Публій Овідій Назон

Метаморфози

Переклад А.Содомори

© Publius Ovidius Naso. Metamorphoses

© А.Содомора, (переклад), 1985

Джерело: Овідій Назон, Публій. Метаморфози. К.: Дніпро, 1985. 304 с.

OCR & Spellcheck: Aerius (^{ae-lib.org.ua}) 2004

Зміст

^{Книга перша}

^{Книга друга}

^{Книга третя}

^{Книга четверта}

^{Книга п'ята}

^{Книга шоста}

^{Книга сьома}

^{Книга восьма}

^{Книга дев'ята}

^{Книга десята}

^{Книга одинадцята}

^{Книга дванадцята}

^{Книга тринадцята}

^{Книга чотирнадцята}

^{Книга п'ятнадцята}

^{Примітки}

КНИГА ПЕРША

1] Дух пориває мене: про нові починаю співати

2] В змінених формах тіла. О боги,- бо ж од вас переміни,-

3] Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився,

4] Ген аж до наших часів доведіть нестихаючу пісню.

5] Поки ще море й земля появилися, поки над ними

6] Небо прослалось, обличчя однакове мала природа.

7] Хаосом потім назвали її - велетенська, безладна

8] Купа, сама бездіяльна вага, де, поєднане будь-як,

9] Зібране з різних кінців, клубочилось речей всіх насіння.

10] Світові сяйва свого не являв ще Тітан променистий,

11] Не поновляла сріблястих рогів, наростаючи, Феба.

12] Ще не повисла Земля, ще в повітрі легкім її власний

13] Не врівноважив тягар; у ту пору ясна Амфітріта

14] Не простягала ще рук лазурових уздовж суходолів.

15] Скупчились там, перемішані, води, земля і повітря;

16] Тим-то земля не була ще стійкою, пливучими - води,

17] Світлим - повітря; ніщо там не мало ще форми своєї,

18] Все-бо в сум'ятті було, й у тій масі, в єдиному тілі,

19] Жар проти холоду йшов, на вологу сухе повставало,

20] Проти м'якого - тверде, на легке напирало вагоме.

21] Бог тоді втрутивсь, однак, і добірніші сили природи:

22] Неба намет од землі відділив він, а землю - від моря,

23] Потім ефір блискотливий підняв над імлистим повітрям.

24] Так, розібравши громаддя сліпе на окремі частини,

25] Простором їх порізнив, а з'єднав - найсердечнішим миром:

26] Іскрами звився вогонь невагомий - опуклого неба

27] Сила стрімка - й закріпивсь на вершечкові світобудови.

28] Побіч - повітря, до нього вагою і місцем найближче.

29] Землю ж, яка притягнула до себе вагоміші частки,

30] Власний тягар пригнітив; наостанку хвиляста волога

31] Весь непохитний вже світ охопила пливкою межею.

32] Суміш первісну ось так поділивши, цей бог невідомий -

33] Хто б він не був - сформував як належало світу частини: [15]

34] Землю - насамперед, що на зразок велетенської кулі

35] Завжди однакову з різних боків своїх має опуклість.

36] Водами блиснув тоді; під вітрами рвучкими здійматись

37] їм повелів, суходоли ж обвів побережжям піщаним.

38] Далі - струмком задзвенів, багновища розлив та озера,

39] З волі його в берегах зазміїлися спадисті ріки.

40] Поки пливуть - одні тут, інші там - забирає земля в них

41] Трохи води, трохи - дійде до моря, і там, на просторі,

42] Лунко об скелі вже б'є, щойно з річища вирвавшись, хвиля.

43] Він повелів, щоб прослались поля, опустились долини,

44] Листям покрились ліси, піднялися хребти кам'янисті.

45] Як розтинають небесне склепіння праворуч дві смуги,

46] Й стільки ж ліворуч, і п'ята, від них чотирьох гарячіша,

47] Так от і небом повиту твердінь поділив прозорливий

48] Світу творець, охопивши й її стількома ж поясами.

49] На серединнім немає життя через жар непомірний;

50] Два по краях - у глибокім снігу; а двом поміж ними

51] В лагідній суміші бог дарував і тепло, й холоднечу.

52] Вище - повітря лягло, неозоре й легке, та наскільки

53] Легша вода від землі,- від вогню воно важче настільки.

54] Там він і хмарам густим, і туманам велів оселитись.

55] Там і громи помістив, щоби смертним серця потрясати.

56] Там - і вітри, що викрешують спалах і блискавку в небі.

57] Світу дбайливий творець не дозволив, однак, вітровіям

58] Вільно ширяти довкіл; їм опертися важко й сьогодні,

59] Хоч не в однім вони напрямі дмуть, а лиш кожен - в своєму:

60] Світ на шматки б розірвали - в такій ті брати ворожнечі.

61] Евр на Схід одступив - до країв набатейських та перських,

62] Та до хребтів, що купаються в променях раннього сонця.

63] Захід і ті береги, що під сонцем похилим тепліють,

64] Має в опіці Зефір. А на Північ, у Скіфію сніжну,

65] Силою вдерся жахливий Борей. Протилежні широти

66] Австр поливає дощем, наганяючи хмари кошлаті.

67] Врешті й ефір над усім помістив - невагомий і чистий:

68] В ньому ні крихти нема від падолів земних, ні пилинки.

69] Тільки-но бог усьому, що було тоді, визначив межі,-

70] Тут же, привалені досі безоднею пітьми сліпої,

71] Ясно засяяли, всіявши ген усе небо, сузір'я.

72] Потім, щоб кожна з частин світових щось живе в собі мала,

73] В обширах неба зірки появилися й постаті божі;

74] Хвиля, подавшись, окутала риб табуни блискотливі;

75] Звір на землі оселивсь, а птахи - в легковійнім повітрі.

76] Та не прийшла ще пора на розумну, на вищу істоту,

77] Що повноправно б могла над усім, що живе, панувати.

78] Тут і людина зросла. Чи її з божественного сім'я

79] Виплекав щедрий творець, щоб почин був для кращого світу,

80] Чи, розлучившись недавно з ефіром, земля молода ще [16]

81] З небом споріднений паросток вигріла в лоні своєму.

82] Син Іапета вигадливий, землю з дощем розмішавши,

83] Зліпок із неї зробив, до богів усевладних подібний.

84] Тож, коли звір тільки в землю потуплює погляд, людині

85] Він дав поставу струнку, щоб могла споглядати високе

86] Небо й до світлих зірок повелів їй підносити очі.

87] Так невпізнанною стала земля, хоч була нещодавно

88] Звалищем темним, і ось - вже обличчям людським зазоріла.

89] Вік золотий було вперше посіяно. Чесність і Правду

90] Всюди без примусу, з власної волі в той час шанували.

91] Люд ще ні кари, ні страху не знав, бо тоді не читав ще

92] Грізних законів, карбованих в мідь; ще юрба не тремтіла

93] Перед обличчям судді - проживала й без нього в безпеці.

94] З гір у ту пору підтята залізом сосна не спускалась,

95] Щоб до заморських країв поплисти по розгойданій хвилі.

96] Смертні й не знали, що є ще десь інший, крім їхнього, берег.

97] Міста тоді звідусіль обривистий рів не обводив,

98] Ще не ячала сурма та й ріжків ще не чуть було мідних,

99] Ще не блищали ні меч, ні шолом. Не тримаючи війська,

100] В тихім дозвіллі спокійно жили-вікували племена.

101] Без обробітку й земля, що не відала ран од заліза,

102] Щедро, по волі своїй, усіляку приносила живність.

103] Люди, вдоволені тим, що само, без принуки, зростало,

104] Терен по схилах гірських і пахучі суниці зривали,

105] Темні ожини, що густо гілки обліпляли колючі,

106] Дуб же, Юпітера дерево, рясно ронив їм жолуддя.

107] Вічна буяла весна. Під віянням теплих Зефірів

108] Солодко, наче вві сні самосійні гойдалися квіти.

109] Так от і лан, хоча плуга не знав, не лежав перелогом,

110] Гнав свою хвилю важку - золотавим пишався колоссям.

111] Ріки пливли молоком, хвилювалися ріки нектаром.

112] Медом жовтавим зелені дуби ненастанно точились.

113] Потім, як древній Сатурн повалився у темрявий Тартар,

114] Світ під Юпітером був. Появилося срібне поріддя,

115] Гірше, ніж золото, хоч од рудої цінніш було міді.

116] Весну колишню всевладний Юпітер обмежив у часі

117] Літом, зимою, сльотливою осінню; хутко минати

118] Стала весна - лиш четверта частина квапливого року.

119] Саме тоді замигтіло повітря від спеки сухої,

120] Саме тоді задзвеніли бурульками води під вітром.

121] Тут і під крівлю ввійти довелось: то в печерах селились,

122] То під наметом із пруття та лоз, переплетених ликом.

123] Саме в ту пору з'явився рільник, і Церерине зерно

124] В темну лягло борозну, й під ярмом заревіла худоба.

125] Третє на зміну йому підійшло тоді - мідне поріддя.

126] Грізної вдачі було й до жорстокої зброї поквапне, [17]

127] Ще не злочинне, однак, як останнє - з заліза твердого.

128] Тут же в цю гіршу, залізну добу всяка скверна ввірвалась;

129] Тут же, сумні, відійшли - Соромливість, і Чесність, і Віра.

130] Вслід їм на землю Облудність прийшла, Віроломність, а з ними -

131] Чвари, Насилля сліпе й до багатства Жадоба злочинна.

132] Парус тоді забілів, хоч весляр на вітрах ще не знався,

133] Й сосна, що цупко своїх верховин донедавна трималась,

134] Ось уже днищем ковзким на чужій захиталася хвилі.

135] Землю ж, яка була в спільному вжитку, як сонце й повітря,

136] Помежував як удовж, так і вшир землемір хитромудрий.

137] Не вдовольняючись тим, що дає вона - як і належить -

138] Хліб та всілякі плоди, зазирають уже в її надра.

139] Й ті, що заховані там, що вповиті стігійською млою,

140] Вже виринають скарби - й на лихе підбивають людину.

141] Зблиснуло згубне залізо й ще згубніше золото - й тут же

142] Встала, жаждива до них, невсипуща Війна, й забряжчала

143] Зброя в жорстокій руці, що багрилась пролитою кров'ю.

144] Люд на грабунок іде. На господаря гість зазіхає,

145] Тестя висліджує зять, уже й братня любов ненадійна.

146] Жінка грозить чоловікові, він же - чигає на неї.

147] Мачуха дітям готує із трав зеленаву отруту.

148] Синові знати кортить, чи то скоро впокоїться батько.

149] Впала вже віра в богів, і остання із жителів неба

150] Землю, зволожену кров ю людей, покидає Астрея...

151] Втім, і високий ефір мав свої тоді, кажуть, турботи:

152] Велетні, діти землі, володінь забажавши небесних,

153] Гори до зір нагромадили, вже по крутизні спинались,

154] Та блискавицею їх перестрів наймогутніший Батько:

155] Миттю Олімп розколов, Пеліон же - пожбурив із Осей.

156] Поки під звалищем скель ще звивались тіла велетенські,

157] Ріками крові своїх же дітей - змієногих гігантів,

158] Кажуть, земля підпливла й оживила їх кров, ще гарячу.

159] Щоб од загиблих бодай залишилася згадка на світі,

160] Вигляд людський тим істотам дала, але й це покоління

161] Не шанувало богів, повсякчас поривалось до вбивства,

162] Надто жорстоким було, бо й пішло від гарячої крові.

163] Бачачи це з позахмарних осель своїх, батько Сатурній

164] Тяжко зітхнув-спохмурнів, а згадавши про злочин ще свіжий,

165] Ще не відомий богам,- про гидку Лікаонову учту,-

166] Гнівом великим, Юпітера гідним, пройнявся і тут же

167] Скликує збори богів - і вони поспішили на поклик.

168] У високості є шлях, при погожому небі помітний:

169] Білістю наче проливсь, тому й назву отримав - Молочний.

170] Шлях той безсмертних веде до палат осяйних Громовержця

171] Та до престолу його. А направо й наліво - оселі

172] Знатних богів, де вітають гостей при відчинених дверях. [18]

173] Там, трохи далі, звичайні боги, хто де міг, поселились.

174] Тут же, край шляху, пенатів своїх помістили вельможі.

175] Місце те славне - якщо такий приклад не надто зухвалий -

176] Я без вагання б назвав Палаті ном великого неба.

177] Тож, коли вишні боги в мармуровій зібрались палаті,

178] Сам Громовержець, опершись на берло слонової кості,

179] З трону високого всіх озирнув, а тоді головою

180] Тричі струснув, сколихнувши і землю, і море, й сузір'я,

181] Потім озвався, уста розтуливши до гнівної мови:

182] «Вірте, за лад світовий не така мене брала тривога

183] Навіть у буряний час, коли ті змієногі шаленці

184] Сто своїх рук водночас підняли, щоб на небо ввірватись.

185] Ворог був лютий, це так; але ж тільки з одним поколінням

186] Грізна велася війна, лиш один вона мала початок.

187] Нині ж я змушений скрізь, де лиш землі Нерей обмиває,

188] Вигубить плем'я людське - в тому ріками я присягаюсь,

189] Що під землею, у млі, через гай пропливають стігійський.

190] Все перепробував я, та, коли загноїлася рана,

191] Треба мечем одсікти від здорового невиліковне.

192] Є в мене ще й півбоги, є сільські божества мої - німфи,

193] Фавни, сатири та жителі гір - добродушні сільвани.

194] Хоч дотепер вони ще не вдостоїлись почестей неба,

195] Все ж я їм землі розлогі оддав, де селитися можуть.

196] Та чи спокійно їм там, о всевишні, якщо вже й на мене,

197] Хоч блискавицю тримаю в руці, хоч над вами паную,

198] Сіті підступні плете Лікаон, що жорстокістю вславивсь?»

199] Тут підхопились усі й за зухвальство таке вимагають

200] Кари злочинцю; отак і тоді, коли змовників зграя

201] Цезаря кров пролила, щоб і Рим у крові затопити,

202] Всесвіт і люд сколихнулись, оглушені громом неждано.

203] Все, зціпенівши, чекало кінця. В ту годину тривожну,

204] Августе, вірністю люду свого ти не менше втішався,

205] Ніж отим гомоном неба - Юпітер. От, руку піднявши,

206] Голос подав він - і гомін ущух, і запала мовчанка.

207] Так заспокоївши всіх неосяжністю влади своєї,

208] Знов говорити почав, перервавши мовчанку, Юпітер:.

209] «Цим не турбуйтесь, боги: Лікаон поплативсь по заслузі.

210] Що ж учинив він і як був покараний - викладу зараз.

211] Чутка про нашого часу ганьбу досягла й мого слуху.

212] Щоб перевірить її - ану ж неправдива! - з Олімпу

213] Злинувши, в постаті смертного, бог, я обстежую землі.

214] Довго б я гаяв вас тут, якби взявся про всі неподобства

215] Мову вести - я побачив таке, що й не снилось нікому!

216] Ось проминув я Менал, де хижак собі схову шукає.

217] Потім - кілленські гаї та сосняк на Лікею холоднім,

218] Далі - Аркадська земля. В негостинне житло Лікаона

219] Входжу нарешті; вже слався туман, уже й ніч западала. [19]

220] Знак подаю, що це бог завітав - тоді з челяді кожен

221] Виявив шану мені. Лікаон же, злобливо всміхнувшись,-

222] «Я пересвідчуся,- каже,- й то скоро, кого тут вітаєм -

223] Бога, чи смертну людину, й сумнівною правда не буде».

224] Вбити намислив мене, й тільки темряви ждав, щоб неждано

225] Вдарить ножем. Ось такі полюбляє він пошуки правди.

226] Й тим не вдоволений, він полоненика з роду молосців

227] Слугам велить привести; перетявши нещасному горло,

228] Варить по куснях його у киплячій воді, а частину

229] Смажить, розвівши вогонь. І як тільки на стіл перед мене

230] Він тії страви поклав - я метнув блискавицю вогненну -

231] й дім нечестивий упав, нечестивця-господаря гідний.

232] Втік він, жахнувшись, кудись на поля, і там на безлюдді

233] Вовком завив, хоч хотів щось промовити; лють його хижа

234] Піною в пащі взялась - на худобу ще й нині звертає

235] Вбивчий свій зуб, ще й сьогодні він кров'ю упитися радий -

236] Шерстю наїжився весь, замість рук уже лапи у нього.

237] Все ж, хоча вовком зробивсь, та не всі свої втратив прикмети:

238] Та ж сивина де-не-де, той же темної дикості вираз,

239] Той же в зіниці вогонь, та ж в усьому подібність до звіра.

240] Дім цей руїною став. Та якби ж то лише в цьому домі

241] Гріх поселивсь! Куди оком не кинь - всюди злоба, насильство,

242] Мов присяглись вони злочин чинить. Тож усі якнайшвидше

243] Хай-но поплатяться,- вирішив я,- раз того заслужили».

244] Гучно вітає частина богів ці слова Громовержця,

245] Гніву йому піддає, а частина - лиш годиться мовчки.

246] Всім, проте, боляче стало нараз, коли роду людському

247] Винесли вирок такий: що за вигляд земля буде мати,

248] Люду позбавлена? Хто нам"- питають - запалить у свято

249] Ладан? Чи, може, ти звірам її віддаси, Володарю?

250] Він заспокоює їх: «Ці турботи беру я на себе,

251] Отже, дарма не тремтіть. Обіцяю вам дати початок

252] Іншій породі людей, не таких, як оті лиходії».

253] Вже блискавицями мав він ось-ось позакидувать землю,

254] Та побоявсь, щоб од того вогню сам етрір божественний

255] Не спалахнув, щоб і вісь світова водночас не згоріла.

256] Втім, пригадалося й рішення Долі: що має настати

257] Час, коли море, земля й величавого неба склепіння

258] Враз спалахнуть,- і довкіл світова запалає будова.

259] Тож блискавиці, що в кузнях кіклопів кувались, одклавши,

260] Шлях протилежний обрав: увесь люд йому спало на думку

261] Знищити в хвилях, проливши дощі з неозорого неба.

262] Вмить у печери глухі запроторює він Аквілона,

263] .3 ним і всі інші вітри, що розвіюють хмари, і тільки

264] Нотові волю дає. Вилітає на вогких він крилах,

265] Грізне обличчя його - в чорноті дощового завою, [20]

266] В хмарах важких борода, сивиною спливають потоки,

267] Хмари вповили й чоло, струменить йому з крил і з одежі.

268] Тільки-но руку важку покладе він на тучі розлогі -

269] Тріскає грім і з висот водночас проливаються ріки.

270] Ось і Юнони вістунка ясна в різнобарвнім убранні

271] Воду Іріда бере, щоб до хмар донести її знову.

272] Вилягли буйні лани, й не судилось тоді хліборобу

273] Жниво стрічать золоте, змарнувавсь його труд цілорічний.

274] Гніву не втишить, однак, тільки небом своїм Громовержець:

275] Брат лазуровий його вже викочує хвилі в підмогу,

276] Ріки скликаючи всі. І коли перед ним вони стали

277] В пишній палаті,- «Не буду тут,- каже,- розводитись довго,

278] На балачки не пора - вашу міць усі разом пролийте.

279] Велено так. Од камінних печер повідвалюйте брили

280] Й вашим потокам усім попустіть, скільки можете, віжки!»

281] Мовив, а ті, повернувшись, джерелам вивільнюють витік -

282] От вони піняться й рвуться туди, на широкії води.

283] Сам же він гупнув тризубцем об землю, й вона, колихнувшись,

284] Водам іще додала небувалої сили й розгону.

285] Вже вони не в берегах, а розлогими ринуть полями;

286] Крутять у вирі дерева, й хліба, і людей, і худобу,

287] Крівлю зривають, домашні божки - на запіненій хвилі.

288] Де-не-де дім коли встояв якийсь, непогоді опершись,-

289] Хвиля й його вже запліскує геть, над покрівлею грає,

290] Вже навіть вежі міські поховались, пригноблені нею.

291] Повністю зникла межа поміж водами і суходолом -

292] Бурхало море довкіл, берегів лиш не відало море.

293] Хто якось виліз на горб, хто в човні кривоносім зіщуливсь,

294] Сумно веслуючи там, де за плугом ішов нещодавно.

295] Ще хтось пливе понад обширом нив, над шпилями будинків,

296] Інший - вже рибу бере голіруч у верхів'ї в'язовім.

297] То десь у зелень лугів гостродзьобий вбивається якір,

298] То виноградну лозу підминає закруглене днище.

299] Де на м'якім моріжку випасалися кізки грайливі,

300] Нині ліниво собі розляглись вайлуваті тюлені.

301] З дива того нереїди німіють: міста ж під водою,

302] Храми, й зелені гаї, а дельфіни, блукаючи в лісі,

303] Тілом гнучким раз у раз об розхитані стовбури б'ються.

304] З вовком овечки пливуть; по сусідству - лев жовтогривий,

305] Шкіряться тигри в воді. Блискавичною силою ікла

306] Не порятується вепр, а проворністю ніг своїх - олень.

307] Довго шукаючи клаптя землі, де б на мить хоч присісти,

308] В море он падає птах, розпластавши натомлені крила.

309] Де тільки горб височів - там розгнуздані, піняві хвилі;

310] Вже об вершини гірські вони вперше розгонисто б'ються.

311] Все вже під хвилю пішло, та якщо кому й блиснув рятунок -

312] Голод того до загину довів, хоч повільно, та певно. [21]

313] Край аонійський від Ети-гори відділяє Фокіда,

314] Щедра земля, як землею була ще вона, а сьогодні -

315] Моря частина, де хлюпають води, набіглі зненацька.

316] Є там гора, що до зір наче рветься двома стрімчаками,

317] Це - величавий Парнас, що верхів'ям пронизує хмари.

318] Ось і причалив сюди,- бо все інше було під водою,-

319] Девкаліон і дружина його на човні невеликім.

320] Тут верховинних богів вони молять і німф корікійських,

321] Як і Феміду саму, що тоді віщувала майбутнє.

322] Бо ж, як ніхто з чоловіків усіх, він горнувся до правди,

323] Й серед жіноцтва - богів лиш вона шанувала найбільше.

324] Бачить Юпітер: де світ був колись - нині плесо безкрає;

325] 3-між чоловіцтва всього лиш один нині, бачить, зостався,

326] З-поміж усіх незчисленних жінок - лиш одна врятувалась.

327] Чесні обоє вони й пам'ятають богів шанувати.

328] От він, і хмари, й вологу розвіявши вітром північним,

329] Небу - на землю, землі ж - подивитись на небо дозволив.

330] Море нарешті вляглось, і Володар, одклавши тризубець,

331] Пестить гладінь голубу й лазурового кличе Трітона,-

332] Він оддалік над глибинами вод черепашками вкриті

333] Виставив плечі,- й велить йому зараз же, в ріг засурмивши,

334] Хвилям і течіям всім, щоб одхлинули, поклик свій трубний

335] З вітром пустити. Той мушлю порожню бере, яка знизу

336] Щораз повнішими ген аж до розтруба звивами в'ється.

337] Досить їй подих повітря відчути в собі серед моря,-

338] Повняться вже береги - і на схід, і на захід - одлунням.

339] Так і тепер, лиш приклав його бог до вуст своїх вогких,--

340] Лиш протрубив у ясну далину повеління Нептуна,-

341] Голос той. хвиля морська й річкова щонайдальша почула,

342] й тут же, почувши його, покорилась божественній волі.

343] Море - уже в берегах; у колишньому річищі знову

344] В’ється ріка. Виступають горби, мовби звівшись на ноги.

345] Де відступає вода - суходіл проглядає з-під неї.

346] Часу чимало спливло, і місцями, де ліс був раніше,

347] Там верховіття дерев появляються в твані липучій.

348] Світ на своє навернувсь. Та, окинувши зором пустелю,

349] Бачачи землю без нив у полоні глибокої тиші,

350] В смуткові Девкаліон обізвався крізь сльози до Пірри:

351] «Сестро, дружино моя, одинока врятована жінко,

352] Ти, з ким і спільний наш рід, і вітчизна мене пов'язали,

353] Й ложе подружнє, та ось - і самі небезпеки єднають,

354] Нині на всій цій землі -від сходу й до заходу сонця -

355] Двоє ми - цілий народ, а довкіл - тільки море й відлюддя.

356] Втім, ще не можна сказати напевно, що й ми врятувались:

357] Он бовваніють ще, страх навіваючи, хмари понурі.

358] Хто б то підтримав тебе, якби ти врятувалась без мене?

359] Хто б тобі руку подав? Чи могла б ти одна, самотою, [22]

360] Страх у собі подолать і кому б свої болі звіряла?

361] Бо щодо мене, повір,- якби ти стала жертвою моря -

362] Вслід за тобою, дружино, й мене б схоронила безодня.

363] О, коли б людність я міг відновить, перейнявши мистецтво

364] Батька свого, коли б душу вдихнув я у глиняний зліпок!

365] Нині ж по волі богів лиш удвох нам судилось, дружино,

366] Рід представляти людський, тільки ми - його втілення нині».

367] Тут і заплакали разом; тоді-то їм спало на думку

368] В неба поради прохать, по святе віщування звернутись.

369] От і в дорозі вони. Незабаром - вже хвилі Кефіса,

370] Хоч непрозорі, та все-таки грають у річищі звичнім.

371] Тут очисною водою обличчя й одежу зросивши,

372] Рушило знову подружжя туди, де богині Феміди

373] Храм віковічний самотньо стоїть; по чолі кам'яному,

374] Бачать, поповз уже мох, над жертовником дим не струмиться.

375] Лиш до порога дійшли - і, попадавши ницьма додолу,

376] Боязко плит храмових прохолодних торкнулись устами

377] Й так почали: «Якщо гнівних богів молитви наші щирі

378] Все ж прихилити могли б і ласкавість колишню вернути,

379] Дай нам, Фемідо, одвіт - чи могли б ми наш рід обновити.

380] Як, милостива, тут буть, коли з вітром пішло все, з водою?»

381] Мовить, власкавлена, слово таке: «Із святині виходьте,

382] Голови вкрийте накидками й, розперезавши одежу,

383] Кості великої матері кидайте ген поза себе».

384] Мов заніміли вони якийсь час. Обірвавши мовчанку,

385] Першою Пірра відмовилась волі Феміди скоритись:

386] «Вибач мені за непослух,- благає в сльозах,- та не зважусь

387] Над материнською тінню глумитись, метаючи кості».

388] Довго тим часом то подумки, то між собою старенькі

389] Те загадкове пророцтво на різні лади обертають.

390] Син Прометея нараз, прояснівши, говорить ласкаво

391] Епіметея дочці: «Або вже мене власний підводить

392] Розум, або,- якщо до гріха не схиляє пророцтво,-

393] Мати велика - це наша земля, а каміння, гадаю,-

394] Це її кості, тож маєм каміння метать поза себе».

395] Здогадом цим він лише зацікавив Тітанову доньку,

396] Переконати ж не міг: ось така до святого пророцтва

397] В них недовіра, була. Та чи може пошкодити спроба?

398] Вийшовши, голови вкрили мерщій, розпустили туніки

399] й кидають, як було велено їм, позад себе каміння.

400] Камінь,- та хто б у це вірив, коли б не засвідчила давність? -

401] Твердість, природу свою, поступово втрачав і дедалі

402] М'якшим, ніжнішим ставав, набуваючи й форми нової.

403] Росту сягнувши свого, злагіднівши, з тих каменів кожен

404] Тілом зробивсь, де, хоча й невиразно, та вже проглядали

405] Риси людини; такою є постать, яку в мармуровій

406] Брилі намітив митець - ще різцем не відточена, груба. [23]

407] Що в тому камені вогким було, мов од соку якогось,

408] Що в нім було од землі - те ставало податливим тілом.

409] Що ж непроникним, суцільним було - оберталось на кості.

410] Що було жилами щойно, те жилами в тілі лишилось.

411] Так добротою богів незабаром усе те каміння,

412] Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками,

413] Те ж, котре кинула жінка назад,- обернулось жіноцтвом.

414] Так появились ми, плем'я тверде, загартоване в праці,

415] Й роду твердого свого не один залишаємо доказ.

416] Інших іще різнорідних істот породила чимало

417] З власної волі земля, як лише споконвічна волога

418] З сонцем вогненним зійшлась, і, розпарені, мовби набрякли

419] Грязь та липкі болота. У землі живодайній налившись,

420] Плідні начатки речей наче в лоні росли материнськім,

421] Щоб у якомусь обличчі на світ появитися з часом.

422] Так і тоді, коли з нив заволожених семигирловий

423] Ніл поступово одплив, увійшовши у річище давнє,

424] Твань під сузір'ям палким припеклась, закипіла, тоді-то

425] Орючи землю парку, рільники натрапляли на безліч '

426] Різних істот дивовижних. Одні з них із лона земного

427] Саме зринали на світ; а в інших незрілі частини

428] В цілість іще не зрослись; і нерідко в одній половині

429] Вже якесь тіло жило, хоч у другій - було ще землею.

430] Тож, коли вогкість і жар поєднались у лагідній мірі,-

431] Втішились плідністю: все від них родиться, все виникає.

432] Хоч ворогує з водою вогонь, але випар вологий

433] Зроджує все, й визрівають плоди у незгідливій згоді.

434] Отже, земля, заболочена вкрай нещодавнім потопом,

435] Сонце побачивши знов і, прогрівшись у дні спекотливі,

436] Видала безліч істот. Повторила при тому частково

437] Давні їх форми, частково ж незнаних потвор народила.

438] Так мимоволі й тебе, велетенський Піфоне, в ту пору

439] Вивела з лона земля - на диво новим поколінням;

440] Жах ти наводив, бо тілом своїм заступав навіть гори.

441] Луком уславлений бог, який досі дзвенів тятивою

442] Сарнам услід та лякливим козулям, тепер сагайдак свій

443] Опорожнив уже мало не весь на потворного змія,

444] Стрілами вкрив його, чорну отруту по ранах розливши.

445] Щоб не приблякнув цей подвиг, однак, із перебігом часу,

446] Ігри священні заклав ще-тоді він цим славним двобоєм,

447] Назву «Піфійські» їм давши на знак перемоги над змієм.

448] Хто тут у бігу, чи силою рук, або на колісниці

449] Всіх подолав, той вінцем із дубового листя вінчався.

450] Лавра-бо ще не було тоді, й буйноволосого Феба

451] Зелень із різних дерев, обвиваючи скроні, втішала. [24]

452] Фебова перша любов - це Дафни, Пенеєва доня.

453] Та розпалив те кохання не випадок - гнів Купідона.

454] От якось стрів його Феб, що пишався двобоєм недавнім.

455] Той тятиву напинав, нагинаючи лук свій дворогий.

456] «Нащо, пустуне, та зброя тобі? - мимохідь йому кинув

457] Феб.- Чи не наше плече має право пишатися нею?

458] Здатні-бо ми нанести й найлютішому ворогу рани.

459] Ось нещодавно Піфон, який черевом, повним отрути,

460] Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих.

461] Ти вже свій факел носи й задоволений будь, що вогнем тим

462] Будиш якусь там любов, не примазуйсь до нашої слави!»

463] Син Кітереї на те: «Нехай лук твій усе прошиває,

464] Мій же - прошиє й тебе. Тож наскільки усяке створіння

465] Нижче від бога, настільки ти й славою нижчий від мене».

466] Мовивши те, злопотів, невгамовний, крильми й за хвилину

467] Вже на зеленій вершині Парнасу, багатого тінню,

468] Став і вихоплює з сагайдака дві стріли неподібні:

469] Будить одна з них любов, а друга - її проганяє.

470] Та, котра будить,- із золота, вістрям вилискує гострим,

471] Та, котра гонить,- тупа й під тростиною олово в неї.

472] Ось полетіла тупа й Пенеїду, німфу, вразила.

473] Свиснула гостра - й до самих кісток пройняла Аполлона.

474] Тут же він німфи запрагнув, а та -утікає від нього.

475] Вся її втіха - глибокі ліси та на ловах багата

476] Здобич; суперниця в тому вона незаміжньої Феби:

477] Вільно з-під стьожки вилось перехоплене наспіх волосся.

478] Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься

479] В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче.

480] Що їй Амур, Гіменей: не дбає вона про подружжя.

481] Батько не раз їй казав: «Мені зятя ти, донечко, винна!»

482] Батько не раз їй казав: «Мені винна ти, донечко, внуків!»

483] Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні. і

484] Милим обличчям на згадку про них рум'яниться німфа.

485] Батька благає не раз, йому шию обвивши руками:

486] «Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись

487] Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!»

488] Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї

489] Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись.

490] Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне.

491] Марить уже наяву, підвело ж його - власне пророцтво.

492] Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла,

493] Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно

494] Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув,

495] Так тоді Феб запалав: розгулялося в грудях у нього

496] Полум'я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням.

497] Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся,

498] Й думає: «От причесати б його!» Перед ним- її очі, [25]

499] Схожі до ясних зірок, її губки... та вже йому мало

500] їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки,

501] Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади

502] Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна

503] Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик:

504] «Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог!

505] Гей, зупинись! Так од вовка ягня, так олень - від лева,

506] Так, стріпотівши крильми, від орла утікає голубка,

507] Ворог-бо в кожного свій, та хіба ж і закоханий - ворог?

508] Горе мені! Не спіткнись на бігу! Не позранюй об терня

509] Ніжок своїх, не хотів би я болю тобі причинити.

510] Глянь же - по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю,

511] Німфо, од мене тікай - повільніше й я буду бігти.

512] Зваж хоч, кому ти вподобалась: посеред гір не живу я,

513] За пастуха не найнявсь; череди тут, здичілий, у нетрях,

514] Я не пильную. Не знаєш-таки, легковажна, не знаєш,

515] Хто я, тому й уникаєш мене. Під моєю ж рукою -

516] Сонячний Делос мій, Кларос, Текед і приморські Патари.

517] Батьком Юпітера зву; що було, що є і що буде,

518] Відаю я; з переливами струн я споріднюю пісню.

519] Влучно стріла моя б'є, та одній лиш стрілі уступає -

520] Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце.

521] Хоч лікування - це винахід мій, хоч і звуть мене в світі

522] Рятівником, хоч і знаюсь на діянні трав усіляких,

523] Що мені з того? Любові ніяке не вигоїть зілля.

524] Хист мій усім помічний, окрім мене, що ним володію!»

525] Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо,

526] Феба лишає, а з ним - і його недоказані речі.

527] Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло,

528] Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим,

529] Довге волосся пливло-хвилювалося їй за плечима.

530] Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно

531] Німфу благати схвильований бог - з усе більшим завзяттям,

532] Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї.

533] Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить

534] Зайця, й біжить, той - жадаючи здобичі, цей - порятунку,

535] Той - насідає, й здається, ось-ось у зубах буде мати

536] Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду;

537] Цей - завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом

538] Все-таки мчать і вихоплюють зайця з-під самого зуба.

539] Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога - надія.

540] Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє,

541] Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці

542] Вже наступає на п'яти, вже дихає їй у волосся.

543] Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого

544] Зблідла,- ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея,

545] Зойкнула: «Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді [26]

546] Силу божественну ти приховав у своєму потоці,-

547] Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!»

548] Щойно те мовила - вже ціпеніють рухливі суглоби,

549] Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться,

550] Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки,

551] Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна,

552] Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається.

553] В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю,

554] Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою.

555] Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує

556] Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків.

557] Бог же на те: «Хоч моєю дружиною ти вже не будеш,

558] Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі

559] Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш.

560] Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій

561] Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний.

562] На Палаті ні, де Август живе, охоронниця вірна,

563] Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий.

564] Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні,

565] Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!»

566] Змовк на тім слові Пеан, і схитнулось верхів'я зелене,

567] Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули.

568] Гай у Гемонії є. На обривистих схилах круг нього -

569] Ліс. Цю околицю названо Темпе. Пливе через неї

570] Пінний Пеней, що пробивсь течією з-під самого Пінду.

571] Стрімголов ринучи вниз, над собою здіймаючи хмари,

572] Води свої розпорошує він на ліси верховинні

573] Й гомоном повнить не тільки близькі, а й далекі міжгір'я.

574] Тут і палати свої, і приховані витоки, й ложе

575] Має велика ріка; тут Пеней у скелястій печері

576] Хвилям і німфам, що в хвилях живуть, оддає повеління.

577] Спершу сюди своїм краєм споріднені сходяться ріки,

578] Хоч і не знають,- вітати їм батька свого, чи втішати:

579] Сперхій, що родить тополі стрункі, Еніпей неспокійний,

580] З ними й старий Апідан, і Амфріс повільний з Бантом.

581] Тут же за ними вже й ті прибули, що, набравши розгону,

582] Ген аж до моря женуть у блуканнях натомлену хвилю.

583] Інаха тільки нема: в глибоченну печеру подавшись.

584] Збільшує води слізьми-нещасливий, за донькою Іо

585] Тужить, неначебто втратив її; чи живе ще, чи, може,

586] Вже серед мані в - не знає, ніде ж бо її не знаходить.

587] От і найгіршого жде, за пропащу нарешті вважає.

588] Глянув Юпітер на неї в ту мить, як вона залишала

589] Батьківську річку, й - «О діво, Юпітера гідна,- промовив,-

590] Хто б то не прагнув кохання твого? Увійди ж ненадовго

591] В тінявий гай,- і вказав їй той гай, заволочений тінню,-

592] Поки ще сонце пече, до середини неба підбившись. [27]

593] Може, боїшся сама туди йти, де ховаються звірі,-

594] Бог попровадить тебе, і в гущавину ввійдеш безпечно.

595] І не простий собі бог, але той, що тримає небесне

596] Берло велике в руці, й блискавиці летючі вергає.

597] О, не тікай!» Та тікала вона. Ось уже й пасовища

598] Лерни минула, й ліркейські поля з їх гайками, та раптом

599] Темряву бог розіслав, оповив нею землю широку,

600] Діву схопив на бігу й соромливість викрав у неї.

601] З неба Юнона тим часом поля озирнула похмурі,

602] Й дивно їй: як це запала раптово од хмар перелітних

603] Ніч серед білого дня? Не від вогких низин піднялися

604] Хмари ті, не від річок - розважає вона й мимоволі

605] За чоловіком своїм оглядається: де б міг подітись?

606] Знає, чим ласує він: попадався не раз на гарячім.

607] Не віднайшовши на небі його,- «Або я помиляюсь,-

608] Каже,- або ж одурили мене»,- й, у- повітрі майнувши,

609] Легко торкнулась землі, й порозходитись хмарам веліла.

610] Він же, дружини прихід передбачивши, враз обертає

611] Інаха ніжну дочку в молоду білосніжну теличку.

612] Врода, проте, заясніла й у ній, тож Сатурнія хвалить,

613] Хоч і не радо, питає, чия ця теличка й з якої

614] Він череди її взяв, наче й справді нічого не знає.

615] Той все хитрує: в землі, мов, родилась. Юноні, одначе,

616] Рота він цим не заткнув. «Подаруй мені,- каже,-цю кралю».

617] Що тут.робить? Не годиться ж любов оддавати в дарунок,

618] Та й відмовлять підозріло. Любов до відмови схиляє,

619] Сором - погодитись радить: Ось-ось вже любов мала взяти

620] Верх, та подумав: якщо я дружині телички тієї

621] Не відступлю- здогадатися може, що це й не теличка...

622] Мужа коханку здобувши, не зразу всього позбулася

623] Страху: «Ануж мене знову піддурить...» - і ось до телички

624] Аргуса Аресторіда приставила сторожем пильним. .

625] Сто невсипущих очей довкола чола має Аргус:

626] Поки змикає по черзі він двоє очей для спочинку,

627] Інші не сплять у той час, гострозоро несуть свою службу.

628] Як, отже, б він не стояв,- не спускатиме погляду з Іо:

629] Спиною навіть до неї повернений - все ж її бачить.

630] Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій,

631] Гонить у хлів, ще й мотузкою стискує шию невинну.

632] Живиться листям вона й на гірких випасається травах.

633] Спить не в постелі м'якій - на землі, нещаслива, дрімає,

634] Де, бува, й травки немає, а п'є - з каламутних потоків.

635] Іноді хочеться їй простягнути до Аргуса руки,

636] Тільки ж не має тих рук, що до нього могла б простягнути.

637] Іноді тугу свою намагається вилити в словГ"^1-

638] Й лиш зареве, і свого ж таки голосу, бідна, жахнеться.

639] Вийшла до берега якось вона - це був Інаха берег,- [28]

640] Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ,

641] Геть перелякана мчить, щоб не бачить рогатого лоба.

642] Не впізнають її сестри-наяди, та й Інах не знає,

643] Хто ця теличка; вона ж все за сестрами ходить, за батьком,

644] Ласки жадає, сама йде до рук на великий їх подив.

645] Раз було жмуток травиці1 їй Інах подав посивілий,

646] Та ж мовби руки йому обціловує, лиже долоні,

647] Сліз не приховує, ще ж якби слово могла проказати,

648] Все б їм одкрила, назвавши себе, і благала б рятунку.

649] Врешті, вона на піску якось вивела букви ногою,

650] Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши.

651] «Горе мені!» - простогнав тоді батько й повиснув на білій

652] Шиї телички-дочки, що й собі наче стиха стогнала.

653] «Горе! - повторює знов.- Чи це ти, моя доню, за ким я

654] Стільки земель обійшов? Та зустрів ось, і більша, ніж досі,

655] Туга на серце лягла! Все мовчиш і мені відповісти,

656] Бідна, не можеш, і тільки з грудей проривається в тебе

657] Стогін, або заревеш - ось і вся поміж нами розмова.

658] Я ж про весілля твоє та про факели шлюбні вже думав,

659] Зятем натішусь, гадав, та ще внуками (лихо й не снилось),

660] Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком.

661] Горе мені! Навіть смерть моїй тузі не буде межею:

662] Бог я, на жаль, тож даремно би стукав до чорної брами -

663] В вічність безкраю пливтиме мій біль, моя туга зі мною».

664] Втім, появляється Аргус зіркий, і дочку вириває

665] З батькових рук, і жене її знову кудись на безлюддя

666] Пастися. Сам оддалік на вершечку високої скелі

667] Сів собі й пильно, стоокий пастух, навсібіч позирає.

668] Жаль, проте, стало дивитись на долю сумну Фороніди

669] Владарю вишніх, і кличе він сина, що світла Плеяда

670] В горах йому народила, й наказує Аргуса вбити.

671] От він, не гаючись, крила до ніг підв'язав і в могутню

672] Руку снотворний взяв прут, а волосся окрив капелюхом.

673] Так спорядившись, Юпітера- син із високого неба

674] Сплигнув на землю. А ставши там, він капелюха відкинув,

675] Крила відклав, лиш не випустив прута з міцної правиці:

676] Гонить ним кіз, що дорогою викрав. Іде манівцями

677] Ще й на сопілці з тростин очеретяних пісеньку грає.

678] Голос почувши новий, захопився ним сторож Юнони.

679] «Сядь,- каже,- хто б ти не був, на камені тім побіч мене.

680] Кращого місця тобі не знайти, бо й отара тут має

681] Вдосталь трави, та й пастух як-не-як прилягти може в тіні».

682] Сівши, Атлантів онук за розмовою, як тільки може,

683] Млявий розтягує день, і на стеблах, що скріплені воском,

684] Лагідно граючи, пробує Аргусу вічі склепити.

685] Той із солодким змагається сном, і хоча вже немало

686] В нього зімкнулось очей, не одна ще їх пара, одначе, [29]

687] Дивиться пильно довкіл. Про сопілку він хоче дізнатись -

688] Як появилась вона: донедавна ж її не було ще.

689] Бог повідає на те: «Серед гір прохолодних аркадських

690] Славою всіх перейшла з-поміж гамадріад нонакрінських

691] Діва-наяда одна, її німфи Сірінгою звали.

692] Часто вона жартома від зухвалих сатирі в тікала

693] Та від усяких богів, що по темних лісах та врожайних

694] Нивах живуть. Ортігійській богині Сірінга складала

695] Шану дівоцтвом і ловами. Пояс і їй, як Діані,

696] Стан обвивав, і могла б вона здатись дочкою Латони,

697] Тільки в цієї був лук золотий, а в Сірінги - із рога.

698] Все ж їх нелегко було розрізнити. Якось поверталась

699] Німфа з Лікея; тут Пан, що в колючім вінку був із сосни,

700] Вгледів її і гукнув...» - залишилося ще доказати,

701] Що він гукнув їй, і те, як глуха до благань його німфа

702] Мчала наосліп, аж поки Ладон, очеретом порослий,

703] Втечі її не спинив, неквапливу гойдаючи хвилю.

704] Те, як молила сестриць річкових, щоб їй образ змінили,

705] Й те, як в обійми схопив її Пан, і в цю саму хвилину

706] Він очерет нід рукою відчув, а не тіло дівоче.

707] Як застогнав він, і те, як цей подих, по стеблах пробігши,

708] Тонко заграв-забринів, мовби хтось потихеньку заплакав.

709] Як зачарований голосом тим і незнаним мистецтвом,-

710] «Ось що,- втішився бог,- поріднить нас навіки з тобою».

711] Так відтоді повелось, що поєднані воском нерівні

712] Стебла ім'я зберігають тієї наяди - Сірінга.

713] Все це хотів розказати Кілленій, та в Аргуса, бачить,

714] Очі склепляються вже й западають у темну дрімоту.

715] Бог на півслові затих і, свій прут чародійний піднявши,

716] Гладить повіки йому, щоб у сон він ще глибше поринув.

717] Той уже носом клює, і Меркурій в ту мить його ранить

718] Прямо в потилицю лезом кривим і скидає в провалля -

719] Й котиться ранений вниз, прямовисну кривавлячи скелю.

720] Аргусе, ось ти й лежиш! І стількох зіниць твоїх світло

721] Згасло вже, й стільки очей твоїх ніч охопила єдина.

722] Тут же ті очі Сатурна дочка розміщає на крилах

723] Птаха свого, павича, та ще й хвіст вицятковує ними.

724] Вже вона гнівом горить і зсилає на діву Аргоську

725] Грізну Ерінію; та - нещасливій у душу впадає,

726] Перед очима, жахлива, стоїть і, вганяючи в груди

727] Жала невидимі, вколо землі перелякану гонить.

728] Ти на далеких шляхах її врешті межею став, Ніле.

729] Лиш досягла його - тут же, при самій воді, на коліна

730] Впала й немов у мольбі витягає гнучку свою шию -

731] Рук простягти ж не могла - й, до зірок повернувши обличчя,

732] Голос сумний подає - на Юпітера скаржиться, видно,

733] Жаль виливає в сльозах, припинить її муки благає. [30]

734] Він же, дружині своїй обнімаючи шию руками,-

735] «Годі карати її,- переконує,- можеш віднині

736] Бути спокійною: вже через неї повік не вподію

737] Кривди тобі!» - І за свідків бере трясовини стігійські.

738] Щойно власкавив жону - повертаючи вигляд свій, Іо

739] Знову собою стає: уже шерсть їй збігає із тіла,

740] Роги зникають, людським, усе меншим робиться око,

741] Вужчають губи, кругліє плече, з являються руки.

742] Далі й копито, на п ять розпадаючись нігтів, зникає.

743] Вже в ній нічого нема від телиці - одна тільки білість.

744] Рада опорі двох своїх ніг, випрямляється німфа,

745] Мовити слово боїться, однак, щоби знов, як недавно,

746] Не заревти, лиш окремі слова вимовляє несміло.

747] Нині в найбільшій пошані вона серед нільського люду.

748] Вірять, що в неї, коли прийняла від Юпітера сім'я,

749] Син народився - Епаф. і народ по містах його батька

750] З ним водночас шанував. Йому хистом був рівний і віком

751] Сонця син Фаетон. Перервавши якось на півслові

752] Горду хвальбу його: Феба, мов, син я, й тобі вже нізащо

753] Не поступлюсь - спалахнув Інахід: «Своїй матері сліпо

754] Вірячи, ти запишавсь, мовби дійсно він був твоїм батьком».

755] Вдарила кров Фаетону в лице, але, стлумивши гнів свій,

756] Він про наругу Епафа над ним сповіщає Клімену.

757] «Вразило, певно, тебе, моя мамо,- їй каже,-- що я ось,

758] Вільний, сміливий, змовчав! Це ганебно, що він мені в вічі

759] Міг те сказати, а я - не міг йому відсічі дати.

760] Тож, коли справді твій син із небесного кореня визрів,-

761] Дай тому доказ якийсь, порідни мене з батьківським небом!»

762] Мовивши, ніжно їй шию обняв і життям заклинає -

763] Власним своїм і Мероповим, шлюбною радістю сестер,-

764] Молить, щоб ясно засвідчила те, хто отець його справжній.

765] Годі судити нам, що розтривожило душу Клімени,-

766] Сина благання палкі, чи той наклеп,- та, знявши до неба

767] Руки обидві, звертаючи зір до блискучого сонця:

768] «Сяйвом світила цього, промінням славного, сину,

769] Я присягаюся,- каже,- тобі - воно ж бачить нас, чує -

770] Ось він, твій батько, поглянь! Це ж бо той, хто піклується світом,-

771] Сонячний Феб, і якщо це не так - хай сьогодні ж од мене

772] Гнівно відвернеться він, хай востаннє зрять мої очі!

773] Втім, до хоромів отецьких дійти вже не так тобі важко:

774] йтимеш на схід - наші землі стикаються там з його домом.

775] Тож, як охота,-- рушай і про все в нього сам порозпитуй».

776] Тут же схопивсь Фаетон, коли з уст материнських напутнє

777] Слово почув, і душею вже там він, у чистім ефірі.

778] Вже й ефіопів своїх він минув, і навиклих до спеки

779] Індів, а далі - вже й батьковий схід озирає сміливець. [31]

КНИГА ДРУГА

1] Сонця палац осяйний, на колони високі опертий,

2] Золотом щирим яснів і мінивсь полум'яним піропом.

3] Верх його так і сліпив білиною слонової кості;

4] Двері двійчасті важкі променилися сріблом яскраво.

5] Все ж і те срібло затьмарював хист: на дверях Мульцібер

6] Вирізьбив моря гладінь, що довкіл оперізує землі,

7] Світ круговий, а над ним - неозорого неба склепіння.

8] В хвилі пливкій - лазурові боги: там Трітон голосистий.

9] Там і постійно мінливий Протей, Егеон там, сторукий

10] Велет, що стискує спини китів непомірно широкі.

11] Далі - Доріда в гурті своїх дочок: ті в морі гуляють,

12] Ці - на пісок прилягли й зеленаве сушать волосся,

13] Декого - риби везуть; обличчя ж у них, хоч і різні,

14] Все-таки чимось близькі, як у дочок звичайно буває.

15] На суходолі ж - і люди, й міста, і ліси, а в них - звірі,

16] Й ріки ще, й німфи стрункі та сільські божества розмаїті.

17] Зверху ж митець зобразив широчінь яснозорого неба.

18] В ньому - сузір'я: праворуч їх шість і стільки ж - ліворуч.

19] Щойно по стежці крутій він піднявсь туди, парость Клімени,

20] Щойно ввійшов у палац (та чи батьківський - сумнів ще має),

21] Вже до отця він спішить, та в лице йому глянути зблизька

22] Все ж не посмів, оддалік зупинившись: інакше від сяйва,

23] Певно б, одразу осліп. На престолі в мигтінні смарагдів

24] Феб яснозорий сидів, багряницею плечі окривши.

25] Дні, Місяці, і Роки, і Століття обабіч престолу,

26] Й рівно віддалені поміж собою Години стояли.

27] Там - і Весна молода у вінку з різнобарвного квіту,

28] Літо - за нею, без одягу, горде вагомим колоссям,

29] Далі - забризкана гроном розчавленим Осінь рудава,

30] Врешті - Зима крижана, розкуйовджена, сивоволоса.

31] Феб же з престолу свого, всевидющим помітивши оком

32] Хлопця, що наче завмер, оглядаючи речі незвичні,-

33] «Що привело тебе,- каже,- сюди, до моєї палати, [32]

34] Люба дитино моя,- ти ж бо син таки мій, Фаетоне?»

35] Той йому в відповідь: «Світоче спільний великого світу,

36] Батьку мій, Фебе,- якщо дозволяєш себе йменувати

37] Батьком моїм і якщо не вдалась до обману Клімена,-

38] Знак якийсь, отче, подай, щоб ніхто вже мене не вагався

39] Віттю твоєю назвать, хай не їсть мого серця підозра!»

40] Мовив, а батько з ясного чола відкладає проміння,

41] Свій злотосяйний вінок, і велить підійти Фаетону.

42] Сина обнявши, сказав: «Не такий ти, щоб я завагався

43] Визнати батьком себе, не збрехала про рід твій Клімена.

44] Та, щоб і ти не вагавсь,- я твоє найпалкіше бажання

45] Сповнити нині ж готов; і як бог присягаюсь рікою,

46] Що в підземеллі пливе, недосяжна для нашого зору!»

47] Щойно промовив, а той колісниці вже просить у батька,

48] Щоб хоча протягом дня крилоногими правити кіньми.

49] Феб обіцянку прокляв, головою похитує скрушно.

50] «Сину мій,- каже,- слова мої після такого прохання -

51] Це нерозважність сама. О, якби-то присягу зламати

52] Можна було! Я тобі лише в тім, лише в тім би відмовив!

53] Тільки відраджувать можу тепер: не тобі, Фаетоне,

54] Брати повіддя до рук - понад сили твої, ще не зрілі,

55] Був би обов'язок цей, бо ж і вік твій ще майже дитинний.

56] Вмій, коли смертний, триматись землі. У своїх пориваннях

57] Ти несвідомо того забажав, що й богам неприступне,

58] Хоч і безсмертні вони. Похвалятися будь-кому можна,

59] Та, окрім мене, ніхто на вогненній моїй колісниці

60] Встояти, сину, б не зміг. Сам Олімпу широкого владар,

61] Хоч блискавиці страшні громовою правицею мече,

62] Коней не втримає тих. А з Юпітером хто б міг рівнятись?

63] Спершу - дорога стрімка. Навіть зранку незморені коні

64] Ледве долають її; посередині неба - найвища.

65] Лячно буває й мені, коли звідти скеровую погляд

66] На суходоли й моря - наче дух перехоплює в грудях.

67] Далі - дорога йде вниз, тут порив гальмувати потрібно.

68] Часто й Тетіс, назустріч мені посилаючи хвилю,

69] В страху буває, щоб я стрімголов не зваливсь у безодню.

70] Зваж і на те, що, всякчас обертаючись, небо кулясте

71] Втягує навіть високі зірки у кружляння шалене.

72] Мчу проти руху того, не корюсь течії супротивній,

73] Так і зринаю щомиті навстріч крутежу вихровому.

74] Став ти на повіз, скажім... ну а далі? Чи зможеш промчати

75] Всупереч ходу небес, чи долатимеш їх обертання?

76] Може, в уяві своїй ти гаї там розлогі побачиш,

77] Пишні оселі богів та святині, дарами багаті?

78] Там - небезпеки, там образи звірів на кожному кроці.

79] Хоч не зіб'єшся з путі й манівцями блукати не будеш,

80] Мусиш, проте, на Тельця, що рогами грозить, прямувати, [33]

81] На фессалійця Стрільця і на Лева, що вишкірив пащу;

82] На Скорпіона, що лапи криві розпрямлятиме грізно,

83] Й Рака, що клешні на тебе зніматиме з іншого боку.

84] Врешті, й до коней моїх запальних підступитись нелегко:

85] Бистрий раз по раз вогонь із грудей видихають крізь ніздрі,

86] В шалі на дибки стають - навіть я, напинаючи віжки,

87] Ледве що стримую їх, коли шию круту вигинають.

88] Отже, забудь про бажання своє, поки можна ще, сину,

89] Хай не караюсь, що сам тебе звів подарунком зі світу.

90] Впевнитись хочеш у тім, що з моєї ти зроджений крові,

91] Доказу певного ждеш? А той страх мій - хіба ж то не доказ?

92] Хто ж, як не батько, за сина тремтить? Зазирни мені в вічі,

93] Глянь на обличчя... А ще якби в груди мої ти на мить хоч

94] Зором сягнути здолав - хвилювання б моє там помітив.

95] Бачиш довколишній світ? З усього навкруги, чим багаті

96] Землі його, і повітря, й моря - вибирай, собі, сину,

97] Що до вподоби тобі - і, повір, не відмовлю ні в чому.

98] Тільки від того відмовсь одного, що не честю, а радше

99] Карою треба назвать... Хочеш кари собі, Фаетоне?

100] Годі вже шию мою обвивать, нетямущий, руками:

101] Дам тобі, що обіцяв, присягнувши на води стігійські,

102] Сумніви, сину, відкинь, побажай тільки щось розумніше».

103] Так умовляв юнака, Фаетон же стояв на своєму,

104] Слів його ніби й не чув, одного вимагав - колісниці.

105] Все перепробував Феб, і нарешті веде свого сина

106] До колісниці високої, витвору бога Вулкана.

107] Золотом сяяли дишель і вісь, золотились обіддя,

108] Спиці ж одна побіч одної сріблом ряхтіли промінно.

109] На хомутах, відбиваючи гранями Фебове сяйво,

110] Ряд самоцвітів палав, мерехтіли прозорі топази.

111] Поки те диво хоробрий юнак Фаетон оглядає,

112] Схід зарум'янився вмить. Од сну стрепенувшись, Аврора

113] Двері багряні палат, що трояндами встелені рясно,

114] Враз відчиняє. Зникають зірки: їх загони тремтливі

115] Люціфер гонить, останнім лишаючи варту небесну.

116] Бачить Тітан зарожевлений світ і ледве що видні

117] Зблідлого місяця кволі ріжки, що мов танули в небі,

118] Й Горам проворним велить рисаків запрягати негайно.

119] Не забарились богині швидкі: вже із стаєнь високих

120] Соком амбросії ситих виводять вони вогнедишних

121] Коней і вправно на них надягають вуздечки дзвонисті.

122] Феб тоді синові мазь чудодійну кладе на обличчя,

123] Щоб витривалим було до жари, а чоло прибирає

124] Сяйвом проміння свого, та, в душі сподіваючись лиха,

125] Серед глибоких зітхань ось такі ще дає настанови:

126] «Не підганяй, якщо батьківська рада для тебе щось важить, '

127] Коней, мій сину, бичем, тільки віжками їх погамовуй. [34]

128] Мчать без принуки вони, а от стримати їх - таки важко.

129] Не поривайсь навпростець, через п'ять поясів рівнобіжних,-

130] Іншого шляху тримайсь, що тільки трьома поясами

131] Дугоподібно біжить, оминаючи полюс південний

132] Та протилежну Ведмедицю, що з Аквілоном межує.

133] Ось тобі дороговказ, а ще й слід колісниці там видно.

134] Щоб розливався однаковий жар і на землю, й на небо,-

135] Ні до землі не тулись, ні в ефір щонайвищий не рвися:

136] Вище промчиш - спалахнуть за тобою небесні оселі.

137] Нижче - то й землі згорять. Найбезпечніший шлях - серединний.

138] Тільки праворуч, де склублений Змій, не скеруй ненароком,

139] І до Жертовника, вліво, не дай колісниці звернути.

140] Шлях твій між ними лежить. А втім, покладаюсь на Долю:

141] В мудрій опіці своїй, нерозважного, хай тебе має.

142] Ми ось говоримо тут, а віддалених меж гесперійських

143] Млиста торкнулася Ніч. Я баритися більше не смію:

144] Вже мне ждуть. Розігнавши пітьму, зайнялася Аврора.

145] Віжки візьми-но до рук, а коли завагаєшся раптом,-

146] Вибери краще пораду мою: не торкайся їх зовсім,

147] Поки ще змога, й ногами стоїш на твердому, й під ними

148] Ще не здригнулася вісь, на якій сподіваєшся, хлопче,

149] Землі широкі осяяти днем, нерозумний, без мене!»

150] Не помогли ті слова: вже юнак - на легкій колісниці

151] Випрямивсь; віжки зібравши до рук, вже їх стискує гордо

152] й дякує щиро за дар тій подяці не радому батьку.

153] Сонячні коні в той час колихнули повітря іржанням-

154] Вогненнодишні Еой, і Пірой, і Флегон із Етоном;

155] Б ють об запори дзвінким копитом, домагаючись волі.

156] Тетіс, не знаючи, хто там на повозі, вмить розсуває

157] Засуви всі - і сяйнула небес далина неозора.

158] Коні, рвонувшись туди, розсікають ногами повітря,

159] Хмари зустрічні шматують грудьми і, розправивши крила,

160] Швидше біжать, аніж Еври-вітри, що війнули зі сходу.

161] Надто легкою, одначе, була на цей раз колісниця,

162] Не відчували й ваги хомутів своїх Фебові коні.

163] Як на хвилястій воді рівновагу втрачає щоразу

164] Без вантажу корабель і пливе, куди вітер повіє,

165] Так і стрясається вся, і підстрибує, наче порожня,

166] Хоч і везе юнака, по небесних шляхах колісниця.

167] Тут же відчули те коні й, лишаючи биту дорогу,

168] Вже без порядку наосліп кудись, наполохані, ринуть.

169] Заціпенів Фаетон, колії рятівної не бачить,

170] Віжку хотів би сіпнуть, та куди керувати - не знає.

171] Вперше тоді розпеклися під сонцем холодні Тріони,

172] До заборонених вод дотягтись намагаючись марно.

173] Навіть лінивий Дракон, що під самим засніженим колом [35]

174] Досі в льоду напівсонний лежав, не страшний ні для кого,

175] Заворушивсь од жари, спалахнув несподіваним гнівом.

176] Кажуть, що й ти, Волопасе, в той час потривожений жаром,

177] Кинувся, млявий, тікать, хоча мусив тягти свого воза.

178] Глянув з ефірних висот Фаетон на широкії землі,

179] Що простяглися внизу, так далеко-далеко,- й од жаху

180] Зблід, нещасливий, і ноги раптово йому підкосились,

181] І затуманилось нагло в очах серед дня осяйного.

182] Вже він не радий, що батьківських коней торкнувся й про рід свій

183] Врешті дізнавсь, що домігся свого, вже й Мероповим сином

184] Звався б охоче тепер. Під напором Борея, буває,

185] Так от по хвилях летить корабель, коли пустить керманич,

186] Бурі піддавшись, кермо, й на одних лиш богів покладеться.

187] Що тут робить? Вже позаду чимало лишилося неба,

188] Перед очима ж .- іще його більш. Відміряючи в думці

189] Два ті простори, то гляне на захід, куди досягнути

190] Вже не судилось йому, то на схід,- та не бачить рятунку.

191] Весь наче здерев'янів: ні відкинути віжок не може,

192] Ні їх утримать; не знає й того, як окликнути коней.

193] З острахом бачить юнак то тут, то там серед неба

194] Різноманітних потвор велетенські та грізні подоби.

195] Є в небі місце таке, де, вигнувши клешні дугою -

196] Дві страхітливі руки - й випинаючи хвіст луковидний,

197] Тілом своїм Скорпіон аж на два розіслався сузір'я.

198] Тільки-но вгледів його Фаетон - усього, наче в поті,

199] В чорній отруті, готового вдарити жалом загнутим,-

200] Весь похолов, обімлів, і з рук йому випали віжки.

201] Коні ж, як тільки незвично лягли їм повіддя на спини,

202] Небо копитами рвуть і, не чуючи жодного стриму,

203] Мчать, куди вільний порив їх жене, крізь місця невідомі

204] Наче сліпі, стрімголов; набігаючи несамовито

205] На щонайвищі зірки, манівцями несуть колісницю.

206] То на крутизні вони, то, злітаючи стрімко додолу,-

207] Вже на тій смузі, що край суходолу, копитами дзвонять.

208] Феба здивована вкрай, побачивши братових коней

209] Нижче від коней своїх. Ось обпалені хмари димляться.

210] Вже спалахнула земля по верхах, зазміїлись довкола

211] Тріщини тілом її обезводненим, сірим од сквару.

212] Трави іржею взялись, пломеніє на дереві листя.

213] Нива неситий вогонь урожаєм своїм підживляє.

214] Мало того: загибають міста, огороджені муром,

215] Цілі краї й племена обертає пожежа навальна

216] В попіл, що з вітром летить. Палахтять і ліси, й верховини:

217] Тавр Кілікійський, і Тмол, і Афон, і Гераклова Ета,

218] й славна багатством джерел, сьогодні ж посушлива, їда;

219] Селище Муз - Гелікон і Гем, на той час не Еагрів.

220] Бухає Етна подвійним вогнем у незмірну високість. [36]

221] Ерікс палає і Кінт, Парнас двоголовий і Отрій,

222] Далі - Мікала, й Мімант, і Родопа, що вперше без снігу;

223] Діндіма і Кіферон, де так голосно Вакха вславляли.

224] Скіфії вже не рятує мороз, над Кавказом - заграва.

225] Осса жаріє, і Пінд, і Олімп, що піднявся над ними.

226] Альп небосяжні хребти та підпори для хмар - Апенніни.

227] Щойно тоді Фаетон озирнувсь - і помітив, що цілий

228] Світ наокіл запалав. Омліваючи сам од спекоти,

229] Хоче вдихнути, повітря, однак, мов з глибокої печі,

230] Палить уста йому; чує вже вісь під ногами пекучу,

231] Вже його попіл окрив, переслідують іскри летючі.

232] Весь, наче куряви стовп, він летить, оповитий гарячим

233] Димом, і в тій пелені смоляній нещасливець не знає,

234] Де він тепер і куди його мчать рисаки вихроногі.

235] Кажуть, що люд ефіопів тоді посмуглів, бо раптово

236] Кров, од жари закружлявши прудкіше, забарвила тіло.

237] Втративши соки земні, пройнялась тоді й Лівія наскрізь

238] Сухістю. Німфи річок та ставків, розпустивши волосся,

239] Сльози пекучі лили. Беотія кличе Діркею,

240] Аргос - дзвінку Амімону, Ефіра - піренську вологу.

241] Не вбереглись і потужніші ріки, яким пощастило

242] В ширших плисти берегах: Танаїс мовби парою взявся,

243] І вікопомний Пеней, і Каїк задимівся тевфрантський,

244] І бистроплинний Ісмен, а за ним - Ерімант, що в Псофіді.

245] Ксант, кому вдруге судилось палати, Лі корм жовтоводий,

246] Далі - Меандр, що грайливо біжить течією в'юнкою.

247] Потім - тенарський Еврот і Мелант у краю мігдонійськім.

248] Ось вавілонський Євфрат запалав, Оронт пломеніє,

249] Істер, і Фасіс, і Ганг, і прудкий Термодонт загорілись.

250] Вже палахтять побережжя Сперхея, Алфей закипає,

251] Таг, розпалившись, руде своє золото хвилею котить.

252] Лебедя спів обірвавсь, берегів меонійських окраса:

253] Білі птахи річкові спопеліли посеред Каїстру.

254] Ніл на край світу, жахнувшись, утік і свої верхоріччя

255] Хтозна-де заховав (їх не знайдено досі!) - й пилюку

256] Вітер жене по семи його гирлах, колись повноводих.

257] Гебр і Стрімон ісмарійські подібної долі зазнали.

258] З ними ж - і Родан, і Рен, і Пад у краю гесперійськім;

259] Висох і Тібр, хоч йому й призначалася влада над світом.

260] Тріщини-рани землею пішли, й аж у Тартар імлистий

261] Промінь сягнув - і злякався з дружиною владар підземний.

262] Вужчає простір морів: де недавно здіймалася хвиля,

263] Жовті піски залягли; де стелилася рівнява синя,

264] Гори в незвичних місцях - Кіклади нові - виринають.

265] Туляться риби до дна, не відважаться й звинні дельфіни

266] Випірнуть, щоб якусь мить у прозорому звитись повітрі.

267] Жирних тюленів тіла животом догори, бездиханні, [37]

268] Плавають посеред вод. Ось тоді й у глибинних печерах,

269] Кажуть, Нерея, Доріду й дітей їх спекота діймала.

270] Тричі, тамуючи гнів, намагався в повітря з-під хвилі

271] Руки підняти Нептун, та не виніс вогненного палу.

272] Мати-Земля, годувальниця, морем довкіл оповита,

273] Під тягарем його вод і джерел, що у скруті великій

274] Збіглись у лоно її, рятівної шукаючи тіні,

275] Голову ледь підняла, перевтомлена; взявши в долоні

276] Пойняте жаром чоло, затремтіла, здригнулася важко,

277] Все сколихнула кругом і сама, як ніколи ще досі,

278] В'язнучи в трясовині, промовляє святими устами:

279] «Раз я вже гідна того, то чому, між богами найвищий,

280] В рух не пускаєш своїх блискавиць? Коли згинути маю

281] Серед вогню, то врази мене ти, вкороти мої муки!

282] Ледве що мовлю я те: на вустах запікається слово,

283] Пара дихнуть не дає, та й волосся, поглянь ось, рудіє.

284] В попелі, бачиш, лице; запорошує попелом очі.

285] От і подяка мені за мою доброту, мою плідність,

286] От нагорода за те, що кривим лемешем, бороною

287] Зранюють груди мої, що весь рік обробітком караюсь,

288] Що зеленину худобі даю, що для роду людського

289] Зрощую хліб і солодкі плоди, а для вас - фіміами...

290] Та, припустімо, я гідна того, але чим провинився

291] Перед тобою твій брат? Ось міліють моря, що припали

292] В частку йому, осідають все нижче, все далі від неба.

293] Ну, а коли ні мене не жалієш, ні рідного брата,-

294] Зглянься над небом своїм! На полюси два озирнися:

295] Бачиш? Обидва в диму! І як тільки вогонь їх поглине -

296] Ваші хороми впадуть! Атлант ось, і той вже насилу

297] Неба розпечену вісь на плечах могутніх тримає.

298] Що, коли згинуть і землі, й моря, і небесні палати -

299] Знов у прадавній обернемось хаос! Хоч те, що лишилось,

300] Вирви з обіймів огню, не барися подбати про всесвіт!»

301] Мову на тім обірвала Земля: не могла вона більше

302] Пари жаркої знести, не могла говорити; ввібрала

303] Голову в себе, в понурі заглибини, ближчі до манів.

304] Батько всевладний, за свідки богів тоді взявши й самого

305] Феба, запевнив, що все пропаде, коли він без вагання

306] Сам не зарадить біді,- й поспішив на вершину Олімпу,

307] Звідки, піднявши чоло, затуманює землю широку,

308] Звідки потужно гримить і пускає вогні миготливі.

309] Та не було тоді хмар, тож не мав чим окутати землю,

310] З неба й дощами пролитись не міг: не було там вологи,

311] Блискавку він у правицю вхопив і, гримнувши громом,

312] У Фаетона пустив - той упав неживий з колісниці,

313] Й тут же всесвітній вогонь захлинувсь у вогні блискавичнім.

314] Коні, нараз урізнобіч метнувшись, у дикім пориві [38]

315] Шлеї з повіддям рвуть, хомути за собою лишають,

316] Онде гнуздечка лежить, а тут, одірвавшись від дишла,-

317] Вісь, і рясніють довкіл од коліс потрощених спиці.

318] Скрізь, куди зором сягнеш,- загибелі слід якийсь видно.

319] Сам Фаетон, мов зоря (у вогні його жовте волосся),

320] Стрімко додолу летить, і снується за ним у повітрі

321] Слід вогняний, як, буває, зоря на погожому небі,

322] Хоч не впаде, та здається, однак, що ось-ось може впасти.

323] Ген, на зворотному крузі землі, Ерідан повноводий

324] Легко його підхопив і задимлене вимив обличчя.

325] А гесперійські наяди в вогні триязикім зотлілий

326] Прах у могилу кладуть, на плиті викарбовують напис:

327] «Тут лежить Фаетон, що на батьковій став колісниці,

328] Хоч і не втримав її, та в дерзанні великому згинув».

329] Батько ж у смутку тяжкім, побизаючись гірко за сином,

330] Ясне лице приховав, і тоді, якщо вірити людям,

331] Сонце не сходило протягом дня: замість нього пожежа

332] Сяйво лила - мимоволі й нещастя приносило користь.

333] Мати Клімена, промовивши все, що в такому нещасті

334] Мовити звичай велить, розірвавши на грудях одежу,

335] Мов божевільна, пустилась у світ; оббігає всі землі -

336] Хоче хоч тіло бездушне знайти, хоч останки, хоч кості...

337] Врешті знайшла їх, покритих піском побережжя чужого.

338] Впала лицем до землі й, прочитавши на мармурі ймення,

339] Зрошує камінь слізьми, пригортається лоном до нього.

340] Фебові доньки не менше тих сліз - надаремного дару

341] Смерті безжалісній - ллють, і, вдаряючи в груди руками,

342] Тужать-сумують усе, й Фаетона, хоч він і не вчує,

343] Кличуть удень і вночі, до могили припавши обличчям.

344] Виповнивсь місяць, сріблистії роги вчетверте з'єднавши,

345] Ті ж, як звичайно, голосять (постійне вже звичаєм стало).

346] Віком найстарша між них, Фаетуза на землю було вже

347] Впасти намірилась ниць, не змогла, проте: «Що це з ногами? -

348] Зойкнула враз.- Наче з дерева стали». До неї русява

349] Кинулась Лампетіe, але й ту зупинило коріння.

350] Третя волосся рвать почала, та в руках замість нього -

351] Зірваний лист. Нарікає одна, що вросли їй у землю

352] Ноги корінням, а друга - що руки в гілля замінились.

353] Оторопіли на мить, а кора шорсткувата тим часом

354] Тіло їх криє: і лоно, й живіт, і рамена, і руки -

355] Все в тій корі, лиш устами ще матінку кликати можуть.

356] Що тут зарадить вона? То сюди поривається раптом,

357] То, мов шалена, туди; поки можна ще, дочок цілує.

358] Мало того: з-під кори їх тіла вона вихопить хоче,

359] Ніжне гілля гарячково обламує, звідти ж - о диво! -

360] Кров, наче з рани живої, струмить, обагряючи землю.

361] «Матінко, зглянься,- поранена скрикує,- зглянься над нами! [39]

362] В дереві тім - моє тіло тепер, я біль його чую!

363] Ну, прощавай!» На тім слові й уста затяглися корою.

364] Сльози відтіль потекли, і, стікаючи з віток по краплях,

365] Блиснув загуслий на сонці бурштин і поплив у прозорій

366] Хвилі в наш край, щоб латинським жінкам окрасою бути.

367] Кікн, Стенела дитя, цього чуда був очевидцем.

368] Він, хоч рідня, Фаетоне, тобі по матерній крові,

369] Серцем ще ближче з тобою ріднивсь. Одцуравшися влади

370] (Він лігурійцями правив і дбав про міста їх великі),

371] Жалем своїм побережжя зелене ріки Ерідана

372] Й ліс, примножений сестрами друга, сповняв, але раптом

373] Став його голос незвично тонким, а замість волосся -

374] Пір'ям увесь забілів, дугою витяглась шия,

375] Пальці багрянець покрив, і перетинки їх поєднали.

376] Зліва й справа - крило; замість рота - дзьоб заокруглий.

377] Так от став лебедем Кікн, від Юпітера й неба далекий:

378] Кривдницю-блискавку, що Громовержець метнув, пам'ятає.

379] Любить озера, ставки. Проклинаючи пломінь, воліє

380] Плавати в тихій воді, ворожій огневі стрімкому.

381] Чорний смуток тим часом повив ясночолого Феба.

382] Змерк і поник він, неначе б і справді мав світ покидати.

383] Сяйво своє, і себе він, і білу зненавидів днину,

384] В тугу поринув увесь, ще й гнів долучає до туги.

385] Світові більше не хоче служить: «Неспокійна од віку,-

386] Каже він,- випала доля мені. Я жалію сьогодні

387] Тих безконечних трудів, за котрі ні подяки, ні честі!

388] Інший нехай попровадить тепер колісницю вогненну!

389] А як такого нема, як боги свою визнають слабість,-

390] Сам хай веде її, щоб, пересвідчившись, як це нелегко,

391] Врешті відклав блискавки, що в батьків забирають дитину.

392] Звідавши коней вогненний порив, буде знать, що скарав він

393] Несправедливо того, хто не здужав упоратись з ними».

394] Поки снує нарікання такі, поставали круг Феба

395] Всі божества - щоб на світ не наводив глибокої пітьми,

396] Слізно благають його. Перепрошує навіть Юпітер

397] За блискавиці свої і грозить водночас як володар.

398] Коней сполоханих скликує Феб - вони дибляться й досі -

399] Й гнів свій зганяє на них (а гнівився тоді, як ніколи!),

400] Б є їх щосили, шмагає: винить у загибелі сина.

401] Батько всевладний тим часом обходить довкіл велетенські

402] Стіни небес - оглядає, чи пломінь аж так не пройняв їх,

403] Що завалитись могли б, та не видно такої загрози:

404] ілі и несхитні вони. Суходоли окинувши зором,

405] Бачить страждання людей. Над усе ж про Аркадію дбає,

406] Рідний свій край: оживляє струмки і річки, що поникли,

407] Мовби одвикли пливти, прихорошує травами землю, [40]

408] Листям - дерева, зчорнілим гаям велить зеленіти.

409] Серед таких от турбот зустрілась йому нонакрінська

410] Дівчина - й бог запалав щонайглибшим до неї коханням.

411] Вовни тонкої не пряла вона для вбрання дорогого,

412] Зачісок пишних не знала: лиш пояс охоплював стан їй,

413] Стрічка, біла, мов сніг, неслухняне в'язала волосся.

414] То вона лук у руці, то спис легенький тримала;

415] Фебі служила ясній: тільки з нею любила Діана

416] Йти на лісистий Менал. Але вічним ніщо не буває!..

417] Сонце стрімке вже пройшло половину високого шляху,

418] Як увійшла вона в гай, що од віку не бачив сокири.

419] Тут же з плеча зняла сагайдак і, тугий попустивши

420] Лук, на траву прилягла й під голову замість подушки

421] Повний свій сагайдак, візерунками вкритий, поклала.

422] Вгледівши втомлену без супровідника діву, Юпітер

423] Хитро всміхнувсь: «На цей раз приховаюсь-таки від дружини,

424] Ну, а коли попадусь - то хоч буде за що поплатитись!»

425] Миттю обличчям і одягом він уподібнивсь Діані

426] Й каже: «О діво-мисливице, перша з моїх супровідниць,

427] Як полювалось тобі?» Та схопилася: «Здрастуй, богине,

428] Вища - я певна того - й від Юпітера. Я Ь і йому те

429] В вічі сказати могла, хай почув би!» Той чує й сміється,

430] Рад, що над ним перевагу йому ж віддала во.на, й спрагло,

431] Не по-дівочому, став цілувать її. Та намагалась

432] Про полювання своє, про місця, де була, розказати -

433] Де там! - ще дужче обняв її й не без гріха себе видав.

434] Не піддається йому, але скільки-бо сил є у жінки?

435] (Глянула б ти, о Сатурніє,- серця не мала б на неї!)

436] Ще відбивається й ще. Та кого може діва збороти?

437] Хто - Громовержця? І ось, осягнувши свого, переможець

438] Вже на Олімпі засів, а їй опротивів і ліс той -

439] Свідок,- і гай, де мало що сагайдака не забула,

440] Стріл і лука свого, як у горі звідтіль поверталась.

441] Ось серед почту свого по стрімких верховинах Менала,

442] Здобиччю горда, ступає Діктінна: вдалось полювання.

443] Німфу помітивши, кличе здаля її, ця ж утікає:

444] Спершу вона їй здалася Юпітером; потім, круг неї

445] Інших чимало побачивши німф, перестала лякатись

446] Підступу й до своїх подруг, що з ловів ішли, приєдналась.

447] О, як то важко не зрадить обличчям провини своєї!

448] Погляд щоразу відводить вона, і вже, як бувало,

449] Побіч богині не йде, не очолює німф у поході.

450] Все лиш мовчить і рум'янцем густим видає свою кривду.

451] Що з нею - тут же пізнала б Діана, якби довелось їй

452] Звідати кривду таку ж, але німфи - таки здогадались.

453] Ось у дев'ятий вже раз округлився місяць рогатий,

454] Як після ловів трудних, натомившись на братовім жарі, [41]

455] В гай Діана ввійшла, відкіля витікав дзюркотливо

456] Чистий ручай, що на дні ворушив піском золотавим.

457] Місце сподобалось їй, торкнулася хвилі стопою -

458] Вабить богиню й вода: «Від стороннього ока далеко -

459] Всі ми тут,- каже,- поніжимось голими в хвилі прозорій!»

460] Жар Паррасійку пройняв. Уже всі познімали свій одяг,

461] Жде чогось тільки вона, та її роздягли проти волі.

462] Одягом досі прихований гріх очевидним зробився.

463] Поки сама не своя хоче лоно руками прикрити,--

464] «Геть! - каже Кінтія їй.- Не забруднюй священних потоків!»

465] Так із числа супровідниць своїх нещасливу прогнала.

466] Знала відразу про все й Громовержця дружина, одначе,

467] Кару жахливу свою на догіднішу мить відкладала.

468] Врешті наспіла пора. Вже ж бо й хлопчик Аркад (він Юноні

469] Тут же ненависним став) появивсь у суперниці-німфи.

470] Зиркнувши люто туди, не ховала вже гніву Юнона:

471] «Ще бракувало того,- проказала,- щоб ти, потіпахо,

472] Нас осоромила плодом своїм, щоб усім стала явна

473] Кривда моя й поведінка ганебна верховного бога!

474] Запам'ятаєш мене: красуватись, повір, вже не будеш,

475] Не пощастить вже тобі замануть мого мужа, негідна!»

476] З тим, за волосся вхопивши, на землю, до ніг собі, з маху

477] Кинула німфу, вона ж простягає до неї в благанні

478] Руки, та що це? Нараз вони їжаться чорною шерстю,

479] Грубнуть, кривими стають, гачкуваті ростуть на них кігті,

480] Правлять уже замість ніг, а лице, яким щойно Юпітер

481] Намилуватись не міг,- роззявилось вищиром хижим.

482] Щоб молитвами вона не схилила душі Громовержця,

483] Робить німою її: переповнений гнівом і люттю,

484] Рик виривається в неї хрипкий із звірячого" горла.

485] Розум один лиш і пам'ять людська в ведмедиці лишились.

486] От і порикує глухо, й до неба здіймає кошлаті

487] Лапи (такі в неї руки тепер), виявляючи біль свій,

488] Знає, що кривду вподіяно їй, та сказати не може.

489] Скільки разів, боячись опочити самотньою в лісі,

490] Біля колишнього дому свого вона полем блукала!

491] Скільки разів, коли гавкіт собачий ущелини повнив,

492] Мчала що сили було - мисливиця перед мисливцем!

493] Часто й звіра вона, хоч сама була звіром, лякалась,

494] Навіть ведмедя, забувши про те, що й сама - ведмедиця,

495] Лячно минала й вовків, хоч до них приєднавсь її батько.

496] Ось Лікаонії син, що й не знає, хто його мати,

497] Юний Аркад (ще й п'ятнадцяти він не досяг) у ті гори

498] На полювання пішов. Наганяючи звірів у сіті,

499] Зручні яри намічаючи серед лісів Ерімантських,

500] Якось на матір набрів. А вона, наче вкопана, стала.

501] З сина не зводить очей, впізнає його. Той - утікає: [42]

502] Звідки ж міг знати, чиї так у нього впиваються очі?

503] Слідом за ним поспішає й вона - лиш би сина дігнати! -

504] Він, озирнувшись, отруйну стрілу їй націлює в груди;

505] Втрутивсь Юпітер, однак: обох підхопивши зненацька,

506] З вітром поніс у бездонну порожняву й високо в небі

507] Місце їм дав, щоб двома по сусідству сузір'ями стали.

508] Злість Юнону взяла, коли підла суперниця зблисла

509] Зіркою, от і спішить вона в синяве море до Тетіс,

510] До Океана, що й серед богів чималим шануванням

511] Часто втішались, і так ось, їх подив помітивши, мовить:

512] «Диво бере вас, чому, володарка всевишніх, приходжу

513] З далей ефірних сюди? На небі вже інша панує!

514] Віри не ймете мені? Ось ніч буде - гляньте на небо:

515] Прямо над вами, вшановані щойно, мені на погибель,

516] Зорі вилискують там, де останній пояс полярну

517] Вісь на вершечку її щонайвужчим кільцем обвиває.

518] Всяк нині кривдити схоче Юнону, а скривдивши, навіть

519] Не затремтить: моя помста, як бачите, йтиме на користь!

520] От чого я домоглась! Отака-то могутність у мене!

521] Образ людський відняла їй, вона ж - несмертельною стала!

522] Ось як за кривду я мщуся, таку маю владу велику!

523] Краще хай знов замість морди хижацької людське обличчя

524] Дасть їй, як це вже зробив був колись Фороніді аргівській!

525] Тільки чому ж він, Юнону прогнавши, не тішився з нею

526] В спальні моїй і тестем своїм не зробив Лікаона?

527] Ласку, прошу вас, явіть вихованці покривдженій вашій:

528] Не підпускайте до вод лазурових оту Ведмедицю,

529] Геть проганяйте зірки, що за блуд поробились зірками.

530] Хай не торкнеться прозорої хвилі блудниця погана!»

531] Згідно кивнули морські божества. Сатурнія тут же

532] Злинула легко в ефір колісницею, впрягши до неї

533] Тих павичів, що їх пір'я зіницями Аргуса вкрите.

534] Так ото, вороне, й ти поплативсь, у минулому білий,

535] За гомінливість: нараз чорнотою взялись твої крила.

536] Весь білосніжний ти був, твоє пір'я сріблилось до сонця,

537] Навіть з голубом міг, що без жодної плямки, рівнятись.

538] Не поступався ти й гусям, що криком дзвінким врятували

539] Наш Капітолій, ні лебедям білим, що люблять затони.

540] Через язик постраждав. Балакучий язик його винний

541] В тім, що з білого він смолянисто-чорний зробився.

542] В цілій Гемонії, пліднім краю, не бувало красуні

543] Над Короніду з Ларісси. Кохався і ти в ній, Дельфійцю,

544] Поки невинна була й ніхто ще не стежив за нею.

545] Фебовий птах її зраду помітив, і вже з новиною

546] Вибрався в путь, невблаганний донощик: не терпілось тут же

547] Перед велителем стати своїм. Крильми побіч нього

548] Жваво махає ворона, що все хоче знать, балаклива. [43]

549] З чим поспішає, довідавшись,- «Не до добра,- йому каже,-

550] Шлях цей тебе доведе. Моїм кряканням віщим не знехтуй!

551] Ким я була і якою зробилася, глянь - і побачиш,

552] Як поплатитися можна й за вірність. Колись-то Паллада

553] В кіш, із актейських сплетений лоз, Еріхтонія вклала,

554] Що народився з землі - дитя, яке мами не мало.

555] Трьох попередивши дів, Кекропа двоїстого дочок,

556] Щоб до її таємниць зазирати, цікаві, не смілй\

557] В листі сховавшись дрібнім, підглядала я з в^Тгаа густого,

558] Що вони роблять. Так ось тільки дві з них - Пандроса і Герса -

559] Чесно пильнують той кіш. Боязливих, проте, підкликає

560] Третя, Аглавра,- вузли всі розв'язує, ось вони й бачать:

561] Ніби дитина в коші, ніби змій розіслався у ньому.

562] Тут я богині про все розплескала. За це нагороду

563] Маю таку, що навіки позбавлена ласки Мінерви,

564] Нижча від птиці нічної тепер. У моїм покаранні

565] Мають науку птахи: язикатий-бо - сам собі ворог.

566] Не на прохання моє - я й на думці такого не мала -

567] Перемінила мене! Запитай-но в самої Паллади -

568] Не заперечить вона, хоча й переповнена гнівом.

569] Бо ж у фокейськім краю Короней-володар, як відомо,

570] Був мені батьком. До мене, дочки владаря, чередою

571] Вибрані йшли женихи - не гордуй же ти мною й сьогодні.

572] Врода згубила мене. Якось берегом я проходжалась,-

573] Часто по рівнім піску я сама полюбляла гуляти.

574] Бог мене вгледів морський у той час - і жагою пройнявся.

575] Марно вмовляннями згаявши час, він од ласки до сили

576] Вже намірявсь перейти, вже за мною пустивсь. Я - тікаю,

577] Хвилею битий пісок залишаючи, грузну в сипкому.

578] Кличу на поміч богів і людей, та ніхто з-поміж смертних

579] Не відгукнувся, і тільки зворушена дівою Діва

580] На допомогу прийшла. Простягала я руки до неба -

581] Руки мої од рамен почали наче, пухом темніти.

582] Стала я одяг зривати з плечей, але замість нього

583] Пір'я цупке корінцями вросло мені глибоко в шкіру.

584] В розпачу бити руками взялася в оголені груди,

585] Та не було в мене вже ні долонь, ані персів дівочих.

586] Бігла я далі, лишень у піску не вгрузала ногами -

587] Ледве торкалась його; а за мить якусь - високо в небі,

588] Як неповинна супутниця діви Мінерви, я мчала.

589] Щастя ж не мала я й тут, бо втішається честю тією

590] Та, що за злочин важкий стала птахом нічним - Ніктімена.

591] Ти про цей вчинок не чув? А про нього на Лесбосі славнім

592] Тільки й мови було - як ота Ніктімена зганьбила

593] Батькове ложе. Тепер, хоч і птаха, - вину свою тямить,

594] Сонця боїться й сторонніх очей; а ганьбу свою в пітьмі

595] Криє. З широкого неба її проганяють пернаті». [44]

596] «Хай та наука,- їй ворон в одвіт,- тобі йде на користь,

597] Як у біду попадеш. Я сміюсь над пустим віщуванням».

598] Не завернув, долетів і Фебові про Короніду -

599] Як гемонійський юнак поруч неї лежав - сповіщає.

600] Зблід на ту звістку закоханий Феб. Злітає лавровий

601] В нього вінок із чола, на яке мовби туча набігла.

602] Гнівом страшним закипів, і вже замість плектра дзвінкого -

603] Стискує лук у руці, вже роги його майже докупи

604] Зводить, і груди, що й сам до них щойно грудьми пригортався,

605] Ніжний коханець, стрілою несхибною вмить прошиває.

606] Дівчина зойкнула враз і, з-під серця вирвавши вістря,

607] Тіло, біле, мов сніг, заливає червоною кров'ю.

608] «Фебе,- встигла шепнуть,- я могла б, народивши спочатку,

609] Гріх свій сплатити тобі: ти в одній нині двох убиваєш».

610] Мовивши те, пролила вона з кров'ю й життя одночасно.

611] Холод смертельний пройняв з душею розлучене тіло.

612] Феб схаменувся, та пізно було! На свій гнів нарікає,

613] Вже він не рад, що про зраду почув, що так розпалився.

614] Птаха клене, що про неї звістив йому й став винуватцем

615] Горя нежданого, лук ізненавидів свій і правицю

616] Й зброю - стріли сліпі, що в правиці були,- відкидає.

617] Мертву голублячи, має надію ще всупереч Долі

618] Поміч подати їй; все, яке знав, перепробував зілля.

619] Після даремних зусиль, побачивши стос похоронний

620] Дров, на яких її тіло ось-ось переміниться в попіл,

621] Гірко Феб засмутивсь, а що лиць оскверняти сльозою

622] Не випадає богам, він зітхав і стогнав раз од разу

623] Глибоко й тяжко. Буває, корова так лунко затужить,

624] Бачачи те, як на скроні бичка, який ссав її щойно,

625] З розмаху раптом упав, кісточки йому дроблячи, молот.

626] Потім, коли, вже не милі їй, пахощі вилив на груди,

627] Ще раз обняв, належне віддавши їй по неналежнім,

628] Не допустив, щоб охоплене полум'ям лютим зотліло

629] Сім'я його - й вириває з вогню й материнського лона

630] Сина; в печеру гірську до Хірона його переносить.

631] Ворону ж, хоч за донос він чекав нагороди для себе,

632] Гнівний Феб серед білих птахів не дозволив бувати.

633] Мудрістю славний кентавр і божественному вихованцю,

634] Й почесті рад, хоч вона додала йому й труду чимало.

635] От підійшла якось, жовте волосся по плечах пустивши,

636] Донька Хірона,- її народила колись миловида

637] Німфа Харікло на березі річки прудкої й назвала

638] Окіронеєю. Не вдовольнилась вона, перейнявши

639] В батька-провидця науку його - провіщала майбутнє.

640] Впавши в той час у пророчу нестяму й раптово пройнявшись

641] Духом палким божества, що в грудях у неї ховалось,

642] Тільки-но вздріла дитя: «Цілителем всесвіту,- каже,- [45]

643] Хлопче, рости! Як часто життям зобов'язані будуть

644] Смертні тобі! Ти й душі вертати матимеш право.

645] Зважившись раз на таке, проти волі безсмертних, удруге

646] Вже ти того не здійсниш: твого діда вогонь перешкодить.

647] З бога ти станеш прахом німим, а з праху німого -

648] Богом об'явишся знов, свою долю Два рази поновиш.

649] Ти ж, о мій батьку, хоч ти і не відаєш смерті, хоч мати

650] Вічним на світ привела тебе,- сам же бажатимеш палко

651] Смерті собі, коли в тіло твоє через рану проникне

652] Змія жахливого кров,- невимовного болю причина.

653] Отже, з безсмертного смертним ти станеш волею неба.

654] й нитку життя перетнуть тобі три нерозлучні богині».

655] Ще додала б не одне, та з грудей тільки стогін у неї

656] Вирвався, й сльози, напливши нараз, по лиці покотились.

657] «Доля змагає мене,- проказала,- не можу я більше

658] Мовити й слова, бо мовлення дар поступово зникає.

659] Хоч не такий вже великий мій хист, а все ж проти мене

660] Він божество скерував - будущини краще б не знати!

661] Вже я, здається, обличчя людське поступово втрачаю,

662] Чую, трава вже мені до смаку, вже б у поле майнути,

663] Вже в кобилицю я, батька-кентавра дочка, обертаюсь,

664] Тільки всім тілом чомусь, хоч мій батько - півкінь, півлюдина».

665] Так нарікала вона. Незабаром слова якось дивно

666] Стали зливатись усі, вже їх годі було розуміти.

667] Далі - вже й не словами були: видавались іржанням,

668] А за хвилину якусь таки справді, немов кобилиця,

669] Лунко заржала вона й на траву опустилась руками.

670] Пальці зростаються їй, і вже їх не нігті вінчають -

671] В'яже копито тверде, вже робиться довшим обличчя,

672] Шия крутою стає, де складками слалась одежа --

673] Вже в неї хвіст, а волосся, що вільно спадало до шиї,

674] Гривою вправо лягло. Водночас і лице в неї, й голос

675] Іншими стали, й дала їй ім я ця сумна переміна.

676] Марно Філіри син побивавсь і твоєї, Дельфійцю,

677] Помочі слізно благав: навіть ти б не мав сили змінити

678] Волі батька богів, а коли б навіть мав - не змінив би:

679] Був ти в Еліді тоді, на далеких лугах мессенійських.

680] Бурка пастуша кудлата в той час тобі плечі вкривала,

681] В лівій руці в тебе посох - кийок лісовий - був, а в правій -

682] Ти голосну із семи різнодовгих тростин мав сопілку.

683] Поки ти грою втішався, захоплений тільки любов'ю,

684] Стадо биків твоїх, чуючи волю, зайшло собі, кажуть,

685] Аж до пілійських полів. Ось тоді й перейняв ціле стадо

686] Майї син (на таке він мастак!) і сховав його в лісі.

687] Кражі тієї ніхто не помітив, один лиш про неї

688] Знав із села того дід, його Баттом усі називали.

689] Він у Нелея служив, багача: на траві соковитій [46]

690] Серед залісених гір випасав кобилиць чистокровних.

691] Щоб не доніс він, бува,- на плече йому руку поклавши,

692] Каже по-доброму бог: «Не видай мене, чоловіче,-

693] Може, биків тут шукатиме хтось,- ти нічого не бачив.

694] Не пожалієш об тім: візьми ось цю білу теличку».

695] Й тут же віддав її. Той відповів, подарунок прийнявши:

696] «Йди і не бійсь! Хіба камінь он той про крадіжку розкаже»,-

697] Пальцем на камінь вказав. Юпітера син, попрощавшись,

698] Наче пішов, та за хвильку вернувсь, але в іншій поставі.

699] «Чи по межі цій,- питає,- бики не проходили щойно?

700] Добре діло зроби, не приховуй поганого вчинку.

701] Матимеш гарну корову за це, ще й бика їй до пари».

702] Звабив старого подвійний дарунок: «Он там, під горою,-

703] Каже,- віднайдеш биків». І справді були під горою.

704] Внук Атланта всміхнувсь: «Мене мені ж, віроломний,

705] Видав, мене - мені ж?» І того чоловіка за зраду

706] В камінь твердий обернув, що й донині «указником» зветься:

707] Так от неславу чужу зберігає той камінь невинний.

708] Звідси із жезлом в руці, змахнувши крилами рівно,

709] Над муніхійськими нивами злинув, і милий Мінерві

710] Край споглядав, і Лікея сади, науками славні.

711] Саме в цей день урочистим походом до храмів Паллади

712] Йшли, як звичайно, дівчата цнотливі. На маківці кожна

713] Прибраний квітами кошик несла з начинням священним.

714] Як повертались, помітив їх бог і зі шляху прямого

715] Тут же, крилатий, звернув, по колу свій лет скерувавши.

716] Наче коршак, найпрудкіший з птахів, спостерігши жертовні

717] Нутрощі, боязко - поки жерці там ще в повному зборі -

718] Жадібний, в небі кружля, не наважиться вбік одлетіти,

719] Лиш у надії на щастя ширяє, викреслює кола,

720] Так і проворний Кілленій все нижче понад актейським

721] Замком летить і тільки над ним невідхильно колує.

722] Як серед ясних зірок виділяється гожа Зірниця,

723] Як побіч Феби-красуні й Зірниця маліє та меркне,

724] Так найвродливіша серед усіх у поході ступала

725] Герса - того торжества та своїх супровідниць окраса.

726] Замилувався Юпітера син і, в повітрі повисши,

727] Весь запалав. Так ядро, з балеарської пущене пращі,

728] Поки викреслює в небі дугу, розпечеться від лету,

729] Досі йому не відомий під хмарами жар однайшовши.

730] З неба високого вже до землі спрямувався Кілленій

731] І не таїться, настільки поставі своїй довіряє;

732] Хоч бездоганна вона, додає їй ще більшої зваби:

733] От він пригладжує буйний свій чуб, розправляє хламиду,

734] Складки щоб рівні були, щоб кайму золоту було видно;

735] В руку бере заокруглений жезл, який сни наганяє

736] І розганяє, до блиску начищує чудо-сандалі. [47]

737] Три в домі спальні були потайні; слоновою кістю

738] Вбрані їх стіни ясні й черепахою. В правій-Пандроса,

739] В лівій Аглавра жила, в серединній селилася Герса.

740] Та, котра в лівій жила, Меркурія першою вздріла,

741] Як увіходив. «Ти хто,- відізвалася, страх подолавши,-

742] З чим завітав у цей дім?» На те їй Атланта й Плейони

743] Внук таке відповів: «Я той, що повітряним шляхом

744] Батька веління ношу, мій отець - сам Юпітер великий.

745] Що привело мене - теж не таїтиму, тільки сестриці

746] Не підведи,- й мої діти тебе будуть тіткою звати:

747] Я ради Герси прибув. Посприяй же тому, хто кохає».

748] Нишком на нього Аглавра поглянула, як нещодавно

749] На таємниці Мі нерви русявої очі косила.

750] За допомогу свою вимагає від нього чимало

751] Золота й богу велить, щоб тим часом вийшов із дому.

752] Грізно богиня війни позирнула тоді на Аглавру,

753] Видала стогін важкий, і від того здригнулись їй груди,

754] Й навіть егіда, якою могутливі груди вкривала,

755] Вся сколихнулась. Богині згадалося те, як Аглавра

756] На таємницю її посяглася - присягу зламавши,

757] Бога лемносця дитя, що родилось без матері, вздріла.

758] Ну, а тепер іще й милою стане - прокралася думка -

759] Богу й сестрі, та й золота стільки загорне, захланна.

760] З тим поспішає до Заздрості, що й не змиває вже з себе

761] Чорного гною. Житло її нице - в похмурій долині,

762] Десь аж на самому дні, де ні сонця, ні вітру немає;

763] Темний, погибельний кут, переповнений холодом млявим,

764] Де не буває вогню, зате пітьми не бракне ніколи.

765] Щойно прибувши туди, Воївниця-діва сувора

766] Стала при вході в той дім (увійти в нього не випадало

767] Світлій богині) й постукала в двері кінцем свого списа.

768] Аж загули й розчинилися двері. Всередині, бачить,

769] М'ясо гадюче жує - своїх же пороків поживу -

770] Заздрість. Від неї богиня безсмертне лице відвертає.

771] Та ж, залишивши обід свій -- гадюк недоїдених кусні,-

772] Ледве звелася з землі, до дверей неохоче прямує.

773] Грізну богиню побачивши, вродою й зброєю славну,

774] Важко зітхнула вона і відразу змінилася з виду.

775] В неї обличчя бліде, в неї тіло - сама тільки худість,

776] Косить очима весь час, почорніли зіпсовані зуби,

777] В грудях - жовч клуботить, а язик - у зелецій отруті.

778] Сміху не знає, хіба що над болем чужим засміється.

779] Не покріпляється й сном - не дають задрімати турботи:

780] От пощастило комусь - і всихає вона, завидюща,

781] Прагне те щастя звести нанівець - та сама себе зводить,

782] Мучить себе заодно. Хоч богині вона осоружна,

783] Так промовляє до неї Трітонія, коротко й чітко: [48]

784] «Влий отруту свою в одну з Кекропових дочок,

785] Ту, що Аглаврою зветься. Так треба». Й тут же злетіла

786] В світлий ефір, од землі відштовхнувшись кінцем свого списа.

787] Заіздрість за летом богині злобливим слідкуючи оком,

788] Забурмотіла щось - успіх Мінерви заздалегідь вже

789] Спокою їй не дає. Перегодом бере вона в руку

790] Палицю, всю в колючках. Оповившись у хмару смолисту,

791] Всюди, куди б не пройшла, витолочує поле врожайне,

792] Спалює трави м'які, верхівки рослин оббиває,

793] Духом трійливим поганить народи, міста і домівки.

794] Врешті, побачивши місто високе Трітонії-діви,

795] Славне хистом людей, багатствами й миром святковим,

796] Аж просльозилася - саме тому, що там сліз не застала.

797] В спальню, однак, до Кекропа дочки увійшовши, взялася

798] Тут же сповняти наказ: їй на лоно поклала кістляву

799] Руку і вщерть колючками гризькими наповнює серце.

800] Пристрасть вдихає їдку й отрутою чорною наскрізь

801] їй усі кості промочує, скроплює нею легені.

802] Щоб таки тут, під рукою, було джерело того лиха,-

803] Образ сестри перед нею малює і красеня бога, .

804] Що за дружину собі її взяв. У дівочій уяві

805] Ще величавішим робить усе те - й Кекропову доньку

806] Туга вже їсть потайна; зітхає, журна, серед ночі,

807] Журно зітхає і вдень, і в хворобі, такій невсипущій,

808] Тане, мов лід навесні під непевним ще променем сонця.

809] Так у гарячці стліває вона, розтривожена щастям

810] Герси, як вогнище, де замість дров - усіляке будяччя:

811] Не палахкоче воно - на повільному жарі згоряє.

812] Часто, щоб очі такого не бачили, вмерти хотіла,

813] Часто - суворому батькові, наче провинна, зізнатись.

814] От, наміряючись бога прогнать, перед ним на порозі

815] Сіла й у дім увійти не дає. її бог умовляє,

816] Слів добираючи якнайніжніших. Вона ж йому: «Годі!

817] Поки не вижену звідси тебе - не зійду з того місця!»

818] «Згода. Станем на тім»,- усміхнувся проворний Кілленій

819] І відчинив собі двері жезлом. А їй, що хотіла

820] Рвучко звестись, оніміло все те, що згинатися може

821] В тілі людському, незвичний тягар не давав ворухнутись.

822] Ще раз, що сили було, намагалася випрямить спину,

823] Та ціпеніють суглоби колін, розпливається тілом

824] Холод, а жили, втрачаючи кров, леденіють і бліднуть.

825] Як - непоправна напасть! - розповзається тілом повільно

826] Рак, що до хворих частин усякчас долучає здорові,

827] Так, і життєві шляхи забиваючи, й дихання тепле,

828] Холод мертвотний, в'язкий проникає нещасній у груди.

829] Не намагається слова сказать, та хоча б намагалась -

830] Виходу голос не мав: кам'яніло їй горло, й у камінь [49]

831] Перемінилось лице, не жива - кам'яна вже сиділа.

832] Білим той камінь не був: від думок її темним зробився.

833] Так покаравши зухвалі слова і думки нечестиві,

834] Внук Атланта піднявся в ефір і, розправивши крила,

835] Край, що втішається йменням Паллади, мерщій покидає.

836] Тут його батько гукнув. Притаївши, що мова тим разом

837] Йде про кохання,- «Велінь моїх,- каже,- сповнителю вірний,

838] Часу не гай, а з висот, як то звично тобі, зісковзнувши,

839] Мчи в ту країну, що з правого боку їй видно на небі

840] Матір твою. Цю країну Сі донською звуть поселенці.

841] Там серед гір оддалік ти володаря стадо побачиш

842] На пасовищі; його й заверни до берега ближче».

843] Мовив - і тут же, зігнаний з гір, до берега моря

844] Жваво спішить молодняк, де володаря славного донька

845] В колі тірських дівчат погуляти частенько любила.

846] Згоди між ними нема, не люблять у парі ходити

847] Влада найвища й любов. Занедбавши свій скіпетр владичий,

848] Батько й керманич богів, хто в правиці зброю тримає -

849] Триязиковий вогонь, хто кивком може світ сколихнути,

850] Перемінивсь у бика, й, замішавшись до стада теличок,

851] Гучно порикує, й гордо по травах м'яких походжає.

852] Білий він весь, наче сніг, по якому іще не ступала

853] Жодна нога, над яким не проносився Австер сльотливий.

854] Шия - в м'язах тугих, від лопаток підгорлина висне;

855] Роги, хоч, може, й не надто круті, та подібних, напевно,

856] Не відточив би й митець; самоцвітами ясними сяють.

857] Погляд не грізний, однак, та й широке чоло не похмуре,

858] Лагідним він видається. Дивує Агенора доньку

859] Те, що красивий такий, що й не думає бити рогами.

860] Та, хоч який він м'який, підступитися зразу боїться.

861] А за хвилинку вже китицю квітів йому простягає.

862] Радість бурхливу закоханий чує, і руки їй лиже

863] В передчутті насолод, і жагу свою ледве тамує.

864] То по зеленій травиці, пустуючи, б'є він ногами,

865] То на жовтавий пісок білосніжним боком кладеться.

866] Вже й перестала боятись його, вже й він дозволяє

867] То поплескати по грудях себе, то вінком із весняних

868] Квітів роги вінчать. Нарешті зважилась діва

869] Сісти на нього: чия була спина під нею, не знала.

870] Бог же з твердої землі та сипкого піску непомітно

871] Входить у хвилю, лукавий, а далі - рівниною моря,

872] Де лише небо й вода, грудьми розсуваючи хвилю,

873] Він полонянку везе. Вона ж озирається, зблідла,

874] На побережжя. Взялася за ріг однією рукою,

875] Другу - на спину поклала; під вітром одежа лопоче.

КНИГА ТРЕТЯ

1] Потім Юпітер, оманливий образ бика з себе знявши,

2] Знову собою зробивсь, на діктейських полях оселився.

3] Батько тим часом велить, щоб дочку, яку викрали в нього,

4] Кадм будь-що відшукав, а ні - то грозить, що вигнанням

5] Тут же скарає його - злочинний і благочестивий.

6] Світ обійшовши (та хто потаємні діла Громовержця

7] Міг би вгадати?), від батька тікаючи, край свій лишивши,

8] Так і блукає Агенора син, і в оракула Феба

9] Просить поради, не знаючи, де йому врешті б осісти.

10] «В полі,- Феб одповів,- тобі стрінеться біла корова,

11] Що під ярмом не була, що й не бачила плуга кривого.

12] Підеш за нею слідком, і там, де корова приляже,

13] Стіни зведи, і нехай твоє місто «Беотія» зветься.

14] Тільки-но втішений Кадм із Кастальської вийшов печери,

15] Бачить, полем без нагляду йде собі гарна телиця;

16] Глянув на шию - ніякої мітки, щоб людям служила.

17] От він і йде невідступно за нею, і Фебові мовчки

18] Дяку складає за те, що вказав йому певну дорогу.

19] Вбрід перейшли вже Кефіс і рівнини Панопи минули;

20] Тут зупинилася дивна телиця й, піднявши до неба

21] Лоб свій, рогами оздоблений, раптом замукала лунко.

22] Потім на тих, що за нею ішли невідступно, зирнувши,

23] Звільна боком гладким прилягла на траву соковиту.

24] Вдячністю повниться Кадм, на коліна впавши, цілує

25] Землю чужу, невідомим полям поклонився та горам.

26] Жертву Юпітеру скласти бажаючи, слугам велить він

27] Для у зливання води зачерпнути з джерел найчистіших.

28] Темний праліс там був, не торкнутий вістрям сокири;

29] В ньому - печера глуха. Кам'яні віковічнії брили,

30] Споєні часом, правили їй за склепіння могутнє.

31] Били дж«рела довкіл. У глибинах тієї печери

32] Жив собі Марсовий змій: мерехтить золотий його гребінь,

33] Очі вогнем палахтять, набухає отрутою тіло, [51]

34] Три язики миготять, три ряди зубів-частоколів.

35] Тільки-но вихідці з роду тірійського в той непроглядний

36] Ліс нещасливо заглибились, тільки-но дзбан, задзвенівши,

37] Хвилю прозору черпнув,- у цю ж мить із лігва кам'яного

38] Виглянув синявий змій і страшним обізвався сичанням.

39] Тут же їм дзбани випали з рук; як стояв із них кожен,

40] Так, побілівши, й завмер, а тоді затремтів усім тілом.

41] Змій же, виток за витком, викочує тіло лускате,

42] Легко його раз у раз у дугу велетенську згинає.

43] Звівшись у простір повітряний більше, ніж наполовину,

44] Ліс озирнув довкруги - від небесного змія не менший,

45] Що розмежовує Аркти (якщо його цілим побачиш).

46] Тут на нещасних людей (з них одні боронитись хотіли,

47] Інші -тікати, а хто й ворухнутись не міг з переляку)

48] Змій налетів: тих зубами шматує, а цих у смертельних

49] Губить обіймах, отрутою чорною-інших вбиває.

50] Ось уже й сонце стрімке вкоротило під полудень тіні.

51] З дива не сходить Агенора син: де ж це баряться друзі?

52] Вирішив слідом піти. На плечах його зідрана з лева

53] Шкіра жовтілася; ратище й спис проти сонця блищали

54] Вістрям залізним, але його дух - над усяке' залізо.

55] Тільки-но в ліс увійшов і побачив тіла бездиханні,

56] Велета-змія над ними, що все ще лизав страхітливі

57] Рани на жертвах своїх язиком криваво-червоним,-

58] «Я відомщу за вас, друзі,- сказав,- а якщо не судилось -

59] То приєднаюсь до вас!» І правицею брилу камінну,

60] Мовивши те, підхопив і пожбурив у лютого змія.

61] Сили такої удар похитнув би й твердині високі

62] Разом із муром міським, але змій залишився без рани:

63] Панцир його захистив - луска невразлива блискуча,

64] Темно-синява твердь удар небувалий відбила.

65] Та не встояла й твердь перед списом гостроконечним:

66] Він йому в спину гнучку посередині з розмаху впився,

67] Глибоко вістрям залізним проникнувши в нутрощі змія.

68] Той озирнувся на спину свою; скаженіючи з болю,

69] Рану побачив, і, списа держак ухопивши зубами,

70] Довго і в той бік, і в другий хитає ним, поки із спини

71] Якось не вихопив, тільки в кістках наконечник остався.

72] Щойно тоді, роз'ятривши рану живу, запалав він

73] Звичним гнівом своїм - набубнявіла жилами шия,

74] Слина біляста запінилась в пащі, роззявленій хижо;

75] Стогне, дзвенить під лускою земля, й отруйливий, чорний

76] Подих із горла його, мов із Стіксу, снується в повітрі.

77] Сам же, звиваючись, то в величезне кільце своє тіло

78] Скрутить, а то на весь зріст, мов найвища жердина, зметнеться.

79] Ось уже стрімко вперед, мов бурхлива ріка в повноводдя,

80] Рине й грудьми на своєму шля.ху повергає дерева. [52]

81] Трохи подавшись назад, Агенора син відбиває

82] Шкірою лева цей змієвий шал, цю загрозливу пащу,

83] Спис наготові тримаючи. Той, очманівши від люті,

84] Марно залізо гризе і скрегоче по вістрі зубами.

85] Вже піднебіння трійливе його починає спливати

86] Кров'ю; від неї зелена трава червониться довкола.

87] Рана, одначе, була невеликою: змій од удару

88] Ще відхилявсь і, задкуючи, вражену шию відводив,

89] Щоб не засіло й у ній, заглибившись, гостре залізо.

90] Тут щойно Агенорід, устромивши спис йому в горло,

91] Став наступать, не пускаючи списа, й до дуба, нарешті,

92] Змія притис, і пробив йому шию і дуб одночасно.

93] Дуб, застогнавши, зігнувсь од ударів хвостатого змія,

94] Що навалився на стовбур дзвінкий усією вагою.

95] Поки зчудований Кадм обдивляється тіло простерте,

96] Голос раптово почув, хоч не міг розпізнати спочатку

97] Звідки, та ясно почув: «Дивуєшся, Агеноріде,

98] Як того змія здолав? За хвилину й ти будеш змієм».

99] Той остовпів і поблід на обличчі, мов розум утратив,

100] Дибом волосся йому піднялось, похололому з жаху.

101] Тут опікунка його, Паллада, злинувши з неба,

102] Кадмові землю орати велить і сипати в неї

103] Змієві зуби, з яких прорости має Люд войовничий.

104] Тільки-но скиба за плугом лягла, в борозну вже ті зуби

105] Сипле, як велено, Кадм - сівач умирущого роду.

106] Тут же (нелегко й повірити в Те) ворухнулися скиби,

107] Й де борозна була - вістря списів заблищали спочатку,

108] Згодом шоломи зійшли, захиталися китиці грізні,

109] Далі зринають обтяжені зброєю плечі, й погруддя,

110] Й руки - стіною піднявся засів щитоносного люду.

111] Так у театрі, коли під час свят опадає завіса,

112] Постаті різні ростуть: появляються спершу обличчя,

113] Потім - все інше повільно на світ наче з дна випливає,

114] Поки, врешті, й нога на краю підмостків не стане.

115] Знову за зброю хапається Кадм, не виходячи з дива.

116] «Кинь! - йому крикнув один із мужів, що з землі народились.-

117] Кинь! X втручатись не смій до наших боїв міжусобних!»

118] Мовивши, тут же сусіда свого, земнородного брата,

119] Гострим ударив мечем, але й сам загибає від списа.

120] Довго й убивця не жив: через рану під серцем глибоку

121] Тут же видихнув те, що вдихнув нещодавно, повітря.

122] Щойно з'явившись, лягають ряди в бойовищі кривавім.

123] Брат на брата встає, щоб за хвилю обом їм упасти.

124] Так ось юнацтво коротковічне, кривавлячи землю,

125] Рідну матір, об неї грудьми, розгарячене, б'ється.

126] П'ятеро воїнів ще не зітнулись; один з них, Ехіон,

127] „Голос Трітонії вчув і, на землю кинувши зброю, [53]

128] Мир обіцяє братам, вимагаючи сам у них миру.

129] їх тоді взяв у підмогу собі пришелець сідонський,

130] Зводячи мури міські, як велів йому ,Феб-ясновидець.

131] Ось уже й Фіви стоять! І, здавалося б, що й на вигнанні,

132] Кадме, тобі усміхається щастя: з Венерою й Марсом

133] Ти споріднився; чимало заважила й знатність дружини,

134] Стільки ще дочок, синів та улюблених паростків роду -

135] Внуків, уже юнаків! Але завжди людині чекати

136] Слід на останній свій день: щасливим назвать когось годі,

137] Поки не вмре й не зів'ється над тілом вогонь похоронний.

138] Та серед щастя й удач причиною першого болю,

139] Кадме, внук тобі став, що раптово зробився рогатим.

140] Потім - кров'ю господаря ситі мисливські собаки.

141] Втім, коли зважиш усе,- не злочин у цьому побачиш:

142] Виявиш Долі вину, бо ж помилка - не злодіяння.

143] Горб височів, де не раз хижаків убивали на ловах.

144] Полудень саме надходив, коротшали тіні довкола.

145] Сонце від'двох своїх меж зависло на віддалі рівній.

146] Друзів-мисливців тоді по глухих, бездоріжних яругах

147] Словом погідним юнак гіантійський скликає до себе:

148] «Досить вже сіті й списи нам на ловах кривавити, друзі!

149] Нині щасливим був день. А завтра, коли на рожевім

150] Повозі знов нам Аврора заблисне - тоді, відпочивши,

151] Діло продовжим своє. Тепер ось од Заходу й Сходу

152] Рівно Феб віддаливсь: аж порепалось поле від спеки.

153] Вже відпочити пора, то згорніть вузлуваті тенета».

154] Роблять, як велено, ті,- відкладають лови на завтра.

155] Діл був, сосною порослий увесь і струнким кипарисом,

156] Звався «Гаргафія» він - заповідна діброва Діани.

157] Десь у найдальшім куточку діброви ховалась печера,

158] Скромна, без жодних прикрас, та не згірш од митця там явила

159] Хист свій природа сама: склепіння тієї печери

160] Дугоподібне вона з ніздрюватого каменю склала.

161] Зліва струмок гомонить, кришталевою хвилею грає.

162] А по боках моріжок охопив його, наче окрайком.

163] Тут богиня лісів після ловів утомливих часто

164] Тіло дівоче в прозорій воді холодити любила.

165] От, прийшовши туди, вона спис, і послаблений лук свій,

166] І сагайдак віддає зброєносиці німфі, а друга

167] Руки мерщій простягла -- від богині одежу приймає.

168] Дві - роззувають її, а з усіх найздібніша Крокала,

169] Донька Ісмена-ріки, хвилясте волосся Діани

170] В'яже майстерно вузлом, хоч своє розпустила по плечах.

171] Воду тим часом черпають Нефела, Гіала, Раніда,

172] Псека, Фіала - й по вінця наповнюють дзбани опуклі.

173] Поки Тітанія тіло своє неквапливо зливає,

174] Кадма внук у той час, полювання удатне відклавши, [54]

175] Гаєм незнаним іде навмання, і тут ненароком

176] (Видно, вже доля така!) забрідає в той закут священний.

177] Тільки ввійшов під склепіння глухе, де джерела струмились,

178] Німфи, що вже роздяглись, нежданого вгледівши гостя,

179] Вдарили в груди себе й розкричалися так, аж луною

180] Гай оді звавсь, а тоді, обступивши Діану юрбою,

181] Тілом своїм приховали її; вона зростом, одначе,

182] Серед усіх виділялась - на голову вища, ніж інші.

183] Як запалає хмаринка не раз, коли променем сонце

184] Здалеку вразить її, як багрянцем горить Зоряниця,

185] Так, без одежі побачена, вся зашарілась Діана.

186] Хоч і нелегко було ворухнутись в оточенні подруг,

187] Боком вона повернулась-таки й озирнулась за плечі,

188] Та не було під рукою стріли, а так їй.хотілось

189] Лука напнути в ту мить! Дотягнувшись устами до хвилі,

190] Порскає нею в лице юнака; оросивши й волосся,

191] Так йому, мстива, майбутню біду пророкує та горе:

192] «Йди та розказуй тепер, коли щось розказати зумієш,

193] Як ти роздягнену бачив мене». Не додавши ні слова,

194] Оленя роги йому понад мокрим чолом підіймає,

195] Шию видовжує, над головою - загострює вуха,

196] Кисть у копито тверде перемінює, руки ж - у довгі

197] Ноги, а тіло вкриває густою плямистою шерстю,

198] В серце вселяє ще й страх: утікаючи, син Автоної

199] З дива не сходить: відкіль у ногах така прудкість береться?

200] Та, спостерігши у хвилі струмка свою голову й роги,-

201] «Горе!» - зойкнути мав, але так і не вимовив слова,

202] Лиш застогнав,- це й була його мова,- й сльози обличчям,

203] Вже не людським, попливли; тільки розум колишнім лишився.

204] Що тут робить? Чи додому, в палати, вернутись, чи в лісі

205] Сховок найти? Дома соромно буде, в гущавині - страшно.

206] Поки вагався, помітили пси його. Першими двоє

207] Гавкіт зняли - Іхнобат, що нюх мав гострий, з Мелампом.

208] Кноським був Іхнобат, Меламп - спартанської крові.

209] Далі - ринули всі, залишаючи й вітер позаду:

210] Памфаг, Доркей, Орібаз - гончаки чистокровні аркадські -

211] Дужчий за всіх Неброфон, Лелапа й Терон жорстокий,

212] Бистрий гончак Птерел і чуйний Агр, а за ними -

213] Лютий Гілей - нещодавно кабан його іклом поранив;

214] Напа, вівчарка породиста, що народилась од вовка,

215] Пемена й Гарпія хижа з двома щенятами разом,

216] І сікіонський Ладон, що живіт наче втягує в себе,

217] Ті грі д, Алкея, Дромад, Канакея завзята, й Стіктея

218] І білосніжний Левкон, і чорний скуйовджений Асбол,

219] Дужий Лакон і Аелл, витривалий у бігу стрімкому,

220] Фой, швидкий Кіпріон у парі з братом Лікіском,

221] Гарпал, що білою міткою світить на чорному лобі, [55]

222] І Меланей, і Лахнея, що шерсть наїжачує грізно;

223] Побіч - Лабр, Агріод, у яких лаконянка - мати,

224] Батько - діктеєць, а далі -лункоголосий Гілактор.

225] Не зрахувать їх усіх! І ця зграя, жадаючи крові,

226] Через провалля, верхи, через дикі, неходжені скелі -

227] Є там стежина яка, чи нема - пролітає, мов вихор.

228] Той утікає, хоч тільки що й сам переслідував звіра.

229] Горе! Тікає від слуг своїх власних, гукнути їм хоче:

230] «Я - Актеон, ваш господар! Пригляньтесь до мене, впізнайте!»

231] Слів не знаходить, однак. А гавкіт - усе голосніший.

232] Першим йому Меланхет у спину вгризся зубами,

233] Потім - Терідамад, на плечі повис Оресітроф.

234] Вибігли дещо пізніше вони, подолали, одначе,

235] Пасма гірські навпростець, і поки там гаяли пана,

236] Інші наспіли й разом його шматувати взялися.

237] Весь він суцільною раною став, тільки стогін ще чути,

238] Наче вже не людський, але й олень так не застогне.

239] Тужним голосом повнить місця, йому добре відомі.

240] Впав на коліна й, неначе прохач, повертає безмовно

241] Голову в різні боки, простягти хоче руки в благанні.

242] Друзі тим часом і криком, і свистом нацьковують зграю

243] Спрагнених крові собак, розглядаючись за Актеоном.

244] «Гей, АктеонеІ - навперебій, що є сили, гукають

245] (Той на їх поклик щораз озирається).- Гей, Актеоне!»

246] Кличуть його: засидівсь, мовляв, а тут он яка здобич!

247] Він, проте,- поруч, а як би хотів бути й справді відсутній!

248] Бути б хотів глядачем, та коли б тих укусів не чути!

249] Пси ж - його вірні пси! - йому в тіло зуби встромивши,

250] Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень!

251] Так і сконав од укусів, і тільки тоді наситила,

252] Кажуть, великий свій гнів мисливиця славна - Діана.

253] Всяко судили про це: для одних видавалась богиня

254] Надто жорстокою; інші - хвалили: суворе дівоцтво

255] Слід саме так берегти, і по-своєму кожен мав слушність.

256] Байдуже тільки Юноні одній, як цей вчинок назвати:

257] їй він на руку пішов, бо ж дім Агенора, врешті,

258] Горя зазнав. І ось від суперниці Тірської гнів свій

259] Вже на весь рід переносить вона. Та тут до старої

260] Злоби й нова додалась: завагітніла від Громовержця

261] Діва Семела - Юнона тоді язику дає волю.

262] «Лайка, проте, не поможе мені,- схаменулась,- на неї

263] Мушу я впасти, на неї саму,- якщо величаве

264] ймення Юнони не марно ношу,- й погубить, якщо маю

265] Право на скіпетр ось цей осяйний, якщо я - володарка

266] Й для Громовержця - дружина й сестра (що сестра - то вже певно).

267] Кривдниці я відомщу - своїм блудом не буде втішатись! [56]

268] Тільки подумать! - Блудниця, а носить у лоні своєму

269] Плід од Юпітера! Тільки від нього матір'ю стати

270] Прагне, чого ледве я домоглась. У красу свою вірить!

271] Вір собі, вір! Або я не Сатурна дочка, або скоро

272] Сам твій коханець тебе зажене в попідземнії води!»

273] Тут вона з місця встає і, вповившись у хмару жовтаву,

274] Мчить до Семели. І поки не вийшла ще з хмари тієї,

275] Робить із себе бабусю стару: побіліли їй скроні,

276] Зморшки обличчям лягли, пригорбилась, крок став непевним,

277] Голос - старечим, хрипким. Ось так вона за епідаврську

278] Няньку себе видає, що колись годувала й Семелу.

279] Мова зайшла то про се, то про те. Про Юпітера також

280] Наче знічев'я згадала стара, ще й зітхнула: «Коли б то,-

281] Каже,- це в дійсності він, а то всяке бува: не один же

282] Богом назвавшись, отак прослизне собі в спальню дівочу.

283] Мало сказати: «Я - батько богів», якщо є ним насправді,-

284] Доказ любові хай дасть: яким його звикла приймати

285] Владна Юнона, таким, величавим, нехай і до тебе

286] Горнеться; знак же верховної влади при ньому хай буде».

287] Так вона Кадма дочку, якій горе й не сниться, повчає

288] Словом лукавим, а та вже в Юпітера просить дарунку.

289] Він їй на те: «Вибирай! Не відмовлю, будь певна, ні в чому:

290] Щоб марнослівним не видавсь тобі,- присягаюся Стіксом,

291] Він для богів усіх - бог, він острашку й на них наганяє».

292] Лихом своїм і могутністю горда, і згубним для себе

293] Послухом бога-коханця: «Яким тебе брати в обійми

294] Звикла Сатурна дочка, коли двох вас Венера єднає,

295] Будь і зі мною таким». їй хотів він уста затулити,

296] Та запізнивсь: у повітря вже злинуло слово квапливе.

297] І застогнав Громовержець: як їй не змінити бажання,

298] Так і йому не вернути присяги. В глибокій скорботі

299] З неба спускається він; за обличчям його потяглися

300] Хмари густі, він завихрює їх, виповняє громами,

301] Стріли меткі додає - невідхильні свої блискавиці.

302] Втім, свою силу він прагне послабити, як тільки може:

303] Взяв у правицю вогонь не такий, як тоді, коли в прірву

304] Скинув Тіфея сторукого - зброя ця надто могутня.

305] Різні блискавки є: одним, котрі легші, кіклопи

306] Менше вогню додали, не такі вони хижі, стрімливі -

307] Другою зброєю звуть їх боги; саме з ними Юпітер

308] Входить в Агенора дім. Небесного полум'я смертне

309] Тіло знести не могло, спопеліло від шлюбних дарунків.

310] Ще недозріле дитя, з материнського лона добуте,

311] Вшите було (якщо вірити слову) в стегно свого батька.

312] Й там добуває свій строк, що його провести мало в лоні.

313] Ще коли був немовлям, його потайки Іно ростила -

314] Тітка, Семели сестра. Опісля заховали нісейські [57]

315] Німфи в печерах своїх те дитя й молоком годували.

316] Поки діється це на землі згідно приписів Долі,

317] Поки безпечно росте собі Вакх, який двічі родився,

318] Кажуть, десь у той час, розігрівшись нектаром, Юпітер

319] Тугу важку позабув і, Юнону безжурну обнявши,

320] Знов забавлятись почав, і при цьому: «Більша,- їй каже,-

321] Випала вам насолода, жінкам, аніж нам, чоловіцтву».

322] Та заперечила. Щоб не сваритись, рішили спитати,

323] Що на те скаже Тіресій досвідчений,- він-бо обидві

324] Знав насолоди: в зеленому лісі він двох величезних

325] Змій, що зійшлись, переплівшись тілами, києм ударив

326] І з чоловіка відразу він жінкою став (чи не диво?)

327] Й нею сім осеней був, а на восьму тих змій він удруге

328] Вздрівши, сказав: «Якщо ран ваших сила така, що негайно

329] Стать свою змінює той, хто поранює вас, то сьогодні

330] Я вам удару завдам». І завдав їм удару - й колишній

331] Вигляд, який од народження мав, повернув собі знову.

332] В тій суперечці смішній мимоволі ставши суддею,

333] Думку Юпітера стверджує він. Не на жарт розгнівилась,

334] Кажуть, Сатурна дочка й за таку от нікчемну марницю

335] Зір забирає в судді - його в темінь занурює вічну.

336] Батько всесильний зате - бо ж того, що зроблене богом,

337] Не скасувати й йому - взамін за відібрані очі

338] Робить провидцем його, покарання полегшує честю.

339] В славі найвищій своїй по містах аонійських Тіресій

340] Людям, коли хто звернувсь, непомильно пророчив майбутнє.

341] Слів його віщих вагу і правдивість судилося вперше

342] Ліріопеї блакитній пізнать: течією виткою

343] Німфу Кефіс обійняв, і як тільки зімкнулися хвилі,-

344] Честі позбавив її. Завагітнівши, німфа прекрасна

345] Сина в свій час повила, що й тоді вже був гідний любові.

346] Ніжне дала йому ймення - Наркіс. Про долю хлопчини -

347] Чи довголіття судилось йому - віщуна запитали.

348] Долі провидець на те: «Якщо сам себе не побачить».

349] Довго слова ці здавались безглуздям; та ось прояснились

350] Ходом подій - небувалою пристрастю й смертю Наркіса.

351] Три п'ятиліття свої примноживши ще одним роком,

352] Міг видаватися він юнаком і хлоп'ям одночасно.

353] Скільки в ту пору дівчат, скільки хлопців за ним упадало!

354] Гордість незламна, проте, заховалась під виглядом ніжним:

355] Жодна в ту пору з дівчат, жоден хлопець його не торкнулись.

356] Раз якось німфа його запримітила: в сіті лякливих

357] Оленів він заганяв - гомінлива Ехо, що луною

358] Кожен повторює, звук, хоча першою слова не зронить.

359] Мала ще тіло тоді, не самий лиш невидимий голос;

360] Та говірливі уста і тоді їй для того служили,

361] Щоб із підхоплених слів лиш останнє весь час повторяти. [58]

362] Так балакливу скарала Юнона, бо та заважала

363] В горах виловлювать німф, що з Юпітером там забавлялись:

364] Поки словами володарку гаяла, німфи-пустунки

365] Легко чкурнути могли. Розгадала Сатурнія хитрість:

366] «Я вкорочу,- пригрозила,- язик твій зухвалий, що досі

367] Вводив в оману мене, буде куцим віднині твій голос!»

368] Діло скріпляє грізьбу: тільки те, що закінчує мову,

369] Слово подвоює німфа тепер, лиш почуте повторить.

370] Отже, Наркіса, що в тій глушині полював, спостерігши,

371] Вмить запалала Ехо. Непомітно ступає за хлопцем.

372] Скільки не йде за ним - жар усе ближчий красуню діймає.

373] Змочений в сірці палкій смолоскипа вершечок так само,

374] Ще й не притулиш його до вогню, спалахне пурпурово.

375] Як їй хотілося словом ласкавим його перестріти,

376] Вилити просьбу свою! Та якби ж то не вперта природа:

377] Першій промовити слова не дасть, і вичікує німфа,

378] Поки почує когось, щоб одразу й собі одгукнутись.

379] На полюванні тим часом Наркіс, відлучившись од друзів,

380] «Гей, чи тут є хтось?» - гукає їм, «Є хтось!» - Ехо відгукнулась.

381] Той остовпів і, довкіл озирнувшись: «Сюди!» - що мав сили,

382] Крикнув іще раз. «Сюди!» - залунав за тим закликом заклик.

383] Знову оглянувсь - нікого ніде. «То чого ж утікаєш?» -

384] З дива не сходить. Та скільки питав, стільки й чув те питання.

385] Все ж на своєму стоїть і, піддавшись омані відлуння,

386] «Тут ось зійдімось!» -- гукнув. Нічого так радісно досі

387] Не повторяла Ехо, як оце довгождане: «Зійдімось!»

388] До того слова сама дослухаючись, ліс покидає,

389] Йде, щоб руками обвить юнака чарівливого шию.

390] Той, утікаючи, кинув їй: «Геть! Забери свої руки!

391] Краще помру, та не буду тебе звеселяти собою!»

392] Ця ж одізвалася: «Буду тебе звеселяти собою!»

393] Сором обпік її. В дикому лісі зневажена німфа

394] Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує.

395] Пристрасть не гасне, проте; роз'ятрює душу й зневага.

396] Тіло поникле підточує туга їдка, невсипуща.

397] Сохне і шкіра на ній, соковитий рум'янець неначе

398] З вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос.

399] Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням.

400] Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить,

401] Чують - усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.

402] Так от над нею й над багатьма річковими й гірськими

403] Німфами він насміявсь, як раніше - над чоловіками.

404] Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті,-

405] «Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!» -

406] Мовив,- і це справедливе прохання Рамнусія вчула.

407] Чистої хвилі струмок течією сріблястою вився.

408] Не добирався пастух туди, з гір не спускалися кози, [59]

409] Жодна тварина, жоден хижак, жоден птах не торкався,

410] Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий.

411] Трави- м'які, що довкіл зеленіли, живив той струмочок.

412] Тінявий ліс охороною був од пекучого сонця.

413] В полудень спечний, по ловах, у ту мальовничу місцину,

414] За течією подавшись, юнак забрідає. Прилігши,

415] Хоче згасити жагу, та ніяк її, спраглий, не згасить.

416] Поки хиливсь над струмком, побачив себе - й закохався

417] В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна.

418] Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський,

419] Зором холодним красу свою п'є, та напитись не може.

420] Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би

421] Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить;

422] Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової, шию,

423] Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім.

424] Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний.

425] Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений - він же.

426] Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же - палає.

427] Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу!

428] Скільки разів, пориваючись шию точену обняти,

429] Воду руками горнув, та себе на знаходив під нею!

430] Що там побачив - не знає; незнаним горить він, одначе.

431] Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе.

432] Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш?

433] Це ж бо - мара: відвернись - і зникне те, що кохаєш!

434] Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі. Без тебе

435] Тінь ця - ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою,

436] Й піде з тобою, якщо куди-небудь піти звідси можеш.

437] Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить,

438] Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо

439] П'є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду.

440] Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу

441] Й жалісно вигукнув, руки простягти до лісу німого:

442] «Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні?

443] Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару.

444] Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте,

445] Так побивався, як я? Хто сохнув аж так од любові?

446] Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї

447] Не дотягнуся - ось так обманутись закоханий може!

448] Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі,

449] Не верхогір'я, не мури міські пролягли поміж нами -

450] Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові:

451] Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі,

452] Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя.

453] Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить.

454] Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману!

455] Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік та на вроду, [60]

456] Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною!

457] Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє:

458] Ось я до тебе тягнусь - простягаєш і ти мені руки,

459] Я усміхнувсь - усміхаєшся й ти; а заплачу - й у тебе,

460] Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій - кивком одмовляєш,

461] Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово

462] Мовиш в одвіт, та його з-під води я не можу вловити.

463] Він - це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить!

464] Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю.

465] Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати?

466] Те, чого прагну,- я сам. Од багатства я вбогим зробився.

467] О, коли б вийти я міг поза межі свого ж таки тіла!

468] Дивно - любити й бажати розлучення з тим, кого любиш!

469] Сил моїх рештки вже біль забирає. Недовго на світі

470] Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю.

471] Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнюся; одначе

472] Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене.

473] Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній».

474] Мовивши, знов у своє відображення втупивсь очима.

475] Ронить у воду сльозу. Потурбований образ, хитнувшись,

476] Наче по хвилі ковзнув. «Безсердечний, куди ти? - в розпуці

477] Зойкнув юнак.- Зупинись! Не лишай тут того самотою,

478] Хто покохав! І якщо твоїх уст я торкнутись не можу,-

479] Дай хоч дивитись на них, щоби лютий вогонь мав поживу!»

480] Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз

481] Білими, наче той мармур, почав ударяти руками.

482] Й там, де вдаряли долоні, проглянула ніжна рожевість.

483] Так одним боком рум'яниться яблуко, другим - ще світле;

484] Так от багрянцем тонким непомітно беруться під осінь

485] Ягоди, ще недозрілі, бліді в виноградному гроні.

486] Тільки-но те він помітив, коли заспокоїлась хвиля,

487] Більше терпіти не міг: як на полум ї тихому тане

488] Жовтий віск або вранішня паморозь біла, як тільки

489] Сонце пригріє, так він, од любові на скіпочку звівшись,

490] Весь непомітним охоплений полум'ям никне повільно.

491] Вже не цвіте, як раніш, на лиці білосніжнім рум янець;

492] Сили, снаги вже нема, пощезали принади недавні.

493] Далі - вже й тіло, що бідну Ехо полонило, зникає.

494] Муки ці бачить Ехо і хоча пам'ятає зневагу,

495] Боляче їй, і скільки разів бідолашний «О горе!»

496] Вигукне, стільки разів і вона відгукнеться: «О горе»!

497] Вдарить у відчаї він себе в груди - і вже співчутливо

498] Б'є себе в груди Ехо, одізвавшись таким же зітханням.

499] Все ще задивлений в воду: «Любове моя нещаслива!» -

500] Мовив останні слова. «Нещаслива!» - долинуло з лісу.

501] «Хлопче коханий, прощай!»-І «Прощай!» - Ехо повторила. [61]

502] Ось на зелену траву він поник головою, і меркнуть

503] Очі, що ними в свою ж таки вроду так пильно вдивлявся.

504] Навіть у темнім житлі, в попідземній Стіксовій хвилі,

505] Все він себе споглядав. Наяди за ним голосили,-

506] Сестри, й братові в дар волосся зрізане склали.

507] Плакали й німфи лісів, і вторила Ехо їм луною.

508] Про смолоскипи подбали, про вогнище, ноші сплітали,

509] Тіла ж ніде не знайшли, натомість - шафранної барви

510] Квітку, в якої довкіл пелюстки, мов сніжинки, біліли.

511] Чутка про це розійшлась, і в ахейських містах по заслузі

512] Славу Тіресій здобув - знаменитим ім'я його стало.

513] Серед усіх тільки син Єхіона, зневажник безсмертних,

514] Гордий Пентей над старим посміявсь і словам його віщим

515] Віри не йме, дорікає, що темний, позбавлений зору.

516] Той головою схитнув і промовив, пророк посивілий:

517] «Щастя велике ти б мав, коли б і тобі відібрав хтось

518] Очі, щоб Вакхових священнодійств ти не міг оглядати.

519] День-бо настане колись (я вже бачу його), коли юний

520] Лібер - Семели дитя - завітає сюди, і як тільки

521] Жертвами ти не вшануєш його як годиться в святині,-

522] Землю довкіл, пошматований, всієш і темною кров'ю

523] Матір свою заплямиш, її сестер і в лісі дерева.

524] Бути тому! Божества не вшануєш-таки; з гіркотою

525] Слово згадаєш моє і позаздриш незрячому - зрячий!»

526] Син Ехіона жене, проте, геть ясновидця старого.

527] Скоро підтвердились віщі слова-що сказав, те стається:

528] Лібер - вже тут! Всі вітають його, аж полями луна йде.

529] Квапиться люд - матері і жінки разом з чоловіками,

530] Бо таємничий обряд і незнатного, й знатного вабить.

531] «Що то за шал, змієродні, напав на вас, Марса нащадки,

532] Розум затьмаривши вам? - так Пентей їх соромить:- Невже ж то

533] Мідноголосий кімвал і покривлений ріг-ці марниці,

534] Весь цей обман, мають силу таку, що вас, котрим звичні

535] Меч бойовий, та сурма, та готові до бою загони,

536] Нині скорили жінок голоси і вином розігрітий

537] Безум, юрба сороміцька і пустопорожні тимпани?

538] Старці! Дивуюся й вам: подолавши море безкрає,

539] Тір тут заклали ви й тут поселили вигнанців-пенатів,-

540] Нині без опору піддаєтесь? А ви, хто сьогодні

541] В розквіті сил, мої друзі-ровесники,- спис, а не.тирс вам

542] Личить тримати в руці, не вінок, а шолом одягати!

543] Не забувайте, молю, від якого ви кореня вийшли!

544] Духом проймітеся змія того, що стількох одним махом

545] Сам один подолав! Він за озеро та за джерела

546] Згинув, а ви перемогу здобудьте для слави своєї!

547] Мужніх змій переміг, а ви, слабодухих прогнавши,

548] Батьківську честь захистіть! Та якщо не судилося далі [62]

549] Фівам нашим стоять, то хай воїни й пращі потужні

550] Мури зметуть, хай вирує вогонь, хай скрегоче залізо!

551] Ми б не соромились горя свого, нарікали б на долю,

552] Та не таїли б її, і за сльози ніхто б нас не ганив.

553] Нині ж-о сором! - хлопчині беззбройному коряться Фіви,

554] Хоч про війну він не чув, не тримав ні меча, ні повіддя,-

555] Кучері мастить усе та вінками чоло вповиває;

556] Носить коштовний багрець і вишивані золотом шати.

557] Я от за нього візьмусь (не юрміться лишень) і розвію

558] Всі ті про батька його та про таїнства вигадки-плітки.

559] Мав же сміливість Акрісій-владар: над оманливим богом

560] Він посміявсь, перед ним зачинивши аргоські ворота.

561] Тож чи Пентея й усі його Фіви той зайда злякає?

562] Гей же! - Велить він рабам.- До мене того верховода,

563] В путах міцних притягніть! Та мерщій мою волю сповняйте!»

564] Всі його хочуть отямити: дід, Атамант, умовляє,

565] Радять домашні'гуртом, щоб зухвалим не був, але де там -

566] Тільки дратують його; від тієї загайки ще більше

567] Лютість у ньому кипить, не пішла йому рада на користь.

568] Бачив я: мірно спливає потік, не знімаючи шуму,

569] Поки йому на шляху перешкода не стане, та хай-но

570] Трапиться стовбур якийсь або скелі відламок - він тут же

571] Піниться й рине, лютіший стократ, перепону зустрівши.

572] Ось посланці, всі в крові, повернулися. «Щось я не бачу

573] Вакха»,- нахмуривсь Пентей. «Не знайшли його,- ті відмовляють.-

574] Лиш одного з його слуг і супутників ми захопили

575] Ось він. Ми руки йому, як велів ти, за спину звязали.

576] Вслід за Вакхом пішов він колись із Тірренського краю».

577] Глянув на нього Пентей ошаАілими з люті очима

578] Й тут же скарати хотів, але, гнів на хвилину згнітивши,-

579] «Ти, що сконаєш за мить,- проказав,- у науку для інших,

580] Як тебе звати, зізнайсь, як - батьків, із якого ти краю,

581] Що спонукало тебе до нового звернутись обряду?»

582] «Звуть Акетом мене,- відповів йому той незворушно,-

583] Вийшов з Меонії, ну а батьки мої - скромного роду:

584] В спадок ні клаптя землі, ні волів, щоб ниву орати,

585] Ні тонкорунних овець - не лишив мені батько нічого:

586] Вік свій убогим прожив. То гачком він, то в сіті щоденно

587] Рибу ловив і з води, пам'ятаю, тягнув, тріпотливу.

588] Так на життя заробляв, передав і мені те мистецтво,-

589] «Все, чим багатий я,- каже,- наступнику мій, спадкоємцю,

590] Нині тобі віддаю». А багатий він був лиш одними

591] Водами, їх і вважаю по батькові спадком єдиним.

592] Щоб на тих скелях, однак, окрай моря, вік не стриміти,

593] До мореплавства я взявся; стерном і вітрилами вправно

594] Міг повертать, на зірках визнававсь: де Коза Оленійська, [63]

595] Вісниця злив, де Тайгета, де Аркт, де понурі Гіади,

596] Звідки очікувать вітру, де гавань, для суден догідна.

597] Плив я на Делос якось. На весло налягаючи справа,

598] До побережжя Хіоського я підпливав. Ось і берег...

599] Легко стрибаю з судна - в пісок вогкуватий ногами.

600] Там ми й ніч провели. Непомітно рум'янцем Зірниці

601] Небо взялося. Прокинувшись, друзям велю по джерельну

602] Воду піти й на тропу, що веде до струмка, їх виводжу.

603] Сам вибігаю на горб, обмірковую, чим нас потішить

604] Вітер, і, друзів гукаючи, знов до судна повертаюсь.

605] «Ось ми!» - першим озвався Офельт, посміхаючись гордо:

606] З того безлюддя, мовляв, не з пустими вертаюсь руками.

607] Хлопця він берегом вів, що скидався на миле дівчатко.

608] Бачу, хлоп'я ледь бреде: чи то сон йому йти заважає,

609] Чи то вино; на лице його глянув, на одяг, на рухи -

610] Й тут же подумав собі: не людська це, не смертна дитина.

611] От і кажу я супутникам: «Хто з богів, ще не знаю,

612] В хлопця того замінивсь, та що бог він - у цьому я певний!

613] Хто б ти, одначе, не був,- не гнівися, сприяй нам у всьому!

614] Вибач і друзям моїм!» - «За нас ти дарма не молися!» -

615] Діктід мене перебив, що найшвидше з усіх на вершечок

616] Щогли вилізти міг чи вниз по шнурку зісковзнути.

617] «Справді!» - підтакнули й інші: .русявий Мелант, гострозорий

618] Сторож на носі судна, і Лібій з Алкімедоном,

619] І Епопей, що накази дає веслярам і в дорозі

620] їх бадьорить,- геть усіх одурманив до здобичі потяг.

621] «Не потерплю,- я гукнув,- щоб у нас на судні коли-небудь

622] Був полонеником бог! Моє вирішальне тут слово!»

623] З тим загороджую шлях їм собою. З усіх найлютіший

624] Гнівом кипить Лікабант: вигнанець із туського міста,

625] На чужині він за вбивство страшне відбував тоді кару.

626] Й поки стою, він мене кулаком (а бив молодецьки)

627] В горло вразив, і з судна вже на дно мав мене зіштовхнути,

628] Та серед линв корабельних повис я, хоча й непритомний.

629] Схвально гуде нечестивців юрба. Тоді Вакх (а це справді

630] Вакх був) неначе від окриків сон його, врешті, покинув,

631] Чи одшуміло вино, й до грудей відчуття повернулось,-

632] «Що це за галас? Що робите? Як, поясніть, мореплавці,

633] Тут опинивсь я? Куди завезти мене маєте намір?»

634] «Ти не хвилюйсь,- йому каже Прорей,- назви тільки гавань,

635] Де б ти зійти захотів, і прибудеш на землю жадану».

636] «В Наксос,- їм Лібер на те,- судна свого біг завертайте!

637] Там - оселя моя; вона й вас повітає гостинно».

638] «Згода!» - брехливі богами всіма присягаються й морем

639] І над оздобним судном мені парус велять піднімати.

640] Наксос праворуч лежав. Повертаю й вітрило праворуч.

641] Тут мені гнівно Офельт: «Чи ти глузду рішився? Що робиш?» [64]

642] Бачу, зам'ялись усі. А тоді почали: хто кивати,

643] Дехто й на вухо шепнув,- завертай, мов, негайно ліворуч!

644] Я остовпів. «Якщо так, хай судном,- відмовляю,- керує

645] Інший». І так од стерна відсахнувся й від темного діла.

646] Лаять мене почали всім судном, загули вколо мене...

647] Втрутивсь . тут Еталіон: «Виходить,- всміхнувся злобливо,-

648] Ти лиш один нашим щастям рядиш!» І ось, замість мене

649] Взявши кермо, в протилежний від Наксоса бік завертає.

650] Ну, а хлопчак, наче б тільки тепер запримітивши підступ,

651] Став на загнутому носі судна, озирнув усе море

652] Й, ніби втираючи сльози: «Не в той ви мене, мореплавці,

653] Край обіцяли везти, не про те я просив побережжя.

654] Чим я на кривду у вас заслужив? Чи така вже велика

655] Слава -стільком юнакам одного підманути хлопчину?»

656] Я не приховував сліз, та що тим безбожникам сльози?

657] Тільки сміялися з них, налягаючи дружно на весла.

658] Ним присягаюсь я нині тобі (бо хто йому рівний

659] Серед богів?), що, наскільки ця річ неймовірною здасться,

660] Віри настільки ж вона буде гідна: судно серед моря

661] Враз зупинилося так, ніби врізалось носом у берег.

662] Ті, зчудувавшись, розмашисто веслами б'ють, напинають

663] Всі паруси - на підмогу веслу залучають ще й вітер.

664] Плющ їм, однак, на заваді стає: вколо весел обвившись,

665] Пнеться вгору, цупкий, розбуявши, повис на вітрилі.

666] Ось і сам бог, увінчавши чоло золотим виногроном,

667] Тирсом трясе, що в зелену лозу виноградну вповитий.

668] Тигри блукають довкіл; то тут, то там полохлива

669] Рись, наче привид, майне, розляглися плямисті пантери.

670] Тут якось дивно, чи то з переляку, чи то з божевілля,

671] Всі застрибали; з них перший Медон став тілом чорніти

672] Й вигнувся, наче дуга, шорсткуватою вкрившись лускою.

673] «Ну й чудасія! - йому Лікабант - Що за вигляд у тебе!»

674] Та на півслові запнувсь: уста його пащею стали,

675] Ніздрі обвисли; лускою взялася, затверднувши, шкіра.

676] Лібій на весла хотів налягти, але бачить, що в нього

677] Руки раптово неначе коротшають, далі й руками

678] Вже не здаються вони - поплавками назвати їх можна.

679] Інший за шнур, оповитий плющем, норовив ухопитись,

680] Та не було в нього рук, тільки, вигнувши тулуб кумедно,

681] Гепнувсь у воду плиском, і тут серповидним одразу

682] Хвилю хвостом, що на роги півмісяця схожий, став бити.

683] Бачу, й інші стрибать почали; спливає вода з них,

684] То виринають вони, то знов у глибини пірнають,

685] Наче танок завели: вигинаються в хвилі грайливо

686] Тілом усім і випорскують воду крізь ніздрі широкі.

687] Тож із усіх двадцяти (на судні саме двадцять було нас)

688] Я залишився один. Сам себе з переляку не тямлю, [65]

689] В поті холодному весь, але тут мене бог заспокоїв:

690] «Ти не лякайсь, і на Дію пливи». Я доплив туди, й тут же

691] Вакхові шану віддав і до таїнств його залучився».

692] «Довго ти гаяв нас,- каже Пентей,- балачками пустими,

693] Думав, що стихне мій гнів, поки нам теревені розводиш?

694] Гей же! На муки його! Не жалійте вогню та заліза,

695] Поки живий, а тоді - пожбурніть його в пітьму Стігійську!»

696] Вмить у в'язниці глухій опинивсь Акет тірренієць

697] В путах міцних. І вже кат готував за наказом Пентея

698] Все, що потрібне для мук,- і залізо, й вогонь,- та зненацька

699] Двері самі по собі перед ним розчинилися навстіж,

700] Кажуть, що й пута самі по собі з його рук поспадали.

701] Вперся ще більше Пентей: замість іншим накази давати,

702] На крутосхили, посвячені Вакхові, сам поспішає,

703] На Кіферон, де вакханок лункі чути заклики-співи.

704] Як стрепенеться загонистий кінь, коли мідноголоса

705] Раптом сурма заячить, як до бою жага його пройме,

706] Так і Пентея жінок голоси й завивання нестямне

707] Збуджують: чуючи їх, він ще більшою люттю скипає.

708] Здалеку видна галявина є посеред Кіферону,

709] Темним вона звідусіль, мов кільцем, опоясана лісом.

710] Там, поки таїнство невтаємниченим оком він бачить,

711] Першою вздріла його, й, ошаліло підбігши до нього,

712] Першою кинула тирс і вразила в груди Пентея

713] Мати. «Сюди! -зазиває,- сюди, мої сестри обидві!

714] Гляньте-но, що за кабан походжає по нашому полю!

715] Я кабана того вб'ю!» Налітають у дикій нестямі

716] Всі вони - на одного. Завиваючи, мчать за тремтливим,-

717] Вже-бо він справді тремтить, вже забув свою мову зухвалу,

718] Сам проклинає себе, у провині своїй зізнається.

719] «Згляньсь, Автоноє,- поранений зойкнув,- о сестро моєї

720] Матері! Зглянься хоч ти! Пригадай собі тінь Актеона!»

721] Про Актеона ж ця ніби й не чула, й простягнену руку

722] Вирвала. Іно, підбігши, Пентею викручує й другу.

723] Рук, щоб до матері міг простягти, вже не має сердега,

724] Тож покаліченим тулубом тягнеться: «Глянь, моя мати,

725] Глянь же!» - благає. Агава ж, поглянувши, тільки завила,

726] Наче здригнулась уся, й, розпустивши з вітром волосся,

727] Синові голову миттю зриває, і пальцями в неї

728] Вп'явшись: «Іо! - кричить.- Таки вклали ми, подруги, звіра!»

729] Навіть морозом побитих листків, що ось-ось облетіти

730] Мають самі, з верховіть не зірве так раптово негода,

731] Як розірвали Пентеєве тіло безжалісні руки.

732] Після таких от повчальних подій узялись Ісменіди

733] Вакхові ладан палить, до нових залучившись обрядів.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

1] Мінія донька, однак, Алкітоя, бурхливого свята

2] Не визнає до цих пір і не вірить у те, легковажна,

3] Що від Юпітера Вакх народився, ще й сестер за спільниць

4] Має в безбожному ділі. Та ось до обряду скликає

5] Жрець і жінок, і служниць, які вільні від праці; прикрити

6] Шкірами груди велить, розв'язати стрічки, на волосся

7] Позакладати вінки; виноградом оплетені тирси

8] Взяти до рук, провіщаючи те, що не знатиме в гніві

9] Стриму ображений бог. Покорились жінки й молодиці:

10] От вони, кинувши тканку, й коші, й недопрядену вовну,

11] Ладан несуть, зазивають Ліея, Бромія, Вакха,

12] Сина вогню, який двічі від двох матерів народився.

13] І додають ще: Нісей, син Тіони буйноволосий,

14] Також Леней-жартівник, сівач винограду п'янкого,

15] Також отець Елелей, Іакх, Еван і Ніктелій,

16] І не одне ще ім'я, що дають його різноплемінні,

17] Лібере, греки тобі! Нема-^ж твоїй юності краю,

18] Вічно цвітеш юнаком; найвродливіший, високо в небі

19] Сяєш у колі богів. А коли ти без рогів, то з виду

20] Схожий на миле дівча. Ти Схід покорив аж до краю,

21] Де омиває засмалену Індію Ганг повноводий.

22] Двох святотатців скарав: Пентея й Лікурга, що гордо

23] З міді сокиру двосічну носив; потопив і тірренців.

24] Рисі послушні тобі: їх пара в упряжці кориться

25] Віжкам оздобним твоїм. За ними - сатири, й вакханки,

26] Й старець, Сілен,- то в руці з посошком він бреде напідпитку,

27] То на повільнім ослі, непевно тримаючись, їде.

28] Всюди, куди б тільки ти не прийшов,- і юнацькі, й жіночі

29] Заклики гучно звучать, аж гудуть під долонями бубни,

30] Гнута.відлунює мідь, не стихає дірчаста сопілка.

31] «З миром, ласкавий, прийди!» - до обряду, як велено, ставши,

32] Просять жительки Фів. Тільки Мінія дочки зостались

33] Дома, врочистий зневажують день рукоділлям невчасним. [67]

34] То вони вовну прядуть, веретено кваплячи пальцем,

35] То запопадливо тчуть, то рабинь спонукають до праці.

36] Легко пускаючи нитку з-під пальця, сказала одна з них:

37] «Поки, зібравшись на свято придумане, інші дармують,

38] Ми, котрі пильно Палладі слугуємо, кращій богині,

39] Мову по черзі ведім то про се, то про те, щоб корисна

40] Легше нам рук наших праця ішла, щоб години повільні

41] Швидше спливали - незайнятий слух веселім одна одній».

42] Задум сподобався їм. «Ти й почни щось!» - пожвавились сестри.

43] Та завагалася: «Що б тут почати?» А знала всіляке;

44] «Може, про те оповім, вавілонська Деркетіє, спершу,

45] Як Палестинського озера хвилі -в те вірять усюди -

46] Вкривши лускою тебе, твій природжений вигляд змінили.

47] Може, згадаю про те, як дочка' твоя, в пір'я зодягшись,

48] Пізні роки свої часто на білих проводила вежах.

49] Може, й про те, як силою зілля та чарів наяда

50] Зайшлих могла юнаків у безмовних риб обертати,

51] Поки й сама не вдяглась у луску. Чи про те, як од крові

52] Чорні тепер, а не білі смоковниця ягоди родить».

53] Вибравши оповідь цю про подію не кожному знану,

54] Так почала, поки з вовни тонесенька нитка снувалась:

55] «Тісба й Пірам, той - вродою перший поміж юнацтва,

56] Та - найчарівніша серед дівчат, що їх Схід колись бачив,

57] Дім побіч дому жили, де муром високим із цегли

58] Місто довкіл обвела, за переказом, Семіраміда.

59] Отже, сусідство близьке зазнайомило їх і зріднило.

60] Далі - зміцніла любов; дійшло б до весілля по праву,

61] Тільки не згодні батьки. На одне лиш нема заборони:

62] Палко любились вони, перейнявшись чуттям обопільним.

63] Свідків нема в них: то знаками мову ведуть, то кивками.

64] Пломінь же, хоч приховай, розгориться, прихований, дужче.

65] Здавна щілинка була у стіні, для домів їхніх спільній,

66] Мабуть, іще відтоді, як будинки ці два поставали,

67] Хиби тієї ніхто, хоч минали віки, не помітив.

68] Око ж любові метке: ви ж бо перші, її спостерігши,

69] Стали розмову крізь неї вести; через отвір вузенький

70] Скільки то лагідних слів туди й сюди пролетіло!

71] Стануть, бувало, Тісба й Пірам: ця звідси, той - звідти,

72] Й тільки-но подих палкий з-за стіни переловлять обоє -

73] «Заздрісна,- шепчуть,- стіно! Чому заважаєш коханню?

74] Нам поєднатись дозволь! А коли завеликого просим -

75] Для поцілунку хоча б - невеликий це труд - розетупися.

76] Втім, ми твої боржники: бо ж тобі завдячувать мусим

77] Те, що можемо тут обмінятись хоч словом сердечним».

78] Так от, він тут, вона там, стіні глухій пожалівшись,

79] На ніч сказали: «Прощай!», до щілинки припали вустами,

80] Та поцілунок не міг, наче слово, пройти через неї. [68]

81] От, звістуючи день, вже зірки проганяє Аврора;

82] Зринуло сонце стрімке, осушило зарошені трави.

83] В звичному місці зійшлись. Пошепталися, тихо сплакнули,

84] Потім рішили під ніч,} коли все постихає довкола,

85] Потайки вийти надвір, підманувши сторожу, а далі,-

86] Хай лише вдасться покинути дім і міські забудови,

87] Щоб навмання по широкому полю обом не блукати,-

88] Біля могили Ніна зійтись і сховатись під тінню

89] Дерева. Дерево те - білосніжними вкрита плодами

90] Смоква струнка; недалеко від неї струмок був холодний.

91] Намір сподобався їм. Повільніше в води, здавалось,

92] День западав, неквапливо й ніч із глибин виринала.

93] Врешті, не рипнувши навіть дверима, проворно пірнула

94] В темряву Тісба. Своїх підманула й, закривши обличчя,

95] До гробівця підійшла й під умовлене дерево сіла.

96] Духу любов додала. Та ось по кривавій вечері

97] Суне левиця страшна з бичачою кров'ю на пащі

98] Прямо до того струмка, щоб докучливу спрагу згасити.

99] Тільки-но Тісба її запримітила в місячнім сяйві,

100] В темну печеру біжить, омліваючи вся, й по дорозі

101] Губить накидку легку, що з плечей, наче птиця, зметнулась.

102] От, нахлептавшись води, завертає до лісу левиця,

103] Та на своєму шляху, наступивши на те покривало,

104] Рве на шматочки кривавою пащею ніжну тканину.

105] Вийшовши дещо пізніше, Пірам незабаром побачив

106] Звіра глибокі сліди на піску - й сполотнів, на обличчі.

107] Далі й накидку тонку запримітивши в плямах кривавих,

108] Каже: «Одна тільки ніч, а закоханих двоє в ній згине,

109] З них же вона, лиш вона заслужила найдовшого віку.

110] Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу!

111] Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше

112] Я сюди сам не прийшов. ГЛоє ж тепер тіло на кусні

113] Рвіть, по-хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне,

114] Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви!

115] Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!» З тим, нахилившись,

116] Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву.

117] Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши,

118] Каже: «Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!»

119] Мовив - і меч, що при поясі був, устромив собі в груди

120] Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани.

121] Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна

122] Високо б'є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться,

123] Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї

124] Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря.

125] Кров'ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі,

126] Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров'ю,

127] Наче багрянцем густим наливаються ягоди звислі. [69]

128] Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався,

129] Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем,-

130] Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті.

131] От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний;

132] Барва плодів лиш дивує. «Чи це?» - зупинилась непевна.

133] Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить,

134] Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно,

135] Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю

136] Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє.

137] Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши,

138] Груди невинні свої невгамовним плачем надриває,

139] В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала,

140] Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою

141] Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя.

142] «Ой, що це сталося! - зойкнула.- Хто розлучив нас, Піраме?

143] О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча

144] Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!»

145] Чуючи Тісби ім'я, піднімає обтяжені смертю

146] Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки.

147] Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров'ю,

148] й піхви самі, без меча,- «Рука твоя,- каже,- й кохання,

149] О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене

150] Є і правиця, й любов: нанести собі й я зможу рану!

151] Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина,

152] Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене

153] Смерть лиш спроможна була,- неспроможна й вона відірвати!

154] Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання

155] Вам, о батьки,- мої і його, нещасливі стократно:

156] Тим, кого щира любов поєднала й остання година,

157] Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі!

158] Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш

159] Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно,

160] Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі:

161] В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!»

162] Мовила - й, вістря під груди, до самого серця приклавши,

163] Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові.

164] Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання:

165] Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє,

166] І спочивають останки їх - попіл - в одній домовині».

167] Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя

168] Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки.

169] «Навіть сонячний бог, який править усім, яснозорий,

170] Силу кохання пізнав. Пригадаймо ж любов того бога!

171] Кажуть, він перший помітив якось, як розкішна Венера

172] Й Марс обнялись тайкома; він же перший усе помічає.

173] Прикро зробилось йому, і про зраду подружнього ложа

174] Сина Юнони він тут же звістив, ще й на місце спровадив. [70]

175] Той остовпів, і з правиці ковальської виріб майстерний

176] Випав. Негайно тонкі ланцюжки та гачки він і сіті

177] З міді ковкої, такі, що й побачити їх неможливо,

178] Виточив. З витвором тим не могла б ні найтонша тканина,

179] Ні павутина легка, що під сволоком висне, зрівнятись.

180] Робить ще й так, щоб одним тільки дотиком міг він цю сітку

181] В рух привести, й хитромудро її накладає на ложе.

182] От і лягли собі нишком на нього дружина з коханцем,

183] Та ненадовго: бо лиш обнялися - небачена досі

184] Цупко їх сіть повила - не могли й ворухнутись обоє.

185] Двері слонової кості в ту хвилю Вулкан розчиняє,

186] Просить богів увійти, а ті двоє - у путах лежали...

187] Сором, та й годі! - Хоч дехто з богів тоді сам був не проти

188] Сорому звідать того. Насміялись безсмертні, й ще довго

189] Тільки про ту новину гомоніли в широкому небі.

190] Та Кітерея в боргу не-лишилась: того, хто таємну

191] Викрити пристрасть посмів,- сама покарала такою ж

192] Пристрастю. Що це тобі, хто родився від Гіперіона,

193] Врода сьогодні дає і рум'янець, і зір променистий?

194] Жаром ти землю довкіл обдаєш, але сам повсякденно

195] Сохнеш од жару того. Хоч усе тобі слід озирати,-

196] На Левкотою глядиш. Увесь світ занедбавши, з тієї

197] Діви не зводиш очей. То завчасно на східному небі

198] Зринеш, то в темряву західних вод поринаєш запізно,-

199] Днину зимову, бува, задивившись на неї, продовжиш.

200] Часом не видно тебе: від жаги твої очі беруться

201] Млою, і смертних тоді потемнілим жахаєш обличчям.

202] Та не тому ти стьмянів, що ближчого місяця обрис

203] Став на твоєму шляху: од любові погас твій рум'янець.

204] Вабить тебе лиш одна; позабув же ти Роду, Клімену,

205] Кинув з усіх найвродливішу - Матір Еейської Кірки.

206] Потім - ще й ту, що бажала твого, хоч зневажена, ложа,-

207] Клітію; саме тоді вона в серці своєму відчула

208] Рану важку. Забуттям не одну вповила Левкотоя,

209] Гожа дочка Евріноми-красуні, чия батьківщина -

210] Сповнений пахощів край. Лиш дозріла дочка - й свою неньку

211] Вродою так перейшла, як колись її ненька - всіх інших.

212] В ахеменійських містах її батько владу мав, Орхам.

213] Сьомим він був у високому роді, що вийшов від Бела.

214] Є пасовище в краю гесперійськім для сонячних коней,

215] Де їх не трави - амбросія живить; розтрачені сили

216] їм повертає, наснажує знов до щоденної праці.

217] Поки там коні баскі споживають небесну пашницю,

218] Поки триває ще ніч, перевтілився бог в Евріному,

219] Матір, і входить до спальні жаданої; там Левкотою

220] Бачить він: при ліхтарі в товаристві дванадцяти служок

221] Нитку тонку вона вправно снує говірким веретенцем. [71]

222] От він, як мати, ввійшовши, цілує її, й до служанок:

223] «Хочу дочці я тут дещо сказать, залишіть нас,- велить їм,-

224] І не перечте, бо ж я материнське на це маю право!»

225] Ті покорились. А бог, коли з нею віч-на-віч лишився:

226] «Я - отой самий,- сказав,- хто, керуючи порами року,

227] Бачить усе довкруги, через кого й земля усе бачить,-

228] Всесвіту око. Я, вір, покохав тебе!» Тут Левкотої

229] Випала прядка із рук, покотилось прудке веретено.

230] Вроду примножував страх. Не гаючись, бог перед нею

231] Виступив явно тепер, у своєму звичайному блиску.

232] Діва, хоч як налякала її ця раптова поява,

233] Богові, сяйвом подолана, без нарікань піддалася.

234] Клітію заздрість бере, бо й сама до промінного бога

235] Чула надмірну любов. На суперницю зло затаївши,

236] Всім розплескала про гріх, перед батьком її очорнила.

237] Той, розлютившись, у гніві сліпому, дочку, яка руки

238] До ясночолого сонця простягши, благала: «Це ж бог той

239] Честі насильно позбавив мене!» - закопав, безсердечний,

240] Глибоко в землю, ще й пагорб над нею насипав піщаний.

241] Та, розметавши промінням той пагорб, син Гіперіона

242] Дав тобі змогу підняти лице з-під могили - до світла.

243] Не підняла ти, однак, голови, що відчула вже, німфо,

244] Натиск землі; непорушним було твоє тіло безкровне.

245] Кажуть, сумнішого в світі не бачив погонич крилатих

246] Коней нічого й ніде, хіба смерть Фаетона вогненну.

247] Все-таки пробує він, чи прониклива сила проміння

248] В тілі її льодянім теплоти не пробудить живої.

249] Та коли доля звела нанівець божественні зусилля,

250] Тіло її і розриту могилу зросивши нектаром,

251] Так завершив свої довгі жалі: «Ти сягнеш-таки неба!»

252] Тіло, просякле нектаром небесним, нараз розпливлося,

253] й запахом ніжним земля пройнялася на місці могили.

254] Гілка пахуча тоді, через брили пустивши коріння,

255] Насип вершечком пробивши тонким, протяглася до сонця.

256] Та відсахнувся од Клітії світла даритель, хоч тугу

257] Міг оправдати любов ю, а зрадництво - тугою; більше

258] Не повернувся, однак, розлюбив її, кинув назавжди.

259] Сохне по ньому вона, від палкого бажання шаліє,

260] Німф уникаючи, днями й ночами вона просто неба

261] Гола сидить на траві, розпустивши по плечах волосся.

262] Дев'ять днів пересидівши так без води, без поживи,

263] Голод і спрагу хіба що слізьми та росою гасила,

264] Не піднімаючись, тільки обличчя своє повертала,

265] Жалісним зором весь час проводжаючи бога ясного.

266] Кажуть, що врешті з землею зрослась і частиною тіла

267] В листя безкровне, бліде замінилась, а там, де обличчя,

268] Барва багряна лягла, до фіалки, журливої квітки, [72]

269] Стала подібна. За Сонцем, однак, хоч і корінь тримає,

270] Все повертається: давня жага й перемінену сушить».

271] Тим закінчила вона, й захопила всіх оповідь дивна.

272] Дехто їй віри не йняв, а дехто й не сумнівався

273] В силі правдивих богів; не було, проте, Вакха, там, кажуть.

274] До Алкітої тоді, постихавши, звертаються сестри.

275] Та, проганяючи вправно швидкий між основою човник,

276] Мовить: «Змовчу про любов пастуха - про Дафніса з Іди:

277] Всім же відомо про те, як у камінь його обернула

278] Німфа, лиха на суперницю: ось як любов розпікає!

279] Не наміряюся вам повторяти, як проти природи

280] Сітон то жінкою був якийсь час, то ставав чоловіком.

281] Не зупинюся й на Кельмію - нині алмаз він, а був же

282] Другом Юпітера-хлопця колись,- ні про вас, о курети,

283] Діти дощу, не почну, ні про вас, Кроконе й Смілако,

284] Що замінились у квіти дрібні,- захоплю новиною.

285] Звідки славу лиху здобуло джерело Салмакіди,

286] й силу таку, що, торкнувшись, в'ялить і розніжує тіло,-

287] Слухайте. Знана-бо міць його хвилі, незнана - причина.

288] Сина Меркурію в дар повила Кітерея прекрасна,

289] й діви-наяди в печерах ідейських його згодували.

290] Хлопець той видавсь такий, що з обличчя однаково батька

291] Й матір нагадував, так що й ім'я від батьків перейняв він.

292] Щойно п'ятнадцять минуло йому, як батьківські гори

293] Та годувальницю Іду покинувши, в світ він подався.

294] Радо краями незнаними йшов, на незнані дивився

295] Ріки, й утоми не чув, озираючись пильно довкола.

296] От він лікійські міста й сусідню з тим краєм відвідав

297] Карію. Бачить там озеро, чисте настільки, що в ньому

298] Видно й піщинки на дні. Очерет не росте там болотний,

299] Ні осока з порожнистим стеблом, ні ситник гостроверхий.

300] Дивна прозорість води... Моріжком облямований берег;

301] Далі - трави довкіл поросли, що не в'януть ніколи.

302] Німфа в місцях тих жила. їй чужі були лови, не вміла

303] Й лука тримати в руці, не змагалася в бігу ніколи.

304] З-поміж наяд лиш її прудконога не знала Діана.

305] Кажуть, їй радили сестри не раз: «Візьми ж, Салмакідо,

306] Спис або хоч сагайдак розмальований, не полінуйся

307] Серед дозвілля свого й полюванням суворим зайнятись».

308] Списа, однак, не бере, сагайдак їй - не до вподоби,

309] Серед дозвілля свого забуває про лови суворі.

310] То джерелом охолоджує тіло гнучке, то волосся

311] Чеше тонким гребінцем із кіторського бука, й до хвилі,

312] Мовби до дзеркала, зиркає: як я, мовляв, причесалась?

313] То, огорнувши свій стан серпанковим ясним покривалом,

314] Чи на травиці м'якій, чи на листі м'якім опочине.

315] Часто зриває квітки. Випадково й тоді їх зривала, [73]

316] Як подорожнього вгледіла; тут же його і запрагла.

317] Та, вгамувавши порив, привела до порядку свій одяг,

318] Причепурилась, хоча була й так прехороша собою.

319] Й тільки тоді вона, кроком легким підійшовши до нього,

320] Так почала: «Справедливо тебе я назвала б, юначе,

321] Богом, і то Купідоном самим; а якщо ти із смертних,

322] Значить, щасливі стократно батьки, що тебе породили,

323] Щасний твій брат, пощастило й сестрі, якщо є вона в тебе,

324] Й няні, котра згодувала тебе; та одній, безумовно,

325] Поталанило найбільш - нареченій твоїй, якщо тільки

326] Маєш таку, що весільних достойна була б смолоскипів!

327] Є така в тебе - то хоч крадькома я тобі подарую

328] Ласку свою, а нема - поєднаймось на шлюбному ложі!»

329] Тим закінчила вона, й зарум'янивсь юнак соромливо,

330] Бо й не чував про любов; йому личив, одначе, рум'янець.

331] Яблуко так червоніє на гілці, осяяній сонцем,

332] Так і слонова кість, коли в пурпур її омочити,

333] Й місяць, коли при затемненні міддю видзвонюють марно.

334] Німфа - цілунків жде: «Хоч як брат поцілуй мене,» - каже.

335] Й руки уже простягла до його білосніжної шиї.

336] «Годі! -він їй,- а ні, то тебе й цю місцевість покину!»

337] «Що ти! - злякалась вона,- ці місця я тобі відступаю,

338] Гостю!» І йде собі геть, але тільки вдає, що відходить.

339] Ще озирнулася декілька раз і, в чагар увійшовши,

340] Нишком присіла собі, підігнувши коліно, а хлопець,

341] Певний, що серед незайманих трав одинцем походжає,

342] Врешті ногою знічев'я торкнувся грайливої хвилі;

343] Далі занурив стопу - й течія невимовно ласкава

344] Втомлене тіло нараз переповнила млостю п'янкою.

345] Тут він свій одяг легкий із юнацького тіла знімає...

346] Наче вогонь Салмакіду пройняв, як побачила вперше

347] Голу красу юнака - запалали їй очі жагою.

348] Так, бува, сонце сяйне, коли дзеркала рівна поверхня

349] Серед безхмарного дня його круг відіб'є найчистіший.

350] Годі вже стриматись їй, наперед сона втіху смакує,

351] Ласки жадає його і до нього, шаліючи, рветься.

352] Він же руками плеснув і в прозорість рухливу з розгону

353] Кинувсь, і вправно пливе, викидаючи руки по черзі,

354] Й видно його у воді - як, буває, під скло щонайтонше

355] Постать слонової кості кладуть або сніжну лілею.

356] «Мій він тепер! Таки я взяла верх!» - торжествує наяда.

357] Одяг відкинувши, хутко за хлопцем у воду пірнає.

358] Той опирається їй, а вона силоміць то цілує,

359] То обнімає його, то грудей проти волі торкнеться -

360] З різних боків припадає, і горнеться, й липне до нього.

361] Врешті довкола плавця, щоб не вислизнув,, .щоб не пручався,

362] Так обвилась, мов змія, що її аж до хмар піднімає [74]

363] Владар пернатих, орел: йому шию змія охопила

364] Й ноги, а довгим хвостом намоталась на крила простерті.

365] Так наполегливо плющ на високому стовбурі в'ється,

366] Так восьминіг на морській глибині випускає раптово

367] Всі свої щупальця й наче тенетами стискує жертву.

368] Правнук Атланта тим часом стоїть на своєму й наяду

369] Втіх позбавляє близьких; а вона, просто впившись у нього

370] Тілом усім: «Хоч-не-хоч,- йому шепче,- моїм таки будеш,

371] Не сподівайся втекти! Повеліть же, боги, щоб однині

372] Я при ньому була, а він - при мені був навіки!»

373] Вчули цю просьбу боги: непомітно змішавшись, обоє

374] В тілі з єднались однім, одне вже було в них обличчя.

375] Так і дві гілки, якщо їх корою впов'єш однією,

376] Живляться разом, ростуть, поки тілом єдиним не стануть.

377] Тож, коли тісно ті двоє сплелись, то були вже не двоє:

378] З виду хіба що подвійні вони, бо вже годі сказати,

379] Хлопець чи дівчина це: і так, і не так одночасно.

380] Чуючи млість у руках та ногах, півмужчиною ставши

381] У мерехтливій воді, куди входив мужчиною щойно,

382] Руки до неба підняв, і вже не хлопчачим благає

383] Голосом Гермафродит: «О ви, моя ненько, мій батьку,

384] Сина свого, що й ім'я перейняв у вас, просьбу сповніте:

385] Той, хто в потік той пірне, півмужчиною з нього хай вийде.

386] Ледве торкнувшись хвиль, нехай тілом одразу розм'якне!»

387] Жаль стало сина батькам; і сповняють, що він, двоєдиний,

388] Просить їх: води пливкі чарівним занечищують зіллям».

389] Стихла й вона. Проте Мі ні я донька ще й далі до праці

390] Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться.

391] Тут, хоч не видно було їх ніде, загриміли зненацька

392] Бубни гулкі звідусіль, зігнуті роги заячали,

393] Дзвоном озвалася мідь, запахло смолою й шафраном.

394] Потім, хоч важко й повірить у те, почала зеленіти

395] Тканка, й листям узявсь, повислий, мов плющ, їхній одяг.

396] Ось уже де-не-де й грона звисають; де нитка снувалась -

397] В'ється вусата лоза, крізь основу брость проростає.

398] Вже й виногроно важке пурпуровим поймається блиском.

399] День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:

400] Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало,-

401] Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство.

402] Крівля раптово стряслась, і здалося, що всюди олійні

403] Враз ліхтарі зайнялись, багрянцем весь дім освітивши.

404] Звірів примарних довкіл розляглося лунке завивання.

405] Кинулись сестри шукать по кімнаті задимленій сховку,

406] Тиснуться всі по кутках - від очей, від огнів якнайдалі.

407] Поки ховаються в ніч, їх тендітні суглоби вкриває

408] Плівка, й суцільне крило їм рамена затягує й руки.

409] Так метушаться вони в темноті, й переміни своєї [75]

410] Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір'ям,

411] Легко, проте, повисали в повітрі на крилах прозорих.

412] Хочуть мовити щось, та порівняно з тілом мізерний

413] Звук видають, і жалі свої свистом тонким виявляють.

414] Вабить їх крівля, не ліс, і літають, цураючись сонця,

415] Тільки вночі, тож і назву від пізнього вечора мають.

416] .Лиш після того по Фівах усіх божеством повселюдно

417] Визнаний Вакх. Розголошує всім про його всемогутність

418] Іно, Семели сестра: серед них лиш вона не зазнала

419] Болю - хіба що того, яким сестри її засмутили.

420] Бачачи те, як вона Атамантом, своїм чоловіком,

421] Дітьми своїми та плеканцем-богом гордиться, Юнона,

422] Вже розпікається: «Міг же розпусниці син меонійських

423] Зачарувати плавців, їх занурити в море бездонне;

424] Міг домогтися, щоб си«а свого рвала мати на кусні;

425] Ще й дивовижними крилами вкутала Мінія дочок!

426] Я ж, хоч Юноною звусь, маю кривди безсило терпіти?

427] Маю обмежитись цим? Моя велич уся - тільки в цьому?

428] Сам він, однак, мене вчить (бо й у ворога вчитись не сором),

429] Силу яку має шал: страхітлива загибель Пентея -

430] Доказ аж надто ясний. То чому б нині й Іно не мала

431] Шалу гризького жало, які і всі її рідні, відчути?»

432] Є один спадистий шлях, лиховісним затінений тисом:

433] До підземельних осель серед тиші німої веде він.

434] Мляво парує там Стікс, і тіні недавно померлих

435] Шляхом тим сунуть униз - вже не люди, лиш обриси їхні.

436] Млиста зима в підземеллі панує, і новоприбулі

437] Помацки йдуть по шляху до Стігійського краю; не знають,

438] Де в тій долині сумній непроглядного Діта оселя.

439] Тисячу входів має довкола те місто безмежне,

440] Тисячу навстіж одчинених брам. Як до моря - всі ріки,

441] Так усі душі до нього пливуть. Там селитися може

442] Цілий народ, і хоч як би юрмивсь - буде краплею в морі.

443] Тіні безкровні без тіла й кісток сновигають по ньому.

444] Дехто торгівлі віддавсь, при палаці Плутоновім дехто

445] Служить, а хто й ремеслом, як було за життя ще, зайнявся.

446] Кожен там, як і належить, покару свою відбуває.

447] Ось куди сходить, покинувши небо, всевладна Юнона,

448] Донька Сатурна,- таку вона лють, таку ненависть чує.

449] Щойно туди увійшла,- подавшись під кроком богині,

450] Темний поріг застогнав, і Кербер трьома одночасно

451] Пащами гавкнув три рази підряд. Народжених ніччю

452] Кличе сестер вона - темних богинь, що глухі до благання.

453] Біля дверей, адамантом окутих, вони, посідавши,

454] Гребенем чорних гадюк із волосся хотіли зчесати.

455] В чорній підземній імлі, серед тіней, пізнавши богиню,

456] Хутко вони піднялись. Нечестивим зветься те місце: [76]

457] Тітій шулік там собою живив, простягнувшись на дев'ять'

458] Югерів тілом своїм. І тобі не вдавалось, Тантале,

459] Хвилі зловить, а з лукавого дерева - плоду зірвати.

460] Знову й знову під гору викочуєш камінь, Сісіфе.

461] Крутиться там Іксіон: себе ловить, від себе тікає.

462] Ті ж, які руку зняли на своїх наречених, Беліди,

463] Воду постійно беруть, але бочки ніяк не наповнять.

464] Оком суворим Сатурна дочка повела вколо себе,

465] Першим з усіх Іксіона побачила, далі - Сісіфа,

466] Й так собі каже: «Чому ж то з братів тільки він безконечну

467] Кару тут мусить нести? Атамант же в палаці владичім

468] Гордо живе, хоч не раз, пам ятаю, мене зневажали -

469] Він і дружина його!» Свого гніву й дороги причину,

470] Й те, чого хоче, звіщає. А хоче, щоб Кадма владичий

471] Дім поваливсь, щоб до злочину шал довів Атаманта.

472] Просить, велить, обіцяє нараз і, як тільки може,

473] Збуджує чорних богинь. Заледве скінчила Юнона,-

474] Вже Тісіфона бліда головою патлатою гнівно

475] Скинула й, чорних настирних гадюк одігнавши від рота,

476] Мовила так: «Манівцями не прийнято тут говорити:

477] Що повелиш, те вважай уже здійсненим. Край наш немилий

478] Можеш на небо своє, де чистіше повітря, змінити».

479] Радо Юнона злетіла в ефір. Перед входом до неба

480] Донька Тавманта, Іріда ясна, її вмила росою.

481] А Тісіфона в цю ж мить смолоскип, омочений кров'ю,

482] В руку, нещадна, бере і плащем, що його обагрила

483] Кров, окриває себе й, підв язавшись в юнкою змією,

484] З дому виходить. її супроводжують, вірні їй: Смуток,

485] Острах і Жах, і з лицем перекошеним дика Нестяма.

486] Вже на дорозі вони; тоді й еолійські одвірки,

487] Кажуть, одразу стряслись, наче й двері кленові поблідли,

488] Й сонце померкло нараз. Налякалася з'явищ тих Іно,

489] й сам Атамант похолов. Готувалися вибігти з хати,

490] Тінню страшною, однак, на порозі Ерінія стала:

491] Руки, вповиті десятками змій, розвела перед ними,

492] Ще й головою стрясла. Сколихнулись розлючені змії,

493] Деякі в неї на плечах повисли, а деякі люто

494] Біля грудей, зісковзнувши, сичать і мигтять язиками,

495] Гноєм блюють. Серед них вона двох вириває з волосся

496] Й кидає, в руку схопивши заразливу. Ті, їй послушні,

497] Вже Атамантові й Іно за пазуху лізуть і-думи

498] Темні й важкі наганяють на них, не вражають, одначе,

499] Тіла - сама лиш душа відчуває шалені укуси.

500] Ще й рідину Тісіфона взяла - незвичайну отруту,

501] Кербера піну їдку та отруйливу слину Ехідни,

502] Й зілля, що вводить у блуд, і дурман, що засліплює розум,-

503] Все, що до злочину, безуму, сліз та до вбивства схиляє, [77]

504] Разом розтерла і, свіжої крові доливши, зварила

505] В міднім котлі; за копистку їй правила гілка цикути.

506] Ще й не отямились ті, як вона цю скажену отруту

507] В груди влила їм обом, аж до дна скаламутивши душу.

508] Стала тоді смолоскипом кружляти, і він у повітрі,

509] Швидко вогнями вогні доганяючи, кола виводив.

510] Горда мистецтвом своїм, повертається знов у безплідний

511] Діта великого край і розв язує пояс гадючий.

512] В цю ж таки мить заметавсь Еолід у середнім покої:

513] «Друзі! - викрикує.- Гей! Розставляйте в цім лісі тенета!

514] Щойно левицю з двома левенятами тут я побачив!»

515] Наче за звіром, так він за дружиною мчить, ошалілий,

516] І вириває Леарха їй з рук, що до нього всміхався,

517] Тягнучи руки дрібні, й, ніби пращею, ним у повітрі

518] Пару разів покрутив - і, навіжений, личком дитячим

519] Вдарив об камінь. Щойно тоді стрепенулася й мати:

520] Може, прошив її біль, а можливо, й отрута озвалась,-

521] Зойкнувши, рине кудись, розпустивши в нестямі волосся,

522] Не випускаючи з рук своїх голих тебе, Мелікерте.

523] «Вакху-Евгію!» - кричить. Посміхнулась Юнона зловтішно -

524] Хай, мов, сьогодні поможе тобі вихованець твій любий!

525] Скеля, над морем нахилена, є. Від дощів, наче крівля,

526] Хвилі, що вперто довбуть їй підніжжя, вона захищає.

527] Верх піднімає до хмар, а чолом висувається в море.

528] Вибігла Іно туди - божевілля помножило сили -

529] 1 без вагання, бо страху не мала, з розгону в безодню

530] Стрибнула з рідним дитям - зімкнулася, блиснувши, хвиля.

531] Внучку, покарану так без вини, пожалівши, Венера

532] Дядька ласкаво благати взялася: «Велителю моря,

533] Ти, що найближчу посів до Юпітера владу, Нептуне!

534] Хоч незвичайне прохання моє, але згляньсь над моїми,

535] Що в іонійську пірнули безодняву,- зволь їх прийняти

536] В коло богів голубих, бо ж і я не чужа тим широким

537] Водам, якщо в їх божественнім лоні була в давнину я

538] Сніжної піни пучком, як говорить ім'я моє грецьке».

539] Вчув її просьбу Нептун, і все, що в них від природи

540] Смертним було, те відняв, а натомість повагу й величність

541] їм дарував, обновивши й обличчя, й ім'я: Палемоном,

542] Богом, названий він; Левкотеєю - мати, богиня.

543] Вслід їй, що було сил, із Сідона жінки поспішали,

544] Поки на край стрімчака їх не вивів стопи відпечаток.

545] Тут у долоні всі сплеснули, певні, що скоїлось лихо,

546] Кадма оплакують рід, і волосся рвуть собі, й одяг,

547] Ще й дорікають богині за злість, за її непомірну

548] Лють до суперниці, та не Юноні терпіти докори,-

549] «З вас я найбільший зроблю,- спалахнувши, сказала богиня,-

550] Пам'ятник гніву мого!» І підтвердила ділом погрози: [78]

551] Ось найвірніша з жінок: «За владаркою,- каже,- пірну я

552] В моря глибінь!» Уже стрибнути мала, але в ту хвилину

553] Наче зв'язав її хтось - прикріпилась навіки до скелі.

554] Друга, в груди руками б'ючи себе з несамовитим

555] Зойком, відчула нараз, що вдаряється камінь об камінь.

556] Руки одна з них саме в той час простягнула до моря -

557] Ствердла, й так і стоїть, усім тілом подавшись до моря.

558] Інша, схопившись за голову, стала в розпуці волосся

559] Рвати, однак, у волоссі таки скам'яніли їй пальці.

560] Кожна в ту мить, у своєму захоплена русі, застигла.

561] Деякі стали птахами тоді: над поверхнею моря

562] Й нині ширяють, торкаючись хвилі крилом, Ісменіди.

563] Не здогадався Агенора син, що дочка його з внучком

564] Стали богами в глибинах морських. Переможений смутком,

565] Низкою бід і видінь, що їх бачив не раз, він лишає

566] Місто, котре заснував, немовби не він у неласку

567] Долі попав, а цей край. Після довгих блукань в іллірійські

568] Землі ввійшли вони - він та його безпритульна дружина.

569] Гнуло їх горе й роки. Та якось повелась у них мова

570] Про пережите, про долю їх дому, і тут обізвався

571] Кадм: «Чи, бува, не священний той змій, що його своїм списом

572] Я проколов, а прибувши з Сідону, страшні його зуби,

573] Наче насіння небачене, в зорану землю посіяв?

574] Раз вже так ревно взялись відомстити за нього всевишні,-

575] Хай нині й сам по землі животом довжелезним зів'юся».

576] Мовив - і вже по землі животом довжелезним прослався;

577] Чує, Як шкіра жорстка поступово лускою береться,

578] Бачить: цятки темно-сизі біжать по зчорнілому тілу.

579] Ось він на груди упав, а тим часом немов поєднались

580] Ноги обидві в одну й витягаються в хвіст заокруглий.

581] Руки самі тільки мав, і ті руки самі, що їх мав ще,

582] Він простягнув і в сльозах, що людським ще спливали обличчям,-

583] «Бідна дружино моя! Підійди ж і торкнись мене,- просить,-

584] Поки від мене лишилося щось, і візьми мою руку,

585] Поки ще є та рука, поки змієм не весь я зробився!»

586] Ще не одне хоче мовити їй, але раптом надвоє

587] В нього язик розщепивсь, і, хоч як намагається,- слово

588] Так і не йде йому з уст. Тож не мовою він, а сичанням

589] Жаль виливає: такий вже дала йому голос природа.

590] В голі груди рукою вдаряючи, тужить дружина:

591] «Кадме, собою лишись! Відкинь машкару дивовижну!

592] Що ж це таке? Де плече твоє, Кадме, де руки, де ноги,

593] Лиця, рум'янець - усе, що кудись, поки мовлю, зникає?

594] Чом, о боги, ви й мені поповзти по землі не звеліли?»

595] Так побивалася. Він же лизав їй заплакані лиця.

596] Й начебто впізнаючи, Відповзав до грудей і в обійми

597] Взяти хотів і до шиї жіночої звично тягнувся. [79]

598] Всі, хто там був - їх супутці - жахнулись; вона ж усе гладить

599] Шию лускату слизьку гребенястого велета-змія.

600] Раптом обоє сплелись вони, зміями ставши, обоє

601] Зникли, звиваючись колом, у тіні сусіднього гаю.

602] Не уникають людей, не грозять і сьогодні нікому:

603] Бо ж не забули вони, ким були, нешкідливі дракони.

604] В тій переміні сумній немалу їм утіху приносив

605] їхній онук, перед ким, упокорена, низько хилилась

606] Індія смугла, для кого й Ахайя звела свої храми.

607] Втім, лиш Абанта син, Акрісій, що вийшов із роду

608] Того, що й Вакх, до стін кам'яних арголідського міста

609] Не підпускає його, проти бога йде збройно, що бог він -

610] Віри не йме, не вважає й Персея Юпітера сином,

611] Хоч народила його від дощу золотого Даная.

612] Все ж незабаром і він (таки правда верх бере врешті!)

613] Гірко розкаявся в тім, що зневажував бога, що внука

614] Не визнавав: поселився один з них на небі, а другий,

615] Пам'ятну здобич, наїжену зміями голову, взявши,

616] На шелестких через ніжне повітря проносився крилах.

617] Понад пустелею Лівії він пролітав переможно,

618] Й капала кров'ю в пісок голова страхітлива Горгони.

619] Змій різнородних, ті краплі прийнявши, Земля наплодила,

620] Так що й тепер там повсюди кишить небезпечне гадюччя.

621] Далі, мов хмарка, багата дощем, по безкрайому небу

622] Він то сюди, то туди завертає, на непримиренні

623] Здавшись вітри,- і, з ефірних висот окидаючи зором

624] Обриси млистих земель, увесь світ обгинає по колу.

625] Тричі він Аркти холодні та Ракові клешні побачив.

626] То поривав його вітер на Схід, то на Захід відносив.

627] День до завершення йшов. Боячися довіритись ночі,

628] Він у Гесперії, де владарює Атлант, опустився,

629] Щоб на хвилинку спочить, поки Люціфер, вісник світанку,

630] Знов не покличе Зорі, а Зоря - колісниці для Сонця.

631] Син Іапета, Атлант, який правив там, ростом незмірним

632] Поміж людей виділявся. Землі щонайдальші простори

633] Він посідав, як і море, що сонячним коням під вечір

634] Хвилею слалось до ніг і розжарену вісь холодило.

635] Безліч отар і черід, сновигаючи там по роздоллі,

636] Паслися вільно - межі не було, яка б їх зупиняла.

637] Листя лискуче дерев, зеленавим ясніючи злотом,

638] Там і гілки золоті, й плоди злотосяйні вкривало.

639] «Друже,- звернувся до нього Персей,- може, знатності роду

640] Ти довіряєш, то знай: від Юпітера я народився;

641] Може, цінуєш діла,- то й мої поцінуєш, напевно.

642] В тебе притулку й спочинку прошу». Па м я тав той, одначе,

643] Що йому в давні часи віщувала Феміда парнаська:

644] «Прийде, Атланте, пора - й з твого дерева вкрадено буде [80]

645] Золото, й подвигом тим Юпітера син себе вславить».

646] Муром високим тоді, налякавшись, Атлант золотий свій

647] Сад оточив і велів берегти його дужому змію;

648] Не підпускав до своїх володінь із чужинців нікого.

649] Тож і Персея жене: «Забирайся, а то не поможуть

650] Ті побрехеньки тобі - про подвиги й рід божественний!»

651] Далі вже й руки пускає у хід, наступає на нього.

652] Той, зволікаючи, слово ласкаве з суворим чергує.

653] Силою слабший - та хто взагалі б міг з Атлантом рівнятись

654] Силою? «Ну, коли так уже мало для тебе я важу,

655] Дар мій,- каже,- прийми!» І криваве обличчя Медузи

656] Зліва до нього простяг несподівано, сам відвернувшись.

657] Був, мов гора, й став горою Атлант: борода і волосся

658] В темні ліси перейшли, а в хребти - його плечі та руки.

659] Що головою було,- закруглилось верхом над хребтами;

660] В камінь кістяк обернувсь і, розрісшись ще більше, в безмежжя

661] Велет піднявсь кам'яний - так хотіли боги - і на ньому

662] Всіяне густо роями зірок, обіперлося небо.

663] Врешті, вітри позганяв Гіппотад у відвічну в'язницю.

664] Високо в небі, скликаючи всіх до щоденної праці,

665] Люціфер чистий зайнявсь. Одпочивши, Персей собі знову

666] Крила до ніг прив'язав і, закривлений меч підіп'явши,

667] Жваво сандалями став розсікати прозоре повітря.

668] Над багатьма, які слались довкіл, промайнувши краями,

669] Він ефіопів народ і Кефеєві ниви побачив.

670] Саме тоді в тім далекім краю Аммон безсердечний

671] За материнську вину безневинну скарав Андромеду.

672] Тільки-но вздрів її Абантіад - до суворої скелі

673] Міцно за руки прикуту,- й коли б вітерець їй волосся

674] Не розвівав і з очей не спливали б їй сльози гарячі,

675] Певний би був, що це статуя з мармуру,- задивувавшись,

676] Весь обімлів і, з тієї краси не спускаючи ока,

677] Мало на скелі не впав, бо й забувся, що в нього є крила.

678] От, опустившись, він їй: «Не таких, не залізних, о діво,

679] Гідна ти пут, а таких, що закоханих пару єднають!

680] Як називаєшся ти і твій край, і за що тебе в путах

681] Тут залишили, скажи!» Якийсь час помовчала, не сміла

682] Дівчина - з хлопцем розмову вести, й соромливо руками

683] Лиця прикрила б свої, але в путах були тії руки.

684] Лиш на одне спромогтися могла - залилася сльозами.

685] Він таки далі розпитує, й от, щоб не мав підозріння,

686] Ніби приховує гріх, і себе вона, й край свій назвала.

687] Розповіла йому й те, як пишалась красою своєю

688] Мати, та, поки те все вона згадує, раптом об скелю

689] Гримнула хвиля туга, і, з безмежного зринувши моря,

690] Суне потвора, й киплять під грудьми її води широкі.

691] Зойкнула діва. Стривожені з'явою батько і мати [81]

692] Стали при ній; побивається він, а вже мати - тим паче.

693] Тільки не поміч, а смуток і плач, як до того схиляв їх

694] Час той скрутний, принесли й до закутого тіла припали.

695] Тут чужоземець озвавсь: «Голосити могли 6 ви за нею

696] Цілий свій вік, а от для рятунку - хвилина дається.

697] Тож, коли діву цю я попрошу в вас,- Персей, Громовержця

698] Син і тієї, що плід понесла від дощу золотого,

699] Я, той Персей, що, змієволосу Медузу зітнувши,

700] Зваживсь, махнувши крильми, у прозоре злетіти повітря,-

701] Виберіть серед зятів лиш мене; до усіх тих достоїнств,

702] Хай лиш поможуть боги, добре діло ще хочу додати.

703] Ваша дочка, як життя їй врятую,- моєю хай буде!»

704] Радо погодились (хто б тут вагавсь?), ще й своє володіння

705] Дать обіцяють як посаг дочки й умовляють сміливця.

706] Ось, наче бистре судно, веслярами спітнілими гнане,

707] Носом окованим води морські розтинає з розгону,

708] Так, розсуваючи хвилю грудьми, й та потвора до скелі

709] Мчала, й не далі була, ніж на віддаль, яку пролітає

710] Дзиґою в небі свинець, з балеарської пущений пращі.

711] Тут одчайдушний юнак, від землі відштовхнувшись ногами,

712] Стрімко під хмари злетів. І, як тільки поверхнею моря

713] Тінь перебігла хистка,- вже на тінь нападає потвора.

714] Як от Юпітера птах, підстерігши на дикому полі

715] Змія, що спину свою синювату до сонця наставив,

716] Ззаду на нього, щоб пащі не встиг повернуть, нападає

717] Й пазури хижі свої в лускувату заглиблює шию,

718] Так Інахід, описавши дугу в порожнечі безкраїй,

719] Ззаду на звіра напав, устромивши ревучій потворі

720] З розмаху меч по загнуте руків'я під праву лопатку.

721] Рану відчувши важку, то з води виринає в повітря,

722] То під водою ховається звір, то метається люто,

723] Наче кабан, коли пси звідусіль його тиснуть газкучі.

724] Хижих зубів завдяки своїм крилам Персей уникає.

725] Рани тим часом наносить - то в спину, що мушлями вкрита,

726] То поміж ребра, під бік, то туди, де хвіст, наче в риби,

727] Робиться тоншим,- усюди вганяє свій меч серповидний.

728] Ось уже з пащі страховища б'є водограєм багряно

729] Змішана з кров'ю вода. Вже Персеєві крила намокли,

730] Вже він сандалям своїм обважнілим не важиться більше

731] Вірити. Втім, помічає стрімчак, що при тихій погоді

732] Шпилем з води виступав, і зникав, коли вищала хвиля.

733] Там він опору знайшов і, за верх ухопившись рукою,

734] Декілька раз проникає мечем аж у нутрощі змія.

735] Оплески й радісний крик залунали на березі моря

736] Та між небесних осель".. Ніяк не натішаться зятем,

737] Доньки рятівником і захисником їхнього дому,

738] Кассіопея й Кефей. Покидаючи скелю похмуру, [82]

739] Діва розкована йде - тих трудів нагорода й причина.

740] Сам він, черпнувши води, переможні омив собі руки,

741] Й, щоб шорсткуватий пісок голові змієносній не шкодив,

742] Листя м'яке по землі й під водою вирослі трави

743] Стелить і голову зверху кладе Форкініди Медузи.

744] Ще не зів'яле стебло своїм осередком дірчастим

745] Силу Горгони ввібрало й затвердло, торкнувшись до неї,

746] І небувало міцним розрослося гіллям воно й листям.

747] Чудо те німфи морські вже й на інших спішать повторити

748] Стеблах - і кожне чудовим стає, от і множать насіння,

749] Сіють його по воді, забавляючись, жительки моря.

750] Тож і донині в коралах живе дивовижна властивість:

751] Хай лиш повітря торкнуться вони - кам'яніють відразу;

752] Те, що травою зростало в воді, над водою - вже камінь.

753] Кожному з трьох богів три вівтарі дерном він виклав:

754] Лівий - Меркурію, правий тобі, зброєвладная Діво,

755] Третій, між ними,- Юпітеру. Вбито Мінерві теличку,

756] Віснику неба - бичка, бика ж - тобі, Всемогутній.

757] Тут же Персей в нагороду за подвиг бере Андромеду,

758] Тільки без посагу. Вже й смолоскипами там потрясають

759] І Гіменей, і Амур. Всюди палиться ладан пахучий.

760] З крівель звисають вінки, звідусіль озиваються ліри,

761] Флейти, лунають пісні - променистої радості й щастя

762] Доказ гучний. Ось і двері відчинено - й злотом сяйнули

763] Пишні покої: туди, у багатих уборах, рядами,

764] На величаву гостину прямують кефенські вельможі.

765] Вже до кінця йшов обід, уже й дар благородного Вакха

766] Кожному в серце проник, і тут про людей того краю

767] Хоче дізнатись Лінкід, про їх звичаї, побут, про мужність.

768] Хто розповів йому те, в свою чергу звернувсь до Персея:

769] «Ти нам тепер поясни, яким чудом цю змієволосу

770] Голову зрізать тобі, найхоробріший муже, вдалося!»

771] Оповідає герой, що в краю під холодним Атлантом

772] Місце захищене є посеред кам'яного громаддя.

773] Доньки Форкіда там, дві сестри, поселились при вході,

774] Й оком одним на двох їм судилось дивитись по черзі.

775] Поки те око вони одна одній передавали,

776] Він якось перехопив його, руку підклавши, й потому

777] Дебрі глухі перейшов, обривисті скелі й нарешті

778] Став перед домом Горгон. І стрічались йому по дорозі

779] Звірів подоби й людей, тих самих, котрі вже назавжди

780] В камінь безмовний, Медузу побачивши, перемінились.

781] Далі й про те оповів, як тієї Медузи жахливе

782] Сам відображення вздрій на щиті, що носив його зліва,

783] Як обезглавив її, коли змії й вона в непробудний

784] Канули сон, і про те, як тоді з материнської крові

785] Разом із братом своїм бистрокрилий Пегас народився. [83]

786] Про небезпеки згадав, а було їх чимало в тривалім

787] Леті,- про те, які землі, моря споглядав під собою,

788] Як і про те, яких крилами в небі сузір'їв торкнувся.

789] Потім неждано замовк. Але в цю ж таки мить його знову

790] Хтось із вельмож запитав, чому ті трійливі гадюки

791] Тільки Медузі одній з-поміж сестер у коси вплелися.

792] Гість же на те: «На питання твоє, признаюсь, таки варто

793] Відповідь дати. Так ось. Незрівнянною вродою славна,

794] Для багатьох вона заздрості гідним була пожаданням.

795] Надто ж волоссям своїм, хоч усе було в неї чудовим,

796] Сяяла. Знав я таких, що самі пересвідчились в цьому.

797] Кажуть, морів повелитель у храмі святому Мінерви

798] Нею оволодів. Громовержця дочка, відвернувшись,

799] Вкрила егідою чисте лице, а щоб гріх покарати

800] В чорних, огидливих змій замінила волосся Горгони.

801] Й нині ще, вводячи в жах ворогів обімлілих, богиня

802] Носить, могутня, на грудях тих змій, що сама їх створила».

КНИГА ПЯТА

1] Поки про всі тії подвиги в колі кефенів Данаїн

2] Розповідає герой, залунав по владичих палатах

3] Гомін юрби, але не по-весільному там гомоніли,

4] Спів не звучав, тільки крик, озвірілої сутички вісник.

5] Мить - і вже не бенкет, а бійка довкіл вирувала.

6] Так над усміхненим морем, бува, в божевільному гніві

7] Зчепляться буйні вітри - й за хвилину воно спохмурніє.

8] Першим зухвалець Фіней, зачинатель того бойовища,

9] З ясена списом своїм потрясаючи, міддю окутим,-

10] «Ось,-- каже,- ось я за кражу дружини прибув сюди, месник!

11] Ні твої крила, ні бог твій, що в золото перемінився,

12] Не допоможуть тобі!» Вже й списа підняв. «Зупинися! -

13] Тут йому крикнув Кефей,- що за думка тебе підбиває,

14] Брате, на злочин такий? Чи за всі добродійства Персею

15] Дякуєш так? Може, це за врятовану дар твій весільний?

16] Бо ж не Персей, коли вникнеш у правду, відняв її в тебе,-

17] Лиш володар нереїд, лиш Аммон, божество рогоносне,

18] Як і те чудо морське, що пливло, насититись готове

19] Донею, серцем моїм. У цю мить, коли смерть їй грозила,-

20] Забрано в тебе її. Чи бажаєш таки, щоб зазнала

21] Смерті вона, щоб моїм упиватися, нелюде, смутком?

22] Мало тобі ще того, що її при тобі ж закували,

23] Й ти їй нічим не поміг - її дядько, її наречений?

24] Жаль тобі, видно; що інший її врятував, тому в нього

25] Вирвати з рук нагороду завзявсь. Якщо так її ціниш,

26] Чом, як до скелі прикута була, ти не рвався до неї?

27] Ну так погодься, щоб мав її той, хто за неї боровся,

28] Хто мою старість од сліз уберіг, перед ким у боргу я.

29] Втім, не між вами двома, а між ним вибирав я і смертю».

30] Мовчки зиркає той то на нього, то на Персея,

31] Годі рішитись йому, кого б то поцілити першим.

32] Далі з усіх своїх сил, помножених лютістю й гнівом,

33] Ратище він, розмахнувшись, пустив - та намарно - в Персея. [85]

34] В ложе вбилася мідь - і зіскочив Персей з покривала,

35] Й кинув, розгніваний, списом тим самим у ворога, й був би

36] Груди йому розпоров, якби той у ту мить за жертовник

37] Не заховавсь: нечестивцю святе прислужилося місце!

38] Рет зате постраждав: у чоло йому вбилося вістря.

39] От він упав, і з кістки йому наконечник добуто;

40] Б ється вже він на землі і столи заплямовує кров ю.

41] Вмить роз ярилася збройна юрба; звідусіль полетіли

42] Кинуті в гніві списи. Вже почав домагатися дехто

43] Смерті Кефея і зятя його. Та якраз тоді з дому

44] Вийшов Кефей. Присягається вірністю, правом, узявши

45] В свідки гостинних богів, що він проти такого шаленства.

46] Збройна Паллада - вже тут. Егідою брата прикривши,

47] Зваги йому додала. Був там Атіс, індієць, якого

48] Кажуть, на світ привела у воді блискотливій Лімнея,

49] Гангом народжена. Красенем, надто в ясних своїх шатах,

50] Був цей юнак, що й шістнадцяти років од роду не мав ще.

51] З тірського шовку хламиду носив, облямовану знизу

52] Золотом щирим. Намисто рясне золотилось на шиї,

53] А діадема- на вогкім од пахощів цінних волоссі.

54] Списом легеньким на будь-якій віддалі він непохибно

55] Ціль пробивав, та влучніше стрілу міг із лука пускати.

56] Поки він лук, що є сил, напинає, Персей в цю хвилину

57] Спритно вхопив з вівтаря головешку розжарену й кинув

58] Прямо в обличчя йому - й воно місивом стало кривавим.

59] Тільки-но глянув на те, як лицем, ще недавно прекрасним,

60] Б'ється полеглий в крові, ассірієць Лікаб, щонайближчий

61] Друг і супутник його, що з любов ю до нього не крився,

62] Сльози над тим, хто конав од жорстокої рани, проливши,

63] Над дорогим йому Атісом, лук, що з руки йому випав,

64] Перехопив із словами: «Зі мною тепер позмагайся!

65] Кров'ю того юнака не натішишся, більше зневаги

66] Гідний ти, ніж похвали!» Ще й не змовкнув, а вже на Персея,

67] Зблиснувши вістрям, помчала стріла, тятивою підбита.

68] Той відхиливсь, і застрягла вона в його вільній одежі.

69] Тут і звернув проти нього, прославлений вбивством Медузи,

70] Меч свій Акрісія внук і встромив йому в груди; Лікаб же,

71] Смертну стрічаючи мить, уже в ніч западаючі темну

72] Очі на милого Атіса звів, прихилився до нього,

73] Радий, що з другом своїм він ітиме й у світ попідземний.

74] Раптом сієнець Форбант, Метіона син, і лівієць

75] Амфімедонт, пориваючись в бій, послизнулись в калюжі

76] Теплої крові, що так і лилась по долівці, і впали

77] Навзнак обоє. Хотіли піднятись, та меч не дозволив:

78] Амфімедонтові - в бік, Форбантові - в горло встромився.

79] На Акторіда ж, Еріта, що саме в ту мить за двосічний

80] Довгий вхопився топір, Персей не з мечем своїм вийшов: [86]

81] Миттю обіруч піднявши кратер, що на ньому висока

82] Скрізь виступала різьба, велетенську посудину мідну,

83] Й кинув у мужа того. Він же, кров пурпурову зригнувши,

84] Падає й б'ється, спускаючи дух, головою об землю.

85] Вже й Полідаймон поліг, що походив од Семіраміди,

86] Житель Сперхея Лікет; Абарід, що родивсь на Кавказі,

87] Кліт, Флегіат, а за ними - й Гелік буйноволосий,-

88] Знищує всіх, ще й тіла накопичені топче ногою.

89] Так і не зваживсь Фіней проти ворога вийти віч-на-віч:

90] Кинув списом здаля, але схибив, потрапивши в їда,

91] Хоч безоружним той був, уникаючи битви намарно.

92] Грізним поглядом Ід безсердечного зміряв Фінея.

93] «Раз ти втягнув мене в бій, так поглянь, кого проти себе

94] Ти повернув, і за рану нанесену раною сплачуй!»

95] Списом, що вихопив з тіла свого, мав метнути в Фінея,

96] Й раптом ослабнув, поник, пролившися рештками крові.

97] Далі й Одіт, що в краю тому був після владаря першим,

98] Впав під Клімена мечем. Гіпсей порішив Протенора,

99] Ну а Гіпсея - Аінкід. Серед них був похилий вже віком

100] Ематіон, шанувальник богів, чоловік правдолюбний.

101] Через літа вже не міг воювать, тож юрмі роз'ярілій

102] Кидає гнівні слова, проклинаючи зброю злочинну.

103] Поки вівтар обнімає руками тремтливими старець,

104] Хромід мечем йому голову зрізав, і та покотилась

105] По вівтареві; півмертвий язик невиразні прокляття

106] Пролепетав ще, й життя закінчив між вогнями той старець.

107] Два близнюки, Бротеад і Аммон, що в змаганні кулачнім

108] Непереможні - коли б то кулак міг мечам дорівняти! -

109] Смерть од Фінея руки прийняли; з ними й Ампік, Церери

110] Жрець, що довкіл голови білосніжну пов'язує стьожку.

111] Й ти, Лампетіде, замовк, не в такому, а мирному ділі

112] Мав прислужитись: єднаючи голос із гомоном ліри,

113] Піснею свято й гостину покликаний був прославляти.

114] Поки він мирно стояв оддалік із дзвінким своїм плектром,

115] Петтал глумливо: «Стігійським богам доспівай свою пісню!» -

116] Мовив і скроню пробив йому ратищем гостроконечним.

117] Пальцями той, коли падав, конаючи, струн ще торкнувся,

118] І випадково співзвуччям сумним одізвалася ліра.

119] Грізний Лікорм того вбивства, однак, не лишив без покари:

120] Вирвавши засув із правих дверей, наче довбнею, махом

121] Череп йому розтрощив, а той, заливаючись кров'ю,

122] Мертвий на землю упав, як жертовний бичок під обухом.

123] Далі кініфський Пелат намагався й собі відірвати

124] Засув од лівих дверей, та пробив йому вістрям правицю

125] Мармарідянин Коріт, пришпиливши її до одвірка.

126] Абат ще спис йому в бік устромив, але той не.звалився,

127] Тільки повис на руці, до дверей прицвяхований міцно. [87]

128] Вже ось поляг Меланей, що вступивсь за Персея, а далі -

129] Впав і Доріл, що поля під собою мав насамонійські,

130] Славний землею Доріл, ніхто ж бо не міг з ним рівнятись

131] Обширом нив, ніхто не збирав стільки пахощів цінних.

132] Навскіс кинутий спис наніс йому рану смертельну:

133] Вістрям заглибивсь у пах. А той, хто метнув ним, бактрієць

134] Галкіоней, лиш побачив, як ранений дух випускає,

135] Й водить очима, повітря хапаючи,- «Ось під тобою,-

136] Каже,- й земля твоя вся!» - і знекровлене тіло покинув.

137] Тут його месник, Абанта нащадок, зустрів ще гарячим

138] Вістрям, добутим із рани; крізь ніздрі пробившись, залізо

139] Шиєю вийшло, й так і поліг він, просилений списом.

140] Поки Персеєві Доля сприяє, сини однієї

141] Матері - Клітій і Кланій - од ран неоднакових гинуть:

142] Клітію ясен важкий, що з могутньої вирвавсь долоні,

143] Стегна розсік, а Кланію вістрям між зуби ввігнався.

144] Впав Келадо'н, що із Мендеса, впав палестинської неньки

145] Син яснозорий Астрей, в кого батько був невідомий.

146] І Етіон, який знавсь на майбутнім, та, видно, тим разом

147] Птах віщуна підманув. І Тоакт, владаря зброєносець,

148] Гепнувсь об землю, й Агірт, осоромлений батька убивством.

149] Юрмами все ж на ослаблого тиснуть, усі - одного лиш

150] Хочуть зі світу звести, звідусіль піднялись одностайно,

151] Змовившись проти добра, проти честі й заслуги пришельця.

152] Тесть, шанувальник богів, і Персеєва юна дружина,

153] Й мати тривожаться ним, наповнюють криком покої,

154] Та заглушили їх брязкіт заліза й поранених зойки.

155] Ось і пенатів, убивством осквернених, дика Беллона

156] Кров'ю захлюпує й знов ошалілу зав'язує бійку.

157] Тільки його одного оточили - Фіней і не менше

158] Тисячі тих, що з Фінеєм; з обох боків ненастанно

159] Градом повз нього списи - біля вух та очей - пролітають.

160] До кам'яного стовпа він тоді прихилився плечима,-

161] Ззаду щоб хто не напав,- до напасників ставши обличчям,

162] Стримує їхній напір. Хаонієць Молпей вів до бою

163] Зліва загін; Ехемон-набатієць-правий очолив.

164] Так от тигриця, бува, роздратована голодом, чує

165] Мукання стад на одній водночас і на другій долині,

166] Й подумки в цей бік і в той поривається, спрагнена крові;

167] Так завагався Персей - чи праворуч метнутись, чи вліво.

168] Врешті, Молпея вразив, проколовши стегно, й відступити

169] Дав йому змогу, бо вже й Ехемон, у бою роз'ярілий,

170] Мітив у нього мечем, намагався поцілити в шию,

171] Та промахнувся - такої був сили удар, що н* кусні

172] Меч розлетівся, по грані стовпа кам'яного креснувши.

173] Бризнув уламок дзвінкий, і в горло нападника впився.

174] Та не такою була його рана, щоб тут же від неї [88]

175] Згинути,- весь він тремтів, простягаючи руки безсило,

176] Та надаремно: Персей покінчив з ним мечем Кілленіда.

177] Бачачи те, що не стримає й мужність тієї навали,-

178] «Що ж,- завагався Персей,- через вас буду змушений, видно,

179] Ворога взяти в підмогу собі. Відверніть же обличчя,

180] Хто серед вас мені друг!» І Горгони главу показав їм.

181] «Інших тим чудом лякай!» - Персеєві мовив глузливо

182] Тескел, і тут, розмахнувшись, мав ратище згубне в героя

183] Кинуть, але в тому русі застиг, наче з мармуру постать.

184] Ампікс, що поруч стояв, на сповнені духом великим

185] Груди Лінкідові меч підіймав, але, закам'янівши,

186] Права рука не могла ні туди, ні сюди ворухнутись.

187] Далі й Нілей, що нібито був семигирловим Нілом

188] Зроджений,- в доказ того й на своєму щиті позначив він

189] Сім його витоків, сріблом частково, частково ж і злотом,-

190] «Глянь-но,- щитом він потряс,- од якого я батька, Персею!

191] Радість, проте, немалу понесеш ти до тіней безмовних,

192] Що ось такий тебе муж подолав!» Та кінець того слова

193] Мов обірвавсь, і, здавалось, уста говорити ще хочуть,

194] Бо ж і розкриті були, та для слів не було вже дороги.

195] «Страх,- їх соромить Ерікс,- а не сила Медузи Горгони

196] Вас обертає в стовпів. Ану, всі за мною! Накиньмось

197] І повалімо хвалька зі страховищем разом на землю!»

198] Мав уже кинутись сам, але ноги немов скам'яніли,

199] Весь за хвилину завмер - у камені різьблений воїн.

200] Так по заслузі покарано всіх, та один був між ними,

201] Хто за Персея боровсь, Аконтей; але й він серед бою

202] Глянув Горгоні в лице - і на камінь - перемінився.

203] Астіагей не помітив того, й полоснув, мов живого,

204] Довгим мечем - задзвенівши, зі свистом відскочила зброя.

205] Щойно той здивувавсь - а вже й сам став такої ж природи,

206] На мармуровім обличчі здивований вираз лишився.

207] Довго б мені довелося мужів із незнатного роду

208] Тут називати: їх двісті всього після бою лишилось;

209] Двісті мужів, Горгону побачивши, заціпеніло!

210] Врешті, Фіней схаменувсь, нечестивої бійки призвідник,

211] Пізно розкаявсь, однак: довкіл одні статуї бачить,

212] І впізнає у них друзів своїх, і на ймення їх кличе,

213] Й помочі просить; торкається тих, котрі ближче,- не вірить

214] Власним очам, але скрізь тільки мармур. Тоді, відвернувшись,

215] Навскіс він руки в благанні простяг і, каючись гірко,-

216] «Перемагаєш, Персею,- сказав,- забери це жахливе,

217] Що перемінює в камінь, обличчя німої Медузи,

218] Швидше, молю, забери! Бо ж не гнів і не прагнення влади

219] Меч мені вклали до рук - за дружину цей бій розпочав я!

220] Подвигом ти прислуживсь, та при ній таки я був скоріше.

221] Жаль, що я в битві не впав! Пощади, найхоробріший, тільки [89]

222] Душу мою, а все інше - твоєю хай власністю буде!»

223] Так лепетав він, не сміючи глянуть Персеєві в вічі.

224] Той прохачеві в одвіт: «Не тремти, боязливий Фінею:

225] Що в моїх силах, про що боягуз тільки мріяти може,^

226] Матимеш те, не хвилюйсь! Не завдасть тобі шкоди залізо,

227] Мало того: з тебе пам'ятник вічний зроблю, щоб у домі

228] Нашого тестя в усіх на виду він стояв, непорушний:

229] Хай звеселяє дружину мою нареченого образ».

230] Мовив, і голову Змієволосої виставив рвучко

231] Саме в той бік, куди скований жахом Фіней одвернувся.

232] Той відсахнутись хотів, та не міг: у цю мить йому ствердла

233] Шия, і навіть текуча сльоза його - закам'яніла.

234] Так він у мармурі й заціпенів: на блідому обличчі -

235] Страх, каяття і благання; пониклими й руки лишились.

236] А переможець Персей із дружиною гордо вступає

237] В межі краю свого й за вподіяну дідові кривду

238] Претові мстить, бо, прогнавши мечем насильницьким брата,

239] Вежі Акріс^я Прет до свого приєднав володіння.

240] Та ні мечем, ані вежами, що захопив їх злочинно,

241] Грізних очей змієносного чуда не міг подолати.

242] Так і тебе, Полідекте, Серіфа маленького царю,

243] Ні в небезпеках стількох Персеєм засвідчена мужність,

244] Ні його лиха важкі не зм'якшили: ти весь невблаганним

245] Гнівом гориш, ні межі твоя лютість не має, ні міри.

246] Здрібнюєш славу його, називаєш пустою брехнею

247] Те, що Медузу він вбив. «Доведу тобі слів моїх правду.

248] Очі зімкніть!» - попередив Персей, і обличчям Медузи

249] В камінь безкровний перемінив Полідекта обличчя.

250] Золотородного брата свого Трітонія досі

251] Не покидала. Та ось, оповившись у хмару пухнату,

252] Острів Серіф, і Кітн, і Гіару лишивши праворуч,

253] Шляхом щонайкоротшим морським подалась вона в Фіви,

254] До Гелікону, де Діви живуть. Досягнувши вершини,

255] Стала й словом таким обізвалась до сестер учених:

256] «Про джерело ми почули нове, що його в вашім краї

257] Кінь Медузи крилатий пробив своїм гострим копитом.

258] Ось що мене привело. На це диво хотіла б я глянуть.

259] Я ж бо те бачила, як з материнської крові родивсь він».

260] Мовить Уранія їй: «З якою метою, богине,

261] Ти не прийшла б у цей край - будеш милою нашому серцю.

262] Чутка правдива до тебе дійшла, бо Пегас таки дійсно

263] Вибив оте джерело»,- й повела за собою Палладу.

264] Ця ж до води, котру викресав кінь, приглядається пильно,

265] Зелень прадавніх лісів, розбуялих довкіл, озирає,

266] Темні печери й луги, незчисленним засіяні квітом,

267] І_ Мнемонід називає щасливими, бо ж і їх діло,

268] Й місце сподобалось їй. Одна з них тоді до Паллади: [90]

269] «О, якби справи поважніші й більші не ждали на тебе,

270] Чом і тобі не вплестися б у наше, Трітоніє, коло?

271] По справедливості наше заняття й оселю ти хвалиш.

272] Доля всміхнулася нам. От, коли б іще жити в безпеці!

273] Ми ж усього боїмося (для злочину й меж не буває).

274] З мислі не сходить страшний Піреней, немовби ще й досі

275] Перед очима стоїть; я все ще півмертва зі страху.

276] Військом фракійським давлідські й фокейські поля підкоривши,

277] Грізним володарем там на неправді й насильстві тримався.

278] В храми парнаські ми йшли. Побачивши нас по дорозі

279] Й вигляд зробивши такий, ніби нас поважає, шанує,-

280] «О Мнемоніди! - звернувсь (бо з обличчя пізнав нас).- Постійте!

281] Поки дощить - (а дощ таки йшов),- під мою завітайте

282] Крівлю, уклінно прошу! Гостювали всевишні, бувало,

283] Навіть у нижчих домах». Тим словам і негоді піддавшись,

284] Тут же погодились ми й завітали в передню світлицю.

285] Дощ тим часом ущух. Аквілони приборкали Австра.

286] Поспіхом за небосхил дощові розбігалися хмари.

287] Вийти намірились ми; Піреней нас, однак, зачиняє

288] В домі й насиллям грозить. Ми - на крилах од нього майнули.

289] Він, мов зібравшись у лет, на стрімкій своїй випрямивсь вежі:

290] «Цим же шляхом і я,- прокричав,- полечу вслід за вами».

291] З тим, божевільний, і кинувся сторчки з високої вежі,

292] Та не злетів, лиш обличчям ударився, геть роздробивши

293] Голову, й кров ю злочинною злив, умираючи, землю».

294] Розповідь Муза вела. Та на те щось крильми злопотіло

295] Й серед високого гілля почувсь якийсь оклик вітальний.

296] Глянула вгору й дивується: звідки б це міг долетіти

297] Голос? Гадала побачить людину дочка Громовержця,

298] Та помилилась: були це птахи; на верхів'ї сиділо

299] Дев'ять сорок, що наслідують все й нарікають на долю.

300] Муза богині здивованій каже таке: «Нещодавно

301] Зграю пернатих примножили й ці, суперечку програвши.

302] Був у них батько, Піер, що поля мав багаті пеллейські;

303] Й мати була в них - Евіппа з Пеонії, та, що Люціну

304] Кликала дев'ять разів, перетерпівши стільки ж пологів.

305] От і числом своїм стали хвалитися сестри зухвалі.

306] В різних містах побували вони - гемонійських, ахайських;

307] Потім, прийшовши сюди, ось таку почали суперечку:

308] «Годі вам, годі пустою принадою вводить в оману

309] Темний народ! Позмагайтеся з нами, якщо вам не бракне

310] Духу, теспійські богині! Ні голосом нас, ані хистом

311] Не переможете, й стільки ж нас є; тож або Аганіппу,

312] Води гіантські й Медузи струмок відступіть, припинивши

313] Спір, або ж ми ематійські поля віддамо до пеонів, [91]

314] Люду, що серед снігів,- хай нас німфи в тій справі розсудять».

315] Сором було нам вести суперечку, але й відступати -

316] Сором ще більший. Вже вибрали німф. І вони, присягнувши

317] Ріками, сіли півколом на камінь, що мохом узявся.

318] Та, що нам кинула виклик, без жереба, першою стала

319] Пісню співати про битви богів; непомірно гігантів

320] Хвалить, натомість замовчує славні діяння безсмертних.

321] Ніби, з глибин підземелля звільнившись, Тіфей на всевишніх

322] Доброго страху нагнав, так що всі якнайдалі від нього

323] Стали тікать, поки втомлених біженців землі Єгипту

324] Й Ніл, що на сім рукавів розгалужений, не прихистили.

325] Ніби й туди незабаром добрався Тіфей земнородний,

326] Тож під оманливим виглядом їм довелось приховатись:

327] «За вожака череди,- каже,- був там Юпітер. Тому-то

328] Й нині Аммона Лівійського бачать усі круторогим.

329] В ворона - Феб перевтіливсь, у цапа - нащадок Семели,

330] В кішку - Делійця сестра, в білосніжну корову - Юнона,

331] Рибою скрилась Венера, Кілленій став ібісом-птахом».

332] Так от вела вона, голос єднаючи з дзвоном кіфари.

333] «Треба вже й- нам, Аонідам, почать,- але в тебе, можливо,

334] Вільного часу нема, щоб пісні вислуховувать наші».

335] «Не сумнівайся, і що на умі,- заспівай усе чисто!» -

336] Мовить і в тінь прохолодного гаю сідає Паллада.

337] Муза тоді: «Ми одній лиш довірили долю змагання».

338] З тим піднялась і, хвилясте волосся плющем пов'язавши,

339] Пальцем журливих торкнулася струн Калліопа, й потому,

340] Вже, як звучали вони, споріднила свій голос із ними:

341] «Першою плугом кривим перелоги зорала Церера,

342] Першою - ніжну поживу й плоди принесла вона землям,

343] Першою - різні закони дала, найщедріша Церера.

344] Буду про неї співать. О, коли б тільки гідну богині

345] Пісню я скласти могла! Вона ж гідна, богиня ця, пісні.

346] Острів Трінакрія, дужих гігантів тіла пригнітивши,

347] Всім тягарем наваливсь на простертого долі Тіфея,

348] Що на небесний престол посягав, непомірно зухвалий.

349] Все ще пручається він, час од часу піднятися прагне,

350] Та авсонійський Пелор йому праву обтяжує руку,

351] Ліву - Пахін, а на ноги йому Лілібей навалився.

352] Голову Етна гнітить. Горілиць простягнувшись під нею,

353] Ротом пісок він і полум'я в люті страшній вивергає.

354] Часто цю темну вагу розметать намагається велет,

355] Гори високі й міста, сколихнувшись, із себе струсити.

356] Землю бере тоді дрож, і лякається владар безмовних,

357] Щоб не розверзлась вона, щоб у пітьму, бува, не прорвався

358] Сонячний день, нажахавши померлих тремтливії тіні.

359] Цим перейнявшись, імлисту оселю мерщій покидає

360] Владар і, ставши на повіз, запряжений чорними кіньми, [92]

361] Межі глибинні Сіцілії, пильний, почав обгїжджати.

362] Глянувши зблизька на все, заспокоївся трохи: обвалів

363] Ще не траплялось ніде. Та в той час із вершини своєї

364] Вздріла його Еріціна: крилатого сина обнявши,-

365] «Збройний соратнику мій, мої гордощі, сину мій! - каже,-

366] Стріли, що всіх ти пронизуєш ними, візьми, Купідоне,

367] Зброю несхибну, й у серце врази того бога, якому

368] Третя, остання за жеребом випала світу частина!

369] Тих, що на небі, богів і Юпітера, й тих, котрі в морі,

370] Легко впокорюєш ти й повелителя тих, котрі в морі.

371] Тартар лиш вільний. Чому ж материнської влади й своєї

372] Ти не поширив туди? Про третину ж бо світу ідеться!

373] Навіть на небі мене - і як це терплю я ще й досі! - м

374] Вже не шанує ніхто. Не така вже й Амурова сила.

375] Вже відступились од нас - чи не бачиш? - Паллада й Діана,

376] Діва із списом в руці. Дівувать буде й донька Церери,

377] Хай лиш допустимо те, бо й вона таку мрію плекає.

378] Ти ж, якщо ласка твоя, нашу справу владнай обопільну:

379] З дядьком богиню з'єднай!» Так Венера промовила. Він же

380] Миттю відкрив сагайдак свій і вийняв, як мати веліла,

381] З тисячі стріл лиш одну - найгострішу, яка найточніше

382] Била й найкраще лягала на лук, його волі покірна.

383] Ось, на коліно приклякнувши, він вигинає дугою

384] Ріг і стрілу гачкувату спрямовує Дітові в серце.

385] Неподалік од геннейських стін є глибоководне

386] Озеро, назване Перг. Голосів лебединих не більше

387] Чує, напевно, й Каїстр на хвилях, що мчать мерехтливо.

388] Ліс, мов вінком, оточив того озера плесо й від сонця

389] Дав йому захист, зеленим наметом над ним розіславшись.

390] Квітом барвистим багата земля там, а холодом - віти.

391] Вічна весна там стоїть. Поки в тому гаю Просерпіна

392] Рве то фіалки дрібні, то лілеї стрункі білосніжні,

393] Поки то кіш, то поділ свій наповнює ними завзято,

394] Прагнучи більше зібрати квіток, аніж будь-яка з подруг,

395] Владар підземний побачив її, закохався і викрав -

396] Ось як його підганяла любов! Налякавшись, богиня

397] Матір і подруг своїх (але матір частіше!) тужливо

398] Кличе. Коли ж розірвала вона біля шиї свій одяг,

399] Так і посипались зірвані квіти на землю, й такою

400] В неї наївність була, притаманна літам ще дитинним,

401] Що й за квітками вона по-дівочому стала тужити.

402] А викрадач на прудкій колісниці жене своїх коней,

403] Кожного з них називає по імені й часто шмагає

404] Темно-багряними віжками їх і по шиї, й по гривах.

405] Повз болота Палікійські Сірчані й глибокі озера

406] Коней жене він, де з тріщин земних прориваються води,

407] Де бакхіади, народ, що з двоморського вийшов Корінфа, [93]

408] Поміж нерівних гаваней двох заснував колись місто.

409] Між Кіанеєю і джерелом Аретуси пісейським

410] Є, наче взятий в кліщі, невеликий моря відрізок.

411] Там і жила - бо й саме джерело взяло назву від неї -

412] Вродою перша між німф у Сіцілії всій Кіанея.

413] Ось їм назустріч по пояс вона піднялася із хвилі

414] Й тут же, впізнавши богиню,- «Не пройдете далі! - гукнула,-

415] Зятем Церери не бути тобі проти волі богині!

416] Не викрадати - просить її мав ти! Коли щось велике

417] Зрівнювать можна з малим, то й мене покохав мій Анапіс,

418] Я не зі страху, одначе, побралася з ним - добровільно».

419] Мовила - й, руки рішуче розклавши, йому на дорозі

420] Стала. Скипів тоді гнівом Сатурній і громоподібним

421] Голосом крикнув на коней жахних, а тоді, замахнувшись,

422] Кручене берло владиче правицею, що було сили,

423] Кинув у вир - і земля сколихнулась, і в Тартар одкрила

424] Шлях, і в безодняву цю стрімголов понеслась колісниця.

425] А Кіанея, зажурена тим, що украдено діву,

426] Біль затаївши в душі за таку неповагу до себе,

427] Наче замкнулася в горі тяжкому, спливає сльозами:

428] В води прозорі, пливкі, що їх божеством була щойно,

429] Вже переходить сама; омліваючи, тоншає, м якне,

430] Гнуться у неї кістки, свою твердість утратили й нігті.

431] Те, що тендітним було, в першу чергу водою спливає:

432] Синяві пасма волосся, і пальці, і ноги, і стопи;

433] Потім, коли вже кінцівок не стало, в холодні потоки

434] Вся обернулася: спина, й боки, і рамена, і груди -

435] Никне уся на очах, гомінкими збігає струмками.

436] Врешті, й у жилах незвично тонких замість крові живої -

437] Ллється вода; вже нічого нема, чого б можна торкнутись.

438] Ось уже мати журна побивається в пошуках доні:

439] Марно всі землі довкіл, всі глибини, яри оглядає.

440] Тож ні росистоволоса Аврора ніколи не бачить,

441] Щоб опочила вона, ані Веспер: палкі смолоскипи,

442] В полум'ї Етни запалені, в руки вхопивши, стрімливо

443] Через імлисту пітьму поривається, зблідла, бентежна.

444] Й знов, коли вигулькне день, погасивши зірки,- ненастанно

445] Доню шукає вона - від заходу сонця й до сходу.

446] Втомлена, спрагу відчула нараз, але жоден струмочок

447] Уст їй тоді не змочив. І тут вона вгледіла хижу:

448] Крівля солом яна, двері низькі... Постукала. Звідти

449] Вийшла бабуся. Побачивши спраглу богиню, дала їй

450] Кухоль напою солодкого (ним підливала ячмінну

451] Кашу), та, поки богиня пила, появивсь перед нею

452] Хлопець зухвалий з лиця. Усміхнувсь: он яка, мов, захланна!

453] Гнівом богиня нараз пройнялася й, до дна не допивши,

454] Хлюпнула з кухля водою з ячменем нахабі в обличчя. [94]

455] Плямами лиця взялися, де руки були в нього щойно -

456] Ноги тепер, і хвостом закінчилися змінені члени.

457] Й тут же він тілом новим, щоб не міг заподіяти шкоди,

458] Вмить скоротивсь - і в малесеньку ящірку перетворився.

459] З дива не сходить стара, і ридає, й торкнутись готова

460] Чуда цього, та воно пропихається, звинне, в щілинку;

461] Назва ж його викриває той сором і цятки на тілі.

462] Скільки земель обійшла, скільки вод озирнула богиня,

463] Довго було б повідать. Навіть світ їй тісним видавався.

464] От і в Сіканію знов повернулась; а там, невсипуща,

465] До Кіанеї прийшла. Кіанея ж - водою спливала,

466] Тож не могла сповістить, хоч і прагнула: жодного слова

467] Без язика та без уст не вдалось їй, сердешній, зронити.

468] Знак очевидний, проте, подала: показала Церері

469] Барвний дочки її пояс, що й досі на хвилі священній

470] Легко погойдувавсь там, де загублений був ненароком.

471] Щойно богиня впізнала його - зрозуміла, що доню

472] Вкрадено; стала в розпуці волосся нечесане рвати,

473] Бити долонями в груди свої почала раз од разу.

474] Все ще не знала, однак, де дочка. Проклинає всі землі:

475] Ви, мов, невдячні й плодів, мого щедрого дару, негідні!

476] Лає Трінакрію передусім, де пропащої доні

477] Вгледіла слід. Ось тоді вона в шалі ламає плуги всі,

478] Що борозну там вели, запалавши однаковим гнівом

479] На рільників і волів, повбивала їх; нивам звеліла

480] Занапастити посів, а сама зіпсувала насіння.

481] Ось і родючість полів, землі неосяжної гордість,

482] Стала лиш словом пустим: ледь зійшовши, посів загибає.

483] То його спекою зсушить дотла, то сльотою розмиє.

484] Шкодять і зорі, й вітри; зерно посівне поїдають

485] Завжди голодні птахи. Кукілем червонавим, будяччям

486] Геть заросли пшениці, заглушив їх бур'ян розбуялий.

487] Тут із елейських вод чоло підняла Алфеяда.

488] Мокре волосся з-перед очей відгорнувши до скроні,

489] Мовить: «О матінко діви тієї, котру ти по цілім

490] Світі шукаєш, богине плодів! Не карайся так тяжко,

491] Гніву свого не скеровуй на землю- вона ж тобі вірна

492] й не заслужила того: крадію помогла проти волі.

493] Не за вітчизну прошу: я сюди завітала як гостя.

494] Піса - вітчизна моя, хоча рід мій пішов із Еліди.

495] Та, хоч захожа, я все ж до Сіканії більше горнуся,

496] Ніж до всіх інших країв: тут-бо я, Аретуса, пенатів

497] Маю своїх, тут живу; змилостивсь над цією землею!

498] Що ж мене зрушило з місця і як я крізь обшири моря

499] В край Ортігійський прийшла,- колись у доґіднішу пору

500] Я оповім, коли туга від серця у тебе одляже

501] І просвітліє лице. Через товщу землі мені вільно [95]

502] Всюди пройти! Крізь глибинні печери пробившись насилу,

503] Тут піднімаю чоло й на зірки вже забуті дивлюся.

504] Тож, коли я під землею пливла, мов струмина стігійська,

505] Там Просерпіну твою я на власні побачила очі.

506] Все ще сумує вона, в неї жах на обличчі Ще й досі,

507] Хоч попідземного світу сьогодні владаркою стала,

508] Хоч повелителя темних глибин вона славна дружина».

509] Мати, почувши таку несподівану звістку, завмерла,

510] Мов скам'яніла уся. А коли з того стану тяжкого

511] Біль її вивів тяжкий - вона миттю у простір ефірний

512] На колісниці звилась - і, обурена вкрай, спохмурніла,

513] Стала перед Громовержцем самим, розпустивши волосся.

514] «Задля моєї сюди прибула я, прохачка, сьогодні

515] Крові, Юпітере, й задля твоєї. Якщо не жалієш

516] Матері - доню свою пожалій! Не турбуйсь нею менше,

517] Слізно прошу, через те, що в моєму була вона лоні.

518] От віднайшла я дочку, якщо віднайти - це точніше

519] Втратити значить; або, якщо знати, де є твоя згуба -

520] Значить уже віднайти. Я забуду, що вкрадено доню,

521] Тільки б вернути її. Чи така вже дочка твоя підла,-

522] Хай вже вона не моя,- щоб крадій її взяв за дружину?»

523] Батько богів їй на те: «І зарука, й турбота одна в нас -

524] Доня моя і твоя. Та, якщо побажаєш давати

525] Назви правдиві речам,- то не кривдою, тільки любов ю

526] Ти цю пригоду вважай: такий зять не ганьбою нам буде,

527] Дай лише згоду свою. Чи не досить того, що він брат мій,

528] Бога верховного брат? Є ще й іншого в нього немало,

529] Жеребом лиш поступився мені. Та коли завзялась ти

530] їх розлучити будь-що,- нехай вийде з імли Просерпіна,

531] Та при одній лиш умові: щоб там не торкнулась устами

532] Жодного плоду, такий-бо закон їй накреслили Парки».

533] Мовив - і вивести доню з імли поспішає Церера.

534] Доля, однак, не дала: не зуміла дотримати діва

535] Посту, бо через наївність свою, поки йшла підземеллям,

536] Темний гранатовий плід із похилої гілки зірвала,

537] Сім пурпурових зернин добула з-під жовтавої шкірки

538] І закропилась їх соком. Один Аскалаф це помітив,

539] Той, що колись Ахеронтові, кажуть, його народила

540] Орфна в печері глухій, незрівнянною славна красою

541] Серед сестер Авернійських своїх. І, як тільки помітив,-

542] Зразу, жорстокий, доніс, до світла їй шлях перетявши.

543] Важко зітхнула владарка пітьми і в зловісного птаха

544] Тут же змінила його: флегетонським потоком скропила

545] Голову; дзьоб додала йому й пір'я, побільшила очі.

546] Ось він, позбувшись себе, зодягається в крила рудаві,

547] Більшою в нього стає голова, загинаються кігті,

548] Ледве здіймає свої нещодавно оперені крила. [96]

549] В птицю бридку замінився, в провісницю лиха близького -

550] Мляву сову, що похмурим знаменням засмучує смертних.

551] Він за донос та за довгий язик свій, бачиться, кару

552] Міг понести. Та чому ж от у вас, Ахелоєві дочки,

553] Пір'я та ноги птахів? Чи ж не ви мали вроду дівочу?

554] Може, тому, що, коли повесні Просерпіна зривала

555] Квіти, її супроводили ви, велемудрі сирени? .

556] Потім, коли нашукались за нею по всім суходолі,

557] Раптом, щоб навіть широкі моря вашу тугу відчули,

558] Ви побажали над сплесками хвиль на крилі обіпертись,

559] Мов на веслі; вас почули боги - і за мить ваше тіло

560] (Ще й не отямились ви) жовтуватим покрилося пір'ям.

561] Щоб не загинув, однак, насолодою сповнений голос,

562] Щоб не пропав їхній жар, щоб уста не замовкли співучі -

563] Лиця дівочі та мову людську їм боги залишили.

564] А посередник між братом своїм і сумною сестрою,

565] Надвоє рік, що по колу біжить, розділив Громовержець:

566] Спільна богиня двох різних світів, відтепер Просерпіна

567] З матір'ю місяців шість і з мужем стільки ж проводить.

568] Тут же владарка плодів і думками, й лицем просвітліла.

569] Щойно похмура, в журбі й перед Дітом посмівши постати,

570] Вся заясніла нараз, наче сонце, вповите недавно

571] В хмари важкі, випливає із них, золоте, переможне.

572] Втішившись донею, до Аретуси Церера звернулась:

573] «Що ж тебе зрушило в путь і в струмок замінило священний?»

574] Стихнула хвиля дзвінка; підняла з глибини понад нею

575] Німфа чоло й, зеленаве волосся рукою скрутивши,

576] Ось що про давню любов Алфея-ріки розказала.

577] «Німфою,- каже,- росла серед німф багатьох я в Ахайї,

578] Місце для ловів знайти так, як я, ні одна з них не вміла,

579] Сітей на звіра так тонко сплести ні одній не вдавалось.

580] Хоч і не прагнула слави собі здобувати красою

581] (Вроди ж не бракло мені), та красунею всі мене звали.

582] Личком своїм не гордилась, однак, хоч його й похваляли.

583] Те, чим пишались усі, того я, по-селянському скромна,

584] Завжди соромилась: тіла вабливість за гріх я вважала.

585] От, пам'ятаю, верталась якось я з гаїв стімфалідських.

586] Жарко було, й натрудилась я добре, та й спека діймала.

587] Раптом, бачу, струмок; не дзюрчить, не хвилюється в ньому

588] Наскрізь прозора вода: на дні його кожен камінчик

589] Можна було б зрахувать, нерухомим струмок видавався.

590] Сива лоза довкруги та буйні од вологи тополі

591] Схили його берегів огорнули природною тінню.

592] От, підійшовши, ногою легенько води я торкнулась.

593] Ось по коліна ввійшла, та замало й того: розстебнувшись,

594] Одяг легкий на похилу вербичку кладу й поринаю

595] Голою в той потічок. Розгрібаю його й загрібаю, [97]

596] Так собі плаваю й сяк і виляскую, втішна, руками.

597] Враз десь на самому дні загуло щось чи то забурчало.

598] Злякана, швидко пливу до найближчого берега річки.

599] «Гей, Аретусо! - Алфей навздогін мені з хвилі гукає,-

600] Гей, Аретусо, куди ти, куди?» - перепитує хрипло.

601] Гола, без одягу, мчу я щосили: мій одяг лишився

602] На протилежному березі. Хіть розпікає Алфея:

603] Бачачи тіло моє, вже мене він своєю вважає.

604] Не оглядаючись, бігла я; він, ошалілий,- за мною.

605] Так от, тріпочучи крилами, мчить од шуліки голубка,

606] Так от шуліка-хижак на тремтливу голубку спадає.

607] Вже й Орхомен залишився позаду, Псофіди й Кіллена,

608] Виступи гір Меналійських; а там - Ерімант і Еліда...

609] Я ж усе далі біжу; він - услід, не прудкіший од мене.

610] Сили ж не рівні були: не могла я в такому ж розгоні

611] Бігти весь час, не могла витривалістю з ним позмагатись.

612] Через долини, поля, через гори, лісами порослі,

613] Через ущелини, скелі стрімкі та яруги я мчала.

614] Сонце в спину світило мені, отже, перед собою

615] Довгу я бачила тінь, чи, може, то страх її бачив?

616] Ніг його тупіт важкий насувався на мене, а подих

617] Мов буревій, лопотів-забавлявся моїми стьожками.

618] Врешті, знемігшись: «Діано, рятуй,- кажу,- поки ще змога,

619] Вірну твою зброєносицю, ту, котру лук свій, бувало,

620] Й повний стріл сагайдак доручала нести за собою!»

621] Зглянулась Діва прудка: з-поміж хмар узяла найгустішу

622] Й нею мене вповила. Оббігаючи хмару довкола,

623] Пильно по ній переслідувач зиркає, з дива не сходить,

624] Ось він те місце, де я заховалась, оббіг уже двічі,

625] Двічі він «Гей, Аретусо!» - гукнув мені,- «гей, Аретусо!»

626] Як почувалась я, бідна, тоді? Чи не так, як овечка

627] Десь у високім хліві, коли вовк за стіною голодний

628] Виє, або як той заєць-русак під кущем, коли бачить

629] Морди мисливських собак, а проте й ворухнутись не сміє.

630] Та не відходить бог річковий: саме тут обірвався,

631] Бачить він, дівчини слід, от і топчеться круг того місця.

632] Потом холодним уся, полонянка його, я стікаю:

633] Краплі, а далі й струмки моїм тілом пливуть лазурові.

634] Де лиш ногою ступлю - там озерце. З волосся потоки

635] Так і струмлять, і скоріше, повір, ніж про те повідаю,

636] Я течією роблюсь. Але, й воду жадану впізнавши,

637] Образ людський, що недавно прийняв його, знов одкидає

638] Й знову потоком стає, щоб зі мною в любові з'єднатись.

639] Делія землю пробила, однак,- і в імлі, крізь печери,

640] Я допливла до Ортігії; йменням богині земля ця

641] Мила мені. Вона вивела знову мене на повітря».

642] Німфа скінчила на тім. А богиня плодів земнородних [98]

643] До колісниці запрягши двох зміїв, напнувши повіддя,

644] Вже між землею і небом летить, а тоді завертає

645] Легко свій повіз туди, де біліє Трітонії місто,

646] До Тріптолема. Частину насіння велить зуживати

647] На переліг, а частину - на землі, не орані здавна.

648] Ось над Європою вже, над полями азійського краю

649] Високо лине юнак. Завиднілися й Скіфії межі.

650] Лінк там володарем був. От юнак і подався до нього.

651] Що привело, звідкіля, про ім'я, про вітчизну спитали.

652] «Славні Афіни - вітчизна моя,- відмовляє прибулий,-

653] Звуть Тріптолемом мене, не судном сюди плив через хвилі,

654] Й не суходолом ішов: мандрувати ефіром-умію.

655] Ось вам Церери плоди. По широких розсіяні нивах,

656] Буйно посходять вони й принесуть вам солодку поживу».

657] Варвара заздрість взяла: захотілось самому подати

658] Людям той дар, і на гостя свого, що заснув, серед ночі

659] Меч піднімає, щоб серце прошить, але тут же Церера

660] В рись замінила його. І велить, щоб юнак Мопсопійський

661] Зміїв священних ізнову підняв у прозоре повітря».

662] Пісню свою закінчила на тому сестра наша старша.

663] Німфи ж усі як одна віддали перевагу богиням

664] Із Геліконських осель, а коли переможені в злобі

665] Стали ще й лаятись, я їм на те: «Не навчила вас, бачу,

666] Розуму ваша ганьба: лихословите все, хоч і винні,

667] От нам, нарешті, й урвався терпець, і на шлях покарання

668] Станем і ми й попрямуєм туди, куди гнів нас покличе».

669] Не вгомонились, однак, і беруть те на глум Ематіди,

670] Знову, меткі на язик, намагаються галас підняти,

671] Руки витягують знов, та нараз почало пробиватись

672] Пір'я з-під нігтів у них, за хвилину - оперились плечі,

673] А через мить одна в одної бачать, як рот костеніє,

674] Дзьобом стає, і новітні птахи появляються в лісі.

675] Хочуть ударити в груди себе, та, змахнувши руками,

676] Висять в повітрі уже, лісові балакухи - сороки.

677] Не покидає цю птицю й тепер балакливість колишня:

678] До хрипоти без кінця все скрекоче вона та скрекоче.

КНИГА ШОСТА

1] Слухала пильно Трітонія оповідь цю й похвалила

2] Вміння сестриць Аонід, а також їх гнів справедливий.

3] Далі подумала: «Мало хвалити - хай нас тепер хвалять!

4] Тож не дозволимо й ми божеством легковажити нашим».

5] Тут і згадалась їй доля й діла меонійки Арахни.

6] Чула, що та не поступиться їй у мистецтві прядіння.

7] Славу не місцем вона здобула і не родом високим,

8] Тільки мистецтвом своїм; а батько її, колофонець

9] Ідмон, фокейським забарвлював пурпуром вовну пухнасту.

10] Мати ж у неї померла, що теж була з простого люду,

11] Мужу своєму до пари. Дочка, проте, їхня старанням

12] Славу собі здобула по лідійських оселях, дарма що

13] В домі родилась малім і в малих оселилась Гіпепах.

14] Щоб до чудової праці приглянутись, часто до неї

15] З Тмолу свого, виноградом порослого, німфи спускались.

16] Часто вони покидали Пактол свій, на хвилі багатий.

17] Любо дивитись було не лише на готову тканину,

18] А й на ткання - насолоду чималу й мистецтво давало:

19] Го вона вправно звивала в клубки ще непрядену вовну,

20] То, пробігаючи пальцями, часом її розпушила

21] Так, що ставала вона, мовби піна, мов хмарка на небі;

22] То веретеном, мов дзиґою, фуркне, а то вже й узори

23] Голкою тонко кладе: як-не-як - вихованка Паллади.

24] Не до вподоби це їй: не Палладі, мовляв, мене вчити,

25] Хай до змагання стає - що завгодно даю під заставу!»

26] Образ бабусі приймає Паллада, вибілює скроні,

27] Палицю в руку бере, слабосилого тіла опору,

28] И так починає: «Не все, що приносить нам старість повільна,

29] йде лиш на шкоду, є й корисне: більшає досвіду з віком.

30] Раду мою пошануй. Серед смертних найвищої слави

31] Прагнеш зажити мистецтвом своїм - обробленням вовни.

32] Та до богині рівнятись не смій і за слово зухвале

33] Слізно прощення благай - і благальниці вибачить радо». [100]

34] Скоса поглянула та на бабусю, й, роботу відклавши,

35] Руку, було, підняла, й, на лиці не ховаючи гніву,

36] Слово таке, спохмурніла, Палладі прихованій мовить:

37] «Розуму брак тобі, видно, ще й старість його притупила.

38] Йде лиш на шкоду життя надто довге. Свої настанови

39] Прибережи для дочки, якщо маєш її, чи невістки.

40] В мене своя голова на плечах; не гадай, що навчанням

41] Ти домоглася чогось - при своїй залишаюся думці.

42] Чом не приходить сама? Чи боїться зі мною змагатись?»

43] їй же богиня: «Прийшла!» - відмовляє,- і вже не бабуся -

44] Знову Паллада ясна. Молодиці мігдонські та німфи

45] Ревно шанують її. Лиш Арахна бундючиться далі,

46] Тільки рум'янцем взялась: по лиці мимоволі розлившись,

47] Він непомітно погас. Так повітря погожого ранку

48] Вмить спалахне багрецем, як лише заясніє зірниця,

49] й стане блідавим нараз, коли сонце з-за обрію зрине.

50] Все ще гордиться вона і в безглуздому прагненні слави

51] Занапащає себе. А дочка Громовержця, намарно

52] Не витрачаючи слів,- розпочати змагання готова.

53] Врешті, одна проти одної дві розмістились майстрині.

54] Вже на верстати легкі вони швидко основу напнули.

55] Держить основу навій, гребінець - поділив її навпіл.

56] Ось між зубцями й утік просилили; вже пальці грайливо

57] Перебирають його, а коли між нитками основи

58] Він промайне - пробивають його тоді бердом зубчатим.

59] Ткалі обидві спішать. Під грудьми підіп'яли свій одяг,

60] Діло горить у руках; захопившись, не чують утоми.

61] Тканка з-під рук їм пливе - пурпурова, котра побувала

62] В тірськім котлі, пробігають по ній миготливії тіні.

63] Іноді так при дощі, коли промінь крізь нього прорветься,

64] Райдуга весь небосхил велетенським охоплює луком.

65] І, хоч вилискують барви на ній тисячами відтінків,

66] Оком між ними не вловиш межі. Так і тут: усе іншим

67] Кольором грає узір, хоч лягають нитки однобарвні.

68] Щирого золота нитка слухняно вплітається в тканку.

69] Нитка по нитці - й повість стара постає на тканині.

70] Ось на твердині Кекроповій виткала пагорб Маворта

71] Діва ясна й щодо назви його суперечку прадавню.

72] Ось і дванадцять богів обабіч Юпітера-батька

73] Зводяться гордо на кріслах високих, і кожного легко

74] Можна з обличчя пізнати. В Юпітера - владарний вигляд.

75] Бога морів зобразила вона, як об скелю сувору

76] Довгим тризубцем розмашисто вдарив, і з тріщини скелі

77] Море струмить. Він цим доводом місто береться скорити.

78] Виткала далі й себе: зі щитом і загостреним списом;

79] Голову криє шолом, а на грудях високих - егіда.

80] Ось вона гримнула списом об землю - й на голому місці, [101]

81] Мовби на поклик її, засріблилась плодами олива.

82] Тканка дивує богів. Під кінець ще вплела Перемогу.

83] Щоб очевидним, одначе, було для суперниці слави,

84] Що її жде за шалену зухвалість, яка нагорода,-

85] По чотирьох боках додала ще чотири змагання

86] Сповнені барв, де й дрібнесенькі постаті в вічі впадали.

87] Гем і фракійська Родопа в одному з кутів були видні -

88] Гори холодні тепер, колись - люди живі, що посміли

89] Вічних богів іменами себе возвеличити, смертних.

90] В іншім - представила матір пігмеїв, її жалюгідну

91] Долю: Юнона її, перемігши колись, обернула

92] На журавля й зі своїми війну їй веліла почати.

93] Виткала ще й Антігону, що кинула виклик зухвалий

94] Навіть дружині самого Юпітера - й птицею стала

95] З волі Юнони-владарки, тож ні Іліон, ані батько

96] Лаомедонт помогти не могли їй: в оперенні білім

97] Дзьобом лелека весь час калатає - сама собі плеще.

98] Потім, в останнім куті, сироту зобразила - Кініра:

99] Храмові східці обняв - своїх дочок тіла - й видавалось,

100] Наче здригається він од ридань на камінній долівці.

101] Врешті, краї облямовує мирна оливкова гілка:

102] Праці своєї вінцем своє дерево робить Паллада.

103] Взір меонійки - облудливий бик, що обманом Європу

104] Викрав: мов справжній той бик, і море під ним - наче справжнє.

105] Бачиться, сумно вона поглядає на батьківський берег,

106] Ледве що видний вже, подруг своїх окликає, ботться

107] Плескоту хвилі, тремтить, підібгавши з остраху ноги.

108] Виткала й те, як Астерія в кігтях орлиних тріпоче.

109] Виткала й Леду, котра прилягла під крилом лебединим.

110] Далі ще й те, як Юпітер в обличчі зухвальця-сатира

111] Плодом подвійним обтяжив у лісі Ніктеєву доньку,

112] Як пригорнувсь до Тірінфії в постаті Амфітріоне,

113] Як він Данаю дощем підманув, Асопіду - вогнями,

114] Як Мнемосіні явивсь пастухом, Деоїді - змією.

115] Далі, Нептуне,- й тебе, як Еолову діву здобув ти

116] В образі грізнім бика; в Еніпеєвій постаті батьком

117] Був Алоея синам; як баран - підманув Бісальтіду.

118] Лагідна мати плодів із волоссям пшеничної барви

119] Знала тебе як коня; як крилатого - змієволоса

120] Мати коня, що окриленим був, як дельфіна - Меланта:

121] Постаті кожній і кожному місцю дала відповідну

122] Барву. Там був іще Феб, селянином зображений; він же

123] То наче яструб оперення мав, то - лев'ячу гриву;

124] То вже пастух він, що вводить в обман Макареєву І ссу.

125] Побіч - і Лібер, що гроном своїм підманув Ерігону.

126] Далі - й Сатурн-жеребець, Хірона двотілого батько.

127] Врешті, краї обмережила тонко: довкола тканини [102]

128] Виткала квіти в'юнкі, що з плющем заплелися зеленим.

129] Тож ні Паллада, ні Заздрість доскіплива жодної хиби

130] В тканці знайти не змогли. І не стерпіла Діва русява:

131] Тканку цю - образ пороків небесних - на кусні шматує

132] Й човником ткацьким з кіторського бука майстриню Арахну,

133] Ідмона доню, вдаряє в чоло разів три чи чотири.

134] Знітилась та і, піддавшись розпуці, недовго вагалась:

135] Тут же повисла в петлі. Відв'язавши нещасну, Паллада

136] Мовила злобно: «Живи! Але висни й надалі: така вже

137] Випала кара тобі,- щоб майбутнім журитися вічно,-

138] Й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам».

139] А на відході ще й соком із зілля Гекати на неї

140] Бризнула - й разом із краплями згубними їй і волосся

141] Миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа,

142] Вже й голова - наче макове зерно, зіщулилось тіло,

143] Вже по боках замість ніг-мов карлючки якісь гачкуваті.

144] Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає

145] Нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння-тканину.

146] Лідія вся аж гуде. Про подію нечувану вістка

147] йде по фрігійських містах, переповнює все доокола.

148] Знала Арахну й Ніоба колись, за свого дівування,

149] Ще в ті часи, коли дома жила - в меонійськім Сіпілі.

150] Доля землячки сумна не пішла їй на користь, одначе:

151] Скромною бути в словах, поступатись богам не навчилась.

152] Досить для гордості мала причин, та ні мужа мистецтвом,

153] Ні висотою їх давніх родів, ні могутністю царства

154] Так не втішалась,- хоча й похвалялась усім цим,- як дітьми,

155] Славним потомством своїм. За зразок материнського щастя

156] Мали б її, якби тільки сама себе ним не вважала.

157] Віща Тіресія донька, Манто, якось раз оббігала

158] Вулиці міста всього. Покорившись божественній силі,

159] Так закликала жінок: «Поспішайте гуртом, Ісменіди!

160] Славте Латону й тих двох, що на світ привела їх Латона!

161] Ладан паліть їм, благайте їх, лавр у волосся заплівши!

162] Це ж бо велю вам не я, а Латона моїми устами».

163] Вірять їй жительки Фів і, вплітаючи зелень у скроні,

164] Ладан кладуть у священний вогонь і Латону вславляють.

165] Ось і Ніоба, пишаючись, в почті жінок виступає,

166] Ще звіддалік убранням вирізняється золототканим,

167] Навіть у гніві прекрасна. Крутнувши нараз головою,

168] Так, що волосся в'юнке по обох заструміло раменах,

169] Станула й, змірявши всіх доокіл зневажливим оком,-

170] «Ну чи не шал,- почала,- щоб богам, про яких тільки чули,

171] Шану складать, а занедбувать - явних? Чому ось сьогодні

172] Всюди Латоні димлять вівтарі, не мені, хоч мій батько,

173] Тантал,- єдиний, хто міг із всевишніми сісти до столу.

174] Мати - Плеяд мерехтливих сестра. Атлант велетенський - [103]

175] Дід мій, що вісь світову на могутній підтримує шиї.

176] Другий мій дід - сам Юпітер, та ним ще й як зятем пишаюсь.

177] Фрігія переді мною тремтить. Під моєю рукою -

178] Кадмове царство; твердиня, що звів її муж мій дзвінкими

179] Струнами, з людом її - у моєму й його володінні.

180] Дома ж, куди не скерую свій зір, на кожному кроці -

181] Гори коштовних речей. А коли врахувати, крім того,

182] Гідне богині обличчя моє та ще семеро дочок,

183] Стільки ж синів і стільки ж майбутніх зятів і невісток,

184] То чи не маю підстав, розсудіть, бути гордою нині?

185] Як же насмілились ви перевагу надати Латоні,

186] Кея-титана дочці? Чи забули, що й місця малого,

187] Щоб народити могла, не дала їй Земля неосяжна?

188] Не прийняли її ні суходіл, ні повітря, ні води,-

189] Не прихистив її світ, над блукачкою зглянувся Делос.

190] «Ти суходолом,- їй каже,- блукаєш, а я ось - морями»,-

191] Й дав їй притулок хисткий. Ось там вона, врешті, й родила

192] Двоє дітей; це - потомства мого тільки сьома частина.

193] Так, я щаслива! Чи хто сумнівався б? Щасливою й буду,

194] Хто б сумнівався й у тім? Моя певність - потомство численне.

195] Я - на такій висоті, куди й Доля сягнути не може:

196] Хай відняла б вона щось, а залишиться все-таки більше.

197] Щедрі набутки мої - поза межами страху: скажімо,

198] Вихопить Доля у мене когось із рясного потомства -

199] Не пограбує аж так, щоб дітей моїх кількість урізать,

200] Як у Латони, до двох. А вона - мало що не бездітна.

201] Годі, розходьтесь усі! Познімайте-но лавр і забудьте

202] Шал цей!» Знімають вінки й, незавершене кинувши свято,

203] Шепотом тільки, щоб чуть не було, величають Латону.

204] Ту ж - опалив уже гнів. На шпилі щонайвищому Кінта

205] Стала й словом таким до Діани звернулась і Феба:

206] «Ось я - горда, що вас народила, що я - ваша мати,

207] Вища за кожну з богинь, крім Юнони хіба, та сьогодні

208] Засумнівались і в тім, що богиня я: славлені вічно

209] Втрачу свої вівтарі, якщо ви не заступитесь, діти!

210] Та не одне це болить: крім зухвальства, ще й наглумилась

211] Тантала донька: дітей своїх смертних, негідниця, ставить

212] Вище, ніж вас, а мене (хай це трапиться з нею!) назвала

213] Майже бездітною - видно злобливий язик її батька!»

214] Мала й прохати ще їх, але Феб обірвав на півслові:

215] «Досить!-сказав,- нарікання твої лиш затягують кару».

216] «Досить!» - промовила й Феба. Майнувши повітрям, обоє,

217] В хмару вповиті, спустились над містом укріпленим Кадма.

218] Поле широке й рівнинне було біля стін того міста.

219] Коні там брали розгін, пролітали стрімкі колісниці;

220] Де яка брила була - під копитом дробилась у порох.

221] Старші з семи Амфіона синів там вискакують махом [104]

222] На рисаків і за мить - уже всі на попонах багряних

223] Гордо сидять і важкими од золота віжками дзвонять.

224] Раптом один з них, Ісмен, кого першим носила Ніоба

225] В лоні своєму колись,- завертаючи круто по колу,

226] Так, що під ним аж запінився кінь, закусивши вудила,

227] Скрикує: «Горе мені!» - й зі стрілою під серцем ще їде

228] Деякий час, та з руки, яка слабне, висковзують віжки.

229] Ось він поволі сповзає з сідла, нахилившись управо.

230] Ближчий до нього, Сіпіл, коли вчув, як подзвонюють стріли

231] В сагайдаку,- за повіддя сіпнув. Так обачний керманич,

232] Хмару помітивши, вісницю бурі, повислі вітрила

233] Вже напинає мерщій, щоб ловити в них подув найменший.

234] Щойно коня підігнав - а за ним навздогін невідхильна,

235] Свиснувши, лине стріла й за хвилину йому пробиває

236] Шию і вістрям^ тонким виступає, скривавлена, з горла.

237] Він, як нахилений був, так і зсунувся вниз по гривастій

238] Шиї коня - і гарячою кров'ю земля вже парує.

239] Ось нещасливий Федім і той, що мав дідове ймення -

240] Тантал - їзду верхову закінчивши, взялись, як звичайно,

241] До боротьби (це ж бо діло юнацьке) в блискучій палестрі.

242] Щойно зчепились вони і притиснулись, наче в обіймах,

243] Щільно грудьми до грудей,- як стріла, тятивою підбита,

244] Наскрізь обох водночас, як були вони вкупі, прошила.

245] Зойкнули разом вони, й, од раптового -болю скрутившись,

246] Разом на землю лягли; й очима, що вже пригасали,

247] Разом блукали ще, разом утратили й душу, зітхнувши.

248] Глянув на те Алфенор і, до крові б'ючи себе в груди,

249] Кинувсь до них, нахиливсь, піднімає тіла похололі -

250] Й тут таки сам при братах своїх падає: гордий Делієць

251] Глибоко в груди йому смертоносну стрілу заганяє.

252] Той її вирвати встиг, але з вістрям і кусник легені

253] Вирвавсь - і бризнула з кров'ю душа в неозоре повітря.

254] Таж не від простої впав після нього й хлопчак Дамасіхтон

255] Рани: стріла блискавична ввігналась у сам підколінок,

256] Де починається литка і м'яко сплітаються жили.

257] Поки рукою добуть намагається згубне залізо,

258] Друга, смертельна, стріла йому вбилася в горло по пір я.

259] Виштовхнув крові потік ту стрілу, й, заблищавши, злетіла

260] Високо в небо вона, голубий прошиваючи простір.

261] Іліоней же, останній з семи, надаремно піднявши

262] Руки до неба,- «Всевишні боги, о всі ви сукупно! -

263] Мовив, бо знати не міг, що не всіх йому треба благати,-

264] Згляньтесь!» Почув його лучник ясний, та стрілу повернути,

265] Хоч і розчуливсь, не міг. Тільки вклав юнака незначною

266] Раною: серця його лише кінчиком вістря торкнувся.

267] Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання

268] Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане [105]

269] Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика

270] Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі?

271] Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди

272] Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно.

273] Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби,

274] Що розганяла жінок, які шану Латоні складали,

275] Й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість

276] Навіть у колі своїх, нині - й ворог над нею б заплакав.

277] Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує

278] Кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає.

279] Врешті, озвалась, до неба знімаючи руки зболілі:

280] «Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь!

281] Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю,

282] Серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши,

283] Я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража!

284] Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми

285] Не дорівняєш мені, після всіх смертей - переможній!»

286] Тільки промовила те - й тятива задзвеніла напнута,

287] Й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби:

288] В горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли

289] Перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри.

290] Раптом одна з них, виймаючи вістря з-під серця, припала

291] Зблідлим до брата лицем - і зів'яла, завмерла на ньому.

292] Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну,

293] Змовкла нараз і, зігнувшись, конає од рани сліпої.

294] Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом.

295] Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла,

296] Вже нежива, на сестру. Та тремтить, а ця - сховку шукає.

297] Врешті, по-різному вражені, шість її дочок упало;

298] Сьома лишилась. її прикриває собою Ніоба,

299] В одяг окутує свій. «Хоч оцю наймолодшу, найменшу

300] З-поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!» -

301] Гине ж і ця, за котру вона просить так... Сіла самотня

302] Серед синів, серед дочок німих, коло мужа - й од горя

303] Заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся,

304] Блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі -

305] Очі застиглі такі ж - мертвоти й непорушності образ.

306] Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого

307] Мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили,

308] Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки,

309] Кроку не зробить нога, скам'яніли й нутрощі в неї.

310] Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній

311] І на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає

312] Слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні.

313] Весь тоді люд затремтів - і жінки, і мужчини: настільки

314] Явним був гнів божества. Величавіші жертви складають

315] Тій, що славетних двійнят на Делоській землі народила. [106]

316] Й тут, як то часто бува, при новому й старе пригадалось.

317] Мовив один з них: «Полів урожайних лікійських селяни

318] Теж не безкарно колись ображали богиню, зухвалі.

319] Мало хто знав тих людей, то й подія ця - маловідома,

320] Дивна однак. Цю місцину й озерце, де трапилось чудо,

321] Бачив я сам. Постарілий мій батько, не в силі в дорогу

322] Дальшу пускатись, мені дав завдання туди перегнати

323] Кращих корів, і людину звідтіль, селянина лікійця,

324] Вибрав за провідника. Оглядаючи з ним пасовища,

325] Бачимо: серед озерця того в очереті тремтливім -

326] Вівтар од попелу жертв і від літ багатьох почорнілий.

327] «Ласку яви свою!» - мій супроводжувач пошепки мовив.

328] «Ласку яви!» - зупинившись, і я за ним пошепки мовив.

329] «Чий він,- питає,- з місцевих богів когось, Фавна, чи, може,

330] Німф, які в водах живуть?» - І таке розповів супровідник:

331] «Ні. Й не гірським божествам той жертовник належить, юначе.

332] Тій він належить, котрій не дала Громовержця дружина

333] Місця на світі колись; прихистив тільки Делос прохачку,

334] Хоч мандрував тоді й сам - хисткий, неприкаяний острів.

335] Там, під Палладине дерево й пальму-красуню прилігши,

336] Діток на світ привела - ненависну мачусі двійню.

337] Лиш повила - й од Юнони пустилася знову тікати,

338] Новонароджених - два божества - притуливши до лона.

339] Ось уже Лінії край, що Хімеру зродив. Було літо.

340] Сонце зсушило поля. Натомилась вигнанка-богиня,

341] Довго спекотою йшла, від жаги починала вмлівати.

342] Двоє малят як на те до грудей її спрагло припали.

343] Раптом озерце в долині йайнижчій вона випадково

344] Вгледіла. Люди з близького села там сплітали вербові

345] Лози з тугим комишем, що в болоті росте, й тростиною.

346] Ось до води підступила богиня; навколішки ставши,

347] Просить дозволити їй зачерпнуть льодяної вологи.

348] Не дозволяють, одначе, селяни. На те їм богиня:

349] «Що ж відмовляєте ви? Чи вода не в загальному вжитку?

350] Сонця, повітря, прозорої хвилі нікому ж у'власність

351] Не віддавала природа - до спільних дарів нахиляюсь.

352] Врешті, ласкаво прошу їх у вас. Я ж не мала на думці

353] Втомлене тіло своє в прохолодній воді омивати,-

354] Спрагу хотіла згасить. Задубів он язик мені в роті,

355] Горло за день пересохло настільки, що й мовити годі.

356] Буде нектаром мені хоч ковточок води. Присягаюсь,

357] Ви врятували б мене, дозволивши губи змочити!

358] Згляньтесь, одначе, й на тих, що до вас із грудей моїх тягнуть

359] Ручки свої!» А малі й простягнули тоді рученята.

360] Хто б то лишився глухим до ласкавого слова богині?

361] Ці - таки справді глухі до благань: не лише відганяють,

362] А й обзивають, готові й побити, якщо не відійде. [107]

363] Мало того: почали всі гуртом каламутити воду -

364] З самого дна ще й намул і руками, й ногами збивають,

365] Так і вистрибують, повні зловтіхи тупої, селяни.

366] Гнів уже й спрагу згасив. Перестала благати негідних

367] Кея дочка. Не бажає, зневажена, тратити марно

368] Слів, що богиню принижують. Руки піднявши до неба,

369] «Вічно живіть,- їм веліла вона,- в тій воді каламутній».

370] Мить - і здійснились богині слова: вже під хвилею бути

371] Любо їм: то з головою в глибоке болото пірнають,

372] То визирають з води, а то попливуть по поверхні.

373] Часто й на берег вилазять погрітись, і знов у холодну

374] Хвилю стрибають нараз, але й досі, забувши про сором,

375] В лайці вправляють свої язики; під водою сховавшись,

376] Далі гуртом лихословлять, зухвалі, хоча й під водою.

377] Хрипне вже голос у них, роздувається шия напнута.

378] Рот їх широкий ще ширшим стає від постійної сварки.

379] Голову, наче без шиї, з багна висувають огидну;

380] Спина зелена, біліє живіт, непомірно великий,-

381] Жаби, істоти нові, галасливо в намулі стрибають».

382] Щойно один оповів, що з лікійцями трапилось, інший

383] Розпочинає про те, як на флейті Палладиній з Фебом

384] Став до змагання сатир - і зазнав, переможений, кари.

385] «Що ж ти мене обдираєш із мене? - скричав.- О, якби-то

386] Флейти я зовсім не знав!» Але, поки він кається гірко,

387] Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла.

388] Ось він вже- рана одна, вже потоками крові стікає.

389] Видно й оголені м'язи на ньому. Нічим не прикриті

390] Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі

391] Можна було врахувати й прозорі перетинки в грудях.

392] Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять

393] Села, й сатири-брати, й Олімп, що тоді вже був славний,

394] Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах

395] І густорунних овець, і рогаті стада випасали.

396] Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно

397] Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала.

398] Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір.

399] Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення,

400] В ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків.

401] Після таких от сумних оповідок недавню подію

402] Люд пригадав. За Амфіоном тужать усі та за дітьми,

403] В гніві на матір, однак. Тільки Пелоп невтішно над нею,

404] Кажуть, ридав,- і на лівім плечі, коли в тузі великій

405] Одяг зірвав із грудей, показалася кістка слонова.

406] Та від народження він не такий був: плече його ліве

407] Не відрізнялось від правого. Батько своєю ж рукою

408] Сина посік; боги ж, за переказом, знов його склали,

409] Члени знайшовши. Лиш там, де з ключицею сходиться шия, [108]

410] Пусто було: не знайшли того кусника, й кістку слонову

411] Вклали туди - й нещодавно порубаний знову став цілим.

412] Ось вже споріднена сходиться знать, і міста, котрі ближчі,

413] Вже владарів, щоб ішли співчувать, виряджають у Фіви.

414] Аргос, і Спарта, і славне гніздо Пелопідів - Мікени,

415] І Калі дон, що тоді ще не був осоружний Діані:

416] Далі - Корінф, що багатий на мідь, Орхомен урожайний,

417] Патри й Мессена, що вславилась мужністю, скромні Клеони,

418] Пілос Нелея й Трезен, де потому Піттей укріпився,

419] Різні, крім того, міста, що їх Істм оточив двобережний,

420] З ними - ще й інші, які по той бік двобережного Істму.

421] Хто б міг повірить, однак? Не було тільки вас там, Афіни!

422] На перешкоді постала війна: надпливаючи з моря,

423] Вже вколо стін мопсопійських юрмились війська чужоземні.

424] Владар фракійський Терей, свій загін на підмогу привівши,

425] Геть одігнав їх і ймення своє перемогою вславив.

426] З ним поріднивсь Пандіон, і багатством, і силою знаний,

427] І знаменитістю роду (виводив його від Градіва),-

428] Прокну за нього віддав. Ні подружня Юнона, одначе,

429] Ні Гіменей, ані Грації край його ложа не стали,-

430] Лиш Евменіди для них запалили вогні похоронні,

431] Лиш Евменіди стелили постіль їм, а птах лиховісний -

432] Пугач - їх дім полюбив і квилив їм над крівлею спальні.

433] Саме той птах поєднав їх у шлюбі, зробив їх батьками

434] Саме похмурий той птах. Молодих, проте, гучно вітала

435] Фракія; вдячність богам виявляли й вони молитвами:

436] Дні ж, коли славному владарю милу дочку Пандіона

437] В дім привели й коли І тіс родився,- до свят прилучили.

438] Ось як нелегко пізнати корисне! Тітан променистий

439] Вп'яте вже рік через осінь провів по шляху коловому.

440] До чоловіка тоді, пригортаючись, мовила Прокна:

441] «Дай мені дозвіл провідать сестру, якщо ти мене справді

442] Любиш, або хай приїде сестра: що повернеться скоро,

443] Свекору пообіцяй,- чималим мені буде дарунком

444] Те, що побачу сестру». Незабаром володар на море

445] Судна спустити велів. І вітрилам, і веслам покірні,

446] В гавань Кекропа ввійшли вони, стали в Пірею на якір.

447] Щойно зустрілись,- правицею тесть свого зятя правицю

448] Дружньо потис, і по теплих словах почалася розмова.

449] Виклав Терей, з чим прийшов, що дружина йому доручила,

450] Й тут же запевнив, що гостю не буде затримувать довго.

451] Ось Філомела ввійшла, заяснівши вбранням, та ще більше -

452] Вродою; десь у лісах віковічних - не раз про те чуєм -

453] Саме такі, як вона, походжають наяди й дріади,

454] Звісно, якщо б у них шати подібні були і прикраси.

455] Глянув на неї Терей - і вогнем перейнявся, неначе

456] Колос сухий, коли жар хтось до нього притулить, немовби [109]

457] Зжовклого листя намет або стіг пересохлого сіна.

458] Гідна ж любові вона! Та й володаря вроджена пристрасть

459] Палить. Населення краю того до Венери охоче,

460] Тож і своєю, й своїх земляків пломеніє жагою.

461] Вже тільки те на умі в нього, як підкупити прислугу,

462] Як - годувальницю вірну схилити: саму Філомелу

463] Звабити хоче будь-що, хоч би мав поплатитися цілим

464] Царством, або ж її викрасти й потім стояти за неї

465] Збройно. На все б він, здається, в полоні любовного шалу.

466] Зважився - пристрасть палка йому груди вогнем ^роздирає.

467] Вже не терпиться йому. Про доручення Прокни раз по раз

468] Тестю нагадує, сам - про своє тільки дбає бажання.

469] Як промовляти - навчила любов, а надмірний свій запал

470] Тут же виправдує: так, мов, дружина мене наставляла.

471] Іноді пустить сльозу, ніби й плакати Прокна веліла.

472] Скільки ж то, світлі боги, нагромадиться ночі сліпої

473] В грудях людини! До злочину вперто йдучи, видається

474] Чесним Терей, а лукавлячи - ще й похвалу пожинає.

475] Хоче того водночас Філомела, й до батька ласкаво

476] Горнеться, просить його, щоб сестру їй відвідать дозволив.

477] Щастям своїм на нещастя своє, нерозумна, благає.

478] Стежить за нею Терей, вже в обіймах своїх її чує;

479] Бачить, як батька вона обціловує, висне на шиї -

480] І, мов смолою вогонь, так усім цим жагу ненаситну

481] Живить, і, скільки б разів не горнулась до батька,- він хоче

482] Стільки ж разів бути батьком,- чеснішим не став би, одначе.

483] Врешті, вдалось їй вітця ублагати. Зрадівши, складає

484] Батькові дяку, сердешна,- приймає за спільний їх успіх

485] Те, що за деякий час для них спільною буде бідою.

486] Мало вже Фебові праці лишалось: розпалені коні

487] Мчали, копитом б'ючи, по спадистім обширі неба.

488] Щедрі наїдки кладуть на столи, наливають у злото

489] Вакховий дар. Підкріпившись, у сон поринають спокійний.

490] Лиш одрісійський володар не спить: перед ним, хоч відсутня,

491] Діва стоїть; він ходу її згадує, руки, обличчя;

492] Далі, чого ще не бачив, собі на свій лад уявляє,

493] В грудях роздмухує жар, не знаходячи сну в лихоманці.

494] От зайнялося на світ, і подав Пандіон на прощання

495] Зятеві руку й дочку, просльозившись, йому поручає:

496] «Зятю мій, дівчину цю,- на похвальний зважаючи намір,

497] І на бажання сестер, що й твоїм є бажанням, Терею,-

498] Я довіряю тобі. Та молю тебе (ми ж таки рідні)

499] Вірністю, серцем своїм і богами - як люблячий батько

500] Нею піклуйсь і верни її, втіху моєї сумної

501] Старості, швидше в мій дім,- рахуватиму кожну хвилину.

502] Швидше додому й сама, якщо добра ти в мене дитина

503] (Досить, що з Прокною я у розлуці!), вертайсь, Філомело!» [110]

504] Так говорив і дочку цілував, а з очей йому сльози,

505] Поки напуття обом їм давав, ненастанно спливали.

506] Врешті, як вірності знак, поєднавши правиці від'їжджих,

507] Тх попросив, щоб, коли допливуть, і дочку, і онука

508] Від пам'ятливого батька і діда вітали сердечно.

509] Втім, «прощавай» він заледве промовив: раптове ридання

510] Стиснуло горло - стривожився передчуттям лиховісним.

511] Лиш на оздобне судно Філомела ногою ступила,

512] Пінисту хвилю весло загребло, суходіл одштовхнувши,-

513] «Я переміг! - він гукнув,- палка моя мрія - зі мною!»

514] З радощів так і підстрибнув, до втіхи жаданої рветься

515] Варвар. Ока свого з полонянки й на мить не спускає.

516] Так гострозорий хижак гачкуватими кігтями вхопить

517] Зайця й несе до гнізда його високо, птах Громовержця.

518] Жертва - в глухому куті; в неї оком упився грабіжник.

519] Ось і дорозі кінець. Нахитавшись, свого побережжя

520] Днищем торкнувсь корабель, і володар дочку Пандіона

521] Тягне в кошару глуху, непроглядним оточену лісом.

522] Там він її зачинив-перелякану, зблідлу, тремтливу,

523] Що про сестру вже питала, заплакавши, й виклав одразу

524] Намір нечуваний свій і над чистою дівою тут же

525] Грубе насильство вчинив. А вона то вітця надаремно

526] Кликала, щоб заступивсь, то сестру, то богів - найчастіше.

527] Дрібно тремтить, мов овечка, яку, хоч і вирвано з пащі

528] Сірого вовка, поранену, все ще рятунку не певна;

529] Наче голубка, що, власною кров'ю крило заплямивши,

530] Досі лякається пазурів яструба, в них побувавши.

531] Щойно до тями прийшла - й волосся розпущене стала

532] Рвати, і руки ламать, як ото над покійником ломлять.

533] «Варваре! - мовила, знявши долоні,- жорстокий у вчинках

534] Нелюде, здатний на все! Не схилили тебе ні напуття

535] Батька, ні сльози старечі його, ні чуття до сестриці,

536] Ні непорочність дівоча моя, ні подружні закони;

537] Все ти поплутав: я рідній сестрі - суперниця нині,

538] Ти-нам обом чоловік, мені ж за суперницю-Прокна.

539] Чом ти не вирвав, облудо, й душі? Не лишилося б інших

540] Злочинів! Чом не вподіяв цього перед тим, як ганебно

541] Ми тут зійшлись? То хоч тінь моя вільна була б од провини.

542] Втім, якщо справді боги - всевидющі і ще якусь силу

543] Мають на світі вони, якщо все не пропало зі мною,-

544] Кару гірку понесеш у свій час! Я сама про твій вчинок,

545] Сором одкинувши, всім розкажу. При найменшій нагоді

546] Я до людей поспішу. А замкнеш мене в лісі - наповню

547] Й ліс наріканнями; до співчуття прихилю навіть скелі.

548] Вчує ефір мене й бог, якщо бог якийсь є ще на небі!»

549] Люттю страшною тиран закипів, та не меншим пройнявся

550] Страхом, почувши грізьбу. Щоб і люті позбутися, й страху, [11]1

551] З піхов при поясі вихопив меч і, не мовлячи слова,

552] Він Філомелу схопив за волосся, скрутив їй за спину

553] Руки й зв'язав їх мотузкою. Шию вона підставляє,

554] Тільки-но вгледіла вістря меча: сподівається смерті.

555] Поки пручалась, і кликала батька свого, й намагалась

556] Мовити ще щось, він, щипцями жертві язик ухопивши,

557] Гострим залізом одтяв. Його корінь тремтить іще в роті,

558] Решта - на чорній землі тріпотить, щось шепнути їй хоче.

559] Так от і хвостик змії, якщо порубать її, в'ється,

560] Наче слідів свого тіла шукаючи, врешті, вмирає.

561] Після того лиходійства (й повірити годі!) не раз ще

562] Він насолоджувавсь, кажуть, її покаліченим тілом.

563] Ще й повернутись посмів,- після вчинку такого! - до Прокни.

564] Та про сестру, неспокійна, розпитує. Він і зітхає,

565] Й плаче, лукавий: померла, мовляв, твоя люба сестричка.

566] Як не повірить сльозам? І зриває з плечей своїх Прокна

567] Шати, що сяла на них золота облямівка широка.

568] В темну жалобу вдяглась і гробницю порожню для неї

569] Зводить, і жертви складає богам підземелля благальні,

570] й тужить, хоча й не такої сестра заслуговує туги!

571] Феб дванадцять разів обігнув уже знаки небесні.

572] Що ж Філомелі робить? Утекти не дозволить їй пильна

573] Варта. Довкіл височать із суцільного каменю стіни.

574] Як розказати про все без'язикій? У скруті ж, буває,

575] Думка щаслива майне: винахідливість дружня з бідою.

576] Ось Філомела на ткацький верстат напинає основу,

577] Нитку криваво-червону вплітає в канву білосніжну -

578] Злочину знак. Лиш доткала - й кивком одній жінці веліла,

579] Щоб господині своїй віднесла. Та, не гаючись, тканку

580] Прокні до рук оддала, що вручає їй - звісно, не знала.

581] Ось розгортає цю тканку тирана-злочинця дружина,

582] Вістку про долю своєї сестри, нахилившись, читає

583] І, як не дивно, мовчить: від страждання й вона заніміла.

584] Слово таке їй на думку не йшло, щоб могла ним віддати

585] Лють свою. Навіть не плакала: праведне й несправедливе

586] Рветься змішати. Думками вже вся вона - в баченні домети.

587] Саме настала пора, коли Вакхові звичну складали

588] Шану сітонські жінки. Тільки ніч їхні таїнства бачить.

589] Мідний тимпан лиш один уночі потривожить Родопу.

590] Дім свій під ніч покидає володарка й одяг, потрібний

591] Для святкування, бере, за шалену хапається зброю.

592] Голову рясно лозою вінчає; оленяча шкіра -

593] Лівий окутує бік; на плечі в неї - спис із ялиці.

594] Збуджена, в колі жінок, у ліси поривається Прокна,

595] В шалі своєму страшна, ніби в груди їй справді запало,

596] Вакху, страждання твоє. До кошари крізь дебрі прорвавшись.

597] Голосом диким «Евое!» кричить, і виламує двері, [112]

598] І забирає сестру відтіля. Напинає на неї

599] Одяг вакханок, обличчя вкриває плющем темнолистим

600] І силоміць у палати свої перелякану тягне.

601] Щойно в оселю, де нелюд живе, увійшла Філомела,-

602] Жах безталанну зціпив, на лиці вона зблідла смертельно.

603] Прокна, священні відзнаки свої познімавши тим часом,

604] Плющ із обличчя сестри, що з ганьби омлівала, зриває.

605] Прагне обняти її, але та, відвертаючи погляд,

606] Страшно карається тим, що сестрі за суперницю стала.

607] В очі не гляне їй, хоче при ній таки скласти присягу,

608] Взявши у свідки богів, що над нею жахливе насильство

609] Вчинено,- знаки лише подає. Розлютилася Прокна,

610] Гніву свого вже й сама не вміщає. «Облиш побиватись! -

611] Каже сестрі.- Не сльозами тут діяти слід, а залізом,

612] Гострим залізом або чимось іншим, що більшу потугу

613] Мало б. Сьогодні я, сестро, вчинити найважчий готова

614] Злочин: або підпалю смолоскипами царські покої

615] І винуватця біди - лиходія Терея- у пломінь

616] Кину, або ж йому очі, язик і ті члени, що ними

617] Честі позбавив тебе, відсічу; або вижену з нього

618] Душу крізь тисячу ран! Я піти на велике готова,

619] Тільки вагаюсь - на що». Поки так гарячилася Прокна,

620] Ітіс, підбігши, до неї припав, і вона здогадалась,

621] Що їй робить. Подивившись на нього: «Який же ти схожий,

622] Сину, на батька свого!» Проказала і більше - ні слова:

623] Злочин готує страшний, закипаючи в гніві німому.

624] Все ж, коли син підійшов і коли привітав, усміхнувшись,

625] Неньку, їй ручками шию обняв, нахиливши до себе,

626] Став цілувати її, пригортатися - ще ж бо дитина -

627] Полагіднішала враз. її гнів, перервавшись, пригаснув.

628] І мимоволі в ту мить їй наповнились очі сльозами.

629] Не піддалась, проте, слабості. Ніжне чуття материнське

630] Стлумивши, з сина свій зір на сестру вона знов переводить,

631] Потім, по черзі на них поглядаючи: «Ні, не зворушить,-

632] Каже,- ласкавістю син, коли ти ось мовчиш, без'язика!

633] «Мамо!» - він кличе мене; але їй не промовити: «Сестро!»

634] Що за людина твій муж, поміркуй, Пандіонова дочко!

635] Ти зневажаєш свій рід: співчуття до Терея - це злочин».

636] Мовила - й сина свого потягла, як тигриця з-над Гангу -

637] Лані молочне дитя в непроникливі, тіняві хащі.

638] В домі високому закут знайшла вона, й поки до неї

639] Ітіс витягує руки, сумну свою бачачи долю,

640] «Матінко! Мамо!» - кричить і до шиї ще тягнеться, Прокна

641] Меч йому з розмаху вбила під ребра - і навіть обличчя

642] Не відвернула в ту мить. І цього, щоб життя відібрати,

643] Досить було. Філомела ж розтяла і горло, а члени,

644] Де тріпотіла ще ніжна душа, поки даючи тіло, [113]

645] Ділить на кусні дрібні. В казані вже скипає частина,

646] Решта - сичить на рожні. Потемніла від крові долівка.

647] Ось до якої гостини запрошує Прокна Терея.

648] «Є в нашім краю,- збрехала,- обряд, на якому, крім мужа,

649] Бути не може ніхто». Тож рабів одіслала й прислугу.

650] Сам же Терей, на дідівському кріслі високому сівши,

651] Страви смакує вже - власним дитям набиває утробу.

652] Ще й посилає по Ітіса - так він обману піддався!

653] Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи.

654] Прагнучи стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше,-

655] «Те, чого хочеш ти,- каже,- всередині». Той озирнувся,

656] Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе,-

657] Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві,

658] Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця

659] Кинула просто в обличчя Тереєві. їй ще ніколи

660] Так не потрібен язик був,, щоб радість засвідчити словом.

661] Рикнув оглушливо, стіл одіпхнувши, фракієць і сестер

662] Змієволосих із дому стігійського кличе в розпуці.

663] То він наїдки страшні з-під грудей (та хіба це можливо?)

664] Вирвати хоче, нутра свого вміст, то, зітхаючи тяжко,

665] Плаче й себе називає живою могилою сина.

666] На Пандіонових дочок, роз'ярений, меч оголивши,

667] Кинувся. Ті ж, утікаючи, мовби на крилах повисли.

668] Справді - на крилах вони. Вже в ліси з них одна подалася,

669] Друга під крівлею місце знайшла. Ще й сьогодні у неї

670] Мітка на грудях горить - про криваве нагадує вбивство.

671] Він же, в стражданні своїм, як і в прагненні помсти, поривний,

672] Теж у пернатого перемінився: на маківці -гребінь,

673] Дзьоб довжелезний прямий, мов у воїна спис, виступає*

674] Одудом став називатись той птах, войовничий на вигляд.

675] Лихо таке не дало Пандіонові в мирі зустріти

676] Старість глибоку: завчасно зійшов до аїдових тіней.

677] Правити став Ерехтей, своє берло над краєм піднявши,

678] Чи правосуддям сильніший, чи зброєю - годі сказати.

679] Батьком він був чотирьом юнакам і чотири прегарні

680] Дочки зростали у нього; з них дві були вродою рівні.

681] Взявши, Прокрідо, тебе за дружину, Кефал, внук Еола,

682] Щастя пізнав. А Борею - Терей заважав і фракійці.

683] Він Орітії коханої довго не мав побіч себе.

684] Все ще проханням той бог перевагу давав, а не силі.

685] Марно, одначе, благав. І прорвався жахливим, нарешті,

686] Гнівом, а вже коли в гніві Борей - нема йому рівних.

687] «Так мені й треба!-скипів.- Чому, відкладаючи грізну

688] Зброю, і лють, і свій шал, і погрози свої буревійні,

689] Вдався до тихих прохань, що мені анітрохи не личать?

690] Сила - знаряддя моє. Розганяючи силою хмари,

691] Море до дна сколихну, вивертаю дуби вузлуваті, [114]

692] В камінь збиваю сніги, суходіл можу градом побити;

693] В небі розлогім, де нива моя, на братів із розгону

694] Впавши, не зраджу себе: не шкодуючи сили, змагаюсь

695] Так, що й високий ефір двиготить, як зітнемось у небі.

696] Стріли вогненні тоді вириваються з хмар порожнистих.

697] І в підземеллі не зраджу себе: розпрямляючи спину

698] В темних заглибинах, я потрясаю склепіння понурі -

699] Манів, підземних богів, і закруглену землю турбую.

700] Так от і свататись мав: не проханням, а силі піддавшись,

701] Силі навальній моїй. Ерехтей моїм тестем мав стати!»

702] Мовивши в гніві принаймні таке, розпростер над землею

703] Крила потужні Борей, розмахнувсь - і майнув суходолом

704] Подих їдкої зими; спохмурніли, запінились води.

705] Куряву збивши стовпом, по верхах за собою він тягне

706] Темну кирею, і землю січе, й непритомну від жаху

707] Горне до себе рудавим крилом Орітію кохану.

708] Далі, вже з нею, летить і жагу роздуває у леті.

709] Щойно тоді, як домчали вони до твердині кіконів,

710] Лет викрадач уповільнив, попущені віжки стягнувши.

711] Владар північний актеянку взяв там собі за дружину,

712] Й матір'ю стала вона: незадовго близнят народила.

713] Схожі на матір були вони, тільки крилаті, як батько.

714] Кажуть, однак, що на світ вони двоє без крил появились:

715] Поки русявого заросту їх підборідки не знали,

716] Поти й були ті хлоп'ята безкрилими - Зет і Калаїд.

717] Та, як лише по боках у них виросли крильця і пір ям,

718] Як у птахів, поросли,- зажовтів тоді й заріст на лицях.

719] Потім, коли за дитинством услід наступило юнацтво,

720] Через незвідане море з мінійцями разом пустились

721] Першим своїм кораблем по ясне, променистеє руно.

КНИГА СЬОМА

1] Море судном пагасейським уже борознили мінійці.

2] Скоро й Фінея побачили. В пітьмі очей своїх вічній

3] Віку старий доживав у нестачах; синам Аквілона

4] Птиць-півжінок відігнати вдалось од злощасного старця.

5] Досить усі вони вкупі з Ясоном, вождем, набідились,

6] Поки мулкий прудководого Фасіса вгледіли берег.

7] До владаря приступили відразу по Фріксове руно,

8] Й він їм нечувані виклав умови - труди непомірні.

9] В серці Еета доньки спалахнуло тим часом кохання.

10] Довго з собою вела боротьбу, та коли пригасити

11] Розум жаги не здолав,- «Опираєшся марно, Медеє,-

12] Мовила,- певно, вмішався тут бог, і було б мені справді

13] Дивно, якби це не був саме той, що керує любов ю.

14] Ось чому батьків наказ мені видався надто суворим.

15] (Втім, він і є такий!) Але чому так боюсь, щоб не згинув

16] Той, кого щойно побачила? Звідки закрався неспокій?

17] Вибий, якщо на це вистачить сил, із дівочого серця,

18] О нещаслива, той жар! Чи собі я добра б не бажала?

19] Сила незнана гнітить мене: розум одне мені радить,

20] Іншого - серце жада. Що добром є - і бачу, і знаю,

21] Та до лихого хилюсь. Чи не гріх тобі, владаря дочко,

22] Липнути до чужака, зазіхати на ложе чужинне?

23] Втіху дала б тобі й наша земля. Хай вирішує небо,

24] Жити Ясону чи ні. А благати за нього всевишніх

25] Ти й без кохання б могла; не такий він, до речі, злочинець.

26] Хто б не розчулився віком Ясона, високістю роду,

27] Мужністю? Нелюд хіба. Та й без того, кого б не привабив

28] Сам його погляд ясний? Він одразу й запав мені в душу.

29] Кину в біді юнака - його спалять бики вогнедишні,

30] Воїни в битві зітруть, що їх сам він засіє, чи, врешті,

31] Здобиччю стане для лютого, спраглого крові дракона.

32] Це допустивши, підтверджу сама, що кривава тигриця -

33] Мати моя, що не серце у мене, а камінь, залізо. [116]

34] Чом би не глянуть, однак, на загибель його й спогляданням

35] Не осквернити очей і биків не нагнати на нього,

36] й тих дикунів, що зросли із землі, й невсипущого змія?

37] Краще боги хай подбають про все! Хоч мені не прохати -

38] Ділом зайнятись пора... Маю зрадити батькове царство,

39] Щоб заблукалий чужак, доброту мою взявши в підмогу,

40] Потім вітрила напнув, і поплив собі морем без мене,

41] Й мужем для іншої став, а Медея щоб те не помстила?

42] Хай на таке він наважиться, іншій віддасть перевагу,-

43] Сплатить, невдячний, життям. А проте, не такого він серця,

44] Виглядом, постаттю він не такий, щоби я хвилювалась

45] Тим, що одурить мене, що забуде мою допомогу.

46] Поки що хай присягається він, хай боги те почують -

47] їх я покличу за свідків. Твій страх - без причини. Тож годі

48] Далі баритись! Довічним Ясон боржником твоїм стане.

49] Факели шлюбні запалить тобі, й у містах пеласгійських

50] Будуть тебе,-їх мужів рятівницю, жінки прославляти.

51] Значить, і брата, й сестру, й свого баЧька, й богів свого краю

52] Як і сам край свій, подавшись на вітряне море, покину?

53] Батько, щоправда, не пестить мене; не ласкава й вітчизна.

54] Брат ще малий; у сестриці - таке ж, як і в мене бажання.

55] Бог над богами - в мені. Не багато я втрачу, набуду ж -

56] Досить: ахейцям юнацтво зберігши, там буду в пошані,

57] Кращі пізнаю оселі й міста, що їх слава сягнула

58] Й наших країв, і мистецтва сторін тих, і їхні звичаї.

59] Стане моїм Есонід - і нікому нізащо на світі

60] Не відступлю його. Скажуть: «Богам вона мила й щаслива

61] За чоловіком таким!» - і зірок головою торкнуся.

62] Хай повідають, що там десь у морі зіткнутися можуть

63] Скелі, що грізна Харібда то втягне в нутро своє воду,

64] То її вихлюпне знов; що оточена дикими псами

65] Скілла-напасниця гавкає, люта, з глибин сіцілійських,-

66] Я до любові своєї однак, до Ясона, припавши,

67] Сміло пливтиму, про страх позабувши. Та вже коли й буду

68] В морі боятись чогось, то боятимусь тільки за мужа.

69] Вже й про заміжжя згадала... Красиві слова, та за ними

70] Блуд свій ховаєш, Медеє. Поглянь, до якого безчестя

71] Ти вже близька. Відсахнися ж од злочину, поки не пізно!».;

72] Мовила - й знов перед нею постали цнотливість, і чесність,

73] І до вітчизни любов. Утікать довелось Купідону.

74] Йде вона до вікових олтарів Персеїди Гекати.

75] В тінистім гаї вони посеред непрохідного лісу.

76] Вже вона знову стійка, вже відкинутий жар не діймає.

77] Та, лиш зустрівсь Есонід,- і вогонь палахкоче у грудях.

78] Лиця рум'янцем густим узялись, обдало її знову

79] Жаром. Як іскра під подувом вітру зажевріє часом,

80] Хоч непомітна, дрібна, хоч під попелом ледве що тліла, [117]

81] Й полум'ям знову стає, і вбивається в силу колишню,

82] Так і любов, що пригасла, сказати б, захиріла зовсім,-

83] Щойно Ясон появивсь,- на сам вид його знов запалала.

84] Трапилось так, що в цей день Есонід, як ніколи ще досі,

85] Вродою сяяв: усяк оправдав би закохану в нього.

86] Дивиться, й диво бере її: так, наче вперше сьогодні

87] Бачить обличчя його. Видається шаленій, що й справді -

88] Бог перед нею, і спраглих очей відвернути не може.

89] Ще як розмову завів, їй правицю подавши, й ласкаво

90] По допомогу звернувсь мандрівець, обіцяючи стати

91] Мужем її,- у сльозах йому ось що сказала Медея:

92] «Бачу, на що нині йду. Та не те, що не відаю правди,

93] Губить мене, а любов. Урятує життя тобі, гостю,

94] Дар мій, але присягнися цим гаєм священним, що в ньому

95] Править обряд свій богиня трилика, й майбутнього тестя

96] Батьком, що світ озирає довкіл і ділами своїми,

97] Й тим, задля чого життям своїм важиш».- Ясон присягає.

98] Вірить Медея, і вже він узяв чарівне в неї зілля,

99] Вивідав силу його й задоволений в дім повернувся.

100] Зранку наступного дня, лиш Аврора зірки погасила,

101] Став напливати народ на священне Мавортове поле,

102] Пагорби всі обліпив. Посередині - владар на троні

103] Пурпуром сяє; в руці його - берло слонової кості.

104] Вже в міднорогих биків через їх адамантові ніздрі

105] Струменем вирвавсь вогонь - і зелені, в росинках ще, трави

106] Никнуть, рудіють під ним. Так сичить у печі, заклубившись,

107] Полум'я. Так червоніють цеглини й дедалі палкішим

108] Жаром виповнюють піч, коли їх окропити водою.

109] Так от, шукаючи виходу, в грудях биків, у гортані

110] Хижий вогонь клекотить. Та хоробрий нащадок Есона

111] Йде їм назустріч. Вони ж віддаля повернули до нього

112] Морди жахливі й залізом блискучим закінчені роги.

113] Землю копитом роздвоєним б ють, підійнявши пилюку.

114] Димом і риком страшним, наче громом, виповнюють поле.

115] Острах мінійців обняв. А Ясон приступає безпечно

116] До вогнедишних биків (аж таку мало силу те зілля!).

117] Ось він підгруддя обвислі правицею гладить і сміло

118] Гонить биків під ярмо-вони тягнуть, покірні, важкого

119] Плуга і твердь, у котру ще леміш не заглиблювавсь, орють.

120] Колхів - диво бере, а Ясона мінійці вітають,

121] Криком його підбадьорюють. Ось він виймає з шолома

122] Мідного змієві зуби й у зорану землю їх сипле.

123] М'якне насіння в ріллі. На отруті настояні, пнуться

124] Проростом - людом небаченим - щойно засіяні зуби.

125] Як немовля, що в нутрі материнському спершу приймає

126] Вигляд людини, збиваючись там поступово докупи,

127] Й щойно дозрівши, на спільне для всіх виринає повітря, [118]

128] Так і вони, коли в лоні земному засів поступово

129] Схожим зробивсь на людей, з отяжілої ниви постали,

130] Й дивнеє диво: в цю ж таки мить узялися за зброю!

131] Тільки-но вгледіли їх, що списи вже націлили гострі

132] В бік юнака гемонійського, серце прошити готові,

133] Духом од жаху тоді й головою поникли пеласги.

134] Страх охопив навіть ту, що безпеку йому запевняла:

135] Стільки нараз ворогів одного лиш Ясона тіснило!

136] Зблідла й схилилась раптово, і в жилах їй кров охолола.

137] Щоб не забракло, проте, чудодійної міцності в травах,

138] Шепче закляття й уміння своє виявляє таємне.

139] В гущу напасників камінь великий метнувши тим часом,

140] Бій поміж них зав'язав, одвернув їхню зброю од себе.

141] Ран завдають один одному, гинуть брати земнородні,

142] Від міжусобного гинуть меча. Стрепенулись ахейці,

143] Кожен в обійми міцні намагається взяти Ясона.

144] Прагнула й ти переможця обняти, шалена Медеє,

145] Та не зробила цього: про ім'я своє добре подбала.

146] Сором утримав тебе. Пригорнула б, якби не той сором.

147] Тільки в душі (це дозволено всім!) ти радієш бурхливо,

148] Вдячна закляттям своїм і богам, що створили закляття.

149] Ще залишилося зіллям приспать невсипущого змія.

150] Гребенем він вирізнявсь, триязикий, з кривими зубами,

151] Жах розсівав навкруги-злотосяйного дерева сторож.

152] Соком летейського зілля Ясон, того змія скропивши,

153] Тричі закляття шепнув, що зсилають солодку дрімоту,

154] Втишують буйні моря та стрімливі потоки,- й на вічі

155] Вперше зійшов змію сон. А сміливець Есонів тим часом

156] Золотом заволодів. На судно своє, здобиччю гордий,

157] Ще одну здобич,- призвідницю першої,- взяв і невдовзі

158] В гавань Іолкську привіз, переможець, і руно, й дружину.

159] Там, повітавши синів, матері та батьки посивілі

160] Вдячно складають дари. На жертовнім вогні задимівся

161] Ладан. Бичка з золотими рогами Всевишнім у жертву

162] Вже принесли. У святковій юрбі лиш Есона не видно:

163] Гнуть сивочолого довгі роки, вже до смерті близький він.

164] Мовив тоді його син: «О дружино, в котрої довіку

165] Я - неоплатний боржник! Хоч усе, що лиш маю,- від тебе,

166] Хоч неймовірними справді здаються твої добродійства,

167] Все ж, коли можна (та що для заклять неможливим буває?)

168] Віку мені вкороти, щоб продовжити вік мого батька!»

169] Стримати сліз не могла, розхвильована чуйністю сина -

170] Раптом покинутий батько згадавсь їй і власна бездушність.

171] Не подала, проте, виду. «Ну що це за слово,- жахнулась,-

172] Мужу, зійшло з твоїх вуст? Чи могла б я життя твого частку

173] Так от, узявши, віддать комусь іншому? Врешті, й Геката

174] Згоди не дасть: незвичайне-бо в тебе прохання. Одначе, [119]

175] Спробую більше, ніж ти попросив, тобі дати, Ясоне.

176] Хистом своїм намагатимусь тестю примножити років

177] Не за рахунок твоїх. Помогла б лиш богиня трилика

178] Замір нечуваний цей, завітавши до мене, здійснити!»

179] Трьох бракувало ночей, щоб у місяця, круг утворивши,

180] Роги докупи зійшлись. А як тільки в високому небі

181] Повня повисла, широкі моря озираючи й землі,-

182] З дому босоніж виходить вона, розпустивши на плечах

183] Довге волосся своє, і в широкій, по п'яти сорочці

184] Непідперезана, без супровідниць у ніч безгомінну

185] Кроком непевним іде. І людей, і пернатих, і звірів

186] Спокій глибокий окрив. Не рухнуться кущі; мов поснулі,

187] Стихли верхів'я дерев, заніміло й повітря вологе.

188] Тільки зірки мерехтять. Ось до них тоді, звівши долоні,

189] Тричі вона повернулась і тричі, з потоку черпнувши,

190] Буйне волосся змочила, й потрійний із уст її злинув

191] Оклик. Торкнувшись коліном землі, почала вона: «Ноче,

192] Всіх таємниць охороннице вірна, що з місяцем ясним

193] Денне чергуєте світло з нічним! Триголова Гекато,

194] Ти, що в усіх моїх справах обізнана й радо приходиш

195] На допомогу мені! Заклинання, мистецтво чаклунське!

196] Земле, що трави ростиш чарівні й чаклунам їх даруєш!

197] Подуви неба, вітри, крутосхили, річки та озера!

198] Всі лісові, всі нічні божества - на мій голос озвіться.

199] З вашої ласки до витоків можу річки повертати,

200] Щоб дивувать береги. Розхвильоване море вспокою,

201] В тихому - хвилю зіб ю заклинаннями. Небо й очищу,

202] Небо й у хмари впов'ю. Розжену вітровії - і скличу.

203] Пащі гадюк, проказавши слова чарівні, розкриваю.

204] Камінь, що мохом поріс, і дуби вузлуваті я зрушу

205] З місця, й дрімучі ліси. Повелю - і здригаються гори,

206] Стогне земля, а з-під плит надмогильних привиддя зринають.

207] Стягую, місяцю, навіть тебе, хоч темеською міддю

208] Блиск повертаю тобі. Колісниця вогненного Сонця

209] Блідне від слова мого; від отруйного зілля - Зірниця.

210] Ви полум яних биків усмирили і зігнутим плугом

211] Шию, що досі в ярмі не була, їм додолу пригнули.

212] З вашої волі себе ж перебили мужі змієродні.

213] Ви охоронця безсонного сном подолали - і руно,

214] Сторожа перехитривши, в міста переправили грецькі.

215] Сік мені нині потрібен такий, щоб оновлену старість

216] Він до цвітіння довів, молодечі роки повернувши.

217] Сік цей дасте ви мені. Недарма ж мерехтіли сузір'я

218] І колісницю стрімку, напинаючи шию, дракони

219] Мчали сюди недарма». Й колісниця спустилася з неба.

220] Ось вже Медея на тій колісниці, вже гладить рукою

221] Шию драконів запряжених. Віжками легко змахнувши, [120]

222] Лине попід небеса. Вже й долину Фессалії, Темпе,

223] Бачить внизу, й у знайомі краї завертає драконів.

224] Там і на Отрію, й Оссі-горі, на стрімкім Пеліоні,

225] Пінді, Олімпі, що знявся над Піндом, вона вибирає

226] Трави. Одні з них, котрі помічні, вириває з корінням,

227] Інші - під корінь серпом підтинає півкруглим із міді.

228] Зілля чимало зібрала вона й з берегів Апідана,

229] Досить із Амфріса. Й ти, Еніпею, в боргу не лишився.

230] Дещо їй хвилі Пенея дали фессалійського; дещо

231] Дав їй Сперхей. До них Беб долучився, тростиною вкритий.

232] На Антедоні евбейському зелень живлющу зривала -

233] Сік її ще не прославивсь тоді перевтіленням Главка.

234] Ось і дев'ятий вже день, і дев'ята ніч її бачить,

235] Як озирає вона кожен луг, кожне поле, аж поки

236] Не повернулась. І хоч тільки запах торкнувся драконів,-

237] Шкіру старезну свою мимохіть вони скинули з себе.

238] Після повернення - все за порогом вона й за дверима;

239] Над головою - саме тільки небо. Цураючись мужа,

240] З дерну жертовники два спорудила Медея: праворуч -

241] Той, що призначений був для Гекати, для Юності - зліва.

242] Листям оплівши їх густо й вербеною, осторонь дещо

243] Вигребла землю Медея з двох ям і обряд чарівничий

244] Здійснює: в горло вівці темнорунної гострий встромляє

245] Ніж і гарячою кров ю широкі заповнює ями.

246] Потім вино золотаве пливке вона ллє туди з чаші,

247] Далі й парке молоко туди з іншої ллє вона чаші.

248] Шепче й закляття слова; божества закликає підземні:

249] Владаря тіней, дружину його, котру викрав для себе,-

250] Щоб не спішили душі відділяти од кволого тіла.

251] Лиш ублагала обох молитвами та довгим шептанням,

252] Старця Есона велить вона вивести з дому, й на нього

253] Чарами сон непробудно-міцний насилає відразу,

254] Й, мов неживого, кладе горілиць на розіслані трави.

255] Тут же Ясону й прислузі велить відійти якнайдалі,

256] Щоб на таємний обряд, непосвячені, глянуть не сміли.

257] Всі, хто там був, оді йшли. Розпустивши волосся, Медея,

258] Згідно з обрядом вакханок, обходить жертовники димні;

259] В ямі, що з темною кров'ю була, смолоскипи змочивши,

260] В полум'ї двох вівтарів їх запалює й сіркою тричі,

261] Тричі водою і тричі вогнем очищає Есона.

262] В посуді міднім могутнє дання закипає тим часом,

263] Булькає, над казаном піднімаючи піну блідаву.

264] Варить коріння, підтяте серпом на долах гемонійських,

265] Квіти, насіння і з трав темнолистих відтиснені соки.

266] Ще докидає туди й камінці з щонайдальшого Сходу,

267] Й чистий пісок, що його Океан омивав при відпливі.

268] Хлюпнула трохи роси, котру в місячну ніч назбирала. [121]

269] Пугача, птаха понурого, кидає крила з їх м'ясом,

270] Нутрощі вовка, що вигляд хижацький на образ людини

271] Може змінити. Змії кініфійської шкіру тоненьку

272] Теж не забула в казан опустити. Була ще печінка

273] Оленя жвавого; ще й голова криводзьоба, а з нею

274] Яйця ворони, що дев'ять віків уже провікувала.

275] Врешті, ще й інших чимало речей, котрі й назви не мають,

276] Кинувши в цю, вже й без того міцну, як для смертного, суміш,

277] Все це від самого дна заколочує аж до блідої

278] Піни давно вже засохлим уламком старої оливи.

279] Раптом галузка суха, що крутилась у міді гарячій,

280] Вся забростилась, немов навесні, й незадовго взялася

281] Листом, а далі на ній зарясніли й оливки вагомі.

282] Тільки-но через краї казана мовби виплюне піну

283] Полум'я - вже на тім місці, де впали розпарені краплі,

284] Трави ростуть соковиті, м які, розсипаються квіти.

285] Щойно помітила це - гостролезим мечем розтинає

286] Старцеві груди Медея й туди замість млявої крові

287] Вариво ллє. І як тільки Есон увібрав його в себе

288] Раною й ротом - волосся його й борода, що віддавна

289] Білі були, наче сніг, темнобарвними стали раптово;

290] Ніби й не був він худим; пропадає блідота стареча,

291] Тіло, зробившись м'ясистим, розгладжує зморшки глибокі.

292] Все в ньому наче цвіте, й мимоволі, на подив Есона,

293] Що сорок років тому відбулось, те на пам ять спливає.

294] З неба високого вздрівши таку неймовірну обнову,

295] Лібер-отець зміркував, що й його годувальницям юні

296] Можна б вернути літа - й від колхідянки дар цей отримав.

297] Щоб неперервним був підступів ряд, удає, що порвала

298] З мужем. І ось припадає благальницею до порогів

299] Пелія. Старість пригнула його, тож її повітали

300] Дочки й у дім повели. За хвилину хитрунка з Колхіди

301] Так придобрилася їм, що вони й не відчули обману.

302] Про добродійства свої почала; зупинилась на тому,

303] Як од Есона старечі роки їй вдалось одігнати.

304] Так заронила надію в серця, що й Пелія, батька,

305] Можна так само з похилого віку в юнацький вернути.

306] Дочки вмовляти взялись, натякають на щедру оплату.

307] Мить якусь хитра Медея мовчить: удає, що нелегко

308] Зважитись їй на таке. Зволіканням їх мучить, лукава.

309] Врешті, погодившись, каже таке: «Щоб моя обіцянка

310] Мала вагу, барана-вожака приженіть, що найстарший

311] З-посеред ваших отар: у ягня заміню його зіллям».

312] Бачить, уже барана, що років йому годі злічити,

313] Тягнуть за скручений ріг, біля впалих висків ухопивши.

314] Тільки-но в горло худе йому ніж гемонійський встромила,

315] Лезо тонке заплямивши подекуди кров'ю скупою, [122]

316] Тушу в опуклий казан опускає чаклунка й одразу

317] Суміш міцну туди ллє - й на очах його члени маліють,

318] Роги зникають цілком, а з рогами - й роки незчисленні.

319] Вже мов забекало щось у нутрі порожнистої міді.

320] Диво бере всіх. Аж бачать: ягнятко виплигує звідти

321] Жваво, й гуляє собі, і за вим'ям, голодне, шукає.

322] Тут заніміли Пелеєві дочки й, коли обіцянку

323] Ділом скріпила Медея, ще впертіше стали благати.

324] Три рази коней своїх, що в Іберську ріку поринали,

325] Феб розпрягав. А четвертої ночі, коли замигтіли

326] Зорі, Еетова спритна дочка на пожадливий пломінь

327] Чистую воду кладе й звичайнісінькі трави в ній варить.

328] Ось і володар заснув, мов покійник, розслабивши тіло.

329] Далі й усіх його слуг заспокоїв такий же мертвецький

330] Сон, що його ворожба й заклинання могутні зіслали.

331] В батькову спальню услід за Медеєю дочки проникли,

332] Стали край ложа його. А вона: «Розгубились ви, бачу,-

333] З піхов добудьте мечі й од старої звільніть його крові,

334] Щоб молодеча натомість могла струмувати у жилах.

335] Вашого батька і вік, і життя нині вам доручаю.

336] Тож, коли щире чуття привело вас, а не забаганка,-

337] Батькові допоможіть: його старість мечем подолайте,

338] Гострим залізом ударте, хай витече пасока з тіла!

339] Та, котра з глибшим чуттям, на нечулість наважилась перша.

340] Злочин вершить, уникаючи злочину. Зранюють батька,

341] Навіть не бачачи ран: відвернули обличчя від нього,

342] Тільки правиця раз по раз мечем ударяє наосліп.

343] Він, хоча кров ю підплив, та, насилу опершись на лікоть,

344] Хоче звестися, посічений, з ложа й тремтливі долоні

345] Серед мечів піднімаючи,- «Що ви,- звернувся благально,--.

346] Чините, дочки мої? Хто вам меч проти рідного батька

347] Вклав у правицю?» В них запал погас, опустилися руки.

348] Пробував ще говорить, та Медея мечем перетяла

349] Вихід словам, покалічене тіло в окріп опустила...

350] Скарана б тут же була, якби в небо на зміях крилатих

351] Не піднялася в цю мить. Уже високо над Пеліоном

352] Тінявим лине вона, де оселі філірські; під нею -

353] Отрій, а далі - місця, що прадавній Керамб їх уславив:

354] Німфи на крилах його понесли, коли море бурхливе

355] Над суходолами ген розіслалося; так він уникнув

356] Девкаліонових вод і не бачив навислої хвилі.

357] Ось, залишаючись зліва внизу, Еолійська Пітана

358] В ється, немовби там довгого змія хтось висік із скелі;

359] й Іди затінений гай, де бичка - свого сина крадіжку -

360] Спритно колись заховав, перевтіливши в оленя, Лі бер.

361] Далі - горбок пісковий, що піднявся над батьком Коріта,

362] Й тихі поля, що колись їх жахнула, загавкавши. Мера; [123]

363] Й Кос, Евріпілове місто міцне, де рогатими стали

364] Надто зухвалі жінки по відході загонів Геракла.

365] Фебовий Родос минула вже, де іалізьких телхінів

366] Люд оселивсь, що одним тільки зором усе міг псувати,-

367] В братові хвилі занурив його, не злюбивши, Юпітер.

368] Давньої Кеї Картейська твердиня лишилась позаду,

369] Де колись Алкідамант заніміє з великого дива,-

370] Батько,- як донька його переміниться в тиху голубку.

371] Вже й Гіріею побачили, озеро, й Кікнову Темпе,

372] З явою лебедя вславлені: подарував юнакові

373] Філій пернатих приручених і велетенського звіра -

374] Лева до ніг йому склав. Той велів ще й бика подолати -

375] Впорався Філій з биком, та не дав його Кікну в дарунок,

376] Як не прохав той: гордив, було, хлопець палким його серцем.

377] «Ще пожалкуєш!» - обурився Кікн, і з високої скелі

378] Кинувся сторч головою. Гадали, що хлопець розбився,

379] Він, проте, лебедем став і на крилах повис білосніжних.

380] Лиш Гіріея не знала того й, затуживши за сином,

381] Вся розпливлася слізьми - Гіріеєю, озером, стала.

382] З тими місцями межує Плеврон, де на крилах тремтливих

383] Ран од своїх же дітей офіянка уникнула, Комба.

384] Ось і поля Калавреї, що милі були для Латони;

385] Там володар із дружиною злинули в небо птахами.

386] Справа Кіллена лежить, де, за звичаєм дикого звіра,

387] З рідною матір ю ложе своє мав Менефрон ділити.

388] Бачить Кефіса здаля, що оплакував долю невтішну

389] Внука: його замінив Аполлон у тюленя товстого;

390] Бачить домівку Евмела, який побивався за сином.

391] Врешті, в Ефіру Піренську домчали Медею-чаклунку

392] Крила зміїні. Прадавніх людей ще від першого віку

393] Виник там рід од грибів лісових, що зросли під дощами.

394] Потім, коли наречену спалила колхідська отрута,

395] Й море пожежу палацу одне віддзеркалило й друге,

396] Й кров ю дітей обагрилось залізо,- тікає злочинна

397] Мати од гніву й меча, відімстивши зрадливцю Ясону.

398] Злинувши знов на Тітанових зміях, вона прибуває

399] В замок Паллади. Тебе, справедлива Фенеє, в повітрі

400] Бачили там і тебе, що літав побіч неї, Періфе;

401] Там на незвичне оперлась крило й Поліпемона внучка.

402] Владар Егей прихистив утікачку. В однім тільки схибив:

403] їй, крім притулку, ще й руку подав, поєднавшись у шлюбі.

404] Скоро й Тесей появився, дитя, не відоме для батька,

405] Мужній герой, що зумів упокорити Істм двобережний.

406] Щоб подолати його, аконіт заварила Медея -

407] Десь аж на березі скіфськім чаклунка його назбирала.

408] Кажуть, з-під зуба собаки, котру народила Ехідна,

409] Зілля те вбивче зросло. Де печера глибока темніє, [124]

410] В ється там спадистий шлях. Ось по ньому тірінфський сміливець

411] Кербера-пса, що пручавсь і від променів сонця сліпучих

412] Очі сховати хотів, на ланцюг адамантовий взявши,

413] Вивів-таки з-під землі. Тоді Кербер у люті скаженій,

414] Гавкотом тричі повітря прозоре довкіл колихнувши,

415] Тричі блідавою піною бризнув на поле зелене.

416] Піна, гадають, коріння пустила; черпнувши врожайних

417] Соків тієї землі, набула смертоносної сили.

418] Пнеться й по схилах те зілля цупке і тому аконітом

419] Назване серед селян. Із намови хитрунки-дружини

420] Батько Егей подає його синові (думав - що ворог).

421] Келих узяв у правицю Тесей, не чекаючи лиха,

422] й тут на руків ї меча запримітив здивований батько

423] Знак свого роду - й злочинний напій з-перед уст йому вибив.

424] Та врятувалась Медея закляттями - в хмару пірнула.

425] Батько, хоч як ізрадів, що живим його син залишився,

426] Довго був наче не свій, аж не вірив, що міг мимоволі

427] Руку на сина здійнять. Уже вівтарі роздуває,

428] Щедро складає безсмертним дари. Розсікають сокири

429] Шию могутніх биків; на рогах у них - стрічки жертовні.

430] Жоден день перед тим так осяйливо для Ерехтідів,

431] Радісно так не заблис. До гостини сідають вельможі

432] Й простий народ. За вином, що людей звеселяє, по колу

433] Пісня пішла: «Гомонить про діла твої славні, Тесею,

434] Весь Марафон, зачудований кров ю бика - Мінотавра.

435] Те, що спокійно за плугом іде селянин кроміонський,-

436] Також заслуга твоя. Завдяки тобі край Епідавра

437] Бачив, як велет, озброєний києм, упав - син Вулкана.

438] Бачили мертвим Прокруста жорстокого хвилі Кефіса.

439] Як поваливсь Керкіон,- Елевсін це побачив Церерин.

440] Впав і Сі ніс, що для зла застосовував рук своїх силу:

441] Стовбури він нагинав; до землі, було, схилить верхів я

442] Сосни, щоб ген розметать пошматоване тіло людини.

443] До Алкатої, до стін лелегейських безпечний провадить

444] Шлях, коли згинув Скірон. Лиходія розсіяні кості

445] Ні суходіл, ані хвиля морська не схотіли прийняти.

446] Довго ще, кажуть, їх вітер носив, поки з часом не стали

447] Скелями; й досі така ж у них назва: Скіронові скелі.

448] Та, коли б ми твої вчинки й літа зрахувати взялися,-

449] Подвигів більше було б, ніж років. Ми за тебе, могутній,

450] Купно благаєм богів. Піднімаємо келих - за тебе!»

451] Схвально на слово те люд одгукнувсь, і розлігся в палаці

452] Гомін. Кутка не було, де б смутились, у цілому місті.

453] Все ж (отакою вже куцою в нас насолода буває:

454] Щось неодмінно її скаламутить!) Егей, повернувши

455] Рідного сина сЬбі, безтурботно не міг веселитись:

456] Мінос готує війну. Нездоланні морські в нього й піші [125]

457] Сили, та батьківський гнів - наймогутніша Міноса зброя:

458] За Андрогея, загиблого сина, спішить відомстити.

459] Та перед тим він союзні війська до війни залучає.

460] Темні моря борознить, кораблі спорудивши крилаті.

461] Ось вже Анафа війська подала йому й Астіпалея:

462] Цій він мечем пригрозив; обіцяв подарунки - Анафі.

463] Взяв і низинний Мікон, і Кімол, що на крейду багатий;

464] Далі й Сірон, де квітує чебрець, і Серіф, де рівнини,

465] Парос, де мармур, і край, що його нечестива фракійка

466] Арна колись продала: пожадане отримавши злото,

467] Птахою стала вона, що на золото й нині поквапна;

468] Птаха ця, з чорними ніжками й чорним оперенням,- галка.

469] Лиш Оліар і Дідіми, лиш Андрос, Гіара і Тенос,

470] І Пепарет - острівець, на блискучі оливки багатий.

471] Суднам із Кноса не слали підмоги. Тож Мінос вітрила

472] Вліво звернув, до Енопії, де Еакідів країна.

473] Так називали її в давнину, та Еак їй дав іншу

474] Назву: Егіна - це ймення колись його мати носила.

475] Юрмиться люд: роздивитись такого преславного мужа

476] Прагне. Спішить Теламон, а за ним підбігає молодший

477] Від Теламона Пелей і третій - Фок, вслід за ними.

478] Повагом, не поспішаючи,- все-таки вік за плечима,-

479] Йде сам Еак і розпитує, що привело їх в Егіну.

480] Вчувши про батькове горе, зітхнув. А йому повелитель

481] Кріту, де славних сто міст, відмовляє такими словами:

482] «Месницькій зброї моїй посприяй: в справедливім поході

483] Часткою військ моїх будь. За могилу розради я прагну».

484] Парость Асопа йому: «Надаремне благаєш: не може

485] Край мій піти на таке: найтісніше з землею Кекропа

486] Нині пов'язані ми, договір є міцний поміж нами».

487] Той, спохмурнівши, пішов; «Пожалієш об тім договорі!» -

488] Мовив. І вирішив краще погрожувать збройним походом,

489] Ніж, розпочавши війну, передчасно в ній тратити сили.

490] Судна ліктійські ще видно було з Енопійської вежі

491] В морі, коли під вітрилом тугим корабель бистрохідний

492] З Аттіки в гавань уже запливав, до прихильного краю.

493] На кораблі був Кефал, а при ньому - веління вітчизни.

494] Гостя зустріли Еака сини і впізнали Кефала,

495] Хоч і давно з ним не бачились. Дружньо правиці подавши,

496] В дім запросили, до батька. Герой величавий, що з віком

497] Не розгубив ще яскравих слідів молодечої вроди,

498] Входить, оливкову гілку тримаючи,- знак свого краю.

499] Двоє молодших стоять і ліворуч од нього, й праворуч -

500] Кліт із Бутеєм, Палланта сини, що з Кефалом дружили.

501] Після взаємних вітань, що без них не обходиться зустріч,

502] Волю Егея Кефал переказує, просить подати

503] Поміч, про дружні зв'язки, що ріднять їхіоддавна, згадавши. [126]

504] Врешті, йому нагадав, що й Ахайї погрожує Мінос.

505] Гарно промовив - і справі поміг: на блискучу головку

506] Скіпетра владар Еак ліву руку рішуче поклавши,-

507] «Помочі ви не просіть, а беріть її,- мовив,- Афіни!

508] Сили всього мого острова, все, що мені постачає

509] Нинішня влада моя,- ви своїм без вагання вважайте.

510] Війська мого для моїх і для ваших потреб не забракне.

511] Дяка богам, не в біді ми, тому перепрошувать - зайве».

512] «Хай буде й далі так,- мовив Кефал,- громадян хай прибуде

513] В місті твоїм. Я от радий був щойно, коли ваша молодь

514] Вийшла назустріч мені - юнаки, один одного варті,

515] Красені в розквіті літ. Багатьох не знаходжу, одначе,

516] З тих, що їх бачив я, в вашім краю побувавши раніше».

517] Важко зітхнувши, таку повів мову Еак сумовито:

518] «Кращою долею, друже, змінився печальний початок.

519] О, якби можна, його не торкнувшись, про неї згадати!

520] Та по порядку, про все оповім, щоб не гаяти часу.

521] Прахом, кістками лежать усі ті, що про них пам ятаєш.

522] З ними частину набутку свого щонайкращу я втратив!

523] Мор наше місто косив: його гнівна Юнона зіслала

524] В злобі сліпій на цей край, що суперниці носить імення.

525] Поки вважали це лихо земним і не відали, звідки

526] Впав цей удар, у мистецтві лікарськім рятунку шукали.

527] Зрадило їх і воно: переможене, впало мистецтво.

528] Темною млою в цей день над землею нависло понуре

529] Небо й повітрям парким нездорові наповнились хмари.

530] Роги свої, наливаючись, місяць єднав учетверте

531] І, коли тоншав, роз'єднував їх учетверте,- та все ще

532] Австри, палючі вітри, розвівали над містом заразу:

533] В води вона, як відомо, проникла - в струмки та озера.

534] А по полях, що взялись бур'яном, розповзлось усіляке

535] Гаддя й своєю отрутою чорною повнило ріки.

536] Пошесть пішла наперед на собак, на птахів, на отари,

537] На хижаків - наче пробував мор свого подиху силу.

538] З подивом бачив рільник нещасливий, як, тягнучи плуга,

539] Падали дужі бики, борозни до кінця не довівши.

540] Жалібно бекали рунисті вівці; у них випадала

541] Вовна сама по собі й хворобливо зсихалося тіло.

542] Чистої крові рисак, володар бігової доріжки,

543] Пальми не гідний тепер: забуваючи елаву колишню,

544] Тільки постогнує, в стайні чекає повільної смерті.

545] Гнівом не вибухне дикий кабан, не втішається сарна

546] Прудкістю ніг, а кошлатий ведмідь на бика вже не вийде.

547] Млявість панує довкіл. По лісах, і полях, і дорогах

548] Трупи огидні лежать. Занечищує сморід повітря.

549] Дивне скажу: не чіпає собака ні вовк-сіроманець

550] Падла, ні пажерний птах. Розкладаються трупи, й розносять [127]

551] Запах важкий, і недугом заразливим сіють довкола.

552] Врешті на вбогих селян, смертоносної сили набравшись,

553] Мор наваливсь і в оточене мурами місто ввірвався.

554] Спершу нутро все горить. Червоність і віддих палючий

555] Свідчать про внутрішній жар. Не вміщається в роті розбухлий,

556] Здерев янілий язик. Пересохлим, порепаним горлом

557] Ловлять повітря, та подув палкий не збиває гарячки.

558] Ані на постіль лягти, ані тіла прикрити не можуть:

559] Падають ницьма на землю тверду. Від землі холоднішим

560] Тіло, проте, не стає, а земля аж палає від тіла.

561] Й не порятує ніхто: лікарів, що приходять на поміч,

562] Косить недуга - мистецтво їх нині самим їм на шкоду.

563] Хто біля хворих бував, не лишав у біді свого друга,-

564] За допомогою й сам загибав. І коли всі надії

565] Прахом пішли й тільки смерть цю хворобу могла перервати,

566] Всяк, що хотів, те й робив, помічне зацуравши, бо в ньому

567] Помочі й так не було. Тож повсюди без сорому, стриму

568] Воду, розлігшись, пили при водоймах, струмках та джерелах;

569] Марно пили, бо не спрагу - життя в ній гасили раніше.

570] Там, у воді, й захлинавсь не один: понад міру обпившись,

571] Вже й ворухнутись не міг, а хто жив ще - продовжував пити.

572] Так своє ложе ненавидять хворі, що, мов божевільні,

573] З нього зістрибують. Хто ж і на ноги звестися не в силі,-

574] Зсунувшись, котиться той по долівці, аби якнайдалі

575] Бути від рідних пенатів: чумним тут усе видається.

576] Всяк винуватить куток свій-не знає, де корінь нещастя.

577] Ті по дорогах, півмертві, бредуть, поки ноги ще носять;

578] Інші - в сльозах на землі простяглись; од утоми й хвороби

579] Вже через силу запалими глибоко водять очима,

580] Руки благально до зір, до безмовного неба здіймають.

581] І видихають життя свого залишок, де доведеться.

582] Що я, гадаєш, тоді відчував і чого, окрім смерті,

583] Прагнув, життя кленучи, до своїх приєднатись готовий?

584] Всюди, куди тільки зір міг сягнути, на кожному кроці,

585] Люд нещасливий лежав: так на землю падуть переспілі

586] Яблука, тільки-но гілку торкнеш, або з дуба - жолуддя.

587] Глянь перед себе: Юпітера храм височить небосяжний

588] З довгими східцями. Хто на священному вівтарі марно

589] Ладану там не палив? Скільки раз там дружина за мужа,

590] Батько за сина молилися палко, й самі при молитві,

591] На незворушливий камінь упавши, з життям розлучались,

592] І незужитий знаходили ладан у мертвій долоні!

593] Часто жертовні бики, коли їх підігнали до храму,

594] Тільки-но жрець помоливсь і вино почав лити між роги,

595] Хоч їм удару ніхто не завдав ще, валились на землю.

596] Жертву Юпітеру сам я складав за вітчизну, за себе

597] І за синів своїх трьох, та жертовна тварина зненацька [128]

598] Що мала сил заревла й, повалившись, немов од удару,

599] Скупо забарвила хворою кров'ю підставлене лезо.

600] Втратило й хворе нутро правдомовні ті знаки, що з неба

601] Людям боги подають: перетлила недуга утробу.

602] Бачив я трупи людські, що лежали при вході до храму,

603] Побіч самих вівтарів - і страшнішою смерть видавалась.

604] Дехто у зашморгу душу губив - од страху перед смертю

605] Смерті шукав, закликаючи й так уже скору загибель.

606] Не хоронили, а просто виносили скошених мором:

607] Брами для всіх похоронних обрядів були б затісними.

608] То на землі залишали тіла, то на вогнища клали,

609] Та без останніх дарів. Хто повірить, що бійка зринала

610] Навіть за вогнища: часто згоряв на чужому покійник.

611] Там і сльозинки ніхто не зронив. Неоплакані тіні

612] Старців, малят, матерів і дівчат незаміжніх блукали.

613] Місця для свіжих могил, а для вогнища - дров бракувало.

614] Вражений вихором бід і смертей,- «О Юпітере-батьку! -

615] Вигукнув я,- коли й справді колись поспішав ти в обійми

616] Доньки Асопа, Егіни; якщо тобі предком егінян,

617] О всемогутній, не соромно бути,- тоді мені, батьку,

618] Люд мій увесь поверни, а як ні - то й мене вкрий землею!»

619] Блиснув Юпітер і громом на те відгукнувся прихильно.

620] «Знак цей приймаю,- сказав я,-- і хай він потвердженням добрим

621] Ласки твоєї для нас і зарукою певною буде!»

622] Побіч був дуб, хоч розлогий, та віттям рідкий, Громовержця

623] Дерево недоторканне - насіння додонського парость.

624] Там працьовитих мурах ми побачили: в ротик узявши

625] Більший од себе тягар і стежини тримаючись, довгим

626] Рядом снували вони по корі, наче зморшками зритій.

627] Подивувавшись їх кількістю,- «Дай громадян мені стільки ж,

628] Батьку ласкавий,- кажу,- щоб залюднити вимерле місто!»

629] Дуб ніби весь затремтів, і в безвітряній тиші раптово

630] Шелест по ньому пройшов. Переляк оді йняв мені мову,

631] Заворушилось волосся. Проте я і дерево, й землю

632] З трепетом поцілував. Хоч на чудо й не смів уповати,

633] Все ж - уповав і в душі сподівання плекав потаємні.

634] Злинула ніч* і турботами денними зморене тіло

635] Сон оповив. Уві сні я побачив той дуб, що розлогих

636] Стільки ж гілок мав і стільки ж мурах метушилось по ньому.

637] Так, як тоді, сколихнувсь він гіллям і почав розсівати

638] Ті зерноносні ряди на поля, що під ним розіслались.

639] Раптом немовби рости почали вони, ширшати стали;

640] Далі з землі піднялись і могли вже триматися прямо,

641] Втратили худість, і темне забарвлення, й кількість велику

642] Ніжок, і вже не мурах, а людей незчисленних я бачив.

643] Сон одлетів. Не вдоволений ним, на богів нарікаю:

644] Не помогли ж бо нічим. А тим часом почувсь у покоях [129]

645] Гамір і наче людські голоси, від яких у ту пору

646] Я вже відвик був давно. Поки й ті голоси я вважаю

647] Сном, Теламон підбіга й, розчиняючи поспіхом двері,

648] Каже: «Побачиш таке, в що й повірити, батечку, годі!

649] Вийди ж!» Виходжу - й не вірю очам своїм: тих, що недавно

650] Бачив у сні,- наяву їх усіх у такому ж порядку

651] Бачу тепер, пізнаю. Владаря, підійшовши, вітають.

652] Я Громовержцеві дякую й між новоявленим людом

653] Місто ділю і поля, де колишніх селян бракувало.

654] Щоб пам ятав про свій рід, мірмідонами люд цей назвав я.

655] Що це за люд такий, бачив ти сам. Ну а звичаї в нього -

656] Ті, що й у предків були: працьовите, ощадливе плем я.

657] Вперто громадить майно й берегти нагромаджене вміє

658] Рівна літами й хоробрістю юнь на війну за тобою

659] Вирушить, тільки-но Евр, що тебе супроводив щасливо,-

660] З Евром ти справді приплив,- ходовим переміниться Австром».

661] Так-то розмовами тими, що справ усіляких торкались,

662] Довгий виповнювавсь день. Його рештка пішла на вечерю,

663] Ніч - на покріплення сил. Уже сонце зійшло злотогриве,

664] Вітер, однак, не змінивсь, не давав нам вернутись додому.

665] Вранці Палланта сини прибули до Кефала, що віком

666] Був од них старший, і втрійку - Кефал із синами Палланта -

667] Вибрались до владаря. Та владар іще спав у ту пору.

668] Фок, син Еака, гостей повітав на високім порозі,

669] Бо Теламон і Пелей для війни набирали загони.

670] В дім свій, у внутрішні пишні покої, охоче провадить

671] Внуків Кекропових Фок; побіч них і собі примостився.

672] Тут він увагу звернув, що нащадок Еола в правиці

673] Спис невідомого дерева має з золоченим вістрям.

674] Кинувши декілька слів, щоб розмову підтримати дружню,

675] Каже таке: «У лісах я бував, не новак і на ловах,-

676] Не розумію усе ж, із якого ти дерева зрізав

677] Той, що в руці твоїй, спис: якби з ясена, то неодмінно б

678] Червонуватим він був; якби з терну, то мав би колінця.

679] Де він зростав, не вгадаю ніяк, та не бачив я зроду

680] І між найкращих списів ось такого метального списа».

681] «Ще якби ти його в дії побачив,- на те Еакіду

682] Мовив один із актейських братів,- ще б не так дивувався!

683] Кинутий, б'є лиш у ціль: випадковість-бо ним не керує.

684] Сам по собі і назад повертається з вістрям кривавим».

685] Все хоче знати Нереїв юнак,- випитує далі,

686] Що це за спис, відкіля він узявся, чий подарунок.

687] Все йому гість пояснив; одного лиш - якою ціною

688] Придбаний спис - не сказав. Соромливо примовк, та, згадавши

689] Милу дружину, здригнувсь і таке повідає крізь сльози:

690] «Через цю здобич, нащадку богині,- та хто в це повірить? -

691] Плачу і довго ще плакати буду,- якщо мені доля [130]

692] Жити ще довго дала,- бо з дружиною милою спис цей

693] Занапастив і мене. О, якби ж того дару й не знав я!

694] Отже, Прокріда була. Ти чував, може, про Орітію

695] Ту, що Борей її викрав? Прокріді - сестра вона рідна.

696] Все ж, коли вдачу й красу їх зрівняв би ти, то здивувався б,

697] Як він Прокріди не вкрав: Ерехтей поєднав мене з нею,

698] Батько; з'єднала й любов: я щасливим не тільки вважався -

699] Був ним, і досі б ще був, та в богів було інше на мислі.

700] Другий, відколи побрались ми з нею, минув уже місяць.

701] Сіті в той час розставляв я на оленів, славних рогами.

702] Раптом розвіявши млу, з рясноцвітного верху Гімета

703] Вздріла рум'яна Аврора мене й проти волі моєї

704] Тут же в обійми взяла. І скажу - хай не в кривду богині -

705] Правду святу: хоч і сяє вона миловидним рум'янцем,

706] Хоч вона межами дня володіє і межами ночі,

707] Хоч споживає нектар,- я кохав тоді тільки Прокріду.

708] В серці Прокріда була й на вустах була - тільки Прокріда.

709] Нішого шлюбу правами священними я захищаюсь,

710] Нашим покинутим ложем, що нас поєднало недавно,-

711] Тим я богиню зворушив. «Ну годі, невдячний! - сказала,-

712] Вірний Прокріді лишайсь. Та, наскільки я бачу майбутнє,-

713] Ще пожалієш об тім!» - І дозволила йти мені, гнівна.

714] Поки вертаюсь, неспокій бере: що не крок - мимоволі

715] Чую богині грізьбу. «А чи там,- промайнула підозра,-

716] Жде, як належить, на мене жона?» її вік, її врода

717] Наче б шептали: «Не вір!» - «Можеш вірить їй!» - вдача казала.

718] Сам же я що міг сказать? Але та, що вертавсь я від неї,

719] Приклад лихий подала. Втім, закоханий завжди в тривозі.

720] Мучить підозра. «Візьми подарунками,- радить,- на пробу

721] Вірність цнотливої». Страх у мені роздуває Аврора,

722] Змінює (я наче сам це відчув) і лице моє, й вигляд.

723] От я в Афіни, Палладине місто, невпізнаний входжу.

724] Вже яв оселі своїй, але злочином навіть не пахне:

725] Дім чистоту береже, за господарем все тут сумує.

726] Вдавшись до хитрощів, якось проникнув я до Ерехтіди.

727] Глянув - і наче забув, що прийшов сюди брати на пробу

728] Вірність своєї дружини! Нелегко було не признатись,

729] Хто я такий і в обійми не взять її, як і годилось.

730] В смутку була. Та немає красуні, що з нею змагатись,

731] Хоч і смутною, могла б. До відсутнього мужа душею

732] Все поривалась. Отож уяви собі, друже, якою

733] Вродою сяла вона, якщо личила їй навіть туга!

734] Годі й злічить, скільки раз відхиляла вона соромливо

735] Спроби мої! Скільки раз повторяла: «Лише одному я

736] Вірна. І де б він не був - бережу насолоду для нього».

737] Хто б - якщо він при здоровім умі - не вважав, що подружню

738] Вірність доведено вже? Але я сумніваюся далі. [131]

739] Сам себе знищити взявсь: їй за ніч обіцяю заплату.

740] Так я прилип, розщедривсь, що неначе й вона завагалась.

741] Далі не втримавсь: «Піймалась-таки! - у долоні я сплеснув,-

742] Хитрий спокусник - твій муж. Ти в руках моїх нині, зрадлива!»

743] Та ж - ні півслова мені. Від ганьби занімівши та болю,

744] З дому підступного йде, покидає невдячного мужа.

745] Через облудність мою, проклинаючи рід чоловічий,

746] В гори глухі подалась, лісовій посвятилась Діані.

747] Я залишився один, і вогнем пройняло мене раптом

748] Аж до кісток. Я вину визнавав свою, я вибачався

749] І запевняв, що дарунки й мене до такої провини,

750] Врешті, схилити б могли, що піддався б і я такій звабі.

751] Довго її умовляв, поки, глум над собою помстивши,

752] Якось вернулась вона, й проживали ми в згоді солодкій.

753] Ще й піднесла мені дар,- наче б мало того подарунка,

754] Що повернулась сама,- гончака, що його віддала їй

755] Кінтія, мовивши: «Скільки б не бігло з ним - він буде перший».

756] З ним вона спис цей дала, що в руці його, бачиш, тримаю.

757] Конче довідатись хочеш про долю й того подарунка?

758] Слухай же. Випадок цей тебе, певно, здивує й зворушить.

759] Синові Лайя вдалося розплутати згубну для інших

760] Загадку-пісню-і, стрімголов кинувшись, ницьма лежала

761] Темна віщунка, забувши й сама свою мову двозначну.

762] Вчинків, одначе, таких не лишає без помсти Феміда -

763] Впало негадано й друге на Фіви в краю аонійськім

764] Лихо: селянам немає життя од лисиці, що важить

765] І на худобу, й на них. От зійшлись ми, сусіднє юнацтво,

766] Й сіті мисливські довкола полів розіслали широких:

767] Легко лисиця, однак, через ту огорожу плигала,

768] Над полотняним окрайком тенет вигинаючи спину.

769] Зграї собак напускали на неї, але вона птахом

770] Мчала собі жартома, залишаючи всіх їх позаду.

771] Лелапа - так називавсь мій гончак - почали домагатись

772] Одноголосно усі. Він з ошийника й сам гарячково

773] Рвався, хотів ремінець перегризти, жадаючи волі.

774] Щойно пустили з припону його - і ніхто й не помітив,

775] Де він. Одні лиш сліди на гарячім піску залишились.

776] Сам же він зник із очей. Не пролине так швидко в повітрі

777] З розмаху кинутий спис, ні розкручений пращею камінь,

778] Ні легкопера стріла, що з гортінського пущена лука.

779] Пагорб в околиці тій коршаком нависав над полями.

780] З нього було мені видно цю справді незвичну погоню:

781] То вже неначе впіймалась, то знов умикає хижачка

782] Псові з-під самих зубів; і біжить, хоча поле рівнинне,

783] Не навпростець, а петляє, описує коло - в оману

784] Вводить собаку мого, щоб на неї з розгону не вдарив.

785] Пес у хитрунки висить "на хвості, вже готовий у бік їй [132]

786] Ікла встромити, та ба! - тільки клацає даром зубами.

787] Я вже за спис ухопивсь був і вже ним почав у правиці

788] Звично гойдати; вкладаючи пальці в петельку ремінну,

789] Зір одвернув; але, перш ніж метнути, я знов перед себе

790] Глянув - і з дива завмер: серед поля два мармури бачу:

791] Той - наче мчить навздогін їй; а ця - наче все ще тікає.

792] Значить, хотів, щоб у тому бігу не було переможця

793] Бог, коли дійсно невидимий бог якийсь стежив за ними».

794] Те оповівши, замовк. «Але в чому тут списа провина?» -

795] Фок запитав. І відразу почув про вину того списа.

796] «Радість була для нас, друже, початком великого болю.

797] Слухай про неї спочатку. Приємно згадать, Еакіде,

798] Ті благодатні пошлюбні літа, коли, сповнені щастя,

799] Я - дружину кохав, а дружина - мене, чоловіка.

800] Спільна турбота про дім, обопільне чуття нас єднало..

801] Навіть Юпітер її б не привабив, закохану в мене,

802] Рівно ж і я б не піддався спокусниці, хоч би й Венера

803] Нею була, бо ж однаковий жар у серцях відчували.

804] Тільки-но сонце, розвіявши млу, осявало вершини,

805] Я спозаранку рушав з молодецьким завзяттям на лови.

806] В гори ні слуг я, одначе, не брав, ні собак, які звіра

807] Чули здаля; вузлуватих тенет не вантажив на коней -

808] Спис мені все заміняв. А коли вже втомилась правиця

809] Хижого звіра вкладать,- я шукав собі тіні, спочинку.

810] Милої в гості чекав із вологих долів - охолоди.

811] Про охолоду легку я в годину спекотливу мріяв.

812] Тільки її виглядав, коли зморений був,- охолоду.

813] «Де ти? Прилинь, легковійна! - любив я, бувало, співати,-

814] Злинь, найсолодша, на груди мої, поможи блукачеві!

815] Подихом тихим жагу пригаси, як не раз ти гасила».

816] Може, й ніжніші слова - невідхильна вела мене доля! -

817] Я кожен раз додавав. «Найсолодша моя насолодо!

818] Ти покріпляєш мене,- промовляв я звичайно,- ти пестиш,

819] Це через тебе горнусь до лісів я, шукаю відлюддя,

820] Спраглий, сухими вустами ловлю твоє свіже дихання!»

821] Заклики ці, хтось, підслухавши в лісі, гадав, що це німфу

822] Я охолодою зву, що, коханням новим запалавши,

823] Милу свою раз у раз, на ім'я називаючи, кличу.

824] З тим до Прокріди побіг підслуховувач нетерпеливий

825] І нашептав їй усе, що почув ненароком у лісі.

826] Тільки-но він закінчив і -така вже любов легковірна! -

827] Кажуть, упала вона й тільки потім, до тями прийшовши,

828] Долю кляла, над собою, злощасною, руки ламала.

829] Все дорікала мені й під вагою уявної зради

830] Страх мала перед нічим: безтілесного ймення лякалась.

831] Прикро сердешній було, ніби справді їй звабили мужа.

832] Має ще сумнів, однак; сподівається ще на помилку, [133]

833] Віри усе ще не йме і про мужа не сміє сказати

834] Слова лихого, хіба що сама його зраду побачить.

835] Ранок наступного дня після ночі заблис - і на лови

836] Я поспішив у ліси. Задоволений здобиччю, кличу

837] Знов: «Охолодо, прийди! Від утоми зціли мене, мила!»

838] Раптом здалося мені, що густий чагарник на мій заклик

839] Наче зітханням озвавсь. Я ж ізнову: «Прийди, наймиліша!» -

840] Знову листок шелеснув, опадаючи. Думка майнула:

841] «Певно, хижак причаївсь»,- і метнув туди спис непохибний.

842] Там - Прокріда була. Затуляючи рану під серцем,

843] Зойкнула: «Горе мені!» На голос дружини своєї

844] Кинувсь я в той чагарник, омліваючи серцем од жаху.

845] Там півживу в заплямованій свіжою кров'ю одежі

846] Бачу Прокріду, що спис із грудей - свій дарунок - виймає.

847] Тіло зімліле, дорожче мені набагато, ніж власне,

848] Ніжно на руки беру. Розірвавши на грудях одежу,

849] Пробую кров зупинить, перев язую рану глибоку.

850] Слізно благаю її, щоб мене за злочинця не мала.

851] Втім, опадаючи з сил, перед смертю вона спромоглася

852] Ще на тих декілька слів: «Ради нашого шлюбного ложа,

853] Ради всевишніх богів і підземних, моїх; ради того,

854] Чим я тобі прислужилася, ради моєї любові,

855] Що не згасає й тепер, коли смерть через неї приймаю,

856] Не запроваджуй, молю, в наш подружній покій Охолоди».

857] Мовила. Тут я збагнув, що ім'я привело до помилки

858] І пояснив їй чому. Та хіба допоміг, пояснивши?

859] Никне, і з кров'ю, що ллється струмком, розпливаються й сили.

860] Поки ще бачить, мене хоче бачити, й так, задивившись,

861] Душу свою жалібну мені тихо в уста видихає.

862] Все ж у ту мить на лиці спокійнішою начебто стала».

863] Плакав герой, спогадавши це, плакали й ми, та в ту пору

864] Входить Еак із синами двома й до походу готовим

865] Військом новим - і Кефал привітав зброєносні загони.

КНИГА ВОСЬМА

1] Тільки-но, ясний звістуючи день, розігнала Зірниця

2] Темряву,- втишився Евр; набубнявіли в небі вологі

3] Хмари, й подався Кефал з Еакідами в море, діждавшись

4] Австрів, попутніх вітрів. Під їх подувом судна раніше,

5] Ніж сподівались, у гавань свою допливли без пригоди.

6] Мінос тим часом пустошить поля прибережних лелегів,

7] Щастя військове своє в Алкатоєвім пробує місті,

8] Де за володаря - Ніс благородний; на маківці в нього

9] Серед поважних сивин, багряніючи пурпуром чистим,

10] Волос виднівся один - запорука великої влади.

11] Вшосте вже місяць новий золотими рогами пишався,

12] Доля ж усе ще хисткою була: Перемога крилата

13] Все ще над полем завзятих боїв нерішуче кружляла.

14] Владарська вежа була, що до мурів дзвінких прилягала,

15] Де золоту свою ліру - так свідчить переказ - Латони

16] Син осяйний прихилив; зазвучав тоді й камінь од неї.

17] Ніса дочка на ту вежу, було, залюбки піднімалась,

18] Ще коли мир був, і звідти, метнувши камінчик у мури,

19] Слухала гомін дзвінкий. Так і в пору війни вона часто

20] З вежі тієї на Марсові герці дивитись любила.

21] З часом усіх поводатарів знала вона поіменно,

22] Зброю, і коней, і сагайдаки впізнавала кідонські.

23] Сина ж Європи, вождя, з-між усіх вона знала в обли*ччя

24] Краще, ніж слід було знати. Прекрасним він їй видавався

25] Завжди: чи то він на голову, підняту гордо, надіне

26] Свій буйноперий шолом, а чи візьме ясніючий міддю

27] Щит - йому все до лиця. А коли він у дужій правиці

28] Ратище довге розгойдував,- діва й тоді вихваляла

29] Вправність і силу його. А коли напинав широченний

30] Лук, щоб несхибну пустити стрілу,- присягалась, що тільки

31] Феб може стріли так легко пускати. Коли ж він обличчя,

32] Знявши блискучий шолом, одслоняв, чи в плащі пурпуровім

33] На білосніжного сівши коня, на барвисту попону, [135]

34] Поводом туго стягав рисакові запінену морду,-

35] Діва вмлівала тоді й, задивившись на нього, втрачала

36] Розум, щасливим здавався їй спис, що не раз у правицю

37] Брав його Мінос, щасливим - і повід у нього в долонях.

38] Прагне у табір чужий - о коли б це можливо! - майнути

39] Кроком дівочим легким. Із високої вежі готова

40] Кинутись прямо туди, де розставив укріплення кноський

41] Ворог, або відчинить перед ним мідноковані брами,-

42] Все, чого б Мінос хотів, те зробила б. Тим часом сиділа

43] Й так, дивлячись на Діктейця намет білосніжний, до себе

44] Мовила: «Клясти цю прикру війну, чи радіть їй,- не знаю:

45] В ній моє горе, бо той, в кого я закохалася,- ворог;

46] В ній, проте, й щастя: без неї коханого б я не пізнала.

47] Втім, як заложницю взявши мене, цю війну припинити б

48] Міг він: і миру заруку, й супутницю б мав одночасно.

49] Вірю тепер, що сам бог запалитися міг до тієї,

50] Що народила тебе, незрівнянного в силі та вроді.

51] П'яна була б я од щастя, коли б, у повітрі змахнувши

52] Крилами, в таборі кноського владаря враз опинилась.

53] Там не таїлася б я, запитала б, яке він за мною

54] Придане б мати хотів. Якщо батьківські вежі, то краще

55] Хай пропадає жаданий мій шлюб: не піду я на зраду,

56] Щоб догоджати собі! А проте переможцю піддатись -

57] Це не така вже біда, якщо той переможець ласкавий.

58] Врешті, війну він веде справедливу - за вбитого сина,

59] Сильний і правдою він, і військами, що стали за правду.

60] Нас переможуть-таки. То чому ж, коли місто повинно

61] Впасти,- крізь мури ці Міносу має дорогу прокласти

62] Марс, а не пристрасть моя? Чи не краще б йому без убивства

63] Та зволікань перемогу здобути, без крові своєї:

64] Я ж усе більше боюсь, щоб тебе ненароком у груди,

65] Мі носе, хтось не вразив. Та чи трапиться десь такий нелюд,

66] Щоб кровожерливим списом навмисно націлився в тебе!

67] Задум подобавсь мені. Так і буде: з собою і край свій

68] Міносу в придане дам і тим самим покінчу з війною.

69] Задум, однак,- ще не все: біля входів усіх - охорона;

70] Батько пильнує, чи брами зачинені. Рідного батька

71] Я, нещаслива, боюсь. Він один - проти мрії моєї.

72] О, якби з ласки богів не було в мене батька! Та, врешті,

73] Кожен - сам собі бог: боязким не сприятиме доля.

74] Інша, таким ось вогнем запалившись, напевно б, одразу

75] Всі перешкоди змела, що стоять на шляху до любові.

76] Може, я слабша від інших жінок? Але ж кинутись можу

77] І на мечі, й у вогонь. Ні про меч тут, одначе, не йдеться,

78] Ні про вогонь - про один тільки батьковий волос багряний,-

79] Він-бо для мене дорожчий од золота; він лиш єдиний

80] Може мене ощасливити, те, чого прагну,- здійснити». [136]

81] Мовила так. А між тим годувальниця дум невсипущих -

82] Ніч западає, і визріла в темряві чорна зухвалість.

83] Першому спокою всі піддались, що розслаблює тіло

84] Після турботного дня. Потихеньку дочка проникає

85] В батькову спальню і - злочин нечуваний! - зрізує в нього

86] Згубний отой волосок. Нечестивою здобиччю горда,

87] Вже поспішає вона; залишивши позаду й ворота,

88] Станом ворожим (аж так на заслугу свою уповає!)

89] До владаря підійшла. Він здригнувсь на таку її мову:

90] «Пристрасть мене на цей злочин підбила: я, Нісова донька,

91] Скілла, тобі оддаю і свої, й свого батька пенати.

92] Жодної плати, крім тебе, не хочу. Візьми ж цей багряний

93] Волос, палкого чуття мого знак, і вважай, що не волос -

94] Голову батька вручаю тобі!» Й подає лиходійка

95] Міносу дар свій, простягши правицю. Та він одсахнувся

96] Вражено й так відказав на цей вчинок її небувалий:

97] «Геть хай із світу свого проженуть тебе жителі неба,

98] Нашого віку ганьбо! Хай земля відцурається й море!

99] Не потерплю ж я того, щоб колиска верховного бога,

100] Кріт, що є світом моїм, був притулком такому страхіттю!»

101] Мовивши те, ворогам переможеним видав закони,

102] Бо справедливість любив над усе, й повелів одв язати

103] Прив'язі й веслами гнати на Кріт мідноковані судна.

104] Скілла, помітивши з берега судна, збагнувши нарешті,

105] Що не отримати їй від вождя нагороди за злочин,

106] Слів для благань не знаходячи, гнівом страшним вибухає.

107] Руки простягши, кричить,- розлючена, простоволоса:

108] «Гей, чужоземцю, куди ж ти, куди ж ти пливеш без тієї,

109] Що над вітчизну, над рідного батька добро твоє ставить?

110] О безсердечний, куди ж ти, чия перемога - це злочин

111] Як і заслуга моя? Чи твоєї душі не зм'якшили

112] Дар мій, кохання моє? Не розчулило те, що тобою,

113] Тільки тобою живу? Бо куди ж нещасливій податись?

114] Може, в свій край? Він подоланий. Втім, коли б навіть був вільний,

115] Зрада туди мені йти не дозволить. То, може, до батька?

116] Він - мій дарунок тобі. Громадяни мене зневажають,

117] Та й для сусідів я - приклад жахливий. Вигнанкою світу

118] Стала я з тим, щоб один тільки Кріт мене міг прихистити.

119] Ти ж, коли шлях і туди перетнеш мені, тут залишивши,-

120] Значить, тебе не Європа зродила, а Сірти суворі,

121] Австрами гнана Харібда, вірменського краю тигриця.

122] Ти - не Юпітера син; твою матір, Міносе, викрав

123] Не перевтілений бик, все це - вигадки: справжнім биком був,

124] Диким до того ж, який і не відав ніколи любові,

125] Той, що тебе породив. Тож карай мене нині по праву,

126] Батьку мій, Нісе! Втішайтеся, мури, котрі я посміла [137]

127] Зрадити! Смертної кари за це, присягаюсь, я гідна.

128] Хай, проте, смерть заподіє мені хтось із тих, кого підло

129] Зрадила я! Чи ж тобі, кому злочин приніс перемогу,

130] Бути мені за суддю? Хай мій гріх щодо батька й вітчизни

131] Ляже на плечі твої. Тобі й справді до пари дружина,

132] Що, дерев яним зображенням хитро бика підманувши,

133] Плід понесла в своїм лоні подвійний. Але ж чи сягає

134] Голос мій слуху твого? Чи вітри тільки звук невиразний

135] Морем так само женуть, як і судна твої, о невдячний?

136] Хто б дивувався тепер, що бика замість тебе воліла

137] Взяти за мужа собі Пасіфая: ти більше мав люті.

138] Горе! Чого ж я стою? Веслярі вже розрубують, чую,

139] Хвилю дзвінку, а зі мною й земля моя вже відступає.

140] Та не поможе тобі, хто забув про моє добродійство,

141] Квапитись так: дожену й, за корму луковидну вхопившись,

142] Буду пливти, з кораблем нерозлучна». І стрибнула в море,

143] Вже й до корми дотяглася (жага їй примножила сили),

144] Вже он за кноським судном, невідчепна супутниця, в'ється.

145] Батько її спостеріг (перемінений в хижого птаха,

146] Він понад морем ширяв, жовтуваті розправивши крила),-

147] Тут же на неї упав, щоб ударити загнутим дзьобом.

148] Та ж, налякавшись, корму відпустила, вже падала в море -

149] й тут мов легкий вітерець їй не дав доторкнутись до хвилі:

150] Крила були - замінилась у птицю й вона, що на згадку

151] Про волосок, по-злочинному зрізаний, зветься «Кіріда».

152] Мінос, як тільки торкнувсь кораблями землі куретідів,

153] Сотню биків на жертовники вічним богам у подяку

154] Склав і в палатах своїх порозвішував здобич багату.

155] Роду неслава тим часом зросла: материнської зради

156] Свідченням явним була дивовижна двотіла потвора.

157] Вирішив Мінос усунуть цей сором зі спальні своєї,

158] В дім незвичайний його, під склепіння глухе, помістивши.

159] Сам винахідник Дедал, із митців найславніший у світі,

160] Звів цю будівлю складну: переплутавши знаки, химерним

161] Плетивом різних ходів будь-кому міг там око змилити.

162] Так от фрігійський Меандр течією прозорою в полі

163] В ється: то наче назад, то повзе вже вперед непомітно,

164] Хвилю зустрічну в потік свій приймаючи, вічно рухливий,

165] То до верхів'я свого, то до моря відкритого зверне

166] Хвилю грайливу, хистку. Так облудно й Дедал заплітає

167] Безліч усяких доріг; навіть сам із глибин лабіринте

168] Ледь до порога вертавсь: так ходи хитромудро петляли!

169] Там і загнали того, хто биком водночас був і хлопцем.

170] Там він і крові актейської двічі напивсь, але втретє,

171] З дев'ятиліттям новим, переможений, вже не напився:

172] Двері, що вдруге ніхто в них не входив, удруге побачив

173] Той, кого нитка вела рятівна з допомогою діви. [138]

174] Зараз же, викравши Міноса доньку, нащадок Егея

175] Морем до Дії подавсь, а супутницю кинув, жорстокий,

176] Там, на її побережжі. Заплакану, журну, самотню

177] Вакх пожалів, пригорнув. А щоб вічною поміж зірками

178] Славою діва втішалась,- вінок із чола її знявши,

179] В зоряне небо метнув; у повітряні звившись простори,

180] Лине - й мигтять, поробившись зірками, його самоцвіти.

181] Форму зберігши вінця, зупинивсь він, де два Геркулеси:

182] Той, що припав на коліно, і той, що в руці із змією.

183] Втім, надокучив Дедалові Кріт, утомило вигнання;

184] Рідні місця спогадав, та від них одмежований морем,-

185] «Хай собі,- мовив якось,- перекриє моря й суходоли,-

186] Небо відкрите для нас, тож по ньому майнемо додому.

187] Землі й моря хоч посів - не посів, проте, Мінос повітря».

188] Мовив і думку свою скерував на нечуване діло,

189] Взявся природу мінять: укладає рівненько пір'їни,

190] Щоб поверх менших, дрібних, поступово все більші лягали;

191] Наче по схилу рядками росли вони. Так от селяни

192] Склали собі з різнодовгих тростин гомінливу сопілку.

193] Ниткою зв'язує їх посередині, скріплює воском

194] При корінцях, а тоді, так уклавши їх, дещо згинає,

195] Як ото в птаха крило. Ні на крок не відходив од батька

196] Хлопець І кар; що торкається згуби своєї - не відав.

197] То, сміючись, перехоплював пір'я, що ним час од часу

198] Бавився вітер-блукач, то розм якшував пальцем жовтавий

199] Віск, заважаючи батькові в праці його небувалій,-

200] Все під ногами крутивсь. Та нарешті великий умілець

201] Викінчив твір і, обидва крила до плечей прикріпивши,

202] Ледь ворухнув ними - й наче гойднувся в легкому повітрі.

203] Тут він і сина повчав: «Лиш середнім, Ікаре, благаю,

204] Шляхом лети: бо занизько полинеш - то стануть важкими

205] Крила від плескоту хвиль, а зависоко - сонцем їх спалиш.

206] Крайностей двох уникай! Оглядатись не смій на Боота,

207] Ні на Геліку, ані на оголений меч Оріона.

208] В небі мене лиш тримайсь!» А тим часом уміння польоту

209] Вчить і йому до плеча прикріпляє крило небувале.

210] Руки ж у старця тремтять, а поорані зморшками лиця

211] Вогкими стали од сліз. Пригорнув, приголубив І кара,-

212] Більше ж нагоди не мав! Над землею піднявшись на крилах,

213] Першим летить, боячись за супутника-сина, мов птиця,

214] Що пташенят із стрімкого гнізда випроваджує вперше.

215] Хлопцеві вказує шлях, до хисткого привчає мистецтва,

216] Крилами змахує сам і за летом Ікаровим стежить.

217] Хто б їх не вгледів тоді: чи рибалка, що завше тримає

218] Вудку гнучку, чи пастух із кийком, чи плугатар похилий -

219] Кожен із дива завмер, бо гадав, що над ним у повітрі [139]

220] Линуть безсмертні боги. Ось і Самос, Юнони оселя,

221] Зліва під ними проплив, уже Делос і Парос минули,

222] Справа лишився Лебінт і Калімна, що славиться медом.

223] Тут захопився польотом І кар і, налігши на крила,

224] Врешті, відбивсь од вождя: потягла його в небо високе

225] Вільного лету жага. Та сусідство пекучого Сонця

226] Віск запашний, що скріпляв його крила, вогнем розм'якшило.

227] Скапав розплавлений віск - і руками, безкрилий, у небі

228] Марно махає Ікар: на повітря вже нічим опертись.

229] Батька ще кликав, коли вже приймало його лазурове

230] Море, котре з тих часів називають Ікаровим морем.

231] Батько нещасний - уже ж і не батько,- «Ікаре мій! - кличе,-

232] Де ти, мій сину, тепер? У якім однайду тебе краї?»

233] Все він «Ікаре!» гукав, та, побачивши пір я на хвилі,

234] Хист свій прокляв, у могилу, засмучений, синове тіло

235] Склав, а місцевість цю названо йменням того, хто в могилі.

236] Те, як безрадісний батько тужив над останками сина,

237] Вгледіла із рівчака балаклива куріпка й одразу

238] Стала на радощах бити крильми, не ховаючи втіхи.

239] В роді пернатих єдина, раніше небачена птиця,

240] Щойно ж бо пір'я вдягла, щоб тобі докоряти, Дедале.

241] Сина в науку сестра віддала йому,- хто ж бо то може

242] Долю свою передбачити? - Тільки шість років подвоїв

243] Хлопець, а розум його вже для різних наук був придатний.

244] Глянув якось на остистий хребет, що лишився від риби,

245] Взявши його за зразок, він зубці на тонкому залізі

246] Густо нарізав - і вийшла пила з-під руки його вперше.

247] Перший він також єдиним вузлом поєднав дві залізні

248] Ніжки, й коли між собою вони на віддалі рівній,-

249] Твердо одна з них стоїть, а друга - коло обводить.

250] Заздрість Дедала взяла, і з високого замку Мі нерви

251] Учня свого зіштовхнув стрімголов, і збрехав, що хлопчина

252] Сам спотикнувсь, та його на льоту підхопила Паллада,

253] Здібних людей опікунка,- і в пір я в повітрі вдягнула.

254] Світлого розуму жвавість колишня при тій переміні

255] В крила й ноги пішла, лиш ім'я залишилось незмінним.

256] Високо все ж не злітає куріпка, тому й свої гнізда

257] Не на високім гіллі, не по різних вершинах звиває,-

258] Яйця кладе по кущах, перепурхує з місця на місце;

259] Страшно їй злинути вище: лякає колишнє падіння.

260] Вже на Етнейській землі зупинився Дедал у великій

261] Втомі, й Кокал, захистивши благальника силою зброї,

262] Виявив ласку йому. Вже не мусили слати Афіни

263] Жертви сумної на Кріт завдяки переможцю Тесею.

264] Храми вінчає народ; і Юпітера, й збройну Мінерву,

265] Й інших безсмертних богів заодно величаючи вдячно

266] Кров'ю жертовних тварин і жертовників димом пахучим. [140]

267] Славне Тесея ім'я наче вітром розсіяла чутка

268] По арголідських містах, тож народ усієї Ахайї

269] Став допомоги благать, опинившись у скруті великій.

270] По допомогу тоді й Калідон, хоча мав Мелеагра,

271] Мало що не на колінах звернувсь. А причиною просьби

272] Дикий кабан був - служитель і месник Діани гнівної.

273] Кажуть, володар Ойней у подяку за рік урожайний

274] Перші плоди склав Церері, вином уласкавив Ліея,

275] Соком оливок Палладиних - жовтоволосу Мінерву.

276] Віддана спершу сільським божествам, до богів олімпійських

277] Шана ця, врешті, дійшла. На жертовниках доньки Латони

278] Ладан, одначе, не тлів, а стежки бур'яном забуяли.

279] Гнів і богам не чужий. «Не залишим цього без покари!

280] В шані відмовили нам, але ми не відмовим у помсті!»

281] Щоб голослівною в гніві не бути, на землі Ойнея

282] Месника шле - кабана: ні в Епірі, що травами славний,

283] Ні на лугах сіцілійських биків не знайти, йому рівних.

284] Очі спалахують кров'ю й вогнем, надимається шия,

285] Густо щетиною їжиться весь; на пригорбленій спині -

286] Мовби високі списи, гостролезими вістрями грізні.

287] Рикне той звір - і спливає з його страхітливої морди

288] Піна, скипаючи; ікла ж у нього-мов бивні слонові.

289] Блискавка - подих його, що на відстані спалює листя.

290] То потолочить посів, який тільки що в полі заврунивсь,

291] То - обважнілі жита, селянина сподіванки марні.

292] Гинуть на пні пшениці, подарунки Церери; намарно

293] Засіки ждуть, поки в них золотаве посиплеться зерно.

294] Лози виткі з виногронами разом затоптані в землю,

295] З ними - й зелена, в плодах, засихає підрита оливка.

296] Вже й на стада він упав, і ніхто - ні пастух, ні собаки,

297] Ні круторогі бики не були порятунком худобі.

298] Люд утікає з полів і безпечним себе почуває

299] Тільки за муром міським, поки відділу хлопців добірних

300] Не підібрав Мелеагр, голосної бажаючи слави:

301] Два близнюки там були, Тіндарея сини: один вершник,

302] Другий - кулачний боєць; був Ясон, мореплавець одважний,

303] Був і Тесей, нерозлучний із другом своїм - Пірітоєм;

304] Два Тестіади й сини Афарея: Ідас прудконогий

305] Та гострозорий Лінкей; і Кеней був, тоді вже не діва,

306] Грізний Левкіпп і Акаст, що несхибно вмів списа метати,

307] Був Гіппотой, був Дріант і нащадок Амінтора - Фенікс,

308] Актора два близнюки і Філей, посланець із Еліди.

309] Був там силак Теламон, був Ахілла великого батько,

310] З Феретіадом прибув Іолай, що з Беотії родом,

311] Еврітіон запальний, Ехіон, нездоланний у бігу,

312] З Наріка - жвавий Лелег; Панопей, і Гілей, і суворий

313] Гіппас, і Нестор, який на той час був у розквіті віку, [141]

314] Й ті, що їх вирядив Гіппокоонт із прадавніх Аміклів.

315] Ще й паррасієць Анкей з Пенелопиним свекром; розумний

316] Був Ампікід і Еклід, ще безпечний тоді від дружини,

317] Врешті,- й окраса лікейських гаїв була - діва тегейська.

318] Одяг їй застібка зверху скріпляла, відточена гладко;

319] Скромно, у вузол один, вона просте волосся збирала.

320] Збоку дзвонистий висів сагайдак із слонової кості,

321] Стріл охоронець, у лівій руці мала спис ясеновий.

322] З виду такою була: як на хлопця, то - можна б сказати -

323] Надто дівоча, але як на дівчину - надто хлоп'яча.

324] Тільки-но вгледів її калідонський герой - і любов'ю

325] Тут же пройнявсь проти божої волі; відчувши глибинний

326] Пал,- «О щасливим,- сказав,- буде той з юнаків, кого мужем

327] Зволить назвати вона!» Та на більше ні час не дозволив,

328] Ні соромливість, бо вже починались небачені лови.

329] Ліс, що від віку сокири не знав, од рівнини почавшись,

330] Ген, до пологих полів, непроглядний, густий, простелявся.

331] Щойно туди прибули - за роботу взялися сміливці:

332] Ті вже розтягують сіті, ці - псів із припону спускають,

333] Інші - по слідові йдуть, безрозсудно життям своїм важать.

334] Діл там заглиблений був; рівчаками туди переважно

335] Води пливли дощові. По вологому дні того долу

336] Гнув своє пруття вербняк, очерет височів тонколистий,

337] Серед низьких комишів лепеха пробивалася гостра.

338] Вигнаний зграєю псів із гущавини в натовп мисливців

339] Кинувсь кабан, мов із хмар, що зітнулись, вогонь блискавичний.

340] Ліс вилягає за ним. Наче в бурю лунає довкола

341] Гуркіт і тріск. Загукали бійці. У могутній правиці

342] В кожного - спис наготові; тремтить його вістря широке.

343] Рине розлючений звір. Ударяючи іклами скоса,

344] Так і розкидує вправо та вліво собак гавкотливих.

345] Першим метнув Ехіон, розмахнувшись, але надаремно:

346] Спис не потрапив у ціль, лиш черкнув по корі ясеновій.

347] Другий за ним, коли б кинутий був трохи з меншим зусиллям,

348] Певно, в хребет кабанові б уп явсь, а не в землю, далеко

349] Спереду; списом метнув так потужно Ясон-пагасеєць.

350] «Фебе! - шепнув Ампікід,- я ж тебе шанував і шаную,

351] Вияви ласку й мені: поможи того звіра поцілить!»

352] Вислухав бог і, що міг, те зробив: кабана таки вдарив

353] Спис Ампікіда, не зранив, однак: на льоту йому збила

354] Вістря залізне Діана; мети досягло тільки древко.

355] Тут аж запінивсь кабан, розбуявсь, наче грім у негоду:

356] Полум'ям очі блищать, блискавиці з грудей видихає.

357] Камінь із пращі напнутої пущений так невідхильно

358] Мчить на твердині, наповнені військом, або на високі

359] Мури, як дик ошалілий - у гурт юнаків із розгону [142]

360] Вклинивсь. Лежать уже ті, що праворуч на чатах стояли:

361] Евпалам із Пелагоном; уже відтягнули їх друзі.

362] Від блискавичного ікла й Енесім не зміг ухилитись,

363] Гіппокоонта нащадок: намірився вдатись до втечі,

364] Зблідлий, та пізно було - підколінки підтяті ослабли.

365] Може б, і Нестор-пілосець, троянських часів не діждавшись

366] Там свою голову склав, та на списі, немов на жердині,

367] Він із розгону стрибнув між галуззя найближчого дуба -

368] Звідти, врятований чудом, на ворога-вепра дивився.

369] Дик, свої ікла між тим нагостривши об корінь дубовий,

370] Смертю вже знову грозить і, блискучою зброєю гордий,

371] Зранює іклом кривим Еврітідові-велетню литку.

372] Два близнюки, що зірками не стали ще в небі, тим часом

373] На білосніжних гарцюючи конях, брати нерозлучні,

374] З виду прекрасні, ставні, ненастанно в руках потрясали

375] Гостроконечні списи, їх метнути постійно готові.

376] Певно б, і влучили вепра, коли б не пірнув, щетинястий,

377] В дебрі, куди не прорветься ні кінь, ані спис не проникне.

378] Кинувсь туди й Теламон запальний, та, спіткнувшись об корінь,

379] Раптом на повнім бігу на землі розпластавсь, -необачний.

380] Поки його піднімає Пелей, вже стрілу бистролетну,

381] Вигнувши лук свій, пустила в гущавину діва-тегейка.

382] Звіру під вухом застрягла стріла, тільки злегка дряпнувши

383] Шкіру, й щетина там кров'ю забарвилась ледве помітно.

384] Кажуть, тим успіхом першим не так сама діва пишалась,

385] Як Мелеагр: саме він, запримітивши кров на щетині,

386] Друзям на неї увагу звернув, а мисливиці юній,-

387] «Честь і хвала за цей постріл,- сказав,- тобі буде по праву!»

388] Соромно стало мужам, бадьорять один одного; криком

389] Духу собі додають і списи безуспішно метають:

390] Ні розмахнутись, мовляв, ні прицілитись тут неможливо.

391] Ось на загибель свою топірець ухопивши двосічний,

392] Кинувсь Аркад: «Ану, місце мені! Покажу вам,- гукає,-

393] Як над жіночою зброєю верх бере ця, чоловіча!

394] Хоч під опікою звір у мисливиці - доньки Латони,

395] Все ж упаде під моїм топірцем на очах у Діани!»

396] Так ото він похвалявсь і сокиру двобічну рішуче

397] Над головою підняв, її в руки обидві узявши.

398] Звівсь для удару навшпиньки, подався вперед, але першим

399] Вепр на сміливця напав: увігнав йому два блискавичні

400] Ікла під низ живота, де смертельною рана буває.-

401] Впав після нього й Анкей; розповзлись на землі біля нього

402] Кишки, що кров'ю набухли, земля багряніє довкола.

403] Вийшов на звіра тоді Пірітой, Іксіона потомок,

404] Ратищем довгим усе потрясаючи в дужій правиці.

405] «Стань трохи далі, дорожчий мені над життя моє власне,

406] Втіхо моєї душі! - йому крикнув Егід,- бо й хоробрим [143]

407] Далі стояти не гріх. Не повторюй помилки Анкея!»

408] Мовив і списа метнув із важким наконечником мідним.

409] Добре метнув, і, можливо, всміхнулася б доля Тесею,-

410] Лиш, на гілляку натрапивши, спис відхилився від цілі.

411] Потім метнув ще Ясон, але й тут несподівано втрутивсь

412] Випадок: спис Келадона прошив замість дикого звіра

413] Й, нутрощі вирвавши, вістрям червоним у землю заглибивсь.

414] Двічі метнув Мелеагр: із списів його перший - у землю,

415] Другий - у вигнуту спину страховиська глибоко вбився.

416] Поки шаліє кабан, завертівшись, як вихор, од болю,

417] Поки розбризкує піну криваву й похрюкує грізно,

418] Той, хто поцілив - не гається: вибравши мить відповідну,

419] Ратище довге гладке заганяє йому під лопатку.

420] Скрикнули, радісно друзі; потиснути хоче негайно

421] Всяк у правиці своїй переможця щасливу правицю.

422] Аж. заніміли на вид хижака: на землі розпростертий,

423] Він видається немовби ще більшим, ще й досі вселяє

424] Страх, але кожен кольне: хоче кров його мати на списі.

425] А переможець, ногою притиснувши голову звіра,-

426] «Здобич ця,- каже,- по праву твоя, нонакрійська красуне,

427] По справедливості й славу та честь розділю я з тобою».

428] Тут же він діві дарує страшною щетиною вкриту

429] Шкуру й оздоблену грізними іклами голову вепра.

430] Милий дарунок їй, милий і той, хто подав цей дарунок.

431] Інші - позаздрили; чутно було невдоволений гомін.

432] Ось, замахавши руками, взялись на все горло кричати

433] Тестія гнівні сини: «Ану кинь це й на честь чоловічу,

434] Жінко, не смій зазіхать! І не дуже на вроду надійся,

435] Щоб не покинув тебе переможець, хоча й закохався!»

436] В неї - цей дар відняли, дарувати можливість - у нього.

437] Не потерпів тут нащадок Маворта; скипівши від люті,-

438] «Знайте ж ви,- кинув,- усі, хто до слави чужої охочий,

439] Як од погрози до діла далеко!» - й злочинне залізо

440] В груди Плексіппу встромив, коли той не чекав небезпеки.

441] Мить завагався Токсей: поривавсь відомстити за брата,

442] Долю ж, якої зазнав його брат, повторити боявся.

443] Довго вагатись не дав Мелеагр: од недавнього вбивства

444] Тепле ще вістря зігрів другий раз він братньою кров'ю.

445] Рада, що син переміг, до святинь поспішивши з дарами,

446] Бачить Алтея: на ношах несуть двох братів бездиханних.

447] Б'є себе в груди вона, голосними риданнями місто

448] Повнить і не в золотім - у жалобнім іде Одіянні.

449] Щойно дізналась, хто вбивця,- і вмить забуває про тугу,

450] Сліз надаремно не ллє - переймається прагненням помсти.

451] Дерева шмат був; його, коли Тестія донька лежала,

452] Сина родивши, в огонь три богині, три сестри, поклали [144]

453] І, підганяючи пальцем невпинне своє веретено,

454] Мовили: «Рівний відрізок життя ми й тобі присудили,

455] Новонароджений, і деревині тій». Тільки-но сестри,

456] Долю звістивши йому, відступили,- з вогню те поліно

457] Мати вихоплює й полум'я з нього водою збиває.

458] Довго в найглибшому закутку дому пролежав цурпалок.

459] Поки він там зберігавсь, то й літа зберігав твої, хлопче.

460] Мати ж відтіль його винесла й скіпок соснових веліла

461] Скласти й жадливий вогонь підсуває до купи сухої.

462] Кинуть туди деревину вчетверте вона намагалась,

463] Та не зробила того: в ній боролася мати - з сестрою.

464] Два протилежні чуття розривали їй надвоє душу.

465] То полотніла, як тільки згадала свій намір злочинний,

466] То, коли гнів допікав, наливалися кров'ю їй очі.

467] Так і обличчя: то враз кам'яніло, жорстоким робилось,

468] Наче б карала когось, то з'являлася жалість на ньому.

469] Ще не зсушила запеклість їй сліз, а за мить хтозна-звідки

470] Знов набирались вони. Як судно, що жене його в бурю

471] Вітер потужний в один бік, а хвиля, не менше потужна,-

472] В другий,- ті сили дві чує й, хитаючись, двом піддається,-

473] Так от і Тестія донька в своїх почуттях супротивних,

474] Щойно приборкавши гнів, уже знову його роздуває.

475] Врешті, над матір'ю в ній - сестра бере верх поступово:

476] Щоб уласкавити кров'ю по крові споріднені тіні,

477] Гріх замишляє, безгрішності прагнучи. Згубного гніву

478] Поштовх одчувши новий: «На цім вогнищі плід мій,- сказала,-

479] Хай догорить!» І вже в руку вхопила злощасне поліно,

480] З ним, безталанниця, при похоронному вогнищі ставши:

481] «О Евменіди,- звернулася,- помсти богині суворі!

482] Будьте прихильні, молю, до моїх заклинань божевільних!

483] Знаю: так мститися - гріх, але смерть треба сплачувать смертю.

484] Злочин - до злочину, вбивство - до вбивства потрібно додати.

485] Хай під вагою скорбот западеться цей дім нечестивий!

486] Буде втішатись Ойней перемогою сина, а Тестій

487] Вік сумуватиме? Ні! Хай нещасними будуть обоє!

488] Ви ж, безтілеснії тіні братів моїх, щойно загиблих,

489] Ласку відчуйте мою! Оцініть, яку жертву сьогодні

490] Вам на могилу кладу - мого лона злощасне поріддя!

491] Горе! До чого хилюсь? Не винуйте, брати мої, матір!

492] Не піднімається в мене рука; присягаюсь, що смерті

493] Вій заслужив, та чи мати на те є, щоб сина вбивати?

494] Значить, уникнувши кари, живий та ще й подвигом гордий

495] Матиме весь Калі доні ї край під своєю рукою?

496] Вам же тут - жменькою пороху, тіні холодні, лежати?

497] Ні, я не стерплю того! Хай загине злочинець, хай прахом

498] Батькові підуть надії, нехай пропадає вітчизна!..

499] Де ж материнське чуття тоді, чесність батьків та присяги? [145]

500] Може, забулися ті місяці, як ходила я в тяжі?

501] О, коли б ти спопелів у вогні, коли був немовлятком,

502] Я ще могла б це знести! Те, що жив ти,- моя в тім заслуга.

503] Що помираєш - твоя! Тож розплачуйсь: життя, тобі дане

504] Двічі - народженням, а опісля врятуванням поліна -

505] Нині верни або дай і мені до братів приєднатись.

506] Прагну"-й тремчу водночас. Що робить мені? Перед очима

507] Рани братів постають і видіння жахливого вбивства.

508] Та материнське чуття раз у раз мою волю ламає.

509] Горе! Хай вашою буде, брати, ця сумна перемога.

510] Тільки б, утішивши вас, я змогла з цього світу за вами

511] Слідом піти!» Відвернувшись, рукою, що дрібно тремтіла.

512] Кинула прямо в огонь смертоносне для сина поліно.

513] й тут - чи здалось їй, чи справді - це дерево видало з себе

514] Стогін глухий, як лише вповилося вогнем невідступним.

515] Хоч Мелеагр був далеко й нічого не відав, одначе -

516] Палиться: десь аж під серцем жадливе, невидиме чує

517] Полум я; болі великі приборкує силою духу.

518] Прикро йому, що без крові, безславною, млявою смертю

519] Гине; Анкеєві заздрить, що впав, щасливіший, од рани.

520] Стогнучи, кличе похилого батька, братів і ласкавих

521] Сестер; останньою - ту, що ділив з нею ложе подружнє;

522] Може, ще й матір свою. Втім, і біль, і вогонь наростають;

523] Потім звертають на спад і влягаються, врешті, обоє.

524] Лине в повітря душа й розпливається в ньому повільно.

525] Попелом сивим жаркі поступово взялися вуглини.

526] Никне стрімкий Калідон. У журбі юнаки, як і старці;

527] Люд побивається й знать. І ридають, і рвуть свої коси

528] Доньки Евена, голосять жінки й матері калі донські.

529] Батько забруднює порохом лиця, що в зморшках глибоких,

530] І сивину й, на землі розпростершись, кляне свою старість.

531] Мати, до тями прийшовши, свого ж.таки вчинку жахнувшись,

532] Гостре залізо під серце собі власноручно встромила.

533] Навіть якби з волі неба стоустим я був, стоязиким.

534] Навіть якби неосяжний мав хист до пісенного слова.

535] Все ж передати б не міг, що, сумуючи, мовили сестри;

536] Вроду марнуючи, б'ють до синців свої груди дівочі.

537] Поки ще братове тіло лишається, пестять це тіло,

538] Ніжно цілують його й наготовлене ложе цілують.

539] Потім, коли з нього попіл зоставсь, вони тулять до серця

540] Попіл і, впавши на камінь холодний, голублять устами

541] ймення, що в нього вкарбоване, ймення слізьми поливають.

542] Донька Латони, коли наситилася врешті нещастям,

543] Що навалилось на дім Партаона,- крім Торги й невістки

544] Славної родом Алкмени,- сестер оперила й у небо

545] їх піднімає, і крилами довгими робить їм руки.

546] Дзьобом загострює рот і - птахами вже - в лет їх пускає. [146]

547] Спільної праці тим часом частину чималу скінчивши,

548] В край Ерехтея Тесей прямував, до Трітоніди замків.

549] Шлях мандрівцю перетяв, забаривши його, повноводий

550] Після дощів Ахелой: «Загостюй в мене, внуче Кекропа,-

551] Просить він,- деякий час і на хвилі рвучкі не пускайся:

552] Звикли вони забавлятись колодами, наче трісками,

553] Звикли й камінням, гуркочучи, бавитись. Сам же я бачив,

554] Як поривало худобу й хліви; тоді й сила могутня

555] Не помагала бикам, витривалість у бігові - коням.

556] Повен розталого снігу, що з гір позбігав у відлигу,

557] Не одного він поніс юнака, закрутивши у вирі.

558] Краще спочинь, поки води спадуть, поки, вже не гнівлива,-

559] Тиха й легка, попливе собі в річищі звичному хвиля».

560] Тут же погодивсь Егід: «Скористаюсь як радою,- мовив,-

561] Так і притулком твоїм». І таки скориставсь тоді ними.

562] Входить він в атрій, з дірчастого каменю й туфу шорсткого

563] Гарно збудований; мох вогкуватий долівку встеляє.

564] Стеля висока мигтить черепашок багряним узором.

565] Гіперіон за той час дві третини світу відміряв,

566] І розмістились на ложах Тесей та супутники-друзі:

567] Син Іксіона- по цій стороні, а по тій, проти нього,-

568] Славний трезенець Лелег, припорошений вже сивиною.

569] Всім, хто лиш був там, ріки Акарнанської бог справедливий

570] Виявив шану однакову, гостю високому радий.

571] Різного роду наїдками тут же й столи заставляти

572] Німфи взялись босоногі. Коли ж пообідали гості,

573] В чаші коштовні вино налили їм. І тут поцікавивсь,

574] Зором окинувши моря рівнину, герой величавий:

575] «Що це, скажи, за місцевість - і пальцем вказав - яку назву

576] Має цей острів, а може, їх декілька там - не розгляну».

577] Бог же на те: «Не один там і справді видніється острів:

578] П'ять їх у морі лежить, віддаля розрізнити їх годі.

579] Тож не одна лиш Діана-мисливиця мстить за зневагу;

580] Ці острови - це колишні наяди: якось вони в жертву

581] Десять бичків закололи й, богів польових запросивши,

582] Вколо жертовника в танець пішли, та забули про мене.

583] Весь я неначе набряк, і такий, як ніколи ще досі,

584] Вийшовши геть з берегів, розхвильований, темний од гніву,

585] Рину й ліси від лісів, а поля - від полів одділяю.

586] Врешті, з землею й тих німф, що запізно про мене згадали,

587] Я аж до моря одніс. Там у вирі моєму й морському

588] Шмат суходолу на стільки окремих частин роз'єднався,

589] Скільки тепер Ехінад серед водного простору бачиш.

590] Там он на овиді, глянь, там на овиді мріє ще острів,

591] Любий мені; Перімелою нині його називають.

592] Діву цю я покохав і невинність одняв, покохавши.

593] Батько ж її, Гіпподам, не потерпів цього і в безодню [147]

594] Із стрімчака, зіштовхнув нещасливу дочку свою - в море.

595] Я підхопив її, поки пливла, і промовив: «Нептуне,

596] Владарю хвиль, кому царство припало, найближче до неба.

597] Де зустрічаємось ми, де й зникаємо, ріки священні,-

598] Вислухай слізне благання моє й змилостися, Нептуне!

599] Занапастив я ось цю, що несу; якби трохи хоч м'якшим,

600] І справедливішим був Гіпподам, не таким безсердечним.

601] То пожалів би її, нам обом дарував би провину.

602] Згляпьсь над тією, що тоне, над жертвою гніву сліпого.

603] Дай їп притулок якийсь,- чи сама нехай стане притулком,-

604] Буду й тоді обнімать її!» Мовчки схитнув головою

605] Вод повелитель, і хвилі, підвладні йому, сколихнулись.

606] Німфа злякалась, але ще пливла. Я торкавсь її лона,

607] Поки пливла,- і тремтіло воно під моєю рукою.

608] Чую, однак, обнімаючи: важчає, твердне дівоче

609] Тіло, а груди м які мовби шаром землі затяглися.

610] Я щось кажу,- а земля поступово їй сковує рухи:

611] Островом посеред хвиль, перевтілена, вже застигає».

612] Змовкнув на слові тім бог річковий. Слухачів схвилювала

613] Дивна подія. Глузує з довірливих син Іксіона,

614] Вічний хулитель богів, що думками зухвалими славивсь;

615] «Байку ти нам, Ахелою, повів: не така вже велика

616] Сила богів, щоб і вигляд могли відбирати й давати».

617] Всі, як один, заніміли, безбожним обурені словом,

618] Передусім же - Лелег, і літами, й душею дозрілий.

619] Так він озвався: «Не має направду ні меж, ані міри

620] Неба могуть: що боги захотіли, те й станеться тут же.

621] Можу це вам довести. На фрігійських горбах біля дуба

622] Аипа гілляста росте; вколо них - огорожа низенька.

623] Закут цей бачив я сам: на рівнинах Пелопових був я

624] З волі Піттея, в краю, де колись панував його батько.

625] Побіч там є низина, нещодавно заселені землі,

626] Нині - мокляк, де болотні птахи собі гнізда звивають.

627] В образі смертного батько богів завітав туди; з ним же -

628] Син його, крила відклавши та різку,- потомок Атланта.

629] В сотні дверей вони стукали, втомлені: на ніч просились -

630] Сотні дверей тих глухими були, й лиш одні відчинились,

631] Хоч дерев'яні, низькі, під острішком із пруття й соломи.

632] В хижі тій пара стареньких жила - Філемон і Бавкіда.

633] Там поєднались вони молодими ще; там вони й пізні

634] Вкупі зустріли літа й не кляли свою вбогість-сусідку:

635] Легко й погідно жилося при ній невибагливій парі.

636] Марно б дошукувавсь ти, де господарі там, а де слуги:

637] Двоє їх - ось і весь дім; що велять, те й виконують - двоє.

638] Тільки-но жителі неба торкнулися скромних пенатів,

639] І, нахиливши чоло, завітали під крівлю низеньку,-

640] Старець мандрівцям утомленим лаву гостинно присунув, [148]

641] А господиня заслала її полотном груботканим.

642] Попіл, що теплим ще був, розгортає; вуглинки вчорашні

643] Зрушує з місця; їх листям сухим та легкою корою

644] Живить і подихом тихим старечим огонь роздуває.

645] Кілька полінець і в язанку хмизу приносить у хату

646] І підкладає в огонь тріскотливий під мідний казанчик.

647] З овочів, що на городцеві росянім муж назривав їх.

648] Гичку стинає. Він, вила двозубі тимчасом узявши,

649] • Із почорнілої балки похребтину зняв; обережно

650] Кусник тієї свинини надрізав і, щоб одварилась,

651] У казанок опустив, де вода булькотлива кипіла.

652] Різні розмови тимчасом ведуть вони, щоб подорожнім

653] Час непомітно спливав. Там, у закутку,-з бука цеберко

654] Вухом кривим на кілку, що в стіну був, забитий, висіло.

655] Воду нагріту в цеберко те ллють, щоб вони собі змили

656] Тіло пітне. Посередині - ліжко; у нього вербові

657] Поручні й ніжки. М який очерет-постіль заміняє.

658] Ще й застеляють його покривалом, котрим лиш у свято

659] Звикли вкривати постіль. Покривало - старе та плохеньке.

660] Тож, не гордуючи, слалось воно на вербовому ліжку.

661] Врешті, боги прилягли. Підіп'явшись, Бавкіда тремтливо

662] Столик до них підсуває, що ніжку мав третю коротшу.

663] Вирівняв їх черепок: господиня його під цю ніжку

664] Хутко підклала. Зеленою м ятою столик натерши,

665] Діви Мінерви двоколірний плід подала до обіду -

666] Терен осінній, що був заготовлений в осаді виннім;

667] Редьку, цикорій, оддавлений сир; біля нього поклала

668] Яйця, що в попелі їх підпекла на помірному жарі.

669] В глинянім посуді все це. Потому - прикрашений взором,

670] Також із глини, кратер вони ставлять, а побіч кратера -

671] Букові кухлі, всередині воском жовтавим политі.

672] Через хвилинку якусь уже подано страви гарячі;

673] Знову, хоча й не старі, на столі появилися вина.

674] Далі й вони поступилися місцем новій переміні:

675] Тут і горіхи, і сливи, й поморщені фініки, й смокви,

676] й свіжі, V широких кошах, запахущі плоди яблуневі,

677] й зірвані з лоз, що багрянцем взялись, виногрона солодкі,

678] Й меду стільник золотий. Над усім же - погідні та щирі

679] Лиця господарів, щедра - при вбогості дому - гостинність.

680] Бачать старенькі, однак, що в кратері вино непомітно,

681] Скільки б його не пили, самохіть відкілясь прибуває.

682] Страх огорнув їх, і, руки піднявши, слова молитовні

683] Стали шептати вони - Філемон боязкий і Бавкіда.

684] Просять, щоб їм вибачали за вбогість, за скромну гостину.

685] Був там один лиш гусак, їх садиби маленької сторож.

686] От вони й хочуть пожертвувать ним для богів милостивих. [149]

687] Він не давався, однак: виривався з-під рук їм і довго

688] Крилами бив, гелготів, і, нарешті, старих натомивши,

689] Якось забіг до гостей. Не дали вони скривдити птиці:

690] «Ми - невмирущі боги. Хай спіткає безбожних сусідів

691] Кара,- промовили,- ви ж не страшіться обоє: це лихо,

692] Праведні, вас омине, лиш виходьте з-під крівлі своєї

693] І на стрімкі верхогір'я, узвозами, слідом за нами

694] Разом рушайте!» Старенькі - не проти: з ціпком у правиці

695] Кроком непевним ідуть по стежині далекого схилу.

696] Близько й вершина була: вже напевно б туди долетіла

697] Пущена з лука стріла. Озирнулись обоє і бачать:

698] Діл затягнуло багном; понад ним - тільки їхня хатина.

699] Поки, зчудовані, тихо оплакують долю сусідів,

700] Хата стара, що й для двох затісна була,- їхня оселя,-

701] Храмом величним стає: де підпорки були, там колони,

702] Де була стріха гнила,- вже вилискує золото щире.

703] В мармур подвір'я вдяглось, а різьбою пишаються двері.

704] Словом ласкавим тоді до стареньких звернувся Сатурній:

705] «Що б ви бажали, скажіть мені, праведний старче, й дружино,

706] Мужа достойна свого». Пошепталися ті між собою,

707] І сповіщає богам Філемон обопільне бажання:

708] «Бути жерцями хотіли б ми разом, щоби доглядати

709] Храм ваш, а що прожили ми літа свої в мирі й любові,-

710] Хай нас одна упокоїть година, щоб я не побачив

711] Праху своєї жони; над моїм - щоб вона не хилилась».

712] Так усе й склалося їм: проживали вони при святині,

713] Поки снувалось життя. Та якось, уже геть підупалі,

714] Стали вони перед східцями храму, й про давні події

715] Мова між ними зайшла. Несподівано - бачить Бавкіда -

716] Зеленню вкривсь Філемон; придивляється старець: неждано

717] Зазеленіла й жона, і шумить вже над ним і над нею

718] Листя рясне. «Прощавай!» - він їй шепче. «Прощай!» - одночасно

719] Мужу шепоче й вона, та в цю мить, затягнувшись корою,

720] Тихнуть обом їм уста... Ще й нині вам житель тамтешній

721] Двоє сусідніх дерев, що сплелися корінням, покаже.

722] Вірив я тим дідусям (бо з якої б то речі брехали?),

723] Що сповістили про це. А до того ж і сам я на вітті

724] Бачив вінки. До них свій долучаючи, свіжий, сказав я:

725] «Дбають боги про побожних: шануй їх - і будеш у шані».

726] Мовив, і всіх захопила подія і сам оповідач.

727] Надто розчуливсь Тесей; про богів дивовижні діяння

728] Прагне послухати ще. До Тесея, прилігши на ложе,

729] Бог калідонський звернувсь: «Є істоти, герою хоробрий,

730] Що не міняють вже вигляду, раз переміни зазнавши.

731] Єсть і такі, що мінятись їм дано: таким є, Протею,

732] Ти, що живеш у морях, котрі землю тверду омивають. [150]

733] То юнаком тебе бачили люди, то левом, то диким

734] Вепром, то враз обертавсь у змію, що й торкнутись до неї

735] Страшно, то раптом рогами грозив, у бика замінившись;

736] Каменем часто робивсь, міг і деревом стати розлогим,

737] Іноді, хвилі пливкій уподібнившись, ти гомінкою

738] Річкою був, а не раз і вогнем, що в незгоді з водою.

739] Так і жона Автоліка. донька Ерісіхтона може

740] Постаті різні приймать. її батько, великий безбожник,

741] Жодного не вшанував олтаря запашистим курінням.

742] Кажуть, що й в гаї Церери дерева рубав святотатець;

743] Далі й незайманий ліс оскверняв нечестивим залізом.

744] Дуб велетенський там ріс, із розлогим гіллям, предковічний,

745] Сам наче гай - у стьожках, у присвятних табличках довкола

746] Та в плетеницях барвистих, ознаках прохань молитовних.

747] Часто дріади кружляли під ним у святковому танці,

748] Часто, побравшись за руки, хотіли кільцем охопити

749] Стовбур могутній, і тільки тоді, як було їх п ятнадцять,

750] Ледве змикалось кільце. А довколишній ліс простелявся

751] Так уже низько під ним, як під лісом довколишнім - трави.

752] Все ж, хоч яким був той дуб, Тріопей не вагався й на нього

753] Вийти з сокирою: слугам велить, щоб святий підрубали

754] Стовбур. Вони завагались. А нелюд, сокиру вхопивши,-

755] «Хай би ж і сам він богинею був, а не тільки їй любий,-

756] Навіть тоді б верховіттям об землю ударитись мусив!»

757] Мовивши, з розмаху навскіс рубнув по дзвінкій деревині.

758] Дуб затремтів; застогнало Церерине дерево, й тут же

759] Блідістю ціле взялось: жолуді побіліли зелені,

760] Листя поблякло нараз і гілки, наче руки, збіліли.

761] А відтіля, куди вбилося вістря, кору відлупивши,

762] Вдарила кров, наче з рани широкої. Так вона часом

763] Б'є на вівтар, коли падає бик під ударом сокири,

764] Що розсікла йому шию могутню,- струмком пурпуровим.

765] Всі заніміли; один лиш безбожнику став на дорозі,

766] Зважився лютий топір одвести від священного дуба.

767] Та фессалієць на те: «За побожність прийми нагороду!»

768] Замість по стовбурі він по людині тим разом ударив,-

769] Голову з маху відсікши, став наново дуба рубати.

770] Втім, наче голос якийсь із середини дуба донісся:

771] «Я тут живу, під корою, улюблена німфа Церери,

772] й нині віщую тобі, помираючи: матимеш кару,

773] Гідну своїх злодіянь, що втішає мене перед смертю».

774] Та не отямивсь дикун: похитнулось, нарешті, підтяте

775] Дерево й, стягнене довгими линвами, важко на землю

776] Падає--широко ліс під його тягарем вилягає.

777] Горем полеглих гаїв, одночасно й своїм, перейнявшись,

778] Сестри дріади, вдягнувшись у темне, скорботні, зійшлися [151]

779] Всі до Церери гуртом - Ерісіхтону кари просити.

780] Згоду Церера дала; головою, прекрасна, хитнула -

781] Хвиля по нивах пішла, де вгиналось колосся налите.

782] Кару, що гідна була б співчуття,- якщо грішник у когось

783] На співчуття заслужив,- підшукала для нього Церера:

784] Голодом хоче морити. Оскільки ж сама до богині

785] Голоду вдатись не може (бо як же богині достачі

786] Й голоду разом зійтись?), то звернулася до однієї

787] З тих, що по горах гасають, богинь - Ореади сільської:

788] «Єсть,- каже їй,- на околицях Скіфії сніжної місце,

789] Гола, безплідна земля, де нема ні дерев, ні билинки.

790] Тільки гнітючий Мороз, тільки Трепет і Блідість живуть там,

791] І Голоднеча худа. Богохульнику в груди злочинні

792] Хай увірветься вона; хай ніяка на світі пожива

793] Не заспокоїть її - нехай навіть мене перевершить.

794] Лиш не лякайсь, що дорога далека: візьми колісницю.

795] Зміїв крилатих візьми, щоб під хмарами правити ними».

796] Тут же й дала їх. Вона ж, колісницею злинувши в небо,

797] В Скіфський край прибула й на вершині гори льодяної,

798] Що називають Кавказом її, зупинила драконів.

799] Поле було кам яне, де й побачила німфа Голодну:

800] Нігтями там і зубами хирляву траву вигрібала.

801] Простоволоса, бліда; наче ями, темніли очниці,

802] Спраглі вуста запеклись, мов іржею роз їло їй зуби;

803] Шкіра напнулась суха, й було нутрощі видно крізь неї;

804] Де закругляються стегна, там кості тонкі виступали.

805] Там, де мав бути живіт,- тільки місце лишилось для нього;

806] Груди ж немов до хребта прикріплялися, мляві й обвислі;

807] Від худини їй суглоби побільшали; повипинались

808] Чашки колін; величезними ґулями видались п'яти.

809] Здалеку вздрівши її - підійти не наважилась ближче -

810] Волю богині звістила, й хоч тільки хвилину була там,

811] Хоч тільки що прибула туди, хоч і далеко стояла,-

812] Голод відчула-таки,- й колісницю назад повертає,

813] В край Гемонійський, повіддями кваплячи зміїв у небі.

814] А Голоднеча тим часом, дарма що в Церери й у неї -

815] Різні шляхи, догодить їй готова. Вже вітер худющу

816] До Ерісіхтона в дім переніс. Ось у спальню злочинця

817] Входить нечутно вона й оповитого сном непробудним,-

818] Пізня була, тоді ніч,- обома обнімає руками;

819] В нього вдихає себе: проникає в уста йому, в горло,

820] В груди й голодну жагу розливає по жилах порожніх.

821] Діло звершивши своє, покидає багатий плодами

822] Край і в убогу домівку вертається, в звичні печери.

823] Солодко сон Ерісіхтона «рилами ніжними все ще

824] Пестив. До їжі вві сні дотягнутись, голодний вже, прагне, [152]

825] Вже пережовує щось, хоч і крихти не має у роті,

826] Вже й проковтнути жадливо спішить, але що тут ковтнути? -

827] Замість добірних, привабливих страв поїдає повітря.

828] Врешті, прокинувся він, і розжеврене прагнення їсти

829] В жадібне горло йому й у нутро ненаситне запало.

830] Тут же б із їв усе те, чим багаті повітря, і землі,

831] Й води. Вгинається стіл перед ним, а йому - все замало:

832] їсть він і їжею марить. Чим можна було б накормити

833] Багатолюдні міста,- тих наїдків одній лиш людині

834] Мало: що більше наповнює шлунок, то більше бажає.

835] Як насититися море не в змозі, хоча й поглинає

836] Води всієї землі, прибережні й віддалені ріки,

837] Як загребущий вогонь, що ні міри не знає, ні стриму:

838] Дров цілі стоси зжере, а підкинь йому більше поживи,-

839] Більшої схоче, бо більшу вона в нього будить жадобу,

840] Так ось тоді й Ерісіхтон: наповненим їжею ротом

841] їжі весь час домагається. Ще не ковтнув, а вже знову

842] й знову ковтнути спішить, бо живіт, як не дивно,- порожній.

843] Так ось у прірву його живота й поспливав непомітно

844] Батьківський статок, та голод їдкий не пригаснув ні трохи,-

845] Як і раніше йому допікав, палахтів непокірним

846] Полум ям. Канули, врешті, в нутро всі пожитки; зосталась

847] Тільки єдина дочка,- не такий би належавсь їй батько!

848] Скоро й дочку він продав. Не признавши господаря, в тузі

849] Вийшла над море вона, простягнула долоні й сказала:

850] «Вирви з неволі мене, безталанницю, ти, хто невинне

851] В мене дівоцтво відняв!» - це Нептун був, кого закликала.

852] Вчув це володар морів, і коли, спохватившись, за нею

853] Пан її вже поспішав,- їй поставу і вид чоловічий

854] Дав непомітно й начиння у руки їй вклав риболовне.

855] Власник, на неї зирнувши: «О ти, хто шматочком поживи

856] Мідний гачок приховав і розмотуєш вудку,- промовив,-

857] Доброго лову тобі! Хай довірливо йде на приманку

858] Риба й відчує гачок лиш тоді, коли добре прикусить!

859] Дівчину бачив я тут, незачесану, в простому платті,

860] На побережжі морськім, саме тут, де ти ловиш, стояла.

861] Де ж вона? Ось і сліди її ніг на піску обірвались».

862] Чуючи дар божества, задоволена тим, що про неї

863] В неї ж розпитують, так утікачка йому відмовляє:

864] «Хто б ти не був, не гнівись, але я, задивившись на вудку,

865] Не озиравсь і весь час лиш своїм був захоплений ділом.

866] Та, присягаюсь Нептуном, що нам, риболовам, сприяє,-

867] Поки я рибу ловлю, окрім мене, на березі тому,

868] Не появлявся ніхто, жодна дівчина тут не стояла».

869] Як не повірити в те? Почвалав він додому по ріні -

870] Не здогадавсь про обман, а вона стала знову собою.

871] Батько, помітивши здатність дочки, скориставсь нею радо: [153]

872] Знову й знову її продавав, а вона замінялась

873] То в кобилицю, то в оленя, то у корову, то в птаха.-

874] Так постачала весь час ненаситному батькові їжу.

875] Та коли й це він спожив, у своїй невсипущій жадобі

876] Тут же й нову підшукав для своєї хвороби поживу:

877] Взявся до членів своїх - шматувати почав їх і гризти,

878] Сам своє тіло, нещасний, живив, убуваючи тілом.

879] Годі про інших, однак, я ж бо й сам маю здатність, юначе,

880] До перемін, хоча й не безконечних: то богом буваю.

881] Як ось тепер мене бачиш, то раптом зів юся змією.

882] То перед стадом іду вожаком, запишавшись рогами,-

883] Сила моя в них була; одного з тих рогів нині в мене.

884] Бачиш - нема на чолі...» - й за цим словом зітхання почулись.

КНИГА ДЕВ'ЯТА

1] Чим засмутивсь тоді бог і чому в нього ріг одламався,

2] Просить Нептунів герой оповісти, й Потік Калідонський

3] Так розпочав, оповивши лозиною буйне волосся:

4] «Прикре бажання твоє, бо чи стане хвалитись боями

5] Той, хто поразки зазнав? Але в тій, хоч ганебній поразці.

6] Друже, не стільки ганьби, скільки честі в самому двобою.

7] Що переможець такий - це велика для мене розрада.

8] Може, до слуху твого донеслась хоч яка-небудь чутка

9] Про Деяніру, в колишні часи незрівнянну красуню?

10] Навперебій домагались її женихів цілі юрми.

11] З ними і я, залицяльник, подавсь до майбутнього тестя.

12] «Зятем,- кажу,- ти назви мене, сину ясний Партаона!»

13] Те ж саме мовив Алкід. Усі інші нам двом поступились.

14] Вабить Алкід його сватом - Юпітером, славою грізних'

15] Подвигів, що довелось йому з волі Юнони здійснити.

16] Я ж на те: «Сором,- кажу,- коли смертному бог уступає

17] (Богом тоді він не був ще). Ти бачиш мене, володаря

18] Вод, які схилами краю твого, розхвильовані, в'ються.

19] Не чужаком я приходжу до тебе в зяті набиватись,-

20] Я - твій земляк і твоїх володінь неабияка частка.

21] Гнівом Юнони, однак, як ось той, похвалитись не можу,

22] Тож і на подвиги йти - вибачай вже - не мав я нагоди.

23] Ти натякав, що Юпітер - це батько твій, сину Алкмени:

24] Значить, або ти - брехун, або він таки зрадив Юнону.

25] Батька в гріху материнськім шукаєш? Так ось: або з блуду

26] Ти народивсь, або вигадки це, що ти - син Громовержця».

27] Поки я так промовляю до нього, він скоса на мене

28] Дивиться й, ледве тамуючи гнів, що в очах заіскрився.

29] Словом таким обізвавсь: «Не язик, а рука - моя сила.

30] Ним можеш ти брати верх, ну а я - довіряю правиці!»

31] І наступає, хмурний. А мені, красномовному щойно.

32] Сором було відхилятися. Зняв я свій одяг зелений.

33] Витягнув руки вперед і, розправивши плечі широкі, [155]

34] Став, як належить борцю, усім тілом готовий до бою.

35] Той, зачерпнувши долонями порох, сипнув мені в вічі -

36] Й сам пожовтів од піску, що ним я його зразу ж обсипав.

37] То він за шию хапає мене, то за ноги проворні.

38] То, нападаючи з різних боків, лиш береться схопити.

39] Марно, проте, нападав: мене власна вага захищала.

40] Так от і скеля стоїть, хоч об неї запінені хвилі

41] Б'ють раз у раз,- не схитнеться вона, тягарем своїм горда.

42] То розійдемось на крок, то вже знов один одного борем,

43] Наче б у землю вросли, до кінця так стояти готові

44] Вперто, нога при нозі. На Алкіда грудьми навалившись,

45] Пальцями - в пальці, чолом - у чоло, що є сили, впираюсь.

46] Дужі бики так зійдуться не раз у завзятім двобої,

47] Щоб нагороду здобуть - усього пасовища оздобу,

48] Кращу з найкращих телиць, і тремтить, дивлячись на них, стадо:

49] Хто, перемігши, тепер вожаком буде,- годі вгадати.

50] Тричі Алкід од грудей своїх силою рук намагався

51] Груди мої відштовхнуть, але марно; лише на четвертий

52] Раз він обійми мої розірвав. Тоді, руку відвівши.

53] Вклав мене махом одним і на мене (брехати не буду)

54] Тут же всією вагою насів, так що (хочете - вірте,

55] Хочете - ні, все одно ж не до того веду я розмову, .

56] Щоб похвалитися) наче горою мене придавило.

57] Якось, рясним обливаючись потом, я руки насилу

58] Вивільнив: якось і груди звільнив од залізних обіймів,

59] Передихнути ж не міг: не дає супротивник зібратись

60] З силами - шию уже захопив. Ось тоді я коліном

61] Мусив торкнутись землі, а губами - пісок зачерпнути.

62] М язами слабший, ніж він, я до хитрощів тут же вдаюся:

63] Змієм роблюся в юнким, висковзаю із рук йому спритно.

64] Вже я повзу по землі, вигинаючи кільцями тіло,

65] Грізно шиплю і роздвоєний з пащі язик виставляю.

66] Над перевтіленням цим посміявся герой із Тірінфа:

67] «Зміїв бороти,- сказав,- це забава моя ще з колиски!

68] Стань хоч найбільшим із них, Ахелою, та гідрі Лернейській

69] Не дорівняєш: хоч як не тягнись, ти - дрібна її частка.

70] Множилась навіть од ран; із голів - а їх сто було в неї -

71] Ні однієї безкарно зрубать я не міг: на тім місці

72] Дві поставало, і вдвоє сильніша була її шия.

73] Все ж я приборкав її й полонив, хоч вона и поростала

74] Зміями, наче галуззям новим, од ударів - рясніша.

75] Хто ти такий проти неї? Підроблений змій, що чужою

76] Зброєю, бачте, грозить, під чужим заховавшись обличчям».

77] Мовивши, зверху, мов зашморгом, він мені пальцями стиснув

78] Горло, і вже я почав задихатися, наче у кліщах.

79] Якось я пальці великі просунув, щоб віддих зловити.

80] Марно старався, однак. Перевтілитись змушений втретє, [156]

81] Став я биком; заревівши, двобій вже биком починаю.

82] Той мене зліва схопив за підгрудок і мчить побіч мене.

83] Роги мені пригинаючи, поки я глибоко в землю

84] Ними з розгону не вбивсь, на глибокий пісок повалившись.

85] Мало того: він крицевий мій ріг, як тримав у правиці,

86] Так, наче гілку, й зламав і чоло божественне споганив.

87] Німфи річок освятили той ріг: його вщерть і плодами,

88] Й квітом пахучим наповнивши, Рогом достачі зробили».

89] Мовив, і тут увійшла, підібравши поділ, мов Діана,

90] Німфа, з прислужниць одна, що по плечах розпущені мала

91] Коси, й той ріг подала пребагатий; у ньому ж - дарунки

92] Осені: щедрі солодкі плоди, що вінчають гостину.

93] Щойно проміння торкнулося гір і заблис над землею

94] День,- розійшлись юнаки. Не хотіли чекати, щоб ріки

95] Стали спокійними знов, -щоб, опавши, розбурхані води

96] Звичним побігли руслом. Ахелой же суворе обличчя

97] І покалічений лоб у ріку глибодонну занурив.

98] Тільки цим рогом одним поплатившись, окрасою лоба,

99] Цілим лишивсь Ахелой. Але й цю свою ваду він легко

100] То комишевим вінком, то вербовим приховував листям.

101] Ти ж поплатився життям, на цю діву поквапившись, Нессе!

102] Пущена з лука крилата стріла тобі спину прошила.

103] Саме тоді з молодою дружиною син Громовержця,

104] В отчий вертаючись край, Зупинивсь над бурхливим Евеном,

105] Він од зимових негод аж запінивсь; виходячи з себе,

106] Вир побіч виру крутив - годі й думати про переправу.

107] Поки вагався Геракл (за жону- не за себе боявся),

108] Несе підійшов,, що не тільки був дужий, а й знав усі броди.

109] «Я вже подбаю,- сказав,- щоб вона на тім березі стала.

110] Ти ж при одвазі своїй можеш плавом пуститись, Алкіде!»

111] Зблідлу не тільки од хвиль рокітливих, але й від кентавра,

112] Взяв калідонку герой аонійський і Нессу довірив.

113] Сам же, як був,- сагайдак мав на плечах і лев ячу шкуру.

114] Бо свою довбню і зігнутий лук на той бік перекинув,-

115] «Вже як почав я плисти - течію подолаю!» - промовив.

116] І без вагання пливе навпростець; не шукає, де менше

117] Річка бурлить: він не з тих, що пливе собі за течією.

118] Ось і на березі став, уже й лук із землі піднімає;

119] Втім, наче голос дружини почув. Озирнувсь, а вже з нею

120] Щезнути хоче кентавр. «Ти куди? Не надійся на прудкість

121] Ніг своїх! - грізно гукає Алкід.- Я до тебе звертаюсь,

122] Нессе двообразний! Стій! На моє посягати не важся!

123] Нехтуєш мною - то батька свого пригадай, Іксіона,

124] Й колесо - муку його - і не рвися до втіх незаконних.

125] 1 не втечеш, хоч на кінську свою розраховуєш силу:

126] Раною наздожену, не ногами!» Підтверджує ділом [157]

127] Слово останнє: напнув тятиву й втікачеві стрілою

128] Спину прошив - і стримить із грудей гачкувате залізо.

129] Тільки той вирвав стрілу - з обох отворів тут же струмками

130] Вдарила кров, що з їдкою лернейською змішана жовчю.

131] Несе, підхопивши цю кров,- «Не помру я, одначе, без помсти»,-

132] Мовив до себе й накидку, просяклу гарячою кров'ю,

133] Тій, котру викрав, дає: «Ти любов,- каже,- нею привернеш».

134] Часу чимало спливло, і Геракла великого слава

135] Світ обійшла й пригасила в Юнони до пасинка злобу.

136] Жертву Кенейцю-Юпітеру скласти збиравсь переможець,

137] Взявши Ехалію. Слуху ж твого, Деяніро, торкнулась

138] Чутка; до правди вона, говірка, додавати неправду

139] Любить - спочатку мала, вона зросту в брехні набуває.

140] Ось Деяніра, кохаючи, вірить у те, що Іоли

141] Прагне Амфітріонід. Налякавшися зради нової,

142] Волю сльозам, нещаслива, дала, мовби справді хотіла

143] Виплакать горе своє. А тоді, схаменувшись: «Навіщо

144] Так побиваюсь? Хіба що суперниці,- каже,- на втіху.

145] Скоро вона буде тут. Якесь рішення треба прийняти,

146] Поки не пізно, щоб ложа мого не торкнулась повія.

147] Плакать мені чи мовчать? Бути тут, чи в свій край повернутись?

148] Кинути дім свій? Чи, вдавшись до крайності, опір ^чинити?

149] Що, коли я, Мелеагре (тобі ж бо доводжусь сестрою!),

150] Зважусь на вчинок лихий і, суперницю звівши зі світу,

151] Людям засвідчу, як може помститись покривджена жінка».

152] Всяке їй в голову йде; на однім зупинилась, одначе:

153] Мужу своєму накидку послати, що змочена кров'ю

154] Несса,- як засіб, що може роздмухать кохання пригасле.

155] Ліхасу згорток, незнаний для нього, вручає і просить,

156] Бідна, собі ж на велику печаль, щоб цей дар якнайшвидше

157] Він її мужу відніс. А герой, розгорнувши накидку,

158] Плечі отрутою гідри Лернейської радо вкриває.

159] Ладан димить на жертовнику. Перші слова молитовні

160] Мовить.великий Геракл і вино ллє на мармур із чаші.

161] й тут, од жертовного полум'я заворушившись, отрута

162] В різні боки розпливлась, обліпила Гераклове тіло.

163] Зціпивши зуби, він, поки ще міг, намагавсь не стогнати.

164] Врешті, нестерпним став біль. Мармуровий вівтар одштовхнувши,

165] Скрикнув Алкід - і луна розляглась по залісеній Еті.

166] Поспіхом хоче зірвати з плечей смертоносну накидку -

167] З нею, однак, він і шкіру зриває, і - страшно сказати! -

168] То прилипає тканина до тіла - зірвать неможливо,

169] То, відділившись, оголює виразки, де-не-де - й кості.

170] Вже й сама кров,- як розпечене лезо, бува, в прохолодну

171] Воду занурити,- і закипає, й шипить на отруті.

172] Міри стражданням нема. Вже вогонь пожирає осердя,

173] Піт усім тілом струмить, перемішаний з темною кров'ю. [158]

174] Жили тріщать у вогні, й коли жар непомітний для ока

175] В мозок пробивсь кістковий,- тоді, знявши до неба долоні.-

176] «Болем моїм,- закричав,- упивайся, Сатурнова донько!

177] Мстива, впивайсь! І, з висот на страшну поглядаючи муку.

178] Серце жорстоке втішай! Та коли 6 нині зглянувсь на мене

179] Ворог тяжкий, тобто ти,- то зболілу в стражданнях, немилу

180] Душу, народжену лиш для трудів, забери з мого тіла!

181] Дар мені зробиш. А дар такий мачусі й личить робити.

182] Я Бусіріда зборов, що невинною кров ю мандрівців

183] Храми богів оскверняв. Я в Антея суворого вирвав

184] Міць материнську землі. Чи тритілий пастух іберійський

185] Страху на мене нагнав, чи злякав мене пес триголовий?

186] Роги могутні бика чи ж не цими руками пригнув я?

187] Сила цих рук і в Еліді відома, й на водах Стімфальських,

188] І в Партенійських гаях. Завдяки вашій доблесті, руки,

189] Золотом із Термодонта я викрав оздоблений пояс.

190] Яблука вами зірвав, що дракон їх беріг невсипущий.

191] Моці моїй не оперлись кентаври; піддавсь їй нищитель

192] Краю Аркадського - дикий кабан. І даремно зросталась

193] Гідра порубана; марно, поранена, множила сили.

194] Мало того: лиш побачив я коней фракійських, що ситі

195] Кров ю були, біля ясел, набитих тілами людськими,-

196] їх розметавши, я вклав одночасно й господаря коней.

197] Здавлена цими руками Немейська громада простерлась.

198] Небо на шиї тримав. Натомилась давати накази

199] Гнівна дружина Юпітера - я ж був невтомний у ділі.

200] Й раптом - нова навалилась біда: проти неї безсилі

201] Мужність і довбня моя; вже в легені проник, відчуваю,

202] Пломінь їдкий, пожирає, захланний, усе моє тіло.

203] Щасний, проте, Еврістей! То чи може хтось вірити нині

204] В те, що існують боги?» - простогнав, і верхів'ями Ети,

205] Зранений, рушив. Так іноді бик із застряглим у боці

206] Списом бреде, хто ж метнув,- порятунку шукає у втечі.

207] То він постогнував глухо, то раптом спалахував люттю.

208] То намагався, та все надарма, з себе одяг зірвати.

209] То по дорозі дерева ламав, то на гори в нестямі

210] Звалював гнів, то простягував руки до отчого неба.

211] Ліхаса раптом побачив, слугу, що тремтів у печері,

212] Й, геть ошалівши, втрачаючи розум од лютого болю,-

213] «Ліхасе! - крикнув йому.- Чи не ти мені дав цей смертельний

214] Дар? Чи не ти мене зводиш зі світу?» А той з переляку

215] Блідне й лепече в своє оправдання слова невиразні.

216] Ось вже й до ніг йому впав, та Алкід ухопив нещасливця.

217] Добре ним кілька разів розмахнувшись, пустив на Евбейські

218] Води, і той стрімголов полетів, наче пущений з пращі;

219] Так він летів, і розтратив тепло, й затвердів поступово.

220] Як од холодного подуву - кажуть - дощі загустілі [159]

221] Снігом стають, а потому й сніжинки, кружляючи легко,

222] Врешті, збиваються в кульки дзвінкі й висипаються градом.

223] Так ось і він, коли велет його у порожняву кинув,

224] Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві,

225] В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився.

226] Ще й дотепер із Евбейського моря чоло піднімає

227] Скеля не дуже стрімка, віддалік до людини подібна.

228] Камінь цей Ліхаса ймення зберіг, і його не торкнеться,

229] Наче б живого, моряк. Ну а ти, Громовержця нащадку,

230] Дров, що на Еті зросли, нарубавши, у стіс їх для себе

231] Сам же кладеш, а свій лук і місткий сагайдак, і несхибні

232] Стріли, що їм було суджено знову побачити Трою,

233] Сину Пеанта вручаєш. Слугуючи, той роздуває

234] Полум я. Поки пожадливо лиже воно деревину,

235] Ген, аж на верх того стосу ти шкіру немейського лева

236] Стелиш і, замість подушки під голову довбню поклавши,

237] Мов до гостини приліг, яснолиций, на лев'ячій шкурі

238] Серед наповнених чаш, із вінком запахущим на скронях.

239] Полум'я аж стугонить, відусіль уже рветься до того,

240] Хто зневажає його, хто посмів у вогонь похоронний

241] Так незворушно лягти. Налякались боги, що загине

242] Славний землі захисник. їм, відчувши те, з радістю в серці

243] Каже Сатурній таке: «Мене тішить, о жителі неба,

244] Ваша тривога! Сьогодні я сам себе палко вітаю

245] З тим, що чутливого серцем народу я - владар і батько,

246] Бо співчуття виявляєте щире ви й сину моєму.

247] Хоч заслужив він у вас на цю ласку своїми ділами,

248] Я зобов'язаний вам. Хай не мліють, одначе, од страху

249] Віддані ваші серця; не кляніть цього полум'я марно:

250] Все подолавши,- й вогонь, котрий бачите, він подолає.

251] Лиш материнською часткою силу вогненну відчує;

252] Що ж є у ньому від мене,- те вічне, позбавлене смерті,

253] їй непідвладне, ні в якому жарі зотліти не може.

254] Хай він труди на землі завершить - я в оселі високі

255] Радо візьму його. Вірю, що всі небожителі схвалять

256] Волю мою. Та коли буде прикро комусь, що з богами

257] Сяде Геракл, що таку йому виділив я нагороду,-

258] Врешті, погодиться з цим, коли всі його зважить заслуги».

259] Схвально кивнули боги. І здалось, що й жона Громовержця

260] Не спохмурніла. Проте, коли владар закінчував мову,

261] Стала хмурною: кінцеві слова не сподобались, видно.

262] Ну, а тим часом, що силі вогню піддавалося, тлінне,-

263] В попіл »Мульцібер те обернув, і Геракл на обличчі

264] До невпізнання змінивсь. Що від матері мав,- спопелівши,

265] З димом пішло; що було від Юпітера в ньому,- лишилось.

266] Як, оновившись, змія, що зі шкірою старість скидає,

267] Свіжій радіє лусці, що вилискує-грає під сонцем, [160]

268] Так і тірінфський герой, увільнившись од смертного тіла.

269] Мовби розцвів своїм кращим начатком: на зріст видавався

270] Вищим і виглядом, як у богів, почав острах будити.

271] Взяв його батько тоді всемогутній і в простір захмарний

272] На четверні з ним піднявсь і вмістив між зірки променисті.

273] Нижче пригнувсь під вагою Атлант. Ще й тоді свого гніву

274] Не позабув Еврістей: як на батькові мстивсь, так, жорстокий,

275] Мститись на синові став. При сумній арголідській Алкмені

276] Вірна Іола була. їй звіряла вона свою тугу,

277] їй повідала про синові подвиги, світу відомі,

278] їй - про свої ж невеселі пригоди. З веління Геракла

279] Гілл, його син, із Іолою ложем і серцем з'єднавшись,

280] Лоно їй виповнив сім ям чудовим. До неї Алкмена

281] Так обізвалась: «Боги хай сприяють тобі, хай наближать

282] Час, коли ти, вже дозріла для родів, почнеш Ілітію

283] Кликати, діву, що вам, боязким породіллям, сприяє,

284] Ту, що мене обійшла, намовлянням Юнони піддавшись.

285] День наставав, коли мав трудівник народитись великий -

286] Син мій, Геракл. До десятого знаку підбилося сонце.

287] Від тягару в мене випнувсь живіт, і важка моя ноша

288] Свідчила явно про те, що лише від Юпітера-батька

289] В лоні я плід понесла. Не було в мене сили терпіти

290] Надто великих страждань. Ще й тепер, коли їх пригадаю,

291] Дрож обгортає мене, повертається й болю частина.

292] Так сім ночей і сім днів я страждала. Переймами, врешті,

293] Стомлена вкрай, простягнула благально долоні до неба -

294] Кликати стала Люціну й богів, що стоять при пологах.

295] І появилась, але не з добром, на мій заклик Люціна:

296] Злобній Юноні віддать мою голову в жертву готова.

297] Тільки-но зойки мої вона вчула - й присіла на вівтар

298] Перед дверима насуплена, й, ногу заклавши на ногу,

299] Сплівши чимдуж свої пальці й руками обнявши коліна,

300] Не дозволяла мені розродитись; закляття шептала -

301] Силою тих заклинань зупиняла назрілі пологи.

302] Я ж у потугах страшних за невдячність ганьблю, нерозумна,

303] Батька богів. Собі смерті бажаючи, так побиваюсь,

304] Що й кам яний би розм як. Побіч мене - й жони кадмейські

305] Зглянутись молять богів, утішають мене в своїх муках.

306] Серед служниць Галантіда була там із простонароддя,

307] Жовтоволоса, що завжди спішила своїй господині

308] Послугу добру зробить. От і видалось їй, що Юнона

309] Щось замишляє лихе. Час од часу виходячи з дому,

310] Бачила, як на жертовнику гнівна богиня сиділа,

311] Як вона пальці сплела й охопила руками коліна.

312] «Хто б не була ти,- їй каже,- вітай цього дому хазяйку:

313] Врешті свого домоглась молитвами й родила Алкмена!»

314] Миттю схопилась богиня пологів, розвівши руками [161]

315] З дива, й таки народила я, тільки-но вузол розплівся.

316] Ввівши в обман божество, почала Галантіда сміятись.

317] Поки сміялась, її за волосся схопила богиня

318] В гніві; з землі не дала їй піднятись, пригнувши додолу

319] Тулуб; у ноги звірячі насамперед руки змінила.

320] Жвавість колишня у ній збереглася, не втратила й спина

321] Барви своєї, на вид невпізнанною стала, одначе.

322] А через те, що брехнею взялась помогти породіллі,-

323] Родить устами й у наші доми, як раніше, вчащає».

324] Мовила так, і на згадку про давню служницю зітхання

325] Вирвалось їй із грудей. На той смуток озвалась невістка:

326] «Журишся, матінко, тим, що чужа тобі зовсім людина

327] Вигляд утратила свій. А якщо розповім я про дивну

328] Долю своєї сестри? Від ридання і туги, щоправда,

329] Важко мені говорить. Одиначкою в мами зростала -

330] Я народилась од другої - вродою перша Дріопа

331] 3-між ехалійських дівчат. Ось її, що позбулась дівоцтва,

332] Звідавши силу того, кому Делос покірний і Дельфи,

333] Взяв Андремон за жону - й тим набув собі слави щасливця.

334] Озеро є, берегами своїми похилими схоже

335] На побережжя морське; по краях його - мирт зеленіє.

336] Стала над озером тим - бо ж не відала долі - Дріопа,

337] Німфам, на горе своє, принесла ще й вінки запахущі;

338] Мала й дитя на руках, дорогу свою ношу: хлопчині

339] Й року тоді не було - молоко собі ссав іще тепле.

340] Тут же, таки при воді, мов тірійською барвою гордий,

341] Лотос пишавсь водяний, розквітав, сподіваючись ягід.

342] Цвіт обривать з нього стала Дріопа й давати хлопчині,

343] Щоб забавлявсь. Я й сама (бо була там) до лотоса руку

344] Вже простягла, та побачила раптом: із квітів раз по раз

345] Капає кров, а гілками мов дрож пробігає із жаху.

346] Тут, запізнілі на жаль, нам селяни про німфу Лотіду

347] Розповіли, як тікала вона від зухвальця Пріапа,

348] В дерево це обернувшись, що ймення її зберігає.

349] Звідки ж могла про це знати сестра? Налякавшись, хотіла

350] Німфам покласти вінки й відійти відтіля, але годі:

351] В землю ногами вросла. Хоче вирвати їх, та не може,

352] Тільки хитається злегка на них, а вже тілом поволі

353] Знизу повзе шорсткувата кора, вже й до лона сягає.

354] З розпачу, вгледівши це, хоче рвати волосся, та в жмені -

355] Листя зеленого жмут: уже й голову листя покрило.

356] Втім малолітній Амфіс - те імення від діда Евріта

357] Він перейняв - під устами вже чує, що в матері груди

358] Тверднуть, що з них молока ані крапельки виссать не може.

359] Я була свідком нещастя того, допомоги ж подати,

360] Сестро, тобі не могла! Та, наскільки було в мене сили,

361] Стовбур обнявши й гілки, намагалась їх ріст зупинити. [162]

362] Й, вір мені: прагнула я під тією ж сховатись корою.

363] Ось Андремон, чоловік, ось її заклопотаний батько

364] Хочуть Дріопу знайти. Та хоча вони кличуть Дріопу,

365] Лотос показую їм. Деревину цілують ще теплу,

366] Потім у землю й самі, до коріння припавши, вростають.

367] Тільки обличчя одне, моя сестро-голубонько, в тебе

368] Деревом ще не взялось! По корі, по листках, що недавно

369] Тілом були,- наче сльози пливуть. Поки слово ще може

370] Злинути з уст, вона повнить повітря такими жалями:

371] «Вірте - якщо до істот нещасливих ще є якась віра -

372] Кару несу без вини, присягаюсь богами святими!

373] Чесно жила я; коли щрсь приховую - хай нині всохну,

374] Втративши зелень свою, хай, порубана, з димом розвіюсь.

375] Час, проте, з рук материнських - гілок - це дитятко забрати!

376] Хай годувальниця візьме його. Ви ж подбайте, щоб часто

377] Ссав він отут молоко й забавлявся під тінню моєю.

378] А розмовляти почне - нагадайте, щоб мамі вклонився

379] й сумно сказав: «Моя мати живе під цією корою».

380] Хай він, однак, уникає озер і з дерев не зриває

381] Цвіту, хай тілом богів кожен кущик йому видається.

382] Мужу мій любий, прощай! Моя сестро, мій батьку, прощайте!

383] Тільки, молю, бережіть, якщо й вам я колись була люба,

384] Зелень мою від серпа, від голодної завжди худоби.

385] А через те, що до вас нахилятись мені вже не дано,

386] Ви підійдіть і до вуст моїх, поки торкнутись їх можна,

387] Ваші уста протягніть, піднесіть ще й маленького сина!

388] Більше, на жаль, не скажу: ось і шию мою білосніжну

389] Вже затягає кора, у верхів'ї зеленім гублюся.

390] Можете й віч не змикати мені, бо й без вашої ласки

391] Світло в зіницях моїх під корою навіки погасне».

392] Змовкли на тому вуста й одночасно корою взялися;

393] Віти ж іще якийсь час берегли теплоту її тіла».

394] Поки Іола це диво розказує, поки Алкмена

395] Пальцем з обличчя сльозу витирає у доньки Евріта,

396] Хоч просльозилась сама, їхню тугу розвіяло раптом

397] Диво нове: на високім порозі, ще майже хлопчина,

398] З ледве помітним пушком, що засіявсь на лицях рум яних,

399] Став Іолай, до років молодечих повернений чудом.

400] Так прислужилась йому від Юнони народжена Геба,

401] Мужа проханням піддавшись. І вже присягтися готова,

402] Що після нього ніхто домогтись цьою дару не зможе.

403] Та почала, спохмурнівши, Феміда: «Незгоди у Фівах

404] Будять війну. Капанея ж ніхто, крім Юпітера-батька

405] Не подолає. Впадуть два брати один одному рівні,

406] Лоно розкриє земля, й свою тінь в її надрах побачить,

407] Хоч і живий ще віщун. Материнською кров'ю помститься,

408] Долі не знаючи, син - благородний злочинець - за батька. [163]

409] Вражений вчинком своїм, позбувшись і розуму й дому,

410] Від Евменід утікатиме й від материнської тіні,

411] Поки злочинного золота в нього жона не попросить,

412] Поки Фегеєвий меч не застрягне в спорідненім боці.

413] Щойно тоді Ахелоя дочка, річкова Калліроя,

414] Буде Юпітера слізно благать, щоб додав її дітям

415] Віку, щоб месника смерть не лишалася довго без помсти.

416] Бог, молитвами зворушений, пасербицю і невістку

417] Ждати не змусить: хлоп'ят у дозрілих мужів перемінить».

418] Щойно промовила те, відкриваючи долю майбутню,

419] Віща Феміда,- гуртом почали гомоніти всевишні:

420] Всі нарікають на те, чому й іншим не дано втішатись

421] Правом на ласку таку. Те, що муж її віком похилий,

422] Паллантіаду гнітить. Зажурилась ласкава Церера,

423] Що посивів Ясіон. Еріхтонію вік молодечий

424] Прагне вернути Вулкан. А Венера домовитись хоче,

425] Дбаючи про майбуття, щоб Анхіса в літах обновити.

426] Всяк із богів комусь рад посприяти, й у тому завзятті

427] Вже назрівала сварня, та Юпітер, повівши бровою,

428] Втрутився словом таким: «Якщо є в вас до мене повага,

429] Змовкніть усі! Чи аж так загордились ви, що й проти Долі

430] Маєте намір піти? Це ж вона Іолая вернула

431] Знов у колишні роки. Каллірої сини помужніли

432] їй завдяки, й не потрібно було ні пихи, ані зброї.

433] Доля й над вами всіма, а щоб цим ви не дуже смутились -

434] То й наді мною стоїть, і якщо б її міг я змінити,

435] Нині б Еака мого не пригнули літа його довгі,

436] Розквітом віку постійно б тоді Радамант утішався

437] З Міносом чесним моїм, що, в похмуру заглибившись старість,

438] Тілом і духом подавсь, тож і править не так, як бувало».

439] Вплинуло це на богів. Нарікать перестали, бо й справді

440] Бачили втомлених низкою літ Радаманта з Еаком,

441] Бачили й Міноса. Він, поки був у юнацькому віці,

442] Йменням одним міг наводити острах на цілі народи,

443] Згодом - охляв, занеміг. Тоді сина Дейони - Мілета,

444] Повного сил, що був гордий отцем своїм - Фебом промінним,

445] Старець лякався: був певний, що той забере в нього владу.

446] Все ж юнака не наваживсь од рідних пенатів прогнати.

447] Сам ти подавсь на вигнання, Мілете. Судном бистрохідним

448] Через Егейську майнувши глибінь, ти на землях азійських

449] Стіни будуєш міцні, що засновника названі йменням.

450] Там ось, блукаючи звивистим берегом, донька Меандра,

451] Батька стрімкого, який од верхів'я пливе й до верхів'я,

452] Стрілась тобі й віддалась,- незрівнянна вродою німфа.

453] Потім близняток на світ привела вона - Бібліду й Кавна.

454] Бібліда - дівам усім, щоб законне любили, наука.

455] Бібліді брат її, Феба нащадок, над міру сподобавсь. [164]

456] Тільки не так, як то личить сестрі, вона брата любила.

457] Спершу цей потяг вона не приймала за щось неприродне,

458] Тож не вважає гріхом, що до брата свого з поцілунком

459] Часто спішить, що обніме, схвильована, братову шию:

460] Все це сестринським чуттям називає вона помилково.

461] Далі в жагу переходить чуття. На побачення з братом,

462] Прихорошившись, іде, пере;; ним хоче звабною стати.

463] Заздрісно їй, коли інша вродливою видатись може.

464] Втім, їй самій ще не ясно, що з нею: ніяке бажання

465] Не пробивалось іще з-під вогню, хоч душею палала.

466] Вже він для неї не брат: його милим волить називати,

467] Рада й од нього не «сестро» почути, а «Біблідо люба».

468] Все ж потаємних надій наяву ще плекати не сміє

469] В пойнятій жаром душі. Тільки в сні, розімлілій, виразно

470] Бачиться мрія не раз:,відчуває при тілі своєму

471] Братове тіло й, хоч міцно ще спить, палахкоче рум'янцем.

472] Сон одлетів. Ще лежить якийсь час вона мовчки й усе ще

473] Бачить видіння нічне. Розхвильована, мовить до себе:

474] «Горе! Що значило б видиво це безгомінної ночі?

475] Тільки б явою не стало воно! І чого не насниться!

476] Він, проте,- що не кажи,- мене вродою вабить; такого

477] Я покохати б могла, якби братом мені не доводивсь.

478] Гарна з нас пара була б! О, як важко лишатись сестрою!

479] Тільки б мені наяву на таке не рішитись ніколи,-

480] А сновидіння подібне хай часто мій спокій хвилює.

481] В сон не загляне ніхто; хоч уявна, та є в ньому втіха.

482] Як я втішалась у сні! Тільки ти про те знаєш, Венеро,

483] З сином крилатим своїм. Яку явну, щімку насолоду

484] Звідала! Як мене втома п'янка до кісток переймала!

485] Солодко те спогадать. Та не довго тривали розкоші:

486] Стрімко пролинула ніч, осолоді позаздривши нашій.

487] О, коли б можна, змінивши ім'я, поєднатись з тобою,-

488] Батькові, Кавне, твоєму була б я тоді за невістку,

489] Батькові, Кавне, й моєму ти був би за доброго зятя.

490] О, якби з ласки богів було спільним усе в нас, окрім лиш

491] Наших батьків! Якби ти був од мене походженням вищий!

492] Жінку якусь, о мій світе солодкий, ти матір'ю зробиш,

493] Тільки мені, що, на жаль, од тих самих батьків народилась,

494] Братом залишишся ти - в нас обох перешкода єдина!

495] Що ж означають, одначе, ті сни? Чи й у них приховалось

496] Правди вагоме зерно? Чи правдивими є й сновидіння?

497] Краще богам! Вони вільно собі своїх сестер любили:

498] Опію вибрав Сатурн, хоча кровно був зв'язаний з нею;

499] Бог Океану - мав Тетіс, володар Олімпу - Юнону.

500] В небі - закони свої, та чи має хтось право рівняти

501] Звичаї люду й богів, покликатись на їхні подружжя?

502] Тож або з серця свого я зумію прогнати злочинний [165]

503] Жар, а як ні - хай умру і нехай мене на похоронне

504] Ложе складуть, нехай брат хоча мертву мене поцілує.

505] Справа така вимагає, проте, обопільної згоди:

506] Що, припустімо, схвалю, те вважатиме брат за злочинне.

507] Втім, чи ж Еола нащадки не входили в спальню до сестер?

508] Що це на мене найшло? І чому саме їх я згадала?

509] Горе! Куди я хилюсь? Дикі пристрасті, гетьте од мене!

510] Тільки як личить сестрі, тільки так я любитиму брата.

511] Все ж, якби першим судилось йому запалати до мене,

512] Може, душі його пал сприйняла б я не так безсердечно.

513] Значить, чого б не відмовила я, коли б він домагався,

514] В нього прохатиму? Зможеш озватися? Зможеш зізнатись?

515] Зможу, бо змусить любов. А якщо мене зробить німою

516] Сором,- прихований жар у рядках спалахне потаємних».

517] Думка ця, визрівши, перемогла нерішучість душевну.

518] Боком на ложі звелась і, на лівому лікті опершись,

519] Мовила: «Знатиме й він - у любові нечуваній звірюсь.

520] Горе! Куди мене шал порива? Що за пломінь у серці?»

521] Й ті, що на думці слова, тріпотливій руці довіряє;

522] Стилос - у праву бере, навосковану дощечку - в ліву.

523] Сумнів писать не дає: розпочне й проклинає писання.

524] То, написавши, зітре, то щось змінює; ганить і хвалить.

525] Дощечку кинувши, знову бере її; взявши,- відкине.

526] Не розуміє й сама, чого хоче; що мала зробити -

527] Вже не сподобалось їй. То рішучість в очах, то несмілість.

528] Ось написала «сестра», але тут же й затерла те слово,

529] Наново креслить такі ось рядки на блискучому воску:

530] «Та, що з тобою одним лиш могла б однайти своє щастя,

531] Любляча пише тобі. Тільки сором їй, сором назватись!

532] Певно, спитаєш, який в мене намір,- я спершу б хотіла.

533] Не називаючи ймення свого, домогтись, щоб розкрилась

534] Бібліда щойно тоді, коли в здійснення мрії повірить.

535] Різні є свідки безмовні того, що я ранена в серце:

536] Худість і блідість лиця, його вираз і завжди вологі

537] Вічі, й зітхання, що в мене зринали з грудей безпричинні,

538] Часті обійми й цілунки; вони ж - ти, напевно, помітив -

539] Надто палкими були, до цілунків сестри не подібні.

540] Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани,

541] Хоч допікав мені шал, намагалась - боги мені свідки! -

542] Скільки змоги було, розумнішою стати хоч трохи.

543] Досі надія ще в мене була - не піддатись навальній

544] Пристрасті, й стільки я, бідна, знесла, скільки дівчина жодна,

545] Певно, знести не змогла б. Та сьогодні зізнатися мушу:

546] Я - переможена й боязко ласки твоєї благаю;

547] Можеш один тільки ти врятувать мене й занапастити.

548] Як учинить - вибирай. Не чужа тебе просить рятунку -

549] Рідна людина, близька, що до тебе ще ближчою бути [166]

550] Прагне, з тобою навік ще тіснішим зв язком поєднатись.

551] Приписи - діло старих; що законне, що проти закону,

552] Хай визначають вони, заклопотані завжди правами.

553] Нашого віку закон - легковажна Венера. Сьогодні

554] Нас не цікавить, що можна, що ні, тому вірим, що все нам -

555] Можна, й великих богів беремо собі радо за приклад.

556] Що нам суворого батька грізьба? Що людські поговори?

557] Що нам усякі страхи? Та коли б і закравсь якийсь острах -

558] Ніжними йменнями «брат» і «сестра» приховаємо втіхи.

559] Можна з тобою віч-на-віч мені розмовлять, коли схочу,

560] Можемо, навіть при всіх, цілуватись, побути в обіймах.

561] Маємо, значить, усе. Не відкинь лиш кохання, що в ньому

562] Вбивчий вогонь мене змусив признатись. Нехай винуватцем

563] Смерті моєї тебе не назве на плиті моїй напис».

564] Віск до краєчка списала рука. Мерехтіла словами

565] Дощечка; ледве останній рядок притуливсь у куточку.

566] Й тут же падіння своє вона-стверджує відтиском персня,

567] Слізьми зросивши його, бо вуста їй гарячка зсушила.

568] Потім із слуг одного, спалахнувши рум янцем, позвала

569] Й так почала: «Віднеси це, слуго найвірніший, моєму...-

570] І зупинилась; а зважившись,- братові»,- ледве шепнула.

571] Дощечку, ще як на зло, Даючи йому, з рук упустила.

572] «Не до добра це»,- подумала. Лист одіслала, одначе.

573] Вибравши мить, посланець доручив юнакові признання.

574] Кілька рядків перебігши очима, нащадок Меандра

575] Гнівом раптово пройнявсь, те писання відкинув од себе,

576] Вже й на слугу, що зіщуливсь, підняв, було, руку, та стримавсь.

577] «Геть,- прокричав,- поки цілий, пособнику блуду гидкого!

578] Геть же! Й затям собі добре: якби твоя смерть одночасно

579] Не заплямила й мене - ти б життям поплативсь неодмінно!»

580] Зляканий, втік посланець і доносить своїй господині

581] Кавна жорстокі слова. їх почувши, ти, Біблідо, зблідла;

582] Заціпенівши, тремтить, мовби льодом охоплене, тіло.

583] Щойно до тями прийшла - божевілля вернулось до неї,

584] Стерплим іще язиком ось таке, безталанна, лепече:

585] «Так мені й треба! Навіщо було напоказ виставляти

586] Рану свою? А порив, що в душі, десь на дні мав таїтись,

587] Дощечці тій навмання поспішила я звірить - навіщо?

588] Слід було спершу розвідати, мову двозначну повівши,

589] Всі мого брата думки. Щоби мірно наповнювавсь парус

590] Вітром попутнім, належить пізнати потужність і напрям

591] Подуву й морем безпечно плисти, а не так, як ось нині:

592] На буревії незнані туге скерувавши вітрило,

593] Скелям назустріч лечу. Похитнеться судно - й мене вкриє

594] Весь океан, і вітрило моє вже не випірне з нього.

595] Втім, од тієї любові злочинної певна прикмета

596] Застерігала мене: чи ж не я мимохіть упустила [167]

597] Дощечку з рук - ось.тоді й сподівання мої занепали.

598] Треба ж було або день, або згубний свій намір змінити.

599] Краще, мабуть,- таки день. Чи ж мене очевидним знаменням

600] Не попереджував бог? Та якби ж я тоді не шаліла!

601] Слід було словом живим, а не так ось, Черкнувши по воску,

602] Бесіду з ним повести, в божевіллі своєму признатись.

603] Бачив би сльози мої, спостеріг би закоханий погляд.

604] Більше б сказала я слів, ніж на дощечці їх помістилось.

605] Хоч не бажав би,- могла б його шию обняти любовно,

606] А відштовхнув би мене,- йому ноги обвивши руками,

607] Ницьма, півмертва, благала б його не збавлять мені віку.

608] Врешті, пішла б я на все. Та якщо б усе те поодинці

609] Серця зм'якшить не змогло, то, гадаю, - змогло б усе разом.

610] Певно, вина в тому є й посланця мого, хай і часткова:

611] Може, не в пору подав йому лист, може, мить непідхожу

612] Вибрав або не діждавсь, щоб у нього був настрій погідний.

613] Все це на шкоду пішло. Але ж він не вродивсь од тигриці,

614] В грудях не адамант,• не залізо й не камінь у нього -

615] Все-таки серце людське, й не левиця його згодувала.

616] Значить, піддасться колись! Я почну все спочатку, й нізащо

617] В розпачі рук не складу, поки дух ще тримається тіла!

618] Все ж, коли б можна було свої вчинки назад повернути.

619] Не починала б того,- та, почавши, закінчувать мушу!

620] Хай подолаю, скажім, затопчу свою пристрасну мрію,-

621] Те, на що зважилась я, того брат не забуде ніколи.

622] Може подумати він, що сестра захопилася легко,

623] Врешті,- що це лиш обман, його стійкість порушити спроба.

624] Певно, й у гадці б не мав, що це бог мою втомлену душу

625] Мучить і палить вогнем, а не хіть понукає буденна.

626] Гріх є, одначе, гріхом: я писала йому, я благала -

627] Вже ж не вернути того- і якої зазнала зневаги!

628] Хай поступлюся -вини все одно вже не знімуть із мене;

629] Спроба ж якась не применшить гріха, та надію-примножить».

630] Мовила, й знову (настільки вже розум у неї затьмаривсь!)

631] Радо береться за те, що пошкодило їй. Загубила

632] Міру: невдачі нові додають нещасливій наснаги.

633] Виходу вже не було - батьківщину й сестру знавіснілу

634] Кидає він і в чужому краю закладає оселю.

635] Тільки тоді од незмірної туги затьмарення повне

636] На Мі леті ду найшло. Лиш тоді вона, кажуть, у шалі

637] Одяг зірвавши з грудей, почала в них руками вдаряти.

638] Вже й не приховує болю свого: нарікає, схибнувшись,

639] На нещасливу любов. Покидає вітчизну й немиле

640] Вогнище дому свого й подається за братом-вигнанцем.

641] Як, підхопивши твій тирс, о нащадку Семели, вславляють

642] Раз у три роки тебе ісмарійські вакханки, так само

643] Бібліда мчала кудись на поля; її крики протяжні [168]

644] Чули бубаські жінки. їх лишивши, вона до карійців,

645] І до лікійців тоді подалась, і до збройних лелегів.

646] Ось залишила вже й Краг, і Лі міру, й Ксантові хвилі,

647] Далі - й хребет, що з глибин його жар вивергає Хімера -

648] З пащею лева й зміїним хвостом дивоглядна потвора.

649] Вже відшуміли ліси, коли ти, натомившись до краю,

650] Біблідо, падаєш ниць, по землі розпустивши волосся,

651] Й так ось лежиш - похололим лицем до опалого листя.

652] Німфи лелегів не раз намагались підняти зомлілу,

653] Ніжно за стан беручи її, радили тузі любовній

654] Не піддаватись, але до порад був глухим її розум:

655] Німо лежить вона, пальцями вп'явшись у трави зелені,

656] Ллються їй сльози з очей, мураві постачають вологу.

657] Кажуть, у чистий струмок, що й під сонцем улітку не сохне,

658] Німфи ті сльози звели. Що ж іще могли більше зробити?

659] Зразу ж, неначе живиця-сльоза, що сочиться з надрізу,

660] Наче тягуча смола, що з врожайного точиться грунту,

661] Наче замерзла вода, що під подихом теплим Фавону,

662] Сонцем зігріта, з незрушної робиться раптом пливкою,

663] Так, ненастанно сльозами спливаючи, Фебова внучка,

664] Бібліда, стала струмком, що й тепер береже її ймення

665] В тій же долині й пливе під гіллям темнолистого дуба.

666] Звістка про цю дивину розійшлася б, напевно, по Кріту,

667] Славному сотнею міст, але саме на Кріті недавно

668] Сталося чудо нове - в юнака перевтілилась Іфіс.

669] Трапилось так, що фестійська земля, що сусідує з Кносом,

670] Лігда на світ привела; чоловік був нічим не примітний,

671] Із простолюддя, та й статком своїм вирізнявся не більше,

672] , Ніж благородством. А щодо життя, щодо звичаїв добрих -

673] Тут бездоганним він був. До дружини, що в скорому часі

674] Мала родити, він якось звернувся такими словами:

675] «Два побажання тобі: народити без болю, й щоб конче

676] Сина від тебе я мав! Затужив би я в іншому разі.

677] Доля гнітила б мене. Та якщо (проклинаю те слово!)

678] Станеться так, що народиться дівчинка,- я, мимоволі

679] Батьківське в серці згнітивши чуття, повелю: хай загине».

680] Мовив, і ринули сльози з очей, омиваючи лиця,

681] В того, хто так повелів, і в тієї, котрій повеліли.

682] Марно вмовляла тоді Телетуса свого чоловіка,

683] Щоб не обмежував він сподівань її так уже тісно.

684] Та не вмолила його. Наспівала пора, й Телетуса

685] Ледве носила вже визрілий плід в обважнілому лоні.

686] От серед ночі якось, уві сні появившись, до неї •

687] Інаха донька у почті яснім підійшла і край ложа

688] Стала,- чи, може, їй тільки здалось. Над чолом у богині -

689] Місяць рогами срібливсь, колосковий вінок золотився.

690] І діадема цвіла. Там були ще: Анубіс гавкучий, [169]

691] Апіс плямистий, свята Бубастіда і той, хто довкола

692] Втишує всі голоси й закликає до мовчанки пальцем.

693] Сестри були там і той, кого й досі шукають,- Осі ріс,

694] І чужоземна змія, на снодійну отруту багата.

695] Начебто вже й не вві сні - наяву Телетуса почула

696] Голос богині: «О ти, найвірніша з моїх шанувальниць!

697] Думи тривожні розвій і в оману введи чоловіка.

698] Тільки-но звільнить Люціна тебе,- повивай без вагання,

699] Що б не родилось, і знай: я сприяю, прихильна богиня,

700] Всім, хто благає мене; що невдячній ти шану складала,-

701] Не доведеться тобі жалкувати». Й покинула спальню.

702] Радісно з ложа крітянка встає і знімає до неба

703] Чистії руки свої і благає, щоб сон став явою.

704] Біль її раптом пойняв - і тягар тоді випав із лона

705] Сам по собі: народилась дочка, й не довідався батько:

706] Доню - запевнивши всіх, що то син,- віддала вона няні,

707] Щоб годувала, одній тільки їй усю правду розкривши.

708] Дідове ймення, дотримавши слова, дає йому батько:

709] Іфісом дід називавсь. Задоволена мати: це ймення

710] Для чоловіка й для жінки годиться - підозри не буде.

711] Так у невинній неправді обман приховавсь початковий.

712] Все на дитині хлопчаче було, не підводило й личко:

713] Як для хлопчини, так і для дівчинки - рівно хороше.

714] Десять тим часом пролинуло літ, потім - три, й уподобав

715] Батько щасливий для Іфіса, сина, біляву Іанту.

716] Серед фестійських дівчат вирізняв' її чистої вроди

717] Рідкісний дар; від діктейця Телеста вона народилась.

718] Віком і вродою рівні були. Початкову освіту -

719] Раннього віку знання - здобували в наставників тих же.

720] Тут і проникла в їх душі любов. І однакову рану

721] Двоє відчули нараз, сподівання ж у них були різні!

722] Шлюбу жаданого жде, смолоскипи вже бачить весільні,

723] Вірить, що піде за ту, котру хлопцем вважає Іанта.

724] Іфіс кохає й собі, але ж як їй втішатись коханням?

725] Жар не вщухає, однак,- і вже дівчина дівчини прагне.

726] Сльози насилу тамуючи,- «Що маю діяти,- каже,-

727] Що це за дивна, нікому не знана жага мої груди

728] Палить вогнем? Якщо раз мене вишні боги врятували -

729] Хай порятують тепер. А якщо завзялися згубити,-

730] Будь-яким лихом, аби лиш природним, хай мене вразять!

731] Бо ж ні корови не прагнуть корів, ні кобил - кобилиці,

732] Любить овечок баран, оленицю шука собі олень.

733] Звичай такий і в птахів; між тварин не траплялось такого,

734] Щоб до самиці хоч раз не самець пригорнувсь, а самиця.

735] Краще б мене й не було! Чи то справді одні тільки чуда

736] Кріт наш виховує? Сонця дочка тут бика полюбила,-

737] Все-таки, жінка - самця. Моя пристрасть, по правді сказати, [170]

738] Ще божевільніша; та - хоч надію плекала зазнати

739] Втіхи і, вдавшись до хитрощів, образ корови прийнявши,

740] Все ж прихилила бика. Я ж не маю кого й підманути!

741] Тож хай вигадливість цілого світу спливеться до мене,

742] Знову на крилах, що склеєні воском, Дедал хай зів ється,-

743] Що б тут зарадив? Умілець він славний, та хлопцем із діви

744] Й він не зробив би мене, не зумів би змінити й Іанти.

745] Тільки до чого все це? Чи не краще б мені, схаменувшись,

746] Якось до тями прийти й затопити жагу божевільну?

747] Зваж на природу свою і не вводь себе більше в оману,

748] Міру в бажаннях шануй і люби, що жінкам усім любо!

749] Тільки надія і живить любов, і її викликає,

750] В тебе ж - надії нема: від жаданих обіймів ні сторож,

751] Ні чоловіка ревнивого пильність, ні батька суворість

752] Не віддаляють тебе. Твоїй ласці й сама- вона рада -

753] Та недосяжна-таки! Не доможешся щастя, хоч цілий

754] Світ сколихни,- хоч би люди й боги потрудились для тебе.

755] Втім, ні в одному бажанні наразі не маю відмови:

756] Все мені щедрі всевишні, що тільки могли, дарували:

757] Прагне того і вона, і мій батько, і свекор майбутній,

758] Тільки природа, на жаль, з них усіх наймогутніша,- проти.

759] На перешкоді - вона. Недалеко вже мить довгождана:

760] Шлюбний займається день, щоб мені дарувати Іанту,

761] Та не з'єднаємось ми: серед хвиль одчуватиму спрагу.

762] Що вас сюди привело, Гіменею, весільна Юноно,

763] Де молодого нема, де виходимо заміж - обидві?»

764] Змовкла на тому вона. Та не менше від неї Іанта

765] Збуджена: просить, щоб ти, Гіменею, скоріше прилинув.

766] А Телетуса тремтить; то хвороба, мовляв, на заваді,-

767] Як тут весілля справлять? -то знамення якесь лиховісне

768] Бачить раз по раз вона, але й вигадки не безконечні:

769] Врешті, хоча й відсувався не раз, та настав-таки термін

770] Факелів шлюбних: лишавсь тільки день, і тоді Телетуса,

771] Стьожки, що скроні вінчали, з дочки позривавши і з себе,

772] Простоволоса припала до вівтаря й молить: «Ісідо,

773] Мареотійських полів, Паретонія, й Фароса світла

774] Владарко, й Нілу, що хвилю жене сімома рукавами,

775] Змилуйся й вибав сьогодні мене від великого страху!

776] В сні ж я впізнала, богине, тебе - по твоїм одіянні,

777] По смолоскипах твоїх, по оточенні, по брязкотінні

778] Систрів, усе, що ти мовила,- все береже моя пам ять.

779] Те, що дочка моя нині живе, те, що я за обман свій

780] Не поплатилась,- у цьому твоя і заслуга, й порада.

781] Зглянься ж на нас, поможи!» - й на очах забриніли їй сльози.

782] Тут їй здалося, що вівтар схитнувсь - його й справді богиня

783] Зрушила! Храмові двері стряслись, і сріблом заясніли

784] Місяця роги, й зненацька озвалися систри дзвенючі. [171]

785] В щасті не впевнена ще, цьому чуду зрадівши, одначе,

786] Мати покинула храм, а за нею - й дочка її, Іфіс.

787] Тільки сягнисто тепер вона йшла і смуглявішим стало

788] В неї обличчя, і сил додалося, й суворішим видавсь

789] Погляд, і вже не спадало по плечах коротше волосся.

790] Вже не жіночу відчула снагу, бо ж із дівчини щойно

791] Перемінилася ти в юнака. Обдаровуйте храми,

792] Радістю серце сповніть,- і вони обдаровують храми,

793] Й напис ііце додають, що в короткий рядок помістився:

794] «Склав тут юнак ці дари; обіцяла ж їх дівчина - Іфіс».

795] Ранок наступного дня опромінив земне видноколо,

796] Й разом при шлюбних вогнях Гіменей, і Юнона, й Венера

797] Стали - й Іфіс-юнак пригорнувсь до своєї Іанти.

КНИГА ДЕСЯТА

1] Через ефір неосяжний у золототканій киреї

2] Ген до кіконів подавсь Гіменей, на далекий фракійський

3] Берег: його надаремно тим разом Орфей закликає.

4] Все-таки бог надлетів. Та з собою ні радісних співів,

5] Ні розпромінених лиць не приніс, ні щасливих провіщень.

6] Навіть його смолоскип, хоч розмахував ним, не займався -

7] Тільки потріскував, димом густим роз їдаючи очі.

8] Гіршим, однак, було те, що там скоїлось: юна дружина,

9] Серед супутниць-наяд по зеленім гуляючи лузі,

10] Мертвою впала - в п'яту їй змія свого зуба встромила.

11] Досить по ній наридався, благаючи небо, родопський

12] Віщий співець. Щоб, нарешті, й глибинних осель не минути.

13] Зваживсь до Стіксових вод через браму Тенарську спуститись.

14] Тіні блідаві - померлих юрбу - залишивши позаду,

15] До Персефони співець приступив і до того, хто владу

16] В царстві сумному посів. Для початку, пробігши по струнах,

17] Мовив: «О ви, божества попідземного світу, куди ми

18] Прийдемо з часом усі, бо смертними ж ми народились!

19] Щиро звернутись до вас, якщо можна, дозвольте, без мовних

20] Викрутів, без манівців: я не з тим сюди йшов, щоб уздріти

21] Тартар, повитий в імлі, щоб чудовиську, внуку Медузи,

22] Змієволосому, шию потрійним вузлом затягнути,-

23] Задля дружини прибув я сюди: їй змія запустила

24] Зуб свій отруйний в п'яту, вкоротила літа молодечі.

25] В горі я пробував бути стійким, але з богом Любові

26] Годі змагатись; він добре відомий в надземному світі,

27] В вашому ж- мабуть, не так. А проте в його силу я вірю

28] Й тут; адже й вас поєднала Любов, якщо в чутці про давню

29] Крадіж є правда якась. Цим безрадісним обширом смутку,

30] Хаосом цим, що не відає меж, глибиною мовчанки

31] Вас я молю: Еврідіці ви наново виснуйте долю!

32] Всі-бо належимо вам: затримавшись трохи під сонцем,

33] Рано чи пізно у спільну для всіх поспішаєм оселю.

34] Всі ми прийдемо сюди, де притулок останній; ви двоє [173]

35] Правите роду людського сумним найобширнішим краєм.

36] Буде й вона, звікувавши належний свій вік, однією

37] З ваших підлеглих; прошу її тільки на час - не назавжди.

38] Може, на те не погодиться Доля - тоді в підземеллі

39] З нею залишусь і я: то й моєю натішитесь смертю!»

40] Чуючи мову його, що звучала під супровід ліри,

41] Тіні безкровні слізьми залились. Навіть Тантал до хвилі,

42] Спрагнений, не нахилявсь. Іксіонове коло завмерло.

43] Не шматували печінки птахи; Данаїди в бездонну

44] Бочку води не лили; на свій камінь присів ти, Сісіфе.

45] Кажуть, уперше тоді Евменіди, зворушені співом,

46] Лиця зросили слізьми - й не могли вже ні владна дружина.

47] Ні підземелля владар відхилити прохання Орфея.

48] Кличуть мерщій Еврідіку. Була вона серед недавніх

49] Тіней і йшла, нещодавно ужалена, кроком повільним.

50] З нею, однак, ще й умову отримав співець із Родопи:

51] Щоб озирнувсь аж "годі, як уже проминуть вони разом

52] Паділ Авернський, а ні - то повернену втратить дружину.

53] Ось вони в тиші глухій по спадистій пнуться стежині,

54] Темній, стрімкій, що довкіл оповита смолистою млою.

55] Вже й до землі недалеко було, до меж її верхніх,-

56] Тут, помогти Еврідіці бажаючи, спраглий любові,

57] Глянув на неї Орфей - і вона зісковзнула в провалля.

58] Руки співець простягнув, сподівавсь підхопити дружину,-

59] Марно: тремтливих долонь тільки подув летючий торкнувся.

60] Вдруге звідавши смерть, на Орфея, свого чоловіка,

61] Не нарікала вона: на любов хіба хтось нарікає?

62] Тільки востаннє гукнула: «Прощай!» - та до нього долинув

63] Шепіт,- і знову, сумна, подалась у похмурі глибини.

64] Він - остовпів, перейнявшись подвійною смертю дружини,

65] Так, наче той, кого пес триголовий злякав, що нашийник

66] Мав на середній з голів: не раніше звільнився від страху.

67] Ніж од природного стану свого-перевтілився в камінь.

68] Мов той Олен, що на себе ж накликав біду і злочинцем

69] Сам видаватись хотів; або ти, нещаслива Летеє,

70] Вродою горда надмір: ті серця, що горнулись до тебе

71] Пристрасно,- скелі тепер на раменах вологої Іди.

72] Як не благав, як не рвавсь він назад,- перевізник на той бік

73] Перепливти не давав. Сім ночей і сім днів невідступно

74] Він біля Стіксу, зчорнілий, сидів, не торкаючись хліба.

75] Тугою, болем душевним жививсь, упивався сльозами.

76] Чуючи жаль до підземних богів, на верхів я Родопи,

77] В край свій подавсь і на Гем, де буйні гудуть Аквілони.

78] Рік, що сузір ям риб завершився, Тітан ясночолий

79] Ось уже втретє зімкнув, та Орфей, одцуравшись любові,

80] Жодної жінки не знав, чи тому, що до них став байдужий,

81] Чи через те, що беріг свою вірність. А з ним поєднатись [174]

82] Прагнули різні й відмову гірку не одна тоді чула.

83] Став він призвідцем того, що й суворі фракійські племена,

84] Хіть невгамовну свою перенісши на хлопців незрілих,

85] Віку людського весну, наче квітів первинки, зривають.

86] Пагорб самотній знімавсь, а на ньому - немовби майданчик,

87] Що віддаля зеленів, муравою м'якою порослий.

88] Затінку там не було. Та як тільки співець божественний

89] Сів на зелену траву й дзвінкострунної ліри торкнувся,-

90] Затінок там появивсь: бо додонське сюди завітало

91] Дерево, гай Геліад, а за ними - й дуб небосяжний;

92] Липи м які прибули, потім - буки й лаври безшлюбні,

93] З ними - горіхи ламкі і для ратищ уживаний ясен.

94] Далі - ялиця гладка, і жолуддям обтяжений скельний

95] Дуб, і розкішний платан, і клен, що багатий на барви.

96] Лотос, покинувши воду, прийшов і верба надбережна.

97] Вічнозелений самшит, і кущі тамариску тонкого,

98] Й мирт, що двоколірні має плоди, й пурпурова калина,

99] Й ви до співця дотягайсь, цупконогі плющі, а за вами -

100] І виноградна лоза, і лозою оплетені в язи.

101] Пінія, і гостролист, і суничник, що вгнувсь од червоних

102] Ягід, і пальма гнучка - гомінких перемог нагорода.

103] Врешті - і сосна прийшла, підібравши колюче волосся.

104] Дерево, миле Кібелі, бо ж Аттіс, її шанувальник,

105] Тільки-но вигляд утратив людський,- затвердів у цій сосні.

106] Був серед них кипарис, до стовпа межового подібний;

107] В дерево те замінивсь колись хлопець, улюбленець бога.

108] Що тятиву і струну напинав із однаковим хистом.

109] Вільно під захистом німф на картейських лугах велетенський

110] Жив собі олень колись. І такі були в нього крислаті

111] Роги, що сам собі створював затінок над головою.

112] Золотом роги ясніли до сонця. З округлої шиї

113] Аж до плечей в самоцвітах рясних опадало намисто.

114] Срібна гойдалась у нього над лобом однолітка-булла,

115] Звиснувши на ремінцях. Мерехтіли під вухами в нього

116] Біля заглиблених скронь у сережках коштовні перлини.

117] Страху, породі своїй притаманного, дивний цей олень

118] Зовсім не мав: у двори час од часу заходив; охоче

119] Будь-кому шию свою підставляв, домагаючись ласки.

120] Ти ж, Кипарисе, на острові Кеосі красеню перший,

121] Ним щонайбільше втішавсь. Залюбки на нові пасовища

122] Оленя ти проводжав, до джерельно прозорої хвилі.

123] То йому в роги вплітав різнобарвні квітки, то, бувало,

124] Сівши на нього, немов на коня, за вуздечку багряну

125] Смикав і їздив собі то сюди, то туди для забави.

126] Був тоді полудень. Літо парке. Від пекучого сонця

127] Клешні криві прибережного Рака вогнем пойнялися.

128] Втомлений олень приліг на траву під розлогою тінню [175]

129] Дерева й тілом усім живодайну вбирав охолоду.

130] Тут Кипарис ненароком поцілив його в саме серце

131] Списом; і, бачачи те, як він гине од лютої рани,

132] Згинути вирішив сам. Розважав його Фе б у тім горі,

133] Як тільки міг! Нерозумно, мовляв, себе в гріб заганяти

134] Через дрібницю таку. Але той все зітхає і просить

135] Лиш одного, щоб ось так, як тепер, міг постійно тужити.

136] Вже в нього кров од надмірного плачу покинула тіло.

137] Вже зеленіти почав поступово. І навіть волосся,

138] Хоч тільки що нависало м'яке, над чолом білосніжним,

139] їжитись враз почало, жорсткуватим, загостреним стало -

140] Вже & не волосся воно, а націлене в небо верхів'я.

141] Сумно зітхнув тоді бог: «Оплаканий нами, ти й інших

142] Будеш оплакувать,- мовив,- супутник людської скорботи».

143] Ось яким лісом Орфей оточив себе; сам же безпечно

144] Серед усяких тварин, серед звірів сидів і пернатих.

145] Тільки-но пальцем великим ковзнув попередньо по струнах

146] І пересвідчивсь, що всі відгукнулися милим співзвуччям,

147] Хоч гомонить з них по-своєму кожна,- почав свою пісню:

148] «Музо, Юпітером ти (над усім-бо - Юпітера влада!)

149] Пісню мою розпочни. Я могутність його і раніше

150] Славить любив: на гучнішім ладу награвав про гігантів,

151] Про блискавичні вогні, що флегрейські поля засипали.

152] Ліру тендітнішу нині візьму: юнаків оспіваю,

153] Що полюбились богам, і дівчат, що, вогнем запалавши

154] Протизаконним, за пристрасть свою поплатились належно.

155] Батько богів у свій час полюбив Ганімеда-фрігійця

156] Палко, й тоді він придумав, який собі вибрати вигляд,

157] Що до лиця б йому був: тільки тим він погодився стати

158] Птахом, який блискавиці його має силу носити.

159] Мить - і розправивши крила підроблені широко в небі,

160] Вже й Іліада несе,- він виповнює чаші й сьогодні,

161] й, хоч це Юноні болить, Громовержцю нектар наливає.

162] Так, Амікліде, й тебе переніс би в ефірні висоти

163] Феб, але часу, на жаль, не дала йому заздрісна доля.

164] Все ж обезсмертив тебе. Рік у рік, як лише пересилить

165] Зиму весна, як Овен після Риби сльотливої блисне,

166] Серед заврунених трав на стеблі розквітаєш зеленім.

167] Ти був улюбленцем батька мого. Надаремно священні

168] Дельфи, котрі в осередку землі, свого владаря ждали.

169] Бог тоді радо бував на Евроті й у вільній од мурів

170] Спарті. Не дбає вже він ні про стріли свої, ні про ліру.

171] Сам же себе він забув: хоча бог,- не цурається сітей,

172] Стримує чуйних собак, через дебрі гірські йому любо

173] Разом іти: спілкуванням постійним жагу свою живить.

174] Вже посередині шляху свого - став Тітан ясночолий:

175] Між учорашньою ніччю й тією, котра наближалась. [176]

176] Друзі одежу зняли, намастили оливковим соком

177] Тіло, й диск почали, до змагань приступивши, метати.

178] Першим його, розмахнувшись, пустив у прозоре повітря

179] Феб - і стрімким тягарем розметав усі хмари зустрічні.

180] Часу чимало пройшло, поки диск, повернувшись на землю,

181] Впав. Ось таке можуть сила і хист, коли в парі, звершити.

182] Грою захоплений, саме в ту мить нахиливсь тенарієць -

183] Диск підхопити хотів,- але той від землі блискавично

184] В цю ж таки хвилю відбивсь і тебе, Гіакінте, в обличчя

185] Наче б із пращі потужної вразив. Збіліли обоє -

186] Хлопець і бог. Він на руки підхоплює тіло зів яле.

187] То зігріває його, то висушує рани криваві,

188] Зілля кладе: зупинить хоче душу - невтримну, летючу...

189] Хист не поможе, проте, коли рана - невиліковна.

190] Як на городі, коли хтось надломить фіалку, чи дикий

191] Мак, чи лілею з тичинками жовтими в чашечці білій,-

192] Никнуть вони, нахиливши додолу голівки зів ялі:

193] Втриматись сили нема, і верхівками дивляться в землю,-

194] Так от і він свою голову клонить; безсило на плечі,

195] Вже й під своєю вагою вгинаючись, падає шия.

196] «Гинеш, обдурений долею, в розквіті літ, Ебаліде! -

197] Вигукнув Феб.- Твою кров - мимовільний мій злочин - я бачу.

198] Ти - моя мука, мій біль. До могили твоєї причетна

199] Буде правиця моя, бо й довів я тебе до могили!

200] Втім, чи моя тут вина? Якщо так, то виною назвати

201] Можна б і гру; якщо так, то й кохання назвімо виною.

202] О, якби згинуть я міг замість тебе! Якби міг померти

203] Разом з тобою! А що я не вільний од присудів Долі -

204] Будеш зі мною вовік - на співучих устах і на думці.

205] Тільки тебе відтепер моя пісня вславлятиме й ліра.

206] В квіт обернувшись новий, мого стогону мітку нестимеш.

207] Прийде пора - й у той самий квіт переміниться славний

208] Воїн-герой; на пелюстці і ймення його прочитають».

209] Поки таке майбуття Аполлон правдомовний віщує,

210] Кров, що в той час по землі розлилася, траву заплямивши,

211] Кров'ю вже не була: заяснівши, мов пурпур із Тіра,

212] Квіт появився, подібний до лілії, тільки ж у неї

213] Сріблом блищать пелюстки; найчистішим багрянцем - у нього.

214] Фебові мало й цього: щоб іще було більше пошани,

215] Сам він зітхання своє залишає на квітові: «Ай, ай!»

216] На пелюстках надписав - у тих літерах тугу засвідчив.

217] Що Гіакінта на світ привела - не соромиться Спарта;

218] Й досі шанують його: рік у рік там, за звичаєм предків,

219] Пишно святкує народ Гіакінтії, свято триденне.

220] Та запитай Аматунта, що славний багатством металів,

221] Чи Пропетідами може пишатись,- за них йому сором,

222] Як і за тих, що на лобі в них гострі колись виступали [177]

223] Роги подвійні, тому й таку назву їм дано- керасти.

224] Вівтар гостей охоронця - Юпітера (й згадувать страшно!)

225] Перед ворітьми їх двору стояв. Хто з мандрівців на ньому

226] Кров спостеріг, той був певен, що тут охоронцеві-богу

227] Ріжуть молочних телят і дворічних ягнят аматунтських.

228] Різали гостя, однак! Щоб не бачить такого блюзнірства,

229] Вже й благодатна Венера, було, залишити хотіла

230] Кіпру луги та міста. «А проте,- схаменулась,- у чому ж

231] Винен тут край мій - долини й міста, мого серця розрада?

232] Краще хай плем'я безбожне страждає, зазнавши вигнання,

233] Смерті або чогось іншого, що між вигнанням і смертю.

234] Що ж би це бути могло? Лиш одне: перевтілення кара».

235] Поки вагалася, в що б обернути їх, якось на роги

236] Глянула - й думка прийшла їй: рогатими будуть віднині.

237] й тут же зробилися з них вайлуваті битливі корови.

238] Не визнавали, однак, Пропетіди й тоді, що Венера -

239] Це божество. За образу таку вони з волі богині

240] Першими тіло й принаду свою почали продавати.

241] Що таке сором - забули вони й не рум'янились навіть,

242] Так що й у камінь твердий перевтілити їх було легко.

243] Бачачи бруд, у якому вони свої дні марнували,

244] Й хиби, що ними так щедро жінок наділила природа,

245] Пігмаліон одинцем собі жив і не думав шукати,

246] Хто б із ним ложе ділив,- без дружини обходився довго.

247] З кості слонової білу, мов сніг, той умілець тим часом

248] Вирізьбив постать такої краси, що подібної жінки

249] Світ не народжував ще - й у різьбу свою сам закохався.

250] В неї живе, як у діви, обличчя; ось-ось - ти сказав би -

251] Рухатись буде вона, щоби тільки набралась відваги.

252] Так під мистецтвом не раз приховатися може мистецтво!

253] З дива не сходить різьбяр: запалав до різьби, мов до тіла.

254] Часто рукою свій твір випробовує: хоче дізнатись,

255] Тіло чи кість перед ним; що не кість - присягнутись готовий!

256] Часто, цілуючи, й сам мовби чує її поцілунки,

257] Шеп^е їй щось, обнімає; здається йому, що під пальцем -

258] Тіло пружне, тож боїться на ньому синець залишити.

259] Чи, пригортаючись, пестить її, чи приємні дівчатам

260] їй подарунки несе: черепашки, камінчики круглі,

261] Різні пташини дрібні, рясноцвітні веселкові квіти,

262] Ніжні лілеї, барвисті м'ячі й Геліад бурштинові

263] Сльози, що впали з дерев. До лиця їй вбрання добирає,

264] Перснями - пальці, намистом ясним прикрашає їй шию,

265] В вухах сережки блищать, мерехтять самоцвіти на грудях -

266] Личить усе. Та не менше вродлива й тоді, коли гола.

267] На покривало сідонської барви її приміщає -

268] Ось, мовляв, подруга ложа мого; під нахилену шию

269] З пуху подушку кладе, мовби та відчувать могла справді. [178]

270] Свято Венери, на Кіпрі всьому найславніше, настало.

271] В жертву для неї призначені золоторогі телиці

272] Падали, тільки-но бризнула кров з білосніжної шиї.

273] Ладан куривсь. Перед вівтарем, жертву обіцяну склавши,

274] Боязко Пігмаліон прошептав: «Якщо все в ваших силах,-

275] Дайте дружину, боги (не сказав: «Із слонової кості»).

276] Хай до тієї,- додав,- що я вирізьбив, буде подібна».

277] Що мав на думці різьбяр,- золота здогадалась Венера,

278] Адже на святі була; виявляючи ласку богині,

279] Тричі вогонь спалахнув, язиками лизнувши повітря.

280] Щойно додому прийшов,- нахилившись над ложем, цілує

281] Діву, різця свого твір. Але що це? Чи теплою стала?

282] Ще раз устами торкнувсь, до грудей дотулився рукою -

283] Кість розм'якає слонова: втрачаючи твердість природну,

284] Вже подається під пальцями. Так от гіметський на сонці

285] Лагідним робиться віск і під пальцем великим потрібних

286] Форм набуває - в роботі стає для роботи придатним.

287] Пігмаліон остовпів; чи радіть, чи лякатись - не знає.

288] Ще раз і ще раз творіння свого доторкнувся з любов'ю -

289] Тіло було! Він одчув, як під пальцем забилися жили.

290] Тільки тоді міг Венері засвідчити всю свою вдячність

291] Пафський щасливий герой. І до вуст непідроблених, справжніх

292] Тільки тоді він припав. Поцілунки палкі відчуває

293] Діва й рум'яниться; світлі свої піднімає до світла

294] Очі - й небо ясне водночас, і коханого бачить.

295] Благословляє цей шлюб, що його й влаштувала,- Венера.

296] Дев'ять разів заокруглювавсь місяць, єднаючи роги,-

297] Й Пафа вона повила, від якого названо й острів.

298] Потім від неї Кінір народивсь, і міг би щасливцем

299] Бути він серед людей, якби доля дітей не послала.

300] Про страхітливе співаю тепер. Відійдіть якнайдалі,

301] Дочки й батьки! А якщо вам приємною видасться пісня,

302] Не довіряйте в цій пісні мені, у цей злочин не вірте.

303] Хто з вас повірить-таки, хай повірить і в кару за злочин.

304] Та, якщо сталось таке, й не пішла проти цього природа,-

305] Рад я за наш ісмарійський народ, за цю сторону світу,

306] Рад за цей край, що далеко лежить од земель, де зродився

307] Цей ще не чуваний гріх. Нехай будуть амомом багаті,

308] Славні корицею й костом, нехай із дерев там спливає

309] Ладан; хай інші чудові рослини виводить Панхайя,-

310] Вивела мірру, проте! Й вона дорого їй обійшлася!

311] Навіть Ерот запевняв, що не він тобі, Мірро, стрілою

312] Серце прошив: до такого гріха його жар непричетний.

313] В тебе стігійський вогонь і отруту Ехідни вдихнула

314] З трьох божевільних одна: хоч ненависть до батька - це злочин,

315] Більший злочин, однак,- це кохання твоє. Звідусюди

316] Вибрані прагнуть тебе женихи. Всього Сходу юнацтво [179]

317] Рветься до ложа весільного. Між усіма ними, Мірро,

318] Вибери мужа собі. Вибирала, на жаль, не між ними.

319] Хоче спокусі сама, розуміючи блуд свій, опертись:

320] «Що це зі мною? Куди пориваюсь я? - мовить до себе,-

321] Згляньтесь, боги, справедливосте, батьківське право священне,-

322] Впасти в той гріх не дозвольте мені, хай не скоїться злочин!

323] Тільки чи злочин це справді? З такою любов'ю віддавна

324] Миряться кровні зв'язки. Без розбору ж єднатися звикло

325] Все, що живе на землі: за ганьбу не вважає телиця

326] Батька на спині нести; жеребцеві дочка віддається,

327] Тих, що їх сам породив, запліднює цап; так і птахи

328] Плід свій від того несуть, чиє сім'я дало їм початок.

329] Добре живеться таким! Ланцюгами злобливих законів

330] Люди себе ж оплели; що природа сприймає спокійно,-

331] Заздрісне право ганьбить. Але, кажуть, такі є племена,

332] Де собі вільно єднаються батько з дочкою, а мати -

333] З сином - немовби подвоюють шану й любов обопільну.

334] Горе! Чому я не там народилась! Тутешні звичаї,

335] Бачиться, шкодять мені. Але годі весь час про те саме!

336] Гетьте, злочинні думки! Він достойний любові, одначе -

337] Тільки як батько. Виходить, якби не доводився батьком

338] Славний Кінір, то з Кініром і ложе могла б я ділити!

339] Значить, він мій і тим самим - не мій. Поміж нас - чи не диво? -

340] Близькість межу провела. Чи не краще б нам бути чужими?

341] Кину вітчизну, подамся в світи, щоб у тім божевіллі

342] Не допуститись гріха. Та злочинна жага зупиняє:

343] Тут - на Кініра дивлюсь, розмовляю, горнуся до нього,

344] До поцілунку спішу - на щось більше й права не маю.

345] Втім, про щось більше не слід було й думати, діво безбожна!

346] Не відчуваєш хіба, як і назви, й права ти змішала?

347] Батько - любовник, а мати - суперниця будуть у тебе?

348] Будеш для сина сестрою, а матір'ю станеш для брата?

349] Чи не лякаєшся сестер із зміями замість волосся,

350] Що, до очей і до уст наближаючи факел жахливий,

351] Бачать, що серце таїть. Поки тілом ти ще не згрішила,

352] Дбай про невинність душі; нездоланних законів природи

353] Цим небувалим, ганебним зв'язком не посмій забруднити.

354] Хай він, скажімо, полюбить тебе - все одно не піддасться

355] Звабі: шанує звичай. О, якби він зазнав мого шалу!»

356] Мовила так. А Кінір заклопотаний: що відповісти

357] Цілій юрбі женихів. Поіменно, звернувшись до Мірри,

358] Перераховує їх, щоб од неї почуть її вибір.

359] Мірра спочатку мовчить і, не зводячи погляду з батька,

360] Жаром палає; гаряча сльоза їй зволожила очі.

361] «Он яка доня моя,-здивувався Кінір,- соромлива».

362] Каже: «Не плач!» І цілує в уста, й витирає їй сльози.

363] Мірра ще дужче горить. На питання, кого б побажала [180]

364] Мужем назвати,- «Подібного,- мовить,- обличчям до тебе».

365] Той, не подумавши, ще й похвалив: «Поважай так постійно,

366] Донечко, батька свого!» Про повагу до батька почувши,

367] Зблідла, свідома своєї провини, похнюпилась діва.

368] Час опівнічний минав. Одігнав і турботи, й утому

369] Сон. Та Кініра дочка невгамовним, що душу з їдає,

370] Все ще палає вогнем, од бажання шаліючи знову.

371] То в безнадію впада, то кріпиться; то сором, то пристрасть

372] Мучать її, не збагне, що робити. Як сосна могутня

373] На вирішальний чекає удар і не знає, куди їй

374] Впасти, й стоїть, завагавшись, погрозлива з кожного боку,

375] Так от і Мірра: поцілена в серце, скеровує думку

376] В різні боки водночас, рівноваги зловити не може.

377] В смерті вона від жаги порятунку й спочинку шукає.

378] Смерть її вабить. Чимшвидше їй хочеться шию дівочу

379] Взяти в петлю. На одвірку свій пояс вузлом зав язала.

380] «Милий Кініре, прощай! Але знай: через тебе я гину!»

381] Мовила й зашморгом горло бліде почала затягати.

382] Схлипи й неясні слова годувальниця, кажуть, почула,

383] Що вихованки своєї поріг пильнувала дбайливо.