Book: Твердиня

Кідрук М. Твердиня.

УДК 821.161.2 ББК 84.4УКР КЗ 8

Жодну з частин цього видання

не можна копіювати або відтворювати

в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва.

Обережно, ненормативна лексика

ISBN 978-966-14-5686-9

Електронна версія створена за виданням:

Кідрук М.

Твердиня : роман / Макс Кідрук ; передм. Г. Пагутяк. – Харків : Книжковий Клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2013. – 592с. : іл.

ISBN 978-966-14-5686-9

Вирушаючи в легку експедицію-подорож, пятеро друзів не здогадувалися, що зможуть знайти загублене місто інків. Семидесятиметрова Твердиня майже повністю напхана золотом. Та чи буде в цієї історії щасливе закінчення? Адже часом життя набагато цінніше іж золото...

УДК 821.161.2

ББК84.4УКР

Правила поведінки в мурашнику

Не варто думати, що жанр технотрилера почався в літературі з Майкла Крайтона з його розкішним «Парком Юрського періоду». Нове у 99 відсотках — це просто забуте старе. Технотрилери писав ще у XIX столітті Жуль Берн. Ного «20 тисяч льє під водою» — перше, що спадає на думку. Історії небезпечних наукових винаходів, детальні описи тих чи інших місць на планеті, обов’язкова присутність злого генія від науки, боротьба з ним і головне, що робить книгу технотри- лером — тісне поєднання реальності з фантазією. Технотрилер — це коли реальне здається фантастичним, а фантастичне — реальним. По¬дібна література не створюється, а конструюється на основі матриці. І успіх її багато в чому залежить від уміння письменника тримати на¬пругу, як у детективі.

Жуль Верн не подорожував по тих екзотичних місцях, які описував так детально. Він користувався енциклопедіями, довідниками, картами. Сучасні автори технотрилерів також можуть писати про Тибет чи пустелю Сахару, не виходячи за межі власної кімнати. їм легше не ли¬ше тому, що вони мають всю інформацію в Інтернеті, а й тому, щодо них уже робили щось подібне.

А чи було письменнику і мандрівнику Максу Кідруку так само легко виорювати першу скибу на цілині українського технотрилера, коли він написав свій роман «Бот» (2012)? Часто в нас пригодницька та фантастична література створюється людьми, що мають хист, але не можуть назвати українську мову рідною, і від цього тексти вигля¬дають штучними і вбогими. У книгах Кідрука навіть суржик виглядає природним. Його відчуття мови — одна зі складових успіху цього зо¬всім молодого чоловіка, який у той час, коли його ровесники пере¬сиджують у нічних клубах, мандрує світом. Тому образи далеких країв у нього такі живі й насичені. Є мандрівники, а є туристи. По- засмагати на Гаваях — це одне, а подорожувати автостопом по Пе¬ру чи Сирії — дещо інше. Для когось вершиною хоробрості буде ви¬йти протоптаною стежиною на Говерлу, розмахуючи пляшкою пива, а хтось усе життя покладе на те, щоб піднятись на Кайлас, куди ніхто ще не підіймався.

Експедиція п’ятьох студентів зі Стокгольма до Перу з наміром відшукати легендарне золоте місто Паїтіті чимось нагадує сумнозвісну експедицію Ігоря Дятлова 1959 року: начебто досвідчені, начебто все передбачили, однак учасникам довелось зустрітись із чимось Невідо¬мим, і все закінчилося трагічно. Є ситуації, в яких інтуїція важливіша за здоровий глузд. Преамбула до експедиції в Перу в романі Кідрука видається трохи задовгою, доки наприкінці не починаєш розуміти: на¬справді вони туди недуже хотіли. Як і в експедиції Дятлова, один учас¬ник, чех Ян, відмовився від походу, бо захворів.

У «Твердині» сюжет зав’язано на дуже популярній темі — високі технології у стародавніх народів, які навіть не мали власної писемності й не знали колеса. У наш час технології дорожчі за золото, бо саме вони дають реальну владу. Розробка нових чи вивчення старих техно¬логій відбувається в умовах надзвичайної секретності, коли легко жертвують людським життям. Ось на таку територію й потрапляють студенти в цьому романі: українець Левко, росіянин Семен, америка¬нець Грем і японка Саторі. Опинившись у полоні, вони потрапляють усередину гігантської споруди, що обрисами нагадує мурашник, і ко¬жен, хто живе в ньому, виконує певну роботу. Студенти можуть при¬єднатись до цієї мурашиної спільноти, ні, мусять, без права повернен¬ня назад. Така вже психологія людини: якщо їй кажуть, що ведуть на роботу, вона не буде пручатись, хоча її ведуть на смерть, проте, коли їй скажуть, що ведуть на смерть, вона знаходить у собі силу боротися. Подібну ситуацію описує Кідрук. Лише українець Левко розуміє, що живими їх не випустять із цього мурашника, бо історія його країни — це також суцільний обман і фальш. Або ти служиш тій незбагненній силі, що з глибини землі керує мурашником, або ти — мертвий.

Отак цілком несподівано письменник виходить за межі жанру і підводить нас до старої як світ, але все ще усвідомленої істини: що зовні, те всередині. Людина розкривається повністю лише в екстремальних обставинах, і не завжди це приємне видовище. Читаючи роман Кідру- ка, раптом починаєш розуміти, як мало вартують гроші у світі, де тіль¬ки про них і мова.

А про Паїтіті багато є в Інтернеті, хоча ніхто його досі не знайшов, окрім Макса Кідрука.

Галина Пагутяк

Він породив сонце, і місяць, і зорі. Дихнувши на камені, створив людство, проте після першого творіння вийшли безмозкі гіганти, що розчарували Його. Тоді Він знищив їх потопом і створив нових, кращих людей з менших каменів...

Легенда про Віракочу1

1. Віракоча — творець світу в міфології більшості народів доколумбової Америки.

Віракоча створив землю, сонце, місяць і зорі, запустив час і приніс людям цивілі¬зацію.

Віракочу-творця інки зображали у вигляді бородатого чоловіка, це при тому,

Що в середині XIV століття до найближчого білого від Анд було приблизно 14000 км, а борода не росте у жодного з представників корінних народів Латинської Америки. (Тут і <)алі прим. автора, якщо не вказано інше.)

El Comercio

БРИТАНСЬКА ЕКСПЕДИЦІЯ МОВЧИТЬ1

(перекл. З ІСГ1.)

Себастьян Цезар Гарсіа, кореспондент

Понад місяць британська наукова експедиція не озивається з джунглів в регіону Мадре-де-Діос. Групу очолює відомий натураліст Пол Холбрук.

Експедиція вирушила вгору по Ріо-де-лас-П’єдрас уранці 1 1 лютого 2008 року. До останнього часу британець підтримував зв’язок із колегами, користуючись супутниковими телефонами. Починаючи з 5 червня Холбрук перестав відповідати на виклики. Із джерел, на¬ближених до організаторів подорожі, стало відомо, щодо кінця черв¬ня по СР5-маячках, вмонтованих в експедиційне обладнання, можна було простежити пересування групи, проте два тижні тому сигнали також урвалися. Відтоді про долю Холбрука нічого не відомо.

Сеньйор Холбрук вирушив у тропічний ліс по рудобородого тіті, рідкісного примата, існування якого досі не підтверджено. Старт екс-педиції був запланований на кінець 2007 року, але кілька разів пере¬носився через відмову носіїв із племені мачігуенга- (іти на північ Мадре-де-Діос. За їхніми словами, в тій місцевості живуть демони.

Місцеву владу в Пуерто-Мальдонадо не повідомляли про експедицію, і це, на думку експертів, може спровокувати скандал між офіцій¬ними представниками Перу та Британії:

Пол Холбрук — вчений-зоолог і мандрівник, автор сорока наукових праць і кількох популярних книг, серед яких

1 Стаття El Comercio за неділю, 13 липня 2008 року. “ЕІ Соmегсіо” — щоденна перуанська газета, заснована 1839 року, одна з найперших газет не лише у Перу, а й усій Латинській Америці. Також є однією з найстаріших досі існуючих іспаномовних газет світу. Щоденний наклад — 549 тисяч примірників.

2. Мачігуенга — індіанське плем’я, що проживає у джунглях Амазонії на сході Перу (територія між Андами та бразильським і болівійським кордонами). Живуть переважно з мисливства і збиральництва. Більшість неписьменні.

світовий бестселер «Люди й пацюки», — під час своїх мандрів відкрив і описав понад сотню раніше невідомих видів. Народився 1965 р. в м. Бангор, князівство Уельс, Велика Британія. У 1981—1989 pp. працював у Джерсій- ському зоопарку (нині Парк дикої природи ім. Даррелла), заснованому всесвітньо відомим натуралістом і письмен¬ником Джеральдом Дарреллом (1925—1995).

Відомий тим, що 1997 р. на перуанському хребті Вілка-бамба, неподалік руїн Мачу-Пікчу, спіймав невідомого науці шиншилового деревного щура (Cuscomys ashaninka) , 2004-го під час дослідження гори Удзунґва в Танзанії відкрив новий вид слонячих землерийок, згодом названий сіролицими сенгу (Rhynchocyon udzungwensis) . Також 2001-го Холбрук першим описав «геніального пристосуван¬ця» — мураху Myrmeconema neotropicum, що вміє перетво-рюватись на ягоду, у такий спосіб привертаючи увагу пта¬хів, які ковтають «ягоду», а разом із нею кілька сотень яєць.

2006-го за видатні наукові досягнення Холбрук був удо-стоєний лицарського титулу.

The Daily Telegraph

Friday, July 18, 2008 No 47,687 70p

ВІДОМИЙ НАТУРАЛІСТ безслідно зник у джунглях Перу1

Тобі Ґроуфорді Беперлі Мелоун

Британське посольство у Лімі, столиці Перу, висловлює занепокоєння долею видатного натураліста й мандрівника сера Пола Холбрука.

П’ять місяців тому сер Пол на трьох човнах вирушив із ГІуерто- Мальдонадо (адміністративного центру найбіднішого і найменш заселеного регіону Мадре-де-Діос) угору по Ріо-де-лас-П’єдрас. В експе¬диції його супроводжувала колега з Австралії біолог Котрій Мупі, перуанець-провідник, а також десять (за іншими даними — п’ятнадцять) носіїв із племені мачігуенга. Мета експедиції, підготовка до якої широ-

1.Стаття у The Daily Telegraph – за п’ятницю, 18 липня 2008 року (М> 47687).

The Daily Telegraph — щоденна ранкова консервативно орієнтована британська газета, заснована у 1855 році, середній щоденний наклад — 643 тисячі примірників

ко висвітлювалась у британських та американських ЗМІ: пошук рудо-бородого тіті — невеликого примата, чиє існування до сьогодні науко¬во не підтверджено. Низькоякісну фотографію мавпи, нібито зроблену лроворубами в лісах крайнього заходу Бразилії влітку 2002-го (на цей момент — єдине зображення рудобородого тіті), спеціалісти вважають шімком сумнівного походження. Втім, сер Пол переконаний в існуван¬ні примата і не раз заявляв, що бачив його у 2006-му в колумбійській частині тропічних лісів Амазонії. Британець також стверджував, що ці милі бородаті створіння перебувають на межі вимирання — їх популя¬ція не перевищує 250—300 особин, — тож їх потрібно рятувати.

Кетрін Муні вирушила в ліси Мадре-де-Діос, сподіваючись розшу¬кати Martialis heureka, особливий вид мурах, які, за її твердженням, дожили до наших часів із Крейдяного періоду. 2000 року в околицях містечка Манаус (Бразилія) Муні знайшла лише трьох представників цього виду — на жаль, мертвими. Завдяки незвичайному вигляду цих комах уже відносять до окремої підродини.

Експедиція була чудово устаткована.

Першими на сполох забили, як не дивно, колеги Кетрін Муні з ав-стралійського відділу Міжнародного товариства збереження природи (Conservation International), розташованого у Сіднеї — за тринадцять тисяч кілометрів від Перу. Технічні засоби дозволяли Холбруку і Му¬ні виходити на зв’язок; також за допомогою GPS-локаторів на сайті www.saveredbeardedtiti.com можна було стежити за пересуванням екс-педиції у джунглях. Зв’язок із науковцями обірвався понад місяць то¬му — 5 червня.

Професор Норман Хенке, який до останнього стежив за просуванням експедиції з координаційного центру в Сіднеї, пояснив «The Daily Telegraph», чому не здійняв тривогу раніше: «У цьому немає нічого дивного. Зв’язок часто зникає. Пол і Кетрін опинилися в агресивно¬му середовищі, де немає можливості купити нові акумулятори або за¬нести передавач у майстерню з ремонту радіоапаратури. Можливо, закінчився заряд батарей, можливо, підчас переправи намокли аку¬мулятори, а може, щось скоїлося з передавачем. Усе могло статися. Проте GPS-маяки працювали, експедиція рухалась, а отже, я знав, що з ними все гаразд».

Так тривало до 27 червня, коли GPS-локатори припинили надсилати сигнали на супутник. Коментує професор Хенке: «А ось це зди¬вувало мене, оскільки я знав, що маячків чотири, вони споживають дуже мало енергії і кожен із них обладнаний вбудованою батарейкою, якої вистачить мінімум на вісімнадцять місяців роботи. Мені важко уявити, що мало статися, щоб вони вийшли з ладу одночасно. Я поче¬кав п’ять днів і зв’язався з британським послом у Перу. Гадаю, це бу¬ло правильно».

Крайнє зафіксоване положення експедиції має координати Ю’50‘52″ гід. ні. 70°54‘26″ зх. д.

5 червня, під час останнього сеансу зв’язку, сер Пол повідомив Нормана Хенке, що натрапив на руїни, схожі на інкські сільськогос¬подарські тераси в Андах, хоч і більші за розмірами, і вирішив відхи¬литися від курсу, щоб дослідити їх. Дані супутника це підтверджують: 6—7 червня група прямувала на захід. Після цього експедиція повер¬нула на північний схід і дотримувалась раніше визначеного маршруту.

Перуанська влада затримує початок пошукової місії, пояснюючи це тим, що не мають доказів того, що група Холбрука вскочила в халепу. Співробітник МЗС Перу в приватній розмові з представником «The Daily Telegraph» зазначив, що Холбрук подався надто далеко, пошуки коштуватимуть сотні тисяч доларів — ніхто на таке не піде, більше то¬го, сер Пол не повідомляв офіційну владу про експедицію, не отриму¬вав дозволу, а тому, строго кажучи, Перу не зобов’язане його рятувати.

Американський фотограф Гаррі Паллістер, напарник сера Пола під час поїздки в Танзанію у 2003—2004 роках, зберігає оптимізм. За йо¬го словами, сер Пол об’їхав півсвіту, забираючись у найбільш непри¬ступні закутки, і є надзвичайно досвідченим мандрівником, що знає, як ухилятися від небезпек, а також уміє виявляти витримку в критич¬них ситуаціях. Малоймовірно, щоб людина з таким досвідом втратила контроль над експедицією.

«Так, Мадре-де-Діос — це справжня дугіа на тілі планети. Але не варто здіймати істерію і передчасно ховати Пола, — каже містер Пал¬лістер. — Цей хитрий лис не пропаде. Знаю його давно, і часом мені здається, що 1 Іол народився у джунглях і сам перегризав собі пупови¬ну. Не здивуюсь, якщо за кілька тижнів він приповзе до Пуерто-Маль- донадо, голодний і охлялий, з двома видами тропічної лихоманки за па¬зухою, що валитимуть його з ніг двічі на день, і ще одним, третім видом, до сьогодні невідомим медицині, але разом із тим щасливий і усміхне¬ний, і головне — з цілим караваном саморобних кліток за спиною, за¬повнених звірятами, яких іще не бачило людство. Він пішов за рудо¬бородим тіті — і він його дістане. У цьому весь Холбрук».

На запитання, що він думає про згадані в останньому повідом¬ленні руїни, Гаррі Паллістер відповів: «Важко сказати... Пол не ці¬кавився руїнами древніх цивілізацій. Наскільки мені відомо. Котрій Муні теж. Мені не віриться, що Пол міг відхилитися відобраного маршруту заради мертвих каменюк. Хіба то натрапив на дещо справді цікаве».

22 липня 2008 ронц. 13:38 [UTC1 +2] Дубенсьний військовий навчальний полігон 17км на схід від містечна Дубно. Рівненська область. Україна

Левко м’яв губами квітку конюшини, чекаючи своєї черги. Поряд на траві витягнувся Джонік, темноволосий хлопчина з карамельними очима й інтелігентним виразом обличчя — командир 521 -го навчаль¬ного взводу. Нижче від них примостилися ще четверо курсантів — найкращі стрільці 521-го (гіпотетично найкращі, оскільки ніхто з них раніше не брав до рук справжнього АК-742, їх стрілецький до¬свід обмежувався рогатками і — в кращому випадку — підхмеленою пальбою з пневматичних гвинтівок по гномиках у тирі).

Заклавши руки за голову, Джонік апатично роздивлявся хмарки. Левко підібгав коліна до грудей, обхопив їх руками і спостерігав, як шес¬теро їхніх товаришів (передостання шістка з 521 -го) підтюпцем набли¬жаються до вогневого рубежу. Дотримуючись інструкцій, курсанти біг¬ли не навпростець, а строго по розмічених прапорцями хідниках (на полігоні інакше не можна). За мить хлопці вишикувались гіередлінією вогню. Двоє широкоплечих лейтенантів, рясно сиплячи грубою лайкою, викрикували останні настанови. До Джоніка і Левка долітали лиш урив¬ки фраз. «Перевірити запобіжник... вставити ріжок... затвор на... зняти... спочатку, бля, чергою... вийняти ріжок на х... пересмикнути затвор... контрольний постріл... доповісти про завершення стрільби!»

Віддалік за стрільбами спостерігали кілька офіцерів військової час¬тини А2363 3, котрій належав полігон, а також полковники з військо¬вої кафедри Водного університету4.

— Ну що там? — не підіймаючи макітри з трави, спитав Джонік.

1 Coordinated Universal Time (UTC) — синхронізований світовий час. Загальноприй¬нята точка відліку локального часу в часових поясах. За опорний UTC взято місце¬вий час на довготі Гринвіча чи Лондона (нульовий часовий пояс). UTC +2 означає, що поясний час на 2 години випереджає поясний час у Британії. 11е так давно син¬хронізований час називався Greenwich Mean Time (середній час за Гринвічем) і по¬значався GMT.

2 АК-74 — автомат Калапіникова калібру 5,45 мм, розроблений у 1970 році М.Т.Калаїнниковим і прийнятий на озброєння армією СРСРу 1974 році. Є моди¬фікацією автомата АКМ.

3 Дубенська військова частина А2363 дислокується у м. Дубію на вул. Космонавтів. 2.

4 Національний університет водного господарства і природокористування (в народі — Водник або Водний) — найбільший (11 тисяч студентів) технічний університет у м. Рівне. Заснований у 1915 році в Києві і лише у 1959-му перенесений до Рівного.

— Лягають, — сказав Левко. Норматив по стрільбі здавали ле¬жачи.

Лейтенант проревів команду. Хлопці попадали на розстелене ряд¬но і стали готуватися до стрільби. Нараз Левко угледів, як якийсь не¬зграба з 2-го відділення, встромляючи ріжок з патронами в АК-74, відвів ствол убік, ледь не на голову свого сусіда. Тієї ж миті лейтенант, плюючись і бурхаючи, немов вулкан, накинувся на хлопця і зацідив ногою під ребра. Далі посипались добірні матюки. Курсант зіщулив¬ся і покірно направив автомат у поле.

— Як з цепу зірвався, — прокоментував епізод Бодя Макаренко, один із тих чотирьох, що сиділи нижче.

— А ти б не зірвався? — став на захист лейтенанта Джонік. — Ці¬лий день марудитися зі шмаркачами, яким уперше за час навчання на кафедрі дали автомат у руки. У половини від збудження слина тече й ерекція така, що хоч дрова рубай, а в очах картинки з «DOOM III» чи «Half Life 2». Так і жди, хтось ошаліє і почне палити вусе, що рухаєть¬ся. — Джонік скрушно зітхнув, подумавши про непросту командирську долю. — Вони ж за нас відповідають. Я «шакалам»1 не заздрю...

Насправді Джоніка звали Геною. Звідки взялося «поганяло» Джонік, не знав навіть сам володар прізвиська. Його сім’я десять років жи¬ла у Сполучених Штатах, де тато працював будівельником. Це аж ні¬як не пояснювало походження клички, оскільки в Америці Джоніка називали по-нормальному — Геннадій (звісно, якщо той дикий про¬нонс «Джіннаді-І» можна вважати нормальним). У 2003-му в Гени¬ного тата щось не пішло і він повернувся до рідного Рівного. Гена, який левову частку свідомого життя провів у Штатах, на диво легко змирився з українськими провінційними реаліями: швидко знайшов собі друзів і включився у навчання. Хоча від американських звичок не відмовився: Джонік обожнював американські молодіжні комедії (ди¬витися тільки в оригіналі!), американський футбол (за півроку підса¬див на нього половину двора) і комп’ютери «Apple» (у 2004-му вони були зовсім непопулярні в Україні). Мабуть, через Штати його й на-рекли Джон і ком, хтозна.

А ще з Америки у Джоніка лишився американський акцент. Хлопець вільно говорив українською, проте навіть після трьох років навчання у «воднику» і після року командування навчальним взводом на військо¬вії! кафедрі не призвичаївся по-українськи твердо вимовляти літеру «р». Весь час викручував її на американський манер: ковтав, з’їдав, зм’як-

1. Напівзневажливе прізвисько молодих лейтенантів у армії. — Прим. ред.

шував. Через те дзвінка команда «Рівняйсь!» на шикуваннях у дні занять на військовій кафедрі звучала уДжоніка з легким американ¬ським відтінком. «Взвод, гівняйсь!» — кричав Гена. І весь його відда¬ний 521-й взвод інженерно-технічних військ дружно «гівиявся», тлум¬лячи істеричне іржання.

Зате Джонік поняття не мав про російський суржик, і це у певний спосіб вивищувало його над однолітками. Навіть над Левком, який вважався поліщуком у десятому поколінні і російською говорив з та¬ким акцептом, що не сміялися хіба що собаки.

— Скільки вони мають завалити? — поцікавився Джонік.

Левко (заступник Джон і ка у 521 -му) зиркнув на листок, на якому фіксував результати стрільби інших взводів з військової кафедри. Взводи були сформовані з представників різних факультетів, через що між ними точилася запекла боротьба з метою визначити, хто кращий у навчанні, фізичній та стройовій підготовці і (певна річ!) у стрільбі.

1 Іайзапекліше мірялися силами механіки (521 -й взвод зі студентів ме-ханічного факультету) й економісти (121-й взвод факультету еконо¬міки). У 121-му двадцять дев’ять курсантів, сьогодні всі присутні, во¬ни «поклали» двадцять одну мішень, підраховував Левко. Коефіцієнт влучання 0,72…0,73. У 521-му двадцять сім курсантів, троє відсутні, загалом стрілятимуть лише двадцять чотири. Дві найслабші шістки вже відстрілялися, збивши вісім мішеней. Для того щоб гарантовано виграти, двом останнім групам доведеться «погасити» десять цілей.

— Хоча б п’ять, щоб нам почуватися спокійно, — повідомив Левко.

Переконавшися, що всі інструкції виконані, лейтенанти дали до¬звіл відкрити вогонь. Заскрекотали постріли. Дві мішені лягли миттє¬во. За мить з’їхала на землю ще одна. А тоді в один момент скрекіт ви¬чах. Цок! Клак! Лише поодинокі постріли. Курсанти вистрілювали останні патрони.

— Скільки там, Лео?

— Три.

— Ну... — Джонік ривком сів. — Як же так?

Три. Лише три мішені. Левко прикусив губу. Тепер, навіть якщо їх¬ня шістка зіб’є всі цілі, вони все одно програють неформальне змаган¬ня 121-му. Такої ганьби з «механіками» не траплялося протягом останніх чотирьох років. Левко кинув погляд на пагорб, на якому сто¬яв гурт офіцерів. Незважаючи на чималу відстань, замкомвзводу міг заприсягтися, що полковникЖебрицький, куратор 521 -го взводу, ди¬виться 15 їх бік і журно хитає головою. Користуючись армійською тер¬мінологією, 521 -й щойно капітально обісрався.

З вогневого руоежу одна за одною долинали доповіді про завершен¬ня стрільби.

— Каліки, — презирливо просичав Джонік. — Хіба ні, Лео?

Левко мовчав.

Курсанти продовжували лежати на лінії вогню. Вставати заборо¬нялося, поки останній з шістки не закінчить стрільбу і не доповість, показавши пустий патронник. Раптом хруснув іще один постріл. Джо¬нік з Левком витягнули голови. Крайня права мішень гойднулась і... поповзла вниз.

— Фу-у-у... — всі хором.

До хлопців донісся зраділий і надміру схвильований рапорт: «Кур¬сант Гера стрільбу завершив».

— Герич! Маладєц! — ляснув по коліну Макаренко.

— Не поспішайте радіти. Нам тепер доведеться класти всі, — вда¬вано безпристрасно прокоментував Левко.

— Ага, — кивнув Джонік і додав: — Пора, чуваки. Встаємо, ши¬куємось.

Попередня група, поскладавши автомати, звільнила рубіж. Шість курсантів на чолі з комвзводу Геною, так само підтюпцем, поспішили до озлоблених лейтенантів.

— Перші три — чергою по своїй цілі, — на бігу нагадував друзям Левко (курсантам видавали лише по шістьпатронів). — Решта три — одиночними по тих мішенях, які ще не лягли. Зрозуміло?

— Все пам’ятаємо, замкомвзводе. Не дрейф, — надійшло з-за спини.

Добігли до лінії вогню. Джонік відрапортував лейтенантам про го-товність групи. їм роздали ріжки (у кожному було «запаковано» по шість золотавих патронів калібру 5,45 мм). прогорлали стандартні ін¬струкції, наказали лягати. Джонік упав скраю зліва, зразу за ним на рядно приземлився Левко, далі розмістились інші.

Перевіривши положення запобіжника, Левко вставив обойму в кріпильний отвір АК-74. Пересмикнув затвор. Кинувши короткий погляд наліво, зауважив, що у Джоніка щось негаразд. «Америка¬нець» злісно шарпав ручку затвора, той уперто не піддавався. Ме¬ханізм заклинило.

— Товаришу лейтенант... — Гена поклав автомат біля себе й обер¬нувся до офіцера, впираючись рукою і трохи піднявши тулуб над рядном.

— Лежати!!! Б...дь, мудак, якого хера ти встаєш?! — Лейтенант припечатав Джоніка важким військовим черевиком до землі. — Я ска¬зав: лежати, єбла-а-ан!!!

Від удару по спині Джонік харкнув слиною, наче йому влупили в со¬нячне сплетіння. Левко скривився.

Комвзводу витягнув руки, показуючи, ідо не збирається торкатися АК-74, і прохрипів:

— Т-товаришу лейтенант... хе... дозвольте звернутися.

— Б...дь, дозволяю!

— У мене, здасться, автомат заклинило.

Не знімаючи ноги з Джоніка, лейтенант нахилився і підняв авто¬мат. Посмикав затвор — той справді не працював. Потому вийняв рі¬жок, переставив його в інший автомат і подав зброю Гені.

Решта налаштувались до стрільби без проблем.

— Вогонь, салабони!

Левко переставив перемикач режиму в положення АВ1 і затримав дихання. Притулив шоку до прикладу АК-74, навів мушку на ціль. Да¬леко в полі стримів вирізаний із листової сталі контур людини (дідько, яким же він маленьким виглядає звідціля!). Хлопець уперся носаками черевиків у землю і гладко смикнув спусковий гачок.

Та-да-да! Три кулі вилетіли вмить. Левко не встиг навіть кліпнути. Віддача вийшла слабкою, принаймні слабшою, ніж він очікував.

Та-да-да-да! Цього разу зліва. Джонік перестарався і смикнув ку¬рок занадто сильно, випустивши більше половини боєзапасу — чоти¬ри чи п’ять куль.

Левко звів голову над прикладом. Ного мішень хилилася додолу. Крайня ліва стояла на місці. Джонік промазав! Правда, після такого штурхана по хребту нічого дивного. Щойно замкомвзводу зібрався ше¬потом підбадьорити свого товариша, Джонік ще раз пальнув. Бах! Бах!

І цього разу знов поквапився. Не націлившись як слід. Гена послав останні кулі повз ціль.

«Мазило! — подумкн залютував Левко. — Програємо ж на хрін!»

— Fuck! Лео, допоможи, — благально зашепотів Джонік. — Я об- лажався.

Перед тим як перекинутись на крайню мішень, Левко покосився праворуч. З чотирьох височіла незбитою тільки одна. У хлопців іще нібито лишались патрони, значить, покладуть. Мусять покласти. То- (і він повернувся ліворуч і сконцентрувався на мішені Джоніка.

— Я беру, —• сказав голосно. — Ліву я беру!

І Іісля першого влучання цілитися було спокійніше. Левко намацав великим пальцем перемикач і переставив його на поділку вниз -— на

1. Режим вогню АК-74 довгими чергами (автомат).

ОД1. Сумістив верхню точку прицільної мушки з грудьми сталевого манекена, вдруге затамував подих і...

...Не вистрілив. За мить до того, як натиснути на спусковий гачок, у голові спливла химерна думка: «А що, якби замість мішені сто¬яла людина?» Левко заплющився, уявляючи, що в кущах за сотню метрів від лінії вогню вишикувались не ряд кострубатих обрисів, а... живі солдати. Мозок вималював їх напрочуд вправно. Хлопець здриг¬нувся, розплющив очі і... замлів. У чагарнику на місці мішені справді стояла людина. Не солдат. Молодий хлопець у цивільному одязі: сіра сорочка із закачаними рукавами, темно-сині джинси. Юнак поглядав кудись убік, в абсолютно інший бік від вогневого рубежу, схоже, не підозрюючи, що через секунду може попрощатися з життям...

Самонавіювання вийшло настільки вдалим, що Левку довелося кілька разів труснути головою, аби отямитися. «Що за дурня, чу¬вак? — вилаяв сам себе. — Нема там нікого». Він зосередився на ці¬лі і натиснув курок. Коротке «клак!» — і мішень почала опускатися до землі. Хлопець зиркнув направо. Мішені зникли. Жодної не було. Вони «погасили» всі цілі.

Бінго! Перемога!!!

Левко з насолодою відправив дві останні кулі у небо над кущами, відщепив обойму, зробив контрольний постріл, переконавшися, що у стволі не залишилось патрона, поставив автомат на запобіжник і від¬тягнув затвор, гордо повідомивши:

— Курсант Бартош стрільбу завершив!

Один із лейтенантів пройшовся вздовж курсантів, перевіряючи па-тронники, і тільки тоді дав команду підійматись. Зводячись на ноги, Лео непомітно загріб долонею кілька гільз, що рясно вкривали рядно.

Просто так, на згадку.

Хлопці вишикувались у колону по одному. Левко обтрусив спину Джоніку: ♦

— Ти як? Ребра цілі?

— Цілі, — пробурчав Джонік, угвинчуючи обурений погляду не¬нависного офіцера. — Як з цепу зірвався... Хіба ні, Лео?

На загальному шикуванні перед посадкою в автобуси, проходячи повз деморалізовану ватагу «економістів», Левко вибрав момент, ко¬ли в їх бік не дивились полковники, і тицьнув 121 -му середнього паль¬ця. Ловіть гостинець, салаги! З любов’ю від «механіків»! П’ятий рік поспіль взвод механічного факультету кращий у стрільбі. Кращий

1.Режим вогню АК-74 одиничними пострілами.

у всьому!.. Йому відповіли понурими позирками. Хтось, заховавшися за спинами товаришів, форкнув:

— Пішов ти! — але на тому все закінчилося.

Зрештою броунівський рух курсантів припинився і взводи вишику¬вались. Крижини хмар потовщали і стали наповзати одна на одну. Сон¬не майже не показувалось. Лиш де-не-де, неначе ополонки, синіли шматки чистого неба. Вітерець зробився зовсім не липневим.

Разом з іншими Левко стояв у строю, краєм вуха дослухався до не-оковирної напутньої промови начальника військової кафедри і пригаду¬вав найяскравіші епізоди стрільбищ. Раз за разом смакував перемогу над «економістами». Якби він не поцілив у мішень Джоніка, вони про¬грали б. Хлопець уже встиг порахувати на телефоні: сімнадцять цілей чають коефіцієнт 0,708, що менше, ніжу 121-го. Вісімнадцята «по¬гашена» мішень воднораз вивела його взвод уперед — 18/24 = 0,75. ІІого вісімнадцята.

Втім, був один спогад, який він старався оминати. Той дивний момент, що передував вирішальному пострілу. Левко гнав його геть, заштовху¬вав углиб свідомості, але ніяк не міг спекатися. Та сама нав’язлива дум¬ка постій но лишалась на видноті. Причеплива, наче реп’ях, вона п’явкою пристала до мозку і дзижчала притишеним тлом за рештою приємних спо¬минів. Що було б, якби на місці мішені стояла жива істота? Чи ви¬стачило б у нього мужності вистрелити? Чи зміг би він так само холоднокровно пустити кулю в людину?

Хоча навіть не це було головним. Якоїсь миті Левко навдивовижу чітко збагнув, що те химерне навіювання — це не продукт його під¬свідомості. Морочливі міркування могли бути хворобливим вихлопом із перенапруженого у критичний момент мозку, але не той хлопець, не гой незрозумілий обрис, що виринув на місці мішені. Він прийшов івідкілясь ззовні. У цьому Левко не мав ані найменшого сумніву.

Бо юнак був темношкірим.

22 липня 2008 рокц.

[UTC-5] Хатина Тора Сандерса

36 км на північ від Пуерто-Мальдонадо1. регіон Мадре-де-Діос. Перу

Тор Сандерс відчував, що вони припливуть. Старий норвежець міг скільки завгодно заспокоювати себе, нібито спускався в таку ранню

1 Пуерто-Мальдонадо — місто на південному сході Перу в амазонських тропічних лі¬сах за 55 км на схід від кордону з Болівією, столиця регіону Мадре-де-Діос. засно¬ване 1902 року. Розташоване нагберегах річки Ріо-Мадре-де-Діос, що є притокою Амазонки, і оточене найбільш дикими й важкопрохідними лісами на планеті.

годину до розхитаного вбогого причалу за кілька метрів від своєї ха¬тини, просто щоб набрати води, та насправді він знав, що сьогодні вранці мусить їх побачити.

Тор боявся. Чоловіка сковував благоговійний жах, а руки і спину обсипало пухирцями завбільшки з мурашині яйця (і такими ж мото¬рошно білими) від однієї короткої думки про те, що невдовзі пропли¬ве повз нього вниз по течії Ріки Каменів, Ріо-де-лас-П’єдрас, або, як називають її місцеві, Такуатіману. Скільки їх спустять сьогодні? Двох? Чотирьох? А раптом більше? Норвежець здригнувся. Бувало і таке. У 2005-му, якщо йому не зраджувала пам’ять. Тоді він встиг нараху¬вати семеро мерців.

Як подумати. Тор Сандерс багато чого віддав би, аби лежати зараз на невигадливому лежаку в спальні на другому поверсі своєї хатини, за-кутавшись улюбленою легкою ковдрою, зітканою з вовни лами (її по-дарувала індіанка з селища Ойянтайтамбо), відмежувавшись від усьо¬го світу: від Ріо-де-лас-П’єдрас, від болісних спогадів, котрим начхати на відстань і час (сорок років... сорок довбаних років!), що відділяли йо¬го віддавно вже не рідної Норвегії, і, звісно, від плота, що от-от мав ви-малюватись у тумані. Водночас Тор не міг не дивитися. Темна сторона свідомості, що поруйнувала йому все життя і яку він змії’ упокорити, лиш усамітнившись у найбільш неприступних джунглях Південної Америки, насправді прагнула видовища. Не так багато трапляється у цій глушині (якщо бути відвертим, то взагалі нічого не трапляється... рока-ми), щоб гребувати такою подією. Ті люди й так мертві, він ніяк не до-поможе їм, вони пропливуть повз хатину і повз пляж, що [$Ьтіеняє ха¬щі відводи на протилежному березі річки, незалежно від того,’стоятиме Тор на причалі чи ні. То яка, в біса, різниця? Зате побачене дасть харч для мозку (байдуже, що бридкий), виштовхне з голови інші, ще більш гіркі спогади, і не дозволить з’їхати з глузду безкінечними вечорами про¬тягом сезону дощів. Крім того, було ще дещо. Тор Сандерс не дурень (так завше казав його батько, дубасячи Тора обрубком швабри по но¬гах і спині через якусь дрібну провину, а часто і без неї). Норвежець усвідомлював: хай там хто готує пліт до спуску, він витрачає на це купу зусиль. Треба нарубати дерев, обтесати і зв’язати колоди докупи, роз¬садити «пасажирів». Це цілий ритуал, марудний і нелегкий, а тому ні¬хто не вдаватиметься до нього без вагомої причини. Мерців спускають з невною метою. їх виставляють напоказ. Покійники демонструють, за¬свідчують собою грізне попередження: НЕ ЙДІТЬ ВАМ ТУТ НЕ РАДІ ВАС СЮДИ НІХТО НЕ КЛИЧЕ. А значить, на них треба дивитися. Дивитись і показувати, що розумієш послання.

Тор вступив на причал, що видавався в річку лише на кілька кроків. Дошки жалібно скрипнули, примусивши літнього норвежця неприем¬но скулитись. Сандерс глибоко вдихнув і роззирнувся. Річку Каменів і мангрові зарослі, що заповзали у воду на його боці, застеляв нерухо¬мий туман. За молочною імлою не було видно пляжу на іншому березі (Тор іноді перепливав річку і засмагав там, недовго, наскільки витри¬мувала ніжна скандинавська шкіра, бо тільки там не було комарів). Джунглі довкола хатини стояли мертвотно тихими, так, наче здогадува¬лись, що має незабаром статися. Такими тихими, аж у вухах дзвеніло. «Знову піднявся тиск, — зміркував Тор, прислухаючись до монотонно¬го, майже нестерпного гулу у вухах. — Старію». Він зиркнув скоса на порожнє відро і подумав, що варто було б набрати води (або хоча б вда- і н, що набирає), проте не зміг примусити себе зігнутися.

У тумані над серединою річки безгучно, наче привид, промайнув птах.

Чоловік вичікувально (і в той же час із мукою) вгризався очима у вигин Ріо-де-лас-П’єдрас. Спливло п’ять хвилин, за ними ще п’ять, потім десять, а Тор стояв з відром у правій руці і телющився на північ¬ний захід. Нічого не змінювалось. Здавалося, нетрища залило не ту¬маном, а клеєм. Невже цього разу помилився? Але ж тиша... Така без¬мовність приходить рідко, раз на кільканадцять місяців, щоразу тоді, коли з півночі спускаються небіжчики.

Ще п’ять хвилин — і все так само тихо...

Тор Сандерс не вірив у привидів, духів померлих, віщі сни та ін¬шу окультно-містичну маячню. Він багато недоброго накоїв у житті і, якби вірив у пекло, вже вкоротив би собі віку або принаймні по¬клявся б. Норвежець знав, що мерці пропливуть сьогодні, але не че¬рез те, що вони йому привиділися чи загадковий голос нашептав про них уві сні. Відучора в сельві запанувала тиша: затихли цикади, шовкли птахи, щезли ледь вловні (хоча зазвичай постійно присутні) шерехи щурів і пугикання мавп, що продираються крізь гілля. Гігант¬ські річкові видри, які облаштували кубло під уривистим схилом нище за течією, також не показувалися. Джунглі принишкли, а це означало одне: десь вище по Ріо-де-лас-П’єдрас, можливо, за милю чи дві від хатини Тора Сандерса, хтось валить молоді дерева чула-чу- пл1 і робить із них пліт. Норвежець ніколи не намагався дізнатися, хто

1. Quararibea согсіаіа (південноамериканська самото або чупа-чупа) — високо пло¬доносне дерево, що росте в амазонських лісах Бразилії, Колумбії. Еквадору та Пе¬ру. Сягає в висоту 45 метрів. Плоди оранжево-жовті, їстівні.

це (татусь мав рацію: він же не дурень), але усвідомлював, що ті іс¬тоти поряд. Такуатіману страшенно звивиста; щоби пліт досягнув то¬го місця, де вона впадає в Ріо-Мадре-де-Діос, а потім доплив до при¬стані в Пуерто-Мальдонадо, його слід спускати низько за течією, а не з глибини лісів. Гнітюче передчуття не дозволяло старому заснути протягом ночі, проте це передчуття було наслідком спостережень і аж ніяк не голосом інтуїції, що линув ізсередини. Тор був певен: во¬ни прийдуть.

І мерці з’явилися...

Тор здогадався про наближення плоту, бо туман почав рухатися. Спершу це скидалося на банальне мерехтіння в очах, проте згодом з-за вигину річки (надсамою поверхнею води) посунули перші вираз¬ні клубки. Невдовзі крізь них проступив плескатий обрис, що повіль¬но плинув за течією.

Пліт.

Він наближався.

Тор Сандерс зробив крок уперед, ставши на край гіідмостя, ризи¬куючи впасти, якщо подасться тулубом вперед, і дивився, широко роз¬плющивши очі. По спині забігали мурашки, дихання прискорилось. Пліт насувався, як завше ще свіжий (колоди не встигли розбухнути від води і навіть не всюди намокли), коли зненацька норвежець помі¬тив другий силует, що безшумно виринав з-за вигину. -г

«Ого, то сьогодні їх двоє... Брати-близнюки#, — подумав Тор. На¬справді він не надто здивувався (раніше таке траплялося ), просто При¬кинув, що мертвяків цього разу буде більше. Більше ніж чотири.;

На першому плоту їх було троє. Попри густий туман Тор Сандерс роздивився, що всі небіжчики — індіанці мачігуенга. Одного з мерців розіпнули зірочкою, припнувши руки й ноги по кутах прямокутного плота. Голову бідолахи відокремили від тіла і прибили кілком через горло до живота. Понівечена голова була аж чорною від засохлої кро¬ві. Двоє інших тіл лежали з боків від розіпнутого мачігуенга. Одяг по¬шматований, замащений брудом і кров’ю; у кожного покійника не ви¬стачало лівої руки.

Якраз навпроти будинку норвежця річка Такуатіману петляла: над- ходячи з північного заходу, вигиналася спершу на південь, а трохи да¬лі за течією повертала на захід. Кілька секунд Тору здавалося, що ка¬ламутні води женуть пліт акурат до його причалу. Він перестав дихати, відчуваючи, як між пухирцями на шкірі відбруньковуються краплі хо¬лодного поту. Скручені мотуззям колоди повільно, але невідворотно насувалися на Сандерса, та, щойно він зібрався ступити крок назад

( щоб потім плигнути на берег і панічно дременути геть), відбійна хви¬ля спинила пліт і виштовхала назад, на середину річки.

Тор видихнув.

Другий пліт сунув повільніше, бо глибше сидів у воді. Покійників на ньому накидали абияк. Тіла скоцюрбились, переплелися, нагаду¬ючи клубок товстих неоковирних змій. Вниз за течією пливла без¬формна кучугура з людського м’яса, з котрої то тут, то там витикала¬ся нога, рука, чиясь потилиця... Витріщившися, Тор став рахувати.

«Один, два, три, чотири, п’ять... — Пліт рухався, норвежець збив¬ся. — Прокляття! Один, два, три... п’ять... сім... — Зробив паузу, по¬жираючи небіжчиків вицвілими очима. — Вісім?» Скільки ж їх там? Семеро? Восьмеро? Тіла були покалічені, на похідному одязі, наче ні зо рун к и на зміїній шкірі, проступали криваві патьоки. Найбільше познущалися з голів. У всіх, які Тор Сандерс зміг вирізнити з кучу- і урн, невідомі кати повідрізали вуха, губи й носи, викололи очі. На місці очних яблук полискували гладенькі й чорні річкові камінці. Ли- оонь, ті вставлені камені жахали найбільше. Норвежець думав, що мав би відчувати жаль до нещасних, проте чомусь ненавидить їх і бо¬їться. Чорні камені замість очей перетворювали безжально закато- нлних невинних жертв на кровожерних демонів, людиноподібних монстрів з іншого світу, які не заслуговують на співчуття. Більшість небіжчиків, як і на першому плоту, були бронзовошкі- рими чорноволосими мачігуенга. І тільки тоді, коли пліт проминув при¬чал, Тор помітив бліде обличчя, притиснуте до колод чиєюсь розбух- тю литкою. Також без носа, вух і очей. Отже, принаймні один із них білий. Тор не встиг відійти від першого потрясіння (десятеро... цього ро¬ку спустили мінімум десятеро!), коли йому в горлянку вчепилося друге. З північного заходу насувався третій пліт. Покремсане зморшками лице норвежця збіліло, а порожнє відро випало з рук. Лунко вдарившись, воно затрималось на крайній дош¬ці, гойднулося, наче роздумуючи, падати чи залишатись, а тоді шубовс¬нуло у воду. Тор відступив на крок і вперше за ранок подумав, що кра¬їно було не виходити. Краще було лежати, нехай і без сну, втупившись у стелю і нервово смикаючи закладеними одна на другу ступнями, тіль¬ки б не спускатись до води і не бачити цього пекельного параду. На третьому плоту було лише двоє тіл. Вони сиділи, повернувшись обличчям одне до одного і гю-турецьки склавши ноги. Обидва — бі¬лошкірі. Живі? — тьохнуло у норвежця під серцем.

Аби ж то. Як і в попередніх мерців, з облич було видалено губи, ву¬ха, носи і навіть повіки. На місці очей — відполіровані камені. На бі¬цепсах — незрозумілі поздовжні розрізи, що вже почали гноїтись. Од¬не з тіл, схоже, належало жінці. Сандерс не був упевнений на сто відсотків, адже обидва мерці мали короткі стрижки, а лиця були та¬кими понівеченими, що годі розрізнити стать, але на сорочці, на гру¬дях покійниці, проступали багряно-чорні плями овальної форми — так могла виглядати лише жінка, якій відрізали молочні залози.

Перші два плоти трохи розігнали туман, тож, коли третій порівняв¬ся з причалом. Тор роздивився чоловіка й жінку напрочуд чітко. І зро¬зумів, чому вони сидять. Голова чоловіка була закинута назад. Шия надрізана й розчахнута, чимось нагадуючи другий рот — зухвало усміх¬нений, і крізь розрив витикався кінець загостреної палиці. («Немов олівець із пеналу, — подумав Тор і тут-таки здригнувся: — Проклят¬тя! Паскудство! Про що я думаю?!») Чоловіка й жінку настромили на затиенені між колодами палі і в такому положенні пустили в недовге плавання до Пуерто-Мальдонадо.

Останній пліт беззвучно зник за поворотом річки.

«І це вже вшосте за останні десять років...» — якось відсторонено’ відзначив Тор. Так астроном проводжає комету, яку давно дослідили.

Одинадцять років тому, взимку 1997-го, вперше побачивши шАт з мерцями, Сандерс страшенно перелякався і... зробив велику помил¬ку. Норвежець приїхав у Перу сорок років тому, покинувши батьків¬щину з причин, про які він уже чотири довбані десятиліття намагався забути. На той час Республіка Перу була цілковито вільною країною. Чи не найвільнішою у світі. Ти міг прожити сорок, п’ятдесят, шістде¬сят років, зрештою — все життя, і ніхто за цей час жодного разу не попросив би тебе показати паспорт. Звісно, якщо жити по-людськи. Тор осів у невеликому містечку Трухільйо на півночі країни, сподіва¬ючись почати все спочатку, але жити по-людськи у нього не вийшло. Причини були різні: зовнішність (перуанки штабелями падали до ніг синьоокого блондина), запальний характер, хороші товариські стосун¬ки з віскі тощо. Після п’яти років у Трухільйо молодий Сандерс влип¬нув у чергову неприємну історію, що поставила його перед вибором: дістати свій паспорт і повернутись у Норвегію, де на Тора чекало до¬вічне ув’язнення, або ж тікати ще далі. Так він опинився у Пуерто- Мальдонадо, а згодом і? амазонських нетрях, де безвилазно киснув уже протягом тридцяти чотирьох років. Часом Тор підсміювався над со¬бою: він тікав, не бажаючи скніти до смерті у в’язниці, а загнав сам себе в глушину, стократ гіршу за одиночну камеру. Сидів би зараз

у НІорвегії, міг би хоч телевізор подивитися... Так ось, узимку 1997 ро¬ку совість напосіла на норвежця з особливим завзяттям. Побачивши мерців, він поплив навздогін, пригнав пліт до причалу, переконався, що серед них немає живих, і тільки після того сам приволік тіла до Пуерто-Мальдонадо. На той час навіть у такій країні, як Перу, без пас¬порта вже не можна було. Тора півтора тижні протримали у буцегар¬ні, протягли через кілька виснажливих, але безглуздих допитів, після яких він почав думати, що вбивства повісять на нього, а потім... від¬пустили. У нього не було паспорта, не було візи, не було дозволу на проживання, а йому доз вол или піти. Відчиняючи камеру, старший офі¬цер майже благально подивився на норвежця і промовив: «Не встрявай. Хай буде як є». Сандерс довго не міг збагнути, в чому річ, поки у 1998-му не наштовхнувся на новий пліт. Він помалу почав розуміти. Мерці спускаються з лісів, їх ховають, і... на тому все закінчується. Іс¬трії, звісно, лишаються, їх потай передають із уст в уста, часом вони навіть вислизають за межі країни, але без печаток і підписів свідків ці кюрії — лише міфи. З 1998-го Тор ніяк не реагував на покійників (певна річ, якщо не брати до уваги перестрах). Поки його не чіпають, і пін не чіпатиме...

Старий норвежець постояв ще трохи, зі щемом у серці вдивляючись у мряку (а що, як буде четвертий?потім розвернувся і, перебо¬рюючи ниючий біль у суглобах, почовгавдо хатини. Ввечері він напив¬ся до безтями.

Через три тижні, скуповуючись на ринку в Пуерто-Мальдонадо, Тор натрапить на старий номер «ЕІ Соmегсіо», з якого довідається, хто са¬ме пропливав повз його причал того моторошного туманного ранку.

“Daily Mail”

THURSDAY, JULY 24, 2008

www.dailymail.uk 50 с

ШОКУЮЧІ HOBИНИ

Тринадцять понівечених тіл

Учасники експедиції сера Пола Холбрука знайдені в Перу мертвими1

Джудіт Тойнбі

Вчора опівдні посол Перуанської республіки в Лондоні Хосе Луїе Біскет підтвердив інформацію проте, що загін британського природознавця се¬ра Пола Холбрука, зв’язок із яким урвався 5 червня, знайшли у Пуерто- Мальдонадо. Всі учасники, в тому числі Пол Холбрук і австралійський біолог Кетріи Муні, — мертві. Виявлено тринадцять тіл, більшість ІЗ’ЯЙіХ жахливо скалічені. Тіла знайшли на плотах, які прибило течією до1 При¬стані Пуерто-Мальдонадо 22 липня приблизно о 9:30 за місцевим часом.

Жорстокі каліцтва, що їх, за попередніми даними, завдали дослід¬никам іще при житті, шокували не лише Британію, а й весь цивілізо¬ваний світ. Серу Полу зловмисники відрізали статевий член, повіки, вуха, ніс, губи, соски на грудях, викололи очі і вирвали нігті. Крім то¬го, Холбруку вибили практично всі зуби, на місце яких вставили шмат¬ки прозорого кварцу. Обличчя Кетріи Муні сплюндрували таким са¬мим чином; на додачу жінці відрізали груди. Обидва науковці сиділи на палях.

Інші знайдені тіла належать індіанцям місцевого племені мачігуен- га, котрі працювали носіям’и підчас переходів по джунглях; вони та¬кож понівечені. У багатьох не вистачає кінцівок.

1. Стаття у – Daily Маіl за четвер, 24 липня 2008 року. Daily Мail — британська що¬денна газета-таблоїд, заснована 1896 року і розрахована па представників так звано¬го нижчого” середнього класу, друга за загальним накладом ( після <- The Sun – ) га-зета Великої Британії, але перша в історії країни, чин денний наклад перевищив мільйон копій. Щоденний наклад Daily Mail '-— у середньому 1 991 275 примірників.

Ввечері в редакцію «Daily Mail» телефонував невідомий, який спо¬вістив, що це не перша експедиція у верхів’я Рїо-де-лас-П’єдрас, яка завершується трагічно. Раніше у сельву вирушали безіменні шукачі пригод, полюючи на руїни й золото інків, тож їхня загибель проходи¬ла непоміченою. Цього разу ім’я Холбрука надало справі розголосу. 5а словами аноніма, протягом останніх десяти років мінімум шість ра- іів у Пуерто-Мальдонадо припливали плоти, навантажені мерцями.

Наразі ця інформація перевіряється.

Прем’єр-міністр Гордон Браун висловив співчуття сім’ям науков¬ців і пообіцяв, що докладе всіх зусиль, щоб відшукати тих, хто скоїв варварське вбивство, і притягти їх до відповідальності. Водночас Бра¬ун жорстко розкритикував Перу, прямо звинувативши уряд країни у бездіяльності. «Про те, що у них [у експедиції Холбрука — Д. Т.\ проблеми, було відомо ще півтора місяці тому. І що за цей час зроби¬ли перуанці? Нічого! Рятувальники пальцем об палець не вдарили, щоб з’ясувати місцезнаходження сера Пола і його людей. Навіть за¬раз, після виявлення трупів, місцева влада не вжила жодного заходу для того, щоб по гарячих слідах перехопити злочинців», — сказав прем’єр-міністр.

Втім, існує інша думка. Високопоставлений чиновник із міністер¬ства закордонних справ Британії, який побажав лишитися неназваним, заявив у розмові з журналістом «Daily Mail», що британські на¬падки на Перу мають на меті одне: приховати власне безсилля. «Сер Пол поринув у найбільш важкодоетупні ліси на планеті. Він перебу- вав за сотні кілометрів від найближчого житла, схований під непро¬никним покровом тропічного лісу. Можна як завгодно довго винува¬тити перуанців, але річ у тім, що ми — не боги. Ми забуваємо, що навіть найсучасніша техніка має чіткі обмеження. Щоб урятувати лю¬тей, недостатньо вислати за ними гелікоптер. їх потрібно спершу зна¬йти, а для цього знадобляться шість, вісім, може, навіть дюжина гвип- гокрилих машин. Де їх взяти? У Пуерто-Мальдонадо немає жодної. Та навіть якби були, сер ГІол забрів надто далеко. Вертольоти мають певний радіус дії. їм довелося б заправлятись у Пуерто-Мальдонадо, летіти до ймовірного місця перебування експедиції, кружляти там і миттю повертатись, інакше вони зваляться посеред сельви без паль¬ного. Ви мусите розуміти, на планеті існують місця, такі як Еверест, Південний полюс чи Мадре-де-Діос, попершись куди ви не повинні чекати на рятувальний гелікоптер... Навіть якби біля Ліми стояв увесь військово-морський флот її величності, навряд чи ми могли б щось вді¬яти», — стверджує чиновник.

Нагадаємо, сер Пол Холбрук півроку тому вирушив у джунглі Мадре- де-Діос па південному сході Перу на пошуки рудобородого тіті, рідкіс¬ного і донині офіційно не відкритого представника приматів, якого...

The Guardian

хто вои«?

Четверо з тринадцяти знайдених тіл не належали до експедиції Холбрука1 Хадлі Фрімен (Hadley Freeman) спеціально для «The Guardian»

Свіжі подробиці резонансного «повернення» групи Холбрука заганя¬ють слідчих у глухий кут. Чергове відкриття додало таємничості заплу¬таній історії.

Учора стало відомо, що принаймні четверо з тринадцяти тіл, які ран¬ком 22 липня 2008 року прибило течією до пристані селища Пуерто- Мальдонадо, не належали до експедиції Холбрука. Про це на прес- конференції повідомив аташе британського посольства в Лімі Кліффорд. Страттон. Серед незнайомців двоє білих, один представник негроїдної- * раси й один азіат (найімовірніше китаєць). Відомо, що в групі Холбру- ‘ ка на момент відплиття з Пуерто-Мальдонадо було лише двоє білих; ав-стралійський ентомолог Кетрін Муні і сам сер Пол (чиї тіла наразі пе-ребувають у міському морзі й будуть відправлені рідним найраніще за два тижні), — решта учасників були представниками місцевих індіан¬ців мачіїуенга (їх точна кількість донині не встановлена, та вже зараз зрозуміло, що частина мачігуенга досі лишається в джунглях).

Цілком випадково того ж дня пощастило ідентифікувати одного зі сто-ронніх. Ним виявився італійський мандрівник Лука Молінарі, який зник безвісти влітку 2002-го в джунглях штату Акре на крайньому заході Бра-зилії, майже за півтисячі кілометрів від останнього встановленого місця перебування групи Холбрука2. Сеньйор Молінарі не мав наукового сту¬пеня, був радше авантюристом, який нишпорив уздовж Ріо-Пурусу по¬шуках легендарного загубленого міста інків Паїтіті (що часом ототожню¬ється з Ельдорадо). Судячи зі стану небіжчика, Молінарі був у доброму здоров’ї протягом п’яти років після того, як його перестали шукати.

1 Стаття у – The Guardian – и вівторок, 29 липня 2008-го. – The Guardian; — бри-танська національна суспільно-політична щоденна галета, одна з найвнливовіших у країні, заснована 1821 року, щоденний наклад — 204222 примірники. Бразильський штат Акре межуе з перуанським регіоном Мадре-де-Діос.

Імена інших трьох незнайомців встановлюються.

Ще одна цікава деталь. Серед документі в, які виявили на плотах ра- «>м із небіжчиками (здебільшого карти, описи кількох нових видів, а та¬кож закордонні паспорти Холбрука і Муні), опинилось водійське по¬свідчення на ім’я Ґуннар Іверс. Нам вдалося зв’язатись і поговорити І власником документа. Ґуннар Іверс — маловідомий шведський худож¬ник. Йому 67, останні кілька років він проживає в Амстердамі. Ґуннар був вражений, коли почув, іцо його водійське посвідчення припливло з джунглів разом із трупом сера Пола (о, так, звісно, він чув про експе¬дицію). За його словами, він ніколи не був у Мадре-де-Діос і навіть не наближався до Пуерто-Мальдонадо, а посвідчення загубив у 2003-му підчас візиту в Перу (відвідував лише лінії Наски та Мачу-Пікчу). Ста¬рші швед не уявляє, яким чином його водійське посвідчення потрапило на пліт до сера Пола чи до тих людей, які цей пліт спускали.

Кліффорд Страттон впевнений, що найближчими днями у розслі¬дуванні трагічної загибелі сера Пола Холбрука відбудеться відчутне зрушення. Слідчі наразі розіслали фотографії трьох неідентифікова- них тіл міністерствам закордонних справ відповідних держав, тісно співпрацюють із Інтерполом, а також намагаються вийти на контакт І кимось із тих, хто у 2002-му йшов по слідах Луки Молінарі.

USA Today

FRIDAY, MAY 8, 2009 $1.00

СМЕРТЬ Холбрука: новi загадки.

«Британця не було в тих місцях, із яких надходили сигнали GPS-датчиків», — каже американський орнітолог1

Ричард Хаммет

Недавні відкриття спричинили нову хвилю дискусій навколо загибелі одного з найвідоміших зоологів сучасності, сера І Іола Холбрука, яко¬го по-звірячому закатували в Перу в липні 2008 року.

1. Стаття в – USA Today» за п’ятницю, 8 травня 2009 року. USA Today* — загаль-нонаціональна американська щоденна газета, заснована 15 вересня 1982 року. З 2003-го змагається з The Wall Street Journal* за звання найбільш тиражованого видання США. Середній щоденний наклад USA Today> — 1817446 при¬мірників.

2008-го, якщо вірити супутнику, Холбрук різко повернув, і саме після цього моменту сліди наче вивітрюються. Я пролетів увесь маршрут від повороту до кінцевої точки і не побачив нічого, що свідчило б про перебування людини. Локатори, може, й були там, але Холбрук — ні. Я стверджую, що після 7 червня британця не було втих місцях, із яких надходили сигнали GPS-датчиків».

За альтернативним коментарем ми звернулися до керівника об’єд¬наної слідчої групи Робіпа Левайна, 48 років. Левайн відреагував до¬волі різко: «Повна маячня. Наскільки мені відомо, щоб триматись v повітрі, «Cessna» мае рухатися зі швидкістю щонайменше 160 км/год. Як можна шукати щось у тропічному лісі, коли мчиш над ним у літа¬ку? Ярдлі нічого не бачив, бо не міг нічого бачити. Це все одно що на¬магатися витягнути голку з копиці сіна, гасаючи довкола неї на спор¬тивному автомобілі».

Зауваження, що Ярдлі все ж спостеріг рештки табірних багать, Ро-бін Левайн відмовився коментувати.

Ані британці, ані перуанці досі не спромоглись організувати пошу¬кові загони, котрі пішли б по слідах загиблої експедиції. Охочих немає.

Дороги що ми обираємо

13 березня 2012.18:25 [UÏC+2] Піцерія «Санта-Марія» Рівне. Україна

Незважаючи на будень, простора зала на другому поверсі «Санта-Марії» була вщерть заповненою. Левко приткнувся біля дальньої від схо¬пи стіни і похмуро зиркав на відвідувачів. Навпроти молоде сімейство (.зштовхувало у тлустого п’ятирічного малюка салат із. крабових па¬личок. Малюк мимоволі орудував щелепами, час від часу спиняючись і блимаючи навкруги. Немовби шукав, до чого прискіпатися і заката- I и гарненьку істерику. Зліва (найімовірніше) вершилося перше поба¬чення: худющий студент ( певно, першокурсник) сидів навпроти циба¬тої, коротко підстриженої дівулі. Збоку на столі спочивала непоказна троянда. Студент нервував, невпопад вистукуючи ногою по підлозі. Решта клієнтів виглядали звичайними трудягами, що прийшли на пи¬во після завершення робочого дня.

Атмосфера тиснула на Левка: повітря наскрізь просякло запахом пивних відрижок і неприємним, збудженим гамором.

Потягуючи пляшкове «Stella Artois», хлопець поволі заводився. Він ненавидів чекати. Він видудлив уже дві треті келиха, але який кайф утому, щоб сидіти самотою й цмолити на голодний шлунок теплувате пиво, не маючи змоги замовити піцу? Точніше, замовити він міг, але мусив дочекатися Джоніка. Хлопці не бачились майже два роки, з ча¬су випуску з «водника». І ось тепер, коли нарешті знайшли можли¬вість викроїти день для зустрічі, колишній командир 521-го взводу спізнювався на цілих двадцять п’ять хвилин.

Збігло ще трохи часу. Голод заквилив у шлунку. Левко струснув кистю, вивільнивши з-під манжета сріблястий «Tommy Hilfiger»1, придбанні”! перед минулим Різдвом у duty-iree-магазіші на поромі

1. Tommy Hilfiger>- — американська компанія, що виробляє одяг, взуття, парфу¬ми, годинники та різноманітні шкіряні вироби. Заснована у 1985 році дизайнером з Нью-Йорка Томасом Хілфіджером.

«Viking Line»1 між Стокгольмом і Гельсіпкі. Глянув на синій цифер¬блат. Пів на сьому. Нехай Гена йде у дупу! Не сидіти ж отак увесь ве¬чір голодному! Він вирішив замовити улюблену «Капрічозу» з убив¬чими червоними перчиками, від якої очі вивалюються з орбіт, а кишки аж куріють(чи навпаки, очі димлять, а кишки випадають — у кого як), і в тієї ж секунди побачив Джоніка. Командир 521 -го підіймався схо¬дами.

Найперше, то впадало в око: з часу їхньої останньої зустрічі Гена конкретно набрав вагу. Погладшав кілограмів на п’ятнадцять, не мен¬ше. З жилавого чорнявого хлопаки (зовні схожого на американця) Джонік перетворився на огузкуватого дядька. Лице покруглішало, під очима з’явилися драглисті припухлості. Він змінився до невпізнання.

Вступивши у залу. Гена роззирнувся і побачив Левка.

— О, Бартош! — вигукнув він, проштовхуючись між столами. — Вибачай, старий, затримався. Ну, ти ж розумієш, — діти...

У Левка зачесався язик спитати: «На ’кий хер ти настругав їх стіль¬ки?» Розважливий Джонік несподівано для всіх одружився перед по¬чатком п’ятого курсу. Переддипломним захистом у нього народився первісток. Хлопчик. За рік з’явилася ще одна дитина — цього разу дівчинка.

Але Левко приборкав бажання. Часи, коли вони могли ставити один одному запитання такого штибу і не ображатись, канули в Лету!

— Та розумію. — Левко підвівся назустріч. — Міг хоча б дзеньк¬нути, що затримуєшся.

Вони замовили салати та піцу і... замовчали. Несподівано після більш як року розлуки старі друзі не знали, про що говорити.

— Ти схуд... — зрештою проморив Джонік.

Левко знизав плечима:

— Байдуже. — Обдивився колишнього командира і вирішив, що не коментуватиме його фігуру. А тоді раптом схаменувся: якого біса? Це ж Джонік, його ліпший друг! — А ти — жирний кабан!

Джонік реготнув.

— Таке життя, чувак. У тебе ще все попереду.

Левко поліз у кишеню і витягнув звідти синій квадратний магнітик на холодильник.

— Це тобі, брате Джонні. — На магніті вирізнялась абревіатура КТН, оточена дугами з білих дубових листків і увінчана короною. Вни-

1. Viking Line> — фінська поромна компанія, чиї круїзні лайнери курсують між Фін¬ляндією, Олаидськимн островами, Швецією та Естонією. Заснована 1959 року.

знизу під літерами КТН, ішов незрозумілий для Джоніка напис «Vetenskap och konst»1.

— Дякую! Це з твого університету?

— Так, — гордо проказав Левко. — Це герб Королівського тех-нологічного інституту2.

Отримавши диплом у «воднику», Лео подав документи на грант шведського інституту3, через три місяці отримав його і вирушив на на- вчання до Стокгольма, столиці Швеції, в Королівський технологічний інститут. Хлопець уже другий рік навчався на магістратурі в Департа¬менті промислової екології {Department of Industrial Ecology) серед студентів із усього світу, яких зібрали в рамках програми ПЕР — International Industrial Ecology Program4. Власне, навчання добіга¬ло кінця. Влітку Левко мав захищати диплом.

— Круто, — прогудів Гена, обертаючи в руках подарунок.

Було помітно, як хлопець на коротку мить «просів» чи то від нос¬тальгії, чи то від легких заздрощів. В очах зажевріли вогники жалю: то мало бути його життя. Його, а не Левка. Джонік уявляв, що таке навчання за кордоном: інтернаціональне студмістечко, нові друзі з усіх закутків планети, недільні вечірки, відомі професори і зна-а-ачно біль¬ші перспективи в майбутньому. З його головою, математичними здіб¬ностями і знанням мови Джонік більше підходив для магістратури в ЄС. Та доля розсудила інакше. У якомусь місці кілька років тому він повернув в іншому напрямі, обравши іншу дорогу.

— Яку тебе справи взагалі? — спитав Левко. — Бізнес пре чи так собі?

Через рік після випуску з університету Гена організував власну фір¬му, що займалася продажем і встановленням металопластикових две¬рей та вікон. За сім місяців йому вдалось непогано розкрутитися.

1. Наука і мистецтво (швед.).

2. Королівський технологічний інститут (швед. Кип^Іі^а Текніяка Іід^коіип, ско-рочено КТН) — провідний європейський університет(14500 студентів), розташо¬ваний у місті Стокгольм, Швеція. Заснований 1827 року. Перший політехнічний університету Швеції і на сьогодні найбільший у Скандинавії вищий навчальний заклад технічного спрямування. Головний кампус КТН розташований па вул. Вал- галлавеген (УаІИаІІах’а^еп), неподалік центру Стокгольма. «Наука і мистецтво» — девіз університету.

3. Шведський інститут (швед. 5Ьепхка іпнШШеі, 51) — шведська державіїа органі¬зація, що займається розповсюдженням інформації про Швецію у світі, а також організацією міжнародної співпраці в сферах культури і науки, в тому числі через гранти студентам.

4. Міжнародна програма з промислової екології (англ.).

—’ Не скаржуся. Справи добре, особливо як для Рівного, але діти.,, це як дві маленькі чорні діри, що висмоктують усі гроші, щойно вони в тебе з’являються.

— А що ти хотів? Ви з дружиною хоч кудись їздили відпочивати ми¬нулого року?

Та куди там! — розвів руками’Дшнік.—да.-Для мене відпочи¬нок^ це дві години сну між вечерею і тим моментом, коли у молод¬шої почнуть різатись зубки.

- Жесть...

Офіціантка принесла замовлення, поставила перед хлопцями дере¬в’яні тарілки з піцами.

- А ти кудись збираєшся?

— Ага, — кивнув Левко, витягуючи з розкатаного хрумкотливого коржа паруючий трикутник. — Ми з друзяками закінчуємо навчання і хочемо відзначити кінець студентського життя Великою Поїздкою. Я того й приїхав — щоб вкщіганйти у батьків трохи грошей, бффез стабілізаційного вливання, боюся, самої стипендії на хорошу авантю¬ру не вистачить.

— Уф! Я тобі по-доброму заздрю. В очах Джоніка знову про¬ступили дивні плямки, які наштовхнули Левка на думку про те, що Ге¬нина заздрість не така вже й біла. Можливо, і не чорна, але до сяючої білизни їй теж далеко. — Куди збираєтесь?

— Іще тільки вирішуємо. Я хотів би в Мексику, але є ідеї щодо Ке¬нії, Індії, Ісландії*

— А компанія велика?

— Ні, тільки троє: я, мій одногрупник Сьома (він росіянин, але жи¬ве у Франції) іще Ян, аспірант з мого департаменту. Більше не треба, бо буде балаган.

Джонік хотів щось відповісти, але його перебив дзвінок мобільно¬го телефону. Гена глипнув на екран і вмить посерйознішав.

— Дружина, — прошепотів, зиркнувши на нахмурений лоб товари¬ша. А тоді приклав мобілкудо вуха: — Так, кохана, слухаю... Може, це зубки... Але... Добре... Гаразд, зараз буду... Все куплю, не переживай.

Левко перестав жувати. Джонік припинив розмову.

— Чувак... — винувато потупився Гена.

— Що сталося? ;

— У Юлі піднялася температура. Я думав, це через те, що ріжуть¬ся передні зубки, але зараз уже Тридцять дев’ять, і дружина нічого зро¬бити не може. Схоже, якась інфекція... Вибачай, старий, мушу бігти.

Лео витиснув посмішку і спробував зобразити на лиці розуміння.

—- Все о’кей, командире. Я розумію. Якось іншим разом. ^ У го¬лові’промайнула дуже неприємна думка: він аніскільки не жалкує’че¬рез те, що Джонік йде.

— Дякую, Лео! Удачі тобі! — Гена підвівся, надягнув курку, зро¬бив кілька кроків до виходу і тільки тоді спохватився. Ой, ще раз кажу, пробач! Геть з голови вилетіло! — Він повернувся до столика і поклав біля своєї піци стогривневу купюру.

— Не парся. — Левко взяв банкноту і підсунув назад до1 Джоні¬ка. — Я заплачу.

Секунд десять Гена вагався, потім, не дивлячись на товариша; ви¬тягнув руку і забрав гроші. А що було робити: діти — це ж як дві ма¬ленькі чорні діри;..

Левко з’їв обидві піци, допив пиво і неквапно почимчикував додому.

іі

13 березня 2012.22:42 [UTC +2] Рівне. Унраїна

Левко запустив Skype. Дочекався, коли програма завантажиться, і дві¬чі клацнув мишею по піктограмі користувача Simeon.

Насправді Таким вигадливим Іменем підписався Семен Твардов- ський — по-простому Сьома, — одногрупник Левка, єдиний, крім нього, слов’янин на Департаменті промислової екОЛоА-Семен наро¬дився і зростав у Омську. Коли хлопцю виповнилося чотирнадцять, його батько (на той час доктор математичних наук, завідувач кафедри мате¬матичного аналізу в Омському державному університеті їм. Ф. М. До- стоєвського) отримав запрошення і виїхав на роботу до Факультету наук у Université Paris-Sud1. За два місяці сім’я Твардовських пере¬бралася до Франції. До моменту вступу в КТН Сьома мав французь¬кий паспорт (тобто був повноправним громадянином ЄС), у якому французи записали його як Simeon Tvardovsky.

Якийсь час із динаміків линули довгі гудки, а тоді пролунало клацан¬ня і приглушене шипіння: Skype налаштовував відеозв’язок зі Швецією. За мить екран блимнув, і на ньому виплило опецькувате обличчя Семе¬на: правильний овал з трохи загостреним підборіддям, проникливі не¬спокійні очі кольору висушеного літнім сонцем придорожнього Г1И-

1 Університет Париж-Південь — французький державний університеті(2687ß студентів), якийспеціалізується на точнних науках, заснований 1970 року. Згідно з рей¬тингом ARWÜ (Academic Ranking of World Universities) за кількістю публікацій Університет Париж-Південь є №1 у Франції, №‘6 у Європі і №37 у світі!—

лу і світле, типово російське волосся. Ледь відстовбурчене праве вухо надавало Сьомі потішного, наче після перекинутої чарчини, вигляду. Хлопець посміхався.

— Сьомо, здоров! — гукнув Левко.

На моніторі Семенового нетбука ввімкнулася картинка з мордякою Лео.

— О-хо-хо, стрілять-колотить! Які люди —Лев Толстой у прямо¬му ефірі!

— Хе-е! ;

— Як ти там?

— Забери мене звідси, я більше не можу стільки їсти.; — Левко зобразив муку на лиці, уважно стежачи за реакцією приятеля.

— От паразит, — витягнув губи Сьома. — Ми тут в умовах край¬ньої півночі мучимося від постійного недоїдання, а він кидається фра¬зами «не можу більше їсти»! — Незважаючи на те що і Лео, і Семен отримували стипендію тисячу двісті євро на місяць (якоївистачало на проживання навіть у недешевому Стокгольмі), з нормальним харчу¬ванням постійно були перебої: хлопці економили на чому могли, щоб заощадити грошей і раз на два-три місяці вибратись у мандри Євро¬пою. За неповні два роки вони встигли побувати у Норвегії, Фінлян¬дії, Італії, Франції, Данії й Німеччині. — Я читав, що на заході Укра¬їни військові склади горять. Твоя робота?

— Та йди ти... — посміхаючись, відмахнувся українець.

— Приїжджай, ми засумували без тебе. Ян уже двічі питав, коли ти повертаєшся.

Чех Ян Фідлер був на шість років старшим за Левка й Семена, остан¬ні вісім років жив у Швеції і вданий момент навчався в аспірантурі Де¬партаменту промислової екології. Попри різницю у віці він за місяць після того, як українець і росіянин почали навчання на магістра, подру-жився з хлопцями (певно, давалося взнаки спільне слов’янське куль¬турне підґрунтя). Чех часто допомагав їм у навчанні, Левко і Сьома брали його з собою в подЬрожі, тож коли у Лео зародився замисел ви¬рушити у Велику Мандрівку після захисту магістерської, Ян із задово¬ленням приєднався до друзів.

—1 Вилітаю з Борисполя післязавтра рано-вранці. Якщо все о’кей, до дев’ятої буду в Стокгольмі.

— Де приземляєшся: в Арланді чи Скавсті?1

— В Арланді.

1 Арланда, Скавста — аеропорти шведської столиці.

— Зустріти тебе?

Та частина Семенових рук, яку захопила вбудована камера на його нетбуці «НР Міні 2133», ледь помітно смикалась, а з динаміків раз по раз долинало приглушене клацання. Зрідка, вилучаючи момент поміж фразами, росіянин кидав короткий погляд на долоні, яких не було вид¬но, з чого Левко здогадався, що Сьома за звичкою складає кубик Руби¬ка. Семен мав унікальні мізки: знав шість мов (англійську, французьку, російську, іспанську, шведську і трохи українську), міг множити в голо¬ві чотиризначні числа, мав екстраординарні аналітичні здібності, з блис¬кавичною швидкістю виокремлюючи з потоку інформації лише ті пара¬метри, що були справді важливими, і знаходячи між ними зв’язки, про які ніхто не здогадувався. Син талановитого математика, Сьома обо¬жнював вовтузитися з різними ребусами, математичними загадками, іЮ-головоломками, завданнями, що розвивають логічне мислення, а особливо полюбляв задачі, котрі стосуються шифрування та дешиф¬рування інформації. Криптографія1 була Семеновою слабкістю. Ще зі інколи хлопець почав тренувати мозок і за кілька років привчив його до постійної напруженої праці. Якщо його нейрони простоювали годину без роботи, Сьома в буквальному розумінні випадав із життя, занурю¬ючись у депресію. Йому мало було просто читати книгу (навіть якщо то монографія), слухати радіо чи дивитись на зорі — розкручений до не¬мислимих обертів мозок мусив безперервно довбтись над якоюсь зада¬чею (нехай і у «фоновому» режимі). Одним зі способів підтримання си- наптичних зв’язків у голові в стані перманентного збудження став кубик Рубика. Семен складав його всюди, де міг (чи, точніше, всюди, де не бу¬ло можливості зайняти макітру кориснішою діяльністю): їдучи в метро, слухаючи музику, передивляючись фільми і навіть — розмовляючи (як зараз) з друзями.

— На фіга? — відмовився Левко. — Доберусь до міста на екс¬пресі.

— Ну дивись.

— Як там Бенгт?

Бенгт Ецтлер — це старий архітектор, на віллі якого Сьома і Лео винаймали кімнати. Чоловік жив на самоті у старому двоповерховому особняку в Споньї-. Після смерті дружини почав здавати другий по¬верх вілли (великий передпокій, маленьку кухню, ванну і дві спаль-

1. Криптографія — наука, що вивчає шифровано письмо (тайнопис) і способи його

дешифрування.

2. Спонья (швед. Бранка) — північно-західний район Стокгольма, місце проживан¬ня середнього класу та робітників.

ні) — не так через прагнення заробити, як через бажання мати під боком когось, із ким можна побалакати. Протягом першого року.ма-гістратури Лео і Семен жили у студмістечку в районі Шиста’; під .час літніх канікул довкола кампусу почалося будівництво об’їзної дороги, і декілька будинків довелося знести. Згідно із законом підлості, серед будівель, що підлягали знесенню, опинилися ті, де мешкали росіянин та українець. Оскільки влітку 2011-го вільних квартир у ББЗВ2 не бу¬ло, друзі мусили шукати житло у «приватників^ Вийшло навіть на краще: платячи за спальні, хлопці фактично отримували у своє розпо-рядження весь другий поверх вілли.

— Наш старий? Каже, що теж засумував за тобою. Збирається на тому тижні поїхати до сина в Італію.

— Влаштуємо вечірку? — Левко підморгнув, кутики губ поповзли вгору.

— Вже розсилаю запрошення. — Сьома казав правду. Єдиним мінусом від переїзду на віллу Бенгта Ецтлера стало катастрофічне скорочення кількості студентських вечірок, які в кампусі на Шисті друзі влаштовували ледь не щотижня. — Слухай, — Сьома враз зро-бився серйозним, — ми з Яном учора розмовляли стосовно літньої подорожі.

-Ну?

Росіянин припинив клацати кубиком Рубика, двигнув нижньою ще-лепою, так, наче перекочував між зубами камінчик, і залпом випалив:

— З нами хоче їхати Ґрем.

Реакція Левка була передбачуваною:

— Старий, ну що заділа? Ми так недомовлялись! Ми ж не збира-ємося тягти за собою в Мексику, Кенію чи куди там ми попремось, пів-Стокгольма, правда? Чому б нам не взяти з собою Янового дядь¬ка? Або давай запросимо професора Рональда Веннерштейна. Пре¬красна ідея, як тобі здається? Ми ще не визначилися, куди їдемо, а нас

1 Шиста (швед. КШй, читається «шіста» або «міста») — район на північному за¬ході Стокгольма, де розташувались офіси комунікаційних та ІТ-компаній. У Шис¬ті розташований університет інформаційних технологій, організований разом Ко¬ролівським технологічним інститутом і Стокгольмським університетом. Шисту часто називають шведською Силіконовою долиною.

2.SSSB (швед. Stiftelsen Stokholms Studentbostader — Стокгольмський фонд сту¬дентського житла) — приватна компанія, шо здає в оренду помешкання у Сток¬гольмі. Щоб знайти квартиру, потрібно певний час, набираючи кредити, вистоя¬ти в черзі на сайті www.sssb.se (1 кредит = 1 день після реєстрації: якщо з’являється вільне помешкання, в першу, чергу його може забрати той із користувачів, заре¬єстрованих на сайті, у кого найбільше кредитів).

уже четверо. Як так далі піде, то до часу вильоту нам доведеться за-сновувати туристичну компанію.

Хлопець говорив і сам розумів, що каже дурниці. Проблема була не в збільшенні гурту (з цим якраз усе гаразд — що більша компанія, то дешевшою й цікавішою виходить подорож), проблема чаїлась у складних стосунках двох непоступливих самців — Ґрема Келлі і Лев¬ка Бартоша. І ще Лео передбачав, що Сьома і Ян висловляться за при-єднання Ґрема, а значить, якщо американець не передумає, доведеть-ся поступитись і вони подорожуватимуть учотирьох.

Українець пригадав свою першу зустріч із молодшим на рік мулатом.

Жилавий широкоплечий мулат Ґрем Келлі, син доктора психології Джерома Келлі і чорношкірої топ-моделі Мелані Шанклін, якщо й не був плейбоєм у буквальному сенсі цього слова, то принаймні робив усе, щоб про нього так думали (правда, надаючи перевагу терміну метро- сексуал). Зростаючи в багатій сім’ї (і будучи єдиною дитиною), хлопець сприймав світ як місце, де все, що не робиться, робиться для нього. Ґрем переїхав з Чикаго, штат Іллінойс, до Стокгольма у 2009-му, де вступив у Королівський технологічний інститут на відділення медичної інжене¬рії (Division of Medical Engineering), організоване спільно з Каролін- ським інститутом і Університетом Сьодерторнс1. Із собою він привіз ти¬пово американську любов до показного життя, тлустого кімнатного гіавука-птахоїда по кличці Джорджі (скорочене від Джордж Буш- молодший) і презентоване Джеромом Келлі на двадцятиріччя спортив¬не купе «Porsche Cayman» (чия доставка на поромі обійшлась у суму, достатню для купівлі седану «Hundai Accent»). Тато Ґрема (співвлас¬ник солідної консалтингової фірми в Чикаго) свідомо відправив сина по¬далі віддому, щоби той набрався розуму, навчився самостійно прийма¬ти рішення і відповідати за них. Джером Келлі, можна сказати, досяг, чого хотів. Одного дня (навчившися приймати рішення) після п’ятої марної спроби захистити практичну роботу з молекулярної хімії Ґрем виматюкав професора Стефана Иоханссона, завершивши кар’єру ме-дичного інженера. Як виявилося, Джером Келлі, який до цього епізоду справно оплачував рахунки сина за навчання й проживання у Швеції, мав чіткі принципи в житті і — що більш важливо — мав яйця. Ігно-руючи охкання місіс Келлі, батько Ґрема перестав надсилати йому гро¬ші. Ґрем (навчившися відповідати за прийняті рішення) образився, перестав спілкуватися з батьками, навідріз відмовився вертатись в уні-

1 Каролінеький інститут (швед, Karolinska instituted), Університет Сьодерторнс — шведські медичні вищі навчальні заклади.

верситет, але зі Стокгольма не поїхав. За два роки він встиг обзавести¬ся друзями і закохатися у шведок. Взимку 2011 -го, перейшовши на віль¬ні хліби, мулат почав займатися тим, чим займаються всі американці за кордоном, коли у них виникають проблеми з грішми, — викладати ан¬глійську мову на приватних курсах, навчаючи переважно мігрантів із Ефіопії, Туреччини й Афганістану.

До інциденту з професором Йоханссоном Ґрем знімав велику три¬кімнатну квартиру неподалік метро «Карлаплан» і орендував місце на стоянці в підвальному гаражі сусіднього будинку. Після сварки з бать¬ком від такої розкоші довелося відмовлятися. Через SSSB мулат ви- найняв крихітну студентську квартиру в районі Берґшамра на півночі столиці, а стильний «Porsche Саутагі» залишив зимувати на вулиці під студентським гуртожитком. Проте Ґрем не скаржився. Він був аме¬риканцем (що, як показала практика, магічно діє не лише на дівчат зі Східної Європи, а й на скандинавок), мав шикарний «Porsche» (тро¬хи подряпаний і два роки без ТО — та це лиш додавало йому Шарму) і навіть без батька заробляв достатньо, щоб вдовольняти свої заба¬ганки.

Левко вперше зустрів Ґрема Келлі наприкінці січня 2011-го на ве¬чірці, організованій мулатом з приводу переїзду на нову квартиру в ра¬йон Бергшамра. Запрошених було забагато для квартирки, що скла¬далася з передпокою, маленької кухні і просторої зали-спальні, зате випивки й закусок вистачало на всіх.

Компанія була напрочуд різношерстою: колишні одногрупники Ґре¬ма, його дівчина і її подруги, Сьома, Лео, Ян і народ із їхнього депар¬таменту, а також новоспечені сусіди Ґрема.

Сьому, Левка і чотирьох дівчат із їхньої групи на вечірку привів Ян Фідлер, якого Ґрем вважав найкращим другом (принаймні з часу пе¬реїзду до Стокгольма). Американець із чехом познайомились через ме¬режу «CouchSurfing»1 за півроку до приїзду мулата у Швецію.

Українець пригадував, як побачив американця, одягнутого в дизай¬нерську футболку.з британським прапором і банальним написом «What would life be if we had no courage to attempt anything?»2, стиль¬них джинсах, що підкреслювали, але не обтягували міцні ноги, з тату¬юванням на правому біцепсі, яке заповзало на плече, ховаючися під ру¬кавом футболки, з вибіленою голлівудською усмішкою, по-боксерськи

1 CouchSurfing ( CS) — всесвітня гостьова мережа, що дозволяв учасникам ман¬друвати світом і зупинятись один у одного, економлячи кошти. Реалізована у ви¬гляді онлайн-сервісу www.couchsurfing.org.

2. Яким було б життя, якби у нас не було сміливості пробувати? (англ.)

вибритою потилицею і лискучою, ледь не жіночою шкірою кавового ко¬льору. В переповненій людьми кімнаті, де, крім стільчиків і столика із закусками, нічого не було, Грем сяяв, немов чорна перлина в магазині, де продають зроблену вручну біжутерію.

Левко підійшов до столика з напоями і взяв келих із джин-тоніком. Незважаючи на те що після переїзду Ґрем іще не розбирав речей, на стіні над столом уже висів метровий постер із фотознімком Бар Рафа- елі1 — мулат не соромився показувати, які жінки йому подобають¬ся, — а під ним, спираючись на стіну, стояла фотографія 10 х 15 у рамці. На знімку Ґрем сидів у правому (пілотському!) кріслі верто¬льота, дивлячись перед собою, і недбало, але в той же час упевнено стискаючи руками стійку керування; крізь лобове скло виднівся шма¬ток чистого неба і — в нижній частині — різнокольорові (жовті та зе¬лені ) чотирикутники ланів. Вертоліт летів.

Відпивши джину, Левко нахилився до Семена:

— Тобі не здається дивним, що чувак, ще навіть не розпакувавши шмотки, ставить на стіл власну фотокартку в рамочці?

Лео говорив російською, серед присутніх його могли розуміти ли¬ше Сьома і Ян.

— Мабуть, це через вертоліт, — знизав плечима росіянин. — Ти хіба не афішував би навсібіч, що вмієш керувати гелікоптером, якби вмів ним керувати?

«Ага, — випнув нижню губу Левко, — якби вмів..!»’

У цей час Ґрем Келлі, оточений хлопцями й дівчатами (переважно, звісно, дівчатами), розказував, як інструктор із «Windy City Flyers»*2 вчив його саджати турбопропелерну «Cessna 172» з непрацюючим двигуном. При цьому мулат ніби ненароком взяв до рук бірюзово-си¬нє посвідчення PPL3 завбільшки з кредитну картку і водив ним підчас розповіді перед очима слухачів. *

— ...уявіть, я вже бачу посадкову смугу, помалу розслабляюсь, по- збавляючись дрожі в ногах, і тут він витягує на максимум важіль ке¬рування тягою гвинта і, забравши руки від панелі, вимикає двигун.

1. Бар Рафаелі (р. н. 1985) — ізраїльська топ-модель, найсексуальніша жінка . 2012 року за версією журналуЙМахїпі»,

2. «Літуни Вітряного Міста»-(англ.) .Льотна школа, яка базується у чиказькому службовому’аеропорту (Chicago Executive Airport, PWK), шоу Вілінґу, Іллінойс, неподалік Чикаго, а також компанія, що надає в оренду приватні літаки. Заснова ¬на 1991 року. Windy City одне з прізвиськ мїеїа Чикаго:

3. PPL (англ. Private pilot license, ліцензія приватного гіШота) ^Сертифікат, що видається пілоту і є дозволом на керування невеликими (приватними) повітряни-ми суднами.

А тоді, посміхаючись, каже: «Саджай». Перша моя думка: ми летимо надто низько, і я не встигну запустити двигун, а друга — чорт заби-рай, ми падаємо! — Дівки, що стояли довкола мулата, ледве стриму¬валися, щоб не заахати.

— Як довго ти вчився? — спитав хтось.

— Півроку, включаючи теоретичну підготовку, хоча зазвичай літа¬ти починаєш за два місяці. До речі, я навчився літати раніше, ніж отри¬мав водійські права. То була мрія татка: виростити з мене військово¬го льотчика, поки матір не переконала старого підпрягти мене до більш спокійної професії.

Несподівано українець відчув напад ревнощів, розгледівши серед Гремової аудиторії Сатомі. Очі японки блищали від захоплення. «Ну, звісно, — подумав хлопець, — перед нею просто ідеал: накачаний, напахчений, прилизаний, з подряпаним «РОГБСИЄ», та ще й умінням керувати літаком і... — Він покосився на фотографію кабіни гелікоп¬тера, — ...вертольотом». Зуби хлопця заскрипіли.

— А я можу срати цементом, — голосно й англійською проказав Левко.

— Що ти сказав? — Посмішка не встигла зсунутися з лиця Ґре¬ма, але брова підозріло вигнулась.

— Згадав анекдот про Чака Норріса.

— |

Сьома скубнув Левка ззаду за сорочку, мовляв, гальмуй, аміґо, але той не відреагував, продовживши (всі, хто секунду тому слухав мула¬та, тепер витріщалися на українця):

— Якось Чак Норріс побачив хлопчика, який пісяв, виводячи стру¬миною своє ім’я в снігу. Чак Норріс подумав, подумав і випісяв своє ім’я в бетоні.

Народ посміявся (принаймні більшість із тих, хто стояв навкруг гос¬подаря вечірки), зрозумівши, що це жарт. Лице мулата скам’яніло.

Попри все Грем був непоганим хлопцем. Його потяг до розкоші, прагнення всебічної уваги, легкий менторський тон у спілкуванні з од¬нолітками були наслідком виховання й тих умов, у яких він зростав, а не проявом тотальної внутрішньої зіпсутості. У Ґремові не було чор¬ноти, й іншим разом він би віджартувався чи просто пропустив випад Левка повз вуха, але того дня все обернулось інакше. Місяць тому Грема виперли зуніверу, він посварився з батьком і, як наслідок, ли¬шився без грошей, після чого йому довелося з’їхати з фешенебельної квартири в центрі міста і переселитись у студентську комірчину... ко¬ротше, Ґрем Келлі не витримав.

— Ти хто? — виплюнув він.

Побачивши грозову хмару над своєю головою, Левко змовчав. Са- томі просвердлила його осудливим поглядом.

— Це Лео, мій товариш із України, — замість нього відповів Ян. — Давно хотів вас позна...

— Слухай мене, Лео. — Ґрем підняв підборіддя. — Ти просто лу- зер із країни третього світу, який може похвалитися лише гострим язи¬ком. А я —І американець із «Роrshe» он там, під вікнами, і ліцензією професійного пілота. Тому раджу тобі заткнути пельку і продовжити срати своїм добірним українським цементом.

Запала мертва тиша. Левко сторопів, не очікуючи на таку відповідь. Він першим «стартонув», і він, безперечно, був неправий, але Грем пе¬реступив усі межі, відреагувавши по-дикунськи агресивно й ницо.

— Це брудно, чувак, — проказав Ян, винувато блискаючи синіми очима і потираючи долонею залисину, що протягом останнього року окупувала маківку.

Сьома отямився першим.

— Нам тре’ провітритись. — І потягнув Левка на кухню. — Що на тебе найшло?

Напруження спало, хоча минуло чверть години, перш ніж гіркота, викликана інцидентом, остаточно розчинилась у повітрі.

Під кінець вечірки Ґрем пішов до Левка миритись. Публічно про-стягнувши українцю руку, мулат посміхнувся:

— Вибач, бадді1, я погарячкував, і мені соромно. Знаєш, певною мірою я фаталіст і вірю, що коли сто тисяч людей в одну мить, поду¬мавши про мене, захочуть, щоб я обісрався, то я обов’язково обісрусь, нахезаю, розумієш, повні штани. А тому я намагаюсь не залишати за собою таких людей. — Рука висіла в повітрі.

Левко розумів, що ці слова проказані більше для публіки, ніж для нього. Якби довкола не було стільки гостей, Ґрем навряд чи вибачився б, швидше за все, він не згадав би про «лузера з країни третього світу». Проте українець не бажав розкручувати конфлікт. Він осягав: якщо не простягне руку назустріч, то перебере вину за інцидент на себе.

Виштовхнувши на обличчя кволу посмішку, Левко потиснув широ¬ку, але гладку, наче атлас, долоню американця.

Секунд п’ять хлопці стояли мовчки, зазираючи один одному у вічі, і українець втямив, що мусить сказати що-небудь, інакше їхнє прими¬рення виглядатиме як зважування боксерів перед поєдинком.

1. Buddy (англ.) — друг, приятель, друзяка.

— Ти й гелікоптером умієш керувати? — Лео кивнув у бік фото¬графії на столі.

Сатомі стояла неподалік, із невимовним захватом пожираючи му¬лата очима. Левка пересмикнуло, він несамохіть стиснув долоню аме¬риканця сильніше.

— Так. Я відвідував заняття в іллінойській «Helicopter Academy». Довго відмовлявся, але згодом батько переконав мене.

— Круто... — прохрипів українець.

У той момент Левко здивувався б, якби дізнався, що менш ніж за два тижні вони з Ґремом заприятелюють, а ще за місяць їхня ватага збільшиться до чотирьох — американець стане повноправним її членом.

Повноцінне примирення почалось у неділю, 6 лютого 2011 року, в спортивному барі на Гамла-стані1. Сьома, Лео і Ян вибралися ви¬пити пива. Ян перестрів Грема і привів його в паб (від чого українець, певна річ, був не в захваті).

Того вечора по TV 10 показували XLV «Super Bowl»2, головну спор¬тивну подію на Американському континенті. Чемпіон АФК«Pittsburgh Steelers» грав проти кращої команди НФК «Green Bay Packers». Гра відбувалась на «Cowboys Stadium» в Арлінгтоні, штат Техас. Левко з цікавістю спостерігав за матчем (майже не слухаючи, про що гово¬рять Ян і Семен) — не тільки тому, що Джонік чотири роки тому під¬садив його на американський футбол, а й через те, щодо фіналу про¬билась улюблена команда його колишнього командира — «Green Bay Packers» -^«Ґрінбейські пакувальники», єдина некомерційна серед команд НФЛ.

Коли наприкінці першої чверті «Пакувальники» здійснили блис¬куче перехоплення і заклепали другий точдаун, довівши рахунок до 0-14, Левко не стримався і зааплодував. Ґрем вражено покосив¬ся на українця:

— Ти тямиш в американському футболі?

— Так, мій товариш живу Штатах і підсадив мене на НФЛ.

— Респект.

1. Гамла-стан (Garnlu stan, від швед, gamla staden — старе місто) — історичний центр Стокгольма, розташований на острові.

2. «Stiper Bowl» — щорічна чемпіонська гра Національної Футбольної Ліги (йдеться про американський футбол), в якій чемпіон Національної Футбольно? Конференції (НФК) зустрічається з чемпіоном Американської Футббльної Конференції (АФК). ТеЛетрансляція «Super Bowl XLV», проведеного у 2011-му, зібрала найбільшу ау-диторію за всю історію американського телебачення,—г* I I1 млн. глядачів ( «Super B6\vl» поступається по цьому показнику лише фіналу Ліги Чемпіонів UEFA).

— Я не просто тямлю, янкі, «Пакувальники» — моя улюблена ко¬манда.

— Ти жартуєш! — Чорні мигдалеподібні очі мулата округлились.

— Анітрохи.

— Я теж за них вболіваю!

— Ти ж ніби з Чикаго, не?

— Ну, по-перше, «Chicago Bears», як ти помітив, не дійшли до фі¬налу, а по-друге, я народився в Грін-бей1.

Під кінець другої чверті, коли «Пакувальники» вели з рахунком 3-21, Грем і Левко на повну смакували матчем, клянучи суддів, викри¬куючи підказки форвардам і квотербеку2 і вгадуючи, з яким рахунком закінчиться гра. У третій та четвертій четвертях «Пітсбурзькі мета¬лісти» нарешті прокинулись і почали грати. Під кінець останньої чвер¬ті українець і американець пережили кілька неприємних хвилин, ко¬ли «Pittsburgh Steelers» скоротили відставання до 25-28, проте перед фінальним свистком Мейсон Кросбі, гравець «Пакувальників», за¬клепав польовий гол, закріпивши перевагу «Green Bay Packers». В результаті «Пакувальники» перемогли 25-31, учетверте в історії завоювавши «Super Bowl», головний трофей сезону.

Невдовзі з’ясувалося, що Грем є шанувальником професійного боксу і (що незвично для янкі) з повагою ставиться до українських важковаговиків Віталія і Володимира Кличків. Словом, крига скресла...

— І ще дещо...

Голос Сьоми, викривлений колонками комп’ютера, примусив Лев¬ка стрепенутись. Хлопець випірнув зі спогадів, повернувшись до ре¬альності.

— Кажи.

Семен виклав руки перед собою, і Левко побачив затертий кубик Рубика. Деякі секції протерлись так, що було непросто розрізнити ко¬лір. Сьома тримав кубик таким чином, щоб, не піднімаючи очей, ди¬витись поверх нього на екран нетбука. Лео не ображався на товари¬ша, знав, що Сьомі це необхідно. Вовтузіння з кубиком було чимось на кшталт куріння, поганою, але невідчепною звичкою, а ми ж не об¬ражаємось на тих, хто, розмовляючи з нами, курить сигарету?

1. Грін-бей — місто в штаті Вісконсин на березі озера Мічиган на півночі США, на-селення— 104057 мешканців(2010).

2.Квотербек (QB) (англ. Quarterback) — лідер команди нападу в американському футболі. Квотербек отримує м’яч практично в усіх атакуючих розіграшах, несе від-повідальність за вибір ігрової комбінації та прийняття рішень підчас її виконання.

Кілька блискавичних рухів, і... всі кольори на місці. Сьома покру¬тив у руках повністю складену іграшку. Після того опустив руки і взяв¬ся хаотично перемішувати секції, щоб через хвилину знову почати складати кубик.

— Це з приводу Ґрема і... — Росіянин завагався. — І Сатомі.

Серце Левка хвицнулось, обдавши жаром шию і щоки.

— А що у них? Вони почали зустрічатися?! Скажи мені!

— Та ні, чувак. Але Ґрем... він... ну... — Семен явно темнив.

— Сьома, не викаблучуйся! — Розпалившись, Лео подався до ка-мери, писок зайняв увесь екран на нетбуці в Семена, і навіть попри погану якість зображення росіянин помітив, як розчервонілось облич¬чя товариша. — Викладай усе як е!

— Та нема чого викладати.

— Він запросив японку на побачення, так? Я вгадав?.. Чувак, чо¬го ти мовчиш?!

Побачивши реакцію товариша, Сьома вирішив дати задній хід і не розказувати всього, що знає. Можливо, це неправильно, не по- товариськи, але він не хотів бути тим метеликом, чиї крильця запус-тять ланцюжок подій, що призведе до бурі.

Нехай Лео приїжджає і сам розбирається.

Українець не вгавав:

— Якщо між ними щось є, я нікуди не поїду. Шуруйте собі самі з Яном і америкосом, я вмиваю руки. І я зараз не жартую, чувак!

Не розтуляючи губ, Семен прикусив язика. Він усвідомлював, що без Левка поїздка не відбудеться, розмову треба поспішно згор¬тати, поки Левко не накрутив себе настільки, щоби втілити погро¬зу в життя.

— Не заводься. Нема чого розказувати. — Росіянин опустив очі (як іноді добре мати під рукою кубик Рубика!..). — Просто... вер-тайся швидше і... не тупи.

— Гаразд. Яну привіт. — Левко нахмурився, показуючи, що ба-жає закінчити розмову.

— Передам. А ти — сгіи сухенький!

— Пішов ти.

— Хе-хе... До зустрічі!

— Давай, чувак!

Skype прощально булькнув, і екран потемнів. Левко зчепив руки за головою, чуючи, як тривожно буркоче під серцем.

Відлига у взаєминах із Ґремом Келлі тривала рівно рік — до на-ступного «Super Bowl», у якому «New York Giants» (НФК) виграли у «New England Patriots» (АФК) Із рахунком 21-17. Наприкінці лю-того 2012-го Грем порвав із Аннет, двадцятнсемирічною цибатою шведкою, з якою зустрічався цілий рік, і... почав підкочувати «бата-рейки» до Сатомі.

Винен у тому був тільки українець.

Левко вперше побачив японку у вересні 2010-го, коли приїхав на магістратуру в КТН; вони потрапили в одну навчальну групу. Спочат¬ку Сатомі йому геть не сподобалась. Нижче середнього зросту, з плас¬ким круглим обличчям і розкосими очима, не худа, але далеко не з пишними формами — вона здавалась звичайною, такою, як усі. Весь наступний день хлопець придивлявся до дівчини, щонайменше сотню разів запитуючи себе: що в ній такого? Чому не може викинути її з го¬лови? Прийшовши на заняття третього дня, Лео вже не міг відірвати від Сатомі погляду. Його жбурляло в дрож від одного погляду на ко¬ротке, лиш трохи нижче вух волосся, що тисячами голок спурхувало в повітря, коли японка швидко повертала голову, він насолоджував¬ся її дитячим сміхом, упивався м’яким акцентом, крадькома спостері¬гаючи, як напинаються маленькі груди під кофтиною. Тоді Левко впер¬ше відчув, як поміж ребрами спалахує полум’я ревнощів, — не він один бачив у Сатомі звабливу жінку. Під кінець дня хлопець зловив себе на тому, що намагається вгадати, якого кольору в неї трусики...

Сатомі була не проти зустрічатися з українцем. От тільки Левко че¬рез невпевненість і незрозумілі підліткові комплекси, які ще не витра¬вило життя в Європі, страшно, нелюдськи, безбожно тупив. За півто¬ра роки навчання в Департаменті промислової екології він двічі запросив Сатомі в кіно і один раз — на льодовий каток. Дівчина по-годжувалася, проте жодного разу справа не йшла далі проводжань до студентського кампусу. Приблизно через півроку, втомившися вима¬льовувати Левка у своїх фантазіях, японка почала розглядати альтер¬нативні варіанти.

ііі

11 березня 2012 рони. 09:14 [UTC+1]

Остермаkьм1. Стонгопьм. Швеція

Ґуннар Іверс піднявся на ґанок із напівпідвальної майстерні і розпра¬вив старі, але ще міцні плечі. Яскраво-синє вранішнє небо було чис¬тим, настільки прозірчастим, що здавалося відполірованим дзеркалом.

1. Остермальм – один з найпрестижніших районів шведської столиці

Таким чистим небо буває лише над Стокгольмом, звісно, у ті дні, ко¬ли місто не заливає принесеним з Балтики надокучливим дощем.

Ґуннар постояв цілу хвилину, прогріваючи зморшкувате обличчя після затхлої півтемряви підвалу, де він жив і працював протягом останніх тридцяти місяців (якщо бути точним, просто жив — старий художник давно нічого не малював; вряди-годи, не маючи сил опира-тися свербінню в пальцях і миготливим, схожим на німе кіно картин¬кам у мозку, Ґуннар брався за олівець чи пензлі і починав гарячково творити, проте на папері чи на полотнищі завжди проступали похму¬рі чорні галереї з надр Твердині і через три-чотири години після того, як картину чи малюнок було завершено, добряче «накачавшись» шот¬ландським віскі «Sir Edwards», чоловік заливав усе чорною фар¬бою, —^ чи то картаючися спогадами, чи то остерігаючися, що хтось побачить намальоване).

Порив зимного вітру із затоки примусив Гуннара зіщулитись і ми-моволі втягнути шию під захист потертого коміра пальто. Орендова¬на майстерня була розташована на вулиці Strandvägen, яка тяглась уздовж затоки, просто навпроти острова Скеппсхолмен, що затуляв вихід у протоку і далі у відкрите море, і взимку, особливо коли вітер дув із Балтійського моря, на Стрендвеґен було достобіса холодно, на¬віть зважаючи на те, що ртуть у термометрі рідко опускалася нижче від 0 °С.

Проте зима була позаду. За кілька годин (якщо не збіжаться, мов собаки, хмари) сонце прогріє Стрендвеґен, перетворивши вулицю з сирого, відкритого всім вітрам завулка на милу алею, ідеальне міс¬це для прогулянок закоханих.

Ґуннар помалу рушив на захід уздовж набережної. Старий пряму¬вав до супермаркету на Birger Jarlsgatan, неподалік метро, щоб купи¬ти яєць і овочів на сніданок. їсти він не дуже хотів, а тому вирішив, зробивши покупки, пройтись вище по Бірґер Ярлсгатан і погуляти в парку Humlegärden, поки його не заполонили матусі з візочками і тінейджери на великах.

За десять кроків від спуску до напівпідвальної майстерні Ґуннар не-сподівано закляк. Стрендвеген була чисто підметена, але на тротуарі біля бордюру він запримітив два сірувато-зелені листочки, схожі на лаврові листки, що додають у супи та інші страви. Але в тому й про-блема — помічені листочки лише скидались на лаврові, а насправді були чимось іншим, і Ґуннар здогадався про це з першого погляду.

Старий оглянув Стрендвеген попереду себе, тоді зиркнув назад, але не помітив нічого підозрілого. Злодійкувато поглипуючи з-під посивілих брів, підійшов до бордюру, схилився, спираючись рукою на колі¬но, І ПІДНЯВ листки.

Серце важко бухнуло, виплюнувши хвилю гарячої крові на обличчя.

Як він і думав, то були засушені листки коки, які жують для підтри-мання себе в тонусі корінні жителі перуанських Анд. Гуннар подивив¬ся під ноги. Вночі накрапало, однак проти місця, де він стовбенів, сі- ріла прямокутна латка сухого асфальту. До самого ранку тут стояла машина, водій якої мав з собою листя перуанської коки...

Раптово вранішні кольори помарніли. Ґуннар зів’яв, серце затрі¬потіло у грудній клітці. Сонячне світло більше не тішило, натомість вгризалося в очі, а вітер, здавалося, в одну мить похолоднішав на де¬сять градусів.

Розвернувшись, старий художник повернувся до майстерні, пруд¬ко забіг усередину і зачинив двері. Після залитої ранковим сяйвом на-бережної у сутінках кімнати перед очима попливли темні кола.

— А що ти хотів? — надламаним голосом поцікавився він сам у себе.

Моментально художник постарів років на двадцять. Якщо перед виходом він виглядав молодшим за свої роки (не старший за шістде- сятку, а як усміхнений, то навіть на п’ятдесят), то зараз перетворив¬ся на ветхого старця з дряблою шиєю, олив’яними очима і тремором у кінцівках.

Він знав, що це мало статися. Після того як той бісовий ниш¬порка з «The Guardian»... як там його?.. Херлі?... Харлі?.. Хадлі Фрі – мен... ось як... після того як Хадлі Фрімен, його персональний кат, розтрубив ім’я Ґуннара Іверса на весь англомовний світ, старого ра¬ніше чи пізніше мали розшукати. Він не сумнівався, це як двічі два — чотири.

Ґуннар також знав, що після повернення з Амстердама більше не тікатиме. По-перше, він надто слабкий, він постарів і втомився. По- друге, у нього немає грошей. Щоб заховатися, а точніше — захова¬тися так, щоб тебе не вистежили, — потрібно вільно оперувати хо¬ча б п’ятизначними цифрами. Останнім часом Ґуннар Іверс, хай як старався, не міг вибитися за межі тісної (геть як його майстерня) ді¬лянки, обставленої гнітючими написами ТРИЗНАЧНІ. Старий про¬сто не мав грошенят на те, щоб покинути все, задати драла і врятува¬тися — відкупити у долі кілька додаткових років життя...

Сівши за старий дерев’яний стіл із шухлядами (замість одної ніж¬ки підкладена купа альбомів з фотокопіями картин Дем’єна Херста, Мони Хатум, Сесилії Браун, Ервіна Вурма, Роберта Гобера, Ионатана Мезе, Мауріціо Кателлана та інших сучасних художників), Гуннар обхопив голову руками.

Він просидів так хвилин тридцять, після чого витяг із шухляди аль¬бом для малювання, вирвав з нього сторінку і, схопивши перше, що втрапило під руку, — чорну кулькову ручку, — заходився малювати.

Малюнок давався тяжко. Гуннар малював смикано, ривками, роз-качуючись на стільці, гризучи кінчик ручки, часто встаючи й міряючи кроками майстерню, доки зображення не набуло завершеної форми.

Старий поклав листок перед собою і довго дивився на нього. То було перше творіння за багато місяців, розглядаючи яке Гуннар не бажав пошматувати аркуш чи вимастити намальоване чорною акри-ловою фарбою. Можливо, через те що на атласному листку був не малюнок, а карта.

Скільки йому ще залишилося? Тиждень? День? Кілька годин?

Чи вони вже впізнали його?

Він мусить комусь розповісти. Мусить встигнути!

Але кому? У нього є Лінда, з якою він не розмовляє, але втягува¬ти в цю історію дочку старий не збирався. Вона не повірить. Якщо повірить, то не зрозуміє. І навіть якщо зрозуміє, точно не попреться в Перу.

«А що, як у мене справді лише кілька годин?» — відчуваючи, як мертвіє серце, подумав Гуннар. Згорнувши листок із картою вчетве-ро, чоловік залишив його на столі. По тому поліз у найнижчу шухля-ду і витяг звідти стару картонну теку для паперів зі стертими кутами.

По обіді (так і не поснідавши) художник вдруге одягнувся, захопив із собою картонну папку і вийшов на Стрендвеген. Сонце висіло про¬сто навпроти входу в його комірчину, але цього разу він навіть не по¬глянув угору. Незатримуючися, старий швед закрокував на захід. Обі¬гнувши поромний причал, він подався до Гамла-стану, історичного центру Стокгольма. Пробравшися лабіринтом нешироких пішохідних вуличок у західну частину Старого міста, Іверс заскочив у «Wirstrdms Irish Pub», порожній у таку годину, сів за віддаленим столиком і замо¬вив ленч.

«Я повинен комусь розповісти...» — думав він, жуючи машиналь-но, не відчуваючи смаку страви і раз за разом позираючи на папку, по¬кладену неподалік.

Попри малолюдність Гамла-стану в обідню пору, Гуннар не помі-тив, що по дорозі від майстерні за ним ішов чоловік у чорній шкі-рянці до пояса і низько насунутому на очі бейсі, з-під якого виліза-ли пасма рудого, наче іржа, волосся. Підборіддя й вилиці чоловіка

вкривала густа борода кольору міді. Коли художник пірнув у примі-щення «Wirstroms Irish Pub», рудий спинився за рогом. Заклавши за щоку два кокаїнові листки, він став жувати і довго не зводив об-ведених червоними дужками витрішкуватих очей зі входу до забігай¬лівки.

ІV

16 березня 2012 рокц. 19:02 [UTC +1]

«Wifslfoms Irish Рub»

Гампа-стан. Стокгольм

Хлопці нарешті зібралися, щоб визначитись, куди поїдуть влітку. Втім, до обговорень справа так і не дійшла.

Був п’ятничний вечір — «Wirstroms» забитий по вінця, — і офіці-антки в національних шведських костюмах не встигали розносити за¬мовлення. Пиво лилося рікою, в сусідній залі надривалось тріо музи¬кантів (волинка, мандоліна, ударні), заповнюючи бар примітивними, але надзвичайно бравурними ірландськими мелодіями. Ян із Сьомою занурились у суперечку про проблеми моделювання низькочастотних флуктуацій і гемодинамічну реакцію під час функціональної магнітно- резонансної томографії, Грем сьорбав пиво, неуважно ковзаючи очи¬ма по бару і час від часу мрійливо посміхаючись, а Левко, чекаючи, поки чех і росіянин вгомоняться, забрав у американця iPad і поліз уМережу, переглядаючи фотографії місць, куди можна податися: Те- отіуакан і Паленке у Мексиціслони, леви, носороги й інша живність у саванах Кенії; ісландські фіорди...

У Яна Фідлера задзвенів мобільний.

— Алло, — підняв трубку чех.

— Племіннику, я настійливо рекомендую тобі повернутись додо¬му, — пролунало в динаміку.

Ян жив з рідним дядьком, Ніколасом Фідлером, колишнім дипло¬матом, який дев’ять років пропрацював помічником чеського посла у Швеції і після виходу на пенсію залишився жити у Стокгольмі. Ні- колас виділив племіннику вутлу комірчину в гіівпідвальному поверсі свого будинку, північніше від станції «Ропстен», на північному сході міста. Стосунки між дядьком і небожем не вирізнялися теплотою, хо-

1 Теотіуакан — древ и t покинуте місто, розташоване за п’ятдесят кілометрів на пів¬нічний схід від Мехіко. Паленке — руїин великого майяпського міста на північно¬му сході мексиканського штату Чіаиас, політичний і культурний центра майя у III — VIII століттях, столиця Баакульсі.кого царства.

ча Ян тим особливо не переймався — йому вистачало того, що Ніко- лас Фідлер не бере з нього грошей за кімнату.

— Дядьку Ніколасе, я щойно вибрався до міста і... — чех пробігся очима по друзях, хитро підморгнув, — ...і зараз трохи зайнятий.

— Добре, Яне, не буду тобі заважати, — легко згодився дядько (що було на нього не схоже),— просто хочу, щоб ти знав: у підвалі прорвало стічну трубу, і ще одна пара рук мені зараз не зашкодила б.

— Що? — Іскорки згасли в очах аспіранта.

— Що чув, племіннику: тріснула труба, по якій гівно відводиться з будинку.

— І... а... а як моя комірчина?

Голос ніби й не помінявся, але відчувалося, що дядька Ніколаса аж викручує від прихованого злорадства:

— Якщо я скажу, що лайно з каналізації вже майже прилипло до стелі твоєї кімнати, то це не буде перебільшенням.

— Чорт, — простогнав Ян. — Зараз буду.

Він поклав трубку і подивився на друзів.

— Мушу бігти, у мене в підвалі прорвало каналізацію, і... — Чех стиснув кулаки від безсилої люті. — Найближчими днями мене не че-кайте.

— Давай, — махнув рукою Левко. — Ми потім пришлемо тобі стенограму розмови.

— Якщо буде сильно смердіти, приїжджай ночувати до нас, —за-пропонував Сьома.

— Дякую! — Потиснувши всім руки, Ян заспішив до виходу.

Росіянин і українець повернулись до розмови про літню мандрівку,

зосередившись на двох варіантах: Мексика і Кенія. Левко схилявся до Мексики, Сьомі насправді не імпонувала ні перша, ні друга країна. Засівши над планшетом, вони стали шукати, що можна побачити і чим зайнятись у цих країнах, голосно коментуючи все, що надибували. Ґрем майже не брав участі в обговоренні, тим самим замріяним по-глядом роздивляючись відвідувачів «Wirstroms Irish Pub»*

На столі коротко завібрував чийсь телефон. Семен скосив очі, по-бачив, що Ґрему прийшло повідомлення від відправника Satomi. Лев¬ко в цей час занурився у вивчення руїн майянського міста Яшчілан1, розташованих у джунглях на межі між Мексикою і Гватемалою, ато¬му нічого не помітив. Не чекаючи, поки Левко підніме голову йтюба-

1. Яшчілан (юкатекське Yaxchilan — зелені камені) — місто цивілізації майя вджунглях на півдні Мексики.

чить, що Сатомі пише Ґрему, Сьома штовхнув смартфон американця подалі від центру стола. Мулат схопив його і, побачивши, від кого при¬йшла смс, засяяв. Загальмовану відчуженість, із якою він секунду назад стежив за подіями в барі, наче вітром здуло. Стиснувши смарт-фон у руці, американець підвівся і рушив до виходу.

Семен скосив око на Левка. Українець, нічого не підозрюючи, ві-дірвався від iPad:

— Куди це він?

— По телефону поговорити.

— А... Дивись, — Левко крутнув планшет до росіянина, — це Яш- чілан. Майянський центр на річці Усумансінта, у справжніх джунглях.

Цe не задрипана Чичен-Іца1, де фотку слід вважати вдалою, якщо на ній менше півсотні задниць і голів. На Яшчілан водять тури посім-де-сять чоловік, туди треба на човні добиратися...

Сьома позирав на товариша і не чув його. Він думав про те, чи му-сить розповісти, що у америкоса і японки завертівся роман. Як друг, мусив би давно. Але, передбачаючи реакцію Левка, хлопець стриму-вав себе. Лео майже напевно розсердиться на Грема і зачаїть образу на нього, Семена, оскільки він не сказав про Сатомі раніше. В цьому випадку про великі мандри можна забути. А забувати не хотілося, оскільки за півроку вони роз’їдуться хто куди і не факт, що коли-не-будь побачаться.

Ґрем повернувся швидко.

— Лео, Семе, вибачайте, мені треба їхати.

— Куди? — не бажаючи розставатись із iPad, скорчив невдоволе- ну міну українець.

— Маю справи.

— Які справи у п’ятницю ввечері? — звів брови Левко.

— То довга історія, вам буде нецікаво. — Грем підморгнув това-ришам.

Семен похитав головою, дивлячись кудись під стіл.

Забравши планшет, американець (сяючи, наче щойно відлитий срібний долар) вийшов з бару.

— От і поговорили, — насупився Левко. — Як з ними можна про щось домовлятись? Ми навітьу бар організовано вибратись не може-мо, що вже казати про Мексику чи Кенію.

Сьома мовчки цмулив пиво з бокалу.

1 Чичен-Іца — політичний і культурний центр майя на півночі півострова Юкатан (Мексика). Одні з найвідоміших і найбільш упізнаваних майяпеькпх руїн у світі.

18 березня 2012 рокц. 19:50 [ІІТС +1]

«Wifslroms Irish Pud»

Гампа-стан. Стонгопьм

Гуннар Іверс.

Представившися, старий всівся на стілець напроти Хлопців, поклав перед собою папку для паперів і поставив келих. Він провів у «Wir- stroms» півдня і до вечора встиг пристойно набратися (що було необ-хідно, інакше старий не зміг би почати розмову).

Левко і Семен здивовано гіерезирнулися.

— Лео, — першим відреагував українець, сторожко обдивляючись чоловіка.

— Симеон, — після паузи відповів росіянин. — Ми знайомі?

— Уже так. — Швед усміхнувся, стараючися придушувати істин¬ні почуття. Вдавалось погано.

Дивлячись на нього, Левко усвідомив, що посмішка роблена. Коли він зазирав в обличчя Ґуннара, склада¬лося враження, наче розглядав глибоку чорну яму, замасковану нару¬баним гіллям. — Чув, ви радилися про те, куди поїхати влітку.

Левко покосився на росіянина. Як довго цей дідуган підслуховує їх? Сьома відповів наляканим позирком: «Псих!»

— О, ні! Не подумайте нічого такого, — замотав сивою головою Ґуннар Іверс. — Я не підслуховував вас, просто випадково почув ва¬шу розмову. Я сидів за отим столиком. — Швед показав за спини хлопців. — Якщо вважаєте, що я набридаю, кажіть одразу, і я піду. Та передтим хотів би розповісти вам хорошу історію і висловити по¬раду стосовно того, куди можна поїхати, щоб знайти справжню при¬году.

— Кажіть, — безпристрасно кліпнув Семен.

— Ви були в Перу?

— Ні, — одночасно сказали хлопці.

— О-о, це щось неймовірне! Фантастична країна! |— Очі старого загорілися, він обвів язиком порепані від холоду губи і смачно виплю-нув: — It will blow out to hell your fucking minds!

Українець посміхнувся. І він, і його однолітки не гребували матю-ками, проте хлопець розумів, що їхня лайка зазвичай не несе експре-сивного чи смислового навантаження. Це лише брудні, майже завжди недоречні сполучники для слів. Лихослів’я ж в устах тих, кому за Шіст-десят, звучало солідно й переконливо. Левку сподобалося, як Ґуннар проказав оте «blow out to hell your fucking minds?».

— Там страх як багато усіляких цікавих речей, — твердив швед. — Ось, наприклад, Саксайуаман.

Порившись у папці, старий витяг фотокартку — практично нову, чудової якості — і поклав перед хлопцями. Левко забрав знімок. На глянцевому фотопапері виступали руїни колосальної споруди, скла-деної з мегалітичних кам’яних блоків. Три рівні заломистих стін сту-пенями здіймались один над одним. Вражало, наскільки щільно — просто з диявольською точністю — припасовані між собою брили. Між ними не було цементу. Між ними, здавалось, ножа не проткнути.

— Це Саксайуаман, — іще раз повторив Ґуннар Іверс. — Гадаю, ви нічого не чули про нього, хоча зараз це не має значення... Це руїни цитаделі в Андах, неподалік Куско, нині простого перуанського міс- гечка, а в давнину — столиці імперії інків. — Старий, плямкаючи, приемоктався до келиха. — Подивіться на брили. Вони різні: як за розміром — від порівняно невеликих до грандіозних багатотонних блоків, так і за формою — трапляються як пласкі, так і вигнуті грані. У той же час між валунами не знайдеться ані просвіту, ані шпарки, ку¬ди б пролізла мураха. Вони настільки тісно підігнані, що нагадують шматочки пазла. Вражає? Але ще більше вражає те, що у нашої ци-вілізації немає засобів, які могли б створити подібне. Жоден сучасний інструмент не здатен обробити камінь аж так досконало.

Лео роздивлявся полігональну кладку Саксайуамана:

— Та ну...

— Це правда! Жоден із відомих методів обробки каміння не дозво-ляє відшліфувати брили так, щоб їхні грані ідеально пасували одна до одної! Припустімо, можна витратити купу часу і наглянсувати два окремі блоки так, що між ними не буде мікронного зазору. Але десять, сотню, тисячу каменів? А цілу стіну? — Художнику запалі ляснув до¬лонею по столу, ледь не перекинувши келих. — Мине мільйон років, перш ніж вдасться створити щось подібне.

Українець переводив погляд із фотографії на Ґуннара і назад.

— Але Саксайуаман усе-таки збудовано...

— Правильно. — Швед загадково посміхнувся. Цього разу по¬смішка вийшла кращою. — У мене є ше кілька знімків. — Ґуннар Іверс видобув інші фотографії, на всіх були руїни Саксайуамана, від¬зняті з різних ракурсів. — Дивіться уважно. Окремі кам’яні блоки ва¬жать шістдесят тонн і сягають розмірів будинку. Але навіть вони об¬роблені так майстерно, наче це пластилін, а не граніт. Хочу, щоб ви усвідомили, наскільки технологічно досконалим є Саксайуаман. На¬віть якщо судити мірками постіндустріальної епохи.

Левко вглядався у фотографії, по черзі передаючи їх Семену. Гуннар вів далі:

— А тепер гляньте сюди. — На столі з’явилося ще кілька світ¬лин. — Це славнозвісне Мачу-Пікчу... — Лео впізнав найвідоміші інкські руїни. — Помічаєте різницю?

Сьома невиразно проказав:

— Ну, камені трохи менші.

— І все?

— Має бути щось іще?

Схилившись надзнімком Мачу-Пікчу, Левко обдивлявся стіни сту-пінчастих святилищ.

— Дивіться уважніше, — перейшов на шепіт Гуннар. — Невже ви не помічаєте, що це зовсім інша стіна?

Брили, з яких складені мури Саксайуамана, не схожі між собою, однак усі вони мають полігональну форму в перетині. їхні грані гла-денькі, наче після обробляння на верстаті. У той же час камені, з яких збудовано храми й тераси на Мачу-Пікчу, виглядали... звичайним ка-мінням. Звісно, їх теж обробляли, обтесували, але обруби лишались нерівними, граней, як таких, не було. Не знайшлося жодного каменя, який би «ліпився» впритул до сусіднього в кладці, як це було на знім¬ках Саксайуамана. Стіна Мачу-Пікчу — і це було цілком очевидно — нагадувала недбало накидану купу каміння.

— В принципі, так, — сказав Левко.

— Це різні технології, — пояснив старий. — Ті, хто зводив Сакса-йуаман, якимось немислимим способом обробляли колосальні брили, після чого складали з них стіну, наче з кубиків конструктора «Lego». Будівники Мачу-Пікчу не мали такої можливості. Вони тулили камені докупи, не маючи цементу, замазували їх глиною чи землею, а нерідко лишали просто так — утрамбовуватись під власною вагою.

— Дивно, у світі знають переважно Мачу-Пікчу і майже ніхто не чув про Саксайуаман, — зауважив Семен.

— Це типово для сучасного суспільства, де цінується зовнішній про-яв і ніхто не хоче докопуватися до суті, копирсаючись у деталях. Мачу- Пікчу стало відомим не через велич храмів і культових споруд, а завдяки розташуванню й величній красі довколишніх Анд. Гляньте на антураж, подивіться на гори навколо — ось що зробило Мачу-Пікчу відомим! Якби місто було розташоване у долині посеред миршавих ланів, а не на гребені важкодоступного кряжу, не нависало надчотиристаметровими прірвами, оточене гостроконечними бескидами, рівних яким іще пошу-кати, про нього у світі знали б не більше, ніж про Саксайуаман, на Ма-

чу-Пікчу не було б і десятої частки тих відвідувачів, які пруться туди ни-ні. — Старий перевів подих. — Зіграло роль ще й те, що до початку двадцятого століття Мачу-Пікчу лишалося цілковито невідомим для ци-вілізованого світу. За чотири століття ні конкістадори, ні їхні нащадки не натрапили на стародавню твердиню. Добрих двісті років після падін¬ня імперії інки спокійнісінько жили і хазяйнували у фортеці посеред хмар. До початку минулого століття ніхто не здогадувався, що в Андах на висоті дві з половиною тисячі метрів ховається ціле місто.

; — Справді? — І Семен, і Левко не помітили, як зацікавились і втягнулись у розмову.

— Ага. Історія виявлення Мачу-Пікчу зробила чималий внесоку йо¬го популярність. Руїни у 1911 -му відшукав Хайрем Бінгхем, професор Єльського університету. Він відшукав їх цілком випадково. Цю роман-тичну побрехеньку переповідають нині на кожному кроці в Куско, проте ніхто чомусь не розказує, що Хайрем Бінгхем насправді шукав не Ма-чу-Пікчу. — Старий перемінився на лиці, та яма, яка уявилась Левку підчас першої посмішки Ґуннара, раптово проступила чіткіше. — Аме-риканець організував експедицію, головною метою якої були пошуки Па- їтіті, золотого міста. Йому просто пощастило надибати індіанця, котрий вивів його до Мачу-Пікчу, взявши за це лише два долари.

Левко несподівано осягнув, що їхня бесіда — тільки довжелезний вступ до чогось більш важливого і таємничого.

— Ну що, вам цікаво?

— Цікаво... — мовив українець, не маючи змоги розплутати клу¬бок суперечливих почуттів, що перекочувався у грудях.

— Тоді йдемо далі. — Очі шведа збуджено поблискували. — Бінг¬хем відразу второпав, що спіймав облизня. Врешті-решт він таки про-славився, навіть написав дві чи три книги про свої експедиції, але ра- 30м з тим чудово розумів, що з точки зору технології будівництва (найдене ним Мачу-Пікчу — не більш ніж бліда тінь Саксайуамана її багатьох інших руїн у Перу. — Старий вкотре поліз до папки.— У мене є чимало інших знімків. Тут і Ойянтайтамбо, і Пізак, і К’єнко, і 1 Іука-Пукара, і Тамбомачай1.

Ґуннар, наче картяр, розклав на столі нові фотографії. Ці були ста-рішими і виглядали потріпаними. Старий розсортував світлини на дві групи. У першій — зліва від Левка— фото Саксайуамана та інших і вердинь із бездоганними стінами, складеними з мегалітичних блоків.

1. Ойянтайтамбо. Пізак, Кєнко, Пука-Пукара, Тамбомачай — назви фортець, ру¬їни яких збереглися в Перу. Розташовані в Андах, у провінції Куско.

Праворуч опинилися знімки Мачу-Пікчу та інших фортець, чиї стіни скидались на безладне нагромадження каміння.

— Розумієте, про що я? — Швед прижмурив одне око.

Різниця у стилі будівництва була очевидною.

— Розумію, — трохи сконфужено проказав Сьома. — Але що це значить?

— Почекай, скоро побачиш. Це не все. Споруди, що ви бачите в ку¬пі зі знімком Мачу-Пікчу, насправді зводилися пізніше за гігантів на кшталт Саксайуамана. Точної різниці ніхто не скаже, але можна з пев-ністю стверджувати, що спочатку в Андах з’явилися Саксайуаман, Пі- зак та Ойянтайтамбо, а вже потім — їх менш досконалі... — Гуннар зро¬бив паузу, — копії.

— Як це? — Левко забув про недопите пиво. — Древні розучи¬лись будувати? Тупо втратили свої знання?

— Нічого вони не втратили, — похитав головою Гуннар.

— Як тоді пояснити, що та сама цивілізація будує настільки Техно¬логічно різні споруди? Невже трапилося щось таке, через що інки швидко деградували?

— Егей!:—обірвав його старий. — А хто говорить про ту саму ци-вілізацію? Хто говорить про інків?

— Не второпав...

— Ти робиш ту ж помилку, що й сучасні історики. Хіба я хоч сло-вом обмовився про те, що Саксайуаман і подібні твердині будували інки?

В — Е-е-е... Ні.

— Правильно. Я просто не міг цього сказати. Бо Саксайуаман, Ойянтайтамбо, Пізак і багато інших мегалітичних фортець будували не інки. Все, що створили інки, — це кучугури дрібного щебеню на кшталт Мачу-Пікчу чи Пука-Пукари.

Українець не стримався і посміхнувся, без зневаги чи розчаруван¬ня, але промовисто скептично. Надто категорично, а через це якось по-дитячому наївно прозвучало останнє твердження. Проте Гуннар лишався серйозним і якимось... наче переляканим.

— Розумієш, у чому вся штука, — вів далі він, наче й не зауважив-ши скепсису, — за останні сто років про історію Південної Америки до того моменту, коли туди припхався Пісарро, написано тисячі, може, де¬сятки тисяч статей і монографій. Починаючи з 2000 року до нашої ери цей континент населяло кільканадцять напрочуд розвинених цивіліза¬цій, які в дечому переважали шумерів, китайців і навіть єгиптян. Куль¬тура Моче, культура Чи му; таємнича цивілізація Наски, імперія людей

Уарі, зрештою аймару та інки1 — всі вони в певні періоди досягали ви-сокого розвитку. Та є одна проблема. Жодна з перерахованих цивіліза¬цій не мала писемності. Ніхто не заніс до Південної Америки концепт письма, а самі вони за три тисячі років так і не додумалися, що абстракт¬ні думки можна фіксувати. Це означає, що цивілізації, які я назвав, не ЛИШИЛИ по собі жодної книги, документа чи напису... Спільнота науков¬ців намагається створити ілюзію, наче нам про них усе відомо: якщо не строго хронологічно, то принаймні у загальних рисах. Та це брехня. А правда втому, що на початку шістнадцятого століття, коли до Півден¬ної Америки вдерлись іспанці, на материку існувала одна держава — Імперія інків, найбільша в тогочасному світі. Вона розкинулась на пів- континенту, займаючи землі сучасного Еквадору, Перу, Болівії, Чилі І частково Аргентини. Усе, що створювалося культурами Моче, Чиму,

І Іаски чи Уарі, належало інкам-завойовникам. І що виходить? Усі по¬дії з історії доколумбової Південної Америки, про які ми знаємо, — це Історії, розказані конкістадорами. Конкістадори, своєю чергою, брали ні історії від інків (більше просто не було від кого, адже саме інки ви-явились останніми, кого іспанці застали на Новій Землі). Як ти дума- і пі, Лео, свідчення інків можна вважати правдивими?

- Те, що ви зараз говорите, виглядає логічно, — обережно мовив Левко, — але...

I уннар Іверс далі сипав порівняннями:

- Уяви ситуацію: ти вселяєшся у квартиру; в якій до цього хтось жив. Що ти робиш першою чергою? Правильно — починаєш ремонт. Переклеюєш шпалери, перефарбовуєш стіни, міняєш меблі. Історія доколумбової Південної Америки — це ті ж самі шпалери, наклеєні останніми цивілізаціями, які населяли континент, у цьому випадку — Інками. — Чоловік перервався і залпом допив пиво. — Ви ніколи не шдумувалися, що вся сучасна історія — це історія цивілізацій-пере- можців? Ті, хто програв, зійшов з арени, поринули у забуття, навіть мкщобули більш «просунуті»у порівнянні з агресорами. Завойовник, який підминав під себе якийсь народ, державу чи цивілізацію, нама- і її вся применшити їхні заслуги, але найчастіше — присвоював їх собі.

1. Моче, або прото-Чиму — доколумбова культура в Південній Америці, що існувала з I по VIII століття на узбережжі Перу, центр — у районі міста Трухільйо. Чиму —високорозвинута культура в Південній Америці, що існувала приблизно з 1250 до

1470 року на узбережжі півночі Перу, столиця — піщане місто Чан-Чан. Наека —доколумбова цивілізація, що існувала на півдні Перу (плато Наека) в 11 ст. до н.е. —

VI ст. н.е. Уарі —’індійська культура доінкського періоду, що існувала у IX—V ст. до н.е. у Центральних Андах і на південному узбережжі Перу. Аймару (аймара ) — Індійський народ в Андах, що живе у високогірних областях у районі озера Тітікака.

Я розумію вашу недовіру, але повторюю ще раз, — у голосі з’явилися нетерплячі нотки, — Саксайуаман, Пізакта Ойянтайтамбо будували не інки. Сини Сонця, відверто кажучи, були хріновими будівничими. Усе, що вони вміли робити, — це воювати.

Сьома демонстративно відсунув фотографії в бік Гуннара і різко спитав:

— А ви хто?

Старий сконфузився, але відповів без заминки:

— Я художник. Я пишу картини.

Семенове запитання збило темп розмови, та через хвилину Левко повернувся до того, що казав швед:

— Гуннаре, думайте, що хочете, але ваші докази непевні. Це лише припущення.

— Це не припущення.

— Це припущення, — стояв на своєму хлопець. — Минули сотні років, нині немає нікого й нічого, що могло б довести правоту або ж хибність ваших суджень. Я певен, можна знайти інше пояснення тех-нологічного провалу в розвитку інків. Гадаю, на сьогодні не існує жод¬ного об’єктивного доказу на користь того, що руїни в Андах належать різним цивілізаціям.

Ґуннар увесь напружився:

— Власне, я підходжу до того, заради чого почав цю розмову, адже йдеться насправді не про Саксайуаман і не про Мачу-Пікчу... Такий доказ існує, Лео. І він не один.

Левко стулив рота.

— Що за доказ? — поцікавився Семен.

— Паїтіті.

— Тобто? Міфічні руїни?

— Не міфічні. Це рештки велетенської Твердині в сельві за Анда¬ми, саме існування якої доводить, що половина з фортець, які нібито належали інками, насправді будувались значно древнішим і більш роз¬винутим народом. Як Мачу-Пікчу — ніщо порівняно із залишками Саксайуамана, так і Саксайуаман видається іграшковим будиночком на тлі Паїтіті.

— Звідки ви знаєте? — не втримався Левко.

— Я був на Паїтіті.

Ґуннар дістав з папки останнє фото, найстаріше серед інших; Єди¬ний знімок, на якому був сам Іверс. Швед стояв, уперши руки в боки, на березі витягнутого озера, а позаду нього здіймалась до неба, ледь не затуляючи сонце, багаторівнева стіна велетенської Твердині. Клад-

ка в стіні чимось нагадувала Саксайуаман. тільки камені (якщо порів¬нювати розміри з Ґуннаром) були в кілька разів більшими. Наймен¬ший серед них був більшим за найбільший блоку стіні Саксайуамана.

Правда, якість фотографії насторожувала. Зображення було нечіт¬ким, безформним.

— Де це? — прошепотів українець.

— У джунглях Мадре-де-Діос на сході Перу. Мачу-Пікчу і Паїтіті розділяє нещасних двісті кілометрів. Штука в тому, що ці двісті кіло¬метрів устелені найбільш дикими, глухими і важкопрохідними лісами у світі. Там можна сховати Нью-Йорк, і ніхто його не знайде.

— Ви стверджуєте, що знайшли Паїтіті? — перепитав Левко.

— Знайшов не я. Я просто там... хм... побував.

— Як? Яким чином ви туди потрапили?

— Випадково... — ухилився від прямої відповіді старий.

Хлопці забирали один у одного фотокартку і не могли надивитись на грандіозну стіну. Зрештою Семен повернув фотографію Ґуннару.

— Фотка розпливчаста, — недовірливо прогудів він. — Звідки нам знати, що вона справжня? Тут на п’ять хвилин роботи для тих, хто ша¬рить у Photoshop. Які ще є докази?

Старий художник враз пожалкував, що не взяв намальовану зран-ку карту з собою. Він зітхнув:

— Писемність. Ті, хто будував Саксайуаман, на відміну від інків, па відміну від усіх інших народів Півден ної Америки, мал и письмо. Але для того, щоб побачити написане ними, вам слід спочатку повірити и Твердиню. Бо Паїтіті — єдине місце, де воно збереглося.

Сьома пожирав старого широко розкритими очима: він не вірив, але йому страшенно хотілось повірити. Левко підозріло захитав головою.

— Не вірите? — Ґуннар опустив голову. Але здаватись не збирав-ся. — Моя майстерня зовсім поряд — на Стрендвеген в Остермальмі. Якщо маєте бажання, можемо прогулятись до неї, і я покажу дещо, що переконає вас. — Старий лукавив, йому просто хотілось віддати карту.

Українець глипнув на Семена. Росіянин прискіпливо вивчав змо-рене обличчя шведа.

- Я наполягаю. — Ґуннар подивився спершу на Левка, потім на Семена! Його руки тремтіли.

Лео мовчав, безмовно віддавши ініціативу в руки товариша. В цей момент Сьома мав би подякувати художнику за розповідь і чемно роз¬прощатися з ним. За півгодини він і Левко доїхали б до хатини Бенг- пі, вляглися б спати і наступного ранку забули б про дивну зустріч у ір¬ландському пабі в західній частині Старого міста. Росіянин саме так

і збирався вчинити, проте щось заглючило на Небесах (писемність... ПИСЕМНІСТЬ!..), і Сьома, облизавши солоні губи, піддався незро-зумілому імпульсу:

— Гаразд, ходімо...

Ґуннар і Семен подались до бармена платити за випивку, Левко ві¬дійшов у туалет.

Вийшовши з вбиральні, хлопець звернув увагу на самотнього від-відувача, який сидів за столиком у темному закуті пабу. Левко відзна¬чив його з трьох причини. По-перше, чоловік нічого не пив: столик стояв порожнім, якщо не рахувати фотокамери, котру, незнайомець притримував рукою (що, певно, свідчило про готовність будь-якої ми¬ті почати фотографувати). По-друге, химерний візитер, витягнувши шию, стежив, як Ґуннар і Сьома, розрахувавшись, прямують до ви¬ходу. Двічі простеживши напрямок погляду, Левко переконався, що не помиляється: незнайомець придивлявся до старого шведа і росія¬нина. І по-третє, чоловік був таким рудим, що складалося враження, наче його голова охоплена полум’ям. Волосся середньої довжини й густа борода, яка обрамляла рот і наполовину ховала щоки, мали ядуче-іржавий відтінок.

Щось заворушилось у Левка під серцем ще до того, як він зауважив, що рудоволосий підглядає за Ґуннаром і Сьомою. Мимоволі українець зауважив, що з місця, яке займає рудий, добре видно столик, за яким вони розмовляли з художником. Хлопець затримався, намагаючись розгледіти незнайомця і підсвідомо вишукуючи інші підозрілі деталі.

Тієї миті чоловік повернув голову і штрикнув Левка поглядом.

Українець рохнув, і борлаку нього сіпнувся. Попри півтемряву, що огортала рудого, він усвідомив, що зазирає в найстрашніші очі з усіх, які доводилось бачити до цього. Баньки рудоволосого мали криваво- червоний колір. Моторошний ефект посилювався полум’яною обля¬мівкою на повіках, що підкреслювала нездорове забарвлення кришта¬ликів і створювала ілюзію кривавих підтьоків довкола очей. Розумом Лео усвідомлював, що очі цілком відповідають волоссю й бороді, що це лише витівка природи, причини у генах чоловіка, проте серцем від¬мовлявся осягати реальність того, що бачив. У півтемряві пабу очі здавалися червоно-чорними жаринами.

Відвівши погляд, хлопець закрокував уздовж барної стійки до ви¬ходу, нутром відчуваючи, як чоловік поглядом свердлить йому спину.

Рудий стежив за Левком, поки той, пропустивши Ґуннара і Сьому, не зник за дверима, потім підхопився і, сплюнувши у попільничку жмут пережованого листя коки, поквапився до виходу.

16 березня 2012 року. 21:00 [UTC +1]

Бергшанра. Стокгольм

Вони стояли біля вікна його квартирки, дивлячись на затоку.

Ґрем провів пальцями по руці Сатомі, по ділянці, не прикритій су¬кенкою, просто щоб перевірити, що вони на одній частоті. Японка не здригнулась і руки не забрала. Його обличчя просяяло, наче в малю¬ка, що отримав бажаний подарунок на Новий рік.

На столі стояли щойно принесені суші, на підвіконні — два бо-кали білого сухого вина «Flagstone Noon Gun» з Південної Афри¬ки, урожай 2009 року, але ніхто з них не думав ні про вечерю, ні про вино. Обоє перебували в сп’янінні іншого типу.

У Сатомі від збудження підгинались коліна.

Опинившись за кілька сантиметрів від Ґрема, вона подалась уперед і поцілувала його, спершу ковзнувши язичком по губах хлопця, а тоді настирливо вклавши язик глибше в рота. Однією рукою вона провела у мулата за вухом, іншу опустила спереду на джинси, граючись із пряжкою... і з тим, що тверділо трохи нижче під неї.

Не перестаючи відповідати на цілунки, Ґрем погладив долонями її стегна. Гаряча кров шугонула по всіх кінцівках, коли він відчув, що дівчина в панчохах. Піднявши поділ вільної сукні, він підчепив пальцями трусики і стягнув донизу. Переступивши з ноги на ногу, Сатомі стала на пальчики і скинула їх на підлогу.

Грем опустив руку між її ніг і торкнувся розпаленілого тіла, не припиняючи цілувати. Знайшовши клітор, стиснув його пальцями, одночасно відриваючись від її губ і опускаючись із поцілунками на шию, а потім ще нижче — на груди.

Тепло від його рук розливалось усім її тілом.

Сатомі відступила на крок, щоб опертись об стіну, інакше про¬сто з’їхала б на підлогу. Ноги тремтіли, ледве тримаючи тіло. Ґрем Ііідчув це; підняв дівчину на руки (вона обхопила його ніжками) і по¬ніс у спальню. Поставивши її перед ліжком, Ґрем через голову зняв сукню, залишивши японку в самих чорних панчохах і червоному кру¬жевному брасьєрі, що ледве прикривав соски.

Після чого легенько штовхнув на матрац.

Цілуючи, Ґрем піднявся вгору по її тілу. Коли дотягнувся до ли-ця, Сатомі з жадобою впилась у його губи. Якийсь час вони грались я піками, потому Ґрем узявся пестити її груди. Його язик закружляв

навколо набухлого соска, і Сатомі, стиснувши в кулачки цупке во¬лосся американця, притишено застогнала.

Мулат ковзнув пальцями по низу живота — раз, другий, третій. Доторкнувся клітора. Сатомі зірвала з хлопця сорочку і почала води¬ти руками по спині від шиї аж до накачаних сідниць, стягуючи нижче його джинси. Коли його великий палець зачіпав винятково чуттєву точку, дівчина скрикувала і впивалась нігтями у спину американця.

На мить відсторонившись від тіла, що пашіло плотським теплом, Ґрем стягнув з себе джинси.

— Ніколи не думала, що я з тих дівчат, які готові віддатись пер¬шої ж ночі... — м’яко сказала Сатомі, насолоджуючись його м’язистим, доглянутим тілом.

Вона побачила його член і замружилась від ущипливого передчуття, що, наче бульбашки газованої води, поплило по втягнутому животу.

Він покосився на неї, ладний наморщити брови, але з виразу об¬личчя побачив, що це лише гра. Дівчина не має на увазі те, що гово¬рить, вона не має наміру зупинятись, і Грем продовжив пестити її (лі¬ва рука між стегон, права — на грудях), відчуваючи, як вказівний і середній пальці долоні стають мокрими.

~— Всьому буває перший раз, — відповів він, поцілувавши вну¬трішню частину стегна Сатомі. Близько. Так близько...

Вона вигнула спину, прикусивши краєчок нижньої губи, і застог¬нала голосніше. Від рухів його пальців спирало подих. Усередині, го¬туючись вивільнитися, згущувалась енергія сотень атомних вибухів.

Грем більше не міг стримувати себе. Забравши долоню від роже¬вої перлини, лагідно розвів її ноги.

— I want to fuck you until you can’t walk anymore… — хрипко про-шепотів мулат і увійшов так глибоко, як тільки міг.

VII

16 березня 2012 рокe. 21:08 [UIC+1]

Майстерня Ґуннара

Остермапьм. Стокгольм

Стокгольмська погода у березні гірша, ніж вередлива жінка, — піс¬ля чудового сонячного дня за вікном дощило. Із затоки віяло крижа¬ною вогкістю.

Ґуннар Іверс підставив Левку й Семену по табуретці, сам сів на дерев’яний стільчик і, не запропонувавши ні кави, ні чаю, розгорнув намальовану від руки карту.

Левко іронічно всміхнувся. Поведінка художника дедалі більше на-гадувала фарс, а сам він перетворювався в очах українця на психічно хворого — не буйного, та все ж із конкретно перекошеним дахом. Сьома німував, здалеку роздивляючись альбомний аркуш, який злегка ви-блискував у світлі лампи.

— Не кажіть нічого, — схвильовано промовив Ґуннар, — спершу иислухайте, а потім вирішите, що з цим робити. — Він провів долонею по листку і ткнув пальцем у точку в нижньому правому куті: — і ось це Пуерто-Мальдонадо, єдине поселення в регіоні Мадре-де- Діос, що може слугувати відправним пунктом для експедиції...

— А хто вам сказав, що ми... — розкрив рота Левко.

‘— Я ж просив не перебивати мене, — зморщив лоба старий швед. — До Пуерто від Куско тягнеться асфальтована дорога С30-— за шість-сім годин можна доїхати на рейсовому автобусі. Після Пуерто-Мальдонадо шосе С30 прямує на північ, проходить уздовж кордо¬ну, огинаючи ліси Мадре-де-Діос зі сходу, і приблизно через двісті п’ятдесят кілометрів завертає у Бразилію. Хоча шосе вам не потріб¬ні’. Через Пуерто протікає річка під назвою Ріо-Мадре-де-Діос. Вона

тече із заходу на схід, закладаючи чималий гак біля Пуерто-Мальдо¬надо. Ось тут. — Палець перемістився на вигин річки. — 3 північно¬го заходу в цей «гак» впадає одна з найбільших приток Ріо-Мадре-де- Діос — Ріо-де-лас-П’єдрас, яку місцеві кличуть Такуатіману. Якщо йти проти течії Ріо-де-лас-П’єдрас, то через сто вісімдесят кілометрів від Пуерто-Мальдонадо на правому березі (тобто зліва, якщо зважа¬ти на те, що просуваємось проти течії) натрапите на ґрунтову злітну смугу. Вона обслуговує наукову станцію Прогресо, фактично невели¬ку хатину, де ночують учені, що прилітають на стариці1 Мадре-де-Діос поспостерігати за птахами. Приблизно через двісті шістдесят кіломе¬трів від Пуерто-Мальдонадо із заходу в Ріо-де-лас-П’єдрас вливаєть¬ся безіменна притока. Точну відстань назвати не можу, та це й не важ¬ливо — Такуатіману після кожного сезону дощів міняє русло, —зате я маю глобальні координати місця, де зливаються річки. Я записав їх ось тут. — Палець перемістився навскоси по аркушу.

11°42‘47”S 70°22‘58”W

— Піднявшись іще на тридцять кілометрів по безіменній притоці, справа від себе ви побачите скелю, схожу на голову папуги, — Parrot’s Head Cliff2. Якщо не переплутаєте притоку, то пропустити Голову Па¬пуги практично неможливо. Цей бескид позначує місце висадки. — Що більше Гуннар говорив, то сильніше хвилювався. Кілька разів він поглянув на вхідні двері майстерні, наче боявся, що крізь них хтось увірветься і не дасть йому завершити. — На півдні від місця висадки сельва ховає два невеликі озера — Аппер-Вінкер-Лейк3(так назива¬ється північне) і Лоуер-Вінкер-Лейк (південне). Аппер-Вінкер-Лейк лежить на п’ять кілометрів південніше від Голови Папуги, а Лоуер- Вінкер-Лейк — ще на три кілометри далі на південь. Коли досягнете Лоуер-Вінкер-Лейк4, на північно-західному березі знайдете покину¬ту кам’яну дорогу, яка вкрай схожа на древні тракти інків і тягнеться на захід крізь нетрі. — Попри всі зусилля старий не міг приховати три¬вогу. — Цей шлях веде до Паїтіті.

1 Стариця — відокремлена від річки ділянка (меандр), озеро, їло лежить у залише¬них річкою річищах.

2. Кліф Голова Папуги (англ.).

3. Аппер-Вінкер-Лейк (англ. Upper Winker Lake) — озеро Верхня Повіка (або Верх¬нє Око).

4. Лоуер-Вінкер-Лейк(англ. Lower Winker Lake) — озеро Нижня Повіка (або Ниж¬нє Око).

Від напруження на лобі Гуннара виступив піт. Пивний віддих зали¬шився, але алкоголь вивітрився з голови старого. Українець м’яв пальцями мочку правого вуха і міркував, на дідька божевільному ви¬гадувати настільки досконало продуману історію. Розповідаючи, ста¬рий швед жодного разу не запнувся.

— А це що таке? — спитав Сьома, показавши пальцем на мапу (але не торкнувшись).

— Це Skull’s Crevice, Розколина Черепів, один із орієнтирів. Кам’яна дорога оминає її з півдня, а від Розколини Паїтіті відділяють дна денні переходи. — Кілька великих крапель збігли по скронях. Ґун- нар узяв карту зі столу, згорнув її і тихо (майже благально) промо¬вив: — Візьміть... це вам.

Семен не поворухнувся.

Лео підняв брови:

— Для чого?

— Подумайте про мою історію на дозвіллі. Подумайте... — Гуннар намагався знайти аргументи, які могли б схилити хлопців на його бік, шіе в голову лізли самі банальності. — Подумайте, чи хочете ви справжньої пригоди.

Левко затих, намагаючися зібрати докупи все, що він почув і поба¬чив за останні дві години. Історія виходила заманливою. Аж надто за¬манливою, чорт забирай. І саме в цьому крилася проблема. Левко здо¬гадувався, що Ґуннар збрехав, говорячи, що випадково натрапив на І Іаїтіті. У той момент хлопець ще не уявляв, що таке Мадре-де-Діос, шіе без того розумів, що людина не може просто так опинитися се¬ред джунглів, щоб випадково щось там знайти. Карти, фотографії, логічність суджень, обізнаність із географією Південно-Східного Пе¬ру — все доводило, що старий цілеспрямовано шукав Паїтіті. Безсум-нівно, хтось колись зацікавив шведа, розказавши історію про Тверди¬ню, — точно так само, як він старався зацікавити їх, Левка й Семена. Та от що дивно: присвятивши пошукам, певно, не один рік, Ґуннар врешті — за його словами — натрапив на Паїтіті, славетну Тверди¬ню, котру безуспішно шукали сотні авантюристів. І ось замість того, щоб увіковічнити себе, прославитись на всю планету, він намагаєть¬ся зіпхнути цю історію випадковим зустрічним.

— У мене є питання... — озвався Левко.

— Ну?

- Якщо ви там були, якщо ви бачили Паїтіті і знаєте, де розташо¬вані руїни, чому самі не розповісте про них світові?

— Я не можу.

— Через що?

Гуннар запнувся, облизав пересохлі губи і з величезною неохотою відрізав:

— Через особисті обставини.

Левко кинув швидкий погляд на Семена і (...це ж просто карта) забрав аркуш із рук художника. Швед заплющив очі з виглядом люди¬ни, що позбавилась важезного тягаря, але за мить поривно відкрив їх.

— І ще одне. — Він звертався до Левка (українець досі тримав лис¬ток перед собою, не знаючи, куди подіти карту). — За тридцять кіломе¬трів від Пуерто-Мальдонадо на лівому березі Ріо-де-лас-П’єдрас я по¬значив місце, підписане «Хатина Тора Сандерса». Тор — це старий норвежець, який, наскільки мені відомо, живе в Мадре-де-Діос понад тридцять років. У нього кепський характер, та загалом він непогана лю¬дина. Перед тим як прямувати в джунглі, раджу вам зупинитись у Сан¬дерса. У його халупі вдосталь місця, часом Тор приймає у себе дослід-ників, що пливуть у джунглі чи спускаються з нетрів по річці. — Ґуннар зазирнув у вічі Левку. — Це важливо. — Трохи відсторонившись, він знову заговорив до обох. — Можете думати що завгодно, думати, що я психанутий старий, звихнутий на скарбах і загублених містах. — Він стишив голос; його очі гарячково світились. — Але прошу, послухайте мене: просто залиште карту. Нехай лежить, їсти вона не просить. Мож-ливо, згодом, плануючи чергову відпустку, ви згадаєте про неї. Прига¬даєте дивакуватого шведа і його неймовірні історії. А тоді, хтозна, рап¬том вам закортить замість валятись навзнак, смажачи животи на вилизаному курорті десь у Туреччині чи Еміратах, влаштувати справ¬жню пригоду і спробувати дізнатись, чи правду говорив пом’ятий жит¬тям дідуган. Тож незалежно від того, чи хочете ви відшукати Паїтіті за¬раз, чи ні, — тримайте цю карту при собі.

— Згода, — кивнув головою Левко, поклавши листок у кишеню пальто.

— Ну, нам пора, — підіймаючись, мовив Сьома. — Уже пізно.

По дорозі додому хлопці мовчали. Сьома бавився з кубиком Рубика,

Левко гриз очима нічну темряву за вікном, час від часу фокусуючись на промислових майданчиках та ангарах, що випливали з чорноти. Одна думка не йшла йому з голови. Протягом усієї розмови, навіть у ті мо¬менти, коли Гуннар Іверс збуджувався, з головою поринаючи у розпо¬відь, із очей старого не сходили розгубленість і... страх. Непомітні й роз¬пливчасті, немов відблиски неба на дні колодязя, вони, втім, ні на секунду не щезали, відтіняючи сторожкістю кожен погляд шведа. Кіль¬ка разів, зачувши різкий та несподіваний звук, Ґуннар здригався, зир-

каючи на двері, ідо вели на вулицю. В такі моменти він скидався на під¬літка посеред середньовічного замку, який чекає появи закривавленого привида, що от-от кинеться на нього з-за стіни. Іверс був міцним чолов’ягою на схилі літ. Грубуватий рихлий голос, кремезний торс, м’язисті ручища на будь-кого справляли враження. Літній художник мав би сам наганяти страху. Але ні. Чоловік сіпався і ледь не підскаку¬вав, коли різкий порив вітру хльостко бив по склу, хтось із перехожих ненароком впускав на бруківку парасолю чи надто голосно кашляв.

І тоді Левко втямив, що насправді не так важливо, чи Гуннар гово¬рить правду. Якщо відкинути непевну легенду про Паїтіті і байки про письмена, відмести намагання переписати всесвітню історію, очевид¬ним лишається одне — неясний та ірраціональний страх старого. У джунглях Перу з Гуннаром Іверсом трапилося щось таке, що напов¬нило мозок жахом. Щось химерне й темне укоренилося в макітру шве¬да і відтоді не відпускає його.

Торкнувшись пальцями складеної вчетверо і захованої в кишеню пальто карти, Левко подумав, що мав він у дупі таку перспективу: їха¬ти і дізнаватись, що то таке.

На жаль — на превеликий жаль для них обох — Семен Твардовський думав інакше.

VІІІ

17 березня 2012 РОКЦ. 01:04 [UTC+1] Вілла Бенгга

Почистивши зуби, Левко заглянув у кімнату до Сьоми:

— Ще працюватимеш?

Годинник показував п’ять на другу ночі. Семен в одних трусах і май¬ці примостився за столом перед відкритим ноутбуком. Ліжко ще не розстелене.

— Та так... Хочу дещо глянути, — не повертаючись, відповів росі¬янин.

— Як знаєш, — позіхнув Левко. — Я валю спати. Добраніч, старий!

— Добраніч, Лео, — неуважно (так і не обернувшись) буркнув Сьома.

Українець відключився через секунду після того, як розпластався на ліжку. В сусідній кімнаті ще довго горіло світло...

Години збігали, а ліжко Семена лишалось неторкнутим. Хлопець по¬ринув у Мережу, з прискіпливістю професійного нишпорки визбирую¬чи крупинки правдивої інформації про Паїтіті. Він почав із Вікіпедії,

але тільки для того, щоб зачепитися за первинні посилання і знайти прізвища тих, хто досліджував і писав про древню твердиню (як май¬бутній науковець Сьома зневажав Вікіпедію, але в той же час не гребу¬вав користатися нею як відправною точкою для розшуків більш досто¬вірної інформації). Таким чином він натрапив на «Паїтіті, ЕльДорадо й Амазонки» — книгу історика Роберто Левілльєра, записки дослідни¬ка Енріке Урбано, який шукав Паїтіті у 1970-х, нотатки священика з Ла- реса1 — отця Хуана Карлоса Полентіні, недавні дослідження росіянки Вєри Тюленевої, і навіть уривки з колоніальних хронік, що містили свід¬чення конкістадорів (зокрема священика Діего Феліпе де Алькайя). Знання іспанської пришвидшувало пошуки.

О шостій ранку, коли Левко почав крутитись, помалу виповзаючи з трясовини сну, Сьома сидів перед комп’ютером, за ніч не склепив-ши очей. На екрані висіло вікно браузера Google Chrome з півсотнею відкритих вкладок зі статтями про викуп Атауальпи, уривками іспан-ських документів з розповідями конкістадорів, google-мапи джунглів Мадре-де-Діос і прилеглих областей Болівії та Бразилії, опис звича¬їв мачігуенга, дані про експедиції Персі Фосетта, Боба Ніколса, Лар- са Хафскйольда й інших мандрівників, які, подавшись на пошуки за¬губленого міста, не повернулися...

17 Березня 2012 ронц. 07:59 [UТС+1]

Віппа Бенгта

Звісившись зі сходів, Сьома перехопив Левка, коли той взувався:

— Лео, прийом!

— Кажи бігом, бо я вже йду. — У столиці Швеції як метро, так і міські електропоїзди курсують із фантастичною пунктуальністю (по них можна годинники звіряти), що дозволяє з точністю до хвилин роз¬рахувати час, потрібний для переміщення до потрібного пункту. Втім, у такої неймовірної точності існує зворотна сторона. Левко знав: як¬що пропустить репсІеН^2, який вирушає зі станції «Спонья» о 8:11, то не потрапить вчасно на лекцію в головний кампус КТН.

— Збирай на завтра пацанів! — гукнув згори Семен.

— О’кей. Адля чого?

1 Ларес — муніципалітет Пуерто-Ріко, острівної території у складі СШA. Заснова¬ний 26 квітня 1827 року.

2. Pendeltag (читається «пендель’тог») -— міська електричка у Стокгольмі, що спо¬лучає центр міста з передмістями й аеропортом Арланда.

— Поговоримо про Паїтіті.

Левко випростався, лишивши шнурівку незав’язаною. По спині иробігли мурашки, і:— Що ти сказав?

— Що чув, Лео. Треба нарешті розібратися з літньою мандрівкою. Українець задер голову, зазирнувши у сходовий проліт.

— Ти хочеш... — Він не договорив.

— Так, саме те, що ти подумав. Якщо Ян і Ґрем будуть не проти, я... я хот’ів би туди поїхати.

18 Березня 2012 ронц. 15:18 [UТС+1]

Віппа Бенгто

— Лео! Ле-е-о! — гукав Ґрем, грюкаючи удвері. — Семе! Се-е-м! — Тиша. — Де ви, чорт забирай?

За ним стояв Ян. Він не стукав і не кричав, тримаючи в руках і стис-каючи під пахвами різнобарвні пакети з чипсами «OLW»1 і сирними кульками «Estrella»2. Горішків не брали, бо Семен з дитинства страж¬дав на алергію на горіхи. Шматок горіха завбільшки з яблучне зерня міг роздути його макітру до розмірів шкільного глобуса і навіть (без належного медичного втручання) призвести до коми і смерті. Щось подібне двічі траплялося з Семеном у Франції, після чого він припи¬шім дивитись у бік лісових горіхів та арахісу і став завше випитувати, де б не обідав, чи немає у стравах подрібнених горішків.

Грюк! Грюк! Грюк!

— Позасинали чи що?!

Погода справді була сонною»: небо затягнуло сірою тванню, до¬щу ніби й не було, але повітря аж чвакало від вологи. З дерев у садку постійно капало.

Зрештою глибоко з нутрощів будинку долинув тихий голос Сьоми: , — Йду... Не ламайте вхідні двері, варвари.

Минуло ще півхвилини, перш ніж двері вілли розчахнулися.

- Чого так довго? Де Лео? — забурчав Ґрем, але тут-таки забив на те, про що питав, і вирячився від здивування: — Семе, що з тобою?

_____________________

1. Оld London Wasa- шведська компанія, що виробляє легкі закуски. З 2005 ро¬ку належить норвезькому концерну Orkla

2.Estrella- шведська компанія, що спеціалізується на виробництві закусок(чіпси, арахіс, сирні палички та кільця тощо).

Пригадуєте фото-прикол з Мережі, на якому зображено двоє со-венят: одне нормальне, інше — з потішно підігнутою лапою і якогось дідька вивернутою на 90° головою, а під ними підпис: «Я і мій брат- дебіл»? Так ось. Сьома був точно як той брат-дебіл. Голова хилилась під немислимим кутом — праве вухо практично торкалося плеча, а шия, здавалося, дзвеніла від напруги.

— Нічого серйозного, — відмахнувся росіянин.

Ґрем простягнув долоні і спробував поставити голову Семена на місце.

— Ай, ай! — закричав той. — Не чіпай! Болить!

Американець відвів руки:

— Добре, не буду. Але що в тебе з макітрою, бадді?

— Нерв у шиї защемило.

— Знову спав під навстіж розчиненим вікном? — Ян Фідлер, не ви¬пускаючи пакети, стягав кросівки і дивився на Сьому поблажливим батьківським поглядом: «Я ж тобі казав». Семен був фанатичним адеп¬том здорового способу життя. Не курив, знав міру з алкоголем, не їв на¬півфабрикатів тощо. Але іноді перегинав палицю. Це, зокрема, вияв¬лялось у тому, що хлопець спав при відчинених вікнах, укриваючись одним простирадлом. Навіть коли надворі було дуже холодно. Іноді (як- от сьогодні) такі «процедури» закінчувалися неприємностями — ший¬но-плечовим радикулітом.

— Та я завжди так сплю, ти ж знаєш, це не через те, це я крутнув¬ся різко, — бурмотав росіянин.

— Ну-ну. Розкажи мені. Помив учора макітру і вклався нею до ві-кна? — гнув своє Ян.

— Ага, — зітхнувши, здався Сьома.

Чех пирхнув:

— Нlupak1! Тепер днів зо три ходитимеш як підстрелений.

__________________________________

1′ НІирак (чех.) — дурень, ідіот.

. — Та нормальок! — посміхнувся Семен. — Уже майже не ще¬мить. Тільки вставати з ліжка важко — залежишся, а потім тільки по-ворухнешся, і клята шия вистрілює блискавками аж до прямої киш-ки... Я через це й не відчиняв так довго. Ледве сповз із лежака.

— А де Лео? Чо’ він не спустився? — зобразив обурення Ґрем.

— Він у ванній сидить, — посміхаючися, сказав росіянин.

Щось у тій посмішці насторожило мулата:

— Якого лисого він там робить о третій дня?

— Помідорки вимочує. — Було видно, що лише завдяки титанічним зусиллям Сьома вдержує істеричний регіт за міцно стуленими зубами.

— Які ще помідорки?

Семен з ляском затулив рота долонею. Через перекошену голову могло здатися, наче росіянин сам собі хоче зламати карк. Утім, ніщо не допомагало: сміх фонтанував уривчастим пирханням через ніс.

Трохи опанувавши себе, хлопець промовив:

— Янкі, ану крикни... спитай у нього: як твої яйця?

— Що? — смикнув бровами американець.

— Що чув.

Ян вирішив не чекати, поки Ґрем розкумекає, що й до чого. Задер голову в проліт над сходами і заволав на всю віллу;

— Leo… Leo! How’re your balls, man?!1

У відповідь із другого поверху долинуло розпачливо-істеричне ве¬рещання:

— Fuck you! FUCK YOU ALL!!!2 — Голос Левка змінився до не- шіізнання.

— Чувак, ну тобі хоч полегшало? — задерши макітру, і собі глу¬зував Сьома.

— Fuck aw-a-a-a-a-a-a-ayü!

Семен зареготав, зігнувшись навпіл. Його губи спершу розтяглись у посмішці, але вже за мить викривилися від болю — простуджений нерв давався взнаки. Розбурханий лайкою, до вітальні ввійшов Бенгт. Що найдивніше, архітектор зовсім не сердився через те, що у його до¬мі безсоромно лаються, —- він також давився сміхом.

— Здрастуйте... — привітався Ян, сором’язливо втягнувши голо¬ву поміж пліч. Чех не знав, що старий удома.

- Привіт, хлопці! — ледве здержуючи пирскання, помахав рукою ІІОИРТ,

1. Лео... Лео! Як твої яйця, чувак?! (англ.)

2. Пішли ви! ТА ПІШЛИ ВИ ВСІ!!! (англ.)

— Та що тут у вас сталося? — озвався Ґрем, переводячи погляд з Бенгта на Сьому і назад. — Семе?

— Га-га-га! — більше не стримувався хазяїн вілли.

— Не питай, — застогнав Семен, сповзаючи по стіні на підлогу.

В обох — і у старого, і в росіянина — виступили сльози від сміху.

— Вмерти можна... — Витираючи кулаком вологу з очей, Бенгт почовгав до кухні.

Сьома звівся на рівні:

— Ходімо. Зараз самі побачите.

Хлопці піднялись у вітальню на другому поверсі. Ян звільнився від сирних паличок і чипсів, розклавши пакети на столі. Ґрем відразу по¬прямував до ванної кімнати. Наблизився, машинально простягнув ру¬ку, щоб узятися за ручку, і лиш тоді помітив, що дверей немає. Точні¬ше, вони є, але не там, де належить бути. Двері ванної кімнати стояли обіперті об стіну біля проходу. Завіси — грубо вирвані. В місцях від¬риву повідлітали шматки тиньку. Далі — ще цікавіше. Американець вступив до ванни і побачив Левка.

— Що це за херня?

Українець сидів на підлозі, засунувши гепу в наповнений водою пластиковий тазик. Зліва біля ніг стояла чашка з чаєм. Хлопець леда¬

чо бовтав у ньому ложечкою. У правій руці тримав розкритою книгу Валерія Гуляєва «Забуті міста майя». Читав. Або робив вигляд, що читає. На Левку була лише футболка, підтягнута під пахви — щоб не замочитися.

— Що ти робиш? — іще раз спитав мулат.

— Нічого, — пробурчав Левко. — Я виламав двері ванної... — Він кивнув на вирвані живцем шарніри, потім опустив руку у ванну і витяг¬нув звідти гофрований рукав віддушу. — І ще відірвав шланг віддушу...

Кілька секунд Ґрем мовчав. Він тільки зараз помітив, що метале-вий шланг з насадкою більше не кріпиться до крана. А тоді спитав:

— Хей, бадді... а для чого ти це зробив?

— Чувак, ти що — дебіл? Ти думаєш, я це навмисне?

— Ні... звісно, ні. Я просто поцікавився. Не кожного дня бачиш лю¬дину, яка вирвала живцем шланг віддушу. А чому ти... е... засунув ду- пу в тазик?

— По-перше, я засунув не дупу, а... — Левко опустив погляд і за¬мовк, розсерджено випнувши губу: — У Сема спитай. — Затим від-клав шланг, сьорбнув чаю і демонстративно встромив носа в книжку.

— Семе? — Американець обернувся. Він промовляв приємно, тя-гуче, типово так по-американському: Се’ем.

Але Семен не міг відповісти. Він повзав по підлозі, навперемінки корчачись від сміху та охкаючи від спалахів болю в шиї і плечі. Левко сердито відкинув книжку і заторочив:

— Ти ж знаєш, що цей лохуряка любить валятись уночі під розкри¬тими вікнами.

— Ага.

— Я казав йому, попереджав коня педального: зачиняй вікно або хо¬ча б прикривай його, а то скрутить так, що навіть перднути не зможеш без того, щоб не втратити свідомість! Словом, прокидаюся зранку і чую, як хтось квилить у сусідній кімнаті. Не те щоб волає, а так Щі попискує про допомогу. Заходжу і бачу: лежить цей олень, чудо природи, клешні в різні боки, ногами гойдає, як той жуку Кафки, і пихтить, аж слина з ро¬та пре. Скрутило його — злізти з ліжка не може. Що робити? Підняв, до¬поміг дійти до туалету, стояв там, по-братськи підставляючи плече, поки він пісяв, потім дотягнув назад, навіть сніданок йому зготував.

— До чого тут тазик? І чого ти голий?

— Не перебивай мене! — цвіркнув Левко. — Вважайте, що мене .чгубила жертовність і любов до ближнього. — Останні слова прозву¬чали пафосно і не пасували до картинки, яку бачили перед собою Грем і;і Яном. Гості посміхнулися. — Коротше, виявилось, що в Сема є «Фас- тум гель»1. Видно, не вперше так скручує. Він попросив мене розтерти йому шию, бо зі зрозумілих причин сам себе натерти не міг. Не діста¬вав. І я...

Цієї миті Сьома зареготав як ненормальний. Лео спалахнув.

— Щоб ти здох, скотина! — прокричав він, витягуючи голову в на¬прямку вітальні, але ні на сантиметр не висуваючись із тазика, і тут же погамував себе: — І я погодився.

— Натер?

— Натер.

— Потім що?

- Потім пішов приймати душ. Роздягнувся, включив воду, заліз у ванну, в ліву руку взяв шланг віддушу, а правою — тою, що нати¬рав, — за звичкою... почухав «помідорку».

— Яку «помідорку»? — не втямив мулат.

Ян на той час уже все зрозумів і зігнувся від реготу, опустившись на підлогу поряд із Семеном.

1. «Фастум гель» — знеболювальний і протизапальний засіб для зовнішнього за¬стосування. Допомагає при травмах, вивихах, розтягах, радикуліті. Препарат має побічну дію — палючий жар, що майже миттєво виникає у місці втирання.

— Ліву.

Ґрем прискіпливо подивився на тазик:

— І що? — Він усе. ще не в’їжджав у тему.

Левко шумно видихнув і нахмурився. Зморщився так, що складки аж на ніс полізли.

— Чувак, ти взагалі знаєш, що таке «Фастум гель» і як він діє?

— Е... в загальних рисах. — Американець затих. І тут до нього по-чало доходити: — О, фак... — Кутики губ поповзли вгору, очі заіскри-лися — він уже ледве стримував сміх. — О, б-а-адді, ти... тією самою рукою?

— Та-а-ак.

— Чому ти не помив її?

У відповідь Левко загорлав що було сили:

— А хто миє руки перед тим, як лізти в душ, йолопе?!!

— Ха-ха-ха! — Ґрем нарешті зліпив докупи всі шматки історії: ви-рваний шланг, тазик з водою і безперервне істеричне хихотання Сьо- ми. — Ну ти даєш, Лео! Ха-ха! Що далі?

— Перших п’ять секунд не пам’ятаю, — похнюплено розказував українець. — Очуняв посеред вітальні з відірваним шлангом у руці. Ну, тобто тим шлангом, що віддушу. А внизу жарило так, що, думав,

очі полопають...

— А ви уявіть мене. — Семен дореготався до сліз. — Лежу, ніко¬го не чіпаю, а тут — тріск, двері ванної залітають на середину віталь¬ні, потім вискакує Лео, мокрий весь, і ричить: «Горю-у-у-у!» Я спо- взаюзліжка, навкарачки клигаюдо вітальні і питаю: «Що таке?» А він знову: «Горю-у-у-у!» А я такий: «Де гориш?!» А він мені: «Пішов на хер!» — і побіг назад у ванну.

Нареготавшись удосталь, Ґрем кивнув на тазик:

— І довго ти так сидиш?

— Та десь із годину. Трохи менше...

Ян протиснувся до ванної, роззирнувся:

— То що, нараду проводитимемо у ванній, чи як?

— Нє, — українець видушив із себе посмішку, — я ще тро¬хи посиджу і буду вилазити — ніби попускає. Ви поки хавку го¬туйте.

— Обмотай «помідорки» вогким рушником, — порадив чех. — Ефект той самий буде.

— Так і зроблю.

Ґрем протиснувся поруч із Яном і вислизнув у вітальню. Перетнув кімнату і підійшов до холодильника.

— 3 чого почнемо? — розчиняючи дверцята, голосно спитав аме-риканець. — У нас із минулого разу ще «Budweiser» лишився.

— «Bud», — випалив чех.

И*- «Bud», — луною повторив Сьома.

То був справжній чеський «Budweiser Budvar»1, а не, як повторю¬вав Ян, американська підробка. Минулого тижня Фідлер привіз кіль-канадцять пляшок із Чехії, вважайте, прямо з заводу. Проте Левко піддавав перевагу німцям.

— Мені «Paulaner»2!

— О’кей, баддіс, замовлення прийнято. — Грем дістав пляшки і зачинив холодильник.

Тим часом чех розпакував чипси, а росіянин взявся готувати свої фірмові сухарики, обсмажуючи кубики чорного хлібу зі шматками бе-кону та посипаючи їх спеціями. Починався один із найприємніших і од¬нозначно найлегший етап великої подорожі — планування.

ХІ

18 березня 2012 року. 16:26 [UTC+1]

Вілла Бенгтф

— Значить, на цей момент у нас лишилося три варіанти, — почав Сьома; — Ісландія, Мексика і Кенія.

За вікном швидко сіріло. Почався тихий дощ, безшумно цяткуючи шибки сріблястими краплями. Ґрем, Ян і Сьома розсілися на Г-подіб- иому дивані, що тиснувся до перил сходового прольоту. Левко розта-шувався на старезній табуретці з протилежного боку стола. Оскільки кормова частина українця, наче у борця сумо, досі була замотана мо-крими рушниками, на диван хлопця не пустили. Скраю столу висила¬ся така ж ветха, як і табурет, настільна лампа з абажуром (єдине ішімкнене джерело світла у вітальні), в центрі стояли два ноутбуки і лежала ціла купа роздрукованих карт, фотографій і статей. Біля кожного хлопця тулилися тарілки з закусками, а також пляшки з пи-ном. У кімнаті панував затишний півморок і смачно пахло сухою де-ревиною.

1. Budweiser» торгова марка пива, право па володіння якою вже більше півсто-ліття оспорюють чеська державна пивоварна компанія «Budejovicky Budvar» та американський концерн «Anheuser-Busch». Пиво під назвою «Budweiser» випус¬калося в Чехії щонайменше з 1531 року.

2. «Paulaner» німецька пивоварна компанія, заснована у XVII столітті в Мюнхе¬ні, один із організаторів Октоберфесту.

— Так, три, — підтакнув Ян. — Я за Ісландію. — Глибоко в душі чех не вважав себе справжнім бекпекером. Матрацником він не був, але кайфу від ночівлі в копійчаних хостелах не ловив.

— Що в тій Ісландії? — підняв руки Ґрем. — Я хочу до Кенії, там дика природа, там круто...

— ...і там скажено дорого, —доказав Ян, закидаючи в рот апетит-ний сухарик. — Я дивився по сайтах: одна машина може обійтись у сотню баксів на день. І хостели недешеві.

— Пф-ф... — фукнув мулат, для якого гроші ніколи не були про-блемою.

До вчорашнього дня Левко хотів поїхати в Мексику, особливо на півострів Юкатан — помандрувати по містах, що лишилися від майя, проте зараз мовчав, очікуючи, що скаже Сьома.

— Почекайте. — Семен поставив ліву долоню перед Ґремом, а праву перед Яном. — Я хочу запропонувати четвертий варіант. — Росіянин дістав намальовану Ґуннаром карту, розгорнув її на столі і переповів американцю й чеху подробиці позавчорашньої розмови зі старим художником.

Коли Сьома закінчив, хлопці по черзі взяли мапу до рук і роздиви-лись її.

— Ти гадаєш, це Паїтіті існує? — Мулат із недовірою покосився на Семена.

— Я знаю не більше, ніж ти, Ґреме, — ухильно відповів росіянин. Дістав з файлу, що лежав на столі, три аркуші А4 і роздав друзям. — Тут я стисло виклав достовірні, перевірені факти, що стосуються Па-їтіті. Ознайомтесь.

Левко здивовано глипнув на товариша. Він знав, що Семен ниш-порив по Інтернету в пошуках інформації, але подумати не міг, що все настільки серйозно. Сьома поводився, наче директор ЦРУ на супер- секретному засіданні вЛенглі, штат Вірджинія1. Від цього тягнуло на сміх (особливо зважаючи на смішно викривлену голову), але водно¬час — якимось дивним чином — Семенова статечність налаштовува¬ла хлопців на серйозний лад.

Ґрем, Ян і Левко присунулися ближче до лампи і стали читати:

Паїтіті (Раіі: іііі, РауЬіЬі, РаіріЬе, Раукікіп) — загуб-лене (за іншою версією — міфічне) місто у сельві за Ан-дами, ймовірно розташоване на південному сході Перу

1 У Ленглі (неподалік Вашингтона) розташована штаб-квартира ЦРУ

(в лісах Мадре-де-Діос) , на півночі Болівії або ж на південному заході Бразилії. Існування чогось під назвою ІІаїтіті не викликає сумнівів, однак до сьогоднішнього дня через неприступність регіону жодних руїн не зна¬йшли. Деякі експедиції зникли безвісти. Водночас Паї- тіті не ототожнене, з будь-якими іншими відомими руїна¬ми у Південній Америці.

Н іспанських архівних документах часів конкісти Паїті- ті прирівнюється до Ельдорадо через те, що місто було иібито наповнене золотом, навіть будинки й дороги були ’»роблені з дорогоцінного металу. Згідно з легендою, са¬ме в цій твердині інки тримали незчисленні багатства, що не дають спокою дослідникам та авантюристам декіль¬ка століть.

У деяких колоніальних хроніках Паїтіті — це топонім, що позначає східний кордон імперії інків. В окремих випад¬ках йдеться про країну в амазонській сельві, на яку на¬трапили інки під час однієї зі східних експедицій. Ле¬генди стверджують, що після конкісти частина інків мігрувала до Паїтіті, а їхні нащадки жили в сельві про¬тягом усього XVII, а можливо, й XVIII століття далеко під європейців з їхньою жадобою та кровожерністю. Про¬тягом цього періоду в історичних документах трапляють- Ся посилання на Паїтіті як на живу, заселену країну. У XIX столітті вони раптово зникають.

Дочекавшись, поки приятелі попіднімають голови від листків, Сьома продовжив:

— Я виокремив цю інформацію, щоб ви зрозуміли: все, що я гово-ритиму далі, — лише легенди, непідтверджені документально розпо- іііді та припущення. Хай якими реальними здаватимуться мої історії, ІНІ мусите пам’ятати: єдине, що відомо достеменно, зібране на ось цьо¬му листку. — Росіянин постукав вказівним пальцем по роздруківці. — І Іродовжувати?

Він обвів Левка, Грема і Яна поглядом. Перша реакція обнадіюва-ла. Відвертого несприйняття не було. Ґрем і Ян зацікавилися. Трохи довше Семен затримав очі на Левкові, міркуючи, що саме українця слід переконати першою чергою. У Сьоми все чудово на папері, він прораховує все до дрібниць, але в критичних ситуаціях, які часом тра¬плялися підчас поїздок Європою (коли геніальний план, який так гарно

виглядав на папірці, роздрукованому вдома,‘в реальних умовах рап-том переставав працювати), керування перебирає Левко. Сьома розумів, що без українця нічого не вийде; якщо він схилить на свій бік Левка, з рештою вони впораються швидко.

— Так, — коротко відказав Ґрем.

— Почну з історії, котра на перший погляд не пов’язана з Паїтіті. Ви чули про викуп Атауальпи?

Хлопці синхронно замотали головами.

— У 1531 році іспанський авантюрист Франциско Пісарро із дво-мастами добірними головорізами вирушив завойовувати Перу. На той час імперія інків досягла найбільшого розквіту. Її населення, за різни-ми оцінками, коливалося від десяти до дванадцяти мільйонів чоловік, з яких двісті тисяч служили у війську. 16 листопада 1532 року, після року виснажливих сутичок на побережжі та в горах, Пісарро спочат¬ку запросив на переговори, а потім підступно захопив у полон інксько¬го імператора Атауальпу. Знаючи жагу іспанців до золота, правитель перуанців запропонував конкістадорам викуп в обмін на свою свобо-ду. Діставши вуглинку з вогнища, він випростався на повен зріст, про-вів горизонтальну риску на стіні так високо, як тільки зміг дотягнути-ся, і сказав: «Якщо звільните, я заповню кімнату золотом аж до цієї межі». Кімната мала площу тридцять п’ять квадратних метрів. Пісар¬ро спочатку не повірив, що інки зможуть дістати стільки золота, але схитрував, гарантувавши полоненому свободу, якщо той виконає обі-цянку. Атауальпа розіслав в усі кінці імперії гінців з наказом нести зо-лото. Звідусіль до Кахамарки1 потяглися каравани індіанців, наванта-жених жовтим металом. Вони прибували і прибували, заповнюючи темницю Атауальпи золотими виробами. Скептицизм Пісарро посту-пився цікавості, а згодом здивуванню, якому не було меж. На той час жодна людина на Землі, навіть королі, не бачили стільки золота від-разу. Чиста вага металу перевищила шість тисяч кілограмів. Викуп Атауальпи став найбільшим воєнним трофеєм за всю історію людства.

— Що сталося з Атауальпою? — поцікавився Ґрем.

— Франциско Пісарро (цілком у дусі тих часів) не дотримав сло¬ва. Одержавши викуп, іспанці влаштували імператору суд. Атауальпі навішали цілу купу звинувачень у змові проти іспанської корони, єре¬сі та всяких інших капостях і засудили до смерті. Його примусили пу-блічно прийняти християнство, після чого задушили. Викуп Атауаль¬пи призвів до того, що сотні авантюристів кинулись до Перу в пошуках

1. Кахамарка — місто на північному заході Перу.

золота (не може бути такого, що Пісарро вивіз усе!), але... нічого не знайшли. Деякі індіанці під тортурами розповідали про місто в сельві на схід від Анд, куди пішла інкська знать, забравши з собою всі скарби. І -— Паїтіті? — встряв Левко.

— Можливо. — Сьома знизав плечима. — А тепер ближче до справи. Ось ліси Мадре-де-Діос, про які говорив Ґуннар.

і Хлопець розгорнув запущену програму «Google Maps» і повернув ноутбук до друзів.

Ґрем з Яном довго роздивлялися супутникове зображення (Левко сидів збоку, і йому незручно було нахилятися). Зрештою американець сконфужено пробурмотів:

— Ти відключив відображення доріг та об’єктів?

‘ — Ні, — заперечив Сьома.

— Тоді що це? — Мулат тицьнув пальцем на екран.

І- — Мадре-де-Діос.

Зазвичай на екран у «Google Maps» виводиться купа інтерактив¬ної інформації (погода, дороги, тривимірні будівлі, фотографії, додані користувачами і позначені на карті тощо), яка відчутно оживляє кар-тинку. На екрані перед хлопцями розпростерлося суцільне зелене тло, помережане звивистими річками. Ніяких доріг, позначок, будівель чи фотографій. У правому нижньому куті було якесь поселення, певно, І Іуерто-Мальдонадо, справа пролягала жовта лінія, що позначала кордон між Перу та Бразилією; і все —- більше нічого.

Джунглі Мадре-де-Діос — супутниковий знімок із «Google Earth»

—- Ґуннар мав рацію: тут можна сховати Нью-Йорк, і дідька лисо¬го його знайдуть... — поправивши рушник, зауважив Левко.

— Та де там Нью-Йорк*1— гаряче заперечив Ґрем. За бажан¬ня в цих нетрях можна поховати Швейцарію.

— Назва мені подобається: Мати-Божа хмикнув Ян.

— Ага, -7 посміхнувся Сьома, потішно потрусивши перекривле¬ною головою. — По-моєму, це слова, якими зустрічали нетрища всі, хто бачив їх уперше.

;—Напевно, у наш час ці ліси назвали б Розтуди-Мою-Маму або Всратись-Я-На-Таке-Не-Підписувався, промовив українець.

‘ -—Ти хочеш, щоб ми полізли сюди? — вражено спитав Ґрем.

Сьома, потираючи середнім і вказівним пальцями праву брову, за¬дивився на ноутбук і не відповів. Озвавшись, він заговорив про інше:

— Протягом учорашнього дня я сто разів запитував себе, чи Існує Паїтіті і чи правда все те, що розказав Ґуннар Іверс, — Хлопець узяв¬ся За мишку і став пересувати зображення у вікні «Google Maps»->— Я проаналізував карту, після чого «піднявся» проти течії по Ріо-де- лас-ІТєдрас... І ось що виявив.

; Семен спинив прокрутку і «наблизив» землю. По центру, під од¬ним із вигинів річки, проступила рівна, однозначно рукотворна смуга вільної від лісу землі.

— Злітна смуга в джунглях! — Левко не вірив власним очам.

— Маєш рацію, Лео, — стримано прокоментував росіянин. – Причому я натрапив на неї саме там, де вказав старий художник. Грем, Ян і Левко мовчали, витріщаючись на знімок.

К-— Це ще не все, — вів далі Сьома. — Я ввів координати, які дав Гуннар, і опинився у місці, де в Ріо-де-лас-П’єдрас впадає велика при- (І’ока. Просунувшись на захід, я побачив ось це. — Ще до того, як пе- Вестав говорити, хлопець перемістив зображення.

Хрускання чипсів і сухарів затихло. На екрані, на тлі однорідної маси джунглів, то з такої висоти нагадувала ворсистий килим, просту¬пили два невеликі озера: одне на півночі, друге на півдні, майже на лінії з першим, чий обрис повторював водойми, намальовані Ґунна- ром на карті.

— Не може бути! — Левко витягував шию так, що ледь не впав І лави. — Озера! — Хлопець перевів погляд на Семена, несподівана щугадка кинула його в жар. — Паїтіті... ти знайшов його? Чувак, ти зміг відшукати загублене місто через супутник?!

і— Ні. — Росіянин, спираючись ліктем на стіл, далі натирав бро- ну.! Вільною рукою він вернув карту до початкового положення. — Якість фотознімків у західній частині Мадре-де-Діос надзвичайно Низька. Там нічого немає, і супутник не проводив деталізовану зйом¬ку, Крім того, — Сьома обвів пальцем ліву частину екрану, —ця ді¬лянка цілковито затягнута хмарами, наче її навмисно знімали у хмарні

дні, щоб заховати щось; є місця, де важко роздивитись русла річок, не те що об’єкти в джунглях. Я не можу побачити Паїтіті, і я не знаю, чи існують руїни насправді. Зате я знаю, що принаймні частково Гуннар Іверс казав правду: злітна смуга біля Прогресо, Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк існують.

— Круто... — Мутні очі Ґрема підсвітилися зсередини, наче хтось у його мозку взявся запускати феєрверки.

— Атому, чуваки, — Семен склав долоні на столі перед собою, — я не відкидаю ваші варіанти, але хочу винести на голосування власну пропозицію: чи не хотіли б ви вирушити в Мадре-де-Діос і спробува¬ти знайти Паїтіті? — Він підняв палець, застерігаючи їх від швидкої відповіді. — Знаю, це обійдеться дорожче, ніж політ до Ісландії чи на¬віть мандрівка Кенією. Знаю, така подорож буде значно важчою. Можливо, ми нічого не відкриємо і повернемося з порожніми руками. Зате ми отримаємо справжню пригоду, ми напишемо історію, подібної І до якої не буде ні в кого, котру ми довго згадуватимемо і з насолодою , переповідатимемо друзям холодними вітряними ночами ще багато ро¬ків після її завершення... Отож, хто за те, щоб організувати експеди¬цію в джунглі на сході Перу?

Мовчанка тривала не більше ніж півсекунди. Про Мексику, Кенію чи Ісландію ніхто не думав.

— За!

— Я за!

— Я теж.

Сьома посміхнувся і тут-таки скривився через блискавку, що про¬стрелила крізь шию. На очах росіянина виступили сльози, та все ж він бадьоро (з дещицею недоречного пафосу) продекламував:

— Отже, джентльмени, ми летимо в Перу!

...Ввечері Левко лежав на ліжку у своїй кімнаті, практично торка-ючись носом стіни, і згадував слова Ґуннара Іверса, оживлював у пам’яті його загадкову фотографію. Історія про Паїтіті баламути¬ла, розбурхувала уяву. Щоправда, вона не вразила Левка по-справж-ньому — не більше, ніж, скажімо, свіжий анекдот може вразити до-свідченого коміка.

Поки що не вразила.

У той же час якесь непоясненне — химерне й незрозуміле — від-чуття неспокою тихо скніло у нього за грудиною. Хлопець не розумів, звідкіля воно взялося. Тоді він ще не знав, що саме слово Паїтіті, невловимий привид древнього міста (котрого, можливо, ніколи й не існувало на Землі), ставав прокляттям для тисяч і тисяч людей, чимало з яких мали твердішу руку та хоробріше серце. Він не знав, він на¬віть не здогадувався, скільки сотень відчайдухів проказували слово Паїтіті з люттю, огидою і з бездонним, мов Маріанська западина, відчаєм — проказували як найстрашніший прокльон — за кілька хви¬лин до смерті. Левко не розумів власного сум’яття, адже поки що не усвідомлював, що перебувае за крок від того, щоб Паїтіті стало і йо¬го прокляттям.

Прокляття Пвїтіті

XII

18 березня 2012 ронц. 23:34 [ÜTC+1]

Остермапьм. Стокгольм

Зайшовши до майстерні, Гуннар відчув, що в кімнаті хтось є. Він здо¬гадався по запаху: серед звичних ароматів акрилових фарб, полотнищ, деревини для рам і старих меблів пробивався легкий чужорідний аро¬мат. Ні, не парфуми, запах був надто слабким. Радше гель для душу чи піна для гоління.

У голові старого крутнулась думка про втечу, але він відкинув її. Ку¬ди тікати? Навіть якби він був на двадцять років молодшим і в живо¬ті не хлюпав вміст двох пивних кухлів, у нього все одно не було б шан¬сів. Якщо хтось із них наважився прокрастися до нього в дім, значить, йому кінець. Вони його не відпустять.

Час настав.

«Сумно...» — подумав Гуннар Іверс і переступив поріг.

Ввімкнувши світло, він завмер, тримаючися спиною до решти май¬стерні. Стараючись не робити різких рухів (тим самим виторговуючи кілька додаткових секунд життя), старий почав повертатися. Розвер¬нувшись впівоберта, зміг окинути поглядом майстерню.

— Ти?.— Можливо, в голосі й було здивування, але його цілком заглушив страх. Іверс раптом усвідомив, що помиратиме довго, та ще й у таких немилосердних муках, що відхід до пекла здаватиметься йо¬му визволенням.

На кріслі-качалці в центрі кімнати сидів рудий, тримаючи в ру¬ках чорну гелеву ручку «Tizo». Він був одягнутий у нейлоновий спортивний костюм (блискавка на куртці застібнута до шиї), спор-тивне взуття ховалось під світло-синіми целофановими бахілами, натягнутими на штани й обмотаними скотчем. На руках були тілес¬ні гумові рукавички, а голову вкривала гумова, схожа на плаваль¬ну шапочка, під яку рудий старанно заправив пасма свого вогне¬нно-червоного волосся. Густа борода була намащена таким товстим шаром гелю, що полискувала у світлі ламп. Він виглядав до неможливого потішним, немов актор якогось придуркуватого ситкому про інопланетян, але Ґуннар не сміявся, розуміючи, що цей маскарад влаштований з єдиною метою — не залишити слідів. Рудий виря-дився наче клоун, щоби бути певним, що на підлогу Ґуннарової май¬стерні не впаде жодної волосини, жодного шматка шкіри чи кра- илини поту з його тіла.

— Як поживаєш, Ґуннаре? — Рудоволосий промовляв з окресле¬ним шотландським акцентом, ледь кривлячи при цьому губи.

Старий художник продовжував стовбичити впівоберта біля вими-кача, витріщаючись на небажаного гостя. І мовчав.

— Холодно у вас туту березні. — Рудий крутив між пальцями ге- Ж’ву ручку. — Я досі не можу втямити, чому ти перебрався в такий клімат. Хіба це не шкодить твоєму старечому тілу?.. Чити передсмер- ііо захотів дихнути рідним повітрям?

Ґуннар нарешті віднайшов сили, щоб повернутись обличчям до чо¬ловіка, який вб’є його в найближчі кілька хвилин. й — Можна я... — почав був художник, але затнувся. Хотів вибла- інги хвилину часу, щоб подзвонити дочці в Бостон. Він не розмовляв і Ліндою понад два роки, а вона, схоже, тим геть не переймалась — нони втратили контакт дуже давно, ще коли Лінді було сімнадцять. За /іиа останні роки їй жодного разу не закортіло зателефонувати, її на¬ши. не цікавило, чи живий він, а тому дзвінок від нього... за хвилину до смерті... просто щоб попрощатись... виглядатиме щонайменше дивно. 1 однаковим успіхом Ґуннар може подзвонити оператору саіі-центру ТеІе2»1 чи порозмовляти з випадковим перехожим на вулиці. Най¬більше, чого він доб’ється, — це налякає її. Хоча головна причина по¬лягала в іншому — художник замовк, бо знав, що рудий не дозволить. |і — Ти комусь розповів? —- спитав рудий.

— Ні, — опустивши голову, відповів Ґуннар.

- Я знайшов у тебе фотокартку. — Чоловік кивнув у бік порож-ньої банки з-під фарби, всередині якої згорнулись почорнілі рештки шаленої фотографії. —Хтось її бачив?

— Ніхто. — «А навіть якщо й бачив, що з того?»

Рудий зітхнув. Він не вірив старому, але розумів, що перевірити ін¬формацію ніяк не може. Так само як не здатен нічого змінити. Лиша¬лись останнє запитання.

1.ТеІе2» — шведська телекомунікаційна компанія, то надає послуги дротового та мобільного (зв’язку, кабельного телебачення, Інтернету тощо по всій Європі. Заснована наприкінці 1970-х років.

— Вчора у тебе були студенти... — Почервонілі очі примерзли до обличчя старого.

Гуннар без поспіху звів голову.

— Вони заходили подивитись на картини, більше нічого.

Червоний колір очей згустився до багряного, повіки завмерли, по

рухаючись.

— Тим краще для них. Ти ж знаєш, вони пожалкують, якщо їм щосі, відомо.

— Я нічого не розповідав. — Художник з усіх сил старався гово-рити твердо. — Вони ще надто юні.

Рудий зняв ковпачок з ручки, і навіть із відстані трьох метрів Гун- нар Іверс побачив, що заряду з пастою немає. На кінчику замість го-строго пера чорнів триміліметровий отвір.

Рудий випростав руку, спрямувавши ручку на старого.

— Джейсон просив передати вітання, — посміхаючися, сказав чо¬ловік.

Щось сухо клацнуло, і Гуннар відчув, як п’ятисантиметрова сталь¬на голка ввігналась у шию. Зазвичай червоноокий витрачав на роз¬праву більше часу, подеколи катуючи жертв по вісім, десять, двана¬дцять годин (а то й цілу добу, якщо у бідолах витримувало здоров’я), але сьогодні він не міг собі такого дозволити. Художник жив у самі¬сінькому центрі Стокгольма, і один достатньо гучний зойк міг підняти на ноги поліцію в цілому Остермальмі. Тікати по вузьких хаотичних вуличках буде зна-а-ачно важче, ніж якби Гуннар жив на околиці.

— Що... — Гуннар поводив рукою по шиї, але голка ввійшла їм всю довжину.

Закинувши голову, рудий гигикнув:

— Це шпилька з кількома міліграмами отрути острівного ботроп- са1, змії, яка водиться винятково на острові Кеймада-Гранде, що в Ат¬лантичному океані, неподалік Бразилії. Одна з найотруйніших гадюк у світі. На острові немає поживи, крім птахів, тому, щоб вижити, ост¬рівний ботропс навчився вбивати швидко, смерть від укусу настає ско¬ріше, ніж поранена жертва встигає відлетіти. В результаті еволюції у цього унікального виду змій сформувалася найбільш швидкодійиа отрута серед усіх, відомих на планеті, через що я підозрюю, що кінця цієї фрази ти вже можеш не чути...

Так і було. Занімівши, Гуннар Іверс повалився ницьма на підлогу, Через десять секунду старого зупинилося серце.

1. Bothrops insularis

Ховаючи ручку із замаскованим усередині пусковим механізмом для голок за пазуху, рудий підвівся й озирнув небіжчика. Переступивши мерця, підійшов до вимикача і завмер.

Якого біса? Хоча б у цьому він собі не відмовлятиме.

: Так і не вимкнувши світла, рудий схилився над тілом, легко пере- иорнув його і поволік до центру майстерні. Натягнув гумову рукави¬цю на правій долоні на рукав кофти і примотав її скотчем. Потомудіс- ган з бокової кишені складного ножа і вправним рухом розпоров живіт І уннара. Засунувши руку в черевну порожнину, розштовхуючи нутро¬щі, він заглиблювався, поки не дістав пальцями ще тепле серце. Кров шливала підлогу, розповзаючись безформною плямою. Обхопивши ішіімілий орган, рудий потягнув його на себе. Спершу вени та артерії Не пускали, втримуючи розм’якле серце на місці, але згодом чоловіку іиіалося вирвати його і видобути на поверхню.

Вдруге обдивившись мертвого старого, рудий виколов осклянілі очі ! иидряпав кілька позначок на опалих грудях. При цьому він милував¬ші роботою, неначе скульптор, що виковує статую вродливої жінки.

Серце він поклав у пакет і забрав з собою. Ніякого зашифровано- ю послання в тому не було; символи, вирізані ножем на грудях, теж нічого не значили. Рудий розважався, тішачись від думки про те, як ламатимуть голову над його безглуздою витівкою шведські поліцей- « І.КІ. Підсвідомо він підбадьорював себе, що чинить так через необ¬хідність, посилаючи послання студентам, які відвідували Ґуннара в пе¬реддень смерті. Сюжет про таке вбивство покажуть по телебаченню, про нього, певна річ, напишуть у газетах, і рудий небезпідставно спо- ДІїиївся, що після влаштованого ним спектаклю шмаркачі, якщо вони щось знають про Паїтіті, різко захочуть забути те, що почули від Ґун- нира Іверса. Якби Джейсон спитав у нього, на дідька він розпанахав художника, видер серце і вимазав кров’ю півмайстерні, рудий так би н окязав: щоб налякати. Та це була лиш відмовка. Насправді чоловік

отримував задоволення від того, що робив.

Передтим як вийти на вулицю, рудий сфотографував тіло Ґуннара на мобільний. Тоді зняв рукавиці і стягнув гумову шапочку. Хутко пере- иіуінпи дорогу, він сів у припарковане неподалік «Уоіуо» і поїхав геть...

І ніхто з хлопців, кому адресувалось «послання», не бачив новин. Нони були молодими безклопітними студентами, і стокгольмські кри¬мінальні новини цікавили їх найменше. Ян Фідлер, який прожив у Швеції найдовше, щоранку передивлявся шведські новиннї сайти, ІІ’ІІ\ наштовхнувшись на замітку про дикунське вбивство на Остер- мнлі.мі, ніяк не пов’язав його з розповіддю про загублене місто Паїтіті, яку почув відЛевка й Семена; Четверо друзів продовжували готува-j ти подорож, не підозрюючи, ідо людину, яка дала їм карту, відправили j на той світ.

ХІІІ

2квітня 2012 ронц. 14:22 [UTC +1]

«Hisfa Galleria»район Шиста. Стонгопьм

Левко тупцяв посереддругого поверху супермаркету «ІК.ЕА» біля ме- j талевого кошика, заваленого легкими спальниками в нейлонових мі- і шечках з білими мотузяними затяжками, і телефонував Семену. Про¬лунало клацання, просигналізувавши про встановлення зв’язку.

— Старий, здоров! Говорити можеш?

— Валяй, — відгукнувся росіянин.

— Я зараз в «ІКЕА», знайшов спальники.

— І?

— Легкі, в нейлонових мішечках, дешево коштують.

— Температура? — поцікавився Сьома.

Левко зиркнув на етикетку.

— Мінімальна, на яку розраховані, +7°С.

— Бери. Це саме те, що треба. Сумніваюсь, що в сельві темпера¬тура падатиме нижче від +20°С.

— Я б і так узяв, але дзвоню не через те. Тут акція: один спальник коштує сто двадцять крон2, а п’ять штук віддають за п’ятсот.

ші Тобто п’ятий спальник дають за двадцять крон, мигцем по¬рахував Сьома.

— Істинно! Купляти п’ять?

— Звісно! Чого ти вагаєшся?

Єдине, через що Левко не любив капіталізм* — це різноманітні промоакції та знижки, що примушують людей купувати абсолютно не¬потрібні їм речі.

— Та думаю: нас же четверо...

Менше думай, Лео, — рубонув Сьома. — Де ти ще купиш спальник за два евро?

— Але ж він нам не потрібен... — кволо опирався українець.

:— Бери!

1. « Kista Galleria » — торгово – розізажа л ьн и й комплексу районі Шиета, що цкиючас різноманітні супермаркети, брендові магазини, кінотеатр, ресторани тощо. Най¬більший у Стокгольмі.

2. Шведська крона (SEK) — валюта Швеції з 1873 року І до цього часу.

Хлопець зачепив пальцями п’ять мотузок, що стягували горлови¬ни Чорних мішечків, висмикнув їх і потюпав до каси.

Всю дорогу додому Левко думав про те, на хріна їм здався п’ятий спальник

ХІV

У Четвер, 5 квітня, після трьох днів прискіпливих вишукувань, друзі Купили квитки.

Дешевих з однією, пересадкою не виявилось. Довелося викопувати А кращі варіанти серед перельотів з двома пересадками. Найдешевшим Інцвився маршрут, запропонований «American Airlines» спільно з «British Mrtoays» і «LAN Peru»: Стокгольм—Лондон-—Маямі—Ліма. Назад у ,«|оротному порядку: Ліма—Маямі—Лондон—Стокгольм. Коштува- ;ц»цс Задоволення тисячу двісті Шістдесят американських доларів.

Виліт запланували на 24 липня (відправлення з аеропорту Арланда і о 7:35, прибуття в кінцевий пункт – Ліму — о 5:40 ранку наступ¬ного дня, 25 липня). Весь переліт, враховуючи час на пересадки, за¬йме трохи більше ніж двадцять дев’ять годин.

mieJul/24^SÖ12г«%~ ^Departure 2 stops Total travel time: 29h 5m

STOCKHOLM LONDON 2h 40m 1

ARN 7:35am LHR9:15am- 867 mi

American Airimes 6525 Operated by British Airways

[Airbus A319 | Meal

l .tyover: 3h 0m

LONDON MIAMI 9h 35m

I.HR 12:15pm MIA 4:50pm 4,430 mi

American Airlines 39

Boeing 777 1 Lunch | Snack

[Layover: 8h 10m

MIAMI LIMA 5h 40 m

Ml A’î :00am + 1 day LIM 5:40am + 1 day 2,626 mi

Departs on Wed Arrives on Wed Jul/25/2012 | Jul/25/2012

American Airlines 7268 Operated by/LANPERU

Boeing 767-300 | Dinner | Breakfast x

Порахувавши необхідний для походу час і наявні фінанси, Сьома з Лев¬ком вирішили, що назад полетять 24 серпня. На те, щоб спробувати зна¬йти Паїтіті, у них буде рівно місяць. З Ліми вирушатимуть о 9:10, а при¬буватимуть до Арланди о 13:45 наступного дня, 25 серпня. Загальна тривалість перельоту — двадцять одна година тридцять п’ять хвилин.

Fri Aug/24/2012 — Return 2 stops Total travel time: 21 h 35m

LIMA MIAMI 5h 45m

LIM 9:10am MIA 3:55pm 2,626 mi

American Airlines 7267 Operated by/LANPERU

Boeing 767-300 1 Breakfast x | Lunch

Layover: 2h 35m

MIAMI LONDON 8h 40m .

MIA 6:30pm LHR 8:10am + 1 day 4,430 mi

Arrives on Sat Aug/25/2012

American Airlines 56

Boeing 777 | Dinner | Breakfast x

Layover: 2h 5m

LONDON STOCKHOLM 2h 30m :

LHR 10:15am + 1 day ARN 1:45pm + 1 day 867 mi

Arrives on Sat Aug/25/2012

American Airlines 6718 Operated by British Airways

Airbus A320 | Meal

Насамкінець Левко і Семен докупили чотири квитки на літак з Лі¬ми до Куско, що потягнуло ще на триста сімнадцять доларів. р

...Розібравши спальники, хлопці домовились, що намети дістануть самії Один візьмуть Лео з Семеном, інший — Ґрем і Ян. По тому за¬мовили через Інтернет дорогий туристичний GPS-навігатор «Garmin (iPSniap 78s»1 (пристрій з доставкою обійшовся в 400 USD, по сотні доларів на брата, що для студентів стало серйозним капіталовкладен¬ням). «Garmin» дозволяв записувати двісті треків, фіксувати в пам’яті координати двох тисяч точок, мав вбудований цифровий компас і аль- іиметр, не тонув у воді і, найголовніше, — живився від літієвих АД-батарейок, а не від акумулятора, що усувало необхідність постій¬ної гіідзарядки, яку в джунглях, звісно, не зробиш.

Покінчивши з квитками, українець із росіянином взялися за деталь¬ні’ опрацювання маршруту. План був такий: після прильоту в Ліму во¬ни зразу вирушаютьу Куско, де пробудуть два-три дні, щоб аклімати- .іунатись і подивитись на Саксайуаман та інші інкські руїни, після чого автобусом добираються до містечка Пуерто-Мальдонадо, де ли¬шаються надень, щоб докупити все необхідне для походу й орендува- ін човен з провідником, який доправить їх угору по Ріо-де-лас-П’єдрас до місця, де, за словами Ґуннара Іверса, розташована скеля Голова І Ілнуги (таким чином, більшу частину шляху пропливуть на човні). Да¬лі їм залишиться діяти за інструкціями старого художника і довідатись, куди вони заведуть.

Уважно продивившись карту регіону Мадре-де-Діос, Левко штурх¬ну» ліктем Сьому:

— Чувак, я тут щойно подумав: у нас неув’язка виходить із марш¬рутом.

Семен невдоволено підняв праву брову (як це так: хтось помічає щось таке, чого не помітив він?).

— Кажи.

— До скелі Голова Папуги ми добиратимемось на моторному чов¬ні, який орендуємо в Пуерто-Мальдонадо... — Так.

А як ми повертатимемось?

— Не зрозумів. — Голова росіянина була заморочена деталями |іп.ірахунку необхідної кількості провіанту, а також тим, яку його час-

1. Garmin» — швейцарська компанія, заснована у 1989 році Ґарі Барреллом і Мін Као; займається проектуванням та випуском туристичних, морських і авіаційних навігаційних пристроїв на основі технології GPS (Globa! Positioning System).

тину доведеться тягти на собі зі Швеції, а що можна купити в Пуер-то-Мальдонадо, і він не помічав очевидних речей. От знайшли ми Паїтіті...

— Припустимо.

—: Вийшли з джунглів, причвалали назаддо кліфу, і... що тоді? Перед нами три сотні кілометрів непролазних лісів, а човен давно відплив — нас же не чекатимуть три тижні.

— Хм... — Зухвало піднята брова опустилася, хлопець став терти її пальцем.

Ага, друже. Які варіанти?

— Можна купити супутниковий телефон і викликати когось із Пуерто-Мальдонадо, коли повернемося з нетрищ.— Іще не договоривши, Семен втямив, що ідея паскудна. Ніхто не чекатиме їхнього дзвіи*| ка, зв’язок може щезнути, сяде батарея за той час, що вони будути у сельві, тощо. — Або... ми можемо домовитись на конкретну датуі щоби човняр повернувся і забрав нас.

Левко заперечно замотав головою:

— Е, ні. А якщо чувак роздумає плисти, бо, скажімо, перебере напередодні? Або г- не приведи, Господи — хтось із нас травмується чи і захворіє задовго до обговореної дати, що тоді? Кукурікати від розпа*| чу біля Голови Папуги?

— Маєш рацію. — Росіянин взявся терти обидві брови відразу. — Я щось придумаю.

ХV

6 квітня 2012 року. 06:09 [UTC+1]

Вілла Бента.

— Лео, вставай! — Сьома ввалився в кімнатудо Левка і безцеремоїн но стягнув з нього ковдру.

— Лео відвернувся до стін и і згорнувся калачиком, намаган ючись таким чином протидіяти агресивному вторгненню.

Росіянин сів на край ліжка, поставив нетбук на ноги і смикнув тоЛ вариша за ногу.

— Давай, давай, нема чого відлежуватись.

Українець поліз рукою під подушку і витягнув мобілку. Подивившись на час, він ледь не загарчав:

І — Сьома, ти орангутанг недоношений,’ мені вунівер на першу дня,

— Зате мені на восьму тридцять, так що роздупляйся, маю тобі дещо показати, – )

Скрипнувши зубами, Левко сів і підібгав під себе ноги.

— Показуй бігом, став терти очі.

-— Дивись! — Сяючи, Сьома повернув ноутбук до українця. щНа екрані була фотографія із зображенням синього плавального матрацу «INTEX».

Ну і? почухав розкошлану голову Левко. — Це надувний маnрац.

Сьома злетгка наморщив ніс, засвідчивши, що йому не подобається формулювання.

— Не зовсім.

—Ти хочеш сказати, що це заморожена відбивна з мамонта? в— Це надувний пліт! — Росіянин аж попискував від гордощів. Чува-а-ак... — вирячився Левко, думаючи вщипнути себе, щоб уі^евнитися, що не спить. Семен не може бути таким шибанутим.

— Ця геніальна ідея спала мені на думку передсвітанком. «Геніальна?!!»

— Чувак,повторив українець* — я або ще сплю, або ти обдовбався.

— Лео, ми візьмемо їх із собою, а потім, повернувшись із походу иіжунглі, надуємо і спустимось на них до хатини Тора Сандерса чи, пощастить, до Пуерто-Мальдонадо.

Ключовою в останньому реченні була вставка «як пощастить».

У Левка очі полізли на лоба:

— Ти хочеш проплисти триста кілометрів по Ріо-де-лас-П’єдрас на НАДУВНИХ МАТРАЦАХ?!

На надувних плотах, — уперто підправив Сьома. — Нормальок, я все порахував: ця модель витримує на плаву двісті кілограмів, достатньо буде придбати дві штуки, візьмемо з собою мотузки й кіль- КП мотків будівельного скотчу, примотаємо спорядження і рюкзаки до Дротів, насамкінець виріжемо довгі тички, щоб можна було керувати,

І вперед w- до самого Пуерто-Мальдонадо! Ти сьогодні спати лягав? — покосився Левко на приятеля. .Це вороже запитання, — блимнув почервонілими очиськами Сьома.

(Українець замислився: в Гаразд, ідея непогана. Але чому не купити справжній надувний тжііт? Це ж матраци для відпочинку в басейнах!

По-перше, не в басейнах, а на морі, а по-друге.., — Росіянин поклацав по клавіатурі і показав іншу фотографію, на якій був зображе¬ний, як висловився Левко, справжній пліт. — Ось твій пліт, друже.

На екрані з’явився човен «INTEX Excursion 5 Set», розрахований на п’ять осіб.

— Солідний, — випнув підборіддя Лео.

— Ясний перець, що солідний. У похідному стані він важить два¬дцять шість із половиною кілограмів.

— Скільки?!

— Двадцять сім кілограмів. Ось. — Сьома ткнув пальцем в рядок у списку параметрів, де була зазначена загальна вага човна. — Ми, звісно, можемо його купити, він коштує навіть дешевше, ніж я думав, півтори тисячі крон, але хто тягнутиме його на собі? Ти? Ґрем? Не ду¬маю. Це, вважай, ще один зайвий рюкзак. Якщо ми візьмемо з собою двадцять шість із половиною кілограмів вівсянки, то проживемо в джун¬глях півроку. Крім того, у нас очі полопають, поки ми його надмемо.

— А скільки важить той матрац? — сконфужено поцікавився Левко.

— Пліт, а не матрац. Та мені до вподоби хід твоїх думок, Лео. – Росіянин переможно посміхнувся. — Два кілограми триста грамів — трошки більше, ніж мій нетбук. І коштує якихось сто дев’яносто дев’ять шведських крон. Хіба не пісня?

— Це буде небезпечно, — уявляючи спуск по тропічній річці, хму¬рився українець.

— Це буде весело, — поплескав його по плечу Сьома. — Все, я пі¬шов збиратися.

Х¥І

6 квітня 2012 ронц. 19:51 [UТС+1]

Спонья. Стокгольм

Українець повертався з центрального кампусу КТН додому.

Вийшовши на станції Спонья, Левко не пішов звичною дорогою. Спершу заскочив у супермаркет, де купив буханець хліба, пакет мо-лока і яблук, а вже звідти потюпав до хатини Бенгта. Таким чином, хлопець простував додому не вздовж колій рendeltag’a, а трохи ниж¬че, дворами дво- та п’ятиповерхівок, що скупчилися біля станції.

Зазвичай Левко йшов по Бромстенсвеґен, минав перехрестя, про-ходив під естакадою, після якої направо від головної дороги відгалужу¬валась невелика, але охайно заасфальтована під’їзна вулиця — Спо- нья-чірквеґ(. Приблизно посередині в неї впиралася Стінсбакен, радше стежка, ніж вулиця, на якій і стояв котедж старо¬го архітектора. Вертаючи від супермаркету, хлопець вийшов на Спонья-чірквеґ південніше від Бенгтової вілли. Тож йому довелося піді- йматися — пройти невеликий відтинок Спонья-чірквеґ, куди він |нініше ніколи не заглядав.

Ця частина Спонья-чірквег не відрізнялась від тієї, що впирала- шо у Бромстенсвеґен на сотню метрів північніше. Такий самий ідеально рівний асфальт і щільні зарості, що напирають з боків, цілко- ініго ховаючи довколишні вілли. Через врунисті кущі іноді здається, що йдеш серед лісу, а не в густонаселеному передмісті Стокгольма. Підіймаючись, Левко наскочив на автомобіль, <<Вольво СбО» срібля¬стого кольору з кузовом типу універсал. Дуже стара модель. Маши¬ни приткнулася зліва на дорозі, ледь не в’їхавши в чагарник. Фари Погашені, двигун мовчить.

Лео придивився. Дивно бачити авто на Сгіонья-чірквеґ, де немає ні хвірток, ні входів до помешкань. Низький «Вольво» скидався на розплас-таного леопарда, що причаївся у кущах, вистежуючи здобич. Проходя¬чи повз, Лео нахилив голову і роздивився невиразний обрис на лівому передньому сидінні — за кермом автомобіля хтось сидів. Тієї ж секун¬ди незрозуміла каламуть протяла наскрізь тіло українця. Серцю стало тісно під ребрами, а з-під лопаток на руки потекли струмини холоду. Щось було негаразд. Щось у тому силуеті не просто насторожило, а на ¬лякало хлопця. Він зосередився, але так і не зміг ухопити, що саме.

Діставшися Стінсбакен, вкритої гравієм ґрунтівки, що тяглася до вілли архітектора, Левко пересилив бажання озирнутися. Швидко пройшов до котеджу, відчинив ключем вхідні двері, ввімкнув світло у вітальні. Бенгта вдома не було: замість туфель на тумбі для взуття красувалися домашні капці. Похапцем скинувши кеди* хлопець забіг на другий поверх. Лампу вмикати не став. Зайшов у свою кімнату й обережно підібрався до вікна.

Раніше Левко не звертав уваги на те, що з вікна його кімнати видно Спонья-чірквеґ. У садку довкола вілли була прогалина, крізь неї й про-зирала незначна частина вулиці; Зачаївшися за занавіскою, хлопець прикипів поглядом до просвітку між здичавілими яблунями і цілком очі¬кувано побачив сріблястий «Вольво». Жодного сумніву: машина навмис¬но зупинилась у тому місці, звідки видно хатину Бенгта. Якщо бути точ¬ним — у єдиному місці; звідки видно вікно Левкової кімнати.

Хвилювання посилилося. Що це — простий збіг? Навіть коли так, що той чоловік робить на малолюдній алеї? Чекає Бенгта? Дурниці.

Левко спробував прйгадати обрис за кермом. Що його так занепо¬коїло? Він же не міг розрізнити обличчя в півтемряві. Там було щось інше. Якась риса, що відразу кинулася в очі. Проте візуалізувати, від¬творити її в пам’яті хлопець не міг, хай як намагався.

Забравшися з кімнати, Лео затупотів сходами на перший поверх, Зазирнув на кухню. Пакет зі сміттям був повний. Чудово. Вряди-годи чи Левко, чи Семен допомагали Бенгту по господарству. Старий ар¬хітектор не вимагав цього, але, оскільки орендна плата за кімнати й так була низькою, а вони втрьох спільно користувалися однією кухнею, хлопці вважали за потрібне хоча б іноді виносити сміття або ж надра¬ювати кухню. Якщо не забували, звісно (а таке траплялося частіше, ніж їм хотілося).

Перед тим як іти на вулицю, Левко метнувся нагору і ввімкнув світ¬ло у своїй кімнаті. Нехай горить. Затим сйотивЬя вниз, схопив пакет, у»’громив ноги в кеди і пошурував надвір. Контейнери для сміття містилися на Спонья-чірквег, якраз на перетині зі Стінсбакен. Тричі на Іиждень спеціальна вантажівка приїжджала і вичищала їх. Підкрада- [Ючись до алеї, хлопець тримався в тіні Дерев і дістався сміттєвих ба¬ків непоміченим, принаймні він сподівався на це. Мовчазна «УоІУф» тідпирала кущі за десять метрів від нього.. Левко присів навпочіпки і, ^когось дідька не випускаючи з рук пакета, визирнув з-за контейне¬рів. Він з усіх сил напружував зір, аж у лобі занило, але не зміг про- Йитись поглядом у салон легковика. Небо ще не зовсім посіріло, і на іСпонья-чірквеґ зберігалась непогана видимість, однак у лобовому склі машини відбивалися придорожні кущі й гілляччя, зводячи нанівець усі |спроби зазирнути досередини.

І коли Левко зібрався підвестися й викинути пакету контейнер, до [нього прилинув дивний звук. Наче щось шкрябнуло об асфальт. Хло¬пець висунув макітру далі і... скам’янів. Лише за кілька кроків від ньо- Го|встромивши руки в кишені легкої вітрівки, переминався з ноги на Йогу водій « Volvo». Чоловік підступив до правого узбіччя і роздивляв¬ся освітлене вікно. (Мабуть, побачивши світло, він вирішив, що його Недобачать із освітленої кімнати, і не став ховатися.) На ньому були ннжкі (зовсім не літні) армійські черевики. Човгаючи об дорожнє по¬криття, вони й видавали той звук, що насторожив хлопця.

Спершу Левко не відчув нічого. Цікавість і збудження розбовтали ^Страх, що кислотою пропалював живіт. Просто став спостерігати. Че¬рез мить, вдивившись уважніше, українець збагнув, що наполохало його, коли вперше ковзнув поглядом по обрису водія. Руде волосся. Жовтогаряча шевелюра, яку було помітно навіть у сутінках. Левко ки- Иуи пакет зі сміттям на землю і щодуху дременув назад до вілли.

Він упізнав чоловіка. На дорозі біля старенького «Volvo S60» стояв той самий рудий з криваво-чорними очима, що стежив за Ґуннаром Іверсом у «Wirstroms Irish Pub».

ХVІІ

7 квітня 2012 ронц. 19:39 [UTC +1] Вілла Бенгта

Левко взяв до рук мобільний, що вже півхвилини прокручував примітивну мелодію дзвінка. Телефонував Ян Фідлер.

— Здоров, Яне! —- приклав трубку до вуха.

Привіт! Щойно говорив із Ґремом. Хоче» щоб ми зібралися завтра, треба обговорити дещо. ,

— Що саме?

— Каже, це стосується подорожі в Мадре-де-Діос.

— Хм... — здивувався Левко. — Не уточнював?

— Ні. Але казав, що це сюрприз. Зустрічаємось у кафетерії бібліо¬теки підчас обідньої перерви.

— О дванадцятій?

— Так. Передай Сьомі.

— Обов’язково,

— Це все. Бувай!

— Добраніч.

XVII

8 квітня 2012 рокц. 12:17 [UTC +1] Бібліотека Королівського технологічного інституті! Стокгольм

«Сюрприз» прийшов на зустріч із американцем. За одним столом з Семеном, Гремом, Яном і Левком у просторій залі університетської бібліотеки, безтурботно попиваючи каву, сиділа Сатомі.

— Я їду з вами, — повторила японка з незмінною, трохи знущаль¬ною посмішкою.

— Сатомі, вислухай мене, — пробував напоумити її українець, — ти поняття не маєш, у що встряєш. Це не поїздка на зірковий курорт, де можна дефілювати на шпильках, і навіть не вояж Європою з на-плічником. Ми вирушаємо у джунглі, перед якими нерідко відступали більш підготовлені експедиції.

— Я в чудовій формі і ходила в походи, Не.лякай мене, Лео, А ще в мене модний фотоапарат!

— На дідька ти їй розповів? — Левко штрикнув поглядом Грема.

Мулат знизав плечима:

— Ніхто не казав, що інформація про подорож конфіденційна. Ми ділилися думками, хто як збирається провести літо, і я виклав ідею по¬їхати пошукати загублене місто в сельві. — Американець говорив та¬ким тоном, наче збирався в Диснейленд. І це доконало Левка.

— Йолопи, ви не шурупаєте, куди ми йдемо і що на нас чекає! Ва¬женні наплічники, стовідсоткова вологість, міріади москітів, нетри¬ща, крізь які треба буде рубатись, наче крізь стіну, купа всіляких га¬дів і павуків... павуки! -— повторив він, побачивши, як здригнулась, почувши останнє,слово, дівчина. — Повсюди великі, тлусті, воло¬хаті павучища! І головне — потрапивши в нетрі, ми стаємо жахли¬во залежними один від одного. Якщо ми погодимося взяти Сатомі

з собою, ми хоч-не-хоч переберемо на себе відповідальність за неї, бо, якщо в тропічному лісі з нею щось трапиться, ми всі будемо зму¬шені повернути назад. Сама вона не піде, і лишити її, як ви розуміє¬те, ми не зможемо.

— Ти згущуєш фарби, бадді, — пхекнув Грем.

— Ні, янкі, я не згущую фарби. Я намагаюсь розбавити думками вітер у тебе в макітрі. Якщо ми візьмемо з собою дівчину, ми не дійде¬мо до Паїтіті.

— Це дискримінація, — награно надула губки японка. — Я подам на тебе в суд! — і розсміялася. Попри всі спроби, ніхто не хотів сприй¬мати всерйоз Левкові аргументи.

— Та що з вами, народ... — Українець безсило сплеснув долонями.

— Голосуємо, — відпивши кави, сказав Семен.

; — Я — проти, — різко висловився Левко.

Японка скривилась і показала хлопцю язика, хоча злості в ній не відчувалося. Вона випромінювала впевненість.

— За! — ляснув по столу Ґрем, штовхнувши під столом ніжку Сатомі.

— І я — за! — приєднався Ян.

Спопеляючи чеха поглядом, Левко покрутив пальцем біля скроні.

Семен, зваживши все, заговорив:

— Я, мабуть, буду проти. Це все ж таки джунглі. — Насправді Сьома думав зовсім не про небезпеки тропічного лісу, а про те, що звести разом в одній мандрівці Левка, Ґрема і Сатомі рівнозначно са¬могубству. Це все одно що притягти з собою в Мадре-де-Діос кілька баночок нітрогліцерину і по дорозі витанцьовувати самбу, використо¬вуючи їх замість бубнів.

— Двоє проти двох, — засяяла Сатомі, — а оскільки, джентльме-ни, я претендую на місце у вашій команді, значить, мій голос також повинен враховуватись, нехай і не нарівні з вашими, але хоча б на по¬ловину чи на чверть, гадаю, це буде справедливо. І я голосую сама за себе! Отже, два з четвертиною проти двох, і я їду з вами в Перу.

Ґрем з Яном розсміялись.

Левко повернувся до Сьоми і заговорив російською:

— От уперта коза!

Семен поправив окуляри і зосереджено кивнув.

— Агов! Так нечесно! — обурилась японка. — Ану переходьте на англійську! Що ти сказав? — накинулась на Левка. — Що ви заду-мали?

— Це помилка... — опустивши підборіддя, проказав українець.

— То ви берете мене? — Вона штовхнула Левка кулачком.

— Так, ми згодні, — підсумував Семен. — Ти повинна найближ-чим часом докупити квиток, сама підшукати намет і наплічник, скину¬тись на туристичний СРБ-навігатор і хавку (але то вже перед доро¬гою) ... Спальник у нас для тебе є.

— Ура-а-а! -— застрибала Сатомі, по черзі поцілувавши кожного

з хлопців. — Дякую! От побачите, зі мною не буде проблем.

Сьома і Лео посиділи ще трохи, почекали, поки друзі розійдуться, і тільки тоді встали з-за столу. Вийшовши на широкий ганок бібліоте¬ки, вони, не змовляючись, перезирнулися.

— Що думаєш? — буркнув Левко.

— Це все через той грьобаний п’ятий спальник, — сказав росія-нин. — Нормально так зекономили...

Без дурні: Лео думав так само.

ХІХ 8 квітня 2012 ронц, 20:20 [UTC+1]

Hisfa Galleria», район Шиста. Стокгольм

Левко нетерпляче совав телефоном біля вуха, слухаючи довгі гудки і неуважно водячи очима по вітринах найбільшого у Стокгольмі тор¬говельного центру. Поряд, устромивши руки в кишені, крокував Сьо¬ма. Гудки линули хвилину, після чого мобілка писнула і на екрані ви¬світилось «Абонент Graham Kelly не відповідає». Ґрем третій раз поспіль не відповідав на дзвінок.

— Дивно... — сам до себе прошепотів українець, позираючи на го¬динник.

— Ти чого йому так надзвонюєш? Щось термінове?

Залишивши за спиною зал із фаст-фуд-ресторанчиками, від яких

апетитно повіювало турецькими, тайськими та індійськими спеціями, Левко, не дивлячись на товариша, спитав:

— Що у них із Ґремом?

— Тобто? — придуркувато уточнив Сьома, хоча обоє знали, про що питання.

— Що між Ґремом і Сатомі?

— Ну-у, не знаю. — Семену не хотілося брехати, а думку про те, що напівправда — це та сама брехня, він старанно заштовхував на за¬двірки свідомості.

« Він не сказав “нічого”», — розривною кулею торохнуло по мозку Левка

—Сьома, — голос українця набув вимогливої хрипоти, — не вихляй і не жмакай мені мізки, я тебе, падлюку, наскрізь бачу. Ти ж говорив мені по «Скайпу», що між ними щось є. Ну, принаймні почав говорити. — Я лиш хотів сказати, що вона й америкос стали більше спілкуватись, і якщо ти й далі будеш тупити, то... — Сьома прикусив язика. Розмова не мала сенсу: Лео вже прогавив усе, що можна. Росіянин був певен, що Грем переспав з дівчиною, можливо, не раз, і через це волів

поміняти тему, водночас усвідомлюючи, що це неможливо: Левко не відстане. Брехати Сьомі геть не хотілося, та він відчував, що мусить приховувати правду: якщо Левко довідається про роман мулата і японки,

їхня мандрівка накриється. А цього Сьома бажав найменше. — Так, Сьомо, ти маєш рацію. — За іронією долі українець поставився всерйоз до слів росіянина якраз тоді, коли той цього найменше

котів. Левко вчетверте став набирати Ґрема, але, почувши кілька довгих гудків, перервав виклик. — Я маю поговорити з ним. Мушу все вияснитй перед подорожжю. Не можна вирушати в таку глушину, не

розібравшись у наших стосунках із Сатомі. Правда? — Хлопець зиркнув на приятеля. — Поїду до нього на квартиру і поговорю віч-на-віч.

Семен був готовий підписатися під кожним Левковим словом, але тільки не зараз. Не цієї миті. Холодний вогник недоброго передчуття спалахнув у мозку: неділя, вечір, Ґрем не відповідає. Можливо, саме в цей час вони з Сатомі кохаються в ліжку, і якщо Левко... «А-а, чорт!»

— Просто зараз?

— Так. Чого відкладати? — Левко завернув до одного з виходів із Kista Galleria», що вів до станції метро «Шиста».

Росіянин замотав головою і, не вигадавши нічого кращого, буркнув:

— Лео, не варто. — Чому не варто? — обернувся українець.

— Не варто, і все!

Левко прискіпливо подивився на товариша:

Сьомо, ти якийсь дивний.

— Я не дивний. Все нормально. Просто... е-е... нетреба йти до Ґрегма зараз. Сьогодні неділя, вже пізно. Давай ви завтра поговорите. —передчуття переросло в упевненість.

Левко дістав із задньої кишені джинсів мобілку і зиркнув на годинник,

— Чувак, зараз тільки пів на дев’яту. Яке пізно?

— Може, його немає вдома.

— Та ну. Сидить, певно, перед компом, а телефон на вібро валяється в іншій кімнаті.

Грем може бути в барі чи...

— Я почекаю його. — Левко пришвидшив ходу. Семен відчув, що втрачає контроль. — Чувак, я не засну, якщо сьогодні ж не розставлю крапки над «і». — Побачивши, що Сьома йде за ним до метро, украї¬нець посміхнувся: — Тобі не обов’язково їхати зі мною, бити мордуя не збираюся.

«Це ти зараз так кажеш, — подумки зауважив росіянин. — А черім годину бажатимеш кокнути Ґрема, наче куклукскланівець».

— Я... — Сьома спробував вигадати яку-небудь правдоподібну при¬чину, щоб поїхати в центр міста, але в останню мить вирішив, що це ли¬ше насторожить Левка, і надумав діяти інакше. —Добре. Тобі видніше.

— Тоді бувай. — Українець змахнув рукою.

— Удачі, старий. — 3 кислою міною Сьома поплескав Левка по спині.

Лео, не озираючись, зник за скляними розсувними дверима, запус¬тивши в тераріумну сухість торговельно-розважального центру трохи квітневої вогкості.

Переконавшися, що товариш віддалився, Семен вихопив мобілку і га рячково набрав номер Сатомі. Пішли довгі гудки. П’ять... десять... двад¬цять секунд... півхвилини. Дзвінок припинився сам по собі — дівчина по відгукнулася. Хлопець почекав і натиснув кнопку виклику вдруге; цього разу... абонент виявився недосяжним. Уже знаючи, що почує, хлопець знайшов у списку викликів номер Грема Келлі і подзвонив йому. Плас кий жіночий голос відповів так, які попереднього разу: абонент тимчасо¬во поза зоною досяжності. І Ґрем, і Сатомі вимкнули телефони.

Останні сумніви щодо того, де зараз японка, розвіялися.

«Стопудово, гицаєзамерикосом», — заскрипів зубами росіянин, ро- зуміючи, що через п’ятдесят хвилин (саме стільки їхати в метро від «Шиє • та» до станції «Бергшамра», біля якої жив Ґрем) перуанська авантюри завершиться, так і не розпочавшись. Хлопець не мав нічого проти любо¬щів Ґрема й Сатомі, просто він дуже хотів поїхати в Мадре-де-Діос і знав, що без Левка мандрівка не відбудеться. Крім того, він уже збрехав свої – му другові і не хотів,-щоб ця брехня виявилась марною.

Швидко перебираючи пальцями, Сьома подзвонив Яну. Чех відгук¬нувся миттєво.

— Привіт, професоре, — бадьоро випорснуло з динаміка.

— Ти знаєш, де Сатомі? — без розшаркувань почав Семен.

— Ні. — Янів голос зазвучав здивовано. — Чому ти подумав, що я...

— А Ґрем? — обірвав його росіянин. — Знаєш, де зараз амери канець?

Пауза.

— Ну-у, не знаю... — Чех відповів точно так само, як Сьома кілька хвилин тому.

Семен миттєво розкусив Фідлера.

— Щось мені підказує, мій слов’янський брате, що ти пудриш мені мізки.

— Чувак, що за наїзди? Ти дзвониш мені в кінці дня і, не вітаючись, берешся закидати питаннями, наче я довідкове бюро чи ясновидець,

потім ображаєшся. Подзвони янкі і сам спитай у нього.

— Він не відповідає.

І .— Вибач, але я не його секретар, і — Ти більше спілкуєшся з Ґремом і мусиш знати, де він.

Ян зітхнув (Семен пожалкував, що не бачить його обличчя) і спокій¬но проказав:

— Я поняття не маю, де Ґрем і чим він зараз займається, г Сьома пішов ва-банк.

— Лео просто зараз їде до Ґрема виясняти стосунки. Знаючи без¬пардонність українця, я майже впевнений, що він увірветься до квар¬тири, не стукаючи. — Росіянин зробив паузу, даючи час чеху перева¬рити інформацію. — А тому, Яне, я питаю ще раз: ти справді не знаєш, де Ґрем? — О-о-о-от, блін, — протягнув чех. — Ну ви даєте... Коли він ви¬їхав?

— Перед тим як я тобі подзвонив, Лео поскакав на метро «Шиста». і — Значить, сорок... п’ятдесят хвилин.

— Десь так.

— Що я тобі скажу, Сьома... — Ян штучно кахикнув. — Гадаю, Лео прискаче до Ґрема якраз вчасно, щоб потримати свічку в кульмінацій¬ний момент.

— То Сатомі таки в американця?! І — Ага.— Fucking hell… — лайнувся Сьома.

— Чому ти цим переймаєшся? — здивувався чех. і — Я мав би розповісти Левку про янкі та японку, але не ризикнув, не зробив цього, і через те почуваюся трохи винним. Та головне — як¬що Лео довідається про цих голуб’ят, то оскаженіє, наговорить дурниць, Іще більших дурниць наробить, наша компанія розпадеться, і — ніхто по іде в Перу. Отакі справи, Яне.

— Весело...

— 1 тому ключове питання нашої розмови: ти хочеш поїхати в Пе¬ру шукати Паїтіті?

— Таке питаєш, чувак! Звісно, хочу!

— Тоді ти маєш попередити америкоса. — Від Ропстена, де живе Янів дядько, рукою подати до Берґшамри, прикинув Семен. У найгір¬шому випадку чех може рвонути бігом і все одно примчить швидше за українця. — Підривай свою гепу і вперед — рятуй нашу поїздку.

— Тільки я не вдома, старий. Я біля Сканстула1.

— От, бляха, невезуха. — Сьома почав лаятися, що зазвичай тра-плялося з ним рідко. Він відновив у пам’яті карту стокгольмського ме¬тро, вираховуючи, скільки станцій від метро «Сканстул» до «Берґ¬шамри». Менше, ніж від станції «Шиста», але не набагато, крім того, на Т-Централен Яну доведеться пересідати із зеленої на червону гіл¬ку, через що (враховуючи чималий інтервал, із яким курсують потяги у вечірні години) чех може «впасти» на той самий «червоний» поїзд, що й Левко. Це не підходить, але... іншого варіанту наразі немає. – Як далеко ти від метро?

— П’ять хвилин ходу, — швидко відказав чех. — Та це не має зна¬чення, я на колесах.

— Ти на велику?

— Ага.

— О! Скільки знадобиться часу, щоб дістатися будинку на Берґ- шамрі?

Секунд п’ять чех обмірковував маршрут.

— Хвилин тридцять, якщо крутитиму педалі як Армстронґ.

— Тоді крути їх, Яне. Крути їх як два Армстронги, щоб очі на лоба повилазили.

— Стривай, а що мені сказати Грему? Типу, чувак, не трахай Са-томі, бо сюди їде Лео? Навіть якщо все буде о’кей на дорозі, я приїду за лічені хвилини до появи українця.

— їдь! — крикнув у трубку Семен. — За півгодини я щось приду-маю. — І припинив розмову.

Сьома тинявся по «Kista Galleria», забрів у спортивний бутік, але думки витали далеко від того місця, де він перебуває. Через десяті» хвилин він усвідомив, що вчинив нерозумно: якщо їхати не на метро, то «Kista Galleria» ближче до Берґшмари, ніж Сканстул. Йому слід було їхати самому! Хлопець вибіг із торговельного центру і помчав до стоянки таксі. Не пожалкувавши трьохсот крон, вирішив їхати в Берґ- шамру наввипередки Янові.

1 Сканстул -— станція метро, а також район довкола неї в південній частині Сток гольма.

іУ цей час Левко викотився з поїзда метро на найнижчому рівні стан¬ції Т-Централен1 і піднявся на рівень вище, чекаючи потяга, що пря¬мував до «Mörby centrum», кінцевої станції на одній з «червоних» гі¬лок метрополітену.

Сьома подзвонив Янові з таксі:

— Ідеш?

У динаміку чулося натужне дихання чеха, яке зрідка затирав шум машин.

— їду.

— Де ти?

— Проминув Стадіон2. Кажи бігом, що хочеш.

— Я придумав, що треба зробити, коли приїдеш до Грема. — Во¬дій автомобіля, неначе знущаючись, їхав немислимо повільно, насо-лоджуючись кожним вивертом дороги.

-Ну?

— Якщо часу, щоб усе пояснити, буде мало, тобто якщо Лео бук- иально дихатиме тобі в спину... — І Семен коротко виклав суть задумки. Тонко вискнули велосипедні гальма.

— Ти здурів! — обурливо закричав Ян Фідлер. — Я не згоден! Це (Оочення!

— Яне, треба, — стисло аргументував росіянин.

— Йди геть, Сьомо, я на таке не підписувався! — Коли потік по- иітря, що огинав тіло підчас їзди, припинився, на лобі, шиї, спині й ру¬ках чеха рясно висипали краплі поту.

— Чувак, ніхто не дізнається, все лишиться між нами, і колись ми ґіудемо сміятися, згадуючи цю витівку. Для нас головне, щоб Лео до инльоту в Перу не здогадався про шури-мури між Ґремом і Сатомі.

— До вильоту ще чотири місяці! — не вгавав Ян. — І весь цей час усі думатимуть, що я...

L — Ну хто всі? Хто всі, Яне? — Сьома заметляв руками так, що во- ЛІі’і став підозріло коситись на нього. — Думатиме один Лео, решта Оудуть в курсі справи, в ,— А раптом Левко комусь розкаже?

1. Centralen — центральний транспортний вузол Стокгольма, в якому сходяться псі гілки метро (триповерхове підземелля), лінії pendeltäg’iB, автобусні маршру¬ти і міжміські потяги.

2. Метро «Стадіон» знаходиться за три станції від «Бергшамра».

— Не розкаже, Яне, я про це подбаю! Я їду в Бергшамру на таксі, перестріну Лео по дорозі назад і поговорю з ним. Не дрейф.

— Я не знаю, чувак, це якось... дивно.

— Так ти хочеш поїхати в Перу чи ні?

— Хочу, але...

— То не гай часу. Що більше ти стоїш і мнешся, то більша ймовір¬ність, що доведеться застосовувати мій план.

— Добре, — неохоче згодився чех і закрутив педалі.

Сьома нахилився до водія машини:

— Шановний, якби я хотів помилуватися краєвидами вечірнього Стокгольма, то поїхав би на громадському транспорті...

ХХІ

8 квітня 2012 ронц. 21:30 [UTC+1]

Станція метро «Берґшамра»

Коли Левко вийшов зі станції на вулицю, заднє колесо Янового вело¬сипеда зникло за рогом найближчого будинку, а чорний «Mercedes Е class» з жовтими шашками таксі на даху і Семеном на задньому си¬дінні підкотив до станції з іншого боку. Сьома помітив українця і ве¬лів водію спинитися. Шофер, збагнувши, що вони когось вистежують, сильно занервував.

Почекавши, поки Левко віддалиться, Семен розрахувався і вийшов з машини.

В цей момент усе йшло за планом. Ян випереджав українця на ці¬лих чотири хвилини і мав достатньо часу, щоб переконати Ґрема й ви¬вести Сатомі без використання скаженої ідеї росіянина. Якби Сьома просто тюпав назирці за Левком, усе згідно з планом і скінчилося б. Але Сьомі було недостатньо просто спостерігати, він хотів контро¬лювати ситуацію, а тому, дивлячись, як віддаляється українець, діс¬тав мобілку і подзвонив Янові. Ян, подумавши, що Лео його випере¬див і поспішати нікуди не треба, потягнувся за телефоном, на миті, втратив концентрацію, наїхав на бордюр і загримів з велосипеда, ка¬пітально проїхавшись писком по асфальту.

Перевернувшись на спину, відчуваючи, як шкіру обліплює потом і як пульсує жаром подерта щока, Ян Фідлер натиснув кнопку «При¬йняти виклик»..

Сьома очікував почути що завгодно, але тільки не те, що долинуло з трубки.

— A-а... а-а... е-ех... — стогнав чех. Семенова уява мигцем вималювала картинку: Грем, почувши від Яна Семенову ідею, з розмаху валить чехові в гарбуз, не дивлячись на різницю у віці і наукові заслуги Фідлера. — Це... е... це янкі так сприйняв мою пропозицію? — кволим го¬лосом спитав Сьома.

— Ні... а-а... хай тобі! — крякав Ян. — Я впав з велосипеда.

І «Тільки не це! Краще б уже Ґрем бив морду!»

. —Дети?!

— Метрів за триста від Ґремового будинку.

— Лео за квартал від тебе!! — прокричав Семен. — Звідки ти знаєш?

— Я суну за ним. Давай, Яне, давай, підіймайся, між вами дві хви¬лини ходу, якщо Лео побачить тебе, нашій справі кінець! — Хапнув¬ши повітря, росіянин додав: — І не випускай звідти Сатомі! Він не по¬винен її бачити!

Ян Фідлер, крекчучи й подумки поливаючи росіянина добірною чеською лайкою, став на ноги. Підняв велосипед і пошкутильгав до входу в дев’ятиповерховий будинок, у якому Ґрем знімав квартиру.

Обліплений листям чорний «Porsche Cayman» глипав на нього округлими фарами.

Залишивши велосипед біля під’їзду, чех підійшов до ліфта. На циф¬ровому індикаторі праворуч від кнопки світилася цифра 9 — ліфт сто¬яв на найвищому поверсі. Чекати, поки він спуститься вниз, було ри¬зиковано, Лео міг нагрянути кожної секунди, тому Ян, зціпивши зуби, гайнув на восьмий поверх сходами.

Коли чех зупинився перед квартирою № 31, піт юшив з нього струмками, а подряпане лице пашіло жаром.

XXII

...Поки ліфт спускався з дев’ятого поверху, Левко прокручував у го¬лові варіанти того, що говоритиме Ґрему.

«Янкі, коротше, нам треба поговорити... Ні не так... — Від напру¬ження Левко зіпрів, а вилиці набухли. — Краще отак: слухай, бадді, останнім часом ти підозріло близько трешся біля моєї дівчини... але во¬ни мені не дівчина, і «бадді» казати не треба, а то він подумає, що я йо-

і о копіюю... Треба простіше, типу... Чувак, оскільки ми взяли тебе в свою компанію і вирушаємо разом у нелегку подорож... Чорт! Знову не те...»

Ліфт опустився, стулки роз’їхалися. Хлопець заскочив до кабіни.

«Біс із ним! На ходу щось вигадаю».

Перед дверима № 31 Левко затримався, збираючись із думками, а тоді, двічі легенько постукавши, зайшов досередини, Грем, як і біль¬шість його Сусідів, дверей не зачиняв.

Ґреме, це я, Лео! –

Тиша.

Як ти, янкі?

Американець знімав двокімнатну квартиру, що складалася з неве¬ликого передпокою, що плавно переходив у кухню, і однієї великої кім¬нати, котра слугувала одночасно спальнею й залою.

Зі спальні долинули підозрілі шерехи і поспішливий шепіт.

— Ґреме? — Серце у Левка підскочило. Ось чому Семен не пус¬кав його! Ґрем зараз із Сатомі, вони просто в цей момент кохаються в ліжку, забувши зачинити двері, а він... Ноги самі несли хлопця до проходу в спальню.

Діставшись хідника, Левко по-папужому верескнув і відсахнувся.

« Розтуди мою маму, — прошепотів він, відчуваючи, як до горла підкочує нудота.

На ліжку, просто супроти українця, прикриваючи наготу однією ковдрою, пліч-о-пліч сиділи Ян і Ґрем. Ґрем був лихий, аж страшно дивитися — з очей хіба що іскри не сипалися. Він виглядав так, наче щойно дізнався, що хтось проколов усі чотири шини в його «РоГБсИе». Ян був спітнілий, наче щойно зліз Із велосипедного тренажера, а на щоці виднілися чотири паралельні червоні подряпини.

Перед л іжком валявся одяг. Яна і Ґрема.

Ви... — витиснув Левко. *— Як це? — І все. Відібрало мову.

Ґрем ковтнув слину,-облизав губи і забубонів:

— Лео... Лео... чувак... ти не... це не... не те, що ти... ти не дивись... ми... ні-ні...

— О, так, млосно сказав чех, обнявши спітнілою рукою Янові плечі. І посміхнувся.

Українець відчув у горлі прогірклий присмак блювотиння. Від по¬трясіння в голові все перемішалося, і він не знав, як далі поводитися, що казати.

(У цей час Сатомі, закутавшися рушником, давилася від сміху у ван¬ній, двері до якої були зїа спиною хлопця.)

— Вибачте, зрештою пролепетав Левко і вилетів геть із квар¬тири.

На вулиці він притулився до стіни будинку, щоб осмислити поба¬чене, і зразу помітив Семена. Росіянин стояв за кілька кроків від під’їду і перелякано витріщайся на Левка.

Сьомо, що ти тут робиш?

Я поїхав за тобою. Хотів тобі сказати... розповісти все... про них...;—• Ти знав? — Українець обхопив голову руками. Ж* Як давно? і — Та недавно. Практично вчора дізнався. — Вдивляючись в об- рийчя приятеля, Сьома силкувався розібратись, про кого, чорт заби¬рай, вони зараз говорять: про Ґрема й Сатомі чи про Грема і Я на?

Я хотів тобі сказати, але не знав як...

І Телефон, який росіянин тримав у руках, завібрував. На екрані ви¬світлилось «JAN». Сьома підніс трубку до вуха.

№— Ага, слухаю..; Так... Так, добре... Я потім наберу. — Від серця відлягло. Встигли. Він підступив до Левка і поплескав його по плечу”—Ти як, брате?

- Повірити не можу, ми знайомі більше року, а я навіть подума¬ли не міг. — Хлопець тупився невидющим поглядом у якусь точку над рухом Семена. — Вони були такі... зіпрілі; А ще у Яна — уявляєш? — FHa щоці чотири подряпини від нігтів. Це ж як треба було.». — Він за- [ тих, відчуваючи, як стиснувся стравохід, перешкоджаючи підйому на- іпі^перевареного тіста зі шлунка. — Боже, який кошмар, Сьомо.

-— Поїхали додому, Лео. — І Семен повів шокованого товариша напрямку станції.

XXIII

8 квітня 2012 року. 22:45(1110+1] Tunnelbana. стокгольмське метро

.Хлопці сиділи у поїзді, який мчав по тунелю між станціями «Уазіга Бкодеп» і «Зоїла сепіхит». Окрім них у вагоні їхало троє шведських йГимейджерів з такою кількістю сережок і заклепок на обличчях, що вдавалося, наче біля їхніх голів попідривали осколкові гранати, і Левко вовтузився на кріслі, кидаючи дивні погляди на Сьому. Ро¬сіянин безпристрасно зирив у чорноту тунелю за вікном модернового шігона.

К Зрештою українець набрався духу і заговорив про те, що йому му* Уінло:

Слухай, ти думаєш, це безпечно: йти у джунглі з двома педерас¬тами?

І Сьома подавив смішок.

Ти гомофоб?

^ Та не. — Левко кумедно-насупився. Я не в цьому сенсі. Я про К чи вони!-, ну... тобто... Як вони витримуватимуть навантаження?

— А що не так? т|г підняв брову росіянин.

Українець викинув розчепірені долоні перед обличчям і знавісніло ними затрусив.

Як ти не розумієш, вони ж... вони... — Голос переріс в натуж¬ний шепіт і обірвався. Слів не знайшлося. Суть, яку намагався вира¬зити Левко, була за межею людського спілкування.

А може, вони й не педерасти.*. — обережно зронив Семен.

Його товариш миттю наїжачився.

Як це?! Чувак, я на власні очі бачив, як вони шпокали один одно¬го в задницю! — Лео скривився. — Що це таке, якщо не педерастія?

Ти справді це бачив?

Ну як... вони, звісно, були під ковдрою. Але голі! І Ян був спіт¬нілий, мокрий, як квач. А ще — ти би бачив обличчя америкоса! О-о-о, ти не уявляєш, яким сконфуженим воно було.

Семен уявляв. Уявляв краще за Левка.

— І ще знаєш що? — стишив голос українець, подаючись уперед.

— Що?

— Зник постер Бар Рафаелі зі стіни.

— Правда? — зобразив здивування Семен.

Всратись мені на місці, якщо ні!

Сьома і так знав, що правда. Він також знав, чому Грем зняв по¬стер — через Сатомі. Негоже приводити додому дівчину, коли на сті¬ні висить плакат ізраїльської топ-моделі.

\Думаю, це було просто прикриття. — Лео задумливо втупився у стелю вагону, що гальмував перед пероном у «Solna centrum». — Типу, дивіться, який я плейбой, а насправді... уф!

— Може* це сталося вперше і востаннє* ~г знизав плечима росі¬янин. — Звідки тобі знати?

Протяжне зітхання. Українець у таке ке вірив.

— Дай Боже. —‘ Левко склав руки на грудях і замислився. Довго кмітив про своє. А тоді раптом, коли поїзд метро рушив до наступної станції «Nackrosen», наче прокинувся: — Якщо що, то я з тобою в на¬меті ночую. Затямив?

Семен прикусив губу, щоб не розреготатися.

, Гаразд. За це можеш не переживати. — Витягши з кишені ку¬бик Рубика, він почав перемішувати кольори на гранях.

Куско

XXIV

25 липня 2012 року. 05:21 [UTC-5]

У повітрі над Ліною. Перц.

Літак, що виконував рейс 7268 «American Airlines» із Маямі до Ліми, знижувався, заходячи на посадку до міжнародного аеропорту Хорхе Чавеса, що в Кальяо, на одинадцять кілометрів південніше від перу- інської столиці. Вітер налітав поривами з південного сходу; широко- ■юзеляжний «Boeing 767» робив коло над океаном, щоб наблизитись до посадкової смуги з північного заходу. На сході над горами займа¬лась зоря, з іншого боку — на заході — чимала частина Тихого оке¬ану ховалась у темряві.

Лайнер порівнявся зі смугою, випустив закрилки і, здригаючись на Неспокійному вітрі, сунув до землі,

Левко прокинувся першим (під час сну вони не розщібали поясів Псзпеки, і стюардеси не будили мандрівників перед зниженням) і по¬будив товаришів.

— Ну що? — забуркотав Семен.

- ДИВИСЬ.

Хлопці й дівчина сиділи з правого боку «Boeing’a». З ілюмінаторів [відкривався вид на сонне безмежжя найбільшого світового океану. У кнімому передсвітанковому світлі його гладінь нагадувала шереха¬тий лист сталі. Вдалині над водою проблискувала трійка вогників —- кИйиантажений контейнерами корабель сунув до порту Кальяо.

— Що це? — Росіянин тер очі, не розуміючи, де він.,

Тихий океан, — прошепотів Левко, вткнувшись носом в ілюмі- Нртор. — Сідаємо,

лайнер труснуло. Сьома несвідомо,торкнувся пряжки на ремені безпеки, перевіряючи, чи вона застібнута.

На кріслах попереду них Ґрем, Сатомі і Ян також прихилились до ; ілюмінаторів. Друзі заворожено спостерігали, як темна водяна поверх- II»! насувається, витісняючи з ілюмінаторів горизонт. Літак опустився IjkH’IITIIbO, щоб розрізняти пінисті буруни на хвилях.

— Який же він великий, — позіхнув українець, коли водяний об¬шир закрив більшу частину його вікна.

Сьома знизав плечима, мовляв, а що ти хотів?

Троє з них бачили цей океан уперше. І дехто — востаннє.

XXV

Рейс АА7268 прибув вчасно. Друзі поквапно залишили літак, пройшли паспортний контроль і почесали на стійку реєстрації трансферних па¬сажирів — отримувати посадочні квитанції на рейс LA2011 компанії «LAN Peru», котрий о 8:05 відлітав до Куско.

Менш ніж через півтори години, о 9:25, вони вже стояли в аеро¬порту високогірного Куско, очікуючи багаж. У зоні прильотів їх чекав Девід Ренцо, власник хостела, в якому хлопці вирішили зупинитися. Допомігши з речами, Девід розсадив друзів у мінівені «Toyota» і через п’ятнадцять хвилин привіз до крутої стежки, що тягнулась поміж глу¬хих кам’яних стін, підіймаючись до затишного двоповерхового коте¬джу, який тулився до схилу гори. То був «Samay Wasi Youth» — за-броньований ними хостел.

Першого дня Левко, Сьома, Ян і Сатомі відпочивали, не вилазячи з ліжок. Грем схотів показати, який він герой, і після обіду вибрався до центру міста. Спроба завершилась фіаско: на першому ж підйомі американець видихався, назад йому допомогли дійти двоє перуанців, що проходили повз. Така доля всіх, хто прибуває в Куско з низинної Ліми. Місто розташоване на висоті 3340 метрів над рівнем моря, пе¬репад тиску спричиняє гірську хворобу і для адаптації іноді необхідно два-три дні. Сьома й Левко, знаючи про те, як гори ставляться до но¬вачків, навмисне лишили два дні на акліматизацію перед тим, як по¬лізти на Саксайуаман і їхати далі на схід.

У четвер 26 липня друзі нарешті спромоглися вибратись на обіду піцерію і погуляти центром Куско. Ввечері вони почувались достатньо добре, щоб наступного ранку податись на Саксайуа¬ман та інші руїни, що кільцем оточують колишню столицю імперії інків.

Руїни були по сусідству з «Samay Wasi Youth», відразу за північ¬ною околицею Куско. Попри ілюзорну близькість дістатися до Сакса- йуамана виявилось непросто. Споруда розташувалась на висоті 3701 метр, майже на чотириста метрів вище за центр Куско, і попри те, що на карті фортеця за малим не впирається в місто, підйом до неї виявився нелегким і тривалим.

Гірська хвороба, до якої мандрівники встигли трохи адаптуватися, біля Саксайуамана підступила з новою силою. Низький тиск, розрідже¬не повітря викручували їх на всі лади. Погана прохідність гірських сте¬жок підливала масла у вогонь, висмоктуючи останні сили. Що п’ять хви¬лин хлопці і дівчина спинялися і присідали обабіч широких, подзьобаних часом сходів, що нескінченним полотном здіймалися до таємничих му¬рів. Кожен рух, найменший, найнікчемніший порух рукою, віддавався гарматним пострілом у скронях. Ноги наливалися свинцем, серце трі¬потіло, ганяючи по жилах позбавлену кисню кров. Хоча Саксайуаман був вартий того. Наблизившись упритул, Сьома з Левком роздивлялись височенний мур, Семен водив по ньому руками, не вірячи власним очам: грандіозна кам’яна стіна збудована так, що між окремими брилами не можна просунути листок паперу. Все — як описував Гуннар...

27 липня друзі пройшли пішки майже двадцять кілометрів, підняв¬шися з 3360 до 3765 метрів над рівнем моря, відвідавши, крім Сакса- .йуамана, ще три «інкські» фортеці, частину з яких Левко і Семен ба¬чили на фотографіях Гуннара Іверса: К’єнко (центр поклоніння богам родючості), Пука Пукара (військовий пост, який одночасно правив за склад провіанту) і Тамбомачай (купальні для інкської знаті).

Вони поверталися назад до Куско вже у темряві.

XXVI

27 липня 201В ронц. 19:48 [UТС-5] Хостел «Samay Wasi Youth»

— АйкМітчелл, — простягнув долоню високий двадцятирічний хлоп¬чина з гострим підборіддям і відстовбурченими вухами.

— Грем Келлі. — Мулат потиснув руку. — Ти звідки?

— Броктон1, Массачусетс.

— Чикаго, — випереджаючи запитання, повідомив Грем.

; — Круто, — кивнув Айк.

У загальній залі було галасливо, і це не дозволяло розслабитись.

І Ііч видалась холодною, кусюче крижане повітря погнало народ з від¬критої тераси до кімнат відпочинку на першому поверсі хостела.

Левко, підібгавши ноги, тонув у зручному кріслі, проте почувався некомфортно. По-перше, він ущент вимотався. Тривале лазіння по руїнах, розріджена атмосфера, передозування інформацією вицідили

1 Броктон — місто у штаті Массачусетс на північному сході США, 94 тис. жителів (2010). Є батьківщиною відомого боксера важковаговика Рокі Марчіано.

всі сили. Не було снаги підняти чашку з чаєм. А по-друге... Перед Лев- ковим кріслом стояв продовгуватий стіл, що займав майже половину І зали; його обліпили вихідці з Північної Америки: канадці й американ¬ці. Які всі, вони пили чай з листя коки, ділилися враженнями, голос¬но сміялися. Серед них були Ґрем і Сатомі. Ґрем — зрозуміло, він американець, цебто «свій», а Сатомі була милою, вічно усміхненою І японкою, яку радо зустрічали в будь-якій компанії.

Левко сидів відособлено.

— Це моя дівчина, Меґан. — Айк представив Ґрему худюще плос- І когруде дівчисько із задерикуватими чорними очима, а потім по черзі показав на хлопців, що сиділи далі вздовж стола: — А це мої друзяки І Ленс та Едді. — На вигляд нікому з них не було більше двадцяти.

— Здоров, чуваки! — підняв руку мулат.

Хлопці відповіли на вітання і повитягали голови, всім своїм вигля¬дом показуючи, що чекають, коли їх новий знайомий представить су- І путницю.

— Це моя подруга Сатомі. Зі мною ще Лео. — Ґрем недбало тиць- І нув рукою за спину; потім розвернувся, намацав поглядом Яна у суміж¬ній залі і нерозбірливо доказав: — Ян і... і Сем, який уже хропе нагорі.

— Привіт, Сатомі! — гуртом привітались Ленс та Едді. Українця і чеха не удостоїли й поглядом.

— Привіт, хлопці! — з потішним акцентом відповіла японка.

Левко сидів відразу за ними, водив пальцем по прохололій чашці І

і скреготів зубами. Хлопцю кортіло підсісти, вклинитись у компанію (це виглядало б нормально у молодіжному хостелі), але він почав І комплексувати: через зовнішній вигляд, через інше почуття гумору, через слов’янський акцент і т. д. і т. п.

У сусідній кімнаті, що була продовженням загальної зали, було трохи вільніше. Кілька бекпекерів дивилися другосортний бойовик початку дев’яностих, вибравши фільм з колекції старих УНБ-відеокасет, доступ- ниху хостелі; якась дівчина, обіпершись на диван, напівлежала на підло¬зі і з навушниками у вухах читала «Мізері» Стівена Кінга (потерте видан¬ня у м’якій палітурці); неподалік двоє дівчат (також на підлозі) грали у настільну гру, яку дістали з шафи на рецепції; а з іншого боку кімнати, попід сходами, що піднімались на другий поверх, троє хлопців приклеїли¬ся до комп’ютерів з архаїчними коробкоподібними моніторами. Один з цих трьох.— Ян Фідлер — писав листи додому. Сьоми не було. Поскаржив¬шись на втому, він піднявся до спільної спальні і, мабуть, спав.

— Чим займаєшся? — поцікавився ҐремуАйка.

Левко несамохіть слухав розмову.

Айк кілька разів знизав плечима. — Та нічим. Звалив з дому, подорожую. Мій старий після школи мадумав запроторити мене до MIT1, навіть за перший курс заплатив, але воно мені... — Хлопець витиснув криву усмішку і розвів руками. — Знаєш, мені той диплом треба, як друга дірка в задниці. То я й подав¬ся світами. Вже півроку дома не був. — Ти не схотів до MIT? — Грем здивувався. Для багатьох ровес-ників Айка

MIT

був недосяжною мрією.

— Предки мають власну фармацевтичну компанію. Зараз справи недуже, особливо через тиск з боку «Пфайзера»2, але старий все од¬но впирається, не хоче продавати. Для нього то справа всього життя, шариш? — Айк сьорбнув чаю. — Але я думаю, що то лиш питання часу. Старому вже довелося продати їм кілька патентів, і’ — Патентів на що?

— На ліки. «Bextra». Чув таке?

— Це популярне знеболювальне. Словом, «Пфайзер» так чи інак-ше дотисне старого, і він продасть компанію. Грошей має вистачити до кінця життя. На біса мені вчитися?

— Розумію... — протягнув Грем. — А зараз із бабками як?

— Надсилають. — Айк самовдоволено хмикнув. — Куди вони ді-нуться? Це ж предки.

Левко заскреготів зубами сильніше.

— Щастить тобі, — зморщив лоба мулат.

— А в тебе що?

— Схожа історія. Батько працював у консалтинговій фірмі, коли шільнявся, отримав пакет акцій як бонус. Це, звісно, не власна ком¬панія, але на життя вистачає.

— Геморою менше, — вставив ремарку Айк.

— Стопудово. Коротше, мене запроторили в Королівський техно¬логічний інституту Швеції.

— А, чув про такий. То ти живеш у Стокгольмі?

1 MIT (читається «ем-ай-ті», англ. Massachusetts Institute of Technology) — Mac- еачусетський технологічний інститут, приватний університет і дослідницький центр, розташований у Кембріджі ( штат Массачусетс, США), один із найвідоміших і най¬більш престижних навчальних закладів світу. 77 випускників MIT є лауреатами Но¬белівської премії, це рекордний показник. Рік навчання в MIT коштує 57 тисяч до¬ларів, включаючи проживання.

2.Pfizer» — одна з найбільших фармацевтичних компаній світу зі штаб-квартирою в І Іью-Иорку. Мас ліцензією на випуск багатьох популярних препаратів, зокре¬ма «Ліпітор» (для зниження холестерину в крові) та «Віагра».

Ні.

— Живу. Правда, на другому курсі я кинув університет.

— I? — очікувально вигнув брову Айк.

Тепер уже Грем розвів руками.

— І грошей мені більше не дають, — зітхнув.

— За що ж ти живеш? — здивувалася Меган.

— Викладаю англійську.

Дівчина хіхікнула:

— Добре бути американцем.

— А шведки як? Класні? — нібито ховаючись від Меґан, підморг¬нув Айк.

— Я все чую! — Вона вліпила хлопцю потиличника.

Айк втиснув шию і засміявся.

— Божественні! — прицмокнув Ґрем (Едді та Ленс затикали). — Але японки кращі. — Мулат покосився на Сатомі.

Сатомі зашарілася.

— Де Нейт? — нараз стрепенувся Ленс, окинувши поглядом залу.

— Мабуть, пішов у місто, — кинув Едді. — Як завжди по пійло.

— О-о-ох, — простогнала Сатомі, — як він може пити на такій висоті?

Меґан з Айком перезирнулися.

— Ну, ми третій день у Куско, — зауважив хлопець. — Адаптува¬лись.

— І ти не знаєш Нейта, — прищурившись, доказала чорноока аме¬риканка. — Він, якщо не увіллє в себе чогось, що горить, робиться скаженим.

—1 Він завжди скажений, — пробасив з-за ЇЇ спини Ленс.

Решта відповіли одностайним реготом.

Левку шалено хотілося спати, але він не йшов, похнюплено спосте¬рігаючи, як Ґрем і Сатомі розважаються, влившись у нову компанію.

Впадало в очі, що, незважаючи на тісноту, люди за столом розділи¬лись на два гурти. До першого входили Айк і його приятелі — вісімна¬дцяти-двадцяти річ ні янґстери1, ще вчора шмаркаті тинейджери, для багатьох з яких подорож у Перу стала першим вильотом за межі Спо¬лучених Штатів. Другий складався з більш зрілих хлопців та дівчат ві¬ком від двадцяти восьми до тридцяти двох років. Ззовні значні відмін¬ності не проступали, і перші й другі були підтягнутими, засмаглими, хлопці — з відпущеними бородами. Розбіжності пробивались у де¬талях: старша група мала дорожчі, хоч і не найновіші смартфони

1 Янгстери (англ. youngsters) — молодь.

(«iPhone 4S», «SamsungGalaxy S II»), дорогі фотоапарати, планшет¬ці комп’ютери; молодші користувалися дешевими і більш популярними серед молоді телефонами, з їх кишень стирчали звичайні «мильниці», щпланшетів не було взагалі. Різнився також одяг. Молодші шукали компроміс між зручністю і стилем. Одяг мав хай трохи, та все ж підкрес¬лювати належність до тієї чи іншої субкультури. Старшим же було на¬чхати, як вони виглядають. Вони в Андах, у Перу, а значить, вдяганка мусить відповідати двом головним вимогам: зручна — раз, тепла —два. Псе решта не має значення.

Пірсингу й татуювань на відкритих частинах тіла вистачало і в тих,

І в тих.

— А це хто? — Ґрем стрельнув поглядом в інший кут стола.

— Що? — не розчув Айк. — Вони з вами? Айк заперечно похитав головою і зневажливо цвіркнув, прикрив¬шись долонею:

— Кануки1.

— А-а. — Грем багатозначно посміхнувся. — Туристична група. Завтра вирушають по Дорозі Інків до Мачу- I Іікчу2. Раптово канадці засміялися і заляскали долонями по столу. Кану- кіи було більше; вони здійняли такий галас, що американці надалі не могли перемовлятись, не підвищуючи голосу. Левко витягнув шию, силкуючись розгледіти причину пожвавлення. [ Канадці схилились довкола сумирного щокатого здорованя двоме- фового зросту, який товстими пальцями відривав прозорий пластик під картонки, видобуваючи з упаковки спрей-балончик розміром тро¬хи менший за лак для волосся. Балончик був білого кольору з чорним ковпачком дивної форми.

— Калебе, я думав, ти глузував! — гигочучи, говорив невисокий кучерявий хлопчина.

— Ха-ха! Він крейзі! — сміялася смагляволиця тілиста чорнявка, циіцадок мігрантів з Індії.

1. Кануки (англ. canucks) — сленгова назва канадців, що закріпилась за нацією з се¬редини XIX ст., на кшталт «янкі» для американців чи «ківі» для новозеландців. І Іоходжешія слова невідоме.

2. Дорога Інків до Мачу-Пікчу – збудована інками мережа кам’яних доріг в Андах, що веде до Мачу-Пікчу. Вздовж розташову¬ються поселення, тунелі, сільськогосподарські тераси та інші інкські руїни. Нині Популярний маршрут для піших походів (загалом триває 4—5днів).

— Ви ще мені подякуєте, — незворушно гудів здоров’як.

Попри значні габарити, хлоп не виглядав загрозливо. Обличчя –

кругле, плечі — вузькі, руки — без жодного рельєфного м’язу. Він був за кількасот гамбургерів від того, щоб стати забрезклим вайлом.

— Що там? Що то таке? — Не всі з гурту розуміли, над чим поті¬шаються їх приятелі.

— Ось. — Калеб нарешті вийняв балончик з пластику, виставик його на всезагальний огляд і серйозно продекламував: — Газовий ба¬лончик проти ведмедів.

— Га-га-га-га-га! — розреготалась уся зала.

— Ти приволік його з Канади? — знову кучерявий.

— В Андах немає ведмедів, Калебе, — гримнув через стіл Айк Міт- челл.

— Зате є пуми, — ображено прогундосив здоровань.

Противедмежий спрей пішов по руках. Дорослі чоловіки поводи¬лись, мов діти: лякали один одного, імітуючи пирскання, принюхува¬лись до ковпачка, — проте сміх поволі затихав, і збудження вляга¬лось. Інцидент так би й завершився, якби цієї миті у кімнату не ввалився «скажений» Нейт.

— Ола, амігос! Комо естас? — У правій руці він стискав коричне¬вий паперовий пакет. Судячи з форми, всередині була літрова пляш ка. Мабуть, віскі. Або щось інше, що горить.

— Друзяко! — в один голос викрикнули Едді з Ленсом. — Ми вже зачекались!

Нейт був яскравим блондином із закаляним веснянками гостроно¬сим писком. Очі мав кольору зацукрованого меду, колючі й зверхні. Левку він не сподобався з першого погляду.

— Щось роздобув? — спитав Айк.

— Тс-с... — Нейт приклав пальця до губ, а потім тихо додав: – А то! — І під столом передав пляшку Айку. В «Samay Wasi» заборо¬нялося приносити і розпивати щось «важче» за пиво.

— Айку, любий, тільки не треба, як учора, — невдоволено мурк¬нула Меґан.

— А що було вчора? — зобразив дурника американець. Узяв па¬кет, поставивши його на стілець собі між ноги. З обгортки виткнулось горлечко, і Левко по пляшці впізнав віскі «Jameson».

На лихо, саме в цю мить противедмежий спрей опинився біля вес¬нянкуватого Нейта.

— Що за штука? — Хлопець потягнувся за балончиком.

— Газовий балончик проти ведмедів, — повідомив Едді.

— You’ve got to be kiddin’ me!1

— Я тобі серйозно кажу, — замахав Едді. j Побачивши зображення ведмедя, Нейт смикнув бровами. Наступ¬ної секунди в його очах заграв шалапутний полиск.

— Чий це? — Веснянкуватий підняв балончик, стискаючи його, наче гранату, що от-от вибухне.

— Мій, — потупившися, сказав Калеб. — Будь обережний, не сплутай зранку з дезодорантом.

Дружній вибух реготу.

—- А давайте залишимо його в туалеті замість освіжувача, — під¬хопила нову хвилю Меґан.

— Ха-ха-ха! — Ото комусь буде сюрприз! — хтось із канадців.

— А тебе ведмежа морда не насторожує? — Нейт труснув балон- ЧИ ком

— Тоді требазамалювати етикетку, — Меґан.

— Я тобі завтра підсуну замість лаку для волосся.

Меґан показала Нейтуязик:

— Я не користуюсь лаком для волосся у подорожах, телепню. Несподівано до розмови підключився один з товаришів Калеба. По¬крутивши в руках рештки упаковки, він надибав цінник:

— Калебе, ти заплатив за цей лайномет тридцять п’ять баксів? Бо- чші тебе розірвало, друже!

— А що? — буркнув Калеб. Йому не сподобалось, як усе повер¬нулося. Зрештою, він не зробив нічого ганебного — надмірна обереж¬

1 Ви мене розводите! (амер.)

ність ніколи нікому не заважала. Проте вдіяти нічого не міг. Не його ви – на, ідо галаслива компанія завжди знаходить об’єкт для групового висміювання. В іншій ситуації ніхто не звернув би уваги на його ба¬лончик.

— Міг би тиждень не прати шкарпетки, а потім кидатись ними у ведмедя — ефект був би той самий! — набирав обертів Нейт. — Ще й на пральному порошку зекономив би.

— Через тиждень вони вертатимуться назад бумерангом, Нейте, — пробасив Ленс.

Новий, ще більший спалах реготу. Едді з Айком не могли заспоко¬їтися цілу хвилину. Грем реготав з усіма.

— Маєш рацію. — Веснянкуватий кумедно зімітував голос Кале¬ба: — Тоді без цієї бризкалки точно не обійтися.

Пропорційно з жалем до Калеба росла Левкова ненависть до Не- йта. Нейт був з тих, про кого ірландці говорять: «Деякі люди живі ли¬ше тому, що пристрелити їх протизаконно». І щойно українець про це подумав, як почув Сатомі. Схилившись до Грема, дівчина проказала:

— Він такий милий. О, так! Звісно! Десь у Габоні серед орангутангів Нейт був би пер¬шим хлопцем на селі.

— Давайте його випробуємо! — несподівано викрикнув веснян¬куватий, по-бойовому махнувши балончиком над головою.

— Не треба! — сполохано підхопився Калеб. — Віддай мені.

— Не дрейф, канадцю, я не буду випускати все — лишу й тобі на разок пальнути по клишоногих.

— Ги-ги! — Інші кануки, замість підтримати співвітчизника, при¬єдналися до глуму.

— Це може бути н-небезпечно. — Калеб почав заїкатися. — Д-дай сюди.

Нейт відсмикнув руку.

— Це задля твоєї ж безпеки, Кайле. Ти маєш бути впевнений, що антиведмежий спрей спрацює, коли потрібно.

— Я К-калеб, а не К-кайл. — Здоровань почервонів від злості... і від сорому. Він був не готовий до надмірної уваги з боку сторонніх.

— От уяви, — веснянкуватий пропустив зауваження, — швендя-єш ти по Мачу-Пікчу, а тут просто з прірви випурхує розтуди-його- маму цілий грізлі і репетує на тебе, а ти такий —. хопа! — чувак, йди гуляй, у мене bear spray, і дістаєш свою прискавку. — 3 Нейта міг ви¬йти чудовий стенд-ап-комік: народ, пирхаючи, сповзав під стола.— Направляєш її на ведмедя, і тут — клац! клац! — а воно не стріляє.

І що тоді, друже? — Американець скорчив скорботну міну. — Гівно- баласту штанцях буде найменшою твоєю проблемою на той момент. І. Сміх, сміх, сміх. Тільки Калеб, мов гора, мовчки стримів з іншого Соку стола. Нейт глумливо правив далі:

— А так я.все перевірю, так би мовити, переконаюся, що балон¬чик справний. Натисну один разок, і все — зразу поверну твою смер¬тоносну зброю. Не парся! Левко напружився — Нейт зняв запобіжну смужку зі спускового механізму. Невже не жартує? Схоже, не він один захвилювався: кіль¬ки дівчат налякано запищали, інстинктивно позатулявши роти й но¬сики. Вони не усвідомлювали, що такою реакцією тільки розпалюють неснянкуватого американця.

Широко посміхаючись, Нейт запхав балончик за пояс джинсів і від¬ступив від столу. Вся зала нервово спостерігала за ним.

— Едді, ану зроби нам грізлі, — змахнув рукою американець, і — Едді, не треба, — промовив хтось. «Зупиніть його! —загорлав Левко (правда, лише подумки). — Він же напідпитку». Едді, сміючись, прийняв виклик. Виліз з-за столу і перейшов у про- іилежний куток кімнати, тримаючись на безпечній віддалі від Нейта. Між хлопцями пролягло сім метрів: Нейт стояв у проході, що вів до ргцепцп, Едді спинився коло сходів, затуливши хлопців, що сиділи за комп’ютерами.

Калеб зробив останню спробу:

— Юначе, я наполягаю: віддай мій балончик.

Оте «юначе» тільки насмішило інших. Веснянкуватий різко повер¬нувся, виставивши ліву руку вперед, а праву, неначе стрілець із епо¬хи Дикого Заходу, поклавши на запхнутий за пояс балончик:

— Стій на місці, а то зараз будеш замість грізлі!

І знову регіт. Прикусивши губу, канадець відступив; кілька чоло- мік, що сиділи поряд нього, похапцем перемістились на інший бік сто¬ли — подалі від зони обстрілу.

Наступної миті Едді перебрав увагу на себе, взявшись показувати ін’дмедя. Махаючи руками і розхитуючись на напівзігнутих ногах, хло- ІН’ЦЬ смішно, по-дитячому заричав:

Е- В-У-А-А! В-У-У-А-А-А-Р! А-Г-Р-Р-Р!

, — Oh my gosh, — награно зойкнув Нейт, — подивіться, який t ірашний грізлі.

Глядачі вкотре розсміялися. Навіть Левко не стримав усмішки. Американець вихопив із-за пояса балончик і витягнув руку в напрямку «грізлі» (після цього Едді й балончикусе ще розділяло шістьз лиш-ком метрів) ...

Насправді веснянкуватий не мав на думці нічого лихого. Він про¬сто хотів жартівливо продемонструвати, що ведмежий спрей є абсурд¬ним і абсолютно нешкідливим засобом, який у реальних умовах ніза¬що не зупинить ведмедя (хіба що ви вже зійшлися з ним врукопашну). Дійсно, що може вдіяти спрей-балончик завбільшки з долоню проти великого й могутнього грізлі? Нейт сподівався, що пшикне газом не далі як на півметра від себе, після чого вони всі покашляють і посмі-ються з дурнуватого винаходу, чиє основне призначення — витягува¬ти грошву з кишень полохливих відвідувачів національних парків. Так він собі думав. Власне, так думали всі.

— А зараз він мене атакує, — фальцетом проспівав америка¬нець (Едді випростався, замахав «лапами» і загрозливо загудів «У-У-У-У!», втім, ні на сантиметр не підсунувшись до веснянкува¬того). — І я...

І Нейт несильно натиснув на кнопку.

Пш-с-с-с!

Те, що сталося потім, ошелешило навіть Калеба. Балончик виявив¬ся з біса справним. Замість миршавої хмарки газу, на яку всі сподіва¬лися, з отвору випорснула довга, мов спис, брудно-біла струмина. Во¬на витягнулась метрів на вісім, простреливши кімнату наскрізь, і гепнула точно в обличчя Едді. Едді, навіть не пискнувши, розплас¬тався на підлозі.

На секунду в залі встановилася тиша.

«Твою маму», — подумав Левко.

— Упс... — першим порушив мовчанку Нейт і... заливисто розре-готався.

Регіт миттю підхопили інші. Стіни зали затремтіли від розкотис¬того гоготання. Народ гудів, плескав одне.одного, корчився, тримаю- чися за животи. Сльози сміху змішувалися зі слізьми від капсаіцину — активної речовини проти ведмежого спрею, чиї краплини повільно ширилися кімнатою, осідаючи на язиках, усередині ніздрів, в’їдаючись в очі.

— Ти це бачив?! — горлав Айк на вухо Грему. Так наче хтось із присутніх у залі міг не побачити струменя.

— Fuckin’ hell! Як із брандспойта! -— давлячись сміхом, гаркотів Ґрем. Шкіра навколо губ починала неприємно.чесатися.

—- Повідчиняйте вікна, придурки, — бухикаючи, попросила Сатомі.

Левко обвів їх поглядом. Невже вони не помічають?

— Агов! — Українець підвівся. — Ви осліпли? Він лежить непри-томний. У залі стало тихо (якщо не брати до уваги приглушеного покашлю-вання, що зринало то тут, то там). Погляди прикипіли до Едді. Хло-пець справді не рухався і, здавалося, не дихав. — Едді? — покликала Меган.

Без відповіді.

— Ти його завалив! — спробував пожартувати Ленс, та цього ра¬зу ніхто не засміявся.

— Він нас розігрує, — несміливо припустив хтось із канадців. — Правда? — Запитання адресувалось Нейту, але веснянкуватий мов¬чав, спідлоба зиркаючи на лежачого приятеля.

Левко розштовхав американців, підійшов до непритомного і... від-сахнувся. Довелося потрусити головою, щоб переконатися, що йому не ввижається. Перед ним лежав не Едді. То був хтось інший. Риси обличчя змінилися до невпізнання: вилиці покруглішали, очі заплили, іуби повивертало, а шия стала чи не вдвічі товщою. Колір шкіри на¬був землистого відтінку. Едді змахував на потопельника, який тиждень пролежав у воді.

— Що з ним? — промовив Левко і похлинувся. В горлі запекло, а по- іііки засмикались, марно намагаючися захистити очі від пекучого болю.

Ліворуч від українця, затуляючи носа футболкою, стояв Ян.

— Він спухає, — сказав чех.

— О Боже, ні! — десь позаду скрикнула Меґан.

— Це все він! — заверещав Нейт, тицяючи на Калеба. — Я не шаю, що він підсунув мені! Я не винен!

Левко безпорадно кліпав, волога мла застилала погляд. Він дивив- оі на Едді наче крізь шматок льоду, та навіть так усвідомлював, що і .американцем коїться щось дуже недобре. Ян Фідлер зорієнтувався швидше за українця і коротко наказав:

— Лео, бігом по Сьому.

Левко перескочив через Едді і рвонув сходами нагору.

XXVII

27 липня 2012 ронц. 20:35 [UTC-5]

Хостел «Samay Wasi Youth»

У спальні було темно. Двоє чи троє бекпекерів уже полягали спати, МИ ТО втомившись після довгого дня, чи то готуючись до чотириденно- ю походу на Мачу-Пікчу.Сьома не спав. Росіянин лежав на верхньому ярусі двоповерхово¬го ліжка і, начепивши на голову налобний ліхтар «LED Lenser Н7», щось клацав на нетбуці.

— Сьомо! — Левко старався говорити тихо, Щоб не розбудити ін¬ших. — Там газовий балончик... Ведмеді...Через рідке повітря й пе¬чію в горлі у голові все плуталося.

— Лео?

І— Якийсь америкос застосував газовий балончик проти грізлі.

Тебе розвели, — не відводячи очей від нетбука, незворушно проказав Семен. — У Перу ведмеді не водяться.

— БЛЯХА-МУХА, ЧУВАК, Я ЗНАЮ, ЩО В ПЕРУ НЕМАЄ ВЕДМЕДІВ! — заволав українець; з дальнього правого ліжка хтось злобно забурчав з-під ковдри. — Внизу хлопчині приснули в лице з проти ведмежого балончика.

Клацання припинилось. Сьома нарешті зацікавився і відірвався від екрану:

— Що ти хочеш від мене?

Промінь налобника засліпив Левка. В очах запекло ще більше.

— Не знаю. Допоможи. Ти ж шариш...

—У проти ведмежих балончиках?

— Той чувак лежить непритомний. І, по-моєму, в( нього розпухає голова.

Семен миттю зрозумів. Зіскочив з ліжка, ледь не живцем ви¬рвав з рюкзака аптечку і, не взуваючись, почесав униз слідом за українцем.

ХХVІІІ

27 липня 2012 ронц. 20:38 [UTC-5]

Хостеп «Samaу Wasi Youth*

Американці й канадці обступили Едді, але, наче стадо овець, нічого не робили. Хтось хрипнув «Call an emergency!1» і тут-таки закашлявся. Всі, як один, закривали носи і роти: хто тканиною, хто просто руками. Незважаючи на різь і не контрольовані сльози, очі у всіх були круглі від переляку.

Вдихнувши просякнуте газом повітря* Сьома скривився:

— Що ви наробили?

1 Викличте швидку! (англ.)

Левко у відповідь пробурмотів щось нерозбірливе, а росіянин став проштовхуватися до Едді. За неповні три хвилини, протягом яких Лев- Ko фігав нагору, обличчя постраждалого набрякнуло ще дужче. Шкі¬ра ^наї’адувала брудний попелястий мармур. Семен опустився коло ■мбриканця.

— Ти знаєш, що з ним? — Українець тримався за спиною в това-риша.

Сьома мигцем втямив, що ситуація критична.

—Так. Те ж саме, що станеться зі мною, якщо я з’їм горішок за-вбільшки з горошину.^ Хлопець повернув голову до натовпу і пе¬рейшов на англійську: — Чим у нього бризнули? Він алергетик? Ктраждає на алергію?

Відхопили балончик і по руках передали Семену. Про алергію ні- ито не відповів. Не знали, а може, не відважилися. Хлопець прищурився, вчитуючись у напис на банці:

ACTIVE INGREDIENTS:

“Capsaicin and related capsacinoids….2.0%”

I — Капсаіцин1… ідіоти... — сам до себе прошепотів росіянин, тоді знову англійською: — Швидко! Його треба винести з кімнати на чис- Ті1 повітря.

вАйк І Грем взяли Едді за ноги, Ян, який стояв біля голови, підхопив шіопця за тулуб.

На рецепції їх побачив Девід Ренцо, власник хостела:

— Що сталося?

— Девіде, нам треба в лікарню, — скоромовкою проказав Сьома.

— Я викличу «швидку»!

— Ні, — гаркнув росіянин. — Можемо не встигнути. Готуйте мінівен

— О’кей! Тоді подзвоню в «San Jose»2, скажу, щоб готували ба-рокамеру. — власник «Saтау Wasi» припустив, що Едді’знепритом- ÊM Ifчерез гірську хворобу.

Вислизаючи на веранду, Сьома похапцем заперечив:

Не треба барокамери. Будь-яка найближча до нас лікарня. НайбЛижча, Девіде!

1. Капсаіцин(ваніліламід8-метил 6ноненової кислоти) —- алкалоїд із палючим сма¬ком, що міститься в усіх різновидах стручкового перцю.

2. Клініка «San José» — одна з найкращих лікарень у Куско.

Девід Ренцо став гарячково гортати довідник з адресами і телефо¬нами.

На веранді було зимно. Едді поклали на холодну підлогу. Голова набрякла так сильно, що зникли риси обличчя. її роздувало зсере-дини. Повіки наплили одна на другу, повністю «проковтнувши» вії. Семен розстебнув аптечку і витягнув звідти приготовлений шприц. Зняв ковпачок з голки, випустив повітря, але тут його руку перехо-пив Айк.

— Що ти збираєшся йому колоти? Ти хто, лікар? Ти ж навіть не американець!

Росіянин спробував висмикнути руку, проте Айк міцно тримав пе-редпліччя.

— Сьомо, допомогти? — Лео і Ян стояли поруч, готові втрутити¬ся і відтягти Айка.

Семен одними очима мовив «ні», після чого наблизив лице до американця і заговорив, спокійно, але швидко карбуючи кожне слово:

— У твого друга ангіоневротичний набряк1. Це як кропив’янка, тільки не на поверхні шкіри, а всередині тіла. Набряк розвинувся че¬рез алергічну реакцію на капсаіцин з газового балончика. Зазвичай підчас набряку колір обличчя не міняється, а твій друг, як бачиш, сі¬рий наче мрець. Хочеш дізнатися, чому це?

Айк послабив тиск на руку і проваленим голосом спитав:

— Чому?

— Тому що доза капсаіцину настільки велика, що набряк став роз¬виватись у гортані, як наслідок виникла блокада дихальних шляхів, Твій товариш посірів, тому що вже кілька хвилин не дихає. Врахову¬ючи той час, протягом якого ви телющились на нього, мов барани, і час, що ми марнуємо з тобою на теревені, хлопцю лишилося жити хвилини дві. Я знаю це, бо сам страждаю на алергію. Я можу склеїти ласти від одного горішка. — Айк відпустив руку і перелякано зирнуи на Едді. Сьома продовжив: — У шприці гормон епінефрин або адре¬налін, якщо тобі так зрозуміліше. Але... ти маєш рацію, я не доктор і тому не можу брати на себе відповідальність.

Американець збілів, наче його борошном обсипали:

— Це... це врятує його?

1 Ангіоневротичний набряк (ангіоедема, або набряк Квінке) — алергічна реакцій на дію різних біологічних та хімічних чинників, проявляється у збільшенні ( напуханні) обличчя, рідше — кінцівок. При стрімкому розвитку ангіоневротичиоіо ни

бряку пацієнт може померти.

— Врятує? Звісно, ні. Йому потрібен апарат штучного дихання Іііівдюжини різних гормонів внутрішньовенно. Це дасть нам шансдо- незти його до лікарні.

Пішовти на хер, Айку! — заричав Ленс.— Нехай коле! — Схо-пивши за комір, він відкинув товариша геть від Едді. — Давай!

Семен всадив голку в квадрицепс1 і вичавив увесь вміст шприца у м’яз. Через секунду Едді бухикнув (очей не відкривав) і став харча- ТИ. Повітря зі страхітливим хрипом проходило крізь набряклий рот І глотку. По звуку було чути, як важко хлопцю дихати. Відразу після того на веранду вибіг Девід, з жалем і в той же час і і нога но прихованим роздратуванням на обличчі. Воно й не дивно: икіцо в його хостелі відкине копита заїжджий американець, бізнесу кінець. — Я готовий. За кілька кварталів униз від Плаза-де-Армас є.скром- ІІІІ приватна клініка «Cusco Medical Assistance», — тараторив перу¬анець. — Це найближча. Нас чекають. — Ідемо, — глухо скомандував Семен.

Вдихи й видихи Едді нагадували передсмертне гарчання поранено- Н) бійцівського пса.

— Він задихається. — Меган заплакала. Сатомі обійняла американку, сама ледь стримуючи сльози. — Не зважайте, — сказав Сьома. — Все буде добре. Понесли. І. Хлопці схопили Едді і задріботіли вниз по провулку до мінівена

Toyota». Девід мчав першим. Заскочивши, він миттю завів машину. Оіідом за Сьомою в мікроавтобус увіпхалися Айк, Левко, Грем і Ленс.

XIX

27 липня 2012 ронц. 20:4В [UTC-5]

Авеню Ла-Лас. Куско2

Клінііка «Cusco Medical Assistance» розташувалась у глибині кварта-лу, на стрімкому боковому відгалуженні, що впиралося в авеню Ла-

1. Квадрацепс — чотириголовий м’яз на верхній (передній) частині стегна людини.

2. Куско — високогірне містечко, сформоване безладним переплетінням великої Кількості вулиць різної довжини, ширини та кривизни. Дати назву всім немож¬ливо. Запис Urb. El Ovalo Av. La Paz В-1» означає, що будинок за цією адре¬сній розташований у кварі’алі В-1 неподалік перехрестя Ель-Овало й авеню Ла- I Інс (інші квартали чи блоки в районі цього ж перехрестя позначаються А, С, D, І І і т.п.). Ель-Овало — видовжена кільцева розв’язка (в плані.мае форму ова- L лу — звідси й назва) у південній частині Куско, відома тим. що посеред неї

Пас під прямим кутом. Знайти її виявилось непросто. На карті прову¬лок був підписаний як «Urb. El Ovalo Av. La Paz В-1 », проте наділі nu знайшлося жодної таблички, що свідчила б про назву.

Сьома першим запримітив вивіску «CUSCO MEDICAL ASSIS TANCE», що промайнула у світлі фар зліва від авеню Ла-Пас і трохи вище по пагорбу.

— Он вона. — Росіянин смикнув Девіда за руку. — Розвертай тесь. — А тоді повернув голову назад, зазирнувши в салон: — Як Едді?

Ґрем, який сидів найближче, тільки насупився, замість того щоО відповісти. Еллі знову перестав дихати: на лице поверталась мертвої на сірість. Хай яким жахливим було хрипіння, але його відсутність ви¬явилася ще жахливішою. Адреналін більше не діяв: хлопець помирян

Щоб під’їхати до входу в клініку, Девід мусив піднятися по Ла-11;ю і розвернутись. Втямивши це, Семен вдруге схопив перуанця за руку,

— Не треба, Девіде, спиняйтеся тут. Буде швидше, якщо ми доно семо його на руках.

Власник хостела «SamayWasi Youth» загальмував і від’їхав назад, спинивши мінівен на перехресті. Вище на пагорбі, навпроти входу в клініку, в жовтуватих плямах світла від ліхтарів вимальовувало»’*! три фігури: одна висока в блідо-зеленому халаті, певно, лікар, і лиі нижчі у білих халатах — медсестри. Як і казав Девід, на них уже чо кали.

Левко сидів найближче до виходу з авто. Щойно мінівен пересип КОТИТИСЯ, хлопець розчахнув відсувні двері і визирнув, спішно перо конуючись, що дорога вільна від машин. По тому заходився тягнути Едді: спершу обережно, а згодом, відчувши, наскільки холодно піл пахвами у хлопця, і зрозумівши, що з кожною секундою шанси пові’ц нути бідолаху до життя катастрофічно зменшуються, засмикав тілі» ривками, абияк — аби тільки швидше.

Українець випростався просто посеред проїжджої частини, втри муючи Едді під пахви (ноги американця лежали на бруківці), і чекян, поки з «Тойоти» виберуться інші хлопці.

— Чуваки, швидше! — не стримався Левко. — Він... такий ХОЛОДІННІ

Мовчазні й нахмурені, постискавши губи до білого, хлопці виспім

ли на авеню. Ґрем і Ленс вхопили Едді за ноги. Айк метнувся на іу

здіймається пам’ятник Пачакутекту — одна з найвідоміших сучасних архітектурних ознак міста. З північного заходу в Ель-Овал о впирається головна магістраль Куско — авеню Сан-Мартін.

стрічну смугу спиняти кілька автомобілів, що їхали з півночі від avenida Peru у напрямку El Ovalo, даючи змогу товаришам безперешкодно пе¬ренести Едді на протилежний бік. Левко, Ґрем і Ленс потягли непри¬томного американця через авеню Ла-Пас і далі вгору по схилу до клі¬ніки. Девід із Семеном трюхикали поруч.

Левко втримував Едді попід руки, а отже, йому доводилося іадкувати. Він не бачив, куди йде, що сповільнювало просування, щте перед його очима лишалась яскраво освітлена ділянка авеню Л;і-Пас, де Девід покинув свій мінівен. Пирхаючи від натуги, Лев¬ко відзначив, що відразу за їхньою «Тойотою» стоїть іще одне ав- Ю. Він не міг не звернути на нього уваги. Здаючи назад, Девід Рен¬ію підпер під самісінький бампер раритетне чорне купе з тих часів, КОЛИ літр бензину коштував удвічі дешевше за літр «кока-коли». Го був «Dodge Challenger» 1971 року випуску (про рік випуску Левко, звісно, не знав, зате модель вгадав миттєво — той «додж» пуп однією з найкращих машин за всю історію американського ав- I on рому).

Ламати голову над тим, звідкіля на покручених вулицях перуан¬ського Куско взявся рідкісний «Dodge Challenger» практично в іде- Шіьиомуі стані, не було часу. Левко вирішив, що помізкує над цим, щойно Едді передадуть лікарям. Проте хлопець продовжував задку- |(іГИ, а тому хоч-не-хоч витріщався на видовжений автомобіль. Він Цичив, як на перехресті завулку, де стояла клініка, і авеню Ла-Пас і’ипився чоловік у короткій (до пояса) шкірянці, чорних джинсах і ру¬їн* ковбойських півчобітках з бичачої шкіри. Чоловік покрутив го-линою в різні боки і став швидко переходити вулицю, прямуючи до •/цоджа». «Власник?» — устиг подумати Левко, після чого замлів.

До входу в клініку лишалося метрів десять, високий лікар уже піускався їм назустріч, а українець закляк, наче паралізований. Зо- Ж’Ім цього не очікуючи, Ґрем і Ленс зробили ще по двійко кроків Кожен, внаслідок чого бідолаха Едді провис, торкнувшись хребтом (рніуару.

Ворушись! — зашипів Ленс на українця.

Усі троє важко дихали (підйом був типовим для провулків у Кус- Цп градусів під тридцять), а Левко не рухався. Якщо автомобіль Іще міг проігнорувати, то від чоловіка, який прямував до «До- , не здатен був відірвати погляду. Незнайомець саме дістався иіорііншого купе, витяг ключі і відімкнув тонкі елегантні дверцята. ІІ«і секунду він затримався, невдоволено поглянувши на мінівен «То-

йота», чий задній бампер застиг сантиметрів за п’ять від гострою капота «Додж Челенджера». По тому повернув голову ліворуч, встромивши погляд у юнаків, які тягли по схилу непритомного то вариша (в цей момент, незважаючи на те що перед очима повзали сріблясті іскорки, Левко перестав дихати — йому просто перетяли подих). Чоловік, не зауваживши у хлопцях нічого цікавого, опусти ся за кермо, завів купе і став вирулювати на авеню, огинаючи «То йоту».

Левку цього було достатньо. Попри потьмяніле світло вуличних лі.х тарів українець роздивився, що незнайомець мав важку шевелюру й акуратно розчесану бороду, що товстим шаром наповзала на підгор ля. Такої бороди не могло бути в жодного перуанця.

І ще він був рудим.

Таким рудим, що здавалося, начебто світло ліхтарів наливало* н червоним, огинаючи його голову.

— Чого став?! — верескнув Айк, бризкаючи слиною в обличчи Левка.

Помітивши осклянілі очі, американці і собі повернули голоті, намагаючись відшукати точку, до якої примерз погляд Левка, ллє не побачили нічого незвичайного. Нічого, що було б підозрілим для них.

— Лео, що там таке? — торсонув товариша Семен.

— Хе-е... — Левко нарешті видихнув і схаменувся, згадавши нрн Едді. — Бляха... — Через нього згаяли кілька дорогоцінних секунд. -« Я в нормі. Тягнімо далі. — І взявся з подвійно силою волокти непри томного американця.

У цей час до групи підійшов лікар. Високий, як на перуанця, в міру огрядний чоловік середнього віку. Зліва на грудях до халату була при колота табличка. Левко встиг-прочитати: «Dr. Renan Vargas».

— Коротко: що з ним трапилося? — спитав доктор. Його англін ська була хорошою, і це обнадіювало.

— Алергія, — сказав Сьома.

— Причина відома?

— Капсаіцин.

Доктор Варґас не стримався і здивовано смикнув бровами:

— З харчів? Переїв перцю?

Лікар не перепитував, що таке капсаіцин, і це цілковито заспокін їло росіянина.

— Ні. Йому пирснули в обличчя газовим балончиком. — Сем не став уточнювати, яким саме балончиком.

Едді поклали на спеціальні ноші на коліщатках. Перуанець віддав кілька коротких наказів іспанською, і медсестри швидко покотили но-силки. У проході на секунду утворилася товкучка — хлопці спробували разом протиснутись у хол рецепції. Лікарня виявилась зовсім крихіт-кою: триповерхова будівля, не набагато більша за звичайний котедж, і — Я вколов йому одну ампулу адреналіну, — кинув Сьома навздо¬гін лікарю.

— Чудово, — не обертаючись, кивнув доктор Варгас. Ще на півдорозі до ліфта медпрацівники застромили в гортань Ед- ді дихальну трубку. Хлопець нарешті почав дихати. — Це нормально? — Айк тицьнув пальцем на приятеля, котрий шикав за громіздкими стулками безшумного ліфта. — 3 ним усе бу¬ло о’кей? Вони впхали якусь хрінь йому до рота. — Все добре. — Семен видихнув, обтерши спітнілі долоні об джинси. — Ми встигли. тільки тоді росіянин зауважив дві речі. По-перше, він стояв бо¬сий. Вискакуючи зі спальні, він не натягнув кросівки і весь цей час га¬тив одних шкарпетках. А по-друге, Сьома несподівано усвідомив, що пін сам поміж американців. Левка у рецепції не було. — Девіде, ви не бачили Лео? — Росіянин торкнув за плече влас¬ника хостела. — Кого? — Мого товариша. Нижчий за мене, русявий. Щойно був тут. — Ні, — відмахнувся Девід Ренцо. У перуанця були важливіші проблеми. Він просто не хотів думати про щось інше.

Сьома ще раз роззирнувся і переконався: українець зник.

XXX

27 липня 2012 року), 20:53 [UТС-5]

Куско

Левко не тямив себе. Десь у надрах свідомості крутилась думка, що у нього параноя і, навіть якщо це не так, він все одно чинить непра-вильно, проте спинитися хлопець не міг. Він біг, задираючи ноги, до Місця, де востаннє бачив рудого. Спускатись до авеню Ла-Пас було дп ко: гравітація допомагала — тільки встигай переставляти ноги і ди- ІМИ’ІІ, щоб не шугнути зі схилу головою вперед.

ДІставшись місця перетину провулку з авеню, хлопець перебіг на інший бік і зиркнув угору. «Додж» зник. А чого він очікував? Проте

параноїдальний вогонь у голові не дозволив Левку встояти на місці. У трьох різних місцях — у пабі на Гамла-стані, біля будинку Бенгта і ось зараз у центрі Куско — він зустрічав того самого рудоволо*, сого незнайомця. Це не може бути збігом! Левко боявся, він понять тя не мав, що буде робити, якщо наздожене чоловіка, але цей самий, страх ультимативно гнав його вперед. Українець помчав нагору nd авеню Ла-Пас.

Утім, уже після кількох десятків кроків хлопець розкаювався че- рез необачне рішення побігти. Не минуло сорок вісім годин після трансатлантичного перельоту з двома пересадками, потім інший лі¬так закинув Левка з нульової відмітки (Ліма) на висоту 3340 метрів над рівнем моря. Боженька, коли нас створював, не відав, що ми придумаємо літаки, а тому не запроектував організм на такі наван¬таження. Зміна часового поясу, перепади висоти, лазіння по горах не могли минути безслідно, і серцевий ритм почав «провалюватись».. Серце Левка дубасило зі скаженою швидкістю, а потім раптово за¬вмирало на секунду чи дві. Після паузи настало потужне компенса¬торне .«бух!» (Левко відчував, як ударна хвиля поширюється орга¬нізмом), після якого серце бралось калатати з іще більшою силою, Перебої повторились іще три рази, і Лео спинився, висолопивши язика і приклавши долоню до грудей. Якби поруч стояв Семен і Леи- ко описав йому симптоми, то дізнався б, що збій у ритмі і компен¬саторний викид крові, який його супроводжує, називаються екстра-систолією1, вони трапляються під час сну навіть у здорових людей і в принципі не є небезпечними. Екстрасистолія — не діагноз, це симптом, що свідчить про граничну перевтому або про серйозніші проблеми з серцем. Проте Сьоми поряд не було, і Левко переля¬кався до всирачки.

«Щоб ти згорів, подумав хлопець про рудого, — разом зі своїм сра ним “Доджем”».

І тієї ж миті він почув гуркотіння двигуна — якийсь автомобіль їхав назустріч. Гуркотіння було особливе, слабосильні двигуни пікапів, на яких їздять жителі Куско, так не звучать. До Левка наближався по¬тужний мотор на багато сотень кінських сил.

Упершись правою долонею в коліно, ліву досі тримаючи на грудях, хлопець скинув голову і побачив, як із темряви наприкінці авеню вихопився лискучий приплюснутий «Додж – Чел е н дже р ». Спершу Лев¬ку вдалося, що рудоволосий пришвидшується, щоб розчавити його, |серце заметушилось у грудях, як перелякана пташка. Після двох но¬вих «провалів», що вдарили один за одним, українцю стало млосно, И)а|рба збігла з обличчя. Він ледь не осів на тротуар. Та вже за мить ІІео зрозумів: прискорення є закономірним явищем, адже авто пря- ііує вниз по схилу; рудий не збирається звертати на зустрічну смугу |з|катувати його в бруківку.

»Через секунду вони порівнялись, чоловік за кермом спортивного купе обернув голову і зустрівся поглядом з Левком.

Це він, я не помилився», — хвилею пронеслось у хлопчачій го-лові

Рудий прижмурився, роздивляючись переляканого хлопця, який, ррИмаючися за серце, дивився на нього з протилежного боку авеню, після чого відвернувся і зосередився на дорозі. Він не здивувався, не Кіохмурнів, узагалі ніяк не відреагував.

Може, не впізнав мене?»

Додж» розмірено котився до ЕльЮвало. Левко, стараючись не [думати про примхливе серце, помчав слідом за ним. Хлопець досягнув Ьерехрестя на кілька секунд пізніше за той момент, коли рудий повер- иув направо, проте машини вже не побачив.

На розі біля туристичного офісу (з крикливою вивіскою «Turismo [Мег») підтоптаний індіанець із порепаним лицем порався коло ятки, Ь яко|протягом дня продавав солодкі боби та інші легкі закуски. Зби- І|)(івся додому. Гарячково жестикулюючи, українець підскочив до тор- ІГОВЦЯ.

Буенос ночес! Е-е...тут... блін, як же йому пояснити? — Левко ! ШІШкрібав з мозку розпорошене знання іспанської. — Coche… el coche ; nugro… a donde? A donde va?1 .

(індіанець на диво швидко зрозумів. Він кивнув (Левко тільки зараз туважив, що ліве око старого затягнуте катарактою), показав витяг- I нутою ру.кою на захід, після чого завернув долоню праворуч.

— Проїхав розв’язку, а тоді повернув направо... — пробурмотів

Левко і додав, уже віддаляючись: — Ґраціас!

Підстаркуватий індіанець усміхнувся і підняв на прощання ліву долоню

Левко думав, що серце або репне саме, або через його скажене гупання луснуть очі. Коли він, лишивши за собою,підперту променями

1. Машина...чорна машина... куди? Куди йдеш? (ісп.)

ліхтарів лячну статую Пачакутека1, домчав до авеню Сан-Мартін, пе¬ред очима танцювали тисячі сріблястих паличок. Широке, розділене центральною алеєю авеню тягнулось на північний захід, за кілька со¬тень метрів переходило в авеню Ель-Сол і далі, злегка повернувши, забігало на Плаза-де-Армас. На щастя, цієї пори авеню Сан-Мартін було практично порожнє. Хекаючи, Левко вгризався очима в темря¬ву, що клубочилась між будинками, які підступали справа до дороги, і зрештою нагледів за півтори сотні метрів попереду обтічний силует із акуратними горизонтальними смужками червоних габаритних фар по боках. То міг бути тільки «Челенджер». Автомобіль неквапно пі¬діймався у напрямку Ель-Сол.

Гупнула нова екстрасистолія. За нею — ще одна. Левко пере-став їх рахувати і рвонув за автомобілем. Незважаючи на відсутність пішоходів і майже повну відсутність інших авто, «додж» просував¬ся з черепашачою швидкістю 25 км/год, неначе дражнячи хлопця. Правда, і Левко не міг бігти на повну силу. Коли хлопець досягнув кінця Сан-Мартін (навпроти була автостанція Куско), спортивне ку¬пе піднялось по авеню Ель-Сол і зникло, затесавшися серед інших автомобілів.

До сріблястих іскор додалися темні кола, Левко заледве розрізняв, куди ступає, але не покидав погоню. Пробігши повз автостанцію, хло¬пець нарешті загальмував. Він харчав, наче поранений тюлень. Сер¬це жило власним життям. Здавалося, воно колотиться не в грудях, а десь поза спиною, стріпуючись, наче викинута на берег риба. Укра¬їнець провів передпліччям перед очима, але пульсуючі кола і срібні палички, які, немов жуки, повзали по очних яблуках, не зникли. Йо¬го нудило.

На мить він застиг у нерішучості. Справа стояв готель «Villa Urubamba». За ним йшЛо розгалуження: перед вигином ліворуч від Ель-Сол відділялась менша вулиця, Туллумайо(здається, так вона на¬зивалась, через мерехтіння в очах Левко не міг путньо прочитати на¬пис на табличці). Куди завернув рудоволосий: ліворуч, на Ель-Сол, чи праворуч, на Туллумайо? Достоту українець не знав, але чомусь по-

1 Пачакутек Юпанкі — дев’ятий правитель імперії інків, що царював у 1438— 1471 рр. Під час його правління невелике королівство з центром у Куско розрослося до величезної імперії, що змогла конкурувати, а зрештою і підкорити Цивілізацію Чиму. Гіача* кутек започаткував еру завоювань, котра через три покоління поширить доміну¬вання інків з долини Куско практично на весь захід Південної Америки. Ня ціональний герой Перу.

думав, що праворуч. Щось підказувало, щОрудий’не наближатиметь¬ся до людного центру містечка.

Тримаючися за стіни будинків, що підступали до проїжджої час¬тини, Левко став підніматись по ТулЛумайо. Машини він більше не бачив. Дійшовши до місця, де Туллумайо перетинає Вулиця Гар- сільясо де ла Веги, хлопець остаточно переконався, що втратив

слід.

Він прислухався. Туллумайо відносно недалеко від центру, но су¬сідству розташувалися два вокзали і залізнична станція \Vanchaq, та Загалом це безмовна вулиця. Попри не зовсім пізній час тут не бу¬ло ні перуанців, ні мандрівників-бекпекерів. Лише кілька німотних машин з погаслими фарами. Було тихо, темно і холодно.

І Левко просунувся ще на сотню кроків на північ по Туллумайо, і пе- Іред ним відкрилось немислиме переплетіння менших вуличок... у кож¬ану з яких міг протиснутися спортивний «Додж Челенджер».

Це усе марно. Рудому вдалося вшитися.

Хлопець безсило опустився на бруківку й обіперся спиною на бу¬дівлю, в фундаменті якої проступали рештки інкської кладки. Він про¬видів хвилин двадцять, перш ніж минуло тремтіння в руках, більш- менш заспокоїлося серце і пройшла нудота.

Поблукавши завулками ще з хвилин десяті, (гонитва загнала його в незнайому частину Куско), Левко вийшов до Плаза-де-Армас, звід¬ки, вирішивши не повертатись до клініки, вже знайомою дорогою по¬плівся до хостела. Він був настільки виснажений, що навіть перестав міркувати про неймовірне спіткання з рудим.

За півсотні кроків від’«Samay Wasi Youth» органїзм не витри¬мав і збунтувався проти фізичних мордувань, що одне за одним на-лягли на нього протягом останньої доби. Українець упав на коліна І став блювати у стічну ринву, що звивалась уздовж мощеної ка¬м’яної дороги.

XXXI

27 липня 2012 рокі]. 22:04 [UTC-5]

Хостеп«Samay Wasi Youth»

Левко доповз до веранди. Крекчучи, звівся на ноги, бридливо втерся ПІЦ блювотиння і, переборюючи запаморочення, зайшов до хостелу.

На першому поверсі царювала півтемрява. Здавалося, нікого; не було і Це було дивно, оскільки хостел мав працювати цілодобово. Ан-

тикварний, подібний на опеньок торшер за стелажем з УНБ-відеока- сетами і відблиски ввімкнених моніторів з-під сходів — оце йусе, що освітлювало головну залу.

Українець навпомацки пробирався до сходів, коли в глибині за¬ли щось заворушилося. За мить із крісел посхоплювались кілька силуетів.

— Лео? — вигукнув один з них.

Левко спершу шарахнувся (нерви були натягнуті до дзенькоту) і тільки тоді впізнав Сатомі. Біля японки стояли Меґан і кілька канад¬ців (Калеб серед них). Нейта— головного винуватця — не було.

— Так, це я.

Хтось клацнув перемикачем — увімкнулось горішнє світло. Хло¬пець затулив обличчя рукою.

В нерівному світлі Левкове лице набуло блідо-зеленого, як моло¬дий кабачок, відтінку.

— Як Едді? — виступила наперед Меґан.

Лео. не відповів. Він ледве стояв на ногах і потребував часу, щоб переварити запитання. Американка помилково сприйняла мовчання і пригнічений зовнішній вигляд за ознаку того, що Едді благополучно врізав дуба, і захникала.

— Він помер? —Дівчина затулила долонями рота. — Боже... Ед¬ді помер?

— Що з хлопцем? — прогудів Калеб. — Не мовчи, кажи як є.

— Де інші? — докинув хтось із-за спини здоров’яка.

— Він... — Левко відчував у роті гіркий присмак перевареної їжі, через що говорити не хотілося. Вони його дратували. Всі. Навіть Са¬томі. — Ми завезли Едді у клініку.

— То він помер? — хлипала Меган.

— Я не знаю, — знизав плечима хлопець.

— Але ти...

— Ми завезли його в лікарню, — повторив він таким тоном, наче казав: «Відчепіться від мене».

— Але чому ти...

— Просто повернувся.

Меґан швидко вгамувалася і, спохмурнівши, повернулась у крісло, їй стало соромно через мимовільний виплеск емоцій. Кілька разів во¬на штрикала Левка хмурими позирками, не розуміючи, як можна бу¬ло покинути клініку, не випитавши хоч якої-небудь інформації про стан Едді. Через секунду американці й канадці залишили хлопця і відійшли, невдоволено шепочучись між собою.

— Ти геть блідий, — без особливого співчуття в голосі промови¬ла Сатомі.

Левко ще раз знизав плечима, мовляв, то все гори.

— Принести чаю?

Хлопець кивнув і безсило завалився на диван. Японка пішла на ре¬цепцію, де націдила з термосу вже трохи остиглого чаю з коки, повер¬нулась до Левка, поставила чашку на стіл і попрямувала в іншу час¬тину зали, де приєдналась до Меґан і компанії. Українець навіть не подякував. Не мав сил.

Потягнувшися за чаєм, Левко намацав пальцями розірвану упа-ковку від «ведмежого» газового балончика. Взяв її до рук. На картон¬ці, під прозорим пластиком, писалося:

Тридцять футів. Дев’ять з лишком метрів. У Едл.і не було шансів. Аби ж то хтось прочитав це до того, як застосовувати в приміщенні...

Левко трьома великими ковтками випив півчашки. Настоянка з ко¬ки діяла практично миттєво. Вже через п’ять хвилин хлопець відчув себе краще, на щоки повернувся рум’янець.

Вмощуючися зручніше, він несподівано натрапив рукою на продо¬вгуватий холодний предмет. Левко миттєво здогадався, що черкнув долонею противедмежий балончик. Спрей наполовину ввіпхався у щі¬лину між горизонтальною та вертикальною секціями дивана. Схоже, після інциденту Нейт закинув балончик на канапу і про нього просто іабули. Замість того щоб відсмикнути руку, хлопець, навпаки, міцні¬ше стиснув знахідку.

Левко витягнув голову, зиркнувши понад столом на зарюмсану американку та її колег по нещастю. Вони сиділи у півтемряві і незвер- тнли на нього уваги. Масивний стіл цілковито закривав його руку і ту¬луб, приховуючи те, що Лео надумав зробити.

Хлопець виколупав спрей зі щілини, хутко підтягнув до себе і пе¬реклав у праву руку. Ще раз звів голову, переконавшися, що ніхто ні¬чию не помітив. По тому заховав балончик у складках кофти.

Весь час перед очима стояло бородате обличчя рудого, коли він спиняєть¬ся, перш ніж сісти у «Додж» і дивиться вгору по схилу на те, як Едді тягнуть до клініки.)

Кількома ковтками прикінчивши чай, Левко став на рівні і попря¬мував до сходів на другий поверх. Серце витанцьовувало так само, як тоді, коли він побачив рудого, але ніхто його не гукнув.

Діставшися спільної спальні, хлопець прослизнув усередину і не¬чутно причинив за собою двері. Ян Фідлер лежав на спині на нижньо¬му ярусі одного з двоповерхових ліжок і завзято схропував. Досі тримаючи противедмежий спрей у складках кофти, Лео опустився на¬впочіпки біля свого наплічника (чех хропів просто за спиною) і роз¬крив рюкзак. Він майже витяг балончик, але наткнувся поглядом на паруочисьок, які недобре зблискували у темряві: через ліжко від Лев¬ка, також на нижньому ярусі, лежав бекпекер із Південної Кореї. Бі¬долаха не міг заснути через добросовісне Янове хропіння і бозна- скільки часу длубав чеха поглядом, подумки напускаючи на хропуна всі, які знав, корейські прокляття. У Яна, мабуть, був імунітет: час від часу він зменшував амплітуду, але ні на мить не затихав.

«Вибачай, приятелю, — опускаючи очі, подумав Левко, — не по-добаються гуртові спальні в хостелі, плати вчетверо більше і шуруй спати у готель».

Хлопець також усвідомив, що не може ризикувати, ховаючи поцу¬плений балончик на очах іншого постояльця. Якщо кореєць запримі¬тить спрей, у Левка будуть проблеми. Кілька секунд українець без¬цільно рився у речах, поки не вигадав, що робити. Витягнувши пакет із зубною щіткою та пастою, він підвівся і пішов до душової кімнати, двері до якої були на лівій від входу в спальню стіні. Зачинився всере¬дині, відкрутив кран над умивальником і нашвидку почистив зуби, пир¬хаючи, спльовуючи і навмисно голосно тручи щіткою по яснах. По то¬му він витягнув спрей «FRONTIERSMAN», заштовхав його в пакет разом із гігієнічними причандалами і переконався, що ведмежа мор¬да не проступає крізь целофан. Повернувшись у спальню, Левко за¬пхав пакет на самісіньке дно наплічника.

Якби у Левка спитали, навіщо він це зробив, він би не знав, що від¬повісти. Так, він піддався незрозумілому імпульсу і взяв балончик. Він порушив найголовнішу заповідь неписаного кодексу поведінки бекпе- керів: присвоїв річ, яка належала іншому бекпекеру. Простіше кажу¬чи, вкрав. Проте докорів совісті Левко не відчував. У глибині душі він знав, що, беручи до уваги вечірню пригоду, Калеб буде тільки ради її позбутись балончика. Навряд чи канадець здійме галас, виявивши

пропажу. Крім того, Лео вважав, що канукам настільки сильний за¬сіб самозахисту, образно кажучи, до задниці. Ще жодного разу з ча¬сів зародження туризму в Перу гірська пума не нападала на бекпеке- рів на Дорозі інків. Канадці йтимуть відомим шляхом, під проводом хороших гідів, в оточенні інших груп. Спрей їм не потрібен. Зате йо¬му, Левку, та його друзям противедмежий балончик може ще ой як стати у пригоді.

Та й зрештою, як казав старий Джордж Карлін1: «If police didn’t see it, I didn’t do it»2.

XXXII

28 пипня 2012 ронц. 00:16 [UTC-5]

Хостеп «Samay Hasi Youth»

«Samay Wasi» спав. Світло горіло лише в одному вікні.

Левко з Семеном сиділи на ґанку хостела, потягуючи пиво «Cus- і|ііепа». Було холодно, проте із зали досі не вивітрився запах газу, тож хлопці вирішили за краще мерзнути.

Приятелі довго сиділи мовчки, потім Сьома озвався:

— Якби він помер, я б скасував експедицію.

Левко подумав, що то був би не найгірший варіант. Не смерть Ед¬ді, ні. А скасування експедиції.

— Поганий знак?

- Типу того. — Росіянин приставив горлечко до губ, перехилив пляшку (центральна частина якої відтворювала кам’яну інкську клад¬ку) і сьорбнув.

— Що кажуть лікарі?

— Сьогодні під наглядом, завтра зранку випишуть. — Помітивши, ик брови українця здивовано полізли вгору, Семен пояснив: — Набряк Квінке — це не хвороба, це криза. Якщо кризу подолали, паці- I ні встає і йде. — Ясно... — Куди ти зник... ну, коли ми притягли Едді в клініку?

— А... — Левко махнув пляшкою у повітрі, показуючи, що нема мри що говорити. — Здалося, що побачив знайомого

— Тут? У Перу?

— Ага.

— І що?

Українець завагався, міркуючи, чи не розповісти про свої підозри. Не відважився:

— Помилився.

— О’кей. — Сьома здвигнув плечима, одночасно опустивши кути¬ки губ. Він усе одно не розумів, чому Левко не повернувся в «Cusco Medical Assistance» після того, як усвідомив, що обізнався. — До¬пив?

— Так. — Левко одним махом вихилив рештки «Cusquena».

— Пішли. Завтра рано вставати...

ХХХIII

Рано-вранці 28-го п’ятеро мандрівників сіли на автобус до Пуерто- Мальдонадо, куди успішно прибули в розпал дня, провівши сім з по¬ловиною годин у дорозі. Останні двісті кілометрів вони мали приєм¬ність спостерігати південну крайку лісів Мадре-де-Діос, уздовж якої звивалося шосе СЗО. Подекуди, коли сріблястий триосний автобус ви¬їжджав на пагорб, який здіймався над сельвою, вони могли спостері¬гати безмежний килим тропічної зелені, що тягнувся до горизонту. Ніхто не озвучив думки вголос, але всім п’ятьом від такого видовища ставало не по собі.

Підшукавши нічліжку на одну ніч, вони розділилися. Грем, Ян і Са- томі подалися на ринок докуповувати необхідне для подорожі споря¬дження (продукти, чотири мачете, похідне взуття тощо), а Левко з Се¬меном заспішили на пристань шукати човняра, який знає сельву і який погодився б відвезти їх до скелі, яку Гуннар Іверс позначив як Головл Папуги, чи хоча б достатньо далеко, щоб переконатися, що кліфу в формі папужої голови не існує і вся історія про Паїтіті — вигадка.

Сьома і Лео пішли по хатах уздовж причалу.

Мачігуенга зустрічали їх непривітно (на відміну від більшості інших міст у Перу, де білий турист є основним джерелом доходів місцевого населення і, відповідно, радо вітається, економіка глухого містечка Пуерто-Мальдонадо мало залежить від приїжджих, рідко коли хтосі. шукає човен і провідника, щоб піднятися так високо по Такуатіману, що відчутно позначається на сервісі), вислуховуючи пояснення росі¬янина з відвертою нехіттю. Правда, апатію наче вітром здувало, що-

йно розмова доходила до конкретики й українець показував ксерокопію Гуннарової карти. Очі індіанців дико розширювалися, секунду вони витріщались на мапу, потім на хлопців, а тоді мовчки розверта- I лись і йшли геть. Один з човнярів, який не вшився після першого

погляду на копію, виявився неписьменним. Коли Семен пояснив, І що їх п’ятеро і вони вирушають на пошуки Паїтіті, човняр повівся, і як і його колеги: подивився на хлопців, як на божевільних, і дезерти- I рував від гріха подалі, бурмочучи щось на мішанині іспанської, кечуа І і nomatsigenga, одному з діалектів мови мачігуенга.

— Я зрозумів, — сказав Сьома, провівши індіанця очима, — це 1 через Паїтіті. їх криє від однієї назви. — Думаєш?

— Упевнений. Сховай копію карти і дістань одну з роздруківок і Googie Maps.

Левко послухався, і наступна розмова вийшла змістовнішою.

— Добрий день, сеньйоре! — привітався Семен іспанською. Невисокий босоногий мачігуенга з круглим лицем і без двох пере-дніх зубів відповів ледь помітним кивком.

— Ми шукаємо човен, щоб піднятись угору по Такуатіману. Індіанець зміряв хлопця поглядом і сплюнув на пісок, не розтуля-ючи рота, крізь дірку в зубах, просто задерши верхню губу:

— Куди?

Левко розкрив роздруківку. Зображення роздрукували на чорно-тілому принтері, тому навіть для людей, що звикли користуватися (ioogle Maps, там було важко щось розібрати. Ліси Мадре-де-Діос ншлядали великою чорною плямою, і,— Сюди, — ткнув пальцем Сьома. ї — Що це?

— Карта.

Човняр розгублено почухав голову.

— А вам далеко? — з підозрою спитав він. і,*— У нас є координати. І неправді у хлопців були лише координати місця, де слід звернути І праву притоку, але Семен прикинув, що індіанець із Пуерто-Маль- ФИШДО навряд чи має уявлення про глобальну супутникову навігацію, І їм’ прогадав: чоловік із колоритною діркою під верхньою губою, хму- ІІНЧІІСЬ, відвів очі.

Як далеко? — повторив він запитання.

Триста кілометрів.

- По Такуатіману?

— І одній з приток.

— Це далеко. Це за Прогресо. Туди ніхто не плаває.

— Чому? — здивувався Сьома.

— Бо небезпечно.

— Ми гарно заплатимо.

— Скільки?

Семен усвідомлював, що це неправильно, але, враховуючи, що на той момент попит на ринку річкових перевезень у Пуерто-Мальдона- до катастрофічно переважав пропозицію, назвав максимальну ціну, на яку вони розраховували:

— Чотириста нуебо-солів, — немислима сума як для Східного Перу.

Чоловік замислився, але згодом заперечно замотав головою.

— Лише один день, — переконував росіянин, — просто відвезе¬те нас, і все.

— Тільки відвезти?

— Так.

Індіанець вагався. Було видно, що йому страшенно хочеться заро¬бити чотири сотні.

— Це далеко... — задумливо повторив він і несподівано сказав фра¬зу, що сконфузила Семена: — Не хочеться повертатись у темряві...

— Чотириста нуебо-солів, аміґо, — напирав хлопець.

— Добре, — погодився мачігуенга, — приходьте завтра о шос-тій. — Він простягнув хлопцям руку: — Я Атаучі.

«Атаучі Беззубий», — миттю нарік його Левко.

— Лео.

— Симеон.

— Ходімо, покажу човен.

Magpe-gе-gioc. Перше наближення

XXXIV

29 липня 2012 року. 16:49 [UTC-5]

Річка Такуатіамаку

266 км угору за течією від Пуерто-Мальдонадо

Сьома відмахнувся і знов заговорив іспанською до човняра:

— Я не розумію, Атаучі...

— Туди не можна, — різко відповів індіанець, блиснувши дірою між зубами.

— Чому?

— Не можна, і все. Або виходите тут, або пливемо назад. Росіянин, який сидів на високому кріслі зліва від Атаучі, повернув¬ся до Ґрема, Левка і Яна, котрі розмістились на задній лаві.

— Він відмовляється везти нас далі.

— Чому? — скинув брови українець.

— Не говорить. Каже, туди просто не можна.

Левко окинув човняра презирливим поглядом.

— То скажи йому, що ми не віддамо другу половину платні.

Сьома переклав, Атаучі ображено плямкнув губами, після чого за«

вів мотор і... став розвертати човен за течіею.

Хлопці попідстрибували.

— Ей!

— Агов!

— Ти що робиш?

— Стій. — Росіянин схопив індіанця з руку. — Почекай. — Мо тор заглух. — Що ти хочеш?

— Ти не казав, що ви пливете далеко, ти не казав, що треба звер¬тати з Такуатіману, ти обманув мене — у протоки ніхто не плаває! І Іі коли.

— Ми докладемо зверху двісті песо, — запропонував Семен.

Він би ніколи не зробив такої пропозиції, не порадившися з това

ришами, якби знав, що Атаучі вимагає надбавки. Але хлопець бачим по очах індіанця, що той думає не про гроші, він боїться.

Атаучі завагався і невдовзі промовив:

— Ні.

Голос був достатньо тихим, щоб росіянин продовжував:

— Триста песо зверху, сімсот за всю поїздку.

Цього разу — довша пауза, але в кінці та ж відповідь:

— Ні.

Сьома знову обернувся до хлопців, заговорив англійською:

— Я хочу запропонувати йому чотириста песо.

- Понад ті, що ми вже заплатили? — розкрив рота Ян.

— Так.

Ти здурів! — обурився Левко.

Інакше він не погодиться.

Річна Танцатіманц 2GG нм цгорц за течією від Пуерто-Мапьдонадо v

Це вона. — Левко обома руками стискав «Garmin GPSniap», дивлячись на притоку, що відгалужувалась ліворуч. — Координати Збігаються.

— Атаучі, — окликнув човняра Семен, — туди! — 1 показав ішльцем на поворот. Замість спрямувати синій гумовий «

BRIG

Falcon 570» у притоку, мачігуенга спинив двигун і подивився на росіянина з дивним вира- юм. На обличчі проступала суміш переляку й образи. — Я туди не поїду, — прогугнявив він іспанською. Сьома отетерів. — Ми ж домовились. Ми заплатили тобі, Атаучі! — Далі не поїду, — мотав головою індіанець. — Що він каже? — Сатомі обернулась.

Вона сиділа в носовій частині човна перед рульовою тумбою, і за Дгсятьі годин дороги її почало нудити від монотонного полотна ман¬грових заростей, що лише зрідка поступались піщаним пляжам, •“’дине, що запам’яталось на тлі зелено-бурого переплетіння точ-них стовбурів і листя, — це двоповерхова халупа Тора Сандерса, Котру загін проминув, не зупиняючись, о пів на восьму ранку. Ма-лахітові зарості рясно обліпили хатину, здавалося, її готовою вту-лили в непробивну масу джунглів. Колись давно зелень, схоже, під-чищали: то тут, то там проступали сліди сокири й садових ножиць, Проте нині подвір’я виглядало занедбаним. Левко пропонував спи¬ши ись і зазирнути, хоча б переконатися, що норвежець іще живе у хижі, але Сьома наполіг на тому, щоб прямувати до скелі Голова Папуги, не гаючи часу. Проти течії «Falcon 570» розвивав швид¬кість 20—25 км/год, і росіянин небезпідставно сподівався діста¬ти. місця висадки ще до смерку. Часу зупинятись біля житла То¬ра не було.

— Скажи йому, що ми не мільйонери. — Українець безпардонно ііцьиув пальцем на Атаучі. — Скажи цьому здирнику, цьому чорно¬пикому сучому сину, що...

— Не в тому суть, Лео. Він не вимагає, він боїться їхати до Голо¬ви Папуги.

— Зрештою, це не так і багато — вісімдесят песо з чоловіка, — порахував Ян. — Нічого собі небагато, — фиркнув українець, — майже тридцять баксів! Левко, Ґрем і Ян швидко обговорили пропозицію Сьоми і нехотя Погодились. — Вісімсот песо, — коротко промовив Семен. Двісті шістдесят до¬ларів за один день. Хлопець тупо руйнував економіку регіону, такого одноразового вливання готівки за банальне перевезення вантажів І людей вгору по річці тут не знали з часу появи іспанців. Атаучі подивився на Сьому промовистим поглядом «за що ти зі мною так?», узявся за кермо і повернув моторку проти течії. Через хвилину вони вже мчали по протоці на захід.

XXXV

29 ЛИПНЯ 2012 року. 17:01 [UTC-5]

Мадре-де-Діос

Ви сумнівались?! — Левко гасав по пляжу мов очманілий. —

Я ж вам казав, що старий говорить правду! Ну скажіть чесно: ви ж не вірили Друзі стояли посередині неширокої смуги піску, оточеної заростя¬ми кущів, а на протилежному березі височіла семиметрова скеля, що нагадувала папугу, який нахилився над водою і зиркає на схід. Перший із орієнтирів, вказаних Гуннаром, виявився на місці. 1 це добряче іАіЩІювало. їх огортав терпкий запах віковічного пралісу, шерхіт лік ТИ й ліан. З гілок довколишніх дерев глипали і сердито клацали іпі.ііОими велетенські папуги, під ногами шмигали ящірки. З хащів до- #|Н під и підозрілий хрускіт гілля, сюрчання цикаді гул ненаситної ко¬ми рн І. Десь там, у глибині нетрищ, ховались ягуари, анаконди і річко-

каймани. Десь там у каламутних струмках плавали електричні вугрі,що генеруютьзаряд, який може запросто вбити людину, а ще піраньї здатні кілька секунд обгризуть людину до кісток...

Не верещи так, — притамовував українця Грем, хоча видно бу- ян ціп ммерикаиець також радіє, — ще невідомо, що нас чекає далі

— Але це означає, що Іверс був тут!

Сатомі, ставши на коліно, фотографувала скелю. Знімки не вихо- І дили, бо доводилося знімати проти сонця, що світило з північного за-ходу.

— Знаєте, що дивно? — сказав Семен, проводжаючи поглядом І «Falcon 570», який на повній швидкості, здіймаючи високу хвилю, і мчав геть. Атаучі, втиснувши голову, схилився над кермом. Індіанець не озирався і витискав із мотора все, наче за ним гналися демони.

— Ну? — покосився на росіянина Ян Фідлер.

— Він не спитав, як ми повертатимемось. — Хлопець за звичкою торкнувся пальцями брови. — Якби він думав, що ми вернемось іі j джунглів, то поцікавився б, як попливемо назад по Ріо-де-лас-П’єдрас,! або принаймні сказав, що не збирається вдруге підніматись за течіею і і забирати нас...

— І ми тоді відповіли б, що у нас є надувні матраци, — в тихій заду’І мі вимовив Левко. «Бісів Сьома... зіпсував кайф від такого моменту..,*!

— Надувні плоти, — поправив Сьома, досі дивлячись туди, до І зник човен. — Та не суть. Він не спитав.

— Ай, — махнув рукою українець, — чувак, ти надто заморочу«! єшся.

Друзі мовчали, оточені горою спорядження і рюкзаками, що на ші-| гляд важили кілька тонн кожен, слухаючи, як віддаляється дирчаїши моторки.

Семен знизав плечима і підняв голову, задивившись на захмарене І небо, що от-от мало розродитися дощем. Мабуть, він справді надміру І фокусується на дрібницях. Чого боятися? З будь-якою природною ІІ;І 1 пастю можна справитися. Природа жорстока, але ніколи не пі/уш І Найбільша небезпека надходить від людей. І в цьому сенсі глухі ліги заспокоювали: людей, на щастя, у Мадре-де-Діос не було.

— Треба ставити намети, а то намокнемо, — опустив погляд |>и<| сіянин.

XXXVI

Напинали намети вже піддощем. Злива зірвалася так раптово, нсмш че нагорі репнула клейонка, що втримувала тонни води серед хмар

Ян і Ґрем розклали своє «шатро» найшвидше. У них був намоН «2 SECONDS AIR II» відомого бренду «Quechua», який вони при І дбали за сотню євро в мережевому магазині «Décathlon». За паспор 1 том цей намет має розкладатися протягом двох секунд, після чого і’нігіі ■

достатньо лише закріпити. Хлопці витратили дві хвилини і були щас-ливі, коли забралися досередини.

Сатомі розгортала надлегкий одномісний намет «Unna» відомої шведської компанії «Hilleberg», який вона придбала на сайті www. hilleberg.se за тиждень до вильоту. Важив він лише два кілограми сто грамів, зате був дуже «практичного» в джунглях рожевого кольору. Навіть крізь зливу москіти бачили його за кілометр.

Сьома і Левко ставили придбаний українцем у Києві безіменний намет із поліестру. Мороки вистачало.

Побачивши фірмовий знак «Hilleberg» на тенті японки і прикинув-ши, скільки таке чудо може коштувати, Левко поцікавився:

— Це «Хіллеберг»? — Так. — Скільки?

— П’ятсот дев’яносто дев’ять евро, — не думаючи, відповіла ді- цчина.

— Ти знущаєшся?! — Левко ледь не всівся гепою на мокрий пі¬сок. — Ми за переліт не набагато більше заплатили!

— А ваша скільки? — Сатомі зиркнула на безформну лискучу ган-чірку, якій Семен намагався надати конічної форми.

Левко заплатив за намет двісті сорок дві гривні.

—Тридцять баксів...

Тепер уже японка ледве встояла на ногах, в — І що це за бренд?

— Бренд? — вигнув брови українець. Гигикнув: — Бренд назива¬ні і.ся «китайський». — Як-як? — Левко промовив слово «китайський» українською, і Сатомі незрозуміла. — Ки-тся-ки?

І— Так, правильно — «китсяки», найпопулярніший бренд в Україні.

Спохватившись, Лео покинув Семена і став допомагати дівчині, крпдіжомз зиркаючи, як звабливо проступають груди під мокрою фут- ОіУїкою. Спочатку «Unna» впала (хлопець і дівчина розреготались: нони й так промокли до тріски, їм було все одно), але за другим разом рожеве шведське чудо гордо напнулось посеред табору. Сатомі пода- |іуішіа хлопцю чарівну посмішку і полізла всередину...

ХХХVІІ

Перший день у джунглях (ЗО липня 2012 року) видався жахливим. Мандрівники рушили пізно, оскільки проспали, а потім довго пакували речі.

У другій половині дня двічі налітала така злива, що потоки води в буквальному сенсі припинали до землі. Дощовики порвалися протя-гом десяти хвилин, взуття промокло і стало муляти, мокрий одяг лип-нув до тіла і тягнув до землі. За шість годин вдалося пройти трохи біль¬ше від трьох кілометрів.

Ввечері хлопці й дівчина почувались настільки втомленими, що на¬віть не готували їсти. Повечеряли беконом і крекерами, сяк-так на-пнули намети і повалилися спати. Москіти не дошкуляли, тому «Лев¬ко, підстеливши каремат і закутавшись у спальник, ліг під відкритим небом. Провівши вчорашню ніч «під одним дахом» із Семеном, він геть не виспався. Лігши, українець увімкнув «Garmin GPSmap» і за¬ніс у пам’ять координати першої стоянки. То було останнє, що він за пам’ятав перед тим, як відключитись.

ХХХ

VIII

31 липня 2012 ронц. 02:S3 [UTC -5| Magpe-ge-діос

Пітьма була цупкою й вогкою. Просякнуті чорнотою нетрища стялись, ущільнились під навалою темряви, але не затихали ні на мить. Десь хруснула гілляка, в іншому місці щось зашурхотіло килимом з підгіш лого опалого листя, востаннє пискнув гризун у пазурах нічного птахгі, Зрідка тишу порушували різкіші звуки: рипіння дерева під вагою во ликого хижака або відчайдушний, але недовгий передсмертний лемічп тапіра чи коати1. Ближче... Далі... Іноді над головою. Пітьма робили реальність пласкою, розчиняла об’єм. І тільки нічні звуки, хоч і мою рошні, повертали відчуття простору. Хащі не мовчали. Вони дихали боязкими, ледве чутними схлипами, немов беззахисна жінка, ув’язненії в темній кімнаті з маніяком.

Левку знадобилося трохи часу, щоб збагнути, що він прокинути і лежить із відкритими очима. Хлопець раз чи два лінькувато клііінук і переконався: великої різниці нема. Так чи так — сама чорнота. Ато ді замислився. Зазвичай він спить добре. Прокидається рідко, та й ю через настирний поклик сечового міхура або ущипливий свербіж у .іа лежалих кінцівках. Зараз у туалет не хотілося; ані в руках, ані в мої не відчувалося свинцевої важкості застояної крові. Його розбудили щось інше. Що?.. Левко прислухався..

1. Коата – широконоса мавпа з родини чіпкохвостих. Інша назва — павукоподібна мавпа.

Нічні джунглі — не вельми комфортне місце навіть для людей зісталевими нервами. Форкання, шелест, шкряботіння, що линули звідусіль, могли навіяти що завгодно. Через хвилину, начебто не виявив- » ши нічого підозрілого, хлопець почав засинати.

і Занурившись у перехідний стан, де розмиваються межі між реаль- f ністю і сном, Левко побачив майстерню Ґуннара Іверса. Цілі стоси за- пилюжених, переважно бездарних картин, пензлі, вимазані фарбами ганчірки, трухляві мольберти. У свідомості воскрес момент, коли ста-рий художник уперше підсунув йому карту зі шляхом до Паїтіті. Хло-пець пригадав, що попервах ледь не розсміявся, але згодом узяв папі¬рець до рук. По тому він узявся розпитувати Ґуннара про Перу, про руїни, про шлях до Твердині, але у теперішньому сновидінні (чи то в на¬півсвідомому маренні) Левко відштовхнув листок назад, тим самим від¬городжуючись від Паїтіті, інкських таємниць і поїздки до Мадре-де-Діос.

А далі покривало хмар над нетрями потоншало, а тоді нечутно по-рпалося, відразу в кількох місцях. Крізь прогалини з розпливчастими краями на землю ринуло місячне світло. Надломлюючись об гілки, на- I икаючись на колючки, воно стікало ліанами вниз, заповнюючи галя- ну, на якій отаборилися хлопці і їхня подруга. Левко з подивом вия- Иіиі, що його очі досі розплющені. Тепер крізь напівопущені повіки він р<> ірізняв стіну заростей, що оточили табір. На кілька секунд дві кар- Тнмки наче наїхали одна на одну: хлопець зиркав на посріблені міся- іи’М джунглі крізь стокгольмську майстерню Ґуннара. Із загрозливо- ю, вкутаного чорним туманом муру, немов вузлуваті лапи лісових іикручів, стирчали гілки. Вони прохромлювали Ґуннара наскрізь, за¬ли ні,/пі йому в груди, черево. Старий намагався щось говорити, про- иі Лео його більше не чув, а наступної миті швед побляк і щез. Слі¬пім ш ним розтанула художня студія.

Несподівано біля підніжжя нетрищ щось заворушилося. Пливкий » и,мус і відділився від суцільної стіни дерев, випростався і почав руха¬ми н Левковауява вималювала монстра з нашпигованим іклами ро- ШІМ І шматками відвислої плоті на лиці. Хлопець ледь не закричав, бо ніичпіку постать посунула просто на нього. На щастя, желейна І н тії’ 11», яка сковує нас у снах, не дала розкрити рота, а через секун- *у Лічиш зметикнув, що при млявому освітленні зір просто не здатен (Ииріїїінги деталі. Наступної миті примара звернула наліво, набли- Ціиііші’і, до зваленого в купу спорядження і наплічників.

Це сон?

Левко затамував подих, учепившись долонями в підкладку спальникаі. Серце клацало часто й дрібно, як механізм ручного годинник

Чорна фігура пересувалась безгрйш, пливла у повітрі, часом прова¬люючись у тінь, часом проступаючи чіткіше. Коли проява,підібралася ближче, хлопець вгадав у ній людину— невисокий чоловік із прямим тулубом і короткими руками. Або щось дуже подібне на чоловіка.

«Я сплю чи це насправді? Чорт забирай, я сплю?!»

Левка від кучугури спорядження відділяло заледве три метри. Си¬лует схилився, потім опустився навпочіпки й обережно, стараючись не шарудіти, став нишпорити в наплічниках. Лежачи на боці, зовсім поряд із рюкзаками, хлопець з-під приспущених повік бачив, як хтось чи щось, що вийшло з джунглів, порпається у їхніх речах.

«Це несправжнє. Не наяву. Це просто сон!»

Тихе вовтузіння з наплічниками тривало хвилин п’ять. Що він там шукає? Хто він? У якийсь момент Левку знову захотілося закричати, але він боявся поворухнутись і тим самим видати себе. Боявся пере-! свідчитися, що таєйничий гість йому не верзеться,

Левко так і не відкрив на повну очі. Він просто не захотів. Що більше він намагався, то реальнішою видавалася ситуація. І це лякало до чор¬тиків. Простіше переконати свідомість, що все це не по-справжньому, все це уві сні, аніж здійняти тривогу і зійтися віч-на-віч із тим, хто вкляк¬нув біля рюкзаків. Людський мозок — великий майстер ігнорувати все, з чим не хоче боротися.

Склепивши повіки, хлопець із головою зарився у спальний мішок, Через хвилину він відключився, поринув Ні У повноцінний сон...

...Потривожений шурхотом, силует завмер. Повернув голову. По¬дивився на спальник. У щільній темряві обличчя годі було роздивите¬ся. Не розбереш навіть, чи є воно, те обличчя. Почекавшій якийсь часу незнайомець підвівся і позадкував до лісу. Небавом він зникнув там] звідкіля прийшов.

XXXIX

31 »2012 року, 07:32 [UТС—5]

Мадре-де-Діоі

Левко заспав. Його розбудило брязкання ложок і шипіння сирих дрої під чайником. Вилізши зі спальника, хлопець довго не згадував іічнш кошмар, І тільки кинувши погляд на гору спорядження, пригадав сио* видіння. Обди ви вій ись рюкзаки, частково складені намети, спальний ки, він пішов чистити зуби.

- Повернувшись, Левко відважився спитати:

— Нічого дивного вночі не помітили?

— Ти про що? — звела очі Сатомі.

Мені здалося, хтось лазив по табору.

— Ти серйозно? — спитав Ян.

Сьома перестав шнурувати кросівок і завмер, дослухаючися, що Українець скаже далі.

— Не знаю, може, приснилося, — невиразно пробубнів Левко.

Я вставав відлити о пів на четверту ранку, ФЬ випростався Семен. — Мабуть, то був ти, — кисло всміхнувся Левко. Його підмивало Іспитати, чи Сьома наближався до наплічників, чи присідав і нишпорив [у них, але язик не повернувся. Так іноді легше. Хоч і неправильно.

— А ти злякався?

— Ледь не перефарбував штани в коричневе. Ніхто не відреагував на жарт, мабуть, через тон, яким він був про¬казаний. Сатомі розливала окріп по чашках. Левко пройшовся по табору, не ізамислюючись над тим, що робить, аж поки не усвідомив, що стоїть |на тому місці, до якого наблизився Силует у його сні. Хлопець оПус- Ітився навпочіпки і подумки зазначив, що його рюкзак лежить згори. Левко глипнув на товаришів. Ніхто не звертав на нього уваги. Він [розкрив наплічник і обстежив його нутрощі. Запасна пара взуття, »Зв’язані вузлами шкарпетки, чисті футболки, одні шорти, білизна, за¬рядний пристрій для телефону, пригодницький роман Вілбура Сміта рКрик диявола», засоби гігієни (в окремому відділенні), навігатор, рротиведмежйй балончик, сокирка. Трохи безладно,та у пацанів так [завжди. «Тобто у нормальних пацанів, — подумав Левко. — Не у та¬ких, як Ян чи Ґрем».

Головне, що все на місці.

Левко збирався відкласти наплічник, коли спинився, згадавши де- вщо. У задній частині рюкзака розташовувалась кишеня для паперів, где він зберігав обидва паспорти (закордонний та український), недо- Іторканний запас грошей, дебетну картку

VISA

банку «Nordea», а та- ікож різноманітні документи, пов’язаніз подорожжю (роздруківки з !н- Ітернету, карти, бронювання хостелу в Куско). Левко розстебнув і блискавку і засунув руку у відділ для паперів. Перебрав вміст руками, 1 НО надто приглядаючись. Ніби все гаразд, хоча...

Стоп!

Чогось йе вистачало.

Хлопець витягнув футболки, книгу і згорток із білизною, щоби кра¬ше бачити кишеню. Паспорти, роздруківка, виписка з адресою й телефоном посольства України 1 все на місці, крім... льодяна брила

сповзла по стравоходу й бухнулась у шлунок... не було характерного глянсуватого альбомного аркуша, вкрай важливого аркуша, з якого почалася ця авантюра.

Не було карти.

«Чорт забирай, зникла мапа Гуннара!»

Непокоїла не так відсутність листка (карта не вирізнялась точні¬стю і не була критично важливою), як усвідомлення того, що вночі хтось реально виходив із джунглів, рився у їхніх рюкзаках і поцупив малюнок, по якому вони намагаються знайти Паїтіті.

Дідько, цього не може бути! У такій глушині не може бути людей.

«Можливо, я віддав карту комусь, наприклад Сьомі, і просто не пам’ятаю?»

У Семена зберігалася ксерокопія, зроблена у Швеції, тож йому не було сенсу забирати оригінал у Левка, проте українець мусив спитати.

— Сьомо, ти не... — Голови піднялись на українця, і він затнувся. Щось підказувало: не слід розповідати про зникнення карти, особли¬во про те, як вона зникла, поки він в усьому не розбереться. Левко на ходу переформулював запитання: — У тебе є копія карти, правда?

— Якої карти? — туманно перепитав росіянин.

Левко нашорошився. У них не картографічна експедиція, щоб Сьо¬мі не розумів, про яку мапу йдеться.

— Карти, яку накреслив Ґуннар. Здається, я віддав тобі копію в Пуерто-Мальдонадо, коли ми домовилися з Атаучі за човен.

Семен збентежився, і це зауважили всі, не лише Левко. На кілька секунд встановилася ніякова мовчанка.

— Ну так... — пробубнів Сьома.

— З нею все добре? — Лео в’ївся очима в лице приятеля.

Росіянин піджав губи і лупнув на українця:

— Ні.

— Що значить «ні»? — «Невже копію теж забрали?» Одну кар ту Левко міг загубити, але якщо зникли обидві...

— «Ні» значить, що з моєю картою не все добре.

— Що з нею?

— її нема.

— Сьома, я пам’ятаю, як давав ЇЇ тобі на при...

— Я нею підтерся, Лео.

Сатомі пирснула. Лиця Ґрема і Яна підсвітились посмішками Левко зберігав серйозну міну, не тямлячи, сміється Семен з ньоіо чи

. — Розумію, що моє питання прозвучить просто дико, але. Сьома, чувак, ти не міг би пояснити, якого хера ти підтерся власною копією карти Ґуннара Іверса?

Ян Фідлер, гойднувшись назад, розреготався.

— Ну, туалетний папір весь намок, і я подумав... — буботів Сьо¬ма. — Більше нічого не було... Просити серветки у Сатомі я посоро¬мився... Не буду ж я виривати сторінки з твоєї книги? Ну реально, чу¬вак, хіба нє? Я схопив перший-ліпший листок з наплічника і пішов у кущі. Було трохи темно... Я помітив, що то за папірчик, тільки після того, як використав його з однієї сторони. Я тільки потім перевернув і побачив, що то карта...

Ґрем, Ян і Сатомі за животи хапалися від реготу. Чех дореготався до сліз. Зате Левку було не смішно. Йому здалося, що він зараз лусне.

— А шо? — правив далі Семен. — Ну не кластиму ж я її назад со¬бі в наплічник? От я і використав папірець до кінця, тобто з іншого боку також...

— Твою мать! Твою мать!!! — Левко зопалу перейшов на росій-ську. — Ти не вигадав нічого кращого, як підтертися картою??? А лис¬точки, розтуди твою маму, ЛИСТОЧКИ!!! Ти ж у джунглях, Сьомо! Мені що, треба було зрубати дерево, щоб ти підтерся?

- Але ж то була копія твоєї карти, чорт забирай! — спробував Зііхищатися Сьома. Настала черга Левка нітитись. — Навіщо вчиня¬ти ,» цього скандал? У тебе ж є оригінал. — Помітивши, як змінилось обличчя українця, Семен вигнув брови. — Чи... — Зненацька він усві¬домив, що розмова виникла неспроста, і з місця попер у наступ. — Де оригінал, Лео? — спитав цілком серйозним тоном.

Левко осягав: якщо розкаже, що його сон — імовірно, ніякий не t on, то автоматично визнає, що за ними спостерігають, ба більше — щось шастає табором посеред ночі, а це доконає команду. Після пер¬шої доби у справжніх хащах народ на межі. Хлопець відчував, що му- ічіп. (брехати. І тоді він обережно, зважуючи кожне слово, проказав:

- Я загубив її...

секунд десять усі ошелешено мовчали.

- Як то загубив? — зронила Сатомі.

Ну отак, загубив.

- Де?

Не знаю.-

Чому ти не сказав нам про це? — поцікавився Ґрем.

Я думав, що у нас є копія.

У тебе з собою тільки одна копія?

Так, інша лишилась у Стокгольмі.

— Почекайте, — стрепенулась Сатомі. — Якщо я все правильно розумію, ми зараз заглиблюємося в надра найбільш неприступних не¬трищ на Землі у пошуках ефемерних руїн, не маючи на руках навіть карти? Куди ми йдемо, хлопці?

— То не карта, радше схема, впораємось і без неї, — заспокоїв друзів Левко. — Крім того, у нас є GPS-навігатор. — Він узяв до рук сіро-чорний пристрій. — Ми легко визначимо своє місцезнаходжен-ня, ми ж знаємо, де лежать озера, і...

Навігатор тихо «нявкнув», сповістивши про критично низький рі-вень супутникового сигналу, екран потьмянішав, а карта стала неак-тивною.

— Чува-а-ак... — розвів руками росіянин.

Доля знущалася з них.

— Чорт. — Левко сконфужено потрусив масивний «Garmin GPSmap»;, наче від того сигнал міг посилитись.

Незважаючи на те що вони перебували за двісті кілометрів від найближчих гір, щось блокувало сигнали з супутника. Крутий «Gar-min GPSmap 78s» перетворився на просто коробку, начинену елек-тронікою.

Друзі розташувалися півколом обабіч пригаслого багаття й радились.

— Нам не потрібна карта, — доводив Левко.

— Ми не можемо рухатися без навігатора, — перечив Ґрем.

— До біса навігатор, лишилось кілька кілометрів! Сьомо, скажи йому, — гарячкував українець, кидаючи багатозначні погляди на ро¬сіянина (я попереджав, що так буде, не слід було брати з собою гомосексуал іст ів!).

— Зате яких кілометрів... —^ хитав головою Ян, косячись у бік джунглів.

Левко цокав язиком і зітхав з виглядом людини, яка втомилася спе¬речатися з розумово відсталими.

Сьома мовчав, по черзі повертаючи голову на того, хто брав (чи то пак перехоплював) слово.

— Ти впевнений, що ми дійдемо до Аппер-Вінкер-Лейк без допо¬моги «Garmin’a»? — Сатомі зазирнула в очі Левку.

— Абсолютно. — Хлопець стукнув кулаком по нозі. — Бляха, ви наче в похід ніколи не ходили. Достатньо компаса.

— А що далі? Як ми вийдемо до нижнього озера? Як знайдемо І І кам’яну дорогу? — не заспокоювався американець.

— Забудьте про карту. Озера Є, вони там. — Левко витягнув ру- іку на південь. — Ми це знаємо, ми бачили їх у «Google Earth», і, щоб дістатись туди, нам не потрібен GPS-навігатор. Не шукайте проблем ■там, де їх немає. Скільки разів за минулі три дні ви зазирали в кар¬ету? — Хлопець обвів поглядом товаришів, вони помовкували. — Отож бо й воно. Бо то не карта, а ілюстрація до інструкцій, як дійти до Паїтіті.

— Але ж навігатор... Ми можемо прошляпити озеро і не дізнаємось про це. Українець скорчив презирливу міну. — Half empty bottle man1. — Це він про Ґрема. — Навігатор запра¬цює, я впевнений. Гадаю, проблема зі зв’язком тимчасова. — «Garmin GPSmap 78s» лежав перед українцем, на екрані перманентно блимав напис «

CONNECTING

ТО A

SATELLITE

...», проте з’єднання не вста-новлювалось. — Навіть якщо сьогодні-завтра зв’язок не відновиться, до Лоуер-Вінкер-Лейк якихось п’ять кілометрів!.. О, боги, не кажіть мені, що ми пролетіли пів-планети, щоб відступити за крок від мети. І «Ну, не за крок, — подумав росіянин, — але...» Він не поділяв Лев- кового ентузіазму. Магнітний компас — ненадійна штука, і в таких нетрищах вони можуть почати намотувати кола навіть на десяти ква-дратних кілометрах простору. Враховуючи, що ні в кого з них немає інсобів зв’язку з цивілізацією, такий розвиток подій, м’яко кажучи, небажаний. Водночас Сьома не хотів згущувати фарби. — Не сваріться, — втрутився він.— Не встигли відійти від Ріо- де-лас-П’єдрас, а вже кидаємось один на одного. Давайте так: виру¬шаємо на південь, щоб якнайшвидше досягти Аппер-Вінкер-Лейк І Лоуер-Вінкер-Лейк. Біля нижнього озера шукаємо початок кам’яного шляху, який описував Ґуннар. Якщо не знаходимо тракту і GPS-наві- кігор не вмикається, ми повертаємося. Згода? — Так, — сказав Левко, г — О’кей, — знизала плечима японка. — Добре, — після паузи погодився Ян Фідлер. і— Пообіцяй, що дамо задній хід, якщо біля Лоуер-Вінкер-Лейк Кінгіпіп» не ловитиме сигнал, — прискіпався Ґрем.

— Обіцяю, — стримано всміхнувся Семен.

- Тоді я в ділі.

1. Людина, дня якої келих завжди наполовину порожній (англ.).

XLI

31 липня 2012 ронц. 10:00 [UTC-5]

Мagpe-ge-Діос

Небо затягувала однорідна попеляста імла, протискаючи сонячні про-мені у вигляді розсіяного світла, але не пускаючи у верхні шари атмо-сфери парникове тепло. Мандрівники в буквальному сенсі стікали по-том. Якщо на шию чи на тулуб під пахвами всідався москіт, бідолаха ризикував втопитися.

Друзі поскидали наплічники на землю; ніхто не подивився, що під ногами чвакає. Ян, Грем, Сьома і Сатомі розстелили каремаг | і безсило повсідалися на нього. Перехід тривав лише дві години, але вони вимучились гірше від рабів на будівництві єгипетських ні рам ід.

І тільки Левко стояв на ногах, наприндивши губи і переможно по-зираючи поперед себе. Перед хлопцем, витягнувшись із північного сходу на південний захід, розкинулось овальне озеро — Аппер-Вінкер- Лейк. Вони добрели до нього без проблем (якщо не брати до уваги м’язів, що починали тремтіти від однієї думки про рух — ще до того, І як мозок слав команду на скорочення).

— Бачите? — Хлопець переможно зиркнув на товаришів. — Про стіше простого.

— Ага, — прохрипів Ян, відпиваючи води з пляшки. Відзадушлп ! вої спеки його шкіра зблідла, а очі, навпаки, стали червоними.

Озеро простягалося метрів на чотириста і, судячи з кольору воли, І було неглибоким. Низькі береги вкривала трава, де-не-де розбавлю на невисокими деревами. Високі з якихось причин біля води не росли, Можливо, воду перенасичували солі й мінерали, що їх відлякували, І

Українець став спиною до приятелів, затуливши собою «Garmin і ввімкнув пристрій.

CONNECTING ТО A SATELLITE... Усе працювало, але зв’язку не було.

— Пропоную на честь нашої маленької перемоги, -— вперши ру ки в боки, Левко ступив до змучених тіл, що сиділи плече до плеча І Ці карематі, — відкрити коробку печеньок, яку ми тягли аж від Ліми, І і відсвяткувати.

— Є-є-є-є-є! — заплескала в долоні Сатомі.

Ґрем і Сьома теж не протестували. Харчі були рівномірно розпилі 1 лоні між хлопцями, і Ґрем, який пам’ятав, що впаковував корооку| з шоколадним печивом, придбаним в аеропорту Ліми під час переел і

ки, потягнувся до свого рюкзака. Через хвилину, переривши полови¬ну наплічника, мулат підняв сконфужений писок: і — Його нема...І— Де воно? Хтось украв? — щиро здивувалась японка (Левко пе- ресіпнувся).

Ян зітхнув і сказав: к— Не бийте, це я його з’їв.

— Бадді, ти зжер усе печиво? Нахабна слов’янська морда! Коли? І — Вчора вночі. Я думав, у нас є ще. Я ж не знав, що це остання ко¬робка.

— Безсовісний, — надула губки дівчина. — Пробачте, я їсти хотів... — їсти хотів? — розійшовся американець. — Чого ж ти вівсянку Ні* гриз? Чого поліз по бісквіти, скотино? Я ніс їх на горбу від самого Мальдонадо! — Янкі, не наїжджай, це ж просто шоколадне печиво. — Ти уявляєш, чого варта одна печенюшка в такій дупі, де ми зараз? І* — Ну чого ти хочеш від мене? Хочеш, після повернення куплю ТО¬ЛІ квиток на Бібера?

Сатомі розреготалась.

— Пішов ти! — Ґрем почервонів. — Пішов до свинячої матері! І Левко махнув рукою і потюпав до замуленого берега озера. Про- /ігршись крізь високу (до пояса) траву, присів навпочіпки і зачерпнув йоду рукою. Вода була тепла й масна, по ній шмигали якісь комахи. Під озера тхнуло прілою цвіллю.

Незабаром до українця приєднався Семен. За їхніми спинами Ґрем іСнтомі шпетили Яна за безпардонне нищення колективних запасів. Про що думаєш? — спитав Сьома.

Ловко дивився на південний берег озера.

- Через півгодини рушаємо. Маємо завидна дійти до Лоуер- Иінкор-Лейк... А ти?

Росіянин смикнув плечима: к Та ні про що...

Насправді він думав, що печиво — це тільки початок.

XLII

На той час, коли вони приплелись до Лоуер-Вінкер-Лейк, усі п’ятеро Ні рисувались, як поламані роботи або як люди, яким років десять тому потрощили кості і всі кістки зрослись неправильно.

Нижнє озеро також витягувалось на чотириста метрів, але здава¬лося більшим за верхнє, бо було круглішим. На південному заході за озером відкривалась вільна від нетрищ галявина, в усіх інших місцях тропічний ліс підступав майже до берега.

Було ще рано, до сутінків лишалося три з половиною години, але Левко не ризикнув пропонувати друзям іти далі, справедливо побою ючись, що його заб’ють до втрати пульсу. Нічого не вигадуючи, про¬сто втому місці, де вийшли до нижнього озера, мандрівники стали об* лаштовувати табір. Сатомі розклала свою лялечку «Unna», Грем і Я и напнули «Quechua», а Сьома з Левком порались над речами, збаг¬нувши, що доведеться викинути половину з того, що несуть, інакше вони не дійдуть до Паїтіті.

Левко перевірив GPS-навігатор (зв’язку, як і раніше, не було) і, незважаючи на втому, мовив до Семена:

— Я хочу її пошукати.

Росіянин збагнув, що йдеться про кам’яну дорогу.

— Ризикнеш піти сам?

— Не переймайся. Я нікого не прошу йти за мною. Просто відчу ваю, що вона поряд.

Семена цілковито вимучила, просто знищила кількагодинна рубки крізь сельву, йому було байдуже.

— Роби, що хочеш, Лео, — махнув він рукою.

— О’кей. До вечері повернуся.

Захопивши пляшку води і мачете, українець став на ноги. М’язи гу діли, наче високовольтні лінії, але запалу в крові було більше, і він рі шуче подався в напрямку джунглів.

— Ти куди? — змученим голосом окликнула Сатомі.

Хлопець розвернувся і дещо придумав.

— Можна взяти фотоапарат?

Дівчина здивувалась, але відповіла ствердно:

— Бери.

І простягнула маленький рюкзак з «Nikon’oM».

ХLІІІ

31 ЛИПНЯ 2012 ро, 18:05 [UTC – 5]

Magpe-ge Дюі

Левко вповзав у табір навкарачки. Він уперше в житті осягнув, ши фраза «валитися з ніг від утоми», може бути не метафоричною. Перед табором хлопець намагався встати і йти — хай не як людина, хоча о

як пітекантроп, — але сила тяжіння згинала і ставила його рачки. Хло¬пець приповз до вогнища на колінах.

Ян і Сьома кинулись до Левка, допомогли стати на ноги і підтягну¬ли до наметів. Грем нашвидкуруч спорудив ложе зі спальників, куди иклали хлопця.

Насамперед він присмоктався до пляшки з водою, випивши за раз мпйже півлітра.

— Пригальмуй, — сказав Сьома, — у нас закінчується вода, н озерну, дивлячись на те, що в ній бовтається, ми не питимемо.

Потому Левко змолов тарілку каші, закушуючи її смужками беко-ну. Коли він наївся, американець сів поруч, поклавши хлопцю на ко¬ліна СРБ-навігатор. — Зв’язку нема, — сказав і затих, спостерігаючи за реакцією українця. Левко мовчав, віддихуючись після трапези. Хвилини через дві він підтягнув до себе фотокамеру, ввімкнув її в режимі перегляду фото- ір.іфій і хрипко промовив: — Як вам таке, чуваки? Його очі шалено ятрилися.

Па картці пам’яті було лише два знімки — того самогомісця — ” Один зі спалахом, другий без. Під аркою, утвореною переплетінням буро-зелених крон, розгортався широкий кам’яний тракт, сформова¬ний з чорних брил неправильної форми. Він був нерівним, більш не- ЙІИНЙМ, ніж автентична довоєнна бруківка в Україні, та все ж — то ШЛИ дорога, жодного сумніву. Акуратна мозаїка каменів тягнулась ІАШіпну й завертала, зникаючи вджунглях. Хай якою густою була рос- міпшість довкола, дорога була збудована так добротно, що не зарос- <ін протягом віків. Дерева, кущі і трава випирали з боків, немов при¬мни,ноні каменями, тягнулись угору і змикались на висоті півтора-два ||Три над кладкою, формуючи подобу тунелю.

- Неймовірно... — прикривши рот долонею, прошепотіла Сатомі.

- Вона існує, — прохрипів Левко, очі палали, як дві жарини. -— Гуннар не брехав.

Сьома, який за ті дві години, поки Левко тинявся, шукаючи поча¬ти мощеного тракту, непогано відпочив, висунув пропозицію пере- ни пі габір до початку кам’яниці, на що Левко відповів заразливим Цкшінням. На той час споночіло, і ніхто не виявив особливого бажан- ЙИ перетягувати намети й спорядження вглиб лісу.

А марма. Оскільки місце для табору вони вибрали паскудне.

Гірше просто не буває.

ХLIV

1 серпня Є012 РОНЦ. 00:19 [UTС – 5]

Мадре-де-Діос

Левку сниться, що він крокує галереєю в надрах велетенських руїн. Ліворуч і праворуч тягнуться ряди пощерблених часом гра А нітних колон. Зі стелі звисають ліани і рваний мох. По долівці в’ються химерні візерунки. Він намагається знайти вихід із га¬лереї, щоб окинути оком, осягнути, як виглядає споруда (піраА міда?.. фортеця?., укріплений храм?..), але бачить лише ходи\ що розбігаються в різні боки.

Невдовзі хлопець потрапляє в кімнату з вогнем. Він довго ди» виться на язики полум’я і думає, що вони дивні (якийсь час не розуміючи чому), а потім усвідомлює, що витріщається на лоа гонь, але не чує запаху диму. Левко заворожений. Вогненні щу> паЛьці повзуть кімнатою, підбираючись до хлопця, і він розу-1 міє, що серед руїн починається справжня пожежа...

/ ось вогонь дістає його. Левко витягує руку (безглуздий жест), | щоб захиститися, і відчуває, як дивний вогонь без диму і запаху обпалює спочатку пальці, потім долоню і врешті передпліччю,

Жар наростає. Левко хоче втекти, але не може зрушитиі з місця.

Він чує крики.

«Пожежа! Горить! Усе палає!»

Повертає голову і бачить Сатомі. З японкою на перший п(Ш гляд усе добре, але крики повторюються, і Левко усвідомлюся що вони вилітають із рота дівчини.

«Рятуйте Я горю!»

На його очах по тілу Сатомі розповзається полум’я, що /щ*І ніше лишалось невидимим, так, наче своїми вигуками дівчпнШ матеріалізувала вогонь.

«Вогонь! Я ГОРЮ! ДОПОМОЖІТЬ!!!» — заходиться вереском і японка.

Між тим жар, що охоплює руку, стає нестерпним. ЛенкЩ відвертається від укритої вогнем Сатомі й озирає кімнати 1 (в першу секунду не помічаючи заграви, та згодом вогонь з ядЯ ллється). За мить він сам кричить від болю (шкіра пузириіпьщ ся, лопається...) і...

...прокидається’ ‘

— Пожежа! Я горю!

Хлопець заснув під відкритим нёбом, його так і лишили, накривши згори чиїмось спальником, замість перетягнути в намет. Левко повер¬ив голову на голос, але не побачив нічого, крім нафтової пітьми. Зір Іе було, небо затягували розкатані в один великий ‘млинець хмари. В Я вся палаю! Допоможіть мені!

Кричала японка.

- Сатомі? — окликнув Левко, гадаючи, чи це не продовжен- I НЯ сну.

— Лео, допоможи!

— Що з тобою?

Українець скочив на задерев’янілі ноги і вмить зрозумів, що не за- I Шадить Сатомі, адже сам горить. Права рука, якою він уві сні закри¬вався від вогню, палала.

— А-а-ар-р, чорт! — заричав він, струшуючи передпліччям, і тіль¬ні тоді збагнув, що не бачить полум’я. Левко відчував, як вогонь об- I Шалює шкіру, пробираючись углиб руки, як здуваються пухирці по всій І довжині від кисті до ліктя, але Самого вогню не бачив. Рука була тем- | іою, як і все довкола. — Що за...

— ЛЕО!!!

Галас розбудив Сьому. Левко почув, як роз’їжджається блискавка І ми Вході до намету, після чого зсередини висковзнув промінь світла. Кемен присвічував собі ліхтарем.

— Чого кричите? Що сталося, Сатомі?

— Мої ноги! Я вся горю!!!

росіянин освітив голі ноги японки, на яких не було ані жаринки. В — Я не розумію...

— Сьома, вона говорить правду. Я відчуваю те ж саме, у мене «па- Мпє» Передпліччя.

Семен перекинув промінь на Левка, і українець жахнувся. Рука виглядала так, наче її обпалили вогнеметом: м’язи роздулися, шкіра почервоніла і вкрилася пухирями.“ Чувак, що ЦЕ?

К Сьома підійшов ближче й одночасно з Левком помітив комах. По Передпліччю повзали бурі п’ятиміліметрові істоти з товстими задніми ^В^и,’,ами- Росіянин опустив промінь під ноги, освітивши видовище, »Ід якого волосся стало сторчака. Земля пульсувала від крихітних ті- Щ9іш — весь табір заполонили кусючі комахи.

МУРАХИ! — мов ошпарений заволав Семен, впізнавши напад¬ників, – Що?

— Вогненні мурахи! Ґреме, Яне, вставайте! Fire ants’! ТІКАЄМО!

Зрозумівши, в чому проблема, Сатомі стала збивати мурах з міг,

Левко струсив комах з руки, але вони полізли на литки.

— Ці падлюки геть скусали мене.

— Вони не кусають, а жалять, Лео! До озера, мерщій!

— Аякже табір? — вирячився Левко.

— Якщо ми лягли ночувати на шляху колонії, то НЕМА ВЖЕ 1II ЯКОГО ТАБОРУ!

Ян і Ґрем, вскочивши у самісіньку гущу мурашиного війська, мив цем зорієнтувалися, що й до чого, і за мить четверо хлопців і дівчині мчали берегом до Лоуер-Вінкер-Лейк.

Забігши у теплу воду, вони поприсідали, лишивши на поверхні ли| ше очі й носи. Отак і сиділи в цілковитій темряві.

— Довго вони будуть безчинствувати? -—спитав Лео.

— Не знаю, — булькнув Сьома.

— Народ, а крокодилів тут немае? — полився крізь пітьму стур| бованйй голос Грема.

— Які крокодили в такій ковбані? Ти б іще про акул спитав, ч прогудів Левко, але, подумавши, для певності уточнив у Семена: Н Правда, Сьомо? ‘

Сьома витримав багатозначну паузу (міркуючи, чи не заверещав і не почати бовтатись, вдаючи, що за ногу вхопив кайман), але вигв дав дещо краще.

~ — Ясне діло, що каймани тут не водяться. Вони не живуть у закря тих водоймищах, та й їжі в озері небагацько для підтримання хоч якої їсь популяції... — Знову пауза. — Зате тут є сомик кандиру. — І <на мовк.

Минуло півхвилини, Ґрем заворушився:

— Семе... чувак... а що таке «сомик кандиру»?

- Рибка.

— Рибка?

— Ага. Маленька така рибка, не більше віддвох сантиметрів у де вжину...

З боку Ґрема надійшло полегшене зітхання. Двохсантиметрова рц| ба — це не страшно. Сьома правив далі:

— ...яка на запах аміаку з сечі забирається в сечовий міхур...

! Куди???

1 Вогняні, або червоні, мурахи — група мурах, які, окрім міцних щелеп, мають у нижній частині отруйне жало. Дія отрути схожа на опік від полум’я (Звідси й назва).

-— ...в пісюн, Ґреме, і присмоктується до його стінки. Через день сомик клеїть ласти, благополучно забувши відсмоктатися, І починає нигти. Діло закінчується операцією, яка...

~~— Та пішли ви всі в сраку! — заверещав Грем, вискакуючи з во~~ Іди. — Ви вже дістали з вашими нетрищами, кайманами, мурахами

Сомиками-розтуди-їх-маму-смоктунцями.

Ян, Сьома і Левко від душі розреготалися.

XLV

Наслідки нічного набігу були приголомшливими.

Уранці нового дня четверо хлопців і дівчина, мокрі, голодні й невиспані, тинялись по спустошеному табору, не вірячи власним очам. Та- Вбір виглядав так, наче його всю ніч дерли на шматки хворі на сказ со- ■баки. Намети здулись, опавши на землю рваними ганчірками. Два

новенькі спальники з «ІКЕА» (ті, якими кутався Левко) перетвори- I лись на лахміття, подібне до решток повітряних кульок, що луснули К від надмірного тиску. Вогняні монстри погризли три з чотирьох каре- I матів, І тепер поверхня, яка ще вчора була гладенькою, нагадувала К Макет марсіанського рельєфу. Всі харчі (рівно як і все, що пахло ■Харчами), не запаковані в металеві банки чи герметичні упаковки, му- ■рахи з’їли або забрали з собою. Зрозуміло, добираючись до їжі, вони ■розгризли наплічники. Дивом уціліли рюкзаки Левка, Яна і сумка з ре- ■чами Сатомі. Наплічник Сьоми також виглядав непошкодженим, але К Щойно росіянин узяв його за лямки, дно прорвалось і все, що було все- ■редині, висипалось на землю.

Ноги Сатомі розпухли і страшенно свербіли. Праве передпліччя В Левка роздулось і стало схожим на перекачану руку армреслера.

- Жесть, —^ прокоментував Левко, дивлячись на купу Семенових вечей.

- Ага, — підтакнув Ян, перебираючи продукти. — У нас більше І немає м’яса. Взагалі.

— ^ сухофруктів теж, — додав Сьома, ногою розгорнувши вміст І Лишеного рюкзака.

Зате вівсянка на місці, — продовжував інвентаризацію чех. г — Хоч щось...

Хотіли зменшити вагу наплічників?і— насміхався мулат. — Ось і набудь ласка.

Аде моя «Unna»? — Сатомі сконфужено водила очима по міс- I цю стоянки.

Левко пройшовся поглядом по табору. Яскраво-рожевий надлег¬кий одномісний тент компанії «Hilleberg» безслідно щез.

— Вони зжерли «Unna». — Дівчина шоковано кліпала. — Ви тільки вдумайтесь — ці потвори ум’яли намет за шістсот євро!

— І я впевнений, навіть не подавились, — гигикнув Левко.

— Не смішно! — огризнулась японка.

— Добре, хоч печиво їм не дісталось, — косячись на Яна Фідлер;і, зіронізував Грем.

— Де я тепер спатиму?

— Візьмеш наш. — Українець спаковував свою «китсяку» за дві¬сті сорок дві гривні. На наметі не було навіть дірочки: чи то через ці¬ну, чи то через токсичність матеріалу мурахи погребували ним. — Він цілісінький, наче щойно з магазину. Ми з Семом спатимемо під від¬критим небом. Намети все одно від москітів не захищають.

— Це ваш не захищав, — бідкалась дівчина, — а моя «Unna».

— Ну й де тепер твоя «Unna»? — скалячись, обірвав її Левко.

Тим часом американець витягнув з-під намету свої похідні кросів¬ки, точніше підошви від своїх похідних кросівок, і його жартівливіш настрій вгас. Ненаситні санітари лісу зжерли всю шкіру, лишивши тільки підметки і металеві кільця, крізь які проходили шнурівки. С;і мих шнурівок не було — їх теж зжували.

Напад вогняних мурах заполонив думки мандрівників, і ніхто білі, ше не звертав уваги на те, що «Garmin GPSmap» уперто відмовля еться ловити супутниковий сигнал.

...Того дня знову вийшли пізно. По-перше, довелося наново готув;і ти кашу, оскільки залишене звечора їдло мурахи «підмели». По-друге, потрібно було дати лад запасам, визначивши, на скільки часу їх виста чить, і перепакувати речі. Сатомі відтепер несла тільки намети (Левко ву «китсяку» і Ґремовий «Quechua», добряче згризений, та все ж при датний для користування) і вцілілі спальники. Хлопці розподілили продукти між трьома рюкзаками й однією сумкою (лишилася переваж но вівсянка, при економному використанні її вистачить на десять дні в); пляшки з водою обв’язали мотузками, щоб нести, перекинувши через плечі та шию, — місця для них не було. Сьома поділився парою кедів із Ґремом. Кросівки муляли, але нічого ліпшого не було.

Прогілентавшися залишеним з учора проходом, яким повертався з розвідки Левко, п’ятеро мандрівників дісталися початку кам’яного тракту. Довго тупцяли, не насмілюючися ступити на перші камені, бо ячися, що дорога розчиниться в повітрі, немов пустельне марево, на стільки нереальною вона здавалася серед джунглів.

Хто її будував? Коли? І навіщо?

— Це від інків? — Грем стомлено покосився на Сьому.

— Схоже на те. — Тракт справді нагадував інкські дороги, та по¬мри це в голосі Семена не чулося певності.

Сатомі дістала фотоапарат і зробила кілька знімків.

Незважаючи на виснаження, серця хлопців і дівчини радісно кала¬тали. Дороги просто так не будують. Дорога завжди кудись веде.

Левко, підтягнувши перемотаний скотчем наплічник і поправивши іЧОтири пляшки, що теліпалися на шиї (по дві з кожного боку) і стра¬шенно заважали просуванню, вступив на кам’яницю.

...Йшли повільно. Ґрем мучився із замалими кедами, Сатомі потер¬пала від мурашиної отрути, що в’їлася в ноги, Левко і Ян насилу втри¬мували речі в потріпаних наплічниках, що розлазилися на очах. Бруд¬ні й невиспані, вони нагадували зграйку бомжів, що повертаються ;і нальоту на міське сміттєзвалище.

Спочатку кам’яний тракт прямував на північ-північ-захід, і тільки через три кілометри завернув на захід. Незабаром справа від дороги стали з’являтися нагромадження гранітних брил, що поступово зрос- іалисьу суцільну стіну. Кам’яниця звивалась, повторюючи контур не- ішсокого плато, що простягалося з півночі.

Переборюючи біль у ногах, Левко крокував попереду і думав ви-нятково про те, що їх чекає. Сьома крокував за ним, майже не дивля¬чись під ноги, безперестану крутячи в голові одне питання: чому?

Виявлення дороги в джунглях на схід від регіону Куско, колиски ци- нілізації інків, є відкриттям світового масштабу. Дуже мало мандрів¬ників, дослідників чи істориків можуть похвалитись такими досягнен¬нями, тим більше на початку XXI століття, в еру «Google Earth» І супутникових навігаторів. Той, хто повідає світовій науці про ка¬м’яний тракт у джунглях Перу, миттєво стане знаменитістю і зможе спочивати на лаврах до кінця своїх днів.

Отож чому ?

Чому Ґуннар Іверс нікому не розповів про дорогу?

Чому послав сюди їх?..

XLVI

1 серпня 801S рокц. 14:26 [UTC—5] Magpe-дe-діoc

Лев ко загальмував так різко, що Сатомі налетіла на нього, ледь не збивши з ніг

— Ой. — Японка визирнула з-за плеча і тієї ж миті позадкувала. Вона б побігла геть, якби Ґрем із Семеном не перетяли їй шлях.

Вони згуртувалися посеред кам’яного тракту і втупилися поперед себе (Сатомі обома руками схопилася за передпліччя мулата), нама¬гаючись осмислити побачене.

Було два нюанси, що змусили їх зупинитись. По-перше, дорога обривалась. Останні кілька сотень метрів кам’яні глиби піднялися зліва від шляху, в результаті чого мандрівники опинилися поміж стін неглибокої ущелини (бескиди здіймались над головами на висоту від восьми до десяти метрів). Дорога петляла по дну розколини (стіни поступово звужувались), точно повторюючи її вигини. І тепер перед хлопцями й дівчиною виник глухий кут — обидві кам’яні стіни зі* мкнулись, перегородивши ущелину.

А по-друге, вони заклякли, бо місце сходження бічних бескидів па висоту чотирьох з половиною метрів було завалене людськими чере пами.

— Мда... — сказав Левко.

— Skull’s Crevice, — як зачарований промовив Ґрем.

— Я... я не знав, що тут... черепи, — Сьома часто дихав, — стілі. ки черепів...

Ніхто з них уявити не міг, що Розколина Черепів насправді ви явиться... розколиною черепів.

Кучугура кісток починалась за двадцять кроків від занімілих мап дрівників і під кутом 45° підіймалась до середини стіни ущелини. Міс цями її присипало землею, з боків вилазила трава.

— Скільки їх там? —| спитала Сатомі.

— Важко сказати. — Росіянин провів пальцями по брові, і то Оуи єдиний рух на всю групу. — Не менше ніж кілька сотень. — Вималю вавши в уяві об’єм, який займатимуть десяток голів, хлопець зроіу мів, що помилився. Тисячі. Десятки тисяч.

— Як думаєш, звідки? — озвався Ґрем.

Сьома задер голову, обдивившись край прямовисної стіни, що фор мувала глухий кут.

— Можливо, на плато відбувалися жертвоприношення, а сюди скидали жертв.

— Як у ацтеків, — докинула японка, отямившись від шоку.

Я читала про те, що у них часом вбивали тисячі людей на втіху бої ам

— Ага.

Левко першим переборов заніміння і рушив до кучугури. Нахилни шись, узяв один з черепів до рук.

— Не чіпай! — зашипіла на нього дівчина.

і — Чого? — Шок поволі минав, вони розуміли, що перед ними зви¬чайні кістки, та ще й дуже-дуже древні. —Був би нівроку сувенір. — Черепу в його руках не вистачало половини зубів, але загалом він ви¬глядав непогано.-Як на череп, звісно.

— Цікаво почути, що б ти лопотів митнику в аеропорту Ліми, по¬яснюючи, звідки взяв костомаху, — оскалився американець.

— А це що? — справа від Левка Сьома помітив присипаний зем¬лею шкіряний мішок.

‘у Хлопці оточили Знахідку.

— Відкривай, — сказав українець Семену. «Ти відшукав, ти в ньо¬му йдлубайся».

Росіянин став навколішки і потягнув лантух на себе. Роз’їдена во¬логою шкіра миттю порвалася, і між пальців Семена посипались... людські зуби.

— Фу-у! — Сатомі закрила рота долонею.

— Бридота. — Левко теж скривився.

Перед ними лежав чималий (літрів на двадцять) мішок, ущерть за¬повнений зубами.

— Тут точно здійснювали жертвоприношення. — Українець по¬клав кілька зубів на долоню і став роздивлятися.

— Боже, як ти можеш? — відсахнулась дівчина. — Лео, Семене, ци якісь збоченці!

Левко відступив, роззираючись. Кістки відійшли на другий план.

І Liкавило інше: де дорога? Він прочісував очима прямовисні стіни, але ті бачив жодного місця, куди могла б завернути кам’яниця.

Зненацька хлопець відчув незрозумілий дискомфорт. Неприємне поколювання огорнуло руки, зацебеніло з пліч на лопатки і далі на по- порек. Воно не було пов’язане з купою черепів — то лише кістки, ста¬рі і етрухнявілі. Збуджену сверблячку викликало інше. Просто... йому шилося, наче щось з’явилося поряд.

Нони не самі — хтось іще є в ущелині.

Лео тримався трохи позаду товаришів. Бачив їх усіх одразу. Ян,

Сатомі, Ґрем і Семен завмерли, не ризикуючи наближатися до по¬рі н’лого травою нагромадження кістяків. Хлопець поводив головою їм,піно і направо. Зі щілин у скелях на нього перло кущисте гілляч- •і*і. рясно завішане лахміттям ліан, підперте стовбурами бамбуку. А годі, підкоряючися незвіданому внутрішньому поштовху, Лев¬ки тіп голову, обнишпорив очима краї розколини і... нагледів над ПІГИІІО людину. То не був обман зору, хлопець готовий був запри-

сягтися: на краєчку скелі, просто над ним, стояв і дивився вниз сма¬глявий чоловік зі строгими рисами обличчя і короткою, зовсім не перуанською стрижкою. Кілька секунд вони не рухались, витріща¬лися один на одного, а тоді незнайомець відступив, і нетрища зі¬мкнулись над ним, ніби вода над пожбуреним в океанську глибінь каменем.

Левко замлів, наче в судини замість крові увілляли клею. Задерши голову, він стояв, поки не запекло в очах і не занила шия, але навіть після того не ризикнув відвести погляд. Він бачив джунглі, над ними — затягнуте вічною мармуровою плівкою небо, на тлі якого штовхалися нижчі й брудніші сірі хмари. Джунглі були нерухомими.

— Лео...

Ян, помітивши, що щось негаразд, підійшов до нього:

— Лео!

Ніякої реакції.

— Що там таке? — і собі задер голову. Порожньо.

І тільки коли чех скубнув Левка за руку, хлопець опустив голову.

Нічого.

То був перший раз, коли Левко подумав, що їм не варто було сю¬ди їхати.

Відтоді ця думка не полишала його ні на мить.

ХLVII

Привал у Розколині влаштували не для того, щоб відпочити, просто не було куди йти. Сьома шастав довкола купи черепів, вишукуючи не черу чи хідник, що вивів би їх із глухого кута. Безрезультатно – з трьох боків мандрівників оточували прямовисні стіни.

Левко сидів осторонь, міркуючи над тим, що бачив. Двічі він боя.г ко зводив обличчя, але нагорі не було нічого, крім затягнутих зелен¬ню бескидів. Підсвідомо хлопець намагався переконати себе, що чо ловік йому привидівся, та це не допомагало.

Українець трохи поспостерігав за товаришем, після чого опустим голову, втупившись під ноги. Несподівано помітив продовгуватий циліндричний предмет завдовжки з половину вказівного пальця, що лежав у траві біля лівої ступні. Гладенька поверхня предмету вказу вала на штучне походження. Підчепивши пальцями, Левко підням знахідку.

Під серцем кольнуло, але подиву хлопець не відчув.

Він тримав у руці гільзу від 5,45-міліметрового патрона до АК-74.

Левко покосився на товаришів, переконавшися, що за ним ніхто не підглядає, і став обережно розгортати руками траву довкола місця, де сидів. За півхвилини він знайшов п’ять гільз від куль того ж калібру, і жодна з них не лежала в землі, всі — на поверхні. Це означало, що потрапили гільзи на землю після минулого сезону дощів, іншими сло¬вами — протягом останніх дев’яти місяців.

Підійшов Семен, і Левко поспіхом сховав гільзи під себе.

— Проходу немає, — скрушно промовив росіянин.

— Не розумію... Ґуннар казав, що кам’яна дорога обходить Розко¬лину Черепів і веде навпростець до Паїтіті.

— Я думаю, вона там, — Сьома показав рукою нагору, — на пла¬то над нами.

— Зверху?

Так, продовжується.

— І?

— Поліземо і знайдемо її.

XLVIII

1 серпня 2012 року. 16:07 [UТС-5]

Мадре-де-Діос

Вони полізли, але дороги не знайшли. Натомість потрапили у найбільш густі зарості з початку подорожі. Прошиті ліанами дерева сто¬или передними суцільною багатометровою стіною. Протягом години Клоп ці просунулись не більше ніж на сотню метрів від прірви, і ця сот¬ий метрів ледь не доконала одного з них...

Абсолютно несподівано першою видихалася не Сатомі. За годину /Кі того, як ставати табором (загін продряпувався через особливо щільні хащі), Ян Фідлер закректав і опустився на коліна.

— Що з тобою? — підскочила до нього японка.

Чех глитав повітря дрібними й частими ковтками, майже не надимаю грудей. Він заклав руку за лямку наплічника, наче збираючись Мит .шімати, але завмер і не рухався, втупившись перед собою оскля¬нілим поглядом.

Допоможіть йому.

Стомі взялася стягувати з хлопця рюкзак. Ян остаточно сів, випроставши ноги

Я більше не можу... — прохрипів він. — Я далі не піду...

Здавалося, що то не Ян промовляє. Анемічні слова вилітали наче з нізвідки, настільки відсутнім був погляду хлопця.

— Ще цього не вистачало, — злизавши піт з верхньої губи, Лев¬ка подивився на чеха.

Сьома несхвально зикнув на українця, а тоді разом з американцем майнув допомагати Сатомі. Через півхвилини Яна звільнили від на¬плічника і всадовили на більш-менш чистому й сухому місці.

— Ти як, друже? — Сем усівся навпроти. — Нормальок? Попий води. Все буде добре.

Чех не дивився на росіянина. Міцно зчепивши долоні, він упирав¬ся поглядом у груди Семена, але зіниці не фокусувалися, неначе про¬зирали крізь плоть. Сьома скосив погляд униз і зненацька зауважив, що Ян якось дивно стискає долоні. Він тримав їх так, ніби намагався всією правою долонею потиснути основу великого пальця лівої.

Помітивши, що Семен дивиться на його руки, чех повернув їх тиль¬ними сторонами догори. Немовби приховував щось. От тільки ховати йому не було чого, крім...

— Яне, що ти робиш? — якомога м’якше вимовляючи слова, спи-тав росіянин.

Сьома ще раз покосився на руки товариша і нараз усе зрозумів. Як би Ян не повертав долоні, одна річ лишалася незмінною: пучка вели¬кого пальця лівиці незмінно торкалася ямки на правому зап’ястку бі¬ля закінчення променевої кістки. Пучка не рухалась, наче приклеєна. Семен добре знав, що означає відсутній погляді і «приклеєний» до зап’ястка палець, оскільки його тато також страждав через проблеми з серцем: ні на секунду не розчіпляючи долонь, Ян Фідлер рахував свій пульс.

— Дай сюди. — Сьома торкнувся долоні чеха.

Ян відсмикнув руки (продовжуючи тримати долоні в замку).

— Дай мені руку, —тихо, але твердо наполіг росіянин.

Чех опустив долоні. Семен акуратно взяв його за праве зап’ястя і приставив великий палець до точки, де міряють пульс. Сила ударіи була слабкою, ледве промацувалася, але темп був скаженим. Віль-ною рукою росіянин схопив мобілку, що теліпалась на шворці на шиї, і у програмах відшукав Секундомір. Запустив відлік часу і став рахува ти, з жахом відмічаючи, що кількість порахованих скорочень серця зростає більш ніж удвічі швидше за кількість відлічених Секундоміром секунд.

: — Г’осподи. друже, що з тобою таке? — пополотнів Семен.

І в цей момент Ян Фідлер знепритомнів.

XLIX

Полилась вода, полетіли ляпаси, Сатомі кинулась допомагати Семе¬ну, Грем і Левко тримались осторонь, сконфужено спостерігаючи за ітим, ідо відбувається. Левко очікував, що мулат більше переймати¬меться станом здоров’я свого «коханця», проте американець ніяк не реагував, зберігаючи безпристрасний вираз обличчя.

Через хвилину Ян опритомнів, обвівши друзів затуманеним погля¬дом.

—- Що з ним? — злякано спитав українець.

— Пульс понад сто вісімдесят ударів на хвилину, — пригніченим [голосом відказав Семен.

— Чорт. — Левко переступив з ноги на ногу. — Це через наван-таження? Він зможе йти?

— Ні, Лео, він не зможе йти далі з пульсом під двісті!

— Не гарчи на мене, чувак. Я питав не про далі. — Від найближ¬чої клініки їх відділяло півтора десятка кілометрів по джунглях і май¬же триста по Такуатіману.

— Як ти? — Сатомі притримувала руками бліде обличчя Яна.

— Недуже... — Що мовою «сердечників» означає «препаскудно», і —Таке у тебе вперше?

Чех заперечно замотав головою:

— Вибачте... я не... у мене були проблеми з серцем... але я не ду¬мав... не хотів, щоб ви...

— Чорт, ти ж знав, куди перся! — не витримав Левко.

І— Заткнись, Лео! — осадив українця Семен.

Левко обхопив руками голову і відійшов на кілька кроків назад по прорубаній просіці.

«Оце так вляпались...»

Через п’ять хвилин тахікардія вляглася, і на обличчя Яна Фідлера іюиернулися рожеві фарби. Сьома підійшов до Левка. Хлопці довго мончали, штрикаючи один одного хмурими позирками.

— Оце підстава, — зрештою видихнув росіянин.

— Ага.

- Вибач, що підвищував голос, я трохи здрейфив. — У хлопця до- I І тремтіли руки.

І ти мені пробач, — м’якше сказав українець,

і — Проїхали...

Маємо довезти його назад... — Левко чверть хвилини вагався, мерці ніж сказати останнє слово у фразі, — ...живим.

Сьома, смикнувши кадиком, голосно глитнув слину.

Вранці Яну покращало достатньо, щоб він міг іти без допомоги. Хлопці поділили між собою його покладу, спустилися з плато в Розколину і неспішно вирушили назад.

2 серпня 2012 року. 10:11 [UТС—5

Мадре-де-Діос

Почався дощ. Джунглі наповнилися пришерхлим лопотінням крапель по листю; звук, який фанати фентезі, певно, сприйняли б за оплески ельфів.

— Привал, — скомандував Семен.

Ніхто не заперечував. Група тепер зупинялась щогодини, даючи Яну відпочити.

Чех виглядав цілком здоровим, хоча, почуваючись винним, ні з ким не розмовляв. Він розумів, що, оскільки вони загубили дорогу, втрати ли дві третини спорядження і половину харчів, їм у будь-якому разі до-велося б відступити, та попри це мучився від кислого почуття провини.

Злива посилилась. Менш ніж за хвилину друзі промокли до тріски.

Левко сів на наплічник, відпив води і, закручуючи пляшку, неспо¬дівано побачив хід, що відгалужувався від кам’яної дороги і вів на пів¬день. У суцільній товщі заростей праворуч від тракту (якщо стояти спиною до Розколини Черепів) виднілася стежка. Втоптана трава, об¬ламане гілляччя (що формувало виразний коридор висотою півтор.і метри) свідчили про те, що доріжкою користуються.

— Сьома, — покликав Левко.

Семен неохоче підійшов і сів поряд.

— Он — показав пальцем українець. — Бачиш?

Росіянин байдуже огледів стежку.

— Стежина. І що?

— Що це може бути?

Сьома довго придивляся до проходу в масі джунглів.

— Мабуть, звіряча стежка.

— Ти думаєш?

— Дикі кабани чи щось таке.

На тому розмова обірвалась, але перед тим, як рушити далі, Сьо ма пропустив друзі в уперед, асам, ставши на початок стежки, іазир ііун у нетрища. Ретельно обдивившись траву і зламані гілки, хлопець пітон наздоганяти приятелів...

Через три з половиною дні, 5 серпня 2012 року, два надувні плоти торкнулися берега обабіч причалу навпроти хатини Тора Сандерса. Сьома не помилився: матраци витримали.

Ґрем першим вискочив на пісок і, похитуючись від знемоги й недо-сипання, витягнув матраци на пологий берег. Левко з Семеном по-скидали речі на пісок і відтягли їх від води.

1 Американець подивився на двоповерхову, оточену заростями хати¬ну і пробуркотів:

— Якщо у нього є душ і гаряча вода, я поставлю йому в Швеції пам’ятник.

Послання Ґуннвра

5 серпня 2012 року. 15:44 [UTC—5]

Хатина Тора Сандерса

Двері рипнули, з приміщення війнуло солодкавим запахом цвілі. Лев¬ко протиснувся першим і ширше розкрив вхід, пропускаючи всереди¬ну інших.

Вони опинилися у квадратній вітальні, що нагадувала залу невели¬кого ресторанчи ка. Більшість простору займали довгі столи з незграб¬но обструганих дощок, оточені плетеними стільчиками. З боків під сті¬нами стояли лави, накриті барвистими перуанськими ковдрами, а біля дальньої стіни розташувався чи то кухонний стіл, чи то імпровізована барна стійка. За столом — дві шафи, що висвічували пустими, але чйстими полицями. Під стелею на грубому дроті висіла електрична лампочка. Попри запустіння і дух мертвечини, яким просякнув кожен куток, відчувалося, що в хатині хтось живе. Столами і кріслами корис¬тувалися — на них не було ні пилу, ні павутиння.

— Агов! Є хтось живий? — крикнув Ґрем англійською.

Віконце було одне, рясно заліплене зеленню, тому в залі царював

півморок. Левко пошукав вимикач біля дверей. Безрезультатно.

- Hay algjuien aqur? l.yr повторив Семен іспанською.

Тиша.

Ян Фідлер, відсунувши одне з крісел, скинув наплічник і присів. Си¬діння рипнуло під його вагою.

— Можемо продовжити спуск по річці і спробувати досягнути Пу- ерто-Мальдонадо до темряви, — запропонувала Сатомі.

Місцина не здавалась аж такою похмурою, разом з тим відсутність жильців і відносний порядок у вітальні наштовхували на думки про привидів, що ночами виходять із лісів і засідають у цій кімнаті.

Спробувати, звісно, можемо, — згодився Левко, зі® та я сум¬ніваюсь, щодо заходу сонця ми догребемо до Пуерто. Більше схиля-

1 Є тут хто? (ісп.)

юсь до думки, що перед настанням темряви ми будемо знайомитися з кайманами десь посередині шляху між цим фешенебельним котеджем і селищем, оскільки наші плоти розлізуться до дідькової матері, в*— Він має рацію, — сказав росіянин, опускаючи свої манатки на іерев’яну долівку. — Плоти геть кепські. Здуваються через годину. ІИи не допливемо. Треба відпочити^а завтра подивимося, що можна ІЬобити.

Ян поглянув на Семена й Левкасі Вдячно кивнув.

— Цікаво, де Тор Сандерс? — уголос міркував Левко. — Може, він уже склеїв ласти?- Хто тут хоче моєї смерті? — Голос долинув настільки несподі¬вано, що всі п’ятеро скрикнули, Грем і Сьома інстинктивно відскочили до виходу, а Ян хапнув повітря з таким звуком, наче вдавився персиковою кісточкою. Від однієї з шаф біля дальньої стіни відколовся силует дебелого чолові ка з геть білою чуприною. Він ступив крок уперед, поклавши ліву Вуку на стіл, праву тримаючи під столом. Між Передпліччям і стегном Витикався приклад мисливської рушниці.

«Він стояв там увесь час, а ми його не бачили», — відзначив Левко. В— Ти о’кей, брате? — спитав Семен, тремтячою рукою торкнув¬шись Янового плеча::

Той кивнув, хоча колір обличчя свідчив про протилежне-;

– Хто такі? – долинуло від силуету

Ми мандрівникиз...зі Швеції,відповів українець,вирішив¬шій, що зараз не час підкреслювати, хто якої національності.

Заразом він роздивлявся чоловіка. Вище середнього зросту з овальним нордичним обличчям, що досі н е з в и кл о до тропічного сонця, довгим, але не занедбаним волоссям, яке при більш прнскіпЛиво- іМУ огляді виявилося сивим, і колючими світлими очима, котрі, мов дві [люмінесцентні цятки, світились у мороці вітальні. Левко гнав геті» гіро- | н<»вате питання про те, що могло загнатй симпатичного здоров’яка V гвку глушину. Загнати навіки, що ви тут мандруєте?

Ви ж чули, —спокійно провадив Левко,;— ми вертаємось до Пуерто-Мальдонадо після походу в джунглі.’ Хлопець очікував запитання про те, куди конкретно вони ходили, Иф помилився. ЛЮмінесцентні цяткИ покругліщ&ли і стали виразні¬шими — чоловік вирячив очі й перепитав:

То ви повертаєтесь із лісів?

Так, — підтвердив Левко.

— А скільки вас було, коли ви йшли в ліси?

— П’ятеро, а що?

— П’ятеро пішло, п’ятеро повернулось? —-У голосі чулася недо¬віра.

— Саме так.

Чоловік ковзнув непривітним поглядом по ватазі, спершу затриму¬ючись на кожному з хлопців. На кінець його погляд дістався Сатомі, і старий трохи потеплішав.

— Ви — містер Сандерс? — ніяково посміхнувшись, спитала японка.

— Тор Сандерс, до ваших послуг. — Він відставив рушницю до стіни.

Хлопці безгучно видихнули.

— Ми хотіли б переночувати у вас, — озвався українець.

— Вам пощастило, ще хвилин двадцять — і ви б мене не застали.

— Чого?

— Сьогодні неділя, я їду в Пуерто дивитись футбол і осушити кіль* ка кухлів пива. Хай хтось із вас дасть паспорт, я занотую дані, достат¬ньо одного.

В Куско перемовини в хостелах вів Сьома, оскільки лише він знай іспанську, а тому зазвичай саме Семен давав паспорт. Цього разу Лев¬ко вирішив дати свій документ. Хлопець підступив до стола і, порившись’ у натільній сумці, що висіла на поясі, витягнув закордонний паспорт,

— Ось, будь ласка. Скільки берете за ніч?

— П’ятнадцять баксів з людини.

Забагато як для Перу, та ще й для такої відлюдної глибинки, вирі*] шив Левко. Разом із тим, беручи до уваги, що конкурентів у Тора бу*1 ло аж нуль, ціна виглядала людською.

Тор дістав із шухляди замотаний у целофан зошит для запису пан жильців (який, судячи з того, як злиплися аркуші, востаннє відкри* і вали щонайменше кілька років тому), а іншою рукою розгорнум паспорт. В українських закордонних паспортах ім’я та прізвище пиа шуться спочатку українською, а потім у тому ж рядку через слеш (ко¬су риску) англійською:

ЛЕВКО БАРТОШ/LEVKO BARTOSH

‘ Ае... Аебк;.. Аебко? — з трудом проскрипів Сандерс.

Кириличні літери завжди бентежать іноземців. Тор наморщив ло*| ба. З ім’ям він сяк-так упорався, сприйнявши кириличну «Л» за ан«|

мінську «А», але літера «Б» на початку прізвища зовсім сконфузила його. Не забираючи документ із руки норвежця, Левко прикрив паль- іем частину рядка, надруковану кирилицею.

— Читайте звідси.

— Я б і сам розібрався, — форкнув Сандерс, зауваживши слеш. Ввін розкрив зжовклий від часу журнал реєстрацій. Левко помітив, шо заповнені лише три сторінки. Останній запис датувався 3 березня ■D09 року.

Старий повернувся до паспорта, вчитався у прізвище, а тоді знена- цька викрикнув:

— Лео Бартош? — і рвучко скинув голову.

Левко розгубився, не знайшовши що відповісти. Вилинялі очі ста¬рого апожи рал и його. Тор Сандерс глипав на українця з благоговійним агіціиенінням, наче перед ним постав Джон Траволта чи — хай йому Грець! -Й^ Джонні Депп власною персоною.

— Срань Господня, ти — Лео Бартош? — повторив запитання старий.

Ледь почервонівши, Левко кивнув:

— Yep1… А що?

—- Подумати не міг, що зустріну тебе, — з непідробним здивуванням прошепотів Тор. — Я навіть не вірив, що ти існуєш.

- Я... е-е... Хіба ми... Звідки ви мене знаєте?

Старий відновив самовладання, прибравши подив з лиця. Очиська хитро зблиснули.

Ге-ге, — реготнув він, насолоджуючися справленим вражен¬ням. — Я не знаю тебе.

Тоді чому ви так зреагували? Чому ви думали, що маєте зустрі¬ли мене? Семен, Ґрем і Сатомі позамовкали, дослухаючись до розмови. Ян відсторонено зирив убік. Тор Сандерс витримав паузу, наче вагаюсичь чи говорити далі, чи ні, а тоді проказав; У мене для тебе лист.

LII

Лист? Лист?! — Сьома і Ґрем уже стояли пручч, визираючи з-за спи¬нни українця.

1. Так (англ.. сленг.).

— Так, — витиснув губами посмішку Сандерс.

— Від кого?!

Замість відповіді Тор поліз рукою в шухляду і витяг звідти стандарт¬ний ОНЬ’івський пластиковий пакет для кореспонденції. Пакет був пом’ятий як чортзна-що і розірваний.

— Це прийшло кілька місяців тому. — Норвежець витрусив зсере¬дини продовгуватий блакитний конверт. — Конверт і записка. У запис¬ці відправник просив передати конверт у руки Лео Бартошу або... – Тор зиркнув на підпис у кутку блакитного пакета, — ...Симеопу Твардовському. Коли б вони не з’явилися.

Хлопці мовчали й не рухалися, мову ступорі. Старий прискіпливії поглянув на Грема, перевів погляд на Семена. Прикинувши, що прі- звище’Твардовський навряд чи пасуватиме мулату, тицьнув на Сьому і промовив:

— Ти, мабуть, Симеон.

— Семен, — півголосом поправив росіянин. — Ну, тобто так.,, Симеон.

— Покажи паспорт.

Хлопець слухняно витяг документ із нагрудної кишені й показам першу сторінку Тору.

— Си-ме-он, — по складах прочитав Сандерс, після чого підсумуй до хлопців конверт і упаковку: — Забирайте, це ваше. — Зауважив ши вагання, додав: --- Я відкрив лише зовнішній пакет, самого лис І;І не чіпав.

Сьома потягнувся за ОНЬ’івським пакетом. Левко взяв до рук бла¬китний конверт. Він справді був нерозпечатаний. На лицьовій сторо¬ні у верхньому лівому куті був підпис дрібними літерами:

to Leo BARTOSH or Simeon TVARDOVSKY till called forx

Крім цих слів, нічого.

— Це від Ґуннара, — сказав Семен, вчитавшись в адресу відправ ника.

Тор стрепенувся:

— То це той шведський щур, що розповідав, ніби він художник, на правив вас сюди?

— Визнаєте Ґуннара? — прижмурив око росіянин.

1 До запиту (англ.).

— Були часи, він зазирав у наші краї, — розпливчасто відповів Тор Сандерс.

—- Але цей лист... — Українець провів пучками пальців по блакит¬ному конверту.

— Я тут не при ділах, — посміхнувся норвежець. — Вам краще знати, звідкіля старий швед довідався, що ви завітаєте до моєї нічліжки.

— Подивись на дату відправлення, — нахилився до пакета Ґрем.

— 17 березня, — прочитав Левко. — На другий день після нашої розмови...

за добу до смерті, хоча ніхто з хлопців цього не знав...) Семен задумливо покивав, після чого боязко покосився на блакит¬ний конверту руках Левка:

— Відкривай, друже.

— Ні, давай краще ти. — Лео тицьнув конверт Семену, так, наче той був охоплений полум’ям. Він відчував незрозуміле хвилювання, дивлячись на лист. Чуття підказувало йому, що з посланням щось не¬гаразд, хоча, певна річ, хлопець не здогадувався, що тримає в руках лист із потойбіччя. До хлопців приєдналися Сатомі і Ян Фідлер. Росіянин розкрив кон¬верт і витягнув два складені втричі аркуші паперу й фотографію. На одному був написаний від руки текст, на другому — карта. — Карта? — гмикнув Ян. — Нова карта. — Сьома зробив наголос на слові «нова». — Дивно, — відзначила Сатомі. — Вам не здається це дуже дивним? — Хочеш сказати, художник передбачав, що Сем підітреться останньою копією? — пожартував Ґрем, але ніхто не засміявся. — Вона інша... — Левко не міг сказати, що саме не так з малюн-ком (порівнювати не було з чим, а пам’ять — вельми ненадійний по¬радник, коли йдеться про точні зображення), але інтуїтивно вловлю- нав, що ця версія карти відрізняється від попередньої.

— А що на знімку? — витягнула шию японка.

Коли Сьома розкривав конверт, фотографія впала на стіл і лежа-ла лицьовою стороною додолу. Українець згріб пальцями фотокартку і перевернув її.

— Глянь, — тут-таки штовхнув ліктем росіянина.

— Письмена! — ледь не підскочив Семен.

Фотографія на відміну від знімка, який Ґуннар Іверс показував хлопцям у Швеції, була чудової якості. На ній проступав фрагмент іемно-сірої гранітної стіни, заповненої щільними рядами невідомих

символів. Знаки були стрункими й рівними, немов витиснені велетен¬ським пресом.

Ґрем і Сатомі схилились над фотокарткою.

— Ти знаєш, що це? — Мулата здивувала реакція Сьоми.

— Ці символи не схожі на жодні з бачених мною. — Росіянин сти¬шив голос до півшепоту, але не зміг позбавитися схвильованого трем¬тіння. — Якщо Ґуннар мав рацію, то в руїнах, які ми намагалися від¬шукати, є зразки писемності якогось древнього народу. — Сьома обвів поглядом товаришів. Його очі металися. — Єдиної писемності на всю Південну Америку!

Американець спочатку нічого не відповів, забрав фотографію, по¬крутив у руках, підніс до очей:

— Ніби справжня...

Семен повернувся до листа.

— Хто буде читати? — спитав він, розгортаючи списаний аркуш.

— У мене акцент, — замахав руками Лео.

Не було у нього ніякого акценту. Вже давно не було. Втім, україи цю страшенно не хотілося зачитувати вголос послання Ґуннара, хло пець немов відчував, що вимовлятиме слова людини, котра вже кілі, ка місяців спочиває у землі.

— Читай уже, — сказав Ґрем, штовхнувши Сьому ліктем.

Сьома поправив окуляри і, досі під враженням побаченого на фо¬тографії (Ґуннар знав, що слати, щоб зацікавити хлопців), затягнук анемічним голосом:

— Лео... Симеоне... Я вас вітаю... Якщо ви читаєте цього листа...

— Бляха, перестань! — форкнув американець. — Ти гугнявиш, наче диктор у передачі про паранормальні явища. Попустися трохи, Семе. Швидше за все, у листі банальне напутнє привітання. — Він вирвав аркуш із рук росіянина: — Дай сюди!

І став читати яскравішим голосом, більш підхожим до того настрою, з яким писався лист:

Лео! Симеоне! ,

Я вас вітаю! Якщо ви читаєте цього листа, значить, ви ргаки відважилися. Значить, ви послухали старого маляра, плюнули на все і погналися за справжньою пригодою. Це добре. Принаймні цс точно краще, ніж гаяти час серед затоптаних туристами ар хеологічних сайтів на Юкйтані чи в Єгипті.

Мені трохи дивно писати листа. Справжнього, не електрон ного листа, де не можна повернутися на рядок вище й од

ним натиском відредагувати написане. Хех. За останні роки навіть я, старий шкарбун, відвик від ручки і паперу. Проте я мушу...

Можливо, цей лист читає тільки один із вас. Байдуже. Я все і одно звертатимусь до вас обох, як тоді, у майстерні на Остер- мальмі весною 2012-го. Ви ж пам ‘ятаєте? Можливо, вам уже під шістдесят. Цебто ви надумали пода¬тися в Перу, коли нічого цікавішого в житті не лишилося. 1 це а біса погано, оскільки шлях попереду непростий. Але навіть якщо ви два старигані, у яких від ложки гострого соусу чилі на ранок випадає пряма кишка (як-от у мене сьогодні вранці — пардон) і які підриваються по двадцять разів за ніч, щоб ви- пісяти кілька крапель рідкого скла, я все одно закликаю вас не підступати. Якщо ви пришкандибали до Сандерса самі, зна¬чить, зможете піти й далі. Ні, ви мусите піти далі. Ви муси¬те знайти Паїтіті... Точніше, переконатися в його існуванні. По відшукали Твердиню задовго до вас.

Безперечно, вас цікавить, із якою метою я вислав листа на ттередження. Мушу дещо уточнити по карті, яку дав вам Стокгольмі, перед тим як ви заглибитесь у сельву...

Ну не йо... — вилаявся Левко. — Він би ще після повернення нам їді сказав.

— Не перебивай, — втрутився Сьома. — Ґуннар не при ділах, ста¬рші наголошував, що ми повинні зупинитись у Тора перед тим, як іти Н метрі, самі винні, що не послухали, ш*— Але для чого було тицяти нам неправильну карту?

Семен відмахнувся і кивнув Ґрему:

— Читай.

Перед тим як ви заглибитесь у сельву. Кам ’яний тракт, що тяг- ШНіїчся від Лоуер-Вінкер-Лейк, обходить Розколину Черепів і ні- Оіііц веде до Паїтіті, насправді є тупиковим. Дорога впирається

в розколину й обривається. Далі за Розколиною — найбільш не- И/юхідні хащі з тих, що мені довелось бачити в житті. Порівня¬но .і ними решта території Мадре-де-Діос нагадує Кунгстрад- іч/чіі’н’. Колись давно ті, хто населяв Твердиню, влаштовували и тим у глухому куті засідки для ворогів. Ви можете зазирнути

1. Штучно насаджений прогулянковий парку центральній частині Стокгольма.

туди (це займе день), але я радив би утриматись — тільки згаєте час. Крім укритих цвіллю і сточених червами черепів, там нічого немає...

(«Та що ви кажете», — промайнуло в голові Левка.)

До Паїтіті веде інша дорога, що починається просто посеред джунглів, і проходить південніше від шляху на Розколину Че¬репів. Якийсь час дороги йдуть паралельно, але друга сягас глибше в нетрі. Вона обривається в сельві за десять кіломе¬трів від Паїтіті. До місця, де починається південна кам’яниця, веде непомітна стежка. Стежина відгалужується від північ¬ного шляху приблизно на його середині. Вам доведеться пому¬читись, поки знайдете її, бо майже напевно вона заросли й стала геть непомітною. Якщо ж не вдасться відшукати, звертайте на південь неподалік Розколини і рубайтесь на впростець крізь сельву, поки не наштовхнетесь на південнії дорогу. Так вийде довше, але промахнутись не зможете.

Після того як південна кам’яниця обірветься, йдіть стро¬го на захід —джунглі там не дуже густі, — і протягом дня ви дійдете до руїн. Для наочності надсилаю оновлені/ версію карти, а також фотографію, котра підкріпить ва ше бажання податись на пошуки, якщо раптом воно підупч ло після того, як ви вперше побачили ліси довкола Пуерто Мальдонадо.

Ще дещо...

По дорозі навкруг вас можуть коїтись дивні речі. Іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси. Ви будете бачити те, чого насправді немає. Такі вже особливості тих земель: у тій час тині Мадре-де-Діос нерідко трапляються тумани, настільки щільні, що викривляють не тільки візуальні образи, а й звуки, котрих у тропічному лісі завжди достатньо. Нічого не бійтс ся — просто не звертайте уваги, хай що діятиметься довко ла. Запам ‘ятайте: всі речі мають пояснення. Хай що вам вчи жатиметься, осмислюйте побачене раціонально. Ніяких думи, демонів і привидів. Ніякої містики.

Мабуть, вас також цікавить, чому я з самого початку т1 розказав про другу дорогу і чому сам не рвусь до Мадре-<)с Діос. Я занадто старий, а на все інше... є причини... багато всіляких причин... Повірте, я не мав на думці ошукувати чи

збивати вас з пантелику. Все, чого я хотів, — це бути пев¬ним, що карта і — найголовніше — моя історія не потра¬пить до поганих рук.

На цьому все.

Бережіть себеІ

І нехай удача буде з вами до кінця.\

Щиро ваш Ґуннар Іверс 17 березня 2012 Стокгольм

Левко з Семеном перезирнулись.

— Оце так пояснив, — скептично відзначив Ян. — «Ви мусите І знайти Паїтіті...», «на на все інше є причини...», бла-бла-бла. Ти ма- I ла рацію, дідок стрьомний.

— Ти теж вважаєш, що швед їздить нам по вухах? — Ґрем відклав І аркуш.

—- Ще й як, — підтакнув чех.

Українець і росіянин продовжували витріщатись один на одного, паче грали в гру «Хто кого передивиться».

— А я так не вважаю, — повільно промовив Левко.

— І чому це? — Ян саркастично скривив рота.

— Тому що Розколина Черепів, Голова Папуги, Аппер-Вінкер- I .Лейк, Лоуер-Вінкер-Лейк і мощена дорога існують, причому саме

у тих місцях, про які писав Гуннар. Швед не брехав, і я не бачу при- I чин, чому йому брехати зараз.

— Не забудь про фотку. — Грем торкнувся фотографії.

Левко мав рацію...

- Думаєш, це вона? — смикнув бровою Сьома, так і не відвівши Очей від лиця Лео.

Українець мигцем збагнув, про що йдеться.

— Я впевнений, — рубонув він.

— Ви про що? —• нашорошився Ян.

— Стежка, про яку сказано в листі, існує, — пояснив Семен. — Ми її бачили.

- Чому я вперше про неї чую? — з відтінком обурення прискіпав¬ся американець.

Бо ми не думали, що це важливо. — Сховавши очі, Сьома злукавив— Я гадав, то звіряча стежка.

Друзі примовкли. Розмова велась англійською, і Тор усе розумів. Норвежець слухав хлопців зі значно більшою цікавістю, ніж Належало б

відлюднику, уважно вивчав їхні лиця, проте ні Левко, ні Ян, ні Ґрем цього не помічали.

— Що значить «ніякої містики»? — вклинилась у розмову Сато- мі, пробігши очима послання Ґуннара.

Хлопці всі разом втупили погляди в дівчину.

— Мабуть, південна дорога тягнеться реально далеко в сельву, проходить неймовірно дрімучі нетрі. Підчас походу люди виснажують¬ся, от їм і ввижаються дурниці, — спробував пояснити росіянин.

«Як, наприклад, той чувак, що стежив за нами зі стіни Розколини Черепів, — подумав Левко. — Е, ні, Сьома, я не був виснажений...»

— Дурниці зараз говориш ти, Семене, — палко заперечила дівчи-на, тіпнувши перед носом росіянина розгорнутим листом. — «Іноді здаватиметься, що чуєте голоси... будете бачити те, чого насправді не¬має» — такі речі так просто не пишуть! У тих нетрищах щось є, і... — Японка зробила паузу, оббігши поглядом хлопців: — Невже ви не ро¬зумієте? Ґуннар не застерігає, він лиш натякає, при цьому не кажучи всієї правди, бо боїться нас налякати.

— Це не має значення, — м’яко обірвав її Грем. — Ми все одно повертаємось.

— Якого числа у нас зворотній літак? — задумливо пом’явши не-голене підборіддя, спитав Левко.

Сьома при цьому здригнувся: бульбашки ущипливої радості по-пливли під шкірою по спині. Левко читав його думки.

— Ні-ні-ні-ні-ні, — насупився мулат. — Ти що це задумав, бадді?

— 24 серпня, — не слухаючи американця, відповів Сьома.

— День у Лімі, день на дорогу до Куско, три дні на спуск назад по Ріо-де-лас-П’єдрас, — перераховував українець, загинаючи палі, ці. — У нас є час до 18—19 серпня. Два тижні від сьогодні. Можемо спробувати, якщо завтра зранку рвонемо назаддо Голови Папуги.

— А як же Ян? — пручався Ґрем.

— Поїде в Пуерто-Мальдонадо без нас, — висунув пропозицію українець. — Ти ж не проти? — Чех знизав плечима. — Гадаю, Тор із радістю його підкине. — Левко глипнув на норвежця. — Він може1 поїхати просто зараз і ввечері вже спати у нормальному ліжку.

Тор Сандерс повільно кивнув, підтверджуючи, що доправить чеха в столицю регіону (але при цьому обличчя старого зберігало дивний вираз — думав він явно не про дорогу до Пуерто-Мальдонадо).

— Ти досі віриш, що Паїтіті існує? Що це не вигадка? — не вга вав Ґрем.

Після слова «Паїтіті» Сьома кинув швидкий погляд на Тора. Ста- I рий, роздувши ніздрі, пожирав американця очима. Сьома готовий був І битись об заклад на піврічну стипендію, що Тор знає, про що йдеться, В а також знає щось таке, що їм невідомо, але навряд чи скаже, коли його запитають. їм не слід розмовляти про такі речі перед сторонніми. І Точніше, перед тими, хто здавна живе в цих краях, бо «сторонніми» В в даному випадку був він сам і його друзі.

— А що змінилося за тиждень, янкі? По-моєму, ми виявили до- щстатньо, щоб повірити в розповіді Гуннара. Питання не втому, чи ві- В рю я в Твердиню. Особисто я переконаний, що руїни існують, також В я не маю сумнівів, що описана Іверсом дорога виведе до них. Питання в тому, чи віримо ми вчотирьох, — Яна він більше не врахову- | вав, — що ці руїни варті того, аби лізти за ними в місця, де «навкруг

нас можуть коїтись дивні речі».

— Ми маємо порадитись, — відчеканив Семен, недвозначно по- В косившись у бік Тора.

Грем невдоволено зітхнув, спідлоба зиркнув на Сатомі, гадаючи, чи стане вона на його бік, і хлопці з дівчиною повернулись до крісел у цен- В трі кімнати.

Тор дістав із шухляди ключі.

— Як завершите, я покажу вам апартаменти. — І знову затримав І погляддовше, ніж того вимагали правила гостинності. — І якщо хтось 1 із вас збирається в Пуерто-Мальдонадо, то хай поквапиться — за І чверть години я виїжджаю.

LIII

Після нетривалого обговорення рішення повернутись у Мадре-де- [ Діос і спробувати знайти південний тракт прийняли одностайно: чоти-ри голоси «за», нуль — «проти», Ян не голосував.

В основному за другу спробу агітував Семен. Хлопець підкреслив, що з дорогою вони знайомі, а значить, пройдуть її швидше, крім то-го, як зазначав Левко, у них достатньо часу, і головне — вони не настільки втомилися, щоб відступати. Проти повернення в ліс ви-словлювався Ґрем, але ніяких змістовних аргументів, окрім власно-го небажання лізти в джунглі, мулат не навів. Коли дійшло до голо-сування, американець розраховував, що Сатомі пристане на його сторону і за рахунку 2:2 йому вдасться відмовити друзів від примхли- иої ідеї шукати Паїтіті. Проте японка несподівано підняла руку, ко¬ли Сьома спитав: «Хто за те, щоб продовжити експедицію і піти назад

у ліси?-ж — і мулату нічого не лишалось, як докласти своє вимучене «за» до решти (Ґрем не хотів, щоб Сатомі подумала, що він спасу¬вав чи злякався).

Сатомі, як це часто трапляється у дівчат, не змогла б пояснити мо¬тиви свого рішення. Так, вона була дівчиною, і перспектива пертись назад у глушину, де вони ледве не втратили Яна, через якийсь лист і фотографію з незрозумілими закарлюками їй недуже імпонувала, од¬нак в останній момент щось забурувало в її голівці, і дівчина виріши¬ла піддатись химерному імпульсу. Можливо, вона досі прагнула до¬вести хлопцям, що вони недарма взяли її з собою. Можливо, вона несвідомо хотіла показати Левку, що він втратив, не захотівши зустрі¬чатися з нею (Сатомі вважала, що недостатня наполегливість при за¬лицянні пояснювалася не невпевненістю й комплексами українця, а її ефемерними недоліками, думала, що Лео просто не схотів її добива¬тися; показна байдужість Левка, особливо після того, як він почав під¬озрювати про упадання Ґрема, ранила її). Хай там як, Сатомі спершу бовкнула, а потім подумала, а коли додумалася, що втнула дурницю, міняти щось було пізно — голосування завершилося, Сьома офіцій¬но оголосив результати.

4:0 — рішення прийнято — і четверо друзів повертаються на до¬рогу, щоб увібгатися ще глибше в дикі нетрі і таки піймати легенду за хвоста, щоб розшукати руїни, чий привид після попередньої невдачі несподівано повернувся на їхній горизонт.

LIV

В серпня 2012 року. 16:41 [UTС-5)

Хатина Тора Сандерса

Лео і Сьома підійшли до норвежця, який пакував невелику наплічну сумку біля дверей вітальні. Почувши кроки, чоловік випростався.

Ви збираєтеся повертатись, Щ радше Ствердив, ніж спитав Тор,

промацавши очима лиця хлопців.

— Так, — підтвердив Сьома.

Ґрем, який сидів, заклавши ліву ногу на коліно, не стримався і ввіг нав сердитий погляду спину росіянина. Ян Фцуіер, тягнучи свій на¬плічник по підлозі, чалапав у напрямку Тора і хлопців.

— Не наситилися ще... — скорчив усмішку Тор Сандерс. А тоді знизав плечима і, не стишуючи голосу, додав: — Йолопи...

— Я поважаю вашу думку, Торе, але вона мені нецікава, — жор стко парирував Семен.

— Ет, байдуже, — прокректав у відповідь старий, ховаючи за за¬розумілою гримасою власне здивування. Ці двоє слов’ян виявилися першими урвиголовами на його пам’яті, котрі добровільно поверта¬лися у нетрища Мадре-де-Діос.

Розчинивши двері, Тор пропустив уперед Яна. Затримався, пова¬жався, озирнувся через плече і зрештою промовив: j — Я радив би вам, хлопці, двічі подумати перед тим, як пертися на-рад у selva negro. Але якщо ви все ж таки не передумаєте, не зава¬дило б оновити реманент.

Погляди приятелів зійшлись на купі розкислих від вогкості, подер¬тих колючками і наполовину згризених мурахами рюкзаків. Тор мав рацію: після наскоку вогненних мурах третина спорядження стала не¬придатною, шкіра на бутсах розлазилася, мов туалетний папір, а біль¬шість одягу нагадувала вогкі марлі.

і Левко і Семен напівголоса перекинулись кількома словами. Лео розкрив рота, збираючися сказати, та Сандерс випередив його:

— Я можу купити все необхідне. Тобто все, що зможу знайти в Пуерто-Мальдонадо. Завтра до обіду спорядження буде тут.

— Ми самі хотіли про це попросити, але... у нас майже не лишило¬ся готівки. Лише картки. — Левко безпорадно розвів руками.

— Нехай хтось поїде зі мною. В Пуерто є відділення «Banco de la Nncion»2. Якщо поталанить, у банкоматі може виявитися кількасот нуебо-солів.

— Я поїду, — не чекаючи, визвалась Сатомі. і — Тобі не можна самій, — повернув голову Левко.

— Я поїду з нею, — докинув американець, для підтвердження сво- I* намірів зробивши кроку напрямку дверей.

Левко застиг ні в сих ні в тих. Насумрився. Він волів би поїхати за¬мить Ґрема.

— Нехай їдуть, — втрутився Сьома, поглядом спиняючи Левка від ні-иродуманих дій. Повернувшись так, щоб його бачив лише українець,

СЬома прошепотів: — Є розмова.

Тоді вирішуйте, що маєте купити, і в дорогу, — переступивши Пиріг, доказав Тор.

Хлопці й дівчина швидко обговорили, що слід докупити: один на- м»’Г, два спальники, три пари похідного взуття, розпалювачі для вог- HIIIIU1 й деякі інші, менш важливі елементи екіпіровки.

1 Чорна сельва (ісп.).

2. Національний банк Перу.

Вийшовши на подвір’я і побачивши припнуту біля причалу, місця¬ми заляпану іржею плоскодонку, Левко спохватився.

— Домовся з човнярем, — сказав він Сатомі (на Грема намагав-ся не дивитись). Можна було попросити човен у Тора, але його плав- засіб не викликав довіри. Вчотирьох вони його потоплять на раз-два, навіть не допливши до середини річки.

— З Атаучі?

— Так. Можна й з ним.

— На коли?

— Затягувати не варто. Нехай завтра зранку піджене човен до причалу коло халупи Сандерса. Щойно повернетесь, відпливемо, добре?

Дівчина була не в захваті від того, що попливе в нетрища не ви спавшись, але заперечувати не стала.

— Гаразд, — кивнула японка. — Щось іще?

Сьома метнувся назад до хатини і повернувся із записником у ру ках. Видерши аркуш, він написав на ньому електронну адресу й пері’ дав його Сатомі:

— Це мейл моїх батьків. Напиши, що з нами все гаразд і що па ступного разу вийдемо на зв’язок десь за два тижні.

— О’кей, Семе.

— Я залишаю генератор увімкненим, — озвався Тор Сандерс. Заряджайте камери і що там іще у вас із техніки. Душ за будинком, ту алету кущах. Якщо маєте продукти, можете скористатися плитою кухня на першому поверсі, відразу за вітальнею.

Прощаючись, Ян простягнув Левку руку:

— Бувай, друже, і... не ображайся, що зіпсував вам усе...

— Це ти мені пробач. — Українець почувався дивно, адже, яким не Ян, вони ніколи не зазирнули б до хатини Сандерса і не дізналися П про послання Ґуннара.

— Все добре.

— Ти зразу в Ліму чи зависнеш у Куско?

Чех невесело всміхнувся:

— Одному сумно. Шурую напряму в Ліму і спробую поміняти ким ток, щоб вилетіти якнайшвидше. Якщо не вдасться, куплю на НЙГІ ближчий рейс.

— Зрозуміло. Тоді гарної дороги. Не хворій!

— Дякую! А тобі... — Очі Фідлера потьмяніли. — Бажаю розшу кати цю гниду.

Левко сяйнув короткою, мов виблиск сонячного зайчика, усмішке їм і

Підійшов Семен, хлопці по черзі обнялись. Тор Сандерс завів дви¬гун старезного «Jeep Cherokee», сигналізуючи, що час рушати.

— Давайте сфоткаємося, — запропонував Ґрем, — усі разом. Зні- шете нас. Торе?

Не глушачи мотор, Сандерс вийшов із машини і зашкарублими пальцями взяв камеру з рук японки. Хлопці й дівчина стали пліч-о- Інліч і обнялись. Зліва Сьома, за ним — Ґрем, обоє посміхаються. |В центрі — Сатомі, зосереджено тупиться у вічко фотоапарата. Заді- Івчиною стоїть Ян, не сфокусований, майже розгублений, думками він Ьалеко за межами сельви, він бачить себе в чистій сухій кімнаті з кон¬диціонером над головою і головне — в кліматичній зоні, в якій від спе¬ки піт не ллється з усіх бісових пор твого тіла, так, наче ти підгузок,

І який не міняли цілий день. Справа прилаштувався Левко. Українець хмуриться, думаючи про те, що мав би зреагувати першим і поїхати І японкою замість Ґрема. Тор Сандерс зробив два знімки і віддав «№коп» Семену.

Поставивши всі телефони, навігатор та акумулятор від «Nicona» за¬ряджатися, Левко засів за ноутбук Семена і спостерігав, як копіюють¬ся на жорсткий диск зроблені за останній тиждень знімки. Процес ішов повільно: чи то БО-картка у Сатомі була старою, чи то Семенів нет- йук ледве дихав від спеки.

і Обкрутившись рушником, Сьома зайшов до вітальні. Щойно з душу.

— Як вода? — не піднімаючи голови, спитав українець.

- Чудова! Там чорна бочка з північного боку будинку, за день нагріло добряче. Хоча за такої погоди я був би не проти крижаного душу.

То лізь у річку, Пф-ф. Думаєш, там набагато холодніше?

Росіянин підтягнув плетене крісло і всівся біля Левка,

Ну як фотки?

Українець знизав плечима:

Ще не переглядав, копіюється поки.

Добре. — Семен зітхнув і, дивлячись убік, притишено спитав Ти реально хочеш туди пертись?

Левко скинув голову, але не зміг відшукати очі товариша: Семен відвернув лице, наче розмовляв із кимось іншим. «І це питає людина,

котра півгодини тому вмовляла Ґрема й Сатомі, доводячи, що вони скусають лікті від жалю, якщо не скористаються шансом і не виру¬шать на пошуки Твердині?» Хлопець замислився. Згадав обличчя над Розколиною, сон, після якого щезла карта, знайдені гільзи. Зрештою коротко, але невпевнено відповів:

— Хочу.

— Ти завагався, — зауважив Сьома.

— Який ви спостережливий, Шерлоку!.. А ти не вагаєшся?

— Пам’ятаєш ту стежку, правда? — різко, наче спортивний болід, змінив тему Семен.

Левко не відповідав і не кивав (росіянин усе одно не бачив — йо¬го очі досі блукали по дальній стіні), та й питання було риторичним – за мить Сьома продовжив:

— Як гадаєш, чия вона?

Відчуваючи, що запитання не таке просте, як здається, українець обережно відповів:

— Ну, ти ж казав, що її, певно, проклали дикі свині.

Семен витягнув губи і підняв внутрішні краї брів надпереніссям. Він завжди робив таке обличчя, збираючись виголосити очевидні речі, які він не виголошував бозна-скільки часу, щоб остаточно переконатися, що ніхто до них самотужки не додумався і, відповідно, всі навкруг повні ідіоти. Сьома нахилився, зазирнув просто в очі Левку і проказав:

— А де ти, Лео, бачив свиней півтора метра зростом?

Несподівано до Левка дійшло, що він справді ідіот.

— Ти хочеш сказати...

— У джунглях немає тварин, які робили б такі проходи. Це алої h но. Безглуздо. Таку стежку треба постійно підтримувати. — Мок|і(і після душу голова повернулась у попереднє положення. — Вона ми же бути потрібного тільки для нас — прямоходячих приматів.

— Гм... — відреагував Левко.

— От і я кажу — гм.

Копіювання фотографій завершилось.

— Перекинь собі на флешку, — порадив Семен, показавши п;і.пь цем на нетбук. — Хай буде. А то раптом мій апарат у воду шубоиоіЦ чи щось таке.

Зауваження мало сенс. Сатомі звільнить картку, щоб вмісти і и ній ві знімки, тож, поки вони мають доступ до електроенергії, слід СКОІІІІ ювати фотографії на якомога більше носіїв.

Українець підвівся, пройшов кілька кроків до кучугури рюкимн, які, полінувавшись, вони вирішили не заносити на другий поверх

усе одно завтра зранку зносити назад), і витяг зі спеціальної кишеньки ірозсувну флешку «Kingston» у формі запальнички. Покопавшись, хлопець дістав з бокової кишені ще дещо і повернувся за стіл.

Вставив флешку в USB-порт на нетбуці і, дочекавшись відкриття »спеціального вікна, перетягнув у нього папку з фотографіями. Пере- Ізапис на «Kingston» відбувався чи не втричі швидше, ніж копіюван¬ня з SD-картки, що стояла в фотоапараті. І тільки після того Левко виклав на стіл поруч із нетбуком п’ять ав¬томатних гільз. — Що це? — звів брову Семен.

— Гільзи відАК-74.

— І?

— Я знайшов їх у траві обабіч кам’яної кладки неподалік Розколи¬ни Черепів. — Про побачену людину українець вирішив поки що амовчати. — Там були ще. Багато,

— А, — якось розчаровано видав Сьома, взяв одну з гільз і покру¬тив її, короткозоро щурячись. — Що думаєш? — по-змовницьки притишивши голос, мовив Ловко.

Росіянин потішно нахмурився: в — Ти зіпсував мій сюрприз.

— Який іще сюрприз?

— 3 біса великий сюрприз, Лео. Сьома нахилився, підтягнув до крісла наплічник і витяг із кишені шинковий мішечок, у якому зазвичай возив окуляри. Тільки зараз у НЬОму були не окуляри. Розтягнувши шворку, він висипав на стіл зо тім десятки людських зубів.

— Що за? — Від несподіванки Левко схопився руками за бильця І НІЛ рину в від друга. Очі покруглішали. — Бляха-муха, Сьома, це те, щи и думаю?— Ага, — апатично підтвердив Семен, так, наче щойно розсипав Ці іуби, а фішки для гри в нарди.

Розтуди твою маму, ти забрав з собою зуби з Розколини Черепів?!!!

- Як бачиш, не всі, але — так, це зуби зі Skull’s Crevice.

Там були лише кутні. Жодного різця чи переднього зуба.

Ти ненормальний! Це тебе в Сибіру навчили? їх в Омську замість перлів носять, так?

Це не сувеніри, Лео. Візьми їх і роздивись.

Пішов на хер, чувак! Ти хворий !

— Я сказав: візьми їх, — наполіг Сьома.

Пересиливши відразу, Левко згріб кілька зубів на долоню і... оте¬терів.

— Ну що, побачив? — зронив росіянин.

— Пломби... — прошепотів Левко. — Чорт забирай, тут усюди пломби.

— Насмілюсь зауважити, Лео, сучасні пломби. — Росіянин за¬брав лише запломбовані зуби.

— І що це означає, чувак? — Задерев’янілий язик насилу про¬штовхував слова крізь губи. «Чи означає це, що засідки в Розколині робили не лише ті, хто населяв Паїтіті, а й ті, хто його... населяє? »

— Я не знаю, Лео... — Сьома відкинувся на спинку крісла і виста¬вив худі ноги. — Не знаю... — Насичена вогкістю атмосфера відмов¬лялася сушити шкіру — краплини вологи досі блищали на його гру¬дях і руках.

Левко зненацька усвідомив, що вони самі у ветхому двоповерхово му котеджі посеред здичілих джунглів, за тридцять кілометрів від ня її ‘ ближчого житла, без жодного транспортного засобу, який міг би їх ;ю цього житла доставити. А ще він подумав, що коли Сьома надумає по-вторити своє найперше запитання, те, з якого почалася розмова, – чи справді він хоче знов попертись у Мадре-де-Діос? — відповіли цього разу буде іншою.

Проте Сьома нічого не сказав.

LVI

6 серпня 2012 року. 08:57 UTC-5)

Хатина Тора Сандерса

Хлопці одночасно почули наближення моторки і вибігли на причал (Левко з зубною щіткою за щокою і рушником, що після джунглів нагадував ганчірку для підлоги, на плечі, а Сьома взагалі невмиваний) Проржавіла плоскодонка стояла на місці — розкотисте гудіння нал ходило з півдня. Якийсь човен (судячи з сили звуку, на максимальнії! швидкості) плив до хатини Тора.

Погода була кепською: накрапав дощ, розмазані хмари затягували небо, правда, спека не дошкуляла.

Невдовзі моторка випірнула з-за вигину річки, і хлопці від злину вання пороззявляли роти (українець ледь не впустив щітку в річку) Вони очікували побачити що завгодно, але тільки не Ґрема й Сатомі на темно-синьому надувному човні із закріпленими вздовж бортів мг

італо-пластиковими веслами і підвісним мотором. Сатомі сиділа на.пе¬редній лавці І махала друзям руками, Грем тримав праву руку на руч- іці керування підвісним двигуном і вів човен до дерев’яної пристані.

Коли моторка підпливла достатньо близько, щоб її можна було чу- : ти, Сатомі гукнула:

— Чого стоїте, лежебоки? Тягніть на причал манатки, через три [хвилини вирушаємо! — І голосно розсміялась. За хвилину тупий ніс надувного човна м’яко ткнувся в одну з опор ’причалу. — Що це таке? — синхронно спитали Лео і Сьома. Японка аж сяяла: — Це надувний човен «

BRIG

ВЗ10» із підвісним мотором «Tohatsu». І Грем також щасливо всміхався. — Де ви його взяли? — Левко вражено водив очима по плавучо¬му засобу. Моторка була в непоганому стані, особливо зважаючи на те, в якій глушині її роздобули. — Човен практично новий.

— Та-а-ак! — задоволено проворкотала Сатомі, а тоді, задерши носик, випалила: — Я його купила.

— Купила? — вирячився Сьома. —.На дідька? — спохмурнів Левко. — Атаучі відмовився везти нас.

— Навідріз, — підтакнув американець, і Левко з Семеном перезирнулись.

— Довелося на ходу вигадувати інші варіанти. Ми знайшли іншо- Го човняра з оцим. — Дівчина провела долонею по тугому прогумо- и.июму боку. — Але бідолаха, коли дізнався, що треба підніматися ви¬щі* від Проґресо, повівся, як Атаучі: ледь не знепритомнів і дав задній ЛІД. Ми з Ґремом старались, як могли, згвинтили ціну до небес, але мпчігуенга відмовлявся. Тоді я запропонувала продати човен разом Я мотором і двома каністрами. Поторгувавшись, індіанець погодив- і’и — Японка вкотре показала зубки. — У мене не було вибору. — А очі так і промовляли: «А ви ще сумнівалися, чи брати мене. Що б ви |й|шз робили, розумники?» і Лео і Сьома виглядали сконфуженими.

- Скільки тобі обійшлося... — Сьома оглянув човен, зауваживши ии шсмальцьовані каністри, вкладені під другою лавою, новий намет, І’ІІІІЛЬНИКИ і кілька пакунків із покупками, — ...оце все щастя?

Ну, новий човен коштує тисячу двісті баксів, я дивилась в Інтернеті додайте ще десь п’ятсот на підвісний мотор і сто на каністри

— Дівчина витримала паузу і доказала: — А я взяла все за тисячу! — Вона дзвінко засміялася. — Вигребли всю готівку в «Banco de la Nacion».

Левко присвиснув. Поміж них існувала домовленість: усі неособисті витрати діляться порівну. Оскільки їх тепер стало четверо, кожному до¬ведеться викласти двісті п’ятдесят доларів за останнє придбання (це що не беручи до уваги грошей за взуття, спальники та інше споряджен¬ня), що катастрофічно перекошує бюджет поїздки. Особливо для Левка. У нього цих зайвих двох з половиною сотень просто не було.

— Це було... е... трохи необдумано, — потупившися, сказан українець.

Сатомі вискочила на причал.

— По-перше, дозволь спитати, чи ти бачиш інший вихід із ситуа¬ції? Не думаю. — Дівчина пальцями стерла рештки зубної пасти з нижньої губи українця. — А по-друге, не переймайся, Лео. Це мій вам подарунок.

— Так не можна, — забуркотів Семен. — Це великі гроші.

— Вони все одно не мої, а батькові. — Вона нахмурилась і вгіср ла руки в боки. — Та що з вами таке? Ви хочете до Паїтіті чи ні?

Левко з Семеном вдруге перезирнулися. Хороше запитання.

Не чекаючи відповіді, Сатомі правила далі:

— Щоб ви не терзалися, зробимо так: після повернення продамо човен, якщо він стане дешевше, різницю розділимо порівну, сумніші юся, що там вийде більше тридцяти баксів на людину. Згода?

— А якщо не продамо? — блиснув очима Левко.

Японка відмахнулась:

— Значить, затопимо під Пуерто-Мальдонадо в пам’ять про нашу велику подорож.

Вона по черзі обняла Сьому й Левка, поцілувала обох у щоки і ді ловито закрокувала до хатини. Українець вставив до рота підсохлу .іуп ну щітку, пожував ворсинки, насторожено глипнув на Сьому і попри мував слідом за дівчиною — збиратися.

— А де Тор? — спитав Семен у Ґрема.

— Має приїхати в обід. Він допоміг нам учора скупитися, порско мендував непогану нічліжку, а потім напився до чортиків у барі. 1 ро ші за вас двох ми йому залишили, можеш не перейматися.

— Добре, дякую.

— Допомогти з речами?

— Не треба. Будь у човні, ми самі впораємося. — Росіянин put вернувся, але, ступивши два кроки, обернувся назад і спитав: — А пін конкретно сказав Атаучі?

Американець зморщив лоба, пригадуючи:

— Насамперед він злякався, і то дуже сильно, наче побачив мер¬ців. Руки тремтіли так, що втримати нічого не міг. Він реально не міг повірити, що ми повернулися. Коли я сказав, що ми вирішили вдруге полізти в нетрі і нам потрібні його послуги, Атаучі замотав головою і сказав: «Не піду».

— І все?

— Не все... Потім він зробив отак, — Грем постукав пальцем по скроні, — сказавши, що ті місця, куди ми йдемо, кишать демонами, які роблять дивні речі з людськими головами. І вдруге вони нас не ви¬пустять.

Мвдре-де-Діос. Друге наближення

LVII

6 серпня 2012 року. 15:51 [UTC-5]

Річка Такутіамаку

176 км вгору за течією від Пуерто-Мальдонадо

— Що шукаєш? — надриваючи горлянку, поцікавився Лео.

Останні півгодини Сьома щось прискіпливо видивлявся на право¬му березі Ріо-де-лас-П’єдрас, час від часу звіряючись то з GPS- навігатором, то з припасеною ще у Стокгольмі і до цього часу геть рол лізлою картою.

Росіянин відповів, але Левко не розібрав ні слова. Після семи з лишком годин поряд із «Tohatsu», який працював майже безперерп но, вони всі нівроку так оглухли.

Левко і Сьома сиділи на носі човна, Грем кермував, а Сатомі, ро* зіславши на пласкому днищі спальник, вклала голову на задню лану й куняла.

— Шукаєш де заночувати? — Українець підсунувся ближче, щоЛ краще чути Семена. — Ще рано.

Сьома зиркнув на товариша.

— Хочеш до смеркання дістатись Голови? — Хлопці підрізали важковимовне Parrot’s Head. Cliff до «Голова Папуги» чи вже зовсім короткої версії — «Голова».

Українець, опустивши долоню в потік води за бортом, смикнув шю чима.

— Не вийде, — заперечив Сьома, — у темряві проскочимо при току.

Двоциліндровий «Tohatsu» працював надійно, але його потужно сті (п’ятнадцять кінських сил) вистачало, щоб розігнати човен маком мум до 20 км/год. При такій швидкості вони в кращому разі допливу п. до Голови о першій ночі (і це за умови, що їм на голову впадуть при лади нічного бачення).

— Та все одно рано, — подивився на годинник Левко.

Притримуючись рукою за нагрітий на сонці гумовий борт (дощ ущух іще до полудня), Семен перебрався на корму.

— Давай я покерую, — запропонував Гремові.

Перші три години американець кайфував від руління «BRIG’OM». За останню годину він тричі замислювався над тим, чи не виштовхати мотор за борт. Шум кислотою роз’їв вуха, вібрація, передаючися че¬рез руку на плече, розтрусила нутрощі. Мулат із радістю погодився на пропозицію Семена.

Сьома присів біля «Tohatsu», швидко освоївся з керуванням (у всіх моделях навісних моторів «Tohatsu» лише три передачі: вперед, ней¬траль і реверс) і зменшив газ, одночасно спрямовуючи човен ліво¬руч — до правого берега річки.

«BR1G» помалу сунув уздовж стіни з тропічної рослинності — де¬рев, кущів, повзучих рослин, — що нависала над каламутною водою. Коли траплялися чистини, Сьома спиняв мотор і, притримуючи ручку коліном, продивлявся їх у бінокль. Левко остаточно впевнився, що йо¬го приятель щось вишукує.

О 16:05, востаннє звірившись із навігатором, росіянин повів «BRIG» навпростець до берега.

— Що там? — Левко ненавидів моменти, коли Семен обкутував власні дії сакральною таємничістю, напускав на себе поважнючого ви¬гляду і нікому нічого не пояснював — поки не настане час. Але не спи¬тати не міг.

— Стаємо на ночівлю, — незворушно розтовкмачив Семен.

— То ти на сонці перегрівся чи від шуму в очах потемніло? — по¬цікавився Лео.

— Знайдемо місце, розіб’ємо табір і відпочинемо, — наче й не чув товариша.

— Чувак, ти оглух? Ми тринькаємо час. — Сонце не пройшло й по¬ловини шляху від зеніту до горизонту на заході. — Ми спокійно відмо¬таємо ще півсотні кілометрів, перед тим як ти перестанеш розрізняти, де кода, а де земля, і, я впевнений, знайдемо місце, краще за це.

Перед носом моторного човна росло хаотичне переплетіння гілок І роелин-паразитів, що тільки на вигляд здавалися тонкими і кволи¬ми, а насправді без мачете їх було не розірвати.

Сьома міг пояснити причини свого рішення, але вирішив зіграти нечесно:

Давайте проголосуємо. Хто за те, щоб знайти чистину, поїсти і полежати?

Дві руки в центральній частині човна метнулися вгору. Левко припнув зубами. Сьома переможно посміхнувся:

Навіть якщо я утримаюсь, ми стаємо на нічліг, брате.

Вони заштовхали «BRIG» у мангрові зарості і прив’язали його там. По тому, орудуючи мачете, стали розчищати дорогу до берега.

Коли після десяти хвилин махання здоровенними ножами під нога¬ми все ще хлюпала вода, Ґрем спинився, витер піт рукою і сказав:

— Можна відкликати свій голос?

Семен не зреагував. Смішно вимахуючи ножем, він уперто врубу¬вався у прибережні зарості.

— Семе, я з тобою розмовляю, — підвищив голос мулат. — На біса ми сюди полізли? По дорозі було повно місць, де можна прича¬лити до берега.

Раптово Сьома зник, наче провалився підводу.

— Се’ем? -— насторожено покликав американець.

— Він упав? — визирнула з-за Ґремового плеча Сатомі.

— Сплеску не було, — промовив Левко, витріщаючись туди, до щойно стояв Семен. — Його наче... джунглі наче проковтнули його... Сьо-о-ома!

У кущах заворушилось, і крізь гілля долинув спокійний голос:

— Ідіть сюди, плаксії.

Відхиляючи руками незрізані гілки, Левко, Ґрем і Сатомі заспіши¬ли до того місця, де востаннє бачили росіянина.

Першим крізь зарості пробрався Левко і несподівано усвідомив, що нетрі скінчилися, він стоїть на початку довжелезної просіки, обабіч якої здіймаються високі дерева. Росіянин тупцяв поряд, витираючи хусточ¬кою (сраний інтелігент, механічно зауважив Лео) обличчя.

— Ух ти, — лаконічно виразив здивування українець. — Що це?

— Ти не здогадуєшся?

На початок просіки видерся Ґрем, за ним — Сатомі.

— Злітна смуга? — тихим від невпевненості голосом припустив Левко.

Збивала з пантелику висока, майже по пояс трава, що встеляла розч и ще ну діл я н ку.

— Тобі пора на шоу «Розумник», — підколов Ґрем, роззираю¬чись. — Он літак.

Піддеревами, в іншому кінці посадкової смуги, вткнувщись носом у зарості, стояла біла «Cessna» з червоними смугами на боках і по¬фарбованими у червоне кінчиками крил та рулів висоти.

Семен не відповів, прискіпливо вивчаючи вільну від рослинності смуіу.

Ти навмисно йшов сюди, правда? — спитав Левко.

— Гадаєш, тут є люди? — Українець кивком показав на одномоторний літак за кілька сотень метрів від них.

— Не думаю. Той літак покинутий і, мабуть, давно не літає.

— Тодїщо ми тут робимо?

— Тут бувають люди, — скоса зиркнувши на Грема і Сатомі, Сьо¬ма різко перейшов на російську: — Если вдруг мои запломбированные

. в навороченной парижской клинике зубы окажутся среди тех,

I что мы нашли в Расщелине Черепов, я не хочу, чтобы это сошло им с рук, тем, кто завалил Расщелину черепами. Если вдруг со мной... с нами что-то произойдет, я не хочу, чтобы это прои¬зошло напрасно. Понимаешь? — Семен помарширував уперед, роз¬совуючи траву руками. — Поставите намети, о’кей? — попросив японку й американця, повернувшися до англійської. — А ми з Лео на¬збираємо дров на багаття.

LVIII

Літак, як і казав Сьома, виявився старим. Можливо, він ще міг літа¬ти, але те, що його довго не піднімали в повітря, не викликало сумні¬вів: колеса вгрузли в землю, рулі висоти й елерони кволо обвисали, колись давно сніжно-білий фюзеляж посірів від дощів, заклепки на листах «підтікали» іржею.

Левко обійшов «СЄЗБП’У», обдивившись із усіх боків, поки Сьома, скинувши рюкзак і присівши навпочіпки, дописував послання.

Закінчивши, росіянин простягнув товаришу листок.

— На, читай.

Українець став спиною до сонця і поринув у текст, виведений аку¬ратними, ледь не друкованими буквами.

Сьогодні понеділок, 6 серпня 2012 року, і ми вирушаємо вглиблі- сіи Мадре-де-Діос на пошуки загубленого міста Паїтіті.

Пас четверо, ми маємо карту і вичерпні інструкції, як діста¬тися Твердині, що нібито захована в джунглях на захід від Та- кцшпіману.

Не так важливо, хто ми є, звідки прийшли і де взяли карту, що веде нас крізь сельву. Важливо інше: існує ймовірність, що пиши експедиція з причин, які від нас не залежать, може не по- пі’рнутися з Мадре-де-Діос.

Літак, яким ми плануємо покинути Перу, відлітає з аеропор¬ти Ліми 24 серпня 2012 року. Це означає, що найпізніше 18 серпня

2012-го лш пропливатимемо повз цю злітну смугу, вертаючись до Пуерто-Мальдонадо, і — якщо все буде гаразд — заберемо записку.

А тому:

а) якщо ви читаете це послання і 18 серпня 2012-го не на¬стало, будь ласка, покладіть записку в пакет, переконайтеся, що він герметично закритий, і лишіть там, де знайшли;

б) якщо ви натрапили на це послання після 18 серпня 2012-го, значить, з нами скоїлося лихо і ми не повернулися, відтак ми люб’язно просимо вас повідомити посольства Франції, США, Японії та України про зникнення їх громадян у тропічному лісі.

Усвідомлюючи безмежжя просторів, які займають ліси Мад- ре-де-Діос, ми лишаємо вказівки, де нас шукати:

від цього місця ми продовжуємо шлях на північний захід і піднімаємося по Ріо-де-лас-П’єдрас (Такуатіману) до точки з координатами 11 °42‘47”пд. ш. 70°22Ъ8”зх. д., де завертаємо у праву (наскільки нам відомо, безіменну) притоку; просуваємось угору за течією приблизно на ЗО км до своє¬рідної скелі, що має форму голови папуги, біля неї залишаємо чо¬вен і вирушаємо крізь джунглі на південь; південніше від бескиду Голова Папуги розташовуються два малі озера, відповідно на відстані 5 та 8 км від місця висадки, ми плануємо досягти нижнього (південного) озера, там завер¬нути і далі рухатись виключно на захід, сподіваючися дістатисі> мети нашої експедиції протягом двох-трьох денних переходів.

Наперед вдячні за допомогу, якщо вона, звісно, знадобиться.

Сімеон Б.

Левко Б.

Ґрем К.

Сатомі Х.

06/08/12′

Хмурячись, Левко віддав аркуш Семену.

— Ну що, як тобі? Бачу, незадоволений.

Послання було кострубатим, надміру офіційним і водночас наді о кіношним, якимось сурогатним. Хоча не це турбувало українця.

— Ти справді думаєш, що це потрібно? — Він почувався як люди на, що потрималася за хрест над власною могилою. — Ми наче як са мі накликаємо біду.

Сьома знизав плечима:

— Поховавши, як страуси, голови між ніг, біду ми не відвернемо. Хочеться вірити, що лист не знадобиться, по дорозі назад ми забере¬мо його, посміємось самі над собою і спалимо. Проте я хочу перестра¬хуватися.

— Чому ти не зазначив прізвища?

— Нам невідомо, що за суб’єкти тут вештаються, Лео. Я подумав, якщо ми реально вступимо в якесь гівно і хтось знайде цей лист, пра¬цівникам посольств вистачить імен, щоб нас ідентифікувати. Якщо ж усе буде гаразд, я не хочу, щоб хто-небудь у Мадре-де-Діос знав наші повні імена.

— Логічно. І ще: чому ти не написав про кам’яні дороги? Принай¬мні одна з них точно існує.

Сьома поклав листок перед собою, дістав іще один і почав пере¬кладати повідомлення іспанською. Відірвавшися, пояснив:

— Хто б не знайшов послання, сумніваюся, що він помчить за на¬ми в джунглі, навіть якщо повірить у те, що я написав. Це дорого і не¬безпечно. Найбільше, на що можна сподіватися, — це на те, що за мами пошлють літак, такий, як оцей, типу, на розвідку. Я вказав орі¬єнтири, які легко помітити з повітря: Голова Папуги, Лоуер-Вінкер- Лейк, Аппер-Вінкер-Лейк. Якщо розвідник залетить достатньо дале¬ко на захід, то знайде те, по що ми йдемо, і тоді, можливо, знайде нас. Дорогу вони нізащо не побачать.

Росіянин говорив так, наче точно знав, що лист віднайдуть, тобто що ним доведеться скористатися. Це не подобалося Левкові, хло¬пець іще більше насупився.

Сьома завершив переклад, згорнув обидва листки вчетверо, збоку мпписав жирними друкованими літерами «READ THIS»1, потому вклав йркуші в целофановий пакет і скотчем приклеїв до останньої шибки на праному борті літака. На запиленому темному тлі складений учетверо мипірець відразу кидався в очі... якщо стояти поряд із «Cessna».

— .Думаєш, помітять? — нахилив голову Левко, скептично роз- иішшючнся приклеєний стрічкою пакунок.

В» Той, хто тут уперше, — Семен зиркнув на протилежний крайзліт- інії смуги, де Ґрем і Сатомі витоптували місце для багаття і розпинали Мпмсїм, — навряд. Але той, хто постійно літає, помітить відразу.

t «мер знизав плечима Левко. Не вірилося. Напис «READ THIS» ижшмеи надто маленьким, його вдавалося прочитати, лише порівняв¬шії! »і і краєм крила.

1. Прочитайте це (англ.).

Росіянин сховав ручку в кишеню і накинув на плечі рюкзак.

— А тепер можна й по дрова.

LІХ

Наступного дня (а то був вівторок, 7 серпня) хлопці й дівчина виру¬шили в дорогу до світання. До обіду вони досягли кліфуГолова Папу¬ги і вивантажили спорядження на берег.

Левко дуже поспішав, поводячись так, наче від швидкості руху за¬лежало, чи знайдуть вони Паїтіті, ніби Твердиня (якщо вона існує)

з дня на день могла провалитися крізь землю.

Перед тим як заглиблюватись у ліси, українець наполіг на тому, щоб зробити привал. Виявилося, що мотор «Tohatsu» може працю¬вати в режимі генератора. Пального було більш ніж достатньо на зво¬ротну дорогу, тому хлопці’лишили двигун ввімкненим і підзарядили всі наявні акумулятори. Особливу увагу Левко приділив GPS-навігатору «Garmin GPSmap 78s», сподіваючися, що цього разу він пропрацює довше.

Зарядивши батареї, хлопці зняли «Tohatsu», закріпили його на дні поряд із каністрами, після чого замаскували човен у прибережних за¬ростях. Узявши найнеобхідніше, подалися на південь.

Прорубана три дні тому стежка встигла зарости, проте пагони й лі¬ани були свіжими, неміцними і не затримували просування. О пів на третю Лео, Сьома, Грем і Сатомі вийшли до Аппер-Вінкер-Лейк, верх¬нього озера. Шлях, на який підчас першої спроби Змарнували майже день, цього разу зайняв не більше двох годин. За годину вони дістали¬ся Лоуер-Вінкер-Лейк і, обігнувши його з півночі, вийшли на велику кам’яну дорогу. По тракту можна було рухатися швидше, але, прой¬шовши кілометр із лишком, Сьома й Лео вирішили збавити темп, щоб не прогавити бокову стежину.

Коли перевалило за п’яту і під кронами почали згущуватися тіні, Семен запропонував припинити пошуки й вибрати місце для ночівлі, розуміючи, що у півтемряві тропічного лісу вони точно проморгають путівець.

-— Може, ми вже його прогледіли, — пробурчав Ґрем.

Таке також могло бути. Той факт, що хлопці легко помітили стеж ку минулого разу, не означав, що вони так само просто виявлять її вдруге, адже тоді натрапили на неї ненароком, рухаючись із заходу па СХІД, під Розколини Черепів, а не зі сходу на захід, як зараз (та сама міі’іігик’ і її і і різних напрямків виглядає по-різному).

Українець, який чимчикував першим, спинився, розвернувся і, тримаючися за шлейки наплічника, зиркнув на Семена. Сьома, сьорбнувши води через трубочку, що тягнулася від пляшки, схова¬ної в рюкзаку, смикнув головою, мовчазно запрошуючи Левка гово¬рити. Левко зробив кілька глибоких вдихів і нарешті сказав (росій¬ською):

— Чувак, може, ну його на фіг? — У голові роїлися думки про те, що казав Семен про стежку...

(...де ти, Лео, бачив свиней півтора метра зростом?)

...а також про гільзи, запломбовані зуби і таємничого чоловіка, який, цілком можливо, саме в цей момент стежить за ними крізь при¬ціл автомата Калашникова. А тоді хлопець зненацька усвідомив, що витріщається просто на стежку. І перш ніж Сьома встиг розкрити ро¬та, рука Левка піднялась, а з губ злетіло схвильоване:

— Он вона...

Семен, Грем і Сатомі подивились у той бік, куди він показував. У пе¬реплетінні тонких стовбурів і гілок проступало втиснення, за яким чор¬ніла порожнеча. Прохід був невеликим, людина могла йти по ньому, иіегка пригнувшись і нахиливши голову. Це чимось нагадувало кори¬дор у підводному човні.

Сьома переступив з ноги на ногу:

— То як: стаємо на ніч чи йдемо подивимося, що там?

Темрява стрімко зсідалася, тіні заковтували віддалені об’єкти, але

Левко, пройшовши повз товаришів, пірнув у прохід. Почасти через те, що добре розрізняв навколишні предмети, а почасти — побоюючися іалншатись на мощеному тракті. Після того як зустрівся очима з тим, к ю стежив за ними у Розколині Черепів, Левко не мав бажання но¬чувати на дорозі чи поряд із нею. Це було все одно що розкласти на- міч посеред шестисмугової автостради.

Грем пробурмотав: «Дякую, що поцікавився нашою думкою», — нахилився і шаснув слідом за Левком. Третьою прилаштувалась Са- юмі. Сьома, востаннє зиркнувши на дорогу, що вела до Розколини 1 Іорепів, потупав за японкою. Потривожені рухом, у .повітря здійня¬лись ескадрильї москітів. Через кілька метрів хлопці й дівчина муси¬ли тинятись і оббризкуватись репелентом, та навіть після цього зна- йіініла мошва пхалася в очі, вуха, ніс і рот.

Хижина була занедбаною. Подекуди вони ставали на коліна і по¬шли, у деяких місцях доводилося застосовувати мачете. Протягом фндцяти хвилин друзі віддалилися від кам’яної дороги на кілометр — ж* набагато далі, ніж якби дерлися навпростець крізь нетрі, — і Левко

вирішив ставати табором. Через сотню метрів вони надибали віль¬ну від кущів ділянку поміж двох товстенних бавовняних дерев і ста¬ли облаштовувати нічліг. Місце було не з найкращих, та ліпшого ні¬хто не шукав — на першій стоянці після відходу від Ріо-де-дас-П’єдрас і води, і їжі було достатньо.

Сатомі діставала з рюкзаків усе необхідне, щоб розігріти вечерю. Сьома збирав дрова, а Ґрем возився з наметами. Левко, чекаючи, по¬ки Семен притягне сухих гілок, ввімкнув СРБ-навігатор (сигнал над¬звичайно слабкий) і зафіксував їхнє місцезнаходження.

Невдовзі стало геть темно.

За чверть години багаття шипіло на підстилці з вогкого листя, і в казанку закипав чай. Хлопці й дівчина мовчки сиділи довкола вог¬ню. Сьома присипав дрова свіжою зеленню, щоб пустити дим і розі¬гнати комарів. Дим пішов, але москіти вирішили не здаватися. Го¬стре дзижчання виїдало мізки. Під листям копошилися сотні інших комах. Якоїсь миті японка зойкнула, струсивши з руки десятисанти- метрову стоніжку.

І знову встановилася мовчанка.

Від репеленту всі відкриті частини тіла стали липкими, наче їх об¬мастили солідолом. Шкіра на обличчі свербіла від ядучої протимос- кітної речовини. Усім — і Левку, й Семену, і Ґрему, і Сатомі — було бридко, вогко й гірко від міркувань про те, що вони тут роблять. їсти не хотілося. Втома схиляла до сну, та від усвідомлення, що доведеть¬ся сунутися в спальники з липкими як чортзна-що руками й лицями, тягнучи за собою, неначе весільну фату, сірий шлейф мошкари, ста¬вало геть кепсько.

Четверо друзів, як це часто буває, думали, що гірше вже бути не може, поки не почули бумкання. Звуки надійшли із заходу. Розмірені й важкі, вони прилинули з темряви, крижаною дрожжю пробравши кістки і залоскотавши нерви.

Пум-м... пум-м... бан. Коротка пауза. Бан. Ще коротка пауза. Пум-м-м. Потім перерва, і знову: Бан... пум-м... Пауза. Бан... пум-м... пум-м. Пауза. Бан... пум-м. Пауза. Пум-м... бан... пум-м... пум-м.

Вода закипіла й, розхвилювавшися, стала виплескуватись; вогонь зашипів і заметався, оживлюючи корчі й дерева, що охоплювали та¬бір, але ніхто не простягнув руку, щоб зняти казанок.

— Що це? — притискаючи коліна до тіла, прошепотіла Сатомі. – Це ті «дивні речі», про які попереджав Ґуннар?

(...іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси...)

Хлопці мовчали, втиснувши голови й несвідомо повернувши лиця |На захід. Загадкові сигнали не припинялися. Пум-м... ум-м.). бан-н. Бан-н. Пум-м-м.

. Бан... пум-м. і Бан... пум-м... ум-м. і Бан... пум-м.

Пум-м... бан... пум-м... ум-м.

— Схоже на церковні дзвони, — намагаючися не видавати стра-ху, прохрипів Семен.

Було нелегко визначити природу звуків. Вони не були схожі ні на f>iii барабанів, ні на тужливий стугін примітивних духових інструмен¬ти (на’кшталт гуцульських трембіт). Сьома віднайшов найкращу ііналогію— церковні дзвони, хоча як для дзвонів звук видавався над¬ій податливим і шовковистим. Та й звідки дзвонам узятися в Мадре- дг-Діос?

— Може, якась тварина? — припустив Ґрем, коли звуки влягли- гн так само раптово, як і почались.

— Та ні, — заперечив українець.

Бумкання, безсумнівно, мало штучне походження. Інтенсивність лиуків не опадала і не наростала. Вони увірвались у пітьму, не розши- |іі<ііочись, відразу, наче хтось увімкнув «Play» на величезному програ- іиічі, а через три хвилини обірвались, наче на магнітофоні натиснули fc Slop».

Дикуни? — спитала Сатомі, обводячи поглядом хлопців і запи¬туючи себе, чи це їм не примарилось.

Мабуть, яке-небудь плем’я, — нехотя погодився Левко, всоте з того часу, як зійшов з кам’яної кладки, згадуючи обличчя, яке бачив над Розколиною.

- Але ж вони далеко? Далеко, правда? — пробелькотіла дівчина. Хлопець, щоб заспокоїти японку (й заразом самого себе...) кивнув. Бумкання справді долинало звіддалік. Проблема полягала в тому, ній прокочувалось воно на заході, якраз у тій стороні, куди Левко і К° Ширилися прямувати.

8 серпня четвірка мандрівників наполегливо пробивалася на південь. Нинліонаїїня, що раніше шпигало лише Семена і Левка, відучора

перекинулось на Грема і Сатомі. Друзі йшли, не розмовляючи, лама¬ючи голови над імовірним джерелом вечірніх «дзвонів». Стежку вони загубили (може, це й на краще, думав Левко), але, пам’ятаючи на¬станови з листа Ґуннара, не звертали з південного напрямку, сподіва¬ючись рано чи пізно вийти на меншу дорогу.

Щогодини робили п’ятихвилинний привал, підчас якого Левко за¬пускав навігатор і переконувався, що вони не кружляють по сельві.

Ліс на південь від великого тракту був не таким густим, як на під¬ходах до Розколини, але й легким для просування його назвати не мож¬на було. За годину мандрівники проходили кілометр, якщо щастило – півтора, але при цьому страшенно виснажувались.

У другій половині дня хлопці змінили напрям руху з південного на південь-південь-захід, побоюючися, що, втративши прорубану стеж¬ку, можуть пропустити початок другої кам’яниці.

Українець повсякчас озирався, несвідомо очікуючи появи переслі¬дувачів (дикунів?., перуанців?., привидів?..). Сьома прискіпливо, але так, щоб не насторожити Ґрема й Сатомі, видивлявся сліди люд ської присутності, проте безрезультатно. Прогонисті дерева (чиї кро ни ховали сонце), епіфіти, вогкий мох, тисячі видів папороті, мавпи, великі жуки — тропічний ліс виглядав таким, як завжди.

Під час однієї з передишок Левко натрапив на струмок, біля яко го хлопці поповнили запаси води. Сатомі нарешті з насолодою вми лась чимось чистішим за суміш власного поту і протимоскітної ріди ни, щоправда, лише для того, щоб за хвилину знову обляпати себе репелентом.

За чверть до четвертої група наштовхнулась на південний тракт чи то пак на те, що від нього лишилося. Грем, який після обіду мар ширував на чолі загону (з єдиної причини — похизуватися перед С.і томі), спіткнувся об схований підлистям валун і полетів сторчака, леді* не розбивши голову об інший камінь, що причаївся за метр від пер шого. Підводячись, американець розгріб шар зіпрілої листви і натр.і пив на брилу неправильної форми з пласкою верхньою частиною. Ми же, він не звернув би на неї уваги, якби поряд у землі не лежали мій одна. У тих місцях, де камені дотикались, контури цілковито збігали ся. Вони були як два великі шматки тривимірної головоломки і могли мати лише штучне походження.

— Не вбився, янкі? — підсміюючись, ляпнув Левко. — Це тої не Мілленіум-парк1 у Чикаго.

1 Один із трьох найвідоміших парків Чикаго.

— Подивіться, — спираючись на витягнуті руки, промовив мулат.

Сьома визирнув з-за спини Ґрема. — Що там? — спитав українець.

— Камені. — Семен опустився на коліна і взявся гарячково роз-грібати листя.

Очі Левка заблищали, коли він побачив брили.

— Оброблені. Але чому лише два?

Одночасно з Семеном вони подивилися спершу на схід, потім — нц захід. Це справді між деревами вгадується просіка чи їм лише Мається? І на сході, й на заході стіною стояли зарослі, а проте во¬ни були іншими, не такими, через які вони йшли. Придивившись, Левко зрозумів відмінність: ліворуч і праворуч від того місця, де пе¬речепився Ґрем, росли лише кущі і трави, там не було дерев зі стов¬бурами, які не можна було б охопити однією долонею. Щось не Да¬нило їм рости. Привал, — скомандував Сьома, скидаючи наплічник. Його очі ііндали, як і у Левка. — Ти давай туди. — Кинувши погляд на україн¬ки, показав на захід. Лео кивнув. -— Я піду на схід. Левко не встиг віддалитися й на десяток кроків, як уже гукав: Сюди! Бігом до мене! Я знайшов її!

Ломлячись крізь високу траву, як слони на водопій, Семен, Грем

Сатомі прибігли на заклик. Левко сидів навпочіпки, водячи руками Ми ігмлі. Біля його колін починалась кам’яна кладка, сформована з не¬цінних, але добре припасованих каменів площею не більше залів ква¬кші них метра, зі старанно вирівняною верхньою кромкою. Брил бу¬ли іии а го, складене з них полотно стікало на захід, де-не-де цілковито мінкночи під землею.

Яка ж вона стара, — оглядаючи дорогу, відзначив Семен.

У тих місцях, де тракт не засипало Землею, окремих брил не вистало з дірок, наче з клумб на тротуарах, витикалися деревця.

Прикинь, ми майже прогавилй її, — схвильовано сказав Левко.

Південна кам’яниця справді виглядала значно давнішою за північ¬ний факт, подекуди вона була цілковито зруйнована (напрямок позначали кілька розкиданих на значних віддалях самотніх брил). Ман- Д|іІі»ннк.ім пощастило, що Ґрем спіткнувся, інакше вони могли пройти |МІн< рм прощену ділянку, не зауваживши тракт і продовживши за- ■КЬноиаіись у джунглі.

Знайдений шлях підняв настрій і розвіяв невеселі думки. Запекло ^іімнірюючн, що було б, якби вони проминули кам’яницю, і наскільки далеко зайшли б, мандрівники швидко просувались на захід. Час

від часу дорога «провалювалась», іноді цілих п’ятдесят метрів від неї не було й сліду. Доводилося ходити зигзагами, поволі просуваючись уперед, поки хтось не натрапляв на «обірваний» край тракту, і загін продовжував простувати прямо.

Протягом години хлопці й дівчина просунулись на два кілометри, після чого дорога зникла. Вони петляли, вишукуючи продовження, Левко не вимикав GPS, слідкуючи, щоб не відхилятись від західного напрямку, але камені щезли. Перед ними простягався незайманим тропічний ліс.

— Гуннар писав, що друга дорога сягає глибше в нетрі, — нагада¬ла Сатомі.

— Мабуть, так і є, — підтакнув українець, — але сьогодні мм про це не дізнаємося. — Простір під кронами насочувався тем-рявою.

— Стаємо табором? — СьомшрЬззирнувся, шукаючи місце для ІІ;І метів.

— Давай, — згодився Левко.

За півгодини (попри те що над верхніми ярусами тільки починався вечір) у нижній частині нетрищ настала ніч. Друзі цього не бачили, а,по зорі поволі затягувала плівка з хмар.

Наминаючи сушене м’ясо і запиваючи його чаєм, вони гомониш, згадуючи насичений подіями день. У казанку доварювалась вівсян ка, більшу частину якої залишать на сніданок. Сатомі демонструва¬ла хлопцям відзняті протягом дня фотографії: Грем, що стоїть рачки над двома першими каменями, Левко з кумедно випнутою щелепою нишпорить по кущах у пошуках зниклої дороги, Сьома пере в потім ку посірілу від поту, бруду й репеленту хусточку. Настрій у всіх бук піднесений: Левко, тихо мліючи, разів п’ять ловив погляди Сатомі (відмовляючись помічати, що Ґрем разів двадцять торкався до неї й один раз непомітно вщипнув за те місце, за яке так приємно ску¬бати дівчат), думаючи проте, щоб відважитися і нарешті розповіси! їй про свої почуття, Сьома взявся розказувати непристойні анекдо ти, від яких іноді червонів навіть Левко, — прагматична натура рп сіянина досягла найвищого ступеня розслаблення й одухотворенос¬ті. Друзі веселились, беззлобно кепкували один з одного, аж доки „

...поки не зазвучали дзвони-

Пум-м... ум-м... бан-н.

Бан-н.

Пум -м-м.

Бан... пум-м... ум-м.

Бан... пум-м.

Пум-м... бан... пум-м... ум-м.

Цього разу бумкало ближче. Точно по їхньому курсу.

LXI

Мине час, та ніхто з них чотирьох так і не усвідомить, що після 8 серпня, коли вони знайшли південний тракт, коли вечір був таким прекрас¬ним, з прийнятною їжею і практично без москітів, вони більше не смі- ились.

і майже не бачили сонця.

LXII

9 серпня 2012 року. 07:37 [UТС—5]

Мадре-де-Діос

Усе почалося з туману.

0 7:37 Левко розплющив очі і ще цілу хвилину думав, що спить. Нін нічого не бачив. Нічого.

Точніше, не так. Не нічого. Довкола розстелилась молочно-сіра ізотропна порожнеча.

І ще — було важко дихати, наче в горло запхали мокру ганчірку.

! Місце, яке вчора обрали для нічлігу, дивом оминали основні удар¬ні дивізії москітів, через що хлопець ліг біля вогнища, для перестра- кшіки вимастивши частини тіла, не прикриті спальником, протимос- ЦІ1ІІ0Ю рідиною. Не вилазячи зі спальника, українець викрутив голову н шркнуву напрямі, де стояли намети (де вчора ввечері стояли на- НІ’ІШ/, подумки виправився він), і не побачив нічого, крім однорідної ИмГі,никлої сірості. Щось подібне відчуває метелик шовкопряда, про- ин’пночись у герметично запакованій лялечці.

Левко перевернувся на спину, підняв руку і... не побачив руки.

«Сплю»; — вирішив хлопець. Інакше ніяк.

А годі він опустив руку і суттєво здивувався, побачивши долоню за пять сантиметрів від носа. Не очікуючи, що рука так раптово матеріалізується з білості, Левко «не справився з керуванням» і заїхав вка- нінінм пальцем просто в праве око.

Під несподіванки він тихо зойкнув:

- Ой око масльозилось.

«По ходу, не сплю...» — Гілочки, що продавлювали каремат і встром¬лялись у спину, підтверджували, що останнє припущення було ближ¬чим до істини.

Левко підніс долоню до носа і почав повільно віддаляти її, спо стерігаючи, як пальці розчиняються у білому просторі. На від¬стані тридцяти сантиметрів від очей він бачив лише край перед¬пліччя.

«Туман», — нарешті дійшло до українця.

Хоча слово «туман» не зовсім точно описувало погодні умови того ранку. То був не туман, то було тотальне вибілення.

Збоку, де стояли (де мали би стояти) намети, захрустіло Хтось обережно крокував у напрямку багаття. Левко повернув го* лову й завмер, дослухаючись. Як і раніше, він нічого не бачив. Хло* пець помітив ногу за півсекунди до того, як вона надавила йому ми живіт.

— А-а’ррр! — загарчав він.

— Ай! — То була Сатомі. — Лео, це ти?

— Ні, це колода, що вночі відпала віддерева і зараз не хоче, щоЛ ти на неї ставала.

— Вибач. — Дівчина забрала ногу і присіла коло Левка. — Ін щось бачиш?

—* Було б дивно, якби я бачив зараз більше за тебе, не?

— Це такий туман?

— Це не туман, — долинув звідкілясь голос Семена, -— це повний триндець.

Сатомі пирхнула, але Левко відчув, як у грудях підіймається тегідй хвиля паніки. Він раптом уявив, що трапиться, якщо ця поволока ми сітиме тиждень... два тижні... чи місяць. У них скінчаться припаси, і ІІ|МІ цьому вони не віддаляться від табору далі ніж на сотню кроків. Пмиї нувши слину, хлопець подавив хвилю в зародку.

— Де ми? — 3 намету виборсався Грем.

— Там, де були вчора ввечері, — голосно відповів Левко. Його голос зрикошетив від заростей і повернувся абсолютно невпізнаним відлунням.

— Це ти, Лео? — Відчувалося, що мулат насторожився.

— Так.

— А що з голосом?

- 1 Іе все туман.

Сьома навпомацки (ледь не навкарачки) пробирався до згаслого вогнища

Прив’язуйте себе до наметних кілків, коли йдете в туалет, — бубонів росіянин, — бо я щойно ледь не заблукав. Якби не крик Са¬томі, я буже шурував у протилежному від табору напрямі.

Це могло би бути смішно, якби не було правдою.

— Ми зможемо йти в таку погоду? — спитала японка.

— Навряд, — Левко вибрався на землю і навпомацки скручував спальник.

— Розпаліть вогнище, — порадив Семен. Голос надходив уже з ін¬шого боку табору.

— Чувак, ти куди знову забрів? — повернув голову українець.

— Твою маму... — вилаявся Сьома і поповз назад.

— Що будемо робити? — поцікавився Ґрем, попередньо ледь не моваливши Сатомі.

— Можна зіграти в квача, — саркастично промовив Левко. — Бу¬де весело.

LXIII

Вимушена бездіяльність гнітила. Друзі розсілися коло багаття, чека¬ючи, поки сонце підніметься достатньо високо, щоб пропарити сельву її розчинити туман. Спливла година, а видимість не покращувалась. Погнані з ночі хмари до ранку тільки згустилися, захищаючи насиче¬ну пологою атмосферу біля землі від пекучих променів. Джунглі зали¬ли імлою, немов цементом, молочний серпанок скував усе навкруг, їм,ііавшм рослинність в однорідну масу і притлумивши звуки. Здава¬лися, навіть час зупинився.

Погонь догорав. Ніхто не збирався підкидати галузок. Користі від полум’я не було ніякої — світло розчинялось у краплинках вологи, пін іависли у повітрі, а сивий дим лише погіршував видимість.

Why1?.. — чийсь шепіт донісся до українця зліва.

— Що чому? — перепитав Левко.

ІІауза.

Що ти сказав? — Голос Семена доходив з протилежного боку ннніїнгаслого вогню (їх розділяло не більше двох метрів, та хлопці не НмЧНЛИ один одного), просто навпроти.

Хтось із вас спитав «чому?», от я й уточнюю: що чому? Я мовчав, — мовив росіянин.

» Я теж нічого не говорив. — Голос Ґрема напливав справа.

— Сатомі?

— Я тут. — Японка сиділа між Сьомою і Гремом. — Я нічого по казала.

Левко і так знав, що то не вона, голос був чоловічий, просто хотім розібратися з тим, хто де сидить. Він усвідомив, що хлопці й дівчина розташувались навпроти, тоді як питання надійшло... зліва.

Заморожені майже до нуля Кельвінів мурашки висипали на спішу й передпліччя.

— Ви мене розводите? — натужно процідив Левко.

— Що трапилось, Лео? Що ти почув? — Семен нахилився, і йоін лице на якийсь час вималювалось над пригаслим вогнищем.

Українець мо

(...іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси...)

Нетрища приглушено шумували, але в їхньому шепоті не було мі чого загрозливого.

Приверзлося?

Е, ні. Левко пересунувся праворуч, де між наметами й багатям лежали наплічники. Навпомацки відшукав свій рюкзак, блисканнч но висипав на каремат усе, що в ньому було, і дістав з самого /ін| противедмежий балончик «Frontiersman». Стиснув його у пранії руці.

— Ви точно нічого не чули? — Мурахи повзали під шкірою ЛгиЦІ вже по всьому тілу. Навіть у пальцях ніг і під нігтями.

— А що ми мали чути? Ти ж не...

За табором голосно хруснула гілка. Сьома недоговорив. Українець розвернув голову в напрямі, з якого надійшов хрускіт. Дві хвилини Левко не чув нічого, крім власного дихання і скапування волоці КІ лйсті високо в кронах. Він думав, як з біса моторошно сидіти отак, МІІІ сліпець, коли від молочної білості починає мерехтіти в очах, і КО/КІШ секунди чекати, що з найближчих кущів на тебе кинеться щось iillfl й лихе, а ти не встигнеш не те що зреагувати, а навіть роздиші і ич. я пуття те, що вискочило з туману.

Спливло ще три хвилини. З іншого боку вогнища щось заворушилося.

— Хто це? — кинув у білу безмовність українець, а уява домалювала картини того, як невідомий науці хижак, безшумно рощн вившись із його друзями, ласує їхніми теплими нутрощами.

— Я, — обізвалась Сатомі.

— Ти куди? — Левко почув стурбований голос американки

— Хочу відлучитися.

— Куди? — наполягав Ґрем.

— Уте місце, куди Сьома радив виходити, прив’язуючись до наме¬ту, — невдоволено буркнула японка.

Сатомі чула хрускіт гілки, проте не надала йому значення. Гілки тріскали й раніше, і нічого страшного не відбувалося. Крім того, їй справді припекло в туалет.

— Не відходь далеко, — заклопотано попрохав українець.

Якби не туман, хлопці побачили б, як дівчина червоніє від сорому і обурення.

— Годі вам! Випроваджуєте, наче у відкритий космос.

; Сатомі взяла Семенів світлодіодний ліхтар «Outwell Vektor» і по¬гупала в кущі. Хлопці чули, як шелестить трава під її ногами і поскри¬пують, відхиляючись, гілки.

За десять кроків японка спинилася, шелест стих. Обернулася — тбору не було видно. Втім, вона досі була близько. Постоявши се¬кунду й освітивши клубки туману, що ніби наповзали один на одного, Дівчина пішла далі. Сатомі не могла дозволити, щоб хлопці чули, як ЙМіа дзюрить. Просто не могла.

Шарудіння і поскрипування, відновившися, стали віддалятися від іиґюру. Почувши їх, Левко гукнув;

- Сатомі, не відходь дале...

І в цей момент японка пронизливо заверещала:

А-а-а-а-а-а!!! Допоможіть! Тут хтось є! А-а-а!!!

Українець не усвідомив, як скочив на ноги. Попереду тріщало галуззя Ґрем і Сьома рвонули навпростець до Сатомі, чиї крики стихли Поступившись гучним схлипуванням. Сам він вирішив не перти на- НПолом і подався праворуч, обходячи місце, де стояла дівчина. Якщо В|Міі пн бачить, значить, і його не бачать теж.

Американець із росіянином добігли до Сатомі.

Що з тобою?

Хто тут?

Я бачила... бачила... когось, — затинаючись, говорила японка- ось там... просто попереду.

Кого?

Левко чув, як тремтить голос Семена, але зберігав спокій. Українець радше напружений, ніж нажаханий. їх хочуть налякати. Якби їх хотіли повбивати, то давно перерізали б горлянки. Стараючись ступати обережно; хлопець заглиблювався в ліс.

- Не знаю Сьома... там хтось стояв... у тумані...

Хто ут?! — оглушливо скрикнув Ґрем. — Що вам треба?

«Правильно, покричи, янкі, — скрушно похитав головою украї¬нець, — покажи їм, де твоя макітра».

У відповідь — ні звуку.

— Тобі приверзлося, — трохи сердито проказав росіянин.

У тумані попереду нікого не було.

— Але я бачила...

— Там нема нікого. Пішли до табору, — обрубав Семен.

Левко почув, як тихо зашаруділо гілля за кілька метрів від нього.

— А де Леб? — спохватився Ґрем.

— Лео, ти в таборі? — гукнув росіянин.

Українець вирішив не відповідати. М’яко пригинаючи ступнями траву, він посувався до місця, де Сатомі засікла невідомий силует.

— Лео, що за жарти? — Мулат намагався говорити строго, але голос розколювався від перестраху.

Пригнувшись, Левко дивився під ноги, щоб ненароком не наступи ти на суху галузку й не накоїти шуму. Піднявши очі, він помітив, що туман трохи розійшовся, оголивши просіку, оточену двома рядами схо жих на бамбук рослин. У кінці просіки, за десять метрів від Левк;і, хтось стояв. Серце похлинулося скаженим клекотом. Сірий силує і проступав крізь туман, наче накритий білим рядном мрець на столі у моргу. Стояв і не рухався.

Українець не бачив обличчя, воно було сірим, пливким, як і віч і, обрис, але, судячи з положення голови, очі були спрямовані просто ми нього.

Хлопець відчув, як унизу живота зціпило м’язи, а в кишках ш нуртувало. Сміливість вивітрилась, і він ледь не закричав, як Оі томі хвилину тому. Пальці похололи, а на долонях виступив холод ний піт. Саме завдяки останньому Левко згадав, що тримає денні в правій руці.

Мізинцем лівої руки переконавшися, що направляє балончик пус ковим отвором від себе, хлопець витягнув руку, прицілився і натиску! на ковпачок. «Frontiersman» спрацював, видавши агресивне «пшс-с-с* і біла струмина, практично злившися з туманом, полетіла до загадко вого силуету.

Обрис незнайомця, який секунду тому виглядав лячним і заї ром ливим, враз втратив усю моторошність, захистившись типово лип ським жестом: він підняв передпліччя, затулив ним рот і ніс і відеіуі пив у туман.

«Принаймні ти людина», — відзначив Левко. Руки тряслися, а,# усвідомлення того, що силует матеріальний, що він — хай як це банально звучить — із нашого світу, перекинуло місток над прірвою па¬ніки, яка розверзласьу хлопця під ногами.

— Лео? — ліворуч пискнув Сьома. — Це ти?

— Я.

— Що це за запах? — Росіянин вловив суху вато-ядучий присмак отруйного газу.

Українець не відповів і пішов назад до табору.

Біля вогнища Сьома нахилився до Левка і проказав на вухо: г — Чомусь мені здається, що ти не хочеш, щоб я питав, звідки в те¬бе газовий балончик Калеба. — Він не бачив, як приятель ховав «Frontiersman» назад у рюкзак, але впізнав запах і, поміркувавши, склав усі частини історії докупи.

? — Не зараз, Сьомо. Нам треба йти.— Яким чином?

‘—Я ввімкну GPS-навігатор.’Просуватимемось, як літак у хма-рі, — по приладах. Буде важко, але ми мусимо забиратися звідси, г — «Garmin» ще ловить?

L Так, Ми зможемо йти.

«Ага, — подумав Семен, — поки хтось не наштрикнеться на гіл¬ку, залишивши на ній своє око». Проте вголос не перечив.

LХІV

Перед полуднем туман відступив, але хмари залишились, утримуючи Під покровом тропічного лісу депресивну півтемряву.

Коли повітря очистилось достатньо, щоб продовжувати похід без ііііиігатора, Левко відімкнув його і спробував відшукати кам’яний фнкт. Але не знайшов нічого. Дорога зникла, наче й не було її. Хло- I |ЄIII> відхилявся щораз далі то на південь, то на північ від маршруту, н і «по безрезультатно. Мощений шлях наче крізь землю провалився.

І Іорадившись, хлопці вирішили не повертатись до місця останньої шиитки, натомість продовжувати йти на захід. Довелося знову вмикати GPS-навігатор. До вечора на індикаторі сигналу супутника зали¬шились одна поділка.

Опів на шосту, коли стали табором, Семен вилучив момент, коли it!НІН були самі, і спитав Левка:

Ти щось бачив у тумані? — Питання гризло його весь день. Він І Не покладався на свідчення Сатомі, дівчина надто швидко заспокої- У)Ж ь, повіривши, що їй примарилось, а Левку був схильний вірити. — І 1н гк цс просто так застосував ведмежий балончик?

Українець знизав плечима:

— Важко сказати. Все було біле. Ми були налякані. Що завгодно могло привидітись.

Сьома лишився незадоволеним відповіддю:

— Тоді знай: я питав у Ґрема, що йому сказав Атаучі, мотивуючи відмову.

— І що?

— Індіанець сказав, що ми всі загинемо. Тут нібито живуть демо¬ни, що роблять дивні речі з людськими головами, і нас вони не випустять.

Вони крокували пліч-о-пліч, розсуваючи руками низькі гілки.

— Тоді й ти знай. —І Левко косував убік, уникаючи очей прияте¬ля. — «Демон» закрив носа рукою і драпонув, підібгавши хвоста, ко¬ли я пальнув по ньому з балончика.

Сьома шумно видихнув і прикусив нижню губу.

LXV

9 серпня 2012 року. 18:03 [UTC—5)

Мадре-де-Діос

«Дзвони» вдарили рівно о шостій.

Пум-м... пум-м... бан.

Бан.

Пум-м-м...

Почувши перші удари, Сьома схопився і непомітно віддалився під наметів.

У Швеції росіянин носив мобілку на шиї на спеціальній торочці, ча сом закидаючи її в нагрудну кишеню сорочки, іноді лишаючи простії теліпатись. Попри те що в Мадре-де-Діос телефон став непотрібним, Сьома й надалі тягав мобілку на шиї.

Ставши поміж дерев, куди не долітало потріскування багаття і ро і мови Ґрема, Левка й Сатомі, Семен узяв телефон, відкрив папку «Програми» і запустив додаток «Диктофон».

Пум-м... пум-м... бан. Коротка пауза. Бан. Ще коротка паузи Пум-м-м. По тому триваліша перерва, і знову... Бан... пум-м...

Бан... пум-м... пум-м. Пауза. Бан... Пум-м. Пауза. Пум-м... бан»\ пум-м... пум-м.

За дві хвилини він мав на мобілці цифровий запис вечірнього бум кання.

Тієї ночі Сьома майже не спав, замість симфонічних опер чи Виси цького раз за разом прокручуючи записані звуки.

LXVI

Ніч з 9-го на 10 серпня видалася спокійною.

Вранішній туман у п’ятницю був не таким густим, як минулого дня. Мандрівники змогли рушити відразу після сніданку, несвідомо стара¬ючись якнайскоріше забратись подалі від місця ночівлі.

По дорозі Левко чотири рази наштовхувався на камені, які лише З великою натяжкою можна було вважати штучними. Крім них — жодного сліду зниклої дороги. Друзі прямували на захід через неза¬йманий тропічний ліс.

О четвертій годині на індикаторі сили супутникового сигналу наві¬гатора не лишилося жодної поділки.

Точно о шостій — наче куранти — прозвучали «дзвони». Бумкан¬ня лунало в стороні і дивним чином страху не викликало. За три дні хлопці й дівчина призвичаїлись і перестали вбачати у загадкових «дзвонах» приховану небезпеку, сприймаючи їх за невід’ємний, хоч і незбагненний атрибут подорожі.^

LXVII

10 серпня 2012 року. 18:59 [ОТС—5]

Мадре-де-Діос

Левко вмощувався на ніч, витрушуючи зі спальника павуків та всяку Іншу повзучу наволоч. Семен піднявся схилом від струмка і став на МежІ табору, знишка спостерігаючи за Левковими приготуваннями.

В одній долоні хлопець стискав зубну щітку й тюбик з пастою, іншою Шумливо м’яв велетенський лист папороті.

Лео, — зрештою покликав він.

Українець обернувся. Йому вистачило одного погляду, щоб посерйознішати

Що? — самими вустами вимовив він, здогадуючися, що Сато- мі н Грому краще не чути подальшої розмови.

Треба поговорити.

Ловко запитально звів брови. Семен мовчки махнув головою в бік джерела, мовляв не тут

Друзі опустилися до потічка. Лео всівся на порослий мохом чорний камінь, зняв кеди і спустив ноги у воду. Глибина сягала десяти сантиметрів Сьома примостився на поваленому дереві навпроти. Один кі- ■іиіі отовбура торкався землі, інший, заплутавшись у ліанах, немов і(і!!|Міо і прмати, тягнувся до неба.

— Викладай, що в тебе, — наготувався слухати Левко.

Мовчки поклацавши щось на мобілці, Сьома зняв апарат із шиї

і подав українцю.

— На, послухай.

-—Що там?

— Я записав бумкання.

Піднісши телефон до вуха, Левко ввімкнув запис. До звукового файлу «поналипало» чимало завад: жебоніння нетрів, подмухи вітру (котрі на записі перетворились на скрипляче шипіння), віддалене пу¬гикання мавп, — проте загалом таємниче бумкання було добре чути. «-Пум-м... ум-м... бан. Пауза. Бан. Пауза. Пум-м-м...» — і так далі. Левко пильно вслухався, але не відзначував нічого підозрілого. Нічо¬го такого, на що б він не звернув уваги раніше. Він не міг знати, що помиляється, силкуючись розчути щось-поза поєднанням звуків, за¬мість того щоб вникати в суть їх послідовностіЦ

Запис закінчився.

— Ну? — Лео нічого не розібрав.

— Це не простий набір звуків, — упівголоса повідомив Семен.

— Я вже здогадався.

Як?— У голосі Сьоми проступив щирий подив з домішками розчарування.

— Інакше ти б мене сюди не кликав.

— Хе-хе. Правильно. Щовечора повторюється те саме. П’ять ра* зів. Та сама послідовність.

Семен затих на кілька секунд, давши товаришу час переварити по¬чуте. Левко цокнув спересердя язиком. Як він раніше не докумекаю’ Це ж так просто! Послідовність. Зиркнув на росіянина — із захоп¬ленням, але в той же час із заздрістю. Вже, мабуть, всоте він почу вався цілковитим бевзем поруч із Семеном. Може, в цьому й полягаї геніальність: помічати речі, що лежать на поверхні, але при цьому ли¬шаються невидимими для більшості?

— Код?

—- Ага, — майнув зарослою головою Сьома. — Помізкувавши, я вирішив відобразити послідовність на папері, так би мовити, пред ставити ЇЇ графічно. Глянь, що вийшло.

Росіянин розгорнув передЛевком смужку паперу:

—Довгі й низькі звуки я позначив рисками, короткі й високі — крам ками. Невеликі паузи відповідають малим пробілам, довші — великим

— Це ж азбука Морзе... — вражено прошепотів українець.

— Не квапся з висновками, друже. Ще не факт. Далеко не кожен код, сформований з коротких і довгих символів, є азбукою Морзе.

— Але ж ти мусиш її знати! — не стримавшись, Левко схопив това¬риша за плече. — Ти ж займався цією... як її... криптологією? Ні... Крип¬тографією! Ти мусиш знати азбуку Морзе і можеш усе перевірити!

— Маєш рацію. Колись я вивчав морзянку, але це було давно... Ро¬зумієш, код Морзе безнадійно застарів. Він ніде не використовується. Я недуже ним захоплювався, а тому... не пам’ятаю й половини літер.

Левко похнюпився. — Не кисни, Лео, — правив далі Семен. — Дещо я все-таки при¬гадую. Семюел Морзе створював шифр так, щоб найпростіші коди — іі, що складаються з одного-двох знаків, — відповідали найчастіше иживаним буквам. Це щоб зменшити загальну кількість символів, які передаються по радіо. Зрозуміло, що саме найкоротші коди найлегше шпам’ятати, саме вони найдовше тримаються в голові. Приміром, и точно знаю, що Е позначається однією крапкою, Т — однією рис¬кою. Ще я пам’ятаю коддля букви А — вона найперша, її просто не¬можливо витравити з пам’яті — це крапка і тире. — Хлопець провів Мильцем по смужці. — А тепер дивись: у нас є і одиночна крапка, і оди¬ничне тире, і комбінація крапки й тире.

Росіянин дістав із кишені завчасно припасену гелеву ручку, стягнув іугілми ковпачок і акуратно вималював під кодами відповідні їм букви.

— —. . — .— .—— .— —.—— e t a a

— А решта? — Левко завертівся з нетерплячки. Зрештою зліз із Йймсня і випростався навпроти Семена. Струмок, муркочучи, огинав ЙіМо босі ноги.

- Ось тут починається найцікавіше. — Сьома звично смакував Ииіужністю власного інтелекту. — В цьому шифрі є дві літери, чиї коди симетричні один відносно другого. Це перша буква у першому сло¬ні і друга у другому, та, що між літерами А. Дивись, — хлопець показав пальцем, — «тире-тире-крапка», а тут — «крапка-тире-тире». I tiMiiiii?

бачу. І що з того?

У Семенових очах затеплився лихоманковий полиск.

Скажу так: нам з тобою пощастило. У таблиці, за якою я вчив англійську морзянку, букви з відповідними кодами розташовувалися двома стовпчиками. У першому йшли літери з А по Р включно.

а в другому — з Q по Z. Чисто випадково при такому поділі дві букви з симетричними кодами — «крапка-тире-тире» і «тире-тире-крап ка» — опинились на одному рядку, одна напроти другої, розумієш? Саме через це вони відкарбувалисьу пам’яті.

— Що за букви?

— G та W. Але, — Сьома застережно підняв вказівний палець, – я не можу згадати, яка з них «тире-тире-крапка», а яка «крапка-ти ре-тире».

—Так підстав! — ледь не загорлав Лео. — І подивися, що вийде!

Росіянин зміряв друзяку співчутливим поглядом (так ми зазвичай дивимося на значно молодших братів чи сестер, коли ті втнуть якусь несусвітню дурницю), безмовно запитуючи: невже ти міг подумати, що я ще не зробив цього?

— Вже підставив. Для початку припустив, що «крапка-тире-тире» — це «джі», а «тире-тире-крапка» — це «дабі».

— Замість до писати букви хлопець зобразив їх умовно, не знімаючи ковпачка. Перше слово буде «wet».

——. . — .— .—— .— —.—— e t a a

— Мокрий.

— Сам знаю. Не перебивай. А от друге — «aga». — Сьома шморгнув носом. — Я не native speaker1, але знаю мову достатньо, щоб стверджувати, що в англійській немає слова з чотирьох букв, яко по чиналося б на «aga». Коротше — глухий кут.

Тоді я поміняв (G та W місцями. — Хлопець знову зняв ковпачок і цього разу впевнено домалював літери.

——. . — .— .—— .— —.—— g e t a w a

—А остання? — ледве ворухнув губами українець.

— «Тире-крапка-тире-тире». Її я не пригадую, Лео, але..

— Але...

Я майже певен. В азбуці Морзе достатньо букв, що кодуюся чотирма символами. Це В, С, L, Р... здається, Q… якісь інші. Це не важливо.

Я добре пам’ятаю ці літери, оскільки саме з ними мучиш И найбільше, намагаючися запам’ятати відповідні комбінації.

Коди, певна річ, забув — за стільки часу все перемішалося. Зате я точно при

1.Людина, що знає певну мову від народження.

гадую, що останні три букви англійського алфавіту — X, У і Z. — кодуються чотирма графічними знаками кожна.

Ще задовго до того, як Семен сягнув середини свого пояснення,

Левко збагнув, якою є остання літера.

— у? — Так, мені здається, що «тире-крапка-тире-тире» — це Y. Сем дописав останню букву на листку і передав його другові. ——. . — .— .—— .— —.—— g e t a w a y Небо швидко меркнуло. Темрява скапувала з дерев і осідала поміж

— Get away1, — похмуро озвучив Левко, а тоді скептично гмикнув: — Ти впевнений, що розписав усе правильно? Маю на увазі послідовність звуків, проміжки між ними...

— Лео, я сумнівався, поки вираховував тривалість інтервалів. Але сумніви розвіялися, щойно взявся за розшифровку. Це не може бути

збігом. За всі літери, окрім Y, я ручаюся.

Українець м’яв руками смужку:

- І що ти про це думаєш?

Сьома кумедно вигнув ліву брову:

Принаймні — хто б то не був — вони розмовляють англійською.

Левко кисло посміхнувся. Трохи позаздрив бравурному настрою товариша, оскільки у самого жижки трусилися.

Якщо серйозно, схоже на те, що нам уже третій день намагаються втовкмачити: нам тут не раді. — Семен помовчав, після чого

озвався: — А ти що скажеш?

Левко відвернув обличчя, зробив незрозумілий порух губами (чи то скривився, чи то випнув щелепу) і проказав:

Я думаю, Сьомо, ми вже близько...

Твердиня

LXVIII

11 серпня 2012 року. 18:01 [UTC-5)

Мадре-де-Діос

Левко підсів до Сатомі. Дівчина ворухнулася, посуваючись убік, аш очей не підвела.

Передними шкварчало багаття, пережовуючи в’ялими язиками жм кі гілки. Українець зачерпнув пригоршню мокрого листя і кинув у вогонь. Полум’я ображено засичало, але, підігріте знизу палаючШ брикетом твердого розпалювача, не загасло. Листя, чадячи сірим іщ мом, чорніло; Лео закашлявся, Сатомі теж бухикнула, проте від ба^И тя не відсунулась. Навпаки щУ обнявши коліна руками, дівчина юрм лася до вогню. У джунглях, обираючи між уїдливим димом і хмарами® більш уїдливої мошви, перевагу зазвичай віддають першому.

— Привіт, — дурнувато бовкнув хлопець. — Ти як?

Нормально, — дисонуючи з відповіддю, Сатомі знизала плеЦ^Н

— Втомилася?

А ти хіба ні?

Левко кинув швидкий погляд за спину, переконавшися, Грем відпочиває у наметі, а Сьома ввіткнув у вуха навушники, і підсунувся ближче.

— Не знаю. Не так, щоб дуже.

Дівчина не стала підтримувати розмову. їй кортіло спитати, го їм ще тинятися цим смарагдовим пеклом, але вона змовчала знаючи, що наперед знає відповідь. Українець не відступиться, ікжнЯ паси не дійдуть до кінця. (Насправді Сатомі помилялася; Лсо^Н подумував про те, щоб повернути назад, але через гордість Мі^Н озвучувати це першим.)

Хлопець присунувся ще на кілька сантиметрів і пошепки прошептав

— Сатомі, знаєш, я... ем... ну... давно хотів з тобою погоноворити

Він спробував надати голосу еротичної хрипоти, натомість прозвучало так, наче благав шпаргалку на екзамені.

— Кажи. — Сатомі незворушно дивилася на вогонь.

У ній не було байдужості, радше підкреслена апатія. Левко знітив¬ся іприкусив язика. Після хвилинної паузи він демонстративно відсунувся й озвався знову:

—Як буде японською вогнище? — штрикнув пальцем у вогонь.

—-‘Ти маєш на увазі багаття чи конкретно вогонь?

В —Багаття.

—-Можна говорити takibi, але це означає швидше «вогнище у буде , тобто камін, як «багаття »’воно не вживається.

И- «Тоді як краще?

Whr Kyanpufaia.

— Кі-ян-пух... Ні... Ю-ян-па-хуря?

Японка посміхнулась і нарешті повернула голову. В мерехтливому світлі вогнища ямки на її щоках стали запаморочливо рельєфними.

Лфіка кинуло В дрож від одного погляду на них. Йому страшенно захотіл ося її поцілувати.

Та ні! Kyanpufäia.

Кіампіфайя.

Ось так правильно! — Посмішка поширшала. — До речі, ти маєш знати це слово. Воно запозичене з американської— від Camping fite‘1

Українець вирячив очі, а тоді, подумки прокрутивши слово, і собі засміявся

Не може бути!—Комизливе kyanpufaia виявилося вимовленим на японський манер англійським словосполученням «cämping

Так. Я не обманюю!

Справді? Дивина. Ніколи не думав, ‘що Японці щось запозичили в американців.

Ми багато чого запозичуємо. — Сатомі на мить замислилась виправилася — Ми багато вчимося.

,Зрозуміло. -Лео задер голову. — А як по-вашому буде... небо? f Itoshi. г Хінні.

Ага.

А як... як будуть зорі?

Небо над табором було гнітюче-чорним. Де-не-де Левко ще розрізняв віттявисоких дерев, проте понад ним, хай як напружувався бачив лише розжирілу масу пітьми; крізь неї з космосу не пробивалося (та й не могло пробитися) жодного промїнчИка. Ані сліду від зір.

Хмари були грубими й товстими ,? такими, що навіть із гармати не про¬стрелити.

— Sora.

— Сора, — повторив він. — Майже як українською — зорі.

Сатомі затихла. Левко не знав, як далі вести розмову, за що заче¬питися, як повернути діалогу потрібне русло. Його ледь не тіпало від власної незграбності. Раптово він усвідомив, що мимоволі повторює неоковирні дії головного персонажа стрічки «Той, що пройшов крізь вогонь» — пластмасового фільму, в якому за неперервною чергою режисерських ляпів було важко не те що насолодитися, а навіть про¬стежити за сценарієм. Режисер Іллєнко двічі за фільм втягував свого героя у лінгвістичні дискусії штибу «а переклади мені*.» з героїнями: спершу із закоханою в героя росіянкою, а згодом, у Канаді, з так само^ закоханою індіанкою. На думку Михайла Іллєнка, така «любовна» бс-1 сіда мала неминуче закінчитися, надзвичайним, приголомшливим сек-і сом. Левко розумів, що в житті воно трохи інакше, через це нітився ще більше, а проте... продовжував дурнувату гру в слова.

— А «зоряне небо»?

Якщо, Сатомі й набридла забава, вона тактовно цього не показувала^

— Hoshizora.

— Хошісора, — папугою повторив українець.

— Чудово, Лео. Майже без акценту. — Звично по-японському ч без жодного виразу на лиці прокоментувала дівчина.

Нарешті хлопець наважився і, відчуваючи, як холонуть руки, иия дихнув:

Як буде «я тебе люблю»?

Японка змінилась на обличчі. Ворухнула бровами і кокетливо зирнула на хлопця.

— Японці не кажуть «я тебе люблю». Слово «тебе» у нас майже не використовується. Ми говоримо просто «люблю» — aishteimasiA

Багаття відбивалось у її чорних очах. Вона була гарною, запам® рочливо гарною, хоча в той момент смолянисті зіниці практично иіці вались із чорнотою лісу, що оточував табір. Завдяки цьому Сатомі с киї далася на героїню фільму жахів, у яку вселився злий дух. Не нилщ романтично, та Левку було байдуже. Зараз або ніколи!

Він прохрипів

— Айштеймас... — і наліг на дівчину.

Його порух вийшов смиканим і майже хамським,.він,.більше нагадував лобову атаку, а не обійми. Сатомі різко подалась назад. Розпалений Левко, вирішивши не здаватися, викотив очіт висолопив язика і посунувся слідом, аж поки не притисся губами до губ японки:

Втім... язик наштовхнувся на непробивний мур із міцно стулених зубів. Форкаючи, дівчина сховала підборіддя. Затим відпихнула українця

І з розмаху врізала по писку долонею. Водночас з гучним «лясь!» із боку намету долинуло:

— Хей! Мазефакер! Ти що там робиш?! — Грем стояв на ногах.

—Ану відлипни від моєї дівчини!

Від ляпасу Левко ледь не заточився у вогонь. Йому почулося?

— Що значить «відлипни»?’ Що... що значить «твоєї дівчини»?!!

СатомІ розгублено кліпала. Ґрем безшумно ковзнув у темряві і затулив її, нависнувши над українцем. Семен нічого не чув, із заплющеними очима слухаючи музику.

— Тільки спробуй ще раз до неї наблизитися!

Левко випростався і розвів руки, демонструючи, що не мав на думці нічого лихого. Шкіра на вилиці палала, витискаючи з правого ока пекучі

шьози. Проте гірше за щоку паленіло серце. Дівчина... То йому почулося чи ні? Спитати він боявся. У шлунку, мов чорнило, розтікалося

Недобре передчуття.

— Охолонь, друже.

-Вони стояли ніс до носа з Ґремом. Левку це не сподобалося. Він відступив. — Ти сказився?

— Ти більше не торкнешся її, бадді.

— Це не Тобі вирішувати.

— Заткнись! Вона моя дівчина. 1

І І знову: girlfriend. Тепер уже без сумнівів. Виходить, перший раз теж не почулося.

Яка, в біса, дівчина? — вигинаючи брови, пирхнув Левко. —

Ти ж довбаний педик!

Ґрем кинувся вперед і грубо схопив Левка за футболку. Правий кулак підняв до щоки, наготувавшися до удару.

Ще раз назвеш мене геєм, я тебе поб’ю!

Ґреме, будь ласка... не треба, — одним порухом вуст попросила Сатомі. Ощирившися, Левко відірвав від себе руку американця. Ґрем не розтиснув кулак, і футболка затріщала.

Та ти Українець за малим не гарчав від люті. Безперечно, він був слабшим за мулата, але недумав про це, готовий будь-якої миті кинутись у бійку,

Я спав з нею; бадді!

Що?

Ґреме, ні, — застогнала японка.

Левко хитнувся. Кістки ніг ніби розтанули, а в тілі раптово утвори¬лася порожнеча. Здавалося, внутрішні органи зникли, розчинилися самі у собі, хлопець почувався як мертвий жук, усі нутрощі якого ви¬їли мурахи.

—’Цього не може бути... ти ж...

.—- Я тебе зараз точно відлупцюю!

Та ішов ти!

—Сам пішов! Ми з Сатомі зустрічаємося.

Хлопець відступив ще на крок. Він не боявся, просто підсвідомої віддалявся від вогню, приховуючи власну розгубленість.

. Сьома..:-»— Левко не повірив.

Спершу Семен не відреагував на поклик, зав’язнувши у хвилях клеї сичної музики.

.— Сьомо, твою мать!!: — загорлав російською Лео.

Росіянин відкинув навушники і звівся на лікті. Зрозумів усе з пері шого погляду.

—: Скажи мені чесно. —- Левко тицьнув пальцем на Грема. — Він голубий?

- Чувак..;.

— Сьомо! І

Лео, все непросто...

Левко відмахнувся, повернув обличчя до Сатомі і перейшов на ан глійську: -;І.

Це правда?

Лео, я тобі не казала;,. — Дівчина стояла за спиною Грема, на половину затуливши обличчя долонями, -Я не думала, що це нажі ливо для тебе, я... — І затихла.

— Бляха, але ж я на власні очі .бачив! Він був з Яном Фідлерія у ліжку! Голий! Обоє голі!

Ґрем поблажливо посміхнувся.

Того вечора у мене справді був секс. Тільки не з Яном, а з Сатомі. — Через відверто знущальний тон Семену нестримно захотів зацідити Грему в писок.

— За хвилину до того, як ти приперся, до ми не заскочив спітнілий від бігу чех і переконав зробити те, що ти бачив залізти І під одну ковдру, яг г Американець зверхньо випнув підборіддя. Це все твої друзяки придумали.

— Що придумали? р

— Не говорити тобі. Нарозповідати-про мене й Сатомі. Не хотіли тобе травмувати.

Але чому?!

— Боялися, що розсваримося і поїздці кінець. Думали, без тебе нікуди не виберемося.

Краще б і не вибиралися.., — розпачливо вставила Сатомі.

— Ян заштовхав Сатомі у ванну і вскочив у ліжко якраз перед тим, Як ти ввалився. Я був проти, але змирився — та й то лише через те, що попросила Сатомі.

Лео позадкував глибше в тінь, гамуючи зрадливе тремтіння нижньої губи. Внутрішня порожнеча розширилася.

- Ти знав про це? — ледве ворушачи губами, спитав він.: Семен, похнюпившись, мовчав.

— Сьомо, відповідай... — зовсім тихо.

—Так, — іще тихше мовив росіянин.

— Як ти міг? Увесь цей час... — Левко боявся говорити, відчува- Вючи, що за кожним наступним словом може розридатися. Хапнувши Вговітря, він усе ж вичавив: — Я вірив тобі.

Семен знову змовчав, низько схиливши голову.

Постоявши кілька секунд, Левко рвонув уперед. Розкидав ногами Вогнище, розтоптав головешки і кинувся геть із табору. Страшенно В хотілося втекти, забігти кудись далеко, де він не чув би і не бачив сво- 1 їх товаришів. Чи то пак тих, кого вважав товаришами. Проте Левко І був у пастці. Всюди, куди б не поткнувся, його піджидали наїжачені НМллям і липким листям джунглі.

Через кілька метрів хлопець ускочив у сельву. ГіллЯччя боляче захльостало по ногах, тулубу, обличчю. Пітьма була нестерпною, ще чорнішою за ту, що розрослась у його грудях, і Левко злякався. Бігти

перехотілося. Власне, бігти не було куди. Ще кілька невпевнених кроків, і хлопець спинився.

У той же час повернутись він не міг. Вибравши місце, де гілки не штрикали під боки, Левко опустився на землю, Ґрем, Сатомі і Семен лишились у темному таборі. У теплому повітрі дотлівали рештки розкиданого вогнища.

LXIX

Зібравши розкидані дрова, Сьома старанно роздмухував багаття.

Ти вважаєш, розказувати не треба було? — Грем стояв у хлопця за спиною. Японка тулилась до американця, зрідка кидаючи неспокійні погляди в той бік, де зник Левко. їй було некомфортно, Семен припинив дмухати, повернув голову,

Не знаю.

— А ти? — Ґрем ткнувся кінчиком носа в щоку дівчини.

Сатомі стенула тендітними плечима:

— Все одно він колись дізнався б. Ми мали йому сказати...

— Але не тут, —: буркнув Сьома.

— Він залицявся до Сатомі, — наїжачився мулат.

— Греме, не починай. Ти міг розрулити все інакше.

Під конусом з гілок умить виразно прорізалось полум’я. Сьома хек¬нув і примружився: теплом обпекло очі. Вогонь прудко розростався, радіючи, що вибрався на волю.

— Ти вважаєш, було б краще, якби я просто стояв і дивився?.. Се¬ме, не мовчи.

— Міг би викласти все делікатніше. Ти був грубий, як селюк.

— А, — махнув рукою Ґрем, — начхати.

«Мудак», — подумав росіянин із невластивою для себе жовчю.

Японка й американець, не розчіпляючи обіймів, присіли на каре- мат коло вогню. Семен відсунувся. Хвилин десять усі троє мовчали, спостерігаючи, як гарячі язики витанцьовують на чорних гілках.

— Хочу додому, — шморгнула носом Сатомі.

Ґрем поцілував її волосся, а. тоді прискіпливо подивився на росін нина:

— Що скажеш? Валимо?

Сьома підклав у багаття кілька галузок. Вони були сирими. Вогомі. засіпався, зашипів. Росіянин навмисно не відповідав, тягнучи час, щоб подратувати мулата. І так було зрозуміло.

— Враховуючи те, що тільки-но сталося, — взявся доводит Ґрем, — невже ти будеш наполягати на...

Семен не дослухав його:

— Зранку вирушаємо назад.

Вибору не було. Продовжувати експедицію в такому настрої боя глуздо і небезпечно.

Сатомі не втримала полегшеного зітхання, і знову запала мовчан ка. Багаття догризало головешки. Ґрем заколисував японку. Дівчини придрімувала. Сьома, не кліпаючи, телюшився на вогонь. Коли їм« коли росіянин скидав голову і водив нею навкруги, промацуючи очн ма морок. Немовби чекав на щось, що мало з’явитися з джунглів. І Іо> тім заспокоювався і знову втуплювався у багаття.

Так просиділи ще з півгодини. Левка до кісток обгризали москіт, але він уперто не вилазив із кущів.

Зрештою Семен підвівся:

іду поговорю з ним.

— О’кей, — байдуже муркнув американець.

Перед тим як рушити у бік, де засів українець, Сьома вкотре роз- зирнувся і напружено прислухався. Нетрища були моторошно мов-чазними. З темряви не долітало нічого: ніяких шерехів чи перегуку¬вання мавп. Не чути галасу птахів. Жодного звуку. І це гнітило.

Семен увімкнув підсвічування на годиннику і стривожено зирнув на циферблат. 21:20. По тому витягнув з рюкзака світлодіодний ліхтар «Outwell Vektor» і, присвічуючи під ноги, подався шукати Левка.

LXX

— Прибери світло! — несподівано рявкнув українець.

Семен знав, що Левко десь поряд, проте здригнувся, непристойно іучно клацнувши зубами: Лео сидів на землі, скорцюбившись у фор¬мі ембріона. Він закривався рукою від світла і хмурився, роздратова¬ний тим, що його потурбували. Через тривале перебування у темряві зіниці не встигли звузитися, і очі були моторошно багнистими, яку де¬мона. Хлопець змахував на монстра, що все своє життя провів у під¬земеллі й оце щойно виповз на поверхню.

— Ти ще довго тут сидітимеш? — Сьома відставив ліхтар убік, спрямувавши промінь угору.

— Залиш мене.

— Не дурій. Вони вже лягають. Ходімо назад до вогнища, поки тебе не зжерли комарі.

— Не хочу. — Нехай жеруть?

— Нехай жеруть.

Семен зітхнув і присів навпочіпки коло товариша. Він передбачав, що розмова буде важкою і, швидше за все, марною. Але не почати її їм? міг. Не заради себе — заради них усіх.

— Вибач мене.

Йди на хер.

Чувак...

—- Я сказав: залиш мене!

— Лео, мені дуже шкода, що все так склалося. Мені прикро, що м я не сказав тобі раніше. Страшно навіть думати про те, що ти... що ми ! більше не будемо друзями. Але... — Росіянин неспокійно озирнувся:

у скупих відблисках багаття Грем і Сатомі вкладалися спати в наметах — Зараз є одна річ, думати про яку ще страшніше.

У лісі було тихо, мов у покинутій шахті.

— Та невже, Бруте?

— Ображайся скільки хочеш. — Семен проковтнув закид. — Вза-галі не розмовляй зі мною аж до повернення у Швецію, я тебе зрозу¬мію — заслужив. Але зараз хочу попросити дещо.

Відмахуючись від комах, українець звів очі. Приваблені яскравим сріблястим світлом, над ними металися комарі, жуки й нічні метели¬ки. Деякі вдарялися в голови й шиї, сповзали хлопцям під футболки. Окремі могли й до рота залетіти. Бридота.

— І що це?

Відпльовуючися, Семен відставив ліхтар подалі. Комах від того не поменшало.

— Нам краще відступити. Завтра зранку ми мусимо вирушити назад.

Левко опустив голову і нічого не відповів.

«Тільки не це, навіть не думай, — подумки заклинав Семен. — Не роби цього, Лео».

Все марно.

— Завтра зранку ми розділяємося, — рівним, якудиктора, голосом промовив Левко. — Ви вирушаєте назад. Я продовжую пошуки Паїтіті.

«Чорт!» — якраз те, чого Семен боявся.

— Лео, змирися! Треба якомога швидше вшиватися звідси. Аван тюра скінчилась. Усе — баста! Завтра підіймаємось, пакуємо манат¬ки, чешемо до Ріо-де-лас-П’єдрас і звідти, не озираючись, униз до Пу ерто-Мальдонадо. Будь ласка, послухай мене!

— Не заговорюй мені зуби.

— Я не заговорюю. Нам слід повертатися. Негайно!

Семен промовляв настільки жорстко і розважливо, що Левко ші якийсь час викинув із голови Ґрема і Сатомі. Сьома не говорив би таким тоном, якби не мав підстав, і не наполягав би так запекло, якщо тільки.,,

— Чому?

Метелик завтовшки з великий палець ударився об верхню губу, кілька менших жуків зрикошетили від щоки — росіянин не зверііуи уваги.

— Сьогодні перша ніч, коли не чути дзвонів.

Через мильну оперу, що заварилась між ним, японкою й америклн цем, Лео не помічав нічого, і лише тепер усвідомив: звичного бум кап ня цього вечора не пролунало.

- Е...

їх не було сьогодні.

І що? — Левко занепокоївся. — Що це означає?

По моєму, ми перейшли Рубікон, — похмуро доказав росіянин

LXXI

Удвох вони повернулись до вичахлого вогнища.. Сьома підкинув кіль-ка останніх гілок і роздув вогонь. Довкола панувала нереальна тиша.

Грем перевальцем підійшов до хлопців:

— Що вирішили?

- Сатомі, сівши на коліна, визирала з намету і дослухалася.

Росіянин покосився на Левка. Українець узяв до рук галузку і по-ворушив нею дрова.

— Я залишаюсь. Ви — робіть, що хочете.

З уст Семена зірвалось сердите «ц!». .«Клятий упертюх! Пиндюч-ний баран!» Проте насправді росіянин не надто здивувався. Він сам був такий, а тому здогадувався, що зламати Левкову гординю буде не¬просто.

Зате американець ніяк не очікував такого повороту:

— Що?!

— Зранку ми розділимо припаси. Я заберу четверту частину. — Хлопець обвів очима табір. — Також візьму компас, «Outwell Vektor», сокирку, дещо з аптечки. Намет лишайте собі, мені вистачить одного опальника.

— Ти здурів, — промимрив мулат.

— Лео, ти не можеш, — зойкнула Сатомі.

- Я чув, про що ви говорили. І не прошу нікого йти за мною. Ми ж дорослі— розділяємося. —Левко говорив короткими речення¬ми, цідячи слова крізь стулені зуби. З губ не сходила награна саркас¬тична усмішка.

Ти ідіот! —змахнув руками Грем. — Кому ти ставиш ультиматум, йолопе? Що ти намагаєшся довести? h — Я нікому нічого не доводжу.

— І що ти будеш робити?

- Шукатиму Паїтіті. Твердиня десь поряд. — Левко сам не йняв віри тому, що казав. На той момент він із більшою ймовірністю повірив би в існування вампірів у Мадре-де-Діос, ніж у реальність Паїті- п Гн й залишатися, відверто кажучи, не хотілося — він боявся не- і|»нін, Чого йому хотілося, то це примусити Грема і (особливо) Сатомі »і’|иіітися. Картати себе. Хай відчують себе винними. Нехай блага¬ти и> його передумати.

Ти не можеш лишитися, — заперечив Ґрем- — У нас тільки один човен То й що?

— Як ти повернешся? Ми заберемо його.

— Збудую пліт і тягтиму вздовж берега.

— Будь ласка, Лео. — Японка таки почала упрошувати. — По¬їхали назад разом.

— Слухай, бадді. — Американець посерйознішав. — Припиняй це. Я без жартів. Ти ж можеш загинути... Лео, хай там що між нами сталося, я хочу сказати, що досі вважаю тебе другом і...

Левко показав Ґрему середній палець:

— А оце все, що я хочу сказати тобі.

Мулат стулив рота і відвернувся. Якийсь час вагався, ніби готую- чися знов заговорити, але так нічого й не вимовив і пішов до намету. Сатомі щось жалісно зашепотіла, не пускаючи хлопця в намет. Той зашипів у відповідь, відтіснив дівчину і поліз усередину.

До намету підійшов Семен. Опустився навпочіпки і, не зазираючи, відчеканив:

— Я лишаюся з ним.

— Що ти сказав? — висунувся американець.

— Я піду разом із Лео.

Мулат грубо вилаявся. Ще один.

Куди ви, в дідька, підете?

— Шукати Паїтіті.

— Ви сказилися! Ти нічого кращого не міг придумати?

— Він не передумае, я знаю Лео. У нього горДиня заввишки з Бурдж-Халіфа у Дубаї.

— Але це не причина лишатися з ним у цій немислимій гущавині!

— Це я винен. Потрібно було розповісти йому все ще до початку поїздки. Можливо, ми б не поїхали, але точно уникнули б цієї ситуа ції. Я не можу покинути його напризволяще.

Зненацька Грем відчув лоскотання в животі. До такого він виявим ся геть неготовим. Левко з Семеном були беззаперечними лідерами в усьому, що стосувалось вибору маршруту й організації експедиції. Но¬ни приймали рішення і відповідали за них. Залишитись наодинці озня чало взяти на себе всю відповідальність. Грем сумнівався, що зможе самотужки вивести Сатомі з лісу. А що, як вони заблукають? Або чон на не виявиться на місці? Або... Та яка, в біса, різниця: чого тільки ні’ може трапитись у цьому смарагдовому пеклі?! Мулату, більше ніж Лей ку, не хотілося лишатися сам-на-сам із джунглями.

— Семе, це неправильно,— стараючись не видавати хвилюваи ня, заторочив Грем. — Не відступайся. Давай ще раз спробуємо йо го переконати.

Поруч із американцем вигулькнуло кругле личко Сатомі.

І — Я теж залишаюся.

— Ти?! What the fuck?! Ти при своєму розумі?

— Сем має рацію. Ми не можемо покинути Левка самого.

— О Господи... У вас від спеки скипілися мізки, та ви просто...

Семен підвівся і почовгав назад до вогню. Він сказав усе, що мав сказати. А далі — хай буде як буде. За його спиною американець щось запально доводив своїй дівчині. Сатомі час від часу не менш запекло протестувала.

Сьома присів коло українця. Безмозкі жуки один за одним пікірува¬ли в полум’я. Деякі влітали просто у пурпурні вогненні язики і луска¬лись, видаючи чудний звук, схожий до попкорну, що репає на сковорід¬ці. Інші падали неподалік, але продовжували, плавлячись і агонізуючи, отупіло повзти до вогню — назустріч смерті.

Переказувати розмову не було сенсу. Левко і так усе чув.

— Ти знаєш, куди йти?

— На захід. Якщо Твердиня існує, то вона десь там...

— Добре. Я лягатиму. До завтра.

Левка терзали суперечливі відчуття. Він перекрутив епізод на свою користь, лишив за собою останнє слово, але... не відчув ані крихти ра-дості. Вони лишаються у Мадре-де-Діос. Чорт забирай, невже во¬но того варте?! Він подумував гукнути Сьому, спитати, чим той пояс¬нює зникнення дзвонів, чи справді вважає, що їхня ватага забралась іпідто далеко, і ще багато речей, які неабияк бентежили. Але не нава¬жився. Натомість сказав:

^— На добраніч.

Семен поліз у спальний мішок. Стало тихо.

То була їх точка неповернення. Остання мить, коли вони ще могли Кі(ЛИвати на подальші події.

LXXII

12 серпня 2012 року. 04:17 [UТС-5]

Мадре-де-Діос

Ламаючись затріщало гілля. Хтось, не криючись, проривався до табору.

Грубо вирваний зі сну, Левко вивільнився зі спальника і сів. Подекуди над головою проблискували сріблом зірки.

Хмари відкотилися за обрій, здається, вдруге за час подорожі оголивши небо, проте місячного сяйва не вистачало. Гіллясте склепіння сумлінно охороняло

темряву при землі-. Тримаючи витягнуту руку перед собою, Левко не бачив далі ліктя.

Через секунду після пробудження його серце заскочило в глотку й зірвалось на галоп. Що це?

Тріск не стихав. Ближчав.

Зліва вжикнула блискавка спальника.

Лео? Українець не бачив лиця, лиш за голосом упізнавши Семена. — Ти чуєш?

Страх лляним клоччям закбнопатив дихальні шляхи. Левко Мовчав. ^- Лео?! — Семен Задихався.

Левко простягнув руку вбік і схопив росіянина за передпліччя.

Не кричи. Я тут.

Що це? Голос тремтів,”начеросіянина били дрижаки від хо¬лоду.

— Не знаю. Треба розбудити Ґрема і Сатомі.

Нікого будити не довелося. Справа долинув шурхіт, хтось виповз із намету.

—- Хлопці, ви це чуєте? — То була японка.

— Так.

Мені страшно:”’

Нам теж.

Слідом за дівчиною з-під тенту вибрався американець. Сонно по-крутив головою:;’

— Це хтось із наших? — спросоння він подумав, що то Левко зно¬ву подерся в нетрі.

Сатомі заперечно замотала головою. Мулат радше відчув, аніж по¬бачив, те мотання. І тут до нього дій шло: Лео і СеМ поруч із ним у таборі. З джунглів протискається щось чуже.

Грем зойкнув. Він переполохався, як ніколи до цього в житті. До страху домішувалося бридке відчуття безпорадності: їм нема куди тМ кати, нема де заховатися, абсолютно марно відбиватися в такій пітьі мі. Мулат метнувся тёть від палатки і впав навколішки за хлопцями, ЇЩ, What’s that? What’s that? — заторочив він. —

WHAT

IS ТНАш

— Заткнись! — цитьнув Левко.

Ґрем не вгамовувався:.

— Що це може бутй?

— Замовкни!

- Це не тварина, — прошепотів Сьома. — Звірте робитиме стільки шуму.

Дайте світло — крикнула японка.

. Левко відчув недоречний у такій ситуації укол ревнощів. Сатомі бо-їться не менше за них, але не скиглить і не панікує. Інша на її місці давно захлиналася б в істериці. І ця дівчина —дівчина, яку він прак¬тично вважав своєю, — спить з мулатом! Він готовий був задушити американця.

— Точно, ліхтар. — Схаменувшися, Семен взявся нишпорити ру¬ками навкруги. Як на зло, дїодний ліхтар не потрапляв під руки.

— Ти ж останнім тримав у руках «Vektor», -7 прошепотів Левко. » — Я знаю, Лео. Знаю! Але зараз не можу його знайти!

Не минуло й двадцяти секунд після пробудження, а звуки наблизи¬лися впритул. Хруст гілок і страхітливе притлумлене рохкання луна¬ли на самісінькій межі табору. Левко раптом згадав про противедме- j жий спрей; наплічник лежав поряд, і, запустивши руку всередину, илопець дістав балончик і стиснув його в руці.’

— Швидше! — цокаючи від страху зубами, підганяв українець. І — Світло! і— благала Сатомі.

— Треба тікати. — Ґрем кинувся в бік, протилежний тому, звідки долинали звуки, але тут-таки повернувся назад.

Самому пірнути в таку темряву? Нізащо! — Чого ви сидите? Побігли! k Ніхто не звернув на нього уваги. Семен намагався знайти ліхтар.

«Vektor’a» немає! Не можу... не знаю, де він. Чорт! — Від шаленого припливу крові думки Левка понеслись

галопом, наче стадо наляканих мустангів. Він згадав: — Headlamp1!

— Що?

Твій налобний ліхтар, ь Сьома згадав про ще один діодний світильник «LED Lenser Н7», який за допомогою спеціального ременя кріпився на голові.

— Точно!

Росіянин хутко підтягнув спальник і обнишпорив його руками. Через секунду пальці наштовхнулися на налобник.

Є!

Несподівано тріск і рохкання обірвалися. Довкола стало настільки L tu ко, що хлопці без зусиль розрізняли дихання одне одного — поквап- ні нішорошені схлипи.

О Боже... — застогнав Ґрем.

Що б там не було, воно щойно пробилося крізь зарості і зараз сто- Іи. не межі табору. За кілька метрів від них. Мовчки.

— Вмикай, — затерплим голосом попросив Левко.

1. Headlamp (англ) — тут: налобний ліхтар.

Тремтячими руками Сьома дістав ліхтар. Спершу начепив його на голову і тільки тоді ввімкнув батарейку. Лампа виявилась достатньо потужною, прорубала у темряві виразний коридор.

Наступної миті троє хлопців і дівчина хором заволали:

— А-а-а-а-а-а-а-а!!!

Серця всіх чотирьох збивалися з ритму від тваринячого жаху.

Чоловік. На краю лісу стояв темношкірий чоловік. Промінь трьох- ватного світильника охоплював його всього. Попервах Левку здало¬ся, що передними мрець. Попри те що проява трималась у вертикаль¬ному положенні, в очі кидалися деталі, які наштовхували на думку про небіжчика: здутий живіт, сині плями на руках, вирячені очі (у моно-хромному діодному сяйві Левко чітко розрізнив зжовклі білки без зі¬ниць), та головне — у потвори не було нижньої щелепи. Замість неї під верхньою підковою зубів звисали скривавлені шматки шкіри і... язик. Потемнілий язик вивалювався просто з горла і теліпався, наче ганчірка. Підозри вивітрились напрочуд швидко, оскільки чоловік во¬рухнувся. Розчепіривши пальці, викинув руки вперед. Став ними во¬дити у повітрі. Рухи були смиканими, конвульсивними, як у ляльки- маріонетки. Голова хиталася, брудно-білі очі блискали у світлі. Но примружившись і не закриваючись від насиченого сріблом променя, чоловік зробив крок до центру табору.

Левку здалося, що його очі повипадають із орбіт. Немовутрансі, він підняв праву руку і затиснув кнопку на балончику. Струмина дострели¬ла до потвори з язиком, що розхитувався з боку в бік при русі. Хлопець пам’ятав, як минулого разу, в тумані, непрошений гість закрив облич чя рукою і відступив, та цього разу... нічого не сталося. Левко злегка ви вернув кисть, направивши струмінь просто в понівечене обличчя, але темношкірий монстр, який вийшов із нетрів, не кинувся навтікача. Він навіть не відвернувся. Натомість зробив іще один крок до табору.

«Це не людина!» — Від жаху українець насилу втримався, щоб по задзюрити штани.

Першою зірвалася Сатомі. Затуливши рот рукою (щоб спинити :<;і ливисте верещання), дівчина помчала геть.

Слідом, не озираючися, рвонули хлопці. Розвернувшися, Семен ли шив темношкірого у темряві.

Хлопці бігли настільки швидко, наскільки дозволяли джунглі. Гром і Левко старалися не відставати від росіянина, орієнтуючись на світ ло ліхтарика. Семен біг навмання. Йому не було на кого орієнтуй.і тись. Він просто мчав туди, де було менше гілок.

— Вируби його, — через якийсь час хрипнув Левко.

Семен зрозумів. Світло налобника видавало їх. Росіянин простяг¬нув руку до потилиці і відімкнув батарейку.

Тримаючись один за одного, хлопці пробігли ще трохи, а тоді пова-лились на землю. В темряві бігти.далі було неможливо. Можна було запросто вивихнути ногу або виколоти око.

Стікаючи потом і адреналіном, вони віддихувались і прислухалися, готові дременути будь-якої миті — щойно зачують щось підозріле. Проте ловити особливо було нічого: сельву закутала гнітюча тиша, і — Що то було? — нахилившись до Семена, прошепотів Левко. Газ у проти ведмежому балончику, схоже, скінчився, але він продо¬вжував стискати його в руці. Пальці побіліли від напруги.

— Цить... — Сьома приклав вказівний палець до губ українця.

— Звідки в тебе газовий балончик? — спитав Грем, але йому ні¬хто не відповів.

Минуло п’ять хвилин. Нічого не мінялося. Напруга не сходила і м’язів, але хлопці принаймні перестали тремтіти.

Може, це якийсь мандрівник? Просто вийшов до нас... — при¬пустив Левко.

і— Ага, — відрубав росіянин. — Посеред ночі, та ще й із закоче¬ними очима без зіниць.

—Ти теж бач и в...

— Ще б не побачити.

— Фак! Мені страшно.

У цій частині тропічного лісу крони були не такими густими: світло ЦІрок проникало глибше в сельву. Призвичаївшись до пітьми, хлопці Могли бачити один одного, розрізняли кущі папороті, велетенські лист¬ки міконії1 й обвиті ліанами стовбури невідомих дерев. Ґрем окинув Іпипришів поглядом, а тоді, занімівши, спитав:

— А де Сатомі?

LXXIII

Розчавлені страхом, приголомшені власною безпорадністю хлопці за- чііілнсиу хащах. Попервах Левко рвався на пошуки Сатомі, проте Се¬мен вгамував товариша. Навіть зі світлом налобника в такій глушині ІІПОНКу не розшукати. Можна пройти за півметра і не побачити дівчини.

1. Міконія (лат. Місопіа саіиехсепх’, також оксамитове дерево) — квітуче дерево з родини Melastomataceae. Росте у Центральній та Південній Америці. Одна з найбільш агресивних рослин у світі. Міконія поширюється надзвичайно швидко: цві- IXі кілька разів на рік, може плодоносити навіть підчас цвітіння.

Крім того, яскравий діодний промінь умить видасть їхнє місцезнахо-дження тому, хто вийшов із нетрищ.

— Швидше за все, Сатомі десь поряд із табором. Залягла, як і ми, і вичікує.

— Сьомо, ми не можемо сидіти, склавши руки.

— Дочекаємося сходу сонця, тоді вирішимо.

Ґрем не втручався, тихо радіючи (якщо в такій ситуації хоч чомусь можна радіти), що пітьма приховувала панічні судоми, котрі раз за ра¬зом прошивали все його тіло, а також мокру пляму спереду на шортах.

LXXIV

12 серпня 2012 року. 07:37 [UTC—5)

Magpe-ge-Діос

На ранок у сельву почали повертатися звуки: подмухи вітру, цвірінь кання птахів...

Ґрем і Левко лежали із заплющеними очима, по-собачому згорнув шись калачиками на купі підгнилого листя. Вони не заснули. Вони від-ключилися, сягнувши крайнього нервового виснаження. Семен по склепляв очей, прискіпливо озираючи довколишні нетрі. Серце гупл ло так, наче він уже встиг накачатися кавою.

Сонце зійшло о 6:01, проте по-справжньому розвиднілося лише на початку восьмої.

Уночі хлопці забігли в особливо густу частину тропічного лісу. До вкола громадилися товстенні стовбури бавовняних дерев1. Деякі ся гали трьох метрів у діаметрі. Біля підніжжя вони товщали — завдяки вертикальному корінню, котре нагадувало стабілізатори космічних ра кет. Крони годі було роздивитися.

Росіянин розштовхав товаришів:

— Піднімайтесь.

Левко щось муркнув у відповідь, спросоння не усвідомлюючи, до він. Зате Ґрем умить підхопився.

,— Вставай. — Сьома поплескав українця по спині.

Левко підвівся. «Frontiersman» валявся біля ніг.

— Я що, заснув?

— Так, — кивнув Сьома.

— А ти?

1 Ceiba pentandra — тропічне дерево родини мальвових, Одне з иайвищих у тропічних лісах. Кропи сягають 60—70 метрів. Інша назва — калок.

— Я не спав.

Тручи очі, Ґрем із Левком роздивлялись навкруги. Майже повсю¬ди погляд упирався в сірувато-коричневі колони стовбурів. Левко по¬думав, що за такими можна заховати танкову колону — запросто, один ‘За одним, — і, поки не обійдеш, нічого не побачиш. І — Нам треба повернутися в табір, — сказав Семен. — І оскіль¬ки у нас на руках немає ніякої зброї, це треба зробити тихо. Розу¬мієте?

Левко і Ґрем кивнул и. Про себе українець здивувався. Дивлячись на Сьому, він не міг повірити власним очам: як виявилося, серед них трьох шведський «ботанік» має найбільші яйця. Звідки така витримка?

— Тоді пішли.

Почали скрадатися: попереду Семен, за ним Левко, американець позаду.

Коли вийшли з-поміж бавовняних дерев, довкола посвітлішало. Іідалині проступила чистина, на якій розташувався табір. Крізь листя кущів і нижчих дерев проглядалась яскраво-жовта крівля намету.

Сьома припав ледь не до землі і задріботів до табору. За десять ме- фів від намету він упав на черево і поповз. Американець із українцем інк’лідували його приклад. За хвилину всі троє лягли в кущах навпро- іи вогнища.

— Щось бачиш? штрикнув ліктем товариша Левко. Які підчас перебіжок, він тримався трохи позаду Семена, г— Намет, рештки вогнища, спорядження... ніби все на місці.

— Ні. Я не про те. Щось незвичайне?

Росіянин не відповів. Лео підповз ближче і тієї ж миті одночасно і < і.омою побачив силует. З іншого боку вогнища, якраз у тому місці, вчора з’явився чорношкірий, хтось стояв.

Бля, — затремтів Левко. —Ти бачиш?

силует стримів нерухомо.

Тс-с... Бачу.

- Це той самий?

Не певен. Може бути.

Тікаємо.

Спершу Сьома теж перелякався, але його критичний розум остудив переляк, швидко розклавши усе по полицях.

” Стій. — І він схопив українця (котрий уже готовий був дати дра¬ли І пі футболку. — Не може бути.

- Чого не може бути? — істеричним шепотом видав Левко, ви- иніуіочи перед собою порожній балончик з газом.

— Це той самий негр, подивись на надутий живіт, але... він не міг стояти там усю ніч.

— Але... — Левко не мав що сказати. Очі вилазили з орбіт.

Роздивившись обриси людини, Ґрем запхикав і зарився обличчям у листя.

Семен тим часом поповз уперед. Левко не рушив з місця, не відва-жуючись окликнути товариша. Незабаром росіянин сягнув краю за¬ростей і вистромив голову.

Лео думав, що в нього розірветься серце.

— Він мертвий, — несподівано голосно проказав Сьома.

Для мулата й українця слова пролунали немов гарматні залпи.

— Чого ти горлаєш, бевзю? — засичав Левко.

— Цей хлопчина мертвий, а більше нікого немає.

«Ага, хлопчина, — подумав Лео, — ти б його ще друзякою назвав».

— Але він стоїть!

Семен придивився уважніше:

— Він не стоїть. По-моєму, його повісили.

— Що ти плетеш?

Росіянин підвівся і вступив на територію табору. Левко і Ґрем пе-речекали кількадесят секунд, після чого також підвелися і несміливо виткнулися з лісу.

За ніч із табором нічого не сталося. Усі речі лежали на місцях. Усе було так само, якщо не зважати на чорношкірого мертвяка, підвіше ного вертикально за кілька метрів від залишків багаття.

Хлопці обережно підбиралися до тіла. Левко і Ґрем косилися по сторонам, несвідомо чекаючи наскоку невідомого ворога. Сьома зи рив тільки на негра.

Невдовзі стало зрозуміло, що підвісили мертвяка не за горло. Мо-тузка проходила під пахвами, стискаючи груди і трохи розводячи в боки захололі руки. Значно тонша поворозка на рівні лоба обвивала голову і припинала її до основної мотузки. Завдяки цьому голова не звішув.і лась на груди і моторошно закочені очі дивилися просто вперед.

— Він не міг прийти сам, — сказав Левко (все ще пошепки).

Звівши брови, Сьома покосився на українця.

— Браво, Ватсоне.

— Я не про те. Сьома. Я маю на увазі, що він був мертвим до то го, як його почепили на дерево.

Семен, погоджуючись, кивнув.

- Не схожий на перуанця, — знову озвався Левко. Хлопець при гидив обличчя, котре запримітив у Розколині Черепів. Той незнайомець змахував на перуанського індіанця, цей, безсумнівно, належав до негроїдної раси: кучеряве волосся, товсті губи, широкий плаский ніс і довгі, як у мавпи, руки. — Негр. і. — Ага.

— Як думаєш, для чого? — Українець мав на увазі «для чого його тут повісили?», але Семен І так зрозумів.

— Для того ж, для чого дзвони і все інше.

— Останнє китайське попередження, — перейшов на російську Лео. Грем усе одно їх не слухав.

—І Думаю, так.

> — Але це безглуздя: вбивати негра, виривати йому щелепу і ви-смикувати ним, наче лялькою, перед табором лише для того, щоб на-лякати нас.

Левко нарешті відважився підійти впритул. Одяг чорношкірого ні Про що не свідчив: штани з легкої водовідпорної тканини, похідні кро¬сівки і чорна сорочка з довгими рукавами. Одяг сучасний, трохи по¬дертий, але не старий. Обстеживши мертвяка, українець глипнув на Сьому:

— Що вирішуємо?

Ґрем розкрив рота і незрозуміло хекнув, наче захлинувся повітрям, її годі закричав:

- Що тут думати, ідіоти грьобані?! Треба валити на хрін звідціля!!! Хтось підкинув нам мертвото чорного, а ви ще радитеся, що роби¬те! — Американець заледве не вищав. Від його самозакоханості не Лишилося й згадки. Здавалося, навіть риси обличчя змінилися: очі по¬круглішали від страху, підборіддя більше не випиналося щелепа По шольно обвисла, і —- Перш за все треба розшукати Сатомі, — дивлячись під ноги, Проказав Семен.

ВІН розумів, що на ділі варіантів у них небагато. їхня групка нага¬дили йому самотнього короля на шаховій дошці, якого сильніший во¬їни ні ганяє в кут. Відтепер їхні рішення, плани чи задуми не мають іМіїчення, а всі можливі ходи визначені наперед тими, хто притягнув уночі чорношкірого і хто бив у дзвони всі попередні дні. Ці ревні хра¬ми млі таємниць Паїтіті зараз поряд, спостерігають за ним і товари¬шами — у цьому Сьома не сумнівався жодної миті.

І ром прикусив губу. Мулату стало соромно, що він не згадав про дівчину.

Левко сказав:

Спочатку знімемо його і... і відтягнемо кудись.

— Для чого?! — знову завівся американець. Він важко дихав, три-маючи рот широко відкритим. Так, наче боявся, що втратить контролі, і почне цокотіти зубами, щойно стулить щелепи докупи. — Може, ви йому ще поминальну тризну влаштуєте?!

Українець схопив мулата за плече і стиснув.

— Греме, заспокойся. — Він двічі струснув Ґрема, поки не спій мав його погляд. -— Чувак, якщо Сатомі повернеться сюди без нас, я не хочу, щоб першим, що вона побачила, був дохлий нігер із вирва ною щелепою, підвішений на бразильському горіхові.

Американець іще більше знітився. За інших умов він би вилаяв Левка за слово «нігер». Правда, за інших умов Левко навряд би його вжив. Наразі було не до політкоректності.

— Ми можемо лишити когось у таборі, — промимрив мулат. Сема, наприклад. Або я лишусь.

— Ні! — гаркнув Левко. — Відтепер ми постійно триматимемося разом. Навіть сцяти ходитимемо, тримаючися за руки!

Семен пішов у табір і повернувся назад із похідним ножем.

— Підсади мене, — тихо попрохав. Він поводився адекватно, але якось загальмовано, ніби пацієнт, який іще не відійшов від операцій ного наркозу.

— Залазь. — Левко присів навпочіпки, зануривши руки у вогкі* і глизяве опале листя.

Росіянин заліз йому на шию.

— Тримаєшся?

— Так.

Балансуючи руками, Лео став підійматися. Сьома був худим, але дебелим хлопчиною і важив не менше за Левка. Якоїсь миті україїн іп. усвідомив, що от-от утратить рівновагу і разом із товаришем беркій п. неться долі.

— Допомагай мені... тримайся... вхопися... за нього... — хрипнув пін,

— Не буду, — аж зашипів Семен. — Я не торкатимусь йою!

Левко напружився до краю. Квадрицепси на ногах затріщали. Лінії

литка завібрувала, сигналізуючи про наближення болючої судоми. І ІІІ жаль, усі старання були марними —і Лео з Сьомою почали завалити тись. В останній момент українець пересилив відразу і схопився обомо руками за здутий живіт. Тіло виявилось холодним, вогким і на диво піл датливим. До горла підкотила хвиля нудоти. Зате вони вистояли.

Ґрем тупцяв за кілька -кроків від них і отупіло спостерігав.

— Все о’кей? -^ бевкнув згори росіянин.

— Ріж давай!

Сьома почав різати. Мертвяк задриґався, немов живий. Кучеря¬ва голова колихалась, наче довбешка ганчір’яної маріонетки, точно надЛевковими очима. З мертвого рота досі смерділо. Та найстрашні¬шим був язик, який вивалювався з горла. Нічого страшнішого Левко не бачив за все своє життя. Хлопець відчув, що у нього підгинаються коліна — цього разу не від напруги. Стало млосно. Перед носом за¬мелькали червоно-сірі цятки, руки заніміли, а на спйні, шиї та щоках в одну мить засріблилася кольчуга з краплин холодного поту.

— Швидше, — благально вичавив Левко.

Линва зі штучного волокна не піддавалася.

— Не можу!

На півсекунди — не більше — в очах у Левка померкло. Він відпус¬тив негра, хапнув ротом повітря і став осідати. Тієї ж миті Сьома пере- іяв мотузку. Зашурхотівши, вона зникла в плетиві ядуче-зелених епі¬фітів1, а тіло посунуло додолу. Росіянин не встиг навіть зойкнути, тільки відкинув подалі ножа, а через секунду вони втрьох повалились іш вимокле смердюче листя: внизу — Левко, над ним — мертвий негр, у і кнувшись оголеним горлом хлопцю в потилицю (зі сторони могло зда¬тися, що мертвяк прагне з’їсти голову українця), а нагорі — Семен.

- Встань з мене! От бля! Злізь! — борсався українець, відчува¬ючи, як мертвий язик заплутується у волоссі.

Сьома хутко сповз із трупа, але не став допомагати товаришу. Сидів, відкинувшись, спирався руками об землю і загальмовано дивився ни бездиханне тіло. Ґрем також не рвався допомагати.

— Зніміть його з мене! Стягніть на хер! — кричав Левко. Негр був і біса важким.

Семен так і не торкнувся чорношкірого. Навіть відповз трохи.

Зрештою Левко виборсався з-під тіла. Завмерши навкарачки, переводив подих. І саме в цей момент його вирвало. Власне, хлопець більше кавкав, ніж спорожняв шлунок, позаяк блювати особливо було нічим.

Трохи часу вони посиділи, порозповзавшись у різні кутки табору. Приходили до тями. Зрештою Левко піднявся і потягнув мертвяка геть ИІ’І пібору. Семен мовчки приєднався до нього. Разом вони відволокли ініГрн в ліс, уклали між двома пласкими коренями і закидали листям.

— От і все, — хрипко сказав українець.

-Так. Тепер ходімо по Сатомі, вона не могла далеко забігти.

1. Епіфіти — рослини, що живуть на інших рослинах, але на відміну від паразитів отримують поживні речовини не з рослини, на якій проростають, а з навколишнього середовища. Наприклад: орхідеї, лишайники, усі види папороті, дерево баньян тощо.

Хлопці озброїлися мачете і подалися туди, де вчора ввечері востан¬нє бачили дівчину.

Грем простував попереду.

LXXV

12 серпня 2012 року, 08:56 [UТС-5]

Мадре-де-Діос

Знайти японку виявилось не так просто, як здавалося. Налякана по-баченим, вона бігла напрочуддовго, в шоковому стані ігноруючи піть¬му і колючі гілки. Хлопці здогадувались, у якому приблизно напрямку вона подалася. Проблема полягала втому, щодо ранку більшість слі¬дів щезли. Шукаючи обламане гілля і шматки одягу на колючках, Лев¬ко, Грем і Сьома повільно просувалися на південний захід.

Після двадцяти хвилин пошуків слід остаточно загубився. Сатомі ніде не було. Хлопці порадились і розділилися: вирішили йти пара¬лельними курсами, тримаючись на відстані тридцяти метрів один від одного. Так їм удасться захопити більшу територію.

Ще через якийсь час по черзі почали гукати:

— Сатомі! Сато-о-омі!

Ховатися від невидимого ворога не було сенсу. Зараз головне — зі іа йти дівчину. Крім того, вигуки слугували своєрідним сигналом, що давав знати іншим членам гурту: «зі мною все гаразд, продовжую пошуки»,

Крайню ліву позицію займав Левко. Через тридцять метрів від ньо¬го простував Сьома. Справа від росіянина вів пошуки Грем. У такому порядку вони й гукали.

Левко:

— Сатомі!

Секунд через п’ять Семен:

— Сатомі-і-і!

1 через такий самий проміжок озивався Грем:

— Заіотпі!!

Українець настільки звикся з такою послідовністю, що не зра іу усвідомив, що під час чергового (мабуть, десятого за рахунком) раун¬ду перегуків Сьома не відповів. 1 лише зрубавши кілька ліан, Левки спинився. Подумки порахував до п’яти. Потім до десяти. Нічого. З пн го боку, де рухався росіянин, не долинало ні звуку.

— Сьомо, — неголосно покликав хлопець.

Мовчанка.

— Семене!

Майже відразу у відповідь:

— Ану тихо!

То був голос Сьоми. Явно чимось Стурбований.

— Ти щось знайшов?

— Що у вас таке? — насторожений тишею, долучився американець.

— Замовкніть! — наказав росіянин.

Левко не послухався:

— Сьома, все гаразд?

— Ідіть сюди.

Лео став пробиватися праворуч.

У тому місці, де просувався Семен, зарослі були не такими густими. Йому майже не доводилося орудувати мачете. Протиснувшись, Левко .іастав товариша з опущеним ножем і високо задертою головою.

— Чуєш? — підняв палець росіянин.

— Нє...

Із заростей вибрався Ґрем. Сьома приклав палець до губ, прохаю¬чії хлопців не шуміти.

І врешті-решт вони почули.

- It cannot be1. — В очах американця мелькнула недовіра.

— Це не галюцинація, — сказав Левко.

Сьома швидко закивав головою:

L— Так, це вертоліт.

Тепер до них чітко доносилося характерне чахкання: в-вух-фух- I. в-вух-фух-фух. Лопаті стрімко розсікали повітря. Звук набирав піди, вертоліт швидко насувався з півночі.

У Ґрема затремтіли губи, а лице неначе підсвітили зсередини ліхтарем — із землисто-сірого воно набуло звичного кольору какао з молоком.

Нас урятують.

Семен косо зиркнув на товариша і невдоволено вигнув брови. Від- ІІинІгти росіянин не встиг, оскільки в цей час хлопці помітили гелікоптер. Його майже повністю закривали крони бавовняних дерев, утім, це Ні1 ииажало визначити місцезнаходження гвинтокрилої машини: потік І ІНШОГО до землі повітря кошлатив верхівки, стріпував листям, поро- іи ч’іочи на тлі неба строкаті візерунки з мерехтливих світлових плям.

Хлопці закам’яніли, не знаючи що думати. То було неймовірно: забравшись чортзна-як далеко від цивілізації, вони несподівано натрапилина один із її найбільш технологічних продуктів!

1. Не може Гіути (англ.).

Вертоліт наблизився, зависнувши за півсотні метрів від того міс¬ця, де, позадиравши голови, застигли хлопці. Він сунув надзвичайно низько, іноді здавалося, що полози черкають найвищі гілки. Передня, опукла, частина кабіни була скляною, і пілот міг бачити, що відбува¬ється внизу. Корпус, гвинти і вікна були повністю чорними, але не то¬го блискучо-кітчевого кольору, що властивий піжонському транспор¬ту (представницьким седанам, яхтам чи приватним літакам) і свідчить про бажання власників виділитись. Вертоліт був незвично матовим, він не давав жодного відблиску. Здаля його було непросто помітити. Іноді гелікоптер зупинявся над певним місцем, помалу обертаючись навколо вертикальної осі.

— Хто це? Що вони тут роблять? — крикнув Левко.

— Може, це... — почав Сьома.

— Що? — не розчув українець.

— Я не знаю... не знаю.

Хлопці не опускали голів. Грем зібрався вискочити на відкрите міс це і закричати, коли Семен зненацька потягнув товаришів за коміри у ліс — глибше й подалі, під захист заростей.

— Що ти робиш? — Мулат легко вирвався і люто відштовхнув ро-сіянина. — Ти що, не розумієш? Це наш порятунок! Десь тут є люди, цивілізація.

— Пф-ф... — Сьома вишкірився, відкопиливши нижню губу. — І Ы цивілізація кілька годин тому підкинула нам мертвого негра. Не забувай,

Левко не мігупізнати Сьому. Він іще ніколи не бачив товариша ти ким. За три тижні джунглі виліпили з росіянина нову істоту. Хлопець нагадував загнаного звіра: переляканий, але в той же час готовий вгри і тися в горлянку кожному, хто лиш посміє наблизитися. Лихий. їм пули сивний. Нарваний. Він знову схопив американця за футболку, не дані чи тому піти.

Рев лопатей розривав атмосферу зовсім поряд.

— Пусти!

Хай там як, але серед них саме Семен найкраще шурупаву тому, що діється. Хлопець правильно припустив, що люди в гелікоптері, — це 11 самі, що підкинули їм мерця (або ж їхні спільники). Ці люди небезпід ставно сподівалися, що після нічної колотнечі їхня четвірка миттю виш ється геть. Інакше кажучи, вирушить на схід у напрямку Ріо-де-ллс П’єдрас. Вони не могли передбачити, що Сатомі забіжить у джут мі і решті загону доведеться її шукати. На заході. «Схоже, — по;іум.іи Сьома, — після того як ми заглибились у нетрі, вони загубили нас, і ці значить, що ми...»

— Не смій висовуватися, — закричав він на вухо Грему, — вони шукають!

— Що шукають?

— Не що, а кого.

— ?

— Нас.

...Вертоліт кружляв навкруги ще декілька хвилин, опускаючись так иизько, як тільки міг, занурюючись у кожну виїмку багаторівневого тропічного лісу. Один раз він підсунувся настільки близько, що хлоп¬ці бачили, як обрубані лопатями гілки спадають на землю. З такої від¬далі за тонованим склом кабіни можна було розгледіти контури піло¬та і пасажира. Двоє. Здається, їх було лише двоє.

Не знайшовши нічого, чорний гелікоптер набрав висоту і подався на захід...

LXXVI

12 серпня 2012 року. 10:24 [UТС-5]

Мадре-де-Діос

Левко помітив її першим. Хлопець хвилин п’ять продирався наосліп, дивно втративши слід, чуючи, як десь справа й позаду борсаються в за-ростях Ґрем із Семеном, коли зненацька хащі розступилися. Власне, го була ілюзія — нетрища не розступалися. Левко сам вивалився з них іш пологий схил, наче шматок старого тиньку, що відстав від стіни. Де- ж.нію — перше, що спало на думку, коли він піднявся. Він уже бачив їм1 місце. От тільки де? Цього не може бути, адже він тут уперше...

Схил тягнувся до поплямованого ряскою й лататтям видовженого п іі’ра і був укритий рідкою рослинністю: переважно дрібнолистими кущем і тонкою травою, що сягала поясу. Обличчя обпекло сонячним світ¬лом. 1 Іісля одвічної тісноти й мороку тропічного лісу Левко розгубився. Ітллося, наче його телепортували у просторі; він озирнувся, шукаючи ичима ліс. Упевнившися, що джунглі нікуди не зникли, хлопець подивив- і’М ініиз і... запримітив Сатомі. Зіщулившись, підтягти коліна аж до гу¬сни, японка лежалау вим’ятому в траві заглибленні поряд із водоймою.

— Я знайшов! Знайшов! — загукав українець. — Он вона!

Зліва виднілася смуга прим’ятої травні поламаних кущів. Схоже,

Сатомі котилась по схилу, поки не зупинилась, наштовхнувшись на ції і а ІТІЬО густу масу росл инності.

— Де вона?.. Лео, де ти є?.. Де?...— притишено долинуло з тро-

- Сюди! Йдіть на мій голос! Тут озеро!

Левко почав спускатись, не чекаючи появи товаришів. Тонкі й го¬стрі стебла, попри те ідо були невисокими, немов щупальця спрутів, обмотували литки і пришпилювали до землі. Хлопець спробував біг¬ти, підстрибуючи і задираючи ноги, але ще більше заплутувався.

— Сатомі! — закричав він. Я йду!.. Чуєш мене?!

Японка не рухалася.

-і-Сатомі!!!

Раптово Левко усвідомив, що недооцінив крутизну пагорба. Один раз І він спіткнувся, другий раз ступня провалилась глибоко в траву, і, так і не відчувши під собою твердої землі, хлопець сторчголов полетів по схилу. 1

Негнучкі гілки роздирали одежу. Левко підняв обидва передпліччя і втягнув голову, захищаючи ліктями лице (головним чином очі). За¬рості нещадно кромсали шкіру, розривали її живцем. Хлопець нама¬гався терпіти, кусаючи губи, проте надовго його не вистачило. Через секунду Лео став кричати від болю. Коли падіння припинилося, він по- | чувався так, наче його вибатожили. Цілу хвилину хлопець лежав, від¬дихуючись. 1І

— О Боже, ні! —: розпачливий крик повернув українця до реаль¬ності. — Сатомі!.. — Ґрем стояв на межі джунглів і розмазував рука¬ми. — Хей! Чому ти нічого не робиш?! Чому не допоможеш їй?!

Наступної секунди американець почав спускатися.

— Обережно... — хрипнув Левко. Для крику в легенях забракло повітря.

Ґрем не почув. Через кілька кроків він перечепився і,”зойкаючи, покотився схилом. За мить мулат простятся ницьма біля українця. За-стогнав. Левко підняв голову. На вигляд Грем постраждав більше зі нього: з кутика правого ока збігала товста цівка крові, немов у боксе» і ра при розриві шкіри (ще трохи лівіше, подумав Левко, і мулат вико») лов би на хрін очне яблуко), верхню частину правого вуха наскрізь проштрикнула колючка завтовшки як цвях, біцепси обплітало ряси# мереживо кровоточивих порізів. Незважаючи на пошкодження, амм риканець скочив на ноги. Не встояв —- упав. Зрештою на колінах діс^ тався до японки і взяв її на руки.

— Баіоті, — схлипував він.—- ОИ ту ОосІ, Баіогпі!

Левко скривився. Цього разу не через біль. Квиління Ґрема нагй* дувало нерозторопне варнякагіня героїв із американських мелодрам Воно дратувало.

Левко піднявся на руках. Американець тим часом відповз назад уі’Інгм па тропу і став термосити дівчину.

—Прокинься! Я благаю... Сатомі, ти чуєш мене? Несподівано Ґрем завмер і притулив вухо до губів дівчини. Щойно мулат нахилився, японка поворухнулась і застогнала.

— Вона жива! Дякувати Богу!

Сатомі кілька разів кліпнула, розплющила очі. Зажмурилася, спро-бувала затулити лице лівою рукою, потім відкинула лівицю геть. По- Ідяд поволі зробився осмисленим.

— Ґреме... — прошепотіла вона. — Лео... — Левко вже стояв на [повен зріст. — Де я?

- Ти жива. — Американець зарився носом у її волосся, не помі- Ьаючи, як кров із ран скапує на обличчя дівчини.

Запустивши руку в темні кучері, Сатомі пригорнулась до мулата. ШЛевка перекосило від злості. «Суки...» — палахнуло жаром у го¬лові. Хлопець відчув, як серце обкладає кригою, неначе його «насос» ■вштовхують до морозильної камери.

— Що сталося? Як ми тут опинилися?

—-Вночі на нас...

г — Замовкни! — Левко урвав американця, смикнувши за рештки футболки. — Вона не пам’ятає, то й не варто нагадувати.

Японка справді не пам’ятала. Спогади обривались на подіях учорашнього вечора. Вона пригадувала сварку між Левком і Ґремом,

А після неї — нічого. Внаслідок перенесеного шоку утворився провал у Пам’яті — короткострокова ретроградна амнезія.

Інакше кажучи, мрзок, захищаючи себе, стер усі спогади, що передували нічному нападу і спричинили небезпечний для ментального здоров’я стрес.

- ТИ маєш рацію^*г збуджено закивав Ґрем. — Не треба.,

Але я... —апробувала пручатися Сатомі.

Яр- Нічого. — Американець іще Міцніше обійняв її і став погойдува¬ли НІ колінах, гладити по голові. — Нічого не було, сонце. Вже все га- І’й иі Ми повертаємося. Просто зараз. Сьогодні ж вирушаємо назад. —

кинув лютий погляд на Левка. — Ми ж повертаємось, Лео?

Злостиво скрививши рота, українець мовчав. Стиснуті кулаки побіліли від напруження. Можливо, він і хотів щось сказати, але в цей момент в улоговину звалився Сьома. Росіянин, як і його товариші, не ШШі’ втриматися на підступному схилі. Щоправда, Семен примудрив- |В|Ірнатись ногами вперед. Замість.того щоб, прокотившись, упасти ^Ншннки, він,з усієї сили ввігнався кінцівками в землю.

Гуч-х! Хрусь! і А-а!.. Д-а!..

Сатомі зойкнула і сховала обличчя на грудях у Ґрема.

Левко крутнув головою. Щільна трава огортала ноги Семена, хо-ваючи все, що нижче колін, але, судячи по звуку, який супроводжував приземлення, а також по тому, як зсудомило обличчя хлопця, нічого хорошого там не було.

Простір згустився навколо українця. Він раптом подумав, що спить. Інакше й бути не може. Все, що сталося за останні дванадцять го¬дин, — сварка з американцем, нічний напад, поява мертвого негра, втеча Сатомі — все цемусить бути сном, довбаним кошмаром!

— А-а!.. А-а!.. А-а!.. — не переставав кричати Сьома. — Моя но¬га! О Господи, нога-а-а!

Не дихаючи, Левко відступив на два кроки, потім нахилив тулуб, що¬би поглянути на ноги товариша. Права на вигляд здавалася непошко- дженою. Зате ліва... Стопа стирчала під прямим кутом до великої гоміл¬кової кістки, при цьому ще й викривлялася набік. І то був не вивих. З першого погляду Левко зрозумів, що має справу з переломом: місце страхітливого згину було на двадцять сантиметрів вище від щиколотки.

Перелом був закритий. Нахилившися ближче, хлопець побачив ве-лику опуклість зліва в передньому гомілковому м’язі — зламана кіст¬ка могла будь-якої миті прорвати плоть.

— Ги-и-искте! рявкнув українець, підносячи кулаки до скронь.

Семен перестав кричати. Він звівся на лікті, хрипло дихав і виря-ченими очима телющився в небо.

— Допоможи йому, — пролепетала СаТомі.

—Та пішла б ти! — проричав Левко, маскуючи за грубістю пані¬ку і розпач.

— Лео... чувак... — Росіянин відкинув голову і намацав очима очі товариша. — Що робити?..

Левко присів за його спиною:

— Ти зможеш йти?

— Ні! — розпачливо рявкнув Сьома. На губах запузирилася піна. З очей витекли дві сльози. — Ти що, на хер, сліпий?! Ти не бачиш, що з моєю ногою?! А-а, Боже, як болить!..

Українець подивився вліво. Сатомі досі сиділа, згорнувшися клу-бочком, на руках у Грема. Тепер їм точно доведеться повертатися, І всю дорогу тягти на собі Семена: Можливо, і Сатомі теж. Японку, безперечно, нестиме американець... Від цієї думки хлопця перекоси ло. Зіниці хижо звузились; він несвідомо стиснув сорочку на грудях Семена. Чому Семен? Якби ногу зламав американець, вони б його за.

«Чорт, про що я думаю?!» — осмикнув сам себе Левко. Він ішвид «о іншим і шкліпав очима, стараючись не дивитись наі мулата і японку,

женучи геть зловорожий туман з голови. Туман відступив, натомість спалахнув здогад про те, що, можливо, індіанці мачігуенга мали рацію: ці ліси кишать демонами, що роблять дивні речі з людськими головами.

— Ні... Господи... ні! Тепер ми здохнемо тут... — хлипав росія¬нин. — Су-у-ука-а-а! Ми не зможемо дійти назад!

— Заспокойся. — Левко відпустив сорочку. — Ми виберемо¬ся. — На жаль, у словах не було ні впевненості, ні заспокійливої рі¬шучості. Він не знав, що робити. Що ще гірше — він не розумів, що коїться у нього в голові.

— Заспокойся?! — верескнув Грем. — Подивись на це, кретине! Ще хвилину тому ми були по коліна в лайні, а тепер вгрузли по самі-сінькі яйця і продовжуємо занурюватися, і при цьому довкола немає жодної грьобаної трісочки, за яку ми могли б ухопитися!

Левко хрипло дихав і тупився під ноги. Бісів америкос мав рацію. Вони вляпалися.

Сатомі встала і підійшла до Семена (Грем пробував затримати її, але дівчина жестом показала, що з нею все гаразд). Тримаючи доло¬то біля рота, зиркнула на ногу.

— Йому треба вправити кістку, — з акцентом промовила вона, — а потім накласти шину. Інакше кістка прорве м’язи і він спливе кров’ю ще до заходу сонця.

Лео подивився на неї так, наче бачив уперше. Звідки така витрим-ка? Мабуть, вона справді не пам’ятає жодної секунди з нічних подій. І а навіть зважаючи на амнезію дівчина поводиться так, як мав би (чи радше хотів би) поводитися він. Сором кольнув його під горло, і Лев¬ко порачкував до росіянина.

Сьома засопів і, впершись підборіддям у груди, злякано косився на їламану кінцівку.

- Ні, — замотав він головою. — Ні, ні, ні! Не торкайся мене! Краще здохнути.

Підсунувся Грем. У його вусі досі стирчала колючка, неначе якась дикунська сережка. З ран на обличчі юшила кров.

— Триматимеш його за плечі, — кивнув йому Левко. — Я знерухомлюю кістки тазу. — А тоді подивився на дівчину. — Зможеш?

Японка зблідла. Не прибираючи долоні від губ, кілька разів швидко кивнула.

- Не робіть цього, — зашипів росіянин. — Не смійте!

Давай, — скомандував Лео.

Американець скорився механічно, не задумуючись над тим, що робить, Поклав руки на плечі Сьоми і притулив хлопця до землі. Для

певності стиснув голову росіянина коліньми. Семен несамовито бри-кався здоровою ногою. Українець переступив через хлопця і наліг на ногу.

— Ні-і-і!

— Швидко.

Сатомі опустилась навколішки. Правою рукою натиснула на колі¬но Семена. Глибоко вдихнула, після чого безжальним ривком пере¬містила викручену частину ноги в нормальне положення.

Точніше, спробувала перемістити.

— А-а-а-а-а-а-агр-р-р!!! — Сьома нелюдськи загарчав і вигнув¬ся дугою, неначе крізь нього пустили електричний струм. Очі закоти¬лися. Він кричав так, що японка відсахнулася, перекинулася на спи¬ну і поповзом спробувала відсунутися. Левко силкувався втримати ноги товариша на місці.

Враз Семен затих — відключився. Левко послабив натиск, Ґрем відпустив плечі.

— Що з ним? Він помер? — забелькотіла дівчина.

Українець приклав вказівний палець до шиї, нащупав артерію. Сер-це билося слабко, але рівномірно.

— Знепритомнів.

— А що з ногою? — Сатомі не мала сил подивитися ще раз на кіп цівку.

— Краще.

Стопа все одно стирчала неприродно. Проте гомілка вирівнялася, а головне — зникла ота страхітлива гулька на передньому гомілково му м’язі. Кістка сховалася всередину.

— Тепер треба чимось зафіксувати, — сказав Левко.

— А раптом там внутрішня кровотеча? — кинув Ґрем.

— Не знаю...

— Ти вмієш накладати шину?

— Я не знаю, Ґреме! — люто огризнувся українець. — Я вперше в житті бачу людину з поламаною кінцівкою!

Левко відповз, затулив лице руками і замружився. Провів долоня ми вниз; спинив під щелепою, обхопивши шию.

Тепер він сидів, упер ши лікті в коліна, направивши лице до небо. Повільно розкрив повіки.

Небесний купол був чистим, але не блакитним. Він не палахкопи приязною синню. Був блідим, якимось сивим, вицвілим. Ґрем і Camомі німували.

Атмосфера пропарювалася, з озера тягнуло солодками ми випарами. «Це повітря отруєне, — подумав Левко, — а нетрі прокляті. Атаучі мав рацію: ми всі здохнемо. Ми забрели надто далеко, і демони не відпустять нас назад... А перед тим, як здохнути, збо-жеволіємо. І заради чого?! Якихось руїн — довбаної кучугури каменів з фотографії бездарного художника».

Хлопець хрипко розсміявся. Японка косо зиркнула на нього і неса-мохіть відповзла ще далі по траві.

Небо остаточно втрачало колір, розжарюючись до сліпучого біло¬го. Зненацька Левко насторожився. Над головою не було хмар, не бу¬ло навіть туманної паволоки, але він чомусь не відчував жару відсон¬ня. Хлопець телющився просто в розпашілу білість, проте в очах не пекло. Не було того приголомшливого ефекту від навали теплого сяй¬ва, котре огорнуло його, щойно він вирвався з нетрів і побачив озеро. Нін сидів у тіні.

Українець роззирнувся. Вони були на відкритій галявині, але... в той же час у тіні від чогось.

І знову — дежавю. Він був тут. Так. Чи ні?

Не може бути...

Що за чорт?!

Було щось неправильне у розташуванні тіней біля озера. Лео довго не помічав цього, оскільки після стількох днів під покровом тропіч-ного лісу

(куди світло не проникало, а якщо й пробивалось, то тільки І»«».»сіяне, не здатне породжувати тіні) мозок відвик від правильного і симетричного розподілу світла й тіней.

Хлопець підвівся. За місцем, и цім знайшов Сатомі, тяглася смуга високого очерету. Комиші за-

унали озеро і те, що було за ним. Розгрібаючи руками цупкі стебла, українець взявся продиратися до водойми. Крок, другий, третій...

Під ногами захлюпала вода. Очерет ущільнився, лихо заскрипів, не підда¬ючись, Але Левко не відступав.

Скоро вода сягнула колін, у кеди по¬ли і .»пінистий намул, а тоді... комиші скінчилися.

Левко стояв по коліна у теплій воді і, не змигуючи, зирив перед собою на протилежний берег прямовисно злітав до неба. Вертикальний

схил сягав заввишки п’ятнадцяти метрів і був рясно вкритий рослинністю. Лео посунувся ще на крок уперед, не вірячи власним очам.Щелепа відвисла.

Крізь діри у зелені пробивалися частини кам’яної сті- ЦИ. ню повторювала мури Саксайуамана: прямі лінії, закруглені кути, щільно припасовані одна до одної грані.

Все точно таке саме, за винятком одного: брили були устократ більші за й без того немалі каме-ні Саксайумана

Хлопець повів очима вгору, всюди спостерігаючи те саме: колосальні і майстерно оброблені моноліти. Це не схил пагорба. І не спад урвища, перед ним — стіна.

Нагорі стіна обривалася рівною горизонтальною крайкою. Левко не так побачив, як інтуїтивно осягнув, що це лише перший виступ. Над ним здіймається ще один, а далі — ще і ще. Українець стояв надто близько, через що не міг їх бачити, але припускав, що саме верхні щаблі муру, котрий налічує десятки метрів у висоту, заступали сонце. Те, що він сприйняв за улоговину з продовгуватим озером, на ділі виявилося ро¬вом перед височенною кам’яною твердинею. їхньою Твердинею.

Ззаду заплюскало. З очерету вийшла Сатомі.

— Що тут? — почала вона і затнулася. — Ой...

Левко проігнорував її.

Зацікавлений, до них пробрався Ґрем. Американець виткнувся з мі мишів і завмер, не насмілюючися йти далі. Всі троє стояли шоковані, викинувши з голів усе, крім руїн.

— Це те, що я думаю? — порушив мовчанку Ґрем.

Українець поворухнувся. Запустив пальці у відросле волосся і н

мкнув їх на потилиці.

— Знайшли... — тільки й пролепетав він.

На більше йому не вистачило сили.

LХХVІІ

Коли Семен отямився, хлопці сяк-так зафіксували ногу (Ґрем подерна шмаття свою сорочку — її використали замість бинтів, а Левко пошукав більш-менш рівну гілляку) і потягли його до табору.

Дорога назад зайняла більше години. Один раз на початку шліца (під час дряпання на схил) Сьома знепритомнів. Кожен рух чи нсоГм режний доторк до ноги викликав вибух несамовитого болю, від якоці спирало легені і спинялося серце. Решту часу Ґрем і Лео несли и ній« риша на плечах.

Був майже південь, коли вони повернулись у бівуак. Ста раючи« щоб Сатомі нічого не запідозрила, Левко обійшов табір по перим» тру, зазирнув під кожен кущ, проте не виявив слідів чиєїсь присуши сті. За час їхньої відсутності наплічників і намету ніхто не торкаїцИ

В першу чергу зайнялися Сьомою. Знайшли кращу палицю для фіксації кістки; Сатомі підготувала холодний компрес і дала хлопцю цього разу три знеболювальні таблетки (Семен, не глянувши, прокотиш усі). Поки японка перебинтовувала ногу, Левко вистругав костур IU4 цього вирубав довгу гілляку з V-подібним роздвоєнням на кінні Ніг обрі їли сучки, як міг відшліфував задирки, після чого перевірні» < м і>п у ми міцність. 1 Іасамкінець обмотав роздвоєння на кінці оціниш

своїх футболок, щоб Сьомі було м’якше спиратися пахвою на костур. Краї підкладки зафіксував скотчем.

Нова шина вдалася значно краще, ніж попередня, тимчасова, во¬на повністю знерухомила зламану гомілкову кістку. Нижній кінець примотаної до ноги палиці підв’язали шворкою до пояса на Семено- вих штанах. Таким чином травмована нога втримувалась у напівзігну-тому положенні. Ні Левко, ні Сатомі не знали, чи то правильно, але з напівзігнутою ногою Сьома міг сяк-так пересуватися, спираючись на костур і не черкаючи ступнею землю. Втім, навіть таке пристосуван¬ня не дозволяло росіянину дертися крізь джунглі — він міг дибуляти лише на відносно рівній і чистій від заростей території. І це означало одне: незалежно від того, що хлопці надумають, Сьома залишаєть¬ся у джунглях.

Приємне, профільтроване зеленню сонячне світло і дрімотний спо¬кій розімлілого на сонці лісу помалу заспокоювали нерви. Певна річ, хлопці не могли позбутися думок про труп чорношкірого і пов’язані цим таємниці, проте шокове напруження минуло, відкривши шлях д/ія інших почуттів, першим із яких сплив на поверхню голод. Тільки ілкінчивши перев’язку, Левко згадав, що з учорашнього вечора нічо¬го не їв.

— Треба підкріпитися.

Ґрем кивнув і взявся чаклувати над вогнищем. Хвилин за десять чай шиїтів] Хлопці й дівчина поснідали сухими крекерами і шматками в’яленого бекону, заїдаючи це все курагою. Потім пили чай. Сиділи мовчки. Лиш вряди-годи тишу розтинало чиєсь гучне сьорбання або Гонке, майже беззвучне зітхання. Знеболювальне почало діяти, і Се- мічі розслабився; блідість стекла з його обличчя, щоки порожевіли.

— Що сталося вночі? — перервала мовчанку Сатомі. Хлопці пе- ринодили погляд один на одного, але, схоже, ніхто не збирався відпо- НІДІІТИ. — Чому я прокинулась у кущах за кілька кілометрів від табо-ру’.. Ви так і будете мовчати?

— Ти реально нічого не пам’ятаєш? — уточнив Левко.

— Я отямилась на руках у Ґрема за хвилину до того, як Сем зва- ‘ІИВГН зі схилу.

Левко з Ґремом одночасно подивились один на другого. Наїжачились.

А вчорашній вечір?

Сатомі вмить пожалкувала, втямивши, що так необачно загнала И’Пі’ на тонкий лід. . •

Вечір? Я... ну... пам’ятаю, що трапилося... між вами. Але потім Ми лягли спати, а ви з Семом лишилися сидіти біля вогнища...

У психіатрії це явище називається синдромом уникання, коли трав-матичні спогади витравлюються зі свідомості. Реальність виявляєть¬ся настільки кошмарною, що свідомість відмовляється її сприймати. Уникання буває настільки тотальним, що в пам’яті «стирається до¬ступ» не тільки до ситуації, що спричинила психічну травму, а й до всього, що з нею пов’язане. Уникання може стосуватись і думок, і по¬дій, і людей, які певним чином пов’язані зі стресом: так, приміром, по¬терпілий відмовляється впізнавати тих, хто потрапив з ним в аварію, або ж забуває, де і коли все відбулося.

— Ми теж незабаром лягли. — Левко поспішив закрити цю тему. — А посеред ночі прокинулись через дивний шум біля табору. — Розпові¬даючи, хлопець уважно вдивлявся в лице дівчини; він хотів і одночасно не Хотів, щоб вона згадувала. — Ти злякалась і побігла в джунглі.

Сатомі скулилась від лихого передчуття. За останні дванадцять го¬дин стільки сталося. Грем посварився з Левком, Левко зненавидів їх усіх, уночі на них щось напало, а потім вони знайшли Паїтіті. Усі ці події викликали бурю суперечливих і цілковито різних за амплітудою відчуттів. Ця буря породжувала неймовірне сум’яття у думках. Дівчп на просто не знала, за що в голові зачепитися.

— Ось так: просто взяла і побігла? — Обличчя японки недовірли во витяглося. — Чому я не лишилася з вами? — Вона зазирала спін розмовникам в очі; хлопці відводили погляди. — Що такого я поб;і чила, щоб дременути серед ночі в хащі?

— Сатомі, — різко урвав її Левко. — Яка різниця, що ти там по бачила? Зараз важливо вирішити, як діяти далі.

Усі крадькома косували на забинтовану кінцівку. Сьома відтепер ставав проблемою. Величезною проблемою.

— Він має рацію, — м’якше промовив американець. — Нічні по дії вже в минулому. Нам треба придумати, як вигрібатися звідси „ Отож, що маємо?

— Ми відшукали Паїтіті, — зірвалося з язика у Левка.

— Чудово, бадді! — саркастично форкнув мулат.

— А я який радий, — додав Сьома, кивнувши на ногу. Помовчнн ши, він додав: — Йти я не зможу. — В голосі не було відчаю. Росіянин уже тоді розумів, що це кінець. їхні рішення більше не мають значення Не так через його ногу, як через тих, що стежили за ними весь цей чиї*,

- Може, змайструємо волокушу і тягнутимемо його? Нам головне дійти до човна, — висунув пропозицію Ґрем.

Ідіотство — спересердя Левко сплюнув. — Як можна бути таким шибанутим? Ти забув, черезякі нетрі ми дерлися? Ми не зможемо ані тягти його, ні навіть нести на руках, як фараона. Це нере¬ально!

— Що ти пропонуєш? Покинути його? Ти цього хочеш? Та взага¬лі, якби не ти, ми б тут зараз не сиділи!

— Вгамуйтеся! — замахала руками Сатомі.

Левко з шумом випустив повітря з легень і заговорив стриманіше:

— Ніхто нікого не покине. У нас один-єдиний шанс вилізти з цьо¬го лайна: ми ділимо провіант, хтось залишається з Сьомою у джун¬глях, решта двоє йдуть до Голови Папуги, спускаються вниз по річці на човні і повертаються з допомогою.

Встановилася мовчанка. Кожен аналізував почуте, розгортаючи за-пропонований план якомога далі в майбутнє. Результати аналізу за¬галом були невтішними. Не факт, що тим, хто залишиться в лісі, ви¬стачить провіанту. Не факт, що рятувальний загін відшукає місце, де їх покинули, адже наразі СР5-навігатор не працює і точні координа¬ти невідомі. Не факт, що взагалі вдасться організувати хоч якусь по¬шукову групу, адже Перу — це не Швеція чи Німеччина. Та найголов¬ніше — зважаючи на останні події, залишенців уже може не бути її живих, коли по них прийдуть... У тому плані було забагато «але» і ще більше «якщо», проте ніхто не відважився озвучити їх.

— Згода, — опустивши очі, мовив американець. — Хто залишить¬ся лСемом?

— Лишайся ти, — попросив українець.

Грем вперіщив лютий погляду Левка і поволі, наче бик, похитав і боку в бік головою.

Нова проблема. Сатомі лишитись не могла, їй буде важко доглядати за Семеном (крім того, враховуючи мізерні шанси на успіх, було нелогічно кидати у джунглях дівчину). Левко не міг лишитися, адже мни найвищі серед них шанси відшукати шлях до Ріо-де-лас-П’єдрас. Ииходило, що вирушити по допомогу мусять Левко і Сатомі. Украї- інчіїї разом із японкою. А цього Грем не міг допустити.

Навіть не думайте. Я не залишусь і Сатомі не дозволю лишитися.

-Ти впевнений, що знайдеш дорогу до човна? — спитав Левко, краєм ока зиркаючи на Семена і чекаючи, що росіянин стане на його бік.

Мулат сердито засопів. А Сьома не вимовив ні слова, відстороне¬но і ці нтерігаючи за хлопцями. Левко списав Семенову апатію на галь- мииіу дію пігулок.

Ти усвідомлюєш, що через власний егоїзм ставиш під загрозу наші життя? Якщо ти не надибаєш човен, нам усім кінець!

— Хто б казав тут про егоїзм.

Левко скреготнув зубами і скубнув росіянина:

— Сьомо, не мовчи. Скажи йому.

— Це вже не має значення... — Сьома промовляв так, наче пере-мелював у роті купу розбитого скла.

— Тобто?

— Пішли до Паїтіті.

Кількасекундна пауза.

— Що ти сказав?

Росіянин байдуже обдивився товаришів. Він не збирався їм нічого пояснювати. Вони не зрозуміють. Або зрозуміють, але запізно. Він, як завше, був на крок попереду них.

— Я хочу, щоб ми подалися до Твердині, яку знайшли сьогодні вранці.

Левко повернувся до Сатомі:

— Ти що йому за таблетки дала?

— Знеболювальне.

— Часом не те, що приймаєш у критичні дні?

Японка показала українцю середній палець.

— Ти мене геть за дурепу маєш?

Сьома зітхнув. Спробувати пояснити? Ні, надто довго. І він вирі шив підіграти:

— Нехай ідуть Грем і Сатомі. Вони впораються, Лео. Але перед тим я хочу, щоб ми всі разом перетягли намет і решту провіанту до Па їтіті. Там є відкриті галявини, є вода. Ми з Лео облаштуємо табір і че катимемо вас під стінами.

LХХVIII

12 сепня 2012 року. 12:43 [UTC-5]

Мадре-де-Діос

Сьома шкандибав, однією рукою спираючися на костур, другою три маючися за Левка. В сорока метрах попереду Грем і Сатомі розчища ли для них шлях. Вони ж тягнули на собі складений намет і більшій і, спорядження.

— Чому ти не переконав його? Це самогубство! — хекаючи й об ливаючись потом, бурчав українець. — Він уночі підтертися не може, бо не здатен знайти дірку в своїй задниці, а ти хочеш, щоб він вибрлн ся з лісу і відшукав човен!

Це вже не має значення.

— Не розумію.

— ТИ справді хочеш почути відповідь на своє запитання?

Левко помалу здогадувався, до чого хилить його товариш.

— Чувак, ти лякаєш мене.

— Лякаю? Попустись, Лео. Зараз не мене треба боятися... не мене...

LХХІХ

12 серпня 2012 року. 13:02 [UТС-5]

Мадре-де-Діос

Що ближчими ставали руїни, то більша нетерплячка охоплювала хлопців. Мимоволі вони пришвидшували крок, і тільки стогони Семе-на примушували збавляти темп.

Коли ліс розступився і вони вдруге в житті побачили побачили Твердиню, їх охопила справжня гарячка. Цього разу загін вийшов до руїн із північного боку, де хащі були не такими щільними, і цитадель було чудово видно. Як і припускав Левко, Паїтіті складалося з бага- ГЬОХ рівнів. Він нарахував сім. Перший, найвищий, сягав у висоту від п’ятнадцяти до двадцяти метрів (де-не-де зі стіни першої площадки иипирали п’ятикутні виступи з суцільних каменів; у верхній частині во¬ші мали вузькі вертикальні прорізи, схожі на бійниці для велетнів). Решта були по десять метрів, і тільки найвищий, сьомий, щабель зді-ймався на три чи чотири метри. Наскільки міг судити Левко, рівні и плані не були еквідистантними, тобто кожен наступний не повторю¬єш у точності периметр попереднього. Подекуди пристінки верхньої платформи відступали від кромки нижньої, утворюючи акуратні тера-си полігональної форми. На двох таких терасах зяяли чималі отвори нходів, що вели вглиб Твердині.

По-собачому висолопивши язики, хлопці витріщались на грандіоз-ну споруду.

— Фу-у-ух... Повірити не можу, — ошелешено пробелькотів Грем.

Навіть Семен забув про ниючий біль у нозі. В його допитливій ма- кіірі невгомонними зміями завертілися тисячі запитань. Звідки в пе- Іринжно рівнинному тропічному лісі, від якого до найближчих гір дві ЙНІНІ кілометрів, узялись монолітні гранітні блоки, що важили понад ІНІ ячу тонн? Як їх транспортували? Якими інструментами обробля¬ли 1 Яким чином витягали на найвищі рівні? Хто це робив? Для чого?

Ошелешувала не так висота, як об’єм споруди. Розмірами вона від¬чуто переважала і піраміду Хеопса у ЄГИПТІ, І піраміду Сонця вТео- Уіунмші.

— Неймовірно. — Американець посміхнувся, по-дитячому тиця¬ючи пальцем на руїни. — Саксайуаман порівняно з оцим — усе одно що вігвам на тлі Вілліс-тауер1.

— Ви думаете, це Паїтіті? — склавши долоні і притуливши їх до губ, спитав Левко.

— А ти сумніваєшся? — покосився на нього Сьома.

— Сьомо, глянь: он ті брили в зовнішньому мурі, вони більші за моноліти Баальбеку2.

З півночі на певній відстані від основної твердині тягнулась лінія мегалітів, формуючи зовнішню огорожу. Стіни основної споруди де- не-де затягувала зелень, через що було важко оцінити на око габари¬ти каменів: незрозуміло, де закінчувався один і де починався другий. Зате зовнішній мур був чистим. Брили в ньому мали форму паралеле¬піпедів з основою 7×7 метрів і довжиною метрів тридцять. Вони чіп¬ко дотикалися основами, але місцями у блоках були висічені проходи, через що рядок мегалітів нагадував абияк складені Г-подібні фігурки з тетрісу.

— Ага.

— Скільки в них?

Семен прикинув: основа — приблизно 50 м2, довжина — ЗО м, оі же, об’єм — 1500 кубів. При густині граніту 2,5…2,7 тонни на кубіч ний метр це дасть...

— Орієнтовно чотири тисячі тонн. Кожен.

Левко присвиснув:

— Здуріти...

— Хтось дуже постарався, тягнучи їх сюди.

Приблизно посередині між другим і третім рівнями в’юнка повзу ча рослинність, що ховала нижню частину мурів, закінчувалась. Ви ще йшли голі стіни — за винятком невеликих гаїв, які росли в місцях, де кромка нижнього рівня відступала на значну віддаль від стіни верх нього, таким чином формуючи тераси.Лише в одному місці Сьома пі

1 Willis Tower — хмарочос (108 поверхів, 442 метри)у Чикаго, штат Ілліноййс, ним вища будівля США. На момент спорудження у. 1973-му Вілліс-тауер була найвищою будівлею світу й утримувала це звання протягом майже 25 років, до 1 998 і п,

2. Баальбек — древне місто в Лівані за 80 км на північний схід від Бейрута на шичн ті 1130м над рівнем моря. Славиться колосальними монолітними блоками (800-1000 т), що стоять у його основі (для порівняння ш найбільший блок у нірпмі її Хеопса важить «лише» 80 т). До сьогодні точаться суперечки стосовно похо.ммн ня міста і того, хто міг збудувати настільки монументальну споруду. Залипни їм t певияспеним спосіб, який древні будівничі могли пересувати й ставити одна на (їй ну настільки великі брили.

примітив самотнє дерево, що, здавалося, витикалося з прямовисної стіни просто над хлопцями. Він звернув увагу саме на це дерево, по-перше, тому що воно росло вище за інші, а по-друге, через великі жов-

ті квітки, що рясно обсипали крону.

Семен придивився. Дерево здавалося знайомим. «Невже бруґманс і я ? » — зауважив він.

...Хлопці сяяли. Попри всі незгоди чоловіки лишаються чоловіками. їх розпирало від гордості. Несподівано виявилося, що їхні жертви мають сенс. Паїтіті існує! Голодні, обдерті й виснажені, з однією зла-

маною ногою, вони таки знайшли Твердиню. Вони зробили те, що не вдавалося десяткам інших експедицій... Ніхто з них не думав у той мо-

мент, що побачити Паїтіті — це навіть не півсправи; головне після

цього — повернутись назад і розповісти про знахідку.

— Спирайся на мене. — Ґрем підставив Семену плече. — А ти притримуй з другого боку. Українець обхопив росіянина зліва, той підігнув ноги, і вдвох із аме-

риканцем вони понесли хлопця вниз. Сатомі кинула спорядження в лісі і заспішила слідом.

Через хвилину друзі спинились біля проходу в одному з блоків зовнішнього муру. У вирубаний отвір без зусиль могли пройти два слони, плече до плеча. Левко відпустив Сьому і з роззявленим ротом підступив до моноліту.

- Господи, це... це ж Паїтіті. Не вірю власним очам... Загублене

місто інків хоча... — Хлопець розсміявся. — Які, в біса, інки? Ґуннар

мав рацію, таке не могли збудувати інки. Ви розумієте, що це означає? — Левко притулив долоні до чорного каменю. Не обертаючись,

Він звертався до товаришів. —Ми зробимо переворот в історії. Тут

справді хтось був задовго до інків. Не просто хтось. Цивілізація! І подивіться... — Він захлинувся, слів не вистачало, щоб виразити захват. — Це розриває мій мозок.

Уявляєте? Сьомо, ти можеш такеуя-

им ги? Ми — не вінець творіння. Зусіма нашими літаками, айфонами,

сімпсонами і ядерною зброєю. За тисячі й тисячі років до нас на планеті жила значно більш просунута цивілізація...

Лео, — тихо покликав Семен.

Українець не реагував, ошелешено водячи руками по гладенькій поверхні мегаліта:

Чуваки, ми станемо знаменитими...

Лео! — гукнув Ґрем.

Нуль реакції. Левко стояв до них спиною, дощенту поглинутий руїнами.

І тільки коли Сатомі істерично прокричала: «Лео!!!» — хлопець обернувся.

І усвідомив, що зазирає точнісінько в дульний отвір АКМ1, модер-нізованого автомата Калашникова. Характерна скошена цівка легень-ко тремтіла за сантиметр від його носа — до того близько, що він влов¬лював легкий запах зброярського мастила і різкіший дух порохових газів. З-понад мушки витріщалось перуанське обличчя: кругле, сма¬гляве, з випуклими вилицями і високими дугами брів.

Сюрпри-и-из!

Левко не став зачіплятись очима з агресором і покосився вправо. Відразу троє чоловіків тримали під прицілом Грема Келлі, повстром -лявши дула автоматів йому поміж лопаток. Ще один за шию притри-мував Сатомі. Зважаючи на забинтовану ногу, в Сьому ніхто не цілив ся, хоча біля росіянина також стояли двоє перуанців.

Левко сказав:

— О’кей... — і почав поволі піднімати руки. Дурнуватий жест, ніх то його не просив, проте він мусив якось показати, що не збирається чинити опір.

Перуанець, який наставив на нього АКМ, щось прокричав іспан ською, відхилився і з розмаху вгатив прикладом Левку по обличчю Щелепа зсунулася далеко вбік, перед очима вискочили пульсуючі мп линові кружальця. Останнє, що встиг осмислити Лео, перед тим як червоні плями розрослись у суцільне непроникне тло і стали чорнії ми, — на нападниках був європейський одяг і химерні браслети, їм яких ритмічно блимали сині лампочки.

Свого зіткнення із землею Левко вже не відчув.

1 АКМ — 7,62-міліметровий модернізований автомат Калашникова, який у 1959 році замінив на озброєнні Радянської армії АК-47.

Всередині. В полоні

LXXX

12 серпня 2012 року. 14:48 [UTС-5]

Паїтіті. Мадре-де-Діос. Перу

Левко оговтався від тряски. Двоє перуанців, тримаючи підпахви,тягли його темним переходом углиб Твердині. Голова хлопця розгойдувалася з боку в бік, по черзі стукаючись підборіддям то в праву, то в ліву клю¬чицю. Руки були туго стягнуті пластиковим фіксатором за спиною. Тон¬кий, але міцний білий пластик боляче врізався у шкіру. Українець від¬чував, що з порізів на долоні вже сочиться кров.

Ноги вільно волочились по підлозі.

Левко напружив шию, підняв голову і роззирнувся. Коридор мав не- шичайну форму. Попід стелею через кожні три-чотири метри висіли видовжені, сполучені дебелим дротом лампи.

Ліхтарі були в пилюці, зали¬шиш галерею слабким брудно-блакитним світлом. Деякі блимали.

Стіни і стеля проходу були кам’яними -— зі значно менших, ніж зовнішні, та все ж немалих блоків; більшість — завбільшки з шафу для одягу, хоча виднілися й менші — такі як телевізор. Долівка була ґрунтовою і горбкуватою (особливо у порівнянні зі стінами), але добре втоптаною. Вона ницого здіймалась у тому напрямі, куди його волочили.

Стеля була не Плискою, а ступінчатою: протягом кількох метрів проходила рівна, стро-мі іорилонтальна ділянка, після чого вона різко, уступом, «підскакува¬ли

Через це під час просування вперед постійно здавалося, що стеля намагається втиснути тебе у підлогу; після винятково довгих (шість-сім метрів)

горизонтальних відтинків перуанцям доводилося нахиляти голо¬ву, нон пройти до наступної «секції».

Стеля змахувала на перевернуті до-гори ногами гігантські сходи, і, незважаючи на реактивний гул у голові,

Левко здогадався, що цей конструктивний атрибут пов’язаний з особли¬вішими спорудження цитаделі: переходи формувались завдяки тому,

що будівничі певним чином розміщували мегалітичні гранітні блоки, лишаючи в «тілі» Твердині порожнечі. Щоб порожнечами можна було пересуватися, нижню частину коридору

засипали землею і втрамбовували (та¬ким чином, вирівнюючи виступи), а верхню — лишали такою як є.

Довго втримувати голову піднятою не виходило — шия боліла. Левко озирнувся через праве плече, але тут-таки вилицю заціпило від пекучих вибухів болю. Щелепа спалахнула, а з очей зацебеніли сльо¬зи. Втім, короткого позирку вистачило, щоб переконатися: його дру¬зі поряд. Сьому тягли відразу за ним; росіянин тихо постогнував, на¬магаючись якомога вище підтягувати ногу. Судячи з придушених зойків, що прохоплювалися крізь стогін, це не завше вдавалося. Грем і Сатомі, оточені озброєним конвоєм, похнюплено плелися слідом за тими, хто ніс Семена.

Двічі після того, як Левко отямився, загін змінював напрям руху, проминаючи похмурі, слабко освітлені зали з кількома входами й ви-ходами. Приміщення (наскільки міг розгледіти Левко) мали в плані форму рівносторонніх шестикутників, от тільки стіни були не гладень¬кими, як у галереях, а... хлопець чималий час не міг дібрати підходяще слово... якимись тривимірними. Вони складалися з відносно невели¬ких (площею не більше двох квадратних метрів у перетині) блоків, які витикалися зі стін на різну довжину: деякі — на ширину долоні, ін¬ші — на півметра і навіть більше. Виступи мали різну форму, через що стіна була схожа на кристал чи радше на спрощений тривимірним макет нью-йоркського кварталу, щільно забудованого хмарочосами. Ребра тих блоків, що виступали від стіни, були заокруглені.

Сходів не було. Конвой, як і раніше, простував нагору похилою ґрунтовою дорогою. Звідкись із надр Твердині пробивалося приглу¬шене аритмічне гупання.

Третя зала виявилася суттєво більшою. Світла від розвішаних па стінах світильників не вистачало, конвоїри ввімкнули кишенькові лі.ч тарики. У цій залі «тривимірними» були не лише стіни, а й підлот Єдиною відмінністю долівки було павутиння ходів. Поміж блоками, що піднімалися з долівки (деякі на два з половиною метра), розкину лася мережа сполучених «траншей» — загалом інтер’єр мав футу ристичний вигляд, але разом із тим відгонив моторошною сірістю со редньовічних замків. Ширина проходів не перевищувала метра, чере і що нести полонених було незручно. Левко спробував підвестися, по казуючи, що здатен іти сам, але конвойникам це не сподобалося, ко трийсь із них втихомирив українця стусаном у вухо.

Біля однієї зі стін блоки розійшлися, і Левко побачив освітлений вхід до суміжної зали. Вхідний отвір був затулений двома шматками тоне п і го поліетилену, але завдяки світлу, що пробивалося з приміщення, хлопцю вдалося роздивитись обладнання. Сучасне обладнання: столи, і’рії ‘Ні, о гол і їжі і серверами, настільні лампи, комп’ютери. Здається,

навіть мікроскоп. Із прилеглої зали долинали спокійний гул голосів і ледь вловиме фонове гудіння комп’ютерів, властиве офісам великих компаній. Левко вловив навіть характерний запах серверних кімнат: су-

міш озону та пригорілого пилу з вінчестерів і друкованих плат. А тоді він здригнувся. Поліетилен розійшовся, випустивши смуж- ку світла, і з кімнати вийшов чоловік — білий чоловік! — у блідо-зе-

леному лабораторному халаті, окулярах і гумових рукавичках.

— Ей! — не стримавшись, крикнув Левко. Серце підскочило. Він білий, значить, він мусить зупинити цих пе-руанських варварів. Він допоможе їм!

Чоловік завмер і зацікавлено глипнув на Левка. А тоді зняв рукавички, заштовхав їх у кишеню халата, дістав цигарку і незворушно за-

курив.

Українець похолов. Він дивився на чоловіка у халаті, поки його не затягли за черговий поворот кам’яної «траншеї», а той лише курив,

байдужим поглядом проводжаючи колону з полоненими.

«Що за чортівня? Куди ми потрапили?»

За хвилину перуанці зайшли у нову галерею і спинились. Підйом ставав крутішим, відтак тягти Семена і Левка буде важче, і вони вирішили перепочити. На ділянці коридору було зовсім темно. Конвої-

ри віддихувались у пітьмі. Хтось дістав цигарку, спалахнув вогник за-пальнички, і Левкові ніздрі защипав запах дешевого тютюну.

Вони зупинились навпроти ще одного підземного відгалуження. Левко здогадався про це через протяг, що зимним струмком споліс-

кував ноги, а згодом, коли очі призвичаїлися до темряви, зауважив ліворуч і трохи вище хідник із трапецієвидним склепінням, подібним до

видовжених арок на ритуальних спорудах у Чичен-Іці й Паленке (так зване ступінчасте, або фальшиве, склепіння в архітектурі Юкатану).

В проході також царювала пітьма, та незабаром Лео помітив невиразні сплески світла. Спершу вони видалися відблисками ламп, що пога-

но працюють, утім, придивившися, хлопець зрозумів, що помилився.

Світло здавалося бляклим не через те, що було слабким, а через те,

що його джерело розташовувалося надзвичайно далеко. Ступінчасте склепіння відкривало шлях не до бічної галереї, за ним поставав велетенський зал, стелі якого не було видно, а бічна стіна була метрів

« Тридцять від входу. Левко примружився, стараючися чіпкіше придивитися до світлових плям. Зіниці розширювалися, пристосовуючись

до пітьми, очі кожної миті розрізняли все більше відтінків сірого. І тоді він розгледів: попід стіною зали похитувались причеплені на тросах

платформи, точно такі, як ті, з яких прибиральники миють вікна хмарочосів. Левко розрізняв лише дві, бо через прохід йому відкрива-лась незначна ділянка стіни. На кожній платформі вовтузилось по чо-ловіку. Підсвічуючи лампою, встановленою на тринозі, вони фрагмент за фрагментом фотографували стіну.

Ні, не стіну, несподівано осягнув хлопець. Символи. Завдяки зблис-кам фотоспалахів Левко побачив, що бічна поверхня порожнини ряс¬но всіяна невідомими письменами. Вони вкривали всю стіну, від до¬лівки до стелі.

ПИСЬМЕНА!

Пересилюючи більу щелепі, українець покосився на Семена. Про¬те Сьома, впершись підборіддям у груди, лежав із заплющеними очи¬ма і ні на що не реагував.

— Vamos!-1 — Перуанець докурив і наказав рушати далі.

Утробне гупання стало віддалятися.

LХХХІ

Проминувши ще кілька поворотів (просторих приміщень більше не тра-плялося), загін потрапив до галереї верхнього рівня: над нею стелі не було — коридор стрімко вибирався на сонце. Конвоїри вивели бранців на відкритий простір. Уперше з моменту виїзду з Пуерто-Мальдонадо друзі позбавилися тягаря всюдисущих дерев, побачивши стільки неба відразу.

Мружачись, Левко роззирався. Вони стояли на самісінькій верхівці Твердині. Верхня площадка була ідеально рівною. Подібно до інкських сільськогосподарських терас, уся площа була наповнена землею, повен > ди росла трава. Де-не-де пробивалися дерева, оточені рідкими кущами.

Горішня тераса мала форму сильно витягнутого прямокутника. У до вжину вона була якдва футбольні майданчики, ширина ж становила три п’ятих від ширини футбольного поля.

Посередині тераси, з південною її боку, здіймалася ступінчаста піраміда з напіврозваленою церемопі альною будівлею на вершині.

Будовою вона відрізнялася від інкських пірамід, більше нагадуючи піраміди майя. Блоки були витесані з яко гось дивного каменю, який полискував на сонці, мов метал.

Левко ні- коли такого не бачив. З боків тулилися дві менші піраміди, їхні діагої Ілі були продовженням діагоналей великої. Зміщене відносно поздовжш.оі осі тераси розташування пірамід

(усі три ліпились до південного, ліво го від Левка краю тераси) робило горішній рівень Твердині надзвичайно

1. Ходімо (ісп).

схожим на палубу авіаносця: піраміди правили за палубні надбудо-

ви, а видовжена поверхня тераси нагадувала злітну смугу для літаків. Коло пірамід розмістилися дерев’яні бараки з бляшаними дахами,

пофарбованими у колір хакі. Навпроти них — два навіси, що ховали від сонця столи, розкладні стільчики, якісь дошки зі схемами, комп’ютери

й іншу цифрову апаратуру. Поруч із навісами височіла щогла зі схожим на корабельний радаром, що обертався на вершині. Зразу за щоглою

розкинулась велетенська тарілка супутникового зв’язку. У траві поміж навісами зміїлися дроти. Більшість вели до масивної жовтої будки (по-

над три метри завдовжки і майже два метри у висоту), в якій Левко впізнав дизель-генератор британської фірми «JCB», про що свідчив харак-

терний жовто-чорний логотип компанії. Ще далі стояло кілька струганих дерев’яних столів і один здоровенний військовий намет, який нагадував

циганське шатро. З іншого боку від пірамід (на західному кінці тераси) чорнів силует гелікоптера, того самого, який Левко і друзі бачили вранці. То був «ЕС120 СоїіЬгі»’, одномоторний вертоліт виробництва фран-

цузької компанії «Eurocopter», укритий особливою фарбою, що не відбивала сонячне проміння.

В найдальшому, західному кінці тераси вимальовувалися цилін дричні ангари. До них тягнулися протоптані стежки. Що здивувало

Левка найбільше — це дюжина кудлатих лам, котрі мирно паслись уздовж платформи.

Усе вкупі — навіси, бараки, металеві ангари, супутникова тарілка і навіть гелікоптер — було запнуте камуфляжними сітками. Дах од-

ного з бараків (певно, найстаршого)у норвезькому стилі був засаджений мохом.

Ким би вони не були, ці хлопці дбали про маскування. Семен крекнув від полегшення, коли його поклали на траву. Сатомі опустилась біля росіянина і заходилася гладити його по голові (япон-

ка була єдиною, кому перуанці, певно, не вбачаючи в ній загрози, не звязали руки). Ґрема й Левка відволокли трохи далі і поставили на

коліна.

Левко спробував поворушити щелепою. Губи розпухнули, з.очей цвіркнули сльози, але, на щастя, кістка не була зламана і, схоже, стояла на місці. Грем налякано глипав на Лео.

,— Чого ти так дивишся на мене?

1. Eurocopter ЕС120 Colibri» 77 легкий и’ятимісний одномоторний багатофункціональний гелікоптер, розроблений спільно компаніями «Eurocopter», «China NationalAero-Technology Import & Export Corporation», «Harbin Aviation Industries» та

Singapore Technologies Aerospace». Серійно випускається з 1998 року.

— Тобі вибили зуб.

Українець презирливо скривився. Так, наче це була найбільша їхня проблема на той час. Та все ж ковзнув язиком і переконався: таки точно, одного нема — передній зліва, зразу перед верхнім різцем. «Почекай, ще й тобі перепаде», — роздратовано подумав хлопець.

— Амаро! Амаро-о! — загукав один із конвоїрів.

З дальнього намету виборсався потворний карлик і заспішив до по-лонених. Коротун був непристойно бридким: приблизно півтора метра зростом, горбатий, ноги криві. Левку ще не доводилось бачити настіль¬ки недоладно збудованих людей. Штани були закочені кілька разів, при цьому в районі талії ледве сходилися; крізь нижню частину сорочки ко¬льору хакі випирав волохатий живіт, зате плечі провалювались, і рукав починався на середині біцепса. Та найбільше вражала голова. Сплюс¬нута й витягнута, звіддаля вона нагадувала «дзьобате»фицарське за¬брало. Лоб, плескатий ніс і підборіддя лежали на одній скісній лінії під кутом 45°до горизонталі. Через це макітра виглядала сплющеною і зда¬валася постійно закинутою назад, а вуха були на одному рівні з гострим виступом нижньої щелепи. За винятком чорних жмутків над вухами й на зашийку, недоросток не мав волосся. Сорочку підперізував широкий шкіряний пояс, до якого кріпилася кобура з автоматичним пістолетом «Sig-Sauer», довгий ніж із визубнями і дві осколкові гранати.

Коротун підскочив до полонених. Зблизька проступили інші ґанджі: заломисті пальці, почорнілі зуби, що скидалися на прогнилі пенькп, по-ведмежому завернуті ступні. Навіть накачані передпліччя, що свід¬чили про немалу фізичну силу пігмея, виглядали недоречними, бута¬форськими на його тілі. Щось конкретно зсунулося підчас його утроб¬ного розвитку, Боженька дав маху, не до ладу склеївши хромосоми, і пігмей це усвідомлював. Розуміння читалося в його очах — мигот ливих, глибоко втоплених в очницях плямках кольору міцної кави, за свавіллям і скаженістю котрих таїлися гори розмаїтих комплексів.

Карлик віддав наказ іспанською, і один із перуанців узявся нишпо рити у принесених наплічниках бранців. По тому тицьнув пальцем па ногу Семена і щось спитав. Інший конвоїр, розводячи руками, замо лотив язиком: певно, розказував, що вони до того не мають стосунку. На Сатомі погляд куцана затримався — очі затягло хіттю. Він обли зав губи, демонстративно схопився за пах, після чого забулькотів дур куватим сміхом і штовхнув долонею голову Грема. Американець леді, не впав, викликавши вибух грубого реготу в решти перуанців.

Закінчивши патрати рюкзаки, конвоїр передав пласкоголовому чо тири паспорти.

Коротун постійно рухався. Запихав руки в кишені, витягав їх назад, крутив головою, гріб п’ятою землю, тицявся з боку в бік, по-мавпячому шкрібся. Саме через це Левко не зразу помітив, що у пласкоголово- го постійно смикалася нижня повіка на лівому оці. Здавалося, він

намагався підморгнути, але у бідолахи ніяк не виходило. «Якщо цей тип тут головний, — подумав хлопець, — нам гайки.,.»

Левко силкувався осягнути, хто ці люди. Загін повстанців? Мало-ймовірно. Для чого повстанцям лабораторія з робочими станціями і лаборанти у стерильних халатах? Навряд чи у звичайних бунтарів на-береться достатньо грошей, щоб тримати у робочому стані вертоліт. Може, наркоторговці? Вирощують коку, роблять кокаїн і переправ¬ляють його до Мексики чи США? Теж навряд...

За секунду до того, як побачити сивочолого, Левко подумав, що ліпше ці хлопці були б повстанцями. Бо наркоторговці живими їх точ¬но не випустять.

Із дальнього кінця тераси, широко розмахуючи руками, до бранців прямував високий чоловік. Не перуанець. Білий. На вигляд — іще не старий, років п’ятдесят, може, п’ятдесят п’ять, але вже сивий. Сиви¬на цілком захопила чуприну, залишивши неторкнутою незначну (за¬вширшки у два пальці) смугу, що оббігала потилицю знизу. На сиво- чолому були потерті сині джинси, дешеві кросівки і футболка зі стилізованим під графіті афоризмом Джорджа Карліна: «The planet is fine, the people are fucked»1. Він був одягнутий невимушено, майже недбало; схожим чином одягався Стів Джобс. Загалом здавався при¬ємним! можливо, дещо незграбним і сухуватим, але симпатичним.

Ніякої зброї на ньому не було. Попри це Левко зустрічав сивочо¬лого з осторогою, не даючи надії передчасно розгорітися.

— Чого вони на колінах? — наблизившися, спитав чоловік. Ви мова — американська, спокійна й ненапружена.

Плоскоголовий карлик «моргнув» і подав знак. Двоє перуанців ки-нулись до хлопців, поставили їх на ноги, а потім акуратно посадили на траву.

— Ви говорите англійською?

Хлопці закивали.

— Де їх знайшли? — кинув чоловік через плече.

Хтось із вартових відповів. Сивочолий невдоволено мотнув голо* вою. По тому він довго мовчав, задивившись у небо над терасою.

Левко тихцем вивчав його, поволі усвідомлюючи, що сподіватись їм нема на що. Про це свідчили очі чоловіка. Вони безповоротно псу вали враження від нібито приязного лиця. Безбарвні, водянисто-мо торошні, з проникливими закляклими зіницями, котрі, немов дві аи трацитові скалки, прорізалися крізь очні яблука.

1 3 планетою усе гаразд, то люди в повній дуні (англ.).

Здалося, минула вічність, перш ніж він заговорив.

— Добрий день, пані... — чоловік награно вклонився Сатомі, — ...і панове. — Хлопці удостоїлися лише погляду. — Радий вітати вас у надрах цитаделі, котра колись давним-давно — набагато давніше, ніж можуть уявити собі більшість сучасних істориків, — була центром могутньої цивілізації... — Він звів голову, заклав руки за спину і за¬мріяно поводив очима по терасі. — Чудовий день, чи не так? — Ви- цвілі очі опустилися. — Сонце. Приязний вітерець. І комарі не до¬кучають... Велика рідкість. Правда, мої друзі? — Він дивився на полонених, але відповідей не чекав. Він грав, проте не на публіку, грав сам для себе, упиваючися власними жестами і власним імпро¬візованим монологом. Сивочолий був одним із тих самозакоханих, хоч і (ніде правди діти) геніальних мерзотників, котрі знають ціну показ¬ним учинкам. Левку чомусь спав на думку ексцентричний португаль¬ський футбольний тренер Жозе Моурінью. Такий самий зверхній, за¬розумілий і... харизматичний. Вони навіть зовні схожі. — Я страшенно перепрошую, друзі, що забираю ваш дорогоцінний час. Мені прикро через те, що затримую вас, не даючи насолоджуватися красою джун¬глів такої прекрасної днини. Я не мав на меті відволікати вас від тих милих дурниць, якими ви займались у тропічному лісі. — Тут він по¬косився на ногу Семена. — Чесно. Але так уже склалося, що наші шляхи перетнулись, і я попрохав привести вас сюди, оскільки хочу по¬чути відповідь на одне... дуже... просте... запитання... — Останні слова пін чеканив неначе пресом.

Чоловік подивився собі під ноги, поворушив губами, пройшовся кіль¬ка кроків в один бік, повернувся назад. Вирішивши, що витримав до¬статню паузу, він схилився над Левком (сприйнявши його за головно¬го) і, не розчепивши долонь, прокричав простісінько хлопцю в обличчя:

— ВИ ХТО, БЛЯДЬ, ТАКІ?!

Левко спостерігав, як просто над його носом губи чоловіка витяг-нулись у тонкі риски, оголивши пожовтілі відвіку зуби. Зуби були не-рівними, але щільними, і — на диво — з рота не поперло неприєм¬ним запахом. Сивочолий слідкував за собою.

Левко закрутив головою, шукаючи підтримки. Зачепив поглядом Семена.

— Сьома, что дєлать? — заговорив російською.

— Ей! Дивись! Дивись! — схопився карлик, побачивши, що поло¬нені перемовляються незнайомою йому мовою. — Не дозволяй їм!

Плоскоголовий рвонув уперед, наміряючися зацідити Левку в пи¬сок. Він говорив англійською з нестерпним акцентом.

—Нехай порадяться, —жестом спинив його чоловік.

Невдоволено випнувши щелепу, коротун відступив.

Росіянин ворухнувся, намагаючись послабити пута і разом з тим не рухати ногу:

— Розказуй усе як є.

— Ти певен?

— Що це змінить, Лео? Для чого нам вигадувати?

— Добре.

Левко стул ив рота, перевівши погляд на сивочолого. Той незворуш¬но чекав, зігнувши пальці на лівій руці і вивчаючи нігті. Черговий гіпер-болізований сценічний жест. Недоросток хмурився за його спиною.

Левко довго збирався з думками. Поняття не мав, з Чого почати. В останню мить йому’перешкодив Сьома, обізвавшися своїм фірмо¬вим «я-знаю-що-кажу» тоном (російською):

Тільки не розповідай їм про Яна.

— Чому? —Українець звів брови, намагаючись осягнути, Що б цс могло значити, і тієї ж миті високий чоловік підступив до нього.

— Нізащо не згадуй про Яна, — жорстко відкарбував Семен.

— Гаразд. Поговорили і досить, —- урвав їх сивочолий. -— Почне-мо заново, згода?— Він схилив голову і вдавано приязно підморгнув Левку. — Моє ім’я Джейсон Х’юз-Коулман, я археолог, підприємець

і експериментатор. Паспорт у мене американський, хоча сам вважаю себе громадянином світу. — Чоловік звів брови і розвів долоні, пока¬зуючи: ось я весь перед вами — бачите, який чесний.

Левко задумався, що означає «експериментатор» — над чим він експериментує? — проте спитати не відважився. А ще йому не спо-добалося, що сивочолий відкрито назвав своє ім’я. Хорошого в тому було мало. Не опускаючи рук, Джейсон зробив півоберта вліво:

— А ось мій компаньйон — містер Амаро Kiene. Він перуанець, хоча, як видно з його імені, має кечуанське1 коріння. Ви вже мали при-ємність із ним поспілкуватися.

Чоловік, наче диригент, змахнув рукою і наказав:

— Амаро, посміхнись нашим гостям.

На юродивому лиці перуанця не ворухнувся жоден м’яз. Джейсон не звернув на це уваги і продовжив:

А тепер, мої друзі, я повторюю своє запитання: хто... ви... такі?

1. Кечуа – індіанський народ, то живе у Південній Америці, чисельність —- 25 мли. Є культурним спадкоємцем держави інків Тауантінсуйу. Кечуа складають 47 %населення в сучасному Перу.

Левко перелякано кліпав очима. Ініціативу вирішив перехопити ІСемен:

— Джейсоне, ми не хочемо проблем. Ми вже збиралисяійти геть Із лісу. І якби не... —

SHUT

UPÜ!1 — заричав сивочолий. — Я не до тебе звертався, ииблядку! Я наказав, щоб говорив він. — Джейсон тицьнув пальцем на Левка. — Чого ти. взагалі розкриваєш свого брудного рота?! Сука, ^ти що собі думаєш? Якщо ти хоч перднеш без мого дозволу, я зламаю Ьгобі другу ногу! Тй хочеш, щоб тобі поламали другу ногу, шмаркачу? Сьома змовчав, відвівши погляд.

— Я не чую?!

Левко збагнув, що помилився. Передним не самозакоханий геній. ІПсихічні проблеми цього типа не обмежуються однією лише манією ьвєличі.

- Н-ні, — промимрив Семен,

— Відповідати слід «ні, сер»! Ні, сер.

— Що «ні, се-е-ер»?

— Ні, сер, я не хочу, щоб мені ламали другу ногу.

Обличчя Джейсона розслабилось. Він посміхнувся, fc-’- От і прекрасно. Але раптом передумаєш — звертайся, я завжди ідо твоїх послуг. — Лице знову скам’яніло. Чоловік повернувся до Лев- I к;і, одночасно випростуючи ліву руку до Амаро (коротун вклав у неї кпаспорти): — Говори.

Українець облизав губи (забита щока паленіла, мов ядерний реак- I тоді якомога спокійніше почав:

Мене звати Лео Бартош, я українець, здобуваю ступінь магі¬стра у Королівському технологічному інституті, скорочено — КТН, це І у Стокгольмі, Швеція.

— Магістра чого? — Сивочолий переглядав документи.

— Інженерії. Masterof Science in Engineering.

Не підводячи очей від паспортів, Джейсон кивнув.

— А цей?

Це мій товариш — Семен Твардовський, він росіянин, він та-КОЖ навчається у КТН.

Росіянин? — Чоловік труснув синім документом,із написом i^Union Européenne/République Française».

«От чорт!»

ЗАТКНИСЬ (англ.).

— Він живе у Франції... жив тобто, бо зараз живе у Швеції... а... але його батьки...

— Не бреши мені, українцю.

— Я кажу правду, ви ж бачите по прізвищу. Він — росіянин.

— Гаразд. Далі.

— Дівчина — японка, звуть Сатомі, вона .навчається на одному де¬партаменті зі мною. А це — Ґрем Келлі, ваш співвітчизник... тобто він теж із США. Грем... е... — було важко у двох словах передати історію мулата, — він викладає американську в спеціалізованій школі у Сток¬гольмі.

Джейсон нахилився і простягнув Ґремові руку:

— Здоров був, земляче! — Пауза. — Хелоу, фелла! Ти чого це не подаєш мені руку?

Мулат затремтів.

— У нас руки зв’язані, — проторохтів Левко.

Не прибираючи правої руки, сивочолий змахнув лівою кистю.

— Джейсоне, не варто... — незадоволено проскрипів Амаро Кіспе.

— Амаро, не дратуй мене.

Коротун обійшов хлопців і неохоче розрізав пута. Ґрем боязко по-тиснув простягнуту руку. Джейсон зобразив розчулену усмішку, по¬плескав згори по долоні мулата і півголосом спитав, повернувши го¬лову до українця:

— Що ви робите у моїй цитаделі?

Левко розгубився.

— Ем... нічого.

— Нічого?! — Брови полізли на лоба, кутики рота холерично за¬смикалися. — Хочеш сказати, що ви пропливли триста кілометрів по річці Такуатіману і продерлися ще п’ятдесят крізь Мадре-де-Діос, най більш тривкі джунглі на планеті, просто від нічого робити? — Губи Джейсона витяглись, як у Скруджа. Він набув кумедного, ба навіть придуркуватого вигляду, а тоді рвучко повернувся до плоскоголово¬го: — Амаро, зламай Семену другу ногу.

— Ні! Ні-і! — заволав Левко. — Не треба! Ми шукали Паїтігі!

— Ва-а-а-ау... — протягнув Джейсон. — Не поспішай, Амаро. Ти бачиш: студентики прийшли підготовленими. Вони навіть знають, як називається моя Твердиня.

Левко важко дихав. По щоках збігали сльози. Він уже не знав, чи то через біль, чи від страху. Він не міг повірити, що таке відбу вається з ним. Семен отупіло телющився в землю. Росіянин уже прощався з життям.

— Звідки ви дізналися про Паїтіті?

Думки злиплись у Левка в голові, він не міг одним реченням розповісти про те, з чого виникла задумка їхньої триклятої подорожі. Хло-

пець тихо хлипав і морщив лоба, розуміючи, що не варто затягувати з відповіддю.

Цього разу сивочолий не став заводитись.

— Гаразд, зекономлю трохи часу, спитаю інакше. Хто всучив вам ось це? — Джейсон дістав із кишені оригінал старої карти і легень-

ко ляснув українця по носі. Усі, крім Левка, вражено витріщились на папірець. — Ми почули про Паїтіті від шведського художника, — нарешті

спромігся вичавити з себе українець. — Це він намалював карту.

ї —Художника? — Ну, він назвався художником,

— І звали цього художника...

і— ...Гуннар Іверс.

Чоловік ніяк не відреагував на ім’я. Він знав про Ґуннара і хотів лиш упевнитись, що Левко не водить його за носа. Зате Амаро багатозначно хмикнув.

— Чудово. У вас є ще копії?

— Так, дві. — Цього разу хлопець відповів без заминки.

— Я можу дізнатись, де вони, Лео?

— Одною підтерся Семен. — Українець чекав, що Джейсон розсміється, але чоловік лишався незворушним. — І викинув. Друга у ме-

не в рюкзаку.

Х’юз-Коулман схопив Левка за підборіддя, повернув лицем до себе. Чоловік і хлопець схрестили погляди.

— Ще копії?

— Ні, — твердо проказав Левко, — більше немає.

Джейсон розслаблено зітхнув, подивився на карту, скуйовдив ру-

кою волосся. Було важко вгадати, що він має на думці. Було неясно,

чи повірив він.

— Якою мовою ви розмовляли? —дружньо (так, наче й не горлав

нещодавно, рвучи рота і бризкаючи слиною) поцікавився сивочолий.

— Е... російською.

‘— Це твоя рідна?

— Ні, моя рідна — українська. Але ми обоє розуміємо російську.

— А іспанська? Іспанську знаєш?

— Ні... сер.

— Добре. — Джейсон передав паспорти назад у руки Кіспе.

— Давай уб’ємо їх, та й по всьому, — сказав Амаро. Повіка засми-калася сильніше. — Проблеми не буде!

— У-у, — мотнув головою X’юз-Коулман.

— Чому? Старигань мертвий, прикінчимо цих, і все.

Джейсон проігнорував плоскоголового. Тримаючись упівоберта, він недбало кинув:

— З вами був іще хтось?

І тут Левка осінило. По-перше, карта. Джейсон боїться, чи не потрапили копії ще до чиїхось рук. І по-друге, йому конче необхід¬но дошукатися, хто ще, крім Левка, Сьоми, Грема і Сатомі, досте¬менно знає про мету їх поїздки. їх не прикінчать, принаймні доти, поки цей псих не відстежить усі канали, якими була поширена ін¬формація про Паїтіті. Левко також збагнув, що Джейсон навмисно розігрує спектакль, ставить малозначимі запитання про мову, націо¬нальність, навчання і пильнує за реакцією, аби потім порівняти її з реакцією на справді важливі й несподівано підкинуті запитання. Останнє належало до таких. Мабуть, то ключове питання всієї роз¬мови.

— Ні... Нікого більше. — Українець подумки відзначив проникли¬вість Сьоми. Бісів росіянин, він наче справді передбачає майбутні-.

— Ти певен? — Х’юз-Коулман свердлував хлопця пронизливим поглядом.

— Нас четверо... — Не встиг Левко стулити рота, як його обсипа ло мурашками. Він згадав перуанця, якого бачив у Розколині Черепін (безсумнівно, то був один із людей Амаро), бачив до того, як їхній загін відступив до хатини Тора Сандерса.. І це було погано, страх як недобре, адже тоді їх іще було п ‘ятеро.

Джейсон блискавично зауважив сум’яття, брови випрямилися стрі лами:

— Щось не так, Лео? Говори!

Хлопець гарячково пригадував. Невдовзі після Розколини Черепін Яну стало зле, тож вони відступили, попрямувавши назад до річки Перуанці засікли їх до того, це поза всяким сумнівом. Та чи допові¬дали про це Амаро чи Джейсону? Напевно, так. Чи казали, що група складалася з п’ятьох? Можливо. Одначе Джейсон розпитував, а зпа чить, сумнівався. Може, він та Амаро помилково вважають подвійіпиі штурм Мадре-де-Діос за вилазки двох різних експедицій? Або взага лі нічого не знають про інцидент у Розколині, оскільки на той час Лео і товариші були ще далеко від Паїтіті, а потім завернули. А проте, як що Х’юз-Коулман знає, що їх було п’ятеро... їм кінець.

Левко звів очі, доклав максимум зусиль, щоб придушити хвилю-

вання, і пішов ва-банк:

— Нас лише четверо, і ви це знаєте. Ви стежили за нами всю до-

рогу від річки. Розмову перервав шум вертолітного гвинта. Левко, Сьома і Грем

одночасно повернули голови направо, проте крихітний «Колібрі» мертво стояв на землі з обвислими нерухомими лопатями.

«Ще один?» — пронеслось у голові українця.

Наступної миті вони втупились на південний захід, трохи піднявши голови, — звідти надходило чахкання лопатей і стугін двигуна. В той

же бік, мружачись від сонця, дивилися Джейсон і Амаро. Ще до того, як вертоліт виринув праворуч від піраміди, по силі зву ку й насиченості стугону Левко здогадався, що цей гелікоптер чима-

лий, значно більший за «Колібрі». І хлопець не помилився. З південного заходу заходив на посадку двомоторний семитонний «Мі-17»

російського виробництва, один із найбільш масових вертольотів за історію авіації. Гелікоптер був-пофарбований у піщано-сірий камуф-

ляжний колір (що робив «Мі-17», на відміну від чорного «Колібрі», блідо-жовтим більмом на тлі темно-зелених джунглів). На корпусі Левко не побачив жодного напису чи символу, що свідчив би про на-

лежність вертольота до якоїсь організації чи армійської частини. Нічого, крім лаконічного числа 742, виведеного чорною фарбою у хвос-

товій частині, зразу за кабіною. Воно було єдиним маркуванням, яке видалося розгледіти.

Спостерігаючи за приземленням гелікоптера, Джейсон лишався незворушним, Амаро, навпаки, помітно нервував.

— It’s a gunship!1 — несподівано вигукнув Грем.

— Що? — Левко перестарався з вигуком: щелепа палахнула таким болем, що хлопець ледь не знепритомнів.

— It’s a gunship, — вражено повторив американець.

Проте Левко не питав. Він знав, що означає слово gunship, і не міг

повірити.

— Не може бути... Звідкіля?

1. Це ганшип! (англ.). В англійській мові термін «gunship» використовуються в різних значеннях, але всі вони стосуються концепції легкого Повітряного засобу, на¬діленого значною вогнепальною потужністю. Цей термін, зокрема, використову- і гься для позначення озброєного важкими кулеметами та гарматами літака

Lockheed АС-130» на базі «С-1 ЗО Hercules», військового вертольота «Boeing AI 1-64 Apache», а також російських військових гелікоптерів на базі «Мі-8» чи Мі-24».

ТВЕРДИНЯ

Блок Б-8В20А для запуску некерованих авіаційних ракет С-8

— Подивись: пускові ракетні бокси.

І справді, придивившись, українець помітив, що з боків «Мі-17» зви-сає по пусковому блоку для стрільби некерованими ракетами. Ті блоки маркувалися Б-8В20А і виготовлялись під 80-міліметрові реактивні снаряди С-8 (по двадцять у кожному боксі). Блоки були старі, але на дійні, ще радянських часів (за Союзу їх не чіпляли хіба на «кукурузіні ки» Ан-2). Левко захотів присвиснути від подиву, але через розквашс ний писок йому вдалося тільки хукнути й пустити цівку теплої слини и;і підборіддя.

Хлопець повернувся до думки, що вгніздилась у мозок іще під час підйому підземними переходами: це не просто ватага наркоторгошпп чи спільнота різношерстих і відлюдькуватих вигнанців, що з тих чи ім ших причин опинились поза законом. Тут щось значно серйозніше, н.і багато глобальніше. Два вертольоти, лабораторія в скелях, здоровом ний генератор, радар і т. п. — усе це тягне на десятки, якщо не соті мільйонів доларів. Один лиш «Мі-17» вартує двадцяти мільйонні, а для нього ще потрібні пілоти, пальне, запчастини, обслуговування

Наступної секунди вертоліт опустився, і його майже повністю ні тулила одна з менших пірамід. Після того як «Мі-17» торкнувся ко лесами тераси, а двигун став затихати, збавляючи оберти, Левко ш уважив те, що раніше лишалося поза увагою: в західній частині тераси, по діагоналі від місця стоянки «Еигосоріег ЕС120 СоїіЬгІч, розташовується ще одна вертолітна площадка.

Дверцята з правого боку розчинилися, і на посадковий майданчик висипали четверо одягнутих у камуфляжні штани й футболки гевалів. Троє були дебелими, мов бугаї, останній виглядав худішим, але був вищим за решту. Всі четверо мали по-воєнному короткі стрижки і були однаково озброєні: у кожного на поясі австрійський пістолет «Glock 17», а за спиною — американська штурмова гвин¬тівка МІ 6.

Чоловіки, регочучи й перегукуючися, заспішили до Джейсона, і сивочолий кожного по-батьківськи обійняв. Амаро Кіспе з перуан¬цями понуро м’ялись обабіч.’Левко переводив погляд з одних на дру¬гих і дещо ухопив. То був перший момент, коли хлопець зауважив, що між Амаро й перуанцями з одного боку і Джейсоном Х’юз-Коул- маном та чотирма гевалами з ін