1

Це була субота, сплутати неможливо, тому що саме в суботу Дицик, Абрам, Сальдо і я починали танці. Я її побачив відразу крізь каштанове оперення американського клена, що вже давно побите грозою, яка упала якраз на Трійцю, на відкриття собору, але все це ще попереду: і ті гілки, побиті градом, і повінь, що затопила півміста, і наше помешкання, яке ми втрачатимемо шматок за шматком. Я виводив «Донну», а вона виходила з-за зеленого ящика тиру, де працював криворукий дядя Коля. І вони теж рушили, наче зговорившись, їй назустріч. А я співав «Донну». Це якраз між вечором і повними сутінками. День шматком фіолетового плаття морочився у просторі між аптекою і танцювальним майданчиком. Марго завжди чомусь, випадково чи ні, виходила під «Донну». Тоді, коли я зустрів її, в той день, вона сказала мені, що зрада для неї носить гіркуватий смак золотистого меду. І клацнула у роті рожевим язиком, перевернувши його і вперши у щоку. Марго була як намальована. Каштанове волосся, завиток до завитка. Обличчя видовжене, з прямим носом і трохи по-азіатськи роздутими ніздрями, зелені очі, мов далека сумна злива, що відходить у тумані дитинства. Її тіло гнучке і красиве, з вишуканим викликом, що не породжував ані фантазії, ані бажання, його приємно було розглядати, але погляд знову і знову повертався до її зелених очей, які навіть не закликали по-жіночому, а були просто відвертими і чесними. Принаймні так видавалося. Марго нічого не приховувала. Навіть того дня, коли вона заговорила про зраду. Ні з того ні з сього. І мені відразу чомусь захотілось сміятися, стенути плечима і сказати, що он, мовляв, їх би це зацікавило: Ульяна і Пономаря. Он вони і зараз стоять, середнього зросту, широкоплечі, з вовчими незалежними поглядами. Обидва патлаті. Ульян з вигорілим каштановим, а Пономарь з пшеничним від природи волоссям. Обидва мовчазні – значить, сьогодні танці пройдуть без особливих пригод та ексцесів, як любив жартувати той же Ульян. Якщо вони говорять без угаву і все ліве, то знай, що щось намислили і надумали такого, що жодна голова у нашому містечку не придумає. Недарма їх цигани обходять десятою дорогою. Старі циганки у рясних спідницях плюють їм у спину і хрестять повітря, примовляючи до цього дійства: «Чорти! Чорти! Чорти!» А зараз вони стоять, засунувши руки в кишені. Пономарь кусає щоку, а Ульян тупо розглядає синю пачку «Експреса». Але обидва бачать Марго, яка йшла від зеленої будки тиру; цигани і безногі рушили відразу з іншого боку, від ресторану, з глибокої синьої арки школи під номером два. Хтось покликав мене: «Вєнька!»

Спочатку я подумав, що це клятуща спека розтопила в моїй голові кавалки мозку. Потім зрозумів, що від хвилювання сповз зі стола і почав якогось біса ритися у пластиковому синьому відрі для сміття, з купами пошматованих, наче висланих з того світу, депеш. Я подивився, ріжучи очима упоперек стола, на заґратоване, у вигляді сонця, вікно. Тільки тоді зрозумів, що дивлюся на вікно крізь грановану склянку з чаєм, з цейлонським ярличком. Такі до нашого містечка не завозять. І в цих краях мало знайдеться людей, які будуть у таку спеку хлебтати чай. Швидше, кисле пиво та дешеве яблучне вино, що відгонить гноєм та дихлофосом. Дивлячись на бурштиновий простір, що колисався у заґратованому вікні, я подумав, що повинен встати і зупинити її, Марго. У мені наче жив хтось інший, спраглий та ненаситний, який кожного дня пошепки перед люстром повторював її ім’я. Я дивився на порожню сіру вулицю, на край парковки, на кінотеатр, повний у вихідні тріскучих сектантів та баптистів, на місто з несподівано незнайомими людьми, котрі вийшли з іншого сторіччя. Я дивився в цей кольдкремів порожній простір, з причепленим кутиком десертної кав’ярні, де тепла крем-сода, безкінечна балаканина місцевої молоді за чашечкою розчинної кави, з одного боку, а з іншого – банда Ульяна і Пономаренка: Черевик, Вишня, Кабан, Пономарь-середній, – розвалившись, обговорюють чергову оборудку, яка нічим іншим не закінчиться, як бійкою, жорстокою і короткою. В кушпелинні вилинялого передвечір’я я побачив дві постаті, що, сутулячись, на дерев’яних ногах шкребли асфальтом, тихо, впівголоса перемовляючись. Ці два вовки знали, що я завжди пантрую зі своєї схованки, але вони були нахабними, нічого не боялися, і я їх ненавидів. Ненавидів не менше, аніж любив Марго, яка місячним променем вплуталася у їхнє паскудне, нікому не потрібне життя. Ось вони зупинилися. Сіли на металевий паркан. Сиділи там набурмосені, мов молоді півники; стриміли на тому місці, де завжди ворушилася сонячна пляма. Вітер обдував вилиняле місце з року в рік, з року в рік… Вони перемовлялися між собою, скупо вириваючи слова, а потім розвернулися і пішли прямо на вікно; я зрозумів, що Ульян щось передав Пономарю, наймолодшому серед усіх братів. До речі, з вини цих двох корешів мій брат Силка скніє нині дільничним у далекому Глобині. Те, що перекочувало з рук Ульяна до рук Пономаря, було для мене знаком, сигналом, і час натягнувся сталевим ланцюгом, стримуючи дикого звіра, який спав у мені довго, довго, довго… Але я знав, відчуваючи, як розпускаються, ростуть у грудях поліпи, набрякають соком нездійсненних мрій, бутонами вилазять із зашпори, – я розумів, що сидьма тут сидітиму, пришпилений до своїх обов’язків. Я, блаженний до безумства, убивав свій час, настирний і глупий, нудний, як сніданок самотності на світанку, прісний, як степ, якщо на нього подивитися з урвища на краю цього містечка, з двадцятьма, чи вже нині тридцятьма, тисячами душ. Сьогодні заходили серед ночі Джафар і Будулай, і вони попередили, що нікому з ментів не треба у це встрявати, якщо я, звісно, не пам’ятаю шістдесят восьмого, а якщо у когось протрухлявілася пам’ять, то нехай тобі брат нагадає шістдесят восьмий. Ми всі добре знали шістдесят восьмий. У місті всі знали про ті події. Про це мені говорив Жора Стрижак, наш стукач, який зогнив від раку, обростаючи якоюсь коростою.

Колись то був майже двометровий красень. Він, напевне, був першим, хто приніс у цю країну слово «марафет».

Я вже наперед знав. Тому не спав цілу ніч: курив, пив. Потім бродив тихими вулицями, мружачись від липкого ліхтарного світла, такого, яким воно буває у провінціях. Парком вийшов на безлюдний пляж, де пісок тріщав від холоду. Висіла ясна ніч із золотою пломбою місяця. Був саме той час, коли все збувається, але для мене те не мало ніякого значення. Я ніколи не думав, що вона повернеться, ось так візьме і повернеться. Вона була чи не єдиною дівчиною, яка відповідала на мої листи. Так просто. Я сидів до ранку на кручі, дивлячись, як темна вода виповзає з очеретів. Я дивився на сонце, що тільки-но замріяло, і в тому світлі містечко здавалося кимось вправно розкладеними шаховими фігурами. А сам ти проживаєш у сірому попелі світанку. Мені знову і знову згадувалась наша перша зустріч. З одного боку мріяло сонце, з іншого – проглядався круглий місяць, а мені вчувалися ті слова, що вона тоді говорила про звірів, хоча пройшло багато років. І про звірів вона розповідала так, наче то були люди. Місяць кругло висів над урвищем, освітлюючи двір і порожній візок, що її безногий дід ганяв під грушами лимонками, під могутнім, з вилузаною, наче людська короста, корою горіхом. Так… Так пропікає саф’ян шкіри яблуневий оцет. Крапля за краплею. Життя за життям. Так роки пробивають дорогу до невидимого, намагаючись пустити коріння в цей слизький та вологий світ. Мені ніколи не приходило в голову, що вона повертається заради цього, заради нього. І нині я стояв, як зараз стою, як буду стояти вічність, на вивітреному сонячному п’ятаку, а Пономарь передавав мені вальтер із сімома набоями.

Я знав, що вона повернулася. На фіга вона це зробила? Просто мені хотілося натерти пику цій сучці, з тілом ласки й очима зміюки. Але не здогадувався, що в Ульяна від неї макітрилося в голові. До цього ми на «біржі» намагалися триматися осторонь, тільки старики підкидали смоли до котла, але їм видніше. Жора, відмотавши черговий строк, пішов на спочинок, тобто втратив усіляку владу в містечку, всі зв’язки, що єднали його з вищим босяцьким світом. Десь у квітні Жорі поламали ребра хлопці з Вишняків. Але старики мовчали, мовчали і ми. Жора, здавалося, втратив статус короля міста. Але сходняк їхній зберіг Жорі привілеї. Колись я захоплювався цим двометровим велетнем, але зараз парша і всі його мутки навколо наркоти викликали у мене огиду, й аби моя баба не говорила, що близького убивати гріх, то Жору точно доїдали б раки у вишняківських кар’єрах. А так… А так: можна з’являтися на біржі й напиватися до смерті, нахабно горланити до ранку в порожняк вулиці, слухати, насолоджуючись, власний крик, наче гуркіт літака, коли поливальна машина виїде змивати всі гріхи нашого містечка; ще він міг гаркнути на нас з Ульяном і поскаржитися, що заміна у нього росте хрінова. Ми дивилися з Ульяном на нього, як на об’єкт, котрий скоро зіллємо в стічну канаву. І тому коли Жора Стрижак сказав, щойно побачив Марго: «Ага, ще та цаца!» – більше нічого не сказав, то всі подумали, що він склеїть цю шістнадцятилітню лахудру. Проте нічого не трапилося. Ми й не чекали. Напевне, в одного Ульяна роїлися гнилі атоми в голові. Він заперся вдома на два дні і змайстрував із залишків трофейного вальтера шмалер. Класний. Нічого не скажеш. Але, охолонувши, зрозумів, що Жора і так не жилець, час його пройшов, і що проти Джулая ніхто не піде. Всі обсеруться по самі вуха. Жора перетворився на сцикливого алкоголіка з претензіями. Марго була не того поля ягода. Та й опустили його сповна вишняківські, хоча це нас мало тривожить, але в душі ми всі раділи, що цей тиран у підтяжках нарешті не на жарт сполошився. Опустили його за стару, давно забуту історію з одноногими й циганами. Цю історію краще знає Ульян, бо його баба Марія Євгенівна штопала цих виродків у поліклініці. Яскраво розповідав про ті події, що сталися між циганами, одноногими та ментами, і батько Кабана, Трофимич. Як послухати, то його участь у них була чи не найвідповідальнішою. Батя Кабана відвозив жмурів до трупарні з двома п’яними ментами. Коли вам доведеться побувати в наших краях, то не дивуйтеся, якщо відразу потрапите на Трофимича або на інших подібних до нього чоловіків. Сиплого полудня вони сидять десь у тіні, мирно куняючи у парах сивухи. І знають всі історії, що відбулися тут ще від початку заснування міста. Ті перекази прісні та одноманітні, а тому чимось нагадують недобудовані храми, так вважає Ульян, він любить старого Кабана, бурлаку і роботягу Трофимича. Але найсумніше, що всі нитки історії, розпочатої ще до нашого народження, сплітаються клубком чорних гадюк на Марго, на цій красивій зеленоокій смерті, на горлянці її безногого діда, який на повного місяця витягував свою тачанку «спасіба Гітлеру» і катав її м’язистими, по-звірячому дужими руками, намотуючи на спиці лопухи та полин. Його так і знайшли вранці одного чистого дня в канаві, з дробовиком у руках, з осклілим поглядом. Так він помер… А Марго вже була тут, як злий дух чи пекуча весняна радість, від якої намагаються сховатися літні люди.

Ага, знаю її, знав її діда Джулая. Його ще прозивали Шульгою, але де там розібрати, як він користався своїми кінцівками, цей безногий чорт. Хоча я бачив багато паскудства у своєму житті на цьому триклятому п’ятачку, та мушу запевнити, що Джулай був найбільш нормальною людиною в цьому місті, з людяною посмішкою, щоправда, без ніг, але сама природа чи Бог компенсували цю втрату його спокійною, незлобливою вдачею. Ось так. Дивна історія. Як сніг улітку. І весь час як нап’юся, то згадую її, наче нічого іншого у мене в житті не лишилося. Джулай тримав безногу банду десь під Мореньками, побіля ставка, але точно де – так ніхто і не дізнався. Можете собі уявити. Тоді у Хоролі тисяч дванадцять усього жило. Таке собі село, але ніхто нічого про ту банду безногих толком не знав. Отака була конспірація. Якраз по війні. Вірніше, усіх головорізів спочатку зібрав Ляшко. Голова лиса, з одним вухом, з довгими руками. Нап’ється і котить на візочку згори, а руки, як великі кочерги, волочаться. Служив Ляшко, кажуть, у Рокоссовського. Там-то і заробив каліцтво та свободу. Під Любліном йому ноги відчикрижило. Не пробув і місяця вдома, як назбирав таких безногих головорізів, як і він сам. Шастали по мілкоті, здебільше – не вдома, а перебиралися поїздами до глухих сіл. Там, у глухих селах, вони вперше і зіткнулися з циганами. А малого Джулая понесло під американський студебекер. Його тиждень різали. Спочатку тут, тоді в області, а потім у Києві відхайдехали обидві ноги і відправили сюди, в Хорол, помирати. Його баба Ульяненчиха і врятувала. Вона повернулася з фронту і завідувала поліклінікою. Їй так і сказали: «Євгенівна, приймай жмура!» Євгенівна, пряма, з ціпком у руках, пальці в срібних перснях, поправила окуляри на прямому, як стріла, носі і сказала: «Ти не жени, дорогий, коней!» І витягла Джулая з того світу, а думаю зараз, то краще б загнала його, бо не знала, на яку муку наражає. То була жінка із залізним характером, з бувших, значить. Євгенівна збирала його по частинах, а на дворі, на маленькому п’ятачку, отам-от, під широким каштаном, де до яру викидають протези, мензурки всілякі, топталося люду неміряно, якогось дідька переживаючи за того самого Джулая. Це всі бачили. Як Джулай потрапив на очі Ляшку, того ніхто не знав. Ляшко його і навчив кататися на візку з підшипників і пари погано заструганих дощок. Кажуть, що справа то темна. Ось дасть по писку Джулаю й заставляє того дряпатися на гору, на саму Лубенську. Вчив він Джулая люто, проте виявилося, що недарма. Да, ціле кодло пригрів Ляшко. Всі з медалями, планочками, одні ветерани, це вже пізніше молодняк почав сповзатися звідусюди. А так більше там фронтовики стояли. Жебрачили по вокзалах, тинялися по всій області, ото мафія. Від Кременчука до Полтави все схоплене. А потім назад, по норах. Як туди вплутався малий Джулай, то одному Богу відомо. Безногі чим тільки не промишляли. Самогоном, краденими шмотками, пізніше кокаїном та морфієм, маком. А з кінця п’ятдесятих вони тримали общак, що до вуркаганського не мав ніякого відношення, і все завдяки Джулаю. Урки лише скрипіли зубами. Різали люто один одного спочатку. Тоді ж сталася дивина: молодий безногий Джулай запав на Любку Калістратенко. Від тієї зарази Любки мороз дер поза шкірою, нерви вивертав. Це було тоді ще, коли її Калістратенко займав якусь мізерну посаду в місцевому військкоматі. А привіз він ту Любку бозна-звідки. Мала смарагдові очі, білу шкіру, що аж переливалася на сонці. Нічого собі баба, сказав би. Чоловіків у вузол в’язала. І баба Ульяненчиха її любила. А баба була цікавою жінкою, красивою і гордою, чи не єдиною, хто в нашому затурканому містечку читав книжки. Знаю про все це, бо підробляв на санаторському шарпаку.

…Ми пили кукнар, коли підійшов Кабан. За його спиною кришталевою масою розливався дощ. Дощ падав на просмолені дахи, гудів, відходив, а Кабан стояв і усміхався розтягнутою в кутках, нахабною посмішкою. В нашій конурі густо крутився дим, нашаровувався пласт на пласт і стояла мертва тиша. Кабан сіро блиснув очима і повернув голову.

– Марго приїхала, – сказав він. І міг нічого більше не говорити.

– Ну і шо-о, – нарешті протягнув Пономарь, якось натягнуто, так, коли не хочуть говорити, а їх все змушує. Потім поправив зачіску Людки, зарився туди носом, аби нічого не говорити і нікому не дивитися в очі. – Ну і шо, Кабан, шо приїхала Марго? Кого ти хотів на понти взяти, Кабан, га?

– Чого ти, – сказав Кабан. – У нього запитай.

Пономарь не запитав в Ульяненка, баранкувато повів поглядом, умисне, під ідіота, клацнув губою, передражнюючи Кабана, знову уткнувся у зачіску Людки. Його таким ніхто не бачив, і наче печать Марго лежала на всіх нас, і від цього нікуди не можна було дітися, як від терпкого кукнару, що валив разом з дощем на землю. Нарешті він сказав:

– А до чого тут він? Ти, Кабан, першим почав, ти і відповідай.

Насправді наляканим був я. Я ще пам’ятав її тремтливі широкі аметистові очі та абрикосову шкіру. Я тоді грав «Бесаме мучо», лив тоді, як зараз, дощ, і на танцмайданчику нікого не було. Я вже знав, що вона з Ульяном, але ніхто не здогадувався, а може, вдавали, боялися, напевне, отримати по писку. Але точно, нікому не потрібно було перебирати думки Марго. А вона тоді танцювала під дощем. Нога пішла вперед, разом з плечем, рука витягнута горизонтально. Марго розвертається, з волосся осипається перламутровий град, зачіска, як у кінозірки, але граційніше, живіше, і, головне, вона поруч. Незнайомка з невідомого майбутнього. Тіло Марго звивалося змією, але було таким же недосяжним, як рекламний ролик чи вирвана глянцева сторінка модного журналу. Мокра, салатного кольору сукня, з голим тілом під нею; колихання важких грудей. І безпристрасне обличчя з наївними зеленими очима. Нічого не лишалося, як зійти на землю зі сцени і підійти з парасолькою.

– Допомогти?

– Е-а-а-а, – сказала вона і зробила заворожуюче па, від якого хотілося померти або жити і проклинати все своє життя, що проминало в цій глухомані. Марго була світом, цілим іншим світом, не інакше.

– Може, ти зайдеш під сцену…

– Нє-а-а…

Пацани продовжували нудно тягнути музику. На стовпах засвітилися ліхтарі. І я тільки тоді помітив, що вже вечір, велетенський вечір, а поряд Марго, яка світилася, як свічка, від того відступало все реальне, всі ті паскудства, що не залишали ніяких сподівань. Але якщо існує Марго, то нічого не потрібно, а лише ступати за нею крок у крок.

– Може, чогось вип’ємо? – нарешті спромігся я.

– А я знаю, ти – Вєнька!

– М-да, – видавив я із себе здивування, хитро кахикнув, так у мене завжди виходило.

– Це тобі Ульян розповів?

Вона не відповіла, але зупинилася.

– Ходім вип’ємо, – запропонувала Марго.

…Чотири просторі кімнати, через вузький, як у схимників, прохід велетенська зала. Джулай прокотився на нікельованому візку до зали, а ми йшли за ним. Мокра спина, розводи на жовтій сорочці. Міцна, бичача шия, широкими розтрубами вен шугала кров. Безногий Джулай прокотив у велику напівтемну залу. Й ось тут я, який погано сприймав запахи, напевне, через переламаного носа, вловив тонкий і тендітний запах ірису. Запах солодкуватий, загублений у глибоких склепах кімнат. Я повернув голову: в отворі дверей побачив дівчину в одних білих трусиках. Вона, здається, не помічала нас з Кабаном і розглядала себе у велетенське дзеркало, приймала якісь дурні пози, намагаючись копіювати «Вог» чи якусь ще ідіотську картинку, що чудом доходили до цього містечка. Джулай засипів, повертів головою і крикнув:

– Марго! Ану, дівчинко, увімкни світло!

Світло спалахнуло, і я відразу побачив її очі, нічого більше. Мені хотілося дивитися і дивитися в ту зелену каламуть, що ховала всі почуття, всі думки. Кабан лише хмикнув. Згусла темрява за вікном пропала.

– Марго, – прохрипів Джулай. – Принеси хлопцям чогось випити.

Він продовжував сидіти до нас спиною, дивитися на вікно, темне, наче там увігналася, розляглася вікова ніч з неприховано ворожим степом. Марго відкинула китайські жалюзі. І тоді ми зустрілися. А через два дні вона сказала:

– Коли побачила твої очі, то зрозуміла, що пропала…

Бронзова пика Джулая зібралася в купку зморщок, завмерши однорідною масою, де очі нагадували два круто зварених яйця, з чорними голками нерухомих зіниць. Джулай підтиснув під себе Фаріда, затиснув ліктем шию, наносячи короткі, сильні удари під щелепу, так, що бідолаха тільки поквакував, давлячись слиною. Потім ми перестали бачити щось, крім ніг абрека. Фарід крутив клишоногими ходулями у повітрі кола, а Джулай продовжував його тримати, вилупивши свої очі, потім жбурнув у купу пилюки. Це відбувалося біля базарчика, якраз під культтоварами, тоді до нас понаїздило всіляких абреків і тоді ж з’явилися у містечку перші торчки. Так мені запам’ятався той день, навдивовижу високий та білий. І сьогодні, як тоді, біла тиша за вікнами, і білий подих вилизує самотній ранок, і всіляке таке інше, що залазить у голову, коли тобі надто мало років, щоб зрозуміти й увійти в дорослий світ. І того ранку, коли відчувалися всі запахи, брат прийшов з автоматом. Він приніс у кімнату запах мастила, дорогого тютюну і таємниці, що відбулася вночі. Сам Шльома був урочисто мовчазний, і ця урочистість торкалася саме мене, нікого більше. Але гіркота наступаючого ранку знову зацарствувала в нашій кімнаті, і я чув, як важко перевертається батько на ліжку, намагаючись зіпнутися на лікті, щоб крикнути Шльомі якесь образливе слово. Брат навіть не глянув у його бік, закурив «Приму», продовжуючи стояти, дивлячись на мене своїм монгольським, схожим на зміїний, поглядом. А так він взагалі нагадував мені лисицю. Брат пройшов кімнатою, поклав автомат на коліна і сказав, що будемо брати банду Джулая. Батько закричав з лежака, щоб він, мій брат Шльома, в миру Микита, забирався геть з дому, бо він соромить рід чесного чоловіка. Микита начепив портупею, засунув пістолет, поторсав мене по голові і сказав, щоб написав листа Люсьці, і додав: мало що може трапитися.

Автобус покотив від ДЕРП-5, повз третю школу, що у світанні чомусь нагадувала сільську хату з претензіями, і на повороті до Голубихи та Вишняків зупинився. З-за синіх ялинок, одна перекошена, друга рівна, обидві разом нагадували кипариси, вийшов чоловік у грубому зеленому комбінезоні, такі одягають бондарі. Чоловік мав кругле обличчя, на носі важкі окуляри. Під пахвою він тримав берданку в чохлі, але брат сказав, що то зайве. Чоловік тихо, майже про себе, виматюкався, важко всідаючись у шкіряне крісло і дбайливо примощуючи біля себе берданку.

До того, як їхати накривати Джулая, брату Гришки Силки треба було головою думати, а не сракою. Але що з нього взяти, він був від природи загальмований, чого не скажеш про Гришку, хоча в обох таке щось було: лізуть куди не просять, наче їм більше всіх треба. А менти є менти. Хто туди піде працювати? Тож Борці Силці, зі службового обов’язку, треба було знати, що на той час Джулаю заборгувало пів-міста і саме начальство високопоставлене сиділо у нього в боргах, що у гріхах. Це після п’ятдесят другого, коли в два алюри під Кременчуком порубали Ляшка. Вони брали касу. Ус е б, можливо, обійшлося, аби не навідники, котрі сплутали просту ощадкасу з касою, що обслуговувала якихось дуже наворочених бобрів. Так безногу банду посікли на флотську вермішель під Кременчуком. А Джулай тоді тут, у Хоролі, не ловив ґав, і думаю, що він ту кременчуцьку трагедію сам підгадав: плів павутину, потроху розбудовував. Його безногі шлялися поїздами, вокзалами та базарами і все винюхували, а вже потім Джулай доносив куди потрібно. Йому не інакше хтось допомагав. І справа тут не в Калістратенчисі, з блискучою слоновою шкірою та гадючими жовтими нерухомими очима. Хоча я впевнений, що без цієї бестії ніяк не обійшлося. Там ось як діло було. Бачив його під дощем, такий лив, що руки не видно, стовпами вода стояла, аж до Вишняків. Тоді ще клуб креснуло і підпалило, як сірника. І Джулай сидить під тим дощем у своєму візку і дивиться кудись угору, і так дивиться – ось-ось очі повилазять, а вікно світиться тільки у Калістратенків. Чийсь сумний, майже дитячий голос, як у нічного птаха, говорить:

– Іди, Миколо, звідси… Іди…

А Джулай стоїть уперто в сірій дощовій імлі, ворушить своїми баньками, обличчя жовте, як хто печінку роздавив. А з місця не зрушить. Я рота відкрив і теж дивлюся на нього. Тоді, як хто осмикнув мене, перехрестився. Подався витягувати свою санітарку з болота. Але скажу вам, що такої нудьги, яка, здавалося, просякла й воду, й повітря, й усю вулицю, зроду не відчував, і не припусти вам таке відчути хоч раз у житті. Але була тут ще присутня прихована звіряча радість, що проглядала, збігала двома хтивими, водночас жорстокими зморшками у кутиках вуст. Фу, ось таке я бачив.

Це я вам кажу, Шльома Глушковський, і можете щось мені сказати, але я досить набачився за порубані часом роки. Мене зараз нема, як і мрії про ситу та спокійну старість. Усе це нині видається мені не вартим курячого лайна. Того дня, слухайте, все було, наче в акваріумі зі смердючою водою, тільки замість дохлих рибок та пуголовків плавали, фу-ти, люди. Зранку лив дощ. Нас підняли по бойовій і ткнули папера, депешу чи якусь іншу бридню, котра, як потім з’ясувалося, собаки дохлого не варта. Вишикували весь склад нашої роти, виділили загін мені, капітану Глушковському і наказали розташуватися до одинадцятої біля Деминої Балки і чекати чи на кінець світу, чи наказів, чи приїзду самого маршала. Ні солдати, сержанти, ні я не знали, що нам робити біля такої гибельної діри, як Демина Балка. Відомо одне: стріляти на «пораженіє», а в кого, то один біс відав. Я сидів під брезентиною, на ящику тушонки, ноги поклав на каністру з горілкою. Парило, лив дощ. На душі шкребло, наче я знав наперед, що чекають мене Чехословаччина, трибунал і морока, що заледве не коштуватимуть мені погонів. І тоді в полудневому мареві ми їх і побачили. Вони у просторі витали, мов привиди. Краще не дивитися, бо шкіра від жаху терпла, але якого хріна, сам не знаєш. Душа відразу занила, тоскно та солодко. З Деминої видно рівчачки вулиць, пагорби містечка, все як на долоні і зовсім поруч. Я рахував їх: один, другий, третій на візках стікалися вуличками. Гуркотять їхні дерев’яні візки, дзижчать змазані підшипники. А на Деминій тихо. Низьке небо рвуть хмари, вже полудень, сонце гріє брезентину, тушонку і казенну горілку. Тхне мазутом. І тоді мені несподівано подумалось, що звірі страху народжуються разом з любов’ю, тому людина і навчилася так швидко вбивати. І хто знає, чому так подумалося, – я дивився, як безногі сповзаються докупи, і подумки рахував їх. І ось що ще я вам скажу, капітан Шльома Глушковський, вони нічого і нікого не боялися. Бо на пагорбі зібралися Джулай, він же Бобер, також старигани: Вальтер, Шпала, Найда, Кендюх, Валєт, Прохор, Кавалер. Усі при медалях, у випрасуваних сорочках, чистих піджаках, як на параді. Відразу за їхніми плечима товкся молодняк. Більшість з них я знав, з одним навіть товаришував у школі. Зараз у Деминій Балці крізь прозорість полудня я наче зустрів їх уперше: скошені брови, вузькі лоби, спокійна впевненість смертників у поглядах. Молодняк нетерпляче ковзав на своїх візках поза широкими спинами стариків, курив, чвиркав по-блатняцькому під ноги слиною. Кавалер з Найдою діловито читали газети, і їхніх облич не було видно, тільки струмені диму над маківками голів, як пара з рота взимку. Вони нічого не очікували, і я не впевнений, що знали більше нашого, хоча виявилося через дуже багато років, що я наївно помилявся, вважаючи цю безногу погань за банду ідіотів. Їхні порожні погляди втоплювали у собі горнило полудневої смерті, яку вони очікували, як автобус, щоб проїхати кілька зупинок. А день світив їм світлим стовпом. А мені у роті набиралося слини – кисло-солодкої та паскудної. Тоді я вперше чомусь подумав, що я не один, а з бійцями, і мені ніяк би не хотілося опинитися на їхньому місці. Я порадів, що ми не на рівних і світ так добре збудований, що немає рівні, і комусь за тебе треба буде відповідати. Зараз розумію: і того разу помилився.

…Вона, ця Марго, щось знала, але цікавила мене не більше, аніж кури у сусідському дворі. Ось так. Мене взагалі нудило і від Джулая, і від усього того, що замутив Ульян з Пономарьом. Сонце лазило в моєму гранчаку, а я втомивсь дивитися на волячу шию з довгим білим рубцем, що ховався за коміром светра Джулая, на ліву розплющену вилицю, пам’ять тих далеких подій, про які мені оповідав батя. У старого пряма спина, мідного кольору, зоране зморшками обличчя і непорушний погляд; коли старий гнівався, то очі його робилися, як варені яйця, а так – трохи банькаті, навіть симпатичні, дещо нагадували очі Марго. Здається, Джулай не звертав уваги на Марго. Але коли дівчина приносила випивку, він легенько притримував її за руку. Джулай одним порухом, без слів, відправляв її до кухні, і саме це для мене було незвичним, але я вдавав із себе тоді чоловіка, який перебачив і перепробував усе, і мене нічого за лоха мати. Але Джулай тримав себе невимушено, не травив велике цабе і не подавав вигляду, що зацікавлений у нашому приході. Я теж вдавав байдужого, але розумів, що його цікавить більше Ульян, та старий грав, чудесно грав, виставивши напоказ свою бронзову образину, і відпускав безтурботні побутові фрази.

– Ну, і що ви, хлопці, хочете…

Я дивився на старого і думав, що ця бестія знає, чого ми хочемо, але найстрашніше – ми не знаємо, чого хоче він. І я відчув себе сопливим пацаном. Але й наше діло він не знав і не міг знати. Він не міг знати, що в Ульяна, попри тверезу голову, непередбачуваний характер, і цей патлатий може здивувати кого завгодно. І я тоді цього не знав. Але й не здогадувався, чого можна чекати від старого волоцюги, який стільки років тримав за горлянку місто. Від цього незнання віяло тихим жахом, як у дитинстві від казок. Йому не важко було розпорошити нашу сопливу бригаду, та на той час Джулай не мав уже тієї сили, хоча стримувало його інше. Я був певен. Не інакше того вечора, коли Марго в зеленому халаті з зеленими очима пройшлася велетенськими кімнатами, в голові Ульяна щось луснуло, і цього не можна було зупинити. Ця тиша, ця невимушена розмова викручувала мені зуби. Я думав про свою Аньку. Й у мене з Анькою виходило по-іншому. Але захмелівши, я зрозумів, що вони однакові. Так, вони однаковісінькі – Ульян і Марго. І потім, пізніше, через багато років, коли все осиплеться – ця історія, Марго, все це, – Ульян скаже: «Вона була першою, яка означила мою долю!» Тупо, достобіса тупо, але потім йому попадалися тільки такі, загадкові, жінки. З такими неможливо пройти хоч один крок, щоб вони чогось не взяли від тебе. Це не моя Анька, яку спокійно трахаєш, у ній немає тієї стервозності, і про таких, як Анька, забувають зовсім: вони жиріють, стають нехлюйками, вони ніколи не зраджують. Я лизав горілку і макітрив, що мене поєднує з Джулаєм, з Марго, з усією сімейкою. Я сидів, тягнув терпке пійло, злився від того, як вертиться Марго перед дзеркалом, а потім сказав:

– Тю, Джулай, а хіба в тебе не померла дружина?

Мені чомусь було діло до Джулая і його сцикухи. Закортіло дізнатися, що саме цей незворушний бовван відчуває після смерті дружини, тієї Любки, що не інакше про неї розповідав батько і про їхню неземну любов, що пройшла всі перепони. І мені зробилися противними ті стіни, як у суспільній параші, загидженій і роками не митій.

– Кабан, закрий рота, – сказав Ульян.

– Пхе… – сказав я і став спостерігати за Марго.

Шматок нереального світу, наче обкладинка, наче приблуда з іншого світу, – ось якою була Марго. У мене засмоктало під ложечкою, солодко і нудно. І я знову перекинувся на Ульяна та Джулая.

– Вибач йому, Джміль, – сказав Ульян, витяг синю пачку «Експреса», як завжди відкриту не так, як відкривають усі, простягнув Джулаю та мені і додав: – Він не зовсім ідіот, правда, Пацюк?

– Серце, – сказав Джулай, але сигарету взяв, тоненький білий згорточок, і завертів між пальцями. Ми мовчали. Мені обридло, і я вийшов, борзонув, значить, на вулицю. Під прохолодний вітер. Дуло зі степу, і повітря було тугим та вологим. Напроти через дірки в паркані я побачив чийсь занедбаний двір, а там хлопчика і дівчинку, що порпалися у здоровенній купі брудного піску, ліворуч облузану черепаху трофейного БМВ. Подвір’ям літали білі парашутики кульбаби. Мені зробилося тоскно і сумно. Тоді я перекинувся думками у кімнату, вигадуючи розмову, що могла би там точитися. Швидше за все, Ульян переконує старого, що той може ще піднятися, а сам не вірить у це, а Марго ще плаває зверху, вона ще поруч, а не пішла глибоко в пам’ять і не зробилася заразою на все життя. Ульяну вже начхати на банду циган, на Жорину банду, але він ув’яжеться в цю бійку, тому не зупиниться, доки не зламає їм роги або йому не скрутять шию. Це, звісно, розумів і Джулай. І ось він сидить, дивиться у темне вікно, що виходить на кручу, і, крім темряви, там нічого, зовсім нічого. Я знову увійшов. Джулай сидів, як і сидів, а круті його плечі то підіймалися, то опускалися.

– Марго, перестань рячитися у дзеркало, – сказав старий.

Але Марго мовчала. Зараз ми троє й одне зеленооке створіння, що тільки спостерігало, знали, що зайшли надто далеко. Все місто у солодкому сні чекало на події. Старий завис на краю ями, як могутня гранітна брила, зачепивши все, що у нього лишилося, а це були Марго, спокійна старість каліки, я зі своїми вибриками, Ульян зі своїм вовчим фаталізмом – і всі ми уперто вирішили ні від чого не відступати. А відступати треба було лише з тієї причини, що в цьому місті нічого не виходить так, як планується, воно, можливо, десь по-іншому, але у нас так. Треба думати Джулаю й Ульяну, бо причиною їхніх дій, їхньої дружби короля і самозваного принца була Марго. Я це розумів. А старий безногий Джулай швидше відчув, як звір відчуває чужу кров, що кров та зараз повинна перемішатися. І так вони сиділи один проти одного, з непорушними поглядами, не зрозумілі один одному, а людям і поготів. Джулай потягнув соплами ніздрів повітря.

– Що ти хочеш дізнатися? – хрипло запитав він.

– Все, – сказав Ульян, запалив сірника, підкурив і подивився поверх квадратного Джулаєвого плеча у чорну дірку, але то були чисті порцелянові очі Марго.

І я зрозумів обох. Вони нюхом відчули один одного. А у мене засвербіла спина, від думок зробилися мокрими ноги й очко стиснулося. В такі хвилини я буваю злим. Але я дивився на рубці на своїх руках і сидів спокійно – не бити ж каліку. А старий сказав:

– Ті, що смішні, вже мертві.

До чого і для чого він сказав? І вперше я відвів погляд від Марго.

…Поїзд відійшов, заносячи хвоста, блиснувши вікнами заднього вагона. І тут я її побачив уперше, і чомусь подумалося, що востаннє, з тонким болем, як від легенького опіку сірником. Вона стояла на платформі і намагалася відкрити парасолю. Та не відкривалася. Дощ періщив другий день і дістав усіх до печінок. Місто видавалося накритим скляною банкою. Ми у буфеті пили пиво. Я, Пономарь, Вєнька і Кабан.

– Диви, яка цаца…

– Це до Ульяна…

– Та пішли ви…

Вона стояла у мокрих жовтих штанях і джинсовій сорочці, що прилипла до тіла. Більше нічого не можу згадати. Я поповз на вулицю, закурив. Під залізничний дзвін пхався Барахло. Я перехопив у нього парасолю і підійшов до неї. Так ми й пішли – холодний вітер зривав зі стовпів рештки об’яв, і на душі робилося тепло. Я завів її до автобуса, посадив, так і не дізнавшись, хто вона. Віддалеку Пономарь з Кабаном кривилися до мене. Потім мені почулося, що хтось гукає мене, і це вирвало спогади про померлого дядька, а далі я вже знав, що ми зустрінемося. Щось сухою жовтою блискавкою спалахнуло між нами.

Брат дихав важко. У нього в легенях дірки. І він нікому не признавався, знала мати, але її вже нема. А брат не признавався, та час його вкорочувався, як мокра смужка бруку з-під коліс автобуса. Автобус протяжно гудів і повз у ранковій мряці велетенським равликом. За півгодини ми виїхали на сонце, і брат тоді наказав зупинитися і поставити машину під критий навіс ринку, крізь діри якого лилася вода разом зі сміттям. Брат наказав бути готовим і виразно глянув на Моргуна, який незворушно, дихаючи перегаром, протирав велетенські, в черепашачій оправі, окуляри. Ми стояли до обіду, бо вже з’явився Блоха на своїй клячі, гримлячи пом’ятими дюралевими бідонами, повіз молоко і помиї до лікарні. Тоді ми рушили до Деминої, через Лубенську. Автобус кілька разів глухнув. Ми вставали і дружно випихали його на гору. Перед самою Деминою мені захотілося назад, додому. Мені було так погано, наче додому посходилися дикі звірі. Дорогою нам зустрілася санітарна машина Олешка. І я ще подумав, що йому робити в такому місці і в таку рань, але похопився, бо вже давно не був ранок. Значить, я ще жив ранком, а вже сонце припікало з неба, і тоді у роті зробилося солоно, потім гірко, і слина набігала й набігала у рота.

2

Того дня я вирулював до військкомату. Ви запитаєте, чому я так пам’ятаю той день, відтоді ж пройшло немало років. Я вам скажу, що у мене з того дня лишилися фотокартки, бо були хрестини, і я поспішав, щоб устигнути змотатися до військкомату, до полковника Руденка, з конячими мордою і зубами. Воєнком подзвонив до Рибчика і в наказовому порядку звелів мені з’явитися до військкомату. Мені мало усміхалося гнати через усе містечко спочатку до військкома, а потім до Деминої. Спочатку я довго стояв на подвір’ї, майже до обіду, а потім мені сказали їхати, але перед тим заскочити на хвилину. Калістратенко хитався, п’яний мов чіп, очі червоні, мініатюрний тобі Геббельс. Підійшов, а щелепа ходором ходить, зуби цокотять, і говорить: «А на хєра їхати, який толк, що це, бля, дасть?» Полковник при мені пожбурив порожньою пляшкою. Вона прогула повз моє вухо, і я помітив, що це імпортне пійло, а може, ще від німецьких трофеїв лишилося, хоча навряд. Я глянув у вікно, а в кутку відпльовувався Калістратенко, розтираючи плече. У вікні гарний день, щось так радісно лоскотало серце, і я подумав, що не на добре все це, точно, нічого доброго з цієї поїздки не буде. Але поїхав. Я гнав 224-м кілометром харківської траси і, припадаючи до руля, обдумував досить весело нещодавню прикру сутичку, котра виникла між ними, і ловив себе на думці, чому б мені не дати ординарця, ну, хоча б на день, ото б захохмило у містечку. Дорогу я закинув кільцем, бо дуже вже був злий на двох цих недомірків, тому поїхав через ДРП, минув кілька порожніх ферм, далі від пустоти мені звело зуби і живота, нині там кабак на кабаку набудовано і босячня приїжджа, ніхто їх не поважає і не любить, бо це або сучі діти колишніх комуністів, або ті виблядки, які надивилися кіно та щось-таки на беззаконні у них і вийшло. Та не про це. Так я вирулив на Лубенську, якого дідька, сам не збагну. Але це мене і врятувало. Я заїхав на п’ятачок, там такі кущі порозростались. Одна гілка вдарила у вітрове скло. Тільки я підвів голову, а тут повзе, гуде, наче жук, ментовський сіро-жовтий «пазик» і несподівано іде юзом. Там, я повинен вам сказати, Гроза надумав щось будувати, а потім його посадили, і лишилася велетенська купа глини, яку розмивали дощі. Так-от, ментовський автобус врізався в іржаву цистерну, прямо в задок поцілував. Я опустив голову, а коли виліз із машини, то на пагорбі, недалеко від Деминої, побачив безногу братію Джулая. Вони стояли там усією командою: хто блискав медалями, хто фіксами, торохкотіли візочками. Мене аж підкинуло. Менти не встигли щось зметикувати, як гахнуло кілька пострілів. Запахло порохом, як на полюванні. Автобус протяжно загудів, подав назад. Тут ударили три довгі черги з автоматів, і не з ППШ, а точно з калашів, і посипалося скло. Пізніше бризнула кров. І гахнули відразу з автобуса два постріли, з двох стволів, а у дірці, там, де було вікно, мигнуло жовте полум’я. Важкий заячий дріб посік кущі. Це вже потім дізналися, що стріляв Моргун. А я побачив тільки ноги, взуті у стоптані китайські кеди. Один великий палець з ребристим нігтем виглядав у дірці на лівій нозі. Моргун викинув на асфальт латунні гільзи. Я бачив лише ноги і блискучі на полудневому сонці гільзи. Ствол, видно, нагрівся, і Моргун, осмикнувши палець, сказав:

– От йоб твою…

Він неквапом перезарядив берданку. Заіржав стартер. І знову з-за лісосмуги заторохкотіли автомати. А Моргун стоїть і світить двома лупами своїх черепашачих окулярів, підносить рушницю і гепає з неї. А потім, як нічого й не було, повертається і кричить:

– Ти, довбойоб, витягуй людей до балки…

А старший Силка лежить пузом на бруківці, писком у камінні, тільки одна рука піднята і водить пістолетом, наче іграшкою. Заіржав знову стартер, а з невидимої схованки вдарила безпорадна стрілянина. Двері автобуса висолопилися, повисли сірим язиком, і сержант Калініченко, два місяці тільки як на роботі, з луснутим черепом, гупнув лантухом на бруківку. Моргуна навіть не зачепило. Він стояв і перезаряджав берданку, бабахав, а в кущах за пагорбом навіжено верещало від кожного його пострілу. Нарешті Силка витягнув свого молодшого брата, закривавленого, ще два вискочили і, навіть не торкаючись зброї, побігли до вибалка, але один, якого звали Непийводою, кумедно запетляв, потім зігнувся в колінах, скинув руки до неба і грюкнувся в гравій. Силка штовхав брата, забрьоханого, швидше, у чужу кров і переляканого, а інші, пововтузившись з мертвим Непийводою, таки дісталися балки. Але тут закричав Непийвода, і всі побачили, як він корчиться на сонці в чорному комбінезоні, намагається зіп’ястися, а йому кричать: «Лежать, мать твою! Лежи!» Моргун загнав останній патрон, недокурок «Прими» без фільтра прилип до нижньої губи. Тут його ліва нога підігнулася. Він матюкнувся, сплюнув недокурок разом з кров’ю, ткнув стволом берданки у брук. Потім тихо повалився на бік і затих. Одне скельце з окулярів вилетіло, і там світила червоно-чорна діра. Тоді я побачив, як десять чоловік у військовому х/б, тягнучи мертвих і поранених, метнулися до лісосмуги. І тут Силка відкрив зі своїми ментами вогонь. Стріляли, треба сказати, вони паскудно, тут би і дитина влучила. Здається, вони поклали всіх, у кожному разі ніхто не добіг до лісосмуги. Звідти вискочив Глушковський, задер ноги і щось закричав, навперейми мені побіг солдатик.

Я зупинився і став чекати, мені було видно, як хутко розповзається безнога банда Джулая…

Я нічого не міг від неї приховати, як би того не хотів. Самовладний розсуд над своєю невпевненістю, хоча тоді наші дівчата ще пахли домашніми тістечками з вишнями, купували жовтеньких плюшевих качечок та ведмедиків, покурювали в кущах, почитували Карнегі і всіляку муть, що млявою хвилею докочувалася до нашого містечка. Я нічого не міг приховати від Марго, бо нічого не знав про неї. Пізніше згадається, що бачив її на косі золотистого пляжу в рожевому купальнику, і кришталики піску з краплями води струшувалися з її тіла кольору йоду, підігрітого щедрим полтавським сонцем; що ти перехоплював здивований погляд Марго у місцевому гастрономі, де затхлість старої цибулі та підгнилої картоплі набирала іншого запаху, і ви разом з нею відводите погляди, але з інших причин, і від того стає ніяково, наче нога зависла на сходинці від’їжджаючого автобуса. Пізніше, вдихаючи запах її шкіри, я вигадував неймовірні історії, пов’язані з нею. А може, вони були справжніми. Пізніше, тобто сьогодні, завтра, післязавтра, я запросто вивчав її, як великий коштовний камінь, що впав мені на долоню, як би це банально не звучало. Нас з’єднувало щось більше – це так, наче стоїш і дихаєш у замерзле вікно, здається, воно ніколи не розтане, а потім усе несподівано опадає, і перед тобою слізливе скло, що відкриває картину за картиною, страшнішу лютої зими і провінційної убогості. Тоді, раніше, я думав чистіше, ясніше, а світ не лягав переді мною безводною пустелею з самотнім подорожнім, який покинув свій дім і не знає ціни життю, але смерть достеменно поклала криві візерунки біля куточків очей, прямі лінії біля рота. Швидше, то одна з оман. Тож я нічого не міг приховати від Марго, бо нічого було приховувати, коли прийшов до Джулая, де ворота іншого світу з тюремним ляскотом закрилися за мною… Марго у білій шовковій вітровці, з сигаретою в руці і синіми хризантемами. Марго пахла дорогим димом, гіркуватими парфумами, квітами і холодним вітром з річки, де над водою ламали чорно-білі крила чайки. Я дивився на неї і розумів, що вона зараз існує поза цим домом, поза нерухомим небом, що синьо лягло на плечі, поза свинцевою водою річки з білими чайками, які плакали. І я не бажав того від неї одразу, як від інших жінок. Пізніше, через багато років, досвід проїсть мені життя, і надто пізно я зрозумію, що зробив велику помилку, зробивши крок назустріч коханню, а відтак набув того, чого бажав, але це вже без Марго. Жовтий спалах тільки-но висохлого листя бігав у її очах. З-під короткої плісированої спіднички виглядали ноги, вже майже жіночі, але без білого пуху й ознак волосся. Вона привіталася, мовчки зрізала кілька хризантем, мотнула головою, відганяючи золоту бджолу, що дратівливо рвала тишу.

– Киш! – прикрикнула вона на бджолу, а потім сказала замість привітання: – Ти до діда?

– Джулай у себе? – спитав я.

– Ні. Він на цвинтарі, – Марго відверто дивилася на мене своїми зеленими очиськами. Мені здавалось, що ті очі сміялися з мене, а насправді в них було щось інше, проте я довбнею стояв на місці й не міг зрушити ані на крок. І до, і після в Марго випромінювалося стільки чуттєвої ніжності, що навіть смерть не зітерла її рис, лишаючи висіти у повітрі тонкі полотна, чарівні тканини її присутності.

– Ага, – сказав я, сів на куцоногого дерев’яного ослінчика, близнюка двадцяти тисяч помножених на навколишні села ослінчиків. Закурив.

– Це правда, що ви оте надумали? – запитала вона, прилаштовуючи квіти у вазу, дорогу, аляпувату, з малюнками велетенських троянд та голубами, які цілуються.

– Ага.

– Ага, – передражнила вона. – Дід тут тобі багато чого не розповів… А… Воно тобі і не треба… – Марго блиснула одним оком, тому що стояла розвернута гостреньким плечем до мене, та я встиг помітити, що вона спостерігає за мною. – Але не вв’язуйся не в своє діло, – швидко додала вона і розвернулася до мене, війнувши спідничкою, показуючи свої стрункі, що аж дзвеніли, ноги.

– А з якого дива ти вирішила, що це не моє діло? – розкурюючи вогку сигарету, звернувся я до неї.

Вона продовжувала возитися з квітами, говорила через плече. Нарешті розвернулася. Марго взагалі добре трималася – холодно і невимушено.

– Ну, не знаю. Ти видний пацан. Молодий. Красивий. А тут такі діла. Тобі може перепасти найбільше. Скажи, якого біса?

Я затягнувся кислим димом.

– Ти мені подобаєшся, – сказав я.

– Брешеш, – сказала Марго, витягла «Данхіл», підкурила. – Це я в тебе закохана. Як побачила тебе вперше, так відразу сказала собі: ти пропала.

Я подавився димом.

– Чого це ти… Але… Але… – Марго закрила око і допомогла собі рукою, зовсім як доросла.

– Це правда, що дід нікого не підпускає і на десять кроків?

– Угу, напевне, – Марго кокетувала, закинувши догори голову і випускаючи цілий потік голубого диму. – Але не міряйся.

– В яких ділах?

– В будь-яких, тебе уб’ють раніше, ніж ти надумаєш мене поцілувати, – дзвінко засміялася.

– А що сьогодні робиш увечері?

– Я?! Буду на танцях.

– Зустрінемося?

– Авжеж. Тільки після десятої я баїньки. У Джулаїв комендантська година.

Вона взяла вазу з хризантемами і пішла до високого ґанку.

Станція з коліями, зі свистками електропоїздів, тоненькими струмочками диму в небо. Жовті вогні пливуть рідким киселем, проповзають очима безликі горби вагонів, відходячи в сизу дірку до переїзду, і видавалося, що там-от починається зовсім інша країна, не схожа на нашу, – таке відчуття з’являлося в дитинстві й ніколи не відпускало. Зараз ми сидимо вночі, в серпні, і, крім тріщання цвіркунів, нічого не чути. Ми капітани. Ульян, Вєнька, я і Пономарь. У нас урочистий празник, як на уроці фізкультури, намагається жартувати Кабан. У нього і жарти ідіотські, і сам він придурок. Ульян дивиться поверх гори велетенських колод. Видно його бар. Кабан плює крізь зуби, блискає фіксами, чвиркає через нижню губу. А ми вдивляємось у жовте вариво залізничного вокзалу. Ніч стовпами пробивають сигнальні вогні. Відгудів, тріскаючи камінчиками по рейках, поїзд. За півгодини пройде останній, на Москву, і тоді міст провалиться у теплу чашку нічного серпня. Сьогодні ми вирішили ганашити хачиків. Відразу, щойно Ульян серйозно домовиться нарешті з Джулаєм. На диво, ця маленька сучка, з рожевими щічками, в бордовій майці, сама почала проситися. Ми відмовили, вірніше, я, Кабан і Вєнька. Вона продовжувала якось ненав’язливо, як ніхто з наших дівчат, повторювати своє прохання. Це біля двору, а у вікні я бачив кремезну тінь Джулая. Ми не хотіли брати її, кожен зі своєї причини. А Ульян мовчав. Але я знав, що він напружено думав, і справа тут не лише в Марго. І я сказав:

– Перестань собі сушити голову. Воно саме випливе.

– Ти думаєш, я через неї?

– Якоюсь мірою. Не зовсім.

– Ми з Пономарьом не розуміємо, як вона може бути в курсі справ Джулая? Інститутка, мать твою…

– Я тобі кажу – менше думай.

– Отож.

– Отож.

Ми закурили і почекали, коли в сигнальній будці загориться вогник. На тому кінці зяяла чорна діра і було, як у діжці.

Ми сиділи, копирсаючи подрібнений гравій носаками кросівок у центрі, біля пам’ятника Леніну, в парку, і роздумували вголос, що років так через десять буде з Кабаном. Хохо сказав, що Кабан буде лисим, мов залупа, а Пономарь додав, що торгуватиме разом з корейцями кавунами. Шикуватиме в джерсі й питиме мінеральну воду «Боржомі», додав я. Кабан засунув свої клешні у кишені спортивних штанів і почав збивати пилюку замшевими кросівками.

– Бля, ти їх тільки одягнув, – сказав Пономарь.

– Нічого, нові купить, – спокійно резюмував Хохо. І тільки тоді я помітив, що Вєнька кілька хвилин за кимось спостерігає в каштановій алеї біля гастроному.

– Вєнька, ти нічого мені не хочеш сказати? – запитав я і подивився у темну каштанову алею зі свавільними тінями, що шмигали там.

– А ти не здогадуєшся, ага?

Я не знав, що говорити, але коли мовчиш, то не набагато краще. Потім, коли всі наче по команді повернули у мій бік голови, я не дивився на них, а, відчуваючи спиною їхній запитальний поклик, вивчав темну алею. Я рушив першим. Пішов червоним гравієм, підчепивши дорогою носаком білі канни біля підніжжя пам’ятника вождю. Хтось біля кінотеатру завив, і Кабан тицьнув дулю. Квакнуло і заглухло.

– Підарюги! – заверещав Кабан.

– Закрий хавло, – сказав Пономарь, закурив і, кусаючи щоку, виміряв траєкторію, де ми рухалися одне одному назустріч – Марго і я.

– Обережніше, – сказав він і незворушно подивився на зелену стіну парку. Решта, що лишилася сидіти на лавці, періодично спльовуючи, думала про пляж на Голубисі.

Приходить осінь, з паленим листям, з оксамитом у деревах, короткими днями, і я завжди о такій порі печально про когось думаю, і з часом я все частіше згадую Марго, з гнучким підлітковим тілом, блискучими зоряними очима, ніжною, але дорослою посмішкою, і Джулая. Так, ви скажете, що про живих чи про тих людей, які поруч, ніколи так не думають, і, можливо, я погоджусь, але ніколи не візьмуся сперечатися. Дурна справа – ганятися за своєю печаллю, але іноді з тієї печалі ми живі. От і зараз я дивлюся на Марго й Ульяна, і вони бовтаються в сліпучому колодязі болю. І я повторюю це безперестану, наче закляття, наче пісню. А коли втома від життя проходить, знову хочеться жити, рухатись, думати, любити. Цей залишок незатишної пам’яті в’ївся, потягнувся відтоді, коли я, мій брат з шістьма міліціонерами і Моргуном попали під обстріл солдатів під командою Глушковського. Четверо з шести загинуло. Двоє відразу, двоє по дорозі, ще в санітарному тарантасі Олешка. А Моргун лишився жити ще до четверга. Потім несподівано помер на ранок, у повній безпам’яті забухтів тарабарщину, доки якась баба в коридорі не сказала, що він молиться Богові. Так, він прожив до полудня, рівно до другої години, бо перед цим приходила тітка і лишила мені свого годинника марки «Слава», а лікар наказав приймати сині пігулки щогодини. А потім щось трапилося. Ні, не тоді, коли приходила тітка, а тоді, коли баба в коридорі сказала, що Моргун молиться Богові. Щось дійсно трапилось. І я чомусь попросив у Бога, кривлячись від огиди, бо нас так учили, розумієте, щоб він мене відразу зробив полковником міліції. Моргун захрипів. А санітарка, як мені спочатку здалося, бубніла над ним, але пізніше я зрозумів: то молилася зовсім не смердюча скотарським гноєм санітарка Нюська з Вишняків, а Моргун, і мені зробилося соромно через те, що я так обережно думав про Бога, хоча мине багато часу, і буду далі про нього думати обережно. Самі розумієте чому. Відчинене наполовину вікно впускало запахи, звуки. Хтось із довгим інтервалом б’є об метал, можна було уявити, як невидимий заносить у повітрі руку з молотком, довго чекає, а потім опускає з садистською насолодою. А я лежав напроти, через тонку фанерну стінку, в сусідній палаті, стіна в одному місці пробита і заклеєна газетами. З мідного рукомийника крапля за краплею збігала вода, дзвінко розбиваючись об дюралеву миску, а Моргун кричав, щоб виключили звук. Дивно, але люди казали, що аби таке трапилося з ним у Полтаві, то він би неодмінно вижив, бо там в області першокласні лікарі. Не знаю. Куля йому влучила в око і вийшла через потилицю. Мозок лишився неушкодженим. А помер Моргун від банального запалення. Брат мій не відходив від нього кілька днів, і то тільки тому, що мати йому прямо заявила, щоб він, сучий син, ніколи більше не з’являвся на очі. Пізніше його і Глушковського взяли під варту. І тоді кожного ранку мати збиралася з торбами бити поклони начальству.

Так тривало три місяці. Ми вже й не сподівалися, та раптом його випустили, а Шльому, казали, шльопнули. І от диво: заявляється Глушковський, весь у цивільному, в шикарному кремовому костюмі, червонопикий, тільки очі якось по-вовчому пасуть усіх. Років з десять ми його не бачили, того Глушковського. Я вже в міліції працював. А Шльому запам’ятав, тому що він називався вже не Микитою, а Шльомою. Років отак з п’ять Шльома ще валандався з братами Ульяненками до ресторану. Мені навіть двох доводилося брати за п’янку, а пізніше мене перевели на сискаря, тобто дали водити собаку, від чого дотепер кличуть Собаководом, але я не зважаю. Його почали тягати до особістів, у восьмий кабінет, але і там ми розминулися. Зіткнулися якось у вузькому коридорі, а Шльома навіть не бачив мене, пройшов, мокрий увесь від смердючого поту, одутлий, з фіолетовими мішками під очима. Розказували, що Шльома ляпав язиком про швидкий кінець Совєтського Союзу, слухав Висоцького і ще якусь заборонену маячню. Пізніше його привезли з хорольського пляжу посинілого, і він помер за годину від гострої серцевої недостатності рівно о дванадцятій годині в оточенні гарних жінок, приятелів, випивки й незрозумілої в цих краях музики. А якраз перед зимою, коли брата уже дістав туберкульоз, він мені розповів про Шльому, але нічого не сказав про той випадок, що коштував життя багатьом з нас, напевне, і мій шматок лишився там лежати, під Деминою Балкою. Поговорювали, що Шльома у Чехословаччині в шістдесят восьмому застрелив солдата, який відмовився виконувати наказ.

Народження, смерть і весілля в наших краях, як і в усьому світі, – також головні історії. Смерть в устах моїх земляків звучить, як щось урочисте, і не лишає нічого такого, що могло б обговорюватися. Холодно і виважено, звична тобі справа. І, спостерігаючи за Марго й Ульяном, я подумав саме про це. Інакше не могло і трапитись, але саме не з ними, і особливо не з нею. Ульяна, який був білою вороною, який хотів робити щось таке, що розганяло б ночами кров у венах, я прекрасно розумів, бо він належав до іншого світу, і лише якась фатальна необхідність змушувала його йти по похилій. Хоча як дізнаєшся, де криється гіркота людського спустошення, зради, перелюбу? Він явно не належав до цього крихітного комфортабельного, наче американська газова камера, світу зі свинарниками, розваленими церквами, з п’яницями, які підсмикують рік у рік одну й ту ж діру в паркані. Вони з Марго одне ціле. І це мене печалило найбільше. Але є таке, що коли любиш жінку, то потроху чи нехотя починаєш любити і її оточення, її паскудні звички. Не винятком був тоді і я. Але можу чесно сказати, що вона з печальною втомою, так само, як і Ульян, тягнулася до химерного світу, але надто пізно, бо тяжка бронзова лапа її діда Джулая переламала на дрібні шматки. Саме життя цього старого придурка залишило велетенські невиліковні зарубки на мені, на моєму братові, на Марго, особливо на ній, висмикнувши з якогось полудневого прекрасного сну, того сну, що у жінки називається очікуванням долі. Жодної людини у нашому містечку відтоді, як з’явилася Марго, не знайшлося, яка б з відкритим ротом захоплено не дивилася, як іде Марго разом із сонцем і вітром. А у мене, наче всі тридцять два зуби, ниє рука, перебита під Деминою Балкою солдатською кулею.

Ми стояли під велетенськими вікнами головпошти, і там пливло тонке літнє сонце; хоча було під обід, а вже висіла духота, із запахом навколишніх озер, і серпень невблаганно підганяв осінь. Ми дивились одне на одного і нічого не розуміли. Я себе почував скованим тисячами поглядів. Принаймні так видавалося. Я плив назустріч її очам, як на зустріч з ненажерливим часом, щось писали про таке в романах, що їх читала Марго. Їй було однаково, що нас прострілює половина містечка, а за її сімейством водилося щось більше, про що просто боялися говорити. Проте і це для мене не мало ніякого значення. Я дивився на шматок сірого асфальту, на протилежну стіну будинку, червону, крізь липову алею, і, чесно кажучи, мені все обридло, і було байдуже. Тоді я нахилився і м’яко поцілував її у губи, не так, як раніше цілував наших дівчат. Марго подалася спочатку назад, затримала дихання, піднялася навшпиньки і, не соромлячись, прямо-таки притиснулася до мене, а потім просто сказала:

– Ходімо.

– Так.

Марго з цікавістю розглядала моє пристанище: книги, вирізки, кілька попільниць, схожих на Везувія, друкарську машинку «Ортах», боксерські рукавички, портрет Джека Лондона. Марго мовчала, вільно рухаючись між усім цим чоловічим бедламом. Вона здавалася мені набагато дорослішою, ніж видавалася спочатку. Вона сама запропонувала піти, і це найбільше вибивало з колії. Тому що наші хлопці, щоб склеїти дівчину, повести на хату, говорили приблизно так: «Пішли послухаємо до мене музику…» або щось на зразок цього. Ми опинилися в нерівному становищі. Марго мовчала, а я дивився, як вона ходить кімнатою. Потім повернулася, заглянула мені в очі (і так вона буде повертатися все своє життя).

– Хитрюга, – просто сказала вона.

– Ти розчарована? – запитав я.

– Приємно, – і вона уставилася на мене велетенськими очиськами, а світло в кімнаті ледь-ледь пливло, знадвору закидали свої тіні яблуні.

– Ні. А всі чомусь вважають тебе за покидька. Але, напевне, тому, що бояться.

– Навіть Джулай.

– Джулай точно боїться тебе. Правда, йому є чого тебе боятися. Він говорить, що з усієї цієї молокососні тільки в одного Ульяна невідомо що в голові твориться, – вона стенула плечима. – І він правий.

– Джулай не ідіот.

– Це точно.

Я почав цілувати її, а вона тихо і рівно дихала мені у вухо. Ми цілувалися вічність, ми цілувалися довго, ми цілувалися так, наче боялися завдати одне одному болю, вона притиснулася до мене усім тілом, наче рятуючись.

– Коханий, – тільки і сказала вона, але вклала у це слово більше змісту, ніж буде вкладати потім, через багато років, через товщу днів і дощів. І не тому, що зараз це трапилося з нею вперше, а, видно, від того, що вона втратила це кохання тут, наповнивши слова змістом і досвідом, втратила, щоб кинути його у темряву, полишивши невідомо кому безсоромну темну ніч спогадів, без сподівань, як і належить для кохання. І в ліжку, де Марго спала, вона нагадувала дитину: напіврозтулені уста, переривчате дихання, подібне до схлипування. Пізніше я зрозумів, чому згадував Марго без суму: вона прийшла до мене, як та жінка, на яку чекають усе життя. З Марго не було ніяких проблем, бо це була саме та жінка. Вона була частиною безмежного почуття. Марго дарувала мені доля. Все ставало зрозумілим. Хоча прийшов час і все змінилося… Вона тихо спала, місяць затоплював усе навколо, наче сніг. Я закурив сигарету, останню, підійшов до вікна і відчув радісну порожнечу в голові. Я курив і дивився на наш двір, з розлогими яблунями, гойдалкою, довгим сараєм, а місячне сяйво з голубого кольору переходило у синій. І тут – звук, довгий, протяжний, потім уривчастий. Пес, піднявши ногу, намочив перевернуту жерстину. Я розсміявся тихо, майже беззвучно, і Марго щось сказала уві сні. Крізь перекошені балки, мотузки я побачив місто наче вперше в житті. Я нібито існував окремо від Пономаря, від Кабана, від Вєньки, від Хохо. Але там не було Марго. І тут я відчув страх тієї порожнечі. Так прийшов досвід, немудрий, найстрашніший. Несподівано розумієш, що можеш втратити, але мусиш іти вперед, знайти те, що тебе чекає на тому кінці життя чи слави.

Вірмени з’явились у нашому містечку відразу по від’їзді французів, які будували гігантський за тими масштабами молокозавод. Звичайно, вони не перетягли весь свій аул у центральну частину країни, їх стали помічати тоді, коли від них спасу не було. Пліткарі говорили, що це через головного інженера, у якого жінка вірменка, але це дурниця. Вірмени окупували моментально чоботарське ремесло, асфальтний заводик, шабашки, прийом склотари, макулатури, санепідемстанцію. Вони відразу посунули циган, які кодлувалися на Старому автовокзалі, отам, біля дубків. Цигани підкинули Джулаю підкупного, хоча вони ніколи не ходили під його дахом, це було свавілля, безлад. До цього в Хоролі про наркотики знало не більше десяти чоловік. Що між безногими і циганами відбулося, невідомо, але того разу з першого заходу циганам довелося поступитися. Джулая під конвоєм, із собаками, які харчали в сухий серпневий полудень, тягали по міліціях. Тягали довго через те, що Джулай, який ніколи не управляв транспортом, купив собі з якогось дива «Волгу». Все місто знало потім, що кавового кольору «Волга» – це причина конфлікту з владою. На машині все і закінчилося того разу. Справи Джулая пішли несподівано вгору. Хоча з Любкою ще не жив відверто, але те, що вона його трималася, ні для кого не було великим секретом. Її Калістратенко запив, і всі розуміли, від чого: не так від того, що Любка злигалася з ким попало, а швидше від того, що вона, як виявилося, не проста баришня. Батько у неї в обкомі займав неабияку посаду, і сам Брежнєв його любив, і це вже точно не плітки. Батьків того Джулая ніхто не знав, і він з нашого містечка, з навколишніх сіл і міст викручував божевільні бабки, і ніхто його не зупиняв. Наш продвинутий «кишлак» міг слугувати взірцем суспільного добробуту як тоді, так і тепер. Тільки, власне, для театрального шоу. За кількістю чудотворців, злодіїв та клоунів Хорол стоїть попереду всіх міст Полтавщини, якщо не брати до уваги всю країну. Жінки тут мають свою думку, а чоловіки спиваються, тільки зіп’явшись на ноги. Проте, на диво, вони дають чудове потомство. Хлопці виростають відчайдухами, але з тарганами в голові, їх тягне кудись у таке, що ніхто й подумати не може. Так, само собою зрозуміло, дівчата тут робили собі «подарунки» на день народження – віддавалися з шиком, як вони вважали. Дурість, але вони вкладали в цей перший раз якийсь символічний зміст. Але що може породити лялькове містечко, вичищене до солодкавої непристойності, оточене безкінечними полями, продуте гулкими вітрами, з білими купками селищ на узбіччях рудих степів, з дратівливим світлом ставків. Тому ніхто і не здивувався, коли виникли почуття між Джулаєм і Любкою, першою красунею, хоча злі язики досить точно визначили, що тут замішані великі гроші. Якщо то неправда, лишається дивуватися. Вони зустрічалися ще до того, як у Дубках п’яний Калістратенко накинув собі зашморга. Поруч, у старому німецькому окопі, спала п’яна в дрезину Нюрка, в минулому техробітниця, чорна і товста, як труба. Але найголовніше було попереду: Джулай і Любка вже відкрито ходили до ресторану, відвідували гостей, ярмарки десь за місяць до того, як старший Силка самовільно надумав влаштувати облаву на безногих. Як там опинився загін солдатів з Глушковським, лишилося таємницею. Але точно відомо, що Шльома мав наказ охороняти Джулая, як блудливу коханку. Темний, таємничий наказ. Але що за тим наказом стояла страшна сила, не викликало сумнівів. Шльома і Силка пошилися в дурні – зчинили галас аж до Москви. Комусь, видно, добре грів кишеню об-щак Джулая. Іншого не виходило. Про небачені багатства Джулая говорили за чаєм, кавою, чаркою, у ліжку, під час статевого акту і після, в черзі за морквою, перед смертю, у добрі, гніві – все це поєднувалося в одну густу, таємничу казку, яка в житті нічого не важила. Але з цього можна зробити висновок, чому така нездорова колотнеча навколо безногого каліки, хоча чисто ірраціональні здвиги теж були присутні. Дійсно, так піднятися з обідранця, та ще й безногого, точно йому допомагав або Бог, або чорт, не інакше. За тридцять років своєї діяльності (двадцять з них він прожив з Любкою Калістратенко, яка померла, згоріла за півроку від раку) всього раз притягав його до відповідальності місцевий суддя, та й то відбувся штрафом у двадцять карбованців, котрий так і не сплатив, хоча в заповіті вказав, щоб того папірця судді Коломійцю поклали в труну. Й ось ці чутки морочили голову місцевому населенню, яке, то скрегочучи зубами, то проклинаючи, то пускаючи зелену слину заздрощів, дивилося на нього, як на чудовисько, котрому не варто жити. Всі інші – звісно, інша справа. Напевне, ще й тому Джулай жив, наперекір усім. Звичайно, це перебільшення, але хотілося думати так, бо старий викликав повагу, хотіли того чи ні. А так він нікого не помічав, доки не закувала біда у його домі, й тоді на нього подивилися по-іншому, як на здорову людину, вже без жалості. І всі готові були його розтерзати. Спочатку за другою ходкою з’явилися вірмени. Потім безногих, незважаючи на пенсійний вік, почали саджати за ґрати: на рік, на два, а то і просто тримали під слідством. Вони виходили. Наче нічого й не сталося прокручували свої оборудки. Стукачів у середовищі безногих не було, як то, скажімо, спостерігалося у вурок. Жора Стрижак був першим філером, що дозволяло йому під час горбачовського сухого закону тинятися п’яним вулицями і чіплятися до вухатих фраєрів. Пізніше у нього на шиї вискочить виразка, зовсім невелика, з молоду горошинку, вона розросталася все швидше і швидше, доки в одній із клінік не сказали, що це рак. Дружина, писана, справжня кіношна красуня, почала таскати його по всіх лікарнях, знахарях, які чаділи в синьому диму, що виїдав очі, виливали воском на воду, на молоко, кидали на запацьорені карти, але марно. Жора захворів і помер. Спочатку на радість місту, а потім і на її. Давно, коли дружина була молодою, то, заклавшись на її вірність, Жора змусив її пройтися голою сквером. Що і було виконано. Після смерті всі його швидко забули. Той же Жора навів стрілки вірменам, але першу хвилю вдалося придавити. За другим приходом вони засіли наміцно. І ця історія вже стосувалася конкретно Джулая і Марго. Бо тоді, в перший вірменський прихід, Джулай тільки ставав на ноги в повному розумінні слова. Щойно Любка офіційно перейшла до нього, то Джулай вирівнявся до закону. Його кореші збудували собі триповерхові доміни, замовили японські милиці, обзавелися коханками, дружинами і дітьми. З першим вірменським приходом Джулаю вдалося зіштовхнути циган з вірменами. Війна була глухою, майже непомітною, але обидві сторони пачками відправлялися на нари, а братія Джулая продовжувала нарощувати капітал. Тоді-то і почалися серед вурок балачки про общак безногих. Джулай як фігура став поперек горла не одному Замілю, верховоді вірмен, хоча він був напівкровкою, поміссю вірменина та татарина. Як пізніше з’ясувалося, він простий український селюк, хоча дід у нього таки справді був висланим вірменом. Хитрі цигани відступили зі своїх наметів. Потім запанував спокій, але вурки у цій міжусобиці теж витримали паузу, і скоро міліцейські наряди, скеровані вуркаганськими стукачами, почали шмонати вірмен і безногих. Вірмен брали в їхніх будинках, а безногих виловлювали по ярах на армійських «уралах». Припинили тільки тоді, коли вірмени опинилися в каталажках, а безногі зачаїлися в норах під Заяр’ям, міліція вичікувала. Наче невидима рука, невідомо ким спрямована, зупинила сірий мишачий потік міліціянтів. Але без Любки не обійшлося. Вона тоді вже почала, скажу вам, хиріти, і сам Джулай кислий робився, коли його погляд падав на дружину. Зараз він був на виду: на відкритті будівництв, на благодійних концертах. Він ще встиг побудувати три велетенських будинки Шипові, Гансу та Безкоровайному, колишньому менту, в котрого не було не тільки ніг, а ще й ліва рука ледь-ледь слугувала. Хто згадує, як жив у ті часи, що належали по праву Джулаю і першому секретарю райкому, навряд чи жалкував. Одні брати Ульяненки не визнавали його. Вони навіть не намагалися стати на рівну ногу. Не визнавали, і край. Особливо середній, Славка, прозваний Льовою за крутий гонор, меткий розум і міцну руку. Ульяненки взагалі трималися своїм кланом і наганяли страху не лише на своє містечко, а й на район. Жахом від них віяло, бо відчайдухи і непередбачувані були, доки один за одним дурні випадки не почали зводити їх у могилу. Проте Джулай їх обходив, не загравав, і це можна було вважати за взаємну повагу. Тому-то менший Ульян, син Славки, так приглянувся Джулаю. Та в безкорисливість цього уйобка я мало вірю. Але зі смертю Любки щаслива пора у Джулая пішла на захід, і не тому, що Любка забрала в могилу всі зв’язки, адже все трималося на її авторитеті й силі її паркінсонового батька. А таки Джулай печально любив Любку. А може, і використовував, а може, те й інше. Вона відразу народила від нього дівчинку, яка стала матір’ю Марго. І сама Марго була просто копією Анни, тихої і врівноваженої, до того тендітної, що повітря не зрушить, як пройде мимо вас. Анна жила книгами, кіно. І нічим більше. Оборудки батька і матері не стосувалися її. Такою видалася й Марго. Анну чоловіки не цікавили, а тому ніхто біля неї не крутився. Анна подалася до Пітера, де вийшла за чоловіка на тридцять років старшого за неї, але з любові. У нас таких чоловіків називають тхориками: у вічно запітнілих окулярах, високий і худий, мов жердина для опудала, на яке ще не натягли ганчір’я. Але цей тхоряка завідував на той час ледь не всією медициною Союзу, так поговорювали, хоча, за однією версією, був він медиком-хіміком. З їхнього шлюбу народилася Марго, щаслива дитина кохання, яка прожила п’ятнадцять років у Пітері, щоб потім снігом травневим звалитися на голову своєму дідові. Якраз у найскрутніший момент його життя. Марія Ульяненчиха говорила, що Марго приїхала перед самою перебудовою, але я можу сплутати, просто у Марії стоїть дата смерті – 1984 рік. Ага, тоді Марго – це маленьке чудо – з’явилася у нас пізніше. І тут, напевне, якась таємниця. Відразу по приїзді Джулай почав «двірняк», намагаючись вивести справи з глухого кута, бо більшість зароблених грошей, видно, йшла на хабарі, а чиновники нахабніли по-псячому; і тоді хтось сказав, що багатство Джулая – то вигадка, не краща, ніж про каравани золота, які затонули на турецьких галерах під Вишняками. Але ніхто не знав, чи безногий босяк жлобиться, чи просто вичікує момент. І чому тоді в його домі нікого не з’явилося з родичів Любки. Приїхала одна Марго.

Ми тихо перейшли колії. Простір пропливав, наче чорне густе шосе. Повітря ватяне. Ми йшли і не знали, що о цій порі безногий Валера Кавалер засунув шило в серце Серьожі Сероняну за те, що той підкинув трипер його доньці, своїй полюбовниці, яку ж і присадив два роки тому сам на наркоту. І тоді Валера, який відійшов від справ, звернувся до Джулая. Валера говорив, а Джулай мовчав, тільки ганяв то вперед, то назад візок. Валера повторював щось багато разів, але Джулай мовчав, мовчало і його оточення, і всі розуміли: якщо старий не скаже слово, то це принаймні початок кінця. Тиша була така глуха, що можна почути, як на Пристані кричать чайки. Повітря стояло до того чисте, наповнене сонцем, що можна було простягнути руку, торкнутися озер, степу, а білі купки сіл нагадували кондитерські вироби. Нарешті Джулай сказав, що до часу треба потерпіти. Валера нічого не сказав, а розвернувся і пошкандибав на своїх протезах додому. І він пішов чекати свого часу. І зараз він пробив: далекі звуки пароплавів нагадували залиті морською піною, обдуті солоним вітром порти. І цієї миті, із жахом дивлячись на обличчя Ульяна, непорушне, як вирізане зі шматка крейди, я раптом зрозумів, що час пробив і це добром не скінчиться. Ульян курив і дивився, як на світлофорі проблимало зелене вічко вогника. Він мовчки обернувся до Пономаря. І бригада рушила, розщеплюючись на три хвости, наче нічне чудисько, котре слизько і мокро повзло до своєї жертви. Три частини бригади обходили вагони, що стояли в тупику. Темнота ватяна. Тільки вогні вікон вилущуються. Це був початок війни, і тут ми могли схибити, бо цього разу вірмени виставили нехилого відкупного Жорі та Кузі, верткому, схожому на шоколадного чортика, з вологим поглядом хронічного наркомана. У місті обстановка не дуже була приємна, взагалі, прийшлі окуповували метр за метром, і нашим не вистачало ані роботи, ані торгівлі, ані дівчат. Можливо, це нам так здавалося. Але вірмени поставили на биту карту. Кузя мав язик без кісток, тому переконав, що основна бригада покірно перейде під вірменське крило. Головне – їм необхідно накрити Джулая. Але того ж дня приїхав рідний брат Марго, Тюльпін, а насправді він носив прізвище батька – Батрак, а те Тюльпін невідомо де взялося, – і вони втрьох – Джулай, Ульян і Тюльпін – проговорили до ранку, а Марго подавала закуски, і ніхто не звернув уваги, що дівці всього п’ятнадцять років, просто дивина, та й годі. Небезпечно думати, що ти знаєш те, чого ніхто не знає, коротше – всі ідіоти, лише у тебе в голові рій золотих бджіл. Саме так, напевне, думав Серьожа Серонян. Ми взагалі нічого не думали. Але до того часу на забутій фермі сховали чотири саморобних стволи, а ще два вальтери й один карабін. Ось так. Нам не треба учитися не боятися, якраз була пора – нічого не боятися.

Пономарь дізнався про Батрака ранком, у четвер. Пономарь куснув губу, переглянувся з Ульяном, але у ньому вже кипіла гримуча ртуть, і нічого змінити, здавалося, не можна. Вони ударили з Ульяном по руках, і справу про війну було в одну мить вирішено. Можу вам упевнено сказати, що, окрім Джулая, Батрака, Ульяна, Пономаря, ніхто не знав істинної причини цієї заворухи, яка гордо називалася війною. Паскудне те, що ми, решта – Кабан, Хохо і я, – не відчували себе героями. Взагалі у Хохо на те, що пахне смаленим, був особливий нюх. Від того часу пройшло двадцять, якщо не більше, років, і я, сивіючий, ставлю собі питання: повернись назад час, зупинися на тій межі, яку ти вибрав, чи вчинив би кожен з нас інакше? Гадаю, що ніхто з нас інакше б не вчинив. Нам не треба було ставати чоловіками. Ми ними вже були. Ми відстоювали свою честь в один тільки нам відомий спосіб. Ми відстоювали свою честь саме так, наче від цього залежало врятування цілого світу. Не інакше… І отже, ми тихо перетнули колії, торкаючись один одного плечима, наче випадково, але тримаючись один за одного. Ми були дітьми з дорослими серцями. Ось хто ми були. З лісосмуги наступав Шнапс, озброєний важкою артилерією: одним дробовиком і купою ланцюгів та арматури. До цього дня ми до подібного не вдавались, але самі не знали, як пішли на таке. Я ж кажу: ніхто не вважав сумнівним те, що ми робили. Ульян з Пономарьом мали нюх на час і на людей. І у мене засмоктало під ложечкою. Мені захотілося, щоб це виявилося сном і я враз прокинувся і побачив яскравий ранок.

Пономарь підійшов і вдарив ногою у двері. Всередині загуло і заворушилося. Пономарь ударив ще раз.

– Дивись за дверима, – сказав я Кабану. – Зараз вони полізуть.

Кабан мотнув головою, але не тому, що згоден. Різкий удар цеглини потрапив йому в щелепу.

Двері розчинилися, і кілька чоловік висипало звідти, лементуючи, мов купа чортів. Удари посипалися на них звідусюди. Я звалив одного, добив ногами. Другий свінгонув мене в щелепу. Пономарь працював одними кулаками проти здоровенного, у два метри зросту, вірменина. Здебільшого вони малі. Я такого зроду не бачив. Шнапс підоспів вчасно. Хуркнула арматура, здоровило звалився мов підкошений. І тут заговорила артилерія. Забабахкали берданки. Крупний дріб ударив по обшивках. Вірмени, рачкуючи, подалися до виходу. Ми добивали їх дорогою. Збивали з ніг і гамселили так, що тріщали кістки. Вірмени кричали, щоб їх не вбивали. Нарешті всі вони сховалися у вагончику.

– Кабан, – крикнув я, – дріт!

Ми закрутили дротом двері. Вагон обліпили і покотили гуртом до тупика.

– Там є наші, – сказав Шнапс. – М’який з Сявою.

– Нічого, прокатаються, – відповів Пономарь, пхаючи вагона. Нарешті вагон набрав швидкість і з усього розгону вмазався у стіну.

– Тепер навперейми. До смоловарні! – крикнув Ульян.

І ми побігли в темряву. Бігли, наче цілу вічність, хоча всього перескочили через колію, пройшли бурти з буряками і зупинилися біля смоловарного будинку.

– Не стріляйте по вікнах, – сказав Пономарь.

Четверо наших стрільців зробили добрячий залп. Потім решта ввалилася у кімнатку, де лежали на ліжках обдовбані наркотою вірмени. Загули гідравліки. Хруснули ребра, і бризнула кров. Кабан місив у дикому отупінні.

– Суки, ви мені носа поламали. Суки! Найнещасніший мужик у світі!

Усе закінчилося через п’ятнадцять хвилин. Ми посунули до заготзерна. Там ще шестеро. Їх застали з нашими блядями. Двох почепили вниз головою, решту роздягли, а одяг забрали. Кабан якійсь бляді розквасив усю мармизу. На сьогодні все закінчилось. Ульян звернув до заярського ставка і потопив там ланцюги, стволи, арматуру.

Я прискочив, коли все закінчилося. Нічого страшного, окрім поламаних ребер, підбитих очей та двох зламаних щелеп. Проте вірмени мовчали. Двоє сержантів витягли цілий кульок макової соломки. Я подався в центр, де лежав Серонян, проткнутий у серце шилом.

– Що у тебе, старий? – під’їхав полковник Коломієць.

– Найстрашніше, товаришу полковник, – качан в задниці, – відповів я тим же поважним, навіть трохи панібратським голосом.

– Та чорт з ними. Хтось за нас порядок наводить. Але ось грабонули Білявського й ощадкасу, – сказав полковник і подивився на темні яри.

Я проковтнув і подивився на нього.

– Значить, так. Я їду в Трускавець, – двоє санітарів вантажили Сероняна. – Блядь, а він куценький був. Тьху, на місці баби я б з ним на одному гектарі срати не сів.

– Так точно, товаришу полковник.

– А ти давай, Гриша, розбирайся. Без Сероняна у нас четверо жмурів. Ось так. А я до Трускавця.

Я на той час давно покинув поліклініку. Зразу після смерті лікарки влаштувався на бензозаправник слюсарем. Який слюсар на бензозаправнику? Така у мене і робота. Того дня я прикручував стопсигнали одному вірмену. Я вам роз’ясню: тут до бензозаправника приліпилося маленьке СТО. От я на дві парафії і тягався. А мій бовдур ґарував, як виявилося, у центрі, вибиваючи зуби. Але точно можу сказати: вірмен сидів у машині. Курить і слова, бидло, не зронить, наче я йому щось винен. Але мало того. Підкочує чорна «Волга». І вилазить з неї Едік Батрак. В диміну. На Батрака подивишся – то мій нащадок, який висиджує на паркані в центрі міста, плює крізь зуби, товче писки, смалить дешевий портвейн, – ангел, а не синаш, коли подивишся на цього Батрака. Він ще в тому році натягнув нещасну секретарку самого голови райкому. Зайшов, типу, дядя Ваня, привіт вам, а виходив, то заволік до туалету і відтрахав по повній програмі. От він на напівзігнутих підходить і говорить:

– А, Ашот-кашалот, здоров.

– Коли ти чоловіком станеш? – спитав Ашот, струшуючи у вікно попіл.

– Все путьом. Все буде, як домовилися. Підкинь трохи ширива. У мене гості.

– Бля, токо запалишся, то…

– А то шо, – Батрак озвірів, очі скляні зробилися, витягнув вальтер і ткнув у ніздрю вірмену.

– А це бачив? Я вас, усю падаль, перешаткую. Зрозумів? Я – Едік Батрак, а ти – чорносрака мавпа.

– Ну-ну. Я просто хотів, щоб усе було, як домовлялися, – Ашот подався назад. Потім витягнув з бардачка якийсь пакунок і передав Батраку.

– То-то, – сказав Батрак і, вихляючи, подався до чорної «Волги», а Ашот продовжував незворушно сидіти, курити на заправній станції, наче від смерті у нього був ліміт.

3

Автострада лилася сріблом, пройшов дощ і стояв десь далеко сірим стовпом, а машина наздоганяла його, ковзаючи колесами чорним милом гудрону. Авто рухалося на великій швидкості, наче жук, новенька біла «копійка» летіла зі швидкістю сто кілометрів на годину, лишаючи за вікном дерева, самотні прямокутні ферми, що вночі гудуть, як тисячі привидів, вибитими вікнами. У чорних тінях дерев гніздилися білі хати. Над нами слюдяне чисте небо відбивало сонце. Іноді на ньому можна побачити білі вихрасті проріхи від слідів винищувачів, які копошилися десь там, біля Миргорода, і це «десь там» було сонною країною чи країною сну, як вам заманеться. Марго сиділа за кермом. Обличчя насторожене, шия витягнута, ще, здавалося, худіша. Вона наче майнула наприкінці солодкого полудневого сну, ось так виглядала тоді Марго, зовсім чужою. В такі хвилини завжди на язик проситься така дурня, що то й не вона зовсім. Ти відчуваєш себе чужим. Пізніше у вітряний сонячний день прийшла проста думка, свіжа і туга: Марго тоді була надто дорослою для свого віку, щось сиділо в ній, наче шматок скла в ніжній серцевині плоду. Зовні вона виглядала, як птаха, що поранена сиділа на гілці, намагаючись чистити пір’я. Але все це відкидало реальність, безглузду в цьому прохолодному і чистому дні: наче не було перед цим дикої ночі, коли ми втікали невідомо від кого, а машину не кидало, мов ту пір’їну, у вибоїнах, заносило на вузьких дорогах на купи хабняку та рогози, що червоним пекельним кольором світилася проти ліхтарних вогнів. А на ранок ми вискочили на 224-й кілометр. І тоді полив дощ, здавивши груди сильною задухою. Марго зупинила машину і сиділа мовчки, врівноважена, спокійна, наче дитина, яка грала роль дорослої людини, і балачки тут не мали ніякого сенсу. Каштанові, майже червоного кольору локони ковзали на її блідому обличчі. Лив дощ, і я чув лише її на запах, ледь уловимий і водночас гострий, а простір за склом авто, густий і остогидлий оку, розщеплювався розрядами блискавки і летів зі свистом разом з нами. Пізніше, коли розвиднілося і степ разом з вітром закидав у прочинене вікно оберемки запахів та сонця, я побачив іншу Марго, від чого відчув самотність і незручність. Потім усе пройшло, і я лише дивився, як одна за одною змінюються целюлозні хмари, а небо мокрим простирадлом зсувається за горизонт. Але у нинішньої Марго було і таке, що накочувалося пекучим щемом: ця надумана, як видавалося, непроникність нагадувала літніх людей, які ховають свою байдужість до світу. Марго закурила «Данхіл» – однією рукою вставила в рожеві губи сигарету, підкурила від автомобільної запальнички.

– Ти точно викинув? – запитала вона.

– Так, – сказав я і подивився в інший бік.

Марго мовчала і слідкувала за трасою.

– Нам треба сховатися, – вона затягнулася димом, глибоко, із задоволенням і смачно. – На деякий час.

– Я зрозумів.

– Добре.

Марго повернула на ґрунтову дорогу. Ми обоє розуміли, що траса не краще місце, де можна сховатися. Пилюка, незважаючи на те що пройшов дощ, відразу полізла в легені.

– Чорт, – вилаявся я.

Марго мовчала, тільки нижня, красива, наче вирізана, вишнева губа гидливо скривилася, зовсім як тоді, коли ми кулею вилетіли з міста, а вона зупинила машину неподалік АЗС і сказала, що Джулай помер. Наче взагалі нічого не трапилося, помер і все. Більше нічого. Хитрий вузол тіней у зелених мельхіорових очах; смикнулася раз, удруге нижня губа. Пізніше, коли ми виїхали на лисий пагорб, вона різко розвернула машину, як справжній гонщик, зупинилася, і в глухій тиші я почув, як гупотить її серце. Марго намагалася запхати сигарету до рота, але руки від утоми чи напруження не втримали пачку. Марго нахилилась, і я ніздрями вловив солодкий, ніжний запах парфумів і легкого сигаретного диму. Вона відсунула руку і притулилася до мене – жест, наче вона намагалася щось узяти від мене або так, у що не хотілося вірити, прощалася. Вітер кисло гудів над дахом автомобіля. Ми поцілувалися в солоні від поту, від нічного кохання, від божевільної дороги, з порожнечею і сонцем, губи. Марго стягнула рожевий пуловер, тріпонула грудьми, красивими, свіжими.

– Сюди, – сказала вона. – Між груди. У мене місячні.

Пізніше ми лежали над урвищем, а внизу вуркотіла вода. Несло пріллю, гнилими водоростями – Градизьке море. Втомлені коханням очі дивляться вниз разом з потоками світла в провалля мертвої води, так мені видавалось, і так воно було, їх нічим не зупинити, наче вони вибрали саму смерть. Коса намитої ріні блищала проти сонця лускою хижого доісторичного звіра. І ми відчували, як земля тягне нас до себе. Мені не було страшно. І я, напевне, це повторив уголос, а вона відповіла, я по губах розбирав лише окремі звуки, але вичитав зміст, що для азартних людей нічого немає страшного, так, Ульян, для пристрасті немає смерті, а смерть… Мені не було страшно. З якоїсь пори я визначив, що доля моя крутиться, мов дзиґа, тільки ти підступаєш до сокровенного, як дійсність паскудно щирить пащу, повну чорних гнилих пеньків.

– Будемо під вечір, – сказала Марго, і груди у неї натягнулися під тканиною. Очі нерухомо дивилися в небо, потім вона повернулася на бік, усміхнулася хтозна для кого і поцілувала мене в губи. Зігнута нога. Між коліном і литкою затиснута вузька рука, з трохи вузлуватими, майже хлопчачими пальцями, з обгризеним нігтем на вказівному, манікюр на якому облуплений.

– Викрутимося, – сказав я.

– Пусте. Забудь. Через тиждень, не більше, – і знову припала до мого рота. – Хочу вина.

Я бачив, як вітер протікає її обличчям, ворушить каштанові пасма волосся, як тремтять закручені вії; сон – це побічна дія звички і нічого більше. Сни нас вигадують, витворюють, і хай йому трясця: з кручі варто опустити голову і глянути на людські гнізда, що білим шнурком витягнулися вздовж горизонту, і ставало зрозумілим, наче назавжди відкривалася паща безсмертя, що самотність ніяк не буває страшною. Страшніше, коли ти боїшся, а не втрачаєш. Ми сиділи під вилинялою парасолею, що роздувалася легенями, і я бачу тільки руки Марго. Відчуваю запах вітру, риби, води і смак її тіла на губах, солодкий і гарячий, з кислим запахом мого і її поту, і від цього зносило голову. Біла халабуда, з розтягнутими сітками, з написом «У рибалки», огризок глиняної кручі, не видно ані дороги, ані путівця, тільки повітря грає воланами, закручується у вири, і в цьому потоці нерухомо, біло-чорними карлючками висять чайки, здіймаючи стовпами пилюки самотній крик, що розпачливо падає до води. Тільки теплий вітер дихає парасолею, відкриваючи замшеве обличчя Марго, засклілі, целулоїдні очі, наче її тут уже давно немає, лишається тільки дивитися на красивий відбиток на пилу.

– Може, тут лишимося? – говорить вона, і ми не віримо, обоє.

За пагорбами тягнула музика, сідало сонце, обличчя Марго і її волосся мідно світилися проти мене. Нарешті в її очах щось ожило. Вона подивилася на недопите вино, стенула плечем, торкнувшись підборіддям іншого.

– Ходімо в машину.

Ми повільно пішли уздовж води. Пізніше, через багато років, через каламутну бовтанку подій, окреслених чіткими рубцями забутого і наново відкритого, згадуючи сонне поселення і мертву воду, я подумаю, що нічого не могло з цього вийти нормального, – це лише відчинило вузькі ворота болю. Щогодини, щодня зі швидкістю падаючого каменя я все чіткіше уявляв Марго: каштанове волосся, з тугими, алебастрової міцності локонами, прекрасне обличчя, привітний погляд, який нічого не виказував, і очі з краплинами мідного сонця. Є жінки, які відтіняють одна одну, наче дерева, яких можна порівняти або назавтра забути, навіть не здобувши, і зі світлою головою думати про іншу. Принаймні у мене пізніше виходило саме так.

– Цікаво… Хто першим з нас помре? – зовсім спокійно запитала Марго.

Я промовчав, обійняв її за плечі. Вона вивільнилась і побрела попереду мене. Обернулась і сказала через плече:

– Пора в дорогу…

Тютя на той час викручував на даху кінотеатру рок-н-рол, а нам треба було брати пацанів. Зранку одні неприємності. І видавалося, що містом хтось лопатою порозкидав гівно. Я б облишив, чесно кажучи, і пацанів, і Тютю, але запара повна, хоч вішайся. Разом зі мною нас четверо. Троє – лубенські менти, з однаковими дебілкуватими зачісками хлопчиків-бодрячків, гостроносі, з широкими вилицями, кругленькими дірочками замість очей. Ще ті. Завжди готові відірвати людину назавжди від її життя, навіть не думаючи, має вона якусь провину чи ні. Але роздумувати над життям у нормальних умовах – це егоїзм. Слушна думка. У голові гуділо ще з учорашньої ночі, це значить, що Капленчиха вигнала паскудний самогон. Завітаю до неї після всього. Тож ми підійшли до кінотеатру і я сказав:

– Тютя, злазь, мені ніколи!

Тютя виписував рок-н-рол і вусом не вів, сучий кіт.

– Тютя, злазь!

Тютя або оглух, або вдовбався так, що очі закотилися під лоба. Ми ще трохи постояли і пішли до скверу. Пацани сиділи на лавці: курили, плювали через губу і навіть оком не повели. Вітер задував сильний, у закутках збивав прямо-таки з ніг. Бралося вже холодом і намітало жовтого листя.

– Здоров, – сказав я.

– Ага, – типу того відповів Пономарь і подивився на мене мов крізь скляні двері.

– Піднімайте сраки і пішли.

– Якого хєра? Шо ми, крайні? – почав Кабан.

– Кабан, заткнись, – гуртом видали пацани. Хтось дав йому потиличника.

– Забирайте їх.

Вітер то рвав, холодний, лютий як пес, то опадав, і робилося тихо, і я чув, як гули у дворах яблука, розбиваючись об металеві дашки сажків. Тютя перестав викручувати рок-н-рол і, звівши на переніссі очі, помітив нашу присутність: ми пройшли площу жовтого гравію, мізерну, що нагадувала гирло річки, але вичищену, мов мідний п’ятак, оторочену кучерявими кущиками споришу, далі попід поштою, і я, обернувшись, побачив, як розчаровано, наче дитина, яка хотіла бачити щось – ох – таке, Тютя махає нам рукою, наче на залізничному вокзалі прощається Нюся зі своїм коханим арештантом. Ми підходили до кахельного будинку райвідділу міліції. Над повітрозбірниками ворушилося повітря. Зелене, як дихання алкоголіка, у якого з космічною швидкістю атомів розщеплюється печінка. Хм. Непогане припущення. Гриша Силка, тобі б не ідіотів цих ловити… А… А… А… Витончена душа. Вітер напирав. Затихав, ляскав мокрою газетою об бруківку, знову розпочинав: гнав мокрі рвані газети, целофанові кульки, крутив мотузки пилюки з боку автостанції і сірого коржа ринку, з білими ребрами динозаврів торговельних павільйонів.

– Буде дощ, – сказав лубенський мент з намащеним чубом, показуючи, що в цих справах розбирається.

– Заводь до мого кабінету, – сказав я, а на душі зробилося паскудно, як на початку дня. Я не знав, з чого починати. – Слухай, Пономаренко, а де твій борень Ульяненко?

– Не знаю, – не повертаючись до мене, звично кусав щоку. Один з ментів ударив його кулаком у праву щоку. Кабана ударили в правий бік, чітко. Той присів, обіпершись об коліно. В одну мить усі ощетинилися, стали пліч-о-пліч, прийнявши бойову позу ірокезів. Лубенські менти припинили. У того, що бив, за давністю часу імені його не пригадаю, з’їхала кепка, і він марно натягував її на свою черепушку.

– Прєкратіть! Прєкратіть! Прєкратіть! – задув я у свою горлянку, але було надто пізно. Менти, фуркаючи у повітрі дубинами, посунули на пацанів і запрацювали кийками дружно по горбах і головах. Хлопці не билися, просто, прикриваючись, відходили до безпечного місця. Я розумів, що ще кілька кроків – і буде погано. Чесно кажучи, мені зовсім не хотілося запихати пацанів до камери, витягувати з тихого місця у гіркий вуркаганський запах сечі, невипраного одягу. Вони були не найгіршими, але такі завжди залазять свині у сраку. Хоча час показав, що такі і вибиваються в люди, як

і часто потрапляють у халепу. Час показав зовсім протилежне. Я важко дихав, і мої тонкі, натреновані у спорті ноги підгиналися. Паскудне ранкове передчуття таки справджувалося, але щось гріло мою черепушку, що це тільки початок. Пацани, вилаштувавшись півколом, підтягувалися до крихітного будиночка побуткомбінату, а потім один за одним шмигонули між купи трухлявих колод, що, не менше й не більше, нагадували мініатюрну Джомолунгму в нашому місті. Я тільки стояв і дивився на гончих, що у шпарини та дірки трухляччя, виставивши бабські сраки, намагалися розгледіти, колошматячи дубинами, підіймаючи рудий порох. Один говорив: давай ось так, інший, акробатично викрутившись, пропонував ще одну версію. Ще інший, засунувши голову між колод, верещав, мов приблудний собака. Третьому сміливцю поталанило найбільше: для колоди, яка придавила лубенському менту башку, довелося викликати автокару.

Опале листя пливло поверх сірих спин риби, а вона разом з рибами. Її довге тіло летіло під тонкою плівкою води стрімко, билося об рибу, і вони були поєднані однією силою попід падалишлім листям, сонячне проміння переламувалося об їхні тіла; вони пливли, розбиваючи сині стовпи сонця, несподівано стаючи єдністю, холоднокровні – від цього пекло радістю в грудях, – чужі до навколишнього. Це було потворно, і красиво, і спокійно водночас. І пізніше, коли вона випірнула з води, гойднувши грудьми і струснувши по-собачому головою, розсипаючи віялами крапельок воду, розгортаючи листя руками, і, вийшовши на берег, нахилилась, щоб підняти пухнастого рушника, я подумав про втрату, яка сидить трутнем з народження, прориває виразки. Коли вже лежатимеш навзнак, тобі буде все одно. Ти втрачаєш і гадаєш назавжди. А того дня я лише почув її подув, солодку втрату, прищеплену до листка душі, словом, ти можеш нею управляти. І ще пізніше – того ніколи не існувало. Як не існувало крапель від дощу, а була злива. Риса всього. Принаймні ми так говоримо, коли зробимося старими, і наші жорна не перетруть їжу й око оскляніє… Хоча в тому часі все пропливало сонячною долиною нашої країни, частково для мене, але не для Марго. Тому в неї целулоїдні очі, відсторонений погляд. Пацанячі мізки, сказав би убієнний Жора… Опаловий гриб піднявся на бірюзовою водою. Вона випірнала, широко розгрібаючи скляну чистоту води, з сірими парашутиками кульбаби над куцими хвилями, а коли вийшла, стояла зовсім гола, з задертими від напруження грудьми, лише червоні кола навколо брутально нагадували, що перед вами жінка. І я думав о тій порі про втрату. Про її думки, про її почуття – мені не хотілося. І ще пізніше, коли вона довгою золотистою рибиною лежала, притиснувшись до мене, наче маленька єврейська принцеса, вигнана з дому. Тоді я відскакував і міг годинами спостерігати її рухи, як вона гризе ніготь. Марго покусує травинку, дивиться зеленими очима. Так, погляд у неї був особливий. Марго у малолітстві своїм мріяла про Маямі, Ніццу, Боба Ділана, а лишалися штопані, з бабською бубною, рейтузи. Навколишні, які огиналися у фатальному майбутньому, зникали, щоб ніколи не повернутися. Марго більше не відчувала, але не тому, що молодість у цій країні – гнилозуба. Що там було у помаранчевих очеретах? Нам треба було відчувати, але Марго втискала голову в плечі і мовчала… Небо пливло рівно, спокійно лягало чистою рікою, і наше озеро видавалося калюжею. Тіні, завжди сполошені, рябіли, повзали під нашими тілами, і світ, до озонового подиху чистий, як дитяча долоня, лягав перед нами: чистий степ, без жодного людського руху, жодна дорога не різала його, хмари, коли потягнутися, можна торкнутися їх вологих, розтріпаних і змарнілих боків пальцями, – і все це вело кудись, гублячи нас, лишаючи нас на цьому горбку, мовби вічність нахилилася і заглянула нам в очі. Так, попіл надійно приховував втрату і правду. Ми лежали на пагорбах, де вмерли віки, зламавши ноги об ці неприступні гори валунів, глини і води, з морськими водоростями, річковими чайками. Пізніше вона віддаватиметься з голубиною покірністю, я не чутиму запахів, звуків. А коли лежатиму проти неба під сонцем, вітром, під листом, що сипатиметься додолу, розумітиму, що думки мої далеко від неї, і взагалі, я не думаю ані про неї, ані про те, що трапилося цим серпневим днем. Через багато років я назву це Провидінням. Саме так… А зараз ми зупинилися в невеликому будинку у два поверхи: з цієї гори починався заповідник, який би нагадував глушину, аби там не пробігали брунатні, з обідраними боками лосі, а від поселення вітер не доносив свіжий запах прісної води і риби. Дикі непролазні хащі, з озерами, де кишма кишіло рибою, яка тут не була прописаною, і взагалі, подібні сорти уминали за дві щоки десь на японських островах. Цю рибу ласувала місцева, і не лише, знать. Це могло мене насторожити, але я був надто молодим, щоб думати про такі речі.

Я думав: якого біса, що може тут приваблювати, ну, нехай будинок, а не оте гадюччя, бородавкуваті жаби. Цю частину на півострові розчистили для місцевої знаті, що приїздила пополювати, порибалити, випити горілки, м’яко кажучи. З ними приїздили їхні німфи. Слово «трахатися» – це не те слово, що його можна тут ужити. Це навіть не оргія, а простий відпочинок. Іноді у цих одутлих типів підіймався стручок. Тоді вони пишно називали це оргією. Але на ті часи це було вершиною шику: телефон, сауна, басейн, телевізор з відеомагнітофоном. Цей комфорт смердів затягнутою смертю. На цих речах я розумівся. Але всі ці предмети видавалися мені недоречними серед піску, вітру, води. Риба у воді лежала ліниво на сонячних плямах, тільки ворушила хвостами і водила зеньками. Рибі було якось однаково: чи ріжуть тут кого, чи трахаються, що аж сперма розлітається на меблі. Звісно, говорило сумління, це сон, не що інше, як сон. Людині треба все усвідомити в далекій юності, але навряд чи це допоможе жити, – крізь дрімоту, крізь випари гарячого тіла Марго проясняється думка. Я відкрив очі. Марго лежала поруч, розкішно розкинувши ноги: впалий живіт, тонка талія, слоновий колір шкіри. Світ нерухомий, але щось невблаганно в скронях гуло, наче відходили від пристані кораблі. Тільки риба в озері повистромляла голови, хапаючи безкровними губами повітря… Марго ловила ротом мій, широко відкриваючи, великим ротом. Пурпурове полум’я сонця стояло на пагорбах, а ми й не думали нікуди їхати. І так весь час, доки не пішли дощі. Марго переодягнулася у зелений джинсовий костюм, просиджувала під широкою сосною за білим мармуровим столиком, майже не розмовляючи зі мною, з тим же нерухомим поглядом, у якому не було ані печалі, ані смутку, ані задуми, притаманної дівчатам у її віці. Так, начебто вона бачила і знала все наперед. Марго підійшла, пригорнулася, постояла так, наче вираховувала хвилини, прожиті чи ні, і знову сіла за столика під кудлатою сосною. Але наступного дня була сильна злива, і вона перебралася в будинок, що підпливав водою і туманом. Марго сиділа до ночі, а потім, як сутінок чарівною кривою вирізав дикі для цієї місцини предмети, перебралася до мене під пледа, скрутившись калачиком, і я більше нічого не чув, лише серце у неї билося, мов далекий дзвін, а я нічого не запитував, проводжаючи нічні тіні, слухаючи, як дощ ріже стіною, обламує віти. І світ ніколи більше не видавався мені таким пропащим і близьким. Поцілувавши Марго у скроню, я засинав, лишаючи позаду ще один день. А зранку мене підірве, засинаючи, думав, і я подамся блукати лісом, можливо, це не так давитиме на Марго. Саме так… Саме так… Саме так і трапилося – я вийшов о шостій ранку і пішов лісом, що, наче тисячі зубочисток, стримів у малиновому сиропі світання. Дощ ущух, і вже десь близько восьмої почало припікати. Ліс – те неприємне, те страшне, що я міг уявити у своєму житті. Я йшов між відполірованими коричневими соснами і думав про Марго, не обов’язково так, як усі уявляють: обличчя, очі, шкіра, запах. Взагалі, я думав про Марго, наче про розтягнутий, відразу за сосновим лісом, простір, там, де вона зникала: у набігаючих хвилях, з іграшковим сонцем, білими будинками, шкаралупами барж і річкових суховантажів. Тут була інша Марго, і вона присутня, і її ніяк не позбудешся, як не витруїти думки, що між нами все закінчилося. Зараз я не міг думати саме про це, наче вона не відбулася, не проявилася, як чорний негатив у розчині зелених, відкритих у світ очей, заґратованих віями. Потім мені зробилося тоскно, і я побрів уздовж берега, намагаючись здогадатися, від чого ця сіра туга, як у передчутті чогось, що ніколи не відбудеться, а буде лежати перед немислимим зором сірим ландшафтом, де немає горизонту. В ті години мало що змінилося: від моїх вчинків думки лише затекли у безводну гавань і утворили лагуну, куди прибивалося чуже сміття, котре я викидав, але маю надію, що туди не заходила Марго, навіть тінь її. Але вона буде приходити, стукатиме у двері й дивитиметься своїми нерухомими зеленими очима на чужий дім, з гладким дахом халабуду. І так рік за роком, століття за століттям, доки цей крихкий прихисток людського безглуздя не розлетиться на дрібненькі шматочки білими світлячками, важкими і бездомними крилами ночі, без кінця і краю. Колись у дитинстві з приятелем ми забавлялися такими штуками: не пили по три дні води, залишаючи повний стакан стояти на ніч. Чи ми так намагалися загартувати волю, чи справа в дитячих запалених залозах, які проривали шлях до дорослого життя, обумовленого суспільним Шалманом під назвою екгрегор, останнє слово у мене асоціювалося з садомазохізмом. Але можна визнати: це пішло на користь. Не тому, що в дорослому житті нам менше хотілося пити. Ні, стакан води у спеку був у дорослому житті бажанішим, ніж тоді, але лишився вилинялий, як шкільна промокашка, досвід: не рви задарма задницю, коли не отримаєш нині того, чого бажаєш. І ти вже наперед знаєш, де і коли вип’єш той стакан води. Так і з Марго. Вже тоді, починаючи дорослішати, я намагався брати її маленькими ковточками, наче боячись нікому не лишити. Ось так. Навіть через багато років з жалісливим презирством я дивлюся на тих, хто цим не скористався. Так мало бути, так має бути… І, напевне, це все паскудно угніжджувалося у моїй голові, коли я брів уздовж штучного моря до білих квадратиків будиночків. Я ще рипався, щоб зовсім не втратити Марго, хоча не знав справжньої причини. Я підійшов до будки, здається, з написом «Лаванда» чи «У моряка», з двома білими столиками, обшарпаними парасольками. У віконці продавець світив писком і двома рядами зубів. Бармен, офіціант, продавець – в одній особі. Мухи гуртом засирали йому голову, і він всьорбував у свою пащу в’язке післядощове повітря разом з комахами, готовий проковтнути мене, потім парасольки і столи. Я замовив каву, сів спиною до нього. Просидівши хвилин з п’ятнадцять над його пійлом, несподівано почув голоси. Я повільно розвернувся одним боком до кав’ярні і став спостерігати за купою циганських дітей. Трохи далі – троє жінок. Чорного кольору спідниці з чистого шовку. Одна вхопила на руки дитину, що хвицалася і верещала, доки не отримала гучного, як на боксерському рингу, ляпаса і замовкла. Жінки були з багатої родини. Вони носили масивні золоті кульчики. А в найстаршої висів великий, з одного шматка, литий хрест. Я їх упізнав відразу. Одна, та, що старша, носила золоті масивні ланцюги на щиколотках. Вона – коханка вождя. А вождь мешкав на Кобищі, тобто у Хоролі. Поява цієї сімейки аж ніяк не підняла і без того паскудного настрою. Менша, Лейла, красива, з гнучкою талією тварини, признана крадійка, хоча за руку ніхто її не спіймав. Несподівано, як завжди у випадках небезпеки, мою спину густо покрив холодний піт. Я прожогом випив пійло, що називалося кавою. Спробував зібрати думки, вірніше, дістати з усієї каші хоча б одну здорову. Тоді я встав і обійшов грибок у пошуках туалету. Щасливий ловець мух повернув голову, замахав нею, що означало, мовляв, можеш відлити тут, ніякий собака не бачить, ну, як і належало в цих краях. Свій пацан, майже в дошку. Я відливав і очима відміряв відстань до пагорба, обліпленого білими, як гриби, капелюшками дахів. Відстань від Лейли – відстань до моря. Якщо побігти, то точно викличеш занепокоєння, якщо стояти отак з пісюном, то Лейла впізнає чи мене, чи пісюна, яка різниця. Потім я почав думати тверезо: якого фіга лякатися, нема нічого страшного, але цигани, наші цигани просто так не з’являються у чужому місці, в таких глухих кутках. Нарешті мені обридло протирати свої мізки, і я повільно, наче ковбой, рушив до гори, а ловець лохів, мух і ще чогось горлопанив мені у спину. Я скоро дійшов до гори, цього разу з КП, що був порожнім, тільки вищав ВЕФ і сонце плавило його поверхню. Мені збрело в голову заглянути туди, але я передумав і взяв курс прямо на наш з Марго будиночок. Відразу за КП йшла бетонована доріжка, сіра і безлика, за ніч засипана дрібними сосновими гілками, ганчірки туману висіли нерухомо у повітрі. Далі ще видно кілька будинків за зеленими ворітьми, кованими та добротними, з амбарними навісними замками. Приймач вищав і видавав мішанину звуків, що дратували, і я віддалеку вловив наростаючий головний біль. Не інакше це мене тоді здивувало: відсутність охоронника і неналаштований приймач. Я повільно побрів на гору, з перших кроків розуміючи, що Марго повертається, легким привидом, а потім усе реальніше і реальніше. Самотній крук помуркував у низькому небі, повільно плив, поклавши крила на повітряні потоки. Мене не дратувало безлюддя, як завжди. Але зараз мені кортіло бачити Марго, навіть ту Марго, зі спрямованим у простір холодним зором. Несподівано я почав вишукувати у пам’яті предмети: незграбний електронний лічильник з велетенськими зеленими цифрами, з часом, що застряг на травні місяці, дорогий коньяк, здається «Кюмель», Саманта Фокс, кілька книжок, колода карт з голими бабами. А тоді вже Марго, з підтиснутими до підборіддя колінами. Я закурив і подивився на озеро, що лежало навпроти, засипане бордовим листям, і здавалося так, наче то була осінь, тягуча і паскудна, як і водиться в цих краях, коли серед серпня місяця несподівано робиться холодно, а в літніх людей ломить потилицю. Хоч це не південь і тут вітри холодні, не такі, як там, де проходить добра частина мого життя. Холод пробирав від ніг до живота і далі. Я озирнувся: машина стояла на місці, але дверцята відчинені. Будь це з іншою жінкою, я б не насторожився, але з Марго не так, сам не розумію чому.

У кабінеті замначальника міліції Рибчика я був зранку. Нічого зайвого, як при живому Коломійцеві: два стільці, картина з колгоспниками, які зустрічають монгольського вождя, ваза з сухими квітами, що їх Рибчик називає ікебаною. Сльозливі очі, тонкогубий, з гострим підборіддям, роздвоєним дуже помітно наприкінці. Рухи полохливі, і сам він топчеться на місці так, наче намагається відшукати опертя або як людина серед трясовини. Він увесь час нишпорить у паперах. Там і ховається його сльозливий погляд. Добрих п’ять хвилин підполковник не помічав моєї присутності. Я часто уявляв, як він закидає ногу на дружину, однією рукою підтримуючи звисаюче черево, як у поросної свині. Він продовжував ритися у паперовому розгардіяші, потім підняв несподівано голову і сказав:

– О, Гриша, сідай, сідай… Я хвилиночку…

Ця хвилиночка тягнулася ще добрих п’ять. Я сів, а Рибчик продовжував вивчати стіл. Нарешті він відірвався, подивився на мене і запитав:

– Ну, як?

– Не знаю, – спокійно сказав я, а насправді мені все це остогидло. – Хлопці тут ні при чому, так думаю.

– Як ні при чому? – погляд у Рибчика висох.

– А так. Єдине, що ми можемо їм навісити, – це групова бійка. І то немає доказів.

Рибчик засопів. Він не любив, коли я говорив з ним так, саме так, а не як з Коломійцем.

– Перестань, – зашелестів він. – А хто тоді грабонув ощадкасу на Кобищі і ювелірний біля третьої школи? Три трупи. Почерк один. Гриша, не валяй дурня. Вірмени і цигани, сам знаєш, на таке не підуть.

– Як знати. У циган знайшли десяток годинників, – вставив я своєї. – Якщо так, то треба шукати десь-інде…

– Гриша, не валяй дурня. Є люди. Іди і працюй. Зрозуміло? І нічого тут умнічати. Ти багато думаєш, Силка, – видав підполковник, очі в нього зволожніли, а кінчик язика солодко облизав губи.

– Тут треба думати, Рибчик, – я так просто і назвав його на прізвище, від чого той боязко поморщився, шукаючи відповіді у скупого розуму.

– Ти, старший лейтенант, не інакше – мислитель.

Він пошукав щось очима, потім зупинився на графині, синьому, з жовтими квітками, і мені зробилося на душі паскудно, так, наче провалюєшся у прірву. Я відповів:

– Підполковнику, на вулиці вісімдесят четвертий рік.

– Ти і покопайся… Знайди тих, хто стріляв по вірменському вагону, відшукай стволи, свідків, щоб усе було чинно, а то зразу вісімдесят четвертий рік. Мені хоч двохтисячний, зрозумів? – випалив він, потер лоба вузлуватим вказівним пальцем, лизнув нижню губу. – Джулай помер чи що?

– Угу, – сказав я. – Сьогодні його хоронять. З області навіть наряд на підмогу прислали.

– Ідіоти. Кіпіш тільки наводять.

– Точно.

– Що ти, як папуга.

– Його застрелили, – сказав я і подивився йому прямо в очі, але він відвів погляд, і я зустрівся з запітнілою лисиною.

– Блядь, Силка, ти так і шукаєш роботи. Як застрелили?

– Із винтаря. А в докладній надряпали, що від інфаркту, – видав я.

– А це не ті винтарі, що погуляли на Кобищі?

– Не знаю, – відповів я, але відчув, як щось гидко повзе поза шкірою.

– Марго зникла, й Ульяненко, – задумливо сказав підполковник.

– Слухай, тієї ночі гуляв Батрак зі своєю компанією. Тобі, Вася, ні про що це не говорить?

Підполковник завмер, наче вождь монголів з картини, хрюкнув і подивився, зараз прямо-таки у вічі подивився:

– Про Батрака забудь. Приїдуть полтавські або київські, то надеруть так задницю, що… – він пошукав слова, але не знайшов. Вдихнув на повні легені і заявив: – Копай, копай пацанів, – він хотів лизнути губу, а вийшло – захопив повітря, – а про Батрака забудь.

І знову я уявив його дружину, але вже в іншій якості: вона, трусячи пузом, залазить на Рибчика. Ось так, про пацанів, про Марго я не думав, наче їх не було взагалі або вони давно мертві. Ми наче по команді подивилися у вікно, мовби там повгніздювалися привиди. Ось так було. А можливо, не так. Алкоголь з віком дуже погано впливає на здоров’я…

Я відразу розповів Гриші Собаководу все, що знав: про підслухану розмову на СТО, звісно, добрехав щось, не без того, але чомусь ця дівчина з випнутими коліньми, з кругленьким задком і великими, майже грубими пальцями на руках не йшла з голови. І тому я говорив, усе говорив, як восени, коли зберуть кукурудзу, картоплю і будинки стоять умиротворено-спокійні в холодній тиші. Собаковод сказав, що Джулая застрелили, але міг би і промовчати – ми все тут, у Хоролі, знаємо раніше за міліцію. Бідоласі Джулаю всадили кабанячий жакан, розвернули груднину. З його ж винтаря. А що Марго пропала, то цього ніхто не знав, хоча я вже казав: за цією дівкою таке щось тяглося, аж зуби зводить і сльози накочуються. Так, начеб вона є і нема водночас. Але про те, що за дві години вона була у Джулая і той як божевільний катався на своєму візку, я промовчав. Узагалі, чого гарного чекати від мента. Нічого доброго з того не вийде, на який би ти бік не впав. А Марго щось поговорила, потім сіла у червоні «Жигулі» і тю-тю, поїхала. А машина у неї була з казенними номерами, не інакше батька. Далі ми всі чули гучну музику. А Джулай ніколи музики не слухав. Хіба як перебере самогону і реве биком якусь ахінею. Потім під’їхала «Волга», а може, водночас. Може і таке бути. Батрак, її братик, їздив на чорній «волжані». А коли взяли ювелірну лавку Білявського, а тим паче ощадкасу, то той Батрак такі «фітілі запалював», куди нам. Грошей кури не клюють. От що я можу сказати: у лавці Білявського торгували дорогими французькими парфумами. Половину розбили, коли стріляли, тому, коли менти приїхали, сморід не тільки від кальсонів Білявського стояв. Так отаких два фанфурики знайшли на подвір’ї у Джулая. Силка йшов, зупинявся, нюхав. Вузенька вуличка, котра в народі називається Сраною, вела на гору. Собаковод так і йшов на чаплиних напівзігнутих крізь червону дерезу, з рваними трусами, протезами, консервними бляшанками. Нюхає слоїка, рухається на цирлах далі з вивернутими, як у качки, ступнями. Головне – ніхто не шукав Батрака, а той би багато чого повідав. Мутний якийсь тип, з вологими очима, як у наркоші. Він зі своїм дружком донецьким розсікав, тягався по блядях, хоча то його справа. Але шукали Марго й Ульяна. Та сама ця шура-бура почалася, коли наші гамселили вірмен, ставили по-своєму на місце, і нікому вдивину не було, і менти це завжди пропускали повз вуха. Хоча ощадкаси і ювелірні в один день зроду не брали. Було: грабонув один козел, охоронець, банк. Порішив свою коханку, але то діло зрозуміле. А тут дивина – ніхто і за холодну воду не брався, шукали зовсім інших. Але наступного дня Силка припантачився знову. І ми, значить, поговорили щиро. І він так, мимохідь, сказав, що нехай пошукають алібі люди в чорних «Волгах». Так і сказав. Тю ти, Джулай же Батраку рідний дід, а Марго – сестра. Тоді і це не зрозуміле для нього, – так видав Гриша. А я йому на те: Джулай сам купив «Волгу» онучку. Да, купив, – видає Собаковод, – у нас їх три, три на район, – розчепірив пальці. Дві належать пенсіонерам, поважним людям, ну, а одна Батраку. Да, діла, непорушні діла. Нехороші діла. Так, значить, у пацанів алібі, – тихо видаю я. Я тобі дам, старий, алібі. А хто писки вірменам товк? Вони з винтарів обстріляли вагон, – гне свого Собаковод, кліпає своїми щурячими очками, а сам думає про інше. Я йому на те, які там, Гриша, винтарі, пугачі, сіркою понабивали. Кажеш, сіркою? – і мугикає ментяра поганий. Я так думав, що малого свого потягну з цієї бодяги і почну здавати хлопців. І враз замовк, наче нічого говорити й, окрім цього світлого ясного дня, нічого немає. Потер він коліна, а на мене цими французькими одеколонами понесло: ну, значить, Ульяненко лишився, Марго і на закуску Батрак. Ми навіть не поручкалися, і він пішов, на напівзігнутих, щасливий, як ідіот. Бачили таких. Щоб таке діло любити, то, щонайменше, кретином треба бути, ну, хоча б для проформи влупитися сп’яну головою об стовпа. Да-м-м… Діла… І я теж двинув в обхід, там місце лишилося ще від нашого місцевого маніяка Валери Шклярова. Це давня історія. Але мені не до Валери, теж мент кандибасив, так я вирішив його перехопити і шугонути. Сто потів з мене зійшло, земля повільно, як тягучка на кондитерській фабриці, повзла з-під ніг. На самому розі, де ми повинні, значить, пересіктися, я зустрів синаша свого. Це я вам зараз кажу спокійно, а так би… так я побачив, як Гриша Силка знімає і нюхає кашкета. Ну, а я напустився на синаша: ах, потрух сучий, це вам не морди бити, це вишак, лоба зеленкою намажуть ідіотам, тобі з Ульяном у першу чергу. Чого? – гуде мій синаш. – А того, що ви довбойоби. Поки ми те та се, по умняках пробиралися з нашою батьківською і синівською любов’ю, Собаковод натягнув кашкет і того… тільки сорочка здулася. Я у нього потім розпитував, так він мені признався за стаканом портяка, що, мовляв, знаю, старий, що у тебе в голові тоді сиділо. От же падлюка вродиться, але зла на нього не маю, святий хрест. Їй-богу, не маю.

Я ще раз подивився на Калініченка: на його короткозорі очі, з почепленими тоненькими окулярами на червоний облущений ніс, з цупкими рудими волосинками у ніздрях, на хлопчачий йоржик волосся, зачесаний догори, на бабський манір.

– Ти тільки не бреши, Костя, – попередив я його втретє. – Говори, що знаєш про Батрака.

Калініченко закурив, поправив окулярики. Закурив він у своєму лікарському кабінеті, і пахучий дим від сигарет змішався противно з медикаментами.

– Що я знаю про Батрака? Та багато чого, але воно тобі, Гриша, навряд чи допоможе, – він глибоко затягнувся і глянув на мене, зовсім як на кролика чи хворого алкана, принаймні у мене склалося таке враження.

– А ти говори. Я вже якось розберусь, – сказав я йому.

– Нормальні люди сміються зі своєї глупоти, а ми показуємо її, як красиву цяцьку, – сказав Калініченко.

– А до чого тут це? Ти не мути води, Костя, – видавив я із себе, аби не сказати більше.

– Оце тобі, Гриша, і є Батрак. Від непорозуміння він усе робить, він давав зрозуміти, що більше нічого не скаже, але це я знав і без нього. Хотіли почепити на цього мажора все, що трапилося: і ощадкасу, і Білявського.

– Ти знаєш, шо трапилося? – запитав я.

– Хм-м. Все місто знає, Гриша…

– Білявському обчистили голову, як апельсин… Троє мертвих в ощадкасі, – перебив я його.

– Всі ми, Гриша, колись помремо. Знаєш про це?

– Гм-м…

– Що ти взагалі маєш проти мене? Нічого? Так-от, я зайнятий, Гриша, якщо когось виловиш, то обов’язково скажи. А на мене чекає зараз чоловік з райкому. Фурункул на сраці такий вискочив, що й не туди… Я тобі скажу, по секрету скажу, йому на обком їхати, а у нього чиряк на сраці, – весело загигикав Калініченко. – А ти іди собі. Я через Батрака не хочу неприємностей, зрозумів?

– Угу. Кой-що зрозумів, – одягнув картуза і вийшов.

Пономаря, Кабана, Хохо і Шнапса-молодшого зачинили ввечері. Гриша Собаковод попередив, щоб вони, ми взагалі, мутили воду, бо не інакше, як Рибчик хоче під вишака підвести. Ми, звісно, очконули. Який у хрєна вишак? Що так і перетак. Гриша поспіхом розповів ту історію з двома пограбуваннями, і доки він розповідав, мій батько видзвонював адвоката. Гриша випив сто грамів самогону, і приємний терпкий запах висів у холодному повітрі. Коли він пішов, батько сказав, що то у Гриші здоровий шлунок. Гриша помовчав трохи, повертів чарку в руках, потім подивився на мух, що паралізовано літали у холодному повітрі, й повідав, що у циган знайшли десяток годинників, а новий шеф рве горлянку, що цигани тут ні до чого, вони просто купили в Ульяненка – або видурили за дур – або у вашої банди. Батько мій прямо сказав, що це Рибчик щось каламутить і точняком криє когось. Гриша промовчав, пізніше, дуже довго подумавши, сказав, що може бути. Але я бачив: він не думав, а просто знав. Нарешті, не дочекавшись другої чарки, він сказав: піду. Була дев’ята година вечора. Він вийшов надвір, а батько ув’язався за ним, сказав, що проведе до ринку, треба, мовляв, перекинутися словом. І біля самого ринку на них наїхала чорна «Волга» без номерів, з потрісканим лобовим склом. Усе обійшлося, а Гриша навіть зрадів, хоч і порвав штанину на коліні. Як рисак, кинувся до телефонної будки і давай видзвонювати майора Солдатенка, криміналіста, свого старого друзяку. Годину вони лазили з ліхтариками та фотоапаратом біля того місця, де на мого батька і Собаковода наїхала чорна «Волга». Пізніше сестра сказала, дивлячись у вікно, що біжать обидва, Солдатенко і Собаковод, кудись, мов оглашенні. Батько сидів у кухні, надуваючись від мовчанки, смалив «Біломор». Ми чекали на адвоката, а мати вже готувала мені спіднє, кухоль і ложку в камеру. Нарешті старий заговорив, він не лаявся, а сказав, що мені якраз нічого боятися, але те, що на Ульяненка можуть почепити половину, – немає в нього такої криші, таких впливових батьків, як у решти. У мене зірвалося з язика: як знати. Батько подивився на мене, а я подумав: що мені прийшло в голову, я ніколи просто так не пускаю пузирів. – Треба було б допомогти пацану, – сказав задумливо батько. Пізніше добавив: – А якщо він справді розкатує зі своєю сухореброю лярвою на тій чорній «Волзі» і кінчає усіх підряд? – Ти думаєш, що плетеш?! – закричав я. Ну, та стела бемкнула мене по голові, і я очуняв на підлозі, а наді мною схилилося батькове налите кров’ю обличчя, з двома скалками скла замість очей. Він зроду мене не бив, а тут – на тобі. – Живий, живий, живий, – затараторив він. І тут задзвонив телефон. Батька аж підкинуло.

4

Так, узяли ми їх на клятущій Деминій Балці, там, де починав Джулай і вся та історія зародилася, зараз я так думаю, що там воно все криється. І дощ мене будить зараз, восени, з самого ранку, з п’ятої години, коли криють небо ранком півні, а я все думаю, думаю… Хлопці й не збирались ховатися: розкатували на «Волзі» по степах, селах та клубах. У Хвощівці вони зґвалтували двох дівок. Двоє держало, один трахав. І так по черзі. Потім їм прийшло в голову засунути пляшку з-під шампанського, що вони і зробили. Мені подзвонив їхній дільничний. Як потім усі дізналися, вони закрутили його дротом у халабуді, що називалася у Хвощівці дільницею. Потім ту дільницю облили бензином і підпалили. Хлопці були під добрячим кайфом. Дільничний верещав підсвинком, який живцем потрапив на пательню. Нічого особливого. Народ у таких випадках кволо реагує. А пожежники – теж народ, і до речі, дуже ледачий. Я народ, цих хвощівських болотяників, розумію. Ця падлюка на коротких ніжках, з черевом, що волочилося підлогою разом з яйцями, підгулював з трьома, не проминав і жінок підслідних. Цього разу у нього була щаслива зірка – обійшлося лише підкопченою сракою. Цей сучара і сам плутався з цією трійцею: він-то і списував Батраку всі провини. Ну, там, борг перед батьками Батрака, страх перед Джулаєм. Але світом рухають гроші, яким би ти доброчесним не був. Навіть найчесніша людина колись спокушається, коли живіт від голоду прилипа до хребта. Тут нічого не попишеш, усе як по-писаному. Тож ми на мотоциклі нагнали їх, цю трійцю, аж під Деминою, облишивши хвощівського дільничного на добру громадянську волю. І вони впилялися у стовпа. Один виліз рачки, інший витягнув обріза і бабахнув у нас. Коли прискочив з Хоролу наряд, то я гнав їх обох стернею. Одного ми покрутили відразу. Другого я гнав з собакою до Рад-ківського лісу і завалив. Джек, мій пес, порвав йому ногу, але він встиг перезарядити обріз і вистрелив двічі, та не влучив. Він перечепився через гілку. Але Батрака серед них не було. Проте що це були ковбої, сумнівів не було. Один Стас, донецький, з напрочуд інтелігентною пикою, якщо не під кайфом, то самого задувало у всі дірки; другий, Кєша, дійсно циган, але не з наших, які тиняються містом, живуть то на старому вокзалі, то ще де-небудь, тобто тримають табори. Без відома Рибчика я їх узяв під варту. Кєша відразу розколовся, а Стасік, поки наркота ганяла масово в голові, мовчав. На ранок було ще гірше: годинники вони знайшли, а Батрака, свого кентуху, бачили місяць тому, машину взяли у нього якраз тоді за його згодою. Ми всипали їм по сьоме число, але вони хруст клали, божилися, що дійсно не бачили Батрака, а годинники взяли у Білявського за борги. Довелося йти до горбатого Рибки. Підполковник тільки сухо і лунко клацнув пальцями, виходило так, ніби вночі серед чумової тиші гавкнув собака, і мені зробилося моторошно, так, наче в темряві чекаєш на біду, просиш когось, щоб її пронесло, але вона все одно приходить, скрипуча і несподівана, – відтоді ненавиджу сюрпризи. Рибчик кашлянув у кулак, відвернувся до вікна, показуючи мені сутулу в лупі спину. На столі стояла трилітрова банка з двома червоними рибками. Він сказав:

– Бач, доньці обіцяв…

– Ти хочеш, напевне, лишити дитину без батька, – визвірився я і сам собі здивувався.

– Ти кому, йоб твою, погрожуєш?! – заверещав Рибчик.

– Ти мені не начальник. Начальник для мене – Коломієць. От перед ним я буду звітувати, щойно прийде з відпустки. Що ти тоді на таке скажеш, Рибчик? – і передихнувши, додав: – Відпускай хлопців, а не то я подзвоню Степановичу, він-то з Трускавця і на оленях доїде… Не заважай шукати Батрака.

– Я дзвонив батькові.

– Брешеш, Рибка, брешеш. Батько про нього чути не хоче… Батько не хоче й чути про цього виблядка, – повторив я і з цими словами вийшов, незчувшись навіть, як проскочив темний коридор. Я вийшов на вулицю. Стояла уже осіння темінь. Дуло холодним вечірнім вітром з піском і пилюкою. На тому боці, хитаючись, попадаючи на жирні ліхтарні плями, йшов Жора Стрижак. У дуплину п’яний. Він побачив мене і зупинився. Привітався широким театральним жестом і заревів:

– Гриш-а-а! Собаковод! Прівєтствую весь твій собачий виводок! Ану йди сюди, сучий потрух!

– Шо тобі, Жора? – віднєкнувся.

– На хуя мені штраф виписали? – заверещав він у відповідь.

– Погано работаєш, Жорік. А будеш хуліганити, то п’ятнадцять діб будеш гівно на дільниці прибирати.

– Г-к. Сам ти гівно, – умиротворено муркнув Жора.

– Жора, іди додому, – сказав я, продовжуючи стояти невідомо чого. Стояв і чекав, коли все закінчиться. Коли Жора відіграє свою прелюдію. А Жора розстібнув матню і сцяв прямо під пам’ятником Третяку. Дунув вітер – і Жору обмочило. Він розвернувся, але не тим боком, і знову історія повторилася. Жора щось мугикнув, та позиції вже не змінював. Я почекав, коли все закінчиться, підійшов і відвів його вбік.

– Гришо, – захрипів він пропитим басом. – Цигани поїхали шукати Батрака.

– А на хуя їм Батрак? – склеїв я дурня.

– А шоб було дохуя, Грицуня. Ку-ку нашому сраному мажору, – Жора гикнув. – Шкода, шо на зону не попаде. Там би йому сраку на німецький хрест порвали. І усь-о-о-о… – Жора потеліпав додому.

Після того я його більше не бачив. У той рік багато пішло; в той рік багато чого визначилося, наче викреслило, видряпало, пізніше, через багато років, наклало густої фарби. І потім, коли осінь заглядає у мої очі, як у вікна, і я, спостерігаючи, як оранжевими колобками вітер гонить листя, звертаюсь до пам’яті, що заскорузла нервовими клубками у голові, що все більше і більше зраджує, показує лише те, чого хочу я, а не Бог, і ця думка мене так страшить, що я п’ю щодня, доки ніч не покриває всі думки і почуття. Так воно завжди буває, принаймні з такими, як я, не інакше. Да, так завжди буває з тими, хто служить, чорт забирай, зовсім не відомо кому. А тоді я не знав, де Ульяненко і де Марго: разом, поодинці? Але, сам не розуміючи чому, побажав їм везіння, бо чомусь враз усе стало на свої місця, хотілося того комусь чи ні; все робилося задля того, щоб розв’язатися неприємністю, але, на щастя, не для мене. Саме так. Ноги налилися неприємною тяжкістю, і, перевалюючись, я пішов до Марії Ульяненко. Стара Ульяненчиха жила на 8 Березня, в маленькій однокімнатній квартирці, переділеній невісткою стіною, де колись мешкав Пейса, молодший з Ульяненків, Володька, друг нині покійного Володимира Негруци. Пейсу вбили, а Негруца, єдиний його товариш, ще був тоді живий. Ми обидва, Негруца і я, знали, хто це зробив, але одного це мало обходило, він виливав скорботу разом з похмільним потом, а про себе навіть чесно скажу: знати і не діяти було моїм правилом. Я йшов і думав не про щиру дружбу Пейси та Негруци. Брехня, що людина дбає про інших, а про мертвих і поготів. Людина завжди в першу чергу зайнята собою. Вона навіть про інші речі не бажає слухати, а тільки про власну користь. Так воно є. Але іноді буває так – зі здивуванням ми відкриваємо рота, – що обставини складаються інакше. Такого ще не було на моєму шляху. І тому, коли Пейсу, тобто Володьку Ульяненка, знайшли під чайною «Хорольчанка» з пробитою головою, то всі – від дільничного Шульги до райвиконкомівського клерка – знали, що це робота, п’яна і дурна, не кого іншого, як гунявого Жорки Стрижака. Але мовчання – золото, а на ті часи – то нові соломонові копальні. Негруца не береться до уваги: п’янки, тяжке життя, дві освіти – це впало на його шию ярмом, котре він тягнув усе своє нужденне життя. Від такого життя кров у жилах холонула. Знати і діяти дуже тяжко. Це як віра в Бога. Знають, що він є, але краще б не було, і вони говорять: нема. Нічого нового. Людина звикає до сонячного світла так, що тяжко, неможливо заставити повірити, що є інше, щоб примусити розстатися з ним; і кожен крок, зроблений у цьому напрямку, майже нічим не закінчується. І в кого черствіше серце: у священика чи у мента? Ти кожного дня тицяєшся мордою у гівно, розуміючи, що всі рівні перед Богом: і ті, які створювали, і ті, які знищували. В очі мені летять рештки літа, я йду, ні про що таке не думаючи, на роботу. Але як тоді, так і зараз, підходячи до будинку Марії Ульяненчихи, в останню хвилину, перед тим як переступити поріг, мені до пекучого, бажаніше від жінки захотілося зрівняти це місто до самого фундаменту, щоб щодня не тицятися в гівно писком, доки однієї ночі не захлинешся.

Ми дивилися на телефон, як на великого чорного павука, що враз заговорив людським голосом. І я, і батько, і сестра, і моя мати знали, що це або Ульян, або Марго. Іншого не могло бути. Телефон наче зник, тільки чорна пляма чорною катарактою літала у густому повітрі. Навіть не запитуйте, звідки таке береться, але отаке паскудство є в житті, що ти нормального слова не втнеш, а от шкіру коробом візьме, і все розумієш. А в голові крутяться думки про Марго. За цей час, від дзвінка, я все продумав, але тільки не те, про що пишуть у книжках, показують у кіно: ну, там хлопчик з обручем біжить до річки чи ще до якоїсь калюжі, а там дівчинка з кісками, а зараз вона – картинка міняється – пропечена блядь. А я думав, як би по самі помідори вжарити Марго. І це тривало так довго, що у мене піт виступив на лобі. Це таке відчуття, коли ти не можеш ані йти, ані бігти, ані летіти, як би того не хотів, а так би і лишився, до солодкого хрускоту в кістках, на місці, і всі предмети набирають того змісту, якого ти їм зроду не надавав. Я відчував кислоту і сморід народження, пізніше – всупереч волі і здоровому глузду – картини змінювалися, і лише чув, як скриплять велосипедні педалі, а тоді знову приходив запах літніх жіночих тіл, що налягали на педалі уздовж важкої, округлої стіни верболозу. І за той час, як ми всі невідривно дивилися на чорний горбатий телефон, у мене в паху крутило, а потім виникла яскрава червона картина, якої не було насправді: я входжу в піхву Марго з такою силою, що будь то насправді, вона б не витримала. Насправді страх розпускав у мені липучі пелюстки блудства, що я і не заперечував: Марго тут була набагато бажанішою, ніж сам Ульян. Але я з цим сум’яттям почуттів не міг упоратися, та, власне, і не дуже поспішав позбутися цього відчуття, солодкого, наче відходить біль і ти дихаєш, дихаєш легко. І тут до мене дійшло, що він-таки, Ульян, потрапив сюди через Марго, і лише я можу бути тим малим і єдиним, хто або шургоне його в провалля, або врятує. Мене навіть знудило від таких думок. Ми сиділи і чекали невідомо на що. Сама невідомість збуджувала. Сестра терла ногу об ногу, мати у кухні – тихо, а батько димів біломориною. Потім та ж чорна катаракта пролетіла в повітрі, і я перший зрозумів, що телефон задзвонив, але всі сиділи, і ніхто не зрушив з місця. Ми дивилися на чорний телефон так, наче він ускочить і вкусить. Ще раз задзвонило, але зірвалося. Щось на вулиці гепнуло, а сестра зойкнула. Я підняв слухавку, нарешті таки підняв, але у вусі відбилися короткі гудки, які прошивали густий простір зі швидкістю швейної машини. За вікнами дув вітер, доносячи до нашого слуху рештки мелодій, голосів, глухих, колодязних. Звичайне життя стало кошмаром. Воно витікало крізь наші пори страхом. Усе як у провінційних містечках. Я згадав чи уявив розтуленими пелюстками уста Марго, холодне й оманливе зазивання у її погляді, як вона танцювала під тугими стьобаками дощу, сама туга, з вигнутою спиною, з оранжевими сосками, обличчям, виліпленим зі шматка цілого світу – дощу, повітря, світла, запахів, жаху. Так, було так страшно, що я багато б міг сказати. Відчуття втрати свободи, втрати чогось перетворило мене на писклявого дебіла. А я уперто пам’ятав її шерехуваті гарячі губи у себе на плечі, потім на шиї, коли ми танцювали, і тоді, й зараз розумів, що вона думає про Ульяна, хоча їй нічого не вартувало скаконути. Ось вона веде і думає про Ульяна, потім про Джулая і брата свого Батрака, і всього цього не існувало, а вона полетіла в провалля, немов у холодну воду, щоб потонути, йти на дно не зупиняючись. І тут знову тишу розірвав телефонний дзвінок. І я сказав сестрі:

– Мала, візьми, у тебе рука легша.

Сестра взяла слухавку, й обличчя у неї зробилося єхидним і переляканим водночас. Без жодного слова передала мені.

– Вєнька, здоров! Це Ульян. У нас проблеми.

– Ульян, тебе шукають менти.

– Здогадуюсь, не дурний.

– Якщо не дурний, то дзвони до дядька, а не то повісять усіх собак на тебе.

– Розказуй, що там трапилося.

І я за п’ять хвилин виклав події, які комусь, точняк, коштували життя.

– …Гриша, я педіатр, а не психіатр, не освідомлювач і поготів. Бабусю його, Едіка, так цю я добре знала, та хіба дізнаєшся про людину до кінця, правда? Баришня шикарно одягалася, розмовляла, правда, грубувато, але мушу визнати, з усіма знаходила спільну мову, як простолюдинка. Ви, правда, і слова такого не знаєте. З червоточиною дама була, да. Її приваблювали люди, як би вам сказати простіше, надламані чи що. Ви, Гришенька, самі це знаєте. Прагматична, як і кожна селянська сучка, що вибилася в люди. Але крапля породи була, була, аякже. Від Капністів її нагуляно, тому так кров і гуляла в ній, шарм, одним словом. Кокотка, голову задурить, ви, Гриша, навіть нічого не встигнете подумати. Але яка кров не густа, один чорт, на кисіль витягне. Так воно, видно, судилося, що і зійшлася з Джулаєм. Донька у них непримітна вийшла – ані в батька, ані в матір. Марго зате – красуня. У нас раніш у гімназії за таких стрілялися, до дуелей доходило. Да. Да. Правду вам кажу. Ви ось, Гришенька, усміхаєтесь, але краса у вас означає зовсім інше. Що це таке? Та ніхто його не знає, а відчуває, Гриша.

Це такт, виховання, коли людина світиться вся зсередини. А головне, коли жертовність в очах. Тут в Марго шляхта таки заграла, а щодо попки та грудей, то, гадаю, не мені вам розповідати. Едік – вилитий Капніст, ось що я вам скажу, один з тих блудливих котяр: ті ж самі сентиментальні очі під пухнастими жіночими віями, та ж постава, широкогрудий, осина талія. Гусар, одним словом, але щось зіпсуте у ньому було, як вам роз’яснити, Гриша, не збагну. Те ж саме можна сказати і про його бабу. Обличчя, постава, очі, як у пані, а в душі, прости Господи, чистісінька кріпачка: дріб’язкова, поверхова, злодійкувата і злопам’ятна, хоча з досить лагідним характером. Едік ріс капризною дитиною. Мати балувала його непомірно, ну, ви скажете, що всі матері балують дітей, але це зовсім по-іншому. В наші часи виховували якось інакше. Але багато залежить від середовища, де живеш. А Едік тихий, спокійний, тільки-но щось трапиться, відразу біжить до матері. Батько в крик, мовляв, що ти з хлопцем робиш, але на тому все і кінчалося. Пам’ятаю, Гришенька, я побачила Едіка вперше – ангел, слова не можна поганого сказати. Але лише з першого погляду. Очі наче хто підсвітив зсередини: холодний вогонь блимає, і сам він якийсь нещасний, одірваний від світу, так би я сказала. Сидить тихо, ні з ким не говорить. А потім, пізніше, виявилося ось що: у першому класі, коли він до школи ходив, один хлопчисько ударив його ногою в пах, та ще як ударив – зі знанням справи, наче хто навчав, наче хто направляв спеціально. Едіка врятували лікарі, але сказали, що дітей, швидше за все, він не матиме. От він і виріс таким.

– Він що – імпотент? – запитав я.

– Ні. Але це якось пов’язане з психікою. Від того дня, повірте, Едік з ангелятка перетворився на чорта.

– А як він тут опинився? Хіба йому в Ленінграді не знайшлося місця?

Марія Євгенівна надпила з баночки фруктового чаю, що стояв на плиті, а кіт противно нявкнув.

– Не вжився ніде: видний молодий чоловік, а характер ні к чорту. Гроші любив, дівок. Покористується і кине, але завжди в такий спосіб, що бідоласі хоч у зашморг. У нього в п’ятнадцять було вже одне зґвалтування, але завдяки батьку, матері, бабі та діду, а вкінець грошам зійшло. І після того поїхало. Ресторани, бійки, наркотики. Нічого нового. З хама не буде пана, чи не так, але дитина тут до чого, я ось так думаю. Карти він не любив. Програвав багато. Щось там не вийшло, не любив він програвати, але по картах зійшовся з якимось італійським консулом. Звісно, Едуарду ні до чого був той італієць, його більше цікавила дружина. Скандал вийшов страшний. До бійки дійшло. Тут уже ніхто нічого не міг вдіяти. Едіка під варту, але врятував його саме Джулай. Кажуть, було заплачено великі гроші. Але я мало вірю тому. Щось у цьому ділі нечисто. Випустили Едіка і відправили до діда, до Джулая, бо по батьківській лінії ніхто з ним не хотів няньчитися.

– Євгенівна, поговорювали, що у нього великі проблеми з матір’ю, – почав я здалеку.

– Гришенька, у дітей завжди проблеми з матерями. Але тут справа в іншому. Едік робив так, як вам простіше висловитися, щоб найболючіше дошкулити усім чи що? Він зґвалтував матір, коли батько не захотів давати крупної суми грошей.

– Оце так да! Ви впевнені?

– Це те, що розповідала Любка, баба його. Любка душі в ньому не чула. А от Марго росла, як дике кошеня.

Марія поправила окуляри.

– Боже збав, аби той безногий ірод дізнався про це, то неодмінно убив би, не дивлячись, що його внук.

– Да, діла, – я закурив, Євгенівна глянула з-під окулярів.

– Нічого, куріть, Гриша. Так ви кажете, що Саша якось зв’язаний із цим Батраком, – сказала стара. – Батрак як приїхав, то хто тільки з ним не пив і не водився, але щоб Олександр, то навряд. Свого внука я знаю, дуже добре знаю, Гриша. І не тому, що він мій внук, а породу свою знаю. Вони, Ульяненки, всі гарячі: у діда, у Петра. Чеченець, що хочеш. Але на підлість ніколи не підуть.

– Знаю, Євгенівна. Але, чесно кажучи, від цього ніхто не застрахований. І на хлопців, і на нього хочуть почепити, – я пошукав очима попільницю.

– Кидайте під плиту, Гриша, – Євгенівна надпила чаю. – Так ви прийшли тільки через Батрака?

– Подзвоніть Валентинові. Доки я розплутую справу, він допоможе Олександрові. Олександр поїхав з Марго, я вже впевнений. А от в Марго я не впевнений. Вона могла втягнути його у щось.

Здавалося, Євгенівна задумалася, подивилася на великого короткошерстого кота, який вмостився біля нас і спостерігав напружено за розмовою, наче сторож.

– Марго – хороша дівчина. Нещасна. Але це вас ні в чому не переконає.

– Тоді чому вона втекла?

– Гришенька, це ви в неї запитаєте, – вона знову задумалась. – Я вам дам телефон Валентина, а ви самі, самі якось.

– Добре. І ще. Любка не говорила, де Джулай купив хату, в якому місці, для Едіка?

Євгенівна встала, обпершись об ціпок, і сказала:

– Не знаю. Аби знала, то, Гриша, від мене ви б не довідалися нічого. До побачення. Приходьте якось на чай. Троянди в цьому році просто розкішні вродилися.

Я подивився на неї, наче чекаючи ще на щось, але облишив, з важким, правда, серцем. Вона повільно рушила вузьким проходом, обпираючись на ціпок, і кіт, задравши антеною хвоста, рушив за нею. Несподівано вона зупинилася.

– Погані справи робляться у світі. У поганої крові – хороші діти, – сказала і зачинила двері у другу кімнату. – Та хіба ангелами не народжуються? Хоча б задля справедливості.

Тут одні книжки: на антресолях, на поличках з мореного дуба, у шафах вісімнадцятого століття, у широких вітальнях, розкидані разом з одягом, з лейбами і чеками в кишенях з «Берізки», солодкаво-гіркий запах кави, ніжний – парфумів, китайські гравюри на стінах, антикварне фортепіано. На широких вікнах жалюзі. Ми спочатку не повірили, що це дім Едіка Батрака, принаймні більшості з нас видалося, що вони потрапили до іншого світу; та так воно й було. Особливо книжки. Рідкісні видання Кіплінга мовою оригіналу, Мандельштам, Вергілій, Шопенгауер, дореволюційне видання, Пруст, Конан Дойль, Гемінґвей, Вулф, Єсенін, Бернс, Шевченко, Пушкін. Більшість з них я знав за навчанням у міліцейському училищі, деякі проходили як заборонені або небезпечні для радянської влади. Але зараз стояв вісімдесят четвертий рік, тому ми лише мовчки перезирнулися, перегортали кожну сторінку, нічого цікавого так і не відшукавши, хіба що деякі сторінки були закладені двадцятип’ятирубльовими папірцями. Ми пройшли до спальні. Спальня – широкий матрац, з рудуватими плямами на простирадлах малинового кольору. На стіні – велетенське розп’яття з дерева, тумбочка з чорним томиком молитовника, попільниця з пожовтілими недопалками сигарет «Мальборо» і «Кент». Порцелянова біла чашка з голубими розводами і фантастичними птахами. Потім далі через двері у вітальну залу, де велетенський круглий стіл з червоного дерева і дванадцять стільців на гнутих ніжках, у ніші двометровий годинник, з латунним, у позолоті маятником – спальня дружини в рожевих і голубих тонах, широке ліжко недбало зібране, турецький кальян, пухнасті капці з мордочкою чебурашки і більше нічого. Далі окрема кімната з японським телевізором «Шарп», відеоприставка, софа, обтягнута натуральним шовком, з павичами та мавпами по полю. Шість подушок з обличчями індуських божків. Журнальний столик.

На столику кілька порножурналів, газети, відкрита пачка «Біломорканалу». Одна папіроса витрушена, папір стягнутий, поруч згорток фольги з крупинками анаші.

– О, це вже щось, – сказав Солдатенко, підчепив фольгу, папіроси, пасту і вкинув до кулька.

– Тут більше справи для особістів, – пробурчав Титаренко.

– Та в сраку, вишукуйте те, що нам потрібно, – визвірився я.

– А шо нам треба?… Шо?…

У підвалі запилюжені ряди з вином, швидше всього, теж дорогим і колекційним. Але й там нічого не знайшли. Навіть спеціально навчені собаки.

– Що говорить дружина?

– А нічого. Говорить, що з місяць його не бачила.

– Розпитуйте. Шукайте, – надоїдливо повторював я. У мене тремтіли ноги – вірна ознака того, що ми на вірному шляху. – Піду гляну на цю фіфу, хоча я давно заготовив собі до десятка подібних жертв. От такі справи.

– Ага, є на що подивитися, – крякнув Титаренко. Я поморщив носа: від мого помічника смерділо перегаром, часником, димом, наче він народився на тютюновій фабриці.

– Ну-ну… – І ми пішли, сіли на кухні: емальована раковина, югославська шафка для посуду і всіляких спецій, холодильник «Донбас», куди оперативна команда встигла застромити руки. Титаренко розкладав папери і навіть оком не повів, коли увійшла Людмила Батрак, але я знав, що він усе бачить і чує, бо очі в нього прямо-таки кричали, просилися

і не йняли віри. Завжди так, коли перед тобою вродлива жінка, писано вродлива, холодна, врівноважена, яка належить комусь, а не тобі. Ось так. Я стояв біля вікна – голуби боролися з вітром. Сіра пилюка, і скоро закінчиться літо. Я стояв упівоберта і бачив відображення Титаря і жінки у синюватому склі, майже як у дзеркалі.

– Людмила Миколаївна Батрак, 1966 року народження, місто Владивосток, 8 серпня, – почав Титаренко.

– Хамло, – єхидно вставив я.

Солодкою патокою сонце полило в кімнати; спочатку у кухню впав жовтий трикутник, відтявши стіл, нас і дружину Батрака, затим у залу, потім у велику кімнату, і видавалося, що не вистачить на цей дім сонця.

– Так, – сказала молода жінка, труснула копицею чорного, з каштановим відливом, волосся.

– Ким ви приходитеся Батраку Едуарду Пилиповичу, 1960 року народження, місто Ленінград?

– Дружиною.

– Добре, – Титаренко облизав кінчиком язика губи, передихнув, зазизив на точені ноги жінки.

– Давно ви бачили свого чоловіка? – запитав я, продовжуючи стояти спиною до неї і Титаренка.

– А може, вам розповісти, коли востаннє я з ним трахалася? Ну що ж, порахую: місячні, сварки, не рахуючи орального сексу, – сорок днів тому, – видала вона спокійним глибоким голосом, від якого повзли солодкі мурашки поза шкірою.

– Який секс? Ор… Ор… Повторіть, будь ласка, оте слово, ну, перед тим, як я запитав вас.

– Оральний, – вона навіть не усміхнулася.

– Добре, – повторив Титаренко, облизнув губи, знову вп’явся в її ноги, але можу поклястися, його мозок видавав такий скрип, що порозляпувалися всі свині в області.

– Прийдеться її трохи потермосити, – не обертаючись, тихо і втомлено сказав я.

– Добре, – відриваючи погляд від ніг, сказав Титаренко. Стілець під ним затріщав.

– Місяць тому, місяць тому, місяць тому, – затараторила вона.

– Одного разу досить, шановна, – сказав я, продовжуючи слідкувати за голубами, яких накрила руда віхола пилюки.

– Що так?

– Ми не звітуємо один одному. У нас довіра. І обережніше – я на другому місяці вагітності.

– Добре. Все залежить від вас.

Цього разу вона кволо, ні, швидше, ледачо, а може, навіть поблажливо усміхнулася, повела плечем, здається, лівим, разом із корпусом, труснувши своєю гривою. І сказала:

– Господи, так мені щось загрожує? А я уявлення зеленого не маю, що ви від мене хочете. Зрозуміло? Ми не бачилися місяць. І так кожних півроку. Тоді якщо не можете порахувати, то нехай за вас побалакає отой неввічливий колега, – голос її несподівано сповз до молодечого кокетства.

Розмову перебив Солдатенко. Він поклав на стіл чотири блискучі упаковки. Я взяв одну, повертівши в руках, прочитав уголос:

– Морфіна гідрохлорид, – і подивився у вікно: зараз було добре видно, як рудий степ підрізував небо, утворюючи горизонт, а голуби цього разу продовжували крутитися білим шумовинням. Потім я знову подивився на жінку. Вольове обличчя, на лобі дві зморшки, що говорило про її швидку смерть. Саме так, спало мені на думку. Титар мавпою вхопив упаковку, напружуючи весь інтелект, а швидше, всі залишки акторських даних, продовжував її вертіти в незграбних пальцях. А мене приваблювало обличчя Людмили, але не так її обличчя, як очі. Обличчя конкретної суки з дворових дівок, що закінчують так, як тільки вам фантазія дозволяє уявити, але цього разу доля повинна дати збій – ця курва заарканила золотого хлопчика. Але, як я говорив, мене приваблювали її очі, красиві, скляні, що не боялися світла. Пройде п’ятнадцять хвилин щонайменше, коли рецептори у мозку почнуть діяти: зачхає, очі просльозяться, а можливо, ще й закашляє. Можу сказати, що саме тієї хвилини у залитих щедрим сонцем кімнатах я відчув, що тримаю справу таки за облізлого хвоста. Я витягнув Титаря зі стільця майже силоміць. Сів напроти Людмили, поклавши голову на кулаки, заглянув їй у вічі.

– Тебе батьки не вчили, що жадність – погана річ? – мені треба потягнути час.

– До чого це ви?

– Значить, ти йому не дала наркоти, – спокійно і повільно зашипів я.

І тут вона чхнула, зіниці розширилися, спазм здушив горло: вона якщо кололася, то не у вену. Хитра лахудра.

– Твоє яке діло, капітане? Ти щось доведи проти мене, а Батрак мене цікавить не більше, ніж ти. Чим швидше забереться з-перед моїх очей, тим краще.

Солдатенко переступав у кутку з ноги на ногу, наче ніяковіючий школяр, який заклав свого однокласника учителю. Я і взяв з його рук фотокартки.

– Знаєш цих балбесів?

Жінка глянула, красиво повела головою, сійнувши солодкі приглушені запахи.

– Оцих… – вона провела по них наманікюреним нігтиком. – Ні, точно ні.

– Вони, як і ти, кажуть, що бачили Батрака місяць тому і він їм дав поганяти свою красиву чорну «Волгу». Ми їх знайшли і «Волгу» також. А от Батрака – ні. Ох, цей мені Батрак, розказуй…

Солдатенко ляпнув на стіл грубезну пачку доларів.

– Знаєш, скільки за це?

– Це не мої. Це Батрака.

Я встав, відвернувся спиною і глянув у вікно.

– Забирай її, Титаренко. А сюди ту шоблу криміналістів. І швидко на допит цих архарівців, доки Полтава у двері не загрюкала.

Титаренко, з носом картоплиною, руками до колін, конячими зубами, хтивою посмішкою, гигикнув.

– А тобі яке з того діло?

Я закурив, ткнув вказівним Титаря у пузо.

– Сам не знаю. Сам не знаю. Поїхали. Час не чекає.

– Можна, я візьму з собою кота? – запитала Батракова.

– Ні. Скоро ти, голубо, сама кішкою на стіну дертися будеш, – сказав я і чомусь подумав про Євгенівну, і ще, дай Бог, аби стара не помилилася. Інакше усім капут.

– У Батрака була ще одна машина, біла «копійка», – Титаренко назвав номери. – В гаражі пусто.

– Ага. Ага. А, чорт, сліди протекторів біля ювелірного, біля ринку, біля ощадкаси належать чорній «Волзі». – Я пхнув Титаря в спину, бо цей опецюх облизувався на купу порухи.

– Блядь, ну і житуха, – потягнув Титаренко.

– Ну його, таке життя. Це при нинішніх часах, – підштовхуючи в спину Титаря, ми вийшли відразу не у двір, а в степ.

– Да, у нього повинна бути тут нора…

Рівно о третій пополудні один із затриманих, Стас Новохатський, заговорив. Стас худий, витягнутий, мов висушена линва, з видовженим обличчям, тонкими губами, широкою, непропорційною, до лоба, щелепою. Руки в «дорогах». Наколка на лівому плечі, що зображала щось чи когось, видно, робилася під кайфом. Його ломило. Стас пускав соплі і просив хоча б паскудного димедролу. Стас блював і срав під себе. Ми дали йому стакан горілки, а лікар уколов якусь вітамінізовану дурню, попередивши нас, щоб ми більше не давали Стасу горілки. І ми знову відправили Новохатського до камери. Привели цигана – Кєшу. Кєша уперто нічого не хотів говорити. Титаренко запопадливо став у цигана за спиною й огрів по ребрах валянком з піском. На цьому природна небалакучість цигана дала позитивні результати. Більше бити його не прийшлося. Я чекав, коли на стінку полізе Людка. Але вона уперто на стіну не дерлася, отаке стерво. Тоді мені збрело в голову зробити у неї шмон. Що Титаренко і виконав з великим задоволенням. Результат: десять капсул ноксирону по нуль одному міліграму. В капсулах був зовсім не ноксирон, а сухий промедол. Після цього вона заявила, що її зґвалтовано. Вона просила паперу, зустрічі з прокурором і начальником міліції. Ми заходили не те щоби в глухий кут, а балансували над самим проваллям. Двоє заговорило, але не те, на що ми очікували, а прямо чесали по тій версії, що її висував Рибчик: грабонули місцеві пацани, а тікали тому, що хтось викрав циганську дівчину. Тут мене наче смикнули, і я послав Титаря гінцем до циган. Титаренко приперся з цілим виводком галасуючих циганок у рясних спідницях. Ми показали їм Стаса і Кєшу. І попросили – Титаренко розмахував гумовим шлангом, намагаючись розповісти, що трапилося. Говорив вожак:

– Близько опівночі, точно не пам’ятаю, підкотила «Волга»… Да, чорна «Волга». Всі троє. Оці, а цього спочатку не було, і Батрак. Звідки його знаю? Хто його не знає? Ні, точно не брешу. Його навіть вурки обходять. Божевільний відморозок. Поки тверезий, умняки загогулює, але під кайфом – краще не попадайся. Тоді, в той день, Батрак на очі не бачив. Сказав, що треба наркоти, багато наркоти, що віддячить.

– А ви що?

– Гражданін начальник, ми чесні цигани. Ми цією гидотою не займаємося. Наші баби гадають на базарах, але цим – упаси…

– Ага. Так я й повірив… Якого чорта лигаєтеся з безногими? – вставив Титар і був з цього задоволений.

– Він, той, покійний, Царство Небесне йому, хотів налагодити гадальний бізнес. Тільки і всього.

– Да, кончили вашого ротшільда, мать його туди. Не ви? – забризкав слиною Титар.

– Царство йому Небесне, – цигани хором перехрестилися.

– А далі що?

– Тоді оцей, – циган ткнув пальцем у півкілограмовій золотій каблучці у Стаса, – повернувся до машини, ага, тримаючи в одній руці обріз, а в іншій – повну жменю золотих годинників. Гарні годинники, гріх обмовити. Але… Але у нас нічого не було.

– Тоді, блядь, як годинники опинилися у вас, а, рома?! – заверещав Титар і помахав значуще, треба сказати, валянком перед носом вожака.

– Цього я не знаю, – впевнено сказав він, наче комсомолець відповів. – Але вони прихопили з собою нашу дівчину. А отой… Да, отой… Тьху… Ще рома… Дверці відчинені, він вивалився і блює, а однією рукою тримається за верх машини. Х-м, довгорукий. Що? Так, я говорю, що вони забрали дівчину, а Батрак сидів, обхопивши руками коліна, і скиглив. Вона у нас дуже тиха була, від матері прийшла, мати у неї Зоя, да, живе на станції, з вашими. Можете її запитати. Посивіла вся.

– Ясно. А далі?

– І все, – вожак розвів руками, помацав пучками кульчика у вусі.

– Ага, ага… А хто поїхав шукати Батрака? – Титар грюкнув валянком по столі.

– Ми шукаємо Ліну, а не вашого Батрака. Нам ні вашого золота не треба, ані Батрака. Нам треба Ліна, – завівся вожак.

– Угу, – пробурчав Титар, – так я тобі, чорнозадий, і повірив. Ушивайтеся, але нікуди з міста ані ногою. Дякуйте, що камеру зайняли ваші послідовники. Затямив?

Титар сів, виставивши нижню губу, піт котився градом, а він склав руки на колінах і захитав скрушно головою.

– Так, пиздюк, будеш говорити? – і садонув валянком по голові Стаса. Той завалився на правий бік, злетів з табуретки і задриґав ногами, захарчав, пустивши піну. З розгону Титар увалив головою Кєшу.

– Давай розводь їх, – сказав я. – Іди до нашої інтелектуалки.

– Ти не так говорив про неї сьогодні, – визвірився Титар.

– Ага. Інтелігентки.

– Ага. Точно. Понтове слово. Щас я вас розведу, як в морі кораблі. Ану чекай, Гриша. – Титар нахилився над Стасом: – Зараз по всіх прикметах я бачу, що Стасік хоче говорити. Хочеш, Стасю, говорити? Заговориш – муки скоро, дуже скоро закінчаться. А то в Полтаві кинуть на прес-хату, і знаєш, що з твоєю жопою зроблять? Та німецький хрест буде заздрити твоїй жопі!

Титар усе довірливіше схилявся над Стасом. Допоміг йому звестися, налив стакан води і поклав перед носом дві капсули ноксирону.

– Ну, як?

Стас недоумкувато повів очима.

– Що ви робили після того, як забрали дівчину? Давай, не телися.

– Ми… Ми… Ми… того…

– Не чую. Що, Стасік? Давай розповідай. Бачиш? Це зараз твоє. І все боліти перестане.

– М-м-м-о-ж-на, – Стас повільно, наче боячись перелякати пігулки, простягнув руку.

Титар глянув на мене, не розгинаючись. Я кивнув головою. Стас ухопив капсули, запхав до рота.

– Запий, Стасіку, водичкою.

Стас хвилин п’ять конав стакан води. Посидів, потім обвів усіх присутніх зачудованим поглядом: обличчя розгладилося, навіть симпатичним видався мені, дарма що мало дірок у мені не наробив.

– Ну ж бо, починай, – заохотив його Титар.

– Я не з самого початку…

– Починай з чого хочеш, – довірливо сказав Титар.

Так, рівно о третій пополудні, коли сонце нагадувало солодку патоку, Стасік, розправляючи ноги, осміхаючись, підбадьорюючись, по-ідіотськи кривляючись, розповідав, тягнучи слова, що ледь встигали за дією ноксирону. Мені наче хто вимкнув звук: мов у кіно, я бачив, як рухаються ожилі губи Стасіка, як злітають ніжні рудуваті брови над чистими кіноекранними очима, рухи повільнішають, вирівнюючись з нервової смиканини, переходячи у системну впевненість. Чомусь із досадою подумав, що страх у нього вже пройшов; його не було, наче ця вишколена, вигодувана та вихована гнида не тямила того, що накоїла. І я, і Титар знали, що не сьогодні, так завтра тато його, відомий партпрацівник, пришле когорту коршунів-бодрячків, і тоді цей виблядок не буде труситися під валянком Титаря, а статечно розказувати, як, коли він буде робити те і те. Мені зробилося нудно. Подумалося: коли частіше скоюють злочин – від нестатків чи від ситості? У кожного свої нестатки. Злидень потерпає, що не може придбати мотузки з милом, а багатий – що ніяк не нашкребе на третю платинову труну. Ось так. Це до справи не мало ніякого стосунку.

– Значить, ми приїхали. Стали відразу на повороті. Біля старого ринку. Ближче до дубків. Батрак перед цим казав, що частина циган живе у порожньому бараці, діти і жінки, а ці – у будівельному вагончику. Нас усіх теліпало.

– А де був Кєша?

– Не перебивай.

– Правильно, – засвідчив Стасік. – Фрагментарність подій спонукає до більших деталей і точнішого викладу.

Титар скрипнув зубами і потягнувся за валянком. Я поклав йому руку на плече і відчув, що Титаря трусить, піт холодний, наче його ламає, а не цього мажорного виблядка.

– Перед цим Батрак висипав майже жменю барбітури і запив пляшкою шампанського. Він понтувався, але я бачив, що йому страшно. Це тут він міг понти на місцевих когутів наганяти, а переді мною фасон давити… Я в Донецьку не таких бачив, але прямо скажу, що таких збоченців ще треба пошукати. Еклектика філософії і садизму. У нас обходиться все без філософії, без мудрованих понтів: сказав – зроби, і так по висхідній, але це не означає, що ми ідіоти і нічого не читаємо. Ну, у порівнянні з вашими ми просто гарвардці.

– Чого ти ліпиш горбатого? – Титар ухопив валянок, але я його зупинив.

– Да, слово ментовське міцне, – потягнув Стасік, але відразу якось чудернацько мотнув головою, що аж у шиї затріщало. Тільки пізніше я побачив стиснутий кулак Титаря.

– Ти мені ще попизди. Вставай. Тобі, Стасік, штрафне очко. Зрозумів? Зрозумів, запитую? От і молодець. А зараз продовжимо.

Стасік схаркнув червоний згусток, потер щелепу, але промедол зняв больовий шок.

– Ну… Да… А цей до всього, ну, Батрак, прив’язував, до всього умняки прив’язував. З цих-то умняків у той день усе і почалося… – Він помацав язиком щоку. – Значить, стали ми біля дубків. Батрак вилазить і кричить: «Гей, ромале! Я відтепер ваш бог і цар, і мені поклонятися та служити будете!» Я стою у нього за спиною, мене штормить, барбітуру-то всю Батрак вижер, розумієте, а я доганяюсь шампусіком. Тож дивлюся: з усіх дірок злазяться чорносракі. А Батрак штовхає їм різуху про космос і велике призначення арійської нації. Коротше кажучи – в пополамах. Потім нагнувся, виблював білим чимось і противним, я думав, що язика заковтне. Барон їхній підійшов і запитав, що нам, мовляв, потрібно. «Наркоту давай!» – хрипить Батрак. Стоїть раком і ригає, потім простягає руку до мене і говорить: «Стас! Розрахуйся з моїми людьми!» Я ідіот ідіотом пішов до «Волги», витяг цяцьки, ті, що ми взяли у Білявського, прихопив обріз, у Батрака була чехословацька помпівка.

– А тепер стоп, Стасік. Зараз ти помаленьку, потихеньку, у подробицях розкажеш, як ви брали Білявського й ощадкасу.

Стас мило усміхнувся, відхилив голову до лівого плеча, жартуючи:

– А це вже на більше потягне. Вмажете, тоді і балачка буде.

5

Я стиснув Титаря за плече, а сам кажу Стасу:

– Стасік, я тобі зараз так вмажу, що ложками від стіни будуть відшкрібати.

– Тоді без адвоката ні гу-гу. Я хвора людина. Мало чого набалакаю.

Тут мене потом пробило: нас ніхто не записує; але Титар зрозумів мене і показав очима на магнітофон. Я з шумом випустив повітря, моргнув Титарю, мовляв, тягни резину, а сам вийшов і подзвонив Коломійцю.

– Та нехай ширяється, йоб його. Аби тільки пасть свою погану відкрив. Хлопці, коліть їх швидше, доки батьки не вдарили у двері усіх міністерств своїми поганими лобами, – загудів на тому кінці дроту полковник.

І Стасіка вмазали першокласним морфіном. Він навіть сцикнув трохи у штани від задоволення. Витягнув ноги, попросив сигарету, смачно затягнувся, закинувши голову, випустив дим і почав:

– Усе вийшло якось ні з чого. В Донецьку з соломою почалися проблеми, порожняк повний. Я й кажу Кєші, що у мене кентяра на бандерштаті, Батрак Едік. Йобнутий на всю голову, продвинутий пацан, але у нього всілякого добра – во, по самий кадик. Ну, ми сіли на мою тачку і погнали у благословенні краї. Зустрів нас Едік хлібосольно, гріх скаржитися, тільки він мені з першого погляду не сподобався, якийсь не такий, як раніше. Сиділи ми на шампанському днів з чотири, тільки оскому набивали балачками і шампанським. Едік у кабаку пельку ні на хвилину не закривав. Замовкав, правда, щоб задерти спідницю офіціантці, або ще кілька разів вставав, щоб начистити писок музикантам. Тут він був молодець, майстер, супер. Такого хамла ще пошукати. Говорить, що арієць, а решта – недолугі бродяги. І, гад, виделкою в око Кєші мітить. Не любив циган, так він пояснював. А хто їх, питається, любить.

– Стасік, не розтікайся, – прогарчав Титар.

– Ша, менти. Я до чого веду, що Едік рік тому був зовсім іншим.

– Як це?

– А не несло його так. А тут очі бігають, як у вовчари. Ви розумієте, про що я? Нам треба тільки ширива і звалити з цієї глухомані. Дістав він нас своїми фарерськими промовами. Ви бачили його бункер? Ні, хороші з вас сискарі, не скажеш нічого, – Стас зібрався передихнути, як Титар увалив його під дих.

– Закрий хавло, ублюдок, – прошипів він, явно задоволений.

– Він найняв кількох негрів і у Хвощівці на болотах викопав яму, обставив по-своєму.

– Угу, – сказав я, вийшов і подзвонив до полковника.

Повернувся назад, занурюючись у якийсь голий і безпросвітний полудень. Мені від самого початку допиту було нудно, але я повернувся і сказав Титарю:

– Віть, бери хлопців і поїдь у Хвощівку. А Стасік зі мною побалакає. Згоден, Стас?

– Згоден, – прорік Стас.

Я подивився у його очі – глумливі, майже дитячі, сірі й чисті, з країв укриті сивою памороззю.

– Нарешті ми дісталися його дому. Шикарна фортеця: бачили, скільки там барахла? Отож. У мене губа одвисла. Наскільки мій таточко любитель усіляких цяцьок, та до Едіка йому далеко. Ну, і присіли ми у нього на омнопон, потім на морфін, потім десь і кокс узявся. Не інакше через циган, нехай дурнями не прикидаються. Вони все шириво контролюють у вашому аулі, а в нашому – і поготів. Ну, це зараз крапля в морі, розумію. Мазалися ми: Людка, я, Кєша, а Батрак прямо всеїдний. Шампань там, дороге винце. Голий ходить степом з дробовиком і вірші читає.

– Що за вірші?

– А яка, капітан, різниця? Краще б він узагалі не читав. Ну-от, сиділи ми так пару днів, може, тиждень, точно не прикину, самі розумієте. А потім – голяк. Ми, звісно, на більше розраховували. Все вистріляли, лишилося всього дві коробки зі стекляшками, Батраку і його дружині, і того на тиждень. Грошей – ліміт. То йому тато підкидав, то Джулай. Якщо чесно, то тих бабок, що у них з Людкою лишалися, вистачило б витримати облогу до третьої світової. Але Батраку дах підірвало. Зачинився у кімнаті. День не відчиняє, другий. Реве, як звір, аж у нас мороз поза шкірою. Потім вилазить з якимись карлючками. Говорить: у мене план, побудую жертовник із суцільного золота ось тут, у степу, да, в степу побудую жертовник. Я запитую, ну, а ти, мовляв, ким, дарагуша, будеш. Батрак як витріщить очі: «Я – головним жерцем і богом!» Потім сів і розплакався: грошей нема, ширки нема. Його трусило, жовтий весь, а очі ліхтарями, отакенні, горять. Кєша мені й гуторить: «Треба звалювати з цієї дикості, наш кореш поїхав, не бачиш чи що?» І треба б, блядь, звалювати, але якогось хріна ми лишилися. Видно, захотів тихцем прошвирнутися кімнатами будинку і пошукати грошей або, може, прихопити щось путяще. Та і по всьому Батрак умів бути лідером серед йобнутих на голову. Не знаю, де ми дістали наркоту впереміш з барбітурою, але нас, щоб чудити, ще так не вперло. Я прокинувся на Людці, а Батрак ледь Кєшу не оддрючив в окуляр.

– Д-а-а, веселі ви хлопці, – закурив і передав сигарету Стасу. – Наскільки я зрозумів, ти тягнеш, що плану у вас ніякого не було.

– Ні фіга, окрім пурги, в головах, капітан, у нас не віялося. Але ось що цікаво: як Людка опинилася у Джулая, не збагну. Ми від Білявського покотили до ощадкаси. Не інакше, вона вбивала в голову цьому малохольному день і ніч, що треба почистити ощадкасу або Білявського. Сама-то вона на легкий хліб губу розкатала. Не знаю, вирішувати вам… Ось що… Да, пригадав, хоча цього ніколи не забудеш, але чомусь вилетіло з голови. Сидимо ми у великій залі, настиримо ширку, а тут підтопує Марго, його сестричка. Я кинув оком – не нашого поля.

– Як це? – несподівано у мене похолола спина.

– А так. Я ж вашим ніколи не стану. Правда? Отак і Марго. Чому вона прийшла – невідомо, принаймні мені. Батрак насторожився, заглух, перестав верзти дурниці. Вертить тільки, як вовчара, головою і патлами трусить. «Ти якого хєра тут робиш, Марго?» – Батрак до неї. «Тебе Джулай кличе». – «А їбав я твого Джулая!» Марго тільки скривилася, і чесно – нам стало якось сумно і соромно. Людка сидить гола, то одне око примружить, то друге і шипить: «Маргуша… Хочеш мою кицьку полизати?…» Марго нічого цій суці не відповіла, а повторила прохання Джулая. Зібралася йти. А Батрак як закричить, що аж сірка з вух повискакувала: «Стояти! Стояти! Стояти!» Вона зупинилася, глянула на нього, як на таргана, може, трохи жалісливіше, да, дівка ще з тим характером. «Передай своєму ублюдочному дєдушці, що я його в рот їбав!» – як заверещить Батрак: стоїть на колінах, кулаки стиснуті, голий, хєр стирчить. Тоді, ми незчулися, одним ударом – мах. Марго лежить на підлозі, а він стягує з неї штани. У нас весь кайф вивітрився. Ну, відтрахав братік сестричку у всі можливі дірки. Марго непритомна спочатку була, а прийшла до тями – тільки стогнала, але спротиву не чинила, кволо, може, щось, а так – ні. А Батрак стоїть над нею, з хєра ллється, а він, паскудь, щось на залупі розглядає. «Ваша черга!» – реве. Ми з Кєшою сидимо. Тоді він вийшов і повернувся з помпівкою, наставив на нас, а ми – краще свинчатку в лоба, ніж по півнячій статті йти. Людка заливається, тягає Марго, як ляльку, тиче її голову між ноги. До четвертої ранку вони з нею управлялися.

– А ви з Кєшою?

– Бачить Бог, що ми до цього діла не мали ніякого. Кєша-то її і вивів, коли ці паскуди поснули. Він просив, щоб не заклала. Потім повернувся і напустився на мене: давай линяти. Я загнав собі порядний дозняк. Спробував встати, мене як косою. Так воно по новому колу пішло. Очухалися в обід. Сонце, вітер, на душі мліє тривога, наркота навіть не бере. Батрак понавитягував з підвалу вина, і ми прогужували до ночі. Він зробився милим, розповідав смішні історії, і все потроху начебто вирівнялося. Дивлюся, а Кєші-то нема.

– Куди ж подівся Кєша? Щось не ліпиться, Стасік: то він у тебе прямо гуманіст, ледь не підар, а тут дивись – подався з Людкою.

– А як ти здогадався, капітан? – Стасік причмокнув. – Ось тобі й глибинні загадки людської психіки. Так-от, того дня його нічого не брало: ані наркота, ані випивка. Чудовий день. Ми ганяли степом без будь-якої причини, бикували, одним словом. Батрак гнав лободєнь з приводу того, що ми напівбоги, напівлюди. Вічно у нього плуталося; я навіть запитав: так хто ти, Едя, бог чи напів. А він горланив до білої піни, що ми не належимо до цього світу. Здорово він зарулював. І тут ми підкотили до Білявського, його магазину від Полтавського заводу під якимось там, у хєра, номером. До цього я того жида і в очі не бачив. Батрак зайшов у лавку. Глянув на вітрину. Пішов мовчки назад, взяв помпівку, повернувся і наставив на жида. Кричить, щоб той вимкнув сигналізацію. Білявський вимкнув. Батрак почав гамселити Білявського прикладом, заставив годинники, ланцюжки, медальйони, кульчики, персні, брюлики – всю рижуху скласти до торби. Що Білявський і виконав. На прощання Батрак бабахнув у нього, але не вбив, а тільки поранив. Кишки у нещасного лізуть, лопаються, а він проповз аж до виходу. Ну, я, чесно кажучи, зблювнув. Страшно зробилося. А Батрак тицяє мені дробовика: «Давай, кінчай його!» Я хльоснув із пляшки і смальнув у голову цьому клятущому жидярі так, що голова обчистилася, як помаранча. Мізки чисті, незаймані, тільки підтікають кров’ю. Ми від’їхали і перезарядили наші шланги ширкою. Це був китайський опіум, який треба випарювати на золотині. Не пам’ятаю як, але підкотили до ощадкаси. Нас трусило і кумарило, хоча ми тільки-но перезарядилися. Батрак матюкався, шукаючи слоїка, але так і не знайшов. Тоді він витягнув з бардачка пластикову баночку з угорським ноксироном, висипав на долоню і все проковтнув. Я промовчав. Підкотили до ощадкаси. Не інакше – у цього придурка визрів план, і він зупинив машину. Сидів, хилитаючи чумною головою. Але дивно те, якщо цей план існував, він з шаленою швидкістю почав реалізовуватися. Я так думаю принаймні. Скільки там тієї халабуди. Ну-от, я з обріза, а він з помпівки валили по халупі. Всі полягали. Троє, по-моєму, там було. Гроші, як на тарілочці, – всі у торбах. Фарт йому йшов, але, правда, в ідіотів розцінки різні. Ну, а тоді ми вже вирулили до циган. Спека така була, наркоти ніякої, а барбітуру Батрак зжер, сучара.

– Тоді де дівка? На який фіг вона Батраку, не думаєш, що не стикується? Барон каже, що Кєша з вами був, – я підкурив і простягнув йому сигарету.

– Кєші точно з нами не було. Це барон збрехав. Ми не під таким кайфом були, щоб глюки ловити. Ти правий: хіба скажеш, що у йобнутого в голові. Трахав він ту циганку немилосердно. Спочатку вона і сама не проти була. Потім передав мені, а так як там уже нічого не лишилося, то я ґречно відмовився…

– Мій ти цнотливий. Зачтьоца, – не без дози сумніву сказав я.

– Аж ніяк, капітан. Я-то її і кінчав. У голову. Вкинули ми її в силосну яму, не доїжджаючи Берегової чи що… А ні, станції… Ні, Берегової. Та яка там різниця. З гуманізму я її прикінчив, бо навряд чи дожила б до ранку. Батрак після кожної палки ламав їй щось або різав…

Мене не нудило і не бридило, просто схолоднів, крижаним зробився мозок, відчувалося, як він торкається стінок черепа.

– А Джулай?

– До Люди і Кєші. А я хочу спати. Дай, капітан, ще пару коліс. Я заробив сьогодні, правда ж, капітан… Дайте мені спокій. – Його розморило, а очі почали закочуватись, і він заворушив у роті білим язиком, показуючи чисті, швидше вставні, порцелянові зуби.

– Заберіть, – сказав я, потім зловив себе на тому, що хочеться щось додати, але нічого не знайшлося, бо черепушка моя була переповнена. На Люду в нас не вистачало часу. Джулаєм займався особисто Рибчик, але я встиг накатати рапорт і звіт, за що отримав у голову. Копію на Стаса Новохатського я передав відразу. Коломієць читав уважно. Кілька разів хмикнув, мені здалося, весело.

– Ти подиви, яке падло! У нас під боком. Да-а-м. Не в діда. Ну що ж, давайте не затримуйтеся. Батрака на розшук. А з Рибкою я сам поговорю, – він встав, великий, з сильними плечима, красивий чоловік. – Через годину нагрянуть полтавські сискарі. Вони навіть снайперів притягнуть. Не вартий цей козел такого. По мені – нехай би гуляв, один чорт нарветься. Да, Джулай не був таким паскудою. Царство йому Небесне. Да-м-м… Красивий, багатий. Шара. Життя не може бути шарою, да, Гриша?

– Не знаю, Прокопович. Я таким життям ніколи не жив, – кволо відповів я, і мені дійсно було байдуже, наче я велика жирна пляма на стіні.

– Хто у Хвощівці?

– Титар. Вибачайте, Титаренко, – я пошукав сигарети, але нічого не знайшов.

– Та нічого. Іди, Гриша, відпочивай, – буркнув полковник і знову заходився читати.

У коридорі мене знудило. Я сказав черговому, що вийду на годину, нехай передасть, щоб Титар мене знайшов, я буду вдома, і вийшов. Погляд ковзнув по червоній недобудованій стіні. Мене тільки від однієї думки нудило, що на місці Батрака чи іншого часто опиняються наші, і від самого слова «наші» наче хто загнав цвях у голову, ні, скалку, велетенську скалку. Вечір лежав тихий. Як і повинно бути на початку осені, хоча було ще літо, серпень, і ще навіть не підійшло до Першої Пречистої. Сонце повзло над дахами міста, біле, не виразніше за небо, з півночі тугими хвилями підходив вітер, пронизливий і холодний. Так, завалювало на осінь. Сьогодні лише одинадцяте. Скоро Маковія, баби труть мак у ступках, печуть коржі, і приємний запах солодощів і хліба перелітає з кварталу в квартал. Я вийшов у центр. Ворушилося гілля, в роті було гірко. Потупцювавшись на місці, я подався до будинку Джулая. Нарешті почалася злива. Я проскочив, став на ґанку. Дощ припустив сильніше. Тут я звернув увагу на водостічну трубу. Вода сходила не повністю, а ніби роздвоювалася. Я засунув руку в розтруб. Витягнув чорний кульок з-під дорогого одягу з коробкою патронів і жменею нерозпакованих годинників, видно, з крамнички Білявського. Я покрутив знахідку в руках. Аби був ідіотом, то закричав би, що до цієї справи причетний Джулай. Але він, повірте мені, не був придурком. Швидше всього, це підкинули неуміло, незграбно або, навпаки, розраховували, що нікому не збреде в голову так підкидати компромат. Хоча все це не мало аж ніякого значення. Але, швидше всього, ця весела компанійка була під кайфом. Я сів на ґанку, подивився на кульок і з дикою тугою подумав про Марго… Вітька Титаренко нічого нового не приніс. Звісно, всі ті німецькі хрести були присутніми, але абсолютно нічого не роз’яснювали, а, напевне, видавалися смішними, і це ставило плюс у темній біографії Батрака. Говорили про його неординарність чи що. Нічого особливого, сказав я, вони зараз усі на цьому з’їхали, але це не означає, що можна літати на машині й ковбасити даремно живих людей. Можете вважати, це його хобі: хрести, каски, «Майн Кампф» німецькою, нікому не зрозумілою мовою. Пацанство. Пацанство, що закінчилося калюжами крові. Життя не таке складне, як ми придумали, говорив я. Його можна розкласти на три частини і заспокоїтися. Але от прожити ці три частини до паскудного тяжко, і кожен намагається прожити по-своєму: хто з хрестами, хто з зірками, хто з рогами на голові. Нічого особливого, погодилися полтавські сискарі, проте справу і все інше, що притягнув з Хвощівки Титар, пришили ублюдочному Едіку. Але, продовжував я, це вже з області психіатрії. А тому, – я подивився на полтавських, – я б просто не хотів, щоб ці речі долучали до справи. Це до психіатрів, а мені б кортіло, щоб у їхніх мізках колупалися патологоанатоми, а не психічно неврівноважені люди в білих халатах. Солдатенко тут заявив, що краще в гівні буде колупатися, ніж у головах цих ідіотів. Відомо одне: і Джулай, і Ульяненко, і пацани, і Марго все ще лишаються під підозрою, хоча я впевнений, що їх можна підозрювати не менше, ніж у заколоті з метою отруєння цілої області. Полтавські подивилися на мене зі здивуванням, вишукуючи потаємний зміст, а він дійсно був.

– То це давня історія, – порушив я тишу. – Тут жив собі один рабин. Йому на той час виповнилося років з вісімдесят п’ять чи дев’яносто. Ходив з возиком, макулатуру збирав. Ще я навіть пацаном йому показував, де покришки лисі, де папір, ну, різне барахло. Захворів він. Лікаря нашого ледь до нього допустили. Старий упирався. Але громада, їх тут було не більше шести сімей, решту німці повистрілювали та в душогубках подушили, вирішила, що таки треба. Вмовили старого. Ну, лікар обстежив його. Нічого страшного, кажуть так. Якийсь нежить чи сиплість. Виписав ліки. По дві таблетки тричі на день. Але рабин запротестував. По дві таблетки кабала не дозволяє чи ще якась там їхня заборона. Два, виявляється, – роги чорта. Можна більше, а можна й менше, але тільки не по дві. Лікар заявляє, що багато не можна, щоб чого не трапилося. І поїхав. Переконав чи не переконав, невідомо. А упертий старий по три таблетки. Його вірні теж з ним. Ну, і все. Помер старий за три дні, та ще й другого вересня, як зараз пам’ятаю. Ще трьох з громади їхньої ледь відволали. Ото справи.

– Нічого смішного не бачу, – сказав один, з тоненькими губами, скляним поглядом і геть голим черепом.

– Я теж, – підписався коротун, з пикою алкоголіка.

– Ви що маєте на увазі? – хитро запитав довготелесий.

– А те, що бздюха, – визвірився я. – Слухай, що ми говоримо, а не твої зайобані книжки.

Вони стояли, дивилися в землю, курили й усміхалися. Тоді, в ті дні, я ясно відчув, як мене щось веде, показує мені, й воно, дійсно, і зараз живе – це тепле і невидиме чудо.

Ангели, які зійшли зі сторінок книжок, випурхнули у життя демонами. З самого початку дороги, несучи в собі данину непоправного, я піднімав чашу, повну отрути, кохання, скорботи, і думав, що воно повинно померти, попріч моє бажання; у мені набухало залозами звірине відчуття загнаності, котре наприкінці перейшло в повну байдужість. Тому коли я зайшов до котеджу, то побачив там Батрака, з досить уміло розбитою головою і під прицілом гвинтівки Марго. Батрак зараз нагадував рухливу комаху з відірваними лапками, яка лежала на спині й шукала опертя. Обличчя, вирубане, бліде, з синіми ясними очима божевільного, що зараз були скоріше обережні, аніж злякані. Вся його атлетична статура зараз не більше і не менше, ніж добре зроблена кимось лялька, котрій хтось умудрився зламати пружину. Батрак никав попід стіною, щось белькотів, а напроти сиділа Марго, холодна, зібрана, як сама смерть або наче тиха потойбічна істота, вранішній янгол. Вона твердо тримала в руках чорну ворону гвинтівку, котру провезла в багажнику багато кілометрів, сама не знаючи для чого. Роздертий одяг, нецензурні слова, наставлена рушниця Марго, погрози примусили мене стукнути Батрака по голові. Едік витягнувся спочатку вгору, та швидко зів’яв, осів грузько на підлогу і від’їхав за долю секунди. Марго ще тримала його на прицілі, і тільки зараз я побачив, як тремтить її тіло, а обличчя непорушне, холодне і спокійне.

– Марго, – тихо покликав я її. Але вона продовжувала тримати Батрака на прицілі. Я повторив: – Марго, кинь пукавку. Вона стріляє.

– Не заважай, – спокійно, наче ріжучи петрушку, сказала Марго.

– Марго, поклади пукавку, – я підходив до неї повільно, крок за кроком, а вона почала тремтіти. Веселий деньок, пролетіло в голові, але пожартувати так і не виходило. Нарешті я підійшов до неї, мокрий від поту, і Марго впала мені на груди, рушниця голосно брязнула об підлогу прикладом, але вона продовжувала її тримати.

– Ну все, все, – я навіть не хотів нічого розпитувати, як Батрак знайшов нас, хто йому наплів про нас і так далі. Не час для цього. Людина дурить себе, потім розраховується за свою дурість, і в тій дурості завжди хтось крайній. Дурив і я себе, віддаляючи низку подій і те, що прийде, замружувався від життя, як від сонця. Таке кохання. Навряд чи це єднало нас із Марго в найжорстокіших ситуаціях. Пізніше, сидячи у світлому квадраті, курили, і вона несподівано заговорила:

– Тобі треба їхати.

Я мовчав, не дивився на неї, а уважно розглядав сосну, по якій гасала руда білка, з верткою мордочкою і чорними краплинками очей.

– От зараза, – сказав я.

Марго спробувала розсміятися. Я поцілував її у маківку.

– Я бачив японців. Наших японців. Вони там, внизу. Вони приїхали за нами чи за ним? – спитав я. Марго знала, що японцями у нас називають циган.

– Думаю, за Батраком.

– Діла…

Марго дістала другу сигарету, війнувши на мене чужим запахом.

– Ти мені розповіси хоч що-небудь? – спробував я заговорити у справі.

– Не зараз. Потім. Добре? – вона взяла мене за руку. Зовсім по-товариському.

– О’кей.

– Я просто… Я люблю тебе.

Мені нічого не лишилося, як дивитися за верткою білкою.

– Вона, напевне, жерти хоче, – сказав я.

– Ага.

– Я спущуся до японців і дізнаюся, що їм треба.

Марго промовчала.

Я встав і пішов глянути на Едіка. Той мирно лежав у кутку зі скрученими руками і ногами. З носа текли соплі, з рота летіла слина. Едік зробив калюжу під себе.

– Чудово.

Я повернувся і глянув на Марго.

– У нього ломки. Притому такі, що я зроду не бачив.

– Гм. Інакше я б його ніколи не подужала, – сказала Марго.

– Да-а. Хорошо. Якщо його шукають японці, то діла тухлі. А тебе?

Марго тільки повела плечем, продовжуючи дивитися поперед себе.

– Тоді я піду.

Марго вхопила мене за руку. Цей рух перелякав мене, відвертий і чесний, не треба слів. Марго вчепилася у мене так, як діти хапають гілку або що трапляється під руку, коли падають.

– Гаразд, Марго, гаразд. Ми не можемо сидіти.

– Так.

– Марго, я рішення прийняв. Слово за тобою.

Марго підвела голову. Вона плакала, намагаючись стримати сльози, – найгірший варіант рюмсання. Я витягнув тетешник, перевірив набої, краєм ока спостерігаючи за Марго.

– Я піду вниз. Ти не боїшся бути одна? Заразом перевірю, що з охоронцем.

– Він точно його кінчив. Це я тобі кажу. Скоро тут міліція буде. Не треба нікуди йти. Треба їхати, – несподівано заговорила вона.

Я спустився до будки КПП, але охоронник задоволено протирав сонну мармизу і крутив ручку ВЕФа. Я повернувся.

– Ні, – сказав. – Цей виблядок пробрався іншою дорогою.

– Він добре знає ці місця.

У Марго знову затремтіли плечі. Зараз сонячна пляма підповзла до самих її ніг. Я присів біля Марго. Вона спробувала усміхнутися.

– Я знаю, куди нам їхати.

– Я теж.

– Починається. Чому всі жінки сідають мені на голову? – Я поцілував Марго, але вона відсунулася. Звідси море видавалося калюжею розлитої олії. І ми не знали, що нам робити, вірніше, я не знав, що діється з Марго. Мене огортав щемкий сум, з бажанням і любов’ю до жінки, але це останнє ніяк не глушило страху. Виходило так, що життя нібито прожите і зараз закінчиться і Марго невидимою істотою відійде, відпаде, відхлине зеленою хвилею своїх очей.

Наше містечко, якщо дивитися згори, чимось нагадує торт. Закони його визначити не так важко, бо складається воно із суцільних заборон і повного невиконання оних. Але якщо ти не виконуєш подібні закони, хоча б їхній ритуал, то робишся в один момент божевільним, ворогом, і ніхто з тобою не матиме справи, хоча і справи тут робляться про людське око. Тому, як я згадав, коли дивитесь на його райські красоти згори, не сподівайтеся знайти спокою, свого затишку. У мене завжди не складалося з жінками у нашому містечку – це перетворилося на проблему, наче я таврований. Титар, навпаки, хоча і був з випнутою нижньою губою, з мавпячими руками до колін, але через цікавість до нього жіночої половини вважав себе красенем. Тому для нього кожна красива баба – здобич. Плітка тут заповзає одним хвостом у першу-ліпшу квартиру і так тягнеться з двору в двір. Тому-то через цей трохи прикрий нюанс Титар добре знається на жінках. І то правда – ніхто ж їх силоміць не ставить боком, раком, не кладе традиційно на спину. Зараз перед Титаренком сиділа Людмила Батрак, красива змія, з томним поглядом і кригою у зіницях. Для Титаря це вже подвійна жертва, зрозуміло. Титар хтиво блискав очиськами, що збігалися на переніссі плескатого носа. Жила на шиї роздувалась, і можна уявити, як скажено пульсує кров артеріями аж до паху, запаленого, як у третьокласника після тижня гуртового онанізму. Титар узяв протокол не дивлячись і лупонув зіньками поверх папки, але тримав від Людмили на такій відстані, наче боявся, що її міцні білі зуби вчепляться в носа, хоча край ока зрізав відстань, доволі безпечну, до її ніг. Граючи хитро бровою над лівим оком, він запитав Людмилу Батрак:

– Вам сказали про відповідальність за неправдиві свідчення?

– Атож, лейтенанте.

Титар засовався на стільці, як хто ужалив його в задницю.

– Старший лейтенант, – поправив.

– Дуже довго вимовляти.

Цього разу Титар скам’янів і уперся кабанячим поглядом у груди Людмили.

– Ладно, – миролюбно сказав він. – Отже, – розпочав. – Як і куди ви поїхали з Кєшою… Костянтином Романовичем Раїчем сьомого серпня тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертого року?

– Хм. Це мої особисті справи, куди я поїхала, лейтенанте. Пардон, даруйте, старший лейтенант, – видала Людмила і спокійно, без манірності, витягла з сумочки пачку «Мальборо», сунула в тугі червоні губи сигарету, таким же рухом дістала запальничку, закурила.

– Відповідай, голубонько, – прошипів крізь зуби Титар.

– Ну, ми від’їхали, зовсім недалеко, і я зробила Кєші, Костянтину Романовичу, мінет, – спокійно сказала Батрак.

Титар засовався на стільці, подивився на мене, потім на Людмилу, яка підкурювала другу сигарету від першої. Я пирснув зо сміху. Тільки почало доходити до Титаря.

– Вітя, вона сосала йому, – сказав я прямо, розглядаючи портрет Дзержинського.

– Кх-х… – Титар ще вирячувався на Батрак.

– Статевий акт в рот, – виговорив я, переводячи свою увагу на павука, який спускався на павутині за своїм обідом, – велетенська чорна муха голосно билася в путах. Муха і павук займали мене чомусь більше, ніж усі ці фокуси. Для мене все давно було вирішеним.

– Чорт! – Титар потер лоба. – А як писати? Мінет, сосала чи статевий акт в рот? А?

– Ти, лейтенант, смієшся чи що? Силка, де ти поназбирував таких ідіотів? На якій помийниці? Я відмовляюся говорити без адвоката. Все. У вас немає ніяких підстав мене затримувати. Свідчення вашого напівумного – наркоманський брєд. Ось і все, що я скажу.

– Я тебе, сучка, скільки хош затримаю, – загарчав Титар. – Ти у мене не виплутаєшся. Блядь, вашого бровастого папу черви давно згризли. Срань смердюча. Я тебе… Я тебе… – Вена на шиї у Титаря запрацювала швидше, ніж помпа, і зараз у нього, точно, молотили в бошці відбійні молотки. Я підійшов до столу, ткнув їй папір, білий, з голубуватим відтінком, а тому чорні закарлючки виглядали блюзнірськими.

– Громадянко Батрак, розпишіться, будь ласка. Ось тут, – сказав я.

– Що це? – вона посовала папірець вказівним пальцем з малиновим манікюром.

– Підписка про невиїзд, – сказав я.

Титар дивився на її груди, а коли вона йшла, то обмацував очима круглі половинки сідничок.

– Прощайте, милі, – сказала вона.

– Люба, ми ще зустрінемося, – прохрипів старший лейтенант.

Коли Людка Батрак вийшла, Титаренко з шумом витягнув біломорину.

– Тут, Гриша, щось не клеїться, – сказав він і випнув губу.

– Все на місці, Вітя, – я позбирав усі папери на автоматі. Я бачив, куди воно вивертає. Цим падлюкам навіть по мінімуму не світило, якщо ми не притарабанимо Марго. А Марго щось знала, і не тільки. Може, в останньому дублі драми вона мала свою роль?

– Гриша, всі їхні балачки, занотовані у нашому мудрому протоколі, дійсно, – брєд сивої кобили, – Титар витягнув пластикову флягу зі столу і засмоктав. Кімнатою пішов солодкуватий дух самогону.

– Вітя, витри соплі. Все зрозуміло. Під кайфом все так і робиться. Береться моральний дебіл Едік Батрак і хитра сука Люда Батрак, розумна і хтива, яка в душі мріє бути повелителькою не дум, а хуїв, батенько. Вона, як і кожна інтелектуалка, мріє про вільне спокійне життя. Заарканивши колись Едіка, це стерво гадало, що зачепило всі гроші, всі родинні зв’язки. Але з дуже простих причин вона не стала частиною роду Джулаїв, лише тому, що була гнилішою за Батрака, за всю сімейку. Вітя, я ніколи не довіряв людям, які говорять правильні і правдиві слова, а роблять зовсім інше. Тобто Люда Батрак була розбещеною ще з пелюшок. Не знаю… Я ось трохи подлубався в її біографії, і мені того досить. Коли нашого Джулая у кручене життя кинуло каліцтво – півбіди. За стільки років, що я його знаю, живучи поруч, він не вліз в жодну мокруху, жодну смердючу аферу, якщо не вважати життя. А якщо траплялося, то принаймні виходив хитро з ситуації. Це не моє діло. Можеш перечитати досьє на нього, там всілякого гівна вистачає. Але він не був моральним виродком. Його помилка була в одному: калікою він тягнувся до нормального життя, злочинцем він тягнувся до нормального життя. За що і поплатився.

Титар відхлебнув і простягнув мені флягу.

– Випий. Дуже мудро говориш. Як на суді, – прохрипів він. – А я б виїбав цю моральну потвору.

– Хм. Знаю. Нічого особливого. Вітя, така якщо візьме в оборот, то ти грабонеш не одну ощадкасу… мене хвилює те, що Марго, попри докази, подали на розшук. Пацани в каталажці. А ця сучка переховає рижуху… Від неї чекати треба такого…

– Ти продовжуй далі. Мені так сподобалося, – Титар ковтнув самогону.

– Тоді слухай. Людка Батрак, вона ж Людмила Акуліна, присадила спочатку Едіка Батрака, сина мажорних батьків, на прості для неї балачки. До цього Батрак наш перебивався худосочними мислішками і був банальним збоченцем, блідим, як міль. Але Людмила хотіла багатства і керувати. Звісно, це у них з Батраком була нав’язлива ідея, спільна. Чому Едік ненавидів свого діда, котрий дав йому все, роз’ясняється дуже просто: він заздрив діду, він хотів перевершити його, бо відчував себе розумнішим, обдарованішим тощо. Батько у нього ніколи не асоціювався з боротьбою. Все це завдяки матері Батрака, доньки Джулая. Джулай умів приймати рішення, керувати, а зять – слинява амеба, як і Едік, що далі касок, ножів і ніцшеанської балаканини нічого не бачив. Але без грошей все не варто і дулі чокнутого Толі Вишняківського. Й ось цими балачками про свободу, про вибраність Людка втовкмачувала в голову між груповухами, наркотою думку про нещасну ощадкасу і задрипаного маланця Білявського. Вона наштовхувала його на просту річ – проявити себе справжнім мужчиною, а не сопливим наркоманом… Вона прекрасно знала, що це рано чи пізно спрацює. Але десь прогадала, або зіткнулася з чимось непередбаченим, або вони почали не в той день, або ощадкаса в її фундаментальні плани не входила. Або це простісінька збоченість, такий собі експеримент, і нічого від того мати Людка не хотіла. А швидше всього, все на купу.

– Да, або Батрак дочовпав щось таке…

– Що його підставили, як підставили і пацанів з цих донецьких ковбойок, – випалив я і сам здивувався.

– А так, глупа битовуха: баба пиляє мужика – піди, піди, піди укради свиню. Нарешті той одного вечора нажирається і краде ту свиню, але засинає з нею просто на вулиці, – Титар забулькав з фляги.

– Віть, як ти його без закусі смокчеш? Лишаються вірмени. Рижуха призначалася їм. Це точно. Перестань смоктати цю гидоту на порожній шлунок, – я боров хвилю нудоти.

– Давай, Гриша, посадимо хоч цих, – ще один бульк з фляги. – Або тих, пацанів, разом з Ульяненком.

– Слухай, перестань смердіти самогонкою, – вилаявся я.

– Як у Лимонадного Джо.

– Да, Мерилін Монро і трохи куряви.

– Піди до пацанів, – продовжував Титаренко, – непогані хлопці. Шкода, коли прикриють. Ще добу посидять – і пиши пропало.

– Ага. Гарні хлопці, – сказав я. – Але ніхто не заставляв їх чистити харю вірмешкам.

– Та… Забудь… – Титаря перло від благодушності. – Стоять один за одного. Не гнилі.

– Ага. Ще не перевелися мужики, – я перехопив у Титаря флягу, він потягнувся за нею, а коли я відпив, потеплів на очах.

– Хорол є Хорол, – крякнув він, розлягаючись у кріслі, – подорослішають, то самі приходитимуть з доносами. Знаю таких.

– Ага, – я передав йому флягу. – Але очухайся, Титар. Якщо ми не посадимо цих ублюдків, разом з твоєю красотулічкою, вони уб’ють Марго.

– Умно, – Титар потрусив флягою над вухом. – Але якого хєра їм її убивати?

– Вона зрозуміла що до чого відразу. Вони набузили, натравляючи вірмен на діда, щоб ті потрусили легендарний общак Джулая. Якого ніколи не існувало, а якщо й існував, то ходив, наче валюта. Хитрий старий. Він пускав його на будинки, на підкупи, на добро. Хіба що тисяч з п’ятдесят крутилося… Але доки пришелепуватий Батрак зі Стасіком бабахали по людях, Людка з Кєшою гайнули до Джулая. Ну, а там голяк. Марго, напевне, була там і все бачила, може, навіть з Ульяном, але відомо, що він ночував удома і вона вийшла від нього десь якраз о тій порі, коли Людка повинна була бути на місці з Кєшою. Але Марго все бачила – добре, що двір широкий. Хто убив Джулая, вияснить слідство та ексгумація. І як Марго вскочила в машину і підібрала дорогою Ульяна… І на кой воно їй було треба, а, Вітя?

– Гриша, любов – велика штука.

– Любов любов’ю, Вітя, якщо зазначити те, що Ульяненко з пацанами допомагали розбіркам з вірменами. Він теж просік, що до чого, і скинув стволи, з яких вони бабахали по вагонах. Значить, рило у пушку і в нього, а про Джулая і говорити нічого.

– Стаття 206, пункт 2, – Вітя подивився і розчаровано потрусив флягу.

– Скільки ти в органах, Вітьок?

– Рік. А шо?

– Аби ми за хуліганку саджали всіх, то сидів би ти не тут, а з усіма хорольськими дебоширами на кічі.

– Це точно, – Титар видудлив свою флягу, і зараз його вже нічого не втримувало на місці. – Але справа плутана, ох, яка плутана.

– Яка плутана. Убивці у наявності, як кажуть. Лишився масовик-затійник Батрак, за сумісництвом старший фюрер цього квакаючого болота.

– Угу, – Титар встав, похитуючись, підійшов до селектора. – Ану, хлопці, тягніть сюди Кєшу Романовича.

– Тільки не дихай на нього, – попросив я.

– Валянки, Гриша, не дихають і запаху не мають.

І я вийшов у прохолодний, пропахлий антонівками та чорнобривцями вечір.

…Циган, з жовтим більмом, широким і блискучим чорним оком, у червоній шовковій сорочці, в синіх «Вранглерах», витирав обличчя дівчинці. Та крутилась, а він говорив на тарабарській мові, «поверни отак голову», притримуючи незграбними клішнями її худі плечики. Пістолет був у рукаві джинсової куртки. Я смикнув плечем, опускаючи ствол донизу. Циган повернув до мене голову, оскалив ікло.

– Здоров, Ульян.

– Привіт, Петро.

– Які новини в Хоролі?

– Батрака бачив.

Циган завмер, і очі у нього по-собачому забігали.

– Повтори.

– Не смикайся, Петя. Ти ж знаєш, що я білку в око б’ю, а в тебе так точно влучу. Я прийшов поговорити.

– Тоді на фіга зі шмалєром прийшов? Через ту бабу взагалі здурів, да? – затарабанив циган.

– Мені, Петя, треба знати, хто цю кашу заварив.

– Хто цю кашу заварив? – Петро продовжував чепурити дівча, яке все норовилося вирватись і цікавими оченятами лупало на мене. Я показав їй язика, скривив пику, і вона пирснула зо сміху.

– Діти тебе люблять. За ум би взявся, – сказав Петро.

– Хто б кого лікував. Так ти розкажеш, якого хріна ви претеся за мною через всю Україну?

– Нє-а, ти нам, як білці колесо. Ми перлися за Батраком.

– Здогадався.

– А якщо здогадався, то на кой питаєш? Ти дійсно бахнеш, якщо…

– Ага, бахну. Мені однаково, що тут дитина. У мене оно своя скоро буде. Я ж, Петя, у тебе бахну, а не в дитину, – визвірився я. – На хєра тобі Батрак?

– Він убив Ліну.

– Нічого собі, – сказав я, сівши.

– Ти, блін, дійсно нічого не знаєш?

– Точно.

– Він ще трьох чи чотирьох з донецькими кентами завалив. Ощадкасу взяв. У Білявського ювелірку. Джулая пришив.

Я дивився – вірити чи ні. А Марго мовчала.

– Блін, бігом за мною, Петро.

Ми бігли, а я напружено, невідомо чого, невідомо нащо, слухав гудки, протяжні, як мукання корів, барж, що слизькими слимаками повзли передвечірньою, сонною, зачаклованою водою. Чайки білими клубками копошилися перед очима. Я чув позаду дихання, гаряче і чуже, і світ зробився мені непотрібним, чужою зараз була і Марго, а я топтав ракушняк, рвав повітрям легені. Я зупинився і закричав, як кричать люди перед невідомістю, як кричать люди, які вже ніколи не стануть іншими, як і світ, що гудів баржами, верещав чайками, все лежало в минулому, без майбутнього. І тільки циган, як вічний злодюжка, дихав мені у спину.

6

– Ну, от і все, – Марго розкурила сигарету. Вона сиділа проти сонця, широко, по-хлоп’ячому розставивши ноги, червоно горіло її волосся. Вгорі теліпалася обрізана мотузка, там недавно висів її брат. Японці, двоє здоровенних циган, сиділи проти нас, а поруч хникав Батрак.

– Ми його живим лишимо, – сказав Петро. – Але даю гарантію: якщо йому лоба зеленкою не намажуть, то він запам’ятає на все життя.

Марго мовчала, здається, її вже нічого не цікавило.

– Треба, красуне, відразу розповісти все своєму мужчині. Жінка не може головою мислити. Вона тебе, Саша, спасала. Молодець. Але все одно жінка не вміє думати.

– Ага, – тупо сказала Марго. – Не вміє. Забирайте його з-перед очей. Чешіть. Бувайте.

Цигани встали і потягли за собою Батрака. Вітер гудів у соснах, хвоя сипалася на голови.

– Завтра свято, – сказала Марго.

– Угу. Іди в котедж. Тобі холодно. Я зараз прийду.

– Ні. Я боюся, – сказала вона.

– Кого? Циган?

– Ні. Просто буває страшно, сама не знаю, але чомусь страшно. – Вона сховала очі, що світилися двома цятками; вітер ворушив волосся, тріщали цвіркуни, і пахло хвоєю. Знову між нами лягла тиша; пізніше Марго спала у мене на грудях, а я слухав її дихання, як нічні птахи плутаються у гілках сосон та дубів, як плюскається риба в озері з опалим листям. А завтра встане високий світлий день, нагромадивши груддя білих хмар у чистому слюдяному небі. Марго спала спокійно, наче вирішила для себе непосильну задачу, і в її маленькому серці билися великі надії, вкриті чужим попелищем. Вона спала, не відчуваючи втрати, бо, напевне, з народження була самотньою, не чекаючи ні від кого допомоги. Ось вона прокинулася, підвела голову, завертіла нею, не розуміючи, де вона, з таким виглядом, наче щось трапилося, щось у її світі змінилося.

– Хочу пити, – сказала і потерла кулачками очі.

Вона обхопила пляшку двома руками, білі груди світилися проти місяця, і пила, пила, пила. Потім лягла мені на груди, притулилася мокрими губами і спитала:

– Ти мені повірив?

– Яка різниця? Мені тобі не треба вірити. Сама знаєш чому.

– Угу, – вона зручніше влаштувалася у мене на грудях. – Я знала все від початку. Я бачила їх там, біля Білявського. Чому я не викликала міліцію? – Тіло у неї напружилося.

– Голос крові, – сказав я. – У тобі жила помста. І ти її довела до кінця.

– Угу.

Загула баржа. Її рука потяглася за пістолетом.

– Викинь його, – сказав я.

– Завтра. Коли поїдемо. Цигани здадуть нас, – сказала вона.

– За тобою нічого нема. Ти просто свідок.

– Ага. Невигідний. Як тим, так і іншим, – вона встала, дістала сигарети. – Щось мене непокоїть.

Я насторожився: у Марго інтуїція, як у звіра.

– Що саме?

– Машина. Чогось з голови не йде машина.

Я встав, узяв ліхтарик і вийшов надвір. Поторгав багажник. Відімкнувши, порився у мотлоху – блін, так воно і мало бути.

– Марго, ти… – я зайшов до кімнати, увімкнув світло.

Марго сиділа, склавши по-турецькому ноги, і намагалася натиснути на курок тетешника, вставивши ствол у рота. Вона швидко, зляканим звірком, скосила погляд на мене і натиснула на гачок.

– Да, дитинко, – я забрав у неї пістолет і покрутив обойму перед носом.

Марго дивилася благальним поглядом, він пропікав наскрізь, різав рентгеном; там видно все: шматки обірваного життя, її життя, і безмежна біла пустеля жалю. Марго не існувала. Вона лягла мені на груди, поклала руки, зараз важкі, що наче увібрали навколишню вологу.

– Вибач. Я просто подумала, що так краще для обох, – сказала вона.

– Здорово, – я витягнув пляшку коньяку і зробив величезний ковток, простягнув Марго, але вона лише тріпнула головою. – А в багажнику ти привезла гроші Батрака, цяцьки… Це випадково чи ти свиснула їх?

– Свиснула. Доки вони вовтузилися, обдовбані, з тілом Джулая… Ти уявляєш – старий помер, а вони до того обдовбані, що вирішили, ніби він спить. Будили, будили, будили. Та сука верещить, типу того: падло старе, де гроші, де гроші, де гроші. А дід мертвий. Розумієш? Я його так і застала, на візочку.

– Я бачив, як він помер.

– Що?

– Ми прийшли з Кабаном. Так що ти не перша. Ну, і двинули від гріха подалі. Старому нічим не допоможеш…

– Он що…

– А хто в нього пальнув?

– Людка. Зняла зі стіни рушницю. Її по всьому дворі носить за тією рушницею. Бабахнула… А потім посадили, всі разом, у крісло… Приїхав Батрак на «Волзі». Матюкається. Засвітив Людці в груднину. Змусив цих двох виродків обшукати хату, а сам у «копійку» з «Волги» поперетягував он те барахло. Ну, а решту ти знаєш.

– Бідоласі на решту плану не вистачило сили, – я надпив коньяк.

– Що з цим робити, любий?

Я тільки гикнув і приклався до пляшки.

– Наймудріше – переполовинити, а решту лишити тут. Менти все знайдуть. Візьмемо частину того і того, хоча цяцьки… З ними мороки більше.

– Як знаєш. Може, нічого не візьмемо?

Я промовчав. Жодна совісна думка не спливала на поверхню.

– Там не так уже й багато. Вважай, що це твоє придане, люба.

– Угу… – вона пригорнулася до мене, і з мирного сопіння я зрозумів, що Марго спить. Тихі звірі відкрили їй ворота. Так вона спить, так вона прокидається, коли когось кохає або навіки все забула, опустившись у глибокі сни мрій та сподівань. Для неї нічого не значили вчинки, для неї значили почуття, і вона пливла за ними, як чорна темноспинна рибина, обминаючи мілини, там, де спали дикі звірі її сумління. Я знав, що вона – чорний осколок мого світу, один із тисячі, котрі я в майбутньому повинен зібрати докупи. Але зараз, у цей день, біля її порога співали янголи, а біля мого – гарчали пси.

Батрака знайшли голим біля відділка. В задницю йому засунули пляшку з-під шампанського, рота розірвали до самих вух, а яйця, хоч були і цілі, але вже – повірте – ні на що не годилися. Пульс ледь теліпався. Була п’ята ранку, і моросив дощ. Дрібний і противний. Я ще подумав: якщо в неділю, завтра, буде така ж погода, то святковий день переведеться на ухнар. Ми з Вітьком вийшли на ґанок. У камері скиглив, перегнувшись у три дуги, Кєша, даючи уривчасті, але досить зрозумілі свідчення. Але цього було досить, по саму горлянку, блювати хотілося. Ми закурили, схилилися над поручнями і відкрили роти. Голий, скоцюрблений, скручений по руках і ногах, лежав перед порогом чолов’яга.

– Батрак, – спокійно сказав Титар.

– Він самий, – буркнув я і збіг східцями.

– Що з ним? – згори запитав Титар.

– По-моєму, йому гаплик, – холодно сказав я, здогадуючись, чиї це витівки. Нагнувшись, я відчув тепле дихання. – А ні, бля, живий. Давай «швидку», і нехай готують реанімацію.

– Зараз, – крякнув, не рухаючись з місця, Титар. – Ще оркестр з голими бабами. Обійдеться «швидкою». Він мені ні до чого, живий і мертвий.

– Іди викликай «швидку» і реанімацію!

Едіка Батрака витягували три дні. Найдовше морочилися з пляшкою шампанського в задньому проході. Пляшка розлетілася на друзки якимось незрозумілим способом, в лікарні морочилися, витягуючи скалки різної величини. Його задницю довго різали і штопали. Я на все горло матюкав циган. Полтавські сискарі тягнули слідство. Пацанів відпустили, а Марго була у розшуку. Суд відкладався з дня у день, з місяця в місяць, доки не пройшло добрих півроку. Гроші й золоті цяцьки повернули разом із довжелезною, написаною великими круглими дитячими каракулями сповіддю Марго. Признатися чесно, я її приховав, і вона ось майже двадцять років жовтіє на дні шухляди, поруч з міліцейськими погонами. Часто, здебільшого перед святами, з місця, де вона лежить, я чую тихенький шурхіт, наче шелестить у червні молоде листя на деревах, і скрізь стоїть неймовірний медвяний спокій. Я знаю, що то Марго, маленька, тендітна і сильна Марго, із зеленими, як море людських сподівань, очима. У моря ж бо немає берегів. У моря немає вітчизни. Пізніше я пригадаю той день, він – як виїжджена чорна діра в зубі: серпневий день, вилинялий, ніякий у своїй потворній порожнечі. Я сидів за столом, коли з’явилася вона, від автостанції: засмагла, доросла, з гіркою складкою, різкою, як удар, біля рота. А ще вчора мені доповіли – приїхав Ульяненко. І тоді від чогось недоброго: від передчуття чи спогадів – у мене звело зуби. Завтра повинен відбутися суд.

Ми блукали мороком країни… Того ранку Марго піднялася рано, десь о п’ятій. Небо ще зелене, а потім пішов дрібний дощ. Я почув її кроки, шум газу з пальника, солодкаво-гіркий запах кави. Знову заляпали босі ноги, вже нагору. Через деякий час вона шурхнула під ковдру, просунула одну руку під мене і заснула, розпустивши гуляти своїх звірів. Пізніше на сонці, облитому прохолодою скляного чистого дня, збирали сумку. Марго дістала папірця. Я взяв не дивлячись, сунув до грошей і цяцьок.

– Я підписалася буквою М, – сказала вона.

– Годиться. Сподіваюся, це не ідіотське зізнання шістнадцятилітньої дівчинки.

– Я мати твоєї майбутньої дитини. А це просто лист. До Силки.

– Ага. Листів вони тільки і чекають, – сказав я, закинувши рюкзака на плечі, побрів до машини. А вона стояла і дивилася мені у спину. Потім, не обертаючись на котедж, рушила. Місце дійсно противне, вирішив я несподівано. Ми виїхали на путівець, проминули водосховище, тяжке, бетонне, з самотніми сонними чайками, котрі, здавалося, впадуть і потопляться. Дорога перекидалася крізь поле скошеної трави, і на самому підйомі ми побачили невеличку церковку. Марго повернула голову і, не відриваючись, дивилася, доки зелена баня з дерев’яним хрестом не зникла. І ми побачили місто. Воно лягало на землю важкою чавунною лапою, що в сірому тумані запустила кігті у затоку. Пізніше я буду пригадувати, що то за місто, але висмикуватиму з розпалених пазух пам’яті то одне, то інше, доки воно просто не виникне, не відбудеться у свідомості, як велике біле місто, з чистими широкими вулицями, вікнами, з роями строкатих натовпів, що закручувалися живими, густими водовертями, а ледача затока облизуватиме його обгризені береги, наче кігті доісторичного ящера. Видавалося, що вітер до нас доносить рокітливий хор органів або церковний хор – чорна петля траси, з блискітками рухливих, як жуки, автомобілів. Ми зупинилися, вслухаючись, вдивляючись у списи антен, литі чавунні брами, відчуваючи ознаки тривоги і небезпеки. Марго вийшла з машини і стала на м’який асфальт. Позаду, за нами, щось тріснуло – розверзлося широкою рікою, каламутною і бридкою, потекло в чорні діри прохідних дворів. Мені хотілося сказати: Марго, ти розбиваєш мені серце. Але я заворожено уп’явся у в’язкий вуличний смог.

– Тут ми будемо щасливі, – сказала вона.

– Угу, – я закурив. – Як собака з перебитою ногою.

– Ні.

Ми стояли під напругою високовольтних дротів, з безкінечними вежами, що зникали на горизонті, піддимленому курявою смітників.

У гунявої баби, з білими металевими зубами, всохлою рукою, в’ялими грудьми, на яких покоївся крупний срібний медальйон, ми винайняли квартиру. Машину я лишив за два квартали, на пустирищі, без номерів, навіть гадки не маючи, що її знайдуть менти, а так, просто, від гріха подалі. Нам таланило. За ніч машину розібрали. У широкому дворі, де не росла трава, а лише пухнасті плоди айви висіли над головами круглобокими місяцями (а може, це було десь-інде?), де на ланцюгу бігав пес на куцих ногах, з великим і голим червоним черевом та довгим щурячим хвостом, ми знайшли перепочинок. Марго навчила пса давати лапу, а той смішно падав на бік, здибульнувши лівою лапою, випрошуючи ласий шматок печінки. Ми прожили на тій печінці мало не з місяць. Хазяйчин син тягав з бойні її вдосталь, але стара була настільки скупою, що не годувала псину, і фактично він підпав під юрисдикцію Марго. Хазяйка кожного дня гунявила про ціни, хоча на чорному ринку вони лишалися уперто стабільними. А в більшості народ ходив у напівком-бінезованому дранті, називаючи закордон мрійливим словом «там». Це індустріальне місто, з одноманітними сірими коробками панельок, мутною рікою, де давно виловлена риба загрожувала життю людини не менше, ніж піранья, перетятою кількома гігантськими мостами, це просякнуте смогом містечко діяло на нерви не менше, ніж провінційний, майже цукровий Хорол. Місто нараховувало до трьохсот тисяч мешканців. Але після року в Хоролі воно видалося нам гігантом. Я народився, прожив там, з перервами, цілих п’ятнадцять років, а після цього випадку мене бачили там не більше шести-семи разів. Не виключаючи того фатального року, коли оселилися Марго, Кабан, Вєнька, брати Пономарі. Звідси я думав про Хорол як про загиджене сільською братією містечко, де рідне попелище вважалося чи не найкращим, коли там тягали хвости мордаті нутрії, ходили свині, довгошиї гусаки, а баби перекупками висідалися на лавках. У мене Хорол відбивав бажання не тільки щось робити, а і діяти. Просто не хотілося жити. Така солодкувата полтавська сколопендра. Тому пізніше і Джулай, і Батрак, і багато інших перекочували в розряди легенд, про котрих із захопленням і робленим жахом розповідали пітні від сала молодиці. Логіка у Хоролі ніяк не товаришувала зі здоровим глуздом… Пройшов місяць, я став забувати тихі двори, засипані абрикосовим квітом, довжелезні весілля і не менші похорони. У Марго округлився живіт. Вона займала своє звичне місце біля вікна і штопала повзунки, які прикуповувала на чорному ринку. У нас було багато знайомих, але жодного ми не підпускали надто близько. Небезпеки давно не було, але вона існувала в нас самих. Ми оберігали одне одного від будь-якого прояву зацікавленості. Ми брели до нашої улюбленої кав’ярні під відкритим небом, високим і красивим своєю холодністю, розмовляли, цілувалися, але не мріяли, а тим паче ніколи не згадували ті місця, звідки приїхали, і це нас віддаляло. Ніхто не хотів повертати щемкий біль. Ближче до зими ми з Марго перебралися до центру. Наша хазяйка плакала за Марго, за мною, а швидше, за тією щедрістю, з якою ми розкидали гроші. Це місто так би і лишилося у моїй пам’яті великою сірою плямою, аби не Марго, ця жінка з зеленими очима, древньою фатальністю і покірністю своїй долі, а не людським звичкам, – це єдине, що могло і її, і мене зрадити. Це личило їй так, як Лондону Сахара. Це створіння існувало десь поза, не розуміючи людей, і навіть, попри тверезий і блискучий розум, не намагалося пролізти крізь хащі зрадників, ханжів, жорстоких. Під кінець осені я подзвонив до батьків Марго, потім зайшов до кав’ярні, замовив стакан кріпленого вина. За вікнами ішов дрібний дощ зі снігом. Я пив великими ковтками вино і думав про Марго. Думав про її запахи, затишні й приємні, і про ті запахи, що з’явилися зовсім недавно. І про її кашель уночі. Зранку, коли вона заварювала каву, мене знудило. В умивальнику велике дзеркало, затиснуте у вифарбувану в сріблянку потворну раму. За вікном дерева стояли голими, дощ перестав і сипав мокрий сніг. На вулиці кілька чоловіків. Вагітна жінка в червоному плащі, під чорною парасолею, вродлива, особливо її посмішка, з ямочками, і карі очі. Вона зустріла погляд, я вловив здивування, навіть страх, а потім вона мене зрозуміла: поправила мокрий локон, помахала на прощання рукою і зайшла в тролейбус. Я випив ще стакан і в отупінні, солодкому і приємному, просидів до темноти, слідкуючи, як займаються жовтими віхтиками вогнів поверхи за поверхами. Вечір, вино, сніг, що танув під ногами, шипів під шинами автомобілів, і місто, де тебе ніхто не знає. Це мене влаштовувало. Я вийшов, усе ще думаючи про Марго: про її запахи, про її голос, про все на світі. Біля нашого під’їзду побачив іномарку з невідомими номерами. З байдужістю удава піднявся на сьомий поверх, постояв перед дверима, тягнучи нудну сигарету без фільтра. Так я познайомився з батьком Марго. Він глянув на мене, як на скорпіона, якого треба негайно придушити.

Охоронник збирав валізи. Марго сиділа, склавши руки на животі. Вона повернула голову, посміхнулася.

– Любий, ти поїдеш зі мною.

– Ні, Марго.

Вона розуміюче похитала головою, і дві сльози покотилися по щоках. Я присів біля Марго на коліна, натиснув пальцем на носа. Марго пробібікала, обхопила, зовсім по-жіночому, незвичним жестом мене за голову. Батько демонстративно розвернувся спиною. Тут я вперше зрозумів, як це нічого не мати, але вміти і хотіти.

– Тобі треба їхати звідси, – сказала Марго.

– Так.

Заверещала електронна зозуля в настінному годиннику.

– Пора, Марго, – сказав батько, великий, з хлопчачим йоржиком чоловік. Він намагався не дивитися на мене, наче я відсутній, але якось не виходило, й очі у нього злодійкувато бігали. Копія Батрак, викапаний, лише окуляри і ніс у когось позичив. Він майже випхав у двері Марго й, обернувшись, сказав:

– Дзвони, Алекс.

Місяць ще я жив у цьому місті, серед гірких вітрів, пустирищ і заводських труб, радіючи зі своєї самотності, з книг і кінотеатрів, тягаючи за собою сум і кохання. Доки я ще жив на нашій квартирі, Марго кілька разів дзвонила, але здебільшого ми мовчали, і наше дихання хрипло повзало туди й сюди телефонними дротами. Весною, в березні, вона народила. Дитина померла відразу після народження. Дзвінки перестали мене будити зранку. Я місяць пив, курив анашу і ні з ким не спілкувався. Вона не дзвонила, а я, п’яний, намагався уявити нашу дитину, та нічого не виходило. Я чекав з місяць. Гроші закінчувалися. І якісь типи, зі специфічними тхорячими писками, зачастили до мого під’їзду. Я додзвонився до Марго, але мені там сухо відповіли, що її немає вдома, потім, що вона навчається, або несли казна-що. Я виїхав з квартири, влаштувався художником-оформлювачем до кінотеатру. Єдиним плюсом було те, що можна безкоштовно дивитися картини. На початку літа подзвонив Вєнька і сказав, що над Батраком і компанією відбудеться суд. За іронією долі напарником мені був безногий художник Шуман, німець з червоним носом, з ніздрів стриміло сиве волосся, з конячою пикою і рандольовими зубами і на додачу з дуже неспокійною вдачею. Його недолюблювали, але, як говорив сам Шуман: мої ноги, відсутність їх – мій страховий поліс. Я пив з ним пиво, стільки я ще не пив зроду, курив анашу. Після анаші здавалося, що світ висить у велетенській склянці води, але натомість було щось інше. Сама ж вода висіла чистим стаканом, і світанок падав у нього кораловими краплями крові… І так день за днем. Поки не подзвонив Вєнька. Я відпросився у Шумана і ввечері поїхав, ніяк не думаючи, що п’ятипале місто на затхлій затоці великої ріки бачу востаннє. Портові гудки злилися з вищанням кранів і криком брудних чайок, які залюбки копирсались у помийницях за містом і часто горіли у дротах високовольтної лінії.

Рівно о тій порі Марго зайшла у кавового кольору купе спального вагона. Провідник провів її завороженим поглядом, настільки дівчина була невимушеною, красивою, з плавними рухами, але про себе відзначив, що, напевне, холодна, може, зарозуміла. Марго була того дня бліда, спокійна, з виваженими рухами, навіть трохи манірна, але свіжа і приваблива. Молодий чоловік, у двобортному сірому костюмі, модно зшитому, з двома рядами порцелянових ґудзиків, супроводжував її у дорозі. Він говорив мало, але владно, як і належало людині, котра з часом стане дуже великою шишкою. Всю дорогу Марго мовчала, чемно дякуючи молодику, який, коли вони лишилися наодинці, зробився незграбним, навіть заїкався. Марго сміялася з його незграбності: мовляв, який ти смішний, але все ж такий милий, і мені хороше, що ми вирядилися разом у дорогу. Ти ведмедик, так вона говорила йому. А сама звертала увагу на одноманітні пейзажі за вікном. Вона виходила в тамбур і багато курила. Провідник її запам’ятав: «Красива сумна дівчина. Але погляд у неї, як у літньої жінки». Так він сказав. За нею в тамбур бігав молодий чоловік з одвислою круглою задницею. Звали його Діма Гальперін. Провідник зауважив своє здивування: «…такіє солідниє люді, шо ім дєлать в такой глухомані». Вони зійшли на пероні станції Хорол, з глухим бронзовим дзвоном, що його не забували начищати щоп’ятниці. І Марго стала навшпиньки, витягнула шию і ткнула пальцем у пивницю, а тоді у німий бронзовий дзвін. Вона усміхнулася, погляд був відсутнім, наче вона зайшла за якусь стіну, і тому Діма Гальперін розхвилювався. Марго була радісна і щаслива. Вона рушила на зупинку, заглядаючи у вікна, і здивований Діма відзначив, що останнім часом він не бачив такого просвітленого і щасливого обличчя своєї коханої. Пізніше вони поселилися в готелі, якраз біля того місця, де люди її діда проткнули одного вірмена, – вона надула губки, насупила брівки, пригадуючи його прізвище. Діма Гальперін спитав: «Що ти таке, сонечко, говориш?» Уперше за цілий рік вона голосно розсміялася, прямо таки захлинулася від сміху. І вони пішли снідати. В ресторан. Там вона зустріла Вєньку, але привіталася стримано, з бісиками в очах, так, наче він у чомусь винен, але, швидше за все, до неї погано доходило, що вона приїхала сюди не на прогулянку. Діма Гальперін з неприхованою відразою копирсався у тарілці і, ледь-ледь підвищуючи голос, говорив, що треба було попередити батьків. Марго ніжно гладила його руку, покусувала губи, була бліда і шепотіла: «Нічого, Діма, нічого. Це нам обом треба пережити…» Марго мазнула його мізинцем у соусі. Пізніше, займаючись коханням, він стандартно, зі знанням справи, відкинувся на спину, тихо сказав їй, що вони обвінчаються, а тоді виїдуть з цієї країни, де все смердить, де навіть вітер… Він не подумав, а Марго злякалася того, що сказала: «Тут навіть вітер убиває людину». Так, ствердив Діма, син дипломата, студент останнього курсу МДУ. Ранком вони пішли на місцевий ринок. Купили повний кульок золотих абрикос, а Діма захопився місцевою говіркою, метушливо бігав за Марго між рядами торгуючих і все прицмокував: «Який колорит, зайчику. Який колорит». Місто сонно розчинялося у полудні, й був медовий Спас, свято Маковія, і жінки, баби поверталися з церкви з невеликими букетами, з пучками маку. Одна літня жінка підійшла і простягнула Марго букет, а та стояла бліда, з безвільно опущеними руками, і сльози наверталися, наверталися, наверталися. Діма Гальперін перехопив букета, чемно подякував. Марго сказала, що хоче в готель.

Так, пізніше я дізнався, що ми приїхали разом. Іноді у мене виникала божевільна думка, що ми разом дивилися на низьке небо, на зупинку, на дзвона, що горів проти сонця маленьким пророцтвом. Я дістався до центру, поблукав там, зайшов до Кабана, і ми добряче випили. Кабан сказав, що не треба було приїжджати, але нехай, ти знаєш, що робиш, інакше ти ідіот; звісно, якщо я хотів бачити Марго, то це докорінно міняє справу, але вона тут з якимось товстосраким московським пацюком.

– Марго тут… Якого фіга тут робити Марго? От кому-кому, Кабан, а Марго тут робити нічого.

– Гени, гени, – багатозначно сказав Кабан, водячи пальцем перед носом.

– Багато ти знаєш про гени, чумирло, – визвірився я.

– Суд довго відкладали. Тягли слідство. Аби не перебудова, то все б спустили з коліс. А зараз закрутиться. Батраку точно не минути лиха. Батрак конав спочатку під дурника, на дурдом хотів. Батько був підв’язався, але куди там, – Кабан розлив горілку, але я перевернув стакан. Кабан потер лисину, подивився своїм недолугим дитячим поглядом і запитав:

– Ти чого? – і від’їхав.

Був вечір, жовтий хорольський вечір, теплий, з мороським дощем, і я зловив себе на тому, що подумав про Марго. Я знову був у центрі, намагаючись вишукати якусь здорову думку, потім нахлинули спогади, але хміль вивітрювався з космічною швидкістю і голова починала боліти, а в роті був присмак сивушного самогону. Піднявши комірець шкірянки, я посунув містом: ні фіга тут не змінилося, навіть двірники захололи у часі, як пам’ятники. Дощ припустився, і я заховався під дашок старого універмагу. Темрява і дощ, попереду дірка ночі, з нав’язливими спогадами, з думками, які кортить вимкнути, щоб голова зробилася чистою і пустою. Потім до мене дійшло, що хтось дихає біля мого плеча. Я повернув голову. Марго стояла і дивилася на мене широко відкритими очима.

– Привіт, – сказала вона.

Я не відповів, продовжуючи дивитися на неї. Від тієї Марго, яку я знав, яку любив, лишилися одні очі. Вона повищала, подорослішала, з’явилася гірка складка, складка сильної людини, біля рота.

– Ти не радий мене бачити? – знову заговорила вона, дивлячись мені в очі.

– Ні, Марго. Я не радий тебе бачити, – сказав я.

– Дарма. А я думала, все думала…

Я запхнув у рота казбечину, закурив.

– Марго, тобі не треба було сюди приїжджати, – чітко, принаймні так видавалося, виговорив я.

– Знаю.

Я підняв руку і легенько пригорнув її до себе. Відчував, як вона тремтить.

– Це від дощу. – Вона хитро усміхнулась і підвела голову.

– Так.

Дощ знову припустився.

– Це тобі не треба було приїжджати, – сказала вона.

– Ти не відповідала, – буркнув я, так, аби щось сказати.

– Так краще для тебе…

Я промовчав, розуміючи, що вона говорить правду. Що справа тут зовсім не в нас і не в людях, а в чомусь іншому, про що тяжко або неможливо говорити.

– Тобі заважали батьки?

– Ні. Вони відправили мене у психушку. Мені якраз там і було місце. Так вони вирішили. Я дійсно була погана. Ніяка. Після смерті дитини, після тебе, після… – Вона заплакала.

«Нарешті», – подумав я.

– Ти змінилася.

– Ага.

– На кой ти приїхала на суд? Батько знає?

– Е-а-а. Я Батрака підведу під вишак, – несподівано рішуче промовила вона. – Це він убив нашу дитину. Тоді…

– Давай не будемо про це…

Ми зайшли і випили домашнього яблучного вина. На вулиці злива. Марго сиділа, обнявши коліна, заглядала сорокою в стакан і просила ще долити.

– Досить, п’яничка. Я тобі дам плаща, нехай твій щур забере тебе. Я зателефоную, – сказав і побрів на вулицю. На східцях схаменувся. Побіг назад, перестрибуючи мало не через три сходинки за раз. Марго сиділа у кухні й бавилася, гріючи руки об настільну лампу. Я ляснув себе по лобі.

– Шиза.

– Шиза, – повторила вона і пирснула зо сміху.

Далі вона звично стягнула светр через голову; далі були її важкі груди і туманне світло дощу крізь вилуплені в ніч ліхтарі. Вона тільки сопіла, щось дражливо говорила у перервах, а потім ми починали знову, пірнаючи одне в одного з такою легкістю, як це роблять звірі або закохані. До ранку не могли заснути. Ми говорили про тітку Глашу, про макак у зоопарку, про все на світі. Марго хитро відсувала минуле, аби тільки зараз воно не торкалося цієї ночі, білої від дощу, сумної від думок і спогадів. Винахідливе кохання не лишало нам нічого, окрім того, щоб дивитися одне одному в очі. А на світанку вона пішла. Марго зателефонувала, і Діма за півгодини забрав її. Про що вони говорили, мене не цікавило. Я сидів у кухні, квасив вино, вдихаючи і видихаючи запах Марго, що висів прозорими хмарками повсюди. Потім я витягнув тетешник, поклав на стіл, поставив стакан і налив самогону.

– Я його замочу… – сказав я своєму відображенню у вікні. Я випив стакан сімдесятиградусного пійла, мов воду. Другий пішов, як у прірву.

Суд післязавтра, але до нього треба дожити. Під обід я очуняв серед недопалків, порожніх пляшок, з пістолетом у руках.

– Шиза, – сказав я, але чомусь подумав про Силку.

Про суд знали всі. Від самого початку місто жило звичним життям: нагодою відвести душу, бути поміченим місцевим начальством, просто похизуватися новими нарядами, заповнити пустоту існування світськими розмовами тощо. Це знали всі: Пономарь, Кабан, я, слідаки, Силка і двадцять тисяч чоловіків і жінок, одягнених в однакову одіж. Навіть повітря, яким ми дихаємо, і те, здається, щось та знало з цієї історії. Мене лихоманило, ломило потилицю, сонце палило немилосердно, а небо вилинялою ганчіркою падало у яри та степи. Я сидів у центрі, жлуктив пляшкове пиво, відчуваючи, що моя рішучість витікає у здоровенну чорну дірку, туди, де спокійна, лінива зневага, головне – несосвітенна тупість, яку мені тільки з роками доведеться навчитися прощати людям. Але, блін, це знали перекупки з пластиковими та дюралевими відрами, з грушами лимонками, п’яниці в барах, робітники на кістковому заводі. Вони всі очікували шоу. Дітям натерли милом до червоного мармизи, дівчаткам одягли нові туфельки, пов’язали велетенські банти, а на себе вилили кілька літрів дешевих парфумів, начистили золоті та рандольові зуби, і всі наче по команді ляснули дверними замками і з несосвітенним галасом рушили на суд.

– Зрештою, вона не твоя вже дівчина, – сказав Пономарь. – Щоправда, ми можемо підстрахувати по місту, а далі… решта…

– А решта залежить від невідомості, – сказав я.

– Бог розсудить, – сказав Пономарь.

– Не домішуй сюди Бога, – сказав я, але подумав, що Пономарь тут правий.

Потім був понеділок. За понеділком вівторок. Суд затягувався, виникали свідки, яких ніхто ніколи не чув і не бачив. А потім настала черга Марго. Ми сиділи у кав’ярні і пили теплу крем-соду, базікали про те та про се, кидаючи оком на перехрестя, обігріте шкваркучим сонцем, потім погляд перевели далі до Головпоштамту, звідки підуть перші люди. Ми сиділи кілька годин, вискакували покурити, а Кабан пропонував напитися, бо так ітиме швидше час, чокнутися, їй-бо, можна. Пономарь сказав, що Кабана закриють у кутузку бухим в сраку. Ото буде хохма. Якого ви хєра, ми за кого тут мазу прийшли тягнути, за Марго чи за самих себе, видав Вітька Колесник. Усі знову замовкли, тільки тягнули казбечину. Мухи шили повітря. Полудень стояв густий, як заварене з цукром молоко. Інакше про це ніяк не скажеш. Нарешті ми побачили Черевика, який ішов перевальцем, у синій сорочці, шкіряному піджаку. Черевик, грузький, із пористою шкірою, витягнув пачку сигарет, закурив, а потім видав:

– Вилазьте, тхори!

Ми вставали поодинці й виходили. Черевик пускав дим, тягнув. Нарешті він сказав:

– Ну шо… Цим трьом – вишак, а Людці – п’ятнадцять з конфіскацією.

– Да, для Марго новини фігові, – сказав Вєнька.

– Це ще подивимося. – Пономарь прикусив щоку.

Пройшла п’ятниця, а Марго і не думала їхати. Ці дні були безликими. Ми мало пили, нишпорили біля готелю, ґелґотіли ватагою гончих. Марго виходила завжди у супроводі кавалера на ім’я Діма Гальперін. Він поблажливо усміхався, віддалік забачивши зграю, яка пхала один одному в боки кулаками, ошивалася на засмоленому п’ятачку, прямо під готелем. Цей п’ятачок вічно нагадував мені, як до міста приїхали ліліпути. Нам виповнилося по сім років, не більше. Ліліпути стояли на цьому п’ятачку і курили, а ми незмінною юрбою тупцювали навколо. Черевик кричав на всю горлянку: «Подивіться, маленькі люди! Маленькі люди! Маленькі люди!»

– Мила, наступного разу я запитаю, що цим людям потрібно, – чули ми, як говорить Діма Гальперін.

– Атож, – сміялася Марго, бліда і врівноважена.

У суботу, останнього дня, настрій у мене вкрай зіпсувався: важко пливли протерті хмари, небо взагалі ковзалося по плечах. До мене в обід навідався Орлов, новий дільничний, і почав чіплятися за всілякі капості, типу розбиті лампочки, у місті бачили п’яним, коротше, суцільний брєд, в якому я не вбачав нічого хорошого. Я відкрив перед його хавлом паспорта, провів у повітрі й засунув до кишені.

– Ось що, Вася. Буде бумажка старша за цю, тоді і приходь.

Але Орлову спало на думку перейти на рибалку, балабонив про корм і клювання. Нарешті я сказав:

– Іди геть звідси, потворо.

Таким робом спекавшись непроханого гостя, я двинув на п’ятачок, або, як у нас говорили, «на біржу».

Марго, видно, того дня блукала містом, бо Вєнька побачив її з танцювального майданчика. Він якраз виводив «Донну», коли Марго з’явилася з-за тиру криворукого дяді Льоні. Вона дійшла до ресторану, а Вєнька пішов напереріз, бо відразу здивувався, що з нею не було Діми Гальперіна. Хлопці стояли купками попід липками, весело реготали, як на трясцю. Взагалі в суботу тут рух, і цей район неприємно жвавішав, особливо для правоохоронних органів. Тож Вєнь-ка надавив на ноги, бо, за його словами, Марго була якась не така, дивна чи що. Він побачив, як у Марго підігнулося коліно. Вона закинула голову і завалилася всім тілом на асфальт. Вєнька нахилився над нею, підняв за плечі, а тут підоспіли хлопці і я. Обличчя у Марго було неймовірно блідим, майже зеленим, а в куточках уст піна. Я взяв її на руки і поніс до машини, що стояла поруч.

– «Швидку»! – закричав хтось.

В авто вона прийшла до тями, відкрила очі. Руки холодні. Вона нічого не могла говорити. Я бачив, як обличчя поступово змінює колір, очі провалюються, а ніс загострюється.

– Отруєння, – сказав лікар, невисокий, широкоплечий, з гітлерівськими вусиками під червоним носом. Він нас майже силоміць випер. І ми сиділи в сірому коридорі, з облупленими шматками штукатурки, виходили покурити на ґанок. Прийшов Гриша Силка, тримаючи в руках кашкета, і я зрозумів, що він біг.

– Як вона?

– Сказали, отруєння, – видав замість відповіді Кабан.

– А її хлопець там? – запитав Силка.

– Не було. Я її одну бачив, – сказав Вєнька, дивлячись під ноги. – А шо, Гриша? Знову ти кіпіш наводиш?

– Та нічого. Я, мабуть, піду до Солдатенка, – спокійно сказав він, а у нас хребти від цього похололи.

– Гриша, ти б помовчав! – гаркнув Пономарь.

– Робота, Сергій, у мене така. Добре. Охороняйте. А я навідаюся до Батраків. – І Гриша вийшов, не надягаючи картуза. За п’ять хвилин він повернувся з Солдатенком, з допитливими, як у такси, очима, котрий чухав червону ґулю на носі. Привітався, сів поруч. Ангел смерті, різонуло мені. Саме такими вони і бувають, нічим не примітні, невиразні.

Марго померла рівно о дванадцятій ночі. А перед смертю прийшла до пам’яті і сказала:

– Передайте, що у нього все буде добре…

На пероні стояли Пономарь, Кабан, Вєнька, Черевик, Гриша Силка, Солдатенко. Ми дивилися, як оцинковану труну затягують мужики у синіх брудних комбінезонах, сопучи і сходячи похмільним потом. Трохи осторонь, ближче до входу у вагон, попід руку з матір’ю Марго – Діма Гальперін. Батька я не побачив. Коли поїзд рушив, ми ще трохи постояли, аж поки вагон не блиснув склом, зникаючи за поворотом у зелених високих травах. Так само мовчки підійшли до зупинки автобуса, а Гриша Силка сказав Солдатенкові:

– Погано, що ця історія таки закінчилася на Марго.

– Рід приходить і відходить, – Солдатенко витягнув з ніздрі волосину, чхнув. – Ходімо всі гуртом пропустимо по чарочці. За Марго. Світла була дитина.

І ми всі, здіймаючи пилюку, подалися до чайної, що напроти вокзальної зупинки… Ми пили червоне густе вино, а я подумав: ті, хто живе серед нас, учать нас жертвувати, а натомість виходять боягузами. Так я тоді подумав, тягнучи холодне вино, слухаючи, як базікають Кабан і Солдатенко. За вікном лежала земля – пустельна і безлюдна. Тільки у груднині давило, з лівого боку. Марго мертва, і ніхто її не поверне.

– А хіба серед паскуд жити краще? – несподівано сказав я вголос, і всі повернули до мене голови.

Якщо я закрию навіки очі, то хотів би побачити синє небо. Пізніше, коли поїзд мчав мене у ніч, а зелені хмари билися у вікна, мені приснилася Марго, і я знав, що більше сюди не повернуся. Хоча через двадцять років я прийшов у ці місця, але нічого такого не побачив. Сонячний полудень, з вилущеним крихким металевим звуком, що тремтів у високому небі так довго, що можна було встигнути дійти до ринку, випити склянку газованої води з малиновим сиропом; потім до цього звуку приєднувалося приземлене – загрозливе і люте дзижчання ос, і їхні укуси відчувалися майже на запах, шурхотіння скручених лапок на білій гладкій поверхні візка, з прозорими колбами – одна з червоним густим сиропом, друга повна чистої шипучої води; трохи вгорі, на підвіконні будинку з різьбленими віконницями, мав би сидіти рудий котяра, з нахабною бандитською харею. І далі вибалком тягнеться Лубенська, по краях невеликі будиночки, наче стулки мушлі у велетенському руслі висохлої ріки; різкий поворот – і все губиться в одноманітному пейзажі добротних будинків, що тягнуться аж до кінця, перетинається з гострою, як чорне лезо ножа, двісті двадцять четвертою трасою, що об’єднує дві столиці – нинішню і колишню… І з роздратуванням я зрозумів, спльовуючи пісок після дороги, що цього вже немає. І ніщо не має сенсу. Мій жаль за Марго не заступить часу. Ріка обміліла. А може, то тільки в юності вона була глибокою, як і наші надії. Не знаю. Не треба шукати відповіді. Людина бачить світ, яким він є насправді.

12 серпня 2005 року, Хорол-Київ

1

Ми прийшли в цей світ учитися смерті, а не жити…

Він прислуховується до рою звуків, що видають чорні жили високовольтних дротів, наче намагається відділити майбутнє від нинішнього. Жовте блюдо автовокзалу. Чотири зелених ларки, перевернутою труною, над карликовими будиночками кінця вісімнадцятого століття, залізний магазин Пахніцького.

Альма виходить на вулицю, а за спиною у неї розквітають абрикоси. Залишила відчинене вікно, і її обличчя відбивається в тремтячій, на одній петлі, кватирці. Більше він нічого не бачить, і його сонний мозок ні фіга не витримує. Йому снилася абрикоса у бірюзовому небі, люди, які виносять труну, голосіння. Й Альма лежить у труні, закидана абрикосовим квітом. У неї рожева шия…

Саме на цьому я ловлю Дімака Кольта. На Альмі. Кольт мешкає у хрущобі на Льва Толстого, що дивом не потрапила під глобальну політику збагачення народу. Діма не підар, навіть не онаніст. Подібних йому в Англії, здається, прозвали слакерами. Дімі подобається це слово. Він просто преться. Я завжди застаю його за мапою Києва, наліпленою на стіні з наскрізними дірами за часів енної світової війни. Альма окремо. Часто, нанишпорюючи тугу від ацетону жилу, він плутається в часі, намагається дати раду дошкульним, як пронос, глюкам: чи була направду Альма?

Мені пофіг. Я розглядаю мапу Києва – червоним помічені точки, де пушерують, і чорним, де ти дістаєш усілякого барахла, змішуєш усі інгредієнти в один закінчений продукт. Червоним аптек зараз помічено менше. Але Діма не стирчить перед мапою, значить, у нього сльот. І він, запустивши руку в матню драних шортів, гуняво витягує знайому пісеньку про Альму. Його нереальність повертає мене у світ розірваних світанків, і нічого паскудного в цьому нема. Ми починаємо крутитися, як два ілюзіоністи. Нам не треба доводити, що ми вляпалися в гівно. Нікуди ми не вляпались. Нас вляпала система, але не та, на якій сидить Діма. Він професійний наркоман. Професійний тим, що ця грьобана система зробила його професіоналом, так потрактовує сіє явище Діма.

Я вам не лох на виданні. Я лікар. Лікар-нарколог. І єдине, що я можу зробити для Кольта, – щоб він не опинився у пронафталіненій дірі під назвою Донецька зона, або Павлівка. Моя професія – допомагати, але не так, як вам гадається. Якщо у ваш шарабан залітає хоч одна твереза думка. Здихають не від…, а від… Це щось вам говорить? Ні. Не прикидайтеся ідіотами. Коли вас притисне, що ви канючите? Аспірин. Да-ам. Тоді краще злийте всю парашу, гидливо поморщивши носика, в туалет. Перед цим не передумайте продезінфікувати руки. І все інше. Я правильно сказав? А раптом, чого доброго, щось не так, і ви мене запишете у вороги всього живого? Головне – ідея, чи не так? Бляді, всі ідейні шльондри ніколи не беруть грошей, а чому ідейні суки вигрібають їх лопатами? Ідеї інтернаціональні. Відпиляна голова, куля в потилицю. А решту ви самі відшукаєте.

Про Альму я знав тільки те, що мешкає вона далеко, звідки не повертаються. І чи жива вона взагалі, для нас обох, посвячених в її історію, не має ніякого значення. Будь це нав’язлива галюцинація або наркотичне марення. Але це красива квітка – Альма. Альма. Альма. І вона існує поза нами. Так говорить Кольт. Він від народження німий. Майже. Але прийнято так вважати. Насправді в дитинстві п’яний мент грохнув його по голові кулаком просто для годиться, коли приборкував п’яного сусіда. Я можу лише гадати, з чого це почалося. Мене не хвилює ваша думка, як і не хвилює це Дімака Кольта. Він на сльоті. Він в ульоті. Пальцями. Шия витягується. Дашок зведених пальців, великий перетинає. Не чіпай мене, док, я з Альмою. Сигналізує далі й лягає на своє ложе з рваною ковдрою в іржавих плямах. Плями крові у нього з вух. Вірніше, вони з’являються, коли у вухах гуркоче надломом вулиць грім. І Діма тоді на три місяці полишений звуків. Напівнімий і глухий.

Пальцями. По кольору плям я розумію, що зараз він може слухати мій шелесткий голос. Мій голос. Це голос його Альми. Тільки так, у затрамбованих дурощами альфа– і бета-рецепторах, виникає красива квітка Альма. Нічого більше нас не обходить. Пальцями. Повідомлення. Кольт ллє з перекинутого кулака воду. Наче ллє. Звуків меншає. Ага, він глухне. Все о’кей, док. Справді, думаю і говорю одними губами:

– Можливо, так на краще.

Кольт славився своєю наркотою і якимось шостим чуттям, імунітетом до правоохоронців, до усіляких милосердних зборищ кретинів з хрестами, серпами, зірками, і так без кінця. Він був головним нелегальним провізором у наркотичному синдикаті, що ніколи не давав перебоїв, постачаючи дешевий товар дешевим торчкам, типу мого клієнта Валі Калєки, або це був вишуканий рафінований товар – від креку до героїну – в часи зміцніння його імперії, побудованої на кшталт хижацьких пірамід, яка теж ніколи не давала збою. А тому Кольт був сам головою і за постачальника цього синдикату, що вміщався у хрущовці на Льва Толстого. Кольт виграв війну в китайської мафії, та вже тоді настали інакші часи. Але, гадаю, я помиляюся. Часи тут завжди були однакові. Наступну він програв і лишився живим. Чому – то одному Богові відомо. Час завжди вибере слушну нагоду, щоб убити тебе, завалити непотрібною інформацією, щоб відібрати головне. Але Діма Кольт це діло швидко розгадав, спаливши за собою всі мости і залишивши Альму. Пальці сигналізують… Мені треба працювати, док, не можеш підкинути якогось бабла?

– Засранець, – виголошую я. – Я дам тобі гроші на дешеві пончики в підземному переході, що побіля Кулінарки.

Кольт вибухає ішачим сміхом. Сміх – це ґелґотіння води з каналізаційних труб. Глухонімі так сміються. Нечисть вилазить з рота: так бздять паралізовані, з посинілими обличчями проститутки, так люблять поржати каліки. Ну, напружте вашу уяву. Пройшло? Ні. Але так сміється Діма Кольт. Альма пішла в срібні країни ельфів і гномів. Зараз у нього піднесений настрій після якоїсь виготовленої власноруч байди, якогось колотилова, чогось середнього між джефом і вінтом. Пальці. Кулінарка пішла в добрі часи ще тоді, коли на кожному кроці репана перекупка торгувала барбітурою і наркотою. Альми нема. Широкий жест розставлених рук, тонких, мов два патики, обсипані ластовинням. Дві скарлючених гілляки на мокрому травневому асфальті о п’ятій годині ранку на Хрещатику. Альма… Альма… Альма… В його очах порожньо, наче у вительбушеної ляльки або падшого янгола, який несподівано придбав плоть і миттєво її позбувся. Тяжкий опіумний блиск, важкий, як мрії, важкий, як камінь, що його треба викотити на круту гору, зовсім знесиленої людини щезає, срібними дзвіночками в очах кришиться антигістамін із судинорозширювальними та психотропними прибабахами, що гальмують повний сльот від реальності. Так. Пальці сигналізують. Він народився з тяжким опіумним поглядом, і все вирішив не якийсь сраний мент, а проста річ, яку навіть Діма не хоче роз’ясняти. Забобонний, наче американський нігер. Усі наркомани набожні, так вважає наївний, а може, кидонутий в дурня, Діма Кольт. Побожних не набагато більше серед гомиків, педофілів, кінотелезірок, а також серед істеблішменту. Ніяких казок, панове. Ніяких казок. Усе за межею.

Будь він навіть ясновидющим, святим, апостолом, без наркотичної залежності, без усіляких звичок, що потребують спустошення шлунка, його галюцинації для мене не є чимось довершеним, а так, наче вірогідне, реальне повисає у повітрі. Саме те повітря вказує на загальну галюцинацію. Пальці сигналять. Так, так, так. Серце зупинилося. Удар голки. Вмазався. Серце скажено починає гнати кров по венах. Ефедрин, перегнаний через марганець. Чистяк. Сигнал пальців. Треба працювати.

Жирний гросбух. Пальці й патлата голова, з немитим волоссям. Хаєр тіпається. Краплі поту. Легкі й дзвінкі м’ячики поту. Пальці шелестять сторінками. Він не тупорилий торчок, цей Діма Кольт, і не чумовик, хоча останній чумовик-хіпі або панк кінця вісімдесятих разів у десять інтелектом перевищував університетську мавпу. Не родись красивим, а родись щасливим.

Гросбух з одного боку тоншає. Кольт підводить голову. Постріл погляду. Світло. Розумію. Рецептори мозку через нерви очей не сприймають багато світла. Така дія його нового препарату. Я зашторюю вікна. Напівтемрява, як його напівнімота. Я певен, але хитрий Діма Кольт продовжує мовчати. Сьогодні він сам розмовляє з Альмою. Один на один. Він завжди лишається з нею. Зараз Альма у нього за лівим плечем, там, де серце. Андигрид. Макова солома. Велетенський жбан. Ще одна миска. Ацетон. Більше нічого. Окрім газу і платні за нього. Сьогодні чорний день. Це чорна, чорна опійна ширка. Решту зневажливо старі ветерани цього фронту називають білою. Кольта дивує цей снобізм.

Пальці. Сноби, ударені в голову, більшість свого життя вони проводять на білій. Саме так. Він не наполовину німий. Не розумієш? Пальці виписують якусь історію. Малюють у тугому смердючому повітрі кімнати. Це ацетон, док, він погано на тебе впливає. Пальці. Історія. Чергова історія Альми, яка вже давно відбулася у його підсвідомості під тяжким ментовським кулаком.

Справжні олдові наркомани, старигани, повністю полишені агресії. Тому вони виздихають, як сибірські мамонти. Нікіта Шульг виварював до останнього стоячі від наркотичного поту шкарпетки. Летальний кінець. Астрал – це не єдрєні фєні.

Пальці. Пальці заплітають дуги, вони гнучкі, як у скрипаля. Пальці… Джанкі Лоло, новітньої генерації наркоман, задавився від солодкого. Джанкі Лоло склеїв ласти, захававши чотири кіло київського батончика, два київських торти і випивши пів’ящика пепсі-коли. Побив рекорди старика Елвіса. Шоколадна калюжа блювотини – і крихітна, з одвислим, як у папуаса, черевом плаває самотнім корабликом фігурка Джанкі Лоло. Його справжнє прізвище так і не зберіг брук Хрещатика. Нове тут ніколи не приживається. Все нове роз’їдає стара короста, з каверн якої сюрчить третє тисячоліття.

Пальці. Солодке подразнює рецептори задоволення в мізках. Наркомани полишені сексу, наче добровільний відлюдько-монах, хоча невідомо, хто бажає сексу більше. Питання, найцікавіше, звучить сталевою аксіомою, адже зачаття виникає за інших обставин, витікає зовсім з інших причин. Інтелектуальний дебілізм? Ми всі дебіли, що намагаємося прирівняти своє життя до чужого. Натомість порушення ендокринної системи вилуплює у кращому разі цукровий діабет, наркоманія – лише похідне. Краще не бути ані тим, ані другим. Але Кольт вибирає наркоманію. Все виникає не як, а з чогось. Наслідки і причини. Причини і наслідки. То лише гра слів. Що робиться в голові у Боба Сульпиріда?… Щоб не ширятися, Бобу вкрай необхідно вийняти частину мозкової рідини. А от Джанкі Лоло треба було б його мозок чи частину передати Бобові, щоб той навчився думати. Боб Сульпирід дотягнув до шістдесяти років, а от Джанкі Лоло, який напам’ять цитував Берроуза… Байда не може бути лише інтелектуальною. Пальці звисають холодними кистями над гросбухом.

У нас багато спільного. З дитинством. Лише з дитинством. Звичок ми набували у різних площинах. Як у кожної людини. Повторюють пальці. Нахабна либа розтягує вузьке, з довгим гоголівським носом обличчя. Тільки в такі проблиски у нього з’являється обличчя, а не прозора пичка молюска з двома запаленими зеньками. Справа не в дитинстві, говорять пальці. Обличчя береться тисячами тіней. І тисячами зморщок, так, як коли ти високим червневим днем проїжджаєш довгий міст і тіні скачуть салоном авто. Пальці. Тарабанять по голові – все тут. Пальці вистукують цілу азбуку Морзе чи якийсь шифрований потаємний зміст.

– Хтось-сь-сь, – з натужним свистом лопнутої шини, що переростає в зміїний, вилітає з його горлянки.

– Так, – відповідаю.

Пальці переплітаються в каскад, блоки, немислимі фігури.

– Не можна жити, пам’ятаючи дитинство, – говорю я.

– Так.

– Ма-а-а-а-а-с-с-т-у-урб-у-у-ув-а-а-ти. Дрочить.

Пальці. Ти пам’ятаєш останню олдову наркоту? Це чарівні принци, з чарівної країни. Вони вийшли з неї, бо… Пальці відбивають по черепній коробці наступний такт маршу. Жити дитинством – нічого не потрібно. Ти олігофрен. Ти вічно там полишений. Або ти наркоман, що з мозку витягує чудесні картини, прогнані через черепну коробку. З двох одне. Алкоголіку дана агресія. Вона з дитинства, де тебе вчили вбивати і тобі від того хотілося плакати. В дитинстві не було Альми, тарабанять пальці. Вона живе у свідомості.

– Справа не в тому, чи живеш ти дитинством, чи воно в тобі? – запитую.

– Нє-а-а, – віслючий сміх.

Пальці. Це те заборонене, до чого ти не повертаєшся, і хтось забороняє туди повертатися. Відрізає від нього, і вже справа не в болю, не в сміхові і не в найщасливіших чи щасливих днях життя. Ти просто не бачиш його. Пальці показують, наче готові виколоти власні очі.

З досвіду я знаю, що це не чергова заліпуха; це навіть не міф, який частково базується на спогадах та галюцинаціях, частково опоетизованих чи покладених на музику. Це конкретна і жорстка ідеологія, колись навіть доведена до ієрархії, якою може рухатися тільки хронічний наркоман, що сидить на системі, тобто ніколи не перевищує дози, а перебуває в стані, який йому потрібний, завжди, вдень і вночі. Чи це подорожі містичними краями, чи це гуляння по і над свідомістю, чи це звичайна тобі інтелектуальна балаканина, що не керується ніяким законом від А до Я. Існуюче в неіснуючому. Психолог може це роз’яснити травмами дитинства, але нічим нас новим не здивує. Дитинство є у них тією болячкою, яка всмоктує наркотик все більше і більше, в міру того, як ви вживаєте одну пігулку аспірину за іншою, коли голова не перестає боліти. Травми ніколи не лікуються, навіть не заліковуються, вони потроху зводять людину в могилу. Але банально, приходиться визнати, що всі ми прийшли на цей бісівський карнавал з глибокого дитинства, що ніяк не вміщає наша пам’ять, а за словами Діми Кольта, Хтось забороняє пам’ятати. Олдові хіпі та старіючі поодинокі гнило-зубі панки називають це або Богом, або Сатаною. Проникати в цю систему також безглуздо, як із сотового додзвонитися до телефонної будки, що на Хрещатику. Наразі вони не намагаються навіть провести чітку лінію між цими значеннями, і більшість спокійно може пересуватися з однієї площини в іншу, маючи здоровий мотив, що ніколи не виголошується вголос: втрачати нема чого.

З точки зору олдового хіпі-наркомана, до яких належала більшість київських інтелектуалів, з сімей істеблішменту, яких вуличний наркоман презирливо охрестив мажором, то сам Діма Кольт скурвився, тобто зробився баригою. З інших джерел було відомо, що він розлучився, почав вживати не тільки опіуху, а ширявся всім, щоб тільки вперло, понесло в сльот; щоб давити тяжкими думками розірваний клаптик свого життя. Але це те саме, що красномовно виголосити біля парламенту, щоб оного скасувати, а всю ту лободу, що пре з телевізора, знищити і самих призвідників перевішати. Ось так народжуються клієнти з чужої ідеї. Більш прозоро – все це на рівні базікання, гунявого і банального. Щойно з’являється чим вмазатися, той, хто збаришував, робиться світилом, ідолом, гуру, світлою зіркою, сонцем ясним наркомана. Але це вже нижня градація. Такі наркомани катають чумові колеса, стирчать на голці, переходять на день-два на синьку, тобто алкоголь. Їх називають тупими торчками. Перший будь-який наркоман зі стажем відмовить їм від свого двору. Моралі, як такої, в розумінні пересічного обивателя чи університетської мавпи, у наркомана не існує. Як не існує її у смердючого бомжа, що перебивається, чим Бог пошле. Як вона відсутня у більш чи менш привілейованих верств суспільства, наразі майже відсутня в нашому дохлому голуб’ятнику.

Пальці. Альма. Альма. Альма. Вона виходить, у неї горять рівним світлом очі… Очі у неї темні, зараз темні, як небо, кігтем розірване над головою. У Альми тихі, сивиною повиті очі. У неї спина струнка, як струна, пружність ходи і далекі кроки відбиваються тихими дзвониками щастя. Пальці. У Альми нема обличчя. Пальці. У неї багато облич. Тисячолуння. Широке лоно. Пальці хтиво лізуть до штанів.

А у вікнах пливе чавунний туман. Сьома вечора. Пальці. У мене буде сьогодні Альма. Пальці. Да. Да. Да. Це звучить чарівною музикою.

– Ти панк? Хіпі? – запитую.

– Слакер, – чітко вирубавши з тягучого повітря, говорить Діма Кольт.

Пальці. Вася Клім виїбе сьогодні хіпаря Елтона. Що за Елтон? А… а… а… Вони нюхали клей, ще коли їм по десять років було. Потім Вася Клім піднявся і перейшов на чорну. Його такий, як ти, грьобаний психолог навчив. Ішачий регіт. Раніше Елтон був Едіком, зараз стане пєдіком. Пальці. Елтон колись затирив у Васі заначку. Давно. Клею. Густого. Клей давав кольорові глюки. Блін, такі глюки! Тоді ще ходили до Лаври двадцяті тролейбуси. Так ті тролейбуси по небу рогами крешуть Хрест. А Залізну Бабу над Лаврою оддрючив безголовий Ілля Муромець. Уявляєш? – перепитують пальці. А псих каже, що вам лікуватися треба. Вася не проти, але мені треба піднятися. Пальці. В колонії для неповнолітніх, каже псих, там і піднімешся. Так Вася Клім і піднявся. На примусовому лікуванні. Присів на чорну. Відразу. А зараз буде дрючити при чесному люді в задницю цього хіпаря. П’ятнадцять. Сигналять пальці. Васі Кліму п’ятнадцять. Ти часом не знаєш з Чоколовки того психа? Діма Кольт нахабніє. Але йому треба лишитися з Альмою. Чорт би його забрав, цього напівголосого, глухого виблядка. Він почне розносити по пушерах свій товар. Раніше вони сюди самі приходили. Товклися смердючою юрмою, бзділи. Але вели себе досить пристойно. Потім хтось привів свояка, наркомана у шкірі, і все пішло прахом. Скільки-то років праці та конспірації пішло прахом. «Шкіряний» лигнув синьки і почав прямо у під’їзді пускати пузирі. Пузирив він довго. Пушера браво розбирали товар. Ліниво, мирно потискаючи краба, вони вели спокійну балачку. А над «шкіряним» схилився весь синьожупанний наряд. З доками і понятими. І місцевий психолог, тобто я. «Шкіряний» спузирився на хєр, перебравши барбітури та дешевого міцного вина. Ми тоді бігли дворами, і нічого страшнішого у своєму житті я не переживав. Бігти в невідомість. В ніч, коли кроків не чути.

Психолог, психіатр для наркомана, справжнього, а не тупорилого торчка, – це перш за все мент у білому халаті. Психолог намагається втиснути наркомана в ближчий і далекий водночас для нього світ, обклавши умовностями. Наркоман зневажливо ставиться до них. І дотримується їх, якщо тільки вже межа між ним і суспільством нагадує полохливе провалля. Анархія наркомана – це його стихія. Тому-то в неформальних об’єднаннях гуляє цей принцип. Наркоманія – один із пасивних виявів протесту державі, яка не хоче поважати чужої думки. Іншого мислення. В цьому сенсі назвати зібрання панків якимось ідеологічним тотемом було б смішно. Повернути до нормального життя як наркомана, так і алкоголіка вкрай тяжко. Зловживання борщем не менша вада.

Раніш нариків якщо і запроторювали за ґрати, то не за вживання чи зловживання наркотичними препаратами, а тільки під тією маркою, що вони чужі нинішньому суспільству. Вони були чужими, будуть і є чужими. Його пасивність – це прихований зміст боротьби, що міститься в черепушці інтелектуала. Системне святенництво, непрохідна тупість чиновника, дядька від орала, що намагається збагнути це не як шматок міської культури, а як потворне явище деградації. Місто для нього потворне. Тому столиця розквітає раз у раз пишними шароварами та недолугими бандуристами, з яких один чи два є величиною в повному розумінні слова, а решта – заробітчанське паразитування на черговій ідеї. Наша система не набагато потворніша за наркоманію, тому що агонізує і прогресує не так швидко, але симптоми безпричинної ейфорії – наявні. Забороняти все, щоб мати зиск. До останньої фрази ми ще повернемося.

Я втомився. Втомився вичитувати цей брєд. Задрипаний брєд. Літо вилизує місто до смертельного блиску. Весна, із запаленими статевими залозами, з набряклими венами, з вологими ласкавими очима, готовими віддатися до останнього і все надолужувати знову, зійшла так швидко, а розваг у місті то прибавлялося, то зменшувалося. Амплітуда стрибала, горіли шланги. Новий закон не зробив кращого мента, дешевшу «кришу».

Напередодні Євробачення Вася Клім зібрав свою контору, як пишно, сапонувши дві хапки драпу, називає свою немиту кодлу. Його кодла, з якихось ідеологічних міркувань, не п’є пепсі-коли. Говорять, це тому, що на пепсі міцно сидять хіпани. Блін. Вони всі там підари. Ми всіх їх опустимо. Вася Клім з-під порубцьованих брів пускає чорного біса.

Вася Клім три дні не дрочив, щоб тільки оддрючити Едіка. Так йому сказали. Не дрочи, чувак, а там усе само собою як по маслу піде. Опусти цю скотину. Опусти цю зманіжену хіпівську убогу тварину.

За кольором обличчя можна визначити, чим відрізняється товар Діми Кольта від чистого товару крутих. За кольором обличчя чи взагалі за їхніми повільними комашиними рухами, як у богомолів, можна спостерігати, як діє товар Діми Кольта чи натуральний героїн оптових поставників. Хто бере у нього, яку кількість вжито. Для цього навіть не треба розвивати і напружувати шари в баклазі, тобто думати. Інфантильна зневага, готова перейти в агресію. В нинішні часи таке неможливе. Раніш, років з десять, сутички між новими, що спиналися тільки на ноги, і між неформалами були ймовірними, але обом небажаними. Та не треба думати, що лише неформали чи які-небудь угруповання, живі людські табуни, часто-густо сидять на дешевій наркоті, якщо взагалі її вживають. Це явище різнобічне, багатогранне, як віко труни.

Бутонами домашніх квітів розпускаються їхні очі. Білі більма, звужені й широкі зіниці. Бліді обличчя, витягнуті і торжественні. Наче на літургії чи месі. Усі обличчя звернені в одну точку, всі зіниці дірявлять повітря, густе, спітніле. Усі в нерухомості очікування чогось, що ніколи не збудеться. Мідні жили очищені від бруду, тягучого, як безколірні зелені сутінки. Грудну клітку стискає до болю. Розпускає, пустивши тілом справжній потік, що вибухає в голові велетенською надновою зіркою. Вона росте у всіх на очах. Зараз вони окремі, хоч і гуртом, витікають з очей адреналіном, спермою, сциклинням, тисячами запахів, яким би позаздрили всі от кутюр, чіпляються за її кошлате проміння. Горить, бліда, в синій порцеляні вечора. Горить над їхнім олтарем.

Вони ворушать очима. Зараз світ пролягає повз їхню автостраду життя, перекидає з поверху на поверх спогадів, лущить у жилах тягучим бажанням, і вони навіть не здогадуються, що світ для них не зовсім світить, яке нахабство так думати. Раніше б їх вишикували під стіною, навіть би зеленкою лоба не квацяли. Так, в три алюри, навіть без вироку. Прокурор виправдає, країна, якій потрібне насуплене, забите, але вправне і вольове у своїй роботі бидло, теж.

Скіни з’явилися непомітно. Їх відрізняли хіба що продвинуті по зачісці, короткій, як і у братків, та вдяганці з орнаментом, що вказував напрямок до клозету чи до банку, ну і, звісно, по білих шнурках. Ми сучі діти цієї пропащої землі. Можна і так, можна інакше. Чистильники нації. Нового нічого. Патлатого жлоба, із замурзаною харею, у писок. Жидів на тиглі історії, на перегній для усіх націй. Метро слизькою хвостатою аскаридою виповзає від Дарниці, виринає на Гідропарку і зараз пролітає Дніпро, ребрами тіней мосту кряжачи зелено-сині боки вагонів. Золоті кулі сонця пролітають по голених головах скінів. Вони їдуть. Вони ідуть. Двоє глухонімих, що жваво сигналять один одному, кожен зі свого світу, сидять напроти. Тоненька дівчина з поглядом трепетної звірючки, що хоче перестрибнути прірву. Поруч, завалившись на плече, куняє дід з окуляром, заклеєним пластирем. Золотий пилок полудня розвіюється в темному мороці Хрещатика.

Вони ворушать очима. Чистенькі, з палаючими очима. В рожевих клубках туману. Їхній месія, з довгою заплетеною бородою, читає мантри. Він їхній олтар. Дівчата з бронзовими головами, зеленими очима, анемічними рухами, чарівність втраченого і чарівність набутого. Тоненькі ноги, вузький хлопчачий таз. Рухи повільні, як у кішок, що їх погладили за шерсткою, і навпаки. Бірюзові очі вічного кохання. ОМ, ОМ, ОМ. Виголошується. Благовоння перемішуються з поглядами. Щоки рожевіють.

Хрещатик. Направо від кінотеатру аптека на Заньковецькій. Колись тут збиралися пушери. Вони стояли – один з одного боку, інший – з другого. В шкірянках-танкерах. Пушери пропонували все від і до. Зараз вони стоять у центрі, але щоб видряпати з них щось, треба переплачувати, ймовірніше, в один прекрасний день тебе здадуть з усім гамузом. Ментам або конкурентам. Діма Кольт залітає до аптеки. Всі знають, що у нього хвора бабуся. Він купує воду для ін’єкцій, марганець, подає рецепт на дешеві транквілізатори денного застосування. Знеболююче, кетанов. Жарознижувальне – колдфлю. Дякує. Далі аптека напроти Лютеранської. Там папаверину гідрохлорид, від тиску. Адаптол. За рецептом – галоперидол. Будинки квадратами. Квадрати кварталів. Птах з намистинками очей. Як розтоплені краплі опію. Піт розтопленим свинцем холоне у промежині, що нестерпно чухається. Там, у тій аптеці, пушер штовхоне велику кількість солпадеїну. З усього цього лайна треба зробити щось, з кожного препарату Кольт витягне кодеїн, димедрол, морфій у малих дозах. Плюс його власний рецепт. Дорого. Конкуренція. Бариги лікарі-наркологи пхають наркоту за такими цінами, що беруть тільки ті, хто може взяти. Морфій – це казка для ненароджених. Його вживають круті. Азбест, цукрова пудра, анальгін і, можливо, анальні випорожнення китайця. Тільки не чистий героїн. У Діми Кольта вставляло у три рази сильніше від героїну, але про наслідки можна лише гадати. В одних напросто вилітала печінка, вивалювалися у три дні зуби і вилазило волосся. Цей новітній джеф синдикат припинив виготовляти. Цивілізація рухається. Тріщить по швах сімнадцяте століття з довбнею, що вказувала на Москву. Зараз треба пам’ятнику замовити ще дві руки – одну на Схід, другу на Захід. І у кожній руці довбня.

Важко сопуть міхи у грудях. Скіни сунуть по Михайлівській. Вони йдуть, розвернувши плечі, з градинами поту на чолі. Вони голомозими хробаками риють прекрасний полудень. Протектори підкованих бутс крешуть бруківку, впевнено ведуть їх на БЖ, Велику Житомирську. Замочимо цю жидівську срану поїбень! У цих сраних хіпі не баби, а зародки, викидні, пліва, роздовбана власним пальцем. Ріг Десятинної. Нагнулися, затягнули міцніше білі шнурки. Ось там підходить до них занюханий клеєм підліток і вказує, де хіпі, накачані наркотою, гудуть ОМ! ОМ! ОМ!

Нембутал, барбаміл, етамінал натрію – ця казкова країна давно грюкнула в історію. Епоха заглухла. Зараз усі сидять на дешевій барбітурі. Люмінал приносять контужені уйобки за досить помірну ціну за пакетик. Пакетик навіть не називають чеком. Фенобарбітал валить відразу з ніг і не користується попитом у молодіжній тусні. Екстезі конкурує з героїном. Люди вживають дешеву барбітуру: седуксен, радедорм, реланіум. Хоча це теж можна знести. Ксанакси і транксени, новоявлені заморські гості, спочатку приживалися доволі туго, а коли розхавали, то все це оптом позгрібали бариги, дрібні пушери, пушери взагалі, і воно все пощезло в чорній дірі наркоманського всесвіту, разом з польським реладормом. Діма Кольт сидить і дивиться на своє молюскоподібне відображення у вітрині аптеки, пальці вибивають з повітря слова, звуки і символи. Піт заливає обличчя. Діма Кольт розмовляє з собою. Так він молиться. Пальці розмовляють з Богом. Кольт за щось вибачається і просить, щоб успішно пройшов день. А так він ніколи не побачить Альму…

Але зараз усе, що відбувається навколо: бродячий пес, ледачий, вигодований на об’їдках та комбіжирі убогих їдалень, з червоним висолопленим язиком, і бомж в ореолі чорних та зелених блискучих мух, повна жінка в дорогій сукні від Versace, з широким декольте і червоним бантом там, де повинні бути цицьки, – один чорний спалах – скляна стіна падає, і все, колись присутнє за скляною стіною, падає, в один спалах, чорний і тягучий, як хвіст комети з антисвіту, зараз пробиває останні перепони, – нині ворушиться в його вузькій грудній клітці. Перебралося вище, до горла. Зараз усе навколишнє там, у голові молюска, з тупими і сльозливими від болю очима. Зведені спазмами пальці дістають з кишені пластмасову пляшечку. Дві капсули, а скільки ще пиляти треба. Лишилося дві капсули. З одного боку біла, з іншого червона. Вони йдуть висохлим стравоходом повільно, дуже повільно, і подумки Кольт проштовхує їх, штовхає все далі й далі. Собака перетинає периметри. Туди-сюди. Сита лінь і спека. Мухи сідають на писка. Собака злизує їх язиком, іноді. Дама з квіткою відкидає багажника червоного Volvo, витягає ціле намисто сардельок. Кидає, ні, прямо дарчо кладе до лап. «Бідненький!» Пальці сигналізують бомжу, що тулиться побіля урни і намагається заснути під пекучим сонцем. Діма Кольт розплющує підсліпуваті очі, мугикає, тарабанить і тарабанить рукою об пластикову пляшку. Бомж повільно розплющує залиті жовтими сліпаками очі. Діма Кольт випускає гортанний звук, мугикає знову і тицяє на пса, який ледачо волочить по землі ледь не з кіло сардельок під ніжним поглядом дамочки в сукні від Versace. Палець на пса, на бомжа. Палець так продовжує курсувати немислиму кількість разів. Бомж зводиться. Реально відвішує псу копняка, згрібає сардельки, сідає на своє місце під стіною і починає заковтувати не пережовуючи. У дамочки бальзаківського віку істерика. «Стрєлять! Стрєлять! Стрєлять надо!» Діма Кольт беззвучно регоче. Пальці сигналізують: фігове місце для життя мені ти знайшов. Відповіді ніхто не бачив. Почався приход. Нембутал почав діяти. Пішов приход.

Едік бачить перед собою прекрасні квіти. Волосся у нього шовковисте, хвилями спадає на плечі. А очі порцеляново і втомлено закриваються широкими віями. Часом він годинами, хапнувши трави, може говорити, що його чоловіче тіло гидотне, мерзенне і йому хочеться чогось іншого. Пальці унизані перснями. Пірсинг у вусі, у носі і бровах. Усі хіпушки від Едіка у захваті. У нього круті батьки. Едік знає такі речі, що жодному й не снилося, не гадалося. Він запросто міг стати їхнім гуру.

Вася Клім закотив кілька таблеток ефедрину, запив склянкою дешевого сухого вина. Розім’яв пальці. Сьогодні сухий закон. Регоче. Чорна маса немитих панків суне безтолковою лавиною, здіймаючи гайворонячий галас на Андріївському узвозі. Сьогодні говорив головний скінхед, з проломленим зліва черепом, що вони з панками не мають думки ворогувати, а тому на час ганашення хіпівської комуни у них альянс. Скіна прозивали Мармеладом. Панки відтепер можуть з’являтися на танцях у «жабі», якщо того забажають, а про решту домовимося. Базару нема. Нічого пацани. Скоро ми їх у такий глухар заженемо, що вони, як ці хіпуни, самі будуть підставляти сраку. Нарики гнилі. Мармелад блаженно потягує ніздрями прекрасний червневий полудень. У сумках вони несуть бити. З панками вони зустрічаються на Великій Житомирській. На БЖ. Панки можуть принести ланцюги і ще щось. З трешерами краще, але трешери зараз зробилися нікчемними, гіршими за панків. Погань усе це, брат мені розповідав, що раніше панки чогось таки варті були. Я більше за пацанів, крутих пацанів. Вони мужики і не ширяють до здорового організму всілякої гидоти. Як ти сказав, перебиває його Шмуля, здорового організму? Мармелад нахапався слів, гнилих і непотрібних слів, ха-ха. Шмуля крутить капловухою головою, шукаючи підтримки, але ніхто йому не відповідає взаємністю.

Пальці. Ти приніс мені баяни. У мене польські й нікуди не годяться, фуфєл, одним словом. Хорошо. Хороші баяни, бельгійські. А інсулінових немає? Нехай пізніше. Може, щось із барбітури підкинеш, за доступною ціною.

– Задовбешся пилюку в дощ ковтати, – відповідаю.

У його хавірі зараз порожньо. Альма відсутня. Діма Кольт витягує баяни, шприци, принесені мною, кидає до шкіряної торби, собі лишає п’ятикубовий, гріє героїн на ложці, здоровій, як лопата Вельзевула у пеклі, і швидко заганяє у вену на нозі. Контроль. Кров забарвлює чистоту рідини, а потім повертається назад у вену разом з героїном. Неможливий світ вимальовується у квартирці зовсім реально. Я іду. Я лишаю його з Альмою.

Ментовоз котить повільно. Четверо спецназівців байдуже пропускають скінів, призупиняються перед панками. Один, з тонкими губами, орлиним носом, різко окресленою щелепою, підкликає до себе Васю Кліма.

– Що ви надумали? А?! Вася! Я з тебе шкуру спущу, гавно заставлю їсти, якщо наведеш шухеру, – говорить.

– Костя, ми нічого. Ми тільки хіпунів поганяємо мальоха.

– Блядь, ти дістав. Ніяких хіпунів. Тут скоро таке буде…

– А в’яжи.

Спецназівець дає під дих Васі Кліму, але той намагається тримати фасон.

– Вали звідси. Попадешся, то сраку на німецький хрест порву.

Ефедрин роздимав груди, ніздрі соплами втягували, випускали випари, гіркі й різкі. Схід. Розпочалося швидко. Ударом вибиває двері, вилітають вікна. Гнилозуба панкота завалює у прокурене приміщення. Скіни стоять у проході й спостерігають вовтузню. Вася Клім розтягує за патли хіпушок.

– Кому ця… а, тобі, Утюг… Бери…

Мармелад сідає навпочіпки, поклавши биту на коліна. Приплюснутий від удару череп зробив його погляд розкосим. Щілини ріжуть простір, завалений тілами, навпіл. Нарешті він вибирає жертву, підходить і з розмаху б’є худого, в окулярах, хіпі ребром долоні. Припиніть цей жах, припиніть цей жах. Едік. Ось ти де, моя лапочка. Іди-но, голубенький ти мій, сюди. До дяді на шишку. Едіка нахиляють, стягують штани, він верещить.

Едік лежить на підлозі, на східних, з візерунками павичів, килимках. Едік скиглить. Мармелад б’є Едіка по голові. Чорні дракони з гривастими головами літають навколо нього, б’ють хвостами. У прочинене небо видно чорні діри космосу. Це салют. Едік готовий померти. Едік вірить, що це неспроста.

Удар по вені. Ніч наповнюється і клекоче густою брунатною масою в самому череві міста, безплідного, смердючого.

Зелені хвилі смороду зверху уквітчані сірими коронами язиків. Гіпертрофія. Опіум витягує галасливих, вредних духів; але духи не існують тут, у цьому смердючому просторі, говорять пальці. Ми тут вчимося, як відчепитися від надокучливої солодкої вічності. Життя пече пеком лише тих, хто у ньому не живе. Ще кілька дец по вені. Убити адреналін. Зараз. Більше ніколи, як зараз. Нині й ніколи. Безсоромність, самозахист вроди і нічого. Більше нічого. Чіпкий погляд, скошений, зрізаний набік. Як у тих, які знають ціну людині й не хочуть заглядати в розчарованість, щоб, чого доброго, себе не відшукати. Пальці. В Альми непроникне і непорушне білосніжне, навіть бліде обличчя. Трохи видовжене, з повним ротом, може, завеликим. Альма висока, з довгими ногами і красивим тілом, довгим білим волоссям, що розтікається плечима. Сексуальність захована за неповноцінністю, без складеного кошторису життєвих орієнтирів. Але саме такою я і люблю Альму. Трахати її, трахати, щоб ця зманіжена сучка просилася: досить, досить. Пальці показують, як це смішно… Ніч закипає брунатною рідотою, піднімається все вище. Вікна тухнуть поверх за поверхом. Рідота вище. Вона висока, ця булькаюча брунатна рідота. Від Льва Толстого вона зливається у широку річку, тугий потік, і місто щезає в мороці… Пальці звисають убитими звірами.

Він сидить, затиснувши коліна руками. Рудий слиз витікає з його вуха. Зараз Кольт чує інші звуки, ті, що в ньому. Й Альма реальна, жива, з плоті, з крові, лайна, волосся. Кольт чує гуркіт – це ревуть ієрихонські труби. Й ангели, з невимовно красивими обличчями, сідають кружком, тримаючи в руках мечі. Кисті двома павуками тріпочуть у мерехтливому сяйві ночі. Він пішов до Альми. Реальність Альми така ж аксіоматична, як і сон, що приснився вам, ліг на папір, на полотно, на музику. Спробуй згадати сон. Ми живемо цим сном, але боїмося, щоб він таки не став реальністю. Краще нехай трахається в наших головах.

Сигнал сирени, розколений навпіл. Міліцейський «ворон» реально ставить мету, до цієї мети долучені Вася Клім зі своєю панкотою, скінхед Мармелад і пара забльованих хіпушок. Сперма, зелений жасминовий чай, ритуальні пончики. «Швидка». Сигнал сирени дотягнувся до лікарні. На каталці, в білому коридорі, зіпсутим ельфом лежить Едік. Йому зашивають ушкоджені місця.

Док, хоче сказати Едік, чи буде шрам на все життя, чи не постраждає шарм і врода, бо він буде найнещаснішим створінням. Але голова його безсило теліпається на гарній шиї, очі закочуються, а док оглядає його красиве білосніжне тіло, і солодка слина хтивості заповнює порожнину рота.

Ранок. Синіми вікнами. Без жодної ознаки життя. Я сиджу на лавці, вслухаючись у ревіння вітру в тополях, викурюючи сигарету за сигаретою, навіть не відчуваючи себе самотнім. Позаду ніч, як у далекій пам’яті заглухлі дзвіночки дитинства, від яких солодко позбутися, щоб увійти у світ смерті, спокуси і реальності. Ефемериди майбутнього і минулого починають існувати далі, сплітаючись у невимовної краси отруйну квітку, яку хочеться подарувати найближчій людині. Ранок вирізав ще один день життя з мікроскопічного всесвіту твого обертання.

2

Мій кабінет – чотири стіни, не завішені всілякою модерновою чортівнею, стіл довгий, без паперів, два стільці, один для мене, другий для пацієнта. У цій порожнечі насправді відпочиваєш. Обличчя мертві, коли починають губитися серед незрозумілих чужих речей. У кожному разі, наркомани почувають себе тут комфортніше, не гірше, ніж на Хрещатику, Лютеранській чи десь на засипаній панельками та пісками Троєщині, з жахливим громаддям православного храму, з тоскним співом старослов’янською жирних, як вгодовані пацюки, священиків. Тут ми і познайомилися. Я перегортав її історію хвороби: істерія з параноїдальними рецидивами. Як і годиться для доньок багатих батьків. Вона з самого початку не скаржилась, а просто дивилася на мене, спокійно курила, навіть не запитавши дозволу, але психам більш-менш дозволяється, і вона про це здогадувалася чи просто знала, і я не єдиний і не останній у її житті. У неї складки біля рота, чіткі, вирізьблені не часом, а досвідом, коли такі жінки починають дуже рано розуміти. Все розуміти. Мовчати і не засуджувати. Сторонньо переглядати сторінки як свого життя, так і чужого. Навколишнє не мало для неї ніякого значення. Складки, туго вирізані біля рота, а обличчя гладке, з велетенськими сірими очима, оксамитовими, як розбита антикварна пляшка, і в тих осколках вихоплювалися світло, ніжність і розум. Такі очі бувають у невпевнених у собі людей, у котрих, з моєї дзвіниці, є все. На носику окуляри від Valentino за кілька тисяч, пальці довгі, з тонкою обручкою, ціну якої визначити все одно що прорахувати кількість кілометрів до Венери, трохи вузлуваті у фалангах, з точки зору хіроманта, ця обставина говорила: за що б ця жінка не бралася, у неї все виходило, але було повною маячнею. Зараз вона скніла від провінційної нудьги в особняку в Кончі-Зас-пі. Чорна шапка волосся, справжнього, жорсткуватого. Обличчя жінки швидше з Ренесансу, характером і поведінкою вона не нагадувала наших співвітчизниць, хоча, з іншого боку, була чистісінькою дурепою. Навіть зараз я міг сказати банально заточену лікарську фразу, що їй треба допомогти і вона сама собі помічник. Але в біса, де ж та правда через неправду? Я дивився на її чудернацькі шмотки і не знайшов нічого кращого, як розглядати її обличчя, подумки базуючись на тому, що вивчаю гарне обличчя, пропорційне і бездоганно виліплене.

Вона чесна, занадто, як для жінки її становища, що теж заслуговує на повагу. Буває і так: ти знаєш людину, любиш її, а тебе від неї верне. У кожного свій прихований протиблювотний арсенал: заздрість, тріщинка у порцеляновому зубі, колоїдні губи, сірка у вусі, неголені ноги, сморід часника з рота чи навпаки: беззахисна чесність і загадковість, що обеззброюють тебе, як всілякі там кліше, вмонтовані платою у наш мозок, словом, те, що нам приготувало на сконі чи в середині віку підленьке дитинство.

Вона не говорить про своє дитинство, а базікає на різноманітні теми: від футболу до підвищення цін. Які в тебе проблеми, голубонько? Це мені хотілося дізнатися. Дороге авто на вулиці – ще не ознака того, що ти впевнена в житті. І не в наркотиках справа. З таким же успіхом при її статках можна сісти на стакан і згоріти за чотири, максимум за шість місяців. Я-то знаю, через що вся ця шура-буря навколо наркоти. Це галузь, що потребує мінімальних затрат, а прибутку дає набагато більше, ніж будь-яка продукція. Тільки варто це заборонити, зробити з цього дефіцит. І тоді справа піде. Головне – мати добру «кришу». З відповідними наслідками…

Я намагаюсь якомога делікатніше втовкмачити у цю красиву голівку, що позбутися повної залежності, як і позбутися ломок, як і позбутися похмілля, так само, як і позбутися печії від переїдання, немає ніяких шансів, бо ми все життя від чогось залежні. Помирають не від блювотиння, не від передозування, не від переїдання чи кількості чогось вжитого. Це відбувається, коли щось починає перебільшувати тебе. Коли щось є тим, що займає твою порожнечу.

– Тобто ви хочете сказати, що для того, аби не потрапити у повну залежність, треба бути залежним ще від чогось такого, що рухає ваше життя, – відповіла вона не менш заплутано, не вказуючи ні імен, ні прикладів.

Так, радість моя, один ідіот заводить тисячі мудрих у глупоту. Як закон. Нічого не поробиш, життя починається з плачу і закінчується ним, і все наше життя треба позбуватися болю, і ми ніколи його не позбудемося. Але ми шукаємо, весь час шукаємо і самі залежні від чогось. І та хвороба, що народилася з нами в дитинстві, колись уб’є нас, справа у часі. Я знав твого татуся. Це чиновник високого рангу, за спиною якого не одне політичне вбивство. Батько розумний, швидкий на слово, і це його слово ніколи не розходилося з ділом. Він займався політикою, інколи сім’єю, хоча доньці приділяв багато, як на своє становище, уваги. Політика була для нього наркотиком і алкоголем. Це домашній диктатор, по-своєму справедливий, бо на ньому все трималося в домі чи безкінечних домах, цілих кварталах. Його повинні були розуміти з півслова. Як вона тільки пішла в дев’ятий клас, то він цинічно переспав майже з усіма її подругами. Але це її не вразило і не травмувало. Травмувала її порожнеча і туга. Я пошкодував, що поруч не вештається Діма Кольт зі своїм ірраціональним роз’ясненням проблеми. Але, окрім ірраціонального, можна зробити висновок, що за нечистоти батька розраховується син. Але де та нечистість? Політика не менш і не більш ніж добрий заробіток.

Вона закурює сигарету. Простісіньке червоне «Мальборо». Без випендрьожу.

– Значить, уся справа в мені, – затягнулася клубком диму. Спочатку відпустила на коротку відстань, потім втягнула в себе, трохи притримала в легенях, випустила.

– Якщо не зважати на наркотики, – відповів я.

– Не обманюйте мене. Ви сказали, що наркотики – це лише похідна від чогось, конечний продукт. Але я не розумію, чому я не повинна їх вживати, як вживають алкоголь?

– Берроуз вживав їх майже все своє свідоме життя, – відповів він. – І він таки щось приніс у цей світ.

– Розумію. Правда, подобається те, що він зробив чи не зробив, але він відбувся. Хто може, той нехай вживає, – вона попорпалася у сумочці, дістала купюру, зіжмакала. – Все залежить від цього папірця.

– Від чого? Чи скажу я вам правду, чи ні. Облиште. Прямої відповіді немає. Пряму відповідь дати може ваш батько, а може, ще хтось. Але не я.

– Мій батько в комфортабельній американській тюрязі, – сказала вона.

– Справа в законі, люди з багатьох зол шукають найменше, але ані те, ані інше не перестає існувати як зло, – я з шумом закрив папку. – Нині закон діє проти наркотиків, а не проти алкоголю, що теж є узаконеним наркотиком, але іншої дії. «Сухий» закон не зменшив, а навіть збільшив чисельність алкоголіків. А за великим рахунком, хто пив, той і питиме. І віднайде для себе свою калюжу. І не треба говорити, що підлітки загинаються від нього. В часи моєї юності ми труїли себе всілякими винними сурогатами, щоб спробувати неспробуваного. У цьому світі все є злом і добром одночасно. Як ти використаєш таку штуковину, немає різниці. Кожен хворий від цього світу, від цієї болячки буде шукати ліків… І воно знайде тебе рано чи пізно.

– Значить, наркоманами народжуються, а не стають.

– Поки що я думаю так. Цивілізація не змінює сутності людини. Але я перебачив цієї братії, і більшість із них просто з народження від чогось залежна, – сказав я, одним оком спостерігаючи, як вона дістає зелену купюру, другу, третю, четверту. На п’ятій зупинилася. – Але тут є ще одна річ…

– Візьміть, будь ласка!

– Візьму, але мені ж заплачено.

– Дурниці. Я трохи більше про вас знаю, ніж ви про мене. До наступного разу, – і вона вийшла.

Яке у тебе ім’я? Чи є воно у тебе? Всі мої клієнти не мають імен. Так заведено у моїй конторі. Банальний простір, завалений коробками будинків, непорушно лягав перед моїм зором. Ані болю, ані страждання, ані холоду забуття. Синій дим над вежами, і нічого. Порожнеча чекала на мене попереду. Як тебе звати і чи головне, щоб людину прозивали якось. Тварина і людина. Всі відзиваються на клички, на імена. Ніхто не відзивається на «ей ти», коли тобі горланять у спину. Я розумів, чому вона обірвала нашу розмову, делікатно, з її точки зору. Ми не могли говорити про того, кого Діма Кольт називає Хтось. І я боявся повторювати ім’я вголос. Це на грані забобону. Як наркоман чи інший хтось говорить, що ліки у когось гарні, а у когось ліпше не брати, бо та людина лиха. Людина повна ідіотизму. Є дійсно те щось, але ніяк я не називав його Богом, хоча від народження ми всі у нього віримо. Ми віримо у «когось», лише виховання, погане чи добре, приводить до тієї межі, щоб вибирати давно означене, від самого початку, коли існує людина. Я думав, як хворий, що сам шукає порятунку, і зрозумів, що сьогодні краще напитися, зняти гарну хвойду на Хрещатику і проциндрити ці п’ять сотень. Спіть спокійно, мої дебіли. Спати вам доведеться якнайдовше, щоб, чого доброго, не прокинутися.

З висоти польоту місто нагадує гермафродитну істоту, що завагітніла десятками пагорбів. Діма Кольт пливе без жодного звуку в червоній імлі над вагітним містом. Будинки прозорішають. І Діма Кольт розуміє, що йому нічого робити в цьому світі, бо все одно все повернеться. Чи там, чи тут. Зараз він полишив Альму далеко, за межами галюцинацій, розповідей і сексу. Все полишене запахів і почуттів там, у її світі. Альма, довгоноге створіння з невимовно красивим тілом.

Вася Клім на кічі. Якщо камеру попереднього ув’язнення можна назвати кічею. Але Вася Клім уперто це називає кічею, тюрягою. Це нікого з присутніх ментів аж ніяк не турбує. Йому наказують роздягтися. Вася Клім показує ментам руку по лікоть, рубонув долонею по лікоть. Молодий сержант, відкопиливши губу, звертає свій погляд до старшого, з водяними очима, підтиснутими губами і коротким йоржиком волосся.

– Роздягайся, сучара! – гавкає той і ляскає дубиною по столі.

Вася Клім стягує штани.

Наркоти у Васі немає. Вени пищать протиріччям. Усі в дорогах, з фіолетовими гематомами. Сержант роздивляється руки.

– Це я підробляв, – говорить Вася і продовжує стояти раком, зі спущеними штаньми.

– Де? На маковому полі? – цікавиться лейтенант, що заходить до кабінету. – Що, навіть в очку не знайшли наркоти?

– Бугай здоровий. Малолєтка.

– Угу, – мурчить лейтенант. А Вася Клім продовжує стояти з опущеними штаньми. – Так хто трахнув Едіка Вахмістренка?

– Він сам давно в гнилу кишку грається, – сопе Вася Клім.

Лейтенант з бодуна, у нього повне обличчя, круглі очі, червона попруга на переніссі, там, де він носить окуляри. Він соромиться їх носити при підлеглих, надягає для поважності, коли звітує перед начальством.

Міста звідси не видно. І у затриманих виникає відчуття пригніченості. Навпаки, я тут почуваюсь, наче у своєму кабінеті чи навіть як у хибарі Дімака Кольта. Васю відправили до мавпарні, щоб потім перевести кудись в інше місце, де він загнеться від туберкульозу. Циганська пошта повідомила мені останні події. Нічого нового. Лейтенанту байдуже, він як сортувальна станція. Одних туди, інших туди. Харон у смердючій річці ошуканства.

– Вони, ці торчки, заважають, док, розумієте, справжнім ділом займатися. Як на мене, нехай хоч і гівном колються, – говорить втомлено, бабським голосом лейтенант. Очі без вій, щелепа широка, наприкінці видовжена в роздвоєне гостре підборіддя. – Але це моя робота. От і все, – продовжує він.

Надворі патокою каштанів пливуть запахи. Ми закурюємо і рячимося у картину на протилежній стіні. Портрет президента. Ще в тому році висів інший. Ще в тому році з Васі Кліма вибили б усе лайно, що в нього юність цього міста вливала через вени. Менти нині намагаються бути делікатними. У порівнянні з тими часами як лялькові герої із серіалу.

– Ну, – я витягнув червоний «Вінстон», не запропонував лейтенанту. Дистанція.

– Чому ви з ними возитеся, док? Яка з того вам користь? – Лейтенант уже не раз ставив подібне запитання.

– А чому ви стали міліціонером?

– Зрозуміло…

Для нього зрозуміло, зрозуміло все: від підтяжок до презервативів. А для мене ні. Щоб вони не задубіли на літньому київському бруці від циганської наркоти, що перемішана зі стрихніном, у кращому випадку розбавленим чаєм, чи зберегли печінку від вилітання отрутою Діми Кольта, я періодично виписую їм рецепти. З боротьбою, з великою глобальною боротьбою, з боротьбою перед непереборним. Старушенціям будуть продавати валер’янку за рецептами.

– Бізнес. Це великий бізнес, – вичитує старий вовчара лейтенант. – А вони мені байдужі. Я не тих ділов майстер. Я по міцненькій.

– Це теж наркотик. Тільки узаконений. Забери зараз горілку, викинь усю наркоту на прилавки, повториться та ж сама історія. Горілка піде в розряд забороненого продукту. Світ нерівномірний і неврівноважений. Мені теж байдуже, за винятком того, щоб він брав нормальний морфін чи омнопон в аптеці. А не якийсь сурогат у пушера-цигана. Я за той закон, щоб усе було путьом. Усі в могилу повинні сходити за ініціативи держави.

– Може, їм і кокс прямо з прилавка будемо запросто так продавати? – Лейтенант простягнув руку за пачкою «Вінстона», але осмикнув.

– Не обов’язково. Наркоманів якщо відстрілювати, як Гітлер дебілів, то їх не зменшиться. У природи свої розклади, лейтенанте. Якщо у цьому є потреба, воно повинно бути. Морфін ліпше клею. Більшість з них, вживаючи нормальний продукт, протягли б не менше тридцяти років, аби якась сволота не накручувала на цьому прибуток. Забороняти немає потреби. Окрім цієї єрунди – як екстезі, та й то я не певен. Забороняти не треба. Вони все одно перейдуть через заборону. Й от маєте безпрєдєл.

– Ви розумний чоловік, – вимовив важно лейтенант і поворушив щелепою.

– Саме так, – підтвердив я.

– Тоді самі побережіться. З вашими…

– Чого саме?

– Щоб не вскочити в халепу.

– Я в неї давно вскочив, коли виліз на цей світ, – виговорив я.

Я викурив сигарету мовчки. Мені дійсно було байдуже. П’ятсот баксів пекли мою ляжку. Я навіть не чекав на Васю. Я знав, що його невдовзі повернуть. А лейтенант мене дратував. Обличчя садомазохіста, який досить добре прилаштував свої потреби до закону. Йому необхідні гострі відчуття. Він грає крутого мужика. Такий собі мачо з американського вестерну. Такий собі мачо, що не знає, хто як плаче.

– Але так… – потягнув статечно міліціонер.

– За мене не турбуйся, лейтенанте.

– Х-м-м… Як знати.

– Я знаю Васю Кліма не один день. Колотися він почав ще у підлітковій колонії, до цього понюхував клей. А у підлітковій тюрязі самі знаєте, які закони. Його треба було лікувати, а ви запроторили дитину в кам’яний мішок.

Лейтенант встав і пройшов у куток.

– Вони зґвалтували Едіка Вахмістренка. – Велика зелена муха сіла лейтенанту на носа. Він і бровою не повів. Ось де стальна міць нервів законника.

Теж мені новини. Трахнутий у голову правдоборець. У наркоманів це все умовності. Ага, навчіть їх ще, куди встромляти, зашийте всі дірки, і рота також, видайте однаковісіньку робу. Усім: від бухгалтера до бомжа. Нехай марширують під лампочкою президента. Всі бачили, як відчужено сплять закохані. Сухе сіре спустошення. Їх розірвано. Вони існують поодинці. Перед цим вони жаско шепочуться, потім займаються тим, що називається коханням. В однаковісінькій традиційній дебільній позі «як тобі краще, як тобі… куди тобі, ось так». Злучилися. Зліпилися. Розпалися, мов мокрі личинки під зливою. Сплять двома трупами. Насолода пройшла, мов стакан шоколадного мусу по кишковому тракту. Пустка задоволення і розчарування. Коли проходять роки і вони просто коханці чи там сексуальні партнери, то витворяють таке, що позеленів би од заздрощів маркіз де Сад. Обов’язок – це найнебезпечніша річ, яку треба облишити. У розумінні наркомана інакше не можна рухатися з поверху на поверх, з легкістю ефірного фантома, своїми маревними світами, серед демонів, подібних до янголів, і навпаки. Інакше не можна. Неможливо дубиною втовкмачити в голову ті ази, за якими навчили і виховали половину цих мешканців садистами. Зробіть це, трусніть задницею, в голові одне нафталінове дрантя. Зробіть це. І в будь-якої людини: з алкоголем у шлунку, з наркотиками у вені, лангустами у задньому проході – потечуть клеми. І кілька дец опіуму відправлять їх до праотців. Хоч не відразу, але це трапиться.

Ми мовчимо, і лейтенант грає жовнами. А я подумав, що обов’язково скажу їй.

– Так вони дійсно трахнули Едіка? І хто – вони, всі панки скопом взяли і трахнули Едіка?

– Еге ж. Здається, зі скінами.

– Панки і скіни?

– Атож.

– Ото-от як буває… Країна змінюється, і не на краще. Чому тільки у нас можна змішати воду і землю, а ми з сімнадцятого тільки цим і займаємося, – пробурчав я.

– Про що це ви?

– Довго тягнули кота за хвоста. У мене обмаль часу. Ми примудряємося ще більше перегидити наше гівняне життя. У нас що не правда, так все гірша.

– Може бути, – лейтенант поцупив ще одну мою вінстонину.

– Ну, як там цигани, літер?

– Не говоріть, док, одне паскудство. Сім смертей від отруєння неякісним опіумом. Що того Ірпеня, а клопоту більше, ніж у столиці, зараз лейтенант бідкався.

З таким же успіхом можна згадати про Нікарагуа, кокс якої нюхає наша білокам’яна і золотоверха.

Пар аметистовою амебою розповзався над магістраллю. Сонце розтоплювалося оловом у хвилях. Міст піднімав на гору людей, а сонце, навпаки, падало під ноги. Треба перетнути пагорба. В грудях рипіло, скрипіло, клекотів кашель. Зараз би кілька капсул фуфлового трамадолу, щоб голова стала на місце. В метро екран телевізора. Масні ніжні мордочки, шикарні сраки. Дотягнись рукою – і він прийде, обігріє теплі пучки пальців. Але світ цей не був реальним, реальнішим за це чумилово. Доки не загнати дози. Він не дози хоче. Він хоче, щоб світ з ящика зробився реальним. Тоді все на місцях. Едік витер хустинкою чоло. Все рухалося, ворушилося, кліщилося, шмигало у відповідному напрямку завдяки могутній силі, що місила навколишню атмосферу і його, Едіка. Слизький черв’як метрополітенівського поїзда вилетів з тунелю. Майже кілька годин, пірнувши під купол червневого неба, Едік шукав помешкання доктора Зелінського. Йому було ніяково, він намагався себе змусити не боятися, але тривога тремтіла холодним звіром у колінах. Це ще не ломка. І взагалі Едік добре переносив ломку. День. Два. І все, можна півроку нічим не займатися, пити чай, їсти тістечка. І мріяти. Мріяти. Боже, як чудово мріяти про те, що колись-таки це відбудеться.

Док Зелінський, з одвислим черевом, дурнуватим виразом у банькатих очах, мешкав на дачах, що біля зупинки метро «Славутич». Естетствуючий педофіл, він кохався на Брамсі та Гекторі Берліозі, успішно склеюючи всі частини світу в одне. Досить успішно. Самотність його прикрашали книги, саме його книги, а також доктора Фройда, Селінджера, Маркеса і Борхеса. Його книга «Сексуальність в підлітковому віці» вийшла кількома мовами світу, невеликими тиражами, але отримала високу оцінку серед колег. Зараз книга готувалася до перекладу китайською. Продвинутий доктор балувався марочками ЛСД, але нічим більше. Полюбляв добре товариство тонконогих хлопчиків і дрібненькі порції коньяку з кавою. Юнаки, як щось похідне від чогось, про що доктор вмовчував, і так довго, що, напевне, забув сам. Світські вечірки і світські раути дока закінчувалися там, де й починалися: триповерхова дача, з готичним дашком із червоного керамзиту, спроможна сховати не одну таємницю. Едік Вахмістренко навіть не та таємниця, про яку можна лише гадати, нагидивши собі під теплий зад. Правда, суттєвого нічого, ми всі намагаємося на репаному асфальті вдавати із себе Тарзанів. Едік тисне на дзвоника, що гримить над хвилями Дніпра, над гостроверхими дачами, як грім, як сполох.

Пальці бігають по запітнілій поверхні скла. Надворі дощ, сигналізують пальці. Цього разу треба приймати спід. Спід – це суміш героїну з кокаїном. Від спіду спочатку холоне спина, потім під шкірою повзуть мурашки, вистрілює в голову яскравим сонцем. Щипає кінчики пальців. Дощ ллє не перестаючи, хвилями наганяючи вологу втому очей приблудних, і та з тисячолунними очима, з розкішним волоссям одаліски вже не прийде сьогодні, бо сиро, мокро і холодно, а ще тому, що він, Діма Кольт, попав. Я приношу йому андигрид, пару упаковок шприців, чотири упаковки антигістаміну і морфіну зі своєї заначки. Пальці кволо дякують. Зараз на Сінному ментовська облава, і ринок намагаються перекинути на Куренівку. Пальці. Час іде, а я у своїй темниці, де мої знання такі неосяжні для стороннього, і вони, як нахабні вилупки, намагаються перевищити одне одного, обхитрити себе. Вони наскакують великими кулями, риплять, як макдональдські шари з буквою М під руками божевільного бомжа, що обпився пива, одеколону, перепікся на сонці і давить їх, а вони вискакують слизькими рибинами. Пальці кволо дякують. Я дивлюся на горизонт, заставлений кубами будинків. Коли думаєш про щось невідоме, то воно нагадує клаустрофобію, сигналять пальці.

– Треба зіскакувати, – говорю я одними губами.

– Нє-є-є, – голос зривається, і Діма Кольт показує пальцями, що це все, що у нього лишилося. Воно рухає ним.

– Вчора воно рухало хєром Васі Кліма, який зґвалтував Едіка. Якого Едіка? Ти того…

Час нерухомий, він вічний, що б там не змінювалося у нього за вікнами транссибірського експреса, що рухається чи то по колу, чи на край всесвіту. Час іде своїм ходом і затягує мене. Пальці вибрикують неймовірний танок. Діма намацує у паху вену. Живіт у нього жовтий, як у вісімдесятилітнього старигана, з кількома складками. Під пахвами, з кущами рудого волосся, червоний висип. Я придивляюсь. Ні, це на венеричні болячки не схоже. Червона цівка крові, тоненька, з різкуватим запахом, виприскує з голки. Діма хрипить. Випнутий борлак, закинута голова, патли торохкотять порожніми бляшанками. Очі під лоба. Такий приход у Діми. У більшості випадків він коле собі такі речі, як джеф, промедол чи ще якусь байду, виготовлену з таблеток від кашлю, нині відсутніх у всіх аптеках, бо виявилося, що вони виготовлені з жовтого мачку. Сльот пройшов. Зараз я розглядаю висип і кажу, що у нього алергія. Це червень, відповідають пальці. Ні, довбонутий придурок, це алергічний висип від твоєї отрути. Ну, так, перебрав трохи ацетону, а андигриду не було, довелося мак виварювати в інший спосіб, через спеціальні фільтри.

– Не боїшся колись загнутися? – нехотя починаю я.

Пальці. А толку з того, хто раніше, хто довше, яка кому з того радість: чи померти наркоманом, чи депутатською свинею від переїдання… Сьогодні Альма грала на скрипці.

– Ти не хочеш зі мною розмовляти?

Пальці – яка від того кому користь: чи ти мазохіст?

І ти не віриш в Альму? Тоді забирай своє барахло і чеши на всіх парах. Манджлай собі, грьобаний док. Спід діє. У його вухах через п’ятнадцять хвилин заспівають усі ґорґульї пекла, сирени завиють суремним гласом. Барабанними перетинками через п’ятнадцять хвилин пробіжить ескадрон гусар летючих. Я чекаю, тручи ногою якусь іграшку, помісь Термінатора і Франкенштейна. Я чекаю п’ятнадцять хвилин.

Хочу поговорити з ним про Альму. Іноді вона сниться нам обом. Кольт, видно, здогадується. Останнім часом це його нервує. Пальці. Іди, док, нічого тут тобі зараз робити. Я граюсь іграшковим термінатором-франкенштейном, піддаю його носаком. Іграшка видає протяжне «ква-а-а-а…». Пальці торкаються підборіддя, потім судомно карлючаться, і з вух Діми тече жовта рідина, що віддалено нагадує кров. Діма б’є по вухах долонями. Хрипить і валиться на спину. Він лежить нерухомий і урочистий, віддаючись болю. Я витягую з сумки заряджений шприц, притискаю коліном груди. Діма відривається, висне у повітрі, але я міцніше притискаю його і вводжу цілих три куби морфію з димедролом у передпліччя. Внутрішньом’язово. Не здохне.

– Для чого ти ширяєш собі спід?

Пальці б’ються в істериці. Він бачив Альму, бачив її, вона змінилася. Альма. Блядь, Кольт, немає ніякої Альми, і ти не параноїк. Пальці, руки обвисають. Смикаються раз, удруге. Зараз він від’їде і буде спати годину, не більше. Для нього така доза, наче для алкана пляшка пива. Пальці ще кволо прокреслюють якусь лінію. Пряму, чітку, і він, засинаючи, ще раз проводить пряму лінію, складає кволо дашком пальці літерою А. І засинає. Пряма лінія означає диявола і що Альма потрапила в його руки. Або, може, це смерть.

Він спить. Я повернув його у нормальний світ, де він чує звуки, слухає, як вороння весною тріщить дзьобами, де він розрізняє запахи. І вірить, що тато з мамою найсильніші. Його ще тоді, в дитинстві, прозвали Діма Пальці. Він малював дивних тварин, дивних людей. Він вихоплював на білий папір чорним грифелем олівця обличчя людей, тварин. Тато й мама тішилися, що виростає такий талант, простяцькі собі вчителі, які називали світськими раутами свої походеньки до знайомих, де слухали прісні пісні на слова Євтушенка та Окуджави, вірили у свою місію, а не те щоби в Діму. Головніше за них нікого не було, бо вони знали щось таке, чого не знає чиновник з протертою лисиною. А Діма спав і бачив, як вони дринькають на своїй шестиструнці, солодкоголосо витягуючи пісеньки комсомольських культпоходів.

Пальці схрещуються на грудях. Не треба бігати до церкви і ворожки, щоб здогадатися, чим це закінчиться. Темний екран зі сріблястою фігуркою Альми померкне, і дикі звірі чи янголи сядуть йому на груди. Туди, де в остеохондрозній впадині лежить коричневий дерев’яний хрестик. Діма Кольт буде сперечатися з життям ще одну годину. Може, дві. Може, ще кілька років, але неминуче настане, він спокійно спостерігатиме чорний екран життя, коли не буде ломок, коли у голові ясно і світло. Він ще вам і мені обридне.

У Васі Кліма знайшли висипачку, тугу, кільцем навколо шиї. Він заявив лікарям, що не чухається. Авжеж, ти такий дурний, недоумок, сіпак, говорив йому Утюг, пожирач теофедрину. Стовідсотковий імпотент з тринадцятирічного віку. Який там у хєра сіпак, не йметься Васі. Сіпак – це коли на залупі вискакує бурулька, а потім з тебе тече, як із відра, гнояччя. Почекай, заспокоює його Утюг, ще, блін, не вечір, зовсім не вечір. Ти в’яжи, вчора на Кольта наїхали цигани. Ну, то й хєр з тими смердючими циганами, нехай у жопу виїбуться. Чумидло ти зачухане, село неасфальтоване, а де ми будемо брати такі колеса, майже на шармака? Тобі одне на умі. Пора переходити на чорну. Як тобі на біцилін або рафампіцин. Утюг либениться. Вася ворушить шарами. Шо, захавав сифону? Га? Кого ти востаннє дрючив? Га? М-да, питання туманне, але поясниме – нашу Люську. А Едік? Едік не йде в рахунок. А якщо Едік підар? Ні, кажуть, що його полишили того, невинності. Оце да, Едік був целяком. Сьогодні тарабань поштою до Діми Кольта, треба з циганами розібратися, якого це вони хєра полізли на нашу територію. За ними ментовська «криша». Да? Да-а-да, кривляється Утюг. Вася Клім підходить до вітрини і розглядає свою шию. Показує язика гарній офіціантці, яка прибирає столики. Зараз БЖ від панків порожня. Лазять такі підкидні, ні те ані се, на шармака дурі покурити. Слухай, ну. Як бути з ментами? Крутиться, не може встояти на одному місці Утюг. Ніяк. З ментами діло тухле. З циганами спробуємо домовитися через Мармелада, якщо ті поведуться, у них у мавпарнях свої краї. Мармелад завалить таке мито, що нам на сотий кілометр подавайся. А там за шириво трудове селянство ніздрі вилами проколе. Ото діла, тягне Утюг. А що такого вони зробили Кольту? Перекрили точки. Так у нього є док. У нього, може, і є, резюмує Вася Клім. Але не в нас, був один, так сам ласти від передозняка склеїв. Пішов густий дощ. Вони пішли, сутулячись, Андріївським донизу. Я пруся від цієї церкви, гонить теофедрин Утюг. Угу, нічого. Кажуть, в Італії така ж. Такої немає. Ну, харе. Зараз зайдемо до Люськи. А ти прикинь, не перестає Утюг, ми приходимо до Люськи, а тут вилітає її нога через кватирку, потім ще нога, а мати кричить: забирайся, сучко, зі своїм сифоном, можеш частинами, а можеш повністю. Здорово я придумав? Здорово? – перепитує набиченого Кліма Утюг.

Він довго стояв перед зачиненою брамою. Дзвоник перестав калатати, видно, його відімкнули. Чорт би побрав цього дока Зелінського. Не треба було йому вірити. У Кольта док ліпше, свій вважай. Тільки що не сидить на цій біді. Але хто його знає. Голос у дзвоника знову прорізався. Ніхто не ворухнувся за величними червоними стінами особняка. Едік провів пучками по випуклому бугру рубця, що на холоді починав синіти, особливо на дощ. Ушкоджені нерви. Провів пучками від рота і до вилиці. А у доктора є трава, але справа, звісно, не в траві. Доктор обіцяв допомогти з операцією. Едік побачив себе з Даною Інтернешнл. Кльово. Шестикутні зірки на прапорцях фанів, жовто-блакитні у запітнілих руках співвітчизників. Море квітів. Чудово, просто чудово. І він. З Даною, спина об спину, співають щось із давнього репертуару «Бітлз». Білий довгий лімузин вивозить їх, розкидаючи прихильників. Шанувальників та шанувальниць, які мухами липнуть до дверцят, а вони їдуть крізь стіну фанів, стіну дощу, щоб зайнятися справжнім лесбійським коханням. Пішов дощ. Сколоті вени на руці та нозі засмикалися, надувся рубець. Відразу все стало схожим на осінь.

Я зустрів її в недорогому кафе. Вона поставила на велетенську чашку з чаєм книгу і читала. За вікнами полоскав дощ, тугий і свіжий, від таких дощів буває лише радісно на душі. Я вчепився за слово «радісно», напевне, тому, що воно так давно не звучало у моїх вухах. Уся ця метушня навколо клініки, навколо цього племені стражденних робить тебе байдужим не тільки до себе, а й до чужого поносу. Чуже завжди набридає, швидше, ніж спарювання з незнайомкою десь на курорті. А тут, дивися, радість. Швидше не від дощу, а від того, що я зустрів її. Вона підвела голову, і я, проходячи, побачив її вузьку шию, засмаглу, наче вилиту, з білим пушком уздовж хребта. Дівчина витягла шию, вигнувши спину, окресливши круті сідниці, круглі та доладні. Вона поставила підборіддя на книгу і, блиснувши жовтими очима, кольору відбитого від поверхні китайського чаю, де сонце ламало проміння, подивилася крізь залу.

– А від вас нікуди не дінешся, – сказала вона.

Мені, напевне, треба було подивитися на себе в дзеркало, щоб зрозуміти, що тут не обов’язково володіти провидінням. Шкіряна куртка, з витертими за старою модою рукавами, пропотілий батник, класичні джинси і кросівки, що їх у часи моєї молодості називали мокасами.

Вона знову опустила голову, всміхнулася, вирізьбивши зморшки навколо вуст. Підвела. Зараз її погляд займали жовті лілеї в аляпуватих вазонах. Ось що її приваблювало. Її пальці міцно стискали краї книги. Звісно, це був метр Кастанеда. Жовті квіти і Кастанеда – ось що зараз її приваблювало. Вона знову опустила голову, різко. Підвела, ховаючись за розгорнуті палітурки. Складки прорізалися ще чіткіше. Усміхнулася. Показала мені обкладинку, провела довгим пальцем з чорним манікюром.

– Як вам це?! – Вона повертіла рожевими лайковими рукавичками, що лежали поруч з цукорницею. – Не стійте. Сідайте поруч. Холодно, і ви такий чудний, коли не вдягаєте халата. Холодно, випийте чаю.

Я поправив кашеміровий шарф. За вікнами падав сталевою стіною дощ.

– Як вам Кастанеда?

Очі в неї зараз лукаві, трохи холоднуваті, спокійні, зосереджені.

– Як і всі ми, – я покрутив пальцем біля скроні. – Нічого… Може бути, а може, й ні.

– Він просто шокуючий.

Дитинко, ти, видно, не знаєш, що він помер від раку печінки. Зробив і з’їв всілякої дурі занадто багато або занадто багато знав про рак печінки, швидше, від параної, від смердючого і немитого фантома, вигаданого дона Хуана, який довів його до психозу, а далі – по накатаній. Головне – потрапити в колію, де тобі вчасно вставлять чорти вила в бік.

– Чай? – запитала. – Я пригощаю.

– Ні, я сам пригощаюсь коньяком.

– Не зарано?

– Холодно.

– Ах, так, – пирснула вона зо сміху; я вперше за стільки місяців побачив її справжню усмішку.

– А чи не рано… – І я ткнув зігнутого великого пальця під підборіддя.

– Фу, як вульгарно, – скокетувала вона і залилася радісним сміхом. Так, напевне, дзвонять дзвоники у пеклі, срібні дзвоники, коли його мешканцям сповіщають про настання кінця строку.

Я пив коньяк, гадаючи, що би таке запитати, але це запитання крутилося в голові й не хотіло вилазити наверх. Я пив коньяк, намагаючись не дивитися в очі. Вона, навпаки, сорокою схиляла голову. То заходила зліва, то справа. У неї попелясте волосся, чутливі губи, красиве чоло, майже античне чудове тіло, заморожене в часі для когось ліпшого. Але очі, її очі, так і наривалися на мій погляд.

– Я не люблю… Я не люблю, коли від мене ховають погляд.

– Я дивлюся в очі десяткам клієнтів, а ми зараз не на роботі. І хто вам сказав, що людина має щось приховувати, коли ховає свій погляд. Більшість з них соромиться, просто такі люди багато зазнали в житті, щоб дивитися в очі, і їм просто боязко за співбесідника…

– Справді, – вона відклала книгу.

– Але мій погляд не привід, щоб виперти мене з-за столика.

– Тоді я нічим вам не можу допомогти. Сидіть і щось розповідайте. А вам до лиця такий одяг.

– Я його не підбираю. Виходить само собою.

Офіціантка, обтягнута чорною вузькою спідницею, з великими зубами, але якось доладно вставленими у червоний молюск рота, зі сливовими очима, смачно, як і запах ванілі, що висів у кав’ярні, невідривно спостерігала за нашим столиком, зупиняючись то на моєму обличчі, то на прямій спині моєї співбесідниці. Вона то поверталася до нас потилицею, вузькою і красивою, налитою свіжим соком, то виставляла зад, зігнувши ліве коліно, а праве тримаючи прямо, розмовляла з барменшею. Вона жваво вертіла головою, з рухливими слимаками темних очей чайного кольору.

– А ви змінили колір волосся, – пальцями показую офіціантці підійти. – Вам пасує.

– Ні, це перука, невіглас ви такий, – побовталася у чашці чаю ложечкою. – Ви були одружені?

– Угу. Був. Не лише у вас неприємності.

– Добре, мабуть. А я ні. Добре розлучитися, а потім ходити зі спогадами, – розтлумачила вона останню фразу.

– Десь так, – буркнув я. – Краще, ніж із живими людьми. У всякому разі.

Офіціантка, вихляючи стегнами, обтягнутими чорною спідницею, з грудьми, де червоними вишнями проступали соски під білою майкою, світячи засмаглим животом, з вічком пупа, уквітчаного пірсингом, підійшла до нас. Із цього важко було зробити висновок: чи вона хотіла склеїти дівчину, чи мене.

– А ви… Ви вільні, зараз принаймні, – сказав я, глянувши на офіціантку, яка нагнулася, щоб забрати чашку з холодним чаєм.

– Припиніть, припиніть, будь ласка, – мало не кричала моя пацієнтка. – Вам хочеться чогось іншого, так попросіть. Ми дамо.

– Вибачте, вибачте, – заторохкотіла офіціантка, потягла чашку, і чашка спочатку боком, потім прямо, розбризкуючи квацьками бурштинову рідину, розлетілась осколками по підлозі.

– Вибачте, – заторохкотіла офіціантка.

– Та заткніть же ви її, бо вона ніколи не замовкне. Замовкніть! – гепнула Кастанедою об край столу.

– Я миттю приберу! – не вгавала офіціантка.

– Не треба! Не треба! Усі ви однакові! Аби тільки все зруйнувати!

– Заспокойтеся, це лише чашка, – вбивав я слова у цей незрозумілий конфлікт.

– Я хочу в туалет! Хочу в туалет! – заволала дівчина, наче це якась молодіжна тусня.

– Знаєте, де туалет?

– Знаю, знаю, знаю.

Вона звелася, ляпнула книгою об стіл, підняла. Ще раз ляпнула.

Офіціантка в мокрій майці трусила красивими грудьми, витирала столика.

– Нічого. Нічого страшного, – заспокоїв я її.

– Та. Пусте. Альма завжди така. Ми звикли. Це ще нічого, пане.

– Альма???

– Альма…

Альма повернулася не швидко, хвилин за десять. Ми встигли обмінятися з офіціанткою люб’язностями і номерами мобільників. Альма повернулася в темних окулярах від Valentino. Ще тільки починає, абсолютно не професіоналка. Їй далеко до Діми Кольта. І, напевне, ніколи й нічого подібного не трапиться. Хіба що нудьга зжере її разом з наркотиками, алкоголем чи ще чимось таким, для мене незрозумілим, що становить складову людського щастя, яке лежало собі, пхалося до тебе, але зникло. Пішло.

Так я побачив Альму.

Офіціантка знову стояла до нас спиною, перекидаючи через праве плече свій погляд на наш столик. Зараз я прагнув більше її, аніж красиву і розумну Альму. Обиватель прогриз мене, і в ту діру посипалися дикими бджолами сумніви. Ні, це була та Альма, красива і хвора, з тих людей, для котрих треба будувати лепрозорії й відстрілювати, як в Аушвіці.

3

Док Зелінський зрошує білий, з голубими ієрогліфами на кришці, унітаз зеленою і густою сечею. У нього нежить. Підвищений артеріальний тиск. Увесь світ поставив на зеро, щоб загнати у труну світлого генія. Всього чотири цвяхи, і ті зажмуть, украдуть. Він уже бачить свій похорон, убогий, як у всіх геніїв, або, навпаки, пишний, з квітами, з труною, яку довго вибирали його учні десь у Парижі, як поштиво, навіть порожній, їй кланялися охоронники на митниці. О, ця солодкоголоса мрія! Це просто божественно! Під божественного Брамса, під інфернальний спів Сари, під героїчний клекіт Бетховена – всього чотири цвяхи відділяють його від вічності. Черви! Падаль… Тужитися, тужитися, тужитися…

Едіку приходить блискуча, божевільна ідея. Крутять і ниють коліна, ніби хто гупає по них важким молотком. Там, на небі, хтось керує, а якась недолуга погань гепає молотком. Дорогою сюди, через білий пісок пляжу, він бачив таксофон. Крутющий таксофон. Кілька монеток або картку. Пальці вишукують по кишенях дрібні монети. Картки нема. Яка, в хєра, картка, у тебе був один-єдиний жетон, дорога до щастя. Він втикає пальця у кнопку дзвоника, розмальовану китайськими ієрогліфами, і тисне її, тисне, упавши на коліна. Без зупинки. Ніяких зупинок. Остання спроба. Ні, нікого, ані шурхоту. Ні, щось ворушиться, живе там, углибині. До глюків далеко, він це знає. Зводиться на одне коліно, потім на друге. Але знову падає, рухнувши зваленим нарцисом. Краєм ока ловить фіранку. Гойднулась у вікні. Хребта виламує. Треба перепочити, воно трохи зійде, кумарня зійде у затінку, а потім дістатися до телефонної будки. Навкарачки відповзає вбік, у тінь куцого, як щітка для гоління, дерева.

– Йобаний пєдік! Пшол звідси! Смердючий нарік!

Він хоче сказати, що від нього ніколи не смерділо. Купа стрижених, в одних плавках підлітків, років одинадцяти-дванадцяти, стають кружка. Фіранка відхиляється. Масляні очиська дока Зелінського. Хтось кинув камінь. Влучно з такої відстані та прямо в плече. Едік мовчить і бачить маслянисті очі дока Зелінського. О страждання, це ж Едік, Едічка, Едічка, ворушаться губи дока. Удар каменя, і на цей раз теж влучно, розбиває голову. Найменша дівчинка, вже з пуп’янками цицьок, підходить і б’є палкою по голові. Розсікає від верхівки черепа і трохи нижче. Едік не відчуває навіть, як вивертається м’ясо. Кров дзюрчить за комір. Ноги смикаються. Посмілішавши, підлітки звужують коло. Носаком у сонячне сплетіння, в голову. Палка тріщить, ні, це не палка. Хрускотом сухої гілки переламується ключиця. Едік завалюється наліво, рибиною хапає повітря. Прорвало. Всі дружно запрацювали ногами. Едік підскакує, мов гумовий м’яч.

– Проклятий пєдік! Наркоша!

Дітлахи працюють ще кілька хвилин. Потім дівчина верещить:

– Ми його убили!

– Та шо з ним станеться!

– Пішли, він не дихає.

Юрба звалює. Веселішого дня у них не було. Справді, це так весело мочити такого козла. Вже пізно, вони розходяться, розпорошуються, зникають у багатоповерхових віллах. З берега Дніпра налітає вітер, холодний вітер. Тіло Едіка нерухоме. Весь світ захолов. Разом з ним у широких зіницях летять птахи, нічні темні птахи. А за важкою непробивною стіною док Зелінський молиться, плутаючи початок і кінець молитви. Починає все спочатку, але «аби я знав, що так трапиться… Отче наш, ти, що є на небі… Яка страшна смерть…»

Полив дощ, важкі краплі упали в розкритий рот Едіка. Все трапилося, як і повинно трапитися. Буря рвала дівочість води. О! Це так страшно, але що я міг вдіяти. Тоді всьому кінець. Док нюхнув кокаїну з пучки, запив сухим шампанським і відійшов у свій реальний світ. Трапилося, як трапилося, мертві не повертаються. Загалом він мав рацію, коли говорив, що ніякої його вини в тому немає. Тільки могло б трапитися інакше, у правди ж не один кінець, але відповідь знаходиться десь-інде, тільки не в цих стінах. І Зелінський заридав…

Альма вічно пам’ятатиме той випадок… скляна кулька з крихітним янголом усередині. Вона дивиться на відблиски синюватої рідоти, відсвіт від ліхтаря, як від сонця, де плаває, розкинувши крила, біло-синій янголик. Маму хилитає. Мама хилитається з пляшкою «Блек Лейбол». Мама, як її ім’я? Ага, начебто Рита, саме Рита її ім’я… Що за вологі стіни, як сиро і незатишно. На столі перед нею зліплений по скалках, частина до частини, слоїк, кулька з чарівною рідиною, з відламаною головою янголика. Зараз він тут. Вона чує, як розгрібають крила мелясну рідину, й у неї котяться сльози. Удар по вені. Стиснуло груди, відпустило. Чисте озонове повітря ввійшло у легені. Удар пляшки віскі по кульці. Ах, маленька дівчинка плаче? А якщо я тобі надеру попку, ти перестанеш плакати? Ти будеш любити маму? Хлоп! Хлоп! Хлоп! Мокрими дитячими трусами. Альма мовчить. Треба, дитинко, плакати, а не то нічого у нас з тобою не вийде і не візьмуть до раю, з татом і мамою. Хлоп! Хлоп! Хлоп! Не мовчи! По голові Альми гуляє книжка. Більше попадає по вухах. По вухах і голові гуляє сектантська книжка. Тато… Хлоп! Хлоп! Хлоп! Гаденя! Ти будеш займати штучку, свою штучку пальчиками?!

Хлоп! А я за це тебе не дубаситиму. Удар по вені. Відійшло, одійшло. Дитинко, а чи пам’ятаєш, як тебе любить мама?

Дитинка придбала в тринадцять років фалоімітатор і сіла на нього, пробивши пліву. У чотирнадцять вона злигалася з батьковим водієм, а водій, який відвозив її до школи, давав чек героїну, нині названого джанком. Геру вона курила через трубочку. Так що вени були цілими, а вона, чумна, хиталася кімнатами. Про наркотики вона забула до того часу, доки їй не виповнилося сімнадцять. Фалоімітатор Альма змінила на вібратор, таким робом у неї відбувався прогрес, але… Але застукала батька зі своєю шкільною подругою у ванній зовсім голими. І нічому не здивувалася, просто знову присіла на наркотики. Цього разу на чистий морфін. Завела коханця-хірурга, підстаркуватого добродія, хоч і сивого, проте порядного і доброго. У ньому вона побачила справжнього чоловіка і відчула справжній оргазм. Потім він помер від серцевої недостатності, і вона вирішила померти. Нічого не їсти, нічого не пити. Вона сиділа в кімнаті й намагалася збагнути всю красу смерті. Як це робили її улюблені акторки. І вона згадувала, що в дитинстві бачила, як помирають птахи. Це було цікаво. І вона вирішила спробувати щастя у героїні, збільшуючи і збільшуючи дози. Одного холодного весняного дня, з похмурим небом, на неї, напівживу, в корчах, з піною на губах, забльовану, наткнувся в провулку, за сміттєбаком, Діма Кольт. Він врятував Альмі життя. В його комірчині, забута батьками, вона прожила місяць. Рівно двадцять днів вона приходила до тями. А коли побачила Кольта, сказала:

– Мертві не повертаються.

Кольт усе зрозумів. Його холодна тонка рука провела легку лінію, ледь торкаючись її шкіри, від вилиці до скроні, від підборіддя до ока. Легенькі доторки пучками до грудей, живота. Альма зачаровано дивилася на його пальці, що ніжно торкалися до неї… Вони не називали це слово – кохання – аж до тих пір, поки він не вигнав її зі свого дому, наказавши вернутися у свій світ. Він вимовив:

– Я ко-о-ха-а-ю тебе.

Вона розумна дівчинка і знала, що треба повертатися. І повернулася, щоб знову продовжити шукати щастя, водночас тікаючи від нього. Так продовжилося її існування.

Під холодною зливою вона знайшла Едіка, який скарлюченою лялькою лежав під куцим деревом у калюжі. Альма не знала його, але розуміла, що це один із тих, з того світу, звідки вона повернулася в цей. Едік не віддуплився, був ледь теплим, але живим. Вона викотила автомобіль під дощ, затягла Едіка до салону і під печальним смоляним поглядом дока Зелінського відвезла в гараж. Там у неї кубло. Треба було лікаря. Окрім мене, дока Зелінського, вона не знала нікого. І вона зупинилася на мені. І подумала про Діму Кольта, який, напевне б, стався у нагоді, бо у пацана, окрім переломів та струсу мозку, ще і дикі ломки від сурогатних наркотиків.

Дімі Кольту знову сниться: дерев’яні перекошені буди, вифарбувані в зелене, абрикосовий цвіт, що затуляє сонце, бліде обличчя Альми. Кольт бачить у цьому знак. На БЖ у підвалі він зустрівся з Васею Клімом. Той хрипить сифілітичною ангіною. Скоро його виловлять, і він буде втікати шматками з цього світу, якщо не захоче лікуватися. Вася Клім мав на це свою думку. Пальці Кольта вибивають незрозумілий такт. Клім кашляє і відхаркує від ломок, це лише початок. Пальці. Може, це люес. Придурок, у мене грип. Пальці. Ага, розкажи комусь іншому. Пішов ти, недорозвинений уйобок. Пальці. Все ж таки краще, ніж СНІД. Клім продовжує натужно кашляти і просить вмазатися. Цигани перекрили все, говорить він. У них ментовська «криша», а Кравченко тримає під собою весь крутий наркобізнес. Наркоту зараз продають на хатах. Усі хати спалені. Пальці. Ми всі давно спалені. У самого Кліма є план, як можна піднятися. Але Кольт мовчить і слухає Фреді Меркюрі по телевізору. Він ловить звуки очима. Клім намагається розтовкмачити, що треба об’єднатися зі скінами і вести ділові переговори. У нього мало сили, щоб вести війну. Кольт не відривається од переносного телевізора. Йому начхати на Кліма, на хіпоту, на колишнього Кравченка, який сам собі двічі вистрелив у голову, піди ж ти, також не хоче слухати той брєд про скінів. Скоро у нього самого почнуться важкі часи, а на дешевій барбітурі далеко не виїдеш. Пальці сигналять. Брєд собачий, рано чи пізно усім нам кінець. Хто від сифону, хто від цирозу, хто від раку. Нерви, брат, у нашої роботи міцні, сталеві нерви. А наші нікуди не годяться. Нема за що чіплятися, та й користі ніякої. Чужі. І він подумав про Альму. Чомусь, дивлячись на Кліма, він уперто думав про Альму. Пальці. Це ти сифон від Едіка підчепив? Якого там Едіка, у Люськи. Пальці. У Люськи тільки перша стадія, а на тобі кролівництвуватимуть усі лікарі на просторах СНД. Ти станеш королем над кролями. І ширива валом. Біцилін теж вставляє. Ти не пар мені калгана. Біцилін у великих дозах впирає не менше. Ха-ха-ха… Втішимося у пеклі, там теж дають першокласний ґандж. Пальці. На тисячу років. Альма на сріблястому екрані, чорна постать.

Що, сонце моє, полюбляла твоя дорогоцінна матуся, окрім коксу та шампанського? Так, говорить Альма: запалені ніздрі, соплі навхрест. Віскі і блювотиння у кухні, мати любила кухню. А ще полюбляла збирати пазли. Жінок і чоловіків. Які пазли? В сенсі? – І вона зсунула, підняла двома пальцями окуляри. На саму маківку красивої класичної голови. Повертіла в гнучких пальцях, поклала на блискучу поверхню столу. Зігнула дужки літерою А. Дивіться, мене так звати, а ви не знаєте, вам і в голову не приходить, що більше полюбляла мати: які пазли? Я що, у ментовці? Це такі тести. Хороші такі тести перед вишаком, відрізала Альма. Вульгарно, моя квітонько, де набралася таких слів?… Повернемося до тата. А може, ми почали з мами… бурштинове намисто, простеньке намисто, упало на підлогу, покотилося дрібно. На льоту вона спіймала кілька намистинок. Підкинула. Розгорнула рожеву долоню – і жовті сонячні кульки розсипалися, відстрибуючи від рожевої долоні. Скоро їх, ці витончені рожевенькі, почне жерти пелагра, резюмую я. Таткові в Штатах світить довічне, може, вийде через рік, а Альми немає.

– Я повторюю: що краще вашій матері, які пазли подобалося збирати?

– Усі. А головне – мужикуватих бабів та м’язистих трансвеститів. Пардон, перепрошую, термінаторів. Вибачте.

Знаєте, такі ось погані ми всі… Недоліки європейського виховання, – і прикусила нігтик. – Я повторюю, що більшістю вона зупинялася на мужиках. Так, пазлувала чоловіків, – повторила Альма.

– Проблеми з сексом? Як ви гадаєте?

– У неї ніколи не було проблем з орієнтацією. Простісінька садистка, кого захочеш розчавить. Домінувала над усім. Але повторюся: вибирала породистих мужиків, з красивими тупими писками.

– У неї були зустрічі з такими людьми?

Не знаю, то, швидше, нездорова фантазія. Алкоголь плюс фантазія. Не помітила, щоб вона чіплялася до когось окремо. Орієнтири сплутані, як і саме її безрадісне життя, – дівчина відкопилила губу. Далі – агресія. Секс заповнював майже все її життя. Навіть батько, старий вовчара, пасував перед цією агресією. Ах, батько, батько… Закордонних справ міністр, хлищара, який волочився за дівками. Лялечками. Одних моїх однокласниць набереться з добрий десяток. Проблеми з горілкою? Він народився з нею в крові. Від нього за милю смерділо сивухою ще з народження.

Ми перед світанком. Туман сизим димом викручується вихором на автостраді. Сонце, пекуче сонце скоро висушить усе, і довгі далекобійні машини почнуть свою дорогу, тягнучи в собі личинки людських сподівань. Едік майже зелений. Готовий відправитися у Валгалу дивитися на своїх предків або збирати квіточки в раю. У нього перелом лобної кістки, зламана ключиця. А на губах з’являється рожева піна. І ломка. Переломи його рятують на якийсь час, бо біль виштовхує інший. Я вколюю йому морфін з димедролом. Потім ще. Альма сидить за спиною у мене. Дихає, її дихання уривчасте.

– Треба лікаря, інакше йому буде кінець, – говорю я. В гаражі тепло, тепліше і комфортніше, аніж у мене.

– Треба шукати Кольта, – говорить Альма.

– Діма тільки допоможе йому від’їхати назавжди! Ідіотка. Чому ти раніше не звернулася до лікарів?

– Він приходив до дока Зелінського.

– Ти бачила?

– Ні, він сам сказав. А ти, – ми перейшли на ти, – ти знаєш, що потрібно Зелінському?

– Видно, Едік того хотів.

– Ага, а проклятий док не пустив.

– Тоді хто ж його…

– Малолітні, обнюхаються клею, шастають туди-сюди. І нарвався.

Тут глюконавти, малолітні нюхачі клею, не обертаються. Золотушні виблядки цієї матінки землі не можуть жити серед багатомільйонних дач. За пагорбами лунала музика. Магнітофон гудів із самої ночі. У тумані жовта фанера вікна дока Зелінського. Я нагнувся. Едік почав важко дихати.

– Давно це у нього?

– Та з учора. Я ж говорила, який ти недоумкуватий, док.

– Я запитую: давно отой висип у нього на грудях?

Альма підтягнула спідницю до колін, присіла і роздивилась висип на грудях.

– Ні фіга собі. Що це? – вона простягнула пальчик. Відсмикнула. – Наркотики?

– Сумніваюся, – буркнув я. – Це, швидше, третій сифіліс.

Я закурив. Сів спиною.

– Його треба лікувати. Ось що треба, – сказав.

– Тобі що, його шкода?

– Як і всіх на світі. Лише мертвих, – видав я. – Його треба лікувати і від того, і від іншого. Я його не знаю, але знає Діма Кольт.

– У Діми проблеми. Великі проблеми…

У неї погляд такий, наче вона побачила перед собою красиву картину за склом. Альма. Альма реальна і не галюцинація. Просто. Ясно. Нам подобалася з Кольтом Альма, реальна, як і доріжки на венах. Я дав їй кілька таблеток ноксирону. Зараз його не випускають. Із старих запасів. Такі ліки не мають терміну придатності. Як смерть.

– Може, він полежить у мене на віллі, я все оплачу? Знайдіть венеролога. Хорошого венеролога, – очі у неї жовтого чаю.

– Ваші інтелектуальні здібності підвищуються від чергової дози, – видав я.

– Ага.

Ми сиділи перед масивним «хаммером» спиною до спини, і кожен думав майже про одне і те ж: як спекатися Едіка.

– У нього батьки впливові, – почав я і довго тримав паузу. – Але навряд чи вони стануть ним займатися.

– Чому?

– А тому, моя золота, що ми вічність задумали прожити на цій землі. Тому, що вони порядні й багаті. Тому ми намагаємося бути однаковими, подібними. Реальним буде тільки передсмертний крик, якщо туди, окрім ангела смерті, ще не залетить півкіла блювотини. Ти сьогодні взагалі вільна?

– Як це розуміти? Я вільна завжди.

Я покуйовдив їй голову, зовсім як маленькому горобчику. Її беззахисність, у парі з силою, мене розчулила.

– А взагалі?

– І взагалі, – розсміялася вона. – Мені треба… – затнулася, – дещо зробити.

– У мене все є.

Ми завантажили Едіка на заднє сидіння, натягнувши на нижню частину поліетиленовий мішок. Дорогою нас зустріли якісь кретини, о шостій ранку запитуючи, де тут більярд. У шортах, стрижені під канадку, типові япі, зі своїми претензіями на…

Гарний настрій з покійником на шиї. Авто ледь пнеться, стрьомаючись патруля. Я нічого не відчував, навіть не думав, що ця пригода якось закінчиться: весело чи не весело, але й на похороні буває цікавіше, ніж на будь-якому весіллі. Траса гидливо кидала пацьорки навсібіч, відповідаючи на безглузді думки. Я краєм ока спостерігав за Альмою. Красива вигасаюча зірка. Нас не шукав час, нас шукали обставини. І всує я перехрестився.

Вася Клім тусував чотири години, давлячи протекторами зелене скло, на порожньому п’ятачку Сінного. Ось де було джанкове місце. Гудуть перепалені труби. Вчора підігнали етаміналу. Дозняк не перебрали, але він ще сушить кров Васі Кліма. Намисто на шиї, червона висиплячка навіть у кайф. Він дав підпотиличника брату, притоптав кумар кількома таблетками з дідової аптеки. Виблював у проріз драбин. Що за фіговину зараз їм дають від кашлю? Раніше жовті були, левоміцину гідрохлорид.

На п’ятачку хоч покотись. Нікого. Масні калюжі пекла. Не діждетесь. Я вас усіх заганашу, печінку жерти будете. Для мене наркота – це тільки мета. Не більше. Мене просто підкумарює, виводить, пре, коли воно ось поруч, пофасоване в пакетики і гріє душу. Можна вже жити, тягнути або заряджатися відразу. І план, основний план.

Вася Клім протусував на одному п’ятачку. Коліна ломило, невидимі дрелі просвердлювали кістки, звідти витікав біло-рожевий мозок. Горло спухло. Він танцював на майданчику, де штовхають за сорок упаковку радедорму. Пушери за двадцять. Нік, Лік, Фугас не йдуть на менше. Мужики, виручіть, ламає, бля. Бабло, копа, бабло. Бізнес. Або піди посмокчи секель у Жирної Лізки. Ріка тіл шмигає між лавками, прилавками, знизу їхні голови, як м’ячі, що пливуть за течією. Торчки і наріки товчуться серед строкатого манаття. Він ходить і роздивляється товар. У нього план! Ви не знаєте, який у мене план. Він говорить серйозно, але усіх чогось лякає. Блядь, я не коростявий. Тут він побачив пляму волохату, з рогами, що розходилися, як проміння на сонці, а попереду – маленьких сірих чоловічків, які фаланга за фалангою наближалися до нього. Тоді вже вилетіла з тієї плями птаха, з десятиметровими крилами в перетинках і страшним відполірованим дзьобом. Ага, подумалося Васі, вони-то і полірували їй. Різкий біль у грудях звалив його навзнак.

Птиця сіла на груди Кліма, розправила перетинчасті крила, відкрила дзьоб. Вона покрутила голівкою, голою і прозорою, з трьома очима. Птиця повинна була щось сказати, а вона сиділа на мосту, звісивши довгий відполірований дзьоб над клекотінням людей. Птиця сиділа, випустивши сині пари. Мідні пазурі нервів звисають над мостом. Птиця зависає над Васею. Дві мідних струни висуваються повільно, мов у рапіді, загинаються двома крюками і роздирають Васі Кліму груди. Після того він чує, що план його здійснився. Змах одного крила, другого. Птах підхоплює все це разом з чоловічками, у яких виростають крила, і вони буркітливим роєм, зробивши коло над юрмою, з розірваними черепами розчиняються у зеленій плямі, кольору цвілого хліба. У розірвані груди Васі Кліма вливається тепла приємна рідина.

Вася розплющує очі. Він лежить біля аптечної будки.

– Алло, міліція, слухаємо вас.

– У мене тут по сусідству маніяк. Ні, два.

– Один чи два?

– Два. Вони мочаться біля мого порога. Один на одного.

На грудях у Васі лежав баян з чорною. Вася лупить з усієї сили по венах, заганяє два куби. Голова ясніє, і він розуміє, що треба діяти. Але насправді Вася не мав і зеленого поняття, яким буде його грандіозний план. Головне – почати діяти. Опіум забив ніздрі. А зараз відійшло, і Вася винюхався, чхаючи від приходу. Від нього смерділо, як від тисячі сцикливих собак і бомжів. Чи можна це назвати знаком? – Вася замислився. Рецептори мозку збурилися, ожили під дією чорної.

Скін Мармелад сидить, опустивши голову. Зараз його білі шнурки акуратно зав’язані. Батько, віддихавшись, булькаючи лівою легенею, колишній прокурор, не може добре говорити. Провина цьому – кашель. Виною – привиди з минулого. Навзнак лежить жінка. Рівна дірка в голові. Голова підтікає густою кров’ю, перемішаною з мізками. Мармелад розуміє: це єдина його фантазія: красивий постріл з «беретти» у витягнутій руці – і мати-снідоносиця з розбитою кулею головою падає навзнак.

– І ти хочеш взяти все на себе… Послухай, я старий. Я вже своє прожив… – тихо клекоче кашлем батько.

– Це все чорні, блеки, винні, аби не плуталася вона по чорних, то нічого б і не трапилося.

– Так. Наркоманам і снідоносцям немає місця у нашому суспільстві.

– Тату, діється на вулицях страшне. І нікому до цього немає діла.

Старий хитає головою, говорить:

– Немає ніякого діла, нікому немає діла. Просюрчали таку державу, – мовить, обходячи небіжчицю. – Гарна у тебе була мати. Чорти б її взяли!

Мармелад підводить голову, чітко, наказом карбує слова, тицьнувши пальцем у батька:

– Скажеш, що це зробив ти. Вигадати історію не важко. І мені повірять більше, ніж тобі.

– Але вона заслуговувала на смерть, – лепече прокурор.

– Мені треба продовжувати боротьбу.

– Так, сину. Але більше не вбивай, – дикий кашель розриває легені. – А втім, як знаєш. Це я вбив її, бо вона хотіла спати з тобою. Така буде історія.

Хами! У них розвиток пітекантропів. Але я рішучий, сильний, впливовий. Спробуйте, гнилі наркомани. Док розглядає фалоімітатор. Ні, зі свічкою краще. Це дає грубу і первісну насолоду. У них вистачає розуму вести Едіка, ох, душечка, ох, мій нещасний Едік, не хотів, щоб це трапилося з ним. Бачить Бог! Клянуся. Я позбавлю себе життя. Цифри забігали перед очима. Скільки дати прокурору, скільки адвокату… Прийдуть же, прийдуть… Але завжди не ті. Аби Миколаєнко. Повинні прийти мої люди. Вальмо, циганський барон. Він усе знає… У нього все схоплено.

– Гроші!

– Що, повтори, ах, гроші. Зараз я принесу гроші, – док Зелінський попорпався в кишені, витягнув зім’ятого папірця. Тицьнув малому.

– І це, чортів пєдік, усе?

Док дістав ще одну купюру.

– Передай Вальмо, що у мене неприємності.

– Сам і передавай. Він потелефонує, чекай.

Док Зелінський зламав ампулу, вибрав у шприц і загнав, кривлячись, у вену.

– У мене, – віддихуючи, – не лишилося товару. Так і скажи, а не то здам усіх! – заверещав.

З прозорою головою личинки, із засунутими у глибину черепа перископами очей Кольт сигналізує.

– У тебе голос, як з могили, – передражнюю.

Пальці. Альма. Альма. Альма. Вона зникла. Вона зникла зі скла його екрана. Пальці. У мене траур.

– Ти з’їхав на дешеві жарти.

Пальці. Я ляжу в труну і нічого не буду їсти. Вчора скіни переламали всю апаратуру, в кімнаті бардак. На стінах лайном написано: «Жиди, чорножопі, наріки – пішли на хуй з міста!» Лайном попередження скіни не пишуть. Червоною фарбою або білою. Пальці. Писав Вася Клім.

– Він що, не нарік і не панк?

Пальці. Комерційна угода. Тут усе гидотно, гидотно.

– Що ти маєш на увазі? – запитую його одними губами.

Пальці. Я повинен працювати, їсти. Тоді прийде Альма. Вона померла. Життя не варте, щоб чекати смерті. Ми повинні вчитися у смерті жити. Інакше не можна.

Чому я не сказав, що Альма жива, що вона поруч, там, за дверима? Я вийшов із затхлого, просмерділого ацетоном приміщення. Вона стояла, обличчя не видно, волосся закривало половину. Рожеве вушко, тонка шия з пушком. Манікюр дере кору. Альма не плакала. Вона обіперлася об косяк плечем і намагалася блювати традиційною методою, засунувши два пальці в рота. Могла б і всю п’ятірню. Одхаркнувши гірку слину, вона спитала:

– Для чого ти мене сюди привів?…

– Щоб очистити шлунок, є більш делікатні засоби.

Вона теліпнула косами. Краще їй виколоти очі, так багато вони перебачили.

– Ти знав про все.

Я сів спиною до неї, випустив дим із сигарети під ноги.

– Це нас єднало з Кольтом.

Альма промовчала, зіжмакала пачку сигарет.

– Я не хочу так помирати.

– Мила, з твоїми статками ти помиратимеш мінімум кайнозойську еру.

Альма мовчала, тільки закохані можуть мовчати й ображатися.

– Ти знав про нас із Кольтом?

Я зафутболив недопалок ногою.

– Ти існувала лише в його фантазії і в моїй теж. Ми перестали миритися з нашими помилками, а тому не прощаємо іншій людині.

Вона закинула голову, вдихнула повітря широко, самим ротом.

– Хто більше ненормальний: ти… Кольт?… Ми всі ненормальні, ми всі створили цей ненормальний світ.

– Виходить, так.

Альма закурила міцний жетан.

– Йому можна допомогти?

– Дай грошей, щоб здихав не так довго.

– Всі лікарі – садисти?

– Ну, як водиться, але я дуже тепло ставлюся до таких людей, як Кольт.

З того дня у Кольта пішла непруха. Він зійшов зі свого будиночка, убогої хижі, але навряд чи шкодував. Пропала Альма, вона зникла з його темного вікна, як маленька срібна рибка, пущена в каламутну воду. Напевне, то був я. Але ніколи не прохопився і словом, що дійсно зустрів Альму.

Спочатку він підпушерював залишками власних препаратів. Десь із півроку перебивався тим, сим, сяк-так. Ходив нечесаний та немитий, з розпущеним хаєром, що слизькою гадюкою бився об похилі плечі. Там його кандидатура не влаштовувала. Така публіка не пускала у свої кола. Потім він віддирав у туалеті висохле гівно, нічим не гребував. З чогось і для чогось же існує це лайно. Ми родом з гівна. Філософія на рівні асфальту його приваблювала більше. Там був його прихисток. Працюй так працюй. І для чого тобі інше, комусь треба їсти помаранчі, а комусь, коли енний суб’єкт набрьохає у штани, вигрібай. Робота, завжди робота. Бідолага! Знаходяться ще й такі, що доплачуватимуть, недороблені капрофаги.

У нього теж, як у Кліма, виникла ідея – блискуча. Блискуча, мов велетенський красивий удав падає на колію метрополітену. Напевне, вся його ідея в цьому полягала. На цьому він видряпається. На яскравому удаві, що залягає на дно і днями чекає на здобич. Він витягне, якщо, звісно, дотягне ласти вчасно до могили. По-новому розгорілася війна між скінами та панками. Так, це був йому плюс. Він із задоволенням зішкрябував лайно і краєм ока спостерігав за війною. Скіни приготувалися, на противагу панкам, у яких, крім залізних ланцюгів та героїну, в голові нічого не було.

– Бля, Клім, а ти віриш у той світ? Там, кажуть, видають чистоганну геру, амброзією називається, – стоять скіни і панки один проти одного, і ніхто не вирішить, як почати.

Так, йому ізгойство пішло на користь, навіть прибираючи лайно, він відкрив щось таке, до чого не був причетним. Він помалу гнувся від дешевих наркотиків, але далі не переступав межі. Нічого не попишеш. Війна зі скінами і панками розгоралася все більше. Циганські барони зіштовхували твердолобих носіїв ідей. А також ходили чутки, що Мармеладовий батько замочив свою топ-модель, коли застав за оральним сексом зі своїм синочком. Ну, і замочив її.

Панки зі скінами спочатку досить міцно терлися з циганами, потім Мармелад загнув ціну оптових поставок, так вони і не розійшлися, не подерибанивши бариша. Барон перестав постачати якісний продукт. Взяв під «кришу» всі аптечні ятки та будки. Поставив своїх пушерів. Контактних, нахабних. Вони штовхали неякісний товар. Спочатку давали високої якості, потім заманювали все глибше й глибше, вже всучуючи погань, від якої і загиналися товариші Діми Кольта. Місцева мафія, кишенькова, стала на бік скінів. Панки взагалі відмовлялися комусь підкорятись. І мали вся і всіх до задниці.

Якось липневого дня, коли навіть мухи горять бажанням покінчити самогубством, до задрипаної параші підкотив «ролс-ройс». Спочатку вивалило двоє, з ухильними поглядами, як люди, що краще володіють ножами, ніж автоматичною зброєю. Потім заявився циганський барон, якого звали лагідно – Міша. І Діму Кольта били битами, а він крізь туман болю думав, що, чого доброго, повернеться слух або голос. Потім його завантажили у машину і зникли в невідомому напрямку. І срібляста Альма на його темному екрані зникла назавжди.

Альма сидить, затиснувши долонями обличчя. Її трусить. Ще трохи – і вона б від’їхала у той печальний світ, звідки не подзвониш по мобілі. Цигани зарядили їй дозу наполовину із стрихніном. Випадок? Навряд, думаю я. Зелінський навпроти, один з основних бариг, прогнилий від люесу, ось що мене турбує. Він заразив Едіка, а сам вилікувався. Альма сидить і дивиться на вікна дока Зелінського, який виходить на балкон у купальному халаті, з набріоліненим волоссям. Старість не люблять, але все ж таки намагаються поважати. Цього ж хотілось убити. І вона не боялася цієї думки. Життя її наштрикнуте на вістря голки. Свідомо, без будь-якого нарікання. Вона перетискає руку, вводить кілька кубів, важко видихнувши, відкидається на спину, і знову погляд на дока Зелінського в халаті.

Альма спить у мене на плечі. Вона в китайському кімоно. Дивиться порцеляновими очима у самотність усього світу. Мені боязко до неї доторкнутися, наче від того вона позбавиться пам’яті назавжди, прокинеться і нічого не пам’ятатиме: ані мене, ані Кольта. Залишиться таємниця. Але Кольт жив у її пам’яті, хоча Альма ніколи не повторювала його імені. Найстрашніше – позбавити пам’яті. Глухої, з убитим дитинством. Вона не хоче повертатися в наш загиджений світ, для неї ненормальний. Серед ночі вона прокидається і шепоче: «Люблю… Люблю… Люблю…» Я вдаю, що сплю, вдихаючи запах шкіри крісел, і навіть не думаю, до кого її слова. Відчуваю себе нетямущим водієм, що сів у авто без гальм і летить прямо, з великою охотою, до пекельної безодні. Мені не важлива її любов, любов до мене чи до когось іншого. Важливе саме кохання, як головна речовина всього живого.

Альма не любила свою сім’ю. Зі своєї нудної фантазії вона періодично висмикувала мене або Діму Кольта. Всі проблеми вирішувала через наркоту. Едік оклигував повільно. У нього то сифіліс відкривався жовто-червоними виразками, то йому несподівано робилося легше. Коли йому робилося легше, він ділився з нами думками про свою операцію. І тоді дивився своїми волошковими порцеляновими очима з широкими зіницями то на Альму, то на мене. Коли хвороба загострювалася, він годинами розмовляв з якимись невидимими співбесідниками. І тоді, намацавши вену голкою, Альма впускала собі кілька кубів, щоб стримати сльози.

– Від сифону, зайчик, не помирають, – говорив я їй.

– Як і від наркотиків?

– Помирають від самих себе. Ми хочемо змінити світ, але він незмінний, і ми ламаємося об його вісь.

Ми шукаємо колонію хіпі, тобто колишніх хіпі. Ми шукаємо Діму Кольта. Я, Альма, Едік. Перед нами сарай. Сарай! Що може бути краще для комуни! Злягайтесь і розлягайтесь. Чого ти, Кольт, кремпуєшся? Ти сюди йшов, усю дорогу йшов, мій розвеселий. Ось він, земний рай, з продірявленими носами, безокий, з гнилими зеленими губами. Душу вони полишили десь на дні того суспільства, звідки вийшли, а комуні лишили догниваюче тіло. Ось чим закінчується земний рай, щоб воно виздихало, моє моралізаторство. Але ілюзія земного раю закінчується дегенератством. Сморід висів разом з мухами.

Я курив, наче перед розстрілом. Діма Кольт розплющив одне-єдине око. Замість двох одне. Вирішили, що глухонімому вистачить й одного ока. Альма схилилась і провела долонею над обличчям Кольта. У відповідь він кволо підвів руку і зробив дашок. Літера А. Око сміялося. Вони заговорили на своїй мові, одними очима, семеро очей. Альма повернулася, дістала з сумочки велику ампулу морфію, втягла всі десять кубів у шприц. Потім ще маленьку, витягла її. Діма усміхнувся. І вже знайомим жестом показав, як він її любить. Я курив, як перед розстрілом. Авт… Яка там евтаназія? Останній стрибок безногого і безрукого самурая. Око смикнулося і затихло в дірі неба. Лишилося шестеро.

Мармелад з місяць тирлувався на Подолі. Навпроти ощадкаси. Місяць він спостерігав, як хлопці-інкасатори курять, без пістолетів, поставивши торби під ноги. Точать розмову про те і про се. Мармелад перевішає всіх наркош і замочить панків. Вони сидять разом з Васею Клімом. Місяць уже як сидять. Вася Клім гниє потроху. Це від наркоти. Мармелад це знає, але виходу іншого немає. Він у бігах. Батько за ґратами. Що може бути краще? Інкасатори курять. Вася Клім харкає кров’якою. Курить у рукав – якого дідька, хіба не можна так? Вася зривається, перебігає вулицю, хапає дві торби і, вихляючи, біжить по Сагайдачного. Постріл невидимого з даху переламує його навпіл. Мармелад підхоплює торбу і зникає в метушні. Його дорога лежить до дока Зелінського. Які симпатії? На похороні у мене до нього будуть симпатії.

Альма сидить на порозі й курить. Вона сидить у будинку дока Зелінського. Її ламає. Ми з Едіком, дві пари очей. Альма заходить. Хилитнулася фіранка. Альма вийшла. Кінець – показала руками. Шестеро очей. Мармелад збігає на ґанок. Яскравий вибух виносить усі вікна в чотириповерховій віллі. Шестеро очей зустрічаються в одному поцілунку. Все тільки розпочинається. Ми слухаємо, як гудуть високовольтними дротами поїзди метрополітену. Шестеро очей училося жити, щоб померти…

9 червня 2005 року, Київ

1

Казка її життя закінчилась. Ангел смерті скерував кулю по належному периметру, а потім несподівано пурхнув на фасад готелю «Дніпро»; його зацікавив чоловік, який біг московським мостом, вихляючи усім тілом, ухиляючись від рук людей у міліцейській формі; коли він повернувся до свого звичного заняття, куля вже влучила у голову Тані Рудківської, розшила черепні шви, вискочила ззаду і вліпилася в бетонну стіну. Життя довго не могло полишити її, а тому вона лежала на асфальті, перед відчиненими дверима салону, а люди йшли, дивилися на неї, наче запитуючи: чого ця баришня тут розляглася? Сонце сипалося білим снігом, і скрізь було біло, а Танька відчувала, як холонуть ноги, а в голові творяться зовсім не припустимі думки, яких вона до того не знала. Ангел провів поглядом чоловіка, який біг з усієї сили від переслідувачів. Тоді підняв важкі крила, пролетів гірляндами мостів над тяжкими свинцевими водами і вже сидів на шляху чоловіка, який налягав на ноги так, наче їх ось-ось позбудеться. Ангел смерті, напевне, здивувався, якщо подібні істоти вміють дивуватися, але зір його став м’якшим, бо з боку Дзержинського він побачив білу пляму, що перетворилася на яскраву кулю. Ангел упіймав поглядом свого колегу, конкурента по ремеслу. Посидівши на балконі якусь мить, ангел смерті пірнув у теплі потоки повітря і зник, кажучи простіше, лишився ні з чим.

Наш чоловік був, що називається, полохалом смерті. Він нагадував молоде загнане лоша: запалі щоки, карі очі, чорний, колись прилизаний, чуб видавали у ньому людину з упертим характером, але довгий закручений ніс наштовхував на думку, що він може поступитися принципами, якщо треба. Зовнішність грішила протиріччями, якщо не чимось більше. Вже другий ангел летів над головами спецназу і чоловіка, котрий тримав над головою руки в наручниках. Біг він важко, виставляючи ходулі ніг майже у два кроки, у порівнянні з дрібними кроками міліціонерів. Несподівано чоловік, зробивши зиґзаґ, вискочив на перила мосту. Повітря густе, осіннє, прошите криками міліціонерів. Пізніше, коли він, балансуючи на перилах, зависнув чорною комахою, наче плавець, наче прозорий фантом з чорного непробивного скла, гучне ревіння паровоза примусило міліціонерів зупинитися. Чоловік тонкою чорною струною пролітає над високовольтними дротами і вже в один кліп ока замикає наручники на високовольтному дроті. Один з міліціонерів замружує очі й кидає автомат під ноги, а чоловік ковзає на дроті далі, набираючи швидкість, зникаючи за хмарами зелених верб. Чоловіка звати Боб, вірніше, це його прізвисько, а ім’я – Гриша, прізвище – Науменко.

Гриша Науменко і Тетяна Рудківська ніколи, ні за яких обставин не зустрічалися одне з одним. Можна це сприймати як нелогічне попередження, а не філософську дефініцію. Хто курить кожного дня сигари «Корона», не може бути філософом. Він є, швидше, продуктом для філософів. Але ані на саму філософію, ані на її живлення ніколи не було великого попиту, як і на сигари «Корона», певне, всі рекорди поб’є миршавенька пачка «LM». Тому Гриша і Таня зависли, як у паскудному комп’ютері, між тим і цим. Ось так. Хоча факт їхнього народження йшов навіть не по одній паралелі, а, радше, у різні точки призначення. Єдина різниця була в тому, що ця подія відбувалася з інтервалом у п’ять років, але день у день, хвилина в хвилину, секунда в секунду.

Її життя нагадувало в’ялу шизофренію, з тим винятком і різницею, що дурдом гуркотів у неї за вікнами будинку, а не в голові. Можна сказати так: Танька не любила думати, тому що не знала, як це робиться. І версія, що вона повна ідіотка, у нас начисто відпадає. Що могло побачити неупереджене око посереднього спокусника: приємна посмішка, попелясте цупке волосся, цнотливо зачесане догори, довгі ноги, чиста шкіра і трохи кволі рухи вихованої дівчинки, що завчено пересували її від однієї точки до іншої. От і все. У тримільйонному місті, що набувало статусу столиці, з роями білявих, чорнявих, рудих, каштанових цокотух, вона могла спокусити хіба що запеклого ледацюгу. Не більше. Хоча заковикою був такий факт: Тетяна, Танька була єдиною донькою нафтового магната. На цьому її життєвий дубль можна закрити. Звісно, краще почати з витоків, але вони такі скупі, й ми обмовимось: аби не фатальна зустріч Гриші та Тані, то нам би не довелося морочити голови над її сексуальним досвідом, бо соціальне життя у нашої Тані зовсім було відсутнє. Тато її, добродушний голомозий колобок, з сигарою в роті – він і спав, здавалося, з сигарою, – мав вуркаганські нахили, які з часом викували з нього достойного державного мужа; тож тато її наголошував, що люди, які носять одяг, дорожчий від чотирьох бутиків, мають у цьому, а напевне, і в тому світі більші привілеї, аніж хтось інший. Тато говорив: «Доню, ти повинна пишатися прізвищем Рудківська». Таня вивчила це як прикладну аксіому, і від того їй, напевне, жилось би легше, аби вона те усвідомлювала чи розуміла. Те, що Таня не вдалася ані в батька, ані в маму, колишню московську модель, з нахилами до співів, то сусідів не варто було шукати: самі знаєте, які у нас глибокі ріки, високі мости, а скільки бетонних заводів простоює – пальців на руках не вистачить. Таня росла просто Танею, і в її рослинному існуванні була доля здорового селянського глузду, видно, таки таточкові гени все ж пробилися крізь суцільну лінь, марнотратство і т. д. Дитинство Тані пройшло, так би мовити, під зірками. У її мами, назвемо її Ерікою, жінки з гламурним меланхолійним поглядом тріпотливої лані, писаної красуні, із завченими рухами, наче знятими на рекламний ролик шампуню «Камі», особисті проблеми тісно перепліталися з соціальними: вона постійно повторювала, що треба допомагати бідним, і так рік у рік; але немалі гроші, видрані зубами у чоловіка, йшли на чергове підняття іміджу модної співачки. Чим вам не соціальна сфера? Еріка знала собі ціну, як і її круглобокий чоловік, цей веселий гедоніст із сигарою в роті. Тож Еріка зробила кілька кліпів, ну, там, де вона з чорношкірими танцівниками, з шоколадним блакитнооким метисом у парі виконувала пісню про пристрасть – гу-гу – таку, як у Сахарі, на фоні єгипетських пірамід. Першим спогадом, який Таня закарбувала і який вплинув на її життя паскудним чином, був Новий рік, з блискучими феєрверками, з ялинкою, з гостями, яких обдимало від з’їденого і випитого; єдиний яскравий спогад – це мідноволосий ангел – її мама – у синій, з блискітками, сукні, співає сумну і прекрасну пісню, від якої хотілося плакати і робити казна-що, чого ще маленька Таня не розуміла. Від того вона жила спогадами, не знаючи, що життя давно вготувало пастку або неприємний сюрприз. Неприємний? Як подивитися. Золотий голос матері, запах дорогих чоловічих парфумів, сигар, розв’язні від випивки голоси і рухи, жести, далекі від розуміння пристойності не тільки маленької дівчинки, а й запеклого ловеласа. Проте слід віддати належне – далі жестів і слів у дорослих не заходило. А втім, вона була ще малою, щоб конкретно реагувати на подразники. Батьків Таня бачила рідко. Її виховувала баба, потім нянька. Таня рано почала цікавитися своїм тілом. У голові звірками завовтузилися непристойні мрії. Вона почала мастурбувати. Спочатку Таня хотіла бути повією. Це був красивий французький фільм, з пристрастями, зі злодіями, з відвертими гомосексуальними і натуральними сценами. Тихенько Таня переписала його на CD й у вільний час, якого вистачало на поглинання йогуртів, упивалася фільмом. Що то був за фільм, невідомо. Світ однаковий, так вирішила наша Таня, лише в кіно він привабливий і відповідає її уявленню. Тут би нашій дівчинці сісти за зошити, знаєте, такі, у яскравих обкладинках, і записати, як би вона перемінила світ. Але Таня Рудківська не думала переробляти світ – ура батьківським генам, – а ковтала його з домашнього кінотеатру тоннами. Якби був щоденник, то наша Таня вивела б великими буквами: хочу бути проституткою. Хоча бідна дитина помилялася. Блядь і проститутка – велика різниця, як БМВ і «хаммер». Хто не знає, тому роз’яснимо, що проститутки у поті чола заробляють на прожиття; а особи легкої поведінки, які підставляють своє тіло заради задоволення чи мають якісь хворобливі комплекси, що звуться німфоманією, – простісінькі бляді. І не важливо, де вони мешкають: в особняках чи на вулиці. Чуттєвість засіла так глибоко, що почала рити підводні руслища. Тато, веселий колобок, з палаючими очима, що нишпорили там, де не його лежить, забув диск на столі. Таня, яка нудилася не знати від чого, підчепила той диск, що виявився старою копією демонстрації купальників. В одній з моделей вона впізнала рудоволосу і медоголосу маму. Коли у нормального, посереднього, обивателя буває настільна книга, то у Тані настільним став диск з мамою у фривольних сценах. Її подруги, з ліпленими профілями, з певним інтелектом та ерудицією в царині модних ганчірок, відверто зневажали слово «секс». Навіть мастурбацію вони визначали як «робити це». Чи робили вони дійсно це – можна лише здогадуватися. Усе оте сю-сю, пусі-мусі вертілося навколо сексу і ним закінчувалося. Не було просто здорової людини, щоб підказати. Так що наша Таня не була великою оригіналкою. Секс – дуже помітна річ, якщо весь час вибирати його, думати ним, жити ним; наша Таня нічого цього не розуміла, навіть інтуїтивно не торкалася. Скажімо, дівчина не могла розрізнити чоловіка або жінку, які проявляють до неї живий інтерес. А от в оточенні, де вона оберталася, більшість колежанок сприймала її як холодну і неприступну принцесу, проте імідж багатих, можновладних батьків аж ніяк у цьому сенсі не впливав на її соціальний статус. Ну, хіба що говорили, що це донька Рудківських. Таня жила і не жила серед двох десятків подібних створінь, які, у свою чергу, все ж таки мали абиякий сексуальний досвід. Усі вони в один голос говорили: «Вона кривляка». А евфемізми типу «сука», «гівнючка» відмітались у їхньому побуті та лексиконі, хоча зазначимо, що вони таки добре знали про них і в душі просто горіли бажанням, аби десь запалити такого ґнота, що ого-го. Коли вони в її присутності говорили: «Фі, як набридли ці чоловіки, ці кошлаті потвори», то це слід дублювати так: «Фі, як набридли ці вібратори». Таня не була такою дурною, щоб цього не розуміти. Проникнути у фантоми її фантазій було неможливим. Усі її однокласниці в один голос говорили: «Вона казашка», звісно, замість слова «гівнючка». А наша «казашка» мріяла, розвивала непомірно холодну фантазію, наче виписувала різцем у густому гламурному світі, де фантомом у туалеті маячила забльована від передозу кокаїну її мати. Це Таня знала з фільмів, і це не мало відношення до реального життя. Сама того не розуміючи, вона йшла по лезу, і дивні панорами, чудові картини, котрих не дошукувалася навіть у фільмах, приходили до неї серед білого дня. Напевне, кіно, ні, таки точно кіно, відіграло у її формуванні неабияку роль.

Так вона зустрілася з незграбною, вуграстою, з ясними очима під велетенськими лінзами Іркою Солодовник. Вони прийшлися одна одній до душі. Ірка любила кіно. Подумки вона переспала зі всіма голлівудськими знаменитостями, про що в перший же вечір по секрету роз’яснила Таньці. Таня, звісно, вирішила, що це вульгарно, бо як можна спати зі святинею, але її нестримно тягнуло до Ірки. Потрапити у світ реальних фантазій – це все одно що перевернутися на човні посеред озера в червневі ніжні дні, коли нема жодного вітру. Так реальний неспокій тихо ввійшов у її гламурний світ переживань. Від цього дня вона стала марити Іркою. Рухи в подруги були різкими, по-хлопчачому привабливими, але у перший же день їхнього знайомства Танька вирішила, що її нова подруга має ніжну душу. Ось так. Сомнамбулою випливало її чорне БМВ-6 з гаража, котилося тихо осінніми київськими вулицями, а вона жила думками про те, що побачить Ірку. Є одна аксіома закоханих: ти завжди хочеш дізнатися, що уподобає твій обранець чи обраниця. Так віддалік, повільно, більше довіряючись інтуїції, Танька почала дізнаватися про світ Ірки. Чарівний калейдоскоп навколишнього світу так різнився від того, де вона жила, що Тетяні видавалося: її щастю не буде меж. Щастя, як додаток до усіх фільмів, з гарним і поганим кінцем. Але людство з самого початку переселення на землю очікував поганий кінець. Одного гожого дня вона прокинулася з тяжкою головою. До цього Тетяна не хворіла. Треба віддати її тендітній зовнішності належне: від батьків вона успадкувала гарні гени. Тані зранку хотілося плакати. Вона блювала, температурила. Під вечір температура скакнула до сорока. Паніка у Рудківських піднялася неймовірна. Маман потрясала над головою руками в масивних платинових і золотих браслетах, тато Рудківський перейшов на люльку, прискочивши з далекого Мадрида, де він переповзав з вишуканістю динозавра від одного борделя до іншого, від казино до казино, і, відповідно, його, як вірний зброєносець, супроводжував особистий лікар. Він-то і повинен був вирішити велику Танину проблему.

Лікував Таню особистий лікар, доктор Валєвскі, поляк за походженням, із зовнішністю сутенера, з веселим блиском в очах, гедоніст і бабій по натурі. Його єдиною зіркою був тато Тані, Валєвскі животом і душею відповідав за Рудківського. Інакше не могло і бути. У цій історії він був добрим янголом сім’ї. Далеко в минулому роман Валєвскі та Еріки. Зараз він схилявся над білими грудьми Тані Рудківської. Бідолашна Таня не розплющувала очей, манірно стогнала, як у фільмах, щось шепотіла, а Валєвскі тільки либився, усміхаючись у малинові, майже жіночі уста. Прийшла Ірка. Одного погляду Валєвскі було досить, щоб він правильно зрозумів ситуацію. Його радісний настрій наче стерло губкою. Він добре знав лесбійські пари, і саме зараз доктор зіткнувся з такою ситуацією. Валєвскі тільки не знав, на якій стадії розвитку знаходяться стосунки між двома дівчатами. Ось так. Веселуна Валєвскі пробив холодний піт. Загроза його безбідному існуванню. І загроза ця привидом маслакуватої школярки стояла в ногах Тані Рудківської. І у Валєвскі зародився план. Навіть два. Валєвскі був тінню старшого Рудківського, свого роду його учнем. Але це не завадило Валєвскі подумки послати свого гуру. І піти далі патрона. Перший план не вирізнявся оригінальністю: затягнути до ліжка одну з дівах. Другий план – переконати дівчат таки зрушити свої стосунки з мертвої точки, таким робом дати передих доктору, сім’ї і всім навколишнім, як говориться, світ паршиво дуалістичний. Можна те й інше, але не все зразу. Тут доктор схибив. Вірніше, проявив спочатку себе як неабиякий психолог. Скоро він став замість сповідальної няньки. Ірка сиділа в кутку й уперто мовчала, закинувши ногу на ногу, і її блакитні, стального відсвіту очі хижо дивилися на доктора і на Тетяну. Вона пішла. Таня потроху приходила до тями. Ірка з переляку зрозуміла, що їхні наміри, їхні почуття образили, розкривши перед усім світом. Валєвскі не інакше як велика тінь, усе ж таки тінь, батька. Ірка, раптово для Таньки, перестала відвідувати подругу, телефонувати. І навіть коли Таня, плутаючись у рожевих шатах, почала переслідувати її по інтернет-кафе, по тусівках, від котрих дійсно несмачно пахло, вона тікала. А потім, загнана вкрай, дала ляпаса Таньці й назвала брехливою сукою. Наступного дня її знайшли в туалеті з перетятими венами. До лікарні Ірка не дотягнула, але у «швидкій» повторювала: «Таня, Танюша, Танечка…» Безтурботність Таниного життя, освітленого синім мерехтливим новорічним світлом, однієї ночі враз провалилася в чорну безодню. Прийшов час ставити питання і не відповідати на них лише з тієї причини, що відповідь крилася десь там далеко, як видавалося, але вона лежала поруч і була саме в ній. І ніяке оточення, ніякий статус білосніжної принцеси змінити цього не могли. Зовсім раптово вона відчула напад люті й уже мала крихітний досвід, що полився в її легені, в мозок від того моменту, коли вона пішла на дно, зустрівши те, що їй видавалося вершиною людського щастя. Може бути. Але ворушкий, наче кіношний чортик, з великими дитячими очима, док Валєвскі, керуючись хитрими і підступними думками, почав приводити в дію план номер два. План номер один для нього вдався, якою ціною – його мало турбувало. Завжди елегантний, з дивним запахом, якого добивався за допомогою змішування кількох парфумів, він узявся заповняти пустелю душі Тані. Та, у свою чергу, потягнулася до доктора, наче злочинець, який пов’язаний кровною порукою, – інстинкт та інтуїція жінки не піддаються логіці. Док відмовив батьків відправляти доньку до швейцарської психушки, хоча вони так і не здогадалися, що діялося з Танею. Проте настрій, поведінка Тані несподівано покращилися. Так, ніколи не знаєш, що на душі у людини. Думки її, запряжені бажанням, приводять зовсім в інший кінець подорожі, ну, зовсім не туди, куди вам одного ясного дня стукнуло в голову відправитися. Валєвскі вирішив позалицятися до Танюші. Так і почався цей роман, що закінчився для обох дуже дивно. Наш док попався.

Сині, з мільйонами золотистих іскор, кришталеві гори підіймалися відразу за широким вікном «Мандарин Плаза». Презентація нової марки парфумів. Таню це зовсім не приваблює. Її підводні ріки почуттів набагато глибші. Зараз вона це відчуває, інакше б з нею не сидів цей молодий чоловік, з оливковим кольором шкіри, котячими очима і поведінкою, достойною королів, життя – манірна річ, надто скучна. Так думала Таня. А ще їй здавалося, що ця людина повинна відіграти у її житті неабияку роль. Хоча навряд чи вона так думала. Таня почала розуміти солодке слово «помста». Звісно, жодна здорова людина не визнає себе винною, будь вона маніяком, професором, мільйонером, президентом, з усіма опозиціонерами докупи. Для Тані перестали горіти її рожеві сонця, спокійні сни, а кіно повело її у невідомому напрямку. Валєвскі був підкреслено чемним. Док не переходив відразу в атаку. А тому квіти, ресторани, прогулянки в кабріолеті, потім Париж – і ніяких зрушень. Валєвскі освідчувався Тані в коханні тричі на день, але натомість отримував холодну посмішку. Він знав, що Таня не вміє поводитися з чоловіками, але ж не настільки бути кретинкою, смішно – хіба кретинами бувають наполовину? Одного разу в Парижі він приніс їй обручку. Скромну. В кілька каратів. Запропонував руку і серце. Таня лише поблажливо усміхнулася. Цього, врешті, він і очікував. А що можна очікувати від школярки, яка день у день під школою бачить «хаммер» тата, охорону і як однокласниці одна за одною день у день пірнають у салон авто, як туга свіжа риба? Таня так їх і називала – рибами. Так-от, прийшов день, коли перед Танею стала дилема: лягти в ліжко й зробити на обличчі біль або захоплення – вона часто проробляла подібні варіанти – і Валєвскі попався. Без сумніву, він закохався у дівчину, якщо у нашого любого дока існувало подібне слово у лексиконі. Валєвскі перейнявся одруженням. Зараз йому треба було рекогносцируватися в область тата і мами, обдзвонити друзів, знайомих, поповнити калитку, бо раптом дійде до чогось такого, коли прийдеться відповідати перед прокурором, а не стояти перед священиком у Володимирському соборі або у Лаврі. Мозок дока шалено працював: простий альфонс був лише придатний на те, щоб звабити старіючу тридцятирічну шерепу, з пащею на вісімдесят тисяч фунтів стерлінгів білосніжних зубів, колоїдними губами, колоїдними цицьками і таким-сяким рахунком, за яким вилаштувався кагал жмеринських родичів. Треба сказати, що док роль спокусника виконував геніально, але Таня у нас була трохи того. Жених же з нього… Навіть підшукати слова важко. Просто він непомітно зробився копією, а потім і тінню цієї дівчини. Париж Тані, навпаки, подарував якесь нове дихання. Таня захопилася молодою англійською художницею, верткою і вправною, з великими претензіями до світу. Дівчину звали Лорі, з веснянкуватим обличчям, з купою жорсткого неслухняного волосся, обгризеними нігтями на хлопчачих пальцях. Так Таня зникла на цілий тиждень з поля зору Валєвскі, а бідолаха док обдзвонював трупарні, поліцейські відділки, навіть винайняв приватного детектива, який і віднайшов її, ледь живу, з підпухлою від синців фізіономією. Лорі виявилася просто дрібною злодюжкою. Навіть не скориставшись білосніжним тілом Тані, вона почистила її гаманець, відібрала коштовності, надавала по писку – не без задоволення – і була такою. Перший тяжкий життєвий досвід пройшов повз Танину голову. Це висвітилося для неї, як кіно. Дякувати Богу, що Таня не читала книжок. Але сподівання дока на її прихильність теж розбилися об скелі.

У мріях Тані проходили бродяги і поети, вбивці, спокусники і спокусниці. Життя ж дивно відкопилило губу, банально випнуло бридливе пузо, і нічого особливого не сталося. Нічого відтепер не існувало, окрім неї самої, її мрій. Часто Таня говорила доктору: «Валєвскі, а ви б через мене покінчили життя?» Доктор – прагматик, не такий ідіот, щоб бавитися подібними речами, – відповідав: «Усе залежить від вас, люба». – «Хм. Я вам не люба. Але може…» І так увесь час це натягнуте, наче недобудований міст, «але може». Тато і мама почали проявляти ознаки неспокою. Таня не мала подруг, у неї не було кавалерів, окрім якоїсь підозрілої уваги сорокарічного дока Валєвскі, якого тато не сприймав. Як фортепіано у нього викликало мавпячий інтерес своїми незрозумілими звуками, нудними і противними, так і док обридав, коли надміру потрапляв на очі. З донькою вирішили провести розмову. Таня розповіла геть-чисто все, включаючи її платонічні амури – ох, соромно – з доком Валєвскі. Тато відразу сказав: «Уб’ю!» Мама пролила гіркі сльози, але набралася гідності й вимовила: «Він, тату, гарна партія. Шляхетний, доброзичливий. І, нарешті, він повівся з нашою донькою, як джентльмен». «Еге ж, аби він не боявся мене, як серливий кіт, то…» Тато ковтнув повітря і пригадав усі походеньки з доком. Звісно, з Валєвскі можна проводити час. Але жити… Жити у розумінні тата було щось таке, про що ніхто не знав, навіть він сам. Так його навчали. Проте сорокарічному доктору відмовили від двору. Звільнити не звільнили, але відправили у безстрокове відрядження на Кубу. На острові Свободи трапилося непередбачене. Замість того, щоб упиватися дешевим, у прямому розумінні, коханням креолок та мулаток, після однієї дикої оргії док Валєвскі прийшов до тями у ліжку здоровенного тупого і чутливого до сліз негра Артура. Те, що відбувалося у Тані в голові, розщеплялося в її голангулах, розбивалося в циркадних ритмах сну, якимось дивом матеріалізовувалося у житті Валєвскі. Проте того сонячного дня в золотистому помаранчевому кольорі сходу до Валєвскі прийшла ясна думка; він дивився на м’язисту голу спину Артура і повторював незрозумілою мовою: «Прийде час, і вони всі заплатять…»

Після того, як горопаха док освоював гомосексуальний досвід, Таню намагалися привчити до нормального людського спілкування. Мама Еріка влаштувала кілька гучних вечірок, куди були запрошені діти усіх посадовців. Це Танюшу ніяк не розважило, хоча вона звикла ловити погляди молодих чоловіків, яких своєю холодністю, наче інеєм, обсипала, і їх потім бачили у компанії цокотливих, вередливих, але живих, мов гримуча ртуть, її одноліток. Мама Еріка стурбовано спостерігала своїм замшевим поглядом за донькою і подумки проклинала батька, дока і кого тільки могла. Але вона покладалася на час. Нічого особливого у поведінці доньки не вгадувалося, тому все списувалося на дурнуваті прибабахи, на час, на епоху, на оточення. Потім з’явився Петро, хлопчисько з великою головою, модною бандитською стрижкою, крутими плечима і костюмом від Версаче. Вигляд Петро мав страхітливий, а насправді це була оболонка, забита коміксами, плейбоями і дешевими фільмами жахів класу D. З ним Таня і знайшла спільну мову, вперше поцілувалася. Вона зловила себе на тому, що це зовсім не бридко. Пізніше, коли вони усамітнилися в крихітній кімнатці, з купами книг, вона намацала його достоїнство, жахнула блискавкою на штанях і просунула долоньку, але тут наткнулася на щось слизьке, потворне, що билося живою рибиною в її ніжних пальчиках, а потім виплюнуло рідину прямо на руки. Таня широко розплющила очі й, гидливо скрививши губи, сказала: «Риба».

Таня, театрально хитаючись, хоча ця театральність була саме її життям, пробралася з тихої комірчини, пропахлої книгами, нікому зараз не потрібними, прошмигнула до гостей, ковтнула золотисте шампанське і незчулася, як опинилася на вологій осінній вулиці, де морок сочився ліхтарним світлом крізь туман і мряку, листя блищало, наче на нього розлили олію, звуки тонули і вуха закладало неймовірно пронизливою тишею, що знищувала будь-який зародок думки, лишаючи потворний інстинктивний страх перед велетенською балією міста. Вона прямо впала у кабріолет, чорний і блискучий, як донецький антрацит, відкинула верх, ударила ножами прожекторів у ніч і зникла, наче розчинилася. Саме так, як у кіно. А тієї години десь не спали. Просто не спали, і самі того не підозрювали, що наближаються до чогось конкретного, яке шукали всю ніч: компанія підлітків розкурила траву, напилася, дуже швидко вирішила сексуальні питання і виповзла на безлюдну нічну вулицю. Одна з них, Клара, висока, з крутими стегнами і чорними очима, широко розкинувши руки, крикнула: «Я літаю!» І дійсно полетіла, гепнувшись об бампер БМВ Тані. Її красиве, дуже тіло натренованої спортсменки прописало ледь не півкварталу й осіло на асфальт, хруснувши кістками. Таня навіть не помітила цього, а якщо й помітила, то навряд чи сприйняла серйозно: її проблеми були серйознішими, все це кіношним роликом прокрутилося в її голові, й вона давила на газ, ковзаючи блискучою чорною стрілою. Клара померла відразу від крововиливу в мозок, її внутрішні частини геть відділилися від свого природного розташування. Таня мчала, а хтось уже малював номер. Ні, не підлітки. Пал Палич, так нехай його звати, шістдесяти семи років дідуган, бавився тим, що розглядав у підзорну трубу вікна, переважно з молодими жінками; можемо йому пробачити слабкість, бо сьогодні, як кажуть люди, побачиш і не таке. Його окуляр намацав чорну комету, якою керувала Таня, ще віддалік. Дідуган був романтиком. Тому не бажав відпускати Таню одягненою. Він напружено спостерігав за нитками вулиць, де чорною горошиною, кометою мчав кабріолет Тетяни. Він, наче снайпер, узяв її на приціл: палаючі малинові щоки, прямий ніс, темні сині очі й біляве волосся арійської богині, яка неслася на смерть. Авто крило квартал за кварталом, доки обличчя дівчини зовсім не вирізалося на прогнутому скельці. Пал Палич дряпав номер машини, коли Таня з усього розмаху в’їхала у розкішне тіло Клари і помчала далі, наче то був якийсь комар. Дідуган тільки випустив повітря і сказав: «Ого!» Намацати її в метушливому вогняному бісері йому вже не пощастило. Дідуган від задоволення пустив слину. Саме тієї години док Валєвскі зійшов у Одеському порту з першокласного лайнера.

Була друга пополудні, коли до будинку завітав переляканий міністр внутрішніх справ, власною персоною. І хоча стіни, перегородки між квартирами і кімнатами були звуконепроникними, дівчина відчула якусь напругу, і до неї прийшло щось страшне, коли тато став у її ногах. Раніше він ніколи не дозволяв собі навідуватися до доньки. Тато зараз нагадував міма. Старший Рудківський надував щоки, зводив і розводив руки. Тут у дверний проріз висунулася цікава, як писочок мавпочки, мордочка Еріки. Вона тільки й сказала, витягуючи рурочкою губки: «Дєточка!» Наша Таня нічого не зрозуміла. Вона сіла у ліжку і залупала ляльковими очима на батьків. Нарешті тато сказав: «Це неправда. Ні в чому не зізнавайся!» І вони дружно вийшли. Танюша зійшла вниз, а потім довго лежала, обкладена подушечками, льодом, з крапельницями і без. На подвір’ї товкся невгамовний дідуган, колишній чиновник при Верховній Раді. Саме він заявив, що Клара виросла у нього на руках, що батько у неї дипломат, а тому в них будуть проблеми, і, як годиться, звуковий лист, відеозапис, лежить у надійному місці, й якщо це трапиться, то… Дідуган поправив білу панаму і довірливо подивився на тата і маму. Валєвскі в ту хвилину прогулювався сквером і дихав густим осіннім київським повітрям. Він любив свою батьківщину, як і всі естети, не банальною любов’ю, а так якось, як поворот кисті руки навколо власної осі. Ось так. Зовсім випадково, переведений дільничним лікарем, він упіймав свій фарт. Пал Палич, як давній мешканець печерських пагорбів, добре знав про походеньки дока Валєвскі, його амбіції тому, що їх обох довго й уперто рухала доля шляхом насолод. Якось, коли Валєвскі походжав Володимирською гіркою, шлях його перетнув борзенький старичок. Це було дивовижне чудило: рожевощоке, з блискучими похітливими очиськами, кишенями, набитими пігулками віагри і судинорозширювальними препаратами; док якраз вдихав густе київське повітря і розумів, сам не знати чого, що час його прийшов. Док рухався повільно, з великою печаллю, наче хоронив кожен свій день, гордо несучи прожитий досвід на широких плечах. Він говорив про себе, що у нього двоїста натура, майже як у міфічних гермафродитів; а ще натякав, не без остраху, що він є доктор зла. Так вони зустрілися: рожевощокий і бровастий дідуган і ще порівняно молодий мужчина, з сивіючими скронями і неправдоподібно засмаглою, кольору стиглих оливок, шкірою. Треба віддати належне: Таня таки скучала за доком. Але тужив і сам док так, що, як паскудна радіостанція, глушив на сто кілометрів усе в окрузі. Дідусь привітався, док кивнув головою і продовжив царствену прогулянку, але цупка рука дідугана розвернула його, як дзиґу. Після півгодинної балачки вони ударили по руках і розійшлися: дід робити копії відеоплівки, а док калапуцяти дідугану отруту, відразу кількох сортів.

У світлому пентхаузі вони домовилися, Валєвскі й тато Рудківський, що по закінченні школи Танюша скочить з ним, Валєвскі, під вінець. Звісно, док надіється на придане, гарне місце і т. д., не пану ж міністру це роз’ясняти. Ну, а дідуган нехай доживає в Кончі-Заспі, там іноді дають не дуже якісний харч. Вони посміялися й випили. Весілля призначили на осінь. Ще, значить, рік. Валєвскі, як і кожен недоріка в цій державі, втратив голову, спочатку в переносному, а потім і в прямому значенні. Але до бажаного ще треба було добиратися довгих дванадцять місяців. Ця священна цифра, як у всякому кіно, лякала Таню. Вона не проти дока, так і заявила. Мама заплескала в долоні: «Яка умнічка. Ха-ха. Яка розумнічка. Ха-ха». Таня зашарілась, і думки її пішли у глибокі води. «Які ви всі казашки… Як вас всіх…» Слід зауважити, що Таня зробила вибір, нехай це буде док. Вона дорослішала. У неї виник курячий план, який нікому не варто відкривати. Спочатку її умовою буде те, що док за ці дванадцять місяців не наближатиметься до неї. Але батьки відмовили – надто велика загроза. «Нехай він краще попробує її, а потім як Бог дасть…» – і тато перехрестився на ікону Миколи Чудотворця, яку придбав десь далеко у смоленських лісах за три гривні.

Ніч ця була смолянистою і теплою, коли док увійшов до спальні Тетяни… Коли прокинувся, в кімнаті гримів саунд-трек до фільму Тарантіно, сонце ляпало масними ганчірками крізь широкі вікна, а Таня, весела, пила ром Малібу, розведений содовою. Обличчя було спокійне, волосся затягнуте у тугий вузол на потилиці, а очі мирно дивилися на нього. Щось відбулося таке, чого док не очікував. Валєвскі зробилося страшно. Таня сказала, що було дуже цікаво, потім звичним жестом витягнула з-під подушки кольт сорок п’ятого калібру і розквацяла мізки дока Валєвскі по стіні. Підкрутивши музику, вона акуратно прибрала розбиту кулею вазу, виколупала саму кулю, відмила глянцеві шпалери з рахітними лебедями. Валєвскі затягла до душової. Потім ретельно одяглася.

Про шум ні покоївка, ні прислуга нічого не запитали. Таня сіла в кабріолет і зупинилася за кілька кварталів від промислового маркету. Чотири бутлі сірчаної кислоти чомусь нікого не здивували, принаймні їй так здалося, і вона спокійно повернулася назад. Щоправда, коли рештки дока Валєвскі пройшли у горловину ванни, Таня відчула неймовірну втому. Вона запустила улюблений фільм «Останнє танго в Парижі», поставила тацю з великою чашкою капучино біля ніг і тихенько відійшла в сон. А в той час, поки вона спала, за три квартали від цього хтось легенько підхопив Пал Палича за ноги. Вночі блиснув голубенький окуляр труби, тіло глухо гепнулося об балкон третього поверху і прямовисно упало на землю, таким чином старий зробив карколомне піке головою, розхлюпавши мізки принаймні метрів на два. Чоловік спокійно зійшов східцями, подивився на дідугана, похитав головою, для годиться попробував носаком, а тоді закричав: «“Швидку”! Ради Бога просніться, викличте “швидку”!» Чоловік тримав у руках якийсь пакетик. Він ще раз копнув старого з таким виглядом, наче говорив: а, дострибався старий шалапут, а тут високо. Можемо обмовитися, що він знав добре обох убієнних і якось був причетним до їхнього плану. За роз’ясненнями діло не стане.

За тиждень до безславної кончини дока Валєвскі Таня мчала в кабріолеті, що блищав голками вогню, чорному, як антрацит, швидкісною трасою. Той, хто спостерігав за нею в бінокль, тільки хмикнув, натягнув капюшона коричневої замшевої курточки: йшов нудний осінній дощ, від листопада ламало зуби і кістки. Незнайомець сів у пошарпаний «форд» і покотив слідом, наче насолоджуючись гнилістю осені. Таня зупинилася біля металевих зелених воріт з будкою охорони, її пропустили. Діловито поставила кабріолет у гараж. Назустріч їй вийшла жагуча брюнетка з розкосими карими очима, що тепло горіли в сизому осінньому мороці. Жінки поцілувалися, як справжні подруги. Далі тягнулися вузькі будівлі, що нагадували бараки, але не були ані тим, ані ще чимось, до чого звикла наша воєнізована свідомість. Це був тир, де Таня зазвичай вправлялася в стрільбах. Таким робом вона зганяла накопичення адреналіну і непотрібної енергії. Незнайомець зупинив «форд», дістав бінокля однією рукою, другою витягнув пачку жовтого «Кемела», закурив. Пускаючи синій дим, він кілька хвилин невідривно дивився на продовгуваті будівлі, що фантастично загромадили велетенську ділянку. Незнайомець подумав, що колись тут ріс ліс, а зараз він дуже далеко, сосновий ліс, вічнозелений, який, напевне, переживе і його, і Тетяну. Чоловік хмикнув і опустив бінокль.

Роман з Катериною Лещенко, капітаном військ МВС України, зав’язався не відразу, щоправда, пристрасть спалахнула відразу, як у кіно. Катерина не нагадувала здоровезних активних лесбійок. Усе у неї в міру: хвороблива напівусмішка, міцно і ладно збита фігура, чорнильні очі, які залежно від погоди та настрою змінювали колір на теплий.

Таня сіла на батьків «хаммер» і в супроводі охорони навідалася до убогої квартирки Катерини. Тетяну била холодна дрож. Вона піднялася слизькими крутими східцями і, німіючи від холодного жаху, подзвонила у двері. Вона нічого не відчувала, коли рознесла голову Валєвскі, але тут справжній солодкий жах загудів у її кістках. Такі зустрічі, відвідини, скупі, уривчасті, продовжувалися півроку. Любов, а швидше питання, що іноді спливали в каламутній голові нашої Танечки, і те, що вона всотувала з кіно, виявилися водою в решеті. І вона це з холодним розумом рівно через півроку визнала. Зізналася, що це тільки початок шляху і, напевне, не треба чекати, коли хтось прийде, подзвонить у двері, як вона подзвонила Катерині й побачила її великі розкосі, чорнильного кольору очі, що миттєво наповнилися здивуванням і жахом. Вони розсталися тихо і невимушено, зі стриманістю старих людей, пройшло це навіть романтично, у жовтому полум’ї свічок, за червоним вином. Ніхто не плакав і нічого не говорив. Про такі речі, коли все закінчується, як правило, ніхто не говорить.

За день до свята Восьмого березня вона встала рано, пройшлася кімнатами, кволим голосом покликала обслугу. Настрій у неї був не ліпший за ватяний день за вікном. Голова важка, тому вона випила півтаблетки аспірину, пригорщу вітамінів В, С, Е і склянку свіжого помаранчевого соку. Пізніше вийшла до гаража, зажмурившись від сонця, сонцезахисні окуляри якось ненароком потрапили під каблук, і вона бридливо їх відіпхнула кінчиком туфлі. На вулиці голо лежав асфальт і таким же голим лягало на людей небо. Салон «Каретті» вабив до себе, і вона направилася туди, лишивши на стоянці кабріолет. На порозі відчула, як тіло мимоволі напружилося, видалося, ніби хтось її покликав, і вона побачила люб’язне обличчя дівчини-продавчині, яка дивилася крізь вітрину; і тут Танині красиві коси неприродно піднялися, засвітившись червоним золотом, руки злетіли безвільно білими стрічками. За секунду Таня лежала, стікаючи кров’ю, на сірому асфальті, і здивовані люди йшли, боязко оминаючи красиву дівчину, яка розляглася на дорозі казна-чого.

2

Уже випарений полудень упав на дерева, і йому чувся далекий шум лісу на сірому пагорбі, а насправді то трасою блискучими жуками шастали автомобілі. Чоловік розплющив очі, земля ще хиталася під ногами, а роззявлені роти людей нагадували риб’ячі. Хтось виключив звук, го-го, подумав Боб. Він зупинився, повиснув над тихим кварталом. Дід у задрипаному магазині прямо на цементній підлозі пив з пакета молоко і, примруживши око, спостерігав за тим, що з цим ідіотом на високовольтній мережі трапиться. Як не крутись, а цікавість – надто паскудна річ, щоб після неї лишитися живим за теперішнього часу. Так гадав дідок, і все ж дивився, що буде далі. Він розповість пізніше, але йому, з огляду на систематичне пияцтво і ще більш системну-таки брехню, ніхто не повірив. А дід розповів ось що: чоловік несподівано зупинився біля велетенської будівлі заводу, в одну мить почав розхитуватися. Тільки тоді наш цікавий дідок побачив його руки в блискучих наручниках – дід перехрестився, але й після цього йому ніхто не повірив, а Боб виковзнув з наручників і, наче щупак, пролетів повітрям на рівні високовольтних дротів, пірнувши у прочинену кватирку будинку. Не те щоб він так хотів, але іншого виходу Боб не бачив. У цьому сенсі це було не краще, ніж стрибнути прямо у кабінет міністра внутрішніх справ.

Коли Бобу виповнилося п’ятнадцять років, він пішов до ворожки, щоб запитати, як діяти далі. Ворожка жила за триста метрів від старої водонапірної башти, де нишпорили й кублилися наркомани, бродяги, і це якоюсь мірою охороняло її від підозрілих та заздрісних очей. Імені її ніхто не знав, але він був упевнений, що колись знав її ім’я, дитиною думав про водонапірну башту, про широке зелене крило лісу і про свою маленьку самотність, що підігрівалася тільки розмовами з матір’ю і паралізованим батьком. Пізніше він дізнався її ім’я, саме тоді йому виповнилося дев’ять років. Три брати зайнялися крутими справами, але однієї ночі вони не прийшли. Не прийшли й наступної. Одного ранку він прокинувся і вийшов на світле подвір’я, де стояли три труни, а мати, одягнена в чорне, тримала безпорадно за руку батька, який усе повторював: «Хто це? Хто це? Хто там лежить?» Мати мовчала, але коли старий украй обрид, сказала: «Це твої сини спочивають». І Боб тоді покинув подвір’я, проминувши довгими незграбними ногами пустир, пройшов, заплющивши очі, водонапірну башту й опинився біля старого, чорного від ветхості, будинку, вікна якого прикрашали трухляві віконниці. Він підійшов до дверей і постукав. Ніхто не відповів, тільки пішла луна, як у діжці. Боб розгледівся. Він стояв перед звичайнісінькими розсохлими дверима, з вилущеною разом з деревом сірою фарбою, де ніяк не можна було розібрати прізвища, номера. Боб постукав ще раз, але й цього разу ніхто не відповів. Двері прочинилися. Він спробував заглянути у щілину, але вона була занадто вузькою. Боб стояв, не знаючи, що робити далі, але йти йому не хотілось. А потім він простягнув руку. Пальці й долоня склалися самі собою, і рука легко пройшла у щілину. Пальці вигнулися, намацали холодний метал ланцюжка – і він опинився в сірому коридорі, заваленому таким дрантям, яке тільки на світі бачило око. Він застав стару за телевізором. Баба дивилася вечірнє шоу, присьорбуючи якусь каламутну дивну рідину з різким запахом. Рідиною виявилася банальна брага. Стара так і не обернулася, її займав у телевізорі молодик з плечима атлета. Боб кашлянув, але тут же злякався: чого доброго, баба зчинить крик. Але вона не зважала. Її насправді цікавив тільки телевізор. Нарешті, коли запала рекламна пауза, вона обернулась і позіхнула на всю пащеку.

– Ти чого прийшов? – поцікавилася стара. – Тобі не слід ще приходити.

– Хто убив моїх братів? – запитав він.

– Час, – відповіла стара.

– Тоді що мені робити?

– Бог любить справедливих, – відповіла стара, обернулася спиною і напружено заклацала пультом.

Він зрозумів, що йому треба йти. Назад шлях він долав жахливо. За стільки років він уперше зайшов від дому так далеко. До цього сім’єю опікувалися брати. Батько його працював тридцять років годинникарем. Через тридцять років копіткої й непомітної роботи його розбив інсульт. На цьому благодать у сім’ї закінчилася. Брати подалися у мандри, і скоро дорога їх привела до смерті. Так говорила мати. Про цю кляту дорогу тільки й говорили. І рівно через сім років Боб пройшов повз водонапірну башту, де кублилися наркомани, бомжі, де іноді хтось чіплявся на бантині, й підійшов до дверей з невиразним номером і нерозбірливим прізвищем. І рівно через сім років стара, яка дивилася телевізор, не обертаючись, сказала:

– Дорога.

І цього разу він нічого не сказав, бо знав, що має йти. Бобу захотілося ще щось сказати, але він промовчав. Він зайшов у кухню, ввімкнув конфорки і вийшов, на вході креснувши запальничкою.

– За братів.

Далі його таки дійсно собачила дорога. У вагоні третього класу, що в народі називають сидячим, Боб примостився на третій поличці, зіпхнувши чемодани на підлогу. Шепелявий молдаванин, з круглим брунатним обличчям, почав жалітися, та Боб сказав спокійним погрозливим голосом, що уб’є його, але не відразу. І молдаванин замовк, сів, витягнув смажену качку, потім смикнув Боба за ногу і запросив до столу. Ще троє затурканих сезонних робітників, з обвітреними обличчями, синіми, як у клонів, очима, виставили два літри самогону, і так вони просувалися, кожен відповідно до своєї долі, до златоглавої столиці. Смерть приносить спокій, а не мудрість. Тоді, під перестук вагонних коліс, Боб думав навпаки. Причину вбивства бабусі-ворожбитки ми назвемо пізніше. Це, на нашу думку, не так важливо. Головне – стара склеїла ласти, що ще треба? П’яний молдаванин, ще брунатніший від випитого, несподівано розбалакався, почав тикати фотокартку своєї дружини з купою дітей, повернув голову, закліпав очиськами.

– Боб, від кого ти тікаєш?

Боб ні від кого не тікав, але питання зрозумів по-своєму, наче вгорі, у перламутровому нічному небі, загорілася його зоря, відповів, хижо примруживши очі, а насправді йому зробилося дуже боляче:

– Від таких ублюдків, як ти.

Молдаванин слухняно кивнув головою. А Боб відмочив ще одного коника. Він упав на підлогу, але не долетів, виставивши вказівного пальця. Так і лишився стояти на ньому, витягнувши тіло під дев’яносто градусів. Молдаванин зовсім нічого не зрозумів, лише прокавчав: «Ага», а робітники спали, поклавши під важкі голови лікті. Проте дивною така подія виявилась у першу чергу для самого Боба. Він постояв, потім різко перекинув руку і тепер опирався на ліву. Молдаванина і це не пройняло. Зараз він розповідав про те, як добре смажити кролів, щоб колір їх нагадував червоне золото. А Боб сів і розсміявся. Він сміявся беззвучно, оголивши рівні білі міцні зуби, майже рекламного вигляду; потім почулися звуки, сиплі, тихі і приглушені, видавалося, що доля ізгоя потроху підкрадалася до нього, вицокуючи, мотаючи колесами поїзда цей тихий, майже беззвучний сміх. Молдаванин заляскав по колінах, зареготав сильніше, побудивши робітників, котрі сказали, щоб він заткнувся. Той не захотів заткнутися. Боб відчув, що це може зірвати його плани, яких він, щоправда, не знав. Боб ткнув пальцем у середину лоба молдаванина, прямо у брунатну міцну масу, і той повільно сповз на підлогу і захропів, по-дитячому поклавши руки під голову. Дядьки почухали лоби і сказали: «Ого!» Цивілізація взяла верх над молдаванським шлунком. Вони ще раз добряче випили, а потім по-хазяйськи порадили пацану йти працювати в цирк.

Боб зійшов на сірі плити київського вокзалу з рюкзаком на плечі, в якому лежали сорочка, пара трусів, шорти, цибулина, дві бляшанки кільки і пошарпана книга «Походження людини», автор якої невідомий, тому що обкладинки не було, а назва надряпана хімічним олівцем прямо по тексту. Це єдина книга, яку Боб читав і перечитував. Тому авторитетно вважав, що людині таки не поталанило, коли вона з мавпи видряпалася в люди. Бути пасивним – якраз для нього. Любуючись на біле нагромадження квадратів бетону, сині султани димів з олівців труб, тамуючи тужливе серце, він ясно зрозумів, що таке щастя дороги: це затягнута солодка неприємність, яка ще не почалася, заморожена брехня, що все буде у житті о’кей. А неприємності почалися відразу. Купа забрьоханих циганок накинула на вихрастого хлопця оком. А в цей же час куля, пущена невідомим, прошила наскрізь голову Тетяни і кинула в мутний березневий шарварок обривки її думок. Але всього цього він не знав, і Тетяна для нього значила не більше безголового манекена у вітрині ЦУМу.

Цікавість людині більше зашкодила, ніж допомогла. Принаймні у цьому переконався Боб, приєднавшись до гурту провінційних роззяв. Цигани під відкритим небом влаштували справжнісінький цирк. Предтечі наперсточників, картярських саморобних трюків катал, мара вельмишановних обивателів, цигани досить ловко витягували на прохання глядача відповідну карту. Ставилася відповідна сума. Спочатку роззява вигравав, а потім несподівано щастя успіху, разом з гаманцем, покидало прихильника легкого заробляння грошей. Майже як у житті, подумалося Бобу, який за півгодини перебування на київському залізничному вокзалі відчув себе повноправним столичним джиґою. Підкорюючись невідомому до цього часу поклику, він поставив гроші, тикнув пальцем у карту і виграв. Так кілька разів поспіль. Він бачив метким оком, як крізь віковічну засмагу на обличчях циган проступає білий, ну, трохи зеленавий колір. Ще після кількох виходів, як би факір не викручувався, виграш переходив до Боба. Циган хотів зібрати манаття, але публіка побачила у Бобі свого месника, загорлала, затупцювала. Нарешті циган сказав, що у нього більше немає грошей, і розкланявся. У супроводі гурту, думаючи про те, що у столиці життя зовсім просте, не таке, як йому колись розповідали, Боб посунув до першого-ліпшого супермаркету і згодом вивалив звідти з купою своїх новоявлених прихильників, завалений фруктами і шампанським. Вони влаштувалися відразу за залізничним мостом, неподалік оптового ринку, на траві, розклавши здобич. Саме здобич, так смачно відбивалося у голові Боба. Як годиться, вони пили і закусували, мінялися неіснуючими адресами і телефонами. У пік п’янства Боб став напружено чекати, коли до нього підійдуть і запросять до цирку. Пізніше земля під ногами прогнулась, а чисте слюдяне небо налилося чорним чорнилом. Боб закрутив головою так, як струшують воду з голови, але земля прогиналася в центрі, й він входив і входив у неї. Боб розплющив очі й побачив, що двоє здоровенних циган тримають його попід руки. Визнання коштувало Бобу дорого.

Жовте від хвороби печінки обличчя, з жовтими більмами, червоні очі, налиті від постійного вживання опіуму, – ось що побачив Боб, коли прийшов до тями. Циганський барон курив дорогу сигару, а лівою висохлою рукою мацав золоту цепуру на шиї. Він досить спокійно поцікавився у Боба, хто він такий і чи довго цими речами займається. Боб послав його відразу подалі. Цигани не били Боба, а стояли і дивилися, як він намацує опору під ногами.

– У тобі є щось циганське, – сказав барон.

– Один китаєць говорив, що в мені є щось китайське, – відповів йому Боб.

Цигани засміялися. Барон підняв руку – і всі замовкли. Аби ви бачили мого батька, то він узагалі подібний до шимпанзе, а я хіба мавпа, вів далі своєї Боб. Цигани сміялися, доки барон не махнув рукою, і пара здоровенних хлопців ухопила його попід руки і запхнула до величезного холодильника.

Людські відкриття завжди робляться через задній прохід. Цигани якраз гуляли весілля чи ще якесь таємниче свято. Проте забули про великий морозильник для свинячих туш, куди запхнули Боба. Кінець теж банальний, як і відкриття. Тьотя Зоя, в народі Зоя Іванівна, сплеснула руками і побігла до барона. Той мацав відразу кілька дівок, очі його і душа мандрували іншим світом. Барон лише посопував ніздрями. Зоя Іванівна заголосила, барон прийшов на якусь мить до тями й огрів її батогом по спині. На цьому все закінчилося. Боб лишився в морозильній камері під охороною двох велетенських циган. Їх так і застали вранці – поснулих за роботою. Вони простодушно лупали очима і тільки пищали під чобітьми розлюченого барона. Їм ще не вистачало проблем з міліцією, вони ідіоти, додуматися масла в голові не вистачило? Але цигани вперто нічого не хотіли розуміти і товклися під дверима холодильника. Нарешті самому барону дійшло дати наказ, бо інакше ці йолопи не зрушать з місця. Двері довелося віддирати ломом, і кілька чоловік ледь відсунули їх. Боб сидів у самому центрі морозильника. З нього валив пар, наче з солдатської сушильні. Крига на три метри навколо нього розтанула. Вода капала з розталих туш, наче хтось по них пройшовся вогнеметом. Цигани забобонно заверещали і стрімголов кинулися до виходу. А Боб сказав:

– Жарко.

З того моменту, як циганський копняк випхав його на вулицю, Боб став самотнім. Для молодості немає нічого гіршого. Бажаний світ лягає у руки комусь іншому, а не тобі. Боб зовсім нічого не знав про марнославство, окрім того, що первісна людина була для нього досконалим взірцем. Напевне, Боб уявляв себе на дереві з велетенською обгризеною палицею, а червоносрака макака вибирала у нього на спині вошей. Принаймні йому так веселіше було жити, коли він, три дні потинявшись містом, сів на лавку і став думати, що повертатися додому було б нерозумно. Наївно розпитуючи, де тут можна знайти циган чи тих, хто грає в карти, він, нарешті, дістався Шулявської, безпечного місця. Так йому сказав маленький нюхач клею, з жовтими від фарби ніздрями і ворушкими допитливими очима. Навчений гірким досвідом, Боб волів лишатися самотнім. Учитися на помилках – це було за Бобом. Але хіба знаєш, на яку карту ставити? Боб діставався до Шулявки пішки, а тому в нього було досить часу подумати. Малий дріботів поруч. Вони йшли урочисто металевою рікою проспекту Перемоги, з міражами тихого щастя над дашками автомобілів, з розкішними жінками в авто. Малий навперебій роз’ясняв, чия це машина, хто зараз у ній, яка з номерами Верховної Ради. Ймовірно, він таки побачив обличчя Таньки, що пливло у синім мареві проспекту, в кабріолеті, в чорних окулярах від Версаче, з високо і гордо піднятим підборіддям, і це нагадувало йому сумну музику, бо він пізніше повністю признав її тіло, щойно наткнувся на нього. Так вони дісталися пішки Шулявської. Навчений досвідом, Боб далеко не заходив, виграв кілька папірців – тільки його й бачили, хоча двоє носорогів гналися аж до політеху. Двісті гривень теж гроші. І знову пішла смуга самотності. Малий, отримавши свій пай, зник. Вони зустрінуться знову, але не за щасливих для одного обставин.

Ночував він на Льва Толстого, там, де будинки утворювали глибокий колодязь двору. На горищі, запилюженому, з прогнутими сволоками, заваленому мотлохом, переважно книжковим, він звив собі кубло. Довгими ночами перечитував книгу «Походження людини» і намагався розібратися у ситуації. Дар, який він несподівано відкрив, часто не слухався його, тому сам Боб був некерованим і безбашенним. Але тому, що дар був основним джерелом його прибутків, ситуація змушувала Боба ставитися до цього не так безпечно. Це у прямому сенсі було його життям. А про таке варто задуматися. Велике місто паралізує фальшивою удачею; за усім цим ідуть одноманітні сірі дні, підсвічені, як неоном реклам, великими брехливими обіцянками. Нічого більше. Це Боб зрозумів відразу. Чистісінький випадок звів Боба зі старим відставним клоуном Руді Фальцбіндером. Старий, з червоним, геть голомозим міцним черепом, масивним носом, крутим розворотом плечей, нагадував більше відставного боксера середньої ваги. Старий Руді був, що називається, сіллю землі цього міста. Він говорив повільно, вимовляючи кожне слово так, наче мова ця була одним із добрих його знайомих, але не надто близьких. У розмовах Руді нікого не переконував. Саме тому його слова завжди переконували. Руді любив кубинський ром і кубинські сигарети «ля Ісла», яких нині вдень зі свічкою не знайдеш. У Руді стояло кілька ящиків таких цигарок, з солодким папером. Старий якось спокійно говорив, що раніше йому надсилав їх сам Фідель Кастро. На честь Фіделя Руді у знайомого художника замовив велетенський графічний портрет, і відтепер він висів на самому почесному місці разом з портретом Спінози. Спінозу Боб спочатку сприйняв за родича Руді, ну, а коменданте барбудос упізнав одразу.

Руді смакував ром, смачно перекочуючи напій у роті. Проковтнувши, він глянув на сліпого, зіщулив короткозорі очі, сказав:

– У тобі є щось від єврея…

– Навряд, – відповів Боб, наминаючи равіолі. Зі спиртного він визнавав лише самогонку, а решту напоїв вважав цяцянками, хоча ніколи не відмовлявся. Боб навіть не здогадувався, якої честі удостоївся, що старий клоун пригощає його чорним кубинським ромом.

– Не перебивай, неук, – старий дбайливо розлив ром по келишках. – Також у тобі є щось від китайця…

– Отакої…

– Я ж говорю: навчись, ідіот, слухати, – спокійно сказав старий. Його, здавалося, більше приваблював ром, ніж оця нікчемна розмова з кострубатим і неотесаним хлопчиськом.

– Також від татарина, – старий попробував одними губами, м’ясистими й чутливими, напій.

– Ого, – Боб запхнув до рота відразу кілька штук равіолей. – Може, від цигана?

– Помовчи, кретине, а слухай старшого. У тебе так, як у недбайливої дівки женихів на будь-який випадок. Тебе так багато і так мало, як островів в океані, – старий клоун хильнув, обтер губи. – Ось це ром. Бачиш?

– Не сліпий, – бовкнув Боб.

– Ром ні з чим не сплутаєш. А ти свій дар сунеш у кожну дірку.

– Руді, старий, до чого ти ведеш? Хіба я мало приношу грошей?

– Важливо не скільки, а як, – старий вибив товстими пальцями сигарету з пачки. Лизнув кінчик.

У лютому, коли морози позбавили можливості роздумувати над своїм становищем і змусили діяти, Боб попрямував на ринок «Юність». Того ранку він прокинувся з синім сонцем у голові. Прохиливши фанеру, побачив синій серпанок над синіми дахами, серпантин білого диму з автомобілів і зрозумів, що час іти, падати, летіти, але ні в якому разі не наздоганяти. Наздоганяють ті, хто програє. Він потовкся на коліях, потім рушив у натовп. Боб відразу все зрозумів, коли тіло пробило потом, воно заніміло, а руки, самі долоні й пальці, склавшись у незрозумілий йому спосіб, легко зашастали по сумках і кишенях. Замки відкривалися наче самі собою. За п’ятнадцять хвилин він був власником півтори тисячі доларів. Але на цьому Боб не зупинився. Зупинив його оглушливий удар кастета у тім’я. Очунявся Боб прикутим наручниками до батареї. Стрижені під нуль пацани стояли, нервово переминаючись з ноги на ногу, курили і перемовлялися.

– І-і-і, пацан, звідки ти такий взявся? – почав куций, старший, з повною пащею золотих зубів і прогнутим черепом.

– Він взагалі не наш, – сказав хтось інший і спокійно, зовсім буденно угрів його по ребрах, але в ту ж мить на його обличчі проступив подив, потім очі зробилися кислими і меланхолійними. Ніхто нічого не зрозумів, коли чорний клубок шугонув у прочинену кватирку. А Боб відіпхнувся ногами, усім тілом від стіни, шаснув у кватирку, пірнув у прочинені двері авто. Водій повернув голову, недоумкувато глянув, нічого не підозрюючи про небажаного пасажира, побачив, як з вагончика вивалюють пацани із шмалерами в руках, і від гріха далі рушив, погнавши авто на максимальній швидкості. Наприкінці ринку Боб видихнув і приставив вказівного пальця до потилиці мужика. І сказав:

– Зупинися, а не то заганашу…

Він відкопав свою здобич у снігу, повертаючи пам’ять тонкими каналами, де сон і не сон, ніяк не розуміючи, коли це він встиг скинути гроші, й у цю мить відчув, що його хтось легенько торкнув за плече, і він побачив перед собою червоне обличчя, з сірими водянистими очима, важким носом, з широким розкриллям ніздрів і терпким запахом рому з рота. Обличчя сказало:

– Ходім. Я тебе сховаю.

Боб продовжував дивитися на нього, тримаючись за свої півтори тисячі, як за буй, а старий клоун повторив:

– Ідіот, ти хочеш, щоб мене разом з тобою загребли у снігу?

Опалові відблиски плавали кімнатою. Чорна стіна універмагу «Україна» підіймалася прямо перед вікном. Цирк видно не було, але старий відчував його, наче якусь колючку в серці.

– Життя – це дещо, в чому ми не розбираємося, – крутнувши ніздрями, смикнувши смішно носом, сказав старий. – Головне – розібратися, що хоче самотній перехожий на тому боці вулиці. Ти його можеш послати, можеш, скориставшись його самотністю, вдарити і відібрати останнє, а можеш просто…

Ром ніяк не діяв на старого клоуна. Принаймні так видавалося Бобу. Йому було приємно жити серед цих голих стін у самотині, ситому і в безпеці, слухати Руді й чути печальну музику юності, яка начебто пішла від тебе, але жила в тихих токах, що венами гнав ром.

– Тобі ніхто не говорить, щоб починати життя спочатку. Тобі треба навчитися слухати себе, – старий долив останні краплі рому, подивився у вікно, де розмітало сніг, і таємниче всміхнувся, наче у нього попереду було не життя, а так, пляшка рому, варені раки, яєчня і гіркий зелений чай.

– Ти мудрий, – сказав Боб, й іронія полізла тонким лезом їхньої розмови.

– Ти мені подобаєшся, – старий клоун знову закрутив носом. – Але ти розумієш не так, як я тобі говорив.

– Мені мама завжди говорила, що євреї самі говорять якось… – Боб подивився на порожню тарілку з-під равіолей.

– Багато ти знаєш, вилупку, про євреїв, – спокійно відповів старий.

– Та знаю…

– Хорошо. Закінчуй ці теми. Іди спати. – Старий пішов і приніс ще одну пляшку рому. – На добраніч.

– Ти що, образився?

– Атож, – старий не відкорковував пляшку, а дивився на неї завороженим поглядом.

– Тоді вибач, – сказав Боб.

– Нічого. Завтра нікуди не підеш?

Старий розлив ром по келишках, начепив важкі окуляри на масивного носа, глянув у вікно.

– Холодно. І який же ти ще молодий і дурний, – старий ковтнув ром, але вже не з таким благоговінням, як раніше.

Боб зрозумів, що зіпсував старому настрій. З подібними дурницями він зустрівся тільки у столиці. Так, у столиці він побачив зовсім інший світ, про який ніколи навіть не думав. Просто він утікав за блідий горизонт, підчепивши десь, як болячку, маячню і втому провінції.

– Вчися собою керувати, – сказав старий. – Образами і почуттями. Коханням і хіттю. Вчися розрізняти. Вивчай своє тіло і поважай його. Але головне – вивчай свою голову, і вона тобі буде слугувати не для равіолей. Празник празнику. Життя життю. Але людина створена для праці й страждань. І чим більше ти шукатимеш насолоди, тим більше вона втікатиме від тебе.

Боб заснув, поклавши голову на руки, а старий ковтнув рому, похитав головою і не став його будити, напевне, сам вирішив, що наговорив хлопцю багато зайвого.

Чорне дупло метрополітену. Зігнута спина, змокле волосся. Пам’ять черви. Черва ця прогризає наскрізь свідомість разом з підсвідомістю, не лишаючи людині надії на краще, бо сама пам’ять і є прекрасним світом. Інакше кажучи, пам’ять – безстрокова кунсткамера прекрасних і жахливих монстрів. Він рахував хвилини, рахував зупинки, заплющивши очі. Страх і пам’ять як інгредієнти були відсутніми або такими слабкими, як потенція вісімдесятилітнього діда. У випадку Боба ця річ була непотрібною. Його компас – відчуття: спалах світла, повний відчай. І він несподівано для себе відчував і розумів, що треба робити, як діяти чи взагалі лишатися бездіяльним. Потім подив, радісний хрускіт у грудях – і його тіло ставало гнучким і слухалося кожного імпульсу, руху і розщеплення нейрона в голові. Цього разу він відчув небезпеку. На шостій зупинці, здається Харківській, його окропило потом, і він тоскно подивився на дівчину, яка сиділа напроти. Погляд Боба, тупий і безжальний до всього, ковзнув над її головою і зупинився на кватирці, в яку пролізла б хіба що дитина. Це воно, щось пропищало в голові, й він уже знав, що це воно. Він підійшов і пірнув у ту кватирку, одразу відчуваючи запах смороду і смерті. За ті кілька секунд, відколи він приліпився до великого скла, вчепившись за його краї пальцями, точно зрозумів жах усіх катастроф, а може, й ні. Головне, коли поїзд зробив зупинку для технічного персоналу, він вужем ковзнув униз і опинився в кількох кроках від тунельного відгалуження. У два стрибки він дістався місця, і поїзд рушив, лишивши його у мутному тунельному світлі. Також швидко він віднайшов металеві двері з висячим замком. Пальці ляснули разом з металевою дугою замка, і він опинився в комірчині з виходом нагору. З тими дверима йому пововтузитися випало не більше хвилини. Далі було щось на зразок КП. Він скрутився калачиком і ліг у прикарабку, відчуваючи, як напруга відходить, а в голові – красиві ноги, порцелянові очі. Зараз він лежав і не думав про небезпеку. Він думав про любов і про те, напевне, що добре мати когось, з ким можна говорити про щось. Так, у темному тунелі київського метрополітену він зрозумів, що його дар – це не що інше, як погибель або прокляття. Позбутися його – заново народитися. Від солодкої думки замлоїло у животі, аж доки його погляд не натрапив на драбину високо над головою. Дряпатися по стінах він не вмів. І це ще наштовхнуло його на якусь думку, облишимо це поза кадром. Боб вирішив іти тим шляхом, що, на його думку, виявився досконалішим. КП знаходився з тильного боку, значить, повинна бути підсобна кімната. Туди можна пробратися без найменшого ризику, аби там нікого не було. Він лежав годину, рахуючи, скільки народу працює. Нарахував усього двох чоловіків, і нікого більше. У коридорі стояв невеликий металевий сейф, мабуть витягнутий через непридатність. Із сейфами він ще не мав справи. Іншого виходу не було. Він прововтузився з сейфом кілька хвилин, але, навіть відчинивши його, зрозумів безглуздість усієї ситуації. Сейф був доверху набитий паперами.

Пізніше на нього, холодного і без ознак життя, наткнеться охоронець. Намацавши так-сяк те місце, де знаходиться пульс, він зробив логічний висновок, що перед ним справжнісінький жмур. Охоронець покликав іншого, ще дурнішого, а тому хитрішого, і вони стали над ним у глибокій задумі, журячись про свої долі й долю трупа. Думати завжди важко, коли ти дурний. Власне, їм було цікаво, що цей трупак робить у тихому їхньому раю, де вони зубами відривали собі життєдайний простір, і як він потрапив сюди. Напевне, вони розізлились, а потім вирішили таки викликати «швидку», хоча думка запхнути труп назад до тунелю насідала, як серпнева муха. Так вони й лишили його лежати на підлозі в очікуванні, коли приїдуть міліція і «швидка». «Швидка» з’явилася першою, і лікар констатував зупинку дихання, серця і всіх важливих органів. Труп напросто задубів. Міліція приїхала за півгодини. Сфотографувала місце події, самого покійника, якого потім доставили в трупарню міста Бориспіль. Місць, як завжди, не вистачало.

У той час, як «швидка» на середній швидкості тягла Боба до трупарні, двоє корешів Хачос і Рафа пропхнули у шлунки останній ковток кави й здивовано подивилися один на одного, з німим телячим запитанням на лиці. Вони наче запитували: а що далі, може, ти придумаєш щось? Хачос і Рафа зверталися один до одного виключно на «пан», типу того: «Який сьогодні день, пане Хачос?» – «Здається, середа, пане Рафа»; вони мали заможних батьків, навчалися у престижному коледжі, де й підсіли на героїн без будь-чийого впливу, навіть улюбленого гурту «Продіджі», бо найбільшим впливом була нудьга, мізерна дрібнота, котрою щедро їх постачали розважливі батьки, довідавшись про нетрадиційну пристрасть для очучмарення свідомості. Тому зараз Хачос і Рафа сиділи на голці, рівно як і на мілині, в простонародді – їх кремпував повний голяк. А ще кумарило. І вони сказали, хто саме, історія не говорить про це: «Кого більше кумарить, пане Хачос?» – «Напевне, мене, пане Рафа». – «Гадаю, нам треба подумати, пане Хачос». – «Ви у нас найрозумніший, пане Рафа». І вони надовго замовкли, здається, навічно. Потім замовили ще по каві й солодкому до нудотності тістечку. Кав’ярня була відповідною до їхніх фінансів. Тому звуки знадвору реактивними літаками розбивались у барабанних перетинках. Проїхала «швидка». За якусь хвилину проревів, як на зло без глушника, мотоцикл довбонутого в голову байкера. І пана Хачоса осяяло. Він сказав:

– «Швидка».

Пан Рафа засовався на стільці, намагаючись якоюсь-таки точкою відшукати суть. Але задниця і голова мовчали.

– Ну і шо? – спитав він.

– Там валом наркоти. Нємєряно, – сказав пан Хачос.

І вони вийшли в осінь, озброївшись хустками і пластмасовими шмалерами. Пан Хачос і пан Рафа шукали недовго. «Швидку допомогу» вони надибали на стоянці біля крихітної продуктової лавки. Водій курив, а лікар і санітар розминалися чверткою розбавленого спирту. Поруч лежав задубілий труп Боба. Пан Хачос і пан Рафа постукали у двері й відразу виставили свої пластмасові пукавки.

– Писками в підлогу, – сказали в один тремтячий голос, що віддавав дикими вібраціями, від чого став незрозумілим і загрозливим, як ніколи. Лікар із санітаром перезирнулися.

– Блядь, – сказав один і ковтнув з мензурки спирт. Це не здивувало і не розлютило пана Хачоса і пана Рафу. Вони, швидше, збентежилися. Потім переляк перейшов у стадію паніки.

– Блядь, сука, мордою в підлогу, замочу всіх!!! – заверещав істерично пан Рафа, потрясаючи пластмасовою приправою.

Санітар з віспуватим обличчям, одним більмовим оком, інше мало невизначений алкогольний колір, спокійно потягнувся за мензуркою, надумавши перед кінцем хлебнути спирту, але вийшла зовсім інша реакція. Лікар подумав про інше і хвицнув ногою у писок пана Рафу, а пана Хачоса миттєвою реакцією посадив на сраку санітар. Він нагнувся і хотів узяти пукавку, але пан Рафа вивернувся і вставив в око лікарю ствол. Так пан Хачос і пан Рафа здобули піррову перемогу.

– Наркоту, – виговорив насилу пан Хачос, тому що його рот був повний крові.

– Яка в хєра наркота? – загудів санітар, але отримав по писку.

Водій запитав:

– Що там у біса коїться?

– Це нальот!!! – заверещав пан Рафа.

– Ага, – сказав водій і натиснув на газ. Пан Рафа і пан Хачос вилетіли з фургона «швидкої», що переляканим білим слимаком запетляла осінніми вулицями, потім знесла кілька лавок, затим проскочила навиліт пивні розкидні, з зеленими парасольками реклами оболонського пива і, нарешті, впилялась у стіну будинку. Водій помер одразу, а лікар із санітаром відбулися кількома синцями. Так Боба переклали в іншу машину, разом з його колишнім хароном, а поруч поклали ще одне тіло, Тані Рудківської. І вони рушили з елітним водієм в елітну трупарню. Таню підібрали за кілька хвилин, і при дівчині не було ніяких документів, але одностайно було вирішено, що вона мешкає десь поруч, тому обов’язково треба везти її у рідну трупарню.

Про деякі речі ти лише здогадуєшся, але справжня відповідь лежить у тисячах квадратних кілометрів від вашого народження і проявів вашої убогої чи багатої фантазії. Не інакше як це зрозумів Боб, коли відчув, що не може чинити опору: утримувати дихання, утримувати серце, утримувати кров. Узагалі бути трупом, а не вдавати його. Ще півгодини – і він перетворився би як не на покійника, то на дебіла із заслиненими губами, це точно. Але відтоді, коли його завантажили і за п’ять хвилин доправили до трупарні, він очуняв у місцевій приймальні і зрозумів, що таке життя, пізнавши повну самоту смерті. Він відійшов за кілька хвилин, уже тоді, коли їх роздягали і лікарі-прозектори байдуже дивилися на три трупи. Тетяна лежала поруч, і він, опритомнівши, відчув від неї тепло. Боб зрозумів чи йому щось сказало, що та гола красива дівчина, з рівним отвором у голові, жива. Він сів, нічим не здивувавши двох працівників порожньої трупарні. Вони тільки перезирнулися.

– Ти хто такий? – запитав один, гугнявий, круглий, з пісним обличчям.

Але він сказав інше:

– Та дівчина жива.

– Ти ненормальний. У тебе шок, – сказав гугнявий.

– Ти сам на себе у дзеркало дивився? – запитав його Боб. – Тобі сказано, що вона жива, але ще з годину тут простовбичиш, то їй кінець.

Другий, напевне, розумніший чи практичніший, підійшов і помацав пульс, торкнув руку, полапав, можливо, не без задоволення, тіло Тетяни. Потім повернув голову і сказав:

– Блядь, Діксоне, дзвони у реанімацію. Швидше.

Той, кого називали Діксоном, незворушно дивився на Боба, котрий цікавив його більше.

– Якого фіга?

– Блядь, я ж тобі казав, що цю бабу бачив у крутому журналі. Ти хочеш неприємностей…

Але Діксон не зрушив з місця, і тільки коли всі трохи оговталися, то побачили калюжу в нього під ногами.

– А мать твою! – вилаявся його колега, витягнув мобілу і почав набирати номер. Там довго не відповідали.

Будучи диким від природи, не задавлений телебаченням і кіно, Боб мав простодушний характер, зовсім не романтичного складу, просто він не міг мріяти і пройматися чимось більшим, аніж його існування. Тому заходився відразу шукати свій одяг, забувши про живу дівчину з простреленою головою. Але чомусь зупинився на голос одного з лікарів, який вимовив нарешті її ім’я:

– Це донька Митрофана Рудківського.

Діксон повільно повернув голову, наче його примушували це робити силоміць, а тіло лишалося нерухомим, як стовп.

– Що ти сказав? – пролепетала голова, а тіло нарешті, починаючи з руки, затим з другої, з ніг і далі, почало рухатися.

– Очухайся, недоноску! – заверещав його колега, надуваючи бичачі вени на шиї.

– Я очухався, – повторили одні губи, і він заплакав. – А він же був мертвим.

– Ти скоро будеш покійником, – вимовив спокійно Боб. – Навіть я знаю, хто такий Рудківський.

Зважаючи на такі обставини, він набирався тієї впевненості, що ми називаємо великим досвідом. Досвід приносить цинічну обережність і холодну винахідливість. Але щось інше перед порогом, який йому довелося переступити, протяглося кошлатим променем, що зв’язував його з минулим і теперішнім. А тому з віслючою радістю він вирішив, що це була Танька. Танька – так засвітилося в голові. Але не розганяйтеся: це «Танька» аж ніяк не було любов’ю чи провіщенням такої. І Боб це напевно знав. Свіжий здоровий дебілізм рятував його від крутих поворотів, хоча, як ми помітили, життя у нього було суцільним віражем. Тож Боб прихопив одяг і вшився з трупарні так тихо, що заклопотані прозектори навіть незчулися. Вибігаючи у вологу осінь, зіпрілий від життя, він радісно відзначив, як гудуть сигнали реанімаційної «швидкої». Їх під’їхало дві. Боб сказав: «Угу» і хотів налягти на свої дві, як його підхопило щось під руки, вдарило під дих, і він вирубився без явної насолоди.

А перед цим циганський барон Мітро їхав і солодко усміхався в такий самий гірко-кисло-солодкий полудень, з жовтими крилами листя у синьому повітрі, з висячими будинками між багряними парками, мачтами і більмами антен, ситий і задоволений, проте гіркота чогось невиконаного чорним струпом засіла у нього в легенях, ніби його життю чогось не вистачає. Але темному циганському барону інтелектуальна порожнеча нічого не говорила. Проте хитрий барон, здоровенний, упевнений, усміхнений, із запаленими від креку і п’янок очима, улюбленець київського, вінницького, полтавського, житомирського, франківського казино, програв цієї ночі ні мало ні багато п’ятдесят тисяч. Це була остання крапка. Мітро програв п’ятдесят позавчора, двадцять позапозавчора і заборгував, урешті-решт, немалу суму, на яку можна купити дусту і вивести бліх і вошей усьому його племені. Синє «вольво» котило його сите і змучене тіло у соковитий, наче жінка, полудень, розвіюючи навколо чорні мухи баронових думок. І тут він побачив усміхнену фізіономію кривоносого Боба. Ми здогадалися, що через Боба у нього і були гіркі думки: наслухався про його походеньки. Йому донесла циганська пошта, що працювала на противагу нашій вдало і безперебійно. До нього дійшли чутки від київських бандюганів і задзвеніли дзвоники з міліцейських відділків, що добре тим бароном змащувалися. Але Боб перетворився на летючу тінь. За півроку вони нічого так і не дізналися. Проте, вкрай стомившись, вийшли на старого клоуна, який і виказав помешкання Боба, хоча перед цим, коли йому зламали носа, попередив Боба, заздалегідь знаючи чи відчуваючи, що на нього таки вийдуть. Так вони спіймали ту лінію метро, якою рухався Боб. Там вони його і згубили. І вже облишили, але чистий випадок потягнув до ресторану в елітний район барона Мітро. Ситий, повний випивки, як діжка, він сонно лупав очима на красивих дівчат, плямкав м’ясистими губами і гладив на грудях купу золотих цепуряг. А тут висунулася фізіономія Боба, потім сам Боб, одягнений у якийсь балахон. І барон Мітро задоволено і смачно засміявся. Боб навіть не встиг нічого подумати. Можемо припустити, що перед тим, як його почали рвати циганські бандити, перед тим, як втратити свідомість, подумав, що всі неприємності у світі через жінок. Але то буде неправдою. Боб був надто молодим. І він не був романтиком. Словом, його затягли до «вольво», де він прийшов до тями і люб’язно привітався з бароном. Той відповів також. Але на спуску, здається, з боку Кловської, їх закидали гранатами зі сльозоточивим газом і почали витягати за руки, патли й ноги убопівці. Вони гамселили їх кулаками і ногами, терли писками об землю. А потім начепили на всіх наручники. Боб вирішив, що з нього досить, і, пускаючи сльози і соплі, кинувся бігти навмання, по-блазенськи тримаючи руки над собою, пірнаючи щупаком між деревами, парканами, скачучи через автомобілі, візочки з дітьми. Він заскочив до під’їзду, маючи намір зняти наручники, як нелегка принесла якусь замшілу, як гербарій школярки, знайдений після суїциду у проститутки, і вона почала верещати, крити матом. І він знову побіг, вирячивши очі і тримаючи над головою руки. А за ним їхали і гналися убопівці упереміш з міліціонерами. Кулі почали взикати тоді, коли перед ним відкрилося паскудство Московського мосту. Тут він відчув пустоту, яка охопила його, пронесла шматком асфальту, і пустота та була ще гіршою від погоні, бо нічого йому не підказував утомлений мозок, а викидав адреналін, викидав цілими пучками, доки він не пролетів з перил, наче у воду, в густе осіннє повітря, і птахи летіли з ним поруч. Він навіть подумав: добре, хоч на голову не серуть. Потім наручники наче хтось розщепив, і все стало на свої місця, коли він поїхав над людьми, гаражами, смітниками, встигаючи тільки вирулювати, а вітер не замкнув його з іншим дротом. Так він летів супроти вітру, поблискуючи золотими циганськими ланцюгами. Хто його коронував, як і коли він поцупив ті цепури, нам невідомо.

3

Таня Рудківська лежала на білих простирадлах, з синьою іскрою, разом із жужмом своїх думок, почуттями, забаганками. Так було завжди – попікувала кволо свідомість. Але миловида медсестра, в короткому халатику, без нижньої білизни, з повними ногами, темним волоссям, пещеною шкірою і мигдальними очима в ободах золота, у Тані не викликала ніяких емоцій. Їй стало просто заздрісно. Як і кожній бабі. А ще вона її зненавиділа. Дві змії у серпентарії – це занадто. Місцезнаходження: глиняний шматок півострова, більша частина якого припадає на колючки, віслюків, татар, росіян, жменю белькочучих незрозумілою говіркою співвітчизників. Тільки південна частина омивалася брудним теплим морем, рясніла голими пляжами, напівзруйнованими санаторіями для сухотників, паралітиків, сліпих та зизооких. Так, Таня лежала з холодними ногами і руками, з простреленою головою у велетенському палаці татарського бея, розстріляного, – з елементами паскудного євроремонту, з десятком-другим обслуги, стільки ж лікарів і медсестер. Сюди її привезли з Німеччини. Вона й зараз думала, що живе в Німеччині і знаходиться у клініці. Таня дивилася на медсестру і дратувалась. Окрім заздрості, в її голову поселялися зовсім інші думки. Вона запитала:

– Як тебе звати?

– Діана.

– Де ти живеш?

– На нижньому поверсі.

– Тоді не ходи сьогодні нікуди, – видала Таня.

– Добре.

– Там небезпечно.

Діана пішла і, звісно, не послухала. Стіна, яка давно потребувала ремонту, несподівано обвалилась і розчавила Діану на смерть. Таня про це дізналася – так відкрила у собі властивість упізнавати небезпечні місця, небезпечні будинки, закапелки і таке інше. Не більше. Вона могла дізнатися, через які двері входити, щоб лишитися неушкодженою; які двері будуть відчиненими впродовж дня; які двері просто небезпечні для здоров’я і можуть придавити пальця на руці або нозі, в які двері можна увійти і взяти без зайвого клопоту річ. Щодо людей, то вона нічого не знала, як до пострілу, так і після. Єдине, що додалося в її житті, – Таню перестали цікавити жінки як сексуальний об’єкт. Чи можна дякувати кулі? У нашому випадку Таня зробила з неї амулет і носила у красивому мішечку разом з натільним хрестиком. Кулю знайшли на місці злочину і поклали теплий метал у її холодну долоню, щойно дівчина прийшла до тями. В середині березня вона вже вільно рухалася безкінечними кімнатами спотвореного татарського замку. Туга, тягуча і нудна, наче жовта меляса, повзала кімнатами. Це вона відчула відразу, дивлячись на косяки світла на білій підлозі, на стінах і меблях, химерних до бульварного несмаку. Раніш такого з нею не відбувалося. З нудьгою й одужанням до неї прийшов сексуальний голод. Сама лише думка, що це може відбутися з жінкою, металевою п’ятірнею стискала шлунок. І вона почала балуватися. Скажімо, ніби повинна ввійти у лабіринт кімнат і вийти звідти неушкодженою. Треба вибрати низку кімнат, зв’язаних переходами, анфіладами. Пройтися з якимось предметом цими лабіринтами, а потім випурхнути на вулицю з тим буцімто довгожданим і бажаним предметом. Тані вдавалося пройти і вгадати кілька кімнат, але все закінчувалося поразкою. В перший раз вона взяла невеличку китайську вазу і спробувала пройти з нею до виходу. Три чорних кола сигналізували, що там небезпечно; так було і з освітленого боку палацу, і з тилу, що виходив на лазурне узбережжя. Вихід лишався один – до неї в апартаменти, що кмітлива Таня і зробила. Вона повернулась і сховала вазу в плюшевих ведмедиках, пандах, памперсах, сіла і задумалася. Це було неабиякою подією. В її маленькій голівці народився план. Наступного разу вона направилась у батькову кімнату. Її увагу привернув батьківський сейф. Вона з годину пробиралася прокладеним коридором до батькової кімнати і дісталася сейфа. Відшукала ключ і відчинила. Особливого для неї там нічого не було, але пачка стодоларових банкнот приємно ковзнула у трусики під синьою куцою спідницею. Та наприкінці дороги Таня наткнулася на сигналізацію. Вона повернулася назад, але не зайшла до кімнати батька, а сховала банкноти в сусідній, материній, кімнаті. Батька не було, а мама, як водиться, мало ночувала вдома. Хоча навряд чи Таня чогось боялася. Це займало її як гра у піжмурки в далекому дитинстві, в які вона, до речі, грала двічі чи тричі у житті. Але той щемкий, лоскітний, захоплюючий страх так багато нагадував про її нинішній стан. Це було щось близьке до оргазму. Навіть перебільшувало його, покривало чорною рядниною. За місяць тренувань вона поперетягувала весь батьків скарб до материної кімнати, і незабаром усі речі помалу опинились у її кімнаті. Вона знаходила у грі теплий смак дитинства, із запахами, звуками. Так розпочала свій біг у бік фантазій, нахабно вирішивши, що колись вони таки справдяться. Відвертість їх, нахабність їх, а ще думка про те, що вони справдяться, збуджували її. Щоб довго не морочити голови, скажемо відверто, вона повернулася до мастурбації. Мама почала уперто тягати доню на вечірки із зализаними молодиками, бріолінові коки яких кумедно клювали гламурний вечір, з атлетичними мачо, з поглядами, мудрими і червоними від недосипу та наркотиків; ветхими дядечками в однакових костюмах, з білим пушком на голові замість волосся, ніздрі яких досвідчено ворушилися від жіночих запахів і легкої здобичі. Словом, для нашої Тані не існувало бар’єра, і мама відіграла в цьому неабияку роль, обманувшись в одному. Таню цікавили темні кімнати і ще темніші люди. Коли не було гри, це її не збуджувало. За тиждень мама Еріка з ляком помітила, як доня глушить кінськими дозами мартіні, з досвідченістю хрещатицької пройди фліртує з мужиками, але далі чергового стакана не заходить.

Море, як і забагато пристрасті, обридає, вирішила мама Еріка і потягнула доцю до міста. Батько репетував, пускав піну, говорив, що це необхідно для доньчиної голови. Але Еріка добре знала, що треба. Місто справді шокувало Таню. Вона, бідолаха, злягла від надміру фантазій і одного гожого дня надумала просто втекти. Лікарі пововтузилися біля неї, заглядаючи, куди потрібно і ні, дівчина-бо була гарною, і не просто, а щось у ній проступило таке, що заставляло шалено битися серце. Вона зараз виглядала як вроджена спокусниця. Не шльондра, не великосвітська безколірна міль, а жінка, котра може багато наобіцяти одним поглядом, а потім послати до біса. Таня ясно це розуміла.

І Таня пішла у світ чи світ за очі, поклавши до кумедного рюкзака кольтяру сорок п’ятого калібру, пачку патронів, чотири тугі пачки доларів. З цим вона вийшла на вулицю. Теплий вітер приємно подув в обличчя. Вона похитнулась – і незнайомий чоловік підхопив її під лікоть. Таня здивовано глянула на нього, таємниче і спокусливо усміхнулась і пішла теплим вигрітим містом. Вона йшла, як завойовник, полишаючи знайомий до сміттєвих урн район. Упевненість росла з кожним зробленим кроком. Потім був розхитаний подільський трамвай, де густі запахи цього дня змішалися з ветхозавітними: терпким часником, солодкою яловичиною, галушками і ще чимось. За вікнами трамваїв видавалося затісно, але не так затишно, як удома. Будинки, здавалося, стояли поруч, терлися один об одного, і це її захоплювало. Вона вийшла на Лук’янівці. Це місце нагадувало роз’їзну залізничну станцію. Але основне – тут було багато мужиків, з міцними ногами, крутими плечима. Пропахлі гірким потом і горілкою, вони якось не вписувались у її пробиту кулею голівку, тільки хтивість очей напускала на них тваринного тепла. Шрами на її голові давно зарубцювалися: їх зачистили косметологи, лише на лобі невелика цяточка, наче в індуски. Ця пляма, коли падала тінь, дійсно виглядала не дуже приємно, ніби хтось на небі пожартував: гарне обличчя дівчини виглядало мертвим, з діркою в лобі. Біля ринку Таня з подивом спостерігала за людьми, як за прибульцями з пекла, які мацали руками помаранчі, червоні яблука джонатан, зелені пучки цибулі, а велетенські пучки салату здивували її ще більше. Ми не описуємо гастроестетські смаки Танечки, а просто підходимо до того моменту, коли підшлункова залоза просить їсти, пускаючи гіркі соки організмом.

Такий же голод відправив і Боба від проспекту Перемоги, примусив повернути на Гоголівську, де він мало не з півгодини втішався старовинними особняками, вершиною його уяви про столицю, і, як молоде лоша, подався нагору, в напрямку Артема, під’юджений голодом, втечею і всім разом. У японському ресторані циганський барон проковтнув масними губами останній шматок суші, сьорбнув помаранчевого соку, «справжній напій для мужчин», і зачудовано подивився на світ. Мама Еріка в цей час лежала на шовкових простирадлах, сама у синій шовковій сорочці чоловічого крою, так, щоб було видно її міцні хлопчачі ноги; над нею схилився жагучий брюнет, з модною триденною щетиною, вологими очима гомосексуаліста, сам зляканий таким поворотом подій, і поїв смердючою рідиною Еріку з простого готельного слоїка, чого вона, звісно, стерпіти аж ніяк не могла. Еріка надувала губи, мов бурундук, фиркала: «Тобі ж було сказано, пуся, принести гарну чашечку…» – «Я лиш встиг, золотце, принести простирадла». Мама Еріка займала цілий поверх готелю зі своїм коханцем і прихильником мистецтва Леонардом Валєвскі. Копією того самого. Приємна спадковість. Так вибудовується генеалогія. Лео, витончений поціновувач східної кухні… У той же час Петро Накопич, голова детективного агентства, облизував рештки ліверної ковбаси зі сковорідки, мирно трусив черевом, що горизонтально піднімало зелену формену сорочку, в якій він, видавалося, і народився. Його погляд, відсутній і блаженний, сизого, майже білого, як у переляканого, кольору. Буде помилково вдаватися у подробиці того погляду, що прозирав Софіївську площу з висоти мансарди будинку за номером 44 на голубів, які кублилися на сонячній плямі перед пам’ятником Богдану Хмельницькому. Ковбаса – предмет матеріальний, а тому він мучився її відсутністю. Але тут парку тишу покрило совєцьке рокотіння чорного телефону. Диктина, до якої телефон був нездарно прицвяшений, вібрувала і видавала гуркіт щонайменше на кілька децибелів більше норми людського існування. Петро Накопич не вставав, чекаючи, коли генріка в його домі закінчиться, але так і не дочекався. Дзвонили детективу не часто, а тому він звівся на ноги і зволив пройти двометровий простір до диктини з наліпленими вгорі білими папірцями телефонів.

– Альо, я хочу чути такого-то… – заверещало з трубки, шукаючи, видно, у записнику чи в голові чудернацьку назву оного суб’єкта.

– Петро Накопич, – відрекомендувався детектив.

– Ага. Ага, – знову рявкнуло у слухавку. – Ти-то мені і треба! – видало і загрозливо замовкло.

– Чим можу служити? – видавив із себе, наче ліверну ковбасу з плівки, Петро Накопич.

– Ти, сучий виродку, будеш мені служити, а не то я сало спущу з твоєї сраки, – дивно прогарчало у слухавку.

– Прошу, – покірно сказав Петро Накопич, бо людиною був вихованою і ледачою. А сам подумав: «Напевне, важна птиця». Просто через свою поміркованість він інакше подумати не міг.

– Чого мовчиш, Петро Копович? – продовжувало рявкати генеральським голосом у слухавці.

– Я слухаю.

– Дивись, щоб не оглух! – видала слухавка і надовго замовкла.

Звісно, як ми здогадалися, то був Митрофан Рудківський.

Пан Хачос і пан Рафа тяжко товкли асфальт ногами, що намагався вискочити з-під ніг. Пан Хачос навіть ґречно нахилявся, аби притримати стрічку, щоб по ній пройшов уперед пан Рафа. Так вони і рухалися навперемінку, ігноровані правоохоронними органами і суспільством узагалі. Вільні люди цього світу. Нарешті вони зупинилися, повертіли головами, оглядаючи з таким виразом навколишніх людей, наче банку зі скліщеними скорпіонами.

– Нам ще далеко, пане Хачос?

Пан Хачос подув на руки у червоних водянках, відкашлявся і з достоїнством сказав:

– Треба подзвонити до Бога, пане Рафа.

– По-любому, напряму.

– Напряму, без всякого, – підтвердив Рафа.

І пан Рафа почав дзвонити у небеса. Ця езотерична процедура заскочила їх зненацька: визнання суспільства нарешті прийшло, і міліціонери потягли їх до ментовоза. Так вони й очуняли у гунявому випарі ацетону і горілки серед собі подібних у Лук’янівській мавпярні.

Тато й мама ходили взад і вперед. Думок у їхніх головах не було, але вони, напевне, рухалися за курсом. Їхні тіла пропливали у дзеркальних відблисках підлоги, і вони зупинялися, щоб подивитися собі під ноги: пересвідчувалися, на яку частину тіла вони наступили. В очікуванні чогось неймовірного приходить казна-що. Саме зважаючи на великий досвід, тато й мама мовчали, очікуючи на батьків пана Рафи і пана Хачоса. Нарешті вони з’явилися, бо такі люди з’являються і гріють присутністю, і попливли морем дзеркальної підлоги, загнувши таким робом лишнє коло, кокетливо ковзаючи підошвами, і зупинилися перед батьками Тані Рудківської.

Короткі кивки, короткі слова. Мовчанка – золото. Всі неначе води в рот понабирали.

– Ми самі не знаємо, де наші діти, – виголосили по черзі обидві сім’ї у відповідь на запитальні фізіономії тата й мами Тані Рудківської. Мама Еріка зробила «ох», посковзнулася на підлозі – і її підхопили над самісінькою поверхнею. За командою невидимого фельдфебеля всі присутні витягнули платинові сотові й затарабанили пальцями по кнопках. Фельдфебель зробив знак – і всі опустили руки, безпорадно і печально, наче осміяні клоуни в цирку. Зійшлися на тому, що буде телефонувати мама Еріка. Короткі гудки сипалися горохом. Черга за татом Митрошею. На цей раз короткі гудки застрягли в горлянці. Батьки пана Рафи і пана Хачоса надимали щоки і перешіптувалися з осудливими нотками. Вони виглядали шикарно і сумно, в шовкових шатах, зі шлейфом незнаних запахів, і головне, вони по-справжньому непокоїлись за свою репутацію. Дотелефонувався-таки нафтовий магнат. Розмову його з Петром Накопичем ми чули. Тато пана Рафи, червонощокий, з блідим, наче відмороженим, довгим носом, крякнув, що треба підняти на ноги когось із СБУ. Присутні задумалися, аж свічки тріщали в підсвічниках, а підлогою, стінами забігали кошлаті готичні тіні. Мовчали довго, потім слухали музику. З міліції повідомили, що пан Рафа і пан Хачос вельми незадовільно почувають себе, а тому не в змозі підійти до телефону і що їх на безстроковий термін оселили на Подолі. Нафтовий магнат рявкнув, щоб недбайливих олухів везли сюди негайно, інакше він на танку приїде на Поділ і розстріляє всіх під пам’ятником Сковороді. І скоро пан Рафа і пан Хачос, один з довгим білим носом, як у батька, другий з батьковими відстовбурченими вухами, стояли і ковзалися тарганами у велетенській залі перед охоронцями рідного попелища і давали роз’яснення:

– Хач шарить, як її застромить. Ми з нею точно не тусували і не втикали, зубом, во… – смикнув за зуба. – А от у Хача є краї.

– Що за Хачос? – заревіли батьки. – Ми… Ми зараз з ваших задниць зробимо шаманські бубни.

– Я, – пан Хачос тикнув себе пальцем у груди, але не виніс земного тяжіння і посунув носом дзеркальною підлогою.

– Я – Рафа, – пан Рафа провів довгим дитячим поглядом свого кента.

– Ну, і що ви знаєте, га? Ану злазь на цирла, – загудів Митрофан Гастонович і тикнув сигару в рота. Зараз у нього було дві сигари. Так магнат нагадував пузатий крейсер на рейді.

– У пана Хачоса там зв’язки, – пан Рафа закотив очі під лоба і тикнув пальцем у небо.

Магнат, не витримавши навіть однієї думки, що є хтось вище за нього, захлинувся:

– Ублюдки! Жопи на німецький хрест порву! – заверещав пан нафтовий магнат і упав на задницю. Це була вихідна точка остаточного падіння, від якої вони попрямували в лапи закону й отаборилися у Лук’янівській мавпярні.

Саме лукавий лук’янівський полудень заморгував за стіни вулиці Артема, наче старий бродяга, лишаючи надовго стояти золоті скрижалі сонця у щілині між будинками. Таня оминула увагою японський ресторан, де гурманствував циганський барон Мітро й у вікно бачив підозріло знайому фігуру. Таня йшла синіми трамвайними коліями, минула крихітну будочку для продажу хліба і зачудовано закліпала своїми очиськами на справжнісінький гадючник, генделик, ригалівку тощо; будинок, у якому був цей заклад, нахабно і царствено стояв на узвишші.

На самій верхівці заводу стіни вималювано у колір концентрату киселю; чоловік з гвинтарем у вічко прицілу ловив самотню постать, яка плуталася між людьми незграбною лялькою. Це Боб. Безпристрасні скляні очі кілера виловлювали хлопця з окропу людської олії. Місце кілер вибрав не дуже вдале, але достатньо безпечне для нього. А Таня, обійнята димами і випарами гадючника, зачаровано підняла ногу на першу сходинку. Кілер подув на пальці, стиснуті в кулак, паскудна звичка, якщо зважити, що стояла теплінь. Голод нудно і гірко гуляв її шлунком. Було самотньо. Вперта вдача і чудова невідомість крутилися у кожній частині її тіла. Таня збуджувалася все більше і більше. Голод Боба був інакшого вигляду: йому хотілося жерти, а в кишені лежало тільки дві порвані гривні. Тож бідний спускається у клоаку через злидні, а заможний – від іншої нужди. Боб для кілера видався явно невдалою мішенню: хлопець несподівано ртуттю вивернувся між центнерною тіткою і пішов легко синіми трамвайними коліями. Кілер відкопилив губу і сказав щось плутаною говіркою, витягнув сотового і вимовив:

– Я його втратив.

Барон Мітро потягував саке, пропускаючи у своїй хаворізці ще одну порцію суші. Суші він не любив, але це було дуже модно, а Мітро знав багато заможних людей, які їли саме цю страву, а не давилися вареною яловичиною, як його одноплемінники. Тут його мобільний пропищав віденський вальс. Мітро сидів і їв, потім засунув свою руку, схожу на граблі, до кишені піджака від Версаче і відповів:

– Алло.

– Я його втратив.

Мітро надпив саке. Облизав соковиті губи – губа об губу, – зламав паличку і прошипів:

– Ланцюги з ним?

– Не знаю. Він їх не носить.

– Дивні люди. Для чого красти, коли не носиш. Ти почекай.

– Ясно.

– І ти підстрель його, а не вбивай, – Мітро проковтнув саке.

– Добре.

Те, що побачила Таня, нагадувало її недавнє життя, коли вона годинами просиджувала біля домашнього кінотеатру. Тільки у перевернутому вигляді. Привабливість до чужого дарує гострі почуття, посередні, полишені змісту, але почуття. Тільки вона переступила поріг пивниці, як ясно зрозуміла, чого їй треба зараз. Теорія виникає миттєво, але практика шкутильгає з року в рік, до самої могили. Вона цього ще не знала. Але той, хто повинен був її навчити, зайшов одразу за нею, і якби вона була трохи дорослішою, то відчула б його спиною. А так вона стала за круглого, з засаленою цератою, але вільного, столика, діловито поставивши лікті, затягнуті в піджачок. Боб відразу піймав її боковим зором і вів до тих пір, доки не зупинився перед Альбіною Клеопатрівною, барменшею і хазяйкою цього гадючника. Він замовив спочатку одне пиво, потім глянув на Тетяну і замовив ще тарілку нарізаного сиру. Альбіна Клеопатрівна, огрядна подільська перекупка, щедро відпустила Бобу в борг, знаючи, що за ним не стане, та й просто вона його поважала. Але Бобу треба було поспішати назустріч своїй долі, принаймні так йому видавалося. До столика Тетяни посунув хлопець, у безрукавці, з рогом-ґулею зліва на черепі, з екзотично розвернутим афроамериканським носом, і звали його Лабус. Його голова, чудо природи, приязно усміхалася в промаслений простір щербатими зубами. Одна золота фікса горіла романтичним блиском, як у вурок кінця шістдесятих. Лабус носив звання дрібного вуличного сутенера, що їх у народі називають котами. Пан Рафа і пан Хачос ділили останнього хабчика, коли їх потягнули на допит. Такого з ними зроду не траплялось, і вони запротестували.

Пан Рафа потребував немало, а саме: англійське посольство. Два хлибкосилих мента врізали, як і належить, спочатку пану Хачосу, а решта гупаків дісталася пану Рафі. Сьорбаючи носами, вони сиділи перед розсердженим

і дратівливим слідчим з голомозим черепом і червоними очима альбіноса.

– Я натягну тєлєгу своєму доходязі, і тоді тебе, волчара, так одгупають, – пан Рафа напружено шукав слова, штовхан у сонячне сплетіння нічим цьому горю не допоміг.

– Ну, – сказав альбінос-слідчий, не змигнувши оком.

– Я зґвалтую твою доньку, світлофор сраний, да, прямо на твоїй могилі! – заверещав посаджений на стілець пан Хачос.

– Ну, давай. Я сам її приведу, – спокійно сказав слідчий і поклав перед собою пістолет.

– Да, – тявкнув пан Рафа.

– Да, – повторив пан Хачос.

Альбінос перетягнув затворну раму, поклав знову.

– Хто керівник терористичного підпілля? – запитав слідчий.

– Щоб я комусь щось сказав, – встав гордо зі стільця пан Рафа; а далі в його голові сценарії всі закінчилися. Пан Хачос розсудливо спитав:

– Шо ти шепчеш, краснопірка? Ти шо, блядь, мені чіпляєш? Я наркоман зі стажем. Бритоголова падла. – Нарешті він втомився, сьорбнув носом. Бритоголовий альбінос повернув голову і закричав:

– Кого ви привели, засранці?

– Алімбекова і Нанаєва.

Бритоголовий слідчий потягнув підборіддя до стелі, виявляючи таким чином невроз.

– Де? – спитав він.

– Ось, – відповіли менти.

– Да. Напевне, вони, – сказав слідчий.

– Уперті попалися, – відповіли менти.

Альбінос-слідчий відіслав ментів разом з паном Хачосом і паном Рафою і запросив службу безпеки, відділ по боротьбі з тероризмом.

Нарешті барон наситився і сидів, осоловілими очима проводжаючи офіціанток у строкатому кімоно. Поблажливість вищої істоти блукала його слимаковими губами. Очі сльозилися від утіхи. Ось він тут – і нічого не зміниться, доки земля не зіскочить з осі й не пірне у прірву. Мітро хруснув пальцями і рушив до виходу. Його джип «Тойота» блимав новорічною ялинкою, і музика диско свистіла у прочинені вікна. Обізвалася мобіла, він повільним виваженим рухом підняв її і відповів хриплуватим м’яким грудним голосом:

– Чекай.

Кілер замотав гвинтар у якусь лахманину, але тут його увагу привернуло якесь шамотіння, і він присів, насторожено примруживши очі. Це була порожня будівля, якщо не зважати на одноокого сторожа з пістолетом системи Макарова без жодного патрона. Круглий місяць котився дахами. Кілер нарахував спочатку дві постаті, а потім з’явилася і третя, з голомозою головою і червоними очима. Циганський кілер перехрестився, тричі сплюнув через плече. Це його і видало.

– На коліна! – сухим голосом скомандував голомозий чоловік з червоними очима; і це трохи кілера заспокоїло.

Лабус зайшов спочатку з одного боку столу, затим перехилився на лівий і кокетливо глянув на Таню. Вона не здивувалась, але явно прийняла це за ознаку поганого тону. Перш ніж вона встигла до чогось додуматися, великий скляний кухоль, той, що з ручкою, опустився на голову Лабуса. Той завертів головою, ноги роз’їхалися, як у акробата, який робить шпагат, він навіть здивувався, але ненадовго. Другий бокал довершив справу, і цупка рука невідомого чоловіка вже тягла Таню до виходу. Вони скотилися східцями. Боб стрілою потягнувся вперед, до Лук’янівської, через стадіон. За ними бігли. Дорогу перегородила решітка з висячим замком німецької конструкції. Боб зупинився, передихнув, пальці у нього зробилися справжньою гумою, вони проповзли у щілину, захопили замок знизу, брязнув метал, дуга попала на противагу, і замок відімкнувся. Вони стояли на порозі пустого будинку. Двері прочинені, але, на диво, він не повів Таню туди, а шурхнув у відкритий каналізаційний люк, вхопивши її з собою. Там він повис на іржавих сходах, наче кажан, тримаючи за куртку Тетяну. Четверо чоловік шугонули в будинок. Минуло добрих п’ять хвилин, коли вони вийшли, відчайдушно матюкаючись, але ні з чим.

– Де б він міг бути?

– А хєр його зна.

– Кажуть, його цигани замучилися виловлювати. Облиш його.

– А якого хріна він лізе куди не треба?

– Облиш, тут без нечистої не обійшлося.

– Та заткнись ти, уйобок.

І вони пішли, напружені, тільки сопіли носами, і пара піднімалася від горбів і плечей на жовтому кругляку місяця.

– Жива? – прохрипів Боб.

– Не знаю, – була відповідь, у якій читалося більше цікавості, ніж страху.

Мініатюрна кореянка, яка видавала себе за японку, взяла гроші, не відраховуючи здачі. Барон ніколи не давав чайових. Він підняв брову, але кореянка нічого не зрозуміла. Дівчина стояла на місці і простягала пакет із суші й тістечками, котрі Мітро замовив для своєї коханки. Його здоровенна рука з масивними золотими перснями загрозливою лапою дракона зависла над тендітною, майже голубиною, голівкою дівчини. Шия хруснула – і голова скосилася набік. Підкошеним деревцем вона впала на підлогу, прямо на виході з ресторану. Мітро не встиг перелякатися, але інстинкт тікати у ньому народився раніш, ніж він сам. Мітро вскочив у «тойоту», пхнув у спину водія, і вони помчали вулицями. Відразу, з інтервалом у кілька секунд, за ним рвонули дві БМВ.

Червоноокий слідчий вивів пана Хачоса і пана Рафу на плаский дах покинутого заводу. Обох добродіїв кумарило, вони видавлювали із себе слова, але холоднокровний альбінос від закону поставив їх на коліна. Він сказав, наставляючи пістолет на їхні бриті, в жовтих прищах потилиці:

– Говоріть, де склад зі зброєю?

Пан Рафа захникав:

– Кого тобі треба? У мене крутий батько.

– У мене крутіший, – спокійно сказав пан Хачос. – Давай домовимося.

– Зараз я вам проб’ю довбешки, – слідчий блиснув червоними очима проти підсліпуватого ліхтаря.

– Ми не терористи. Ти шо, придурок?

– Першого – довгоносого, – невідомо для кого сказав альбінос.

Нещасливий циганський атентатник висунув голову. Недремне око закону ловко піймало простір.

– А, спільник, руки за голову і приєднуйся.

Атентатник, пан Рафа, пан Хачос стояли на колінах обличчями до густих, як гній, вогнів міста, що відливало зеленим, жовтим і синім. І, напевне, ці фарби їм видавалися найкращими у світі.

Чорний колодязь сколихнув у Тані десятки почуттів, наче вона знову повернулась у казку свого сліпучого і таємничого дитинства. Таня зрозуміла, що вони в безпеці. Боб повільно спускався з дівчиною, доки не дістався дна.

– Як ти? – знову запитав він, але дівчина мовчала, намагаючись розгледіти щось навколо.

– Тут так класно, – нарешті сказала вона. – Таки варто було тікати.

– Якби ми не втекли, то ти б обслуговувала зараз цілий циганський табір або нігерський блошатник, – сказав Боб.

– Це ще цікавіше, – відповіла Таня.

– Ти що, ідіотка?

– А хто тебе просив бити кухлем по голові того милого хлопчину?! – істерично верескнула дівчина.

– Бля, ти нічого не розумієш? Не пам’ятаєш? Чи я поїхав? Ти – Рудківська?

Таня з подиву кашлянула, але нічого не сказала, лише ображено сопіла носом. Боб креснув запальничкою і роздивився навколо. Нарешті він намацав вогником ще один люк, котрий виводив до закинутого заводу. Він спробував його відсунути, але люк приіржавів. Боб сплюнув і подивився на кошлаті павуки зірок в ободі каналізаційного люка.

– Здорово ми вляпалися, – сказав він.

Таня підпалила запальничку, огляділася навколо, загасила, і він почув її холодний, наче прибитий кригою, голос:

– Не бійся, тут є вихід.

– Звідки ти знаєш?

– А як ти відмикаєш замки і лазиш, як вуж між щілинами, – спокійно відповіла вона на це і знову креснула запальничкою.

Таня побачила його усмішку, й нічого більше чомусь їй не хотілося. Вона нахилила голову і поцілувала його у щоку. До цього у Боба були лише одні бляді. А цей невинний поцілунок виявився для нього вершиною всього, що він знав про той світ, до якого не належав.

– Ходімо, – сказала Таня.

Нещасливий атентатник, пан Рафа, пан Хачос стояли на колінах, продуті падлючим вітром, і кожен думав, що йому прийшов кінець. Атентатник думав про теплий сніданок і гамір у таборі; пан Рафа – як на Покрову його возили до баби у село, а там ставили на стільчика – і він тягнув «Камаринську»; один пан Хачос цинічно підраховував, скільки пропаде у загашнику товару. До всіх приходила мисля. Не найкраща, що приходить перед смертю. Нарешті пророкотів голос слідчого:

– З кого першого розпочинати?

Несподівано знайшовся пан Хачос, подумавши, що зараз чи потім, але відправлятися до своїх братів по голці все одно доведеться, тому він сказав:

– Слухай, сраний альбінос…

Слідак огрів його по вуху, але пан Хачос вправно став на позицію.

– Виблядки, я вас перестріляю без останнього слова на сповідь. Шо, круті? Хе-хе, – заводився він.

Пан Хачос вирішив продовжувати:

– Слухай, я зараз посовітуюсь з пацанами. Я сам не проти, шоб здатися, зрозумів, тільки опусти шмалер.

Слідак задумався, відійшов на кілька кроків і спитав:

– Хто з вас, суки, ноги не мив?

Атентатник, пан Рафа, пан Хачос по черзі перезирнулися.

Всі зійшлися на циганському кілері.

– Це він, – сказав пан Рафа.

– Так, – підтвердив пан Хачос.

– Його я заганашу першого, – спокійно сказав слідак.

– Тоді ми тобі нічого не розповімо, – сказав пан Рафа.

– А я знаю, що ви брешете. Бо головний мозковий центр тероризму – це я, – заявив слідак.

Глуха тиша, перервана соплищами легень, круглий місяць на гудроні, теплий вітер і життя – ось що почули і побачили нещасні заручники шибонутого в голову слідака. Циган повільно обернув голову, витер тильною рукою заслинені губи і вимовив:

– Так ти наш, брат.

Слідак підстрибнув і зареготав, наче вампір на місяць:

– А ви думали! А ви думали! А ви думали! Здорово я вас розіграв… – Він просто котився зо сміху.

Барон Мітро колошматив по плечах водія, який гнав «тойоту» щодуху, кидаючи у виярки та вибалки. Корейці уперто наздоганяли. Барон Мітро охрип від крику в сотовий, а рука в нього заболіла від ударів по голові та інших органах водія. Але «тойота» швидше від того не рухалась. Уперті БМВ, наче хорти, йшли по сліду, сідали на хвоста. Частина охорони сиділа по різних відділках. У його таборі лишилися одні жінки, діти, старі та каліки. Барон Мітро викликав привидів, тобто людей, яких не існувало. Єдиним чоловіком був кілер. Нещасливий атентатник стояв на колінах під продувним теплим вітром, загрожуючи своєму здоров’ю не тільки нежитем, а й кулею із «стєчкіна». Машина хитро зробила коло навколо велетенської, білої вночі, купи смітників, підрізала дві «беемвушки» перед самим носом і вискочила знову в місто, майже у кількох метрах від японського ресторану, що спокійно горів тихими вогнями, блимав гірляндами. «Тойота» підскочила на трамвайних коліях, що хижо визвірилися десятками жовтих язичків, боком жбурнувши пару бомжів з картонками на скляну стійку магазину. І Мітро наказав зупинитися.

– Стій! Стій! – закричав барон.

Його розкритий, майже чорний, рот з масивними рядами золотих зубів ковтнув повітря. І світ поповз, як спалена проектором кіноплівка. Слідак на даху натягував новобранців. За півгодини вони гуртом так-сяк поставили станковий іспанський кулемет, той, що із здоровенними, великокаліберними значить, патронами. Спокій і врівноваженість не полишали командира. Нарешті вони впоралися. Мітро вискочив під каскад міських вогнів, тримаючи на хвості корейські «беемвушки». Ніхто з присутніх громадян оком не повів, непізня пора, рання весна чи осінь киянами зустрічаються радо, але по-різному, і тут – гриб вогню. Барон побачив прекрасний бутон вогню, і капот на «тойоті» став дибки. Перша «беемвушка» підскочила, перевернулась у повітрі, стала на колеса і в’їхала у стіну аптеки. Літня і молода жінки підлетіли у повітрі й ще літали там, коли черга з даху розрізала навпіл «тойоту» і жовто-чорний грибок освітив просвітлені від теплого вологого вітру ніжного вечора обличчя безтурботних громадян. Залишки Мітро і водія хаотично заляпали об дахи магазинів. Кулемет продовжував косити паркани, задрипані «копійки», кабріолети, трамваї, магазинчики випльовували вікна, наче насіння. Крива пострілів звузилася і порізала у чотири дуги другу корейську «беемвуху». Людей змітало, наче мокрою ганчіркою. Червоноокий терорист видав радісний індіанський крик з горлянки, коли побачив, як вилітає автобус із міліцейським спецназом. Він уміло скерував вогонь, і автобус не прибув до місця призначення, а заїхав на тротуар і став перед кінотеатром. Менти вискакували з вікон і дірок, падали на пузо і стріляли невідомо куди. Нарешті вони розтягнулися, і хтось закричав у мегафон:

– Панове терористи, здавайтеся! Ви оточені!

У відповідь кулемет видав чергову порцію вогню. Міліція теж відповіла нищівним вогнем, але безрезультатно. Тут варто було поговорити про зручність архітектури вісімнадцятого століття, але, самі розумієте, ні до чого. Великокаліберний кулемет відбивав бажання.

Детектив стояв за двадцять метрів від подій і акуратно занотовував усе до блокнота. Петро Накопич виводив дбайливо букви і літери, думки він свої мудро шифрував. Його сизий погляд, темний під чорними окулярами, провів уявну лінію по краю даху. Він задоволено загудів животом. Стояв пан Рафа на повен зріст, виставивши праву ногу і витягнувши руку з пістолетом, поливаючи тріскучу ніч свинцем. Поруч з ним пан Хачос валив по вітринах, бив асфальт, кришив граніт на кінотеатрі з автомата Калашникова, а недалеко, сховавшись за віддушиною для повітровідбірника, примостився циганський атентатник, який пуляв просто у білий світ. Слідак сидів за бронею, пускав короткі черги, зрізаючи дерева, як траву, і поодиноких розтяп. Петро Накопич із задоволенням відзначив, що Таньки там не було. Можливо, мертва, так, можливо, але саме серед цих героїв її не було. Петро Накопич потягнув густе повітря, просякле порохом, синіми короткими, як обірваний серпантин, димками, що витягувалися в одну нитку, наче птахи, які тягнули заблудлі душі до пекла. Почали вибухати туалетним глухим звуком ліхтарі. А Петро Накопич боявся темряви не менше, ніж дня.

Тому він виковзнув з кабіни і подався проїдати аванс у першу-ліпшу кафешку, з молодими рожевощокими офіціантками з блискучими очима.

Танька підвела голову і запалила жовте вічко ліхтарика. Вона чула жарке і бажане дихання Боба за плечем і думала, що так дихають лошата або звірі, які звикли весь час тікати. Реальність сталевою клешнею стискала її мізки. Танька підвела голову і прислухалася до ґвалту нагорі.

– Що там? – запитав Боб і ткнувся їй у спину, несподівано обіймаючи за талію. Вона не відштовхнула його, але нічого й не відповіла, а продовжувала дивитися вгору.

– Здається, стріляють, – сказала.

– Звідки ти знаєш? – спитав він і поцілував у розкриті від збудження губи.

Нарешті вона відповіла. Вони зійшлися дико, під свист куль, хлюпотіння стічних вод над головами, куди зливалася кров убієнних і зниклих. Потім відпочивали, прихилившись до стіни. У вухах шуміло після сексу і гуркоту пострілів. Пізніше вони вгорі побачили облузки зірок, фіолетове небо і двійко літаючих павуків – гелікоптерів, що виригували шквал свинцю впереміш із мегафонним матюччям. Перші поверхи вже горіли. Неспокійне помаранчеве полум’я перекидало рвані тіні на перевернуті машини, ларки з газетами, собачі й людські трупи. Танька сказала, що дім безпечний, і Боб повірив їй. Вона додала, що треба зійти нижче, бо зараз щось трапиться, але Боб знав: зараз увійдуть у хор базуки, якщо не птурси. Коли вони зійшли вниз, тримаючись за руки, як закохані, будинок від самого фундаменту трясло, а у проймах вікон вони побачили самотню постать, темну і порвану, яка полетіла донизу. І Тетяна холоднокровно вимовила:

– Рафа.

Друга тінь промайнула підошвами шикарних кросівок.

– Хачос, – вона лизнула губи, а потім припала до його плеча. – А зараз нам треба тікати.

Великий місяць, жовтий і страшний, свистіли степові вітри, і дві постаті майже однакового зросту повільно йшли, а за їхніми спинами палахкотіла заграва. Вони зупинилися і поцілувалися. Над містом тріщали павуками гелікоптери, нявкала протяжно сирена.

4

Народжені під щасливою зіркою мають тверду вдачу навіть серед обставин, далеких від ідеальних. Саме так трапилося з Танькою. Напевне, її батько навряд чи думав про такі речі, але якщо його горбатий джип з ощетиненою стволами охороною проїздив повз затишний антикварний магазинчик у самому центрі Татарки, то, мабуть, йому не приходило в голову, що хазяйкою цього закладу є не хто інший, як його донька. Але грузький, у чорних окулярах, із сигаретою в куточку рота, Петро Накопич усе знав. Просиджуючи годинами на сонячному боці тераси кав’ярні, він наминав улюблені вареники з лівером і запивав бурштиновим баварським пивом – детектив ніс вахту. Він складав, принаймні вдавав, що складає, кошториси і змушував усіх думати, що розкидані блокноти та недогризки паперу перед ним – не що інше, як зародок будівельного кошторису. За вікнами кав’ярні, з білими квітками на склі, піднімались і падали зелені, наприкінці сині пагорби в туманному ореолі, наче звідти готові зірватись у небо; далі дули вітри, проповзаючи в широку щілину яру, а між двома землями лежали білими купками будинки, з чорною прірвою дороги до самого горизонту, підпиляного островами. Ці місця подобалися Петру Накопичу. Але цього не любила Таня. Чумний район, з багатими людьми, циганами і купою зачуханих киян. Так вона схарактеризувала Татарку. Тані таки довелося жити. Вона-то і знайшла цей магазинчик, викупивши його за таку дріб’язкову суму, що, згадаємо батька, той би не впізнав своєї доньки. Боб виступав на правах співвласника за чужими документами і за тими ж документами доводився Тані двоюрідним дядьком. Торгівля йшла так собі, але, на думку сусідів, молоді компаньйони цим не переймалися. Їх ніхто не пробував пограбувати, вони роз’їжджали більше містом і нічим не цікавилися, здається, навіть антикваріатом, поки на порозі дому не з’явився старий єврей, який почесно і зайняв за прилавком місце, почепивши на великого червоного носа супермодні золоті окуляри, і таємниче втупився, здавалося навіки, в один куток із гравюрою обезглавленої Марії-Антуанетти.

Вона світло пам’ятала ту чорну діру, з волі якої впізнала першого у цьому житті чоловіка, де Боб її брав із граціозністю тупої тварюки. Вона відчувала, як зараз, його жорсткі губи, вищали знадвору сирени, а у кругляку фіолетового неба тріщали скляні зорі. Ну, це зовсім не говорить про те, що для того, аби злягатися, необхідно шукати чорні хижки, ями, завалені нечистотами. Хоча, зазначимо, акцент мав місце. Кімнати їхнього помешкання напрочуд були білими, світлими і чистими, з бігаючими тремтячими сонячними плямами о будь-якій порі року. В домі стояли дивні запахи. Затишок сіявся від правого до лівого крила будівлі. Ліве крило, швидше невелику кімнатку з брунатним мороком, з портретом Фіделя, кількома вистріпаними кріслами і пузатим диваном з видутими пружинами, займав старий клоун. Життя в будинок затікало з вулиці. Воно затікало, вистоювалося, розщеплювалося на почуття, запахи і роботу. Старий приймав замовлення, розмовляв з покупцями, умудряючись за якийсь дріб’язок зіпхнути зовсім не потрібні для вжитку речі. Запахи любові дратували клоуна, як старого щура. І він за ромом говорив, що такі запахи, такі звуки забирають у людини розум. Хода Тані стала граціознішою, як у дівчини, коли вона закохується. Старий прицмокував своїми слимакуватими губами і, як водиться серед його народу, чекав неприємностей. Волосся у Тані зробилося густішим, з-під рудуватих хлопчачих брів на світ блимали, як вода у глибокому колодязі, чорнильні, фіолетового кольору очі, де, тільки добре напружившись, можна знайти проблиски чи то розуму, чи то натуги, чи то захоплення. Від таких очей досвідчені чоловіки божеволіють, розуміючи, що вони втрачають останню краплину гідності, але, хоч карта і бита, спробують. Тіло Тетяни рухалося повільно, але впевнено: важкі груди трохи провислі, що означало повну відсутність колоїду чи силікону, довгі ноги стирчали з-під салатного плаття визивно і по-підлітковому, мали бездоганну форму і були надто довгими, щоб поміститися у «фольксвагені-жуку». Танька перетворилася на метушливу жінку, яка опікувалася власним домом. Боб сприйняв це як належне: у дворі він виростав серед купи замурзаних дівчат, потім у нього тягнувся довгий шлейф тимчасових пригод з київськими панянками усілякого походження, а тому його подруга, яка зривалась о п’ятій ранку з ліжка, трохи дивувала. І так день за днем. Нудна торгівля, що прив’язала його до цього будинку, стабільне, порівняно сите життя зробили з нього ледацюгу. Бобу не треба було тікати і ховатися. Лише старий єврей покахикував від своїх кубинських сигарет і навідувався ґречно до свого помешкання на площі Перемоги, щойно молодята завалювалися на велетенське, широке, полишене смаку ліжко з білим балдахіном. Але одного ранку Танька встала і потягла за руку Боба.

– Поїхали, – сказала вона.

– Поїхали, – повторив Боб і накрив голову подушкою.

Танька уперто потягла його за ноги. Боб відбрикнувся і заліз під ковдру. Дівчина знову потягла його, цього разу за вухо.

О шостій годині ранку вони виїхали до Білої Церкви. «Жук-фольксваген» обігнув крихітне СТО, повернув на путівець, минаючи довгі й невиразні корівники, прісно-сірий, наче кимось покинутий, круглий майдан з одинокою облізлою тумбою, і м’яко зупинився посеред червоної стіни будівлі з сірою облупленою штукатуркою. Боб подумав, солодко позіхаючи, що так завжди починаєш: спочатку дивишся, а потім дерешся на стіну або б’єшся об неї головою.

– Ось там, – сказала Танька і довгими, трохи вузлуватими пальцями вказала на будівлю, верхівка котрої тонула в тумані.

– Що тут, мила, танці?

– Це комбінат. Вони виготовляють всіляку скляну шолупонь для ліків. А он там, бачиш, металева труба, зігнута коліном, там повітровідбірник.

– Ага, бздо витягувати, – відповів сумирно Боб і витягнув з бардачка пакуночок з льодяниками.

– Поклади. Не твоє, – вередливо сказала Танька і провадила далі: – Повітряний відбірник проходить якраз над касою.

– Там хіба що кішка пролізе, – запихаючись льодяниками, видав Боб.

– Милий, ти краще кішки.

І «жук-фольксваген» неправдоподібного жовтого кольору рушив попід червоною стіною у рваному пір’ї туману.

– Почнемо завтра. Їдемо на електричці. Потім назад, – спокійно сказала Тетяна, кермуючи «жука» між коров’ячими кізяками. – От чорт! – вилаялася вона.

– Що таке? – пробурчав Боб.

– Влізла.

– Отак і ми вліземо з цим хутором, – вів своєї Боб.

Але тут він подивився у її чорнильні очі, де гуляли холодні вітри, проковтнув повітря і поторгав Таню за плече.

– Крихітко, навіщо воно тобі? – запитав він, але його запитання повисло між свинарником і копицею сіна. Пара фіолетових очей дивилася крізь вітрове скло трохи сумно, як дивиться жінка, що знайшла своє життя, а значить, була щаслива. Щоправда, Боб здорово розсудив, не знайшовши в її діях ніякої логіки. Але найсмішніше було те, що йому до смаку було таке життя. Він подумав: коли його кохана жінка хоче так, то чого б не спробувати.

Тетяна любила збирати речі з місць, звідки вони виносили гроші. Київська область була для неї не більше не менше експериментальним полігоном. До нього вона мала почуття більше, ніж до Боба, хоча Боб, не здогадуючись про те, належав до її плану, сумного і прекрасного, як звучання органа, не інакше. За рік їхня комірчина наповнилася плюшевими ведмедиками, чорнильницями і кейсами, презервативами, пачками сигарет, кавоварками, джойстиками, кишеньковими комп’ютерами, годинниками, ножами, пістолетами, порножурналами. Усе завбачливо прихоплювали з собою, почистивши касу. Молодята перебивалися дрібними заводиками, куди Боб проникав крізь повітровідбірники або відмикав просто руками замки. Хоча це давалося важко, і Таню подібні розклади мало влаштовували. Бідна дівчинка не вбачала у цьому великого ризику, а для Боба і цього було досить. Іноді він хотів сказати, що все, кінець, треба закінчувати цю байду, він втомився і колись його легені не витримають.

– Тоді йди блазнюй на майдані, – говорила Таня.

– Для чого тобі отой мотлох?

– Це талісман. Ми ніколи не повернемося на це місце.

– Ага.

Коли людина грабує, то тільки щоб не померти з голоду, стати заможною, дістатися вершин слави, нашкодити сусіду, зіпсувати кров своєму ворогу. Але всього цього навдивовижу не бачив Боб у Тані. Він навіть не ставив питання, яка вона, ця білява красуня з холодними чорнильними очима. Часто він спостерігав за нею: то таємно, то коли вона сиділа на мініатюрному балкончику у вечірній сукні і її важкі груди піднімалися над вогняною метушнею міста, а вітер продимав попелястого кольору кучері. Рівний погляд міг говорити що завгодно, але тільки не те, що йому хотілося. На початку його це займало, потім він здивувався, і здивування у нього росло у міру того, як він її пізнавав. Боб спускався до тихенької кімнати старого клоуна, звідки приємно пахло солодким кубинським ромом і тютюном, трохи затерпким і незвичним, як і все навколо. Дорогою він намагався обтрусити ману свого життя, що за якийсь місяць з тихих перегонів перетворилося на щось таке, від чого можна розводити руками і відкривати рота. Вони разом з Танею обчистили кілька заводиків, дві ощадкаси, але на цьому дівчина несподівано зупинилась. І далі пішло мирне, пропахле пилюкою антикварне життя. Боб ходив зі стаканом у руках, пив відтепер «Маргариту». Він не відпускав Таню, а тримав, доки вона не оберталася до нього і зовсім ніжно говорила: «Ти куди, любий, знову до старого?» Боб ніяково, наче він винен їй життя, а не вона, повертався назад, а вона знову не звертала на нього уваги, лише пальчик, уквітчаний обгризеним нігтем, креслив по живій карті столиці тільки їй відому дорогу. В такі дні, здебільшого коли за вікнами падав дощ, старий піднімався сам, похитуючись від випитого рому, наче старий моряк. Дощ шамотів холодний, старий говорив, що кістки у нього вже не ті, а Тетяна мовчала, рівно дихаючи, відсутня, наче істота, яка прийшла несподівано у цей світ і сказала, що скоро піде, але затримається ненадовго, і це «ненадовго» було цілим життям, і піди розберися, чи варте чогось це життя, чи нічого воно не варте, і там, нагорі, хтось підкинув глупу думку, пославши її сюди. Місто котило свої нічні хвилі, й Боб намагався проникнути в чорнильні очі, холодні, але не байдужі: він торкався красивих її грудей, ловив мочку вуха кінчиками губів, і вона не боронилась, а падала на нього спиною і сміялася, сміялася, тільки останнім часом від цього сміху йому ставало моторошно, а старий ще й каркав:

– Біда. Просто біда.

Зі спини вона нагадувала йому некоронованих принцес із давніх малюнків у підручниках – усе, що зберегла його груба і необтесана пам’ять. І спочатку Боб говорив, що такого не буває і бути не може, доки не з’явився він, і у старого, і у молодого похололо в грудях.

Дзвоник над дверима сповістив про покупця. У нього було пташине обличчя і здивовані дитячі очі, сорочка завжди в дрібну клітинку, комір туго застебнутий під самим горлом. Бичачий розворот плечей, а талія сходила донизу, як у циркового атлета, підошви черевиків ковзали підлогою, начебто намацували опору для стрибка. Звали його Костя. Говорив він м’яким голосом, але переконливо. Від його особи віяло затишком і впевненістю. А ще його прозивали Макнамарою. Костя Макнамара мав три судимості. Дві з трьох він відсидів повністю, а третю тільки наполовину. Він мав славу великого грабіжника, тому відповідно і поводився. Першу судимість він отримав у глибокій юності, коли підлітком спробував пограбувати подільську перекупку, яка торгувала пиріжками. Друга ходка на нари – невдала спроба пограбувати ощадкасу. Третя віддавала неромантичним, але сумним фактом: зачинили Макнамару за порушення міліцейського нагляду. Не інакше Макнамара мав романтичний характер, тому що його все тягло і тягло в далекі країни. Але його від народження допитливий розум, здається, не погоджувався з подібними життєвими розкладами. Бобу Макнамара не сподобався відразу, а Руді закусив солодку сигарету, як папіросу, і повернув водянисті очі до розквітчаного скла крамниці, що скупо горіло проти сірого осіннього сонця, і це не віщувало нічого доброго. Таня, шурхотячи складками золотого кімоно з червоними драконами по полю, окинула його поглядом і єдина з усієї компанії привіталася:

– Доброго дня. Чого бажаєте?

– Вас, – була відповідь, покрита веселим і безтурботним сміхом.

– Вали звідси, – сказав Руді.

Макнамара затанцював на кахлях своїми малиновими підошвами так граційно, що можна було або зааплодувати, або заверещати «біс». Він хихотів і, як пінгвін ластами, бив долонями себе по животі, що гудів, як порожня діжа. Таня не дивилася на Боба, а якби й подивилася, то нічого б у тому погляді відшукати було неможливо, вона усміхнулася, як курви усміхаються біля Лук’янівки, але це спрацювало. Таня почувалася у цьому просторі між людьми, сірим небом і небезпекою досить зручно. І вона сказала:

– Давайте перейдемо у зимовий сад.

– Давайте, – підхихикнув весело Макнамара і ляснув по плечі Боба.

Цивілізація навчила людину по-мавпячому хитрувати, і людина, яка створила цей мегаполіс, володіла своїми вигадками. Вони пройшли у зимовий сад з двома карликовими деревами, посипаними штучним інеєм, з озерцем з фонтанчиком посередині, з трьома мармуровими столиками навколо. Руді говорив, що для ділових зустрічей такі речі зовсім не годяться. У велике вікно крізь в’юнки било світлом скла місто, і у цю хвилину Боб відчув, що все це важливо: підкурена Танею сигарета, зламаний сірник, поставлена посеред столу мокра попільниця і недбалий погляд Руді. Запах вітру видався таким, наче він востаннє стояв на протязі. Повільно попливли її рухи, коса піднялася й упала на плечі, очі засвітилися синім, і він жадно піймав цей погляд. Запах її тіла, віддалений нині, оповивав його. Боб зрозумів, навіть не глянувши на Руді, що катастрофа відбувається. Це так, наче чорні заборонені будинки Тетяни пропливали кавалками кварталів один за одним. Відчуженість світу зустріла його в особі Макнамари.

– Я не хочу говорити з цим козлом, – сказав Боб.

Таня закинула ногу на ногу, характерно стиснувши коліна і ляжки, як роблять лесбіянки в години найбільшого збудження, і відкрито заглянула в пташине обличчя Макнамари. Вона по-звірячому потягла ніздрями, відзначивши про себе, що цей чоловік не має запахів. Вона розуміла, що це за один Макнамара, особливо приваблювали і видавали його блискучі дитячі очі. Зараз у неї енергія била через край, горизонти відступали, відкриваючи широку панораму звідси, з невеличкого і затишного антикварного магазинчика. Боба в глибині душі вона вважала за інфантила, селюка і недоріку, борг життя висів свинцевою гирею на шиї. У Боба не було впевненості, думала вона, у Боба горить під ногами земля. Боб тричі ходив під смертю: під циганами, під місцевими вурками, під її батьком, він існував поза законом. Кожен міг убити його, і вона навіть десь у віддалених порухах своєї душі бажала цього, аби не… Аби не дар Боба. У нього дійсно були дар і гострий розум. Його не приваблював злочинний світ. І він ніколи не мав ініціативи, це найбільше дратувало Таню. Але їй подобалося з ним у ліжку, його небагатослівність і ще щось таке, чого вона ніколи не бачила в телевізорі. Таня не чекала моменту його зрадити. Прагматична від природи, чистісінька донька свого батька, вона приймала те, що пливло в руки, як належне. Таня знову закинула ногу на ногу. Гламурні тіні пробігли її обличчям, очі наповнилися чорнилом. Таня відверто глянула на Макнамару.

– Чим можемо служити? – запитала вона, не відводячи синіх очей від теплих і карих Макнамари.

– Запитай у свого друга, – сказав Макнамара і безтурботно хихикнув.

– Прийде час – запитаю, – сказала вона, витягла сигарету з пачки і почекала, коли Макнамара піднесе запальничку. Вона виклично пустила пучок синього диму йому в обличчя.

– Дитинко, у тебе в очах пекло. Ніколи не бачив таких гарних очей. – Макнамара, здавалось, ухилився від розмови, наголосивши на словах «таких гарних очей», відчуваючи, як Танька пересмикнулася, мов натягнута линва. Боб за столом відчув себе ніяково. Він пошукав допомоги поглядом у Тані, як це робив раніш, але нічого, окрім чорнильної ночі, там не знайшов. У таких випадках вурки вдаються до удаваного гніву, тягнуться до ножа або пістолета. Боб лише стенув плечима, вірніше, лівим, котре було вище за праве, напевне, зробив про себе висновок і нахабно, з глумливою посмішкою подивився на Макнамару.

– До чого тут я, Макнамара?

У голові Боба атоми розбивалися простіше: жінки є, жінки роздягаються, жінки віддаються. Це зовсім не говорило про його тваринячу натуру. Це, швидше, був звірячий інстинкт міста, що билося за вікном чорним пульсом, змінюючи одну картинку на іншу.

– Я приб’ю тебе, козел, якщо ти її зачепиш.

Макнамара засміявся знову, витягнув пачку жовтого «Кемела», підкурив, а потім простягнув пачку льодяників Бобу. Макнамара сказав, не перестаючи зачудовано дивитися на Таню:

– Вам варто вийти на вулицю і подивитися на столики «Конвалії».

– Що я і зроблю, – відповів старий клоун, вийшов і невдовзі повернувся.

– Саме так і є, він навів мусорів, – сказав Руді й потягнувся до пляшки «Бонакви».

Макнамара застережливо виставив руку.

– Ти не жилець, – сказав Руді.

– Дідуган, не бери на понт. Ти і мухи в житті не скривдив, – засміявся дитячим сміхом Макнамара. – У мене ділова пропозиція.

Усі троє сиділи під скісними синіми променями, місто гудроном котило автомобілі, а Таня зараз думала, як утекти з цим чоловіком, який називався Макнамарою, світ за очі, а потім тихої ночі повернутися в тепле ліжко до Боба.

– Це ти навів фараонів? – запитала Таня.

– Звісно, ні, – спокійно, розкурюючи куцу сигаретку, відповів Макнамара. – Я слідкую за ним ось уже три місяці. Це твій батько, Таню, твій батько не полишає тупої думки, що тебе віднайде.

– Бля, а чому не менти?

– Не знаю, – сказав Макнамара. – Видно, він знає щось таке, чого не варто знати органам.

– Говори, – сказав Боб, – та не забалакуйся, красунчику.

– Хе, – сказав Макнамара.

– Що таке «хе», Макнамара? – визвірився Боб, і все його тіло по-мавпячому засмикалося. – Ти хочеш повернутися додому? Тоді говори, що у тебе в голові.

– Я хочу поговорити про холодильники, – чітко вимовив Макнамара, дивлячись, як обличчя дівчини накрило непідробне здивування. Він щедро подякував подумки молодості і продовжував усміхнено дивитися на Таню.

– Роз’ясни, – сказав Боб.

Таня різким рухом наказала йому мовчати – несподівана симпатія змінилась у неї дикою злістю.

– Ти хочеш сказати, що знаєш більше, ніж я у своєму домі, Макнамара? – проказала вона, а очі у неї були холодні, аж сизі.

– Саме це я і хочу сказати, – Макнамара солоденько усміхнувся.

На цьому все і закінчилося.

– Як знаєш, – Руді помацав кишеню піджака, де лежали сигарети «ля Ісла», і тільки тоді заспокоївся.

– Запізнюється служниця. Я ще хочу кави, – сказала спокійним і рівним голосом Таня. Вона встала і вийшла.

Чоловіки лишилися самі. За вікном шумно котилося місто, а в зимовому саду тріскотіли два папуги, дзюркотіла водичка з ротів голих хвостатих русалок. Таня повернулась і тикнула блискучий ствол сорок п’ятого калібру в потилицю Макнамари.

– Ти не той чоловік, що нам потрібен, – сказала Таня. За вікнами вуркотів прихований гнів міста. Макнамара, видно, мало чекав на подібне. Він зблід, і тільки тепер Таня відчула його запахи, противні, наче у тварини.

– От і все, – сказала вона і натисла на курок. Але пострілу не було. Таня звела курок ще раз.

– До чого тут я і Боб, Макнамара? Тебе навряд чи шукатимуть, тим паче тут.

– Перестань, Танюша, – спокійно сказав Боб, витягуючи руки, наче намагаючись спіймати кулю.

Тетяна видихнула й опустила важкий пістолет, що відливав нікелем.

– Оце так да, – протягнув Макнамара. – Цього найменше чекав.

– Воно завжди так, – старий клоун попорпався у кишені й роздратовано витягнув пачку сигарет, кинувши її на столик.

– Нехай він розкаже про холодильники, – сказав Макнамара, дивлячись в очі Тетяни, але дівчина непорушно слідкувала за мавпячими рухами Боба. Той мовчав.

Таня тримала пістолет дулом донизу, і тут бабахнув постріл. Куля відсобачилася, шваркнула вбік і розбила клітку з папугами, затим відкришила півцицьки русалці. Це подіяло на Макнамару. Віддихуючись і отираючи піт, він витягнув згорток паперу.

– Це план, – сказав байдужим тоном Макнамара.

– Швидше, – сказала Таня. – Я така збуджена, що прострелю тобі голову, навіть коли переді мною будуть багатства царя Тутанхамона. Засік, корень?

– Ша, – статечно розкинувшись за столиком і з жалем дивлячись на порожню чашку, сказав Макнамара. – Ось цей квадрат – це філія банку «Аваль». Банк як банк, нічого особливого. Бабок, звісно, на кілька мільйонів. Собача охорона. Але…

– Але там є холодильники. Ціла банда холодильників, – сказав клоун. – Це не піде.

– Чому не піде? – по-дитячому образився Макнамара.

– А тому, що вони всі на третьому поверсі. Якщо Боб і дістанеться до грошей, то він ніколи не вийде…

– Старі завжди гальмували прогрес, – Макнамара самовдоволено запихкав сигаретою.

– Блядь. Я тебе пристрелю, – у Тані від збудження роздулися бліді ніздрі.

– Я все обдумав.

– Думати можна що завгодно. Кожен у своєму божевіллі заходить за свою межу, – сказав Руді. – А мені вистачає свого.

– Чого тобі вистачає, старий? Пісної маци? Гіркого масла чи олії і суботньої служби у синагозі? – закипів Макнамара. Він умів говорити. Але не цього разу.

– Облиш Руді, Макнамара. Хто серед нас розсудливіший, то тільки він, – зашипів Боб, а Таня підняла обома руками ствол.

– Давай не тягни перед смертю. Викладай, чого тебе сюди занесло. – Але саме зараз вона відчувала себе непевно. Раніше, коли вони були разом – Боб, Руді, вона йшла своїми фантазіями тихо і впевнено, ступаючи королівною. А зараз цей осінній зайда, який пахнув дощем, часником і псятиною, займав з кожною хвилиною все більше і більше місця. Від його спокійної і, здавалося, лагідної вдачі не лишилось і сліду. Таня відчула, що задихається, і ствол забігав чорним вічком.

– Тихо, тихо. Я можу піти, – проказав миролюбно Макнамара.

– Вперед ногами ти підеш, ракло, – сказав Руді.

– Руді, відчепись від нього, – промовила Таня. – У мене болять руки. Я вже не можу. Зараз я вистрелю.

– Блін, – матюкнувся Макнамара. – Бачив ідіотів, але таких ще не бачив.

– Ти про що? – вже стурбовано запитала Таня.

– А чи тобі відомо, крихітко, що Боб може просидіти до трьох діб у морозильнику? – вставив Руді. – Ось куди він хилить.

– Справді? – Вона не здивувалась, але образилася точно. Її зачепило, що від неї приховували.

– Печально, – хихикнув Макнамара, піймавши її суто жіночий настрій. – Отже, – гудів далі Макнамара, – ми проникаємо на третій поверх. Там морозильники. Цілий виводок морозильників. Ага. А на другому гроші. Сигналізація для дебілів, але наш Боб так повзає між цими штуками, що нам не важко буде. Головне – план. А він у мене є.

Таня з розгону врубала Макнамару пістолетом по голові. Так великий грабіжник перекочував до комірки. Але спокою Таня не знайшла. Вона знала ту сіру невиразну будівлю наприкінці вулиці, напроти, трохи ліворуч, знаходилася місцева трупарня, і туди тягнули жмурів з усього міста. Сумнів – частина досвіду. А Таня почала сумніватися. Ще годину тому нікого ближче й нікого рідніше за Боба у неї не було, вона, звісно, забула про блудливі думки, але з жінками завжди так. Розуміла, що справа з банком пропаща, хоча видається дуже простою. Вона сиділа на терасі обличчям до міста в зеленому дощовику, і перед нею пливли рожеві обличчя, полишені вибору. І вперше тихий сум змінився пекучим відчаєм, що нічого вдіяти не можна, окрім того, щоб вирішити самій, як бути. Вирішити, не враховуючи ані Боба, ані Руді, ані будь-кого. Потім стало ще гірше. На неї упала ножем думка, що це кінець. Потім дивне почуття, солодке й отруйне, розповзлося грудьми. Таня з несподіваною радістю не захотіла зупиняти цього. Навпаки, почуття зараз потекли іншим руслом, прорвавши невидимий тугий тромб, зробили боляче, але спрямувалися саме туди, куди вона вважала зараз за потрібне. Темний будинок, що зависав над автострадою, ясно омивався водами її помсти.

– Коли почнемо? – сухо запитала вона і подивилася на Боба, потім на Руді. – З сьогоднішнього дня, – вона ж і відповіла. – Руді, займися Макнамарою.

– Про мене, хай би він здох.

– Саме постарайся, аби він не здох, – про себе сказала Таня. – Я піду відпочину. Боб, милий, я тебе чекаю у себе.

Й у Боба пішов мороз поза шкірою. Йому стало тоскно і незручно, але він не знайшов, що сказати.

– Звариш мені каву, – наче примиряючись, сказала Тетяна, але це зовсім ні про що не говорило, як і мокрі червоні обличчя за мокрим склом.

Від того часу Таня втратила до всього цікавість. Руді, напевне, зрозумів її. Вона сідала за окремого столика в зимовому саду, напроти єдиного чистого, без візерунків, вікна. Таня спостерігала за птахами. Випав перший сніг. Було холодно. Сніг лежав подекуди. Вітер розганяв брудну сніжну пилюку залисинами асфальту. Здавалося, її цікавлять лише птахи і султани сигаретного диму, впаяні у хмари диму олівці червоно-білих труб, пташине братство, нерухоме і звичне, як увесь світ у холодному шматку простору. І знову птахи. Груди її тяжко піднімалися, коли вона бачила їхні плавкі тіні, а в паху солодко нило. На Боба, на ув’язненого в прикомірку Макнамару вона не звертала уваги: не зважала на них, вони для неї були не більше голубої, з білими цятками, попільниці. І земля для неї була зараз солодкою пустелею. Цю землю давно полишили і Боб, і Руді, й мама Еріка, і тато. Останніх вона навряд чи згадувала. Невідомо, про що вона думала, але те, що з нею відбувалося, достойне печалі. Дурні думки вона насправді сприймала як щось чарівне. Одного разу Таня заговорила. Вона запитала у Боба: як її тіло виглядало у трупарні, воно було гарним чи потворним? Боб ніяково стенув плечем, спробував пригорнути її, але з таким же успіхом можна було обійняти манекен. Потім вона почала тихо втікати з дому, як шкодлива школярка зникає покурити десь у кущах. Макнамара, який ходив кімнатою на довгому ланцюгу, занепокоївся, за що отримав від Боба по голові. І він продовжував далі займатися теорією майбутнього нападу на банк. Руді зиркав спідлоба, перебирав колекційні марки за стійкою і розмовляв із собою впівголоса. Але Таню це мало обходило. Низьке небо, порване хмарами, пливло низько у неї над головою. Стояв чистий і спокійний грудень. Таня сиділа за столиком, купка недопалків лежала перед нею, як купа недорікуватих кавалків. Ус е нагадувало зіпсуту картинку, написану тушшю і розмазану недбалим рухом. Усі відвідувачі почали звикати до її стану. Одного разу на вечерю подали фаршировані яйця. І вона розплакалася. Тоді Руді підізвав Боба і сказав:

– Нам треба відмовитися. Таня хвора.

– Так, – відповів Боб.

Руді напевне знав, що Боб зробить інакше. Знав, що він піде грабувати цей клятущий банк за будь-яку ціну. Ще трохи пізніше, перед самим Новим роком, коли Боб байдикував на дивані, набиваючи пузо куркою гриль, Руді сказав:

– Нам треба звідси їхати.

– Якого чорта? – хмикнув Боб.

– Таня… Таня… – Руді ніяк не міг вимовити.

– Ти хочеш сказати, що вона чокнута? – гигикнув Боб.

– Ні, Боб. Це щось інше.

– Руді, не ускладнюй. Вона перебіситься. Це руде стерво все життя звикло бути першою. А тут такі діла…

– Будемо сподіватися, що ти маєш рацію, – сказав Руді й вийшов.

Напевне, наш Боб задумався, хоча його здоровий від природи егоїзм відкидав саме слово «біль». Він його не відчував. Таня не лягала в ліжко, значить, за щось комизилась. Те, що Таня відчувала небезпеку і розуміла, що не може зупинити нікого з цих самозакоханих дурнів, напевне, її і вбивало. Тані відкривався інший світ, і вона втратила реальність. Інша реальність приходила до неї. Світ німий, але реальний… Коротше, психологам у Швейцарії було на що потратити сіру рідину. Смерть для цієї дівчинки була звичним явищем, яке вона перескочила, відразу заглянувши у вікно почуттів і нічого там не знайшовши. Макнамара тривожно ходив на ланцюгу, гриз курячу ногу і передрікав усім присутнім велике майбутнє.

– Ідіоти, – говорив Руді й тихо ставав за спиною в Тані, й вона це відчувала, а Руді видавалося, що її устами грає благенька прозора посмішка. Пізніше, коли він заставав її за комп’ютером, де вона подорожувала порносайтами, з тією ж усмішкою, холодною, наче у снігової королеви, він починав щось розуміти, але не бажав втручатися. Нарешті, коли підходили веселі зимові свята, з ясним світлом, що стоятиме ще тижнів зо два, він повернувся з міста і побачив двох чоловіків. Ці двоє нічим не насторожили. Прості лукаві робітники, з червоними пиками, вузлуватими руками і гугнявою потворною мовою. Вони називали себе робітниками холодильних установок і просили дванадцять тисяч за те, що пронесуть Боба у банк. Щоправда, у душі Руді посміювався над самою назвою «банк», не інакше там грошей було не більше, ніж у цій антикварній крамничці, але ці двоє вже потягли нечистого за ногу, тому доведеться відповідати. І Руді мовчки, покірно зависав своїм червоним від рому шнобелем над різноколірними облатками марок, відходячи у свої чудесні й небачені світи. Тепер старому видавалося, що вони співають в один голос, але іноді Руді ловив себе на тому, що він таки дійсно обманюється, навіть і гадки не має, що намислила Таня. А Таня, на диво самого Руді, не перетворювалася на тінь, як то буває з каталептиками, епілептиками чи параноїками. Навпаки: її очі завжди дивилися на дахи міста згори або знизу і завжди були повні темного синього вогню, готового розбудити, здавалося, навіть мертвого чоловіка. З відчаєм досвідченого чоловіка він вслухався у тихі голоси, у тихі звуки, у все навколишнє, намагаючись побачити чи почути щось таке, що виправдало б Таню. Він єдиний знав, що у неї в голові. Новий рік пройшов з ялинкою, зі звичними для Руді запахами помаранчів. Таня багато готувала, мало говорила, але весь час сиділа біля Боба. На ранок вони починали.

Другий день після свят. Холодно і вітер. Голим асфальтом, із залисинами снігу, вітер гонить різнокольорові кульки, серпантин плутається за парканом. Таня сиділа в жовтому «фольксвагені», прямо перед входом у банк, з незмінним рюкзаком на спині, одягнена в червоний замшевий костюм чоловічого крою, зелену в’язану шапочку. Ноги у Тані холодні. Хоча одягнені у першокласні німецькі черевики «унісекс» на товстих підборах. Вона повільно рахувала, майже байдуже, якби не блиск в очах, то напевне б видалося, що вона рахує птахів, які чорним лахміттям висіли над містом. Вона навіть бачила Боба, який повільно відходив десь на підлозі. Він майже півдоби сидів у морозильнику. Шоста ранку. Охорона або випила, або сонна. Боб виповз у коридор, ледь рухаючи змерзлими кінцівками, відчуваючи, що серце ледь-ледь теліпається у грудній клітці. Він зрозумів, що сили його покинули і принаймні півгодини треба відлежатися, щоб прийти до пам’яті. Цього ані він, ані Макнамара не врахували. І він втратив свідомість; зараз йому снилася Таня. Дівчина у цьому сні була привітною і майже подібною до нього, чого це так, Боб не міг сказати, та, напевне, й не хотів. Йому приємно було бачити таку Таню. У цьому сні вона була невагомою. Він сидів з Танею на крутому березі глибокої синьої чистої річки, із золотими косами піску, і відчував її дивні запахи: лимона і бергамоту. Потім усе змінилося, стало якимсь неприємним, і він уже бачив себе одного на кручі чорного кольору, а на іншій, дуже подібній, на тому березі сиділа Таня. Вона чомусь у великих окулярах, такі носила його мати. Таня ворушила губами. Пізніше, коли налетіли птахи, хвостаті, червоні, зелені, сині, заповнивши прірву між ними, він зрозумів, як тяжко і сумно йому без Тані. А коли прийшов до тями, то побачив під собою калюжу води, його била дрож, а на поверх хтось підіймався.

Макнамара і Руді сиділи у новенькій «копійці», купленій за три області звідси майже за копійки. Макнамара запихався попкорном, жлуктив пепсі-колу і не переставав смикати плечем. Авто стояло з того боку будівлі. Руді мовчав і нервово мацав руками, з батьківською турботою, термос з гарячим чаєм.

– Треба було починати до празників, – нудив Макнамара.

– Тебе ніхто не заставляв, – Руді вдивлявся у вентиляційне вікно, занадто вузьке, щоб пропустити навіть Боба. Руді грів руки об термоса.

Таня подивилася на годинник, рівно видихнула і поклала рюкзачок на коліна. Очі нерухомо і мертво дивилися на трасу. Зараз вона повертала собі місто і місце. Вона взяла сотовий і подзвонила. Говорила впевнено і спокійно. Потім дістала з рюкзака пістолет, облизнула губи і приготувалася виходити.

Охоронник побачив лише мокру калюжу. Він подивився на стелю, вилаявся і передав по рації, що то вода, протікає дах. Звідти гигикнуло.

– Це у тебе з-за Людки протікає дах, Базіль.

– Та пішов ти, – охоронник пішов і повернувся з ганчіркою. Очі у нього були осовіло-червоні, а руки дрібно тремтіли. Охоронець, витираючи ганчіркою підлогу, натрапив на слід. Вода тягнулась якось дивно до сусідньої кімнати. Він протер і там, трохи подивувавшись. Двері зачинені, а відчиняти йому не велено. Нічого особливого більше він не знайшов, а тому спустився вниз. Там вони засіли з приятелем за преферанс. Боб у той час мокрів під кнопками сигналізації. Він дочекався, коли піт пройняв усе тіло, і повільно ковзнув до велетенського сейфа. Розумів, що не вкладається у відведений час.

Таня сиділа й чекала, наче сама смерть прийшла до неї, звісивши ноги на капоті. Банк відкривався о десятій. Їй відповіли, що на свята він працюватиме з дванадцятої.

– Ідіоти, – вилаялася Таня.

Вона поправила шапочку, взяла пістолет у руку, зважила, примружила око і показала язик у дзеркало. Не ховаючи зброї, перетнула трасу, обметену снігом, голу і чорну. Таня натиснула на кнопку дзвоника, потім ще раз. Нарешті відповіли:

– Банк зачинено.

– Мене поранено. Викличте «швидку» і міліцію, – сказала вона.

В опухлу пику охоронника ткнувся кольт сорок п’ятого калібру. Він відкопилив губу.

– Заткни харю, мурло, – Таня садонула у пах охоронника. Удар по потилиці осадив його на підлогу. Другий, розсипаючи карти і закуски, кинувся навперейми, але куля відкинула його до стіни. Він сповз червоною густою плямою на підлогу.

– Бля, за шо-о… – останнє, що видав він.

Боб зібрав акуратно гроші до сумки. Повернувся на третій поверх через вентиляційну віддушину, але прохід надвір виявився замалим. Пройшла лише сумка. Боб зрозумів, що застряг і це кінець. Він сів, карикатурно згорбившись біля отвору, і чекав, а перед очима пливли рожеві й зелені кола, коли почув ґвалт і глухі удари пострілів. Він відчинив двері, спустився на другий поверх і побачив Тетяну з кольтом у руках.

– Швидше, – сказала вона.

І рушила до виходу. Охоронник очухався і вистрелив кілька разів. Спрацювала сигналізація. Але жовтий «жук-фольксваген» уже котився глухими зимовими вулицями.

– Блін, – сказав Боб.

Таня побачила, що Боб підтікає густою чорною кров’ю.

– Потерпи.

– Так…

Боба лихоманило два дні. Руді сидів за марками, Таня займалася перев’язками, а Макнамара сидів на ланцюгу в комірці.

– Треба лікаря, – сказала Таня.

– Так, – не відриваючись від марок, сказав Руді. – Але ці думки треба облишити, нічого не вдієш. Лікар приведе міліцію.

Таня глянула на нього темними синіми очима. Потім на візерунчасте скло.

– Треба лікаря, – повторила вона.

Руді налив повну чарку рому і випив за один раз, потім сказав:

– Я знаю одного. Але певності, що й цей мовчатиме, нема ніякої.

Таня поставила перед собою порожню улюблену блакитну, з морозом, попільничку, закурила, і Руді побачив, як тремтять кінчики її пальців.

– Скажи, – почав Руді, – для чого ти його пустила? Ти знала, що лізти до банку – це безглуздя.

– Ще нічого не закінчилося, – відповіла Таня. Помовчала, затягнулася глибоко димом і додала: – Я люблю його. Я нічого не могла вдіяти.

– Жінки, – сказав Руді й налив собі рому.

Таня закурила сигарету і подивилася на птахів. Зараз Руді розумів, що її нічим не переконати. Він утомлено провів її поглядом, і йому стало холодно. День пройшов, і Таня заплющила очі, значить, усе верталось у старе русло.

Минуло три дні. Дощ змінювався сніговою січкою, місто потроху оживало після свят. Приїхав лікар, витягнув кулю з Боба і, нічого не сказавши, поїхав. Грошей не взяв. Таня тільки подивилася на Руді, й більше нічого. Ще через три дні Петро Накопич зайшов до антикварного магазину, саме тоді, коли Руді, Таня і Макнамара сиділи в зимовому саду і пили чай. Терпкий запах бергамоту стояв у будинку. Петро Накопич потягнув ніздрями, відімкнув кімнату на другому поверсі й підійшов до ліжка, на якому лежав Боб.

– Привіт, – сказав він.

– Ти хто, мать твою, такий? – вилаявся Боб, зводячись на лікті.

– Я прийшов забрати Таню, – сказав детектив і миролюбно усміхнувся.

– А ось на – викуси, – огризнувся Боб, але вийшло у нього це не дуже переконливо.

– Ні. Їй треба додому, – повторив детектив.

Боб ще більше звівся на лікті, подивився у добродушні очі детектива.

– Це кінець? – запитав він.

– Так. Врятуй її.

Боб прикусив губу, кивнув ствердно головою і відкинувся назад.

– Коли?

– Сьогодні ввечері. О сьомій по вас прийдуть, – сказав детектив. – Мені дійсно шкода.

– Та пішов ти, – Боб знову звівся на ліктях, додав швидко: – Сьогодні я відішлю її до супермаркету. – Йому важко було говорити, і він заплющив очі. – Це той супермаркет, біля залізниці, знаєш?

– Так, – детектив кивнув головою, нап’яв мокрого картуза і вийшов.

Рівно о сьомій спецназ вивалив вікна і двері у хиткій антикварній лавці. Репетуючи, вони розсипалися кімнатами, гупаючи і ламаючи підошвами порцеляну, дерев’яні статуетки. Руді звалили на підлогу. Підійшов офіцер і вистрелив йому в потилицю. Потім офіцер піднявся на другий поверх. Боб спав. Офіцер розбудив його і запитав:

– Так це ти Боб Павук?

– Павук? – глузливо перепитав Боб. – Ну й придумають…

Офіцер вистрелив і вибив йому око. Боб зателіпався, зсунувся з ліжка і поповз, але уткнувся головою в стіну. І тут він завив. Тихо, так, наче людина хоче заплакати, але з рота йдуть згустки крові. Офіцер зробив крок назад і тричі вистрелив. Але Боб не затихав. Тоді офіцер підійшов і вистрелив упритул, прямо в голову. Розвернувся і вийшов. Крізь вибите скло виднілися птахи, літак, світили яскравим світлом ліхтарі.

– Мороз, – сказав офіцер, бридливо дивлячись, як підлогою тягнуть закривавлений труп Макнамари.

Наступного дня сріблястий літак поклав хмари на крило і взяв курс на Швейцарію. Так вивозили Таню. Вона сиділа біля самого вікна, між двох охоронців, а батько з матір’ю сиділи через чотири ряди. Таня заплющила очі й більше не відкривала. Вона впала в кому і померла, не долетівши до місця призначення. Поховали її в Лозанні.

21 жовтня 2005 року, Київ