Між подвійним склом вони лежать уже не знати скільки років, мабуть, вікно не розкручували давненько й не мили всередині, як це щороку робила моя мати у своїй квартирі. Я завжди їй допомагав: мокрою ганчіркою повільно згрібав маленькі трупики, а потім ретельно мив внутрішню поверхню віконної рами від пилу. Цей простір між двома прозорими скляними оболонками — єдине місце, де нема часу й життя. Назовні, — де проспект, — постійний шум і різноманітні звуки, від різкого скрипу автомобільних гальм до світанкового дзвону птахів, а тут — у кімнаті, — лише шурхотіння сторінок або голоси дикторів новин із телевізора. Коли дивлюся на своє вікно, усміхаюся: від великого світу мене відокремлює лише мертвий простір із нерухомими тільцями мух, великих і малих, геть висохлих і посірілих, які спокійно лежать на пожовклій і полущеній колись свіжо-білій поверхні, — й згадую тебе. Коли ти до мене приїхала, то жахнулася від мого занедбаного побуту, а потім засміялася:

— Чоловіки без жінок поволі перетворюються на свиней!

— Чому?

— Поглянь сюди, — ти показала пальцем на внутрішній простір вікна між шибами, де лежать здохлі мухи, здохлі ще за попередньої власниці квартири, гидко скривилася й попросила до наступного свого приїзду розкрутити вікно і ретельно вимити зсередини. — Тут роботи — непочатий край. А якщо я кудись зникну? Ти ж пропадеш.

— Куди це ти маєш зникати? Нікуди ти не зникнеш!

Ти мовчки усміхнулася й вже ніби про себе задумано додала:

— Не переживай, я замість себе пришлю іншу. А тепер, — раптом знову пожвавилася ти, — щоб до наступного мого приїзду було чисто. Ок?

Ок. Але наступного приїзду так і не було, тому мені нічого не залишається, як дивитися на трупики мух і лише думати про тебе.

Що я можу сказати? Думати про тебе перетворилося у стабільну, навіть по-армійському дисципліновану звичку; інколи мені здається, що саме таким чином народжуються нав’язливі ідеї. Навряд чи я психічно хворий, хоча й психічно здоровим себе не назву. Можливо, я думаю про тебе, бо не маю чим зайнятися. Мене підбивають писати статті, брошури, методики з викладання мого курсу, виступати на конференціях і круглих столах, планувати тему докторської дисертації, бо кафедра «потребує перспективних професорів», оскільки старі через рік-другий-третій зовсім здитиніють, повимирають, мене постійно заохочують дописувати до газет і журналів, вести публічний і активний спосіб життя, утверджувати свій авторитет серед інших авторитетів, але, йопсель-мопсель, мене все це зовсім не цікавить і я мало цьому вділяю увагу, хоча й не відмежовуюся.

В мене є інше приємне заняття: думати про тебе. Коли я спостерігаю з вікна за випадковими людьми, які йдуть на тролейбусну зупинку, щоб зникнути з мого поля зору в громадському транспорті, коли під час лекції, зробивши незначну паузу, вдивляюся в очі студентів — глузливі, іронічні, зацікавлені, почервонілі від пиятик чи безсоння (хоча студенти всіляко намагаються показувати, що слухають мій предмет), коли снідаю на своїй маленькій кухні з пожовклою керамічною плиткою на стінах, гортаючи роздруківку чергової статті, «скачаної» з мережі, коли читаю книгу на дивані, з нетерпінням очікуючи, щоб обізвався телефон і я почув приємний голос давнього приятеля чи інший, коли голюся, замислено оглядаючи своє худе обличчя… — думаю про тебе. Уявляю твоє спокійне лице, повненькі живі губи та по-дитячому чисті сині оченята, в які дивишся і, ніби під впливом гіпнозу, не можеш відвести погляд. У такі миті стає особливо боляче, бо я відчуваю свою ліниву, трішки елегійну й ніби притуплену сонливість, яка прийшла на місце порожнечі, залишеною тобою.

На незначну мить моєю розрадою може стати музика або ж телебачення, якщо показують притомний фільм притомного режисера, бажано — минулих добрих часів. Музики вистачає ненадовго, бо вона нав’язує власний настрій, особливо гучна, гуркітлива та динамічна, від якої одразу стомлююся. Спершу я слухав усе молодіжне, навмисне розпитуючи у знайомих тінейджерів і студентів, що їм подобається, але вся ця урбаністика, музична мішанина, нелінійні та атональні експерименти настільки втомили, що я вдарився в іншу крайність — і зациклився на класичних композиторах. Від Генделя я ставав безвольним і спустошеним, ніби гумовий спущений матрац, від Скрябіна почувався розладнаним, як старий, потрісканий рояль, а коли щовечора слухав Бетховена, то постійно хотілося плакати. Я вмикав на комп’ютері Symphony № 7 in Аі залюбки плакав: просто так, без причини, не розуміючи чому й навіщо. Звісно, це відбувалося без сліз і схлипів. Заплющивши очі, я відчував небезпеку музики: вона забирає навіть порожнечу, залишену тобою, бо наповнює її своїм настроєм, повністю підкорюючи мою волю. Через неї я втрачаю себе, і не знати що в мені починає відбуватися.

Інколи мені сняться здохлі мухи, що лежать між рамами подвійного вікна. Розумію чому: жити без подій і вчинків — попри те, що це не ризиковано, — дуже набридає й хочеться вирватися зі звичної шкаралупи, розірвати вуаль сонливості, що окутала життєвий простір і вдихнути свіже повітря на повні груди. Це ще не відчай, бо для відчаю я надто молодий. Це ще не криза середнього віку, бо кризи я поки не відчуваю, це й не апатія, бо тоді буквально до всього опускаються руки (як не як, а я все ще не втратив інтересу до лекцій, писання дрібних статей і спорадичних пиятик з колегами чи приятелями); ні, ні, це все не те. Мені здається, що саме життя раптово сповільнилося, втратило динаміку й непомітно перейшло в інерцію. Зрідка я створюю собі миті розради: блукаю вечірнім парком, вештаючись по випадкових забігайлівках і більярдних; спостерігаю за веселими компаніями моїх однолітків чи підлітків у кав'ярнях, прислухаюся до їхніх розмов, жартів чи сварок, і мені це заняття приносить справжню насолоду; в такі миті я пригублюю коньяк чи ром і глузую над розмазуванням шмарклів про «важливе», що відбувається у п’яних теревенях за сусідніми столиками; особливо ретельно я люблю прислухатися до так званих інтелектуальних балачок — хоча які вони в біса інтелектуальні? — до примітивного трьопу безтурботних шмаркачів про Коельо чи Булгакова.

Що тобі ще сказати?

Інколи телефонують незнайомі люди — стривожені, засмучені, зажурені, знервовані, розгублені. Буквально кілька годин тому, коли я наминав вермішель зі смаженим яйцем, був такий дзвінок. Незнайомка, судячи з голосу — жінка сорока, а може й п’ятдесяти років, — попросила покликати до слухавки бабу Маґду. Знову бабу Маґду, як завжди бабу Маґду. Мені осточортіло постійно відповідати, що баба Маґда тут більше не проживає, що вона виїхала в Донецьк, до внуків. Інколи я чую в слухавці схлипування, інколи зойки, інколи фрази, Господи, що ж це буде; мабуть, баба Маґда — дуже важлива людина, якщо через неї так переймаються. Бог із нею, тією бабою Маґдою. В мене інколи є справжня розрада, коли мій однокурсник Льоша, який мешкає в Ялті й працює там завучем школи, передає кілька літрів вина із місцевого заводу; наскільки знаю, це нефільтроване вино краде зграя місцевих кримських татар, які збувають його за дуже демократичними і вигідними цінами туристам і відпочивальникам. Найбільше я люблю чорно-червоні вина; «Ай-серез», «Чорний полковник», «Тайфі», «Чорний мускатель», «Ізабелла»; зазвичай наливаю собі велике металеве горня вина й виходжу на балкон. Мій балкон — найкраще місце в Києві. Ніхто не заважає, не чіпає, не говорить, тут усе належить тільки моїм думкам і ніщо на них не здатне вплинути. Просто сидиш на балконі і думаєш, дудлиш винце і куриш. Що ще треба? На балконі я відчуваю повільну течію свого життя, її найдрібніші зміни, що неквапно рухаються, поступаючись місцем іншим незначним подіям. Ковток за ковтком — я насолоджуюся вином і думаю.

Щоправда, я дуже часто нудьгую й кажу одну й ту саму заяложену фразу: знову те саме. Під цим я розумію і свою пустельну двокімнатну квартиру, вікна якої виходять на густі зелені крони дерев, і мій улюблений Голосіївський парк, який упритул стоїть над асфальтною смугою проспекту, з другого боку якої мій будинок і мій балкон. Знову те саме. Останнім часом я посміхаюся, коли згадую ці слова, вони настільки звичні, ніби для диктора новин фраза «добрий день», якій він не надає особливого значення. Ці слова приносять певне полегшення, бо я ніби примирююся з тим, що не здатен здійснити вчинок, про який ніколи не мислив.

Вино дуже добре, люблю відчувати його присмак у роті, навіть після кількох ковтків, коли воно зігріло мою середину. Мене непокоїть мій внутрішній штиль, таке враження, ніби я приречений назавжди існувати подібним чином, немилосердно бути собою, нездатним вилізти з власної шкіри, змінити свою личину чи народитися заново. Проте знаю багатьох, хто постійно змінюється, шукає для себе все нове, і постійно вражає ближніх подібними витівками. Вайлд дуже точно сказав: дайте людині маску і ви дізнаєтеся, хто вона насправді. Ніколи так не міг: це те ж саме, що лягати спати затятим православним, а зранку прокидатися запеклим католиком. Є такі диваки, які на таке здатні. Один мій знайомий, який пише роботу з антропології східної патристики, зовсім невинний на перший погляд і попри те, що гомик, — кілька років тому заснував у Києві осередок буддистів. Йому кажуть: «Макс, ти ж водяру глушиш, як компот, жереш м'ясо, як Пантаґрюель, і дупа в тебе чутлива… до чого тут буддизм?», а він їм (оце так відповідь!): «Будда залишив цілу купу положень, я з них вибрав біля тисячі, які нам підходять, — і жодних проблем».

Як усе просто! Це лише в мене — здохлі мухи у віконній рамі.

Простирадло й подушка — мокрі від поту. Біля вуха гудуть комарі, б’ю себе по щоці й пальцями скочую по шкірі нікчемну комашку. На вказівному — його розтерте тільце й червоно-чорна смуга моєї крові. Долітався. Прокинутись серед ночі, коли гудуть комарі, — це ніби потрапити на лінію фронту. Нікчемні, непомітні, мацюпусінькі, пискливі месершміти кружляють над обличчям, ось він заходить із правого боку, пілотує, нікчема, мабуть, на мій лоб, я непомітно, аби не злякати цю скотину, витягую з-під ковдри праву руку й себе по лобі — шльоп! — промазав. Їхні монотонні неприємні атаки деколи нагадують слухання пінкфлойдівського концерту «The Wall» у крутих стереонавушниках: там є одна фішка, коли вертоліт перелітає з правого вуха в ліве. Підводжуся з ліжка, намацую вмикач — клацаю, здригаюся від різкого й неприємного світла. Придивляюся до стіни біля ліжка, але кілька секунд нічого не бачу. Примружую очі й помічаю п’ятьох комарів, які розмістилися неподалік один від одного. Примірююсь до них, починаю швидко їх давити, від чого на шпалерах залишаться кров’яні плями. Трьох вдається вбити, але інші тікають із під самої пучки пальця й летять під стелю. Ліньки з ними возитися, знову лягаю й пробую заснути. Скотина пілотує… шльоп!

За вікном поволі розвиднюється: мряка відступає, наповнюється досвітньою синявою, котра з часом встає все більше світлою, поки небо остаточно не наливається прозорістю й чистотою, а ранкова тиша не наповнюється пташиним щебетанням і гулом автомобілів. Шльоп! Знову промазав.

В мене перемішалися дні й ночі, зсунувся режим харчування і набрав чорт знає якого ритму. Про себе все більше нагадує неприємним болем шлунок; дається взнаки хронічний гастрит, до якого я звик ще зі студентських років і через який не можу їсти улюблені страви, скажімо, щавлевий борщ. Пригадую, кілька років тому мене запросила в гості знайома викладачка (але в нас так і нічого не вийшло), яка писала дисертацію з історії, здається, про часи Феофана Прокоповича. Вона пригощала мене щавлевим борщем. Я радісно вигукнув:

— Щавлевий борщ!

Вона:

— Чому щавлевий? У нас цю страву називають «зелений борщ».

«Не все одно? — думав про себе, головне, дорогенька, що це надзвичайно смачно». Але… вдома на мене напала швидка і залишок дня я провів, курсуючи між письмовим столом і туалетом. У ті жахливі хвилини я кляв як попало: дурнуватий борщ, дурнувату викладачку, Прокоповича, вірніше, балачки про нього, і взагалі — все, що міг тільки згадати. Можливо, мені треба одружитися, але в жодному разі не з викладачкою!

Хоча б годину поспати, хоча б годину…

Дощу не було, мабуть, цілий місяць. У голові рояться всілякі дрібні думки, намагаюся проганяти їх, силкуюся думати про тебе. Не уявляю твого обличчя, маленька дівчинко, в теплу пору року, оскільки ми бачилися тільки в січні; пригадую твій почервонілий носик, холодні щоки, як я брав їх у свої долоні, ще пригадую твої злегка розтулені холодні губи, які шепотіли і я їх цілував. Не знаю чому, мені завжди подобаються жінки влітку, коли від спеки їхні тіла розморено-пишніші, коли на засмаглій шкірі виступають краплинки поту, а губи прагнуть прохолодних напоїв. Люблю спостерігати за жінками влітку, особливо за їхньою ходою, коли в м’якому ритмі ніжно розгойдуються їхні розкішні тіла.

Ніколи не бачив тебе влітку… більше не маю сил лежати й думати.

Підводжуся кволий і розбитий, ніби старий дідуган, тіло якого вже давно померло, але підлий дух ще тримає його на білому світі, змушуючи з великими зусиллями пересуватися, ковтати їжу, випорожнюватися, набридати своїм існуванням іншим. Таке враження ніби від цього нестерпного тепла поволі втрачаю свідомість, мозок розкладається, біохімічні елементи групуються, в голові все перетворюється в тухлятину.

На кухні ліниво нарізаю на рівні тонкі скибки хліб, намащую їх маслом, ставлю чайник для кави. Пригнічений стан мене навіть не бентежить; ніяк не можу його подолати, мабуть через те, що не розширюю простір свого існування, а значить не набуваю нових вражень від знайомств із цікавими людьми. Я ніби топчуся на місці, чи, як супутник, що прив’язаний до своєї осі, обертаюся звичними шляхами, вештаюся знайомими вулицями, сідаю в ті ж самі тролейбуси, чи повільно повзаю, як равлик-павлик. Залишаються книги, але й вони не викликають у мене особливого ентузіазму. Щоправда, один-два рази на місяць намагаюся заходити в книгарні, аби погортати улюблених авторів, виданих у пристойному вигляді, чи подивитися на книжкові новинки. Проте до купівлі не доходить — думка про те, що це треба буде читати (не зважаючи на неторкнуті книжки, якими завалений мій письмовий стіл) викликає в мене справжнє страждання.

Я ніколи не подорожував, ніколи не покидав Україну, тільки єдиний раз, ще в дитинстві, їздив з батьками в Крим, але про це пам’ятаю туманно. Ми десятилітні з Аллою (дочкою сусідів) без трусиків, погано поставлені намети на брудному піску, потім, здається, кілька днів шторму, велетенських хвиль, а ще обіди в жахливій їдальні, пенсіонери-буряти (як сказала мама), що пригощали мене морозивом, кожного дня п’яний у дим тато, і моя мама, яка любила прогулюватися в горах із батьком Алли. Але найбільше пам’ятаю, дорогу додому на наших 3-х «Жигулях» і Алиній 21-й «Волзі», коли ми з Аллою, сидячи в моїй машині на задньому сидінні, виставляли свої голі дупи водіям, що їхали за нами. Павлику, так не можна, Павлику, — сварила мене матір. Алла хихотіла від задоволення (це ж її була ідея!), коли мене покарали, і дражнила: «Павлик — равлик», «равлик — Павлик». Треба подорожувати. Чим більше подорожуєш, тим стійкішим стаєш до самотності, вірніше стійкішим до її інтер’єрів і незримих стін: тоді можна заплющувати очі й бачити безмежні, світлі простори, куди подумки заходять тільки мрійники й романтики, або закохані. Уяви: ти і я — тільки ми самі — й подорожуємо. Карпати, гуцульський регіон, місцева смачна кухня, потім куди? — можна на Полісся, Шатські озера, білі гриби, копчений вугор до пива. Тільки ти і я… Мої мрії, якби на них міг подивитися сторонній, мабуть, були б схожими на марення шизофреніка, який присвячує себе світові своєї розбурханої уяви.

Ліниво їм, шлунок капризує, ніби йому не подобається те, що пропоную. Тільки кава бадьорить, до тіла одразу вливається свіжа порція енергії, внутрішньо я ніби випрямляюся, підтягуюся. Як добре, що існує кава. Якби її не було, то десятки, а може, сотні мільйонів людей щоранку йшли у своїх справах із приреченим, кислим виглядом. Колись у Європі за каву карали, от йолопи — карали за таку радість життя! Дрібними обережними ковтками п’ю каву, з горнятка лине легка пара, торкається мого обличчя. Після спекотної ночі моє тіло липке і неприємне, хочеться пірнути в басейн чи озеро. Душ рятує лише на незначний час. Такого спекотливого серпня не пригадую, о цій порі мали би бути набридливі дощі, а після них — лагідно-теплий і безхмарний вересень. У світі все докорінно змінюється, навіть погода й пори року: не зрозуміло, літо чи осінь, зима чи весна. Вирішую зараз же їхати на Дніпро, поки нема обідньої спеки, поки не придумав собі ніяких проблем чи нагальних справ. Адже наше життя — непередбачена річ, може зателефонувати або зайти знайомий, маючи до мене справу, а тоді… тоді не знати, чи згадаю про Дніпро. Зрештою, не знати скільки часу ще протримається така прекрасна погода. Нашвидкуруч збираюся, беру все необхідне. Довго шукаю плавки, не пригадую, де міг їх закинути, на полиці у шафі перевертаю купу футболок, светрів, сорочок. Нарешті знаходжу.

Тролейбусом добираюся до «Либідської», сідаю в метро й їду в Гідропарк. Вода тут, кажуть, гидотна, але мені ліньки пхатися на Труханів острів, де вона чистіша. Людей — як тарганів на комунальній кухні: переважно похилі пенсіонери та підлітки, які великими ватагами пиячать (як можна пити в таку спеку?) і горланять на пляжі. Кілька гарних дівах скидають купальники, я любуюся білосніжними грудьми. Ну просто сексуальна революція в Києві! Неподалік у невеликому лотку купую в смаглявої продавщиці тепле пиво, бо холодного нема, вона виправдовується, що в холоднику пиво не встигає охолонути — його тут же купують. Знаходжу вільне місце між двома гучними компаніями підлітків, серед яких є кілька симпатичних кицюнь і одній із них, фарбованій під баклажан, показую язика. Вона спершу здивовано кліпає очима, а потім усміхається. Один із коротко стрижених шмаркачів, схожий на гопа, зиркає по боках. Пиво геть погане, недопиту пляшку викидаю в смітник. Без особливої охоти заходжу в брудну воду, кілька разів пірнаю.

У воді думаю про тебе, стає сумно, що я тут сам. Одягаюся й прямую до метро. Ще один день накрився — думаю про себе, мляво придивляючись до виснажених спекою пасажирів. Вдома я знову ліниво читатиму, розвалившись на дивані з олівцем у руці, і нічого не відбудеться. В книзі підкреслю з десяток цікавих думок, ідей чи рядків, деякі візьму на озброєння до майбутніх статей, переписавши їх у записник, і — все.

Пообіднє сонце добряче припікає. Останні потуги теплої пори.

Я так стужився за тобою, що не знаю, чи вистачить терпцю щодня, щогодини, щомиті думати про це. Інколи уявляю: відверто, ніби на сповіді, розповідаю тобі, як увесь цей час жив, що думав, що зі мною відбувалося, з ким спілкувався, що прочитав. Мабуть, ти лише б голосно сміялася з моїх розповідей. Мені здається— і я цього трішки боюся, — що ти б мене більше не кохала, бо я не такий, яким був за першої нашої зустрічі. Господи, ти навіть не знаєш, який я тепер, про це навіть я не здогадуюся. Минуло небагато — тільки півтора року, а пережито — ніби добрячий шматок життя. Всередині нас, у наших почуттях час може протікати довго й непомітно, а нам, вічним невдахам, здаватиметься, що минула ціла епоха. Насправді — це насміхалася над нами мізерна, куца мить, котра ніби насолоджувалася своїм обманом.

Зізнаюся: я став менш романтичним і легковажним, аніж тоді, коли ми вперше зустрілися, коли дивився на тебе — незнайомку з зосередженим виразом обличчя — й хотів дізнатися — про що ж вона думає? Ти навіть і не підозрювала, що за тобою стежать мої очі, бо твій погляд — із приворожливими маленькими чисто-синіми світами — рівномірно переходив від співрозмовника до співрозмовника, котрі проголошували тост, жартували, а на твоїх устах з’являлася легка усмішка й обличчя набувало трішки відсутнього виразу, ніби ти нудьгувала й хотіла чимшвидше покинути товариство. Коли наші очі зустрілися — в мені все завмерло, зупинилося, ніби раптово знеструмлене місто.

Мабуть, неможливість змінити бодай частково свою природу і є тим, що називають звичкою, яка з роками поглиблюється, загострюється, наповнює зсередини, розпирає, і, непомітно для тебе ж, виповзає назовні, показуючи всю свою потворність, вульгарність і ницість, що власне деколи й шокує ближніх. Що це: остаточна капітуляція молодості, енергійності, романтизму? Капітуляція перед повільним, ледь рухомим, тьмяним, невиразним уповільненим царством старіння, котре поступово проникає в тебе з роками, запускає свої тонкі й незримі щупальця в думки, сонливими нитками обплітає їхній запал, наче павук свою жертву-муху в тісний локон, і вже ні дихнути.

Знаю, що ти відчувала подібне. Я дивився в твої сині, небесні очі й бачив у них сумну, осиротілу пустку, яка прийшла, як раптова зміна погоди, пустку, в якій, проте, бився ледь зримий непримиренний вогник. Хотів би зробити божевільний вчинок, як у добрі часи юності, але застережливий розум шепоче: а, може, не треба? що це дасть? світ і далі стоятиме таким, яким є зараз, — нудним і чужим. Твоя поява стала найрадикальнішим запереченням цього стану, в якому мій внутрішній голос шепоче знову те саме;твоя поява була схожа на землетрус. За незначну мить усе докорінно змінилося — свідомість переколошматило, від чого навколишнє раптом ожило, розцвіло, забуяло, відкрилося моїм прозрілим очам, і я, на повні груди вдихнувши повітря, радісно відчув, як світ став інакшим і незвичним.

Телефонував доцент Пампушка — Ігор Спиридонович, п’ятдесятилітній товстун низького зросту, викладач релігієзнавства і мій кафедральний колега. Пожмаканим, захриплим, ледве живим голосом він жалівся, що дружина і донька зачинили його у квартирі. Пампушка, як ми його називаємо за очі, інколи потрапляє у важкі, виснажливі запої, протягом яких різко втрачає вагу. Зі 110 кілограм він може схуднути до 90. Доцент Пампушка пробував «зашивати» собі ампулу від алкоголізму, але це його не рятує.

Він просив мене приїхати до нього на Теремки, оскільки я живу найближче, стати під вікнами його квартири, а він спустить мені на мотузочці торбинку з грошима.

— Полікуй мене, — благав він.

Я приїхав і полікував: з торбинки витягнув гроші, пішов у магазин і купив пляшку горілки, потім запхав її в торбинку, ретельно обмотавши горлечко, і гукнув, щоб тягнув.

Пампушка високо цінував мої «санітарні» послуги, і щоразу підміняв мене на лекціях або позичав гроші, коли я був на нулі. Але за це я змушений був вислуховувати нудні, безбарвні, монотонні сповіді про його наукові плани та погляди, побутові та сімейні проблеми, а також обурення діями недругів і ворогів, які, як він завжди з прикрістю цідив крізь зуби, «все життя ставили палки в колеса».

Інколи мені здається, що так звана історія будь-яких ідей — видатних, ґеніальних, посередніх, вторинних, — це невпинні обрáзи самітників, яких так і ніхто не намагався зрозуміти. Одні з них непримітно згорають, марнуючи своє життя на інтелектуальні дурниці, а інші, згораючи та постійно зневажаючи подібні дурниці, після своєї смерті стають поживою для них, їх основними героями. Грифи завжди отримують свою падлятину.

З редакції одного химерного гуманітарного бюлетеня телефонує журналістка Аніта. Вона турбує мене лише тоді, коли замовляє матеріал. Я завжди в таких випадках пишу їй невеликі некрологи на 2–3 тисячі знаків, коли помер хтось із «великих», «відомих» чи «авторитетних». У своїх сконденсованих матеріалах я намагаюся поєднувати скупу людську скорботу та співчуття рідним і близьким з елементами оглядового аналізу основних віх життя і творчості покійного. В минулому році урожай смертності був невисокий — лише 3 некрологи, та й то на посередностей. Але цього року — все набагато сумніше. Інколи світ покидають справжні особистості.

— Хто тепер? — запитую в Аніти.

— Якийсь Воскобойніков, — каже вона і мене відразу дратує її механічний і байдужий голос. Йопсель-мопсель, та це ж сам Воскобойніков!

Старенький професор Воскобойніков вертався в Київ фастівською електричкою з дачі, зморений тридцятиградусною спекою та фізичною працею під палючим сонцем. Але так і не доїхав — помер від серцевого нападу у вагоні, на очах інших пасажирів.

Воскобойніков усе життя займався екологією, екомоделюванням сучасного наукового поступу, етичними питаннями екомислення. Мій знайомий з Інституту філософії казав, що покійний був особисто знайомим із Гансом Йонасом, учнем Гайдеґґера, розвивав його ідею онтологічної відповідальності за людину. Діти Воскобойнікова забули про нього й залишили його напризволяще. Пригадую, як одного разу він випадково потрапив мені на очі: згнічений, згорблений, із втягнутою в себе голівкою, професор обережно і з острахом, ніби за це накричать, збирав у Ботанічному саду пляшки з-під пива й горілки, ходив у тому ж самому засмальцьованому й пожмаканому коричневому костюмі, який одягав, мабуть, ще двадцять років тому, жив із городини своєї дачі і постійно жалівся, що ніхто не друкує його рукописів.

У такі повільні вечори, коли повітря пахне пізнім літом і першою осінньою прохолодою, люблю спостерігати за поодиноким шумом самотнього тролейбуса або таксі, що прямує вбік «Либідської» чи у протилежний — до Виставкового центру. Найприємніші миті — на балконі, коли сам на сам із вечірнім повітрям, коли відчуваєш його порухи, відчуваєш його безмежність, яку неможливо охопити поглядом. У такі хвилини я заспокоююсь, ніби перед тим робив копітку, зосереджену роботу. Якби за останні кілька місяців відбулися бодай незначні зміни, я б неодмінно здивувався, бо вже давно не відчував радісної та непримітної людської здатності — радіти новому. Затягуюся, дим приємно наповнює легені. Я згадаю наші зимові дерева, випадкові й чужі обличчя перехожих, рух транспорту, наше січневе повітря, коли ти була поруч. В думках оживають приємні миті минулого і, таке враження, що оживає все навколо. В сірому з’являється промінчик світла, в темному — лагідність, у тиші — спокій. Мабуть, це і є тим, що називають «щастям».

Я курю із заплющеними очима, занурений у свої солодкі спогади. Ось ти ідеш разом зі мною вниз до Майдану Незалежності повз готель «Україна», ось ми обіймаємося, ніби підлітки перед незнайомими людьми; твоє обличчя на морозі бліде, а носик почервонілий, я хукаю на твої пальці, цілую їх, щоб зігріти, твої очі сяють у темряві, ми впиваємося холодними губами в одне одного і потім ідемо далі; вже в метро ти грієш долоні під моїм кожухом і з сумом шепочеш, що не хочеш повертатися. Ти мене пестиш там, і я збуджуюся. Потім кажу тобі:

— Одного разу, на кримському дикому пляжі я бачив, як до лежачих голих дівок підійшов віслюк. Звідки він узявся — навіть не знаю. Уявляєш, віслюк витріщився на одну з них і в нього встав член. Я так реготав, що мало не луснув.

— Фу! Який же ти збоченець!

— До чого тут я?

— А знаєш, у якої тварини найбільший «орган»? Це я бачила в передачі про дику природу.

— В якої?

— У синього кита. 2,5 метра.

— Круто. Таку ковбасину можна на руку намотати, ходити й усім показувати.

— Фу! Що в тебе в голові?

— Мухи, здохлі мухи, — шепочу я і цілую тебе далі.

Відчуття змін, відчуття хоча б повільного руху, приємна зосередженість на тому, що поза тобою, — в цьому є те важливе, що ми не здатні пояснити і що поступово минає ще з нашого народження й аж до смерті. Щоправда, в таких міркуваннях мене постійно зносить течія до ще більшої старості, так і дідом вошивим скоро можна стати; смішно трохи — ще не маю Христового віку, а думаю про чортзна-що, немов збираюся померти вісімдесятилітнім. Дякувати Богу — все нормально — все, що я можу сказати. Робота, сяка-така заробітна платня, студенти і викладачі, декілька творчих приятелів, які за кожною пиятикою нарікають на життя (мабуть, через невизнання їхніх творчостей), хаотичне й непостійне коло інших близьких, вірніше тих, хто випадково чи епізодично буває поблизу. Подібне відбувається в житті кожного. Людина як істота соціальна завжди має кому поскиглити у камізельку, має кого любити чи ненавидіти. Чи здатна вона бути самотньою, самотньою в буквальному розумінні? Якщо все, що не робить людей самотніми, в них забрати, то крім відчаю залишиться найважливіше — те, що не дозволить зациклюватися на невдачах.

Добре, що ти, моя ніжна дівчинко, більше не знаєш цієї марудної тиші з випадковими невиразними звуками за стінами, шумом поодиноких автомобілів. Часто думаю, якою ти можеш бути поза моєю уявою: в ті миті твого життя, про які не мав жодного уявлення.

Цікаво було би бачити тебе по-шпигунському (аби ти не знала, що за тобою стежать), як ти поводилася, скажімо, на кухні чи коло дитини, як кохалася зі своїм чоловіком, про що думала, дивлячись у вікно; я кажу що найсамотніша людина може бути щасливою я кажу що найбагатша людина може бути нещасною найвеселіша людина навколо якої щодня товчуться радісні приятелі й подруги може жахатися себе коли залишається наодинці я кажу що найзаможніша людина яка може багато чого купити собі з індустрії задоволень і до якої завжди будуть клеїтися в панібрати одного разу відчує свою ницість і бідність проклинаючи той день коли доля обрала саме такежиття саме такийшлях ти погоджуєшся з цим? мабуть — ні скажеш що я фантазую що не маю жодних уявлень адже все це не пережив як свою долю те що мені належить у моїх помислах думках і уяві сповнює радістю тільки мене одного освітлює промінчиком мою внутрішню темряву коли я пірнаю в чорні роздуми у час відчаю кажу я щасливий кажу я нещасний кажу я самотній кажу несамотній я не знаю чи кажу правду бо все перемішалося за останній рік усе втратило свою звичну логіку але якщо я кажу так значить для цього є підстави кожна думка і фраза мають свої мотиви як кожна кров має свою пульсацію кажу не знати що я не розумію слів якими користуюся кажу вже не знаю що казати.

Цього ніхто не знатиме, що в мені коїться, бо це належить тільки моєму серцю, моїй тривозі; це моя внутрішня приватна територія, якої ніхто не бачить і не може запхати туди свого носа. Хіба це не є найбільшим щастям людини — завжди мати в собі таке, чого ніхто не знатиме? Так само ніхто не знатиме, як нам було добре. Це тільки твоє й моє. Твої губи злегка блукали по моєму обличчі — і я тремтів, ніби прапор на полі бою, твоє волосся торкалося моєї шкіри — і я шепотів заплющеними очима слова ніжності й подяки, які можуть народитися тільки в нестямно закоханого чоловіка, слова, що багато років уперто дрімали, поволі росли, як весняні квіти, аби в підходящий момент постати в усій красі.

Господи, мені, здається, деколи все одно, що я собі говорю…

Неквапно курю й дивлюся на південь, де темний парк повільно виростає, підіймається вгору, як масивна чорно-зелена плита, що з розгону накладається на нижній шар, від чого її трохи закидає. Там видно верхні поверхи цегляних п’ятиповерхових будинків, в окремих вікнах світиться, там також марудяться, курять на балконі і дивляться на північ, де живу я. Мабуть, мій житловий масив звідтіля виглядає маленьким, будинки майже не помітні, ледве визирають з-за дерев, ніби підводяться на пальчиках. Унизу повз проспект прямує п’яна ватага, що підіймає несамовитий і брутальний шум, горланить пісні. Вони помічають перед собою сорокарічного чоловіка в костюмі з портфелем. Вигукують на його адресу непристойності, один із п’яних виривається і підбігає до нього з криками «начальство, мать вашу, саме начальство, суки, на-ча-льство!» Чоловік не озирається й прямує далі, а за його спиною вже кілька голосів репетують, насідаючи йому буквально на п’яти. Чоловік іде напружено, але намагається цього не показувати й не пришвидшує крок. Урешті-решт ватага від нього відстає.

Наближається тепла ніч. Доливаю в горня «Чорний мускатель» і продовжую винно-невинну насолоду. Думаю про свою печінку, про свою терпеливу й рідну печінку, яка останнім часом про себе інколи нагадує, ніби хоче сказати, пора зав’язувати, я ж не вічна. Її можна заспокоїти, за тиждень-другий я вип’ю все вино і кину.

Добре, що після дванадцятої довго не засинаю й люблю спостерігати за нічним містом. Але ж є люди, які лягають рано, бо йдуть о сьомій на роботу; вони, певно, від цього бісяться, п’ють снодійне, затикають ватою вуха, закривають квартирки й балконні двері, або просто шепочуть слова терпіння, запитуючи в стін, коли ж це неподобство скінчиться.

Вдалині, біля зупинки «Парк імені Рильського», знову чути п’яні крики, які, проте, швидко вгамовуються. З темряви, з-під крон дерев, виходять двоє патрульних, які, судячи з їх рішучого вигляду, вже налаштовані до зустрічі з бешкетними; в одного з них у руці оживає гумовий кийок, легко, але ритмічно вдаряючись об праву ногу. За кілька хвилин між патрульними та ватагою зароджується жвава розмова, чути гарячі та слухняні слова виправдання, якими підлітки намагаються вплинути на міліціонерів. Невдовзі все затихає й юні шакали мовчки, як слухняні вівці, під пильними поглядами патрульних, полохливо обертаючись, бредуть у своєму напрямку, поки не зникають за рогом першого будинку, лише звідтіля лунають їхні сміливі викрики на адресу патрульних.

До Теремків їде порожній тролейбус, у його освітленому, ніби акваріум, салоні, лише дві людини; він зупиняється перед світлофором і через кілька хвилин зникає в нічній тиші. У квартирі піді мною плаче немовля і я чую, як молода матір, яку звуть Дана, підходить до нього і заспокоює. Потім жінка затихає, раптом різко шипить, мабуть до чоловіка, і я чую його сонне бурмотіння з нотками незадоволення від небажаного пробудження. Через кілька хвилин чоловік виходить на балкон, клацає запальничкою й глибоко затягується. Роблю ковток вина і ставлю кружку на табуретку. Дивлюся вниз і бачу його невелику лисину, він, здається, інженер із державного науково-дослідного інституту з дуже довгою назвою і звати його, якщо не зраджує пам’ять, Саша. Він, мабуть, також дивиться на той краєвид, яким милувався я десять хвилин тому. Не вийде: я не Геракліт, але ж знаю, що двічі один і той же краєвид не побачиш. А може його хвилює небо, або ж транспорт, який їде Голосіївським проспектом? Мені все це набридає, допиваю вино й заходжу до кімнати.

Від нудьги «скачу» пультом по каналах, але нічого путнього: на 1-му національному як завжди розмовляють поважні вискочки в костюмах і краватках із самовдоволеними пиками, ніби вони представляють інтелектуальний цвіт суспільства, на «1+1» показують нудний американський телесеріал про лікарів, на «Новому каналі» бойовик із Веслі Снайпсом, який я бачив, мабуть, тричі, на «ICTV» знову поганенька еротика з несимпатичними героїнями далеко не першої свіжості, які навіть по-людськи стогнати не вміють, на «Інтері» як завжди о такій порі тупенька розважальна передача для молоді, а на інших — подібна ахінея, яка при зміні каналу одразу забувається. В такі миті беру книгу й читаю; щоб не сумувати — телевізор не вимикаю: отак він і працює до того часу, поки не закінчить трансляцію канал, тоді переключаю на інший, а коли закінчить і той, знову переключаю.

Так минає година, а за нею ще одна. Це ніби невідома кара: щодня переживати незадоволеність собою, навколишнім, усім тим, що потрапляє випадково на очі. Це стає особливо неприємно, коли свідомість зосереджена лише на теперішньому, на цьому нудному, повільному станові, коли кімната стає не просто кімнатою, а викривленим гіпертрофованим замкнутим простором, гул комарів уночі не просто гулом, а справжнім психічним знущанням. Таке враження, що кожного дня поволі, по частинах, тихо помираю.

Кілька днів тому, коли ми сиділи в пивниці на Поштовій площі і перехилили з десяток плящин світлого пива, Юра, мій добрий приятель і симпатичний поет, сказав, що мені треба завести собі коханку. Він це говорив у такій манері, ніби в моєму житті відбуваються неприємні речі, а коханка — єдиний порятунок чи така собі «швидка допомога». Юра говорив поважно, зі звичним покашлюванням, яке сказаному надало буденної приземленості; так само він міг би говорити про трипер чи про зламану сантехніку. Дивлячись, як він роззявляє рота й запихає туди хот-доґ, як майонез із капустою звисає з його ріденьких вусиків, при цьому вислуховуючи його серйозні міркування про жінку в моєму житті, я нічого йому не відповів. Господи, і цим ротом він деколи ще говорить про поезію, міркує про українські і польські переклади з Елюара, Рільке, Квазімодо.

Коханка… навіщо вона мені? Вона внесе докорінні зміни в моє звичне життя, в якому поки нема нічого сталого. Коханка — це стабільність, але про це Юра не говорив, пережовував хот-доґ, а потім, злостиво посміхнувшись і звівши на мене свої очі, додав:

— Ну скільки можна читати нудних філософів і дрочити, старий?

Я спитав:

— Тобі купити ще один хот-доґ і пиво?

Юра не відмовився. Мабуть, я боюся серйозних стосунків, бо це позначиться на способі мого життя. Про що з нею розмовляти? Набридати їй своїми гуманітарними балачками? Вони інколи бувають такими жалюгідними й непотрібними.

Цікаво, що б ти на це сказала. Чи уявляєш ти мене з іншою, як ми щодня говоримо, бачимося, сваримося, снідаємо чи проводимо тихі вечори? Нудний час заповнюватиметься всілякими дурницями: інтелектуальним базіканням чи спогадами про власне дитинство й про втрату цноти (про це жінки чомусь із особливим смутком і прихованим захопленням люблять розповідати), а ще балачками про своїх батьків, про їхні заморочки, потім можна буде розвивати цю лажу далі — базікати про родичів, про їхні проблеми, котів і собак чи дітей. У це не важко й втягнутися, ніби у вживання наркотиків: місяць, другий… усе це, як вірус, проникатиме в свідомість і там відбуватимуться зовсім інші речі, ніж ті, про які насправді думаєш. Не помітиш, як у тобі поступово відбуватиметься таке собі внутрішнє переродження, коли з кожним днем ставатимеш інакшим, спершу «ледь-ледь інакшим», потім «трішки інакшим», допоки не станеш «геть інакшим».

У спілкуванні є один суттєвий недолік: тобі мимоволі нав’язується предмет для спілкування, конкретна тема для обговорення, над якою ти, якби не було цього співбесідника, що розпочав подібну розмову, можливо б і ніколи не замислювався. От чому спілкування є вкрай небезпечним — як не як, воно збиває твій сталий ритм на іншу колію, присипає твою пильність в одному, натомість брутально, зате непомітно, переводить твою увагу на інше. Ми не помічаємо, як іще з дитинства стаємо жертвами цілої купи придурків, маразматиків, ідіотів, шизофреників, імбецилів, базік, брехунів, пліткарів, фантазерів, аферистів, дебілів, звихнутих мрійників, а ще ґеніїв, лайдаків, недоношених вилупків, самозакоханих гнид, педагогів, релігійних фанатиків, політиків, видатних діячів, зануд, бовдурів, дурбеликів, ораторів, даунів, демагогів, хитродупих жлобів, котрі тільки й прагнуть, аби запхати у нас те сміття, що знаходиться в їхній свідомості, залити в нас ті помиї, в які перетворилися їхні колись світлі ідеали.

В нас на кафедрі є кілька таких пристаркуватих шизоїдів, які лише й шукають об’єкт, з яким можна було би без перестану ляпати язиками, не усвідомлюючи того, що це базікання може бути неприємним і нав’язливим. Один, після третьої сотки горілки починає бити себе в груди, що він неокантіанець, хоча він так прогинається та вислужується перед начальством, прагнучи в похилому віці очолити нашу кафедру, що навряд чи йому осягнути кантівську автономію волі та автономію свободи. Чому я повинен слухати це лайно, що витікає з цього нікчемного рота? Чому я повинен зупинятися біля цього кретина, аби вислухати його міркування про події в Чечні чи враження від останнього (до речі, геть поганенького) матчу «Динамо»? В дупі я бачив його міркування, його враження! Запхайте собі в задницю події в Чечні! Запхайте собі в задницю останній матч «Динамо»! Запхайте собі в задницю усіх футболістів, масажистів, тренерів і прибиральників ФК «Динамо»! І взагалі — хай живе «Шахтар» або львівські «Карпати» (не принципово)!

Що там казати. Мені запропонував коханку той, від кого я цього найменше чекав! Навіть не знаю, як би міг з нею поводитися, думаючи про тебе. Це вже було, насилу відмазався, а все так невинно починалося, зі словами «дорогий, я все розумію, я не претендую на тебе». Після двох місяців наших стрічань мене несподівано забажала побачити її матір, наполегливо запрошуючи щосуботи в гості на вареники чи пельмені. Добре, що хоча б не в церкву чи в драматичний театр! В мене болить шлунок від вареників і пельменів.

…маленька і непримітна я мислю про світ який більший за мене і нескінченний я можу бути в ньому і водночас переживати його в собі з безперервними народженнями і смертями невідомими долями які навіки відійшли в небуття з війнами і революціями я дрозофіла яка прийшла на місце колишніх великих звершень катаклізмів народжень і крахів цивілізацій поту криків перекошених у конвульсіях облич повільного вмирання великих епох страждання віруючих усіх надій на позачасові твердині занепаду божественного смерті догматиків пихи самовпевненого нігілізму я літаю над кладовищем цього впиваючись соками загнивання та розпаду я дрозофіла жалюгідна насмішка над зношеними ідеями цінностями які палахкотіли грізним багаттям дотлівали головешками а потім охолонули й попелом пішли за вітром я дрозофіла єдиний господар царства гниття я впиваюся соками мертвої величі й пихи любові та ненависті віри та фанатизму я п’ю останній нектар колишнього життя.

Одна думка, що невдовзі 1 вересня і початок нового навчального року — навіює нудьгу. Мабуть, мене знову змусять серед семестру поїхати в один із коледжів, бо там сутужно з викладачами гуманітарних дисциплін. Куди пошлють цього разу? — на славну Черкащину чи не менш славну Сіверщину, на Галичину чи на Одещину? Минулого року поїздка приймати екзамени в провінційному містечку на Волині не на жарт вибила мене з колії; довелося марудитися майже два місяці, відкласти всі важливі справи.

Хоча містечко надзвичайно сподобалося своєю архітектурою; однак міська бібліотека розчарувала бідністю фондів, тому й доводилося читати, переважно, зарубіжні романи, видані ще за радянських часів. Кумедно було брати старі й запилені книги Астуріаса, Броха, Онетті, Арагона, надруковані в далеких сімдесятих чи вісімдесятих, й обережно розривати трішки пожовклі на краях, склеєні сторінки, які збереглися такими ще після виходу з друкарні; від нудьги також довелося перечитати окремі роботи Фейєрбаха з російського тритомника, «Філософію права» Геґеля, окремі роботи Маркса, — все, що вдалося знайти з тогочасної більш-менш нормальної літератури. Бібліотеку явно востаннє наповнювали в часи перебудови. Я тримав у руках книги, які зістарілися, будучи, фактично, неторканими; від розкривання палітурки неохоче, ліниво скрипіли, ніби показували свою нехіть до цих фізичних змін; жах! — книги упродовж тридцяти, двадцяти, десяти років так і ніхто не намагався читати, після поліграфічних фабрик вони одразу потрапили на це бібліотечне кладовище, в якому п’ятдесятилітні працівниці плещуть язиками, розв’язують кросворди чи, у кращому випадку, в’яжуть светри.

Мені стало трохи страшно: невже я тут не знайду бодай одного співбесідника, з яким буде цікаво за чаркою? І справді — спершу я нудьгував, тому влаштовував незначні прогулянки околицями містечка: ходив на кілька кілометрів у різні напрямки й повертався, але й це невдовзі набридло. Знайомство з кількома молодими викладачами та спільні походи в місцеві пивниці стали на часі. Згодом це перетворилося в такий собі ритуал гостинності: мені завжди приділяли увагу, влаштовуючи незначні історичні екскурсії, після яких ми йшли в кав’ярню чи бар, де замовляли прохолодну горілку, пиво, запечених перепілок або ж смажених коропів.

Дуже довго, з величезними боями, доводилося відбиватися від нудної та настирливої Зої — молодої тридцятилітньої викладачки соціології. Вона спершу прилипла з проханням подивитися на план її майбутньої дисертації і я, без жодних задніх думок, на це повівся. Мені було цікаво хоча б такою дрібничкою розважити свій сонний розум, однак наші «наукові» зустрічі досить скоро набули доволі вульгарної гри з боку Зої, бо я, поглинутий своїми міркуваннями з приводу її матеріалу, спершу не помічав, як це створіння пускало мені бісиків і продовжував не помічати, адже не завжди зрозуміло, чого жінки посміхаються під час розмови. Одного разу Зоя мені несподівано сказала:

— Може, досить?

Заскочений зненацька, я лише пробурмотів:

— Не зрозумів.

Здивовано поглянув на неї. Я і справді не збагнув, чому вона мене перебила, адже робив їй послугу, ділячись своїми міркуваннями з приводу її поганенького дослідження. Чи, може, Зоя подумала, що балачками про свою дисертацію мене ощасливлює? Вона втупилася в мене твердим, непорушним поглядом і не менш затято сказала:

— Ну?

Я аж витріщив рота (Так в оригіналі. — Прим. верстальника.) — настільки вона поводилася запанібрата. Однак змушений був її розчарувати:

— На жаль, не маю часу.

Вона, мабуть, чекала на будь-яку іншу відповідь, тому підскочила, як ошпарена, і з перекошеним від непорозуміння обличчям, перепитала:

— Як це?

Я розгублено почав сплітати, що сьогодні мушу дочитати цікавий рукопис, який пообіцяв знайомому краєзнавцеві опрацювати ще позавчора. Зоя гнівно блиснула очима й випалила, що у вас усі там, у Києві, такі відморожені, а потім так само швидко вибігла.

Згадуючи цей епізод, усміхаюся, хоча раніше було не до усмішок. Зоя хотіла чим швидше вискочити заміж, бо в маленькому містечку, якщо довго засидітися в дівках, такі шанси катастрофічно скорочуються. З одного боку, я все це дуже добре усвідомлював, а з іншого — до чого тут я? Мій приятель із того далекого коледжу, молодий викладач Орест (прізвище — як на зло — забув), одного вечора за кухлем пива у невеликому барі «Фортеця» зізнався:

— Уяви, старий, Зоя своїм подругам розповідає, що обов’язково тебе приручить, це в неї ідея-фікс.

Від слова «приручить» у мене мало не стався нервовий приступ.

— Переїде жити до тебе в Київ і що у вас обов’язково буде хлопчик Максимко.

Господи, хлопчик, Максимко, а чому не Гаврилко чи Миколка, а чому хлопчик, а не дівчинка, Мирося чи Горпинка? І все ж таки: до чого тут я? Я — непрактична людина: незґрабний у побуті, інколи, коли дуже п’яний, лінуюся прати шкарпетки та труси, розтринькую гроші, переважно на книжки, мене тіпає від родинних стосунків, від спілкування з рідними (не кажучи вже про нерідних), а ще мене тіпає від городів, лопат, граблів, сапок, від лантухів з картоплею і розмов про міндобрива та колорадських жуків, на які страждають пересічні та середньостатистичні сім’ї, а ще, йопсель-мопсель, мене тіпає від присутності дурнуватих жіночок з усіма їхніми заморочками, які, звихнувшись на сімейному щасті, намагаються його брутально нав’язати іншим.

Дивлюся на себе голого в дзеркалі: худющий, злегка обвислий живіт, нерозвинуті м’язи, пожовклі зуби, синці під очима, метафізичний смуток у погляді. Який із мене сім’янин? Я навіть не вмію ремонтувати кухонні крани, не кажучи вже про прасування штанів чи ведення господарства; не маю жодних статків, не вмію водити автомобіль, нічого не тямлю у «квартирних питаннях» із усіма ремонтами поготів; не вмію поводитися з грошима, взагалі з ними не можу дати собі раду; мене постійно дурять продавщиці на Деміївському ринку: не віддають належної здачі, обкручують на одну-дві гривні; не вмію піклуватися про себе, коли хворий, а відтак навряд чи зумію попіклуватися про іншу людину, хоча й зроблю усе, що від мене залежить; не візьму те, що погано лежить, тому ніколи не зможу стати хапугою й не носитиму додому «набутки». Я взагалі не люблю великої кількості речей, які захаращують помешкання, перетворюючи його на склад, тому з речами живу максимально спрощено: лише необхідне з одягу, обмаль посуду. З книгами також намагаюся дуже жорстко боротися, постійно роздаровуючи все прочитане й зайве, вірніше те, до чого навряд чи повертатимуся, — переважно, художню літературу: романи, новели, поезії, все, що за бажанням можна позичити.

Думаю, Зоя про все це здогадувалася, але не відступала від своєї мети; за моїми спостереженнями, чимало жінок вважають, що здатні змінити свій «навколишній світ» і людей у ньому під формат своєї волі. Я довго не знав, як вибратися з цієї дурнуватої ситуації, оскільки розумів, що Зоя — міцний горішок.

Помічаючи її в центрі містечка біля ратуші чи на вулиці, я швидко розвертався, заходив у магазин чи аптеку і нібито купував необхідні речі, або, коли сам перебував на кафедрі, негайно закривався зсередини, аби, не дай Боже, не зайшло це ходяче пекло. Однак це мало допомагало, і врешті я пішов на крайність: перестав чистити зуби й мити голову, від чого моє смолисте довге волосся згодом перетворилося на засмалені пучки видовженої форми; перед зустріччю з Зоєю, я зумисне їв сиру цибулю або часник, після чого люб’язно спілкувався з нею, таємниче наближався до її обличчя і пошепки розповідав смішні бувальщини. Вона спершу раділа, що звертаю на неї увагу і мабуть терпляче зносила запах із мого рота, але в ході наших подальших зустрічей і розмов переконалася, що це набагато серйозніше, ніж може здатися на перший погляд. Зоя почала мене уникати: тільки-но побачивши мою постать у коледжі чи на вулиці, різко оберталася і йшла в іншому напрямку, а ще згодом вона не тільки мене уникала, а й всіляко насміхалася, звісно, поза очі, і — чого я особливо добився — в її поведінці з’явилася підкреслена, ніби акцентована зневага.

За химерною логікою людських почуттів Зоя почала мені трохи подобатися: мене вже не лякали її видовжене тіло і дебелість, великі форми та трішки грубі риси обличчя. З кожним днем вона все більше віддалялася, ніби випадковий корабель в океані, що випадково попав у поле зору іншого. Здається, минулося — радів я тоді. З того моменту почувався значно спокійніше, мене покинула тривога і страх, знову повернулося блаженне відчуття свободи та улюбленої самотності, бо тільки за ці вічні речі потрібно боротися. А невдовзі — слава тобі Господи — термін мого перебування у цьому симпатичному містечку завершився, я прийняв екзамени, виставив оцінки, у тісному колі місцевих колег відзначили мій від’їзд — і нарешті повернувся додому, у свою затишну квартиру на Голосіївському проспекті, з якої щоночі дивлюся на парк.

Прокидаюся від телефонного дзвінка. Лаборантка з кафедри просить терміново підмінити старенького професора Мельника, який важко занедужав. Дратуюся, бо найбільше не люблю небажані несподіванки. Треба негайно вибігати з дому, аби встигнути на другу пару, яка почнеться о 10.20. Нашвидкуруч умиваюся, не снідаю, і поспішаю в університет.

На економічному факультеті, де маю провести пару, навчаються переважно дівчата і це мене, признатися, трохи бентежить, оскільки останніх два роки я викладав на механічному, де навчаються тільки хлопці і дуже рідко в групах бувають дівчата, що дало мені можливість певною мірою призвичаїтися до аудиторії і налагодити роботу. Як на зло біля входу в навчальний корпус мене перестріває знайомий викладач із лісотехнічного факультету, розмова з яким затримує мене на кілька хвилин. Він, дякуючи мені за свого племінника, якому я поставив минулого навчального року залік, пропонує їхати на полювання. Павле Володимировичу, обізатєльно, на виходниє. Мені страшенно подобається його чернігівський суржик, який він ніяк не може подолати і який надає йому звичайної людської простоти. Я гречно дякую, плескаю його по плечу й кажу, що неодмінно.

В лекційну аудиторію забігаю зі дзвінком. Побачивши слухачів, я мало не роззявляю рота: на мене дивиться добра сотня потоку кількох груп, переважно дівочих оченят, в яких блукають зацікавленість, іронія, бісики та насмішки. Деякі одразу починають перешіптуватись, мабуть, мої тридцять їх більше пожвавлюють, аніж шістдесят з гаком професора Мельника. Я вітаюся з ними, кажу, як мене звати і скільки триватиме наша співпраця. Вони осипають мене різноманітними запитаннями — від банального чи одружений до прагматичного чи прийматиму екзамен і в якій формі його можна буде скласти (знову пирскають зі сміху на останніх партах).

Пара минає легко і без особливих пригод, щоправда після п’ятихвилинної перерви, за час якої виходив з аудиторії, я знайшов на своєму столі невелику записку, в якій красивим дівочим почерком було написано: «Які плани на вечір?» і — яка сміливість! — до цього ще додається телефон «265-34-10» з досить таки розкутим слівцем «цьом», від якого я пережив легкий шок, оскільки такого за свою невелику викладацьку практику ще не бачив. Аби не розгубитися, я на це жодним чином не реаґую, хоча знаю — авторка записки повідомила своїм подругам про цю «дотепність» і вони уважно стежать за моєю поведінкою. Втім на очах у них я демонстративно запихаю записку у внутрішню кишеню піджака.

Звільнившись після двох пар (слава Богу, остання без сюрпризів), я пішов на прийом до проректора, де мої підозри підтвердилися: мені знову випадає поїздка на місяць у знайомий мені провінційний коледж приймати екзамен із філософії, на мене знову чекає заслання, де на мою свободу чатуватиме небезпека з боку сексуально стурбованої Зої.

Через те, що не снідав, відчуваю божевільний голод. Повертаючись з університету, заходжу у невелику кав’ярню, оскільки вдома нічого готового з їжі нема. Це місце здебільшого полюбляють студенти, оскільки тут низькі ціни і швидке обслуговування. Встаю в невелику чергу, переді мною чоловік шість-сім. За столиками сидять студенти й регочуть, сперечаються. Мимоволі помічаю кількох знайомих, в яких викладав минулого року, вони, зустрівшись зі мною поглядами, навіть не вітаються, тільки один із них легко киває головою, якого «підтягнув» на найвищий бал: як для майбутнього механіка на моїх семінарських заняттях він добився певного успіху, особливо на млявому тлі своїх розгублених одногрупників.

Простоявши в черзі, замовляю горіхове капучіно та хот-доґ, чим призвичаївся обідати упродовж останніх років. Студент, який зі мною вітався, разом із компанією підводиться й виходить, звільняючи столик із порожнім брудним посудом.

Схвильований розмовою з проректором, яка мені істотно поламала всі плани на недалеке майбутнє, страшенно хочу відлити. Розстібаю ширінку, дістаю його і пішло, добре пішло. На стіні в туалеті переді мною напис: «Пісяй спокійно!» Куди ж тут спокійно? Добре сказати — спокійно. Спокою нема. Задумливо дивлюся у вікно, де мінливо виблискує жовтневе сонячне світло. Потроху переконуюся, що в моєму житті пішла затяжна чорна смуга, кінця-краю якій я не бачу. Поїздка в глухомань насторожує тим, що на перспективу вона набуває певної закономірності, котра, наче божа кара, падає тільки на мене, а не на іншого колегу. Хоча містечко, в якому знаходиться коледж, викликає повагу своїм добротним оборонним муром, дерев’яною церквою часів Кривоноса. Зрештою, непокоїть і не стільки вибір, що другий рік поспіль сам обирає мене без моєї волі, скільки певна легковажність стосовно мого життя. Це знову змушує думати про пошуки нової викладацької роботи, хоча влаштуватися в Києві майже неможливо: люди тримаються за посади зубами, а крім того стягують усіх своїх можливих і неможливих родичів. Два місяці як тільки-но триває новий навчальний рік, тому викладати ніхто не візьме: лекційні курси затверджуються ще навесні, тоді й розписуються навчальні години на майбутній рік. Про викладання можна забути.

Лише одного не розумію, чому автор напису «Пісяй спокійно!» після цієї фрази поставив окличний знак? Слово «спокійно» та окличний знак, як на мене, не вельми узгоджуються, але це вже пішла філософія мови, в якій не дуже добре тямлю.

Прикро тобі зізнаватися, але на економічному факультеті мені запала в око одна молода викладачка. Все почалося з банального: знайомий доцент, який викладає теорію фінансів, запропонував випити кави на його кафедрі, де я вперше побачив Олю. Спершу ми дуже мило жартували, розмовляли, з кожною такою невимушеною зустріччю я ловив себе на думці, що хочу, аби це продовжувалося й не обривалося. Глибоко в душі я дуже прагнув, щоб професор Мельник довше хворів, аби я мав можливість замість нього вести лекції й бачитися вряди-годи з Олею.

На східцях, біля моєї квартири, лежить купа сміття: картопляне лушпиння, шкаралупа від яєць, пакети з-під молока, кілька порожніх пачок цигарок; згрібаю це ногою зі свого порога. Несподівано відчиняються двері навпроти моєї квартири, з’являється сполохане пожовкле й зморщене лице старенької пані Асі. Шепелявлячи, вона розповідає про підлітків, які це вкоїли, — мабуть, студенти місцевого петеу, які бігають до найближчих під’їздів курити чи прогулювати навчання.

Я уявляю своїх студентів: інколи вони мені здаються милими, чистими, небесними створіннями, яких я люблю. А інколи їхні тупі, бездушні пики, які, позіхаючи, роблять вигляд, ніби записують мою лекцію, пробуджують у мені прагнення усіх їх передушити. Я для них дивна, блаженна людина, бо «викладаю філософію». А вони завжди хихотять за спиною, показують пальцями, перешіптуються, що пішов звихнутий «падре». Чому вони називають мене «падре»? Через чорне пальто і довге волосся? Студенти дуже часто дають своїм викладачам прізвиська, але глибоко в душі своєму симпатизую. Мого улюбленого Василія Васильовича Розанова називали «козлом», а Аристотель із шайкою своїх друзів в Академії над Платоном глумився ще гірше, що вчитель був змушений змінити місце своїх звичних прогулянок. Мені нема на що нарікати, бо деяких моїх колег називають «синяк», «децел», «антибіотик», «пампушка»…. Доцент Пампушка — мало не регочу. Я усміхаюся й глибоко в душі розумію, що не можу на студентів гніватися, бо також був таким: емоційним, розбещеним, трішки дурнуватим виродком, який пиячив, спав із дідько знає якими дівчатами, вештався, виціджуючи з матері сльози.

Хочу тобі сказати, що не знаю, як далі жити. Ні, ні, я не думаю про самогубство, бо не маю до цього схильності. Мені лінь викладати студентам, ліньки писати сумнівні псевдонаукові праці, подібними вправами пишаються деякі з моїх тупеньких колег, коли звітують за роботу списками своїх непотрібних публікацій. Щоправда, деколи приносять задоволення книжки чи окремі статті, які скачую з Інтернету й роздруковую.

Юра на мене деколи гнівається:

— Чому нічого не пишеш?

— Не формат.

Чому я не пишу? Він каже, що найганебніше у житті — мати задатки і їх не реалізувати. Не відповідаю, бо в житті є мільйони людей, які мають задатки, але нічого не досягнули, так і залишилися звичайними людьми без імен, які перейняті лише власним життям, любов’ю до своїх дітей, обожнюванням жінок чи задоволеннями: азартними іграми, спортом чи туризмом, відвідуванням музеїв чи мандрівками. Більшість із них щасливі, і я радий, що в них усе добре склалося; подумки навіть хотів би сам так жити. Чому ми повинні тільки писати? Чому ми повинні прирікати себе писаниною на не знати які манівці, фанатично й сліпо вірити, що це вірний шлях? Кому потрібна така писанина? Хоча й писати мені подобається, але світ на цьому не зійшовся клином. Зрештою, хіба я зможу пояснити Юрі, що для мене найдорожче, — ти, моя любове! А, може, я хочу прожити тихим і непримітним «падре», зі своїми тихими і непримітними болячками, драмами, надіями, думками? В маленької людини також може бути велика драма, не менша за шекспірівську; на жаль, не на всі драми вистачає шекспірів.

Я — «падре», інколи це мене навіть дуже розважає.

Несподіваний телефонний дзвінок старого професора Голована з пропозицією зустрітися «в цікавій справі» змушує повністю відкласти плани на день: я хотів поблукати старим Києвом, думаючи про тебе, відвідати кілька букіністів, попорпатися на полицях зі старими фоліантами XIX століття (інколи виринають рідкісні праці з теології, історії, психології, друковані ще за часів Миколи ІІ-го). Між фразами Голован важко сопів у слухавку й просив прийди до нього додому, бо дико болять ноги, друже, не ті літа, щоб крутитися, як білка в колесі.

Коли я прийшов до професора, то він мене одразу потягнув у свій кабінет. Затхлий запах старих книг і пилу змусив мене кілька разів пчихнути. Я дивився на його потужну бібліотеку, сформовану переважно з богословських видань, радянської філософської серії «Философское наследие» і багатьох стародруків, і чекав, щоб він розпочав свою справу. Чимало релігійних книг, особливо ж низка чорно-білих фотографій людей у чорних сутанах, видавали, що він раніше був священиком. Про його історію я дізнався випадково — з телевізора: показували документальний фільм, присвячений злочинам більшовизму проти церкви, із кадрами комуністичного часу. В 60-х більшовики «зламали» Голована як одного з найперспективніших богословів і прокрутили цю пропаганду по телевізору на весь Союз (колеги казали, що в молоді літа Голован учився в духовній семінарії з майбутнім українським патріархом Філаретом і мешкав із ним в одній келії). Подумки я поставив себе на його місце, і усміхнувся: мені здалося, що він нічого не втратив, бо замість перспективи духовного сану отримав іншу — філософію чи, якщо в первинному, античному розумінні — любов до мудрості.

Голован, довго перебираючи свої папки, зупинився, тримаючи одну з них і сказав «нарешті знайшов». Він уважно кинув на мене свій усміхнений погляд з-під окулярів і запитав, чи хочу я підзаробити копійчину.

— Що треба робити?

— Нічого суттєвого.

Голован гукнув дружину, щоб принесла нам каву, й почав викладати суть справи. Для гуманітарних ліцеїв, випускники яких вступатимуть на філософські, соціологічні, політологічні факультети, треба написати науково-популярні брошури про життя і вчення «безсмертних». Голован усміхнувся, що нічого складного нема, що це не дослідницька робота, а більше методична чи верифікаційна, якомога спрощено та стисло викласти про складне. Він додав, що текст має бути доступним для підлітків, які планують обрати гуманітарну освіту.

— Про кого писати?

— Та про кого завгодно, — сміється він і відразу серйознішає, бере кілька папірців і гортає. — Хоча ні — не про кожного. Лока вже забрали з університету, Сковороду роблять у Харкові, Ставровецького — Львів, Шеллінга і Маркса — вже також застовпили. Ось — можете обрати Канта.

— Я — не неокантіанець, — підколюю Голована, бо він за кафедральними пиятиками декілька разів із гордістю та самозадоволенням називає себе «неокантіанцем» (серед кількох кафедральних колег є такий гріх). Голован пропускає це повз вуха або вдає, що пропустив.

— Ви — молодий, вам буде корисно попрацювати. Почитаєте розумні книги, напишете текст і отримаєте добрий гонорар. І відкиньте будь-які сумніви — це необхідно для дітей. У цьому нема жодної «науки». Ясно?

— Ясно.

Не розумію чому — погоджуюся. Канта я люблю, але писати про нього — це зовсім інше. Проводжаючи мене до вхідних дверей, Голован каже, щоб я не тягнув і звертався по допомогу. Потискаючи мою руку, він усміхається й додає, що нічого складного нема, вважай, це буде твоя нова курсова робота, відчуй себе знову студентом, і не переживай, видавець — не «жулік», усе буде чесно.

На кафедру мені почала телефонувати пані, з якою я розпрощався ще торік. Раніше вона могла мене виловити лише в такий спосіб, бо тоді я ще не мав домашнього телефону, а на мобілки, які лише з’являлися, не мав грошей. Пані використовує наші старі «позивні», які розуміли тільки ми: «Передайте Павлові, що він обіцяв книгу Фройда». Коли наша кафедральна лаборантка Віра повторила ці слова — в мене по шкірі забігали мурашки.

Як давно це було! Я згадував подібні дзвінки Марґарити Павлівни, чорної, високої Марґо і те, чим все закінчувалося. Це означало: приїжджай, чоловіка нема. Я їхав на Позняки, в одну з новобудов, і з її квартири на тринадцятому поверсі ми, обіймаючись голими і втомленими, дивилися на осокорківські озера й дачі. Вона була старшою від мене всього лише на п’ять років, і мені страшенно подобалися її внутрішня тиша, неметушлива манера триматися, говорити й діяти, якою, ніби водою, вона гасила моє полум’я. Я любив цю жінку, любив безперспективно, без жодних планів, і, здається, вона хотіла цього ж. Її чоловік, затятий бізнесмен і мисливець, полюбляв шумні компанії, з якими часто пропадав на цілі дні і зовсім забув про неї. Спершу вона говорила про нього з прикрістю, а коли наші зустрічі частішали, то в її судженнях з’явилася зневага і насмішкуватість. Попри те, що в неї був тихий темперамент, видно, що ця тиша була радше такою собі «пружиною», готовою вистрелити будь-якої миті. Я дивився на неї як аматор-психоаналітик і добре розумів, що Марґо використовувала мене лише як інструмент своєї помсти чоловікові, помсти анонімної, яка має значення як протестний жест лише для неї самої. Вона ніколи ретельно не розпитувала про моє життя, хоча без слів розуміла жалюгідність мого становища і так званого суспільного значення: викладання в університеті для Марґо було архаїчною, старомодною та безперспективною професією. Принагідно вона любила згадувати своїх колишніх вчителів — обов’язково з насмішкою, легкою зневагою.

Досі не розумію, чого ми розбіглися. Кілька разів я не зміг після «читацьких дзвінків» на неї вийти, а потім все припинилося. Можливо, Марґо знайшла собі іншого, або ж вирішила змінити свого чоловіка, переформатувати його ставлення до себе.

Не впевнений, чи варто реанімувати привид з минулого. Хоча її номер у мене зберігся — закладка в одній із книжок.

Вчора я зависав на Подолі, де пиячив біля пам’ятника Сагайдачному з молодими поетами-блоґерами Андрієм, Владом, Вано Крюґером і знайомим перекладачем поезій бітників, Антоном, який мене туди і затягнув. Ми пили трохи гидку теплу горілку, оскільки охолодженої ніде не було, закусували плавленими сирками з маленькими булочками, а потім перейшли на пиво. Я трохи сварився з перекладачем, який учився зі мною на філософському факультеті, що він робить дурницю, бо перекладає поезію, а не Бурдьє та Рорті, якими займався раніше. Захмелілий, я натхненно та наполегливо переконував його, що поезію мають перекладати самі поети, бо вони навряд чи досягнуть у своєму житті кращого, тому, може, після перекладацького ремесла стануть ліпше писати або ж узагалі кинуть, якщо зрозуміють, що ніколи не дотягнуть до Ґінзберґа чи Керуака. Він усміхався і відповідав, що вони не знають мови. Врешті мені все це набридло. Одному молодому поетові стало дуже погано і він проблювався, підбігши під стіни білого Торгового дому. Крюґер, який постійно погладжував свої декоративні «мушкетерські» вуса, хихикнув: «навіть пити, чудо горохове, не вміє». Наша компанія реготала з приятеля, а я думав про тебе.

Ніби на автопілоті я попрощався з ним й забрів у метро. Вже було пізно. Від станції «Либідської» їхав у автобусі, усміхався із заплющеними очима та уявляв тебе. В невеликому провулку, через який прямував від зупинки на Васильківській вулиці, на моєму шляху несподівано з’явилися п’яненькі підлітки. Мій район — дуже неспокійний, а за Радянського Союзу, як інколи згадують знайомі, — був просто відморожений. Дуже часто я думаю написати есе про урбаністичну аґресію, але мене завжди підкорюють лінощі, тому мій задум доводиться постійно відкладати. Підлітки мене помічають. Вони на секунду замовкають, ретельно оглядаючи мене. Між нами — метрів сорок. Здається, це та сама компанія, яку недавно бачив увечері зі свого балкону: їхній жалюгідний, дикий і трохи аґресивний вигляд, дебільні репліки на мою адресу, в яких змішалися погрози з матюками, цинізм і насмішкуватість, — втомили, що я навіть не мав наміру на них звертати увагу. Один мій старший знайомий схожій компанії зробив був зауваження — і його просто відлупцювали, завдавши тілесних травм. Ще тоді я зрозумів, що зло неможливо змінити чи приборкати, бо воно усвідомлено націлене на виклик собі, від чого ще більше «заводиться» та стає одержимим. Злу можна лише співчувати, оскільки воно не знає інших кращих світів і тому приречене існувати у своєму затхлому ґетто ненависті, зневаги, дикості. До вуличних злочинців, гопів, ідіотів краще ставитися, як до важкохворих психів, які через свою хворобу не знають, що чинять.

Те, що район мій — ще той, я зрозумів відразу, коли купив тут квартиру, розмінявши велику материну в місті свого народження. В перший же день, коли я повертався з оглядин нового помешкання, в тролейбусі наткнувся на групу токсикоманів, які на очах у пасажирів нюхали з поліетиленових кульків свою отруту. Сморід розносився салоном, люди обурювалися, але юні герої безкарно продовжували нюхати свої кульки. В таких випадках із гіркотою згадую нудні фрази великих про добро й зло. Що я можу сказати зграї зірваних псів у підворітті? Апелювати до їхнього залитого алкоголем і прокуреного травичкою розуму? Як тут не стати, йопсель-мопсель, педагогом?

Я обходжу їх, не реаґуючи на крики та погрози. Один із них, невеликого зросту наближається до мене на кілька кроків і як ненормальний вигукує кілька образливих фраз, мабуть розраховуючи, що я хоча б на нього погляну. Не оглядаючись, прискорюю ходу. Він також. Переслідувача я не бачу, але спиною відчуваю, що він поводиться ще аґресивніше, чим дуже потішає своїх придуркуватих супутників; і тільки одна з його подруг каже, Валєра, нє нада, ти же відіш, он атмарожений, аставь єво, пусь живєт. Іду, не оглядався, чую, як вони потішаються, викрикують, регочуть, сперечаються, поки не заходжу за ріг сусіднього будинку, на душі одразу стає легше.

Повернувшись додому, я довго думаю над тим, що могло би трапитися зі мною, якби я повів себе по-іншому. Без сумніву — вони мене просто б безжалісно віддубасили і, можливо, я потрапив би до лікарні чи наступного дня прийшов на роботу з добрячим синяком, а завтра я аж ніяк не можу проіґнорувати день — мушу провести відкриту лекцію.

Хіба я маю право витрачатися на придурків, вступати з ними в дискусії чи бійки? Мене чекають ідеї та необхідна для них внутрішня рівновага, заради чого я відмовився від усього. Хіба я маю право легковажити?

Ти мабуть і не підозрювала, що твій приїзд у Київ отримати літературну премію для поетів (я, негідник, так і не читав твоїх віршів, хоча твоя збірка завжди лежить на моєму столі) завершиться початком ( завершиться початком— гарно сказано) нашого роману. Це справді зі сфери помислів Божих — дві маленькі монади, які проживали в різних куточках України, жили різними інтересами, спілкувалися з різними людьми, читали різні книги і, відповідно, мали різні погляди на речі, — раптом від таємничого поштовху линуть одне до одного. Чим не любовний роман?

Якби не Юра — я ніколи б тебе не зустрів. Пригадую, він сказав: ходімо в Будинок учених, там моєму приятелеві вручають нагороду. Виявилося, що не тільки його приятелеві вручали нагороду. І це прекрасно: я побачив тебе! Ти не повіриш: усе це дійство (зрештою, і теперішню поезію) я ніколи не сприймав серйозно, сидів у третьому ряді зали і кепкував з молодих поетів, серед яких була і ти. Я реготав з натужних голосів юнаків, які, почервонівши від напруги, вигукували, верещали в мікрофон свої «страшні» метафори, як кров і сперма текли спинами сумирних жінок, як язик поета, наче спис, пронизував нещасні тіла, а потім з динаміків до нас із Юрою, який від моїх коментарів мале не впав зі стільця, долітало «блювотиння днів», «сифіліс очей», «метастази пам’яті», «п’явки почуттів» та інша анатомія та зоологія. А потім юний поет, поголений під Котовського, раптом упав із мікрофоном і почав битися, ніби в конвульсіях, викручувався на сцені і вигукував «це така розплата!».

Пригадую, як після цього дійства нас затягнув у свою майстерню на Лютеранській миршавий, сорокарічний художник, що виявився приятелем далекого приятеля Юри. Наскільки я тоді зрозумів, цей маляр поклав був на тебе око, бо не відходив ні на крок.

Як же так вийшло, що я його «обскакав»? Мені настільки смішно це згадувати, особливо коли бідолаха намагався підсісти поруч тебе, але його постійно відволікали: «Стас, де в тебе виделки?». Художник підскакував, метушився, грюкаючи дверцятами в допотопних шафках-сервантиках епохи Сталіна, порпаючись у шухлядах, а я тим часом сів поруч із тобою. «Стас, де в тебе чарки?» Ти сміялася мені очима. Стас нервово зиркав на нас, на його чолі виступили краплинки поту, він і далі метушився, догоджаючи своїм гостям.

Пригадуєш, як було тісно? Ми сиділи впритул, я мусив злегка розвернутися, аби ти могла вільно брати келих зі столика, над яким скупчилося біля десяти душ. Твоє коліно торкалося моєї ноги, поруч тебе я тріпотів, ніби листочок на вітрі. Як на зло до мене вчепився чорний кіт художника, він зирив з-під столу сумними очима, мабуть, просив ковбаси, я кинув йому шматок, потім другий. Художник запротестував, що закуски мало, не давай йому ковбаси, слиш, не давай, він тепер від тебе не відчепиться. Непомітно я копнув кота, щоб відвалив. Ти мало не пирснула зі сміху. Сорокарічна шатенка навпроти, яка прийшла з лисим і товстим театральним режисером, ненароком пролила на себе «сапераві» й загорланила: «Стас, де в тебе серветки?» Художник, який лише декілька секунд тому всівся за стіл, знову підскочив і заметушився. Я вже не пригадую, що він робив і говорив, бо твої губи привселюдно впилися в мої. Пізніше, коли спорожнили стіл, юний худющий поет із рудими довгими віями, імені якого я так і не запам'ятав, дістав з торби півкілограма вареної ковбаси (мабуть, свою вечерю) й поклав на стіл. Театральний режисер, потираючи руки, накинувся на неї з ножем, нарізаючи рожеве тільце на дрібні кружальця. Ми нікому не заважали, непомітно підвелися й пішли.

— Стас, де в тебе туалет? — останнє, що ми почули, закриваючи за собою двері майстерні.

Drosophila— плодова мушка, рід двокрилих дрібних комах із сімейства Drosophilidae. Існує близько кількох тисяч видів. У природі харчуються соком рослин, залишками рослинного гниття. Незначні розміри, короткий життєвий цикл і спрощене культивування, а також наявність політенних хромосом і надмірна схильність до різноманітних видимих мутацій зробили їх адаптованими до різних умов життя. Дрозофіла використовується для дослідження взаємодії генів, генетики розвитку, оцінки неґативних ефектів медичних препаратів і поллютантів. За словами Марка Фрая, професора і члена Інституту досліджень мозку США, мозок мухи-дрозофіли має близько 200 000 нейронів, водночас людський — мільярди.

Експерименти Бьорна Брембсома з Вільного берлінського університету довели, що поведінка цих мух має ознаки хаосу, який не є випадковим процесом, бо моделей, що породжують хаос, не існує. Ця здатність дрозофіл, можливо, є еволюційною перевагою, що дозволяє добитися значно більше успіху в пошуку їжі. Якщо в процесі еволюції люди також досягнули таких важливих результатів, то можна дати відповідь на одне зі споконвічних питань: наука стверджує, що наслідок має причини, і якщо ми добре розуміємо причини, то зможемо передбачити наслідки. За німецьким ученим, якщо все це правильно, то вся так звана свобода вибору є ілюзією, бо людина в такому випадку перебуває під впливом зовнішніх стимулів. Якщо наша поведінка інколи здається непередбачуваною, то лише через наявність випадкових подій, які не дають змоги людині відповідати адекватно на вплив навколишнього середовища.

Дрозофіла відома з прадавніх часів. Аристотель помилково стверджував, що вона народжується з пилюки.

На порозі моєї квартири — виснажений чоловік із сивим волоссям, який певну мить вагається заговорити і дивиться на мене з острахом. Він виглядає геть пригніченим, немов побитий пес, мабуть, не може зібратися з думками, які його привели сюди, і не знає, що сказати. Чорними вуглинками очей, в яких поблискує підозра та незрозумілість, пильно обмацує мене й несподівано починає говорити. Я не одразу розумію його невиразне, несміливе і ніби придавлене важкими думками мовлення, здогадуюся, що він запитує про бабу Маґду; відповідаю, що вона виїхала в Донецьк і більше тут не проживає. Кілька секунд він стоїть розгублений і сумний, ніби не зовсім вірить почутому. Дивиться на мене і каже: шкода, дуже шкода.

Зачиняю роздратований, бо з того часу, як я купив у тієї бабусі квартиру, мене майже щомісяця тривожать невідомі люди з підозрілими виразами облич. Я переконаний, що більшість із них є хворими, або причинними. Може, тут якась секта засідала? Деколи мені страшно самому спати в цій квартирі. Недобре відчуваю. Недобре. Тут багато залишилося від колишньої господині — баби Маґди. Це ніби сонне царство статики, де час настільки постарив, що майже не помітно його руху. День і ніч — лише зміни зовнішнього світу, які мляво вторгаються в приміщення. Тьмяні, плямисті, вицвілі шпалери, від одного виду яких може початися мігреневий настрій і які я ніяк не візьмуся пообривати й наклеїти нові, запилена, сіра стеля, яка благає, щоб її гарно побілили, десятиліттями вичовганий, скрипучий паркет, старий чорний гарнітур, котрий до інтер’єру ще більше додає понурості, навіть допотопний телефонний апарат із обірваними дротами, а головне — невблаганний густий запах затхлості, нудьги і приреченості, — все, що я придбав разом зі стінами у баби Маґди. Коли нарешті вдалося продати свою трьохкімнатну квартиру в місті свого дитинства, яку матір чудом отримала на початку перебудови (тоді було модно боротися з чиновниками та народними депутатами і роздавати блага народу), то грошей насилу вистачило на це помешкання, а про капітальний ремонт — через жалюгідну викладацьку зарплату — доводиться постійно забувати.

Не можу забути один епізод, пов’язаний із чорним дубовим столом, обтягнутим зеленим сукном. На поверхні сукно було витерте нерівномірно, лише в кількох місцях, плями яких у сукупності витворювали своєрідну «піраміду», помітні колоподібні западинки (мабуть, у цих точках стояли важкі предмети — підсвічники або щось інше). Юра в день мого переїзду механічно відкрив дверцята до внутрішніх шухляд столу і звідтіля вискочив пацюк, який прошмигнув по моїй лівій нозі і побіг одразу в коридор. Юра від страху аж викрикнув, а я стояв, ніби вкопаний. Пацюк безслідно зник: ми шукали його в коридорі, в кухні, у ванній; мабуть, у квартирі є величенька діра, через яку пацюк дременув у своє невідоме пацюче царство. Вражений видовищем, Юра почав переповідати мені свій дитячий роман про пацюків, які захопили сусідні королівства — королівства інших звірів, витворивши потужну пацючу імперію.

Коли я згадую пацюка — досі відчуваю, як тілом бігають мурашки, мені здається, що рано чи пізно пацюк повернеться. Треба робити генеральний ремонт помешкання, міняти підлогу, вирівнювати стіни, замурувати всі діри й щілини. Але — нема грошей.

Ти горнулася і я відчував твій смуток. Мовчки цілувалися, не зважаючи на пасажирів спершу метро, а потім 12-го тролейбусу. Я знаю: все це як маленька гавань в океані дошкульної зими ми затиснуті холодом у тихі й привітні стіни моєї квартири ми хто позбувся вчорашніх клопотів і думок про завтрашній день тривог і болю який чекає попереду твої сині довірливі оченята що зігрівають душу пелюстки усіх квітів світу вкривають нашу легку дорогу до спокою ложе нашої тиші наповнене запахами весни теплого літа щедрої осені зимової свіжості світлі тіні птахів створюють стіни для нашої тимчасової оселі лагідні білі хмарини ковдрою вкривають наші тремтливі тіла ми втрачаємо рівновагу і тіла немов пір’їни доручаємо повітряній колисці.

Після легкої вечері ми курили на балконі, я накинув тобі на плечі свого кожуха. Ми дивилися на темний і мовчазний Голосіївський парк, укритий білим покровом, на нічні будинки, які виднілися, ніби нічні кораблі в темно-сірій імлі, на його поверхні. Я розповідав тобі про тебе своїм мовчанням (ого, це я сказонув, наче поет!): зігрівав у своїх обіймах, повільно й обережно обціловував кожен сантиметр твоєї шиї. Ти зупиняла мене, шепочучи: «нетерплячий». Тепер я знаю, що наговоритися тобою неможливо, бракуватиме слів — повністю розкритися любов’ю, щоб необхідні слова народжувалися нізвідки і злітали з моїх уст легко, ніби метелики. Раніше я не вірив, що людина здатна оповісти про свою любов чи ненависть, образу чи захоплення. Силкуватиметься, але завжди розповідатиме про зайве, банальне, другорядне, а про найважливіше — те, що на серці, — ніколи. Здається, я так тобі нічого і не сказав із того, що відчуваю. Коли ми кохалися, коли ми лежали, виснажені й гарячі, відчуваючи, як тремтять наші тіла після насолоди, коли жадібно пили прохолодний брют і ти мене знову пробуджувала зі спокою, а я захоплено відповідав «ненаситна»… — і тоді я не міг сказати про найважливіше: про свою любов до тебе. Я цілував твої груди й відчував смак материнського молока, ти заспокоювала мене, що дитину більше не годуєш і тому інколи дозволяєш собі алкоголь. Пізніше, коли дивився на тебе сонну, я захотів написати вірш, хоча ніколи цього не робив серйозно, я придумав лише один рядок: навіть не зважуся торкнутися до тебе тихим поглядом. Я постійно мовчав — радий, замріяний, піднесений, бо не вірив, що все це відбувається, а ти брала моє обличчя в долоні й шепотіла, ну чому ти мовчиш, чудо, все буде добре.

Вночі ми знову пригублювали брют, який надавав нам нових сил, зовсім не хотіли спати, і я вірив, що все буде добре. Потім глузували зі Стаса, глузували трішки й добродушно; ну, не поталанило літньому чоловікові, сміялася ти, нічого не вдієш. Тільки ранкове ліниве сонце та шум нового дня змусив нас, знесилених, заснути; перед обідом я прокинувся від холоду, ти лежала, розкішно розкинувши руки, ковдра з’їхала з твого білявого стегна, я накрив тебе, щоб ти не змерзла.

Згадуючи минуле, я прислухаюся до світу, що нуртує за межами мого помешкання: зверху сваряться; важкий предмет падає на підлогу; затихають; збоку, за стіною, де загальний коридор, чути брязкіт ключів; невдовзі гуркіт — вочевидь — від протягу закрилися двері; скреготить механізм ліфта; на нижньому поверсі шумлять підлітки: вони щодня курять шмаль у під’їзді й регочуть, залишаючи після себе купу недопалків, пластикові та скляні пляшки з-під мінералки, соків та пива і плювки.

Думаю про свою порожню, осиротілу квартиру без тебе: однієї ночі вона була справжнім святом, а тепер перетворилася в пустирище.

Докласти трішки зусиль, щоб ти була зі мною і переїхала в Київ, хоча це було б нелегким кроком: мені довелося б прийняти тебе з твоїм немовлям, усі ці притирки, родичі, тяганина з твоїм чоловіком, шок моїх рідних… все це я уявляв з іронією. Я не був готовим, бо побачив тотальну загрозу своєму звичному способу життя, своїй цілковитій автономії — творчій, побутовій, щоденній, чуттєвій. Побачив загрозу моїй свідомості, її звичному триванню, рівновазі, в неї б увірвалися тривоги, проблеми, клопоти, від яких я завжди намагався принципово дистанціюватися. Можливо, я зрадив свою любов до тебе, а можливо, моя любов не була справжньою, всесильною, такою, що сама створює події та їх розвиток. Я відступився від своїх почуттів. Зрештою, тверезі думки сигналізували мені, що коротка мить знайомства і захоплення ще не є підставою для докорінних змін і радикальних рухів. Також я не знав тоді, як ти мене оцінюєш і яку роль відводиш у своєму житті. Можливо, ця поїздка до Києва по літературну премію була для тебе розвагою, як і моя випадкова поява. Відтоді почуваюся трішки роботом, який існує за усталеними порядками.

Зізнаюся тобі у своїй капітуляції перед симпатичною жінкою. Навіть не знаю, навіщо про це кажу. В помислах я не мав нічого поганого чи такого, щоб могло відсторонити тебе.

Оля — виявилася тим випробуванням, яка взяла вверх над моєю волею. Кілька разів ми разом поверталися з університету: стежинами зелених, тінистих пагорбів Голосіївського лісу йшли до тролейбусної зупинки «Парк імені Максима Рильського», де я чекав, коли Оля сяде на тролейбус і поїде до метро «Либідська». Потім я повертався пішки додому, подумки аналізуючи свої невинні і водночас непрості зустрічі з Олею. Ти не повіриш, але ми, ще навіть не розмовляючи про те, що між нами діється, поводилися обережно та делікатно. Тиждень за тижнем, і ми вже верталися разом з університету стежками, укритими золотисто-червоним листям, трималися за руки. На першій призначеній зустрічі я поцілував Олю, для мене це було справжнім подвигом, бо я раніше не зважувався. Вона відповіла поцілунком. Коли я цілував, Оля заплющувала очі, і в такі миті я завжди згадував тебе, уявляв твоє лице, усмішку, погляд.

Оля дуже активно поставилася до наших зустрічей і, признатися, почала мені набридати. Особливо гостро та неприємно я відчув, як руйнується мій звичний час: його раніше спокійний, врівноважений плин тепер перетворився на бурхливу ріку з несподіваної бистриною чи не менш несподіваними заводями. Ще гірше стало тоді, коли ми переспали. Цей ритуал — відразу після наших пар бігти в мою квартиру й лізти в ліжко — емоційно мене страшенно заводив, але раціонально я розумів, що з кожним днем катастрофічно швидко віддаляюся від себе попереднього, звичного, сталого.

Я не міг більше працювати, читати улюблені книги, стежити за новинками європейської та американської думки, я став розгубленим, хаотичним, неврівноваженим. Навіть моя стара сусідка, тьотя Ася, сказала мені, що моє лице світиться. Я прагнув уникати Олі, але вона приходила — ніби у справах — у мій навчальний корпус і ми знову бачилися, знову йшли осінніми стежками Голосіївського лісу до зупинки «Парк імені Максима Рильського», а потім знову опинялися в моїй квартирі. Я гаряче цілував її, повністю віддаючи себе, божеволів від Олиного тіла, але подумки переживав нестерпні тортури: я ніколи не стану мислителем, я ніколи не стану самітником і не звільнюся від цього світу. З відчаєм дивився на стоси книг, папок, набитих ксерокопіями та роздруківками статей, есе, матеріалів викладацьких курсів науковців із різних країн, і бачив, як усе це ставало мертвою купою паперу, натомість поруч мене лежало біляве, тепле, запашне тіло Олі. Згадувалися іронічні слова Канта, що секс — лише механічне і зайве тертя двох тіл. Я повторював їх як мантру, але це не допомагало, бо тілесна механіка була міцнішою за мою нетілесну волю.

Про нас заговорили колеги по роботі. Пампушка мені хтиво підморгував і шепотів: ну ти і жук, захомутав таку дівицю, на стількимолодшу від себе, в неї на площі Льва Толстого трикімнатна квартира, ну ти і жук, молодець — блистіли його масні вилуплені очі за квадратними окулярами. Подібні репліки я слухав із жахом, бо розумів, що світ невпинно накидає мені свої незримі тенета, ловить, ніби нещасну рибину.

Від читання Куно Фішера (для брошури про Канта) мене відволікає дзвінок у двері. Не люблю випадкових відвідин, особливо незнайомих людей. Дивлюся у «вічко», але нікого не бачу, придивляюся знову й помічаю світлу чуприну сусідського хлопчика Гени, який інколи приходить до мене в гості «розмовляти».

— Привіт, дядь Паша.

— Привіт, Гено.

— Я до вас. Давно вас не бачив.

— Заходь.

Гена за старою звичкою обходить мою квартиру: спершу заходить до кімнати, дивиться на стоси книжок, чухає голову й каже, о-го, знов читаєте, потім іде на кухню.

— У вас невимитий посуд. Це нічого. Я вам допоможу, — він ставить біля раковини невеликий табурет, вилазить на нього, відкриває кран гарячої води й миє тарілки. Я кажу, щоб цього не робив, що сам вимию, але малий непоспішно й спокійно знову повторює «нічого, я допоможу». Він охайно складає вимиті тарілки на металеву поличку над раковиною, оглядає кухню. Гена запитує, чому я й досі не замовив воду.

— Яку воду? — не зовсім розумію сказане після читання.

— Я ж вам ще місяць тому казав — «Кодацьку». Воду з крана пити дуже небезпечно, в ній є хлорка і пісок, а «Кодацька» — очищена. Забули?

— Забув.

— Я вам можу замовити. Треба тільки залізти в Інтернет. Дядь Паша, у вас є Інтернет? Як же ви без Інтернета? Там можна музику і мульти качати, ігри грати.

Не знаю що малому навіть відповісти. Малий ходить кімнатою, бере одну з книг, здається Фейєрабенда, й запитує, чому нема малюнків. Я кажу, що є книги з малюнками, а є такі, яким малюнки непотрібні, бо лише заважатимуть. Потім Гена кривиться, що всі мої книги вкриті пилюкою, а це, дядь Паша, неправильно, від пилюки можна захворіти астмою, не смійтеся, мені мама казала, що в старих книжках живе кліщ і бактерії, які погано впливають на здоров’я.

В двері несподівано дзвонять і переривають нашу розмову. Симпатична мама Гени з пікантними ямочками на щічках, перепрошує та забирає малого додому.

Астма, Інтернет, малюнки — все це так незвично. Мабуть, я дуже відстав від життя.

Після чергової телефонної балаканини з Пампушкою, переважно про його страждання як науковця, мене трохи пробиває на депресію і думки спорадично наповнюються чортзна-чим.

Думаю про нарікання Пампушки і раптом лякаюся, бо уявляю себе через дещицю років подібним до нього. Найгірше, що всі підстави для цього є. Я також замислююся над подібними темами, які інколи глодять мою душу на самоті. Любий вошивий психоаналітик мені скаже, що це комплекс нереалізованості. Проте, я справді вірю, що не все залежить від волі людини (хай простить мені старий неврастенік Ніцше).

Мені здається, що більшість із нас змушені підігравати поточній ситуації. Цьому можуть бути різні пояснення: християнське співчуття до навколишнього зла чи ідіотизму, інтеліґентна вихованість і несміливість, банальний страх перед світом, лінивість і скептичність, зневіра в дії, приховані бажання робити з будь-якої ситуації вигоду, словом, можна називати та вигадувати ще багато нових «масок», за якими ховаємо свої щирі думки, почуття чи погляди на речі. Втім, постійно прикидатися, постійно корчити клоуна — це дуже втомлює і є навіть самоприниженням.

Як це не важко, але я намагаюся мислити спокійно, врівноважено, у форматі такої собі «чистої феноменології», без нашарувань людської чуттєвості, її ego. Хоча усвідомлюю, що в мисленні та спілкуванні звільнитисявід людського неможливо. Через це я недолюблюю так званих харизматичних людей, які привертають до себе увагу не своїм талантом і здібностями, а режисурою своєї поведінки та своїми вродженими якостями. Мені здається, що це підкорення іншого, інтервенція на іншу територію, зазіхання на іншу свободу. В цьому мені вбачається несправедливе, що повністю нівелює «зміст» людини, її мислення, працю, натомість зосереджує увагу на манері спілкування з іншими, на вмінню себе подати. За незначний свій вік я вдосталь надивився на таких жевжиків у дорогих костюмах і краватках, які в манері одягатися копіюють недолугих українських політиків. Вони натужно корчать із себе інтелектуалів, викладачів, видавців, науковців, редакторів, поетів, художників, розумників, але жоден із них є не творчою особистістю. Через це вони завжди успішні, на виду, ніби скакуни на перегонах, бездоганні та дипломатичні, безтурботні та пихаті. Вони ніколи не «опустяться», не зійдуть з розуму, не стануть навіженими, не лежатимуть під парканами як Моцарт чи Бетховен. Вони ніколи не підуть проти маси й соціуму і не піддаватимуться остракізму та засудженню. Тля: від неї за кілометр тхне комерцією, бізнесом, розрахунками, а загалом найстрашнішим бичем — політикою, навіть якщо вона непартійна й неполітична. Успішний і знаний митець — це вже політик, навіть коли він не у парламенті чи уряді. Бо його символічні бонуси в будь-яку секунду інформаційна влада здатна перетворити в матеріальні, не кажучи вже про те, що рано чи пізно вони цілуватимуть пантофлю можновладців, ідучи на ті чи інші компроміси.

Я давно зловив себе на думці, що нездатний читати авторів, рядки яких ситі, як холодець, і сумирні, як гіпсокартон, я не здатний повірити кабінетно-декоративним творчостям, спокійній, математично-точній мазанині на полотнах чи бездоганно зліпленим віршикам. Розумію, що це крайня, суб’єктивна позиція, бо вона може бути помилковою — залежною від мого першого мінливого враження. Але мене лякають самовпевнені автори, які не носять у собі «прірву», «самоспалення», «хаос», чи протилежне і не менш сильне — «блаженність». Дуже часто спостерігаю за такими митцями, які всіляко дбають за власну бездоганність, усіма можливими способами маскуючи свої слабинки, як вони стандартизуютьсебе цією симпатичністю, політкоректністю, бажанням сподобатися зграї ідіотів, що формує масову думку. Мені стає їх навіть трохи жаль. Ці дурники не розуміють, що творчість усіх видатних прижиттєвих марґіналів — від античних кініків до бітників чи арт-відморозків у підвалах наших днів — це плювок у їхні посередні самозакохані мордочки. Чорт забирай, не має значення, чим займатися — живописом, скульптурою, наукою чи поезією — це неписане правило справедливості. Блаженні вбогі духом, бо до кмітливих на вигоду посередностей і пройдисвітів я давно ставлюся з розумінням — як ботанік до дрозофіли, яка не переживе завтрашнього дня.

Щось я розбушувався проти ночі, від цього може початися безсоння. Спати, спати.

Гнатовича, який мешкає через дві тролейбусні зупинки від мене в напрямку до Виставкового центру, я бачив два місяці тому, і наша остання бесіда мене засмутила. Він майже мене не чув, не чув моїх арґументів, таке враження, що він говорив до стін, до привиду.

Його звичку — говорити і забувати про присутність співрозмовника — я помітив уже давно. Гнатович перестав викладати в університетах, бо йому набридли обмежені чітким часом формати лекцій, в яких він мав розгортати свої думки, йому також набридли всі вчені ради та наукові інституції, в яких ніхто не намагався слухати це розгортання ідей. Я співчуваю йому, як талановитому вченому, який, поринувши в прекрасний космос наукових проблем, повністю втратив адекватність у світі матеріальних речей, у світі всіх можливих зручностей і компромісів чи можливостей організовувати собі життя.

Коли я телефонував до нього й говорив на ту чи іншу тему, то чув його радість, потім бажання зустрітися. Я говорив про книги, які мені потрібні, і Гнатович почав безкінечно говорити про ці книги, про ідеї цих книг, про авторів, про порушені проблеми та їх еволюцію, про можливість застосування цих проблем сьогодні. Я делікатно перебивав його, що мене цікавить те і те, а Гнатович, почувши, що мене цікавить, продовжував розвивати свої думки. Одного разу з телефонною слухавкою в руці я нетерпляче стояв у кабінеті кафедри, спостерігаючи за трохи нервовими поглядами моїх колег, які ніби хотіли сказати, скільки можна висіти на телефоні, але нічого не зміг зробити, бо Гнатович, поринувши у власне царство мислення, мене не чув і продовжував розгортати цілими блоками та пластами свої думки. Такі «паралельні» розмови в нас давно перетворилися в норму, врешті-решт я звик до них.

Кілька років тому Гнатович повністю відмовився приходити в навчальні та наукові заклади і влаштувався вантажником на роботу в продовольчий магазин. Спершу я був шокований. Але він мені доброзичливо пояснив, що там йому ніхто не заважає думати, що насправді фізична праця і чисте мислення, задоволено хмикнув він, ступають нога в ногу. За чаркою його домашньої наливки він усміхався, що в інститутах самі йолопи, яким більше до шмиги виступати по радіо чи телевізорі. Він добродушно казав, Павле, ти їх остерігайся, краще тримайся нас — наукового пролетаріату, бо лише серед нього ще жива незаангажована і чесна думка. Ми пили ще і подумки я дав собі обітницю ніколи не посідати адміністративну посаду, бо це смерть знанням, творчості та ідеям. Я хизувався, що купив український переклад «Естетичної теорії» Адорно, а Гнатович кривився, що я зробив повну дурницю, оскільки він має ксерокс ориґінального видання, і взагалі українські переклади з філософії дуже посередньої якості, їх краще не читати.

В інші місяці його телефон постійно мовчав. Наш спільний знайомий, якого я випадково зустрів у метро, сказав, що Гнатович мешкає зараз у котеджі молодої пані під Києвом, якій пише дисертацію. Я усміхався й подумки казав, от старий ловелас, але був за нього радий, оскільки крім своєї науки він у житті навряд чи бачив бодай мінімальні радості й блага.

Часто чую: чоловіки, котрі довго живуть самі, поволі стають ідіотами або маразматиками, в них рано чи пізно їде дашок.

Моторошно про це думати: не доведи Господи, таке може стосуватися і мене. За останні роки помітив багато чого незрозумілого у своїй поведінці: мої «інтертекстуальні» жарти, з літературними, філософськими, мистецькими чи загалом культурологічними алюзіями, не завжди сприймають жінки; помічаю, що вони нудьгують. Можливо, все набагато простіше; можливо, треба лише пити вино й коктейлі та безтурботно базікати, заповнюючи спілкування сміхом, жартами і дурницями. Але в такій манері мені трохи важко спілкуватися, бо це вимагає непересічних акторських здібностей. Серед молодших від себе жінок я завжди почуваюся невпевнено: можливо, я засліплений їхньою красою, яка буквально паралізує мою поведінку, робить невпевненим голос, думки хаотичними, а жарти недоречними і не завжди влучними. Я постійно ніяковію й ніяк не можу подолати цей стан. Мені так хочеться з ними спілкуватися, бути розв’язаним, але ненав’язливим, сміливо й ніби ненароком класти руку на плече чи талію, шепотіти різні приємні дурниці на вушко, ледь-ледь торкаючись подихом і губами їхньої запашної шкіри. Не знаю про що з ними говорити, бо їх навряд чи цікавлять проблеми наукової схоластики та іншої теоретичної мури.

Інколи, дивлячись на стоси своїх «важливих» книжок, я думаю, що вони заглушили в мені віталістичні прагнення й зробили з мене такого собі пуританина, який не здатний навіть розважитися. Я — несучасний, недрайвовий. Але з іншого боку, згадуючи біографії Монтеня, Паскаля, Г’юма, Канта, Шпенґлера, подумки я усміхаюся собі, бо лише в тиші та, на перший погляд, щоденній нудьзі мене навідують улюблені і постійні соратники — божевільні, незнані іншим істини. Я люблю Плотіна, але балачки про нього навряд чи будуть доцільними у пабі чи на дискотеці. Бо Плотін і дискотека — несумісні за своїми конституціями. Бо філософські стежки та просіки позбавлені сміху й радості, блиску та розкоші: вони не менш нудні та докучливі, як щоденна праця селянина коло землі. Бо займатися філософією, як стверджував лапочка Абеляр, треба не лише тоді, коли звільняєшся від щоденних справ, а навпаки — відклавши ці справи, залишивши їх назавжди невирішеними. По-простому кажучи, забити на них болт.

Бо наперед знаю, що з нормальної точки зору, з погляду звичайної людини, все це повна маячня та ідіотизм; і це ще більше мене запалює… бо знаю на що себе прирікаю все своє життя молодість зрілість і старість свої надії мрії та бажання бо готовий бути завжди один готовий знести всі можливі поневіряння щоб ніколи не пускати ніде коріння не зв’язувати себе по руках і ногах із обставинами ні за що не нести відповідальності я готовий відмовитися продовжувати людський рід і ніколи не одружуватися бо це віддалятиме мене від спокою у мисленні навіть коли я лежатиму важко хворим самотнім у своїй квартирі забутий людьми і світом лежатиму у своїй павутині я готовий змиритися з тим що про це ніхто не знатиме що мені ніхто не прийде на допомогу що мене всі забудуть одна думка що я залежатиму від інших людей кидає мене в депресію я готовий вічно мовчати як камінь і не можу відмовитися від своєї дороги навіть коли нічого не зроблю й нічого не досягну проте в моїх силах спробувати вирватися за межі життя звичних людей не заперечуватиму, що мені інколи хочеться вити вовком я шукаю собі розради в банальних прогулянках Києвом тиняючись Володимирською гіркою за Михайлівським собором чи Голосіївським лісом.

Шукаю собі розради в алкоголі, але мене бентежить, що він надто швидко підкорює мою волю й змушує чинити так, як я ніколи б не робив.

Шукаю розради в бесідах зі своїми друзями, але ці бесіди, фактично, не виходять за межі літератури та науки, за межі царства ідей. Якщо я з Юрою, то ми рано чи пізно знову зациклюємося своїми балачками навколо поезії та перекладів; Юра цим живе, і мені неважко погомоніти про його цінності.

Шукаю розради у московській партії, на яку приходжу у вечірню більярдну в Голосіївському парку. Здебільшого, я шукаю собі знайомого компаньйона, бо не люблю грати у більярд із чужими людьми; у більярдних багато таких, які прагнуть кого-небудь розкрутити на партію та почистити кишені. Я поганий гравець, зрештою, більярд мені потрібний для роздумів, а не для підтримування розмови з нецікавим і лукавим опонентом, який насміхатиметься над супротивником і думатиме лише про те, як чимшвидше вибити з нього гроші.

Останнім часом я граю більярд із високим викладачем-аграрієм Михайлом, який пише дисертацію, здається, про вплив метаболізму щурів на стан повітря у приміщеннях із великою рогатою худобою. Михайло непогано грає, його удари сильні і влучні; коли він згинається над столом, непорушно застигаючи очима над кулею, його смолисто-чорна чуприна спадає, помітно заважаючи йому прицілитися, але Михайло, таке враження, бачить навіть крізь неї. Він мені зізнався, що ще в далеких радянських часах у клубі їхнього селища на Луганщині стояв більярдний стіл і вони з ровесниками шодня ганяли кулі. Михайло мріє вивчитися, вибитися в люди й обов’язково повернутися в рідне селище, щоб створити агрофірму, забезпечити людей роботою, а в перспективі відбудувати сільську інфраструктуру, школу, клуб, а також відкрити Інтернет-кафе. Я завжди слухав Михайлову мрію не вельми уважно, але схоже йому було достатньо того, щоб його слухали, не перебивали та не сперечалися. Михайло постійно підбиває мене шукати розради також у жінках, старий, досить швидко з ними можна познайомитися через Інтернет, заходиш на сайт, закидаєш дані або обираєш її — і все йде, як по маслу. Скоро він повернеться від батьків у Київ і ми відновимо наші походи в більярдну.

Михайло не знає, що я трохи дивак, тому й дослухаюся до його порад. Ще на початку літа, в Інтернет-клубі на Стельмаха, я, здається, знайшов. Вона — юна, симпатична, хотіла познайомитися з серйозним хлопцем для перспективних відносин. Все не згадаю в тій анкеті, але мені до душі припали окремі її слова: симпатична, струнка, з безкінечними плюсиками й краплинкою мінусиків, шанує вірність, відкритість, взаєморозуміння. Я написав їй, окрилений, на мило. Після того ще довго думав: це ж треба, як вона правильно думає про багато речей! Пригадую, з яким хвилюванням і поспіхом писав їй: Танюша, я схвильований твоєю анкетою, я буду дуже радий познайомитися, я давно шукав таку людину, вірю, що в нас усе вийде. Тепер я думав, що можна було б написати про свої «вимоги» до кандидата, ну, скажімо, знання старогрецької мови чи інше, але ж це було би вже занадто. Хіба в знаннях мов справи? Треба знайти хорошу, порядну людину.

Час протікає майже непомітно: він тягучий, як свіжий ґумовий клей, і непоспішний, як черепаха, в ньому думки почуваються, наче в пустелі, кінця-краю якій не видно, і єдиною розрадою є щоденна молитва на палаюче сонце своєї самотності. Це такий стан свідомості, коли щомиті міркуєш над тим, що відбувається на очах, або відбувалося давно чи зовсім недавно, коли зважуєш випадкові вчинки людей, чи власні фрази, які ненароком запустив у розмову, наче непомітні рибини, що запливають через вуха в інших людей і невідомо, що може бути далі, що може бути з людьми, з їхніми помислами та діями стосовно тебе.

Для розуміння таких змін у людях я виробив у собі своєрідну манеру спостереження: коли я спілкуюся, особливо тоді, коли розкриваю певну думку, уважно вивчаю реакцію співрозмовника, зокрема те, на що він особливо ретельно звертає увагу. Це надзвичайно цікаво помічати серед наукової братії, порожні балачки з якою мене останнім часом забавляють: я зумисне беру провокаційну тему і розвиваю свої міркування, однак мій співрозмовник, замість того, щоб реаґувати на загальний напрям розмови, хапається, як наївне дурнувате дитя, за окреме слівце чи термін і починає з насупленим виглядом, від чого на його лобі вискакують численні зморшки, висловлювати свої судження, по суті, на зовсім другорядну, а часто й третьорядну тему, яка не має нічого спільного з тією, навколо якої виникла суперечність. Там, де розумна людина на те чи інше слово в дискусії просто б не звернула увагу, оскільки розуміє його «робоче» використання, адже спілкування здебільшого відбувається швидко, непідготовлено, спонтанно, то дурень, у такій ситуації, хапається за нього і починає піднімати неймовірний галас, його обличчя перекошується від полемічного запалу, очі навіжено поблискують, руки, ніби автономні об’єкти, самі починають рухатися, загрозливо розмахувати, у голосі згодом з’являється втомлива хрипота, а з рота вилітає аґресивна слина.

Згодом я почав боятися таких співрозмовників, бо мене лякала їхня фанатична відданість у свою правоту. Чого гріха таїти — в мене також є схильність до подібної поведінки в час дискусій. Тому я давно перестав брати участь у нудних здебільшого псевдонаукових конференціях, де зграя аспірантів, доцентів, докторів, професорів плеще язиками про що завгодно, тільки не про те, що стосується теми, цитуючи і згадуючи модних і популярних зарубіжних вчених, чим вони ніби хочуть підтвердити правомірність власних міркувань на противагу іншим, не рідко пригнічуючи співрозмовника, ніби бойовий півень грізно піднятим хвостом, своїм «суспільним статусом».

На думку спала перша та остання за життя запекла полеміка Канта зі Сведенборґом, після якої він більше не дозволяв собі подібного. Полеміка не вельми відомого ще тоді маґістра Канта з дуже популярним володарем свого часу, ідолом спіритуалістично заанґажованих любителів філософії з аристократичних салонів, ясновидцем і пророком, містиком номер один у Європі самим фон Сведенборґом.

Сам факт «іншого» погляду на діяльність скандинавського теолога багатьма шанованими умами, такими, скажімо, як Мозес Мендельсон, були сприйняті навіть відверто вороже, з непорозумінням. Попри те, що це була підозра суто термінологічна, цілком ймовірно, що вона керувалася острахом перед замахом на авторитетність. Можливо, це природна схильність людської натури — реаґувати на виклик у штики? Але Кант великодушно подолав у полеміці людське, дотримавшись людського: в листі від 10 серпня 1763 року до вельмишановної фройляйн Шарлотти фон Кноблох він усіляко вшановує свого опонента, вбачаючи в ньому «дружнього та відвертого чоловіка». Нічого особистого, лише метафізика та космогонія. Не духи і душі померлих, а межі пізнання. Не візіонерство, а моделювання світу. Простіше кажучи, духовні фантоми було відправлено на пенсію.

За радянських часів кожна дрозофіла, яка хотіла захиститися з філософських наук, неодмінно займалася філософськими проблемами природознавства, в результаті чого цей напрямок перетворився у царство леґалізованих кретинів, дебілів, маразматиків, фантазерів, мрійників чи просто одержимих від переконання у власній науковій місії; у кожного з них, якщо не дай Боже послухати за чаркою, обов’язково є ґеніальна ідея, теорема, невідкритий закон, сенсація. Вони з’їжджалися до Києва зграями — непримітні сільські вчителі з добрими очима, які «довго спостерігають за навколишнім середовищем і мають щодо цього дуже глибокі думки», партійні функціонери, коли мода захищати дисертації охопила майже всі державні установи і їм до своїх службових рангів треба було добавити «наукові здобутки», просто божевільні, яким треба було виправдати своє божевілля, перш за все, у своїх очах, кар’єристи, які за відсутності вчених ступенів не могли посісти адміністративну посаду в науковому або навчальному закладі, зрештою й ті, хто перебував у постійному пошуку.

Кожен із них — сумне дитя своєї епохи; багато з них писали про Енгельсове розуміння матерії, філософські погляди Луначарського або про принципи теорії відображення в естетиці чи основи марксистської логіки. Кому, йопсель-мопсель, зараз потрібне Енгельсове розуміння матерії? Я спостерігаю за їхньою еволюцією, як вони прагнуть схопити нове, але нездатні змінити своє мислення. Інколи думаю, що вся постколоніальна інтеліґенція та інтелектуали, якщо такі є в нашій країні, приречені на шарпанину між різними світоглядами, методологіями, манерами й стилями, форматами та способами письма й думання.

Ця незґрабна, жахлива еклектика, яка рясніє в їхніх творах, дискусіях, лекціях, книжках насправді є не лише їхньою кармою, а й реальним станом нашої культури. Щоправда зустрічаються й унікальні постаті, талановиті, але безпорадні, оскільки деякі з них нереалізовані, інші ж — навпаки — нікому невідомі. За чаркою вони жаліються, що мають кілька серйозних рукописів, але не знають, хто би їх видав, вони заздрять своїм більш розкрученим колегам, з якими рахуються і видавці, і чиновники, вони заздрять своїм колегам, які стрімко підіймаються вгору, скакають як блохи з посади на посаду, поки, дивись, не опиняються чи в уряді, чи в парламенті. Я з жахом дивлюся, як це змушує людей скуповувати щомісяця книги, витрачаючи на них останні кошти, змушує безперестанку та безконтрольно їх читати, забиваючи свідомість все новими й новими нашаруваннями, не завжди потрібними ідеями та інформацією, але найстрашніше — це прирікає їх на постійні балачки про прочитане, про уявне царство фантомів та ілюзорних істин, які не один невдаха й дурень прагнув використовувати за навіґатора в реальному світі.

Ясна річ, що серед цього бурхливого потоку божевільних, посередніх, психічно хворих апостолів сцієнтизму були й унікальні винятки, як це завжди буває.

Проте, вчені, перед якими хочеться зняти капелюха, все ж таки є. Давно помітив, що з ними краще спілкуватися в не формальній обстановці, а в невимушеній, приватній чи на дозвіллі, коли розмова легка, дотепна, коли в ній є місце і міркуванням на ті чи інші теми, і звичайним людським жартам. Навіть жарти таких ґеніїв мають свій неповторний шарм.

Серед моїх приятелів із Інституту філософії ходять леґенди про Сергія Кримського. Працюючи в одному відділі зі стареньким професором Мазепою, Кримський любив розвертати його робочий стіл так, щоб шухляди були з протилежного боку. Дідок Мазепа приходив, сідав на своє робоче місце, машинально тягнувся рукою до шухлядки, але її не було, потім, кинувши оком на присутніх колег у відділі, він тією ж рукою поправляв волосся на голові. Через п’ятнадцять хвилин повторювалося те саме: Мазепа тягнувся рукою до шухлядки, але її не знаходив, і знов поправляв волосся. Він забував, що нема шухлядки і це повторювалося знову й знову: рука тягнеться — мац-мац — нема, тоді знову поправляє волосся. Відділ ледве стримував регіт і робив вигляд, ніби ретельно працює. Але професор Мазепа, незважаючи на свій значний вік, також був дотепним чоловіком. Одного дня він обклеїв стовпи центрального Києва оголошеннями «Допоможу позбутися бородавок та волосся», вказавши внизу домашню адресу професора Кримського, що на вулиці Саксаганського. До квартири Кримського одразу потягнулися череди старих і юних вірменок, азербайджанок, ассирійок, циганок, грузинок, осетинок і жінок інших «східних» і «гірських» національностей.

Інша дотепна історія стосувалося Сергія Кримського та його приятеля Ігоря Бичка, спортивної підтягнутої статури молодого чоловіка. В розпал брежнєвських репресій проти інтеліґенції біблійний єврей Кримський каже українцеві Бичку: «Давай я буду українським буржуазним націоналістом». Бичко розсміявся і відповів: «Давай, а я затятим сіоністом!» Оскільки чутки поповзли одразу й потрапили у вуха сексотів, покарання молодих науковців не забарилося: Кримського звинуватили в українському націоналізмі, а Бичка — в сіоністському ухилі. Не одне десятиліття й не на одній пиятиці старі приятелі з реготом згадували цей цирк, який вони влаштували тоталітарній системі. Інколи мені здається, що такі дурощі насправді й були їхньою скромною перемогою над тодішнім режимом.

— Ви починаєте мене лякати! З’являєтеся як ангел смерті! — відповідаю на телефонний дзвінок Аніти.

— Не перебільшуйте, — каже вона.

— Ну, ким тепер Ви мене засмутите?

— Охрімчук. З Інституту філософії.

Пауза.

— Я знав його, — кажу я мимоволі, кажу, навіть не знаючи для чого.

— Я чекаю Ваш матеріал на середу, — перебиває мене Аніта.

Телефоную до знайомого і він каже, що це трапилося ще дев’ять днів тому, приходь, ми якраз сьогодні пом’янемо старенького. Під обід я під’їхав на Трьохсвятительську, де знаходиться інститут. Зі слів колег — Охрімчук цілу ніч бухав у своїй квартирі із невідомими міліціонерами, а на ранок його знайшли мертвим на підлозі серед недопалків, порожніх пляшок, консервних банок та іншого розгардіяшу. Один із почервонілих від спиртного присутніх, тримаючи пластиковий стаканчик із горілкою в руці, тремтливими губами, запинаючись, сказав, що це була така мила та тиха душа, яка ніколи й мухи не образила, нам не вистачатиме його домашніх наливок, які Охрімчук робив і приносив на роботу. Інший після важкої мовчанки з хрипотою в голосі додав, що його вбили — і це очевидно, але його вдруге вбили — власні дружина й донька, які відмовилися від розслідування і чим швидше організували похорон.

Можливо, було б краще написати гарну безмежну книгу, в якій твій образ мінився б на кожній сторінці, підкреслюючи твою неповторність і цінність, але я не маю необхідних навиків і хисту, а ще впертого фанатичного бажання, з яким сідають за таку працю. Можливо, ти стала б моєю Лаурою чи Беатріче, і я б розродився не менш безсмертними творами, як Петрарка чи Данте. Можливо, моя любов до тебе від цього стала б ще сильнішою, адже була закарбованою у буквах і рядках книги. Можливо. Але книжки більше не мають значення, бо є лише скупими фраґментами великих і непізнаних переживань, до яких людина може тільки торкнутися в нетривкі періоди свого внутрішнього прозріння.

Чому я не можу писати про тебе? Не знаю, як відповісти. Думати про тебе — це щомиті залишатися з тобою, навіть годі, коли обставини змушують зосереджуватися на іншому, приміром, на розмові з приятелем чи колегою по роботі. У такій ситуацію, підсвідомо забуваючи про тебе, відбувається непомітна зрада моєю пам’яттю твого прекрасного образу. Значить — це слабкість, що деколи підкорює мене.

Дратуюся через дрібнички — і забуваю про тебе, думаю про купівлю продуктів — і забуваю, переживаю прекрасний фільм — і забуваю… я невпинно втрачаю, тебе втрачаю.

Згадався Іоан Златоуст: «Варто, щоб у нас зникнула необхідність у писанні, щоб наше життя стало настільки чистим, що благодать духу замінила б у нашій душі книги і закарбувалась би в наших серцях».

Проте, я так мрію писати книги, чуттєві й раціональні, звільнені від умовностей жанрів і мудрі, образні та аналітичні, але мене жахає, що не можу за них братися, мене жахає, що написання таких книг усе більше віддалятиме мене від них, що в час письма я втрачатиму ці книги одна за одною як мої скромні приватні таїни. Мені здається, що книга — це сувора тюрма, з чіткими стінами, ґратами, замкненим простором для того, що вирує в орбіті мислення. Моторошно від однієї думки, що робота над книгою все далі віддалятиме від тієї безмежної свободи думок, які зринають на дозвіллі, коли я ні над чим не працюю. З кожною книгою, все ж таки, вмирає тема, яку можна було б розвивати безкінечно: моя внутрішня правда яка ніколи не буде написана й доступна для інших яка залишиться тільки моїм скарбом і я милуватимуся ним як ненормальний котрий не усвідомлює що чинить.

Через те, що засиджуюся над книгами за північ, сон зміщається на кілька годин і дуже важко вставати на першу пару, яка починається о 8.30. Встати треба о 7.00, хвилин п’ятнадцять-двадцять поніжитися під ковдрою, ліниво поплентатися у ванну, почистити зуби, вмитися, приготувати собі каву з кількома бутербродами і якраз залишається півгодини на шлях до навчального корпусу через Голосіївський парк — найприємніший період кожної моєї доби, коли втомлене від недосипання тіло відчуває ранкову свіжість дерев і чистого повітря.

Слава Богу, перша пара у мене тільки в понеділок і четвер, у вівторок — пар нема, у середу та п’ятницю — йду аж на третю пару о 12.10. Я лягаю спати біля 3.00, завтра можу трохи поспати. Прикро, що перше вересня почалося — я знову поринув у метушню. Спати, тільки спати і більше ні про що не думати. Життя має бути нескінченним сном, як і смерть, і народження.

Юра недавно пропонував йти кореспондентом у «Столицю», де зарплатня вдвічі більша, ніж в моєму університеті, і це не враховуючи гонорарів. Але при згадці про працю у мас-медіа одразу псується настрій, бо кілька років тому, перебуваючи безробітним у крайній матеріальній нужді, я подався в одну офіційну газетку, куди потрапив випадково, по знайомству, де очолив аналітичний відділ; це було справжнісіньке пекло, в якому інтенсивність божевільної писанини перемішалася з постійним ідеологічним промиванням моєї макітри на летючках, яка через це погано варила, і думки, які вона нібито продукувала, стали схожими на засушених медуз. У результаті довелося кинути газету і припинити мою журналістську кар’єру, оскільки прагнулося повернутися до серйозних і достойних речей, які пережили тисячоліття і століття. Хто дивиться на світ, як на мильний пузир, як на міраж, того не бачить погляд смерті.

Згадую той божевільний і перманентний кір журналістів після роботи, коли ми збиралися у кабінеті відповідального секретаря (з його пожмаканого обличчя видно, що це перевірений у тривалих битвах хлопака), закладали стіл горілкою й коньяком, порубаною здоровенним ножем вареною ковбасою, голландським сиром і бородинським хлібом, потім до нас підвалювали тридцяти- і сорокалітні жіночки — набиральниці, верстальниці, коректорші, кореспондентки. Ми пиячили далі.

Наступного дня, коли я розрахувався з газети і залишився на цілий день у квартирі, не знаючи як далі жити, де брати гроші для подальшого існування, я все ж таки почувався щасливим: від можливості знову бути поруч із Платоном, К’єркеґором, Хомським та іншими прекрасними книгами, до яких через каторжну роботу просто не дотягувалися руки, я відчув справжнє блаженство і неймовірне маленьке щастя. Але — в мене раптом ледь не почалася паніка — за два місяці роботи в газеті я жодного разу не доторкнувся до книги і не написав жодного путнього рядка. Єдине, що корисне дали мої журналістські потуги, — це більш-менш грамотніше почав писати, не скажу, що бездоганно, зате зважено. До роботи в газеті я писав, м’яко кажучи, жахливо, і йдеться не стільки про граматичні помилки, скільки про відсутність елементарного відчуття мови, яке не дозволяє тулити до купи різноманітні слова; через це навіть трохи розчарувався, бо ніколи вже не писатиму на ті теми, які мене непокоять, оскільки не володію мовою, її безмежними властивостями, натомість вириваю з її потоку окремі слова і вони, використані за час письма, на жаль, втрачали своє первинне, справжнє значення і видавалися ніби спотвореними, виснаженими й нежиттєвими.

Юра деколи мене сварить за те, що я нібито нічого не роблю: не пишу книжок, не живу науковими речами, котрі непокоять інших, не хочу плодити статті і розпихати їх по журналах, аби бачили мою присутність у періодиці. На жаль, він не розуміє, що я в задниці бачив «наукові проблеми» і тих, хто їх плідно розмножує, варнякаючи по радіо чи телевізору про свої нікому не потрібні досягнення, випускаючи свої поганенькі, бездарно написані книжки, нав’язуючи все це людям, які за збігом обставин від таких дрозофіл залежні. Все це настільки далеке від моєї реальності, що від цього краще відмовитися й не морочити собі голову.

Часто йдучи вулицею, поглинутий своїми розхристаними, спонтанними думками, я забуваю про те, де знаходжуся, ніби моє тіло більше мені не підвладне, ніби свідомість відмовилася від нього і зосередилася лише на собі, наче все перед очима є звичайнісінькою ілюзією, яку не сприймаєш серйозно. Не можна сказати, що я не бачу будинків, людей чи автомобілів, котрі рухаються поблизу. Все перебуває в полі зору, але не засвоюється розмислами як речі, що існують насправді. Раптом я роблю унікальне відкриття: моя пам’ять і дійсність, яку я знаю, несподівано помінялися місцями і тепер остання не має жодного значення (через це деколи забуваю вийти з тролейбуса на потрібній зупинці чи проїжджаю необхідну станцію в метро, чи забуваю витягнути ключа з замка дверей квартири, чи взяти з десятки здачу за буханку хліба). Натомість пам’ять — усе більше поглинає мою свідомість і переживається мною знову й знову.

Можливо тому я перестав за собою стежити: ліньки голитися, росте борода і мені не заважає, ліньки прасувати штани, тому я купив темні джинси і щодня їх ношу, ліньки варити обіди, вечері, тому купую тільки напівфабрикати — ну, там вареники, пельмені, супи на швидку руку, іншу фіґню. Ліньки взагалі думати про те, як я живу і що мушу робити, щоб жити далі. Спостереження за навколишніми подіями, які не викликають особливого хвилювання і не сприймаються як найвищий дарунок, — чудова нагода позбавлятися та уникати напівбожевільних думок про сенс існування; і взагалі — який ідіот сказав, що життя людини наперед визначене певною лінією, якою вона ніби рухається і в якій оцінює все, що відбувається навколо, тільки з позиції своєї «місії», чи того, що їй шкодить чи сприяє?

Вчора, приміром, купуючи на продуктовому базарчику овочі, я помітив, що продавщиця мене нагріла на двадцять копійок. Але мій медитативний, заглиблений у себе спокій — настрій настільки робив все довкола несуттєвим та звичним, наче все відбувалося не зі мною, що я на це просто закрив очі, ніби це закономірність, яка трапляється завжди і без якої просто будь-яка купівля овочів просто неможлива, як і купівля перед тим у гастрономі вареників із лівером.

Оля навряд чи може рівнятися з тобою, з твоїм спокоєм і вмінням разом зі мною слухати тишу. Думаю, її зовсім не цікавила тиша, те, чим я живу, що читаю, пишу, переживаю й щодня ношу в собі, натомість вона лише прагнула, щоб ми мешкали разом. Наші стосунки відбувалися настільки поспіхом, із певною нервозністю, що я почав панічно боятися шлюбу. Мені здавалося, що я стану «придатком» в Олиній життєвій місії чи звичайним биком-репродуктором, який забезпечує тривалість і «безперебійність» природи в її продовженні, дас іст Kontinuität ^[1]. Коли я повертався з роботи, Оля любила припхатися до мене і я змушений був кохатися. Якщо бути чесним, то це вона зі мною спала, а не я з нею, бо жодних особливих чи нав’язливих кроків не робив. Моя голова розколювалася від низки запитань: хіба це свобода, яку так обожнює людина, потрапляючи в непримітні нетрища несвободи? Те, що здійснювала з моїм життям Оля, важко назвати благом для мене, чи, якщо влучніше, бодай приємною не-свободою, яку я сприймав би як свободу. Мабуть вона — дурнувата жінка, якщо не здатна нав’язати свою волю чоловікові як необхідність, без якої той не може обійтися; без якої він не може прожити жодного дня!

Оля пише дисертацію по якійсь біліберді, пов’язаній із бухгалтерією. Уявляєш, я навіть не маю з нею про що говорити. Але мене цікавить інше: як Оля відреаґує, коли дізнається, що вона мені абсолютно непотрібна й байдужа. Я підпускаю її, аби спостерігати за розвитком подій далі. Минулої зустрічі Оля мені сказала:

— Я через місяць поїду на стажування в Бельгію, в один із університетів. Якщо вдасться — зароблю трохи грошей на машину. Ти будеш мене чекати?

— Не знаю.

Навіщо їй машина?

— Хіба ми після всього, що було, не достатньо близькі?

— Не знаю.

Я справді не знаю.

Тепер я думаю, що все це нарешті скінчилося. Ми попрощалися з купою німих запитань в її очах, залишивши все непоясненим, нез’ясованим. Ми мовчки поїхали в аеропорт Бориспіль, мовчки сиділи в буфеті й сьорбали каву, спостерігали за трьома галасливими засмаглими арабами, які за сусіднім столиком сперечалися над картою, здається, Києва. Так само мовчки я поцілував її перед тим, як вона зникла в зоні для пасажирів. Це було симпатичне прощання: без дурних і напружених розмов, після яких розколюється голова, без сліз і сентиментів, без брехливих чи уникливих відповідей на несміливо оголошені слова надії. Мені здалося, що ми навіть почали трішки ненавидіти одне одного. Вийшовши з терміналу, я з полегшенням закурив і подивився в чисте небо, мене не дратував натовп пихатих таксистів, що до кожного стрічного приставав із фразою «підвезти?».

Тільки спокій: я повертався до свого звичного та спокійного життя попри те що я не самурай мушу пройти свій шлях до кінця мене чекають стежини моєї самотності мене чекає просіка ідей моєї химерної уяви на якій зустрічаються досократики та марксисти теологи і контркультурні роздовбаї мене чекає моя затишна квартира та улюблений балкон я тобі вже казав це найкраще місце в Києві.

У професора Мельника справи, здається, ще гірші: він не вилазить із лікарні, зробили вже третю операцію. Я продовжую викладати на економічному факультеті. Це мене дуже окрилює, особливо хитрі, хтиві оченятка…

Чому твій чоловік не любив тебе?

Я ніколи не міг це зрозуміти, навіть тоді, коли отримав від нього несподіваного листа про твою смерть. Коли я зайшов того сонячного дня на пошту, відімкнув свою абонементну скриньку і витягнув конверт із незвичним незнайомим почерком, тоді — за мить до прочитання скупих рядків програміста — я не знав, що в мене підкосяться ноги і що я, обм’яклий, буквально сповзу на підлогу. До мене підбіжить кілька людей, а жінка з-за віконця, яка продає лотерейні квитки, конверти і марки, швидко задріботить до підсобки за склянкою води та валідолом. І все ж таки, це не був лист байдужої людини, бо програміст — між хаотичними рядками своїх розмислів — ненароком обронив скупу фразу — «я не уявляю, як жити далі».

Я не уявляю, як жити далі— навіть цю страшну думку він привласнив, озвучивши її першим, так само як привласнив право бути з тобою. Кілька днів поспіль я не виходив із квартири, відімкнув телефон, лише лежав на дивані і дивився у стелю. Кілька разів дзвонили у двері, але я все лежав і ні про що не думав.

Потім, через півроку ми зустрілися в Києві, куди він приїхав у відрядження — купувати ексклюзивну технологічну програму для свого підприємства. Ми мовчки сиділи в парку Шевченка і пили пляшкове пиво. Програміст спостерігав за студентками, які скупчилися на одній із лавочок і голосно щебетали. Я не порушував його мовчанку, лише скоса зирив. Худющий, із випнутими вилицями, каламутними сірими очима, невимитим волоссям і лицем, злегка осипаним прищами, — він видавався гидким і я не ніяк не міг уявити, як ти впустила його в своє життя, як він взагалі міг опинитися поруч тебе.

Програміст хрипло зізнався, що дав тобі абсолютну свободу, бо вас нічого спільного, крім дитини, не пов’язувало: він читав лише комп’ютерну літературу і відповідні наукові журнали, а ти — лише поетичні збірки та романи.

— Я дуже скептично ставився до її творів, думаю, що через це між нами виросла стіна. Я розумів, що з кожним днем ми віддаляємося одне від одного, в мене з’явилася коханка — моя колишня учениця, до якої я приходив як репетитор із інформатики.

— Вона знала? — запитую про тебе.

— Звичайно, — сумно усміхається він, — через це почувалася ображено, мабуть, і шукала собі такого, як ти.

Він глянув на мене гострим і чужим поглядом, і я вперше відчув перед ним сором. Ми попрощалися з сухою люб’язністю на обличчях, я не міг більше бути біля нього, і програміст, певно, це добре відчував. Дорогою додому я думав про незбагненну містерію: чому чоловіки, які знали одну жінку, рано чи пізно зустрічаються?

Під час проведення семінарського заняття почувався незґрабно, бо на мене дивилися дві симпатичні студентки, які чомусь завжди таємниче посміхаються та перешіптуються. Коли я змушений був зробити їм зауваження, одна з них — може, здалося? — послала ледь помітний повітряний поцілунок, від чого я мало не втратив хід думки, яку розвивав перед аудиторією. Їхня присутність і так позначається на моїй поведінці, бо вони досить відверто одягаються, носять напівпрозорі блузки без бюстгальтерів, ніби виставляють свої груди на показ, а коли бачать, що на них всі витріщаються, гордо підносять голову з ледь помітною невинною усмішкою. Щоправда, я виробив певне ставлення до подібних вибриків, принаймні, поки це допомагає: не звертаю на дівчат увагу, ніби вони — прозорі стіни. На першому семінарському занятті, коли вони всілися на першій парті і протягом двох годин оглядали мене і перешіптувалися; я почув таке, від чого в мене мало не встало волосся дибки: «Як думаєш, який він?» Аби поставити цьому край, я голосно зробив їм зауваження:

— Дівчата, припиніть, і заховайте свої груди.

Аудиторія впала у регіт.

— Вам не подобається? — несподівано запитала білявка. Я не зовсім второпав, що вона мала на увазі, оскільки перед цим розпинався про Роджера Бекона.

— Вам не подобаються жіночі груди? — ще раз запитала вона, підступно й непорушно дивлячись на мене.

— Подобаються. Але я не впевнений, чи це сподобається Роджеру Бекону на екзамені.

Цей незначний конфлікт неприємно вразив: я зрозумів, що протягом семестру на мене чекає пікантна гра, від її розгортання залежатиме мій авторитет перед студентами. Йдучи з роботи і міркуючи над цим епізодом, я не на жарт розізлився, інцидент розцінив як спробу неґативно вплинути на мою роботу. Треба буде це припинити. Хоча студентки, треба признатися, дуже симпатичні. Згадую Рільке: з краси починається жах.

Подивимося, як цей милий жах себе покаже.

Дикий холод. Таке враження, ніби шкіра на тілі ще більше стискається. Третій день болить голова, я не можу читати, думати, не можу робити записи. Так буває перед першим снігом, потім стане легше. Ліс також ніби завмирає, відступає, дерева корчаться від холоду, а гілля не таке розкішне, як улітку. Я спускаюсь із гори ще вогкою від вчорашнього дощу стежкою й вдихаю холодне повітря. Невдовзі будуть морози. Мене обганяє невелика група галасливих студентів із поліетиленовими пакетами, набитими продуктами й пляшками, вони віддаляються в ліс на пікнік і зупиняються на невеликій галявині. Серед них дві дівчини, які радісно біжать між дерева і збирають пожовкле листя.

Я згадую свої студентські роки, коли з одногрупниками любив вештатися в осінньому Ботанічному саду, розпивати портвейн чи шампанське. Мабуть, у світі мало що змінилося.

Згадую свою першу любов: Аню. Це було на першому курсі, вона вчилася на соціологічному факультеті. Ми познайомилися в студентській їдальні. Аня стояла перед і мною в черзі, показувала кухарці страви, які та мала їй подати. Я сказав, що ці страви не слід брати, бо вони несвіжі або ж робляться на технічній воді, від чого болітиме шлунок. Кухарка на мене накричала, підняла дикий вереск, але студенти, які стояли зі мною в черзі, також почали гнівно нарікати на неякісні страви. Кухарка з кам’яним лицем більше не озивалася й лише мовчки виконувала замовлення. Потім ми сіли з Анею за один столик, пили ряжанку з картонних пакетів і їли однакові рогалики з повидлом. Нам, голодним, хотілося супу, салатів, котлет із гарніром, але я знав, що від цих страв болітиме шлунок. Взагалі їдальня в червоному корпусі — це просто жах. Ряжанка з рогаликом непогано гамувала голод. Я дивився на Аню, очі якої мені усміхалися, і відчував, що втріскався по повній програмі. Мені хотілося подати їй хустинку, аби вона витерла ряжанку з куточків рота, але я не наважувався. Вона приїхала з Полтави, в якій я ніколи не був. На першій нашій зустрічі, біля пам’ятника Шевченку, я чортзна-що сплітав, аби привернути її увагу. Я говорив про Бергсона та Пруста, франкфуртську школу та Далі. Аня нетерпляче усміхалася й врешті сама мене поцілувала. Тепер я розумію, що вона це зробила, аби я замовкнув. Ми жили в різних гуртожитках і я інколи до неї приходив. Ми зустрічалися близько двох чи трьох тижнів, між нами так і нічого не було серйозного. Мабуть, я вже тоді був цілковитим занудою та набриднув Ані своїми постійними балачками про філософів і письменників.

Через місяць поруч неї я побачив високого світловолосого студента, про якого казали, що він грає за університетську баскетбольну команду. Глибоко в душі я зрозумів, що програв, що мене знехтували, що я нецікавий. Відтоді я почав усе більше замислюватися над тим, що мене найбільше в житті бентежить і що не завжди сприймають інші. Саме тоді, на другому курсі, я вирішив повністю присвятити себе ідеям. У своїй гуртожитковій кімнаті над писемним столом я написав на стіні: життя є жалюгідною копією ідей. А через два місяці в подарунок на день народження я отримав від своєї групи радянське повне зібрання творів Платона. Тоді я вірив, що буду затятим платоніком; уже через рік я так само вірив, що став послідовним неомарксистом, а наприкінці навчання в університеті я насміхався над усім, чим раніше переймався.

Після ще одного короткометражного кохання я переконався в зайвості жінок у власному житті й дав собі обітницю інтелектуального целібату, але втриматися мені вдалося лише рік, ну мастурбація не рахується: 365 днів я зумів принципово ні з ким не зустрічатися, лише під час святкування «екватору» — половини терміну навчання в університеті — поп’яній я опинився в ліжку зі своєю однокурсницею. Покаранням за це я обрав поглиблене, як мені тоді здавалося, студіювання творів Гегеля, і в певний час навіть почав вірити, що можна відновити неогегельянство, схрестивши його з іншими течіями. Тепер же, згадуючи минуле, мені лячно сліпо приставати до будь-якого інтелектуального табору, оскільки я нічого не знаю достеменно, бо на кожному кроці наражаюся на своє невігластво. Мені страшно бути солдатом будь-якої ідеї й заради неї кидатися грудьми на дискусійні амбразури, бо це перший крок до фанатизму, самообмеження, а значить — не-свободи. Я боюся збудувати в собі тюрму, в якій поховаю свої здібності, силу й молодість. Утім, я знаю одне: в моїх пошуках найбільше мені б заважала Аня.

Щасливої дороги, Аню, в добру путь, дорогі дівчата, на все добре, хай вам щастить, нехай біля вас завжди будуть ті, хто вас кохає і цінує, нехай Господь оберігає вас від усіх звихнутих, одержимих, зациклених і затятих, усіх тих, кому реальний світ заслонила довірливими руками королева уяви.

Помер професор Цикада. Дізнавшись про це як завжди від Аніти, я був просто шокований, бо ще декілька років тому Цикада ставив свій підпис під експертним висновком щодо моєї дисертації. Його знайшли лежачим на одній із лавочок Лісового масиву, бомжі, схоже, встигли обчистити кишені його плаща й штанів. Цикада часто виходив із квартири пиячити до найближчого дешевого генделика. Він полюбляв до молодшого співрозмовника казати «розумний хлопчик, а що ти мені ще можеш сказати?» і тягнув у пивний бар. Аналітична філософія, адептом якої він себе вважав, спершу привела його до заперечення доцільності системного аналізу, популярного серед радянських учених 70-х років минулого століття, а згодом до соціальних процесів і їх динаміки. Деякі з його підручників переклали на англійську, і його ім’я користувалося попитом у багатьох західних університетах. Трохи дивно було сидіти з цим алкоголіком-інтелектуалом у смороді дешевих київських забігайлівок і говорити серед плебейського гулу про Куайна.

Юра недавно сказав, що мені не можна бути самому. Одна думка, що треба, за його словами, як усі нормальні людирано чи пізно одружуватися і виховувати дитину, викликає спротив і, признатися, доволі часто бентежить. Одна думка, що навіть своєю дитиною — малесенькою монадою в океані життя — треба буде продовжувати це нікчемне людство, яке через «обробку» себе масовими хворобами, геноцидами, природними катастрофами, концтаборами, зброєю масового знищення ніяк врешті-решт не вимре, — породжує паніку. В ході не однієї пиятики я намагався Юрі пояснити весь жах від необхідності дітонародження в нинішніх умовах, але його простодушне батьківське обличчя навряд чи готове сприйняти мої слова, тому довелося лише знову розливати горілку і пити.

Одного разу, добряче захмелівши на Юриній кухні, я втовкмачував у його лобасту голову: старий, річ тут не в любові чи нелюбові до дітей, яких я, в принципі, люблю, бо вони виглядають кумедно, скажімо, як цуценята чи м’які іграшки, а в тім, що так і ніхто не взяв на себе відповідальність за надмірність людей у житті, за надмірну експлуатацію природних ресурсів, так би мовити, надр землі, які виснажувалися й виснажуються протягом багатьох тисячоліть; старий, ти подивися на ці речі масштабно, а не з позиції своїх інтимних, бляха, віршиків: чим більша густота населення — тим більше конфліктів, а це непоганий привід, щоб скрутити сусідові голову, а привід завжди знайдеться — політичний, конфесійний, етнічний чи побутовий, ну хіба це не ясно, га?

Юра морщився, стомлений від моїх доказів, і нарікав, що закінчилася горілка, треба йти за другою пляшкою. Ми вийшли на вечірню вулицю й так само, сперечаючись, мандрували до першого-кращого гастроному. Я продовжував задовбувати Юру: старий, треба перепочити і на певну мить зупинитися в своїх бажаннях, або ж — якщо не можливо від них відмовитися — визначити такий собі регламент для них; ти зрозумій, що захекані татусі і матусі, які створюють нове життя, потім бідкаються зі стурбованими виразами обличчя, наче вони зробили щось глобальне, без чого людство не може обійтися, відтак вони вимагають житло, матеріальну допомогу і клянуть у своїй не можливості виховувати та ростити дитину в належних умовах, усіх кого завгодно, тільки не себе. Юра, позіхаючи, обзивав мене «придурком», але я не відступав: ні, ні, діти — це безвідповідальна розкіш у наш складний вік, політики бідкаються, що в Україні тривала демографічна криза, нема приросту населення, вони хочуть, щоб люди плодилися, як таргани, тоді скажи мені: де для них узяти lebensraum ^[2]?

— Куди їх переселяти, на Марс чи Юпітер? Ви ж, поети, алкаші і бовдури, про такі речі ніколи не задумується, вам головне — на шаріка бухнути і віршиків пописати, але цивілізація — це трохи складніше.

— Ти можеш замовкнути? — гаркнув Юра.

— Куди їх, йопсель-мопсель, переселяти? Ти про це не думав?

— Тобі треба до психіатра.

— Нам усім треба до психіатра, і психіатру треба до психіатра. Це нічого не змінює.

За другою пляшкою наше варнякання переростає у пісню, а потім захмелілий Юра бере телефон і до опівночі набридає всім знайомим своїми балачками. В нього химерна звичка: брати записник і обдзвонювати всіх п’яним навіть тоді, коли місто спить. Я дивлюся на нього й усміхаюся. Мудак, а ще каже: треба як усі нормальні люди. Він такий симпатичний, коли вип’є: в ньому одразу зникає снобістська серйозність, розсудливість, натомість в очах з’являється трішки божевільний блиск, у такі миті він стає схожим на Верлена. Залишаю його з телефоном, а сам іду в туалет блювати; попри частенькі пиятики багато пити я так і не навчився.

Вдома у внутрішній кишені піджака несподівано знаходжу пожмаканий папірець, складений у четверо. Розкладаю і бачу ледь помітний — напис майже витерся — номер телефону: 265-34-10. Чий це телефон? Ніяк не згадаю. Втім невдовзі здогадуюся: його дала одна з тих студенток з економічного, з тієї групи, де мене поставили на заміну замість професора Мельника. Вона зі своєю подружкою за час семінарських занять завжди дуже підкреслено поводяться, наче вивчають мою реакцію на ті чи інші несподіванки. Папірець прикріпляю до монітора, невідома сила змушує його не викидати.

Перебираю свої папки й папери: вирізки статей із газет і журналів, ксерокопії з книг і періодики, текстові роздруківки. Несподівано натрапляю на твої листи в окремому прозорому файлику, які не перечитував. Я так тремчу від задоволення, тримаючи паперову часточку твого життя, моя далека дівчинко, що в мене аж калатає серце.

Вечір ми можемо провести разом — я і ти — в моїх думках. Але знаю: він мине повільно й нудно, як і попередні, а за ним прийде тягуче, як гуща клею, безсоння, яке так само повільно й непомітно перетече у невиразний тьмяний ранок (тільки тоді я провалюся в забуття). Знаю, що буде потім: невиразна завіса втоми в моїх заплющених очах. Прагну більше нічого не бачити, крім тебе; стулюю повіки, під якими на мене чекає химера: тьмяні, вугільно-чорні, темно-сині і ще не знати яких кольорів смуги. Я повільно перечитую твої листи, в яких пульсує твоя любов півторарічної давнини до мене, відгомін нашого шаленства, яке підкорило мій спокій та уяву. На певну мить я порівнюю свої перші враження від цих листів із тими, які переживаю зараз. Усміхаюся, бо мої відчуття стали ніби спокійними, врівноваженими, від твоїх рядків мене не кидає в жар, як і тоді, коли я більше ні про що не міг думати. Зараз я сприймаю їх як звичайні тексти, які раніше на мене справляли неймовірний вплив. Проте в середині все ж таки народжується приємний і трішки болісний щем.

У ванній я довго полощу лице у холодній воді, так само довго дивлюся на себе в дзеркало й розумію, що втратутебе переживаю, ніби власну інвалідність.

Перед тим, як лягти, випиваю кілька таблеток активізованого вугілля, бо від гострих баклажанів, які купив на Деміївському ринку, шлунок дико скрипить, ворушиться, здригається, здувається, наче він наділений окремим, власним життям, не залежним від мого організму. Лежу й дивлюся в стелю, поки врешті не полегшає. Це триває багато довгих митей, протягом яких намагаюся ніби-читати чи ніби-дивитися телевізор; один марґінальний канальчик після опівночі транслює акваріумних рибок без звуку. Справді, акваріумним рибкам взагалі не треба звуку, так само як мені шуму. В час безсоння я можу годинами дивитися на них і думати про ніщо. Жовті, червоні, смугасті акваріумні рибки тихо плавають у телевізорі, а я на них дивлюся, вимкнувши світло. Шлунок болить ще дужче, у скромній домашній аптечці я знаходжу останню таблетку «фесталу» й «но-шпу», які одразу закидаю у черево й запиваю кип’яченою водою. Серед ночі — я зробив прекрасне відкриття — кип’ячена вода надзвичайно смачна! Вона, якщо до цього поставитися серйозно, тобто зосередитися на її речовинності, — має ориґінальні і властиві лише їй якості. Вже кілька місяців я зумисне кип’ячу воду у великому баняку; це заміняє мені компот; щоправда, один мій приятель, який також був звик до кип’яченої води, випивши горня сирої з-під крану — як ошпарений побіг у туалет.

Знаю: все це безглуздо але я маю пройти цей шлях до завершення знаю це самопожирання але воно належить тільки мені тому не можу нарікати на інших провалююсь у сон який більше схожий на необхідність фізичного спочинку в ньому нема сновидінь невиразна хаотична дійсність без кольору подій звуків і пам’яті небуття не добре не погане не довге не коротке яке є ні приємним ні важким його відчуваю лише втому яка повільно покидає тіло неквапно відпускає спершу ноги руки потім клітини кров і свідомість заспокоюється мій сон це відсутність себе у всьому навіть у собі дивний і водночас неприємний стан коли вже не відчуваєш себе свою внутрішню непогамовність стає трохи лячно так минає довга-довга ніч так триває виснаження так триває до ранку.

Провалююся в сон, коли всі прокидаються, коли новий щойно народжений день несміливо наповнюється першими звуками, що поступово переростають у гамір і шум.

Телефонують. Голова розколюється від недосипання (ліг дуже пізно).

— Покличте бабу Маґду, — каже незнайомий, стривожений голос.

Я зараз здурію. Набираюся терпіння та намагаюся бути ввічливим: вона виїхала ще півроку тому; мені намагаються доводити безглузді речі, що цього не може бути; я зриваюся я — кричу — я стаю навіженим:

БАБА МАҐДА ТУТ БІЛЬШЕ НЕ ЖИВЕ! ВОНА ПОКИНУЛА ЦЮ КВАРТИРУ! ВОНА ПОКИНУЛА ЦЕЙ БУДИНОК! ВОНА ПОКИНУЛА ЦЕ МІСТО! І ЦЕЙ ТЕЛЕФОН ЇЙ БІЛЬШЕ НЕ НАЛЕЖИТЬ! І ВАШІ ПРОБЛЕМИ її БІЛЬШЕ НЕ ХВИЛЮЮТЬ!

— Ппііііііі, — кинули слухавку.

Після 10-ї заглянув в Інтернет-клуб, що на вулиці Стельмаха, відкрив свою електронну скриньку, але повідомлень нема, лише один спам. Після того, як Оля вилетіла в Бельгію, вона жодного разу мені не написала. Спершу в мене пропав був настрій, але потім, коли я вийшов на вулицю й пішов додому, раптом зрозумів звичайну річ: вона, мабуть, дуже зайнята й не має часу витрачатися на листування. Мабуть, Оля — серйозна людина, якщо так затято не відповідає. Всередині мене шкребуться кішки, але шепочу собі: це на краще, все вирішилося саме собою; не потрібно висовуватися, все минеться. Вона чекає— чекає, коли я здамся. Зізнаюся собі: все ж таки нестерпно усвідомлювати, що між нами все припинилося. Я знаю: що непослідовний непослідовний і завжди непослідовний наші мотузки що зв’язували наші тіла й душі обрубав ніби сокирою повернувши себе й свою волю у звичне русло я хаотичний та алогічний я гидкий собі я скоро дійду до ручки.

Ти не можеш собі уявити, наскільки мені зараз важко. Я зараз впаду на диван і лежатиму, як колода. Лише питиму сухе вино, питиму великими склянками. Безмовними очима дивитимуся на книги й нічого не відчуватиму. Більше не можу так жити, мені навіть нестерпно думати про мої однотипні дні. Я хотів би жити по-іншому, можливо — знову народитися, в інших умовах, в інших батьків, в іншій країні. Щоб все почалося спочатку, ніби після Потопу. Я розумію, що зараз говорю не я, а моя незахищеність, яка взяла над моєю волею гору. Я розумію, що завтра все минеться й повернеться у звичне русло.

Ніколи б не подумав, що наше листування матиме такий симпатичний шарм ретроспективи; не забуду як ти виглядаєш шкіра твоя наповнена душею крові й молока мої пальці як тихі прочани що блукали пругким рельєфом а тепер вони осиротілі ридають тримаючи спогад із чорними рядками в листах твоїх я оживаю давній неспокійний розростається небо радісне й безмежне немов тоді коли дивилася в нього гарячими і рідними очима коли я перестав почуватися сиротою.

Кожен лист твій був непідвладний теперішньому та його безперервному плинові; в ньому борюся із застиглістю, яка наповнює тижні й місяці, наповнює мою квартиру, в яку повертаюся втомлений від отого ілюзорного й химерного світу. Протягом дня він нагадував про себе усілякими зобов’язаннями, спілкуваннями, розмовами й дискусіями, люб’язностями й міркуваннями, випадково почутими чемними фразами «як справи?», «донька вже здорова?», «вигідно продали дачу?». З усіма ніби несправжніми потисками правиць — товстеньких й кістлявих, спітнілих і сухих, як наждачний папір… панібратських кивань головою здалеку, від чого одразу звідкись з’являється вайлуватий розхристаний голос «старий, привіт, може по сто?»… з усіма отими витріщеними й тупими оченятами студентів-аграріїв, які в задниці бачили те, що їм викладаю, зрештою, з історією, політологією, етикою й довбаною естетикою, не кажучи про логіку та іншу маячню.

Коли приходили від тебе листи, я ніби віднаходив світлу стежку в темному непроглядному коридорі своєї виснаженої самотності, в якій блукають п’яні привиди моїх докорів сумління, що все так по-ідіотському скінчилося на тому зимовому перевалі, що відпустив тебе додому — що існують жорстокі гори, де живуть зовсім інакші люди, ніж тут, у Києві, де лунає інша мова і в підворіттях бігають за голубами інші діти. Хто може знати про справжні причини подій? Може, той, хто завжди сумує? Може він, спостерігаючи за собою в дзеркалі, вже бачить чорні хмари прийдешнього, які над ним нависатимуть? Знаю: очі мої сліпі очі мої безпорадні як два випадкових кристали на дитячих долонях із якими нема що робити.

На кафедрі сказали, що до мене знову телефонували і нагадували про Фройда. З вуличного таксофону набираю Марґо. Вона говорить радісно, збуджено, каже, що чоловік звалив зі своїми дураками в Карелію, його не буде аж десять днів, а ми так давно не бачилися. Я спантеличений, але, не вагаючись, кажу, що приїду.

Марґо мені відчиняє вже напідпитку, каже, що зависали подружки. Вона незґрабно штовхає за мною двері, які з гуркотом закриваються. У квартирі накурено, речі розкидані, грімко грає дівідішка. Дивлюся на неї трохи з сумом: Марґо дуже змінилася, коротка зачіска зробили її ніби техногенною, а різкий макіяж — аґресивною. Вона припадає до мене, тручись усім тілом, і ми мало не звалюємося на підлогу. Я підтримую її обм’яклу, зневолену, імітуючи жагучий поцілунок. Не треба було приходити. Марґо каже, пішли вип’ємо, тягне мене на кухню. На барній стійці кілька тарілок із недоїденими фруктами, порожні келихи з під мартіні й бокали. Вона вибачається, що їсти майже нічого нема, але є консерви.

— Будеш бички в томатному соусі?

— Ні, дякую.

— Так «ні» чи «дякую»? — сміється вона.

— Окей, буду.

Вона вовтузиться, гримаючи дверцятами на кухні, нарешті знаходить консерви. Я забираю в неї ніж і відкриваю бички, обсмажені в томатному соусі. Марґо наливає собі з майже порожньої літрової пляшки мартіні і всідається навпроти. Я обираю горілку і ми мовчки перехиляємо. Вона закурює, опирається ліктями на стійку і хитає головою.

— Я пропала.

— Марґо!

— Мені кінець.

— Що сталося?

— Мій бізнесмен викидає мене на вулицю, до нього з Росії скоро приїде бізнес-леді.

Вона починає гірко ридати, захлинаючись сльозами й словами, що їй нема де жити, що доведеться повертатися в Лубни, сапати город і викладати біологію в школі. Потім Марґо замовкає, підводить розчервоніле лице з кислою усмішкою й з викликом каже «нічого, прорвемося». Ще після однієї вона жаліється, що їй дуже погано. Я ледве дотягую її до туалету, де вона пробльовується, потім запихаю під душ і кладу спати.

Пригадую, в далекому дитинстві: моя сім’я жила в невеликій кімнаті старої комунальної квартири з високими стінами. До батька вечорами приходив наш сусід, шістдесятилітній лисий інженер Григорій Линько, який хворів на бронхіальну астму (його жахливий кашель я часто чув серед ночі через стіну); він приносив під пахвою шахівницю і вони до глибокої ночі любили провести до десяти партій, а я, нудьгуючи, ходив біля них, деколи брав бавитися побиті фігури, поки не почнеться нова партія; одного разу серед фігур я помітив його балончик-інґалятор, який одразу припав мені до вподоби, і, непомітно вхопивши його, побіг гратися ним у загальний коридор до інших дітей; інґалятор забрали старші хлопці; я просив, благав повернути, а вони дражнилися і врешті-решт утекли з ним на двір; через півгодини в Линька почалася задуха. Батько мене жорстоко лупцював, трусив мною, вхопивши за плечі, ніби ненормальний, наче це могло змінити ситуацію. Матір також сварила; приїхала швидка; білі халати; після цього Линько при першій-кращій нагоді завжди ніби жартома бив мене по потилиці: деколи легко, а деколи боляче.

Тільки тепер я задумуюся над тим, які тортури переживав тоді Линько, у нашій кімнаті над шахівницею, хапаючись тремтячими руками за горлянку, розриваючи на собі верхні ґудзики сорочки, яка заважала йому дихати; батько вночі сказав матері — його слова пам’ятаю досі — «я боявся, щоб він не перерізав собі горлянку». Пригадую перелякані очі того нещасного і не відчуваю більше до нього ненависті за його болючі стусани та удари по потилиці, якими він мене щоразу переслідував; пригадую його російські матюки, які він привіз із далекої Тюмені, зі слівцями «гадьониш», «щєнок», «уродиш», «ублюдок».

Що там казати: дитинство пройшло в обломі. До того часу, коли я поступив на філософський факультет Київського університету, мій батько остаточно з’їхав у потрібному напрямку — у царство вічного похмілля, куди його забрала остання осінь Радянського Союзу; все своє життя він подарував хімічному заводові, якому віддав енергію юності, молодості, зрілості, мрії та надії, отримавши натомість, не враховуючи щомісячної норми молока за шкідливість, рак головного мозку, а перед тим — два десятиліття жахливих фізичних мук: спершу він осліпнув на ліве око, потім почав глухнути, потім посипалося волосся — несподівано, цілими пучками, потім почало ломити в кістках; майже щовечора його бездиханне тіло приносили додому невідомі люди, від яких тхнуло дешевою забігайлівкою. Невідомі люди, як я зрозумів трохи пізніше, чіплялися до матері і вона інколи пирскала зі сміху. Одного разу високого телепня з рудими вусами я застав у батьківській спальні, і, приставивши до його горла виделку, вигнав голим із квартири. Відтоді невідомі люди більше в нашій квартирі не затримувалися, бо я був готовим на все і часто уявляв, як заганяю кухонного ножа в черево довгого типа з рудими вусами.

Батько так і залишився у моїй пам’яті кволим, жалюгідним алкашем, який щодня жалівся на погане самопочування і який пропивав останню копійчину, яку матір намагалася приховувати на чорний день (як вона любила казати). Врешті, коли «чорний день» і прийшов, то ми не мали навіть за що купити для батька домовину, не кажучи про приготування більш-менш нормального столу для поминок. Ми жахалися, що припхається ціла родина і наперед побоювалися її чисельності.

Після похорону батька я дуже довго думав про розмноження родичів, яке мені нагадувало комашині колонії з кількісними й великими відгалуженнями: діти маминої рідної сестри виростають, женяться, народжують дітей, потім старіють, няньчать внуків, діти батькового рідного брата — також не пасуть задніх — не менш активно народжуються, виростають, як гриби, також паруються з іншими людьми, і вже дивись у них немовлята, а через кілька десятиліть — будуть інші новонароджені родичі; і цей процес нескінченний.

Я почав уникати родичів. Коли ми мали йти з матір’ю до них у гості — при першій же нагоді я тікав. Єдиний родич, із яким я інколи любив проводити час: старший від мене на вісім років двоюрідний брат Адам. Завдяки йому мене ніхто і ніколи не чіпав у школі та мікрорайоні, бо він був «бригадний». Адам був бандюком із угрупування АЯКС, назва якого походить від перших літер в іменах його організаторів: Адам — Яша — Костя — Саня. Згадуючи той час, я іронічно посміхаюся від цієї назви на честь грецького античного героя. Адам деколи брав мене відпочивати в бари за містом: я дуже любив, коли пригощав шашликами, бо вдома майже не було м’яса; потім підвозив на своїй «дев’яносто дев’ятій», наймоднішій у ті часи машині, до під’їзду і, як завжди, казав: «матері — привіт». Пригадую, як перешіптувалися сусіди і невпевнено зиркали на мене. Адам завжди любив жартувати: «Блатна житуха весела, але не довга». Коли я був на третьому курсі університету, його застрелили на «стрілці» в лісі львівські бандюки.

Востаннє я бачив родину на похороні тітки Марини, тоді я вже вчився, здається, на другому курсі в Києві. На тому похороні багато очей знову зирили незрозумілими, прохолодними поглядами, ненароком мені вдалося почути шепіт кількох старших родичок: от ледащо, в університеті вчиться, а мої — з ранку до ночі на ринку торгують. Після того я вирішив більше ніколи не бачитися з родиною.

Вже тиждень, як ти поїхала. Ми повністю розтратили твою поетичну премію, і через це я почуваюся незручно. Як не як — у тебе сім’я, дитина, купа клопотів, а ми так немилосердно спустили її в київських пабах. Ти заспокоювала мене, що все нормально, чоловік нічого не матиме проти, він взагалі сказав, щоб я у Києві «розвіялася».

Що зі мною відбувалося? Я жив, ніби окремо від свого тіла, а воно снідало, вечеряло, виходило на вулицю подихати свіжим повітрям перед сном, любувалося недоумкуватими собаколюбами, які алеями парку бігали за своїми великими, маленькими, мохнатими, худющими, аґресивними й тихими псами, ходило на роботу, втомлено вітаючись із колегами, читало дурненьким студентам лекції, випивало традиційну філіжанку кави за неприбраним столиком із залишками недоїдків в університетському буфеті, балакало на нудні академічні теми з дрозофілами, які завжди мають дурну звичку морщити при цьому лоба, ніби вирішують проблему ядерної безпеки людства; потім, виснажене від надмірного та інтенсивного спілкування, приходило додому, а перед цим, по дорозі, заходило на пошту, де абонементна скринька втішала скромним і водночас таким дорогим конвертиком.

Таке враження, що моя душа, думки, свідомість покинули моє тіло, але остаточно від нього не звільнилися; вони витали серед голосіївських дерев серед білих небесних островів які оспівував юний Рильський потім він ясна річ як справжній поет трохи сів на «стакан» ну який поет не любить випити тільки козли-кар’єристи не п’ють які пхаються в літературу зі своїм бізнес-планом але я не про те вони витали ніби незримі птахи я заплющував очі і виразно бачив їхні сполохані очі легкі крила трепет пір’їн подув осіннього вітру; я чекав нових і нових листів; ти писала завжди мало, переважно до десяти рядків, вибирала дивний папір жовтого кольору й шкарублою поверхнею, від неспокійного, трішки хаотичного почерку я сходив з розуму. Прочитавши листа, я очманілий, ніби на автопілоті, ніби не тямлячи, що чиню, заходив у магазин, купував продукти, традиційну пляшку пива й вареники з капустою швидкого приготування, кілька газет, які ніколи не дочитував, плентався додому, підіймався сходами на свій поверх, відчуваючи, як млість підкорювала моє тіло, відчиняв двері і заходив у тиху гавань свого помешкання. Я цілував твої листи, цілував їх щодня, інколи папір був мокрим від моїх радісних сліз, це тривало протягом кількох місяців, поки все не обірвалося, а я тоді ще нічого не знав, нічого не здогадувався, бився, ніби муха, в павутинні своїх страшних і відчайдушних здогадок, сумнівів, нарікань.

Я не розумів, що діється; щовечора задавав одне і те ж питання «чому?»; щоранку на твій абонемент кидав свіжого листа зі своїм відчаєм і щодня наражався на ворожу порожнечу моєї скриньки. Я не знав номера твого домашнього телефону, хоча Юра на моє прохання намагався про це довідатися в організаторів премії, яку ти отримала. В мене була лише твоя домашня адреса. Але я не наважувався надіслати листа, щоб це тобі не зашкодило, щоб твій чоловік не мав зайвих підстав тобі допікати, тому я писав лише на твою абонементну скриньку, писав щодня і щодня не отримував відповіді.

Юра мені казав, щоб я заспокоївся, що це дуже банальна історія, нема чого аж так перейматися.

Я опинився в пустелі, наодинці з непорушними пісками свого розпачу, своєї самотності. Щодня я казав собі, що це розплата за мої почуття, за зраду ідей і свого шляху, що пора повертатися у звичне русло і працювати; піски мого хаосу прокидаються від тривалої сплячки рушають накочуються хвилями валунами я бачу в них зламані дерева уламки будівель випадкові кінцівки і перекошені від болю незнайомі обличчя я бачу в них синьооку дитину власної юності яка потопає в безмежній жовтавій масі вона захлинається і хвиля вриває їй рота пісок потрапляє в западини очей і темний світ темніє ще дужче піщана ріка закручує жертву в останньому вирі я бачу руку що намагається знайти порятунок я заплющую очі щоб піски мої вгамувалися з кожним роком вони забирають найдорожче з кожним роком усе більше я сиротію.

Мені зараз важко описати свої минулі почуття, хіба що порівняти їх із першими краплинами дощу після тривалої літньої спеки, після довгого-довгого часу нестерпного чекання. Єдине незабутнє — це ніби непомітне повернення молодості, отієї непоборної віри в свої внутрішні сили, що окрилюють тебе, а світ здається ось-ось буде підкореним, у всьому буде поступатися твоїм бажанням. Це нагадує мені студентську юність, коли мої сумніви та думки витали між Ніцше й Анею, між Фреґе та Людмилою, між Берґсоном і якоюсь повненькою дурепою з ясними оченятами (я навіть забув, як її звати), між категоричними імперативами і тривогами Яни — «я, здається, вагітна…».

Яна… перша моя абсолютна зрада, перше абсолютне падіння. Я переступив таку межу, про яку раніше й не здогадувався. Яна лежала у своїй темній кімнаті, вся горіла від високої температури. На табуретці біля подушки — склянка води, таблетки, антибіотики. Вона шепотіла, що в нас може бути дитина. Дивилася палаючими очима й запитувала, чому я мовчу. Одна думка, що стану батьком — пробуджувала в мені паніку. Я цілував її сухі, гарячі губи з заплющеними очима, щоб не показувати страх у своєму погляді. Цілуючи, я відчував, як течуть її сльози, що залишалися на моїх щоках, устах і підборіддю. Я не міг нічого відповісти, я не знав відповіді, я хотів втекти від усього-усього. Три ангіни, які підкорювали Яну одна за одною і які вона ледве подолала, зробили свою справу: вагітність було зірвано. Яна помітила, як мені стало легше і як до мене повернувся гумор. Після цього одужання-звільнення між нами все почалося по-іншому. Спершу ми говорили скупими загадками й натяками, після ще двох-трьох зустрічей у нас не було сил на розмови, а потім не стало сил і на побачення. Яна сама мене кинула. Це сталося без моєї волі. Знаю, що в її очах я завжди буду негідником. Знаю, що мій шлях сам мене обрав і я мушу пройти його до кінця, навіть коли буду завжди самотнім і нікому непотрібним, коли поволі зістаріюся й буду немічним. Знаю і всіляко це підтримую. Я стаю негідником, коли зв’язуюся зі світом.

У ті неспокійні студентські роки я кидався, як ненормальний, у крайнощі: то в божевільному пориві витрачався на однокурсниць, полюючи за ними, немов азартний мисливець, то на тривалі періоди часу повністю ізолювався від життєвих утіх і зосереджувався натомість на серйозних ідеях та ученнях. Раніше я думав, що через жінок я так до пуття і не вивчив старогрецьку і латину, через них — бо вони звалюються як сніг на голову тоді, коли ставиш перед собою великі завдання, які з кожним днем починають в’янути, як вазони, котрих не підливають; відтак рослини моїх ідей усе меншали, меншали, поки зовсім не зникали як нетривка невиразна візія у випадковому сні. Тепер я розумію, що все це через мою слабку волю. Таке враження, наче в періоди інтелектуального окрилення та натхнення в мені розростався такий собі гумовий надувний Геракл, але моя воля завжди капітулювала перед панянками з нахабними й ніжними шпильками своїх хижих оченят, хтивих посмішок і пікантного підіймання грудей під час дихання; ця страшна зброя пронизувала в мені цього могутнього надувного велета, який з кожним днем випускав через діри свій дух, і ставав все далі спокійніший, байдужий і не міг ні на чому зосередитися.

Я знаю, що самодостатніх людей не існує, що рано чи пізно навіть сумирна й тиха особа покаже свою владу над іншою людиною, бо прагнутиме домінувати. Я відмовлюся від усіх своїх любовей задля того, щоб ні над ким не домінувати, задля того, щоб і наді мною ніхто не домінував. Я знаю: тільки самотність остаточне звільнення від будь-яких спокус бути рабом чи господарем тільки ідеї добровільна отрута від суєти моїми жінками мають стати тільки ідеї.

Який там моральний імператив? Я нездатний дати своїм діям об’єктивну оцінку, оскільки аналізую їх теоретично, ніби наукову проблему. Я не знаю, де та крихка межа, що розділяє добро і зло моїх вчинків. Не відчуваю її, бо не переживаю, не сприймаю серцем. Може, мої почуття поволі та безповоротно висихають, ніби калюжі на сонці? Як не дивно, мене це не лякає. Все людське мені притаманне, але воно найбільше дратує.

Знову стовбичу перед дзеркалом: обличчя виснажене й постаріле. Ніколи себе не запитував: може, я придурок і моє народження було наперед придуркуватим?

Зранку, збираючись на лекцію, мимоволі прислухаюся до виступу по радіо головного лікаря України. Він заявляє, що українцям катастрофічно бракує йоду, що вони мало їдять морської риби. Замислившись над цим, я жахаюся. Не пригадую, коли в останнє вживав продукти з риби! На роботу йду пригніченим. Я зовсім не дбаю про своє харчування. Перебуваючи на парі і дивлячись на студентів, як вони стурбовано й тихо записують за мною у свої конспекти інформацію, ніяк не можу позбутися ідеї необхідності риби в моєму харчуванні; це настільки відволікає мене від теми лекції, що я кілька разів збиваюся і прошу аудиторію нагадати мені, про що нещодавно йшла мова; студенти здивовано переглядаюся й нагадують мені обірвану думку; замислююся, силкуюся її продовжити, але через уявлення рибних філе, консервів і мороженого минтаю, ніяк не можу продовжити лекцію. Риба — щодня. Непогане гасло. Але мій щоденний голод — не гірша констатація.

Я прекрасно повечеряв: варена картопля в мундирах, салат із моркви по-корейськи, оселедець із овочевою приправою, трішки гоструватий для мого неспокійного шлунку, пляшка пива, а на завершення — розкішна, пахуча цигарка у м’якому кріслі. І тиша: така, як у лісі, але, на жаль, без густих і п’янких запахів дерев, кущів, землі, без пташиних голосів і без отієї тривоги, коли відливаєш під дубом і дивишся навколо, чи ніякий вошивий грибник не стежить за тобою.

Все це мало було не знівечене телефонним дзвінком. Я взяв слухавку і почув стурбований голос Олі — з Брюсселю! Моїм тілом пройшов мороз, я ніколи б не подумав, що вона зателефонує. Оля розпитує як у мене справи, що роблю, чи згадую її. Голос мій набуває неприродної глухоти, що я й сам починаю трохи соромитися за нього. Все це через те, що почуваюся винним перед Олею. Як би там не казали, але відмовлятися від любові, знищувати її — дуже важко і це не менш жертовне заняття, як і боротися за любов, оберігати як найбільшу цінність. За хвилину-другу розмови в мені розгулялася буря, я знову до болю відчув, наскільки мені дорога Оля. Я знову подумки почав жалкувати, що порвав із нею, і мимоволі виникла думка усе повернути, реставрувати, відновити з руїн, ніби Старе місто у Варшаві.

Оля також дуже розхвилювалася і наша розмова швидко переросла в її монолог, у якому вона здебільшого звинувачувала себе, аналізуючи свої вчинки. Я добре знав, що причина не в ній і що її самобичування — даремне. Але не перебивав, бо глибоко в душі це страждальне зізнання в любові мене притягувало, ніби магніт. Я помітив, що жінки, втрачаючи ґрунт під ногами, більш схильні до божевілля, алогічності, ніж тоді, коли у них все гаразд. Хриплим, пригніченим голосом Оля сказала, що готова «зробити мене щасливим» і «бути зі мною завжди». Мені було прикро її вислуховувати, бо вона геть забула про себе, про свою свободу. Найбільше мене жахало, що вона хотіла пожертвувати собою заради такого нікчеми, як я. Водночас у бажанні «зробити мене щасливим» я відчув тотальну небезпеку. Я зрозумів, наскільки Оля небезпечна у прагненні володіти мною. Я завжди уникаю таких жінок, бо вони, через свої розладнані почуття, через свої бурхливі емоції та пристрасті, навіть не помічають, як брутально й грубо зазіхають на іншу «приватну територію», де їхнє ніби-добро може обернутися ніби-злом для того, хто їм небайдужий і з ким вони хочуть поєднати своє життя.

Оля повідомила, що через тиждень буде в Києві і що прийде в гості, навіть без запрошення. Я з острахом уявив, як повертаюся з роботи і біля під’їзду її побачу. До мене закралася думка, що вона поволі божеволіє, що в неї серйозні вади з психікою, якщо вона так затято може переслідувати людину. Я збрехав:

— Мене в цей час не буде в Києві, їду до колишнього однокурсника в Житомир.

Вона психанула:

— Ти знову мене уникаєш!

Я відповів:

— Було б добре, якби ми більше не бачилися.

Вона розревілася в слухавку:

— Що тут доброго? Не вже ти нічого не розумієш?

Я кидаю слухавку, бо все це стає нестерпним.

«Що я маю розуміти? — здивовано запитую у свого відображення у дзеркалі, яке має кислий і втомлений вигляд, темні кола під червоними очима. — Як будеш, друже, жити далі?» — даю щигля в лоба, звук від удару пальця об скло одразу пропадає. В квартирі тиша, лише чути невиразний шум сусідів за стінами хрущовки. Я падаю на диван, довго дивлюся в стелю й починаю реготати як ненормальний.

Дні по-нудному уповільнені, затишні, врівноважені. Будь-які незначні зміни відчуваються навіть у найменших порухах, таке враження, ніби ти — велетенська черепаха, яку викинула хвиля на берег, і якій нічого не залишається, як тільки мляво спостерігати за поривами вітру, скрипом дерев чи скупчуванням темних, густих хмар на небі. Тепер я розумію: по-справжньому самотнім можу бути не тільки перебуваючи в чотирьох стінах своєї квартири; заходячи в галасливу студентську аудиторію, бачачи десятки радісних облич і живих, відкритих очей, на мене несподівано може найти журба, бо я не можу позбутися своєї тиші, яку слухаю навіть тоді, коли навколо нуртує шум, збуджені розмови і викрики.

На ТВ — захекані спортсмени з «Євроспорту», спітнілі, втомлені, з маніакальною впертістю змагаються між собою. Не люблю телебачення, однак не можу працювати, якщо телевізор вимкнутий. Я повністю скручую звук, щоб лише миготіло зображення. Інколи перемкну на іспанський чи французький канал, іронізуючи з незвичних для мого слуху мов і зміни м’язів під час мовлення на обличчі ведучих, шкіра й м’язи так кумедно рухаються під час репортажів, що виникає враження, наче всі частини обличчя — брови, зморшки, очі, повіки, губи, підборіддя, ніс, ніздрі — живуть власним життям, перебувають у власному темпі, незалежно від емоцій та свідомості людини. Хочеться розреготатися. І дійсно, деколи, глибокої темної ночі, я качався по підлозі, захлинаючись від непогамовного реготу. А іноземні диктори цього навіть не підозрювали.

Деколи серед ночі я люблю увімкнути свій старенький магнітофон і поставити звуки скандинавських шаманів, їхнє нявкання, вигукування, що викликає в мене особливий настрій, однак одразу змушений прибрати звук, оскільки по батареї сусіди зверху нещадно б’ють металевою ложкою або молотком — через жахливий гуркіт визначити це не можливо. Я лягаю на ліжко, магнітофон ставлю біля самісінького вуха й слухаю. Одного разу я збагнув, що музика — це насправді в’язка матеріальна речовина, яка здатна існувати тільки в уяві. Заплющую очі, входжу в неї і через хвилину-другу я раптом стаю дельфіном, який пірнає в марево звуків, летить у ньому, як вільний птах, виривається на поверхню, роблячи оберт тілом і знову повертається; мені здається, що повітря, яким дихаю, моя шкіра — настільки все це рідне за своєю природою, що я майже не відчуваю межі між своїм тілом і тим, що існує поза ним. Музика — прекрасний засіб позбутися власної реальності, що сковує існування людини, позбутися отієї тілесності, яка карає нас щодня потребами, болем, втомою чи бажаннями, яка є нескінченною та недостатньою для того, щоб вирватися зі світу — за межі власних візуальних можливостей.

Мене ніхто не розумів вдома, вбачаючи у моїй любові до різноманітної музики — класичної, фольклорної, рокерської, авторської — лише юнацьку розбещеність і легковажність, що відчужує мене від праці й робить повним нікчемою та ледарем.

Згадую розлюченого батька, котрий приходив надвечір під мухою й одразу накидався спершу на матір, яка дозволяє мені вмикати «патлатих придурків», а потім на мене.

— Я тебе попереджав, що зафутболю всім оцим через балкон? Попереджав? — дивився він на мене, налитими кров’ю очима, а через кілька важких секунд, гнівно згрібав рукою усі касети з мого письмового столика й нещадно товкся по них ногами у важких й брудних черевиках. Заціпенілий від жаху, я довго стояв і дивився на понівечені корпуси касет і на пожмакані плівки, мало не плачучи від того, що кілька років наполегливих пошуків рідкісних записів пішли коту під хвіст.

Як би мені не було важко від цих спогадів, у них, проте, є невгамовна сила надії, яка пройшла сувору школу гартування у важких умовах, які лише скріпили мою любов до музики, до цієї прекрасної свободи проти буденності та нестерпності усвідомлювати своє непримітне життя в комунальній квартирі з набридливими сіренькими сусідами, що гризуться між собою за будь-якої побутової дрібнички, зчиняють нестерпний галас замість того, щоб сісти на самоті й послухати прекрасну музичну композицію давнього автора. Я приходив до своїх приятелів, у яких були новітні прибалтійські бобінні магнітофони першого класу зі стоватовими колонками — найкрутіше з аудіотехніки кінця 80-х, — на яких був найчистіший, найактивніший звук, і мені ставало прикро від того, яку муру слухали їхні власники: жалюгідну радянську естраду, набридливі народні ансамблі, а ще блатняки найнижчого ґатунку, всіляку дебільну вульгарщину. Якби на такий аґреґат поставити Баха, середньовічні хорали чи музичну скорботу Еріка Клептона за загиблим сином, то можна вилетіти з вікна — в широкий-широкий всесвіт і більше ніколи не повернутися. Я взагалі хотів би, щоб музика супроводжувала мене без перестану, навіть у сні, щоправда, аби вона була різноманітною і змінювалася в залежності від мого внутрішнього самопочування, в залежності від мого настрою.

Юра останнім часом помітно віддалився від мене. Виснажлива робота на посаді літературного редактора в газеті «Столиця» і його закоханість у чарівну студентку з Педагогічного університету ім. Драгоманова значно обмежують його вільний час, який він раніше витрачав лише на друзів, переклади і поезію. За два останні роки він змінив біля півтора десятка робіт, умудрившись працювати науковим співробітником в академічному інституті, викладати в Театралці, опісля ж працювати літературним редактором у кількох газетах і навіть на телебаченні, не кажучи про інші місця, де він довго не засиджувався через дрібну зарплатню. Радий, що його життя набуло нового сенсу й помітно змінило річище, бо раніше, спостерігаючи за ним, бачив тільки неґативні ознаки від його холостякування (хоча вірші писав він блискучі, а ще сів за роман): Юра частіше почав заглядати у пляшку і це виробилося майже в ритуал.

Деколи я приїздив до нього на Березняки, де ми вечорами в однокімнатній квартирці із видом на спокійний Дніпро пили бадяжну горілку із найближчої крамниці, їли так-сяк зварену гречку з квашеними огірками, він читав мені свої нові тексти, а я уважно слухав, якщо це дозволяла робити важкість у голові від сурогатного напою. Деколи ми заходили в гості до наших знайомих, які полюбляли шумні компанії і могли за ящиком горілки пускати на вітер тиждень-другий, поки вистачало здоров’я чи грошей, або духу компанії. Деколи ми поверталися від гостей серед глибокої ночі пішки, витрачаючи на дорогу по дві-три години, оскільки на тачку нічого не було — в кишенях повний голяк, але це не засмучувало, бо поруч — у нашому п’яному базіканні — завжди був Платон чи Малларме, або інша розумна морда, про яку можна говорити без перестану.

Юра завжди зі мною сперечався стосовно поезії, любив більш консервативну, наближену до класичних взірців, я ж навпаки — розхристану, аванґардну, експериментальну. Однієї ночі, повертаючись самотньою вуличкою, затиснутою з обох боків гаражами та малими підприємствами, від одного приятеля, який живе на Дарниці, ми наткнулися на сцену розборок двох поножовщиків. Вони ричали, як дикі аґресивні звірі, накидалися один на одного, намагаючись завдати удару. Коли ми наблизилися, розборки раптом затихли й припинилися, колишні вороги визвірилися на нас, чого ми дивимося, вони почали наближатися з ножами в руках, погрожуючи, що зараз нас пакрамсают, парісуют, і несподівано накинулися. Один із них, приземлений і згорблений, ножем зачепив рукав моєї джинсової куртки. Ми дали дьору і ледве від цих ненормальних відірвалися, щоправда, були змушені подолати добрячий гак дороги, обходячи нападників.

Коли ми відбігли на безпечну відстань і, віддихуючись, перейшли на ходу, я запитав у Юри:

— Так що там Платон думає про поетів?

— Платон — поц.

— А поети — малограмотні вискочки.

— Сам ти малограмотний вискочка.

— Сам ти поц.

Пізніше, коли ми добралися додому, відчуваючи жахливу втому й голод, — я давно помітив за собою: якщо випадають сильні, «сконцентровані» переживання, то в організмі щось «згорає», наче паливо в машині; від цього з’являється божевільний апетит, — насмажили величезну пательню картоплі, відкрили дволітрову банку маринованих помідорів і з усім цим вдушили півтори пляшки горілки. Тільки коли до свідомості почав підкрадатися хміль, я відчув, як у мені народжувалося заспокоєння і з’явилася ота душевна легкість, як у людини, яка чекала на небезпеку, але та її оминула.

Я давно не бачив Юру.

На вихідних іду в супермаркет: закінчилися продукти. Підходжу до відділу з рибою: морожена, свіжа, копчена, з приправами, мала й велика, дорога і дешева; українці мало вживають риби, чого? — бо напевно дурні; мало вживають риби; головному лікарю України — не зрозуміло чому я підозріло й беззастережно вірю. Купую копчену скумбрію. Думаю про те, що завтра може ляпнути ще один «головний лікар»: українці дуже мало вживають молока? українцям бракує томатів? картоплі? заліза? фосфору? вітаміну С? Можна говорити будь-що: у нації слабкі матки та сперматозоїди, а ще щелепи, зуби й відповідні жувальні рефлекси, жовч наповнює її тіло, у нації слабкі судини та барахлить сечовий міхур, ниє в кістках, у нації системний простатит, а ще є схильність до прогресування чи то хвороби Паркінсона, чи то синдрому Дауна. Очі мої біжать прилавками, набитими консервами, закрутками огірків, помідорів, перцю, грибів. Гриби, йопсель-мопсель, не канають — у нації від них запори.

Згадую слова Юри, що в мене гіпертрофоване ставлення до їжі. Мабуть, він не знає, що це через постійне відчуття голоду, вірніше — через недостатнє харчування. Їжа стає реальною лише в акті поїдання як одного зі способів подальшого фізичного утвердження. Я їм — отже я існую.

Коли через ностальгію не можу читати, мовчки курю, годинами сидячи на балконі; на мене навіть почали звертати увагу люди, які йдуть унизу з тролейбусної зупинки до гастроному. Деяких із них я навіть упізнаю, особливо стареньких бабусь, які курсують під моїм вікном, ніби сторожові корвети, протягом дня по кілька разів.

Одна з них, яка крива на праву ногу і має звичку через кожних двадцять метрів зупинятися для відпочинку, тримаючи в одній руці палицю, а в іншій торбину з продуктами, деколи оглядає все навколо й любить кинути око й на поверхи будинку. Наші очі за цих кілька місяців зустрічалися разів десять. Вона на мить завмирає. Мені здасться, що в старої замість очей неприємні щілини, залиті сивою, каламутною слиззю. Я дивлюся в них, ніби скорботний метафізик у застояні води тихого плеса, і мені хочеться знати, що вона про мене думає, адже це, мабуть, кумедно часто бачити людину, яка нічого не робить, лише сидить на балконі. Коли мені врешті набридає, заходжу до кімнати й лягаю.

На мене несподівано може найти господарська заклопотаність і я візьмуся прибирати, спершу на кухні, вигрібаючи купу сміття, яке висипається з наповненого відерця, миючи брудний посуд, потім у кімнатах, витираючи пилюку, повзаю на колінах, протираючи мокрою ганчіркою підлогу. В кімнаті одразу свіжіє (це нагадує рідну домівку, коли матір робила «генеральне прибирання»). У такі дні може несподівано обізватися телефон. Я дивитимуся на нього, як на предмет, від якого можна очікувати на несподіванку чи небезпеку, кілька секунд розмірковуватиму брати чи не брати слухавку. Телефон не замовкає. Це мене не на жарт занепокоїть, бо коли в час довгої самотності, з якою не розлучаюся ні вдень, ні вночі, ні на роботі — в колі колег на кафедрі чи навіть будучи в аудиторії на лекції перед сотнею студентів, — отже, коли за час такої самотності озивається телефон, то від цього ніколи не може бути легше, оскільки турбують із певної причини і кажуть жахливі слова «терміново», «обов’язково», «постарайтесь», які виривають мене з тихої самоти.

Не поспішаючи, візьму слухавку. Тупувате хихикання доцента Пампушки, він його давно виробив і використовує за будь-яких обставин за спілкування, чи знаходячись перед студентами, лякаючи їх екзаменом, чи пропонуючи їм цілою групою купити до його «опеля» зимові колеса, зима ж знаєте, хи-хи, буде морозяна, а дорога слизька, чи на кафедрі, розповідаючи чергову похабщину про своїх знайомих.

— Статтю? — перепитаю невдоволено, аби відбити в нього бажання довго патякати, бо він любить, «зависнути», — яку статтю?

Він мені нагадує.

— Пригадую, до ювілейного збірника? Гаразд, неодмінно подам.

Це навіть мене зацікавлює. Як же я міг забути про статтю?

День промайнув швидко.

І раптом справді озивається телефон.

Знову: Пампушка.

Знає, що я не сплю — бо сова. І він сова. Знає, що я о такій порі я читаю. Знає і навмисне телефонує. Після того, як його приспічило несподівано розлучитися (кафедра була шокована) зі своєю несповна розуму галасливою дружиною, котра на вечірках мала настирливу звичку без перестану молоти язиком всілякі дурниці, у нього виробилася погана звичка — турбувати мене серед ночі.

Пампушка сприймає мене запанібрата, хоча підозрює, що я не переношу його дерев’яні, фамільярні жарти, не сприймаю його ганебні й ниці прикольчики, які стосуються жінок. Цим він видає свої жлобські комплекси; я признатися також хвилююся у товаристві жінок бо в мене завжди виникає враження що котрась із них обов’язково буде до мене клеїтися хоча деколи я звичайно не проти але ж чекає бляха робота треба закінчити книгу про українських гностиків а може не треба її закінчувати потім почати іншу або не починати а ще купу всіляких дрібних зобов’язань писанина направо і наліво статей есе доповідей тому й поводжуся незґрабно і кумедно як хлопчисько а кожне зазіхання на мій вільний час з боку приятелів та інших людей сприймаю як тортури; життя коротке, треба встигати жити й працювати.

Пампушка регоче, у слухавці дике тріскотіння, поруч із його голосом — дівочий сміх, який то зникає, віддаляючись, то знову наближається. Не розумію, що йому від мене треба, оскільки він готовий у дупель, ледве вимовляє слова, проте — дещо чую виразно: він запрошує приїхати до нього, с-старий заочниці з та-акими ногами, ноги з горла п-по-чинаються. Про його походеньки вже давно відомо на кафедрі, одного разу я навіть просив його менше це афішувати, бо колись може зашкодити, але він витріщився на мене, як на недоумка, по-дружньому штовхнув, малий, тобі сподобається, тільки скажи і я все організую. Я, звичайно, ніколи не був надто заклопотаним моралістом і завжди пробачав йому «малий», і до таких речей ставився спокійно, безпристрасно, проте відчуваю внутрішній опір і навіть відразу, бо все це подасться ніби аґресивно, прямолінійно й примітивно, в цьому нема відчуття авантюри й розваги, таємниці чи пікантного натяку; це звичайнісіньке жлобство — от, я — який молодець — натягнув студентку; після цієї розмови з Пампушкою не можу зімкнути очей, сон ніби цурається мене.

Крім того, подібні речі Пампушка сприймав як перемогу в своєму сумнівному утвердженні, ніби долав неприступну скелясту вершину, на яку не всі здатні видряпатися, і це йому давало підстави натхненно розповідати про свої подвиги у присутності тих, хто цього не здійснював або сприймав це як диковину. Найприкріше те, що це чинила людина, яка візуально, «антропологічно» є дуже далекою від уособлення фізичного ідеалу чоловіка: опецькуватість, вайлуватість, об’ємне черевце, заслинені губи, великі окуляри з грубим склом, котрі робили його очі маленькими, кругленькими, слизькими, як у морської свинки, — все це віддаляло реальний образ Пампушки від такого собі супермена, Алена Делона чи Батістути, яких жінки, як правило, шалено обожнюють. Ну, звісно, я також не з Олімпу — злегка горбатий, худорлявий, з трішки завеликим носом і з довгими кінцівками; зрештою, мова не про мене. Просто деколи треба розуміти своє місце у світі й намагатися поводитися природно, щоб твоє життя не суперечило іншій свободі, потаємним законам природи, яких ми не знаємо, але принаймні — мусимо відчувати й постійно до цього йти. Все це слушно, але не для Пампушки, який усвідомлює свою жалюгідну владу і залежність від заліків і екзаменів його студенток.

Я уявляю, через що ті бідолашні дівчата переступають, коли руки Пампушки шастають у них під спідницями.

Знайшов вільну хвилину й заглянув в Інтернет, у моїй поштовій скриньці гуляє вітер, жодного повідомлення. Повільно, меланхолійно приплентавшись на роботу і побачивши обличчя випадкових студентів і викладачів, відразу відчув страшенну втому. На кафедрі мовчки сидів за робочим столом і ліниво дивився у вікно. Сухоребра зі смолистим волоссям викладачка етики та сорокарічна секретарка без двох передніх зубів пили чай, їли бутерброди з копченою ковбасою, аромат яких розносився приміщенням, і розмовляли про ціни на квартири й будинки під Києвом. Я думав про те, що світ з кожним днем усе більше перетворюється на в’язку й сіру інерцію, в котрій поволі згасають життєві процеси, а люди, наче земноводні, впадають у заціпеніння, повзають вулицями з кислотними виразами обличчя, ніби щойно побували на Чорнобильській АЕС, де їх пригощали овочами й фруктами місцевого виробництва, люди, які мовчки перевозять свої втомлені організми в темних непривітних одежах у переповнених тролейбусах, трамваях, читають потріпані старі книги, детективи чи фантастику, шелестять сторінками й кліпають сумними очима. Жінки почали смикати мене: мовляв, що ви думаєте про ціни на житло, чи будуть вони зростати, чи хотіли б ви мешкати у власному будиночку й мати землю? Мені було настільки нестерпно відповідати, що я лише знизував плечима й розгублено бурмотів «не знаю».

Мляво провів два семінарських заняття зі студентами-механіками; останнім часом у їхніх селянських витріщених оченятах крім глузування почала з’являтися розгубленість: може, балачки про раціоналізм їх збентежили і вони думають, що верзтимуть мені на заліку? Дивна річ: чим ближче до заліку, тим більше поваги в людських очах. Після двох годин вислуховування їхніх страждань, я вийшов з аудиторії, наче знятий з хреста. Внутрішньо почувався кепсько, ніби з мене висмоктали кілька кубів крові. З роботи не йшов, а плентався. Філософію, все ж таки, з навчальних програм варто вилучити, аби вона залишилася замкненою свободою для бажаючих, чи то пак — як, знову ж таки, у Платона — любов’ю до мудрості. Це неможливо усуспільнити, зробити державною політикою чи вибором професійної діяльності та подальшого кар’єрного зростання. Для практичного розуму — абсолютна нісенітниця витрачатися на те, що не сприяє укріпленню авторитету чи соціального статусу. Любителі мудрості зазвичай схильні до злиднів і самотності. Хіба теперішня освіта прагне прищепити громадянам схильність до злиднів і самотності?

Отак і живу — як повний придурок: імітую викладання надзвичайно цікавої та важливої дисципліни для тих, кому це зовсім непотрібно і, можливо, ніколи не знадобиться, і хто змушений імітувати уважне та наполегливе навчання, зі страшними тортурами приховуючи свою сонливість. Я ж не можу сказати буквально: якщо вам до лампочки газети й заводи, сім’я, кар’єра, пароходи, а ще бізнес і гроші, всі ці понти зі суспільним статусом, дорогі костюми, стильні зачіски, дохлі красиві манери, за якими ховаються всі можливі та неможливі пороки, і переживання за краще майбутнє країни, продовження людства і так далі, то залишайтеся, слухайте, бо філософія — це вершина скептичного ставлення до людської марноти, її потуг, шаленства й фанатизму робити речі в ім’я інших речей і через це даремно переживати, нервуватися, вболівати; це вершина самозадоволення розуму, вершина мудрого пофіґізму (кінізму, скептицизму, софізму, стоїцизму та іншого інтелектуального онанізму) й єдина можливість абсолютного заперечення всього важливого, це нехтування загальноприйнятого, ляпас по пиці нормального стану речей.

Коли покидав навчальний корпус, як на зло обличчям до обличчя стикнувся з Пампушкою, який захекано потягнув мене за рукав убік, аби перетерти кілька слів. Я ніяк не міг второпати, що йому від мене треба, бо він, переминаючись з ноги на ногу, говорив швидко й задихано, від чого на лобі виступили краплини поту. З його словесної каші, де час від часу виринало «це ще не все, старий», я зрозумів, що він просить у мене, аби по закінченню семестру поставив його далекому родичеві зимовий залік, котрий виявився повним відмороженим кретином, що не може звести два слова до купи. Я пообіцяв, що все буде нормально. Пампушка взявся проводжати мене до Голосіївського проспекту, бо у справах має їхати в центр, а тролейбусна зупинка знаходиться неподалік від мого помешкання.

«З ними треба простіше, без церемоній, — здається, про студентів говорив він. — Минулого року, козли-заочники прийшли «ніякі», думали, я роздаю слони, мусили, ги-ги, відробляти: шкіряний салон до «опеля» — і залік є».

За рахунок студентів Пампушка вже поміняв у своєму «опелі» ходову, порихтував і пофарбував побите ліве переднє крило, поставив дорогу стереосистему.

Я про цей «опель», йопсель-мопсель, невдовзі знатиму краще, ніж про свій організм. Пампушка, певно, помітив мій незадоволений і відчужений вираз обличчя, тому сухо попрощався й сів у тролейбус. Він неодноразово бачив, як я пасивно й інколи вороже реаґував на подібне, тому несподівано замовкав, мабуть, відчував, що треба прикусити язика.

Юра запитав:

— За кого будеш голосувати на виборах?

— Які в дупі вибори? Не піду я на вибори, в мене часу нема на вибори, поци-політики заважають людям жити, вибори заважають мені читати розумні книжки.

— Така позиція — злочинна, через таких, як ти, може постраждати вся країна.

— Злочинним для розумної людини є розцвірінькування спічів та ідеологічних повідомлень, написаних у партійних кабінетах спритними шнурками.

— Ну знаєш…

— Бляха, та один томик Рільке за XX століття пережив сотні тисяч партій, їх лідерів і їхню челядь. Хіба це не зрозуміло? Ти ж поет, йопсель-мопсель, а займаєшся дурницями. Які в дупі вибори? Ти вже зробив свій вибір, коли обрав поезію. Поезія — твоя країна, твій парламент, Конституція й уряд.

Аристотель, Тома Аквінський, Монтень, Декарт, Геґель, Дільтей, Бредлі, Нансі, Габермас, Лаку-Лабарт, сотні інших — яке мені до них діло, що я стільки часу витратив на ці книги? Що це мені дало? Я втонув у безмежжя, яке не запропонувало мені жодного «заземлення» в мою задушну реальність. Скільки ідіотів, схожих на мене, жували ротами без толку їхні імена! Втім, відвідування стоматолога дає значно більше для мого пізнання світу, ніж міркування Аристотеля про душу чи Дільтея про дух. Дер ґайст, ти де? Ві ґайст ду? Тебе навіть не можливо помацати чи побачити.

Яким буде день завтрашній, післязавтрашній, що буде через рік чи два. Я взагалі — нічого не знаю, бо мене лякає майбутнє і я перестав покладати на нього надії.

Постійно переживати теперішнє як драму, щодня бачити його в різноманітних гримасах нудьги, суму, болю чи миттєвої радості — втомлює. Мені подобаються думки про самогубство, хоча я прекрасно усвідомлюю, що ніколи на це не зважуся. Мені подобаються такі думки, бо лише в них я віднаходжу виправдання своїй неприкаяності, меланхолії, приреченості жити таким чином, а не по-іншому. Один дуже суворий до світу й до себе румун стверджував, що цю чашу треба спити до дна. Я це розумію, але не уявляю, наскільки довго це триватиме. Якщо людину постійно називати «свинею», то рано чи пізно вона захрюкає. Самонавіювання — той зашморг, яким людина виправдовує свою віру в долю, свою слабкість перед нею. Це страх із присмаком фаталізму, який приймає всі можливі удари та поневіряння життя, приймає покірно, як мавпи гіпноз удава. Інколи я думаю, що це «світський» різновид, щоправда жалюгідний і нікчемний, християнського страстотерпіння, велич якого продемонстрували рівноапостольні князі Борис і Гліб, коли добровільно прийняли смерть від убійників, аби не чинити зла.

Для мене ж — це можливість узагалі більше не бути, ніби перебування у світі — це такий собі невдалий проект, альтернативою якому міг би бути проект інший, скажімо можна було бути карасем і жити в одному з диких озер. Фактично, я йду на усвідомлене самогубство, але не шляхом накладання на себе рук — перерізані вени у теплій ванній, зашморг на шию, стрибок під вагон метро чи падіння з Пішохідного мосту в Дніпро (ці думки для мене огидні), а через пасивний, як би сказали любителі спорту чи фізкультури, спосіб життя: жодних лікарів, жодної ранкової гімнастики чи пробіжок ранковим лісом, жодного раціону в харчуванні, жодного надмірного стеження й служіння своєму нікчемному тілу.

Зрозуміло, що такі думки гріховні, бо вони передбачають нарікання на своє народження, життя, країну, на власне соціальне чи суспільне становище й батьків, які тебе народили. Інколи я думаю, що таким людям слід було заборонити продовжувати людський рід. Укотре переконуюся у правдивості спостереження Канта, що перед тим, як зважитися на зачаття дитини, батькам необхідно зрозуміти всю вагу відповідальності, інакше вони без волі новонародженого пустять його у світ, у якому нова людина стане приреченою на гіркоту страждань. До теми ще можу згадати греків: режим aphrodisia ^[3]та зачаття ця тема цілком традиційна та заснована на уявленні про те що euteknia ^[4]може з’явитися лише за дотримання певних застережливих засобів той хто зачатий у блуді буде нести на собі його знак і не лише тому що діти схожі на батьків але ще тому що їм передаються властивості акту завдяки якому вони з’явилися на світ достатньо згадати хоча б рекомендації Аристотеля та Платона положення про те що статевий акт спрямований на продовження роду вимагає особливих турбот та ретельної підготовки із тим щоб досягнути загального стану тіла та духу сприятливого для вироблення або закріплення в індивіда якостей що повинні наситивши собою сіменну родину проявитися в зародку інакше кажучи йдеться про те що себе слід формувати як прообраз майбутньої дитини. Тільки з нормального може початися нормальне, а з ненормального — ненормальне. Ого, це можна було би записати до вершин силогізмів схоластики.

Все могло би бути по-іншому. Бажання смерті й усвідомлення неможливості її пришвидшити — буде вічним трунком для щоденних роздумів, для потоку щоденної свідомості, яка ковтатиме його спорадично, різними порціями, і не знати скільки це триватиме. Я по-мазохістськи п’янітиму, розуміючи наскільки мене далеко заносить, заносить за такі межі, про які багато хто з нормальних людей і не здогадується, які їм здаються «страшними» чи «непристойними», або ж гідними слабких людей, які не здатні дати собі раду.

Ніколи не розумів, чому цього так соромляться. Не приховуватиму — я один із тих, хто не може дати собі раду, ясна річ, не в буквальному розумінні, ніби старий фізично виснажений дідуган, який не зможе дійти до туалету, а в метафоричному, коли навколишній світ стає настільки алогічним, чужим, непередбаченим, що свідомість втрачає свою звичну «координацію дій» і в ній починаються перебої роботи. Приблизно так і живу: не розуміючи, що мені було потрібно вчора, що мені потрібно зараз чи що мені необхідне в перспективі. Інколи мені здається, що я живу, як трава: без мети та «великої місії», живу «як прийдеться», «біологічно», з покорою прийнявши цикли природи, ставши незначним і непримітним коліщатком у великій таїні народження та відмирання. Мене лякають ті, хто це кардинально змінює, ламає звичну логіку речей, топчучи слабших, котрі з приреченими зойками тонуть під брутальними ногами й навіки зникають у моторошній багнюці невідомого. Подумки я завжди ставав на бік усіх можливих жертв, бо я знаю, що їх радо зустрінуть в інших кращих світах, їхні душі потраплять у теплі і ніжні тумани, де їх пеститимуть янгольські голоси й доторки прозорих і нефізичних пальчиків. Про янгольські пальці — це я, мабуть, загнув, бо ніде не зустрічав у літературі, щоб у янголів були пальці. Але мені саме так це уявляється: жертви отримають гідну компенсацію за свої дикі та нелюдські страждання.

Мене б дуже знудило, якби в цих помислах побачили нотки християнства. Який із мене в біса християнин? Я не пригадую, коли востаннє молився, зате добре пригадую образ Сократа з діалогів Ксенофонта та Платона. Не відчуваю жодних почуттів ні до свого ближнього, ні до дальнього, мені байдужа їхня доля, попри те, що я в дійсності не бажаю нікому зла, оскільки воно гидке у своїй безкарності. Прагну виробити оптимальну формулу своєю неучасті в жодній людській долі, хоча прекрасно усвідомлюю, що це наївно та неможливо, що існує чимало людей серед рідних і близьких, які розраховують на мене і які хочуть, щоб і я розраховував на них; пронизані релігійним духом стіни знаходили ключі до темних кутків його душі та коли він пізнав себе зрозумів що в історії для нього немає місця немає місця для його примхи та щирого сміху зрозуміти його означало поміняти здорові ноги на ходулі відмовитись від моралі відмовитись від себе посміхнутися мертвій людині.

Ти, мабуть, усе це краще розумієш, бо тебе вже нема і тобі все це краще видно. Я знаю, що ти мене бачиш і бачиш оте жалюгідне павутиння, в якому я безпорадно борсаюся, як приречена мушка.

Все ж таки, людина без любові — це повільна й невпинна атрофія.

Я засихаю, мов вазон, який не підливають, щодня непомітно вмираю, незначними молекулами-порціями, яких, мабуть, неможливо побачити навіть через мікроскопи. Мене навіть не бентежить те, що я надто молодий для таких думок, що вони здатні викликати іронію чи сарказм в інших; не боюся насмішників, бо давно перестав звертати на них увагу, зрештою, насмішники за дивною діалектикою навіть потрібні, бо вони надають сенсу моєму життю через своє жалюгідне заперечення. З роками цих мавпочок ставатиме все більше, як і мого усамітнення. Відчуваю це, і мене зовсім не лякає майбутнє, не лякає мій внутрішній мертвий простір, який щодня розростається, ніби пустеля, що наступає пісками на родючі землі.

Дихати іншим повітрям, бачити інші дерева, блукати іншими вулицями, мешкати в іншому місті, в іншому часі, в іншій епосі. Мати інше тіло та іншу його історію, кохатися з іншими жінками, знайомитися з іншими людьми, бачити інші дерева та інше листя, блукати іншими кварталами й розчинятися в темряві інших провулків. Мовчки і безболісно з усім розпрощатися, що знав раніше, і щоб незнана сила переселила мене в інше місце. Мати інший світ, інакше я здурію. Я навіть би погодився, щоб його населяли інші мавпочки з очима, повними жовчі та зневаги. Свій шлях пройти до завершення. Поглянути в очі невідомому. Зрозуміти: ким стану наприкінці дороги, щоб побачити оголеним скло мого «я», яке розбиватиметься на друзки об свої сумніви… я… йопсель-мопсель, «я» — остання буква в алфавіті.

Набридає думати, і я слухаю традиційну музику Непалу.

Нарешті — після тривалих видзвонювань я натрапляю на Гнатовича. Як завжди, він не приховує радості, між нами виникає жвава розмова. Гнатович як і раніше починає розвивати свої думки, зовсім не чуючи мене, але коли я його делікатно перебиваю, то ніби повертається до реальності нашої телефонної розмови і запрошує до себе. Дорогою до його будинку заходжу в невеликий гастроном і купую дві літри світлого пива. Гнатович багато не п’є, зрештою, алкоголь більше потрібний для підтримки розмови. Він відчиняє, як і раніше, радісним і ніби молодшим, певно, співжиття з молодицею, якій він, як подейкують, пише дисертацію, пробудили в ньому сили. Ми сидимо на кухні, неспішно п’ємо пиво, їмо дрібно порізаний солоний сир і говоримо про майбутні задуми. Гнатович задоволено усміхається, смакуючи напій, каже, що пиво дуже любив Геґель, у нього була якась болячка і лікарі приписали — постійно його дудлити.

— Гарна болячка, — сміюся.

Я запитую, куди поділася частина його бібліотеки, мені і раніше здалося, що книг у нього істотно поменшало, але тепер їх зовсім обмаль. Він відповідає, що роздав людям. Я дивуюся. Гнатович пояснює, що книги заважають йому думати. На полицях залишилося до тридцяти книжок, переважно латинських і середньовічних авторів.

— Навіщо Вам стільки класичних авторів? Їхні ідеї «зняті» та трансформовані в подальших епохах. Мені здається, що сучасній людині їхню інколи схоластичну та раціоналізовану мову сьогодні дуже важко засвоювати.

— Ну, я тут можу подискутувати. Раніше мову навмисне ускладнювали, щоб відгородитися від профанів.

Я не стримався і хихикнув, не погоджуюся, бо раніше не було мас-медіа, які орієнтуються на доступну та стислу подачу і тим самим скочуються до масового отупіння та подібного розуміння культури і всього, що робиться у світі, більше того, в Середні віки писали взагалі не для публікації, а це багато що пояснює. Гнатович мовчки киває і відповідає, що станок Гутенберга позбавив знання статусу «таїни», але її функцію, зокрема за доби раціоналізму, почала виконувати термінологія, потім додає, що саме після винаходу книжкового верстату автор став звичайнісіньким кріпаком, чорноробом, роботу якого було позбавлено «сакрального» значення.

Думка Гнатовича мене не переконує, бо це йде всупереч моєму переконанню, що людині притаманне споконвічне бажання самообманюватися у пізнанні. Я не сперечаюся, бо він знову починає розвивати свої ідеї, розгортати, немов армію під час наступу, широко ілюструючи свої думки прикладами з неоплатоніків; потім дістає із шухляди столу течку, відкриває і показує рукопис. Гортаючи пожовклі сторінки (мабуть, написав цю працю багато років тому), Гнатович по новому колу говорить про сказане, зачитуючи необхідні цитати з рукопису. З виразу його обличчя я розумію, що він знову занурився у царство ідей і втратив почуття реальності. Майже не чую його слів, вірніше, майже не дослухаюся до них. Інколи відзначаю симпатичний хід окремих думок і несподівані умовиводи, однак не надаю цьому великого значення, бо ретельно стежу за його поведінкою, найменшими змінами обличчя, зосередженими очима, які нічого не бачать, крім пожовклих папірців перед собою. Це триває близько години, пиво зморює на сон і я хочу чимшвидше піти. Мабуть, він помічає мої страждання й зупиняється.

Я кажу, що його бібліотеці бракує сучасних авторів, хоча б другої половини XX століття.

— Серед них дуже мало проникливих, здебільшого — іміджмейкери і клоуни, неврівноважені вискочки, самозакохані йолопи.

— Добре хоч так, — сміюся, — психи завжди симпатичніші.

Після незвичної і трохи марудної мовчанки я раджуся з ним, куди мені потрапити на роботу, щоб займатися ідеями. Гнатович мовчить, він спокійно крутить у пальцях порожню склянку, на стінках якої залишилися кружальця пивної піни, сонливо кліпає очима і несподівано згадує про середовище німецьких лівих революціонерів доби Союзу Спартака, до якого входила і Роза Люксембурґ. Він каже, що серед них був російський еміґрант Євгеній Левіне, який назвав революціонерів «мерцями у відпустці».

Не розумію, що він має на увазі.

— Інколи я думаю, що українські вчені, в теперішньому суспільстві дуже бідних і дуже багатих, також стали мерцями у відпустці. Це така ж група ризику, як бездомні чи наркомани.

Згодом мені здається, що ми попрощалися трішки прохолодно. Вийшовши з будинку, я глибоко вдихаю вечірнє повітря, підвівши очі на зоряне небо. Згадався вислів Канта про зорі та моральний закон у людині. Мандруючи темною вулицею Ломоносова до свого помешкання, я ніяк не можу збагнути мотивів такого поєднання: нічних світил і внутрішніх імперативів. Мабуть, усе це від надмірного захоплення астрономією, усміхаюся я, добре, що мене ніколи не перло від астрономії.

Жадібно курю і думаю про те, що мене чекає в майбутньому, ким я стану. Раптом моторошно здригаюся: мені здається, що буду схожим на Гнатовича, самотнім і всіма покинутим, наодинці зі світовими ідеями, власними думками й сумнівами. На мить заплющую очі й уявляю, як падаю в цю солодку прірву фатального пізнання. Раптом я бачу своє майбутнє: нікому не потрібний, пристаркуватий викладач, у якого хронічні болячки і жодних заощаджень, який так і не бачив світу і нічого суттєвого не зробив, який по-людськи ні «жив», ні «не жив». А далі що? Інфаркт, інсульт, рак, розсіяний склероз, хвороба Паркінсона? Я не здатний буду через постійне безгрошів’я діагностувати будь-яку хворобу, не кажучи вже про лікування. Зі своєї юності пам’ятаю дивну фразу одного далекого родича, який любив ні в чому собі не відмовляти й щоразу задоволено повторював: «Гроші продовжують життя». Тепер розумію жорстоку правду цих слів, дуже добре розумію.

Між нами — лише три дні розлуки, а я вже не знаходжу собі місця. Ти про це не думаєш, мабуть, по-дитячому спиш, заклавши рученята під голівку, а на твоєму плечі важка рука твого чоловіка; він програміст, молодець, знайшов себе, в нього, сподіваюся, все гаразд, все запрограмовано. Заплаче дитина і програміст знає, що ти підійдеш, вивільнившись з-під його програмістської руки, а він ще кілька хвилин незадоволено по-програмістському бурчатиме крізь програмістський сон чи по-програмістському питатиме «котра година», так само по-програмістському лінуючись розплющити свої програмістські очі й поглянути на годинник. Щодня він із програмістських міркувань, певно, навіть і не здогадується, що ти його чекатимеш цілий день, щодня він уперто й по-програмістському мудохатиметься за комп’ютером на роботі, бавлячись у стратегічні ігри чи розглядаючи голих дівах на порно-сайтах. Бідолаха, лікарі стверджують, що ця машина згубно впливає на здоров’я: псує зір, навіть опромінює, а ще через неї, здається, відкладаються солі в хребті та хрящах шиї. І як він про це забув? Але біс із ним.

Бідна, ти — маленька беззахисна дівчинка, одна з найрідніших мені монадок у безмежному світі, яку природа змушує поволі старіти, бути матір’ю дитини програміста й багато думати про майбутнє програміста та його комфорт. Добре, що я не думаю ні про чиє майбутнє, бо нічого цікавого для себе там не бачу. Мене так приваблює теперішнє, невизначене та нелогічне, без розрахунків і турботи про завтрашній день, що я залюбки надаю перевагу марнотратному ставленню до часу, ніж серйозним плануванням своєї долі. Байдуже, що робитиму завтра: чи куплю в книгарні гарне видання сучасного зарубіжного автора, чи в приємному товаристві пиячитиму, чи тинятимуся старим Києвом — Прорізною, Ярославовим Валом, Володимирською гіркою, де випадково зустрічатиму знайомих, приємно балакаючи з ними п’ять чи десять хвилин. Якщо задуматися — в мене нічого більше нема: тільки мій постійний неспокій, думки та спонтанні й світлі спогади про тебе.

Тепер від днів нашої розлуки мене розділяє півтора року. Дякую за те, що з’явилася в моєму нікчемному житті. Навіть зараз, коли ти не поруч, а тільки залишилася в листах — дякую! Я люблю їх перечитувати. Бо твої листи приносять полегшення: коли їх читаю — життя раптом стає густим і наповненим радістю, отим внутрішнім самопочуттям довершеності і приємного спокою. Твої листи стали текстами моїх молитов.

Відкрию шухляду робочого столу, дістану розірваний конверт, витягну пожовклого невеличкого папірця. Хочу знову молитися, спершу очима: «маленький і писати тобі не можу і не писати не можу що ти зі мною зробив? я насправді вмію коми ставити але чомусь не хочу ти чудовий чудовий чудовий чудовий я вже досить стара щоб знати — випадково так не буває про що мені тепер думати? все що я хотіла найсвятіше колись почути почула від тебе або відчула) у мене навіть починають тремтіти руки господи я не можу без тебе не треба нічого думати нічого тільки завжди…». Серйозність слова «стара» викликає доброзичливу іронічну усмішку: твої наповнені молоком материнські лагідні груди, твоя свіжа, запашна тепла шкіра, відкритий та енергійний погляд, стрункий стан і трепетні, ніби голубка, руки аж ніяк не асоціюються в мене зі старістю. Цілую твої рядки і заплющую очі.

Мене кидає в жар, тілом бігають мурашки. Наливаю в горнятко червоне вино й тремтячими руками підношу його до губ. Я втрачаю себе, повністю звільнившись від усіх переконань, від нудної розсудливості та рівноваги. Від свідомості, пам’яті, уяви аж до кров’яних судин у тілі мене проймає солодкий і рідний, нестерпний і тягучий біль. Хочу плакати і вити вовком, кусати подушку і водночас сміятися, дивлячись заплющеними очима на нетривкий образ у скупій пам’яті: мислимо торкаюся до тебе тремтячими пальцями відчуваю сполохане волосся ніжно підкоряється моїм губам занурююся в нього обличчям світло настільної лампи вириває з кімнатної темряви мої складені на столі руки перед якими лежить тендітний клаптик пожовклого паперу з твоїм сполоханим почерком із трохи дитячими й кумедними буквами котрі ніби поспішаючи збилися в купу (мабуть твої думки лились і не встигали одягнутися у слова) або трохи розбрідалися (ти певно цієї миті слухала свої почуття й думала який фраґмент із них подарувати мені) розтягувалися наче втомлений загін вояків у спекотному літньому степу в нерівних малослівних рядочках я відчував яка ти неспокійна і велична ти віриш тільки у справжній смисл слів бо не ріжеш його мов кравчиня на шматки розділовими знаками отими розсудливими зваженими нормальними й охайними комами крапками.

«…мій лист спали ваш київ страшний і великий як ти тоді до свого друга Юри добрався а то я хвилююся ти солодкий губи долоні ім’я прізвище (Монтеккі?) і я тебе люблю і люблю і люблю і люблю етцетера».

Я стаю сентиментальним, неврівноваженим, як тоді, коли, провівши тебе на вокзал і посадивши на мукачівський потяг, одразу поїхав до Юри.

Ніяк не можу збагнути, що ти мала на увазі словами, що кудись зникнеш і пришлеш іншу? Моторошно про це думати.

Усвідомлення того, що ми прощаємося й розлучаємося, викликало в мене паніку нервового приступу чи відчайдушного ридання. Добре, що невідома, а проте розумна сила потягнула до маршрутки № 420 і я, мало тямлячи що зі мною коїться, оговтався тільки біля Печерського мосту, усвідомивши, що їду до Юри. Це трохи заспокоїло і я менше думав про твоє повернення у власну сім’ю, у ненависні обійми програміста.

Пригадую, Юра відчинив сонним, але не здивувався й не бурчав, хоча о такій порі міг би мене за непроханий візит вилаяти. Мовчки провів на кухню, мовчки посадив за стіл, із холодильника дістав пляшку горілки, яку, мабуть, якийсь негідник виготовив у себе вдома з технічного спирту, а Юра, будучи справжнім митцем — значить мало орієнтуючись у житейських речах, навіть коли це стосується купування пляшки чи шкарпеток, — завжди бере пляшку в одному місці; що не кажи, а звички людини сильніші від усіляких непотрібних розумувань.

Вже через годину я майже не в’язав лика, а ще через півгодини я, здається, гірко ридав — у мене була жахлива істерика, Юра зі своїми біблійними очима мене всіляко заспокоював, сумно киваючи головою, що життя — це лажа, старушик. Якби тоді не приїхав до Юри — наклав би на себе руки. Принаймні, мені так зараз здається. Чи тоді думав про це? Думки, особливо емоційні мотивації, — це, як японські авіанальоти на американські кораблі у другій світовій: жорстокі й несподівані, — з’являються, коли на них не чекаєш, зникають, коли вже надто пізно. Людям завжди здається, що в поганому душевному стані вони перебувають на межі невідомої психологічної розрядки, за якою моторошна безмовність; не всі зможуть її пережити чи подолати. Насправді все значно простіше, адже для того, щоб визначити якість свого самопочуття, треба його порівняти з іншим. Делакруа з цього приводу гарно сказав — єдина лінія ніколи не має значення, необхідна інша, яка б надала їй виразності.

«Я вчений карликової величини». Думаю над цими словами Канта й намагаюся зрозуміти, що саме він мав на увазі. Це можна читати двояко: в іронічному ключі і в серйозному. Кант, гадаю, знав свою вагомість й оцінював себе адекватно, тому й міг дозволити собі трохи пококетувати. Але, мені також здається, що він сказав цю фразу і з гіркотою в голосі: виходячи з тих завдань та ідей, які не вдалося втілити та реалізувати. Чому зграї науковців, професорів, поетів, художників, музикантів не говорять про свою «карликову величину»? А я навіть не карлик, а дрозофіла.

Дрозофіла без голосу, без правди. Я заплющую очі й уявляю, як кружляю над томом Канта.

Знову на балконі, дивлюся на осиротілий листопадовий парк, думаю про чортзна-що. Ні — я зовсім не думаю.

Мимоволі згадую старого алкаша Максима Рильського. Хитрий був жук, знав, де поселитися — особнячок серед густих дерев. Тихий і симпатичний рай серед шумного міста. Я полюбив Рильського давно, навіть не зовсім за поезію. Маючи змогу посісти високу посаду за радянської влади, Рильський забив на це, вибравши звичайне життя. Поету ньому подолав кар’єру. Я уявляв, якими ж милими були їхні з Вишнею пиятики в голуб’ятні на горищі, де їх не могли застукати розлючені жінки і рідні. Яким же симпатичним було водіння кози нічним Києвом! Скільки було радості, любові, поетичних фантазій! Скільки було вдячних слухачок і дружніх жартів! Пікантних поглядів і доторків пальців! Цей парк багато чого може розповісти. Мабуть, щасливим чоловіком був Максим Тадейович.

Не знаю, чи думав Рильський про Апокаліпсис. Ні, ні, не про гієну огненну та розверзлі гнівні небеса, а про Апокаліпсис свого тихого раю. За останні роки Голосіїво полюбила нечиста сила, принаймні так стурбовано кажуть пенсіонерки з мого під’їзду. Минулого року один юний викладач з нашого університету, така собі миролюбна християнська душа, прийшовши ввечері додому, несподівано почав сперечатися з сестрою на конфесійні теми (він — православний, вона — сектантка) і — як банально! — він її вдарив ножем, раз, другий, третій, врешті почленував, і, зібравши «фраґменти» тіла і склавши їх у целофанові кульки для продуктів, відніс під голосіївські дерева і закопав. Не можу уявити, що ним рухало. Батьки прийшли пізно, доньки ніде нема, вони чекали до опівночі, потім ще кілька годин і врешті викликали міліцію. Чергові оглянули кімнату нещасної і помітили на килимі краплини свіжої крові. Коли оперативники спитали в горе-брата «що це?» — він спокійно зізнався в злочині, розповівши все до найменших дрібниць.

Ця історія шокувала весь університет, лісу почали боятися: студенти й викладачі до тролейбусних зупинок на Голосіївському проспекті добиралися не навпростець лісовими стежками, а обходили парк вулицею Героїв оборони; одразу з’явилися чутки про інші страхіття, пов’язані з Голосіїво: кілька місяців тому в глибині парку песик-бультер’єр загриз свого господаря; тварюка півдня нікого не підпускала до трупа й омонівцям нічого не залишалося, як її пристрелити.

Приємною несподіванкою стало те, що в парку поселився монах-пустельник: він викопав невелику яму-каплицю, де проводить час у молитвах. Невдовзі до нього потягнулися люди, утворивши невелику паству. Навіть я одного разу відвідав службу цього «Антонія Печерського».

Старенький Рильський цього не міг знати і бачити. Навпроти його дачі, де я прогулююся, часто пиячать підозрілі компанії, смажать шашлики, галасують. Одного разу схожа компанія вчепилася до мене, щоб я став арбітром у їх сперечанні щодо князя Володимира Хрестителя, «рускій» він чи «украінєц». П’яне варнякання та не менш настирливі пропозиції випити мене настільки стомили («ти шо, нас не уважаєш?»), що я відмахнувся від них трішки різко й брутально. Компанії це не сподобалося, мене ледве не відлупцювали. З роками ліс усе більше втрачає свою тишу.

Це просто дико й несправедливо! Я ніколи б такого навіть не міг уявити! Те, що розповів мені доцент Пампушка, не вкладається в голові. Милий і добрий старенький мистецтвознавець Гончаровський, завжди усміхнений і уважний до співбесідника, дотепний, із вишуканим почуттям гумору під час урочистостей, проникливий і неординарний у своїх виступах, не кажучи вже про його ґрунтовні публікації щодо «білих» плям українського та східноєвропейського аванґардного живопису, помер страшною та дикою смертю. Цукровий діабет, який його точив останнє десятиліття, врешті-решт викликав ґанґрену лівої ноги. Спершу Гончаровському відтяли два пальці, потім ступню, але ґанґрена знову з’являлася. Його нещасну ногу різали «шматками», аж поки хвороба не добралася до тазу, де вже відрізати будь-що було неможливо. Він помер, його не стало, а я й досі пам’ятаю його привітну та трохи дитячу усмішку, біло-сиву шевелюру, яка відразу впадала у вічі серед чималого скопища людей на академічних урочистостях.

Епіктет: «Ти є душа, що тягає за собою мерця».

Коли я припинив тобі писати, в мені ніби все обірвалося, зупинилося і я помітно зачерствів. Навіть коли згадую наші приємні колишні миті, то не відчуваю того внутрішнього трепету, як це було раніше. Прагну навмисне зациклюватися на тобі, на ідеї тебе, щоб повернути себе, теперішнього, до тих давніх приємних станів. Згадую, як пахли твої груди материнством, як я обережно торкався до них. Мені здавалося, що я опинився біля великої таїни нескінченності людства, яку не міг ні пояснити, ні описати, ні зрозуміти, але яку, безперечно, відчував на рівні тваринного інстинкту.

Не можу тебе позбутися — не хочу. Вчора повертався з лекції, втомлений, злий, голодний, й уявляв: ти легко йшла зі мною і був той самий січневий день, те ж саме морозяне повітря, що холодом проникало в легені півтора роки тому. Згадую твої страшенно холодні тремтливі руки. Згадую, як у твоєму готельному номері раптово ніби прокидаюся від дурману далекого сну.

— Мені треба йти.

— Чому? Залишися.

— Треба, — цілую вологі очі.

— Але ж це, може, остання наша зустріч, — насуплюються губки.

— Важкохворий приятель, сам у квартирі, ніхто не подасть навіть чаю. Треба йти.

Я підходжу до вікна і дивлюся, як на зимовому Майдані метушаться автомобілі, проїжджаючи туди-сюди Хрещатиком, а тротуарами ліниво переміщаються люди. Зітхаєш і хмурнієш на обличчі, відчужуєшся, твої схвильовані руки, які до цього складеними мирно куняли на колінах, раптом оживають, одна з них бгає пальці іншої. Я підводжуся з крісла, підходжу, стаю на коліна, голову кладу тобі на руки. Вони механічно, ніби нежиттєво пестять моє волосся. Я відчуваю, як ти вся тремтиш, ніби от-от заридаєш.

— Чому наше життя таке слизьке? На ньому можна упасти…

Не можу відповісти, і лише шалено притискаю тебе до себе, ми зриваємо з себе одежі, тремтимо, ніби сполохана польова трава; стеля кімнати й темний квадрат вечірнього вікна, тьмяне світло торшера — все зливається в ледве зримий, солодкий морок, в якому тільки руки продовжують свій теплий діалог. Розплющую очі й розумію: цього більше ніколи не буде.

В осиротілому лісі — ні душі, обережно спускаюся стрімкою стежкою з пагорба і, щоб не розридатися, як нещасний підліток, змушую себе думати, що приготувати на вечерю.

Юра задоволено поблискує очима.

Я кажу:

— А ну, розказуй, що сталося?

І він зізнається, що нарешті на «новій і водночас неновій» роботі; я за нього радий. У нього навіть обличчя посвітлішало, ніби витягнулося, а погляд став урівноваженим, упевненим. Юра однак зізнався, що працює там само — в газеті, але прийшов новий власник.

— Дупа на тому ж стільці сидить?

— Так.

— Значить — вітаю!

Крім Юри, на роботі залишили кількох знайомих доходяг-приятелів, яких я пам’ятаю з минулорічних пиятик: це невдахи-літератори, які постійно теревенили про свої творчості; чесно кажучи, слухаючи їх, в мене відпало бажання їх читати.

Востаннє, коли я зайшов до них у редакцію газети «Столиця», вони курили в коридорі. Говорили про вибори та іншу політичну маячню. Перший, кривоносий дивак із розпатланим волоссям розповідає, що на виборах можна добряче заробити, платня одразу полізе в гору, сподіваюся, наш шеф не буде жлобом і з усіма поділиться.

Юра запрошує мене на каву. Заходимо у прокурену забігайлівку, що за рогом — на Гарматній, біля редакції газети. Вузьке прокурене приміщення, вщент набите понурими темними тілами алкашів у підозрілих сірих одежах. Велетенськими зграями вони юрмляться навколо кількох невеликих столиків, викрикують, матюкаються, хихикають і голосно цокаються двохсотграмовими гранчаками. Я кажу Юрі, що такі совкові гранчаки зараз можна знайти хіба що в музеях.

— Ей, ти, патлатий, ти що — педик? — запитує в мене синя морда з лейкопластирем на заюшеному носі.

— Ні — я шахтар! — випиваю стограмівку й продовжую розмову з Юрою.

Він засмучено каже, що нема чим платити за квартиру, господині заборгував за три місяці. Синя морда туманно дивиться на мене і засинає за сусіднім столиком. Над ним, ніби потойбічний пращур, серед густого сиво-жовтого диму, бовваніє жирне бліде обличчя із цигаркою в зубах. Воно кволо обводить приміщення утомлених поглядом, зупиняється на черзі біля стійки бару і несподівано викрикує, сука, всіх нада різати, але його одразу втихомирюють.

Знову бачу тебе. Знову жадібно кусаю твої січневі, солонуваті губи, які немов еластичний желатин, як писав незабутній Незвал. Я заплющую очі й відчуваю, як ти занурюєш у моє волосся руки — руки маленької дівчинки, груди якої пахнуть материнським молоком. Заплющеними очима я бачу, як ти мені усміхаєшся, твоє материнське молоко приємне на смак і я ковтаю його під твій лагідний сміх, ковтаю, відчуваючи на очах сльози. Чую твій сміх і голос: ти не вмієш плакати, у тебе смішне обличчя, а твої «педагогічні» очі подібні до очей маржини, яку випасає мій дід на полонині, колись я візьму тебе туди, там такі біблійні місця. Я насторожуюся, «а чоловік?», на певну мить між нами закрадається мовчанка, але ти опановуєш себе: «я про нього й забула». Потім ти з винуватим виглядом несміливо зиркаєш на мене і кажеш, що він зрозуміє, що він… знає про тебе. Я шокований, а ти зізнаєшся, що телефонувала йому ще першого дня нашого знайомства і сказала: «я закохалася». Не зовсім розумію сказане, моє тіло тремтить від відчуття невідомого, але глибоко в душі собі зізнаюся, що мене приваблює це химерне, непрогнозоване «майбутнє».

Юра тормошить мене за рукав:

— Ти що, заснув?

Прихожу до тями. Горілка, мабуть, — сурогатна, бо важчає голова; недавно чув по телевізору, що за цей 1998 рік сурогатом отруїлося понад дві тисячі людей. Пора йти. Прощаємося трохи ліниво, прощаємося захмелілі та самотні.

Потім я довго їду в метро, на станції «Хрещатик» переходжу на «Майдан» і сідаю на лінію до «Либідської». У тролейбусі кондуктор вимагає в мене квитка, показую проїзний. Я навіть не помітив, як потрапив у тролейбус! Від худорлявого пенсіонера, що поруч, нестерпно тхне сечею. Дві хтиві дівчини попереду зиркають на мене, перешіптуються і посміхаються. А може, це мені тільки здається, може, все це лише в моїй хворобливій і підозрілій до навколишнього уяві? Пізнаю в них своїх студенток, в авдиторії вони сидять на перших лавах, біля вікна, завжди дивляться на мене. Чого вони сміються? Може, з мого почервонілого носа, на якому зранку видавив прища?

Відвертаюся.

Нестерпний запах сечі.

Виходжу на Голосіївській площі.

Я так тебе безтямно кохаю, сам, у цьому порожньому місті, що думки про тебе стають єдиним порятунком від навколишнього, від чужих і непривітних облич, від туш, закутаних у пухові куртки, шуби, дублянки, що штовхаються у громадському транспорті, від в’ялих потисків рук і стандартних люб’язностей; стривожена чи відчуваєш як ми холонемо ніби серця наші працюють від електроенергії як іще нам любити нашу сумну любов неспокійну коли розрізають мотуззя наших рук коли наші очі закапують отрутою посмішок у зимовому місті без снігу де ґумові мешканці вчать нас рости.

Не зникай, я не можу бачити твого образу, бо він, як нетривке відображення в неспокійній воді, щоразу розмивається, поступається хвилям нескінченної пітьми, в якій жодного промінчика, жодного проблиску.

Пригадую, коли ми прощалися — в тебе був настільки виснажений вигляд, а очі так хворобливо світилися, що я аж злякався. В голову закралися неприємні думки, що це остання наша мить, що потім буде страшний обвал, землетрус, цунамі невідомого. Пригадую: я здригнувся тоді, бо нутром відчув, що ми бачимося востаннє. Спересердя плюнув. Ти лаяла мене, що плювати на землю — гріх. Я з жахом очікував нашого «потім», що дихало наді мною в час моєї мовчанки, безсоння, ностальгії, смутку чи меланхолійного блукання Голосіївським парком.

— Вам телефонували, — з хитрою усмішкою каже лаборантка, — знову дуже хочуть читати Фройда.

Через вибори нам уже місяць не виплачують зарплату. Це завжди так відбувається: влада, щоб пропхати свої партії до парламенту, на виборчу кампанію «стриже» гроші з бюджетних установ. Колеги по кафедрі нарікають на життя, зібравшись у невеликі купи по троє-п’ятеро. Вони пригнічені, сварливі, ображені, вони багато згадують про свої проблеми — хворі зуби, підростання доньки і необхідність купувати новий одяг, будування дачі (нема чим платити робітникам), похорон тітки, купівля меблів, завдаток за нову квартиру, операція на шлунок, геморой, глисти, підшлункова, син-наркоман, сусід-шизофренік, словом, у кожного своє. Дивлюся на них збоку і кисло посміхаюся, оскільки мало переймаюся такими проблемами. Навіщо мені гроші?

В мене також є свої проблеми: на сідницях протерлися труси і вони тепер схожі на якусь бомжівсько-аванґардну модель невизнаного, відбитого модельєра; в моїх капцях тріснула підошва і в однієї доброї бабусі у переході на станції «Либідська» я купив войлокові вкладки до взуття — тепер почуваюся краще. В мене ще є непогані штани, які два роки тому купив за кілька гривен на секонхенді, щоправда, вони вже трішки протерлися на колінах, але ще можуть послужити кілька місяців. Але все це не суттєве, данина нашій надмірній турботі про себе. Майже нікуди не ходжу, а той дріб’язок, який часто «крапає» в мою кишеню з гонорарів за ті чи інші поганенькі рецензії та статті в газетах і журналах, вистачає, аби купувати цигарки, продукти, деколи пиво і протягнути таким чином ще місяць-другий. Навіть на книжки інколи вистачає. І взагалі: треба жити не заради того, щоб їсти, а їсти заради того, щоб думати.

Скільки це тривало: тиждень? день? рік? місяць? чи, може, цілу мою свідомість? Інколи я думаю, що моєї свідомості, певно, не існує, бо вона завжди перебуває у змінах, і тільки поодинокі фраґменти думок спливають раз по раз на поверхню, а за ними давно минулі кадрики з пам’яті, і знову зникають там, де тільки сум і нестерпне мовчання. За лічені й жалюгідні миті я бачив нечіткі знайомі та чужі обличчя, невиразні інтер’єри кімнат, кабінетів, аудиторій, концертних зал, кафедр, кафе, забігайлівок, букіністів, невідомих квартир із п’яними пиками молодих журналістів, поетів, філологів і філософів, які на очах розпливалися, зливаючись у величезну чорну пляму.

І раптом… приходиш ти, приходиш нізвідки, приходиш, як лагідний привид — і з тихого мороку, з далекого і невідомого краю. Приходиш велична, красива, смілива, приходиш вільна від усього світу, приходиш радісна й світла, приходиш… щоб мене навіки покинути…

— Уже другий день, як ми разом, завтра мені треба повертатися, а ти чомусь мовчазний.

Що я міг їй тоді сказати? Що в мене є багато думок і жодного слова? Чи, може, розповісти про велику виразку, що смокче мене зсередини, смокче мої дні-ночі, смокче мої мертві сни, смокче пам’ять? Що я не уявляю, як далі жити і що робити з цими карколомними змінами в моєму житті? Я вже ніколи не зможу повернутися до того часу, коли міг розуміти останнє твоє запитання, тобто, коли я добре знав, що саме ти запитувала, і не стільки губами, як своїми втомленими, палаючими очима, які мене вже не бачили, а бачили тільки повернення, довгу дорогу залізницею й подальші нудні сімейні дні і ночі. Там руки програміста, там його бурчання, балачки, запитання, підозри, надії, плани на його програмістське майбутнє.

Наступного дня зустрічаюся з Юрою, кажу йому, що від неї знову прийшов лист.

— Ти стаєш схожим на ідіота, — з нотками роздратування говорить він, — тобі треба напитися, набратися в дим, бо інакше рано чи пізно дашок поїде.

Набратися? Це добре. Щоб упасти, упасти на вулиці під паркан, упасти в тролейбусі чи на зупинці, обісцятися, відрубатися, щоб обікрали, потовкли морду чи патруль забрав ув «акваріум».

— Але я ж тобі ще не читав.

— Дякую, не треба, знаю ці листи напам’ять.

Знає їх напам’ять… Він знову мені не вірить, певно від того, що не любить писати листи. А хто листів не пише, той їх і не отримує. Юра не розуміє, що листи живуть зовсім іншим життям, у них зовсім інша людина — інша від тієї, котра пише, і саме ця інша людиназдатна проникнути через листи в душу. Це ніби приємний і водночас невідомий вірус, що змушує тебе думати про незриме й далеке, змушує уявляти його і дихати ним. Людина тоді стає інтимнішою, ніби оголює свою внутрішню правду, яку не всім дано знати…

— Тобі треба бабу? — каже він, п’ючи каву за монітором.

— Гусь ти, неглазурований, як кажуть на Троєщині.

У його редакційному кабінеті трохи прохолодно. Заходить дівчина-коректор, кладе кілька аркушів йому на стіл, виходить і забуває зачинити за собою двері, від чого з коридору чути голоси журналістів, які, мабуть, сперечаються. Юра незадоволено підводиться і зачиняє двері. Я дивлюся у вікно на порожню вулицю.

Він довго шморгає носом перед монітором, і несподівано каже, що мені треба розвіятися. Я наперед знаю, про що він: щоб я неодмінно познайомився із якоюсь мішком прибитою куркою, знервованою, виснаженою від книжок маразматичною дурепою, студенткою або викладачкою, яка щодня капатиме мені на дах своїми тупими навчальними чи науковими проблемами. Він усміхається і каже, що я божеволію, поволі з кожним днем божеволію. Краще бути повним придурком, аніж повним… нормальним ідіотом, яких навколо, хоч відбавляй — на кожному кроці, інколи з лагідними сімейними очима, а інколи з пихатими та самовпевненими поглядами. Я кажу, що таких треба відстрілювати, сотнями, тисячами; у прекрасні Середні віки все було просто і ясно: прийшла чума — завалила кілька мільйонів, прийшла війна — також трохи «розвантажила», прийшли інквізитори — професійно підійшли до справи; а зараз? — вакцини, щеплення, гуманітарна допомога, антибіотики та інше лайно, що сприяє розвитку популяції ідіотів.

Голос у гучномовцях метро мене завжди дратує, він механічний, монотонний, чіткий, ніби наказ машини, від цього почуваєшся заручником цієї клятої цивілізації. Ще більше вражають люди — зосереджені, застиглі, однакові, я хочу чимшвидше вибратися з вагону й підземелля. Навпроти позіхає інтеліґентний чоловічок у темних окулярах, тарабанить пальцями по лакованому вишневому дипломатові, зиркає довкола, ніби по-жіночому поправляє зачіску. Я помічаю білі крупинки лупи на його чорному піджаку. Лікарі стверджують, що лупа виникає від нервових стресів, або ж від нестачі вітамінів. А може, він також програміст і комп’ютер п’є з нього життєві соки? Думаю про свою любов до тебе, про яку навіть не можу нікому виговоритися. Згадка про тебе проганяє поганий настрій, я заплющую очі і хочу, щоб метро якнайдовше їхало до «Либідської», їхало довічно, щоб там — у моїй подорожі до невідомого — були тільки ми, я і ти, твої ніжні, зворушливі, правдиві листи, які б я міг читати як власні безмовні молитви. У моєму портфелі декілька сучасних зарубіжних романів; останнім часом узяв за звичку читати романи, щоб рятуватися від нудьги чи мігреневого настрою. Підіймаюся ескалатором метро. Людський потік несе мене, брутально штовхаючи в боки. Нагорі п’янію від свіжого повітря. Опираюся, ніби пливу за течією разом з усіма, ні на що не звертаю уваги. Думаю тільки про тебе і бачу твої радісні січневі очі.

Смикають за руку. Обертаюся. Люб’язною товстощокою посмішкою мені киває доцент Пампушка.

— Привіт, — дихає мені в обличчя перегаром.

— Добрий день.

Безперервний натовп людей, що прямує в метро, нас розділяє, і я майже не чую його слів. Товсті губи Пампушки рухаються, а обличчя набирає запитливого вигляду, я здогадуюся, що він говорить про статтю до ювілейного збірника.

— Так, неодмінно завершу, орієнтовно до 20-го числа.

Він метушливо й поспішно прощається і біжить у своїх справах.

Любове моя, тебе знову силкуються прогнати з моїх роздумів, брутально намагаються зайняти твоє місце. Але ж я не хочу ні на хвилину розлучатися з тобою, розлучатися зі своїми неспокійними й беззахисними почуттями до тебе. Стаття — знаю, треба. Але завтра буде ще одна стаття, виступ, рецензія, конференція, відгук на книгу, клопоти, потиски рук, банальні розумні балачки. Яка нудота! Господи, як це нестерпно й жорстоко думати про зайве й недоречне, про те, що мене насправді не стосується, що сковує й пригнічує!

Однак я в праві наректися щасливим, бо маю незгасну віру в мою маленьку дорослу дівчинку. Ти просто божественна — в листах і в моїй пам’яті, найцінніше, що в мене є зараз. Павло був далекоглядним, коли прорікав, що людина оправдовується вірою незалежно від справ закону. Коли ж я побачу завершення мого оправдання? Коли ж я звільнюся від цього великого зовнішнього світу, що розсіяв нас нарізно, як піщинки в своєму безмежному океані, і навіки втратив?

Ти вщент наповнила моє життя собою, бо присутня скрізь: на лекції коли розповідаю про пантеїзм миколи кузанського а подумки вештаюся з тобою тихим сквером і ніби неслухняну доню годую тебе печивом ти присутня у транспорті коли вдивляюся в обличчя незнайомих жінок радіючи що вони звичайні й неподібні на тебе присутня в моїх недолугих снах хоча й не можу їх запам’ятати але знаю ти поруч наче невидимка завжди поруч бо я признатися скептично ставлюся до катастроф на залізницях ти присутня в моєму безсонні в цій нестерпно довгій радості-покаранні я помітив що ти деколи боїшся мого безсоння бо ховаєшся за чорним маревом і коли тобі вдається зникнути розтанути ніби димові тоді я заплющую очі і плачу своїм беззвучним болем у мене залишаються твої листи ніжна дівчинко і я молюся твоєю ностальгією старанно розсортованою в семи конвертах до мене приходить полегшення спершу через утомлену усмішку потім через заспокоєння я цілую пожовклі пожмакані аркушики і відчуваю як у мене вливається блаженство з чорної пелени пам’яті знову виринає твоя ледве помітна тендітна усмішка ми разом у нашому далекому січні веселішим здається відблиск місяця за тьмяним готельним вікном ти шепочеш про своє старовинне місто про двоповерхові будинки про кумедну угорську мову про субтропічний клімат і підозрілих людей із колючими чорними очима з яких жевріє нудний провінційний дух сепаратизму ти говориш про самоту і я міцно притискаю тебе мою маленьку дорослу дівчинку з материнськими грудьми ти говориш мені про нас і ми щільно замотуємося в наші руки ніби боїмося що нас розлучать нещирі та лукаві люди з лихими помислами.

Думаю, що це той рідкісний випадок, коли повністю звільняюся від себе, своїх понурих думок про теперішнє і відчуваю приємне збудження — справжню насолоду від перебування біля дорогої мені людини. В такі хвилини забуваю про турботи, що залишилися від минулих днів, про зобов’язання, які чекають на мене в недалекому майбутньому. Можу стати легковажним: кортітиме блукати нічним містом, вештаючись незнайомими вуличками й провулками, в першому-кращому нічному магазині купити пляшку львівського або донецького пива, повільно його дудлити, потягуючи цигарку й розглядаючи нічні вікна осель.

Читати вивіски зачинених крамниць, ресторанів і кав’ярень, ательє чи фотостудій; спостерігати за самотнім п’яничкою, який легковажно плентається додому, або ж за кількома патрульними міліціонерами, що зупиняють неспокійних підлітків і пробивають їхні кишені. Заходити у незнайомі вечірні бари, замовляти в мовчазних барменів сто грам червоного вина чи горнятко гарячого чаю, мовчки пити, уважно стежачи й прислухаючись до присутніх, відверто дивитися в оченята гарним жінкам, які, сидячи поруч зі своїми кавалерами, ніяковітимуть і відвертатимуть погляд. Слухати в підземних переходах Хрещатика випадкових музикантів, які збирають натовп до двадцяти-тридцяти чоловік, пити розчинну каву з пластикового стаканчика і дивитися на пальці, що блукають по струнах гітар, контрабасів чи скрипок.

Їхати напівпорожнім тролейбусом з «Либідської» і думати про чортзна-що, аби тільки думати, бо коли свідомість «висить» у своєму невизначеному небутті, тоді хочеться лише тихо ридати.

Може, мені потрібно знайомитися з незнайомими жінками? Але як це робити? Моя свобода може суперечити їхній. Хіба я можу бути певним, що усміхнена блондинка, яка, мабуть, думає, як прокидалася зранку в обіймах свого коханого, прагне, аби до неї вчепився незнайомий придурок із підозрілим виразом обличчя? Та в цьому є незбагненне відчуття втіхи — втіхи від таємничої, неконтрольованої свободи, яка здатна мінитися і щодня створювати непрогнозований, непередбачуваний сюжет.

Що ж робити? Що мені далі робити?

Думаю про брошуру, яку обіцяв написати професору Головану. Чим більше я читаю про Канта — тим сильніше відчуваю неготовність братися за працю. В мені зростає переконання, що я не маю права писати про нього, оскільки недостойний цієї праці, оскільки не поклав на вивчення його творчості належних зусиль. А якщо візьмуся за це, то вчиню, як звичайнісінький вискочка, яких і без мене ціла купа товчеться коло науки та в університетах.

Господи, я недостойний…

— Ти кудись зникаєш, — дорікає Юра через кілька тижнів.

— Я завжди вдома.

— А я знову втратив роботу, кинув газету. Звідти всі пішли, кого ти знаєш. Знову змінився власник, такий придурок прийшов… що там казати.

— Власники змінюються, як шкарпетки.

— Щось у цьому є, — задумано відповідає Юра.

Пригадую затятого політолога, що тішився виборами, і який під час розмови любив пританцьовувати й махати руками. Симпатичні хлопці. Юра мовчить надто довго і я почуваюся незручно.

— Що зараз робиш?

— Перекладаю для телебачення фільми; копійки, але все-таки заробіток. Я не жаліюся, бо маю прекрасну нагоду підтягнути французьку. До речі, я непоганий серіал переклав для «Першого національного» — про французьку аристократичну родину початку XX століття, — усміхається він.

— Цікаво.

— Є інтриґа, пристрасть, уявляєш, там показано долю аж трьох поколінь! Симпатична кіносага, — перехиляє стограмівку й ковтає шматок сардельки.

— Може, ще по сто? — пропоную йому, але Юра заперечливо хитає головою.

— Я буду одружуватися, вона сьогодні приїде потягом, зустрічаю о 18.40. Хочеш, познайомлю?

— Дякую, але я ненавиджу потяги і залізничні вокзали.

— Пробач, я просто забув…

Заходжу на пошту, повненька касирка з русявим волоссям ліниво вітається, клацаючи товстими пальцями на комп’ютерній клавіатурі. Вона вже настільки звикла до мого «будь ласка», «перепрошую», «дякую», що більше не звертає на це уваги і, зустрівшись із моїм поглядом, мовчки втуплює на кілька секунд у мене свої марудні очі й одразу повертається до своїх справ. Від неї віє неприступною зосередженістю, яку — не доведи Господи — не варто порушувати.

Мовчки купую сім конвертів.

Підходжу до своєї абонементної скриньки, на яку дивився ще знадвору, через вікно, бо вона крайня зліва, третя згори і її добре видно. Поштовий ключик пітніє в пальцях. Відчиняю. Лист! Знову довгоочікуваний лист! Я ніяк не навчусь охайно розкривати конверти, лише незґрабно надриваю нерівну смужку з боку. Старенький жовтий папірець. Трохи дивний, нерівномірний, схвильований і по-дитячому нахилений почерк: сонце сни віддай Богу і він тобі скаже правду а мені снився ліфт це погано а ще обман не обмани нічого що я не можу себе змусити ставити коми? Здається коми дуже брехливі а крапки злі один знак питання не бреше і сни теж а тире це рука простягнута правді хочу вірити а ти взагалі хто я нічого про тебе не знаю і спитати боюся очі мені не скажуть бо далеко невже out of siqht ^[5]а ти англійську розумієш? гадалка та ясновидець сказали одне й те саме вірити? сни кажуть інше тобі того знати не треба дуже болить а мене так боліти не може звикла і зіпсута пробач якщо клинопис цілую і хочу вірити і нехай загубиться чортова крапка не сердься за ідіотський лист люблю просто боюсь.

Як приємно ти вмієш заповнювати собою мою німу порожнечу! Відчуваю в собі життя, відчуваю, як воно весело тече у венах, збуджує до діяльності, лікує очі, які завжди дивилися в нікуди. Лист зовсім маленький, бережно тримаю конверт у кишені пальто, тримаю за грані, боюся зібгати.

Тепла вода ніжно стікає тілом. Заплющивши очі, насолоджуюся струменем, що б’є в обличчя, губи, груди. Тіло покидає втома, наповнююся легкістю, таке враження, ніби моє внутрішнє почування повертається в юність. Прийнявши душ, падаю на диван із книжкою, але чтиво не йде. У кімнаті холодно, одягаюся тепліше.

Несподівано озивається телефон, від його пронизливого та гучного дзвінка щоразу здригаюся. Оля з Брюсселю. Спершу її голос радісний, але з кожною хвилиною стає сумнішим. Оля важко стогне і зітхає, мабуть, через мої ліниві і скупі відповіді.

— Куди пропав? — чую відсторонений голос, ніби його змусили вимовити запитання. Як завжди дратуюся від цього голосу, від нудних інтонацій, порожніх беззмістовних речень, банальних зітхань. Оля прагне побачитися, каже, що часто думає про мене, що серед незнайомих людей і в чужій країні їй дуже самотньо.

— Навіщо? — несподівано запитую й одразу прикушую язика, бо це вийшло механічно — ніби мимоволі.

Кидає слухавку.

Ночі все далі суворішають, батареї холодні, парове опалення увімкнуть лише з другої половини жовтня. Снігу поки нема, але ніс уже червоний. Несподівано прокинувся, згадавши про тебе, маленька дівчинко. Від холоду ніби загострюється почуття самотності, тіло меншає, сконцентровується на собі свідомість і навколишній світ ще більше стає чужим і непривітним. Можливо, це тільки через клятий холод? Має ще прийти останнє тепло, лагідне й повільне, ніби непомітне, останнє тепло перед сухим і неприємним листопадом. Найбільше не люблю середину осені, коли приходить перший дикий холод, значно аґресивніший від зимового. Його треба перетерпіти — це єдина неприємність між двома великими й прекрасними осенями: ранньою, сонячною, щедрою на овочі та фрукти, і пізньою — передзимовою, напівсонною, коли дерева стоять звільнені від золотисто-червоного листя, що укриває поверхню землі, і двірники нещадно згрібають його в купи й спалюють. Лише ностальгійний запах диму нагадує про їхнє нещодавнє існування. О такій порі мені кортить бути на свіжому повітрі, на вихідні я люблю вештатись у затінку дерев Голосіїва, де не чути шуму транспорту з проспекту.

Тіло ніби ціпеніє, хочеться згорнутися в кокон і спати, спати, бути в позасвідомому стані, лише б тільки ти була поруч. Думки тоді належали б тільки тобі, а не планам дурненьких статей чи роботі над брошуркою про Канта. Я прагну нічого не уявляти, тільки твою усмішку, сховану за дощем твого волосся, щоб занурювати в нього руки і вмивати своє обличчя. Відчуваю, як повільно заспокоюється кров, яка до цього часу значно імпульсивніше рухалася моїм тілом. Ця улюблена пора невдовзі мине.

Майже тиждень у вільний від роботи час тиняюся вулицями, київськими пагорбами, де на очі попадаються лише компанії студентів, випадкові пари коханців (одного разу я бачив шістдесятилітніх; вона поважна й спокійна, а він постійно шастає очима навколо, ніби боїться, що його застукають випадкові знайомі), а ще невелику групу веселих заробітчан (судячи з говірки — галичан), які розпивали горілку й гомоніли.

Перший важкий лапатий сніг. Навіть не віриться, що все так швидко змінюється: лягаєш спати — за вікном сухо, спокійно, димлять купи опалого листя, а прокидаєшся — навколо біло-біло, ніби потрапляєш в інший світ, в інше життя. Виходжу на балкон і довго вдихаю холодне повітря, хоча знаю напевне, що можу підхопити ангіну. Хвороби не боюся, навіть кортить занедужати, щоб кілька днів не виходити з дому, пити малиновий чай, вживати «бісептол», міряти температуру, а головне — слухати себе, принагідно читати одну з цікавих книг і згадувати тебе.

Останнім часом у своїх спогадах і мріях я не на жарт віддаляюся від тебе, твого образу, все менше з тобою спілкуюся і майже не бачу твого обличчя. В моїй уяві й пам’яті ти більше до мене не говориш і я не знаю, що робити, як жити далі. І листів більше не отримую, оскільки протягом місяця полінувався купити конверти, запхати в них твої дорогоцінні листи, заклеїти їх і надіслати на власну адресу.

Промерзаю до кісточок, але холод мене не бентежить.

Їду в метро і слухаю розмову двох сержантів-міліціонерів. Менший, із вусиками розповідає на суржику високому напарнику з гачкуватим великим носом, що на днях біля посольства Ватикану патруль впіймав босого чоловіка, який бігав по засніжених дахах автомобілів і співав псалми. Коли запитали про його ім’я, він назвався «янголом», а у відділку ж з’ясувалося, що він разом зі своїм приятелем випив чотири пляшки шампанського та дві пляшки горілки. Високий каже, що зараз будь-який поц набухається і з ним треба поводитися виховано, а раніше за таке просто б ідіота віддубасили. Я ліниво прислухаюся до їхніх нерозбірливих слів, які деколи заглушує монотонний гуркіт коліс і голос із вагонного динаміка, що сповіщає зупинки.

Навколишній шум і випадкові бесіди не можуть прогнати мого важкого переживання своєї самоти: ще буквально годину тому я заходив в Інтернет, перевіряв електронну скриньку — але там жодного повідомлення. Я все прекрасно розумію. Оля, мабуть, знайшла собі іншого, а наші химерні зустрічі — це не менш химерна випадковість, яка прийшла на зміну таким самим незначним дурницям. Ну що ж, і таке буває, до всього треба бути готовим. Зрештою, а може це й на краще, що ми так і не звикли одне до одного? В мене завжди є безпрограшний варіант — завжди бути самому, бо це ґарантує тривання речей як раніше.

Янгол, мабуть, усе це дуже добре розумів, розумів аж до болю, якщо зважився на таке. Його, певно, все це конкретно дістало. Тільки ідіоти вважають, що причиною всіх бід є алкоголь, а він, насправді, — наслідок.

Виходжу зі станції «Вокзальна» і потрапляю у вир: на платформі залізничного вокзалу юрмляться люди, вантажники на великих тачках перевозять великі ящики і торби, вигукуючи до пасажирів, аби звільнили прохід. Потяг подадуть через десять хвилин. Стою злий і пригнічений, бо їхати у провінційний коледж не маю жодного бажання, перед моїми очима й досі стоїть сухорляве обличчя проректора, який змусив мене це робити. Тиждень доведеться провести поза своїм звичним темпом, в оточенні інших людей, хоча в тому коледжі в мене є кілька непоганих знайомих. Як це несподівано, навіть цинічно: мене смикають їхати аж за п’ятсот кілометрів, брутально вриваються у моє звичне життя, вибивають зі звичної колії і змушують робити те, чого я не планував. Лише тиждень, один тиждень — заспокоюю себе — прийму екзамени, розвіюся. Мабуть, знову почне клеїтися Зоя. Непростий буде тиждень.

Подають потяг. Люди, які кілька хвилин тому були спокійні, тепер метушаться, хапають важкі торби й валізи, скупчуються. Повна жінка проходить праворуч і великим пакунком зачіпає мене за ногу. Гамую свій гнів. Вона, мабуть, отак і живе: пре, як танк, і не зважає на тих, хто поруч. Разом з іншими пасажирами показую провіднику квитка, заходжу у вагон, віднаходжу своє місце і чекаю, коли нарешті рушимо, коли нарешті принесуть постіль, аби я швидше заснув.

Стук коліс і розмови в купе моїх сусідів — п’ятдесятилітнього інженера з київського заводу «Авіант» і сорокарічної викладачки хімії з медичного університету імені Богомольця — постійно проганяють мій сон. Я би міг їх попрохати, щоб вони вже влягалися — на годиннику, як не як, 02.10, — але не можу цього зробити, бо розумію, що між ними виникла симпатія. Він півтора роки тому поховав дружину, яка до смерті страшенно мучилася від якогось страшного захворювання спинного мозку, в нього два сина — один у Канаді, працює єгерем у національному заповіднику, а інший — моряк дальнього плавання і має російське громадянство. Словом — сам як перст у цьому світі. Вона — розлучена, з десятилітньою донькою, живуть у двокімнатній хрущовці на Нивках. Мене вражає, наскільки швидко — за незначних дві-три години — їх зблизили життєві труднощі та самотність. Навмисне не перебиваю, лежу, затаївшись на верхній полиці, слухачем їхньої історії стаю ніби мимоволі.

Якщо в нього вистачить мужності і зранку він люб’язно не попрощається, то вона належатиме йому. Думаю, що мені цієї мужності одного важливого разу не вистачило.

Юра переконаний, що в мене поїхав дашок, що я не розумію, ніби тебе більше нема, що твоя смерть — була найбільшою реальністю в нашій короткочасній любові. Він думає, що я цього не розумію. Ідеали, мабуть, саме так повинні вмирати — раптово, несподівано, брутально. Деколи зізнаюся собі, що мені треба було їхати разом із тобою в тому страшному потязі на перевалі.

П’ю гидку ранкову каву, яку мені щойно принесла провідниця, і намагаюся ні про що не думати.

Приїхавши на місце призначення, одразу йду в коледж, щоб мені дали помешкання. Спершу мене змушують чекати півгодини на миршавого невисокого чоловічка з посивілими скронями, який має займатися моїм поселенням. Потім, коли від нього отримую «дозвіл» у вигляді невеличкого клаптика паперу з написом «Валя, посели киянина», ще хвилин двадцять чекав пані Валю, якій була адресована записка і яка є комендантом. Захекана Валя вибачається за незручності, щиро посміхається, що якраз отримали нову партію меблів і їх треба було розподілити. Вона проводить мене на другий поверх, зупиняється перед дверима «203» і дає ключа з невеликою пластмасовою биркою. Кидаю спортивну сумку, скидаю куртку й падаю на ліжко.

Заплющеними очима бачу тебе. Обстановка кімнати чомусь нагадує той вечір у готелі, коли ми, покинувши компанію в майстерні того самозакоханого художника, що на Лютеранській, швидко пішли до тебе в готель, жадібно цілуючись перед тим на вулиці, потім у ліфті, в коридорі і врешті — у номері. В мене давно так приємно не крутилася голова. Ми були, мабуть, щасливі.

Вирішую прийняти душ (хоча й немає гарячої води). Намилююся під холодним струменем, тіло покривається гусячої шкіркою і поступово синіє. Поки змиваю з себе мило, мною вже калатає й зуб на зуб не попадає. Лізу під холодну акуратно складену ковдру, яка має неприємний запах сирості й санаторію. Якщо в таких умовах кохатися з жінкою, яку обожнюєш, то такі деталі з побуту можуть сприйматися навіть екзотично.

За вікном чути шум автомобіля, потім виразні голоси юнаків, один із них викрикує непристойності, очевидно до дівчини, яка також живе в цьому будинку, його голос ніби застигає на одному місці і не віддаляється. Отже, цей придурок стоїть під вікнами, задерши голову догори. Юнак не вгамовується, поруч дрібненьким неприємним сміхом озиваються інші. Вони настільки голосно говорять, що я розбірливо чую їхні слова й фрази. Один із них каже, що вечором неодмінно зайдуть, з вином, горілкою й пивом, куркою-гріль та фруктами. Невдовзі вони зникають, і я прислухаюся до звуків будинку. Чути, як у коридорі лунають важкі кроки, зупиняються, далекий стук у двері (мабуть, аж біля вікна), потім знову шум з вулиці — вантажівка, крик малечі… Інколи розплющую очі, але втома все більше долає.

Хочу, аби ти приснилася.

У двері стукають. Одягаю штани й сорочку, відчиняю. На порозі радісний Орест, він зізнається, що випадково дізнався про мій приїзд у коледжі від однієї зі співробітниць, яка бачила мене в коридорі. Запрошує на чарку.

Здається, снилась ти, але я нічого не можу пригадати — так несподівано було обірвано приємний сон. Орестові кажу, аби трішки зачекав, бо треба вмити обличчя і прогнати сонливість. Поки я вмиваюся, він розповідає через відчинені двері про події за минулий рік, мимоволі каже, що Зоя вийшла заміж за одного приїжджого викладача, що перебрався сюди з Луцька. Не дивно — думаю про себе — вона така наполеглива. Орест без перестану базікає: про свої проблеми в сім’ї, зізнається, що загуляв з однією асистенткою, навіть хотів кидати дружину з сином, на роботі отримав від директора догану, розповідає про поїздку до Швейцарії, де на одному з сільськогосподарських підприємств збирав шампіньйони і заробив непогану копійчину, про свою нову коханку з міської адміністрації, у неї такий станочок, такий станочок, про обмін квартири з доплатою, який затягнувся і ця проблема ніяк не вирішується, а син уже великий, скоро, друже, в школу піде, а ми ще досі в однокімнатній.

Я ґречно його не перебиваю, думаю про тебе. Хіба я зміг би розповісти йому про тебе? Ніколи. Може, він страждає? Хоча про таке банально думати, адже всі люди страждають, незалежно від своїх фінансових доходів, стану здоров’я чи погоди за вікном. Він говорить, а я і далі мовчу.

Йдемо на центральну площу, проходимо поруч жовтого собору з золотистими банями, повз місцевий метушливий ринок. Орест спрямовує мене до Будинку побуту, що знаходиться у верхньому лівому кутку площі.

Він ніяк не може заткнутися і постійно перебиває мої роздуми про тебе. Хоча він би тобі неодмінно сподобався: трішки запальний, у міру провінційний, про що більше говорить його дешевий турецький одяг з місцевого базару, з гарячими запалими очима, ніби в угорського революціонера (чому угорського — не знаю). Орест каже, що зі своїм малюком часто ходить на місцеве озеро, уявляєш, коли зловлю плотву-другу, він так радіє, так радіє, а його матір забороняє брати малого через страшні подуви вітру біля води, один раз він так застудився — думали запалення легенів.

Орест легко бере мене за лікоть і спрямовує до невеличкої кнайпи. Очима шукаю вільний столик і знаходжу його неподалік від галасливої компанії двадцятилітніх дівчат, які розмовляють і сміються. Орест каже, що пригощає. Я особливо не заперечую. Відходить до стійки, бачу, як він читає меню, веде пальцем по білому паперові з написами блюд, говорить до бармена. Поруч мене голосно сміються дівчата, мимоволі дивлюся на них і зустрічаюся поглядами з симпатичною, пофарбованою в «рубін» кобітою, в якої над верхньою губою пірсінг. Вона на мить застигає, не відриває погляду, але до неї звертається її дебела сусідка, пострижена під каре. Покльовка зірвалась. Орест сідає поруч. За кілька хвилин молоденька пані в білому фартушку ставить перед нами невеличку карафку горілки, два овочевих салати, склянки з томатним соком і попільничку. Перед тим, як принесуть картоплю-фрі з котлетами, Орест пропонує перехилити по одній.

— За зустріч, — каже він.

— Не за останню, — випиваю. На мене знову дивиться червоноволоса з металевою цяточкою над верхньою губою. Ніби механічно показую, що цілую її (від подиву в неї розширюються оченятка) і продовжую розмовляти з Орестом. Мені надзвичайно сумно без тебе, почуваюся незатишно. Він безперестану базікає про свій клятий коледж, про інтриги між викладачами, про те, хто з ким спить. Я мало не позіхаю, силкуюся його слухати, хоча мені прізвища та імена його колег нічого не говорять, можливо, я їх візуально і пам’ятаю, але згадати не можу. Враз — я ненавиджу себе за те, що є заручником долі, що змушений зараз сидіти з цим ідіотом, слухати його маразми, теревені про людей, до яких мені нема діла, змушений стовбичити в цьому містечку, приймати екзамени і вдавати, що все це вкрай важливо, що це моя робота, мої обов'язки.

— Я хочу он ту, червоноволосу, — дивлюся йому в очі.

Рідна моя, пробач мені, насправді я не прагну цієї дівчини, просто… просто я більше не можу слухати його. Орест стає раптом зосередженим і полохливим, убік дівчини навіть боїться поглянути. Він нахиляється до мене через стіл і напівшепотом каже, що про це краще забути, якщо хочеш здоровим покинути наше місто. Поведінка його змінюється, він стає небалакучим. Ми мляво говоримо про хтозна що. Орест певно думає, що я все ж таки буду клеїтися до червоноволосої. Хай думає. Це навіть краще. З ним настільки нудно, що я намагаюся відгородити свою свідомість від його словесного потоку і думати про своє. Добравшись до свого помешкання, роздягаюся і падаю на ліжко.

Слава Господу, що хоч один день минув у неволі. Відчуваю, як змерзнув у ноги. Шукаю тазик, аби набрати в нього гарячої води й зігрітися. Бо коли цього не зроблю — протягом ночі бігатиму в туалет. Тазика, як на зло, в кімнаті нема, щоправда, у санвузлі біля унітазу стоїть поливане відро. Це мене трішки веселить, але — чорт би побрав цей клятий санаторій! — нема гарячої води.

У вечірньому санаторії чути регіт, вигуки, шум музики. Іноді звуки стають сильнішими, а іноді приглушеними. Виходжу в коридор, у кінці якого, за одними з дверей, мабуть відбувається пиятика. Закурюю, мовчки дивлюся на темну вулицю. Шум у коридорі посилюється, бачу, як поблизу вікна відчинилися двері кімнати, освітивши стіну навпроти. Раптом я мало не розкриваю рота, звідти вибігає гола дівчина і я пізнаю її: вона сиділа в барі зі своїми подругами. Рубінового волосся не видно, але я переконаний, що це вона. Дівчина з дивним незрозумілим сміхом підбігає до мене, тримаючи в руках цигарку.

— Можна? — просить прикурити.

— Прошу, — простягаю свою цигарку. Вона бере тонкими пальцями й червоний вуглик підносить до своєї і поспіхом розкурює. З кімнати долітає регіт.

— Дякую, — і стрімголов біжить по темних сходах на вищий поверх. Невдовзі до мене підбігає голий приблизно двадцятилітній юнак з розпашілим обличчям:

— Де вона?

— Там, — показую вгору. Він одразу зникає.

Мабуть, тут почався шлюбний сезон.

Що ж було вчора?

Як мені погано!

Який гидотний запах!

У пам’яті поволі налагоджуються процеси реконструкції подій. Лежу і думаю. Пригадую голу дівчину і її голого приятеля, які ганялися одне за одним по санаторію і викрикували від радості. Пригадую, як вони поверталися, обіймаючись, і запросили мене до себе в кімнату. Пригадую сперте повітря з густим запахом цигаркового диму, плану, алкоголю й наїдків, шумну компанію, з трьох дівчат у домашніх коротеньких халатиках і двох юнаків, пригадую як ми довго пили, вірніше, як я прилучився до їхньої пиятики, а ще присмак горілки і запивання пивом (кляте пиво!), копчені кури і знову горілка з пивом. Пригадую дівочі широко розплющені оченята, в яких перемішалися п’яненькі бісики, зацікавленість, кокетливість і ще невідомо що. Вони розпитували, хто я такий і звідки приїхав. Коли дізналися, що викладач і прийматиму екзамен з філософії, один із юнаків радісно підскочив, що це в його групі. Я злегка посміхнувся і промовчав. Потім одна з дівах у халатику, яка перед тим як ненормальна бігала голою по коридорах, в мене запитала:

— А в наш час також є філософи?

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів її запитання.

— Ну… там сьогодні в Україні також є філософи?

Я почав сміятися, бо навіть не знав, що їй на це відповісти.

— Павло Володимирович, а може, якісь прізвища назвете? — встряв один із юнаків.

— Прізвища? Нема нікого.

— Що так і нікого? — перепитала вона.

— Всі померли, — відповів, пригублюючи пиво.

— Як? — запитала одна дівчат. — А ви? — не вгамовувалася вона.

— Я? Я — це зовсім інше. Я — просто вчитель.

— Але ж ви знаєте їхні… як там… думки, ідеї? — сказав той, хто бігав по коридорах голим.

— Ти знаєш, як народжуються діти? — подивився на нього. Він засміявся. — Але ж ти їх не народжуєш?

Ми весело розмовляли, жартували, вони розпитували про того пацана, який сидів у бочці, пили, знову пили, один з юнаків бігав за горілкою… Потім чомусь всі порозповзалися і я залишився, здається, з Мирославою (кумедне ім’я). А що було потім… не пам’ятаю. Труси мої лежали на підвіконнику, а біля ліжка на підлозі свіжо смерділа калюжа блювотини невідомого походження.

Я облизав сухі губи. Спробував ворухнути головою, з правої півкулі у ліву перетекло важке, розплавлене оливо болю і мене знову ледь не вивернуло. Я важко підвівся. Доплентався до трусів. Одягнув їх. Із пам’яті випірнув каламутний фраґмент, як Мирослава товклася зверху на мені. Я згадав, що був без презерватива, але це мене не збентежило. Навіть якщо в неї самісіньке пекло — не лякало. Байдуже. Я пригадав одного польського поета, який хотів заразитися усіма можливими болячками і полегшено посміхнувся; я не можу дотримуватися того, що казав Зенон Китійський про хтивість. Хоча за це нестиму, мабуть, покарання. Поки я бродив санаторієм, у всіляких підсобках шукаючи підходящу шмату, аби помити в кімнаті підлогу, на мене наїхала «комендатура» — жіночка Валя, котра поселяла. Вона сказала, щоб я, безсоромний педагог, який баламутить студентів, замість того, аби їх чомусь учити, більше не дебоширив у санаторію, не кидав недопалками у вахтера і не блював на сходах, і взагалі, якщо не вмієш пити — не пий. Це, мабуть, Мирося обстругала мені кімнату й ті сходи і про це, мабуть, говоритимуть в адміністрації.

Який жах!

Я гидкий собі, гидкий, гидкий.

Несподівано стукають у двері. Я не маю сили відчинити, лише кволо кажу «ввійдіть». Орест і з ним ще двоє незнайомих студентів, у яких, я так розумію, невдовзі прийматиму екзамен, заносять до кімнати невелику торбу. Чорнявий високий хлопець із прищавим лобом каже, що це від нашого колективу, і простягає мені невеликий заклеєний конверт разом зі списком до десяти чи п’ятнадцяти осіб. Студенти між собою таємниче переглядаються, і це мені не подобається. Вони обмінюються незначними поглядами, ніби розмовляють невідомою мовою і не хочуть, щоб це бачили присутні. Я розгортаю список і читаю невідомі і трохи дурнуваті прізвища. Я й так би їм усім поставив те, що вони прагнуть. А прізвища й справді кумедні: «Ребета», «Щупак», «Корбаня», «Тищенко», «Копаниця»… випадкові люди, яких я побачу вперше у житті і мабуть востаннє. Раптом у дверях з’являється один із тих, хто вчора голим бігав і з ким я пиячив. Він весело посміхається, безцеремонно заходить до кімнати, голосно говорить, міцно тисне у привітанні правицю, одному зі студентів наказує «мотнутися в магазин» і принести все, що треба.

— Володимирович, — звернувся він до мене по-панібратськи, — може по сто? Мирося скоро прийде…

— Ні, ні, цього разу без Миросі.

Присутні з порозумінням дивляться і голосно регочуть, мовляв, баби — це серйозно, можуть загнати в могилу, треба берегти здоров’я.

Так, треба берегти здоров’я. Господи, ще два дні пекла! Ще сорок вісім годин шаленства й галасу плоті. Завтра клятий екзамен.

Це ще не народження. Попри те, що з юності веду усвідомленийспосіб життя, міркуючи й аналізуючи свої вчинки, прочитані книги, загалом багато світоглядних речей, я, все ж таки, все ще не народився. Моє тіло змінюється, так само як і уявлення про навколишній світ, я захоплююся тими чи іншими цікавими речами, але я не перейнятий і неодержимий ними. Ненародження— якщо нічого не цікавить: не цікавить за великим рахунком, наперекір усьому, якщо не знаєш, заради чого жити й дихати. В ненародженому стані, мабуть, найлегше: щодня плисти за течією радості і тривоги, любові і страху, апатії і відчаю, але нічим не перейматися аж до найменших капілярів своєї крові. Від усвідомлення свого ненародження я став нещасним. Мене щодня жахає те, що я не можу народитися новою людиною. Я вже кілька років чекаю цих великих змін, але не відчуваю їхнього наближення. Мій фізичний вік невпинно минає, і ця незворотна, вбога залежність від біології, яка не має нічого спільного з реальним станом речей, ще більше кидає в депресію.

У мене була можливість народитися й бути зовсім іншим, бути щасливішим, якби не той клятий перевал, який усе так швидко обірвав, так брутально припинив ледве народжене майбутнє, з якого залишилися тільки куці спогади, невиразні фраґменти здогадок і фантазування, що також утратили свій сенс. Ніщо не сприймається так боляче, як брутальне втручання випадку в стале, рівномірне протікання життя, коли більш-менш знаєш, що буде увечері, що буде завтра чи в недалекому майбутньому. Чому це трапилося зі мною, увірвалося в моє життя? Чому ця дурна катастрофа на перевалі стосувалася саме тебе? Чому цей сліпий випадок не забрав будь-яку іншу жінку? На землі живуть мільйони жінок, кохають своїх чоловіків, народжують дітей, стають бабцями. Чому невблаганна доля вибирає одних, натомість не звертає увагу на десятки, сотні, тисячі інших, багато з яких, можливо, є менш достойними, ніж жертви жорстоких трагедій?

Господи, я, мабуть, усе неправильно розумію. Хто я такий, щоб думати на такі теми і визначати, кому треба жити, а кому ні?

Згадую тебе, моя маленька дівчинко. Згадую власні згадки про тебе ще тоді, коли приїздила до мене, вириваючись зі своєї нестерпної, одномірної буденності, що пила твою молодість і робила завжди тривожною. Деколи думаю, що ти була послана мені вищою невідомою силою, щоб я міг повірити в неймовірне, але водночас у звичайне, щоб міг поглянути одного доброго дня на навколишній світ і сказати — все чудово, чудові дерева, що прикрашають вулиці й будинки, чудові люди, яких я не знаю, чудові машини, які, мов інші живі істоти, також поспішають у своїх клопотах, не звертаючи увагу на йолопа, що радісно на них дивиться.

Я не повинен був відпускати тебе. Я повинен був збрехати, що в касі квитків того дня не було і що можна поїхати лише наступним потягом… Не було б цього пекла. Господи, я завжди не повинен…

Ніколи не думав, що це може бути настільки приємно! Навіть безперервні потоки незнайомих людей, які раніше мене дратували, заважали йти, тепер видаються мені милими і рідними. На станції «Вокзальна» з натовпом сонних людей із торбами, пакунками, валізами, візками заходжу в метро, насилу запихаюся у вагон. Під шум метро згадую, як приймав екзамен і мені стає трохи смішно. Студенти «наперед» знали свої білети, заготували кожен по «бомбі» (відповіді на питання), а мені нічого не залишалося, як робити серйозний вираз обличчя й уважно слухати їхнє уміння читати зі шпаргалок. Зрештою, хіба було б справедливо змушувати їх читати нудні підручники з філософії чи, не доведи Господи, окремі роботи філософів, від яких у них би почалися мігреневі болі? Тільки перейшовши поріг власної квартири, до мене повернулося відчуття спокою та безпечності. (Так в оригіналі. — Прим. верстальника.) Торби зі смачною усякою всячиною, яку разом зі мною, п’яненьким, запхали у вагон, має вистачити бодай на тиждень-другий. Тепер не соромно буде запросити на коньяк та червону ікорку до себе у гості знайомих.

Завтра знову лекції. Нудьга.

— Чому ти не йдеш викладати в гуманітарний заклад, ну хоча б в Київський університет? — запитує несподівано Юра після двадцятихвилинних телефонних теревень ні про що.

— Я себе там не бачу.

— Але там більше людей, які цікавляться тим же, що й ти.

— А ще на кожному кроці родич на родичеві сидить. Крім того, Юрку, я дуже стомився від навколоінтелектуального базікання. Мої аграрії та економісти мені цікавіші, можливо тому, що займаються речами, до яких я дуже далекий і про які я більше ніде не дізнаюся.

— Наприклад?

Я оповідаю йому кумедну історію про одного з деканів аграрного університету, як йому дали хабара — живу свиню в лантусі; поспіхом він закрив «хабар» у своєму кабінеті і побіг на нараду, коли ж вернувся — то побачив, як із вереском паця, яке чудом вибралося з лантуха, бігало в його кабінеті. Коли за нещасною твариною почала ганятися зграя заступників і помічників декана, то свинка зі страху наклала на деканському килимі. Юра регоче й не вірить сказаному.

— А тепер уяви, хіба такі оказії можливі в гуманітаріїв, на філософському чи соціологічному факультеті? Там же суцільне застигле царство абстракцій та ідей. Хочеться бути там, де більше сміху.

Чому я збрехав йому, що мені кортить залишатися на своїй роботі? Мабуть, я надаю шарму своєму жалюгідному становищу.

На письмовому столикові помічаю папірця з номером телефону білявої симпатичної студентки, який недбало кинув перед від’їздом до коледжу. Набираю, довгі гудки. Кладу слухавку. Зателефоную після обіду. Поволі повертаюся в київську дійсність, спершу візуально — неспішно обмацую очима, наче дорогі предмети, голосіївські дерева, густе холодне небо над парком, засніжені смуги асфальтних доріжок, проспект, яким туди-сюди снують на колесах його металеві мешканці, поодиноких незнайомих, а проте рідних людей. Чому вони рідні? Може через те, що я дивлюся на них із власної квартири, повернення до якої стало найбільшою радістю? Врешті, жадібно п’ю радісним поглядом легкий, пухнастий сніг.

Виходжу на балкон. Заплющую очі і задираю обличчя до неба. Відчуваю, як на мою шкіру сідають лагідні вологі метелики сніжинок, які за кілька секунд одразу вмирають, відчуваю, як моя шкіра набирається зимовою свіжістю, як поволі холоне кров, а дихання стає вільнішим. Я смакую повітря і ніяк не можу збагнути чим воно пахне: деревами? снігом? зимою? поверненням? київським небом? З поручні балкону згрібаю шар снігу і втираю в обличчя, а губами хапаю його, наче скибини хлібу. Мені стає настільки добре, що я не вірю… не вірю, що здатний відчувати таке! Навіть перебувати в самотніх стінах своєї квартири не хочеться, бо вони ніби стримують, обмежують мої почуття, обмежують мій простір. Сьогодні неодмінно треба прожити по-іншому — не так, як у минулі дні.

Я знову набираю номер студентки. Безнадійні і рівномірні гудки. Моя уява одразу малює тривалу романтичну пригоду. Тиняюся квартирою, мугикаю пісеньку, довго розглядаю обличчя в коридорному дзеркалі. Так, мабуть, починається клініка. Раптом мені здається, що не варто йти на дурниці, які мені підготували лукаві обставини.

Який же я «падре» після таких думок? Падре не спокушається.

Можливо через те, що тебе більше нема на цьому світі, я розповідаю тобі про все, що діється зі мною. Я можу повністю розкритися й говорити на такі теми, яких інші соромляться: моя нудьга безалаберний побут мої міркування про прочитані думки великі імена видатні ідеї глобальний поступ мій онанізм і моя зневага до жінок моя безпорадність і мої чисті ілюзії мої хирляві страждання та фізіологічні потреби мої потаємні фантазування та аґресія моя вічна скорбота за людством і симпатія до ненароджених… Ти єдина людина, яка мене розумітиме й мовчки вислуховуватиме нудний монолог. Насправді людям потрібно небагато — щоб поруч був той, хто може вислухати. Страждання не є такими нестерпними, а горе всесильним, якщо поруч завжди є слухач.

Ти — мій завжди уважний і вдячний слухач.

Серед ночі, коли моє безсоння змушене пити очима відблиски електричного світла проспекту за вікном, я чую незрозумілий шурхіт, що лине з коридору. Лінь підводитися, пхати ступні в тапочки і дізнаватися, що коїться. Я слухаю незнайомі, непрохані звуки і розумію: повернувся пацюк. Звуки стають різкішими і методичними, ніби він гризе дерево. Що він може гризти? Напевно одну з дошок чи щіток під ванною, або дерев’яний плінтус на кухні. Раптом я усвідомлюю, що в темряві мені страшно йти на пошуки непроханого гостя.

Непорушно, безвольно лежу і розумію, що пацюк став реальним господарем половини моєї квартири. Я згадую новелу Кортасара, як незрозумілі звуки у будинку прогнали з нього господарів. Потім звуки зникають, а я все ніяк не можу заснути.

Знову телефоную. Беруть слухавку — легкий сміх. Ілона запрошує до себе. Вона час від часу ніби віддаляється від слухавки, здається, перешіптується з невідомою людиною, голосу якої не можу визначити. Я сказав, що прийду обов’язково. Вона знову засміялась, кілька секунд шепотіла, певно до своєї подруги, а на завершення сказала мені «цьом». Я приймаю ванну, голюся, шурую щіткою зуби. Вечором вибігаю.

Будинок Ілони має бути недалеко — за один або два квартали від мого. Не знаю, як себе слід поводити в таких пікантних ситуаціях, почуваюся трохи невпевнено. Проте, внутрішньо відчуваю нестерпне бажання авантюри. Як не як, подібний випадок відбудеться вперше, може, таким чином вдасться подолати однотипність та нудьгу, котрі мене переслідують уже більше року. З порожніми руками йти в гості несерйозно. Врятував коньяк, який мені дали студенти коледжу. Квартиру Ілони знайшов швидко, вона проживає неподалік від вулиці Стельмаха. Відчинила двері не Ілона, а її подруга, яка любить сидіти на лекціях поруч із нею. Побачивши мене, вона з притиском пирснула і запросила до кімнати. Ілона поралася на кухні.

— Ви уже? — з’являється Ілона.

— Ага, я уже.

Вона каже подрузі, аби зайнялася мною, а сама знову біжить на кухню. Мене посадили в м’яке крісло поруч із увімкнутим абажуром, легке світло надає тьмяному приміщенню загадковості та інтимності. На журнальному столикові пляшка вина, невеличка таця з фруктами, попільничка, відкрита пачка «жетан», в якій лише одна цигарка. Приходить Ілона, перепрошує, що не встигла переодягнутися з домашнього халату, кладе на стіл тарілку з бутербродами. Я запитую подругу Ілони, як її звати, вона знову сміється (чого їй так весело?) і називається Даною. Дана — гарне ім’я. Щоб подолати незручну мовчанку, я ставлю на стіл пляшку коньяку і розглядаю етикетку вина. Кримське — гарне пійло. Дурна ситуація. Я ще ніколи в таких ситуаціях не бував. Дана сідає в інше крісло, а Ілона безцеремонно на бильце мого, злегка навалившись на мене тілом. Я відкорковую вино, спершу в мене виходить незґрабно, але потім корок легко піддається.

Дана звертається до мене по-батькові.

— Можна просто — Паша.

— Я поставлю легку музику.

Втрьох ми говоримо про всілякі дурниці. Після вина, п’ємо коньяк, який виявляється підробленим, але на це ніхто не зважає. Перша чарка, друга, третя. Я відчуваю, як важчає голова і неприємно болить у потилиці. Дана каже, що сходить у кіоск за цигарками, Ілона киває. Розстебнувши ґудзики на блузці, дівчина перебирається до мене на коліна. Я запускаю під чашечку бюстгальтера руку, звільняю груди й злегка покусую їй соски. Від її тіла пахне душем, але й трішки кухнею і стравами. Вона каже, що не зараз, може повернутися Дана, потім, коли будемо самі. Я не відпускаю її, заводжуся ще дужче, яка в дупі Дана, вона ж знала, навіщо мене запрошувала. Ілона підводиться з моїх колін, каже, що з духовки має достати перепілки. Біжить на кухню, вовтузиться там хвилин п’ять, грюкаючи посудом. Врешті заходить із великою тарілкою печених перепілок. Їхні маленькі рожево-коричневі тільця виглядають апетитно. Весела Дана повертається з новою пачкою «жетану» і дивно зиркає на мене, в її змовницькому погляді я помічаю лукавий блиск, ніби вона знає про мене таке, чого не знають інші. Ілона знову демонстративно всідається мені на коліна, але побачивши, як я тягнуся за перепілкою, підводиться і переміщається на диван. Перепілки дуже смачні, я обглоджую крильця, найдрібніші кісточки. Дана тримає келих із коньяком і несподівано запитує, як у нас справи.

Що вона має на увазі? В мене виникає підозра, що все це дешевий і задуманий фарс, що мене запросили за умови певного «парі» — щоб насміятися наді мною.

Нічого не кажучи, одягаю пальто, взуваюся (дівчата оторопіло стоять у дверях вітальні) і покидаю цю кляту квартиру. Не хочу йти додому. Не знаю куди подітися. Виходжу на Васильківську, прямую метрів двадцять до рогу на Стельмаха і вирішую йти в Голосіївський парк. Біля невеликого гастроному до мене підходить старший чоловік і просить прикурити, простягаю йому запальничку і, не чекаючи, коли він її віддасть, прямую далі. Вулиця поволі спадає вниз, і перед собою бачу темний, осиротілий масив чорних зимових дерев. У мені прокидається схоласт, метафізик і мораліст одночасно: до себе я ставлюся, як інквізитор до своєї жертви. Зенон Китійський правду казав, що хтивість — це нерозумний і противний природі рух душі, або надмірний потяг. Я піддався йому й потерпів поразку, бо тепер не можу змиритися з тим, що трапилося зі мною в тій клятій квартирі.

З іншого боку, чому я так розхвилювався? І через що? Через двох шмаркачок, які навіть не знають, хто такий Зенон? Нарешті до мене приходить полегшення. Я набираю пригорщі снігу і розтираю обличчя, холод тверезить від ідіотських думок.

Юра телефонує, коли ще сплю, і збудженим голосом пропонує йти вечором у Консерваторію, де він має читати на публіку уривок із поеми «Махно» Сосюри. В мене ще злипаються очі, а він оповідає, що текст дуже безграмотний, що він би на місці Сосюри так примітивно не писав і що взагалі вирішив шматок поеми трішки «підредаґувати».

— Я не можу читати безграмотний текст перед авдиторією.

— Юра, в тебе що — дах їде? Це Сосюра!

— Та хай навіть Овідій. Текст безграмотний, у кількох місцях злипається до 4 приголосних. Українська мова — не казахська. Коли пишеш — треба думати.

Мені настільки ліньки його вислуховувати, сонним, невмитим, не випивши ранкового чаю, що я позіхаю:

— Роби що хочеш. Не боїшся, що це помітять?

Юра сміється, що сьогодні навряд чи є спеціалісти, які достеменно можуть знати всю редакцію класичних творів, він додає, що його редаґування шматків поеми «Махно» навпаки зробить текст стрункішим і милозвучнішим. Не знаю чому — я йому вірю, бо Юркова звихненість на класичній і неокласичній формотворчій довершеності вже відома усім нашим знайомим. Над Юриними поезіями інколи жартують інші поети, закидаючи автору, чому це у твоїх римах збігається лише шість букв, а не десять.

Після 16.00 ми здибаємося на розі Пушкінської та Прорізної, біля «літературного» гастроному, в якому, як кажуть постійні клієнти літератори-алкоголіки, «любив пити каву Василь Стус». Випиваємо пляшку коньяку, закусуючи голландським сиром, і валимо в Консерваторію. Там — метушня, шум, штовханина. Коридори за сценою заповнені пузатими дядьками у святковій військовій формі. Вони переміщаються табунами до двадцяти чоловік, змушуючи інших людей буквально прилипати до стін. На них кумедні погони, на яких намальовані арфи. Поруч мене з металевої кишенькової фляги бухають коньяк письменники. Юра вітається з ними, і вони пропонують випивку і нам.

— Ці вояки схожі на генерал-лейтенантів, — сміється один із них, показуючи на погони з арфами. І справді — здалеку така арфа схожа на зірку генерал-лейтенанта.

— Це всеукраїнський з’їзд генерал-лейтенантів! — вигукує інший.

З’являється сердита жіночка, яка наказує усім звільнити прохід. Ми штовхаємося крізь товщу «генерал-лейтенантів», жіночок в українських національних костюмах і дівчат у святкових сукнях, поки не опиняємося на порожній сцені. З глибини темного залу до нас лунає грімкий голос:

— Покиньте сцену! Зараз розпочнеться репетиція!

Ми розгублено кліпаємо і нічого не розуміємо, дехто з нас задкує до куліс.

— Я сказав: забирайтесь під три чорти зі сцени!

Придивляємося до темряви і бачимо масивну постать патлатого режисера Архипчука.

Юра погрожує йому кулаком:

— Теж мені — розкомандувався.

Після репетиції, коли починаються виступи і ведучий викликає по черзі представників влади, чиновників культури, представників творчих установ, артистів, письменників, Юра довго порпається у своїй чорній шкіряній сумці і ніяк не може знайти «підредаґований» на свій розсуд фраґмент поеми Сосюри «Махно».

— Ось — знайшов, — каже з полегшенням і довго вчитується очима у свої правки. Потім перепитує в мене, чи так звучатиме краще — зачитує фраґмент — я кажу «краще» — і Юра виходить на сцену.

Від ржачки я мало не падаю на підлогу: перед наповненою залою письменників, літературознавців, артистів, чинуш, політиків, журналістів Юра патетично і натхненно читає фраґмент «підредаґованої» поеми Сосюри «Махно». Зал вибухає гучними оплесками, і Юра йди зі сцени сповнений самоповаги й гордині. Він іронічно мені підморгує і каже, що пора продовжувати бухати. З іншими письменниками, задіяними в урочистостях, ми знову повертаємося в «літературний гастроном» на Пушкінській. Дорогою приколюємося з цього заходу, присвяченого Сосюрі. Юра додає, що непогані бабки відбило, мабуть, міністерство культури на Вові Сосюрі.

— Це точно, — погоджуються всі.

Я більше не можу так жити. Лише через дві години приходжу до тями. Повзу в Інтернет-клуб. Раптом — приходить повідомлення, Таня мені відписала! Вона звернула на мене увагу! Я читаю поспіхом, хвилююся, Господи, Таня не проти зустрітися, вибачається за таке тривале запізнення, але я на це не зважаю, бо все ж таки є бог на світі… Вона просить їй зателефонувати, від хвилювання в мене трусяться руки. Я переписую номер, який починається з п’ятірки, значить вона проживає десь на Лівому березі Києва. Набираю. Дивний незвичний голос, не можу розібрати чи то жіночий, чи чоловічий, каже «алло», я мабуть говорю схвильовано й невпевнено, бо голос мене радісно перебиває й одразу пропонує зустрітися, можна сьогодні, скажімо, біля Головпоштамту. Сьогодні! Так!

Від збудження я порпаюся в шафі, вибираю святковий одяг, який тільки маю і який давненько не носив, оскільки звикнув до двох пар джинсів, кольорових сорочок у клітинку та легких светрів, що ношу по черзі — до першого прання, а потім змінюю на інші лахи. Вмикаю праску, котра також без діла простояла під шафою певно цілий рік, бо в мене, практично, не було потреби щось прасувати. В чорних пожмаканих штанах, котрі я витягнув з шафи, бракує на ширінці ґудзика. Нічого, його може цілком замінити булавка. Врешті, так-сяк прасую білу сорочку й штани, намащую ваксою старі туфлі й збираюся на побачення. Виглядаю більш-менш пристойно — дивлюся на себе в дзеркало, тільки одяг щоправда сидить на мені трохи по-дурнуватому.

На «Либідській», у підземному переході метро, купую квіти, на які витрачаю майже всі гроші. Потім доїжджаю до станції «Майдан Незалежності» й підіймаюся нагору. Біля Головпоштамту крутяться різні люди, висока брюнетка, запакована в довге шкіряне пальто, нетерпляче зиркає на годинника й курить довгу білу цигарку, неподалік від мене читає газету п’ятдесятилітній мужик, туди-сюди тиняються ще якісь істоти. На мене дивиться русявий високий чоловік із тонкими рисами обличчя, довго затримує погляд і привітно усміхається. Я розумію, що він за мною спостерігає, бо щоразу, коли я мимоволі дивлюся — на його устах народжується посмішка. Вже десять хвилин, як Таня мала би бути. Я дратуюся, метушусь, переходжу з місця на місце. Про себе думаю, що з цим ідіотським букетом квітів схожий, мабуть, на повного бовдура. Я навіть не знаю, як ці дурнуваті квіти називаються, хоча й це щось дуже знайоме. Мене торкають за плече. Обертаюся. Посмішка русявого чоловіка й якийсь шалений блиск у його очах. Запитую, чого треба. Він знову посміхається й мовчить, а своїм дивним поглядом обстежує моє обличчя сантиметр за сантиметром так, наче дивиться на нього у мікроскоп.

— Чого треба? — ще раз перепитую.

— Я — Таня, — каже мужик.

Від почутого в мене відвисає щелепа, я нерозбірливо бурмочу:

— Що за йопсель-мопсель?

Русявий хапає мене за руку, каже, почекай, але я висмикую її, на його мордяці з’являється міна страждання, він знову гукає, щоб я не йшов, що він хоче зі мною поговорити. «Так це ж гей!» — сходить на мене прозріння, ніби небесне осяяння на голодного середньовічного містика, який провів наодинці з молитвами кілька місяців. Я починаю раптом кричати, що за фіґня! що це не чесно, підло! що всіх вас треба відправити у Карпати — валити ліс. Я жбурляю йому в обличчя букет квітів, русявий сполохано зиркає по сторонах і тікає. А я ніяк не можу заспокоїтися й репетую йому в спину. Тільки вдома врешті заспокоююся. Ох і мерзотник! Як людина толерантна намагаюся поважати, білих, чорних, кольорових, із багатьма дірками, і з однією. Але ж до чого тут я?

Ти уявляєш, що тут відбувається, моя дорога дівчинко? Повний зоопарк! А, може, це через те, що я мало про тебе думаю й вдаюся до сумнівних авантюр?

Набираю номер Юри, кажу, що прийшов знову лист, від моєї маленької дівчинки прийшов лист! А він — обрушується на мене жахливою лайкою, від чого мені стає боляче. Він, мов робот, повторює, що тебе більше нема, що в мене поступово розвивається шизофренія і що я втрачаю тверезий контроль над своєю свідомістю й уявою.

Тебе нема!

Ти — ілюзія… яка не загинула в катастрофі на гірському перевалі… ілюзія, яка не належить тілесно-фізичним законам…

Як він так може?

Я щодня тебе бачу, щодня з тобою розмовляю, читаю твої листи і переконуюся, що живу тільки там — там, де немає програміста, де немає гірських катастроф, які забирають життя коханих, немає дурненьких студентів, немає зарозумілих і самовпевнених колег по кафедрі, немає людей, яких я змушений щодня бачити, оскільки вони мимоволі потрапляють мені на очі.

— Тобі треба змінити стиль життя, — каже Юра по телефону. — Деколи випускати пар. Я знаю, ти не хочеш надовго зв’язуватися з жінками. Але ж твої випадкові походеньки містять великий ризик… Ти ж не маленький. Скільки ще зможеш так протягнути?

— Юра, — хочу зупинити його.

— Ти постійно наражаєшся на небезпеку підхопити якусь гидоту. Зараз, знаєш як із цим ділом? Страшно, так як ти живеш — не можна. Купи собі відеомагнітофон, вечорами крути порнушку. Дивися на цицьки цієї корови Памели Андерсон чи на сухоребку Софі Марсо — і дрочи.

— Дрочити — це відповідально.

— Я не про це, — в його голосі з’являється роздратування.

— А про що?

— Про те, що ти — туман.

Пампушка каже, що за мною на кафедрі розпитувала симпатична, коротко стрижена жінка Марґо, казала, що це дуже важливо, вона була схвильована, але все одно, дуже красива, ну ти і жук, дуже просила твій новий домашній телефон.

Я більше з нею не побачуся. Це непотрібно — з будь-яких міркувань.

Сонні люди поспішають на роботу, заклопотані жінки ведуть дітей у садки. Два дні не міг забігти на пошту. Невже обставини поглинають мою свободу, впливають на мою поведінку, що я навіть забуваю робити звичне? Через двадцять хвилин відчинять пошту. Можна буде перечекати на балконі, дивлячись на ранковий парк. Виходжу на чисте, морозяне повітря, зі старого стільця згрібаю сніг, зверху кладу невелику дощечку, що стоїть під стіною, вмощуюся, п’ю гарячий чай і закурюю.

Ти знаєш, з того часу, як ми познайомилися, я ніби змінився: менше думаю про те, що мене оточує, натомість більше часу витрачаю, як це не банально, на мовчання з собою. Раніше я й не підозрював, що в мовчанні чи думанні про себе, думанні без особливих тем, без зосередженості на певних речах, відбувається важливе, можливо, позасвідоме, пізнання себе. Ти ніби відчинила в мені потаємні двері, на які я ніколи не міг надибати, блукаючи у своїй задушливій темряві.

Роблю ковток гарячого чаю. Хочеться впасти у тривалу й спокійну сплячку. На годиннику: 8.00.

Ти прийшла в моє життя несподівано, мабуть, саме так приходить справжнє кохання: без планів на майбутнє, без прогнозів, поза нашими вимогами до світу, всупереч нашим звичкам і переконанням. Ти прийшла незнайомою, але рідною людиною, з одного погляду в твої очі я одразу зрозумів, що мені лагідно усміхається рідна душа, якому одразу довіряю та підкорююся і… люблю. Господи, як довго минають ці хвилини…

Завтра новий робочий тиждень. Настільки набридло думати про початки й завершення робочих тижнів, котрі повільно линуть один за одним і не несуть жодних змін, що я навіть не тішуся неділі: останній вихідний день завжди викликає в мене сум. Завтра знову бачитиму їхні морди, холодні, порожні, безбарвні очі; чужі губи будуть рухатися, язики народжуватимуть звуки, які ліниво сприйматиму і вимушено замислюватимуся над тим, про що вони теревенять. Про неділю краще думати у понеділок, вівторок чи середу — у дні, коли вона єдиним бажанням спокою та відпочинку. В неділю, як правило, ні до чого не лежить душа, навіть до відпочинку, який сприймається мляво, без ентузіазму.

Кілька годин лежу на дивані й думаю про тебе, маленька дівчинко. Доля звела нас не марно. Нічого не шкодую. Все, що між нами було, — найдорожчий подарунок сліпого випадку. Тебе більше нема — і я це знаю (Юра думає, що я повний придурок і ніби нічого не розумію). Якби я був індусом, тоді б, може, і повірив, що ти живеш після смерті, точніше, що ти фізично живеш після своєї безглуздої фізичної смерті. Берклі стверджував, що якщо я щось бачу — значить це існує. Хіба Юра здатний заперечити таку просту й водночас реальну істину: ти перед моїми очима, найбільша ілюзорна реальність або реальна ілюзорність, яка тільки може бути властива людині. Бачу тебе майже щодня, спілкуюся з тобою, як цієї миті. То ж хіба здатні заперечити це нікчемні арґументи, вихоплені з міркувань людей, яким властива нормальна логіка — здатність казати те, в що вірить короткозорий розум, здатність бачити факти можливостями, якими наділена (а може обділена?) людина… А хіба почуття людини, її можливості та інші заморочки, пов’язані зі слухом, зором, смаком, пам’яттю, відчуттями болю чи лоскоту — хіба це не обмеження, в якому почуваємося, наче в’язні у камері? І чим тоді є наші міркування про наше життя? — чи не тим-таки обмеженням, яке ми намагаємося наповнити, морщачи свої начитані лоби, бездарними словами, думками і такими ж бездарними ідеями, породженими нашими природними обмеженнями або вихопленими з міркувань авторитетів — наших кумирів, учителів, попередників, наших реальних володарів і пригноблювачів.

Чи можливо себе перескочити, вхопити Бога за бороду?

Моя тиша триватиме вічно. Я прокидаюся в її щільних обіймах, снідаю та думаю з нею, йду вулицею чи згадую також із нею. Дивлюся на циферблат годинника і не вірю йому, бо він працює надто поспішно, натомість мені здається, що час насправді є повільнішим за чергування годин, днів і ночей, світанків і сутінків.

Мені хочеться, щоб обізвався телефон, хай би навіть це був бовдур доцент Пампушка. Я би запитав у нього, як твої справи, друже, як поживає твоя дружина, ти до неї не повернувся? Я навіть поговорив би з ним про мою статтю, яку йому пообіцяв ще кілька місяців тому до річного збірника і якої так і не написав. Сказав би безліч приємних і чистих слів, на які тільки була б здатна моя окрилена свідомість. Запросив би до себе, так, просто, на звичайнісіньку холостяцьку пиятику; ми добряче б випили, потім, якби були сили, пішли й догналися пивком, «Чернігівським» або «Сарматом». Але картина можливих наслідків такої пиятики одразу мене приводить до тями: Пампушка, коли вип’є, стає твариною, а мені не дуже хочеться з ним возитися. А ще б ми зайнялися плітками; Пампушка в цьому неперевершений. Я запитав би його: «Друже, які студентки люблять чоловіків?» Його очі, звичайно, від цього б заметушилися, в них би замиготіли хтиві, хитрі вогники і він би мені виклав все, що тільки знає: ота спала з деканом, а та з Федоровичем із кафедри економіки, пам’ятаєш скандал, як він приймав залік у вагітної, мацаючи її своїми руками? а та ще з кимсь, а в тієї недавно був сифіліс, її весь гуртожиток пропустив. Я уважно це б слухав, поки мені не захотілося блювати від цієї «сільськогосподарської» інтеліґенції. Ми обов’язково б поговорили про наші нудні, бездарні і нікому не потрібні дисертації, які ми захистили. А про що ще можна нам, дрозофілам і холуям, поговорити? Пампушка хоче, щоб я написав статтю. Так! — непогана була б стаття.

…Аристотель не помилявся дрозофіла народжується з пилюки я це відчуваю інакше як пояснити безглуздість моїх годин мого кволого мерехтіння в темряві світу для чого воно і звідки кому воно потрібне і чому воно є я не бачу себе завтрашнього не відчуваю пульсації крові не бачу її червоних гарячих потоків непорушний як пилюка з пилюки повернуся в пилюку аристотель не помилявся.

У книгарні «Наукова думка» на вулиці Грушевського я зустрічаю знайомого філолога-германіста. Перекидаємося кількома словами і він несподівано каже, що вчора був на дев’ятому поминальному дні після смерті Гнатовича. Я просто спантеличений і ніби вбитий наповал. Він оповідає, що мертвий Гнатович понад тиждень лежав у своїй квартирі. Сусіди почули запах і викликали відповідні служби. Гнатович помер за загадкових обставин, на столі знайшли записку, де він детально описав історію погроз і переслідувань, що випали на останні тижні його життя. В квартирі Гнатовича якісь аферисти робили ремонт і вимагали в господаря більшої суми за свої послуги, але він рішуче відмовлявся платити за халтуру. Я уявив увесь жах цієї ситуації. Судячи з усього, ці ремонтники-аферисти перерізали Гнатовичу телефонний зв’язок і щодня чекали на нього біля дому, коли він вийде із квартири (очевидно, він їм від страху помсти не відчиняв). Як людина з дуже хворим серцем, яке він часто лікував, Гнатович усе це, мабуть, сильно переживав і від постійного психологічного напруження його серце не витримало.

Мені так прикро стало, що я, попрощавшись із приятелем-германістом, ішов до метро і ридав, лякаючи людей. Події відбувалися за якихось нещасних десять-п’ятнадцять хвилин ходьби від мого помешкання, і я цього не знав! Мене б мала насторожити постійна телефонна «тиша», коли господар не підходив і не брав слухавку. Можна було б перейтися і піднятися ліфтом до квартири.

На останні кишенькові гроші я купую в магазині біля дому пляшку портвейну. Алкоголь, щоб там не казали, інколи може бути братом. На поверсі зустрічаюся з матір’ю хлопчика Гени, але вона зі мною не вітається. Місяць тому малому треба було здати кров, бо він лежав у лікарні, а я відмовився, не пояснивши їй чому. Після лікування від гепатиту печінки в юності лікарі заборонили мені здавати кров, а я не здогадався їй про це сказати. Дурне непорозуміння.

Знову виходжу на балкон. Я, здається, тобі казав, моя дівчинко, що це найулюбленіше та безпечне місце в Києві. Закурюю і повільно ковтаю портвейн, бодай так зняти гіркоту в горлі.

На роботу ходжу сам не свій, майже ні з ким не розмовляю. Не голюся. Майже нічого не їм. Лекції читаю ніби на автоматі, без зацікавлення, без горіння. Це не правильно, «непедагогічно», як казали в одному радянському фільмі. Думаю про Гнатовича. В коридорі між лекціями, в юрмі студентів, помічаю Михайла — викладача-аграрія, з яким ми інколи товкли більярдні шари в Голосіївському парку і який поривався вертатися в рідне село та розбудовувати його соціальний, культурний і ще не знати який рівень. Я здивований, що він тут — в адміністративному корпусі, де керівництво та кафедри загальних дисциплін. Михайло в розкішному костюмі кольору «вороняче крило» з бордовою краваткою. Побачивши мене, ліниво усміхається, знехотя подає руку. Я розпитую, як справи.

— Як справа, так і зліва, — скалиться він.

Перекинувшись ні про що скупими фразами, Михайло підіймається сходами на другий поверх, де кабінети адміністрації. Тільки вийшовши на вулицю, я згадую плітки на нашій кафедрі, що під одного чиновницького «юного зятька» в університеті створили якийсь департамент. Михайло на початку осені одружився, але на весілля не запросив.

Вона телефонує з аеропорту «Бориспіль» ще о 6-й ранку, голос бадьорий, радісний.

— Ти спиш? — крізь тріскотіння зв’язку чую її сміх.

— Ні, загораю.

— Я хочу приїхати одразу до тебе.

Оля замовкає, мабуть, очікує на мою реакцію.

— Приїжджай, — кажу ліниво, не зовсім розуміючи, навіщо це мені.

Вона посилає мені поцілунки у вигляді кумедних звуків «м-му» і додає, що візьме таксі. Поклавши слухавку, я стою сонним серед кімнати й не зовсім петраю, що відбулося. Я оглядаю стоси своїх книжок, що туляться до стін, розкладені на підлозі течки з паперами, ксерокопіями, моїми записами, дивлюся на безлад на робочому столі і розумію, що над усім цим нависла смертельна небезпека. Мацаю своє липке немите волосся, кидаю короткий погляд на брудні джинси, які навіть не маю чим випрати (пральний порошок закінчився ще місяць тому), і раптом усвідомлюю, що боюся так далі жити. Якщо Оля в мене оселиться, то відбудуться великі зміни. Думаю про неї і не можу відповісти на важливе запитання: чи люблю її? Визнаю, що хочу Олю як жінку, що вона мене дуже сильно заводить, але я не знаю, чи кохаю її, я взагалі не знаю, чи мені необхідне кохання.

Вона приїжджає за хвилин сорок, я встигаю так-сяк поприбирати в кімнаті розкидані брудні шкарпетки, футболки й светри. Коли відчиняю, трохи ніяковію: Оля стоїть із розпущеним волоссям, нова трішки розпатлана зачіска робить її ще привабливішою. Беру Олю за руку, й цілую в холоднючу і порум’янену ранковим морозом щоку. Потім заношу дві величезні дорожні сумки. Вона впивається в мене губами й шепоче: «Дурнику, чого ти від мене тікаєш?». Розгублено кліпаю, а Оля сміється, обціловує мене й шепоче, що тут нема що думати.

Після сніданку ми розпаковуємо валізи. Оля дістає пляшку португальського вина, австрійські цукерки «Моцарт», дарує мені одеколон «Gevanshi».

— Це пити можна?

— Ідіот, — усміхається Оля і вішається мені на шию.

Ми кохаємося навстоячки коло стіни, ненароком перевернувши два півтораметрових «хмарочоси» моїх книг, опісля сидимо на дивані, мовчки дивлячись одне на одного. Я не знаю, про що Оля зараз думає і як оцінює мене, можливо, вона чекає, коли я говоритиму. Я погладжую її оголені ноги під вишневим атласним халатиком, запитую, чи не холодно. Вона стримано усміхається й каже, що все добре. Тепер Оля мене не дратує, а здається навіть ріднішою, ніж раніше, коли набридала телефонними дзвінками з Брюсселю. Мабуть, я поводився з нею як повний кретин, можливо, я таким і є, оскільки й досі не знаю, що мені треба від життя. Це найбільша філософська, онтологічна, аксіологічна, епістемологічна, стратегічна, методологічна, концептуальна, засаднича проблема, з якою коли-небудь я стикався. Те, що в мене поступово їде дах, я помітив уже кілька років тому, але я не роблю жодних кроків, щоб виправити ситуацію: ніби пливу за течією бурхливої ріки, покладаючись на милість Божу та випадок, що мене приб’є коли-небудь до берега.

Оля підходить до письмового столу, бере аркуш, списаний моїм почерком, потім торкається розгорнутої книги Кассірера, на сторінках якої мої помітки, зроблені олівцем. Оглядає томик Канта, гортає за моїми закладками, вирізаними зі звичайних газет.

— Ти зацікавився Кантом?

— Мене ним зацікавили.

— Не розумію.

— Я виконую роботу, але не зі своєї волі.

— Чому?

— Відчуваю, що неготовий і що поводжуся, як вискочка. Мабуть, відмовлюся.

— Дурниці говориш, — усміхається вона.

— Олю, навіщо тобі Кант, якщо у тебе є свій kant? ^[6]

Обертаючись, вона пирскає «дурник», підходить, сідає мені на коліна, цілує в губи й каже, що тільки не відступати, а навпаки — рухатися вперед, і спробувати свої можливості. Зізнаюся, що про це не думав. Повільно обціловує моє обличчя й шепоче, що все вийде, що треба лише бути впевненим у собі, що вона завжди допомагатиме; чому ти так брикався, нечемний? чому? я ж ніколи тобі не бажала й не бажатиму зла, я завжди на твоєму боці; нечемний, чого ти так зі мною поводився? я з першої нашої зустрічі все зрозуміла — ти будеш моїм, бо я без тебе не можу; я знала, що рано чи пізно візьму тебе всього, на блюдечку; нечемний.

Вона права: взяла мене всього, на блюдечку. Я кажу їй, жартуючи, що жінки наприкінці XX століття є сильнішими від чоловіків, що саме вони визначають подальший хід людства, переломивши хребта «чоловічій історії». Оля усміхається й каже: попри те, що не є феміністкою, ця теорія їй подобається.

— Хочеш, я поживу у тебе тиждень?

— А як же твоя мати?

— А я скажу їй потім, що тільки-но прилетіла з Брюсселю. Вона думає, що я зараз там.

— Ризикована ти людина, — гладжу пальцями її вушка, вона горнеться головою до моєї долоні і з лукавою усмішкою шепоче:

— Я така.

Вдихаю свіжий, трішки солодкуватий після шампуню запах її шкіри, і думаю: життя — штука хитра, мабуть, завжди бере своє, без моїх розумувань і планів. Нерозсудливий, навіть тоді, коли поводжуся занадто розсудливо; непослідовний, хоча намагався дотримуватися послідовності; повний дурень, хоча корчив із себе не знати що.

Не знаю, як ти ставишся до Олі, але мені це дуже кортить знати. Я взагалі не знаю, як ти усе це сприймаєш. Чи знайду у своєму житті коли-небудь жінку, яка постійно перейматиметься мною й захоче бути поруч? Чи потрібно це мені? Невже Оля стане моєю дружиною? — я аж здригаюся від цього запитання.

Як ти гадаєш?

Мій голос: не уявляю, коли він правдивий: коли я на самоті чи коли спілкуюся з іншими, таке враження, що ним користаються різні істоти, що співіснують у мені.

Вони настільки виснажують мене, що я не здатний бути самим собою, бо не знаю хто я. Інколи дивлюся на себе в дзеркало і: бачу самовпевненого нахабу який упертий як локомотив і безцеремонний як люмпен інколи ж бачу розгублену розпачливу істоту яка боїться підвести погляд і жалюгідний вираз якої полохливі очі та обвисле від страхів обличчя викликає жаль інколи ж взагалі не впізнаю себе бо на мене зирить відсторонений від буття чужинець який завжди думає лише про смерть і народження смерть і народження і думки якого не стосуються речей цього світу. Може, це мав на увазі Сковорода, коли стверджував, що людське серце непостійне і що в ньому є безодні?

Не знаю, коли мій голос є моїм.

Це вже занадто: стільки смертей за останній календарний рік! Після того, як похоронна процесія з тілом Мельника прибула попрощатися з університетом і зігнали близько чотирьох груп студентів, я мимоволі почув, як лекційні години померлого вже хотіло роздерибанити між собою двоє наших колег. Закон природи — грифи першими злітаються на падлятину. Коли ми поминали Мельника в невеликому кафе на Голосіївському проспекті, мене покликав на перекур завідувач кафедри і прямо сказав, що пора думати про докторську, Павле, нам потрібен наш молодий доктор наук, а не якийсь засранець-варяг, який прийде, щоб битися за кафедру.

— Мерці у відпустці.

— Що?

— Я розумію, — ніяковіло бормочу.

— Ну й добре, значить, розумієш, — плескає він мене по плечу і йде до професора Голована, але знову обертається й голосно каже, що про мене високої думки наш проректор із наукової роботи.

Я знову почуваюся незручно, бо кілька колег із кафедри пильно за нами стежать і, певно, все чують.

Вже на тролейбусній зупинці Пампушка безперестану базікає, він жаліється на болі у животі з правового боку, підозрює, що це жовчний і, мабуть, печінка, і раптом запитує, що від мене хотів шеф.

— Та нічого особливого.

— Але ж ви про щось говорили?

— Про зимове рибальство.

— Та ти що! Ніколи б не подумав, ніколи… я сам люблю ходити на лід, треба буде його при нагоді запросити на плотву.

— Запроси, — ліниво кажу і прощаюся.

Повертаючись до свого помешкання, несподівано думаю про химерні і моторошні смерті шістдесятилітнього та семидесятилітнього покоління професури. Воскобойніков, Гончаровський, Охрімчук… скільки їх ще було за останні роки? Раптом мене вражає несподівана думка, що таким чином невпинно йде на дно іржавий і старий корабель цілої епохи, відторгнутої складними процесами сучасного світу, що саме так — банально і непомітно, тихо, без галасу й зойку, у побутовій плісняві й павутинні, невпинно і щоденно відмирає популяція, окремий біологічний вид на планеті — вчені, які жили й формувалися в раніше звичному темпі своїх пошуків, на пустирищі розкладання і гниття великих ідей, глобальних проектів, фундаментальних істин і гіпотез, і що саме так настає апокаліпсис для інтелектуальних і навколоінтелектуальних дрозофіл. Мені стає настільки прикро за них, повільних і нудних черепах у пожмаканих дешевих костюмах, за цих останніх могікан із начитаними й непорушними поглядами, в яких криються глибини нікому непотрібних знань, — що я вирішую стати на їхній бік і поповнити собою, своїми мріями й думками, волею та свідомістю їхні ряди: ряди поки ще нездохлої популяції, яка невпинно скорочується від інсультів, інфарктів, алкоголізму та інших бичів теперішньої цивілізації.

Чи потрібна мені для цього цілковита самотність, про яку я так мріяв раніше? Навряд чи. Я обов’язково мушу поєднати свою долю з Олею, бо вона, здається, сама цього прагне — жити з дрозофілою, яка завжди кружляє над книгами, над пустирищем непорушних знань, спиває гнилі соки розпаду і щодня про це розводиться в нудних бесідах із іншими дрозофілами.

Я — дрозофіла, я не маю права просто так зникнути з лиця землі. Кант — це добре, але я дрозофіла, можу лише кружляти над ним.

Як ти жила останні роки, що непомітно минали, поступаючись місцем одне одному? Відходили у вічну даль і про них усе менше пам’яталося; лише скупі фраґменти радості чи смутку інколи оживали; як ти жила весь цей час?

Інколи люди, оглядаючись на власне життя, кисло усміхаються, бо не можуть вірити, що це відбувалося з ними. Років збирається так багато, що в пам’яті вони стають схожими на химерну, невиразну запону, за якою метушаться ледь помітні, нетривкі фраґменти картинок із дитинства, юності чи зрілості, фраґменти, які важко поєднати в єдину лінію, в єдиний ланцюг подій, які насправді були, існували, тривали, перетікали в інші події. Інколи так і не помічаємо, як минає десятиліття, а то навіть і півстоліття. Інколи, коли важкий клубок підкрадається до горла, а внутрішній голос шепоче, що так і не вдалося пожити, нормально, тихо, як інші люди, що так багато хотілося — не мати, а відчувати, — і нічого не виправдалося, нічого не відбулося, бо з нічого нічого не народиться.

Як ти жила всі ці роки — до нашої зустрічі і до своєї смерті? Я перед тобою в такому великому боргу, що не можу навіть про це спокійно говорити. Інколи я думаю — ні! — я в цьому просто переконаний, — що від моєї волі могло багато що залежати.

Згадую, як тиждень тому познайомився з Олиною матір’ю — гоноровитою старшою жінкою, яка займає високу посаду в Київській області. З першого її погляду зрозумів, що я для неї жалюгідний пігмейчик і що вона навряд чи схвалює вибір своєї доньки. Ми стримано пили запашний чорний чай із суміші трав, я тримав таку фарфорову чашечку, яку раніше міг бачити лише у дорогих магазинах для vip-nepcoh. Цілий вечір я здебільшого відмовчувався і лише обережно відповідав на запитання Олександри Андріївної (Так в оригіналі. — Прим. верстальника.). Її зацікавленість моїм життям була схожа на методичну та впевнену роботу сапера, який штрикає металевим щупом землю, виявляючи в ній приховані міни. Я бачив її психологічне домінування над собою і розумів, що починаю ненавидіти, як і всіх інших, хто підкорює чи зазіхає на чужу свободу. Тоді я ще не думав, що в її розумінні, мабуть, також зазіхав на їхню приватну територію. Чому Оля мені ніколи не оповідала про «серйозну мамашу» і про покійного батька, колишнього заступника міністра УРСР? Я би міг тихо і непримітно просто «збитися» з теми і цього всього не було б. Я був сліпим йолопом і мав би все здогадатися: запопадливе ставлення колег по кафедрі до Олі, її поїздка за кордон на навчання, дорогий одяг, випадкові та мимовільні згадки про подорожі до Чехії, Туреччини, Ірландії, Британії, Індії, Італії… — це навряд чи можливе для пересічної викладачки з університету з малою зарплатнею. Я був засліплений і ні про що не думав. Мабуть — це така вада усіх ідіотів, які все життя «жують» чужі знання і нездатні думати самостійно, бачити те, що насправді діється під самісіньким носом. Я — як і всі дрозофіли, нема на що нарікати: моя поведінка якраз і має бути хаотичною, непередбачуваною. Можливо, саме таким чином я справлю на оточуючих враження розумної людини? В кожному жарті є доля жарту.

Пригадую, як зажурено дивився на весь той сраний вар’єризм — невисокі меблі з червоного дерева, стилізовані під XIX століття, на міщанські, банальні, дорогі статуетки зі срібла й слонової кістки, на пейзажні картини зі сільськими краєвидами на стінах, — і не знав куди подітися; мене тоді охоплював справжній відчай. Після делікатного допиту про моїх батьків, родичів, мою освіти, роботу та планів на майбутнє (я ляпнув про наукову роботу — й обличчя Олександри Андріївної моментально посіріло), ми перейшли до теми нашого одруження. Мені було моторошно просити в неї благословення, але я все ж таки зважився. Я сказав, що Оля мені страшенно подобається і що ми, можливо, створені одне для одного. Її матір спитала:

— Чому «можливо»? Ви в цьому невпевнені?

— Впевнений, — це слово я вжив мимоволі — через стару звичку говорити про речі з певним припущенням, бо ми нічого не знаємо достеменно.

Я би міг продовжувати і згадати Декартовий принцип cogito, ergo sum ^[7], про обов’язковість сумніву у пізнані, що, як на мене, повинна сповідувати кожна розумна й вихована істота.

Олександра Андріївна мене перебила, що в питаннях, які стосуються її доньки, не може бути жодних «можливо» і «мимоволі», жодних припущень. Я ще більше знітився, мені хотілося чимшвидше звідти втекти. Вийшла дурна ситуація, що я так і не попросив руки її доньки. Ми відразу перейшли, як сказала матір Олі, до «технічної сторони питання»: визначитися з датою нашого розпису, а потім і весілля. Я пішов від них, підібгавши під себе хвоста. Вдома себе ненавидів за слабкодухість.

Годину тому мав бути розпис. Я не уявляю, що там, у ЗАГСІ, зараз відбувається, скільки там гостей, у якому стані Олександра Андріївна, особливо ж Оля. Я не доїхав на місце призначення, бо вийшов на станції метро «Палац Україна» і пішки повернувся розчищеним від снігу тротуаром до «Либідської». Я не знаю, яка невідома сила мене підкорила і що вона робить з моєю волею, моїми діями. Я машинально сів у холодний тролейбус і повернувся в Голосіїво.

Розстебнувши пальто, я блукаю тихим засніженим Голосіївським парком у темно-синьому костюмі в дрібну чорну смугу, який я позичив у мого колеги з кафедри, викладача культурології. На повні груди вдихаю морозяне повітря і, примруживши від зимового сонця очі, усміхаюся від радості своєї свободи. Ні про що не думаю, лише відчуваю, як у мені все мліє від відчуття дорогоцінної рівноваги. Промерзаю й хочу їсти. Повертаючись додому, думаю про свій обід, який зараз готуватиму, про книги й задуми, про роботу, яку маю виконати. Згадую самітника Канта, про якого маю писати.

Переходячи Голосіївський проспект, бачу молоду сім’ю, яка прогулюється з коляскою. Молодий батько обіймає свою дружину, вона сміється, потім згинається до дитини, поправляючи смугасту кольорову ковдру, якою укрита дитина. Спостерігаю за ними і кажу собі: «І все ж таки Падре не спокушається».

Вдома, варячи макарони, дорікаю собі за те, що з Олею повівся, ніби дешевий, вошивий панк. Це недобре, дуже недобре. Від однієї думки, що вона страждатиме, живучи зі мною, по шкірі бігають мурашки. Я не можу цього допустити. Не маю права.

…ніби солдати останнього бастіону які у відчаї і втратили надію натомість отримали непорушний спокій ніби останній ковток у пустелі перед сліпучим сонцем куди вони рушають мовчки зібравшись під осиротілими деревами закутавшись у сизі тумани їхні ноги не зігріє пишна ковдра теплого снігу їх не покличуть голоси дітвори що грається в тихому парку без страждань без докорів без сміху без здивування їхні обличчя задумані й не тривожні вони йдуть неквапно ніби весь тягар лишився позаду вони йдуть до нового народження імператор міг присвятити їм ці рядки чини говори і мисли як той хто здатний цієї ж миті попрощатися з життям.

Я знаю, що нічого не знаю. Всі думки, всі істини, всі теорії і терміни, вчення і доктрини, гіпотези та закони, нав’язливі ідеї та генеральні лінії — відходи на сміттярці для дурників. Щодо себе, то я абсолютно переконаний, що ДРОЗОФІЛА НАРОДЖУЄТЬСЯ З ПИЛЮКИ. Я з неї прийшов — без минулого і без майбутнього — в неї і повернуся. Закурюю цигарку, жадібно затягуюся, і з полегшенням та усмішкою на устах випускаю дим, заскочений відкриттям такої простої і водночас глибокої істини. Я пізнав себе, а значить пізнав увесь світ. Залишилося одне — визначитися, що робити з цим «відкриттям». І головне — уникати будь-якому смутку, уникати за будь-якої погоди, душевної та кліматичної.

Несподівано дзвонять у двері. На думку спадає, що це може бути Оля. Ліниво підводжуся, одягаю шерстяний светр на ґудзиках, аби не протягнуло. Відчиняю. На порозі — симпатична невисока молода жінка з блідим обличчям і чорними мішками під очима. Я уважно її оглядаю і мені здається, що вже бачилися або ж давно знайомі. Побачивши мене, вона на крок відступає, на її обличчі з’являється тінь непорозуміння, кілька секунд вивчає мене повільним і чіпким поглядом. Лівою рукою жінка несміливо поправляє сріблисту хустину, що покриває плечі, хоча це більше схоже на машинальні рухи чи її невпевненість. Не знаючи, що робити, я киваю їй головою, ніби кажу «я вас слухаю».

— Добрий день, баба Маґда вдома? — озивається стривожений і швидкий голос, а очі починають ретельно обстежувати простір, що знаходиться за моєю спиною. Без сумніву — вона тут була раніше.

— Її більше тут нема. А що ви хотіли?

— Господи, що мені робити? Я більше не можу… — спершись на стіну загального коридору, вона, заплющивши очі, починає сповзати додолу, через що в мене від хвилювання трусяться руки. Я підбігаю до жінки й підхоплюю її, а вона продовжує злякано шепотіти про бабу Маґду.

— Проходьте. Я замість неї.

Вона заходить до моєї квартири, повільно оглядає стіни та все довкола, раптом стає вже спокійнішою, тримається впевнено й вільно. Дивиться на мій стіл, закладений стосами книг і паперів, підходить до вікна і на її обличчі з’являється легка, ніби змовницька усмішка:

— Чоловіки без жінок поволі перетворюються на свиней!

— Чому?

— Погляньте сюди, — показує пальцем на внутрішній простір вікна між шибами, де лежать здохлі мухи, здохлі ще за попередньої власниці квартири. — Тут роботи — непочатий край!

(1999, 2005–2009, Київ)

Про автора

Анатолій Дністровий — автор поетичних книг «Проповідь до магми» (1998), «На смерть Кліо» (1999), «Спостереження» (1999), «Жовта імла» (2001), «Покинуті міста» (2004), повісті «Невідомий за вікном» (2001), романів «Місто уповільненої дії» (2003), «Пацики» (2005), «Патетичний блуд» (2005), есеїв «Злами й консенсус» (2008), «Автономія Орфея» (2008), «Письмо з околиці» (2010).

Примітки (до електронної версії)

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником:

Стор. 23: Цікаво, [щоб] => що б ти на це сказала.

Стор. 26: Я аж витріщив рота — настільки вона поводилася [за панібрата] => запанібрата.

Стор. 26: …не візьму те, що погано лежить, тому ніколи не зможу стати хапугою й не носитиму [до додому] => додому «набутки».

Стор. 35: Вона ніколи ретельно не розпитувала про моє життя, хоча без слів розуміла жалюгідність мого становища і так званого суспільного значення: викладання в університеті для Марґо було [архаїчної, старомодної] => архаїчною, старомодною та безперспективною професією.

Стор. 43: Побачив загрозу моїй свідомості, її звичному триванню, рівновазі, в неї б увірвалися тривоги, проблеми, клопоти, від яких я завжди намагався принципово [дистанціювався] => дистанціюватися.

Стор. 47: Дуже часто спостерігаю за такими митцями, які всіляко дбають за власну бездоганність, усіма можливими способами маскуючи свої слабинки, як вони [ стандартизуюсь] => стандартизуютьсебе цією симпатичністю, політкоректністю, бажанням сподобатися зграї ідіотів, що формує масову думку.

Стор. 53: Чого гріха таїти — в мене також є схильність до [побідної] => подібної поведінки в час дискусій.

Стор. 57: …мене жахає, що написання таких книг усе більше віддалятиме мене від них, що в час письма я втрачатиму ці [книгу] => книги одна за одною як мої скромні приватні таїни.

Стор. 59: На жаль, він не розуміє, що я в задниці бачив «наукові п роблеми» і тих, хто їх плідно розмножує, варнякаючи по радіо чи телевізору про свої нікому [непотрібні] => не потрібні досягнення, випускаючи свої поганенькі, бездарно написані книжки, нав’язуючи все це людям, які за збігом обставин від таких дрозофіл залежні.

Стор. 59: Все [перебуває полі] => перебуває в полі зору, але не засвоюється розмислами як речі, що існують насправді.

Стор. 66: Аналітична філософія, адептом якої він себе вважав, спершу [привела до його] => привела його до заперечення доцільності системного аналізу, популярного серед радянських учених 70-х років минулого століття, а згодом до соціальних процесів і їх динаміки.

Стор. 79–80: Найбільше мене жахало, що вона хотіла пожертвувати собою заради [такої] => такого нікчеми, як я.

Стор. 82: Я приходив до своїх приятелів, у яких були новітні прибалтійські [бабінні] => бобінні магнітофони першого класу зі стоватовими колонками — найкрутіше з аудіотехніки кінця 80-х…

Стор. 83: Однієї ночі, повертаючись самотньою вуличкою, [затиснутої] => затиснутою з обох боків гаражами та малими підприємствами, від одного приятеля, який живе на Дарниці, ми наткнулися на сцену розборок двох поножовщиків.

Стор. 95: Я не сперечаюся, бо він знову починає розвивати свої ідеї, розгортати, немов армію [підчас] => під час наступу, широко ілюструючи свої думки прикладами з неоплатоніків…

Стор. 96: Раптом моторошно здригаюся: мені здається, що буду схожим на Гнатовича, самотнім і всіма покинутим, [на одинці] => наодинці зі світовими ідеями, власними думками й сумнівами.

Стор. 96: [Раптом, я] => Раптом я бачу своє майбутнє: нікому [непотрібний] => не потрібний, пристаркуватий викладач, у якого хронічні болячки і жодних заощаджень…

Стор. 103: Крім Юри, на роботі залишили кількох знайомих доходяг-приятелів, [який] => яких я пам’ятаю з минулорічних пиятик…

Стор. 104: Велетенськими зграями вони юрмляться навколо кількох невеликих столиків, викрикують, матюкаються, хихикають і голосно цокаються [двохсот грамовими] => двохсотграмовими гранчаками.

Стор. 106: Дивлюся на них [з боку] => збоку і кисло посміхаюся, оскільки мало переймаюся такими проблемами.

Стор. 106: …в однієї доброї бабусі у переході на станції «Либідська» я купив [волокові] => войлокові вкладки до взуття…

Стор. 112: Перекладаю для телебачення фільми; копійки, але [все таки] => все-таки заробіток.

Стор. 118: Отже, цей придурок стоїть під вікнами, задерши голову [до гори] => догори.

Стор. 119: Він [без перестану] => безперестану базікає про свій клятий коледж, про інтриги між викладачами, про те, хто з ким спить.

Стор. 120: Орест стає раптом зосередженим і полохливим, убік дівчини навіть [бояться] => боїться поглянути.

Стор. 125: Крім того, Юрку, я дуже стомився від [навколоінтектуального] => навколоінтелектуального базікання.

Стор. 126: …моя нудьга [беззалаберний] => безалаберний побут мої міркування про прочитані думки…

Стор. 130: [Те ж] => Теж мені — розкомандувався.

Стор. 136: Ми обов’язково б поговорили про наші нудні, бездарні і нікому [непотрібні] => не потрібні дисертації, які ми захистили.

Стор. 137: Мене б мала насторожити постійна телефонна «тиша», коли господар не підходив [і брав] => і не брав слухавку.

1

Безперервність (нім.).

2

Життєвий простір (нім.).

3

Буквально — Діяння Афродіти. Старогрецький термін, який римляни писали як «venerea» ( любострастя, плотські втіхи, насолода кохання).

4

Буквально — добре потомство.

5

За полем зору (анг.).

6

На англійському слензі — піхва.

7

Мислю, значить існую (лат.).