РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Могилу називали Слiпою. Була висока й гостра, одиноко мрiла в степу, накликаючи в козацьких дозорцiв думки про минущiсть життя та неминущiсть слави. Колись вона була обкладена камiнням, але за довгi роки нiздрюватi вапняки пообвалювалися i чи то позападали в землю, чи то їх побрали велети з Громової печери на Днiпрi, де, як розповiдають дiди, жили ще зовсiм недавнечко. Бiля печери й тепер валяється багато таких каменiв. I тiльки декiлька, облизаних вiтрами, потрiсканих од сонця, стримить iз землi коло пiднiжжя могили. А по всiй могилi — бур'ян — не суспiль, а острiвками: буркун i катран, якi до середини лiта вигорають майже до чорноти, а також дрок, воронець i медунка.

У татарський бiк могила спадала полого, в козачий — круто, стрiмко, а наокруж — степ, скiльки око вiзьме. Пожени конем — доскачеш па край свiту. Тiльки в праву руку, сажнiв за пiвтораста позаду, — невеличка рiчечка. Вона тут же й починалася з порослого очеретом та чорними лозами болота в приладi. Козаки називали рiчечку Волошкою, татари — Малою Каїр. Вона кривуляла неглибокою балкою верст двадцять — де розливалася чималенькими плесами, де витягувалась у стрiчку, яку степовий сайгак перестрибував не розбiгаючись, — й тихо та непомiтно впадала в Днiпровий лиман. З макiвки могили видно розсохатi верби над лиманом. Колись на вершечку могили ще лежав велетенськип гранiтний валун, i з нього було видно далi, аж за Днiпро, але його розтрощили блискавицi. Й уся могила теж пощерблена ними. Тут часто блукали грози, важкi та грiзнi, немов тури осiнньої пори. Били й били довгими рогами, й майже всi — в Слiпу, що самотньо мрiла серед степу. Там, усерединi, зiбралося стiльки мертвого вогню, що, коли б хто необачно кресонув, вона б вибухнула й розлетiлася на шмаття.

Принаймнi так думав Сироватка, лежачи на розперезанiм снопi очерету, сховавшись од тягкого ляського вiтру за єдиною уцiлiлою брилою гранiту.

А ще Сироватка думав про того, хто лежав пiд ним, на сподi могили. Хто вiн? Який був? Молодий, старий? Чого лежить отут? Їхав i загинув… Чи помер? Грав конем у степу… Могили, ясна рiч, тодi ще не було. I де вiн зараз: у пеклi, в раю? Чи, може, вiн якийсь нехрист i блукає поза раєм, зазирає через золотi тини? Певно, що нехрист. Це не козацька могила. Дiди кажуть, колись тут, у степу, кочували тiльки орди, дикiшi за нинiшнi. Й куди воно справдi дiваються нехристи? Чи в них є своє пекло i свiй рай? Але ж наш бог не потерпiв би на одному й тому ж небi чужого раю!

Далебi, нi. А кум Шевчик казав, що в нашого бога своє небо, а в турецького, поганського, своє. Ще й буцiмто вони повиходять кожен на свiй край неба, посiдають, поспускають ноги й шкилюють один з одного. (В це Сироватка не вiрить, бо хiба можуть боги уподоблятися сварливим сусiдкам, якi пащекують в кiнцi городу). Ще Шевчик розказував: басурманський бог вельми любить купатися в морi–окiя–нi. Отож одного разу, коли турецький бог, скинувши рясу, вижиро–вував у хвилях, наш бог i каже йому:"От ти хвастаєш, що гарно пiрнаєш, а дна не дiстанеш". — "Дiстану", — каже той."Не дiстанеш", — наш йому. Тодi турецький бог набрав повнi груди повiтря й пiрнув. Наш тодi хукнув на море, й воно замерзло. Виринув з дна поганський бог — i торох лобом об кригу. Валасався доти, доки додумався прохукати кригу. А наш тим часом закинув на десяту хмару його рясу, й хмара попливла з рясою геть. Випiрнув поганський бог, глип — ряси немає."Де ряса?" — кричить на все море."Не знаю", — одвiчає наш, а сам регочеться.

З того часу й увiшли вони в страшний розмир, а з ними й народи їхнi.

Мабуть, оця кумова розповiдь — суспiль вигадка, хоч i в нiй є щось од правди, iстинно–бо: пани б'ються, а в мужикiв чуби трiщать.

"Прости, господи, що согрiшив", — щиро розкаявся, ще й перехрестився на тому Сироватка. А проте грiшнi думки не полишали його й далi. I не йшов з мислi поганин, який лежав пiд ним на сподi могили.

Може, вперше пропливло отак близько в думцi чуже життя й заклопотався чужою душею.

Сонце, щойно викотившись iз божої кузнi, пливло понад зеленими мирськими плавнями по чистому, мов озерна вода восени, небу й пригрiвало зовсiм не по–весняному. Тепло, затишно Сироватцi пiсля холодної ночi, солодко йому крiзь дрiмоту думалося. Про того ж таки поганина, про його неприкаяну душу. Мабуть, вона таки в раю. В їхньому, поганському. А чи схожий той рай на наш, християнський? В раю завжди сонячно й затишно, i походжає по ньому бог, пильнує порядку.

В цю мить вiн бачив бога зовсiм близько. Як свого дiда Корнiя. Отакий вiн, з бiлою бородою, добрими очима в зморшках, у липових личаках, iз кобзою в руках. Сидить на небеснiй призьбi, над якою висять вiночки цибулi, славить пiснею ясний свiт.

Козак Сироватка побожний. Святобливий. Розмовляючи з богом, вiдчував, як нiби легенький вiтерець пробiгав у душi. Почував справжню святiсть, i чистоту, й чиннiсть усiх божих помислiв, почував себе не рабом, а нiби молодшим пiдпасичем у мудрого ватага. Сам, без бога, давно б загинув або здичавiв у цiй пустелi. Одначе ж у своїй святобливостi не сягав за межi, де починається власна безконечна малiсть, мiзерне приниження, панiчний страх, а то й вiчний самообман душi. Вiн не боявся бога. Слугував йому, радився з ним i сам намагався пiдказати молитвами, як содiяти, щоб краще жилося козацькому люду, з якого боку заступити край од супостатiв, коли послати дощi, а коли поберегтися з блискавицями, аби не спалили дотла степу. Щоправда, бог не вельми дослухався до його молитов: позаминулої осенi Сироватка ледве вихопився конем до лиману, степ палав од Кизикермена до Перекопа, згорiла Сироватчина куга i весь риштунок, — то, мабуть, через те, що не вiн один, а надто багато їх шепоче йому у вуха молитви. Та й шепочуть не водно. Бог повсюдно втручався у Сироватчинi сфери, а Сироватка не боявся забрести мислiю в божi. Як оце ниньки, коли намагався одгадати: християнський i басурманський рай розкинулись в одних i тих же кущах чи шумлять тi кущi нарiзно? Твердо Сироватка знав одне: i на небi, й на землi має бути лад, за яким хтось наглядає. Бог пильнує свого. Сироватка — свого, маленького, що входить у той, великий. Сироватка жив у повнiй злагодi з собою i з тим мiсцем, яке визначили йому бог i доля. Життя його злиденне, ще й на краю погибелi, але в усьому тому був свiй лад, свої мiрки, свiй закон. I того закону, вiчного, правiчного, що невiдь–яким чином i звiдки увiйшов у нього, Сироватка нiколи не переступав. За тим законом жив вiн, жила синиця на в'язовi за його кугою, i рись за балкою, i сокiл–боривiтер у небi, i змiї жовтобрюхи за могилою. I жило десь там, за його спиною, товариство, чий спокiй вiн захищав. Ходило по своєму кругу сонце, i ходив за ним Мокiй Сироватка, нiде й нi в чому не переступаючи його законiв, а також законiв совiстi, давнiх звичаїв, якi уклались в його душi в свiй особливий лад. Переступи його — i все зруйнується, розлетиться на шмаття сама душа, й тодi загинеш сам. I все те у божiй волi, а знати її людям заказано.

Воно трохи й страшно швендяти навiть мислiю по божiм обiйстю: ще шелехне з‑за куща дрюком якийсь архангел, але ж вельми хочеться козаковi бодай краєм ока зазирнути в господнiй дiм, — либонь, не дiм, а палац, ще й з колонами, як у пана Казановського, — бо той дiм, на велике Сироватчине переконання, стоїть посеред раю, куди попаде й сам Мокiй. Попаде безпремiнно, бо вiн же боронить божу правду щирою молитвою i шаблею, не їсть у пости (частенько не тiльки в пости) скоромного, не оскверняє бiлого свiту поганими словами i оковиту п'є лише на свята та, як трапляється, на дармiвщину. А хто тепер пригостить на дармiвщину! Таке, либонь, буває на небi, та й то не скрiзь. Нi, там зовсiм не вiльно пити. Не вiльно чи, може, й не кортить?.. Мабуть, не кортить, дадуть чоловiковi якоїсь нуди, i вже його верне од самого духу горiлчаного. У бога з цим дiлом строго!

I знову крiпко задумався козак. i справи небеснi заступили Сироватцi справи земнi. I Сироватка на ту мить забув, що вiн — очi Слiпої. Що минулого тижня кудись подiвся бекет у Червоних Лозах. Увесь бекет, всi троє козакiв. Отак — щезли, немов i не було їх. I забув про засторогу козакiв з Тавинської залоги, якi казали, що в ногайських кошах помiчено якусь товчiю. Правда, вони теж не сподiвалися ногайського набiгу. О цiй порi ординцi походом не ходили майже нiколи — безкорм'я для коней i важкi переправи через рiки стояли їм на завадi.

Сироватка тiльки тодi стрепенувся, як по його грудях iзнагла прокотився якийсь згук, а на гострому зламi каменя почулося тонке гудiння. Здавалося, над могилою ширяє важкий свистокрил. Сироватка рвонувся, але якась владна сила зупинила його, не дала схопитися на ноги. Вiн тiльки зiп'явся на руках i виглянув з‑за каменя. Сiрий, столочений снiгами, але вже пiдмальований зеленим i червоним степ на обрiї мовби ворушився, мовби напливав на могилу, тремтiв i гойдався, мов перетягнена басова струна на кобзi. Це був той згук, що пролетiв крильми свистокрила.

А той, що зачепився за гранiтний гостряк, уже тремтiв, як стонадцять тулумбасiв, гудiв i дзвенiв, аж стогнала могила. Вiн бив Сироватцi просто в груди, душив i втоптував у землю. Татарський чамбул, котрий обтiкав Слiпу злiворуч, був так близько, що Сироватка навiть бачив витягненi вперед запiненi горбоносi морди коней, i ощиренi й нiби закам'янiлi обличчя ординцiв, i навiть довгий малахай у руцi ватага.

В одну мить Сироватка з жахом зрозумiв: уже не подати знаку. Вiн просто не встигне запалити порубану й складену на купу по той бiк каменя степову грушку, облиту смолою. Татари добудуться сюди швидше, нiж вiн висiче iскру на трут. Либонь, вони знали, що на могилi сторожа, й ця їхня передова залога мчала просто сюди.

Страх холодним списом встромився козаковi в живiт. I одразу там запекло, гарячий вогняний клубок поповз угору. Все тiло налилося тим страшним вогнем. Тисячi шабель розтинали козаковi серце, тисячi куль пронизували голову, i все то шаблi та кулi побратимiв, яких наразив на смертельну небезпеку. Коли б то знав ранiше, сам би попросив їх покарати його.

Вiн жорстоко ошукав товариство, котре поклалося на нього, довiрило йому свiй спокiй, своє життя, свою честь. I не буде йому прощення нi на цiм, нi на тiм свiтi.

Не пам'ятав, як сталося, — жива душа хотiла жити, — що не чекав смертi чи полону на макiвцi Слiпої, а покотився вниз. Геть з лисого горба, в бур'ян, куди ще не сягнули очi татар. Котився по крутому козачому схилу, хоч вiдав, що там теж нема порятунку.

Вiн уже майже долiтав низу, як руки раптом занурилися в щось м'яке. Ще сам до кiнця не осягнув, що це таке, думка про рятунок забiгла наперед, кудись вела, кудись штовхала. I враз Сироватка пригадав: це — лисяча нора. Стара–старезна й широка, як татарський мiх. Козаки казали, що в нiй живе старий лис. Скiльки дозорцiв з нудьги полювало за ним, а жодному не вдалося влучити.

Сироватка нiколи за лисом не полював. Та хай би це зараз була нора не лиса–перевертня, а самого дiдька, вiн би, мабуть, спробував шукати в нiй порятунку. Бо в цю мить у його головi, нехай i кволо, нiби iскорка в затухлiм жаревi, спалахнула надiя на покуту перед товариством, вернула до життя. Вiн посунувся в нору, руками, головою, плечима розривав, розгрiбав її, втискувався, мов бурав у дерево. Добре, що був не широкої костi й схуд за зиму, як байбак. I все ж шкодував, що не скинув лихеньку кожушину; застiбки на нiй обiрвалися й вона збилася на спинi, не пускала. Вiн ще раз крутнувся, й кожушаний горб опинився десь збоку, а сам Сироватка просунувся ще на пiваршина вперед. Сорочка розiрвалася, i вiн вiдчув голим животом холод землi. Пiсок рипiв йому на зубах, а горлянку стисло, немов туди запхали добрий вiхоть сiна. Густий сморiд бив у нiздрi, спирав подих. Сироватцi здалося, буцiм вiн заповз не в лисячу нору, а в смердючу геєну.

А зверху вже стояла гупотнява, по його спинi, по головi товклися копита й на мить вибили всi думки, лишився тiльки страх смертi, страх полону. Сироватка пiдтягував ноги, йому здавалося, що вони стирчать iз нори, що вiн сховався, як пiдстрелена дрохва, котра пхає голову в кущ, а сама — на виднотi.

Могила гула, могила стогнала, здавалося, що озивається хтось на сподi, й долинав згори приглушений земляною товщею джеркiтливий гомiн. Раптом затупотiло зовсiм близько, й Сироватка несамохiть ввiп'явся розчепiреними руками в землю, йому здавалося, що його ось–ось схоплять за ноги, поцуплять нагору. Але того не сталося. Зненацька зверху щось ляснуло чи стрельнуло, й задвигтiла могила, мабуть, той тупiт було чути аж у пiдземеллi, й гомiн стрiмко покотився прiч. Але не встиг вiн оддаленiти, а Сироватка спам'ятатись, як знову задвигтiла земля, тепер уже дрiбно–дрiбно, немов її струшували десь скраю й воднораз розгойдували з боку на бiк, посипався на Сироватку пiсок, а в смердючiй глибокiй темрявi почулося хрипке гарчання. Степ двигтiв, i двигтiла могила, й тремтiв у її чорних нетрях козак. Але тепер вiн гаразд тямив усе, що коїлося там, нагорi. То йшла орда. Вiн, Сироватка, впустив її зi свого дозорського ока й за те має каратися, гинути в оцiй смердючiй норi. Мо', вже й не вилiзе звiдси! Бо ж он як убуравився! А мусить видряпатися й спробувати обернути бiду бодай на пiвбiди. Ось тiльки притихне тупiт, ординська хвиля перехлюпне через могилу… Сироватка напружено вслухався, а земля вiддавала йому всi луни од копит, що сунули над ним, бо на ту мить був її полоном, її часткою. Та ось стала влягатися хитавиця, й гуркiтнява злилася в один гул, що вiддалявся, — так гудуть зоддалiк днiпровi пороги. Сироватка вперся руками в землю й спробував вилiзти нагору. Натискав щосили, чеберяв ногами, рвав плечима — нi руш. Здавалося, що його тримала чиясь мiцна, нещадна рука. Холодний пiт пойняв Сироватку. На мить вiн подумав, що не треба було отак запанiбрата розмовляти з тим, на сподi, спогадувати нечистого…

Але Сироватка таки зборов холодний тремтливий дрiж, не дав вiдчаю заволодiти ним. По хвилi, по короткому розмислу вiн повернувся трохи набiк, витягнув уперед руки й, впираючись у горiшнiй бiк нори, посунув назад. Вилазив з кожуха, вилазив з кунтуша, лишаючи їх на загнiздок лисовi. Закоржавiла од смоли сорочка задерлася на голову, й вiн, коли вилiз, у першу мить не побачив свiту. А тодi проклiпався, стягнув з очей заволоку й притьма, ледве оглянувшись на татар, що саме оминали далеку балку, подерся нагору. Вiн гарячкове стягував розкиданий по всiй могилi хмиз, згрiбав очерет, стопкував усе на купу.

Страх ще раз гострою шаблею брийонув козака: Сироватка шукав у кишенi штанiв кресало й не знаходив. Тодi спохопився, помацав — кресало крiзь дiрку в кишенi посунулося аж у чобiт, роззувся i знайшов його.

Трут загорiвся не вiдразу: в оцiй шарпанинi, в оцiй крутнi у норi обтерся надгорiлий крайок вивареної в селiтрi губки, й iскрi нi за що було зачепитися. Врештi губка задимiла, зачадiла. Сироватка пхнув її у клоччя й замахав руками, як вiтряк крильми. Тiльки тепер знову подивився вдалечiнь. Татари ледве бовванiли на обрiї. Здавалося, то комашиться мурашня.

Аби вогнище розгорiлося швидше, козак здер з себе просмолену од нужi сорочку й пхнув її поверх соломи. Й вогонь справдi спалахнув i загоготiв, як божевiльний чорт. Червоне купайло затрiщало, а смола зашипiла й метнула вгору довгий чорний рукав. Аби було ще бiльше диму, Сироватка назгрiбав прiлої соломи, вологого бур'янища й теж кинув на купу.

А тодi взув на праву ногу чобiт i втiкав сам. Його землянка на березi Волошки обплетена дерезою, пищальником, жостером, оточена чорнокленами й дубами, її не добачиш i за два кроки, але вiн, однак, не залишився в нiй. Тiльки схопив iз сплетеної з лози примостки стару кожушину, якою вкривався на нiч, натягнув на посинiлi ребра й побiг до болота. Там у нього була схов'ана мiж купиння липова довбаночка.

Стояла висока весняна вода, й острiвцi зараз були майже всi позатоплюванi. Сироватка привеслував до одного з них, заштовхався довбанкою у густi лози та сухi, покляклi й поламанi торiшнi очерети й лiг на дно. Вже не пiдводив голови, знав, що звершив усе, а виглядати — небезпечно, мiг котрийсь iз ординцiв вiдстати чи лишитися в дозорi. I через те вже не бачив, що чинилося довкола.

Хисткий стовп його курява кинув татар у панiчне сум'яття, збив з пантелику, вони закружляли в степу, як сполохане гайвороння. В одну мить злетiлися докупи аги i калги, нуреддик–солтан викинув над головою руку iз зеленим значком, заверещали алай–чаушi, й орда розлетiлася, розсипалася на сотнi ручаїв, й потекли вони назад, у кримську сторону.

Кiлька ватаг пролетiло й повз Слiпу. Сироватка чув тупiт прудких татарських коней. Його змагало бажання подивитись, але вiн подолав його. Лежав i лежав, руки й ноги йому помлiли, спину сковувало крижаним холодом, але терпiв. Чмокала об човен простудна хвиля. Сироватцi здавалося — просто лизала його голий бiк. Перед очима манячила рясна гiлка верболозу в довгих жовтих сережках, десь у кущах тахкав селезень i йому радо вiдповiдала кряква. Коли в степу зринав тупiт, вони замовкали, стихав — починали перемовлятися знову."Тут смерть ходить бiля горла, а вам кортять любощi, щоб ви повиздихали", — вилаявся спересердя, але полохати не наважився.

А небо стояло синє, високе, тiльки холодне, в ньому мовчки, без крику тяглася вервечка чапель. Чаплi згори бачили човника й козака в ньому. Сироватка з острахом подумав, що птахи можуть виказати його наглим криком, шугонути убiк, закирликати, — то для татар певна ознака, — але вони втомлено й повiльно махали в небеснiй блакитi крилами.

Сплили з Сироватчиного зору чаплi, низько, над самим озерцем, профуркотiв табунець чирят, що були наче зв'язанi мотузочком, погналася з крякотом за гавою степова чайка — ганяла од болiтця, — шугала вниз одна, сiпалася за нею й друга, — також зникли, а далi — холодна й тверда тиша. Вiн лежав у нiй, немов у домовинi.

А потiм прилетiли з лиману бiлi чайки, загаласували, закружляли — ловили на трав'яних вiдмiлинах дрiбне риб'я, якого там була гибiль, а наївшись, пожирувавши, обсiлися на сiрiй косi й сидiли там довго — мовчазнi, як знаки долi. А може, подумав Сироватка, це й були бiлi душi тих козакiв, що погинули на галерах та в чорних турецьких темницях. Прилетiли зарадити ще одну бiду. Вони всi iзнагла зiрвалися й полетiли, мовчазнi й врочистi, не полетiли — потягли до лиману, а натомiсть явилися живi козацькi душi.

Одначе, коли кiнськi копита загупотiли бiля могили (стукiт був одмiнний вiд того, що ранiше, — конi йшли легкою риссю й були кованi), Сироватка не пiдвiвся. Й навiть тодi, коли над Волошкою пролунало голосне"пугу, пугу!"та по сухих очеретах рiзонув веселий свист, не одгукнувся. Були серед татар вдатнi й на такi мудрацiї, а то й перевдягалися в козацьке, сiдали на козацькi конi.

Копита чавкотiли вже понад самим болiтцем.

Сироватка чекав, коли загомонять запорожцi. Й вони загомонiли.

— Погинув Мокiй, — мовив один, а хто саме, Сироватка розпiзнати не мiг. — Мабуть, вхопили, коли тiкали назад.

— Достойний був козак, — обiзвався Гришко, осавул Тавинської залоги. — Правдивий, богобоязливий. Треба справити поминки по його душi.

— Поклав свого живота за товариство. Востаннє прислужився йому, — казав далi перший козак. — Нiби непоказний на взiр i вдачi сумирної, а от же звитяжний. Царство йому небесне, прийми його безгрiшну душу в сади свої…

Тi слова розтiкалися Сироватцi по душi, немов солодкий мед. Тепер умисне не поспiшав вилазити зi сховку, кортiло послухати ще. От коли б тiльки не квапились одснлати на небеса, не прилучали до небiжчикiв…

- I як вiн їм дався на влови, — прогудiв Кайдан, козак велетенської статури, круглолиций, грiзний з вигляду. — Пронозливий же та хитрющий. Може, затаївся де? Вiн такий, зашиється — з собаками не знайдеш.

"Бий тебе сила божа, який вреднючий", — вилаявся Сироватка в думцi, а що далi лежати не випадало, боявся почути з ядучого Кайданового язика ще якої бридоти, вiдгукнувся:

— Осьдечки я! — I пiдвiвся, але монявся ще довгенько, розминав затерплий поперек; почував кольки в плечах, у руках i навiть у п'ятах; зрештою попхав липову довбанку до берега, де спiшувалися козаки Тавинської застави. Їх було чоловiк тридцять–сорок, серед них Сироватка помiтив i кiлькох незнайомих. Сiчовики реготалися; ледве Сироватка вилiз на берег, обступили його, поплескували по плечах, тусали пiд боки, а Кайдан пiдняв дозорця й погупав на руках, як дитину. Кайдан за кварту горiлки пiдiймав млиновий камiнь.

— Ну й обамбурив ти татарву. Наче вихором їх понесло.

— Натер перцю, — реготнув козак Гук, високий, гарний з лиця, з тонкими, пiдкрученими вгору — по–ляськи — вусиками. Вiн справляв на Сiчi уряд пiдписаря, й Сироватцi вдивовижу, звiдки взявся тут, у степу.

Неначе з хмари впав. Без контроверзи ворога погнав. Сироватка спочатку кулився, а далi й собi заусмiхався, заморгав рiденькими вiями. Таку мав звичку — смiючись, приплющувати очi. Вiн уже забув недавнi тривоги й свою провину, ладен був чоломкатися з усiма й вже потягнувся до чийогось кисета, як зненацька за спинами козакiв пролунав владний, хоч i тихий, голос:

— Ну ж, ну, пропустiть i мене обняти хороброго козака.

Сiчовики розступилися, й спантеличений, остовпiлий Сироватка опинився вiч–на–вiч з кошовим Iваном Сiрком. Стояв перед ним, як кабешний школяр перед навчителем. Вiн одразу помiтив у притемнених пронизливих очах отамана грiзну червонясту iскру. Ох i знав же тi очi козак. Мабуть, нiхто не мiг видивитися з них стiльки, як вiн. Сироватка ще бiльше зiгнувся й справдi на ту мить скидався на невдатного школяра. Був невисокий, худий i якийсь нiби злинялий. Рiденькi вуса, така ж чуприна з–пiд колись дорогої, а тепер вилiзлої, замицьканої смушевої шапки з сукняним верхом, драна кожушина на голих ребрах. Нужденнiсть i покора, ще й нiби байдужiсть до всього. Тiльки по вицвiлих на сонцi очах видно, що ж таки проноза, що доля котила його i за вiтром, i проти вiтру.

У тих очах — i щирiсть, i подивування, й сподiвання якось викрутитись.

Отаман стояв мовчки. Трохи вищий середнього зросту, крутий у плечах, з невiдпорним поглядом карих, iз зеленавим, що його не погасили роки, блиском очей, на худорлявiм, суворiм обличчi — глибокi зморшки, воно таке ж обвiтрене, як i в iнших козакiв, одначе барвою схоже на стемнiлу бронзу. Брови в отамана густi, розсiченi на перенiссi крутою поперечною рискою, пiдпаленi сонцем, вiтрами й степовими пожежами, нiс кiбчастий, пiдборiддя круте. Глибокi зморшки прокреслили й Сiркове чоло. Сироватка в думцi вiдмiтив, що їх побiльшало. Отаман старiв.

На Сiрковi темний жупан i чорна, з малиновим верхом шапка, вiд якої на чоло падала тiнь.

В рухах отаман був неквапливий, навiть забарний, одначе Сироватка знав — то оманливе враження. Помислом i поведенцiєю отаман гострий, весь сiк гнуздає гаряче герце й не загнуздає. Од усiєї його постатi вiяло силою, мiццю, їх не опили роки й утома далекої мандрiвки. Кошовий мав лiт пiд шiстдесят. Сироватка — на десять менше.

Однiєю рукою Сiрко погладжував густий, з щедрою проспанною вус, на другу накручував шабельтас недорогої, але тягнутої з доброї крицi шаблi. Сироватка пам'ятав ту. шаблю оддавен; з обвитою розплавленим на вогнi, аби прикипiв до сталi, мiдним дротом ручкою, потертими, шагреневої шкiри надiлками, скрiпленими угорi срiбним обiдком; на нiй вломився не один десяток ворожих ратищ та клювал. Пам'ятав — ох! — i крутий порух, яким отаман накручував на мiцну жилаву руку шабельтас, й по спинi, по її крутому жолобку пробiг неприємний холодок. Здавалося, там прокотилася крижана бурулька.

— Розсiдлуйте, хлопцi, коней та лаштуйте переобiдок, — наказав Сiрко козакам пiд'їзної команди, — а Мокiй покаже менi свiй бурдюг.

Козаки пiшли до коней, що переступали червоними копитами — степ понад Волошкою вкритий багряними тюльпанами, а Мокiй повiв Сiрка по лiвому схилу балки, котрий був трохи вищий за протилежний i порiс чагарником. Сироватцi кортiло запитати отамана, яким побитом вiн опинився тут, яка негода занесла його сюди, але не зважувався. Треба буде, кошовий скаже сам. А отаман мовчав. Колись гарячий i навiть говiркий отаман з роками ставав замкнутим, мовчакуватим, навiть грiзним. Сироватка чомусь подумав про те з сумом. У них за спиною гомонiли козаки, чмокаючи, пили iз озерця воду конi, рипiла й брязкала збруя.

— Ну, де ж твоя куга? — запитав Сiрко, коли вони зупинилися пiд невисоким, карякуватим в'язом.

— Осьо, — вдоволено проказав Сироватка.

— Де? — подивував отаман.

— Та осьо ж. — Козак розгорнув вiття в'язовника, i перед отаманом вигулькнув гостряк землянки, викопаної в схилi порослої нехворощею балки i обкладеної дерном.

— Умiєш ховатися, — мовив, i не знати — осуд у тих словах чи схвалення. Та враз отаман круто повернувся до козака, його лiва брова грiзною хмарою шугнула вгору, очi стемнiли од гнiву. — А чи подумав ти, що мiг проспати i Сiч, i Великий Луг?

— Не спав я, батьку, — не схиляючи голови, мовив Сироватка. — Думав.

— Ось зараз вiзьму барбару та виб'ю з тебе тi думки. Про що ж ти думав, вражий сину?

В голосi отамана — роздратування. Сироватцi чомусь здалося, воно ще й вiд того, що кошовий не змiг вiдшукати його бурдюг.

— Про бога, — вiдказав.

Хитрий козак Сироватка. Сам вiдчув, що збрехав. Ну, не зовсiм, вiн i справдi споминав у думках бога, хоча й не так, як подобало, одначе не знiтився. Отаман стояв спантеличений. Мовби й не випадало вибивати з голови думки про бога. Примружився хитро–хитро, ще й двома пальцями посмикав себе за вус.

— А не брешеш?

Сироватка праведно звiв очi д'горi.

— Вiн же чує!

Бог од того нахабства трохи не впав з неба.

Плюнув i повiв кошлатою бородою, одвернувся, аби не чути, як козак ллє кулi. Сироватка аж рота розтулив, та одразу й заспокоївся, бо то був не бог, а бiлоборода хмара, вона швидко розвiялася, хоч трохи й налякала його. I плюнув не бог, а кошовий. Прочинив дверi землянки, але тiльки заглянув, повернувся i повiльно пiшов до могили. А Сироватка чалапав позаду, знову не наважуючись — а таки кортiло — запитати отамана, чого приїхав, й не збираючись вiдставати. Вiн не вельми засмутився вовкодухiстю отамана -що той може йому зробити? Вийшло то злецьки, й соромно йому трохи… Хоч вiн справляв сторожову службу не од коша, стояв у степу осiбно, власною волею — в помiч козакам сiчової сторожi, одначе, як погинув бекет у Червоних Лозах, а в Тавинськiй залозi стало скрутно на людей, сказав, що, доки повного мiсяця, може повартувати i сам. Вони таки поклалися на нього, а сьогоднi сталася оця притичина.. Одначе все оббулося. То й отаман пересердиться"Бiда бiду перебуде", — сказав сам собi.

Отаман зiйшов на могилу, зупинився. Довго стояв непорушне. Його обличчя здавалося вирубаним з темного каменя, i весь вiн був неначе тесаний з однiєї камiнної брили Сироватцi ж вiн чомусь ще видався схожим на крука, що стоїть на вершечку камiнної баби. Отаман притримав лiвицею шаблю, сiв на камiнь. А Сироватка примостився збоку, видобув потертий кисет, саморобну кленову люльку. Сподiвався, Сiрко потягнеться до його кисета, i вони закурять ладком й од димку потече розмова. Але отаман люльки не дiставав i Сироватки мовби й не помiчав.

Сидiв замислений, суворий, дивився на степ. Сухий, випалений сонцем типчак переливався, як грива мертвого коня А в тiй гривi — червонi й жовтi вогники–тюльпани. Про що думав отаман? Може, спогадував день, коли багато–багато лiт тому знайшов закоцюблого Сироватку над рiчкою Татаркою, кинув у сiдло й погнав до зимiвника. На смерть загнав коня, а козака врятував. Тьху! Врятував отаке ледащо! I тепер йому було шкода вороного огира? Адже то був найкращий кiнь за все його козакування. Чи, навпаки, стало жаль дозорця, шкодував на свої рiзкi слова й обмiзковував, як їх завернути назад? Бо й справдi, хто його неволив на цi чати? Нiхто. Четверте лiто конає тут, у самотинi, в зеленiй пустелi. Поруч татарських улусiв, до них — за пiвдня конем доскакати. На безкорм'ї, в спеку й холод. Влiтку ще так–сяк. А взимку, як вичахне небо, як потечуть помiж тирсою бiлi холоднi змiї, як завиють сiроманцi, а з крутих балок вийдуть вогнеокi хижi рисi… Тисяча лих, тисяча небезпек на одну людську душу Либонь, це тяжче за схиму.

Позаминулої весни вернувся козак з далекого дозору — його ледве впiзнали, такий був худий i виморений. Гойдався козак, гойдався кiнь (шкура та костi), козак тримався за кiнського хвоста й так причвалав на Сiч. Майже всi братчики вийшли з куренiв подивитися на те диво. Запакували снiги Волошку, а напровеснi почалася така каламуть, що нi пройти, нi проїхати.

Сiрко був упевнений, що Сироватка в дозiр не вернеться. А вiн повалявся мiсяць на печi, обшив новою юхтою сiдло, натовк у мiднiй ступi ворочок тютюну й за чергової оказiї знову подався у степ. То що ж тримає його на оцiй могилi? Несе якусь покуту перед товариством? Погнала прiч од людської оселi ненависть? А чи привела велика любов до своєї землi, до рiдної неньки–вiтчизни? Мабуть, таки любов. Бо ненависть не може втримати так довго людину в моторошнiй i зловiснiй самотинi. Вона безсила перед пустелею, вона прагне чужої бiди, чужої кровi, чужих слiз.

А може, нiчого того не думав отаман, просто сидiв i споглядав степ. Спивав його спрагло, як чисту джерельну воду. О цiн порi вiн був чи не найкращий. Вже не спав i ще не пробудився доконечно. Мив мала дитина в колисцi першої митi, коли тiльки розплющила очi. Водить ними, пухкає губенятами, випручує повнi рученята, посмiхається зачудовано й тихо.

Прокидався степ, прокидалося й серце. Ще не пiдвелися трави, ще торiшнi ковили ворушили сивими чупринами, а вже зазеленiлiї при долинi козельцi й веронiка, а по балках — ряст, пiдвели в болотах гострi списи очерети, прорiзався з води першими гостряками татарський шабельник, й скрiзь по видолинках червоно заполум'янiли тюльпани. Заплющиш очi, а перед ними так i мають багряницi, й тодi хочеться взяти шаблю та прорубати до обрiю стежку. Десь тихо, не видимi оковi, подзвонюють журавлi, чистим струменем спадає згори жайворова пiсня.

Благословенний степ! Благословенне життя!

Проклятий степ! Прокляте життя!

Вдень сонце пече немилосердно козацьке тiло, а вночi холодна вiльгiсть пронизує до кiсток. I голод — хоч шаблю гризи.

Отаман тiльки на мент заглянув у Сироватчину землянку, здавалося, й не роззирався, а помiтив його наїдок. З казанка стримiли ноги журавля. Мабуть, варив не один день, але хiба вгризеш те м'ясо — воно мiцнiше за тятиви татарських лукiв.

Та чи не найбiльшою мукою для козака весною i влiтку є нужа. Верстовими стовпами пiдперла комашня небесну стелю, заткала обрiй. Ступу товче. В повiтрi стоїть дзвiн, здається, що десь далеко, мабуть, аж у слобiдськiй Українi, тисячi ковалiв кують чересла. Ранком козак умивається не чистою криничною водою, а дьогтем. Або чавить сiк з ядучих трав та обмазується вовчою жовчю. На Сироватцi шкiра задубiла, її, мабуть, не втне не те що комарине жало, а й турецький ятаган.

Нi, не про степ, а про козака думав отаман.

Вiтер односив у його бiк димок з Сироватчиної люльки. Сироватка кидав косяки, бачив накiбчений профiль виголеного до синяви (коли i де встиг поголитися?), бронзового вiд засмаги отаманового обличчя, крутий злам брови, задумливу чи гнiвну зморшку в мiжбрiв'ї, мовчав. Але димок од його люльки свою справу робив. Сiрко таки не витримав, потягнувся до кисета, якого козак завбачливо не заховав, натоптав свою носогрiйку.

— Втомився, Мокiю? — запитав тихо. — Лишимо тобi замiну Поїдеш з нами. Одiспишся в спокої. Поп'єш з братчиками варенухи

Сироватка зломив суху стеблину лисохвосту, прочистив цибух люльки, що пригасла. Великим пальцем правої руки якось кумедно, сторчма, дотоптав її тютюном. Пучки в нього були чистi й навiть не вельми засмаленi. Добув огниво, кресонув раз, кресонув удруге.

— Нi, отамане, — одказав, коли сизенький димок заструменiв. Добуду до зими. А тодi приїду. — Помовчав якусь хвильку, спостерiгаючи, як пiд подихом вiтру то заплющується, то розплющується червоне око на кiнчику трута — давав нагорiти, всунув його в бузинову трубочку. — Лаврiпа кортить побачити. Як вiн там, не зледащiв?

За цим запитанням стояло iнше: чого Лаврiн не приїхав? Оскаргу ж Сироватка приховав так глибоко, що навiть Сiрко не вловив її й через те не став розказувати, що Лаврiн два тижнi перед великоднiми святами прокачався в простуднiм жару, а це вже очутився, але в дорогу йому ще зась.

— Справний козак, — мовив. — Але джурою не хоче. До куреня проситься. Воля а чи сваволя груди йому розпирає. Кров грає. А може, й сам не знає, чого хоче. Либонь, i краще, що до шаблi тягнеться. Холуїв у нас i так багато.

— Сливе, — одказав Сироватка. — Хоч сам подумав: що може бути кращого за службу джури. Шана. Не клопiтно. А оженившись, став би якимось урядником.

Тепер обоє думали про Лаврiна. Про Сироватчиного сина. Щоправда, на Сiчi нiхто не знає, що Лаврiн Перехрест не сестринець Мокiю Сироватцi, а син. Навiть сам Лаврiн не вiдає того, може, через те й не лине душею до батька. Хоч Мокiй вигодував його, затим забрав до себе на Сiч, чому Лаврiн був вельми радий.

Отаман майже ревнино поглянув на Мокiя. Бо хлопець мiцно прикипiв йому до серця. Й оддав його в школу, й узяв у джури, вчив воєнної науки — щось було в ньому таке, що вертало Сiрка споминами до рiдної Мерефи, до тих днiв, коли сам був щасливим батьком i доля, здавалося, мчала попереду баскими кiньми.

Вiн нiколи нiчого не розказував про тi днi, мабуть, через те, що по них густо проступала в спомини кров. Обидва отамановi сини — Петро й Роман — погинули за Україну. Петро наклав головою за рiчкою Тором поблизу трьох зелених байракiв, а Роман, пострiляний i порубаний, помер у Мерефi пiд Харковом на руках у своєї матерi Сiрчихи. На рiздво курiнний кухар ставить перед кошовим три миски кутi, а отаман наливає три чарки. Одну випиває сам, а двi iншi разом з кутею виносить надвiр. I, може, через те такий дужий в отамана удар — не одна, а три руки опускають на ворожу голову шаблю, може, через те таким непримиренним вогнем горять його очi — не одна, а три ненавистi скипiлися в серцi.

Лаврiн для Сiрка — й смутне нагадування, й розрада воднораз. I для Сироватки — також. Отож i йшли балачки до нього не навпрошки, а манiвцями. Тут щось було не договорено. Але й договорювати нiбито було нiчого. Кошовий взяв собi хлопця в послуги й на виучку. Сироватка мав бути вдячний йому за те. Вiн i був йому вдячний. Коли ж отаман зненацька запитав у нього про Лаврiна, вiдчув, що в серцi ворухнулося щось, неначе ревнощi. Й навiть дужче за ревнощi. Нiби аж злiсть. Бо ж хiба мiг вiн, Мокiй Сироватка, порiвнятися в Лаврiнових очах з кошовим! Гарячим крайком мислi почував, що од того наближення сина до найзначиiшого козака Сiчi поменшав сам. Мовби вивiв хлопця до когось на гору, а сам лишився пiд горою, та ще й у виямi. А що, як вони там, на горi, дивлячись униз, обсмiють його?! Нi, того не могло бути. Хоча б через те, що анi кошовий, анi Лаврiн не знають, ким насправдi доводиться Лаврiновi Сироватка. Просто вони забули про нього. Од такої розради йомутеж не повеселiшало.

Але тут уже поверталося щось на самого себе, на власну недолугiсть i малiсть.

Вiн i справдi лише недавно почав думати про Лаврiна якось iнак ше, прикро наблизившись до нього серцем, i, може, саме вiд оцiєї самотностi. Скiльки разiв був на краю загибелi — замерзав, помирав з голоду, а то був загруз у болотi й ледве видряпався, — i затим, пролетiвши душею по самому краю чорного пруга й ледве не сягнувши на той, другий, чорний бiк, почав спогадувати Лаврiна частiше й час тiше i думати, що не згине безслiдно, що продовжиться в отому краси вому i гречному парубковi: один доторк мислi до нього поймав особли вою соромливою радiстю Мовби що йому вiд того? Далебi, нi. Тямковитий i шпетний козак — його кров — житиме й далi на Сiчi i зорiтиме в степ, а потiм передасть її в спадок своїм дiтям. Оскiльки Лаврiн син, то чимось удався в нього, Мокiя. I всi отi Лаврiновi чесноти його, Мокiєвi, а не Сiрковi.

Й вiн запишався в думцi й погордливо кинув на отамана косяка.

А Сiрковi i в голову не клалося, що цей ось нетяга в дранiй кожушинi на сухих ребрах скрадається ревнивою мислiю до нього, кошового, стає з ним на однiй кладцi на переваги–ваги. Може, якби знав, iнакше подивився б на Сироватку й на Лаврiна й надалi все склалося б по–iншому, але нинi обоє думали нарiзно, тому Сироватка, зловивши на собi довший, нiж би того хотiв, погляд Сiрка i витлумачивши його по–своєму, поспiшив перевести розмову на iнше.

— Рано цього року зламали гарби татари.

Ще не зламали, — замислено вiдказав Сiрко. — Це були акин–джi[1] з берегових татар. Йшли на тавинську переправу. Розвiдують. Хочуть збити нас з пантелику. А ворохобляться всi орди. Крута заварюється соломаха. Либонь, з Адрiанополя її солять.

Не походом вони йшли. Тому й не сподiвався… — мовив Сироватка. Але це не було виправдання. Скорше досада. Бiльше не пропущу. А ще б треба заслати когось на Великий Каїр. Якщо становисько там…

Сiрко пильно подивився на Сироватку, але не сказав нiчого.

Над могилою гули чистi вiтри, а в небi дзвiнко кричали журавлi, тягли невидимi струни од турецьких берегiв у безкiнечнi простори українського степу. На тих струнах грала весна. А разом з нею прокидалася й грала для козакiв тривога. Вона бринiла в грудях од давнiх–давен, i казати далi не було чого. Обоє знали все й так. Мовчали. Внизу, над сутiнною балкою, залягла iмла.

Серце наливалося важкою силою. Сiркова долоня несамохiть стислася в кулак.

На могилу зiйшов довгошиїй молодий козак у туго пiдперезаному ремiнним чересом кунтушi, гостроокий i чи надто впевнений у собi, чи безпечний. Шапка стримiла на ньому, як бовдур, з–пiд неї виглядали великi, по–дитячому вiдстовбурченi вуха. Це був городовий козак, приїхав на Сiч з гетьманським обозом та й напросився в степ. Сiрко взяв його з собою. Нехай подивиться на тирси, де лiтає воля i де витає вiдвага, нехай умиє душу в чистих степових вiтрах.

Козак приклав руку до чола, зорив у далечiнь. Наступав вечiр, небо на овидi облягли тугi сiрi хмари, косi променi сонця пронизали їх i погасли. Степ одмiнився. Вiн потьмянiв, спохмурнiв, збляк. Тюльпанiв зовсiм не було видно — чи вони постуляли пелюстки, чи накрили їх типчак i ковила? О цiй порi панували в степу тiльки вони. Вицвiлi, витiпанi на дощах i вiтрах до сивої бiлостi, до майже безбарвностi, ковила й типчак текли, як спiнена вода, навiвали журбу. Оця їхня бiлiсть, жива од вiтру й водночас мертва, надавала степовi якоїсь саванної урочистостi. Од неї вiяло пустелею, самотнiстю, що хапала за серце. За старе серце! А молоде, ще не встрiлене смутком, скрушною думкою, летiло понад степом, з нього рвалися звитяга, яса, воно прагло волi та слави, кохання, яким його нагородять за славу; пiд кунтушем грали тугi м'язи, i подих у козака був глибокий та чистий, наче повiв степового вiтру.

Козак зорив у козацький бiк, туди, де далеко на обрiї в небi вихрило гайвороння.

— Вовки або рисi загризли оленя, — сказав Сироватка. Сiрко пiдвiвся з каменя. Дужо поклав молодому козаковi руку на плече, повернув його лицем в протилежний бiк.

— Туди дивися. — Помовчав i сказав тихо, мовби самому собi: — Святе це мiсце. — чати. Найсвятiше на всiй Українi. Стiй, хлопче! Нехай наллється вiдвага в твою душу!

— А в мене її доста, — безпечно вiдповiв козак.

РОЗДIЛ ДРУГИЙ

Мiсяць горiв, як начищений до блиску круглий щит. Вiн плив над зубцями гiр, холодний, хижий, i хоч Магомет не бачив його, одначе знав, що вiн саме такий — холодний i хижий. Султан бачив три iнших мiсяцi, вони сяяли над його головою, вловленi срiблом великих, пiдвiшених до стелi куль, якi ледь–ледь оберталися то в один, то в iнший бiк, i холодне мертвотне сяйво, здавалося, текло по опочивальнi. Для всiх смертних давно настала нiч, не мiг заснути тiльки падишах османiв.

Завтра султан накаже викинути геть усi три мiсяцi. Або перенесе опочивальню в iнше мiсце. Так, накаже перенести опочивальню в захiдне крило палацу. Бо сон вiдлякує не тiльки мiсячне сяйво — вiд нього захищає парчева завiска, а й крик. Тонкий, розпачливий крик того гяура, якого вчора нахромили на гаки бiля малої тюрми.

Згадка про гяура вибила з султанових очей рештки сну. Вiн дивився на середню, найбiльшу, кулю, на блiде кружало мiсяця на нiй, i воно видавалося йому мерзенною пикою. Султана нараз опанував гнiв, i вiн сiв на постелi. Таке з ним трапляється повсякчас: спаленiє од одного слова, од крихiтної думки, i вже йому немає стриму. Через це його бояться, цим подобається сам собi. Козак, навiть при допитуваннi синiм залiзом, так i не сказав, для чого перевдягнувся купцем i де пiдкупив сторожу. Вiн гарно розмовляв по–венетському, навiть заморськi купцi прийняли його за свого. Нечуване зухвальство! Правовiрнi не пам'ятають, щоб кяфiр переступив порiг Столицi Щастя iнакше, як iз колодкою на шиї. Що ж привело його сюди? Пронюхали козаки про Магометовi замiри чи самi замислили щось?

Султан тiльки тепер зауважив, що мiряє опочивальню навкiс од вiкна до стiни. I так само навкiс гостро летiла його думка

Дзигарi, якi лiчать час на Вежi Вiчностi, незабаром одмiрюватимуть його не тiльки щасливим мешканцям Порти, а й усiм племенам i народам свiту. Правовiрнi й неправовiрнi ходитимуть за стрiлками його годинника, як ходили колись за тiнню вiд стовпця, вкопаного у Вавiлонi за наказом Iскандера Дворогого[2].

Султан гаразд розумiв, що накрутила пружинку дзигарiв не його рука. Й не рука його батька. Накрутила її тоненька й тремтяча правиця великого вiзира Мехмеда Кепрюлю. Тепер це робить його син, Ахмед, нинiшнiй великий вiзир. Звичайно, того не вiдає нiхто й не мусить вiдати. Навiть султан не знає достеменно, яким робом наповнилися золотими алтунами Сiм Султанських Веж. Тим золотом вдалося залляти горлянки розбiйним i свавiльним яничарам, якi задушили його батька Iбрагiма, навербувати новi полки воїнiв пашi й суб–пашi, вдалося нагодувати голоднi татарськi орди й привести їх у покорi до султанових нiг. За це любив i ненавидiв Кепрюлю. Маленький, сухенький чоловiчок з гачкастим, схожим на скручений огiрок, носом, великий вiзир — тонкий помислом i хитрий, як старий лис. Завжди сумирний i покiрний його волi, справами крутить так, що вони нiби самi течуть рiчищем думки сина пророка, а насправдi рiчищем його власної, вiзирової, думки. Султан бачить це злим оком розуму, одначе те око не настiльки затуманене, аби до часу загатити друге рiчище. Нехай пливуть по ньому золотi алтуни, нехай панує у державi спокiй, нехай поки що пряде тоненьку ниточку свого життя Кепрюлю.

Вже кiлька столiть хилиться долу прапор пророка. Йому, Магомету IV, судилося своєю мiцною рукою пiднести його знову вгору. Вже поверненi назад Лемнос i Тенедос. Вже надламанi хребти Австрiї та Венецiї, вже кинутий в порох Ляхистан i король Михайло надсилає йому данину — двадцять двi тисячi злотих. Так сплачували за сонце невiрнi Чiнгiсу, так мусять платити довiку. Сполошилася Європа, гарячкове кує мечi Московська держава. Вiн, Магомет, розумiє, що треба вдарити по нiй першому, доки не зiбралася на силi, скинути її iз просторiв свiту.

У Магомета все готове до вселенського походу. Всi гороскопи, всi звiзди пророкують йому перемогу. Прапор пророка замайорить на заходi й пiвночi, вiн донесе його аж до холодного моря.

Лишилося здолати одну перепону — промчати прудконогими кiньми Козацьке Поле й зруйнувати кубло чорних гяурiв — козакiв. Вiн не хоче зважати па застороги Кепрюлю: вiзир умiє збирати золото й не вмiє завойовувати держави. Скiльки гяурiв нинi вже орють турецьке поле й веслують турецькi галери! Вiн ще побачить кяфiра кяфiрiв Iвана Сiрка з ланцюгом на шиї.

В цю мить йому й справдi захотiлося побачити свого ворога. Татари називають його урус–шайтаном, повелителем джинiв. Тодi, мабуть, вiн маленький i з нiг до голови зарiс дикою шерстю.

Бр–р-р. Султана злихоманило.

Нi, звичайно, той кяфiр не такий. Просто — невiрний, як i iншi, ще й, мабуть, хитрий та розумний, бо жодного разу не попався в поставлене татарами сильце. Його завойовувати треба iнакше. Всi зорi неба вiщують Магомету удачу. Так передбачили великi астрологи, так показали їхнi таблицi.

У глибинi душi щось йому пiдказувало, що вiн надто високо залiтає, що тi перемоги ще не такi, аби замiритись на цiлий свiт, але ж так гарно про те думати, й червоний кiнь удачi гарцює пiд ним, тож треба не напинати повiддя, а рушати вперед пiд стукiт сталевих копит!

Магомет пiдiйшов до вiкна. Перед ним, заколихане сном, лежало Едiрне. Дивився в той бiк, де Гербус зливається з Тунiєю i Гардою i лине до Егейського моря. Отак i в його вiйсько ввiллються татарськi орди й затоплять береги невiрних.

Самотньо i сумно повелителевi правовiрних. Вiн не може, не має права наближати будь–кого до свого серця.

У холодному мiсячному сяйвi, мов лисини циклопiв, поблискували банi мечетi Селiма. Найкрасивiшої i найбагатшої мечетi в свiтi. Селiм — єдиний, хто пробудив Порту вiд сплячки, хто спробував пiднести прапор пророка. Селiм володарював у Едiрне. Сюди перенiс столицю Порти з розкiшного, зажирiлого Стамбула Магомет. Звiдси завоює свiт. По–грецьки мiсто називається Адрiанополь. Султановi подобається ця назва, у нiй вловлює якийсь потаємний смисл: адже колись Грецiя — це й був увесь свiт! Скрiзь по свiту мiсто знане саме так.

Зненацька у загратоване вiкно влетiв дужий порив вiтру, закрутив срiбнi кулi пiд стелею, й сотнi блiдих зайчикiв застрибали по стiнах. Тепер мiсячне сяйво, одбите кулями, чомусь здавалося йому гарячим."Який непотрiб оцi кулi", — подумав султан. Здивувався, що ранiше вони веселили його зiр. Вiдколи вони висять тут? Невже їх почепили ще за Селiма?

А потiм оцей крик. Звичайно, султан знав, що то кричав не гяур. Звiдти, де той конає, не долетить i рев гармати. Вiн грався зi своєю уявою, розпалював її. Це волає з мiнарета божевiльний муедзин, скликає серед ночi на молитву правовiрних. I нiхто не осмiлиться зупинити його, бо то великий грiх. Сам аллах повелiв йому кидати звiдти серед ночi езан[3].

"Зв'язати чи посадити його в кам'яницю, але тому опиратиметься муфтi[4]. Можна розiбрати мiнарет. А потiм збудувати iнший, кращий. На славу аллаху".

Султан почував, що вже не засне. Невiдь–чому розболiлася голова, здавалося, просто по мозку перекочуються гарячi жарини.

Може, подумав, бiль пригасить прохолодне повiтря з гiр? Одягнув бухарський халат та взув пiдбитi лебединим пухом капцi й пiшов до дверей. Один за одним вiдчиняв залiзнi замки. Золото купує душi, залiзо охороняє життя. Вiн не любив, коли дверi незамкненi й бiля них куняє сторожа. Сторожа завжди вiддана: коли охороняє султанове життя й коли продає його. Лiпше, якщо вона стоятиме за зовнiшнiми дверима, а також на стiнах i вежах довкола палацу. А тiней, примар султан не боїться.

Потираючи руками скронi, в якi гупали важкi келепи, султан вийшов через вузькi гратчастi дверi на Золоту Галерею. Султан ще молодий — йому щойно виповнилося тридцять, однак почуває в тiлi лiниву млявiсть, утому. Вона на нього напливає хвилями. Султан то жадає дiяння, боротьби — й тодi вiзири, пашi, аги, заїми i всi iншi вельможi бiгають, як гончi пси, то знову почуває у душi порожнечу, нехiть до справ, i тодi всi починають дрiмати бiля нього. Один з лiкарiв набрався нахабства натякнути, що все те у султана через надмiрне вживання солодощiв; того лiкаря викинули у вiкно, а султан почав готуватися до походу. Iз Золотої Галереї сходи вели вниз, у Садок Задоволення. Ступив один крок i помiтив унизу двiрцевого охоронця — капуджi. Той спав, прихилившись спиною до обплетеної плющем мармурової колони. Магомет зупинився. Жар йому не згасав, i в скронi гупало, як i ранiше."Отак вони охороняють!"Пискнула десь у клiтцi канарка й затихла. Пискнула у серцi падишаха злiсть.

Тихо ступаючи, пiшов назад. За хвилю повернувся з кривою шаблею в руцi й поквапливо зiйшов униз. Йдучи, дивився на лезо, що вiдсвiчувало синiм вогнем. Це була дамаська криця, викувана й вигострена майже до жаскостi, в неї було вкладено стiльки сили, вмiння й пристрастi, що вона спивала життя, ледве дiткнувшись до плотi. Султан вiдчував її жаскiсть, його аж морозило од неї. Вiн зупинився, виставив уперед лiву ногу, повiльно нацiлився оком.

Бризнули увсiбiч мiсячнi променi, охоронець без стогону повалився на траву. Вiн помер, так i не прокинувшись. Аллах послав Магометовi несхибний удар, а йому легку смерть.

Широко розтуленим ротом султан ковтав п'янке нiчне повiтря iз присмаком гiркуватого запаху лавра. Хвилями струменiло сяйво мiсяця, спливало по листi червоного юдиного дерева, по бiлих колонах, по одежi султана. Тиша стояла така, що її можна було нацiдити в келих. Тиша — над усiм сералем султана. За високою стiною, яка вiдокремлює сад чоловiчої половини сералю вiд гаремних садiв, кiлька сотень красунь — жiнок i наложниць — гойдають у снi своїми нiжними подихами небеснi сфери. Всi вони марять його палким зором, вiд того султановi солодко й трохи млосно..

Бiль у султановiй головi поволi вщухав. А десь пiд горлом зроджувався смiх. Уявив, як небавом звихряться всi — вiд балакунiв–недимiв до великого вiзира, як помиратимуть зi страху начальники охорони — бостанджiбашi та капуджiбашi… Нiхто з них не осмiлиться пiдiйти до його дверей, а вiн умисне не вiдчинить їх. Смiх, що булькав султановi в горлi, був їдкий, як отрута. Падишах i вранцi не скаже їм нiчого, нехай мудрують, як повiдомити своєму повелителевi про загибель його охоронця на вартi, хоч усi впiзнають, чий це удар, i це кине їх у ще бiльший страх. Так має бути. Свiтом має правити страх. Султан знав це з власного досвiду. Коли сурмонив тонкi дугастi брови, завмирало все. Вiд нього завжди повiвало небезпекою, страх розходився колами, й кожне наступне коло було ширше за попереднє, охоплювало все бiльше й бiльше людей i нарештi заплескувало всю державу. Магомет тiльки стежив, щоб цi кола не вщухали. Сьогоднiшнiй несхибний удар — ще одне збурення, яке не так швидко вляжеться. Ще раз уявив переляканi обличчя охоронцiв i скривив у посмiшцi губи. Ця посмiшка була злостива подвiйно. Йому самому давно вiдкрилося, що вiн боягуз, то тiльки поети у своїх вiршах надiлили його лев'ячим серцем. Як i кожен тиран, був пiдозрiливий до божевiлля, боявся всiх i не довiряв нiкому. Вряди–годи виїжджав за межi палацу, а коли i'i виїжджав, то тiльки в залiзному кiльцi охорони. Стинаючи охоронця, падишах, окрiм усього, намагався впевнити себе, що вiн хоробрий. I все ж так i не мiг перерубати чорної ниточки, яка бринiла в глибинi серця i вперто свiдчила, що це нiчого не варто, що вiн не зможе повторити жодного звитяжного вчинку Iскандера, до якого прирiвнював себе подумки i про що невiдь–звiдки довiдалися поети й часто ставили його поряд з ним. Iскандер сто разiв був поранений, i кожна з його ран, навiть перша, могла стати й останньою! Але як зважитись на першу?! Отож єдиною втiхою султановi лишався страх, страх його пiдданцiв.

Лiворуч щось зашелестiло, султан подивився туди й побачив три тiнi вiд трьох кипарисiв, що росли в кiнцi дворика. Йому здалося, тiнi повзуть до його нiг. Шелестiв у вiттi чинари вiтер, султановi чомусь стало моторошно. Поволi пiшов сходами на галерею."Цього лiта гяури–козаки мусять бути знищенi, — одiтнув мислiю, немов шаблею, всi iншi думки. — Завтра накажу розбити на майданi намет i поставити бiля нього бунчук великого походу". Цим походом сподiвався пiднести прапор пророка над усiма землями, утвердити в пам'ятi правовiрних своє iм'я й упевнитися в собi як мужевi i воїновi. Вiн боявся цього походу й жадав його.

* * *

Король польський Михайло Корибут–Вишневецький, син вiдступника од православ'я Iєремiї Вишневецького, помирав. Вiн не знав, що помирає. Що повний мiсяць, який нахромився на гострий готичний шпиль за Чорною Кам'яницею, бачить востаннє, й чашка кави, яку щойно випив, — остання. В неї було всипано отруту. Зараз вiн думав, що його лихоманить од застуди.

Король їхав у Хотин до вiйська, зупинився у Львовi, а що заснути не мiг, наказав серед ночi принести каву з ромом. Його життєве коло завершилося на тридцять третьому роцi. Шляхта бiльше не вiрила в його освiчене глупство. В усi тi реляцiї, комiсiї, договори, якими сподiвався повернути собi Україну. А з нею власнi п'ятдесят шiсть мiст, тридцять дев'ять тисяч шiстсот десять посполитих у них. Щлях–та нiколи не змириться зi втратою земель на лiвому березi Днiпра. I вiн розумiє це: його власне серце не хоче з тим змиритися. То його землi, його посполитi. А глибинами думки осягає, що та непримиреннiсть, та запеклiсть може стати для Польщi фатальною. Тi землi неначе сакви на плечах людини, яка повисла над прiрвою. Брийонуги ножем — та й вилiзти нагору! А тiльки ж у саквах половина всього статку. Робив спроби донести цю думку до буйних i гордих голiв. Гордi голови одверталися од нього. Шляхта знову покладала надiї на шаблю, на мiцну руку i полководницький хист гетьмана Собеського.

Михайлу вiдомо те. Але їхнi сподiвання викликають у нього гiркий посмiх. Як вони можуть повернути землi на правому березi Днiпра, не кажучи вже про лiвий, коли самi платять данину турецькому султановi! Їм нi за що найняти ландскнехтiв, нiчим платити власному вiйську.

"А чи не краще: раз вiддати ту данину козакам, щоб позбутися її назавше", — раптом думка шпортає втомлений мозок короля. Вона приходить зненацька, i вiн аж пiдводиться з фотеля. Почуває тяжкiсть у тiлi, якийсь млоїстий холодок пiд серцем, але не зважає на те, гарячкове розкручує думку далi. — Нехай куплять зброю i провiант. Спорудять чайки… Проголосять гетьманом Сiрка. Тiльки козаки можуть зупинити занесений над Європою ятаган. А тодi знову зiштовхне лобами Дорошенка, Самойловича, Ханенка, Сiрка чи ще там кого".

Вiд тiєї думки королю нiби аж попустило пiд серцем. Стiльки мучився, стiльки струїв мозку в безсоннi, а рятунок отак близько й такий несподiвано простий. Звичайно, ця думка прийшла не зненацька, вона ходила довкруж, як старець на морозi довкола хати, проте вiн не зважувався її впускати. I ось — впустив. Негайно ж спорядити цю мисль у путь, нехай летить на далеку, забродну й немилу королевому серцю Сiч. До людини, яка багато чим зобов'язана йому й через те мусить бути до його листа особливо зичлива.

Корибут–Вишневецький наказав покликати писаря. I коли той, приховуючи невдоволення, запозiханий, щосили витрiщаючи очi, аби прогнати дрiмогу, вмочив у каламар перо, король почав диктувати, спершись на лутку вiкна:"Вельможний, щиро коханий нами отамане кошовий славного лицарства запорозького сiчового Iване Дмитровичу Сiрку…"I враз схитнувся, вхопився обома руками за мiсячний промiнь — сповз, тримаючись стiни, униз.

Мiсяць одiрвався од шпиля, колесом покотився по Замковiй горi.

* * *

Мiсяць плив помiж рваним кущiв'ям хмар, як лис рiденьким пiдлiском. То пiрнав за бiлi кучугури, то виринав знову, здавалося, вiн скрадається до величезного чорного замку, що стримить на кручi над Сеймом. У крайньому горiшньому вiкнi замку горiв одинокий вогник. Рiвно цiдив у пiтьму червонясте свiтло; здавалося, його просто забули погасити. Та враз вiн стрiпнув крилом i вирушив у мандри — крайнє вiкно провалилося в нiч, натомiсть по черзi засвiчувались сусiднi й теж заплющувались — аж поки зник зовсiм.

Гетьман Iван Самойлович зайшов до скарбiвницi й зачинив за собою дверi. Вiн не знав, чого йде туди. Хоч давно впевнив себе, буцiм у цiй залi вiдпочиває душею. Для гетьмана все, що зiбране отут, бiльше, нiж просто скарб. Воно мовби втаювало якусь силу, означало якусь тривкiсть, владу над свiтом, над людьми i навiть… над самим собою. Воно мовби продовжувало його виднокола кудись далi, хоча куди — невiдомо. Тiльки тут, в оцiй скарбiвницi, вiн i вiдчував по–справжньому свою силу i мiць. I знову не лише через те, що оцього всього не має нiхто в краї, а тому, що iз цим багатством владарював над свiтом i сягав кудись далеко–далеко. Звичайно, вiн не був слiпцем i розумiв: усе це — теж прах, ляже вiн на смертному одрi, воно не порятує, за нього не купиш i митi життя, всипанi самоцвiтами шаблi лишаться по ньому, i їх з'їсть iржа, кунтушi зотлiють. Але ж зотлiють не скоро. I потiм — якась частка, незрима частка його самого перейде в цих скарбах дiтям, онукам. Частка батькової, дiдової сили, влади, мудростi…

Кожна рiч, навiть найдрiбнiша, мала в цiй залi своє мiсце, свiй куточок. Вiн то збирав думкою все — й тодi, здавалося, прилучався до чогось таємничого, що має безмiрну силу, — то знову мляво розвiшував по стiнах, розкладав по скриньках i лавах. Розвiшував шаблi — в золотi, бiрюзi, дiамантах, їх би вистачило на комонний полк, викладав рядками пiстолi, сiдла, срiбло, люльки, соболi — все, що зiбрав протягом життя — купляв, вимiнював, для того, власне, жив. Коли несподiвано впала до рук гетьманська булава, добро попливло плавом. Булава притягувала коштовностi, як магнiт цвяхи."До гетьмана без сукна не йди". Цi слова виловили його потаємнi служники й принесли як доказ чиєїсь крамоли. Але вiн не наказав карати за них. Вiн знав, що знищити слова важче, нiж оцi ось коштовностi. Та й для чого забороняти тi слова, коли з них народяться новi коштовностi.

Самойлович узяв з полицi важку чару, повернув карбуванням до свiтла. Хоч той напис знав i так, не читаючи:"Не збирайте собi скарбiв на землi, де мiль i ржа їсть i де злодiї пiдкопуються i крадуть". Вiн би, може, й повiрив цим словам, коли б вони були викарбуванi не на золотi. Мабуть, золотар був або великий фарисей, або великий дотепник. I все ж незбагненна таємнича сила щоразу вела його до цiєї чари, змушувала серце пойматись острахом i читати зi святого письма далi:"Збирайте собi скарби на небi, де нi мiль, нi ржа не їсть i де злодiї не пiдкопуються й не крадуть. Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше".

Нi, вiн не опирався божим словам, од самої думки про таке холод обвiвав душу, — але ж чому майстер вирiзьбив їх на золотi? I що хотiв сказати: там, на небi, i вiн, i гетьман, для якого рiзьбив чару, матимуть однаково? Майстер помер торiк, вiн уже на небi. Й, може, п'є з ще коштовнiшої чари? То хiба тут, на землi, вiн, гетьман, не мусив мати чари лiпшої, нiж простий золотар?

Вiн i далi опирався злому замiру майстра. Для чого злодiям красти, коли матимуть однаково з ним? Й не їсть iржа золота, вона їсть залiзо, а залiзо — то бiднiсть.

Мабуть, це таки були трохи грiшнi думки, але гетьман любив ширмувати словами сам iз собою. Це — не до кiнця страшно, в небезпечний момент завжди можна вкласти шаблю до пiхов. Можна щиро помолитися й заспокоїти душу.

Проте в життi гетьман такого ширмування не любив. Волiв стояти певно. Не любив слiпого ризику, не виваженого до кiнця рiшенця, не убезпеченої з усiх бокiв справи. Мабуть, тому i досягнув найвищої влади та великого статку. За такi скарби можна купити будь–чию прихильнiсть та ласку. З iншого боку — зичливiсть часто приходить укупi з новими скарбами. Ось цей золотий корабель з людськими парсунами, вiтрилами, щоглами й гарматами — останнiй безгрошовий набуток. Легкий, грацiйний — справжнiй мистецький шедевр. Золото, срiбло, слонова кiстка… Подарунок боярина, князя Ромодановського. Гетьман на мить задумався. Корабель приплив до нього в скрутний час. Мовби провiщав своєму новому господарю небезпечну плавбу. Тож треба бути обачним — плисти повiльно й обережно, i тiльки по тихих водах. Нехай дурнi рвуться через пороги. Самойлович прочинив рiзьбленi дверцята шафки, дiстав звiдти зелену полив'яну карафу й налив з неї у чару з карбуванням червоного сурозького вина. Одпив кiлька ковткiв. Вино було густе й терпке, золото холодило вуста. Гетьман — не п'яниця, але любить випити на самотi. Любить усамiтнитися й помiркувати або й просто посидiти, приплющивши очi, зiгрiваючи кволою думкою власне серце. Не любить людського тлуму, галасу, гучних музик, взагалi не любить юрмиськ i крутежу. Його вважають похмурою людиною. Мабуть, так воно i є, одначе вiн умiє, коли потрiбно, й здмухнути з власного чола ту похмурiсть та приохотити iнших до веселощiв. Якби не вмiв, то не стояв би у цiй залi. Й не пив би терпкого червоного вина. П'ючи його, в такий спосiб заперечує мудрiсть, написану золотарем на чарi. Нiби змагається з ним i з усiма тими — тисячами, а може, й мiльйонами, якi застерiгали iнших, бо самi не могли того доп'ясти. Що ж, у цю мить душа його — тут, одначе її вистачає i на цiле гетьманство. А покличе Всевишнiй до себе — складе йому звiт за всi дiяння, нiколи й нiчого не приховував од нього i все, що робить, — з думою про нього.

Нацiдив ще трохи вина й сховав карафку. З чарою в руках ступив ще кiлька крокiв.

На полицi, вишикуванi рядками, стояли дзигарi. Всi — химернi та мудрацiйнi. Попереду — найкоштовнiшi, подарованi великими державцями. Дзигар з вовком, у вовка в зубах вiвця, турок стрiляє у вовка стiльки разiв, скiльки зараз годин, — дарунок султана; куля з ланцюгом, що рухається, коли молот вибиває об неї години, — дарунок польського короля; сторожова вежа, на якiй щогодини з'являється новий стрiлець, — московського царя. Гетьман тупо дивився на дзигарi, i коли зненацька на вежi поруч тих трьох, що вже стояли, появився четвертий стрiлець, — сахнувся, трохи не випустив п'ятисвiчника. I аж скреготнув зубами. Вчора сам завiв це мертве залiзо, а сьогоднi вже й забувся. А ще стрiлець нагадав йому про недописаного листа до московського царя.

Непроста рiч писати листи царевi.

Можна не доступити, можна переступити. Либонь, той лист з'їв i його сон. Два писарi прiли над аркушами, а лист так i лишився незакiнчений. Вiн сам стомився вiд писання й вiд тяжких думок. Сьогоднi його найбiльший неспокiй — Сiрко. Чоловiк свавiльний, непримиренний, годi й думати про те, щоб схилити його на свiй бiк, вiн читає твої думки й забiгає наперед твоїм замiрам. А отже, гетьман не знає, як упевнити царя, що Сiрка треба знову вiдправити туди, звiдки привозять соболинi хутра. Що вiн небезпечний царевi так само, як i йому, гетьману.

"… враг той давнiй Сiрко о сирнiй недiлi присилав до нас писаря вiйськового з товаришами, — подумки перечитував листа, — вимагав вiд нас нiбито запасiв, ордою стращав, а насправдi вивiдував, де вiйська стоять i яка їхня поведенцiя. А писар сам сказав по своїй совiстi, що той‑таки Сiрко Москвi служити не збирається".

Гетьман подумав, що Сiрко й справдi давнiй його ворог. Надто круто сходились i розходились у життi їхнi дороги. Аж поки не схрестилися тут, у Батуринi, мов двi шаблi. Самойлович пам'ятав, як iшов вiн з образом спасителя до аналоя, бiля якого лежала гетьманська булава, — скiнчилося гетьманство Многогрiшного, — а чорнi горлянки ревiли, аж темрiло в очах:"Сiрка! Волiємо Сiрка гетьманом!"Ще Самойлович пам'ятав, як тремтiла лiвиця переяславського полковника Дмитрашка (права була порубана, покоїлася на перев'язi), коли пiдтримував його. I як зiмкнувся козачий стрiй, як вони з Дмитрашком повернули назад. А потiм утiкали в Козачу Долину. Сiчовi харцизяки вимагали скликати чорну раду, на яку запросити запорожцiв i всiх городових козакiв. Либонь, ще не вивiявся їм з пам'ятi запах старшинської кровi, пролитої на Чорнiй радi в Нiжинi. Але зась. То була остання свавiльна, самовiльна рада. Старшина стала на тому: на новi вибори простих козакiв не пускати, а обрати гетьмана"тихими голосами". Боярин Ромодановський тихо та мирно справив вибори. Порядку пильнували стрiльцi стольника Григорiя Неєлова, простих козакiв туди не пустили. З Чернiгова привезли архiєпископа Лазара Барановича, i тi ж Дмитрашко та київський полковник Солонина поставили Самойловича на стiл. Й саме тодi, коли гетьмана покривали бунчуком, на майдан з‑за низенької церквицi в'їхав запряжений парокiнь вiз. На ньому лежав зв'язаний Сiрко. Полковник Жученко, який за велiнням Самойловича та старшини заманив його в хитро сплетене самим же Самойловичем сильце, з нерозумної голови приволiк кошового просто сюди. Либонь, то була чиста випадковiсть, що вiз вкотився на майдан саме тодi, коли бунчук опустився на непокриту Самойловичеву голову, а може, Жученко хотiв догодити майбутньому гетьману, пiдкреслити важливiсть моменту, одкарбувати вознесiння одного й падiння другого, кидав йому пiд ноги в найурочисту мить найбiльшого суперника — чатував десь поблизу й рушив пiд звуки литаврiв. Не на кожного дурня знайдеш раду!

Згори, зi столу, Самойлович бачив розпластане на блискучiй вiвсянiй соломi кремезне тiло, й припорошене пилюкою сiре обличчя, i спрямований униз, у щiлину, куди зависала й падала на дорогу солома, погляд. Втямивши з розгнiваних облич генеральної старшини, що випхався у невiдповiдний час, Жученко заволав до вiзника, але той нiчого не зрозумiв, i вiз проїхав попiд прихиленим униз бунчуком мiж аналоєм i застеленим килимом столом, на якому стояв Самойлович. В цю мить Сiрко пiдвiв голову, погляди їхнi схрестилися. На гетьмана невiдпорне цiлили двi чорнi цiвки, Самойловичу здавалося, що зараз вiн почує сухий поклац i з цiвок виплесне вогонь. Поклацу вiн не почув, проте розiмкнулися спеченi вуста кошового i видихнули з хрипом i кривавою пiною:"Клянуся богородицею, ми ще зустрiнемося з тобою, поповичу".

Самойлович i зараз пам'ятав той погляд i тi слова. Коли вiз проїхав, вiн подумав, що ота пилюка з–пiд копит i колiс притрушує його слiд назавжди. Може, вони й зустрiнуться, але вже там… — за межею. Ворохобного кошового повезли туди, звiдки не вертаються, — в Сибiр. Але не минуло й року, як вiн повернувся. Про те пильно просили царя запорожцi, а також польський король, погромлений турками пiд Кам'янцем–Подiльським та Львовом. Вiн страхав царя басурманами, вiщував погром i московським вiйськам, єдиною панацеєю од усiх лих вважав повернення на кiш Сiрка. Цар повернув Сiрка з Сибiру. А тепер той заварює на Сiчi пиво, яке сьорбати доведеться й царевi, котрий з чиєїсь нерозумної намови, а може, з власних недомислiв хоче помирити їх. Як повiдав писар коша, навiть про ту царську милiсть Сiрко казав таке:"А що з Сибiру мене вчинили на волю, то було нас кiлька чоловiк, що ми вже домислилися, як i самим звiдти вийти".

Про все це гетьман пише царевi в листi. Про бунтiвникiв, якi скупилися довкола Сiрка. Про непослух селян, якi не хочуть платити чинш i сичать Сiрковим iменем. Вiн, гетьман, був змушений перейняти всi дороги на Сiч, поставити скрiзь залоги, аби не допустити до Сiрка обозiв з хлiбом та огнистою зброєю. Його можна взятiї тiльки змором. Мислив отако широко, державно й не мiг одкараскатись од думки, що закипає злiстю не через листи Сiрковi непоштивi й навiть не через те, що той перевищує його славою та звитягою, а що буцiм йому нiчого не треба, буцiм совiсть його не тьмянiє, а слава не iржавiє. Чому ж не кажуть так про нього, гетьмана, чому навiть генеральна старшина, пiднiмаючи за нього чари, мимрить щось лише про розум, розважливiсть, статечнiсть?

Гетьман уже давно не дивився на золоту гармату, яку тримав у лiвiй руцi. Його невисоке чоло покреслили глибокi зморшки, голова похилилася, невеликi густi вуса обвисли. Гриз важку думу, як вовкулака кiстку. Танув на свiчках лiй, скапини збiгали по рум'яних щоках херувимiв на пiдсвiчнику й падали просто на пiдлогу, але вiн не помiчав того. Незрушно завмерла на стiнi короткотулуба хистка тiнь з непропорцiйно малою, гостролицьою головою. Гетьман справдi мав невеличку голову, загострене лице й невеликi вуха, але статури був не щупавої.

I враз тiнь схитнулася — гетьману так i здалося: спочатку схитнулася тiнь, а вже за нею вiн. Великими витрiшкуватими очима обвiв залу. Нiби вперше бачив її. А може, справдi вперше побачив її у великiй суєтнiй круговертi. Для чого збирав оце все? Хто ним скористається? Ще жодному з гетьманiв не вдалося запомогтися добром, зiбраним своїми руками. Прахом пiшли набутки Виговського i Брюховецького (вже й самi обернулися в прах, а знав же обох, пив за одним столом i навiть сьорбав кулiш з одного казана), розгубив по чужих дорогах батьковi набутки Хмельниченко, синi снiги замели слiд за саньми, на яких повезено скарби Многогрiшного. (Гай–гай, колись будь–яка смерть згнiчувала молоде серце, наливала його страхом i смутком. А тепер вже й не страшно, i не вельми сумно."Бо й сам минаю. Нi! Ще не минаю. Повладарюю. Iнакше — навiщо все це…") Його власнi скарби теж декому кiсткою в горлi. Найперше — Сiрковi."Гетьмановим золотом можна встелити дорогу до раю". Встелити, либонь, можна. Але яка взувачка по нiй ступатиме? Постоли чи сап'янцi. Постоли, вони легшi, побiжать швидше. (Й то не заспокоєння, що таке доля чинить з усiма). Людина живе, збирає рiч до речi iкони i кожухи, лави i столи, рушники й келихи, а тодi залишає все, i виявляється, що воно тривкiше за саму людину. А як вона радiла кожнiй дрiбничцi!

Зненацька йому тупо б'є в скроню думка: а таки ж все те, що надбав, що оглядав допiру, — прах. Думка проста i ясна, найпростiша iстина ясна завжди. Завтра вiн помре, а все це залишиться. Кому? Розтягнуть за один день, i навiть вдячнiсть не ворухнеться в жодному серцi, а тiльки злораднiсть i зверхнiсть — вiчна зверхнiсть живого над мертвим.

Нi, нi, затоптує, забиває ту думку, як затоптують, забивають пожежу в лузi. Поки воно моє, всi пiд моїми чобiтьми. I вiн теж.

Думка про Сiрка не дає гетьмановi спочинку.

Нинiшнiй кошовий Сiчi вар'ює проти нього i проти лiвобережцiв та правобережцiв, пiдмовляє козакiв зiйтися в Масловiм Ставi й обрати вольними голосами одного гетьмана для обох берегiв. Орди–нує суплiки i йому, в яких закликає"вчинити так, як за Хмеля було".

Не доведи боже ще раз до такого, як було за Хмеля. А Сiрку те тiльки й сниться.

Якби гетьманова воля, вiн би добрав способу змести ворохобного кошового зi своєї путi. Адже i тодi, першого разу, виманив з сiчового лiгвиська. Сiрко приїхав прямiсiнько в Жученкiв стан. Привiз полоненого мурзу Танмамета, якого городовi козаки попросили у запорожцiв буцiм для вивiдної розмови, й опинився в колодках. Має гетьман у головi хитрого плана й зараз. Одначе в Москвi не важаться на його гарячi клопотання. Вiн шле їх одне за одним, вказує на всi злi учинки кошового, проте розв'язати собi руки не може.

У цю мить гетьмановi спливає на мисль ще один пiдступ кошового. Богопротивний, лиховiсний замiр, учинений зовсiм недавно."Симеон… Царевич Симеон…"Гарячий, змiїстий вогник прокотився в грудях. Стало жарко й хороше. Так хороше гетьмановi не почувалося вже давно. Сiрко сам ступає до ополонки, прорубаної власними руками. Треба тiльки якомога переконливiше вказати царевi на те. Тепер його ворог вже не одкрутиться. А напише вiн ось що… Гетьманова рука карбувала в повiтрi слова, що аж переплiскувало з келиха червоне, наче кров, вино. Потерпаючи, аби не розгубити гарно укладенi слова, притьма кинувся iз зали, поминув два довгi покої i впав на стiлець.

Перо порскало чорнилом, хрускотiло, вiн гнав його по паперi, лишаючи позаду широкi чорно–коричневi плями й частокiл поламаних, похилених праворуч лiтер. Завтра писарi розберуть їх i змайструють рiвний високий палiсад, з‑за якого Сiрковi вже не вибратися зроду–вiку.

Розмiрковуючи над щойно написаним, накинув наопак криту малиновим плисом шубу з горлового лисячого хутра, пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна, яке виходило в двiр. Залитий неживим мiсячним сяйвом березовий гай унизу мрiв, як сонмище мерцiв, що прийшли на покуту. Здавалося, то зачаїлися одна при однiй бiлi душi, благають, вимолюють у когось прощення. Чи не в нього?

"Я сам грiшний", — подумав, щиро перехрестився й вернувся до столу. Голосно прокашлявся. За стiною куняли рiзного штибу писарi канцелярiї. Кiлька їх завше мав пiд рукою. Записували його думки, виконували велiння, а ранком розказували всiм, що гетьман не спить i вночi, клопочеться за свiй люд, за свiй край. Писарям Самойлович платить щедро.

* * *

Мiсяць заглянув у вправленi в олово шибки вiкна, освiтив шмат бiлої стiни з маленьким, повiшеним упоперек килимком, iкону божої матерi з немовлям, що, здавалося, тягнулося ручкою до шаблi, почепленої на килимку, низеньку лавицю, на якiй, звiсивши до пiдлоги праву руку, на лiвому боцi спав отаман. Промiння заструменiло йому мiж шорстких вусiв, залоскотало мiцно сплющенi повiки, й вони здригнулися, ледь–ледь стрiпнувши вiями Сiрко провiв по щоцi рукою, немов оддирав од неї невидиму павутину, зiтхнув i повернувся обличчям до стiни. Вiн i далi спав мiцним, спокiйним сном I снився йому степ, запiнений ковилою, пiдпалений червоними тюльпанами, i висока могила, а на тiй могилi двоє козакiв — один молодий, а другий вже лiтнiй, у лихiй одежинi, але при доброму риштунку Молодий — то Лаврiн, а лiтнiй — хтозна, бо зорив у степ, приклавши руку дашком до чола, нiби ховав од нього свiй вид. Сiрко вгадував i не вгадував того козака, вiд чого було трохи досадно. Козак стояв мiцно, пильнуючи своєї справи.

РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

Отаман гуляв.. Гуляв, як останнiй нетяга.

Хiба що ширшим колом ходили в шинку козаки, густiше подзвонювали срiбнi талери та мiднi чехи й корчмар подавав чистiшу горiлку. Отаман не валявся пiд лавою, не пропивав чину, але гуляв бучно. Ходуном ходив просторий шинок над водою — в круглi, наче гарматнi жерла, шибки було видно Чортомлицьке Днiприще з сухими й жовтими, як бронза, торiшнiми очеретами по той бiк, сумовитими вербами, що спадали забрунькованим вiттям у високу весняну воду, й карякуватими, ще сонними дубами.

Ходуном ходили широкi грубi липовi лави, й дубовi столи, й шинквас з шинкарем та двома челядниками. Гуляли червоиохвостi пiвнi на куманцях та горнятах, гуляла пiч i всi п'ятнадцятеро козакiв, що зiйшлися вшанувати отамана. Їх би прийшло й бiльше, та корчмар примкнув дверi.

Шинок — великий, свiтлий i хоч не найкращого штибу, але чистий — добре вимитi мостини, вишкрябаний до бiлого ножем стiл, пофарбований у зелене шинквас, картини на дверях — на однiй козак рубається з трьома турками, на другiй — самотнiй козак у степу, ще й пiдпис пiд картиною:"Нiхто за ним не заплаче", а на дерев'яних тибликах бiля входу гарно вишитi рушники, на них також козаки i ще пави, хатки й дерева та нехитрi слова:"Личко витирай, здоровий бувай".

Кошовий стояв посеред шинку з бандурою в руках, бив одразу по всiх струнах, притупував ногою, а довкола ходив околясом козак Кайдан, та так, що тiльки миготiли бiлi закоти на чоботях й звивалися за плечима, як змiї, довгi рукава жупанини. Важкий i неповороткий, з густою куделею волосся довкола круглого виду, Кайдан у танцi й бою швидкий, як вивiрка, й палахкий, як порох. Отаман i сам почувався легким та пружним (плотi не потурав — жменя сухарiв, кiлька ложок кулешi, суха тараня, тверда постiль — всi його розкошi), й мовби полегшало все: шинок, верби над Чортомликом, конi на картинах, бандура в руках. Сiрковi видавалося, мовби його самого пiдносило щось, i пiдхоплювало високою хвилею й крутило, гойдало, мчало. I в грудях теж зводилася висока тепла хвиля, й все було легким i гарним. А по краю цiєї хмiльної хвилi, достеменно по краю грозової хмари, щось ходило, щось черкало крилом, вiн не пускав його в тучу, але не мiг прогнати зовсiм. Воно не розбивало його веселої вiдчайдушностi, проте й не губилося, вiн не мiг забути його зовсiм. Так над кущем шипшини, пiд яким сидить боривiтер, ширяє ластiвка. Боривiтер зорить за чимось своїм, але вiн пам'ятає про ластiвку, чує її незатемненими чуттями, знає, що вона ось зараз вилетить i шугоне на нього, черкне сивих крил, а може, й ударить, але те йому не страшне, хоча неприємне. А може, трохи й не так, бо вiд того, що чатувало на нього, Сiрко сховався майже вiдверто, втiк у буйний хмiль, знав, кого дратує i чий накликає гнiв. Знав, що той гнiв стоїть за порогом, чатує на нього, що вiн так не одбудеться, але волiв, аби все те зачекало. Дарма, нехай скипается бiльший гнiв, нехай потiм змага буде ще важча — йому треба виграти час. Йому зараз гуляється, йому зараз весело. Проте й не мiг того зовсiм виштовхнути з пам'ятi. Воно трималося мiцно, засвiчувалося, як блискавиця по краю хмари, й не випадало з голови. Навiть не заважало гуляти. Вiн брав його на кпин, прискав на нього мiцною оковитою, що аж схоплювалися червонi вiдчайдушнi сплески: веселився до знемоги, рвав невидимi пута, вже не почував їх зовсiм, а тiльки — вогонь у грудях, легкiсть у тiлi, веселiсть у думках. Вiн обертався, й шинок обертався з ним, i не од хмелю, впоїти його було достобiса важко, а все од тої ж веселої вiдчайностi. Так йому хотiлося. Так йому малося. Вiн бiльше прикидався п'яним. Чи хотiв бути п'янiшим, нiж був насправдi. Й навмисне послаблював прикро наструненi вiжки. Щоб несли, не спинялися гарячi зв'юженi конi. Гарно було прикидатися. Хотiлося прикидатися. Гарно все‑таки жити на свiтi! Хоч i важко. Ох, як важко. Крутився свiт, крутилися думки. Вертiвся довкола нього веселий козак Кайдан, веселий, i дитинно щирий, i наївний, що його обдурити — наче табаки понюхати: видурить проноза грошi або вимiняє свою стару шапку на Кайданову нову, ще й покепкує. Одначе покепкує тiльки той, хто цього козака вже знає; виглядом своїм Кайдан може налякати й самого дiдька: велике, кругле, як дiжа, обличчя, великий нiс, товстi губи, витрiшкуватi очi, кудлатi брови, ще й чорнi патли лiзуть з–пiд шапки. Притупував обома ногами, кружляв довкола отамана. Випита на дурничку горiлка зробила його легким i самовпевненим. Кошовий пiдморгував йому. Одначе те пiдморгування козакiв до панiбратства не наближало. Гострий суворий пруг у душi отамана залишався завжди, тримав їх на деякiй вiдстанi. Нiхто кошовому не закаже гуляти, нiхто не дорiкне — не часто вiн навiдує шинок, не часто тривожить струни старої, що висить у шинкаревому ванькирчику для нього — бандури. Це його день. Саме в цей день, за тиждень до благовiщення, тридцять рокiв тому (здається, тридцять: хiба вже тридцять?!), вперше приїхав на Сiч. По тому якийсь час ще водив Вiнницький полк, вiдтак, знову ж на благовiщення, прийшов на запороги навiки. Тож коли йому й погуляти, як не в цей день!

Отаман гуляв. З тими ж таки козаками, з якими вперше заявився сюди. Троє — з рiдної Мерефи, решта — з колишнього Вiнницького полку. Сiрковi було i важко, i легко водночас. В ньому вгадувалася велика сила, й легко було уявити його молодим i шаленим, безжурним i нестримним. Любив отаман життя, любить i понинi, хоч в останнi роки щось примеркло в його душi, найдужче ж любить сiчове товариство. I воно горнеться до нього завжди — ходить Сiрко в отаманах чи простим козаком. Де найбiльше юрмище, там i Сiрко. I любить послухати гарного слова, вмiє й сам сказати. При чарцi й без чарки. Одначе нинi зроняє те слово рiдко. Сiрко подумав, що, може, це останнiй раз, а далi станеться сподiване й вiн переступить незримий пруг, розпочне iнше життя й вже не зможе отако бенкетувати, земля горiтиме пiд його ногами i пiд ногами тих, хто стоятиме насупроти, i кожен день вибухатиме, як порохова бомба.

Всунулись у шинок цигани з ведмедем — хтось таки одiмкнув дверi — їм налили по пугаревi пiнної й витурили в шию, а ведмедевi, що огризався, залiпили квашеним кавуном у рило й линули пiд хвоста скаженої, було чути, як вiн ревiв i качався в березi Чортомлика, як намагалися вгамувати його цигани. Вклюнувся до шинку посол його величностi короля Яна Собеського ротмiстр Ян Завiша — високий шляхтич з видовженим лицем, тонкими бровами й вузьким, мовби оструганим з обох бокiв носом; пiвтора мiсяцi сидить вiн у посольськiй хатi, добивається, щоб кошовий прийняв його бодай на малому крузi, а той зволiкає, й вирiшив пан посол погомонiти з отаманом хоч у таку неслушну годину й не у вельми зручному мiсцi. Його в шию не витурювали, кошовий наказав посадовити королiвського посла за стiл i подати чистий пугар. Зблиснула отамановi в душi синя iскра.

— Гей, Ониську, — гукнув до корчмаря. — Горiлки послу його величностi. Аглицької. Вогнистої.

Шинкар принiс пляшку жовтої аглицької горiлки, запечатану так мiцно, що нi шинкар, нi жоден з козакiв не могли добрати способу розкубрити її. Тодi Сiрко поставив чотиригранну пляшку на край столу, вийняв iз завiшених пiхов шаблю ("щоб не скаламутити, пане посол, своїми шаблями тобi горiлки, на них кров поганська") - гарну, тонку сигiзмундiвку й коротким, майже невловним помахом одрубав шийку. Вiн таки не скаламутив горiлки, одтяв шийку по самому її краю — хочеш, пане посол, пий з чари, хочеш — просто з пляшки.

— За здоров'я його королiвської величностi! — пiдняв чару Сiрко, й обличчя його було серйозне, поважне, а очi в самiсiнькiй глибинi розсмiянi, веселi.

Далi срiбло дзвенiло за здоров'я обох польських гетьманiв — коронного i польного, за сейм, за королеву й королевичiв, а що такi тости п'ють до дна, Ян Завiша небавом упився, водив посоловiлими очима по корчмi, шкiрився по–п'яному щиро й одурiло.

— Ти Iван, я Iван… — п'явками витягуючи тонкi синюшнi губи, белькотiв Завiша й тягнувся пугарем до Сiркової чари.

- Iван, та не пан, — посмiхався Сiрко, й лiва брова хмарою ходила по темному чолу, пiдморгував запорожцям.

I майнуло рожевим птахом:"Ти Iван, я Iван…"Три Iвани зараз на Сiчi… Якби три Iвани… Якби завжди були однокупнi i поважали рiвно один одного три Iвани, добре було б жити в свiтi.

— Король казав: ти пив з ним чару дружби, — белькотiв посол.

— Миру! Тодi вiн був ще коронним.

— Ще казав: ти мудрий, хитрий i тихий.

— Нi хитрим, нi тихим нiколи не був.

— Ага. Щось ти й тодi вчворив.

— Полковник Лисиця хотiв перебити менi балачку з коронним, тобиш королем нинiшнiм, довелося скинути Лисицю з фотеля. А чару миру я готовий пити навiть з чортом, — пiдморгнув козакам.

Сiрко дивився на п'яного Завiшу, а краєм мислi, мов лезом гострої бритви, й далi щось одсовував. В душi йому знову закипав злостивий смiх: нехай ждуть, нехай гнiвляться. Вiн не забув. Але вiн гулятиме. Наперекiр долi, наперекiр всьому. Й те, й те сплiталося докупи, але жодне не переважало. Й нiкому, хоч би хто й знав, а може, й самому отамановi, не одгадати — веселився вiн чи тiльки одсовував щось, утiкав од чогось, сподiвався на щось, чекав. Таки й сподiвався, й чекав. I не абищицi. Воно було велике, бiльше за нього, за саму Сiч i всi її нинiшнi звитяги. Саме так закладається запорожець одразу на все — коня, риштунок, одежу. Проте тут закладався не вiн. Закладалася доля. И не на те, що вони мають, а що матимуть. Заставщина була велика й програш теж. Вiн програвав надiю i щастя жити нею.

Сiрко бив по струнах, i грубi, з пиляних навпiл плах стiни шинку струшував дужий похiдний марш. Запорожцi пiдстукували в лад пiдковами й ложками, приймали густий рокiт бандури за веселий зачин до пiснi й нi гич бiльше, адже походом на Сiчi поки що не пахло, й тiльки кошовий знав, що струни стогнуть недарма. Вiн бiльше не звертав уваги на Завiшу, той упився до решти, намагався й собi одтяти шаблею горлечко пляшки, засипав склом шинквас, але не зрубав жодної. Козаки реготали, вони знали, що таке не вдається нiкому, а коли посол ледве не одтяв собi пальцi, вклали йому до пiхов сигiзмундiвку, взяли за руки та ноги й однесли до темного ванькирчика. Шинок та той час уже окутала темрява — сонце скотилося за пагорби, пахолки внесли два олiйнi каганцi й поставили один над шинквасом, другий — на вправлену в стiну дощечку, й у шинку враз все змiнилося. Iншими стали обличчя, одежа, смiх, здавалося, вiн набрав у себе темнiших, густiших звукiв, навiть музика стала iншою. Найбiльша ж перемiна сталася в наладунку отаманової душi. Вiн давно передав Кайдановi бандуру, той шкварив веселої"Горлицi", а Сiрковi враз мовби чорна тiнь майнула перед зором. I вже весела музика билася в груди плачем. Чорна тiнь, швидка, як птиця, перекреслила чисту запону пам'ятi, й хоч вона щезла, все ж лишила по собi слiд. Таке з ним бувало часто. Диво, що та птиця з'являлася в мент найбурхливiших веселощiв, у мить найбiльшої розкутостi душi. Сидiла й чатувала край поля? Нiколи не полишала його? Так чи iнак, але виполохував її з гнiзда ярий смiх, весела, як сонячнi iскри на снiгу, музика. Вiн сам не знав чому. Хотiла нагадати, що вже на те не має права?

А хто на те має право? Хiба можна наказати самому собi, своїй душi? Вона має свою волю й веде себе, як їй повелiв бог. Виходило, що вiн повелiв їй i це? Чи, може, ту тiнь накликав своїми думками сам? Вiн нiколи не забував за бiди, що впали на його родину, а також за лихолiття, розпросторене по всiй рiднiй землi. Либонь, вони притемнили душу, поклали в нiй важку сувору риску. Проте вiн не сподобив себе в мученики, не став жити горем. Iнодi ж буває, що горе стає гординею людини, вона й на свiт дивиться тiльки крiзь нього й починає думати, нiби воно дає їй щось бiльше, якесь потаємне право. Вiн не прагнув того права. Просто воно, як це буває найчастiше, просвiтило його хай жорстокою, але глибинною мудрiстю, i те не заважало йому жити й сприймати людей, як сприймав i ранiше. Хiба що трохи суворiше. (Навiть не став буркотуном, таким собi мудрагелем, що всiх повчає i читає усiм проповiдi. Здебiльшого на старiсть у людей меншає справ i бiльшає слiв, вони стають мудрi, але мудрiсть та — листя не зелене, а листя жовте). Що ж, зiркiше бачив ницiсть, пiдступ, боягузтво, розчахував їх чи кпив у душi, дивився на них крiзь гiрку, трохи злу примруженiсть. Й тодi поривало неждано шмагонути нечестивця, зiрвати з нього шати й показати голого, з вiдьомським хвостом. А ще горе мовби дужче збратало його з покалiченими, покривдженими, вело по непритупленому лезу, де щохвилi мiг оступитися й сконати. Та вiн не любив нерозумного ризику. Вiддати життя — то вже за щось iстотне! Прислужитися товариству та вiтчизнi не дрiбкою, а чимось великим. Боротьба, життєвi поразки не зламали його, не погасили отих живих, проникливих вогникiв у зiницях очей, не спили енергiї. Проте надпили життєлюбства, навiяли в голову нових, не знаних ранiше думок.

Так, помiчав, як налягали на плечi лiта, як потроху мiняли вдачу. Нiби й не набрало ваги власне життя, а став обачнiшим. Де колись ступав не роздумуючи, тепер пильнiше розглядався й вивiряв поступ. Може, це просто вiд того, що роки таки почали висотувати силу? Але мав її немало. I не тiльки тiєї, що в м'язах, а й тiєї, що в серцi. Вiн умiв скрутити все — пiдкову, повiддя норовистого коня, потаємний, погрозливий рокiт юрби, був упевнений у собi й вельми непоступливий. I робив усе не тiєю шаленою напругою, коли, буває, перекипає кров i рвуться жили. Ця сила була в ньому природжена, кожен, хто стрiчався з отаманом, помiчав її одразу, бо вона промiнилася з очей, зi слiв, скупих, але кованих, як залiзо, й розумiв, що та сила — свiтла, але й трохи небезпечна, надто коли у власних грудях — ущербнiсть чи непевнiсть. Доброта i любов були прихованi в отамановому серцi глибоко–глибоко, здавалося, вiн сам приховує їх.

Найперше, звичайно, почували силу кошового запорожцi, недарма з року в рiк знову й знову обирали його кошовим свого вiйська. Вони кричали його на свого ватага не тiльки тому, що знали: вiн не полишить їх у бою, а й тому, що рiвно дiлив на всiх гнiв i справедливiсть, в його серцi завжди знаходили вiдгомiн незлобивiсть та щирiсть i дiставали найсуворiшу вiдсiч науст i пiдступ. О, вiн не щадив їх! Вiн гримав на них, сварив, брав на глузи, навiть гiрко, мiг i шмагонути по плечах, однак вони знали, що вiн їх любить, i прощали те. Хоч вiн i не потребував нiчийого прощення. Вiн берiг їх у походах i в бою, не давав обдерти лихварям та корчмарям, встановив твердi порядки на крам–базарi. В сутяжництвi з сiчовиками лихварiв завжди ставав на сторону козакiв, наказував заплатити з Вiйськової Скарбницi або й вiддавав у заставщину власнi грошi, якщо вони в нього були.

Тому‑то, побачивши, як охопила отамана зажура, посмутнiли козаки, стих рокiт бандури, поставець кружляв, наче на поминках. Звикли бачити отамана в доброму строї душi, веселим i гарячим, сповненим життєвої снаги, могли ще й зараз уявити розвихреним парубком з iскрами в очах — й, хоч не вiдали, яка‑то нинi в його душi темна нiч, запечалилися. Надто хмарним стало чоло у Кайдана. А крiзь ту тучу пробивалося тепле, м'яке промiння, то було тепло любовi до отамана, тiєї, яка не вичахає до смертi. I згадалася козаковi на ту мить iнша корчма, стояла вона вiд цiєї за триста верст i за двадцять лiт. Сиротою, вигнанцем з рiдного дому валасався тодi вiн, Кайдан, по свiту, заблукав до порожньої корчми пiд Смiлою, в якiй полуднував тiльки один чоловiк — жилавий, смаглявочолий запорожець з ледь кiбчастим носом. Запорожець наминав книшi з салом, наминав, аж кавкало за вухами, а в Кайдана голосно кавкало в животi, i вiн намагався не дивитися на стiл, дивився на свої постоли, припорошенi бiлою пилюкою. Проте вже був тертий свiтом, намагався зачепитися балачкою за козака, вiдтак сподiвався зачепитися й за полумисок.

— Не скажете, до Колобродiв далеко? — запитав.

Козак затримав праву руку з книшем, лiвою пiдкрутив вуса.

— Для кого далеко, для кого близько.

Кайдан подумав: пуста вiдповiдь.

— Ех, до цих би книшiв та ще вишкварок, правда, хлопче? — i звернувся козак до Кайдана i потягнувся до кухля з пивом. Висушив кухоль, утерся рушником i знову взявся до книшiв. Кайдановi ненависним було чавкання, ненависним здавався козак, на обличчi якого лиснiло вдоволення, а в очах не свiтилося жодної мислi, а тiльки втiха вiд їжi. Лiнивий, тупий козак, подумав вiн, тiльки й знає набити кендюха. На той час до корчми зайшло ще двоє козакiв i сiли поруч того, що їв, мабуть, вони допiру порали конi.

— Ей, корчмарю, ще три книшi i шiсть кухлiв пива, — гукнув перший запорожець i пояснив своїм товаришам: — У хлопця грошi вкрали, нiчим заплатити.

Мабуть, нi корчмар, нi обоє запорожцiв не повiрили у байку ватага, одначе вона давала Кайдановi можливiсть повечеряти без особливого приниження, й вiн сiв до столу.

По вечерi козаки, а з ними й Кайдан, вийшли надвiр, отаман запалив люльку й запитав:

— Так куди ти йдеш, хлопче?

— До Колобродiв, — трохи нiтячись, вiдказав Кайдан.

— Ти йдеш з Колобродiв.

— Звiдки ви…

— Пилюка на твоїх постолах бiла, така тiльки пiд Колобродами. А йдеш ти до Мринська. Якщо так, то лiпше не ходи.

— Чому? — запитав Кайдан.

— Бо там отаман Ропуха дурнiв ловить для вiйська полковника Гнилицi.

— Ну, так…

— Погане те вiйсько i поганий то полковник. Бреше, буцiм правду обстоює, а сам ляхам служить.

Кайдан знiчено дивився на свої постоли, чомусь не одважуючись глянути в очi отамана, можливо, через те, що справдi йшов на клич Ропухи. Брехати ж далi не одважувався: надто прозiрливим виявився цей запорозький отаман.

— А де ж менi її шукати? — тихо мовив вiн.

— На Запорожжi. Не скажу, що там знайдеш її саму, та вже хоч її подобу. Хлопець ти при силi, а розуму ще наберешся.

Отак Кайдан зустрiв уперше Сiрка i так став запорожцем. Раптова тиша вилущила кошового з власних дум. Вiн оглянувся й несподiвано дужо плеснув по крутiй, схиленiй шиї Кайдана. По шинку пiшли виляски, козак скинувся, звихрила довкола голови густа куделя волосся, здивовано заклiпав важкими повiками.

— Комар присмоктався, — посмiхнувся Сiрко.

— А–а, — протягнув Кайдан. — Я ж то чую, щось наче шилом штрикає. — Вигляд у Кайдана грiзний, а душа дитинно добра й нелукава, от над ним потiшаються всi, навiть отаман.

— Го–го–го–го! — на повнi груди смiявся Сiрко (звiдки взятися комаревi в мiсяцi березiлi?!), засмiялися й козаки. Гарно смiявся отаман — круто зломилися брови, ходили по обиччю зморшки; а що Кайдан i далi щиро оглядався, не мiг нiчого втямити, шукав подивованими, цинамоновими очима клятих комарiв, смiх змагав Сiрка дужче й дужче, а козаки то вже трохи не падали од реготу пiд столи. Кайдан так i не втямив, чого смiються запорожцi, на його круглому, як дiжа, бровастому обличчi й далi круглiла наївна та простакувата усмiшка, а щоб якось одкрутитися, порятуватися, взяв бандуру й втяв пiсню про комара, що оженився на мусi. Його комар дзизкотiв так тонко, стрибав так кумедно, що запорожцi реготалися довго. А далi зринула весела"Циганочка", за нею"Метелиця", й шинок знову заходив ходуном. За вiкнами вже стояла глупа нiч, уже горiла тiльки одна олiйна лампа, друга погасла, й, мабуть, через те, коли до шинку зайшов Яковлев, його нiхто не помiтив. Обминаючи тих, що танцювали, вiн посунув важким животом вподовж довжелезної, на всю стiну, лави, пiдiйшов до Сiрка, прошепотiв на вухо:

— Кваша вернувся.

— Де вiн? — запитав кошовий.

В одну невловну мить очi його стали тверезi, стороннiй чоловiк взагалi мiг подумати, що Сiрко не пив зовсiм.

— Тут, бiля шинку, — ворухнув великими, пiд чорним густим вусом губами писар й посунув вподовж лави назад.

Сiрко, не помiчений козаками, вийшов слiдом за ним. Нiч стояла холодна й глуха. На вечiр притиснув морозець, але своєю минущiстю, тимчасовiстю тiльки дужче нагадував про весну, мiсяць був на ущербi, вiн скотився за верби й мрiв мiж ними, наче педокована пiдкова. Десь високо вгорi просвистiли невидимi в пiтьмi качинi крила, на мить пiдняли й вирвали Сiрка з корчми, одiрвали од Чортомлицького Днiприща й кинули кудись далеко–далеко, аж йому тенькнуло в серцi. Це була тiльки одна коротка мить. Вона пролетiла крiзь груди, мов куля навилiт. Саме качинi крила навiяли йому щось давнє, забуте, щемке й нiжне, що стисло груди. Це вони принесли маєво весни — чи й не маєво, а спомин про неї. Спомин отих далеких днiв дитинства, коли ждав весну. Коли якоїсь хвилини, найчастiше саме пiзньої вечiрньої години, раптом схоплював її. Довкола — налитi водою балки, розгаслi поля, налитi соком яблунi й вишнi, що бачив удень, зненацька все разом пронизувало душу. Чимось одним — посвистом крил, криком журавлiв з чорного неба, поблиском зiрки.

Душа жадала весни, а з нею ще чогось невiдомого, несподiваного, й в одну мить раптом хапала щось велике, жадала бiльше, нiж звичайно може обiйняти людина. Вона тiльки не могла надовго затримати його. Потiм ця мить з'явиться ще. З часом вона буде примеркати, блiднути й майже розпливеться в чомусь чорному й холодному. її не можна прикликати силою, вона з'являється тiльки сама, й то зовсiм несподiвано.

Вона давно–давно не з'являлася кошовому. Так давно, що вже й забув про неї. Як майже забув чи не хотiв згадувати багато чого, пов'язаного з тими днями. То свистiли її крила, то шумiла її весна. Вона не справдилася йому, як не справджується на землi кожному, якого б щастя не спiзнав i якої слави б не зажив. Спитого трунку не можна випити вдруге. А ще вона нагадала, боляче нагадала, що його ждання минулося, що нiчого гарного, незвiданого попереду немає i немає довкруж нiяких таємниць. А тiльки ж ними живе людина. Вони — у серцi, в ньому бентега любовi i радiсть батькiвства — дитини на руках, її першого осмисленого погляду, першого слова. I ще чогось — великого, незвiданого, що прийде, обов'язково прийде до тебе… Для нього все те минулося. Його вже справдi не жде нiяка бентега, хiба що — бентега смертi в бою.

Це було так несподiвано, що Сiрко аж зупинився, i все — шинок над Чортомликом, темнi вежi Сiчi праворуч i оця важка довга весна — видалися йому несправжнiми. Але стояв перед ним справжнiй Яковлев, опасистий i череватий сiчовий писар, i сидiв на перекинутому догори дном човнi звичайний сiчовий козак Кваша. I хрумтiв крихкий вечiрнiй льодок пiд ногами. Й гудiв на вiтрi голим вiттям кущ калини. Всi iншi шинки козаки називають iменем їхнiх держателiв — "Семенiв","Драганiв","Лупалiв", а цей"При калинi". Почувши кроки кошового, Кваша звiвся, пiшов назустрiч. Був низенький, теж кремезний, як i Яковлев, кутався в довгу кирею, накинуту на плечi наопаш. Сiрко через його голову бачив важку, мовби притвердiлу воду чортомлицького озерища й блiдий пруг мiсяця, що падав у по–жухлi очерети плавнiв. Там вiн загубиться й зiйде вже аж через мiсяць ясним одкованим серпом.

Привiтавшись з Квашею, Сiрко, на мить притлумивши щось у душi (адже стояв перед отим, очiкуваним, вiд чого втiкав думкою весь вечiр), запитав:

— Ну, розказуй, що там?

— А що, — одказав Кваша, обличчя його й далi не було видно, воно ховалося в тiнi великої, насунутої на очi кобки: — Людцi боярина Ромодановського все ще рiжуть донцям зi спин ремiнь. Пiдпливає Дон кров'ю з усiма притоками, i нова налога на них iде. Не можуть донцi нам пiдсобити. Цидулу ось написали.

Сiрко не мовив жодного слова. Тiльки враз вiдчув, як щезло, мовби його й не було зовсiм, недавнє вiдчуття вiдчайної веселостi, а натомiсть виросло, стало в усьому огромi те, що ходило блискавицею край хмари. Воно заповнило його геть усього, i вже не мiг думати нi про що iнше.

На тiло, на душу налягла втома. Подумав, що надто багато ваги надав тому, очiкуваному, а воно ж — тiльки мент з того бiльшого, чим жив i клопотався всi останнi десять лiт. Й буде жити далi. Просто завтрашнiй день доведеться стрiчати по–iншому. Жив надiями, а коли вони гинули, як кожен сильний чоловiк, не гинув з ними. Новим уже днем жив, його турботами, погрозами, з ними боровся й не вмирав вiд того, що не збулося. Тiльки стояла в грудях важка грудка. Й зiм'яти її не мiг. Знав — вона розсмокчеться не одразу.

— Цидулу прочитаємо на малому крузi, — сказав.

У корчму вже не вернувся. Стояв i вслухався у нiч.

* * *

На Сiчi пахло весною i далекими походами.

Сiрко прокинувся враз, неначе його хто покропив холодною водою. Вiн навiть пошукав очима: чи не стоїть паламар, чи не прийшов будити до утренi, одначе не побачив нiкого. Тут, у кутку, де стояв оттоман, панував смерк, а по кiмнатi вже розлилося свiтло: воно цiдилося в продовгуватi, оправленi в олово шибки вiкна, котре зорило на схiд: кошовий добре бачив живi, веселi парсуни апостолiв за тайною вечерею, — вражий богомаз, либонь, малював iкону в корчмi, але ж до ката гарно, — i зовсiм не святу чубату голову Лаврiна Перехреста, джури, що спав на лавi й чомусь зчепив на грудях руки та важко дихав. А чого йому важко дихати — хлопець молодий, дужий, тiльки й клопоту — не припiзнитись у курiнь до кулешi. Русявий, стрижений у кружок чуб Лаврiновi розсипався, прихмарив високе чоло, а великi, по–дитячому пухкi губи були розтуленi в болiснiй усмiшцi. Лаврiн чомусь посмiхався увi снi. Сiрковi враз стало тепло на душi, й вiн посмiхнувся й собi. Перша думка, що скресла в головi Сiрка, — про оце його коротке спання: вiку лишилося небагато, душа сама хоче вкоротити темряви, доточити свiтла. Вона увi снi блукає в таких нетрях, обiймається з такими проявами (а колись же пролiтала нiч, як дикий кiнь степову балку!), що поспiшає бодай не до радiсного, а теж похмурого, але таки живого, справдешнього дня. Ця думка потягла за собою iншу, з сивими нитками смутку й чорними — скорботи, вони поволоклися, як пасма бабиного лiта. Йому були прикрi й цi нитки, ще й чимось схожi на тi — вкритi ранньою памороззю, адже почали чiплятися зовсiм недавно, як те ж павутиння за колючу степову грушу, вiн їх не знав ранiше, в найкрутiших боях та небезпеках, котрих перебрiв бiльше, нiж чумацька валка рiчок по дорозi до Криму. Що крутiшим i струпцюватiшим було життя, то дужче його любив.

Вчорашнє шинкування не одгукнулося нiчим (тому порадiв: таки ще має силу), згадав про нього у зв'язку з надiєю, яку покладав на Квашине посольство на Дон i яка розтанула в прозорiй тишi приморозкового вечора. Знову напливали жалi, але вiн не пустив їх у серце. Мав iз чим змагатися й так. Це й сон змiлiв доконечно перед огромом дня, що накочувався. Той день видався стопудовим тараном, якого насували на фортечнi ворота. Скiльки ж буде ударiв?

За палiсадом, у грецькiй хатi, сидить царське посольство. Самойловичевi людцi розбрелися по куренях — справляють подвiйну службу: посольську й таємну, собачу. Дорошенкiв гонець теж пiдночовує в Уманському куренi. А в прикомiрку канцелярiї чипiє iз зашитими в тафту листами татарин. Сьогоднi слова повзтимуть гадюками. Стережися, отамане. Це тобi не шаблею махати!

А чого йому стерегтися! Чи вже може бути гiрше! Ще донедавна козак плакав, а тепер тiльки смiється: що взяти з голого? Й реготно з тих, котрi ще хочуть узяти.

"А так‑таки й нiчого? А те, єдине, чого не покладеш у тороки й не змiряєш мiрою? Пiсля чого зникає все?"Та думка блискавкою пронизала мозок. Iнакше за що б уже оця дика, нескiнченна веремiя. Оцей герць брата з братом. Скiльки тих вихорiв i вихорцiв промчало по рiднiй землi в останнi десятилiття! Скiльки вигублено посадiв, сiл; цiлi полки, колись славнi й багатi, чорнiють попелищами: Полтавський, Гадяцький, Iрклiївський. Понад п'ятнадцять лiт од смертi Хмельницького кружляє на Українi кривава смертельна хуртовина. В нiй брат не бачить брата, батько сина, стають пiд рiзнi знамена i складають пiд ними голови. Закипає то там, то там, то скрiзь разом, а ледве вщухне — який–небудь полковник, який–небудь авантюрний отаманець починає каламутити довкола себе, сподiваючись викрутити щось собi з тiєї веремiї. Обiцяє свободу краєвi, щасне життя людям. Вони вiрять: воля, що закозакувала за Хмельницького в усьому краї, не вмерла, не згас її дух, не вичахла надiя на життя без пана, боярина i старшини. Лишилося чимало чубатих голiв, якi пам'ятають тi часи, бачили на власнi очi, як утiкав пан, як палав панський фiльварок, може, й самi пiдносили вiхтя пiд панську стодолу, а тепер розповiдають на призьбi про те онукам. I онуки слухають, i горять у них очi (воля пахне молодими медами), стискують кулачки, а коли тi кулачки бiльшають — тягнуться до щабель. Щоправда, дiди i батьки розповiдають про все те пошепки, ще й поглядають через тин на широке сусiдське подвiр'я. На тому подвiр'ї стоїть кам'яниця пана полковника. Мовби зовсiм недавно йшли вони з тим полковником в однiй лавi, разом виборсувалися з–пiд шляхти, навiть порятував був козак у бою вiд певної смертi пана полковника. А тепер займанщину пана полковника не об'їдеш за три днi конем, а його рятiвник опинився в пiдсусiдках. Плати димове i скарбне, давай на вiйськовi потреби, їдь у пiдводи. Та ще й мовчи. А коли б же того… Коли б розподiлити всю займанщину наново! Кажуть, у Полтавi (Опiшнi, Нiжинi, Черкасах…) появився отаман, подає клича!

Звичайно, не всi тi, що пiднiмають посполитих, сподiваються доп'ясти все тiльки собi, є серед них справжнi лицарi, чистi серцем i помислами, але немає для них анiнайменшого просвiтку, б'ються вони, як риба об кригу на непроточнiй водi. У тiй кризi — ополонки i сiтi з усiх сторiн.

Та й мало їх таких, чистих серцем i помислами.

Виговський, Брюховецький, Хмельниченко — хiба злiчити смерчi, що прокотилися Україною. З усiх сторiн дмуть дужi вiтри, не дають загаснути пожежi, котять її то в один, то в iнший бiк. Пiдкуп, зрада, науст — чорнi дощi тих пожеж. Коли те скiнчиться?! Чиєю волею, чиєю силою? Хто заступить поле од морових вiтрiв? Вiн пройшов з кожним iз цих людей частину їхньої путi, путi найтяжчої, а потiм, гiрко розчарувавшись, боровся проти них i таким чином проти самого себе колишнього. Вiн мовби прожив кiлька життiв, вiд чого хтось iнший мiг би втомитися й зламатися, але його тримала на свiтi вiра — велика, незнищенна, вона пройняла всi тi товщi, як спис крицевий проймає одразу кiлька тiл, вiн знав, що вона свята й справедлива i в iм'я її треба жити далi та сповняти її всiєю рештою життя. I як спис крицевий проходить одразу крiзь кiлька тiл, так i вiн пройшов своєю вiрою i надiєю крiзь них усiх — Виговського, Брюховецького, Хмельниченка, пройшов i звiльнився вiд них, i тiльки iнодi йому грiзно примружиться iз зеленавої пiтьми Iван Виговський, злодiйкувато усмiхнеться Брюховецький чи болiсно скривить своє вiчно недоросле обличчя Хмельниченко. Тi погроза, усмiх i бiль не зачiпають його серце.

Сьогоднi розривають Україну чотири гетьмани. П'ятий, той же таки Хмельниченко, конає десь у турецькiй темницi. Либонь, султан тримає його, аби ще раз випустити в слушний час, тодi вiн погойдає над Хмельниченковою головою славетною корогвою його батька — може, й прибiжить хтось заслiплений на те маєво! Але для України досить i цих чотирьох. Всi овулом гублять те, що здобув батько Хмiль. Вп'ялися зубами, немов пси в паляницю, кожен прагне захопити чимбiльше, кожного змагає жадоба влади i жадоба багатства. Самойлович, Дорошенко, а донедавна Тетеря, Суховiєнко — добра не було i нема од жодного. Якби могли, сонце роздерли б i розтягли по шматку всяк у свою кишеню, всяк у свою скриню. Кожного пiдпирає чиясь рука. Чиїх тiльки пiдкiв не вкарбувалося в український чорнозем. Кують тi пiдкови i в Стамбулi, i в Варшавi, i в Бахчисараї. А мусили б же нерозумнi гетьмани дiйти мiж собою якоїсь згоди. Обрати з–помiж себе одного. За давньою козацькою регулою. Щоб мiг обiпертися на обидва днiпровi береги. Посеред усього цього кривавого розору, неначе острiвець посеред спiненої рiки, стоїть Запорозька Сiч, але не просто стоїть, довкола неї чи не в першу чергу закручуються грiзнi смерчi, вона переймається звитягою i борiннями тих, хто обiцяє народу волю i Українi злуку. А на нiй, у її серцi, — вiн, божою волею кошовий Вiйська Запорозького. Колись невгамовний, рвiйний, нестримний, а нинi оступлений важкими думами, сумнiвами, з темною осмутою в душi. Прожив бурхливе, сповнене пристрастей життя, десятки разiв руйнувалися в порох його надiї, впадав у вiдчай, в чорну меланхолiю i знову пiдносився душею i ставав на герць з долею i ворогами. То вже сутнiсть його вдачi — пориватися кудись, до ледве видимої таловини на обрiї, прорубуватись через нетрища. I хоч з роками в його душi свiтлої барви ставало все менше й менше, а темної бiльше й бiльше, не складав рук. I нинi клопотався тим же: як припинити братовбивчу вiйну, як привести до спiлки гетьманiв?

Вже стiльки разiв Сiрко домагався, аби скликати в долинi Росави раду, яка б i порiшила, кому володiти булавою. На тi Сiрковi поклики не вiдгукнувся жоден гетьман. Наймогутнiший, Самойлович, запiкся помстою. Залив золотом вуха, заткав парчею очi, не чує й не бачить, що погибель iде всьому краєвi. Що турок i татарин сьогоднi мiцнi та бойнi стодужо. Що замiрились на весь свiт. Два роки тому Магомет з великою вигодою закiнчив вiйну з Венецiєю. Два роки тому погромив Польшу. По дорозi, вистеленiй iконами, в'їхав у Кам'янець–Подiльський, приступив до Львова, який, правда, зумiв вiдкупитися вiсiмдесятьма тисячами єфимок, а вся Польща щороку сплачує султановi по двадцять двi тисячi золотих. Свого афекту турки там не погамували. Найласiший для них край — Україна. Вони пiдуть уже цього лiта. Водою i сушею. Отож їх треба перестрiти на водi й на сушi. На Днiпрi та на старих шляхах: Муравському, Чорному, Кучманському. Хто ж заступить тi шляхи? Гiрко, ой гiрко думати, але куди подiнешся од тих дум. що колись смiливий i духом сильний муж Дорошенко ввiйшов у спiлку з сатанином турчином. Що перед його заплющеними очима татари виловлюють i засилають у вiчну басурманську неволю православний люд. Християнською кров'ю, немов живою монетою, купляє собi Дорошенко у басурманського цiсаря милiсть.

Кошовий помiтив, що мислить словами листа, якого кiлька днiв тому послав у Чигирин.

Правда, не вельми зважають на тi листи гетьмани. Солодощi влади забивають їм солоний пах кровi, котра димить перед очима. Думки про багатство потьмарюють розум. Це ж нинi так просто: написав цидулу вiнценосному можновладцю — й маєш за пазухою одразу кiлька хуторiв, а то й сiл. Так повелося од Виговського, перейшло на Брюховецького, на Юрася Хмельницького, на Многогрiшного й ще на багатьох не менше грiшних перед богом i власним народом. Через те й повстав проти них Сiрко, проти хоромiв i кармазинiв, проти можновладства й зажерливостi, яким немає кiнця–краю. Гетьманам у клопiт тiльки золотi дукати та власнi високi уряди. А хто стане в оборону краю, те їм байдуже. Сiч сьогоднi злиденна й убога. Той‑таки Самойлович розставив по всiх дорогах варту, й вона не дає хлiбного та порохового перепускiв. Хоче, щоб запорожцi прийшли до нього з поклоном. Сiч — то поважна сила. Нею сподiвається здолати своїх супротивникiв. А iншi гетьмани теж шлють на Запорожжя посольства. Кожен хоче якимось робом привернути сiчовикiв на свою руку.

Честолюбство гетьманiв — незборна завада до злуки. Кошовий подумав, що колись вiн i сам плекав честолюбивi замiри, одначе той трунок мав iнший смак i iншу мiцнiсть. Зараз уже не може й вiдгадати, що вело тодi: буйний хмiль молодостi чи слiпа й невтримна воєнна звитяга, котра була прихильна йому? Бажання покласти кiнець руйнацiї вiтчизни, стулити її якось докупи i захистити од супостатiв! Булава кошового — та чара, якою спив трунку до знемоги. Мала ту особливiсть — давала пити не зверху, а з дна. Й вiдчути тягар одвiту за всiх, марницю та нетривкiсть найповажнiших повелiнь на землi. Пощо йому отi похиленi голови на радi! Поневаж один прикрий погляд може стримiти в серцi, як стрiла. Влада — це нiж, який весь час доводиться нести вiстрям до серця. Вона забирає сон i вкладає в голову думки, вiд яких скипається мозок. Вельми нелегко одвiяти iстину вiд неiстини, правду вiд олжi. Вiн же не має права помилятися. Бо коли бог покличе до себе, спитає за все. Це вже буде, мабуть, небавом… А може, той честолюбний вогонь притрусив порох лiт? То єдина пристрасть, яка не згасає, а розгоряється з роками й заступає чад кохання, вогонь звитяги, просте щастя мудростi в пiзнаннi. Тодi, принаймнi у власних помислах, людина пiднiмається над коханцями, над звитяжцями, над мудрецями. Стає пiдступною, хитрою, боягузливою i жорстокою. Вона не вiрить нiкому, бо сама набирає сили на кровi iнших. Таким людям починає здаватися, що просто так i жити нiчого. Вiчна облуда дужого, вiтрило i кiтва корабля людського життя. Поки людина молода — вiтрило, з роками — кiтва.

"Яка сила штовхає того хлопця? — зненацька, несподiвано навiть для себе, перестрибнув думкою. — Що привело сюди Симеона?"

Та, власне, це вже зараз нiчого не важило. Мало вагу тiльки те, що Симеон принiс з собою: для нього, Сiрка, для всього коша. Для України. Вiн, кошовий Запорозької Сiчi, подав царевичу руку помочi, схилив голову пiд маєво його благенької непевної короговки. Й цим навертав на себе сто лих. На що сподiвався? Чого допинав? Привести прибiглеця Симеона до корони й знайти в тому вигоду собi? Марниця. Хотiв вiдплатити за наругу, вкинути власних недругiв у переляк, у гнiв, боротися, скiльки стане сили, i погинути, спричинивши неприятелям якомога бiльше зла?

Гiрко зiзнаватися, але така злорадна краплина в тому замiрi була. Вiн збагнув це не тодi, а тепер, вичитуючи листи, в яких за погрозою вiдчувалася перестрашенiсть.

Одначе то лише краплина. Задля неї мав право важити тiльки власним життям, але не вигодами всього товариства, яке гетьманськi посли намагаються зневiрити й посварити зi своїм кошовим.

Отаман помiтив, що вже змагається з днем, неначе з диким звiром, якого гучки ще не пiдняли з лiгва. Пружним рухом вiдкинув лiжника й почав одягатися. В хатцi було холодно, з рота кошовому йшла пара.

Лаврiн уже не стогнав, а спав солодко, по–дитячому пахкаючи великими губами, присипаними темно–русим вусом. Грубий подiльський рябчак сповз з нього на до–лiвку, джура пiдтискував босi ноги, намагався сховати їх, але не було куди. Сiрко ще раз поглянув на Лаврiна, i раптом його серце заплеснула хвиля жалю та нiжностi."Що вiн знав у життi? — подумаз. — I що його чекає? Гарячий кiнь, степ, вiдвага?.. Це поки молодий…"Кошовий пiдняв рябчака, тихенько вкрив Лаврiна. Хутко вийшов.

У сiнях на кленовiм стовпцевi стояло дерев'яне вiдро з водою i великий мiдний питун, але Сiрко не захотiв умиватися бiля хати, пiшов до рiчки. Нiч ще тiльки вiдступала, а ранок наступав — тугий i пружний, уже вмитий. Помiж низових куренiв, якi стояли не рядочком, як. верхнi — тi творять вузькi рiвнi вулицi, — а врозкид, ще й пообростали за роки прикомiрками, прибудовами, через хвiртку в палiсадi вийшов на берег Скарбної. Ранки на Сiчi забарнi, вони довго виплуганюються з очеретiв, блукають у туманi по затоках та прогноях, не швидко розганяють iмлу, але цей, що наставав нинi, линув, неначе на дужих крилах. Смiливо викочувалось iз сiрих верболозiв велике, червоне сонце, над водою, що вже перемiнила темнi зимовi барви на теплiшi, м'якшi — веснянi, пiднiмалася легенька пара. Власне, тiльки кольорами й рiзнилася весна од зими, що минула. Зима була сирiтська, з дощами та сльотами, — скотину не загонили в теплi стiйла, — переступила у весну, нiхто й не помiтив, коли це сталося. На весняного Миколу прилетiв перший бузько i принiс iз собою весну. Кошовий приглянувся i побачив на верболозинi довгi нiжнi сережки. Ще вчора їх не було. Гостро пахтiв кущ бузку. Звiдки вiн тут узявся, хто його посадив? Посадив хтось з козакiв i не признався. Бруньки ще тiльки набубнявiли, але запаморочливо–гiркий, клейкий запах аж дурманив голову. I Сiрко подумав: скiльки то принад несе весна! Неймовiрно гарна вже сама по собi оця пора — березень перехиляється в квiтень. Тiльки треба вмiти побачити те. Колись вiн того не бачив. А зараз вловлює кожен порух весни. Пахне очерет, пахне верба, i вода також пахне. Сiчовi рiчки понабухали, одначе не вийшли з берегiв, як завжди. Коли тануть снiги i рiчки виходять з берегiв, вони затоплюють плавнi, й тодi тiльки острiвцi, а то й верхiвки дерев виглядають з сивої каламутi. Тодi озеро Свиняче Море стає справдi морем, а Пiдпiльна — найбiльшою днiпровою протокою, й пiдпирає увесь правий берег, все Козацьке Поле. А нинi повенi майже не було, вода вже вiдступала, залишивши на пiску маленький змiюнець напливу. Свiтанок iшов з плавнiв. З очеретiв, з верболозiв пливли сивi пасма туманiв, просвiтленi сонцем, вони, здавалося, димiли, одне чимале пасмо зачепилося за вежу — й нi руш, неначе там його прип'яли вiжками. Синьо, прозоро… вогко, сонно у плавнях, сонно i на душi. Десь прокрякав ворон, його було не видно за туманом, що обснував кущ верболозу по то. ч бiк рiчки.

Щось тануло в душi, вона одiрвалася од чогось, як чайка од купини, — перелетiла на iншу купину, й кошовий зiтхнув. Колись вiн не лiчив весен, а тепер щось само лiчило за нього, й душа поспiшала вхопити якомога бiльше весняної синяви, а та просинь змивала струп'я з давнiх ран i хилила до думок про дивно влаштований свiт, його таємницi. Поставити б десь на березi рiчки курiнь, завести пасiку… Сiрко зiтхнув ще раз. Але вже iнакше, бадьорiше — вiдганяючи примарнi думки. А сережки падали на гладiнь рiчки — верби стояли у водi, i лози, i старi вiльхи по той бiк Чортомлика — пливли за течiєю, i бiля них сплескувала риба. Посеред плеса бiлiла пухка хмарина, весняний вир розкручував її то в один, то в iнший бiк. Вода була ще каламутна, таїла щось у своїй глибинi. Вона завжди щось таїть у своїй вiчнiй глибинi.

На березi не було нiкого, тiльки на Глухiй косi ширмувало двоє козакiв. Обоє молодi, на голих до пояса тiлах зблискували краплi — тiльки що вмилися, а може, й покупалися, грiлися вiйськовими вправами. Один наступав з палицею, немов iз шаблею, другий боронився палицею, немов рушницею, вiдступав до води. В запалi вони не бачили кошового. Вiн одiйшов за обсипаний довгими золотими сережками кущ верболозу. Вода була студена, студеним було й повiтря — на оголених до лiктiв руках отамана повиступали сироти. А сонце провiщало тепло, й по–весняному тiнькала синиця на гострiй палi валу. Кошовий вiдчув дивне бажання присiсти пiд палiсадом, пiдставити ласкавим променям обличчя, подрiмати. Бо й чого поспiшати, не ворог приступає. Бог — свiй, може й зачекати. Майнула оскарга на бога, по тому вiйнув легенький вiтрець страху, перехрестився, вiдступився думкою вiд тих сфер.

"Старiсть", — подумав ще раз. Але подумав iнакше, нiж тодi, коли тiльки–но пробудився. Вiн таки ще почував силу. Вона грала в м'язах, бо завжди щось м'яв, ламав у руках, йому хотiлося ламати, хотiлося крутостi, змаги, а це свiдчило, що старiсть ще не настала. Вiн не любив нiчого усталеного, улагодженого, його душа прагла руху, бою, лету. Любив змагу, проте вiдверту, без пiдступiв, йшов їй назустрiч, наперед спиваючи серцем i м'язами її шаленство. Вночi йому снилися конi й чомусь часто снилася погоня, од якої втiкав, яка кудись заманювала, з якою потiм рубався в лютому герцi.

Зараз вiн вдихав туге повiтря, вдихав плавнi з їх весняним клекотом води, з туманом, першими порухами зела, вдихав життя. Весна його хвилювала завжди, надто весна в плавнях, вiн чомусь подумав, що зiп'є її всю. Це не були сутяжнiсть i скареднiсть старостi (либонь, саме тому й почувався гарно), вiн не збирався тягнути з життя насолоду чи ощаджувати й спивати по краплi, просто це був свiтлий порух серця. Такi порухи нинi навiдували його не часто. Сiрко подумав, що недавня раптова кволiсть — звичайна весняна млявiсть, пiдкорення веснi, її ще приспанiй, не розбурханiй силi. А може, й зовсiм iнше, може, йому хотiлося ухилитися вiд осоружного дня. Вiдав — не ухилиться. Мислено збирав себе на силi й спокої. Пересiвав думкою слова, якi почує сьогоднi, намагався наперед струїти їх гiркоту, аби потiм у розмовi не обпалити душу, й почував, що не може перемогти себе. Що кривди, неправди проступають, як кров крiзь перев'язь на ранi. Мабуть, подумав, треба пiти до церкви та дослухати утреню. Зм'якшити серце молитвою, порадитись з богом. Хоч увечерi поклав — до утренi не йти, не прихиляти себе до сумирностi: до того ж не хотiв дочасу зустрiтися з послами. Тому й сказав паламаревi, аби не будив.

Вертався не в крайню хвiртку, а в сусiдню — всiх їх прорубано до води вiсiм — ступив у неї в ту мить, коли з крайньої iз рушником у руках вийшов Лаврiн Перехрест. Трохи присоромлений тим, що проспав кошового, джура шукав його. Проте шукав не шпарко. Лiниво потягувався, розглядався, його високе, присипане гривою хвилястого чуба чоло яснiло спокоєм, по губах проковзувала умiшка. Вiн пив весну на повнi груди, для нього вона вже була теплою, — груди йому грiла надiя — близька й далека. Кошовий хотiв погукати Лаврiна, та в останню мить передумав. Дивився на запозiханого джуру, посмiхався. Хотiв вiдгадати: повернеться Лаврiн досипляти чи побiжить по березi шукати його.

Лаврiн не повертався до куреня i не пiшов берегом. Стояв, приклавши долоню до чола, дивився на червоне сонце. Воно мовби заворожило козака. Кошовий подумав, що Перехрест стоятиме отако довго. Чудний трохи його джура. Адже ж рiс на бiдi та водi, все дитинство перетолочене, обвiшане старцiвськими торбами. Матерi майже не пам'ятав, батька — теж, он i дядько Мокiй Сироватка вдачi зовсiм iншої: де пролетить вiтром, а де проповзе на черевi, де одгризеться, а де одлеститься. Привiз його Сироватка десь iз польської сторони з ляським католицьким хрестиком на шиї (через те й Перехрест, про всяк випадок хрестили щ раз у православну вiру), лазило в густому диму попiд лавами в шинках, мiшало в казанах чорну ядучу смолу, чуло солоне слово, бачило калiцтва та рани i вийшло з того, як ковил iз роси. А може, воно вслухалося в iнше: в тихий рокiт бандур, чистий церковний спiв, вдивлялося в зеленi плавнi та маєво бойових корогов? Хто зна. Тiльки ж вабило Лаврiна все красиве та гарне: сумовитi вечоровi спiви бiля багаття, баскi конi, пальованi ясними фарбами картини в церквi та на дверях куренiв. Вiн i сам ясний лицем i щедрий помислами. Сорочка на Лаврiновi завжди чиста, в комiрi голуба стрiчка, а темно–руса чуприна — розчесана, кунтуш — охайний. I при тому не скупердяй, не труситься нi над шелягом, нi над алтином. Найбiльше кошовому подобався отой його порух головою — ледь вловний, нiби аж погордливий, од якого темно–русий чуб спадав на лiвий бiк, прикривав чоло. Вiн i справдi гордовитий, капосний хлопець. Почни йому вичитувати, i нехай хоч на чисницю вловить неправди, стрiпне чубом, встромиться поглядом у вiкно — й не руш.

— Ти хоч чуєш? — з серцем обiзветься кошовий.

Мовчить.

— Чуєш, питаю?

— Та чую.

Й по тому.

Очi в Лаврiна непоступливi i погляд твердий. Все заховано всерединi, взято на мiцнi защiпки. Щоправда, не тiльки Лаврiн такий I де вони набираються свавiльностi, — мiркував отаман Наче ж три має їх на наструнених вiжках, а от же!..

А на дiдька вони такi треба, коли б тiльки гнулися перед отаманами, — враз звiльнився думкою. — Гнутимуться перед отаманами, гнутимуться й перед панами.

Нiхто не виказав кошовому бiльше непослуху, як Лаврiн. Нiхто не сказав стiльки слiв наперекiр, як джура. А от подумав, що мають незабаром попрощатися, й прихмарився. Бо ж почував, що одтавав бiля нього душею, перед його чистотою одступався увесь осоружний i маркiтний свiт. Втiшався ним, як рiдним сином, не кривдив нiколи, хоч, прости господи, iнодi й кортiло потягти батожильном по спинi. Службу свою Лаврiн справляв нi добре, нi кепсько, не приховував нехiтi до неї. То правда, служба ця не вельми в пошанi у козакiв, i Лаврiн потай гордував нею. Хоч, може, котрийсь iнший бiля отамана й шапки не клав би на голову. Має справний риштунок, мiсце за сирном, слухає поважних старшинських розмов, супроводжує отамана у виїзди.

Лаврiн же давно проситься в степову сторожу. А отамановi шкода його вiдпускати. Ще й через те, що якийсь вiн нiби незахищений. Дарма що гордовитий, дарма що смiливий. Лаврiн — немов розумна доросла дитина з нiжною i допитливою душею. Та допитливiсть росла разом з його лiтами.

Бувало, виберуться десь на рiчковi розливи або обсядуться в хатi, а вiн все — чого та чого? Не зглянуться, коли й нiч мине. Не вельми говiркий, отаман розбалакувався з джурою. Гарнi кошовому тi вечори, в них пересiяв i власне життя, бачив, де проїхав уповнi, а де протарабанив порожняком. Тепер Лаврiн немов забирає їх з собою. Добре це? Погано? Хто зна. Просто кошовому сумно. Але тримати джуру силою не збирався. То бiльше останнiм часом з Лаврiном коїлося дивне. Душа його кудись летiла, чогось прагла, а куди й чого — розгадати не мiг. Лаврiн же не казав нiчого. Може, то грає хмiль молодостi? Тодi нехай їде в степи, там той хмiль або переграє в мiцне пиво, або викисне у водичку. Нехай набереться там злостi, бо, як бачиться кошовому, її в хлопця замало. Обiйде його за сирном кашовар, забуде осавул дати в походi тараню — Лаврiн тiльки стрiпне чубом i дивиться кудись поверх голiв, немов те й не про нього. Затiють козаки бiйку — обiйде стороною. Проте нехай хтось спробує покепкувати з дядька Мокiя Сироватки, поблiдне, мов стiна, хапається за шаблю. Звичайно, Мокiй того не знає. I з чого така приязнь?

З тими думками Сiрко вийшов на сiчовий майдан, посеред якого стояли стовп для квестiй i гармата. Сонце перехопилося через палiсад, облило свiтлом дерев'яну, криту гонтом церкву з дзвiницею, з чорних бiйниць якої виглядали гармати, широкий майдан, куренi, з котрих чимчикували до утренi припiзнiлi запорожцi. Здебiльшого йшли досугi дiди; молодi ж козаки на поповi докори казали, що боговi бiльше в помiч їхнi шаблi, анiж молитви.

Бiля дверей церкви двома рядами стояли сiчовi старцi. Майже всiх Сiрко знав на ймення, а кого й не знав, одним позирком читав карби, що їх дiстали вони на ратному полi. Слiд ятагана, бойового бича — цьому ось стрiла випила око i в другому потьмарився зiр. Отаман не прискорював кроку, не намагався прошмигнути цей стрiй нiмих карбiв далеких битв, злигоднiв, адже, може, завтра й сам стоятиме отут. Iшов повiльно, дивився старцям в очi, й вони дивилися на нього, нiчого не просили й нiчим не докоряли.

Сказати правду, якщо Сiрко й почував десь невпевненiсть, то посеред цього лаштунку. Вiн не мiг їм нiчого дати, а отож i всi слова були б облудливi. Вiн не мiг завернути назад колишнiх битв й не мiг одвернути тих, якi насувалися. Може, отi прийдешнi битви й були йому якимось виправданням перед увiччями, що їх оцi люди дiстали в сiчах минулих. Вiн, отаман, теж обкрутився в них. Воднораз страшнi карби нiби впевняли його в рiшеннi, яке уклав сьогоднi, наказували не вiдступати й на цяту. Iнакше–бо сiчовики прийняли їх марно.

Вже не хотiлося йти до церкви. Одначе, подумав, Всевишнiй знає замiри, не гоже мiняти їх на порозi божого дому. То тiльки Сироватка може казати омильно просто в святу бороду. Став не в своєму бокунi — одгородженому бiля клiросу для кошового мiсцi, а мiж козакiв посеред церкви. Службу правив iєромонах, йому допомагав голосовий пiп. Молитва не лягала отамановi на серце. Не почував у душi благостi, не почував покори. I все його дратувало. Не любив нинiшнього iєромонаха — той недишкретно просто в церквi лаяв дякiв i пiвчих i накурював ладаном, що аж запорожцi мовби стояли не на землi, а плавали в хмарах, брав велике церковне й зовсiм не хотiв займатися школою, поклавши всi справи на уставщикiв. Сiрко велiв написати, щоб з Самарського монастиря прислали iншого, старшого, попа, й листа того вже повезено. Та ще дяк потягнув стихар не на той глас, та ще раптом погасла перед Сiрком свiчка. Ледве достояв утреню. Вже виходячи з церкви, з пронизливою яснiстю раптом подумав, що бог не завжди вибирає собi в служiння найдостойнiших. Ця думка була трохи лячна, але вiн не проганяв її.

Снiдав отаман у своєму Шкуринському куренi. Хоч кликали i тимошiвцi, й iрклiївцi, тимошiвська чата настрiляла сайгакiв i ще з досвiтку бiлувала їх за курiнною скарбницею.

Шкуринський курiнь — новий, ще не закублений горобцями, яких на Сiчi гибiль i якi й пострiлiв не бояться, — не з лiси, а з плах, на сволоцi ще не затерлись карби майстрiв:"Благословiнням Отця, дозволом Сина i помiччю Святого Духа збудовано цей курiнь року божого 1671". Стiни в куренi дерев'янi, вимитi, стеля–побiлена, прикрашена голубою мережкою по краях. Цiєї весни його пересвятили, не велося в ньому козакам: за минулу осiнь i зиму — п'ять разiв стрiляла гармата, яка стоїть посеред майдану, три козачi душi просто з куреня забрав бог.

Сволок — мережаний, одвiрки рiзьбленi. Не покутi, в кутку, божниця — образи на двох довгих полицях, помiж ними кiлька дорогих, мальованих на кипарисi та жерстi грецькими та київськими майстрами. Перед образами — непогасна лампада. Пахло ладаном, свiжим хлiбом, супокiй i затишок огортали того, хто переступав порiг. Почуття затишку не руйнувала навiть густо розвiшана на стiнах зброя. В куренi стояло гудiння, неначе у вулику. Роздягалися, ходили, чепурилися, пили воду, снували з кутка в куток, i однак у цьому снуваннi й гудiннi був певний лад, як у тiй же дуплянцi, здавалося б, лад у безладдi, та iнакше й бути не могло, iнакше б така кiлькiсть людей неминуче створила тисняву й хаос. А тут кожен робив тiльки найнеобхiднiше, сiдали у певному мiсцi, не заступали нi дверей, нi вiкон, тут iснували непомiтнi для стороннього ока особлива сув'язь, особливий стрiй, заснований на повазi до найстарших, до порубаних та покалiчених, а також до курiнного отамана.

Бiля причiлкового вiкна пощипував струни бандури молоденький, неначе котиком вилизаний козачок — зализана наперед, на самi очi, чуприна, вуса–п'явочки, сливе дiвочi брiвки:

Пливе човен, води повен, — коли б не схитнувся,

Пiшов козак в Запорожжя — коли б не вернувся.

А на рiчцi та на кладцi дiвка плаття прала,

Вона тому козаковi три дорiженьки вказала.

Козак нiкого не помiчав, думав щось своє, в своє життя дивився, й курiнний двiчi кахикнув, а тодi повiв бровою — козак повiсив бандуру на стiну. Справного курiнного обрало собi товариство. Вiн сидiв на покутi, сивобровий, сивовусий, охайний, схожий на пасiчника. Тiльки на облисiлiй головi волосся не вистачало на оселедця, накручував його з–понад вуха. Чисто виголена голова блищала, як мiдна таця. По праву руку курiнного сидiли суддя, писар та осавул, високий таранькуватий кухар їв з одних ваганiв iз отаманом, стоячи. Снiдали щербою та коржами–загребами, одначе варив щербу кухар не так, якi iншi: риб'яча юшка крута, а борошна тiль–тiль.

У куренi панувала шаноблива мовчанка. Тiльки зрiдка обiзветься хтось стиха до сусiди або попросить щось подати.

У шибку вiкна бився й басовито гудiв джмiль: видно, щойно пробудився, очманiв од повiтря, пахощiв вербових сережок i залетiв сюди. Запорожцi осмiхалися.

Сiрко, як те й належало, сидiв серед козакiв. За козацьким законом має кошовий (як i вся iнша старшина) обiдати в тому куренi, в якому ходив, доки його не обрали на отамана, й сидiти таки на тому самому мiсцi, де сидiв ранiше. Дозволялося ходити в гостi в iнший курiнь раз на тиждень, а також на свята. Мешкати кошовому теж дозволялося тiльки в своєму куренi — для Сiрка зробили виняток за його заслуги перед товариством i з великої довiри. Козаки поглядали на Сiрка шанобливо, але в жодних очах не було запобiгання та улесливостi. Улесливiсть на Сiчi мала цiну вельми низьку. Бiля Сiрка примостився ченець–заброда з далекого волинського монастиря, догiдливими, сливово теплими очима поглядав на отамана. Сьогоднi ченець таки не дав хука, як першого дня. Аби по обiдi хто кинув на тацю за нього плату, нашилив оком козака й присiв бiля нього. На козаковi черкеска з галуном, боброва шапка, шовковий пояс, за яким пара шкоцьких, з ольстри, пiстолiв, на перев'язi шита золотом по оксамиту лядунка, а того й не гадки, що в кишенях у козака ляський вiтер доганяє донського. Довелося ченцевi з любовi до ближнього кинути башлик за обох. Ту притичину згадували за снiданком, намагалися увести ченця в оману й сьогоднi. Сiрко й собi вклюнувся у гру, аж на мент забув, яка вiдчайна гра чекала попереду. Але ченець тiльки посмiхався багатозначно в руду бороду — мовляв, знаю, який бiдака сидить бiля мене, i молотив ложкою, аж трiщало за вухами. Впали на тацю два грошi — Сiрко кинув за себе й за ченця, брязкiт металу вмить змiв з душi сонячну лагiднiсть. Метал — завше тривога. Козаки дякували отамановi та кухаревi за хлiб–сiль, йшли надвiр палити люльки. Сiрко дiстав i свою муругу од диму зiнькiвку. Якийсь час стояв на широкiм млиновому каменi, що лежав бiля порога. Камiнь врiс у землю, зверху його вже добряче злизали козацькi, здебiльшого кованi, чоботи. Великий попелястий кiт вигнув бiля нiг отамана спину й шипiв на пiвня, що заглядав через порiг цiкавим оком.

Отаман смалив люльку, слухав звичайнi, буденнi згуки життя. Сусiднi куренi вже поснiдали, кухарчуки скрипiли колодязними журавлями, мили казани, видзвонювали у них, мов у тулумбаси. Од крам–базару їм окселентували iншi дзвони, важкi, трудовi, то стали до працi ковалi, їх на Сiчi без одного сто, як ударять гуртом, гук котиться до Базавлука. ВiдЧортомлика в бiк Скарбної летiли чотири качки — три великi, крижнi, i одна чирка, летiли, неначе чотири стрiли, пущенi знизу вгору. Отже, прилетiли качки. А може, вони й не вiдлiтали, зима стояла сирiтська, й не тiльки в берегах, а на кiлька верст нижче вода на Днiпрi не замерзала.

Кошовий не поспiшав. По дорозi ще заглянув до пушкарнi, котру сьогоднi мали перекривати. Пушкарi вже повитягали гармати й шикували в ряди. Стояли гармати пiд стрiлою, пiд вовком, пiд змiєю, i маленькi мортирки, й затиннi пищалi. Кошовому здавалося, що чорнi жерла дивилися на нього голодними пащеками. Може, так подумалося, бо пороху лишилося з десять бочок, а свинцю на два випали. Сьогоднi мав змагатися й за них.

По тiй думцi рiшуче вибив об мортиру люльку, пiшов вузькою, кривою вуличкою до сiчової канцелярiї.

На нижнiй приступцi сходiв, схиливши на руках важку голову, сидiв отаманець Мiюський. Побачивши отамана, пiдвiвся, по його кругловидому, з невеличкою пiдстриженою борiдкою й такими ж невеликими щiточками–вусиками обличчю мовби хвиля пройшла, а в темних зiницях забiгали неспокiйнi бiлi вогники. Вони зринули поверх надiї i вже не згасали. Iван Мiюський — тiсно перетягнутий у тонкому станi чересом, запеклий чоловiчок з повними жару очима, з рiшуче стисненими губами, нижня губа бiльша, завжди вiдстовбурчена; його й зараз зсередини спопеляв вогонь, пробивався на щоки хворобливими рум'янцями.

Донський отаманець хотiв вичитати свою долю з присурмлених волохатими бровами очей кошового й, не вичитавши, зiтхнув. Приходив до кошового щодня, буцiмто знiчев'я, а насправдi — не прогавити змiни в його поведенцiї. Щоби, вловивши, кинути все й тiкати свiт за очi. Звичайно, кошовий мiг i сам подати знак до втечi. Адже Мiюський довiрився йому. Не приховував нiчого, не крився нi з чим. Хiба що… Але ж того Мiюський не мiг сказати. Бо тодi мусили витурити його звiдси.

Все те зараз пробiгло в думцi Мiюського. Й вiн враз вiдчув, що не може погнати вперед думку, що вона нiби замерзла в мозку або її мiцно вхопила й тримає чиясь дужча думка. Адже так‑таки нiчого й не приховав? А те, чиїм велiнням приїхали? Донського отаманця била тривога. Бачив на Сiрковому чолi тяжку задуму, бачив пригашенi вогники в очах i повертав те на себе. Либонь, Сiрко вже здогадався, до якої чорної прiрви штовхав його i все сiчове товариство Мiюський.

Це вiн, Iван, отаманець з Мiюса, привiз на Запорожжя Симеона, сина московського самодержця Олексiя. Мiюський гаразд пам'ятає той день, коли вони з Симеоном, розпустивши по вiтру короговки, поїхали назустрiч кошовому, котрий вертався з–пiд Тягина. Мiюський, який правував на Сiч, тодi попрощався з життям i навiть прочитав молитву за спасiння власної душi. Одначе їх чекала мало сподiвана гостиннiсть. Кошовий зустрiв Симеона яко царевича. Видно, знав про нього. Зiйшов з коня, вклонився до землi й виявляв iншi почестi, як те й належало виявляти царському фамiльянту, наступнику престолу. Отаман слухав оповiдь Симеона з дитинним спiвчуттям, в його карих, ледь змружених очах свiтилася цiкавiсть, i Мiюський тодi подумав, що вiн буде крутити кошовим, як вiтер вiтряко–вими крильми. Але сталося не так. Кошовий був простий i довiрливий, але iз тiєю довiрливiстю линув не до всiх. Лукавство намацував одразу. Нахмарений i нахмурений, суворий, але не жорстокий, нiби й добрий душею, мiг спалахнути в один мент i тодi трощив i кромсав геть усе на путi. Гарячiшої людини Мiюському не доводилося стрiчати. А понад усе та його цiкавiсть була зовсiм не наївна. Вiдтодi в головi донського отамана грiшне перемiшалося з праведним, вiн силкувався розгадати замiри кошового щодо Симеона й не мiг. Все нiби промовляло за те: кошовий до кiнця повiрив, що Симеон — царевич, котрий врятувався од смертi й боїться попасти в руки бояр. Вiн i далi виявляв Симеоновi ознаки найвищої шани, й дав грошей, i наказав зробити корогви царськi тафтянi й царську печатку. Але що тодi ховалося за його зроненими при тому словами:"Або ми, хлопцi, царської печатки не гожi викувати? Чи не маємо для того золотих єфимкiв?"I коли козаки забажали впевнитися, що в Симеона на тiлi справдi є царськi знаки, — червоний вiнець, орел i мiсяць iз зiркою (царевич похвалявся ними повсякчас), сказав дяковi та трьом значковим товаришам, що йшли на розглядини:"Дивiться добре, щоб побачили…"Вони побачили на Симеонових грудях знаки. Мiюський ще ранiше бачив їх — не раз купалися з царевичем у морi: вiсiм бiлих шрамiв од плеча до плеча.

Справжня веремiя закрутилася через мiсяць. З Москви та Батурина прибули посли з вимогою видати Симеона i Мiюського з донцями. Кошовий тодi скликав раду. Мiюського теж запросили на неї, а послiв не пустили.

"Браття мої, отамани–молодцi, — сказав кошовий, — Вiйсько Запорозьке Низове, як старий, так i молодий! Нiколи в нас не було, щоб кого видавали, не видамо й цього молодця. Бо як видамо одного, то забажають другого i всiх по одному розтягнуть. А вiн же сидить, як птах у клiтцi, й нi перед ким не винуватий".

Увечерi гурт сiчовикiв i Симеон з ними обложили Грецьку хату, в якiй сидiли посли. Спочатку рубалися словами — посли обзивали Симеона сатанином, злодiєм, самозванцем, а вiн їх холопами й боярськими устiлками, а тодi взялися за шаблi. Посли та їхня челядь замкнулися в хатi, сiчовики почали розбирати покрiвлю. I вже коли посли попрощалися з бiлим свiтом, одпустили один одному грiхи, прийшов кошовий i порозганяв забiяк.

Вчора од царя прибув ще один гонець з новим респонсом. Сьогоднi те послання мають прочитати. З тим має звершитися його, Мiюського, доля. В оцiй ось хатi на два димарi — вiйськовiй канцелярiї Вiйська Запорозького.

Дорого заплатив би зараз донський отаманець, аби прочитати думки Сiрка. Проте осягнув: його власний розмисл куций супроти розмислу кошового. Супроти його думи. Яка цiєї митi, либонь, зводилася круто. Он як нахмарило отамановi чоло, он якi брижi набiгли на нього, он якi глибокi зморшки пролягли вiд рота! Здавалося, й нiс накiбчився дужче. I побачив гострi шпичаки в очах — кошовий пронизував ними, мов списами, до хребтини. Поскубував вуса, лiва брова ширяла високо, права падала вниз, як хмара. У тому поглядi Мiюський вловив щось глузливе й грiзне. Мозок йому знову мовби обсипало памороззю. Збагнув одне: зараз має статися таке, що струсне його, Мiюського, до дна.

Спокiйнi слова кошового й справдi злякали отаманця.

— Скажи менi, отамане, що робив Симеон у Разiна? Мiюський втягнув голову в плечi, йому чомусь стало жарко в ногах. Несамохiть подивився вниз…Чоботи на ньому лихенькi, добрi були, та стопталися за зиму. Отаманець розумiв: брехнею далi не ступиш i кроку. А куди поведе правда? Може, Сiрко дiзнався все про царевича? В грудях спалахнула злiсть на кошового — боявся, що Сiрко прочитає її. Надсилу подавив її, мовив глухо:

— Водив струги по Хвалинському морю.

— Стеньчинi?

— Стеньчинi.

Тепер було мовлено все. Мiюський чекав рiшення: кошовий мiг оддати його на спитки або видати послам. Провина отаманця велика й важка — i перед царем, i перед кошовим, бо ж таки не сказав, як царевич обкрутився у разiнському вирi й з нього виплив. Коли б ще Мiюський знав, що ниньки з Дону прибув Сiркiв посланець й з якими вiстями, вiн би, мабуть, i не пiдiйшов до кошового, а ще з ночi втiк би у степи. Проте кошовий йому цього не сказав. Рушив по тонкому льоду сам i сам мусив вибиратися на берег. Хто такий цей царевич — знав од самого початку. Проте сподiвався, що за ним стоїть Дон, увесь великий Дон, на те не раз натякав Мiюський, i в цьому була його справжня провина перед кошовим. З другого боку — отаманець рятувався, рятував дружнього собi Симеона, але якихось певних обiцянок од донського кругу не давав. Виходило, не вiн його завiв на слизьке, а отаман зайшов сам. Та й хто зна, чи так уже кепсько все склалося. Он як стараються посли — ледве на черевi не повзають. Вiн ще позмагається з ними за Симеона… А Мiюський… Отаманець переступив з ноги на ногу. В лiвому чоботi в нього хлюпало.

Колючi iронiчнi вогники зайнялися в очах кошового, не злостивi, але й не теплi. Мiюському згасав перед ними запал, i врештi вiн зовсiм опустив голову. Сiрко ж довго мовчав, а потiм запитав, збивши тим з пантелику Мiюського:

— А великi струги були в Стеньки?

— Рiзнi. Великi й малi. Ми з Симеоном ганяли великого.

— На стругах стояли фальконети чи яка iнша армата?

— Фальконети, — вiдказав Мiюський, маючи оцю розмову за пiдступ; насторожено й пiдозрiливо чекав нового словесного гака. I кортiло, вельми кортiло йому розказати, як возив вiн разом з вiйськовим отаманом Флором Минаєвим зашитого в шапку Сiркового листа Разiну з Чиру на Волгу, бо Стенька на той час був уже на Волзi, i Флор гаразд знав, що в тому листi написано. Хотiв Сiрко подвигнути гетьмана Дорошенка на те, аби виступити єдинокупно з Разiним, i Дорошенко спочатку погодився, а потiм вiдхитнувся. I то був не єдиний лист. Не перепиняв Сiрко запорожцям дороги до разiнцiв i пiзнiше, ще й ходила чутка, буцiм їздив сам у Кузьмодем'янськ, де на той час скупчилися довкола Стеньки донцi, запорожцi, а також лугова i нагiрна черемиса, загальною лiчбою п'ятнадцять тисяч… Отож, якщо отаман ще раз запитає в Мiюського щось про Разiна, вiн таки виповiсть йому оце все, хоч i знає: часи нинi такi, що лiпше тримати язика за зубами.

Одначе отаман не запитував бiльше нiчого. Посмоктав пригаслу люльку, а Мiюський поспiшливо витягнув з кишенi трут i кресало. Кресь, кресь по гострому сколку. Дмухнув i ввiпхнув кiнчик трута в отаманову люльку. По тому, тримаючи трут в лiвiй руцi, набив правою носогрiйку й собi. Вiтер зривав з трута м'якi червонi жарини й жбурляв геть. Мiюський заховав курiївську справу до кишенi, затягнувся. Тепер дим вився з двох люльок, вився вгору, сплiтався, змiшувався докупи, i вiтер вiдносив його вбiк. Отаман потягнув ще кiлька разiв, вибив жар пiд ноги, розтоптав великим чоботом. Сказав тихо, мовби про себе.

— Нi нам, нi донцям немає волi. А ой як її треба!

Сховав до кишенi люльку, тугим нехворощевим вiником обмiв з чобiт багнюку, повiльно поскрипiв сходами ганку. Брязнув дерев'яний цюпик, важкi дубовi дверi сховали постать кошового.

А Мiюський стояв i дивився на дверi, мовби сподiваючись щось прочитати на них. Тримав отамановi слова як поплутане мотуззя, не мiг розплутати. Немає волi — то мусять i далi Сiч та Дон сюяти купно, як стояли ранiше. Немає волi — забракло кошовому сил до оборони. Тодi йому, Мiюському, треба вихоплюватися з Сiчi й тiкати в Польщу чи Волощину. Бо ж небавом мають прийти посли. I може бути запiзно.

Кошовий повiсив шапку на дерев'яного тиблика бiля дверей, розгладив оселедця й аж тодi привiтався. Йому оддали добридень два голоси: грубезний i нiби трохiт iржавий — старшого сiчового писаря Андрiя Яковлева й дзвiнкий — пiдписаря Гука. Яковлев сидiв за широким столом бiля вiкна. Гук — за маленьким, перської роботи столиком у кутку. Яковлев — важкий, тiлистий i дужий, йому б носити затинну пищаль, а не каламар, нiхто з козакiв не брав його навхрест, але i в писарських справах вiн непоспiшливо мудрий та чесний. Колишнiй бурсак Гук, що втiк за пороги од чийогось святенницького гнiву, — тонкий лицем, тонкий станом, ферт i чепурун, хвалько i баляндрас. Оселедець у нього кучерявиться, як баранячий хвiст: накручує його перед сном на стрiчку, вусики пiдголенi й стирчать убоки, пiдваксованi розведеною в олiї сажею, кунтуш на пiдписарю сукна лазоревого, гудзики посрiбленi, черес тонкий, шкiряний, чоботи нiмецькi, з срiбними пiдковами та подзвоном — й сам вiн нiби не тутешнiй, нiби привезений разом зi столиком заморськими купцями. Гарний статурою, гарний лицем, яке трохи псують очi, вони в нього зеленкуватi, не однаковi — одне свiтлiше, друге темнiше, ще й з чорним обiдцем довкола зiницi. Гук охочий до чарки, любить частування, але вживає тiльки французьку горiлку, мускат та ромельськi вина й п'є так, неначе робить ласку тому, хто пригощає. Одначе те тiльки на людях, якось кошовий застав пiдписаря, коли той тихцем похмелявся смердючкою й закушував осушком, якого, либонь, пiдiбрав у будi старого сiчового пса Шайтана.

Зате у роботi Гук меткий, спритний думкою, ще вiн хвалькуватий, любить законозистi слова, має себе за великого дотепника, хоч дотепи його здебiльшого невдалi. Легкий на перо й обiзнаний на латинi, польськiй i татарськiй мовах, через те отаман волiв, аби про бiжучi справи казав вiн. Навiть вiйськову таємну канцелярiю часом довiряв пiдписарю.

З цього й розпочали ранковi труди.

Отаман пiдiйшов до великої кахляної печi й погрiв бiля неї руки — любив поводити долонями по гладеньких, теплих, синiх кахлях, то в нього нiби забавка: поводить — i спокiйнiше стає на душi. Писар i пiдписар дивились на те поблажливо.

Гук одiмкнув залiзну, з потайним замком скриню, дiстав з неї два скрученi в рурочку папери — похiднi журнали двох команд, доправленi сьогоднi вночi гiнцями на Сiч. Перша команда з козакiв Кислякiвського та Мiнського куренiв мандрує понад Бугом, вистежує велику татарську ватагу, друга несе дозiр на рiчкових розливах. Осавул першої команди повiдав, що татарська ватага розкололася надвоє, одна половина пiшла на Корабельну, друга — на Гнилий Єланець, i що вiн теж роздiлив свою команду на двi партiї. Пiдписар аж з ноги на ногу переступав, так йому кортiло сказати свiй розмисел, проте кошовий не запитав. Стояв бiля печi, приплющивши очi, намагався розгадати подальшу путь обох татарських ватаг. У пам'ятi поставала рiка з допливами, переправами, лiсами й байраками.

— Вони злучаться з Мертвими Водами, — таки не втерпiв пiдписар.

— Не з бiса здогаду, — сказав кошовий, так само не розплющуючи очей. — Куди намiряються пiти далi? I чого там крутяться? Наче навмисне в очi лiзуть. Одпиши осавуловi, щоб вернувся на Гнилий Єланець i нiкуди не йшов. Нехай пильнує степ. Степ нехай пильнує, чуєш, — сказав суворо й трохи роздратовано, бо помiтив у Гукових очах заперечення. Ще його дратували подзвоном писаррвi чоботи. Почне отаман думати, а вони — дзiнь, неначе цвяшком по лобi. — Та перевзуй чоботи, як iтимеш до канцелярiї. Калатаєш, як пес на ланцюзi.

— В мене нема iнших, — ображено пiдтиснув губи Гук.

— Надери лика й сплети постоли, — з серцем сказав Сiрко. — Що там далi, читай.

Далi були листи од хана, зашитi в тафту i перев'язанi синiми стрiчками. Чаус, що доправив їх на Сiч, волiв, аби читали їх при ньому. По нього послали Перехреста, що сидiв на призьбi з Мiюським. Великим кривим ножем Гук розпорював тафту, як жирних лисок або огарiв. Хан писав, що цього лiта козацьким хуторам од татар пагуби не буде, схиляв до миру й просив роз'їздити границю, як указано на мапi. Журився попереднiми кривдами, клявся в дружбi, обiцяв поменшити мито на переправах для чумацьких валок, котрi йтимуть до Перекопу по сiль. I таким солодким напоєм були розведенi його слова, аж важко було повiрити, що вони йдуть од серця, не сповненого отрути. По тому почали дiлити пограничнi землi. Татарський посол, маленький, чорненький, очицi так i бiгають, нишпорять, виловлюють з твого обличчя найменшу вiдмiну — ну тобi диявол, недарма й наймення таке має — Чорт–хасан. То дивувався, то посмiхався, то лаявся, вiдступав до дверей, пiдлiзав пiд самi вуса кошового й дивився знизу вгору чорними, як вугiль, меткими, як мишi, очицями. Лопотiв i лопотiв. Гук, що правив обов'язки бута, ледве встигав перекладати.

— Чаус каже, що татари не будуть чинить цього лiта iнкурсiї на козакiв. Що морове повiтря вигубило у них багато людей i худоби, що в них. безкорм'я i безкiння i що сам хан прикутий тяжкою недугою до лiжка. Аллах i бiда просвiтлили розум дивану. Краще багато торгувати, нiж багато воювати. Однинi од татарських ташiв до козацьких хуторiв простеляться мирнi тропи. Але дайте нам цього лiта пасовиська по Єланцю.

Звичайно, таке бувало й ранiше, що татари просили миру. Коли приходить морове лихо, попросиш запомоги в будь–кого. Сiчовики, якщо складали обiцянку, трималися її твердо. Траплялося, навiть пускали татар на свої пасовиська. Але зараз чаус казав омильно. Про все те кошовий знав од своїх вивiдувачiв з Криму та Перекопу. В грудях йому перекочувались гострi отрутнi краплi притлумленої злостi й глузу, вiн посмiхнувся в думцi — теж злостиво, але на обличчя тiєї посмiшки не випустив. Смiх ходив йому по серцю, але обличчя кошового лишалося вiдкритим, простакуватим, трохи нiби подивованим. Затим по ньому проповзла хмарка недовiри, але теж буцiм випадкової, яку хотiв прогнати й не мiг.

— Ми б i повiрили, та ази ж не читали послання нашої чати з Бугу, — сказав Сiрко, i Гук iз здивуванням звiв на нього очi — адже отаман вiдкривав таємницю вiйськової канцелярiї. — Але Сiрко удав, що не помiчає того погляду, провадив далi: — Не своєю лозою обплiвся гонець. Правує вiн не з Криму, а з бiлогородської орди. Може, бiлогородський мурза хоче обдурити й мене i хана? Дати б цього чауса на квестiю, допитати червоним залiзом: звiдки приїхав i де взяв ханську печатку?

В грудях кошовому й справдi закипала злiсть на брехливого татарчука, вже не стримував її i глипнув на нього вогнисто.

Помiтив, що повужчали при тих словах чорнi зiницi татарина i занурились кудись у глибiнь очей швидкi тiнi. Татарин знав козацьку мову. Сiрко знову осмiхнувся в думцi, тепер уже повною мiрою глузливо, аж терпко.

"Хан зараз у ногайськiй ордi", — подумав, а вголос сказав:

— Та не в наших це звичаях. Запитай у нього, — кивнув товмачевi, — одколи це Гнила Лука стала татарською?

Вони знову вернулися розмовою до кордону, татарин i далi обстоював кожен видолинок, але не так запекло, як перше. Коли вiн пiшов, щоб прийти завтра i вже укласти доконечну угоду, Яковлев i Гук перезирнулися, генеральний писар потер долонею товсту червону шию i сказав:

— Не важився татарин до великої незгоди. Хитро ти його, отамане, квестiєю прилякав.

— До незгоди вiн не важився не через квестiю…

— А з яких же респектiв i причин? — запитав Гук i посмiхнувся. Вiн завжди осмiхається так багатозначно та глйбокомудро, мовляв, я знаю все краще за вас. За цю посмiшку кошовий трохи його недолюблює.

— Було, ледащо, повноважне на всi уступки, — сказав кошовий. — Мав таке повелiння. Вiн тiльки удав переляк. Ми полегшили йому перетрактацiї.

Яковлев погодився, Митрофан знизав плечима.

"А хан, може, й не в ногайського мурзи, — подумав знову. — Мабуть, чаус умисне заїжджав туди, аби прип'ясти нас до ногайської орди… Задав же, клятої матерi, невiра, загадку".

Одне було вочевидь — татари цього лiта вирушать великим походом. Хан нещодавно їздив у Адрiанополь, отож їх пiдпиратимуть турки. Пiдуть сушею чи морем? Того козацьким лазутчикам вивiдати не вдалося. Сушею — шлях довгий, та й козаки про все довiдаються заздалегiдь. Либонь, не тiльки сушею. Бо очакiвський мурза потаємно лаштує малi галери.

I ще подумав, як мiцно, круто сплелося все докупи. Всi попереднi днi впали в оцей лагiдний божою ласкою день i б'ють у мозок та серце.

Все життя йшов до чогось невловимого, почував його, але не обiймав мислiю, здавалося, мiг до нього дiткнутися, одначе то була омана, бо лишався й далi на краю безмежного дикого поля. А ще почував бiль. Гострий, тонкий, нiби там, бiля серця, стримiв нiж. То щемiла й квилила рiдна земля. Не пам'ятав, одколи її горе стало його горем. Од тих днiв, коли золотi алтини лягли на Хмелевi очi й по тому закружляли чорнi вихори? Часом усе, що чинилося довкола, видавалося злою шабельною сiччю в густу хуртовину. Тут вже не видно, хто кого тне, й нiхто не має сили спинитися. Й не бачать того, що на них котиться важка лава, яка ось–ось змете всiх. Треба якось зупинитися, повернутися грудьми до лави, зчепитись руками. Турецька iмперiя нинi така дужа, якою ще не була нiколи.

Сiрко пiдвiв голову: Яковлев i Гук стривожено дивилися на нього. Отаман усмiхнувся. Й обом одразу полегшало на душi — усмiшка в кошового була ясна, збадьорлива.

— Нiчого, поганського горiха розгриземо. А тепер давайте обмислимо, що сказати послам, — мовив. — Мабуть, легше гребти на галерi, нiж вести тоту балачку.

Яковлев хитнув головою, поплямкав губами, неначе доїдав вареника. Губи в нього великi, вивернутi, й велика голова, брезкле, м'яке обличчя, сiро–бiлi, безбарвнi очi, — на перший взiр здається, що писаревi все байдуже, насправдi ж вiн уважний, доскiпливий, а ще — гранично чесний. Викликало в ньому посмiх лиш одне: молодився. Фарбував вуса й носив строкату одiж. А перед ким тут молодитися? Може, змагається з пiдписарем?

— Скажемо те, що намислили вчора.

— Вчора — то не сьогоднi. — Й пiдвiвся, пружним потиском рук розiгнав застояну кров. — Що ж, писарю, скликай судне колесо. А я тим часом викурю люльку.

Пiдписаревi здалося, що настав мент наблизитися до кошового, й вiн сказав удавано–захоплено, багатозначно, хоч трохи й до–гiдливо:

— Ох i гула вчора корчма"При калинi"над Чортомликом!

Сiрко покошлав крутi брови.

— Не за твоє пив, пiдписарю. Пильнуй свого.

Гук хвацько крутнув вусики.

— Пильную, отамане. Сам учора пригощався мускатом.

— Не хвастайся. I не бреши. Останню пляшку мускату оддали послам. I того, рiдше заглядай у чарку, частiше — в папери.

Гук знiтився — все в нього сьогоднi виходило не в лад. З‑за свого столу пiдвiвся Яковлев. М'який, усмiхнений, утаємничений у якiсь свої думки. Пригладив довгого, сивуватого, зачесаного, як у дячка, на два боки чуба. Перебрав на себе обов'язок вiдводити отамановi громи од свого улюбленця. Плеснув того по плечу, кинув коротко:

— Чеши. Отаман жартує.

Послав пiдписаря кликати суддю, осавула, значних козакiв–Носа, Брекала, Голода, Квашу, що вже чекали бiля Шкуринського куреня.

Тi, що заходили, сiдали на двох довгих, вкритих обрусами лавах попiд стiнами — з одного боку сiчовики, з другого — посли. Старi сiчовики тримали в зубах порожнi люльки: i в куренi, i в канцелярiї палити не вiльно. Декотрi позвикали до порожнiх, то й рiдко палили, старий Кваша востаннє натоптував свою в золотому обкладi носогрiйку лiт десять тому. Але носить за чересом, пхає в зуби — який то козак без люльки. В свiтлицi панувала поважна тиша, бо обсiдалися на лавах значнi козаки, шановнi люди, неквапливi в балачцi, тверезi розумом i сповненi самоповаги. Тишi вимагає i козацька регула — звичай. А вiн на Сiчi — найповажнiша сила, на ньому засноване все її буття: порядок, способи бою, честь i посмертна слава. А що писанi закони завжди можна переписати по–новому, неписанi — непоруигнiшi за них. Є в козакiв i писанi закони, знають вони закони i сусiднiх народiв — на рiзьбленiй поличцi бiля дверей лежать i Магдебурзьке право, i литовський статут, i царське"Уложенiє", i кiлька латинських та турецьких книг, але мудростями з них козаки послуговуються не вельми часто.

Сонце свiтило в покутнє вiкно, через усю свiтлицю пролягла широка сяйна рiка, в якiй плавали дрiбнi порошини. I всi разом подумали про неї, як про справжню рiчку, а воднораз про те, кому пощастить переплисти її. Царевi посли — пiддячий приказу Малої Росiї Семен Щоголєв та сотник стрiльцiв Василь Чадуєв були у важких ведмежих шубах — приїхали ще за морозiв i чи не знайшли на себе на крам–базарi справної одежi, чи не хотiли одягатись у козацьке — повпрi–вали од самого початку, витирали пiтнi чола долонями, були червонi, немов пiсля лазнi. Вони не пообмiтали чоботи, на долiвцi бiля їхнiх нiг темнiли калюжi, i Гук недоброзичливо зиркав у їхнiй бiк — затирати калюжi доведеться йому. Кошовий довго мовчав, посли поглядали на нього, не одважувалися почати розмову. Врештi Сiрко махнув рукою. Першим пiдвiвся з широкої липової лави Щоголєв, високий, рокiв сорока чоловiк з широкою, розкiшною бородою, розумними очима, вiн читав цареве послання, написане словами грiзними, за якими вловлювалася розгубленiсть. Послання було довге, Щоголєв не дочитав i до половини, а пiт зблискував у нього не тiльки на чолi, а й на бородi та вусах. Кiлька крапель упало на папiр. В листi оповiдалося, коли народився царевич Симеон, од чого помер, хто тому свiдки."Мощi його похованi в царственому великому градi Москвi, — читав Щоголєв, — в церквi архiстратига Михаїла, в присутностi його царської величностi, на яких похоронах були святiйший Iосиф, патрiарх Московський…"По тому йшов довгий реєстр бояр та єпископiв живих та померлих, котрi бачили мертвого царевича. А далi цар знову наказував i просив видати послам псевдоцаревича й обiцяв за це милостi та нагороди.

Сiрко слухав пригусклий голос боярина, а сам думав про те, що лиха через Симеона доведеться запорожцям вхопити великим ковшем. Але коли б вони видали авантюрного й самовпевненого парубiйка, з того теж добра не мали б, то бiльше перед великим басурманським рушенням. У Москвi про замiри туркiв i татар нiчого не знають. Ймуть вiри не запорозьким посланням, а Самойловичевим, а той уводить в оману царя. Каже, що запорожцi хочуть на тому застрашеннi погрiти руки. Боїться вiйни, одводить її думкою, те знають його старшини, нашiптують у вуха гетьману, чого сам хоче: турки на силi не зiбранi, гострять шаблi проти Європи, а не проти них, вiйною на Україну не пiдуть.

Помалу в думки кошового почала просмоктуватися досада, яка роз'їдала спокiйнi слова, приготованi ранком.

Потiм було прочитано послання гетьмана Самойловича.

— Гетьман наказав нам без самозванця i донських забродiв не вертатися, — мовив по читаннi гетьманський посол осавул Черняченко. Його круглi на квадратовому, борсучому обличчi очi поблискували зухвало. Мовляв, бачу вас наскрiзь, знаю наперед, в яку сторону гнутимете лозу. Надихався вiд гетьмана зловорожого проти запорожцiв духу й кипiв чужим гнiвом. Хотiв вислужитися. Перебрав на себе всi подальшi перетрактацiї з сiчовою старшиною.

— Ну й не вертайся, лишайся з нами, — понюхав просто з жменi табаки козак Нiс. — Чоловiком станеш… Ми тебе кашоваром настановимо. Апчхи!.. Бачиш, правда. — А нiс у Носа, як кушка. I сам вiн козак поважний, сповнений власної гiдностi.

Черняченко збуряковiв на виду, але вдав, що зневажає Носа, й казав у той куток, де, важко похилившись грудьми на стiл, сидiв Сiрко. Отаман був нахмарений, на його обличчi не ворушився жоден м'яз, тiльки брови впали низько й очi з свiтло–карих стали темно–карими.

Запорожцi поглядали на нього. Сiчова старшина мовчазно оддавала свої повноваження кошовому. I те для сторонньої людини було дивно, адже на крузi всi мали рiвне право. Надто в перетрактацiях з послами. Вiрили так отамановi? Знали, що не поведе кривими стежками?

Всi вони були пов'язанi мiж собою особливою сув'яззю, рiдко коли тут промовлялися високi слова, їх мовби соромилися, їх боялися, проте… не боялися оддати за товариство життя. На перший погляд було важко визначати, на чому тримається Сiркова влада, така непевна на Сiчi. На минулих битвах, на несхибнiм ударi, на вiдчайдушнiй хоробростi? На мудростi, досвiдченостi, розважливостi? I так, i не так. Ще й зараз мiг спалахнути й зварити соломаху, що її не розрiзати ножем. До нього горнулися молодi козаки, а це важило не менше, нiж всi вигранi битви. I був значнiший за всiх iнших, яра сила впевненостi в собi, у своїх вчинках, глибоке знання людей, здобуте на полях боїв серед смертей i кровi, давали йому право першостi. Отаман не терпiв перепон, iшов направцi, бував крутий, вельми крутий, i водночас людину бiля нього огортало почуття впевненостi, спокою, глибокої довiри. Є такi люди, заглянувши яким в очi, можна повiрити на все життя. Хоч є й такi очi, котрi можуть обманути, одурити людину на все життя. Одначе бiльше половина Сiркового життя вже була за плечима, й нiхто з товариства не мiг завдати йому найменшої кривди.

— Мiюського з товариством… — сказав Черняченко, але Сiрко перепинив його.

- їх тут нема. А коли б i були, ми все одно їх не видали б. Такого нiколи не водилося, щоб запорожцi i донцi один одного на смерть вiддавали. У скрутi донцi заступали нас шаблями, а ми їх. Те в нас на пам'ятi. Втям, осавуле.

Сказав так, що Черняченко втямив: зачiпати розмовами Мiюського — небезпечно. Але показати того не хотiв, почав напирати на iнше:

— Ви мусите сповнити царське й гетьманське жадання й сьогоднi ж ординувати самозванця в Батурин у сирицi.

— Ми вiйсько вольне, до нас хто хоче приходить i вiдходить по власнiй волi… I такої прояви ще нiколи не було, щоб ми кого видавали, — сказав Яковлев. — Тим паче царевичiв… Вони не з неба падають i в болотi не ростуть.

— Вiн такий царевич, як я фiлозоп, — гнiвно насурмив брови Черняченко. — Вiн злодiй i самозванець.

— Який ти фiлозоп, ми бачимо, — сказав Сiрко, i запорожцi засмiялися. — Через те й упiзнати справжнього царевича не можеш. Тобi накажуть — i свою морду в люстерку не впiзнаєш. Скажуть, що це те мiсце, яким на лаву сiдають, — i ти погодишся.

Голосно дзижчала в кiмнатi бджола, билася в шибку. Де вона взялася, чому так рано вилетiла?.. Сiрко поторсав розбряклу за зиму раму, дужо штовхнув її, вiкно прочинилося, й бджола полетiла геть. У вiкно вiйнуло вiльгiстю, рiчковою сирiстю. Отаман причинив вiкно.

Обмислював поведенцiю послiв, намагався поглянути в їхнi повноваження — глибоко переживав. Вiн не стримався на самому початку перетрактацiй i не збирався стримуватись, хоч знав, що потiм усi його слова там, у гетьманськiй столицi i в Москвi, пересiватимуть крiзь густi сита. Далi промовляли Нiс, Брекало, Кваша. Запорожцi казали, що Симеон присягав на хрестi та євангелiї й розповiдав, як його, пораненого, вивезли пiд рогожею з Москви, як вiн ховався, обiцяв незабаром сам приїхати до Москви, i його там одразу впiзнають цариця та матуся Марiя, а поки що їхати не може, бо бояри хочуть звести хлопця зi свiту. Ось i зараз вони намовили царя–батюшку, бо знають, що царевич заступається за простий люд. Далi козаки виказали все, що накипiло на бояр та воєвод, i банiтували, й кпили, а посли мусили слухати. Осмiлювався казати щось сiчовикам наперекiр лише Черняченко, обзивав їх гультiпаками та харпаками, погрожував гетьманськими карами. Хоч i хололо зi страху в животi, й серце стислося в крижану бурульку, ступав, наче з одрубу: пан або пропав. Вiдав — все те впаде у вуха гетьмана–благодiйника. Йому ж самому весь час щось нашiптував на вухо гетьманський посольський пiдпомiч–ник Осько Заволока. Був то маленький, лисенький чоловiчок, ляканий з усiх куткiв. Спiзнав в'язницi варшавську, чернiгiвську, очакiвську, звiдусюди його викупляли, скрiзь потроху брав мудростi й лишав волi, всього боявся, на все озирався. Йому видавалося, що позаду хтось ходить i ось–ось знову хапоне за горло. Мабуть, гетьман послав його зумисне, аби передав свiй страх iншим, аби нагадував своїм виглядом, до чого веде непокора. Та все виходило навпаки.

Сiрко мовчав, i та його мовчанка все глибше виповнювалась гнiвом проти Черняченка. Запекло в грудях, пiд серцем заклекотiла злоба. В неї влилося все — давнi пiдступи гетьмана, Сибiр, теперiшнi його викрутнi; кошовий боявся, що не стримається, i одвернувся до вiкна. В калюжi пiд корчмою купалися горобцi, вiдстовбурчували пiр'я, наскакували один на одного, войовниче цвiрiнькали. Чудернацька гороб'яча купiль, хоч i не проковзнула мимо очей, не зм'якшила думки. Знову дивився на Черняченка. Лукавець, гетьманський прихвостень, ще недавнечно сам ходив у дранiй свитi, соболиний ковнiр личить йому як коровi сiдло, а вже хоче ступати по–панськи. I що то за диво: вчора вилiз iз свити, а сьогоднi хоче пхнути ногою того, з ким сьорбав кулешу з одного казана. Прикро ступає псяюха в гетьмановi слiди. То — достеменно вовча тiчка, слiд лишають один. Громадить багатство гетьман, i вони козирують на нього, напихають бебехами власнi скринi. Й що то за лихо: ще ж недавно свiтив попович драними лiктями, а ниньки обкутався соболями, що й писка не видно. Цар iз свого широкого халамидного рукава щедро роздає гетьмановi та старшинам села й мiстечка, i вже в Самойловича тiєї землi й тих сiл, як у лихої пам'ятi Вишневецького. Руки самi стискалися в кулаки. Черняченко краєм ока стежив за ним.

— Я бачу, оний царевич гетьмановi у бiльший клопiт, нiж рiдний нарiд, — врештi сказав кошовий. — На нашi реляцiї про басурманiв не одписав жодного слова, а по царевича пригнав пiвсотнi гiнцiв. Табун коней заїздили, — докинув i розтис кулак.

— Од таких царевичiв постають розор i смута, — зблиснув очима Черняченко. — Немає спокою в нашiм краї. Нижчий пiдняв руку на вищого, молодший на старшого. Брат гострить сокиру на брата. Бо розвелося на Українi зброднiв… I всiм їм кiш пристановисько дає.

Сiрко пiдвiвся. По його тугiй, смаглявiй щоцi ковзнув сонячний зайчик й розбився бризками на мiднiй застiбцi кунтуша. В розсiченому глибокою зморшкою мiжбрiв'ї залягла глуха тiнь. Отаман пiшов уподовж свiтлицi. Ходив туди й назад — високий, стрункий, рвiйний. Коли перетинав снiп променiв, за спиною спалахував вогняний вихор. У його ходi, замкнених у ланцюг над чересом руках почувалася сила, її вловлювали всi й мимоволi стежили очима за отаманом, а не слухали осавула. Зупинився рiзко, на пiвкроцi. Суворий кiбцюватий профiль чiтко окреслився проти вiкна. Кресонуло в душi, аж гарячi iскри сипонули на серце — вже не мiг стриматися, не мiг зупинитися, хоч десь там, у гарячiй глибинi, якась холодна скалка застерiгала, нагадувала, що вiн страшенно шкодить собi. Але в серцi зiбралося стiльки гнiву, гарячої злостi, сивої гiркоти, стiльки кривд, образ (ще ж вiн i нi з ким iз них не говорив про Сибiр — про бузувiрське ув'язнення, оглумлення, неправдивi дiзнання, ще ж так перед ним нiхто й не пробачився), що вони самi рвалися з грудей. Розумiв: оцей байбак, оцей равлик — велике гетьманове вухо, й кидав туди слова, як брили кам'янi.

— Гетьмани зродили в отчому краю смуту, а не хто iнший. Проливають християнську кров за уряди, за маєтностi, за млини, а Крим при такiй лихiй годинi нас дотирає. Чи думає гетьман, яка хмара нависла над краєм? Ми вже втомилися ординовати йому тi листи, аби дав яку запомогу проти татар. Вiн на те наказав не допускати на Сiч обози iз провiантом i вiйськовим риштунком. Сердюки на Микитинiм Розi б'ють гострокiл i башту зводять.

— Чати, — схопився Черняченко, — поставленi, аби не пускати на Сiч волоцюг, своєвольцiв, що втiкають од чепiг та цiпа. I ще башта на Микитинiм Розi, щоб не допускати татар до переправи на Буди–лицькому порозi. А менi гетьман повелiв переказати, аби ти йшов до нього. У нас вiйська чотириста тисяч. Станеш гетьмановi в помiч, вiзьмете спiльно в оборону отчий край. Гетьман давно жде сiчовикiв. Кожному буде сукна на каптан. I провiант, i огниста стрiльба всiм.

Черняченко немов переродився. Його вирлуватi очi заблищали, по товстiй, вiдстовбурченiй нижнiй губi зав'юнила посмiшка. Здавалося, хтось перекував йому навiть голос — з громового настав рокiтливий, муркiтливий."Натреш i попустиш, натреш i попустиш, — повчав його перед вiд'їздом гетьман. — Поманиш. Вони там уже животи чересами до хребтiв попiдтягали. Ти обiцяй, обiцяй. Голодна людина вабка на обiцянки. Нам аби його виманити з Сiчi…"

Куций розумом сам, пiдбирав таких же куцих пiдпомiчникiв, — щоб були дурнiшi, щоб не обiйшли в чому, — вкладав їм у голови свої недолугi мислi. Як не знав того, — а може, й знав, i мирився з тим, не хотiв лiпшого, — що отакий, хитрий, обачний, не глибоко мудрий сам потрiбен iншим, тим, чиєю волею обiймає чин–уряд. Вiн i жив, i правив хитрiстю, й нiколи не довiряв серцевi, бо серце може завести в нетрi, а хитрiсть — тiльки по вказанiй дорозi.

Такi, як Черняченко, вiрно йшли визначеними гетьманом стежками. Вони не дозволяли собi думати, вiдаючи, що то не вигiдно. Таким чином, урядувала сiрiсть, а iнакше й бути не могло. Сiрiсть — повсюди. Сiрко так i подумав: настав час сiрих гетьманiв. Ранiше були краснi гетьмани, мудрi гетьмани, були й великi колотiї, пробищаки, навiть авантюристи, крутiї та харцизяки, а це — нiякi. Такий час. Великий душею та розмислом i не може висунутися, бо думки одразу видадуть, що вiн розумний, а кому такий потрiбний?! Старшинi? Зроду–вiку. Та й кожен iз старшин знав, що коли вiн ретельно виконуватиме службу, не висовуватиметься, то й сам, можливо, доскочить високого чину. А може, й найвищого. Треба славити гетьмана в очi й позаочi."Тiльки мудростi гетьмановiй ми завдячуємо…"А вiн удає, що не чує. Чує, собака! Ой як чує! Хто найкраще похвалить, але не навпрошки, а тонко, той i виграє найбiльше. Своєї думки не мають, на всi лади талмудять те, що сказав гетьман. Лестять, топчуть у власних душах рештки совiстi, i вже немає нiкого, щоб був собою. Все жариво душi йшло на лестощi — на здобуття чину й багатства. Ще недавнечко лестили Многогрiшному. Величали його, яко бога. Прорече яке слово, аж у поли б'ють, мовляв, зроду не чували такої мудростi, i в рот зазирають. Чи не випаде ще яка мудрiсть, щоб пiдхопити її й понести на вулицю. Всi оглупленi i мали б не дивитися з сорому в очi, а дивляться.

Саме такий i оцей осавул,

Черняченко пiдбавляв меду, не помiчаючи, як спливає на поверхню дьоготь. Щиростi в голосi не було.

Московськi посли перезиралися, не до кiнця осягаючи, про що йдеться. I не поспiшали втручатися в суперечку. Вельми то небезпечна справа, як i саме посольство на Сiч. Нiхто не хоче сюди їхати, випихають силомiць. Запорозька, як i Донська, вольниця — то морська стихiя, яка може збуритися в одну мить. Нехай лiпше чубляться самi, все, що треба, вони сказали Черняченку ще в дорозi.

Кошовий крокував по свiтлицi, а всерединi дужче й дужче напиналися невидимi линви, рухи ставали чiткiшi, пальцi правицi стискалися. Так ходив тiльки назустрiч небезпецi (тут неначе й небезпеки нiякої немає; прямої, поряд, немає, є щось значнiше) та в години найбiльшої тривоги.

Зупинився навпроти гетьманового посла так раптово, що той вiдсахнувся. В налитих чорнотою очах кошового зблиснуло щось гостре, одчайне до нещадимостi. Покрутив у осавула на широкому ремiнному поясi золотого ланцюжка iз роззявленою вовчою пащекою замiсть гаплика. Рука в кошового м'язиста, звична до шаблi i повода й не звична рахувати грошi, гратися коштовними абищицями. Осавул це подумки завважив.

— Чотириста тисяч, кажеш? I в турка стiльки нема. З таким вiйськом i сам чорт не брат. Звiдки скупилося? А сам мружив лiве око i вже знав вiдповiдь.

— Правобережнi до нас iдуть. Либонь, чував: полковник Лизогуб прихилив свою барву пiд гетьманський бунчук?

— Чував. Гетьманська десниця щедра, тому й горнуться пiд неї. Ми самi пам'ятаємо милостi його мосцi, — й така в його голосi зринула щирiсть, що Черняченко згiдливо закивав головою, витяг шию, на якiй вiддулася товста, мов палиця, жила, скидався на гусака, що з гелготом вертався до гусячої зграї. — Прислав нам торiк гетьман сукна, й коли помiряли — припало кожному козаковi на пiврукава. Мабуть, нинi хоче пожалувати ще стiльки ж!

Запорожцi засмiялися, а Черняченко, бачачи, що легко дався на пiдмову, збуряковiв. Сiрко заклав за черес руку, повернувся до запорожцiв, вiв далi:

— А що Лизогуб пiдлизався — то нам вiдомо. Вражий пес, вмiє пiдлизатись. Як лизне, аж у п'ятах стане жарко. Вiрний буде слуга. Вилиже гетьманськi черепки до поливи.

I враз висмикнув руку, круто, на закаблуках, повернувся, — скрипнули половинi, — обпалив гнiвним поглядом Черняченка, що у того аж зайнялася полум'ям чуприна. В поглядi посла Самойловича страх переплiвся iз ненавистю i розсудливою обачнiстю. А Сiрко крив його крийма, дивився, немов уперше бачив. Насправдi знав це порiддя давно. Його погляд сповнився презирством, аж пословi од того зарум'янилися обидвi щоки. За довгi роки пройшов перед Сiрком людський рiд: простаки й хитруни, щирi й пiдступники, звитяжцi й боягузи. Вже не мiг дивитися на людей, як колись, — лише щиро, з наївною довiрливiстю. Впала в душу темна пасмуга, впала й не зникала. I всiх перепускав через неї. Люди нечеснi вiдчували його внутрiшнiй прищур, зневагу, силу й врештi торопiли перед нею. Як оце нинi зiщулився Черняченко.

— За каптан хоче купити нас гетьман? Лишень про своє гетьманство й болю в нього. За маєтностi свої, з кривди скупленi. А що ойчизна в небезпецi, це йому не коле в серце. Що татари виловлюють арканами людей i пусткою стає наша земля, об тiм його душа не плаче! Супостат вiн, а не гетьман. Недруг своєму краєвi i всьому люду християнському.

Очi отамана блищали ярою злiстю.

Невiдь–чому йому в одну мить згадався спекотний день, скрипучий вiз, полковник Жученко на чалому конi й гетьман на столi: вже гетьман i ще не гетьман — з молитовне зведеними вгору руками. Здавалося, Самойлович хоче вознестися на небо й не може. Це вiн наказав скрутити Сiрка сирицею. Чимало часу минуло вiдтодi. Пам'ять — як дерево: спочатку опадає цвiт, потiм — плоди, а за тим вже й листя. А кошовому все стояли в очу, не забувалися молитовне, хрестом зведенi вгору руки. То була нещира молитва, молитва за себе, супроти нього, Сiрка, i таких, як вiн. Вiд самого спомину в жилах клекотiла кров. Немало в Сiрка ворогiв: турки й татари називають його семиголовим драконом, моляться в костьолах за його смерть ксьондзи, але то вороги вiдвертi, вiчнi, то дiти чужих матерiв, чужої вiтчизни. У сто крат важче, коли в'яже тебе сирицею твiй сусiд або й твiй брат. I кидав далi:

— А за гречне запрошення йти до вас — спасибi. Побував. Уже боярин Ромодановський, гетьманiв друг i порадник, менi один раз одписав на картцi милiсть. Продав за двi тисячi червоних. Скiльки кому при дiльбi дiсталося, я не знаю.

— Хто ж тi червонi заплатив йому? — стулив губи Черняченко i глипнув притамованим поглядом. То був складний погляд. Вже досить знервований, напружений, буцiм здивований, а десь у глибинi зачаїлися презирство i ненависть. Шляхетнi городовi козаки оддавна гребували Запорожжям, вони його боялися, але й запобiгали перед ним, хотiли б його приборкати i хотiли… знищити. Ба — знищити не просто. Можна поламати власнi зуби.

— А хто, помисли собi, маючи до мене милосердя, мiг сплатити такi грошi? А тепер гетьман хоче купити нас за каптани. — Лiва брова кошового пiдвелася вгору, виказуючи його гнiв. Отаман був грiзний, на його темної бронзи обличчi, як i перше, не здригала жодна риска, але воно пашiло вогнем.

Запала тиша, аж було чути передзвiн ковальських молотiв та голосне гахкання довбнi — хтось забивав палю. На ту мить сонце зайшло за хмару, в свiтлицi примеркло й стало незатишно.

Злiсть поймала Сiрка. Це була задавнена, як зашкарубла, незагойна рана, злiсть. Вона не пронизувала наскрiзь, як бувало, коли спалахувала раптово, мов порох на полицi, заслiплювала в одну мить. Тiльки та мить i була для нього важкою i небажаною. Намагався не вiддатися на волю гнiву, як то трапляється, коли людина пускається берега, розпалює сама себе, ярiє, почуває в тому насолоду, — насолоди вiд того не почував. Вiн гасив гнiв, од того вогню засвiчувався iнший вогонь — гiркої iронiчностi, кпину. Опрiч того, зараз Сiрко подумав, що оця його вiйна з гетьманом через посла — марниця, й замовк. Погляд кошового промовляв, що має справу з лакеєм. Посол, боячись цього слова, прочитавши його в очах кошового, зiщулився, аж поменшав. Бачив, що зарвався, малiв на очах. I крутилася Сiрковi на мислi, вироювалася думка, яка закiльчилася по дорозi до канцелярiї: гетьман i Ромодановський — одне, а нарiд московський — iнше. Сiч од вiку стояла за поспiльство, а поспiльство — за союз з Москвою. Старшини ж обома нiздрями ловлять запахи, якi несе їм ляський вiтер, а тим часом з воєводами обдирають те ж таки поспiльство. Отож i спробуй дiйти з ними згоди, домовитися по щиростi. А з ким нинi можна дiйти згоди? Чи є така сила, яка чинить без обману?

Кошовий постояв хвилю й сказав тихо i владно:

— Шкода менi слiв, гетьман все одно не впустить їх у своє серце. На замку воно в нього. Йдiть, посли, у ванькир i чекайте нашого рiшенця.

Побачивши в очах Заволоки панiчний жах, додав, опускаючись на лаву:

— Ми люди вольнi, послiв не зачиняємо, послами не торгуємо. Хоч кинули ви на пашi голови немало лихих слiв. Просто беремо речинець для розмислу.

Цими словами заспокоював i застерiгав воднораз. Намагався перебiгти дорогу тому, що могло виплисти з оцих перетрактацiй. Його обiйняла тривога, дума кружляла, як поранений крук. Подосадував на себе. Не треба було дратуватися."Але ж i псяюха", — згадав Черняченка й знову скипiв гнiвом.

Посли виходили у бiчнi дверi, а з сiнешнiх виткнулася чубата голова Лаврiна Перехреста, джура кликав до себе кошового.

— Пане кошовий, — приступив так близько, аж Сiрковi залоскотало од його подиху в вусi, — царевич казиться, до послiв поривається. Хлопцi вже геть ухоркалiїсь, не можуть втримати його… З ножем кидається. Послали мене, аби вас покликав.

— Принесiть послам сирiвцю та вина, — гукнув кошовий у прочиненi дверi, — а я небавом вернуся.

Вартовий козак просив Сiрка, аби не заходив до оскаженiлого царевича, але кошовий вiдтрутив його.

Симеон сидiв у келiї при церквi на оббитому шкiрою позолоченому стiльцi, пом'ятий i пожмаканий, неначе щойно вирвався з кулачного бою. На його вродливому обличчi погасли рум'янцi, в очах чорною кип'ячою смолою свiтилася злiсть. Обличчя в нього теж пом'яте и трохи спите; хоча кошовий наказував не давати йому горiлки, сердобольнi запорожцi вже ж частували нишком.

Дорогий, лазоревого сукна каптан на Симеоновi був розiрваний пiд пахвами, на пiдлозi келiї валялися золотi гудзики й стягнений зi столу шовковий обрус. У правiй руцi Симеон тримав довгого вузького турецького ножа, якого вихопив у вартового, й через те до келiї тепер боялися заходити. Кошовому було шкода дорогої одежини, яку справляли на скарбнi грошi, й стало прикро.

Симеон побачив отамана, скочив на ноги. Стояв наструнений, ворохобний, запальний, гарний у гнiвi, рвiйний, як вiтер. Ще мить — i кинеться на Сiрка, як допiру кидався на охоронцiв. Царевичу двадцять лiт, статурний, гарний лицем, а вдачею гарячий i погордливий.

Покусував нижню губу, метав з очей iскри.

Сiрко дивився на Симеона гнiвно й трохи насмiшкувато. В душi щось кришилося й осiдало на днi холодним iнеєм. Знав–бо — Симеон на нього не кинеться, тiльки"кричатиме й тупотiтиме ногами. Так може кричати той Симеон, який видає себе за царевича. А справжнiй Симеон — самолюбний, скрадливий i лукавий — потерпатиме в страховi. А може, й кинеться з ножем. Либонь, довiв себе до краю. Кошовий ножа не боявся. Нiкчемного царевича послала доля, але де ж узяти iншого? Отаман пригадував того Симеона, котрий тiльки–но приїхав на Сiч i ще не знав, як йому вестиметься тут. Втомленого, настороженого, сумирного й задумливого парубка у старiй шапцi й телячому, з невичиненої шкiри, кунтушику, вiн шукав захисту, i кошовий тодi щиро пожалiв його. Симеон прихилився до нього, як до батька, навiть заплакав розчулено. I Сiрковi заболiло серце, було шкода хлопця, знеласкавленого долею. Та й попав Симеон на ту мить, коли Сiрко, повернувшись з походу, споминав тих, що погинули, й жалiв усiх покривджених, усiх старцiв, усiх сирiт. У такi хвилини вiн взагалi ставав розчуленим i наївним, як дитина, соромився себе, намагався сховатись од людських очей, намагався вчинити якомога бiльше добра. Захистити Симеона — хiба то не богоугодне дiло? Але щойно Симеона визнали за царевича, як з того телячого кунтушика почала вилущуватись iнша подоба.

Кошовому вже давно не болiв цей парубок, просто лишився Си–меонiв замiр., яким хотiв покористатися для коша. Десь трiшки–трiшки ворушився до нього жаль як до людини — скалiченої, невдатної, але й злої.

Симеон ще раз подивився кошовому в очi й дещо упокорився.

У Сiркових очах прочитувалася непохитна воля. Вона висвiчувалася в них не часто, але коли в зiницях спалахували синюватi iскри, погасити їх не вдавалося нiкому.

Симеон дихав важко, на губах — пузирки пiни.

— Чому мене не пускають до послiв? — закричав Симеон, i лице його перекривилося у гнiвi, i то був гнiв не простої людини, а людини владної, зарозумiлої i пихатої. Симеон вельми довго носив цареву печатку й прийняв стiльки поклонiв, що вже й сам майже вiрив, що вiн — царевич; все переплуталося в ньому: нахабство, страх, надiя на щось велике, в що вiрив i не вiрив, нудьга i туга й нарештi жадання помсти за оце марудне чекання, а кому — й сам не знав.

Сiрко неквапливо зняв шапку, низько, як те й велiв закон, вклонився царевичу — од того аж закололо в печiнках, помахом руки наказав вийти двом козакам, що стояли при одвiрку. Так само повагом сiв у фотель по той бiк столу.

— Поклади ножа… а то порiжешся, — мовив. — Буде вава. Симеон скажено крутнув чорними зiницями очей.

- I не витрiщайся… Ну, зарiжеш мене, а далi що? Хто за тебе заступиться? Хто тобi краму на штани дасть?

Сiмеон неохоче поклав на лаву ножа.

— А тому, Симеоне, не пускаємо, що нерозумний ти єси, — казав далi, зiтхнувши. — Та посли розлузають тебе, як плюсклого горiха. Я сам, прости господи, плутаюсь у твоїх повiстях, a посли впiймають за хвiст на третьому словi. Ось послухай, якi висвiдчення привезли вони…

Сiрко стелив мову неквапливо й важко, i пiд вагою його слiв Симеоновi плечi опускалися нижче й нижче, кулаки розтискалися, i царевич похилився до стiни. Тiльки кошовий i мав над ним владу, тiльки вiн i вмiв погамувати його гнiв. Але по хвилi оскаженiв знову, куснув кулак, очi його стали як двi жарини:

— Про що дiзнаються, отамане? Я царевич… Ось напишу батюшцi листа, й вiн сам пришле по мене…

Царевич почервонiв — але вже не з гнiву. Сталося так, що вiн мовби порушив мовчазно злагоджену гру. Симеон знав, що Сiрко давно про все здогадався, але обоє вдавали, буцiм кошовий нiчого не знає й приймає його за царевича зi щирою вiрою. Так було iш людях, залишившись наодинцi, вони цiєї гри не продовжували,. хоч i не зачiпали в розмовах Симеонового минулого. Сiрковi те було неважко — розколупати Симеона до найменшого зернятка душi, iнодi й кортiло розпитати в парубка про його минуле, про всi злигоднi, одначе не дозволяв собi того. Тодi б вони стали маленькими змовниками, мовби крадiями, вiн би споганив свiй великий замисел i споганив власну душу. Симеон був для нього мовби значком, прапором, i не бiльше. Донинi вiн навiть не дозволяв собi подивитися в його очi значуще, промовисто — мовляв, знаю, хто ти є, те знання тримали обоє в найглибшiй глибинi i не випускали нагору. Тепер Симеон порушував нiму умову гри, але Сiрко тiльки рукою махнув:

— Вже прислав. З путами. А листа царевi напиши, ми одiшлемо його не з московськими, а з нашими послами.

Царевич ще якийсь час кипiв панiчне, шаленiв, але все його шаленство розбивалося об суворий отаманiв спокiй, як веснянi хвилi об морений корч. Врештi безсило опустився на фотель i тiльки сопiв та шкиргав зубами. I блимав очима, але вже не як вовк, а як маленький загнаний звiрик. Зненацька Сiрковi стислося з жалю серце, й вiн подумав, що нiчого доброго попереду в цього хлопця немає. Сам завдає себе у неволю свого замiру, своєї хворобливої думки, й нiчого зрештою з того не вийде, нiчого для себе не здобуде, чимало ж бо отаких самозваних царiв та царкiв уже скiнчили своє життя на пласi. Й що його пiдбурило на те: чиясь намова, чиясь гаряча вiра, власнi хворобливi марення? Жив би простим козаком, може, зазнав би щастя. Одначе якщо вклюнулася в серце отака мрiя — щасливим не будеш. Звiв на царевича–бранця очi й сказав:

— А може, тiкай звiдси, Симеоне. Посли поїдуть — i втiкай. Кудись на лимани або на правий берег.

Симеон зблiд чи то од гнiву, чи то од страху.

— Хочеш позбутися мене, отамане!

— Шкодую тебе.

— Не шкодуй, менi бог показав мою путь.

— Все одно подумай. Помолися. Порадься з ним i з собою також.

— Я вже радився, — i зблиснув очима.

— Ну, тодi… — Сiрко пiдвiвся. — Поводься хоч, як належить царевичу.

Вiн розумiв, що Симеон втомився вiд довгого ждання, невизначеностi, але розраяти парубка не було чим. Та й не хотiв. Нащо вселяти зайву надiю, коли сам не знає, чим усе скiнчиться.

Покликав козакiв i вийшов з келiї. В обличчя дихнуло свiжiстю. I все — ясний день, бiлi хмари, що насували зi сходу, поодинокi холоднi снiжинки нiби висвiтлили щось у душi, оддiлили од чогось в'язкого та клейкого чисту i правдиву думку. Нiколи ранiше не крутiйствував, не ходив кривими вуличками, либонь, уперше пiрнув у колючi нетрi дипломатiй та пiдмов, якими оступали його все життя. Коли б то цi дипломатiї принесли користь.

I враз щось чорне змигнуло перед очима, стиснулося серце, й вiн застогнав крiзь нерозтуленi губи. Таке з ним бувало. Напливе часом й чорнiє день, — та мисль накликала бiль, а може, навпаки, може, вони в парi, як воли в одному ярмi, бо iнколи таке траплялося i серед ночi. I так йому стало тужно, аж не хотiлося жити. Трохи постояв — одпустило. А думки вже плинули старим рiчищем.

Не принесуть йому користi дипломатiї. Не визнають Симеона нi Дорошенко, нi Ханенко, нi Самойлович, кожному з них булава дорожча за муки народу. Не прийдуть на помiч i донцi. Але й вiдступати нiкуди. Треба взяти оцим прибiглецем Симеоном, що тiльки можна. Принаймнi примусити, щоб вислухали в царевих палатах запорозьких послiв. Вислухали з увагою.

Десь далеко, не досяжнi оковi, закричали дикi гуси, що летiли з‑за моря на рiдну Україну. Зима огризалась вiдзимками: всi долини та луки залито водою, на вербах i лозах котики, як довгi заморськi сережки, та раптом з неба завихрять бiлi снiжинки — окидь, й весна та зима щепляться в мовчазнiй борнi. Студеною i ворожою стане вода, рiчки покотять свинцевi води через притопленi очерети та верболози, посмутнiє на душi од самого погляду на них. Але то тiльки на час, пригрiє сонце — вода заблищить степлiло, весело затiнькають синицi, радiсно забулькочуть ручаї, змиваючи в рiки спомини о зимi.

На рiчках i в зарiччях галасувала качва.

Весна. Вона зiгрiла щось у його душi, з нею починалася якась нова п'ядь його життя, вже, звичайно, не найкраща, а все‑таки наповнена доброю тривогою i надiєю.

Верба випустила довгi сережки, зронила їх аж на сiрий камiнь.

То камiнь на могилi колишнього кошового Зуба. В маленькому палiсадничку бiля церкви ще кiлька таких каменiв — на могилах двох iєромонахiв та значних козакiв. Мабуть, небавом спочине тут i вiн, нинiшнiй кошовий Сiчi. Що ж, товариство не кепське i мiсце гарне: чутиме, як гомонять на радi козаки, як стрiляють на водохреща з гармат, не пропустить i того дня, коли здобудуть волю. Якщо, звичайно, той день колись настане. А може, однесуть його на гору, на старе запорозьке кладовище. Мiсця там теж вистачає. Але спочине ще не скоро. Ще гаряче шугає в жилах кров i в серцi достатньо жару. I сили, i переконаностi, i впертостi також.

Раптом почув клекiт, пiдвiв голову й побачив на гребенi куреня бусла. Отаманове серце заплеснула тепла хвиля, й стало воно на мить тремке i беззахисне, нiжне, чуле, i покотилися по ньому вербовi котики, й протекли крiзь нього несмiливi струмки, i попливла в нього весна."Той чи не той?"Той самий, для якого мостили вони з Лаврiном колесо, чи якийсь iнший? Хотiлося, щоб був той самий, бо ж вiн i народився i вирiс на Запорожжi, отож був їхнiм родаком."Весна", — ще раз вiдмiтив думкою, але вже трохи iнакше. Весна — це розкiш для душi, це час найбiльших клопотiв i найбiльших сподiвань.

На сiчових вулицях — роскаль. Сiрко пробирався вузькою стежкою попiд куренями. Бiля Кислякiбського куреня його погукали згори — запорожцi перекривали курiнь, двоє лежало на гребенi, ще кiлькоро — трохи нижче, очерет подавали по драбинi з того боку. Побажав козакам бога в помiч i сказав, щоб не лiнувалися, бо протiкатиме знов.

На голiй гiлцi темної олешини сидiв шпак i спiвав, вiн нiкого не боявся, заливався на все горло. Спiвав вiн по–синичому, птаха це така, що по–своєму спiвати не вмiє, а тiльки по–чужому, всi ж думають, що вiн їх передразнює.

На вигiнцi бiля Медведiвського куреня отаман побачив Мiюського, а з ним ще чотирьох донцiв. Стояли бiля колодязя, вдавали, що п'ють воду. Вони були немов настороженi птахи. Махни рукою — зiрвуться й полетять. Либонь, насправдi були готовi до лету, п'ятеро прийшли сюди, а троє чекають з кiньми бiля Кошеiванцiвської могили.

Мiюський пiшов навстрiч кошовому, заступив йому шлях. Стежка в цьому мiсцi була вузька, кралася понад тином; козаки, щоб не бабрати в калюжi чоботи, хапалися руками за кiлля запрути, обшмульгали його долонями до блиску. Сiрко не мiг обминути Мiюського, не ступивши в багнюку. Не звик до такої поведенцii, в грудях йому ворухнулась досада. Але вона одразу ж розтала, подумав:

"Мiюський набридає не аби так, важить животом своїм i козакiв". Кругле, з великим лобом лице Мiюського за цi днi осунулося й потемнiло, нiби аж вкрилося лишаями. Ранiше вiн голився чисто, залишав тiльки невелику, клинцем, борiдку та чепурнi вуса, а тепер лице нерiвне, кущами, заросло щетиною. В чистих, гарячих очах горiли колючi вогники–запитання. Вiн не мiг погасити їх, приховати покорою, хоч i знав, що тут не має жодної сили, що його можуть скарати за одним помахом пальця кошового. Тепер знову був свавiльним розбiйним отаманцем з Мiюсу, який колись причарував вiдчайдушним молодецтвом Стеньку й зворохобив на царевицтво Симеона — сина варшавського мiщанина, пiдданця Дмитра Вишневецького."Скажи, кошовий, — хапав Сiрка поглядом за груди, — чим це скiнчиться для нас? Ми довiрилися тобi. Ми такi ж козаки, як i ти…"

Сiрко вернув Мiюському його мовленi подумки слова:

— Не дивися бiсом, Iване. Ти козак — i я козак. Вiри одної i помислiв одних.

— Ти послiв боярських приймеш, — з тугою в очах сказав Мiюський. — Чару дружби питимеш. Ми бачили — вже понесли вино. А за чарою, вiстимо… — й не доказав, махнув рукою.

— З ким пити — вiдаю сам. Маю свiй розум.

По хвилi його погляд вiдтанув.

— Справжня дружба ходить не в соболиних шубах, а в простих кунтушах та свитах. I п'є не срiбними, а простими чарками. Хто того не знає: мiж нами — вiчне побратимство. Зблисне шабля на Дону, бачимо її з днiпрових берегiв. Скрута настане в нас — донцi йдуть на помiч. А хiба може брат видати брата? — Й посмiхнувся очима. — Тут ще один Iван набивається в дружбу, але оний Iван — не той.

Мiюський слухав i думав щось своє. Вiн уже не мiг думати нi про що iнше. I проказав–проспiвав свої думки словами давньої запорозької пiснi:

В чистiм полi криниченька, там холодна вода,

Там дiвчина воду брала, дорогу вказала:

"Оце тобi, козаченьку, три дороги виднi.

Одна — на Дiн, друга — на Крим, а третя — на Запорожжя".

Сiрко усмiхнувся. Поклав отаманцю на плече руку, й той вiдступив. Одiйшовши кiлька крокiв, оглянувся.

— Приходь увечерi, — сказав. — Чара в мене не срiбна, але повна. Отам проспiваєш усю пiсню.

Повернувшись до канцелярiї, по короткiй радi малого круга, наказав покликати послiв. Тi зайшли — в'ялi, розморенi чеканням i вином.

"Не спопели гнiвом великої справи", — знову мовив подумки слова, якi спливли по дорозi до канцелярiї. Бо серце було й далi налите ярим гнiвом на царя. За те, що той дався на пiдмову Самойло–вичу, за Сибiр, за те, що й нинi дослухається гетьманових порад. Але цар — не вся Москва, не народ росiйський, з яким заповiв жити в дружбi i спiлцi Хмiль. Це розумiв, хоч i далi ярiв гнiвом на царя — його серце не вмiло прощати наруги, й треба було виграти час, проти хитрої думки пускати хитру думку й тим оборонити братчикiв з Дону.

— Отож, панове посли, — сказав кошовий. — Порадились ми й порiшили ординовати з вами своїх послiв. Ми не вiримо нi вам, нi вашiй грамотi. Нехай нашi посли самi про все почують i нехай у Москвi нашу грамоту почитають. Бо хочемо, щоб там знали лро те, яка буря гряде над нашим краєм, А грамоту свою спочатку прочитаємо на великому крузi. Такий у нас звичай.

Кошовий попрощався з послами й одпустив їх, затим порадився з суддею та писарем про завтрашнiй круг. Аж потому читали листи з Дону. їх добували з скринi, яка замикалася на три замки, ключi од яких були: один — у Сiрка, другий — у Яковлева, третiй — у суддi. В нiй зберiгалася книга реєстру облiку вiйськового скарбу, таємна кореспонденцiя, а також компути — зшитки курiнних реєстрiв. Найгiршi вiстi Сiрко завжди залишав на кiнець,

"У нас на Дону чутка є, — плямкаючи великими губами, рiвним голосом гудiв Яковлев, — що государ на нас, холопiв своїх, нинi по веснi наказав послати на Дон посилку, щоб нас, холопiв його, всiх з Дону збити, по Дону будуть государевi люди городи ставити, i якщо у нас, козакiв, ця звiстка правдивою учиниться, — а принесли, її вiрнi люди- то ми одразу з Дону напишемо вам на Запорожжя, щоб прийшли ви на помiч в лiчбi тисяч десять i бiльше, скiльки зможете, яко у нас з вами давно приговор такий: запорозькi черкаси донським козакам допомагатимуть, i ми, донськi козаки, допомагатимемо запорозьким черкасам, i на Запорогах i в Сiчi один одного в скрутi не полишимо. Й через чутку ту певну посилки своєї прислати вам не можемо, й замисл той, який пiсля моря на Великiм Лузi творили, сповнити теж не можемо".

Сiрко слухав, похиливши голову. Ховав ще одну мрiю, ховав, як рiдну дитину. Тiльки вiн та Яковлев знали, що то за замисел, i тепер навiть розповiдати про нього не було смислу. А виник вiн минулого лiта, як донцi ходили на промисел у море й турки бiля гирла засiдку поставили, тодi донцi по Днiпру пiшли на Сiч i тут струги лишили, поховавши їх по Великому Лузi, тисяча донцiв обсiлися на зиму по зимiвниках, а решта вернулася на Дiн, тодi ж Сiрко мав потаємну бесiду з донським отаманом, i той виповiв усе, що знав, про Симеона, i домовилися вони посадовити оного царевичем на Сiчi й двигонути разом проти бояр i старшин гетьманських. Велику на те покладали надiю, i ось тепер та надiя спливала марницею.

Може, хтось iз старшин i втямив для себе з того листа щось бiльше, нiж вичитав Яковлев, одначе нiчого не розпитували. Погомонiли, позiтхали — життя розставило свої карби, якi несила зiтерти.

По тому Сiрковi довелося ще приймати скаржникiв, бо наполягали. Помер у Медведiвському куренi козак Харко Перепел, лишив у скарбницi сiмдесят злотих, а тестаменту не залишив, з Мельникiвки приїхав син, пiдпарубчак, i допинався тих грошей, а курiнний не оддавав. Сiрко наказав одрахувати на поминальнi обiди — дев'ятини та сороковини — попам на часточку, щоб записали покi–йника в синодиках поминальних та голосно, щиро згадували козака, а решту оддати Перепеленковi.

— Сиротину зобиджати грiх, — мовив суворо i сумно. Ще один козак, супроводжуючи до Полтави чумацьку валку, опорочив у селi вшетечно дiвку, хоч дiвка та була нецнота й козак божився, що вона сама прийшла до нього в комору, наказав висвiдчити посторонками, а по тому ще й пiддати словесному мордуванню в церквi:

"Чини так, щоб нiхто не знав, а не вмiєш — не ганьби Сiчi". Таким робом покiнчив з цiєю справою. Ще один козак, якому завдавали злодiйство, одвiвся присягою; отаман його вiдпустив. А тодi в канцелярiю втелющилося двоє дебелих сiчовикiв, i один з них — Саливон Вовчок — довго галасував, завдавав другому — Викусi Сулiї — слова ущипливi, а за вiщо — Сiрко не мiг утямити. Викуса низенько вклонявся то Саливону, то кошовому й бубонiв одне й те ж:"Лихий попутав. П'яний був — лихий попутав". Врештi Сiрко зупинив Саливона й попросив Сулiю, щоб той розповiв, за що його позиває Вовчок.

— З бiсiвського наущення все сталося, — опустивши долу очi, мнучи шапку, почав козак. — Випили ми аж по двi кварти в корчмi Червонiй i ще пили, а скiльки — вже не пам'ятаю. А тодi посварилися. Багато шкоди чинив менi через свою неуважну губу Саливон, тричi називав мене псом смердючим i тричi перепрошував. Не таюся своїх нестатечних вчинкiв — i я його називав недишкретннми словами, пащекував цнотливого чоловiка, як i вiн мене. Бо ж п'янi були. А як стали пiдводитися, незнарошне напнулися лобами, ii здалося менi, що Викуса цокнув мене навмисне.

— А менi здалося, що з умислу цокнув вiн, — потвердив Саливон.

— З того ж бiсiвського наущення вхопив я його за чуба, а вiн мене. Й попадали ми пiд стiл, i тузували там один одного, i забрав господь у нас розум, надто в мене, i вчинив я Викусi, побратимовi своєму, тiлесну шванку.

— Яку саме? — запитав Сiрко.

— Вухо вiдкусив, — тихо прошепотiв Викуса.

Аж тепер Саливон Вовчок повернувся лiвим боком, i Сiрко побачив, що в нього справдi немає лiвого вуха. Рана вже зажила, червонiв тiльки шрам. Кошовий подивився на одного козака, на другого, i раптом йому сперло подих, i вiн аж похилився з реготу. Вовчок спохмурнiв, а Викуса розгубився.

— Чого ти, отамане, регочеш? — запитав вiн.

— Таж давно мав ти таке вчинити, — витер кулаками очi Сiрко.

— Чому? — здивувався козак.

— Бо ж дурний. Та ще й Викуса. От i викусив вухо. — I раптом серйозно й суворо: — Бо п'яний.

Саливон Вовчок стояв як хмара. Його величезний, кушкою, нiс почервонiв, очi дивилися на отамана неприязно.

— Отамане, а як же менi тепер? — запитав вiн.

— А що тобi? Викуса тебе перепросив?

— Перепросив. I що менi з того?

— Як то що? Вухо ж вiн не пришиє? I я теж.

— Не пришиє, — погодився козак. — А як жити менi? На славi моїй дьоготь. Тепер я наче цехований на тiлi. Яко тi злодiї.

— Всi ж знають… — мовив отаман.

— Знають на Сiчi…

Сiрко замислився. Потер рукою пiдборiддя, покошлав брови.

Кивнув головою Гуковi, котрий аж давився од смiху.

— Пиши.

Писар вмочив у каламар перо.

"Дано цю цидулку козаковi Саливону на те, аби його доброї слави не нарiкали, що вухо втеряв через виступок Викусин, який, п'яний, йому те вухо вiдкусив, цей папiр свiдчить на Сiчi, на полi, в станах козацьких, у слободах; i як помре, то яко шанованого товариша щоб ховано було — для увiрення кожному, хотя чому те знати, сiю нашу грамотку показувати".

По тому, як писалася грамотка, Саливон Вовчок яснiв лицем, а в кiнцi аж просльозився. Подякувавши отамановi за такий рiшинець, обидва козаки пiшли. Отаман пiдвiвся й собi. Чекав, поки писар замкне скриню i оддасть одного ключа. По тому вийшов на вулицю. В кiнцi вулички хилялися постатi скаржникiв. Здалися вони кошовому сiрими й мiзерними. Та так воно було й насправдi. Серед тисяч звитяжцiв траплялися людцi, якi прийшли на Сiч не землю рiдну захищати, а погуляти. Й отако прогайновували життя. Догулювали до старостi. Як оцi двоє. Немає в них нi роду, нi племенi, нi неньки, нi дiтей, i самi вже не потрiбнi нiкому, тiльки не бачать цього. Сiрко зiтхнув. Почував утому, немов пiсля важкої дороги. Проте втома не хилила його до спочинку, хотiлося кудись iти, оддати клопiт дереву або залiзу, розсiяти по водах. Здебiльшого сiдав у човна та їхав у плавнi. Але вони ще стояли холоднi, майже безживнi, молоде життя ще тiльки народжувалося, рвало бруньки й протинало стрiлками товщу води. Зненацька увагу кошового привернули пострiли. Вузькою вуличкою вийшов до сiчової вежi над в'їздом, перейшов мiсток через рiв, у якому текла каламутна вода. За ровом росли осокори, на одному чорнiло бусляче гнiздо. Вартовi стояли бiля поручнiв, дивилися вгору. Сiрко й собi пiдвiв голову — ледве не спала з голови шапка, притримав її рукою. Високо в небi кружляв сиво–крил — раннiй гiсть iз заморських країв, одвiчний мешканець плавнiв, то пришвидшуючи лет, то майже завмирав на мiсцi, ледве–ледве ворушив крильми.

Пострiли лунали за крам–базаром, бiля кузень. Гемонський птах, вiн зовсiм їх не боявся, може, звик до них, звiкувавши бiля Сiчi, а може, оглух на старостi. Запорожцi стояли пiвколом на тирлi, де найчастiше вправлялися в ширмуваннi, по черзi заходили за присiшок, теж вкопаний для вправ, вицiляли птаха. А вiн мовби кепкував над ними, нiкуди не втiкав i навiть не пiднiмався вище. Правда, ширяв високо й так, ледве чи був досяжний для куль. Над луками, над горбами галасувало розлякане, наполохане гайвороння, воно то обсiдалося на землю, то знову Зривалося вгору; одвiку жило на осокорах та вербах понад Чортомликом, старi гiллястi дерева обкиданi їхнiми гнiздами, наче козацькими шапками, — мало бiля Сiчi поживу, але й запорожцi мали для вправ дармову рухливу цiль. Нiякого iншого птаха, опрiч хижого луня та ворон, сiчовики не чiпали Надто райським життям насолоджувались горобцi, були такi куреня ни, що зимою з дня у день сипали для них на призьби просо. Немало перевiв на них пашнi i його джура Лаврiн, горобцi та синицi вертiлися бiля їхнього прикомiрка. Сiрко казав, що вони скоро сiдатимуть їм на голови.

Збоку гурту, дженджуристе поставивши на колоду ногу в шагреневiм сап'янi, стояв Гук, кривив у глузливiй посмiшцi губи. Рiзнi його очi — темнiше i свiтлiше — одверто смiялися, й той їхнiй насмiх був неприємний. I нiхто не мiг стерти з тих вузьких губiв посмiшки, бо лунь i далi плавав у повiтрi, а сам пiдписар поки що не брав до рук рушницi. Й всi знали, якщо вiн її вiзьме, то влучить. Не дивина: помiж запорожцiв ходила чутка, нiби пiдписар стрiляв у хрест. Отож — чортовi в заклад душа, а йому — непомильний стрiл. Здавалося, нащо йому той стрiл? Має iншiе оружжя — перо й каламар! Гук тiшив своє самолюбство, а мав його на цiлий курiнь. I хоч продати чортовi в заклад душу справа богопротивна й страшна i нiхто iз запорожцiв наодинцi з Гуком не захотiв би поїхати в плавнi (й то зовсiм не через те, що вiн брехун i хвалько), але шану, до якої домiшувалась острашка, пiдписарю оддавали.

Сiрко посмiхався в колючого вуса. Вчив пiдписаря стрiляти сам, и добре пам'ятає, як напочатку Гук вбивав шпона, а далi в них закипiла змага, i Гук переводив на порох усi, якi вдалося дiстати, грошi. Сiрковi стало весело. Йому захотiлося, аби Гук влучив. Але в цю мить збоку гримнув ще один пострiл, i ширококрилого птаха нiби кинуло вгору, далi вiн швидко–швидко замахав крильми й полетiв геть. Видно, куля пройшла попiд самi крила, опекла луня гарячим повiтрям, перестрашила.

Лаврiн Перехрест опустив фузiю, з якої курiвся димок, вдавано байдуже розглядав насiчку на курку.

Запорожцi кепкували з невдатного стрiльця, а Сiрко та Лаврiн несамохiть зглянулись мiж собою, й кошовий зрозумiв усе. Ховаючи у вуса посмiшку, примружив око й сказав пiдступно, одначе пiдступнiсть ту вловив тiльки Перехрест:

— А ти, Лаврiне, часом не продав нечистому душi? Бо нам небавом доведеться ставити ще один курiнь — для чортячого племенi.

Козаки засмiялися, а Лаврiн ображено стрiпнув темно–русим чубом з–пiд сивої шапки, одвернувся. Такий вiн завжди: стрiпне чубом, зiб'є на потилицю шапку й мовчки одвернеться або пiде геть. У тiй своїй маленькiй погордi вiн особливо гарний: високе чоло, брови врозлiт, великi очi, а в них чистота i якась добра таїна, яку хочеться осягнути.

Й одразу в Сiркових очах погасли вогники, й вiн навiть пошкодував на свiй жарт. Згадав, що має прощатися з Лаврiном, це ж перед походом козаки вийшли випробувати зброю, одвернувся. Й трохи розгнiвався на себе: не назавжди їде Лаврiн, полiтає Козацьким Полем, пропахне полинами та димом, набере в груди звитяги — вернеться.

Вони разом пiшли обiч розгаслої дороги до брами. Отаман кинув скрадливий погляд на Лаврiна, а той дивився вбiк, на далее зарiччя, сторожовi козаки розкладали там багаття. На правобережних горбах теж манячила сторожа. Козаки їхали повiльно, так повiльно, що, здавалося, залишалися на мiсцi. Отамановi в душi ворухнулася образа, що джура без осмути полишає його, навiть не погомонiли на дорогу. Це була образа старостi, самотностi серед людей. Теплi слова, котрi лежали на серцi, прихололи, й вiн нахмарив кошлатi брови. Вiтер доносив од круч гiркий запах торiшнiх полинiв i вологої землi. Весна йшла навальне.

* * *

Небу, як i людинi, треба виплакатись. Три днi перiщив у плавнях дощ i лютував вiтер. Шипiла вода в протоках. Здавалося, то сичать велетенськi змiї, гинуть i пускають бульбашки. Дуби i вiльхи над Чортомликом скрипiли й стогнали, кришилося сухе дерево i падало на плеса, й вода од кори стемнiла. Сухi, поламанi очерети ворушилися, наче живi, вони хотiли втекти, але хвиля знову й знову валяла їх, старi, обсмиканi, наче дiдiвськi чуприни–оселедцi, мiтелки були мокрi й хилиталися жалюгiдно. Десь за Микитиним Рогом прогримiв грiм, i запорожцi хрестилися: недобра ознака — грiм на нерозвинене дерево. Хвиля вляглася на четвертий день — дала можливiсть послам вирушити в дорогу. З неба сiялася руда мжичка. Одразу потеплiло. Верби та вiльхи. понад Чортомликом стояли чорнi, мокрi, з них капотiла вода, великi краплi густо плюскотiли по плесу. З верб у воду падали якiсь жучки, їх хапала риба.

Бiля грецької хати зiбралося на проводи чимало запорожцiв. Прийшов за звичаєм i Сiрко. Опрiч того, удосвiта до нього прибiг посольський пахолок i сказав, що пiддячий приказу Малої Росiї Семен Щоголєв має до отамана пильну справу. Приймати когось з послiв осiбно кошовому не велiв сiчовий закон, а погомонiти перед далекою дорогою не боронно нiкому.

Годованi вiвсом, застоянi посольськi конi рвали з рук повiддя, харапудились, поривалися куснути один одного.

Дощ припустив знову, люди стали ховатися пiд дашки торгових комор та шинкiв. Сiрко вгледiв серед запорожцiв i Мiюського, хоч той ховався за спини й шапку насунув на самi очi.

Щоголєв вийшов з Грецької хати останнiм, наблизився до Сiрка. Був у козацькiй киреї, величезна кобка падала на лоба. Стали за рогом хати, де начебто дощ був менший. Щоголєв довго ковзав пальцями, намагаючись застебнути бiля лiвого плеча дерев'яного тиблика, але той вислизав. Врештi впiймав, загнуздав мотузяною петлею. З дощем похолоднiшало, з ротiв струменiла пара, танула пiд обнизаною краплями стрiхою.

— Отамане, — тихо мовив Щоголєв, — хлiбний i пороховий пропуск я тобi добуду. Цар укаже гетьману, аби пропускав обози з провiантом, ломовими та нарядними ядрами. Про турок я оповiм государю. Покладаю надiю на бога, що вiйсько на оборону прийде. — Пожував мокрими губами й сказав несподiвано жорстко та непривiтно: — За самозванця ж милостi не сподiвайся. Й не покладайся в цьому нi на чиє заступництво.

— Я покладаюся тiльки на неї, — торкнув рукою шаблю отаман. — Увесь вiк. Сподiваннями себе не дурю. Та й на що можу сподiватися, коли ось ти, посол царський, кажеш ме–нi про запомогу таємно, щоб не чув посол гетьманський. Неначе крадене перепродуєш. Азиж Самойлович не спробує повернути все на своє? Прощай, посол, i пам'ятай, що тi ядра полетять на захист не тiльки моїх дочок, а й твоїх. Кажуть, у тебе гарнi дочки.

Щоголєву здригнулися брови й на мить з лиця сповзла державна суворiсть, воно стало сумне i добре.

— Мав ще сина, та погинув у бою з супостатами пiд Азовом, — сказав тихо. — Повiр, знаю, як потрiбнi тi ядра.

Вiн вклонився й пiшов до коня.

"Якщо обози з ядрами прийдуть, — подумав кошовий, — то ми виграли їх Симеоном.

А далi нехай парубок втiкає в степи".

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

"Мосцепане Дорошенку, не наш уже Вiйська Запорозького гетьмане. Як тьма рiзна є од свiтла, так зловорожий чоловiк од доброго i боголюблячого, i слушно хтось сказав:"Важко взлому i пiдступному чоловiковi доброчинства вiдшукати", — це прислiв'я вельми стосовне до вашмосцi. Ледве сколегувавши з нами, яко об тiм засвiдчив обширний ваш лист до нас, ваша мосць, хоч зовсiм у тому не малося потреби, почав водитися з басурманами, давнiми христа святого i вiри святої нашої християнської ворогами, назвавшись їхнiм зичливим сином, а нас. Вiйсько Низове Запорозьке, знищував i щиру братiю свою православних християн викорiнювати i в подарунок басурманам посилати пiдступно i безсовiсно положився; яко лист той через Мазепенка до хана кримського з посилкою в подарунок кiльканадцяти чоловiк товариства нашого посланий, котрий з ним же, Мазе–пенком, в руки нашi попав, ясно свiдчить…"

Яковлев читав листа таким басом, що мухи зривалися з стелi й iз дзижчанням билися об нерiвнi, в рябих камiнцях, катюжанськi шибки. Це про свого кошового писаря запорожцi жартували, що вiн з басом i народився. Сiрко осiдлав фотеля на грубих точених нiжках, обiперся пiдборiддям об гнуту спинку й дивився у вiкно. Слухав Яковлева й не слухав: листа обмислили ще вчора, — думав. Справдився його гiркий розгад про туркiв i татар, про близьку вiйну. Вона вже маяла крилом понад Козацьким Полем. Третього червня, коли Сiрко з компанiєю чинив малий розвiдний промисел за Днiстром, напали козаки на дивну тасьму. То була татарська тасьма, але помiж татарських було видно слiди й козацьких коней. Бiля Запомницi погнали по тасьмi коней — її було добре видно, вона стелилася серед високих типчакiв, неначе там проплинув потiк. Проїхали миль п'ять й бiля Вовчого Скоку в байрацi знайшли мiсце привалу того дивного чамбулу: об'їденi кiнськi костi, що були ще теплi, й шкiрка з ковбаси — свинячої ковбаси, сирiч християнського заїдку. Пiд кущем калини червонiла кров, її гарячi бризки ярiли в густiй травi. Тут стялася якась бiйка чи сутичка. А далi один iз сiчовикiв наткнувся на вбчтого козака. В ньому впiзнали аргатала з Медведiвського курскя Демка Лисого.

Тодi осавул поквапив запорожцiв, i вони далi побiгли кiньми по тасьмi. Поблизу Оргiєва нагнали малий татарський чамбул, а з ним Дорошенкове посольство в Крим. Старшим у посольствi був ротмiстр надвiрної хоругви Дорошенка Iван Мазепа. Дев'ятеро кримських татар гнали полоном п'ятнадцять занютованих у кайдани запорозьких аргаталiв. Дорошенкiвцi захопили їх на своїх випасах i вiддавали хановi в ясир яко свiдчення своєї приязнi.

Чорне посольство саме стало до переправи, коли його обскочили запорожцi. Двоє татар, вив'язавши з очерету плотики, поклавши на них одiж, плили кiньми на той бiк, сподiваючись знайти в чагарях рибальський човен. Їх i уздрiли запорожцi, пустили обох влучними пострiлами на дно пасти днiстрових ракiв. Конi ж перепливли на той бiк i поволокли плотики в степ. Решта татар причаїлася у верболозi за пiвтори сотнi крокiв од того мiсця, де на горбi просто з коней смалили з мушкетiв по плавцях запорожцi, їм, може б, i вдалося заховатися — вони позапаковували невiльникам роти ганчiр'ям, але тi почали дзвонити в кайдани. Запорожцi зачули передзвони, вдерлися в чагарi, татари кинулися навтьоки, в яростi за занютованих у залiзо своїх братiв одного ординця зарубали у водi, решту — на березi, хоч басурмани й просили пощади, молитовне попадали на колiна та поскладали на грудях руки. Бiлий чистий днiстерський пiсок обагрився сiмома кривавими плямами — згарячу перерубали навпiл i одного дорошенкiвця, порубали б i iших двох, та зупинив осавул, сказавши, що їх треба допитати. Вiн i пригнав до Сiрка поперед себе Iвана Мазепу з арканом на шиї. Русявий, блакитноокий ротмiстр був блiдий, як полотно, язик йому заплiтався, вiн поспiшав виповiсти кошовому одразу всi таємницi, й Сiрковi раз по раз доводилося зупиняти його та починати усе спочатку. Сiрко чинив допит у своєму наметi, сам сидiв у глибинi, а ротмiстра посадовив бiля порога, щоб бачити його вид.

Ротмiстр був гарний з лиця й вельми вчений та хитрий — намагався впевнити кошового, що Дорошенко його послав на ту функцiю кгвалтом, що вiн давно просився в правобiчного гетьмана на тихе життя в свої Мазепинцi на Бiлоцеркiвщинi, там у нього жiнка i батько, але той, сирiч Дорошенко, мовляв, не одпускав i указав: якщо Мазепа не виконає його повелiння, скарати родину.

Сiрка мало обходила ця балачка, вiн розпитував про Дорошенка, про його перетрактацiї з Кримом та Портою. Ротмiстр вiз цiлу торбу листiв: до хана Селiм–Гiрея, вiзиря ханства Субан Кази, до вiзиря порти Сулейман Кегая i великого вiзиря Кепрюлю, до султана Магомета, до свого резидента в Адрiанополi Гаврила Лiсовського, декотрi з них були написанi латиною та по–турецьки, латини в чамбулi не знав нiхто, й Сiрко наказав Мазепi прочитати реляцiї. Мазепа читав, нахилившись до свiтла, русявий чуб спадав йому на чоло, вiн одгортав його рукою, раз по раз поглядав на гетьмана. Коли читав за Дорошенка чи ще за кого, то видiляв тi слова, мовби їх промовляв сам Дорошенко, i пояснював те, чого не мiг втямити кошовий. Дорошенко оповiщав у листах, що вiн не став на силi, що пiд–помiчнi йому ногаї в усiх битвах з адверсором оголили тил i що вiн залишився сам проти полякiв та Самойловича, що коли султан та хан одкладуть обiцяне рушення до осенi, вiн не встоїть i оддасться на милiсть ворога.

По тому Мазепа казав, що од хана нещодавно були в Чигиринi посли й принесли певну вiсть на рушення. Йому вiдомо й те, що бiля Цецори споруджують великий табiр, либонь, для султана, а хан уже нацiлився на Реут. Де вони зiйдуться, якi мають замисли — ротмiстр не вiдав. Сiрко бачив, що Мазепi кортiло сказати бiльше, вiн ледве стримувався, аби не вигадати чого, проте боявся прогнiвити того, в чиї руки оддав його припадок долi. Вiн не мiг усидiти на мiсцi, часто потирав чорний отiк од волосяного аркана на шиї, дивився сивому отамановi в очi так, нiби хотiв ускочити туди сам. Вiн не просився — боявся виказати перед суворим кошовим малодушнiсть, а тiльки говорив не вмовкаючи. Гарно сказав Мазепа: про кривди Українi од ляхiв, про чорну татарську чуму, про покинуту синами неньку й поросле стоколосом поле.

— Боже праведний, — прикладав до грудей руки з рiвними, довгими пальцями ротмiстр, — нiде нашому братовi козаковi не можна жити своєю волею. Там турчин, там лях, там ще якийсь дiдько, i треба комусь догоджати, бо iнакше й дiтей малих, i матiр продадуть у ясир. Утiк я вiд ляхiв, хотiв прожити тихо та мирно — де там. А як менi не хотiлося їхати з оцим ясиром! Спробував умовити гетьмана, так ви ж знаєте, який вiн."Або їдь, або й тебе повезуть…"

Довго слухав його Сiрко, й скрушно йому стало, що сини України, вправнi в красному словi, латинi та фiлософiї, скiнчивши школи та академiї, волочаться по її степах iз занютованими в кайдани братами, чистими серцем та помислом, котрим, може, й зовсiм незнанi риторика та пiїтика. Страшно стало, що ротмiстр i два його помiчники не порубали на почивку чужинських охоронцiв i не втекли з бранцями на Запорожжя. Вiн запитав Мазепу, чи не збирався той вчинити так, i той, пожувавши пересохлими губами, заглянувши кошовому в'очi, ледь чутно сказав, що не збирався, бо"Дорошенко сказав — втоплю в копанцi твою малжонку i батька, до десятого колiна вистинаю рiд твiй". Мазепа вловив настрiй кошового, стерiгся брехнi, якої, знав, той не терпiв i за неї мiг покарати, намагався не схибити, потрапити тому в стрiй. У дикiм страховi оглядався назад, де пiд вербою стояли запорожцi, готовi схопити його за руки та ноги, насипати в пазуху пiску й шугонути в Днiстер.

Мазепi здавалося, тiльки вмовкне, одразу оддаленiє од кошового, випаде з його думок, й опиниться вiн у руках козакiв, а тодi… Й вiн розповiдав про свiй пополячений край, тамтешнi порядки, непомiтно перекинувся на двiр польського короля, при якому колись служив, ще й шпарко брався по драбинi вгору, доки заздрi шляхтичi не врубали щабель, мудро розплутував усi нинiшнi чвари и замисли, ще й не раз одсилався на подiбнi замисли держав Вiзантiйської та Римської, знаходив однакове й одмiнне. Сiрко аж заслухався."Нинiшнiй султан уявив себе Юлiєм Цезарем, але йому до Цезаря, яко хрущевi до орла. Цезар був великим воїном, вiв залiзнi когорти, а цей збирає рiзномасне вiйсько з усiх країв свiту, таке вiйсько гоже до грабунку, але не гоже до волейної потреби. Якщо скупляться всi нашi когорти та атакують, як Сагайдачний пiд Хотином, то й перемога буде такою ж".

Найдужче запало Сiрковi в пам'ять оте, як йому здавалося, щире:"нашi когорти". Отже, таки нашi!

"Як же ти багато знаєш, чоловiче, як мудро мiркуєш, — скрушно думав, — i яка мiлка проти тих мудростей твоя душа. Й чому то воно так ведеться в свiтi, що мудрiсть може вимiрковувати собi всiлякi облуди й кривi стежки. Тако високо цiнує сама себе? А яка ж цiна їй?"

Десь закрайками думки йому було шкода гасити такий свiтильник. Може, вiн ще колись спалахне во славу вiтчизнi! А степ пахнув гiрко, полинно, й жайвiр спiвав угорi весело та дзвiнко. Може, жайвiр i врятував Дорошенкового посла?

Сiрко кидати в Днiстер Мазепу не велiв, а наказав вiдправити його у знятих з невiльникiв кайданах до Батурина як живе свiдчення близької татарської та турецької iнкурсiї."Нехай спiзнає i на все життя запам'ятає, як то носити тi залiза", — мовив, бо ж не терпiв нiякого насильства- над людьми.

Кошовий поспiшив вернутися на Сiч. Тепер мав найпевнiшi свiдчення до великої вiйни, мусив готуватися до неї. То бiльше, що опинялися проти адверсора вiч–на–вiч. Донедавна ще мали якусь надiю на Дорошенка: може, схаменеться, — адже прислав їм зичливого, спокутливого листа, — одкинеться од басурман, але тепер то було марне сподiвання. Дорошенко слугував ворогу й став ворогом їм, запорожцям. Важко, до болю в скронях думав Сiрко над тим що ось вже стiльки лiт ллється в українських степах українська кров, брат iде проти брата, син проти батька, всi вони стають пiд корогви з образом Христа, i всiм їхнi провiдцi кажуть, що воюють вони за правеє дiло. Що тому причиною, з чого все почалося i чим скiнчиться? Думав над тим ранiше, думає й нинi… А кров тим часом ллється, i незабаром увесь квiтучий край перетвориться в дику пустелю. I все те на користь ворогiв України, найперше тих‑таки туркiв i татар.

"А так поневаж всеконечно колишня любов твоя до нас згасла, — гудiв Яковлев, — взаем допiру i наша до тебе гасне i до кончини твоєї вже в серцi не загориться".

Гарного респонса уклав Яковлев. Спом'янув про те, як шукав Дорошенко ласки в коша, згадав Хмеля, якому той вiрно служив, i з євангелiя списав про благого чоловiка. Одначе кошовому видавалося, що лист той вельми мудрацiйний, читцевi легко заблукати в словесних хiдниках та закомiрках, чужоземними словами вони мовби примастили ярiсть та пiдсолодили правду.

Так писали у вiдповiдь Самойловичу та його вченим писарям. А тут треба кинути слова важкi, як гирi, колючi, як стрiли, кинути не з‑за куща, а прямо, вiдкрито.

— Порви це послання, — мовив, пiдвiвшись з фотеля. — Понакручував ти, як цап на чужому городi. Напишемо iнако. По–нашому, по–простому.

Яковлев знизав плечима, почухав за вухом пером.

- Quae scripsi — scripsi [5]. Скажи своє — я допишу. А нащо рвати такого гарного респонса? Всю нiч над ним прiв. Та й, либонь, у нас небагато посольського паперу.

— Гаразд, — махнув правицею Сiрко. — Бути по–твоєму. Пиши отак…

Вiн говорив повiльно, його лiва брова здригалася, глибокi зморшки пролягли на чолi, наче борозни на схилi горба. Важко виколупував кошовий слова, проте вкладав їх надiйно, й мурування виходило мiцне.

Яковлєв поставив велике закрутисте"P. S.", нижче якого на папiр лягли рiвнi, написанi розмашистим, iз загогулинами i викрутасами почерком рядки.

"Поглянь i розваж, вихровата голово Дорошенку! Яка то є щира приязнь до тебе басурманська, котру у них купуєш за голови й душi християнськi, що лишилися, пiд твоїм реяментом. Чи та ж басурманська до тебе ласка, котру сплачуєш дорогоцiнними душами християнськими? Певно, за таку цiну нiхто не докуплявся її нi в кого. I чи довго вона триватиме? Певно, доти, доки люди будуть пiд твоїм рейментом, а як людей не станс, не стане i їхньої до тебе ласки. Якщо ти не можеш домислитися й пiзнати, що виросте з тiєї твоєї з басурманами дружби, то ми тобi нагадаємо й скажемо: тiльки погибель тобi й вiтчизни нашої крайнє спустошення, бо вiдаємо ^. обре, що ти, догоджаючи своїй непостiйнiй вдачi, скоро свою приязнь до басурманiв одмiниш. А якщо так учиниш, то, певне, роздратуєш їх вельми, сам же вiд гнiву втечеш туди, куди доля кине, а вiтчизну нашу залишиш басурманам, тобою роз'ятреним, на цiлковитий розор i запустiння, котрого не дай боже. Оте хитророзумство твоє й незгода з нами є початком i привiсником лиха вiтчизнi, котре нехай би на тобi самому окотилося!

Вашмости мосце пану незичливiї приятелi Iван Сiрко отаман кошовий вiйська Запорозького з отаманами i всiм старшим та меншим товариством".

Додиктував i подумав безрадiсно:"От i все. Лишилися проти ворога самi. Та лiпше, — зринула iнша думка, — мати попереду певного ворога, нiж позаду непевного друга".

РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

Самойлович ступив на рiчкову рiнь i зiтхнув широко, на повнi груди. Прохолодний вiтерець обвiяв йому обличчя, поворушив вуса, гетьман вимахнув руками — нестеменне так, як бувало за молодостi, коли хотiлося стрибати, бiгати, борюкатися, хотiлося не знати чого. Вiн любив поранки, любив прогулятися без охорони по своїх володiннях, надто тут, у Седневi, звiдки й розпочався як муж, як маєтна людина. До того ж Седнiв — один з найгарнiших куточкiв по всiй Українi. Гетьманове серце сповнилося гордощiв — звичайних, людських, маленьких, й саме через те, що звичайних, людських, маленьких, — стало йому особливо затишно. Гарно жити серед таких розкошiв природи, серед такої краси, тодi й сам мовби стаєш кращий, добрiший, чистiший. Видивився вiн цю мiсцинку давно, виплекав у серцi, летiв до неї птахом, повз вужем, продирався диким вепром крiзь нетрi, й тепер вона його. Тихо i швидко плинула бiля нiг рiка. Плинула широкою зеленою долиною зi сторони пiвнiчної, й раптом круто повертала пiд високу гору, й лащилася до неї, й гризла у повiнь кручу, яку од верху до низу вкрили вiковi дуби та яворини, осокори та клени, а понад самою водою кучерявилися гiнкi верболози, а верби мили в прозорих струменях зеленi коси, й тисячi живих ключiв, що ними промивати очi немовлятам, били з–пiд могутнiх каменiв i зi срiбним дзвоном вливалися у Снов. А по всiй долинi — високi копицi, ще не звезенi в стоги, й на тих копицях сидять мовчазнi шулiки. Його стоги, його шулiки, його рiчка. Нi, рiчка не його. Боже, скiльки млинiв можна поставити на Сновi, бистра вода крутила б колеса, та ба… Опираються тому довколишнi селяни, й росiйськi купчики, й деякi значнi козаки. Мовляв, через тi млини не зможуть плавати по рiчцi бiльшi та меншi човни. I вiн, всевладний гетьман, мусив скоритися, ба — мусив приховувати свої гнiв та роздратування. Мусив усмiхатися на кпини Iвана Домонтовича, суддi генерального, чиї човни–кораблi возять по Снову сукна та шкiру. Кпини тi запобiгливi, одначе… За двi верстви звiдси у Снову є невеликий доплив, званий Зеленим, на якому можна б поставити кiлька млинiв, але вiн — на луцi вдови Хiврi Дiгтяренчихи. Клята вдова стала на пень — не продам луку, й квит. Дiгтяренко мав поважнi заслуги перед козацьким вiйськом, перед самим Хмелем, i хоч значного вiйськового товариша давно немає, — Хiвря прийняла приймака, сiчовика Викусу, — її пам'ятають по Дiгтяренку. Звичайно, мiг би турнути уперту бабу, одначе те було б супроти його принципiв. Необачних вчинкiв гетьман не робить. Обачнiсть — штаб його життя i владарювання. Декому здається: гетьман — цiсар у своєму краї, а того й не вiдають, що влада його — як та земля на трьох слонах: царевi та Ромодановському догоди, власну старшину задобри (гримай, банiтуй, але й задобри), для челядi будь батьком. Вiйна розвар'ювала посполитих, i тепер вони сплять i бачать себе верхи на конях з ратищами в руках. А всi веремiї, якi крутилися по тому, тiльки пiдливали у вогонь олiї: кожен гетьман, добiгши булави, в боротьбi з супротивним гетьманом обiцяв пуховики, шовком шитi, i волю, бiльшу за сваволю. Оце, на думку гетьмана, найстрашнiше лихо, яке породили незлагоди помiж гетьманами. Чим йому нелюбе Запорожжя, так це пiснями про те, що там воля ходить, як їй заманеться, в кармазинi i полотнi й що туди завжди може податися посполитий. Не завжди вiн туди добiжить, а от спробувати таки може. Принаймнi в мислях. Тi мислi… їх не виб'єш нiякою лозиною. Самойловичу на все життя в пам'ятi, як збунтувалися селяни в Краснiм Колядинi. Це було при гетьманi Брюховецькому, вiн, Самойлович, тодi писарював у Краснiм Колядинi й писав красно. Саме тодi, року того ж шiстдесят шостого, збунтувався полк Переяславський, бунтiвники повбивали та прогнали царських воєвод i старшин й проголосили усiх вольними козаками. Ту пожежу побачили халупники з Красного Колядина й теж почали носити хмиз на пiдпал. Мiсячної ночi пролунав стукiт у вiкно одного–другого халупника, i вже по всьому селу зашемрiли тривожнi шепiтки, заскрипiли хвiртки, а там десь i криця дзенькнула (коса чи й шабля), а далi бевкнув дзвiн. Халупники ходили юрбами, про щось радилися, затим поставили варту на виїздах iз села, по тому повалили на подвiр'я власника села значного козака Явдокима Сербина. Явдоким Сербии сховався в куми на горищi, i його шукали цiлий день, знайшли аж надвечiр i потовкли добряче. Й побили–потрощили всi скринi в хатi, всi дзеркала, повивертали всi боднi та кадiбки й поставили Сербина на ганку, а його, Самойловича, посадовили поруч. Вельми не хотiв iти на ту функцiю колядинський писар Iван Самойлович, але йому погрожували киюганами, й мусив сiдати на недоламаний фотель, брати в руки перо й писати дарчi листи. Сербии трусився, як облитий в спеку криничною водою пес, i дарував панщину, й дарував халупникам по п'ять десятин поля, й обiцяв, що сiль, тютюн i горiлку продаватимуть по такiй самiй цiнi, як у мiстi, й все те Самойлович списував на папiр, а Сербии пiдписував. Того ж вечора Явдокнм Сербии послав Самойловича у полк до брата свого Василя, аби той прийшов на помiч, Самойлович пробрався за село, розпутав на пастiвнику коня й погнав по дорозi, але пiд лiсом його перехопили запорожцi, якi йшли по помiч переяславцям. Iвана Самойловича привезли в село й оддали на волю халупникам, якi звiдкiлясь вже знали про його намiр, либонь, затовкли б писаря на смерть, але його прикрив святим хрестом пiп Одарiй. Самойлович не мав власних маєтностей, це також стало йому в пригодi.

З того розбою, з того рейваху чи не найдужче запам'яталися Самойловичу грiзнi очi Iвана Сiрка, очi насмiшкуватi й небезпечнi, як i його слова:"Бачу, писарю, твою душу через двi шкури — чорна твоя душа. Злапали тебе на гарячiм i поганiм вчинку, й маю сумнiв, що вiн останнiй". Потiм запорожцi примусили його тричi повторити слова:"Вчинив я непорядно, яко шкодливий пес" — i заприсягтися на животворнiм хрестi, що бiльше нiколи не триматиметься панської сторони. Вiн поклявся й кривавою ненавистю зненавидiв запорожцiв, а надто зухвалого та грiзного Сiрка. Тiєї ненавистi не поменшало з роками, замiсилася вона на страховi, а зiйшла на славi кошового. Гетьман не раз запитував себе: невже тому харцизовi так‑таки нiчого й не треба? Адже хотiли його козаки обрати гетьманом, хотiли. Не взяв до рук гетьманської булави. Чому? Чи справдi ота гола воля для нього понад усе? Не може того бути! Та воля, також гординя, солодка гординя зречення, вознесiння над усiма iншими людьми, навiть гетьманами, то схима, пiсна i солодка схима. Лише вiн, попович, вiдає, якою солодкою вона буває, коли людина обманює себе i бога. Вже кобзарi носять у своїх старцiвських торбах пiсеньки про кошового, а вiн, гетьман, давав їм торби новiї, у торби клав таляри золотiї, якi мали б задзвенiти пiснями, одначе не задзвенiли. Пече, мучить гетьмана важке запитання: чому так, чому знаходить той, хто не шукає, i не знаходить той, хто шукає?

…Запорожцi поїхали з Красного Колядина наступного дня, а за два днi туди ввiрвалися сердюки Брюховецького. Спочатку вiд халупникiв вимагали лише повернути листи, писанi Самойловичем i пiдписанi Сербином, та покоритися, а що вони не покорилися, їх перiщили лозою на широкiм ганку Сербинової хати. Iван Самойлович стояв бiля плоту, жодної участi в тiй квестiї не брав, i навiть коли його запитали, хто найдужче вар'ював проти Сербина, сказав, що не вiдає, але за кожним ударом його серце стрибало вiд радостi й кричало: дужче, дужче бийте харцизяк. Халупники мовчали, бо за ворiтьми репетували їхнi жiнки, очманiло гукали: не пiддавайтеся, козаки, не хилiться, ми люди вольнiї. Тодi почали хапати i полосувати лозою жiнок.

Подих вiтру звiяв розшалiлi думки. Гетьман пiшов берегом рiки назустрiч течiї. Зняв шапку. Ноги в м'яких, телячої шкiри, чоботях ступали легко, бiлий плащ маяв за спиною. Вiн любив цей плащ, бiла габа навiвала йому молодi думки. Бiля нiг текли голубi струменi, такi голубi й такi бiлi, що бiлiших, голубiших не бачив нiде на свiтi. Вони мовби й не прозорi, але в них вiдбито кожен листочок, кожну хмаринку i вiддзеркалено його постать. Молода постать i молоде обличчя. Несамохiть нагнувся над водою… Пильно придивився, неначе не мав у домi добрих дзеркал. Опасистий, важкий, кругле обличчя ("дiвчата колись задивлялися") стесаний назад лоб, густе, кучеряве волосся, дугастi на кiнцях брови, короткi вуса, трохи витрiшкуватi очi. Колись були просто великi, по–молодому наївнi. Гай–гай, коли те було, зараз вони досвiдченi й пiдозрiливi. Й не сподiваються чимось подивувати.

Самойлович скупо усмiхнувся. Е нi, ще не всi меди спито. Ще не всi скарби зiбрано. Й усмiхнувся… власнiй усмiшцi. Своєму найбiльшому скарбовi. Гетьман свiдомий того, що саме вона вивела його на вершину влади. Коли починав iти, тiльки й мав з усього припасу, що її. Вона одна, однакова на все життя. Скупа, нелукава усмiшка людини, яка не таїть нi на кого зла, людини простецької, щирої, трохи наївної, котру можна навiть обдурити, але то — грiх. Одначе маленькi одмiни вона має. Ще як жив у Ходорковi поблизу Попiльнi, була невиразною, невизначеною, на урядi пiдписаря в Краснiм Колядинi прокреслилася чiткiше, трохи окрiпла у Веприку на писарськiм урядi, спалахувала цнотливо назустрiч своєму благодiйниковi Степану Гречаному, генеральному писарю гетьмана Брюховецького, змiцнiлою вiн привiз її назад у Красний Колядин, повернувшись на сотенний уряд; свiтилася тихою вдячнiстю, яку, однак, нiколи й нiчим не окупити, гетьману Многогрiшному при пiрначi наказного полковника Чернiгiвського полку; зблиснула новою надiєю на радi у Новгородi Сiверському, коли Многогрiшного було обрано на гетьмана, а його, Самойловича, на генерального суддю. Остаточно вона визначилася на радi в Козачiй Дiбровi при гетьманськiй булавi.

При всiх тих одмiнах завжди залишалася стриманою, щирою, трохи наївною, нiби аж трохи простецькою. У Москвi його й нинi мають за простецького чоловiка, який любить побуркотiти, потупцюватися, почухатися, одначе сповнить будь–яке велiння — хоч i непоспiшливо, зате старанно. Тепер йому доводиться неухильно триматися того штибу, личини доброго буркотуна, не вилазити з неї, ховати свою освiченiсть, свою вченiсть, — вчена людина хитра, — свою проникливiсть (вiн i Ромодановського бачить наскрiзь), грати, як грають спудеї на базарi. Нинiшня його усмiшка — скупа i простецька, але й трiшки сувора, трохи батькiвська. При всьому тому гетьман — людина замкнута, похмура, либонь, за все життя не вiдкрив нiкому нi душi, нi помислiв. Любить самотину, навiть чару п'є наодинцi. Одначе не напивається. Не любить нiяких забав, нiяких грищ, не знає нiяких пристрастей. Якби мав — дiдька лисого зiйшов би на верхiвку влади. Все в нього розплановано наперед, все розрихтовано по поличках. На тих поличках — запаси тiльки для себе, нема чого пiдгодовувати iнших — можливих суперникiв. Його серце — льодовня, де остуджуються найгарячiшi думки.

Хлюпнула рибка, вода змила усмiшку, змила вiддзеркалену постать самого гетьмана. Поплинула й понесла ще одну мить його життя. Отак i тече вона, й течуть з нею його лiта.

Вода змила усмiшку, та не могла змити старої жовчi з дна душi, нелюбовi до людей, презирства до них, страху перед ними. I навiяла думки про минущiсть життя, минущiсть усього й самої людини. Так, вiн вийшов на найвищу гору, на яку судилося зiйти йому єдиному в його краю. Й тепер усвiдомлював, що найкраще почував себе, коли йшов, а не коли дiстався вершини. Й не тiльки через те, що тут вiють пронизливi вiтри, що… далi йти нiкуди. Почував незавершенiсть чогось, невтолимiсть у душi. А що має завершити? Подолати Дорошенка i злучити докупи всi землi? Злучити землi чи згуртувати людей? Отак, як це зробив Хмiль. Розумiв, що Хмiль робив щось iнше. Хмiль був проводирем усiх отих людей, вони йому вiрили, любили його…

Раптом щось срiбно зблиснуло у водi, почувся дужий виплеск, i гетьман побачив велику рибину. Вона була недалеко вiд берега, пливла трохи дивно — пiвбоком, ще й зяпала iклистою пащекою. Либонь, була приглушена. То була сула, яку течiя несла повз нього. Самойлович не стямився, як ступив у воду й схопив рибину пiд жабра. Та в ту саму мить, як сула вже була в повiтрi, його лiва нога ковзнулася, поїхала вниз, i вiн зачерпнув у халяву води. Вискочив на берег, затанцював на однiй нозi. Сула вела свiй смертельний танок у травi бiля його нiг. Гетьман оглянувся, чи нiхто не бачить, в якому вiн недишкретному становищi, одначе на лузi не було нi лялечки, тiльки шулiки з гiлляки мовчазно зорiли в далечiнь. Не схопити б застудної хвороби, подумав гетьман. Вiн рiдко коли хворiв, тiльки любив прикидатись хворим. Тодi всi тупцялися довкола нього, жалiли чи вдавали, що жалiють. Декотрi пов'язували з хворобою гетьмана свої нечестивi плани. А вiн раптово"одужував"i вганяв їх у переляк та засмуту.

Самойлович роззувся, вилив з чобота воду, зняв штани i викрутив холошу. На суху, товсту бадилину кiнського щавлю повiсив чобiт, й вiн одразу запарував. Гетьман засмiявся. Сподобався собi дитиннiстю. А ще смiявся з себе самого, з риболовлi: як же глибоко, подумав, сидить у нас оте давнє, зашкарубле, надбане за нужди та бiдностi. Чи ж потрiбна йому оця сула? Але отака рибина в тi давнi днi була б набутком неабияким. Вiн не розкидався своїм статком нiколи. Стягував копiйку по копiйцi, дряпався вгору сам. Його не пiдсаджував нiхто. Нiхто не вкинув йому в сакви задарма жодного мiдяка. Вже потiм статок iшов до статку. Але й сьогоднi вiн не любить одщiпувати од своєї паляницi кавалки. Одщiпни одного, розклюють, як горобцi, всю паляницю. Його називають жадiбним. Одначе то не жадiбнiсть, а ощадливiсть. I сулу вiн виловив не вiд жадiбностi, просто не мiг примиритися, що вона пропливає мимо. Чого має пропливати? А може, то виловив її не вiн, а виловила його пам'ять? Давно–давно, вперше навiдавши цi мiсця, був зачарований, приголомшений красою рiчки та лукiв. Тодi й помислу такого не було, що вони можуть стати його власнiстю. Помислу не було, а щось чiпко засiло в серцi. Якось вони з сотником Мокiєвським ловили волоком рибу. I варили на березi юшку. I дим вiд тiєї юшки, i запахи луки навiчно осiли у глибинах його пам'ятi. Та вечеря залишилася бентежною таїною, якимсь чаром, що неначе спорiднився з чимось таким, по чому з давнiх–давен нудьгувала його душа. А нудьгувала вона по красi, по довершеностi, але красi й довершеностi не свiтовiй, не божiй, а його особистiй. Уже сама свiдомiсть володiння такою красою сповнювала б значущiстю i смислом його власне буття, смислом простим i високим, який, може, чимось i вступає в суперечнiсть iз божим помислом, але без якого людське iснування стає пiсне i нужденне.

Холоша висохла, висох i чобiт. Вузькою, покрученою стежкою Самойлович пiднiмався вгору. Переступав струмки i струмочки, що били просто з–пiд гори живлющою водою, переступав з кореня на корiнь, вклонявся калинi, що посплiтала над стежкою вiття. Голову дурманив важкий запах бузини, аж зiтхнув, коли вийшов на гору. Звiдси вiдкривався краєвид, кращий за єрусалимський, змальований на iконах. Неозора далечiнь, а внизу долина, обрамлена лiсом, i синя стрiчка рiки на зеленому полi — хочеться розкинути руки й полетiти. I летiтиме вiн не над чужими, а над власними луками! Чимало вже в нього i сiл, i мiстечок, саме це — найкраще, i любить його гетьман найдужче.

Десь приглушено голосила пiд молотком на бабцi коса, полини над кручею пахли далеким дитинством i молодiстю. В густих нетрях вишняка невидимий молодий, гарячий голос кликав:"Галю, Галю", а дiвочий, надто спокiйний, лiнивий та байдужий, вiдказував:"Чого тобi?"Щось знову зрушилося в Самойловичевому серцi. Отако птахом шугонути туди б! Без булави, без клопотiв, без жартiв, без цькувань i суплiк, фальшi i кровi — в молодi помисли i гарячий шепiт. I розчинитися там. I вiдчув, коли б навiть таке було можливе, вiн би не шугонув. Не помiняв оце на те. Й вiдчув якусь зверхнiсть над отим шепотом i водночас аж злiсть на самого себе.

Стежечка вилася в густiй дерезi й спадала попiд старою дерев'яною церквицею, такою старою, що видавалася аж нiби обгорiлого. У Седневi, окрiм цiєї, двi церкви, цю можна б звелiти розiбрати, так в однiй iз них висить чудотворна iкона, й пiде помiж людьми прикрий поголос про гетьмана. Мовляв, грошей на новi церкви шкодує, а старi валяє. Тут вiн не вiдкрутиться, церкву доведеться перебудовувати. Врятувався попик чудотворною, примусивши її заплакати з тiєї скрухи. Грiх так думати, але в це чудо гетьман не вiрить. Та й взагалi вiн не вельми боїться грiшних думок. Сам побував у божих челядниках, бачив усiлякi грiхи. Нiби боговi нiчого робити, а тiльки наглядати за всiма своїми рабами i пiдслуховувати, про що вони шепчуться по кутках. Сам вiн скоромного не їв, а грiшив легенько. Знав одного iгумена, який у великий пiст кутуляв ковбасу i тримав у келiї дiвчину, доки вона не привела дитину. Тодi спровадив її i знайшов собi iншу… Про те дiзнався архiєпископ, одначе не покарав грiшника на смерть, як то годилося б, а одправив у iнший монастир. I той живе там i понинi — за сiмдесят йому — й, мабуть, так само кутуляє ковбасу. Якщо, звичайно, лишилися в ротi зуби.

I в думках, i вголос гетьман осуджував таке грiховодство. Воно ще й тим лихе, що позбавляє страху i покори iнших. А також побожностi i святостi. А без святостi жити на землi не можна. I любить гетьман церковну регулу, любить гарну пiвчу i гарнi казання, хоч приховує те. Знає–бо — й так прозивають поповичем.

Його вразило убозтво церкви: iконостас побив шашiль, стiни струхиявiли, образи потемнiли. Тiльки на однiй iконi — чудотворнiй — висiй новенький рушник. Є убогi люди, є убогi села, є убогi й церкви. Найчастiше — все те вкупi. Паламар у свитi щиро читав"Iсусе Христе, ти прийшов на захiд сонця…"i переступав босими ногами, й пiд його пiдошвами шелестiла пересохла осока, якою було вистелено долiвку церкви, а пiп в обшмульганому лудановому фелонi дивився в землю — думав щось своє.

Заспiвала пiвча — голоси були жалiбнi, тоненькi, тремтячi. Самойлович подумав: так спiвають i на похоронах. Вiн би хотiв, щоб отако по ньому спiвали. Старцiвський спiв розм'якшує серця. Жалiбний спiв i могутнє ревiння гармат — що може бути лiпшого для воїна при його проводах в останню путь."Треба не забути цього".

…Вiн любив думати про власний похорон. Не боявся того. Море голiв, неголосна пiвча, плач скрипок. Всенародний плач, всенародна скорбота. Ведуть коня в парадних рондах. Тихо ступають, поопускавши голови, осавули. I чийсь одинокий, розпачливий зойк.

Самойлович зупинився бiля дверей, у тiнi, i його не помiтили. Помiтив i впiзнав тiльки високий довгошиїй парубок, який стояв бiля столика, де продавали свiчки. Побачив гетьмана, вклонився, трохи постояв нерiшуче, взяв свiчку й понiс до чудотворної, де догоряла iнша свiчка. Вiн зрозумiв, що гетьман об'явитися не хоче, й не сказав поповi про з'яву високого гостя. Це сподобалося Самой–ловичу. А хлопець вже повертався, нiс у долонi згарок i не дивився в його бiк. Самойлович, навпаки, пильно придивлявся до нього. Видався вiн йому по знаку. Ще й дуже по знаку… Таке ж чоло, той‑таки нiс… Але той хлопець — лiпшої вроди i без таких прищiв на лобi та щоках. I не витягує, як гусак, довгу шию. Запах ладану лоскотав нiздрi, вертав у щось давнє, срiблисте, тремке. О, коли б йому хоч на кiлька хвилин вернути оту дитячу вiру й дитячу непорочнiсть, вернути сльози, що стояли в душi… Вiн тодi був чистий i наївний, i як же йому було гарно. Здається, не мав нiчого, його батько був бiдний пiп, а вiн має усе. Увесь свiт, все найкраще, що сотворив бог. Батько брав за хрещення по чотири грошi i хлiбину, за iм'я новонародженому — грiш, за освячення хати — коробку жита, за поминальний сорокоуст — двi коробки i десять крашанок, а йому належать всi жита за цариною з усiма птахами i всiма таємницями, всi луки i всi небеса.

Гетьман постояв ще трохи, а тодi кивнув парубковi i вийшов з церкви. Ступав по стежцi й знав, що парубок iде за ним. Зупинився на горбi, заклав за спину руки. Розчулення минуло. Але не треба легковажити власними почуттями. Ще раз оглянув хлопця. Лиха одежина, дранi чоботи… Убоге, некрасиве, смиренне створiння, а погляд жадiбний, зацiкавлений, з вiрою. Якщо такого повести за собою — пiде в огонь i воду. Вивести в люди — i буде вiрний до кiнця. Тiльки треба запалити те серце, розбудити, кинути в нього iскру. Одне, либонь зрiднi цьому, запалив. Пiдiбрав старченя, що пасло овечки за пришви, й вiддав у бурсу. I хоч воно не довчилося, чогось там накоїло й з бурси втекло, сплачує борг i нинi. I сплачуватиме довiку, бо гетьман дає йому новi й новi позички. Однi дає, iншi обiцяє. Тепер той парубок на Сiчi. Так. треба брати сирiт.

— Як тебе звати i яке в тебе прiзвище? — суворо запитав гетьман.

— Гуком прозивають, а звати Ждан.

— Чому — Ждан? — Дивиться недовiрливо.

— Не знаю. Батьки так нарекли.

- I де тепер вони?

— Померли.

— Коли?

— Давно.

— Чого я повинен витягувати з тебе слова, як горiхи з чужої кишенi. Розказуй.

Парубок почервонiв, аж зникли прищi на обличчi.

— А що розказувати? Жили ми десь на Репешках. Я вже не знаю й де. Куток тiльки пам'ятаю. Батько чумакував. Одного разу прийшли до двору самi воли. Без батька. А тодi пiдскочив до ворiт чорний фургон, вилiзли з нього якiсь люди в смолi, забрали воли i воза. Матерi переказали, буцiм чумна була хура i її спалили. А батько, мовляв, помер у дорозi. Одначе люди кажуть, що батька десь прибили, а воли i воза загарбали.

— Хто? — гетьмановi очi зблиснули мiдно.

— Не знаю. Кажуть так. Тiєї ж осенi сталася пожежа, од блискавицi згорiло двадцять три хати. I наша також. Корова тiльки й залишилася. Ряба була корова, гула, без одного рога. Сидимо ми з братом посеред двору, хати немає, хлiва i клунi також, а корова стоїть i нам руки лиже. Оце пам'ятаю.

— Брата Митрофаном звати? В Жданових очах сяйнув подив.

— Ви знаєте Митрофана?

— Я все знаю, — коротко одказав гетьман. — Розказуй далi.

— Оце i все, — стенув гострими плечима Ждан. — Мене забрала тiтка. А в неї самої семеро. Через два роки вона померла — й дядько вигнав мене на вулицю. Я вернувся сюди, пас громадську череду. Теперечки ось найняв мене отець Дементiй. Брат — на Сiчi. Передавав якось уклiн через запорожцiв, кажуть, писарює там. — Останнi слова мовив майже хвастовите.

— Я його оддав у науку, — сказав Самойлович. — Тiльки вiн не вельми шанувався. — I вперся прямим, як ратище, поглядом парубковi в груди. — А ти шануватися вмiєш?

— Якщо не кривдять, — крутнув шиєю парубок.

— Гордий… — кинув гетьман, але без насмiшки. Смиреннiсть i гордiсть дивно поєднувалися в хлопцевi.

— Я — козацького роду, — i знову почервонiв.

— Знаю. Одначе з того тобi хлiба не їсти. Хочеш до мене в челядники? Не сюди — в замок. А там — буде видно. В мене ниньки немає свiчкаря. Свiтитимеш свiчки, готуватимеш плошки, навчишся палити вогнi фейерверковi. А звiдти й до гарматної стрiльби близько. А може, сягнеш якоїсь iншої науки.

Очi хлопця свiтилися захватом, вдячнiстю i недовiрою.

— Прийдеш у понедiлок до управителя, Климентiя, скажеш, що я тебе покликав.

Хлопець щиро подякував, але руки не поцiлував. I це також сподобалося гетьмановi.

"Один — на Сiчi, другий — тут, — вiдмiтив у думцi. — Не кепсько". Й похвалив себе. Брав хлопця з потаємною метою, а ще через те, що захотiлося йому зробити добре дiяння, яке завжди було б перед очима, вiн мовби спокутував тим дiянням грiхи, заспокоював совiсть. Приємно буде щодня зустрiчати людину, яка дивитиметься на тебе захоплено, такi молодики стають вiдданi душею i тiлом, на них можна покластися в найважчу хвилину. А ще цей хлопець чимось нагадав йому власних синiв, Семена i Григорiя. Вони — ген–ген, аж у пiвнiчнiй станицi. Щомитi засвiдчують там своїм мешканням гетьманову вiрнiсть царевi. Найменший, Якiв, поки що бiля батька. I обидвi дочки також. Дочки — то його розрада, принаймнi поки недорослi. Либонь, тiльки вони не бояться батька–гетьмана, вловлюють своїми серденьками його приязнь, i те особливо приємно Самойловичу.

Отож робив добре дiло й мовби замовляв перед всевишнiм слово за синiв. Семеновi, старшому, вiддасть у спадок Седнiв. Разом з полями, гаями, конями–змiями… i з оцим хлопцем. Гетьман усмiхнувся у вуса (бачив, що та усмiшка сподобалася хлопцевi), повернувся й пiшов. Крокiв за двадцять оглянувся. Парубок стояв посеред бiлого, сизого, чорного мерехтiння. Вiн годував голубiв. М'яв суху проскуру й кришки сипав на землю. А голуби злiтали з низенького бабинця, сiдали йому на плечi i голову, клювали просто з руки. Нужденна церква стояла за його плечима."Попик або надто совiсливий, або дурний", — несподiвано перекинувся думкою на священика. I в ту мить згадав рiдного брата, Мартина, протопопа роменського. Мартин… той мудрий. Може, аж занадто. Скарги на нього приходять частiше, нiж привiти од самого Мартина. Маєтностей має бiльше, нiж лубенський полковник. Попи й дяки в нього продають по базарах тютюн i горiлку, у кожнiй чумацькiй валцi, яка йде в Крим по сiль, є пара i його сивих, або муругих, або перистих. А цей попик…"А як би вiн одважився у моїх володiннях…" — засмiявся вдоволено.

Гетьманське подвiр'я‑за високим парканом, врiвень з парканом — тесовi ворота, бiля яких дрiмає сердюк з охорони, пiд'їзд до будинку — пiвкругом, дорiжка обсаджена в'язами. Будинок — на два ганки, переднiй низенький i широкий заднiй, високi, вузькi сходи збiгають на галявину, за якою починається ставок. Довкола ставка — розкiшний сад, там любить вiдпочивати гетьман.

В кутку за ворiтьми перемовлялося двоє челядникiв. Гетьман нахмурився: про що вони можуть говорити? Це пiдозрiло. Бiля ганку з шапкою в руках на нього чекав седнiвський вiйт Гнат Мирилко, маленький чоловiчок з великою, лобатою, клинцюватою головою, хирлявий, але дошпетливий i розумний.

Мирилко довго вклонявся, ходив окалясом, запевняючи, що зроду не одважився б потурбувати гетьмана, коли б не нагальна справа.

— Що там? — обiрвав Самойлович, бо й справдi не хотiв руйнувати елегiйного строю душi, який оповив її пiсля мандрiвки до рiчки та вiдвiдин церквицi, чимось схожої на ту, у якiй правив його батько i в якiй сам запалював свiчки, коли, бувало, нездужав свiчкар. — Але одразу ж трохи м'якше: — Щось скоїлося? — Подумав, що вже багато лiт урядує високо, а влада робить людину крутою i похмурою. Помiчав це за собою, гнуздав власний норов. Завважив i щойно. Вiйт — людина маленька, але потрiбна, справно виконує всi повелiння, справно повiдає про все, що дiється в Седневi i доокiл. Осмикнув себе й розгнiвався ще дужче: клята звичка, так вiн i проживе, догоджаючи всiм — великим i малим. Та вони мають злизувати порох з його чобiт, ще й бути вдячними за те…

За хвилину ще раз пересвiдчився, що вчинив правильно, приязнiше повiвшись з вiйтом. Той мiг i не доповiдати про лиху притичину, яка скоїлася в мiстечку, одначе оповiв, бо справа стосувалася Хiврi Дiгтяренчихи, тiєї самої вдови, яка не хотiла продавати Самойловичу (самому Самойловичу!) луку iз Зеленим Допливом. Щоправда, про його перемови з удовою не знав нiхто, вiв їх гетьман з Дiгтярен–чихою вiч–на–вiч… Отже, треба зробити два висновки: ще пильнiше стежити за будь–якими власними перетрактацiями i приохотити Мирилка, позаяк дiйщлий i тонкий розумом.

— Заїздила баба свого приймака, Пилипа, та так заїздила, що той аж загнувся. — Мирилко од перших слiв вплiтав у свою розповiдь певну — темну — барву, i гетьман зрозумiв, що той розповiдає йому все неспроста. Й махнув рукою, запросивши вiйта сiсти. Вони посiдали просто на широкi приступцi ганку (метка челядниця в миг ока на гетьманiв покив застелила сходинки квiтчастим лiжником), i Мирилко повiльно, мовби спогадував щось iз далеких лiт, повiв розповiдь.

— Пилип хоч i сiчовик, а чоловiк плохенький, сумирний, вона попирала ним гiрше, нiж челядником. Бувало, i спати в хату не пускала, i їсти не давала. Вiн здебiльшого з наймитами їв. А спав бiля коней. Якось був коросту захопив, то вона:"Стань у дощ пiд ринву, дощова вода хворобу змиє". А ще ж тiльки провесiнь, вiн послухав її, в нього й вступила застудна хвороба. Тодi вона питва якогось дала, вiн же не випив, а вилив, собака полизав i здох. Хотiла згладити його з свiту. Багатство все в неї, а в нього одна пуга у вузликах. Та й вона, траплялося, по ньому ж i ходила. Мокне у зрiзi пуга — уже всi знають, що Хiвря сердита на Пилипа. Лиха жiнка, вона й Дiгтяренка загнала на той свiт. Так то ж був хазяїн i хоч iнодi — все ж учиняв щванку та давав їй здачi. Врештi Пилиповi урвалося терпцю, й вiн сьогоднi вдосвiта осiдлав коня крiпенько, сам сiв гарненько та й потягнув до себе на Сiч. А Хiвря сочила, не встиг Пилип за ворота виїхати, як вона крикнула на гвалт наймитiв. Тiльки ж нiхто з них на тi лови не зголосився, один Пархiм, удвох з Хiврею вони й застукали сердегу у лозах бiля Якимового броду. Що там скоїлося, вiдає тiльки бог, а Пилиповi голову провалили, поки довезли на возi, вiн i упокоївся. Тепер Хiвря каже, що то Пархiм потяв Пилипа каменюкою, а Пархiм божиться, що тiльки стягнув Пилипа з коня. — Вiйт прокашлявся й докiнчив: — Пархiма я завдав у секвестр, а сам оце прийшов до вашої милостi.

Гетьман слухав старосту, а сам дивився на пишний квiтник, що розкинувся попiд низеньким рiзьбленим штахетником. Червонi й рожевi пiвонiї хилили долу важкi суцвiття, зблискували пiзньою росою сережки ("розбите серце"), i шовкова трава стелилася гетьмановi по душi, вже поверх тих неприємних справ, про якi доповiдав Мирилко. Але саме вона й прошелестiла йому, що справа не така вже неприємна.

— Добре зробив, — врештi мовив гетьман. А думка побiгла–побiгла, звершила коло й вернулася назад. За одну хвилю Самойлович побував подумки бiля Якимового броду, побував на луцi, де впадає у Снов Зелений Доплив i погомонiв з Дiгтяренчихою, вiн ще не виважив усього до кiнця, але план у його головi уклався сам по собi."Треба не забути вiйта", — майнуло наостанку. А вголос сказав:

— Приведи їх обох до мене.

Гетьман не одразу пiшов до покоїв, якийсь час ще походжав по саду. Сад — молодий, огороджений високим парканом iз хвiрткою, яка замикалася на гвинтовий замок. Вона вела на господарський двiр. Там — корiвник, свинарник, пташник — усi критi гонтом, а далi, ще за одним парканом, — хлiви i клунi, повiтки й стодоли. Гетьман любив споглядати через лiщинове пруття за годiвлею птицi: як давляться послiдом ненажерливi качки, як поважно йдуть до корму гуси, як отетерiло кидаються на всi боки iндики,. лопочуть крильми цiсар–ки та кури, як спускаються згори, кружляючи, голуби, а з ними дикi горлицi. Вони теж, хоч лiтають по лiсi, його. Iнодi й сам кидав жменю зерна, i голуби вихрили довкола нього, а вiн стояв серед того маєва. Любив слухати,, як хлебчуть бурду (має й тут свою винницю) воли i свинi — то ж таки його воли i його свинi. I жив на подвiр'ї велетенський рябий когут, дуже б'ючий, якого боялися всi челядницi i навiть челядники. Пiдбiгав ззаду непомiтно й боляче клював у литку. Його перiщили лозиною, аж випадало з крил пiр'я, а вiн налiтав i гоготав, а потому переможно кукурiкав:"Я його перемi‑i–iг". Когута не рiзали, бо знали — його любить гетьман. Одначе сьогоднi не пiшов туди. З господарчого двору долiтав гомiн, дерев'яне калатання, брязкотiння. Там на всю потужнiсть працювала новенька, на п'ять робочих i два загiрних казани, винниця (ще вчора стояло сорок бочок молодого солоду) й коптильня, медоварня та пивоварня, там упрiває тридцять душ наймитiв: солять, коптять, переливають, сiчуть, рiжуть — готують наїдки та напої для гостей. За кiлька днiв — престольне храмове свято, приїде вiтати гетьмана з свiтлим празником генеральна старшина, хочеш не хочеш, мусиш садовити за столи — такий звичай.

Але й про те зараз не думав гетьман. I прогнав нiмця–ескулапа, який крутився перед очима: звечора в гетьмана пекло в боцi, й той хотiв зробити припарки.

Самойлович снiдав i думав–продумував наперед розмову з вдовою. Йому прислужувала одна iз челядниць — Палажка, мовчазна й похмура. їй однiй довiряв — не отруїть, — хоча й не вельми охайна i нового панського штибу не знає. На снiдання була червона риба, гречаники, смаженi в'юни, мнишки з сиру — все те запивав пивом, наливаючи його з бiлої носатки iз позолоченою ручкою. Страви смакували, не–згледiвся, як ум'яв двi сковороди млинцiв. Повiв оком на Палажку — скiльки разiв казав, щоб не пiдкладала. Гетьман повнiв, уже й на коня вибирався важко. Витер рушником короткi, густi вуса, примастив їх пивом i пiшов до малої свiтлицi. Та свiтлиця — для простих прийомiв, там дешевi сiрi шпалери на стiнах, лавки, вкритi рядняними налавочниками, дубовi ослонцi, липовий стiл без обруса, з двома каламарями, на божницi iкони в простому обкладi. Балачку вiв сам. Навiть вiйта не запросив до свiтлицi. Першим став перед ним Пархiм — низенький, схожий на цигана чоловiк у сiрiй свитi i драних чоботях. Вiн розповiв, як покликала його Хiвря, як вiн сiв на коня охляп, а Хiвря сiла на другого, прихопивши з собою вила–трiйчата, як Пархiм наздогнав у лозах Пилипа, скочив на землю, хотiв притримати Пилипо–вого коня, але Пилип ударив коня пiд боки, й кiнь вирвався, проте Пархiм устиг вхопити Пилипа за ногу, й той упав на землю й почав одбиватися, й тодi пiдоспiла Хiвря, й Пилип банiтував її, вигукував, що вона вiдьма, суча дочка, й казав iншi ущипливi слова, а Хiвря собi байодила Пилипа, а тодi Пилип плюнув у її бiк, а Хiвря вхопила каменюку, що валялася пiд ногами, й ударила Пилипа по головi. А вiн, Пархiм, тiльки тримав Пилипа за ногу, щоб той не втiк.

- I не цiлив у Пилипа каменем? — запитав гетьман. В Пархiмових очах чорними крильцями змигнув страх, одначе дивився просто в очi гетьмановi й дрiбно–дрiбно хрестився.

— Не цiляв, не бив, нiякої шванки не завдавав, тiльки тримав за ногу.

— А якщо доведеться дати вивiд на животворнiм хрестi? — ледь примружив очi Самойлович.

— Дам.

Двоє осавулiв вивели Пархiма. Гетьман наказав впустити Дiгтяренчиху. До покоїв зайшла лiтня, огрядна молодиця в зеленiй керсетцi, картатiй плахтi, жовтiй намiтцi, червонолиця, iз залишками не до кiнця облетiлої вроди. Її зеленi, трикутнi очi неспокiйно бiгали, в них схлюпував страх. Одначе вона задзигорiла, заторохтiла, не давши розтулити рота гетьману.

— Вiн обiкрав мене. Забрав коня, забрав грошi…

— Кажуть, грошей при ньому не знайшли, — все ж втиснувся в її мову Самойлович.

- I сiдло, й iншу збрую; i свита, i чоботи, i шапка — все на ньому моє…

— Кажуть, вiн приїхав до тебе на конi, — з притиском мовив гетьман.

— Який там кiнь… Патика. Вiн здох ще тiєї весни. I сам вiн… Тiльки ханьки м'яв… П'яниця й нецнота.

Гетьман мовчав. Давав препоганiй бабi викричатись. Вона галасувала довго, упослiджувала вже мертвого приймака. Галасувала зi страху. Гетьман це добре бачив i, коли нарештi Дiгтяренчиха вмовкла, сказав:

— Нехай i так. Але хто має право полишати людину душi?..

— Пилип ударив Пархiма, а Пархiм його…

— Чим?

— Каменем.

Гетьман мовчав довго. Так довго, що в Хiврi вiдхлинула вiд обличчя кров i посинiли губи.

- I ти складеш об цiм присягу на святому хрестi? Дiгтяренчихою тiпнуло, й аж тепер сiла на ослiнець. Просто перед нею на стiнi висiли iкони, вона боялася звести на них очi. Надто ж на картину страшного суду.

Гетьман усмiхнувся в думцi: ту картину наказав повiсити саме тут.

— Складу, — прошепотiла ледь чутно.

— А якщо заприсягнеться й Пархiм?

Дiгтяренчиха зронила руки. Очi їй округлилися, губи затрусилися, i їх перекосило, повело вбiк. Хотiла щось вимовити й не могла.

— Такий гожий ранок був сьогоднi, — розмiрковував уголос гетьман. — Я ходив на луку, на сiна свої дивився. Пройшов аж до Зеленого Допливу. Даремно ти, Хiвре Дiгтяренчихо, не продала менi його. Там можна поставити добрi млини. Збираєшся покласти гребельку?

— Менi тепер… гребелька на той свiт. — По Хiвриних щоках текли сльози.

— Чого ж так, — розважливо мовив гетьман. — Не поспiшай. Може, той Пилип сам упав на камiнь? Вiн же падав з коня? Пархiм його цупив за ногу?

— Падав… — Дiгтяренчиха ще нiчого не розумiла.

— Ось так… Посидить Пархiм у секвестрi, охолоне, пригадає, як дiло було. Маємо на те час. А нинi я хочу погомонiти про луку твою, яка врiзається в мої сiножатi. Одна твоя, єдина…

Хiвринi очi засвiтилися надiєю. Зрештою збагнула, яку кладку стеле їй гетьман. Кладку дуже дорогу, одначе таку, по якiй можна врятуватися.

— Берiть її, ваша милiсть. I луку, i доплив…

— Нащо ж так, Хiвре, — примружив очi Самойлович. — Я не грабiжник…

— Я… вам… дарую…

-… I дармiвщин не беру. Якщо ваша згода, складемо купчу…

* * *

Увечерi у малiй свiтлицi гетьман переглядав маєтнi справи. Перед ним стояли двi дерев'янi рiзьбленi скриньки, наповненi паперами, а збоку ще одна, мiдна, з льодяниками, а також карафка з солодким вином. Гетьман любив поласувати, хоч i приховував свою пристрасть. Одначе сьогоднi вiн посолодив душу й без льодяникiв. Ну що б, здавалося, та нiкчемна лука? Скiльки їх у нього, скласти докупи — конем не об'їдеш за день. А от стримiла йому колючкою пiд нiгтем, i сьогоднi врештi вiн ту колючку вирвав, виколупав.

Гетьман дiстав зi скриньки перев'язану зеленою стрiчкою паку паперiв, розв'язав, розiклав їх вiялом, наче карти, шукав, куди прилаштувати новеньку купчу. Першою картою, козирним тузом у тiй колодi була грамота, де чорним по бiлому написано:"Божою милiстю ми, пресвiтлий i великий державний государ, цар i великий князь Олексiй Михайлович всiя Великої, Малої i Бiлої Русi самодержець (i далi за титулом), пожалували єси у вiчне володiння за вiрну службу гетьмана Малоросiйського Iвана Самойловича мiстечком Седнiв з угiддями, урочищами, лiсами, луками, рiчками i черню, яка має чинити пану послуженство, з тим, щоб нам, великому государю, служив многiї годи з великим старанням, i стверджуємо цим царським листом в укрiплення i утвердження того, що йому дано". Гетьман поторкав руками велику жовту печатку, ще раз пробiг очима по паперах i врештi прилаштував до мiсця новеньку купчу. Тепер цi папери можна зв'язати й бiльше не розв'язувати. Вiн так i зробив — поклав їх до скриньки, замкнув її маленьким золотим ключиком i поставив до великої скринi, ошпугованої залiзом. Вкинув до рота льодяника й пiдсунув до себе другу маленьку скриньку. Тут лежали дарчi грамоти, писанi вiд його iменi. Поклав перед собою одну, мовчки перечитував, смоктав цукерку, та враз скривився й виплюнув її просто пiд ноги. Цукерка гiрчила, як i грамота."Його iмператорської величностi Вiйська Запорозького обох сторiн Днiпра гетьман Iван Самойлович."Ознаймовуємо цим нашим писанням, кому про те вiдати належить, особливо пану полковниковi їхньої царської пресвiтлої величностi нiжинському, обозному суддi, осавуловi i всьому старшому i меншому товариству: суплiковав до нас поштивий пан бунчуковий товариш Мартин Шило, просячи ласки нашої про надання села Процьки з двома греблями i всiма приналежностями в полку Нiжинському для лат–вiйшого дому свого виживлення, а також хутора Барсукiвки з сiножатями по рiчцi Остер вiд лiсу Припутнянського до могили Тарасихи, а також лiс Припутнянський. Тодi, давши проханню поiменованої особи мiсце i бачачи його до нас, рейментарiв, зичливiсть i давнi у вiйську заслуги, i до таких же оного заохочуючи в даний час, оддаємо йому село Процьки, а також хутiр Барсуки з сiножатями по рiчцi Остер вiд лiсу Припутнянського до могили Тарасихи, а також лiс Припутнянський з ласки нашої рейментарської. Вiдаючи про таку нашу волю, аби нiхто зi старшин, яко i'чернь, з одбирання означених сiл i урочищ поiмснованiй особi жодної найменшої перешкоди не чинив, а вiйт тамтешнiй з належними тяглими вiддавав послушенство, сим листом нашим вiруємо. Писано в Седневi, року божого 1674 iюня, 6 дня".

Чого ж пригiрчила гетьмановi ця грамота? Хiба мало написав таких? Писано їх у генеральнiй канцелярiї по кiлька на день. Всi гетьмановi родичi отримали маєтностi. Не забував вiн їх i далi. Родаки — то таки родаки, стоятимуть за тебе до смертi. Одначе доставала такi грамоти й iнша старшина. Але ця особлива. Надто пригiрчили Самойловичу слова про вiйськовi заслуги Шила. А полягають вони ось у чому: минулого року гетьман вперше зважився облягти Чигирин i надiйшов туди з вiйськом; одного ранку, коли гетьман ще опочивав на пуховиковi у похiдному лiжку, наметом раптом двигонуло, аж затрiщала велика тичина, а далi пролунав дикий, верескливий голос:

"Ґвалт, рятуйтеся, хто в бога вiрує, татари". Гетьман так перепудився, що не мiг знайти виходу з намету, його вивiв звiдти i пiдсадив на коня оцей ось Мартин Шило, якого нанесла на той час свiтла чи темна сила. Гетьман доскакав до могили, аж там Шило йому подавав одяг. Вiн один знав про той недишкретний Самойловичiв маневр i мовчав, одначе всiм своїм виглядом показував, що пам'ятає все. А тим часом засипав гетьмана листами, випрохував усе новi й новi урочища та села. Цьому треба покласти край, подумав гетьман. Але як? Послати його на якусь факцiю, з якої немає вороття? Треба все добре обмислити. Спомин про той ранок завдавав гетьмановi неймовiрного сорому i болю. Гетьман не був таким уже боягузом, те сталося з несподiванки, зi сну. I скiльки‑то прикрощiв може завдати людинi, — подумав гетьман, — якась випадковiсть, спомин про безглуздий вчинок. Здавалося б: забудь, викинь з голови, а вiн же стримить у пам'ятi, як гострий цвях у пiдошвi, й муляє, ятрить. I ятритиме, доки не позбудеться злощасного свiдка.

Останнiм клопотом гетьмана на сьогоднi був лист до московського царя про Сiрка. Кошовий отаман просив у Олексiя для Запорозької Сiчi слободу Мерефу. Про це Самойловичу донiс вiрний чоловiк iз Запорогiв. Таке прохання не на жарт розтривожило гетьмана. Виклопоче Сiч одне село, а тодi почнеться — дай друге, дай третє… Здавалося, що там одне село — крапля. Крапля живої води для спраглого велетня. А щоб пiдказати царевi спосiб до вiдмови, написав:

"Такого нiколи не було, щоб Сiч Запорозька слободами володiла". Обв'язав листа стрiчкою i засургучував власноручно. Завтра вiддасть його кур'єру. А щоб кур'єр не їхав упорожнi, долучив до того листа ще два, в яких просив собi у володiння село Хрущi i мiстечко Ямпiль. Упоравшись зi справами, довго сидiв непорушне, пiдперши рукою голову. Його втомили клопоти, втомили довгi манiвцi, якими щойно пройшов. Хотiлося шляхiв коротших — до серця, хотiлося доброї бесiди i приязнi. Того давно не знав. Усi мають його за суворого мужа, за строгого гетьмана, й тiльки. Нi жiнка, нi дiти нiколи не запитають, як йому живеться, як мається. Неначе вiн з каменя, а не з живої плотi. Вже й старшина, з якою кiлька рокiв любiсiнько бенкетував, почувається з ним не на однiй нозi. Сам по собi завiвся порядок, що вони встають, коли вiн заходить. Спочатку хотiв вiдмiнити той порядок, а потiм передумав. I врештi залишився сам. Й чи не вперше так щемко вiдчув свою самотнiсть, але на те вже розради не мав. Ламати усталений лад не випадало.

* * *

Ждан зайшов на подвiр'я, зупинився. Звiдси було видно шмат сiрого поля, i зелену смугу лiсу, i золотавi копицi хмар над лiсом. Сонце просвiчувало їх наскрiзь, здавалося, там iде дощ. I поле, i лiс, i хмари–копицi вабили до себе, нагадували, що свiт широкий, не зiйшовся клином на цьому горбi, над цiєю рiчкою, хоч якi вони чарiвливi та гарнi.

З глибокого, похмурого колодязя витягнув цебер води. Коли тягнув, старий, горбатий звiд скрипiв i похитувався, нiби мав ось–ось упасти. А може, i впаде. Тут все у ветхiсть приходить, все падає. Убога церква й убога хата, одну половину якої займає дяк, а в другiй шпихтiр для калiк i сирiт. Дяк сам убогiший за деяких старцiв. Ще й ледачий i трохи п'яничка. Зируженими од сонця очима Ждан повiльно обвiв подвiр'я, неначе бачив це все уперше… Рублена хата з сiньми без горища — стiни обмазанi глиною, дощi та сльоти глину оббили, й вони свiтять лозовими ребрами, у сiнях ступа i дiжка без дна. В хатi таке саме убозтво… Судник, а на ньому три полив'янi миски, жердка, скриня, що воднораз править за стiл, пiч, на якiй кашляє дяк, а йому окселентує в пiдпiччi порося з одмерзлим хвостом. Найбiльше хатнє багатство — уламок венецiйського дзеркала, яке розбилося в гетьманських палатах, — дяк не пропив той уламок, бо вмазаний у стiну. Бiля хати — хлiв i погрiбник, вiд двору — стежка до низинного городчика, де зеленiє велетенська грядка цибулi i де жодного разу не зацвiв мак.

Ждан прип'яв цебер за дужку до вбитого в цямрину цвяха й випростався. I щось випросталося, рвонулося в ньому самому."Як же я тут жив?.. Мерщiй, мерщiй звiдси…"I аж засмiявся без голосу, й аж притупнув цибатими ногами в полотняних штанях, i подумки вклонився гетьмановi. Якi ж то добрi крила занесли його до їхньої церквицi! Та в ту мить в його головi майнула iнша думка, i щось прихололо в душi, й помалiла радiсть. Щось його стривожило, щось прилякало. Проклюнувся здогад про те, що тут нехай i голодна, а все‑таки воля… Прокотилася в пам'ятi глухою луною чутка про гетьманову неласкавiсть, захланнiсть… Може, не йти? Може, залишитись тут? Злорадно усмiхнулася бiльмом єдиного вiкна дякова половина хати. Зацвiрiнчали горобцi пiд стрiхою i один по одному похуркотiли крiзь дiрки в сiни. Ждан стрепенувся. Видався сам собi горобцем, який шукає шпарини. А вiн таки не горобець! Отож мерщiй звiдси в широкий свiт на бурхливу бистрiнь життя.

РОЗДIЛ ШОСТИЙ

Татари рушили на Україну, коли заполовiли жита. Кримська орда злучилася з бiлогородською й, учинивши по малiй водi переправу пiд Джанкерменом через Днiпро, вийшла до Днiстра й стала табором пiд Сороками. Малi ватаги шарпали Подiлля, калга–солтан з ногайцями врубався в Польщу, а польське вiйсько i не збиралося заступати йому шлях.

Козакам Тавинського чамбулу — роз'їзду — вдалося добути язика з ханського почту; це був татарин, який носив за ханом пипку з тютюном, а що служба та легка, а пахолкова голова не забита клопотом, у нiй трималося багато почутого в ханському наметi. Загубивши пипку, татарин не хотiв загубити голову, виповiв усi таємницi козакам. Вiд нього довiдалися, що орда наводить пiд Сороками мiст через Днiстер, по якому мають пройти султан та вiзир iз турецьким вiйськом, що цього лiта вони повоюють Україну та Польщу, перезимують у Києвi, а наступної весни рушать далi. Йде турецьке вiйсько од Бендер на Яси, посувається поволеньки, бо має великi тяжари — везуть гармати та iншi вiйськовi причандали. Це, либонь, уперше доправляють запаси на возах, а не на верблюдах. Татарин повiдав: вiйська в султана стiльки, що земна твердь перехиляється на той край, з якого воно йде, там незлiченно народiв i племен — не вистачить на руках i ногах пальцiв, щоб усi перелiчити. Вони йдуть пiшi i їдуть на конях, одногорбих i двогорбих верблюдах, навiть були слони, але вони чомусь поздихали, вступивши в козацькi степи. Проте в який бiк покаже пiд Сороками перстом султан, татарин, не знав. I ще вiн сказав, що з Криму пiшла не вся орда й що в Очаковi чекають на турецький флот iз сипаями.

Сiрко наказав укласти з татаринового зiзнання листа й одправити в Москву. Пiвнiчну столицю охопила тривога, там готувалися до великої вiйни, споряджали вiйсько, в мiстечку Путивлi будували хороми для царя. Звiдти вiн мав повести воєнну кампанiю. А тим часом указав Самойловичу й Ромодановському виступити назустрiч турецькiй армiї. Гетьманське та стрiлецьке вiйсько пiдiйшло до Днiпра й, довiдавшись, що турки та татари далеко, переправилося на правий берег та обложило в Чигиринi Дорошенка. Самойловчч сподiвався пiд цю веремiю забрати в того 6улаву й стати гетьманом обох берегiв Днiпра. Бо хоч навеснi йому здався ставленик польської сторони Ханенко, а з ним десять правобережних полковникiв i в Переяс лавi було скликано раду, на якiй Самойловича проголошено гетьманом обох берегiв, Дорошенко тiєї ради не визнав i булави не оддав. Запорожцi теж мали її за нечинну, казали, що гетьмана обирали не за вольностями й правами Вiйська Запорозького. Сiрко вимагав скликати раду в долинi Росави, широку ii вольну, як за батька Хмеля, аби вона навiчно проголосила одного гетьмана для України. На те не схилялися нi Самойлович, нi Дорошенко, як не схилялися ранiше Виговський, Брюховецький i Хмельниченко. Коли Сiрко починав думати про те, йому в пам'ятi спливала притча про батька, який залишив синам хату. Велику та свiтлу хату — на двi половини. Замiсть того, щоб порядкувати в нiй ладком, сини виривали один одному чуби, хапали один одного за горлянки, мовляв, на моїй половинi кращi порядки, пiддайся менi. I розсипали в бiйцi жар iз печi, хата горить, але вони чубiв не випускають.

…Гетьману й старшинi — клопоти великi, державнi, аби втриматись на високих урядах, аби повоювати один одного; козакам — клопiт дрiбний: спорядити вiд кожних п'яти дворiв на вiйну вояка. Вiйськовий риштунок пiдскочив у цiнi неймовiрно, i впали цiни на хлiб, полотно та дьоготь. За iнших часiв частину обладунку брав на себе гетьманський двiр, нинi ж мали сутужити тiльки пiдпомiчники. В городових полках на базарах та ярмарках люди гомонiли, що гетьмана Самойловича їм не треба, бо ж побiльшала компанiйщина та iншi побори, стало гiрше, як за Демка Многогрiшного; дорошенкiвцi ж, де стацiя, а також млинова й компанiйська подать були такi ж високi, як i на лiвому березi, волiли пiддатися Самойловичу. До того ж їх вiдлякувала татарська протекцiя, за якої не завжди знаєш, хто ти: союзник чи бранець, i вабила спiлка з єдиновiрним росiйським'людом, при якiй, либонь, вдасться оборонитися.

Самойлович порiшив: настав час здолати свого останнього ворога. А тодi добере способу заткнути свавiльнi пельки. Загнуздає Сiч, скрутить її в рiг баранячий. Вiзьме в облогу зусiбiч — жоден безштанько туди не пробереться, не опереже сухореброго стану шабельтасом.

Взяли в облогу Чигирин, поставили гармати й кидали ядра зi ста гармат. Але вельми мiцна Чигиринська фортеця на крутiй горi, опоясана трьома рядами ровiв, наповнених водою з Тясмину, у ровах списи й стрiли, сталевi луки й кiлля, а по схилах рогатки, щити та iншi смертоноснi мудрацiї. Всi приступи розбивалися об фортецю, як хвилi об камiнну забору. Спалили нижнiй посад, та й потому. А в степу по той бiк Тясмину вже кружляли татарськi дозори.

Все те було достеменно вiдомо запорожцям, тiльки не мали розгаду, яким шляхом пiде султан i для чого в Очаковi збирається флот. Певно, то буде друга хвиля, котра пiдiпре першу. Галери пiднiмуться Днiпром до порогiв, сипаї обкладуть Сiч, аби не мати в тилу потужного ворога. Сiчова рада порiшила поки що з Сiчi не виступати, а тим часом спорядити з полковником Савою загiн пiд Чигирин, аби вчинили розвiдку. Наловили"язикiв", а також домовились iз гетьманцями та стрiльцями про сукупнi iнкурсiї на ворога.

З тим загоном од'їздила й змiна Тавинськiй залозi. Пiвтори доби йтимуть разом, а далi роздiляться, й кожна партiя поверне в свою руку.

* * *

Проминули крам–базар, хату Охрiма Капшука за Чортомликом, котрий тримає воли на пiдкормку, — витягає ними весною та восени па ро.'i аслих лугових тванях вози, що правують на Сiч, далi переїхали тирлище, де запорожцi розминають конi, стрибають через кущi та ями й об'їжджають лошакiв, а також самi вчаться ратної справи, помахали Кириловi, одноокому парубковi, який наймитує в корчмаря Купрiяна. Пiд горою притулилося двi корчми — Купрiянова i єврея–вихреста Шийки, тут заночовують тi, хто за дня не добився до сiчового передмiстя або з якоїсь причини боїться туди поткнутися в сутiнках.

Конi пiшли некрутим узвозом угору. Лаврiн Перехрест обiперся об високу, мiдну передню луку сiдла, звiвся в стременах, востаннє оглянувся назад. Лаврiн прощався з Сiччю. Не мав iншої домiвки, не мав iншого роду–племенi. Сiчовий курiнь — вся його батькiвщина i вся родина. Он вiн, ледь мрiє в маревi. А поруч iншi, темнiють стрiхами, на деяких стрiхи взялися мохом, кiлька свiтлих, вкритих минулої осенi; чорнiють дерев'янi башти i бiлiють та сiрiють корчми й кузнi над Чортомликом, Грецька хата та заїжджий двiр Семена Кобилки. Корчма, хворостянi та рубленi ятки, заїжджi двори обкутанi дубами та вербами, яворами i осокорами, там, де осокорiв найбiльше, — запорозька пристань.

Стислося в тузi серце. Знав — уже нiколи не заграє конем бiля могили Мама–Сура, не стрельне на водохреща з церковної дзвiницi з гармати. Ще хлопцем залазив туди, випрохував у гармашiв гнота, а по тому походжав серед однолiткiв, замурзаний у сажу та кiптяву, поважний та гордий. З роками, коли подорослiшав, теж ходив до церкви частiше за iнших молодикiв — послухати пiвчої. Гарно спiвала запорозька пiвча, нею зачудовувались навiть iноземнi гостi. Онде бiлiє церковна дзвiниця, мiдний хрест поблискує проти сонця, обабiч, трохи нижче, поблискують ще два хрести — на бабинцях, видно навiть чорнi очницi вiкон–бiйниць.

Навпроти церкви — курiнь отамана, на його гребенi чорнiє лелече гнiздо. З нього саме знявся лелека, полетiв на Заднiпря. Сiрко сам поклав на гребенi поламане колесо польової гармати, й птахи звили на ньому гнiздисько. Вони обвиклися, їх навiть не одлякувала стрiльба. Лелечi гнiзда чорнiли ще на кiлькох куренях.

З цього боку, од поля, сiрiло квадратове громаддя дерев'яної башти, обнизаної чотирма рядами грiзних бiйниць. Далi, по валу, — кiлька менших башт, збудованих пiзнiше. Двi — вже за його молодої пам'ятi.

Над плавнями, освiтленi знизу сонцем, пливли по небу тугi, схожi на подушки в рожевих напiрниках, хмари. Пливли чередою — двi великi, одна менша й ще менша, а вкiнцi зовсiм манюсiнька; вони чимось нагадували придане нареченої.

Вся Сiч звiдси, з кручi, схожа на велетенську круглу порохiвницю. А перед Сiччю — вiтряки, неначе велетнi на сторожi. Увесь Великий Луг оком не охопити. Вiн розкинувся на сiмдесят версту довжину i на двадцять п'ять у ширину. Так кажуть старi козаки. Неначе шовковi стрiчки, зблискують у зеленому шумовиннi рiчки Бандура, Домаха, Мiрошник. Рiки обснували Сiч, як синi жили. Однi з них, як Скарбна, Пiдпольна, Бугай, Тарас, Ревун, Джуган, Цинбал, одчахуються од Днiпра, розходяться в рiзнi боки, знову зливаються, знову розбiгаються, iншi, як Чортомлик, Базавлук, течуть з поля, напувають пропахлою чебрецями та дикими маками водою озера Великого Лугу: Кругле, Головате, Лопухове, Савку, i Василеве, i Коровчине, i Рачне — кожне не схоже на сусiднє, кожне iнше чимось вабливе й чимось знамените. Скiльки тут риби, скiльки звiра! Над Лебедевими озерами стоять баштовi дуби, високi й старезнi, там помости бляхою окованi, з тих помостiв козаки подають вогняне гасло. Минулої суботи спалахнув вогонь на'одному дубовi, Сiч. сполошилася, козаки вже готувалися до бою, та небавом дозорцi подали другим гаслом знак — тривога помильна. Вдень вони розказали, що подали їм знак з Синьої Фiгури, а тi дозорцi буцiм забачили вогонь на Слiпiй. Одначе потiм дознали, що зi Слiпої їм тiєї перестороги Сироватка не подавав. Просто хтось палив у степу вогонь, подiбний на дозорчий.

Лаврiна проймає болем ще одна думка — на нього марно чекає в степу дядько. Обдурив, увiв вiн у оману i його. Втiкає од цiєї думки, знову й знову вглядається в плавнi.

Гарний Великий Луг влiтi, гарний вiн i весною, у неозору повiнь.

Спочатку напоять його водою степовi рiки, а потiм пiдiпруть горiшнi води, i вiн набухне, розiллється, наче синє море. Зеленiють лозами лише окремi острови, стоять серед води, наче велети, вiковi дуби й осокори. А вода пiниться, вода кипить, несе старi стожарища, вирванi з корiнням кущi, пташинi гнiзда. А десь там, у глибинi, на затоплених островах — запорозькi скарби. Так думають тi, хто щойно пройшов на Сiч. Насправдi там не скарби, а мiзерiя. Грiзний весною Великий Луг, i величний, i молодий. А буває вiн i старий, недужий, хирлявий. Як вигорять степи, як посохне листя на вершечках дубiв, як зацвiте вода в протоках i озерах i потягне вiд тих проток гнилим смородом, тодi немає спасу на Великому Лузi. Весною верстовi стовпи комашнi пiдпирають небо, влiтi комарi тучами обсипають все живе, восени простуднi тумани котяться валами по луках та рiках — останнiй старцiвський пiдсусiдок не позаздрить козаковi. Тумани тут густi й страшнi, туман i плавнi — це щось одне неподiльне, з плавнiв тумани народжуються, за них тримаються, й тiльки потужний низинний чорноморець подужає одiрвати вiд очеретiв важкi бiлi клубки й виперти в степ, де пронизливi й гострi, наче списи, пiдвiтри розшарпують їх у клоччя. Коли обсiдають плавнi осiннi тумани, здається, що все в них умирає, блукають тiльки старi дуби (а може, вони й справдi блукають!), очерети ж i лози, трави й верби, обпившись бiлого диму, стають важкi й похмурi. Не лiтають птахи, — в туманi страшно летiти, — хижий звiр забивається в нори, хiба що злодiйкувато прошмигне хитра лисиця, пiдбере сонну качку й вернеться по власних слiдах, та одинокий прибиш–комишник причаївся з ножем при глухiй стежинi. Туман — то його брат. Ось яка вона, воля, — гливко хлипає сухотними грудьми холодний туман, це на неї повзе з гнилої Скарбної бобонна чума, це її втопкують, вбивають в болото колючi осiннi дощi. Не заздри козаковi, нуждепниц хлопе з теплої печi, ти натiпався гарячого борщу, зарив на печi у гаряче просо ноги й спиш до завтрашнього ранку, поки тебе не пожене осавул на панську роботу. На пiч не залiтають кулi, i низенька стеля халупи не дозволяє зловорожцю махнути шаблею над твоєю головою. А якщо позаздриш, все одно не йди сюди, тут воля червону крiвцю кружляє. Йди сюди, коли життя тобi як понюх табаки, коли люта ненависть роздирає груди згiрш од сухот, коли серце розпеклося, неначе гарматне ядро, i злiсть зсоталася пiд горлом в тугий клубок, страшнiший за чумний бобон. Сто вiкiв ти в неволi, одначе й неволя буває теплою та вiльною, а воля холодною i голодною. Може, ти скажеш, що орлам теж холодно у високостi, одначе вони не чiпляються черевами за линючi очеретянi мiтелицi i не в'ють гнiзда по темних печерах! Подумай i примiрся, прислухайся: чи ж орлине серце б'ється в твоїх грудях?!

По цих думках у Лаврiновiй головi з'являється ще одна — полишає Великий Луг не на вiк. Ще повернеться сюди. Налюбиться, зiв'є гнiздо… Сiрко теж має своє обiйстя i дiти. I вiн по кiлькох роках плистиме по отих зарiчках до сивого Днiпра. Вiн йому нiби батько.

Днiпро тiльки вгадується за яворами та вербами по зеленiй пiнi верболозiв, а довкола плавнi, як море. Од Днiпра до Сiчi приступає широкий Павлюк–Днiпрнще, у вербах та осокорах — не широка, але повновода Скарбна, з правого боку сiчового пiвострова, схожого на качиний нiс, дрiмає лiнивий Прогнiй, з лiвого розлився озером Чортомлик, котрий несе свої води iз степiв. Синi рiчки–протоки поп'ялися по днiпровiй долинi — то таки мовби жили на натрудженiй руцi. В тому мiсцi, де Чортомлик обiймається зi Скарбною, з води стримить чорне камiння. Для сiчових хлопчакiв то була небезпечна п захоплююча забавка — проплисти кручiєю помiж порогiв.

В лiву й у праву руку од Сiчi рiчки й зарiчки, допливи та затоки, плавнi та плавнi — вся Вiйськова Скарбниця, у якiй не добере ладу й болотяний дiдько (то ж вiн плаче на плесах темними ночами), а запорожцi таки добирають. Може, не всi, а тi острови Лаврiновi теж знанi, й вiн вiдшукує очима Вiльнi Води, Бiлозерський лиман — ганяв по них дуба з отаманом на рибнi промисли, на сiнокоси, на потаємнi острови, де запорожцi роблять думбаси та стерни. В цю мить почував, як душа розпросторилась по всiй Вiйськовiй Скарбницi, нiби одiрвалася й полинула, а вiн лишився мертвий i нiмий. I хоч допiру в нiй витинали веселi бубни, жура огорнула серце. Й почував гострi докори совiстi, бо ж обдурив i отамана, i рiдного дядька. Сiрко послав його, щоби одвiдав Мокiя Сироватку i або лишився в Тавинськiи залозi, або вернувся з Сироваткою на Сiч. Вволив його давнє бажання погуляти по Дикому Полю, побачити зблизька татарина, походити з командою на Буг.

Козаки оглядалися на сiчову церкву, знiмали шапки, хрестилися, Лаврiн також перехрестився щиро, iз зiтханням, аж запечалилось серце. Смутком вiяло i вiд старого козацького кладовища, яке поминали. Воно лежало на горбi над днiпровою долиною. Хрести стояли високi, опасистi, дубовi i ясеновi, стемнiлi вiд дощiв, чимало помiж них камiнних — значним товаришам. На них списанi ратнi дiла покiйних.

Лаврiн любив бродити по кладовищу, читати посiченi дощами написи. Молодостi кортить погратися думкою про смерть, бо здається сама собi безкiнечною, i душа вiдчуває спраг життя, але й може примiрятись до чогось вiчного, великого. Вiн же тут бiльше, не ходитиме.

Нi, Лаврiн таки не повернеться на Сiч. Нi з дядьком, нi сам. Нехай простить йому товариство i пресвята богородиця, що одкидається отако — потаємно — й прощається з козацтвом. Але ж хiба вiн винуватий! Серце має свою волю. Все обернулося так незвично, так шалено, вiн ледве йняв вiри, що все це сталося з ним, Лаврiном Перехрестом, який сподiвався на Сiчi й вiк звiкувати, кохався в зелених плавнях, гарних конях, а ще бiльше в сумовитих вечорових спiвах над Чортомликом, дзвiнких сiчових музиках, мудрих розповiдях кошового отамана. Сiч йому була всеньким свiтом, i тепер нiби виходив iз цього свiту в iнший, i те бентежило, ба навiть лякало.

Стало так сумно, що вiн трохи не заплакав. Коротким i сумним було його прощання з кошовим. Чи то отамановi провiщало щось серце, чи вичитав щось у Лаврiнових очах, покошлав руками чорнi, з поодинокими рудими, сторчма, волосинами брови, подивився йому просто в очi.

— У широкi свiти їдеш… Iншi там мiрки i життя iнше. Не таке, як на Сiчi. Живи, хлопче, повним серцем. Чесно живи, але не дрiбно. — (Лаврiновi здалося, що кошовий щось знає, i вiн знiтився). — Вдивляйся у свiт пильно. На всi груди дихай. — Вiн помовчав i поклав йому на плече руку. — I не барися. Як забарились мої сини.

Незвична була Лаврiновi та ласка кошового, хоч давно почував себе мовби Сiрковим сином. I те, що отамановi сини погинули, а вiн їде назустрiч своєму щастю, обпiкало докорами серце."Прости, отамане. Але ж ти теж мав синiв", — попрощався в мислях — вельми розсудливо, доросло, бо пригадалося йому, що сам кошовий, коли якось повели вони мову про широкий свiт, несподiвано для Лаврiна сказав:"Ти ще взнаєш, що це таке. Ти ще поїдеш туди". Лаврiн здивувався, Лаврiн засмiявся, що аж сльози набiгли на очi, й вiн гаряче заперечив:"Я не поїду. Я буду з тобою завжди". А у вiдповiдь:"Поїдеш. Обов'язково поїдеш. Мусиш їхати. — Помовчав i додав: — Не знаю, чи зрозумiєш ти мене… Я сам помилявся… Гiрко помилявся, коли думав, що вiнець життя нашого — отут. А хто ж посiє жито, хто посадить сад, хто розкаже дiтям казку? Правдиву казку… Про козака i турка, про Iвасика–Телесика. Нашу казку. Будь–яка iнша — буде не така. I жито, i вишня… Навiть увiткнута в найкращу землю шабля, скiльки її не поливай, не забрунькує. А земля наша, нарiд наш — iз жита i вишень. Жито — бо життя. Та й не можна жити тiльки однiєю ненавистю. То страшнi люди, якi живуть тiльки нею. Жити треба любов'ю".

Це було трохи бiльше року тому, Лаврiн тодi не зрозумiв з Сiркової мови угодного слова. Себто не прийняв у серце. Аж тепер обiзвалися. отамановi слова, й Лаврiн здивувався, що Сiрко так прозрiв його життя. Вiн тiльки не мiг прозрiти моменту, коли вони проростуть. Власне, Лаврiн мiг би й сказати отамановi про свiй намiр i хотiв сказати, але промовчав, бо не до кiнця вiрив у своє щастя, чогось соромився та й взагалi був стриманий у почуттях. I ось тепер туга оповила душу, коли б мiг, розрубав би її навпiл, одну половинку залишив тут, а другу взяв iз собою.

Ще раз обвiв поглядом сiчовий городок, гамiрний крам–базар над Чортомликом, i зiр йому заслало прозорим туманцем. Але то вже було, як остання хмаринка над свiтлим обрiєм. Йому й справдi враз заяснiло в головi, зашумувала в грудях радiсть близької, жаданої стрiчi, вiн гукнув, свиснув, зiрвав коня, й закалатали, заграли пiд дрiбний перестук копит срiбнi дзвони. Лаврiн заграв конем, якому передався радiсний настрiй господаря, й вiн тягнув на себе повiддя, покусував блискучi сталевi вудила, лебедем вигинав шию. Рихтiла дорога, стовпом вставала попереду кушпеля од Залоги, й була вона золота, а думка давно обiгнала загiн, помчала туди, куди летiв помислами. Вже не помiтив, як його кiнь знову перейшов на рись, а далi пiшов стопою. Уздовж попруги, що в'їлася в коня, проступила бiла пiна.

Останнi днi в очу стояло одне й те ж видиво, хоч береги були рiзнi, щоразу iншi, а плин води, смертельна борня — тi самi, й так само гаряче, аж проймала дрож, било серце, й переслiдували тi ж самi страх i бентежнiсть.

Там справдi були береги i рiчка. Називалась вона Суха Тьма. I молодий рябий перевiзник на човнi, й гурт по–святковому вдягнених дiвчат. Перевiзник правив з них не дорого — по одному поцiлунку, тiльки жодна не хотiла давати тої плати. Може, що при гуртi. Бо Перевiзник був хоч i рябий, але гарний. Саме тодi й нагодився Лаврiн.

— Гей, котра не забоїться, перевезу задаром, — гукнув i заграв конем но зеленому березi. На серцi було вогнисте — свiт би перевернув.

Що з ним сталися, де в нього взялася отака смiливiсть, вiн i потiм не мiг сказати. Вирвалася з душi якась гаряча сила, крутонула ним, понесла. То була жарка й соромлива хвиля. Не мiг у тому нiкому признатися, але йому часто снилися дiвчата. Снилися нiжно i соромiт–но, i вiн качався на лавi й часом до ранку не мiг склепити повiки. Не знав, як одвести ту ману, не було з ким порадитися, а молоденький попик, якому вiдкрився на сповiдi, чомусь засмiявся i наказав тричi читати на нiч"Богородицю". Читав — не допомагало. А якось приснилася сама богородиця, але так, що потiм боявся звести в церквi очi на святу iкону. Тодi спогадував бiлу поторочу, яку колись здибав уночi над Днiпром. То блукав у сподньому молодий козак. Доведений парубочим голодом до нестями, шукав русалок. Нехай котрась залоскоче, затягне у вир, але спочатку полюбить. Та звiдки тут взятися Русалкам, думав Лаврiн. Хiба можуть вони переплисти через пороги. Мабуть, можуть. Бо козак не вернувся в курiнь. Чи таки знайшов русалку, чи здибав його болотяний. Парубок той довго увижався Лаврiновi.

Дiвчата спiдлоба зиркали на довговидого, зугарного запорожця, що гарцював на свiтло–бурому конi, хихотiли. Розгарячiлий їздою, розпашiлий козак був молодий, як барвiнок, i вдатний на вроду. Ледь засiявся над верхньою губою вус, чисте лице, чистi великi очi, що шукали дiвочих i втiкали од них. Ще й темно–русий чуб з–пiд малинової шапки. Й голуба стрiчка в комiрi сорочки. Ох же й безсоромнi цi запорожцi… Смалять халяви до кожної дiвчини. А залишиться такий з дiвчиною наодинцi, червонiє й заїкається, не може здобутися на слово. Вабить до них дiвчат, хоч i остерiгаються поговору. Авжеж, запорожець — то вже поговiр. Лiпше триматися од них подалi.

I враз з гурту виступила одна — чорнява, вогнеока, з родимкою над лiвою бровою. Лаврiновi чомусь найперше впала в око та родима цятка. А пiд нею кругла, дугою, брова; а вже потiм рiшуче стисненi червонi–червонi вуста й викличне випнуте гостреньке пiдборiддя. Й чорна, рвiйно закинута за плечi коса. Дiвчина смiливо подала руку, вiн попустив лiве стремено, легко пiдхопив її i посадовив поперед себе. Бачив її смагляву щоку, крайок нiжного вуха, чув її дихання й хвилювався страшенно. Ще ж нiколи не пригортався до дiвчини. Здурiти можна!

Лаврiн не знав броду, посеред рiчки вода сягнула коневi по шию, дiвчина пiдтисла ноги, її картата плахта розкрилася, черкала крилом води, й бiлiла смужка сорочки, й бiлiли ноги, а Лаврiновi страх стискував серце, що зараз вода зiб'є коня й понесе на чорнi корчi. Дiвчина не кричала, тiльки мiцно обхопила рукою його руку, але вiн боявся, що випустить повiддя, бо вони мимоволi натягували їх. Щось гукали дiвчата, кинувся перевiзник, але кiнь винiс їх на берег, i, перш нiж Лаврiн опам'ятався, дiвчина скочила на траву. Лаврiн сидiв у сiдлi, паленiв од своєї смiливостi. Вперше у життi обiймав дiвчину. Вчинив по–запорозьки, власне, оцей його рiшенець i прийшов iз розповiдей козакiв–джигунiв, а тепер парубок неначе скам'янiв, не знав, що сказати. Тим часом через рiчку гнав човна з дiвчатами рябий перевiзник, — Лаврiн, мабуть, збив цiну, — i чорнява дiвчина побiгла їм навстрiч.

— Може, пiдвезти далi, — пробурмотiв, хоч i розумiв, що каже щось безглузде: яка дiвчина захоче, щоб її вiз у сiдлi додому козак.

Дiвчина на мить оглянулась, блиснула очима. Вони були чорно–синi, в них чорнiли iскорки смiху:

— Тверде в тебе, козаче, сiдло, й не вмiєш ти обiйматись, якби сама не трималась, упала б у воду.

Вiн спаленiв ще дужче й так i не наважився запитати, як її звати й звiдки вона. Й потiм шкодував вельми, адже коли ще попаде в цi краї.

А дiвчина запала в серце. Весь день не знаходив собi мiсця, двiчi бiгав конем на Суху Тьму, хоч знав, що там її нема; й не мiг заснути — нiч перетлiла в очах, як мокрий курай."Тверде в тебе, козаче, сiдло, й не вмiєш ти обiйматися…". Сiдло як сiдло, ще й з ремiнними китицями бiля стремен, а от обiйматися…

Ворочався на твердому сiнниковi в прикомiрку на заїжджому дворi, де пахло мишами й ремiнною збруєю, а десь витинала скрипка та торохтiв бубон.

Там танцювали хлопцi та дiвчата.

Вiдтак зовсiм недалечке прокотився дiвочий скрик, вiн був жаский, грайливий, закличний. Смiх лоскотнув по серцю. Лаврiн вiдчув, як наструнилось його тiло й як затремтiло йому в грудях.

Щось дивне коїлось з ним. Збагнув це, коли вийшов з комори. Бо й нiч була не така, як тi, що знав ранiше. Цвiла пiд коморою вишня, вона була в срiблястiй росi й дурманила нiжним пахом голову. Лаврiновi ще нiколи не пахнув так цвiт. Й не лоскотав так серце дiвочий смiх. Вiн аж дратував його. Чомусь не хотiв, щоб то смiялася ота дiвчина… А сам слухав смiх жадiбно, затаєно–гаряче, нiби аж iз злiстю. Тiло йому ломила дивовижна кволiсть, вiн потягся, аж хруснуло в суглобах, дивився на вишню, дивився на зорi й чудувався, що нiколи ще так не бачив їх. Цвiла вишня, цвiв барвiнок, цвiли зорi… була б у землi шабля — й вона б зацвiла. В кожної людини настає отой час, коли серце розкривається, як квiтка, i вся вона стає спрагла й напружена, тiльки не помiчає того. Спрагла, як весняна рiлля на зерно. Ледве впало в рiллю — i вже проклюнулося. Закрутила його Суха Тьма, й пропав, як би сказали на Сiчi, козак для товариства на вiки вiчнi.

…У задушливiй свiтличцi заїжджого двору, закусивши зубами вишиваний рубчик сорочки, гарячими, чорними очима дивився в пiтьму.

Лаврiн таки зустрiв ту дiвчину. Другого дня на ярмарку — виходив, вибiгав i таки знайшов. Й уже був смiливiший. Смiливостi додала йому нiч. Вiн не пам'ятав, як сталося, що вони з Килiяною загубилися од гурту iнших дiвчат i пiшли вдвох через живий ярмарковий вир. Який то був ярмарок! Вiн шумiв йому в головi. Уперше бачив стiльки чужоземного люду, й коней, i краму. Юхтовий ряд, гончарний ряд, житнiй ряд, тютюн роменський i нiжинський, а також заморський — паками в рогожах, збруя оберемками, плуги i борони рядами. А гомону, а галасу, а божби — нiде так часто i щиро, не помiчаючи власної брехнi, не божаться, як на ярмарку. Ярмарок–ярманок! Ярмарок–шарварок. Дiвчина шастала помiж рядiв, як ласка, все її цiкавило, до всього мала дiло. Лаврiновi в очу миготiла золота i срiбна парча, й сiдла, i гнуздечки, й французькi рушницi, й нiмецькi сукна, й кованi залiзом скринi, й хустки в'язками, а над усiм тим — дзвони, дзвони, дзвони. Їх разом iз срiбним передзвоном продавали молодi русявi дзвонарi з Московщини; загледiвши Килiяну, закалатали так, що Лаврiновi аж заклало вуха. А в дальнiх рядах, куди кiлька разiв заводила його Килiяна, — фiнiки, фiги, родзинки, горiхи, сливи, турецький тютюн, грецьке мило, заморськi вина. Червоний перець низками, якийсь молодий чорновусий подолянин повiсив одну з них Килiянi на шию задарма.

Килiяна, що виростала на хуторi, дивилася на все з якоюсь пожадливою цiкавiстю, штовхалася помiж людей безбоязно й настирливо, немов була певна, що купцi привезли це все показати саме їй. 1 належати все це мало тiльки їй, а вiн сам, Лаврiн, приставлений до неї за пахолка. її червона, у синю квiтку хустка весь час майорiла попереду. Бiгала швидко й не втомлювалась. Тiльки груди ходили поривно, й тодi на них хвилями перелизалося намисто, а Лаврiновi кортiло зiбрати його в жменю. Гарне намисто було в Килiяни. I гарнi очi. Тiльки дуже чорнi. I в них горiла пристрасть, про яку не здогадувалися нi вiн, нi вона. Пiд ринковою стiною, де рядком стояли шинки та брагарнi, а в полотнянiй ятцi продавали розбавлену малиновим соком воду, перепинив їм шлях пiснею кобзар у темному од дощiв солом'яному брилi. Кобзар був слiпий па одне око, а другим бачив за двоє, воно злодiйкувато жеврiло пiд кущистою бровою ii ухопило Лаврiна з Килiяною. I то таки їм заспiвав темний линем, одноокий кобзар, та пiсня чимось була й люба i не люба Лаврiнозi, бо єднала їх з Килiяною, а закiнчувалася погано. Одначе всi кобзарськi пiснi мають нещасливий кiнець. Гарно грав кобзар, проникливо, ще й завзято (шинкар пiднiс йому добру чарку, щоб довше сидiв пiд його яткою), дзвенiла й плакала многострунна, одшумiла вона десь у полi вербою, одгойдала пташинi гнiзда, а тепер гойдала гарячi серця:

Лаврiн кинув на полотняну торбу кiлька мiдякiв i кiнець пiснi слухав уже зоддалiк:

Килiяна не взяла до серця тiєї пiснi, вона, здається, й не слухала її, а Лаврiновi вона якийсь час каламутила думку ("То вiн, клятий, отако iз заздростi"), i горiла в пам'ятi жарина ворохобного ока, а потiм жарина погасла i пiсня теж. Iншi пiснi, iншi думки затоптали їх.

Лаврiн не розлучався з Килiяною до самого вечора. Вона водила його по базару, а вiн ходив слiдом, її вабили коштовнi речi, вабило золото, вона торгувалася, хоч нiчого не купляла, а вiн насторожено позирав, щоб хто не покривдив її. Одначе вона була не з тих, кого можна покривдити. Вiн милувався дiвчиною, її легкою поставою, усмiшкою, довгою–предовгою косою, строєм. I дивувався, що є на свiтi отаке чудо. Зодягнена Килiяна була пишно: керсетка зi штофу, морева запаска, козловi, українським ладом шитi чобiтки. Той одяг присмутив козака. За Килiяною — значний батькiвський статок. А в нього, що на плечах, — оце все. Колись не думав про те. Мав ложку на шовковiй шворцi, мав нiж на металевiм ланцюжку — й того було досить. Мав охайне, навiть ошатне, вбрання. Може, воно й завело в оману Килiяну? Амарантовий жупан, саєтовi штани, шитi нiмецьким ладом шевровi чоботи. Продав їх йому Гук, пiдписар, сподобалися вони Лаврiновi мелодiйним, захованим у закаблуки подзвоном. Першi днi не мiг наслухатися, ховався у прикомiрку, ходив i слухав. Поки одного разу не розбудив кошового, що прилiг перепочити пiсля обiду, й той пригрознвся повiдрубувати закаблуки. Ще мав при боцi шаблю в золочених пiхвах, її торiк подарував отаман — сповнилося двадцять лiт. Сам Сiрко носив просту шаблю доброї сталi. Й тепер козак пригадав, що заїжджий варшавський купець давав на Сiчi за оцю шаблю вiсiм карбованцiв. Удвiчi бiльше, нiж коштує добрий кiнь. Отже, вiн має пару гарних коней. Ця думка трохи привесслила козака, й вiн уже не сурмонив брови, майже весело подивився на дядькiв, якi сидiли пiд возами, що на них лежали мiшки з житом, i пiдвечiркували салом. Дасть бог, i вiн колись отак само вивезе на базар власне жито. Назустрiч Лаврiновi й Килiянi йшли лавою парубки, хотiли взяти в лаву Килiяну, але побачили запорожця — розступилися. Килiяна блиснула на Лаврiна чорнющими очима, в яких змигнули вдоволення i маленький захват, а Лаврiновi в душi прокотилися солодкi горошинки погорди, й ще дужче посолодив її Килiянин погляд. Одначе друга лава таки взяла їх у полон: на вигонi дiтлашня гралась у вовчка — "ходить баба по бору, по бору та рве зiлля лободу, лободу", й Килiяна опинилася в колi, а Лаврiн мусив перекинутись у вовчка, од чого обоє зовсiм розвеселилися й на якийсь час стали дiтьми. Одначе по хвилi Лаврiновi той веселий настрiй розвiявся — чомусь згадалося власне старцiвське дитинство, та й побачив дiвчинку, яка стояла бiля ятки з хустками i стрiчками й великими сумними очима дивилася на барвисте маєво. Дiвчинка була боса, в лихiй сорочинi i не могла одвести од стрiчок очi. Грудаста крамарка у бiлiй свитi кидала на неї недобрi позирки. Лаврiновi стиснулося з болю серце, й вiн несподiвано для себе дiстав з кишенi маленький тхорик з грiшми й купив аж двi стрiчки — червону й зелену — i подарував дiвчинцi. Та засмiялася од щастя й пiдстриба побiгла через майдан. Килiянинi очi зайнялися ласкавим вогнем. Лаврiн у цю мить сподобався їй найдужче. Осмiливiвши, вiн i Килiянi купив у веселого носатого грека атласну стрiчку iз золотим карбованцем (стратив на неї майже всi грошi, якi мав), подав дiвчинi, й вона почепила її на шию поверх коралового намиста. Й дивилася на нього щиро й трохи лукаво чорно–синiми дикуватими очима, такими темними, аж щем брав Лаврiна за душу. Вона знала, що гарна, що чарує Лаврiна, i не тiльки його. їй було приємно, що її чари дiяли на цього козака. Вона хвилювалася сама й дратувала парубка, втiшалася своєю владою над ним, молодiстю, дикiстю, яку хтось мав перейняти. I неначе казала Лаврiновi — переймай.

— А правда, що запорожцi на паску христосуються з жабами? — запитувала вдавано наївно й трохи пiдступно. Вiн здогадувався, що вона навмисне дратує його, й вiдповiдав улад:

— А чого ж… Якщо жаба чорноброва…

— А правда, що вони дiвчат викрадають?

— А ти б як хотiла? — знайшовся вiн i цього разу…

— Я?.. — Вона на мить розгубилася, а тодi стрельнула довгимiї списами вiй. — Я думаю, що буває навпаки, — й сховалася за яткою. I коли вiн оббiг ятку з другого боку та виглянув з‑за рогу, то побачив, що Килiяна стоїть бiля стiни i погладжує на грудях подаровану ним стрiчку. I так йому стало гарно, так святково на душi, що вiн аж не повiрив у своє щастя. Дивився на дiвчину, i йому яснiло на душi, а потiм уловив себе на тому й нахмурився.

Настав вечiр, i на майданi блимали тисячi свiчок. Вонплюлум'янiли на тинах, на рогах волiв, на пiднятих угору голоблях. Найбiльше їх блискотiло на високому крислатому дубi бiля ветхої дерев'яної церкви. Парубки брали свiчки з рук дiвчат, лiзли на дуба й прилiплювали їх на вiття. Весело, легко стало Лаврiновi. Й щось розпростувалось у грудях. Огортав очима дiвочий стан, а обiйнятiї не зважувався. Вiн узяв iз її рук товсту–воскову свiчку, одчепив i подав дiвчинi шаблю й полiз на дуба. Брався вище й вище, вже гiлка була, як голобля, вже почала гнутись i потрiскувати, гарячий лiй збiгав по лiвiй руцi, а вiн все лiз i лiз. Подивився. вниз, а по всiй слободi вогнiв–вогнiв розсипано. На зводах журавлiв, на дишлях, в руках у хлопцiв i дiвчат. Вiн таки прилiпив Килiянину свiчку найвище. Дiвчина стояла внизу, пишалася тим вогником, що горiв над усiма, пишалася коштовною шаблею, яку слобiдськi хлопцi просили подержати в руках.

Та свiчка свiтила їм обом — Килiянi й Лаврiновi, вона горiла в його душi другого й третього дня, не погасла й через мiсяць. Згадував її (i щось засвiчувалося в грудях) погордливо стиснутi вуста, й бiлу, вишиту широким квiтом сорочку, й золотий карбованець на атласнiй стрiчцi. Та свiчка освiтила їхню любов.

Як верталися до корчми, пристояли пiд вербами над Сiльницею.

Обоє мовчали, чи набалакавшись за день, чи од якоїсь несподiваної тишi, що оступила їх, чи од якоїсь думки. Стояли, поспиравшись на вербу, внизу жебонiла рiчка, над головами шелестiло листя. Дiвчина кидала на Лаврiна короткi позирки, вiдводила очi, й тодi в них спалахувало мiсячне сяйво. Їх обох забрало в полон тремке хвилювання, й що довше вони отако стояли, то дужче воно наростало. Духмяно пахла нiч — степом, кiнською збруєю. Загадковою Сiччю пахнув дiвцi парубок (вона ще не знала запаху парубоцького тiла, вдихала його спрагло i з острахом), а сама пахла любистком, у якому ранком змила коси.

Лаврiн почував дивний трепет, вiн боявся доторкнутися до Килiяни й тiльки дивився на неї широко розплющеними очима. Мабуть, так дiялося з ними ще й через те, що обоє — не крученi вечорницями, грищами з цiлунками, сутiнками хати, коли парубки гасять скiпку й потемки ловлять дiвчат. Лаврiна хвилювали найменшi доторки до дiвчини. Дiткався як до чогось недосяжного i водночас… приступного й жагучого. Лаврiн здивувався самому собi, тому, що дiялося з ним.. Все сталося дуже швидко. Мабуть, цей ярмарок, цi стрiчки, цi вогнi освiтили серце. Бачив, що й дiвчина почувається так само, й це хвилювало подвiйно. Нi, вiн не пускав думку дуже далеко, просто крутилася голова i йшов обертом свiт. Раптово простягнув руку, їхнi пальцi переплелися й були гарячi, i вона висмикнула свої, i пошкодувала на те, й хотiла, щоб вiн взяв її руку знову. А Лаврiн геть осмiлiв (такого йому й не снилося). I його рука обережно лягла на Килiянин стан. Вiн повернувся до дiвчини грудьми й вiдчув на своїй щоцi її гарячий подих, несамохiть притулився мiцнiше, пригорнулася й Килiяна, а тодi рвонулася щосили, сказала: — Хочеш знову зi мною брести через рiчку? Може, ти водяний? Ну, я пiшла, — мовила, i Лаврiн злякався. Подумав — оце вона пiде й вiн її нiколи не побачить.

— А завтра ти вийдеш?

Вона бачила його хвилювання, вiдчувала свою владу над ним — владу своєї краси, i то її приємно бентежило.

— Вийду, — сказала якомога спокiйнiше i в ту мить сама захвилювалася: а що, як вiн злякається її холодностi й не вийде. Поспiшливо додала: — Аякже!

Й побiгла.

Вiн залишився сам. Його всього переповнило її смiхом, її голосом, куди не повертав голову, йому з пiтьми свiтилися її очi. В грудях йому солодко млiло, тiло стало легке, у ньому бурхала сила, й, не знаючи, куди її подiти, вийняв шаблю, кресонув по довгiй гiлцi, що нависла–над водою, аж зелений вихор знявся. Гiлка впала у воду, обкрутилася кiлька разiв на мiсцi та й попливла за течiєю.

А десь на Сiльницi дужi парубоцькi голоси виводили:

Почув Лаврiн ту пiсню й собi зненацька заспiвав, хоч не спiвав

I вербовi сльози тремтiли на кiнчику шаблi, яку чомусь i досi не сховав до надiлкiв.

А потiм йому стало шкода покалiченої верби, вiн аж стенувся душею. Й побачив, яка вона гарна, й замилувався молодою вишенькою, Що квiтла бiля тину, а над нею сходив золоторогий мiсяць. Ну просто.;. просто бери та малюй. I вербу, й вишеньку i… дiвчину Килiяну бiля них, всi вони вельми–вельми гарнi… можна б намалювати й себе, але вже десь далi. Й замлоїло Лаврiновi вiд тої краси серце, й захвилювалося воно, й огорнулося сумовитою журбою.

Через те, що Сiрко з Лаврiном приїхали, коли ярмарок вже був у розповнi i всi малi свiтлицi в корчмах були зайнятi, хазяїн корчми постелив їм у прикомiрку, який тримав на крайнiй випадок. Там стояли двi лави i стiл i висiла iкона, але в кутку лежали мiшки з пашнею, и висiло на жердцi з десяток вичинених'пiд хром шкур, якi й тхнули, i пахли воднораз. А також стояли двi величезнi кованi скринi, а в них — вовна у рунах, сукна й полотна, а може, й грошi — лише кошового одважився пустити господар у те царство. Перед iконою чадiла лампада, вони не гасили її всю нiч. Одначе поснули не одразу. В шинку при корчмi гуляли гостi, i хоч шинкарська половина за глухою стiною — гомiн звiдти долiтав добрячий, та й спати не хотiлося. Лаврiн розглядався по кiмнатi–коморi, а сам щось мугикав, а тодi нагнувся до вiконця, яке заступила чорна, мов безодня, нiч, i вдавав, що дивиться в неї, а насправдi видивлявся своє обличчя, покладене на скло свiтлом лампади. Сiрко сiв на лаву, помацав, чи не м'яко вистелене ложе, й сказав, нiби помiж iншим, одначе заломлюючи брову:

— Щось пiд тобою, Лаврiне, земля смiється.

— Як то? — не втямив джура.

— А просто. Так i тьохкає. I пика твоя посмiхається у вiкнi. Чи не капшук з червiнцями знайшов?

— Та… — одхитнувся од вiкна Лаврiн. — Ярмарок гарний.

— А може, щось на ярмарку? Воно й пора. Я в твої роки дiвчат лоскотав.

Лаврiн почервонiв. Про все вони балакали з кошовим, через одне сито пересiвали свiт, але були зернини, яких в сито досi не кидали. Iнодi Сiрко й зачепить якимось словом джурине парубкування, покепкує, а той сфрасується та й замовкне. А зараз i Лаврiновi мовби iсковзнула з серця крига, там одкрилися плеса чистi й глибокi, веселi й манливi.

- I багатьох залоскотали? — запитав майже нахабно.

Сiрко здивувався, аж йому впала брова.

— Та було трохи. А що, — знову скинув бровою, i обличчя його прибрало вигляду мовби й урочистого, а трохи й хитрого. — Справимо тобi жупанок, i повезу я тебе на один хутiр. Живе там удова, а в неї є дочка. Двi дочки. Ну, одна мала ще. А старша… Дiвка гарна i пишна. Їй–бо. Неначе пава. I роду гарного.

— А я не хочу пави, — задьористо вiдказав Лаврiн.

— Побачиш, то захочеш. — Лаврiн i далi не мiг розiбрати, кепкує отаман чи говорить насправжки. — Я сам женився на вдовинiй дочцi.

— Тiтка Софiя удовенчиха?

— Ага. Бiгало по сусiдству таке сонливе дiвча. А я, було, приїду та запитую: чого, мовляв, не ростеш. А собi й не гадки, що то їй було кривдно i що вона нишком закохалася в мене й молилася, щоб мене, дурного, не вбило в якiй веремiї. Все її за дитину мав. Та якось приїхав, а в хату — ник дiвка, чистiсiнько ласка, жару прийшла позичити. Я й не впiзнав її. I довго з того дивував ще й смiявся.

I, смiючись, закохався.

— Бiдна чи багата була вдова?

— Бiдна. У неї ще три отаких яски–ласки бiгало, ще й безштанькiв четверо. А це вдова багата. Я тебе, звичайно, на безвiк тiй челядi не оддам. Дiти з'являтимуться пiсля твоїх наїздiв. Це дiло нехитре.

Лаврiн знову почервонiв i труснув чубом.

— Ви так, батьку, наче про цапка…

— Го–го–го–го, — зареготав Сiрко. — А хто ж ти такий є? Дурний цапок.

— Ну, батьку…

— Гаразд, не гнiвайся, я жартую. Це ще не горить. Та й од своєї долi не втечеш. Я, бач, не втiк. Хоч залицявся й до козачок, i до мiщанок, i навiть до татарки.

— До поганки?

— Чого ж, була вона дуже гарна. Така гарна… — Сiрко лiг на лапу, не скидаючи чобiт, заклав руки пiд голову. — Їхав я iз застави й заблудився в хуртовинi. Закрутила вона мене, завела в татарську сторону. Тодi зими були лютi. I вже не знаю, чий бог звiв нас у тому смертельному безлюддi — мiй чи її. Арзи її звали, вона вийшла з юрт за вiвцями, яких погнало в степ, i теж заблудилася. Знаєш, як то заблукатися в снiговицю? Можна день крутитися бiля своєї хати й не знайти її. Злякалася вона дуже, як виринув я iз снiговицi. Упала в замет i боговi своєму молиться. А я вже сам хитався, i кiнь мiй також. Поклав я у снiг вiвцi i коня поклав, забрав її пiд кирею i лiг мiж конем i вiвцями. I нинi пам'ятаю: кiнь мiй важко хропе, а вона тремтить. Як перележали першу хартуну, пiдвелися, одтер її горiлкою i сам розкутурхався, вона й знайшла дорогу до своєї оселi. Сама жила, без чоловiка… Щастило менi, як бачиш, на вдiв. Бо вiк наш такий — кровi та вдiв. Смiлива була Арзи. То вона тiльки в першу мить злякалася. А то ж сама в степу жила, розлаялася з родом–племенем своїм… Горда була Арзи i гарна… Така гарна, бiльше нiколи такої не бачив, хоч i не нашою красою цвiла. Тiльки зуби мала темнi, корiнням якимось степовим їх стемнила — то в них теж красою вважається.

Лаврiн примостився на крайку отаманової постелi, принишк, а Сiрко, замрiяний i схвильований, переживав усе в споминi знову:

— Сама жила. Овечок десяток та стара кобила. Та дiток двiйко. Вони теж ледь не загинули в. ту хурiю, з кубел своїх повилазили, матiр кликали. Я i їх горiлкою повiдтирав. А тодi вiхола знову знялася, й мело та вило два тижнi. Страшно мело. Тепер таких зим немає. Тепер зими сирiтськi, безснiжнi. А тодi позаносило всi долини й балки, можна було з конем провалитися на той свiт. I довелося менi чекати, поки снiг стужавiє… Та й не мiг я покинути Арзи — занедужала вона. Одпоював чаєм з полином та звiробоєм, одхаючував її саму i дiтей її. Вкипiла вона в мене… як куля в живе тiло. Чи я в неї…

Сiрко зiтхнув i замовк. По довгiй хвилi мовив:

— Гарна була. I красою, i душею. Може б, я й назавжди залишився там, коли б… Коли б не бог та щоби тирса не текла в рiдну сторону. Поклявся ж бо я захищати край свiй до скону. Та й жити без нього не мiг. Як i вона без свого. Тодi й спiзнав: усе можна збити докупи: нi цi, грошi, навiть притулити поле до поля, а двi батькiвщини в одну стулити не можна. I двох богiв в одного також. То страшно… два боги пiд одним дахом. Двоє господарiв — i то не просто. Страшно i сумно. Але iнакше не жити… Дiтей їй порятував од вiрної смертi. Татарчат двоє. I коня оддав. А сам пiшки пiшов у свою сторону… Татарчата плакали…

Сiрко посмiхався, але в його очах стояв глухий смуток. Лаврiн зрозумiв: вiн посмiхається, щоб приховати нiяковiсть. I не помилився. Бо в наступну мить Сiрко пружно пiдвiвся, тернув долонею щоку.

— А може, й не було нiчого. Може, все те менi привидiлося… Химерна придибенцiя й бiльше нiчого. Треба була менi та татарка, як i я їй. Пожартувала доля, пожартували ми та й розiйшлися. — Почепив на цвях шабельтас, кинув на лаву кунтуш. — I взагалi нiчого в ньому свiтi немає, крiм голоду, холоду й смертi. Вони владарюють, i ми у їхньому законi.

— Але ж… Нужда закон змiнює, — примружився Лаврiн.

— Змiнює… людськi закони. А владарює свiтом… Чортзна–що ним владарює. Iнодi — оце. — Грюкнув кулаком по кованiй скринi. — А найчастiше любов. З нею спiзнаєш усе. I рай, i пекло… Менi й досi пахне свiча у шлюбнiй кiмнатi. I пахне сад… I дитячi голiвоньки. Вимитi купай–зiллям дитячi голiвоньки… i льолi дитячi. Без цього — людина не людина.

— Та ж сiчовики…

— Хiба всi ми з добра — сiчовики. Iнший, iнший закон людського життя. Вiр менi, Лаврiне. Я спив його повну чару. Хоч… i одвик я од тепла хатнього.

Вони повкладалися голова до голови, — так стояли лави, — погасили свiчку. Горiла тiльки лампада. Спочатку кiмната провалилась у жовту пiтьму, а потiм випливла з неї — набралося свiтла з лампади. Якийсь час лежали мовчки. Джура думав про кошового, кошовий — про джуру. Гарно йому було про нього думати, гарно усвiдомлювати, що має при собi такого вдатного хлопця. В Лаврiновi мовби впiзнавав себе. Того, колишнього, не розчарованого в життi i друзях, не обпаленого громами. Цiєї науки, важкої науки розчарувань, вiн Лаврiна вчити не буде. Бо ж розумiє: без вiри, без довiри–немає молодостi, немає звитяги, немає життя. Нехай краще вiн помиляється, але душа його буде ясна. Нехай вiрить у людей, вiрить у те… в що вiн сам уже не може повiрити.

А Лаврiн, мовби у злагодi з тими думками, мовби вiдгадавши їх, проникнувши у них, запитав:

— На чому, батьку, все‑таки стоїть свiт: на справедливостi чи на несправедливостi?

— Стоїть вiн на несправедливостi, — одказав Сiрко. — А вiрити треба в справедливiсть.

— Ви вiрили?

— Вiрив. Бував обдурений, але i вельми втiшений. Без вiри… немає нiчого. А найперше — немає душi. Ти не вiриш, i вже вона як висушена грушка–лiсiвка. Не проклюнеться, не розiв'ється, не зацвiте. А як же без цвiту в свiтi? Свiт — вiн од цвiту, од зав'язi. А зав'язь — то правда. Тримайся її, сину.

…То були вiщi слова. Лаврiн їх потiм згадував часто. Бо життя з тої ночi закрутило його, неначе ярмаркова карусель. Килiяна зазнайомила козака зi своїм батьком, що зупинився в iншiй корчмi, займав маленьку свiтличку (в такi днi корчмар за окрему свiтличку лупить великi грошi), i не виходив з неї, i в самотинi цiдив оковиту. У Килiяниного батька Бруса Дороша погляд важкий i гострий, як дев'ятип'ядна коса. Тi очi нiби вгрузли вглиб, над ними горбилися великi, в кулак, дуги i нависли брови стрiхами вниз. З носа i з вушей стирчали жмути волосся. На той час Брус вже поярмаркував: продав шiсть назимкiв i десять волових шкур й купив чабака в'яленого сiм в'язок, три сувої полотен з глухiвських основ — у двох по сорок лiктiв та ще в одному тридцять два, а також сiм куф горiлки й куфу судацького вина.

Побачившiї дочку iз запорожцем, Брус впав у пересердя, розбив карафу з горiлкою, нi за що обiзвав Перехреста сiчовим псом, а коли той, стрiпнувши чубом, у гнiвi оддав Брусовi крутi слова назад i хотiв пiти, вхопив за руку, посадовив на лаву поруч себе."Гордий", — подумав. Це йому подобалося й не подобалося. Гордий — значить, чесний, не покривдить Килiяну. Але може пiти наперекiр йому.

Проте його дужче вабила Лаврiнова чеснота. Може, через те, що не мав того нiколи сам. Покликав корчмаря й наказав йому принести повну карафу й налив собi та Лаврiновi по штофу, а Килiяну одiслав у велику свiтлицю, в якiй зараз не було нiкого. (Вночi там люду — як горошин у торбi, зайнятi обидва поли i навiть долiвка). Вiн довго розпитував Перехреста про Сiч, про нього, а коли Лаврiн одмовив, що казати про себе сливе нiчого, бо сирота й не знає роду–племенi, чомусь прояснiв лицем i частував вельми. Вони шинкували до пiзньої ночi, й Лаврiн добре впився, а таки пам'ятав, що Дорош сватав за нього Килiяну й тiльки вимагав, аби Лаврiн iшов у прийми. А куди ще мав повести молоду дружину Перехрест?! Хiба що на Дике Поле. Й було йому весело й чогось трошки страшно. Вiн почувався перед Брусом, немов роздягненим до душi, почував свою незахищенiсть, молоду дурiсть, а од Бруса не мiг одщiпнути й скiпкiї. Був у його руках, як ота ярмаркова лялька, що її смикають за шнурочки. Але чи не вперше це чомусь не ображало. Хотiв сподобатися Брусовi й не знав як. I чубом стрiпував уже лише за звичкою, а не од погорди.

Пробудившись ранком, подумав, що Брус наплiв сп'яна кошiв, але той налив по похмiльнiй чарцi — тiльки по однiй — i сказав суворо:

— Ти не забув нашої вчорашньої домови? Я свою Килiяну за князя мiг би видати. Не хочу! Тебе сподобав. Мине петрiвка, приїзди на хутiр. Та дивись, не пробалакайся нiкому. Бо тодi не бачити тобi Килiяни довiку. А може, й бiлого свiту.

Та дивна засторога трохи збентежила Лаврiна. I трохи розгнiвило те, що Дорош бiльше не пустив Килiяну з ним на ярмарок. Зiбрався того ж дня й виїхав парою сiрих у яблуках огирiв на хутiр.

А Лаврiн вернувся на Сiч, аби перечекати петрiв i спасiв пiст. Але серце не хотiло чекати, все було немиле, осоружне. Пости видалися довгими, як сирiтська зима. Ходив понад Чортомликом, а бачив Суху Тьму й себе з Килiяною на конi. Ловив на луках бурого й розмовляв з ним, йому здавалося, що й кiнь пам'ятає дiвчину. Чекання струїло серце. Воно було солодке й гiрке воднораз. Довгий пiст не вiддалив, не розмив нiжного виду, навпаки — мовби освятив, обсипав чистим i ясним сяйвом. Часом Лаврiновi здавалося, що Дорош посмiявся над ним, а сам примусив дочку подати рушники iншому. Але ж Килiяна не подасть. Нiкому, опрiч нього. Вона так i сказала на прощання.

Тiльки… Тiльки чого з ним так повiвся Дорош Брус?

Про Килiяну й про все, що з ним сталося, не розповiв нiкому. Лише… Марковi. Але Марко — це нiби вiн сам. Надто вiдтодi, як обмiнялися мiдними хрестиками й поклялися на шаблях на вiчне побратимство. Марко напросився поїхати з ним. Нехай свариться Дорош Брус. Вiн i так сваритиметься, що не дотримав строку. Мусить же Лаврiн мати не весiллi свого боярин. а. Та й Марко, напевне, сподобається Брусовi. Одначе ного чомусь немає. Обiцяв догнати на узвозi, а вже Старi Могили, а його не видно.

Й саме тодi позаду почувся тупiт. То таки був Марко. Низько пригнувшись до шиї коня, виставивши вперед списа, летiв, мовби мав зiтнутися з ворогом.

Хоч який замрiяний був Лаврiн, а, побачивши Марка, обвiшаного в'язками бубликiв, з нахромленою на ратище паляницею, розреготався.

— Клятий корчмар, — витер Марко шапкою обличчя, — трохи не догнав. Ох i пер. Й барильце з вином я таки впустив, — удавано скрушно чи справдi скрушно (хiба Марка розбереш!) зiтхнув. Маркiв Султан губив шматки пiни. Це був високий i красивий араб з тоненькими бабками й маленькою, головою.

А сам Марко Ногаєць — маленький i круглий, як гарбуз. Крутий у плечах, мiцний статурою, вертлявий, як дзига. Нiс у нього пиптем, очi вузенькi, неначе прорiзанi рiзачкою, й веселi та хитрi, часто усмiхненi. Веселять його вид i чепурнi невеличкi вусики, i ямочка на пiдборiддi, навiть родимка на лiвiй щоцi. Вiн чимось схожий чи на татарина, чи на цигана, й не тiльки виглядом, а й вдачею. Найбiльше вiн любить мiнятися — будь що на будь що, любить вертiтися там, де торгують кiньми, де зiбрався гурт людей. Йому аби була добра бесiда, товариство до якої–небудь картярської гри, а там уже перевершити його не мiг нiхто. Так думав Лаврiн. Карти мелькали у Маркових руках, як горiхи в бiлчиних лапах, казали, що вiн трохи й махлює, але нiколи не ловився. Безжурний i штукарний, кепкував однаково з iнших i з себе, й за це йому прощалося бiльше, нiж будь–кому. Лице у нього веселе, привiтне, нiс — готовий щомитi зморщитись од веселого смiху. Тiльки в очах помiж веселих iскринок iнодi висвiчувались якiсь iншi. Та губи мали звичку не смiятися, а мовби кривитися. Але зараз i вони трiпотiли весело, й лице Марковi пашiло, а в очах — слiпий дощ або метелиця.

Вони потоваришували давно. Власне, це Марко прикипiв напочатку до Лаврiна душею. Сталося це три роки тому. Хизуючись один перед одним, вони, сiчовi пiдпарубчаки, перепливали Чортомлик бiля самих порогiв. I одного разу Марко не зборов течiї, вона знесла його, i вiн завис на рогатому холуєвi. Нижче ж стримiли зуби Собачого Каменя. Лаврiн пiдплив до нього й кинув йому мотузок, а сам ледве одвернув од тих зубцiв, промчав у шумовиннi до Скарбної. Нi Лаврiн, нi Марко не сказали тодi й потiм один одному жодного слова — то було б нижче козацької гiдностi, але та течiя знесла водне їхнi душi, їхню приязнь. Вiдтодi заприятелювали. Як i iншi парубчаки, любили вечорами поблукати вiд куреня до куреня — десь почастують чаркою, цiкавою оповiдкою-, а десь замахнуться малахаєм. Лаврiн ображався, йшов прiч, а Марко дратувався, доки за ним не гналися з тим‑таки малахаєм. Але Марко вмiв i обдурити куренян, прикинутись овечкою, пiдлеститись й несподiвано викинути фортеля, од якого в сiчовикiв очi на лоба лiзли. Те не подобалось Лаврiновi, але Марко i його облещував й трiшки брав на глуз. Потiм Лаврiн прощав те, й вони мирилися. Лаврiн смiявся з Маркових дотепiв найщирiше, вiрив у його билицi–небилицi, й. либонь, через те й Марко уподобав його собi в дружбу дужче, нiж когось iншого з сiчових молодикiв. У нього ж бо друзi — в кожному куренi, вiн умiє ввiйти в нове товариство так, що хоч би й назавжди залишався з ним. Але вмiє Марко й пустити про кого–небудь турусу, та так, що всi в те повiрять, i розповзеться та чутка по Сiчi, мов короста, налипне на небораку — не одмиєшся. Кiлька разiв на тому ловився, курiнний погрожував одлучити його од людської честi, одначе прощав за веселiсть i шпетнiсть. Так само прощав i Лаврiн.

Марко має свою гординю — Султана. Приїхав на ньому торiк з ярмарку, казав — вимiняв у циган, але тому нiхто не йняв вiри. Бо де б знайшовся такий дурний цигащ що обмiняв би стрункого ара–баша на миршавого шевляга Чортика, уземка, котрого Марко ледве вигоїв од корости. Шерсть на ньому й далi росла погано, а весною, коли кiнь линяв, на животi в нього проглядала лиса, нiби вибрита, шкiра. А в Султана тонкi, сухi ноги, тонкий храп, чутливi вуха, вiн так i рве з рук повiддя, так i грає пiд вершником.

Лаврiн помiтив, що од того ярмарку щось змiнилося в товаришевi, одначе що саме — вловити не мiг, а сам Марко нiчого не розповiдав.

Низенький Ногаєць поглядав зi свого громака на Лаврiна згори вниз. Його араб потягнувся до Лаврiнового Коршака, але той, норовистий i злий, прищулив вуха, куснув жеребця за холку. Парубки, бач, приятелювали, а їхнi конi — нi. Султан пирхнув, затанцював по краю дороги, й Лаврiновi довелося торкнути свого коня острогами, щоб не вiдстати.

Вони наздогнали загiн i збочили лiворуч, аби не ковтати руду кушпелю, котра висiла в повiтрi. Так їхали якийсь час. Широка дорога понад Днiпром то збiгала на пагорби, то спадала вниз, беручись угору, вони бачили зеленi плавнi й сiро–жовте зарiччя. Обiч гостинця — могили й могили, давнi, порослi колючими бур'янами, обпаленi сонцем. Нiхто не вiдав, чиїми кiстками так густо встелено той шлях. З могил злiтали степовi орли й, кружляючи, вiдлiтали в степ.

виспiвував козак Рябуха голосом хоч i не вельми гарним, зате дужим. Спiв вплiтався в степ, линув над кушпелею, i козаки слухали не перебиваючiї. I слухали орли, ширяючи в високостi. Степ пахтiв торiшнiми полипами, дроком, волею. Козаки нiколи не говорили мiж собою, що цей степ може родити пшеницю. Вони вiдали про те, але й знали, Що плугатарство тут заснуло в далекiй далечi пам'ятi, навiть не їхньої, а багатьох поколiнь. Степ iснував для того, щоб доганяти i втiкати, заступити справжнє поле, на якому ще виростають пшеницi i дiти. їхали тюпака i риссю — коней не морили, бо дорога далека.

Аж ось дорога розчахнулась на двi, ширша пластала понад Днiпром далi, на Нижнiй Перевiз, вужча повертала в степ. Й одразу пропали плавнi, в обидвi руки слалося Козацьке Поле, вже трохи порудiле од спеки, пустельне о цiй полуденнiй порi. Та пустельнiсть хапала за душу, степ навiвав нудьгу й утому. Та не такий Марко Ногаєць, щоб нудьгувати. Позаду всiх, глибоко позасовувавшiї у великi дерев'янi стремена ноги, важко погойдувався у сiдлi козак Кирило Кайдан. З вигляду грiзний i сердитий — у пiвлiктя вуса, волосся густе, як верболiз при повнiй водi, чорнi очi в сталевих цятках, — насправдi ж добрий i незлобивий, мов дитина. Кайдан — високий i дебелий, i кiнь пiд ним важкий: копита — як чавунцi, ще й трохи кумедний, чорно–гнiдий, а на черевi — бiла латка. Опустивши велику голову, кiнь теж дрiмав. Марко пiдкрався до рябопузого й в один мент прив'язав до хвоста бублика. Кiнь пробудився од дрiмоти, струшуючи шкiрою на холцi, замахав хвостом, i бублик замиготiв у повiтрi. Кайдан прокинувся од реготу, довго не мiг нiчого второпати, а коли побачив бублика, обурився й погнався за Марком. Той утiкав, ловко правуючи мiж козакiв. Кайдан хотiв дiстати його ратищем, але тiльки збив з Маркової голови шапку, але той упiймав її на лету. Пересмiялись i перебалакали, а далi втома знову налягла на плечi. Степ курiвся сiрою млою, обрiй заколихував, i вже дрiмав не один Кайдан, а половина команди. Конi йшли ступою. Хуркнула з трави хохiтва, прудко замахала крилами, аж зарябiло в очах, блиснула чорно–бiлим намистом на шиї, — то був самець у розпалi шлюбного шалу, — i впала в трави. Шукай — i з собаками не знайдеш. Козаки провели її полiт сонними очима.

Дорога розтанула в травах. Це вже була не дорога, а примiтна лише козакам звивиста стрiчка, якою проїжджали аргатали або проходила козацька партiя. Трави не витоптувалися до кореня, тож були густiшi, ситiшi, одначе приземкуватi, бур'ян рiс рiдко, й менше траплялося тут кротовин, байбачих та ховрашиних нiр.

Лаврiн i Марко знову їхали позаду. Марко пристав до ватаги самочинно, й хоч не в звичаї козакiв доправлятися, хто куди їде, одначе краще не мозолити осавуловi очей.

Лаврiн думав про Кнлiяну. Вона десь там чекає на нього. Й усмiхався сам до себе. Його обiйняла млосна хвиля, вiн дивився на дiвчину у власнiй уявi, знову й знову бачив її над Сухою Тьмою, й од того спомину горiло тiло й було йому соромно та солодко.

Про Килiяну думав i Марко. Одначе вiн би й пiд шибеницею не зiзнався в цьому. Просто кортiло йому побачити ту дiвчину. Лаврiн часто розказував про неї, а вiн слухав, i вона поставала перед його зором. Лаврiновою рукою брав її за руку, його ж пальцями погладжував чорнi дугастi брови. А може, то вже були й не Лаврiновi руки? Не Лаврiновi пальцi? Й не Коршак, а Султан нiс її через Суху Тьму?

Таки Султан. Виносив з чорної, як бездонна криниця, ночi й мчав її та Марка веселим ярмарком.

"Щасний Лаврiн", — думав Марко. Бажав товаришевi долi й зi страхом почував, що це йому важко. Маленький чорний шулiка дзьобав йому в самiсiньке серце. Невiдь–чому, адже любив Лаврiна. Готовий офiрувати йому всiм, навiть життям.

Й тодi ж прокрадалася думка: чи ж усiм? Ранiше сонце свiтило їм однаково. I вiн справдi був готовий офiрувати Лаврiновi. Навiть накликав у мислях на Лаврiна нещастя, щоб затим мчати на виручку. I тодi Лаврiн променив йому сiрими очима, дякував. Гордий Лаврiн, що й не перед кожним курiнним скидав шапку, вклонявся Марковi.

Лаврiн — збагненний i незбагненний Марковi. Вiн ним трохи зачудовувався i трохи пiдносився над ним у думках. Разом росли. разом тинялися бiля погаслих кабиць, ганялися за Шайтаном, в один день стали молодиками — їх записали до куренiв i почали навчати бойвої козацької справи. Лаврiновi допомагав, скiльки мiг, дядько, але Перехрест нiколи нiчого не споживав сам, дiлився з Марком та iншими хлопцями. Потiм Лаврiновi знову поталанило — взяв його кошовий за джуру. Аби таке йому, Марку, то нiчого лiпшого й не треба. Лаврiн же навiть трохи гордував тiєю службою. Й не зажив там надiї на який iнший уряд. Навiть має серед старшини немало вороженькiв. Марко сам такий: прив'яжи до верби — одгризеться, але ж буває, що не хочеться лягати спати без вечерi, треба й схилитися, треба догодити — повеселити курiнного, кухаря, затанцювати на батозi чи заспiвати по–циганськи. Й тобi дадуть пусту, пустять вишкребти казана.

Десь глибоко в душi Марко вiдгадував, що та Лаврiнова погорда є зовсiм не погорда, а вiдомств за старцiвське дитинство i певнiсть, що дiйшов, зросту й сили — бiльше покривдити себе не дасть нiкому; вiн, Марко, такої певностi не мав, за неї любив Перехреста й трохи заздрив йому. В усьому iншому Лаврiн — неначе дiвчина. Його душу легко сполохати бридким словом, вiн гидливий, i над тим Марко часто кепкував; з сором'язливостi й ота Перехрестова погорда. Вiн зодягався в неї, як. у сталеву кольчугу.

Найкраще їм бувало, коли влiтi Лаврiн одпрошувався у Сiрка й вони удвох з Марком брали малого човна та поселялися на кiлька днiв десь на недалекому островi. Збирали чаїнi та качинi яйця, ловили малим волочком рибу, купалися. Жили в куренi з гiлля та очерету, запливали в очеретянi нетрi, вилазили на найвищi дуби. Все те — в доброму змаганнi, в щирiй приязнi. Вночi прокидалися од моторошного реготу сови, вдавали один перед одним байдужiсть — випробовували себе. I мрiяли. Про чати на Козацькому Полi, про походи на Крим. Звiсно — в однiй командi. Там, серед плавнiв, Лаврiн та Марко й самi були як молодi звiрки, такi ж прудкi й дикi, чiпкi й гiнкi — в одну мить могли в–идряпатися на височезне дерево, пiрнути в воду й виплисти десь в очеретi, пожувати його солодкий корiнь чи з'їсти по сирiй рибинi.

Вони були крихiтною часточкою плавнiв. Проте Лаврiн був трохи iншою, анiж Марко, часточкою. Лаврiн жив з ними одним життям i любив їх споглядати. Вiн любив їхню сумовиту красу — чомусь з усього найсумовитiшу. Його тривожив дощ у плавнях, лiлеї в затишку, осiннi верби, що тихо ронять на плесо схожi на човника листочки. Вiн милувався летом самотнього ворона, коли той викруглював дивовижнi чаклунськi кола, й вiдтавав душею бiля диких каченят — малесеньких, пухнастих грудочок, що, смiшно хилитаючись, бiгли до води. Потайки намагався намалювати (фарби випрохував або купував у монастирського богомаза) й вербу, i каченят, одначе те в нього не дуже виходило, тож не показував своїх малюнкiв нiкому. Бо Марко вже й так пiдкепковував над ним; задивиться Лаврiн на зграю рибок на бистрi або на пружечок сонця, що тане серед очеретяного волоття, а Марко тим часом або хвоста йому хмелевого причепить, або при гуртi вимаже сажею вуха чи й просто вiзьме на висмiхи.

Й через те Лаврiн пильно приховував той триб сбоєї душi, стндався його, бо й справдi, хiба мусить кортiти козаковi малювати пiвнi та ружi? То з руки тiльки дiвчатам, а якщо вже щось малювати, то конi та думбаси, пiвонiї ж та пiвники тiльки так, для забавки.

Лаврiн не помiчав, як пролiтали днi, вiн би й зовсiм не вертався на Сiч, а Марко починав нудьгувати. Лаврiн — найближчий Маркiв товариш, але Марко й з iншими молодиками водив дружбу. Здебiльшого Лаврiн не мiг прожити без Марка й дня. Iнодi починав ревнувати. Здавалося б, мало бути навпаки. Лаврiн i вродою вдатний, i у вiйськових вправах спритнiший, i грамотнiший. Ще й увесь на виду, душа, як i кунтуш, розстебнута на всi застiбки, ходять вiн навпрошки, а коли перечiпається, тiльки дивується. Цим трохи схожий на отамана. Той перебрiв огненнiї рiки, а обдурити його в справах домашнiх, житейських може й дитина. Потiм сам здивується власнiй наївностi й тому, що так легко дався на пiдмову. Марка ж обвести кругом пальця не вдасться нiкому. На днi його душi зачаїлася жарина недовiри, вiд якої зайнялася iнша жарина — хитростi. Либонь, їх i закинула туди лиха доля, вона котила його з високого горба, через байраки i терни. Лаврiна он прикохав сам кошовий отаман, а йому, Марковi, щоб добутися до гуртового казана, доводиться або пролазити попiд руками, або хапати через голови. Змушений був i вiдманювати когось вiд казана й при тому дивитися чистими очима. I починав ненавидiти тих, хто при казанi. А потроху — i всiх iнших. I почував маленьку зверхнiсть над ними. Й над Лаврiном також. Тонко пiдмiчав людськi вади i вмiв їх лицедiйськи передавати. Багато знав про потаємний свiт людської душi й просто про свiт, найперше про Сiч — що i в якому куренi сталося минулого дня, про що говорили значнi козаки на крузi, звiдкiля прибули посли i хто їх приймав у вiйськовiй канцелярiї.

Коли вони вдвох, Лаврiна мало вабили парубоцькi грища, кiннi перегони, всiлякi змаги. Серед сiчових молодикiв iснувало запекле суперництво — скочити на необ'їждженого коня, переплисти Днiпро на порогах, схопитись"навхрест"або"попiдсилу". Марко сам до тих змаг не вдатний, одначе володiв неперевершеним умiнням звести в герцi–задирачцi iнших, Лаврiн волiв випробувати себе на тих же порогах наодинцi, не любив виставлятися на миру. Так вони й жили, i всi трохи дивувалися їхнiй дружбi, але їм до того було байдуже. А потiм у Лаврiновому серцi з'явилася Килiяна. Й Марко мовби вiддаленiв, але тiльки ледь–ледь. Затинаючись, червонiючи, Перехрест гаряче й захоплено розповiв Марковi про Килiяну. Марко зрадiв щастю товариша. А сам прийшов у курiнь, i стало йому чомусь сумно.

… Марко клiпнув очима, оглянувся. Хiба вiн не радий Лаврiновому коханню? Щирому i свiтлому, якого, мабуть, нiколи не матиме сам. Чи ж його, татаркуватого, полюбить така дiвчина, як Килiяна?

Донедавна про це не думав. Сам мiг осмiяти будь–чий гандж. Коли допiкав кого до живого, аж нiби почував радiсть. Пiдводив кого пiд курiнного — й щось пощипувало в душi. Знав i те, що нiхто не виплете: зi слiв так тонко сильця, як вiн, не вхопить швидше за нього чужої мислi, не розплутає її на стьожки. Йому часто казали: аби здобув грамоту, мав би поважний писарський уряд. Але казали так немов: на посмiх. Бо ж бачили в ньому штукаря, мартопляса. Й тодi в ньому щось пiднiмалося до важкої образи, яку мусив гамувати. Адже, опрiч усього, отако, штукарем, легше жити. А сам бачив, що не дурнiший не тiльки за осавула свого куреня, а й за курiнного. З порадами ж не поспiшав, тримав їх при собi.

Нелегке то було життя, але сподiвався на якийсь неймовiрний талан, сподiвався, що виб'ється нагору, твердо вiрив у це. Iнодi у замрiї уже й дивився з тiєї гори на iнших. Знав напевне одне: вибившись наверх, допоможе й Лаврiновi.

А в Лаврiна таки глузду не повен казан. Бо ж хотiв покинути кошового, пiти в курiнь. Простим козаком. Всi попереднi джури — хорунжими, осавулами, декотрi мають свої зимiвники. Випросили виморенi чи вигубленi татарином господарства. Марко гадав, що й Лаврiн чогось допне собi. А бiля нього, либонь, покористається й вiн.

Лаврiн доп'яз собi кiлькох недругiв, i Марко мусив на людях триматись осторонь од нього, аби не накликати на себе чийого–небудь гнiву. Перехрест має заступництво, а вiн тiльки дублену шкуру.

Доля несподiвано розiслала перед Лаврiном бiлий сувiй, а Марко залишився на чорному тирлi. Й було йому сумно та скрушно. Й хотiлося зробити щось таке… Чимось здивувати всiх. Вигадати щось кабешне або й зле. Але нiчого не придумувалося. Марко давно знає, що свiт — вiн недобрий i хитрий, що люди не такi, якими виставляють себе, що кожен пряде свою ниточку й намагається захопити для неї якомога бiльше куделi, а то й присукати до своєї ниточки ниточку сусiда. виплести мережу, якою впiймати все, що трапиться. Неждано–негадано Лаврiновi, який нiчим для себе не клопотався, доля дала в руки барвисту ниточку, не ниточку, а цiлу крайку, Марко ж залишився з порожнiми руками. Марко вiдчув: з тої хвилини, як вiн дiзнався про Лаврiнове щастя, щось зрушилося в ньому. Став понурим i дратiвливим, все бiле й зелене в серцi перецвiлося в чорне; незлобивий кпин обернувся в насмiх, захоплення — в заздрiсть, заздрiсть — в обмову. Це помiчав сам i не мiг нiчого з собою вдiяти. Бажання похизуватися, здивувати iнших жило в ньому й далi, але й воно одмiнилося в барвi. Проте нинi степ, далека мандрiвка i якесь неясне вiдчуття, якесь сподiвання навiяли йому в груди колишньої легкостi та веселостi.

— Якось у оцьому степу ми з отаманом Мжичкою сполохали дрохву, — почав Марко плести кошi. — Вона була завбiльшки з коня. Як побiгла, аж земля задвигтiла. Пiд'їхали, а там двадцятеро яєць. I кожне завбiльшки з цебер…

— Дрохва по двадцятеро яєць не несе, — сказав Кайдан.

— Проста не несе, а ця знесла. Запитай у Мжички, коли не вiриш. Вiн ще сказав: от би пiдсипати, щоб вилупилися дрохвенята. А я йому — давай пiдсиплемо.

— Ну? — недовiрливо закопилив губи Кайдан. — Пiд кого б то?..

— Так само й Мжичка засумнiвався. А я йому: пiд Кайдана Кирила. Спить вiн без просипу, може, й висидить.

Козаки реготiли, Кайдан також.

Обiдали в Рубановiй залозi. Всi на Сiчi знають: смачнiшої, як з криницi Рубанової залоги, води немає в усьому степу. Вона пахне чебрецем i дикою м'ятою й холодна, аж зуби ломить. Криниця глибока, бо залога стоїть на горбi. Залога вельми вкгрунтована, хоч i невелика — сажнiв по двадцять у кожен бiк. Але рiв глибокий, i високий вал, i палiсад мiцний, дубовий, о дев'яти гарматках i тридцяти бiйницях, i ворота подвiйнi, оббитi залiзом. Бiля валу — височенна"фiгура", а на вершечку вплетений лозовий кiш, з якого зорить у степ козак. Кiлька роз'їздiв пильнують понад Сiрим i Мрячним байраками. Всього в залозi стоять постоєм сiмдесят два козаки. Залога затiсна для такої кiлькостi людей, — частина з них ночує на другому поверсi куреня (перший, плетений з лози, то конюшня), — через те в стiнi валу викопано двi чималi землянки. Служба на постої нудна, обтяжлива (хоч це й наближчий до Сiчi постiй), тут радi новiй людинi, дозорцi довго не хотiли вiдпускати пана Амбросiя з козаками, частували холодною юшкою з карасiв, студеною водою з криницi, аж поки Амбросiй рiшуче взявся за шапку й наказав своїм козакам сiдлати конi. Незабаром залога i"фiгура"згинули в сiрому маревi. Й знову не тронутий череслом степ облiг з усiх бокiв. Тут буяли бур'яни i трави, падали й iзтлiвали, а по них спиналися новi, i так рiк у рiк — столiття, вiки. Той самий жовтий буркун i шорстка тирса, немов вони й не вмирали нiколи, немов цвiли й гойдалися од тих днiв, як почало свiтити сонце. I той самий каня висiв над степом, i той самий байбак свистiв бiля нори.

Нудно козаковi в степу. Майнув на обрiї табунець сайгакiв i розтанув у травах. Вiковiчнi трави котили вдалеч вiковiчнi хвилi, й пахло од них старими медами. Вiтер пiднiмав хмари жовто–зеленого пилку, й тодi затуманювалося сонце, а конi пирхали й збивалися з кроку. Доцвiтали дрок, горицвiт, дев'ясил, буркун i медунка, всi вони пахли медами й цвiли жовто–Майже всi квiти в степу величаються тою барвою, тiльки катран та га'лючник додають бiлої, а шавлiя — синьо–фiолетової. I вiд того i в очу в козака жовто, й жовтими здаються небо та далина.

На обрiї стояли високi, схожi на козацькi шапки, хмари, ще й кучеряво–бiлi, козаки їхали на захiд, хмари–шапки пливли на схiд. Козаки проводжали їх очима.

Любить козак степ! Вiн i сам того не знає; так любить, що й жити без нього не може, — квiтнуть у його серцi воронець i грицики, й ширяють там пiдорлики, i чаєчка в'ється в мислях, спогадає вiн їх i осягне до кiнця свою любов, коли ляже на смертному одрi десь у далекому селi чи слободi (рiдко кому з них таке випадає), i затужить його душа, й рвонеться — вже вiльна, без тiла — понад долинами i вибалками, квiтами i травами, i оселиться десь на високiй могилi. Зустрiчатиме й проводжатиме козацькi чати, але вже мовчки.

Повернуло на вечiр, прогiрклий до дна полинами день спадав на землю жовто–сiрою iмлою. Двоє пiдорликiв по крутiй дузi бралися у ще не вичахле небо — облiтали перед сном свої володiння.

Ночували козаки в неглибокiй балцi бiля криницi. Примiтне, знане мiсце. Цього лiта вони ночували тут, либонь, першi: вода в криницi була чорна, застояна, нежива. Лаврiн розсiдлав Коршака, поплескав по шиї долонею, аж бризнула пилюка, — к iнь одразу бухнувся на землю й почав качатися, по–собачому пiдiбгавши ноги. Так качався тiльки вiн; Султан — важко перекидався з боку на бiк, збиваючи копитами пiд корiнь трави, а потiм ще довго лежав, немов роздумуючи, вставати йому чи нi, а Коршак скочив на ноги враз, обтрусився, але якийсь час не йшов пастися, а косував на господаря. Лаврiновi конi йдуть до рук. Навiть чужi. Є серед них такi, що нiкого, крiм господаря, до себе не пiдпускають, а якщо козак вискочить на хребтину, стягне за ногу й копитом ударить, може забити й на смерть, проте Лаврiн легко укоськував найхарапудистiшого румака. Козаки казали, що Лаврiн знає таке слово, й вiн того не заперечував, бо почував у своїх руках, у собi самому якусь дивовижну ласкаву силу, ласкаву впевненiсть, якiй легко, хоч i з дрожем, корилися конi.

Все ще не спускаючи господаря з ока. Коршак пiшов попаски до табуна, а Лаврiн, вичерпавши з козаками до дна воду, чекав, поки натече свiжої. На трiскучому, з кураю, вогнищi гуртом варили кулiш й одразу ж по вечерi вкладалися спати, аби засвiт продовжити путь.

Тiльки Лаврiну не спалося. Йому увесь час здавалося, що на нього хтось дивиться, розплющував очi й бачив над головою лампади зiр, що мерехтiли в безоднi неба. Може, це вони дивилися на нього?

Врештi стягнув з себе кирею, пiдвiвся. Козаки спали, вклавшись кружка довкола кущика лози, пiд яким поблискувало свiтле око копаночки.

Копi паслися тут же, в долинцi, iнодi чулося важке гупання — кiнь перестрибував стриноженими ногами, пофоркування, нутряне зiтхання. На пiвденному схилi балки чорнiла постать козака на чатах. Лаврiн пiшов до нього. То був Кайдан.

— Йди спати, — сказав Лаврiн. — Менi однаково не спиться.

— Мед–пиво сниться? — Кайдан тихенько засмiявся. — Чи болить щось?

— Нiчого не болить.

— Ну, тодi гуляй. Тiльки не пускай з балки конi.

Кайдан поспiшливо, — боявся, щоб Лаврiн не передумав, — почимчикував до стану. А Лаврiн порахував конi й побрiв з балки нагору. Зупинився. Перед ним мрiв степ, неначе приворожений мiсяцем. Якийсь чар упав на нього, чи сам умiв чаруватися — лежав безшелесне й тихо, аж було чути, як наливаються соком трави. Спало все: кожна травиночка, кожна бадилиночка, кожна квiтка, тiльки зорi не спали, стерегли в травах вiчнiсть. I зблискував над обрiєм серпик мiсяця, здавалося, хтось збирається вижати степ i не одважується. Пахло дроком i буркуном, i ще сотнi запахiв плавали над степом. Лаврiн стояв у них, неначе на днi озера або моря. Зорi, й трави, i серпик мiсяця, i тихий, як подих немовляти, сон.

Одначе спало не все. Майнула проти зiр тiнь i пропливла бiля самих Лаврiнових нiг — пролетiла степова сова. Нез'ясненна тривога оповила Лаврiновi груди. Вiн зрозумiв: це вона дивилася на нього потайними очима, вона не давала спати. Серце млiло, серце щось вiщувало — не тiльки омрiяну зустрiч вiщувало воно, а й щось незнане, невiдоме. Життя — то i є невiдомiсть.

Спробував виборсатися з тих невидимих тенет, оглянувся довкруги. Одначе думцi нiкуди було сховатися, нi за що зачепитись. Степ i зорi, зорi, й степ, i сон, який панував тут од першого дня сотворiння свiту. Бездонна нiч, i вiн посеред неї… I свiт… Що ж таке свiт?.. Який же вiн дивовижний та гарний. I легкий. Боже, як гарно жити в свiтi, яку благодать сотворив ти… Ще й дав менi можливiсть спивати його, як найкращi меди. За вiщо ти менi це дав? Хто я такий? Чи зможу бути достойним твого високого дару i твого помислу? Може, до кiнця й не зможу, але намагатимусь прожити так, щоб на моїй душi не було жодної брудної пяти. Не покривджу сиротину, допоможу калiцi. Не даватиму попуску собi. Бридуватнму поганим словом. Вiдчував у собi приплив чогось нового, високого. Нiколи ще не сягав у такi глибини степу i власнi глибини. Вiдчув себе у злагодi з безкiнечним степом i небом i подумав, що оця нiч, степ i небо це мовби той берег, од якого одштовхується i з яким прощається, вiн прощається з легковажнiстю i безжурнiстю, вступає в iнше життя, яке йому рiшуче не вiдоме, але яке теж прекрасне. Вiн уже сам був iнший, новий, нiжнiший i суворiший, просив у неба благословення, а воно мовчало.

В ту мить йому захотiлося покинути все й пiти, загубитися в цьому безконечному степу.

Та одразу ж втрутився здоровий глузд: куди й чого? I що це з тобою дiється? Наслання? Мана? Чи це зорi зваблюють у солодку й тривожну невiдомiсть? Вони купалися в росяних травах i свiтили йому в обличчя, їхнє сяйво було живе й неживе, примарне i хистке. I знову тривога забринiла в серцi, й вiн здригнувся, струснув головою, пiшов униз. Щось воно вiщувало йому: велику радiсть або велике лихо.

По той бiк балки запiдпадьомкав перепел. Лаврiн зупинився. Чомусь оглянувся назад. I враз у його думцi все постало зовсiм по–iншому. Широкий степ, широкий свiт… А козаковi мовби й немає в ньому мiсця. Ранiше про це не думав. Сiч — мати… Як у пiснi. Вона — його колиска i його хата… Сiчовий курiнь — Лаврiнова хата. Iншої домiвки не знав… А десь же вона була… Звiдкiлясь почалося i його життя… i були в нього батько та матч, а може, й брати та сестри, дядьки та тiтки… рiд, родина… Чи стане йому родиною Брус? I чи то його мiсце в широкому свiтi? Задумався парубок. У задумi обличчя його стало сумним. Одинока зоря сльозою скотилася по його лискучiй од мiсячного сяйва щоцi. Мiсяць гойдався над обрiєм, наче срiбне стремено.

Хоч Лаврiн не спав усю нiч, одначе вранцi почувався бадьорим, тiльки ще самотнiшим, їхав занурений у думки, трохи вiдставши од ватаги Сонце сходило з‑за хмари червоним колом, а потiм бризнуло косим промiнням, i засвiтилися в одну мить, степлiли роси. Жайвiр потянув у небо тонку струну, i вона задзвенiла, наче кобза.

Їхали до полудня, пiдпасали конi, й знову їхали, i вже трохи притомилися, тож пригасли розмови та жарти. Небо пашiло, як розпечена пательня, i лише за полудень спека почала спадати. Несподiвано праворуч заманячив табун коней, i осавул повернув просто туди. Вершники їхали в травах, що сягали стремен, — вони тут були особливо буйнi, але й м'якi — мiтлиця та тонконiг, конi йшли обачно, раз по раз неглибоко провалюючись копитами в ховрашинi та байбачi нори, сторожко схропували. Бiля табуна закрутилися на конях верхiвцi, двоє поїхало назустрiч. Певно, впiзнали запорожцiв. Один iз них, що на сухореброму темно–гнiдому румаковi, був хазяїном табуна Гнилкою. Гнилка — похмурий, трохи недовiрливий чоловiк з побитим: ряботинням обличчям, уїдливою усмiшечкою в куточках губiв i з вiчною насторогою i погрозою в очах, жилавий, худий, з втомленими очима, з великими, робочими, звиклими i до цiпа, й до шаблi руками, ще недавно був не хазяїном, а спiвволодарем табуна й хутора. Вiн мав свою частку в таборi i хуторi, а належали вони козаку Носу. Гнилка — хазяїн запопадливий, смiливий i вмiлий. Землi тут — скiльки кiнь копитом вiдмiряє, а таку сягнисту ходу, як у Гнилчиного румака, побачиш не часто, звiра — аби стачило куль i пороху, трави — можна викласти стiг до неба. Тiльки не лiнуйся й не давай лiнуватися iншим, i Гнилка не лiнувався. Наймити крутилися довкола нього, як млинки. Здебiльшого то були аргатали. Всенький рiк, од талих вод до перших снiгопадiв, вони в степах при табунах.

Восени Гнилка розраховується з аргаталами стригунами й бузiвками, сьоголiтешнiми лошатами й телятами. З року в рiк Гнилчина частка в Носа бiльшала, врештi вiн вiдкупив у нього весь табун — двiстi п'ятдесят корiв i бичкiв — i хутiр.

Кошевi Гнилка платить димове i вiйськове, а також перетримує козакiв, якi їдуть у дозори або караули. I татарському азi платить дещицю, й ближнi татарськi кошi не вельми його шарпають. У крайньому випадку на коротку вiдсидку вiд малочисельної розбiйної ватаги має Гнилка бiля ворiт хати рублену башту на вiсiм бiйничок, а в баштi маленьку гарматку.

Запорожцi гордують домовитими козаками, називають їх гнiздю–ками, сиднями, а в душi не одному розтiкається заздрiсть, коли дивляться на ситi, наче вилитi, корови й прудконогi конi. Корови всi коричневої мастi, вони дикiшi, нiж тi, якi господарi тримають по селах, а конi й геть дикi: побачивши незнайомих вершникiв, витрiщились на них, наче на диво, а тодi буланий, з темною смугою вподовж спини жеребець коротко заiржав, пирхнув i повiв табун у степ, хвилюючи жостiр i тирсу. Все це його, Гнилчине! А вигляд має непоказний, i убранство його проти козацького просто‑таки нужденне. На ньому полотняна, промаслена од нужi сорочка, шкiрянi штани–мешини, яловi чоботи, витертi в травах до червоного, та ще ремiнний гаман, а в ньому — кремiнь i трут, ремiнний черес з швайкою i кресалом — все, як i в iнших аргаталiв. Хiба що рушниця та шабля кращi.

Гнилка знає степ, як свою п'ятiрню, всi горби i видолинки, рiчки та байраки, впаде десь билиночка, i вiн знає, чого вона впала, хто тут пройшов чи проїхав, i угадує наперед, хто проїде й пройде, на тому тримається, та й сiчовики чи не найдужче поважають таких людей. Вiн пройде по степу вночi iз зав'язаними очима й не заблукає, в нього слух, як у дикого тарпана, а нюх, як у вовка. Було видно, що Гнилка давно не злазив з коня, виморився, його очi сльозилися й хворобливо блищали.

Гнилка передав табун своєму пiдпомiчниковi, а сам iз козаками поїхав до хутора. Хутiр — чималенький, проте ставлений не мiцно: хата, два хлiви, стайня на двадцятеро коней, двi кошари — все обнесене тином й навiть не обмазане глиною. Над уцвяхованими ворiтьми височить башта, впадає в око й вал новенький з невисоким палiсадом. Хата — крита очеретом, а поверху очерету — землею, там уже порiс бур'янець.

Проте є в нього й критi сукнами кожухи, й хутра лисиць та кабарги, i смушки, все те поховано в бочках у великiй ямi пiд долiвкою — льоховi.

Й нинi Гнилка найбiльше думав про них. I про корови та конi. Вiн був похмурий i дратiвливий. Саме бiля нього Лаврiн вiдчув, саме вiдчув, а не зрозумiв, що небезпека татарського рушення повисла над краєм, що вона ходить десь отут, може, принишкла в оцих травах, i щомитi за лiсяною огорожею зимiвника може спалахнути жорстоке татарське"алла", й звiдти полетять свистючi татарськi стрiли. Гнилка казав, що дозорцi помiтили вже давно, як малi татарськi кошi потяглися до великих i татарськi чамбули стали заїжджати далi, вони озлiшали й посмiливiшали. Гнилка збирався залишити зимiвник й податися кудись на Слобожанщину. Вiн бачив попереду збитки, а може, й розор, i вiд того ним заволодiли ще бiльше похмурiсть i смуток.

Та й усiх козакiв оповив смуток. Здавалося, один Марко не помiчав того, баляндрасив, i смiявся, й навiть кепкував з тих, що гомонiли про близьке татарське нашестя. Пого мовби пiдносило щось, гiрке й веселе воднораз, вiн чомусь почувався, як зайшлий смiливий чоловiк на чужiй пожежi, ходив околясом, кепкував, пiджартовував, спробував подратувати короткошийого, з гострими i довгими, наче штилi, рогами бугая, що ходив у мiцнiй загорожi, той ревнув, недобре подивився на козака, кiлька разiв кинув широкою, як сковорода, ратицею землю собi на спину, а тодi буцнув крутим лобом з кучериками бiля рогiв, аж затрiщало вiр'я, i Марко ушився пiд регiт козакiв. Вечеряли в дворi бiля призьби на широкому ряднi. В казанi парувала юшка з галушками, скупенький поставець кружляв по колу. Гнилка їв неохоче. Клював носом, голова йому хилилася до колiн. Раптом вигукнув, неначе уражений гедзем:"Аркань, Прокопе, жеребця, аркань". Побачивши розсмiянi очi, заклiпав повiками, знiяковiв, виловлював з казанка галушку, поквапливо жував, а далi очi йому заплющувалися i голова хилилася на груди. I знову:"Варко, Варко, вижени з клунi кури". Лаврiн подумав: який то важкий лантух — Гнилчине багатство. Якщо збiжжя не придавить до землi, то висиплеться через дiрку. Марко хотiв пожартувати над Гнилкою, покласти йому в ложку замiсть галушки жабу, але Лаврiн не дав. Гнилка небавом тут же, бiля призьби, й заснув. Уранцi Марко таки викинув фортеля, який ледве не обiйшовся йому дорогим коштом.

Гнилчиха — дебела, товстонога молодиця — бiгла з дiйницею до корови, Марко перепинив її й запитав, чого вона не вийшла до нього увечерi, як обiцялася.

— То я задурно дав тобi плахту! — Марко казав голосно, аби чув чоловiк, котрий обтiсував бiля хлiва новий дишель до котиги — величезної гарби. Гнилка витрiщив вирла, збуряковiв на рябому виду, з дишлем у руках пiшов на жiнку й на Марка. Запорожцi одняли в Гнилки дишель, але скiльки не розраювали, гнiздюк не йняв вiри, що то був жарт. Сiкався до жiнки, вигукував, що бiльше не пiдпустить до ворiт жодного сiчовика. Прийшов осавул, пан Амбросiй, послухав, узяв когось iз козакiв з рук нагая, але Марко вже потягнув коня за ворота, й осавул тiльки встиг покласти басаман на крижi Султану та довго скородив моркву навздогiн Марковi. Лаврiн наздогнав Ногайця, й вони полишили козацьку залогу, поїхали далi самi. Лаврiновi туманила голову досада: вбив шпона Марко, невдатно вив'язав жарт. Марко ж смiявся, але щось заважало йому оддатися душею жартам i веселощам до кiнця. Вони були неначе чорна нитка п'блакитному шитвi, що прялась у майбуть i туманила Марковi день.

Проте йому таки вдалося утнути й дошпетну штуковину. Й тим потiшити i себе, й Лаврiна. Це вже було недалеко од Ладижина. Проїздили вони мiст через невеличку рiчечку Соб, i Марко з коня побачив у очеретi якогось чоловiка. Дiйшлий Ногаєць одразу вгадав, хто то такий: то сидiв старшина й рахував вози, верхiвцiв i пiшакiв, якi добувалися по його мосту на той бiк. Увечерi вiн звiрить свою лiчбу з лiчбою мостового i таким робом дiзнається, чи обманює його мостовий.

Марко стиснув острогами коня й погнав по греблi, гукаючи:"Татари, татари в степу!"Старшина зопалу стрибнув просто в воду й вбрiд добувся на греблю, по якiй дядьки саме везли зерно на помол у його ж таки млин. Ох же й регiт стояв на греблi. В одного дядька, котрий низько нахилився над бильцем мосту й витирав кулаками сльози в очах, аж шапка упала в воду. Смiявся мостовий, смiявся Лаврiн, що їхав назирцi, тiльки Марко сидiв на коневi незворушно й, здавалося, не помiчав нiчого, а якщо й помiчав, то воно його мало обходило.

Такий штиб його жартiв.

* * *

Дорога кривуляла лiсом, з правого боку синiли ялини та сосни, з лiвого тягнувся мiшаний лiс: дуб, клен, береза, iнодi грабина або осичина. В понизов'ях — вiльха та верболози. Лiс — мовчазний, глухий. Прокопитили мiсток — товстi плахи ув'язанi лозою, проїхали ще з пiвсотнi сажнiв, i Лаврiн повернув коня лiворуч, просто в струмок, що плюскотiв у травi. Цю путь проїхав сотнi разiв, нехай тiльки в думцi, але заблудитись не мiг. Дорогу йому розказав Брус, а потiм Килiяна.

Ось верба над струмком з п'ятьма короткими товстими гiлками, схожими на розчепiренi пальцi. Тут вони знову взяли в лiву руку. У травi виднiлась ледь помiтна колiя, яку можна було вiдшукати, тiльки знаючи про неї. Дорога бралася вгору, а тодi покривуляла праворуч, обминаючи руїни монастирища. Сумно й страшно сiрiли тi руїни. Не було нi стiн, нi стовпiв, тiльки купи камiння, порослого бур'яном, та неглибокi ями. За монастирищем колiя вповзла на стару гребельку, насипану мiж двох ставкiв, уже замулених, порослих лепехою, очеретом. Вiдтак поминули нешироку стiну лiсу, а далi вiдкрилася долинка, оточена з усiх бокiв горбами. По схилi горба праворуч кучерявився сад, за ним жовтiла огорожа з очерету. Хата стояла мiж лiсом i садом, притiнена осокорами. Вiкна обмальованi по бiлiй глинi жовтими пiвонiями та червоними ружами, вiд того в Лаврiновiм серцi теж зацвiли пiвонiї. Бiля хати — клуня, два хлiви, двi комори, ще якiсь будiвельки — мабуть, погрiбник i льодовня. Обiйстя огороджене воринням, зчорнiлим, але ще мiцним. Од подвiр'я кривуляла в долину стежечка. Пiрнала в густий кущ калини, а там — до криницi. Мабуть, звiдти починався й струмок, його позначала густа, яро–зелена гривка осоки. Запорожцi не могли одвести од тої божої краси очей. I водночас обоє подивували, що Дорош Брус оселився в такiй глухоманi. Та ще й сховав тут красу — Килiяну. А може, через неї й осiвся тут?

З подвiр'я вибiгли двi здоровеннi курти — вiвчарки з короткими, поодрубуваними для злостi хвостами, обпали козакiв. Курти були злi як гаспиди, їхнi очi з чорними пучками шерстi над ними горiли жаринами, з пащек текла слина. Такi можуть i на смерть загризти. Вони не лементували, а коротко, хрипко погавкували, норовили стрибнути на груди. Запорожцi посiдали в сiдла, конi пряли вухами, переступали ногами, а Лаврiнiв Коршак вищирив зуби й поривався вкусити курту. Вiн тремтiв i дрiбно трусив холкою.

— Дунаю, Вовкулако, пiшли геть, — нараз пролунало. Козаки оглянулися й побачили за кущем лiщини Дороша Бруса, що стояв з мушкетом у руках. Дознав, що до нього хтось їде, вийшов назустрiч. Привiтався нi холодно, нi радо — тiльки черкнув по Марковi поглядом. Прикладом мушкета позаганяв собак, зачинив у погрiбнику. Тодi повернувся до кущiв малини й порiчок, що пiдступали просто до лiсу, гукнув:

— Це свої, виходьте!

З лiсу вийшло двоє старих — дiд та баба, мабуть, челядники, — i Килiяна. Марко, як побачив її, в першу мить розгубився. Вона була зовсiм не така, як вималювала уява. Нижча зростом, — то Лаврiновi видалася високою, — струнка й гнучка, як лозинка. Личко в Килiяни невелике, з гостреньким пiдборiддям, смагляве, а очi чорно–синi, але не холоднi, в них так i стрибали гарячi iскорки. Туга чорна коса спадала по грудях нижче пояса.

Килiянина краса обпекла Марка. Ще й подивилася дiвчина чомусь спершу на нього, а вже тодi на Лаврiна. Й зайнялась рум'янцями, й ледь–ледь усмiхнулася кутиками губ. Вони були в неї особливо принаднi: темно–вишневi, владнi, примхливi й нервовi. Навiть недосвiдчений у дiвочих чарах Марко вiдчув це, йому неймовiрно, до смертi захотiлося бодай пальчиком доторкнутися до цих красивих i небезпечних губ. Марко гребонув п'ятiрнею чорний, з пiдлизом з лiвого боку чуб, i йому на якийсь час одiбрало мову.

Й нагло, страшно i приголомшливо майнуло в думцi, що вiн мiг би вбити Лаврiна. Несосвiтенна, дурна й дика думка, навiяна нечистим, Марко аж стенувся, аж озирнувся, чи не помiтив чого Лаврiн, а тодi сплюнув пiд ноги.

Лаврiн теж довго мовчав. В його душi щось затремтiло, спалахнуло яскравим свiтлом, i вiн увесь заяснiв вiд щастя. Воно виповнило його всього, що усмiхався трохи аж причмелено. I вже по тому pняв шапку, стрiпнув чубом i тихо сказав:

— Добридень, Килiяно.

— Добридень, — стримано вiдказала вона.

Козаки поставили у стайню коней, умилися з дороги; господарi одразу запросили їх до столу. Потрави подавала стара, яку звали Вуцькою, Килiяна розстелила перед козаками рушники та поклала кленовi мальованi ложки. Горiлкою Дорош гостей не частував i вiд ставив убiк пугар, що його дiстав з торок Ногаєць, а принiс iз льоху барильце березового, настояного на ячменi соку. Сiк був рiзкий i трохи хмiльний. Килiяна сидiла поруч батька, навпроти козакiв, ловила скрадливi Лаврiновi погляди, i те не могло сховатись нi од кого. Й така була гарна, що Марко не мiг одвести од неї очей. На головi вже не коса, а дрiбушечки — кiлька маленьких кiсок, перев'язаних червоними стрiчечками, вони їй вельми личили, робили її ще загадковiшою, та й вона сама не ховала тiєї перемiни, промовляла всiм своїм виглядом:"Ось я, яка!"Вона була як погода напровеснi: мiнялась щохвилини.. В очах у дiвчини грали блискiтки. Вона кидала їх Лавриновi. Декiлька їх потайки од усiх упiймав Марко. Аби привернути увагу дiвчини, спробував покепкувати над старою, що кутуляла гречанi вареники з сиром беззубими яснами, але Дорош нахмурився, й вiн умовк. Килiяна була якась особливо соромлива й притихла, але її очi так i сяяли радiстю. А Марко боявся пiдвести очi: вперше в життi вiн тратився, вперше в життi почував свою незугарнiсть.

По обiдi Брус показував господарство: простору хату на два ганки з прохiдними сiньми, в яких в'язками висiли вовчi та лисячi шкури, вовна в мiшках i пряжа, свiтличку i кiмнату, в кiмнатi на стiнах висiли килими й ведмежi шкури, поверх них зброя — шаблi, кинджали, ятагани, два напiвпанцири, списи, мушкети; в свiтличцi стеля була побiлена крейдою з чорними мережками по краях, на прикрашенiй рушниками внутрiшнiй стiнi висiло гнiздо ремеза — на щастя. В хатi — простi лави, стiл i дорогi пiдсвiчники, дорога скриня i навiть комод iз рiзьбою. Пробiгла Килiяна, на мить зупинилася бiля вправленого в мiдний обiд люстерка, звiдти на неї глянула вродлива смаглявка — лишилась задоволена, майнула надвiр. Дорош теж повiв гостей на подвiр'я — показати обiйстя. Найбiльше вiн кохався в пасiцi, вона стояла в саду на горбi, обнесена очеретом. У саду набирали соку раннi грушi, ще зовсiм зеленi, а вже гнули долу вiття. Бiля плоту росли мальви, ясна рiч — насадила Килiяна, вони дивилися на козакiв великими, здивованими, але теплими дiвочими очима. Посеред пасiки бiлiла капличка з образами святих Зосима i Саватiя, на багатьох дуплянках теж намальованi образи святих, а на деяких просто картини: козак Мамай, козак у неволi. Картини мальованi погано, й Лаврiн подумав, що намалював би краще. Вiн колись допомагав сiчовому богомазу i пробував писати по дереву. людськi парсуни, деякi з них богомаз позстругував, а кiлька лишив, трохи пiдмалювавши. Того Лаврiновi кортiло найбiльше — навчитися малювати картини, вiн навiть хотiв найнятися до богомаза, але того прогнали з Сiчi за якусь крадiжку. По тому Лаврiна тiльки iнодi кликали до церкви пофарбувати бокуни та дверi, розмалювати держална для хоругов, малювати ж хоругви та iкони замовляли богомазу Самарського Миколаївського монастиря або привозили їх з Києва.

В омшаниках, куди теж завiв їх Брус, гуск у липiвниках мед. Дорош Брус величався своїм статком, але справжньої радостi вiд того величання, певно, не мав. Був похмурий i весь час нiби дослухався до чогось. Кiлька разiв повертав мову на татар, розпитував, чи не знають чого нового запорожцi. Тут, на Подiллi, все пропахло чутками про них. Чимало людей покинули хутори й подалися на лiвий берег.

Лаврiн слухав Дороша у пiввуха, те й знай оглядався на подвiр'я, де Килiяна з Вуцькою розвiшували по вiр'ю полотно. Коли вернулися I до хати, Марко з Дорошем сiли на призьбi, а Лаврiн догнав Килiяну, я що йшла з серпом у берег, забрав серпа i пiшов поруч. Не вельми довго вони жали, повсiдалися на травi, тихо гомонiли. Килiяна видалася Лаврiновi трохи не такою, як на ярмарку. Там вона шастала помiж яток, прицiнювалася; примiрялася, зажартовувала з крамарями, була вогниста й швидка, а тепер, мовби притихла, принишкла, стала простiшою, домашнiшою, а вiд того ще милiшою.

Килiяна ж чекала перемiни в своєму життi i думала про неї. Про неї, про себе, але не про Лаврiна, який вiн є i яким буде мужем. Буде такий, як вона захоче, це вирiшила одразу.

Марко спостерiгав за ними обома зоддалiк, не знати чому йому стиснуло щимками серце, хотiлося пiдiйти до них, а знавши, що зайвий, не пiшов. Потоптався на подвiр'ї, знову сiв поруч Бруса, на окорованiй дубовiй колодi пiд призьбою. Якийсь час сидiли мовчки, Марко, котрому було мулько од тої мовчанки, запитав Дороша, чи не нудно, не страшно йому жити в оцiй глушинi. Дорош повiв зизим оком, не одказав нiчого. Чи тому, що не хотiлося говорити, чи й не знав, що одказати. Як не знав уже й того, нудно йому тут чи гарно. Квiтнув сад, роїлися бджоли — мир i супокiй. Од звiра мав захисток, мав оружжя… Але ж вибирала це мiсце неволя… Вiн i зараз обминав велелюддя, на яких мiг зустрiти свою, позначену грiзним карбом, долю. Двадцять снiгiв стануло вiдтодi, коли востаннє танцював на запорозькому базарищi. Забув, як воно й ноги ходять у танцi. Либонь, нiхто й не пiзнав би його. А однак волiв не стрiчатися з сiчовиками. Невиконаний присуд ходив слiдом усе життя, з роками не вiддалився, не стерся. Навпаки, росли статки, вiн приступав ближче, росла Килiяна, й зростав неспокiй. Останнi тижнi Дорош ходив як потороча. Може, що зустрiв запорожця. Ще й засватав за нього дочку. Й сприйняв це як лихий триб долi. Вчиняв Кчлiянину волю й заразом хотiв раз i назавжди прогнати хистку тiнь з‑за плечей:"Нiчого я не боюся, все згинуло, розтануло, поросло лободою".

Думка звивалася, як гад бiля босої ноги. Ворухнися — й одразу ввiп'ються отруйнi зуби. Сливе вже черкаються ноги. Сьогоднi збагнув доконечно: не згинуло, не розтануло, не поросло лободою. Побачив з кущiв запорожцiв, i тенькнуло в грудях; уже й упiзнав, а руки тремтiли, ледве подолав спокусу розрядити випалом рушницю. Але хiба розстрiляєш минуле!

Дорошевi в грудях заклекотiла злiсть. Приїхали на його добро, як на своє власне. А вiдають, якою кров'ю, яким грiхом перед богом воно нажите? Кара за грiхи йому, Дорошевi. А статок тому голоштаньку. Вiн, Дорош Брус, не хотiв тiєї кровi. Був, як i оцей Лаврiн, вольним i гордим козаком. Стояли вони на Маячцi малою залогою, i шрамуватий рiдкозубий осавулець Кiт пiдбив їх перестрiти та потрусити татарських купцiв. Усiм припав до серця осавулiв замiр — басурмани, нехристи, дiло те угодне богу й корисне собi. А далi були купцi. волоськi, за ними чумаки з Дону й свої чумаки. Не зогледiлись, як стали прибишами. Не сказати, щоб Дорош не карався тим лихим промислом: поклав собi в думцi одкинутись тихцем од ватаги, осiсти десь на Подiллi. Та небавом їх упiймали, й стали вони перед сiчовим товариством переконанi правом. Осавула присудили до палi, а їх чотирьох посадовили на гармати на три днi. Рiк пiсля того Дорош козакував чесно. Аж поки не заникнув на Маячку та не розкопав свiй сховок. Вiн був порожнiй. I така скруха взяла Дороша, така злiсть, що трохи не вбив сiчовика, з яким приїхав туди й чиї грошi лишилися цiлi. З ляку той роздiлив свiй набуток навпiл, але грошей була мiзерiя, й наступної ночi вони вдвох засiли при битiй дорозi. Так стали комиш–никами. Хитрий придумали промисел. Засiдку вчинили на днi лiсового яру, такого крутого, що порох з–пiд кiнських копит падав прямiсiнько в прiрву, понад якою кривуляла дорога. Чумаки спускали вози по одному, заклавши межи спицi дрюччя; Наступного воза пускали тiльки тодi, коли переднiй доповзав до низу. Про те криком сповiщали самi вiзники.

Обпатравши одного воза, пов'язавши чи порiшивши — якщо опиралися — вiзникiв. Брус або його напарник, приклавши до рота долонi, подавали iз зеленого мороку знак iншим:

— Гей, пускай!

Часом вдавалося перепустити невеличку, возiв у п'ять, валку. Якщо не впорувались тихо, доводилося тiкати. Мали для того певну стежку.

Одначе восени самi попали в пастку. Дорошiв товариш погинув, а його зв'язали. Гнало Дороша п'ятеро козакiв, їхали на конях, а Дорош iшов iз зв'язаними руками, з мотузком на шиї, притороченим другим кiнцем до сiдла хорунжого з Самарської паланки. Дорош волiкся по дорозi, вже попрощався зi свiтом, тiльки просив у бога легшої смертi. Перед очима стояв лихий навчитель, шрамкуватий осавулець Кiт, гострим кiнцем, оббитим залiзом, паля вилiзла йому бiля шиї; за якийсь час тiло висохло, й коли повiвав вiтер, крутилося, й костi торохтiли, немов були зсипанi до шкiряного мiшка. Очi Коту склювали пiдорли, а рiдкi великi зуби щирились на зустрiчних, зарiкаючи їх на крадiжку. Страшно було Дорошевi тої палi. Пряжило сонце, маленька ватага розтяглася по степу втомленим пташиним ключем. Хорунжий куняв у сiдлi. Вони в'їхали в балку, й козацький ключик згинув з очей. Упевнившись, що нiкого не видно, Брус щосили потягнув хорунжого за ногу, й той гепнув на сухоземля, затим двiчi вдарив його важким чоботом по головi, зубами витягнув з пiхов хорунжого шаблю й перепиляв об неї сирицю на своїх руках, перетяв мотузок на шиї. Хорунжий спробував був пiдвестися, Дорош одтяв йому голову. Кiнь у хорунжого був гарний, то Дороша не наздогнали.

З грошей, якi приховав у яру, — оця хата на два ганки, й килими, i пасiка, й двоє коней у стайнi, двi пари волiв та три корови.

За жiнку взяв пiд Баром наймичку з корчми, татарку–вихрестку, котра майже не говорила по–українськи й не могла його виказати. Жiнки не любив, бив її тиранськи, доки вона не оддала християнському богу душу. Ото у лiсi її могила з маленьким хрестом. Килiянi тодi сповнилось дванадцять рокiв.

З роками розквiтла Килiянина краса, пiшла дiвчина в Брусiв, але вгадувались у нiй i материнi риси. Коли вловлював їх, хмурнiв; тодi йому здавалося, що вона якимось чином може розгадати, що саме вiн загнав на той свiт матiр, i помститися. Його страх засновувався на тому, що в гнiвi Килiяна не раз виказувала всю чорноту їхнього життя й намагалася прокрастися думкою в Брусове минуле, але вiн тримав його пiд сiмома замками. Вiн її трохи боявся i по–своєму любив.

Килiянi зятя вимрiяв давно: сироту, бiдного, щоб був працьовитий, поштивий, до скопу вдячний i вiдданий Дорошу та його дочцi. I щоб був навчений бойної справи — умiв оборонити хутiр. Лаврiн пiдходив пiд ту мiрку цiлком. Ото тiльки що запорожець. Та Килiяна прив'яже мiцно, в цьому був упевнений, а що з перцем — перець з часом викваситься. I все те, що наспiвали слiпi спiвцi на Сiчi — про отчий край, оборону вiри — розвiється по цих хащах. Тут матиме вiтчизну й свого кошового — його, Дороша, бо й молитиметься до куплених Брусом образiв. Так мислив по першiй стрiчi з Перехрестом. Одначе в останнi днi вповзла йому в голову iнша гадка. Лячно стало жити в цiм краї. Люди покидали Подолiю й переселялися на Лiвобережжя. Сюди, на хутiр, кожної днини могли заскочити басурмани. Як не ховався Дорош, а про хутiр знали. Спродатися б та виїхати куди–iнде. Спродатися! Хто купить ошабльоване татарами обiйстя! Оно понад дорогами свiтять чорними очницями пустки. Доведеться просто залишити хату, сад, пасiку.

Тяжко, до розлому в головi розмiрковував Дорош. Уперше йому не вистачало власного розуму, власного розмислу. Може, постарiв? Стратив колишню впевненiсть, силу? Тому й подiлився своєю скрухою з молодим заїжджим козаком. Хоч i бачив, що Марко не стiльки слухає, як пасе очима дочку. Ох, цi сiчовики, монашаться в плавнях, а тодi з'їдають жiноцтво очима. Нiби й не личило так дивитися на наречену товариша…

— Я сам купив би таке обiйстя, — озвався Марко. — Коб не в цьому мiсцi. Як побачу гарне — куплю.

— Маєш грошi? — поцiкавився Дорош.

— Маю. Сто золотих, — Марко аж стенувся од того, що виповiдав свою таємницю, але, диво, стриматися не мiг. Вiн нiби помщався комусь: чиїйсь радостi, чиємусь щастю, впевняв когось i себе, що й вiн дещо має.

— Варуй боже — сто золотих! — гукнув Дорош. — Отцiв то та неньчин заповiт?

— Мої. Не маю вiтця та неньки, — одказав Ногаєць. Його й далi кудись несла важка, каламутна хвиля. Несла на пороги.

— Де ж узяв їх? — все з бiльшою настирливiстю допитувався Брус.

— Божi то грошi. Запалив у лiсi дуба — холод морив, звiдти й потекли золотi сережки, — брехав Марко. — Якийсь прибиш накрутив свердлом дiрок i напхав алтинiв.

Марко подумав, якщо Брус розкаже про це Лаврiну, вiн одмовиться, скаже, пожартував. Мало пустив по Сiчi горобцiв. Та й, либонь, уже й не побачиться з Лаврiном. I що йому Перехрест! До Лаврiна доля на всi боки верхом. На Сiчi кошовий прикохував, тепер ось знайшов Килiяну з багатим тестем. А в Марка тiльки й щастя — те золото. Звичайно, про сережки казав обмильне. Захопила запорозька чата польських послiв до татар, посадовили їх у секвестр при пушкарнi. Марко стояв на вартi, пiдгледiв у щiлину (вона затикалася кулем), як один шляхтич сховав у жерлi мортири папушу. Коли послiв повели на квестiю, витяг з жерла мортири туго зав'язаний кисет з алтинами. Потiм запорожцi облазили всi гармати — видно, шляхтич сказав про грошi, може, для того й ховав, щоб одкупитися, — не знайшли, подумали, лях збрехав.

У Брусовому розпитуваннi Марко вловив хижу зацiкавленiсть i йшов їй назустрiч. Дибав, немов у в'язке болото, з якого, може, й не вдасться вибратися. Нехай хоч Дорош згадує його, нехай позаздрить на чужi грошi, нехай… зненавидить Лаврiна. Вiн сам не сподiвався, що в його душi лежить така гидь. I воднораз така пекельнiсть, така несосвiтенна ярiсть. Почував, що може зважитись на будь–який вчинок. Заздрiсть роздирала йому груди. В цю мить мiг пожбурити в пекло все: Сiч, товариство, Лаврiна i власне серце. Маленький, хижий, сидiв, зчепивши в замок долонi рук. В його очах затаїлися жовтi согi'яки, голос iз напруги став хрипкий.

В першу мить Марко злякався того, що зав'язувалося у них з Брусом. Йому аж шпарко стало, й думка заслала чорнотою мозок. А тодi десь зринуло розважливе: ну то й що? Не вiн почав оцю балачку, а Дорош Брус. А вiн, Марко, нiчим не согрiшив на землi, щоб щастя одкинуло його од усiх порогiв. Нехай Брус розпитує. Може, опiсля розкаже й Килiянi. Разом позаздрять йому. I колись, пiсля сварки з Лаврiном чи з досади на нього (не вiк же буятиме їхня любов) Килiяна згадає його, Марка. Згадував же її вiн, думав про неї, ще не бачачи. Лаврiн навiяв її образ, але тодi вiн був безтiлесний, наче марево, але хiба можна закохатися а марево! I ось тепер… Сподобалася йому. А таке, знав, не забувається. Це була мала, зовсiм маленька, майже нiкчемна втiха — вiд неї Марковi стало трохи моторошно й трохи злорадно. Бiльшим було те, манливе й пекуче, що вловлював за словами Бруса, i вловлював теж неясно, як слiпець далекий гомiн.

— Я можу позичити, коли вже край, скiльки там треба, — сказав i подивився Дорошевi в очi, хоч з–нав, що просто так не позичить i алтина — хотiв подратувати.

— Чим же я їх вiддячу, — пожадливо й скрушно зiтхнув Брус. — Якби твої грошi та до моїх волiв та коней… До того добра, що в скринях, до Килiяниного посагу…

Марковi аж схлипнуло в грудях, i вiн похилив голову. Чорна трута розтiкалася по душi, й уже не мав волi зцiдити її. Вперше нiби збоку поглянув на себе й на Лаврiна. Так, їм обом було добре вкупi. Лаврiн подобався йому спокоєм душi, щирiстю, побратимською вiдданiстю. Тим, чого, почував, мав замало сам. Й то бiльше кортiло пiд їхати Лаврiна, покепкувати з нього. Але Лаврiн на його кпини ображався рiдко, тiльки всмiхався. Лаврiн — вельми встидливий, Марко втямив це давно й часом, аби подратувати товариша, пiдсипав соромiцьких жартiв, i тодi вони, траплялося, й сварились. Але по тому, перегнiвавшись, Лаврiн; знову йшов у курiнь до Марка. Кошовий теж любив послухати Маркової мови. Одначе, собi в дружбу взяв не його, а Перехреста. Пригадує, тодi Марка вперше взяла прикрiсть на Лаврiна.

Вiн би любив побратима, коли б того опосiло горе. Втiшав би, намагався допомогти, навiть роздiлив би горе навпiл. Прощав i вибачав товаришевi все — не мiг вибачити щастя. Смутно вiдчував це, й прокрадалася думка, чому так: горе роздiлити можна, а щастя — нi. Злива пада рiвно на всiх, а сонце тiльки на тих, що на галявi. Люди — сiянцi, кожен росте сам по собi. Одного витолочить доля, iнший вибуяє й тягнеться в небо. Зараз сонце свiтило не йому.

— А може, й справдi удатися до тебе? — правив далi Брус. — Ти приїдь пiсля жнив. Сам.

Дорош вiв торг, як лютий татарин. У тому торзi не програвав у жоднiм разi. Не приїде Марко, не зумiє Брус присилувати Килiяну — лишається Лаврiн. Вiв безпрограшний торг, вдавав безжурнiсть, а голову дужче й дужче стискав невидимий обруч, i мучила його якась таємниця — либонь, то був неясний спогад, що вiн через цi ж таки проклятущi грошi вже один раз вчинив страшний злочин, порiшив товариша й тепер чинив новий злочин, може, страшнiший, нiж той, колишнiй. Йому аж трiщало в головi, а вiн i далi вперто й страшно пробивався вперед. Йому майнуло в думцi: ще раз, ще один тiльки раз перебiгти по вербовiй кладцi — не вломиться ж вона, й замiнить ту кладку мiцною, вкгрунтованою на доброчинностi, спокутi й вiрi. Не покарав же його бог того разу, не покарає й тепер.

Марко в цю мить ненавидiв i подобав Дороша. Вгадував у ньому щось потайне, пожадливе й страхався, що почуває щось подiбне у власнiй душi. Вона розколювалась, як горiх, уже не мiг стулити обидвi половинки докупи. Та й не вельми намагався. Знову зринула думка про їхнє колишнє з Лаврiном товаришування, про Сiч, побратимство, але все було не таке, як ранiше, пройняте чимось гiрким i, як здавалось йому, з Лаврiнової вини. Був би не їхав сюди чи принаймнi не заманював з собою його, й Марко не знав би нiчого. Нащо стiльки розказував про Килiяну, нащо розхвалював її?

Обоє, i Марко i Дорош, втомилися вiд тої розмови. У Дороша з натуги аж роса виступила на чолi. Витер чоло шапкою, пiдвiвся. Йому самому було мулько на душi. Може, мулькiше, нiж тодi, коли одтяв голову хорунжому. Там хоч рятував своє життя… А тут… здобував грошi.

Дивився на долину, а бачив золотi алтини. Земна краса, що на старiсть зiйшла на душу божою благодаттю, не могла потопити пожадливостi й думки про сито одкраяний шмат. В ту мить у поле його зору потрапили Лаврiн i Килiяна, вони сидiли на горбочку, Килiяна щебетала до парубка. Брус подумав, що нiхто й нiколи не сидiв отак поруч нього й не яснiв до нього очима. Життя його минає, а вiн так i не звiдав того великого, що робить людину iншою, щасливою, вiд чого завмирає серце й мiняється свiт, у нього взагалi не було любовi, вiн прожив життя суворе, сповнене небезпек, страху й борiння. I зненацька в серцi старого прибиша ворухнулося щось лагiдне, добре до дочки й отого парубка, несамохiть вiн замилувався гарною парою та побажав їм щастя. А тодi здивувався самому собi: у серце потекла важка, свинцева заздрiсть, але й вона його ятрила недовго. Брус Дорош зiтер все холодним розмислом. Проте тепер не змiг одкараскатись од думки: будує доччине щастя не на добрi. Думка лiтала, як ластiвка бiля поруйнованого гнiзда. Було маркiтно. Почував печiю в грудях, захотiлось упитись. Хвилю повагавшись, пiшов у комору. Повернувся з пузатою карафою. Цiдив горiлку в чарки тут‑таки, на призьбi, дивився на Марка — невдатного на вроду, але хитрого, розколупував його оком, переводив зiр на Лаврiна, що безжурно лежав на оберемку трави, а в головi текла важка, як пригуслий дьоготь, думка:"Все можна подiлити. Горiлку, алтини, коней, навiть смерть. Не можна подiлити любовi". Од того ставало злостиво–радiсно, але чомусь i страшно. Й трохи заздрiсне. Що не зазнав сам того щастя — любовi. Й не вiдав, що воно таке. Пекуче, як горiлка? Солодке, як мед? Не вiдгадаєш. Йому стало прикро на долю, вiн плюнув i розтер по зеленiй травi важким, наче кованим iз залiза, чоботом.

Лаврiн, як i Брус, також дивився на долину. Вона вабила його зiр, лежала бiля їхнiх з Кнлiяною нiг, немов зелена плахта. А по нiй синiм, безпечно кинутим каламайковим поясом — струмок. По горi — пишний та кучерявий сад, за садом — важкi темнi ялини. Йому трохи дивно, що Килiянi байдужа ця краса. I трiшки бентежно, й навiть прикро, що в неї тiльки й мови, як утекти звiдси. Прикро тому, що йому, Лаврiповi, досить Килiяни, а їй, виходить, його мало.

Й ще одна думка смоктала Лаврiнове серце. Тiльки нещодавно, їдучи сюди, подивився на все не безжурними очима, а очима майбутнього господаря, Килiяниного чоловiка, приймака. Адже ранiше, на Запорожжi, йому нiколи не клалися в голову думки про землю та одруження. Гадав: буде запорожцем, та й квит. Вiн нiколи не ходив бiля землi, хоч i не цурався роботи. Вмiв косити, трохи знав бондарське ремесло — хлопчаком двi весни допомагав бондаревi, любив малярство, хоч спiзнати вповнi малярської науки й не вдалося. Лаврiна не стiльки дивувала та непокоїла швидка й несподiвана Брусова згода видати за нього Килiяну, скiльки те, що йшов до шлюбу майже голий, безгрошовий. Тi думки смутили й пригнiчували, вони кружляли по одних i тих же гонах, нi на цяту не посуваючись уперед. Ким вiн буде на Брусовiм господарствi? Наймитом? Челядником? Од того одразу ставало щось дибки в душi й брови збiгалися на перенiссi в тугу хмарку. В мислях Лаврiн порiшив: стане чумаком. Продасть шаблю, коня, купить пару волiв, ще пару дасть йому Брус, i поїде вiн нехай i в небезпечну, зате грошовиту дорогу: в Крим по сiль. За двоє–троє лiт зачумакує власний статок…

Гарний був у задумi Лаврiн. Килiяна тихцем милувалася ним. Дiвчину аж гордощi брали, що її покохав отакий парубок. Смiливий, палкий… На мить побачила себе, й чомусь без сорочки, в його обiймах, вiд тої соромiтної, не дiвочої думки зашарiлася, одначе зору од Лаврiнового обличчя не одвела."Мiй", — щось проспiвало у серцi. Душею почувала, що до всього Лаврiн ще й добрий. Тiльки трiшки гордий. А ще — замисливий. Задивився на далекi верхiвки дубiв, а про неї мовби забувся. Нiчого, вона йому замислюватися не дасть.

А дивитися на лiс то й зовсiм нiчого. Вiн обрид їй до знемоги. I оцей хутiр. Вона за ними свiту не бачила. Хiба тiльки краєчок, коли вiдпускав батько з челядницею, бабою Вуцькою, до Бершадi, де в тiєї — дочка в замiжках за бондарем. Сам вiн туди не їздив жодного разу. Баба Вуцька — то тiльки на вигляд сумирна та тиха, а насправдi бiдова й проворна. Водила її по церквах, по базарах, завозила i в Ладижин, i в Стiну. Вуцька колись, ще до Хмельниччини, служила покоївкою у панiв Обидовських, набачилася див. Любила розповiдати про те. Про виїзди, про конi, про банкети, де всеньку нiч грали музики й пускали в кiнцi саду барвистi вогнi. Панiї — в шовках, сукнях, по низу оторочених хутром, а руки й плечi — голiсiнькi. Килiяна й сама раз бачила в Бершадi таку кавалькаду. Ой же й грало лицарство кiньми довкола двох карет, у яких сидiли панiї. Вуцька казала, що паничi задля дiвчини здатнi на що хочеш — навiть на смертельний герць. Килiяна певна, що й її Лаврiн за неї пiшов би на шаблях проти будь–кого, i в думцi пишалася цим. Наслухавшись Вуцьки, наблукавшись по мiсту, Килiяна довго не могла заснути (вони зупинялися у Вустиної знайомся мiщанки) й тодi думала про освiтленi ста свiчками зали, нечуванi танцi, лоскiтливi вусики, дзвiнкi шпори. Й тодi Килiяну поймало тривожне хвилювання, вона лежала в нужденнiй свiтлицi, а її уява малювала i тi зали, й тi свiчi, i тi вусики, i ще багато такого, що не привидиться дiвчинi при свiтлi дня, вона чекала якогось дива, її всю переповнювали передчуття якоїсь стрiчi, котра перемiнить все її життя, i вона тривожно завмирала. Вона не мала все те навiть за мрiї, а тiльки за казку, але ж ми i лiтаємо в казках! А от переїхати до мiстечка, бодай такого, як Бершадь, то вже не казка. (Лаврiн теж появився не з казки й не зовсiм пiдходив пiд тi її мрiї, але здоровий глузд пiдказував Килiянi, що на бiльше їй сподiватися нiчого). Вирватися, вирватися з–пiд цих густих вiт, утекти вiд цього тоскного шуму. Здавалося б, виросла в лiсi, мала б стати його часткою. Не стала. Вона й любила цей зелений шум, i хотiла вiд нього втекти. Таємнi сили довго дрiмали в нiй, тепер вони пробудилися i владно штовхали її в людський гомiн, у людський крутiж. Килiяна давно зрозумiла: вона гарна собою — i боялася, що не зумiє взяти того всього, що може заплатити за її красу свiт. Ота–ко, — мрiяла, — сидiтиме вона, як отi панiї при вiдчиненому на вулицю вiконцi, пiдклавши пiд лiктi вишиту подушечку, i лузькатиме насiння.

Там, у Бершадi, спогадувала вона, стiльки лавок, а в них так i мигтiли парча та срiбло. Як одгуляють весiлля, Лаврiн чумакуватиме. Тiльки не в Крим поїде — хай тому Криму цур — а по городах, по ярмарках. Вона, либонь, теж iнодi їздитиме з ним. Уже казала про те батьковi. Правда, вiн їй на те:"Один дурак возив на продаж гарбузи, та з ними й голову продав… Он у лiсi скiльки галяв. Аби руки та плуг, порозорювати їх, позагороджувати од звiроти — можна за п'ять лiт забагатiти". Батько насправжки хоче запрягти Лаврiна в лiсову роботу. То його давня мрiя. Бо сам трохи ледачкуватий. Тепер же бере дармового наймита. Килiянi аж моторошно од тої думки. Тi перелоговi землi вмент вип'ють Лаврiнове здоров'я, їх мало покорчувати, поорати, а ще треба стерегти по ночах з рушницею. Нi, вона оддається не за наймита, а за гречного мужа.

Сподiвалася переважити батька. Важкий i понурий, вiн не знав з нею зладу. Боявся її галасу, слiз, ладен був задобрювати чим тiльки мiг. Новим намистом, кумачами, мандруванням на прощу з бабою Вуцькою, хоч i знав, що прощi тi не вельми побожнi.

Нi Килiяна, нi Лаврiн не вiдали, що Дорошевi плани перемiнилися. Бiгли думками вперед, десь там їхнi думки сплiталися, й обом було гарно та затишно. Лаврiновi аж шкода стало Марка, що самотньо (Дорош кудись пiшов) сидiв на призьбi.

— Марку, йди до нас, — покликав Лаврiн.

Марко не почув. Душа його в цю мить злостиво посмiхалася, й посмiхалася не на радощах, що звершиться його несподiване жадання; вона осягнула, що i в iнших душах такi ж чорнi холодини, як у його, а може, й гiршi: хто йому Килiяна — нiхто, Дорошевi ж — рiдна дочка, а вiн її запродує. Марко не до кiнця вiрив, що все буде так, як намислили вони з Дорошем, але вiдчував, що на такому замiсi не може зiйти i Лаврiнове щастя. Першої митi був охопив його душу вiдчай, але сплив, його витiснив слiпий дощ, який замивав останнi слiди.

— Марку, йди до нас, — знову покликав Лаврiн. I хоч Марко з його голосу вловив, що кличе вiн для годиться, пiдiйшов i сiв на оберемок зеленої, ледь вологої трави. Вiн бачив, що перебив розмову, але тепер уже зумисне не збирався швидко йти прiч. А може, перебив не обом, бо здалося йому, що Килiяна посмiхається до нього привiтно. Мабуть, то була несвiдома дiвоча гра, а може, їй трiшки кортiло подратувати Лаврiна. Чи й хто зна, що кипiло в тих чорних зiницях. Перемовляючись з Лаврiном, плела вiнок i тепер одягла його собi на голову, повернулася до Марка й запитала, дивлячись на парубка:

— Личить? Гарна я в ньому?

Марко побоювався звести очi й бачив не вiнок, а довгу шию i гаптований комiрець сорочки, що її облягав.

Запитання спантеличило Марка й навiть розсердило. Вiн погамував злiсть, хитнув головою в бiк Лаврiна;

— Це нехай вiн признає.

— Вiн уже признав, — засмiялась дiвчина.

— А хiба треба, щоб ще хтось?

Тремке, солодке, не знане досi почуття протекло по його серцю, але в солодке домiшалися краплi гiркого. Любов гiрчила ненавистю. В Маркових очах миттєво зблиснув вогонь, який злякав Килiяну. Лаврiн реготав, а вона зняла вiнка i розiрвала. Запала мовчанка, аж Лаврiн перестав смiятися й з жалем дивився то на вiнок, то на Килiяну.

А вона зиркнула на Марка й мовила:

— Ти не такий, як про тебе розказував Лаврiн. Набурмосений i сердитий. Хоч би посмiхнувся.

— Козакам у буднi посмiхатися заборонено, — здобувся на жарт Марко.

— А в свята?

— В свята й поготiв.

— Ви того такi похмурi, що без дiвчат, — в одну мить вирiшила К. илiяна. — Таки ж нiколи–нiколи жiноча нога не ступала на острiв?

— Чого ж, приходять, — думаючи щось своє, пiдтримав жартiвливу розмову Марко. Русалки забiгають. Трапляється, i в курiнь котрась заникне.

— Й що тодi?

— Всяке буває…

— А я на русалку схожа чи нi? — притулила до голови розiрваного вiнка.

Марко спохмурнiв. Лаврiн страктував ту похмурiсть по–своєму."Переживає, сумує за нашою дружбою, — подумав. — Може, нам вдасться вмовити Бруса й Марко залишиться з нами". Йому було шкода Марка. А Килiянi було весело. Їй хотiлося жирувати, жартувати, вона вирвала травинку й провела нею Лаврiновi за вухом, аж Марко вiдчув той лоскiт, в серцi в нього завирувало. А Килiяна враз пiдхопилася на ноги й показала на гривку осоки посеред долини.

— Ходiмте до саджалки, я покажу головнiв. Хтозна‑де вони взялися. Такi великi. Запливають у струмок, а тiльки що, втжають назад до озерця. Я на них загадую собi всяке.

— Я люблю дивитися на них тiльки тодi, коли вони на сковородi, — пожартував Марко i пiшов до хати. Лаврiн i Килiяна, взявшись, як дiти, за руки, побiгли до саджалки.

Спати гостей Дорош поклав у хлiвi на сiнi, застеленому м'яким пухнастим лiжником. Лаврiновi хотiлося погомонiти з Марком, але той мовчав, удавав, що спить. Боявся — заговорить i викаже щось з того недоброго, що сукали з Брусом; важка, кiгтиста лапа каяття дряпала йому душу. Одначе не до кровi. А була якась незручнiсть, глуха млiсть у серцi, що зродилася в тишi, на подушках, вишитих Килiяниною рукою. I вiн аж зрадiв, коли ця тиша урвалася: заквакали жаби в болiтцi, i розпугукались пугачi в лiсi, здавалося, пугачеве плем'я змагалося з жаб'ячим, хто кого перекричить."Весела сторононька", — подумав Марко, засинаючи.

Килiяна не спала довго. У маленькiй горницi було задушливо, вона пiдiйшла до вiкна й спробувала крiзь грати його вiдчинити. Воно нiколи не вiдчинялося, нiби прикипiло, та вона врештi виштовхнула обидвi половинки. I здалося їй, що вiдчинила вiкно в iнший свiт. Вiн вже був у нiй, тремтiв i брав у свiй полон. Серце солодко щемiло, було радiсно, гарно й чомусь тривожно. Пугукали сови — це їй звичне, плив лiсом мiсяць, шелестiв у вiттi вiтер, залiтав до горницi, приємно остуджував гарячi перса. Килiяна притулила до них руки й зненацька заплакала.

* * *

Ранком наступного дня, по снiданку, Дорош закликав у свiтлицю Лаврiна й, напускаючи на себе надмiрну заклопотанiсть та похмурiсть, сказав, постукуючи по столу пальцями:

— У непевний, лихий нагодився ти час. Не до весiлля зараз. Приїжджай, як перемелеться, перетруситься. На рiздво приїжджай! — А сам дивився в пiдлогу важким поглядом.

Лаврiновi вiд тих слiв нiби зiвало щось у душi. Спершу подумав, що це вiдплата йому вiд Бруса за те, що не дотримав умови. Просив, щоб той помiняв своє рiшення. Брус був непохитний."Я ж не вiдмовляю, просто нехай перевiється, перемелеться. Ниньки й попа не знайдеш, щоб повiнчав. А яке вже там весiлля!"Лаврiн мусив погодитися. А по довгому розмислi, по перемовi з Марком навiть визнав слушнiсть Брусових слiв. Справдi — лихе весiлля пiд шабельний дзвiн! Коли їхали сюди, довкола тiльки й гомону було про татар. Одначе, з iншого боку, його шабля теж могла стати в пригодi Дорошевi. Раптом Лаврiновi осяяла надiя.

— Дозволь, пане–батьку, — звiв очi, — поки що лишитися за челядника.

Брус махнув рукою:

— Не треба. Не хочу я людського поговору. Весiльний кисiль треба варити на чистiй водi.

Лаврiн мовчки вклонився й вийшов.

Килiяна несподiвано вчинила опiр батьковi, накинулася на нього, як вогнеока рись, але вiн витримав напад, соромив її ущипливими словами, упокорив.

Козаки подякували господарю за гостиннiсть, посiдлали конi. Килiяна розпустила червону стрiчку, якою прив'язувала куделю, обмотала нею рукiв'я Лаврiнової шаблi.

Дорош i Килiяна провели їх до монастирища. Лаврiн i Кнлiяна йшли попереду. Дорош i Марко вiдстали на кiлька кiнських постатей. Лаврiновi не хотiлося вiд'їжджати. Чомусь його непокоїла Брусова, нехай i тимчасова, одмова. А надто засмучувала нова розлука з Килiяною. Килiяна вела за повiд Коршака.

— Ну чого вiн, чого?.. — про батька.

— Не знаю.

Зламала калинову гiлку з твердими, ледь почервленимп сонцем ягодами й вплела коневi у гриву.

— Вона швидко зав'яне, — сказав Лаврiн.

— Дарма. Я й собi зломлю гiлку й почеплю в кiмнатi. Хай нагадує про тебе.

— Калина — то смуток, — знову мовив Лаврiн. Душу йому огорнула печаль.

Килiяна раптом захотiла викинути калинову гiлку, але вiн не дав.

— Ти зламала її, вона принесе менi щастя.

Узяв дiвчину за руку, з вуст злетiло вiчне, як свiт:

— Ждатимеш?

Килiяна зупинилася, подивилася йому в очi сумно й вiрно:

— Ждатиму, допоки й воно ходитиме по небу. — На серцi в неї кипiли сльози.

Обоє подивилися на сонце, що пробивалося крiзь рване хмар'я червонястою плямою. Чудна й страшна була для Лаврiна її вiдповiдь. Вiн стиснув дiвчинi руку, сказав тихо:

— Не треба так.

— Ждатиму!

Вiн не почув того слова, а тiльки вловив, як воно побiгло по її руцi в його руку й далi, до серця.

- I я теж. Щоб там не сталося… Я нiкого… Нiкого до тебе не знав i не любив. Я i з Сiчi майже нiколи не виїздив…

Мабуть, цього не треба було казати, вiн засоромився, почервонiв, але Килiянi його слова сподобалися.

— Не барися, — сказала вона.

їй здалося, що стоїть перед прiрвою.

На греблi попрощалися вдруге.

За мить кущi лiщини сховали двi постатi: важку — Дороша Бруса, й тонку, легку — Килiяни.

Лаврiн не бачив, куди йде кiнь, той сам вибирав дорогу. Йому потемнiв свiт, вiн їхав уперед, а серце рвалося назад. I така в ньому зсоталася туга, що хотiлося плакати. Марко його розраював, вiн, хоч нiчого не чув, схитував головою.

Козаки пiд'їжджали до дороги, по якiй у бiдарцi гнав чалим конем якийсь чоловiк. Вiн стояв на колiнах, однiєю рукою тримався за плетений кiш, другою перiщив лозиною коня. Побачив козакiв, щось крикнув, не зупинився, погнав далi. Козаки погукали, Марко навiть хотiв наздогнати, а тодi передумав:

— Украв щось чи на пожежу?

Проїхали ще з пiвверстви й побачили в глибокому рiвчаку гарбу. Лiворуч од гарби чорнiв мiсток, вiн був провалений. Чоловiк, либонь, хотiв об'їхати його, й гарба засiла по самi осi в твань. Молоденькi волики змiсили пiд собою грязюку, вона сягала їм до животiв. Заляпаний болотом, селянин хрипко собкав, тупо тягнув за налигача й чомусь не бачив, що рябi вже й не лягають у ярмо. Поруч бабралася у тванi молодиця, щось пiдкладала пiд колеса, а з гарби виглядала цiла низка дитячих голiвок.

— Чого тебе холера сюди занесла? — осадив перед самим обличчям чоловiка коня Марко.

Той лупав очима, як сновида, Марко хотiв розбудити його нагайкою, але в ту мить заголосила молодиця:

— Ой лишеньки–боженьки, поможiть. Не дайте погинути. Татари, татари!

— Де? — крутнувся конем Марко.

— Скрiзь. Он наша слобода горить, наше село, — показала брудною рукою.

Над лiсом справдi тяглися пасма диму.

— А куди ж ви їдете? — запитав Лаврiн.

— У Ладижин. У фортецю. Всi тiкають туди, — оговтався чоловiк. Лаврiн злiз iз коня, прив'язав його до вербички — кiнь крутив головою, гриз деревце, — закасав рукава, вступив блискучими, з подзвоном чобiтьми в твань. Занурив у багно руки, намацуючи спицю. По невдалiй спробi пiдiпхнути воза руками Лаврiн i Марко витягли з мiстка вузьку мостину, пiдклали пiд заднє колесо, загейкали, засобкали; вигинаючи короткi ситi шиї, волики налягли, гарба заскрипiла, погойдуючись, випливла на сухе. Чоловiк, хоч був забейканий у багно з нiг до голови, поїхав — навiть забув подякувати, тiльки дiти махали козакам рученятами з коша i лепетали:"Козаки, козаки", та долiтало розпачливе жiнчине голосiння:"А краще б вже зразу свята присипала". Лаврiн та Марко помилися в струмку й стали радитися. Порiшили їхати в Ладижин i собi. Лаврiновi зривалася думка вернутися назад, але вiн притомив її. Ще наведе татар. Та й, либонь, Брус має в лiсi надiйний сховок. Всi, хто живе в отаких нетрях, мають його. Чим менше люду, тим легше сховатися в сховку.

Вiн ще роздумував, а Марко вже сидiв на коневi, у якого скапувала з вудил зелена пiна (скуб траву не розгнузданий), чекав. Лаврiн одв'язав од вербички Коршака.

По дорозi до Ладижина поминули чимало бiженських пiдвiд, i цiлi валки, й пiших утiкачiв. Декотрi везли на возах припас — пшоно i борошно, за возами, натягуючи налигачi, чалапали корови, iншi втiкачi вихопилися в чому були. Мчали, бiгли, поспiшали пiд захист фортечних мурiв. Села й хутори стояли порожнi, там нiби пролетiв смерч, з деяких димарiв, правда, курiвся дим, але людей у тих хатах не було. Тiльки на далекому пагорбi за яром махали крильми два вiтряки, видно, там не знали ще про татарський набiг, мололи собi лихо. Лаврiном i Марком заволодiла тривога, а воднораз їх пойняла грiзна врочистiсть, понапускали на себе суворого вигляду — адже й справдi могли зiткнутися з ворогом, їхали швидко, з–пiд попруг у коней повиступала пiна.

Ладижин зринув раптово, неначе хто кинув його козакам пiд ноги. Лежав у глибокiй та розлогiй долинi, освiтлений сонцем, звiдси було видно кожну вуличку, кожен будинок. Сонце грало на червонiй черепицi дахiв, на блискучих банях церков; тiльки фортеця сiрiла в. iжкими мурами, вона одразу ж навела на думку про вiйну, про можливi близькi бойовища. Дах на гострих вежах у кiлькох мiсцях був попровалюваний, сонячне промiння ламалося в дiрах, здавалося, там хтось ховається.

Лаврiновi гарячий суховiй обпалив серце: он Слобода Ладижинська, там ходили по ярмарку з Килiяною, он дерев'яна церквиця, в якiй слухали разом вечiрню. В той вечiр їхня любов мовби освятилася. Вони виповiли її комусь третьому, кого боялися одурити навiть у помислi. А он i дуб, на який вiн дряпався зi свiчкою, що її дала Килiяна. Запалила вогонь, i вiн горить у його грудях. I все стало так близько, аж йому защемiло в серцi. Бачив себе, бачив Килiяну пiд дубом, свiтло грало на її дукачах, на коралях, в її очах, i йому було в тих вогнях тепло i хороше.

Слободу Ладижинську оддiляли од Ладижина очеретянi хащi Tо рiчка Сiльниця. Мiсто розкинулося на невисоких горбах посеред долини, iз заходу його обмивав Буг, зi сходу i пiвдня — Сiльниця, котра мовби охоплювала Ладижин синьою крайкою.

В зручнiм до оборони мiсцi змуровано Ладижин. До нього можна пiдступити тiльки з пiвночi, але там — високий земляний вал iз земляними бастiонами й частоколом, попiд валом — рiв, що одним кiнцем упирається в Буг, другим — у Сiльницю.

Тому й збиралося сюди стiльки втiкачiв.

Довгим похилим узвозом спустилися донизу. А там — гам, лемент; котилися згори вози, налiтали один на одний, рвалися постромки, трiш. ало позакладуване в колеса дрюччя, ламалися спицi, а над усiм тим — жiночий та дитячий плач, посвист батогiв i чийсь госгрий та довгий, мов колiйський нiж, зойк:

— Ой лю–у-у–удоньки. Вони його живцем у вогонь… Ой лю–у-у–удоньки!

Лаврiновi од того крику обсипало морозом шкiру. Уява намалювала високого, худющого чоловiка, — чомусь саме високого й худого, — якого кидали у вогняне пекло. Козак несамохiть натягнув повiддя, кiнь форкнув, спiткнувся, й Марко злякано зиркнув на товариша.

— Перехрестися… Кажуть, не на добро.

Лаврiн перехрестився, а подумав чогось про Килiяну."Було б вернутися на хутiр". Його охопило хвилювання, почувався Килiяниним захисником, оборонцем, душа жадала звитяги i подвигу. Попереду Лаврiна i Марка повiльно посувалася пiдвода, на возi хтось лежав, вкритий рядниною з головою, а правив пiп у пiдряснику, пiдперезаному козацьким чересом.

Узбiччям промчало вгору на змилених конях з десяток козакiв, на Лаврiнiв та Маркiв помах не спинилися, погнали далi. На греблi перед Бершадськими ворiтьми — стовписько. А мiст чомусь пiднято, заднi натискали, дишель переднього воза висунувся далеко–далеко, кремезний хуторянин збивав назад воли, а його син перiщив батогом з воза тих, якi натискали ззаду, — людей i коней. Загуркотiли ланцюги, мiст упав i одразу пiднявся вгору знову. Вищали колiщата блокiв, але те вищання не могло заглушити лементу, що стояв по той бiк ворiт. Там кипiла баталiя. В тiсний пролаз ворiт було видно спини якихось людей, на них, мабуть, натискали, а вони одбивалися, навiть виблиснула шабля. А на греблi чуток, гомону, нещасть — Лаврiн i Марко брели в них по самi вуха, й собi пробиваючись до мосту. Через якийсь час його опустили, й живий вир заклекотiв у вузьких воротях. Стогнали мостини, брязкали ланцюги, воротнi не могли нiчого вдiяти, стояли над водою по той бiк ланцюгiв i держалнами одштовхували ти, хто напирав. Дерев'янi мостовi пiдпори гойдалися й скрипiли, загрожували повалитися. На якомусь возi вирвався з клiтки чорний пiвень, полетiв по головах, упав у воду. Iншим разом це викликало б регiт, нинi нiхто й не оглянувся.

— Може, не їдьмо сюди? — нахилився до Лаврiна Марко. — Конi в нас добрi…

— А нашi! Що кошовому скажемо? — заперечив Лаврiн, i Марко мусив погодитись.

У фортецi Лаврiн i Марко довiдалися достеменно про все. Може, вперше чутки, яких наслухалися по дорозi, були куцiшi за правду. Турецьке й татарське вiйсько всiм огромом посунуло на Подiлля. З ним — султан i вiзир, кримський хан з усiма мурзами та беями. Вони пiд Баром i Кам'янець–Подiльським. Стiна й Кошиця вже пiд копитами басурманськнх коней. Кошиця — зруйнована дощенту. Сзмойлович i Ромодановський, незважаючи на суворий наказ iз Москви, одсiчної потреби давати не одважилися, вiдступили iз Чiiгирина до Черкас. Козаки гомонiли, що Самойлович не придатний до польового гетьманства, а князя Ромодановського син попав у полон до турчина, й той погрожує прислати батьковi набиту сiном голову отрока, якщо батько–князь i далi ставитиме перед султаном тарчi. Боярин в страховi за життя сина переклав увесь вiйськовий провiд на грiзного в палатах i лякливого та буркiтливого в полi гетьмана. Тепер не знали, чи Самойлович двигне назустрiч турчину своє вiйсько, чи вiдступатиме далi. Татари уже доскочили аж до Черкас. Козацьке вiйсько, яке застав на Правобережжi лихий припадок, розбiглося по мiстах: у Ладижинi замкнулося двi тисячi лiвобережних козакiв з наказним полковником Мурашком, з них половина комонних i половина серденят пiхоти, сiмдесят комонникiв ротмiстра Анастаса Дмитрiєва, запорозька команда в двiстi чоловiк iз полковником Савою, переяславський полковник Войца Сербин з почтом, донський отаман Амбросiй, а з ним шiстнадцять козакiв. Мiщан у Ладижинi двадцять тисяч, з них бойових людей чотири тисячi.

Сподiвалися, що, може, султан i обмине Ладижин, пiде прямо пiд Умань або й на Київ, а од малого вiйська одiб'ються. Бо ж торгового люду в Ладижинi не багато, церкви бiднi — куций султану ясир з мiстечка. Проте досвiдченi воїни казали, що це не так. Не можуть турки поминути Ладижин, лежить вiн на битiм шляху, звiдси легко перетнути всi пiд'їзди з тилу, а також ударити в спину, вiйська–бо тут чимало, й можуть пiдiйти новi партiї. Сама доля поставила його ннньки перед вiстрям меча, i або той меч розiтне його з маху, або вломиться. В останнє, звичайно, вiрили мало. Всiх тримала вiра в те, що гетьман та князь вiдступили тiльки тимчасово, аби лiпше приготуватися до великої волейної потреби, й ось–ось почнуть наступати на турчина. Не можуть же вони лишити на поталу таке мiсто, як Ладижин, i увесь християнський люд у цiлiм краї. То вочевидь хитрий вiйськовий маневр, яким гетьман i князь пiдiтнуть ворога пiд корiнь.

Спочатку Лаврiн i Марко хотiли вiдшукати своїх, але вже вечорiло, мiсто набите людом, як кадiб зерном жнивної пори, були радi притулитися будь‑де. Ледве впросилися до якогось дядька, коней поставили в городчику, просто на грядки, — довге вузьке подвiр'я захрясло возами, — сiдла й тороки поклали в садочку.

Якийсь час ще поштовхалися бiля ворiт, вернулися назад. Потраву з собою мали — Дорош вклав у тороки сала й барильце меду, — повечеряли, понасипали коням на киреї вiвса й обляглися пiд шовковицею. Але ще довго не спали, мiсто гомонiло, тривога ходила по їхнiх грудях, як рись по краю яруги. Десь голосно заверещала свиня й захлинулася власним вереском. Либонь, пiшла варитись у козацький казан, а може, то господар вирiшив заколоти та приховати солонину, бо ж стiльки наїхало оружного голодного люду, все одно заберуть. Лаврiн почав дрiмати, та нараз його розбудив тонкий посвист. Здавалося, над головою закружляла шабля.

— Що це? — запитав, протираючи очi.

— Качки, — вiдказав Марко. — А то що?

— Нiчого, — й натягнув на голову попону. Але тепер довго не давав заснути Марко.

— Що будемо робити завтра? — запитав вдавано байдуже, а в голосi — тривога.

— Знайдемо своїх. Що всiм, те й нам, — одказав, бо мало думав про те, пересiвав у пам'ятi день, що минув, спогадував Килiянинi слова, волiв, аби вона єдино лишилася з ним. Килiянина посмiшка провела його в сон. А потiм з темної кручi сну до нього випливло обличчя турка з бiлим ощиром зубiв, турок ганявся за ним, а вiн утiкав. Бiгали довкола якоїсь стодоли, неначе гуляли в квача. Тiльки для Лаврiна та гулянка була страшна. Турок був озброєний, а Лаврiн пусторуч.

Прокинувся Лаврiн не то вiд зойку, не то вiд стогону. Звiдки той зринув, не мiг розiбратися, пошукав очима Марка, але на тому мiсцi, де спав товариш, лежала тiльки жужма кирея, Лаврiн ще не вибрiв до кiнця зi сну, думка поверталася повiльно, але вона сповнена тривоги. Її зродив крик. Перехрест знову оглянувся: де ж Марко? Той стояв за кущем. Лаврiн не бачив його обличчя, а тiльки руку, по якiй збiгали на землю червонi краплi. Лаврiн стенувся, але в наступну мить збагнув, що то не кров, а сiк порiчок, котрi Марко чавив, сам того не помiчаючи.

— Татари, — страшно прошепотiв Марко, i його зчервонена рука тiпнулася, неначе по нiй вдарила куля. Лаврiн зiрвався на ноги. Подивився на зелений пруг, за яким займався схiд, i побачив низку кiнних постатей, що ледь помiтно ворушилися. Здавалося, то обсiдається гайвороння. Вершники нависли над мiстом, розглядали його згори, як близьку здобич. А тодi полетiли, помчали на обози, що не втовпилися в мiсто, на окремi вози i гарби, розпорошенi по долинi. Дужий вiтер вiяв з Ладижина, i крику не було чути, тiльки метлялися бiлi, чорнi, сiрi постатi, вибухало пiд шаблями пiр'я й летiло барвистими хмарками, сплiталися в клубки тiла — дiти обпадали матерiв — i татари розтягували їх. Було видно, як вони чубилися за здобич, як татарськi ватаги молотили бранцiв по головах нагайками, як ординцi в'язали їх у довгi вервечки. Лише в кiлькох мiсцях їм дали опiр — козаки боронилися з‑за возiв, але їх швидко зiм'яли. Якийсь велет крутив довкола себе голоблею, не пiдпускав ворогiв. А вони сунули скопом, хотiли взяти його живцем, i вже кiлька повзали окарач з потрощеними ребрами, iншi цiляли арканами й чомусь не могли вцiлити. Та враз козак похитнувся, мабуть, таки влучили арканом, i зник пiд купою тiл. То було страхiття — полювали на людей.

Татари вже летiли кiньми далi — вниз, до ворiт, але що робилося там, Марковi та Лаврiновi за муром не було видно.

Раптом над Ладижином знагла голосно вдарив дзвiн Святохресто–воздвиженської церкви Слободи Ладижинської, зойкнули дзвони соборної церкви, роздерли на шмаття тишу, а далi невгавно били по нiй, не пускаючи на землю.

РОЗДIЛ СЬОМИЙ

Вогонь пригасав, згортався в клубок, неначе лис на спання. Та вiн уже був непотрiбний Сироватцi — кулiш закипiв, а з‑за похилих верб по той бiк болота викотився мiсяць, по кущах, по водi заструменiло свiтло, ясна дорiжка впала по росянiй травi аж до нiг. Ходи, козаче, по килиму, не шкодуй — завтра простелеться новий. Та чи простелеться: мiсяць дрiбно трусився — на дощ. Плеснула риба, розбризкала по плесу зорi, й долинув од Стрi–ляй–могили тоскний, протяжний крик. Дозорцi кажуть, що то стогне в тiснiй могилi козак. Сироватка на те не зважав, бо стогне вiн i не в могилi, хто зна, де йому гiрше.

Сюрчали в травi коники, тахкав у болотi селезень. Сироватка не чув усього того — звикся з ним, це були буденнi згуки його життя. Тiльки згуки наглi, несподiванi, що випадали з усталеного ладу, привертали його увагу.

Мокiй кинув на жар кiлька сайгачиних кiзякiв — для диму, од комарiв, їдкий, але приємний димок залоскотав йому нiздрi, потiм нагнувся до ями–погрiбця, дiстав звiдти двi в'яленi рибини, обдмухав з усiх бокiв, — солi не було, зберiгав рибу в попелi, — заходився чистити. Ще раз поглянув на небо. Золотою пшеницею сiяли зорi, i кривий серп мiсяця вижинав їх од обрiю. Тут, у степу, зорi були яснiшi, нiж деiнде, вiн сягав їх думкою й, здавалося, мiг дiстати рукою. Вони були такi ж самотнi, як i вiн. Горiв Волосожар, поблискували Чепiги, на якi нiколи не лягали нiчиї руки, хiба що божi. Курiвся зоряною iмлою Чумацький Шлях. Тут, у степу, здавалося, що вiн пролiг зовсiм близько. Одначе звiдки випливав i куди вiв — не вiдав нiхто.

"А от би дознати, — подумав Сироватка. — Щоб одкрилося те тiльки менi. I що то розсипане на ньому? Попiл, сiль?.. Якщо це Чумацькiй Шлях — либонь, сiль…"

Сироватцi бачились половiї iз позолоченими рогами, котрi ступали по дорозi. Великi, як гори. I вiз був теж великий, колеса крутилися в зорянiй iмлi, й сяйний порох осiдав на узбiччi. Гойдалася дубова мазниця, скрипiли колеса. Воли ремигали на ходу. I йшов бiля них козак Сироватка, погейкував. Батiжком помахував тiльки так, для годиться. I був такий великий, такий дужий, що почував: не страшнi йому нiякi супостати. Всiх мiг перемолоти колесами в порох. Зоряна дорога простелилася в безмежжя, вiльна дорога, на якiй його не могли перестрiти нi турок, нi татарин, нi лях. Нехай сiдають, вiн пiдвезе всiх, тiльки добром…

Повiяв сухий донський вiтер, зашелестiв в'язовник, i Сироватка пробудився. Не мав нiколи полових, власне, нiяких — скрушно зiтхнув. А ще зiтхнув, бо прочахла кулеша. Довелося пiдiгрiвати на жару. Сироватка повечеряв, дiстав люльку. Смачна вона була пiсля кулешi. Та ще козаки привезли доброго тютюну. Тiльки чого не приїхав Лаврiн? Адже, казали. Сiрко спорядив його з ними. Десь вiдстав дорогою. Може, заявиться завтра або позавтра? Сироватка вiдчув, як йому тепло кольнуло бiля серця, та одразу там нiби проструменiв холодок. Кольнула надiя, прострумснiла холодком невiра. Що йому, молодому, далекий, малознаний дядько. Коли там, на Сiчi, товариство, веселi грища, музики, змаги. А тут — порожнiй степ, болото, тiсна куга–землянка. Оковита — в копанцi, товариство — бурий степовий ведмiдь, що живе в балцi по той бiк Волошки, музики — два жовтобрюхи, триаршиннi змiї, котрi пересвистуються щовечора край болота. Та ще безноса, з бiлим од пташиного послiду тiм'ям, кам'яна баба на невисокiй, що її ледве можна добачити, могилi по той бiк болiтця. Замiсть носа у баби дiрка, i коли вiє кримчак, звiдти лине посвист. Баба темно–бура, посiчена дощами, злизана вiтрами — людська подоба, а може, кпин з неї. Сироватка хотiв її перекинути й прикопати — пожалiв. Отаке його товариство!

— Зате й не стоїть нiхто над головою. Немає нi осавула, нi хорунжого… Сам собi гетьман!

Сироватка помiтив, що розмовляє вголос, замовк. Вiн часто розмовляв сам iз собою. А ще — зi степом, iз зорями, з жовтобрюхами. Навiть iз сiроманцями. Вiн не боявся їх. Сiроманцi та рисi часто приходили до куги, але не чiпали нiчого. Й вiн не чiпав їх. Мабуть, вони вiдчували його безбоязнiсть i силу й жодного разу не посягнули на козаче життя. Влiтку вони зникали назовсiм, взимку навiдувалися часто. Вийде ранком Сироватка iз землянки, а снiг довкола помережаний вовчими лапами, i погаслi головешки люто розгребанi. Майне понад болотом сiра тiнь. Сироватка закладе у рота кiлечком пальця, рiзоне свистом по осоках i очеретах… А наступної ночi спалить пiвжменi пороху й порозвiшує вузлики по бур'янах довкола бурдюга. Кiлька днiв, доки порох не вивiтриться, сiроманцi обходять бурдюг стороною. Сироватка не боявся навiть того, що сидить у болотi. Це — Сироватчине болото, то, виходило, й дiдько — його. Нечистий звик до Сироватки, а Сироватка до того, що той сидить у його болотi. Мокiй нiколи його не бачив, але знав — вiн маленький, худенький, з гостренькою мордою й хитренькими очицями. Не злими, а таки хитренькими. Це не з тих чортиськ, з бугая завбiльшки, з iклами и копитищами, що сидять у кручiях, в опарях, з яких i взимку димить пара, по плавнях та на лиманах. Серед чортiв, як i серед худобини, є рiзнi: той — громак, той — салотряс, а є й уземки–шевляги та патики. Правда, кiлька разiв i Сироватчин болотяний учиняв над ним жарти, якось поповодив у степу на одному мiсцi, iншим припадком украв човна, але на бiльше не важився, бо Сироватка знав такi замовлення, що, вдайся до них, самого дiдька покорчило б. Але вiн до страшних заклять не вдавався про всяк випадок — краще жити в мирi навiть i з рогатим. Справжню дружбу Мокiй водить з мишкою. Щоправда, це не така мишка, якi бiгають у хатi. З вигляду вона, як ласка. Чорна смужка на спинi, довга, вузька мордочка. Створiння чисте, делiкатне й розумне. Вона поглядає на нього, неначе щось знає. А й знає. Вiн кладе їй крихти, сипле пшiнце. Навiть у найлютiший голод. Удiляє вiд своїх припасiв усiм, кому може. I синицям, i мишцi, й посмiтюсi. Сироватка не любить тiльки людей. Не те що не любить, а не довiряє їм. За вiк так i не навчився розпiзнавати, чого од кого можна сподiватися. Зобиджали вони його увесь вiк: i в панському селi Драбинiвцi, i на рибальських гардах, i скрiзь, куди тiльки закидала доля. Найчастiше зобиджали багатi, а бiднi не заступалися. Може,, що самi слабосилi? Й несе вiн на людей оскаргу, й не кортить йому бачити їх, впускати будь–кого у власну душу. А хочеться доторкнутися душею до неба, до звiзд. До оцього куща лозового. До в'язовника, на якому двоє гнiздечок. Як стане Мокiєвi геть сумно, як скруха зiжмакає серце, наче порожнiй капшук, прихилиться вiн до куща, i той пригорне його. Сього нiхто не побачить i через те не позаздрить.

Сироватка врiс у цi лози, у цей степ, у цi ковили й очерети, пропах ними наскрiзь, був їхньою часткою, а вони — його. Вiн любив степ. Своєю безбережнiстю, безмiрнiстю степ навiвав думки про волю, а неволi зазнав стiльки, що не мiг розвiяти навiть по цих просторах. Спочатку нiс свою самотнiсть, як покуту й як погорду: погину — хто пожалiє, ви там укупi, а я сам; а далi оббувся, обзвичаївся й не мислив себе поза цiєю могилою та бурдюгом. Одвик од людей, од їхньої мови, навiть трохи губився в гуртi, не знав, де стати, яке сказати слово.

Його серце не налилося од самоти нi холоднiстю, нi ненавистю. Й не тому, що знав про життя бiльше, нiж iншi, а через те, що жадав вiд нього дуже мало й нiколи не збирався вiдняти бодай якусь мiзерiю в iнших. Тут, у степу, звик обходитися найменшою малiстю, i якщо доля посилала на якусь крихту бiльше, дякував, але на ще одну крихту не посягав. Десь там, на Сiчi, братчики п'ють оковиту й навiть нагрiте заморське вино з перцем й смалять турецькi тютюни, ну й на здоров'я їм. Приїде на Сiч — i вiн теж перехилить келишок–другий (i дай боже, аби ще й на дурницю) й полежить на печi на кухарськiй половинi — погрiє намерзлi в степу костi. Може, про життя Сироватка знав навiть менше, нiж iншi сiчовi товаришi. А от про степ — бiльше. Знав, як викочується з м'яких ковил сонце в жаданнi освiтити всiх однаково (i не його вина, що одним пiд його промiнням тепло, iншим- холодно), знав, як розтiкається по степу холодний вiтер i теж не однаково дошкуляє всiм. Бог вiдмiряв i тепло, й холод на всiх людей, вiн гадав, що вони й користатимуть тим рiвно, але серед людей виявилося чимало надто спритних, а то й пiдступних, i обдурили бога. Нехай вiн з ними й розбирається сам, а Сироватка перед ним увесь на виднотi. Як перед Сироваткою степ. От про степ Сироватка знав дуже багато. Бачив вiн i лютi бурi, коли руда пiщуга застилала увесь виднокiл, коли вiтер виривав з корiнням ковилу й типчак, бачив снiговi бурани, якi запаковували степ, аж оленi не могли пробити в ньому стежки, бачив, як гризе з голоду синю кригу вовк i як пiдкрадається до бiлих курiпок червона лисиця. Одного разу голодна лисиця напала на орла, й той злетiв з нею в повiтря. I довго над Мокiєвою головою вихрив червоно–бурий клубок, а тодi червоне одiрвалося од бурого й довго падало в бiлий снiг. Умiв вiн i сам непомiтно пiдкрастися до звiра, умiв виплести з кiнського волосу сильце, що його не порве й дрохва, з одного погляду визначає — свiжi перепелинi яйця чи насидки, вiн забирає те, що, вважає, належить йому, але зайвого не чiпає i намагається не ставати на путi нi звiротi, нi птахам, нi потаємним силам. I бачить вiн, як прокльовується iз землi тюльпан, як зацвiтають козельцi й первоцвiт i як зацвiтає ковила — вона нiжна й ласкава (нiкчемний остюкуватий бур'ян, якщо дивитися хазяйським оком), нiжнiшого за неї, здається, нема нiчого в свiтi, вона дружить iз вiтром, вигинається, стелиться, гойдається, наче жива, а пучки старої стримлять, як обтiпане батiжжя. Все на землi починається нiжно, а кiнчається отако! Степ нiколи не буває однаковий, вiн мiняється на очах: зараз вiн жовто–бiлий, за тиждень стане лiлово–синiй, далi — темно–брунатний. Вiн мiняється щогодини, а то й щохвилини; набiгла хмарка, освiтило сонце — ранкове, полуденне, вечiрнє — кожна квiточка, кожна травинка знає свiй час i поспiшає вхопити своє. Вранцi трави i квiти стоять обнизанi холодними росами, та ось виглянуло сонце, й вони засвiтилися, заграли, засяяли, з холодних стали теплими, з похмурих — веселими. Щоправда, Сироватка не знає, що вся ця краса i в ньому, в кожнiй його жилочцi, в кожнiй волосиночцi, либонь, те знає його душа, але не признається, а сам вiн знає лишень, якої трави цього лiта буде бiльше i яка смаковитiша коням, а яка краща на пiдпал. Ще вiн здогадується: життя безконечне в оцих ковилах i квiтах, вони народженi богом i чомусь полишенi на власну волю й пiдкоряються якомусь одному великому законовi, в який входить i вiн, бо залежить вiд оцих злив i трав, звiрiв i риб, а вони вiд нього.

Вiн пiшов у цю самотину, бо тяжко стало зносити товариство — з його гонором, буйними бенкетами, грищами. Це не був виклик якимось вищим силам, вiн не ставав з ними на герць, та й не одважився б стати. Просто нiчого йому так не кортiло останнiм часом, як залишитись наодинцi, для нього тягарем було будь–яке товариство, чужi радощi й навiть бiди. Бажання самоти й повело його в степ, до Слiпої. Тут йому було добре, тут нiщо не неволило його думку, не гнiтило душу, а постiйне вiдчуття небезпеки поставило її на якийсь iнший, вищий, трохи жертовний пруг i надало життю нового смислу. В ньому, почував, починало, хоч i помалу, оживати i щось старе. То не була спрага радощiв життя (власне, вiн нiколи й не оддавав себе у схиму) чи самокатування, що прогавив їх, а просто радiв з того, що потроху вертався думками до людей, їхнiх клопотiв. Правда, йому все менше й менше хотiлося вертатися на кiш, мислилося iнше життя, десь на слободi, при землi; десь там i криється отой вищий смисл, задля якого людина приходить у цей свiт. Вiн почував неяснiсть своєї думки й невiдповiднiсть нового бажання тому, у що врiс i що донедавна вважав єдино праведним. Насамперед все те залежало тепер не стiльки од нього, скiльки од Лаврiна, од тiєї розмови, яка незабаром сплине помiж них. Вiн боявся її ще й через те, що не знав, який тепер Лаврiн. Думалося, що хлопець мiцно прирiс до Запорожжя й од нього його не одiрвати. А в тому ж, либонь, немало був винуватий сам. Найперше оцим сидiнням бiля Волошки, якої йому й тепер шкода покидати. Бо таки оцi роки були чи не найсправжнiшими в його життi. Тут вiн знайшов для себе щось значне, немарне. Тут вiн, маленький i сiренький, як горобчик, переборов страх i набрався вiдваги, тут зрозумiв себе i свiт. Козаки часом питають: не здичавiв, Мокiю, з нудьги та самотини? А чого дичавiти? Коли все довкола живе, дихає, гомонить. А згори дивляться тисячi очей. Кожного iз колишнiх порубаних побратимiв, батьковi та материнi. Мавринi… Мавринi — ото посеред неба. Через неї, мабуть, i покута, й життя отут. Чи й не через неї… Через пана Казана. Чи то пак Казановського.

Онисько Казан перемiнився на Казановського, коли розбагатiв на броварствi. Грошi йшли до грошей, статок до статку: спочатку купив Дранi Хутори, далi став володарем сiльця Драбинiвки, а по тому цiлого мiстечка Карасi. Жив у палацi, їздив у ридванi, а вечорами катався по широченному ставу на мальованому пiд лебедя човнi. Правдивiше сказати, пахолки тягали човна довгими мотузками од берега до берега. Казановський бридував холопами, не хотiв, щоб веслярi сидiли в одному човнi з ним. Од них смердiло стайнею.

Смердiло, либонь, нею все минуле Казановського, й, аби забити той дух, одступився од благочестя й перебiг у католицтво. Йому видалося мало й того, наказав викопати на драбинiвському кладовищi батьковi та материнi кiстки, вимити i теж висвятити в католики. Так став уродзоним католиком i шляхтичем. Єдине, чим не бридував з хлопства, так це працею хлопiв i їхньою землею. Умiв вiн примусити хлопiв працювати, умiв забрати в них останнє, що мали. Щоправда, в самого Сироватки й забирати було нiчого, але через нього й спричинилося лихо iншiй людинi. А почалося все з дрiбної i навiть веселої пригоди.

Послала його мати на хутiр де двоюрiдної тiтки косити сiно. Косили далеко, на Гнилiй луцi, край лiсу. Мокiй косив, тiтка гребла скошене ранiше. Були вони тiльки вдвох, тiтка ще молода, — та й яка вона йому тiтка, сьома вода на вчорашньому киселi, — їй рокiв тридцять п'ять, а на вигляд то й двадцять п'ять, гiнка й вродлива, чорноброва, дебела станом i грудаста, вдовувала третiй рiк — чоловiк поїхав зимою в хуру й не вернувся. Дiтей у них не було. Тiтка — вiльна козачка, ще її батько викупився в пана. Може, через те така весела й жартiвлива, бо вiльна й сама собi господиня. Й пройняла своїми жартами Мокiя до серця. Вiн i не одмагався, тiльки посмiхався нiяково, а вона його раз по раз запитувала, чого це вiн так запарубкувався, чи не хоче нiяка дiвка за нього йти, чи такий несмiливий."Ти, Мокiю, може, ще й не пристоював нi з якою пiд вербою?" — реготалася.

"Не пристоював", — одказував правду, а самому чомусь ставало на серцi тривожно. На лiсовiй галявинi вони були однi–однiсiнькi. Лiс позаду й попереду, десь там за кущами попiд мокрим лугом дорога, по якiй проїхали на гала iншi косарi й вертатимуться аж увечерi. Посiдали вони обiдати пiд копицею. Мавра застелила помiж ними чистий рушник i розв'язала вузлик з хлiбом i салом, кров'яною ковбасою i пирiжками, вiн почав мастити салом окрайця й просто перед собою побачив бiлi, стрункi жiночi ноги — спiдниця й сорочка закотилися високо. Це вперше вiн побачив так жiночi ноги, його аж тiпнуло, вiн утiк очима, а думкою втекти не мiг."Тобi що, часник в очi зайшов?" — запитала вона."Еге", — вiдказав Мокiй. А коли вони встали з–пiд копицi й Мокiй почав пiдбивати розбите сiно. Мавра послизнулася й ненароком штовхнула потютькуватого парубка грудьми. Сироватка спаленiв i чомусь подумав, що то, може й не ненароком. Тi груди, недокоханi, великi й бiлi, вiн побачив надвечiр. Пiшов у лiс вирiзати граблище, вертався понад копаночкою й трохи не наштовхнувся на вдову, яка милася до пояса. Мавра зойкнула, й прикривала руками голi груди, й не могла прикрити. А вiй оторопiв i не мiг одвести очей."Ну, чого дивишся? — гукнула Мавра. — Одвернися".

Назад їхали вже в сутiнi, сидiли поруч, Мокiй правив кiньми й своїм плечем почував туге Маврине плече й палав, як у горнi. Маврине плече було гаряче, вона вже не жартувала до нього, й Мокiй розумiв чому: вона теж розпалилася й думкою переступила в грiх. Потiм, пiзнiше, вiн зрозумiв, що Мавра не хотiла грiха, просто надто шумувала в нiй кров, просто хотiлося їй жартувати, хотiлося погамувати бодай грою жiночу жагу, не сподiвалася допустити себе до крайної межi. Але вже там, на возi, їх палив один вогонь, два вогнi з'єдналися в один, i той вогонь потьмарював розум обом. Ще був у нього рятунок — пiти додому, хоч мати сказала, аби вiн ночував на хуторi, до села неблизький свiт — цiлих п'ять верст, а завтра ж косити знову.

Мавра постелила йому на лежанцi, а сама лягла на полу. Обоє не спали. Мiсячний промiнь упав з вiкна на кiнчик скатертi i на пiдлогу, мовби шукав їх. Мокiй чув гаряче Маврине дихання i сам дихав, неначе загнаний кiнь. В головi йому шумiло й гуло, серце гупало, наче дзвiн. Вiн сам не пам'ятав, як йому зiрвалося з язика:

"Тьотю, можна до вас?"

"Яка там я тобi тьотя. Лежи ото".

"Мавро?.."

"Чого тобi?"

"Я тiльки просто полежу".

"Ну, хiба просто полежиш…"

Тодi ще вони обоє думали, що погамують свiй шал, присплять його. А приспали самi себе.

Три днi косовицi, три шалених, солодких тривожних днi.

А далi страх. Який не випускав його нi на мить. Через тиждень вiн знайшов привiд i поїхав до Маври на хутiр подивитися, чи не росте в неї живiт. За тиждень поїхав знову й придивлявся–придивлявся, аж те помiтила Мавра.

"Чого ти так дивишся?"

"Та… я боюся".

"Чого?"

"Чи не буде дитини".

Мавра реготала, аж виляски йшли по хатi."Ой, не можу. Вiн дивиться, чи через два тижнi не вирiс живiт. Дурний ти, Мокiю, як дубовий стовп. — I докiнчила без смiху. — Не бiйся, од таких, як ти, парубкiв, що ще не знали перелюбу, дiтей не буде довго. Та й од Тихона я не понесла, хоч прожила з ним цiлих вiсiм рокiв". Вiн заспокоївся, а коли через три мiсяцi мати знову послала за чимось на хутiр, усмiху на Мавриному обличчi Мокiй не побачив. Навпаки, угледiвши Мокiя, Мавра зблiдла i в неї злякано забринiли губи.

В селi втаїти не можна нiчого. Од самої косовицi парубки пiджартовували над Сироваткою, вiдтак загуло–загомонiло все село. А потiм до Мокiя прийшов управитель i сказав, щоб Сироватка йшов до папа. Казан–Казановський спочатку довго кепкував над Мокiєм, а по тому наказав вдову брати. I то не гаючись.

Мокiєвi за пановим наказом неначе розпечена жарина впала на серце. Вiн уже й так не знав, що йому робити, куди подiтися, ходив, наче неприкаяний. А тепер i тому його життю настав кiнець. Просто од пана Сироватка пiшов до Маври i об'явив їй панську волю. Зачувши те, Мавра закричала й заголосила так страшно, що Мокiй i зовсiм розгубився."Ой лишенько. Та це ж я за тi три прожитi ночi повiчна рабиня. Та це ж я вже не побачу бiлого свiту, щоб ти не побачив його з цiєї хвилини". Вона чомусь найдужче проклинала його й поривалася до криницi (дiло було у дворi), а вiн заступив криницю. Мокiй i сам розумiв, що життя його пропаще, — передусiм i ганьби вистачить на все життя, а ще вдова старша на десять рокiв, а ще отако проклинає його й проклинатиме увесь вiк за те, що з вiльної козачки стає панщинною. А вона раптом перестала кричати, перестала труситися й сказала тихо i стримано:"А дитя, Мокiю? Воно теж стане хлопським? Ти подумав про це?" — "Та хiба ж я тодi думав", — одмагався Сироватка."Втiкай кудись, тебе не буде, а я всю вину зверну на тебе, — порадила вдова. — Скажу, вiн мене кгвалтом узяв". — "Отакої, — сказав Мокiй. — Куди я втечу?"

Вiн тричi ходив до пана, за другим разом його не допустили, а за третiм разом таврували у стайнi п'яти i спину розпеченим залiзним пруттям. I вiн понiс тi кривавi знаки до вдови. Тепер уже й вiн умовляв її, аби виходила за нього, а вона й слухати не хотiла, кричала на весь двiр:"Ти мав таке на мислi од самого початку. Так знай же, хiба я з тобою одним спала? I з Микитою також, i з Федором. Вiн менi возив сiно, а не ти".

То були слова, якi доконали Сироватку остаточно. А ще дужче доконало його розпечене пруття та панова погроза здерти з нього живого шкуру. I вiн прокляв пана, прокляв Мавру i втiк уночi з села.

Проминуло скiльки лiт, вже на Мавринiй могилi виросла вишня, а вiн, коли пригадає, й досi нуртує душею, адже не знає, чи мав право проклинати Мавру. А може, треба‑таки було умовити її вийти за нього, адже вчинили грiх перед богом.

Мокiй утiк, а за рiк Кривоносовi козаки втопили в ставу Казановського й спалили його маєток. Мавра жила сама, ростила сина, Лаврiна, хирiла й нидiла, аж поки не оддала боговi душу.

Незадовго перед смертю ослiпла. Тодi ж прислала йому на Сiч з подорожнiм гiнцем хрестика, на якому поклялася, що Лаврiн — Мокiїв син.

Ще два роки обминав Мокiй Драбннiвку. Та не обминала її думка.

I пропiкав груди маленький мiдний хрестик на шовковiй шворцi. Хотiв закинути й не зважувався. I тодi поїхав, знайшов коростяве старченя, у якого на шиї на однiй сировiй нитцi телiпався вовчий зуб, а на другiй — химерний хрестик, та привiз на Сiч. Сказав, що то сестринець, а сестру вбили татари.

Вовчий зуб Мокiй закопав за куренем i довго розглядав хрестика, а тодi показав товаришам куреня, й вони сказали, що хрестик той — ляський, ще й порадили Сироватцi про всяк випадок вихрестити сестринця в сiчовiй церквi. Гуртом повели малого до попа, гуртом пропили Мокiєвi грошi, гуртом нарекли хлопця Перехрестом. Але нiхто не дорiкнув Мокiєвi зайвим ротом. Мокiй аргатував понад Самарою, тягав волоки по лиманах — не цурався нiякої роботи. Лаврiн, звичайно, того не знав, рiс чужий та далекий, ходив пустопаш, як i iншi сiчовi замурзяки. Що вище пiдводився од землi, то дужче ставав схожий на батька. Це вже помiчали й зовсiм стороннi люди. Може, через те, коли дивився на нього, Мокiєвi теплiло в серцi й десь на самiм вершечку думки крутилися м'якi, ласкавi слова. Вiн так нiколи й не вiдважився сказати їх синовi. Або ж попестити хлопця, посадовити собi на колiна. А так хотiлося. Признатися ж, що Лаврiн йому син, нiяк не мiг. Навiть боявся, що той втече вiд нього. Та й як сказати про те? Розповiсти все про матiр? Й перекаламутити Лаврiновi душу… Мати в його пам'ятi лишалася доброю, хворою, вiн згадував її не iнакше, як iз сердечною тугою. Собi на подив, Мокiй зараз не почував нi гнiву, нi образи на Мавру. Iнодi думав про те, як зустрiнеться з Маврою там… де зустрiчаються всi. Спершу має зустрiтися з матiр'ю. Це буде свiтла, ясна стрiча. Вiн пам'ятає її молодою, мiцною, в бiлому очiпку. Мати тiпала в ставку коноплi, застудилася й за три днi згорiла в пропасницi.

I з Маврою вiн зустрiнеться… I розкаже все, що тодi коїлося в його серцi. Вiн давно простив її, але не знав, чи простила його вона. Хiба ж її вина, що так сталося? Ковтнула з чужої руки ложку солодощiв й мала до кiнця життя пити отруту. Сироватка вдячний, що лишила йому Лаврiна, й вiн, нехай поки що, хоч думкою, не самотнiй. Проте, як об'явитися Лаврiновi, не знав. Тi думки тривожили його щодалi дужче й дужче. Не казати Лаврiновi нiчого?.. Назватися батьком — i квит. Тодi чого не навiдався жодного разу? Який же, сказати по правдi, ти в дiдька батько? Й Сироватка вирiшив дочекатися, поки Лаврiн виросте, а тодi вже якось об'явитись…

Син тягнувся до товариства; до отамана, який полюбив його щиро, брав iз собою в Чигирин, Черкаси. Сироватцi скнiло серце ревнiстю, але супроти не ставав. Нехай, зважив розумом, набирається од кошового житейської й вiйськової мудростi. А щоб коли не схибити, щоб одiрвати од себе тi болiснi мордування, поїхав сюди, в зелену пустелю."Бiда бiду перебуде", — сказав сам собi. Диво, не одiрвав. З роками, в самотинi, вони нiби взялися струпом. Почував свою самотнiсть, як нiхто в свiтi. То так: є товариство, є куренi, є вiйсько, одначе насправдi кожна людина самотня, як тополя в степу. Лягає пiд ту тополю козак i не лишає по собi нiчого. Може, спом'януть, коли дiлитимуть нужденний скарб або при чарцi. Молодий думає, що вiн — золота нитка в шитвi. Витягни її — й шитво розпадеться. То зовсiм не так. Кожна людина — пiщина у високiй горi. Забери одну — на горi не позначиться.

Тепер часто думав: вiн у свiтi не самотнiй. Картав себе, що так довго не одкрився Лаврiновi. Далi не критиметься. Ось зустрiне й скаже.

Йому якось дивно, щемко потеплiшало в серцi, i вiн розчулився. А тодi майнула думка: чи не буде Лаврiн соромитися такого батька? А чого йому соромитися? Що не в кармазинi та кабарзi? Зате в шанi. Мокiя i таких, як Мокiй, товариство шанує. Ну, в корчмi братчики трохи пiдкепковують ("це тi, що на Великдень христосуються вареними раками"), зате в куренi Мокiй сидить поруч курiнного, а в церквi стоїть бiля самого клiросу.

Вiн усоте чи в тисячне переповiдав у думцi своє зiзнання Лаврiновi. I щоразу додавав якiсь новi слова. Й почував, як вони усе м'якшають, теплiшають. Вiн їх трохи соромився, але й не мiг од них вiдмовитись. Вони тримали його на свiтi. Звичайно, з Лаорiном у них буде козацька розмова. Вiн скаже суворо й просто. Отак сталося. Отак мусимо матися. (Сироватка розумiв, що звикання буде для обох, надто для Лаврiна, довгим i непростим. I вiрив, що справжня приязнь, а може, й любов, до сина прийде з часом). А тепер вони сядуть удвох та помiркують над Лаврiновою долею. Аби не була такою ii синовi, як йому. Гралася ним увесь вiк, мов вiтер пiр'їною, кидала то в багно, то в снiг, то пiд палюче сонце.

Може, нехай їде на лiвий берег? А то звiкує свiй вiк бурлакою. Можна б на башлiвцi попросити в товариства землi, але яка то земля, вона не твоя, а сiчова, кожного року проси нового ярлика, та й така вона, як гаряча сковорiдка. Сьогоднi засiяв поле, а завтра ординцi столочили його кiньми, а твою голову настромили на кiлок у плотi. У Сироватки у вiйськовiй скарбницi заховано сорок талярiв. Настарав за життя. Що ж, для початку вистачить. А там молодi прироблять. Та й Мокiй не сидiтиме склавши руки."Я, сину, за двох робитиму". Й це несподiване, проказане в думцi слово"сину"озивається в серцi гарячим трепетом. Вiн довго не може заспокоїтись, те"сину"ходить у ньому мукою. Врештi Мокiй знову вертається думкою до вимрiяного обiйстя. Й бачив сина заможним господарем, а себе щасливим, обсипаним онуками дiдом. Виходять вони з Лаврi–ном на лан, а лан той — їхнiй. Жито ще не дозрiло, але вже вибуяло, стоїть прозелене, високе. Сивiє на овидi хмара, вiтер студить з–пiд неї, й бiжать по полю крутi, аж чорнi, хвилi. У хвилях, у житi якась таїна, глибока бентежнiсть — здається, пiд хвилями щось ховається, здається, в них зачаїлася вся земна сила. А хазяїновi неважко прикинути, що прикотять йому на жнива тi хвилi. Земля! Боже, скiльки її перед ним, мабуть, оце i є найбiльше в свiтi поле — козацьке. Нема йому кiнця–краю, не знало воно нiколи плуга, а могло б прогодувати тисячi тисяч таких, як вiн. А йому небагато й треба, кiлька десятин поля та ще город, щоб отут — латка проса, отут — мак i щоб мак не по всьому городу, а плисом, а попiд межею — соняшники. Щоб пройшов межею, i вони вклонилися.

Аж сльози приступили Сироватцi до очей. Та нараз чомусь знову сплив на думку недовiрок Казановськнй, i похмарнiло на душi. Того Казановського нема, але є iншi. Лиха не поменшало. А цього лiта його намоталося тугий клубок. З Криму орда, з моря султан обложили Україну сарановою тучею. Достоту од такої тучi в давнi днi погинули Мокiєвi батько, два брати й сестра. Обчухрали вороги рiд, як буря зелений молодий лiс. Вiн — останнiй його пагiн. Щастя, що є Лаврiн. Важкi рубцi запеклися на Мокiєвiй душi, щемiли на бойовиська. По них i пам'ятав минуле. I Драбинiвку, й Казановського, й Мавру. Так, пам'ятав i її. Давно перебродила кров, переказилася плоть, але всi жiнки, якi приходили до нього в снах, були Маврами. Мав же вiн на своєму вiку ще один перелюб, i була та вдова, Хiвря, й станом вдатна, й тiлом гаряча, а от в пам'ять приходила тiльки Мавра. Немов кара господня, немов покута за якiсь грiхи.

Зненацька по той бiк болота пролунав гучно тупiт диких коней, окреслив у пiтьмi дугу, подаленiв у бiк Днiпра. Тупiт обiрвав Сиро–ватчинi думки. Сироватка пiдвiвся од погаслого багаття, прочинив у землянку очеретянi дверi, став на колiна, щоб сотворити вечiрню молитву. Свiчки не свiтив, бо мав тiльки невеликий огарок на свято, однак бачив лик богородицi й так, пам'яттю. Та вiн, либонь, у пам'ятi тiльки й зберiгся, бо зчорнiв i став, як земля. Сироватка тому не дивувався: звiсно — богородиця, вiчна тружениця. Та ще цiлий кiш запорозький прийняла в заступництво.

"Вiрую в єдиного бога Iсуса Христа, сина божого, отверзи очi твоя, боже наш, i внемли молящемуся тобi. Вiрую в тебе i припадаю до стоп твоїх, заступнице наша, пресвята богородице, — шепотiв Сироватка слова молитви. — Сповiдаю тобi всi грiхи мої, очисти душу мою од грiхiв давнiх i нинiшнiх i од тих, яких ще не содiяв. Не обдiли своєю ласкою, пресвята богородице, пошли сина на повиданiє i наповни його серце синiвською любов'ю. Не полишай довжникiв наших, бо вони не полишають нас i норовлять пожаковать, де тiльки можна. З високої могили гукаю до тебе, богородице, почуй голос мiй! На тебе вповаю, спаси люд мiй вiд ворогiв, бо пiднялися вони, загострили меча i хочуть понищити синiв твоїх. Встань у гнiвi своєму, вознесись проти них, щоб повернули вони назад i, спiткнувшись, погинули перед лицем твоїм. Веди мене, богородице, правдою своєю супроти ворогiв роду христiанського, заслони вiд страху серце моє, щоб не боявся i тисяч ворогiв, коли постануть перед зором моїм. Суди правду сиротинi i бiдному, тому, хто сiє хлiб i шаблею боронить його та вiру святу".

Сироватка, хоч плутав слова святого письма з власними вимислами, творив молитву щиро й врочисто, в цю мить вiн почував за своїми плечима Дике Поле, i Великий Луг, i всю Україну. Вона розпросталась могутнiми крилами -лiвим i правим берегами — й пiдносила його, аж ставало терпко й безсмертне на душi. За неї, за своїх тата й матiр, за Лаврiна гибiв у цiй безстiннiй тюрмi, за неї щодень i щогодини важив життям. Пощо воно без неї?! Ситий кусень i солодка чарка — то тiльки таким, як Казан–Казановський. Бо ж зроду не встав на свiтаннi й не послухав жайворонка, не викопав у лузi криницi. Йому не обсипала цвiтом голову вишня й не запах увi снi канупер. Жайворонкiв бачив на сковородi, вишнi — на тарелi, замiсть води солодив душу вином."Чого таким i ходити по нашiй землi, — шепотiв далi Мокiй Сироватка, — й толочити наш чистий ряст! Iзбави нас од них, пресвята богородице, покрий своїм святим покровом чеснi голови козачi. На небесах, на землi трори волю свою, заступи нас од кривди панської, ляської, ханської, султанської i всякої iншої. А я допоможу тобi своєю шаблею…"

Молитву перетнув голосний тупiт. Табун вертався од лиману. На мить тупiт притих, а тодi зафоркали конi, зачавкотiло болото, заплюскотiла вода. Сироватка хотiв творити молитву далi, але кiнськi копита розтинали думку."Чому конi не пили на лиманi? — враз майнула нова. — Чому прийшли сюди, на болото? I вчора, й позавчора… Що їх вiдлякує там? Ведмiдь, рись? О цiй порi тарпани їх не бояться. Та й лиман великий… Качки та гуси теж не сiдають на лиман… Вчора кружляли весь день, залiтали аж сюди…"

Так i не скiнчивши молитви, потягнув у кугу. Лiг на очеретяну примостку, накрився кожухом. Не спалося. В темфявi тонко дзвенiв комар. Сироватка чекав, поки той сяде йому на обличчя, щоб накрити його долонею. Спробував знову думати про Лаврiна — не думалося. Вiн мiг лежати отако годинами — без жодної мислi, в тихому спокої, i степ повiльно перепливав через нього. А може, вiн через степ. Думка знову закружляла довкола табуна тарпанiв. Скiльки разiв подавали вони йому знак! Помчали дикi конi од Кам'яного Затона, певне, наполохали їх ординцi. Од вовка, од ведмедя вони не втiкають далеко. Чому конi не пили в лиманi? Ця думка скрутила мозок, мов тугою удавкою. Почував — тут щось крилося. Либонь, значне. Не розкриє, то шкодуватиме весь вiк. Сперся на лiктi. Рiшення сплинуло враз: йти до лиману. Отак просто встати й пiти. Навпрошки — зовсiм недалеко. Верст вiсiм–десять. До свiтанку вернеться.

Озброївшись кривим турецьким кинджалом i пiстолем, вирушив у путь. Рушницi не брав — завелика. Звiрину можна одлякати випалом з пiстоля. Йшов на козацькi лампади — Стожари, пильнуючи, аби вони весь час свiтили з правої руки. Темiнь стояла довкола м'яка, духмяна од вечiрнiх трав, вiн провалювався в неї, немов у вистелену сiном яму. Сичала попiд руками тирса, потрiскувало сухе галуззя, розсипало Сироватцi по тiлу терпкi, моторошнi iскри. Фуркнула з–пiд нiг якась птаха, закричала пронизливо, аж серце захололо, впала в трави. Часом Сироватцi здавалося, що вiн ось–ось наткнеться на щось м'яке й волохате, що воно розчепiрить пазурi й увiп'ється йому в ребра. Вiн не боявся степу, вдень прозирав його з могили до дна, бувало, доводилося ходити по ньому i вночi, але ще нiколи степ не огортав його так задушливо й пiдступно–м'яко. Мокiй не одводив очей од зiр, i не через те, що боявся заблудитися, а тому, що в їхньому мерехтiннi почував якесь заспокоєння. Вони вже перегорiли за нiч, вичахли, бiлiли в небеснiй iмлi, неначе жарини в попелi. Мiсяць i далi блукав понад обрiєм, його заступили хмари.

Провалювався ногами в кротовиння, натикався на купиння, плив У травах, неначе в хвилях рiки. Плив i плив, i небо розгойдувалося вiд тiєї плавби, й зорi зривалися з небозводу, падали в темнi типчаки.

Терпко пах пастернак (Сироватка знав, що зайшов у долинку), типчак здиблювався, як шерсть на вовчiй шиї. Темними кучугурами вставали попереду заростi заячого холодку. А потiм в обличчя бив запах козельцiв (Сироватка знав, що виходить на горб), смолокiс змiєю шипiв пiд ногами. Шелестiв татарський шабельник, слався м'яко та пiняво лисохвiст — Мокiй зрозумiв, що наближається до лиману.

Опiвночi оминав давнє городище, пробирався попiд руїнами валу Се було страшне мiсце. Тут найчастiше дiлили мiж собою полон татари, звiдси правили викуп. Обложенi невеликими залогами, вони завжди могли оборонятися за старим валом. I мали двi втечi — степом та водою.

На валах було порожньо. На руїнах городища не чулося жодного згуку. Тiльки глухо попугикував сич, нiби дмухав у гниле дупло. Люблять це мiсце орли й пугачi. Недарма так густо заслiдженi при версi бiлим пометом чорнi стiни. Мокiй зараз бачив їх проти серпика мiсяця, що виплив з‑за рiденьких хмар. Моторошно бiля цих руїн козаковi. Душа наче кригою взялася, торкнися — задзвенить од страху. Сам принiс шкуру на турецьке базарище, бери, басурмане, натягай на барабан. Але цiлою з нього її не стягнуть. Басурмана вiн боїться менше, нiж нечистого. На цiй стiнi того бачать дуже часто. У рiзнiй вiн буває подобi — то кота, то собаки, а то й татарина з шаблею при боцi i зi списом на плечi. Походжає, зирить у степ. А перехрести його праведною рукою — враз обернеться в крука й полетить з крекотом понад лиманом.

Про всяк випадок Сироватка перехрестив мiсце, звiдки пугикав сич (самого його не бачив), й потягнув далi. Нарештi добувся до води й зачаївся в кущах. Вихекував у кулак довгу путь i ляк, що обiйняв бiля городища. Роззирався на всi боки. Темiнь стояла й чорне безгомiння. На притемненiй водi виблискували зорi, але їхнє свiтло не сягало вглиб, а мовби одбивалося од поверхнi. Вода була тепла — Сироватка почував те лицем. Тут i там на нiй з'являлися маленькi кола — розходилися тихо, без сплеску — риба ловила мiтлицю, що сiдала на плесо. Найбiльше тих кiл — у лiву од Сироватки руку, пiд ситнягами, що стали стiною бiля берега. Проплив попiд кугою вуж, його не було видно, тiльки по водi пролягла темна змiйка, просвистiли над головою качинi крила, i почувся сплеск i майже водночас голосне, сполохане"ках". Не випускав з уваги жодного сплеску, жодного повiву вiтру. Дозорець мусить бути пильним i завбачливим. Пригадалося, як рокiв шiсть тому толочили козаки траву понад Днiстром; Сiрко заїхав у очерет i побачив купу колод. Ясна рiч, колоди — для мосту, для великої переправи, бо незначнi рiчки татари переходять бродом. Отак було викрито басурманський намiр на широко задуману вiйну.

Мокiй Сироватка сидiв на невеликому мисику пiд вербами, що розбрелися по березi од нього в правий бiк, приглядався до темних, схожих на скирти, обкучерявлених верболозами та осокорами островiв. На плесах i далi лежала тиша. Тнули комарi. Сироватка терпiв i вже шкодував, що причвалав сюди. Ну що вiн тут побачить! Татарського шайтана на городищi! Як той витанцьовує халяндри. Та коли й свiй вибулькне з води, Мокiю мало радостi. Тут, на водних глибинах, їх гибель. Кажуть, що вони часом сходяться з отими, з городища, татарськими, й б'ються навкулачки. Може, з того пiшла й примовка — чорти навкулачки б'ються. А ще сiчовi дiди розповiдають: ховався якось в озерi, в очеретi, вiд татарви козак, а неподалiк вiд нього виплив з–пiд води нечистий, пройняло його холодом у ямi — й чхнув на все плесо."На здоров'я!" — сказав козак, i тодi рогатий побачив його, вхопив за чуба й поволiк за собою до сомiв. Пiдвела козака власна делiкатнiсть. Пiдводить увесь вiк. Те Мокiй затямив гаразд. I через те сидить над темною водою тихо, безшелесне. Все‑таки невiдомо, який дiдько мотається в цих очеретяних нетрях.

I через те страшно Мокiєвi. Можуть i русалки знайти його мiж оцього каряччя, вже напевне подумають, що пiдглядає за ними. Для русалок, правда, вiн застарий, а там — нечистий їх знає. Принесла ж його лиха година сюди. Спав би оце в куренi, де комарiв видавив завидна, де прохолода, де вистелене свiжою травою ложе.

I враз Сироватка почув тихий сплеск. Пригнувся до води й побачив чорну тiнь, яка швидко посувалася од однiєї темної купи до другої. В наступну мить тiнь трапила в розруб мiж вербами, й Мокiй розпiзнав чiткi обриси галери. Вона пливла по темнiй водi в лiву руку, пливла так тихо, що, здавалося, сунула по нiй чаром. Коли порiвнялася з довгим островом, там щось сяйнуло, либонь, вибили iскри кресалом. Сироватка трохи не скрикнув, скубнув себе за вуса, пригнувся ще нижче до води. Тiльки тепер помiтив, що острiв значно довший, нiж був ранiше. Й кущi лiворуч теж вельми далеко забрели в воду.

Одлетiли останнi сумнiви: в лиманi ховалася турецька ескадра.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Страх мчав натовпом, мов наляканий олень лiсом. Шелеснуло тут, шелеснуло там, охнуло аж з того краю.

— Дивiться, дивiться, намети ставлять!

— Ще одного бунчука ввiткнули. А то що над наметом? Якiсь ганчiрки.

— Крила орлячi. Щоб, значця, нас накрить. I над верхiвцями також.

— Ой людоньки, що ж воно буде!

На вал вийшло кiлька вiдчайдушних молодиць, попереду довговида смаглява дняконша у квiтчастiй хустцi, йшла смiливо, моторно, мабуть, щоб додати бадьоростi козакам, подивилася з–пiд тонкої бiлої руки й помертвiла. Вершники з орлиними крилами пролетiли крiзь неї, i осипався веселий цвiт з серця дияконшi, й стало воно, як грудка льоду. Та й як не помертвiти! Турки i татари стояли за якихось двiстi сажнiв, витрiщилися на жiнок, загаласували, залементували. Допiру татари бавилися — стрiляли з лукiв гусей на Сiль–ницi, хоч не могли їх дiстати (козаки туди сягали рушничним боєм), забави не полишали, хижо ширились, пружно опускали тятиви. Гуси гелготiли, лiтали, їм не було куди вирватися iз смертельного кiльця. Лише двоє бiлих, б'ючи крилами по водi, полетiли в бiк болота, татари стяли сiрого гусака, а гуска впала в очерет. Тримаючи в руках луки, татари дивилися на жiнок. Бiлi плями облич, чорнi вирви очей.

Якийсь татарин заверещав тонко, як недорiзане порося, дияконша вхопилася однiєю рукою за серце, другою за частокiл, мабуть, вона вже бачила, як тягнулись до неї гаччя рук, як вони зривали одiж. Хто захистить, хто встоїть перед такою силою, увесь басурманський свiт повис над їхнiм Ладижином, над купкою оборонцiв; ойкнула, похитнулася, її пiдтримали iншi молодицi. А з турецько–татарського натовпу виступив натоптуватий татарин з широким лицем, приставив до рота дудкою руки, кричав:

— Козаки, складайте оружжя, виходьте всi у степ. Великий вiзир обiцяє усiм свободу.

— Вiзир — вiслюк, — гукнув у вiдповiдь тонкошиїй, вирлоокий козак Макуха, городовий козак, — i слово його осляче.

— А iнакше скураємо i голови понабиваємо соломою, — страхав татарiн, спинаючись на вербовий пеньок.

— Твоя вже й так соломою набита.

- I жiнок ваших… Оту он пишну…

Молодицi, пiдтримуючи одна одну, мертво переступаючи ногами, пiшли з валу. Назустрiч їм з широкої вулицi за церквою вибiгло з десяток козакiв з фузiями та списами в руках, потиснули людей, заволали:

— Одступiть! Дайте дорогу!

— З дороги, з дороги геть!

Слiдом за ними з вулицi рядами повалили комоннi козаки. В густiй тiснявi конi задирали морди, басували копитами, дзвенiли стремена, миготiли червонi, синi шлики шапок. Списи стояли, як лiс. Вершники дивилися тiльки вперед — щоб не зiткнутись, не зачепитись, їхнi обличчя були суворi й чимось схожi одне на одне. Здалося, хтось невидимий поклав на них однаковiсiнький карб. Переднi вливалися в широку, що вела до Бершадської брами, вулицю,, заднi натискали, переднi — стримували натовп. Те, що вони дивилися тiльки вперед i пiд ноги, налякало мiщан.

— Вони лишають нас, а самi втiкають, — закричав хтось з середини натовпу тонким голосом.

Йому вiдповiв старий, у прим'ятiй сукнянiй шапцi козак, з тих, що прокладали кiннотi дорогу:

— Вони їдуть захищати твоє життя, дурню.

Те, що козаки були без торокiв, саквiв, трохи заспокоїло, але зродило iншу тривогу: чи вiдiб'ють супостата? Часом перший бiй важить найбiльше — наляканий ворог може одступити назовсiм.

— Дивися, й нашi там, — гукнув до Марка Лаврiн. Вiн рвонувся, щоб пробитися до своїх, та одразу й укляк, бо ж збагнув: що може вдiяти пiший, та ще й майже голiруч. Їхнi конi лишилися далеко, та й не протолочаться вони крiзь натовп. Заледве вирвалися з людського виру, пробiгли з пiвсотнi сажнiв вузькою вуличкою й, тримаючись за яблуньку, вилiзли на тин, з тину — на хлiв й знову побачили горб, а на ньому синi та червонi намети й татарву бiля них. Козацька кiннота просувалася по вибалках, вiд ворога її приховували пагорби.

Гарно їхали козаки, Лаврiн аж замилувався ними, на мент забувши про те, заради чого їх несли туди конi.

— Кайдан, Кайдан ондечки, — чомусь пошепки мовив Ногаєць. Справдi, узвозом, трохи збоку од iнших, мчав Кайданiв важкий кiнь з бiлою плямою на животi. Дорога бралася вгору, конi ухоркалися, переходили на рись, а то й на крок. Однак переднi вершники вже сягнули половини гори, сховалися за лiском, що посiв схил зж до верху.

Лаврiн i Марко не бачили, звiдки козаки заскочили басурманiв, — якийсь час вершникiв зовсiм не було видно, — а тiльки заметушилися й стали кудись пропадати турки i татари — неначе провалювалися пiд землю. А ще за хвилю поселеному прузi горба промчав козак, вiн вимахував шаблею, i хоч звiдси вона здавалася срiбною соломиною, одначе з–пiд неї падали зрубанi бунчуки. А потiм i сам якось дивно хитнувся на правий бiк, повалився на землю. З горба сипонули татари, вони втiкали вниз, у хащi, козаки стрiляли з коней, iншi спiшувалися й теж котилися по схилу навздогiнцi. Падали пiдрубанi намети, осiдали, мов дивовижнi птицi, до землi. Оддалеку все це скидалося на гру, на iграшковий бiй, який показують у вертепi, де турки й татари падають, як снопи, а козаки гуляють на баских конях. Сюди, в мiсто, не долiтав запах кровi й не вiдчувалося маєва крил смертi, серце ловило звитягу та перемогу, наливалося радiстю й хоробрiстю.

— От шкода, що нам не вдалося, — сказав Марко й торкнувся гiлки з яблуками–зеленцями.

З бою козаки верталися на змилених конях, розгарячiлi, розпашiлi. Попереду на сiрому в яблуках дончаковi їхав полковник Мурашко, на його худому, з випнутими вилицями обличчi застигла гримаса болю. Вiн загубив шапку, чи її збили в сутичцi, чорне крило чуба спадало на чоло, по скронi стiкала тоненька цiвочка кровi. За ним везли сiм захоплених у ворога прапорiв, далi гнали полон — кiлька десяткiв туркiв та татар, що були змушенi бiгти, аби не наколотися на наставленi iззаду списи. Вони скидалися на овечу отару. Тiльки двоє йшло збоку, лiтнiй турок в єпанчi та зовсiм молодий татарин у дорогому вбраннi. Татарин дивився вiдверто ворожим поглядом чорних, як морок, очей, голову тримав високо, мовби йшов не в полонi, а сам гнав полоном усiх цих людей.

Ладижчан опанувала радiсть. Вона була п'янка без вина, а багатi мiщани, шинкарi викотили з пiдвалiв бочки з оковитою, вибили днища: пийте, козаки, нашi заступники, крiпiть побiду мiцним трунком.

Сiчовикiв здоровив штофом наказний полковник Мурашко. Високий, худий, вузькоплечий, ходив помiж запорожцiв, був з усiма запанiбрата. Очi йому блищали, лiва щока сiпалася, й права рука нервово стискала штофа, поки не посипалися скалки. Мурашка пiдносила звитяга й гнiтила вiдвiчальнiсть: з усiх гетьманських полкiв тiльки його лишився на Правобережжi, вiн один стримував могутню навалу ворога. Посланий гетьманом на розвiдний промисел, тепер не мав од нього нiякого ордонанса й мусив чинити все на власний розмисел. Ну, звичайно ж, десь там, пiд Черкасами, гетьман i боярин кують побiдного меча, плетуть хитрi сiтi, аби одразу виловити все велике i мале риб'я. Готувалися ж до вiйни i на вiйну йшли. I царське велiння було — перейняти ворога. Вражий турчин веде вiйну поза будь–якими законами, палить мiста i села, бере в полон малi дiти. Мурашкова душа горiла ненавистю.

Просто з майдану пiшов до надворiтньої брами, де тримали полонених. Вирiшив дознати, для кого ставили намети: для калги–солтана, для хана чи самого султана, скiльки в султана вiйська й куди воно йде. Серед полонених було двоє значних: один — мурза Iсмаїл — трохи пом'ятий i посiчений у бою, в нього на щоцi, нижче вуха, висiв клапоть шкiри, й скрапувала на свiтло–жовтий бухарський шовк темно–вишнева кров, права рука висiла, як плiть, — про другого ж поки що достеменно нiчого не знали, одначе всi казали, що то ханський син. Надто розкiшний одяг, золота звiзда на чалмi, два перснi ка лiвiй руцi — татарин роду високого й мусить знати багато.

Козацтво гуляло, клялося мiщанам заступити Ладижин од самого шайтана. Мiщани не шкодували солодких медiв i солодких слiв.

— Ти, полковнику, входищ в гiсторiю, — белькотiв Мурашковi п'яний осавул з бiльмами на очах. — Я сам впишу тебе в неї.

Мурашко трохи бридився п'яного, але слухав.

Славно пили захисники Ладижина.

Одначе похмiлля було гiрке. Ранком по мiсту поповзли чутки, що вчора увечерi на суворiй квестiї хмiльний полковник Мурашко обухом сокири забив ханського сина. Той не хотiв давати о собi жодного виводу, обiзвав Мурашка коростявим собакою, мерзенним рабом; погрожуючи великою карою, наказував скоритись, поки не пiзно, зустрiти падишаха на колiнах та просити прощення. Мурашко в запалi сягнув його обухом сокири. А вранцi хмiль розвiявся, прийшов тверезий розмисел, страх, i полковник порiшив утекти з мiста. Сховався в замкових палатах, нiкого до себе не пускав, вимiрковував шлях до втечi. То молився, то проклинав долю, що закинула його сюди. Порожня палата — тiльки камiнна лава та дубова скриня — вiдлунювала його кроки, i Мурашко щулився, немов з холоду, до болю стискав сплетенi за спиною в мiцний замок руки. У вiкна–бiйницi було видно Буг, татарськi дозори на горбi, табуни коней, що паслися на долинi. З цього боку iнкурсiй можна було не боятися, але й до втечi звiдси шлях був негожий. Схлюпувала, мов схлипувала, у темному кам'яному колодязi вода, чмокала простудними губами й вимагала жертви. Казали, що колишнiй комендант фортецi чинив у цiй залi допити, трупи кидали в колодязь, i Буг нiс їх до моря.

Мурашко розумiв — убiєнних буде багато."Треба прорубуватися на волю". Чорним кажаном майнула думка: гетьман може й не прийти на виручку. Що йому той маленький, ще й чужий — правобiчний — Ладижин у його великiй вiйнi. Кинув їх, як принаду… I чекає, поки турки скупляться геть–чисто всi бiля мiста, й тодi вiн ударить. Але поi; а вдарить, турки можуть скурати мiсто. I ханенка йому не подарують. Тягнутимуть жили iз живого. Кров холонула вiд тої думки.

Серед запорожцiв теж пройшло збурення, однi вимагали йти з гетьманцями, iншi — лишитися в Ладижинi. В гетьмана вони i не вiрили. Ходили од двору до двору по своїх Гiостоях–консистенцiях, вже Доходило до сварки й кулакiв. Хилилося на те, що пан Сава дасть усiм вольний розмисел: хто хоче — нехай лишається, хто не хоче — йде.

Лаврiновi довелося вперше виважувати в серцi власну долю. Хоч який малий мав досвiд, але й вiн пiдказував: йдеться до важкої бойної потреби. Й буде це бiй ластiвки з вороном.

Одначе й ластiвцi не випадає втiкати з–пiд своєї стрiхи… А потiм до тих думок долучилася думка про Килiяну, тiльки й вона була немов стулена з двох: залишиться в мiстi — буде ближче до Килiяни (хоч яка то близькiсть, коли помiж ним i нею — вороги), але може погинути; вернеться на Запорожжя, а чужинцi тим часом посядуть все Подiлля…

Вiн почував, то не може виважити сам. Спробував порадитися з богом, але бог мовчав. Марко ж стояв на одному: їхати з гетьманцями. Й саме тодi, коли Марко вже майже переважив на свою думку, Лаврiновi спом'янувся кошовий, запальний i правдивий ватаг.

"Як би ти вчинив, батьку?" — запитав i став мислено перед його очi.

"Це наша земля…"

"Козацьке Поле — теж наша земля".

"Тут жiнки, дiти… Ви їли хлiб, гостинно краяний господарями. Ви приїхали яко їхнi захисники. Нас у Сiчi теж нiхто не неволить. Покладемо оружжя й опинимось всi в неволi".

Лаврiн мислив не гарячим од страху розумом, а холодним, ставши перед людиною, яку поважав i по якiй мiряв свої вчинки. Отож приїдуть вони, й кошовий запитає:"Ну, як там було?"Й що вiн скаже?"Була втеча. Не я один утiк, а й такий‑то, й такий…" — "А Кайдан, а Кремiнь, а Шабалда?.."Може, нiчого того й не запитає Сiрко, проте подумає про Лаврiна погано. Як же тодi матиметься вiн, Лаврiн? Вiн так гарно розмузикував бiля кошового про звитягу i честь. Не появиться кошовому на очi зовсiм? Заховається десь до осенi й приїде на Брусiв хутiр?

Але то — негаразд. Ницо й гидко.

— Я нiкуди не поїду, — стрiпнувши чубом, сказав Лаврiн Марковi, що вже лаштувався в дорогу.

Марко якусь мить тримав у руках тороки, вiдтак кинув пiд кущ.

— Погинемо обоє, як собаки!

Одначе з Ладижина не виїхав нiхто. Мiщани не випустили гетьманцiв. Озброєна варта стала бiля обох брам, зустрiла козакiв чорними цiвками рушниць.

— Як зробив, так i одбувай, — гукали ладижинцi Мурашку. — Хто тебе неволив лишати живота татарського царевича? Ми не хочемо розплачуватися своїми шкурами за твоє безумство. А з бокiв лементували жiнки, обзивали козакiв боягузами i ланцями. Мiщани стояли, як стiна. Так стоятимуть вони i в бою. Їм вiдступати нiкуди. Тут їхнi жiнки, їхнi дiти, їхня вiтцiвщина. Людина вельми сильна вiтцiвщиною.

Гетьманцi мусили повернути назад, чекати разом з усiма, яким боком повернеться до них круговерть долi. Десь по обiдi радились єдинокупно в ратушi — ладижинськнй уряд, Мурашко, переяславський полковник Войца Сербии, ротмiстр Анастас Дмитрiєв, полковник Сава, донський осаул Амбросiй. Вирiшили взяти оборону Й стояти, доки не пiдiйде на помiч Самойлович. Не полишить гетьманi на загибель двi тисячi своїх козакiв, не оддасть на криваве розтерзання християнське мiсто й увесь край. Ачей, запевняв Самойлович їх у тому, обiцявся на радi в Переяславi прийняти в оборону всi полки, якi схилили пiд його булаву прапори. Гетьман i воєвода чекають пiдмоги, аби дати генеральну битву.

Ладижинцi спорядили за Днiпро посланцiв, наказали їм боршiй вести на помiч гетьманське вiйсько, розказати там, як легко збили козаки передовi ворожi залоги, якi певнi ладижинцi перемоги.

Мурашко знову злетiв духом: ходив по валах, по фортецi, оглядав мiсто на оборону, вимахував замашною палицею–сажнем, замашно лаявся; од нього не одставав Анастас Дмитрiєв — воїн хоробрий i досвiдчений, сповнений якоїсь важкої рiшучостi й вiри. Колишнiй лисянський мешканець, одружений на лисянськiй мiщанцi, Дмитрiєв був грек родом, перейняв тутешнi мову й звичаї, доскочив у вiйську Самойловича ротмiстрського чину. Невеликий, чорнявий, верткий, крутився, мов чорна дзига, заглядав у всi щiлини, лазив по таких закомаринах, де вже й павутина перетлiла. Вилазив для ладижинцiв невтiшнi вiстi, сумний докiр: мiсто кепсько приготоване до оборони.

Та це, либонь, вони знали й самi. Щоправда, вал мали мiцний. Засiяний просом та очеретом, вiн нiде не осунувся, але рiв був не очищений i в кiлькох мiсцях засипаний смiттям. Потрухла покрiвля в фортецi, посипалися обломи й тераси, обвалився тайник. З вигляду — фортеця грiзна, мурована на скелi: двi круглi вежi i одна квадратова — найвища, чорнi бiйницi, червонi зубцi понад муром, але скiльки вона вмiстить людей, та й чи довго всидиш у нiй без провiанту. В мiстi — всього одна гармата, та й та поламана, хоч пороху чимало й шроту корит тридцять, мали кiлька затинних пищалей, з десяток шмаговниць, три дев'ятиствольнi ожиги, в достатку рушниць i мушкетiв.

Мурашко лаявся чорно, наказав вигнати всiх мiщан розчищати рiв та ремонтувати палiсад; козаки теж побрали до рук лопати та кайла i полiзли на вал. Пiдправляли укоси, плели тури з лози та набивали їх глиною. В одному мiсцi виявилися трухлявi палi, й Мурашко наказав розвалити крайню вiд валу хату — її розiбрали. Жовта курява стояла на тому мiсцi, тягли новеньке дерево на вал; жалiбно, тонко голосила господиня й проклинала полковника та козакiв, а чоловiк сидiв мовчки на дровiтнi й дивився в землю. Запорожцi, яко великi мастаки на всiлякi вiйськовi мудрацiї, готували на оборону пiдступи до валу. На щастя, ворог поки що стояв далеченько i великої перешкоди в тому захисникам не чинив. Сипонула було татарська команда, але її вiдiгнали рушничним вогнем. Власне, загроза штурму падала з пiвночi, од поля, з пiвдня мiсто взагалi було неприступне: драглистi бабла за Сiльницею стояли тому на завадi, iз заходу — Буг, зi сходу — Сiльниця, там лише зачистили вал, аби вiн спадав просто в воду. На полi ж за Барською брамою копали концi, розкидали"часник"для калiчення коней, старi колеса, верхiвки дерев, стромляли в землю шпицi та рогачки. До вечора пустили воду в рiв. Хотiли ще укрiпити бастiони, — їх було два, обидва од поля, — одначе не встигли.

По валу ходив протопоп з двома дяками, кропив на перемогу святою водою вал, частокiл i тури, кропив козакiв, закликаючи їх на хоробрiсть, а в самого сiпалася лiва щока i неспокiйно бiгали очi, їх то приковував, то одштовхував ворожий табiр. Молитву вiн скiнчив поспiшливо, подався кропити мури фортецi, якi здавалися йому надiйнiшими.

Настала нiч, а на ранок попiд мiстом вже густо скакали татарськi роз'їзди. Вороже вiйсько облягло Ладижин з усiх бокiв. Стояли на горах i долах, за Бугом i за Сiльницею, й не було їм лiчби, на зеленому прузi горба знову забовванiли схожi на вежi намети, дикi ногайцi приступили зовсiм близько. З валу було видно їхнi обличчя, й одяг, i зброю, вони купилися на вiддалi рушничного пострiлу, щось гукали, махали важкими залiзними й кизиловими булавами. Козаки й мiщани стояли на валу, татари й турки — перед валом, вони галасували, оборонцi мовчали, приголомшенi силою, котру вздрiли перед собою. Частокiл на валу сягав гостряками обооонцям по плечi — стрiляти з‑за нього лiпше, нiж через бiйницi, й скидати з драбин ворогiв палицями, й стинати бичами та шаблями. Проте й ворогу такий частокiл доступнiший, хоча вiн на дуже великiй висотi й мiцно вгрунтований в землю.

— Багатенько поганського люду зiбрав султан проти мене, — мовив Кайдан. — Начуваний про мої доблестi.

Нiхто не засмiявся. Тисячi нещадних очей — їх не видно, тiльки чорнi вирви на плямах облич, вони пропiкали до кiсток. Страшно отак зблизька дивитися на лютого ьорога, який жадає твоєї погибелi, твоєї муки i якого не зласкавлять нiякi сили свiту. Здригає в страховi душа, моторошна вiдвага наливає її, рука сама тягнеться до шаблi. А десь за спиною бринять, нсьаче з холоду, чиїсь губи:"Що то буде. Ой, що воно буде — така сила!"Й козак лячно оглядається назад, аби не зустрiтися очима з т'г. i, хто шепоче сi моторошнi слова. кiсток. Страшно

Над мiстом повисло безгомiння, й ворожi крики долiтали до найдальших вуличок. Широченна долина була запруджена вiйськом, а воно сунуло й сунуло, сипалося з‑за гори, мов комашня, й тут же на очах тi комашини виростали в жукiв, далi — в горобцiв, ще далi — в крукiв, аж поки не сягали людського зросту. Були там чорнi єгиптяни, сiрiйцi в бiлому вбраннi, араби на гарячих конях, румелiйцi, греки, арнаути й безлiч iнших куплiпих грiшми або приневолених мечем. Йшли пiхотинцi з рушницями та алебардами, їхали вершники на конях по мастях, i довгi вимпели звивалися пат, їхнiми головами, як зеленi змiї, та волочилися по землi, миготiли бунчуки, прапори, кричали верблюди, турки били в причепленi до горбiв бубни й кричали теж; зовсiм близько, майже попiд самим ровом, промчали вершники, що мали дикий, пекельницькпй вигляд — i кiнь, i людина обвiшанi лев'ячими й патерячими шкурами, а на шоломi, на плечах, на списi — орлинi та совинi крила. Содом i Гоморра, вселенський потоп на маленьке мiстечко Ладижин. Ще попiд лiсом ставили гамети, ще вiйсько безщадно сунуло в усi боки, займало горби й пагорби, а тут i там, просто на очах в обложених, почали рости бурти землi, їх насипали команди, либонь ще ранiше призначенi на те. Сливе й котки, й мотуззя було заготоване заздалегiдь, вйокаючи, тюлюлюкаючи, шестериками, восьмериками устяж турки потягли на бастiони гармати. Козаки нарахували вiсiмдесят гармат i мортир.

Крута година настала для Ладижина. Не було в мiстi гармат, щоб ударити по бастiонах, — на розкатах стояли колоди. Турки ту хитрiсгь розгадали, кинули до фортецi стрiлою цидулу знущальну. Страх i смуток обiйняли оборонцiв, котрi стояли на валу. А коли на землю опустилася нiч i вся долина запалала вогнями — тисячi багать, тисячi кострищ, коли загорiлася Слобода Ладижинська, тривога налила серця вiдчаєм по вiнця.

Проте дерево згоряє, мiдь плавиться, криця гартується. Чимало душ та нiч вигартувала до одчайної рiшучостi. До самого ранку палив на валу люльку полковник Сава. Анастас Дмитрiєв за нiч перегомонiв з усiма своїми козаками. Кiлька чоловiк одправив у фортецю, буцiм мурувати якийсь пролом, насправдi ж спроваджував боягузiв. Мурашко розплановував, скiльки куди поставити козакiв, де напасти набої й оборонне спорядження — колоди, казани для смоли, барила та вiдра, камiння. Сотники i десяцькi роздавали торби з кулями та порохом.

Коли турки почали облягати мiсто, Лаврiн i Марко стояли на валу бiля лiвого бастiону. Трималися за руки, як малi дiти, самi не помiчаючи того. Вони навiть свої торби з набоями повiсили на один, вбитий у палю, цвях. Лаврiн дивився на туркiв i татар з цiкавiстю, перемiшаною зi страхом. Вперше бачив ворогiв так близько.

— Будемо разом, — прошепотiв Марко. — Скрiзь. Присягаюся смертним часом — не полишу тебе нi в якiй бiдi.

Його обличчя пашiло вогнем; гарячою, пронизливою довiрою i жертовнiстю горiло серце.

— Я люблю тебе, як брата. В мене немає бiльше нiкого. Давно тобi хотiв сказати це, тiльки стидався.

Лаврiн знiяковiв вiд тих слiв, i хоч його серце не оплавилося такою мiрою (надто грiзною була година, не можна себе вельми рознiжувати), одначе йому теж затеплiло в грудях — нарештi товариш признався в iстиннiй любовi й побратимствi.

— Присягаюсь! — прошепотiв, дивлячись на охоплену полум'ям баню церкви, довкола якої згоряли на лету голуби. Й щось трiпотiло, гopiло в його душi: адже зовсiм недавно слухали з Килiяною у цiй церквi службу й удвох засвiчували одну свiчку, щоб прилiпити її на вершечку дуба.

I Лазрiн, i Марко вiрили, що довiку, до останньої смертної хвилi будуть разом, вiддадуть один за одного життя. Прекрасна мить, тiльки дуже коротка.

Думка про Килiяну не полишала Лаврiна. Шкодував, що не мав про неi нiякої згадки, окрiм недозрiлого калинового кетяга. Тихо вивiльнив, руку, дiстав з кишенi зiв'ялу гiлку, обiрвав з неї твердi калиновi ягоди й всипав у кисет. Зав'язав кисет i поклав знову до кишенi. Тепер його могли в нього взяти лише пiсля смертi.

— Якщо зi мною щось станеться — одвезеш Килiянi кисета, вiн у мене осьдечки, — приклав до грудей руку.. — Скажеш їй…

А що може сказати товариш за нього, мертвого, не знав. Через те й замовк.

— Не кажи лихого. Цур йому. Може, я погину перший. А дасть бог — обоє залишимося живi.

А десь на вiстрi думки вертiлося, що тепер i Лаврiн не побачить Килiяни. Вiн жахнувся, гостро осудив себе й зрозумiв: подумав так тiльки через те, що Лаврiн не захотiв виїхати з мiста й вони обоє залишились тут.

З сiльницького болота на фортечну вежу тягнув лелека. Спочатку лелеки були сполошилися, кружеляли над мiстом, як бiле горе, як страх, але швидко обзвичаїлися й вже торували стару путь од вежi до болота. Марко провiв птаха тужливим, заздрiсним поглядом, зiтхнув:

— Вiн полетить, коли схоче. Йому що.

— Про що шепочетесь, Яремо та Хомо? — помiтив їхню товчiю Кайдан.

Вiн називав їх Яремою та Хомою по пiснi, котру спiвали слiпi лiрники.

Що Ярема та Хома — немов рiднi браття,

Побралися за рученьки та й пiшли по шмаття…

— Хто з нас Ярема, а хто Хома? — запитав Марко.

— Немає одмiни, — одказав Кайдан, вдивляючись у пiтьму, що облягала долину.

Одначе сам одмiну знав добре. Вiн немало дивував їхнiй дружбi, а також тому, що Лаврiн завше iз захватом дивиться на Марка й не бачить хитровинки, котра причаїлася в Ногайцевi. Дрiбна та хитрiсть й захована глибоко. Марко вдачi веселої, але й ту веселiсть часом користає свiдомо. I жарт його не йде вище приступця, на котрому стоїть хтось можнiший i владнiший. Його жарт має мiрку, а вiдтак не раз — розрахунок. Терло їх з Лаврiном життя обох, але обтерло не на одне.

Й саме через те Кайдановi не сподобалось їхнє таємниче шепотiння окрай небезпеки. Проте допитуватися не став. Шаблею, душею i тiлом вiдданий товариству, Кайдан нiкого, навiть бога, нiколи не обтяжував нiякими проханнями та розпитуваннями. Нiколи нiкому не докучав i сам не любив клопiтливих докучливих людей. Хоч всi обов'язки сповняв рвiйно i покластися на нього можна було в усьому.

* * *

Нiч проминула в тривозi. На валу горiли смолоскипи, дозорцi мiняли їх — остерiгалися нiчного нападу. З валу було чути, як у ворожому таборi перегукуються вартовi, бiля багать ворушилися волохатi, побiльшенi темiнню постатi.

Двоє попiв з протопопами служили в Успенськiй церквi заутреню. Протопоп був блiдий як смерть, голос йому зривався, й молитва згоряла на пошерхлих устах. Страшно стало козакам тої молитви, здавалося, що й святi одвертають свої лики, дивляться сумно й приречено. Тодi полковник Сава вийняв шаблю й пiдiйшов не до протопопа, а до молодого попа, котрому ляк не спотворив виду.

— Благословiть, отче, стати на супостата в оборону святої тройцi й матерi–вiтчизни.

— Благословляю, — сказав пiп. — I йду разом з вами. Тут же, бiля церкви, козаки одягали чистi сорочки, оглядали зброю, прощали один одному грiхи. Ще звечора кожнiй сотнi було призначено мiсце: мiське ополчення теж розбили на сотнi та десятки, бiля церкви лишали збройний резерв.

Темнi лицями, купою стояли в церковному саду пiд грушею старцi, стиха про щось радилися. Потягнулися вервечкою до ворiт, чогось загаласували, вернулися назад, лишивши бiля ворiт двох слiпцiв, що стукали патерицями i розгублено крутили головами.

…Iз‑за зеленої щiтки лiсу викотилося червоне сонце, турки й татари попадали ниць, творили молитву перемоги. Одразу по молитвi почали метати в мiсто ядра, що летiли зi свистом, тягнули за собою димнi хвости. Оборонцi вiд них втрат майже не мали — жiнки й дiти ховалися по льохах, козакiв на валу захищав частокiл, але грiзний гарматний гуркiт немов притлумив щось у серцях.

А тодi з пiвнiчного боку вимчала хмара татарської кiнноти, полетiла на Ладижин. Конi витягували худi морди, стелилися в швидкому бiгу, здавалося, вершники сподiваються розiгнати їх до такого шалу, що перелетять вал. Та ось переднi почали летiти шкереберть, орда стала забирати праворуч, татари виметнули тьму стрiл. На кожну тятиву було почеплено їх по кiлька, вершник одпускав завертку й, вже не оглядаючись, гнав коня прiч. На деяких стрiлах метлялося палаюче клоччя. Нападники намагалися пiдпалити мiсто i залякати оборонцiв.

Але ще до того, як татари одпустили тятиви, гугняво, з жалiбним проголосом заграли на бастiонах труби, й козаки попадали на вал. Чорна туча стрiл промчала над головами, немало їх ввiткнулося в частокiл. Одну з них Кайдан перерубав на льоту шаблею. Тi козаки, котрi стояли бiля частоколу, вдарили з рушниць та гакiвниць, i кiлька десяткiв татар повалилося з коней. Чимало падало їх на"часниках"та рогатках… Декотрi намагались повзти, їх добивали з мушкетiв влучнi стрiльцi. Лаврiн теж стрiляв з фузiї, цiлячись у татарина, що сховався за вбитим конем. По ньому стрiляло одразу кiлька чоловiк, було видно, як вiд куль здригає труп чорного коня. Врештi татарин не витримав, пiдхопився й помчав до своїх. Лаврiн стрельнув — осiчка. Поруч стрельнув ще хтось, i враз татарин крутнувся на мiсцi, зiрвав з себе волохатого, вовною нагору, кожуха, — мабуть, уже в смертельнiм туманi, — впав.

Бiльше кiннота до валу не пiдступала. Турки копали шанцi. Плели лозовi кошi, обкручували їх насмиканими з городiв зеленими коноплями та льоном, обливали смолою, знову льоном, знову смолою, ставили на гарби. Декотрi кошi насипали землею, декотрi закидали зеленим гiллям i травою. Спочатку вони посунули їх тiльки лiвим краєм, понад Бугом. Козаки довго не могли втямити, чого вони їх туди пруть, та ще так щiльно, стiною, аж поки гарби не зупинилися за два сажнi од рову. В рiв густо посипалася земля. Турки перекривали рiв, хотiли одвести воду. Козаки одкрили рушничну стрiльбу, але кулi липли в смолу. Спробували кидати запалене клоччя, проте воно не долiтало. Загорiлась одна гарба, але турки штовхнули її в рiв i ще швидше замелькали лопати. Запорожцi казали, що треба робити гранати, принесли порох, смолу, клоччя, проте було пiзно — рiв було загачено. Вода спадала просто на очах, втiкала У Сiльницю. А турки тим часом почали приступ всiма гарбами.

Це був перший пiший приступ: важкий, повiльний, навальний. Турки котили гарби й спiвали суру з корану, за їхнiми спинами ревли труби, й гримали гармати, й ревла татарва на конях.

Козаки й мiщани мовчали, готувалися до оборони. Котили на вал колоди, грiли смолу в чорних, прокопчених казанах, п'ятнадцятеро запорожцiв укручували смолою та клоччям начиненi порохом та сiркою гранати. Замурзанi в смолу та порох, були схожi на чортiв, котрi повилазили з пекла. Поскидавши кунтушi, у виломи частоколу ставали дужi козаки брали в руки гранати. Гарби хилиталися на копцях та рогачках, часом перекидалися, сунули помалу, п'ядь за п'яддю, турки втомилися їх перти, декотрi вигулькували й тодi падали, пiдтятi кулями. Червоно гримали гармати, дзизкотiла, торохтiла по палiсаду вивергнута фальконетами шрапнель, пiдтинаючи козакiв. Та ось, викреслюючи вогiїсинi дуги, в гарби полетiли гранати — смола на смолу, гарби палали, мов смолоскипи. Дув сухий пiвденний вiтер, чорний дим стелився просто на голови нападникiв. Вози обернулися для туркiв у пекло. Вони котили їх вперед, як власну погибель. Й згоряли в ньому, й не могли пробитися до валу та бастiонiв. А гранати летiли й летiли вже через гарби, бризкали вогненним порохом, i гримiли пострiли, й чорний пороховий дим домiшувався до смоляного, вкривав кiптявою бойовисько.

Тi гранати розметали першу хвилю нападникiв, вони одступили, хоч в густому диму цього й не було видно; просто гарби перестали гойдатись й ущух рушничний вогонь по валу.

Кiлька козакiв спустилися по линвах, пiдпалили гарби, що вцiлiли. Гарби згорiли вщент.

Радiсть першої перемоги потьмарила неймовiрна звiстка з пiвденного валу: з мiста втiк полковник Войца Сербии з почтом. Утiк на очах оборонцiв — кiлькох сот мiщан i козакiв. Отак просто спустилися з валу, перепливли Сiльницю й гайнули в очерети, а далi в лози, мабуть, домовилися заздалегiдь. З цього боку турки не приступали, тiльки на горбах од Слободи Ладижинської стояли заслони, але всi дивилися на пiвнiчний вал, де палав бiй. Мiщани та козаки з лютi та розпачу хотiли, аби Войцу Сербина викрили, зняли леменг i стрiльбу, проте татари так нiчого й не побачили. Войца Сербии утiк, i тепер кожен думав про те, що вони опипилися в безвиходi, бо досвiдчений воїн Войца Сербии має оборону за марну. Й що є якийсь хiдник на волю. Не сьогоднi–завтра ту дiрку затулять…

— Вночi повтiкає багато, — витер з обличчя полою кунтуша кiптяву Марко й глипнув на Лаврiна. Перехресту здалося, нiби Марко пiдштовхує його до якоїсь думки, до якогось рiшенця.

— Не повтiкають. Анастас тiльки–но сказав: тепер пильнуватимемо, поставимо варту.

Самому ж той лаз на волю теж свiтився в думцi. Адже ще мiг добутися до Килiяни. Що йому це чуже мiсто, чужi болi, чуже добро, в нього своя надiя… Й бачив Килiянину посмiшку, смiливi й жартiвливi вогники в очах. Та враз пригадалися iншi очi — жiнок, дiтей, коли тi проводжали їх на вал. Господиня двору, в якому стояли постоєм, провела їх за ворота, тримала в руцi маленьку доньчину руцю й махала нею."Перехрести, Катрусю, дядiв. Перехрести своєю безгрiшною руцею…"

Двi думки схрестились, як двi шаблi. Ще нiколи йому не мислилося так круто й так широко. Ще нiколи не обiймав думкою всiєї України. Й себе самого в нiй. Нi. Нiхто не принесе Сiрковi ганебної вiстi про козака Перехреста! I вiн круто нахмурив брови.

— Нечестивий той шлях…

I знову Марко мусив погодитись. Диво, як усе перемiнилося. На Сiчi перед вiв вiн. А тут сталося якось так, що мимоволi ступав у Лаврiновi слiди, Лаврiнове"треба"звучало якось так, що вже було мовлене неначе й не ним, а кимось значнiшим, мудрiшим, хто знає божий i людський промисел, керується мiркуваннями вищими, отож на нього — хочеш не хочеш — доводиться покладатися.

Коли вщухла стрiлянина й трохи влiгся дим, найсмiливiшi молодицi принесли козакам переобiдок i те, чим його закропити. Козаки брали в руки горнята й вузлики, куштували, пiджартовували, аби збадьорити жiноцтво. Жiнки зиркали в поле, де димiли головешки, валялися трупи, хрестилися.

Лаврiновi не дiсталося гарячої страви, з ним подiлився своїм зажитком Марко.

Сидiли на горiшнiй призьбi валу, їли сало з цибулею, дивилися на ворожий стан.

Кайдан свою мiру горiлки оддав Макусi.

— Не вiдчую смаку, — сказав.

— А скiльки треба, щоб вiдчув? — запитав Марко.

— Не знаю…

Кайдан — дужий, як лут. Якось засперечалися з одним гнiздюком, i вiн долонею поперерубував усi жердини довкола його подвiр'я. Гнiздюк трохи не плакав. Бочки з свинцем вiн переставляє як молодиця горщики.

— А ти коли–небудь був п'яний? — допитував далi Марко.

— Де б то стiльки взяти горiлки, — щиро потиснув плечима. Вiн поклав сало на хлiб, рiзав його на брусочки великим кривим ножем i ножем посилав брусочки в рота. Жував замислено, дивився на гору, де бовванiли намети.

- I що воно султан їсть? — мовив з таким виглядом, неначе, не дiзнапши того, й на свiт дивитися не мiг. А нащо тобi? — запитав Лаврiн.

— Таж цiкаво. Ну… сала вони не їдять.

— Я чув, султан їсть тiльки солов'їнi кiбчики, — сказав Марко.

— Та ну? Скiльки ж це треба солов'їв… А чим запиває?

— Пiнною.

— Бре. А хто знає, що п'є цар?

Того не знав нiхто.

— Ну, а якби перед ним поставити горiлку, мед i вино, що б вiн пив?

— Смолу, — одказав сивовусий носатий козак з шрамом над бровою. — Розпатякався.

Кайдан знизав плечима.

— Ну чого ти сердишся? Таж цiкаво. Попоївши, помолився й лiг пiд палiсадом спати. Вiн спить за будь–якої нагоди, навiть гарматнi випали його не будять.

— Збудите, коли турки будуть приступати, — тiльки й мовив.

Дiзнавшись, що обложенi не мають гармат, турки й татари ходили близько, вимахували луками та шаблями. Iнодi хтось з них клав на тятиву стрiлу, пробiгав кiлька крокiв i метав її. Здебiльшого стрiли не долiтали. Он i зараз курдупель–татарин, голий до пояса, перехрещений по грудях якоюсь червоною шматиною, пiдбiг до валу, пустив стрiлу, вона застряла в частоколi, вiн вихопив з сагайдака i хотiв покласти другу. Тодi Марко пiдвiвся й пожбурив у його бiк недогризену цибулину. Татарин сахнувся, сiпнувся ткати i впав. I так перестрашено, кумедно — на чотирьох — утiкав до свого стану, що козаки реготали до гикавки.

По тому з березового гайка вимчало троє бедуїнiв на баских конях, не доскакавши до стiн на вiддаль рушничного пострiлу, повернули коней i кроком поїхали вподовж стiн по ладижинських городах. Тонконогi арабашi грузли в чорноземi майже по бабки, бедуїни часто зупиняли їх, повертали задами до стiн, один навiть задер коневi хвоста, вимахували довгими списами — викликали на герць, їхнi конi тяглися до молодого проса, що було пiд копитами, бедуїни смикали за повiддя, вiд того погрозлива урочистiсть втрачалася.

Козаки стискували зуби, тамуючи гнiв. Не одному кипiла кров, немало тут стояло звитяжцiв, що не раз самi накликали ворогiв, але зараз, приголомшенi несосвiтенною силою, не мали веселого задьору, без котрого герць — не герць, нiкому не йде до мислi легка, хоч i небезпечна, ба смертельна, втiха, та й не випустила б нiкого за ворота варта, аби не вломилися до фортецi вороги. Похмуро дивилися на три бiлi прояви з довгими списами, стискали кулаки. Тiльки Кайдан, котрий таки не заснув, заклав у рота пальцi i свиснув так, що аж затанцювали пiд вершниками сполоханi конi. А коли бедуїни оглянулися, повернувся до них задом i покрутив рукою, немов пiднiмав хвоста. Козаки зареготали, бедуїни розпалилися, дужче замахали списами, повернули коней, пiд'їхали ближче. Ще кричали по–своєму, а Кайдан надимав щоки й кукурiкав по–пiвнячи. Бедуїни пiдводились у стременах, гарячили коней, та враз на валу пролунав одинокий пострiл, i середнiй вершник пiдскочив у сiдлi, пiдкинув угору руки й каменем упав на стоптане просо. Двоє iнших рвонули коней i немовби злетiли з мiсця, помчали до лiска. Козаки оглянулися й побачили Лаврiна. Вiн стояв з фузiєю в руках, блiдий, як полотно. По губах йому пробiг дрож. Широко розтуленими очима дивився на зелене просо, в якому лежав бедуїн. Це був перший ворог, якого забив вiн, напевне вiн, i навiть не в бою, а коли тоii сповняв на конi образливий для нього танок. Лаврiновi стугонiло серце й тiло обсипало жаром. Вiн не мiг взяти до тями, як те сталося, що обiрвав життя в отому, завиненому в бiле, тiлi. Адже не сподiвався, що дострiлить туди. Вiн чомусь аж злякався свого пострiлу й, аби не дивитися на вбитого, одвернувся. Як то просто, думав, убити людину, й як, нехай йому всячина, важко. Десь же той чоловiк жив, щось робив, приїхав сюди… А чого приїхав? По його, Лаврiиове, життя? Чи по життя отих жiнок i дiтей, що позабивалися по норах? Зринула думка — як про це розкаже Килiянi. Вiн тепер майже все розказував Їй у думцi.

I ще почував: бiлий саван ходитиме за ним довго. Стоятиме за плечима, гарцюватиме на конi, вимахуватиме руками.

Воднораз у головi спиналася iнша думка: запорожцi можуть розгадати, що з ним коїться. Того не хотiв, легурно, дiловито пiдвiв рушницю, почав продмухувати полицю, далi зняв з теча торбину й заходився рахувати кулi.

— Не кепський пострiл, — мовив хтось iз заздрiстю.

— Хiба то вiн, то я стрiляв, — пожартував Кайдан, i кузаки засмiялися.

Зненацька турки — все вiйсько — попадали на колiна. Саме настав час третьої молитви. Дiставали з‑за пазух священнi камiнцi, клали шаблi i творили молитву. Торкалися пальцями камiнцiв, торкалися щабель i шепотiли слова молитви так тихо, що їх чув лише вiтер i той, кому вони призначалися. Руки клали на колiна й дивилися вгору. Були лагiднi, покiрнi вищiй силi i, здавалося, просили в аллаха не кровi, а добра i злагоди всiм людям на землi. Козаки примовкли. Та гуртова молитва згнiтила їхнi серця дужче, нiж гарматнi випали. Вона свiдчила про єдинодушнiсть ворога, а також про те, що на свiтi є iнший бог, який допомагає вороговi. Нечутно шелестiли вуста, нiмо зводилися вгору сотнi тисяч рук, вимагаючи смертi тим, що стояли на валу. Шаблi в туркiв лежали на колiнах.

Далеко на горi бiля наметового мiстечка iржали конi. Там теж стояли на колiнах турки й молилися. Звiдси вони були схожi на барвистих птахiв, якi щось дзьобають на землi. Либонь, то молилися високi турецькi воєначальники. Чотири найбiльших, схожих на хлiви, намети стояли збоку. Два однакових, один трохи менший, i один найменший. Тi намети давно тривожили Маркову уяву, i вiн запитав про них.

— То намети султановi, — пояснив Кайдан.

— Султановi? — не повiрив Марко. — Аж чотири? Для чого йому стiльки?

— Отой маленький — нужник, — показав рушницею Кайдан. Козаки зареготали.

— Чого зуби показуєте? — обурився Кайдан. — У кущi султан бiгати боїться. Та й не звик, там пiддуває.

Козаки хоч i смiялися, але вiрили. Кайдан їх трохи розвеселив.

Опiвднi турецькi пiхотинцi — секбани — знову приступали пiвнiчний вал. Йшли густими рядами, над якими майорiли розгорнутi прапори, були нещаднi й лютi, спiвали фатiху — першу суру корану, глухо гримiли барабани й пронизливо верещали сурми. На валу теж заспiвали сурми. Козаки та ополченцi стали за частокiл.

Кричали й тi, й тi — однi, щоб залякати, iншi, щоб збадьоритися, погрозливi погуки i музика линули в небо, в безхмарне високе небо, й були звернутi кожна до свого бога, проте боги були нiмi й байдужi, зайнятi своїми небесними справами.

Секбани несли драбини, котили вози з гноєм та мокрою соломою — засипали рiв. Кiлька чоловiк на валу не витримали й дочасно почали стрiльбу. Анастас Дмитрiєв пiднiс угору шаблю, й стрiльба вщухла. Сам вiн дивився у вузенький пролом, його лiва рука була стиснута в кулак, губи беззвучно щось шепотiли. Мабуть, ротмiстр рахував кроки. Тодi враз вимахнув шаблею, гримнули затиннi пищалi, рушницi, й мовби ураган промчав по переднiх рядах туркiв. Упало кiлька прапорiв, секбани розладнали стрiй i, переступаючи через мертвих, побiгли до валу. Бралися по соломi та гноївцi, грузли в муляцi, кидали вгору мотузки i витягували один одного — цiлими вервечками — пiд самий вал.

Лаврiн дивився вниз у якомусь подивi чи зацiпенiннi. Хололо серце. Вперше бачив так близько ворогiв. Турки йшли з поля рядами — у довгих синiх каптанах iз заткнутими за пояси полами, бiлих шапках, на яких щось поблискувало (пiзнiше довiдався — дзеркальця), швидше й швидше, миготiли взутi в червонi та жовтi черевики ноги, грiзнiше й грiзнiше зводилися шаблi, сокири, алебарди. Стояв дзвiн, ляскiт, миготiли обличчя — сотнi, тисячi облич; вiн не мiг зупинитись на жодному i вже не почував страху, тiльки якусь сторопiлiсть. Турки комашилися дiловито, навчено, однi падали на колiна, iншi сунули драбини по їхнiх спинах, ще iншi пiдпирали драбини рогачиками. Їх роздiляло п'ятдесят чи, може, трохи бiльше косових сажнiв…

Турки дивилися вгору — бiлi плями облич i чорнi цiвки очей, вони дивилися на нього, щоб сягнути його… щоб убити. Серце наливалося ненавистю, Лаврiн вiдчув, як воно поважчало й як поважчала рука, але разом з ненавистю народжувалося вiдчуття небезпеки, всерединi мовби щось натяглеся, тремтiло, застерiгало. Кинув оком лiворуч — запорожцi дiловито зводили рушницi, вицiлювали, стрiляли. Лаврiновi стало соромно, адже й вiн тримав рушницю, ще й був гарним стрiльцем, але замiсть того, щоб стрiляти, виважував щось у своєму серцi.

Козаки насамперед вицiлювали тих, що перли нагору драбини. Лаврiн стрiляв без пiдсипки й встиг зробити три випали, поки драбини лягли на вал. Бачив, як, ухопившись за живiт, тицьнувся в землю високий пничар, i йому самому чомусь гаряче запекло в животi, нiби туди влучила гаряча куля. Небагато драбин сягнуло вершини валу, висота якого була сорок аршинiв (та ще рiв глибиною десять аршинiв), але турки облiпили їх, як мурашня. В ровах вибухали пороховi мiни, на голови нападникiв падали труби з нафтою, змочене в нафтi палаюче ганчiр'я, але секбани дерлися угору, мов саранча, лiзли у вогонь. Бiля Лаврiна до стiни прилипло двi драбини, одна лiворуч, куцiша, друга праворуч — довга–предовга, вистромилась свiжоструганими, на яких закипiлась живиця, щаблями за палi. Поки що тiльки четверо чи п'ятеpo туркiв долiзли до половини драбини — їх змiтали фланговим вогнем iз земляного бастiону. Але зненацька вогонь правого бастiону вщух — запорожцi, що обороняли його, самi взялися за шаблi, по драбинах до них полiзли секбани. А тут, де оборонявся Лаврiн, просто перед ним над гостряками паль уже бiлiла шапка iз золотою парчевою смугою, бiлим тюрбаном i слiпучим мiдним чи й золотим значком — якийсь турецький начальник брався все вище й вище, поруч нього дряпався iнший — маленький турок в жовтiм убраннi. По лiвiй драбинi теж пiднiмалося кiлька чоловiк, гримали в руках i зубах оголенi шаблi та ятагани. Пiднiмалися легко — навченi братися по драбинах.

— Гей, берись! — пролунало позаду в Лаврiна. Вiн оглянувся — козак Кайдан пiдважив плечем один кiнець колоди, кликав на помiч. Одразу метнулося кiлька чоловiк, понесли колоду до частоколу. Вони довго не могли завдати її через частокiл. Тим часом на драбинi праворуч турок вихопив iз зубiв шаблю й зiп'явся на повен зрiст. Та козаки врештi перепхнули обидва кiнцi колоди, i вона загуркотiла, збиваючи секбанiв одразу з обох драбин. Там захурчало, почувся крик, вереск, одначе двоє туркiв з правої драбини встигли скочити на вал: той, що в шапцi з султаном, рубонув на льоту молодого козака по сивiй смушевiй шапцi, замiрився на Кайдана, коли вiн був нагнувся за iншою колодою, та йому просто в потилицю стрельнув Марко. Турчин у жовтих штанях лежав, приплiшований до землi, розрубаний шаблею майже навпiл. То був чийсь страшний удар — не врятувала й приторочена ззаду до шапки захисна матерчана єпанча.

Обiч нього лежали мертвi козаки. На мить Лаврiновi здалося, що отой маленький — Марко. Вiн пiдбiг, нагнувся, легко перекинув тiло з боку на спину (страшно хитнулася голова), з внутрiшнiм тремтiнням вiдсмикнув руку:"Не Марко". Поруч лежав дебелий козак, йому вiдiрвало ядром ногу, кров цебенiла зi страшної рани, а вiн припав до фляжки, пив горiлку. Переборовшiї страх i нудотну млiсть, Лаврiн присiв, щоб перев'язати козаковi рану, але той рiшуче хитнув головою: мовляв, то вже не допоможе, не заважай. Вiн знав, що зараз сп'янiє i спливе кров'ю, засне й не прокинеться.

А по драбинах бiгли новi нападники. То там, то там перехоплювалися через частокiл, безстрашно кидалися на запорозькi шаблi. Тому, хто перший проб'ється в козацький стан i укрiпиться там, обiцяно сто золотих екю i десять бранок.

Люто боронилися запорожцi. Вже полiг козак Шабалда, а козак Кремiнь сидiв, тримаючись руками за голий жиавiт, з якого булькала кров, у Падалки в руках розiрвалися одразу двi гранати, вибили з грудей серце, й воно димiло на чорнiй землi, стискалося й розтискалося. Криваво димляче й пульсуюче серце найдужче запам'яталося Лаврiновi з того бою.

— Не дивися, снитиметься вночi, — на ходу застережливо пораяв йому Кайдан, несучи на плечах величезнi ночви зi свинцем.

Лаврiн на мить зупинився, приголомшений, втомлений. Зненацька йому в мозок пробився якийсь незвичний згук. Здавалося, хтось дотикався чимось прохолодним, зеленим, тонким. Що згук незвичайний, те ухопив свiдомiстю одразу, але звiдки вiн i що то таке, збагнуїи не мiг. Та зненацька заморока спала, й вiн почув, що ген у лузi, далеко–далеко, кує зозуля. Чи вона не чула бою, чи вже звикла до нього в цих краях, чи була якась навiжена — хто зна, але кувала, й спiв її був чистий та прозорий. Кому вона кувала, Лаврiн навiть не встиг здумати, бо поруч, схопившись обома руками за груди, впав козак ("не йому!"), а мимо бiгли запорожцi та городовики, й Лаврiн подався за ними праворуч, де на вал прорвалося одразу кiлька нападникiв, їх рубали бердишами ладижинцi. Кайдан вискочив на палiсад i шмагав бичем, мов молотник цiпом. Велика, чорна, їжаста куля свистiла й гула, и турки летiли вниз, мов снопи околоту."Хрясь, хрясь" — лунало на валу, й чулися стогони, вигуки, зойки, хрипiння. Кайдановi на живiт зсунувся пороховий рiг, що висiв на тонкому ремiнному перев'язi, заважав, Кайдан рвонув перев'язь, пожбурив порохiвницю вниз i молотив знову. Його обличчя спотворили гнiв i запал. Воно було страшне.

Либонь, то Кайданової звитяги додалося Лаврiновi в груди. Вiн вихопив з мертвих рук ладижинця бердиш й собi вилiз на частокiл, правою ногою вперся в палю, лiвою став на щабель драбини й сягнув по чорнiй, круто зiгнутiй спинi турка. Там щось хряснуло, в швидкому, вже конвульсивному замаху зметнулася рука з шаблею, але шабля випорснула ворогу з пальцiв i, блиснувши на сонцi, полетiла в рiв. Турок позадкував по драбинi, дивився вгору круглими, безтямними очима, в яких крутився свiт, вiдтак i сам крутнувся й шугнув головою вниз.

Несамовита вiдвага охопила Лаврiна. Минуло зацiпенiння й зiйшло на душу озорiння, що страх минув i вiн уже нiчого не боїться й не боятиметься нiколи. Вiн цього не думав — думати не було коли, тiльки почував у душi вiдвагу, пив її, як повiтря; страх смертi розвiявся, йому здавалося, буцiм витає в бою, понад боєм. Вiдвага засвiтила йому лице й налила силою м'язи. Бердиш свистiв у руках, як хворостина. Лаврiна мовби щось несло. Якби зараз з'явився дванадцятиголовий дракон, вiн би i його не злякався. Зненацька щось джикнуло в Лаврiна бiля вуха, вiн оглянувся й враз вiдчув, що права нога втратила опору. Кинув на вал бердиш, хитнувся назад, щоб ухопитись за частокiл, але зiрвався з драбини. Метнулася кудись убiк земля, рвонулося вгору серце, щось стислось усерединi й розсипалось на червонi та синi скалки. Ще раз сяйнуло й затрiщало в головi. Цей трiск — останнє, що пам'ятав.

Прийшов до тями од чийогось доторку. В одну мить повернулося все, — тiльки чомусь не пам'ятав падiння, — страх обсипав холодом тiло."Турки. Полон". Розплющив очi й побачив над собою закiптюжене, вiд того ще грiзнiше, нiж завжди, обличчя Кайдана.

— Живий! — не стiльки почув (у головi стояв дзвiн), як вiдгадав з поруху губiв Кайдана Лаврiн. Вiн ще раз заплющив i розплющив очi, сiв.

— Неначе живий.

— Турки тобi пiдмостили постiль, — повiв рукою Кайдан. Тiльки тепер Лаврiн побачив, що лежить на купi гною. Поруч нього з–пiд уламкiв воза стримiли ноги в м'яких шкiряних чоботях — то обвис мертвий турок, а далi трупи чорнiли купами.

— Одбилися ми, — пiдвiв голову Кайдан. — Ти рачкувати зможеш? Цiле все? — Й, не чекаючи вiдповiдi, смикнув Лаврiна спочатку за одну, а далi за другу ногу: — Не болить? Руками чеберяєш? Ану скрути дулю. Та не менi, а туркам! Тобi таки просто по–диявольському пощастило. Не на воза, не на землю впав… Мабуть, змалку виливки пив… Бачиш оту драбину? Бiжи до неї собачою риссю i вмах — на вал. Поки її нашi не скинули й поки турки не очухалися.

Кайдан казав, що треба вибратися вмах, а сам лiз по драбинi, як ведмiдь.

— Нехай турки надивляються на онеє мiсце, — сказав, коли Лаврiн спробував поквапити. — Може, подумають, що i в нас є гармати.

Марко обiйняв Лаврiна й одвернувся, аби нiхто не побачив слiз, що набiгли в кутики очей. Але на них нiхто й не дивився. Всi погляди були зверненi на бойовище.

Поле перед валом, де ладижинцi тримали городи, згарцьоване до чорного, вкрите трупом. На валу теж лежало немало трупiв, козаки й турки — вперемiж. Туркiв кидали до рову, своїх зносили вниз, до хат поблизу валу, й клали рядком пiд чиїмось новiсiньким — ще не прив'яла лоза — тином. Там уже голосили жiнки — впiзнавали своїх чоловiкiв. I не вгавав на соборнiй церквi дзвiн, бив i бив на сполох. Врештi Анастасу Дмитрiєву урвався терпець, i вiн пiдкликав козака з мiського ополчення та наказав:

— Скажи дзвонаревi, нехай перестане бемкать. Не додає вiн бойного духу, а одбирає.

Незабаром церковнi дзвони замовкли.

А в турецькому таборi вчинилася метушня — до спагiїв[6] пiд'їхали вищi воєначальники, а може, й сам вiзир — довга варяниця вершникiв на бiлих конях прозмiїла через табiр, покрутилась на одному мiсцi i вже тiснiшим гуртом од'їхала геть. Й знову загримали гармати, козаки вже звикли до них, майже не пiдводили голiв на свист ядер. Та й не всi вони долiтали до валу. А тодi гармати враз умовкли, й проти пiвнiчно–схiдного рогу фортецi турки викотили на горбок два вози. На них клали дошки, вцвяховували до драбин; а тим часом пiдiйшла цiла валка сурмачiв i тимпанникiв з велетенськими, мов казан, тимпанами, сурмачi засурмили, довбишi вдарили в тимпани. Вони вочевидь намагалися привернути увагу обложених. Потiм з лiска вийшло двi шеренги яничар, оточили вози, оголили шаблi. Дрiбно, з короткими перервами загуркотiли тимпани. Козаки з валу намагалися розгадати, що то буде. Однi казали — поставлять на помiст велику, ще нiколи не бачену гармату, iншi — промовлятиме звiдти якийсь паша, а може, й сам султан.

I враз тимпани замовкли, четверо туркiв у зелених- ковпаках та жовтих сорочках привели й поставили на помiст двох зв'язаних спи ною до спини дiдiв у бiлих сорочках. Тодi звiдкiлясь узявся голий до половини, пiдперезаний червоним поясом турок, скочив на помiст, щось закричав i, махнувши в повiтрi величезною прямою шаблею, одним ударом одтяв голови одразу обом дiдам. Турки закричали, заревiли в захватi, знову загуркотiли тимпани, i четверо катових поплiчникiв витягли на помiст хлопця та дiвчину. На валу зашепотiли, що то брат i сестра. Дiвчина голосила, рвалася з рук турчинiв, а парубок дивився на вал i щось гукав. Але за лементом туркiв козаки не могли розiбрати його слiв, одначе було видно — кликав не до покори.

Знову голий до пояса мiстр вимахнув мечем, парубок ступив до нього крок, кат поспiшливо вдарив, влучив у плече, хлопець хитнувся усiм тiлом, й кат вдарив удруге. Дiвчина знепритомнiла, кат вiдтинав їй голову на помостi. Вiн зiпхнув униз тiла, й тодi яничари, що до цього стояли чiткими шеренгами, повихоплювали шаблi й кинулися кромсати мертвих. Вони аж вили од захвату й лютi, закривавленi шаблi миготiли на сонцi, то вже були не вояки, а тiчка сп'янiлих од кровi звiрiв.

Турки хотiли зрубати вiдвагу захисникiв фортецi, намагалися залякати їх. Й справдi, жахними були їхнi дiяння. Коли катовi помiчники заволокли на помiст ще двох хлопчикiв i двоє дiвчаток i кат, не поспiшаючи, заходився гострити бруском шаблю, на валу запала могильна тиша. Вона була, як похоронний дзвiн. I тiльки важке, з дна душi, зiтхання та болiсний стогiн порушували її. Й вже невiдомо, чи то когось пекла рана, чи рвала груди мста. Руки потяглися до шаблi, старий сiчовик похилив голову, ще хтось прикрив очi рукою.

— Пане Саво, пане Мурашку, вдаримо на супостатiв, — прошепотiв Кайдан благальне, а очi йому стали каламутнi, гейби божевiльнi, й губи зсудомило, перекосило.

— Вдаримо, пане отаман, — просили козаки.

— А що, пане полковнику, — обiзвався Сава. — Вони не сподiваються нашої налоги. Гадають, ми поламанi приступом.

— Можемо полягти даремно, — в непевностi сказав Мурашко. Вiн стояв спиною до турецьких екзекуторiв, його лiва щока сiпалася.

— Я посадовлю своїх на коней, i наскочимо з брами, — запропонував Анастас Дмитрiєв. — А ви — з валу. По драбинах, по колодах… Вмить добiжите. Вони ж он майже всi покинули шанцi.

— Пане Анастасе, на вашу голову, — застерiг Мурашко.

— Що там уже нашi голови, — махнув рукою Дмитрiєв i крутою стежкою швидко пiшов з валу. Його шабля метлялася на довгiй перев'язi i гнула–збивала бур'ян.

— Ти вже знаєш дорогу, показуй, як швидше добутися вниз, — мовив до Лаврiна Кайдан, коли Сава пройшов поза козачими спинами й наказав, аби приготувалися до випору. До нiг, пiд частокiл, клали довгi тичини, принесли з дзвiницi й ратушi драбини i позв'язували по двi та по три.

Знак, що Дмитрiєв з комонниками вже стоїть бiля ворiт, подав з осокора ладижинський мiщанин на прiзвисько Цуцик. Ледве вiн вимахнув шапкою, всi заворушилися, шугонули по драбинах та тичинах униз, декотрi просто стрибали на купи гною та соломи, насипанi турками в рiв.

Сутичка була коротка: з шанцiв їх зустрiли рiденькою стрiльбою, випалило кiлька гармат — гармашi та секбани кинулися навтьоки. Одначе, побоюючись можливого козацького випору, турки ще ранiше поприковували ланцюгами до стовпiв усi гармати. Козаки рвали гармати бал емез та колонборни й трохи меншi — шахане, але нiчого не могли вдiяти. Тiльки в одного сiчовика був з собою молоток та свинець, вiн збив кiлька метникiв–прицiлiв та заклепав три колонборни, в решту жерл понабивали землi, а тим часом iншi шарпали лозову заплiтку шанцiв, руйнували вал. Треба було поспiшати, бо з хвилi на хвилю могла налетiти татарська кiннота й одiтнути їх од мiста. Похапали кинутi турками прапори — їх було не мало, аж тридцять сiм, зiбрали зброю, декiлька чоловiк котили бочки з порохом, тягли двi гармати шахане, якi їм вдалося вирвати зi стовпами, подалися до валу.

Пiзно ввечерi ховали перших убитих. Накрапав дощик, в попа на лисинi поблискували краплi, вiн читав молитву швидко, дивився кудись угору. Нефарбованi труни двома рядами бiлiли перед ним;

Лаврiн i Марко стояли по той бiк могили. Лаврiн теж дивився кудись угору, а Марко пожадливо вдивлявся в обличчя убитих, неначе вони могли вiдкрити йому щось таке, не знане досi, й мiнився на виду. Важкi вiка сховали їх од нього, вiн повернувся й пiшов у темну сутiнь вулички.

Лаврiн ледве наздогнав його. Перехреста теж вразив похорон — на Сiчi здебiльшого ховали старих дiдiв, вiн їх майже не знав, i були тi люди для нього десь там, за далекою межею, за глухою стiною, просто вони вже оджили своє (сам же почувався майже безсмертним), а тут падали поруч такi ж, як i сам, молодi парубки та чоловiки. Й невiдомо, хто поляже завтра.

Короткий випал посмертного салюту вдарив у спини, вони несамохiть, уже вдруге за день, взялися за руки й побрели, неначе покривдженi дiти, пiд густе шатрище в'язовника в темну каламуть вулички. III

Султан копнув ногою, й легенький горiховий столик на низеньких нiжках полетiв шкереберть. Забряжчали золотi тацi, й на жовтий китайський килим посипалося мускатне. печиво, пахучi жолудi, персики в меду, солодощi з амброю, пирiжки з фiалками та гiацинтом.

Нечестивi собаки! Вони хочуть зацукрити його душу, пiдсовують чашi з мускатним вином, а вiсiм тисяч його кращих воїв уже осушили чашу смертi. З кожного вийшла кров i душа, душа полетiла за морськi надра в рiднi краї, а кров угноїла чужу землю. Вiн витрачає силу бiля цього нiкчемного мiстечка; ще тиждень облоги, й йому вже не буде з ким iти на Київ i далi, на пiвнiчну столицю. Вiн стає посмiховиськом в очах усього свiту. А стамбульськi кравцi вже шиють трiумфальний каптан з вiдкидними рукавами для цiлування. Так, султан уже давно збагнув, що похiд не буде трiумфальний, як те пророкував вiзир Мустафа."Одкладемо, — сказав той, — розор Римської держави до iншого часу. Вона зараз не така погибельна для нас". Одначе воювати королiвства Римської держави почесно й вигiдно для скарбницi, а воювати оцi Ладижини, про якi не чули в жоднiй столицi свiту, важко й принизливо для великого падишаха. Це остання пiдмова, на яку дався султан. Далi вiзир нехай воює з чорними джинами на островi Родос, куди його повезе галера одразу по закiнченнi цiєї вiйни.

Султан прибув з–пiд Кам'янця учора ввечерi. Приступало ж козацькi мiста вiйсько пiд рукою сердара[7] Мустафи–пашi. Магомет вручив йому командування не тому, що покладався на його великий бойн'й досвiд, а тому, що так нараяв великий вiзир — Ахмед–паша. Зараз султан ще раз упевнився в мудростi великого вiзира Кепрюлю, який радив йому й зовсiм не переходити днiстрових вод. Зупинитися у повойованiй Молдовi, де мають багато палацiв, котрi, може, й поступаються стамбульським, але теж гарнi. Звiдти до козацьких мiст — палицею кинути, вiн завжди може приїхати на трiумф.

Зринала думка — чи таки не вернутись у Фракiю. Але воднораз в душi запалала злiсть. Сiм днiв згаяв Мустафа пiд цiєю нiкчемною фортецею. Султан далi не мiг всидiти в Кам'янцi.

Три служки в синiх халатах, чашнiгiри, тихi й непомiтнi, немов летючi мишi, збирали розкиданi солодощi.

Всi наче змовилися ("вони й справдi у змовi!"), намагаються вiдвернути його погляди вiд мiста. Позавчора пiд Кам'янцем влаштували полювання, i вiн гасав помiж жовтоголових соняхiв, арабаш зламав ногу, а вiн вполював… порося. Повелитель правовiрних, великий мисливець вполював гидотне порося! Хiба для таких ловiв приїхав сюди вiн, Магомет Четвертий, охоронець вiри й воїн, що має несхибний удар i хоробре серце! Он лежать його меч i лук, повсякчас нагадуючи, що вiн мужнiй воїн i великий полководець. У той же час з гiркотою, навiть з огидою зiзнавався собi, що похiд утомив його, що, позбавлений розкошiв i втiх палацу: мудрих бесiд високих учених — мудерiв (адже вельми любить помiркувати про вади та дивацтва iнших народiв), заспокiйливого спiву фонтанiв, магiчних танцiв єгипетських танцiвниць, — втрачає звичну рiвновагу, що невдачi вiйська пiд Кошицею й Бершаддю похитнули його вiру. Злiсний голос нашiптував з–поза спини:"Ти — кепський воїн, ти звiрився на своїх полководцiв, аби потiм всю провину скласти на них". Нi, вiн хотiв кермувати вiйськом сам, а вони вiдвертали його вiд того… Це вони затримали його в Кам'янцi.

Лють тугою сирицею скручувала серце Магомета Четвертого. Вiн покладе цьому край, погромить варварське мiсто, хоч як мiцно воно сидить на скелi i страшенно важке для здобуття, й пiде далi, i звiстка про його перемоги струсне свiт. Цей похiд вiн обмислив з усiх бокiв. Ось–ось має пiдiйти йому на помiч нова, свiжа хвиля. Вiйсько припливе на галерах по Днiпру, воно добре озброєне, має хороше спорядження. Воїни не втомленi довгою сухопутною дорогою, вiн поставить їх наперед, i тутешнi простори скоряться їм.

Треба тiльки швидше зламати це мiсто. Падишах бiльше не буде звiрятися на свого сердара; вiддасть повелiння на штурм сам. На один переможний штурм, а тодi вернеться в Кам'янець. Секбанбашам[8] сьогоднi вже посланi накази, на яких вiдтиснуто печать брильянтовою тугрою, аби завтра були готовi виступити в похiд далi. Сьогоднi Ладижин впаде попелом в рiку Аксу — Вода Буг. Й тодi вiн вернеться в Адрiанополь — Едiрне. Й там йому справлять трiумф. Подiбний до тих, якi справляли римським цезарям, коли тi повойовували варварiв. У мечетях мулли прославлять його iм'я. Поети складуть на його честь оди. Вiн знудьгував за ними. Нашмаганi батогами, вони спiвали про його безсмертя, щастя жити в iмперiї Османiв, тепер же, мабуть, спiвають про очi коханої i схiд сонця, якого нiколи не бачать, бо пiзно встають. Вiн навчить їх спiвати про Марсове поле!

Низько зiгнувшись, ввiйшов начальник похiдних султанських покоїв i доповiв, що ага Гаси — начальник яничарського корпусу — чекає милостивого падишахового дозволу ввiйти в намет.

Султан ворухнув пальцем, чашнiгiри зникли, немов їх i не було, охорона вiдступила на крок пiд чорний шовк запони, задки виплив i начальник покоїв. Майже одразу по тому до намету вступив яничарський ага. Вже не молодий, аскетичної статури, вузьколобий, вилицюватий, улесливий i непокiрний воднораз. Та непокiрнiсть примазана лестивiстю, мов Солячка медом. Яничари — найвiрнiшi й найнепевнiшi падишаховi слуги. Бо вiдають — трон стоїть на їхнiх плечах. Тяжко без них, тяжко й з ними. Надто багато вони забрали собi волi.

Яничарський ага опустився на колiна, одначе в очах страху не мав.

— Повелителю мiй, нехай буде непереможна твоя боротьба за вiру. Хвала аллалу, що перед тим, як померти, менi довелося ще раз побачити падишаха.

— Аллах премудрий i всюдисущий, вiн оберiгає правовiрних синiв своїх. Але звiдки ти, яничаре агаси, знаєш, що вiн кличе тебе на Марсове поле?

— Бо хто ж, окрiм хоробрих яничарiв, може розгризти цього горiха? — запитав, дивлячись просто в обличчя падишаховi. Магомет скипiв од такого зухвальства, його очi позлiшали, тонкi губи мiцно зцiпилися.

— Ти нюхаєш фiмiам, який ще не воскурили.

Яничар вiдверто глузливими очима подивився в протилежний бiк намету, де з срiбної, у виглядi пави з розпущеним хвостом, курильницi струменiв тонкий аромат. Легкий синiй димок вився i вдень, i вночi, султан намагався загасити ладаном, миррою бдилi запахи цього краю, степу, кiнської збруї i спiтнiлих у бою тiл. Вдавав iз себе воїна, а сам не виходив iз наметiв, набитих шовковими подушками i золотими цяцьками. Справжнiй же воїн, нехай вiн i монаршого достоїнства, однаково легко ловить запахи i мирта, i полину. Юлiй Цезар, коли воював варварiв, жив, як простий воїн.

Легкi сiрi птицi пролетiли в очах яничарського аги. Магомет помiтив i перейняв їх. Гнiв переповнив його серце, воно кам'янiло злобою. Ага Гаси забув, де випустив своїх птиць. Тут, у чужоземнiй сторонi, юточенi ордою, спахiями, воїнами джебелiх[9] та малоазiйською кiннотою, яничари не страшнi султану. Вiн пiдвiвся, важким поглядом притиснув агу до килима.

— Вiтер перемоги вiє в наш бiк. Горе тобi, якщо не вловиш його. Твоя душа полетить доганяти той вiтер у полi. А вловиш — вибереш найкоштовнiшу шаблю з мого арсеналу.

Яничар поблiд, стиснув зуби, аби не видати дрожу, що враз почав ним тiпати. Мозок закипав ненавистю, серце — страхом, й вiд того йому стало зимно. Зрозумiв, що життя його повисло на кiнчику меча.

— Рокую всiх невiрних переможному мечу, — мовив, упершись поглядом у килим. — Ми скинемо їхнi тiла з просторiв всесвiту. Я полечу попереду сам, наче птиця саламандра, — i пiдвiв голову. — Накажи, о великий, нагодувати яничарiв. Ми вже бiльше тижня не маємо нiякої здобичi. Воїни охляли на пшонi.

— Я повелю зварити їм овечий кебаб. А всiх алай–беїв дарую яствами зi свого столу, — сказав, ворухнув пальцем i в цю мить наштовхнувся на сповненi вовчої ненавистi, глибокi пам'яттю очi яничара.

"Якщо вiн повернеться з цього бою живий, — подумав, — то буде звинувачений у зрадi".

— Щедрiсть падишаха не має меж, — вклонився ага Гаси i вийшов з намету.

Йшов нетвердою ходою, падишахова погроза стримiла в серцi, мов нiж, вгрузаючи з кожним кроком все глибше. Яничарський ага зупинився за другим кiльцем алай–чаушiв — збройної охорони султана — й оглянувся на велетенський голубий намет з довгим трикутним зеленим прапором зверху."Клянусь аллахом, — прошепотiв, — якщо я здобуду перемогу i залишусь живий, цей намет накриє твоє тiло".

Тiльки за третiм разом утрапив ногою в стремено. Тонконогий кiнь китайської породи, що бiгав, мов стрибунець, тiльки скоком, рвонувся й, осаджений незвично мiцним притиском, закрутився на мiсцi.

…Падишах спостерiгав атаку яничарiв у розсувну пiдзорну трубу. Бачив, як вони шикувалися по ортах та алаях — загонах i полках, як вийшли вперед алай–беї, як воїни творили молитву.

Тисячi маленьких комашок, що мають прїiнести нектар слави в його вулик. Ця думка на мить заволодiла Магометом, вiн розчулився i вибачив яничарам їхнi свавiльства.

Ага Гаси стояв на чолi першого алаю. Ледве скiнчилася молитва, ступив крок уперед i скинув одяг. Залишився в бiлiй шовковiй талiсманнiй сорочцi, списанiй од верху до низу суворими мудростями з корану. Яничари розляглися до голого тiла. Зняли синi, фессалiйсько–го сукна, каптани, бiлi повстянi шапки, сорочки, штани, залишилися в бiлих полотняних панчохах та черевиках. Алай–беї взяли з рук служникiв металевi опанчi, одягли їх на голi рамена. Заграли дев'я–титрубнi яничарськi оркестри, тримаючи чiткого строю, що навiть довгi драбини не ламали його, навпаки, ще бiльше окреслювали алаї по краях, полки рушили на приступ. Попереду байрактири — прапороносцi — несли знамена. З пiвдороги алай–беї вiдступили, сховалися посеред воїнiв, — не вiдступав лише а: а Гаси, — наперед вийшли воїни–велетнi з палицями, в довгих кол,. чугах, зiмкнули передню лаву. їм поставлять драбини, вони кинуться першi.

Якийсь квадранс яничари йшли моьчки, а далi закричали, заволали, й крики тi злiтали до трьох небесних сфер. Кяфiри мали б умерти вiд того крику, як умирали й падали зi стiн оборонцi Вiдня, Семиграда, Нейхейзеля, Брюна, Ольмюца. Проте вони не падали, метушилися на валу, за їхнiми спинами курiли чорнi дими, над головами майорiли бiлi знамена з червоними хрестами.

То був пекельний приступ. Голi, чорнi яничари лiзли, як чорти з пекла, зблискували на сонцi шаблi, зблискували голi, пiтнi тiла, на мiсце одного вбитого одразу ставало троє живих. Звiддалiк вони скидалися на вервечки мурашок, що бралися по патичках угору. Порскали з валу чорнi цiвки смоли, падало колоддя, камiння, горщики з нафтою, вимахували келепи й бойовi палицi. Султан то дивився в трубу, то кидав погляд на великий круглий дзигар, що стояв бiля нiг. Вже пiвтори години грав Марсiв кривавий танець, уже не одна сотня добiрних султанових воїв спила нектар з чашi смертi."О великий володарю небесних сил, — прошепотiв Магомет до аллаха, — якщо ти не допомагаєш нам, то хоч не допомагай нашим ворогам".

Саме тодi яничарам вдалося зачепитися за лiвий бастiон, осiдлати вал до Бугу. Замайорiли їхнi знамена та кривавi алеми — значки полкiв, й почали яничари метати з валу в мiсто гук, од якого знялися голуби й закружляли над мечетями невiрних. Аж сюди, на горб, долiтали тi переможнi погуки, а також гуркiт тулумбасiв i вищання флейт, вони мали паралiзувати невiрних, вибити з їхнiх рук зброю. Так бувало завжди. Та враз гук пригас, перейшов у глухе ревисько. Там знову заклекотiв бiй. Знову ангел смертi Азраїл збирав свiй кривавий урожай. Козаки ударили злiва, й прийшла їм пiдмога з мiста. Магомет бачив, як козаки гуртами бiгли через майдан. Вони збили яничарiв з валу, й ще густiше полилася смола, змоченi в нафтi вiхтi горiли на голих iiлах чорним вогнем. Марно галасували чаушi, вимахували шаблями алай–беї, марно переривалися пiд стiнами оркестри — яничари вiдступали.

Останнiм залишив поле бою ага Гаси, вiн iшов з низько опущеною головою, не ховався од куль, — диво, чому жодна не зачепила? Може, його оберiгали написанi на сорочцi слова пророка?

Яничарського агу скарали на тому ж помостi, де вчора рубали голови невiрним, щоб заляканi обложених, тiльки перенесли помiст у лiс i заслали дорогим перським килимом.

* * *

Наступного дня вранцi турки мiста не приступали. Спантеличенi, дивилися на вал, де на пiвнiчно–захiдному земляному бастiонi височiла зелена корогва з образом пресвятої богородицi, а в обидва боки од неї полоскалося на вiтрi вiсiм рiзнобарвних прапорiв та значкiв iз хрестами. Вчора нi корогви, нi значкiв не було. Покликали козакiв Могилiзського полку полковника Гоголя, який передався басурманам i ходив у султановому обозi, й тi сказали, що то маєва — запорозькi. Вони впiзнали корогву, називали по значках куренi, котрi виставили їх на виклик вороговi, тiльки не могли дiйти розгаду, яким способом прорвалися в мiсто новi запорозькi загони. Декотрi доходили думки, що частина куренiв просто була приховалася, а тепер стала до бою.

Так чи iнак, а тiльки в таборi обложникiв тi запорозькi стяги викликали чимале замiшання. Їх споглядав хан, споглядав сераскер вiзир Мустафа, видивлявся в трубу султан, вони довго радилися й поклали: перш нiж розпочинати новий приступ, провести пильну розвiдку та дознати доконечно, через якi ворота чи потаємний хiд ввiйшли до фортецi запорожцi.

Сiчовики теж видивлялися новi прапори. Вони ходили по валу юрмами, й вiд того здавалося, що їх справдi побiльшало. Помiж них штовхався й Лаврiн з Ногайцем та Кайданом. Лаврiн удавав байдужiсть, а груди йому розпирала радiсть, i зухвалiсть, i трiшки навiть гордiсть — адже це майорiли стяги, намальованi його рукою. Вигадка та була не його: Кайданова чи Маркова — зараз уже й не пам'ятає достеменно чия, але образ богородицi, й гармати, i стрiли, й хрести у зiрках малював у притворi церкви вiн. Списав їх з пам'ятi, й запорожцi казали, що його богородиця достотно така, як на справдешнiй хоругвi в сiчовiй церквi. I в зiрках, у стрiлах не помилився анi разу. Допомагали йому Марко та Кайдан, Марко фарбував камковi полотнища, а Кайдан стругав держална. Сею маленькою фантазiєю обложенi здобули пiвдня перепочинку. Заладнали прорву у правому бастiонi, поставили новi палi замiсть обвалених, наносили колоддя та камiння. Його лупали ковальськими молотами у величезному розломi в саду за церквою — камiннi пласти тут випирали iз землi, пiдступали до самого чорнозему, на них стояла фортеця, церква й iншi будiвлi. Камiннi брили лежали на валу купами. Їхнi гострi гранi поблискували, як леза сокир. Намальованi Лаврiном прапори пiднесли бойнiй дух. У стомлених серцях оборонцiв- заполум'янiла вiра, що їх на поталу не вiддадуть. Зiркiше вглядалися у пiвнiчний бiк, прислухалися: чи не гуде козацькою ясою небо, не летять по мастях коней гетьманськi полки, не гойдається степ од ходи сердюкiв? Та дорога з опiвнiчного боку була пустельна.

Турки грали сурмами приступ аж надвечiр, i знову вiдступили до шанцiв. Вночi вони спробували вчинити два пiдкопи, але оборонцi їхнiй задум розгадали. Козаки заздалегiдь розставили попiд валом тимпани, насипали на них проса, що вiд ударiв сокирянок пiд землею осипалося, вказувало на небезпеку. В тих мiсцях провели контрмiни й вигребли порох з пiдкопiв.

Проте не менш небезпечним ворогом стали приступи з середини мiста. Цей ворог був незримий, але так само страшний. Одвiчний супутник обложених, хапав за горло одразу всiх. Мiсто не мало запасiв, прохарчувати двi тисячi вiйська та кiлька тисяч бiженцiв не могло. Вижали на городах жито, варили iз стеблом, та i його вистачило ненадовго. Вижали траву, пообчухрували листя — дерева стояли голi, немов ранньої осенi. Останньої ночi було кимось покрадено просо з барабанiв. Почалися грабунки в мiстi. Виламано вiкна в кiлькох крамничках бiля базару, але нiчого їстiвного там не знайшли. Обивателi замикали ворота не тiльки на нiч, а й удень, але й усидiти не могли — страх заповзав в усi шпарки, хотiлося знати, що ж там за взятими на шпуги вiконницями. Бiля колодязiв стояли величезнi черги, вночi воду носили з Бугу.

Днi були жаркi, в мiстi стояв сморiд. Вулички вражали пустельнiстю, вряди–годи по них прошмигував чернець у довгiй рясi — бiг кудись прочитати канон на iсход чиєїсь душi.

За голодом прийшов iнший незримий ворог, проти якого теж не мали зброї. Той ворог — чутки, лихi вiщування. Являлися чорнi знамення, вiщi знаки, й все те клалося на одне: гетьманове вiйсько на помiч не прийде. Вони забоялися, одступилися за Днiпро. Ладижинцi ж, чим довше оборонятимуться, дужче роздратують супостата, й на їхнi голови впадуть страхiтливi кари. На те показували прикмети: зiрка впала у вир на Бузi, i вишня зацвiла посеред лiта. Кайдан намагався всiх запевнити, що вишня зацвiла од пожеж — перегрiлася земля, але йому не йняли вiри. Пiп двiчi окропив її свяченою водою, проте цвiт не обсипався.

…У вiйтовiй хатi зiбралася на раду козацька та городова старшина. Хата у вiйта багата, на сiм свiтлиць i покоїв; у чотирьох свiтлицях- печi iз зелених кахель, два поставцi, лави, обкладенi зеленим сукном, килими, покривала, шовковi завiски. Старий вiйт дивився на все вiдсутнiм поглядом — дочка iз зятем жили в Переяславi, власне життя добiгало краю; весь статок уже був нiби не його, нi за чим не шкодував i нi од чого не мав радостi. Проте обов'язок перед громадою спонукав скликати через лавникiв на цей сумний круг старшин. Схилився на кiстляву руку, жував сухими, поморщеними губами, нiби хотiв щось сказати, але якщо й казав, то тiльки самому собi.

Городова старшина загомонiла, тiльки–но сiли за довгий липовий стiл, видно, що прийшла сюди з одною думкою: боротися до кiнця.

— Дасть бог, i одiб'ємось, — сказав бурмiстр, рудобородий дядько у венетiйському зеленому каптанi, оперезанiм козацькою шаблею.

Усi погляди зверненi на Мурашка, котрий сидiв край столу, зiгнувшись. Обличчя Мурашкове вкрили зморшки, був геть сивий, рот йому кривився. Полковник хорував шлунком, а ще дужче катували його хмарнi думи, тиснув тягар, що завдав собi на плечi. Гаряча вiдвага, звитяга, з якими недавно козакував у степу, шарпав татарськi ташi, перегорiли на попiл i чорною осугою осiли на душу. В нiй усе двоїлося, не сходилося докупи, витиналося гострими шпичаками, що росли день од дня й шматували її все дужче. Страшна вiдповiдальнiсть гнула до землi. Не був боягузом i мiг сам пiти на ворожi списи й померти, але не мiг бачити стражденних, спрямованих на нього поглядiв жiнок та дiтей. Вони вiрили в нього, як у спасителя. А вiн уже не вiрив нi в що i найперше — в гетьмана. Якби збирався дати вороговi бiй пiд Ладижином, уже прийшов би, принаймнi подав би якимсь чином звiстку. Ночами полковника мучили змори, жахався у снi, а ось уже третю добу зовсiм не мiг склепити повiки. Був бридкий сам собi. Йому здавалося, кривавi потоки, що червонять Сiльницю та Буг, течуть через його нерозважливiсть. У мiстi лютував голод, хати бiля валу були переповненi пораненими, якi мерли, мов мухи. За кiлька днiв ладижинський цвинтар вирiс удвоє. Приймав усе те, як покуту за якiсь грiхи й боявся бiльшого лиха. Серце провiщало бiду од самого початку, вiн тодi хотiв од'їхати звiдси, даремно ладижинцi не випустили його. Вiн би забрав з собою провину за вбивство ханського фа–мiльянта, басурмани не помщалися б за це Ладижину. А тепер мiщани прирiкають своєю затятiстю на смерть i себе, й своїх жiнок та дiтей, i його козакiв.

Кожнiй людинi вiдведена мiра страждань, покути за вчинки — його переповнилася вщерть.

— Ми затягуємо зашморг на власнiй шиї, — пiдвiв полковник голову, й очi йому заблищали, — та й нема в нас чим боронитися. Свинцю лишилося двоє корит, пороху теж обмаль. Султан обiцяв милосердя — приймiмо його жадання, поки не пiзно.

— Хiба ти не знаєш султанового милосердя! — суворо грюкнув об пiдлогу шаблею Сава. В його карих, косуватих очах горiли осуд i гнiв. — I коли б хто з нас важився до тої згоди… — нервово вийняв з‑за пояса похiднiй пiрнач, поклав на стiл i одразу ж прийняв його.

— Я важуся, я, — закричав Мурашко, — i пошлю зараз до султана козака…

— Ти не можеш послати без нашої згоди, — обiзвався Анастас Дмитрiєв. — I мислиш зараз, як зайда. — Анастасовi втома обiйняла синiми колами очi, темне обличчя почорнiло ще дужче, нiс загострився i став, як дзюбка.

— А ти прибiглець… Хто ти такий? — Мурашко був схожий на загнаного вовка. Оглядався на всi боки, нiзвiдки не чекаючи допомоги, очi йому микуляли й бiгали. Одвернувся до вiкна. Бачив, як попiд будинком, злодiйкувато оглядаючись, двоє козакiв несли щось у мiшку. Мабуть, одбатували шмат конятини або доп'яли якусь iншу живнiсть. То було заборонено, i щось рвонулося в полковниковi, аби гримнути на козакiв, та й зiв'яло. Здалеку долiтало гудiння, що, здавалося, вгвинчувалось у вуха (так гудуть шершнi в гнiздi), — турецький табiр не замовкав i на мить.

— Я людина цiєї сторони. За неї складу живота свого, — блиснув чорним вогнем очей Анастас. — Пане полковнику, тебе настановило товариство, ти мусиш сповнити його волю. — I став поруч Сави. Той, високий i важкий, як гора, плечима пiдпирав стелю, цей був маленький, чорний, як запечений корж, — затятий.

— Я… не можу бiльше, — тихо й страшно сказав полковник i подивився на всiх примерклим поглядом. — Я подаю в абшид. Але допоможу вам усiм…

Мурашко пiдвiвся з обшитого шкiрою стiльця й повiльно пiшов до дверей. Нiхто не одважився зупинити його. Нiхто не зрозумiв Мурашка, з чого потiм сталося велике лихо.

На вiкнах свiтлицi були мiцнi грати, у рамах — товсте вiденське скло, проте Мурашковi слова якимось чином одразу проникли на майдан. Вони звар'ювали козакiв, i тi важилися вбити полковника. Одначе на дверях будиночка, в якому мешкав Мурашко, став Анастас Дмитрiєв; поки усовiщав призвiдцiв, полковниковi вдалося зтекти через вiкно й сховатися у протопопа.

Цiєї ночi Лаврiн i Марко по черзi вартували на валу од Слободи Ладижинської яко смолоскипники. Бiля палiсаду стояло вiдро з нафтою, лежало кiлька полiн i купа клоччя. Смолоскип горiв, ввiткнутий в трухляве дупло в палi, над ним лiтав кажан, ледве не черкаючи крильми. Нiч стояла холодна, iмлиста. Небо затягло сiрою повстю хмар, рiдко–рiдко, неначе прискалене око, зблимувала в холоднiй таловинi зiрка. Важко спало мiсто, спав ворожий стан. Уже не галасував, як перше, вже не грала увечерi зурна — втома й смерть притлумили дикий запал. Зрiдка, мовби знехотя, перегукувалися дозорцi. їхнi гортаннi оклики черкали, як залiзо по каменю.

Лаврiн спав, щiльно закутавшись у кирею. Десь здалеку, з мiста, долiтала пiсня, її вели два голоси, мабуть, спiвали такi самi дозорцi, як Марко та Лаврiн.

Гарно спiвали козаки, славнi мали голоси, i Марко подумав: шкода буде, як погинуть. А далi Марко чомусь озлився на спiвакiв, мабуть, через те, що нагонили на нього тугу, а йому й так було страшно, здавалося — нiч сповила його густою чорною сiттю. Почував небезпеку чолом, потилицею, скронями, боявся одiйти од Лаврiна й боявся, аби через вал не скралися ворожi вивiдачi та не зашморгнули на шиї аркан. Минулої ночi витягли городового козака, й вiн захлинувся, вони покинули його на лузi.

Десь у глибинi душi Ногаєць почував, що страх має над ним бiльшу, нiж над деякими iншими козаками, силу. Проте не один вiн такий. На хоробрiсть бог чомусь скупий, а страх сiє щедро. Всi на землi чогось бояться: однi бiльше, iншi менше. Якщо не шаблi та полону, то старших над собою або чуми. Нi, шабля й аркан лячнi всiм, то тiльки декому вдається схопити власну душу в кулак i стиснути до отерлу. Життя не дороге тiльки причинним або таким, як Салiй. Хворий на пранцi, вiн шукав смертi, лiз на ратища та шаблi, але залiзо його не брало. Вороги втiкали, забачивши гнилоносого бойчака, й втiкала смерть, аж поки не змилосердилася та штовхнула п'яного з валу.

Звичайно, є й серед простих козакiв такi, що вибiгають пiд кулi, викликають на герць супротивника. Аби возвеличитись над iншими, аби доскочити чинiв i шани в товариства. За ними, стративши голову, кидаються iншi. Але тi люди либонь, не надiленi великою мудрiстю. Чи заховано хоч в одного сто талярiв, чи ходив хтось iз них мрiєю бiля справжнього щастя, чи мав хист i розум до справжнього жаргу, чи… закохався в гарну–гарну дiвчину?! То все просмердiлi порохом i тютюном зарiзяки, що, опрiч коня та шаблi, не знають нiчого.

Йому було трохи соромно за цi думки, здебiльшого вiн гнуздав їх, не давав волi. Але зараз стояла глупа нiч, i туск, i лiтав кажан над смолоскипом — вони не мали стриму! А попереду нiч, як море, а перед очима курить пiтьмою чорна долина, встелена сонними тiлами туркiв та татар. Вни сплять купами, одинокi вогнища догорають по схилу. Десь там причаїлась i його смерть.

"I чого я поїхав з Лаврiном? — тоскно думав. — Сидiв би оце на Сiчi…"

У серцi ворухнувся докiр Лаврiновi. Справдi, чого Перехрест не послухався, чого не вдався до втечi? Навiть сьогоднi, коли Марко спробував заговорити про це, подивився на нього, як аркана кинув. А який примус тримає їх тут? Вони не правобiчнi козаки й не гетьманцi, котрi служать за грошi, й мiсто це чуже їм. Лаврiн хоче приїхати до своєї кралi звитяжцем. А чого має гибiти отут вiн, Марко? Складати Лаврiновi славу й обороняти його щастя? Думка повзла покрадьки, як злодiй поза городами. Вiн розумiв це, але не мiг з собою нiчого вдiяти. Страх виїв душу до дна. Страх, нiч i смолоскип, що миготiв зловiсно. I чорнi нетрi вишняка, що пiдступали од мiста до валу. I хрипке квилiння, яке долiтає з‑за валу з городiв, — стогне поранений, не пiдiбраний своїми турок.

Смолоскип пригасав, горiв уже не яскраво–бiлим, а червоним вогнем, густо чадiв, i Марко пiшов, щоб замiнити його. Вiн присiв бiля вiдра, почав намотувати на палицю клоччя. Й враз побачив, як стежкою од замкової вулицi пiднiмається кiльканадцять постатей. Спочатку подумав, що то старшина перевiряє варту. Йшли швидко, але якось дивно — згинцi, не роззираючись по боках, була якась скрадливiсть у їхнiй ходi. Й надто багато їх прошкувало — чоловiк двадцять. Хотiв окликнути, але щось перехопило подих, i думка повернулася, як нiж у ранi. Ще не вхопив її i почував бiль, страх, якусь важку моторошнiсть. Нехай iдуть. Вiн не зупинить. Вiн нiчого не бачив. Сьогоднi вдосвiта вони будуть на волi. А вiн залишиться тут, рокований на смерть.

Нi, вiн мусить зупинити їх… Адже ранком можуть довiдатися, що саме тут пройшли втiкачi. Треба збудити Лаврiна… Спершу крикне…

Крикне, й вони зарубають його.

Переднiй втiкач обома руками торсонув палю, зачепив за неї кiнець мотуза, кинув мотузяне кiльце в рiв. I в цю мить Ногаєць упiзнав його. Це був Мурашко.

"Йдуть по"язика". Ця нова думка ще не встигла злетiти, як впала, збита iншою. Та, друга, зродилась од спомину про те, що сталося сьогоднi вдень на радi, про що гомонiли козаки. Полковник утiкав. Уєi оборонцi мiста — приреченi.

Марко вiдчув, що закалатало серце, а в животi прокотився твердий холодок. У горлi стояв крик, вiн ковтав його, наче давучу потраву. Так, вiн загине. Залишиться тут i загине. Й лежатимуть у землi його грошi. Що грошi… Для чого вони йому? — Жити… Аргаталом, поденщиком… Он вони — житимуь. А його вб'ють або полонять. Страшно… Завтра турки знову пiдуть на приступ. Полiзуть на оцi стiни. Вiн сьогоднi великою силою стримав себе, аби не побiгти… Побiгти? Куди? Там, у мiстi, глум, або й смерть."Нащо я приїхав сюди?! З волi… О божечки!"

Пригускло текла думка про те, який вiн самотнiй. Загине — нiхто й не помiтить у цiлому свiтi. Ну хiба що Лаврiн… Але й вiн незабаром полишить його й одiйде до Килiяни. Якщо, звичайно, вони залишаться живi.

Але де там! З цiєї вершi їм уже не вибратися. Лаврiн не побачить Килiяни… I вiн теж… I нiякої iншої дiвчини. Й нiкого–нiкого. Хоч нащо вони йому всi, вiн згоден жити сам на все Козацьке Поле, аби тiльки вирватися з цiєї проклятої вовкiвнi.

Майже несамохiть оглянувся. Сонне, оточене ворогом мiсто справдi видалося чорною ямою. Втеча Мурашка — це присуд усiм. Марковi стало так страшно, аж почали дрiбно цокотiти зуби. Вiн мовби роздвоювався, розривався навпiл. Одна половина душi летiла в очеретянi, хащi, друга поривалася до Лаврiна. Тремтячими руками для чогось i далi намотував клоччя, смолоскип уже був, як солом'яний куль, хоч щось Ногайцевi пiдказувало, що вiн йому вже не знадобиться. Враз Марко похолов вiд цiєї нечестивої думки, яка в одну мить пiдкорила його.

У турецькому таборi заспiвав пiвень, i враз Марковi всi думки вiдлетiли, й вiн пiдхопився, пiдбiг до тiєї палi, де щойно товпилися втiкачi. Мотузок ще погойдувався, вiн падав у нiч, на волю. Марко оглянувся: Лаврiн спав пiд палiсадом. Оглянувся ще раз, зупинився, i думка пропливла холодно, в'язко:"Вiн не пiде. Й не пустить мене".

Ногаєць пiдтягнувся на руках, пересягнув частокiл. Видряпавшись з рову, побiг навздогiнцi й небавом почув талапання попереду. Одначе вирiшив не злучатися з мурашкiвцями, бо хто зна, що вони зроблять з ним. Лiпше тихцем пройти за ними, либонь, Мурашко знає певний лаз на волю. Хтось його веде, показує шлях. Мурашко з козаками йшли понад ровом до болота. Чавкотiло болото, трiщав очерет, Ногаєць аж стенався душею од такої необережностi. Хотiлося наздогнати й сказати, аби йшли тихiше. Втягував голову в плечi, ступав тихо — коли б мiг, полетiв би понад землею, як сова.

Очерет i кущi оступили Марка з усiх бокiв, йому здавалося, що утопився в них. Разiв зо два чи зо три провалювався в глибокi ковбанi, навiть майнула страхiтлива думка: аби не засмоктало драглисте бабло. Й весь час переслiдувало вiдчуття, що хтось скрадається позаду, вiн часто озирався, вiд того заточувався, наштовхувався на кущi. I враз йому здалося, нiби попереду почало рожевiти. Зупинився, присiв, приглянувся пильнiше i з жахом побачив на горбi велике багаття. Мурашко та козаки йшли просто на вогонь.

Це було так нагло, так моторошно, що вiн рвонувся вбiк i наослiп кинувся в очерет. Бiг i бiг, доки зовсiм не стратив сили. Тодi сiв на купинi, затулив обличчя руками, горло йому здавили твердi дужi пальцi, й вiн несподiвано вiдчув, що його руки мокрi. Вiн плакав, боявся свого плачу, а плач булькав у горлi гарячими спазмами. Йому було неймовiрно шкода себе, i в той жаль всмокталося все: вiчне сирiтство, поневiряння на Сiчi, Лаврiнова любов, припадок долi, що закинув їх сюди. Все його життя вкрите чорними стрiчками.

Вiн блукав до самого ранку й щоразу натикався на турецькi й татарськi залоги. Дозорцi стояли довкола болота так щiльно, що могли доторкнутись один до одного списами. Двiчi зачували його талапання, перегукувалися тривожно й погрозливо, раз приступили до болота, й вiн утiкав знову. Розпач заволодiв Марком, вiн знесилiв до краю й згубив надiю. Десь перед свiтанком знайшов серед кущiв верболозу сухий, засиджений крячками горбик i примостився на ньому. Мокра одежа липла до тiла, його бив студений дрiж, i, аби хоч трохи зiгрiтися, згорнувся клубочком i лiг. Зринала думка про повернення, зринало в душi каяття, було шкода Лаврiна й себе. Ну що бачив у життi? Нi роду, нi племенi, тiльки сiчове товариство… А над тим усiм слалася iнша думка: чим зможе допомогти Лаврiновi? А себе загубить. Лiпше переднювати тут, видивитися зручне для втечi мiсце…

На чорнiй, неначе обсмаленiй, купинi тiнькала плиска, трусила обведеним бiлою крайкою хвостом, поглядала на нього зизим оком. Вона не боялася його, й те чомусь заспокоювало.

Зiйшло сонце, вiн трохи зiгрiвся й уже почав дрiмати, колiї почув чи то крик, чи якесь шемрання. Розгорнув кущ i побачив довгий ключ татар, що спускалися до болота. Над ними лiтали чайки, кричали жалiбно, й той крик стогоном висiв над болотом. Крайнi з лiвого боку татари зупинилися, поспиралися на списи — здавалося, то косарi зайняли собi гони i зараз рушать уперед — середина й правий край заходили, вирiвнювали ланцюг. Тут не було iншого здогаду — йшли промацувати болото.

Вiн утiкав плазом, помiж купинням, провалювався руками, занурювався головою, рiзючка рвала лице, дряпала шию, повз i повз, скиглив зi страху безголосо й нiчого не бачив попереду. В головi ясно горiла одна думка: треба братися ближче до валу, татари не зважаться пiдiйти туди. Крiзь волоття очеретiв бачив гостряки частоколу, намагався не спускати їх з ока. Отако, плазуючи, наштовхнувся на жiнку з дитиною. Це було несподiванкою для них обох, i обоє злякалися до нестями. Жiнка стояла посеред куща ситнягу, як поранена чапля. Вона, мабуть, була ще молода, хоч зараз вiк її ледве вгадувався — обличчя запухло вiд комариних укусiв, губи потрiскалися, очi спотворив жах. Була без очiпка, без плахти, в довгiй сорочцi, пригортала до грудей замотане в полотняну шматину дитя, а сама не зводила з Марка божевiльних очей. Звiдки вона взялася: втекла з татарського табору, ховалася десь у льоху Слободи Ладнжинської i мусила перебратися звiдти сюди? Марковi тi запитання не стояли в головi. Вiн вимахував руками, показував на мигах, що треба ховатися, та жiнка, видно, бачила те й сама. Мiсце для сховку видалося Марковi непоганим: очерет рiс густо, й вода стояла глибока, їх можна помiтити тiльки наткнувшись ненароком. А вже далi до валу — лише осока, коли б вони спробували втiкати пiд захист валу, татари постинали б їх з лука. Татари йшли, як гучки, що гонять звiра на мисливцiв. Йшли знехотя, лiниво перемовлялися; лiвий край ключа не сягав очеретiв, де ховалися Марко та жiнка з дитям.

Вони б, мабуть, врятувалися, коли б не заплакало дитя. Переляк зсудомив обличчя молодицi, спалахнув полум'ям у очах, вона тицяла дитятi тiтьку, а дитя чеберяло рученятами, не брало грудей. Може, в неї перегорiло молоко, може, йому болiло щось, але воно кричало все голоснiше й голоснiше. До Марка та жiнки долiтав плескiт води, обоє розумiли: татари ось–ось почують їх. Марко стинав молодицю поглядом, заклинав, а тодi зламав очеретяну мiтлу й замахав нею перед зморщеним личком немовляти. Вiд того воно зайшлося плачем ще дужче, плач поплив понад очеретом, татари загелготiли голоснiше, й жiнка у вiдчаї занурила дитину у воду. Занурила тiльки на мить… На одну коротку хвильку. Але коли вона вихопила з води бiлий згорточок, вiн i не ворухнувся.

Страшний зойк рвонувся їй з грудей, звiдкiлясь зiрвалися крячки, шугнули вгору, вони були стрiмкi й сивi, як той крик. Татари зламали стрiй i всi гуртом кинулися до жiнки та Марка.

РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Музики шкварили джинджируху.

Та на Сiчi бувало рiдко, щоб зiбрався увесь цех, всi двiстi п'ятдесят чоловiк. Здебiльшого блукали малими ватагами по зимiвниках, по ярмарках, невiдлучнi були тiльки литаврник, сурмачi й трубачi. А зараз обнизали чотири ряди колод, i сидiли просто на землi, й стояли пiд куренем. Попереду, на нижнiй, найдовшiй, колодi, — кобзарi й бандуристи, трохи вище — лiрники, сопiлкарi, скрипалi, а вже далi — волинкарi, трубачi й всi iншi, яким Сiрко й назви не знав. Пiввiку звiкував на Запорожжi, не однi пiдошви стоптав на цьому майданi, а й зараз йому вдивовижу, яким робом потрапляють у лад всi оцi свистiлки, баси, кози, дримби, тимпани та бубни. Бо, опрiч усього, сливе половина музикантiв — слiпцi. Цимбалiст був молодий, вибивав шпарко, i плечима пiдкидав, i бровами пiдморгував, i троє молодих скрипалiв стояли плече в плече, довгi чуби повибивались їм з–пiд шапок, обличчя мали непроникнi, смичками водили, наче шаблями!

Ось разом загули труби, залилися срiблом, рiзонули, неначе гострими бритвами, сурми й вмовкли враз, вiдтак заторохтiли тимпани, розсипали по майдану невидимi горiхи, аж кортiло нагнутися, назбирати їх, i теж примовкли, гудiв тiльки найбiльший тулумбас — зi шкури тура, у котрий било одразу восьмеро довбишiв, та ще пузанiст надимав щоки, й басова труба гухала, нiби Сурський порiг. А цех–мiстр стояв до музик боком, мовби й не дивився нi на кого, тiльки водив по струнах смичком, але так тихо, що його, либонь, нiхто не чув.

Цехмiстр — трохи чудний чоловiк: зимою й лiтом ходить у свитi, пошитiй з двох рiзних шматкiв сукна — бiлого й чорного, у ремiнних постолах, кожуха й чобiт не одягає нiколи."Свiт з бiлого й чорного, отож i одiж у мене така", — пояснює вiн. Iнодi, здебiльшого тодi, коли музики виводять канта або якої iншої церковної пiснi, його заступає регент iз Самарського монастиря — вiн приїздить на цi днi на Сiч. Тулумбасам тодi мало волi, перед ведуть скрипки й сопiлки, i яка то музика — сумна i мрiйна, золота й оксамитова, нiжна й прекрасна, як сам свiт. Не по однiй шкарубкiй, геть у шабельних шрамах козацькiй душi проплине тодi сльоза, не одна мозiльна рука потайки змете її з щоки. Козаки — як дiти, розчулити їх спiвом нiчого не варто, козак може заплакати з спочуття i до наймолодшого з трьох братiв, якi втiкають iз турецької неволi, i до старої неньки, що споряджає в далеку дорогу сина, i пройнятись мукою вдовицi, яка в самотинi оре свою ниву. Козака неважко й розгнiвати, i пiдняти пiснею до найвищої звитяги, а також розсмiшити й повести в одчайдушний, вогнистий танок. Були б тiльки музики!

В отамана теж музики бiля самого серця, прикохує їх, заграють — здається, воно само смiється i плаче. Це його клопоти збирають їх на Сiч.

Музиканти обливалися потом незгiрш, нiж косарi на толоцi, а танцюрист лишився один — чiпкий i маленький, коли йшов навприсядки, замiтав полами майдан, шестеро чи п'ятеро лежали на землi, повiдкидавши руки й ноги. Забачивши отамана, музики гримнули, як на водохреще пiсля останнього пострiлу, а танцюрист зiрвав з голови червоноверху шапку й вдарив нею об землю бiля отаманових нiг. А сам пiшов чортом, пiшов змiєм, i очi йому горiли, як у змiя, й вуса миготiли, як двi шаблi, i поли жупанини злiтали, наче крила. Ще й приспiвував зi свистом:

I все велетенське коло затупотiло ногами, заторохтiло влад порохiвницями й ложками:

— Йдiть геть, бiсовi дiти, — вiдмахувався Сiрко. — Он ваш танцюриста. Якраз до вашої музики i до вашого чину.

Серединою майдану, не зважаючи на танцюристiв, iшов козак. Голий–голiсiнький, тiльки довкола стегон на ремiнному орчику телiпалося пiврушника. Але сива шапка — задерта гордовито: мовляв, своє прогуляв, на чуже не заздрюся, й вигляд у козака поважний. Пропити шапку — то ганьба для запорожця, нiхто не оддасть тобi добридня. А що штанiв, чобiт нема — то марниця. Он i святi на картинах геть усi без штанiв i чобiт.

— Отамане, не погордуй! — блиснув очима танцюрист. I враз Сiрко вiдчув, як вiд того зблиску мовби щось загорiлося в грудях. I пiдняло, й понесло, й стало йому легко та терпко. Гомiн юрби, її смiх лоскотали, вогники в примружених очах дратували ("де там йому, поважним паном став, та й пiдтоптався"), цiлив на них з–пiд присурмленої брови, немов з пiстоля, але ж хiба одiб'єшся од усiх! Й це дратувало ще дужче, й дратували музики, якi загаджи–кали голоснiше, викличне — пiд'юджували отамана. Годилося б пiти- оважно, спокiйно (такий i мав намiр), та враз його мовби пiдхопило щось, i вiн теж зiрвав шапку, зiрвав шабельтас i, натискаючи на п'яти, пiшов на запеклого танцюриста. А той вже мчав прiч, уприсядку, згинцi, майже дiстаючи обличчям колiн. Сiрко теж пiшов навприсядки, з розтяжкою вниз, — летiв у бистрiй погонi, спинаючись на стременах, дiстаючи шаблею ворога, що утiкав, — хотiв догнати навсправжки. А той домчав до цимбалiстiв i враз — помах, злет, стрiмкий яструбиний злет, i вже — втiкай, втiкай, чорний вороне. Й ворон утiкав, волочив одне крило, то пiдлiтав, то падав, то дрiботiв по землi, шукаючи сховку.

"Ах ти ж, чортiв син".

Проте за кiлька хвилин Сiрко лежав на голоземлi серед iнших невдах–танцюристiв, витирав полою обличчя та шию. В грудях горiло полум'я, подих сперло, руки й ноги тремтiли, та ще на додачу до всього — пiдвернув ногу. А затятий танцюриста стрибав бiля нього, мов цап, посмикував себе за розтрiпанi вуса, витинав дивовижнi третяки. Сiрко, не знати чого, враз озлився на свою поведенцiю, на оце дратiвливе вихляння зеленими потертими сап'янцями перед його носом, пiдхопився, щоб потягнути глумливця надiлками шаблi по спинi, але той вчасно вловив у отаманових очах гнiв i собачою риссю рвонув через майдан. З розбiгу налетiв на тулумбаса, й довбиш пригостив його пiвпудовим, обтягненим шкiрою билом. Козаки реготiлися. Реготав i Сiрко. Кращого смiху, як у нього, не було на всiй Українi. Витирав кулаками сльози в очах i похлинався смiхом. Отаке нiкчемне, отака патика. загнала його до знемоги!

Пересмiявшись, отаман пiдвiвся, обтрусив пилюку, кинув козаковi пiвкопи одчiпного й пiшов до нижнiх куренiв. Ще гаряче шугала в жилах кров, ще пружно, в лад музикам, ступали ноги, а душу враз опалив безпричинний смуток. Таке з кошовим бувало часто — в розпал веселощiв обiймала серце туга, й вже не мiг її прогнати. Радiсть доторкалася до чогось приспаного, й воно прокидалося. Тяжкi лиха, смертi й рани не захмарили Сiрковi навiчно–похмурiстю душi, не випили неї життєвої снаги, одначе переплутали в нiй струни. До того ж було трохи маркiтно, що дався на пiдмову танцюристовi й музикам. Прикро, з якого боку не поглянь. Ще хтось подумає, що запобiгає таким робом у товариства приязнi, кат його вiзьми! Нi в кого нiколи нiчого не запобiгав. Усiм бог вiдмiряв рiвно, тiльки декотрi прихопили чужого. А вiн свого не вiддасть. Та й чого має вiддавати, чого має гнутися перед кимось — нехай то буде гетьман чи навiть цар. Вони такi ж самi люди, як i iншi, їдять, i п'ють, i норовлять пожаковати, де тiльки можна. Всi на Сiчi знали — отамана голiруч не взяти. Його й страшно братiї, страшно зачепити неправим словом. Нерозумне слово вибачить, а кривдне, пiдступне не пробачить зроду–вiку.

Назустрiч пройшов товариш куреня Васюрипського Дерикоза. Його потаємний ворог. Може, найбiльший з ворогiв. I то за вiщо? Не обирають кошовим. Пнеться до булави увесь вiк, а її йому не дають. Може, через те й не дають, що пнеться. Го–го — бери її. Заслужи й бери. Дерикоза вже не може володiти собою. Безпричинно гнiвиться, на кожнiй радi виступає проти кошового. Кошовий рiдко коли вiдповiдає йому. I всi те розумiють: бiда чоловiковi, кортить влади, а до неї не допускають.

Дерикоза пройшов мовчки. Важкий погляд, важке обличчя, ледве торкнувся рукою шапки.

I ще один чоловiк не привiтався до отамана, та й не мiг привiтатися: стояв прив'язаний до стовпа. Одвернув змарнiлий, iз засмоктаним чусом писок, похилив голову — боявся, що отаман пiдiйде до купи лози, що в нього за спиною. Покрав свiчкар Слинько свiчки, продав їх, а грошi передав двом племiнницям–старчихам, i судили його мирським судом (так звелiв iєромонах), прив'язали до палi посеред майдану i поклали жмут рiзок, цвьохких, але тоненьких, бо й дячок тоненький, хирлявий тiлом. Одначе й та лоза лишилася не обхвостаною, i кiвшика, що висiв на кленовому вiдерцi з оковитою, нiхто не здiймав — Слинько все‑таки господнiй слуга, та й крадiжку свiчок не мали за справжню. Тиждень тому бiля стовпа стояв прив'язаний Харко Туз, велетенської статури козак, i, хоч чоловiк вiн лютий–прелютий, i такий, що вночi краще з ним не зустрiчатися, ще й до–кожного, хто брав у руки кiвшика, сичав:"Уб'ю, не прощу зроду", лозу обхвостали до бiлого. Бо Туз — збродня i виродок, подавився риб'ячою кiсткою i прибив кухарчука трохи не до смертi. Отож i не жалiли запорожцi лози. А до Слинька пiдiйшов тiльки Кайдан, довго стояв бiля стовпа, довго мовчки дзьобав гарбузове насiння, а тодi занурив корячок, випив оковиту i тричi шмагонув сам себе по спинi (щоб не сказали, що пив на дурничку), почовгав не оглядаючись. А там, де вiн стояв, лишилося означене гарбузовою лузгою мiсце.

Сiрко похитав головою — чи то в докiр Слиньковi, чи на ту неохайнiсть Кайданову, пiдкликав осавула i наказав:"Одв'яжiть".

Сiрко прошкував горiшньою вулицею помiж розстелених попон, на яких сушивсяперемелений порох, помiж багать, де на залiзних пруттях кухарi смажили турiв i сайгакiв. Це — в дорогу. Кухарям, котрi лишалися в Сiчi, нiколи в небо глянути. Й заздро їм на козакiв, котрi юрбами блукали од куреня до куреня, часом хтось iз них зупинявся й одбатовував шмат сайгачини, кухарi сварилися, але не вельми. Сiрко теж узяв у кухаря довгого, вузького ножа, рiзонув смужку м'яса з лопатки. А смачно, кат його вiзьми."Не перепалiть", — мовив. Уже в кiнцi вулички кошовому зустрiвся запорожець з папугою на плечi, мабуть, вони були сп'янiлi обоє — чоловiк i птиця, бо й белькотiли обоє щось зовсiм незрозумiле. Одначе дорогу кошовому сiчовик. уступив, а папуга -подивився синiм оком i прорiк:"…ще й вина".

Бiля новiдчиняних комор купами лежало всiляке начиння — шкiрянi мiшки, барила, сiдла, череси, осавули перебирали його, цiле вiдкладали, попсоване вiддавали лагодити. Бiля них крутилися дiтлахи з церковної пiвчої, мацали зброю, сiдали в сiдла. Двоє з них хотiли загнуздати Шайтана, один уже сiв верхи, старий пес не огризався, стояв, похиливши голову. Сiрко гримнув на хлопчакiв, вони хуркнули, як горобцi, а Шайтан повиляв хвостом, нiби з вдячностi. I пошкандибав за ним. Вiн кульгав на праву ногу, дригав нею, нiби хотiв з неї щось iзтрусити. Ступить i дригне, ступить i дригне. Навiть пси тут покалiченi, подумав отаман.

На крам–базарi люду, як у Києвi в ярмарковий день. Спритнi перекупники вертiлися помiж козаками, цокали язиками, видирали один в одного з рук кунтушi, свити, черкески, чоботи.

Побачивши отамана, принишкали, а деякi поспiшали шаснути за ятки. Перекупникiв не любив, у їхнiх суперечках з козаками тримав руку сiчовикiв.

Пахло свiжим борошном, олiєю, копченою рибою. Особливо духмянiла олiя. Видно, недавно набили, хотiлося вiдламати окраєць i вмочити в миску з олiєю. Ще гострiше пахло брагою. Запах сивухи забивав усi iншi запахи.

Сiч клекотiла. Сiч шаленiла. Комусь, либонь, ця гулянка — остання на цьому свiтi, й спробуй зупини його. Та й нащо зупиняти?! Нехай гуляють. Сiрко сам любить веселе товариство i веселе застiлля. Та ще щоб слово так мовилося до ладу й було красиве i розумне. От тiльки деякi не знають стриму й спину, од того гублять людський чин. Напоїли паламаря, й вiн три днi не може прочунятись у корчмi, продере очi, а йому — пугар якогось запашного пiйла пiд вуса — 4iраицузького мускату з перцем, грiтого угорського, — й пiшла паламаревi корчма млиновим колесом; впоїли дияконiв i посварили мiж собою — засперечалися, котрий з них мудрiший. Одначе потiм i помирили чаркою, прийшовши до згоди, що молодший диякон бреше так само, як i старший, а обох разом i пес не перебреше.

Ранiше б його власна душа лiтала по цьому вировиську на крилах. I лiтала, i впивалася радiстю та волею. Нинi ж, почував, його таки менше кортить людський тлум. I навiть загадки iнших душ мало i'iого хвилюють. Може, вже наситився там доста? Либонь, i знає, пильно знає — не має права нi на чарку, нi на гульбу. Ще й мусить стримувати од того iнших старшин. Iнакше хто пильнуватиме ладу, хто стане в приклад?

Пiд оцю веремiю сьогоднi вранцi гультяї вчинили розгромисько на крам–базарi. Там сталася справжнiсiнька баталiя. Крамовий базарний люд теж не в потилицю битий — брагарники, калашники сталi; з дрюччям та кiллям, сiромашня наперла од ворiт, декотрi взялися за шаблi, й не однiй буйнiй головi похмiлля вихаркувалося кров'ю. Зголоднiв сiчовий люд i обтiпався, давно запорожцi не глають нiзвiдки захистку, а обози й далi перепиняє гетьманська варта. Послали осавулiв до сиднiв, але тi одказали: сплатили комонне й обозне, й не дали нiчого.

Кошовому доводиться супроти власного серця пильнувати, аби нетяги таки не обпатрали гнiздюкiв. Потрусять сьогоднi — завтра нiхто не схоче селитися на сiчових землях. Невеликий з них прибуток, а все ж щось капає у вiйськову скарбницю од димiв, од млинiв, вiiнннць i рибних промислiв.

I погнав на крам–базар осавулiв. Воно‑то правда, до Сiчi присмоктується чимало i лихого люду. Спочатку покiрнi та запобiгливi, а коли вже прнсмоктався, п'є руду, як п'явка. Вернуться з походу сiчовики й сiють таляри на всi боки. А по тому ходить запорожець в боргах, як рябко в реп'яхах, доки не зворохобиться. Тодi хапає полiняку й бiжить громити ятки та шинки. А погромить — з чим залишиться, хто йому позичить хоч отой ламаний грiш? Через те — знову ж таки супроти серця — дав таке повелiння. А в своїх повелiннях кошовий що кремiнь. Зiпхнути його з думки, якщо певний, Що вона правдива, не зможе й сто чоловiк. Не похитнеться й пiд рушничною цiвкою. I ще одне повелiння оддав кошовий перед походом. Повелiння про тишу. Вельми розгулялися запорожцi, неслушне чинять серед ночi галаси, й ремствують сiчовi дiди та й непитущi козаки також, кажуть, що хочуть виспатись перед походом. А то ж як… Виспатись треба. Може, комусь судилося заснути навiки.

Од буйного танцю до чорних дум, мовби з весiлля на поминки. За тиждень — похiд… Лiпше перебрати в пам'ятi, чи не забули чого, чи не схибили в чiм.

Незлецький козак Сироватка, вилущив ханський–горiх з шкаралущi. Як вiн дознав, що галери ховаються в лиманi? Ледве не схибили: сподiвалися на них пiзнiше… Треба перестрiти галери до Кизикермена.

З тими думками вийшов за сiчовi ворота. Чорними круками пiд самими чортомлицькими вербами сидiло на довгiй колодi троє кобзарiв. Вони пророкували, застерiгали, намагалися вибити з чубатих голiв хмiль:

їх обминали, в їхнiй бiк спльовували, боягузливiшi — хрестилися. Ниньки цих не шанували. Хоч їхнi слова й справдi западали в думки засторогою: виваж усе, якщо боїшся — не йди, а йдеш, знай, що на тебе чекає.

На мiстку через рiв, поспускавши до води босi ноги, сидiла варта. Вода в протоках уже зацвiтала, не текла нi в той, нi в той бiк; тут, на осоннi, у затишку дух стояв важкий, гнилявий, вартовi звикли до нього, змагали його мiцним тютюновим пахом пiвлiктьових люльок. Дивилися понад дорогу, на тирло. А на тирлi, як i тодi, коли збирався вiд'їжджати Лаврiн, лунали пострiли. Козаки не бачили, як пiдiйшов отаман, — стояли спинами до нього, — вицiлювали камiнцi, покладенi на вкопану в землю брилу. Бiльшi, меншi, ще меншi, вони лежали рядком, за четверть один вiд одного. Цiлитись у менший можна було тiльки пiсля того, коли влучав у бiльший. Зараз цiлився саме крайнiй з правого боку козак — гостра, зсутулена спина в обтiпанiй чумарцi, по–осиному тонкий, перетягнутий тонким ремiнним чересом стан, насунута на лоба шапка — цiлився недовго, стрiлив, i середнiй камiнець бризнув увсiбiч гранiтними скалками. Козак обернувся — вiн нiби почував спиною, що хтось стоїть позаду, а може, запримiтив кошового ще ранiше. Це був Iван Мiюський. Без борiдки, iз запорозькими вусами — не схожий сам на себе. Тiльки очi вогнистi та задьористi. Кошовий його давно не бачив i ледве впiзнав. Вiн схуд i почорнiв, черкеска йому була розстiбнута й сорочка теж.

— Ну що, батьку отамане, береш мене на свого думбаса? — пiдiйшов до кошового, не мiг стримати похвальби самому собi.

— Хiба ми їдемо гусей полювати? — примружив лiве око отаман. — Я ще не знаю, який з тебе весляр.

— Я можу не тiльки на веслах. А й бiля стерна… Чи бiля загребного… Водив ладьї… не меншi, нiж твої, — мовив майже з викликом.

— Я й забув, — знову примружив око Сiрко, — ти ж Стеньчинi струги ганяв. I Стенька був задоволений?

— Авжеж, — знову з викликом мовив Мiюський.

— А його царська милiсть… Олексiй Михайлович?

— Що його царська милiсть?

— Вдоволений з того чи нi?

Мiюський несамохiть стенувся, здивовано скосив очi на отамана. Вони були вдвох, йшли до Чортомлицького озера, на березi якого троє голих запорожцiв- мiшали тичинами в казанi смолу, а ще троє довгими квачами смолили дуба. Пахло смолою i свiжими стружками. Два коршаки, один у небi, другий у водi, пильнували щось своє.

— Ну, гаразд, то я так, — стер з лиця посмiшку Сiрко. — А хто ж царевича стерегтиме? Симеона?

— Куди йому втiкати? — -чи то сумно, чи то скрушно сказав Мiюський. — Сидiтиме, яко заморська птаха в клiтцi. Вiзьми, батьку, з собою, — зненацька запросився щиро… — Не хочу я лишатися тут…

— Страшно? — пронизав поглядом донського отаманця кошовий.

- I страшно, — зiзнався Мiюський. — Страшнiше, нiж там… А я, їй–богу, вправний на водi.

— А ось ми зараз побачимо, — враз знову змiнив важку бесiду на легку, жартiвливу отаман. — Поїдемо глянемо ще раз на стерни. Провезеш мене в дубi через Карачаєвi холуї. Тiльки затям, я в одежi купатися не люблю.

— Провезу, отамане, — весело одказав Мiюський. — Жодна бризка не впаде тобi в око.

— Ну, очi, примiром, я вмiю заплющувати, — мовив отаман, пересягаючи ногою борт легкої дубiвки.

У човнi терпко пахло лепехою i рогозом — на днi валялося кiлька прив'ялих лепешин i розчавлена рогозяна качалочка, але обидва запахи забивав сморiд стухлої риби — рибина стухла десь пiд дощатим мiстком. Мiюський пiдняв одну дошку, другу — знайшов чималу плотвицю i викинув у воду. Сполоснув руки, взяв весло. Сiрко сiв на прову, Мiюський — на гуз. Вiн одiпхнувся од берега, легка, як пiр'їна, дубiвка захиталася, здавалося, вона ось–ось зачерпне води, але Мiюський повiв веслом од корми до носа, й човен вирiвнявся, став незрушно, здавалося, вiн вмерз у кригу. Чортомлик, котрий напирав iз поля, бiля Сiчi розливався озерцем, а там, де зливався iз Скарбною, береги сходилися знову, i у вузькiй горловинi стримiло кiлька каменiв. Весною i в дощi вода притоплювала їх, запорозькi човни та й iноземнi торговi кораблi пiдходили до старого причалу з пiвнiчно–захiдного боку, зараз вода впала, каменi оголилися, вода клекотiла й пiнилася, ринула до Скарбної водоспадом. Мiюський легко повiв веслом, човен тихо рушив в обхiд сiчового пiвострова до холуїв, щомитi пришвидшуючи плин. Тож отаманець поставив весло руба, надержував його й воднораз направляв у лiвий рукав. Обличчя Мiюського посiрiло з натуги, вiн закусив лiвий вус, од чого одкрився правий кутик рота й виблискували невеликi бiлi зуби. Малий, вузький у костi, але мав силу, тримав човна мiцно, неначе на припонi. Враз отаманець вимахнув веслом, ударив ним з лiвого боку, вiдтак з правого, й човен стрiлою полетiв у кручiю. Це була мить коротка й шалена, — Сiрко їх любив у життi, — щось хльоснуло по днищу човна, загримiв на днi дерев'яний сполик для води, ревнув з правого боку запiнений вир, i вже дубiвка тихо плинула по бiловоддю. Кошовий увесь цей час спостерiгав за Мiюським, крякнув вдоволено, але не сказав нiчого. Далi пливли Скарбною,. вже другою — їх на урочищi три й кiлька Пiдпiльних — тих, що пiдпирають поле. Сiрко вказав пальцем лiворуч, i. вони через вузеньку протоку вийшли на широке плесо. Довкола нього густою, зеленою стiною стояв очерет, i Мiюський далi не бачив жодної протоки, прогною чи єрика. Сiрко знову показав пальцем, одначе навiть звиклий до болотяних нетрiв Мiюський цього разу нiчого не завважив. I, тiльки пiдпливши впритул до густих заростей чакану, побачив над самою водою чорну дiрку. То був потяг — прорiзаний повiнню вузенький рiвчак, звiдти перла вода, й весляру довелося щосили пхатися, аби посувати дубiвку г, г; еред. Кiлька разiв заганяв човна носом у очерет, i тодi кошовий одпихався руками, двiчi довелося лягати на дно — низько переплiвся верболiз. Вiн бачив, як трiпотiли проти течiї красноперi рибки, як бистрець трiпотiв зiллям, нагинав пруття, вiн i весляра зiгнув та напружинив. А кошовий мовби й не помiчав нiчого, дивився вперед, ще й лiольку посмоктував. Цвьохнув голий вербовий прут, i сiра, побита, мiллю шапка Мiюського впала у воду. Вiн бовтнув руками — не схопив, бистрець понiс її, й за мить вона згинула з очей. Мiюський не знав, що йому чинити, тримався руками за верболiз, оглядався назад, аж поки обiзвався Сiрко:

— Не доженеш. Буде лискам на гнiздо. На той рiк забереш з качатами.

Мiюському стало шкода шапки, хоч була стара, й вiн стратив веселий стрiй душi, грiб не так шпарко. Тепер скидався на покривдженого хлопчака. Надто коли опускав голову i рудий чуб падав на чоло. Хащi розступилися враз, i дубiвка вискочила на озеро ще бiльше, нiж поминули нещодавно. З шумом вибухнув перед самим носом човна табун бакланiв, помчав понад очеретами, торкаючись чорними крильми бiлих, м'яких мiтелок. Качки бiгли по водi, кумедно перебираючи лапами, але в повiтря не зривалися, норцi теж правцювали в зеленi хащi, вони, здавалось, сидiли незрушно, лише косували назад очима, одначе пiд водою прудко працювали лапами — позаду вставали пiннi слiди. Життя тут кипiло, вирувало. В чорнiм очеретянiм пралiсi ячали, тахкали, крукали, диркали, квилили, сичали пташинi голоси, висвистували малi очеретянки та пастушки. Мила у водi довгi коси верба. Плесо довкола неї було тихе й сонне. Гостро пахло лепехою та чаполочем, тяглiїся з дна до свiтла жовтi"глечики", гойдалися на товстунах бiлi лiлiї, либонь, марили увi снi. I раптом — вибух. То вирнула з–пiд вiття велетенська щука, вхопила свою жертву. Мiюський подумав: кожен, у кого мiцнi зуби, прагне, щоб вони марно не гуляли. Поминули дерев'яну башточку на острiвцi — вона глипнула чорними очима бiйниць — i одразу ж сховалися за вербами: таких башточок тут чимало, в час небезпеки вони прикривають пiдступи до Сiчi, нинi гармати похованi десь по островах, у дуплах i печерах, у кучах–землянках, i схований там всiлякий iнший вiйськовий припас — на те й Вiйськова Скарбниця. Мiюський на хвильку поклав весло, занурив у воду кiвшиком долоню, одпив кiлька ковткiв. На чолi йому густо виступила роса, чуприна розвихрилася, очi блищали. Сiрко оглянувся, осмiхнувся.

— Потяг отой називається — Чологрiй, — сказав аж тепер. Мiюський помiтив, що посмiшка в отамана — щира, майже дитинна. В нього посмiхається все: очi — свiтло–карi, променистi, з зеленавим блиском, зморшки довкола них, брови — лiва заломлюється вгору, права — вниз. Так само вони заломлюються в нього i в гнiвi, але тодi стають мовби двi хмари, а зараз — гейби м'якi снiпки сухої трави. Ще й по одному стрiпку з кожного пучка посерединi — вгору, неначе маленькi крильця в летi. Отаман мовчав, смоктав порожню люльку. Був скупий на слова, стареча балакливiсть обминула його; на неї хворiють люди марнославнi, якi хочуть укласти про себе вигiдну думку, вiн тим не опiкувався, ще й сам не любив говiрливих людей.

Прошумiли в повiтрi бiлi крячки, ширнули праворуч понад неширокою протокою. Мiюський спрямував чорну смоляну дубiвку слiдом за ними. Вiн тепер здогадувався: вони йдуть направцi й мають вийти або на широкий днiпровий рукав, або на Днiпро, одначе чи далеко кiнець мандрiвки, вгадати не мiг. В обидва боки, скiльки сягало око, слалася безмежна Вiйськова Скарбниця — плавнi, очеретянi та верболозовi хащi, острови та пiвострови, на яких росли чорнi та бiлi тополi, вiльхи, берести, чорноклен, а помiж них кущi бересклету, терну, крушини. По деревах вився хмiль, на ньому вже закипiли блiдо–зеленавi султани, висли вниз, може, вiд того осокори та клени погойдували верхiв'ями, гейби п'янi. Пiд ними росли ситi трави, здавалося, тiльки доторкнися — з них так i бризне зелена юшка. Над плавнями кружляли орли та пiдорли, їхнi гнiзда чорнiли на вершечках вiкових дубiв. Ночами на тих дубах гули пугачi, вони гнiздилися по дуплах. Туркотiла над головою горлиця, десь далеко шкварчала сиворакша. Птаства тут — гибiль i звiра теж, тiльки в цих нетрях важко його добувати. На самому вершечку дуба на сухiй гiлцi сидiв орел. Вiн був старий, такий старий, що майже не мiг стиснути кiгтями гiлку й боявся впасти. Й злiтав уже не пружно, а намагався вхопити крильми вiтер та полинути на його потоках. Тодi, розпростерти на струменях крила, здавався могутнiм i грiзним, й: качинi та гусячi зграї, вабачивши його, шугали в очерет. А насправдi вiн був кволий, i болiли йому всi кiстки, й болiли рани. Найдужче допiкають двi, — одна вiд посланого людиною вогню, а друга вiд вовчих зубiв — добивав на снiгу вовка, й той у передсмертнiй агонiї вгородив йому в бiк iкло.

Повiки самi напливали орловi на очi, й охоплював примарний, старечий сон. Йому то плив перед зором осiннiй вигорiлий степ, то змигувала в хмарi блискавиця, то синьою стрiчкою перетинав шлях Днiпро. Орловi ячали лебедi, але вiн не полював їх уже навiть увi снi. Видива з лебедями — снiговиця бiлого пiр'я i гаряча кров — бачив уже нiби чужими очима, й хтось iнший тримав у лапах гнучку лебедину шию. Сам вiн уже давно полював маленьких, кволих козенят, жирних лисок, не гребував i дохлятиною.

Крiзь липкi жовтавi щiлини очей орел бачив унизу човна i двох людей у ньому, один з них дивився на нього. Орел поворушив крильми, хотiв злетiти, але важко йому було зриватися з вершечка дуба, i вiн залишився на мiсцi. Якимось притупленим чуттям вловив, що ця людина не завдасть йому шкоди.

Сiрко справдi приклав до губiв пальця, не дозволивши Мiюському пугукнути i злякати орла. Човен тихо проплинув попiд дубом.

Зненацька закучерявлена з обох бокiв вербами протока круто повернула праворуч, вони випливли на довге озеро. Пiшли краєм озера, понад очеретом. Вiн стояв молодий, дужий, з нього аж скрапувала жива сила. Десь у темних його нетрях голосно квоктала чомга, хрипiли лиски — в очеретi їх видавали бiлi носики, попискували курочки. Вони не дуже боялися, то та, то iнша перебiгала од куща до куща, навiть гребли по лататтю лапами, зовсiм як їхнi домашнi родичi. Десь далеко, либонь на сусiдньому плесi, загелготiли гуси, попереду щось гухнуло, здавалося, на островi впало дерево, на мить птаство вмовкло, а потiм розгомонiлося знову. Високо над плавнями бусол нiс у дзьобi змiю. Вона звивалася, а вiн дужо i радiсно махав крильми, бо ж був гарним батьком — роздобув своїм бусленятам вечерю.

Вже почувався свiжий подих Днiпра, його бiлих вод, що перекипiли на порогах, далi вони течуть вiльно й тихо, розливаються по рiчкових запливах i рукавах, миють шовковi трави й очерети. Вода — як сльоза: вертаючись iз далеких походiв, козаки п'ють її пригорщами, хмiлiють, змивають з чола i з пам'ятi все лихе, наповнюються новою снагою.

Сiрко й далi сидiв незрушно, але тепер Мiюський гаразд бачив, що то зовсiм не байдужiсть, його обличя одмiнилося, стало тонше, чутливiше. Ледь розширились нiздрi прямого, з невеликою горбинкою носа, крiзь бронзову засмагу на щоках проступили рум'янцi, очi стали гострiшi. Певно, вони схоплювали кожен помах крил, кожен сплеск води. Проте Мiюський не мiг розгадати, чи отаман дивиться тiльки на плавнi, чи крiзь них ще на щось. Зненацька Сiрко ворухнувся, склав трубочкою губи, i з них злетiв тихий переливчатий свист, дуже схожий на квоктання чомги. Очерет аж загудiв — вiдгукнулися десятки голосiв, а одна птаха навiть виплила на чистоводдя, та, забачивши човна, шаснула назад. А Сiрко вже свистiв по–куличиному, далi проквилив чаєчкою, — його обличчя свiтилося хлоп'ячим завзятттям, очi сяяли задьористо й радiсно. Вiн ще раз прокричав чаєчкою, а тодi стулив губи, й над плесом пролунав грiзний поклик кiбця. Плавнi шелеснули i вмовкли.

— Го–го–го–го, — засмiявся отаман i чомусь знiяковiв, насунув на лоба шапку, махнув рукою, мовляв, греби, чого став.

Мiюський налiг на весла.

Отаман був Мiюському загадкою, котру хотiв розгадати, але не для того, щоб покористатись, а стати в добрiй пригодi. Та й не просто було покористатися отамановою приязню, це вже знав достеменно. Бачив: запорожцi люблять Сiрка, як не любили жодного iншого отамана. За що люблять? Адже норову крутого, не потурає нiкому… Трясе їх, як чорт суху грушу. Але й собi — також… Безкорисливий i справедливий. Не зажив на своєму урядi жодної копiйки. Ще й не журиться тим. Ота його крута дума, ота нахмаренiсть — то дума не за себе. Вiн, може, й радий би позбутися тих думок, та не може. Душа кошового присохла струпами, але пiд тiєю шкарубкiстю лежала така любов, доброта та щирiсть, що тому, хто до неї добувався, вистачало її на все життя. I упертостi, i життєвої снаги там теж вистачає.

Мiюський збагнув усе це недавно. Й не з того, що кошовий не видав його царським посланцям, ще й звелiв до лiта внести за нього з кошової скарбницi плату за їжу в курiнь, а з того, як той клопотався за простих козакiв, з того, як слухав увечерi, сидячи на призьбi, кобзаря, як зараз щиро, майже дитинно вдивлявся у плавнi.

Отаман справдi любив плавнi. Тут розкошувала його душа. Любив мандрувати по рiчках, безконечних протоках i єриках, нiхто краще за нього не знав їх. Здебiльшого мандрував сам, йому подобалося запливати в зелену глухомань, вiднаходити новi, ранiше не баченi куточки. Був непосидючий, в куренi та канцелярiї нудьгував, намагався якомога швидше вирватася звiдти. В отамановiй головi завжди крутилися всiлякi химерiї. Вiн часто наштовхувався на усталенi звичаї, якi хоч i поважав, але часом проламувався й крiзь них. Загадував плести велетенськi, котрi б порятували Сiч од голоду, сiтi, ставити на човнах не по однiй, а по двi щогли, навiть був вигадав з ковалями човен, на якому можна було потай пiдпливати до ланцюгiв, якими турки перегороджували Днiпро, й розклепувати їх. Той човен робили з двох, покладених один на одного, мiцно припасованих i засмолених, знизу чiпляли мiшки з пiском, човен весь ховався пiд водою, зверху стримiло тiльки жлукто, в яке виглядав дозорець. От тiльки гребти на такому човнi було важко.

Човни на два стерна — теж його придумка, проте не теперiшня — давня. Скiльки тих справ переробив за вiк! Скiльки сiч перейшов! Клопотався запорозькими справами, а життя, всi його радощi i присмаки залишав на потiм. I ось воно проминуло, як ота бiла квiтка в потiчку. Проминуло не почавшись? Зберуться увечерi в куренi козаки, й почнуть деякi вихвалятися, скiльки зачерпнули жменями зерен iз золотого засiву життя, майне i йому в головi чорна думка, але й щезне одразу. Хiба в тому суть твого, чоловiче, буття? Хiба його можна вимiряти цеберками медiв, якi спив, казанами кашi, м'якими пуховиками i пухкими молодицями? Не понесемо на той свiт iз собою медiв i не поволочимо пуховикiв. Правду каже iєромонах — щастя в тобi. Воно в божiй красi, в оцих плавнях, високому небi, гострому помаху шаблi, в голубiй ясi перемоги. В думцi про те, що прожив чесно, звершив для товариства, для рiдного краю все, що мiг.

А хiба звершив усе? Хiба на таке сподiвався? Але цур йому. Тим ще матиме час каратися. Новий клопiт сушить голову. Отамана непокоїло, чи скiнчили теслi роботу, думка про те перебила всi iншi, вiн став нетерпеливитись, Мiюський завважив це й погнав дубiвку швидше. Широкою й глибокою протокою увiйшли в озеро, з другого кiнця якого бiлiв широкий доплив. Понад лiвим краєм озера стiною стояв очерет, а понад правим тягнувся високий, сухий острiв. Вподовж усього острова стояли прип'ятi до вкопаних у землю колод човни — прудкi стерни й ще бiльшi, з крутими, вигнутими боками та невисокими щоглами — думбаси. їх було багато й здебiльшого новi — бiлiли свiжоструганим деревом та поблискували смолою. Мiюський почав рахувати, та збився на третьому десятку. З того боку в озеро саме заходив один такий човен — опачини дружно лягали на воду, вiн плив швидко, та враз всi опачиыи, що були по лiвому боцi, впали в воду, а тi, що з правого, зависли у повiтрi — човен крутнувся на мiсцi й кормою посунув до очерету. Запорожцi опробовували човен на хiд. Коли думбас пiдiйшов ближче, Мiюський налiчив на ньому двадцять чотири веслярi. На думбасi сидiло два керманичi — на гузi та на провi, той, що на гузi, — головний, вiн кермував деменом, а той, що на провi, — довгим загрiбним веслом. Запорожцi на думбасi помiтили отамана, вирiшили привiтати його — розiгнали човен, пройшли, пiднявши вгору весла, повз маленьку дубiвку, й вона загойдалася на високiй хвилi.

А на березi теж юрмилися запорожцi, здебiльшого голi до пояса, обкуренi димом, замазюканi в смолу, й лунав стукiт сокир та довбешок, дзвенiло залiзо, й трiщало дерево.

Мiюський знайшов щiлину мiж двох стернiв i спрямував дубiвку до причалу — високої лiсяної запрути у водi, на яку од берега були покладенi важкi липовi верхняки.

Отаман вiтався з майстровими та гребцями, щось розпитував, а Мiюський пiшов берегом. Повсюди горами бiлiли трiски, валялися важкi дубовi бруси, необтесанi й необкорованi колоди, теслицi, чорнiли якiсь рогачики та важкi, обплетенi лозою"кобили". Од них до води падали гiнкi сосни — тут i там лежали потертi, мовби погризенi зубами, сосновi кругляки та всiляке дрюччя. Либонь, на тих"кобилах"i майстрували човни. В самому кiнцi на передостаннiй iз них ще стояв недобудований думбас, його, мабуть, i не збиралися добудовувати — не видно було нi загнаних у дерево сокир, нi свiжих дощок — либонь, облишили, побачивши, що однак не встигають спустити на воду до походу, а може, щось там не так змайстрували й просто покинули.

Донського отаманця змагала цiкавiсть, — сам майстрував на Мiюсi човни, тiльки меншi, — залiз на думбас, обдивлявся. Малий, легкий, стрибав з ребра на ребро, як бiлка. Помостiв на кормi та носi не було, й добре видко все черево корабля: важке, суцiльне, з липи дно, нижнi облавки з дубових дощок, верхнi — iз соснових, i дубовi ребра, й дубовий брус — з двох деревин, скрiплених посерединi, бiля щогли. Пахло свiжими стружками, смолою, гiрким людським потом. Мiюський лазив довго: довидивлявся, як щитовано дошки, куди вправлено кочетки, намагався вiдгадати, що то за залiзнi гаки вподовж бортiв, бо розпитати не було кого. Всi корабели зiбралися по той бiк причалу довкола отамана бiля купи велетенських кiтвиць, якi стояли стiйма. Там точилася якась розмова, вельми голосна i, як видалося Мiюському, гаряча. Гомiн наростав з хвилi на хвилю, й злiтали важкi, мов удари келепа, окрики, вже й отаман вимахував правицею, як шаблею, й це занепокоїло Мiюського."Що воно може бути? — подумав. — Адже то не мирна балачка",

Набачився на Дону й на Сiчi отаких кгвалтових кругiв, де розривають на грудях кунтушi, де в помiч слову стають кулаки, а то й шаблi та сокири. Мiюський пiшов до гурту, котрий фурiював, — там зiбралося кiлька сот пар личакiв та чобiт i тепер важко тупотiли, перемiшували iз землею давно витолочену траву. Одначе вар'ювали не всi запорожцi, чимало їх, здебiльшого тi, що стояли за спиною в отамана, дивилися в землю, декотрi тихенько вiдходили до човнiв, поралися бiля них. Колотилися здебiльшого майстровики, нетяги, голоколiнчики, тi, хто став до працi за плату, хто не йшов у похiд. Не всiм вистачало на човнах мiсця, не всi й волiли нести свої голови пiд кулi.

Мiюський давно збагнув, що й на Сiчi, як i скрiзь, хоч тут i бiльше волi, бiда бiду доганяє. Тому, в кого десять пар волiв, сюди втiкати нiчого, вiн не покине свої десятини, оратиме до сьомого поту, адже втiкає безземельна сiрома, всiлякий ремiсничий люд, що розорився. Але їдуть сюди й броварники, крамарi — ставлять ятки над Чортомликом, часом оббирають козакiв до нитки, на тому багатiють. Чимало скипається всiляких веремiй, заколотiв, але такої, як оце, колотнечi Мiюський ще не бачив, стояв спантеличений i приголомшений. Й не тому, що боявся, — задьористий вдачею, першим кидався на чужi кулаки, туди, де пила мед весела вiдвага, але тут злиднi пили сирiвець, i те було сумно.

— Плати, отамане, як обiцяв, — гукнув через голови Явдоким Верша, довговидий, чубатий запорожець. — Бо ж не випустимо звiдси.

Сiрко стояв, заклавши праву руку за пояс, намагався уговтати сiчовикiв поглядом.

— Я не кую грошi. Вiйськова Скарбниця порожня.

— За що ж годували отут комарiв? За що хекали сокирами од зорi до зорi! За твоє ласкаве"дякую"? Але ним ми не прокормимось, — юртували козаки.

— Повернемося з походу — сплатимо сповна.

— А як не повернетесь? — вигукнув Верша. Сiрко, либонь, тiльки й чекав на тi слова. Очi йому спалахнули, лiва брова круто зломилася, й вiн пiрвав козака за сорочку.

— То ти, кручий сину, з мене мертвого хочеш наперед взяти платню? То ти погрожуєш порубати менi думбаси та стерни? А тодi прийдуть турки й порубають твою дурну голову!.. Якщо не скручу її я.

Вiн одiпхнув од себе невдатного запорожця, хотiв пройти далi, але сiчовики не розступалися. Вони трохи притихли, але гули, як школярi, коли хочуть явити непослух дячковi. Й тодi Сiрко, зметикувавши, що так просто йому не викрутитись, метнув зором по натовпi й, нашиливши оком одного горлопана, котрого сливе знав, ступив до нього.

— Не маєте встиду… Вiдаєте самi, куди важимося. За море, в грабськi землi, до турецької столицi. Ось ти, Феодосiю, пiдеш на першого стерна — розривати ланцюги пiд Кизикерменом? Йди, там мiсця стане. Й на розвiдних човнах теж!

Козак лупав бiлими, майже безбарвними повiками. Знав, бiдолаха, що то таке — рвати ланцюги, котрими перегороджено Днiпро. Там кожен сажень води пiд прицiлом гармати, турки стрiляють наослiп й разять геть–чисто всiх. Рiдко коли вдається розклепати ланцюги й цiлими прослизнути далi.

— Чого лупаєш вирлами? — не давав сiчовиковi отямитись отаман. — Язик у тебе гострий, як шабля, а шабля — як язик. Чи тут усi такi? Гей, хто охочий на першого стерна, одходьте до того дуба…

Поки запорожцi, обамбуренi, приголомшенi словами кошового, м'яли ханьки, Сiрко пiшов просто на Явдокима Вершу, й той вiдступив, за ним розступилась решта. Але затятий запорожець враз звинувся, схопив рушницю, яка стояла тут же, бiля дерева, й звiв курок.

— Не пiдходь, отамане, не пiдходь! — закричав несамовито, i бiлки його очей виверталися, й було видно, що ладний на все. — Уб'ю!

— Убивай, убивай, гаде, — скипiв i собi Сiрко й пiшов просто на Вершу, на чорну цiвку рушницi, що ледь погойдувалась у руках козака.

— Не пiдходь, уб'ю! — ще раз закричав Верша й якось дивно верескнув, вiдскочив убiк, в очерет. Сам ховався в зелених хащах, звiдтам стримiло тiльки довге коване дуло.

— Не дурiй, Явдокиме, — суворо, але вже трохи спокiйнiше сказав Сiрко. — Ну ж бо, не дурiй. Я не боюся твого стрiлу, ось моє серце. Але ж за тиждень похiд. I хто поведе козакiв, ти? Отакий дурний i варйований? Отож–бо виходь.

А що Верша не виходив, вiн гримнув:

— Виходь. Бо ти, боягузе, стрельнути забоїшся, а я як стрельну, то й iскри з твоїх очей посиплються. — I вiн просто за дуло рушницi потягнув Вершу з очерету. Дуло гойдалося навпроти Сiркових грудей. Явдоким тремтiв, наче в пропасницi, i покiрно йшов за кошовим. Сiрко виволiк його на берег, Явдокимовi руки розтулилися самi, й вiн випустив рушницю. Сiрко поставив її до дерева.

Всi знiчено мовчали.

— Отож воно й є… — мовив отаман скорiше сумно, нiж переможно. Допiру в його очах трiпотiло щось схоже до кпину, але, прогiрклий наскрiзь, кпин згас, й одразу згас запал боротьби, натомiсть у душу напливли сором, досада i злiсть — уже хтозна на кого.

У похмурiй мовчанцi, в супроводi одного лише цехмiстра корабельних майстрiв Сiрко простував уподовж берега. Вiн недовго оглядав човни, наказав веслярам переганяти їх до Сiчi. По тому сидiв на березi, бiля самої води, обхопивши руками колiна. Гнiв одлетiв, лишилися досада й сум. Не раз йому доводилося ставати супроти козакiв, навiть завертати їх пiд час втечi на бойове поле, погрожувати смертю, одначе й тодi почував за собою правду. Вiн не боявся людського тлуму, не боявся лихих слiв, але боявся неправди. А зараз зачерпнув її ковшем з чорного казана. Й пригадалося йому, як три роки тому майстрував з козаками морськi човни. То було не майстрування, а добра музика. Вганялися один за одним в роботi, а по тому закручували веселi грища, й полохали птаство дружним спiвом, i пили оковиту, й реготiлися донесхочу. Сокири тяли, як тулумбаси, а пилки, як скрипки. Й забандюрилася тодi Сiрковi химерiя — збудувати човен потайний, щоб плавав вiн пiд водою, а над водою стримiло тiльки жлукто, крiзь яке спостерiгав би дозорець. Над тим довго потiшалися, реготали, а далi пiшло на суперечку, молодi козаки звалили два дуби, обтесали, приладнали один на другий, приправили дубове жлукто–лаз. А щоб човен не виринав, знизу прив'язали мiшки з пiском. Весла вставили в дiрки й запакували щiлини змащеним жиром клоччям. Човен спустили на озеро, туди сiли козаки… Вiн перекинувся донизу жлуктом за другою спробою. Козаки над силу витягли дубове доробало, обрiзавши косою мiшки з пiском. Одначе тодi нiхто не сердився, не поклав осуги на отамана. А його придумка пiзнiше сповнилася по–iншому. Вони просто перекидали човна й притоплювали його грузилами. Дихаючи тим повiтрям, що в човнi, йшли по груди у водi. А потiм враз виринали перед носом туркiв. Так розклепували ланцюги, якими погани перетинали Днiпро бiля Кизикермена, так знiмали сторожу бiля фортець понад рiчками.

Хтось сiв у травi поруч Сiрка. Отаман скосив очi. То був Верша. Козак помонявся трохи й дiстав кисет. Вдався до звичайного козацького способу примирення, тiльки вельми незугарне й наївно погойдував кисетом козак. Сiрко трохи поморив Вершу, а тодi набив люльку з його кисета. Клацнуло по кременю кругле, iз завивинами кресало. Солодко зачадiв трут. Посидiли, покурили, пiдвелися.

— Брате мiй, брате, — мовив Сiрко — чи ж моя вина, що немає в нас талану?

Помахом руки Сiрко пiдкликав Мiюського, той пiдiгнав дубiвку до крайнього, не викiнченого думбаса, й там отаман ступив у неї.

Вiн сидiв як хмара. Не дивився на сiчовикiв, що, злi й присоромленi, мовчки стояли на березi, не дивився й на Мiюського. Дубiвка швидко йшла по рiчцi, лишаючи за собою пiнявий слiд. Отаман мовчав. А тодi вийняв люльку, постукав нею об нiс човна, почав натоптувати тютюном.

— Добре тому чортовi в дудку грати, сидячи в очеретi, — мовив чи то до Мiюськго, чи сам до себе i покошлав брову. — Одну зламає — другу вирiже.

Мiюський нiчого не збагнув, а Сiрко не розтовкмачував. Показував, куди правувати, розцмакував люльку. Вони верталися кружним шляхом — по великих рiчках, течiя тут була млява, й Мiюський швидко гнав дубiвку.

Сiрко сидiв нахмарений, Мiюському видалося, що отаман одразу постарiв лiт на десять. Допiру перед корабелами стояв палкий та дужий козак, що йому руки грали м'язами, очi жахтiли рiшучiстю, а зараз плечi зсутулились, зiр пригас, глибше прокреслились риски на чолi та щоках. Перед Мiюським сидiв сливе старий чоловiк, згноблений життям, обкладений клопотами. Йому аж шкода стало отамана.

— З лиха, мабуть, вони… — наважився обiзватись.

— Лiпше було б, якби iз розкошiв, — зiтхнув кошовий. I зажурився насправжки, знав–бо гаразд: найбiльший його статок на цьому свiтi — справедливiсть. I знав також: не богом вона дана, не в колисцi наспiвана — пильнував того людського закону давно. Жити правдою, не покривити душею, що б тобi не загрожувало i якi б ваби перед тобою не поставали. Здається, просто — ох не просто. Iнодi душа аж стенається, так хочеться їй пiрнути в якусь щiлинку. Бодай на мить. Надто в дрiбному."Це ж для тебе, для тебе, — нашiптує вона. — Для твоїх гараздiв. Забудь про все. Спочинь".

I доводиться проганяти ту ману. Весь вiк проганяти. I ось щойно вiн переступив той невидимий пружок. То вiн гримав не на Вершу, а на власну совiсть.

Трохи розхмарився, коли зустрiли рибалок. Тi саме тягли невiд, двоє йшло попiд берегом, по груди у водi, троє вели друге крило невода човном: двоє гребли, один тримав сiть. Там же, на березi, й солили рибу саламуром iз липового цебра, складали в низенькi, широкi дубовi бочки.

Мiюський бачив, як у крило бiля берега зблиснула бiлим животом величезна рибина, як похитнулися рибалки, котрi брели у водi, як затремтiла сiть. Либонь, те бачив i отаман, бо подав знак. Рибалки на човнi щосили запрацювали веслами, однак вiн ледве посувався, Сiрковi й Мiюському довелося чекати довго. Всiх чекало розчарування — в матнi тiпали хвостами золотавi лящi, великi, як вагани, трiпотiло всiляке iнше риб'я, зiпало ротами кiлька щук, одна — двохаршинна, а тiєї рибини — бiлуги чи, може, севрюги — не було, встигла втекти.

— Тепер вона вам знакомита — впiзнаєте, — спробував пожартувати Мiюський. — Взяток i без неї чималенький.

— З таким взятком заробимо на волоки до постолiв, — сказав маленький одноокий дiдок, цiляючи важким товкачем по головi найбiльшу щуку. Вода йому збiгала з мокрої одежi, дiдок вибивав халяндри.

Мiюський втямив: у тутешнiх рибалок тi ж клопоти, що й у них на Дону: сiль пожирає увесь зарiбок. А ще ж, мабуть, треба заплатити за мережу i десятинне в кошову скарбницю…"Недарма кажуть: добре там, де нас немає".

— Чиї човен i мережа? — запитав Сiрко.

— Гуковi, — похмуро кинув рудобровий, коротконогий дядько, викручуючи штани.

"До лиха спритний канцелярист цей Гук, — подумав Сiрко. — Швидко зiб'є статок. А з вигляду — баляндрас, ферт".

Сiрко з Мiюським повернулися, коли сонце вже скотилося за далекi горби по той бiк долини. В сiрому небi густо в'южило вороння, летiло на острови на ночiвлю. Всi птахи вмовкли, з гущавини долiтала тiльки меланхолiйна пiсня дрозда.

Човна прип'яли на Скарбнiй., навпроти прорубаних у палiсадi хвiрток од нижнiх куренiв. Сiч ще гуляла, толочила гомоном вечiр, сюди, до рiчки, той гомiн спадав приглушеними сплесками. Кошовий зняв з голови важку, оторочену по низу кабаргою шапку, подав Мiюському.

— На. Заслужив. Гарно провiз. Наче графа.

— Дорогувата плата, — зам'явся Мiюський.

— Нiчого. Носи на здоров'я. У мене є iнша.

Шапка була гарна, але великувата."Пiдкладу вербового прутика, вимощу вовною", подумав Мiюський. Вiн подякував i пiшов. Ступав легко, здавалося, йшов не по пiску, а по мощенiй колодами вулицi. У хвiртцi на мить затримався, поправив на головi шапку, зник. Сiрковi чомусь здалося, нiби Мiюський хотiв вернутися й щось сказати, та передумав. А що вiн мiг сказати? Ще раз попроситися в похiд? Одначе, хоч отаман йому нiчого не обiцяв, обоє знали, що на думбаса Сiрко його вiзьме. Отаман розумiв: рiшенець його не простий i може завдати немало клопоту. Адже в боярських грамотах Мiюський записаний"вором", приказнi люди вимагали видати його, а вiн натомiсть вписує його в запорожцi. Допiру Мiюський був просто зайшлим чоловiком, а тепер стає козаком Вiйська Запорозького. Бажання Мiюського отамановi зрозумiле: вiн врештi хоче прибитися до твердого берега, хоч воднораз, як i сам кошовий, не бажає розголошувати те. Й сподiвається, що залишиться невпiзнаний. Недарма зголив бороду й голову, залишивши оселедця. Його й справдi нелегко впiзнати. Сiрковi Мiюський подобався прямотою, нелукавством, хоробрiстю та розумом. Проте вiн ще не вирiшив, куди вписати колишнього донського прибульця. По вiд'їздi Лаврiна отаман ще й досi не мав джури. Щоправда, Мiюський не пiдходив на джуру не тiльки вiком, а й через те, що не випадало йому вертiтися перед очима заїжджого люду. Краще нехай iде в курiнь або в зимiвник.

Мимовiльна згадка про Лаврiна ще дужче засмутила отамана. Вiн уже знав, що Лаврiн не поїхав до дядька — про те доповiв посланець з Тавинської чати, а куди подiвся, не мiг допитатись нi в кого. Найпевнiше — пристав до козакiв Сави й залишився в Ладижинi. Там зараз — пекло. Шкодував, що вiдпустив джуру. Тепер бачив, що в поспiшливiм i раптовiм вiд'їздi Лаврiна щось крилося. Лаврiн останнiм часом був якийсь метушливий. Щось Сiрковi натякав про Лаврiна й невисокий, чорнявий козак з Медведiвського куреня, якого не раз бачив з Лаврiном. Того вечора вiн приходив до Перехреста й, не заставши, — отаман послав Лаврiна дубом на острiв, — присiв бiля кошового на призьбi. I все ходив словесними околясами довкола Лаврiна, котрому"пороблено, тiльки не на зле, а на добре, а може, й на зле, пороблено чарами, од яких нема одвороту", все ждав, що отаман кине йому кладку, а вiн перебiжить по нiй. Отаман знав таких людей, якi мимовiльно, а може, й не мимовiльно поспiшають звiльнити душу од таємниць, котрi їм — немов зайвий тягар, хоч, може, той тягар напросилися нести самi. Їм легшає од того, вони нiби прислуговуються тому, кому переповiдають чужу таємницю. Не любив того отаман i прогнав козака. А тепер шкодував. Принаймнi знав би, де джура й що з ним. Шукав того козака в Медведiвському куренi, але не знайшов, вiн теж щез. Може, поїхав з Лаврiном?

Отаман почувався самотнiм. Серед тисяч людей — тiльки погукай — кожен охоче прийде викурити з кошовим люльку. Є серед них i скоробрехи, й хитробрехи, а є й поважнi, такi, що побували за морями та океанами, на горах i в долах, а може, i в самому пеклi, їх цiкаво послухати, з ними цiкаво погомонiти. Й однак жоден з них не годен замiнити йому Лаврiна. Щирий i допитливий, як дитина, джура не раз змушував i кошового лазити п'ятiрнею до потилицi в пошуках нехибної думки, пояснення вчинку, якого, здавалося б, i пояснювати не треба. Дивлячись на нього, переповiдаючи йому свої крутi гори, по–iншому бачив їх сам, й здавалися вони йому не такими осоружними та крутими. Вiн немовби розпочинав з ним друге життя. Одначе якими дорогами не ходили вдвох, Сiрко рiдко коли завертав на ту, що вела до рiдної Мерефи, власної молодостi, залицяння, одруження, родинного життя. Й не через те, що на Запорожжi те не дуже шанувалося. Просто жалiв Лаврiнове сирiтство. Гартував з нього воїна, бо рiдному краєвi потрiбнi не тiльки хлiбороби, але й воїни. А тепер часто думав, що саме в тому не мав правди. Чи ж то вищий смисл, що вони боронитимуть Україну тiльки звiдси, iз Запорогiв, а не повсюдно, не з кожного кутика її. З Мерефи, Ладижина, Нiжина. I не тiльки вони, а й дiти, внуки, правнуки їхнi. Ось де та причина, що їхня земля увесь вiк не може захиститися од ворога. Ця думка спала отамановi зовсiм недавно, не дає йому жити. Йому її вистачить на весь вiк, що лишився.

Але зараз отаман клопотався iншим.

Чому не наблизив Лаврiна до свого серця настiльки, аби той одкрився йому у всьому? I в останньому своєму замiрi. Хоч який може бути замiр у Лаврiна, парубiйка, котрий, опрiч цеберки з водою, сирна в куренi та канцелярської призьби, не знав нiчого? Яку мiг мати таїну? Й що несосвiтеннiшими видавалися йому такi запитання, то бiльше турбувався Лаврiновою долею. I знову думав про те, що вельми схожий Лаврiн на його молодшого сина, на Романа. Часом дивився на Лаврiна, а бачив Романа: та ж довiрлива яснiсть очей, таке ж гордовите чоло, та ж вiдкритiсть душi й готовнiсть прислужитися товариству. Сiрко не тiльки не натiшився сином, вiн жодного разу не прихилив його голову до своїх грудей, адже був i другий син i було щось iнше, бiльше, в iм'я чого вважав, не мав права на нiжнiсть. На неї мало право серце, це вiн зрозумiв потiм, вже коли Романа не стало. I ось тепер все оживало в Лаврiновi. Оживало, й тривожилася душа, бо пам'ятав: в любовi до Романа було i якесь гiрке передбачення. Йому щось мовби пiдказувало, що син буде з ним недовго. Це саме вiдчуття, ця сама сива пасмуга лежала на душi, коли нещодавно дивився на Лаврiна. Вiн вiдхрещувався од неї, намагався не вiрити своїм передчуттям i не мiг одкараскатися. Вiн тодi думав ще й про те; що всi вони стоять на такому прузi, на такiм життєвiм валу, де можуть погинути щомитi, через те в його голову завiюються такi думки, а серце йому пiдказувало — не про всiх так боляче i так вiщо думає. I тепер вiн не тiльки нудьгував за Лаврiном, я й страждав.

Спогадав джуру, й не хотiлося нiкуди йти. Його нiби виштовхувало щось з гомону, крикiв, подзвону чарок. Не цурався зовсiм чарки, — його срiбного, з позолотою келишка, сiм лiт тому придбаного у Козловi, не заснувало павутиння: часом запече пiд серцем, запалає вогонь у грудях — сама рука потягнеться до нього, — просто хотiлося тишi, хотiлося на самотi попрощатися з тим, чого не треба виносити на люди, що приросло до серця. Й треба ще раз перебрести думкою рiчки, якi потiм долати човнами. Сiчовики п'ють, хто гiрко, хто солодко, i для кожного з них визначенi днi походу, мовби вже кимось примiрянi, обмисленi. Вiн знав, чому запорожцi почуваються так, та iнакше й не могло бути — на те й отаман, щоб мислити за всiх. А в його головi думки вибухають, як пороховi мiни: й те не так, i те треба перемiнити. Вислати дозори берегом чи водою? Йти човнам усiм разом чи роздiлитися на кiлька партiй?

Промайнув кажан, як чорна думка, сховався в тiнi башти. Нiч стояла тепла, ясна, небо нiби засiяне золотими вухналями, понад Днiприщем сивiли верби, з‑за яких сходив мiсяць. Мiсячна дорiжка прослалася в турецьку сторону. Старi сiчовики кажуть, що опiвночi, коли всi сплять, тiєю дорiжкою ходить чорт. Од крам–базару долiтало ледь чутне дудонiння — то б'є в барабан запорожець Вус. Вiн гвалтує тишу денно i нощно, барабан замовкає тiльки тодi, коли навiжений Вус спить. По той бiк Скарбної й понад Чортомлнком верби зводились, як чорнi кучугури. Там заливалися солов'ї. Водилося їх у зелених прибережних нетрях гибiль.

Сiрко пройшов лiворуч — за крайньою хвiрткою пiд палiсадом лежала купа колод, привезених, щоб лагодити причал, там можна було присiсти, але почув приглушений гомiн, зупинився. Запорожцi прийшли послухати солов'їв. То були здебiльшого лiтнi люди, упокоренi долi й боговi. А солов'ї спiвали. Ох i витинали вони сеї ночi! Вже й весна минула, а вони все не вгамовуються.

"Тихо–цить, тихо–цить", — розпочинав один i одразу ж швидко–швидко, аж ледве можна було вловити паузи:"фiть–фiть–фiть", а тодi нiби оддалеки–далеки:"Тьох. Тьох. Тьох".

Другий, дзвiнкий, високоголосий, мовби у тонкi тривожнi литаври бив:"тьох–тьох–тьох–дiнь, тьох–дiнь", а десь поряд обзивався третiй — млосно, рознiжено:"тi–ох, тi–ох, тi–ох".

"Тiур, тiур, тiур — лясь–лясь–лясь", — намагався перекричати їх молодий, запальний, недосвiдчений.

— Твiй — зовсiм наче бурсак–п'яничка, — сказав козак, i Сiрко по голосу впiзнав, що то Загубиколесо.

— Зате голосний, — заперечив хтось, а хто — отаман розпiзнати не змiг. — А твiй — як проханий панич…

— Зате ж ну тобi цехмiстр. За всiх умiє. А"дячок"i оцих трьох колiн не вхопив: i козак швидко засвистiв. Загубиколесо вмiв передражнювати"чужих"солов'їв, та так вдало, що тi, спантеличенi чи ображенi, замовкали. Коли ж усi спiви зливалися водне — в трiск i свист, ляскiт i дзенькiт й починало наморочитись у головi, Загубиколесо спиняв їх лютим розбiйним посвистом. Солов'ї вщухали, а затим розпочинали знову. Вступав завжди отой молодий, ляскiтливий. Обманювався своїм спiвом, гадав, вiн приємний солов'їхам. Будив їх од солодкої дрiмоти, дратував. Й тодi, обурений, встиджений за весь солов'їний рiд, вступав старий, досвiдчений спiвак:"йох–йох–йох — фюiть–фюiть, сюрр, тiнь–тiнь–тiнь".

По ньому настроювались на спiв iншi.

Сiрко подумав, що це слухають солов'їв тi, хто не дослухав їх за молодостi. Або й зовсiм нiколи не чули того спiву. Хiба чує коли солов'я наймит — загнаний у борозну хлоп, захвойданий у росах чабан? Солов'ї — то кохання. Чимало запорожцiв його не знали. Отако й звiковували — не паленi солодкою пристрастю, не обцiлованi, не милованi. Лихо прогнало з дому, а тут уже нiкому було пробудити серця. I все ж Сiрко, бувши коханим колись i сам палко кохаючи, дивував тому. Безглуздим видавалося, що те незапалене паливо так i залишилось й згорить уже в могилi. Може, через те на запорозькому кладовищi цвiтуть такi буйнi червонi маки? Ту таїну знав лише бог. Козаки про кохання говорити не любили. Рiдко вдавалося й кошовому добутися пiд броню безжурностi та кпину. На все життя запам'яталося, як страшно водив у снi рукою по бiлявих дитячих голiвках старий нешлюбний козак Суд, як пестив своїх дiтей, котрих нiколи не мав. Вiн так i помер, не почувши слова"тату". Самi козаки знали одну матiр — вiтчизну i одну колиску — струганi на островi думбаси та стерни, яких ще називають чайками. Й то неправда, що всi вони — женоненависники, потурмаки. Сняться їм весною голубi сни, сняться бiлi руки та високi перса, буває, жага доводить козака до сказу, й кидає вiн Сiч, товариство та йде в слободу, хоч i знає, що чекає там на нього сириця, кийове карання й вiчна неволя. Може, й Лаврiновi приснився голубий сон? — зненацька подумав отаман.

Гарно спiвали солов'ї. Мабуть, нiде не було таких спiвакiв, як на Запорожжi. Тут дзвенiли шаблi, тут гуляла воля, i все те перейняли в свої хорали мастакуватi птахи.

Аби не заважати козакам. Сiрко не пiшов до них, сiв просто на ще не вичахлий пiсок. Срiбно зблискувала проти мiсяця вода, вона була м'яка i тепла — це вiдчувалося на вiдстанi. Рiчки текли вспак, несли свої темнi води повiльно й тихо, мiсяць купався у водi, вечiр був м'який i лагiдний. Такий, як i вчора. Всi вечори iншi, хоч i здаються однаковими; просто ми однаковi у тих вечорах. Схилився на лiкоть, розпростав ноги — вiдпочивав. Йому болiв лiвий бiк, болiв давно, часом затерпав так, що не вiдчував його зовсiм. Дивився, як сходить за Днiпром мiсяць, слухав солов'їв чи й не слухав, бо думки пiшли кудись, як пiхота на приступ. Спочатку вернулися до того, що сталося ниньки на островi. Не мав на майстрових козакiв образи, почувався винуватим сам, хоч i не мiг нiчим зарадити нi їм, нi собi.

Й втiк од тих думок до походу. Кого послати наперед та де зупинитися на першу ночiвлю? А далi думка перебiгла: де зустрiнуть туркiв i що робитимуть, скуравши ворога на водi, — попливуть назад чи пiдуть на Буг? Мабуть, пiдуть на Буг. Спалять мости пiд Сороками… Мости треба спалити ще до бою. От коли б Самойлович ударив на той час. Кiш послав йому респонс, в якому розкриває свої замiри. А може, замiри коша спiвпадають iз замiрами гетьмана? Може, через те й одступив од Ладижина, аби приготуватися до великої волейної потреби? Одначе ж… лишив пiд басурманином цiлий край. Лишив мiста i села на поталу вороговi.

В Ладижинi застряв i Сава. Не вирватися вже запорожцям iз Ладижина. I немає в Сiрка сили, щоб стати в полi проти турка. Нема кого послати на пiдмогу. Та й не можуть запорожцi пiти пiд Ладижиi:, коли по Днiпру пливе до Сiчi ворожа ескадра. Спочатку треба зустрiти її. А тодi зайти вороговi в спину.

Може, й Лаврiн поїхав iз Савою? — знову зринає думка. Адже виїжджав iз Савиною командою. А в Тавинськiй залозi його не бачили.

Од згадки про Лаврiна Сiрковi мовби гарячий струмiнець пробiг пiд серцем. Пiшов хлопець, понiс з собою часточку його. Сiркової, радостi. Чи не останню?

Погинули рiднi сини, лишилася в роду тiльки бiла челядь, й нiкому передати шаблю. I шаблю, i самопали, i люльку. Що вiн може передати в спадок дочкам? Хiба що ненависть… Ненависть до ворогiв отчого краю i любов до цiєї стражденної землi. Це єдине, що може передати їм… I вони збережуть їх. Дочки вмiють берегти спадок батькiв. Незгiрш, нiж сини. Якщо вони справжнi дочки своїх батькiв. I передадуть у спадок своїм дiтям. З чорними бровами й карими очима. Допоки ходитимуть по цiй землi чорнобровi й кароокi парубки та дiвчата, нiякими кiньми, нiякими возами не столочити її шовкової трави. Йому запахи волi передав батько. А батьковi — дiд з бабою, котрi втекли од пана в степи й осiлися над рiчкою Мжею. Випалили у степу бур'ян, викопали землянку, не побоялися нi звiра, нi злого татарина. Волю вони цiнували дужче, нiж власне життя. Перед вела баба.

А може, все це облуда? Адже небагато тих чистих трав лишилося в отчому краї. Потоптали, згодували чужинцi своїми кiньми, розтягли по своїх стодолах. Може, й вiн дурить себе весь вiк?

Тодi для чого оця фортеця, отi налаштованi в дорогу думбаси та стерни? Для чого весь вiк мiряв веслами Днiпро, кiнськими копитами Дике Поле? Чиїм велiнням сорок лiт не випускав з рук шаблi? Був пронизаний всiма вiтрами, шмаганий дощами, ст�