Я знову кидаю м’ячик, жбурляю його вниз схилом і кажу собаці:

— Апорт!

Собака стоїть і дивиться на мене, але натомість до нас наближається м’ячик. Повертається. Котиться схилом. Угору.

Ступня горить, подряпини й пухирі на голій шкірі пече від собачих сцяк. Пальці на іншій нозі злиплись від сірого, пінистого плювка Генка. Мої черевики — вони на задньому сидінні машини. Бозна де. Мене покинули няньчитися з цим тупим собацюрою, а Дженні втекла.

Я йду назад повз могил і тягну ногу по траві, намагаючись витерти з неї бруд. Роблячи наступний крок, я волочу іншу ногу. Я тягну обидві ноги й залишаю на моріжку сліди у вигляді двох вичовганих борозен — усю дорогу до спорожнілої парковки.

Щодо тенісного м’ячика, то собака відмовляється до нього підходити. Я стою на парковці, біля калюжі чорного мастила, що витекло з двигуна, і знову закидаю м’ячик, щосили швиргаючи його геть. М’ячик підкочується назад, описує навколо мене кілька кіл по гарячому сірому бетону, а я кручуся на місці, бо мені несила відірвати від нього очі. Жовтий м’ячик кружляє навколо, і мені паморочиться, баламутиться в голові. М’ячик знову зупиняється біля моїх ніг, а я знову кидаю його геть. М’ячик повертається до мене й цього разу котиться по кривій, порушуючи закон тяжіння. Ця кулька вимащується в націдженому мастилі Генка, чорна рідота просякає ворсу. Тенісний м’ячик, поцяткований чорними плямами, зупиняється біля моїх ніг на відстані одного кроку. Далі він починає стрибати, кривуляти й повторювати власні рухи, залишаючи по собі чорні сліди на сірій бетонованій парковці, а тоді зупиняється. Чорний тенісний м’ячик, круглий, наче крапка в кінці речення. Або та, що ставиться в знаку оклику.

Тупий чорний лабрадор отряхує мокру шерсть. Він стоїть поруч і обприскує мене своїм собачим одеколоном. Смердить мокрою псятиною, джинси й футболка геть заляпані брудом.

Масні чорні сліди від м’ячика схожі на літери. Ці похилені літери на бетонованій парковці складаються в слова, які утворюють речення: «Прошу, поможи!»

М’ячик повертається до калюжі моторної оливи, мастить ворсу в чорне, а тоді знову котиться й пише широкими кривуватими літерами: «Врятуй її».

Я підхожу забрати м’ячик, але, щойно я нахиляюся, аби його схопити, він відскакує на кілька кроків далі. Я роблю крок до нього, і м’ячик знову відскакує й прямує до краю парковки. Я йду за ним, а він стрибає, важко падаючи на землю, наче прилипаючи до дороги, і виводить мене за межі кладовища. Гарячий чорний асфальт боляче обпікає мої голі ступні, але я рухаюсь за м’ячиком, перестрибуючи з однієї ноги на іншу. Попереду гацає м’ячик, залишаючи на дорозі чорні цятки, такі схожі на сліди Дженні й Генка, що вели в нікуди. Чорний лабрадор іде слідом. Повз нас, не зупиняючись, проїжджає патрульна машина шерифа. М’ячик завмирає біля стоп-знаку, там, де цвинтарна дорога перетинає окружну, і чекає, поки я його наздожену. З кожним стрибком м’ячик залишає на асфальті дедалі менше оливи. Щодо мене, то я сам себе не пам’ятаю, так мене заворожує це неймовірне видовище. Тоді м’ячик припиняє стрибати, непорушно лежить на місці. З нами рівняється машина, підповзає ближче на малій швидкості. Гуде клаксон, я повертаю голову й бачу за кермом Генка з Дженні, яка також сидить попереду, біля нього. Дженні опускає бокове вікно, визирає з нього, і її довге волосся спадає зовні на автомобільні дверцята.

— Ти що, з глузду з’їхав? Ти що, під кайфом? — питає вона.

Дженні тягне руку до заднього сидіння, а тоді висовується з вікна, тримаючи мої черевики.

— Господи Боже, ти тільки поглянь на свої ноги… — каже вона.

З кожним кроком мої зранені ступні залишають на землі трохи більше червоної крові — пурпурові сліди, штамповані на асфальті, які позначають весь мій шлях від парковки, що біля кладовища. Я зупиняюся, стою в калюжі свого власного червоного соку, не відчуваючи, що узбіччя під ногами всіяне гострим гравієм і битим склом.

Тенісний м’ячик чекає на мене на відстані одного стрибка.

Не встаючи з-за керма, Генк вивертає назад руку, тягнеться через заднє сидіння й піддіває двома пальцями кнопку на дверях. Він висуває ту кнопку, тоді тягнеться вниз і смикає за ручку, аби відчинити дверцята.

— Залізай у машину. Залізай у довбану машину, негайно.

Отак він каже. Дженні змахує рукою, кидає мені тенісні капці, вони пролітають півдороги до того місця, де стою я, й гепаються на гравій. Язички вилізли назовні, шнурівки сплуталися між собою.

Я стою, і мої ноги скидаються на копита чи чорні пантофлі, так щільно вони вкриті кров’ю та пилом, і все, що я можу зробити, так це вказати на брудний тенісний м’ячик… та чорних мух, які кружляють навколо мене… Тільки м’ячик лежить собі на місці й не рухається, не веде мене нікуди, він просто зупинився на краю тротуару, крізь який пробивається лобода.

Генк б’є в центр керма, оглушуючи мене витяжним гудком. Другий гудок такий голосний, що аж відлунює десь за обрієм. Усі ці поля з цукровим буряком, уся городина, що росте навкруги, наповнюється голосистим Генковим гудком. Під капотом автомобіля реве двигун, стукають штовхачі клапанів, клацають обертові кулачки, а Дженні висовується з бокового вікна й каже:

— Не дратуй Генка. Просто сідай у машину.

Отак вона каже. Повз мої ноги шугає чорна блискавка, і дурнуватий лабрадор застрибає в двері, які відчинив Генк. Він вивертає руку назад, затраскує дверцята й різко викручує кермо вбік. Роздовбаний автомобіль рвучко розвертається, описуючи широку дугу, а тоді зривається з місця, розкидаючи гравій з-під коліс. Рука Дженні так і стирчить із бокового вікна. За ними лишається слід від Генкових шин у вигляді двох паралельних димучих смуг від паленої гуми.

Я дивлюся, як вони від’їжджають, а тоді нахиляюся, щоби підібрати своє взуття. І цієї самої миті — чпок! — щось б’є мене в потилицю. Потираючи рукою голову, я обертаюся подивитися, що таке ж мене вдарило, і бачу, що той дурнуватий тенісний м’ячик уже рухається далі, стрибає дорогою в напрямку, протилежному від того, куди поїхала Генкова машина. Я присідаю, зав’язую шнурівки й кричу:

— Постривай!

Але м’ячик мчить далі. Я біжу за ним і волаю:

— Зажди!

М’яч усе скаче й скаче, несеться великими стрибками просто вздовж дороги. Біля стоп-знаку перед Фішер-роуд він плигає вгору, зависає в найвищій точці, а потім різко повертає праворуч. Не торкаючись землі, він завертає за ріг і скаче далі по Фішер-роуд, а я плентаюсь за ним. Вздовж Фішер, повз звалище, а тоді м’яч прямує на Міллер-роуд, де повертає ліворуч на Тернер-роуд і мчить далі попід річкою, паралельно з берегом Скіннер-крік. Вимащений в оливі, вимазаний в пилу, тенісний м’ячик увивається між деревами й летить вперед, здіймаючи невеличкі хмарки куряви щоразу, як гепається об землю.

У тому місці, де дві старі колії від автомобільних коліс звертають із дороги в бур’яни, м’ячик і собі прямує в хащі, але тепер він котиться серед трави. Він мчить порошною, пересохлою борозною й вихляє з боку в бік, уникаючи великих калюж і глибоких ковбань. Шнурівки розв’язалися й хльоскають мене по литках. Я важко дихаю й човгаю за м’ячиком, а тоді він зникає з очей у високій траві. Я помічаю його лише тоді, коли м’яч починає підстрибувати на одному місці, — он де він. Я йду слідом за ним, а за мною летять мухи. М’ячик котиться вздовж колії й приводить мене до канадських тополь, які ростуть понад берегом річки.

Навколо — ані душі, немає в кого питати поради. Особливо після того, як містер Локард нагородив мене трьома жирними «задовільно» з алгебри, геометрії й фізики. Хоча я майже переконаний, що жоден м’ячик не може котитися вгору схилом, та нізащо в житті. Жоден тенісний м’ячик не може нерухомо лежати на місці, а потім стрибати сам по собі. Спираючись на свої мізерні знання про інерцію й рушійну силу, я розумію, ще це неможливо, щоб м’ячик отак нізвідки вилітав і стукав мене по голові, аби привернути до себе увагу щоразу, коли я на щось відволікаюся.

Я заходжу в лісочок, але мені треба зупинитися, щоби очі звикли до напівмороку. Одна невеличка зупинка, і — бам! — брудний тенісний м’ячик кидається мені в обличчя. На чолі з’являється масна пляма, яка пахне моторною оливою. Я рефлекторно скидаю вгору обидві руки й махаю ними в повітрі, наче боронюся від невидимого, проте проворного шершня. Я відмахуюся від порожнечі, а тенісний м’яч уже стрибає вперед, бахкаючи та гупаючи лісочком.

Рухаючись попід берегом річки, м’ячик шугає попереду мене, аж поки не зупиняється. Він пригальмовує на вогкій землі між роздвоєним корінням канадської тополі. Я підходжу ближче, і він підстрибує вгору, не вище мого коліна. Потім робить другий стрибок, цього разу — до пояса. М’ячик сягає мені по плече, потім — до рівня голови, і постійно приземляється в тому самому місці, щоразу глибше вгрузаючи в землю. Він стрибає дедалі вище, так високо, що мені вже не дотягнутися, долітає до листя тополі й видлубає між корінням маленьку ямку.

Спів пташок і сорочий тріскіт раптом стихають. Жодного комариного пищання чи дзижчання гнусу. Жодних звуків, окрім гупання м’ячика й стукоту серця в моїй грудній клітці. Вони обидва б’ються дедалі швидше й швидше.

Ще один стрибок — і м’ячик тенькає об якусь металеву поверхню. Приглушений звук, який скоріше нагадує бахкання, з яким хоум-ран^[183] попадає в рівчак біля будинку старого містера Ллойда або ж як камінець відбивається від даху автомобіля, припаркованого на Лаверз-лейн. Тенісний м’ячик врізається в землю з такою силою, наче його притягує магніт, а тоді зупиняється й відкочується вбік. На дні ямки, яку він устиг вирити, зблискує мідь. Металічна поверхня якоїсь штуки, похованої під землею. Це мідна кришка на банці з широкою шийкою — в таких банках матусі консервують помідори на зиму.

Тенісному м’ячику не треба більше нічого пояснювати. Я починаю копати, вигрібаючи землю руками, і мої пальці ковзають скляними стінками заритої склотари. М’ячик чекає, поки я опускаюсь на коліна й витягаю з вогкої землі брудну банку, яка за розміром завбільшки з ріпку-переросток. Скло вимазане грязюкою, тож я не бачу, що всередині, але там явно щось важке.

Я починаю відтирати банку за допомогою власної слини, я плюю на футболку, яка й досі волога від цвинтарних розприскувачів і поту. Кришка не відкручується, вона прилипла до банки, розбухнувши від іржі та бруду. Я плюю й тру, поки по інший бік скла не проступає золотистий блиск — це золоті монети з головами мертвих президентів і летючих орлів. Такі самі монети можна знайти, якщо бігти за якимось дурнуватим лепреконом аж до того місця, звідки починається веселка, — звісно, якщо ви вірите в подібну маячню. Банка ємністю в одну кварту^[184] так щільно набита золотими монетами, що вони навіть не дзеленчать. Не перекочуються. Вони просто блищать, наче хромовані колеса автівки, яку я куплю, щоб утерти носа Генку з його смердючим ридваном. Вони блищать, наче діамант на обручці, яку я куплю для Дженні в торговельному центрі «Кросроуд». Ось вони, просто в моїх руках, коли — бах!

Замість золотого сяйва — аж зірниці засвітили. Запахло моторною оливою.

Я роблю ще один вдих, і мій ніс вибухає від болю й наповнюється кров’ю. М’ячик розбиває мені носа. Він б’є мене по обличчю, носиться в повітрі, наче розлючений шершень. Він гамселить мене, літає перед очима, поки я намагаюся затулитися від нього важкою банкою, піднімаючи руки до лиця, хоча м’язи вже горять від тягаря золота. З носа тече юшка, я кричу й фиркаю кров’ю. Крутнувшись у багнюці на одній нозі, я стрімголов кидаюся до берега. Так вчать робити скаутів, якщо на них напали оси, — я плюхаюсь у річку й пірнаю під воду з головою.

М’ячик занурюється слідом, але виринає на поверхню й там і залишається — між мною та небом. Дожидає. Важка банка з золотими монетами надійно тримає мене біля каміння на дні річки, і я, набравши повні легені повітря, кочу її дном, просуваючись проти течії. Хвилі відносять м’ячик у протилежний бік, а золото тягне вниз, перекриваючи шлях до сонця й кисню. Я пробираюся на мілину, і, коли мені вже нема чим дихати, а м’ячика ніде не видно, я зринаю на поверхню, аби вдихнути. Один глибокий вдих — і знову пірнаю. М’ячик пливе, гойдається на хвилях десь за півмилі від мене вниз за течією, але точну відстань важко визначити, бо чорну масну кулю майже не видно в темній воді, але м’яч бере мій слід по крові, що тече з розбитого носа, він вистежує мене серед водяного потоку.

Коли повітря знову закінчується, я виринаю на поверхню й гребу до берега, тягнучи за собою золото й намагаючись здіймати якомога менше плескоту. Я шморгаю, втягую кров розбитим носом. Тоді кидаю погляд назад, озираюся через плече й бачу, що м’ячик уже пливе проти течії, неквапливо, наше домашня крячка. Пливе за мною. Черговий раз нехтує ньютонівськими законами.

Обхопивши обома руками банку, повну золота, я видираюся на берег річки. У капцях чвакає вода, а я зриваюся з місця й припускаю в ліс.

Я біжу й на кожному кроці ковзаю капцями по грязюці. Я гойдаюся з боку в бік під вагою банки, мало не падаю, кручуся дзиґою на різких поворотах. Мені болить у грудях, ребра наче впинаються в легені. Щоразу опускаючи ногу, я відчуваю, що от-от беркицьнусь долілиць, і я так міцно стискаю ту банку, що як упаду, то скло розіб’ється й уламки проштрикнуть мені очі й серце. Якщо я послизнусь, то спливу кров’ю на смерть, лежачи тут крижем у калюжі з грязюки, золота й битого скла. А позаду мене вже мчить тенісний м’ячик, обламує гілки й сучки, заходиться тим самим свистом — вжик-брязк, — з яким куля пролітає повз твою голову в джунглях В’єтнаму, як це показують у телепередачах про війну.

Ще один добрячий стрибок — і м’ячик наздожене мене, тож я пригинаюся до землі. Переді мною зогнилий стовбур від канадської тополі, яка зламалася й упала на землю, тож я пхаю важку банку подалі під трухляве коріння, у багнисту западину під перехилений набік пінь дерева. Золото, моє золото, тепер у надійному місці. М’ячик, мабуть, нічого не помічає, бо продовжує летіти за мною, а я щодуху тікаю, стрибаю й прориваюся крізь зарості ожини й молоді деревця, розбризкую каламутну воду, вступаючи в калюжі, поки не вибігаю на гравій Тернер-роуд. У тенісні капці набиваються камінці. З кожним довгим стрибком я струшую з себе воду — воду з розприскувачів на цвинтарі, до якої домішалася собача сеча, а до неї — річка Скіннер-крік, а до неї — піт. Джинси натирають мені ноги, тканина загрубіла від налиплого пилу. Я вже так захекався, що готовий виблювати свої легені просто через рот, вивернути їх назовні, виригати нутрощі, напинаючи з них рожеві бульки, наче з жувальної гумки.

На півдорозі між одним стрибком і наступним, тієї самої миті, коли мої ноги випростовуються в повітрі — одна попереду, друга позаду, — щось ударяється мені в спину. Я хитаюся, але відновлюю рівновагу, коли мене знову щось б’є, потрапляючи просто в хребет між лопатками. Потім — третій кидок, такий самий потужний, удар, від якого вигинається спина. Далі стусан припадає на потилицю, сильний, наче фал-бол або швидка подача в софтболі^[185]. Щось летить на мене зі швидкістю м’яча, що його майстерно вдарили бейсбольною битою фірми «Луїсвілл слаґер», воно влучає точно в ціль, б’є мене ще раз. Я чую сморід моторної оливи. Перед очима шугають зірки й пропливають комети, але я досі на ногах і мчу далі на максимальній швидкості.

Я насилу дихаю, мене сліпить піт, ноги заплітаються, і мене знову щось б’є, цього разу в самісіньку маківку, я падаю долі й зорюю гравій голою шкірою на власних ліктях. Коліна й обличчя потопають у грязюці, на зубах скреготить пил, що потрапив мені до рота. Я міцно заплющую очі. Оте невідоме щось гамселить мене по ребрах, лупить по нирках, поки я корчусь на землі. Воно б’є щосили, наче хоче переламати мені руки. Воно б’є далі, наче проводить масовану атаку, гепає по животу, гамселить по вухах, а я намагаюся скрутитися в клубок, аби захистити від ударів свої яйця.

Я вже ладен показати м’ячику дорогу до того місця, де заховав золото, але марно — він забиває мене майже до нестями, мало не відправляє в нокаут. Він переміг. Аж раптом я оговтуюсь від витяжного гудка. Другий гудок повертає мене до життя, він такий голосний, що відлунює аж десь за обрієм, і всі канадські тополі в цій низині, вся ця висока трава навколо мене сповнюються голосистим гудком автомобіля Генка. Колеса з білими обідками буксують і зупиняються. Звучить голос Дженні:

— Не дратуй його, — каже вона, — просто сідай у машину.

Я розплющую очі, розриваю повіки, які злиплись від крові й пилу, та бачу, що м’ячик нерухомо лежить поруч, на дорозі. Генк зупинився на узбіччі, але двигун і досі працює холостим ходом. Мотор гарчить під капотом автомобіля, перестукують штовхачі клапанів, клацають обертові кулачки.

Я підвожу очі на Дженні й спльовую кров. З рота тягнеться цівочка рожевої слини, вона тече по підборіддю, я намацую язиком надщерблені зуби. Одне око набрякло й ледве розплющується.

— Дженні, — гукаю я, — ти вийдеш за мене?

Отак я кажу. Поруч лежить брудний тенісний м’ячик і дожидає. Собака Дженні хекає на задньому сидінні Генкової автівки. Скляна банка, повна золотих монет, лежить у схованці, і тільки я знаю до неї дорогу.

Мої вуха горять і стугонять від болю. Розбиті губи кровоточать.

— Якщо я здобуду перемогу над Генком Річардсоном хоча б в одній тенісній партії, — питаю я, — ти вийдеш за мене заміж?

Я спльовую кров і продовжую.

— Якщо я програю, то куплю тобі машину. Присягаюся, — обіцяю я. — Новеньку автівку з електроприводом, гідропідсилювачем керма, стереосистемою та іншими прибабахами…

Тенісний м’ячик нерухомо лежить у гравії та слухає. Сидячи за кермом, Генк хитає головою з боку в бік, а тоді каже:

— Згода, чорт забирай. Візьмеш її заміж.

Дженні сидить поруч, на передньому сидінні, її обличчя обрамляє віконна рама.

— Ти труп, — каже вона. — А тепер залізай у машину.

Я підводжусь на ноги, потім нахиляюся й підбираю тенісний м’яч. Зараз це просто гума, накачана повітрям. М’ячик лежить у моїй руці, мов неживий, і я торкаюся його ворси, мокрої від річкової води та вимазаній у придорожній пилюці. Ми їдемо до тенісного корту за школою. Там уже давно ніхто не грає — білі смуги на майданчику потьмяніли, а сітка паркану лущиться пластівцями іржі, так давно його було побудовано. Крізь потрісканий бетон пробиваються бур’яни, тенісна сітка провисає посередині.

Дженні підкидає четвертак, і Генкові дістається право першої подачі.

Він змахує ракеткою швидше, ніж я встигаю простежити за його рухами, і м’ячик летить у куток поля. Я б нізащо не зміг його відбити, і Генку зараховується перше очко. Те саме відбувається з другою подачею. Те саме відбувається протягом усього першого сету.

Коли право подавати переходить до мене, я підношу тенісний м’ячик до губ і пошепки викладаю умови оборудки. Пропоную угоду. Якщо м’ячик допоможе мені виграти цей матч — і Дженні заразом, — то я допоможу йому з тим золотом. Але якщо я програю Генкові, то нехай забиває мене до смерті, та я все одно не розповім, де сховав банку з монетами.

— Подавай уже, — волає Генк і додає: — Годі цілуватися з тим довбаним м’ячем…

Мій перший удар влучає Генкові — трах-бах! — просто в яйця. Другий припадає йому в око. Генк відбиває третю подачу, тенісний м’ячик летить швидко й низько, але перед самим моїм носом зупиняється й відскакує назад. Після кожної подачі м’ячик несеться з такою швидкістю, що мені б ніколи не стало сили так його вдарити, й один за одним вибиває зуби з Генкової пащеки. А якщо Генку вдається влучити по м’ячу, то він летить саме туди, де мені буде зручно послати його назад.

Не дивно, що я виграю.

Навіть порівняно з таким калікою, як я, Генк має набагато гірший вигляд. Його повіки набрякли, очі не розплющуються, шкіра на щиколотках рук опухла й вкрилася подряпинами. Він шкутильгає від рясних ударів у пах. Дженні вкладає Генка на заднє сидіння його власної машини, аби відвезти його додому. Або в лікарню.

— Хоча я виграв, ти все одно не мусиш зі мною зустрічатися… — кажу я їй.

— Чудово, — відповідає Дженні.

Я питаю, чи змінить вона свою думку, якщо я виявлюсь багатієм. Справжнім мільйонером.

— А що, ти дійсно багатий? — питає тоді Дженні.

М’ячик лежить на потрісканому тенісному корті, він червоніє, заплямований кров’ю Генка. А потім він починає котитися й виписує кривуваті багряні слова: «Забудь її».

Я вичікую, думаю й хитаю головою — ні, я не багатий.

Коли вони від’їжджають геть, я підбираю тенісний м’ячик і вирушаю в бік Скіннер-крік. З-під коріння поваленої канадської тополі я дістаю банку для консервації, повну золотих монет. Я тримаю банку обома руками, тож випускаю м’яч. Він кудись котиться, а я йду слідом за ним. Він здіймається вгору схилом, порушуючи всі закони фізики, які містер Локард намагався вбити мені в голову, котиться й котиться цілий вечір, серед трави й по піску, він котиться крізь темряву сутінків. І весь цей час я йду за ним слідом, тягнучи банку з піратськими скарбами. Спочатку Тернер-роуд, потім Міллер-роуд, далі — на північ, вздовж старої автостради, і, зрештою, безіменними курними дорогами — на захід.

На обрії видніється якийсь горбочок, за який сідає сонце. Коли ми підходимо ближче, горбочок перетворюється на халупу. Ще ближче — і в обрисах халупи вгадується будинок, що гніздиться серед облущеної фарби, яка відшарувалася від дерева через дощі й вітри, а тепер лежить колом попід цегляним фундаментом. Так само сходять клапті мертвої шкіри після сонячних опіків. Гола дерев’яна обшивка місцями покрутилася й вигнулася. На даху випинаються потріскані шматки рубероїду. На вхідні двері приколото аркуш жовтого паперу, на якому написано: «Сповіщення про виселення».

Жовтий аркуш здається ще жовтішим у променях призахідного сонця. Золото в скляній банці набуває в цьому світлі навіть глибшого золотистого блиску.

Тенісний м’ячик котиться до будинку брудною під’їзною доріжкою. Він стрибає цегляними сходами й з глухим звуком б’ється у вхідні двері. Тоді підстрибує на ґанку й знову стукає у двері. Всередині будинку чуються корки, рипить, черготить голе дерево. З-за зачинених дверей, на яких висить сповіщення, звучить голос:

— Ідіть геть.

Це голос відьми, слабкий й надтріснутий, наче дерев’яна обшивка на стінах будинку. Змарнілий, наче тьмяні кольори облущеної фарби на землі. Я стукаю у двері й кажу:

— Здається, я вам маю дещо передати…

Банку з золотом, яка вже так відтягнула мені руки, що м’язи перетворилися на тоненькі дроти, а кістки замалим не трощаться.

Тенісний м’ячик знову стукає у двері, вибиваючи дрібушки.

— Будь ласка, йдіть геть, — лунає голос відьми.

М’ячик знову стрибає на дерев’яні двері, тільки тепер звучить ляскіт металу. Металічний брязкіт. Дзенькіт. У нижній частині дверей — вузький позолочений отвір, і на ньому написано: «Листи».

Я присідаю, тоді стаю на коліна й відкриваю скляну банку. Відкручую кришку, притуляю шийку банки до отвору з надписом «Листи» й помалу витрушую з неї монети. Колінкуючи на ґанку, я висипаю золото крізь проріз у дверях. Монети дзвенять і дзеленчать, провалюються в щілину й котяться голою підлогою. На іншому, невидимому, боці комусь випадає джекпот. Коли в банці нічого не лишається, я ставлю її на ґанок і вирушаю до сходів. Раптом за моєю спиною хтось клацає дверною ручкою, відмикає замок і відсуває засувку. Риплять завіси, і вздовж дверної рами з’являється шпарина, що веде в темряву.

З цієї глибинної темряви звучить голос відьми:

— Це ж колекція мого чоловіка…

А тенісний м’ячик, вимазаний кров’ю Генка, вимазаний у грязюці, він котиться біля моїх ніг, біжить за мною, як чорний лабрадор бігає за Дженні. Волочиться за мною, як я колись волочився за Дженні.

— Як ви це знайшли? — каже голос відьми.

— Ви знали мого Кемерона? Кемерона Геміша? — звучить голос із ґанку.

— Хто ви? — кричить голос навздогін.

Щодо мене, то я понад усе хочу опинитися у своєму ліжку. А потім розбиратимусь із м’ячиком — гадаю, він мені дещо винен. Певно, цей містер Геміш зробить із мене тенісиста номер один у світі.

Експедиція

Навіть якщо ви вперше приїхали до Гамбурга, то вам усе одно впаде в око цікава особливість Герман-штрассе — частина цієї вулиці перегороджена з обох боків. Не просто однісінька барикада, аж ніяк, там стоять цілих два дерев’яні паркани по чотири метри заввишки, вони тягнуться упоперек вулиці від будинку до будинку, і внутрішня барикада — приблизно за шість метрів від зовнішньої. Проїзд транспорту заборонено. Крізь дерев’яні двері дозволено проходити лише чоловікам, і ці хвіртки оснащені пружинами, тож захрьопуються одразу після того, як їх відпустити. Більше того, двері зовнішньої барикади розташовано трохи вбік від дверей внутрішньої, тому зазирнути за огорожу, як і проглянути крізь неї зовні, практично неможливо. І недарма мова йде про чоловіків, оскільки жінкам не радять проходити в ті двері. Так уже повелося, що прориватися за барикади заохочують лише чоловіків.

З цієї причини перед відмежованою територією завжди можна побачити сердитих, розлючених, проте згорблених жінок. Вони риють очима землю, тримаються осторонь одна від одної, бо розуміють, що викликають у людей жаль. Німецькою такі жінки називаються «Schandwartfreierweiber». Приблизно цей вираз означає: «жінки, які ганебно чекають на своїх чоловіків».

За цими барикадами розташувався гамбурзький квартал розпусти, де вздовж вулиць стоять проститутки, більшість із них — надзвичайно миловидні, і вони гукають чоловікам, які проходять повз: «Hast ein frage?» або «Haben sie ein fragen?»^[186] Огорожа служить саме для того, аби не допустити на цю територію невинних чи нетолерантних, а особливо поважних жіночок. Вважається, що присутність жінки, яка не торгує своїм тілом, може опорочити тих, що торгують-таки, і, зрештою, кожна людина заслуговує на хоч якусь повагу, чи не так? Можливо, ніхто інший, як оті жінки, в яких не лишилося майже нічого іншого.

Існує неофіційна домовленість. Жоден закон не забороняє поважним жіночкам заходити в цей квартал. Проте є один звичай серед місцевих дітлахів, дітей проституток — вони наповнюють чоловічі механічні контрацептиви сечею. Цим займаються хлопчики, просто через те, що мають відповідну фізіологічну особливість, яка дозволяє їм заливати сечу в презервативи. Вони зав’язують на вузол повнісінькі кулі (теплі, смердючі й тремкі — як із овечої шкіри, так і з гуми) і викладають їх рядком у такому місці, куди потрапляє найбільше сонячного світла, щоб ферментувати їхній вміст до найвищого ступеня смердоти. А тоді вони скидають ці отруйні бобми, аби відстрахати надміру цікавих підглядачок чи нестримно нетерплячих жінок, які виряджаються за огорожу в пошуках чоловіків і хлопців, що надто затягнули свій візит до кварталу. Найцікавіше те, що саме байстрюки чоловічої статі відіграють роль захисників честі своїх пропащих матерів.

Наявність цих кульок, таких тонкошкірих, смердючих, але таких зручних у використанні, а також дітлахів, які з радістю скидають бобми, все це тримає «Schandwartfreierweiber» поза периметром, поки їхні чоловіки (іноземні туристи чи селяни) відстоюють своє право зайти туди, щоб «глянути хоч краєм ока» або «хоч на одну секундочку, моя люба, я ж нічого не побачу, якщо не подивлюся», а тоді вони зникають на цілу годину. Або на дві. На стільки, скільки й тривають такі візити.

У кожному місті є така загорожа, видима чи невидима. Щоб зберегти повагу до пропащих та не скривдити вразливих. В Амстердамі є Де Валлон. У Мадриді — Каллє Монтера, що поблизу Ґран-Віа^[187]. Саме в такий район свого власного міста й навідувався Фелікс М., і він бував там стільки разів, що навіть сам собі боявся зізнаватися. Тим паче сам собі. Тим паче що понад два десятки років тому його рідний батько загув у подібному сороміцькому кублі. І особливо через те, що у Фелікса М. тепер був власний син, хлопчик десяти років.

Фелікс М. гадав, що після того, як у нього народиться дитина, син, він заспокоїться й покладе край своїм традиційним походенькам, своїм нескінченним плутаним мандрівкам, у яких він діставався грішних закутків і закапелків, незнаних і недосяжних для суспільного ладу. Бо не існує того, про що не можна говорити. Про такі місця не згадується в жодних газетах чи протоколах, тому їх наявність не задокументована. Їх нема. Можливо, саме в цьому й полягає їх звабливість — в ідеї про те, що, потрапивши в це провалля, людина зникає назавжди.

Навряд можна назвати брехнею ті слова, які він промовляв жінці, коли відлучався на ніч зі шлюбного ліжка, наче його терміново викликали на роботу. Аж ніяк, бо вона майже не зважала на те, як він одягався, не вмикаючи світла, як цілував її на прощання. Однак треба визнати, що дружина Фелікса М. була розумною та гарненькою. А такі риси високо цінувалися в колі знайомих йому чоловіків. На відміну від більшості жінок, без одягу вона була гарніша, ніж одягнена, бо її тіло зберегло пропорції юної дівчини, а її біла шкіра не знала пекучого сонця, тож протягом деякого часу, принаймні кількох років, цього було достатньо.

Цієї ночі, як і кожної іншої ночі, коли Фелікс вирушав із дому, на нього чекала коротка подорож із реального світу в той, якого не існувало. Поїздка в екіпажі. Він мчав темним містом, і Феліксу здавалося, що він пересувається неймовірними темпами, наче людина, яка переходить з останнього вагону в перший, поки поїзд їде зі швидкістю п’ятдесят миль на годину. Надлюдські здібності. Нестримна гонитва вперед.

Невдовзі він опинився в тих лігвах і норах, лигався з їх мешканцями, які б не вижили при денному світлі в людській цивілізації. Фелікс М. шукав ці переплетені тіла й спотворені думки, як це робив колись Крафт-Ебінґ^[188], він спостерігав за ними, щоб укласти класифікацію тих подій, через які вони безповоротно пустилися берега. Він вважав, що створить атлас людського занепаду. Викриє нікчемне суспільство, яке так нагло забрало в нього батька. З цією метою він озброївся щоденником і ручкою — зовсім непримітним знаряддям, за допомогою якого нотував найкращі уривки історій, які йому тільки вдавалося підслухати. В інших випадках Фелікс викладав мізерну плату за щедру порцію пекельного чорного лагера, щоб розв’язати язики навіть неговірким відлюдькам.

Так само як інженер перевіряє міцність сплаву в сталевих деталях, так і Фелікс намагався відшукати точку зламу в собі та інших. У розмовах він прагнув простежити події, що привели кожну окрему особистість на дно життя.

Подібно до Дарвіна й Одюбона^[189] він ходив заповідними місцями, цими помешканнями, в яких неможливо мешкати, цими прогнилими шинками, призначеними для таких занять, як пияцтво, куріння опіуму й злягання з тими, хто так само захоплювався самознищенням. Тіні падали на стіни у тьмяному світлі, мерехтіла, зблискувала величезна мозаїка з мотелярних тарганів. Кудлаті гризуни різноманітних форм і розмірів цокотіли кігтями по підлозі, шугали непоміченими між столами й стільцями, час від часу висуляючись на Феліксові черевики.

Саме тут він облаштувався, розгорнув свій щоденник на чистій сторінці й підготувався пожинати плоди нещасть усіх присутніх. Якщо Фелікс М. не міг дібрати ідеального слова, то він його складав. Він винаходив слова, наче майстрував собі інструменти небувалого призначення. Звуки, які він чув, відрізнялися від тих, що чули інші люди, тому Фелікс шукав нові засоби, що не укладалися в рамки звичної мови, яка не дає людям відірватися від минулого, перетворюючи будь-яку нову пригоду на чергову варіацію ситуації, пережитої раніше.

Хоч якими гнітючими й похмурими були обставини, саме вони, як ніщо інше, збуджували уяву Фелікса. З усіх боків його обступали казки, такі захопливі, що їх би не насмілились друкувати в жодному журналі, історії, просякнуті шаленою жорстокістю, та моторошні погрози, справджені без законного суду й слідства. Тут були трагедії сімейних вогнищ, які мали сильніший катартичний ефект, ніж найсумніші твори Діккенса чи Шекспіра. Тут хаос не спричиняв просвітлення. Жодного уроку життя не засвоїли ці нікуртичні гульвіси й виномарні п’яниці. Більш того, вчуваючи ці оповідки, на якомусь підсвідомому рівні Фелікс М. віднаходив спокій. Його власне існування як клерка й одруженого чоловіка було далеко не ідеальним, але порівняно з цими невдахами він почувався королем.

Книжка, яку він писав… о, то був не просто щоденник. Фелікс сподівався привернути увагу широкого кола читачів, оскільки його праця не просто містила цінні напучення щодо моральної стійкості й звитяги, вона б іще могла послугувати бальзамом. Яскрава порнографія людських поневірянь. Подібний фоліант із золотими берегами, оправлений в сап’ян, він був призначений для того, щоб його неквапливо гортали чоловіки, які сидять в оксамитових кріслах біля каміну у вітальні та попивають портвейн. На тлі цих міщанських насолод, описані в книжці нещастя й поготів здаватимуться чарівливими. Нерозсудливість, змальована на цих сторінках, надасть значення одноманітним, марудним життям банківських клерків і власників магазинів.

Багатії обожнюють досліджувати життя бідняків. Висока мораль прагне почути історію аморальності, тим паче якщо ці оповідки приправлені духом соціальних реформ. Саме під цим, непоборним з точки зору моральності, приводом Фелікс збирався опублікувати найтанталярнішу доповідь про основні події зі світу повій. Їх ціни й збочення. Поданий під личиною прогресивного трактату, його літопис вмістить таку кількість диваків і монстрів, що не побачиш у всіх цирках світу заразом. Недоумкуваті. Каліки. Приклади звірячого садизму й нелюдських принижень, які він безсоромно виставить напоказ перед читачем.

Під цим усім ховався його справжній мотив. Таємниця, про яку сам Фелікс мав дуже невиразне уявлення.

Зовсім нещодавно гер Ніцше оголосив, що Бог помер. Якщо все станеться так, як замислив Фелікс, то його експедиція доведе протилежне. Його дослідження й документація (не менш важливі, ніж праця містера Дарвіна, чи не так?) засвідчать правильність його теореми.

Не просто лихий переказ зловісних історій — він хотів, аби його книга стала доказом. Незаперечним доказом існування вищих сил. Так само як математики (ці неймовірно розумні люди, які за допомогою шматочка крейди можуть розібрати на складові час і простір) розв’язують загадки життя, наче рівняння, так і Фелікс відчував, що зможе вмістити всі таємниці вічності в одне речення.

Якщо цифри пояснюють закони матеріального світу, то чому слова не зможуть пояснити закони невидимого? Фелікс поставив на карту своє ім’я. Якщо в анналах історії він залишиться ідіотом, то нехай — він просто буде одним із мільярдів. Але в історії трапляються винятки. Хоча майже все своє життя люди приречені проводити серед мерців.

Його експедицію можуть визнати за помилкову, марну — так само як і подорожі багатьох інших мандрівників. Серед них і містер Дарвін. Васко да Гама й Фердинанд Магеллан. Фелікс — чоловік і батько, який вдень працює банківським клерком, але ці обставини не завадять йому вирушити в путь за новими відкриттями.

Як Генрі Стенлі щойно віднайшов зниклого доктора Лівінгстона^[190], так само й Фелікс, неодмінно та на власному досвіді, спробує врятувати Бога. Поміж вульгарності й ницості ця експедиція в пошуках Бога приведе Фелікса в найтемніші глибини людського серця.

У зв’язку з цим його щоденник перетворився на енциклопедію помилок і погріхів. Куховарська книга, укладена з рецептів вічного забуття. Абетка всіх можливих негараздів, яку напише Фелікс, путівник, що рятуватиме людей.

Там, де бракувало реальних жахів пережитих страждань, його власна уява домальовувала неймовірні деталі, і те, що раніше викликало обурення, тепер спричиняло справжню відразу. Не було такого дна, на яке б він не спускався. І не було такого страховиння, від якого б Фелікс відвернув очі. Кажучи направду, книга вже була готова. А цієї ночі він просто забавлявся, святкував перемогу. За кілька тижнів усі ці створіння, що його оточували, ці яриги й зачумлені друзяки, виродки, в яких бракувало кінцівок або ж малося декілька зайвих: плавці чи перетинки між пальців… тепер кожна освічена людина потойбіч барикад думатиме про них, промовлятиме їхні таємні імена: Вальтрод Очі-Мигдалини, Гольґер-Алігатор, Щербиноголова Бертіна.

Фелікс прагнув почути історії, які розповідають тільки пошепки, після опівночі, заливаючись сльозами. Йому конче було треба побачити щось за завісою реального, видимого світу. З цією метою він пригощав незнайомців елем, аби спромогтися висотати з них божевілля. Безвідмовний прийом у таких справах. Бо не можуть люди пізнати душу одне одного, якщо вони при здоровому глузді. Загальновживані слова радше заважають, аніж допомагають. Жодні жести не зарадять. Лише після того, як відмовляється працювати розум, виникає справжнє спілкування.

Ця книга стане його помстою, бо десь серед цих знедолених, поміж Манфредом-Уриналом, Прокаженою Марі Фрітц і Гермафродитом-Альбіносом Бруно, десь серед цієї братії був його батько, досі ним не пізнаний. Цей чоловік покинув лоно своєї родини заради плотського світу, і на знак відплати Фелікс М. проллє нищівне світло на все, що тут коїться. Коли Феліксові було не більше років, ніж зараз його синові, він був змушений стати сам собі за провідника в житті, та ще й єдиним слухачем безкінечних страждань і мук своєї матері. Цей довідник стане запорукою його успіху, а якщо пощастить, то остаточно зруйнує його батька.

Саме такі думки шугали в його голові, коли в загидженому шинку пролунав чийсь голос. Усі плотолюбні обличчя, усі роззявлені беззубі роти та гнійні очі, усі вони відірвалися від своїх справ, а тоді голос знову гукнув. Чоловічий дзвінкий голос, який було чутно попри гомін у шинку, спитав:

— Нумо, хто поставе перед мене склянку?

Хтось глузливо розсміявся.

— Просю випить, — не вгавав голос, — насипте випить, а взаміну я пред’явлю тому пану найжаскішу почвару в світі.

Спалахнув Феліксів інтерес. Ці нетрі, ці болота й вигрібні ями гріхопадіння й досі могли ховати в собі страхи, які він оминув. То було б чудове доповнення до його листа зовнішньому світу. Попри те що Фелікс не мав змоги роздивитися нового відвідувача, він гукнув у відповідь:

— Що за почвара?

Натовп замовк, притихнувши від цікавості, оскільки навіть скалічені й божевільні виявляють цікавість до справжніх монстрів, а Фелікс засунув руку в кишеню плаща й відрахував гроші на порцію розливного питва. Голос озвався, послуговуючись тим самим спотвореним діалектом:

— Почварка ся малесе, та, про мене, таке дитинча ще не ставало перед ваші очі.

З цими словами мовець зробив крок уперед і показався серед скупчення ницих, гріховних недо-дегенератів, що хиталися з боку в бік і стікали слиною.

Фелікс вирішив, що зустрів пройдисвіта найвищого ґатунку. До нього підійшов чоловік, який, на перший погляд, не виявляв жодних прикрих наслідків впливу розпусного оточення. Кінцівки рухалися справно. За віком і статурою він був подібним до Фелікса, і той збагнув, що перед ним постав хижак, який дурить слабкодухих і живиться за рахунок їх мізерних ресурсів. У його очах грали оранжеві бісики. Вирушити в порожню ніч із цим здорованем було б достоту нерозумно. Така екскурсія скінчиться лише тим, що Фелікса пограбують, одурманять, а потім його мертве тіло продадуть якомусь викладачу анатомії, що працює в місцевому хірургічному коледжі. Завтра на світанку його нутрощі буде викладено на мармурову лаву в науку когорті невиспаних медиків-першокурсників.

І все одно, все одно Фелікс запросив чоловіка приєднатися до нього та махнув шинкарю, щоб той обслужив клієнтів. Коли незнайомець присів на стілець впритул до Фелікса, той збагнув, що чоловік дійсно складений пропорційно. Попри неохайність його вбрання виказувало блудного джентльмена. Цей чоловік зі скуйовдженим волоссям, що спадало на плечі, скидався на пустельника-провидця зі Старого Заповіту. Фелікс уже наготувався зазнати розчарування, бо ж убачав у собі знавця гротеску, тож обіцянки незнайомця, скоріш за все, виявляться перебільшенням. У найкращому разі його винагородою стане щось подібне до Фіджийської русалки Барнума^[191] — опудало, верхня частина якого належить одній бідолашній жертві, до неї прилагоджено задні кінцівки іншої, за руки йому правлять кігті ему, а лисячі вуха пришито до муміфікованої голови шимпанзе.

Менше з тим, Фелікс М. знав, що його успіх не так залежить від того, що йому покажуть, як від хисту, з яким він зобразить побачене. Хоч яким би звичним і буденним виявилося те жахіття, він зможе подарувати йому нове, величне життя на сторінках своєї книги. Він запасеться елем для цього нечупари та трохи прогуляється, щоб лицезріти так-звану почвару, але чим би воно не було, ця істота ніколи не зрівняється з образом, який вже починав з’являтися у Феліксовій уяві. То був покинутий напризволяще плід недоумкуватої повії та її калікуватого нападника. Дитя ґвалту, що мало вигляд суцільного кулястого кавалку плоті, в якому майже не лишилося рис, притаманних людині. Фелікс уже почав робити нотатки про те, як почвара тягне своє безхребетне тіло брудною підлогою якогось підвалу. Зацуране створіння намагалося вижити за всяку ціну. Наче безпритульна дворняга, воно харчувалося послідом інших тварин. Воно вилизувало сім’я, пролите під час актів онанізму, таке схоже на скисле молоко чи липкий яєчний білок. Аби насититися, воно смоктало ганчір’я, просякнуте засохлою менструальною кров’ю, а коли каналізаційні водостоки переповнювалися, Феліксовій почварі випадала нагода влаштувати справжній бенкет.

О, поки він прямував із шинка за незнайомцем, то встигнув сам собі заприсягтися, що приділить особливу увагу цьому потворному дитятку. Воно посяде центральне місце у Феліксовій класифікації, сама ідея про його порятунок стане резонансною справою. Під впливом його переказів жодне живе серце не залишиться байдужим. Надто спокусливим було бажання здійснити такий зухвалий задум. Рівень співчуття в суспільстві небувало підвищиться. Рятувальна операція, організована на вимогу Фелікса М. Але жодної почвари так і не знайдуть, принаймні такої, яка б могла зрівнятися зі страховиськом, яке породили розумові здібності Фелікса.

Прямуючи далі переходами й стайнями, що потопали в калюжах із нечистотами, незнайомець примовляв: «Просю вперед, мій добрий пане». Ці темні манівці були добре знайомі Феліксу після довгих місяців блукання кварталом. Він перетворився на знавця тунелів і лабіринтів, які утворювали місто під містом.

Надворі сильно сніжило. Білі вихори обертали кожен з небагатьох вуличних ліхтарів на високу наречену, оповиту довгою вінчальною фатою. Навкруги панувала саркофагована темрява. Кривухаючись, падали сніжинки. Двійко чоловіків просувалися далі, а навколо них загусала гробницяльна тиша.

Фелікс М. з ніжністю подумав про свою сплячу дружину, про її тіло, немов вилите з молока.

Чоловіки ступали під газові ліхтарі, і їхні тіні стелилися попереду них, а коли виходили з кола світла, тіні падали позаду. Таким чином, їх подорож вимірялася позначками фіктивних днів, тим, як сходило й заходило кожне мерехтливе сонечко. Мандрівники рушили далі крізь низку цих удаваних тижнів, поки не опинилися в глухому закутку сліпого провулку. Тепер їх просуванню перешкоджала висока стіна, сплюндрована графіті. Рясною була робота вандалів: виведені фарбою вислови й підписи, ті вислови перемежовувалися з іншими, заповнювали собою всю стіну й накладалися один на одного з таким завзяттям, що поверхня стіни була геть понівечена. Була вона споруджена з цегли чи дерева, з кам’яних блоків чи бетону — Фелікс не мав жодного уявлення. Таким товстим був шар фарби, такими шаленими були зусилля знищити письмена конкурентів, що не лишилося жодного натяку на призначення чи приналежність цієї стіни.

Так щільно були написані ті заклики, що несила розібрати. Чи не були то слова перестороги? Але поміж тьмяними плямами крові й смоли вони зливалися в суцільні розгонисті кривулі.

Навіть перед цією перепоною незнайомець не зупинився й натомість підійшов впритул до переплетених проклять і лайливих слів. Його пальці вчепилися в якийсь важіль, невидимий поміж богохули, чиї обриси редагували давнішу богохулу. Фелікс побачив, як чоловік щось крутнув рукою, і почув клацання й грюкіт, з яким відсунулася засувка. Темна щілина з’явилася там, де раніше була суцільна стіна слів. Щілина розширилася — незнайомець прочинив двері. Так, тепер Фелікс задивувався, бо перед ними були двері, настільки заплямовані безкінечними прокльонами, що її б ніхто ніколи не знайшов.

Ставши таким чином, аби перегородити тілом прохід, незнайомець мовив:

— Просю уваги! За першим правилом почвари, ви мусіте довіку мовчати про зустріч із почварою.

Незнайомець провадив далі, послуговуючись своєю химерною, архаїчною говіркою, що дісталася йому від предків з глибин століть:

— За другим правилом почвари, ви мусіте довіку мовчати про зустріч із почварою.

Тільки тоді, коли Фелікс погодився на ці умови, незнайомець відійшов убік і гостинно махнув рукою. Фелікс ступив у порожнечу, що пролягала за таємними дверима. На відстані одного кроку були вузькі сходинки, що спускалися в сутінкове царство.

Обидва чоловіки пішли вниз сходинками в майже непроглядній темряві. Вони прокладали курс розгалуженими тунелями, які невпинно заводили їх дедалі нижче та пахли рідиною, що просотувалася з кладовищ, під якими проходили чоловіки. Вони просувалися підземними галереями — темними, немов катакомби. Ідучи між струмочків, що стікали з вигрібних ям, вони вчували сморід, огидний понад усяку міру, і Фелікс боявся, що від цієї трути в нього відмовлять легені. У таких місцях він намагався дихати крізь рукав плаща.

У кожному віці людина зазнає певних страхів. У дитинстві Фелікс лежав ночами без сну й боявся, що згорить будинок. В юності жахався хуліганів. Потім — армійська служба. Чи побоювання, що він не опанує жодного ремесла. Чи ніколи не знайде собі дружину. Після навчання він опікувався кар’єрою. А після того, як у нього народився син, Фелікс боявся всього. Його потаємною мрією було зустрітися віч-на-віч з таким жахом, який би подіяв на нього, наче щеплення. Щоб він більше ніколи в житті не відчував ніякого страху.

Тунелі виявилися старішими, ніж він міг собі уявити. Судячи з символів, вирізьблених примітивними знаряддями, ці стіни вже були древніми, коли мудреці Вавілону заклали перший наріжний камінь піраміди Хеопса, правителя Лети^[192]. Поховані, прогнилі тротуари передували тій сумній події, коли джунглі поглинули й зруйнували казковий Храм Місяця в Лярмосі.

Бруд, наявність якого підтверджувалася звуками «плать!» і «хлось!», що лунали з кожним мурзотливим кроком.

Якоїсь миті Феліксові впало в око одне дивне явище. Довге волосся незнайомця мерехтіло слабким люмінесцентним сяйвом. Здавалося, що те саме оранжеве світло випромінювалося зі шкіри на руках і обличчі чоловіка, блідий відблиск оранжевих бісиків, що вирізняли його одержимі очі. Це сяйво — ще одна деталь, яку Фелікс вплете у свою майбутню оповідку.

Фелікс непокоївся, що може загубитися, тож почав виривати зі свого щоденника маленькі клаптики паперу й кидати їх долі, аби позначити собі дорогу назад. Нічого життєво необхідного, принаймні спочатку, просто чисті сторінки. Коли їх запас було вичерпано, він став виривати по одному слову. Феліксові подумалося, що жодне окреме слово не було настільки важливим, що його втрата могла зіпсувати геть усю книгу. Між нападами кашлю він поцікавився:

— Ще далеко?

— До почвари? Чи близенько? — відгукнувся незнайомець, який завжди йшов за кілька кроків попереду.

— Чи далеко нам іще йти? — перепитав Фелікс і вже налаштувався розвернутися й податися назад. Він встиг створити у своїй уяві таке страхіття, з яким нізащо не зрівняється видовище, що він збирався зараз побачити.

Немов прочитавши ці думки, незнайомець спитав:

— Хоч’те розповісти світу про мою почвару?

Лише за відлунням їх власних кроків можна було здогадатися, що попереду — ще більше порожніх тунелів. Незнайомець прискіпливо спитав:

— Хоч’те написати про неї у своїй книжечці?

Просторова орієнтація зрадила Феліксові. З кожним кроком він просувався вглиб незвіданої території. У відчаї він почав обмацувати кишеню плаща й знайшов коробку сірників. Він запалив один і протягом кількох митей, поки горіло полум’я, розгледів, що незнайомець суттєво його випередив і що навсібіч від нього розходиться низка тунелів. Сірник згас, і Фелікс незграбно кресанув другим. Цього разу він побачив, що поводир просунувся ще далі й не мав жодного наміру зупинятися. Фелікс кинувся навздогін, але від різкого поруху сірник передчасно згаснув. Він зробив кілька широких стрибків перед тим, як запалити наступний, і тільки встиг угледіти, що його сяючий супутник майже зник у вузькому тунелі. Аби подовжити життя вогника від сірника, Фелікс підпалив сторінку зі щоденника. Чого вона варта, одна-єдина сторінка? Він зможе відтворити втрачений уривок із пам’яті. Він був переконаний, що в разі потреби зуміє пригадати всі свої екскурсії, всі роки, проведені в болотах підземного світу. Піднімаючи вище маленький смолоскип, Фелікс гукнув силуету вдалині:

— Якщо ти мене покинеш, як же я знайду почвару?

Знову полум’я згасло, і він поринув у непроглядну темряву. Оранжеве сяйво від незнайомця також зникло.

Феліксу подумалося, що ці кам’яні шляхи вважалися античними ще до Великого Ярма хана Блатоя. Навіть задовго до епохи друїдів, ще перед тим, як погани зіп’яли Вівтар Кельтських Клеоплів. Зачудувавшись, Фелікс запалив наступну сторінку своїх мемуарів, аби знову кинути оком на цю старовинну, мезоезомеричну обставу.

Перед ним, попереду, позаду й навкруги, звучав сміх незнайомця, спотворений відлунням. Так само, з усіх боків, його заспокоював голос того чоловіка:

— Просю не тривожитись…

А тоді запала тиша, і тільки звуки капотіння відраховували час. Фелікс марно намагався запалити ще один сірник.

Порушуючи цю, здавалося б, нескінченну мовчанку, голос чоловіка залунав знову:

— Про мене, то ся почвара хутенько знайде вас сама.

Нарешті запаливши нового сірника та жертвуючи черговою сторінкою зі щоденника, Фелікс підняв її вгору й побачив, що лишився на самоті. Його остаточно й безповоротно покинули. Полум’я зашкварчало й згасло, але він постановив не марнувати чергового сірника й сторінку, поки не збере докупи думки. Лють стане йому за кращого побратима, ніж паніка, і Феліксові вже уявлялася та мить у недалекому майбутньому, коли він зайде до якоїсь корчми й зустріне там чоловіка, що змусив його здійснити цю даремну подорож. Навряд чи це була первинка для Фелікса — знову ним знехтували, знову від нього відмовилися й покинули напризволяще. Він виживе. Якщо виникне потреба, він неодмінно знайде дорогу назад. Через певні обставини йому довелося самотужки прокладати шлях крізь кожен самітний, складний день у своєму житті. Йому змалечку нічого не давали задарма, нічого не пояснювали, і завдяки цьому пустопорожньому спадку Фелікс розвинув дивовижну віру у власні сили. Він ніколи не втрачав надії. Навпаки, негаразди тільки загартували його рішучість.

Ці міазмори.

Ці многовонні паруючі струмки.

Відсутність будь-яких звуків була настільки вагомою, що вона тиснула на барабанні перетинки, немов вода на океанському дні. Тиша починала його душити.

Фелікс М. збагнув, що стиснув руки в кулаки. Дихання стало частим і неглибоким. У нього починався напад гніву. Це відчуття нагадувало третє відлуння поспіху, з яким він колись давно намагався наздогнати свого батька, і вся ця ситуація пробудила в ньому таку лють, якої він не знав у дорослому віці.

— То йди! — закричав Фелікс навздогін примарі. — Визволь мене від свого товариства!

У темноті він потрусив над головою щоденником:

— Я поготів тебе спаплюжу у своїх переказах.

Ім’я незнайомця так і лишилося таємницею, і Фелікс проклинав себе за те, що не спитав.

— Я вже двадцять років прокладаю собі шлях без усіляких дорадників, сам у себе вчуся й сам себе заохочую.

Його так легко не здолати. Тепер він кричав, і лихослів’я розлягалося вздовж тунелів, суміжних із переходом, де стояв Фелікс. Він нарікав на батька, який його покинув. Він жалівся на хуліганів, що дошкуляли йому в дитинстві. Побивався, що ніхто не навчив його, як поводитися й захищатися.

Попри зловісну демонтичність халепи, в яку він вскочив, Фелікс не збирався ставати жертвою тривожних думок. У темряві, на відстані простягнутої руки, його переслідував страх, а просто за ним прикрадалася паніка. Загубивши точку відліку в просторі, Фелікс зосередився на заспокійливому, гливральному смаку власного язика.

Хлопчик, позбавлений батька, має відростити рушниці замість рук і заряджену пушку замість рота. Постійно, весь час перебувати в облозі, коли підмоги чекати марно. Щодуху мчати в непроглядну темряву, долати страх люттю, не усвідомлюючи, що насправді тобі треба врізатися в цегляну стіну чи провалитися в яму, відчути якусь межу, якісь рамки й дисципліну. Зламати ногу. Отримати струс мозку. Покарання від сурогатного батька, навіть якщо цей батько виявиться звичайними законами фізики, щоб тебе огріли й змусили відчути, що ти стоїш на межі, за якою нема вороття.

З самого дитинства лють замінила йому батька. Старшого брата. Стала його єдиним захисником. Лють давала йому силу й мужність, спонукала безупинно рухатися вперед попри постійні помилки та невдачі, без жодного напутника, який би допоміг і навчив його, коли всі навколо глузували. Злість вберегла його від краху. Лють не давала піти на дно. Вона стала його головним надбанням і єдиною стратегією.

Його життя живилося від батарейки, де на одному полюсі була самотність, а на іншому — лють, і Фелікс існував, безпорадно зависнувши між цими крайнощами. Його батько ніколи знав не тої злостивої, роз’ятреної жінки, на яку перетворилася мати Фелікса. Як вона читала маленькому хлопчику лекції про слабкодухість татка. Вона змусила його витвердити напам’ять цей отруйний катехізис. А коли він виріс і став точною копією її зниклого чоловіка, вона почала сповна збиткуватися над Феліксом, виливаючи на нього всю свою лють. Понадсильним завданням і випробуванням стало життя Фелікса в цьому домі, сповненому сичання, де кожен шмат хлібу змащувався зневагою замість масла.

Фелікс ненавидів батька за те, що той зрікся свого єдиного сина, уручивши його безжальній матері. Він ненавидів їх обох, обожнював і зневажав із пристрастю, яка применшувала, викривляла сприйняття всіх інших подій у житті.

Намагаючись знайти порятунок, він одружився з жінкою, яка вже тоді ділилася любов’ю так, наче ниций скнара відраховував пфеніги, немов видавала мізерну плату за звички, які вона бажала виховати в чоловікові й синові. Навіть за найщасливіших обставин дружина Фелікса могла перебувати в поганому настрої. Усі ці риси, як запізно виявив Фелікс, вона поділяла з його матір’ю. Вже не такою фантастичною здавалася ідея про те, що він призвичаївся віднаходити спокій у знайомому неспокої.

Якщо він не зуміє повернутися, то його син, маленький двійник Фелікса, буде змушений терпіти навалу материнської ворожості.

Його власний син, цей хлопчик на світанку дізнається, що на нього чекає батькова доля. Прокинеться дружина Фелікса й помітить, що його половина подружнього ліжка порожня. Невдовзі вона дізнається, що його не викликали на роботу. Спочатку з’явиться занепокоєння, потім страх, з якого народиться відчай. Попри всі її принади Фелікс обрав собі дружину, відчувши в ній прихований потенціал мстивості. Ця риса характеру також відповідала емоційній скупості його матері.

Десь високо над головою промчав тунелем поїзд. Аби описати, як трусилася земля, Фелікс вагався між словами «бумбатонно» та «бімбатонно». Усе навколо заполонив пронизливий шум, а потім пропав.

Вичерпавши свою лють, Фелікс зупинився, щоб відсапатися, і в цій непорушності почув далекий шерхіт кроків, що наближалися до нього в темряві. То були не поводиреві кроки — хтось важко ступав, човгав, тягнув за собою ноги. На протилежному кінці тунелю набирала форми вигадана Феліксом почвара, що уособлювала всі можливі жахіття.

У тріумфі люті не лишилося місця для страху. Хто б не йшов до нього крізь безпросвітний морок — провідник-дурисвіт або його химерне дитятко, Фелікс наготувався придушити цю істоту. Щоб звільнити обидві руки, він засунув щоденник у кишеню плаща. Аби створіння, що наближалося, не захопило його зненацька, Фелікс притишив нерівне дихання, напружився всім тілом з ніг до голови й зібрався чекати тої миті, коли вони з противником знайдуть одне одного наосліп. Схиливши голову вперед, він побіг щосили, прожогом, завдаючи ударів порожнечі, відбиваючись від усього й влучаючи в ніщо.

Його кулаки перетворилися на бобми, готові вибухнути при першому доторку. Коли він відчув, що істота на відстані простягнутої руки, Фелікс кинувся на неї. Усі свої кінцівки він завзято використовував як зброю, коліна й лікті, кулаки та п’ятки. Киями й булавами, усім своїм арсеналом Фелікс навалився на невидиму подобу.

Він відчув, що повалив противника, а тоді заходився молотити по скаліченій плоті й понівечених органах незримого ворога, хоча противник майже не намагався захиститися. Він був більшим за дитину, та статура все одно здавалася тендітною. Маючи за союзника лють, Фелікс духопелив його безперестанку, поки той кинув чинити опір взагалі.

Кавалок, що здимався під ним, глибоко зітхнув. Пролунав звук голосу, порошного та іржавого від невжиття. У голосі бриніла впевненість, і він промовив:

— Sohnemann^[193], — а тоді приречено зітхнув: — Ти прийшов.

У цьому мороку почвара звернулася до небес із молитвою:

— Благаю, тільки не мій хлопчик.

Силуючись запалити сірник, Фелікс простежував звук цього голосу — назад, до найдавніших спогадів. Спалахнув вогонь, і він підніс сірника до сторінки щоденника.

У мінливому сяйві обличчя заплющило очі й відвернулося, щоб не дивитися на світло.

Фелікс приголомшено застиг. Це було неможливо. Якийсь злий жарт. Поводиреві, тому облудному паскуднику, була відома таємниця з його минулого, тож він підстроїв цю фальшиву сімейну зустріч. Така підступна витівка сама по собі була почварною. Фелікс і досі стискав тіло противника між колінами, коли примара заявила:

— Я чекав на тебе й завжди сподівався, що ти не прийдеш.

То був звичайний найманець-жебрак, огидний самозванець, і Фелікс посміхнувся, усвідомивши кмітливий садизм цієї вистави. Він уже збирався штовхнути тіло вбік.

— Як ти смієш? — прогарчав він.

Таким зраненим було Феліксове серце, що він ударив тендітного старого навідліг, і той знову повалився на підлогу. Стоячи над ним, не в змозі відійти геть, закам’янівши в любові й відразі, він крикнув:

— Ти мені не батько!

— Він і тебе обдурив, — відповів старий, пильно дивлячись на нього.

— Ніхто не пошиє мене в дурні, — заперечив Фелікс.

— А Тайлеру вдалося, — сказала почвара.

У шаленому відчаї Фелікс М. кликав поводиря, аби той повернувся. Невдалим виявилося таке визначення, оскільки завданням поводиря є допровадити людину до пункту призначення, а той чоловік лише заплутав і збив його з пантелику.

— Твоя хитра витівка вдалася! — заволав Фелікс, захлинаючись від гніву та безпорадності.

— Ти завдав мені такого болю, якого не буває від леза чи ударів! — кричав він.

— То поклади цьому край, інакше я… присягаюся… я заб’ю до смерті твого підлого спільника! — горлав він, подивляючись на силует на підлозі.

У відповідь звучали лиш його власні слова: леза та удари, підлий та до смерті, вони поверталися до нього відлунням із темряви. Аби довести, що погрози не були марними, Фелікс підняв тендітного чоловіка, схопив його за кістляве горло й намацав пульс — так б’ється заяче серце за мить до того, як тварині зламають хребет. Придушеним, хрипким голосом самозванець запитав:

— Хлопчику мій, тобі й досі подобається вигадувати слова? Ще змалечку ти постійно винаходив свою власну, таємну мову.

Фелікс нікому не розповідав про цю дитячу звичку, окрім батька. Тому, почувши таку заяву, він уважніше роздивився нападника. Брови чоловіка відповідали дагеротипу, якого так цуралася його родина. Очі чоловіка були зістареними копіями очей, які Фелікс бачив щоранку в дзеркалі, коли голився. Він послабив хватку на миршавій шиї.

— Як? — тільки й зумів спитати Фелікс.

Він зустрівся поглядом із сумними очима. Голос, ослаблий до шепоту, промовив:

— Так само як і ти, мій хлопчику. — Старий покірно посміхнувся. — Тайлер не повернеться, він пропав на довгі роки.

— Тайлер? — перепитав Фелікс.

— Твій поводир, — відповів цей чоловік, його батько.

Вочевидь, без нього вибратися з цього місця неможливо. І звісно, цей старий, якщо він насправді був Феліксовим батьком, після довгих пошуків мав би вже знайти вихід. Проте цю ймовірність було важко осягнути. Вона здавалася надто жаскою, щоб укластися в голові.

Фелікс згадав про сина. Про свою дитину, яка поки спала в ліжку, в себе вдома. Він подумав, як за годину життя цього хлопчика безповоротно зміниться і він стане поводирем сам собі. Ще одне хлоп’я, вимушене наново себе віднаходити. Ще один юнак, який виросте беззахисним перед похмурою, злою жінкою.

— Ти ще його побачиш, — запевнив батько. — Ось у чому лихо.

Старий слабко всміхнувся й додав:

— Може, років за двадцять. Коли твій власний син повалить тебе долі, в люті й любові, так само як я колись звалив свого батька.

Там, у цих тьмяних галереях, Феліксів батько віднайшов власного батька. Саме тут Феліксів дід зустрівся зі своїм предком. Усі вони тут: і батько, і дід, а також кістки прадідів і всіх, хто був до них. У цьому місці побували незліченні батьки й сини.

— Цей Тайлер? — спитав Фелікс. — Яку мету він переслідує?

Немов передчувши, як у синові наростає паніка, старий лагідно посміхнувся. На його блідих щоках і обличчі вже квітнули пурпурові синці.

— Ти пробачив своєму татку?

— Так, — нерішуче відповів Фелікс.

— Ти пробачив Господу?

Фелікс заперечливо захитав головою.

Тоді його батько замахнувся, описав кулаком широку дугу й ударив сина збоку по голові. Спалахнув феєрверк, іскри, що їх бачив тільки Фелікс. Він потер забите місце й проскиглив:

— Ти мені у вухо зарядив!

— Наш порятунок лежить у вмінні пробачати не лише одне одного, — напучував батько, — а й Господа.

Потім, наче вибачаючись, він додав:

— Я шукатиму з тобою. Ми шукатимемо разом.

Цієї миті Феліксу згадалися його саморобні слова: саркофагований… кривухатися… гробницяльний… мезезомеричний… міазмори… многовонний… демонтичність… гливральний… бумбатонний чи бімбатонний. Він запалив іще одну сторінку зі щоденника, намагаючись роздивитися перше слово до того, як згасне світло. Шукаючи сліди, які б вивели його назад, Фелікс почув, як батько гукнув йому:

— Нумо не поспішати звідси вибиратися, — виголосив старий. — Ходімо глибше.

Його слова бриніли в кам’яних тунелях:

— Ходімо, знайдемо якусь варту пригоду перед тим, як вийти до світла й повітря, які ми вже встигли пізнати й полюбити.

Старий розвернувся й пішов геть, вглиб лабіринту, вгрузаючись тілом у темряву. Наосліп вирушаючи в щільну невідомість. Фелікс вагався лише мить, а тоді також розвернувся й пішов слідом за батьком.

Містер Елегант

Не питайте, звідки я це знаю, але наступного разу, коли подумки будете бідкатися про те, що ви такий товстий, існують куди гірші варіанти, як ви могли б виглядати. Уявіть собі картину, коли в тренажерному залі, рахуючи скручування або підйоми ніг у висі, ви намагаєтесь зробити собі пласкішими м’язи черевного преса, просто пам’ятайе, що деякі люди мають цілого родича, який росте з того місця на їхньому тілі. З тієї м’ясистої, колихливої місцини попід грудною клітиною — там, де у вас усього лише «вареничок», — ті, інші, люди мають ручки й ніжки, більша частина того кревного родича звисає їм через пояс.

Лікарі називають таких епігастральними паразитами.

Деякі лікарі називають подібного додаткового особня гетероадельфом^[194] — от такий химерний термін, що означає «незвичайний родич». Він означає того, хто мусив би стати вашим братом або сестрою, але йому випало народитися з головою у вашому череві. Той додатковий особень, він народжується без мозку. Без серця. Він просто паразит, а ви його носій.

Такого й навмисно важко вигадати.

І, послухайте-но, будь ласка. Якщо я вам про це розповідаю, а у вас мається додатковий особень, який зараз росте десь з-під пахви, прошу, не пніться зі шкури.

Єдина причина, чому я вам про це розповідаю, це тому що я колись теж мав щось на кшталт такого.

І повірте мені, якщо є в світі річ гірша за дещицю колихливого підшкірного сала — це коли з тебе вигулькує якийсь безсердечний, безмозкий чужак. Інколи таке трапляється навіть через роки й роки після того, як ти колись вже був народився.

Не питайтеся в мене також, звідки я й це знаю, але після того, як ти зробив сто мільйонів скручувань для преса та подав заяву, щоб стати одним з отих чіпендейлівського типу сексі-танцівників — просто щоб тебе взяли працювати голим, глянсованим екзотик-танцюристом, — тебе ще запитують: «Чи страждаєте ви на епілептичні напади?»

Це питання міститься у тій анкеті, яку тобі відразу після співбесіди вручають у кабінеті медогляду. Медсестра видає тобі повну таких форм течку, і ручку, і картонний стакан з побажанням, щоби ти наповнив його сечею. А ця танцювальна фірма, це навіть не справжня компанія «Чіпендейлз», але запитайте у будь-якого тертого, виснаженого і викинутого на берег екзотик-танцюриста, в якій трупі він працював, і, щоб уникнути довгих пояснень, він скаже вам — «Чіпендейлз»^[195].

Усі ми впізнаємо ті захищені авторським правом паперові білі манжети і чорні краватки-метелики.

Себто я пробувався на роботу в «Диких Рицарях». Вони не «лицарі», а саме «Рицарі», з великої літери «Р»^[196]. Ці «Дикі Рицарі» — того ж самого чіпендейлівського формату високоенергійна, цілком чоловіча гастрольна трупа життєрадісних екзотик-танцюристів, які обслуговують дамську аудиторію. Так подавалося в оголошенні їхнього головного офісу на сайті «Бекпейдж»^[197]. Те оголошення у секції «Робота для дорослих» вінчала шапка: «Втілюй свої фантазії».

Того пополудня посмішка на моєму обличчі в бенкетній залі аеропортового готелю «Голідей Інн» була фальшивою. Фальшивою була моя засмага. Те саме й щодо мого нібито білявого волосся. Коли у заяві на роботу я написав сто вісімдесят п’ять фунтів, це також було брехнею^[198]. В графу «колір очей» я вписав колір моїх контактних лінз. На співбесіді я сказав, що хочу стати «Диким Рицарем» тому, що люблю подорожувати цікавими місцями і знайомитися з новими людьми.

Фактично ж правда полягала в тім, що я прагнув кар’єри, де щовечора сотні п’яних молодих цнотливиць, вони пхатимуть затиснуті в зубах гроші мені в труси.

Щодо свого віку я збрехав, скинувши собі три роки, і написав двадцять чотири. Кожен з моїх зубів під коронками був сяйливо-білою брехнею.

Я прибрав собі з пахвини брунатне волосся, тож агентка «Диких Рицарів» сказала, що в них мається вакансія для ще одного Містера Елеганта. Світ, розповідала вона мені, задовольняючи потреби глобальних мільярдів у чоловічому стриптизі, щомиті борознять шістнадцять різних труп «Диких Рицарів». Кожна трупа має в своєму складі пожежника, полісмена, солдата і будівельника у жовтій захисній касці. Як в отих мандрівних демонстраторів, що виступають на шкільних заходах «Знайомство з професіями». Плюс Містер Елегант, котрий робить свій вихід у розривному смокінгу і дарує троянди всім жінкам, які сидіть за столиками ближнього кола^[199]. Усе це вишукано і космополітично. Незворушний Джеймс Бонд.

У трупі № 11 їхній останній Містер Елегант злиняв, нажаханий після того, як у Фербенксі одна накоксована дівчина, що святкувала день народження, смикнула його за перекручене яєчко.

От тоді-то й почав вилазити мій власний паразит.

У тій бальній залі «Голідей Інн» я мав такий вигляд, якого ніколи не бачив у дзеркалі власної ванної кімнати. Засмаглий і наолієний. Усміхнений блондин.

Тож агентка потисла мені руку й сказала:

— Чудово.

Вона сказала:

— Відтепер ви будете Містером Елегантом…

Отаке явлення мого нового безсердечного, безмозкого інакшого братика. Що таке життя, як не всього лиш намащений дитячою олією косогір.

Правда в тім, що я вирішив, що, коли докладатиму безперервних, нещадних зусиль, то зможу видаватися двадцятичотирьохрічним вічно. Щодо танцювальної частини мого іспиту на роль, то пісня «Бодірок» 3:36 такого музиканта, як Мобі, найкраще говорить про нахрапистість^[200]. Можете назвати мій смак дещо «ретро», але, коли починаєш з пісні, яка подобається народу, ти вже на півдорозі до виграшу. Плюс той прокид ближче до кінця, де цей трек урізається тільки до слів, це відкриває перед тобою ідеальне віконце, щоб утнути певні акробатичні трюки.

У межі тієї рамки я втикав сальто, падав на шпагат і стрибком зі спини знову опинявся на ногах. Так от, після всієї тієї моєї засмаглості, виголеності й усміхненості та агентка, вона дала мені друкований аркуш з адресою і направленням до клініки. Медсестра подала мені стакан для сечі. А та форма ставить мені запитання:

— Чи маються у вас в анамнезі епілептичні напади?

Авжеж, після всього того окозамилювання легко було поставити хрестик у маленькому квадратику «НІ». Я просто для певності прийняв свій «клоназепам»^[201]. Якщо ви дивилися те відео, яке люди були перезаливали в Інтернет — оте, де оточений жінками з ромовими «Ураганами» і «Блакитними Гаваями» в руках, б’ється, як риба, оголений, весь такий накачаний, м’язистий парубок, а збоку з чорних стрінгів у нього вивалилися і лопотять у калюжі його ж власної сечі рожеві яйця, тоді ви розумієте, якого роду похибкою обернулася ця, остання, брехня.

Весь світ бачив те відео. Підлітки, малі байстрюки, тепер вони навіть такий танок вигадали і називають його «Містер Елегант», де вони перекидаються посеред танцмайданчика і спазматично горзаються, наче вражені електрострумом спастики^[202]. Сракоголовці малі.

Люди собі уявляють, ніби це так легко, бути високоенергійним екзотик-танцюристом в стилі «Чіпендейлз». Чоловічий народ, вони собі уявляють, ніби найгірша твоя проблема — не настовбурчити собі стояка.

У тій самій медичній анкеті є й деякі інші запитання, там тебе запитують: «Чи страждаєте ви на пов’язане зі стресом нетримання?» Або: «Чи траплялися у вас коли-небудь випадки нарколепсії?»

Із самих лише тих запитань я мусив би второпати, до чого воно веде. Юристи не просто з якогось капелюха витягують ті запитання. У будь-якої великої танцювальної фірми — від балету «Большого театру» до «Чіпендейлз» — накреслено мапу її дій на випадок Судного дня. Скажімо, падіння посеред «Лебединого озера» — зайшлася в істериці посеред сцени якась лебедиха з очима, закоченими так, що тільки білки видно, і слина рине в неї з довгого жовтого дзьоба. Обливається потом. Обсцикає своє чудесне біле пір’я.

У тренінг-брошурі «Диких Рицарів» тебе повчають додивлятися, чи є в аудиторії хтось такий — з блокнотом і олівцем, і щось туди записує. Певна контора, яка називається «ASCAP» — це розшифровується як Американська спілка композиторів і чогось-там-іще^[203], — якщо вони впіймають тебе, що ти танцюєш під якусь пісню, не сплачуючи за це роялті, вони засудять і тебе, і «Диких Рицарів». Окрім них, кожний штат розсилає шпигунів від своєї комісії, яка контролює обіг алкоголю, і ті штрафують тебе за невідповідне торкання когось з клієнтів. Ба навіть просто надягаючи білі манжети і чорну краватку-метелик, ти ризикуєш отримати попереджувального листа про порушення їхнього авторського права від справжньої компанії «Чіпендейлз»^[204].

Навіть не питайте мене про догляд за волоссям на тілі. Реально, найгірше в цій роботі — це за власний кошт пригощати гостей коктейлями «Текіла санрайз», після того як з тебе зішмаркнеться бодай одна лобкова волосинка. Може вистачити просто єдиного прискіпливого погляду на твої стегна, і ти вже купуєш першим двом рядам свіжі бананові «дайкірі».

«Втілюй свої фантазії»… Знову ж таки, навмисне такого не вигадати.

Підбуджувати будь-кого напиватися до того, щоб вони засовували стиснуті в зубах гроші тобі в труси, — це на безвік складніша справа, ніж воно здається. Так само і залишатися двадцятичотирьохрічним. Ось ти трусиш мошонкою перед обличчям якоїсь упитої на лайно «Льодовим чаєм Лонг-Айленд»^[205] молодички і чуєш як, закручуючись, смердить припалена її сигаретою щетина в тебе на лобку. Її потворна дружка підпихує язиком тобі в гузно доларову банкноту, а матір молодички знімає це на відео. Отак поводяться п’яні цнотливиці.

Поліцейські або пожежники — я маю на увазі справжніх, — вони скаржаться на свою стресову роботу. Не знають вони справжніх стресів. Танцівники, з якими я працював, вони зазвичай вимочували мошонки в солоній воді, типу як ото маринують собі обличчя перед великим боєм боксери. Кожний шматочок вільного часу ти витрачаєш на те, що маринуєш собі яйця та пораєшся з волоссям на тілі.

Єдино іншою не менш важливою частиною фахової підготовки є вміння визначати час за піснями. От, «Я боюся американців» Девіда Бові, ця надає тобі рівно п’ять хвилин фузованих квінтакордів^[206]. «Сам на сам» Кіфа Света — це така повільно-мелена пісня (5:01), ідеальна для хореографії хоч би й якогось слона^[207]. Під цим я маю на увазі будь-якого, занадто перекачаного, щоб рухатися, танцівника, який здатен хіба що ставати у демонстраційні пози. Крок, напружив м’язи, ще крок. Ось подвійний біцепс. Ось місток.

Ти утримуєш себе від стояка, весь час рахуючи, щоб передбачити кінець кожної пісні. Назвіть будь-яку пісню, і я визначу її тяглість — і то не просто в хвилинах і секундах, позначених на вкладці до компакт-диска. Я можу назвати реальний час її звучання, той, що показує вертушка в апаратній. Добрий танцюрист знає, що у вкладці до реміксу Діґвіда пісні Браяна Феррі «Раб кохання» написано чотири хвилини, тридцять одна секунда, але насправді там двадцять чотири секунди^[208]. Лінивий танцюрист виявиться все ще загрузлим по пояс між п’яних жінок, коли музика вже скінчилася.

Ти трусиш своїм приватним хаботтям під гупотний мікс «Рухай далі» гурту «Андерворлд»^[209] — шість хвилин і п’ятдесят дві секунди невідступного басового серцебиття, — і це мистецтво. Але якщо не встигнеш за лаштунки до того моменту, як припиниться музика, якщо запізнишся бодай на одну мить тиші і виявиться, що ти трусиш своїми поголеними геніталіями перед холодними паннами — це вже нахабне докучання.

Знову ж таки, черговий слизький косогір. І не питайте в мене, звідки я знаю. Тиша. Тиша, і вимикаються прожектори, натомість настає яскраве світло, це Попелюшка обертається на голого, оскаленого, наолієного і спітнілого парубка з його занадто наближеним до вашого обличчя й водянистого десятидоларового «Білогвардійця» пенісом^[210].

Як зазначено у тренінг-брошурі «Диких Рицарів»: Містер Елегант робить свій вихід, вручаючи троянди переднім столикам. Він танцює зроблений Джоєм Негро клубний мікс «Зачарованої» Рейвена Мейза^[211]. Хапка пісня на три хвилини сорок дві секунди. Потім він пересувається до краю сцени і танцює одну коротшу високоенергійну пісню, щоби виманити складені гроші. Він працює на краю сцени і в залі, треться в них на колінах, приймаючи грошові винагороди. Він залишається поза сценою лише на одну долю такту до початку «хапкої пісні полісмена».

Наступний вечір у Спокені, те ж саме. Потім Венечі. Пендлтон. Бойсі.^[212] Робота така проста, що навіть безмозкий, безсердечний паразит може її виконувати.

Містер Елегант любив доларові винагороди і номери телефонів. Телефонні номери, написані на доларових банкнотах. Телефонні номери на обривках паперових рушників, підмотані під еластичні шворки його чорних стрингів. Усю дорогу, аж до самого Солт-Лейк-Сіті^[213].

Не питайте, звідки я це знаю, але є люди з синдромом Мілроя, де в них у нижніх кінцівках зовсім не розвиваються лімфатичні вузли, і в підсумку вони мають ступні, як валізи, при ногах завбільшки як стовбури дерев^[214]. Або циклопія, де народжуєшся без носа і з обома очами в одній очниці.

Містер Елегант, пипки на грудях у нього видавалися занадто маленькими і блідо-рожевими, а отже, щоби зробити їх набряклими, великими і червоними, він навчився їх підмальовувати дечим, отим, що називається «Ліп плампер»^[215]. Це таке у флаконі і з маленьким пензликом, як той що для лакування нігтів, і, коли ним помастиш собі соски і головку члена, вони набрякають, дуже більшають. Містер Елегант підкреслював «пральну дошку» своїх черевних м’язів, прорисовуючи улоговини між ними тушшю. А потім, щоб його живіт не був схожим на хрестики-нулики, підтирав там серветками.

Якщо він у ванній кімнаті якогось мотелю виколупував одну зі своїх синіх контактних лінз і дивився на себе в затуманене парою дзеркало, атож, він усе ще міг правити за двадцятичотирьохрічного. Але між Білінгсом і Грейт Фолз^[216], між «Пожежником», який ділиться з усіма своїми лобковими вошами, та «Солдатом», який хропе, Містер Елегант почувався зношеним. Уже перед Солт-Лейк-Сіті його мариновані яйця обвисали.

Містер Елегант козирем виходив з оберемком червоних троянд. Так само у розривному смокінгу, він дарував троянди, потім брався за ґудзики своєї плісованої сорочки. Єдине, що в Солт-Лейк-Сіті виявилося інакшим від Карсон-Сіті, Ріно або Сакраменто^[217], — це те, що після того як смокінг було розірвано, після того як Містер Елегант уже вписувався в другу пісню, усміхнений і не забуваючи тримати своє лобкове волосся віддалік напоїв гостей, відзначаючи собі, як з гаманців і дамських сумочок дістаються банкноти, як на старих чеках з банкоматів пишуться телефонні номери, між його падінням на повний шпагат, поверненням на рівні перфектним стрибком зі спини і сальто з повним обертом у повітрі, на другій хвилині і тридцять шостій секунді кавера пісні «Тримайся живим» у виконанні «Ен-Транс» (4:02)^[218], — усі ті обличчя, і напої, і долари почали туманитися. Містер Елегант високо і пружно підтягнув великими пальцями еластичні шворки в себе на стегнах — перед тим як зробити перекид, — присів, підстрибнув… і це все, що я пам’ятаю.

На той випадок, якщо ви цього не помітили, музика припинилася, а я все ще тут, трясу перед вашим обличчям своїм членом. Немов я за весь цей тривалий час так нічого й не навчився.

Що за виродок.

З найранішого, що я пам’ятаю, в мене був «синдром застиглого погляду», один з різновидів темпоральної скроневої епілепсії. Як мама з татом балакають до мене, а я застиг. Зір затуманений. Я чув голоси моїх батьків, як вони прохають мене звернути увагу, можливо, клацають пальцями в мене перед обличчям, але сам не міг ні заговорити, ні поворухнутися. Дихати — ото й усе, що я міг робити десь з півхвилини, які здавалися мені цілою вічністю.

Вони водили мене на МРТ і ЕКГ. Я не міг кататися на своєму велосипеді, окрім як порожніми вулицями. Я видирався на дерево, а в мене туманився зір. Я приходив до тями на землі, і друзі питалися, чи зі мною все гаразд. Якось під час шкільної вистави немовля Ісус, Марія, Йосип, шестеро пастухів, три верблюди, янгол і двоє інших царів чекали, як здавалося, цілий рік, поки я стояв застиглий з підношенням ладану, а місіс Роджерс, вихилившись із-за лаштунків, шепотіла: «Благослови мене, я ж бо приніс тобі цей скромний дарунок… Я дарую тобі оце!!»

Але за десять років приймання «клоназепаму» все те у мене загалом зализалося.

Проблема тому, що в Карсон-Сіті збіг термін мого рецепту. Ще й моя втома все погіршила. Алкоголь, сигарети, виснаженість, гучний галас — всі фактори ризику. У Солт-Лейк-Сіті мене вхопило те, що називається тоніко-клонічним нападом, народ ще називає це великими епілептичними корчами. Очуняв я лежачи у верескливій машині «швидкої допомоги», якраз вчасно, аби побачити як якийсь технік-лаборант запихує собі до гаманця товсту пачку просякнутих сечею однодоларових банкнот і, хитаючи головою, промовляє:

— Ох же ж і Містер Елегант…

Мене утримувала застебнута ременями ковдра, я чув сморід лайна. Я запитав у техлаборанта — що трапилося? І він, засовуючи гаманець собі до задньої кишені, відповів:

— Приятелю, краще тобі не знати…

На той час коли мене випустили зі шпиталю, трупа № 11 вже була у Прово^[219] — з новим Містером Елегантом, якого туди послали для зустрічі з ними просто на місці. У «Мотелі 6», де ми були зупинилися перед тим виступом, вони там залишили мою валізу^[220].

Приходила одна працівниця соціальної служби, сідала біля мого ліжка, розказуючи, що мозок є нічим іншим, як постійним циклом електричної активності, що напад корчів — це як електростатичні перешкоди в атмосфері, як гроза в людській голові.

А я їй:

— Пані, розкажіть мені щось, чого я не знаю.

І вона розповідала мені про такий стан, як фокомелія — це коли народжуються з долонями, що стирчать з плечей. Без рук. Фактично старовинна назва цього вродженого дефекту — «тюленячі лапи». Це пов’язано з седативом «талідомід», але воно існувало задовго до того^[221]. Вона розповідала мені про сиреномелію, коли народжуються зі зрощеними ногами і через це вони схожі на риб’ячий хвіст. Звідси й назва: від морської сирени, а можливо, й початкові уявлення про русалок. Ця соціальна працівниця, вона розповіла мені, що її звуть Кловіс і що вона сама була колись танцюристкою, екзотик-танцюристкою, весь час приховуючи той факт, що страждає на нарколепсію. Колись вона мала довге світле волосся, блакитні очі, довгі стрункі ноги і жодних меж засмаги. Поряд з моїм ліжком волосся в неї було кучерявим і брунатним, а холоші штанів її білого брючного костюму були такими напнутими на стегнах, що й ногу на коліно не закинути.

Поки ще танцювала, вона тримала свій стан під контролем за допомоги «провігіла», але той у неї закінчувався, тож вона почала пропускати дози, ламати пігулки навпіл — звичайна псевдоекономія^[222]. Одного вечора в одному байкерському барі в Руфасі, штат Нью-Мексико, завершуючи шоу як головна артистка в програмі, Кловіс зробила свій козирний вихід високим стрибком на мідну жердину і закрутилася під дією відцентрової сили — розвівалося її світле волосся, сповзало по спіралі додолу її засмагле тіло.

Розповідає про це, і очі в неї беруться туманом. Кловіс не пам’ятає, як вона зісковзнула донизу по тій жердині. До тями вона прийшла за лаштунками, і вагітною від приблизно тридцяти двох клієнтів. Від декого двічі.

Я її питаю:

— Яка пісня?

І Кловіс із затуманеними очима відповідає:

— «Гнилі часи» «Портісгед»^[223].

— Ах, — погоджуюсь я. — Той ніжний, похмурий вокал Бет Ґіббонс. Чотири хвилини, одинадцять секунд.

— Чотири хвилини, вісім секунд, — заперечує Кловіс. І, скинувши на мене дугою брову, додає: — Завжди уточнюй свій сценічний час. Ніколи не довіряй тому, що позначено на вкладці.

Я питаюся, яке в неї було сценічне ім’я.

І Кловіс, дивлячись на свій годинник, каже:

— То було так давно.

Вона каже:

— Мені майже тридцять.

— Мені теж, — кажу я.

І, дивлячись у якусь із шпитальних форм у себе в течці, Кловіс каже:

— Я так і здогадувалася, що вік, який вони тут записали, неправдивий.

Перш ніж їй встати і вийти, я попросив Кловіс розказати мені, що трапилося. Що насправді було далі.

Дитина народилася, сказала вона. За дев’ять місяців після того, як вона там очуняла, пологи, мов з підручника. Хлопчик. Там аж ніяк не було схожим на те, ніби хтось, і то моментально, лімузином від’їхав жити в огородженій від сторонніх громаді в Малібу з двома ґеями-мільонерами, директорами кіностудії.

Кловіс сказала:

— Поговоримо про те, як вигулькує безмозкий, безсердечний чужинець.

Вона вже розповідала мені про епігастральних паразитів.

А я сказав:

— Ні.

Я спитав:

— Що трапилося зі мною?

І впродовж довгої хвилини несамовито-розпачливої мовчанки Кловіс тільки кліпала на мене очима. Нарешті, тоном фахівця з системи охорони здоров’я, вона сказала:

— Є відеозапис тієї… події.

Якась молодичка потай пронесла до того нічного клубу кишеньковий камкодер і фільмувала мене, коли я вручав червоні троянди з довгими стеблами. Я розпочав свій номер, а вона знімала. Вони були змушені цифровим способом замазати ту частину, де в мене посипалися клепки, але ту зйомку таки показали по телевізору. Спершу лише в якійсь японській програмі домашніх відео, але потім і в Європі. Той чотирихвилинний, двадцятиодносекундний сегмент став найпопулярнішим в Інтернеті, найчастіше завантажуваним у всьому світі. Темою жартів кожного вечірнього ток-шоу.

«ASCAP» подавала судові позови проти пошукових систем за несанкціоноване поширення пісні «Тримайся живим». Синдикат «Чіпендейлз» не був у захваті від того, що на мені були білі паперові манжети. На комутатор шпиталю телефонував хтось, хто назвався продюсером «Нічного телешоу», і прохав з’єднати його зі мною в палаті.

Я сказав Кловіс, що бажаю побачити це сам.

А Кловіс сказала:

— Ні.

Вона сказала:

— Тобі не варто.

Я спитав:

— Там дійсно так все погано?

І Кловіс сказала:

— У тому епізоді ти раптом утратив контроль над кишечником.

Той сморід у машині «швидкої допомоги».

— А стринги, — уточнила Кловіс, — не залишають багато місця для похибки.

Я так ніколи й не подивився того відео.

Юта була доволі доброю місциною, щоб сховатися, тому я залишився у Солт-Лейк-Сіті і дозволив відрости в себе лобковому волоссю. Біляве волосся на голові перефарбував на каштанове. Зішкріб скрабом з себе засмагу і їв усю ту їжу — і смажених курчат, і пиріжки «Гостеса» з фруктовою начинкою^[224], і смажені в олії картопляні чіпси, — якої ніколи не міг їсти Містер Елегант.

На той час, коли тобі виповнюється тридцять, твоє життя готове позбутися особистості, якою ти колись став заради того, щоби позбутися особистості, якою ти колись став заради того, щоби позбутися тієї особистості, якою ти колись починав. А отже, поки перебував там, я поступово ставав Містером Жирне-Черево-Бліда-Гірка-Свиня^[225]. Працював у фастфуді, й на щокожні кілька мільйонів чизбургерів, якийсь клієнт придивлявся через масний шинквас до мене, швидко лупаючи очима, намагаючись згадати, звідки йому знайоме моє обличчя.

А я клацав пальцями і питав:

— Ви хочете картоплю з оцим?

Я ніколи не взяв у когось однодоларової банкноти без того, щоби потім не помити собі руки.

Можливо, якби я в ту мить борсався у власних фекаліях, можливо, люди і склали б два плюс два, але потім на відеозаписі з камер спостереження в універмазі під час дійсно ідіотської пожежі загинули всі оті китайці, і світ комедії геть забув про мене і про мою брудну катастрофу.

Але не забула Кловіс. І я не міг.

Кловіс приходила обідати — чизбургерами, — привозячи з собою юного клієнта, чиї пальці були зрощеними у дві опецькуваті клішні, а ноги всохлими, марними. Ектродактилія, яку ще інакше називають «синдром рачачої клешні». Вона познайомила мене з молодою жінкою, в якої була пігомелія: це означає, що вона мала чотири ноги, тобто — два тази поряд один біля одного і чотири функціональні ноги, які вона приховувала під довгими спідницями.

Я ж, я досі визначав час звучання пісень. «Виходь гуляти» Джо Джексона^[226] триває чотири хвилини, дев’ятнадцять секунд — достатньо часу, щоби викурити сигарету в провулку. Кім Вайлд співає «Ти мене не відпускаєш»^[227] чотири хвилини, п’ятнадцять секунд — час, який в мене забирає заміна балона з вуглекислим газом у апараті содової води. Все, що хотів би забути, забути ти ніколи не можеш. Жодної миті, якої хотів би уникнути.

І врешті-решт Кловіс запрошує мене до своєї квартири, щоб познайомити з якимись людьми. Я їй кажу, що в мене кожен цілісінький день ніщо інше, як знайомства з людьми. А Кловіс каже, що це зовсім інше.

У себе в квартирі вона знайомить мене з дівчиною, в якої дві руки і дві ноги, а з-під нижнього краю її топіка стирчить майже повноцінна інша особа. Перша у мене справжня гетероадельфійка, її звуть Мінді. Далі я знайомлюся з парубком, у якого величезне, наче подушка пухке, обличчя. Нейрофіброматоз — хвороба, яка ще зветься «людина-слон». Хлопцю двадцять три, його звуть Алекс. Я знайомлюся з гарненькою рудоволоскою, яка не має ніг, самі лише ступні ростуть в неї з черева. Недовершений остеогенез. Її ім’я Ґвен, їй двадцять п’ять.

Кловіс каже мені:

— Ти знаєшся на музиці, ти знаєшся на сценічній режисурі.

Вона каже:

— Це їхня ідея, але вони сподіваються, що ти можеш навчити їх екзотичним танцям…

Вона має на увазі стриптиз. Трупа екзотик-танцівників з різними порушеннями. Усі вони були молодими і нудилися в Солт-Лейк-Сіті. Напрямок думок в них був таким: кожен може накачати трохи м’язів, вибілити собі волосся й обпорскатися фальшивою засмагою. Чому б не запропонувати публіці щось таке, що не ґрунтується на купі брехні? Чому б не подати таких танцівників, які не ховаються за фальшивими усмішками? Отака от зграйка шалених, ідеалістичних молодят. Тільки в Юті.

Я їм кажу, ну звісно ж, вони молоді і сповнені мрій. Звісно, вони жахливо спотворені. Але чи вміють вони танцювати?..

А Кловіс каже:

— Я навчила їх тому, що знаю про роботу біля жердини, але сподівалася…

Ті мільйонери, директори кіностудії, вже вклали авансом під низькі відсотки семизначну суму у стартап-проект. Чорт, якщо я зможу навчити декого з цих стероїдних слонів танцювати, я зможу навчити будь-кого.

Як воно там проголошується, на «Бекпейджі»: «Втілюй свої фантазії».

Хотілося б мені сказати, що це було легко. Люди завжди неправильно розуміють чужі наміри. Люди звинувачують мене в експлуатації. Не все забавки та ігрища в цьому чималому бізнесі. У Боулдері Ґленда, наша дівчина, в якої обидва ока в одній очниці, так вона втекла з якимсь біржовим брокером-мільйонером. А Кевін, наш танцівник з кіфозним нанізмом^[228], той в Айова-Сіті^[229] забацав вагітність одній молодичці. Допомагає те, що разом зі мною й трупою у ролі, так би мовити, матінки зграї їздить на гастролі Кловіс. Тільки Бог зна, що нас чекає у вересні, коли ми запускаємо наш ескортний сервіс.

Щодо мене особисто, жодне шоу не починається без того, що мене кидає в піт за лаштунками. Рахую секунди кожної пісні. Відстежую, чи не роблять нотаток агенти «ASCAP», і кожний м’яз у мене в руках і ногах конвульсивно смикається, проживаючи кожен місток, колесо, сальто чи стрибок зі спини на рівні, які я сам колись так класно виробляв на сцені. Дивлячись на цих шалених дітей, як вони виманюють складені банкноти і заради винагороди витанцьовують перед кимось приватно, я ловлю себе на тому, що шепочу.

Я шепочу:

— Благослови мене, я ж бо приніс тобі цей скромний дарунок…

Шепочу:

— Я дарую тобі оце!

Тунель кохання

Кажуть, що людське волосся продовжує рости після смерті. Розповідають про тіла, викопані з могил, мертві тіла з довгим, як у романтичних дівчат, волоссям, якого ті мерці не мали, коли їх ховали. Нігті ці відкопані трупи мають такі, що їх такими довгими тільки вільні від праці жінки можуть собі відростити. Це так, ніби в смерті всі ми отримуємо макіяж для якоїсь гламурної фотосесії.

Міф чи факт? Моя остання клієнтка ввечері в п’ятницю; вона каже:

— Нумо, з’ясуємо.

Вона зателефонувала за тиждень до того і попрохала прийняти її останньою з усіх. Ця жінка, вона каже, що має не такі, як треба, м’язи, щоб сидіти вичікувати.

У моїй студії вона дістає в себе з сумочки свічку. Вона каже:

— Запаліть її, — і подає свічку мені.

Вона питається, чи маю я щось інше, окрім сітарної музики.

На ногах вона виявилася хіба що трішки хиткою. Про це важко було здогадатися, оскільки вона сиділа у кріслі-візку. У моїй справі на крісло-візок не зводять брів. Багато людей платять за мануальне піклування. Це як зголошуватися на повноцінну перманентну завивку тоді, як усе, що тобі потрібно, — лише приємне відчуття, що хтось миє тобі волосся. Не те щоб ця жінка потребувала вдосконалення своєї зовнішності. Зачіску вона вже має — відбілене волосся від коріння до кінчиків, під голлівудський тип блондинки. Ноги в неї гладесенькі, як кістки. Усе це є частиною цього експерименту. І ось нарешті вона вже гола, якщо не рахувати залютованого в неї на зап’ястку браслета, як оті, що надягають новонародженим немовлятам, тільки на цьому написано: «Реанімації НЕ піддавати».

Половину волосся в неї вже депільовано, каже вона, тілесну половину. Іншу половину вона відбарвила до білявості Джин Гарлоу, до білявості Лани Тернер^[230]. Перш ніж мені підважити її на масажний стіл, вона каже, щоб ноги я обробляв в останню чергу. Вона сказала — якщо я відчую щетину, це буде доказ того, що той міф є правдою. Вона каже, що найкращий аспект перебування в кінцевій стадії — це те, що в неї ніколи не виникне потреба піклуватися про корені.

Найгірше у перебуванні в кріслі-візку, каже вона, не те, що твої ноги стають зайвим багажем. Куди гірше те, що крісло-візок робить більшість твоїх меблів зайвими. Жінка ця, вона каже, що мала вишукані меблі: крісла Людовика XVI з вишитою оббивкою, канапи в стилі Людовика XV^[231]. Щойно її обмежило пересуванням у кріслі-візку, все найцінніше, чим вона володіла — фотелі, дивани, серце, мозок, — перетворилося ні на що інше, як на завади.

Її сумочка, каже вона, битком набита грішми.

— Коли ми закінчимо, ви зможете в неї заритися, як на Гелловін, і обдарувати себе.

Поліція не мусить дізнатися, що вона мала бодай-якусь готівку. Чи годинник з діамантами. Я зрозумів, що це так впливають її ліки, оскільки вона не засміялася. Ліки, якими вона користувалася, в нашому штаті є легальними. Вони такі непридатні для самогубства, що за них платилося за програмою відшкодування рецептурних видатків страховою компанією. Там було якихось десять доларів доплати, але, якщо порівнювати з госпісом, це все одно величезна економія. Хоч як це парадоксально, масаж не відшкодовується.

З власного досвіду, сказав я їй, — крім тих випадків, коли хтось постраждав у серйозній автокатастрофі, масаж ніколи не відшкодовується. У цій професії, варто їй пам’ятати, існує й інший, новий сенс терміну «забезпечення щасливого кінця»^[232]. Зазвичай реакцією на це буває сміх. Люди мусять видавати якісь звуки.

Після доволі затягнутого періоду тиші я запитав, чи з нею все гаразд.

— Вибачте, — промовила вона, — це «фенілаланін» такий небалакучий^[233].

Я розповідаю їй, що це буде не вперше, коли хтось робить собі фінальний відхід на моєму столі. Саме тому мануальні терапевти почали вимагати оплати до початку сеансу. Недоречно таке казати людині в її ситуації — що вона не така вже й оригінальна мудрагелька. Це наче вже фінальна кривда. Після першого такого інциденту прибулий за викликом поліцейський сказав мені:

— Мабуть, вам варто зберігати всі звукові повідомлення на той випадок, раптом буде якесь розслідування.

Усе, що доводить мою непричетність.

Я дякую їй за те, що попрохала записати її останньою пацієнткою в моєму робочому дні.

Я почувався б химерно, обробляючи після цього чиюсь напухлу обертальну манжету плеча. Це поминувши той факт, що ніхто з тих, хто міг сидіти в почекальні, не бажав би побачити, як попередній клієнт полишає кабінет у застебнутому на зіпер мішку.

Ніхто не розгортає переді мною відразу душу. Але щойно вступає в дію отой коктейль з сучасної науки й замінників цикути, як з пацієнта починають виливатися секрети всього його життя.

Я кажу їй:

— Довгі погладжування змушують швидше працювати кров.

Я мав на увазі сказати «ліки».

Щоб змусити її не мовчати, я питаю, кому зателефонувати. Намагаюся видобути ім’я близького родича, якоїсь людини, ближчої за паталогоанатома.

Вона розповідає мені, що, коли кінець всьому захотів покласти її перший чоловік, тоді лікарям не дозволялося асистувати. Замість професійної допомоги він проконсультувався з бритвеним лезом «Джиллет»^[234]. Вона знайшла свого чоловіка у ванні.

Вона питає:

— Яким був найгірший масаж, який робили вам?

Я перепитую, чи пам’ятає вона таку книжку: «Все, що ви хотіли знати про секс, але боялися спитати»?

Вона киває і каже:

— 1969.

У розділі про феромони та книжка радить читачам-чоловікам робити таке: «Прокинувшись вранці, перш ніж одягтися, протріть собі яєчка чистою полотняною хустинкою. Акуратно складіть ту хустинку і носіть весь день у нагрудній кишені піджака». У тій книжці обіцялося, що на жінок той запах справлятиме незбориме враження. Хтозна, чи було це дієвим, але та порада зробила кишенькові хустинки надзвичайно популярними.

Найгірший масаж я отримав у 1985 році, розповідаю я їй. Власний талант у мене розвинувся пізно.

Масажистом виявилася дівчина. Мабуть, у неї була нежить. Або вона страждала на якусь алергію. Можливо, на сінну лихоманку. Щось пов’язане з навколоносовими пазухами, оскільки вона постійно чхала. Той заклад не був з тих, що називають халупою-дрочильнею, де кожний масаж закінчується «повним розслабленням». А втім, можливо, вона колись працювала в якомусь з таких вбогих місць, де їй доводилося раз у раз ухилятися від гарячих вибухів. Немов шукаючи помсти, вона й надалі все чхала та чхала, і навіть, коли я був промовив «Благослови вас Бог», не прикрила собі рота і носа. Я лежав на столі обличчям донизу і ті бризки туманом осідали мені на спину.

Вона це робила без жодних вибачень. Вона робила це так легко, що я почав загадуватися — чи часом це не якийсь новий різновид масажу. Вона знову чхала. Не гаючи й миті, вона просто втирала кожен наступний чих мені в шкіру. Це мусило дарувати їй величезну економію на олії.

Коли сеанс дійшов кінця, я одягся і заплатив їй. Вона так само шморгала, тому, як джентльмен, я висмикнув в себе з кишені хустинку і запропонував їй. Коли дівчина прикрила собі нею рота і носа, на обличчі в неї з’явився якийсь дивний вираз — схоже було, та книжка могла й помилятися щодо жінок. Я сказав їй, щоби так і тримала. А на прощання сказав, щоб лікувалася. Ніколи не знати, чим може обернутися інфекція.

Жінка на столі сміється. Я відчуваю таке руками. Нарешті я влучив точно в ціль.

Вона знайшла мене в Інтернеті, каже ця жінка — у «Списку Ейнджі», що здається дивним^[235]. Клієнти, які звертаються до мене для такого роду спеціалізованого порання з їхніми тілами, зазвичай не переказують потім щось своїм друзям і родичам. У мене ніколи не траплялося того, що називають повторними операціями. Не після такого типу сеансів.

Як вона дізналася, каже жінка — так це через нежить, який все ніяк не минався, вона пішла у «Зум Кер»^[236]. Це та «Зум Кер», що поруч з торговельним центром «Вестфілд», між «Туфлями за дешевше» та «Коннектикутськими свічками», де продають зі знижками фабричні несортові залишки. Свічки, які тріщать і бризкаються. Свічки, які гаснуть.

Вона каже:

— Там у них і зблизька нічого схожого на атмосферу «Лікаря Кілдера»^[237].

Вона гадала, що в неї гострий фарингіт… та раптом бац. Медик середньої ланки не сказав, що там вже четверта стадія, але цього, либонь, і не вимагається при його рівні зарплатні. Недовго думавши, вона пішла по сусідству і купила гарбузового кольору свічку, що мусила пахнути мускатним горіхом.

На той час, коли їй поставили діагноз, було вже надто пізно проходити ту частину, під час якої в людини випадає волосся.

Я питаю, чи вагалася вона, коли вирішила дати раду своєму тілу. Вона відповідає, що це було, як на гору дертися, — після того як все зайшло так далеко, намагатися знайти спеціалістку з косметології, яка б зробила їй «бразиліан»^[238].

Вона каже, що розпорядилася в похоронному салоні про відкриту труну і коротку спідницю. Під цим вона має на увазі пеньюар.

— Я хочу, щоб мої колишні чоловіки побачили, що вони втратили.

А коли я питаюся:

— Чому блондинка?

Вона перепитує в мене, чи читаю я газети.

— Неймовірно, — каже вона. — Це завжди трагічніше, коли помирає блондинка.

Вона згадала про чоловіків, тому я користаюся нагодою.

— Скільки їх? — питаю я.

Вона каже — перший був так давно, що свідоцтво про шлюб тоді коштувало лише десять доларів. Будь-який масаж коштує дорожче. Навіть миття машини коштує дорожче, якщо враховувати податок з продажів.

— Десять доларів за те, щоб занапастити решту свого життя, — каже вона. — Як я могла піти на таку оборудку?

Вона питає, чи не візьмуся я за її ступні вже наостанок.

— Вони так бояться лоскоту, що мені не хочеться залишатися тут, коли ви туди дійдете.

Я переходжу до жорстких, ударних рухів по спині між лопатками, проте не до аж таких жорстких, як би їй самій хотілося.

Вона каже:

— Це так приємно.

Але умовляє мене прасувати жорсткіше. Запевняє, що в її сумочці лежить записка, де все пояснюється, просто на той випадок, якщо поліція ставитиме запитання, чому вона вкрита синцями.

Я вдаю, ніби б’ю сильніше. Не те щоб вона помітила різницю, не тепер, коли все вже зайшло так далеко. Ці ліки, вони змішані так, щоб вдесятеро перевищувати рівень передозування. Вона вже так далеко просунулася, що я міг би гатити по ній кулаками і все одно цього було б недостатньо.

Вона каже:

— Знаєте, про що мені це нагадало?

Не знаю я.

Я обробляю її так жорстко, що в неї стрибає голос, немов вона веде машину через баюри по вибоїстій дорозі.

— Коли мій перший чоловік зробив мені пропозицію вийти за нього заміж, — каже вона, — він повіз мене до тієї автомийні. — Вона згадує назву відомої франчайзи.

Я відвідував саме ці автомийні в десятку різних міст. Найхитріше в них, це завжди націлювати свої колеса так, щоб вони перебували просто між маленькими рейками. Ота прищава юнь, що вас туди проводить, він чи вона махає руками, показуючи лівіше чи правіше, ніби хтось той, що на злітно-посадковій смузі скеровує аеробус, куди йому вирулювати. Платиш через водійське вікно, і вони тобі кажуть поставити передачу на нейтралку, а двигун нехай працює. Що б не трапилося, кажуть вони, а ти не торкайся гальм. З підлоги піднімається конвеєрна стрічка і тягне тебе вперед.

Та автомийня, через яку цю жінку повіз її перший чоловік, вона була такою ж самою, як всі інші: вузька довга будівля з кількома вікнами, всередині якої завжди тайфун.

— Він назвав це Тунелем кохання^[239], — зітхає вона.

Той перший жених, він її запевнив:

— Нема чого турбуватись, бейбі, в мене достатньо розуму для нас обох.

Він заплатив за найдорожчий варіант, де кругом твоєї машини, як здається, цілу вічність крутяться автоматичні віхті, а зі стелі опускаються верткі щітки. Парує там, наче в джунглях, і тягнеться це довго, як пообідній сон. З його восьмидоріжкової стереосистеми «Карпентери» співали «Ми тільки-но розпочали»^[240]. У його машині склопідйомники і дверні замки керувалися електроприводами.

Вона каже:

— Я подумала, це він так фліртує.

Вона каже:

— Я не знала, що це мусить бути боляче.

Коли машина на кілька футів заглибилася в автомийню, сказала вона, він кнопками опустив вікна. На той час їй вже було надто пізно відчиняти свої двері й вискакувати. Якби вона навіть вискочила, тікати було нікуди. Роботи вже зусібіч затиснули машину, намертво. Струмінь пекучої води шмагнув збоку їй по голові, і вона закричала. Мабуть, він скористався системою блокування, бо вона не змогла підняти свого вікна.

— А він мені каже: «Шейло». Криком, щоб я почула крізь шум, він каже: «Перш ніж ти вийдеш за мене, я хочу, щоб ти зрозуміла, чим насправді є шлюб».

На той момент її вже обшумовувала гаряча, як окріп, мильна піна, припікаючи зусібіч їй шию. Згори опускалися важкі замшеві ремені, щоби батожити її.

— Рухаючись зі швидкістю слимака, — каже вона. — Вони були наче шлункові війки. Ніби я якась їжа, яку треба перетравити.

Вона спробувала розстебнути на собі ремінь безпеки і тікати, але чвирк шампуню під високим тиском засліпив її. Очі пекло. Новий чвирк шампуню, потрапивши до розкритого рота, заглушив її крик. Вона навіть не була в змозі роздивитися, що її б’є, але відчуття було таке, ніби це дикі звірі пазурями обдирають шкіру їй з обличчя і шиї. Верткі щітки ґрунтували милом її відкриті рани, і це вчувалося немов соляна кислота.

А той молодик, за якого вона планувала виходити заміж, він волав:

— Ти думаєш, ніби шлюб мусить бути довічним щастям та гараздами. Аж ні, він більше схожий на це!

З того, як він харкотів словами, вона здогадалася, що вікно в нього також відчинене і він запланував утопитися, сидячи поряд з нею. Вона уявила, як цей тунель їх випльовує в кінці: два розкислі трупи. Кашляючи водою, він прокричав:

— Якщо ти думаєш, що з мого боку це просто підлість, то насправді я роблю тобі величезну послугу.

Переповідаючи про той біль, вона сказала, що не було жодного заперечення щодо його нестерпності. Щось їй підказувало, що він влаштовував такі екскурсії й раніше, з іншими жінками, і саме через це він досі залишався холостяком.

А тим самим часом хапливі щелепи підчеплювали її довге волосся, видираючи його з корінням із голови. Її споліскувало повенями крижаної води. Це було схожим на тортури. На занурення відьми. Це було схожим на притоплювання^[241], коли не мається й секретів, щоби їх виказати. Засліплена і в муках, вона відчувала, як він страждає поруч з нею, і це було її єдиною втіхою. Чистильні щітки поступилися місцем бездушним роботам, які зарядами розтопленого «Черепахового воску» почали смалити просто їй у вуха^[242]. Вона перестала чути будь-що, окрім ревіння механізмів. Хапка, шкреблива, безмозка машинерія роздирала на ній її улюблену блузку.

А її наречений, він продовжував кричати.

— Ти і я, — кричав він. — У нас разом ніколи більше не буде першого сексу!

Вони продовжували котитися вперед. Неможливо було рухатися швидше. Так само як і зупинитися чи поїхати назад.

Він кричав:

— Коли ми одружимося, ми казатимемо одне одному такі слова, які тут і зараз смакували б нам, як шоколадні тістечка.

Після «Черепахового воску» їх репіжили велетенські валкові швабри. Громові урагани повітря товкли і розтягували їм обличчя. На той час вона почувалася, як щось викинуте на берег штормом. Обоє вони стали напівлисими. Волосся, яке на них залишилося, сяяло білим блиском від мила і воску.

— Ось що мене змушує згадувати цей масаж, — каже вона мені. — Не ображайтесь.

Вона то отямиться, то спливає геть. Я відчуваю це за тим, як уповільнюється її дихання. Це не злочин, але я вже подумки готую версію, яку розповідатиму поліції. Щоб утримати її притомною, я питаюся:

— То чим вам з душі верне сітарна музика?

Її перший наречений, він її навіть пальцем не торкнув, але отакою вона вигулькнула після тієї автомийні: побитою, подряпаною і обпеченою. Волосся, яке в неї залишилося, було зваляним, сплутаним. Цівка гарячого «Саймонайзу» збігала їй між грудей^[243].

Дуйки на виїзді, немов високопотужні вентилятори, вдарили її пекучим повітрям. Те гудіння, воно рикало неначе на кінець світу. Неначе на тебе чхає Бог.

Тим не менше вона прийняла його обручку, гадаючи, що найгірше вже минулося. Вона виявилася правою, але тільки протягом років сімнадцяти.

Я запитав, чому вона допомагала, коли знайшла його у ванні, і вона відповіла, що мусила. Не допомогти йому, сказала вона:

— Це було б немов народити півдитини.

Під «допомогою» вона має на увазі, що їй довелося масувати йому руки. Щоб не дозволити зсістися крові. Вона сказала, що відчуття було, наче доїш корову. Ідея полягала в тому, щоби все продовжувало рухатися в напрямку зовнішнього світу. Щоб таким чином він міг відійти на той час, коли у ванні вичахне вода.

Вона це каже в той час, як я обробляю її руки.

Вона каже, що те, що вона зробила для свого першого чоловіка, і є справжнім виявом того, про що теревенять люди, коли згадують про «героїчні заходи». Яка різниця, якщо це саме те, чого бажає та людина? То було виснажливим, уся та робота заради того, щоби стати вдовою. У ретроспективі їй варто було б вчасно зупинитися. Радощі вдівства тривають, тільки допоки на вийдеш заміж знову.

Схильності

Було оце те дівчисько. Звали її Мінді. Мінді Евлін Тейлор-Джексон. Саме так оголосив її судовий пристав, і так воно й увійшло у реєстр судових справ. Геть усе, бачте, що трапиться далі, так чи інак мало завершитися в залі суду. Не те щоб дуже кортіло руйнувати саспенс, та треба зауважити одразу: законність у цій історії тріумфує.

Попереду на нас чекають багато викриттів, а поки що достатньо знати одне: Мінді залетіла. У тринадцять, не більш і не менш. Чого вона хотіла від життя, це тільки місця у зграйці чірлідерш, кар’єри у параюридичній галузі та «911 Карреру 4S-кабріолет» кольору «обсидіан № 2» зі шкіряним салоном «Штутгарт» спеціального елітного випуску. Останнє, чого вона хотіла, була лялька. Іншу думку мали її батьки. Вони були виховані в дусі: живеш сам — дай життя іншому. Життя починається з зачаття, казали вони їй, але згодом і вони пом’якшали та пообіцяли: якщо вона виносить ляльку повний термін, а потім віддасть на усиновлення, то хай їй грець — вони куплять їй власний «порш».

На тому «порші» вона годинами могла вишивати на великій парковці біля рідної церкви. Вона пекла «млинці» з «паленої гуми» та накручувала «вісімки», які ще довго димилися після того, як вона їхала геть. А нагадувало це заперту дику тварину, що снує кліткою то туди-сюди, то сюди-туди. І це в тих місцях і в ті роки, коли навіть надибати на «порш» було великою рідкістю, на кшталт отримання соціальної страховки або подорожі до Небес. І казали ж їй дорослі: працюй, як треба, не колупай у носі, гидоту не нюхай. А там — настане й твоя черга.

І матуся, і татко все хотіли навчити її таким речам, як краса і святість життя. Та Мінді добре засвоїла інші уроки. Іще до того, як їй стукнуло шістнадцять, у неї було вже три «порші». Три «порші» і найбільші цицьки на весь випускний клас. І ніяких розтяжок. То були, так би мовити, переваги раннього початку. Повзли, однак, і такі чутки, буцімто вона одержувала «відкати» від дилерів «Порш», що в Санта-Клауді. Саме цей факт, укупі з настирливими плітками, що не так уже й давно Мінді знову навідувалася до свого гінеколога, давав підстави припустити, що, коли, звісно, витримають батьківські фінанси та її таз, то, як казали люди, Мінді вже доношувала порше-близнят. А це вже робило її володаркою аж п’яти автівок іще до того, як вона закінчить середню школу.

А далі трапилося те, що цей, Кевін Клейтон, уздрів Мінді за кермом її тачки на чотириста кінських сил на хромованих дисках «де-люкс» із блискучими спицями. Побачивши таке, вже на своє шістнадцятиріччя він зажадав собі підписку на журнал «Elle Dе´cor». А у вересні попрохав собі пустельного щура^[244]. Минуло лише кілька днів, як він почав вимагати заміну зниклій тварині. На зустріч випускників він вже змінив чотирьох. А на Геловін — шістьох. Та й це не все: на матусиному списку до шопінгу, що висів на видному місці під магнітиком на дверцятах холодильника, він нашкрябав: «Треба ще Вазеліну». Попередній вазелін він вишкріб до останньої краплі серветками «Kleenex», які з усіма жирними плямами потім змив в унітаз.

Коли мамця купили ще склянку вазеліну, він помітив, що вони позначили рівень вазеліну чорним фломастером, як то роблять з початою пляшкою горілки або джину, перш ніж поставити у міні-бар. Та це його не зупинило, і новий вазелін попрямував слідом за старим. Покінчивши з вазеліном, Кевін пішов до своєї кімнати та відчинив клітку зі щуром. Засунувши туди руку, він, врешті-решт, спіймав маленький пухнатий клубочок за хвіст.

Ззовні почувся грюкіт у двері. Кевін вивудив щура з клітки. З-поза дверей долинув рішучий батьківський голос: «Маю до тебе розмову, містере».

Тримаючи щура за хвіст, Кевін потягнув його до вікна. Піднявши раму, він обережно опустив гризуна майже до самої землі. «Я вже входжу», — почувся голос містера Клейтона, і одразу ж у замку зашарудів ключ. Кевін дбайливо впустив щура та провів його поглядом. На дворі стояла осінь. Рослини розкидали насіння. Насіння — це корм. Він зачинив вікно та з розмаху шубовснув у ліжко, встигши прихопити останній номер «Elle Dе´cor» саме тоді, коли відімкнулися двері. Перше, на що звернув увагу батько, була порожня клітка.

«Де твій хом’як?» — спитав.

Кевін знизав плечима. Він щосили намагався удавати з себе того, хто має удавати, ніби він тут ні до чого.

«От визнай, тільки чесно, — хлопець тицьнув пальцем у перше-ліпше глянцеве фото в журналі, — ти ж не думаєш, що шпалери з дзеркальною амальгамою та глибоким тисненням іще мають шанс повернутися в наступному сезоні?» — Він позіхнув та розплився у млосній посмішці. Зараз він удавав із себе удава, який щойно проковтнув цілого цапа.

Батько повільно перевів погляд з порожньої клітки до ліжка, на якому розкинувся Кевін. Містер Клейтон силкувався всміхнутись у відповідь, але губи його затремтіли від надзусилля, тому усмішка, як на те, вийшла якась невдала. Коли нарешті він розтулив рота, то голос його був незвично напружений і, як на тата, надзвичайно тонкий: «Отже, ще один утік?» — тільки й спитав він, потім здригнувся та витер обличчя долонею.

Дивлячись на нього, Кевін дав собі слово, що коли-небудь, коли він вже одружиться та завезе майбутніх малят до батьків, щоб ті над ними помліли, він обов’язково розповість таткові всю правду: усіх щурів до одного він випустив на волю. Та до того, може, й популяційний вибух підкаже. І тоді вийдуть вони з татком на веранду, відкриють по пляшці пива і досхочу посміються з тих жахіть, що зараз терзають таткову уяву.

Витягшись на ліжку, Кевін перегорнув сторінку, скорчив гидливу міну та невдоволено пробелькотів: «Нарешті: ці скляні кахлі з ванної кімнати геть — давно пора!» Він дивився на все що завгодно, крім свого батька. Пукнув. А втім, його трохи зачепило те, як легко тато дійшов свого бузувірського висновку.

Ще до того, як було досягнуто домовленості про чергового щура, батьки запропонували Кевіну відвідати сімейного лікаря. Причини, з якої він мав так учинити, вони не навели. У зв’язку з цим у хлопця виникла підозра, що в такий спосіб вони вирішили переконатися, чи не має він на сідницях ледь помітних подряпин від маленьких кігтиків.

А потім, коли в них на порозі разом з іншою поштою почали падати номери «Playgirl»^[245], батьки зовсім занепали духом.

А от сам «порш» як такий Кевіна не цікавив. Тут і думати нічого. Жодній дитині тоді «порш» не був потрібен. Це ж вам не 1985-й.^[246] Одначе дітям притаманно бажати — а що? Це не могло бути чимось занадто легким. Це мав бути, як то кажуть, виклик. І саме Мінді Тейлор-Джексон, здається, винайшла одиницю вимірювання дитячої сили та батьківської любові: один порш. Два порші. І так далі. Вона ж і встановила рекорд, який мати на меті мусив кожен.

Наступного разу, коли разом вийшов увесь вазелін, батьки зайшли до його кімнати на розмову. Нового щура, як і всіх попередніх, іще до розмови як корова язиком злизала. Батьки, як зайшли, так і завмерли біля порожньої клітки поруч із ліжком, на якому розташувався Кевін.

Кевін був заздалегідь напоготові і знав, на які натискати кнопки. «З чого ви вирішили, що я хочу бути таким, як ви?!» — одразу перейшов він у наступ з норовливим виразом на обличчі. «Знедолений, при живих батьках?!» — наче актор у драматичній виставі, з глухим стукотом він тюкнув себе кулаком у худорляві груди. «І щоб я теж зростив коли-небудь помилку природи, що ні на що інше не здатна, окрім як розбити моє серце?» Він жбурнув останнім «Elle Dе´cor» у стіну, влучивши точнісінько в найсвіжіший постер Леді Ґаґи, яка, не витримавши натиску «декору», впала на підлогу десь посеред інших пожмаканих сторінок. Не задовольнившись падінням Леді Ґаґи, він жбурнув на підлогу й порожню клітку, посипаючи чіпсами з кедровим насінням плетений килимок. Посмакував мізансцену. Видавити із себе справжній схлип було тепер набагато легше, як він побачив сльози, що котилися щоками пані Клейтон.

Усе йшло якнайкраще. Колись йому доводилося розповідати жарти — блазень мав уміти змусити людей сміятися. Та тепер Кевін вийшов на більш високий та, водночас, лячний рівень: він свідомо змусив ридати рідну матір. Це ще не можна було назвати надсилою, та певним кроком на шляху до неї — сповна.

«Але ж ти не якийсь там фрік», — простогнала місіс Клейтон.

«А хто ж? — гримнув Кевін з такою люттю, що навіть на нього справила враження. — Я сексуальний інверт!» І на доданок закинув матері: «Краще б ви, мамцю, зробили аборт!» Слова, саме ці слова, його й самого прохромили з голови до п’ят попри всю самозакоханість, що відчувалася в них. Так, вони лунали самозневажливо, але він виграв у тому, що залишився в центрі уваги. Одвічна тінейджерська проблема полягала в тому, що на всі твої проблеми батьки дозволяли собі реагувати досить спокійно. У голові промайнула думка щодо майбутньої кар’єри: його коником було акторство. Він міг би стати зіркою кіно.

Ніби на доказ його природженого таланту, тато схопив матір за плечі, затримавши її саме тоді, коли вона от-от була ладна кинутися до нього і схопити свого недолугого сина в обійми. Татове обличчя не виражало нічого, як ті віконниці на вікнах. Приятелі в школі аж зайдуться від заздрощів. Кевіна вже розбирала нетерплячка повідати їм, до яких невимовних страждань він довів рідну матір. Як тато ледь не розпустив нюні. І це зробив він, Кевін. Він домігся батьківської любові. Він бачив її на власні очі.

Він сам себе тримав у заручниках. І сам же висував вимоги.

Узяти ту ж таки Мінді Тейлор-Джексон, батьки відправили її до певного закладу за містом. То було велика будівля зусібіч оточена високим парканом: щось середнє між інтернатом та профілакторієм, а неподалік того місця є інше, тільки для хлопчиків. Кілька акрів землі, посипаної гравієм, а посеред — височіє шестиповерховий будинок із червоної цегли. Здаля він виглядає наче фабрика, та то тільки здаля. Подейкують, що насправді там робити нічого не треба: тільки тягай собі металеві гирі й час від часу отримуй собі ін’єкції тестостерону. У вільний час резиденти тільки й мають, що в карти грати та в Інтернеті порносайти серфувати. Той заклад був ніби й в’язницею, але з тією різницею, що ніхто тобі в дупу не лізе. До того ж туди то стриптизерок завезуть, то повій доправлять.

Кевін не міг надивуватися на те, як його кампанія висмоктує кров з його батьків. Проте азартна гра — річ двосічна. У ній була пастка й для нього. І він її бачив. «Колотися на правду» було вже запізно. Це означало б утратити довіру до будь-чого, що він іще вигадає. А от бачити, як їх аж трясе від сум’яття — і все через нього! — можна було порівняти хіба що з відвідинами власних похорон: нічого відраднішого Кевін у своєму житті ще не відчував. Його батько просто на очах зачах, перетворившись на згорбленого старця. Бути свідком того, як батьки никнуть та в’януть, і лепечуть наче малі діти через страждання, що він їм завдає, — такий успіх випадає не кожному.

Спостерігаючи за їхньою агонією, Кевін відчув доконечну потребу підкинути їм «кістку». Перевернувшись долілиць, він зарився обличчям у подушку, аби не зайтися від реготу, і вже звідти придушеним голосом вимучив із себе: «От якби знайшлося таке чар-зілля…»

Не те щоб він вирішив змилуватися, зовсім ні, але ж треба було дати їм змогу відчути, що його думка спала на думку саме їм. Так, думка про фабрику з червоної цегли десь у чорта на болоті мала визріти саме в їхніх головах.

Хтозна як той заклад називався офіційно, проте аж ніяк не «Півниковою фермою». Спочатку він і призначався для іншого: хто казав — для лікарні, а хто — для в’язниці. Та тут на сцені з’явилася така постать, як Командор зі своїми теоріями про переорієнтацію. Перше, що він зробив, то й справді була переорієнтація, переорієнтація самої будівлі. Тепер її оточував високий паркан. Колись шестиповерховий будинок із червоної цегли височів над кукурудзяними ланами, а весь простір між червоними мурами і майбутнім парканом займав дбайливо підстрижений зелений газон, але тепер Командор повелів скрізь насипати гравій та запустив бігати кровожерних собацюр на кшталт тих, що слугували в Шталаг 13^[247].

Ще на під’їзді до брами на дорозі, втім, як і завжди, юрмився натовп. Протестувальники з «Рок Гадсонс»^[248], а то були вони, подавали застережливі знаки, а деякі встеляли своїми тілами дорогу, наче килим: хоч бери та їдь просто по них. Дівчата, чи то були з софтболу, чи просто були вдягнені у такі футболки в обліпку з рожевим трикутником та ще й без бюстгальтера, дарма що надворі вже дихало Різдвом. Над юрбою майоріли різнобарвні надувні кульки, на яких типографською фарбою був виведений знак =. Кожна з дівчаток тримала на шворці в руці цілий букетик таких кульок, а у другій, хоч як дивно, — малюка.

Татові доводилося час від часу тиснути на клаксон, поки машина повзла крізь натовп, та їхати з замкненими дверима, а це, разом із увімкненим нагрівачем, вельми розпалювало атмосферу. Рокгадсонянки, якщо їх так назвати, накинулися на них з усіх боків. Аби привернути Кевінову увагу, вони несамовито махали руками, волаючи, що, мовляв, соромитися йому нема чого. Деякі були вдягнені наче черниці, от тільки з бородами та густо розмальованими очима. З одного погляду на притиснуті до скла обличчя з роззявленими ротами, крізь які можна було зазирнути в горлянку, Кевінові стало якось моторошно. Тому він звернув увагу на діточок. Він їх вивчав, як вивчають себе у дзеркало. І коли якась із рокгадсонянок гаркнула йому трохи не на вухо: «З часом стає все краще!», Кевін ледь утримався, щоб не гавкнути у відповідь: «Зникни!»

На опорних стовпах брами ворухнулися відеокамери, супроводжуючи рух автівки. На даху споруди бовваніла кремезна постать із гвинтівкою на плечі. «Надійна охорона! — мовив на те містер Клейтон. — Важко навіть уявити, щоб тутешні невігласи зважилися на бунт». — Він мотнув головою у напрямку брами і знов квакнув клаксоном.

Навіть зараз Кевіну дуже кортіло розповісти рідним усе: і про Мінді, і про щурів, але багато чого стояло на кону. Поверх паркану, наче струни, був протягнутий у кілька рядків гострий, мов лезо, дріт. За цим парканом виявився ще один, до того ж із написом, що попереджав: «Обережно: висока напруга». За першою брамою їм довелося зачекати: внутрішні ворота розчахнулися лише тоді, коли повільно зачинилися зовнішні. А от за другими воротами на них чатували німецькі вівчарки, що з гавканням і гарчанням узяли машину в облогу. Легко дістаючи до вікон, вони обнюхували скло, аж поки з будинку не вийшов сивочолий дідок. Спираючись на ціпок, він зупинився на верхній сходинці ґанку. Підняв до вуст хромовий свисточок, що теліпався на шнурку на його худорлявій шиї. Дмухнув у нього з такою силою, що на рябому чолі проступили жили. Кевін нічого не почув, а от страшні собацюри кинулися врозсип.

Дідугана, що зустрів їх, звали Командором, але тільки не позаочі. Позаочі його кликали не інакше як містер Арахіс. А називали його так через колір його шкіри: місцями вона злазила клаптями, а тому й виглядала ніби арахісовий стручок. Голена голова теж нагадувала стручок. Щоки, навпаки, були неголені, а от бакенбарди кольором не відрізнялися від шкіри. І навіть білки його очей впору було б назвати жовтками.

Командор знаком показав їм поквапитися. У приміщенні, де можна було почуватися в безпеці, він запросив їх до письмового столу та виклав перед ними стос документів заввишки з тарілку з масничними млинцями. Переглянути кожен з них не було ні часу, ні сили, тому Командор просто тицьнув пальцем, де ставити підписи. На Кевіна війнуло парфумами. Він принюхався і скрізь парфуми відчув ще запах їдальні. Мати рюмсали в носовичок. Тато виписували чек. На прощання місіс Клейтон поцілувала сина у щоку, а містер Клейтон потиснув йому руку.

Інших хлопців, яким відвели місця на тому самому поверсі, що й Кевінові, звали Джаспер^[249], Вумник, Паця Пірат, Томас, Кит мол. (молодший), Розбишака й Червона Квасоля. Саме такі імена прописано фломастером на іменних картках, що були пришпилені до їхніх сорочок, мовляв: привіт, мене звуть… Кевін, Джаспер, Вумник, Паця Пірат, Томас, Кит мол., Розбишака, Червона Квасоля. Для когось із них таке ім’я було наданим, а для когось — вигаданим.

Їхній поверх, тобто шостий та останній, з висоти торнадо вікнами дивився на навколишні кукурудзяні поля. Якби око сягало трішечки далі за небосхил, можна було б угледіти дівчачий табір, куди, між іншим, доправили Мінді Тейлор-Джексон робити штучно викликані пологи та спокутувати гріхи. З одного вікна можна було побачити в’їзні ворота. Звідси можна було кинути оком на юрбу рокгадсонянок. Здалеку вони виглядали маленькими, а обличчя — змазаними, хоча рожеві трикутники та прапори усіх кольорів веселки були помітними навіть попри відстань. Уздовж паркану туди-сюди нишпорили німецькі вівчарки. Кевін відчув себе загнаним ангелом у домівці Лота зі Старого Заповіту, коли ззовні зібралися содоміти та взяли дім в облогу.

Пообідні першого дня після приїзду хлопцям дали час розібрати валізи. Нові бранці-новобранці. Палата, одна на всіх, була відчинена, як казарма. Кожному виділили персональне ліжко. Біля кожного ліжка стояла благенька металева шафка, як у шкільній роздягальні. Ніхто тут тебе не вітав, ніхто й «привіт» не сказав чи просто спитав: «Як там справи у Пекерів?^[250]» Ніхто й знайомитися не поспішав. Супервайзер, чи краще сказати «наглядач» за поверхом, вказав Кевіну на його місце: між ліжком Вумника й Кита мол. Квасолі ж випало ліжко у самісінькому кутку. До «хавчику» ще залишався час.

Коли наглядач вийшов, Розбишака перевальцем підійшов до Квасолиного ліжка, заграбастав усі його речі та жбурнув через усю кімнату до свого ліжка. Таким чином він заявив свої права на Квасолин закуток. Піднявши руки вгору, він поплескав у долоні, вимагаючи уваги: «Так, слухайте, приятелі-збоченці!» На зап’ясті однієї руки з внутрішнього боку всі побачили тату: чи то летючої миші-вампіра, чи то сокири з довгою рукояттю^[251].

Розбишака клацнув пальцями та посвистів. Усі подивилися на нього. Щойно домігшись уваги, він сказав: «Щоб ви всі знали та запам’ятали», — під шкірою заграли біцепси, закочуючи короткий рукав чорної мішкуватої футболки до самих пахв так, що всі побачили густу чорну рослинність. На шиї з одного боку проглянуло ще одне, темно-синє, тату. Колючими літерами було виведено «Шкура». Побачене не залишило сумнівів: перед ними був той іще звір.

Розбишака втупив погляд у Кевіна. Той опинився вкрай близько, бо їхні ліжка стояли на відстані простягнутої руки. Дочекавшись поки той поверне свої очі й вуха на нього, Розбишака повів далі. Він шпурляв слова так, ніби оголошував якийсь список радше, ніж складав зв’язне речення. Він сказав: «Так от… я… вам… ніякий… не… гомік». Підвів голову, очікуючи, поки його слова дійдуть до адресатів.

За винятком відлуння, на поверсі стало тихо. Усі заклякли, наче на світлині: дітлахи, що розпаковують валізи.

Розбишака склав пальці пістолетом, тицьнув себе у груди і мовив, як отой Тарзан: «Моя — гетеросексуал». І пояснив для всієї палати: «Я тут лише для того, щоб шантажувати моїх предків, аби вони зрештою купили мені «Ямаху Роадлайнер С»^[252]. Трохи подумав та додав: «Capisce?»^[253]

Кевін витріщився на нього з неабияким подивом.

З’ясувалося, що досить одного випадку, щоб у палаті спалахнула епідемія правди. Кит мол. зізнався, що з найдобрішими намірами він «нагрів» усю церкву. Десь на просторах Монтани загубилося таке собі містечко, де саме зараз жінки проводили розпродаж тістечок. Підлітки заробляли миттєвим миттям вітрових вікон автівок на світлофорах та в заторах. Навіть малеча, і та тягла все, що могла, на шкільні ярмарки. І це все для того, щоб Кит мол. повернувся додому, і не просто, а місцевим героєм. «Ротарі-клуб»^[254] та «Ківаніс»^[255] провезуть його головною вулицею з оказії: «Вітаємо з поверненням». А він сидітиме у відкритому кабріолеті «кадилак» просто на багажнику і махатиме рукою всім та кожному.

Очі Кита застилала поволока видіння: він буде живим свідченням того, що виразка пороку, яка уразила суспільство, не така вже й невиліковна. Кожен печений пиріг або коржик, кожен індик, виставлений на торги, йшли на спасіння душі. І хай там безбожні ліберальні прогресисти проповідують своє, добрі люди з усієї країни мусять мовити своє вагоме слово. Кожен зароблений цент мав іти на те, щоби зробити з Кита мол. такого собі Кота бер. (березневого), несамовитого мисливця за кицьками.

До речі, саме таким він насправді й був. Футбольної зірки з нього якось не вийшло. Так само не вийшло з нього і відмінника навчання, котрий хоч би раз приніс додому пристойний табель з оцінками «А». Однак віднині вже через те, що він любитиме дівчат, йому судитиметься бути улюбленцем містечка. Будь-хто в містечку тепер вважатиме за свій обов’язок інвестувати в те, щоб він і надалі, на радість усім, не залишав поза увагою жодної спідниці. Похваляючись своїм задумом, Кит мол. аж розплився у посмішці, водночас поліруючи нігті об накрохмалену білу сорочку. Щоби підкреслити геніальність свого задуму, він потупив очі в удаваному самоприниженні.

У відповідь Джаспер зауважив, що урочистий парад на твою честь сам по собі річ безглузда. Так само як і стати героєм Церкви. От коли він, Джаспер, закінчить, так би мовити, ферму, батьки пообіцяли оплатити йому коледж.

Тут вже засяяв і Паця Пірат: він домігся від своїх льотної школи^[256]. А Томас виторгував собі сезонний абонемент на «Брюїнс»^[257].

Послухавши їх, Кевін вирішив, що йому зостається лише сподіватися на те, що Бог вже сам виставить оцінки за всі їхні викрутаси, і як дійде до Божого суду, то від пекла його мають урятувати не стільки власні грішки, як набагато важчі гріхи інших. Він тільки й того, що взяв гору над власними батьками. А деякі інші — ті ціле місто змусили молитися на себе. А потім ще й додому повернуться в німбі мученика. Живим, так би мовити, доказом див господніх на землі.

Сам він, досягши угоди з батьками, після повернення додому перевихованим збоченцем, міг розраховувати всього-на-всього на двадцять штук баксів готівкою. На «порш» цього, звісно, не вистачало, але це було все, на що були здатні батьки заради своєї любові.

Того-таки вечора хлопці з шостого поверху схилились у місцевій їдальні над бефстроганов, і заледве встигло й масло розтанути у гарнірі з зелених бобів, а вони вже остаточно порозумілися: всі вони одного шахрайського поля ягоди. Усі виявилися «інвертами-шахраями» і, як такі, мали досягнути згоди, аби дудіти в одну дуду. Якщо поводитися надувічливо і не нариватися на неприємності, то можна було гадати, що все йде якнайкраще. Бути в одному гурті з іншими, такими ж розумними хлопцями, як і ти, чимось нагадувало котрусь із книжок Чарльза Діккенса, де йшлося про життя малолітніх кишенькових злодіїв. З тією, однак, різницею, що, на відміну від організованої злочинності, їхній план робив щасливими геть усіх навколо, хоч куди кинь. І що не менш важливо: жодного bona fide^[258] гоміка серед них не було.

Поки вони жартома кепкували один з одного та плескали один одного по плечу, навзаєм визнаючи блискучість розуму кожного з присутніх, кількість присутніх непомітно зросла: крізь задні двері їдальні до приміщення увійшов Командор. Безмовно, наче труна, він «проплив» через середину зали, прямуючи до кафедри в дальньому кінці. У залі висів затхлий запах пари та кислого молока. Поки Командор шкандибав до кафедри, хлопці встигли вгамуватися, і запала тиша. Вже у тиші він пошарудів сторінками, шукаючи потрібну, та, не підводячи голови, почав промову. «Джентльмени, — оголосив він, прочистивши горло. — Джентльмени, ласкаво просимо до нашого лікувального закладу. Одразу ж маю вас запевнити, що ця установа жодного разу не схибила під час виконання покладеної на неї місії. Жодна жива душа зі згубними нахилами поки що не вийшла у широкий світ із дверей нашого закладу…»

Далі він повів про настанови закладу, за якими мають поводитися гості, аж поки їх опікуни не проголосять, що вони повною мірою переорієнтувалися. Щоб запобігти плотським спокусам, віднині кожна жива душа прийматиме душ окремо. Перевдягатися в цілковитій ізоляції. Взагалі ніхто не бачитиме іншого в непристойному вигляді. Коли буде остаточно вирішено, що вони достатньо інтегрувалися в суспільство, їх переведуть до інших мешканців закладу на нижчий поверх. Папери, що вони їх підписали разом зі своїми батьками, нічого не значать, окрім добровільно легалізованої угоди про примусове перебування у лікувальному закладі стаціонарного типу з метою вжити реабілітаційних заходів.

«Прошу, — не відриваючись від паперу, наголосив Командор, — з міркувань власної безпеки навіть і не намагатися без дозволу покинути стіни цього закладу. — Він нагадав про лютих собацюр та паркан з електричним струмом. Загалом, усі контакти зі світом по той бік паркану, зокрема і з батьками, будуть украй обмежені. — Втім, дозволено писати листи, але треба пам’ятати, що працівники закладу зобов’язані ознайомитися з їхнім змістом та на власний розсуд видаляти все, що вони вважатимуть за маніпуляційне повідомлення».

На Кевінів розсуд, голос містера Арахіса лунав якось мляво та безбарвно, ніби він читав свою цидулку далеко не в перший раз і вже не вкладав серця в промову. А може, так діяв на нього повний шлунок, та й день видався довгий. Поки голос Командора заколисував усіх і кожного, Кевін обмінявся поглядом осоловілих очей з Пацею Піратом. Джаспер відверто позіхав. Томас зітхнув, вочевидь витаючи у мріях про своє майбутнє місце десь поблизу п’ятдесятиярдової лінії^[259]. Вумник крадькома зиркав на ручний годинник. Охоронці конфіскували в усіх телефони, тому навіть «текстувати» було неможливо. Єдиний, хто знав, котра година, був, таким чином, Вумник зі своїм стареньким годинником.

А Кевіна тим часом не полишало відчуття небезпеки, від якої холонуло всередині. Та зовсім не від слів Командора його проймав дрож. Острах наводило те, як він їх читав. Він читав так, ніби слова було викарбовано на кам’яних скрижалях, а скрижалі він отримав на горі Сінай. Слова він роняв байдуже та безповоротно — так, як суддя читає смертний вирок.

Джаспер знову позіхнув, прикривши рота долонею. Розбишака відставив свою тацю і, поклавши голову на руки перед собою, либонь, закуняв. Іще трохи, і він, може, й захропів би, та Командор тієї миті вперше відірвав очі від письмен та огледів усю сімку. «Питання?» — поцікавився він.

Ніхто не відповів. Про себе Кевін вирішив: сидіти й не рипатися. Так він і вчинив: він сів прямо, слухняно склавши пальці у замочок та дивлячись просто перед собою. Подумки він вже був на швидкісній смузі, що несла його до омріяних двадцяти штук.

«Джентльмени, — майже улесливо закликав Командор, — невже вам нічого спитати?»

Вумник підніс руку, ніби був на уроці в школі. Коли його викликали, він одразу спитав про навчання. У відповідь Командор повідомив, що програмою передбачено індивідуальне заняття з наставником з історії, англійської літератури, латини, математики та геометрії. До того ж у їхньому розпорядженні є бібліотека з чималою добіркою релігійних брошур. Під столом хтось пхнув Вумника ногою, мовляв: не будь таким підлабузником.

«Еге ж, — прошипів Розбишака, — якби вони були в моєму розпорядженні, то опинилися б не в бібліотеці, а в макулатурі».

«А от як щодо спорту?» — подав голос Червона Квасоля.

Командорський погляд переповз на того, хто це спитав. Пожовклі, наче від жовтяниці, очі напружилися, намагаючись розгледіти іменну картку в того на грудях. «Містер Червива Квасоля, — примружившись, нарешті сказав він, — якщо час дозволятиме, ми теж дозволимо користуватися баскетбольним майданчиком позаду головної будівлі, а також басейном, який розташований на цокольному поверсі». Очікуючи на інші запитання, він повільно обвів поглядом усіх.

«А як справи зі стероїдами?» — обізвався Паця Пірат.

«Укупі з паверліфтінгом?» — додав Джаспер. Про стриптизерок з повіями, навіть в аспекті лікування, ніхто щось спитати не наважувався.

Командор різко підвів голову, ніби каверзу зачув. Попри будь-які плітки, що гуляють поза стінами закладу, ні анаболічні стероїди, ні бодібілдинг у його закладі не практикуються. Судячи з того, як змінилось обличчя Кита мол., Кевін був ладен заприсягтися, що нові мускули якраз і були невід’ємною частиною його мрій про тріумфальне повернення додому. Бо, як на те, повернутися нікчемним дрищем, хай навіть у «кадилаку», — це одне, а накачаним здорованем, та ще й із сертифікатом, що підтверджує твою незаперечну мужність, — зовсім інше. Натовп прихильниць, які плескають у долоні, мусить мати на що подивитися. Ось чому Кит мол. аж з лиця спав.

Раптом Кевінових вух торкнулася музика. Тобто не музика, а лише чотири розбірливі ноти. Вони пролунали у вестибюлі. Хтось тицькав номери на клавіатурі. За мить він побачив охоронця, що так само, як і Командор, просочився до зали крізь задні дверцята. Спіймавши погляд Командора, він мотнув великим пальцем на вихід. Командор знавецьки кивнув та наголосив: «Якщо всі запитання вичерпано, то зараз саме час усім поверну…»

«Лиш одне запитання, — на півслові обірвав його чийсь голос. То був Розбишака. Відірвавши голову від схрещених на столі рук, він раптом спитав: — Так, а як же ж нам підчепити Бетсі?»

Інші хлопці одразу ж подивилися на нього іншими очима: в них читалися неприхована повага та визнання. Ім’я «Бетсі», власне, висіло у повітрі. І, судячи зі скам’янілого обличчя Командора, питання Розбишаки зачепило в ньому якусь пам’ятну струнку. Здається, Розбишака знав щось, чого не знали інші.

Командор осміхнувся. Усмішка вийшла не радісна, а така, яку має людина, що приховує якусь таємницю. «Джентльмени, — наголосив він, — саме завтра на вас чекатиме сюрприз, — Командор підніс знебарвлені руки вгору, — завтра ви зустрінетеся з чарівною молодою жінкою, — він замріяно прикрив повіки, ніби у захваті від спогадів, — вона, так би мовити, повністю… — Ніби на доказ того, що не все можна передати словами, він вивів у повітрі геометричну фігуру, що нагадувала пісочний годинник. Потім склав долоні сердечком. Потім притис їх до грудей якраз напроти серця.

І, ніби поринувши у невимовні мрії, Командор знову заплющив очі. Зітхнув. «І вона люб’язно надасть вам доступ до всіх еротичних таємниць жіночого тіла».

На сніданок були яйця та грінки з французької булки. А після — охоронець провів їх через кілька закодованих дверей до бічних сходів, що ховалися за ними. З кожною сходинкою дихати ставало все важче. Задушливе повітря було насичене вологою та теплом. На якомусь короткому відрізку Кевін відчув іще й їдкий запах хлорки від басейну. То був знак, що вони минули цокольний поверх, та охоронець вів їх чимраз нижче: один прогін, другий, третій. Час од часу він зупиняв рух долонею, як то зазвичай роблять «копи» на дорозі. Потім, відмикаючи чергові двері, махав їм рукою проходити далі. Коридори тут усе менше нагадували власне коридори і щодужче нагадували тунелі. По стелі проходили якісь труби, а підлоги й не було — був просто завожений бетон. Конденсат, що натікав з труб, деінде збирався в калюжі, тому доводилося весь час дивитися під ноги, аби ненароком не наскочити на слизьке.

Тієї ночі ніхто очі заплющити не міг, повторюючи між собою одне лише ім’я: «Бетсі».

Зараз усі намагались удавати, що йдуть назустріч великій пригоді, та чим далі, тим більше їм здавалося, що кожен крок веде їх до того, аби бути похованими живцем. «Хоч би презервативи видали, — набравшись хоробрості, прошепотів Джаспер, — у мене сперма, здається, здатна проїсти залізо».

Його підтримав Томас: «Так, не вистачало ще ляльку — чого не буває! — зробити…» Ось так, пошепки, вони й вели диспут щодо лячних перспектив раннього батьківства, бо кому-кому, а їм-то було достеменно відомо, якими чудовиськами бувають діти. Вумник, своєю чергою, вдарився у спекуляції щодо самої Бетсі: на його думку, вона мала бути неймовірно реалістичною, найсучаснішою та, насамперед, анатомічно вивіреною з тих «реальних дівчат», що їх навчилися виробляти з гуми. Розбишака йшов мовчки.

Біля кожних дверей охоронець зупинявся набрати кодовий номер на клавіатурі замка. Кожна клавіатура відтворювала чотири різні музикальні тони. Виходило, що кожен замок мав власний чотиризначний код.

Бетсі. Це ім’я бриніло у кожного в голові. І кожен повторював його на свій лад від самого ранку: і коли стояв під гарячим душем, і коли прилизував гребінцем волосся, бо ніхто інший, як Командор наказав, щоб усі виглядали так, ніби ідуть на офіційну вечірку з танцями. І поки вони пов’язували краватки, і поки до блиску натирали черевики, її ім’я не йшло з голови, як той привид, що в ній оселився.

Зараз, скупчившись позаду охоронця та шпортаючись через власні ноги, вони брели в напівмороці слизького шлакоблочного переходу, а їхній шепіт і хихотіння відлунювали від стіни й до стіни, від підлоги й до стелі. Вони намагалися вдавати з себе неабияких ловеласів та насправді налякані були вже так, що хоч би до туалету добігти. Семеро козеняток на побаченні всліпу. Кевін відчував себе як на загальному незалежному тестуванні в школі. Хай там як, вирішив він, якщо вдасться справжній секс із незнайомкою, він завтра ж зателефонує батькам, щоб ті негайно забрали його додому.

І знов йому стало моторошно. Його підштовхують до «груповухи»: ділити з хлопцями одну дівчину, котру, скоріш за все, йому й зустріти більш не доведеться. Життя, воно ж таке: здебільшого складається з людей, яких ти зустрічаєш тільки раз. Він був певен, що й Вумник із Червоною Квасолею відчувають те саме, що й він. І так само помовкують, побоюючись «поламати» іншим увесь кайф.

На виправдання того, що мало відбутися, Паця Пірат заторочив про те, що Бетсі, либонь, повія, яких іще треба пошукати. Аби не відставати, Кит мол. підкинув, що вона, взагалі, кінчена німфоманка.

А от Кевіну до серця почали закрадатися сумніви. Кожен крок вів їх усе далі вглиб підземелля. Давно вже промайнув цокольний поверх. Нижче могла би бути лише… темниця? Кімната тортур? Що? Що за усім цим криється? Заробити свої двадцять штук з одного статевого акту і… стати одним з найжалюгідніших, прости Господи… тутів в історії?! Щоб відмити брудні думки про брудні гроші, його мозок ввімкнув широкоекранний кольоровий телевізор, ноутбук останньої моделі, підгузки.

Так вони й опинилися перед дверима без ручки. Охоронець натиснув на кнопку кодового замку, нахилився ближче до мікрофона та мовив: «Мешканці шостого поверху». Пристрій затріщав статичними розрядами, і тріскучий від того голос із ящика просипів: «Постережись — відчиняю». То був голос Командора.

Охоронець зробив знак усім відступити назад, і двері, відчиняючись, посунули просто на них. Порівняно з тунелем кімната за дверима здавалася тьмяною. З неї повіяло холодом склепу. Щойно хлопці переступили поріг, як двері за ними грюкнули, замикаючи їх усередині. Аби звикнути до напівтемряви склепу, довелося кілька разів покліпати очима. Якоїсь миті, коли очі в нього були заплющенні, Кевінові почулося дзюрчання води, а ніс уловив запах парфуми, змішаний з якимось ядучими речовинами, від котрих аж сльози навернулися. Єдине, що бачили очі у тьмяному світлі склепу, був сам Командор. Він стояв під однісінькою лампою, до якої впритул підступала пітьма. А стояв він коло незвично довгого столу. А те, що було на столі, накривала масляниста плівка молочного відтінку.

«Джентльмени, — урочисто оголосив він, нахиляючись, аби підхопити край плівки. І, піднімаючи його, спитав: — Ви дозволите відрекомендувати вас Бетсі?»

З цими словами Командор відкинув покривало. На столі нерухомо лежала якась річ. Дещо. Це «дещо» розпростерлося на всю довжину металевої робочої поверхні столу, здається, з нержавної сталі.

Поверхня самої речі виглядала матовою, наче мило. На ній була квітчаста сукня, що ледве прикривала руки й ноги. Складки пелени огортали витончені стегна до колін. Руки були витягнуті вздовж тулуба. Кевін подумки помолився, аби те «дещо» виявилося такою собі натуральною лялькою на повний зріст. Він загадав, нехай воно виявиться відлитим з форми таким собі фігурним милом. Або якщо воно все ж людина, то нехай воно просто спить.

Але той запах, який переслідував їх усю дорогу… його джерело було саме тут.

А ще у смороді вирували чорні цятки. То були мухи. Не відлітаючи далеко, вони кружляли навколо столу. Деякі вже мандрували вверх-униз по тонких оголених кінцівках. Вони витягували свої хоботки та цілували голі руки, як Ромео у стародавніх кінострічках. На одному зап’ястку Кевін помітив бинтову перев’язку. Перевівши погляд, він помітив іще один бинт: збоку на шиї, під підборіддям.

На іншому зап’ястку виблискував золотий ланцюжок, до ланок якого були приклепані кілька дармовисів-медальйончиків. То був браслет на добру вдачу. Щойно очі призвичаїлися, Кевін роздивився кілька дармовисів. Одна була маленькою золоченою Біблією. Інша ж була у формі двох масок: однієї, що сміється, а другої — що насупила брови, — то був символ драматичного товариства. Далі висів золотий бейсбольний м’ячик. За бейсбольним м’ячиком — палахкий смолоскип, символ відмінника навчання у старших класах. Комірець платтячка був оторочений мереживом, крізь яке Кевін розгледів іще й золочений натільний хрестик, що запав у влоговинку на шиї. Хрестик висів на вервечці з намистечками, що, наче зашморг, обвивала бліду шию.

Змусити себе подивитися їй в обличчя Кевіну було несила. Принаймні зараз. А що, як у неї розплющені очі? Навіть від того, що він це уявив, йому волосся стало дибки. Кожна волосинка на голові наїжачилася, та так боляче, наче привиди потягли, намагаючись вирвати з корінням.

Річ, яка простяглася на столі, мала довге русяве хвилясте волосся, що каскадом спадало з попелястого, у формі сердечка, обличчя, розплескуючись по квітчастому платтю. Деякі пасма вибилися далеко і розсипалися віялом; вони висіли з краю столу, мов рідкі торочки. Кевін з товаришами, вочевидь, був далеко не першими, кому привелося вчиняти наругу над Бетсі-річчю. Що більш звикали його очі, то більше швів на кшталт тих, що на бейсбольному м’ячі, тільки чорних, помічав Кевін на білому тлі. Вони самі впадали у вічі там, де бліду шкіру кромсали скальпелем, а потім нашвидку затягували хірургічною ниткою. Деякі розрізи виглядали нещодавніми. Деякі — ні. Скидалося на те, що злощасну Бетсі-річ розбирали на частки забагато разів, щоб їх можна було навіть спробувати підрахувати. За кількістю м’ясників, що над нею попрацювали, її вже й несвіжиною важко було назвати.

Усі завмерли, наче прикуті до місця співчутливими очима Командора. «Мої юні джентльмени, — заохотив їх він, — вам нема чого лякатися жінок».

Томас прошепотів, що ті шви нагадують йому залізничне полотно. А Киту мол. вони нагадували радше застібку-блискавку: нічого різати не треба — треба лише потягнути, і все розстебнеться саме.

Командор кинув оком на Бетсі-річ. Повів вухом, наче дослухаючись. «Що таке, моя люба?» — спитав. Підніс палець до шершавих зморщених губ, показуючи хлопцям: «Цить!» Низько вклонився, повертаючи голову жовтим вухом до безмовних її вуст, на яких червоним глянцем жевріла помада. Примружив очі, ніби прислухаючись, із розумінням кивнув: «Так, само собою, люба». Підвів голову та зігнув гачком палець, запрошуючи всіх підійти ближче.

Ніхто не ворухнувся.

Командор впер кулаки в боки та тупнув ногою. Обурений, він звернувся до них із промовою: «Чи дозволено мені нагадати юним джентльменам, що ваші батьки сплачують за вашу участь у цій програмі близько тисячі доларів на тиждень? Декотрі з них, як нам відомо, були змушені закласти свої будиночки та цілі ферми! — Командор окинув їх докірливим поглядом. — Тому, чим швидше ви почнете виконувати навчальну програму, тим менш відчутним виявиться непідсильний для когось фінансовий тягар, який ви накладаєте…»

Штука баксів на тиждень. Кевін розумів, що жодна медична страховка у світі не візьметься покривати такий рахунок. Сама брутальність цієї суми вдарила його мов обухом по голові. Його аж відкинуло назад, до дверей. Він помацав пальцями за спиною у пошуках клямки, та не знайшов. Її й не було.

У світлі єдиної лампи під стелею Кевін розгледів іще кілька медальйончиків на вдачу, що безсило звисали з браслету. Там були малюпусінькі золоті балетки. Музичний ключ, що репрезентував хор. Знак «Фермерська надія Америки». Повітря в кімнаті було таким затхлим і застиглим, що й дармовиси завмерли нерухомо, наче листячко в літнє пекло.

Очі Бетсі були розплющені. Тоскні, наче синя барва, вони незмигним поглядом уп’ялися в єдину голу лампочку під стелею.

«Кинути її сюди — то помста її батьків», — шепнув Розбишака, киваючи на великі накладні вії та яскраво розмальовані червоні нігті, наклеєні поверх справжніх, подряпаних та погризених.

Арахісів палець тим часом розпрямився й тепер вказував просто на них усіх. Кінчик пальця мандрував від одного до іншого, поки геловінський голос декламував: «Любить… не любить, любить… не любить».

Тієї ночі ніхто не спав. Після вечері кожному дали випити склянку шоколадно-молочного шейку, здобреного сиропом з іпекакуани^[260]. Командор навіть таємниці з рецепту не робив. Отож усі проковтнули те, що «лікар прописав» і сіли переглядати копію «Сталевих магнолій»^[261] по телеку у фойє свого поверху. З терапевтичною метою, як було сказано. Ще до того, як «склеїли» Джулію Робертс, Паця Пірат з гучним «як» вивернув уміст свого стравоходу під ноги на лінолеум. «Яка кака», — тільки й пробекав він. Розбишаку вивернуло просто під час весільної вечірки: пінні хвилі моря шоколадної насолоди виплеснулися на берег без будь-якого штормового попередження. А от як Олімпія Дукакіс лається з Ширлі Маклейн — ніхто вже й не почув: занадто вже завзято всі віддалися більш невідкладній справі — сироп бив фонтанами вже звідусіль. Ось чому, коли невтішна Саллі Філд стояла біля могили своєї доньки, геть увесь вестибюль був свіжовимитий суцільним шейком.

Зараз, уже у спальній палаті, вони загорталися в ковдри та переверталися з боку на бік, намагаючись заснути. У палаті було темно, хоч в око стрель, але сон не йшов. Хоч і під ковдрою, та Кевін трусився всім тілом. Отруйний сморід підвалу забився навіть у пазухи носа, і витравити його звідти не міг і кислий запах блювотини. За два ліжка від нього Червона Квасоля хлюпав носом у подушку.

Голова тріщала. Кевін вислизнув з-під ковдри та поповз до вікна. За вікном було по-зимовому холодно, і на склі з цього боку налипла паморозь. Підвівшись навколішки, Кевін притулив хвору голову до вікна. Остудивши лоба, у темряві Кевін почав думати ясніше: ох, не тією дорогою вони пішли… От навіщо йому було брати гору над батьками? І що ж він накоїв задля того, щоб відчути їхню батьківську любов?! Та, накоївши одне, він постав перед імовірністю того, що, прагнучи переконати всіх у своїй нормальності, доведеться вчинити ще страшніше. Хоча жевріла надія, буцімто кривда, яка більша за всі попередні, ще може виправити становище.

Щоб викинути спогади з дурної голови, Кевін пробурмотів: «Прокляття!» Він сказав це вголос, і це слово повисло в темряві в сторожкому мовчанні. Назавтра очікувався новий похід до підвалу. Нове побачення з Бетсі-річчю.

Та то завтра. А ще сьогодні дехто встиг сказати своє вагоме слово. Вумник. Мовчав-мовчав і раптом простогнав з тугою неминучості: «Ми всі тут у руках старого маніяка». Трохи помовчав, вичікуючи, може, хтось «клюне». Не дочекався. «Я маю на увазі не Господа Бога, а найсправжнісінького старого маніяка».

З іншого ліжка почувся голос Джаспера: «Треба якнайшвидше надіслати звістку рідним — розповісти про все, що тут коїться».

«Як?!» — вихопилося в Кевіна.

Тут утрутився Паця Пірат: «Еге ж, а він скаже, що ми брешемо, бо таким чином намагаємося відкараскатися від лікування».

Упнувшись поглядом у темряву за вікном, крізь стислі зуби Кевін процідив: «Мабуть, прощавайте, мої двадцять штук».

«А мені параду на власну честь не бачити, як власних вух», — білугою проревів Кит мол.

На те Вумник лише сплюнув: «Їпати твій парад! Ми будемо робити все, що накаже маніяк! Інакше моїм батькам доведеться гнути горба тільки на нього до кінця своїх днів».

Червона Квасоля тільки носом шмигнув: «Але ж я не хочу їпати нікого, мертвого та ще й препарованого!»

«Їпати вас усіх, скиглії! — почувся в пітьмі голос. То був голос Розбишаки. Той голос аж ніяк не нагадував голос шістнадцятирічного підлітка, якому випало ділити палату з тими, хто досі замість того, щоб ходити до вітру ще й досі ходив під себе і мав очі на мокрому місці. Цей голос пролунав рішуче. У ньому не було остраху. То був голос людини дій. Такої, як командир, що збирає своє військо. — Є дещо набагато важливіше, що ми маємо врятувати».

Кевін отримав цілу низку листів. Вони були від матері. Мати писала, що тато просто вбиває себе, заробляючи гроші на покриття отих щотижневих рахунків від шпиталю. Вона шкрябала свої листи нашвидкуруч на відкритих листівках із друкарським написом: «Одужуй!» В одному з таких листів вона поскаржилася, що батько якось після роботи просто впав. Вона описала те, що сталося з батьком, як «кардіологічний епізод», а в її устах це мало означати «розбите серце». На завершення вона щоразу благала його слухатися Командора та бажала найскоріших успіхів у лікуванні.

Містер Клейтон писав значно рідше, але саме з його листів Кевін довідався, що місіс Клейтон пішла водночас на дві праці на неповний робочий день. Одна робота — офіціанткою. Інша — прибиральницею у готелі. Тато нарікав, що кожного вечора, коли вона повертається з роботи, падає на стілець і тільки плаче, дивлячись на свої опухлі ноги з натертими до крові водянками.

Зі свого боку Кевін не знав, про що й написати, щоб його не затерли командорські цензори. Зате легко було уявити щотижневі звіти, які шпиталь надсилав рідним. Ці звіти слугували єдиній меті: висмоктати з рідних усю кров до останньої краплі.

Окрім них, у будинку мешкали й інші хлопці. Більш того, судячи з гуркоту, який ті вчиняли, коли бігли на їдло, у тутешній в’язниці утримували цілий натовп, та ще й не один. От тільки під час прийому їжі та прогулянок мешканці шостого поверху були відокремлені від інших. У ясну суху погоду з великого вікна поруч зі своїм ліжком Кевін мав змогу роздивлятись інших, що гуляли на баскетбольному майданчику. Оті інші, якщо підшукати годяще слово, виглядали якимись занехаяними абощо. З-під заношених штанців, на яких оторочка давно обтріпалася до стану бахроми, стирчали голі гомілки. А на сорочках, якщо такі були, між манжетами та п’ятірнею завжди виднівся чималий відрізок голої шкіри. Загалом, вони виглядали так, ніби «сиділи» тут уже давно і давно вже зі своїх манатків повиростали. Замалі футболки, що аж тріщали на грудях, та джинси, протерті на колінках до дір, змушували припустити, що носії їх потрапили сюди щонайменше рік тому…

Одного дня Кит мол. симулював головний біль і домігся того, що охоронець супроводив його до медичного пункту. Повернувся ж він з очима аж скляними від потрясіння. «Ви тільки не бийте мене, — прийшовши до тями, мовив він, — я лише посланець, тому без рук».

Про що він довідався від медсестри, стисло можна передати таким чином: кожна свіжа партія хлопців поступає на верхній поверх. За кілька тижнів, коли вони звикають до короткого налигача, їх переводять до загальної популяції. Про лікування як таке годі було й думати. Про всяк випадок вона тримала аспірин і щедро відпустила у простягнуту долоню Кита мол. аж дві таблетки. Наостанок побажала йому скорішого пристосування. Усе одно нікого з тюр… тобто шпиталю, достроково не виписували. Принаймні, останні кілька років поспіль. Тільки коли хлопцю мине вісімнадцять, з’являється надія, що його визнають таким, що спокутував своє минуле. Отже, ті хлопці, яких вони бачили з м’ячиком біля корзини, потрапили сюди, коли їм виповнилося по тринадцять, а декому з них — і того не було.

Тепер для Кевіна все стало на свої місця. «Півникова ферма» була не чим іншим, як дійною коровою. Вона приносила неабиякі бариші усім, хто тут працював. І не дивно, бо вона ощасливлювала цілі родини, щоправда не раніше, ніж доводила їх до злиднів. Церковні конгрегації з усієї країни збирали кошти на девіантів так, як колись збирали на місіонерів у далекі країни. А Командор зі своїми медсестрами та охоронцями були всі заодно: усі вони були спільниками.

Кевін замислився: а чи може хлопець виступити позивачем у судовій справі? Вийти на свободу, дати свою історію ЗМІ… Після звільнення він міг би так і вчинити: подати до суду за викрадення чи примусове затримання проти його волі. Було лиш одне «але»: доведеться визнати, що всю свою «збоченість» він вигадав від початку й до кінця, а потім оманою ще й шантажував рідних. Звісно, навряд чи вони з того зрадіють… До того ж суддю, чи присяжних, чи хто там у них, нічого не коштуватиме переконати, що такий хлопець, як він, міг бути просто яким-небудь мстивим невиліковним рокгадсоніанцем, що закидає безглузді звинувачення. У такому разі в очах суду є слово закінченого малолітнього брехунця, котрий, втім, і сам це визнає, проти чесного слова шановного наставника в особі Командора. А на додаток є ще й ті численні папери, які Кевін сам охоче підписав.

Отже, очевидно, що найліпшим виходом з його становища було слухняно відбути термін і вийти звідси героєм. За такого розкладу перемога ставала більш віддаленим майбуттям, проте майбуттям безсумнівним. А коли так, то залишається тільки гідно використати час до звільнення: повчитись абощо? От недарма ж, щоб пом’якшити удар, лікарка натякнула Киту мол., що хлопці за їхньою програмою завжди одержують із SAT вище ніж 1400 балів.

Кожен наступний відтинок коридору за відчиненими дверима був занурений у пітьму. Та перший же крок у темряві відстежували автоматичні датчики руху, які вмикали світло. Тиша стояла така, що Кевін чув мікроскопічне потріскування флуоресцентних ламп до того, як вони вмикалися на повну.

Усю групу зібрали вести до підвалу, і зараз вони переходами спускалися за охоронцем нижче й нижче. Розбишака плентався у хвості, перешіптуючись із Кевіном. Томас іспанською мовою лаявся з Пацею Піратом, бо той, наступаючи йому на п’яти, зробив те буквально, віддавивши йому задник черевика. Тому Томас відстав, аби знову взутися.

«Хотілося б знати, як вона померла», — прошепотів Кит мол.

«А звали її зовсім не Бетсі», — міркуючи про своє, відповів Розбишака.

«Ти знав її?» — здивувався Вумник.

Розбишака кивнув і додав, що вона ганяла на байку. Звідти й шрам на нозі. Та одного разу не вписалася в поворот. То було на останньому колі. Занадто швидко увійшла у віраж. В умовах того треку це виявилося смертельним. Смерть за крок до перемоги. Численні ушкодження внутрішніх органів. Усе це він розповів із якоюсь чужою посмішкою.

«Вона… була твоєю дівчиною?», — здогадався Паця Пірат.

«Вона була відчайдушною засранкою», — відрубав Розбишака.

Тим часом Кевін вивчав власну руку. Він читав по ній своє життя. Крізь напівпрозорі нігті він бачив рожеве — саме такою була його шкіра, коли він був іще немовлям. Кожен ніготь можна було розглядати, як маленьке віконце в минуле. Мозолі ж, навпаки, вказували на неминучу старість і смерть. Коли він помре, його шкіра, мабуть, буде вся загрубіла і жовта, наче той мозоль. Долоня була свідченням щодо швидкоплинності часу. Дивлячись на відмінність між своєю дитячою шкірою та шкірою змертвілою, Кевін вирішив: поки ти живий, не можна гаяти жодної хвилини.

Спонукувані Командором, усі скупчилися навколо залізного столу. Не встиг він, відкинувши маслянисту поліетиленову плівку, задерти спідницю та висмикнути нитку з одного зі швів, як Кевін був тут як тут, удаючи з себе помічника. Він одразу ж заходився здирати бинта з зап’ястка, принагідно дивуючись, які ж недівочі у неї мозолі. Так само як і м’язи на руках. А от там, де він очікував побачити на зап’ясті під бинтом страшний поріз, шкіра, на подив, виявилася чистою — ані подряпинки. Безбарвна, але цілісінька. І навіть те, що на перший погляд здавалося синцем, у ході подальшого розмотування бинтів виявилося не чим іншим, як татуванням. Чорнильна пляма на внутрішній поверхні зап’ястка нагадувала метелика.

Придивившись, Кевін вирішив був, що вона-таки більше схожа на такий собі дивний хрест. Проте уважніший погляд переконав його: то була двосічна сокира.

Наче в театрі, Командор приглушив світло. Витягнув з кишені штанів якусь річ. Річ, схожу на сигару, тільки коротшу. Натиснув на «сигарі» кнопку. Пристрій кинув на підлогу червону цятку. То була лазерна указка. Червону цяточку Командор спрямував просто на тьмяні безкровні нутрощі Бетсі. «Так зріть же славу яєчника!» — урочисто проголосив він, переводячи цяточку на нічим не примітний бугорок.

Кевін та Розбишака мовчки спостерігали за тим, як Вумник стягує пов’язку з її шиї. Тут усі й побачили, що її волосся — насправді перука, під якою жодної власної волосини не було. Просто виголена голова. А от під пов’язкою на шиї Кевін побачив іще одне тату. То було слово. Темно-синя пляма виявилася літерою «Р». Друга була «о». А третя — «з». На хвильку здалося, що має вийти «Роза», але наступна буква виявилася буквою «б». Виведене готичними літерами, усе слово читалося «Розбишака».

Саме тоді Розбишака й упав. Хоч яким крутим він здавався іншим хлопцям, а коліна йому підломилися, ноги закрутилися, як пружина, і він опустився на бетонну підлогу.

Командор поклав указку та кинувся на допомогу.

Тільки-но Розбишаку примостили на стілець і дали йому склянку води, як Командор знов повернувся до своїх яєчників, та от біда — указка зникла. Він чомусь поліз до грудної порожнини, сунув пальця за селезінку й пошукав за легенями — нічого: указка зникла, як і не було.

Так само як і кожної попередньої ночі, Кевін виліз із ліжка. Після відбою він чекав, доки начальник нічної зміни поставить поверх на блокування. Поки вщухне скрипіння його тенісних капців і брязкіт ключів. Щоб увімкнути світло, тут треба було мати ключ. А щоб перепрограмувати термостат, треба було мати інший. Бо задля того, щоб усі лишалися в ліжках під ковдрами, охоронець вимикав на ніч опалення. За годину в старій будівлі було холодно як у льосі. На поверсі було хоч око виткни — до того темно, що й відеокамера не допоможе. За вікном Кевін теж нічого не бачив — ніч та й годі. Він подмухав на обмерзлу шибку й розчистив пальцем у паморозі дірочку. Потім сперся ліктями на підвіконня та стиснув руки долонями разом перед підборіддям.

Якби його на цьому спіймали, він міг би сказати, що, буцімто, молиться. Його молитви складалися з клацання — простих, подвійних, потрійних і так далі «клац-клац-клаців». Одночасно з «клацами» спалахував крихітний червоний лазерний промінчик, і Кевін спрямовував його туди, у темряву за вікном, де, як він сподівався, ще десь крилися рокгадсоніанці. Він начебто підморгував їм короткими й довгими спалахами червоного лазерного ліхтарика. «Ті-ті-ті, та-та-та, ті-ті-ті».

Розбишака тихо вибрався з ліжка і підійшов до Кевіна. Прошепотів: «Гарна робота!»

Десь там, невідомо точно де, їх коротке послання мало впасти в око пікетникам, наче полискування лазерного прицілу гвинтівки.

Так, ніби це запитання нічого не значило, ніби це не було найважливіше запитання, Кевін спитав: «Ти був її хлопцем?»

Розбишака примружився, натужуючи зір. Теж подихав на скло, протер його долонею: «Не зовсім».

А Кевін усе собі клацав і клацав. Передаючи сигнал SOS. Зблискуючи барабанним дробом швидких тире та заїкуватих крапок. Сподіваючись, що батарейки не сядуть.

«Бойскаутів-вовченят^[262] вчать не тільки дупу підставляти, а й ще дечого», — похвалився він.

У певному сенсі це виглядало наче невелике молитовне зібрання: Кевін і поруч нього Розбишака, обидва укляклі. З іншого боку від Кевіна навколішки опустився Вумник.

А коли навкарачки до них добувся Кит мол. і теж пристроївся біля вікна, упершись ліктями в підвіконня, цей бік кімнати вже являв собою повне зібрання місцевих збоченців.

Томас — він стояв навколішки поруч із Вумником — прошепотів: «Чуєш, Розбишако, то було найфальшивіше зомління, яке я тільки бачив на своєму віку…»

«Але ж воно спрацювало, чи не так?» — так само пошепки відповів Розбишака.

«Стуліть пельку! Обидва!» — прошепотів-гримнув на них Кевін. Він робив усе, що в їхніх силах, аби привернути хоч чиюсь увагу. Він танцював танок червоних цяточок-ельфів на темних стежинах, посипаних гравієм. Він клацав і клацав своє «ті-ті-ті, та-та-та, ті-ті-ті», підморгуючи скритим у темряві рокгадсоніанцям з надією, що хоч хто-небудь з них вміє читати морзянку.

«А що ти їм там кажеш?» — туманячи скло своїм диханням, прошепотів-спитав Паця Пірат.

«Скажи їм, — прошепотів-наказав Джаспер, — що ти — активний, задовольниш кого завгодно!»

Кевін цей наказ проігнорував.

Не зустрівши спротиву, Джаспер не вгамувався: «Або натякни, що дупа в тебе аж димить від пристрасті».

Кевін кинув на нього недобрий погляд.

«Або якщо їх це зацікавить, — додав Томас, — ми їм не тільки пальця в дупу запхаємо, а й усю руку по самий лікоть».

Жарти жартами, а насправді ніхто й гадки не мав, що саме вони шукають і на що їм сподіватися. Вони шукали, аби шукати. Кевін змістив кут. Зачекав і знов послав свій «ті-ті-ті, та-та-та, ті-ті-ті» закодований сигнал.

«Нас спіймають», — прошепотів Вумник. Усі затамували подих — у темряві чулося брязкання ключів. І скрип кроків на сходах.

Та, перекриваючи сторонні звуки, наостанок почувся ще шепіт-застереження Кита мол. Він заприсягся, що увімкне пожежну тривогу, якщо вони стануть між ним та його великим поверненням додому.

Наступного ранку Кевін ледь тримався, аби не закуняти тоді, як Командор, сунувши руки в латексні рукавички, на двох пальцях показував, як треба входити в Бетсі. Поки що в теорії. Витягнувши пальці, він дістав ножиці — такими зазвичай послуговуються кухарі для нарізання курки. Одним клацанням він перекусив хірургічну нитку, що скріплювала шов в інтимній зоні Бетсі, акуратно оминаючи клітор. Не з’явилось ані краплі крові.

Кевін глипнув на Розбишаку — той стояв за крок від нього, схрестивши руки на грудях. Потім Розбишака підвів руку до голови, розгрібаючи пальцями масне волосся. Відчувши на собі погляд Кевіна, він насупив брови.

Кожному було б мулько, вирішив Кевін, якби йому випало дивитися, як малолітні збоченці зібралися розчленувати когось, кого сам ти колись кохав. Навіть якщо кохання вже померло. Не сказати, щоб він зовсім був позбавлений такої риси, як співчутливість, проте він іще був у тому віці, коли чужий біль, якщо й викликає якесь почуття, то, скоріш за все, збентеження. У його віці лише власний біль сприймався як справжній, тому йому було навіть соромно за Розбишаку. Втім, про всяк випадок, Кевін вирішив більше не дивитись у його бік — хтозна, що в голові у того виблядка. Весь його попередній досвід спілкування зі шкільними задираками підказував йому, що лють та біль завжди знайдуть собі вихід, і йому не кортіло опинитися в них на заваді, коли це станеться.

Тимчасом Командор дістався вже й до сечостатевої діафрагми, яку йому довелося прорізати зусиллям обох рук. Вивернувши вагінальну порожнину, він відкрив її аж до шийки матки, показуючи, де збирається сперма у верхньому її кінці. Над нутрощами увесь час висіла в’язка мутна імла. «Формалін», — одним словом пояснив Командор і, склавши паперовий рушничок кілька разів, промокнув димчасту рідину. «Саме вимочування в формальдегідному розчині врятувало Бетсі від гниття», — послався він на науковий досвід. Утім, нічого нового, навіть для Кевіна, він не відкрив. А от та каламутно-молочна рідина, яку він насправді вимокнув, була зовсім не формальдегідом, і кожен із присутніх хлопців це знав.

Подробиці цієї каламутної справи ще випливуть на світло у суді, який неминуче відбудеться. Якщо стрибнути своєю уявою на півроку вперед, можна легко побачити, як кабельні канали влаштовують цілодобову трансляцію судових слухань, де в центрі уваги він, Кевін, який дає свідчення і щодо лазерної указки, і щодо загадкової сперми у підвалі. Він не приховуватиме нічого: ні про пустельних щурів, ні про дівочий труп у глибокому підземеллі. Поруч із ним, для кращої картинки, стоятиме його подруга. Точніше, більш-менш подруга. Це вже привід для окремих дебатів. А от що буде видно й без усяких дебатів, то такий незаперечний факт, що вона вагітна.

Уже сплинув тиждень відтоді, як Кевін уперше надіслав «ті-ті-ті, та-та-та, ті-ті-тітнув» світлом у вікно, але відповіді все ще не було. Поряд із ним навколішки зостався лише Розбишака.

Йому Кевін і виклав свою пробну ідею. Пікетники коло центральної брами, як на нього, були своєрідним еквівалентом протестувальників біля тих клінік, де роблять аборти. Рокгадсоніанці намагаються зупинити тих, хто воліє потрапити сюди, так само як доброзичливці зупиняють усіх, хто планує вбивство ще ненароджених дітей. Іронія становища полягала у тому, що врятовані таким чином діти потім потрапляють до рокгадсоніанців.

«От чого я не розумію, — знизав плечима Кевін, — звідки таки ворожнеча між тими, хто виріс у лоні церкви та виховав дітей, які бажають стати на путь “гомо”, і голубими геями, що виховали дітей, котрі прагнуть взаємин з протилежною статтю і, врешті-решт, дітей. Як на мене, між ними законна нічия».

Розбишака скосив очі у напрямку брами. Протер більшу дірку в паморозі для кращого огляду й мовив: «Ніхто й ніколи не звав її Бетсі. Тільки батьки».

Розмова й далі точилася в термінах повного непорозуміння. «Ти тільки уяви, — мовив Кевін, — що для них були оті уроки сексуального виховання! Корисної інформації — нуль! — уїдливо кинув він і ще раз повторив: — Нуль!» Аби Розбишака відчув пунктуацію, яку він вклав у кінець речення, він навіть тицьнув його у плече: «Для них сексуальне виховання було чимось незбагненно дурним, на кшталт місячника історії чорношкірих^[263] для білих учнів»…

«Її справжнє ім’я, — мовив Розбишака, — було Шкура^[264]».

Кевін уважно слухав. Він не знав, до чого ця вся розмова. І не міг здогадатися, куди вона заведе. Він вів своє, намагаючись, аби кожне його слово лунало вагомо і було почуте. Погрожуючи пальцем темряві за вікном, яка оповивала в’їзну браму, він заявив: «Упродовж перших ста років американської історії незаконним вважалося навчати чорношкірих грамоти. Чому ж тепер є люди, які глузують з них, мовляв, ті все ще репані?!» Надихнувшись своїм красномовством, Кевін із чорних перекинувся на голубих: «Ми відмовляємо їм у праві створювати власні сім’ї і водночас докоряємо за те, що вони погрузли у гріху». За промовою Кевін, однак, не забував відбивати своє «ті-ті-ті, та-та-та, ті-ті-ті» в невідомість.

Від відчуття невідомості, що таїлася в ночі, вони надовго замовкли.

Тишу порушив Розбишака. Голос його був придушений від праведних роздумів. «А от уяви… уяви, що все, що ти знаєш про близькість… ти взнав не від рідних і не від учителів, а від незнайомих тобі людей у громадській вбиральні на автобусній станції компанії “Ґрейгаунд”^[265]»?..

А Командор за кілька днів уже допався й до грудей. У темному підвалі на очах у мешканців шостого поверху він клацнув своїми ножицями, розрізаючи шви та стягуючи шкіру, як з бейсбольних м’ячів, тим самим відкриваючи на загальний огляд те, що зветься жировими відкладеннями та залозами. Позбавлені природного покриття, вони виглядали якось не так: це як у бейсболі — вщент розквасити м’ячика з кінської шкіри, пославши шкіряного за межі стадіону, і при цьому зробити потужний «хоум-ран». Попутно він показав молочні альвеоли… міоепітеліальні клітини… молочні протоки — словом, порушивши все загадкове та еротичне, що Кевін тільки малював у своїй уяві, коли мріяв відважно занурити голову між двома охіренними цицьками і зробити «моторку», тобто сказати «бр-р-р».

Розбишака стояв настільки далеко від столу, наскільки дозволяло приміщення, і дивився кудись убік. Інколи він п’ятірнею пригладжував масне своє волосся, відкидаючи його назад. Цей жест не залишився поза увагою Кевіна, і раптом він помітив дещо цікаве: тату на зап’ястку Розбишаки як дві краплі води було схоже на тату, що він бачив на зап’ястку мертвої дівчини. Цієї Шкури.

Так чи інак, усі інші перебували в доброму гуморі. Тим паче що розляглися чутки, ніби на вечерю всім дадуть по піці. У загальній веремії веселощів, що охопили хлопців, Джаспер, переплутавши, поліз до сигмовидної кишки замість дна матки. А Червона Квасоля, дочекавшись, поки не дивиться Командор, дістався склепіння піхви, яким жартома й дав ляпаса Китові мол. Усі зайшлися реготом, усі, крім Розбишаки.

Тієї ночі, наодинці з Розбишакою, Кевін спробував пояснити свою загальну теорію про батьків. Почав з питання: «Знаєш, що таке маніакально-депресивний синдром?»

Розбишака не відповів, отож Кевін повів далі: «Мені здається, що мама й татко самі підштовхнули мене до того, щоб я їх водив за носа». Рука його знала своє діло напам’ять. Постійний потік «крапка-тире крапля-тире-крапка-крапка» ні разу не припинявся, поки Кевін наводив аргументи на користь цієї своєї заяви. Малою дитиною, говорив він, варто було лише сходити не в штани, а в туалет, і батьки розсипаються в похвалах. А бо ж гахнешся головою чи прокинешся серед ночі від кошмару — і від тебе не відходять і на крок, жаліють, панькаються як з писаною торбою. І ти купаєшся в їхніх жалощах і побиванні. Але що старшим ставав Кевін, то важче виходило удостоїтися від батьків уваги. Тепер мало було принести додому відмінну оцінку за контрольну чи іспит. Чи, навпаки, незадовільну. Тепер, хай які події відбувалися в його житті: гарні чи прикрі, вони навряд чи служили підставою для відгуку з батьківського боку.

І так було не лише з ним. Бо серед своїх приятелів та знайомих Кевін запримітив одну тенденцію: що менше батьківської уваги їм випадало, то вагомішими ставали їхні злети та падіння. Аніяка звитяга не була тепер достатньо втішною. Аніяка поразка — надто вже принизливою. Всі знайомі хлопці та дівчата обернулися на гротескні карикатури на самих себе. Хлопці, які раніше всіх смішили-веселили, перетворилися на просто нікчемних фіґлярів і кривляк. А дівчата, котрих іще недавно ти вважав за миловидих, якось надто швидко обернулися на вередливих королев краси.

Кевінові батьки були не кращими. Своєю байдужістю вони штовхали його на те, щоб будь-яку проблему роздмухувати до масштабів стихійного лиха чи переламного кризового моменту, перш ніж зважати на неї. Кожен успіх Кевін мусив роздимати просто-таки до гігантського розміру, перш ніж вони його помітять. Через батьків усе його життя обернулося на потворну карикатуру. Позаяк для них середини не існувало. Як і не існувало такого поняття, як «задовільно» чи просто «нормально». Так він став і ненормальним.

Розбишака знай собі все мовчав. А в палаті було аж так темно, що Кевін не міг сказати напевне: спить той чи ні. Ну, й нехай. Це не надто вже й важливо: спить той чи не спить. Кевіну треба було виговоритися.

Тож він розповідав далі: «Я ухвалив рішення, вперше в житті, бути скрізь справжнім «відмінником». Заради додаткових кредитів підніму криву успішності, стану справжнім підлабіабузником, ба навіть у траханні я буду попереду всіх».

На завершення, коли власне вже виговорився, Кевін наважився на сповідь: «Бачив отих малят, біля воріт у клініку?» І відтак розказав про Мінді Тейлор-Джексон. Розкрив правду про «порш». І нарешті видав: «Одне з цих малят моє».

Вслуховуючись у тишу, Кевін чекав на відгук. Сподівався, що Розбишака переб’є його, а може, й змінить тему розмови. «Принаймні одне, — сказав він. — Якби ти мав бінокль або, краще вже, телескоп, ти б помітив немовля, схоже на мене».

І Кевін розповів про них з Мінді. Про те, що вони одне одного кохали. Як йому краялося серце щоразу, коли її відправляли народжувати до якогось пологового будинку. І Мінді, думає він, зараз за ним скніє.

І листи його мами свідчать про те саме. Мама писала, як Мінді на «порші» на колесах із хромованими шпицевими дисками, наче очманіла, ганяє стрімголов містом. Потайки від усіх вони з Мінді розсудили, що з двадцятьма тисячами баксів вони змогли б почати нове життя разом.

Розбишака вирячився на Кевіна й ошелешено спитав: «Виходить, ти — татусь?»

Кевін кивнув головою. При тому, що його рука з указкою без упину посилала крапки-тире, він розповів про своїх близнюків, які мають народитися за два-три місяці, і роз’яснив: «Ось і виходить, що мені не можна тут нидіти аж до того, як виповниться вісімнадцять».

Розбишака посміхнувся, мовляв: «Хай тобі грець!» І додав: «Якщо вже пішла така пиятика…»

Кевін чекав. Він аж зрадів, що Розбишака не спить.

А той засміявся пошепки. Беззбройним і топи-кригу сміхом. «Хочеш — вір, а хочеш — ні, але я-таки “гомо”». Він почухав потилицю. «Але це зовсім не те, що ти думаєш». Знову ж таки по складах, щоб дійшло, він мовив: «Я — дів-чи-на!»

За словами Командора, Шкура була лесбійка. Він усе ще називав її «Бетсі». Він дратувався й лаявся, твердячи, що вона згрішила занадто багато та по-всякому, аби Господь зволив прийняти її. Батьки Бетсі пожертвували її тіло клініці, бо вони хочуть спасти її нечестиву душу. Кевін підозрював, що в цій історії ще дещо криється, а от що… Командор — ані пари з вуст.

Він підозрював, що тут замішана помста. Навіть у тьмяному світлі підвалу він бачив, що на тілі Шкури були ямки, у вухах і язику, в сосках і статевих губах, із проколами для пірсинґу, хоча прикрас там більше не було.

Командор поглянув на стіл; його жовті очі наповнилися жалем за чимось дуже далеким від спокути. За словами Розбишаки, у них зі Шкурою був роман — найпалкіший від часів Елеонори Рузвельт і Лорен Гікок.^[266]

Вони разом були завсідницями пікету під воротами «Півникової ферми». Вони разом мандрували пішки Стежкою Тихоокеанського хребта^[267]. Татуювання на його зап’ястку… її зап’ястку… зап’ястку Розбишаки, як вона пояснила, то був лабріс^[268]. Двосічна сокира, з Криту часів мінойської цивілізації. Лабріс — символ матріархальних культур.

Коли Шкура померла, Розбишака переконала літніх чоловіка та жінку прикинутися її батьками і вдавати, буцімто вона є їхнім сином. З їхньою допомогою Розбишака й прокралася в клініку, щоб отримати тіло своєї втраченої коханої. Просто епічні пригоди з грецької міфології, та й годі.

У Кевіна Клейтона від цього плану аж дух зайнявся. Оце — геройство! Й подумки він уявив, як б’ється за те, щоб визволити Мінді. Та вона була немов забута дрібничка, щось таке, що колись мало над ним владу й від чого голова враз і негайно йшла обертом, так що землі під ногами не чуєш, але тепер ця влада втрачала над ним силу.

На п’ятому тижні вони майже втратили всяку надію. Навіть світло лазерного промінця потьмяніло. Та Кевін і далі чатував ночами. І тільки Розбишака підтримувала йому компанію. Тим часом як решта ніжилася в теплих постелях; від постійного стояння навколішки Кевінові боліли коліна. Його руки тремтіли від холоду, та він відправляв послання невідомому, сигналячи тире-два-тире-крапка-три крапки та покусуючи, щоб не заснути, власного язика. І хай його плоть виснажилася, та віра його залишалася непохитною.

Вони сиділи в пітьмі, надсилаючи повідомлення, і Кевін ділився з Розбишакою планами на те, як він витратить свої двадцять тисяч. Він вирветься звідси, і вони з Мінді втечуть світ заочі. І поїдуть туди, де заходить сонце, і десь там на заході знайдуть «гніздечко», щоб оселитися. Їхня головна мета — народити та ростити цих близнюків.

Коли Розбишака не відповідала, Кевін і сам замовкав. Цілісінькі ночі, удвох у темряві, розмови — це йому нагадувало дещо. Дещо зі школи. Одну книжку. Про старі часи, про хлопчика, який утік з дому, та про збіглого раба. Вони ще на плоту сплавлялися по Міссісіпі. Не книжка, а нудьга нестерпна. Усе, про що розпатякував невільник-утікач, не мало жодного сенсу. Як на Кевіна, той раб був просто неграмотний бовдур.

Задля сміху він розповів Розбишаці про свій фортель з пустельними щурами. Хто-хто, а вона мала б лягти зі сміху.

Та Розбишака лише прикро зиркнула в його бік і презирливо відкопилила губу. І похитала головою, ніби вибачала йому його необізнаність.

Кевін набрався відваги. Не дивлячись Розбишаці у вічі, він запитав: «А ти не боїшся потрапити до пекла?» При цьому він не припиняв відправляти в невідомість світлові сигнали азбукою Морзе. На плаву в океані ночі.

Розбишака позіхнула: «Спробуй зрозуміти мене правильно, гаразд? — Вона пригнічено всміхнулася: — Та для мене потрапити до пекла, однаково що опинитися в раю і бути змушеною удавати решту вічності, що я така сама, як ви».

По обіді вони копирсалися в нутрощах Бетсі. Нутрощах Шкури. Тепер від усвідомлення того, що раніше це був хтось реальний, колупатися в її тельбухах було значно важче, принаймні для Кевіна. Оце тепер майже всі шви, накладені на її тулубі, були зняті. Її тіло, за винятком голови, виглядало дещо сплющеним і немовби трохи розпливлося. Нагадувала вона зараз підстилку з тигрової шкіри. Вигляд самої лише незайманої голови, навколо якої кружляють кімнатні мухи, нагадав Кевіну епізод із ще однієї книжки, яку вони повинні були читати за програмою. Щось про школярів, котрі через авіакатастрофу опинилися на безлюдному острові без жодних засобів до існування^[269]. Щось таке, що з власної охоти читати не схочеш, та мусиш. Після того як по цій повісті написали тести, єдина подробиця, яку Кевін міг згадати, були чорні мухи і пара зламаних окулярів. На сьогодні він був єдиним пацієнтом клініки, котрий знав про Шкуру та Розбишаку і їхнє багатостраждальне кохання, що народилося під нещасливою зорею.

Шкура перетворилася на руїну. Розвалище органів і подібної всячини, шкарубкої й консервованої. Серце і шлунок, усе перемішалося. Наприкінці занять Командор збирався влаштувати їм іспит з анатомії. Ті, хто навчалися тут раніше, написали на кількох органах шпаргалки. Печінку розпізнати було за іграшку, але хтось незмивним фломастером підписав «селезінка» на одному слизькому й непоказному шматкові. Іншим почерком на іншому шматку було нашкрябано: «Підшлункова залоза».

А на передній стінці черевної порожнини Шкури чиясь невловима рука надряпала «Тут був Реймонд» — і дата, двома місяцями раніше.

Головоломкою стали чотиризначні числа, написані в різних важкодоступних та глухих закутках. Так, число 4-1-7-9 було на задній поверхні сечового міхура. Число 2-8-2-6 — за її серцем. Кевін не розумів, що вони означають, але помітив, що Розбишака повторює їх, бурмочучи собі під ніс.

Однієї ночі, десь на шостому тижні їхнього перебування в шпиталі, батарейки у Кевіна сіли. Розбишака не вагалася й миті. Зараз же розбуркала Вумника і зажадала батарейки з його наручного годинника. Вумник спросоння запитав навіщо, і Розбишака криком зашепотіла: «Щоб нас звідси витягти, дурню!»

То був чи не найтихіший бій навкулачки в історії людства. Мовчки й немилосердно вони гамселили й душили одне одного, нишком і запекло вовтузячись на підлозі. Удари кулаками глушили їхні фланелеві піжами. Беззвучно юшила кров з їхніх розквашених носів.

Двічі тіло Вумника обм’якало, і він, здавався, переможеним. Та щоразу, як Розбишака бралася розстібувати браслет його годинника, він збирався на силі, схоплювався на носки і далі відбивався. Тоді ворожі сторони заходилися лупцювати одна одну ліктями та коліньми. І лише після того, як Розбишака добряче довбонула Вумника закривавленою головою, той більше вже не зіп’явся на рівні ноги.

Переможниця стягла годинник з його зап’ястка та відкрила задню кришку. З оскаженілим поглядом, у якому читався виклик всякому, хто посмів би стати їй на дорозі, вона вивалила батарейки так, неначебто видобувала кулі з барабана револьвера. Перезарядила лазерну указку і без зайвих слів віднесла її Кевіну до вікна. За три ночі по тому Розбишака розбудила-розштовхала Пацю Пірата і зажадала батарейки з його портативного ігрового пристрою Game Boy. Маючи наочний приклад Вумника і споглядаючи його синці під обома очима, Паця Пірат не став чинити опору і віддав батарейки без бою.

Усі казали Кевінові, що він з’їхав з глузду, але той стояв на своєму. Не припиняючи свої «крапка-шапка-жабка-тире-горох пре», він шепотів-туркотів їм лекцію, що робити щось божевільне краще, ніж нічого не робити взагалі. Він шепотів-освічував їх промовою, що краще, мовляв, вже робити щось марне, ніж визнавати, що ти — немічний і безпорадний.

Кевін стояв навколішки на краю нічного безмежжя, спираючись ліктями на підвіконня. Стиснув обидві руки разом біля підборіддя. Бурмотячи собі під ніс слова, він надсилав і надсилав свою звістку. Це був закодований сигнал SOS до цілковитого незнайомця, якого, можливо, навіть не існує. Він намагався вступити в контакт із казна-яким таємничим кимось, якого ніхто не бачив і не чув.

Через сім тижнів без сну, Кевін був ні живий, ні мертвий, але твердо стояв на своєму. А з темряви так досі й не прийшло жодного, хай і слабкого, проблиску у відповідь. Він виглядав як несосвітенний бовдур, та рішучості не втрачав. Перед самим світанням Кевін, надто зморений, аби стояти на чатах, важко зсунувся долі. Все ще стискаючи в підпухлих та закляклих пальцях лазерну указку, від зневіри у власній силі він стиха заскавучав.

Це скиглення розбудило Розбишаку, яка нишком вилізла з теплої постелі, волочачи за собою ковдру. Огорнула в неї впалого вартового і, розтиснувши його заціпенілі пальці, видобула указку.

«Що повідомляти?» — пошепки запитала вона.

«Крапка», — прошепотів у відповідь Кевін. Наче заклинання він повторював на пам’ять уголос: «Тире-тире, три крапки…» Він шептав-диктував повідомлення знов і знов, аж допоки Розбишака не завчила його назубок.

Наступної ночі Кевін відсипався, тим часом як Розбишака взяла на себе його чатування. А ще через ніч Розбишаку змінив на чатах Джаспер. Третьої ночі Джаспера заступив на варті Паця Пірат. А четвертої ночі Томас перебудив усіх своїм шепотом-репетом…

Не перериваючи блим-блимання-клац-клацання морзянки, Томас прошепотів: «Рота, до зброї!» Він стиха наказав: «Усім екіпажам, загальні збори!» Зашептав-заволав: «Свистіти всіх нагору!»

Той, хто прокинувся першим, піднімав з ліжка своїх товаришів. Умить усі ліжка спорожніли. Босоніж вони кинулися до вікна.

Не відриваючи очей від миготливого червоного світла вдалечині, Вумник щось мовив. Та ніхто не чув. Ніхто й не слухав; принаймні ніхто не купився. «Схоже, нам дають зелене світло», — Вумник чекав на відповідь, але всім було байдуже. Зараз він просто розмовляв сам із собою, верз якусь нісенітницю, аби ляскати язиком.

Хтось приніс Кевіну блокнот й олівець, і він одразу ж заходився записувати кожну крапку… тире… каре-кабаре-тире-дзинь-динь-крапка-тире. Він строчив, не дивлячись на те, що пише, він просто пантрував, не спускаючи з червоного вогника очей. Його рука з олівцем бігала на папері, залишаючи на ньому познаки. Його пальці рухалися, наче самі по собі.

«Що вони передають?» — поцікавився Кит мол., спостерігаючи за тим, як крапки-тире заповнюють папір.

Кевін не відповів.

«Передають, що у них СНІД», — прошепотів Томас на вухо Паці Пірату.

«Уяви собі, у тебе СНІД, а ти не вмираєш, — проскрипів Паця Пірат, голос якого від жаху власної уяви, зазвучав упівголоса. — Це ж решту життя — ніякого життя».

Вумник підтримав цю думку: «Якщо більше не трахатися, то краще вже померти».

Усі замугикали на знак згоди. На що Кит мол. прогугнів: «Не будьте ідіотами». Він похитав головою, вражений загальним рівнем невігластва. Усі вирячилися на нього, чекаючи на не позбавлену цікавості відповідь. Звісно, всі, крім Кевіна, який і далі стежив за спалахами світла.

«СНІД іще не означає, що трахатися зась, — пояснив Кит мол., глас здорового глузду. — СНІД лишень означає, що коли трахати, то тільки ту дівку, яка тобі байдужа».

Усі, за винятком Розбишаки, понуро закивали на знак згоди. З полегкістю. Їх вражало, як Кит мол. може бачити в усьому світлий бік. Його склянка завжди була наполовину повна.

Аби не проґавити бодай проблиск, Кевін очима не кліпав. Від напруження очі його сльозили. А руки, самі по собі, строчили якусь тарабарщину. Кінчик олівця шорхав по сторінці.

Тієї ночі вони кидали жереб: тягнули соломинки. Вумник виступав за те, що на знак доброї волі хтось із їхніх лав має показати у вікно свій член. Було ухвалено, що штани піжами спустить той, хто витягне коротку соломинку. Це для того, щоб під’їхати до рокгадсоніанців, здобути їхню прихильність.

Розбишака, не вірячи своїм вухам, похитала головою. І вочевидь запанікувала, лякаючись можливості витягти коротку соломинку. Кевін свою соломинку запхав у кишеню і почекав, поки всі, крім нього і Розбишаки, не пред’явили свої довгі. Соломинка Кевіна теж була довгою, так що, аби уберегти Розбишаку від розвінчання або від того, щоб вона не виглядала боягузом, він засунув руку до кишені й переломив свою соломинку навпіл. І показав половинку.

А Розбишака виглядала так, неначе ось-ось розплачеться через те, що їй відлягло на серці. Відтак вона самими порухами губ проказала: «Дякую!».

Це було хоч якоюсь відрадою, коли Кевін видерся на підвіконня. Великими пальцями, наче гаками, зачепив пояс піжамних штанів і різко спустив їх униз. Повихляв щуплими стегнами з боку в бік. Прохолодне повітря явно не сприяло тому, щоб він справив враження.

Усі мовчали. Хтось прокашлявся. З коридору до палати долинув якийсь шум. Наближалися кроки. Задзвеніли ключі. Миттю всі опинилися в ліжках, накриті ковдрами з головою. Всі, окрім Кевіна.

Томас прошипів: «Іде хтось!»

Кевін звивався на тлі вікна. Спробував нахилитися та натягнути штани від піжами, проте не зміг.

«Я застряг, — шепотів-квилив він. — Мабуть, член примерз!»

Достоту як язик примерзає в мороз до металевої щогли, оголені частини його тіла узялися до морозної шибки та сталевої рами. Спроба відірвати їх загрожувала тим, що або шкіра зійде, або шибка розіб’ється на друзки, гострі як бритва. Тим часом кроки лунали все ближче, і Кевін захлипав, благаючи про допомогу. Він закликав до почуття дружби та вірності.

Розбишака, під’юджуючи інших, закликала: «Ми своїх не кидаємо!»

Коли в палату заглянув відповідальний за шостий поверх, усі вони навколішки скупчилися навколо Кевіна. Ніхто з персоналу так і не повірить, що вони просто зігрівали подихом шибку.

Кевін провіряв-перепровіряв свою розшифровку повідомлення. Його зміст, здавалося, виходив за межі здорового глузду. Витанцьовувалася якась нісенітниця.

Квасоля ж припустив, що існує підпільна залізниця до свободи, підземна залізниця геїв, якою ті переправляють на північ інших геїв. Вдень вони переховують геїв на потайних піддашшях, таких як те, де ховалась Анна Франк, або у фіктивних копицях сіна, а вночі їх контрабандно перевозять, як нелегальних іммігрантів, з мішком на голові через кордон до Канади.^[270] Взято зі стелі й вилами по воді писано, та чому про це не може бути мови?

Точки і тире складалися в дивну фразу: «Ловіть опівночі кулю». Вумник пробурчав: «Як у Жуля Верна чи в “Чарівнику країни Оз”»^[271].

Розбишака кивнула зі знанням справи, і Кевін здогадався, що, напевне, якийсь план на втечу вона має.

Раніше траплялося, що повітряна кулька вряди-годи виривалася з вічної маніфестації рокгадсоніанців за воротами. То майларові повітряні кульки у вигляді невеликих веселок, то рожеві трикутнички, за якими тягнеться рожева тасьма. І колись-не-колись попутним вітром до їхньої сторони будинку прибивало кульку-втікачку. І вона могла совгати уздовж вікон шостого поверху, стукаючись у шибки, аж доки вітер не забирав її кудись геть. Та навіть якби рокгадсоніанці випустили увесь свій арсенал повітряних кульок, то всі ці кульки таки не змогли б підняти й перенести хоча б одну людину.

Усі погодилися, що спускатися на кульках було б самогубством. Через те Кевін передав світовими сигналами їхні сумніви. У відповідь родгадсоніанці короткими і довгими світловими спалахами передали лиш одне слово: «завтра».

Того дня, коли решта довблася із Шкурою, Кевін стояв поруч із Розбишакою. На стінці маткової порожнини трупа хтось написав: «Кит мол. — кнур».

Раптом, як грім на голову, Розбишака чортихнулася «щур».^[272] І сказала вона це так, щоб почув тільки Кевін: «А ти не міг увічнити мерзеннішого стереотипу?»

«Вибач» — пробулькотів Кевін. Йому було ніяково. Та надто симпатизував він Розбишаці, щоб зараз її зненавидіти.

Розбишака зашепотіла у відповідь: «Ключ до плідної фантазії полягає в тому, щоб набити голову завченим лайном». Утішений, Кевін насторожено і також пошепки спитав, переводячи стрілки: «Так ти лесбі? Навіщо мені зізналася?»

Розбишака кинула оком на різане-порізане місиво, на яке перетворилася Шкура: «Гадаю, тому, що ти розповів мені про своїх дітей». Вона глянула на Командора, що тримався осторонь. Глянула на поліетиленову плівку, якою щодня, коли наука закінчувалася, прикривали тіло. Безформно плівка копичилася на підлозі. А ще тихіше Розбишака додала: «Тому що в кожній кінострічці, яку я коли-небудь бачила, лесбійка там або бздлива жертва, або хвороблива лиходійка над лиходійками. Так от, зарубай собі на носі, що в цій історії лесбійка буде героїнею».

Наступної ночі Кевін і його товариші-збоченці не відходили від вікна. Надворі було морозно, та, щоб краще бачити, вони розчинили вікно настіж. Аж ось у нічній імлі неначе щось забовваніло: то була одна лише жовта повітряна кулька.

«Та ви, мабуть, глузуєте», — просичав Кит мол. Кулька вдарилась об віконну раму і відлетіла вбік. Тепер вона ширяла поза межами досяжності.

«Швидше, — наказала Розбишака, — поки вітер не відніс її». Перш ніж хтось зміг її зупинити, вона скочила на підвіконня. Схопившись за лутку рами з одного боку, вона зробила крок і встала на зовнішньому виступі, нахилившись у порожнечу. Звісившись над прірвою, вона хапала рукою лише повітря. «Не дістаю!» — крикнула вона. З розпачу голос її звучав верескливо.

Кевін не роздумував. Він діяв. Ставши на підвіконня, він однією рукою вловив ззаду піжамні штани Розбишаки. А другою — піймав найтяжчу річ, що трапилася напохваті, — Кита мол. Оскільки Розбишака відпустила лутку і висіла вільно, то чекала б на неї вірна смерть, якби не тримав її Кевін. Кит мол. тримав Кевіна, а всі решта — тримали Кита мол.

Доклавши неймовірних зусиль, Розбишака схопила повітряну кульку; сусіди-збоченці втягнули її до безпечної кімнати таким посмиком, що всі попадали, утворивши на підлозі кучу-малу. Сплющена ними кулька, ляснувши, луснула.

Паця Пірат кліпав на рваний клапоть жовтої гуми, ладний, здавалося, захлипати. А Томас, насупившись, запитав: «І що тепер?»

У відчаї Кевін підхопив з підлоги подертий шматок жовтої гуми: «Може, всередину вони поклали повідомлення? Або героїн».

Вумник спробував вихопити цей шматок, але й Джаспер теж учепився в нього. Та всередині було пусто. От тільки в рожевій стрічці від кульки всі геть заплутались і лише по тому угледіли, до чого вона ж довжелезна. Стрічка ця тягнулася за вікно, надвір. І там не звисала вільно додолу вздовж муру будівлі, а, обвисаючи, простягалася десь далі в темряву, в напрямку воріт. Ввижалося, що стрічка ця не має кінця-краю. Та десь там у нічній пітьмі вона, звісна річ, кріпилася до чогось. Або до когось.

Усі пильно видивлялися, намагаючись очима намацати, куди вона все-таки веде. Розбишака обізвалася першою. «Лишень не порвіть її» — вихопилось у неї. Потроху й обережно вони витягали стрічку, укорочуючи її провислу частину. Мало-помалу стрічка натягалася.

«Не давайте їй провисати, — застеріг Вумник, — щоб вона не торкнулась огорожі».

Він мав на увазі огорожу, по якій пропущено струм високої напруги. Чи може стрічка проводити електричний струм, ніхто з них знати не знав, але й з’ясовувати нікому не кортіло.

Для Кевіна вибирати стрічку за відчуттями було однаково, що смикати за нитки, якими зшивали шкіру Шкури. А вони цю стрічку все вибирали, ретельно змотуючи в «бухту». Навколо них на підлозі стрічка вже зібралася в гірку, коли аж ось з’явився вузол. За вузлом волочився тонкий нейлоновий шнур на кшталт білизняної мотузки. Вони витягували той шнур, аж поки інший вузол не припасовував його до грубої нейлонової линви. Линва була настільки довгою і важкою, що їм довелося витягати її гуртом, як одна команда, немов ті коні в рекламі на телебаченні, що тягнуть воза з бочками пива. Розбишака відсунула кінець линви вглиб палати і заявила: «Треба її прив’язати якомога вище». І попросила Кевіна, як линва буде прив’язана, просигналити рокгадсоніанцям, щоб вони туго натягнули линву зі свого кінця.

Кевін визирнув у вікно і, піднявши брови, не озиваючись ні до кого особисто, пробурмотів: «Невже ми маємо по ній переповзати?» Нажаханий такою перспективою, Джаспер мовчки похитав головою. Надто ризиковано. Навіть якщо їхні руки витримають, то линва може провиснути, і тоді вони потраплять на поталу бійцівським собацюрам або зачепляться за огорожу під напругою.

Та на той час очі Розбишаки під стелею на протилежному боці палати вже примітили товсту каналізаційну трубу. Розбишака поставила одне ліжко на інше, а зверху на них — стілець. Видершись нагору, пропхнула линву над трубою. Тепер линва, простягаючись від стелі вниз під невеликим нахилом, перетинала палату і зникала за вікном. Обернувши линву навколо труби кілька разів і прив’язавши її край на кілька вузлів, вона розпорядилася: «Сповіщай їх!»

Як і раніше, всі були в піжамах, та холоду від збудження ніхто не помічав.

Далі Розбишака підійшла до своєї шафки і дістала шкіряний ремінь. Знову залізла на гору меблів і, перекинувши ремінь навколо линви, застебнула пряжку, утворивши кільце. Вийшла грудна обв’язка. Вона просунула в неї голову й руки і підняла ноги, щоб перевірити міцність снасті. Спорядження тримало. З ногами в повітрі Розбишака кілька разів підкинулася. Линва не провисала і не втрачала натягу.

Перш ніж хто-небудь устиг її зупинити, вона ступила крок зі стільця. Як самогубця, повисла на мить, дриґаючи ногами в повітрі, з головою й однією рукою в ремені. Петля ковзнула по линві до вікна. Решта розступилися, даючи дорогу, коли вона пролітала через палату. Біля самісінького вікна Розбишака спритно зіскочила на підлогу, тоді як ремінь полетів собі далі, прямуючи на мотузці у вільний світ.

Розбишака схопилася з підлоги, картинно обтрушуючи уявну пилюку зі своєї піжами. І рушила до дверей.

«Я повернуся менше ніж за годину». Вона набрала чотиризначний номер на клавіатурі дверного коду. Пролунали чотири ноти, і двері відімкнулися. «Код був написаний на жовчному міхурі».

І тут до Кевіна дійшло, що всі коди від усіх дверей були записані на тельбухах Шкури. Її нутро служило як палата колективної пам’яті всіх хлопців, які пройшли через неї. Кевін попередив Розбишаку: «Таким чином ти нізащо не вийдеш. Ти ніколи не пройдеш у передні двері».

Та Розбишаки вже й слід загув.

За годину вона не повернулася. Минуло дві години. Її все не було. А невдовзі вже світатиме.

Кит мол. пробубонів: «Треба відв’язати мотузку. Бо так, хлопці, ви зірвете мені парад».

Ніхто з них досі навіть паска не спорядив. Протягом іще певного часу рокгадсоніанці подавали з темряви сигнали, та навіть ці спалахи дедалі рідшали. За півгодини — схід сонця. Вумник порадив усе-таки відв’язати линву й викинути її геть. Та Кевін і Томас виступили за збереження рятувального троса — єдиної надії на спасіння. Усі решта висловилися проти.

Аж тут на сходах почувся якийсь шум. Іще за мить клавіатура кодового замка в коридорі зіграла чотири ноти. Скригнули двері. У дверях стояла Розбишака. Вона згиналася під вагою ноші, закинутої на плече.

Від натуги тяжко дихаючи, вона переступила поріг палати. Ноша її була загорнута в брудну поліетиленову плівку. Що там — ніхто й не питав. І так усім було зрозуміло. Зі смороду.

З плівки щось вислизнуло і, дзенькнувши, впало на підлогу. У тьмяному світлі блискотів якийсь предмет. Усі ревно не помічали його, аж поки Розбишака не махнула підборіддям в його бік: «Може, збоченці, хтось із вас його підбере?»

Кевін витяг рукав піжами вниз таким чином, щоб вона покривала його руку, наче рукавиця. Простяг руку, намагаючись підняти з підлоги річ, яка випала з плівки. То був браслет з даривисами. У його піжамі не було кишень, тому він встав навколішки і закріпив ланцюжок навколо щиколотки Розбишаки.

Від кмітливого ока Кевіна не сховалося, що відбувається щось важливе і що цю пригоду йому ніколи не треба буде роздмухувати. Досить буде лише переповісти, як воно трапилося насправді, і люди будуть вражені. Потрібно лише вціліти, і тоді він буде при грошах значно більших, ніж двадцять тисяч баксів.

Розбишака вирішила, що спускатиметься останньою. Оскільки вона нестиме Шкуру, то важитиме вдвічі більше. А от першим іти ніхто не хотів, тому Кевінові довелося визватися добровольцем. З собою він прихопить лазерну указку і подасть умовний сигнал, якщо дістанеться безпечно і шлях виявиться вільним. Він видерся на ліжка й стілець і застебнув зашморгом ремінь навколо линви. Через те що вікно досить довго було відчиненим, у палаті панував неймовірний холод, але від гарячкового поту його піжама вимокла до рубця. Він просунув у петлю голову й плечі, але вагався, перш ніж зробити крок зі стільця. У голові його проносилися епізоди з якоїсь книжки, де дітям варто було подумати про «щасливі дрібнички»^[273] — і вони вилетіли у вікно спальні. Якась казкова дурня. Там іще дія відбувалася в Лондоні.

У такі миті, як оця, Кевін усвідомлював, що досі його життя немовби складалося тільки з читва або телевізора. Його найкращі спогади були мішаниною з різних книжок і фільмів. Йому шістнадцять років, а він усе своє життя марнотратив.

При таксі тисяча доларів за тиждень вартує кожна хвилина.

Наступної миті палата запалала вогнями, і будівля стрепенулася від пронизливого пілікання сигналу пожежної тривоги. Біля пожежного оповіщувача стояв Кит мол. Обхопивши рукою важіль, він горлав, перекрикуючи сигналізацію: «Я ж вас, хлопці, попереджав!»

Кевін, мабуть, оступився. Стілець під його ногами поїхав з місця й перекинувся. Кевін не встиг спекатися паска, як уже плавно сковзав до вікна. Не спромігся визволитися — й опинився вже надворі, висячи в темряві, ніби наживка, над незримими бойовими вівчарками. Тривога підняла їх, і Кевін чув їхній гавкіт, чув, як їхні зуби клацають десь унизу. Пам’ятаючи про електричну огорожу, він підняв ноги і підтягнув коліна до грудей. Він сковзав крізь пітьму, мокрий геть до рубчика, висячи на півдорозі між тим місцем, звідки волів дременути, і новим майбуттям, від якого він був далеко навіть в уяві. Позаду нього зостались яскраві вогні та гучний гамір, перед ним же були безликі примари мовчазних людей, котрі дожидають, щоб зупинити його падіння. З його губ зірвалося тягуче виття, і собаки Шталагу завили суголосно з ним.

Певна річ, їх зловили. Лише Шкура не попалася, і то тільки тому, що Кевін, Томас та Джаспер віднесли її геть від клініки. Паця Пірат і Вумник вирили могилу, і вони всі разом її поховали. І досі жоден з них не зізнався де саме. Командор долучив пошукових собак, але ті лише блукали, вистежуючи, колами в снігу. Кевін та його товариші-збоченці, втративши орієнтацію, з останніх сил волочили тіло, шарахали численними кукурудзяними полями, плутаючи в паніці свої власні сліди і повертаючись по них назад протягом кількох миль. Тепер, хоч де є могила Шкури, ніхто її не зможе віднайти.

Інша справа — Розбишака! З вікна вона вибралась остання, залишивши в палаті тільки Кита мол. Як вони й припускали, під її вагою линва небезпечно провисла. Розбишака ледве ухилилася від собак. Вона могла відпустити тіло Шкури, щоб уберегтися, та не кинула подругу. Вони всі на неї чекали, готові підхопити. Ніхто нічого не бачив, аж раптом яскравий спалах розтяв темряву ночі. Блакитні іскри спалаху наднової зорі, наче гігантська «електрична комаробійка». Розбишака майже ухилилася від дротяної огорожі під напругою. Проте іскри вогнеграю розпустилися, коли її браслет з підвісками, що був на щиколотці, черкнув по верхній дротині електроогорожі. Кевін відчув, як потягло димом, а коли вони прийняли Розбишаку, її пальці все не розгиналися, не відпускаючи ременя. Піжама її димілася, піжама та волосся, і їм голіруч довелося де-не-де збивати крихітні осередки полум’я. Кевін бачив, як за вікнами шостого поверху сновигають постаті в одностроях.

Від ураження електричним струмом перука Шкури осмалилася. Із завитим волоссям та швами вона тепер була викапана наречена монстра, склепаного в домашніх умовах якимось шаленим науковцем. Розбишака не померла, але й повністю не отямилася. Очі її були напівзаплющені, а зіниці — різного розміру. І це вона виглядала, як той монстр.

Рокгадсоніанці пообіцяли тримати ворота в облозі.

Уперше вони замість не впускати на «Півникову ферму», не випускатимуть з неї. Це дасть хлопцям на початку фору. Кевін підхопив Шкуру навколо талії. Усі вони схопили її. Парубки добряче змерзли, тож тепер її шкіра здавалася теплою, навіть теплішою, ніж у живих. Приємно було триматися за щось тепліше. І вони побігли босоніж через ряди й ряди сухого стеблиння кукурудзи.

Розбишака ніколи більше не озивалася. Удень хлопці не залишали її саму і скрізь тягали з собою. У вітальні, де стояв телевізор, або в їдальні вона завжди була в центрі їхнього гурту. І вони переповідали історію про те, як вона запам’ятала коди дверних замків, написані на органах мертвої дівчини. І частували один одного побрехеньками про те, як Розбишака, ризикуючи скрутити собі в’язи, випнулася з вікна шостого поверху і впіймала жовту повітряну кульку. Паця Пірат докладно оповідав, який вигляд вона мала, коли стрибала з цього вікна з дівицею, перекинутою через плече. Таким чином, хлопці зробили з неї живу легенду. Сонячної днини вони брали її з собою на баскетбольний майданчик, щоб вона посиділа на осонні. Прилучали її до всього.

А ось до Кита мол. виявляли не так увагу, як зневагу: його просто не помічали. І ніхто з ним більше не заводив мову. Отже, якось після баскетболу вони повернулися до себе на шостий поверх і побачили таку ось картину: Кит мол. поставив одне ліжко на друге, а зверху прилаштував стілець. Відтак навколо труби, до якої Розбишака прив’язувала мотузку, він переметнув ремінь і застібнув його, утворивши петлю. І в цей зашморг Кит мол. просунув шию й по тому зробив крок зі стільця.

Отож, він нікуди не потрапив. Принаймні разом з тілом. А от останки небіжчика побачили-таки процесію на честь його повернення на батьківщину, мрію про яку він так сильно плекав. Процесію від центра містечка його головною вулицею. От тільки це була довга й некваплива жалобна хода. І ніхто не вітав його радісними вигуками та аплодисментами. І не було кабріолету з відкидним верхом.

Розбишака все ще залишалася з ними, от тільки колишньою Розбишакою вона більше не була. Вона упинала погляд у порожнечу, трясучись, буцімто перед цим сиділа на електричному стільці, який стратив лише її мужність. Щоб зберегти її таємницю, Кевіну доводилося супроводжувати її до ванної кімнати. Доводилося її годувати. Якщо ж навіть персонал «Півникової ферми» і виявив таємницю її ідентичності, ніяких подальших заходів щодо цього вони не вживали. Може, хтось іще сплачує за неї рахунки. А може, вони боялися розслідування і розголосу.

Нову втечу невільники з шостого поверху готували без особливого завзяття. Хоча Джаспер і вирізав з бруска мила пістолет і пофарбував його ваксою у чорний колір, а Квасоля о нічній порі сидів біля вікна, чатуючи на другу повітряну кульку. Поклавши руку на серце, анікому з них не свербіло знову опинитися назовні.

Кевін більше не бачив у цьому сенсу. Кому охота повертатися в світ настільки зіпсутий? Кому кортить величань від людців до того ницих? Він міг би повернутися героєм, але хто хоче бути королем серед мудаків? Жоден із хлопців не поривався правити живим доказом того, що ця липова система працює. Якби вони повернулися назовні зараз, то їхній природний потяг до дівчат вигородив би тих, ким вони виросли нехтувати. І тоді Командор стане героєм. Натомість тут, в ізоляції їм було приємно усвідомлювати, що батьки викидають гроші на вітер. Їхні родини та громади підуть по світу з торбою, сплачуючи рахунки за їхнє утримання. Їхнє покоління буде поколінням страйкарів.

Кевін усвідомлював, що решту життя йому випаде тягти ярмо: ішачити не покладаючи рук і крутитися наче та муха в окропі, увесь час — в мотні й бігавні. Та поки він міг би розслабитися. Бути тут під замком — не так вже й кепсько. А от необхідності сидіти за кермом «порша» й ганяти зі швидкістю двісті миль на годину він не відчував. Було класно просто сидіти склавши руки.

У ці дні Розбишака здавалася так само неживою, як Шкура, через те Кевін вирішив узяти її під свою опіку. Тому він одягав і водив Розбишаку на заняття. А пнучись підкувати її у фізиці, Кевін опанував цю дисципліну й сам. Що ж стосується календаря, то на календар Кевін майже не поглядав, до того він був задоволений. Щасливим байдуже на час, і він його не квапив, як і не прагнув опинитися деінде в іншому місці. Його життя вже не було більше гонитвою в прийдешнє.

І щось підказувало Кевіну, що це — гарна життєва школа. Так він готувався до того, щоб бути батьком. Таким чином потроху складалося в голові уявлення про те, як саме живуть довго та щасливо.

Зараз повз нього не пройшла іронія ситуації. Батьки запроторили його сюди задля спасіння його ж душі. А він, позбавлений свободи, знайшов тут порятунок. Життя, саме по собі, виявляється, доволі непогана штука. І нема йому чого видавати з себе карикатурного «голубця».

Тут, на шостому поверсі шпиталю, що панує над безкраїми кукурудзяними ланами, у нього потихеньку з’являлося відчуття, що він не під замком, а наче в монастирі. Мало не раює.

Якось, як і зазвичай по обіді, Кевін посадив Розбишаку на унітаз і чекав. Цей час, відразу після ситного обіду, був найкращим з огляду на більшу певність. У туалеті було так тихо, що він чув, як на подвір’ї об бетонну підлогу гупає баскетбольний м’яч. Почуваючись ні в сих ні в тих, він стояв поруч тісної кабінки, з якої стовбичили волохаті коліна Розбишаки. Хоч як навдивовижу це звучало, та запах сечі Кевіна потішив. Це означало, що Розбишака робить свою справу, і вони обоє ось-ось зможуть піти геть.

Нікого не було поблизу, і тому ніхто не чув, як Кевін Клейтон сповідувався в монолозі. «Єдине мені відоме рішення — це втеча». Він пригладив волосся Розбишаки там, де після удару струмом воно їжачилося. На щоку Розбишаки сіла чорна муха, і Кевін змахнув її. «Я втік від родини, — казав він. — Міг би й звідси втекти, і бігти й бігти». Він прислухався до дзюрчання в унітазі. «Нас звільнить час».

Розбишака пукнула. Це був добрий знак, знак, що вселяв надію. «Час порятує всіх».

Машинально Кевін обстежив спереду на чорній футболці проріху. Тицьнув пальцем, щоб подивитися на розмір дірки: «Треба заштопати».

Розбишака, сидячи на унітазі, втягнула голову в усе ще м’язисті плечі, при цьому навколо її сильної шиї збиралася в згортки шкіра. Татуювання «ШКУРА». Її руки все ще напинають рукава чорної футболки, та Кевін нюнькається з нею, як з дитиною.

«Не ображайся, — почав нову тему Кевін, — але нещастя гомосексуалів, як геїв, так і лесбійок, у тому, що вони ніколи не подорослішають». На думку Кевіна, гомо невідоме почуття власної гідності, без якого, в кінцевому підсумку, не здобути пошани серед людей. Голубі ж ніколи не віддавали до рук правосуддя крадіїв худоби і не вбивали дракона сяйним мечем.

Кевін зітхнув. Відірвав кілька квадратиків туалетного паперу. Потім однією рукою взяв за потужний карк Розбишаку і нахилив її вперед. Намацавши заднє місце, підтер його папером. Глянув на папірець — той був у жовтих цятках. Викинув і відірвав іще трохи. Цього разу, коли він витер, на папірці, крім слідів сечі, помітив іще якісь. Папірець блищав, і не просто блищав, а переливався кольорами веселки. Кевін, побачивши райдужний блиск, одразу впізнав мазок вазеліну. Та було там і ще дещо. Кевін знову підтер сидні, і папір всотав якусь непрозору глейку гидоту. Це була та сама каламутна й в’язка сперма, котру вони якось побачили всередині Шкури.

Хай чия то робота, Командора чи когось із охорони на поверсі, та хтось іще розкрив, що Розбишака — не хлопець.

Навесні у своєму останньому листі його мама нарікала, що садок їхній спустошується. Її переслідували примари пустельних щурів, яких, як вона знала, Кевін умертвив. Це ніхто інший, як Кевін, накликав кару на їхню оселю. Щури-привиди з’являлася вночі, твердила вона, і трощили полуницю. Вони пожерли молоді паростки салату. Це було якесь нашестя мстивих фантомів пустельних щурів, котрі ожили, щоб заморити їхню сім’ю голодом. Слова, що вона писала, були на межі істини, яку вона ніколи не могла прийняти. Мати ж чіплялася за реальні факти, що були їй добре відомі: пустельні щурі — мертві, її син — збоченець, а Командор усе виправить.

Від охоронців на поверсі просочувалися чутки, що неминуче буде розслідування. Що ймовірна судова справа уже в проваджені. Утім, насправді все застигло в мертвій точці.

Кевін уявляв собі, як мама плаче над опухлими ногами. Ці її ноги кровоточать. Попри плітки про слідство ні на яке розслідування Кевін не сподівався. У цій паскудній системі всі були пов’язані. А поки нічого не відбувалося, тож Командор оголосив, що вони відновлюють заняття. Так, Бетсі щезла. Звісно, це — втрата. І йому від цього гірко. Проте батьки іншої дівчини, що загинула в автомобільній аварії, пожертвували шпиталю доччине тіло.

Знадобився певний час, але, зрештою, всі подробиці спливли в залі суду: і про їхню досвітню втечу в непроглядній темряві по линві, і про те, як пішов сніг, коли вони голіруч рили могилу Шкурі. Набагато пізніше, коли перед телекамерами Кевіна розпитуватимуть про те, що сталося, він відповість, що ті кілька тижнів були найщасливішими в його житті. Поклавши руку на Біблію, він говоритиме дикі речі. Перед суддею та присяжними він скаже, що природа щастя полягає в тому, що ми тільки тоді його визнаємо, як втратимо. Однак ніхто йому не повірить.

Поруч нього на лаві сидітиме Розбишака. Її волосся відросло, як воно й личить дівчині. Та тільки очі у неї залишалися порожніми. А от живіт добряче виріс, як буває наприкінці другого триместру вагітності. Захисник запитуватиме Кевіна, чи боявся він за свою власну безпеку. На це він відповість, що ні, не боявся. Бо понад усе він боявся, що справжнє кохання існує тільки ретроспективно, коли подумки повертаєшся в минуле.

У майбутньому, коли державний обвинувач його питатиме, хто ж убив Командора, Кевін під присягою заявить: «Убив я».

Коли ж захисник викличе на місце для свідчень Червону Квасолю і запитає, хто убив Командора, Квасоля, не вагаючись жодної миті, випалить: «Я вбив».

Судово-медичний експерт на суді покаже, що Командор помер від одного-єдиного глибокого ножового поранення в горло. З’ясувати, хто саме завдав того удару, виявиться неможливо. Адже коли до палати терапії зайде охоронець, аби забрати звідти хлопців, він виявить, що всі вони забризкані кров’ю жертви. А на бетонній підлозі в калюжі запеченої крові лежатиме мертвий містер Арахіс.

Чого жоден з них не скаже, так це того, що саме змусило їх так повестися. У світі, де Розбишака — об’єкт для ненависті, Кевін жадав, щоб і його ненавиділи теж. І якщо світ Розбишаку зневажає, то і Квасоля прагнув бути зневаженим, і крапка. І допоки світ не приймає Розбишаку, всі вони — і Томас, і Джаспер, і Паця Пірат, і Вумник — воліють бути відторгнутими. Тож, обіцяючи під присягою казати правду, тільки правду і нічого, крім правди, кожен із них зізнається, що це він убив Командора. І як підлітків, усіх їх запроторять до місцевої буцегарні. Хіба що за винятком Розбишаки.

Чого жоден з них не сказав, так це того, що сталося насправді. Паця Пірат постійно твердив, що ніж був у нього. Вумник же наполягав на тому, що це він, саме він, мав того ножа. І так далі: крапка-крапка-трикрапка-крапля-крапля-та-й-край.

Один «порш». Два «порші». І т. д. В їхній останній день у Медичному центрі до його воріт приїхала машина «швидкої допомоги», але без проблискового маячка чи сирени. Побачивши «швидку», пікетники розступилися. Малята та немовлята, заколисувані рокгадсоніанками, і ті замовкли, ніби від помаху чарівницького жезла. То привезли нову дівчину.

По обіді Командор послав охорону провести хлопців униз. Кевін ішов поруч із Розбишакою, тримаючи її за руку, щоб вести у правильному напрямку. Браслет із дармовисами все ще деренькотав навколо її щиколотки. Від високої напруги застібка заварилася. У бетонних коридорах це бряжчання браслету звучало просто жахливо.

Ланцюжок і медальйончики вибрязкували, неначе залізні кайданки на ногах арештантів у кінострічці про в’язницю. Розбишака ж зоставалася лише живою легендою, та й край.

Коли вони ввійшли до терапевтичної палати і Кевін угледів закутане в брудну плівку тіло, йому від жаху засмоктало під серцем. У цього тіла були величезні цицьки. Більші, ніж він коли-небудь бачив у будь-якої старшокласниці, хіба що за винятком однієї. Живіт у нової дівчини під плівкою здимався, наче гора. І Кевін домислив двійко осиротілих «поршів» у Сент-Клауді, новеньких, щойно з конвеєра, які нікому забрати додому. Як і минулого разу, він відчував, що чуприна в нього стає дибки, буцімто примари скубуть його за волосся. Відпустивши руку Розбишаки, він схрестив пальці.

У руці Командор тримав скальпель. «Наша нова дівчина водила машину, як шибайголова. А ще вона була безпутниця, і загнала свою кохану сім’ю по шию в борги…»

Ще до того, як Командор підняв поліетиленову плівку, Кевін зрозумів, що ця історія не матиме щасливого кінця. Небіжчиця, котра лежить на столі, матиме шкіру грубу і пожовклу, як мозолі на його долонях. І в її тілі не буде більше дітей зі шкірою так само бездоганно рожевою, як шкіра під його нігтями. Ніхто не сумуватиме за ним, поки його немає вдома. Щоб змиритися з цією дорожньо-транспортною пригодою, не знадобилося жодних реальних зусиль. Вона здавалася настільки жаскою, але й настільки досконалою, що в ній для долі була ідеальна форма. Вона була настільки ж неминуча, як форма у яйця. І Кевін не міг ні не допустити її, ні довести її неспроможність. Вона мала досконалість істини.

«Панове, — оголосив Командор. — Сьогодні буде ваш вирішальний іспит».

Командор відкинув поліетиленову плівку, і під нею була Мінді Евелін Тейлор-Джексон. На відміну від Шкури, вона не мала жодних швів.

Її ніхто ще не різав. На ній була звичайна картата сукня, яку так добре пам’ятав Кевін. Цю сукню вона надягала на їхнє третє побачення, хіба що тоді ця сукня не так щільно облягала тіло. Того самого вечора Кевін втратив цноту. Тепер же Командор викликав його по імені, наказавши зробити крок уперед і розстебнути всі ґудзики, що він рефлекторно й зробив. Ґудзики на дотик були ті самі, що й ґудзики, які він розстібував минулого разу. Мінді лежала нерухомо, затамувавши подих. Вони обоє надто вже лякалися дихнути.

Командор простяг йому скальпель і прогудів: «Розкрийте, будь ласка, нижнє підчеревне сплетіння».

Кевін похитав головою. Ні, ножа він не візьме.

Командор настирно простягатиме скальпель решті хлопців, але ніхто його до рук так і не прийме. Їм — Томасові, Паці Пірату, Вумникові та Джасперу — було досить побачити обличчя Кевіна, щоб зрозуміти: тут щось не так. Отож, вони не наважувалися. Як дівчата, не запрошені кавалерами до танцю, сором’язливо притискуються до стіни. Так і вони — неохоча ватага парубків.

Нарешті Командор наказав іти до столу Розбишаці і вклав ніж їй у руку. Виблиснуло лезо. «Видаліть, будь ласка, ліву з грудей».

Очі Розбишаки, здавалося, навіть не кліпнуть, такі самі порожні, як і в Мінді.

«Не смій, — застеріг Кевін. — А то я всім розповім твою таємницю».

Та на обличчі Розбишаки не проступило нічогісінько. Її рука піднялася просто вперед від плеча, як у маріонетки або в зомбі. Вона піднесла скальпель до шкіри, що відкрилася між ґудзиками Мінді.

І тоді Кевін сказав, він сказав єдине, що йому спало на думку. Він сказав, неначе оголошував якийсь список радше, ніж складав зв’язне речення. Він сказав: «Ти… не така… як ми».

Кевін не мав наміру ні кривдити, ні дорікати. Ба більше, він навіть не був упевнений, що саме мав на увазі, але він оголосив це як істину, що не потребує доказів. Ніби зайве нагадав про те, що попри все Розбишака й досі може бути героїнею цієї історії.

Як маланка Різдво врятувала

Це — класика жанру. Святочне оповідання, що його продавці універмагу й досі люблять переповідати. Тільки-но ціна на ялинкові прикраси починає повзти вгору, як і новим працівникам кортить почути цю оповідку. Й вони благають: «Ой, будь ласочка, розкажіть!» — аж доки на Святвечір старший менеджер універмагу не збирає у кімнаті відпочинку весь персонал.

«Знайте ж, — починає він, — це сталося насправді, хоча відтоді минуло дуже й дуже багато сезонів передріздвяних торгів». Працювати в роздрібній торгівельній мережі після Дня Подяки і ворогові не позаздриш. Над усе, через різдвяний репертуар. Через гучномовці в стелі гримить-горлає без упину нескінченна плетениця колядок. «Наслухавшись за вісім годин різдвяних співів, — говорить менеджер, тямущо киваючи головою, — Майлі Берк вже нічого не хотілося, крім одного: щоб Ісус Христос і Бінг Кросбі^[274] ніколи й не народжувалися». Колись давно Майлі на будні тут робила у відділі посуду, а у вихідні робила в «ліжку й ванні». Час від часу, коли у відділ біжутерії необхідні були додаткові руки, йшла туди. Якщо ж ні, то Майлі гаяла час у кімнаті для відпочинку персоналу, бо ж це було єдине місце, де вона могла сховатися від музики.

Того дня, про який йдеться, Майлі прийшла на роботу дрібку зарання. Принесла казінаки з солоними горішками, спаковані в коробку, обгорнуту в глянсовий папір зі сніжинками, нанесеними поденниками в якійсь далекій країні з потогінною системою праці, де й про зиму ніколи не чули, а про Різдво — й поготів.

Друкованими літерами на лимонному з липкою смужкою папірці для нотаток «Post-it» Майлі написала: «Кларі. Від твого Таємного Санти»^[275]. Цю цидулку вона наліпила зверху на обгортку коробки, а коробку просунула у скриньку, яку відвели Кларі.

«Клара тоді працювала в одязі для малят, — роз’яснює менеджер, — торгувала повзунками».

Хоча пройшло чимало літ, та вздовж однієї зі стін кімнати для відпочинку персоналу, як і тоді, все ще стоять ті самі стільники скриньок. По скриньці на кожного працівника, плюс іще одну скриньку залишили під камеру знахідок. Майже всю кімнату займають довгий стіл та стільці. Уздовж протилежної до скриньок стіни тягнеться стійка з раковиною й мікрохвильовкою. Біля іншої сторони кімнати — табельний годинник^[276], який реєструє час приходу на роботу та виходу з неї, а також стенд із картками обліку робочого часу. Останню стіну займають двері та спільний холодильник поруч них.

Коли Майлі перевіряла свою власну скриньку, вже стали заходити люди. Проставляли час на своїх картках. Дівчина бачила, що в дальньому закутку її скриньки щось лежить. У темряві виблиснув глянцевий червоний бантик. Майлі простягнула руку і відчула щось м’яке. Ковзке. Важке. Коли це щось вона витягнула, то відчула його несподівану вагу. Скотчем до загортка була приклеєна святкова листівка. На листівці друкованими літерами було виведено: «Майлі. Від твого Таємного Санти».

За спиною у неї хтось зупинився. І чийсь голос запитав: «Ну, і що там?» Голос був чоловічий. То був Девон, працівник відділу з попередження скорочення товарних запасів.

Тримаючи дарунок обома руками, Майлі обізвалася: «Не знаю». Було ясно, що це — щось доморобне. Щось укладене на нетривку паперову тарілку та накрите червонастою поліетиленовою плівкою. Склеєне зверху червоним бантиком. Майлі відігнула плівку.

Кольору воно було брунатного. Такі собі брунатні кубики. З темно-жовтими крупинками на брунатному тлі. Та й на запах було щось не дуже.

У кімнаті тим часом стало людно. Біля табельного годинника утворилася черга. Майлі не хотіла показатися нечемною, раптом дарувальник перебуває серед присутніх. Тож вона зойкнула: «Ой, мені пощастило!» І, зриваючи пакувальну плівку, заверещала: «Це справжня домашня вершкова помадка!»

Та на Девона, здається, зміст пакунка враження не справив. Він вичавив поблажливу криву посмішку і кинув: «Невже ти збираєшся це їсти?»

Девон бував така паcкуда! От минулого Різдва він просто поцупив речі зі скриньки знахідок. Заяложене кашне, чи подряпані сонцезахисні окуляри, чи що там воно було. А потім підніс ці речі як гостинці Таємного Санти. До речі, його робота полягала в тому, щоб цілісінький робочий день блимати очима на екрани моніторів, чатуючи на те, коли порядні люди поведуться як непорядна наволоч. За його словами, його власний досвід доводить, що так воно і є.

На вигляд помадка була без каверзи. Можна сказати «чиста». А той «недужий» запах ішов від темно-жовтих крупинок, що застрягли у брунатній субстанції. Майлі подумала, що, скоріш за все, то крихти карамелі, що згорнулися, щойно суміш охолола. Вона простягнула тарілку Девонові: «Пригощайся!»

Той примружив очі до розміру насторожених щілин. Потім відвів перекривлену пику подалі від помадки, скосивши на неї підозріливий погляд. За поглядом стояло багато чого: Майлі давно помітила, що Девон і такі, як він (а такими були всі її знайомі), ніколи не гребували сніданками з м’ясних субпродуктів, виготовлених у невідомо якому задрипаному та загидженому цеху в одній з країн третього світу заледве не прокаженими, котрі зроду не дбали про те, щоб колись помити руки.

А що ми бачимо зараз? Ці самі приятелі крутять носом від помадки, що, поза всяким сумнівом, була приготовлена знайомою особою, яку вони бачать мало не щодня. Майлі вдивлялася в їхні обличчя: може, скривлена губа, зморщений ніс чи якась інша ознака розкриють огиду? Дебора відхилила частування, спитавши, чи Майлі певна, що воно кошерне. ЛаТрей заперечно похитав головою, пославшись на підозру на діабет. Тейлор, єдиний хлопець, який працював у косметиці, також відповів відмовою: «Все одно дякую, люба подруго, та боюся погладшати».

У кімнаті були й інші люди. Майже вся друга зміна. Проте Майлі вже почувалася не в своїй тарілці, аби пригощати всіх вершковою помадкою, якої все одно ніхто не хоче брати. Оскар зі складу, напустивши на себе браваду, ризикнув з’їсти один шматочок. Його приклад наслідував Барі, один з касирів. І Клара. Тарілка все ще була повною, коли Майлі залишила її посеред столу. До кінця зміни, за вісім з половиною годин, ніхто більше її не торкнувся.

Того самого дня Дебора знайшла у своїй скриньці флакон з парфумами та наклейкою від свого Таємничого Санти. Добрими парфумами, кращими за всі ті, що їх продавали в універмазі. Парфумами настільки добрими, що у Майлі виникла підозра: а чи не купила Дебора їх собі сама.

Від того, що помадка простояла цілий день не накрита при кімнатній температурі, виглядати апетитніше вона не стала. Утім, Майлі забрала її додому. Вивалювати помадку відразу у відро для сміття виглядало б надто зневажливо.

Дехто отримав від свого Санти баночку з горіхами макадамії^[277]. Хтось — кумедні гольфи з візерунком у вигляді північних оленів. І Дебора нікого не пошила в дурні, коли у своїй скриньці знайшла тенісний діамантовий браслет^[278]. Утім, так сильно Дебору могла любити тільки сама Дебора. І лише Майлі не знаходила собі місця. Не відлягло від серця й тоді, коли Девон прислав їй текстове повідомлення. Воно містило посилання на один мексиканській веб-сайт, де можна було замовити яйця ціп’яка, тобто солітера. Їх пересилають у конвертах, як непримітний порошок, і гладкі відчайдухи примішують їх до їжі, щоб спасти з тіла.

Примішують їх до їжі, — зметикувала Майлі, — авжеж, подібно до крупинок карамелі, коли вони згортаються. І вже після того, як помадка досить остигла, щоб знешкодити всяку гидоту.

А ще Девон надіслав їй інший лінк: на лікарню, де геловінські пундики безкоштовно просвічують рентгеном. А ще він дав їй пораду: про всяк випадок зберегти залишки помадки для аналізів — раптом хтось із тих, хто ласував, помре.

Наступного дня у своїй скриньці Майлі знайшла взуттєву коробку. У коробці була шапочка, плетена вручну. Широкі смуги рожевого перемежовувалися з мандариновими та чорними смужками. Одним словом, бридота та й годі. Вона нагадала їй щось, що вийшло з моди ще тоді, коли вона під стіл пішки ходила. А нагадала вона їй блазенський ковпак, і, коли Майлі насунула той ковпак на голову, той просто проковтнув її голову по самі плечі. Девон, що був тут як тут, тільки бовкнув: «Дивлячись на тебе, Санта, либонь, думає, що в тебе замість голови гарбуз!»

Того-таки вечора він подзвонив їй у двері з запитанням, чи залишилася в неї ще та помадка. З собою Девон приніс мікроскоп і предметні скельця. А ще посібник із судово-медичної експертизи. Словом, увесь той мотлох, який мусив придбати для курсу навчання в муніципальному коледжі^[279]. Натягнувши латексні рукавички і нарізаючи скальпелем тонкі, наче лезо бритви, скибочки помадки, він завів розмову про найвірогідніших, як на його гадку, підозрюваних. Перш за все, Дебора. Бо, як підходить Різдво, євреї завжди стають такі уїдливі. Якщо повірити хоча б у половину того, що пишуть в Інтернеті, то євреї більшу частину свого часу тільки те й роблять, що труять гоїв.

Далі: ЛаТрей. ЛаТрей, здається, взагалі не в захваті від білих. Третім же підозрюваним був Тейлор. Тейлор, з відділу косметики. Той, що лише вдавав, ніби на дівчат йому не начхати. І те, що Майлі — жінка, і не просто жінка, а жінка, у якої все на місці, робило її чи не найпершою мішенню для потаємної Тейлорової злоби.

Щороку, коли переповідають цю історію, управитель універмагу нагадує: «Хто її Санта, все ще залишалося таємницею». Тоді, як і зараз, усі працівники універмагу писали на смужках паперу свої імена. Ці папірці складали до капелюха. А потім кожен витягав папірець із певним іменем і зберігав це ім’я в секреті. Ніхто не знав, хто його Таємний Санта. А найгірше, в кімнаті для відпочинку не передбачено відеокамер спостереження, позаяк іноді працівники змушені були тут перевдягатися.

Девон понюхав помадку Майлі й похитав головою. Тут справа не в її уяві, підсумував він. Запах помадки справді викликав деякі питання. І навіть не деякі, а неабиякі. Це був навіть не запах, а сморід, просто кажучи — смерділо гімном. Дрібки карамелі, таким чином, були звичайною військовою хитрістю, відтяжним маневром, щоб приховати загальну гімняність ласощів. А образлива в’язана шапочка, додав він, то — вже стрільба на ураження, яка має на меті знищити її публічно. Девон передивився по телевізору достатньо серій «CSI: Місце злочину», аби розумітися на просвічуванні речових доказів з місця злочину в рентгенівському промінні. Ось чому він узяв зразок помадки до лабораторії в коледжі. Іще один зразок відніс до невідкладної допомоги, попросивши їх невідкладно просвітити його на рентгенівському апараті. Затим що там нічого не виявили, він наполіг на комп’ютерній томографії. У Майлі була страховка від хвороб, але ж вона не включала діагностику цукерок, тож це її стало добрих грошей.

Та воно того було варте. Помадка виявилася геть уся вкрита відбитками пальців. Більшість відбитків належали їй, їй та Девону, але фігурували й неповні відбитки, чиї папілярні візерунки характеризувалися більше завитками, ніж дугами. Ймовірний показник, пояснив Девон, що солодощів торкалася якась особа з африканськими предками. Частки помадки він культивував у чашках Петрі. Девон не виключав шмарклі. Або сечі. Найперше, чому його навчили в кримінології, було те, що всі люди — збоченці.

Ніхто, крім Девона, не бачив, як Майлі розгортала в’язаний блазенський ковпак, тому вона запакувала його знову і передарувала. Наступного дня Тейлор одержав подарунковий сертифікат до спортивного магазину «Джаст фор Фіт». Хтось інший отримав плюшеве ведмежа, що гиготіло, коли йому натискали на пупок. У скриньці Майлі лежав іще один загорнутий дарунок. Перш ніж наблизитися до презенту, вона покликала Девона. Той надів латексні рукавички й обережно, як сапер на розмінуванні, доторкнувся до пакунка. Самими лише кінчиками пальців він відніс пакунок до машини Майлі. А вже після роботи, коли на автомобільній стоянці нікого, крім них, не було, вони опустили згорток на землю і несміливо лезом бритви розрізали обгортку по перфорованому шву. Папір піддався легко, розкриваючи, як бутон розкриває пелюстки, дещо дивне.

У прожекторному світлі стоянки це «дещо» виглядало як таця з комахами. Точніше, з личинками, а ще точніше — з опаришами. Шар черв’ячків, здавалося, був щільно викладений у якийсь візерунок у сріблястій оправі прямокутної таці. Девон оговтався першим: «Це — ти».

Щоб краще роздивитися, Майлі присіла навпочіпки. Крижаний грудневий поземок над асфальтом продував наскрізь.

Пальцем у рукавичці Девон повів, повторюючи контури, але не торкаючись таємничого подарунку: «Ось це — твій ніс. А це — твій рот».

Майлі заціпеніло все хитала головою.

Нарешті Девон вніс повну ясність: «Це — макарони».

Таки так. Це були вони, ріжки. Хтось убухав години, якщо не дні, свого дозвілля, розфарбовуючи сухі ріжки і склеюючи їх разом, щоб вийшла картина. А те, що на позір видалося тацею, насправді було рамою картини. Хтось створив її мозаїчний портрет.

«Вочевидь, той, хто тебе на дух не переносить», — додав Девон.

Макарони й самі по собі не найбільш улесливий художній матеріал, та й картина вдалася занадто потворною, аби бути чим-небудь іще, крім умисної кривди. Звісно, очі Майлі потребували чималих додаткових зусиль, аби зробити їх настільки маленькими, щоб втиснути у загальну картину та ще й на різній висоті. А зуби? Ріжки, що мали зображати зуби, були кругом криві, та ще й пофарбовані у жовте. З великою ймовірністю це могло бути лялькою вуду. Неспроста лише від самого споглядання цього портрета Майлі почувалася так, ніби їй пороблено.

Коли Девон знов озвався, голос його звучав рішуче: «Це не що інше, як злочинні дії надокучливого характеру». А відтак загадково оголосив: «Що ж, наступний крок — наш».

«Настав час вивести сили вуду на чисту воду, — сказав він. — Не забудьмо, що гра у Таємного Санту — річ обопільно гостра».

Наступного дня Майлі загорнула ріжкову мозаїку для передарунку. У кімнаті зійшлися геть усі, вся друга зміна, чекали проштемпелювати час виходу на роботу.

Виявивши у своїй скриньці великий запакований згорток, Дебора мала спантеличений вигляд. Роззирнувшись довкола, вона мовила: «Хай хто ти є, мій Таємний Санто, та в цьому немає потреби», — мовила вона підупалим голосом, і в її словах не було театральної люб’язності.

Спостерігаючи за нею, Девон схилився до Майлі. «Будь готова! — прошепотів він. — Зараз вибухне». Судячи з того, як Дебора піднімала подарунок обіруч, як переносила його на стіл посеред кімнати, він був таки важкеньким.

На стіл дарунок приземлився з глухим стуком, наче поклали шлакоблок. Або заморожену індичку. Друкованими літерами на листівці було написано: «Веселого Різдва, Шейлоку! З’їж мене!» У святковій обгортці була велика банка консервованої шинки.^[280]

У той самий час ЛаТрей розривав конверт. Усередині був подарунковий сертифікат до «Кентакі фрайд чикен»^[281]. Він звів очі, крижаним поглядом змірюючи присутніх. Зціпивши зуби.

Тим часом і Тейлор у своїй скриньці побачив згорток. Не побачити його було важко. Це могла бути бейсбольна битка, сповита різдвяною обгорткою. Та то була не битка. То була палка яловичої сирокопченої ковбаси, з тих дешевих страхітливо-гігантських палок, які разом із сирними кружалами та в’яленою яловичиною продаються в закусочних «Йє Оулд Гікори Берил» у торговельному центрі.

Різдвяна вітальна картка мала такий текст: «Тейлоре! САНТА ПЕВЕН, ЩО ТИ СМАКУВАВ І БІЛЬШУ ПАЛКУ, НІЖ ОЦЯ!»

Девон був готовий. Тільки винна сторона знала б, на кого напуститися. Та всі виглядали перелякано чи розгублено. Клара захлипала. Ніким не помічена, вона відкрила передарований портрет з макаронів і тримала його у тремтливих руках. Далі підвела очі, повні сліз, і глянула на Майлі. Голосом, який перебивали схлипування, Клара видушила: «Я знаю, що це ти робиш. Я знаю, що ти робиш із подарунками. Ти ламаєш усе Різдво!»

Усі повернулися в бік Майлі й уп’ялили в неї очі. Її відповідь звучала переконливо. Від образи та обурення голос її був голосом того, кого знущання та глум довели до краю.

«Я ламаю Різдво? Я ламаю Різдво!?» Від люті губи її дрижали. Вона випростала тремтливу руку, вказуючи на Дебору, ЛаТрея та Тейлора. «Я намагаюся врятувати Різдво! А хтось із них підкидує людям брудну помадку».

Правду кажучи, всі аналізи Девона — на фекальні бактерії, на ВІЛ, на сперму, хламідіоз і безліч інших перенощиків та збудників гонококових інфекцій — дали тільки негативні або недостатні результати, але Майлі було вже не зупинити. Вона перейшла на крик: «Один з них переслідує мене… надсилаючи мені грубий, образливий, огидний… непотріб».

Трійко підозрюваних ніякого перезиралися, нічого не розуміючи. Усі, хто був у кімнаті, дивилися на трійцю з глибоким презирством. Майлі Берк була віддячена. Вона відчувала, що моральне право на її боці. Стоячи поруч із нею, Девон сяяв.

У кімнаті відпочинку було так тихо, як рідко коли буває. Настільки тихо, що було чутно, як за дверима, у торговельній залі, крутять різдвяні хорали. Навіть Клара припинила схлипувати. Вона уп’яла погляд у макаронну мозаїку в своїх руках: «Два тижні…», — прошепотіла вона і підняла картину, щоб показати всім присутнім. І мовила: «Нікого я не хотіла переслідувати. Хотіла якнайкраще. Це я сплела шапочку, яку ти віддала мені назад. Це я приготувала помадку».

Люди й досі згадують про той момент. Розповідаючи цю історію, управитель тут завжди робить паузу. Аби люди чули музику в залі. Ту саму музику, як і на всі минулі свята. Ту музику, де нині вже покійний Бінґ Кросбі все туркає про спокій на землі та бажає людям щасливого Різдва. Ту музику, де янгольськими голосами йому підспівує хор.

Під цей спів менеджер переводить погляд на стіну, трохи вище від мікрохвильової пічки. І очі присутніх повертаються слідом. Там вона все ще й висить, наче молитовна ікона: очі замалі та ще й на різній висоті, і зуби жовті… і рот, наче повний опаришів. От і все, що залишилося від Майлі Берк, — тільки цей мозаїчний портрет.

Минуло чимало років, та продавці все ж полюбляють цю історію. Цю сагу без кінця і краю. Про помадку та Майлі Берк, про Девона й консервовану шинку. Важливо при цьому не забути жодної подробиці і подавати їх своєчасно, аж до останньої миті.

Бо останньої миті Дебора розстебнула діамантовий браслет і простягнула його Кларі.

1

Початок відомого жарту, коли хворий на операційному столі звертається до хірурга: — Скажіть, лікарю, я після операції зможу грати на скрипці? — Та заспокойтеся! Зможете. — Дивно! А до операції не вмів.

2

«Граучо» Маркс (1890–1977) — американський актор, комік, учасник комік-трупи, відомої як Брати Маркс. У 1950-і роки Граучо вів телевізійне шоу «Ставка — ваше життя».

3

Мілтон Берл (1908–2002) — комік і актор, зірка американського телебачення 1950-х років, відомий мільйонам глядачів як «дядечко Мілті».

4

Едґар Джон Берґен (1903–1978) — американський актор і радіоведучий, який здобув найбільшу популярність як черевомовець своєї ляльки Чарлі Маккарті.

5

Чарлі Маккарті, лялька черевомовця Едґара Берґена. У широкому сенсі, той, хто перебуває під пануванням іншого; той, хто підігрує коміку або ведучому.

6

Тук-тук (англ. knock-knock) — типовий зачин підколки (дружнього жарту) в англомовних культурах.

7

«Шайнола» (англ. Shinola) — назва американської компанії виробника вакси для взуття, що набула поширення з середини ХХ століття завдяки розмовній фразі «You don’t know shit from Shinola» (не відрізняти лайна від «Шайноли»), тобто не розумітися на елементарних речах.

8

«Джелло» — товарний знак напівфабрикатів желе і мусів, що випускаються в порошку, а також готових желе.

9

WD-40 — торгова марка відомого аерозольного препарату, розробленого для промислових споживачів як водовідштовхувальний засіб, що запобігає корозії.

10

Мова йде про фільм режиссера Тома Шедьяка «Цілитель Адамс» із Робіном Вільямсом у головній ролі. У стані глибокої депресії Гантер «Патч» Адамс потрапляє в психіатричну клініку. Проте лікарі не можуть йому допомогти, його рятують пацієнти. Вони змушують його подивитися на своє життя збоку, поглянути на нього зі сміхом. На власному прикладі Адамс переконується в тому, що сміх може творити дива і зцілювати. Сміх — найкращі ліки, і в кількох випадках ноу-хау Адамса дійсно рятує людей.

11

Низка короткометражних американських фільмів кіностудії «Коламбія пікчерз», які йшли з 1930 по 1970 роки.

12

Ебот і Костело — славетний американський комедійний дует. Бад Ебот (1895–1974) і Лу Костело (1908–1959) багато виступали на радіо й телебаченні в 1940-х і 1950-х роках.

13

Лорел і Гарді — Стен Лорел і Олівер Гарді, американські кіноактори, одна з найбільш популярних комедійних пар в історії кіно. Стен був худим, а Олівер — огрядним.

14

«Мікі Фін» — сильний снодійний засіб, який додають у спиртне.

15

Парафраз відомого жарту в жанрі антигумору: «Чому курка перебігла дорогу?», який вперше надруковано ще 1848 року в нью-йоркському журналі «Нікербокер» («Knickerboker») і який попри очікування передбачав просту відповідь: «Аби опинитися на іншому боці». З часом набула популярності варіація жарту з відповіддю, як це питання розглядалося б в різних філософських течіях. Наприклад, відповідь екзистенціаліста могла бути такою: «Те, що ви бачили, могло вам здаватися. І навіть якщо ви бачили начебто курку, що перебігала те, що ви назвали дорогою, яка ймовірність того, що те, що ви бачили, дійсно відбулось», а видатний екзистенціаліст Жан-Поль Сартр сказав би так: «Для того щоб діяти відповідно до власного сумління і бути вірною собі, курка визнала за необхідне перетнути дорогу». Або Емілі Дікінсон сказала б: «Because it could not stop for death» (парафраза першого рядка вірша «Because I could not stop for death». — «Я не просила — ждала Смерть»).

16

Іграшка-прикол, яка спрацьовує під час рукостискання, створюючи відчуття, схоже на невеликий електрошок.

17

Слем-данк — вид кидка в баскетболі, при якому гравець вистрибує вгору й однією або двома руками кидає м’яч крізь кільце зверху вниз.

18

Алюзія на вірш Персі Біші Шеллі «Смерть», який починається рядками: «Смерть! Смерть навкруги! І смерть повсюди! Смерть ходить там, де ходять люди» (пер. І. Ільїна).

19

Мається на увазі маркування мотопилок: зелений лейбл означає низьковідбійні ланцюгові пилки; жовтий — більш потужні, небезпечніші для лісорубів.

20

Oregon — тихоокеанський штат на північному заході США, 46 % території якого вкрито лісами.

21

«Toyota Celica» — спортивний автомобіль, різні модифікації якого випускалися у 1970–2006 рр.

22

Ім’я вигаданої автором порнозірки відверто нагадує ім’я відомої голлівудської актриси Дженіфер Джейсон Лі (Jennifer Jason Leigh: нар. у 1962 р.), чиє дівоче прізвище було Морроу (Morrow).

23

El Segundo — місто в окрузі Лос-Анджелес на узбережжі затоки Санта-Моніка, де знімався популярний комедійний телесеріал «Парки і рекреації» («Parks and Recreation»: 2009–2015).

24

Vicarious — термін, яким визначається патологія, коли менструальна кров, крім піхви, також спливає з потових залоз, очей, вух тощо.

25

Жартівливий натяк на популярний десерт «Baked Alaska» (морозиво накрите бісквітом з безе на короткий час ставиться в духовку, де не встигає розтанути) — штат Небраска славиться спекотним літом та великими обсягами виробництва кукурудзи та м’яса, з яких здебільшого готують і традиційні тамтешні страви.

26

В оригіналі автор обігрує назву компанії «Learning Annex», яка провадить різноматні курси навчання дорослих новим професіям — від журналістики й започаткування власного бізнесу до танців на жердині.

27

Гра слів: назва танцю «lambada» замість анатомічної назви потиличного джерельця на людському черепі «lambda».

28

В оригіналі у автора гра слів — замість «Nativity Scene» (Різдвяний вертеп) він пише «Naivetе´ Scene» (специфічний «наївний» порножанр).

29

Алюзія на шпигунський фільм Алфреда Гічкока «North by Northwest» (1959), сюжет якого побудований на втечах і переслідуваннях.

30

Lewis Hyde (нар. 1945) — професор мистецтв у Гарварді, знаний есеїст, культуролог.

31

Слово «ховатися» («hide») англійською вимовляється так само, як прізвище професора Гайда.

32

Філадельфія.

33

Міста-близнюки — назва, що об’єднує міста Сент-Пол і Міннеаполіс, розташовані по обох берегах річки Міссісіпі навпроти одне одного.

34

Сан-Франциско.

35

Квартира в кондомініумі, елітному багатоквартирному будинку, у якому квартири перебувають у приватному володінні.

36

«Сейфвей» (дослівно «безпечний шлях») — назва фірмових продовольчих магазинів самообслуговування й універсамів однойменної компанії.

37

Зубна нитка.

38

Великий стрибок уперед — алюзія на слова Ніла Армстронга, першого землянина, який ступив на Місяць, сказавши: «Це маленький крок для людини, але величезний стрибок для людства». Крім того, економічна й політична кампанія в Китаї з 1958 по 1960 рік, націлена на зміцнення індустріальної бази й різкий підйом економіки країни, яка, одначе, призвела до трагічних наслідків для китайського народу, зокрема смерті від 20 до 40 мільйонів осіб.

39

Американська асоціація кардіологів (ААК) з 2001 року рекомендує обов’язково розміщувати АЗД у громадських місцях, таких як аеропорти, вокзали, школи тощо.

40

Початкові слова знаменитого монологу Гамлета в однойменній п’єсі Шекспіра (Дія третя, Сцена 1). Бути чи не бути — ось питання./ В чім більше гідності: терпіти мовчки/ Важкі удари навісної долі/ Чи стати збройно проти моря мук/ І край покласти їм борнею? (Пер. Г. Кочура.)

41

Вступні іспити до вишів США не складаються — до них зараховують за результатами випускних шкільних тестів SAT.

42

Брати Болдуїн (Алек, Деніел, Вільям і Стівен) привабливі й зовні схожі один на одного. І всі як один стали акторами, чия слава припала на 1990-ті роки. «Сімейство Кардаш’ян» (англ. Keeping Up with the Kardashians) — американське реаліті-шоу, в якому знімалися п’ять сестер.

43

«Пригоди Роккі та Бульвінкля» — мультфільм, який виходив на телебаченні з 1959 по 1964 рік. Головні герої — білка-летяга Роккі й лось Бульвінкль. За задумом режисера Андерсона цей мультсеріал — пародія на популярні телешоу. Фраза «Гей, Роккі, зараз я витягну кролика…» стала означати «неможливе завдання від шефа».

44

Теорія струн — напрямок теоретичної фізики, що вивчає динаміку взаємодії не точкових часток, а одновимірних протяжних об’єктів, так званих квантових струн. Теорія струн поєднує в собі ідеї квантової механіки і теорії відносності, тому на її основі, можливо, буде побудована майбутня теорія квантової гравітації.

45

Викладачі у сфері спеціального навчання в проміжній школі викладають предмети рівня середньої школи розумово чи фізично упослідженим дітям.

46

«Скеля Фреґлів» (англ. Fraggle Rock) — дитячий телевізійний серіал, де основні дійові особи — фреґли, ляльки-мапети.

47

«Убити пересмішника» (англ. To Kill a Mockingbird) — роман американської письменниці Гарпер Лі, опублікований 1960 року, класика сучасної американської літератури.

48

Зумба (ісп. Zumba) — танцювальна фітнес-програма на основі популярних латиноамериканських ритмів.

49

«Гоум дíпо» («Хатнє сховище»), англ. The Home Depot — американське роздрібне торгове підприємство в галузі будівництва, будівельних та побутових товарів.

50

Євангелія від Матвія 5:5: «Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони».

51

Інвазійні (інвазивні) види — види зі значною здатністю до експансії, які розповсюджуються природним шляхом або за допомогою людини й становлять значну загрозу для флори й фауни певних екосистем, конкуруючи з автохтонними видами за екологічні ніші, а також спричиняючи загибель місцевих видів..

52

Кудзу (Pueraria lobata) — волокниста харчова, лікарська і кормова рослина, що на півдні США використовувалася для запобігання ерозії ґрунтів; наразі — вельми поширений бур’ян.

53

Дрейсéна річко`ва (Dreissena polymorpha) — поширений вид двостулкових молюсків родини тригранкових (Dreissenidae), який зустрічається у прісних і солонуватих водах басейнів Чорного й Каспійського морів. Є розселенцем у Північній Америці, Великій Британії, країнах Західної Європи. Завдає значної шкоди, заселяючи гідротехнічні споруди, труби, а також чіпляючись до водних рослин і тварин.

54

AED — Automated External Defibrillator (автоматичний зовнішній дефібрилятор — АЗД).

55

Коефіцієнт розумового розвитку.

56

Wienerschnitzel — американська мережа ресторанів фастфуд (заснована 1961 року (як «Der Wienerschnitzel»), яка спеціалізується на хот-догах. У ресторанах цієї мережі насправді не подають віденський шніцель.

57

Сі-Ен-Ен, або CNN — одна з провідних телерадіокомпаній світу.

58

Fox News (Фокс-Ньюз-Ченел, скорочено FNC або Fox News) — основний інформаційний канал у США.

59

ESPN (Entertainment and Sports Programming Network) — американський кабельний спортивний телевізійний канал.

60

Monty Hall (р. н. 1927) — американський телеведучий вікторини «Сторгуймося» («Let’s Make a Deal»), на прикладі якої виникла відома задача теорії ймовірності — Парадокс Монті Голла; також отримав премію «Еммі» в номінації «Видатний ведучий ігрового шоу». Pat Sajak (р.н.1946) — американський телеведучий вікторини «Колесо Фортуни» («Wheel of Fortune»), аналогом якої в країнах СНД стало шоу «Поле чудес».

61

Організації грецьких літер — студентські об’єднання при коледжах і університетах США й Канади, так звані «братства» й «сестринства», назви яких зазвичай складають дві-три грецькі літери. «Піковий тиждень» («Rush week») — період, коли потенційні новобранці знайомляться один з одним і проходять випробування.

62

«Hello Kitty» — персонаж японської поп-культури, маленьке біле кошеня з рожевим бантиком, яке стало відомим брендом і героєм мульт-серіалів і відео-ігор. Інколи амфетаміни й галюциногени насправді виготовляються у вигляді рожевих таблеток із зображенням цього кошеня й мають відповідну назву.

63

Alex Trebek (р. н. 1940) — американський актор і телеведучий популярних розважальних програм, як то «Ризикуй!» («Jeopardy!»), лауреат премії «Еммі».

64

Кабо-Сан-Лукас — один із найбільш популярних морських курортів на півдні Мексики.

65

«Panic! at the Disco» — альтернативний американський рок-гурт (поп-панк, електроніка, інді), який утворився 2005 року.

66

Humpty Dumpty — персонаж англійського фольклору й герой книжки Льюїса Керрола «Аліса в Задзеркаллі», який має вигляд балакучого яйця, що гойдається на стіні та зрештою розбивається.

67

Американська мережа магазинів з продажу автозапчастин і аксесуарів, що працювала в 1909–2003 роках.

68

Size 2 (US) — приблизно 40 розмір або XXS.

69

James «Grizzly» Adams (1812–1860) — відомий мисливець і першопроходець із Каліфорнії, який приручав диких ведмедів грізлі й відловлював багато інших тварин для зоопарків США.

70

Radiohead — відомий англійський гурт (альтернативний рок), виник у середині 80-х років ХХ століття.

71

Holly Hobbie — маленька дівчинка в синьому капелюшку, персонаж вітальних листівок у США (названа на честь художниці, яка її вигадала)

72

John Belushi (1949–1982) — американський актор, один із культових «Братів блюз» (1980); John Candy (1950–1994) — канадський комедійний актор («Один удома» 1980, «Брати блюз»).

73

«Slug bug!» — фраза з дитячої гри, вигаданої в 60-х роках у США. Перший, хто побачить на дорозі автомобіль «фольксваген» моделі «бітл» (англ. «жук»), має скрикнути «Buggy punch!» або «Slug bug!» і стуснути сусіда.

74

«Hello, kitty» — популярний японський бренд і мульт-персонаж, біле кошеня з бантиком.

75

Slurpee — фруктові соки з великою кількістю льоду, які продаються в магазинах «7-eleven».

76

Згадується в оповіданні «Невдаха».

77

Marion Gordon «Pat» Robertson (р. н. 1930) — американський підприємець, релігійний діяч і телепроповідник, ведучий передачі «Клуб 700».

78

Bluewaffle — міфічна венерична хвороба (загалом жіноча), розповсюджений інтернет-фейк 2010 року.

79

Playboy — легендарний чоловічий журнал еротично-розважального змісту, логотип — кролик із краваткою-метеликом. Оповідання «Каннібал» було вперше опубліковане саме в журналі «Плейбой», у травні 2013 року.

80

Мається на увазі використання гігієнічних тампонів під час менструацій (амер. сленг).

81

Animal Planet — телевізійний канал про тварин, дочірній проект пізнавального каналу «Діскавері».

82

Тако — мексиканський сендвіч, у якому начиння згортається в конвертик із коржика-тортільї.

83

Зазвичай букетиками обмінюються учні або випускники, які домовилися йти на вечірку в парі.

84

Sears Tower — другий за висотою хмарочос у США (442 метри).

85

Tammy Faye Bakker (1942–2007) — американська підприємниця, християнська співачка, євангеліст.

86

Наводиться рядок із відомої пісні «We’re off to See the Wizard of Oz» («Ми вирушаємо до чарівника країни Оз»), яка вперше прозвучала в американській екранізації казки 1939 року.

87

Маються на увазі сім народів Ханаана, які Бог вигнав з Землі, заборонив євреям мати з ними будь-які стосунки й народжувати спільних дітей.

88

Гравець у бейсболі, який подає м’яч.

89

«Kleenex» — відомий бренд косметичних серветок для рук.

90

Парафраз відомого англійського прислів’я: розлука змушує серця битися ніжніше.

91

Алюзія на анекдотично відомий вислів Наполеона, адресований Жозефіні напередодні битви під Аустерліцом.

92

Місто-супутник Сіетла з міжнародним аеропортом. Назва складена з перших складів міст Сіетл і Такома.

93

Сліпоглуха американська письменниця і громадський діяч.

94

Американська торгова марка, що пропонує електроніку і високотехнологічні пристрої для дому.

95

Американський телесеріал про дельфіна на ім’я Фліппер, що транслювався в 1964–1967 роках.

96

Телеканал для аудиторії переважно до шістнадцяти років.

97

Приблизно сто сорок кілограмів на квадратний сантиметр.

98

Сосиска, вкрита шаром кукурудзяного борошна, обсмажена в олії.

99

Отруйна хімічна сполука, що використовується у гербіцидах. У 1970-х роках існувала програма, фінансована урядом США, згідно з якою конопляні поля в Мексиці оброблялися гербіцидом на основі параквату. Програма викликала чимало дискусій через потенційну шкоду здоров’ю американців, адже було відомо, що більшу частину отримуваної з мексиканської коноплі марихуани споживають саме вони.

100

Інсектицид, що широко використовувався в сільському господарстві, а також для санітарної, медичної чи побутової дезінфекції. У пострадянських країнах більш відомий під назвою «карбофос».

101

Десерт, в процесі приготування якого підсмажені банани обливають банановим лікером і підпалюють.

102

Млинці під соусом з карамелізованого цукру, масла і апельсинового чи мандаринового соку, які перед подачею до столу обливають апельсиновим лікером і підпалюють.

103

Метод гасіння полум’я на власному одязі чи волоссі, якому вчать дітей.

104

Американський гуморист і актор.

105

Телефонні дзвінки, що здійснюються без попередньої згоди потенційного клієнта з метою продати товари чи послуги.

106

Гра слів: замість імені героя мультиків мишеняти Мікі автор вживає слово «hickey», що англійською означає синець від поцілунку з засмоктом.

107

ВПЛ (міжнародне означення: HPV) — вірус папіломи людини, що, окрім бородавок, може викликати злоякісні новоутворення у статевих органах.

108

Острови Південного моря (South Sea Islands) — традиційна назва Полінезії.

109

Kingdom of Tonga — держава у західній частині Тихого океану, розташована на архіпелагу з понад 170 островів.

110

«Victoria’s Secrete» — заснована в Сан-Франциско 1977 року випускником Стенфордської бізнес-школи Роєм Реймондом компанія з продажу жіночої білизни та косметики, сьогодні одна з найбільших у світі; «водяний» — модель бюстгальтера, в якому для візуального збільшення розміру грудей чашечки наповнені рідиною, гелем або повітрям.

111

В оригіналі автором використано термін «speed bumps», що в звичайній мові означає дорожній пристрій для обмеження швидкості автомобілів «лежачий полісмен»; у сленгу це означає те саме, що «перлінг» — вшиті під шкірку головки пеніса кульки, завдяки тертю яких, як вважається, подовжується час жіночого оргазму.

112

Prince Albert — різновид пірсингу чоловічих геніталій; назва походить від безпідставної легенди, нібито цю моду вигадав чоловік британської королеви Вікторії принц-консорт Альберт (1819–1861), намагаючись добитися того, щоб не так явно виопуклювався у тісних штанях його великий пеніс.

113

Алюзія на дитячу пісеньку «Old MacDonald Had a Farm» про різноманітних тварин, яких плекає дбайливий фермер.

114

Герой коміксів і кінофільмів Spider-Man (Людина-павук) отримав свої надзвичайну силу і вправність ще школярем, після того як на науковій виставці його вкусив радіоактивний павук.

115

Ґолдберґ Руб (1883–1970) — американський карикатурист, скульптор, письменник та винахідник, зокрема відомий серією карикатур, де фігурує «машина Ґолдберґа», яка, попри свою складність, виконує дуже прості завдання: наприклад, займаючи цілу кімнату, вона тільки те й робить, що підносить ложку від тарілки до рота.

116

Основоположники започаткованого у 1930-х рр. літературного жанру «крутий детектив»: Dashiell Hammett (1894–1961) та Raymond Chandler (1888–1959), дія чиїх творів, як правило, відбувається у відповідних містах Каліфорнії.

117

Burners (палії) — самоназва учасників фестивалю радикального мистецтва «Burning Man» («Людина-палій» або «Палаюча людина»), який з 1986 року щоосені відбувається в пустелі Блек-Рок у штаті Невада; характерною є повна автономність цього, існуючого тільки на кошти учасників, фестивалю; віднедавна подібні за форматом фестивалі проходять також у інших місцинах та країнах.

118

Фестивальні псевдоніми героїв цього оповідання є здебільшого копіями імен персонажів анімаційних серіалів та інших улюбленців малечі: Веселкове Сяйво (Rainbow Brite) — героїня однойменного мультику, дівчинка, яка з’явилася, щоб принести в наш похмурий світ яскраві кольори; Суничне Тістечко (Strawberry Shortcake) — популярна лялька, яка пізніше перетворилася на героїню мультиків.

119

Mood rings — модні в другій половині 1970-х каблучки зі схожими на коштовні камені вставками з термохромних рідких кристалів, які змінюють колір залежно від температури пальця, на якому одягнені.

120

Glow stick — популярне в туристів автономне, одноразове, кількагодинне джерело світла у формі рурки з прозорого пластику, заповненої хемілюмінісцентною речовиною.

121

Намиста з цукерок випускаються з 1958 р., особливо популярними вони були в культурі гіпі.

122

«Дяка богині» — феміністичний варіант виразу «слава\дяка богу».

123

Популярні, зокрема у 1970-х, рекреаційні наркотики, які мають сильні побічні ефекти: «Stelazine» («Трифлуоперазин») — антипсихотичний засіб, нейролептик, який вживають при параноїдній шизофренії; «Mandrax» («Метаквалон») — потужний транквілізатор, заборонений в багатьох країнах; «Mellaril» («Тіоридазін») — антипсихотичний засіб, з 2005 року офіційно ніде в світі не виробляється.

124

Mud People — підвид фанатів надвірних фестивалів, які люблять голими бовтатися в рідкій грязюці.

125

«Jа. germeister» — німецький трав’яний лікер.

126

Скунсова трава (skunkweed) — міцні сорти вирощеної гідропонічним методом марихуани; «тетрагідроканабінол» — кристалічний, розчинний в алкоголі ізолят канабісу, його головний психоактивний елемент, в США використовується в офіційній медицині.

127

Фіолетовий плюшевий динозавр, герой дитячого телесеріалу «Барні і його друзі» («Barney & Friends», 1992–2010), зображеннями персонажів якого досі прикрашають купу різноманітних товарів.

128

94 °F = +34,44 °C.

129

East Lansing — засноване 1847 року університетське місто (близько 50 тис. мешканців) у штаті Мічиган, звідки до Невади понад 3300 км.

130

Orlando — засноване у 1875 р. місто у Флориді, яке має неофіційний титул «світова столиця природних і розважальних парків».

131

Flower children — одна з самоназв гіпі 1960-х, які в часи протестів проти війни у В’єтнамі, демонструючи пацифізм, прикрашали себе, поліцейських, військових і все, що могли, квітами.

132

Tinky-Wink, Sun Baby — персонажі британського телесеріалу для дошкільнят «Телепузики».

133

В англомовному світі нерелігійне, а лише як засіб запобігання мастурбації серед хлопчиків (а також з гігієнічною метою) обрізання крайньої плоті немовлят чоловічої статі було поширеним від кінця ХІХ ст., проте після Другої Світової війни популярність цієї процедури неухильно падає.

134

Сильфіда — фея, дух повітря.

135

«The Sun Also Rises» (1926) — знаменитий роман Ернеста Гемінґвея (1899–1961), відомий також в перекладах, як «Фієста», про ватагу молодих американців «втраченого покоління», які подорожують з Парижу до Іспанії; в результаті бойового поранення у Першій світовій війні головний герой роману Джейк Барнс зазнав кастрації, зберігши при цім сексуальну хіть.

136

Виливання саморобних свічок у формах з мокрого піску одна з улюблених розваг американських дітей і туристів.

137

Автор вигадав фестиваль «Playa-Rock» у Неваді за зразком фестивалю «Burning Man», і термін «рок» тут не означає музичного жанру; Playa — близький до поняття «такир» термін: пустельна, часто кам’яниста рівнина.

138

Sandra Bernhard (нар. у 1955 р.) — популярна комічна актриса в жанрі стенд-ап.

139

Memphis — велике місто в штаті Теннесі, звідки до Невади 2959 км; назву Brownsville мають близько тридцяти американських і канадських міст.

140

Tinkerbelle — пустотлива й капризна фея з роману Джеймса Баррі «Пітер Пен і Венді», якщо вона посипле на когось своїм магічним порошком, той зможе літати.

141

Scooby-Doo — балакучий пес з однойменного мультсеріалу про таємничі пригоди чотирьох друзів-підлітків, який демонструється на телебаченні щосуботи з 1969 року.

142

«Fight Club» (1996) — перший і найвідоміший роман Чака Палагнюка \ Поланіка.

143

Peyote (Lophophora williamsii) — північноамериканський кактус, у якому міститься галюциногенний наркотик мескалін; «Toquilone» — те саме, що й «метаквалон».

144

«Narcan» («налоксон») — медичний препарат, що використовується для усунення ефектів передозування опіоїдів.

145

«Ritalin» — заборонений у деяких країнах психостимулятор «метилфенідат», в США продається тільки за рецептом лікаря.

146

SPF — показник фотозахисного фактору протисонячних кремів чи лосьйонів.

147

«Imodium» («лоперамід») — протидіарейний засіб; «A200» («піперонил бутоксід») — мазь проти педикулезу.

148

«Mad Max» — серія з кількох пригодницьких фільмів-антиутопій про боротьбу за ресурси в недалекому майбутньому Землі.

149

«Twinkies» — тістечка з банановим і ванільним смаком; «Kettle Korn» — поп-корн, який традиційно смажиться з цукром, сіллю й олією в казанах; «Cajun-flavored» — бренд гострих наїдків, які випускає компанія «Tim’s Cascade Snacks», кейджуни — нащадки депортованих у ХVІІІ ст. англійцями з Канади французів, понад 1,2 мільйона яких і зараз живуть в Луїзіані та сусідніх південних штатах, зберігаючи культурну автономію й розмовляючи своєрідним діалектом французької мови.

150

«Oreo» — шоколадне печиво: два диски з кремовою начинкою між ними.

151

Tempeh, Tofu — традиційні для Південно-Східної Азії сироподібні продукти з сої, популярні серед західних вегетаріанців.

152

Hanuman — бог-мавпа індуїстського пантеону, покровитель наук та селян.

153

Ram Dass (справжнє ім’я Richard Alpert, нар. 1931 р.) — американський гуру індуїстської традиції, колишній професор Гарварда, звільнений за залучення студентів до експериментів з галюциногенними наркотиками.

154

Skeletor — персонаж-антигерой коміксу, мультсеріалу та відеоігор «Masters of the Universe» («Господарі Всевіту»).

155

Miss Piggy — гламурна свинка, одна з головних героїнь комедійного лялькового телесеріалу «The Muppet Show» (1976–1981).

156

My Pretty Pony — популярна дитяча лялька: рожева поні, яка може ворушити вухами, махати хвостиком і підморгувати одним оком.

157

Malibu Barbie — засмагла, в закритому купальному костюмі і протисонячних окулярах лялька Барбі.

158

Gumby — персонаж мультсеріалів та фільмів, незграбний зелений пластиліновий чоловічок.

159

Лежачий Будда — канонічна скульптура, коли Будда лежить на правому боці з головою, спертою на руку або на подушку.

160

King’s Road — вулиця в західному Лондоні, на якій в різні часи тримали свої офіси відомі модельєри та музичні бізнеси, на цій вулиці зародилися такі тренди в поп-культурі, як «модс» та «панк».

161

«Jersey Shore» (2009–2012) — реаліті-шоу каналу «MTV» про групи студентів-співмешканців, які проводять канікули на океансьому узбережжі штату Нью-Джерсі.

162

Podcaster — автор чи коментатор цифрових медіапродуктів, які поширюються в Інтернеті.

163

«Rutgers» — заснований 1766 року найбільший університет штату Нью-Джерсі.

164

Герой телесеріалу «Doogie Howser, M.D» (1989–1993) — хлопець-вундеркінд, який рано отримав медичну освіту і в чотирнадцятирічному віці став ліцензованим лікарем.

165

Snidely Whiplash — класичний лиходій у чорному вбранні й циліндрі на голові, антигерой анімаційного телесеріалу «Rocky & Bullwinkle» (1959–1964).

166

«ЗОР» (Загальний освітній розвиток) = «GED» (General Educational Development) — запроваджена у 1942 році система навчання армійських новобранців, котрі, успішно здавши тести, отримували атестат про відповідність знань середній освіті в США й Канаді; та сама система, тепер для будь-яких дорослих, які з якихось причин не отрмали вчасно формальної освіти, знову була впроваджена 1988 року.

167

Limbo — гімнастично-змагальний танок, що походить від народного танцю острову Трінідад: людина вигинається тілом назад і, танцюючи, намагається пройти під низькою планкою.

168

«Occupy» — рух протесту молоді проти соціальної нерівності, що спалахнув на Волл-стрит у Нью-Йорку восени 2011 року, поширився було світом, але невдовзі згас.

169

Pitcher — гравець, який кидає м’яча в гру; fastball — звичайна подача в бейсболі.

170

Обстеження прямої кишки за допомоги введеного через задній прохід ректоскопа.

171

«Demerol» («петидін») — синтетичний опіоїд, знеболювальний засіб.

172

Marcel Duchamp (1887–1968) — французько-американський художник, вважається одним з найвпливовіших революціонерів у мистецтві початку ХХ століття.

173

«Rohypnol» («Флунітразепам») — потужний снодійний, заспокійливий засіб, який посилює дію інших наркотиків.

174

Neverland — чарівна країна, де живуть і ніколи не дорослішають Пітер Пен та його друзі.

175

Можливо, герой натякає на класичну ідіому «не вчіть старого пса новим трюкам».

176

Ягня в англійській ідіоматиці — символ катастрофи, що насувається.

177

Приблизно 620 грамів.

178

Контамінація назв двох романів. «Маленький будиночок у преріях» є серією класичних американських дитячих романів, написаних Лорою Інглз Вайлдер про своє дитинство та юність на півночі Середнього Заходу протягом 1870-х і 1880-х років. Перша книжка серії «Маленький будиночок у Великих Лісах», яка вийшла 1932 року, розповідала про життя двох маленьких дівчаток у пралісах штату Вісконсін. Протягом десяти років Лора Інґлз Вайлдер опублікувала ще сім книг про своє дитинство і юність. «На берегах Плам-Крик» (1937), четвертий роман серії, в якому Лорі сім років і сім’я Інґлз живе в Плам-Крик, штат Міннесота, і в якому вона з сестрою вперше пішла до школи.

179

Алюзії автора на власний роман «Бійцівський клуб»: «Перше правило бійцівського клубу — нікому не розповідати про бійцівський клуб».

180

У гідрології — оцінка невизначеності узагальненої правдоподібності (GLUE method) являє собою статистичний метод для кількісного визначення невизначеності прогнозів моделей.

181

Клятва вірності американському прапору — клятва американців у вірності своїй країні, яку вони виголошують перед прапором США. Військове вітання для цивільних осіб було замінено на жест «рука біля серця»: перед клятвою долоню правиці тильною стороною клали вниз на рівні грудей. Попри те що Верховний суд США 1943 року постановив, що дітей не можна примушувати до читання клятви, на практиці школярам та вихованцям дитячих садків на всій території США й понині доводиться промовляти її щоранку під керівництвом і за безпосередньої участі вчителів або вихователів.

182

«Mayflower» — корабель, який перевіз перших переселенців з англійського міста Плімут у засноване ними ж місто Плімут, штат Массачусетс, в Північній Америці.

183

Хоум-ран — ситуація в бейсболі, коли м’яч вилітає за межі ігрового поля.

184

1 кварта — приблизно 1 літр.

185

Фал-бол — ситуація в бейсболі, коли м’яч вибивається за межі поля й не зараховується; софтбол — різновид бейсболу, в якому використовують більший і м’якіший м’яч.

186

З німецької — «Маєте питання?» та «Маєте до мене питання?».

187

De Wallen — найбільший та найпопулярніший квартал «червоних ліхтарів» у Амстердамі; Calle Montera — вулиця в центрі Мадрида, на яку ввечері виходять повії; Gran Vіa (ісп. «великий шлях») — вулиця, яка неофіційно вважається головною в столиці Іспанії.

188

Richard von Krafft-Ebing (1840–1902) — австрійсько-німецький психіатр, криміналіст, дослідник людської сексуальності.

189

John James Audubon (1785–1851) — американський натураліст, орнітолог, художник.

190

Henry Stanley (1841–1904) — валлійський журналіст і мандрівник, який зажив світової слави, коли 1871 року відшукав у Центральній Африці легендарного шотландського дослідника Девіда Лівінгстона (1813–1873), який вже кілька років не подавав про себе звісток.

191

Phineas Taylor Barnum (1810–1891) — власник цирку, легендарний містифікатор ХІХ століття.

192

Хеопс (прибл. XXVI ст. до н.е.) — найвідоміший єгипетський фараон Четвертої династії, на честь якого названо найбільшу піраміду; Лета — річка забуття в давньогрецькій міфології.

193

З німецької — «Синку».

194

Heteradelphus — близнюки, що зрослися в утробі, з яких один після народження залишається недорозвинутим паразитом у тілі іншого.

195

«Chippendales» — заснована 1979 року в Лос-Анджелесі трупа чоловічого стриптизу, характерною ознакою її акторів є чорні метелики на шиях і білі манжети на зап’ястях.

196

В оригіналі обігрується однакове звучання англійських слів «knights» (рицарі) та «nights» (ночі).

197

«Backpage.com» — популярний веб-сайт безкоштовних оголошень, в якому мається секція «дорослі розваги».

198

185 фунтів = 83,916 кг.

199

Breakaway suit — спеціально зібраний «на живу нитку» костюм, який легко розривається на деталі.

200

«Bodyrock» (1999) — пісня в швидкому темпі, написана діджеєм Moby (справжнє ім’я — Ричард Мелвіл Голл, нар. 1965 р.).

201

«Clonazepam» — протиепілептичні пігулки, які за систематичного вживання можуть викликати порушення координації рухів, запаморочення тощо.

202

Спастик — людина, що страждає на рефлекторну гіперактивність м’язів, спастичність.

203

«American Society of Composers, Authors and Publishers» («Американська спілка композиторів, авторів текстів і видавців») — заснована 1914 року безприбуткова організація, яка моніторить публічні виконання різноманітних музичних творів, виявляючи порушення авторських прав своїх членів.

204

У разі невиконання викладеної в попереджувальному листі вимоги припинити порушення у визначений термін, потім до порушника інтелектуальних прав можна в суді висувати набагато більші фінансові претензії, ніж якби такого листа йому не надсилалося.

205

«Long Island Iced Tea» — коктейль, до складу якого входять текіла, горілка, ром, джин та інколи чай.

206

David Bowie (1947–2016) — англійський співак, композитор, мультиінструменталіст, одна з ключових фігур в рок- та поп-музиці ХХ століття; «I’m Afraid of Americans» — характерно нервовий хіт з його альбому «Earthling» (1997), існує кілька авторських версій цієї пісні різної тяглості: від 4 до 11 хвилин.

207

Keith Sweat (нар. 1961 р.) — співак і композитор у стилі «свінгбіт»; «One on One» — його хіт 2002 року.

208

John Digweed (нар. 1967 р.) — англійський діджей і продюсер; Bryan Ferry (нар. 1945 р.) — англійський співак, «ікона елегантного стилю в поп-музиці», колишній соліт рок-гурту «Roxy Music» (1972–2011); «Slave to Love» (1985) — один з його найбільших сольних хітів.

209

«Underworld» — заснований 1980 року британський електронний гурт, «Mo Move» (2002; 2011) — трек з їхнього шостого альбому.

210

«White Russian» — солодкий коктейль з горілки, кавового лікеру і вершків.

211

Joey Negro, Raven Maize — артистичні псевдоніми британського діджєя Дейва Лі (Dave Lee, нар. 1964 р.).

212

Spokane, Wenatchee, Pendleton, Boise — міста на заході США.

213

Salt Lake City — столиця і найбільше місто південно-західного штату Юта.

214

Описана 1892 року американським лікарем Вільямом Мілроєм генетична хвороба «Спадкова лімфедема» (Nonne-Milroy-Meige syndrome), яка досі діагностується тільки за наявності виразних деформацій кінцівок.

215

Lip Plumper («припухач губ», англ.) — косметичний засіб на перцевій основі, який, подразнюючи шкіру, змушує її тимчасово яскравішати і припухати.

216

Billings, Great Falls — міста у штаті Монтана.

217

Carson City — столиця штату Невада; Reno — курортне місто в Неваді, один з центрів ігорного бізнесу; Sacramento — столиця штату Каліфорнія.

218

«Stayin’ Alive» (1977) — класичний диско-хіт австрало-британського поп-гурту «Bee Gees» (1958–2003); «N-Trance» — британський електронний гурт, заснований у 1990 р.

219

Provo — третє за величиною місто в штаті Юта за 70 миль від Солт-Лейк-Сіті.

220

«Motel 6» − заснована 1962 року широка мережа дешевих мотелів, яка також оперує мережею готелів довшого проживання «Studio 6».

221

«Thalidomide» — створений в Німеччині 1954 року заспокійливо-снодійний засіб, який вважався особливо безпечним і тому рекомендувався вагітним жінкам; коли до 1962 року в 46 країнах у матерів, які вживали «талідомід», народилося понад 10 000 дітей з різними вродженими каліцтвами (компанія-виробник і уряд Німеччини тепер платять їм пожиттєві пенсії), використання засобу обмежили тільки лікуванням важких онкологічних хворих.

222

«Provigil» («модафініл») — ліки від сонливості, психостимулятор.

223

«Portishead» — англійський гурт у стилі трип-гоп на чолі з солісткою Бет Ґіббонс; «Sour Times» — хіт з їхнього дебютного альбому «Dummy» (1994).

224

«Hostess Cake» — заснована 1919 року компанія, що випускає різноманітні тістечка, пиріжки, печиво тощо.

225

Натяк на популярний в штаті Юта алабамський бренд світлого гіркого елю «Naked Pig» («Гола свиня»).

226

Joe Jackson (нар. у 1954 р.) — англійський композитор і співак у стилі поп-джаз; «Steppin’ Out» (1982) — оптимістична пісня про Нью-Йорк, його найбільший хіт в США.

227

Kim Wilde (нар. у 1960 р.) — англійська поп-співчака; «You Keep Me Hanging On» — хіт американського соул-тріо «Supremes» 1966 року, який 1986-го успішно переспівала Кім Вайлд.

228

Карликовість з горбатістю.

229

Boulder — місто в штаті Колорадо, гірський курорт; Iowa City — колишня столиця штату Айова.

230

Jean Harlow (1911–1937) — актриса, секс-символ 1930-х, померла молодою від хвороби нирок під час зйомок свого останнього фільму; Lana Turner (1921–1995) — класична гламурна зірка Голлівуду, заядла курійка, померла в старості від раку горла.

231

Стилі декоративного мистецтва, притаманні періодам правління французьких королів: Louis XV (1723–1774) — рококо; Louis XVI (1774–1792) — класицизм.

232

Мається на увазі різниця сенсів терміну «happy ending» у догляді за термінальними хворими та в еротичному масажі.

233

«Phenylalanine» — важлива амінокислота, що міститься в молоці усіх ссавців, телятині, яйцях, сої, шпінаті, у штучному підсолоджувачі «аспартам»; має властивості анальгетика та антидепресанта.

234

«Gillette» — бренд, що до 2005 року належав однойменній компанії, заснованій 1901 року винахідником штампованих бритвених лез Кінгом Джіллетом (1855–1932).

235

«Angie’s List» — передплатний інтернет-сайт, на якому користувачі рецензують різноманітні бізнеси та товари.

236

«Zoom Care» (назва означає миттєвий огляд або масштабний догляд) — мережа платних поліклінік.

237

«Doctor Kildare» — телесеріал (1961–1966) за мотивами серії кінофільмів 1930—1950-х рр., які знімалися за оповіданнями американського журналіста Макса Бранда (справжнє ім’я Фредерик Шиллер Фауст, 1892–1944) про молодого лікаря з провінції, котрий робить цікаву кар’єру у великому місті; образ лікаря Кілдера досі широко популярний в США.

238

Brazilian — термін, що означає повну епіляцію зони бікіні, сідниць і стегон.

239

Tunnel of Love — старовинний атракціон в класичному парку розваг, подорож парочки закоханих у човні крізь затемнені тунелі\печери; існували два варіанти «тунелю»: 1. тихий плин до кінця подорожі; 2. у якийсь момент парочку несподівано обливали водою або човен падав з невисокого річкового порогу.

240

«The Carpenters» — популярний у 1970-х гурт, лідерами якого були барабанщиця й романтична співачка Карен Карпентер (1950–1983) та її брат Ричард Карпентер (композитор, мультиінструменталіст); «We’ve Only Just Begun» (1970) — їх великий хіт, який досі часто використовується як весільна пісня.

241

Waterboarding — вид середньовічних тортур, що їх і зараз інколи практикують під час «жорстких допитів»: зв’язану людину кладуть горілиць, накривають лице ганчіркою (губкою) і поливають водою; людина почувається так, ніби дійсно потопає.

242

«Turtle Wax» − заснована 1941 року компанія з виробництва автомобільної косметики, товарним знаком якої слугує зображення зеленої усміхненої черепахи в капелюсі-циліндрі.

243

«Simoniz» — заснована 1910 року компанія з випуску очисних засобів, найстаріший в США бренд автомобільної косметики.

244

Рідкісний гризун з роду піщанкових.

245

Оснований 1973 року, журнал був задуманий як своєрідний «Плейбой» для дівчат, проте найбільшим попитом користувався серед чоловіків нетрадиційної орієнтаціїРік

246

випуску 911 Carrera.

247

Заснований 1893 року поблизу Гаммельбурґу колишній тренувальний табір німецької кайзерівської армії, під час Першої та Другої Світових війн використовувався як концтабір для військовополонених. Шталаг — скорочена назва концентраційних таборів німецького Вермахту для інтернованих військовополонених з рядового складу під час Другої світової війни. Шталаг 13 був відкритим знімальним майданчиком, який побудували 1965 року й використовували для відображення різних тюремних таборів (зокрема, там знімали телевізійні серіали «Герої Гоґана» й «Місія нездійсненна»).

248

Рок Гадсон (англ. Rock Hudson), 1925–1985, — відомий американський актор, один з перших публічних осіб, кому довелось оприлюднити свої гомосексуальні схильності; попри тривале лікування помер від СНІДу. Подейкували, що його дружина Філліс Гейтс була лесбійкою та допомагала акторові якийсь час приховувати його нетрадиційну орієнтацію.

249

Джаспер (англ. jasper) — яшма, святоша, ханжа, махляр, лесбійка.

250

Green Bay Packers — єдиний неприбутковий, такий, що існує на громадські кошти, футбольний клуб вищого дивізіону NFL (Національної Футбольної Ліги США). Відома «кричалка» вболівальників: «Хто не з Пекерами, той з терористами».

251

Бойова сокира (англ. battle axe) — відомий символ войовничих феміністок.

252

Yamaha Roadliner S — популярна модель мотоциклу.

253

Зрозуміло (іт.)

254

«Rotary club» — мережа благодійних організацій, яка має своїм девізом: «Service Above Self» («Служіння понад себе»).

255

«Kiwanis» — мережа молодіжних доброчинних організацій, що працює під девізом: «One Child and One Community at a Time» («Одна дитина та одна спільнота за раз»).

256

Алюзія на відоме прислів’я «Якби свині вміли літали» (англ. «If pigs could fly»).

257

«Бостон Брюїнс» (англ. «Boston Bruins») — професійна хокейна команда, член НХЛ.

258

«Справжній» або «істинний» (лат.).

259

Термін американського футболу, що означає середину поля. Глядацькі місця поблизу цієї позначки вважають найкращими.

260

Іпекакуана (Carapichea ipecacuanha) — блювотний корінь.

261

«Сталеві магнолії» (1989) — фільм Герберта Росса за однойменною п’єсою Роберта Гарлінґа, історія життя шести жінок з маленького містечка в штаті Луїзіана, які пронесли свою зворушливу дружбу крізь роки.

262

Бойскаути молодшої дружини.

263

Мається на увазі «Black History Month» — щорічний місячник історії та культури африканської діаспори в США й Канаді. З 1926 року проводився як тижневик, а з 1976-го — як місячник.

264

«Suede» — «шкура», «замша» або «темношкірий» (англ. сленг.).

265

«Greyhound» — одна з найбільших автобусних компаній Північної Америки.

266

1978 року стали відомі листи покійної репортерки агенції Associated Press Лорени Гікок, чия сексуальна орієнтація ні у кого не викликала сумнівів, позаяк Лорена носила чоловічі костюми та курила сигари, що в ті часи було порушенням усіх норм пристойності, з яких випливає, що вона була інтимною подругою Елеонори Рузвельт.

267

Стежка Тихоокеанського хребта — туристичний пішохідний та кінний маршрут завдовжки 4230 км, що веде від кордону з Мексикою до кордону з Канадою по Тихоокеанському хребту в США.

268

Лабріс — давньогрецька сокира із двосічним лезом, які на Криті мінойської культури носили виключно богині та їхні жриці. Американський археолог Марія Гімбутас бачила у грецьких лабрісах відгомін доіндоєвропейського матріархального культу Великої Богині. На думку Гімбутас та її послідовників, критський лабріс, повторюючи форму метелика, символізує материнське джерело.

269

Йдеться про роман Вільяма Ґолдінґа «Володар Мух».

270

Алюзія на «Підпільну залізницю» або «Підземну залізницю» (англ. The Underground Railroad) — назву підпільної організації аболіціоністів США, яка сприяла втечі негрів-рабів з рабовласницьких штатів Півдня на Північ. 1850 року в США був виданий закон, що зобов’язував населення Північних штатів видавати рабів-утікачів їхнім власникам. Після цього втікачі стали пробиратися до Канади по «підпільної залізниці», тобто ховаючись у будинках людей, які, попри порушення закону, давали їм притулок і переправляли з однієї «станції» на іншу до самого кордону. А перша в світі реальна підземна залізниця з’явилася тільки в 1860-х, хоча проекти, відомі сьогодні як міські метро, поза всяким сумнівом, були у всіх на слуху, адже на момент активної діяльності «підземки» аболіціоністів у Лондоні повним ходом тривало будівництво першого метро — London Underground. Мабуть, відгомони цієї події і породили серед чорних рабів Півдня легенду про те, що аболіціоністи прокопали під землею тунель, у якому проклали рейки і пустили «поїзди волі», що вивозили рабів на Північ.

271

«Чарівник країни Оз» — американський кінофільм-мюзикл 1939 року, екранізація книжки Френка Баума «Дивовижний чарівник Країни Оз», який протягом шести десятиліть залишався на перших місцях у списках найпопулярніших картин XX століття.

272

Існує міф, що гомосексуали запускають собі в задній прохід невеликих тварин, як-от піщані щури, для гостроти відчуттів.

273

Алюзія на «Пітера Пена»: «Просто треба думати про щось таке красиве і приємне, — пояснював Пітер, — і тоді ви злетите вгору. (Just think of happy things, and your heart will fly on wings, forever, in Never Never Land!)

274

Бінґ Кросбі (1903–1977) — американський співак і актор кіно, відомий своїм бас-баритоном, один із найпопулярніших співаків ХХ століття. Найбільшим успіхом у пісенній кар’єрі Кросбі був запис пісні Ірвінґа Берліна «Біле Різдво» (White Christmas). Жоден артист у США не асоціюється так з Різдвом, як Бінґ Кросбі, а запис пісні «Біле Різдво» залишається найбільш продаваним синґлом усіх часів.

275

«Таємний Санта» — популярна різдвяна традиція анонімного обміну подарунками серед колег на роботі. Таємним Сантою називається як сама церемонія, так і будь-який з її учасників. Перед наближенням Різдва згорнуті папірці з написаними на них іменами учасників кладуть у капелюх, і кожен з них тягне ім’я людини, якій буде анонімно дарувати подарунок, загорнутий так, щоб його неможливо було розпізнати. Роздача подарунків може розтягуватися на кілька днів. Зазвичай щодня кожному вручається невеликий подарунок, у виборі якого наголошується на оригінальності й гумористичності (саморобна листівка, вірш, свічки, легка закуска або невеликий витвір мистецтва). В останній день заходу особистість Таємного Санти зазвичай розкривається.

276

Табельний годинник — автомат, який фіксує час — місяць, число, годину та хвилини — на документах, часто використовувався як реєстратор часу праці. Якщо цей пристрій механічний, то в отвір табельного годинника вставляється картонна картка табельної обліку, на якій зазначено час, проведений працівником на робочому місці; використовується для розрахунку заробітної плати, відстеження прогулів і запізнень тощо.

277

Макадамія — висококалорійний австралійський горіх, який вважається найдорожчим у світі, тому що його складно вирощувати, він схильний до нападів шкідників, а саме дерево починає плодоносити тільки на 8-10 рік.

278

«Тенісний браслет» — тонкий, круглий, інкрустований невеликими діамантами і з додатковими застібками. Назву «тенісні» пов’язують з випадком з тенісисткою Кріс Еверт, яка 1987 року в самому розпалі поєдинку впустила на корті круглий браслет з діамантами.

279

Місцевий, або муніципальний, коледж — середній навчальний заклад для місцевого населення, який пропонує дворічну програму з присвоєнням диплома молодшого спеціаліста з широкого кола академічних спеціальностей.

280

Натяк на відомого персонажа драми Шекспіра «Венеціанський купець», єврейського лихваря Шейлока, який дав позичку під заставу фунта людського тіла: «Як не вдасться вам / Сплатити в певний день і в місці певнім / Мені ту суму, згадану в розписці, / То як відшкодування зможу я / У вас на тілі взяти м’яса фунт». (Пер. Ірини Стешенко.)

281

«Кентакі фрайд чикен» — «Смажене курча по-кентукськи» — фірмова назва мережі експрес-кафе, у меню яких курка, смажена в сухарях за запатентованим рецептом, картопля-фрі, прісні коржі, капустяний салат і прохолодні напої. За американськими стереотипами, смажене курча — улюблена недільна страва афроамериканців.